45066

Основи культури української мови

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні культури мови. Таким чином точність мовлення великою мірою залежить від глибини знань інтелектуального рівня мовця та ерудиції особистості володіння логікою думки законами її мовного вираження а також від багатства активного словникового запасу мовця.

Украинкский

2013-11-15

256.5 KB

72 чел.

Лекція №5

Тема. Основи культури української мови

ПЛАН

  1.  Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови.
  2.  Комунікативна професіограма фахівця.
  3.  Мовний етикет.
  4.  Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні культури мови.

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора

Слово, мова – показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. Особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування. Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. А мова – це прояв культури. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема і під час виконання професійних обов’язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука – культура мови.

Якої б сфери не стосувалося поняття “культура мови”, воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний ([орто від грец. orthos – прямий, вірний – частина складних слів, що відповідає поняттям “прямий”, “правильний”] – здатний чітко передавати думку), комунікативний і етичний.

Культура мови – це галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Культура мови – це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мова виробляє наукові критеріїв оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови, таким чином, має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, зважаючи на ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути спрямовані на досягнення комунікативної мети.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети спілкування і ситуації мовлення.

Правильність мовлення – це базова вимога культури мови, її основа. Культура мовлення передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

  •  нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
  •  адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
  •  естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
  •  поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, зважаючи на ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передусім стосуються комунікативного аспекту культури мови.

Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна – мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності визначає високу культуру мовлення фахівця. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні, і зокрема, професійному: спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення – невід’ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення – важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

Комунікативні ознаки культури мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність, чистота.

Однією з визначальних ознак культури мовлення є ПРАВИЛЬНІСТЬ, яка полягає у відповідності мовлення літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним). Адже мова має свої закони розвитку, що відображені у мовних нормах. Тому вільно володіти мовою означає засвоїти її літературні норми, які діють у мовній системі. А до них належать і правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

ТОЧНІСТЬ пов’язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об’єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Таким чином точність мовлення великою мірою залежить від глибини знань, інтелектуального рівня мовця та ерудиції особистості, володіння логікою думки, законами її мовного вираження, а також від багатства активного словникового запасу мовця. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо. Адже мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами – усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов’язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Адже треба так побудувати речення, щоб воно було цілком зрозумілим без напруження думки. Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв’язків між членами речень.

Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови. Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому – це одна з найперших вимог до тексту взагалі, до вживання термінів. Недаремно деякі науки називають точними. Точність у науці – пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто виявляється на рівні слововживання і пов’язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає художньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність вербального мовлення у розмовному мовленні компенсується ситуацією (контекстом) спілкування, мімікою, жестами.

ЗМІСТОВНІСТЬ мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різноманітною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як ЛАКОНІЧНІСТЬ, яку репрезентує крилатий вислів: “Говоріть так, щоб словам було тісно, а думкам просторо”.

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його ПОСЛІДОВНІСТЬ, тобто ЛОГІЧНІСТЬ. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, в якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності. Щоб виклад думок був послідовним насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була б внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.

Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) – прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Цей органічний зв'язок підтверджує безліч народних прислів’їв: “Яка головонька, така й розмовонька”; “Який розум, така й балачка”; “Хто ясно думає, той ясно говорить”. Логічність мовлення не тільки пов’язана, а й перебуває в тісному зв’язку з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням, що існують між предметами і явищами об’єктивної дійсності; та понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна обійтися без предметної логічності, то понятійна логічність має бути завжди.

Логічність – це поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона “відкрита”, адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому стилі – це несуперечливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення.

Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Отже, зазначимо причини так званих алогізмів або логічних помилок:

  •  поєднання логічно несумісних слів: жахливо добрий, страшно гарний, убивчо щедрий;
  •  вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, наприклад: моя автобіографія, місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займаної посади, о 20-ій годині вечора, захисний імунітет;
  •  порушення порядку слів у реченні: Успіх породжує старання; Гнів зумовлює біль (чи Біль зумовлює гнів);
  •  зіставлення незіставних понять: Структура фірми відрізняється від інших фірм;
  •  підміна понять: В усіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;
  •  розширення чи звуження поняття: письменники і поети;
  •  нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;
  •  невідповідність причини і наслідку: Збільшення кількості порушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.
  •  неправильне вживання похідних сполучників української мови: не стільки…, скільки (треба не так…, як); чим…, тим (треба що…, то); у той час як (треба тоді як):

НЕПРАВИЛЬНО    ПРАВИЛЬНО

Страшні не стільки протести, скільки провокації – Не так страшні протести, як провокації

Чим далі, тим гірше      – Що далі, то гірше

Уряд України намагається подолати кризу, у – Уряд України намагається подолати кризу,

той час як його опоненти ускладнюють  тоді як його опоненти ускладнюють

цю проблему      цю проблему;

  •  помилкове поєднання дієслівних зв'язок української мови – кальок із російської: становить і являє собою, утворюючи зв’язку становить собою замість Є (тобто становить):

Реформа становить собою частину   –  Реформа є частиною

державного процесу      державного процесу;

  •  вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на –ся, замість активних конструкцій:

Президент обирається народом   –   Народ обирає Президента

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад неправильної побудови низки однорідних членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, порушень смислового зв’язку між окремими висловлюваннями в тексті та ін.. І більшість таких помилок мають саме логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати впродовж усього життя.

БАГАТСТВО МОВЛЕННЯ передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотвірні, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.

Показник багатства мовлення – великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена 6 – 9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. А словник мови Т. Г. Шевченка налічує понад 20 тис. слів. Багате мовлення – це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосовувати тропи, емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати “дар слова” означає вміти так організовувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом.

