452

Історія української політичної думки

Конспект

Политология и государственное регулирование

Політична думка давньокиївського періоду. Іларіон Слова про закон і благодать. Проблема організації державної влади в політичній концепції Ст. Оріховського. Політичні ідеї І. Виговського та Ю. Немирича. Декабристський рух і масонство в Україні на поч. XIX ст.

Украинкский

2013-01-06

716 KB

221 чел.

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДЛЯ СКЛАДАННЯ ІСПИТУ

  1.  Політична думка давньокиївського періоду.
  2.  Іларіон «Слова про закон і благодать».
  3.  Політичні ідеї «Повісті минулих літ».
  4.  «Повчання» В. Мономаха.
  5.  «Слово о полку Ігоревім».Його соціально-політичний зміст.
  6.  Політична концепція Ст. Оріховського-Роксолана.
  7.  Проблема організації державної влади в політичній концепції Ст. Оріховського-
  8.  Ст. Оріховський-Роксолан «Напучення королеві польському Сігізмунду-Августу».
  9.  Політичний зміст полемічної літератури.
  10.  Хр.Філалет «Апокрисис».
  11.  Соціально-політичні погляди Хр. Філалета.
  12.  'Соціально-політичний ідеал Івана Вишенського.
  13.  Особливості політичної організації Запорізького козацтва.
  14.  Політичні ідеї І. Виговського та Ю. Немирича.
  15.  Політичні погляди І. Мазепи.
  16.  П.Орлик «Конституція»,
  17.  П.Орлик «Вивід прав України».
  18.  Політичні погляди Я. Козельського.
  19.  Ідеал держави Я. Козельського.
  20.  Проблема суспільного договору та природного стану людини в інтерпретації Я. Козельського.
  21.  Апологетика абсолютизму Ф. Прокоповичем.
  22.  Проблема суспільного договору в трактуванні Ф. Прокоповича.
  23.  Ф.Прокопович «Слово о власти и чести царской».
  24.  Декабристський рух і масонство в Україні на поч. XIX ст.
  25.  Політичний зміст «Історії Русів».
  26.  Кирило-Мефодіївське Товариство.
  27.  «Книги буття українського народу».
  28.  М. Гулак — «Юридичний побут поморських слов'ян».
  29.  Проекти Конституції Г. Андрузського,
  30.  Політичні погляди М. Костомарова.
  31.  М.Костомаров «Дві руські народності».
  32.  Політичний світогляд Т. Шевченка.
  33.  Еволюція політичних поглядів П. Куліша.
  34.  Політична концепція М. Драгоманова.
  35.  М. Драгоманов «Рай і поступ».
  36.  Федералізм та «громадівський соціалізм» М. Драгоманова.
  37.  Національне питання в трактуванні М. Дрогоманова.
  38.  М. Драгоманов «Чудацькі думки про українську національну справу».
  39.  Політичний ідеал С.  Подолинського.
  40.  Політичні погляди О. Тсрлецького.
  41.  Основні політичні течії серед українців Галичини в другій половині XIX ст.
  42.  Політична доктрина Ю. Бачинського.
  43.  Ю. Бачинський «Україна irredenta».
  44.  Політична концепція І. Франка.
  45.  І. Франко про походження, сутність і форми організації державної влади.
  46.  Суспільно-політичний ідеал І. Франка.
  47.  І.Франко про національне питання.
  48.  І. Франко «Що таке поступ».Оцінка І. Франком основних сучасних йому політичних доктрин.
  49.  І. Франко «За межею можливого».
  50.  Еволюція політичних поглядів М. Грушевського.
  51.  Українське питання в інтерпретації М. Грушевського,
  52.  Ідея федералізму у М. Грушевського.
  53.  М. Грушевський про походження і сутність держави.
  54.  Грушевський «На порозі нової України».
  55.  Національна ідея в творчості М. Грушевського.
  56.  М. Грушевський «Початки громадянства (генетична соціольогія)».
  57.  Політична концепція В. Винниченка.
  58.  Ідея колектократії В. Винниченка.   
  59.  В. Винниченко «Відродження нації».
  60.  В. Винниченко про причини поразки в революції 1917—1921 pp.
  61.  В. Винниченко «Заповіт борцям за визволення».
  62.  М. Міхновський — засновник революційного націоналізму.
  63.  М. Міхновський «Самостійна Україна».
  64.  Обгрунтування М. Міхновським права України на державну самостійність.
  65.  Основні  засади українського націоналізму М. Міхновського.
  66.  Інтегральний націоналізм Д. Донцова.  
  67.  Ідея нації і національна ідея Д. Донцова.
  68.  Національна еліта як чинник державотворення в політичній концепції Д. Донцова.
  69.  Д. Донцов «Націоналізм».
  70.  Народ, нація, держава в політичній концепції Д. Донцова.
  71.  Політична концепція В. Липинського.
  72.  Ідея трудової монархії В. Липинського.
  73.  Нація і національний месіанізм в політичній концепції В Липинського.
  74.  В.Липинський про національну еліту як феномен державотворення.
  75.  Класократія В. Липинського.
  76.  Основні ідеї «Листів до братів-хліборобів» В. Липинського.
  77.  ВЛипинський «Хам і Яфет».
  78.  ВЛипинський «Націоналізм, патріотизм і шовінізм», «Народи поневолені і народи бездержавні».
  79.  Нація в інтерпретації В. Липинського і Д. Донцова.
  80.  Геополітична концепція С. Рудницького.
  81.  Підстави українського націоналізму в інтерпретації С. Рудницького.
  82.  Чорноморська доктрина Ю. Липи.
  83.  Геополітична концепція Ю. Липи.
  84.  Ю. Липа «Призначення України».
  85.  Націократичні ідеї в українській політичній думці,
  86.  Теорії еліт в українській політичній думці.
  87.  Ідея українського месіанізму.
  88.  Соціалістична течія в історії політичної думки в Україні.
  89.  Радикально-націоналістичний напрямок в українській політичній думці.
  90.  Консервативний напрямок в українській політичній думці.

1. Політична думка давньокиївського періоду.

Перші племена на цій частині Європейського континенту, про які з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що вони вже мали зачатки державної організації, були трипільці, яких ми знаходимо на території сучасної України вже в IV тисячолітті до н.е.

Нажаль, доступні нам історичні та археологічні матеріали не дають можливості детально реконструювати особливості соціально-політичного устрою та форм організації влади у трипільців. Але ті, що є в наявності, свідчать, що носіями трипільської культури було кілька племен, або союзів племен, що мали деякі відмінності, а також існування у них певної соціальної ієрархії (наявність, наприклад, у племен усатівської культури поховальних курганів складної конструкції, в яких ховали племінних вождів та старійшин).

трипільці не лише сформували планування та архітектуру українського села, вони сформували його психологію.

Наприкінці II — на початку І тисячоліття до н.е. степи Південної України населяли найдавніші з відомих нам під своєю власною назвою племена кіммерійців. Дані про них досить обмежені, щодо їх етнічної приналежності єдиної думки серед науковців немає. З писемних джерел інших народів відомо лише, що вони були кочівниками і влаштовували походи в Передню Азію, вступаючи у військово-політичні союзи з державами цього регіону. Про державний устрій кіммерійців докладних даних не існує, хоча відомо, що вони мали племінну знать і "царів".

Приблизно у VII сторіччі до н.е. кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили племена народу, що затримався на цій території більше тисячі років — скіфи. Об’єднання скіфських племен підтримувало тісні контакти з цивілізація Древнього світу.

Суспільний лад скіфів був досить складним. Відомо, що скіфські племена поділялись на царських, кочівників, орачів, землеробів та калліпідів (які утворились внаслідок змішання скіфів з поселенцями давньогрецьких колоній Північного Причорномор’я). Кожен з цих союзів племен мав свого "царя", серед яких головним був вождь царських скіфів. Відомо також, що в деякі періоди всі скіфи мали одного царя (в IV сторіччі до н.е. таким "царем" був Атей), але їх влада мала тимчасовий характер.

Основу скіфського суспільства становила сім’я. Виділяється також прошарок племінної знаті, що володіла досить значними багатствами. На найнижчому щаблі суспільної ієрархії перебували раби, що походили з військових бранців.

На чолі суспільства стояли "царі" та родові старійшини. Влада "царів" була спадковою, сильної та деспотичною і мала, за уявленнями самих скіфів, божественне походження. Однак вона була обмежена народними зборами — "Радою скіфів". "Рада" мала право усувати "царів" від влади і вибирати нових з числа членів царського роду.

Проблема існування державної організації у скіфів, часу її появи та характеру не має однозначного трактування в сучасній науковій літературі. Найпоширенішою є думка про те, що скіфське суспільство знаходилось на стадії ранньокласових відносин та державності заснованої на експлуатації праці рабів, збіднілих співплемінників та землеробського населення.

Дослідження державності давніх скіфів цікаве тим, що дає можливість прослідкувати формування у землеробських племен (предків сучасних українців) ставлення до держави, уособленням якої були царські скіфи, та проаналізувати характер взаємовідносин основної маси населення і державного механізм

поклала початок формуванню відчуженості між державою та автохтонним землеробським населенням, яку ми можемо спостерігати практично на протязі всієї української історії.

Важливим моментом, який вплинув на формування політичних традицій та стереотипів поведінки українців, було існування в Північному Причорномор’ї давньогрецьких колоній. Початок заселення Півдня України вихідцями з давньогрецьких міст-держав відноситься до кінця VII — початку VI сторіччя до н.е. Найважливішими серед їх поселень були Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспор.

Основною формою державного правління в грецьких колоніях була демократія у різних її проявах. Це зумовлювалось тим, що колоністи, як правило, приносили з собою ідеї про необхідні форми організації державного життя, що існували в готовому вигляді в метрополіях. Сприяла цьому і певна схожість соціальної структури: наявність значної кількості незалежних власників-виробників (ремісників, дрібних землевласників). Політичними правами користувались лише громадяни цих міст-держав, як правило, етнічні елліни. Іноплемінники могли отримати право громадянства лише у виняткових випадках, за виключні заслуги перед полісом.

Дещо осторонь стояв Боспор з його політичним устроєм у вигляді монархії. Деякі історики схильні пояснювати цю особливість наявності на території Боспорського царства значної кількості місцевого варварського населення та дещо відмінними пануючими формами господарювання.

Про особливості суспільно-політичного устрою слов’ян у ці часи важко говорити з певною однозначністю. Так у тогочасних писемних джерелах неодноразово згадуються представники місцевої соціальної верхівки: королі, володарі, князі, старійшини.

той же час візантійський історик IV сторіччя Прокопій Кесарійський стверджує, що слов’яни не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві (демократії) і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються спільною справою. Свідчення про те, що найважливіші справи слов’янські племена вирішували колективно є також і в інших хроністів.

Можна припустити, що вже в ці давні часи в організації політичного життя слов’янського населення сучасної України спостерігається наявність двох тенденцій. Перша виражалась прагненні до збереження та розвитку колективних форм управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, що базувалась на економічній автономії сім’ї землероба та територіальній сільській общині, що підривала авторитет родових старійшин. Друга — у прагненні до встановлення "сильної", по можливості одноосібної влади, яку виражали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочівників, а потім і для військових грабунків, старійшини багатих родів, що прагнули до розширення та укріплення своєї влади та місцеве купецтво кревно зацікавлене в існуванні порядку, що не перешкоджав би їх діяльності. Певний вплив на посилення другої тенденції справляли також зразки державного устрою Римської та Візантійської імперій, такий привабливий для ватажків бойових дружин та старійшин. Першу ж тенденцію підтримували світоглядні уявлення слов’ян про те, що всі люди народжуються вільними і рівними, а їхнє вічне потойбічне життя буде таким, яким людина закінчить свій земний шлях.

В українському народі перемагала завжди ідея суспільного демократизму (виділення З. Книша — О. С.) з признанням рівних прав кожної одиниці в суспільстві і вічним прямуванням до волі. Здійснити цієї ідеї українському народу не довелось, ми тільки спостерігаємо, як він від тисячоліття до неї інстинктивно прямує. У давнину вона позначалася вічовим устроєм, розвиненням виборного устрою в церкві і колегіальними виборними судами. Високо розвинулася вона за козаччини, головно на Запоріжжі, де вся старшина була виборна і джерело влади було в козацькій раді, в якій кожен мав рівне право"

882 року Київ захопив ватажок варяжської дружини Олег і знищив представників місцевої династії Києвичів — Аскольда та Діра. Але він не пішов на повну зміну державної організації, а, навпаки, направив всі свої зусилля на адаптацію до місцевих умов і традицій.

Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.

Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами,

Політичний устрій Київської Русі цього часу характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій політичного життя — прагнення до встановлення сильної, одноосібної влади та народоправства. Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги — Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен, різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство.

Князь був монархом дідичним, цебто його влада переходила з батька на сина. Ішла весь час боротьба між князем і вічем, що справді зовсім стратило своє значення, але не переставало існувати, традиція якого збереглася і як тільки ослабала княжа сила, голосилося до слова віче. Отже, князь не був виборним монархом, джерелом його влади не була воля народу, тільки сама в собі інституція княжої влади, вона була не від людей, тільки від Бога

При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади. На думку М. Грушевського "Вони звертають ся завсіди проти особи того чи иншого князя, а не проти князівського інституту... Взагалі князя вважали за елємент в громадському устрої не минуче потрібний; земля завсіди піклувалась мати собі князя, й без нього почувала себе ніяково"[5При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади. На думку М. Грушевського "Вони звертають ся завсіди проти особи того чи иншого князя, а не проти князівського інституту... Взагалі князя вважали за елємент в громадському устрої не минуче потрібний; земля завсіди піклувалась мати собі князя, й без нього почувала себе ніяково"[5

Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення Такою новою релігією стало християнство.

2. Іларіон «Слова про закон і благодать».

Важливим компонентом ідеологічної програми Ярослава Мудрого були заходи щодо розвитку літератури і книжкової справи. Піклуванням великого князя при Софійському соборі утворилась своєрідна академія — гурток добре підготовлених книжників та вчених, зайнятих не лише перекладами з грецької, а й укладанням нових літературних творів, покликаних втілити й пропагувати теоретичну платформу доби... Визначним лідером академії був Іларіон, який 1051 року став митрополитом

Іларіон був філософствуючим богословом, соціально ангажованим і включеним в церковно-політичну діяльність епохи Ярослава Мудрого" [1, С. 85]. Іларіон був пресвітером княжої церкви у Берестові, визначним ученим, громадським діячем, близьким соратником Ярослава Мудрого. Саме завдяки старанням останнього, навіть в супереч волі константинопольської патріархії, собор єпископів Київської Русі 1051 року обрав Іларіона митрополитом — першим на цій посаді вихідцем з русичів.

роботою Іларіона, що дійшла до нашого часу є "Слово про закон і благодать" написане в період між 1037 і 1050 роками у Києві. У ній сформовано основні проблеми які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього визначного мислителя. наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них — проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії.

Наскрізною ідеєю "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією.

Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне зовнішнє настановлення, розпорядження яке регулює діяльність людей до осягнення ними істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку суспільства. Однак закон не протистоїть істині, дотримання закону є шляхом до отримання істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істинною, так і рабство — свободою.

Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті — теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь" [18, с.172]. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.

аріон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також думку про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, і благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а іудеї відвернені" [104, с. 52].

Виступ Іларіона проти іудеїв — це виступ проти концепції богообраності одного з народів. Віра в богообраність, в укладання "контракту з Богом", що відсікає всі інші народи — це, по суті, синонім гордині. Для Іларіона ж головне — довести рівність народів перед Богом, а, отже, і рівність один перед одним

Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили політичної загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі.

він поставив руський і інші "нові народи" в один ряд зі старими, багатими християнською традицією і досягненнями. Сучасники Іларіона завоювали це право силою зброї. Є підстави в такому розвитку думки бачити певною мірою антивізантійську загостреність" [170, с. 14].

Саме з цими "новими народами" пов’язує Іларіон подальший прогрес людства, встановлення царства істини і благодаті Божої:

Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його вчинків з діями імператора Костянтина. Володимир, за Іларіоном, великий правитель великої країни, що походить з давнього княжого род

Говорячи про діяльність апостолів по розповсюдженню Христової віри, про ті труднощі, які вони змушені були долати, щоб переконати світських володарів прийняти істинну віру, софійський книжник підкреслює: "Ти ж ні закону, ні пророків не читавши, розп’ятому поклонився... Інші царі і властителі, що бачили як все це здійснювалось святими мужами, не лише не вірили їм, але на муки і страждання віддавали їх. Ти ж, о блаженний, без всього цього прийшов до Христа, тільки по благому розумінню і гостроті розуму.

Оспівуючи Володимирові діяння Іларіон підкреслює, що він був єдиновладний володар своєї держави. При цьому ідея монархічного єдиновладного правління у Іларіона знаходить досить цікавий аргумент на свою користь. Мислитель вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності. І сам Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.

Князь Володимир у "Слові про закон і благодать" Іларіона виступає не стільки як конкретна історична особа, скільки як певний образ ідеального правителя. Князь — глава держави відповідальний перед Богом "за труди пастви людей його". Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен, на думку Іларіона, здійснювати свою владу в рамках закону — "землю свою пасуши правдою". В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість — "без блазна же Богом дані йому люди управивши". Істинний правитель повинен не лише сам бути справедливим, але й слідкувати за дотриманням закону, правосуддя здійснювати на його основі і бути милостивим — "мало казни, много милуй".

Іларіон не довго посідав митрополичу кафедру в Києві. Після смерті 1054 року великого князя київського Ярослава Володимировича літописці перестають згадувати про нього. Немає однак і згадок про смерть митрополита. Ряд дослідників вважає, що втративши підтримку світської влади за наступника Ярослава Іларіон склав з себе сан і став ченцем Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім’я Никон. Саме Никона вважають одним з основоположників літописання в Київській Русі, чиї ідеї справили значний вплив на авторів найбільш відомого літопису того часу — "Повісті минулих літ".

3. Політичні ідеї «Повісті минулих літ».

 

Праця складається з трьох частин: 1) вступної (загальна історіософська картина світу); 2) власне літопис; 3) «Повчання Мономаха».

Перший список – 1113 р. на замовлення Мономаха було виконано Нестором. Те, що дійшло до нас – редакція Сильвестра 1125 р. Брайчевський: автори «Повісті…» використовували попередні літописи часів княжіння Мономах, а може і Мудрого.

Ця праця – не зовсім хроніка, а пам’ятка політичного мислення, що обслуговувала певні політичні завдання та інтереси. З приходом християнства літописи змінювалися, а попередні знищувалися (усе, що було до християнства, повинно бути знищене). Брайчевський реконструює «Аскольдів літопис». Він його називає так, тому що  хронологічна частина починається з 869 р. Відбувається хрещення Русі і Аскольд першим прийняв хрещення. За Брайчевським, за всю історію було три хрещення: Аскольдове, Ольгине і Володимирове.

В основі твору лежить концепція, сформована печерським ігуменом Феодосієм.

Частина 1. 1)«Звідки єсть пішла земля руська» (пішла  з вавилонського стовпотворіння). Це відправна точка – початок етнічної історії (початок народів). 2) не лише від вавилонського стовпотворіння , але і від покоління Федова. За цим підходом було юридично оформлено феодальну роздробленість КРусі (Рюриковичі). 3) момент, пов’язаний з походженням влади, державності. Історія влади писалася навіть до Рюриковичів і пов’язувалася з Києм, Щеком і Хоривом.

880 р. – переворот у Києві, внаслідок чого там осідають Рюриковичі. Аскольд і Дір нібито були дружиною Рюрика. Толочко: завданням літописця було вивести Рюриковичів за межі суспільства. Форма успадкування престолу – «братчина». Кров Рюриковичів не можна проливати. Святополка назвали окаянним, бо він пролив кров братів, зо є дуже великим гріхом.

Вся земля – єдина родова власність. Зв’язку з удільним князівство немає. Одна з центральних за змістом частин твору є хрещення русі – 1/5 праці. Мова йде про Володимира. Ця проблема – один з центральних сюжетів, що формує твір.

Андрій Первозданний – брат Петра І (єпископ християнської церкви).

Костянтин для ставлення під собою патріарха, створює візантійський варіант Андрієвої легенди. Андрієва легенда створювалася для того, щоб Константин не міг претендувати на владу над Києвом шляхом думки про те, що саме з Візантії пішло христянство. Проблема вибору віри (але не християнізації Русі). За Володимира КРусь значно зростає і з інших країн прибувають представники, що намагаються нав’язати свою віру. Володимир обирає християнство, яке на той час було у Візантії. Однак, обирає незалежно. За християнством – всі рівні, тому Візантія не може претендувати на владу над Києвом.

На відміну від Іларіона, у Нестора єдність представлена не однією особою, а братами Рюриковичами. Єдність церковної організації повинна забезпечувати єдність київської землі. Володар відповідальний перед церквою за збереження християнства на землі. Однак, Рюриковичі не дотримуються норм християнської моралі, були надто амбітними у свої поглядах (особистих).

  1.  «Повчання» В.Мономаха.

Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125), яке є складовим елементом „Повісті минулих літ” і третьою, завершальною її частиною. Постать Володимира Мономаха – великий київьский князь, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. І саме цей досвід він намагається передати своїм синам. І саме центральною темою цього твору є єдність, а радше, заклик до єдності роду Рюриковичів, що може забезпечити єдність земель Київської Русі.

Вишукувати моменти політичної ангажованості твору навіть не доводиться. Варто лише поглянути на „Повчання” через призму особи правителя, яким він постає перед читачем. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами, які, в свою чергу так чи інакше мають релігійне походження. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. І, базуючись переважно на християнському віровченні, „Повчання” випромінює ще одну важливу тему твору – значення чеснот, якими повинен володіти князь, щоб найяскравішим чином виконати свій обов’язок перед Богом і своїми підданими. Власне кажучи, якщо перефразувати, випливає проблема, яка має велике значення для аналізу і потребує безумовного врахування: Звідки береться авторитет князівської влади? Відповідей може бути немало, однак слід вказати на основоположні моменти:

«Навчися, праведний чоловіче, поступати благочестиво, навчися, за євангельським словом, спонукаючись на добрі діла ради Господа.»

