45063

Поняття про функціональні стилі мови. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні План Поняття про функціональні стилі мови. Стилістична диференціація сучасної української мови. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Специфіка мови професійного спілкування.

Украинкский

2014-09-23

227.5 KB

66 чел.

Лекція № 2.

Тема. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

План

  1.  Поняття про функціональні стилі мови.
  2.  Стилістична диференціація сучасної української мови.(Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування.) Основні ознаки функціональних стилів.
  3.  Специфіка мови професійного спілкування. (Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.) Мовна компетенція фахівця.
  4.  Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності.

  1.  Поняття про функціональні стилі мови.

Мова – складне суспільне явище. Це своєрідна система систем (підсистем), що перебуває у постійному взаємозв’язку й розвитку. Мова існує для передачі суспільно значущого процесу розумової діяльності, тобто діяльності мислення.

Отже, мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Мова – це ідеальна система, якою володіють усі представники певного мовного колективу і завдяки якій відбувається спілкування. Але на практиці можливі ситуації, коли люди, користуючись однією мовою, не розуміють одне одного і не вступають у спільний контакт. Йдеться про те, що різні мовні засоби функціонують залежно від того, в якому середовищі і з якою метою відбувається спілкування, а неадекватність їх використання призводить до непорозуміння або комічного чи драматичного ефекту. Отже, природа стилів соціальна – правильне їх використання стає невід'ємною ознакою сучасної людини, яка більшу частину свого життя проводить у діловому і професійному контексті.

Українська мова належить до високо розвинутих мов, бо має розгалужену систему стилів, які обслуговують різні потреби спілкування людей. Розрізнення стилів мовлення залежить від основних функцій мови: спілкування, повідомлення і діяння, впливу. Так, наприклад, функція наукового стилю полягає в повідомленні, розмовного – у спілкуванні, публіцистичного – у діянні, впливі на членів мовного колективу.

Отже, стилі це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

Стиль (від латин. stilus – паличка для письма) літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Отже, мовний стиль або ж стиль мовлення це своєрідна сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою і характером висловлювання, що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування.

Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів, що використовуються для реалізації функцій мови (спілкування, повідомлення та впливу) у певній сфері та формі взаємин мовців, становить поняття функціонального стилю.

Кожний функціональний стиль має свої основні параметри:

сферу і ступінь поширення і вживання, використання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

характерні ознаки, жанри реалізації (форма та спосіб викладу);

систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіху у будь-якій сфері спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. І, як уже зазначалось, розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння, впливу. Отже, саме функції мови впливають на вичленування в мовленні певних стилів. Будь-яка сфера і форма спілкування (чи то офіційно-ділова зустріч, чи то наукове зібрання, а, можливо, розмова по телефону з приятелем чи створення нового роману письменником і т. ін.) визначає доцільність використання тих або інших мовних засобів; “диктує” закони, засади сполучення мовних елементів.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, але для одних ( розмовного) основною є усна форма (вона найбільш притаманна розмовному стилю), а для інших (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього) – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними на противагу розмовному стилю.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Таким чином мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мовних засобів із конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини і загальний рівень духовної культури нації. Тому дуже важливо “озброїти” сучасного студента знанням стилістичного багатства літературної мови та вмінням послуговуватися ним для активного спілкування з діловими партнерами, для ведення документації, під час публічних виступів тощо.

Отже, у мовній практиці сучасної української літературної мови виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:

  1.  Науковий:
    1.  власне науковий;
    2.  науково-навчальний;
    3.  науково-популярний).
  2.  Офіційно-діловий:
    1.  законодавчий;
    2.  адміністративно-канцелярський;
    3.  дипломатичний.
  3.  Публіцистичний:
  4.  стиль засобів масової інформації;
  5.  художньо-публіцистичний;
  6.  науково-публіцистичний.
  7.  Художній:
  8.  епічний;
  9.  ліричний;
  10.  драматичний;
  11.  комбінований.
  12.  Розмовний:
  13.  розмовно-побутовий;
  14.  світський.
  15.  Релігійний, або конфесійний:
  16.  стиль проповіді;
  17.  стиль богослужбових книг, відправи;
  18.  стиль богословської літератури.

Щоправда, це сьогодні все більшу вагу набуває конфесійний стиль, адже він був усунутий разом із секуляризацією [(від середньолат. saecularis – світський, мирський) – звільнення громадської та індивідуальної свідомості від релігійного впливу.] релігійного життя з кінця 20-х до майже 80-х років минулого століття. Для останнього характерними рисами є вживання старослов'янізмів, застарілих слів, реалій потойбічного світу, використання метафор, символів, порівнянь, конструкцій.

Конфесійний стиль. Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведности, гріховність тіла, усі люди Божий храм);

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний);

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів та поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональних цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової частини загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.

Зразок конфесійного стилю

Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог.

З Богом було воно споконвіку.

Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього.

У ньому було життя, і життя було світло людей.

І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява.

