46423

Фінанси. Конспект лекцій

Конспект

Финансы и кредитные отношения

Сутність значення та функції бюджету Доходи і видатки державного бюджету Склад і структура доходів та видатків Державного бюджету України. Склад і структура доходів Державного бюджету Ураїни

Украинкский

2013-11-21

1.25 MB

77 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет

Конспект лекцій

з дисципліни

„Фінанси

для студентів спеціальності 7.050104 „Фінанси”

всіх форм навчання

2008

Конспект лекцій  з дисципліни „Фінанси”  для студентів спеціальності 7.050104 „Фінанси” усіх форм навчання / Укл. О.А. Коваль, С.В. Візіренко – Запоріжжя: ЗНТУ, 2008.

Укладачі: О.А. Коваль, ст.викладач

                С.В. Візіренко, асистент

Рецензент:

Відповідальний за випуск: Ж.К. Нестеренко, к.е.н., професор

Затверджено на засіданні кафедри

„Фінанси та банківська справа”

Протокол №

Від „______” _________________2007 р.

Зміст

Тема 1. Сутність фінансів, їх функції і роль

  1.  Сутність та необхідність виникнення фінансів
    1.  Функції фінансів

Тема 2. Фінансова система

  1.  Фінансова система України, її основні підсистеми і ланки

2.2 Система управління фінансами в Україні

2.3 Фінансовий контроль

Тема 3. Фінансова політика і фінансовий механізм

3.1 Фінансова політика як складова економічної політики держави

3.2 Типи та види фінансової політики

3.3 Фінансовий механізм

Тема 4. Фінанси підприємницьких структур

4.1 Сутність та функції фінансів підприємств

4.2 Фінансові ресурси підприємств

4.3 Прибуток підприємства

Тема 5. Державні фінанси

5.1 Сутність і склад державних фінансів

5.2 Економічна суть та методи мобілізації державних доходів

5.3 Економічна суть і класифікація державних видатків

Тема 6. Бюджет і бюджетна система

6.1 Сутність, значення та функції бюджету

6.2 Бюджетний устрій і бюджетна система України

6.3 Бюджетний процес

Тема 7. Доходи і видатки державного бюджету

7.1 Склад і структура доходів та видатків Державного бюджету України. Бюджетна класифікація

7.2 Склад і структура доходів Державного бюджету Ураїни

7.3 Склад і структура видатків Державного бюджету Ураїни. Регулювання бюджетних видатків

Тема 8. Податки та податкова система

8.1 Економічна сутність і функції податків

8.2 Характеристика елементів та класифікація податків

8.3 Податкова система і податкова політика держави

Тема 9. Місцеві фінанси

9.1 Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному розвитку регіонів

      9.2 Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

Тема 10. Державні цільові фонди

10.1 Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація і характеристика

10.2 Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів

10.3 Недержавні фінансові фонди

  Тема 11. Державний кредит і державний борг

11.1 Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його                   фінансування

11.2 Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація

11.3 Державний борг, його економічні наслідки

Тема 12. Страхування і страховий ринок

12.1 Сутність, принципи, види та роль страхування

12.2 Страховий ринок

12.3 Галузі страхування

12.4 Доходи та витрати страховика

Тема 13. Фінансовий ринок

13.1 Сутність і функції фінансового ринку

13.2 Субєкти та обєкти фінансового ринку

13.3 Інструменти фінансового ринку

13.4 Структура фінансового ринку

13.5 Кредитний ринок та ринок цінних паперів

Тема 14. Міжнародні фінанси

14.1 Економічна природа та система міжнародних фінансових відносин

14.2 Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

14.3 Курси і крос-курси валют

14.4 Валютне регулювання

Рекомендована література

Тема 1. Сутність фінансів, їх функції і роль

План

  1.  Сутність та необхідність виникнення фінансів
    1.  Функції фінансів

1.1 Сутність та необхідність виникнення фінансів

Фінанси є історично сформованою, складною та багатогранною економічною категорією.

У науковий обіг термін «фінанси» вперше ввів французький професор Ж. Боден у 1577 р. у праці  „Шість книг про республіку”.

Характерними ознаками фінансів є:

грошовий характер грошових відносин;

розподільчий характер фінансових відносин;

формування та використання грошових фондів.

Фінанси — це економічна категорія, яка відображає відносини з приводу створення та використання грошових фондів у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту.

На поверхні економічних явищ фінанси асоціюються з рухом грошових коштів, але фінанси — це не гроші. Проте матеріально-речовою формою фінансів завжди є фонди грошових коштів.

У процесі розподілу ВВП у держави, підприємств, організацій формуються доходи і грошові надходження, які є основою фінансових ресурсів. Із трансформацією вартості ВВП у відповідні фонди фінансових ресурсів починається вплив фінансів на процес розширеного відтворення. Фонди грошових коштів залежно від рівня, на якому проходить їх формування, поділяються на 2 групи:

централізовані (створені на рівні держави);

децентралізовані (фонди підприємств та організацій).
Фінансові ресурси — це сукупність доходів, надходжень, які

перебувають у розпорядженні підприємств, організацій та держави і спрямовуються на задоволення суспільних потреб із метою розширеного відтворення та зростання матеріального добробуту населення.

Фінансові ресурси поділяють на власні і позичені. Власні фінансові ресурси — це грошові кошти, отримані в ході фінансово-господарської діяльності. Позичені ресурси — це грошові кошти, отримані в результаті кредитів і займів, які набувають характеру заборгованості.

Одним із елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви. Фінансові резерви — це грошові кошти, що свідомо вилучаються з господарського обороту і призначені для використання у випадках збоїв у процесах суспільного відтворення.

Фінансові резерви створюються лише у грошовій формі, і їх створення є необхідною умовою нормального розвитку економіки.

Основні методи формування фінансових резервів:

бюджетний (формування резервного фонду бюджету);

галузевий (створення резервів на рівні міністерств, галузей,
відомств);

госпрозрахунковий (формування фінансових резервів під
приємств, установ, організацій);

страховий (утворення фондів страхових організацій).

Одним із видів бюджетних резервів є резервний фонд Державного бюджету України. Цей фонд створюється в розмірі до 1% обсягу видатків загального фонду Державного бюджету.

Витрачається резервний фонд на такі цілі:

—фінансування витрат, пов'язаних із надзвичайними ситуаціями;

—фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ і аварій;

—непередбачені витрати, пов'язані з введенням нових законів;

—інші заходи.

Об'єктом фінансових відносин є ВВП.

Суб'єкти фінансових відносин:

• держава;

юридичні особи;

фізичні особи.

Об'єктивна необхідність фінансів зумовлена такими явищами:

  1.  наявністю суспільної праці;
  2.  наявністю товарно-грошових відносин;
  3.  наявністю різних форм власності;

наявністю держави та необхідністю виконання нею своїх
функцій;

  1.  дією економічних законів розвитку суспільства.

  1.   Функції фінансів

Фінансам притаманні дві основні функції:

розподільча;

контрольна.

Розподільча функція проявляється в процесі розподілу ВВП у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням. Об'єктами розподілу є вартість ВВП і частина національного багатства, яка набуває грошової форми (лише у виняткових випадках).

Механізм дії розподільчої функції фінансів включає первинний розподіл і перерозподіл вартості ВВП.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб'єктів (фізичних, юридичних осіб, держави), зайнятих у створенні ВВП.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів, які за рівнем централізації поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі та корпоративні.

Перерозподіл включає 2 етапи:

вилучення частини доходів у одних суб'єктів і формування
централізованих фондів;

використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб'єктів у вигляді заробітної плати фізичних осіб, зайнятих у бюджетній сфері; різних виплат; надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигнувань; виділення коштів юридичним особам.

Контрольна функція фінансів зумовлюється об'єктивно притаманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі ВВП, правильністю формування, розподілу та використання фінансових ресурсів держави і суб'єктів господарювання. Контрольна функція фінансів на практиці реалізується в діяльності осіб, що проводять фінансовий контроль.

Тема 2. Фінансова система

План

2.1  Фінансова система України, її основні підсистеми і ланки

2.2 Система управління фінансами в Україні

2.3 Фінансовий контроль

2.1 Фінансова система України, її основні підсистеми і ланки

Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці та відповідною до існуючої моделі економіки.

Фінансова система — це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, суб'єктів господарювання, окремих фінансових інститутів, населення для виконання покладених на них функцій і для задоволення економічних і соціальних потреб.

Фінансова система є сукупністю відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер, ланок фінансових відносин, які мають особливості у створенні й використанні фондів фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення.

У складі фінансової системи виділяють такі підсистеми:

  1.  централізовані фінанси, основу яких становлять державні фінанси;
  2.  децентралізовані фінанси, що включають фінанси суб’єктів господарювання (підприємств) та фінанси населення;
  3.  фінансову інфраструктуру, що включає фінансовий ринок та систему органів управління фінансами.

Централізовані фінанси — це підсистема фінансових відносин щодо формування централізованих грошових фондів, які зосереджуються в інститутах державних органів влади для виконання державою своїх функцій, а саме: адміністративної, оборонної, соціально-економічної та правової. Це основна сфера перерозподілу ВВП та національного доходу. Рівень централізації частини національного доходу державою, з одного боку, має бути достатнім для забезпечення її певним обсягом фінансових ресурсів, а з іншого — достатнім для формування потужної фінансової бази підприємств для ефективного господарювання.

До цієї сфери належать: державний бюджет, місцеві бюджети (фінанси місцевих органів влади), державні позабюджетні цільові фонди, державний кредит, фінанси державних та муніципальних підприємств.

Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається із державного та місцевих бюджетів.

Фінанси підприємств та фінанси населення об’єднуються поняттям децентралізовані фінанси.

До децентралізованих належать фінанси підприємств та установ недержавної форми власності. Фінанси підприємств та установ є базовою ланкою всієї фінансової системи, оскільки саме тут утворюється значна частина ВВП та національного доходу, яка є об'єктом розподілу через фінансові відносини. Фінанси підприємств становлять систему грошових фондів, що утворюються та використовуються для фінансування виробничого процесу, забезпечення розширеного відтворення, матеріального стимулювання та соціального забезпечення робітників.

Залежно від виду діяльності фінанси підприємств поділяють на фінанси комерційних підприємств, некомерційних підприємств, громадських організацій.

Залежно від галузевої спрямованості фінанси комерційних підприємств можна поділити на фінанси промислових, транспортних, будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств.

Залежно від форми власності фінанси підприємств поділяють на фінанси державних, муніципальних, колективних (акціонерних, кооперативних, спільних, орендних), приватних підприємств.

Фінанси населення — це сукупність грошових фондів, які акумулюються у населення з таких джерел: доходів від трудової діяльності; доходів від капіталу; доходів від рухомого і нерухомого майна; доходів, отриманих у вигляді спадщини; доходів з інших джерел.

Фінансова інфраструктура — це сукупність інститутів та елементів, які створюють сприятливі умови для функціонування всієї фінансової системи. До них належать: система органів управління фінансами; нормативно-законодавча база; підготовка фахівців; інфраструктура фінансового ринку; спеціалізоване виробництво (цінних паперів, грошових банкнот, фінансової документації). Саме фінансова інфраструктура створює сприятливі умови для гармонійного функціонування всієї фінансової системи та кожної її сфери зокрема.

Фінансовий ринок — це підсистема фінансової інфраструктури, специфічна сфера економічних відносин, де формуються і здійснюються відносини між учасниками фінансового ринку з приводу купівлі-продажу фінансових фондів. Головною передумовою існування фінансового ринку є розбіжність потреб у фінансових ресурсах того чи іншого суб’єкта ринкових відносин із наявністю джерел задоволення таких потреб. Фінансовий ринок опосередковує рух фінансових ресурсів між підприємствами, галузями, сферами економіки, населенням, державою. Основна функція фінансового ринку – перетворення тимчасово вільних грошових коштів на позичковий капітал для інвестицій в економіку.

Всі сфери фінансової системи поділяють на окремі ланки, що мають тісні багатосторонні взаємозв’язки. Кожна сфера та ланка фінансової системи посідає певне місце в регулюванні ринкових відносин, визначально впливає на процес відтворення, має свої, властиві тільки їй, функції.

Фінансову систему розглядають як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою.

Принципи побудови фінансової системи:

принцип єдності сфер та ланок;

принцип їх функціонального призначення;

принцип самостійності сфер та ланок.

Внутрішня структура фінансової системи

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу ВВП.

Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин, а ланка — їх відособлену частину.

За рівнем економічної системи до сфер фінансової системи належать:

— на макрорівні — сфера державних фінансів;

   — на мікрорівні — сфера фінансів суб’єктів господарювання;
   —на рівні окремих індивідів та їх сімей — сфера фінансів населення;

— на рівні світового господарства — сфера міжнародних фінансів;

— на узагальнюючому рівні — сфера фінансового ринку.
Ланки фінансової системи:

фінанси комерційних підприємств;

фінанси некомерційних установ;

фінанси громадських організацій і доброчинних фондів;

зведений бюджет України;

державні цільові фонди;

державний кредит;

страхування.

Організаційна структура фінансової системи

Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами.

До організаційного складу фінансової системи входять:

  1.  органи управління (Міністерство фінансів, Державна податкова   адміністрація,   Державна   контрольно-ревізійна   служба, Державне   казначейство,   Пенсійний   фонд,   Фонд   соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку).
  2.  фінансові інститути (Національний банк та інші банки, небанківські кредитні установи, міжбанківська валютна біржа, фондова біржа, інституційні інвестори).

2.2 Система управління фінансами в Україні

Важливою галуззю управлінської діяльності є управління фінансами, яке здійснює спеціальний апарат за допомогою особливих засобів і методів, у тому числі різних стимулів і санкцій. Управління фінансами здійснюється через наявну систему фінансових відносин. Воно зумовлене історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави та підпорядковане фінансовій політиці держави.

В управлінні фінансами виділяють обєкти і субєкти управління. Як об’єкти виступають різні види фінансових відносин; суб’єктами є ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові відділи підприємств, фінансові державні органи, податкові адміністрації, страхові органи). Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат.

В управлінні фінансами виділяють кілька функціональних елементів: планування, стратегічне та оперативне управління, контроль.

Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Під час планування суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, напрями їх ефективного використання. Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом — складання фінансових планів.

Стратегічне управління — це загальне управління фінансами. Воно полягає у визначенні фінансових ресурсів через прогнозування на перспективу, встановленні обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо. Стратегічне управління здійснюється вищими органами державної влади та управління: Верховною Радою України, апаратом Президента України, Кабінетом Міністрів України. До сфери безпосередньо державного управління входять лише державні фінанси.

Оперативне управління фінансами становить комплекс заходів, які розробляються на основі оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання та виконання фінансових планів. Оперативне управління — це головна функція апарату фінансової системи: Міністерства фінансів України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.

У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать:

затвердження Державного бюджету України та інших фінансових законів;

контроль за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

контроль за використанням позик, одержаних Україною;

затвердження всіх рішень, що пов'язані з фінансовою політикою держави.

У сфері управління фінансами до головних повноважень Кабінету Міністрів України належать:

забезпечення умов проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики держави;

розробка проекту закону про Державний бюджет України;

забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України і подання звіту про йоговиконання;

розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики.

Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу Кабінету Міністрів і втілює у життя фінансову політику держави.

Основні функції Міністерства фінансів такі:

реалізація фінансової політики держави, забезпечення її втілення в життя;

складання проекту та забезпечення виконання Державного бюджету України;

забезпечення стабільності державних фінансів, активного впливу їх на соціально-економічний розвиток країни;

концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних на прямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;

аналіз показників розвитку економіки, впровадження заходів щодо її оздоровлення;

аналіз підсумків виконання бюджетів усіх рівнів;

удосконалення методів фінансово-бюджетного планування;

підготовка інформаційних матеріалів вищим органам влади та управління про хід та підсумки виконання бюджету, пропозиції щодо збільшення доходів;

здійснення заходів з розвитку фінансового ринку;

планування доходів та видатків бюджету з експортно-імпортних операцій;

здійснення фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів.

Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Воно було створене Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. для забезпечення чіткого контролю за надходженням коштів до державного бюджету та їх використанням.

Функції Державного казначейства такі:

організація та здійснення виконання державного бюджету на основі принципу єдиного казначейського рахунку;

здійснення керівництва підвідомчими територіальними органами;

ведення зведених реєстрів розпорядників коштів державного бюджету, державних позабюджетних фондів;

здійснення управління доходами і видатками Державного бюджету;

проведення операцій з наявними бюджетними коштами, включаючи іноземну валюту;

організація та здійснення прогнозування й касове планування коштів Державного бюджету;

управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;

організація обліку виконання державного бюджету, складання звіту про стан виконання державного і зведеного бюджетів;

проведення контролю за надходженням і витрачанням коштів державних позабюджетних фондів.

За основу діяльності Державного казначейства покладено принцип єдиного рахунку державного бюджету в поєднанні з централізацією, через яку забезпечується щоденний аналіз державних коштів.

Казначейство проводить оплату рахунків установ, які утримуються з державного бюджету, зі своїх рахунків. Забезпечується жорсткий контроль Казначейства за надходженням коштів до бюджету, їх цільовим і предметним використанням. Це цілком відповідає меті створення Казначейства — впровадження у життя єдиного казначейського рахунку в Національному банку України і його регіональних управліннях, проведення через них усіх операцій розпорядників коштів державного бюджету.

Таким чином, Міністерство фінансів України організовує виконання державного бюджету через Державне казначейство та його територіальні органи. Основним критерієм, на якому базується виконання бюджетів, є забезпечення надходжень податків до бюджетів усіх рівнів. Ця функція покладена на Державну податкову адміністрацію України (ДПАУ) з широкими правами та податкову міліцію, яка виведена з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ України. Ці структури підпорядковані Президенту України.

Головним завданням ДПАУ є контроль за чітким виконанням законодавчих та нормативних актів за податками, правильністю обрахування, повноти та своєчасності внесення в бюджет податків та інших платежів, встановлених законодавством України.

Функції Державної податкової адміністрації:

проведення та організація роботи обласних, міських, районних податкових адміністрацій з контролю за виконанням законодавства з податків та інших платежів у бюджет юридичними та фізичними особами;

розробка пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

розробка й видання інструктивних, методичних вказівок про порядок утримання податків;

розробка форм податкових розрахунків, декларацій та інших документів;

проведення роз'яснювальної роботи серед населення, підприємств та організацій щодо порядку, строків і методів розрахунків податків та інших платежів до бюджету;

проведення в міністерствах, відомствах, підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності перевірки грошових надходжень, документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій та інших документів щодо нарахування й оплати податків та інших платежів до бюджету;

прийняття рішень про застосування фінансових санкцій та накладання адміністративних штрафів на порушників чинного законодавства.

У цілому Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави. Міністерство фінансів України як орган державного управління проводить у життя фінансову політику держави, яка є сукупністю заходів з акумуляції фінансових ресурсів у державному бюджеті.