Акцентуючи увагу на понятті честі, Мономах – останній князь, якому вдалося, хай і на нетривалий період, подолати феодальну роздробленість держави і об'єднати амбітних князів під своєю владою, визначав найбільшим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неодноразово приводило до сутичок і братовбивчих війн. Перераховуючи княжі чесноти, розказуючи про своє життя і заслуги перед Богом і державою, Володимир Мономах творить перед своїми нащадками ідеал князя, шо має бути не лише воїном, а й господарем у своєму домі і державі. На думку Володимира Мономаха, князь не повинен уникати і праці, спрямованої на забезпечення достойного існування громадян держави, на захист слабших від можливого свавілля можновладців. Висока освіченість є необхідною вимогою для того, щоб відповідати моральним вимогам, що висуваються до правителя, і які формують його як авторитетну особу. Мономах радить своїм синам невпинно працювати над собою, збільшувати знання, ставлячи у приклад власного батька. І тут же Мономах протиставляє навчанню лінь, якої слід уникати і знищувати у собі як таку, що є антиподом, шкідником знання як вже набутого, так і перспетивно отримуваного.

Підсумовуючи, варто сконцентрувати увагу на тому, що базисом для подальшого обгрунтування ідей твору є християнське віровчення, зокрема його джерело у вигляді Євангеліє. І саме виходячи звідси, Володимир Мономах і формує своє „Повчання”, наскрізь пронизане політичною проблематикою. Тут, зокрема, наявне співвідношення князівської влади, фактично політики, і моралі; присутні чесноти та моральні якості, які є визначальними у формуванні авторитету князівської влади; своєрідними порадами та напученнями, автор спрямовує тих, до кого він звертається у русло консолідації з метою набуття стійкості такого державно-політичного утворення як Київська Русь.

5. «Слово о полку Ігоревім».Його соціально-політичний зміст.

Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у такій блискучій пам’ятці красного письменства Київської Русі як "Слово о полку Ігоревім"

князь Невідомий автор "Слова...", описуючи похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців та його наслідки для Русі, виступає своєрідним репрезентантом корінних інтересів своєї Батьківщини. Головна частина своєрідного "політичного маніфесту" вкладена автором у вуста Великого князя Київського Святослава і подана у вигляді його "золотого слова".

Дізнавшись про самовільний похід Ігоря та його брата Всеволода, про їх поразку і про те, що кордони Київської Русі виявились внаслідок цього відкритими для ворога, Святослав звертається до молодих князів:

"О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецьку землю мечами разити,

а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі-бо кров поганую пролляли" [248, с. 31].

Ця "втрата честі" пояснюється тим, що сам Святослав, будучи великим князем Київським, готував об’єднаний похід всіх князів Київської Русі для ліквідації загрози для населення держави з боку войовничого Степу. У "золотому слові" Святослав почергово звертається до найбільших можновладців Русі, які, маючи величезні багатства та значні військові сили, не бажають виступити на захист загального інтересу. У цьому списку і Всеволод "Велике Гніздо" Суздальський, і Ярослав Осмомисл Галицький, і правнуки Володимира Мономаха Рюрик і Давид, і Роман Волинський та його двоюрідний брат пересопницький князь Мстислав з братами Інгваром і Всеволодом, і полоцький Ізяслав і інші менш значні князі.

Звертаючись до князів полоцьких — нащадків Всеслава Брячиславича, що у своїх міжусобних війнах постійно наводили на Русь половців, великий князь закликає їх припинити суперечки і усмирити гординю:

акликання степовиків для вирішення міжкнязівських конфліктів — це ідея яка, як пояснення головної причини бід Київської Русі, присутня в політичні думці князівського періоду ще з часів написання "Повісті минулих літ. Автор "Слова...", вклавши її у вуста великого київського князя зумів надати їй пафосного звучання. Порушення владної ієрархії є однією з головних причин, що допускають князівські міжусобиці, чвари, закликання зовнішніх сил для вирішення внутрішніх суперечностей — це головні причини занепаду колись могутньої держави.

Не слухають великі князі земель Русі слів великого князя Київського, не слухаються їх удільні князі. Князі ставлять свої інтереси вище загальнодержавних, відстоюють інтереси свого уділу і не соромляться навіть закликати для задоволення своїх амбіцій "поганих", що лише грабують землю руську. Навіть ті молоді й чесні князі, як Ігор і Всеволод, що готові боротись з половцями до останнього, через амбітність приносять своєму народу лиш шкоду:

Невміння підкорити свої владні амбіції загальному інтересу, відкинути власне честолюбство заради спільної справи — ось справжнє горе Ігоря. Честь князя не лише у військових звитягах, не лише в окремій виграній битві. Він не лише воїн, не лише охоронець рідної землі. Він правитель — що несе за неї відповідальність.

Горе Ігоря — це не лише його особисте, це горе всієї Київської Русі напередодні монголо-татарської навали. К. Маркс свого часу охарактеризував "Слово о полку Ігоревім" саме як твір, провідною ідеєю якого є заклик до єднання князів перед загрозою майбутньої катастрофи

Ідея сильної централізованої влади ... авторові "Слова" просто невідома. Він сподівається на братський союз і єдність дій багатьох князів-феодалів, а не на заміну влади якою-небудь іншою, політично більш виправданою системою. Зло він вбачає лише у характері князів, в їх поведінці як правителів, у відсутності в їх політиці ... морального та патріотичного начала" [156, с. 340]

Але заклики "Слова о полку Ігоревім" залишились непочутими князями, що почували себе все більш "рівними" київському, за півстоліття до справжньої національної катастрофи. Хвиля азійських загарбників, що несла з собою нові, незнані і незвичні форми організації суспільного і державного життя знищила підточену князівськими суперечками будівлю Київської Русі.

Навала призвела до знищення та виведення в рабство величезних мас населення, руйнування міст та монастирів, встановлення нових відносин між правителями та підданими. Значна частина, густо населених до того, земель теперішньої України перетворилась на майже безлюдну пустелю. Князі змушені були отримувати в Орді ярлик, що підтверджував їх право на княжіння в землях, які вони вважали своїми. Монгольські баскаки могли розпоряджатись їх землями, майном і навіть життям в таких межах про які великі київські князі навіть не могли мріяти.

6, 7, 8. Політична концепція Ст.Оріховського-Роксолана.

Однією з самих відомих і популярних серед сучасників Ст. Оріховського-Роксолана є його дві промови "Про турецьку загрозу", в яких він підняв важливу на той час для християнської Європи проблему стримування експансії мусульманської Туреччини. Говорячи про ту загрозу, що її несе для європейської цивілізації турецький наступ, вчений, звертаючись до польського короля Сигізмунда, пропонує створити коаліцію християнських володарів, які повинні заради спільної справи виступити єдиною, згуртованою силою. Обидві редакції цієї промови вченого користувались значною популярністю в тогочасній Європі.

Розглядаючи проблему зіткнення християнської і мусульманської цивілізацій Ст. Оріховський-Роксолан ставить питання про роль релігійного фактору в міждержавних відносинах.

І причина тут не лише в особистості султана, а втому, шо він і польський король належать до різних релігій, а мусульманство, на думку вченого не вимагає дотримання клятв і обітниць, шо скріплюють міжнародні договори, перед невірними.

Відзначаючи невигідність для Польщі договорів укладених з Туреччиною, Ст. Оріховський-Роксолан радить королеві Сигізмунду відмовитись від їх виконання. Однак для виправдання відмови він знаходить аргументацію прийнятну для європейської традиції і норм міжнародного права: не словом, а ділом.

Відмова від дотримання договорів неодмінно повинна врешті-решт призвести до війни з турками. І хоч король польський, на думку вченого. має всі шанси на створення потужної антитурецької коаліції європейських християнських монархів і повинен зробити все можливе для її утворення, головною запорукою майбутньої успіху у війні є готовність власної держави.

Підготовка держави до майбутньої війни передбачає наведення в ній порядку і якнайкращого її облаштування. При цьому Ст. Оріховський-Роксолан спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького філософа Платона, згідно з якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконую свою, чітко визначену функцію.

Проблема організації державної влади, яка б давала можливість якнайкращим чином розвиватись суспільству і кожному його членові є однією з головних в теоретико-політичній спадщині Ст. Оріховського-Роксолана. Їй присвячено більшісь його праць серед яких центральне місце займає "Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу".

У цій праці вченим піднімаються проблеми сутності та призначення королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов'язків влади і громадян.

Звертаючись до Сигізмунда-Августа Ст. Оріховський-Роксолан зазначає, що головною передумовою процвітання держави і її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка в повній мірі володіє необхідними для правителя якостями і першим серед них – мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудріші філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава. Якщо ж король не відповідає цьому ідеалу, то державу і її громадян чекають різноманітні негаразди.

Зазначаючи, що керування державою – це одне з найважчих занять людини у світі, Ст. Оріховський-Роксолан не зводить мудрість правителя лише до певної суми знань. Мудрість – це поєднання розуму з моральними чеснотами, які, у свою чергу, виникають як наслідок освіченості монарха. Адже той, хто володіє справжнім знанням, вважає вчений слідом за Сократом, не може чинити всупереч моралі.

На думку вченого, не менш важливим для процвітання суспільства ніж мудрість короля є питання про тих, на кого він зможе спиратися у своїй діяльності. Оточення короля повинно добиратися з найкращих людей держави. При цьому найбажанішими є представники родової аристократії, оскільки, зазначає Ст. Оріховський-Роксолан, спадкоємці давніх родів несуть відповідальність не лише перед королем і власним сумлінням, а й перед пам'яттю предків, підтримуючи честь роду. Але само по собі аристократичне походження ще не дає людині права займати відповідальні державні посади, від яких залежить доля її громадян. Це право необхідно заслужити реальними справами, в яких і проявляється сутність людини. Тому мислитель не відкидає можливості посідання вищих управлінських постів у державі тим, хто не має знаменитих предків, але своїм життям і подвигами в ім'я вітчизни заслужив це право.

Звертаючись до короля Ст. Оріховський-Роксолан, по суті, формує перелік тих якостей, якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави.

Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана.

Такий сміливий виступ проти можливості безмежності королівської влади багато в чому пояснюється самим характером організації державної влади в польській державі який видно з самої її назви - Річ Посполита, тобто "справа народу", або латинською – республіка. Влада польського короля обмежувалась Сеймом, що представляв інтереси шляхти і духовенства, і сенатом, шо складався з представників аристократії.

Король, як вважає Ст. Оріховський-Роксолан, найпершим своїм обов'язком повинен мати захист інтересів своєї держави і своїх підданих. Він є своєрідним сторожем королівства. Цим визначається і місце його мешкання – прикордоння держави звідки йде найбільша військова загроза, і способи здобування прихильності підданих. Адже монарх, який зможе забезпечити умови для мирного існування громадян, безперечно користуватиметься у них авторитетом і прихильністю. А без прихильності підлеглих жоден король не може, на думку вченого, вважати свою владу захищеною від підступів противників.

Король є захисником закону в державі, що дозволяє суспільству уникнути тиранії. А влада тиранів, вважає вчений, ніде довгою ще не була.

Вільна держава (як ідеал державної організації), на думку мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежати право, що базується на моралі. Закон в державі – це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником державної організації і разом з етикою є основою держави.

Питання про природне право.

Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність, бо тоді в державі "з'являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильства над слабшим". Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, щоб кожний отримав те, шо йому належить: спокій, свободу, можливість ви конувати свою роль і призначення з істиною і вірою.

Дотримання природного права, згідно з концепцією Ст. Оріховського-Роксолана, є основою нормального розвитку суспільства, забезпечення умов для гідного життя його членів. Однак реалізація цього ідеалу неможлива без дотримання принципу загального блага, тобто блага народу, що виражався в патріотизмі, служінні державі, підкоренні особистих інтересів громадян ідеї спільного блага.

Якщо ж інтереси особистості домінуватимуть над загальнонародними, то державі не судитиметься проіснувати біль-менш тривалий час.

Звертаючись до Сигізмунда Августа він відзначав, що король повинен розмежовувати своє особисте і громадське життя. В особистому він, як християнин повинен був слухатись духовних настанов свого священика, а в громадському – все польське духовенство повинне виконувати волю свого монарха в інтересах всього народу і держави. Така позиція вченого випливала з його розуміння держави і розподілу обов'язків у ній.

Розглядаючи структуру організації влади Ст. Оріховський-Роксолан, до певної міри, сформулював вихідні ідеї органічної концепції держави. Він представляв Польщу як своєрідне коронне тіло, що складається з короля, королівської ради (сенату) і поспільства. Жилами цієї держави були право і привілеї її громадян.

7. Проблема організації державної влади в політичній концепції Ст. Оріховського-Роксолана

Звернення до питання ролі закону в організації відносин між громадянами держави привело Ст. Оріховського-Роксолана до необхідності поставити питання про природне право. Він навіть написав з цього приводу спеціальну працю — "De jure naturae et gentium" ("Про природне право") яка, на жаль, до нашого часу не збереглась, але про основні ідеї якої можна судити завдяки її цитуванню у працях інших вчених та з інших робіт вченого.

На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінити. Жити у злагоді з законами природи — це значить дбати про мир і спокій у державі. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність, бо тоді в державі "з’являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильства над слабшим". Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, Щоб кожний отримав те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення з істиною і вірою. Відсутність або ж свідоме порушення вказаного оцінювалося Оріховським як свідчення дикунства, варварства, деспотизму, що суперечать природному праву"

Дотримання природного права, згідно з концепцією Ст. Оріховського-Роксолана, є основою нормального розвитку суспільства, забезпечення умов для гідного життя його членів. Однак реалізація цього ідеалу не можлива без дотримання принципу загального блага, тобто блага народу, що виражався в патріотизмі, служінні державі, підкорення особистих інтересів громадян ідеї спільного блага.

Якщо ж інтереси особистості домінуватимуть над загальнонародними, то державі не судитиметься проіснувати біль-менш тривалий час: "Моє" і "твоє" — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Із-за них спочатку і виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають заколоти, а після заколотів наступає вже неминучий кінець державі" [

громадянин, на думку мислителя, ще більше зобов’язан перед державою: його діяльність повинна бути направлена насамперед на інтереси держави і суспільства"

Розглядаючи проблеми природного права, обмеження королівської влади законом, взаємних зобов’язань громадянина і держави, висхідних принципів договірної концепції держави Ст. Оріховський-Роксолан підходив до вирішення цих питань всупереч пануючим тогочасним уявленням. Він один з перших європейських вчених, хто почав звільняти політичну науку від теології. Не міг він обійти увагою і проблему співвідношення світської і церковної влади.

Звертаючись до Сигізмунда Августа він відзначав, що король повинен розмежовувати своє особисте і громадське життя. В особистому він, як християнин повинен був слухатись духовних настанов свого священика, а в громадському — все польське духовенство повинне виконувати волю свого монарха в інтересах всього народу і держави. Така позиція вченого випливала з його розуміння держави і розподілу обов’язків у ній.

Польські діалоги політичні" Ст. Оріховський-Роксолан дещо змінив свої погляди на проблему співвідношення світської та церковної влади. Хоча ця зміна, на нашу думку, не порушує загальну логіку його політичної концепції. Виходячи з ідеї про необхідність строгого розмежування обов’язків у державі між різними станами, вчений доходить до думки, що королівська влада не матиме достатнього авторитету серед громадян без її освячення церквою. Адже священики відповідають у державі за душу народу і освячення влади польським архієпископом надає їй моральної сили і переваги. Саме тому церковна влада стоїть вище королівської: без папського благословення не буде архієпископа і священиків, не буде їх — не можливо помазати на царство короля, а не буде короля — не буде й королівства.

Розглядаючи структуру організації влади Ст. Оріховський-Роксолан, до певної міри, сформулював вихідні ідеї органічної концепції держави. Він представляв Польщу як своєрідне коронне тіло, що складається з короля, королівської ради (сенату) і поспільства. Жилами цієї держави були право і привілеї її громадян.

королівство Польське складається з простонароддя, Ради і Короля, вони між собою є рівними свободами, але не шляхетністю, однак всі вони складають разом суспільство польське, "коронне тіло", що пов’язане двома речами: правом і привілеями. У цьому суспільстві простонароддя є тілом, Рада — душею. Король є розумом, всі вони взаємозалежні один від одного; простонароддя є мертве без Ради, Рада ж без Короля не діє, а Король без Ради неспроможний управляти, і без простонароддя стає жалюгідним у своєму королівстві. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права, бо те королівство буде взірцевим, в якому все взірцеве, корисне і вірне є для кожного одночасно і правомірним" [147, с. 36].

Станіслав Оріховський-Роксолан — це видатний представник української політичної думки епохи Відродження європейського масштабу. Його погляди на проблему сутності та походження держави, принципів організації влади, стали певним етапом у розвитку політичної думки і знайшли свій розвиток у його ідейних спадкоємців. "Оріховський у цьому питанні виявився попередником таких буржуазних мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден, та ін

У той же час Ст. Оріховський-Роксолан намагався поєднати вірність своїй національності і ідею спільного блага та служіння спільній державі. Він був одним з перших серед представників української шляхти, хто сказав про себе "українського (руського) народу, польської держави громадянин". Поєднання етнічного і політичного патріотизму дозволяло вченому знайти компроміс між вірністю своєму народу і бажанню жити в потужній державі тогочасної Європи.

8. Ст. Оріховський-Роксолан «Напучення королеві польському Сігізмунду-Августу».

Проблема організації державної влади, яка б давала можливість якнайкращим чином розвиватись суспільству і кожному його членові є однією з головних в теоретико-політичній спадщині Ст. Оріховського-Роксолана. Їй присвячено більшісь його праць серед яких центральне місце займає "Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу" написане 1543 року і доопрацьоване 1548 року.

У цій праці вченим піднімаються проблеми сутності та призначення королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов’язків влади і громадян.

Звертаючись до Сигізмунда-Августа Ст. Оріховський-Роксолан зазначає, що головною передумовою процвітання держави і її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка в повній мірі володіє необхідними для правителя якостями і першим серед них — мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава. Якщо ж король не відповідає цьому ідеалу, то державу і її громадян чекають різноманітні негаразди. азначаючи, що керування державою — це одне з найважчих занять людини у світі, Мудрість — це поєднання розуму з моральними чеснотами, які, у свою чергу, виникають як наслідок освіченості монарха. Адже той, хто володіє справжнім знанням, вважає вчений слідом за Сократом, не може чинити всупереч моралі.

тому, на думку вченого, не менш важливим для процвітання суспільства ніж мудрість короля є питання про тих, на кого він зможе спиратися у своїй діяльності. Оточення короля повинно добиратися з найкращих людей держави. При цьому найбажанішими є представники родової аристократії, оскільки, зазначає Ст. Оріховський-Роксолан, спадкоємці давніх родів несуть відповідальність не лише перед королем і власним сумлінням, а й перед пам’яттю предків, підтримуючи честь роду. Але само по собі аристократичне походження ще не дає людині права займати відповідальні державні посади, від яких залежить доля її громадян. Це право необхідно заслужити реальними справами, в яких і проявляється сутність людини. Тому мислитель не відкидає можливості посідання вищих управлінських постів у державі тим, хто не має знаменитих предків, але своїм життям і подвигами в ім’я вітчизни заслужив це право.

Звертаючись до короля Ст. Оріховський-Роксолан, по суті, формує перелік тих якостей, якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави: "Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їх прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати в тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і які не підлабузники, не зманіжені і не п’яниці. А іншого ґатунку людці не вшанування, а кари гідні" [202, с. 136].

Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана.

Король, як вважає Ст. Оріховський-Роксолан, найпершим своїм обов’язком повинен мати захист інтересів своїй держави і своїх підданих. Він є своєрідним сторожем королівства. Цим визначається і місце його мешкання — прикордоння держави звідки йде найбільша військова загроза, і способи здобування прихильності підданих. Адже монарх, який зможе забезпечити умови для мирного існування громадян, безперечно користуватиметься у них авторитетом і прихильністю. А без прихильності підлеглих жоден король не може, на думку вченого, вважати свою владу захищеною від підступів противників.

Постановка Ст. Оріховським-Роксоланом питання про необхідність монарху здобувати прихильність підданих приводить його до необхідності вирішити проблему "Хто в державі більше: закон чи король?". Відповідь не це питання дозволяє, на думку вченого, відрізнити просвічену монархію від тиранії.

Король є захисником закону в державі, що дозволяє суспільству уникнути тиранії. А влада тиранів, вважає вчений, ніде довгою ще не була.

Вільна держава (як ідеал державної організації), на думку мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежати право, що базується на моралі. Закон в державі — це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником державної організації і разом з етикою є основою держави.

9,   Політичний зміст полемічної літератури.

Події 1596 року в Бресті викликали до життя величезний потік праць, що склали окремий жанр – полемічну літературу. Першим вступили в полеміку захисники унії і її найбільш талановитий пропагандист єзуїт П.Скарга, який 1597 року видав твір під назвою "На захист Брестської унії". Відповіддю протилежного табору був "Апокрисис", написаний автором, що сховався під псевдонімом Христофор Філалет.

Автор "Апокрисису", даючи відповідь на писання захисників унії, підкреслює, що справжня мета католицької церкви у справі об'єднання церков зовсім не у встановленні миру серед християн.

Захист свободи віросповідання, свободи сумління – одне з головних завдань Хр. Філалета. При цьому він вибудовує свою аргументацію спираючись не тільки на питання церковної догматики, а й на положення політичної науки. Зазначаючи, що всі громадяни Речі Посполитої присягають королеві і беруть на себе рівні зобов'язання перед ним і державою, полеміст робить висновок, що всі вони повинні бути рівними і в своїх правах, незалежно від конфесійної приналежності. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол присягає народу, державі і її громадянам. Взаємна присяга є ніби своєрідним договором між королем, як втіленням держави, і її громадянами, незалежно від того до якої церкви вони належать. Таким чином, вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов'язків.

Католицька церква прагне порушити рівновагу прав і обов'язків у польській державі. Римська курія намагається поставити світську владу Речі Посполитої під свій контроль, а та, у свою чергу, визнає фактично не лише духовну, а й світську вищість папи.