Був чоловік, посланий Богом, ім 'я йому Іоан.

Прийшов він свідком свідчити світло, щоб усі з-за нього увірували.

8. Не був він світло був лише, щоб свідчити світло.

Євангеліє від Іоанна, 1,1-8

Як уже зазначалось, усі стилі, крім розмовного, функціонують здебільшого у сфері книжного (або писемного) мовлення. Проте сучасний стан розвитку культури дозволяє говорити про взаємопроникнення кожного зі стилів у межах як усної, так і писемної форм мовлення. Так, у діловому, науковому і публіцистичному стилях значну вагу набуває сьогодні усне мовлення: доповідь, мітингова промова, переговори, телефонна розмова, теледебати, телевізійні інформативні передачі тощо.

У такому разі результат впливу на аудиторію або особу залежить від того, чи правильно мовець визначив стиль спілкування у конкретній ситуації, яку мету у зв'язку з цим поставив і чи вміло використовував типові мовні засоби для досягнення цієї мети.

Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови і поділяється на підстилі: розмовно-побутовий, світський, ораторський і підстиль усної народної творчості. Перший є власне розмовним, решта об'єднує ознаки розмовного стилю з елементами ділового і наукового (світський підстиль), ділового, наукового і публіцистичного (ораторський підстиль) розмовно-побутового і художнього стилів (підстиль усної народної творчості).

Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовником (співрозмовниками), без якого адекватне спілкування залишається на рівні побажання. Виходячи з цього, мовні засоби, які б сприяли досягненню мети, мають бути максимально простими і зрозумілими.

Так, у найдавнішому і найпоширенішому розмовно-побутовому підстилі, що пояснюється виконанням ним найголовнішої функції мови – комунікативної, цій меті підпорядковані і вимова, і синтаксис, і лексичні засоби.

Вимова дозволяє вживати фонетичні різновиди, які не завжди співпадають з літературними нормами, але не виходять за межі національної мови. Інтонаційні барви (паузи, темп, ритм, наголос) охоплюють широкий діапазон і разом із позамовними засобами (жестами, мімікою) увиразнюють спілкування.

Синтаксис характеризується неповними реченнями, простими синтаксичними конструкціями з вільним порядком слів, активними зворотами, великою кількістю вставних слів і конструкцій. Психологічну напруженість діалогу підтримують питальні й окличні речення.

Лексика побутового спілкування, як правило, розмовно-побутова, загальновживана, без використання спеціальної термінології. Для неї характерне вживання професіоналізмів, емоційно забарвлених слів, діалектизмів і жаргонізмів.

Якщо побутова розмова переходить у межі світської або ділової бесіди (світський підстиль), то мовець вимушений стримувати свої почуття, а отже, обмежувати вживання емоційно забарвлених слів, уникати жестикуляції. Проте доцільним стає використання урочистих слів, фразеологізмів, загальновживаної наукової і громадсько-політичної термінології, ускладнених синтаксичних конструкцій, вишуканих і ввічливих звертань.

Ораторський підстиль найповніше функціонує у сфері політичного життя і використовується на мітингах, зборах, засіданнях, у дебатах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо, збігаючись за своїми мовними ознаками з публіцистичним стилем. Він стає у нагоді тоді, коли треба вплинути на слухача, спонукати його мислити або діяти так, як того хоче оратор. Ось чому тут слід уникати шаблонних виразів, складних синтаксичних конструкцій, незрозумілої термінології і підсилювати можливості впливу вживанням фразеологізмів і крилатих висловів, активною жестикуляцією та мімікою, риторичними запитаннями й імперативами.

Підстиль усної народної творчості відображає художнє й фразеологічне багатство національної мови, тому тут повною мірою вживаються епітети, порівняння, метонімія, гіперболи, зменшувально-пестливі суфікси, різноманітні синтаксичні конструкції з використанням синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, апострофів (звертань до відсутніх осіб, тварин, рослин, явищ природи) тощо.

Зразок розмовного (розмовно-побутового) стилю

Здорові! — промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання; у Федора тільки мишка забігала на спідній губі та од ляку перекосилися очі.

Куди се вас бог несе? — питає Олексій Іванович.

Пшениці жати, паночку! обізвався Федір, низько вклонившись, і зразу засипав: Винуваті, паночку, опізнилися... Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі... твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз і пожалуйте, і помилуйте... Не самохітно то, случай такий випав, не доводь його, господи, нікому! одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.

Та годі тобі! каже Олексій Іванович. Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи... Бог послав мені сина, йди його охрести.

Паночку! скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги. От бог свідок жінка занедужала!..

А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила. У Олексія Івановича блиснули очі.

— То що, що жінка недужа? спитав він грізно. То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?

Думки не думки, а якісь розбуджені уривки думок носяться у Федоровій голові... "Дитини охрестити... Хреста цураєшся... Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас довіку будемо знати!"

— То ти не хоч, питаю? ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.

Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля ваша й сила! – покірно одказав Федір, підводячись з землі.

— Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! – каже ласкаво Олексій Іванович.

