46395

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ

Конспект

Политология и государственное регулирование

У ньому комплексно розкриті загальні закономірності розвитку економічних систем їх рушійні сили і суперечності показана роль продуктивних сил і економічних відносин у процесі розвитку суспільного виробництва. Головною метою вивчення дисципліни є формування системи знань про економічні відносини як суспільну форму виробництва проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і шляхи забезпечення суспільних потреб у різних соціальноекономічних системах формування у студентів наукового світогляду сучасного економічного...

Украинкский

2013-11-21

821.5 KB

2 чел.

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

економічний факультет

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

ПОЛІТИЧНА  ЕКОНОМІЯ

Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”

Дніпропетровськ – 2005


Політична економія
: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. -Дніпропетровськ, - ДДФА, 2005.- 210 с.

Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни “Політична економія” розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом.

Посібник містить в собі стислий курс лекцій;  які доповнюються наочними схемами. У ньому комплексно розкриті загальні закономірності розвитку економічних систем, їх рушійні сили і суперечності, показана роль продуктивних сил і економічних відносин у процесі розвитку суспільного виробництва.

Навчальний - посібник призначений допомогти студентам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.

Автори:

П.С. Козелецький – старший викладач кафедри економічної теорії ДДФА

Т. В.Корягіна –викладач кафедри економічної теорії ДДФА.

Рецензенти:

О.В.Батура – д.е.н., професор завідувач кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін ДДМА

С.І. Пампуха – к.е.н., доцент кафедри економічної безпеки юридичної академії МВС

Відповідальний

за випуск:

В.А. Табінський - к.е.н., завідувач кафедри економічної теорії ДДФА

Обговорено та схвалено

Вченою радою

економічного факультету

Протокол №5 від 30.05.2005 р.

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

економічної теорії

Протокол № 9 від 11.04.2005 р.

  1.  
    ВСТУП

Дисципліна «Політична економія» є базовою навчальною дисципліною економічної теорії і відіграє важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економіки і підприємництва.

Головною метою вивчення дисципліни є формування системи знань про економічні відносини, як суспільну форму виробництва, проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і шляхи забезпечення суспільних потреб у різних соціально-економічних системах, формування у студентів наукового світогляду, сучасного економічного мислення.

Завдання дисципліни полягає у вивченні загальних засад економічного життя суспільства, розкриття закономірностей розвитку економічної системи та діалектики взаємозв’язку її структурних елементів, з’ясування механізму дії економічних законів і механізму використання їх людьми у процесі господарської діяльності, визначення принципових рис основних соціально-економічних систем та напрямів їх еволюції, ролі політичної економії в розробці шляхів планомірної трансформації постсоціалістичної економіки в соціально-орієнтовану економічну систему.

Мета посібника – надати студентам глибокі теоретичні знання з питань закономірностей розвитку суспільного виробництва, та ефективного використання економічних законів людьми для найбільш повного задоволення їхніх матеріальних і соціально – економічних потреб.

У посібнику надається велика увага вивченню сучасних інструментів економічного аналізу, знання яких дозволяє кожному, хто вивчає дану науку, самостійно аналізувати складні економічні явища та процеси і робити правильні висновки.


Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

1.1. Предмет політичної економії

Політична економія поряд із правознавством, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

Суспільство — це найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов'язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей.

Об'єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Назва «економіка» виникла з поєднання двох слів грецького походження «ойкос» — будинок, господарство і «номос» — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (III ст. до н. е.).

Політична економія має свій предмет вивчення. При цьому слід пам'ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі “Закони суспільного господарства” (Трактат з політичної економії)

Предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. 

Слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці «Дослідження про природу та причину багатства народів»

Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається

 Закони і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо.

У результаті цього формується  понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон.  Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших. Економічний закон виявляє суттєві, стійкі і необхідні причинно-наслідкові зв'язки і взаємозалежності даного економічного процесу. Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами:

усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об'єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо;

особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку;

специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного. У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства країни, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене  — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта і Давида Рікардо. Основним об'єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ.

У середині XIX ст. сформувався у політичній економії пролетарський напрям , який розробив Карл Маркс. Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізм, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру  і Євгенію Бем-Баверку . Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком . Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла , який започаткував новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс , опублікувавши у 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст Пол Самуельсон . У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «.неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс».

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX—на початку XX ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел , Джон Гелбрейт , Рональд Коуз  критикують неокласичні теорії і виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. в політичній економії з’явилась монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Засновник школи Мелтон Фрідмен  доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя.

1.2. Методи політичної економії

Щоб політична економія  повною мірою могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має застосовувати такі методи досліджень, які дають їй можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки. Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні (загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед  загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному методам.

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище:

- перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає;

- має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і суперечність, конфліктність;

- розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв'язання суперечностей та повне утвердження нового.

Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика "вбачає в єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов'язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів.

Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв'язках між структурними елементами системи та кількісних їх характеристиках.

Західними економістами активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища..

При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного  суспільств.

Спеціальні наукові методи пізнання. Наука розробила і застосовує різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать: метод наукової абстракції, індукції і дедукції, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках.

1.3. Функції політичної економії

 Політекономія виконує насамперед  пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Політична економія виконує також  ідеологічну функцію. 

Ідеологічна функція  полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика

Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження).

Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв'язуються за допомогою певної сукупності фактів

Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах.

Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. .

Економікс і політекономія. На рубежі XX ст. виник напрям у політичній економіці, який одержав назву «економікс» і став популярним у другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками?

«Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини»

Визначений авторами предмет економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого виникнення. Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування.


ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

2.1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницькі здібності.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. 

Засоби виробництва — це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці —це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. 

Предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види:  речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок і предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва — верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, — називати капіталом.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, — це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. 

Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються і в результаті створюється  матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.

2.2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей

На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якост.У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору ведуть виробництво до такої ситуації, що якщо ресурси  землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. Це і є обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей.

2.3 Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

Кінцевою метою всякого виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості і як споживача і виробника.

Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

• індивідуальні, колективні та суспільні;

• домогосподарств, підприємств і держави;

• суспільно-економічних класів і соціальних груп.

 За об'єктами потреби поділяють:

• породжені існуванням людини як біологічної істоти;

• матеріальні і духовні;

Безмежність потреб. Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, — обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку  закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва.

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Закон  зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони — продукт розвитку суспільства. У кожному суспільстві діє закон зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.

2.4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності

Загальна властивість усіх матеріальних благ і послуг полягає в тому, що вони так чи інакше стосуються людського добробуту. Отже, корисність — це здатність речі чи послуги задовольняти будь-яку потребу людини. Потреби людини є індивідуальними і суб'єктивними. Те, що може бути корисним одній особі, може не бути корисним іншій.

Гранична корисність та її сутність. Австрійські економісти Карл Менгер, Евгеній Бем-Баверк і Фрідріх фон Візер довели, що в обмежений термін певна потреба може бути задоволена одиницями (порціями) продуктів, що йдуть одна за одною, відповідно до закону спадної граничної корисності.

Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції. У міру того як людина споживає все нові порції одного й того самого продукту, зростає загальна (психологічна) корисність, яку отримує людина, а потреби людини поступово насичуючись ведуть до зниження граничної корисності продукту.

Закон спадної корисності. Падіння граничної корисності в міру споживання людиною додаткових одиниць певного продукту прийнято називати законом спадної корисності.

2.5. Економічні інтереси, їх взаємозв'язок з потребами, споживанням і виробництвом

Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв'язки, переслідують певні економічні інтереси. Варто мати на увазі, що інтерес, по-перше, є похідним від категорії потреба і, по-друге, виступає як форма прояву економічних відносин людей.

Економічний інтерес — це реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій людей щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є перш за все породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини.

Тому в системі економічних інтересів слід виділяти індивідуальні і  класові, а також інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави.

Економічні суперечності, їх характер і типи. Реалізація економічних інтересів пов'язана з розв'язанням характерних для них суперечностей. Там де відсутня тотожність інтересів існує їх відмінність, тобто існує суперечність або конфлікт. Німецький філософ Г. Гегель обгрунтував думку про суперечність як принцип “усякого саморуху”, як внутрішнє джерело дійсного розвитку. Отже суперечність- це боротьба взаємопротилежних сторін любого економічного явища.

Неантагоністичні суперечності  характеризуються наявністю протилежних інтересів суб'єктів суспільного виробництва, проте, ці суперечності діють в умовах, за яких корінні інтереси членів і соціальних верств населення даного суспільства своєчасно розв'язуються. Неантагоністичні економічні суперечності передбачають їх своєчасне вирішення такими соціально-економічними заходами, як реформи, перебудови, прискорення темпів розвитку, зміна пріоритетів та акцентів у економічній політиці держави, подолання корупції в системі державного управління.

Природною основою та рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. Потреби породжують ідеальний образ продукту і в цьому сенсі стимулюють його створення. А це рухає виробництво до створення  продукту, який  задовольняє  дану потребу і є способом розв'язання суперечностей між споживанням і потребами, з одного боку, і виробництвом — з іншого.

Економічні суперечності джерело соціально-економічного прогресу. Потреби, як ми з'ясували, є безмежними. У той самий час виробничі ресурси, які необхідні для виробництва продукції та послуг з метою повного задоволення потреб, завжди відносно обмежені. Отже, існує об'єктивно-суб'єктивна суперечність між безмежністю людських потреб і дійсними можливостями виробництва, які є відносно обмеженими.

Споживання — кінцева мета виробництва. Економічні потреби та інтереси реалізуються у споживанні, яке є завершальним моментом і кінцевою метою виробництва. Люди виробляють продукти для того, щоб задовольняти свої потреби, тобто споживати. Без виробництва не може бути споживання, оскільки саме виробництво створює блага для споживання. Звідси випливає: призначення виробництва — служити споживанню, задовольняючи при цьому економічні потреби та інтереси людей.

Таким чином, потреби суспільства, його економічні інтереси та економічні суперечності спонукають виробництво до розвитку, з тим щоб все повніше і краще задовольняти різноманітні особисті і виробничі потреби, підвищувати рівень народного споживання та якість життя людей.

 

ТЕМА З. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

3.1. Економічна система: сутність і структурні елементи.

Економічна система включає такі елементи:  провідний тип  власності на ресурси; основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними;  економічну форму результатів виробництва; принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; загальні економічні закони.

Класифікація економічних систем та її критерії.  На сьогодні існують два основні підходи до класифікацій економічних систем: формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід обґрунтовано в працях К. Маркса. Згідно з цим підходом виробничі відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами складають основу суспільно-економічної формації.  В історії розвитку людства виділяються: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової,  технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Згідно з цим підходом виділяють аграрну (традиційну), індустріальну та постіндустріальну цивілізації.

Широко розповсюджена на сьогодні класифікація економічних систем за багатокритеріальним підходом. Виокремлюють традиційну, капіталістичну, командно-адміністративну (планову), змішану  економічні системи.

3.2. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Продуктивні силице система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе.

Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці. Структура продуктивних сил не обмежується структурою факторів виробництва, основними з яких є людський ресурс, земля і створювані людиною різноманітні засоби виробництва. Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва тощо.

Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

3.3. Економічні відносини як  спосіб організації економічної системи

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва.

Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи історично на перше місце ставились виробничі відносини, а не економічні відносини. В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).

Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою.

У сфері споживання економічні відносини виникають і зав'язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами. У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам.

Техніко- організаційні- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов'язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага.

3.4. Типи економічних систем та критерії їх класифікації

Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За цим законом виробничі відносини повинні відповідати характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході при вивченні типів економічних систем, закономірностей їх розвитку.

К. Маркс розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична.

За цивілізаційним підходом виділяються три типи економічних систем: аграрна, або традиційна, індустріальна, постіндустріальна.

 

ТЕМА 4. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

4.1. Власність як економічна категорія

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Власність з часів римської епохи розглядалась у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Власність існує також там, де існує й сукупна праця -— суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці.

Суб'єкти та об'єкти власності. Відносини власності виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були суб’єкти та об’єкти відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення.

Суб'єкти власності— це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.

Економічний зміст і юридична форма власності.  Категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми

Відносини власності виступають і у юридичній формі, яка реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

4.2. Структура власності

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власністьце такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави. .

Суспільна власність — така, де три її функції — володіння, розпорядження, користування — належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

Еволюція форм власності. Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов 'янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства , де обмін товарами був відсутнім.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем. Для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; реалізація системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робіт.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності сьогодні. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором.

Форми власності в Україні. За радянських часів в Україні панувала суспільна (державна) власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній (державній) власності і кооперативній (колгоспній) власності.

Сьогодні, згідно закону в Україні  власність виступає в таких формах: приватна  (індивідуальна особиста і приватна трудова), колективна, державна і змішана. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Індивідуальна власність громадян. Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування.

Колективна власність:

а) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

б) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

в) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

д) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

е) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

  1.  загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; Національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

Інтелектуальна власність. Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Змішана власність. Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Приватна власність. Закон передбачає існування приватної власності, яка заснована на  праці громадян і є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати найману працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого ним використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

4.3. Особливості роздержавлення і приватизації в Україні

Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передача державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.

Основними формами приватизації є:

  •  продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;
  •  викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;
  •  продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;
  •  продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;
  •  продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).
  •  викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що створені працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;
  •  продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право сплатити за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.


ТЕМА 5. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

5.1. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства

Натуральне виробництво — це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є економічна замкнутість. В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки:

  •  господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці;
  •  кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім'ї;

- засоби виробництва виробляються безпосередньо в господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не тільки земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві;

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Домашні промисли є необхідною складовою натурального господарства.

Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що:

- воно є історично першим типом господарської діяльності людей;

- з'явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;

- на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці.

5.2. Товарна форма організації суспільного виробництва

Товарне виробництво виникло в період розпаду первіснообщинного ладу. Необхідною умовою виникнення товарного виробництва і обміну є суспільний поділ праці. Поділ праці, який спочатку формувався в межах первісної общини або роду, з часом виходить за їх рамки. Складається система суспільного поділу праці. Так, скотарські племена відокремлюються від  землеробських племен. У зв'язку з цим одні племена займаються переважно землеробством, а інші —скотарством. З виокремленням скотарських племен відбувся перший великий суспільний поділ праці.

Внаслідок появи надлишків продукту в спеціалізованих племенах виникає обмін продуктами між племенами і общинами. Таким чином, на стадії першого великого поділу праці виникає обмін надлишками вироблених продуктів між племенами і общинами. У міру зростання виробництва поряд із землеробством і скотарством розвивалося й ремесло. У скотарських і особливо землеробських общинах і племенах розвивалось ремісниче виробництво — ковальське, гончарне, ткацьке та ін.

Ремесло — це дрібне виробництво, яке основане на особистій праці виробника і ручному інструменті. Виробництво більш досконалих знарядь праці та зброї, що все частіше виготовлялися з металу, вимагало великої і вмілої праці, з'явилася об'єктивна необхідність відокремлення ремесла від землеробства і скотарства. З відокремленням ремесла від сільського господарства настав другий великий суспільний поділ праці. 

Відокремлення ремесла сприяло виникненню виробництва продуктів спеціально для обміну. Продукт, що виробляється не для особистого споживання, а для обміну, називається товаром. Виробництво товарів мало місце ще до другого великого суспільного поділу праці, але після виокремлення ремесла в самостійну сферу діяльності, воно стає більш регулярним, стійким.

Основні риси товарного виробництва. Товарне виробництво — це така організаційна форма суспільного виробництва, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку. Товарне виробництво має такі основні риси:

-суспільний поділ праці. В умовах товарного господарства виробництво складається з різнорідних і відокремлених галузей, кожна з них спеціалізується на виробництві певного продукту, так, промисловість розпадається на різні галузі: текстильну, харчову, шкіряну, металургійну та ін.;

-приватна власність на засоби виробництва. В процесі розпаду первіснообщинного ладу виникла приватна власність на землю та на засоби виробництва. Відносини  власності на засоби виробництва і продукцію є важливою рисою товарної форми виробництва;

-обмін товарами як форма економічного зв'язку між виробниками. В умовах спеціалізованого виробництва, коли кожен товаровиробник виробляє не для себе, а на ринок, і через ринок отримує все необхідне, то  єдиною формою зв'язку між товаровиробниками виступає обмін товарами;

Суб'єкти та об'єкти товарних відносин. З утвердженням  суспільного поділу праці і спеціалізованого товарного виробництва практично кожен вироблений продукт набуває такої суспільної форми, яка одержала назву товар.

Об'єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок.

Суб'єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб'єктом товарного господарства і товарних відносин.

5.3. Товар і його властивості

В умовах товарного виробництва кожне благо виробляється як товар. Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці.

Товар — це насамперед продукт виробництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну. Кожен товар має кілька властивостей: споживчу вартість і вартість. Товар, крім цих властивостей, має ще одну властивість, а саме — відносну рідкість Ця рідкість є іншим вираженням закону зростаючих потреб та закону обмеженості виробничих ресурсів.

У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

Таким чином, товар, як продукт виробництва, являє собою єдність трьох основних властивостей: корисності, відносної рідкісності і вартості. Ці властивості є спільними для всіх товарів, що виробляються

Вартість і ціна: альтернативні теорії. Що ж являє собою вартість як категорія товарного виробництва? Слід сказати, що на це питання економісти XVIII, XIX, XX і початку XXI ст. не дають однозначної відповіді.

Теорія трудової вартості . Її основоположниками є  У. Петі, А. Сміт,         Д. Рікардо, К. Маркс. Згідно з цією теорією обмін товарів у певній пропорції означає, що вони кількісно порівнюються. Таким загальним знаменником для товарів, що вступають в обмін, є праця, яка створила їх. Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом.

Суб'єктивно-психологічна теорія вартості.У 70-ті рр. XIX ст. австрійська школа політичної економії на чолі з відомим австрійським економістом К. Менгером, розгорнула наступ на трудову теорію вартості. Для обґрунтування своєї концепції вартості вони застосували суб'єктивно-психологічний підхід до визначення цінності речей, використавши для цього теорію граничної корисності. Незалежно від австрійської школи цю теорію розробляли англійський економіст В. Джевонс, швейцарський Л. Вальрас, а згодом розвинули це вчення австрійські економісти Е. Бем-Баверк, Ф. Візер та італійський економіст. В. Парето. Автори теорії вважали, що цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі.

Неокласична теорія вартості. А. Маршалл розрізняє два види вартості: ринкову і нормальну. Ринковою є вартість, яка формується в короткі проміжки часу. На цю вартість впливають витрати виробництва і корисність товарів.

Але в довгостроковому періоді роль витрат виробництва є визначальною для формування «нормальної» вартості. «Нормальна», або, за А. Смітом, «природна» вартість товару — це та його вартість, яку економічні сили створюють лише в кінцевому результаті.

У кожному  випадку вибір у межах обмежених ресурсів означає відмову людини від чогось, фактичну втрату можливості зробити чи спожити щось інше. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.

 Вартість втрачених можливостей — це вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились. Витрати виробництва робочої сили, землі, засобів виробництва та підприємницького таланту, як відносно рідкісних факторів виробництва, є вартістю втрачених можливостей.

Вартість утрачених можливостей дозволяє нам зрозуміти те, що вартість є категорією, яка містить у собі витрати не одного, хоч і найбільш цінного ресурсу, а всіх виробничих ресурсів, які є взаємозаміщуваними.

Праця людини як головної продуктивної сили, як чинник виробництва — основний компонент витрат виробництва, зафіксованих у кінцевому продукті суспільства. Але складовою його вартості є й витрати засобів виробництва та земельних ресурсів

5.4. Проста і розвинена форми товарного виробництва

Товарне господарство, в якому продукти виробляються для обміну самостійними дрібними виробниками — ремісниками, кустарями, селянами тощо являє собою просту форму товарного виробництва. Просте товарне виробництво виступає як перша форма товарного виробництва, яка ніколи, за рідкісним винятком, не була головною ні в докапіталістичних, ні, у капіталістичному суспільствах.

Розвинена форма товарного виробництва. У XIV—XV ст. з’являються елементи розвиненої форми товарного виробництва. Його вищий ступінь являє собою такий стан розвитку, коли товаром стають не тільки ресурси і продукти, що можуть відтворюватися людиною, а й такий ресурс, як робоча сила. Крім того, виникають і одержують товарну форму акції, облігації, кредитні ресурси.

Класичним вираженням розвиненої форми товарного виробництва є капіталістичний спосіб виробництва. Капіталістичне виробництво ведеться на основі використання найманої робочої сили. Між простим і розвиненим товарним виробництвом існують такі суттєві відмінності:

-простому товарному виробництву властиве пряме поєднання виробника із засобами виробництва, а розвиненому, навпаки, властиве відокремлення виробника від засобів виробництва, перетворення маси виробників у найманих працівників, які позбавлені засобів виробництва, відчужені від власності на них;

- просте товарне виробництво основане на особистій праці, а розвинене товарне виробництво — на найманій, відчуженій праці;

- в умовах простого товарного господарства селяни і ремісники виробляють товар одноосібне, а при розвиненому товарному виробництві на кожному підприємстві колективно працюють десятки, сотні і тисячі найманих робітників.

Спільна риса простого і розвиненого товарного виробництва — існування ринку та грошей.