Коли ж король, визнавши верховенство папи, змушений буде надава-переваги одній із церковних концесій, його держава може опинитись під ігрозою внутрішнього конфлікту.

Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих.

Важливе місце в "Апокрисисі" займає питання про управління церквою. На противагу концепціям церковного авторитаризму, Хр. Філалет захищає ідею колективного управління церквою. При цьому він наголошує, що всі люди є однаково наділені розумом і здатні самостійно трактувати проблеми Святого Письма.

Одним з найяскравіших представників полемічної літератури є монах Афонського монастиря Іван Вишенський.

Берестейська унія викликала різко негативну реакцію Івана Вишенського, який виступив не лише проти католицької експансії на православні землі України і Білорусі, а й за повернення до чистоти віри і норм громадського життя первісного християнства.

Справжня причина унії – в зажерливості владик духовних і світських, як католиків, так і тих православних, що дали, у пошуках власної вигоди, згоду на відречення від віри предків. Він вважає, що представники багатих верств суспільства спокушені диявольськими принадами світського життя і несуть печать найтяжчого гріха – гордині.

І. Вишенський виходив з того, ідо неспотворене, раннє християнство містить в собі основоположні демократичні засади – рівність, братерство, свободу, справедливість. А причиною соціальних негараздів – тиранії, деспотизму, нерівності, насильства людини над людиною, є абсолютизація спокус і принад світського життя і породжені жадібністю багатство, розкіш і прагнення до необмеженої влади і панування над іншими.

Рівність – це головний принцип організації міжлюдських відносин. І ця рівність детермінується двома причинами - природою і Богом. Всі люди від природи є рівними, бо складаються з однієї й тої ж субстанції, незалежно від соціального стану.

Оскільки особа якій належить влада є рівною зі своїми підданими, постільки її влада може і повинна бути обмежена. Властитель, як і будь який смертний, може припускатися помилок, а отже, і повинен нести за них відповідальність. Влада державна є незаперечною лише тоді, коли властитель підкоряє особисті пристрасті основному – забезпеченню найбільшого блага для підданих у відповідностями з Божими заповідями.

Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства І. Вишенський висуває натомість концепцію соборноправності. Соборноправність випливає з основоположних принципів організації церковного і суспільного життя громад ранніх християн.

Соборноправність І. Вишенського відкидає саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому він вважає, шо в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства.

10. Хр.Філалет «Апокрисис».

Події 1596 року в Бресті викликали до життя величезний потік праць, що склали окремий жанр — полемічну літературу. Першим вступили в полеміку захисники унії і її найбільш талановитий пропагандист єзуїт П. Скарга, який 1597 року видав твір під назвою "На захист Брестської унії". Відповіддю протилежного табору був "Апокрисис", написаний автором, що сховався під псевдонімом Христофор Філалет.

Зокрема в топографії соцінианина Олексія Радецького було надруковано полемічні твори на захист православ’я "Ектезис" і "Апокрисис" (польською мовою), а також "Трагедія руська" — один з перших українських світських драматичних творів" [131, с. 271].

Цілком вірогідно, що "Апокрисис" було написано безпосередньо на замовлення К. Острозького,

Автор "Апокрисису", даючи відповідь на писання захисників унії, підкреслює, що справжня мета католицької церкви у справі об’єднання церков зовсім не у встановленні миру серед християн. Він запитує уявного опонента: "Чи то правда, що дієпис твердить, що папа зі своїми ведучи грецької віри людей під свою зверхність, не жодного пожитку свого, а тільки духовної втіхи, згоди, милості християнської і постраху єретиків і турків шукає?" [279, с. 292]. І відповідає, що римський престол прагне утвердити не лише свою духовну владу, а й вплив у світських справах, заявляючи, що перший римський папа отримав владу над всім християнським світом від самого Ісуса Христа. При цьому, заручившись підтримкою польської влади, католицька церква бореться з православ’ям на українських і білоруських землях не стільки силою переконаності і твердості у вірі, скільки силою зброї і відкритим насильством.

Захист свободи віросповідання, свободи сумління — одне з головних завдань Хр. Філалета. При цьому він вибудовує свою аргументацію спираючись не тільки на питання церковної догматики, а й на положення політичної науки. Зазначаючи, що всі громадяни Речі Посполитої присягають королеві і беруть на себе рівні зобов’язання перед ним і державою, полеміст робить висновок, що всі вони повинні бути рівними і в своїх правах, незалежно від конфесійної приналежності. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол присягає народу, державі і її громадянам. Взаємна присяга є ніби своєрідним договором між королем, як втіленням держави, і її громадянами, незалежно від того до якої церкви вони належать. Таким чином, вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов’язків.

Католицька церква прагне порушити рівновагу прав і обов’язків у польській державі. Римська курія намагається поставити світську владу Речі Посполитої під свій контроль, а та, у свою чергу, визнає фактично не лише духовну, а й світську вищість папи. "

Коли ж король, визнавши верховенство папи, змушений буде надавати переваги одній із церковних концесій, його держава може опинитись під загрозою внутрішнього конфлікту:

Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих.

Важливе місце в "Апокрисисі" займає питання про управління церквою. На противагу концепціям церковного авторитаризму, Хр. Філалет захищає ідею колективного управління церквою. При цьому він наголошує, що всі люди є однаково наділені розумом і здатні самостійно трактувати проблеми Святого Письма. Подібна позиція не є ортодоксально православною, а перегукується з ідеями європейського протестантизму, що в подальшому вилились в ідеї політичної рівності людей незалежно від їх походження.

Оцінюючи діяльність Хр. Філалета І. Огородник і М. Русин відзначають: За реальних умов того часу Христофор Філалет у руслі реформаційних ідей прагнув дати ідеологічне обгрунтування прав українського народу, розкрити антинародну загарбницьку сутність католицизму і уніатства. Він рішуче виступав проти релігійного гноблення українців, вимагав рівних прав світських людей усіх станів у вирішенні питань церковно-суспільного життя, показував земне походження інституту римських пап, спростовуючи тим самим правомірність їх зазіхань правити всім християнським світом" [196, с. 275].

12. 'Соціально-політичний ідеал Івана Вишенського.

Одним з найяскравіших представників полемічної літератури є монах Афонського монастиря Іван Вишенський. Він народився між 1545 і 1550 роками у с. Вишня Судова в Галичині. Офіційна освіта його була нижча. Молодим І. Вишенський проживав на Волині, бував, як він сам згадує в своїх писаннях, у Луцьку. За свідченнями істориків, певний час посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Цілком можливо, що на його освіту вплинуло і знайомство з Острозькою академією,

Берестейська унія викликала різко негативну реакцію Івана Вишенського, який виступив не лише проти католицької експансії на православні землі України і Білорусі, а й за повернення до чистоти віри і норм громадського життя первісного християнства

При цьому І. Вишенський підкреслює, що справжньою метою спроб примусити українців зректися батьківської віри і, тим самим, своєї національності є прагнення заволодіти їхніми душами і майном, відібрати їх вольності і багатства.

Протест І. Вишенського викликала не лише мета унії, а й насильницькі методи її впровадження. Він вважав недопустимим насильство над сумлінням людини і

Справжня причина унії — в зажерливості владик духовних і світських, як католиків, так і тих православних, що дали, у пошуках власної вигоди, згоду на відречення від віри предків. Він вважає, що представники багатих верств суспільства спокушені диявольськими принадами світського життя і несуть печать найтяжчого гріха — гордині. "А коли ти показати то не можеш, чим ти ліпший від хлопа, а сам гордістю чинишся, як же ти духовним чи навіть простим християнином зватися можеш"

І. Вишенський виходив з того, що неспотворене, раннє християнство містить в собі основоположні демократичні засади — рівність, братерство, свободу, справедливість. А причиною соціальних негараздів — тиранії, деспотизму, нерівності, насильства людини над людиною, є абсолютизація спокус і принад світського життя і породжені жадібністю багатство, розкіш і прагнення до необмеженої влади і панування над іншими.

Для ліквідації соціальної нерівності і порушення істинних принципів організації людського співжиття "Вишенський висунув гуманістичну вимогу перебудови суспільства згідно з засадами справедливості, правди, рівності, щоб бідні, "голяки" могли жити нормальним людським життям, звільнитися від гнобителів"

Рівність — це головний принцип організації міжлюдських відносин. І ця рівність детермінується двома причинами — природою і Богом. Всі люди від природи є рівними, бо складаються з однієї й тої ж субстанції, незалежно від соціального стану. Звертаючись до можновладних опонентів І. Вишенський ставить доволі риторичне з його точки зору запитання: "Або ти не холоп такий же, скажи мені! Або ти не таж матерія, глина і персть... Або ти не те ж тіло і кров! Або ти не таж жовч, харкотини, слина і тління! Або ти з каменю витесаний і не маєш кишок і слизу хлопського..." [32, с. 100-101]. Всі є рівними і перед Богом, який один є справжнім повелителем світу і людської долі. Але й Ісус Христос, за І. Вишенським, показуючи приклад, велич свою доводить через служіння людям: "Сам всім, а не одному ноги умив і першість в послідності, а не господські всім зобразив" [32, с. 177].

Королі, царі та інші можновладці переважають всіх інших лише своєю владою, а кров’ю, плоттю і смертю вони є рівними з своїми підданими. А всі разом люди є рівними перед Богом. З цього Іван Вишенський робить висновок про те, що оскільки особа якій належить влада є рівною зі своїми підданими, постільки її влада може і повинна бути обмежена. Властитель, як і будь який смертний, може припускатися помилок, а отже, і повинен нести за них відповідальність. Влада державна є незаперечною лише тоді, коли властитель підкоряє особисті пристрасті основному — забезпеченню найбільшого блага для підданих у відповідностями з Божими заповідями.

Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства 1. Вишенський висуває натомість концепцію соборноправності. Соборноправність випливає з основоположних принципів організації церковного і суспільного життя громад ранніх християн.

Соборноправність І. Вишенського відкидає саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому він вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш "мала власність" для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. "Велика" ж власність, як породження жадібності і передумова прагнення до панування над іншими, викликає у афонського монаха стійке несприйняття.

Серед полемістів Іван Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій "хлопський" демократизм, обстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. З цих позицій письменник бореться художньо-публіцистичним словом проти феодально-шляхетської системи гніту і дискримінації, проти душителів соціальної і національної свободи українського народу"

Полеміка І. Вишенського з уніатами виходила далеко за межі суто релігійної проблематики. Відстоюючи інтереси і виражаючи настрої найбідніших соціальних верств України, він жорстко критикував владоможців безвідносно до їх віросповідної і національної незалежності. Тим самим, безумовно талановитий письменник продовжував посилювати відчуженість українських панівних верств від іншої частини народу.

13. Особливості політичної організації Запорізького козацтва.

У XVII сторіччя Україна вступала розколотою духовно і соціально, селянство і дрібні міщани втратили довіру і повагу до української шляхти, що добиваючись зрівняння в правах з польською була згодна змінити батьківську віру, шляхта — у пошуках захисту від повстань власного селянства — швидко спольщувалась та окатоличувалась. Здавалось, що нація втрачала будь яку історично перспективу, перетворюючись в безелітну, селянсько-міщанську масу.

Однак саме ця маса і виробила нову соціальну верству, що взяла на себе роль національного провідника. Ім’я цій верстві — козацтво.

У цьому давньому історичному спорі істина лежить між крайніми точками зору: формували козацькі загони для охорони кордонів з Диким Полем представники місцевої адміністрації і зараховували до них всіх бажаючих, мало звертаючи увагу на їх походження і минуле, а втікачі від панщини та різні військові авантюрники були зовсім непроти прилучитись до організованої військової сили, що могла надати їм не лише притулок, а й захист від переслідувань. Саме цей факт, на нашу думку, і зумовлює наявність в подальшому в козацтві двох домінуючих течій — так званої "демократичної" і "старшинсько-аристократичної", боротьба між якими часом була більш запеклою ніж із ворогами козацтва та українського народу.

Варто також звернути увагу на те, що осередок козацтва — Запорізька Січ, носив виразні ознаки організації за прикладом європейських військово-чернечих орденів з усіма основними атрибутами — клятви безкомпромісної боротьби "за віру", недопущення на Січ жінок і т.п. Та й самі козаки, на кшталт європейського рицарства, підкреслено іменували себе в спілкуванні з європейськими можновладцями "лицарями".

Значну роль у формуванні образу козацтва як українського рицарського стану зіграв Й. ВерещинськийЗгідно з проектом Й. Верещинського козацтво слід було розглядати як шляхетський рицарський стан, що користується джерелами прибутків і політичними правами та є панівним в козацькій державі. "Й. Верещинському відтак належить честь першого теоретика-фундатора Козацької держави

На початок XVII сторіччя українське козацтво підійшло поділене на дві основні частини — на так званих "городових" або "реєстровців" (тобто тих, хто був занесений до "реєстру" і згідно з привілеєм короля Стефана Баторія користувався правом володіння землею, звільненням від всіх податків в обмін на обов’язок нести військову службу, отримання грошового утримання на військову амуніцію і т.п.) та "низовиків", що жили в основному з промислів у дніпровських плавнях та військової здобичі. При цьому, у критичні для безпеки держави моменти, польська адміністрація "закривала очі" на не зовсім певний статус "низовиків", активно залучаючи їх до війська і обіцяючи включення до реєстру.

Розумів також П. Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості і провідної верстви. 1616 року гетьман разом з "усім військом Запорізьким" записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві, стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому — на академію.

Характеризуючи добу П. Сагайдачного Н. Полонська-Василенко зазначає: "Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України

Погоджуючись у цілому з думкою видатного дослідника козаччини, варто зазначити, що з багаточисельних спадкоємців справи і булави П. Сагайдачного лише Богдан Хмельницький, який поєднав у собі талант полководця, державотворця, політика і дипломата, зумів довести її до логічного кінця — до утворення Української козацької держави. Ця держава стала результатом довголітньої боротьби та прагнень всього українського народу — рядового козацтва і селянства, старшини, національне свідомої шляхти, духовенства.

Повстання, що вибухнуло 1648 року під проводом Б. Хмельницького дуже швидко охопило більшу територію України. Після кількох блискучих перемог козаки почали формувати власну державну організацію з її основними атрибутами — центральними та місцевими органами влади, судом, збройними силами, символікою тощо.

 

Однак саме ідея "захисту православної віри" разом з проголошеною метою — "вибити народ руський з лядської неволі аж по Віслу" — стали тим ідеологічним підґрунтям, яке дозволило Б.Хмельницькому об’єднати націю у боротьбі за державну самостійність.

Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки збирались до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів.

"Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей.

 Сам же Б. Хмельницький, особливо після зради Іслам-Гірея під Зборовом і його "прозорої аргументації", все більше схилявся до необхідності встановлення в Україні класичної для тогочасної Європи форми правління — спадкової монархії. Прекрасно розуміючи, що незважаючи на багаточисельні іноземні посольства в Чигирині, що були виявом поваги до військової сили під його командуванням, сусідні монархи не визнають рівним собі в праві керувати власною країною людину немонаршого роду, гетьман прагнув реалізувати план легітимації Української держави шляхом створення місцевої династії, порідненої з європейськими монаршими домами. Для цього Б. Хмельницький одружив свого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Роксаною. Цей акт мав забезпечити легітимність спадковості гетьманської влади

Орієнтація Б. Хмельницького на створення в Україні власної монархічної династії та створення держави за зразком тогочасних європейських традицій

Першого жовтня 1653 року Земський Собор у Москві вирішив Україну "прийняти під високу царську руку" і до Б. Хмельницького було відправлена посольство з дорученням украсти відповідний договір. 6 січня гетьман прибув до Переяслава де і зустрівся з московським посольством. 8 січня відбулась старшинська рада, яка обговорила пункти договору.

Укладення договору з Московською державою зовсім не викликало "всенародного захоплення і схвалення". Політичні традиції не лише козацтва, але й селянства і міщан, сформовані за час перебування у складі нехай і дещо анархічної та все ж європейської за своєю суттю Речі Посполитої, вимагали не лише ознайомлення з текстом договору, якому необхідно присягти, а й такої ж присяги і від супротивної сторони

Договір забезпечив козакам досить позитивні безпосередні наслідки. Вони переставали буди "збунтованими рабами", а перетворювались на силу, що визнана і знаходиться у військовому союзі та під протекцією "православного християнського царя".

14. Політичні ідеї І. Виговського та Ю. Немирича.

Шукаючи вихід з важкої зовнішньополітичної ситуації, враховуючи аргументацію зрадливих союзників про небажання вести серйозні трактати з хай і могутнім, але неналежним до монаршого роду, володарем України, відчуваючи загрозу внутрішніх суперечок у боротьбі за гетьманську булаву після своєї смерті, Б. Хмельницький із ще більшим завзяття взявся втілювати в життя ідею створення в Україні спадкової гетьманської монархії. Під тиском старого гетьмана старшина на Раді 1657 року проголосила його спадкоємцем 16-річного Юрія Хмельницького. Гетьман потурбувався про призначення йому опікунів, а свого близького соратника, генерального писаря І. Виговського — фактичним регентом.

Рішення Б. Хмельницького викликало серед старшини велике незадоволення, оскільки порушувало республіканські традиції козацтва

Саме тому, невдовзі після смерті великого гетьмана, козацька Рада передала булаву до рук І. Виговського.

Виговський став перед важкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє..

суспільні сили були готові до корінних соціальних трансформацій — частина козацької старшини, не говорячи про духовенство чи шляхту, прагнула повернутись до старих порядків часів Речі Посполитої, йдучи навіть у васальну залежність від Московського царства, аби утвердити своє привілейоване становище

Спроби ж І. Виговського утвердити в Україні правлячу верству на зразок тогочасних європейських держав викликали несприйняття у частини суспільства, яким вдало зуміли скористатись у власних інтересах московські резиденти. Вибухнула братовбивча громадянська війна, в якій переміг гетьман І. Виговський. З обох сторін загинуло, за оцінками істориків, до 50 тисяч українського люду. Так почалась в українській історії епоха, що отримала красномовну назву — Руїна.

Шукаючи можливості протидіяти спробам поглинання української держави гетьман І. Виговський укладає 16 вересня 1658 року у м. Гадячі договір з поляками, який формально денонсував українсько-московський договір 1654 року. Згідно з ним Річ Посполита перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину, де до двох перших, на засадах повної рівності, приєднувався третій суб’єкт конфедерації — Велике князівство Руське.

Згідно з Гадяцьким договором "Військо Запорозьке має бути число шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі. Затяжного війська — десять тисяч, яке також, як і Запорозьке, має залишатися під владою того таки гетьмана, і з податків, ухвалених на сеймі, у Воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському та інших має йти кошт від Річі Посполитої на те військо" [36, с. 149]. Польські війська повинні були знаходитися поза територією України, а в разі вступу на неї — ставали під команду І. ВиговськогоЗначна увага у договорі приділялась і питанням віри та освіти. Унія скасовувалась. Католицька і православна віри визнавались рівноправними. Києво-Могилянський колегіум урівнювався в правах з Краківською Академією (

Однак цих домагань не довелося в цілості реалізувати. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, — з’єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненими. А без прийняття цих основних точок, за які змагався Юрій Немирич, вона, тобто Гадяцька угода, залишалася тимчасовою комбінацією і не могла вважатися сталою і довгочасною

вона цікавить нас як документ, в якому зафіксовано основоположні принципи організації влади в, нехай і автономній, козацькій державі, як документально втілене продовження державотворчих ідей попередників І. Виговського.

Дійсно, одним з головних авторів Гадяцького трактату з української сторони був магнат, політик, дипломат і козацький полковник Юрій Немирич.

виїхав за кордон, студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, слухав лекції Гуго Гроція, здійснив поїздку до Англії. Коло його інтересів: економіка, теорія держави і право, державний устрій західноєвропейських країн, військова справа. Перебування за кордоном зробило Немирича палким прихильником республіканської форми правління"

Політичні погляди Ю. Немирича, що багато в чому визначили дух Гадяцького трактату, знайшли своє відображення в опублікованому 1632 році трактаті "Роздуми про війну з московитами", в якому він порівняв державний устрій Речі Посполитої і Голландії, а також Московської держави. Причому останню він уподібнив Туреччині, як розсадник тиранії і деспотизму. Сам же Ю. Немирич у цьому творі показав себе як переконаний противник всякого абсолютизму і диктату, сваволі та рабства. "Ідеалом Немирича поставав республіканський устрій держави, Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обгрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату"

Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана

Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана — стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу,

Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам’ятник державницької думки України.

І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави.

їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.

Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.

15. Політичні погляди І. Мазепи.

Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії і самої страшної, громадянської, війни. Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством — на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.

Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства

Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.

Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманицького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого — щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках — не утискувала і не використовувала міщан і селян"

твір гетьмана і містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації — на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з’єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя

Ставши гетьманом України І. Мазепа, Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників

Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об’єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі.

Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.

Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя" [163, с. 80].

Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції

Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним" [

16. П.Орлик «Конституція»,

 

Головною працею є безумовно так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, хоча він не є єдиним автором.

Багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов'язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва.

Автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ'я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під егіду Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії.

Друга стаття зазначала, що гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п'ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття б проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов'язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана.

Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов'язковими для всіх без винятку.

Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги.

Дев'ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності.

Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов'язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави.

Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади. Головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху.

У цілому етапі Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавчо закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади - гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради - законодавчої, Генерального суду - судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд.

Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 - самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов'язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди.

17. П.Орлик «Вивід прав України».

 

"Вивід прав України", віднайдений професором І. Борщаком у замку Детенвіль, родовому мастку дружини Григора Орлика, сина гетьмана П. Орлика, присвячений детальному аналізу прав України на самостійне державне існування з точки зору тогочасного розуміння принципів міжнародного права, природних і політичних прав нації, геополітичиої рівноваги на європейському континенті.

На початку цієї праці автор говорить про те, що після довгої і кривавої визвольної війни Богдан Хмельницький визволив з-під польського панування "пригнічену козацьку націю" та утворив з України незалежне князівство, сам вдовольнившись титулом гетьмана війська Запорозького.

Основний принцип, який автор намагається донести – народ є носієм суверенітету.