А в Федора від тієї ласкавої мови серце замирає.

— Паночку, – зітхнувши важко, вимовив він, – хай уже я один в одвіті буду... Он дочка в мене... Пустіть її, лебедику!

Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна з батьком кумувати? —питає пан.

Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухати? Простіть на сей раз...

Панас Мирний.

Отже, сфера використання розмовного стилю усне повсякденне спілкування в побуті, у сім'ї, на виробництві.

Основне його призначення бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше нереґламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкуванні;

усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

невимушеність спілкування;

непідготовленість до спілкування (неформальне);

використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

емоційні реакції;

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами  (попо-, попа-, поза-);

фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).

Розмовний стиль поділяється на два основні підстилі:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Публіцистичний стиль. Сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропаґандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

пропаґанда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи неґативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланґовий, змагання й под.);

із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси –іст      (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтриґуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Публіцистичний стиль реалізує перш за все інформативну й волюнтативну функції мови. Сфера його використання насамперед засоби масової інформації. Цей стиль існує для спілкування з публікою, а отже, метою, яку ставить перед собою автор публіцистичної статті чи промови, є не стільки інформування громадськості з приводу тієї чи іншої проблеми, а передусім формування громадської думки, спонукання до активної дії й прийняття рішень. Мета зумовлює відповідний підбір мовних засобів, фактів, інформації, які б примусили читача, слухача або глядача діяти так, а не інакше.

Оскільки співрозмовник у межах публіцистичного стилю визначений абстрактно, вимова на відміну від розмовного стилю має бути максимально нормативною. Інтонаційні засоби надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання.

Синтаксис характеризується постановкою риторичних питань, гасел, закликів або імперативів з окличною інтонацією (Ти записався добровольцем? Перемога або смерть!), а також наявністю різних типів складних речень, вставних і вставлених конструкцій, звертань, однорідних членів, інверсій, цитувань, на авторитет яких можна спиратися.

Для лексики характерна емоційність, фразеологічна й метафорична насиченість, наявність великої кількості абстрактних слів, загальновживаної наукової і громадсько-політичної термінології, мовних кліше типу бесіда пройшла в теплій і дружній обстановці, які легко "вживлюються" у свідомість громадян.

Публіцистичний стиль існує в різних формах, поділяючись на підстилі.

З інформативним підстилем пов'язані жанри випуску новин, інтерв'ю, репортажу. Дієва впливовість реалізується тут у суб'єктивному доборі інформації та способах її мовної подачі.

Аналітичний підстиль відрізняється від інформативного тим, що в ньому обов'язково присутні елементи прогнозного аналізу і суб'єктивного передбачення наступних подій або явищ. Як правило, він реалізується в аналітичній статті або аналітичній передачі.

Урочисто-декларативний підстиль реалізується у привітаннях і побажаннях з приводу ювілеїв, днів народження, важливих подій у житті окремих осіб і колективів. Він насичений загальною піднесеністю і позитивними емоціями, які підкреслюються конструкціями від щирого серця, вітаємо з ювілеєм, бажаємо успіхів тощо.

Аґітаційний підстиль характеризується насиченістю спонукальних речень, наказових конструкцій і використовується в оголошеннях і рекламах. У цьому випадку він наближається до ділового стилю.

Художньо-публіцистичний підстиль функціонує в жанрах нарису, фейлетону і, таким чином, використовує образність і зображально-виражальні засоби художнього стилю.

Зразок публіцистичного стилю

Екстремісти також потрібні. Не ті, що стріляють, а ті, що думають. Без екстремальних, крайніх поглядів не може з'явитися середнє, тобто оптимальне, рішення, як кажуть математики, або зважений підхід, як кажуть політики. Саме з таких позицій видається можливим у пропонованих читачеві коротких нотатках з натури (а вона така неповторно розмаїта!) пройтись по широкому колу думок, аби ще раз замислитись над причинами феноменальної кризи, в якій ми опинилися.

Але чому криза? І чому феномен?...

Аби відповісти на друге запитання, зазирнемо до тлумачного словника. "Феномен — це рідкісне, незвичайне, виняткове явище". Оце саме про нас! Величезна країна, що донедавна звана країною розвинутого соціалізму, побудована на теорії, котра "всесильна, тому що правильна", опинилася раптом на краю прірви, дивуючи цілий світ (і навіть нас самих, уже звиклих до всього) рідкістю, незвичайністю й винятковістю явища. І не були причиною того ні війна, ні природні катаклізми. Отак, спочатку велика будова, потім велика перебудова і як наслідок — такий феномен...

Володимир Чирков

Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда та ін.).

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (P. S. приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

поетичний живопис словом, навіть прозових і драматичних творів;

естетика мовлення, призначення якої — викликати в читача почуття прекрасного;

експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності;

відсутня певна реґламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;

уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;

поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко) у наказовому способі: В квітах всі улщі кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.)