Функціонування товарного виробництва і його закони. Функціонування товарного господарства органічно пов'язане з приватною власністю на ресурси, а також з використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності й управління нею.. Ринок функціонує як механізм, завдяки якому індивідуальні рішення і потреби стають гласними і координуються законами ринку:

• закон вартості;

• закони попиту і пропонування;

• закон конкуренції;

• закон грошового обігу.


ТЕМА 6. ГРОШІ

6.1. Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей

Гроші є категорією товарного господарства, і історія їх появи нерозривно пов'язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли в різних груп людей унаслідок певного збігу обставин з'являлись надлишки окремих продуктів за нестачі інших, що і зумовило виникнення потреби в обміні. Такий обмін може бути виражений формулою: х товару А = у товару Б. Відповідна форма вартості товару А = у товару Б) отримала назву простої, одиничної, чи випадкової, де одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості

Подальше поглиблення суспільного поділу праці, зокрема, поява спочатку ремісників, а потім і купців, сприяло розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного.

Його формулу можна виразити так: х товару А = у товару Б = z товару В = q товару Г = w товару Д. Отже, на відміну від простої форми вартості при її розгорнутій формі еквівалентами вартості окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов'язано зі зростанням регулярності обміну.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, за якої одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що перебувають у еквівалентній формі вартості.

Саме тому в умовах подальшого поглиблення суспільного поділу праці відбувається поступове стихійне виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних народів була худоба, в інших — зерно, у третіх — хутро тощо. Однак сама поява  такого товару, який виконував функції загального еквівалента, є ; закономірною. Вона свідчить про перехід від повної, чи розгорнутої, форми вартості до загальної, чи грошової.

Загальна, чи грошова, форма вартості — це така форма, за якої безлічі товарів, що перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що перебуває в еквівалентній формі, внаслідок цього цей товар перетворюється у загальний еквівалент і набуває властивості загальної обмінюваності.

Формулу загальної, чи грошової, форми вартості можна виразити таким чином: х товару А; у товару Б; z товару В; q товару Г = w товару Д.  Таким чином, загальна, чи грошова, форма вартості відрізняється від повної тим, що в ній замість численних еквівалентів з'являється один, на який усі товаровиробники обмінюють свої товари, а вже його обмінюють на потрібні їм продукти чи послуги.

Еволюція і типи грошей. Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому треба зауважити, що того товару, який стає ще і грішми, з'являється крім основної корисності (споживної вартості) як предмета побуту та споживання ще й додаткова корисність загального еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

 Металеві гроші — це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

Історії відомі мідні, залізні, свинцеві, бронзові, олов'яні та інші металеві гроші. Тільки з IV—III ст. до н. е. функції грошей беруть на себе благородні метали — срібло та золото. При цьому протягом тривалого часу ці два метали використовувались як гроші паралельно. Через це система грошового обігу, яка базувалась на використанні як грошей двох різних металів, отри мала назву біметалічної. 

Під впливом  зростання обсягів капіталістичного товарного виробництва в Х1Х ст. у більшості країн роль грошей монопольно була закріплена за золотом, що означало встановлення золотого стандарту та перехід від біметалічної грошової системи до монометалічної.

 Монометалічною називається така грошова система, в межах якої лише один певний .метал визнається за матеріальну основу грошей.  Система організації металевого грошового обігу також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то в подальшому їх замінила монета (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з'явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо.

Паперові гроші — це такі гроші, які є лише знаками вартості, виготовленими з паперу, і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперові гроші cпочатку випускалися державними казначействами у формі казначейських білетів для покриття дефіциту державного бюджету і були обов'язковими для приймання за всіма видами платежів відповідно до того номіналу, який на них зазначався.

Подальшим запереченням реального вартісного змісту повноцінних грошей є кредитні гроші. Кредитні гроші — це такі гроші, які являють собою боргові зобов'язання суб'єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в обігу. 

Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель — це торгове боргове зобов'язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи в даний момент грошей, зобов'язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші в нього з'являться.

Банкноти — боргове зобов'язання (вексель) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розраховувались за них своїми власними векселями. У цьому разі векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин.

Також досить значного поширення  набули кредитні картки, що являють собою пластиковий носій, на якому записана в електронній формі інформація про розміри кредиту, що наданий власнику картки банком. 

Починають широко застосовуватися також і дебетні картки. Вони не тільки виконують усі функції кредитних, але й дозволяють попередньо вносити гроші на рахунки своїх власників. Потрібно зазначити, що кредитні та дебетні картки є носіями електронної інформації, а тому нині все частіше говорять про появу електронних грошей, які, будучи одним з різновидів депозитних грошей, існують у вигляді електронного запису в пам'яті банківського комп'ютера.

Відповідно до розвитку грошової форми вартості можна виділити два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні. Повноцінні гроші це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений. До повноцінних належать продуктові та ті металеві гроші, які виготовлені з благородних металів. Неповноцінні гроші це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений. До них належать монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей.

6.2. Сутність і функції грошей

Люди завжди намагались зрозуміти природу грошей та описати їх властивості. Ці прагнення історично втілювались у різні теорії, що описували феномен грошей з різних боків. Так, металістична теорія ототожнювала гроші з благородними металами, приписуючи останнім властивість бути грішми від природи. Номіналістична теорія зводила гроші до умовних знаків, а державна розглядає їх як продукт творіння державної влади, установлений політичним законом платіжний засіб.

Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну товарів і є однією зі сторін обміну, то можна дійти висновку, що гроші самі є товаром, але товаром особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості, її представником. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які є способами реалізації їх сутності.

Функції грошей. У літературі існують різні підходи до розгляду функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів, засобу платежу і світових грошей. Отже, являючи собою еквівалент вартості, гроші тим самим виступають засобом виміру вартості іншого товару в обміні. Тому насамперед вони виконують функцію міри вартості. Її здійснення дістає прояв у категорії ціни як грошового вираження вартості товарів. А сама вартість, представлена у грошовій одиниці, виступає як масштаб для цін. 

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб'єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов'язань). Платіжний засіб виступає таким відносно і продавця, і покупця. Але для останнього він є також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

До надзвичайно важливих функцій грошей належить також функція засобу збереження вартості. Хоча при цьому різні автори називають її по-різному — засіб утворення скарбів, засіб заощадження, засіб нагромадження. Але суть цієї функції одна й та сама — збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді коли гроші тимчасово випадають з обігу.

Ще одна функція грошей, яку вони починають виконувати, коли виходять на міжнародну арену. Це функція світових грошей. Проте вказану функцію світових грошей не можна поставити в один ряд з уже названими, оскільки вона виражає не способи реалізації сутності грошей, а сфери їх здійснення.

Сучасні функціональні форми грошей

Різні види грошових форм поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат — це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне групування грошових, форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного активу в ролі засобу обігу (чи платежу) і одночасно його здатність зберігати свою вартість.

Грошові агрегати МО, МІ, М2, МЗ. Першим групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат МО, який являє собою готівку чи гроші  поза банками. Грошовий агрегат МО має найбільшу ліквідність. Його структурними елементами є:

монети, що їх карбують державні установи;

скарбничі білети, що є казначейськими зобов'язаннями, випуск яких пов'язаний з фінансуванням дефіциту державного бюджету (ця форма грошей нині в Україні не використовується);

банкноти, що являють собою різновид кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками (в Україні Національним банком). Банкнота має загальну оборотність і, як і монета, абсолютну ліквідність.

Другим групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат МІ. Його ще називають грошовою масою у вузькому розумінні. Функціональні форми грошей, що поєднані в агрегат МІ, використовуються переважно у функції засобу обігу. Структурними елементами грошового агрегату МІ є готівкові гроші (агрегат МО) та трансакційні депозити.

Трансакційні депозити — це вклади фізичних, та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів. 

Наступним групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М2. Його називають грошовою масою в широкому розумінні. Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки як засіб обігу, але і як засіб нагромадження чи збереження купівельної спроможності. Його структурними елементами є грошовий агрегат МІ та строкові депозити, що отримали назву «майже грошей» або «грошових активів»

Ще нижча ліквідність у тих грошей, які клієнти зберігають на рахунках, відкритих для ведення банками довірчих операцій. Сукупність цих активів і грошового агрегату М2 становить грошовий агрегат МЗ. 

6.3. Закони грошового обігу

Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб'єкта економіки до іншого. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв'язок, який дістав назву законів грошового обігу. Цей закон визначає кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин сутність закону грошового обігу полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв'язок можна виразити формулою:    M V=P Q

де М кількість грошей або їх пропонування; Q — фізичний обсяг товарів і послуг; Р — середня ціна, за якою продається кожен товар; V — швидкість обсягу грошей протягом року.

К. Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу, увівши в неї нові показники: К — сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П — сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов'язаннями; ВП — сума взаємопогашених платежів. У результаті формула набула вигляду: Кг = Т Ц – К + П – ВП /Со

6.4. Інфляція та її форми. Грошові реформи

Під купівельною спроможністю грошової одиниці надалі будемо розуміти ту масу товарів, яку можна придбати за цю грошову одиницю. Потрібно також зазначити, що в умовах зростання загального рівня цін купівельна спроможність кожної окремої грошової одиниці буде зменшуватись, тобто на кожну грошову одиницю можна буде придбати все менше товарів. Такий процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці дістав назву інфляції. Причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей в обігу перевищує потребу в них. Це й викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником інфляції є зростання грошової маси. Якщо ціни зростають темпом до 10% на рік, то такий стан визначають як повзучу інфляцію. За темпів зростання цін від 10 до 100% на рік говорять про галопуючу інфляцію. А коли темпи зростання цін перевищують 100% то йдеться про наявність гіперінфляції.

Отже, існує дві форми інфляції — відкрита та придушена. Відкритою називають інфляцію, якщо порушення законів грошового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є надмірною порівняно з потребою в них) проявляється у підвищенні цін.

Придушеною називають інфляцію, якщо порушення законів грошового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є надмірною порівняно з потребою в них) призводить до появи дефіциту товарів, а не до підвищення цін.

Забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці та грошові реформи. В умовах інфляції гроші поступово припиняють виконувати таку свою функцію, як засіб збереження вартості. А це призводить до того, що їх все більш неохоче починають брати і в обмін на свій товар, намагаючись якомога швидше їх позбутись, і все менше роблять заощаджень у грошовій формі. Через це нормальне життя суспільства, в якому обмін уже став нормою, починає порушуватись, що викликає потребу в стабілізації купівельної спроможності грошової одиниці. До цієї мети йдуть кількома шляхами. Перший — обмеження емісії грошей (емісія — це випуск в обіг додаткової кількості грошей). Крім того, можуть здійснюватися заходи щодо стимулювання зростання суспільного продукту.

Одним із засобів відновлення довіри до національної грошової одиниці є грошові реформи. Вони крім усього іншого можуть допомогти й у вирішенні завдання щодо зменшення вже наявної в обігу грошової маси. Грошова реформа — це перебудова державою наявної в країні грошової системи. Розрізняють три основних види грошових реформ: формальну, деномінаційну та конфіскаційну. Формальна грошова реформа зводиться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Деномінаційна полягає в тому, що разом зі зміною зразка купюри відбувається зміна існуючого масштабу цін (зменшення кількості нулів на купюрах). Конфіскаційна грошова реформа полягає в безоплатному вилученні державою частини грошей суб'єктів економіки.

 

ТЕМА 7. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

7.1. Витрати виробництва, їх сутність і види

У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці, яка є для всіх дарунком природи. Тому витрати це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми.

Витрати в економіці пов'язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, — це завжди  альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варіанті їх застосування.

Зовнішні витрати являють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії і т. д.), які не є власністю даного підприємства. Але підприємство може використовувати ресурси, що належать до його власності.

Витрати на власний і самостійно використаний ресурс є внутрішніми витратами. Крім того, як зазначалося, до економічних витрат належать нормальний прибуток — мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не буде забезпечена, то підприємець переорієнтує свій підприємницький хист на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть відмовиться від підприємництва заради одержання заробітної плати.

Економічні витрати — це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.

Постійні і змінні витрати. Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Щоб пояснити роль часу у виробництві і для витрат, треба розрізняти три різних часових періоди. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал. Довгостроковий період — це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.

В економічній теорії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.

Постійні витрати (ПВ) — це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Які витрати підприємств є постійними? Такі як орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати (3В) — це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.

Валові, середні і постійні витрати. Постійні і змінні витрати в сукупності становлять валові витрати (ВВ).

ВВ = ПВ + 3В.

Граничні витрати (ГВ) є одним із найважливіших понять у політичній економії. Вони визначають додаткові витрати на одну додаткову одиницю продукції

Граничні витрати виробництваце додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці обсягу продукції.

Закон спадної віддачі. Згідно із законом спадної віддачі продукт кожної додаткової одиниці фактора виробництва буде зменшуватися, якщо величина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаються сталими.

Дія закону спадної віддачі пояснює нам динаміку граничних витрат.

Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару, виходячи з того що валові витрати є сумою постійних і середніх змінних.

Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати.

7.2. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна

Класичною економічною теорією, представниками якої були У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо і яка одержала подальший розвиток у працях К. Маркса, вважалося, що основу ціни становлять затрати праці, живої і уречевленої, на основі яких формується вартість товару. Таким чином, ціна — це грошова форма вираження вартості товару. А вартість — це уречевлена в товарі суспільна праця.

Капіталістичні витрати у К. Маркса мали такий вигляд:

ВК=С+V,

де ВК — капіталістичні витрати виробництва; С — постійний капітал, авансований у засоби виробництва; V — змінний капітал, авансований у найману робочу силу. За Марксом, суспільні витрати дорівнюють сумі вартості спожитого основного і постійного оборотного капіталу (С) і сумі новоствореної працею вартості (V' + т), де m — додаткова вартість, створена найманою працею. Отже, суспільна вартість товару і суспільні витрати на його виробництво за цією концепцією дорівнюють С + V + т.

У той самий час виникла і набула поширення теорія трьох факторів виробництва (Ж. Б. Сея і Ф. Бастіа). Згідно з цією теорією у виробництві товарів і формуванні вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля: праця створює заробітну плату, капітал — прибуток (процент), земля — ренту.

У другій половині XIX ст. виникло і набуло поширення трактування ціни з позиції корисності товару, а точніше, корисності блага. У межах корисності виділялась гранична корисність, тобто корисність кожної наступної одиниці приросту блага, яке спрямовується на задоволення певної потреби.

Цінність, а відповідно, і ціну визначає споживач, і сама цінність безпосередньо не пов'язана із затратами праці та інших факторів виробництва.

У кінці XIX ст. створюється неокласична теорія вартості, (засновник А. Маршалл). Згідно з цією теорією ціна товару визначається попитом і пропонуванням, при цьому в короткостроковому періоді попит формує ціну на основі граничної корисності, а пропонування — на основі витрат виробництва. На основі взаємодії попиту і пропонування формується рівноважна ціна. Рівноважна ціна може змінюватись під впливом багатьох факторів, які є складовими формування оптимальної ціни, а отже, і ринкової рівноваги.

7.3. Прибуток, його сутність і структура. Норма прибутку

Підприємницька діяльність господарюючих суб'єктів спрямована на одержання прибутку. Найчастіше прибуток визначається просто як валова виручка мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі витрати, залишився прибуток або чиста виручка. Ще простіше кількісно можна визначити прибуток як різницю між сумою, що отримана з продажу, і собівартістю продукції. Але перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру прибутку, треба з'ясувати, що слід уважати витратами. Не випадково, що бухгалтери та економісти по-різному підходять до розуміння прибутку.

Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів. Економічний прибуток — це загальна виручка за мінусом валових витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок нагромаджується в руках господарюючого суб'єкта. Цей залишок і є економічним, або чистим, прибутком, який може бути або позитивним, або негативним.

Норма прибутку. Підприємство завжди орієнтовано на прибутковістьздатність створювати прибуток. Прибутковість підприємства визначається як абсолютно — у грошовому вираженні, що є масою прибутку, так і відносно — у нормі прибутку. Норма прибутку розраховується як відношення прибутку в грошовому вираженні до всього авансованого капіталу, виражене у відсотках.

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу прибутку впливають фактори, які визначають обсяг виробництва, і ціна, за якою реалізується продукція. Але основний і визначальний фактор збільшення прибутку — це зниження витрат виробництва. На норму прибутку впливає економічна політика держави.


ТЕМА 8. РИНОК: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА МОДЕЛІ

8.1. Ринкові відносини, їх суб'єкти і об'єкти

Ринкові відносинице відносини і зв'язки, які складаються між продавцями і покупцями в процесі купівлі-продажу товарів.

Суб'єктами ринкових відносин є споживачі, виробники і постачальники ресурсів. Споживачами виступають ті суб'єкти, які мають гроші: підприємці, наймані працівники, дрібні товаровиробники, пенсіонери, учні та студенти. Таким чином, суб'єктом ринкових відносин виступає майже все населення країни.

Виробниками продукції виступають підприємства — капіталістичні і прості товаровиробники. Вони виробляють товари і послуги, які мають задовольнити потреби споживачів — покупців.

Постачальниками ресурсів, таких як земля, праця, капітал і підприємницький хист, є власники цих ресурсів. Землю як виробничий ресурс постачають землевласники, працю — її носії — робітники, інженерно-технічні працівники, менеджери, інші спеціалісти. Капітал постачають власники засобів виробництва — капіталісти, а підприємницькі здібності — підприємці.

При аналізі ринкових відносин прийнято також виділяти два таких основних суб'єкти: домогосподарства і підприємства. Ці суб'єкти властиві для моделі чистої ринкової економіки, за якої роль держави в економічних процесах мінімальна.

Домогосподарства виконують дві основних функції в ринковій економіці: вони є основними постачальниками всіх економічних ресурсів і водночас основною видатковою групою в національному господарстві.

Підприємства є другим основним компонентом приватного сектору. Підприємства — це основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво товарів і послуг та здійснює комерційну діяльність з метою одержання прибутку

У змішаній ринковій економіці важливим суб'єктом ринкових відносин є держава (за визначенням західних економістів — уряд). Держава і ринкова система ділять між собою основні фундаментальні проблеми ринкової економіки.

Основними об'єктами ринкових відносин є:

  •  товари і послуги, які наповнюють ринок або які можуть бути надані за певного рівня ціни. До товарів ми включаємо і капітальні блага, тобто засоби виробництва, а також  робочу силу,  землю та інші природні ресурси.

8.2. Ринок і його сутність. Попит і пропонування

Ринок економічна категорія, яка є центральною в економічній науці. Найбільш типове і загальноприйняте визначення ринку таке:

ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенням попиту та пропонування.

Ключовими категоріями - законами ринку є попит і пропонування. Попит — сукупна потреба в товарах (послугах), яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Попит з позиції одного споживача називають індивідуальним. Ринковий попит — це сукупність попитів усіх споживачів за різних можливих цін. Величина попиту залежить від таких нецінових чинників:  грошові доходи споживачів;  кількість споживачів на ринку;  ціни на суміжні товари; смаки та уподобання споживачів тощо. Дія закону попиту, обсяг продажу товару перебуває в оберненій залежності від його ціни.

Пропонуванняце кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом проміжку часу. Прямий зв’язок між пропонування і ціною називається законом пропонування. Він просто показує, що виробники хочуть виготовити для продажу більшу кількість свого продукту за високої ціни, але вони не згодні це зробити за низької ціни.

Функції ринку. Сутність ринку розкривається через регулюючу, стимулюючу, розподільну функції. Конкуренція та механізм формування ринкових цін впливають на рівень витрат виробництва продукції чи надання послуг, тим самим вирівнюються прибутки підприємств, результатом чого є регулювання пропорцій. Крім того, конкурентна боротьба між суб'єктами стимулює їх до раціонального використання економічних ресурсів, тим самим реалізується стимулююча функція ринку. Великий попит на товар чи послугу формують ринкову ціну, де забезпечується високий рівень норми прибутку, унаслідок чого капітали переливаються в певну сферу діяльності. А це означає, що ринок виконує і розподільну функцію.

Рівноважна ціна. Ціну, за якої немає ні дефіциту, ні надлишку, а також немає підстав для того, щоб реально ціна на продукцію відхилялась від неї, називають ціною рівноваги, а кількість продукції, що може бути продана за цією ціною, — рівноважною кількістю.

Результатом діяльності ринку є встановлення рівноваги між покупцями та продавцями. Ринкова рівновага досягається за умови збігу величини попиту та величини пропонування. Ціна в разі ринкової рівноваги не змінюється. Ціна ринкової рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

Еластичність попиту і пропонування на ринках. Величина попиту змінюється обернено пропорційно до зміни ціни. Проте часто треба знати, як змінюється попит залежно від зміни ціни. Цінова еластичність попиту, або цінова еластичність, показує, наскільки змінюється величина попиту на певний товар зі зміною його ціни. Отже, цінова еластичність Е — це відношення процента зміни величини попиту до процента зміни ціни

Якщо зміна ціни на 1% спричиняє більшу ніж на 1% зміну величини попиту, то попит називають еластичним за ціною.

Якщо зміна ціни на 1% спричиняє меншу ніж на 1% зміну величини попиту, то попит — нееластичний за ціною.

Якщо відсоток зміни величини попиту дорівнює відсоткові зміни ціни, то попит — одинично-еластичний.

