4525

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

Контрольная

Мировая экономика и международное право

Розглянуто етапи еволюції грошово-кредитних систем, охарактеризовано їхні основні складові. Проаналізовано грошово-кредитну політику країн із розвиненою економікою. Окремий розділ присвячено огляду діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансо...

Украинкский

2012-11-22

989 KB

32 чел.

Розглянуто етапи еволюції грошово-кредитних систем, охарактеризовано їхні основні складові. Проаналізовано грошово-кредитну політику країн із розвиненою економікою. Окремий розділ присвячено огляду діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

Навчальний посібник орієнтований на студентів, які навчаються за спеціальністю "Міжнародна економіка". У ньому викладено навчально-методичний матеріал з окремої дисципліни "Грошово-кредитні системи зарубіжних країн".

Рекомендовано студентам економічних вузів, аспірантам, викладачам, що вивчають грошово-кредитні системи зарубіжних країн.

Вступ

Модуль 1. СУТНІСТЬ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

Тема 1.СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1. Грошова система та її основні елементи

1.2. Еволюція грошових систем та їх типи

1.3. Еволюція сучасної валютної системи

1.4. Кредитна система та її основні елементи

1.5. Грошово-кредитна політика

Тема 2. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ТА ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ГРОШОВО-КРЕДИТНІЙ СИСТЕМІ СВІТУ

2.1. Місце міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій у системі міжнародних організацій

2.2. Група Світового банку

2.3. Міжнародний валютний фонд

2.4. Банк міжнародних розрахунків

2.5. Європейський банк реконструкції та розвитку

Тести за модулем 1

Модуль 2. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ США ТА ЯПОНІЇ

Тема 3. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

3.1. Еволюція грошово-кредитної системи

3.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

3.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тема 4. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ

4.1. Еволюція грошово-кредитної системи

4.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

4.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тести за модулем 2

Модуль 3. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

Тема 5. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА НІМЕЧЧИНИ

5.1. Еволюція грошово-кредитної системи

5.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

5.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тема 6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

6.1. Еволюція грошово-кредитної системи

6.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

6.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тема 7. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

7.1. Еволюція грошово-кредитної системи

7.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

7.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тема 8. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА РОСІЇ

8.1. Еволюція грошово-кредитної системи

8.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

8.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Тести за модулем 3

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ ТА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1. Грошова система та її основні елементи

1.2. Еволюція грошових систем та їх типи

1.3. Еволюція сучасної валютної системи

1.4. Кредитна система та її основні елементи

1.5. Грошово-кредитна політика

1.1. Грошова система та її основні елементи

Грошова система — це встановлена державою форма організації грошового обігу в країні. Грошова система формується історріч-но, є елементом господарського механізму і регулюється законодавчими актами держави.

До основних елементів грошової системи належать: грошова одиниця, державні грошові знаки, масштаб цін, валютний курс, організація емісії та обігу грошових знаків, організація міжнародних розрахунків, суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання (мал. 1).

Мал. 1. Основні елементи грошової системи.

Грошова одиниця — встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, який слугує для вимірювання цін товарів та послуг.

Державні грошові знаки — визначаються законодавством держави і мають законну' платіжну силу. Грошові знаки, що випускаються державою, обов'язкові до приймання на території всієї країни.

Розрізняють такі види державних грошових знаків:

банківські білети — вид державних грошових знаків, які випускаються в обіг центральним емісійним банком країни;

казначейські білети — вид державних грошових знаків, які впроваджуються в обіг при бюджетній емісії спеціально уповноваженим державним органом;

розмінна (білонна) монета — дрібна частина державних грошових знаків, яку випускають для зручності обслуговування роздрібного обігу.

Масштаб цін — засіб вираження вартості (ціни) товарів і послуг у грошових одиницях, який складається під впливом ринкового попиту і пропозиції.

Валютний курс — вартість грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни. Валютний курс використовується для:

обміну валют при торгівлі товарами і послугами;

порівняння цін на світових товарних ринках, а також вартісних показників різних країн;

періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті юридичних та фізичних осіб.

Розрізняють два основні види валютних курсів:

фіксований — офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн;

плаваючий — ринкове співвідношення грошових одиницьрізних країн, що залежить від попиту і пропозиції.

Організація емісії та обігу грошових знаків включає визначення сфер готівкових і безготівкових розрахунків, режим використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо. Порядок емісії та обігу грошових знаків встановлюється державою і регулюється законодавством країни.

Організація міжнародних розрахунків — система регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, шо виникають між державами, підприємствами, організаціями та фізичними особами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання — в ролі такого органу в більшості країн виступає центральний емісійний банк.

1.2. Еволюція грошових систем та їх типи

Тип грошової системи залежить від форми організації грошового обігу в країні і визначається сукупністю її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Розвиток грошових систем відбувався одночасно з розвитком товарного господарства та економічних відносин. Типи грошових систем представлені на мал. 2.

Мал. 2. Типи грошових систем.

За типами функціонування грошові системи поділяються на саморегульовані та регульовані грошові системи.

Саморегульовані грошові системи — грошові системи, що базувалися на використанні в ролі грошей благородних металів та в обслуговуванні сфери обігу монетами з благородних металів і обмінними на ці метати банкнотами. Саморегулювання полягало в механізмі грошового обігу: вартість грошей дорівнюваїа вартості благородних металів, які містилися в монетах або могли бути одержані в обмін на банкноти. Втручання держави було мінімальним (встановлювався лише питомий вміст благородного металу в грошовій одиниці).

Саморегульовані грошові системи виступати у формах біметалізму та монометалізму.

Біметалізм — це форма саморегульованої грошової системи, за якої роль загатьного еквівалента законодавчо закріплювалася за двома грошовими металами (золотом і сріблом). Монети з цих металів карбувалися та перебували в обігу на рівних засадах. Банкноти піддягали обміну на обидва метати.

Біметалізм існував у трьох вадах:

система "паралельних" валют (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється на ринку стихійно):

система "подвійної" валюти (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється державою в законодавчому порядку);

система "кульгаючої" валюти (один із видів монет карбується у закритому порядку).

Між сріблом і золотом встановлювалося певне співвідношення. З часом ціни, зокрема й на монети, змінювалися, і встановлене співвідношення втрачало силу, що зумовлювало постійне існування двох мір вартості та двох масштабів цін. Постійне коливання співвідношень різних видів металевих грошей та пов'язані з цим незручності призвели до поступового зникнення з обігу одного із видів металевих грошей і переходу від біметалізму до монометалізму.

Монометалізм — це форма саморегульованої грошової системи, у якій роль грошей виконує один грошовий метал. Банкноти підлягали обміну на цей грошовий метал.

Починаючи з кінця XIX ст., найпоширенішою грошовою системою у світі став золотий монометалізм, який існував у трьох видах:

золотомонетний стандарт;

золотозливковий стандарт;

золотодевізний стандарт.

Найдосконалішим видом золотого монометалізму вважається золотомонетний стандарт, який використовувався в XIX— XX ст.

Золотомонетний стандарт — це вид золотого монометалізму, для якого характерне виконання золотом усіх функцій грошей, карбування і обіг золотих монет із фіксованим золотим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золото.

Запровадження золотомонетного стандарту вимагало від кожної країни-учасниці конвертування внутрішньої валюти в золото за фіксованим курсом. Жодних міжнародних норм не існувало, а основою валютних курсів був золотий паритет.

Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу саморегульовану грошову систему. Завдяки системі відкритого карбування монет золотомонетний стандарт забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу.

Стабільність національних грошових одиниць та валютних курсів сприяла розвитку вільного ринку, кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів і зростанню обсягів виробництва.

Використання золотомонетного стандарту вимагало від держав значних обсягів золотих запасів у центральних емісійних банках для забезпечення потреб обігу золотими монетами. З метою зменшення маси золотих монет в обігу широко емітуватися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна форма грошей і безготівкові розрахунки.

Перша світова війна істотно вплинула на грошово-кредитні системи країн. Зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей — все це спричинило зростання в обігу грошової маси, яка значно перевищила золоті запаси емісійних банків. Під час війни випуск золотих монет в обіг призупинився в більшості країн (крім США та семи латиноамериканських країн), наявна золота монета була частково вилучена державними органами, а частково осіла як скарб. Після війни лише США зберегли золотомонетний стандарт.

По закінченні світової війни інфляція в ряді країн посилилася. Певна стабілізація економіки відбулась у 1924—1928 pp. Із метою підтримання національних валют у країнах Європи проводилися грошові реформи (1924—1929 pp.). Під час грошових реформ повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових видах: золотозливкового та зол ото девізного стандарту.

Також після війни золотомонетний стандарт не було відновлено в країнах Європи, і ті з них, які мати достатні золоті запаси (зокрема Велика Британія і Франція) запровадили золотозливковий стандарт.

Золотозливковий стандарт — це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет, заборона на їх вільне карбування, обмін банкнот лише на стандартні золоті зливки. Зояотозливковий стандарт використовувався переважно для міжнародних розрахунків.

Більшість країн у післявоєнний час не змогли відновити золотий монометалізм навіть у такій "урізаній" формі й запровадили систему золотодевізного стандарту.

Золотодевізний стандарт — це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет та їх вільного карбування, здійснення обміну банкнот на золото через обмін на іноземну валюту (девізу), яка, в свою чергу, обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць тридцяти країн світу із золотом.

Система золотодевізного стандарту була юридично оформлена рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Світова економічна криза (1929—1933 pp.) призвела до скасування золотого монометалізму, масового знецінення валют і зумовила перехід грошово-кредитних систем світу від саморегульованих до регульованих грошових систем:.

Регульовані грошові системи — тип грошових систем, які базуються на обігу паперових і металевих грошових знаків, які не мають власної внутрішньої вартості.

Регулювання полягає в механізмі грошового обігу: емісія грошових знаків повністю монополізована державою, яка забезпечує сталість емітованих грошових знаків, регулює пропозицію грошей відповідно до потреб обігу в засобах обігу, а курс валют формується на базі паритету їхньої купівельної сили.

Регульовані грошові системи розрізняються за такими класифікаційними ознаками:

за характером регулювання пропозиції грошей;

за характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг;

за характером регулювання валютних відносин.

За характером регулювання пропозиції грошей виділяються такі види грошових систем:

паперово-грошового обігу — вид регульованої грошової системи, для якої характерна бюджетна емісія для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетна емісія в системі паперово-грошового обігу виступає у двох формах:

а) грошові знаки емітуються державним казначейством у формі казначейських білетів;

б) грошові знаки емітуються центральним емісійним банком у формі банківських білетів;

кредитного обігу — вид регульованої грошової системи, для якої характерний випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитними принципами є забезпеченість та повернення коштів, що створює реальну можливість утримувати кредитну емісію на рівні реального попиту на гроші.

За характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг, виділяються такі види грошових систем:

неринкова — вид регульованої грошової системи, яка харак теризується адміністративними методами регулювання грошового обігу (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімі тування кредитів тощо);

ринкова — вид регульованої грошової системи, яка характе ризується наявністю регулювання грошового обігу на основі вико ристання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і струк туру грошової маси.

За характером регулювання валютних відносин виділяються такі види грошових систем:

відкрита — вид регульованої грошової системи, яка характеризується відсутністю обмежень на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами, повною конвертованістю національної валюти, високою організованістю валютного ринку;

закрита — вид регульованої грошової системи, яка характеризується використанням валютних обмежень, неконвертованістю національної валюти, обмеженням ринкового механізму формування валютного курсу.

1.3. Еволюція сучасної валютної системи

Сучасна валютна система являє собою сукупність способів, важелів та міждержавних органів, із допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у рамках світового господарства.

Виникнення й еволюція сучасної валютної системи відображають об'єктивний розвиток процесів інтернаціоналізації капіталу, що вимагає адекватних умов у міжнародній грошовій сфері.

Послідовно існували та змінювалися три валютні системи (мал. 3).

Мал. 3. Еволюція валютних систем.

Офіційне визнання ця грошова система здобула на Паризькій конференції 1867 p., де золотомонетний стандарт був визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

Перевагами золотомонетної валютної системи можна назвати її універсальність і спільність національних та міжнародних розрахунків.

Проте розрахунки золотими монетами зменшували гнучкість цієї валютної системи, яка була особливо необхідна в кризових ситуаціях, зростання золотих запасів відбувалося повільніше, ніж обсягів товарів, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призвело до їх виведення з обігу (шляхом, осідання у громадян), що знижувало розрахункові можливості та поступово вело до відмови від жорсткого золотомонетного стандарту.

Недоліки золотомонетної валютної системи та наслідки світової війни обумовили перехід до золотозливкової та золото девізної валютних систем.

У 1922 р. на Генуезькій міжнародній економічній конференції країни домовились про створення нової валютної системи. За своїми ознаками вона стала грошовою системою золотозливкового і золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті золото здебільшого застосовувалося в міжнародних розрахунках.

При золотодевізному стандарті для міжнародних розрахунків поряд із золотом використовуються паперові національні ватюти — девізи, суми яких в ідеалі мали дорівнювати золотим запасам країни, що їх емітувала.

Але кількість грошей, що знаходилися в обігу, значно перевищувала обсяги зберігання золота. Це призводило до інфляції, а потім — і до девальвації окремих валют.

Генуезька валютна система залишалася стабільною до 1929 p., коли розпочалася світова економічна криза. В ході кризи довіра до девіз була підірвана і Генуезька валютна система перестала існувати.

На її базі склалися три валютні зони: стерлінгова, доларова і франка.

Валютна зона — це угруповання країн, економічно, валютно Я фінансово залежних від держави, яка очолює валютну зону (держава-лідер). Метою створення валютної зони є підсилення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені. Для валютної зони характерні такі особливості:

курс валют прив'язується до валюти держави-лідера;

міжнародні розрахунки країн-учаснииь валютної зони здійснюються у валюті держави-лідера;

валютні резерви країн-учасниць зберігаються в державі-лідері;

забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-лідера.

Стерлінгова валютна зона, шо очолювалася Великою Британією, була утворена [931 р. До її складу входили країни Британської співдружності (крім Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Згодом, до неї приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран.

Доларова валютна зона, що очолювалася США, була утворена 1933 р. До її складу входили Канада і країни Центральної та Південної Америки.

Валютна зона франка, шо очолювалася Францією, була утворена 1933 р. До її складу увійшли Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Згодом приєдналися Італія. Чехословаччина та Польща. Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати.

Воєнна ситуація призвела до розпаду першої ватютної системи і зумовила перехід до другої валютної системи.

Друга валютна система. Офіційно була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і дістала назву "'Бреттон-Вудська валютна система".

Метою запровадження цієї валютної системи було відновлення вільної торгівлі та встаношіення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

У результаті переговорів були визначені такі принципи функціонування валютної системи:

встановлення твердих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти — долара США.;

фіксація в золоті курсу резервної валюти;

підтримка центральними емісійними банками країн стабільних курсів своїх валют стосовно резервної валюти за допомогою валютних інтервенцій;

здійснення змін валютних курсів через девальвації та ревальвації;

утворення організаційних ланок валютної системи.

Такими ланками стають Міжнародни й валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які мають розвивати валютне співробітництво країн і сприяти зниженню дефіциту платіжного балансу.

При збереженні в цілому золотодевізного стандарту та кінцевих розрахунків золотом, долар США був визначений світовою резервною валютою і міг обмінюватися на золото центральними банками інших країн за фіксованим курсом. Установлюватися офіційні паритети валют, що виражалися в золоті та доларах. Ринкові курси валют країн-учасниць не повинні були відхилятися від фіксованих курсів більш ніж на 1% у той чи інший бік. Поступово долар витісняв золото з обігу, і Бреттон-Вудська валютна система швидко стала доларовою.