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма, епіталама (вірш або пісня, яку виконували під час весільних обрядів), ідилія, мадригал, послання);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Художній стиль відрізняється від усіх інших стилів передусім тим, що може включати в себе елементи будь-якого стилю. Його призначення пов'язане з виконанням естетичної функції мови різноманітними мовними засобами виразити художнє бачення світу. Цей стиль, таким чином, формує загальнолюдські й національно свідомі естетичні, культурні і психологічні смаки окремої людини і нації у цілому.

Художній стиль найвище досягнення людської культури, і художнє бачення світу аж ніяк не можна об'єднувати з поточними ситуативними уподобаннями політиків або використовувати у практиці торговельної реклами. Чого варті, наприклад, гасла Відродимо духовність! або Можливість доведена справою!, коли в межах цих закликів ми бачимо рекламу сантехнічних виробів або горілки. Таке об'єднання спотворює національну свідомість людини і перетворює на фарс патріотичне виховання громадянина.

Якщо зважити на те, що цей процес пов'язаний з фольклором і літературною творчістю, то стане зрозумілим, що осягнення глибин національної мови неможливе без розуміння саме художнього стилю. Ось чому характерною його рисою є незамкнутість. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність з використанням усього фонетичного, лексичного, граматичного і стилістичного багатства національної мови, її зображально-виражальних засобів. Тут вживаються такі засоби художньої образності, як метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія тощо, експресивна, оціночна й емоційна лексика, використовуються речення усіх типів складності, панує різноманітність інтонаційних відтінків на рівні монологу, діалогу і полілогу.

Зразок художнього стилю

...Прокинулось усе. Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків; окликнулись луки сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним ку-куванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, тоді як в повітрі бриніла дзвінка жайворонкова пісня... крикнув бугай у болоті — і замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю — і затих. Заревли корови по дворах, закричали гуси на плавах, протягли своє "ку-ку-рі-ку!" горласті півні... усе рушилось. Прокинулися і люди; протираючи очі, заговорили... пішов їх глухий гомін від краю землі і до краю, з одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом — і все злилося в одну пісню життя. Все раділо, стріваючи день; і день зрадів, розцвітаючи, ясний, теплий, погожий....

Панас Мирний

Поняття сучасна ділова українська мова співвідносять здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови – НАУКОВИМ та ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИМ стилями. Дослідження історії їх становлення, характеру лексичних та граматичних структурних компонентів, жанрового багатства, специфіки усної та писемної форм вираження – основна мета курсу української мови професійного спілкування.

Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини ХІХ ст. (не беручи до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині ХVІІІ ст.), коли журнал Основа почав друкувати науково-популярні статті.

Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836 – 1911). Він накреслив перспективи його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору, Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.

Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові (1893); Українське наукове товариство у Києві (1907). Ці наукові установи видавали Записки, а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця ХІХ ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії.

Від 90-х років ХІХ ст. науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К. Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, наприклад: аргумент, аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент, елемент, класифікація, принцип, система, теорія, форма, формула та ін..

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку , що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної  літературної мови , а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.

Таким чином науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти. Отже, сфера його використання — наукова діяльність, і науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення. Мета наукового мовлення — повідомлення про результати, викладення наслідків наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Жанри реалізації наукового стилю – монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.

Загальні позамовні ознаки:

— ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

— логічна послідовність і доказовість викладу;

— узагальненість понять і явищ;

— об'єктивний аналіз;

— точність і лаконічність висловлювань;

— аргументація та переконливість тверджень;

— однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

— докладні висновки.

Проаналізуємо ці основні загальні екстралінгвістичні ознаки наукового стилю.

Предметність та об’єктивність полягає у чіткій визначеності предмета думки й принципово об’єктивного до нього ставлення. Об’єктивність випливає із суспільної функції наукового мовлення: вона містить у собі ті елементи знання, які характеризують явища та факти об’єктивної дійсності. У текстах наукових праць досягається за допомогою вставних слів і словосполучень, які засвідчують ступінь достовірності повідомлення, Завдяки цим конструкціям той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, достовірно відомо), припустимий (треба думати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно). Вимогою об’єктивності викладу є вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки (на думку науковців, за даними). Об’єктивність викладу досягається відсутністю особових форм дієслів та використанням форм інфінітива, дієприкметників пасивного стану, безособових предикативних форм, наприклад: треба розглянути, запропонований документ, було проаналізовано. Суб’єкт дії залишається невизначеним., оскільки вказівка на нього в такому разі необов’язкова. Виклад ведеться від 3-ої особи., основна увага зосереджена на предметі наукового опису, змісті, логічній послідовності.

Смислова точність, ясність – це ознаки, що характеризують різні етапи породження і сприйняття тексту, одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації. Суть її полягає у правильному і недвозначному поясненні фактів і явищ об’єктивної дійсності та взаємодії між ними.

Точність – це характеристика процесу й результату творення тексту, а ясність – процесу його сприймання. Наукова мова – це та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується точності вислову. Точність для науки, а з нею і для її мови, є первинним завданням, якому підпорядковані всі засоби висловлювання, зокрема наукова термінологія.