Еластичність пропонування. Усе, що було застосовано для визначення еластичності попиту, можна використати для аналізу еластичності пропонування. Цінова еластичність пропонування виражає ступінь реагування величини пропонування товару на зміну його ринкової ціни.

8.3. Конкуренція і моделі ринків

Необхідним і важливим елементом ринкової економіки є конкуренція. Конкуренція — це економічне змагання за досягнення кращих результатів у області будь-якої діяльності, боротьба товаровиробників за найбільш вигідні умови господарювання, одержання максимального прибутку. Конкуренція означає, що кожен продавець робить маленький внесок у загальний обсяг пропонування. Дрібні продавці неспроможні помітно вплинути на загальний обсяг пропонування, тому продавець, що виступає одним з численних індивідуальних продавців, не може маніпулювати ціною товару. Саме тому дрібний продавець, беручи участь у конкуренції, «відданий на милість ринку».

У ринковій системі конкуренція виконує функцію стимулювання технічного прогресу. Застосування технології, яка знижує витрати виробництва, забезпечує інноваційному підприємству тимчасові переваги перед конкурентами.

Другим важливим аспектом функціонування конкуренції є створення тотожності приватних і суспільних інтересів. Підприємства і постачальники ресурсів, досягаючи збільшення власної вигоди, водночас сприяють забезпеченню державних або суспільних інтересів.

Конкуренція виконує також функцію регулювання. Для того щоб вистояти в боротьбі з конкурентами, підприємство повинно пропонувати продукцію, якій віддають перевагу покупці (суверенітет покупця). Тому і фактори виробництва під впливом цін направляються в ті ланки, де в них існує найбільша потреба.

Конкуренція виконує функцію контролю і обмежує силу кожного підприємства. Наприклад, монополіст може сам визначати ціну і обсяги виробництва. У той самий час конкуренція надає покупцю право вибору серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справедливіша ціна.

Форми конкуренції і моделі ринків. Конкуренція може діяти в таких основних формах: вільна, монополістична, олігополістична. За умови, коли виробництво в певній галузі монополізоване одним великим підприємством, — конкуренція відсутня.

За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринку: ринок чистої конкуренції; ринок монополістичної конкуренції; ринок олігополістичний і ринок чистої монополії.


ТЕМА 9. КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКІВ І ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ

9.1. Принципи класифікації ринків. Ринок предметів споживання

Сучасний ринок пізнати неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою.

Складовими елементами ринку є: - ринок предметів споживання; - ринок виробничих ресурсів — землі, робочої сили і засобів виробництва; - ринок капіталів (капітальних благ); - ринок фінансово-кредитних ресурсів; - фондовий ринок; - ринок науково-технічних розробок та інформації.

Один з найважливіших компонентів суспільного ринкуринок предметів споживання, призначений для задоволення різноманітних особистих потреб людей. На ринку споживчих товарів функціонують товари особистого споживання. Вони поділяються на дві великі групи: матеріальні блага і послуги. Матеріальні блага задовольняють особисті потреби людей своїми фізичними, хімічними і біологічними властивостями.

Усезростаючу роль на ринку споживчих товарів виконують послуги  Послуги — відповідна діяльність людини, що спрямована на задоволення особистих потреб, але не набуває речовинно-матеріальної форми.

  •  оптова і роздрібна торгівля;
  •  транспорт і зв'язок;
  •  освіта, культура та мистецтво;
  •  кредитно-фінансові;
  •  комунальні послуги;
  •  потреби відпочинку та туризму.

9.2. Ринки виробничих ресурсів

Для діяльності підприємств будь-якої галузі народного господарства потрібні виробничі ресурси: праця, земля, засоби виробництва, підприємницькі здібності. У ринковій економіці підприємства понад 90% виробничих ресурсів можна придбати тільки на ринку, тобто за гроші

Ринки основних виробничих ресурсів — це ринки землі, праці і засобів виробництва, що використовуються для задоволення виробничих потреб. Як і на ринку товарів та послуг особистого споживання, на ринку виробничих ресурсів велике значення мають закономірності формування цін.

Особливості попиту на фактори виробництва. Попит на фактори виробництва є похідним попитом. Аналіз попиту на фактори виробництва дає змогу визначити, що від попиту споживачів залежить попит на хліб, борошно, зерно, речі, працю. Отже, попит підприємства на виробничий ресурс є похідним попитом, оскільки залежить від попиту споживача на його кінцеву продукцію. Тобто підприємства виявляють попит на фактори виробництва, тому що ці фактори дають змогу їм виробляти товар, який споживачі захочуть купити тепер або в майбутньому.

Попит на працю, як і на будь-який інший фактор виробництва, випливає з доходу від граничного продукту праці. Якщо ціна фактора (праці, землі, засобів виробництва) зростає , то підприємство, використовуючи правило найменших витрат, попит на цей фактор скорочує, замінюючи його більшою кількістю інших факторів.

Тим самим підприємство максимізує прибуток, збільшуючи застосування праці (або будь-якого іншого фактора) доти, доки дохід від граничного продукту  цього фактора перевищує додаткові витрати  на цей фактор. Підприємство не купує фактори, які не окуплюють самі себе.

Пропонування факторів виробництва. Разом з попитом на ресурси на ринку функціонує пропонування виробничих ресурсів. Рішення щодо пропонування ресурсів виробництва залежать від багатьох економічних і позаекономічних факторів. Так, рішення щодо пропонування праці залежать від ціни робочої сили (тобто ставки заробітної плати) та демографічних факторів, таких як вік, стать, освіта, структура населення. Пропонування капіталу залежить від попередніх інвестицій, зроблених фірмами, домогосподарствами та державою.

9.3. Ринок капіталів

Складовою ринку ресурсів є ринок капіталів. Політична економія ділить, як зазначалося вище, фактори виробництва на три групи: землю, працю і капітал. Перші два називають первинними факторами виробництва, що наявні ще до процесу виробництва. До первинних факторів зараховують фактор, що виробляється економікою, — капітал, або, по-іншому, інвестиційні товари, або капітальні блага. Капітал політична економія розглядає двояко: як фактор виробництва і як ресурс, що приносить процент позичальнику.

Капітал як фактор виробництва складається з тих виготовлених товарів, які, відповідно, застосовують для продукування інших товарів. Суттєва риса капітального блага полягає в тому, що воно є і фактором виробництва, і продуктом  одночасно. Є три різновиди капітальних благ: будівлі й споруди          (заводи і будинки), устаткування (споживче- автомобілі, і виробниче — устаткування тривалого використання та інші знаряддя праці) та запаси (наприклад, верстати на складах).

Оренда і процент. Ринок капіталів на відміну від ринку капітальних благ, тобто засобів виробництва, слід розглядати з інших позицій: оренди або такого її різновиду, як лізинг.

Більшість капітальних благ є власністю підприємств, що їх використовують. Окремі з них власники віддають в оренду, тобто в тимчасове використання.

Оренда — договір, що його укладають між собою орендодавець майна і орендар щодо тимчасового використання певного капітального блага (фабрики, споруди, верстата тощо) за відповідну плату. У цих економічних відносинах капітальне благо виступає як капітал, тобто суспільно-економічною категорією. Безпосередньо він відображає в собі позичкові відносини, платежі за тимчасове використання капітальних благ називають орендною платою

Норма прибутку на капітал — це щорічний чистий дохід (орендна плата мінус витрати) на вкладену одиницю капіталу, її вимірюють у процентах за рік.

Складовою ринку виробничих ресурсів і споживчих благ є ринок нерухомості. Під нерухомістю розуміють земельні ділянки, об'єкти, збудовані на ній, у тому числі житлові будинки, офіси тощо. У ринковій економіці на них існує попит, а платою виступає орендна плата.

Формування ринків виробничих ресурсів і капіталів в Україні. 

Процес формування ринків праці, землі та капіталів в Україні  ще не завершено, проте, такі його атрибути, як попит і пропонування, мінімальні ставки заробітної плати, служба зайнятості, безробітні, допомоги по безробіттю тощо уже діють і використовуються в процесі господарювання. Найменших успіхів досягнуто у формуванні ринку землі. Земельний кодекс України відкриває деякі можливості для торгівлі землею як товаром. Складним є процес становлення цивілізованого ринку  капіталів, що пов'язано з глибокою економічною кризою та формуванням нелегального ринку капіталів, на якому в  Україні функціонує  до 55 % капіталу і товарів.

 

ТЕМА 10. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ І КАПІТАЛ СФЕРИ ОБІГУ

10.1. Ринкова інфраструктура

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Інфраструктура — сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу) інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. Елементи ринкової інфраструктури, через які реалізуються її функції, можна згрупувати у три блоки: організаційно-технічна , куди входять товарні біржі та аукціони, торговельні дома і торгові палати, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби оперативного зв'язку; фінансово-кредитна , куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, тобто всі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення; організаційно-дослідна включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади

10.2. Позичковий капітал і процент

Важливе місце в інфраструктурному забезпеченні ринку посідає позичковий капітал сфери обміну та установи, що здійснюють його функціонування.

Позичковий капітал сфери обміну — це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента.

На відміну від лихварської позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним — у руках промисловця і торговця. Загальна формула руху позичкового капіталу Г—Г". .

Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу, і цю частину отримує капіталіст-власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст-функціонер за виробниче використання цього ресурсу.

Посередником між ними виступає банк, який забезпечує формування і рух грошового капіталу.

Банк — це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти (вклади депозити), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту (позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально упорядковані в банківську систему — сукупність різних, видів національних банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного механізму.

Банківська система України включає:

- центральний банк-Національний банк України (НБУ)

- комерційні банки, у тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші спеціалізовані банки.

Мета комерційних банків — одержання прибутку. Вони мають, як правило, універсальний характер, створюються у формі пайових або акціонерних. Акціонерні можуть бути відкритого і закритого типів.

Крім банків до інфраструктурних ланок функціонування позичкового капіталу входять страхові компанії і пенсійні фонди, а також всілякі інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди, тобто всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу.

Сутність позичкового процента. Позичковий процент — це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнтові), у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк.

. Процент як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, а тому, як ціна на будь-який товар на ринку, він залежить від попиту і пропонування на позичковий капітал. Норма процента являє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу.

Кредит, його функції і форми. Кредит — форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається в позику. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує відносини між кредитором і позичальником. Організація кредитних відносин будується на додержанні принципів повернення, строковості, матеріального забезпечення, платності.

Кредит існує в конкретних формах:

комерційний — продаж товарів у борг з відстрочкою платежу; знаряддя — вексель, що оплачується через банк;

банківський — надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами, які мають ліцензію, різним господарським суб'єктам у формі грошових позик;

споживчий надається банками, фінансово-кредитними установами і торговими підприємствами приватним особам для оплати товарів довгострокового користування;

іпотечний — під заставу;

державний - позичальник - держава; кредитор -  населення і приватний бізнес;

міжнародний — між державами в грошовій або товарній формі.

Серед усіх форм кредиту центральне місце посідає банківський кредит.

Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений капітал(депозит) і виплатою процентів за позиками. Результативність роботи комерційного банку визначається нормою банківського прибутку — відношенням чистого прибутку до власних коштів (власного капіталу) банку.

10.3. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток

У результаті суспільного поділу праці торгівля починає відігравати самостійну функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних послуг споживчого  характеру.  Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності.

Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів.

З розширенням  товарного виробництва для реалізації товарів стає необхідним досить розвинутий ринок. Виникає поділ праці між промисловим і торговим капіталом, між промисловцем і торговцем. Функціонування торгових підприємств вимагає залучення ресурсів у формі капіталу, праці, підприємницького таланту, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери виробництва.

Витрати підприємства сфери обігу, пов'язані з реалізацією продукції, називаються витратами обігу. Витрати обігу поділяються на постійні і змінні, зовнішні і внутрішні, економічні і бухгалтерські.

Торговий прибуток. Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток — це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Його можна розглядати двояко:

- як різницю між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. У цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток;

- як різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний підприємницький прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки та умовну заробітну плату торгового підприємця..

Оптова і роздрібна торгівля. За стадіями руху товарів розрізняють оптову і роздрібну торгівлю. Оптова торгівля здійснює посередницькі функції між промисловими і роздрібними торговцями. Вона пов'язує між собою райони виробництва товарів з районами їх споживання, організує реалізацію товарів, вироблених у промисловості і сільському господарстві, формує замовлення виробництву і забезпечує постачання товарів роздрібній торгівлі.

Різновидом оптової торгівлі є товарна біржа. На біржі немає товарів. Угоди здійснюються за встановленими стандартами і зразками товарів.

Роздрібна торгівля — це реалізація товарів безпосередньо споживачам. Роздрібна торгівля відрізняється від оптової тим, що через роздрібне торгове підприємство реалізуються товари в різноманітному асортименті, а також невеликими партіями.


10.4. Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі

Акції, облігації та інші цінні папери, які обертаються на фондовій біржі, утворюють фіктивний капітал. Цінні папери є капіталом, тому що дають можливість своїм власникам мати певний дохід, а також можуть бути продані. У той самий час цінні папери — це фіктивний капітал, тому що вони не мають вартості, хоч продаються і купуються на біржах.

У 90-х рр. з'явилися фондові біржі і в Україні. Прийняті закони «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про цінні папери і фондову біржу»  створили умови для  формування і розвитку фондового ринку.

Цінні паперице грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою та акціонерною компанією, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило,  виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також забезпечують інші права, що випливають з цих документів.

Згідно із Законом «Про цінні папери і фондову біржу» в Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів: акції, облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі.

Акція — це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачене його статутом.

Ціна, за якою продаються і купуються акції, називається курсом акцій. Курс звичайних акцій безпосередньо залежить від прибутку акціонерного товариства: чим він більший, тим вищий курс акцій. Другим фактором, що впливає на курс акцій, є норма позичкового процента: якщо він більший, то нижчий курс акцій, і навпаки. Тобто курс акцій прямо пропорційний доходу, який вони приносять, і обернено пропорційний нормі позичкового процента.

Розрізняють номінальну ціну акцій і ринкову, або курсову ціну. Номінальна ціна записується на акції під час її випуску. Курс акцій і є ринковою ціною, за якою вони продаються і купуються в даний момент.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Казначейські зобов'язання України — це вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.

Фондова біржа і ринок цінних паперів. Необхідність торгівлі цінними паперами породила механізм, що називається фондовим ринком.

Розвиток ринку цінних паперів потребує створення широкої мережі фінансових посередників — інвестиційних фондів і компаній, довірчих товариств, холдингових, страхових компаній і різних консультаційних фірм.

Валютна біржа. Це — організаційно оформлений регулярний ринок, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропонування.

У сучасний період операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках. Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури (наприклад, у ФРН, Франції).В Україні статус валютної біржі надано Українській фондовій біржі (м. Київ).

 


ТЕМА 11. ДОМОГОСПОДАРСТВА

11.1. Домогосподарства як суб'єкт ринкових відносин

У сучасних цивілізованих країнах світу найпрогресивнішою суспільною системою вважається змішана економіка. Вона передбачає співіснування в межах однієї держави різних економічних секторів. Одним з таких секторів є домашні господарства. Домогосподарство визначається як «особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя», тобто об'єднаних спільним веденням господарства. Поняття «домогосподарство» ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям «сім'я».

Сім'я — це сукупність осіб, що живуть разом, пов'язаних родинністю та спільним бюджетом.

Функції домогосподарств проявляються через їх  роль, яку вони виконують в економічному розвитку суспільства. Перш за все в будь-якій економіці домашні господарства є постачальниками ресурсів. Виникає питання, які саме ресурси домогосподарства можуть давати країні? У першу чергу — це робоча сила людини, її особиста праця. Кожен господарник, працюючи на підприємстві чи в установі, а також виробляючи власну продукцію та реалізуючи її на ринку, приносить користь державі, забезпечуючи її ресурсом праці. Застосовуючи майно, що є в особистому розпорядженні, з метою виробництва товарів, домовласник ставить на службу інтересам суспільства такий важливий економічний ресурс, як капітал.

Крім праці та капіталу домогосподарства .можуть постачати і грошові ресурси, які необхідні для організації суспільного виробництва. Вони купують акції великих промислових корпорацій і банків, кладуть гроші на ощадні рахунки, придбають облігації.

11.2. Доходи домогосподарств та їх розподіл

Щоб домогосподарства успішно виконували свої функції, вони повинні отримувати певний обсяг доходів за рахунок певних джерел. Звідки домогосподарства можуть отримувати грошові кошти у своє розпорядження?

Головне джерело доходів — це доходи від ресурсів, які домогосподарства поставляють суспільному виробництву, або ж доходи від факторів виробництва. Але цим не вичерпуються доходи, що отримують домогосподарства, слід враховувати також трансферти.

Трансфертні платежі це всі витати, які відповідають його реальному економічному внеску, але не еквівалентні виробничим витратам.

Статистика України виокремлює такі статті доходів населення:

• оплата праці членів сім'ї;

• пенсії, стипендії, допомоги, субсидії, дотації на путівки до санаторно-курортних установ для дорослих і дітей, на утримання дітей у дошкільних закладах;

• надходження від особистого підсобного господарства;

• дохід з інших джерел.

Отже, сукупний дохід домогосподарства — це вся сума доходів, які воно отримує в грошовій чи натуральній формі з будь-яких джерел.

Сукупний дохід домогосподарства не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий ніж вартість набору товарів і послуг, розрахована за нормами і нормативами споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг.

Для оцінки доходів населення, крім прожиткового мінімуму, має враховуватись і оптимальний споживчий бюджет — вартість набору життєвих засобів, розрахована за нормами і нормативами споживання, які задовольняють розумні раціональні потреби людей. Цей показник використовують для оцінки досягнутого рівня життя населення і вибору найбільш ефективних шляхів його підвищення.

Розподіл доходів між домогосподарствами. Розподіл доходів дає змогу отримати уявлення про рівень життя в країні, вирішення соціальних проблем, спосіб існування пануючої соціально-економічної системи. Кожному типу суспільства відповідають певні принципи розподілу доходів. Історія знає розподіл за працею, капіталом, власністю, факторами виробництва. У змішаній економіці всі ці форми співіснують, переплітаються, взаємодіють між собою.

У вивченні проблем розподілу доходів зарубіжна економічна наука виділяє два основних підходи: функціональний розподіл доходів та особистий розподіл доходів. Перше означає, що грошовий дохід країни поділяється на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Тобто сукупний дохід суспільства розподіляється відповідно до функцій, які виконують отримувачі доходів. Заробітна плата виплачується за роботу; рента і процент — за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності; прибуток надходить до власників підприємств.

Особистий розподіл доходів пов'язаний зі способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств.

Розуміння як функціонального, так і особистого розподілу доходів є ключовим моментом в оцінці ролі домогосподарств у економіці.

11.3. Витрати домогосподарств: споживання та заощадження

Розглянувши доходи домогосподарства ми бачимо, що частина доходу надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок розподіляється на витрати на споживання і .заощадження.

 Споживання домогосподарства — це придбання товарів особистого користування, та витрати на соціально-культурні та побутові послуги.

Витрати на споживання і поведінка споживачів. Витрати домогосподарства на споживання пов'язані з попитом та з такими явищами, як ефект доходу, ефект заміщення, споживчий надлишок, максимізація корисності.

Ефект доходу. Якщо грошовий дохід домогосподарства є сталим, то збільшення ціни для нього рівнозначне зменшенню його реального доходу або купівельної спроможності. Точніше, ефект доходу означає вплив зміни ціни на реальний дохід споживачів. Якщо ціна зростає, а грошові доходи залишаються сталими, то реальні доходи домогосподарств зменшуються, і вони купують менше товарів. Навпаки, за зниження цін попиту реальні доходи домогосподарств за сталості їх доходів зростатимуть.

Ефект заміни. Перший фактор, що пояснює зменшення споживання домогосподарств із підвищенням цін, є цілком очевидним. Але одну і ту саму потребу можна задовольняти не одним, а декількома продуктами, кожен з яких відіграє роль замінника. Аналіз споживання вимагає знань про ефект заміни (заміщення).

Загалом ефект заміни полягає в тому, що коли ціна на твар зростає, то споживачі намагаються замінити цей товар іншим, аби отримати бажане за найнижчу ціну. Домогосподарства, заміщуючи дорогі товари дешевими, купують задоволення за менші витрати.

Споживчий надлишок. Аналіз закону спадної корисності показує, що існує розрив між загальною корисністю блага і його ринковою вартістю, що виражається додатковою вигодою для домогосподарства, або споживчим надлишком. Ця вигода виникає, бо споживач отримує більше ніж платить унаслідок дії закону спадної граничної корисності.

Максимізація граничної корисності. Домогосподарство як споживач намагається максимізувати свою корисність або величину задоволення, які є наслідком покупки споживчих товарів. Домогосподарство як покупець повинне так упорядкувати своє споживання, щоб кожен окремий товар приносив йому однакову граничну корисність на кожну витрачену гривню. У такій ситуації члени домогосподарства матимуть максимальне задоволення або корисність від закупок товарів.

Дохід, що залишається у розпорядженні споживача після внесення податків та інших виплат, може використовуватись лише двома способами — або на заощадження, або на споживання.

Заощадження — це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання.

У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропонуванню, ситуація стане стабільною. Порушення ж наведеної рівності призводить до виникнення негативних явищ в економіці, до деформації ринкових структур.