2.3 Фінансовий контроль

Фінансовий контроль є завершальною стадією управлінського процесу, що складається із трьох взаємопов'язаних елементів: прогнозування, або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль — це складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільчих відносин, дія якого втілюється у контрольній функції фінансів.

Формально об’єктом фінансового контролю є фінансові показники діяльності усіх суб’єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним обєктом фінансового контролю є сукупний процес виробничо-господарської діяльності. Субєктами фінансового контролю є, з одного боку, як державні, так і недержавні контролюючі структури, а з іншого — підприємства всіх форм власності та фізичні особи.

Призначення фінансового контролю полягає, по-перше, у необхідності мобілізації фінансових ресурсів усіх сфер фінансової системи і, по-друге, у дотриманні порядку ведення обліку та звітності.

Фінансовий контроль — це специфічний вид діяльності, який здійснюється всіма ланками влади, а також недержавними структурами щодо забезпечення на базі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу грошових коштів у країні.

Зміст фінансового контролю відображається у таких положеннях:

перевірка виконання фінансових обов'язків усіма субєктами економічних відносин перед відповідними ланками влади згідно з економічним законодавством;

перевірка використання бюджетних коштів державними та муніципальними підприємствами;

перевірка надходжень податків і зборів у всі ланки бюджетної системи;

перевірка спектра фінансових операцій підприємств;

виявлення та усунення наслідків фінансових порушень та зловживань;

застосування форм відповідальності за порушення норм фінансового законодавства.

Правовою базою фінансового контролю є чинне законодавство, нормативні акти у сфері фінансів. Це насамперед Конституція України, закони України „Про державну податкову службу в Україні”, „Про аудиторську діяльність”, „Про контрольно-ревізійну службу в Україні”, „Про Рахункову палату” та інші нормативні документи.

Залежно від субєктів, що здійснюють фінансовий контроль, його поділяють:

на державний;

внутрішньогосподарський;

аудиторський (незалежний);

громадський.

Функції державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом з функціями управління фінансовою системою. Державний контроль включає загальнодержавний та відомчий контроль. На вищому рівні загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України. До її функцій входять розгляд та затвердження державного бюджету, контроль за його виконанням, обговорення та прийняття законодавчих актів у сфері фінансів. У складі Верховної Ради України створено комітети, які здійснюють парламентський контроль за використанням фінансових ресурсів держави.

Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата Верховної Ради України. До її повноважень належать:

контроль за виконанням державного бюджету та позабюджетних фондів;

контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, організацій щодо використання ними бюджетних коштів;

проведення комплексних ревізій та тематичних перевірок;

внесення пропозицій щодо удосконалення бюджетного законодавства.

Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Контрольно-ревізійне управління Міністерства фінансів України (КРУ), яке керує діяльністю контрольно-ревізійних управлінь (відділів) на місцях.

Функції Державної контрольно-ревізійної служби (КРУ):

перевірка виконання закону про бюджетні права як державними, так і місцевими органами влади й управління;

контроль за додержанням фінансової дисципліни підприємствами, установами, організаціями та контроль за ефективним використанням ними бюджетних і власних коштів;

контроль за виконанням державного бюджету органами управління всіх рівнів, бюджетними установами, підприємствами й організаціями, що виконують зобовязання перед бюджетом;

перевірка роботи фінансових органів у виконанні бюджетів;

перевірка роботи системи банків у взаємовідносинах з бюджетом.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах здійснюється бухгалтеріями та фінансовими відділами. Значення обліку на підприємстві дуже велике, адже без точного та всебічного обліку не можна прийняти правильне управлінське рішення. Добре поставлений бухгалтерський облік дає змогу виробити ефективне рішення, контролювати його виконання.

Аудит — це нова форма фінансового контролю. Надання самостійності підприємствам та організаціям, приватизація їх, створення на їх основі акціонерних товариств, приватних підприємств зумовили необхідність створення органу, до обов’язків якого входило б проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств усіх форм власності, забезпечення консультацій з фінансових питань. Таким органом контролю стала Палата аудиторів. Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, повноти і відповідності чинному законодавству.

Аудиторська діяльність включає організаційне та методичне забезпечення аудиту, виконання аудиторських перевірок, надання послуг через експертизи, консультації з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності. Аудиторську діяльність можуть виконувати як громадяни України, так і аудиторські фірми, об’єднання, які мають кваліфікаційний сертифікат і одержали ліцензію.

Палата аудиторів не тільки атестує аудиторів і видає кваліфікаційні сертифікати та ліцензії, а й розробляє стандарти і методичні рекомендації, веде облік аудиторів, їхніх фірм.

Вся діяльність аудиторів базується на комерційній основі.

Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора чи аудиторської фірми, який складається за наслідками проведеного аудиту і містить висновок щодо достовірності звітності, повноти і відповідності її чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.

Громадський фінансовий контроль здійснюється представниками громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності.

Важливим критерієм класифікації фінансового контролю є час проведення. На цій підставі виділяють такі види фінансового контролю: попередній, поточний, наступний.

Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та прийняття управлінського рішення з фінансових питань. Він повязаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідною інформаційною базою для цього контролю є фактичні дані виконання планових завдань минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на стадії розробки та прийняття законодавчих і нормативних актів у сфері фінансів.

 Поточний фінансовий контроль становить оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності, дотриманням планових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється через аналіз, перевірки, обстеження діяльності суб'єктів господарювання, його завдання — вчасно реагувати на зміни умов фінансової діяльності

Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальній стадії виконання планового завдання. Його мета — контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінка ефективності проведеної роботи. Цей вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду.

Залежно від обовязковості проведення розрізняють обовязковий та ініціативний фінансовий контроль.

Обовязковий фінансовий контроль здійснюється згідно з вимогами нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю.

Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб'єктів господарювання.

Основними методами фінансового контролю є перевірка, обстеження, аналіз, ревізія.

Ревізія становить найбільш глибоке та всебічне обстеження діяльності господарського суб'єкта для оцінки рівня його фінансової дисципліни. Ревізія є найпоширенішим методом фінансового контролю і здійснюється переважно всіма контролюючими органами. Залежно від об'єкта ревізії поділяють на повні, часткові, тематичні, комплексні. Залежно від обсягу даних ревізії поділяють на суцільні та вибіркові.

Тема 3. Фінансова політика і фінансовий механізм

План

3.1 Фінансова політика як складова економічної політики держави

3.2 Типи та види фінансової політики

3.3 Фінансовий механізм

3.1 Фінансова політика як складова економічної політики держави

Фінансова політика є складовою економічної політики. Вона являє собою сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему.

Фінансова політика повязана з діяльністю органів законодавчої та виконавчої влади. Фінансова політика обєднує заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення соціально-економічного розвитку держави. Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства та соціальними групами населення, територіями. Це повинно забезпечувати постійне зростання економіки, сприяти створенню умов для розвитку та функціонування підприємств різних форм власності й господарювання.

Фінансова політика знаходить своє відображення:

у фінансовому законодавстві;

у системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів (податки, збори);

у перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;

у структурі доходів, видатків бюджетів тощо.

Складовими фінансової політики є:

фіскальна (бюджетна та податкова) політика, яка характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання;

грошово-кредитна політика — комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку, її механізм заснований на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів;

політика у сфері міжнародних фінансів, яка пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями та фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним;

фінансова політика у сфері фондового ринку та страхування, яка характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційним інвесторам;

боргова політика, яка визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредитора ми держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу;

митна політика — сукупність певних заходів держави щодо регулювання обсягів експорту та імпорту.

Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає стратегію і тактику управління.

Фінансова стратегія — це основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення прозорої приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.

Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань поточного періоду шляхом реалізації конкретних методів і засобів досягнення поставленої мсти за конкретних умов. Прикладами фінансової тактики є: удосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

3.2 Типи та види фінансової політики

Виділяють такі типи фінансової політики:

  1.  Жорстка регламентація, яка полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою; права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями.
  2.  Помірна регламентація, яка здійснюється в законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному,  фондовому,  валютному та страховому ринках. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для  продуктивної діяльності  і  водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспіль
    ства.
  3.  Політика мінімальних обмежень, що передбачає регламентацію тільки взаємовідносин із державою, які до того ж зводяться до мінімуму, переважна частина фінансових відносин за таких умов регулюється на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Залежно від завдань, на розвязання яких спрямована фінансова політика, вона буває таких видів:

політика стабілізації, яка спрямована на підтримання макро-економічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін;

політика економічного зростання, яка спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу;

політика стримування ділової активності, яка використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання.

3.3 Фінансовий механізм

Фінансовий механізм — це сукупність конкретних фінансових методів, форм, інструментів та важелів, за допомогою яких забезпечується процес суспільного відтворення, тобто здійснюються розподільчі та перерозподільчі відносини, утворюються доходи суб'єктів господарювання і фонди грошових коштів.

За допомогою фінансового механізму, який являє собою складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб'єктів, реалізується фінансова політика.

Складові елементи фінансового механізму такі:

1. Організаційні структури:

фінансове планування,

органи управління,

нормативно-правове забезпечення фінансової діяльності,

фінансовий контроль.

2. Методи впливу на соціально-економічний розвиток:

фінансове забезпечення, формами якого є бюджетне фінансування, кредитування, самофінансування;

фінансове регулювання, яке здійснюється через сальдовий та нормативний методи розподілу.