Однак активно діє в науковій мові й інша тенденція – бажання бути доступним навіть для тих читачів, котрі не мають спеціальних знань, - а отже, прагнення авторів до ясності викладу. Цим зумовлена заміна інтернаціональних термінів з неясною етимологією словами національної мови з прозорою етимологією. Цей факт підтримує існування в науковій мові дублетності, тобто існування інтернаціональних та національних термінів, як явища, в принципі, небажаного в науковому стилі, наприклад: квантитативний – кількісний, дистрибутивність – розподільність, імпліцитний – прихований, транзитивність – перехідність тощо. Здебільшого порушення ясності викладу зумовлене намаганням деяких авторів надати своїй науковій праці уявної науковості.

Головне у мовностилістичному оформленні наукової праці щодо ясності – зробити її доступною для того кола читачів, якому вона призначена.

Лаконічність, стислість наукової мови означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вислів служать тут одній меті: якомога стисліше викласти, донести суть питання. Мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні слів і словосполучень, що не мають жодного смислового навантаження: невиправдані повтори, надмірність канцелярської лексики. Канцелярського відтінку, наприклад, надають науковому тексту віддієслівні іменники, часто кальковані з російської мови. Їх краще замінити дієсловами: для опису – щоб описати, для доведення – щоб довести, для пояснення – щоб пояснити, при визначенні – визначаючи. А в сучасних наукових текстах перевагу надають саме іменниковим конструкціям, які, хоч і не виходять за межі синтаксичних норм української мови, є все-таки результатом наслідування традицій російської мови. Надмірне вживання абстрактних іменників ускладнює текст. Для оптимального перекладу російських синтаксичних одиниць іменникового типу чи конструкцій з десемантизованим дієсловом в українській мові існує власна лексика: с полным основанием – впевнено, в основном – переважно, прийти к убеждению – переконатися, находиться в противоречии – суперечити, иметь место – бути, заниматься исследованием – досліджувати. Іменниковим конструкціям слід віддавати перевагу лише тоді, коли без них неможливо обійтися.

Відсутність образності, емоційності. Проблема співвідношення раціонального та емоційного, суб’єктивного та об’єктивного у науковому стилі є однією з найскладніших. Багато вчених вважають, що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що перебороти її вже дуже важко. Але науковці помітили, що сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лише віддалене уявлення про реальний процес. Сьогодні приходять до висновку, що науковий стиль допускає певний елемент емоційності як другорядний, підпорядкований, периферійний. При цьому, звичайно, слід враховувати доцільність, виправданість залучення емоційних елементів у тканину наукового стилю.

Мовознавці доводять, що на перших етапах освоєння певної науки образність надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового досвіду відбувається на основі асоціацій, що виникають у попередньому, вже набутому, досвіді, зокрема в буденному житті. Зрозуміло, що набуття знань про предмет чи явище приводить до втрати образного ореолу – за терміном користувач перестає бачити асоціації, однак саме ці асоціації зумовлюють глибоке проникнення в сутність наукових понять. Тому на перших етапах пізнання важливою є прозорість внутрішньої форми терміна.

Звичайно експресивність наукового стилю насамперед виявляється на лексичному рівні, шляхом добору емоційно забарвленої лексики, наприклад: ворожа теорія, величезні (колосальні) успіхи, здобутки.

Однак втрата міри, перебільшення ролі емоцій лише зашкодять ясності викладу. Крім того, науковий стиль об’єднує низку підстилів. Встановлено, що в науково-технічному різновиді власне наукового підстилю емоційність є нульовою, а в науково-гуманітарному сягає 0, 02%.

Отже. основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

— строгою унормованістю (відповідність нормам літературної мови), великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків; використанням умовних знаків та символів;

первинністю писемної форми;

широке використання абстрактної лексики, оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

безособовість;

монологічний характер викладу текстів, зумовлений змістом;

залученням цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

завершеністю та повнотою висловлювання;

тісним зв’язком між частинами висловлювання, логічною послідовністю;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше);

відсутністю підтексту.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий (науково-технічний та науково-гуманітарний). Він пов’язаний із такими жанрами текстів: монографія, рецензія, наукова стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези, – який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних наукових досліджень для нефахівців. Реалізується в статтях науково-популярних часописів, книжках, призначених для широкого кола читачів, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів.

На відміну від власне наукового викладу в науково-популярній літературі виявляється діалектична єдність емоційно-чуттєвого сприйняття дійсності та логічного її пізнання, бажання в доступній, зрозумілій неспеціалістові формі ознайомити читача з науковими знаннями. В основі наукової популяризації лежить засада: про невідоме говорити через відоме, зрозуміле. Цим і пояснюється наявність полярних внутрістильових ознак: об’єктивність і суб’єктивність, абстрактність і конкретність (навіть наочність, ілюстративність);

в) науково-навчальний — це мова навчання в усіх типах закладів освіти та мережі просвітницьких установ, товариств. Реалізується в підручниках, посібниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу наукової інформації й не виключає використання образних засобів мови, елементів емоційності.