 

ТЕМА 12. ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО

12.1. Підприємство як суб'єкт ринкової економіки

Підприємствопервинна ланки суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Підприємство виконує такі функції: організаційну — забезпечення виробництва товарів і послуг, їх реалізації; відтворювальну — інвестування капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів; соціальну — задоволення суспільних потреб споживачів, надання засобів існування для найманих робітників.

Форми і види підприємств. Формування ринкової структури економіки приводить до появи різноманітних форм сучасних підприємств (суб'єктів господарювання). Їх можна класифікувати за різними критеріями: за формами власності; - формами організації; - розмірами; - сферами діяльності.

Відповідно до форм власності розрізняють підприємства таких видів:

індивідуальне, засноване на особистій власності, де використовується виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику;

сімейне, засноване на власності та праці членів однієї сім'ї;

приватне, засноване на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили;

колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу або іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

державне, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності;

комунальне (муніципальне), засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

спільне, засноване на об'єднанні підприємств різних форм власності;

орендне підприємства різних форм власності, що їх держава на певних умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам.

Відповідно до форм організації підприємства виступають як:

• партнерство, або товариство форма організації підприємства, що базується на об'єднанні (пайовому, частковому) майна різних власників. Як правило, це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише за згоди більшості її членів. Дохід між членами товариства розподіляється пропорційно до паїв (після сплати податків і виділення засобів на нагромадження капіталу). Розрізняють такі види партнерства: повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю); товариство з обмеженою відповідальністю; змішане (командитне) товариство;

• асоціації об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності (вони не повинні втручатися у виробничу або комерційну діяльність будь-кого з учасників);

• корпорації (акціонерні товариства) — об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових або комерційних інтересів. Вони належать до товариств з обмеженою відповідальністю. Їх особливість полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Рішення приймаються тими акціонерами, які володіють контрольним пакетом акцій (50% +1 акція). Особливим видом сучасної корпорації є холдингові компанії, які виступають власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг відносно останніх виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдинг, є відносно нього дочірніми. Такий механізм називають системою участі;

консорціуми об'єднання промислового та банківського капіталу на певний час для досягнення єдиної мети;

концерни об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців. Крім того, функціонування ринкових відносин пов'язане з виникненням цілого ряду фірм, що обслуговують ринок.

 Лізингові фірми це фірми, що надають кредити орендарю з правом користування певними об'єктами. Найпоширенішими об'єктами лізингу є транспортні засоби, обладнання, технології, ліцензії, «ноу-хау», програмне забезпечення і т. ін.

 Інноваційні фірми впроваджують винаходи, науково-технічні розробки та послуги, реалізують різні проекти. 

Венчурні фірми проводять комерційну апробацію науково-технічних розробок. Здебільшого вони виникають у наукомістких галузях економіки і працюють з певним ризиком. 

Брокерські (маклерські) фірми виступають як посередники в торгівлі товарами та послугами, під час виконання біржових операцій з товарами та цінними паперами, а також фрахтування суден і страхування. Вони можуть надавати додаткові послуги для вивчення ринку, реклами, кредитування тощо.

Аудиторські фірми (контори) за замовленням підприємств перевіряють їх фінансово-господарську діяльність, а також видають рекомендації щодо поліпшення справ.

У країнах з ринковою економікою помітна роль в економічному житті належить фінансово-промисловим групам. Вони здійснюють контроль над виробничо-розподільним циклом з одного центру. Це дає можливість сформувати потужні виробничі комплекси, які здатні конкурувати з найбільшими світовими компаніями.

Класифікація підприємств за розмірами. За розміром підприємства розрізняються як малі, середні та великі. Перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

До малих підприємств  законом України “Про підприємства” віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15—200 осіб залежно від галузі або виду діяльності. Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту, здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів. Вони існують з багатьох причин, але найважливіші полягають у тому, щоб використати переваги, зумовлені зростанням масштабів виробництва.

. До великих, як правило, відносять підприємства з кількістю зайнятих понад 1000 осіб. Виходячи з цього підприємства різних галузей можна згрупувати за видом діяльності так: виробничі, фінансові, посередницькі, страхові.

12.2. Капітал підприємства і його кругообіг

Капітал капіталістичного підприємства — це засоби виробництва, інше майно та цінності, які обслуговують процес виробництва, а також просте і розширене відтворення підприємства.

Всякий процес виробництва на підприємстві, який розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, є водночас процесом відтворення. Якщо процес виробництва на підприємстві відновлюється у зростаючих масштабах, то це буде розширене відтворення.

Капітал починає свій рух із грошової форми. Грошовий капітал Г використовується на купівлю засобів виробництва ЗВ  і робочої сили РС, які поєднуються в процесі виробництва В і створюють новий товар Т΄, після реалізації якого капіталіст одержує його вартість у грошовій формі Г'.

У процесі кругообігу капітал проходить три стадії.

Перша стадія: Г — Т (РС + ЗВ) — купівля на ринку засобів виробництва і робочої сили (стадія обігу).

Друга стадія: ...В...Т' — стадія виробництва, на якій створюються нові товари. Літера В означає процес виробництва, а літера Т' — обсяг товару з такими витратами, що можна одержати прибуток.

Третя стадія кругообігу: Т′ —Г′ — стадія реалізації виробленої продукції, тобто товарного капіталу, на конкурентному ринку. Грошовий капітал Г, який підприємство витратило на виробничі ресурси, повернувся йому з приростом        Г + ДГ.

Г—Т<- ... В...Т΄—Г΄

З цієї формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний — на товарний, а товарний — на грошовий. Таким чином, існує три функціональних форми капіталу підприємства — грошовий, продуктивний, задіяний у процесі виробництва, і товарний. На першій і третій стадіях кругообіг функціонує у сфері обігу, на другій — у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталу — це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми — грошової.

12.3. Оборот капіталу. Основний і оборотний капітал підприємства

Оборот капіталу — це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. На відміну від часу виробництва час обігу — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили (перша стадія кругообігу) та час реалізації вироблених товарів (третя стадія кругообігу).

Основний капітал, його фізичний і моральний знос. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.

Існують два види зношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її.

Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу.

12.4. Підприємництво і його роль у ринковій економіці. Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова економіка не можлива. Необхідно і важливо відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від менеджера (керівника). Підприємець — це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер — найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, фактично, не несе майнової відповідальності за свої дії.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян, що спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність чи юридичної особи — підприємства (організації). Підприємництво як вид діяльності засновано на наступних принципах:

- свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

-постійна наявність фактора ризику;

- орієнтація на досягнення комерційного успіху;

-інноваційний характер діяльності.

Законом Україні “Про підприємництво” суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути:

• громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності;

• юридичні особи всіх форм власності.

Світова практика свідчить, що малий бізнес має дуже велике значення для підтримки і розвитку ініціативи і вільного підприємництва, збереження в суспільстві атмосфери змагання та ділової активності.

 

ТЕМА 13. КАПІТАЛ І НАЙМАНА ПРАЦЯ

13.1. Капітал як економічна категорія

Перетворення грошей у капітал. Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісне вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії «капітал».

Загальна формула руху капіталу така: Г—Т—Г', де Г' = Г + ΔГ, а ΔГ — це приріст грошей над первісною сумою.

Таким чином, первісне авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і кріпацтва. У цих суспільствах існували так звані допотопні форми капіталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки

Формула руху капіталу Г—Т—Г' є загальною, тому що в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух капіталу виступає в цій формі.

Первісне нагромадження капіталу. Формування продуктивного капіталу історично пов'язується з первісним нагромадженням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.

Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов'язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.

Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Особливостями первісного нагромадження капіталу в Україні є: «прихватизація» багатства в процесі роздержавлення і приватизації майна державних підприємств; розкрадання державного майна; створення фіктивних підприємницьких структур; хабарництво державних чиновників; податкові пільги для «своїх» тощо. Особливою формою первісного нагромадження капіталу в Україні та в інших постсоціалістичних країнах є становлення тіньового капіталу і тіньового підприємництва.

Сутність категорії капітал. Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.

Капіталце авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.

13.2. Капітал і праця. Робоча сила як товар

Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці — обов'язковий соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму і побічну.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.

Наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього, процесом праці керує власник засобів виробництва, результати виробництва присвоюються власником капіталу.

Наймання праці — це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб'єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду. Грошова винагорода має назву заробітна плата.

Властивості товару робоча сила. У загальному вигляді властивості товару робоча сила ті самі, що й для інших товарів. Але є і відмінності, зумовлені специфічністю цього товару. По-перше, у даному разі товаром є не річ, а здатність людини до праці. По-друге, здатність до праці, на відміну від звичайних товарів, відчужується на строк через ринок праці у формі наймання. По-третє, реальне відчуження здатності здійснюється у процесі праці найманого виробника. По-четверте, корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва). По-п'яте, вартість товару робоча сила виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини.


13.3. Винагорода за працю в ринковій економіці

Заробітна плата: неокласичний підхід. Що являє собою категорія «заробітна плата»? Різні економічні школи дають на це питання неоднакову відповідь. Сучасна неокласична політична економія вважає, що «..заробітна плата, або ставка заробітної плати, — це ціна, яку платять за використання праці».  Положення цієї теорії грунтуються на теорії граничної продуктивності,  американського економіста Дж. Б. Кларка.

Заробітна плата: марксистській підхід. Протилежною неокласичній є марксистська теорія заробітної плати за капіталістичної ринкової системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в органічній єдності з вартістю товару робоча сила. «...Вартість робочої сили — це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя її власника... Сума життєвих засобів, повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності».

На відміну від класиків політичної економії К. Маркс уважав, що заробітна плата «...є перетвореною формою вартості, або ціни, робочої сили. Ця теорія є протилежною неокласичній теорії, за якою: - заробітна плата є винагородою виключно за працю; - заробітна плата має дорівнювати граничному продукту виробника. З цього випливає, що робітник одержує за свою працю весь її продукт.

Форми заробітної плати. Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. У багатьох країнах при визначенні розмірів заробітної почасової плати визначається одиниця виміру ціни праці — ціна години праці — погодинна ставка оплати праці.

Сутність відрядної (поштучної) заробітної плати полягає в тому, що за нею заробіток залежить від розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати робітника за цією формою заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції.

Номінальна і реальна заробітна плата. Визначення розміру зарплати має два підходи: з боку найманого персоналу і з боку роботодавця.

Номінальна заробітна плата — це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, тиждень, місяць у касі підприємства. Включає в себе відрахування на соціальне страхування і прибутковий податок. Вона характеризує рівень заробітної плати незалежно від зміни цін на товари і послуги, тому є одним з факторів підвищення добробуту і рівня життя трудящих.

Реальна заробітна плата — це та кількість товарів і послуг, яку працівник може придбати на свою номінальну заробітну плату, очищену від відрахувань на прибутковий податок. Виділяють такі фактори, які визначають рівень реальної заробітної плати: - розмір номінальної заробітної плати; - рівень цін на товари та послуги; - розмір сплачуваних податків.

В умовах державного регулювання розподілу національного доходу і доходів населення майже в усіх країнах законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона націлена на зниження бідності в країні.

Мінімальна заробітна плата — це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи).


ТЕМА 14. ПІДПРИЄМНИЦТВО В АГРАРНІЙ СФЕРІ

14.1. Аграрне виробництво — особлива сфера вкладення капіталу

Сільське господарствоодна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною.

Сільському господарству притаманна ціла низка особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке базується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від клімату та ґрунту. Звідси випливає докорінна відмінність сільського господарства від інших галузей виробництва — у ньому економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним.

До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше виробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість ґрунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля — це предмет праці, а з іншого — засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується.

Аграрні відносини. Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Слово «аграрний» латинського походження і в перекладі на українську мову дослівно означає «земельний». Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності — з іншого.

Але земельні відносини — це лише один бік аграрних відносин. Другий пов'язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв'язків по горизонталі та вертикалі як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. На цьому шляху поступово створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість— сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.


14.2. Земельна рента та її форми

Диференціальна земельна рента. Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв'язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. . Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. 

Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

 Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість. Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку.

Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла. Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.

Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рентаІ в свою чергу поділяється на:

• диференціальну ренту за родючістю ;

• диференціальну ренту за місцезнаходженням .

Диференціальна рента І виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.

Диференціальна рента ІІ виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неодинакові.

Диференціальна рента ІІ являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.

Диференціальна рента II є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.

Абсолютна земельна рента. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об'єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.

Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

Монопольна земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну).

Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю. Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал.

Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

Ціна землі. Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки.


14.3. Розвиток підприємництва в сільському господарстві

Економічна реформа в Україні передбачає формування в сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно повністю завершити складний і тривалий процес реформування колгоспів і радгоспів. Селяни повинні стати реальними господарями землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.

В Україні створене правове забезпечення для функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі фермерських, селянських господарств, самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв.

Важливим напрямом аграрної реформи є створення ефективного агропромислового комплексу (АПК).

Агропромисловий комплекс — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основні сфери:

- виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;

- власне сільське господарство;

- зберігання, заготівля, переробка, транспортування сільсько-господарської продукції.

АПК — важлива складова частина народного господарства. Його завдання — забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною.

 

ТЕМА 15. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

15.1. Необхідність цілеспрямованого втручання держави в економіку

Про необхідність діяльності держави в економіці говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним  виникненням і необхідністю.

На свою користь держава вилучала певну частину суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників державної влади, армії, поліції, судів та ін. Тепер немає держави, яка б не втручалась в економіку — різниця лише у ступіні такого втручання, його формах і методах. Держава може втручатися в економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектору, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або опосередковано (через систему правових та економічних регуляторів.

Класична теорія, в цілому, практично не залишила розробок щодо цілеспрямованого і систематичного впливу держави на економічний розвиток суспільства. Поряд з цим у ринковій економіці багатьох країн, заснованій на приватних, вільно конкуруючих капіталах, почали все частіше виявлятися негативні процеси: економічні кризи, падіння промислового виробництва, масове безробіття та ін. Ставало все більш очевидним, що природний, стихійний розвиток товарно-грошових відносин у нових умовах сам по собі не може справитися з різкими загостреннями суспільного відтворення, а як результат — неможливість забезпечення відносної економічної рівноваги та стабільності, а також соціальної захищеності населення. Процес розвитку суспільства об'єктивно вимагав виваженого втручання в економіку держави з метою регулювання діяльності господарських суб'єктів.

Держава захищає ринок від монополізації, від знищення конкуренції, тому що при послабленні конкуренції ефективність суб'єктів господарювання знижується.

Необхідність державного втручання зумовлена й тим, що певна економічна діяльність є невигідною для суб'єктів ринку. Тому держава здійснює будівництво шляхів, електростанцій, комунальне обслуговування будинків, санітарний контроль тощо.

Втручання держави викликано необхідністю певного перерозподілу доходів, підвищенням життєвого рівня  населення. Механізм перерозподілу доходів передбачає виплату з державного бюджету і позабюджетних фондів пенсій, стипендій, дотацій, різних допомог-трансфертні платежі.

15. 2. Економічні функції держави

Поняття економічних функцій держави. Економічна діяльність держави реалізується в сукупності конкретних видів діяльності, тобто функцій. Функції класифікують за певними ознаками, видами і цілями діяльності, за джерелами фінансування, за характером заходів (економічні, адміністративні, стимулюючі, обмежені, національні тощо), за обсягом і розподілом діяльності (уся економіка чи певна сфера, довгострокові і короткострокові). Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою дії: внутрішні і зовнішні функції.

Внутрішні функції — це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах.

 Зовнішні функції — це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

Економічні функції держави. Основною функцією є забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Необхідна правова база передбачає такі засоби, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності. Уряд установлює «правила гри», що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами.

Захист конкуренції. Конкуренція є основним регулюючим механізмом у капіталістичній економіці, силою, яка підкорює виробника і постачальника ресурсів диктату покупця чи суверенітету споживача. За конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо попиту і пропозиції визначають ринкові ціни. За умов конкуренції: покупець — хазяїн, ринок — його агент, а підприємство — слуга. Зростання кількості монополій різко змінює ситуацію. Монополія — це стан, за якого кількість продавців стає такою малою, що кожен продавець може вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому й на ціну продукту, що продається. Коли монополія замінює конкуренцію, продавці отримують можливість маніпулювати цінами на власну користь і на шкоду суспільству.

Перерозподіл доходу та національного багатства. Ринкова система породжує значну нерівність у розподілі грошового доходу й, відповідно, у розподілі національного продукту між індивідуальними домогосподарствами. Держава виконує завдання щодо зменшення нерівності доходів у суспільстві. Трансфертні платежі забезпечують допомогу тим, хто її гостро потребує, здійснює різні програми соціального захисту. Уряд упорядковує структуру розподілу доходів шляхом ринкового втручання, тобто шляхом індикації цін. Законодавство щодо мінімальних ставок заробітної плати є прикладом того, як уряд фіксує ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.

Стабілізація економіки, тобто стимулювання економічного розвитку, контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжується коливанням економічної кон'юнктури. Історично склалося так, що найважливішою функцією уряду є стабілізація ринкової економіки, тобто допомога приватній економіці у забезпеченні і повної зайнятості ресурсів, і стабільного рівня цін. Рівень виробництва залежить від загального обсягу витрат. Можливим є виникнення двох несприятливих ситуацій,  безробіття та  інфляції.

Виправлення вад ринкової системи. Однією з таких вад є проблема екстерналій. Підприємство викидає в атмосферу отруйні гази, виникає ризик для здоров'я населення. Оскільки повітря нікому не належить, підприємству ніщо не заважатиме продовжувати забруднення атмосфери доти, доки не буде запроваджений спеціальний закон, що встановлює допустимі екологічні норми шкідливих викидів.


15.3. Ринок і держава

Головна мета державного регулювання згідно із кейнсіанською теорією є   проведення політики стабілізації: на фазі спаду необхідно збільшувати державні витрати і зменшувати податки і відповідно на фазі піднесення, скорочувати державні витрати і підвищувати податки.

Для реалізації складних економічних завдань держава використовує такі напрями діяльності:

— фіскальна і грошова політика як сукупність заходів, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні;

— соціальна політика і політика регулювання доходів як сукупність заходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних груп населення;

— зовнішньоекономічна політика як сукупність заходів, спрямованих на розвиток і регулювання торгових й інших відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Держава через законодавчі та виконавчі органи намагається впливати на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. Виділяють адміністративні, економічні та донорські методи.


ТЕМА 16. ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ В ПРОЦЕСІ ВІДТВОРЕННЯ

16.1. Сутність і види економічного відтворення

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення.

Вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва — максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне виробництво на сукупний попит.

Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливіші моменти:

- відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;

- відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

-відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

- відтворення національного багатства;

- відтворення споживання;

- відтворення економічних відносин.

Розрізняють просте і розширене відтворення економічної системи.

Просте відтворення — це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних масштабах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, для так званої традиційної економіки.

Розширене відтворення — це відтворення суспільного виробництва в зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення його межі виробничих можливостей.

16.2. Суспільний продукт і його форми

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства. Продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги. Для того щоб бути благом корисним, продукт необов'язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

Особисті і виробничі послуги невід'ємна частина суспільного продукту. У зв'язку з цим суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: сферу виробництва матеріальних благ, тобто сферу матеріального виробництва, і сферу послуг, тобто сферу нематеріального виробництва.

Першоосновою суспільного продукту є речові блага і продукти харчування, одяг, житло, верстати, комбайни тощо. За всієї різноманітності вироблені матеріальні продукти і послуги поділяються на два види залежно від того, які потреби людей вони задовольняють: на предмети споживання, що задовольняють особисті потреби людей, і на засоби виробництва, які задовольняють виробничі потреби людей.

Оскільки виробництво базується на поділі праці, то при аналізі результатів виробництва варто обчислювати проміжний продукт і кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами є матеріальні блага і послуги, які виробляються для кінцевого використання, а не для подальшої обробки чи переробки або перепродажу. Більшість продуктів (сировина, матеріали, комплектуючі машин) проходять кілька виробничих циклів протягом року, перш ніж потрапляють до кінцевого споживача. У результаті окремі частини і компоненти більшості продуктів купуються і продаються декілька разів.

Проміжні продукти — це матеріальні блага і послуги, які використовуються для подальшої обробки, переробки чи для перепродажу. У системі суспільного поділу праці багато підприємств (і цілі галузі) спеціалізуються на виробництві проміжних продуктів — пшениці, залізної руди, деревини, нафти, льону, металу і т. д.

Методи обчислення суспільного продукту. Суспільство так само, як і підприємство, має обчислювати результати суспільного виробництва, тобто суспільний продукт. Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків — це адекватний ринковій економіці національний облік, побудований у вигляді набору рахунків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв'язки у національному господарстві.

У СНР використовуються дві класифікації. Перша — функціональна — застосовується в рахунках виробництва, споживання і капіталоутворення. Друга класифікація — інституціональна — використовується в рахунках видатків і доходів та в розрахунках капітальних витрат.

За системи національних рахунків подвійний рахунок виключається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва. Статистики, розраховуючи кінцевий продукт як потік доходів, дуже обережні і враховують у ньому тільки те, що називається доданою вартістю. Додану вартість можна визначити двояко:

- за статистикою — це різниця між продажем підприємств та їх придбанням матеріалів і послуг у інших підприємств;

- як економічна категорія — це вартість, яка додана до вартості спожитих у процесі виробництва предметів праці, тобто оборотного капіталу (не враховуючи заробітну плату).