ВИРАЗНІСТЬ є невід’ємною частиною культури мовлення й означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови та лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення, забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, дикцію, інтонаційну виразність, що й передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття, та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести, інтонацію.

ДОРЕЧНІСТЬ і ДОЦІЛЬНІСТЬ залежить передусім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника у тактовній формі.

Тому доречність полягає у такому доборі мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення – це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, аудиторії (складу слухачів / читачів, їхнього стану, настрою, зацікавлень). Отже, цю вимогу ще можна назвати і комунікативною доцільністю. Адже передусім вона вимагає використання необхідних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність – це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним.

Мовознавець Н.Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки до речі: кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним”. (Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – С. 133.) Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.

Серед ознак культури мовлення виділимо ще й ознаку ЧИСТОТА мовлення, яка дуже тісно пов’язана, навіть перегукується з ознакою правильність мовлення. Адже мова лише тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Треба завжди пам’ятати, що зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні (на кшталт: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так би мовити, типу, розумієш та ін.), коли людині важко чітко висловити думку, “каламутять” і засмічують українську мову. Їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.

Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Не варто засмічувати свою мову жаргонними висловами, особливо лайливими, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність.

Чистота мовлення – це і відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана, нечиста мова, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Причинами такого впливу однієї мови на іншу науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість лексичного складу й граматичної системи української і російської мов [Лесюк М. Доля моєї мови. – Івано-Франківськ, 2004. – С. 142]. Наприкінці ХХ ст. українські мовознавці, відчувши загрозу тотального розмивання норм української літературної мови, розпочали рішучу боротьбу проти наступу суржику. Б.Антоненко-Давидович, Є.Чак, О.Сербенська, С.Караванський, О.Пономарів, М.Лесюк у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень та їх правильних відповідників.

Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи.

На фонетичному рівні ці непрохані гості відрізняються від автентичних українських своїм звучанням:

НЕПРАВИЛЬНО       ПРАВИЛЬНО

ноль         нуль

регістратура        реєстратура

двойка        двійка

хожу         ходжу

сижу         сиджу

запозиченим наголосом:

од`инадцять        один`адцять

чот`ирнадцять       чотирн`адцять

н`овий         нов`ий

в`осємдесят        вісімдес`ят

порушують словотворчі закони:

англічанка        англійка

лікарство        ліки

зварщик        зварювальник

осінню        восени

весною        навесні

мають російські граматичні форми:

у продажі        у продажу

два студента        два студенти

по дорозі        дорогою.

Надзвичайно багато лексичних кальок:

не дивлячись на       незважаючи на

фамілія        прізвище

учбовий        навчальний

рахую         вважаю

на рахунок        щодо

любий         будь-який

всьо         все

здача         решта

тоже         теж

все рівно        все одно

куда, сюда, туда       куди, сюди, туди.

Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком – це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційості, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання.   

Усі названі вище комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно пов’язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення – суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар’єрне зростання особистості.

Мовна характеристика – невід’ємна частина індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно- чи меншовартість. Володіння культурою мовлення – важлива умова успіху у навчанні , праці, складова психології бізнесу. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання.

Комунікативна професіограма фахівця

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основних компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.

З огляду на це виокремимо низку характеристик, що репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:

  •  уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;
  •  аналізувати предмет спілкування, організувати обговорення;
  •  керувати спілкуванням, регламентуючи його;
  •  послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;
  •  уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;
  •  уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;
  •  уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;
  •  уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;
  •  уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;
  •  уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;
  •  володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемовини, нарада тощо);
  •  бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;
  •  володіти технікою спілкування;
  •  уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;
  •  уміти використовувати слово для коректування поведінки співбесідника.

Це лише частина професійних навичок. Треба мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав’язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння – вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.

Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. Їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

  •  свідомо і відповідально ставитися до слова;
  •  стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;
  •  створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;
  •  читати художню літературу – джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;
  •  оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;
  •  активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;
  •  удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);
  •  прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;
  •  не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жаргонізмом; уникати мовної агресії;
  •  намагатися не впадати в крайнощі – не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні культури мови

У сучасній українській літературній мові є розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників, який називається лексикографією (від грец. lexis  слово і grafo  пишу). Предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.

Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони є одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст. Феофан Прокопович: “Якщо кого-небудь очікує вирок судді, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди: хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань”.

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успадкували від візантійських та старослов'янських.

Збірники глос — глосарії були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії- основний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.

Наведемо, для прикладу, першу пам'ятку, яка містила лексикографічне опрацювання слів, і словники, що стали значним явищем української культури:

"Изборник Святослава" (1073).

Визначна пам'ятка давньоруського книжкового мистецтва. Понад 400 статей цієї рукописної книги присвячені тлумаченню малозрозумілих слів Святого Письма, літератури, фактів історії, відомостей про коштовне каміння.

Лаврентій Зизаній Тустановський „Лексис. СирЬчъ реченія въкратьцЪ събранны и из Словенскаго языка на просты(и) Рускій Діялекть Истолкованы" (Вільно, 1596).

Перша друкована словникова праця в Україні, видана як додаток до граматики слов'янської мови цього ж автора. Подано 1061 церковнослов'янське слово, яке пояснено “мовою простою”. У наш час словник перевидано: “Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма словеноросская / Підгот. текстів пам 'яток і вступні статті В.В. Німчука. — К., 1964.

Памва Беринда “Лексикон славеноросскій и Именъ тлькованіє... ” (Київ, 1627).

Праця лаврського друкаря, поета і філолога Памви Беринди. У словнику 6982 слова. Складається із двох частин. У першій подано 4980 загальних “словенських” слів, у другій - “Именъ тлькованіє”  (2002 слова) - власні імена, назви місцевостей, слова з грецької міфології, назви наук, предметів церковного вжитку, мір, звірів, птахів та ін., взяті з єврейської, латинської, грецької та інших мов. “Словник цей мав великий вплив, і його друковано майже по всіх слов'янських землях”. Сьогодні його перевидано і він доступний усім: Лексикон словенороський П. Беринди  / Підгот. тексту і вступна cm. В.В. Німчука. К, 1961.