Друга валютна система ефективно функціонувала доти, доки золоті запаси США забезпечували обмін доларів на золото. Посилення світової конкуренції в 60-х pp. призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи яка тривала майже десять років. В 1973 р. за результатами міжнародної конференції в Парижі система твердих обмінних курсів валют перестала існувати, що ознаменувало кінець другої валютної системи і обумовило перехід до третьої валютної системи.

Третя валютна система. Враховуючи зміни світової економічної ситуації, 1976 р. провідні країни на Ямайській нараді Міжнародного валютного фонду заклали основи чинного валютного механізм}, який характеризується такими ознаками:

золото є звичайним товаром, хоч його висока ліквідність все ще змушує більшість держав відводити йому значну роль при формуванні своїх золотовалютних резервів;

країни мають право вибору режиму ваіютного курсу;

запроваджується стандарт спеціальних прав запозичення (СПЗ).

Метою запровадження СПЗ було створення універсальної світової валюти, яка замінила би золото й долари США в міжнародних розрахунках та державних резервах. Однак плани щодо створення універсаіьної валюти на базі СПЗ не було реалізовано. Це пояснюється тим, що МВФ та інші міжнародні організації не змогли набути достатнього впливу для ефективного регулювання світової валютної та фінансової системи.

Водночас  правом  вибору режиму  ваіютного  курсу   країни скористатися повністю. 19 провідних держав, включаючи США. Канаду. Велику Британію та Японію, прийняли співвідношення валют, що залежить від попиту і пропозиції на ринку.

Більшість країн Європейського Союзу (ЄС) заснувати валютний союз і перейшли до єдиної валюти — євро, курс якої до інших валют також перебуває у плаваючому режимі. Створення єдиної європейської валюти стаю значною подією в еволюції сучасної ватютної системи та унікальним прикладом поступового переходу великої групи країн до єдиної валюти.

При створенні ЄС перехід до єдиної валюти не передбачався. Проте після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву "європейська валютна змія".

У 1979 р. "європейська валютна змія''' була замінена на Європейську валютну систему із власною резервною ватютою ЕКЮ (European Currency Unit). ЕКЮ визначатася на базі ватютної корзини 12 країн ЄС. взятих із питомою вагою, пропорційною частці цих держав у ВВП Європейського Союзу. До 1992 р. ЕКЮ залишалась умовною розрахунковою одиницею.

У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір, який передбачав триетапну процедуру створення єдиного європейського економічного та валютного простору на базі євро.

Перший етап (1990—1993 pp.). Упродовж цього етапу було знято обмеження на вільний рух капіталів у Європейському Союзі та реалізовано національні програми наближення грошових і бюджетних політик.

Другий етап (1994—1998 pp.). Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти — євро. Засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія.

Третій етап (1999—2002 pp.). Упродовж третього етапу відбувся безпосередній перехід до єдиної європейської валюти, розпочато діяльність європейської системи центральних банків (включаючи Європейський центральний банк та центральні банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту

1.4. Кредитна система та її основні елементи

Кредитна система — це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують пі відносини.

У структурі кредитної системи вирізняють банківську систему та небанківські кредитно-фінансові установи. В загальному вигляді структура кредитної системи подана на мал. 4.

Мал. 4. Кредитна система та її основні елементи.

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка здійснює основну масу кредитних і фінансових операцій і є організаційною сукупністю різних видів банків у їх взаємозв'язку.

Банк — це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Основне завдання банку — здійснювати посередництво в розміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки всіх країн світу виконують такі функції:

розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;

кредитно-розрахункове обслуговування держави;

кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів.

Крім перелічених функцій центральний банк може зберігати централізовані золоті та валютні запаси, здійснювати регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій.

На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Комерційні банки. Головною їх функцією є створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Розрізняють універсальні та спеціалізовані комерційні банки.

Крім банків, до кредитної системи входять небанківські фінансово-кредитні інститути.

Небанківські кредитно-фінансові інститути функціонують у порівняно вузьких сферах ринку позичкового капіталу і мають досить специфічну клієнтуру. Такі фінансово-кредитні інститути не мають статусу банку, і їхня діяльність не змінює маси грошей у обігу.

Інвестиційні компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який акумулює грошові кошти інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладає їх у цінні папери інших підприємств та нерухомість.

Розрізняють інвестиційні компанії відкритого та закритого типу. Інвестиційні компанії відкритого типу беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу інвестора. Інвестиційні компанії закритого типу такого зобов'язання не беруть. Ці компанії більш поширені у світі через більшу ліквідність їхніх акцій.

Пенсійні фонди — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що створюється приватними та/або державними установами, підприємствами для виплати пенсій особам, які вносять пенсійні внески. Вільні кошти пенсійних фондів можуть бути інвестовані у фінансові активи, які приносять прибуток.

Ощадні установи — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на залученні грошових коштів фізичних осіб і без участі кредитної системи не може розглядатися та функціонувати як інвестиційний капітал.

Страхові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, для якого характерна особлива форма залучення коштів — продаж страхових полісів. Надходження від страхових премій та активних операцій перевищує суму страхових виплат, що дає змогу страховим компаніям здійснювати інвестиції. Порядок інвестицій страхових компаній встановлюється національним страховим законодавством.

Страхові компанії поділяються на компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, що здійснюють страхування майна.

Фінансові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що надає позики споживачам шляхом купівлі у торговельній фірм боргових зобов'язань покупців, а також здійснює кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. Джерелом їхніх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження власних цінних паперів.

Лізингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на купівлі основних засобів виробництва і наданні їх у тимчасове користування орендарю, котрий поступово – сплачує лізинговій компанії вартість узятого в оренду майна.

Факторингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, шо спеціалізується на купівлі дебіторської заборгованості кпієнтів. пов'язаної з постачанням товарів або наданням послут.

1.5. Грошово-кредитна політика

Грошово-кредитна політика — комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, шо їх здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості, врівноваження платіжного балансу.

Oб’єктами грошово-кредитної політики виступають сукупна грошова маса та рівень процентних ставок.

Суб'єктами грошово-кредитної політики виступають центральний (емісійний) банк країни, комерційні банки, інституції зі страхування депозитів тощо.

Інструменти грошово-кредитної політики — операції на відкритому ринку, управління обов'язковими резервами, облікова політика.

Операції на відкритому ринку — купівля та продаж уповноваженими установами держави її цінних паперів. Купівля державних цінних паперів спричиняє додаткову грошову емісію. Продаж державних цінних паперів знижує обсяги грошової маси, що перебуває в обігу.

Управління обов'язковими резервами — зміна норми обов'язкового резервування банківських депозитів. Зменшення норми обов'язкового резервування призводить до збільшення ліквідності банківських активів. Збільшення норми обов'язкового резервування призводить до зменшення можливостей комерційних банків до кредитування.

Облікова політика — зміна норми відсотка при наданні позик центральним банком комерційним банкам. Такий кредит надається комерційним банкам під заставу державних цінних паперів. Через зміну облікової ставки на грошовому ринку збільшується або зменшується пропозиція кредитних ресурсів.

МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ТА ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ГРОШОВО-КРЕДИТНІЙ СИСТЕМІ СВІТУ

2.1. Місце міжнародних валютно-кредитштх і фінансових організацій у системі міжнародних організацій

2.2. Група Світового банку

2.3. Міжнародний валютний фонд

2.4. Банк міжнародних розрахунків

2.5. Європейський банк реконструкції та розвитку

2.1. Місце міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій у системі міжнародних організацій

Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі — міжнародні організації) — це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета — розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.

Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.

До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:

Група Світового банку;

Міжнародний валютний фонд (МВФ);

Банк міжнародних розрахунків (БМР);

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.

Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.

Для упраатіння світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ. котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.

У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.

2.2. Група Світового банку

Група Світового банку складається з п'яти юридично відокремлених підрозділів:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — надає позики безпосередньо країнам-учасницям або іншим позичальникам під гарантію держави-учасниці;

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) — надає кредити для розвитку найбіднішим країнам;

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) — сприяє розвитку і забезпеченню фінансування приватних підприємств у державах, що формують ринкову економіку на основі надання позик та випуску нових акцій;

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) — арбітражний інститут, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнтів;

Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство — страхує іноземних інвесторів від визначених категорій некомершйних ризиків і сприяє отриманню іноземних інвестицій державами-членами.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку — міжнародна урядова організація для довготермінового кредитування економіки країн-членів.

З 1947 р. МБРР набув статусу спеціалізованої організації ООН. Відповідно до статуту банку, його членами можуть бути лише держави-члени МВФ. МБРР — відокремлений від МВФ інститут, що доповнює приватний інвестиційний капітал. Кожна країна-член МВФ зобов'язана вступити в МБРР, що надає їй право позичати кошти з фондів, отримувати допомогу з метою розвитку банку та брати участь у справах банку й конкурсах на одержання контрактів за всіма проектами, що фінансуються банком.

Основні цілі функціонування МБРР:

сприяння розвиткові продуктивних сил та ресурсів у менш розвинутих країнах;

доповнення приватних інвестицій на забезпечення фінансування у виробничих цілях, коли приватний капітал недосяжний;

сприяння міжнародній торгівлі та підтримці рівноваги платіжного балансу, а через сприяння інвестуванню — підвищення продуктивності, рівня життя та умов праці в державах-членах;

надання позик під необхідні проекти;

здійснення своєї діяльності з урахуванням впливу міжнародних інвестицій на умови ділової активності на території країн-членів.

Капітал МБРР організований у формі акцій. Початкове число акцій банку було 100 000 із номінальною вартістю 100 тис. доларів США кожна. Найбільшу участь у капіталі МБРР узяли промислово розвинуті країни. За перші десять років діяльності банку Сполучені Штати Америки отримати 34,1% акцій, Велика Британія — 14%, Франція — 5,6% від загальної суми підписки.

МБРР використовує різні джерела фінансування. Дохід банку формується в результаті його кредитних операцій, надання послуг, здійснення технічної допомоги країнам-членам й інвестицій у фінансові активи. МБРР утворює та підтримує резервний капітал, що фінансується за рахунок:

резервів, створених безпосередньо із загального доходу (до вирахування чистого прибутку);

додаткових резервів, створених зі спеціальних щорічних відрахувань банку з чистого прибутку;

спеціальних резервів, фінансованих через спеціальні комісійні, що перебувають у високоліквідній формі.

Позики МБРР обмежені 100% його первинного підписного капіталу, резервів та прибутку.

Головним органом управління МБРР є Рада керуючих, яка складається з представників всіх країн-членів. До її компетенції входить вирішення всіх питань стосовно розвитку банку.

Рада керуючих збирається один раз на рік. Кожна держава — член банку — має у своєму розпорядженні 250 голосів плюс один голос за кожну акцію, якою вона володіє.

Виконавчий орган МБРР — Директорат, до якого входять двадцять чотири директори-розпорядники: п'ятеро з них призначаються державами, що мають більшу частину акцій, а дев'ятнадцятеро обираються Радою керуючих із числа представників інших країн-членів. Директорат обирає президента банку, який здійснює оперативне керівництво діяльністю банку.

Міжнародна асоціація розвитку — створена 1960 р. Це міжнародна спеціалізована урядова організація, метою якої є підтримка економічного розвитку, збільшення продуктивності й стандартів життя у менш розвинутих країнах світу, які є членами асоціації, зокрема, — запровадження фінансування дня задоволення важливих потреб їх розвитку. Як спеціалізована установа, належить до системи ООН.

МАР надає країнам безпроцентні кредити на 35-40 років. Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. За використання кредитів МАР стягує 0,75% комісійних. Членами асоціації можуть бути лише члени МБРР.

Обидві організації (МАР та МБРР) здійснюють фінансування проектів розвитку, мають однаковий штат, а президент банку є одночасно керівником МАР. До складу МАР входять 159 країн, 26 із яких належать до розвинутих.

Головною відмінністю між цими двома організаціями є шлях заїїучення фінансових ресурсів для кредитування та умови, на яких вони надають позики державам із перехідною економікою. Якщо МБРР більшу частину своїх фінансових коштів отримує на світових фінансових ринках і надає позики під більш низький відсоток і на більші терміни погашення, то МАР надає країнам безвідсоткові кредити. Джерелом фінансування МАР є внески держав-донорів.

Головним напрямом діяльності МАР є кредитування проектів у найменш кредитоспроможних країнах із метою їх економічного розвитку, підвищення продуктивності праці й рівня життя.

МАР за організаційною структурою та методами управління побудована аналогічно до МБРР і має Раду керуючих, виконавчих директорів, президента і персонал для виконання визначених зобов'язань.

Міжнародна фінансова корпорація — створена в 1956 р. Членами МФК є 170 держав. Фактично МФК — філія МБРР та спеціалізується на таких напрямках:

фінансування підприємництва в країнах-членах шляхом надання позик безпосередньо приватним компаніям та інвестування в них власних коштів без вимог гарантій із боку уряду. Позики надаються терміном на 6-12 років в основних валютах за фіксованими або плаваючими курсами;

здійснення інвестицій за рахунок власних коштів в обробну та видобувну промисловість, сільське господарство, комунальні підприємства, туризм;

залучення приватних фінансових коштів для інвестицій у проекти з розвитку інфраструктури, охорони довкілля.

Вищою радою МФК є Рада керуючих. До її складу входять ті самі особи, що й до складу МБРР. Виконавчі директори теж суміщають свої посади в МБРР та МФК.

Ресурси МФК складаються з внесків держав-членів, кредитів МБРР, відсотків від наданих позик, фінансових зборів, дивідендів та участі у прибутках, доходів від продажу акцій, плати за послуги, депозитів та операцій із цінними паперами, а також із коштів. зароблених на міжнародній ринках капіталу.

Діяльність МФК грунтується на таких головних принципах:

каталізатора, що означає залучення до участі в проектах приватних інвесторів;

рентабельності — для обгрунтування співпраці з приватним сектором;

участі МФК як важеля, що доповнює природний ринковий прогрес.

Міжнародна фінансова корпорація є інвестиційним банком Групи Світового банку для країн, що розвиваються.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів — міжнародна організація, головною метою якої є посередництво й вирішення інвестиційних спорів між урядами та приватними іноземними інвесторами. МЦІУС було створено 1966 р. Головою організації є президент Світового банку.

Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій — міжнародна спеціалізована урядова організація, метою якої є підтримка заохочення інвестицій на виробничі цілі в державах-членах, зокрема в країнах, що розвиваються, шляхом надання гарантій, включаючи спільне перестрахування від некомерційних ризиків; здійснення допоміжних заходів для сприяння надходженням інвестицій у країни, що розвиваються, та між ними.

БАГІ було створено 1988 р. як філію Світового банку. До йото складу входять 154 країни. Членами БАГІ можуть бути лише члени МБРР.

Основними напрямками діяльності агентства є збільшення можливостей для страховиків шляхом спільного страхування та перестрахування, страхування інвестицій у державах, що мають підвищені ризики, обслуговування інвесторів, які не мають доступу до офіційно визнаних страховиків, тощо.

БАГІ за організаційною структурою й методами управління побудоване аналогічно до Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Агентство має Раду керуючих; Раду директорів, президента і персонал для виконання своїх зобов'язань.

2.3. Міжнародний валютний фонд

Міжнародний валютний фонд (МВФ) створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції 1944 р. На сьогоднішній день членами МВФ є 181 держава. Країни колишнього СРСР були прийняті до МВФ у 1992 р.

Метою створення МВФ було закріплення Бреттон-Вудської валютної системи для встановлення і коригування курсів валют, із переходом до Ямайської системи вільних курсів фонд здійснює лише нагляд за світовою валютною системою та станом валютних курсів.