Метод балансу народного господарства (БНГ). Баланс народного господарства являє собою систему взаємопов'язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. До них належить відтворення: матеріального продукту — сукупного суспільного продукту і чистого суспільного продукту; національного доходу і національного багатства. Для БНГ характерне розмежування двох сфер — матеріального виробництва і так званої невиробничої сфери. Матеріальне виробництво поділяється на виробництво засобів виробництва (І підрозділ) і на виробництво предметів споживання (II підрозділ). Система балансів — це зведений матеріальний баланс, міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс, баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів.

Сучасні форми суспільного продукту. Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом. Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

- за виробленою продукцією (виробничий метод);

- за витратами (метод кінцевого використання);

- за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

За першим підходом валовий внутрішній продукт дорівнює сумі споживання домашніх господарств С, валових приватних інвестицій І, видатків держави Д і чистого експорту X, тобто:  ВВП=С+І+Д+Х.

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування. За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків.

ВВП=W+i+R+P+A

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв'язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП— це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Як зазначалося, близьким до ВВП за змістом є показник валового національного продукту.

 Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може являти собою власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань:   ЧВП = ВВП - Амортизаційні відрахування.

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):  НД = ЧВП - Непрямі податки на бізнес;

або НД =ВВП - Амортизаційні відрахування - Непрямі податки на бізнес.

Національний дохід — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі підприємницького хисту.

До останнього часу в економічній літературі вважалося, що національний дохід — це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково)). Це звужений підхід до національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва. Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг.

Зростання національного доходу відбувається на основі типів, економічного зростання: екстенсивний (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивний (за рахунок більш раціонального, якісного використання існуючих факторів).

Розподіл національного доходу веде до визначення частки всіх учасників його виробництва: заробітної плати, прибутку, процента, ренти, дивіденду та ін. Ці доходи називаються первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором виробництва.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні доходи-основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, пільги окремим категоріям населення.

Використання національного доходу йде за двома напрямками: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів національного виробництва і майбутнього зростання національного продукту.

На основі національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю.

Особистий дохід — це одержаний дохід а національний доход — це зароблений дохід. Нарешті, якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств — кінцевий показник системи національного рахівництва. Він використовується на споживання та заощадження.

Тіньовий сектор в економічному відтворенні України. До тіньової економіки більшість авторів відносять:

• по-перше, ті види економічної діяльності, що приховуються їх учасниками у зв'язку з небажанням афішувати її, а з нею — і одержувані при цьому доходи, з метою приховування останніх від оподаткування;

• по-друге, протизаконну криміногенну діяльність, спрямовану на особисте збагачення;

• по-третє, неформальну економіку, в якій офіційний облік діяльності є ускладненим через її непостійний характер і малий обсяг, а також через відсутність об'єктивних вимірників.

Нерідко під «тіньовою економікою» розуміють усю економічну діяльність, яка з різних причин не враховується офіційною статистикою і, відповідно, не включається до складу ВВП. Тіньову економіку як економічну категорію можна визначити як сукупність специфічних економічних відносин, пов'язаних з діяльністю з виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг, приховуваною від державного контролю з метою одержання доходів і особистого збагачення.

16.3. Національне багатство, його сутність.

Національне багатство безпосередньо пов'язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал. Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства.

16.4. Ринок і кругообіг ресурсів і доходів

У ринковій економіці все виробляється для продажу на ринку. У масштабі суспільства ринок складається з двох протилежних, але взаємопов'язаних між собою підсистем сукупного попиту і сукупного пропонування.

Сукупний попит — це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі — домогосподарства, підприємства і держава, готові купити за будь-якого можливого рівня ціни. За інших рівних умов, чим нижчий рівень цін, тим більшу частину реального обсягу національного виробництва захочуть придбати внутрішні споживачі та зарубіжні покупці. І навпаки, чим вищий рівень цін, тим менший обсяг національного продукту вони побажають купити.

Сукупне пропонування характеризує рівень реального обсягу національного виробництва за кожного можливого рівня ціни. Більш високі рівні цін створюють стимули для виробництва додаткової кількості товарів і пропонування для їх продажу. Більш низькі ціни змушують скорочувати виробництво товарів. Тому залежність між рівнем цін і обсягом національного виробництва є прямою, або позитивною.

Досліджуючи проблеми рівноваги у масштабі суспільного виробництва звертаємо увагу на те, що кейнсіанська теорія робить ставку на сукупні видатки та їх компоненти. С + І + В + Х= ЧНП.

Суть цієї теорії полягає в тому, що сукупний обсяг видатків покупців рівний загальній вартості проданих товарів і послуг. У стані рівноваги С + І + В + Х (сукупні видатки) дорівнюють ЧНП (обсягу виробництва чистого національного продукту).

Монетаристи, навпаки, роблять ставку на гроші. Основоположним рівнянням монетаристів є рівняння обміну:

МVQ,

Ліва частина даного рівняння (МV) являє собою загальну кількість видатків покупців на придбання обсягу вироблених благ, тоді як права частина Q) — загальний виторг (валовий дохід) продавців цього обсягу.


ТЕМА 17. РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ. СПОЖИВАННЯ І ЗАОЩАДЖЕННЯ

17.1. Сутність, місце та роль розподілу в процесі відтворення

Теорія розподілу була започаткована Д. Рікардо. Визначення законів, що регулюють розподіл продукту між класами, на думку Д. Рікардо, становить основне завдання політичної економії.

Суб'єктами розподілу є домогосподарство, фізична особа, підприємство чи держава. Об'єктами розподілу можуть бути земля чи інші природні ресурси, праця, капітал, дохід, технологія, інформація тощо. У рамках національної економіки об'єкти розподілу — це національне багатство, валовий національний продукт, національний дохід. До інфраструктури розподілу належить система оплати праці, грошово-кредитна система, система формування та використання бюджету держави, фінансова система підприємств та організацій тощо.

Розподілу доходів передує розподіл факторів виробництва. Залежно від форм власності на фактори виробництва визначається характер розподілу доходів.

17.2. Розподіл національного доходу і формування доходів населення

Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний розподіл національного доходу. Функціонально-факторний розподіл означає розподіл національного доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток. Трифакторна модель (земля, праця та капітал) епохи вільної конкуренції визначила розподіл національного доходу на ренту, заробітну плату та прибуток. З розвитком ринкової економіки, коли поступово здійснилось відокремлення функції власності на капітал від функції управління ним, на зміну трифакторній моделі прийшла чотирифакторна модель (земля, праця, капітал, підприємництво) економіки, яка визначає розподіл національного доходу на ренту, заробітну плату, прибуток та процент.

Сучасну економіку можна уявити як п'ятифакторну модель. Держава все більше бере на себе функції регулювання економіки і соціальний захист населення. П'ятифакторна модель розподілу національного доходу зростає на фактор-держава і на складову доходи-трансферти.

На сучасному етапі розвитку економіки до факторів розподілу економісти відносять інформацію, що радикально впливає на розподіл та перерозподіл національного доходу.

Джерела особистих доходів. Аналіз індивідуального розподілу показує джерела особистих доходів та їх порівняльні величини. До джерел індивідуальних доходів слід віднести:

• чисту заробітну плату (номінальну заробітну плату за вирахуванням податків і соціальних внесків);

• доходи від індивідуальної трудової діяльності;

• соціальні виплати держави громадянам;

• проценти, дивіденди та орендну плату (за землю);

• різного роду допомоги тощо;

• поточне страхування відшкодування збитків.

Залежно від доступу до цих джерел кожний індивід отримує відповідну частку доходу, тим самим породжується нерівність у розподілі доходів.

17.3. Перерозподіл національного доходу і споживання

Об'єктивними передумовами перерозподілу НД є зростання витрат держави, необхідність суспільних витрат (послуги освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства, дитячих ясел і садків, будинків інвалідів і людей похилого віку, дитячих будинків тощо) та нерівномірність доходів, що може призвести до економічних диспропорцій і підриву економічних стимулів. Нерівність доходів чинник, який завжди викликав інтерес у людей. Нерівність є не тільки наслідком неоднакової ефективності та продуктивності виробництва, а також результатом нерівного розподілу приватної власності на засоби виробництва. Політика перерозподілу зачіпає інтереси всіх класів і соціальних верств населення і завжди супроводжується виникненням суперечностей.. Держава відіграє вирішальну роль у перерозподілі доходів, виконуючи цим самим свою соціальну функцію.

Необхідність перерозподілу національного доходу.  Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.

  1.  Держава може втручатись у процес формування цін на економічні фактори виробництва і таким чином захищати інтереси економічних агентів, гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу ренти, процента і заробітної плати.

2. Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із суб'єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.

Результати перерозподілу можуть проявлятись у формі вертикального перерозподілу (між багатими та бідними за рахунок різного роду податків) та горизонтального перерозподілу (за рахунок трансферти, субвенції, витрат на охорону здоров'я та освіту, субсидії тощо). Економічна доцільність перерозподілу забезпечується за допомогою органічного поєднання реалізації двох розподільних принципів: принципу ефективності та принципу соціальної справедливості. 

17.4. Споживання, національний дохід і заощадження

Однією з найважливіших в економічному відтворенні є функція споживання. Зв'язок між споживанням та доходом називають функцією споживання. Вона розкриває взаємозв'язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу.

Гранична схильність до споживання — це величина додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова гривня доходу. Схильність до споживання означає бажаний рівень споживання. Отже, ГСС — це додаткове споживання, що виникає з додаткової гривні доходу.

Заощадження — це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження  дорівнюють національному доходу мінус споживання.

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними об'єктами заощадження є домогосподарства і підприємства. Функція заощадження показує зв'язок між розміром заощадження та доходом.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто, сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використання національного доходу на заощадження повинні дорівнювати обсягу національного доходу країни.


ТЕМА 18. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА ЙОГО ЧИННИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ

18.1. Зміст і типи економічного зростання

Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання» тісно пов'язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, розширене відтворення охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство), а економічне зростання характеризує тільки національну економіку.

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів. Головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету.

Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого — тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва.

Основні типи економічного зростання на практиці  не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу). Суспільне виробництво перебуває в постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча й не завжди рівномірно.

Джерелом економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток має діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню розвитку явища чи процесу, припиненню самого життя.

Загальною основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому сенсі стимулюють його створення. У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. Економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб'єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб.

Нагромадження та його норма. Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом. При цьому зростають продуктивність праці та ефективність виробництва. Нагромадження не є сталим, безперервним процесом. Воно обумовлено технічними новинками.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

Інвестиції та їх ефективність. Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний із процесами заощадження та інвестування. Останні здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.

Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в основному становлять вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна частина залишається непродуктивним вкладенням капіталу.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями

Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.

Вплив НТР на економічний розвиток. До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у тому числі природні ресурси), праця (функція трудових ресурсів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою впливають на створення ВНП. До капіталу в узагальненому вигляді можна віднести і НТР, вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно посилюється. Сучасна НТР — складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виділити її три важливих складових, які органічно пов'язані:

- глибинний процес інтеграції науки і виробництва, для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на специфічний «технологічний цех науки»;

- принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко пристосовується до техніко-технологічних нововведень;

  •  кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами; виробництво переходить на нову техніко-технологічну основу — комп'ютерну технологію.

18.2. Теорії і моделі економічного зростання

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. .

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома як модель Харрода—Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями та інвестиціями.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G=S/C     G/C=S

де G — темп економічного зростання; С — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості; S— частка заощаджень у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q=F(LKN)

де Q обсяг виготовленої продукції (національного доходу); L — сукупні витрати праці; К — вкладений капітал; N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання.

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

Q= Q/ L·L+ Q/ K·K+Q/ N· N

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик X. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат. Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q=F(L,К).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва яка дістала назву «витрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв'язок між «витратами» (по стовпцях) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з'ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «витрати—випуск» стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто так звану концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов'язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршання якості життя в цілому. У зв'язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом'якшення суперечностей між зростаючими потребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, у тому числі зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів.

Показники економічного зростання. Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

Відношення (у грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу визначає продуктивність капіталу, або знайомий нам показник капіталовіддачі. Протилежний йому показник — капіталомісткість продукції. Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні ресурси, характеризує показник матеріаломісткості — відношення витрат використаних ресурсів (у грошовій формі) до виготовленої продукції.

З точки зору маржиналістського підходу до аналізу граничних показників важливими є показники граничної продуктивності факторів виробництва. Вони характеризують залежність обсягу приросту національного доходу від приросту відповідного фактора праці, капіталу, природних ресурсів. Хоча досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що частки даних факторів у величині національного доходу такі: заробітної плати (праці) — 75—80%; прибутку і процента — 15—18; природних ресурсів — 5—7%.

18.3. Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи

Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чередується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об 'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

З точки зору тривалості виокремлюють декілька типів економічних циклів:

короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40 — 60 років). Оскільки характерна риса циклічності — рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку.

Економічний цикл та його фази. У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. .

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Першопричиною (поштовхом) нової періодичної кризи є скорочення сукупного попиту, і знову починається спад виробництва, зниження зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат тощо.

Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

- циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу — розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

- головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалості (які відбивають спосіб функціонування основного капіталу) матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Довгі цикли (хвилі). Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У. С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х рр. XX ст. опублікував низку аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз економічного розвитку Англії, Франції та сша за період 100—150 років. 

Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження. За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами в 50—-60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, у структурі довгострокових циклів М. Кондратьєв відокремив два етапи, або дві фази розвитку _. висхідну і низхідну.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до ЗО років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні тривалого загального піднесення ринкової кон'юнктури.

Низхідна (спадна) фаза довгого циклу — це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20—25 років. Для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, що адекватні технологічному оновленню. Таким чином, теорія довгих циклів робить акцент на поясненні того, чому в економіці бувають тривалі періоди високої економічної активності.


ТЕМА 19. ЗАЙНЯТІСТЬ, ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

19.1. Зайнятість: сутність, форми та ефективність.

Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора — людини праці і підприємця. Людина сама є продуктивною силою. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою, тобто здатністю до праці. Людина праці, як і підприємець, виступають продуктивною силою тоді, коли вони, тобто їх здібності, реально використовуються в процесі виробництва.

Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначенням форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування.

Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни.

Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати. Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства.

Економіка суспільства повинна забезпечити роботою всіх, хто хоче і здатний працювати ефективно. Якщо економіка має недостатньо робочих місць для бажаючих працювати, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи.

Зазначимо, що не всі придатні для зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяльності, яка приносить дохід. У зв'язку з цим наука виділяє таку категорію, як економічно активне населення. Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили і підприємливості — це населення обох статей віком 15—60 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропонування робочої сили для виробництва товарів і послуг. .

В Україні в 1999 р. все населення у віці 15—70 років становило 36,5 млн осіб, у тому числі активне — 22,7 млн, з них зайняті — майже 20 млн осіб. Економічно незайняте населення становило 13,8 млн осіб.

Форми зайнятості. Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою (капіталістичний і державний сектори економіки, а також (частково) на підприємствах колективного сектору); праця осіб — співвласників кооперативних, колективних та акціонерних підприємств і організацій; праця громадян, зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; праця громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю (будівельні роботи, ремонт, дрібна торгівля тощо); праця осіб, зайнятих у фермерських господарствах; зайняті підприємництвом;  громадською роботою.

В Україні до осіб найманої праці належить 14,2 млн, що становить 72 % усіх працюючих.

Перший сектор — формальний  представлено офіційно зареєстрованою діяльністю. До нього відносять роботодавців і безплатно працюючих членів їхніх сімей, а також зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю громадян.

Неформальний сектор самозайнятості — це сукупність інституційних одиниць з рисами домашніх господарств, які являють собою невеликі групи людей, що живуть в одному й тому самому приміщенні, повністю або частково об'єднують свої доходи і майно, спільно споживають певні продукти і послуги.

Що ж стосується третього сектору самозайнятості, то він є сферою порушення чинного законодавства, а тому виступає як нелегальний і неконтрольований..

Іншим новим сегментом зайнятості є часткова зайнятість, до якого належать надлишкові працівники у зв'язку зі спадом виробництва. Її розглядають як форму неефективного використання праці офіційно зайнятого трудовою діяльністю контингенту людей — неповний робочий день (тиждень), вимушені адміністративні відпустки.

19.2. Теорії зайнятості і відтворення суб'єктивного фактора виробництва

Неокласична теорія зайнятості. Представники неокласичної школи (Д. Гілдер, А. Лаффер) уважають, що регулятором ефективної зайнятості і в сучасних умовах повинен служити тільки ринковий механізм. На їх думку, ціна праці через рівень заробітної плати впливає на попит і пропонування робочої сили, регулює їх співвідношення та необхідну рівновагу між ними.

Аналогічну позицію займають прихильники теорії раціональних сподівань. Ця теорія передбачає, що крива сукупного пропонування праці  вертикальна, а заробітна плата та інші ціни —-гнучкі. . Зниження заробітної плати і цін, якщо таке станеться, не приведе до вимушеної незайнятості робочої сили через певний час зайнятість швидко відновиться на новому (нижчому) рівні цін.

Кейнсіанська теорія зайнятості. Протилежну позицію займає кейнсіанська теорія зайнятості. Кейнс звернув увагу на те, що за капіталізму просто не існує ніякого механізму, що гарантує повну зайнятість. Повна зайнятість скоріше випадкова, а не закономірна. Крім того, ціни на продукцію і заробітна плата стійки щодо зниження, тобто негнучкі.

Досвід показує, що з різних причин зарплата і ставки змінюються, щоб відбити нестачу чи надлишок робочої сили на ринках лише після тривалого проміжку часу.


19.3. Неповна зайнятість і безробіття в механізмі відтворення робочої сили

Зайнятість є невід'ємним і ключовим елементом відтворення сукупної робочої сили, працездатного населення. Це тому, що без зайнятості працездатне населення — суб'єктивна продуктивна сила— не функціонує як фактор виробництва, не створює той продукт, який іде на відтворення робочої сили. . В умовах ринкової економіки повна зайнятість не означає відсутності безробіття. Західні економісти доводять, що повна зайнятість досягається тоді. коли рівень безробіття не перевищує її природного рівня. А в даний час уважається, що природний рівень безробіття дорівнює приблизно 5—6 % робочої сили. Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, заробітку, зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шукають роботу та здатні братися до неї. Основними його видами є природне і циклічне безробіття. Природне безробіття є добровільним, фрикційним і структурним.

Добровільне безробіття виникає тоді, коли робітники не хочуть працювати за пропоновану їм заробітну плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок постійного руху працівника між видами праці, в пошуках нового місця роботи. Навіть якщо економіці притаманна повна зайнятість, завжди існують люди, які шукають роботу після закінчення навчання або через переїзд в інше місто.

Структурне безробіття означає невідповідність між пропонуванням і попитом на працівників. Ця невідповідність виникає тоді, коли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується, а пропонування не може швидко пристосуватися до цього.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і характеризується своєю тривалістю. Якщо надто висока з позицій ринкової рівноваги заробітна плата не знижується, то виникає надлишкова робоча сила. Тільки частина робітників отримує роботу, решта стають вимушено безробітними. Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне, конверсійне.

Циклічне безробіття.  Під ним розуміють безробіття, викликане спадом, тобто тією фазою економічного циклу, коли виробництво і сукупний попит абсолютно скорочуються. Циклічне безробіття виходить за межі природного безробіття і є свідченням неповної зайнятості у країні.

Закон Оукена стверджує, що на кожен 1 % зростання безробіття, коли рівень безробіття перевищує природне безробіття, знижується ВВП на 2,5 %.

Отже, люди, що мають роботу, — зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її, — безробітні; а ті, що не мають роботи і не шукають її, — незайняті.

Фази відтворення робочої сили. Формою розвитку людського фактора є процес його відтворення. Це невід'ємна складова процесу суспільного відтворення в цілому, при цьому відтворення людського фактора — це відтворення окремих елементів його структури, робочої сили, підприємств, а також тих суспільних зв'язків, які їх об'єднують

1. Формування (виробництво) робочої сили. До нього належать, з одного боку, постійне відновлення робочої сили, затраченої в процесі праці, і її якісне вдосконалення, а з другого — природне відтворення і виховання нових контингентів працездатного населення (зростання рівня загальної освіти і спеціальної підготовки, якісне вдосконалення сукупної робочої сили).

2. Розподіл і перерозподіл робочої сили за сферами зайнятості, галузями народного господарства, економічними регіонами.

3. Обмін, який служить з'єднанню робочої сили і засобів виробництва. При цьому учасниками обміну, з одного боку, є роботодавець, з другого — власник робочої сили.

4. Споживання (використання) робочої сили, яке отримує своє матеріальне втілення в кінцевому продукті праці. Поділ усього процесу відтворення робочої сили на окремі фази зумовлений тим, що характер процесу на кожній з них модифікується різними факторами, що впливають на ці фази.

Ринок праці і відтворення робочої сили. Розглядаючи проблеми відтворення робочої сили, слід завжди пам'ятати, що воно здійснюється в ринковій економіці. На ринку праці діє закон попиту і пропонування робочої сили, який впливає на заробітну плату. На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабих і нездібних ринок праці не сприймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв'язку між внеском кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.

Однією з принципових особливостей відтворення і розвитку людського ресурсу в розвинутих країнах є значне розповсюдження підприємницької діяльності.  Воно утверджує в людині свідомість і почуття відповідальності за належну йому частину національного багатства, розвиває в ньому соціальний інстинкт збереження матеріальних і духовних цінностей, бажання їх розвивати і зміцнювати.