  1.  Фінансові  інструменти  (податки,   внески   і   відрахування, субсидії та дотації тощо).
  2.  Важелі впливу, які за напрямами дії поділяються на фінансові стимули (податкові пільги, бюджетні кредити, відстрочки сплати податків) та фінансові санкції (відміна наданих пільг, санкції за нецільове використання бюджетних коштів, за порушення бюджетного законодавства).

Крім того, фінансові важелі поділяються на окремі види:

фінансові норми, нормативи (ставки податків, обов'язкові збори, норми амортизації, нормативи забезпечення бюджетних установ, відсотки по кредитах, орендна плата);

фінансові ліміти та резерви (фінансові резерви підприємств, резервний фонд бюджету, ліміти бюджетного фінансування, валютні резерви НБУ); принципи, умови та порядок формування доходів, нагромаджень і фондів;

порядок здійснення витрат, умови та принципи фінансування й кредитування.

Тема 4. Фінанси підприємницьких структур

План

4.1 Сутність та функції фінансів підприємств

4.2 Фінансові ресурси підприємств

4.3 Прибуток підприємства

4.1 Сутність та функції фінансів підприємств

Фінанси підприємств як складова фінансової системи посідають визначне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у матеріальній і нематеріальній сферах виробництва, де створюються валовий внутрішній продукт і національний дохід — основні джерела фінансових ресурсів.

На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет і позабюджетні фонди. Саме тому від стану фінансів підприємств залежать можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.

Фінанси підприємств функціонують на мікрорівні, а тому мають і спільні риси, і певні відмінності від фінансів держави в цілому. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом ВВП. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають економічні відносини, які характеризують первинний розподіл вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств зумовлені їх функціонуванням у різних галузях економіки, різними організаційно-правовими формами господарювання.

Господарська діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер, спрямована на досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку. Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється субєктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів, не пов'язана з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери економіки.

У процесі підприємницької діяльності підприємства вступають у господарські відносини зі своїми контрагентами: постачальниками і покупцями, партнерами по суспільній діяльності, об'єднаннями й асоціаціями, фінансово-кредитною системою, внаслідок яких виникають фінансові відносини, пов’язані з організацією виробництва і реалізацією продукції, формуванням фінансових ресурсів, здійсненням інвестиційної діяльності, податкових платежів у бюджет і цільові фонди, внутрішньовиробничим розподілом доходів тощо.

Об’єктом фінансів підприємства є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів.

Суб’єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб’єкти господарювання, які є юридичними особами.

Матеріальною основою економічних (фінансових) відносин є гроші. Гроші створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин.

Фінанси підприємств — це економічні відносини, повязані з рухом грошових потоків, формуванням розподілом і використанням доходів та грошових фондів субєктів господарювання у процесі відтворення.

Економічну природу фінансів підприємств розкриває сукупність грошових відносин, які виникають у господарюючих суб'єктів у процесі їх створення та здійснення виробничо-фінансової діяльності. Стержневою основою фінансів підприємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів із метою забезпечення відтворення виробництва.

Фінансова діяльність підприємств відображається в грошових потоках, які характеризують різноманітні відносини.

До зовнішніх фінансових відносин входять:

   - взаємовідносини між суб'єктами господарювання у вигляді розрахунків із постачальниками та покупцями;

- взаємовідносини з фондами соціального призначення;

- взаємовідносини зі страховими компаніями;

   - взаємовідносини з банками;

- взаємовідносини з інститутами фінансового ринку;

- взаємовідносини з галузевими та корпоративними органами.
Внутрішні фінансові відносини включають:

-  розподіл доходу підприємства та формування прибутку;

- розподіл чистого прибутку та його використання;

- формування та використання амортизаційних відрахувань;

- утворення та використання фондів підприємств.

Найбільш повно сутність фінансів виявляється у їх функціях. У процесі відтворення фінанси підприємств виражають свою сутність через такі функції:

формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов’язань перед бюджетом, банками, суб’єктами господарювання;

контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

4.2 Фінансові ресурси підприємств

Незалежно від сфери функціонування суб'єкта господарювання його фінансово-господарська діяльність пов'язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів.

Під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, які перебувають у розпорядженні підприємства та беруть участь у процесі відтворення. До фінансових ресурсів належать грошові фонди та частина грошових коштів, яка використовується підприємством у нефондовій формі.

Залежно від власності фінансові ресурси можуть бути власними та позичковими. Власні фінансові ресурси — це ресурси, які належать підприємству й утворюються внаслідок фінансово-господарської діяльності підприємства. До них належать: статутний фонд, амортизаційний фонд, валовий дохід і прибуток. Позичкові фінансові ресурси — це ресурси, що перебувають тимчасово в розпорядженні підприємства і можуть бути використані для досягнення статутних цілей. До таких ресурсів належать отримані кредити, мобілізовані на фінансовому ринку кошти.

Грошові фонди це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування.

Важливим аспектом фінансової діяльності підприємств є формування та використання різних грошових фондів, через які здійснюється процес розширеного відтворення, фінансування науково-технічних розробок, освоєння та впровадження нової техніки і технологій, економічне стимулювання тощо. До грошових фондів належать: статутний капітал (фонд), резервний фонд, фонд розвитку виробництва, фонд оплати праці, амортизаційний фонд, фонд для виплати дивідендів, валютний фонд та інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Формування грошових фондів підприємства починається з моменту його організації. Підприємство відповідно до чинного законодавства утворює статутний капітал.

Статутний капітал — основне первісне джерело власних коштів підприємства. Статутний капітал становить сукупність коштів засновників, необхідну для функціонування підприємства, які вкладені в активи, а також майнових прав, що мають грошову оцінку.

Порядок і джерела формування статутних фондів залежать від типу підприємства і форми власності. Розміри статутного фонду характеризують розмір коштів, які були інвестовані у фінансово-господарську діяльність.

На основі статутного капіталу формується основний і оборотний капітал, що перебувають у процесі безперервного руху, набуваючи різноманітних форм залежно від стадії кругообігу. Поділ капіталу на основний і оборотний пов'язаний з характером їх кругообігу і формою участі у створенні готової продукції.

Резервний фонд утворюється на підприємстві за рахунок відрахувань від прибутку, використовується для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень (не менш як 25 % статутного фонду і не менш як 5 % від розміру прибутку).

Амортизаційний фонд утворюється в процесі використання основних засобів і нематеріальних активів за рахунок амортизаційних відрахувань, використовується для їх відтворення.

Фонд розвитку концентрує кошти, які використовуються для розвитку виробництва.

Валютний фонд формується на підприємствах, які одержують виручку у валюті від експортних операцій або купують валюту для імпортних операцій.

Фонд оплати праці формується на підприємстві для грошових виплат працівникам за виконану роботу згідно з трудовим договором.

Фонд виплати дивідендів утворюється на акціонерних підприємствах один раз на рік для виплати акціонерам дивідендів за акціями.

Окрім постійних грошових фондів на підприємствах можуть утворюватися оперативні тимчасові фонди.

Кошти підприємства використовуються не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобовязань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється у нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески, банківські кредити.

Підприємство використовує різні джерела формування фінансових ресурсів. Фінансові ресурси підприємства формуються:

під час заснування підприємства (внески засновників у статутний фонд);

внаслідок здійснення фінансово-господарської діяльності
(нерозподілений прибуток, амортизаційний фонд, резервний
фонд);

у результаті операцій на фінансовому ринку (додатковий капітал, позичковий капітал);

у порядку перерозподілу грошових коштів (бюджетні субсидії, страхові відшкодування, інші види ресурсів).

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливу роль відіграє визначення оптимальної структури їхніх джерел.

Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають фінансове благополуччя підприємства, його платоспроможність, ліквідність, фінансову стійкість.

Все це змушує підприємства виявляти ініціативу, винахідливість, нести відповідальність за результати власної фінансово-господарської діяльності.

4.3 Прибуток підприємства

Прибуток — це показник, який формується на мікрорівні. Прибуток відображає результати фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин тощо.

Прибуток — це важливий показник, який характеризує фінансовий результат діяльності підприємства.

Зростання прибутку означає збільшення потенційних можливостей підприємства, підвищення ступеня його ділової активності. За прибутком визначаються частка доходів власників підприємств, розміри дивідендів акціонерів, інших доходів. Прибуток визначає також рентабельність капіталу, впливає на вартість усього підприємства в цілому.

Облік і визначення фінансових результатів — прибутку (збитку) здійснюються за такими видами діяльності підприємства: звичайна діяльність, у тому числі операційна та інша звичайна діяльність, а також діяльність, пов'язана з виникненням надзвичайних подій.

Підприємство може отримувати прибуток у результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності.

Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.

Збитком вважається перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких були здійснені ці витрати.

Валовий (загальний) прибуток (збиток) розраховують як різницю між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку) та іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Прибуток від звичайної діяльності після оподаткування визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і суми податків з прибутку.

Чистий прибуток (збиток) підприємства (остаточний результат діяльності підприємства) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування і надзвичайного прибутку (збитку) після оподаткування.

Чистий прибуток підприємства спрямовується на формування резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, на інші цілі.

Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства.

Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні враховувати потребу підприємства у фінансових ресурсах, резервах, необхідність виробничого і соціального розвитку підприємства, можливості прибуткових фінансових вкладень.

Тема 5. Державні фінанси

План

5.1 Сутність і склад державних фінансів

5.2 Економічна суть та методи мобілізації державних доходів

5.3 Економічна суть і класифікація державних видатків

5.1 Сутність і склад державних фінансів

Державні фінанси — це складна система відносин, яка опосередковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структуру державних фінансів, взаємозв’язки між окремими їх рівнями та ланками.