М ВФ регулює валютно-розрахункові відносини між державами-членами та надає їм фінансову допомогу, в разі виникнення валютних труднощів, у вигляді позичок у іноземній валюті.

МВФ організовано за принципом акціонерного товариства, і кількість голосів країн-учасниць є їхньою часткою в капіталі фонду. На частку США припадає 18,2% капіталу, Європейського Союзу — 26,7%. Частка інших 22 країн становить 60,3 % капіталу фонду.

Оперативною діяльністю МВФ керує Виконавча рада (Рада директорів), яка призначає розпорядчого директора. Рада директорів складається з керуючих та їхніх заступників, що обираються кожною країною терміном на п'ять років.

П'ять держав, які здійснюють найбільші внески, є постійними членами Виконавчої ради. Це США, Німеччина. Японія, Велика Британія і Франція.

Фінансові ресурси фонду формуються із членських внесків країн-учасниць. Це так звані квоти, що виражені в одиницях СПЗ (спеціальні права запозичення). Квота є ключовим елементом у системі взаємовідносин держав-членів МВФ. За квотами визначаються не тільки голоси щодо управління фондом, а й можливості позичати кошти. Капітал МВФ може бути збільшений у разі:

прийняття нових країн-членів;

збільшення квот країн-членів;

накопичення коштів у результаті діяльності фонду.

Відповідно до статуту МВФ держави-члени мають внести 25% квоти або 10% від своїх золотовалютних резервів золотом, залежно від того, яка з цих сум менша. Інша частина квоти депонується в національній валюті та використовується державою в разі потреби.

Основним джерелом кредитів, що надає МВФ, є власний капітал фонду та кошти, які ним мобілізуються. Всі вони перебувають на рахунку загальних ресурсів, через який проводяться всі фінансові операції фонду.

Залежно від мети й умов кредитування, МВФ використовує різноманітні механізми. Як правило, країна, що потребує позички, купує в МВФ необхідні їй валютні кошти за національну валюту. Після закінчення терміну позички відбувається зворотний обмін (під 0,5% комісійних).

Зазвичай фонд використовує такі механізми:

механізм резервування. Передбачає, що країна на певний час бере свої кошти з фонду. При цьому виплата комісійних та нарахування відсотків не здійснюються;

механізм кредитування. Дуже важливий канат використання загальних ресурсів фонду: кошти в іноземній валюті, що становлять 100% квоти держави, можуть бути нею отримані за чотири транші по 25% квоти. Кожен транш відповідає кредитній частці. Надання кожної кредитної частки здійснюється на певних умовах. Причому жорсткість умов при переході від перших до наступних кредитних часток зростає;

механізм угоди за резервними кредитами (або угода стенд-бай). Передбачає: якщо країна відповідає макроекономічним показникам фонду, вона може отримати визначену в угоді суму будь-коли упродовж дії угоди;

механізм розширеного і додаткового фінансування. Передбачає кредитування середньотермінових програм із метою вирішення проблем із платіжними балансами, що викликані макроекономічними чинниками. При зверненні по такі кредити країна має надати детальну програму подолання труднощів і виходу з кризи.

Крім звичайних механізмів застосовуються спеціальні компенсаційні механізми фінансування. Вони спрямовуються на підтримку реформ, перехід до ринкової економіки тощо.

МВФ проводить свою політику з метою:

сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і спільної роботи з державами-членами;

підтримки міжнародної торгівлі й економічного зростання країн-членів;

сприяння встановленню багатосторонньої системи розрахунків задля усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що заважають міжнародному обміну;

підтримки регулярного обміну й укладання угод між країнами-членами;

робити ресурси МВФ "тимчасово доступними" членам під відповідну гарантію для врегулювання проблем платіжного балансу.

У своїх рекомендаціях, які мають для країн-позичальників обов'язковий характер, МВФ дотримується жорсткої монетаристської політики, що вимагає:

забезпечення активного сальдо платіжного балансу як головного фактора виплати основної частини боргу і відсотків;

стабілізації внутрішнього попиту за рахунок обмеження державних видатків;

використання позик на фінансування виробничої сфери, виплати основної частини боргу і відсотків за рахунок прибутку від виробничої сфери;

забезпечення бездефіцитності державного бюджету за рахунок скорочення невиправданих державних видатків та стримування інфляції;

проведення ефективної податкової політики, яка сприяє розвитку інвестування й підприємництва та забезпечує збір податків для покриття державних видатків;

стабілізації грошового обігу, що передбачає проведення девальвації, а в окремих випадках — грошових реформ;

забезпечення максимального використання ринкових механізмів конкуренції як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки, скасування контролю за цінами та заробітною платою, вільного доступу на внутрішній ринок і конкуренції з боку імпорту;

здійснення структурної перебудови економіки як основи довгострокового розвитку, включаючи роздержавлення промислових підприємств, розвитку експортних галузей за рахунок податкових стимулів і девальвації, що підвищує ефективність експорту, сприяння припливу прямих іноземних інвестицій шляхом зниження рівня оподаткування і надання гарантій на вивіз прибутків;

забезпечення стабільності політичної влади, оскільки зміна влади тягне за собою передачу зовнішніх зобов'язань, включаючи державні позики.

2.4. Банк міжнародних розрахунків

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — кредитна організація, що була заснована центральними банками Бельгії, Великої Британії, Італії, Франції, Німеччини та Японії (а також групою банків США) з метою проведення спільних фінансових операций на світовому ринку, розробки нормативів та консультацій із фінансових проблем задля забезпечення сприятливих умов для міжнародних фінансових операцій.

Акціонерами БМР стали банки та приватні особи понад 30 країн. БМР було засновано 1930 р. Штаб-квартира розташована в Базелі (Швейцарія). Розрахунки з акціонерами здійснюються в золотих швейцарських франках, дивіденди виплачуються щорічно в доларах США за курсом валютного ринку в Цюріху.

Головним органом управління БМР є Загальні збори керівників центральних банків країн-акціонерів БМР. Фізичні та юридичні особи — держателі акцій БМР — не мають права брати участі у зборах. Загальні збори відбуваються зазвичай раз на рік для затвердження доповіді про діяльність банку, його балансу, розрахунків про доходи та збитки.

Специфікою БМР є конфіденційний характер його діяльності, що визначає місце БМР як допоміжної структури МВФ та МБРР, з якими вщ має тісні зв'язки. Крім того, БМР — провідний інформаційно-дослідний центр. Його річні звіти — авторитетні економічні видання.

2.5. Європейський банк реконструкції та розвитку

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — регіональний міждержавний банк з довготермінового кредитування країн Центральної та Східної Європи. Цю фінансову установу було створено 1991 р. Штаб-квартира розташована в Лондоні (Велика Британія).

Акціонерами ЄБРР виступають 60 країн та дві міжнародні організації. Члени ЄБРР відповідно до встановлених квот зобов'язані викупляти акції банку.

Структуру ЄБРР становлять Рада керуючих., Рада директорів, президент, а також інші посадові особи та співробітники.

ЄБРР є найбільшим інвестором у Східній Європі, але крім інвестування власних коштів, залучає значні обсяги прямих іноземних інвестицій. ЄБРР здійснює проектне фінансування банків, підприємств і компаній, працює з державними компаніями з метою підтримки процесів приватизації і структурної реорганізації.

Статут ЄБРР передбачає його діяльність тільки в тих країнах, що дотримуються принципів демократії. Питання охорони довкілля є важливим елементом системи корпоративного управління й фігурує в усіх інвестиційних операціях ЄБРР.

При здійсненні інвестиційних операцій головними завданнями ЄБРР є:

сприяння розвитку ринкової економіки;

зменшення ризиків для приватних інвесторів;

застосування раціональних принципів ведення банківської діяльності;

проведення структурних і галузевих реформ;

розвиток конкуренції, приватизації і підприємництва;

зміцнення фінансових організацій і правових систем;

розвиток необхідної інфраструктури для підтримки приватного сектора;

запровадження системи корпоративного управління.

Модуль 2. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ США ТА ЯПОНІЇ

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

3.1. Еволюція грошово-кредитної системи

3.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

3.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

3.1. Еволюція грошово-кредитної системи

Важливу роль в еволюції і формуванні сучасної грошово-кредитної системи США відіграли два компоненти:

металевий обіг на основі благородних металів (золотомонетний обіг як основа грошової системи проіснував у США майже півтора століття). Це менше, ніж у європейських країнах, оскільки власна грошова система в американській державі почала формуватися тільки наприкінці XVIІI ст.;

кредитний обіг на базі банкнот федеральних резервних банків (діє досі). Роком народження американської національної валюти вважається 1785-й, коли рішенням Конгресу США національною грошовою одиницею було визначено долар США. А фактично національна система грошового обігу стала формуватися з 1792 p., після прийняття закону про карбування монет (згідно з яким у країні офіційно було введено біметалеву грошову систему валюти). Період біметалізму фактично закінчився у 1873 р. (згідно з рішенням уряду Сполучених Штатів про закінчення вільного карбування срібла).

Поява банкнот у складі грошової системи США припадає на кінець XVTI1 ст. (період громадянської війни 1861 — 1865 pp.). 1863 p. було прийнято федеральний закон про створення національної банківської системи (Федеральної резервної системи). Згідно з цим законом виключне право емісії банкнот надавалося федеральним резервним банкам.

Найбільше золотих монет у складі готівкового грошового обігу в СІЛА було перед громадянською війною: 1860 р. їх питома вага досягла майже половини готівкової грошової маси. Під час громадянської війни, коли вільний обмін паперових грошей на золото було скасовано й емісія незабезпечених паперових грошей різко зросла, населення почало зберігати золоті монети як скарби. В результаті цих змін до часів повоєнного відновлення економіки в 1870 р. питома вага золотих монет у готівковому грошовому обігу становила близько 10%. Максимальне збільшення питомої ваги золотих монет сталося 1900 p., коли їх грошовий обіг перевищив 29%. Після цього відбувалося тільки його зниження.

Важливим кроком для зміцнення грошової системи США й упорядкування емісії грошей стало законодавче затвердження в 1900 р. золотого стандарту, який проіснував до 1934 р.

Падіння ролі золотих монет у готівковому обігу до початку XX ст. — об'єктивний процес, і пояснюється змінами у складі грошової системи під впливом розвитку економіки кращії. В цей період зростає кількість розрахунків через банки з використанням кредитних інструментів, водночас у складі готівкового монетного обігу збільшується частка банкнот. їх золоте забезпечення мало значний вплив на становлення й розвиток грошово-кредитної системи США наприкінці XIX — початку XX ст.

Економіка Сполучених Штатів не зазнала руйнівного впливу Першої світової війни, тому державі вдалося зберегти золотий обіг довше за європейські країни. США були змушені відмовитися від золотого стандарту через економічну кризу 1929—1933 pp., і це призвело до радикальних змін в економіці та устрої грошово-кредитної системи країни. З-поміж багатьох заходів щодо перебудови грошово-кредитної системи США найважливішими стали відмова від золотомонетного обігу й наступна девальвація долара. У ході реформи грошової системи під час кризи державна влада США фактично провела націоналізацію монетарного золота.

Два прийнятій законодавчих акти зобов'язали банки і фірми продати наявне в них золото федеральним резервним банкам та казначейству за офіційним курсом. Було введено заборону на володіння монетарним золотом і операції з ним для приватних осіб, компаній і банків. Ці заходи дозволили запобігти спекуляції дорогоцінним металом в умовах нестабільності грошової системи після кризи. На початку 1934 р. проведено девальвацію долара СІЛА. І хоча офіційний золотий вміст було встановлено, обмін доларів на золото у внутрішньому обігу припинився і діяв тільки у сфері валютних розрахунків до 1971 р. Золотомонетний грошовий обіг став базою для сучасної грошово-кредитної системи.

3.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Створення системи сучасного державного регулювання грошово-кредитних відносин США започаткував закон про утворення Федеральної резервної системи (ФРС), прийнятий Конгресом США в 1913 р. Відтоді ФРС стала головним органом держави з проведення грошово-кредитної політики.

До складу Федеральної резервної системи входять Рада керуючих, федеральні резервні банки, Федеральний комітет відкритого ринку і Федеральна консультативна рада.

Головними функціями Федеральної резервної системи є:

здійснення впливу на пропозицію грошей і кредиту;

регулювання і нагляд за діяльністю фінансових інституцій;

здійснення функцій банківського та фінансового представника держави.

За структурою та принципами управління ФРС суттєво відрізняється від центральних банків інших країн. Один із головних принципів, покладений в її основу при заснуванні, — врахування інтересів місцевих банків щодо недопущення централізації управління грошово-кредитною системою країни. Відповідно до цього принципу відбувся і розподіл території США на 12 резервних округів, у кожному з яких було організовано федеральний резервний банк. Очолила цю систему Рада керуючих, що знаходиться у Вашингтоні. Це забезпечило єдність грошової системи держави та її ефективність.

Організаційна структура Федеральної резервної системи наведена на мал. 5.

Правовий статус ФРС обумовлений тим, що федеральні резервні банки тісно пов'язані з урядом США й усією системою державних установ. З іншого боку, федеральні резервні банки формально не є державними, тому що їхній капітал утворюється за рахунок внесків приватних комерційних банків, які стають членами ФРС.

За організаційною структурою ФРС можна виділити п'ять основних ланок.

Рада   керуючих.   Координує   і   спрямовує   діяльність   ФРС.

Мал. 5. Організаційна структура Федеральної резервної системи США.

Складається із семи членів, які призначаються президентом США строком   на  чотирнадцять   років.   їхні   кандидатури   проходять обов'язкове погодження в Сенаті США. Один із членів Ради керуючих обирається її головою терміном на чотири роки. Основні функції Ради керуючих ФРС:

встановлення передбачених законом у межах норм обов'язкових резервів, які банки-члени мають утримувати на рахунках у федератьних резервних банках;

розгляд та затвердження обліїсових ставок, що встановлюються федеральними резервними банками;

визначення розмірів маржі за банківськими позиками під біржові цінні папери;

визначення політики щодо купівлі та продажу державних цінних паперів;

здійснення нагляду за діяльністю федеральних резервних банків;

нагляд за емісією та вилученням з обігу банкнот;

регулювання відносин федеральних резервних банків з іноземними банками.

Федеральний комітет відкритого ринку. Найважливіший орган щодо грошово-кредитної політики ФРС. Його було засновано в 1936 р. при Раді керуючих. Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку відповідає за політику сприяння економічному зростанню, зайнятості населення, стабільності ціноутворення та сталості механізму міжнародної торгівлі й платежів. Його основною функцією є вплив на кон'юнктуру ринку через механізми фінансового та грошового ринків.

До складу комітету входить сім членів Ради керуючих та п'ять представників від федеральних резервних банків. Щороку звіт про діяльність комітету включається у загальний звіт Ради керуючих перед Конгресом США.

Федеральні резервні банки. Створені Конгресом США як функціональні органи централізованої банківської системи країни. Федеральні резервні банки здійснюють оперативний зв'язок з іншими комерційними банками. Кожен такий резервний банк очолюється правлінням із дев'яти директорів (шестеро обираються банками-членами округу, троє призначаються Радою керуючих, причому один із них стає головою правління).

До функцій федеральних резервних банків входять:

емісія готівкових коштів (банкнот, казначейських білетів і розмінної монети);

зберігання обов'язкових резервів банків-членів ФРС;

кредитування комерційних банків;

фінансове обслуговування казначейства США.

Територія США поділена на 12 федеральних резервних округів. У головному місті кожного округу знаходиться федеральний резервний банк, який здійснює емісію банкнот та інші функції центрального банку для комерційних банків округу. Більшість федеральних резервних банків мають відділення.