Проблеми політики зайнятості в Україні. в другій половині 90-х рр.    XX ст. в Україні фактично не відбувалося розширеного відтворення робочої сили. Об'єктивними показниками цього явища є: поступове зменшення чисельності населення і робочої сили; різке зниження реальної заробітної плати; скорочення державних видатків на розвиток освіти, охорони здоров'я, житлового будівництва тощо. Різке погіршання умов для відтворення робочої сили негативно впливає на демографічні процеси в країні, які характеризують тип відтворення робочої сили — звужене відтворення.


ТЕМА 20. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

20.1. Господарський механізм і його сутність.

Організаційно-економічні відносини є головною констатуючою ознакою господарського механізму. Вони виникають з приводу: трудової діяльності; усуспільнення та відособлення виробництва; розподілу, спеціалізації й кооперації праці; обміну засобами виробництва, менеджменту; грошового обігу; ціноутворення; фінансів і кредиту; маркетингу; інфраструктури ринку.

Функції господарського механізму. Сутність господарського механізму проявляється через його функції. До основних з них у політико-економічній системі належать такі: реалізація відносин пануючого типу власності; сполучення і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній структурі суспільства; узгодження й забезпечення руху економічних інтересів; розв'язання суперечностей. Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціонування господарського механізму, як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість

Структура господарського механізму. Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організація, регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв'язках створюють відповідні підсистеми механізму господарювання. Підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо; підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему; підсистема організації — форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов'язків економічних суб'єктів.

20.2. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми

Ринковий механізм саморегулювання дає можливість:

- ефективно розподіляти ресурси для виробництва необхідних суспільству товарів;

- успішно функціонувати за наявності навіть обмеженої інформації (досить мати дані про ціну на продукт і про витрати на його виробництво);

  •  оптимально використовувати результати НТП.
  •   вільно вибирати і діяти споживачам і підприємцям (вони незалежні в прийнятті рішень, укладанні угод і т. ін.).

Основні функції державних форм господарського механізму. Разом з тим, цілий комплекс питань не може бути вирішений за допомогою ринкових форм господарського механізму, а забезпечується впливом централізованих державних форм. Це, наприклад: збереження ресурсів, що не відтворюються; формування економічного механізму захисту навколишнього середовища,  регулювання використання ресурсів, що належать усьому людству, створення стимулів для виробництва товарів і послуг колективного користування, забезпечення права на працю і дохід, перерозподіл доходів.

Основні теорії державного регулювання. Ідеологічною платформою регулювання економіки у побудові господарського механізму є напрям кейнсіанства і неоконсервативних концепцій. Модель Кейнса передбачає стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом «спонукання» до інвестування приватного капіталу, а також через державне фінансування суспільних робіт і деякий перерозподіл через бюджет національного доходу на користь незаможних. Основними інструментами регулювання в моделі Кейнса були державний бюджет, дефіцитне фінансування економіки, маніпулювання обліковою ставкою. Ця модель була використана в США в економічній політиці Ф. Д. Рузвельта і показала непогані результати.

Неокейнсіанці виходять з того, що в капіталістичній економіці існують стійкі принципи, які викликають відхилення від стабільного зростання і оптимального використання ресурсів, і для їх коригування необхідна держава.

Прихильники неокласичної теорії виходять з постулату що капіталістична економіка здібна до рівноваги, стійкості і стабільності. Вони стверджують, що ринок і конкуренція, гнучкість цін — кращі механізми встановлення економічної рівноваги.

Основним ідеологом антикейнсіанських позицій був Мілтон Фрідмен. Альтернативу державному регулюванню він бачить у свободі конкуренції і підприємництва. Поділяючи ідеї А. Сміта з приводу «економічної» людини, він виступає проти втручання держави у грошовий обіг.

Прихильники неоліберальних концепцій вважають, що треба відмовитися від кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання, що ведуть до різких коливань грошової маси, і перейти на суворе регулювання грошей в обігу незалежно від кон'юнктури.

20.3. Державне регулювання економіки

Державні діячі та економісти західних країн прийшли до принципового висновку про те, що ринковий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки.

1.Державне програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинута, комплексна форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка та реалізація національних програм і цільових комплексних програм.

2. Фіскальна політика — це політика доходів і витрат держави. Головний фінансовий план держави — державний бюджет. Як правило, доходи і витрати державного бюджету рідко збігаються. Частіше має місце дефіцит або профіцит. Держава застосовує регулювання податкових ставок і їх диференціацію.

3. Грошово-кредитна політика — один із головних інструментів державного регулювання економіки. Мета грошово-кредитної політики — досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Держава регулює процентні ставки кредитів комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва. Навпаки, підвищення процентних ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва.

4. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктуру, державні замовлення (закупівлі). Маючи у розпорядженні бюджетні кошти, держава вкладає гроші в будівництво шляхів, портів, аеродромів, продуктопроводів, ліній зв'язку, в тому числі комп'ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи.

Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має можливість виплачувати допомоги по безробіттю, самотнім матерям, багатодітним сім'ям, будувати дешеве муніципальне житло і т. д.

5. Регулювання грошової маси. Нарівні з урядом найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (національний) банк країни, незалежний від президента, парламенту й уряду. Головною функцією центрального банку є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку за кредитами, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), у масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), отже, і можливість комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика отримала назву політики «дешевих грошей».

Навпаки, в період загострення інфляції центральний банк підвищує резервну норму, проценти за кредитами комерційним банкам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежуються їх можливості надавати кредити, підвищуються процентні ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим знижує рівень інфляції. Така політика отримала назву політики «дорогих грошей».


ТЕМА 21. ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

21.1. Економічна система капіталізму вільної конкуренції

Капіталізм вільної конкуренції характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції.

Ознаки капіталізму вільної конкуренції:

- приватна власність на засоби виробництва;

- система найманої праці;

-свобода підприємництва і вибору;

- ринкова система та вільна конкуренція;

- важлива роль прибутку;

  •  обмежена роль держави.

Об'єктивні основи розвитку капіталізму. Капіталістичний спосіб виробництва почав зароджуватись у надрах феодалізму. Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, насамперед на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості землеробських господарств розширювали сферу застосування найманої праці. Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу.

У період первісного нагромадження капіталу відбувалося насильницьке розорення маси дрібних товаровиробників і перетворення їх із самостійних господарів у найманих працівників. Розвинувшись на базі простого товарного господарства, капіталізм являє собою його вищу ступінь, коли товаром стає і робоча сила.

Згідно з положеннями неокласичної теорії заробітна плата найманого працівника повинна дорівнювати його граничному продукту (доходу). Такий підхід до визначення заробітної плати докорінно відмінний від марксистського підходу. К. Маркс зазначав, що праця найманого працівника на капіталістичному підприємстві складається з двох частин: перша — необхідна праця (V), результат якої привласнюється найманим робітником у формі заробітної плати. За другу половину робочого дня робітник створює додатковий продукт (т), який К. Маркс назвав додатковою вартістю, що її капіталіст без еквівалента привласнює. На цій теоретичній основі К. Маркса і його послідовники розкривають зміст капіталістичної експлуатації трудящих.

21.2. Економічна система монополістичного капіталізму

Монополістичний капіталізм — це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали між собою  різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції.

Вільна конкуренція між десятками і сотнями більш-менш рівноцінних капіталістичних підприємств поступилася місцем пануванню небагатьох сотень великих підприємств та різноманітних їх об'єднань, які зосереджують у своїх руках значну частку суспільного багатства і виробничих ресурсів. За монополістичної стадії капіталізму зберігається монопсонія на ринку праці, оскільки суб'єкти праці залишаються неорганізованою силою і не захищаються державою.

Закономірності виникнення монополій. Концентрація і централізація капіталу. Доведено, що вільна конкуренція сприяє концентрації виробництва, а ця концентрація на певному щаблі розвитку веде до монополії. Гонитва капіталістів за все більшим прибутком і конкурентна боротьба між ними породжують концентрацію і централізацію капіталу, що веде до концентрації виробництва та зростання розмірів підприємств. Концентрація виробництва у свою чергу тягне за собою концентрацію і централізацію капіталів

Централізація капіталів може бути як добровільною, так і примусовою. Перший спосіб здійснюється на основі добровільного об'єднання капіталів окремих капіталістів у один капітал у тій чи іншій господарсько-правовій формі. Другий спосіб — це поглинання в процесі конкуренції більш великими підприємствами малих і дрібних капіталістичних підприємств.

Акціонерні товариства (корпорації). Акціонерне товариство, або корпорація, — це підприємство, капітал якого утворюється на основі об'єднання багатьох індивідуальних капіталів і особистих заощаджень багатьох домогосподарств шляхом випуску акцій цінних паперів, кожна з яких дає право їх власникам на одержання дивіденду і на участь в управлінні акціонерним товариством. Капіталістична власність у корпорації набуває асоційованої (колективної) форми.

Якісні зміни в техніці, технології і структурі виробництва, ефект масштабу, акціонування — привели до того, що на рубежі XIX—XX ст. епоха капіталізму вільної конкуренції була замінена монополістичним капіталізмом, в економіці якого головна роль належала монополіям і олігополіям.

Монополія — це ринок, на якому кількість продавців (підприємств) така незначна, що кожен продавець може впливати на загальне пропонування (через виробництво) і ціну товару.

Олігополія на відміну від монополії характеризує таку ситуацію в умовах недосконалої конкуренції, коли виробництво в галузі контролюється невеликою кількістю виробників.

На базі акціонерних товариств створюються такі основні форми монополій і олігополій, як трести і концерни.

Трест — це таке акціонерне товариство, в якому підприємства, що вступають до нього, втрачають не тільки комерційну ,ще й виробничу самостійність: вони перетворюються в акціонерів тресту.

Концерн — охоплює багато підприємств різних галузей виробництва, а базовою для концерну є одна галузь — автомобільна, хімічна, електронна тощо. Учасники концерну зберігають формальну самостійність. Теперішні найбільші у світі корпорації — це концерни.

21.3. Фінансово-монополістичний капітал

Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері. Великим корпораціям потрібні були великі кредитори. Концентрація грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Банки одержали можливість у значній, а часто й у вирішальній мірі впливати на спрямованість господарського розвитку промислових та інших корпорацій; вони перетворились у розрахунково-кредитні центри національної економіки. Вирішальне значення має система участі в капіталі — взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу.

Система участі в капіталі доповнюється особистою унією банкірів і промисловців, що вже на початку монополістичного капіталізму одержало широке розповсюдження. Отже, фінансово-монополістичний капітал —- це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Фінансові групи. Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об'єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв'язків. Фінансові групи в сучасній літературі частіше називають фінансово-промисловими групами (ФПГ).

Фінансова олігархія. Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це — капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбільших корпорацій.

Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій.


ТЕМА 22. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУЧАСНОГО КАПІТАЛІЗМУ

22.1. Сутність і ознаки змішаної економіки

Розрізняють три основних варіанти змішаної економіки:  консервативний,  ліберальний,  соціал-реформістський.

Кожен з них має певні відмінності. Так, консервативний варіант змішаної економіки виступає за обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектору і ринкових важелів саморегулювання. Ліберальний варіант передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки пропонує необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Національні особливості змішаної економіки. Існують різні національні моделі змішаної економіки: від американської ліберальної моделі господарювання, характерною рисою якої є залишковий принцип державного регулювання в економічній та соціальній сферах (регулюються ті аспекти соціально-економічних відносин, які не саморегулюються вільною конкуренцією), до економічного дирижизму (переважно у Франції, Великобританії та інших країнах), коли держава виступає за глобальне систематичне регулювання економіки за масштабами і глибиною. При цьому можуть використовуватись надзвичайні заходи і методи (індикативне планування, націоналізація, утворення і зростання державного сектору, державні інвестиції, адміністративний контроль над зарплатою, цінами, кредитами).

Показовою з  точки зору є так звана «шведська модель» змішаної економічної системи. Її теоретики вважають, що власність не є визначальним елементом суспільного устрою. За панування приватної власності в руках держави є не більше 5% основних виробничих фондів, але вона перерозподіляє приблизно 60% національного доходу і близько 40% його йде на соціальні потреби. Це модель так званого демократичного соціалізму, соціалізації капіталістичної економіки у сфері розподілу.

22.2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної економіки

Змішана економічна система — це насамперед ринкова економіка, яка функціонує на основі взаємодії двох механізмів господарювання: стихійного ( ринкового) і свідомого (державного) регулювання. Практикою, а відповідно, й економічною теорією переконливо аргументована необхідність державного втручання в ринкові економічні відносини. 

Ринок у змішаній економіці. В умовах товарного виробництва пануючою формою економічних відносин є ринкові, але ринок перестав бути єдиним стихійним регулятором пропорцій суспільного виробництва, розподілу доходів. Існування «адміністративних», «державних» цін впливає і на механізм ціноутворення «монополізованого» ринку в змішаній економіці. Ринок по суті стає регульованим, тому що конкуренція є недосконалою, потребує державної підтримки і стає більш штучною, регульованою.

Держава у змішаній економіці.  Незалежно від частки держсектора і власності в економіці роль держави в організації й управлінні виробництвом та суспільством зростає.  Держава розробляє форми і методи економічного та соціального регулювання соціально-економічних відносин, координує, регулює, програмує суспільне виробництво і споживання, здійснює політику соціалізації ринкових відносин і демократизації. державного регулювання в умовах змішаної економіки  підвищення соціально-економічної ефективності суспільного виробництва, забезпечення економічного зростання і соціально-економічної стабільності економіки та суспільства.

22.3. Монополії та олігополії в умовах капіталістичної економіки

У сучасних умовах класичні монополії у прямому розумінні зустрічаються рідко. Проте їх «сестри» — олігополії — дуже розповсюджене явище в будь-якій розвинутій країні. Великі корпорації стрімко збільшують свої розміри, вторгаються в інші галузі, об'єднуються як на національному, так і на міжнародному рівні. Усе це свідчить про те, що процеси концентрації капіталу через механізми злиття та поглинання є розповсюдженими і на рубежі XXI ст.

Монополія і конкуренція — це два протилежних і взаємопов'язаних процеси. Посилення одного призводить до послаблення іншого і навпаки.

Фінансово-монополістичні групи. Організаційною формою фінансового капіталу, як зазначалося , виступають фінансово-монополістичні (фінансово-промислові) групи (ФПГ) — комплекс промислових, торгових, банківських, транспортних та інших компаній.

Створення ФПГ здійснюється кількома способами. Найбільш розповсюдженим є добровільне об'єднання капіталів окремих учасників і установ. Другим способом є добровільна передача учасниками створюваної ФПГ пакетів своїх акцій в управління банку чи іншому кредитно-фінансовому інституту. Третім способом є придбання одним з учасників групи пакетів акцій інших підприємств та організацій, які в результаті цього стають учасниками ФПГ. Таке придбання не завжди є добровільним і пов'язане із злиттям і поглинанням одних компаній іншими.

Фінансова олігархія та її еволюція. Західні дослідники не вживають терміна «фінансова олігархія». Натомість використовуються такі поняття, як «бізнес-еліта», «корпоративна еліта»,«техноструктура» чи «техноеліта».

У традиційному розумінні еліта — це аристократія. . У найзагальнішому вигляді можна виділити три основних класи еліти: владні, ціннісні, функціональні. Останнє підходить для характеристики фінансової олігархії.

Функціональна еліта в економіці це впливові групи, які в ході конкуренції виділяються в різноманітних сферах або секторах економіки і беруть на себе важливі функції в ній. Отже, суть фінансової олігархії полягає в економічному і політичному пануванні невеликої групи фінансових магнатів — найбільших власників банківських і промислових монополій.

Реалії життя в Україні та Росії дозволяють говорити про нове тлумачення поняття «олігархія» (оскільки воно не відповідає класичному розумінню цього терміна, то доречно надалі вживати його в лапках). Якщо демократія Заходу носить характер плюралістичної системи, то на пострадянському просторі можна говорити про корпоративну чи кланову систему.

22.4. Наймана праця і революція у трудових відносинах

Історично початковою формою залучення трудящих до праці на капіталістичному підприємстві було наймання робочої сили через неорганізований і незахищений державою ринок праці. За таких обставин капіталіст був провідною фігурою в найманні робітника, він диктував умови праці, тривалість робочого дня, інтенсивність праці, рівень заробітної плати.

Такому становищу найманої праці на капіталістичному підприємстві та в суспільстві сприяла сама держава, яка в боротьбі між робітниками і підприємцями завжди, аж до 30-х рр. XX ст., стояла на боці останніх, довгий час забороняла створення робітниками професійних спілок, укладання колективних договорів, застосування страйків тощо.

Революція у відносинах найманої праці почалася в 30-х рр. XX ст. «зверху», за ініціативою американського президента Ф. Рузвельта в процесі здійснення ним “ нового курсу”. Складовими цього курсу були:

• права робітників на організацію профспілок і укладання колективних договорів;

• уведення мінімальної заробітної плати і допомоги по безробіттю;

• прийняття закону про соціальне страхування;

• право робітників на проведення страйків.

Колективний договір укладається на основі чинних законів, прийнятих сторонами (найманим персоналом і власником або його представником) зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Колективний договір дає трудовому колективу законну основу для захисту своїх інтересів шляхом послаблення особистої диктатури власника чи уповноваженої ним особи.

Профспілки і ринок праці. Профспілка є породженням капіталізму, формою організації трудящих  на професійній основі з тим, щоб захищати свої інтереси і права як перед капіталістами, так і перед державою, якщо остання ігнорує права трудящих. Організація трудящих у професійні спілки дає їм можливість нейтралізувати певним чином монопсоністичні тенденції корпорацій монополістичного чи олігопольного типу, тому що профспілка формує монополію на ринку праці. Унаслідок цього формується двостороння монополія. Двостороння монополія — це ринок, на якому єдиному продавцеві (монополії) протистоїть єдиний покупець (монопсонія).

Державне регулювання заробітної плати. Важливим аспектом революції в трудових відносинах є введення державою мінімальної заробітної плати, яка, як правило, коливається в межах 40—50 % середньої заробітної плати, потужного пенсійного забезпечення, допомоги по безробіттю тощо. Ці зрушення в трудових відносинах є водночас показником активної участі сучасної держави в регулюванні оплати найманої праці, створенні політичних, правових та інших умов, для того щоб заробітна плата робітника відповідала величині створеного ним граничного продукту і конкурентній заробітній платі.

22.5. Еволюція і перспективи розвитку сучасного капіталізму

Соціально-економічною основою економічної системи є відносини власності. У сучасній «змішаній економіці» взаємодіють різні типи, види та форми власності. Пануючою є капіталістична власність на засоби виробництва, але не індивідуальна, а групова або акціонерна. Сучасний розвиток продуктивних сил у більшості галузей об'єктивно вимагає колективної та суспільної (державної) власності. Ядром сучасних економічних відносин є, з одного боку капіталістична акціонерна (групова) власність, яка визначає якісно нові відносини між найманою працею і капіталом, а з іншого — панівна роль у приватному секторі монополій та фінансових магнатів.

Змінюється як юридична форма акціонерної (корпоративної) власності, тому що співвласниками її стають усі акціонери певної фірми (це десятки або сотні тисяч осіб на відміну від однієї особи або декількох), так і її економічний зміст — виробництво і розподіл створеного продукту і доходу.

Об'єктивна необхідність соціальної орієнтації. Змішану економіку іноді ототожнюють з соціально-реформістською або соціально орієнтованою ринковою економікою. Обидві концепції мають спільні риси: необхідність соціалізації ринкової економіки, оптимальне поєднання ринкової економіки та індикативного планування, регулювання економіки, соціальний захист населення.

Необхідність соціалізації економіки визначається, по-перше, негативними соціально-економічними наслідками розвитку вільної ринкової економіки (банкрутства, безробіття, кризи, бідність), існуванням інвалідів, хворих, багатодітних та інших соціально незахищених верств населення, і по-друге, зростанням ролі людського фактора в сучасному виробництві і суспільстві та необхідністю створення нормальних умов для відтворення робочої сили більш високої якості, незалежно від рівня доходу особи, сім'ї або участі у виробництві взагалі.


ТЕМА 23. СОЦІАЛІСТИЧНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ

23.1. Економічна система соціалізму: теорія і практика

Ідея соціалізму — це ідея справедливого суспільства. Вона зародилася як форма виявлення протесту проти експлуатації і гніту. В історії соціалізму виділяють декілька етапів: спочатку виникнення утопічного соціалізму, потім еволюцію утопічного соціалізму від соціалістів-утопістів до прихильників концепції анархізму і, нарешті, перетворення соціалізму з утопії в науку — марксизм.

За концепцією К.Маркса соціалізм — це загальнонародна власність на речові фактори виробництва, що поєднує в одній особі працівника і власника засобів виробництва, утверджує трудовий і колективістський характер асоціації виробників і визначає соціальну рівність між людьми як найбільш суттєвий момент соціальної справедливості. Економічною основою соціалізму є суспільна власність на засоби виробництва, соціалістична планова система, можливість свідомого суспільного управління економічними процесами, свідоме регулювання темпів і пропорцій розвитку виробництва.