Словарь української мови: У 4 т. / Зібрала Ред. журн. „Кієвская старина", упоряд. з дод. власного матеріалу Б. Грінченко (Київ, 1907-1909).

Перекладний і водночас тлумачний українсько-російський словник, у якому реєстрові слова та ілюстрації подано українською мовою, а значення слова - російською. Налічує близько 68000 слів. Вершинна праця відомого письменника, вченого, публіциста, громадського діяча Бориса Грінченка. Найбільша подія в українській лексикографії кінця XIX - початку XX ст. Матеріали до словника тривалий час збирали відомі українські науковці, письменники, культурні діячі, але систематизував їх, відредагував та доповнив власноручно зібраним матеріалом Б. Грінченко, вклавши у це титанічні зусилля (“Більше працював, ніж жив”, - так висловився про нього письменник М. Чернявський). Цей словник для української науки і культури має таке саме значення, як словник В. Даля для російської, словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської. Він став словником української живої мови і досі не втратив свого значення як цінний документ з історії та діалектології української мови.

Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання (від призначення)  поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні (філологічні).

Суттєва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.

Коли Анатоль Франс зазначав, що словник – це цілий світ в алфавітному порядку, він мав на увазі, очевидно, саме енциклопедичні словники. Вони в концентрованому вигляді описують предмети, явища, події з найрізноманітніших галузей (економічної, історичної, фізичної, біологічної, хімічної та ін.), розповідають про видатних діячів історії, науки, культури, а отже, пояснюють і загальні, і власні назви, окрім цього, для повноти опису подають схеми, таблиці, карти, діаграми, малюнки, репродукції, фото тощо.

Слово енциклопедія (з грец. – коло загальноосвітніх знань) первинно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, геометрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювали ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. У X ст. н.е. перша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з'явилась у Візантії. У 1751-1780 роках передові мислителі Франції – Дені Дідро, Жан Д'Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. – підготували 35-томне видання „Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”.

Першою українською енциклопедією стала „Українська Загальна Енциклопедія” у трьох томах, видана у 1930-1935 роках у Львові за редакцією Івана Раковського. Вона мала підзаголовок – „Книга знання”. У 1930-х роках в УРСР планувалося видання 20-томної енциклопедії, але через репресії проти української культури і її діячів цього не відбулося. Наступні науково вагомі українські енциклопедичні праці з'являються за межами України. Завдяки об'єднанню найкращих наукових сил української діаспори підготовлено і здійснено видання 10-томної „Енциклопедії українознавства” (1952-1985) за редакцією професора Володимира Кубійовича. У наш час її перевидано зусиллями НТШ у Львові (1993-2000). У далекій Аргентині протягом 1957-1967 років була створена і видана так звана Українська Мала Енциклопедія. Восьмитомну працю підготував один автор – професор Євген Онацький. Ці енциклопедії стали значним інформаційним явищем, адже поширювали у світі правдиві знання про Україну.

Отже, енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (або галузеві, тематичні) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогічна, кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна „Українська Радянська Енциклопедія” (УРЕ), видана протягом 1959 – 1965 рр. Друге двадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974 – 1985 рр. Таким є „Український Радянський Енциклопедичний словник” у трьох томах, що виходив двома виданнями – у 1966 – 1968 рр. та 1985 – 1987 рр. Ще треба зазначити серед загальних енциклопедичних видань працю: УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. чл.-кор. НАНУ М. Попович. – К., 1999.

Важливу роль також виконують і галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, а отже, подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Наприклад: “Енциклопедія кібернетики” в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; “Українська мова”. Енциклопедія (2000, 2004) – перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство. Отже, наведемо для прикладу перелік спеціальних (галузевих, тематичних) словників:

Енциклопедія історії України: У 4 т. – К., 1969-1972.

Шевченківський словник: У 2 т. К., 1983-1985.

Українська географічна енциклопедія: У 3 т. К., 1989-1997.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права імені В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) ma iн. – К, 1996.

Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Уклад.: В.І. Волович та ін. – К., 1998.

Юридична енциклопедія: У 6 т. / За заг. ред. Ю.С Шемчушенка. – К., 1998-2004.

Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К., 2000.

Червяк П.І. Медична енциклопедія. – К., 2001.

Філософський енциклопедичний словник. – К, 2001.

Геодезичний енциклопедичний словник / За ред. В. Літинського. – Львів, 2001.

Енциклопедія сучасної України / Кер. наук.-ред. М.Г Железняк. К., 2001. – Т.1; К., 2004. – Т.2, Т.З.

Політологічний енциклопедичний словник. 2-ге вид. К., 2004.

Таким чином енциклопедичні словники дають всебічні знання про світ, тоді як лінгвістичні (філологічні) заглиблюють у слово. Отже, у лінгвістичних словниках по-різному пояснюються саме слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.

Поки що не вироблено однозначного критерію розподілу лінгвістичних словників. Їх класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними. Однак, яким би не був поділ, для всіх лінгвістичних словників характерні такі ознаки, як: 1) заголовне слово; 2) реєстр; 3) словникова стаття; 4) тлумачення, дефініція і т. ін.; 5) системність подання матеріалу.

У філологічних словниках слово характеризують з найрізноманітніших боків. Тому їх поділяють на окремі різновиди: тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники конкретних лексичних груп (синонімів, омонімів, антонімів, паронімів, перифраз) , словотвірні, морфемні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, ономастичні та ін.

Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники, які є одним із найрозвиненіших напрямів словникарства. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Треба зазначити, що російсько-українські словники, що з'являлися протягом 50-80-х років ХХ ст. (6-томний, 3-томний, однотомні), були тенденційними, не відображали багатства питомої української лексики. До найповніших двомовних (їх переважна більшість) належать: “Русско-украинский словарь” у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; “Українсько-російський словник” у 6-и томах; “Українсько-російський словник” (Уклад.: Г.П. Їжакевич та інші, 1999);  “Російсько- український словник ділового мовлення” С.В. Шевчук (3-є вид. – 2010);  “Русско-украинский словарь” Д.І.Ганича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи).

Сьогодні в Україні є багато перекладних словників з різних мов світу: англійської, французької, німецької, болгарської, польської, чеської, іспанської, італійської, турецької, китайської та ін. - “Польсько- український словник” за ред. Л.Л. Гумецької (1958, 1960); “Українсько-англійський словник” Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.. Деякі з них мають тематичний характер, особливо часто стосуються власне ділової сфери, напр.:

Гаврилишин Я., Каркоць О. Словник ділових термінів: Англо-український і українсько-англійський. — К., 1993.

Даниленко Л.І. Чесько-український словник: Сучасна ділова мова. К, 2000.

Для поліпшення культури ділового мовлення можуть стати корисними такі перекладні словники:

Російсько-український і українсько-російський словник: Відмінна лексика / Уклад.: Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко, С.В. Шевчук. – К., 1995.

Російсько-український словник-довідник „Порадник ділової людини / Уклад.: О.М. Коренга та ін. – К., 1995.

Новий російсько-український словник-довідник / Уклад.: С. Я. Єрмоленко, В. І. Єрмоленко, К. В. Ленець, Л.О. Пустовіт. – К., 1996.

Російсько-український словник: Сфера ділового спілкування / Уклад.: В.М. Брицин, О. О. Тараненко. – К., 1996.

Перхач В., Кінаш Б. Російсько-український науково-технічний словник. – Львів, 1997.

Караванський С Російсько-український словник складної лексики. – К., 1998.

Українсько-російський словник / Уклад.: Г. П. Їжакевич та ін. – К., 1999.

Українсько-російський словник: Близько 40 тис. слів. – К., 2000.

Непийвода Н. Практичний російсько-український словник-довідник. Найуживаніші слова і вислови. – К., 2000.

Зубков М. Г. Сучасний російсько-український, українсько-російський словник. – X., 2004.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, де в якомусь певному аспекті розкриваються особливості слів.

Вершиною словникарства є ТЛУМАЧНІ словники, які досить повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова: не лише пояснюють значення слова, а й розкривають його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом.

Першим і найповнішим тлумачним словником української мови є одинадцятитомний „Словник української мови”:

Словник української мови: В 11 т. - К., 1970-1980. - Т. 1-11.

Це найбільший тлумачний словник в українській лексикографії, реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Створив його колектив науковців Інституту мовознавства імені О. Потебні Академії наук України на основі матеріалу з літературних, фольклорно-етнографічних та інших джерел у широких хронологічних рамках з кінця XVIII і до кінця XX століття. Словник подає загальновживану лексику і фразеологію не тільки активного, а й пасивного фонду (діалектизми, архаїзми, розмовну лексику та ін.). Уживання слів і фразеологізмів проілюстровано цитатами з творів художньої літератури, преси, наукових видань. Словник має тлумачно-нормативний характер. Науковці висловлюють думку про те, що цей словник, безперечно, є досягненням лексикографії радянського періоду, проте сьогодні не цілком відповідає потребам часу.

Варто відзначити появу ще й таких тлумачних словників:

Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко; наук. ред. Л. Андрієвський. - К., 1998.

Словник містить 42 тисячі слів, які відібрано із Словника української мови в 11-ти томах. Усунуто ідеологічно маркований ілюстративний матеріал, у деяких словникових статтях розширено синонімічний ряд, хоча дефініції залишено ті ж, що й в одинадцятитомнику.

 У 2001 році вийшов „Великий тлумачний словник сучасної української мови”: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь, 2001.

Словник містить 170 тисяч слів та словосполучень. У словник додано лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, а також нові слова, які з'явилися в українській літературній мові в останнє десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання.

Спеціально для учнів видано „Короткий тлумачний словник української мови” (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових статтях зазначається джерело запозичення, тобто вказується мова, з якої або через яку слово прийшло, який мало вигляд у ній, та розкривається його значення. Якщо значень декілька, наведено усі.

Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є «Словник іншомовних слів» за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. і доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Приклади словників іншомовних слів:

Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1974.

Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові / Наук. ред. Л.І. Андрієвський. – К, 1992.

Сучасний словник-мінімум іншомовних слів. – К., 1999.

Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К.,2000.

Словник іншомовних слів / Уклад.: Л.О. Пустовіт, О.І. Скопенко, Г.М. Сюта, Г.В. Цимбалюк. – К, 2000.

Ще одним із різновидів тлумачного словника є історичний словник – це словник, в якому подають слова (пояснюються слова) певної історичної епохи, зафіксовані в тогочасних писемних пам'ятках: з'ясовують їх значення, наводять ілюстрації. Фундаментальною працею української лексикографії є двотомний словник за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977 – 1978 pp.:

Словник староукраїнської мови XIV XV cm.: У 2 т. / Ред. кол.: Л. Л. Гумецька (гол.) та ін. К., 1977 1978.