Банки-члени ФРС. Приблизно 40% (майже 10 тис.) комерційних банків США є членами ФРС. Державні банки зобов'язані бути членами ФРС, банки штатів можуть приєднатися до неї, виконавши певні вимоги. Кожен банк-член ФРС зобов'язаний купувати державні цінні папери (на суму до 6% від власного сплаченого капіталу) в окружному резервному банку та прийняти умову обов'язкових перевірок їхніх операцій представниками ФРС.

Консультативні органи. До них належать Федеральна консультативна рада, Консультативна рада з питань стану споживачів та Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ. Федеральна консультативна рада проводить наради з Радою керуючих з економічних і банківських питань та дає рекомендації щодо діяльності ФРС. До складу ради входить дванадцять членів — по одному від кожного резервного округу. Консультативна рада з питань становища споживачів консультує Раду керуючих із питань захисту інтересів споживачів. Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ надає інформацію та результати аналізу проблем ощадних установ. До складу ради входять представники ощадних банків, позиково-ощадних асоціацій, кредитних спілок.

До важелів впливу на грошово-кредитну політику ФРС належать:

регулювання облікової ставки — ставки відсотків, що їх сплачують комерційні банки за позичені у федеральних резервних банків гроші;

встановлення норми обов'язкового резервування — відсоток депозитів, встановлений ФРС, які комерційні банки зобов'язані тримати готівкою у сховишах або на депозитних рахунках у федеральних резервних банках;

операції на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів).

3.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Основу грошово-кредитної системи СІЛА становить Федеральна резервна система (ФРС), створена 1913 р. законом про Федеральну резервну систему.

Федеральна резервна система — відповідає за здійснення монетарної політики, підтримання рпзня ліквідності, надійності та стабільності банківської системи, підтримання й регулювання платіжної системи країни.

Загальна структура грошово-кредитної системи США представлена на мал. 6.

На першому рівні грошово-кредитної системи США знаходиться Федеральна резервна система.

На другому рівні — комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Комерційні банки відкрають особливу роль у грошово-кредитній системі США і поділяються на універсальні комерційні банки та спеціалізовані комерційні банки.

Універсальні банки — тип комерційних банків, які здійснюють усі види банківських операцій, включаючи кредитування приватних компаній, фізичних осіб, фермерів та держави, розміщують депозити, здійснюють розрахунково-касове обслуговування, міжнародні валютно-розрахункові операції, управління активами та інші послуги.

Мал. 6. Загальна структура грошово-кредитної системи США.

У структурі активів універсальних комерційних банків близько 20% припадає на долю дрібних і середніх комерційних банків регіонального і місцевого типів.

До найпотужніших універсальних комерційних банків США належать, зокрема, "Сіті Корп.", "Бенк оф Америка", "Чейз Ман-хеттен Корп."

Спеціалізовані банки — тип комерційних банків, які спеціалізуються на проведенні певних банківських операцій.

Серед спеціалізованих комерційних банків Сполучених Штатів виділяються інвестиційні банки, котрі виникли в період громадянської війни (1861—1865 pp.) для розміщення облігацій федерального уряду, та Експортно-імпортний банк США.

Інвестиційні банки — спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють фінансування інвестицій приватних підприємств та держави. Окрім надання кредитів інвестиційні банки здійснюють купівлю-продаж цінних паперів, організують злиття компаній.

Експортно-імпортний банк США — державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Банк є важливою ланкою державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується окремим законом, прийнятим у 1945 р. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Кредити іноземним компаніям та урядам, як правило, пов'язані з оплатою товарів найпотужніших американських компаній ("Дженерал Електрик", "Боїнг" та ін.). Ресурси банку складаються із власного капіталу, який належить міністерству фінансів, та позик казначейства.

Крім комерційних і спеціалізованих банків інфраструктура грошово-кредитної системи Сполучених Штатів включає й інші, небанківські, кредитно-фінансові інститути. Роль небанківських інститутів зростає і становить конкуренцію комерційним банкам, особливо у сфері довготермінового кредиту.

Федеральні кредитні установи — Спеціалізовані державні кредитні установи, які діють у сфері сільського господарства, житлового будівництва, вищої освіти. їхні головні завдання — підтримка стабільності головних ланок грошово-кредитної системи й доповнення приватного бізнесу.

Державна система кредитування сільського господарства. Створено 1916 р. з ініціативи Конгресу США. Система кредитування складається з кооперативних банків, федерат ьних посередницьких кредитних банків і федеральних земельних банків, випускає цінні папери для акумуляції коштів під кредитування фермерських господарств.

До системи кредитування сільського господарства входить сім кооперативних банків, котрі забезпечують надання коштів 232 локальним асоціаціям позичальників. Крім того, існують два банки, створені спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів, систем електронного і телефонного зв'язку, водопостачання й каналізації. Ці банки фінансують також експорт сільськогосподарської продукції.

Державна система кредитування будівництва житла. Функціонує через три державні установи, які забезпечують коштами ринок заставних через продаж облігацій із використанням коштів на закупівлю заставних: Федеральну національну іпотечну асоціацію, Урядову національну асоціацію іпотечного кредиту, Федеральну компанію іпотечного кредиту житлового будівництва.

Державна система кредитування здобуття вищої освіти. Включає студентську асоціацію ринкових позик, яка забезпечує коштами здобуття вищої освіти через студентські позики, надані приватними фінансовими інститутами під гарантовану програму студентських позик. Пенсійні фонди виконують посередницькі функції і гарантують учасникам ше один вид захисту — виплати доходу після виходу на пенсію. Розрізняються пенсійні фонди за формою організації та управління, за структурою активів. Пенсійна система забезпечується коштами за рахунок внесків і доходів від інвестування у цінні папери.

Найважливішою системою пенсійного забезпечення є соціальне забезпечення держави — страховий фонд для практично всіх пенсіонерів, зайнятих у приватному секторі. В 1974 р. Конгрес прийняв закон про гарантію прибутків працівникам, які вийшли на пенсію. Згідно з цим законом було створено Корпорацію з гарантування пенсійних виплат. Корпорація страхує пенсійні виплати сумою до 2250 доларів США на місяць кожній особі на випадок, якщо пенсійний фонд збанкрутує або не зможе виконати своїх зобов'язань. Пенсійні фонди Сполучених Штатів мають статус найбільшого інституцшного інвестора у світі.

Страхові компанії спеціалізуються на страхуванні життя та майна і функціонують у фінансовому посередницькому бізнесі. В США налічується близько 2 тис. компаній зі страхування життя: і понад 3 тис. компаній зі страхування майна.

До інших небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні компанії, кредитні спілки, позиково-ощадні асоціації та фінансові компанії.

З розвитком фінансового законодавства США поступово поступово усунуті законодавчі розходження між типами небанківських кредитно-фінансових інститутів. Воші дістати можливість займатися операціями, які раніше вважалися прерогативою тільки комерційних банків. Це сприяло посиленню конкуренції на кредитному ринку Сполучених Штатів і впровадженню нових фінансових інструментів.

Американські інституційні інвестори контролюють більшу частину активів фінансового ринку. Небанківські фінансово-кредитні установи управляють активами на понад 8 трлн. доларів США.

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ

4.1. Еволюція грошово-кредитної системи

4.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

4.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

4.1. Еволюція грошово-кредитної системи

Національна грошова одиниця Японії — ієна — була введена в обіг 1870 р. Перехід до золотого стандарту відбувся в 1897 р. і проіснував до Першої світової війни у формі золотомонетного стандарту. За роки війни (1914—1920 pp.) грошова маса в обігу збільшилася втричі, що призвело до знецінення ієни на 64%.

Після короткого періоду тимчасової стабілізації у грошовій сфері інфляція в країні поновилася у зв'язку зі світовою економічною кризою 1929—1933 pp. З 1932 р. у Японії запроваджується валютний контроль, а в 1933—1939 pp. країна стає учасницею стерлінгової валютної зони й офіційно відмовляється від системи золотого стандарту.

З початком японської агресії в Китаї (1937 р.) і до кінця Другої світової війни (1945 р.) інфляція в Японії посилюється. В роки війни ціни на товари на чорному ринку зросли в 30-40 разів, шо було обумовлено:

зростанням військових асигнувань за рахунок незабезпече-ної емісії банкнот;

занепадом цивільного виробництва, що призвело до дефіциту товарів першої необхідності;

підвищенням непрямих податків.

Це, в свою чергу, спричинило зміну структури грошового обігу, в результаті чого ієна знецінилася втричі.

У 1946 р. у Японії проводиться грошова реформа, за якої обмін грошей здійснюється в пропорції 1:1. Суми на рахунках понад 100 ієн було заблоковано, кількість грошей в обігу різко зменшилася. Проте ця реформа не мала відповідної економічної бази, і грошова маса до кінця 1946 р. виросла в шість разів.

Ще у повоєнний період із метою зменшення темпів інфляції приймається емісійне законодавство, відповідно до якого передбачається формальне обмеження випуску банкнот. Хоча за потреби ліміти емісії переглядалися, а емісія під забезпечення комерційними векселями, цінними паперами та іноземною валютою практично не піддавалася лімітуванню.

Ці заходи, а також величезні витрати на відновлення зруйнованої економіки, спричинили посилення інфляції. У 1945—1951 pp. грошова маса зросла в 15 разів, оптові ціни — в 343 рази. Все це і призвело до падіння курсу ієни.

Валютне становище Японії в 50-х і першій половині 60-х pp. було нестабільне, незважаючи на зростання товарного експорту й залучення іноземного капіталу. Починаючи з другої половини 60-х. унаслідок модернізації виробництва й підвищення конкурентоспроможності товарів, різко збільшується експорт, а також зростає залучення іноземного капіталу.

Динаміка валютного курсу свідчить, що, починаючії з 70-х pp., курс ієни безупинно підвищувався.

Фінансово-валютна й біржова криза, яка охопила багато країн Швденно-Східної Азії та Японію (1997 p.), призвела до відпливу капіталів за кордон, знецінення націонатьних валют, падіння курсу корпоративних і державних цінних паперів.

В 1998—1999 pp. японський ринок зазнає спаду. Лібералізація фінансових ринків сприяла підвищенню мобільності японського капіталу. З реформуванням кредитно-фінансової системи Японії зросла її роль як світового інвестора. На сучасному етапі ієна використовується переважно в азіатському тихоокеанському регіоні як міжнародна резервна валюта і платіжний засіб.

Перші кредитні установи з'явилися в Японії ще до буржуазної революції 1868 р. Переважна частина японських державних (спеціальних) та приватних банків була створена після прийняття в 1872 р. закону про національні банки. Разом із приватними банками було створено Державний емісійний банк та інші державні й напівдержавні кредитні інститути.

Значного розвитку банківське законодавство Японії набуло тільки після Другої світової війни. Банківська система, зокрема комерційні банки, створювалася на підставі законів про національні банки.

Після закінчення війни, в умовах низької кон'юнктури і великого бюджетного дефіциту, в Японії почалася гіперінфляція. Кредитування орієнтувалося на пріоритетні напрямки розвитку виробництва, а позики іншим галузям обмежувалися.

З метою запобігання безробіттю й підтримки діяльності середніх і малих підприємств було створено кредитну кооперацію й довірчі фонди. В міру пожвавлення національної економіки, а також для стимулювання експорту, створювалися приватні фінансові установи (з надання кредитів на тривалий термін) і спеціаіізовані кредитні банки. На відміну від деяких розвинутих країн, у Японії в повоєнний період основні фінансові важелі залишилися в руках приватних банків. Проте ступінь державного контролю за їхньою діяльністю був досить високим.

Паралельно з приватними банками було створено розгалужену мережу урядових фінансово-кредитних інститутів.

Для кредитування зовнішньої торгівлі в 1950 р. засновано Експортний банк, головною функцією якого було кредитування експорту продукції японського суднобудування і машинобудування. Капітан банку належить державі, а контроль за його діяльністю здійснює Міністерство фінансів Японії.

В 1951 р. засновано Японський банк розвитку, капітан якого повністю належить державі. Діяльність банку зосереджена на пільговому кредитуванні тих галузей економіки, у фінансуванні яких не зацікавлені приватні банки.

Особливістю розвитку банківської системи Японії в післявоєнний період було утворення фінансово-промислових груп. Кожну з них очолював великий приватний комерційний банк. Саме банки несли основне навантаження щодо фінансування індустріального розвитку Японії. Ось основні етапи цього розвитку:

демонополізація (розпуск довоєнних концернів "дзайбацу" (1947-1949 pp.);

прийняття нових законодавчих актів, які регулювали господарську діяльність (1947—1948 pp.);

бюджетна реформа (1949 p.);

податкова реформа (1950 p.).

У ході податкової реформи знижено ставки податків на прибуток корпорацій, упорядковано амортизаційні відрахування і запроваджено систему неоподатковуваних резервних фондів корпорацій.

У цей час вводиться примусова спеціатізація фінансових установ: сфера діяльності комерційних банків обмежується депозитами, позичками, обліком векселів, операціями з державними і муніципальними цінними паперами та валютними операціями. Комерційним банкам забороняється випуск і розміщення цінних паперів нефінансових корпорацій і трастоперації. Ці функції стали прерогативою інших фінансових інститутів (брокерських компаній, трастбанків).

Розмежування функцій різних банків було характерною ознакою для банківської системи Японії до 1998 р. Банківська реформа 1998 р. передбачала певну лібератізацію банківської діяльності. Міські банки дістали право відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового кредиту перетворюються на комерційні банки або зливаються з ними, трастбанки дістати право відкривати філії для проведення операцій із цінними паперами, брокерсько-ділерські фірми з операцій із цінними паперами перетворюються на філії комерційних банків.

4.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Центральний банк Японії ("Ніппон Гінка"; створений у 1882 р. на 30 років. Згодом цей термін був продовжений ще на ЗО років, а 1942 р. банк набув безстрокового статусу). Функції установи визначені спеціальним законом від 1942 p., основні зміни до якого вносилися в 1979 та 1998 pp. Відповідно до закону 1942 р. основний капітал Банку Японії визначений у розмірі 100 млн. ієн: 55% капіталу належить державі, 45% — акціонерам (фінансовим інститутам, страховим компаніям тощо). Акціонерам були гарантовані дивіденди в розмірі 4%, які за умови високої прибутковості банку могли бути переглянуті до 5%. Інша частина прибутку надходила до державного бюджету Японії. Організаційна структура Центрального банку Японії показана на мал. 7.

Мал. 7. Організаційна структура Банку Японії.

Правління банку — головна ланка організаційної структури установи. Відповідно до закону про Центральний банк Японії, що діє з квітня 1998 p., на правління банку покладено загальне й оперативне керівництво банком. До складу правління входять дев'ять осіб. Голова і двоє його заступників призначаються Кабінетом Міністрів Японії за згодою з обома палатами парламенту.

Шістьох членів правління банку призначає Кабінет Міністрів Японії. Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів — терміном на чотири роки, радників — на два роки. Ревізори призначаються Кабінетом Міністрів на чотири роки.

На засіданнях правління банку в разі потреби можуть бути присутні представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої пропозиції і давати оцінку грошово-кредитній політиці Центрального банку Японії, однак остаточне рішення приймає правління.

Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Кожні шість місяців банк звітує перед парламентом щодо грошово-кредитної політики, проте розробляє й проводить її як незалежний інститут.

Головний офіс банку знаходиться в Токіо. В країні функціонує також 33 його філії та 13 відділень, і ще 6 представництв знаходяться в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та Гонконгу.