Економічна теорія розрізняє два концептуально відмінних трактування соціалізму, які базуються на протилежних ідеологічних підходах до теоретико-практичного обгрунтування категорії «соціалізм». Так, марксизм обґрунтовує соціалізм як соціальний устрій, що виникає в результаті ліквідації капіталістичного способу виробництва і встановлення диктатури пролетаріату, суспільної власності і розподілу за принципом: «Від кожного — за здібностями, кожному — за працею».Мета соціалізму — найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства на основі безперервного і планомірного розвитку народного господарства.

Західні економісти, вважають що сутність соціалізму полягає в тому, що всі засоби виробництва перебувають під виключним контролем суспільства, яке підміняє вільний ринок і має своїм базисом «командну економіку» .

Державний соціалізм. У теорії соціалізму марксизм обґрунтовує необхідність і можливість гармонізації відносин людини і суспільства. Економічна модель має антиринковий і недержавний характер. Соціалізм розглядається як устрій вільних і рівних асоційованих виробників. Економічна модель соціалізму, що була реалізована на практиці в СРСР— це грубе спотворення ідеї соціалізму, тому що в центрі її знаходилася не людина, а держава.

На основі монополізації власності держава виступила головним суб'єктом — організатором усіх господарських процесів: виробництва, розподілу обміну та споживання. Цю економічну модель визначають як державний соціалізм. Але цей термін має умовний характер, його синонімами є: воєнний комунізм, казармений соціалізм, авторитарно-бюрократичний соціалізм, адміністративно-командний ринковий соціалізм, швецька модель соціалізму тощо.


23.2. Об'єктивні і суб'єктивні умови формування моделі державного соціалізму

Історичний вплив на формування радянської моделі державного соціалізму справили традиції Росії: сильна державна влада, позаекономічне примушення до праці, слабкі інститути демократії, відносини адміністративної залежності господарюючих суб'єктів від держави. Відсутність матеріальних передумов побудови соціалізму поставила на порядок денний питання: почати безпосередній перехід до соціалізму або вибрати шлях підготовки цивілізованих умов для майбутнього переходу до соціалізму.

За браком часу був реалізований перший варіант — «воєнний комунізм» на основі масового державного примусу: конфіскація, націоналізація, трудова повинність на виробництві, трудові армії. Але насиллям не можна підвищити продуктивність праці, тому для виходу з кризи був обраний другий варіант розвитку — НЕП (нова економічна політика).

Передбачалося замінити позаекономічний примус економічними стимулами підприємницької діяльності (продподаток, вільна торгівля, господарський розрахунок, розширення сфери обміну між господарськими суб'єктами, і розвиток кооперації як масового демократичного руху, сполучення державних і громадських засад в управлінні, заліки, контроль, підготовка кадрів, боротьба з бюрократією і т. д.).

Економічна модель «державного соціалізму» сформувалася в роки індустріалізації і насильницької колективізації в умовах масового беззаконня і терору. В передвоєнний період сталінська модель «державного соціалізму» була канонізована, а після війни перенесена на національний грунт країн  Європи і Азії.

Основні ознаки державного соціалізму.

  1.  Монополія державної власності, яка веде до загального одержавлення економічної та інших сторін суспільства. Для створення ринкових відносин і свободи підприємництва необхідно подолати монополію держави на власність (роздержавлення і приватизація).
  2.  Аадміністративні методи керівництва. Підприємства позбавлені самостійності щодо формування програми, вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Робота відбувається за планом, управління базується на силі влади, тому як регулятор господарських зв'язків використовуються не економічні, а адміністративні розпорядження.
  3.   Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету держава концентрує високу частку виробленого продукту. Переважають великі підприємства-монополісти, які низький рівень рентабельності покривають високими цінами.
  4.  Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду. Як неринкова система державний соціалізм розвивався за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього характерні замкненість, слабкий зв'язок із світовим ринком. Без входження в світове співтовариство неможливо перейти до нормальної ринкової економіки.

Механізм функціонування державного соціалізму. Ключовою ланкою планомірної організації одержавленої економіки є народногосподарське планування, яке має директивний характер: планові завдання є обов'язковими для всіх виробничих рівнів (економіки в цілому, галузі, підприємства, цеху, робочого місця і т. д.). План набуває сили юридичного закону, а взаємні зобов'язання між підприємствами (постачальниками і споживачами) виступають як договори поставки.

Економічна роль держави. Жодна з держав рабовласницької, феодальної чи капіталістичної суспільно-економічної формації не була безпосереднім керівником суспільного виробничого процесу. Тільки в СРСР вважалося, що ця функція соціалістичної держави породжена не волюнтаризмом і намаганням комуністично-господарської еліти до панування в суспільстві, а усуспільненням виробництва, яке нібито вимагає централізованого планового управління народним господарством з єдиного економічного центру. Керівництво одержавленою соціалістичною економікою здійснюється шляхом планування і оперативного управління, яка здійснювалось централізованими господарськими органами — міністерствами, а в межах галузі — виробничими об'єднаннями чи комітетами міністерств.

Ринок в одержавленій економіці. За одержавленої соціалістичної економіки зберігається категорія ринку, але його параметри обмежені тим, що відсутня така його основа, як приватна власність на засоби виробництва, вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці та ринки капіталів

Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Найболючішою точкою соціалістичного ринку є планування і централізоване ціноутворення. Такий механізм функціонування соціалістичної економіки є малоефективним а тому склалася витратна економіка.

Криза соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. XX ст. Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе місце займає той факт, що економіка за державного соціалізму виступає як недостатньо ефективна, «витратна», пристосована до екстенсивного типу розвитку, що дозволяє мобілізувати в руках держави величезні ресурси, але не для вирішення питань ефективності суспільного виробництва, а розв'язання вузького кола проблем надзвичайної важливості (обороноздатність, програми за окремими престижними напрямами НТП і т. д.).

Основна причина деформації соціалізму пов'язана з одержавленням власності, коли держава опосередковує майже весь процес привласнення. Наслідком цього стали: зрівнялівка, утворення і одержавлення нетрудових прибутків окремими особами, підприємствами, галузями, регіонами; зосередження прийняття господарських рішень у центральних органах (відчуження трудівників від засобів виробництва, продукту та управління виробництвом і розподілом); зведення всіх форм господарювання до однієї — державної. У таких умовах держава може здійснювати управління тільки директивними адміністративно-командними методами.


ТЕМА 24. ЗАКОНОМІРНОСІ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК

24.1. Зміст і типи перехідної економіки

У з'ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці. Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний «проміжний» стан суспільства. Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні, соціокультурні.

Природно-кліматичні фактори пов'язані з природним базисом суспільства: географічним розташуванням країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем родючості ґрунтів і т. п. За певних умов природно-кліматичні фактори можуть відігравати важливу (і навіть вирішальну) роль у стимулюванні переходу від одного стану суспільства до іншого.

До виробничо-економічних факторів належать засоби виробництва, технологічні досягнення, культурно-технічний рівень головної продуктивної сили — робітника, форми організації виробництва, форми власності і т. д. Як правило, саме виробничо-економічні фактори є водночас і критерієм об'єктивної необхідності переходу від одного стану економіки до іншого, і засобом здійснення цього переходу.

Соціокультурні фактори характеризують переважно духовний аспект життєдіяльності людей. Вони взаємопов'язані з виробничо-економічними факторами, взаємовизначають один одного. До соціокультурних факторів належать культура того чи іншого народу, його традиції, ідеологія, релігія тощо.

Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів — локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.

Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні.

Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах усього світового господарства чи у межах певної цивілізації.

Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну ходу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки є основним

На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об'єктивний (незалежний від волі і свідомості) «самоплив» перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства. Тому за цього типу перехідної економіки об'єктивну еволюцію можна прискорити.

24.2. Особливості економічних відносин країн, що розвиваються

У традиційному розумінні до країн, що розвиваються, належать молоді, політично незалежні держави, які визволились від колоніальної залежності після Другої світової війни, а також ті країни, які хоча і завоювали державну незалежність раніше, проте з політичної та соціально-економічної точок зору мають багато спільного з країнами першої групи.

У світі налічується понад 130 країн, що розвиваються. Найбільша їх кількість розташована в Африці — понад 50, в Азії та Латинській Америці більше ніж по ЗО таких країн. Необхідно чітко зрозуміти, що в економіці зазначених країн функціонують дві підсистеми виробничих відносин: неринкова (традиційна) і ринкова.

Особливістю ринкової трансформації економіки країн, що розвиваються, є те, що ринкові перетворення здійснюються за умов співіснування таких укладів та їх перехідних форм, які не були відомі в минулому всім сучасним промислово розвинутим країнам (наприклад, общинний, патріархальний уклади). З іншого боку, формування ринкових відносин відбувається в цих країнах за специфічних умов: загальна техніко-економічна відсталість; специфічне місце в міжнародному поділі праці та ін.

Соціально-економічна еволюція країн, що розвиваються, втілюється в різноманітні форми. У більшості цих країн чільне місце відводиться перетворенням в ведучому аграрному секторі економіки. Ці перетворення пов'язані насамперед із здійсненням аграрних реформ. Значна увага приділяється розвиткові індустріалізації, яка передбачає розв'язання не тільки техніко-економічних, але й соціально-економічних проблем. Суттєвого значення набуває проблема структурної перебудови економіки в цілому на основі використання досягнень НТП. Важливим залишається питання підготовки національних кадрів.

24.3. Соціально-економічні перетворення у постсоціалістичних країнах

Перехідна економіка постсоціалістичних країн належить до реформаторсько-еволюційного типу. Це передбачає необхідність свідомого регулювання перехідних процесів з боку суспільства. Суспільство вибирає кінцеву мету трансформації економіки. Такою метою є перехід до соціально орієнтованої змішаної економіки.

Одна зі сторін змішаної економіки характеризує її з позицій поєднання різних форм власності. З іншого боку, змішану економіку часто визначають і як таку, що поєднує в собі ринковий і державний механізми її регулювання. Ця характеристика визначає основні напрями формування інституційних і економічних умов переходу до соціально орієнтованої змішаної економіки

Інституційні умови — це умови для функціонування ринкової системи, які створюються шляхом заснування нових правових, економічних, соціальних інститутів, формування нових відносин між ними.

Економічні умови пов'язані, насамперед, зі становленням різних форм власності шляхом здійснення роздержавлення і приватизації, зі становленням і розвитком підприємництва шляхом надання економічної свободи господарюючим суб'єктам.

24.4. Формування сучасних ринкових відносин і ринкової інфраструктури

Об'єктивним змістом перехідної економіки України є формування дійсних (а не формальних) ринкових відносин. Перехід до ринкових відносин передбачає насамперед лібералізацію економіки, здійснення якої пов'язане з:

• переходом до вільного ціноутворення;

• організацією торгівлі на основі використання принципу свободи торгівлі для всіх суб'єктів господарської діяльності;

• підпорядкуванням діяльності виробників вимогам ринку;

• лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;

• створення умов для припливу закордонних інвестицій;

• забезпечення конвертованості національної валюти.

Формування повноцінних ринкових відносин неможливе без створення ринкової інфраструктури — системи економічних та фінансових інститутів, які покликані обслуговувати ринковий механізм з метою безперебійного руху товарних і грошових потоків.


ТЕМА 25.
 СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

25.1. Світове господарство: сутність та структура

Світове господарство — це сукупність національних господарств. які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство почало формуватись, досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося на рубежі XIX—XX ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, який поетапно почав розвиватися з XI—XVIII ст., а особливо інтенсивно — з середини XIX ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав'язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства, який завершився у 1960-х рр., розпадом колоніальної системи і на світовій арені з'явився численний ряд молодих незалежних держав.

Три останніх десятиріччя XX ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).

Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних груп національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. на рік за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно ЗО країн на які   припадає 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—1990 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В'єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.

25.2. Міжнародний поділ праці і спеціалізація виробництва

Розвиток міжнародних економічних відносин обумовлений відмінностями у наділеності країн факторами виробництва (економічними ресурсами). Це веде, з одного боку, до міжнародного поділу праці (МПП), а з іншого — до переміщення цих факторів між країнами. Поняття МПП відображає явища та процеси поділу праці між суб'єктами різних країн і на наддержавному рівні.

Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об'єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності.

До промислового перевороту (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.

В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.

Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.

Міжнародна спеціалізація виробництва — це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції— в інших країнах (чи на їх підприємствах).

Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації — міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Внутрішньогалузева спеціалізація пов'язана з галузями, які засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Більш тісні зв'язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання.

Міжнародна виробнича кооперація об'єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу у міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

Основні способи налагодження коопераційних зв'язків у літературі зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація. Найпоширенішим видом інтегративної кооперації стало створення спільних підприємств.

25.3. Сутність інтернаціоналізації господарських відносин. 

Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».

Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.

Інтернаціоналізація виробництва — об'єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об'єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об'єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв'язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об'єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва веде до інтенсифікації господарських зв'язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислове розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. XX ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об'єднань.

Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».

Транснаціоналізація у світовому господарстві. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію — лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.

Слід зазначити, що транснаціоналізація має дві сторони прояву — якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили.

Транснаціональні компанії (ТНК) є, з одного боку, наслідком, а з іншого — причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації. Транснаціональна корпорація — це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні. У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація виробництва та збуту товарів і послуг безпосередньо на зарубіжних ринках.

25.4. Міжнародна економічна інтеграція як вищий рівень інтернаціоналізації

Сьогодні якісно новим, найвищим етапом інтернаціоналізації світової економіки є економічна інтеграція, яка набула розвитку через різні об'єднання країн. Такі регіональні об'єднання являють собою  взаємопов’язані економічні зв'язки національних економік різних країн. .

Найпростішою формою інтеграції є зона преференційної торгівлі, яка передбачає пільговий торговельний режим. Це означає, що дві або більше країн зменшують взаємні тарифи на імпорт товарів, одночасно зберігаючи їх відносно до інших країн.

Митний союз вимагає проведення загальної зовнішньоторговельної політики, впровадження єдиного митного тарифу до країн, що не беруть участі в угрупованні.

Найбільш складною формою економічної інтеграції є економічний і валютний союз, який об'єднує всі названі вище форми з проведенням спільної економічної і валютно-фінансової політики.

Економічна інтеграція повинна завершуватися політичною, що означає створення політичного союзу. Останній передбачає ліквідацію політичних кордонів між державами, тобто фактично їх об'єднання у федеративну державу.

Міжнародні міжрегіональні економічні об'єднання. У різних регіонах земної кулі в середині 1990-х рр. склались близько ЗО інтеграційних угруповань різного типу. Вони суттєво відрізняються одне від одного як за характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами діяльності.

Провідними міжнародними  економічними об'єднаннями є: Європейський Союз, Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), МЕРКОСУР, ОПЕК, АТЕС та ін.


ТЕМА 26. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

26.1. Світогосподарські зв'язки та їх форми

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини, які являють собою систему економічних зв'язків з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних господарств. Розвиток міжнародних економічних відносин базується на міжнародному поділі праці.

Міжнародні економічні відносини, в основному торговельні, існували ще до виникнення світового господарства, але мали міждержавний, вузькорегіональний характер (наприклад, Європа— Близький Схід, Європа — Північна Африка). З виникненням і розвитком світового господарства міжнародні економічні відносини розширюють і поглиблюють сферу свого існування, набувають глобального характеру, стають самостійним явищем, що підпорядковується власним законам.

Традиційно в окрему форму міжнародних економічних відносин виділяють історично перший тип світогосподарських зв'язків — міжнародну (світову) торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі таких форм міжнародних економічних відносин, як міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технології). В окрему форму слід виділити міжнародні валютні відносини, хоча вони і є похідними від міжнародної торгівлі і руху факторів виробництва, але набули самостійності у світовому господарстві.

Основною рисою сучасної епохи стає не протистояння, а тенденція до співробітництва та взаєморозуміння. Можна говорити про процеси конвергенції моделей національних економік, економічних і соціальних цінностей і стосунків, про зближення економічних рівнів розвитку різних країн.

26.2. Міжнародна торгівля та її економічні основи

Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, іншими словами — це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі державних кордонів.

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв'язків. І хоча в сучасних умовах як головну форму міжнародних економічних відносин її відтиснуло міжнародне інвестування, все-таки міжнародна торгівля за своїми масштабами і функціями зберігає винятково важливе значення.

Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.

Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків товарів — експорту та імпорту. Експорт — продаж товарів, що передбачає їх вивіз за кордон. Імпорт — купівля товарів, що передбачає їх ввіз із-за кордону. Загальна сума експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот.

Торговельне сальдо —різниця вартісних обсягів експорту та імпорту. Розрізняють позитивне і від'ємне торговельне сальдо. Якщо вартість вивезених товарів перевищує вартість увезених, сальдо вважається позитивним (активним), за зворотного співвідношення — від'ємним (пасивним). Пасивне сальдо торговельного балансу негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна повинна виплатити іншим країнам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отримати кредит від країн-постачальників або інших банківських установ.

Товарна структура міжнародної торгівлі являє собою торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу торгівля товарами поділяється на торгівлю продовольством, сировиною, мінеральним паливом, продукцією переробної промисловості. Другою тенденцією у розвитку товарної структури міжнародної торгівлі є те, що одним з найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку є ринок послуг. Торгівля послугами розвивається більш швидкими темпами, ніж зовнішня торгівля в цілому.

Основні види міжнародної торгівлі. Основними видами міжнародної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля — це торгівля між суб'єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб'єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Історично склались два протилежних види торгівельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні та нетарифні. Тарифні заходи пов'язані з митом, митними зборами та податками, а нетарифні —з ліцензуванням і квотуванням експортно-імпортної діяльності.

Свобода торгівлі — це зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар'єрами. За її проведення держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю і дозволяє їй розвиватися під впливом попиту та пропонування.

Проте в економічній дійсності абсолютно вільної торгівлі не існувало ніколи. Основною ж тенденцією розвитку світової торгівлі на сучасному етапі є її лібералізація. Одночасно зростають і протекціоністські тенденції на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків.

26.3. Сутність і форми міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання. Відповідно міжнародні фінансово-кредитні відносини являють собою відносини, що виникають між суб'єктами світового господарства з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.

Вивіз капіталу вигідний не лише його експортеру, а й приймаючій країні. Іноземні інвестиції сприяють розширенню виробництва, збільшенню кількості робочих місць, розвитку сфери послуг, отриманню нових технологій, зростанню продуктивності та технічному оновленню підприємств. Вивіз капіталу здійснюється у трьох основних формах: експорт підприємницького капіталу, експорт позичкового капіталу, міжнародна економічна допомога.

Експорт підприємницького капіталу означає його вкладення (інвестування) в промислові, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств, придбання частини їх акцій. Підприємницький капітал вивозиться у двох формах: прямі та портфельні інвестшіії. У першому випадку експортер капіталу є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій, у другому — придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ним.

Позичковий капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду одної країни іншій на платній основі під відсоток.

Міжнародна економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій  для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном.

Світовий ринок позичкових капіталів умовно  поділяють на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів.

26.4. Міжнародні валютно-фінансові відносини

Міжнародні валютні відносини як форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин, пов'язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об'єктів даних відносин. Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і приватні грошові перекази.

З'єднуючою ланкою між національними валютними системами виступають валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний курсце ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом.

Здатність валюти обмінюватись на інші валюти є конвертованість. Конвертована валюта —це національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватись на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто) вільно використовуватись у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основних форми конвертованості валюти:

- вільна, або повністю конвертована, - частково конвертована.

Часткова конвертованість валюти означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільне використання валюти лише іноземними особами, і лише в поточних, а інколи лише в зовнішньоторговельних розрахунках.

Міжнародна валютна система та етапи її розвитку. Міжнародна валютна система — це форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Світова валютна система -Паризька (1867 р.)стихійно склалася  в XIX ст. у вигляді так званого золотого стандарту. Він передбачав золото в ролі світових грошей і конвертованість кожної валюти в золото. Як різновид золотого стандарту можна розглядати систему золотодевізного стандарту, яка стала результатом рішень Генуезької конференції (1922 р.). Дана система передбачала обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями.

Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944р., а фактично обмін валют на золото було припинено в 1930-х рр. Нові положення щодо формування і функціонування світової валютної система були закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944р. Ця  валютна система отримала назву золотодоларового стандарту, тому що світовими грошима вважалися золото і долар, а міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Становлення національних економік, зокрема, посилення економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальність офіційної ціни золота, наростання дефіциту державного бюджету США призвело до розвалу системи золотодоларового стандарту на початку 1970-х рр. У 1976 р. у Кінгстоні (о.Ямайка) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової  Ямайської  валютної системи. В її основу покладено такі основні принципи:

• перехід до системи плаваючих курсів.  Коливання курсу обумовлені двома основними факторами: купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країн, співвідношенням попиту та пропонування національних валют на міжнародних ринках;

• золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима — спеціальними правами запозичення (СПЗ);

• юридичне закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів).

По типу світової у Європі створено регіональну валютну систему, що діє з 1979 р. і є результатом та водночас одним із важливих інструментів європейської інтеграції. Найважливішим результатом цього процесу став перехід до єдиної валюти в межах ЄС — євро, яка, на думку спеціалістів, має всі шанси бути однією з наймогутніших у світі.