Державні фінансице сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі формування, розподілу і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління.

Ланками державних фінансів є: бюджет держави (зведений бюджет);

позабюджетні фонди цільового призначення;

державний кредит;

фінанси державного сектору (державних та муніципальних підприємств).

За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодержавні та місцеві.

Таблиця. Склад державних фінансів

Рівні

Ланки

Бюджет держави, у т.ч.:

Позабюджетні цільові фонди у т.ч.:

Державний кредит у т.ч.:

Фінанси державного сектору у т.ч.:

Загальнодержавні фінанси

Державний бюджет

Загальнодержавні фонди

Державні позики

Фінанси

державних підприємств

Місцеві фінанси

Місцеві бюджети

Регіональні фонди

Місцеві позики

Фінанси муніципальних підприємств

Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави взагалі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фінанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окремими регіонами країни та галузями економіки з метою збалансованого їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни.

Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів влади та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутріш-ньотериторіальний перерозподіл.

Побудова системи державних фінансів вимагає установлення відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та місцевим. Місцеві бюджети, що формують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і потребують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності.

Функціонування сфери державних фінансів характеризується такими фінансовими категоріями:

державні доходи;

державні видатки;

державний кредит.

Державні доходи — це кошти, що мобілізуються державою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані концентруються в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фондах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на податкові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це кошти, що витрачаються державою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвестиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування.

Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при наданні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'язань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих.

Внутрішні відносини в системі державних фінансів складаються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцевими), між бюджетами і фондами цільового призначення.

У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізичними особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обов'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечуються міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надходження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслідок чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом випуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов’язань.

5.2 Економічна суть та методи мобілізації державних доходів

Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує.

Субєктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення.

Іншими словами, державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів.

Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та функціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, якими розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн.

Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні держави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів.

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави та найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин.

Податки — це головний дохід державної скарбниці.

Державний кредит (позики) — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. По-

датковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела.

Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скорочення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбувається інфляція — переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це знижує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скарбниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.

Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівалента залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики.

5.3 Економічна суть і класифікація державних видатків

Державні видатки — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними й фізичними особами в процесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспільного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соціально-економічну суть державних видатків визначають природа і функції держави (політичні, економічні, соціальні).

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх також поділяють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видатки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням.

Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину державних видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держава є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує потрібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необхідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту.

Співвідношення між окремими частинами видатків визначається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні.

З позиції використання державних фінансів державні видатки можна умовно поділити на дві групи — державне споживання та державне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату — управлінського, правоохоронного, судового, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військове та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.

Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінансах ВВП.

За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:

державні інвестиції;

державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);

державні кредити;

кошторисне фінансування.

Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особливе місце. Вони становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Західної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіталовкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження.

Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах з розвинутою ринковою економікою поширеними є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв’язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування.

Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами.

Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перекази населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина повязана з виплатою пенсій та допомоги із соціального страхування з метою підтримання на певному рівні платоспроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоровя є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту.

Перекази іншим державам повязані головним чином з переказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кредитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видатками на утримання військових баз на іноземних територіях.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету субєктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що взагалі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах т& за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів цими послугами.

Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру належать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практично не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утримання визначаються спеціальними документами — кошторисами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним.

Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спрямованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджетних.

Відповідно до цільового призначення видатки класифікують за статтями витрат. Система державних видатків має забезпечувати раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів. Вона характеризує державну політику фінансового забезпечення та соціально-економічного розвитку країни.

Склад і напрями використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави.

До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загальної суми видатків держави у розвинутих країнах.

До складу видатків, повязаних з економічними функціями держави, входять: державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін.

Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здоровя і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюються, що пов'язано з об’єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили.

Тема 6. Бюджет і бюджетна система

План

6.1 Сутність, значення та функції бюджету

6.2 Бюджетний устрій і бюджетна система України

6.3 Бюджетний процес

6.1 Сутність, значення та функції бюджету

Для виконання своїх функцій держава повинна мати достатні грошові фонди. Ці фонди вона формує шляхом перерозподілу валового внутрішнього продукту. Найважливішим засобом, через який держава здійснює розподіл і перерозподіл внутрішнього продукту, є державний бюджет. Через бюджет держави відтворюється вся багатогранна її діяльність і забезпечується виконання її функцій.

Бюджет є вирішальною і провідною ланкою фінансової системи, важливим економічним важелем держави, через який провадяться розподіл і перерозподіл більшої частини ВВП та національного доходу. Бюджет не тільки виконує розподільчі функції, а й бере активну участь у створенні фінансових ресурсів держави, завдяки яким забезпечується її існування, виконання нею своїх політичних, економічних та соціальних функцій.

Бюджет як особлива і специфічна форма фінансових відносин історично виникає і діє там, де існує держава з товарно-грошовими відносинами певного рівня. Специфіка бюджетних відносин полягає в тому, що вони є частиною фінансових відносин держави з підприємствами і населенням та, по-перше, виникають у розподільчому процесі, учасником якого є держава в особі відповідних органів влади; по-друге, пов’язані з формуванням і використанням централізованого фонду грошових коштів, що використовуються для забезпечення загальнодержавних потреб.

Метою бюджету є визначення та обґрунтування обсягу коштів, необхідних на бюджетний рік для виконання державних завдань.

Фінансовий вплив державного бюджету на економіку має як кількісний, так і якісний аспекти. Кількісний аспект визначається питанням надання чи ненадання коштів, кількості їх; якісний аспект визначається у встановленні пропорцій розподілу ВВП і застосуванні різних інструментів цього розподілу. Співвідношення обсягу бюджету і ВВП — важлива економічна проблема, зумовлена особливостями функціонування моделі економіки кожної конкретної держави.

Світовий досвід переконує, що з розвитком ринкових відносин роль держави в розподільчих процесах має зростати. Є три основні моделі перерозподілу ВВП через бюджет:

американська, коли через бюджет перерозподіляється від 30 до 35 % ВВП;

західноєвропейська, коли через бюджет перерозподіляється від 40 до 50 % ВВП;

скандинавська, коли через бюджет перерозподіляється від 60 до 65 % ВВП.

У більшості розвинутих країн світу через бюджет перерозподіляється від 30 до 50 % ВВП. Тому необхідно знайти виважені форми й методи цього перерозподілу, що в умовах України є одним із найважливіших завдань.

Як економічна категорія бюджет — це сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави.

Держава планує бюджет, його доходи і видатки. Форми і методи бюджетної роботи та бюджетного планування, структура доходів і видатків бюджету кожної держави визначаються економічним ладом суспільства, природою і функціями Держави. Джерела надходжень коштів до бюджету, їх спрямування і використання у процесі розширеного відтворення визначаються системою економічних відносин, характером суспільних відносин, які становлять матеріальну основу фінансів. Бюджет як фінансовий план відіграє координуючу роль стосовно інших фінансових планів.

Бюджет об’єднує основні фінансові категорії (податки, державні видатки, державний кредит) у їх дії, через бюджет здійснюються постійна мобілізація ресурсів та їх витрачання.

Економічна роль бюджету як самостійної категорії полягає в тому, що:

він є економічною формою перерозподільчих відносин, що повязані з акумуляцією частини національного доходу в розпорядженні держави та використання її на задоволення загальнодержавних потреб суспільства;

за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу між сферами суспільної діяльності, регіонами країни і галузями економіки;

пропорції бюджетного розподілу і перерозподілу вартості визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і тими завданнями, що стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;

сфера бюджетних відносин і бюджетного розподілу займає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено роллю бюджету порівняно з іншими ланками, бо, з одного боку, він є планом утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій держави, а з іншого —
бюджет є формою утворення і використання централізованого (в межах держави або регіону) фонду грошових коштів, необхідних для забезпечення їх функціонування.

Державний бюджет є основним фінансовим планом держави на рік, який має силу закону. Він затверджується законодавчими органами влади. За матеріальним змістом державний бюджет є централізованим фондом грошових коштів держави, а за соціально-економічною суттю — це основний засіб розподілу та перерозподілу ВВП і національного доходу.

На формування і використання бюджету впливає низка факторів, які можна поділити на політичні, економічні та соціальні.

Політичні фактори відображають політичну ситуацію в країні, яка може істотно вплинути на формування бюджету та використання бюджетних коштів. До них належать адміністративна та регіональна структури управління державою, виконання нею регулюючої, оборонної та правозахисної функцій держави, політична стабільність у суспільстві.

Економічні фактори повязані з макроекономічними процесами, що відбуваються в державі. До них належать обсяги вироблених ВВП та національного доходу, економічне зростання чи спад виробництва, рівень розвитку економіки країни, продуктивність суспільної праці, пріоритетні напрями виконання державою економічних і соціальних завдань, рівень інфляції та рівень безробіття в країні, модель податкової політики, рівень НТП, масштаби структурних зрушень в економічних та галузевих пропорціях розвитку, методи господарювання на підприємствах усіх форм власності.

Соціальні фактори формування та використання бюджету зумовлені соціальними та демографічними обставинами. Зокрема це соціальний захист та соціальне забезпечення населення, обсяг фінансових коштів, що спрямовуються на освіту та охорону здоров’я, обсяг реальних доходів населення, розмір мінімальної заробітної плати, природний приріст (скорочення) населення та міграційний приріст (скорочення) населення.

Державний бюджет виконує такі функції.

1. Розподільчу, завдяки якій здійснюються розподіл та перерозподіл ВВП і національного доходу. Важливе значення має частка ВВП, що перерозподіляється державою через бюджет. У різних країнах і в різні часи вона змінюється залежно від характеру і спрямованості панівної економічної доктрини.