Банк має монополію на випуск банкнот, а обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів і погоджується з урядом. Резерви Банку Японії складаються з комерційних векселів, державних цінних паперів, іноземної валюти, золотого запасу.

Одним із найважливіших завдань Банку Японії є забезпечення безперервного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями.

Банк як фінансовий агент уряду керує від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу ієни. Кредити уряду надаються шляхом підписки й андеррайтингу державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Центральний банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, кредитування, проводити операції від імені закордонних банків й інших організацій із метою розвитку співробітництва з ними.

Банк також повинен контролювати кредитну сферу й забезпечувати безперебійне функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений термін кредитним організаціям.

У пасиві балансу Центрального банку Японії емісія банкнот становить 89,1%, внески фінансових установ — 7,3%, урядових — 2,6%.

Активні операції спрямовані на видачу позичок фінансовим установам (12,5%), придбання золота (0,2%), збереження коштів на рахунках в іноземних банках (6,1%); головним забезпеченням емісії банкнот є цінні папери (64,3%).

Основні важелі грошово-кредитної політики Банку Японії:

встановлення облікової ставки;

встановлення обсягів купівлі-продажу облігацій і векселів;

проведення обов'язкового резервування;

регламентування операцій з іноземною валютою;

здійснення нагляду за банківською діяльністю.

Взаємодія центрального банку як банку банків із іншими кредитно-фінансовими інститутами виявляється в постійному моніторингу їхньої діяльності. Центральний банк Японії шодня контролює банківські баланси і щомісяця одержує звіти з прогнозними розрахунками обсягів активних та пасивних операцій.

Центральний банк Японії, відповідно до загальноекономічної ситуації в країні, вносить свої пропозиції в плани банків чи накладає обмеження на обсяги їхньої кредитної діяльності.

В Японії мінімальна норма обов'язкових резервів за строковими вкладами становить: 0,125% при сумі 50—500 млрд. ієн, 1,75% при сумі 500—2500 млрд. ієн.

Високий рівень економічного розвитку Японії, стабільність національної валюти сприяє тому, що японська ієна дедалі більше використовується як світова резервна і розрахункова валюта. Причому в азіатському регіоні цю роль вона виконує по суті монопольно.

Програма страхування депозитів у Японії запроваджена в 1971 р. і контролюється Федеральною корпорацією страхування депозитів. У разі банкрутства кредитно-фінансового інституту сума страховки повинна покривати до 10 млн. ієн на одного вкладника.

Центральний банк Японії здійснює моніторинг тенденцій фінансового ринку і системи розрахунків, визначає ризик неліквідності, забезпечує збалансоване управління банківською системою.

Японські банки оподатковуються на загальних принципах оподаткування корпорацій. Банки сплачують корпоративний податок на прибуток та місцевий податок на прибуток.

Діяльність небанківських кредитно-фінансових установ Японії регулюється Агенцією фінансовій послуг Японії, Комісією з цінних паперів і нагляду, Радою публічних рахунків та аудиторського нагляду. Всі згадані державні органи підпорядковані Міністерству фінансів Японії.

4.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Японії дворівнева і складається з Центрального банку, комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів.

На першому рівні грошово-кредитної системи знаходиться Центральний банк Японії. Йому належить виключне право емісії банкнот, він здійснює грошово-кредитну політику, регулювання економіки та касове обслуговування державної казни.

На другому рівні грошово-кредитної системи знаходяться банківські й небанківські кредитно-фінансові інститути.

Мал. 8. Загальна структура грошово-кредитної системи Японії.

Комерційні банки в Японії поділяються на універсальні та спеціалізовані. Операції комерційних банків законодавчо регламентовані. Комерційний банк має бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше ніж 1 млрд. ієн. Комерційний банк не має права на діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для одержання такої ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів і пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід і знання.

До універсальних комерційних банків Японії належать міські й місцеві (регіональні) банки.

Міські банки — це десять із числа найбільших банків Японії, які також входять до групи найпотужніших банків світу. Вони зосередили в собі майже чверть усього обсягу залучених депозитів і близько 30% позик. Міські банки мають розвинуту мережу філій як на території Японії, так і за кордоном. Ці кредитно-фінансові установи — основні учасники валютного ринку. Вони мають тісні контакти з промисловими і торговельними компаніями. Міськими банками контролюється діяльність багатьох інших фінансово-кредитних інститутів. Міські банки — основні постачальники коштів у ті галузі японської економіки, які розвиваються високими темпами, особливо в експортні. Для них характерний високий рівень перекредитування, а також і залежність від Центрального банку Японії, що проводить урядову грошово-кредитну політику.

До найбільших міських японських банків належать: '"Бенк оф Токіо Мітсубіши"' (капітал — близько 19 млрд. доларів США), "Суміото Бенк" (14,7 млрд. доларів США), ''Дай-Ілчі Кахгуо" (капітал — 14,7 млрд, доларів США).

Місцеві (регіональні) банки — це переважно дрібні й середні за масштабами операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі Японії, де розташована їхня головна контора.

До спеціалізованих комерційних банків країни належать Експортно-імпортний банк Японії та Японський банк розвитку.

Експортно-імпортний банк Японії. Заснований у 1950 р. Статутний капітал повністю належить державі. Власні активи банку складаються з капіталу, наданого при створенні, й бюджетних асигнувань; залучені активи — з позик, що їх надають банку урядові заклади, та іноземних кредитів. Обсяг, структуру і зміст активних операцій щороку затверджує парламент Японії, а діяльністю банку керує міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк кредитує підприємства Японії для зовнішньоекономічної діяльності, зазвичай, на термін від 6 місяців до 5 років (в окремих випадках термін кредиту може сягати 15-20 років). Разом із комерційними банками Експортно-імпортний банк надає позики також імпортерам японських товарів.

Японський банк розвитку. Засновано 1951 р. Він здійснює довгострокове кредитування промисловості, особливо тих галузей, які є ризиковими з погляду приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших державних установ.

Велику групу різних за характером функцій виконують небанківські фінансово-кредитні установи.

Бюро довірчих фондів — одна з найбільших фінансово-кредитних установ Японії, ресурси якої складаються із вкладів населення у державних поштово-ощадних касах і державних пенсійних фондах та використовуються як джерело кредитування державних підприємств і кредитних інститутів.

Фінансово-кредитні корпорації — спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва та ін.), економічно відсталим регіонам, підприємствам місцевих органів влади. Бюджети і щорічні плани фінансово-кредитних корпорацій затверджуються парламентом, а їхня діяльність контролюється відповідними міністерствами і відомствами.

До фінансово-кредитних корпорацій натежать: Фінансова корпорація санітарної екології, Фінансова корпорація сільського, лісового, рибного господарства, Корпорація житлових позик.

Страхові компанії за сумою активів посідають значне місце серед приватних фінансово-кредитних установ. Основна частка активів страхових компаній Японії належить компаніям зі страхування життя.

Серед інших небанківських фінансово-кредитних установ виділяються інвестиційні компанії.

Інвестиційні компанії — здійснюють інвестиційні й довірчі операції. Крім того, контролюють роботу брокерських компаній, які займаються операціями з цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з міськими банками, зокрема, у сфері спільного володіння акціями, створення філій за кордоном.

Головні особливості грошово-кредитної системи Японії такі:

висока ступінь концентрації та централізації капіталу;

жорстка регламентація банківської діяльності;

спеціалізація банківських інститутів на певних видах діяльності.

Модуль 3. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА НІМЕЧЧИНИ

5.1. Еволюція грошово-кредитної системи

5.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

5.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

5.1. Еволюція грошово-кредитної системи

До 70-х років XIX ст. Німеччина не мала єдиної грошової системи. Водночас на території, що належала Німеччині, знаходилася двадцять одна держава і використовувалося сім різних грошових систем. Усі ці системи (за винятком бременської — золотий талер) ґрунтувалися на срібному монометалізмі. Поряд із монетами в обіїу перебували паперові гроші країн, що входили до Німеччини, й банкноти 33-х емісійних банків. Після об'єднання Німеччини було введено єдину валюту — золоту марку — й випущено в обіг монети по 5, 10 і 20 марок, що означало перехід до золотого монометалізму.

Згідно із законом 1875 р. Пруський банк був перейменований у імперський емісійний банк — "Рейхсбанк".

Для фінансування воєнних дій Німеччині були потрібні кошти. Золото поступово вилучається з обіїу, а законом 1914 р. офіційно заборонено обмін банкнот на золото. Одночасно "Рейхсбанк" дістав право прирівнювати банкноти до золота.

Кількість банкнот в обігу 1918 р. зросла вдев'ятеро порівняно з 1913 р. Банкноти "Рейхсбанку" стали майже єдиним компонентом готівкового грошового обігу. Безготівковий обіг також збильшився.

Упродовж Першої світової вигни і після неї активно використовувалася паперово-грошова еміск. шо викликало небувалу гіперінфляцію в країні — восени 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу досяг 496 квінтильйонів марок, а рейхсмарка знецінилася в 1,6 трлн. разів (порівняно з довоєнним рівнем).

Перша світова війна змінила позиції країн-кредиторів і країн-боржників на міжнародній фінансовій арені. Німеччина втратила майже 90% своїх іноземних інвестицій. Наслідки війни призвели до нової форми міжнародної заборгованості — державних боргів, які виникай у переможеної країни.

США, Велика Британія і Франція прагнули обкласти Німеччину такою сумою репарацій, яка перевищила б їхні урядові борги. Так виникла первинна сума репарацій — 31 млрд. доларів США. З установленого репараційного боргу Німеччина сплатила третину репарацій на суму 11,17 млрд. доларів США. Однак значна частина репарацій Німеччина виплачувала з допомогою іноземних кредитів. Майже 75% отриманих іноземних кредитів пішло на покриття таких платежів.

1924 р. у Німеччині запроваджено золотодевізний стандарт, який протримався до 1931 р. Світова економічна криза 1929— 1933 pp. викликала відплив іноземних капіталів із Німеччини та крах золодевізного стандарту.

До початку Другої світової війни Німеччина витратила майже весь золотий запас, а за воєнні роки готівкова маса в обігу збільшилася майже в сім разів, що призвело до нового сплеску інфляції.

Поразка у Другій світовій війні завдала нищівного удару економіці країни. Після війни територію Німеччини, як і Берлін, було розділено на чотири окупаційні зони. В 1948 р. проведено сепаратну грошову реформу.

В обіг випущені нові марки, шо обмінювалися у співвідношенні 10:1. Так само обмінювалися і внески в кредитних інститутах. Рахунки спочатку було заблоковано, а потім 70% суми блокованих рахунків — анульовано. Одночасно були скасовані обмеження росту цін на значну кількість предметів широкого вжитку й інвестиційних товарів.

У травні 1949 p., після прийняття Конституції, яка узаконила утворення ФРН, у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи встановлено курс марки, зафіксований до долара США (3,33 марки за 1 долар США).

У 1953 р. ФРН вступила в Міжнародний валютний фонд (МВФ), де був зафіксований золотий вміст марки в 0,211588 г чистого золота. Однак золоте забезпечення та обмін банкнот на золото не передбачалися.

У 50-ті й першій половині 60-х pp. XX ст. марка ФРН була однією з найстабільніших валют світу, платіжний баланс зводився з активним сальдо, золотовшіютні резерви значно збільшилися. Грошово-кредитна і фінансова політика держави орієнтувалася на стабілізацію грошового обігу, збалансування державного бюджету і вирівнювання платіжного балансу.

Після об'єднання двох німецьких держав у 1990 р. марки НДР були анульовані і в обігу залишилися марки ФРН.

З 1 січня 1999 р. у межах Європейського Союзу створюється економічний і валютний союз, запроваджується єдина ватюта — евро. З 1 липня 2002 р. німецька марка остаточно припинила своє існування, поступившись євро.

Ще у перші повоєнні роки провідні ланки кредитної системи — центральний банк і гросс-банки — були реорганізовані. Особливості післявоєнного розвитку наклали відбиток на структуру й операції кредитної системи. Виникли нові банки, діяльність яких контролювалася державою. Посилрглися ланки, які існували раніше, — ощадкаси і державні іпотечні банки. Вперше в історії Німеччини створено спеціальний Експортний банк для середньотермінового кредитування експорту. Завдання довгострокового кредитування експорту було покладено на Банк відновлення.

Найактивніше розвиватися банки споживчого кредиту, що пов'язано зі зростанням виробництва предметів гриватого користування. Дедалі більшого значення в кредитній системі набувають страхові установи.

5.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

До світової економічної кризи 1929—1933 pp. кредитна система Німеччини в цілому не регулювшіася законодавством. Перший закон про кредитну систему, прийнятий 1935 p., згодом багаторазово доповнювався різними постановами, шо зробило його в правовому сенсі дуже нечітким. Новий закон про кредитну систему було прийнято лише 1961 р.

З 1945 р. нагляд за кредитними установами здійснювався міністерствами земель. Централізований нагляд за кредитною системою передавався Федеральному' бюро нагляду. Уряду надавалося право на закриття банків і бірж у разі банківської кризи.

Німецький федеральний банк ("Бундесбанк") є спадкоємцем "Рейхсбанку", створеного в 1875 р.

Після закінчення Другої світової війни діяльність "Рейхсбанку" і його філій в радянській зоні була повністю припинена. У західних зонах введена дворівнева банківська система. її особливістю було те, що в кожній із земель Німеччини виникли центральні банки на базі збережених відділень "Рейхсбанку". їхня діяльність координувався Банком німецьких земель (БНЗ), створеним окупаційною штадою західних країн.

У 1957 p., відповідно до закону про створення Німецького федерального банку, об'єднано центральні банки Банку німецьких земель. Таким чином виникла емісійна система, що існує й досі. При створенні Німецького федерального банку принцип централізації був застосований не повністю. Центральні банки земель, що підпорядковуються 'Бундесбанку", й досі мають певну організаційну самостійність.

Німецький федеральний банк виконує такі завдання:

управляє валютними резервами національної економіки;

здійснює емісію банкнот;

контролює надання коштів кредитним установам;

визначає напрями фінансової політики держави;

здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду.

До керівних органів Німецького федерального банку належать Рада центральних банків земель. Рада директорів, Правління центральних банків земель. Організаційна структура Німецького федерального банку наведена на мат 9.

Мал. 9. Організаційна структура Німецького федерального банку.

Рада центральних банків земель — головний орган Німецького федерального банку, до неї входять: президент і віце-президент, інші члени Ради директорів і Правління центральних банків земель. До компетенції ради входить:

визначення грошово-кредитної політики;

розробка загальних директив для ведення діяльності й адміністративного керівництва;

розмежування сфери впливу Ради директорів і Правління центральних банків земель;

координація діяльності Ради директорів і Правління центральних банків земель.

Всі члени Ради центральних банків земель призначаються президентом країни за пропозицією Уряду (з урахуванням думки Ради центральних банків) терміном на вісім років (у деяких випадках — на коротший термін, але не менше двох років). Члени Ради директорів не можуть бути відкликані до закінчення терміну їхніх повноважень, за винятком особистих причин. Цей принцип забезпечує незалежність і захищеність членів ради.

З об'єднанням Німеччини, відповідно до нової редакції закону про Німецький федеральний банк, його організаційна структура була змінена згідно з державним устроєм країни й одночасно скорочена до дев'яти центральних банків. Відділення центральних банків земель розташовані у великих населених пунктах.

Рада директорів — центральний виконавчий орган Німецького федерального банку, що відповідає за виконання рішень Ради центральних банків земель. Рада директорів здійснює ділове й адміністративне управління банками. До компетенції Ради директорів віднесені питання операцій із кредитними інститутами, що виконують завдання федерального значення, валютні операції та операції на відкритому ринку.