П. Орлик для виправдання своїх дій змушений включити в "Вивід прав України" також ряд основних положень договору між Карлом XII та І. Мазепою. Згідно з цим договором укладався військовий союз між.Швецією та Козацької державою. Шведські війська, що вводились на територію України повинні були перебувати під командою шведських генералів та загальним контролем гетьмана чи його наступників до того часу, поки українська сторона вважатиме це за потрібне.

Цікавим у договорі є також пункт про те, що завойовані території прилучаються до Швеції або України на основі того, ким вони були завойовані.

Спеціальні пункти договору гарантують Україні незламність її стародавніх прав і вольностей, політичної організації та державну незалежність. З цією метою договір підкреслює, що шведський король не має права присвоювати собі титул "князя України" чи її герб. Тим самим П. Орлик показує, шо договір між І. Мазепою і Карлом XII ні в чому не обмежує суверенітет України, а має своєю метою звільненні України від московської окупації та відновлення її самостійності.

Головними аргументами московського царського двору проти незалежності України є, як відзначає П. Орлик, тези про те, що України ніколи не була самостійною державою. Московія визволила її, та що її самостійність порушить баланс сил в Європі.

Прагнучи прилучити європейські держави до забезпечення державної незалежності України Пилип Орлик апелює до їх власного інтересу і спирається на норми тогочасного міжнародного права.

Корінний інтерес європейських держав полягає, на думку П. Орлика в тому, шоб раз і назавжди припинити експансію деспотичної московської держави у Європу, яка несе загрозу фундаментальним принципам існування західної цивілізації.

18,   Політичні погляди Я.Козельського.

При написанні "Філософічних пропозицій..." Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

Я.Козельський широко використовує у своїй праці ідеї французьких мислителів, деякі з них підтримуючи, а деякі – заперечуючи.

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про "природний стан людини.

Він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю.

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше.

Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є більш бажаною для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором.

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших. Усвідомлення цього є запорукою благополуччя всього суспільства і кожного його члена.

Перевага громадянського стану полягає ще також і в тому, що він приносить, крім гарантованого задоволення частини натуральних свобод, і ще й те, шо до цього не  існувало і існувати не могло.

Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки є закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів - всесвітній і громадянський.

Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський - в середині них, між окремими людьми - він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Базуючись на незмінних законах божественних і натуральних, суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо супе-речитиме їм, то – злу і несвободі.

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання Інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору – кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії.

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму – адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс. Для суспільного блага дуже важливим є те, щоб кожен його член усвідомив, що він є членом певного соціуму і саме в цьому статусі може отримати найбільш повне задоволення своїх прав і бажань.

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади.

Для того, шоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою – середній клас) складали більшість.

Вчений підтримує думку французького філософа Монтеск'є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельеький приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі, відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" – це право сильного, що свобода і незалежність країн визначаться їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування а міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права.

19. Ідеал держави Я. Козельського.

Розробку ідеалу суспільної організації вчений розробляв виходячи з двох основних позицій — внутрішнього добробуту суспільства та зовнішньої безпеки

Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом. Досягти цього можна на основі укладення справедливого суспільного договору та суворого його дотримання всіма і кожним. Регулятивним засобом такої поведінки людей повинна стати етика розумного егоїзму, виховання доброчестя та освіченість.

головну причину виникнення держави і сенс її існування визначав саме в служінні громадянам, а не навпаки. Служіння громадян державі визначалось саме тим, наскільки вона захищала їх інтереси і права.

Зовнішня безпека держави не лише забезпечувалась внутрішнім добробутом, а й покликанням своїм мала сприяти йому.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших

 Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав’язати іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: багата, достатня, недостатня, вбога.

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави

. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: демократія, монархія, аристократія, деспотія. Вчений підтримує думку французького філософа Ш. Монтеск’є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія. Превагу віддає демократії

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

20. Проблема суспільного договору та природного стану людини в інтерпретації Я. Козельського.

Робота "Філософічні пропозиції..." була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив’язувалась до початку роботи "Комісії для складання нових законів

При написанні "Філософічних пропозицій..." Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально-кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо... Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про "природний стан людини". Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: "натуральне його благополуччя безповоротне

Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими ранішеХоча мислитель і не апологетизує громадянський стан. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому.

Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших.

У громадянському стані отримує людина ще й моральну свободу, яка робить її паном над нею самою, тому що спонукання бажання є рабство, а покора встановленим законам є свобода" [120, с. 525]. Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

Втрати від переходу до громадського стану є більше формальними ніж реальними, оскільки в природному стані люди не можуть бути дійсно рівними, а, отже, й вільними. Сильніший і розумніший у натуральному суспільстві нав’язує свою волю іншим без будь-яких обмежень, чи то моральних, чи то правових.

Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки е закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. Якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський — в середині них, між окремими людьми — він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини. Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними

суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо суперечитиме їм, то — злу і несвободі

На думку гуманіста Козельського, суспільний договір не може бути спрямованим проти суспільства і його членів і він може переглядатися при певних обставинах

Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на "природний" характер станового розподілу суспільства" [43

Цей розподіл в суспільстві є наслідком прийняття несправедливих законів. До цього правителів спонукають деякі негативні риси їх натури і, у першу чергу, самолюбство, прагнення мати більше за інших майна, влади, почестей. Це призводить до надмірного егоїзму і бажання задовольняти свої потреби за будь-яких умов, часто — за рахунок нічим, крім власного бажання, не виправданого обмеження прав і інтересів інших.

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору — кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму — адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс.

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади.

Правильна організація суспільного життя повинна базуватись на веденні "політики", яка, як вважає вчений, "... є наука реалізовувати праведні наміри самими дієвими і притому праведними засобами в дію

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: багата, достатня, недостатня, вбога.

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави

21,  . Апологетика абсолютизму Ф.Прокоповичем.

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів.

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства.

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще до однієї причини державної влади – до Бога.

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім'я та її закони і традиції.

Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх – природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади – людський розум та мораль і їх контролера – совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої.

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, аристократію і самодержавство. Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі – все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління.

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя.

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права.

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, шо спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій.

Розглядаючи сім'ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального.

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя – спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової: монархії, і не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха.

22. Проблема суспільного договору в трактуванні Ф. Прокоповича.

ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович — людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару.

Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов’язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став Феофан. На цей час він зрозумів, що звичного посилання на богоданність царської влади вже недостатньо, тим більше, що дії цієї влади часто здавались підданим неправильними і незрозумілим

Виконувач ролі "обгрунтовувача" ідей і бажань "царя-реформатора" Феофан Прокопович

Феофан Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, "...добре знав твори західноєвропейських мислителів — творців ранньобуржуазних теорій держави і права, таких, як Лисіпій, Гроций, Гобс, ПуфенДорф, Буддей. У його бібліотеці були також праці Кампанели, Макіавелі, Жана Бодена, Томазія, Вольфа, що захищали сильну централізовану владу.

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент", "Слово похвальне..." і ряд інших

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства. Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. Якби не це, вже давно б земля порожня була, уже давно б зник рід людський.

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще по однієї причини державної влади — до Бога.

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім’я та її закони і традиції. Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх — природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади — людський розум та мораль і їх контролера — совість

історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, аристократію, і самодержавство. импатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то Демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі — все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій Розглядаючи сім’ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів:

протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя — спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму.

23. Декабристський рух і масонство в Україні на початку ХІХ ст.

Декабристський рух в Російській імперії виник як результат проникнення на територію держави ідей Великої французької революції. Воно стало масовим після перемоги Росії у війні 1812 року та практичним знайомством молодих представників офіцерського корпусу імперії і реаліями життя в Західній Європі, її політичними і світоглядними традиціями.

Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації – "Південне товариство" і товариство "Об'єднаних слов'ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.

П. Пестель притримувався такого погляду на національне питання обґрунтовуючи свою позицію тим, шо Україна поряд з Фінляндією, Естляндією, Ліфляндією, Курляндією, Білорусією, Грузією та іншими країнами і народами ніколи "не могла і не може" користуватись державною самостійністю, тому шо завжди належала чи то до Росії, чи то до "іншої сильної держави".

Оцінюючи в цілому вплив декабристського руху, його республіканських і демократичних прагнень на розвиток української політичної думки Я. Оршан звертав увагу на те, шо "Ці ідеї мусіли також торкнутися сфери української політичної думки і принесли з собою тут на тлі поневоленої на ції здебільшого найбільш трагічні наслідки.

Незважаючи на ігнорування в цілому українського питання, відвернення багатьох молодих українців гаслами "братерства" від завдань здобуття державно-політичної самостійності для власної нації, декабристський рух зіграв і певну позитивну роль. Він продемонстрував нагальну необхідність поєднання питань боротьби за власну державу з соціальним визволенням широких мас українського народу.

Декабристський рух свої лозунги та організаційно-конспіративні засоби запозичив багато в чому ще в однієї таємної організації, що була широко розгорнута в Україні в першій половині XIX ст. – масонів.

Масонство, що було одним з потужних загальноєвропейських рухів, почало проникати в Україну, як і на територію всієї Російської імперії в цілому, ще в кінці XVIII сторіччя. Перша відома ложа виникла 1784 року в Києві в середовищі офіцерів, вихідців із Західної Європи, що знаходились на російській службі та близьких до них місцевих представників російського та українського дворянства.

Масонське вчення виявилось доволі популярним, набувши піднесення після дозволу Олександром І у 1810 році діяльності лож, і на початку XIX сторіччя масонські ложі вже існували у Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві та в інших містах.

У програмному Документі цієї організації – "Катехізисі" – за деякими свідченнями, йшлося про необхідність відокремлення України від Росії. Одним з головних завдань товариства проголошувалось формування української державності.

Характеризуючи масонський рух в Україні та його влив на політичні процеси, В. Міяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любови, справедливости і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "СповІдашія віри франкмасонів" є вже ідеї, що 'їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям".

24. Політичний зміст «Історії Русів».

Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги.

«Історію русів», яку О. Оглоблин назвав «декларацією прав української нації» та «вічною книгою українського народу» (1), з 70-х років XIX ст. почали розглядати як твір не власне історичний, а як «політичний памфлет». Саме «політичним памфлетом» називає «Історію русів» у своєму історіографічному нарисі Д. Дорошенко через те, що вона «дуже мало прислужилася науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки». (2) Оминаючи увагою ту роль, яку відіграв твір у національному пробудженні другої половини XIX ст., необхідно підкреслити, що цей «памфлет» відбивав власні суспільно-політичні погляди автора. На цьому зупиняється В. В. Кравченко, вказуючи, що фактичний матеріал, використовуваний автором, не є для нього цінним сам по собі, натомість перетворюється на «той матеріал, з якого автор сміливо ліпить власне історичне полотно, згідно зі своїм суспільно-історичним ідеалом».

Ідея автономності українського народу

Окреслюючи провідну ідею твору як ідею «автономності», О. Грушевський вказує на те, що ця ідея надавала твору опозиційного і навіть антиурядового характеру. (38)

Відстоювання прав і вольностей руського народу є однією з провідних ідей «Історії русів». Автор простежує, як литовські і польські правителі підтверджували і розширювали ці «права і вольності», згодом – як підтверджені привілеї ігнорувалися урядом Речі посполитої і, нарешті – як повстало козацтво в обороні цих прав. Саме з обороною прав і вольностей пов’язане проголошене у творі право «народу» на опір тиранії. «Право на боротьбу проти тиранії» радше потрібно пов’язувати з глибоко вкоріненим у свідомості шляхти правом на опір та пов’язаним з ним правом «відмовити у слухняності». Саме у такому контексті треба розглядати численні згадки про «право на опір» у промовах Хмельницького – і в промові до реєстровців, і у його зверненні до послів іноземних держав.

У чому ж полягав зміст тих «прав і вольностей», в обороні яких повстало козацтво і відновити які закликав Петра І Полуботок? Королівські привілеї закріплювали принципи, які становили зміст «золотих вольностей» Речі Посполитої – принципи «вольності і рівності» руської шляхти; саме вони лежали в основі концепції договірних взаємин, яка пронизує весь твір. Ідея з’єднання з литовським і польським народами є однією з центральних у «Історії русів». Її автор викладає вже на перших сторінках твору, розповідаючи про з’єднання (а не завоювання) Русі з Литвою за Гедиміна, а згодом про з’єднання Литовсько-Руської держави з Королівством Польським за часів Ягайла та Ядвіги. Кульмінацією змагання за підтвердження принципу «рівності і вільності» є включення його як головної статті до «скомпонованого автором» (43) тексту Зборівського договору.

Паралельно з інституюванням рівності руського шляхетства з рештою шляхти Речі Посполитої проводиться думка про шляхетське достоїнство козацького лицарського стану, що також користується правами «вольності і рівності». Видається необхідним наголосити: козацтво для автора є винятково шляхетським станом. Народ, який є народом вільним і рівним, залишається для автора народом шляхетським. 

Даючи загальну характеристику «Історії русів», О. Оглоблин ствержував, що «основною темою цього трактату, його безпосередньою метою, була проблема україно-російських взаємин, глибока антитеза: Україна – Москва». (46) Можна не сприймати усю категоричність цього твердження, проте думка про глибоку відмінність, навіть протилежність, принципів організації двох суспільств пронизує майже весь твір. Автор свідомо застосовує засіб контрасту і протиставляє «вольний і рівний» руський народ та «суспільство рабів» Московської держави. Далеко не випадковою є згадка про те, що молоді козаки надавали перевагу протекторату турецькому над московським через те, що у турок «воинской народ в нарочитом уваженіи и почтеніи», і через те, що у них немає «крепостных и продажных людей или крестьянства, как в Московщине тое водится». (47) Викривальну промову вкладає автор у вуста генерального осавула Богуна, який зображує Московську державу у кращих традиціях річпосполитських мислителів.

Ідея релігійної терпимості, що пронизує увесь твір і особливо яскраво проступає у зображенні «золотої доби» Речі Посполитої – до введення унії – привертає особливу увагу. Адже принцип релігійної толерантності, притаманний багатоетнічному суспільству Речі Посполитої, був закріплений Варшавською конфедерацією 1573 року, ставши згодом невід’ємною складовою, дотримуватися якої мав кожен король Речі Посполитої. Антиуніатський тон «Історії русів» пояснюється тими ж причинами, які змушували деяких католицьких діячів засуджувати унію: вона була злом, тому що остаточно руйнувала принцип релігійної толерантності. Окрім того, автор пропонує ще одне пояснення того, чому унія була злом. Гетьман Косинський у своєму містифікованому листі до короля вказував, що «перемена в вере и обычаях народных... заводимая Духовенством без согласія народнаго, есть преткновеніе весьма опасное и неудобоисполнимое». І далі, конкретизуючи таку заяву, зазначав, що вчинок духовенства зруйнував принцип представництва, на якому тільки й має ґрунтуватися управління державою, а отже – введення будь-яких змін. Слова, вкладені автором в уста Косинського, є ланкою, що дає змогу перейти до розгляду концепції договірності, яку автор кладе в основу свого зображення минулого: «Духовенство не имеет от чинов націи и от народа никакого полномочія на введеніе в их веру и обряды перемен и новостей, а без того не имеет оно власти».

В основі політичного ідеалу автора лежить концепція договірно-представницького характеру влади – влади, яка ґрунтується на «договорі» правителя з народом, на принципі виборності та на принципі самоврядування. У творі автор виводить також і антитезу до цього ідеалу, зображуючи московські політичні порядки. Особливо гнівною, спрямованою проти московської тиранії, звучить промова Полуботка, у якій підкреслюються ті аспекти політичної організації Московської держави, які перетворюють її на виразну антитезу до ідеалу. Вустами Полуботка автор висловлює неприйнятність двополюсного поділу, коли весь народ перетворюється на рабів, якими московський цар править за власною волею і з власної примхи. (58) У цій же промові Полуботок вказує на основоположний елемент, що перетворює московського царя на тирана – повне ігнорування ним закону, те, що цар ставить себе над законом. В основу моделі влади кладеться принцип договору між народом і правителем, що, отримуючи владу від народу, бере на себе певні зобов’язання, виконання яких є для нього обов’язковим. У верховенстві цієї засади дослідники звично вбачають вплив ідеї суспільного договору Руссо, повністю ігноруючи факт, що той народ, від якого правитель отримує владу, аж ніяк не є народом у розумінні Руссо, а є народом політичним – народом-шляхтою.

Принцип договірності влади нерозривно пов’язується з її виборним характером. Починаючи з давньоруських князів, династія яких була обрана народом, руські князі, а згодом гетьмани були особами, обраними від народу вольними голосами. Головним речником цього принципу виборності знову виступає Богдан Хмельницький. Гетьман навіть відвертав козацтво від обрання Юрія не стільки через те, що той був молодим і недосвідченим, скільки через своє категоричне несприйняття принципу спадковості. Після підписання Зборівського трактату Б. Хмельницький урочисто відмовився від спадкового володіння руськими землями «яко противнаго... правам и обычаям народным, по которым они управляемы быть должны выбранными из себя всеми урядниками и самим Гетманом». Про спробу перетворення гетьманської влади на спадкову автор згадує ще два рази, щоразу відкидаючи її як найбільше зло. Злом є для автора будь-яке намагання порушити принцип виборності, тому він рішуче виступає проти спроб російського уряду призначати гетьманів. Пишучи про вірність малоросійського народу тим умовам, що були накреслені у Переяславі, та російському царю, автор вказує на нерозривний зв’язок, що існує між збереженням вірності і збереженням принципу виборності гетьмана, стверджуючи, що «только те Гетманы были неусердны к Правительству Россійскому, которые им избраны или избраны по настоянію сего Правительства».

Влада гетьмана для автора є справді договірною, тому вона є виборною і ні в якому разі не є абсолютною. Гетьман не лише підкоряється, на відміну від російського самодержця, закону, а й при розгляді всіх найважливіших питань підкоряється рішенню народного представництва. Автор «Історії русів» детально не зупиняється на описі форми цього представництва, проте формула «чини і військо» та «чини і депутати», що уособлює в собі цю ідею, зустрічається у творі досить часто. На принципі договірності, як стверджує автор, повинні ґрунтуватися не лише внутрішнє управління державою, а й міждержавні зносини. Саме на основі двосторонніх договорів у формі трактатів будувалися стосунки руського народу з польським і литовським народами у Речі Посполитій. Саме цей принцип, в ідеалістичному баченні автора, лежав і в основі русько-московських взаємин. З цього погляду, звичайно, не випадково автор особливо підкреслює той факт, що московські посли на Переяславській нараді «подтвердили присягою своею от лица Царя и Царства Московскаго о вечном и ненарушимом храненіи условленных договоров».

Розгляд ідеальної моделі політичної влади, витвореної в «Історії русів», залишиться неповним, якщо не згадати про ще один принцип – принцип обмеження прерогатив верховної влади через функціонування інституцій місцевого самоврядування. Вже у привілеї Владислава ІІ особлива увага приділяється функціонуванню судочинства. Декларуючи рівність руської шляхти з шляхтою польською і литовською, король підкреслює у своєму привілеї: «И судятся в них од самих себя; а в суды земскіе і градскіе избирают судей и урядников вольными голосами». Привілей Стефана Баторія підтверджував цю автономність руських судів, земських і гродських, і в ньому ж ішлося про організацію «Трибунала Рускаго». Намагання захистити ці елементи самоврядності проступає у всіх зверненнях малоросійської старшини до центрального уряду. І досить характерним є те, що практично остаточну ліквідацію малоросійської автономії пов’язує автор з указом Катерини ІІ, у якому йшлося про необхідність «служащих Козаков подчинить по судам и должности, военному уставу». Проте водночас автор підкреслює, що все ще зберігалося земське судочинство, залишаючись після остаточного скасування інституту гетьманства останнім реліктом політичної моделі тієї «доброї старовини», яку автор оспівує у своєму творі.

25. Кирило-Мефодіївське Товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 - на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький та ін. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв'язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Бра-тья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, то мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша - "Головні ідеїї" - містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга - "Головні правила товариства" - присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Перший пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об'єднання слов'янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов'янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов'янських народів першої половини ХІХ сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов'янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов'ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов'янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов'янськими народами.

Розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіївсь-кого товариства розшифровувалося в другому пункті "Головних ідей" статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов'янського союзу кожен слов'янський народ повинне мати свою державно-політичну самостійність. Вона розглядалась "братчиками" як головна передумова майбутнього об'єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов'янського союзу, було встановлення у всіх слов'янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян.

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов'янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади - загальнослов'янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

У другій частині Статуту - "Головних правилах товариства" - розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву кріпацтва.

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Автори Статуту Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення.

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.

Так, зокрема, повторюючи думку про те, що з'єднання слов'ян в один союз с їхнім історичним призначенням, відозва чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської ("посполитої") рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов'янськім союзі та республікаАцо ввійдуть до нього не за "родом і достатком", а "по розуму і просвіченості народними виборами".

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації.ф

26. «Книги буття українського народу».

Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття..." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого.

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття..." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінтесенцією якої є усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія - це поле боротьби добра і зла, Бога і диявола, рівності і нерівності, свободи і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному з яких носієм загально світового начала виступають певні народи.

Першими історичними народами, вважає М. Костомаров, були євреї та греки, які, втім, не змогли в повній мірі скористатись наданим їм історичним шансом.

Наслідком такого невміння євреїв та греків скористатись своїм історичним шансом стало те, що перші втратили свою державу і були розсіяні по світу, а другі попали в залежність від македонян, а потім до римлян. Римська імперія була втіленням справжньої несвободи, відзначає М. Костомаров, і для того, щоб вказати людям знов вірний шлях, послав до них Господь свого сина Ісуса.

За осягненням людьми Христової істини повинна була наступити свобода.

М. Костомаров підкреслює, що Україна постійно прагла до рівноправного союзу з іншими слов'янськими народами не для панування над іншими, а для створення умов, що дадуть можливість всім вільно і рівно розвиватись, не посту па ючись власною національною ідентичністю.