Словник української мови XVI  першої половини XVII ст.: У 28 вип. / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип 'якевича; Ред-кол.: Д. Гринчишин (від. ред.), У. Єдлінська, Я. Закревська, Р. Керста та ін. Вип. 1 11. Львів, 1994 2004.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів, тобто містять фразеологічні одиниці мови, пояснюють їхнє значення, особливості вживання, походження, можливі варіанти у живому мовленні. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Фразеологічні одномовні тлумачного характеру словники розкривають (тлумачать) значення стійкого вислову, а перекладні – подають фразеологічні одиниці певної мови і фраземи-відповідники з іншої мови. Першими такими словниками стали короткий «Фразеологіний словник» Н. Батюка (1966); «Словник українських ідіом» Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є «Фразеологічний словник української мови» (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному «Фразеологічному словнику української мови» (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Наведемо ще приклади українських тлумачних словників:

Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько - російський і російсько - український фразеологічний словник. К., 1971.

Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К., 1975.

Прислів'я та приказки: У 3 т. / Упор. М. М. Пазяк. К., 1989 1991.

Фразеологічний словник української мови: У 2 т. / Уклад.: В. Білоноженко та ін. К., 1998.

Фразеологія перекладів М. Лукаша: Словник-довідник / Упор.: О. Скопенко, Т. Цимбалюк. К., 2000.

Вирган І. О., Пилинська М. М. Російсько-український словник сталих виразів. X., 2000.

Головащук С. І. Російсько-український словник сталих словосполучень. К.,  2001.

Різновидом лінгвістичних словників є термінологічні словники – такі словники, що подають значення термінів певної галузі знань. Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і перекладними (або водночас і перекладними, і тлумачними). Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» Д.І. Ганича, С. Олійника (1985); «Словник гідронімів України» (А.П. Непокупний, О. С. Стрижак, 1979); «Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки» (1994)»; «Російсько - українсько - англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання» (1994). Наведемо ще приклади українських термінологічних словників з різних галузей знань:

Рогачова Г. Г. Російсько-український словник економічних термінів. – К., 1992.

Російсько-український загальнотехнічний словник: Близько 113000 слів / Уклад.: Л. І. Мацъко, І. Г. Трегуб, В. Ф. Христенок, І. В. Христенок. – К., 1994.

Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки / Й. Ф. Андерш, С. А. Воробйова, М. В. Кравченко та ін. – К., 1994.

Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина / С. П. Вассер, І. 0. Дудка, В. І. Єрмоленко та ін. –К., 1996.

Боярова Л. Т., Корж О. П. Російсько-український словник сучасних банківських, фінансово-кредитних та комерційних термінів. – X., 1997.

Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери: Близько 85 тис. слів / Уклад.: С. Я.Єрмоленко та ін. – К., 1998.

Російсько-український словник наукової термінології. Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос / В. В. Гейченко, В. М. Завірюхіна, О. О. Зеленюк та ін. – К., 1998.

Новий російсько-український словник-довідник: Близько 100 тис. слів / Уклад.: С. Я.Срмоленко та ін. 2-ге вид., доповн. і випр. – К., 1999.

Українсько-англійський словник бізнесових термінів / Уклад.: П. Дарлін, М. Кларк. Перекл. М. Комолова-Романець за участю П. Войтковської та К. Микоти. – Чернівці, 1992.

Кілієвич О., П'ятнщький В., Андрощук В. Англо-українсько-російський словник економічних термінів: Мікроекономіка: Понад 2 тисячі термінів. – К., 1995.

Короткий словник з економіки та менеджменту: Українсько-російсько-англійсько-німецький / Уклад. О. І. Лесюк. – К., 1996.

Ринкова термінологія ділової людини: Словник-довідник / В. М. Лінніков, В. В. Борковський, В. В. Рокоча та ін. – К., 1992.

Словник ділової людини / Уклад.: Р. І. Тринько, О. Р. Тринько. –Львів, 1992.

Войналович О., Моргунюк В. Словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять). – К., 1997.

Українсько-російсько-англійський тлумачний словник ділової людини: 15 000 слів / Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу; Уклад.: П. Г. Зеленський, О. П. Зеленська. – Bun. 1. K., 1998.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.

Відомі сучасні орфографічні словники.

Найновішим в українській лексикографії є «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання «Українського правопису» (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.

У 2003 році вийшов «Великий зведений орфографічний словник української лексики» (Укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX  у перші роки XXI століть.

Ще треба зазначити видання і такого орфографічного словника:

Карачук В. Орфографічний словник наукових і технічних термінів / Наук. ред. Л. І. Андрієвський. – К., 1999.

В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників.

Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу, а отже, фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Таким в українській мові є словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973, укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк).

Ще приклади українських орфоепічних словників:

Українська літературна вимова та наголос: словник-довідник / За ред. М. А. Жовтобрюха. – К., 1973.

Орфоепічний словник / Уклад. М. І. Погрібний. – К., 1984.

Орфоепічний словник української мови: В 2 т. / Уклад.: М. М. Пещак та ін. – Т.1. –К., 2001.

Етимологічний словник подає інформацію (тлумачать) про походження слова, його первісне значення, найдавнішу форму (його найдавніші корені), зміни в їх будові, а також розвиток значень слів; зазначає, чи слово споконвіку належало мові-основі, чи воно запозичене, яким шляхом відбувалося запозичення, містить наукові припущення щодо того, як слово утворилося і яка ознака покладена в основу назви. Саме таким в українській мові має бути семитомний «Етимологічний словник української мови», п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1. – К., 1982; Т. 2. – К., 1985; Т. 3. – К., 1989; Т. 4. – К., 2003; Т. 5 – К., 2006).

Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів, тобто з'ясовують значення та особливості вимови і вживання слів певного діалекту чи групи діалектів. Найбільше таких словників видано в середині XX століття: Москаленко А. А. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко B. C. Словник полтавських говірок  (Вип. 1. – X., 1960); Лисенко П. С. Словник поліських говорів (К.,1974) тощо:

Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок: У 2 ч. К., 1984.

Брилинський Д. Словник подільських говірок. Хмельницький, 1991.

Акцентологічні словники (словники наголосів) – це словники, у яких подано нормативне наголошування слів.