Отже, науковий стиль реалізує передусім мислетвірну і номінативну функції мови. Це стиль наукових праць з різних галузей науки і техніки, виробничого й господарського життя, навчальної літератури, науково-популярних видань, який характеризується широким використанням абстрактних понять, наукових і технічних термінів, номенклатурних назв. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу, головною метою науковця є об'єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад інформації, яка має впливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.

У зв'язку з цим у межах наукового стилю виділяються такі підстилі: власне науковий, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі (використовується в монографіях і наукових статтях); науково-навчальний, який функціонує в навчальних посібниках, підручниках і довідниках (характеризується наявністю визначень, правил, пояснень, а також системою вправ і завдань); науково-публіцистичний, де наукова інформація подається за допомогою мовних засобів публіцистичного стилю; виробничо-технічний, який забезпечує інформацією різні виробничі й господарські сфери.

Серед специфічних мовних засобів наукового стилю виділяються спеціальні наукові символи, умовні скорочення, формули, таблиці, списки, інформація подана у графічному вигляді. Текстам притаманна чітка внутрішня структура, членування його на окремі пункти, параграфи, абзаци, часте цитування з обов'язковим посиланням на адресат.

У синтаксисі дозволяється тільки прямий порядок слів, переважають пасивні конструкції і складнопідрядні речення з ознаками мети, причини, наслідку, результату.

Лексика характеризується наявністю спеціальних термінів, абстрактних слів і понять, наукової фразеології. Слова вживаються тільки у прямому значенні, неприпустиме їх різне тлумачення, емоційне забарвлення, метафоричність.

Зразок наукового стилю

У статті на основі дослідження зв'язку між обсягами господарської діяльності і величиною комерційного (товарного) кредиту зроблено методологічний висновок, що відстрочка платежу в рамках технологічно-господарського циклу та її збільшення є цілком нормальним явищем. На основі припущення, що обсяг емісії корпоративних комерційних паперів підприємств реального сектору є певним показником зростання комерційного кредиту, проілюстровано зв'язок між зростанням заборгованості підприємств та фазами економічного циклу (на прикладі економіки США). Вказано на головні відмінності фінансових ринків України та США, на деформації українського фінансового ринку з точки зору неможливості повноцінного фінансування заборгованості підприємств. Запропоновано загальні напрямки реструктуризації грошового та фінансового ринку України.

Є. Ситник.

Діловий стиль зумовлений насамперед активізацією пізнавальної та професійної функцій мови. Це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного та виробничого життя й діяльності, ділових відносин між державами або організаціями, а також стосунків між окремими членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

Отже, сфера вживання: офіційно-діловий стиль служить для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Призначення – регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей.

Таким чином функція ділового стилю полягає в тому, що офіційно-діловий стиль задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між установами та в діяльності окремих членів суспільства; функція впливу – інформативна.

Жанри офіційно-ділового стилю: вживається в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, діловому листуванні, а також під час виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим

У діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють підстилі:

дипломатичний – використовують у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури між організаціями, міждержавними структурами та окремими громадянами; характеризується толерантністю, виробленими початковими і кінцевими формами документа і реалізується в таких жанрах, як нота(звернення), комюніке(повідомлення), меморандум(дипломатичний лист), (міжнародна) угода, конвенція, заявах, ультиматумах;

юридичний або законодавчий – використовують у законотворчій сфері, що прагне до абсолютної однозначності й точності формулювань, регламентує й обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, державою та службовими і приватними особами. Реалізується в указах, законах, кодексах, статутах, постановах;

канцелярсько-діловий або адміністративно-канцелярський– використовують у професійно-виробничій сфері, правових відносинах, діловодстві. Він обслуговує та регламентує офіційні відносини між підприємствами, структурними підрозділами, службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом, приватні стосунки між окремими громадянами. У його сфері – документи повсякденного ділового життя (заяви, довідки, характеристики, доручення, автобіографії, накази, акти, розпорядження тощо), що складаються пересічними громадянами. Саме у них особливу увагу слід приділяти формі документа, дотриманню стандартизованих вимог щодо його складання і написання. Реалізується в наказах, розпорядженнях, довідках, заявах, автобіографіях, характеристиках, службових листах, оголошеннях тощо.

Прагнення до ідеальної об'єктивності будь-якого жанру ділових документів і суб'єктивна спрямованість юридичної або фізичної особи на конкретний результат не завжди співпадають, бо головною метою того, хто складає документ, є досягнення максимально позитивного результату при мінімальних мовних засобах. Ось чому зовнішня об'єктивна значимість має поєднуватися з суб'єктивним прагненням автора документа і того, хто його отримує, до максимальної зрозумілості, ясності й лаконічності.