Українці повинні стати ядром майбутнього слов'янського об'єднання саме тому, шо не піддались омані владоможців. Для них характерним є не-сприйняття державної влади як такої і тому жоден справжній українець не хотів стати паном. Україна змогла зберегтися у важких умовах саме завдяки тому, що не зрадила справжнім цінностям християнської моралі.

Костомаров чи не вперше в українській політичній думці сформував тезу про безелітнІсть української нації, як її визначальну особливість. Констатуючи історичний факт того, що українці протягом своєї історії неодноразово втрачали власну політичну еліту, М. Костомаров не робить з цього трагічних висновків, навпаки, на цьому грунтується його оптимізм щодо історичної перспективи України і українців.

Україні достатньо прагнення до національного звільнення для того, щоб боротись за звільнення всіх слов'янських народів. Основою цього є висока релігійність українців, їх традиційне несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, стійкі традиції громадського самоуправління та постійне прагнення до свободи. Визволення України можливе лише в межах створення загальнослов'янської федерації незалежних національних республік, що базуватиметься на принципах християнської моралі, свободи і рівності. Але ініціатором і головною рушійною силою створення такої федерації повинна стати саме Україна.

Тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі.


27. М.Гулак - «Юридичний побут поморських слов'ян».

Робота "Юридичний побут поморських слов'ян" була вилучена у М. Гулака під час обшуку і включена до карної справи. Вона присвячена, в основному, проблемам традиційної правосвідомості слов'янських народів взагалі і слов'ян Померанії в V-ХІІ сторіччі. Значна увага в цій роботі приділяється питанням політико-правової організації життя давніх слов'ян.

Досліджуючи проблему джерел політичної влади у слов'янських народів Гулак починає з аналізу співвідношення влади батьківської та родової, вважаючи, що перша є одним з таких джерел. Влада батька базується на силі традиції і має практично необмежений характер.

Саме з батьківської влади виростає, на думку М. Гулака, влада глави патріархальної общини, виростає тип древнього слов'янського родоначальника - "володіючого родом своїм".

Глава патріархальної общини виконує, на думку дослідника, нові, специфічні функції, порівняно з главою родини. Він представляє інтереси громади перед іншими, розпоряджаючись її майном та одноосібно вирішуючи внутрішні проблеми.

Другим таким "класом" патріархальної обшини була челядь. Сам термін, на думку М. Гулака, є одного кореню з словом "чоловік". Це поняття охоплювало всіх не пов'язаних узами крові чи однакового походження з родовим старшиною, але які перебували під його патріархальною опікою. Челядників не слід плутати з рабами, цей інститут, вважає вчений, довго був невідомий слов'янам і лише пізніші контакти з германцями та греками призвели до його виникнення. Соціальний статус челядників в общині мало чим відрізнявся від ближників.

При відділенні синів, глава общини міг крім майна передати йому і челядь, як членів нової общини, для ведення нового, відокремленого господарства.

Якщо у відділеного сина не було прямих спадкоємців то його майно успадковував батько.

Взагалі, згідно зі слов'янською політичною традицією, князь виконує ряд специфічних, порівняно з своїми відповідниками у сусідніх народів, функції: "Князь слов'янський не є подібно до германського [герцога] військовий начальник, глава дружини, він є родовий старшина, в мирний час суддя, а у військовий начальник війська, хоча останній обов'язок переважно лежить на воєводі. Він по відношенню до всього народу те, що владика для роду, з народом своїм він перебуває в нероздільному володінні .землею (...), а сам вінчасто не мас належних йому, власне як князю, земель.

У той же час, володіння землею є однією із найголовніших умов отримання всіх політичних прав в давньослов'янському суспільстві. М. Гулак звертає увагу на той факт, що саме власники землі мали право голосу на вічах, на участь у воєнних походах і збройний захист вітчизни. І лише у випадках крайньої загрози державі дозволялось скликання посполитого рушення, тобто загальне озброєння народу.

Князівська влада, підкреслює М. Гулак, виростаючи з патріархальної влади родового старшини, присвоює і її права та обов'язки. Наближені будують князеві град або двір, подібно як це робить челядь для владики, з його дозволу служебники і наближені засновують нові двори та гради, так як з дозволу родового старшини відділяються та засновують нові господарства і роди ближники.

Найбільш цікавим для нас. з точки зору розвитку української політичної думки, є останній, VI розділ цієї роботи - "Державне право", в якому аналізуються особливості політичного устрою у поморських слов'ян.

Федеративний устрій та специфічні відносини між головним містом та іншими, на думку М. Гулака, існували і в Київській Русі.

Слов'янський князь, у здійсненні своїх владних функцій спирався не тільки на родових старшин, родові традиції, а й на військову дружину та її мілітарну силу.

Важливим для розуміння політичної ролі князя в давньослов'янських народів є його постійне місцеперебування, розташування князівського двору.

Князь у них був не тільки стражем землі, але і верховним судією свого народу. Йому належало останнє слово у вирішенні судових справ. І ця функція князівської влади, багато в чому, була більш важливою навіть ніж охорона та керування внутрішніми справами рідної землі. Одночасно ця функція вказує на ше одне джерело князівської влади -авторитет, визнання мудрості, справедливості, особливих здатностей в оцінці подій та вчинків.

Для України, як складової слов'янського світу, спадкоємниці політичних традицій Київської Русі дуже важливим є гармонійне поєднання колективних форм організації влади з персоніфікацією політичної відповідальності.

28. Проекти Конституції Г.Андрузського.

Документи, що отримали у дослідників назву "проекти конституцій" представляють собою швидше своєрідні нотатки з деякими пропозиціями щодо найкращого устрою майбугньої держави та способів його досягнення, викладені часто без дотримання логічної послідовності.

Суперечності ці стосуються, перш за все, питань щодо організації державної влади. У своїх проектах Г. Андрузький допускає одночасно і самодержавне правління, хоч і обмежене законами, шо їх видає сам монарх, і деяку подібність конституційної монархії, проголошуючи народ єдиним сувереном, і республіканське правління. При цьому він все ж в більшій мірі схиляється саме до республіки, як тої форми державної влади, яка в найбільш оптимальній формі зможе вирішити основне питання - соціальне.

Допушення монархії ним робиться лише для першого етапу намічених грандіозних соціально-політичних перетворень.

. Андрузький особливого значення надає соціально-психологічним факторам, їх ролі у розгортанні реформ з покращання суспільного життя. Саме тому, серед "корисних" станів він особливу увагу приділяє стану духовному, як такому, що відповідає за духовність народу і душу кожного громадянина. Г. Андрузький особливо наголошує на тому, що до духовного стану необхідно відносити людей високоморальних та порядних, походженням переважно з осіб освічених "простого стану", здатних стати авторитетом та прикладом для інших.

Головним же засобом проведення послідовних демократичних реформ, вважає Г. Андрузький, є подолання суспільних суперечностей та "злиття народу", "знищення" станів та родів, шляхом ліквідації станових та родових привілеїв, що передаються в спадок без будь-яких заслуг спадкоємців перед суспільством.

Знищення станових та родових привілеїв повинні не лише сприяти проведенню реформ. їх метою є вивільнення ініціативи народу, рядових громадян, що отримають доступ до інститутів державної влади.

Ініціатором початку реформ цілком би міг стати монарх, який "прийняттям титулу громадянина" подав би високий приклад іншим. Крім того монарх повинен ліквідувати придворний штат з родовими привілеями і гербами, накласти податки на дворян, не жалувати дворянства, а недостойних позбавляти цього звання. Сам же він повинен жити серед народу, який буде оточувати і охороняти його.

Досить детально описує автор проекту і кроки необхідні для звільнення селян від кріпосної залежності. При цьому він наголошує на необхідності дотримання еволюційного, а не революційного шляху, на мирних засобах реалізації.

У другому проекті Г. Андрузький зазначає, що в ідеалі держава мас бути подібною до сімейства, хоча в ній людей і об'єднують не родинні зв'язки, а політика. Держава може і повинна, на його думку, добитись досконалості в організації таких суспільних відносин як рівність, свобода, влада, закон, релігія, відносини між суспільними станами, виконання повинностей і т.п.

Звертаючись до проблеми свободи в суспільстві, Г. Андрузький наголошує на тому, що вона може бути лише особистою. При цьому вона повинна проявлятися як в отриманні певних соціальних, так і політичних прав громадянина. Обмежити свободу може лише закон, але громадянин вправі робити все. що законом не заборонено і легітимними методами добиватись перегляду несправедливих, на його погляд, законів. Однак навіть закон не може заборонити громадянину свободу думки, яка с сферою справжньої і повно£свободи.

Віддаючи належне регулюючій роді закону в суспільному житті, Г. Андрузький визначає носія суверенітету і головне джерело влади в суспільстві: народ.

Влада в своїх діях також повинна бути обмежена законом і може робити тільки те, що йому не суперечить, а якщо виникає колізія суперечності намірів влади існуючому законодавству, то вона повинна звертатись за підтримкою і схваленням до народу.

Він написаний за формою близькою до тогочасних проектів європейських політичних мислителів утопічно-соціалістичного напрямку – з деталізацією всіх сторін життя, визначенням інститутів та функцій органів державної влади всіх щаблів.

При цьому найцікавішим є та частина проекту, в якій дається начерк майбутньої федерації та перелічуються її основні складові.

29,30. Політичні погляди М.Костомарова.

Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття..." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого.

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття..." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінтесенцією якої є усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія - це поле боротьби добра і зла, Бога і диявола, рівності і нерівності, свободи і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному з яких носієм загально світового начала виступають певні народи.

Першими історичними народами, вважає М. Костомаров, були євреї та греки, які, втім, не змогли в повній мірі скористатись наданим їм історичним шансом.

Наслідком такого невміння євреїв та греків скористатись своїм історичним шансом стало те, що перші втратили свою державу і були розсіяні по світу, а другі попали в залежність від македонян, а потім до римлян. Римська імперія була втіленням справжньої несвободи, відзначає М. Костомаров, і для того, щоб вказати людям знов вірний шлях, послав до них Господь свого сина Ісуса.

За осягненням людьми Христової істини повинна була наступити свобода.

М. Костомаров підкреслює, що Україна постійно прагла до рівноправного союзу з іншими слов'янськими народами не для панування над іншими, а для створення умов, що дадуть можливість всім вільно і рівно розвиватись, не посту па ючись власною національною ідентичністю.

Українці повинні стати ядром майбутнього слов'янського об'єднання саме тому, шо не піддались омані владоможців. Для них характерним є не-сприйняття державної влади як такої і тому жоден справжній українець не хотів стати паном. Україна змогла зберегтися у важких умовах саме завдяки тому, що не зрадила справжнім цінностям християнської моралі.

Костомаров чи не вперше в українській політичній думці сформував тезу про безелітнІсть української нації, як її визначальну особливість. Констатуючи історичний факт того, що українці протягом своєї історії неодноразово втрачали власну політичну еліту, М. Костомаров не робить з цього трагічних висновків, навпаки, на цьому грунтується його оптимізм щодо історичної перспективи України і українців.

Україні достатньо прагнення до національного звільнення для того, щоб боротись за звільнення всіх слов'янських народів. Основою цього є висока релігійність українців, їх традиційне несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, стійкі традиції громадського самоуправління та постійне прагнення до свободи. Визволення України можливе лише в межах створення загальнослов'янської федерації незалежних національних республік, що базуватиметься на принципах християнської моралі, свободи і рівності. Але ініціатором і головною рушійною силою створення такої федерації повинна стати саме Україна.

Тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі.

Відмінність Південнорусів від "офіційної руської народності" видно будь-якому неупередженому спостерігачеві. Вони проявляються у особливостях фізіології, одягу, побуту, звичаїв, мови. Та все ж ці зовнішні ознаки є вторинними, вони лише виражають того, що приховано в глибині народної душі.

Значний вплив на формування «духу народу» справляє географічне середовище.

Якщо Південноруси формувались як народність у наслідок природного розвитку протягом тривалого часу на одній і тій же території, то Великоруська народність, вважає М. Костомаров, виникла внаслідок змішання слов'ян-колоністІв - місцевим угро-фінським населенням та домішками багатьох інших народностей. При цьому жодна з них не могла принести власні громадські та політичні традиції як домінуючі у новому етносі. Визначальними ставали риси колоністів - посилене відчуття спільності в інорідному оточенні, бажання самозберегтися і визначення основним засобом досягнення цієї мети формування сильної державно-політичної організації з чітко означеним центром.

На Півдні Русі, де народність формувалась протягом тривалого часу, де звичаї корінились у ранніх епохах формування людського суспільства, додержавного існування, на думку М. Костомарова, уявлення про організацію суспільного життя, про форми здійснення політичної влади та її джерела, були принципово відмінними від тих, що домінували на Північному сході.

Таке ставлення до влади у Південнорусів формувалось як наслідок традиційного домінування індивідуалізму, поваги до особистості та самоповаги, що поєднувались Із специфічними формами колективності. Українська громада відрізнялась від російської общини"в першу чергу тим, що вона була добровільним об'єднанням людей і базувалась на взаємній згоді та принципах морального регулювання. Саме ця її специфіка і зумовлювала поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальністю за прийняття управлінських рішень, що втілювалось в одночасному існуванні інститутів віча та князя. При чому за вічем завжди залишалось "останнє слово" у вирішенні спірних питань, оскільки воно репрезентувало народ, як носія суверенітету. М. Костомаров приводить достатньо яскраві приклади на підтвердження цієї тези. Регулюючі функції відносин віча і князя, громади і державної влади закріплювались у звичаєвому праві, що не дозволяло формалізувати їх у достатній мірі.

Особливу роль у посилення інституту князівської влади та держави як апарату пригнічення на корінних землях майбутньої Московської держави справили два фактори "життєвих історичних обставин" - прийняття Руссю християнства та монгольське іго.

Монарша влада тепер могла зовсім не оглядатись на волю народу і чинити будь-які дії на власний розсуд. Світська влада підтримувала церковну, а церковна - світську. Однак першість була за світською - як тільки церква спробувала поставити себе вище держави, так одразу остання повністю підкорила церковну організацію своїй волі, посиливши свій вплив практично безмежно.

Посиленню впливу інституту князівської влади як єдиновладного центру сприяло також і татаро-монгольське іго, вважає М. Костомаров. Загарбникам для утримання в покорі та експлуатації населення, що проживало у важкодоступній для татарської кінноти лісах, конче необхідним був відповідальний за збирання податків з місцевої знаті та підтримання порядку. Цією потребою з вигодою для себе змогли скористатись московські князі, поклавши початок створенню майбутньої могутньої імперії.

У російській традиції, на думку М. Костомарова, громадяни не є власниками в повному, європейському, розумінні цього поняття. Єдиним власником є цар, а всі інші - від князів до останніх холопів - "раби государеві", оскільки вони отримують власність у "користування" з його волі і можуть нею ж бути позбавлені як власності, так і життя.

В українській же традиції здавна закріплене досить чітке уявлення про поземельну власність як про приватну. М. Костомаров підкреслює, що для українців характерним є чітке відділення власності не лише представників різних соціальних верств, але й в межах однієї сім'ї - українські сім'ї прагнули відділяти дорослих дітей у самостійні господарства, а власність селянина не змішувалась з панською і останній не мав права нею розпоряджатись. Приєднання до Польщі лише посилило цю традицію, унормувавши її на європейський лад.

Незважаючи на корінні відмінності в характері південнорусів та великорусів, вони, за певних обставин, можуть цілком доповнювати один одного, вирішуючи загальне завдання звільнення слов'янства та входження його в коло цивілізованих народів світу. Українці повинні стати чинником, що забезпечить у майбутньому слов’янству  духовне відродження та встановлення дійсної свободи в межах держави, яку створили і розширюють росіяни.

31. М.Костомаров «Дві руські народності».

Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дав розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на зверхнє, зневажливе ставлення російського самодержавства та його ідеології до українського народу, що нібито не має своєї самобутності, Костомаров доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він не заперечував єдності слов’янських народів, але доводив, що етнічна спільність народів не є одвічною і незмінною категорією" [196, с. 150

саме вивчення "народного життя" , ане життя князів їхніх міжусобиць, на його думку є ключем до розуміння, є ключем до вивчення історичної долі тієї чи іншої нації, особливостей її існування, розвитку та побудови майбутнього.

На самому початку роботи М. Костомаров заявляє про те, що журнал "Основа" піднімає прапор захисту "руської народності", але зовсім іншої ніж офіційна

Відмінність Південнорусів від "офіційної руської народності" видно будь-якому неупередженому спостерігачеві. Вони проявляються у особливостях фізіології, одягу, побуту, звичаїв, мови. Та все ж ці зовнішні ознаки є вторинними, вони лише виражають того, що приховано в глибині народної душі.

В цій статті, переходячи по черзі головні моменти історичного минулого, Костомаров вказує, що вже в давні часи позначилася ріжниця між обома народами в сфері політичного і громадського життя, в сфері релігії, культурного побуту, в поняттях і віруваннях, нарешті — в поезії. Початок цієїріжниці помічається з найдавніших часів"

Значний вплив на формування "духу народу", спільних для його представників способів думання, оцінки тих чи інших явищ суспільного життя, традиції, на ранніх стадіях його існування, вважає М. Костомаров, справляє географічне середовище

Однак вчений підкреслює, що цей фактор не є абсолютним. Сформувавши основи, він поступається так званим "життєвим історичним обставинам", які здатні видозмінювати "дух народу" суттєвим чином, посилюючи чи навпаки, пригнічуючи, ті чи інші риси його характеру.

На Півдні Русі, де народність формувалась протягом тривалого часу, де звичаї корінились у ранніх епохах формування людського суспільства, додержавного існування, на думку М. Костомарова, уявлення про організацію суспільного життя, про форми здійснення політичної влади та її джерела, були принципово відмінними від тих, що домінували на Північному сході. Старі Слов’янські уявлення про суспільний лад визнавали за джерело загальної народної правди волю народу, вирок віча, При цьому давно уже виникла й вкоренилася в розумінні ідея князя-правителя, третейського судді, встановителя порядку, охоронця від зовнішніх і внутрішніх занепокоєнь; між вічовим і княжим початком саме собою повинна була виникнути суперечність, але ця суперечність уклалася і примирялася під покликанням народної волі віча під правом князя... Князь був необхідний, але князь обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв тим потребам народу

Таке ставлення до влади у Південнорусів формувалось як наслідок традиційного домінування індивідуалізму, поваги до особистості та самоповаги, що поєднувались із специфічними формами колективності. Українська громада відрізнялась від російської общини в першу чергу тим, що вона була добровільним об’єднанням людей і базувалась на взаємній згоді та принципах морального регулювання.

При чому за вічем завжди залишалось "останнє слово" у вирішенні спірних питань, оскільки воно репрезентувало народ, як носія суверенітету

На противагу тенденціям, що розвивалися у Південній Русі На сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і, нарешті, знищилась" [125, с. 33].

Особливу роль у посилення інституту князівської влади та держави як апарату пригнічення на корінних землях майбутньої Московської держави справили два фактори "життєвих історичних обставин" — прийняття Руссю християнства та монгольське іго

Посиленню впливу інституту князівської влади як єдиновладного центру сприяло також і татаро-монгольське іго, вважає М. Костомаров. Загарбникам для утримання в покорі та експлуатації населення, що проживало у важкодоступній для татарської кінноти лісах, конче необхідним був відповідальний за збирання податків з місцевої знаті та підтримання порядку. Цією потребою з вигодою для себе змогли скористатись московські князі, поклавши початок створенню майбутньої могутньої імперії

На основі проведеного аналізу природних умов та історичних обставин формування двох руських народностей М. Костомаров робить висновок про те, що "... плем’я південноруське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності. По корінному розумінню перших, зв’язок людей грунтується на взаємній згоді і може розпадатися по їхній незгоді;

Оцінюючи вплив роботи "Дві руські народності" А. Господин зазначає: "Ця стаття М. І. Костомарова — це був сильний політично-науковий удар великого історика, мала знищити всі московські теорії про спільнородство, спільномовство і спільнокультурництво москалів і українців. Вона також розбивала фальшиві польські теорії"

32. Політичний світогляд Т.Шевченка.

Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і чвари.

У другий, найплідніший період творчості, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврус тих «землячків», які, поїхавши на чужину, повертаються   в   Україну   визискувачами   та   гнобителями, підручними колонізаторів. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти — гетьманів і козацької старшини — завданням національного й соціального визволення. Оцінює їх поет досить презирливо: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани, ясновельможнії гетьмани». Неприязнь'!'. Шевченка до козацької старшини багато в чому зумовлена тим, шо вона замість того щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнайшвидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем: «Отаке-то, мій Богдане, Олексіїв друже, ти все оддав москалеві, а йому й байдуже».

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність І насильство. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка — суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко не тільки різко засуджував кріпаччину, самодержавство, а й закликав народні маси до його повалення насильницьким, революційним шляхом: «...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!». Він виступав як послідовний революційний демократ, творчість якого справила величезний вплив на боротьбу українського народу за своє соціальне й національне визволення. Не останню роль творчість Т. Шевченка та інших революціонер і в-де мок раті в відіграла у скасуванні в Росії 1861 р. — останньому році життя поета — кріпосного права.

33. Еволюція політичних поглядів П.Куліша.

Перший період творчості П. Куліша (до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства) прийнято називати "козакофільським", або "народницьким". На думку вчених ідейно-політичні позиції мислителя в цей час значною мірою формувались під впливом ранніх поезій Т. Шевченка, в яких творився своєрідний ідеалізований міф Козацької України.

Ідеалізуючи козацьке минуле П. Куліш особливо наголошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією засадою яка визначає роль української нації у світовій історії.

Захоплюючись козацької минувшиною П. Куліш намагався зрозуміти, чому у такого в минулому героїчного народу така жахлива сучасність. Цю проблему він намагається висвітлити в історичному романі "Чорна рада", присвяченому трагічним подіям 1663 року, які призвели до початку втрати Україною державної незалежності на користь Московської держави.

У "Чорній раді" мислитель виступає різко негативно проти антидержавницьких і, по суті, антисоціальних виступів так званої черні, яка легко піддається впливу соціальних демагогів. Однак немає у нього і ідеалізації, за незначним винятком, козацької старшини. Досліджуючи історію української державності козацької доби в роботі "Записки о Южной Руси" П. Куліш піддає надзвичайно різкій критиці її устрій, звертаючи особливу увагу на домінування особистих та групових інтересів, що вело до руйнування нації як єдиного цілого, що могло б захищати інтереси кожного свого члена.