Найновіші словники наголосів такі:

Головащук С. І. Складні випадки наголошення: Словник - довідник. К., 1995.

Головащук С. І. Словник наголосів української мови. К., 2003.

Словники скорочень подають складноскорочені слова та абревіатури, розшифровують їх, вказують на граматичні ознаки роду та числа, подають відмінкові закінчення при змінних формах.

Приклад такого словника:

Словник скорочень в українській мові / За ред. Л. С. Паламарчука.К., 1988.

Активна поява великої кількості нових абревіатур, їх поширеність у пресі ускладнювала сприйняття тексту, правильне розуміння. Тому з'явився ще один словник, у якому вміщено найновіші абревіатури та скорочення і їх розшифрування:

Зінкевич-Томанек Б., Григор 'єв О., Прихода Я. Короткий практичний словник абревіатур та скорочень української мови. Краків, 1997.

Ономастичні словники (словники власних імен, прізвищ) є цікавим джерелом інформації про власні імена і прізвища, назви населених пунктів, гір, річок, озер тощо. Іноді вони мають науково-популярний характер, напр.:

Трійняк І. І. Словник українських імен. – К., 2005.

Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. К., 1986.

Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник. - 2-ге вид., випр. і доповн. К., 1996.

Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР: У З т. К., 1973.

Горпинич В. О. Словник географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники). К., 2001.

Коваль А. П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України.К.,  2001.

Словники синонімів охоплюють групи слів, об'єднаних спільним значенням:

Деркач П. М. Короткий словник синонімів української мови. Львів, 1993.

Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. К., 1993.

Словник синонімів української мови: У 2 т. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук. К., 1999 - 2000.

Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням:

Демська О. М., Кульчицький І. М. Словник омонімів української мови. Львів, 1996.

Кочерган М. Словник російсько-українських міжмовних омонімів ("фальшиві друзі перекладача"). К., 1997.

Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення:

Полюга Л. М. Словник антонімів. 2-ге вид., доповн. і випр. К.,  1999.

Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням:

Гринчишин Д. Г., Сербенська О. А. Словник паронімів української мови. К., 1986.

Словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника, а отже, містять слова і звороти, які використав той чи інший письменник у своїй творчій спадщині. Це словник тлумачного типу, бо в ньому розкрито всі значення слів, з якими вони функціонують у мові письменника. Також подано частоту використання словоформ і типові ілюстрації з творів:

Словник мови Шевченка: У 2 т. / За ред. B.C. Ващенка. К., 1964. – є найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка.

Створено також:

 Словник мови творів Квітки-Основ'яненка: УЗ т. К., 197 8 1979.

Морфемні та словотвірні словники. Морфемний словник подає структуру (тобто розглядає будову) слова, словотвірні – словотвірні гнізда і словотвірні ряди.

Прикладами таких словників можуть бути:

Яценко І. Т. Морфемний аналіз: Словник-довідник: У 2 т. / За ред. Н. Ф. Клименко. Т.1-2. К., 1980 - 1981.

Полюга Л. М. Морфемний словник української мови. К., 1983.

Сікорська З. С. Українсько-російський словотворчий словник.  К., 1985.

Частотні словники засвідчують частоту вживання слів у певний час, у них вказано на частотність вживання кожного слова реєстру в певний час. Існує понад 600 опублікованих і комп'ютерних (на дискетах) частотних словників для 40 мов світу. В українській лексикографії відомий:

Частотний словник сучасної української художньої прози: У 2 т. / Гол. ред. B. C. Перебийніс. К., 1981.

Інверсійний словник - це словник, в якому слова розташовані за алфавітом кінця слова. Він є корисним для вивчення словотвору і фонетики:

Інверсійний словник української мови /  За ред. С. П. Бевзенка. К., 1989.

Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми сучасної української літературної мови, подають труднощі слововживання, а отже, допомагають закріпити ці лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, адже подають проблемні випадки слововживання. Деякі з них мають форму посібника, оскільки вміщують широкі коментарі, наукові і науково-популярні статті, напр.:

Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів. 2-ге вид. К., 1984.

Антоненко- Давидович Б. Як ми говоримо. К., 1991.

Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. К., 1990.

Словник-довідник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко.К., 1992.

Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. Львів, 1994.

Головащук С. І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. К., 1995.

Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак 3. Словник-довідник з культури української мови. Львів, 1996.

Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика). Івано-Франківськ, 1993.

Сербенська О., Білоус М. Екологія українського слова: Практичний словничок - довідник. Львів, 2003.

Звичайно, зазначені словники не вичерпують усього багатства української лексикографії, а є лише основними сучасними зразками опрацювання слова. „Щодо повноти словників, – говорив М. Рильський, – то слід зазначити, що повний словник будь-якої мови – це ідеал, до якого можна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих понять слова.

Користуючись словником, можна підвищити свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодіти правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно вибирати слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомогою словників.

Мовний етикет

Поняття етикету

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становлять зміст поняття „етикет".

Слово етикет французького походження (etiquette) на початках позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах. Етикет (франц. etiquette, від флам. steeken - встромляти) –  вироблені суспільством норми поведінки. Отже, етикет – це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють різні види етикету:

  1.  повсякденний;
  2.  оказіональний;
  3.  святковий.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його – співпраця і взаємопорозуміння.

Етикет має багаторівневу будову:

вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

кінетичний рівень (жести, міміка, пози);

проксемічний рівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування. Адже своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систему спеціальних висловів ввічливості – мовленнєвий етикет.

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування – це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет – це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості «орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом» (Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування : Навч. посіб.-2-ге вид., переробл. і доп. – К.: Знання, 2006. – С. 5).