2. Регулюючу функцію, за допомогою якої створюється матеріально-технічна база для функціонування держави через формування централізованого фонду фінансових ресурсів, що дає їй можливість виконувати свої функції.

А. Бюджет у сучасних умовах використовується державою для впливі/ на різні напрями економічної політики:

сприяння процесу нагромадження капіталу;

прискорення темпів економічного зростання;

розвиток перспективних галузей господарства;

регулювання темпів оновлення основного капіталу;

багатосторонній регулюючий вплив на процес реалізації сукупного суспільного продукту шляхом розширення або звуження державного споживання, тобто купівлі товарів і послуг;

сприяння процесу розширеного відтворення, структурній перебудові економіки, прискоренню НТР;

поліпшення можливостей функціонування і розвитку ринку, формування ефективної структури виробництва, стимулювання розвитку НДДКР, пріоритетних галузей економіки, науково-виробничої й соціальної інфраструктури та поліпшення організації господарських зв’язків;

державний бюджет є каталізатором розвитку НТП в умовах гострої конкуренції на світовому ринку: державна фінансова підтримка фундаментальної науки та розвитку наукомістких виробництв;

державний бюджет активно використовується для досягнення результатів довгострокового характеру — зростання конкурентоспроможності національної економіки, прискорення НТП, посилення науково-технічного потенціалу країни.

Б. За допомогою бюджету держава впливає на процес відтворення робочої сили. Вдосконалення та ускладнення технологій виробництва, розвиток НТР зумовили необхідність зростання державних витрат на середню та вищу освіту, професійну підготовку та перепідготовку кадрів. „Інвестиції в людину” сьогодні розглядають як одну з форм капіталовкладень, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави.

В. Бюджет фінансово забезпечує соціальну політику держави. Значні кошти спрямовують на фінансування систем соціального страхування та соціального забезпечення (пенсії за віком, інвалідам, при втраті годувальника, втраті працездатності, допомога по безробіттю), а також на освіту, науку, охорону здоровя.

3. Контрольну функцію. Бюджет є важливим економічним важелем держави, через який забезпечується контроль за формуванням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів, за станом виробництва в цілому в країні. Контрольна функція дає можливість знайти недоліки в управлінні фінансами, своєчасно і повно оцінити фінансові ресурси, які надходять у розпорядження держави, проаналізувати, як фактично складаються пропорції розподілу бюджетних коштів, наскільки ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних коштів, що відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень та витрат.

6.2 Бюджетний устрій і бюджетна система України

Бюджетний устрій — це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура і взаємозв’язок між бюджетами, які він об’єднує, у процесі забезпечення виконання єдиної загальнодержавної фінансово-бюджетної політики.

Бюджетний устрій країни визначається її державним устроєм. В унітарних державах, тобто у країнах з єдиним населенням та культурою, бюджетна система має дві ланки: державний бюджет і численні місцеві бюджети. У федеративних державах бюджетні системи складаються з трьох ланок: державного бюджету (федерального бюджету або бюджету центрального уряду), бюджетів членів федерації (наприклад, штати у Сполучених Штатах Америки, землі (ланди) у Федеративної Республіці Німеччині, провінції у Канаді, кантони у Швейцарії і т. ін.) та місцевих бюджетів.

В основу бюджетного устрою покладено:

визначення видів бюджетів;

установлення принципів побудови бюджетної системи;

розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

— організацію взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.
Бюджетний устрій України визначається закріпленим у

Конституції України державним ладом України та її адміністративно-територіальним поділом. Україна — унітарна держава, яка поділена на 25 адміністративно-територіальних одиниць (Автономну Республіку Крим і 24 області країни).

Бюджетна система — це сукупність усіх бюджетів, які формуються і діють на території певної країні згідно з її бюджетним устроєм.

В основу формування бюджетної системи України покладено Конституцію України та Бюджетний кодекс України, прийнятий у червні 2001 р. Верховною Радою України.

Відповідно до Бюджетного кодексу України (ст. 1) бюджетна система України — це сукупність усіх бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Вона складається з таких ланок:

  1.  Державний бюджет України;
  2.  місцеві бюджети.

До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування.

Бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Бюджетний кодекс започаткував дію відносно самостійних 686 місцевих бюджетів, які мають прямі, рівноправні відносини з державним бюджетом, у тому числі:

бюджет Автономної Республіки Крим;

24 обласні бюджети;

бюджети міст Києва та Севастополя;

171 бюджет міст обласного підпорядкування;

488 бюджетів районів;

а також до складу бюджетної системи включаються понад 12 тисяч бюджетів місцевого самоврядування.

Усі бюджети України — від державного до сільського — в сукупності становлять зведений бюджет України.

Зведений бюджет — це сукупність показників усіх бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави. Законодавчими органами влади він не затверджується.

Доходи та видатки місцевих бюджетів входять до складу зведеного бюджету і не входять до складу Державного бюджету України.

Побудова бюджетної системи ґрунтується на принципах єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання бюджетних коштів, справедливості та неупередженості, публічності та прозорості й відповідальності учасників бюджетного процесу.

Принцип єдності бюджетної системи України полягає в тому, що в країні діють єдина правова база, єдина грошова система, єдине регулювання бюджетних відносин, єдина бюджетна класифікація, єдиний порядок виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

Цілісність і єдність країни, закріплені в Конституції, дають можливість покласти цей принцип в основу фінансово-економічної політики держави для виконання нею своїх функцій шляхом забезпечення її фінансовими ресурсами.

Принцип збалансованості передбачає, що повноваження на здійснення видатків бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний період.

Принцип самостійності полягає в тому, що всі бюджети України є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобовязання нижчестоящих органів влади — Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування. Відповідно і нижчестоящі органи влади коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне перед одним, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними певних дохідних джерел, правом відповідних органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів згідно із законодавством, а також правом Верховної Ради Автономної

Республіки Крим і відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати і затверджувати відповідні бюджети.

Принцип повноти полягає у включенні до складу бюджетів усіх надходжень і видатків, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування.

Принцип обгрунтованості забезпечує формування бюджету на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат з бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил.

Макропоказники економічного і соціального розвитку держави затверджуються Кабінетом Міністрів України і є орієнтиром при складанні проекту бюджету. До них належать:

валовий внутрішній продукт (ВВП) номінальний, млрд грн;

ВВП реальний, темп зростання, %;

індекс споживчих цін, %;

індекс цін виробників, % ;

прибуток підприємств, млрд грн;

надходження до бюджету від приватизації, млрд грн;

темпи приросту монетарної бази до початку року, %;

темпи приросту грошової бази до початку року, %;

фонд оплати праці робітників, службовців, військових, працівників малих підприємств та галузі сільського господарства, млрд грн;

експорт та імпорт товарів і послуг, млн дол. США;

— курс національної грошової одиниці до іноземних валют.
Принцип ефективності зумовлює те, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути до досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів і досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

Принцип субсидіарності означає, що розподіл видів доходів між державним бюджетом і місцевими бюджетами має ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Тобто місцевим органам влади делеговані повноваження держави утримувати за рахунок коштів відповідних бюджетів заклади освіти і соціальної допомоги для сиріт та інвалідів, лікарняні та культурно-видовищні заклади.

Принцип цільового використання бюджетних коштів полягає в тому, що бюджетні кошти використовують тільки на ті цілі, що визначені бюджетними призначеннями. Такий підхід дає змогу контролювати рух бюджетних коштів у процесі виконання бюджету та встановити відповідальність учасників бюджетного процесу за нецільове та неефективне використання бюджетних коштів.

Принцип справедливості та неупередженості означає, що бюджетна система будується на засадах справедливості та неупередженості розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Цей принцип забезпечує рівні можливості доступу до бюджетних та соціальних послуг, що надаються державою в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни на відносно однаковому рівні.

Принцип публічності та прозорості зумовлює те, що Державний бюджет України і місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і відповідними місцевими радами. Бюджетним кодексом передбачається, що інформація про бюджет повинна бути оприлюднена у засобах масової інформації на всіх стадіях бюджетного процесу.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу встановлює те, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. За кожним учасником бюджетного процесу Бюджетним кодексом закріплено його повноваження, введено поняття бюджетного правопорушення та встановлено відповідальність.

Розмежування доходів і видатків між бюджетами різних рівнів є важливим елементом бюджетного устрою. Воно починається з розмежування видатків, яке ґрунтується на розмежуванні функцій держави між різними рівнями влади: з центрального бюджету фінансуються видатки загальнодержавного характеру, з відповідних місцевих бюджетів — видатки регіонального значення. При цьому може застосовуватись два підходи: розподіл за територіальною ознакою і розподіл, виходячи з відомчого підпорядкування.

Розмежування доходів є похідним відносно розмежування видатків і може проводитись на основі двох методів. Перший  закріплення доходів за кожним бюджетом у повній сумі або за твердо фіксованими нормативами в умовах автономності кожного бюджету. Другий метод полягає у встановленні системи бюджетного регулювання в умовах єдності бюджету, тобто у проведенні відрахувань до бюджетів нижчих рівнів, виходячи з їхніх потреб. При цьому всі доходи місцевих бюджетів поділяють на закріплені і регулюючі.

Закріплені доходи — це кошти, які повністю надходять до відповідних бюджетів.

Регулюючі доходи — це кошти, які поділяються за нормативами від загальнодержавних податків бюджетам нижчих рівнів для збалансування їх видатків. Нормативи передбачаються у відсотках.