До складу Ради директорів входить президент і віце-президент Німецького федерального банку та інші члени Ради директорів, котрі призначаються президентом Німеччини за поданням федерального уряду на вісім років.

Правління центральних банків земель складається із президентів і віце-президентів центршіьних банків. Центраіьні банки земель здійснюють операції з місцевими органами влади, а також із кредитними установами в межах свого регіону.

При центратьних банках земель існують ради, які складаються з представників банківської системи країни, підприємств і приватних осіб. Рада є дорадчим органом, через неї Німецький федеральний банк підтримує відносини з кредитними установами й підприємствами-позичальниками.

Державним органом регулювання небанківської фінансової сфери виступає Регулюючий орган фінансових послуг. Ця установа (створена в 2002 р.) здійснює нагляд за діяльністю кредитних установ, страхових компаній, інвестицшних фірм та інших фінансових організацій.

5.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

До складу грошово-кредитної системи Німеччини входять усі кредитні установи, що підпадають під дію національного закону про кредитну справу. Головна особливість німецької грошово-кредитної системи полягає у високому ступені універсалізації діяльності.

Грошово-кредитна система Німеччини — одна з найрозвинутіших у Європі. Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу пов'язана з досконалістю національного законодавства. Законодавчі акти, які регулюють банківську діяльність, поділяються на дві групи: загальні, що обов'язкові для фінансово-кредитних установ на території всієї країни, та особливі — обов'язкові для фінансово-кредитних установ на території окремих федеральних земель.

Грошово-кредитна система Німеччини має дворівневу структуру, котра подана на мал. 10.

На першому рівні грошово-кредитної системи знаходиться Німецький федеральний банк.

Мал. 10. Загальна структура грошово-кредитної системи Німеччини.

Комерційні банки, залежно від напрямків їхньої діяльності, поділяються на універсальні і спеціалізовані.

До універсальних банків Німеччини належать гросс-банки та регіональні банки.

Гросс-банки — комерційні банки, найбільші німецькі кредитні установи, створення яких почалося в XIX ст. Серед них виділяються три найбільші банки — "Дойчебанк", "Дрезденбанк" і "Коммерцбанк". Усі банки є акціонерними товариствами, капітал яких широко розмішений як усередині країни, так і в міжнародному масштабі. Кожен із цих банків має від 200 до 300 тисяч акціонерів. За своїми капіталами гросс-банки входять до складу найпотужніших банків світу. Всі три банки мають розгалужену мережу філій (понад 4000), які охоплюють усю Німеччину.

Кожен гросс-банк очолює фінансово-промислову групу, яка виникла на основі його зрошування з промисловими концернами країни. Найбільшу фінансово-промислову групу має "Дойчебанк": до неї входять найпотужніші концерни таких ключових галузей економіки як електротехніка, електроніка, атомна промисловість і важке машинобудування. Особливо тісно "Дойчебанк" взаємодіє із промисловими концернами "Сіменс", "Геш", "Ганіел", "Хенкель" та ін.

Фінансова група "Дрезденбанку" дещо поступається попередній. Вона включає, зокрема, концерни "Крупна", "АГ-телефун-кен", "Металлгезельшафт-Дегуса", "Грюндіг".

Група "Коммерцбанку" теж заснована на тісних зв'язках цієї фінансової установи з потужними промисловими концернами, такими як "Іг-фарбен", "Гантель", "Верхан", "Тіссен" та ін. До групи "Коммерцбанку" входить близько 50 підприємств із різних галузей економіки.

Регіональні банки — це приблизно 200 установ. їх робота здійснюється на підставі законодавства про діяльність акціонерних товариств, акціонерних командитних товариств і товариств із обмеженою відповідальністю.

Тривалий час діяльність регіональних банків була обмежена одним районом чи галуззю, аіе сьогодні вона поширюється на всю територію Німеччини та за її межі.

До універсальних комерційних банків належать також філії іноземних банків. Загальний рівень активності інших держав на фінансовому ринку Німеччини досить високий. У Німеччині представлені понад 300 іноземних кредитних установ із розвинутою мережею філій (близько 1000).

Спеціалізовані комерційні банки Німеччини представлені іпотечними банками, Поштовим банком і Кооперативним центральним банком.

Іпотечні банки становлять групу з тридцяти приватних банків, які спеціалізуються на кредитуванні земельних ділянок і модернізації об'єктів нерухомості. Ці банки надають довготермінові кредити також на фінансування житлового будівництва й модернізацію житлових будинків, для промислових і сільськогосподарських капіталовкладень, що гарантуються шляхом видачі заставних прав на земельні ділянки. Іншим видом діяльності цих установ є надання комунальних кредитів. Такі кредити надаються федераціям, землям і муніципалітетам, корпораціям і установам громадського права.

Поштовий банк — спеціалізована комерційна банківська установа в галузі розрахунків і вкладів. Цей банк заснований на базі двох поштово-ощадних установ і чотирнадцяти поштових жиро-централей німецької федеральної пошти, він розпочав свою діяльність 1990 р.

Кооперативні центральні банки — банківські установи, через які здійснюються розрахункові операції між окремими кооперативними кредитними товариствами. Головною організацією кооперативної банківської грутіи є "Дойче Геноссеншафтсбанк АГ". Як установа громадського права, він повинен сприяти (відповідно до закону) розвитку національного кооперативного руху. Як і універсальні комерційні банки, центральний кооперативний банк має право на випуск акцій і виконує банківські операції всіх видів.

До основних небанківських кредитно-фінансових установ Німеччини належать ощадні каси, жиро централі, кредитні товариства, гарантійні кредитні об'єднання, ощадні будівельні каси.

Ощадні каси окрім прямих економічних функцій з акумуляції заощаджень і видачі кредитів під заставу виконують функції універсальних комерційних банків.

Жироцентралі. Дванадцять жироцентралей є центральними організаціями ощадних кас регіонів. Вони оперують коштами ощадних кас і здійснюють кредитні операції. Окрім традиційних завдань, жироцентралі дедалі частіше беруть участь у фінансуванні великих промислових угод й угод зовнішньої торгівлі. За зобов'язаннями жироцентралей несуть відповідальність відповідна федеральна земля, ощадні каси і їх регіональні союзи. Державний контроль за діяльністю жироцентралей здійснюють відповідальні за це земельні міністерства.

Разом із жироцентралями ощадні каси утворюють велику жиросистему в галузі операцій безготівкового розрахунку. За винятком декількох випадків, вони є установами громадського права, їхні гаранти — насамперед громади міст і районів. Сфера діяльності цих кредитних установ поширюється тільки на регіон їхнього гаранта.

Кредитні товариства. Близько трьох тисяч кооперативних кредитних товариств знаходяться в містах здебільшого під назвою "Фольксбанк", а в сільській місцевості — під назвою "Райфайзен-банк". Частково тут ідеться про порівняно невеликі сільські кооперативні кредитні установи, кількість яких за останні роки через їхнє злиття поступово знижується. Підставою для створення кооперативного кредитного сектора в Німеччині є ідея про фінансову допомогу шляхом самодопомоги. Сьогодні кооперативні кредитні товариства пропонують універсальний асортимент послуг, незважаючи на те, що їхня діяльність зосереджується на одержанні безстрокових і ощадних вкладів та на видачі короткотермінових і середньотермінових кредитів своїм членам, причому обсяг довготермінових кредитів постійно збільшується.

Гарантійні кредитні offєднання — це організації самодопомоги підприємств середнього рівня. Основне завдання цих установ, які існують із середини 50-х pp., полягає в наданні необхідних фінансових ресурсів дрібним і середнім підприємствам. Крім того, гарантійні кредитні об'єднання надають гарантії на випадок збитків для підприємств у сфері торгівлі й промисловості.

Ощадні будівельні каси — кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на фінансуванні будівництва житла. Головна перевага таких установ — низькі відсоткові ставки за кредитами.

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

6.1. Еволюція грошово-кредитної системи

6.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

6.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

6.1. Еволюція грошово-кредитної системи

Із 1803 р. Франція переходить до системи біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.

У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції на золото було скасовано.

Про масштаби інфляції у Франції в період 1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках — майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже в три з половиною рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року.

Таку тривалу інфляцію спричинили великі витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний дефіцит, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.

Процес стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної політики грошова маса в обігу впродовж 1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в п'ять разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.

Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити валютну зону франка, до якої увійшов ряд західноєвропейських країн.

У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої Британії та СІЛА. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.

Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить вісім прихованих девальвацій. Одна з них — 1958 р. — відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.

У 1963 р. французький уряд проголосив план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.

Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці 60-х — на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.

У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить політику подвійного курсу — занижений і ринковий):

щодо поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;

щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.

У 1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського Союзу.

Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції.

Управління валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами у світовій ваіютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.

6.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Найважливішу роль у регулюванні діяльності кредитних установ держави відіграють Міністерство економіки і фінансів Франції та Банк Франції, котрі очолюють кредитну систему.

Міністерство економіки і фінансів здійснює загальне керівництво, а Банк Франції — здійснює контроль за діяльністю кредитних установ. Але на практиці ці відомства працюють у найтіснішому взаємозв'язку.

Міністерство економіки і фінансів, як представник уряду, здійснює контроль за діяльністю кредитних установ, а міністр очолює Національну кредитну раду та Комітет із регламентації банківської діяльності.

До функцій Банку Франції входить:

випуск банкнот і розмінної монети;

збереження валютних резервів і золотих запасів;

збереження активів державних установ і фінансування уряду шляхом купівлі казначейських векселів;

збереження ресурсів кредитних установ і їх кредитування;

здійснення грошово-кредитного регулювання.

Організаційна структура Банку Франції показана на мал. 11.

Генеральна рада  здійснює  загальне   керівництво діяльністю Банку Франції. До її складу входить керуючий банку, Рада з грошово-кредитної політики, представник Державного казначейства і представник службовців Банку Франції. У засіданнях Генеральної ради може брати участь фінансовий інспектор, призначений Міністерством фінансів і економіки Франції. Інспектор має право скасовувати рішення Генеральної ради.

Головними функціями Генеральної ради банку є загальне керівництво діяльністю установи, прийняття бюджету банку, складання балансу тощо.

Керуючий банку — посадова особа, яка відповідно до закону та статуту банку здійснює керівництво поточною діяльністю центральної кредитної установи країни.

Мал. 11. Організаційна структура Банку Франції.

Рада грошово-кредитної політики створена 1993 р. її головними функціями є:

розробка напрямків грошово-кредитної політики;

визначення порядку проведення операцій Банком Франції;

встановлення параметрів політики резервування.

Головний офіс Банку Франції, де зосереджені його центральні підрозділи, розташований у Парижі. Оперативна діяльність здійснюється через розгалужену мережу філій (212 установ), до функцій яких належить випуск банкнот в обіг, обслуговування і консультування клієнтури, організація клірингових розрахунків.

Інструменти грошово-кредитної політики Банку Франції:

визначення обліїсової політики;

регулювання норм обов'язкового резервування;

здійснення операцій на відкритому ринку;

встановлення обов'язкових нормативів.

6.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Сучасна грошово-кредитна система Франції характеризується наявністю жорсткої системи регулювання і нагляду за банківською діяльністю, високою часткою державних і напівдержавних кредитних установ, високим різнем розвитку і концентрації банківської справи, різноманітністю форм організації кредитних інститутів і виконуваних ними функцій.У Франції функціонує дворівнева грошово-кредитна система.

На пертому рівні знаходиться центральний емісійний банк — Банк Франції.

На другому рівні — комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи.

Особливість організації французької грошово-кредитної системи полягає в тому, що у країні в законодавчому порядку відсутній розподіл кредитних інститутів на банківські і небанківські, проте законодавчо закріплена різниця між кредитними установами — які мають право приймати вклади до запитання і терміном до двох років і які такого права не мають.

До кредитних інститутів, котрі не мають права приймати вклади до запитання, належать установи споживчого кредиту, лізингові, іпотечні компанії, установи житлового кредиту, факторингові компанії та ін. Загальна структура грошово-кредитної системи Франції представлена на мал. 12.

Згідно із національним законодавством, під дію закону про банки (1984 р). підпадають декілька категорій кредитних установ. Серед них універсальні банки, банки взаємного кредиту, ощадні й пенсійні каси, каси муніципального кредиту, фінансові компанії, спеціальні кредитні установи.

До універсальних комерційних банків Франції належать депозитні та ділові банки. Депозитні банки — універсальні комерційні банківські установи, які здійснюють усі види банківських операцій. Серед депозитних банків переважну більшість становлять державні депозитні банки.

Мал. 12. Загальна структура грошово-кредитної системи Франції.

До найбільших депозитних банків належать "Креді Агрікьоль" (Credit Agricole), ""Креді Леоне*', "'Креді Насьоншгь", "Креді Ком-мерсьяль де Франс". ""Креді Ендюстріель є Коммерсьяль" та "Со-сьєте Женераль".

Великі депозитні банки здійснюють операції комерційних та інвестиційних банків (купівля, андеррайтинг та продаж цінних паперів, прямі інвестиції).

Завдяки державним гарантіям ці установи сконцентрували понад половину поточних рахунків підприємств, операцій із цінними паперами, 67% депозитів і кредитів.

Ділові банки — універсальні комерційні банківські установи, що здебільшого виконують інвестиційні функції (купівля, андеррайтинг та реалізація цінних паперів), здшснюють постійні інвестиції (участь у капіталах й управління підприємствами), приймають короткотермінові депозити від компаній, у яких ділові банки володіють не менш ніж 15% акціонерного капіталу.

До спеціалізованих комерційних банків Франції належать:

Банки взаємного кредиту — спеціалізовані комерційні банківські установи, які проводять кредитування інших банків.

Іпотечні банки — спеціалізовані комерційні банківські установи, які здійснюють іпотечне кредитування і перепродаж іпотек.

Наприклад, "Креді Фонсьє де Франс", заснований 1852 p., спеціалізується на наданні іпотечних позичок. За формою організації це приватний акціонерний банк, але керуючий банку та його заступники призначаються державою. Капітал банку становить акціонерний і позиковий, який мобілізується шляхом випуску облігацій. Основне місце в його операціях посідає середньо- і довготермінове кредитування будівельних організацій і землевласників на промислове та житлове будівництво. Він також надає позики місцевим органам влади.

До небанківських кредитно-фінансових установ належать:

Ощадні каси. У Франції існують приватні й державні ощадні каси. Державні входять до складу Державної національної ощадної каси.

За розмірами активів найбільшою із цих установ є Депозитно-ощадна каса, яка об'єднує всі ощадні каси при поштових відділеннях. За формою організації це напівдержавна установа з особливим статусом.

Всі ощадні каси мають право видавати кредити, хоча основну частину акумульованих ресурсів вони зобов'язані надавати Депозитно-ошадній касі.

У сфері активних операцій Депозитно-ощадна каса займається кредитуванням місцевих і державних органів влади, а також житловим кредитуванням.

Свої ресурси депозитно-ощадні каси також формують за рахунок ресурсів пенсійних кас (їх близько 400) і страхових компаній.

Кредитні кооперативні установи. Серед них за сумою активів перші два місця посідають кредитні кооперативи, що пов'язані з Національною касою сільськогосподарського кредиту і Центральною касою народних банків і мають, відповідно, 60% та 65% всієї кількості кооперативних банків і їхніх відділень.

Організація сільськогосподарської кредитної кооперації є триступінчастою системою, її основа — місцеві кооперативні каси, котрі об'єднуються на регіональному рівні в організації. Верхньою ланкою є Національна каса сільськогосподарського кредиту, яка контролює діяльність регіональних і місцевих кас, але сама контролюється державою.