Мовний етикет українців постає із живої мовної практики українського народу. Він вироблявся впродовж тисячоліть і відбиває культурні традиції української нації, відповідає її духовним засадам. Без сумніву, в основі національних традицій спілкування лежать загальнолюдські морально-етичні цінності - доброзичливість, повага, привітність, ґречність.

Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій – чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо – має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

Назвемо чинники, що визначають формування мовного етикету і його використання:

  1.  Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.
  2.  Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
  3.  Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: «За етикетом упізнають „своїх” етнічно (національно) і / або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)» (Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування : Навч. посіб.-2-ге вид., переробл. і доп. – К.: Знання, 2006. – С. 30).

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

  •  контактопідтримувальну — встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
  •  ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
  •  регулювальну (регулятивну) – регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
  •  впливу (імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну чи діяльнісну;
  •  звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
  •    емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.

Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет є своєрідним механізмом, за допомогою якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі названі функції мовного етикету ґрунтуються на комунікативній функції мови.

Мовленнєвий етикет – реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет – поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного.

Мовленнєвий етикет – це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту із співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звертання тощо.

Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній влив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності. Засвоєння національного мовленнєвого етикету, вміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є надзвичайно необхідним.

За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:

  1.  звертання;
  2.  вітання;
  3.  знайомство;
  4.  запрошення;
  5.  прохання;
  6.  вибачення;
  7.  згода;
  8.  незгода;
  9.  скарга;
  10.  втішання;
  11.  комплімент;
  12.  несхвалення;
  13.  побажання;
  14.  вдячність;
  15.  прощання;

Відбором етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спілкування, тобто соціальна якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм у процесі комунікації. В європейському культурному ареалі виділяють п'ять видів тональностей спілкування:

  1.  висока;
  2.  нейтральна;
  3.  звичайна;
  4.  фамільярна;
  5.  вульгарна.

Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні - сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифінги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); фамільярна - в сім'ї, дружньому товаристві; вульгарна - в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови.

Ділове спілкування пов'язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування – високої та нейтральної.

Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словесної формули в конкретній ситуації спілкування:

  1.  вік, стать, соціальний статус адресата;
  2.  особисті якості співрозмовників;
  3.  комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування);
  4.  характер взаємин між співрозмовниками та ін.

В офіційному спілкуванні особливе значення мають ті види мовленнєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови.

Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генерале.

Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жестикуляції також залежить від національної належності і - зрозуміло - від загальної культури людини. Отже, важливо пізнавати національні особливості «граматики» мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його.

В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєнню правил етикету. Вченими вироблені рекомендації для адресанта, адресата та для присутнього під час розмови. (Див. Радевич - Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. пос. К.: Знання, 2006.- С. 136-152).

Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Під час виконання професійних обов'язків безліч разів повторюються стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.

Авторитетний фахівець з проблем спілкувального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає ці етикетні ситуації, що репрезентуються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.

Вітання та побажання

Вітання - це слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення до когось. Доброго ранку!

Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)! Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі! Доброго здоров'я!

Вітаю (тебе; Вас)!

Радий (тебе; Вас) вітати!

Моє шанування!

Дозвольте Вас привітати!

Слава Україні! - відповідь: Героям слава!

Хай живе...

З приїздом Вас!

Поздоровляю Вас!

Здоровлю з...

Зичу радості, успіхів!

Віншую Вас з...

Зі святом Вас!

Вітаю з днем народження!

З настанням Нового року!

З передноворіччям!

З прийдешнім Новим роком!

Вітаю з передноворіччям!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року!

Хай щастить у Новому році!

Будьте здорові з Новим роком!

З настанням Нового року

З неділею святою будьте здорові!

Зі святом будьте здорові!

Дай, Боже, щастя! - відповідь: Дай, Боже, здоров'я!

Слава Ісусу Христу! — відповідь: Слава навіки!

Христос рождається! - відповідь: Славіте Його

Христос Воскрес! - відповідь: Воістину воскрес!

Бажаю (зичу) Вам здоров 'я, щастя, успіхів, усіляких гараздів!

Щасливих Вам свят!

Дозвольте вітати Вас від імені...

Наше щире вітання...

Хай здійсняться всі Ваші мрії!

Вузлики на пам'ять! Правила вітання

Першим вітається:

  •  молодший зі старшим;
  •  підлеглий з керівником;
  •  чоловік із жінкою;
  •  молода жінка з літнім чоловіком.

Незалежно від віку, статі, посади:

  •  той, хто проходить повз когось або переганяє його;
  •  той, хто підходить до гурту;
  •  той, хто заходить у приміщення.

Словесні вітання слід супроводжувати невербальними знаками:

  •  жінки - плавним нахилом голови;
  •  чоловіки - легким схилянням верхньої частини тулуба і / або голови;
  •  молоді люди - такими ж, але трохи нижчими поклонами.

Вітаючись, треба:

  •  привітно усміхнутися і дивитися людині у вічі;
  •  вийняти цигарку з рота, а руки з кишень;
  •  зняти темні окуляри;
  •  чоловікові підвестись і стояти доти, доки жінка не сяде або не піде.

Першим руку подає:

  •  старший молодшому;
  •  жінка чоловікові;
  •  соціально вищий соціально нижчому;
  •  подають тільки праву руку.

У руку цілують:

  •  тільки заміжніх і старших жінок;
  •  дівчат цілують у щічку;
  •  руку жінки беруть за пальці, підносять і в легкому нахилі голови
    цілують у тильну сторону пальців або ж у передню частину тильної сторони долоні;
    під час поцілунку чоловік має зняти капелюха і рукавиці.

Отже, вітайтеся завжди привітно, незалежно від того, який у вас настрій.