Організація взаємовідносин між бюджетами передбачає виділення їх напрямів, видів та форм. За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяють на вертикальні — між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні — між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні).

Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні — на підставі угоди.

Форми взаємовідносин: бюджетне субсидіювання, вилучення коштів, взаємні розрахунки, бюджетні позички. Субсидіювання — це виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня: субвенції, дотації. Вилучення коштів — це передання коштів із бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Взаємні розрахунки — передання коштів із одного бюджету до іншого у зв’язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету. Бюджетні позички — це запозичення коштів у зв’язку з виникненням тимчасового касового розриву (незбігання у часі фінансування видатків і надходження доходів). Можуть надаватись або з бюджету вищого рівня, або установами банківської системи.

6.3 Бюджетний процес

Бюджетний процес — це регламентований законом порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за їх виконанням, затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України. Бюджетний процес від початку складання проекту бюджету і до затвердження звіту про виконання бюджету проходить під контролем Верховної Ради України і місцевих органів влади. Повний цикл бюджетного процесу в Україні триває понад два роки.

Етапи бюджетного процесу:

складання проекту бюджету;

розгляд проекту бюджету;

затвердження бюджету;

виконання бюджету,

складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.

Складовою бюджетного процесу є бюджетне регулювання — перерозподіл фінансових ресурсів між бюджетами різних рівнів. Регулювання бюджетів упорядковує суспільні відносини при мобілізації у бюджет коштів і при їх розподілі й перерозподілі між ланками бюджетної системи, при фінансуванні видатків за рахунок одержаних доходів та всього процесу виконання бюджету.

Складанню проектів бюджету передує розробка основних програмних макроекономінних показників економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зокрема щодо обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих і оптових цін, офіційного обмінного курсу гривні, що прогно-зуєтьсяу середньому зарік і на кінець року, рівня безробіття, що прогнозується.

Бюджетне планування охоплює складання проекту бюджету, його розгляд та затвердження. Процедура бюджетного планування — це послідовність заходів і дій зі складання, розгляду і затвердження проекту бюджету, яка визначається Бюджетним кодексом. В Україні на державному рівні вона включає такі етапи та стадії:

1. Складання проекту бюджету:

направлення Президентом Верховній Раді бюджетного послання;

збирання інформації для розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України;

розробка пропозицій щодо проекту Державного бюджету України;

розробка Верховною Радою бюджетної резолюції, у якій визначаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік;

розробка бюджетних запитів головними розпорядниками коштів та подання інформації до Міністерства фінансів;

аналіз бюджетних запитів і розробка Міністерством фінансів проекту Державного бюджету України (узгодженого з міністерствами, відомствами) і подання його в Кабінет Міністрів;

розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів України, прийняття постанови про його схвалення і подання його до Верховної Ради України разом з відповідними матеріалами:

пояснювальною запискою до проекту бюджету, в якій міститься інформація про економічне становище держави, основні програмні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, оцінка надходження доходів та інших коштів, обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин, інформація про обсяги державного боргу та ін.;

прогнозними показниками зведеного бюджету;

переліком пільг з податків, зборів, обовязкових платежів;

показниками видатків, необхідних для завершення програм, врахованих у проекті Державного бюджету України на наступні за умов реалізації їх протягом більш ніж одного бюджетного періоду;

зведенням та структурою фінансових зобовязань за державним боргом;

доповіддю про хід виконання Державного бюджету України в поточному бюджетному періоді;

розясненням головних розпорядників коштів до проекту Державного бюджету України (направляються до Комітету з питань бюджету Верховної Ради);

іншими матеріалами, які визначаються Кабінетом Міністрів України.

2. Розгляд проекту закону про Державний бюджет України:

представлення проекту закону про Державний бюджет України Верховній Раді України: доповідь міністра
фінансів на пленарному засіданні Верховної Ради та співдоповідь голови Комітету з питань бюджету про відповідність
проекту закону про Державний бюджет України вимогам
Бюджетного кодексу, основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період. За результатами обговорення Верховна Рада може відхилити проект закону про Державний бюджет України, якщо він не відповідає чинному законодавству. Повторне представлення проекту закону про Державний бюджет України з обґрунтуванням внесених змін проводиться у тижневий строк;

підготовка Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України до першого читання: розгляд проекту бюджету народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях і групах Верховної Ради, формування комітетами Верховної Ради своїх пропозицій до проекту Державного бюджету України;

розгляд Комітетом Верховної Ради з питань бюджету разом з уповноваженими Кабінету Міністрів пропозицій до проекту Державного бюджету України і підготовка висновків і пропозицій до нього, а також таблиць суб’єктів законодавчої ініціативи, які пропонується підтримати або відхилити, та розповсюдження їх серед народних депутатів не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту Державного бюджету України
У першому читанні;

розгляд проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні: доповідь Голови Комітету з питань бюджету відносно Висновків і пропозицій до проекту Державного бюджету України, обговорення та прийняття рішення щодо них. Схвалені Верховною Радою України висновки і пропозиції до проекту державного бюджету набувають статусу
Бюджетних висновків Верховної Ради України;

прийняття проекту закону про Державний бюджет України України у першому читанні;

підготовка проекту закону про Державний бюджет України до другого читання: Кабінет Міністрів України у двотижневий строк готує и представляє дороблений відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України і порівняльну таблицю з їх обліку з мотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій;

— у доробленому до другого читання проекті закону про Державний бюджет України повинні міститися статті та показники, які пропонувалися Кабінетом Міністрів України у першому читанні або були схвалені Бюджетними висновками Верховної Ради України. Якщо у дороблений до другого читання проект закону про Державний бюджет України вносяться нові статті, то додається детальне обґрунтування їх необхідності. Вимоги до цифрових показників можуть бути змінені тільки у разі, якщо основні програмні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені Кабінетом Міністрів України в основу проекту закону про Державний бюджет України, змінилися до моменту розгляду в другому читанні більш ніж на 2 %;

—проект закону про Державний бюджет України може бути
направлений на доробку до Кабінету Міністрів України і пред
ставлений на
повторне друге читання у тижневий строк, якщо
були допущені порушення зазначених вище вимог;

розгляд проекту закону про Державний бюджет Укра
їни у другому читанні:
міністр фінансів доповідає про дороб
лений з урахуванням Бюджетних висновків Верховної Ради
проект закону про державний бюджет, Голова Комітету з пи
тань бюджету доповідає про урахування Кабінетом Міністрів
України Бюджетних висновків Верховної Ради при підготовці
проекту закону про державний бюджет до другого читання;

— друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає постатейне голосування. При цьому обов’язково повинні бути затверджені загальний обсяг дефіциту (профіциту), доходи і видатки державного бюджету, обсяг міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, оскільки вони не підлягають розгляду у третьому читанні;

розгляд проекту у третьому читанні: Комітет з питань бюджету доробляє проект закону про Державний бюджет України і виносить його на розгляд, з доповіддю виступають голова Комітету з питань бюджету і міністр фінансів України, голосування відбувається за статтями, які не були прийняті у другому читанні, та за проектом закону в цілому; якщо рішення про схвалення закону про Державний бюджет України із запропонованими пропозиціями Комітету з питань бюджету в цілому не прийнято, проводиться голосування за кожною пропозицією.

3. Затвердження бюджету.

Закон про Державний бюджет України Верховна Рада має прийняти до 1 грудня року, що передує плановому.

Якщо закон про Державний бюджет України не буде прийнято у зазначені вище строки, то Кабінет Міністрів має повноваження здійснювати видатки відповідно до положень Бюджетного кодексу, в якому передбачено, що в такому разі фінансуються тільки поточні видатки, а фінансування капітальних видатків забороняється, крім випадків, повязаних із введенням воєнного або надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки і збори  стягуються відповідно до закону про державний бюджет на бюджетний період, що передує плановому, та іншими нормативними актами. Запозичення в цей період можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу. Законом про державний бюджет визначаються:

загальна сума доходів державного бюджету з розподілом на загальний та спеціальний фонди;

загальна сума видатків бюджету з розподілом видатківна капітальні та поточні;

граничний розмір дефіциту (профіциту) Державного бюджету України в наступному бюджетному періоді та державного боргу, повноваження з надання державних гарантій, а також з обсягу цих гарантій;

бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації;

доходи бюджету відповідно до бюджетної класифікації;

бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регульованих доходів до бюджетів областей);

розмір оборотної касової готівки;

додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

До державного бюджету включають також доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів (крім Пенсійного фонду); їх затверджують за кожним фондом окремо.

4. Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Організація виконання бюджету покладається на Кабінет Міністрів; оперативна робота ведеться Міністерством фінансів і Державним казначейством.

Бюджетний період (бюджетний рік) в Україні збігається з календарним роком, тобто розпочинається 1 січня і закінчується 1 грудня.

Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету відповідно до підрозділів бюджетної класифікації, яка містить повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. До затвердження бюджетного розпису Міністерство фінансів затверджує тимчасовий розпис на відповідний період. Розпис доходів і видатків складається з поквартальним розбиттям, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватися за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи. За казначейської — створюється спеціальна структура — казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

Касове виконання державного бюджету в Україні здійснюється Державним казначейством, яке підпорядковане Міністерству фінансів України. Казначейство має єдиний казначейський рахунок у Національному банку України та його регіональних управліннях і через них провадить усі операції розпорядників коштів державного бюджету, забезпечує чіткий контроль за надходженням коштів до бюджету та їх використанням. У разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від дохідних джерел, Верховна Рада України за пропозицією Кабінету Міністрів України приймає рішення про запровадження пропорційного скорочення (на 5, 10, 15 %) бюджетних видатків, що затверджені, щомісячно за всіма статтями бюджету (крім статей, що потребують захисту) до кінця бюджетного року. Цей механізм називається секвестром бюджету.