Отже, типові мовні засоби ділового стилю (у більшості випадків і наукового) повинні орієнтуватися на зазначену вище мету і спиратися на такі основні вимоги:

1. Обєктивність, яка полягає у високому ступені безособовості й відсутності будь-яких субєктивно-оціночних моментів у мові документа. Це означає, що переважна більшість має складатися від імені юридичної особи, а займенник може вживатися лише в документах щодо особового складу (наприклад, автобіографії): Інститут просить, Дирекція звертається, але Я, Іванов Іван Пилипович, народився... В інших випадках тексти набувають безособового характеру: Заводові потрібно, Просимо та ін.

2. Логічна послідовність реалізується в чітко визначених способах подачі матеріалу, які відрізняються зовнішньою лоґікою розповіді (хронологічна послідовність автобіографій, протоколів, звітів), внутрішньою логікою міркування (причинно-наслідкова послідовність службових, пояснювальних записок) або послідовною логікою опису, яка характеризує явища через перелік ознак, властивостей та інших елементів опису (описова характеристика звітів, актів, наказів, постанов).

Зовнішніми ознаками логічної послідовності є тісний лоґічний зв'язок між реченнями, частотність зв'язків з ознаками мети, причини, результативності (для цього, з цією метою, отже, таким чином, познайомившись зі справою та ін.), чітке членування тексту на абзаци, параграфи, частини тощо.

3. Переконливість. Зважаючи на те, що діловий і науковий стилі, як правило, опосередковані, – це одна з найголовніших вимог не тільки до мови, але й до способу обґрунтування відповідної справи.

Так, у заяві або листі про надання матеріальної допомоги (найпоширеніших останнім часом документів) прохання, що завершується словами у зв'язку з важким матеріальним становищем, не може бути об'єктивним, переконливим і не приведе до позитивного результату, крім випадків, коли цей результат запрограмований у попередній бесіді підлеглого з керівником. Причина має бути викладена в зрозумілій і обґрунтованій формі, з точним добором фактів і цифрових даних (Прошу надати допомогу у зв 'язку з весіллям, через хворобу тощо).

При цьому документ має бути максимально лаконічним (у ньому відображаються лише основні положення й аргументи), що досягається попереднім обдумуванням його змісту, складанням плану, добором аргументів (чим відповідальніший документ, тим більше він потребує попередньої роботи над ним).

4. Доказовість. Ця вимога до мови наукових і ділових документів випливає з попередньої і потребує закріпити переконливий характер тексту, обмеженого, як правило, однією сторінкою, необхідними додатками (копіями довідок, статистичними даними тощо), що напевно зумовлять позитивний результат. При цьому ані переконливості, ані доказовості не може бути, якщо у ділових документах (особливо у рекламних оголошеннях) заради незрозумілої для більшості "моди" будуть використовуватися специфічні терміни іншомовного походження типу консалтинг або інжиніринг.

5. Уніфікація і стандартизація – це постійна робота, яку мають проводити будь-які установи, заклади, організації, відслідковуючи стандартні ситуації, попереджаючи можливі непорозуміння й конфлікти і створюючи відповідні бланки документів з типовими мовними формулами і словесними кліше (як правило, такі бланки виробляються при виникненні 20% стандартних ситуацій у певній сфері життєдіяльності).

Уніфікація охоплює всі рівні мови: словниковий запас, морфологію, синтаксис, пунктуацію і навіть стилі. Так, наприклад, завдяки уніфікації менеджер, який працює з кореспонденцією, знає, що головна інформація в листі міститься в першій ключовій фразі, причому найчастіше в її кінці. Ось чому, проглянувши тільки початок листа, він сортує кореспонденцію за тематичними ознаками і за ступенем важливості повідомлення.

Типізація мовних засобів і стандартизація мови ділових паперів – одна з найактуальніших проблем діловодства, яка має вирішуватися як на рівні держави відповідними науковими інститутами, так і на конкретному виробництві або у конкретній організації чи установі.

Таким чином, різні характеристики й різні можливості двох форм мовлення треба обов'язково враховувати у практиці професійного спілкування. Так, наприклад, важко собі уявити, що діловий лист може бути витиснутий з практики ділового спілкування якимось іншим жанром. На усну домовленість, вірніше, на сам факт такої домовленості можна посилатися, але не можна посилатися на фразу з усної бесіди. Це пов'язане зі специфічними властивостями усної діалогічної форми мовлення: незворотністю мовленнєвого потоку і спонтанністю усного мовлення.

Відсутність моменту попереднього обдумування зумовлює зовсім іншу будову висловлювання на відміну від текстової розгорнутої структури.

Ось чому, незважаючи на те, що ділові листи належать до розряду найменш регламентованих документів, усі вимоги щодо мови ділових паперів суттєві і для них, а саме: предметна і комунікативна точність, логічність, уніфікація і стандартизація тощо.