Ресурси місцевих кредитних кооперативів складаються з внесків членів, а також не членів кооперативів. Кредити надаються тільки членам кооперативів на різні терміни.

Національна каса сільськогосподарського кредиту — фінансово автономна державна організація. її капітал мобілізується шляхом випуску облігацій, вільних коштів регіональних кас, кредитів держави і позик Банку Франції, одержуваних шляхом переобліку коротко- і середиьострокових зобов'язань членів кредитних кооперативів. Активні операції цієї каси — це здебільшого операції з надання позичок регіональним касам.

Кредитні кооперативи, що об'єднують дрібних промисловців і торговців, називаються народними банками. Перший такий банк було створено в 1878 р.

Система народних банків посідає особливе місце в кредитній системі Франції. Очолює її "'Креді Агрікьоль", найбільший банк Франції. Вш спеціалізується на наданні середню- і довготермінових кредитів, має безліч філш. Значна його роль у провінціях, де він зосереджує близько половини активів кредитних установ. Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється такими самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків. Діяльність Центршіьної каси народних банкіїз після Другої світової війни також контролює представник держави, якого призначає Міністерство фінансів. Центральна каса народних банків уп-рааляє вільними коштами народних банків, надає їм позички, є розрахунковим центром, а також виконує ряд інших операцій.

Каси муніципального кредиту — це державні установи, підпорядковані одночасно місцевим префектурам та Міністерству фінансів. Зазначені установи мають право здійснювати кредитні операції з приватними особами. їхні активи становлять незначну частку в сукупному кредитному обсязі Франції.

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

7.1. Еволюція грошово-кредитної системи

7.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

7.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

7.1. Еволюція грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших систем у світі й має добре організовану інфраструктуру. Національною грошовою одиницею є фунт стерлінгів.

Від біметалізму до монометалізму Велика Британія перейшла наприкінці XVIII ст. Золотий монометалізм у його класичній формі проіснував тут до початку Першої світової війни.

Емісія банкнот у цей період регулювалася національним законом, який вимагав стовідсоткового забезпечення їх золотом, за винятком 14 млн. фунтів стерлінгів фідуціарної емісії, яка забезпечувалася державними позиками. Після припинення обміну банкнот на золото в 1914 р. уряд став використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових витрат.

Маса грошей в обігу 1913—1920 pp. зросла майже в шістнадцять разів. Із метою стабілізації фунта стерлінгів уряд із 1920 р. узяв курс на дефляцію. Тому після Першої світової війни інфляція у Великій Британії тривала недовго — до 1920 р. Уже в 1920—1921 pp. держава, збільшивши податки, отримала бездефіцитний державний бюджет. Частину знецінених фунтів стерлінгів було вилучено з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

Упродовж 1925—1928 pp. Велика Британія провела грошову реформу: відновлено обмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, курс фунта стерлінгів підтримується з допомогою високої облікової ставки, прийнято закон про надання Банку Англії права на фідуціарну (не забезпечену золотом) емісію банкнот у розмірі 260 млн. фунтів стерлінгів, а при домовленості з казначейством — більше за цю суму.                                         

Світова економічна криза 1929—1933 pp. значно послабила позиції Великої Британії на зовнішніх ринках і викликала масовий відплив капіталів із країни. Активне сальдо платіжного балансу з поточних операцій почато зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне. Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Як наслідок, із 1931 р. припинено обмін банкнот на золото. З метою підтримки валютного курсу 1932 р. створено Валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії. З початком війни введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших країн було припинено (за винятком країн стерлінгової зони).

За роки Другої світової війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення в обігу грошової маси. Через великий зовнішній борг і дефіцит платіжного балансу жорсткі валютні обмеження залишалися до кінця 50-х pp. Лише в 1958 р. запроваджується часткова конвертованість фунта стерлінгів. Щодо інших операцій, то валютні обмеження зберігалися до 1979 р.

Головною причиною хронічної інфляції та дефіциту платіжного балансу після Другої світової війни були військові витрати. Дефіцит платіжного балансу за період 1945—1980 pp. збільшився з 23 до 95 млрд. фунтів стерлінгів.

Прогресуюче погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 p., спричинило стрімке зниження офіційних золотовалютних резервів. У листопаді 1967 р. проведено другу післявоєнну девальвацію на 14,3%, яка доповнювалася кредитно-фінансовими обмеженнями. В грудні 1971 р. фунт стерлінгів револьвовано до долара США. Ця стабілізація була нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу 1972 р. змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим плаваючого курсу. Відтоді розпочалося різке зниження курсу фунта стерлінгів. У 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 р. Криза довіри до фунта стерлінгів призвела до того, шо з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70-х pp. XX ст. припинила своє існування.

З 1977 р. позиції фунта стерлінгів відносно зміцнилися у зв'язку з припливом капіталів у країну, обумовленого початком видобутку нафти в Північному морі. Завдяки цьому курс національної валюти зріс майже в 1,5 разу. В жовтні 1979 р. (уперше від 1931 р.) було скасовано всі валютні обмеження.

Останніми роками підвищення курсу фунта стерлінгів стало однією з причин неприєднання Великої Британії до країн, котрі з 1 січня 1999 р. запровадили обіг євро.

Дія подолання інфляції Банк Англії застосовує різні інструменти: зміну облікової ставки, норм резервування і застосування операцій на відкритому7 ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Із метою поширення продажу державних зобов'язань за межі банківської системи Банк Англії вніс низку змін до механізму регулювання державного боріу.

Головним видом грошей у Великій Британії є депозитні. Готівкові гроші — банкноти та розмінна монета — становлять приблизно 32% всієї грошової маси в обігу. Окрім казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у державі є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот у сумі, що визначається казначейством та затверджується парламентом.

7.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Банк Англії — один із найстарших і найвпливовіших центральних банків світу. Був заснований ще 1694 р. з метою надання уряду позики для війни із Францією. У 1844 р. Банк Англії отримав монополію на випуск банкнот, а 1946 р. — націоналізований із обов'язковим викупом акцій у приватних власників.

До 1971 р. банк контролював процес кредитування в країні переважно шляхом зміни дисконтної ставки за позичками комерційним банкам. Крім того, банки повинні були додержуватися коефіцієнта касових активів (підтримуючи касу і залишки на рахунку в Банку Англії на рівні, нижчому за 8% від суми активів) та коефіцієнта ліквідності (підтримуючи портфель ліквідних активів не нижче за 28% від загальної суми активів).

Після травня 1971 р. колишні коефіцієнти було скасовано. Банківські ставки за позиками більше не були прив'язані до дисконтної ставки Банку Англії і визначалися на підставі базової ставки, яка повідомляється кожним банком індивідуально. Було встановлено коефіцієнт резервних активів для комерційних банків у розмірі 12,5 суми короткострокових депозитів. Крім того, банки повинні були зберігати суму в 0,5% своїх короткострокових депозитів на безпроцентному рахунку в Банку Англії.

Після 1981 р. Банк Англії став акцентувати свою увагу на операціях із державними цінними паперами (операції на відкритому ринку)- Коефщієнт резервних активи} був відмінний, але комерційні банки мати зберігати 2,5% суми короткострокових зобов'язань у вигляді резерву на рахунках в облікових домах, з якими вони пов'язані кредитними відносинами.

Структура балансу Банку Англії своєрідна. Банк поділений на два департаменти — емісійний і банківський. Емісійний депортамент займається випуском банкнот під державні цінні папери, що знаходяться в портфелі банку. Банківський департамент видає позички комерційним банкам за дисконтною ставкою за рахунок власних депозитів.

Ця система тісно пов'язана з міжнародним ринком позичкового капіталу. Велика Британія стала прикладом країни, в якій до останнього часу не було спеціальних законів, які регламентували б роботу банків, а контроль над ними має неформальний характер. Банки тут регулюються загальним законом про акціонерні товариства. З 1979 р. відповідно до національного законодавства запроваджено обов'язкове ліцензування комерційних банків й утворено загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Наступний банківський закон 1987 р. визначив правила видачі великих позик, порядок банківських злиттів, аудиторських перевірок тощо. Але контроль за банківською діяльністю у Великій Британії залишається менш формальним і суворим, ніж в інших країнах. Банк Англії формально незалежний від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінанси}. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.

Організаційна структура Банку Англії подана на мал. 13.

Управління Банком Англії здійснює Виконавча рада, до складу якої входять вісім членів: керуючий, два заступники керуючого і п'ять виконавчих директорів, яким підпорядковуються структурні підрозділи центрального офісу Банку Англії.

Мал. 13. Організаційна структура Банку Англії.

Банк Англії має дванадцять територіальних відділень. До функцій Банку Англії належить:

управління державним боргом країни;

здійснення банківських операцій для комерційних банків;

проведення банківських операцій з іншими центральними банками країн;

здійснення банківського обслуговування уряду;

проведення грошово-кредитної політики;

емітування банкнот;

управління золотовалютними резервами країни;

здійснення нагляду за кредитними установами, валютним і кредитним ринками та за банківською системою загалом.

7.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших у світі. Вона має добре організовану дворівневу структуру, спирається на потужний грошовий ринок і має тісні зв'язки з головними фінансовими центрами світу.

Особливістю банківської системи Великої Британії є відносно обмежений державний сектор. Ця система перебуває переважно під контролем приватного капіталу, тому можливості державного регулювання грошово-кредитної сфери, його методи й ефективність визначаються діяльністю комерційних банків, які утворюють головний елемент інституційної основи грошово-кредитного регулювання економіки країни.

На першому рівні знаходиться Банк Англії.

На другому рівні знаходяться комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Система комерційних банків Великої Британії відзначається складністю та спеціалізованістю. Велику роль у функціонуванні банківської системи держави відіграє високий рівень самоконтролю фінансових інституцш, суворе дотримання ними давніх традицій.

Загальна структура грошово-кредитної системи Великої Британії представлена на мал. 14.

До універсаііьних комерційних банків належать-Депозитні банки.

Депозитні банки становлять основу банківської системи Великої Британії. На їх частку припадає 70% обсягу стерлінгових депозитів усіх банків країни. За умов загострення конкуренції з боку інших кредитно-фінансових інститутів депозитні банки все більше долучаються до сфери їхньої діяльності, — як, приміром, значне розширення послуг із кредитування, надання спектра послуг зі споживчого кредиту тощо.

Мал. 14. Загальна структура грошово-кредитної системи Великої Британії.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків Великої Британії виділяються клірингові банки, акцептні доми, фінансові доми, торговельні банки, довірчо-ощадні банки.

Клірингові банки — домінуючий вид спеціалізованих комерційних банків Великої Британії, які є членами Лондонської розрахункової палати.

Клірингові банки здійснюють платежі для промислових підприємств, а також для населення. Платіжний обіт між цими банками відбувається в рамках клірингової угоди, що означає зарахування взаємних вимог і переказ сатьдо. Тенденції розвитку клірингових установ свідчать про їхню поступову переорієнтацію на послуги, притаманні небанківській фінансовій сфері. Зокрема, вони охоплюють підготовку індивідуального будівництва, обслуговування фінансових операцій промисловості, підготовку і фінансування експорту, надання в оренду підприємствам комп'ютерів для нарахування заробітної плати тощо.

До діяльності клірингових банків останнім часом додалося ше й посередництво у страхуванні життя й організації подорожей. Усе зазначене дозволяє охарактеризувати клірингові банки як фінансові конгломерати, в яких банківські операції.стали лише частиною загальної діяльності.

На чолі всіх клірингових банків стоїть "велика четвірка", що складається з "Барклайсбанку". "Нешнл Вестминстер банку", "Мідлендбанку" та "'Ллойдбанку". Сьогодні дедалі частіше йдеться про "велику п'ятірку", до складу якої, окрім названих установ, уже входить "Еббей Нешнл Банк".

До цих гігантів слід додати ще два банки — "Вільямс енд Глайнс" і ''Каутс". Ці установи мають понад 12 тисяч відділень і на них припадає майже 90% обсягу операцій усіх депозитних банків і половина всіх стерлінгових вкладів у банках Великої Британії.

Лібералізація фінансових ринків і прогрес в комунікаційних та комп'ютерних технологіях створили сприятливі умови для постійного розширення банківських послуг. Висока конкуренція у цій сфері сприяла об'єднанню банків із іншими фінансовими установами. Яскравим прикладом такого процесу стало утворення найбільшого у Великій Британії банківського фінансового об'єднання — "Гонконг енд Шанхай Бенкінг Корпорейшн Холдінгз", яке посідає дев'яте місце у світі. До цього об'єднання увійшли міжнародні, здебільшого азіатського походження, капітали та два британських банки — "Семюель Монтагю" і "Мідлендбанк".

До клірингових банків слід віднести такий банківський інститут управління поштовими переказами як "Нешнл Жиробанк", заснований поштовим відомством у 1968 р. Цей банк надає поштові й чекові послуги, обслуговує поштові платежі та перекази з допомогою мережі відділень у 22 тисячах поштових слугжб.

Акцептні доми походять від торговельних фірм, які спеціалізувалися на акцепті векселів. Забезпечені акцептом (тобто згодою на оплату) цих компаній векселі приймалися до обліку на грошовому ринку. Акцептні доми розширюють свої міжнародні операції, мають розгалужену мережу філій.

Фінансові доми — спеціачізовані комерційні банки споживчого кредиту. Майже дві третини здійснюваних ними активних операцій припадає на споживчі кредити в розстрочку. Фінансові доми є, як правило, дочірніми підприємствами найбільших банків або страхових компаній, які підтримують кредит цих банків своїми коштами. Найбільші фінансові доми намагаються максимачьно розширити банківські операції, шоб мати можливість залучати ошадні вклади й, таким чином, розвиватися в універсальні банки. До фінансових домів слід віднести і спеціальні банківські пункти в торговельних центрах (мані шопс).

Торговельні банки відіграють значну роль не тільки у внутрішніх операціях, а й у міжнародному бізнесі. Вони виникли на торговельних підприємствах, які поступово освоїли банківські операції. Деякі торговельні банки разом із банківськими операціями виконують ще й промислові та торговельні функції. Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їхнім привілеєм є те, що вони не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і свої операції. Завдяки цьому торговельні банки мати змогу протягом багатьох років вільно розвиватися. Торговельні банки працюють, здебільшого, у таких сферах: традиційні акцептно-кредитні операції, надання послуг підприємцям (консультації, підбір найсприятливіших можливостей фінансування тощо), управління цінними паперами.

Довірчо-ощадний банк. З 1986 р. шістнадцять крупних регіональних установ реорганізовано в єдиний акціонерний Довірчо-ощадний банк, відомий як "ТСБ Груп", який за масштабами діяльності й капіталу поступається лише "великій четвірці", проте виконує всі основні функції комерційних банків.

Небанківські кредитно-фінансові установи. В інфраструктурі грошово -кредитної системи Великої Британії активно діють спеціальні кредитно-фінансові інститути. З-поміж них виділяються будівельні товариства, страхові компанії й пенсійні фонди, інвестиційні трасти, довірчі фонди.

Будівельні товариства існують понад двісті років і акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. їхні сумарні активи перевищують 130 млрд. фунтів стерлінгів.

Пенсійні фонди працюють за стандартною системою діяльності таких спеціалізованих кредитно-фінансових установ в інших країнах. Але особливості національного пенсійного законодавства надають їм більші можливості щодо акумуляції капіталу.

Страхові компанії. Фінансово-кредитна діяльність страхових компаній вторинна стосовно до їхньої професійної спеціалізації — страхової справи і пенсійного забезпечення. Кошти, які мобілізуються ними, найчастіше вкладаються на термін 20-25 років (переважно в цінні папери). Британські страхові монополії ("Роял", "Коммершл Юніон" та ін.) входять до числа найбільших у світі.