Козацька держава, на думку П. КулІша, зовсім не ставила собі на меті забезпечення добробуту всіх своїх громадян. Той хто "доривався" до влади використовував її у вузькоегоїстичних цілях, всупереч загальному інтересу та моралі.

І старшина і рядове козацтво були варті одне одного. їх метою було задоволення власних амбіцій та забаганок, збагачення коштом іншого шляхом сили.

Висновок який робить П. Куліш зі свого аналізу козацької доби, причин поразки національно-визвольної боротьби українців, є доволі однозначним - приєднання України до Московської держави є подією історично прогресивною і не має практично ніякої альтернативи. Українська нація приречена на несамостійне існування в складі російської імперії без будь-яких спроб боротись за власну державу. Замість того, щоб тратити сили на політичну боротьбу, українці повинні докласти всіх зусиль до активної культурницької роботи.

Аналізуючи історію України П. Куліш прийшов до висновку про те, що головною причиною нездатності козаччини витворити повноцінний державний організм була саме втрата українцями політичної еліти.

Але й козацька старшина, то виступила як політична еліта та захисник православної ідентичності українців, не виявилася гілною свого історичного призначення.

Відкинувши козацтво як зразок державності і прагнучи досягти реального результату в реальних умовах П. Куліш звертає свій погляд в глиб історії і знаходить ідеал в Київській Русі. Саме звідти він виводить корені свого патріфотизму.

Висуваючи ідею "двуєдиної Русі" та "возз'єднання" П. Куліш зовсім не збирався поступатись українськими національними інтересами на користь титульної нації імперії. Навпаки, він вважав, що в дуалістичній державі росіянам належатиме політичний провід, а українцям - духовний. Саме вони зможуть перетворити імперію на цивілізованих засадах, дати вільний розвиток всім народам, що її населяють.

Відмова від ідеалізації козацтва та висунення концепції "двуєдиної Русі" зумовлена тим, що П. Куліш як ідеал української державності в минулому розглядав не гетьманщину, а Київську Русь із її великими здобутками не лише в державному будівництві, а, насамперед, в розвитку високої культури.

Закликаючи брати зразки в російській історії П. Куліш не виступає як апологет імперії. Однак у нього постійне захоплення викликає пієтет росіян перед власною державою, розуміння необхідності коритись власним провідникам, вміння пожертвувати власним для загального.

Вілродження, на його думку, необхідно починати з об'єднання нації за допомогою просвіти народу та, а першу чергу, національної еліти.

Для розвитку нації П. Куліш нагальним завданням вважає культурницьку роботу - підтримку і поширення української літератури, збагачення мови і перетворення її на повноцінний інструмент науки, ознайомлення українців з досягненнями європейської думки безпосередньо рідною мовою, минаючи російські переклади.

Позицію П. Куліша часто дослідники визначають як "безполітичне культурництво", тобто намагання здійснити національне відродження поза політичною боротьбою, постановкою питання про національно-державну самостійність.

Куліш фанатично вірить у непереможність світового культурного поступу. Цей поступ, на його думку, здатен зробити для щастя народу і кожної окремої людини значно більше за криваві повстання та революцію. Культура творить, а революція нищить. У цьому протиставленні П. Куліш однозначно вибирає культуру.

Куліш завжди залишався послідовним у вірності обраній меті та засобам 'її досягнення. Будучи культурником, він вважав, що Україна зможе відбутись як держава, а українці як нація лише повернувшись до контексту загальноєвропейського цивілізаційного процесу.

Політичні хитання, козакофільство та полонофільство разом з москвофільством і туркофільством уживались в свідомості П. Куліша, об'єднані ідеєю служіння власному народу.

34. Політична концепція М.Драгоманова

У "Громаді" та брошурах учасники "женевського гуртка" активно пропагували концепцію так званого громадівського соціалізму, яка прагнула поєднати в собі ідеї західноєвропейських соціалістичних вчень, традиції українського суспільного життя та досягнення української політичної думки. Автором цієї концепції та ідейним натхненником, на думку більшості вчених, є саме М. Драгоманов, що прагнув протиставити її надмірному захопленню української прогресивної молоді марксизмом та російським нігілізмом.

Основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку. Індивід, його невід'ємні права та життєві людські Інтереси є тим "наріжним каменем" який вчений кладе в основу своєї теоретичної побудови.

Аналізуючи розвиток людства, вчений приходить до висновку про те, що воля є явищем стародавнім, а насильство, соціальне і національне пригноблення, тиранія виникають лише на певному етапі існування суспільства. Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління - аристократії, монархії та демократії.

М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободи є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є Інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія - в монархію і тиранію. І всі спроби змінювати суспільне життя шляхом реформування "з верху", через зміни форми державного правління, не можуть вирішити головної проблеми - повернути людям втрачену свободу.

Саме тому, замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею без начальства. У цілому соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський.

Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості.

Позитивістська філософія, шо мала великий вплив на політичні погляди М. Драгоманова. значною мірою зумовлювала і систему пріоритетів Його політичної діяльності. На думку М. Шаповала вчений своїм першочерговим завданням ставив створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття – без начальства.

Свою історичну місію М. Драгоманов не обмежував ні Україною, ні Російською імперією. Його думка охоплювала історичний процес всієї Європи і світу в цілому. Україна ж, в силу особливостей своєї історії, була лише однією з найбільш зручних територій для реалізації того, що він вважав метою світової історії - звільнення людини і людства.

Стратегічна мета розвитку людства - забезпечення якнайкращих умов для вільної самореалізашї особистості, та шляхи ЇЇ здійснення випливають з тези про те, що всі люди від природи прагнуть не лише до задоволення своїх особистих потреб та інтересів, а й до спілкування та об'єднання, де ці інтереси лише і можуть бути реалізованими. Основними формами таких об'єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об'єднання насильницьким.

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, І, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв'язку суб'єктів політичної дії - індивідів, їх об'єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. - сутність якого полягає в їх рівноправності.

Громадівство і федералізм, що базувалися на добровільності об'єднання та встановлюваних зв'язків між людьми в поєднанні з правом вільного виходу індивіда зі спілок, повинні були стати механізмами гарантування свободи особистості.

Українці, вважає вчений, також відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі. Хоча у своїй Історії Україна й знала періоди злетів і падінь, втратила державність, однак в умовах тогочасного світу вона має і ряд суттєвих переваг. Державність, на думку М. Драгоманова, для кожного народу дає суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. Однак сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однім з головних завдань свого життя. БезелітнІсть нації імпонувала вченому тим, що в наслідок такого становища вона була більш сприйнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод.

Особливості історичного існування української нації привели М. Драгоманова до думки про те, що в ній не виробилась в достатній мірі національна гордість народу, пов'язана з ідеєю власного державно-політичного самостійного існування. Більше тог, для українців є характерним доволі негативне ставлення до держави, особливо своєї і роль в цьому української інтелігенції є далеко не останньою.

Поряд зі спробами пропаганди української виключності не сприймав М. Драгоманов і Ідею "єдиного русского народа". Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час.

Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства - емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.

На думку М. Драгоманова, українські соціалісти, підтримуючи ідею національного звільнення українців не повинні орієнтуватись на націоналізм як ідеологію.

Українська справа, з позиції М. Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу - українського селянства.

Українці є великою європейською нацією, що посідає достатньо чітко окреслену територію в центрі та на сході континенту. В сучасний вченому історичний період вони проживають, в основному в складі двох найбільших європейських імперій - Російської та Австро-Угорської. Саме число українців та протяжність заселеної ними території не дають можливості стьорення на ній єдиної державно-політичної організації, ідо відповідала 6 ідеалам громадівського соціалізму. М. Драгоманов не одноразово відзначав, що механізми прямої демократії, як умови забезпечення рівності участі громадян у вирішенні загальних справ, можуть бути реалізовані лише в невеликих за кількістю території та населення країнах. Україна ж цим критеріям не відповідає.

Вчений починає розглядати федералізм, як "внутрішній" принцип організації влади в майбутній Україні, розглядаючи принципову можливість формування в ній особливої політичної системи, а, отже, і її самостійне державно-політичне існуванн.

Грунт для подібного застосування ідеї федералізму як принципу "внутрішньої" організації майбутньої України було підготовлено, як вже вище зазначалось, самим розумінням М. Драгомановим федералізму як принципу зв'язку і взаємодії між суб'єктами політичної дії.

Реалізація українцями їх прагнення до соціальної і національної емансипації не повинна входити в суперечність з інтересами трудових класів інших національностей.

Майбутня Україна буде федерацію вільних громад, що об'єднуватимуть в собі представників різних національностей. Національні громади матимуть надзвичайно широкі повноваження у питаннях організації свого внутрішнього життя, що, як вважає вчений, дозволить їм в повній мірі реалізувати свої національно-культурні інтереси не вступаючи в конфлікт з українцями як титульною нацією майбутньої федерації.

Формування майбутньої вільної федерації громад України повинне відбуватись шляхом не здобуття спочатку національної держаної незалежності, а потім сошалььгах реформ, а через постійну роботу над підривом основних принципів існування держав експлуататорських, до складу яких входять українські землі.

Шлях постійного "ослаблення держави", особливо російської, М. Драгоманов вважав найбільш оптимальним напрямком діяльності українського національно-визвольного руху, шо спирався на ідеї громад і вського соціалізму.

Українці цілком готові, в силу історичних обставин, якнайшвидше прилучитись до реалізації загальнолюдських Ідей і сприйняти революційну пропаганду громадівців.

Драгоманов є рішучим противником абсолютизації ролі насильства в розгортанні соціального прогресу.

35. М.Драгоманов «Рай і поступ».

У "Громаді" та брошурах учасники "женевського гуртка" активно пропагували концепцію так званого громадівського соціалізму, яка прагнула поєднати в собі ідеї західноєвропейських соціалістичних вчень, традиції українського суспільного життя та досягнення української політичної думки. Автором цієї концепції та ідейним натхненником, на думку більшості вчених, є саме М. Драгоманов, що прагнув протиставити її надмірному захопленню української прогресивної молоді марксизмом та російським нігілізмом.

Основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку. Індивід, його невід'ємні права та життєві людські Інтереси є тим "наріжним каменем" який вчений кладе в основу своєї теоретичної побудови.

Аналізуючи розвиток людства, вчений приходить до висновку про те, що воля є явищем стародавнім, а насильство, соціальне і національне пригноблення, тиранія виникають лише на певному етапі існування суспільства. Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління - аристократії, монархії та демократії.

М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободи є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є Інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія - в монархію і тиранію. І всі спроби змінювати суспільне життя шляхом реформування "з верху", через зміни форми державного правління, не можуть вирішити головної проблеми - повернути людям втрачену свободу.

Саме тому, замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею без начальства. У цілому соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський.

Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості.

Позитивістська філософія, шо мала великий вплив на політичні погляди М. Драгоманова. значною мірою зумовлювала і систему пріоритетів Його політичної діяльності. На думку М. Шаповала вчений своїм першочерговим завданням ставив створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття – без начальства.

Свою історичну місію М. Драгоманов не обмежував ні Україною, ні Російською імперією. Його думка охоплювала історичний процес всієї Європи і світу в цілому. Україна ж, в силу особливостей своєї історії, була лише однією з найбільш зручних територій для реалізації того, що він вважав метою світової історії - звільнення людини і людства.

Стратегічна мета розвитку людства - забезпечення якнайкращих умов для вільної самореалізашї особистості, та шляхи ЇЇ здійснення випливають з тези про те, що всі люди від природи прагнуть не лише до задоволення своїх особистих потреб та інтересів, а й до спілкування та об'єднання, де ці інтереси лише і можуть бути реалізованими. Основними формами таких об'єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об'єднання насильницьким.

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, І, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв'язку суб'єктів політичної дії - індивідів, їх об'єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. - сутність якого полягає в їх рівноправності.

Громадівство і федералізм, що базувалися на добровільності об'єднання та встановлюваних зв'язків між людьми в поєднанні з правом вільного виходу індивіда зі спілок, повинні були стати механізмами гарантування свободи особистості.

36. Національне питання в трактуванні М.Драгоманова.

Українці, вважає вчений, також відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі. Хоча у своїй Історії Україна й знала періоди злетів і падінь, втратила державність, однак в умовах тогочасного світу вона має і ряд суттєвих переваг. Державність, на думку М. Драгоманова, для кожного народу дає суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. Однак сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однім з головних завдань свого життя. БезелітнІсть нації імпонувала вченому тим, що в наслідок такого становища вона була більш сприйнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод.

Особливості історичного існування української нації привели М. Драгоманова до думки про те, що в ній не виробилась в достатній мірі національна гордість народу, пов'язана з ідеєю власного державно-політичного самостійного існування. Більше тог, для українців є характерним доволі негативне ставлення до держави, особливо своєї і роль в цьому української інтелігенції є далеко не останньою.

Поряд зі спробами пропаганди української виключності не сприймав М. Драгоманов і Ідею "єдиного русского народа". Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час.

Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства - емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.

На думку М. Драгоманова, українські соціалісти, підтримуючи ідею національного звільнення українців не повинні орієнтуватись на націоналізм як ідеологію.

Українська справа, з позиції М. Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу - українського селянства.

Українці є великою європейською нацією, що посідає достатньо чітко окреслену територію в центрі та на сході континенту. В сучасний вченому історичний період вони проживають, в основному в складі двох найбільших європейських імперій - Російської та Австро-Угорської. Саме число українців та протяжність заселеної ними території не дають можливості стьорення на ній єдиної державно-політичної організації, ідо відповідала 6 ідеалам громадівського соціалізму. М. Драгоманов не одноразово відзначав, що механізми прямої демократії, як умови забезпечення рівності участі громадян у вирішенні загальних справ, можуть бути реалізовані лише в невеликих за кількістю території та населення країнах. Україна ж цим критеріям не відповідає.

Вчений починає розглядати федералізм, як "внутрішній" принцип організації влади в майбутній Україні, розглядаючи принципову можливість формування в ній особливої політичної системи, а, отже, і її самостійне державно-політичне існуванн.

Грунт для подібного застосування ідеї федералізму як принципу "внутрішньої" організації майбутньої України було підготовлено, як вже вище зазначалось, самим розумінням М. Драгомановим федералізму як принципу зв'язку і взаємодії між суб'єктами політичної дії.

Реалізація українцями їх прагнення до соціальної і національної емансипації не повинна входити в суперечність з інтересами трудових класів інших національностей.

Майбутня Україна буде федерацію вільних громад, що об'єднуватимуть в собі представників різних національностей. Національні громади матимуть надзвичайно широкі повноваження у питаннях організації свого внутрішнього життя, що, як вважає вчений, дозволить їм в повній мірі реалізувати свої національно-культурні інтереси не вступаючи в конфлікт з українцями як титульною нацією майбутньої федерації.

Формування майбутньої вільної федерації громад України повинне відбуватись шляхом не здобуття спочатку національної держаної незалежності, а потім сошалььгах реформ, а через постійну роботу над підривом основних принципів існування держав експлуататорських, до складу яких входять українські землі.

Шлях постійного "ослаблення держави", особливо російської, М. Драгоманов вважав найбільш оптимальним напрямком діяльності українського національно-визвольного руху, шо спирався на ідеї громад і вського соціалізму.

Українці цілком готові, в силу історичних обставин, якнайшвидше прилучитись до реалізації загальнолюдських Ідей і сприйняти революційну пропаганду громадівців.

Драгоманов є рішучим противником абсолютизації ролі насильства в розгортанні соціального прогресу.

Пропаганда і просвітництво мас, політична боротьба за соціальні і національні права з використанням всіх можливостей буржуазного конституціоналізму, формування структур політичної і соціальної самоорганізації працюючих класів - все це він вважав найбільш дієвими засобами досягнення сформульованої ним мети.

37. Національне питання в трактуванні М. Дрогоманова.

Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Піднімаючи питання формування національної самоідентифікації в статті "Неправда — не просвіта", він писав: "Москалі такі ж люди, як і другі, як і ми

Ворогами українців, вважав вчений, є не росіяни, не поляки, чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять всіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час".

Закликаючи до єднання пригноблених всіх націй до спільної боротьби за соціальне і національне визволення народів та індивідів, за панування ідеалів загальнолюдських, а не вузько національних,

М. Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства — емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.

Але національні домагання не повинні заступати собою питання соціального звільнення пригноблених мас, створення умов для всебічного розвитку індивіда, незалежно від його національного, расового, соціального походження. Саме тому, на думку М. Драгоманова, українські соціалісти, підтримуючи ідею національного звільнення українців не повинні орієнтуватись на націоналізм як ідеологію

Висновок про необхідність домінування загальнолюдських інтересів над національними М. Драгоманов робить внаслідок тривалих досліджень людської історії, особливостей соціального та національного, державно-політичного, у першу чергу, європейських народів, як в минулому, так і в його часи. "сама по собі думка про національність не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Т

Як вчений він був добре ознайомлений не лише з європейським історичним процесом, але й з особливостями розвитку інших цивілізацій, що давало М. Драгоманову робити висновок про не обов’язковість окремішнього державного існування для вільного національно буття, у той час як по всій Європі ідея національної держави, необхідності самостійного державного існування набирала сили

38. М. Драгоманов «Чудацькі думки про українську національну справу».

 

Провідна думка книжки - боротьба проти національної виключности, що її культивувало українське суспільство, і з’ясування питання про культурні запозичення з російської літератури з метою успішного політичного і культурного розвитку українців" [217, с. 316]. І далі: "... визнаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частину провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність, недостатню рухливість, брак активної ініціативи і широких громадсько-наукових інтересів" [217, с. 318].

Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України.

39. Політичний ідеал С.  Подолинського.

Політичні погляди С. Подолинського формувались, У першу чергу під впливом ідей російських революціонерів демократів О. Герпена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, поезії Т. Шевченка, пізніше - українофілів, П. Лаврова, К. Маркса, М. Драгоманова. Він формувався в атмосфері революційних настроїв студентської молоді 70-х років XIX ст. та культурницької роботи колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, діячів національного відродження, що склали київську "Стару громаду".

Політична концепція С. Подолинського була, за своєю основою, близька до марксистської і базувалась на особливому трактування політики, як феномену суспільного життя.

У майбутньому суспільстві, що базуватиметься на безкласовій соціальній основі, сутність політики повинна кардинально змінитись.

В соціалістичному суспільстві відпаде потреба в територіальній організації держави і буде "забезпечена раціональна організація суспільного ладу. Політика буде спрямована на вігутрішній зміст громадського життя.

Найдавнішою формою організації суспільного життя була громада, яку він визначав як групу людей із спільною власністю на землю та інші засоби виробництва та колективним їх використанням. Праця в первісних громадах була спільною, а розподіл - рівним.

В основі історичних форм людського співжиття, на його думку, лежать форми суспільної організації праці. і коли, в наслідок зростання продуктивності праці та вдосконалення знарядь праці, почали впроваджуватись нові форми її організації почалась і деструкція первісних громад, шо виконали своє історичне завдання. Однак саме по собі виникнення поділу праці, як вважає С. Подолинський, ще не приводить до виникнення класового суспільства та державної організації суспільного життя. Визначальну роль тут відіграли узурпація влади та зовнішнє завоювання.

На зміну первісним громадам приходить держава. Розвиток держави, на думку вченого, відбувався на основі посилення панування одного класу над іншим та поглиблення майнової нерівності між членами суспільства.

Держава виникає з переходом до складної системи організації суспільного виробництва та потреби економічно пануючих груп захистити своє майно й можливість безкарної експлуатації інших, як апарат класового насильства. Одночасно вона сама стає силою, що безпосередньо визискує працюючі маси на власну користь, перетворюючись у великого власника виробничих ресурсів.

Підтримуючи приватних власників, держава всіляко придушувала найменші спроби працюючих мас досягти емансипаціі.

Подолинський – прихильник громадівського соціалізму. Ідеалом суспільного ладу майбутнього для С. Подолинського є громада. Вирішальний чинник існування громад – колективна власність на засоби виробництва. Спільність власності повинна забезпечити рівноправність членів громади - не лише політичну, а й економічну.

Поєднання в громаді законодавчої, судової та виконавчої функцій влади С. Подолинський вважав можливим і необхідним саме тому, що громада виступала виразником інтересів всіх своїх членів, а не якоїсь їх частини. І тому загроза узурпації влади та її концентрації в руках частини суспільства втратить в майбутньому свою актуальність, а отже і розділення влади не потрібне. Більше того, щоб не виникало штучних суперечностей між гілками влади вони повинні бути об'єднані.

Поєднання гілок влади в майбутньому громадівському суспільстві С. Подолинський вважав можливим тому, що він передбачав, що в діяльності громад будуть максимально використовуватись форми безпосередньої прямої демократії: всі найважливіші питання повинні вирішуватись на загальних зборах членів громади, обрані народом і з народу урядники керуватимуть лише поточними справами, а у випадку виникнення якихось непорозумінь вони виноситимуть питання на загальний розгляд всіх членів громади. Забезпечити сталість демократичної організації суспільства повинна була і ліквідація професійної армії, на зміну якій повинне було прийти загальне озброєння народу, або, як писав С. Подолинський, "козацтво".

Вчений розраховував, у першу чергу, на докорінну зміну суті держави - із засобу класового насильства вона повинна була перетворитись на механізм узгодження інтересів всіх членів суспільства. її спрямування мінялось докорінно - замість забезпечення власного існування під прикриттям необхідності забезпечення зовнішнього і внутрішнього порядку, вона повинна була зосередитись на забезпечення конкретних інтересів своїх громадян.

Він прагнув до того, щоб майбутня держава була максимально децентралізована, а політична влада поступилась значним об'ємом своїх повноважень інститутам громадянського суспільства.

Революційний інстинкт мас може забезпечити руйнування експлуататорських порядків та створення нового справедливого ладу і без організаційної ролі революціонерів, але в цьому випадку може бути пролито забагато крові для досягнення бажаного результату.