Платіжний баланс. Ключовим поняттям міжнародної економіки є платіжний баланс, який систематизує і дозволяє аналізувати взаємовідносини країни із зовнішнім світом. Практично лише на основі вивчення платіжного балансу уряд у змозі зрозуміти макроекономічні проблеми, що стоять перед ним, не тільки з точки зору своїх суто національних інтересів, але і з точки зору численних зв'язків країни зі світовою економікою в цілому.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту товарів і послуг; друга —  потоки фінансових ресурсів, що є оплатою за придбання кредитів або платежем за інвестиції. Зрештою в платіжному балансі відображується стан національної економіки та її місце у системі світогосподарських зв'язків. Така інформація необхідна для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики уряду.

26.5. Міжнародна трудова міграція

Важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя у другій половинні XX ст. стала міжнародна міграція робочої сили. Міжнародна трудова міграція — це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. Вона виникає спочатку як стихійне явище, але поступово держава охоплює її своїм регулюванням.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні. Економічні причини пов'язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень заробітної плати.

Міжнародне науково-технічне співробітництво. Важливішу роль у світогосподарських зв'язках відіграє обмін продукцією науково-технічної сфери. Міжнародне науково-технічне співробітництво — це форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних  зв'язків у сфері науки, техніки, виробництва. Структура міжнародного науково-технічного співробітництва включає:

• створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і технічних досліджень;

• міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями;

• міжнародний інжиніринг, співробітництво з приводу проведення і складання проектів, консультації при їх виконанні;

• співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;

• проведення міжнародних наукових конференцій, симпозіумів;

• розробка науково-технічних прогнозів.


ТЕМА 27.
 ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

27.1. Причини виникнення, сутність і класифікація глобальних проблем

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Зростають міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків і ринків робочої сили, відчутно зросла роль ТНК у світогосподарських процесах, загострилася глобальна конкуренція, з'явилися системи глобального менеджменту.

Глобалізація світової економіки — це складна, багатоаспектна проблема, за якою приховується безліч явищ та процесів, що відбуваються одночасно, а також проблем, котрі зачіпають усе людство і які прийнято називати глобальними проблемами сучасності. 

В умовах інтернаціоналізації виробництва економічний і соціальний прогрес все більшою мірою залежить від глобальних проблем. Виникнення цих проблем — очевидний прояв глобалізації світового господарства, що проходить у конфліктній, проблемній, суперечливій формі.

Глобальні проблеми — це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов'язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішенні спільними діями всіх країн світу.

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так, до групи глобальних стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу. Дослідження цих проблем дозволяє помітити, що вони тісно взаємопов'язані, зокрема енергетична та сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна з демографічною, демографічна з продовольчою.

Класифікація глобальних проблем. За походженням, характером і способам вирішення глобальні проблеми класифікуються на такі три групи.

До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором).

Друга група — це проблеми соціально-економічних і воєнно-політичних відносин, а саме:

відносини між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; відносини між розвинутими країнами і постсоціалістичними країнами та державами різних соціально-економічних устроїв; подолання економічної відсталості багатьох країн; проблеми роззброєння і збереження миру; локальні, регіональні та міжнародні кризи.

Третя група охоплює проблеми, пов'язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього, зростанням народонаселення, боротьбою із зубожінням, голодом, хворобами, наркоманією.

27.2. Глобальні проблеми і шляхи їх розв'язання людством

Загострення загальних для всього суспільства глобальних проблем посилює необхідність узгоджених дій з їх розв'язання, спільної розробки оптимальних варіантів розвитку. Світова спільнота може протистояти цьому лише об'єднавши зусилля та ресурси, оскільки вирішення глобальних проблем потребує величезних витрат.

Шляхи розв'язання глобальних проблем людством. Тенденція до зростання ресурсів, що відволікаються на військові потреби, веде до загострення економічних і соціальних проблем у багатьох країнах, негативно впливає на розвиток цивільного виробництва і рівень життя народів. А потреби вирішення глобальних проблем постійно і гостро вимагають змін на користь цивільних потреб національних пропорцій між ресурсами, що йдуть на воєнні і мирні цілі, тобто демілітаризування економіки.

Демілітаризація економіки країни — це роззброєння і ліквідація оборонних галузей виробництва. Оскільки мілітаризовані галузі становлять воєнно-промисловий комплекс країни, то демілітаризація ВПК передбачає конверсію підприємств, що працюють на оборону. Конверсія — це зміна пропорцій розподілу фінансових, людських і матеріальних ресурсів між цивільною і воєнною сферою, переобладнання воєнного виробництва та інших видів військової діяльності на мирні цілі. За оцінками експертів, початкові витрати на конверсію перевищують витрати на гонку озброєнь. .

Складний комплекс проблем виникає на стику взаємовідносин суспільства, людини і природи. Глобальні проблеми суттєво впливають на структуру і механізм суспільного відтворення і формують якісно новий еколого-економічний тип відтворення; впливають на біологічні і соціальні аспекти відтворення не тільки робочої сили, але й людської популяції взагалі.

Однією з таких проблем є ліквідація зубожіння, голоду, хвороб, безробіття і неграмотності, які охоплюють великі зони сучасного світу. Зараз у світі більше голодуючих, ніж будь-коли в історії людства. Бідність і відсталість характерні перш за все для країн слаборозвинених. Тому дану глобальну проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються. Проблема рідкості ресурсів і зон зубожіння набирають загальносвітового характеру.

До глобальних проблем слід віднести проблему охорони здоров'я. Становлення і розвиток системи світового господарства, на жаль, сприяє розповсюдженню страшних епідемій (у масштабі окремої країни) і пандемій (у світовому масштабі). Боротьба проти них на національному рівні виявляється малоефективною. Потрібні узгоджені міжнародні дії щодо охорони здоров'я населення.

На рубежі XXI ст. загострюється екологічна проблема. Вона зачіпає основи існування людської цивілізації; забруднення навколишнього середовища сьогодні досягло загрозливих масштабів. Характеризуючи загальний стан навколишнього середовища, учені різних країн, як правило, використовують такі визначення, як «деградація глобальної екологічної системи», «руйнування природних систем життєзабезпечення» і т.п. Багато з них заявляє про наростаючу глобальну екологічну кризу, яка в окремих регіонах уже набула досить відчутних форм.

Як і раніше, гостро стоїть проблема забезпечення людства сировиною та енергією. Як передбачав на початку XX ст. академік В. І. Вернадський, антропогенні фактори (викликані діяльністю людини) призвели до виникнення економічних меж зростання. Економічний розвиток більше не може базуватися на зростаючих обсягах використання сировини і енергії. Це веде до надвеликого навантаження на природні ресурси, які обмежені. По суті глобальна енергосировинна проблема являє собою дві досить близькі за характером походження проблеми — енергетичну та сировинну.

Ці глобальні проблеми постачання сировини і палива є надто гострими для України, особливо щодо постачання нафти, газу, вугілля, деревини, кольорових металів.

Останнім часом набула глобальності проблема освоєння Світового океану і космосу. Світовий океан займає 71 % площі Землі. Відношення обсягу океанської пели (товщина води як середовище життя організмів) до обсягу тих шарів атмосфери, де можливе життя, становить 183: 1. Рослини моря дають 70 % річного виробництва кисню на нашій планеті. Проблема вивчення та освоєння Світового океану є комплексною, оскільки, по-перше, Світовий океан є одним з регуляторів умов життя на планеті; по-друге, він є «світовою фабрикою» погоди; по-третє, служить одним із джерел, що допомагають вирішити продовольчу проблему (риба, тварини, водорості); по-четверте, на дні океану зосереджені ще маловивчені запаси корисних копалин, які багаторазово перевищують за обсягом уже розвідані; по-п'яте, у самій океанічній воді розчинені практично всі відомі елементи таблиці Менделєєва; по-шосте, вагомим є транспортне значення світового океану (морське судноплавство забезпечує транспортними послугами переважну частину  світових зовнішньоекономічних зв'язків).

Особливу роль у подальшому розвитку продуктивних сил людства має освоєння космічного простору. Космонавтика визначає рівень науково-технічного розвитку країни. Водночас вона відкриває широкі можливості для вирішення таких завдань, які мають глобальне значення:

- розвиток внутрішніх і міжнародних систем зв'язку;

-довгострокове прогнозування погоди;

- навігація морського і повітряного транспорту;

- розвиток і вдосконалення таких галузей, як машинобудування, електроніка, обчислювальна техніка, енергетика, нові види матеріалів.

Серед проблем, що тільки народжуються, спеціалісти частіше називають вивчення будови Землі, управління погодою і кліматом. Особливу тривогу в останній час викликають зростаюча організована злочинність, міжнародний тероризм, наркоманія, порушення громадянських прав людини.

Ці нові проблеми ще не отримали офіційного статусу глобальних, але є надто серйозними і навіть небезпечними для розвитку людства.


Література

1. Основна література

  1.  А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко, Ю.І. Галкін. Основи економічних знань:  Навч. посібник – К. : Вища школа, 1998.- 544 с.
    1.  Г. І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В. С. Медвєдєв. Політична економія : Підручник. – К.: Ніка – Центр Ельга, 2000. – 527 с.
    2.  Общая экономическая теория (политэкономия). Под.ред. Видяпина В.И., Журавлевой Г.П.- М.,1995.
    3.  Основи економічної теорії. /За ред. С.В. Мочерного.- Тернопіль:Тарнекс,1993.
    4.  Основи економічної теорії: політекономічний аспект. За ред. Г.Климка, В.Нестеренка. - К.,1997.
    5.  Основы економической теории: политэкономический аспект: Учебник / Отв. ред. Г.Н. Климко.- 3-е изд., перераб. и доп. – К.: Знания-Прес, 2001.-646 с.  
    6.  Політична економія: Навч. посібник / К.Т. Кривенко, ВС. Савчук, О.О. Бєляєв та інш.  – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.

2. Додаткова література

2.1. Аникин А.В. Юность науки. - М.,1985.

2.2. Борисов Е.Ф. Экономическая теория. - М.,1993.

2.3. Кейнс.Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. В кн. Анталогия экономической мысли. Т.2, - М.,1992.

2.4. Маршалл А. Принципы экономической науки. - М.,1993.

2.5. Основи економічної теорії. Підр. для студентів вузів Ю.Ніколенко, А.Демківський, В.Євтушевський. - К.,1994.

2.6. Основы экономической теории : Учебное пособие /Отв. ред. А.И.Щетинин, И.С. Горбач. Центр экономического образования ООО «Днепррост», 1999.

2.7. Петюх В.Н. Рыночная экономика. - К.: Урожай, 1985.

2.8. Про власність: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1991.- №24.

2.9. Про підприємництво. №785-ХІІ від 26 лютого 1991 р. – закони України. –К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства,1996. Т.1. – с. 191-201.

2.10. Про підприємство: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1991.- №14.

2.11. Райзберг В.А. Рыночная экономика. - С.: Ахтиар, 1993.

2.12. Самуэльсон П. Экономика. В.2,- М.: НПО Алтай, 1994.

2.13. Современная экономика. Учебное пособие под общ. ред. О.Ю. Мамедова. - Ростов-на-Дону,1997.

2.14. Фишер Г. Дорнбуш В.,Шмалензи Р. Экономика. - М.: Дело,1993.

2.15. Экономика. Учебник. Под. ред. А.С.Булатова. - М.,1996.


Зміст

Вступ........................................................................................................................

Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ...........................

1.1. Предмет політичної економії..........................................................................

1.2. Методи політичної економії ..........................................................................

1.3. Функції політичної економії...........................................................................

ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ....................................................

2.1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва.......................

2.2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей...........................

2.3 Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб...........................

2.4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності........................

2.5. Економічні інтереси, їх взаємозв'язок з потребами, споживанням і  виробництвом..................................................................................................

ТЕМА З. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА...................................

3.1. Економічна система: сутність і структурні елементи..................................

3.2. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.................

3.3. Економічні відносини як  спосіб організації економічної системи............

3.4. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.................................

ТЕМА 4. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ..................................................................

4.1. Власність як економічна категорія................................................................

4.2. Структура власності........................................................................................

4.3. Особливості роздержавлення і приватизації в Україні...............................

ТЕМА 5. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА........

5.1. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства.......................................................................................................

5.2. Товарна форма організації суспільного виробництва..................................

5.3. Товар і його властивості..................................................................................

5.4. Проста і розвинена форми товарного виробництва.....................................

ТЕМА 6. ГРОШІ.......................................................................................................

6.1. Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей.........................

6.2. Сутність і функції грошей...............................................................................

6.3. Закони грошового обігу..................................................................................

6.4. Інфляція та її форми. Грошові реформи........................................................

ТЕМА 7. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК......................................

7.1. Витрати виробництва, їх сутність і види.......................................................

7.2. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.......................................

7.3. Прибуток, його сутність і структура. Норма прибутку...............................

ТЕМА 8. РИНОК: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА МОДЕЛІ.................................

8.1. Ринкові відносини, їх суб'єкти і об'єкти........................................................

8.2. Ринок і його сутність. Попит і пропонування..............................................

8.3. Конкуренція і моделі ринків..........................................................................

ТЕМА 9. КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКІВ І ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ.............................................................................................

9.1. Принципи класифікації ринків. Ринок предметів споживання...................

9.2. Ринки виробничих ресурсів............................................................................

9.3. Ринок капіталів................................................................................................

ТЕМА 10. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ І КАПІТАЛ СФЕРИ ОБІГУ.........

10.1. Ринкова інфраструктура................................................................................

10.2. Позичковий капітал і процент......................................................................

10.3. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток.............................................

10.4. Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі..............

ТЕМА 11. ДОМОГОСПОДАРСТВА....................................................................

11.1. Домогосподарства як суб'єкт ринкових відносин.....................................

11.2. Доходи домогосподарств та їх розподіл.....................................................

11.3. Витрати домогосподарств: споживання та заощадження.........................

ТЕМА 12. ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО....................................

12.1. Підприємство як суб'єкт ринкової економіки.............................................

12.2. Капітал підприємства і його кругообіг........................................................

12.3. Оборот капіталу. Основний і оборотний капітал підприємства...............

12.4. Підприємництво і його роль у ринковій економіці....................................

ТЕМА 13. КАПІТАЛ І НАЙМАНА ПРАЦЯ.......................................................

13.1. Капітал як економічна категорія..................................................................

13.2. Капітал і праця. Робоча сила як товар.........................................................

13.3. Винагорода за працю в ринковій економіці...............................................

ТЕМА 14. ПІДПРИЄМНИЦТВО В АГРАРНІЙ СФЕРІ..................................

14.1. Аграрне виробництво — особлива сфера вкладення капіталу.................

14.2. Земельна рента та її форми...........................................................................

14.3. Розвиток підприємництва в сільському господарстві...............................

ТЕМА 15. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ...................................

15.1. Необхідність цілеспрямованого втручання держави в економіку............

15. 2. Економічні функції держави.......................................................................

15. 3. Ринок і держава.............................................................................................

ТЕМА 16. ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ В ПРОЦЕСІ ВІДТВОРЕННЯ........................................................................................................

16.1. Сутність і види економічного відтворення.................................................

16.2. Суспільний продукт і його форми...............................................................

16.3. Національне багатство, його сутність.........................................................

16.4. Ринок і кругообіг ресурсів і доходів.....................................................................

ТЕМА 17. РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ. СПОЖИВАННЯ І ЗАОЩАДЖЕННЯ....................................................................................................

17.1. Сутність, місце та роль розподілу в процесі відтворення.........................

17.2. Розподіл національного доходу і формування доходів населення...........

17.3. Перерозподіл національного доходу і споживання....................................

17.4. Споживання, національний дохід і заощадження......................................

ТЕМА 18. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА ЙОГО ЧИННИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ..........................................................................................

18.1. Зміст і типи економічного зростання...........................................................

18.2. Теорії і моделі економічного зростання......................................................

18.3. Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи................................

ТЕМА 19. ЗАЙНЯТІСТЬ, ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ.............................................................................

19.1. Зайнятість: сутність, форми та ефективність.............................................

19.2. Теорії зайнятості і відтворення суб'єктивного фактора виробництва......

19.3. Неповна зайнятість і безробіття в механізмі відтворення робочої сили..

ТЕМА 20. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА.....................................

20.1. Господарський механізм і його сутність.....................................................

20.2. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми.............

20.3. Державне регулювання економіки...............................................................

ТЕМА 21. ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ.......................................

21.1. Економічна система капіталізму вільної конкуренції...............................

21.2. Економічна система монополістичного капіталізму

21.3. Фінансово-монополістичний капітал..........................................................

ТЕМА 22. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУЧАСНОГО КАПІТАЛІЗМУ......

22.1. Сутність і ознаки змішаної економіки.........................................................

22.2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної економіки..............

22.3. Монополії та олігополії в умовах капіталістичної економіки..................

22.4. Наймана праця і революція у трудових відносинах...................................

22.5. Еволюція і перспективи розвитку сучасного капіталізму.........................

ТЕМА 23. СОЦІАЛІСТИЧНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ..............................................................................................................

23.1. Економічна система соціалізму: теорія і практика....................................

23.2. Об'єктивні і суб'єктивні умови формування моделі державного соціалізму.......................................................................................................

ТЕМА 24. ЗАКОНОМІРНОСІ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК..................................................................................

24.1. Зміст і типи перехідної економіки...............................................................

24.2. Особливості економічних відносин країн, що розвиваються...................

24.3. Соціально-економічні перетворення у постсоціалістичних країнах........

24.4. Формування сучасних ринкових відносин і ринкової інфраструктури...

ТЕМА 25. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО..............................................................

25.1. Світове господарство: сутність та структура..............................................

25.2. Міжнародний поділ праці і спеціалізація виробництва.............................

25.3. Сутність інтернаціоналізації господарських відносин..............................

25.4. Міжнародна економічна інтеграція як вищий рівень інтернаціоналізації.....

ТЕМА 26. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН.........

26.1. Світогосподарські зв'язки та їх форми........................................................

26.2. Міжнародна торгівля та її економічні основи............................................

26.3. Сутність і форми міжнародного руху капіталу..........................................

26.4. Міжнародні валютно-фінансові відносини.................................................

26.5. Міжнародна трудова міграція......................................................................

ТЕМА 27. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ..............

27.1. Причини виникнення, сутність і класифікація глобальних проблем.......

27.2. Глобальні проблеми і шляхи їх розв'язання людством..............................

Література............................................................................................................

3

4

4

6

7

13

13

14

14

15

15

22

22

22

23

23

31

31

32

34

40

40

40

41

43

48

48

50

52

52

59

59

60

61

70

70

70

72

79

79

79

80

84

84

84

86

87

95

95

95

96

100

100

102

103

103

114

114

115

116

123

123

124

126

130

130

130

132

135

135

135

139

140

147

147

147

148

148

152

152

154

156

163

163

164

165

168

168

168

169

172

172

172

174

176

176

176

177

178

179

180

180

181

187

187

188

188

189

190

190

191

192

194

195

195

195

197

197

199

202

202

203

206


МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

Козелецький П.С.

Корягіна Т.В.

Курс лекцій

Дніпропетровськ - 2005

131


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75495. Определение компьютерного вируса, типы антивирусных программ 30 KB
  Определение компьютерного вируса типы антивирусных программ Компьютерный вирус – программа которая может включать в другие программы свою иногда модифицированную копию способную к дальнейшему размножению и выполнению вредных воздействий. ЖЦ компьютерного вируса: Создание вируса Функционирование вируса Прекращение его существования Функционирование вируса Латентная фаза фаза выживания Инкубационная фаза фаза размножения Проявление вируса проявление диструктивных действий Некоторые вирусы не имеют 1 и 2 фазы например черви....
75497. Ввод начальных остатков в ИС «1С: Предприятие» 21 KB
  Для ввода остатков в плане счетов конфигурации предусмотрен специальный вспомогательный счет 00. Он используется для корреспонденции с дебетом или кредитом того счета, по которому необходимо ввести остаток.
75498. Документация в БУ ИС 1С 22.5 KB
  Для автоматизации процесса используются следующие виды первичных стандартных документов по учету: документы движения материальных ценностей приходный ордер приемный акт накладная акт на списание требование лимитная карта...
75499. Принципы программирования дополнительных задач в ИС 1С 23 KB
  Наследование есть свойство объектов порождать своих потомков. Полиморфизм это свойство родственных объектов т. объектов имеющих одного общего родителя решать схожие по смыслу проблемы разными способами. Это и называется полиморфизмом объектов.
75500. Типы данных, используемые при программировании в ИС 1С 30.5 KB
  Типы данных используемые при программировании в ИС 1С В системе поддерживаются базовые и агрегатные типы данных. Агрегатные типы данных – это специализированные типы данных предназначенные для работы с объектами 1С: Предприятия. Агрегатными типами данных называются следующие типы данных: Константа – средство работы с постоянными или условно постоянными значениями. Справочник – средство для ведения списков однородных элементов данных.
75501. Управляющие оператора, используемые для при программировании в 1С 25 KB
  Для управления логикой выполнения программы используются логические выражения и управляющие операторы. Логическое выражение записывается с помощью символов сравнения
75502. Индивидуальный пользовательский интерфейс (1С) 107 KB
  Индивидуальный пользовательский интерфейс 1С Индивидуальный пользовательский интерфейс включает расширенное меню и панели инструментов настроенные на работу только с той информацией доступ к которой разрешен набором прав пользователя. Внешний вид списка пользовательских интерфейсов зависит от положения переключателей Список Таблица в меню Действия главного меню Конфигуратора. Для создания нового пользовательского интерфейса необходимо выбрать пункт Новый в меню Действия главного меню конфигуратора рис. не содержит меню и...