Інвестиційні трасты займаються винятково операціями з цінними паперами. Шляхом емісії власних акпій і облігацій вони залучають капітал, котрий вкладають у цінні папери інших компаній. Особливістю цих установ є те, шо вони не мають регулярних джерел надходжень (депозитів, страхових внесків тощо). Інвестиційні траста перебувають у сильній залежності від ринкової кон'юнктури і мають великий ступінь ризику діяльності.

Довірчі фонди за своєю спеціалізацією схожі з інвестиційними трастами: акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Але пайовик у будь-який час може продати свій пай керуючій компанії. Структура активів фондів аналогічна активам інвестиційних трастів — майже 80% становлять акції компаній, багато довірчих пайових фондів пов'язані з банками і страховими компаніями.

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА РОСІЇ

8.1. Еволюція грошово-кредитної системи

8.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

8.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

8.1. Еволюція грошово-кредитної системи

Національною грошовою одиницею Російської Федерації є рубль. Його золоте карбування було розпочато на початку XVII ст., а в середині цього ж століття у грошовому обігу Росії з'явилися асигнації. Майже до кінця XIX ст. грошовий обіг Росії перебував у стані інфляції.

У 1895—1898 pp. була проведена грошова реформа (дістаїа назву "реформа Вітте" — за прізвищем тодішнього міністра фінансів), під час якої здійснено деватьвацію рубля, регламентовано основи емісії кредитних білетів, введено вільний обмін кредитних білетів на золото, обмежено карбування срібних монет. Результатом проведення грошової реформи стало встановлення в Росії золотого монометалізму, що позитивно вплинуло на грошово-кредитну систему країни. Вона забезпечила перехід до золотого стандарту, сприяла стабілізації грошової системи та інтеграції Росії в систему світового ринку".

Монетна справа в імперії підпорядковутзалася міністерству фінансів, а самі монети карбувалися на Монетному дворі в Санкт-Петербурзі. Державні кредитні банкноти випускатися Державним банком у розмірі, обмеженому потребами грошового обігу, аіе неодмінно забезпеченому золотом.

Введення золотої валюти зміцнило державні фінанси й стимулювало економічний розвиток. Наприкінці XIX ст. за темпами зростання промислового виробництва Російська імперія випереджала всі європейські країни. Наприкінці XIX — початку XX ст. золото переважало в складі росіїїського грошового обігу. Росигсько-японська війна і революція 1905—1907 pp. внесли корективи в цю тенденцію, і з 1905 р. емісія кредитних рублів зросла. Проте Росії вдалося зберегти вільний обмін паперових грошей на золото до Першої світової війни.

Особливість росіїїської грошово-кредитної системи полягала в тому, що поршняно розвинена система комерціїіних банків існувала без центрального емісійного банку. До грошової реформи 1895—1898 pp. Державний банк фактично не був дійсним емісш-ним банком.

Золотий запас Державного банку збільшувався за рахунок ввезення золота, що за період 1898—1913 pp. становило 772 млн. рублів. Зростання державних витрат спричиняло систематичні бюджетні дефіцити.

Пасиви Державного банку утворюватися за рахунок випуску кредитних білетів і прийому внесків. На відміну від комерційних банків, які залучали головним чином вільні грошові капітали промисловців і торговців, Державний банк формував свої внески переважно з коштів казначейства. За період 1900—1914 pp. запаси та внески Державного банку збільшилися майже вдвічі.

У своїх активних операціях Державний банк дедалі більше переходив від безпосереднього кредитування торгівлі й промисловості до кредитування їх за посередництва комерційних банків. За період 1900—1914 pp. загальна сума обліково-позичкових операцій Державного банку збільшилася майже втричі.

Перед Першою світовою війною при тридцяти філіалах і відділеннях Державного банку були розрахункові відділи, що здійснювали безготівкові розрахунки, головним чином між банками, а також між великими торговельно-промисловими фірмами. Використовуючи Державний банк як свій розрахунковий центр, комерційні банки тримали в ньому частину своїх грошових резервів. Філіальна мережа Державного банку за період 1900—1914 pp. збільшилася зі 113 до 136 філій.

Проте тенденція до перетворення Державного банку на банк банків не дістала повного завершення. На відміну від центральних емісійних банків інших країн, банк Росії продовжував широко кредитувати торгівлю і промисловість. Державний банк сам надавав позики великим промисловим підприємствам, здійснював безпосереднє кредитування хлібної торгівлі, будівництва елеваторів тощо.

Прийнятий у 1894 р. новий статут Державного банку надав йому широкі можшвості для розвитку активних операцій, не властивих центральному емісійному банку'. За цим статутом Державний банк дістав право враховувати векселі терміном до 12 місяців, а також надавати позики під векселі з одним підписом, забезпечені заставою нерухомого майна, сільськогосподарською технікою чи фабричним устаткуванням.

Загалом, за період 1900-1914 pp. число акціонерних комерційних банків збільшилося з 43 до 50, а їхні капітали — з 1157 до 4632 млн. рублів. Таким чином, ресурси, що припадали в середньому на один банк, збільшилися за цей час майже в чотири рази.

1917 р. декретом Всеросійського виконавчого комітету банківська справа була оголошена державною монополією, а всі акціонерні й інші комерційні кредитні установи націоналізовані й об'єднані з Державним банком.

У 1917—1919 pp. у зв'язку зі скасуванням приватної власності на землю було ліквідовано іпотечні банки. Збереглася лише кредитна кооперація, яка здійснювача видачу позичок селянським господарствам. Націоналізовані приватні банки, об'єднані з Держбанком, утворили народний банк РСФСР, що у 1920 р. припинив свою діяльність, трансформований у центральні бюджетно-розрахункові управління Наркомфіну.

З початком НЕП довелося заново створювати банківську систему. Наприкінці 1921 р. почав функціонувати Державний банк. Одночасно на початку 1922 р. було засновано кооперативні банки. Однак реформа банківської системи 1930 р. визначила Державний банк як монопольний у здійсненні банківської діяльності в СРСР.

У роки Другої світової війни для обмеження розміру бюджетного дефіциту в СРСР запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і продовольчих товарів населенню (за картками й зі збереженням твердих довоєнних державних цін). Було збільшено податкові платежі до бюджету, насамперед за рахунок підвищення прибуткового податку на 100%.

Після закінчення війни була проведена грошова реформа (1947 p.), внаслідок якої скасовано карткову систему розподілу продуктів і гроші стали єдиним засобом платежу.

Згідно з Конституцією СРСР, управління грошовою системою здійснювалося тільки радянським урядом. Органом, який безпосередньо управляв грошовою системою, був Державний банк СРСР, наділений правом здійснення емісійних операцій.

Ця фінансова установа мала загальносоюзне значення. У союзних республіках функціонували філії, контори, відділення, агентства, які підпорядковувалися лише правлінню Державного банку.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв'язків із зарубіжними країнами здійснювалося Радянським Союзом через систему органів державного упрашііння. спеціалізовані зовнішньоторговельні банки та інші організації.

З 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредитування зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції за дорученням Державного банку почав виконувати також Зовнішньоторговельний банк СРСР. Зовнішньоторговельний банк СРСР як спеціалізована ланка банківської системи країни виконував операції, пов'язані з розрахунками за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредитними ресурсами зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на Міністерство фінансів СРСР. Органами валютного контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний банки, які виконували валютні операції.

Основою сучасного державного регулювання грошово-кредитної сфери Росії є закони "Про банки і банківську діяльність Російської Федерації" та "Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)", що були прийняті в 1990 р.

Згідно з цими законами, Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі Російської Федерації, Ощадний банк Російської Федерації, комерційні банки, а також кредитні установи, що отримали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють банківську систему Росії.

8.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Центральний банк Росії (Банк Росії) виконує функції емісійного центру, відповідає за підтримку стабільності банківської системи, здійснює грошово-кредитне регулювання економіки, виконує роль кредитора останньої інстанції (функцію банку банків).

У своїй діяльності Банк Росії підпорядковується Державній думі Федерального зібрання Російської Федерації.

До функцій Банку Росії входить визначення порядку регламентації, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків, виділення централізованих кредитних ресурсш, встановлення економічних нормативів діяльності комерційних банків (достатність капіталу комерційного банку, ліквідність, мінімальний розмір статутного капіталу банку, максимальний розмір ризику7 на одного позичальника тощо).

Попри те, шо Банк Росії є юридичною особою, його статутний капітал та інше майно — федеральною власністю, він наділений повноваженнями майнової та фінансової самостійності. Організаційна структура Банку Росії наведена на мал. 15.

Національна банківська рада — колегіальний орган Банку7 Росії, що складається з 12 осіб. До складу Банку Росії входять два представники Ради Федерації Федерального зібрання Російської Федерації, по три представники Державної думи, президента Росії, уряду Російської Федерації. До складу Національної банківської ради також входить голова Банку Росії.

Мал. 15. Структура Банку Росії.

До компетенції Національної банківської ради належить:

розгляд річного звіту Банку Росії;

затвердження річного бюджету Банку Росії;

розробка пропозицій з удосконалення банківської системи Росії;

розгляд проекту напрямів грошово-кредитної політики, банківського нагляду та валютного регулювання;

вирішення питань щодо участі Банку Росії в капіталах кре дитних установ.

Рада директорів складається з голови Банку Росії та дванадцяти членів Ради директорів. Члени ради директорів призначаються Державною думою Росії терміном на чотири роки за поданням голови Банку Росії, узгодженим із президентом Росії.

До функцш Ради директорів входить:

розробка спільно з урядом Російської Федерації проектів та напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики;

затвердження річної звітності, включаючи фінансові питання Банку Росії;

прийняття ріїиень щодо створення, ліквідації та реорганізації установ Банку Росії;

встановлення обов'язкових нормативів для кредитних організацій та банківських груп.

8.3. Інфраструктура грошово-кредитної системи

У Російській Федерації сформована дворівнева грошово-кредитна система.

На першому рівні знаходиться центральний емісійний банк — Банк Росії.

На другому рівні функціонують комерційні банки, а також інші кредитно-фінансові установи. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії представлена на мал. 16.

Банківська система Російської Федерації представлена універсальними та спеціалізованими комерційними банками.

Універсальні комерційні банки здійснюють банківські операції з акумуляції тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень, забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення кредитування, кредитне обслуговування внутрішнього та зовнішнього господарського боргу, довірче управління майном клієнтів, операції з цінними паперами тощо.

Іноземні банки — комерційні банки, визнані такими відповідно до законодавства іноземної держави, на території якої вони зареєстровані.

Мал. 16. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків слід виділити Ощадний банк.

Ощадний банк має державні гарантії цілісності вкладів. Особливістю цієї фінансової установи є унікально велика кількість клієнтів — банк є монополістом на ринку приватних вкладів. Понад 75% населення Росії розміщує свої заощадження на його рахунках.

Більша частина ресурсів банку використовується для кредитування бюджету шляхом купівлі державних цінних паперів.

До небанківських кредитно-фінансових організацій Російської Федерації належать лізингові компанії, страхові компанії, інвестиційні фонди, пенсійні фонди та інші кредитно-фінансові установи.

Лізингові компанії — комерційні організації (резиденти або нерезиденти Російської Федерації), котрі виконують, відповідно до своїх статутних документів, функції лізингодавців і отримали у встановленому законодавством порядку дозвіл (ліцензії) на здійснення лізингової діяльності.

Страхові компанії — організаційно відокремлена структура, яка здійснює укладання договорів страхування та їх обслуговування. Страхова компанія має на меті задоволення страхових інтересів, які є в суспільстві.

Кредитні установи — юридичні особи, що здійснюють банківські операції, передбачені Федеральним законом про банки та банківську діяльність. Кредитна установа утворюється на основі будь-якої форми власності як господарське товариство.

Інвестиційні фонди — майнові комплекси, використання яких здійснюється керівною компанією виключно в інтересах власників.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22725. Американсько-канадське військово-стратегічне співробітництво в роки холодної війни 24.5 KB
  Канада принимала активное участие в деятельности ООН и внесла значительный вклад в осуществление так называемого плана Коломбо – программы по совместному экономическому и социальному развитию принятой на конференции стран британского Содружества в г. В то же время в вопросах обороны Канада полагалась в основном на систему военных блоков в первую очередь НАТО в создании которой в 1949 принимал участие премьерминистр Канады СенЛоран. В 1958 Канада заключила с США соглашение о создании Объединенного командования противовоздушной обороны...
22726. Позиція Канади щодо війни в Індокитаї 21.5 KB
  The next big issue of contention was the war in Vietnam. In early 1965 the war was expanded with the start of an extensive U. As the war escalated Pearson became increasingly doubtful of the wisdom of U. ground troops to Vietnam might lead to a wider war in Asia the Secretary of State for External Affairs Paul Martin decided to make an independent approach to the North by sending Chester Ronning Canada's leading China expert as an emissary.
22728. План Маршалла 22.5 KB
  План Маршалла. Ще одним приводом для розколу світу на два табори став конфлікт що виник у зв'язку з планом Маршалла. Він сформулював основні положення комплексу економічних та політичних заходів щодо здійснення реконструкції в Європі що здобули назву плану Маршалла. СРСР відмовився від участі у плані Маршалла.
22729. Політика США щодо країн Закавказзя 82.5 KB
  Політика США щодо країн Середньої Азії. Політика США щодо країн Закавказзя. Экономическая экспансия США в республиках бывшего СССР приобрела к настоящему времени очень широкие масштабы. В большинстве этих каспийских проектов принимали участие нефтяные корпорации США такие как Амоко Amoco Юнокал Unocal Пеннзойл Pennzoil Рамко Ramco Экссон Exxon Figaro economie 25.
22730. Основи програмної інженерії, курс лекцій 7.17 MB
  Даже простые системы ПО обладают высокой степенью сложности, поэтому при их разработке приходится использовать весь арсенал технических и инженерных методов. Таким образом, инженерия программного обеспечения – это инженерная дисциплина
22731. Політика адміністрації Дж. Буша (ст.) щодо СРСР на етапі його розпаду 29 KB
  Припинення холодної війни біполярної конфронтації зняло головну суперечність котра продукувала юнку ядерних озброєнь. Переведення міждержавних і міжнародних проблем у річище політичного діалогу поширення відносин партнерства створили клімат довіри який у свою черіу дав змоіу і СРСР і СШЛ піти па істотне скорочення ядерних озброєнь. І тій і іншій стороні необхідно було позбавитися від накопичень застарілих ядерних озброєнь експлуатація яких потребує великих витрат. закінчувалися гарантійні терміни експлуатації близько 60 ...
22732. Доктрина стримування 31 KB
  Тож керівництво США зробило спробу ізолювати СРСР у систесмі повоєнних міжнародних відносин проголосивши радянський режим аномальним збоченням природного шляху суспільного розвитку. яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві маловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зводився до того що мирне співіснування США і Радянського Союзу є неможливим так само як і будьяке співробітництво між ними у вирішенні міжнародних питань. Кеннан уже як начальник відділу політичного планування держдепартаменту США...
22733. Основні напрямки зовнішньої політики адміністрації Дж. Буша (мол.) 34.5 KB
  Такая политика известна почти всем так как каждое государство исключая США при администрации Клинтона ее практикует. В строгом смысле эта поддержка не была необходимой но она оказала важную дипломатическую и экономическую помощь в борьбе США против терроризма. Вместе с тем администрация США решительно отвергла более широкую коалицию которая могла помешать борьбе с терроризмом в целом и ведению войны против талибов в частности. Администрация США поняла это несмотря на четкое осознание всей слабости многосторонних мер и коалиций и решила...