Для забезпечення оптимального протікання майбутньої революції С. Подолинський вважав нагальним питанням створення самостійної української соціально-демократичної партії. Ця партія є наступницею українофільського руху і повинна виражати, перш за все, інтереси українського селянства.

Першочерговим завданням українських соціал-демократів С. Подолинський вважає вивчення різноманітних сторін буття власного народу з метою краще зрозуміти його справжні потреби та сподівання і до яких треба припасовувати революційну теорію.

 

 

 

40. о ТЕРЛЕЦЬКИЙ

 

 

У 60-ті роки XIX ст., десятиліття «конституційних експериментів» і ліберальних свобод, уперше після революції 1848 p. y Галичині відновилося українське громадське життя. На шпальтах газет і на засіданнях галицького сейму (вперше обраного за куріальною системою, за якою майже половина депутатів представляла селян) з 1861 р. розгорнулася бурхлива дискусія навколо того, чи галицькі русини є частиною польської нації. В цій політичній атмосфері галицькоруський рух потребував власної національної ідеї, доказів національної окремішності, опертих на історичних, мовно-культурних та інших аргументах, що могли б протистояти польському баченню національних відносин у Галичині. Отцеві В. Терлецькому чи не найліпше вдалася спроба сформулювати таку ідею у великій програмній статті «Де-нещо о руской народності», опублікованій в кількох числах першого річника «Слова»

  

Якою ж мала бути місія руського народу за о. Терлецьким? Оскільки «промысломъ Божимъ народъ нашъ рускій сhвъ въ самой серединh великого племени словянского», то він займав і «посерединне, посредствуюче и помирительне» місце в Христовій церкві. Це розташування зумовлювало й унікальну місію руського народу: «приверненія старинного единства церкви та черезъ то тhмь хутшого и успhшнhйшого приведенія всhхь народôвъ до правды Божой, до стада Христового въ одной, святой, соборной и апостольской церквh» [20]. Руський народ повинен був привести східних християн до єдності з Католицькою церквою – і це завдання лягало насамперед на плечі галицьких греко-католиків. Саме вони мали вплинути на православних слов’ян і схилити їх до унії з Римом. Очевидно, що сам о. Володимир не відокремлював колективну місійну роль руського народу від своєї особистої місійності і як типовий мислитель романтичної епохи вірив у власну спроможність змінити світ і повести інших за собою.

У 1861 р. о. Терлецький, як, зрештою, і давніше, опирався насамперед на засади національно-релігійного месіанізму та мілленаризму (тобто віри в повне, земне, колективне спасіння людства), що визначали польську романтичну думку [21]; але пристосовував їх до української (точніше галицькоруської) ситуації. Хоча стаття «Де-нещо о руской народності» багато у чому продовжувала ідеї, висловлені ним у 1849 p., вона містила і нові акценти, зумовлені галицьким контекстом польсько-українського протистояння. Ряд аргументів о. Володимира був безпосередньою реакцією на дискусію щодо національної приналежності галицьких українців. На відміну від «Słowa Rusina...» з 1849 p., в якому о. Терлецький обстоював союз Русі з Польщею [22], у цій статті він чи не вперше відверто дистанціювався від «польскихъ побратимовъ», які хочуть «насильно накинути намъ свой языкъ, свою народность! Самh болесно чувствують, тужатся передъ небомъ и землею на угнhтеніе, истребленіе ихъ народности вь Россіи и Пруссахъ, а тутки, не маючи ще власти вь рукахъ, всhми средствами искаютъ угнhтати и истребляти искрению, братню, однокровну народность». І хоча він тут же додавав, що «здоровиш часть польского народа, не одурhвша слhпою собственною любовію, не устремляючаяся за безтолкими мечтаніями недоспhлыхъ законодателей часописовыхъ, инакше и справедливше чувствуе и розсуждае о chмъ предметh», більша частина статті була спрямована проти уявлень, поширених у польських колах, про те, що Русь є частиною Польщі, а руська мова – діалектом польської [23].

Про національність певної групи людей, на думку о. Терлецького, свідчать їх віросповідання, обряд, мова і звичаї. За всіма цими характеристиками русини, безумовно, відрізнялися від двох сусідніх народів – поляків і росіян («довольно поглянути на Русина зъ котрой нибудь окрестности широкой ними населенной земли, дабы увhритися, що то иншій со всhмъ народъ отъ польского и россійского»). Найбільше ж значення мало «внутренне почувствованіе окремhшности своего Я народного, почувствованіе своей народности. Се послhдне знамя можъ сказати головне, основательное, такъ що оно само може составляти окремhшню народность, безъ него же всh други ей не сотворять». Щодо останнього фактора, то о. Терлецький був абсолютно певним, що «се чувствіе своей окремhшности мають Русини въ высокой степени. Вопроси кого нибудь зъ руского народа: старого, чи молодого, чи таки дитину, мужчизну, чи женьску, зъ отки бъ онъ не бувъ: зъ Клева, Полтавы, Харкова, Камяньця, Миньска, Полоцка, отъ Львова, Перемышля, чи зъ Бескида: хто ты? кождый ти скаже: я Русинъ. Вопроси же го зновь о якого чоловіка иншого народа: хто се такій?, то отвhтить: се Ляхъ, ce Москаль, ce Німець, ce Бусурманъ. Та такъ кождый Русинъ знає добре розрознити себе отъ иншихъ народностей, чувствуе, що составляе отмhнну отъ другихъ народность. Толкуй ему якъ хочь, що онъ Полякъ, або Россіанинь, або Німець; то не пристане ани до его головы, ани до его сердця, онъ все буде казати: вже я таки Русинъ» [24]. Прикметно, що о. Терлецький не робив різниці між українцями і білорусами, зараховуючи обох до «руського народу», відмінного як від поляків, так і від росіян*.

Обстоюючи національну окремішність русинів, о. Володимир прагнув подолати аргументи польської сторони про «неісторичність» українців та відсутність у них репрезентативних верств. У дусі польського народницького слов’янофільства о. Терлецький вважав, що національна свідомість русинів, не розділених на простолюд і шляхту, є сильнішою, ніж у власне польського народу, котрий не може ототожнювати себе зі своєю ж шляхтою: «Польскій простолюдинь Полякомъ називає пана, ко которому мае ще все якусь недовhрчивость, себе же держить за щось иншого. Вопроси го: хто ты такій, чи Полякъ? скаже: нhть, я не Полякъ». У поляків почуття «народності» сильніше проявилося у художній літературі, але поширилося тільки на нащадків давньої шляхти, міщан та інтелігенцію. На думку о. Володимира, аристократія і шляхта послаблювали мораль народу і самі дуже легко винародовлювалися, тому їх наявність не була необхідною умовою для існування нації [25].

Отець Терлецький відкидав звинувачення, що галицькі русини підтримують деспотизм і є ворогами свободи, і висловлював ряд ліберальних поглядів, покладаючи великі надії на конституційний розвиток австрійської держави. Нові державні свободи, на його думку, дозволять руському народові «виступити на позорище публичного житья вь законодательствh, на соймh, въ школахъ и въ цhломь народномъ житій». Водночас о. Володимир очікував, що австрійський уряд швидше чи пізніше задовольнить подальші вимоги галицьких русинів: проведе поділ Галичини на руську і польську частини або ж змінить на їх користь сеймову виборчу ординацію [26]. Чернець-ліберал сподівався, що і в Російській імперії «заяснhє слобода», і весь руський народ визволиться з вікових пут рабства [27].

Поза цими вимогами і сподіваннями о. Терлецький не мав жодної політичної програми досягнення політичної незалежності. Зрештою, така програма суперечила б його світогляду. Майбутнє держав і народів було в руках Провидіння, кожен мав лише в міру своїх сил трудитися для здійснення Божих планів, а не плекати мрії про зміни на політичній мапі Європи. Всі суспільні відносини також мали будуватися відповідно до християнського віровчення. «Задачею народности руской въ Галичинh е: составленіе такого внутреннего устройства, дабы въ ней розцвhнуло на родимомъ основаній царство Боже [...] назначеніемь ей относительно къ соплеменникамъ почитаемо: указувати имъ путь родимого христіанского розвитія и исправляти движенія, ôтступаючіи отъ духа народного или христіанского». Найбільшу увагу слід було звернути на добре, чесне виховання народу, зокрема, на розвиток учительських і священицьких семінарій [28].

 

 

41 ГАЛИЧИНА 19ст

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух характеризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах проведення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в окреме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська конституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була визнати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформлення у другій половині 1860-х рр. течії суспільно-політичного руху москвофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольської популярності москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті рр. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існування українського народу та його мови, українцям втлумачували необхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешкоджало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х рр. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували національні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший український професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створено Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове товариство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку роботу, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжувати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х рр. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і народовців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х рр. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тиском австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим народом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парламенті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сторони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі. Перша половина XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охопило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братерства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвропейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Україні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

42, 43. Політична доктрина Ю.Бачкнського.

Юліан Олександрович Бачинський належить до когорти визначних борців за соборну Українську державу.

Наукова спадщина Ю.Бачинського, в центрі уваги якої перебуває його праця “Україна irredenta”, є однією з ланок, які повинні бути покладені в основу державотворчості України, творчо використані на шляху розбудови суверенної Української держави в сучасних умовах. Актуальність дослідження теоретичної спадщини мислителя зумовлена ще й тим, що в радянській історіографії ім’я Ю.Бачинського тривалий час замовчувалось або згадувалось лише із заборонно-негативним штампом як одного з ідеологів українського буржуазного націоналізму.

Навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, він опублікував свою знамениту працю “Україна irredenta”, в якій вперше у новітній історії політичної думки України обгрунтував ідею створення самостійної Української соборної держави. Вихід у світ книги Ю.Бачинського викликав широкий резонанс у суспільно-політичних колах Галичини. В періодичній пресі з’явилося чимало відгуків і рецензій, автори яких неоднозначно оцінювали працю “Україна irredenta”.

Найгрунтовнішою була рецензія І.Франка, яку він опублікував на сторінках часопису “Життє і слово”. Висловлюючи критичні зауваження, І.Франко високо оцінив працю молодого автора, яка “займає видне місце” у свідомості українців.

Ю.Бачинський впродовж свого політичного життя свідомо боровся проти асиміляції українців іншими націями, відстоював їхнє право на політичне самовизначення. На противагу марксизму йому вдалося довести, що політична самостійність України є незаперечною істиною її економічного і культурного розвитку: “єдности економічній мусить відповідати єдність політична” [1; 146]. Ці слова переконливо свідчать про чітку позицію Ю.Бачинського стосовно права українського народу на самовизначення.

В науково-теоретичній спадщині Ю.Бачинського провідне місце посідає українська національна ідея, обгрунтування ним необхідності та неминучості відродження соборної Української держави. Ці питання з особливою чіткістю були доставлені в його програмній праці “Україна irredenta”. Лідер молодих радикалів вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко поставив на порядок денний “справу будучності української нації”. З допомогою економічних чинників Ю.Бачинський науково обгрунтував необхідність відновлення державності українців на всіх її етнічних територіях.

Досягнення цієї мети можливе лише при наявності відповідних умов, провідне місце серед яких посідає проблема становлення провідної верстви. На думку Ю.Бачинського, такою верствою мала стати перетворена національна буржуазія. Вона повинна бути економічно зацікавленою у міцності своєї нації, поскільки це забезпечувало їй “сильнішу позицію перед чужими капіталістами на світовому ринку”. На основі цього український мислитель приходить до висновку: “буржуазія, національна ідея і національна держава – се вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції” [1; 71]. Цей висновок Ю.Бачинський ілюструє прикладами  з історії буржуазних держав в Іспанії, США, Франції, Німеччині, Італії, Швейцарії, Норвегії, Швеції. Він прагне довести, що рівень національно-державницької свідомості того чи іншого народу залежить від рівня його економічного розвитку.

Початок процесу українського державотворення в Австрії Ю.Бачинський пов’язував із зміцненням становища слов’янської буржуазії в імперії, її успішною боротьбою з австро-німецькими капіталістами. Ця боротьба з мовної стадії досить швидко переросла в економічну і набула політичного змісту. Український мислитель був переконаним   прихильником і пропагандистом автономізації  Австро-Угорщини за національним принципом. Він вважав, що “національно-політичні змагання української суспільності в Галичині повинні перерости з етнографічно-язикової, в стадію висшу – політичну” [1; 48]. Умови відродження української держави на теренах Російської імперії були значно складнішими ніж в Австро-Угорщині. Ю.Бачинський  пояснював це формою правління, нижчим рівнем капіталістичних відносин у Росії порівняно з Австро-Угорською монархією.  Однак він був упевнений, що за економічною, політичною та культурною європеїзацією і конститутизацією Росії настане час національного самовизначення. Ю.Бачинський був переконаний, що саме економічні інтереси російської України висунуть “на порядок денний національне і державне українське питання” [1; 87].

Ю.Бачинський був одним із перших українських політиків, які усвідомлювали згубність боротьби з російським абсолютизмом для перемоги української справи у перспективі. Він був переконаний, що наслідком такої однобічної позанаціональної політичної діяльності буде непідготовленість широких народних мас до розбудови власної Української держави. Прогнози Ю.Бачинського повністю підтвердилися подіями 1917-1921 років. Український мислитель ще в 1895 році наголошував, що “попри боротьбу з російським абсолютизмом, потрібно вже тепер ширити серед української суспільности Росії думки “про політичну самостійність України” [1; 162].

Ю.Бачинський впродовж усього свідомого життя дотримувався твердої самостійницької державницької позиції. Одночасно він не виключав у майбутньому входження України у федеративний союз. Це станеться після того, як на певному етапі розвитку суспільства власна держава повністю виконає поставлене перед нею завдання – найкраще забезпечить потреби “національно-свідомого народу”. До такого союзу Україна, на думку Ю.Бачинського, повинна дозріти як “вповні самостійний і власновільний член … в теперішній Радянській Українській Республіці…, інакше залишиться надальше… рабом Москви” [2; 50, 53].

На основі аналізу багатогранної науково-теоретичної та суспільно-політичної діяльності Ю.Бачинського можна констатувати низку наступних висновків:

Ідейним провідником  національного відродження у цей час виступають політичні партії, у програмних документах яких чітко прозвучала українська національна ідея – боротьба за незалежну Українську державу.

В науково-теоретичній спадщині Ю.Бачинського провідне місце займає обгрунтування сутності української національної ідеї, висвітлення проблем українського державотворення. Він один із перших серед українських мислителів застосував економічний детермінізм для пояснення суспільних явищ,  виникнення та розвитку держави і права, використав його для обгрунтування необхідності відродження соборної Української держави на етнічних українських землях.

Визволення від цього гніту могла би здійснити національна буржуазія, яку Ю.Бачинський  вважав головним чинником на шляху становлення національної економіки і держави. В цьому питанні український мислитель розходився з представниками ортодоксального марксизму, на думку яких авангардом національно-визвольних рухів у кризових ситуаціях виступав пролетаріат.

Втрата Україною своєї державності після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років призвела до чергового поділу  її земель сусідніми державами. В цих умовах Ю.Бачинський закликав західних українців тягнутися по той бік Збруча, де живе “головний пень українського народу”, від якого залежить доля Української держави. Більшовицько-радянська влада в Україні, на думку Ю.Бачинського, повинна була стати перехідним етапом на шляху побудови Української держави.

44, 45. Політична концепція І.Франка.

Відійшовши від марксистського трактування держави як виключно апарату насильства економічно пануючого класу над експлуатованими, він розуміє її, в самому загальному плані, як "вияв загалу громадян, що входять до її складу", і вважає, що проведення необхідних реформ саме через механізми держави дасть змогу уникнути кривавої різанини і досягти бажаного результату при максимальному забезпеченні прав і свобод усіх членів спільноти.

Франко виводить дві головні передумови появи політичної влади - військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун - тоді з'являється володар.

Франко не вважає зміну громадського самоуправління на державне управління, розвал общини, явищем негативним і результатом злочинних намірів і дій окремих людей. Він намагається знайти внутрішні об'єктивні фактори цих процесів. Сам розвал первісних громад, на думку І. Франка, був викликаний прогресом в освоєнні людством природного середовища. Розвиток знарядь праці робив існування в громаді економічно не вигідним і не робив необхідними ні трудову кооперацію, ні централізацію робочої сили.

Для утримання власної політичної влади царі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування експлуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на особистій політичній несвободі абсолютної більшості його членів та відкритому фізичному насильстві.

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичні.

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав.

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, перетворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім своїм громадянам дійсних людських прав.

І. Франко не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причиною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхідно повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію - забезпечувати добро загалу.

Для нього вже с цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український грунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з врахування іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.

Традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації - все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним досвідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспільства майбутнього.

Служіння людям - це обов'язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі.

Соціалізм.

Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї - про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелігенції, котрі плекають мету "брати й драти парламентарне".

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату". Водночас він стояв за соціалізм.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться".

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

46. І.Франко про національне питання.

І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, політичної державної самостійності.

Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів пЬбудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою яка. на думку Івана Франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи є молода українська Інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в товщі народних мас та національних традицій, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, має виробити ту програму, той Ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна виробити у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців представників пануючих верств волю до здійснення цього Ідеалу, допомогти їм усвідомити, що нішо в цьому світі не зробиться без їхньої волі або безвілля, коли інші вирішуватимуть їхню долю і не на їхню користь.

Хоча І. Франко і не визначає конкретно шляхів реалізації принципу політичної самостійності поневолених народів, в основі необхідних дій він особливо виділяє виховання патріотизму в борців за свободу Батьківщини.

І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем - "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слу-гою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє.

Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень

світової філософської І політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці - нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.

Але реалізація цієї мети була на той час все ще за межами можливого. І. Франко це добре розумів І шукав ті шляхи які б могли поступово, без кривавих потрясінь привести до здійснення бажаного результату. Одним з таких шляхів він бачив надання поневоленим народам територіально-автономних прав у складі багатонаціональних держав, в які б повинні були перетворитися імперії на шляху свого повного знищення, а вже потім отримання ними повної державно-політичної самостійності.

47. І. Франко «Що таке поступ?»

Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі «Що таке поступ?»

У роботі "Що таке поступ?" І. Франко, визнавши заслуги К. Маркса перед економічною наукою, піддає різкій критиці соціально-політичну концепцію марксизму і, особливо, вчення про місце, роль і завдання держави в майбутньому, побудованому за цією теорією, суспільства.

Внаслідок теоретичних зусиль К. Маркса і Ф. Енгельса та практичних -Ф. Лассаля, констатує І. Франко, в Німеччині виник широкий робітничий рух, шо організувався у велику, масову партію, яка прагнула якнайшвидше здобути більшість у парламенті І шляхом проведення ряду законів повністю змінити життя суспільства, створивши умови для побудови нового суспільства.

Ця партія отримала назву соціал-демократичної.

Це всевладдя держави, очолюваної вірними прихильниками єдиноправильного вчення, мало стати величезним благом для всього трудового народу. Кожному громадянину гарантувався достойний рівень матеріального існування та повна рівність.

Захисники марксизму підкреслювали, що держава не буде існувати вічно, оскільки вона є явищем історичним то одного разу виникнувши має колись і зникнути. За соціалізму ж держава матиме тимчасовий характер і виконавши своє головне завдання - заміну приватної власності колективною, державного самоуправління - громадським самоуправлінням, закону і права нормами моралі — має, поступово транс формуючись, відмерти. Та І. Франка цікавить більш близька перспектива: хто буде керувати тією державою і охоронятиме її та права її громадян.

Мислитель твердо переконаний, що подібна "народна держава" не зможе існувати вічно, бо породжує в собі настільки потужні соціальні, національні та інші суперечності, шо вони, врешті-решт, розірвуть її з середини, однак буде здатна на довгий час загальмувати розвиток людської спільноти та існування її обійдеться суспільству у величезні жертви.

Саме така здатність до придушення суспільного прогресу, побудованої за енгелівсІвським рецептом, держави є, на думку І. Франка, головним недоліком та найбільшою небезпекою марксистського соціально-політичного вчення.

Держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності і, в першу чергу, у виробничий процес.

Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якого зовнішньою ознакою - расовою, національною, статевою чи то класово- соціальною.

І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, шо юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати - у сфері мІжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов'язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об'єднання індивідів. Юридична рівність як основа політичної повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації.

Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту - Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.

Демократія, за І. Франком, - це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід'ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності.

48. Оцінка Франком основних сучасних йому політичних доктрин.

1895 року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Україна irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціялдемократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд" з даними української історії".

Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт - це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме".

1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соиіал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що мас вести до тої "світлої"" будучини" (це уривок в п'ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).

Ґрунтовній критиці марксистську концепцію держави І. Франко піддає в знаменитій праці "Що таке поступ", в якій, розглянувши основні сучасні йому прогресистськІ соціально-політичні доктрини, він особливу увагу звертає на комуністичну ідеологію в різних її теоретичних виявах. Визнаючи, що серед теоретиків комуністичної ідеї було немало талановитих письменників, які вміли яскравими фарбами змалювати переваги майбутнього соціально-політичного та економічного устрою, пробували, хоча і безуспішно, втілити свої Ідеї в життя, і. Франко підкреслює, що ці ідеї не могли бути зреалізовані через помилковість ряду їх основоположних постулатів. Не можливо абсолютно усуспільнити споживання, як і немає абсолютно колективного характеру виробництва, є такі види діяльності, надзвичайно необхідні для існування суспільства, які можуть здійснюватись лише індивідуальна.

До найвизначніших теоретиків цього руху І. Франко відносить К. Маркса, Ф. Енгельса та Ф. Лассаля. Головною теоретичною відмінністю у вченнях комуністів та соціалістів він вважав те, що останні визнають неможливість усуспільнення всіх засобів життєдіяльності та впровадження абсолютної рівності для всіх членів суспільства. Однак спільність праці і спільність споживання визнається ними універсальним засобом подолання головних проблем громадського життя. Вихід із такого теоретичного парадоксу соціалісти вбачають в усуспільненні знарядь виробництва.

49. І. Франко «За межею можливого».

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення національного питання давно хвилювала І. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання соціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів - селянством, дрібними ремісниками та, частково, пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним із головних критеріїв оцінки політичної зрілості того чи вншого мислителя.