6. Ясність викладу і точність опису. Ця вимога є найголовнішою для ділового стилю, бо будь-який документ має юридичну силу лише при точному виборі потрібного слова, правильному користуванні термінами (як правило, зрозумілими для більшості, а тому переважно українського походження на відміну від наукового стилю, де специфіка вимагає прагнути до інтернаціоналізації наукової термінології) і униканні професіоналізмів, а також при відсутності орфографічних і пунктуаційних помилок. Для української мови ця вимога має принциповий характер, бо під впливом міжмовної російсько-української омонімії (неделя неділя, место місто) або при неправильному виборі потрібного варіанту за значенням (общественная организация суспільна організація, громадська організація, личное дело особова справа, особиста справа) виникає безліч двозначностей і непорозумінь.

Зразок ділового стилю

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про місцеве самоврядування в Україні"

...Стаття 2. Поняття місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Стаття 3. Право громадян на участь у місцевому самоврядуванні

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняється.

Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

народовладдя;

законності;

гласності;

колегіальності;

поєднання місцевих і державних інтересів;

виборності;

правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;

підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

судового захисту прав місцевого самоврядування.

Стаття 5. Система місцевого самоврядування

1. Система місцевого самоврядування включає:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

2. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету....

Отже, узагальнимо мовні особливості офіційно-ділового стилю.

Лексичний рівень. Об’єктивна констатація фактів на лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища. Відсутня образність. Характерна своя власна, канцелярська лексика, що вже не використовується чи майже не використовується в інших сферах спілкування: вищезазначений, вищезгаданий, предявлений, предявник, чинити, сторони, глава, дієздатний, відрядити, постановити та ін.

У дипломатичній сфері офіційного спілкування використовується титулування: Шановний пане Президенте! Ваша Високість! Пане Посол! І под.

Багато у документах використовується різноманітних термінів, запозичень, інтернаціоналізмів.

Часто трапляються абревіатури (назви установ, організацій, служб, приладів, обладнань, систем).

Граматичний рівень: а) морфологічні особливості.

Підкреслено-директивний та настановчо-інформативний характер на граматичному рівні викликав широке використання неозначеної форми дієслова та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили, наказую, подати висновки).

У розпорядчій документації переважають інфінітивні форми дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати, доповісти.

Питому вагу мають дієслова теперішнього часу: організовує, застосовує, розглядають.

Віддієслівні іменники застосовуються частіше, аніж дієслова: виконання, вирішення, утворення, збереження, одержання, розв’язання тощо.

Граматичний рівень: а) синтаксичні особливості.

Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним (бездоганне вирішення).

Вживаються пасивні конструкції (обговорюється питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги, перерозподіляється прибуток).

Поширені дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Нормативні стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв’язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; в порядку; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; згідно з; по лінії; оскільки… то; або усталені словосполучення: прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов’язання; таким чином; ми, що нижче підписалися, та ін..

Універсалізація форми висловлення думки полегшує сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів.

Традиційний прямий порядок слів: підмет перед присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж після означуваного слова, додаток – після керуючого слова, обставинні слова – ближче до слова.

Специфічні підсумкові конструкції: коротко кажучи, одне слово; як зазначалося вище; у зв’язку з тим, що і т. ін.

Загалом переважають складні речення, хоч у деяких видах ділових паперів (наприклад, у заяві, автобіографії та ін.) найхарактернішими є прості речення.

Структурний рівень.

Текст чітко членується на абзаци.

Стереотипна організація тексту виявляється у максимальній стандартизації, трафаретизації документів.

Рубрикація, переліки – відмінні риси багатьох документів.

PAGE   \* MERGEFORMAT 16


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

57307. Производство красных вин 639.5 KB
  Красные вина – это, без сомнения, короли вин. Самые распространенные, самые знаменитые и самые любимые вина. С давних пор красное вино кружит головы поэтам и медикам. Сегодня постоянно публикуются всё новые результаты исследований, подтверждающих пользу красного вина для организма
57310. Introductions. Знакомство 39.5 KB
  Whats your name? Im Alex! And you are...? Im Sam. Where are you from, Alex? Im from Russia. And you? Where are you from? Im from the US. Are you here on business or on vacation? On vacation. And you?
57311. Единая государственная система предупреждения и ликвидации ЧС (РСЧС) 232 KB
  Во исполнение указанного закона Постановлением Правительства РФ № 794 от 30.12.2003 г. было утверждено новое Положение о единой государственной системе предупреждения и ликвидации ЧС. Единая государственная система предупреждения и ликвидации чрезвычайных ситуаций (РСЧС) создана с целью прогнозирования, предотвращения и ликвидации...
57313. О рынке и конкуренции. Проблема обмена двух товаров друг на друга 38 KB
  Мы определим общественное богатство как совокупность материальных и нематериальных вещей которые имеют стоимость и могут обмениваться и покажем что все имеющие стоимость и способные к обмену вещи и только они являются одновременно полезными и количественно ограниченными.
57314. Режим дня. Признаки утомления. Учимся и отды 37 KB
  Цель: формировать понятие о режиме дня; показать влияние систематического соблюдения режима дня правильного распределения времени на здоровье человека; развивать память мышление желание быть здоровым; воспитывать бережное отношение к своему здоровью.