Звернення до незнайомої людини

Стандартна послідовність фраз у розмові з незнайомою людиною може мати таку послідовність:

  1.  Вітання: Доброго ранку (Добрий день! Добрий вечір!).
  2.  Вибачення і прохання: Вибачте, що затримую Вас! Скажіть, будь ласка, ... (Будьте ласкаві, скажіть...; Чи не могли б Ви сказати...).
  3.  Подяка: Щиро (сердечно) дякую Вам за ... (Щиро вдячний за...). 
  4.  Вибачення: Пробачте, що затримав Вас (Даруйте, що завдав Вам клопоту).
  5.  Прощання: До побачення! (Бувайте здорові! Усього Вам найкращого! Хай щастить!).

Мудра порада

У фразі з проханням варто (не обов'язково) вживати слова звернення: Шановний (а) пане / пані! Шановний (а) добродію / добродійко!

Мудра порада

У фразі з проханням варто (не обов'язково) вживати слова звернення: Шановний (а) пане / пані! Шановний (а) добродію / добродійко!

Привернення уваги до себе

Щоб привернути до себе увагу особи, потрібно:

• спочатку звернутися до неї зі словами вибачення:

Прошу вибачення! Перепрошую! Будь ласка, пробачте! Прошу пробачити!

• коли особа виявить увагу поглядом, мімікою, реплікою продовжити розмову:

Скажіть, будь ласка!

Дозвольте запитати!

Чи можна на хвилинку зайняти Вашу увагу?

Чи можна Вас запитати?

Чи дозволите на хвилинку відірвати Вас від справ?

  •  репліки - відповіді адресата: Я Вас слухаю! Я до Ваших послуг! Чим можу Вам допомогти? Прошу!

• якщо таких реплік не було чи вони мали відмовний характер (Даруйте, не можу Вам допомогти; На жаль (вибачте), я зайнятий), потрібно перепросити і відійти.

   

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

33732. Государственная гражданская служба: понятие, принципы, порядок прохождения 33.5 KB
  Согласно ФЗ N 79 от 27 июля 2004 года О государственной гражданской службе в РФ Государственная гражданская служба Российской Федерации вид государственной службы представляющей собой профессиональную служебную деятельность граждан Российской Федерации на должностях государственной гражданской службы Российской Федерации по обеспечению исполнения полномочий федеральных государственных органов государственных органов субъектов Российской Федерации лиц замещающих государственные должности Российской Федерации и лиц замещающих...
33733. Понятие трудового договора. Сторона трудового договора. Заключение и расторжение трудового договора 22 KB
  Понятие трудового договора. Сторона трудового договора. Заключение и расторжение трудового договора. Трудовому договору посвящена часть третья раздел третий трудового кодекса РФ.
33734. Право собственности: содержание, формы, объекты. Бремы и риск собственника. Основания возникновения и прекращения права собственности. Осуществление права государственной и муниципальной собственности 37.5 KB
  Право собственности: содержание формы объекты. Основания возникновения и прекращения права собственности. Осуществление права государственной и муниципальной собственности. Содержание права собственности Собственнику принадлежат права владения пользования и распоряжения своим имуществом.
33735. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание и форма. Виды договоров, порядок заключения, изменения и прекращения гражданско-правовых договоров 91.5 KB
  Граждане и юридические лица свободны в заключении договора. Понуждение к заключению договора не допускается за исключением случаев когда обязанность заключить договор предусмотрена настоящим Кодексом законом или добровольно принятым обязательством. К отношениям сторон по смешанному договору применяются в соответствующих частях правила о договорах элементы которых содержатся в смешанном договоре если иное не вытекает из соглашения сторон или существа смешанного договора. Условия договора определяются по усмотрению сторон.
33736. Понятие и состав административных правонарушений. Административная ответственность и её виды. Производство по делам об административных правонарушениях 48.5 KB
  Понятие и состав административных правонарушений. Производство по делам об административных правонарушениях. Административное правонарушение – противоправное виновное действие бездействие физического или юридического лица за которое Кодексом РФ об административных правонарушениях установлена административная ответственность. Предупреждение административный штраф лишение специального права предоставленного физическому лицу административный арест и дисквалификация могут устанавливаться и применяться только в качестве основных...
33737. Территориальные принципы организации местного самоуправления 36 KB
  Территории с низкой плотностью сельского населения; 2 территории всех поселений за исключением территорий городских округов а также возникающие на территориях с низкой плотностью населения межселенные территории входят в состав муниципальных районов; 3 территорию поселения составляют исторически сложившиеся земли населенных пунктов прилегающие к ним земли общего пользования территории традиционного природопользования населения соответствующего поселения рекреационные земли земли для развития поселения; 4 в состав территории поселения...
33738. Типология муниципальных образований в РФ в соответствии с ФЗ № 131 32.5 KB
  Сельское поселение один или несколько объединенных общей территорией сельских населенных пунктов поселков сел станиц деревень хуторов кишлаков аулов и других сельских населенных пунктов в которых местное самоуправление осуществляется населением непосредственно и или через выборные и иные органы местного самоуправления; Городское поселение город или поселок в которых местное самоуправление осуществляется населением непосредственно и или через выборные и иные органы местного самоуправления; Муниципальный район несколько...
33739. Порядок формирования органов МСУ по закону № 131 44.5 KB
  Структуру органов местного самоуправления составляют представительный орган муниципального образования глава муниципального образования местная администрация исполнительнораспорядительный орган муниципального образования контрольный орган муниципального образования иные органы местного самоуправления предусмотренные уставом муниципального образования и обладающие собственными полномочиями по решению вопросов местного значения. Наличие в структуре органов местного самоуправления представительного органа муниципального образования главы...
33740. Конституционно -правовые характеристика Российской Федерации 33 KB
  Конституционно правовые характеристика Российской Федерации Российская Федерация Россия есть демократическое федеративное правовое государство с республиканской формой правления. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Российской Федерации является ее многонациональный народ. Никто не может присваивать власть в Российской Федерации. Суверенитет Российской Федерации распространяется на всю ее территорию.