Кажучи про лідерів лідерів австро-марксистського руху, Франко підкреслював, що вони, відкладаючи національне питання на другий план і переводячи його вирішення в площину національно-культурної автономії, часто намагались прикрити інтереси своїх власних пануючих націй. Те ж саме він казав про Драгоманова.

Підкреслюючи те велике значення в житті індивіда, яке грає належність до національного колективу, І. Франко різко критикує протиставлення інтернаціонального національному, заперечення національного в ім'я інтернаціонального.

Відстоювання загальнолюдських ідеалів, при всій їх справедливості та раціональності, у випадку протиставлення ідеалам родини, громади чи нації не можуть задовольнити нормальну людину. І. Франко підкреслює, що окремого індивіда і широкі маси не може задовольнити констатація факту зростання суспільного багатства - їх цікавить і те, як воно розподіляється, не задовольняє також сам по собі розвиток науки і мистецтва - вони хочуть щоб всі мали доступ до їх плодів.

50 – 56.  Еволюція політичних поглядів М.Грушевського.

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, шо існують дві «руських» народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — великоруської. Теза про те, шо Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українською життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насамперед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушсвського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного жиїтя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Піл час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та- обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, то вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до Ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.

57 – 61. Політична концепція В.Винниченка.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом рошо чати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме па колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краше сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у окладі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для  просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викоріняти ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної   Республіки,   У   праці   «Заповіт  борцям   за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого нони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтувалися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу

62 – 65. М.Міхновський - засновник революційного націоналізму.

Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна РУП (Революційна Українська Партія).

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна".

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, шо кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища – боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку.

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний – Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вва-жас він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх шаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу.

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації.

Течія «Самостійна Україна» течія так званого українського самостійництва, шо сформувапося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на словах, а подекуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасіцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії, як максимум державницьких прагнень українців.

66 – 70 тегральний націоналізм Д.Донцова.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ І перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість. а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, ловодив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, годі як Україна культурою, засадами в соціальному й полічичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії».

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси н націю Д. Донцов вважав формування національної . політичної еліти як державотворчого елемента* Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних Інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча   ж   верства   —   цс   аристократи   духу,   для   яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

71  - 78. Політична концепція В.Липинського.

Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографіч ній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.

Власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично оріанізовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, шю тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державною правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою: охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними трупами суспільства, Охлократичний метол характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно віл їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), Інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, шо включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм — усвідомлення свосї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно під їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційонаною і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну едність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати Його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

!!!!!!!!!!!!!!!79!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

 Якщо казати про відмінність Липинського від інших діячів українського руху, то перша відмінність, головна, що він був з поміщицької родини. Він був сином дідича, який мав дуже непогану велику власність.  Там було помістя, земля, у них був свій лісок. Тобто, власне, людина забезпечена.
 
В‘ячеслав Казимирович Липинський виховувався у середовищі польської аристократії Правобережної України і, можливо, саме тому глибоко відчув політичні наслідки етнічної строкатості деяких регіонів України.

Можна припустити, що це якоюсь мірою було поштовхом до розробки Липинським ідеї української нації як політичної. У цьому сенсі Липинський виступав опонентом Дмитра Донцова як прихильника суто етнічного розуміння нації.

Хоча концепція Липинського розглядає політичну націю з дещо класократичним ухилом, коли нація охоплює собою сукупність соціальних станів, що розуміють дуже широко. Наприклад, для Липинського хлібороби – це всі верстви причетні до землекористування і землеволодіння: від селян до земельної аристократії.

Фактично тут йдеться про спробу збудувати політичну націю як систему соціально-станових корпорацій. Україна тут сприймається не як етнічна батьківщина, а як економіко-географічна територія і відтак певна цілісність. На цій території через примхи історії опинилися деякі більші і менші етнічні утворення, які повинні з огляду на ці об’єктивні обставини витворити єдину державу. Липинський йде від держави і території до нації.

Позиція Донцова була протилежною: від етнічно визначеної нації до національної держави. На думку Донцова, національно оформлений етнос має довести свій розвиток до логічного завершення, себто до державного оформлення.

Що ж стосується інших етнічних груп, то вони повинні визнати це як факт і підтримати особливі права, національний пріоритет українців в Українській державі, що, власне, випливає з ідей національної держави.

Для Липинського українська нація – це складна багатоетнічна мозаїка, що набуває рис міцності і єдності під впливом держави.

Враховуючи, що за часів Липинського етнічні українці становили понад 80% населення країни, то погляди Донцова можна було б визнати ґрунтовнішими.

Але насправді кожна з цих концепцій: Липинського і Донцова є дещо однобічною, адже вони не сформулювали загальнішого питання про співвідношення політичного і етнічного у нації.

 
Саме Липинський з його концепцією політичної нації, яка вмонтовує в себе різноетнічну мозаїку і різні традиції, але ґрунтується на українському державному первні і на українському етнічному субстраті, який все це цементує, могла б бути дуже корисною і для розв’язання багатьох сьогоднішніх проблем.

80, 81. Геополітична концепція С. Рудницького.

Формування політичної системи України супроводжується процесами трансформації і становлення, потребує різнопланових її досліджень саме політико-географічний напрямок дає змогу просторово локалізувати зовнішні переваги і загрози, виявити регіональні пропорції і диспропорції організації політичної сфери держави, визначити вектор розвитку політичних процесів.

Ще на початку ХХ ст. С. Рудницький, що визначив місце політичної географії в системі географічних наук і заклав основи національної політичної географії, відмітив, що “функціонування держави завжди залежало від її місця в системі світових територіально-політичних відношень та регіонального розподілу внутрішньополітичних сил”, цим самим зумовлюючи актуальність просторового аналізу політичних процесів. А ще до нього в своїх працях Кіргофф, Ратцель довели, що не держава сама по собі,  а її взаємини є цариною політико-географічних досліджень, і що саме держава є головним питанням політичної географії.

У відповідності з еволюцією географічної науки та динамічною парадигмою в географії, змінювалась дефініція “політична географія”. Так, С. Рудницький у 1923р. у праці “Українська справа зі становища політичної географії” визначив політичну географію як науку, “що займається дослідженням і взаєминами поміж державним життям людства та землею”.

Тому націоналісти прагнуть української національної держави (Української Самостійної Соборної Держави) в її етнічних межах. За словами основоположника сучасної української політичної географії С. Рудницького, Україна — це земля, де живуть українці. Вона є всюди там, де гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди, де люди ховають давній український звичай, де люди пам'ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди, де люди хочуть вільного українського життя. Україна — це великий, багатий і славний край. Широко й далеко простягся він — на дві тисячі кілометрів повздовж, майже одну — впоперек. Від бистрої річки Попраду і болотяного Вепру простягається Україна до далекого, рудими степами оточеного Каспію, від гарячого угорського низу і лісових верхів Карпат аж поза рибний Дін, від темних борів Біловезької Пущі аж до вічно кригою окутого Кавказу, від бездонних боліт Полісся до сонячних берегів Чорного моря. Багато-багато в Україні земель, міст, містечок, сіл. Є в Карпатських горах Лемківщина, Бойківщина і Гуцульщина; є під Карпатами багате на сіль і нафту Підгір’я, де лежать старі українські княжі столиці Перемишль і Галич; є Розточчя зі славним Львовом, Холмщина з Холмом; є лісове Підлясся з міцним Берестям, є болотяне Полісся з Пинськом і Мозирем; є стара Волинь з Володимиром і Кременцем, Луцьком і Житомиром; є родюче Поділля з Тернополем, Кам’янцем і Могилевом; є багате на садовину дністрове Пониззя (Бессарабія); є вкрита старими городищами й могилами Київщина з золотоверхим Києвом, гетьманським Чигирином та святою кожному з нас Тарасовою могилою коло Канева; є Чернігівщина, Полтавщина й Харківщина з безліччю давніх козацьких міст; є Донеччина з великими шахтами вугілля й заліза; є Слобожанщина, що сягла аж за Дін під Курськ та Вороніж; є давня запорозька земля у Херсонщині, Дніпропетровщині й Таврії, а над морем Одеса, Миколаїв, Херсон, Таганрог, Ростов; є й Крим і підкавказька козацька Кубанщина, Чорноморія й Ставропільщина. Все це є українська етнічна територія, яка охоплює 932 тис. кв.км, в тому числі 729 тис. – суцільної і 203 тис. – змішаної.

82. Чорноморська доктрина Ю.Липи.

Як влучно зауважив лікар УПА, видатний український геополітик Ю. Липа, вибір західного чи східного вектора зовнішньої політики України – це найбільш ворожа для українського народу доктрина. Нема досконалішої від неї доктрини нищення України. Рух віссю Схід – Захід дає нам етнографічний розкол на “західняків” і “східняків”, релігійний розкол на „православних” і „греко-католиків”, на „аграрний” Захід та „індустріальний” Схід й інші загрози. Символами руху Схід – Захід є Андрусівський (1667) договір Польщі й Росії про поділ України по Дніпру та Ризький (1921) договір між цими ж державами про поділ України по Збручу.

Ю. Липа в дусі і термінах того часу докладно виклав своє бачення з точки зору геополітики становища-на Чорному морі, окреслив роль для кожної причорноморської країни, особливо відзначивши роль Кемаля Ататюрка, коли йшлося про Туреччину. В дусі “Орієнтації чорноморської” М. Грушевського написані розділи “Свідомість одности” та “Союз чорноморських держав”. У них уже видно зближення його попередніх побудов з реальною політикою. Цей трактат-візія вимагає окремого поглибленого вивчення.
Ще пряміше висловився про майбутнє співробітництво причорноморських країн Л.Биковський у “Послів’ї” до своїх уже цитованих бібліографічних матеріалів: “Українсько-турецькі відносини не можуть плекати у майбутньому лише фахівці у східознавстві, історики та дипльомати. Це повинно бути явищем масовим. Туреччина, Україна й інші країни Чорноморського простору, – це частини спільної батьківщини для всіх, хто його заселює. Тому інтереси турецькі мусять бути так само близькі українцям, як українські туркам” [24]. Характерно, що в міркуваннях українських геополітиків відсутні експансіоністські поривання. О.Оглоблин, наприклад, писав: “Ні нині, ні в майбутньому Україна не прагне до будь-якої експлуатації своїх сусідів, тим більше до поневолення, чи тих, що мешкають на її землі, чи тих, що жиють поруч з нею в басейні Чорного і Каспійського морів”.

83, 84. Геополітична концепція Ю.Липи.

Саме Липа чи не найбільше уваги приділив розробці та обґрунтуванню концепції майбутньої України як світової надпотути. В своїх ґрунтовних працях „Призначення України", „Українська доба", „Українська раса", „Чорноморська доктрина" та інших він змалював підстави, мету та напрям Українського шляху, шляху великої нації.

Окреслюючи дороговкази, Липа брав до уваги історію, географічне розташування, психологічні характеристики, політичну ситуацію та багато інших чинників, котрі дають підстави бачити в Україні потужний впорядковуючий, провідний суб'єкт світової політики. „Не можемо бути малими", - наголошував Липа, підходячи до вирішення проблеми комплексно і творчо, надихаючи українців вірою у власні сили і у велику перспективу.

Липа бачить в українській нації потужну потенційну силу, дух народу, здатного виконати Велику Місію, і завдання націоналістів - викресати іскру, пробудити силу нації, змобілізувати і організувати її. „Не гамувати духа народу, не душити його малими планами, не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвище, на якому буде рішатися буття чи небуття українського народу"   (М.Колодзінський).


!!!!!!!!!!!!!!!!!!!85!!!!!!!!!!

§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.

Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. «Яким правом,— пише він, — російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» 1.

Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.

Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» 2.

Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» 3, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства.

Брошура Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в «Самостійній Україні» дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку XX століття. Звідси — переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти.

Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.

Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.

В середині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.

§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.

На основі цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили» 4. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.

Вступаючи в третє десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав.

Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм» 5.

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя 6. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі» 7. Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших» 8.

Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» 9.

Об’єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифізм» 10.

Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів» 11.

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації» 12.

Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї» 13.

Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство» 14. І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.

§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН

Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху «Націоналізму» в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, «що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як неґація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний» 15. На хвилі цієї «неґації», використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця оргацізація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов.

Хоча політична частина донцовського «інтеґрального націоналізму» базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: «Найближчих родичів українського (інтеґрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аґрарних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна ґвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо» 16.

Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника «Хрестом і мечем», Торонто, 1967 рік).

В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід «... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає — нічого дивного» 17. Окреслює Донцов і те, як потім зв’язати підкорену спільноту: «Передусім — встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірноґо життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об’єднуючого. — Авт.) все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він — зорганізований не в партію, не в об’єднання, а в карний Орден — веде ту масу» 18.

Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали «зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... «Донцовізм» проголосила ОУН своєю політичною релігією» 19.

§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського

Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині тридцятих років запропонував Микола Сціборський — на той час, фактично, друга після Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року він видав у Парижі книжку «Націократія», в якій окреслив своє бачення української державності.

У цій роботі він піддав гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм італійської моделі. Для Сціборського «фашизм — це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму» 20.

Тут-таки Сціборський роз’яснює і сам термін «націократія». «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління» 21. Здавалося б, життєздатна схема, яку цілком можливо реалізувати. Але — за однієї умови, а саме — наявності не абстрактної, а реальної політичної нації. Націократи ж вирішили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про арґументацію, заявили, що «нація — це вічність», а, отже, бажане оголосили дійсним. Звідси випливає їхня неспроможність до будь-яких дискусій стосовно реальності пропонованого ними устрою. «Рішаючим є те, — пише Сціборський, — що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд. «Погоджувати» його з кимсь методами «конґресових дискусій» і торгів немислимо... Поєднання ідеологічного наставлення націоналізму з політичною тактикою «всеукраїнських конґресів» — було б для нього рівнозначне самогубству» 22.

Згідно з моделлю Сціборського, формою суспільної організації є для націократії державний синдикалізм. Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції — організований націоналізм. Оскільки ж М.Сціборський був одним з найвпливовіших членів проводу ОУН, зрозуміло, яку організацію він мав на увазі. Водночас, на відміну від фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою. «Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, — пише він, — націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації і застарілості, коли вона стане ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдуваний доцільністю тимчасовий період» 23.

У розрізі націократична українська держава уявлялася Сціборському так: народні маси беруть участь у громадському та політичному житті через представництво в органах місцевої самоуправи та в синдикалістських організаціях. Держава за адміністративним принципом має поділятися на краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останніх відбуваються на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. У всіх ланках адміністративного поділу є також загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду.

Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що і місцеві, з кандидатів, визначених синдикатами. На чолі нації та державної організації стоятиме Голова Держави.

Отже, перед нами дещо примітивна, але цілком ймовірна схема державного устрою. До речі, її елементи (скажімо, представники президента на місцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про інші (цілковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сціборського на явну утопію — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесів формування української нації.

Сціборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацією — «лише за панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм» 24. Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН відкинула будь-які реверанси щодо свого слугування народові.

§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму

Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» 25.

Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» 26. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.

Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді ІІІ Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.

У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...

ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» 27.

Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» 28. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.

Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму 29.

!!!!!!!!!!!86!!!!!!!!!!!

 В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.

Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та В. Липинський.

Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."

Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."

До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:

1) шляхетність, благородство;

2) мудрість (наявність концепції своїх дій);

3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).

Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.

У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.

В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".

В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлення або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.

У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.

Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:

• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

• еліти державних інституцій;

• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;

3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

• колишні партійні, державні, господарські керівники;

• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);

• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

• кар’єристи-демагоги.

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.

87. Ідея українського месіанізму.

«Книги буття українського народу». Костомаров

Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття..." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого.

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття..." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінтесенцією якої є усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія - це поле боротьби добра і зла, Бога і диявола, рівності і нерівності, свободи і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному з яких носієм загально світового начала виступають певні народи.

Першими історичними народами, вважає М. Костомаров, були євреї та греки, які, втім, не змогли в повній мірі скористатись наданим їм історичним шансом.

Наслідком такого невміння євреїв та греків скористатись своїм історичним шансом стало те, що перші втратили свою державу і були розсіяні по світу, а другі попали в залежність від македонян, а потім до римлян. Римська імперія була втіленням справжньої несвободи, відзначає М. Костомаров, і для того, щоб вказати людям знов вірний шлях, послав до них Господь свого сина Ісуса.

За осягненням людьми Христової істини повинна була наступити свобода.

М. Костомаров підкреслює, що Україна постійно прагла до рівноправного союзу з іншими слов'янськими народами не для панування над іншими, а для створення умов, що дадуть можливість всім вільно і рівно розвиватись, не посту па ючись власною національною ідентичністю.

Українці повинні стати ядром майбутнього слов'янського об'єднання саме тому, шо не піддались омані владоможців. Для них характерним є не-сприйняття державної влади як такої і тому жоден справжній українець не хотів стати паном. Україна змогла зберегтися у важких умовах саме завдяки тому, що не зрадила справжнім цінностям християнської моралі.

Костомаров чи не вперше в українській політичній думці сформував тезу про безелітнІсть української нації, як її визначальну особливість. Констатуючи історичний факт того, що українці протягом своєї історії неодноразово втрачали власну політичну еліту, М. Костомаров не робить з цього трагічних висновків, навпаки, на цьому грунтується його оптимізм щодо історичної перспективи України і українців.

Україні достатньо прагнення до національного звільнення для того, щоб боротись за звільнення всіх слов'янських народів. Основою цього є висока релігійність українців, їх традиційне несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, стійкі традиції громадського самоуправління та постійне прагнення до свободи. Визволення України можливе лише в межах створення загальнослов'янської федерації незалежних національних республік, що базуватиметься на принципах християнської моралі, свободи і рівності. Але ініціатором і головною рушійною силою створення такої федерації повинна стати саме Україна.

Тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі.

88. Соціалістична течія в історії політичної думки в Україні.

Грушевський

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, шо існують дві «руських» народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — великоруської. Теза про те, шо Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українською життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насамперед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушсвського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного жиїтя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Піл час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та- обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, то вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до Ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.

Винниченко

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом рошо чати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме па колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краше сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у окладі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для  просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викоріняти ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної   Республіки,   У   праці   «Заповіт  борцям   за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого нони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтувалися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

89. Радикально-націоналістичний напрямок в українській політичній думці.

Міхновський

Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна РУП (Революційна Українська Партія).

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна".

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, шо кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища – боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку.

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний – Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вва-жас він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх шаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу.

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації.

Течія «Самостійна Україна» течія так званого українського самостійництва, шо сформувапося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на словах, а подекуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасіцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії, як максимум державницьких прагнень українців.

Донцов

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ І перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість. а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, ловодив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, годі як Україна культурою, засадами в соціальному й полічичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії».

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси н націю Д. Донцов вважав формування національної . політичної еліти як державотворчого елемента* Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних Інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча   ж   верства   —   цс   аристократи   духу,   для   яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

90. Український консерватизм.

Липинський

Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографіч ній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.

Власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично оріанізовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, шю тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державною правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою: охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними трупами суспільства, Охлократичний метол характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно віл їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), Інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, шо включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно під їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційонаною і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну едність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати Його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

1204. Изучение особенностей машинного программирования циклических алгоритмов с заданным числом повторений 36.5 KB
  Освоение особенностей организации внутрисегментных и межсегментных переходов, правил работы с сегментными регистрами. Изучение особенностей машинного программирования циклических алгоритмов с заданным числом повторений циклов. Анализ форматов и схем выполнения машинных команд ближнего и дальнего переходов программы.
1205. Звіт про перевірку відділень ПАТ 61.5 KB
  Перевірка проводилась шляхом телефонування на внутрішні номери нижче вказаних відділень. Відділення Київська регіональна дирекція ПАТ ВТБ Банк. Відділення Донецька регіональна дирекція ПАТ ВТБ Банк. Відділення Львівська регіональна дирекція ПАТ ВТБ Банк.
1206. Структура та метрологічні характеристики інформаційно-вимірювальних каналів 45.5 KB
  Схема каналу вимірювання температури. Сумарна похибка ІВС. Максимальне допустиме відхилення температури від градуіровочних таблиць термометра опору ТСП. Середня квадратична абсолютна похибка ІВС. Середні квадратичні похибки елементів системи.
1207. Информационную систему для объекта управления Торговый дом 48.5 KB
  Цель существования объекта управления Торговый дом. Основные критерии качества реализуемых функций. Входные информационные потоки. Основные функции объекта управления Торговый дом. Описание ситуаций при помощи ядерных конструкций.
1208. Графики сменности и их применение на предприятиях нефтегазовой отрасли 145.5 KB
  Методика расчета рабочего времени. Структура нормы времени и ее взаимосвязь с нормой выработки. Организация учета и контроля выполнения действующих норм времени. Определение норматива численности операторов по обслуживанию технологических установок и проверка его на надежность обслуживания.
1209. Создание движущегося изображения 52.5 KB
  Фрагменты программы для MS-DOS. Реализация программы в среде Windows. Анализ задания и выбор алгоритма решения. Реализация программы в среде MS-DOS. Фрагменты исходных текстов программ.
1210. Программа реализующая цветное движущееся изображение: фейерверк 42 KB
  Разработать программу, реализующую цветное движущееся изображение: фейерверк. В двух вариантах: для DOS и Win9x. Графический вывод в программе для Win9x был реализован через DirectDraw.
1211. Допоможемо Лісовичку 35 KB
  Закріпити знання цифр від 1 до 5, вміння порівнювати множини. Вчити дітей думати, розв’язувати проблемні ситуації, знаходити правильну відповідь, розвивати логічне мислення, виховувати дбайливе ставлення до природи.
1212. Информационные технологии в пищевой и перерабатывающей промышленности 7.34 MB
  Основные приемы работы с проводником операционной системы Windows. Основные приемы работы с текстовым редактором MS WORD. Форматирование списков. Проверка орфографии, грамматики. Создание презентаций в среде Microsoft PowerPoint. Редактор векторной графики CorelDraw. Работа в глобальной вычислительной сети Internet.