5. Завершальною ланкою бюджетного процесу є складання і затвердження звіту про виконання державного бюджету та місцевих бюджетів. Звіт про виконання Державного бюджету України складає Міністерство фінансів України, а за бюджетами нижчого рівня бюджетної системи це роблять відповідні фінансові органи. Доповідь за звітом про виконання державного бюджету робиться на засіданні Верховної Ради міністром фінансів. Щодо звіту приймається постанова про його затвердження (до 1 травня наступного за бюджетним року), після чого він публікується в засобах масової інформації у двотижневий строк. Затверджені радами звіти про виконання місцевих бюджетів також підлягають опублікуванню.

Тема 7. Доходи і видатки державного бюджету

План

7.1 Склад і структура доходів та видатків Державного бюджету України. Бюджетна класифікація

7.2 Склад і структура доходів Державного бюджету Ураїни

7.3 Склад і структура видатків Державного бюджету Ураїни. Регулювання бюджетних видатків

7.1 Склад і структура доходів та видатків Державного бюджету України. Бюджетна класифікація

Бюджети всіх рівнів складають і виконують згідно з бюджетною класифікацією.

Бюджетна класифікація — це єдина міжнародна система функціонального групування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками; вона забезпечує можливість порівнювати бюджетні дані різних бюджетів, дає змогу визначитись щодо характеру регулюючих дій держави за надходженням дохідних джерел і напрямами використання одержаних коштів.

Основою бюджетної класифікації доходів є джерела доходів, а основою класифікації видатків цільове використання коштів. Дані групують також за галузевими та повідом-чими ознаками, що відображає як зобов'язання, так і розміри фінансування.

Бюджетна класифікація складається з таких складових як

класифікація:

  1.  доходів бюджету;
  2.  видатків бюджету;
  3.  фінансування бюджету;
  4.  державного боргу.
    Класифікація доходів бюджету:

а) податкові надходження, що передбачені податковим за
конодавством України: загальнодержавні та місцеві податки,
збори та обов
язкові платежі;

б) неподаткові надходження: доходи від власності та під
приємницької діяльності; адміністративні збори та платежі;
надходження від штрафів і фінансових санкцій; інші неподат
кові надходження;

в) доходи від операцій з капіталом;

г) трансферти — кошти, що отримуються на безоплатній та
безповоротній основі від органів державної влади, органів місце
вого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій.

Класифікація видатків бюджету:

а)  функціональна класифікація, що повязана з функціями
держави, на виконання яких спрямовуються бюджетні кошти;

б)  економічна класифікація, що повязана з економічною
характеристикою операцій, на проведення яких здійснюють
ся видатки; виділяють
поточні видатки і капітальні видатки (видатки розвитку);

в) відомча класифікація за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів; визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство
України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів;

г) програмна класифікація видатків використовується під
час формування бюджету за програмно-цільовою ознакою.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, а також напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворюються в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками, а саме:

а) фінансування за типом кредитора — за категоріями
кредиторів або власниками боргових зобов
язань;

б) фінансування за типом боргового зобовязання — за кош
тами, що використовуються для фінансування дефіциту або
профіциту.

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобовязання держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування за типом:

а) кредитора;

б) боргового зобовязання.

Поділ бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду в складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України.

Таблиця Склад доходів та видатків державного бюджету

Склад доходів бюджету

Склад видатків бюджету

1

2

І. Податкові надходження,

І. Фінансування органів державної

з них:

влади та управління:

1. Непрямі податки (податки

Функціонування гілок влади:

на споживання):

— законодавча;

— податок на додану вартість

— виконавча;

(ПДВ);

— судова система;

— акцизний збір;

— державні податкові та митні ор-

— мито (ввізне та вивізне)

гани;

2. Прямі податки:

— національна безпека та право-

— податок на прибуток

охоронна діяльність, національна

підприємств;

оборона

— прибутковий податок з гро-

II. Видатки на народне господар-

мадян;

ство:

— податки на власність;

— державні капітальні вкладення

— земельний податок;

в різні галузі економіки, державні

— ресурсні платежі;

дотації;

— інші прямі податки.

— фінансування житлово-

II. Неподаткові доходи:

комунального господарства;

— надходження від

— бюджетні інвестиції;

зовнішньоекономічної

— державні трансферти (субсидії,

діяльності;

субвенції, дотації) конкретним

— рентна плата за нафту та

суб'єктам господарювання;

природний газ, що видобу-

— кошторисне фінансування

вається в Україні;

бюджетних установ

1

2

—доходи від приватизації

[II. Фінансування соціально-

державного майна та його ре-

культурної сфери:

алізації;

— охорона здоров'я;

— внески до загальнодержав-

— освіта; вища освіта;

них цільових фондів;

— культура, мистецтво, ЗМІ;

— адміністративні штрафи

— наука, фундаментальні

та інші фінансові санкції;

дослідження;

— плата за ліцензії на певні

— фізична культура та спорт;

види господарської діяльності;

— соціальний захист та соціальне

— кошти від реалізації майна,

забезпечення

конфіскованого за рішенням

IV. Державні цільові фонди

суду;

V. Здійснення

— відрахування від плати

зовнішньоекономічної і зовніш-

за транзит природного газу

ньополітичної діяльності

та нафти через територію

VI. Дотації, субвенції місцевим

України;

бюджетам

— відрахування коштів із об-

VII. Утворення державних ма-

ластей (вилучення коштів);

теріальних і фінансових резервів

— надходження від позик

VIII. Обслуговування внутрішнього

(внутрішніх та зовнішніх);

і зовнішнього державних боргів

— інші доходи, що встановлені

IX. Охорона навколишнього сере-

законодавством України

довища

III. Доходи від операцій

X. Інші видатки

з капіталом

IV. Трансферти

7.2 Склад і структура доходів Державного бюджету Ураїни

Державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами у процесі відчуження й акумуляції частки вартості ВВП у загальнодержавному фонді з метою їх подальшого використання, тобто для здійснення державою своїх функцій.

Склад доходів державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та законом України про державний бюджет на відповідний рік.

До доходів загального фонду державного бюджету відносять доходи, які використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків й не спрямовані на конкретну мету.

Доходи спеціального фонду Державного бюджету використовуються лише для фінансування конкретних цілей.

Доходи державного бюджету класифікують за такими ознаками:

1) за джерелами формування:

доходи, отримані від розподілу додаткової вартості (НД);

доходи, які входять до складу фонду (частка амортизаційних відрахувань);

доходи від реалізації національного багатства.

2) за соціально-економічними ознаками:

доходи від господарської діяльності;

доходи від використання природних ресурсів;

доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

доходи від банківської діяльності;

доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінних каменів;

державне мито;

мито;

внески та інші неподаткові доходи;

доходи від приватизації;

доходи від громадян та ін.

З урахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між ланками бюджетної системи усі вони поділяються на закріплені та регулюючі. У державному бюджеті є тільки закріплені доходи, у місцевих — і закріплені, і регулюючі.

Закріплені доходи — це кошти, які за постійно чинними нормативними актами віднесені до бюджетів відповідних рівнів на невизначений час, у розмірі територіального надходження повністю або у твердо фіксованому розмірі. Закріплені доходи утворюють основу дохідної бази кожного бюджету.

Регулюючі доходи — це доходи, надходження яких у бюджети нижчого рівня визначаються щорічно Верховною Радою України та які передбачені в законі про державний бюджет на поточний рік і перерозподіляються між різними ланками бюджетної системи.

3) за методами залучення коштів:

податкові надходження (податки, збори та обовязкові платежі);

неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності, надходження від штрафів та ін);

доходи від операцій з капіталом (надходження коштів від реалізації безхазяйного майна, майна, що за правом спад
коємця перейшло у власність держави, та скарбів);

офіційні трансферти (субвенції, дотації, субсидії);

4) за умовами повернення:

зворотні доходи — розміщення державних позик;

незворотні доходи — платежі та відрахування юридичних і фізичних осіб.

5) за рівнем централізації:

децентралізовані — доходи, що використовуються за
місцем утворення;

централізовані — доходи, що концентруються у держав
ному бюджеті та інших цільових централізованих фондах гро
шових коштів.

6) за надходженням від форми власності:

доходи від державної форми власності;

доходи від інших форм власності.

Склад і структура доходів бюджету характеризують фінансову політику та фінансовий стан держави.

7.3 Склад і структура видатків Державного бюджету Ураїни. Регулювання бюджетних видатків

Видатки бюджету — це кошти, які спрямовуються на здійснення програм, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум.

Витрати бюджету — це видатки бюджету та кошти, які видані на погашення основної суми боргу.

Видаткову частину Державного бюджету (як і дохідну) поділяють на дві складові: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду. Видатки спеціального фонду фінансують за рахунок цільових фондів, які виділені під конкретну мету. Видатки загального фонду фінансуються за рахунок доходів загального фонду бюджету та не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування.

Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний відпуск коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека та ін), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення і соціальних гарантій та обов'язків держави, які здійснюються на основі режиму економії при постійному контролі. Повними субєктами фінансування є державні органи, підприємства, установи й організації державної та комунальної форм власності.

За бюджетною класифікацією видаткова частина бюджету має:

а) функціональну класифікацію;

б) економічну класифікацію',

в) відомчу класифікацію;

г) програмну класифікацію.

Розподіл видатків за економічною характеристикою, з погляду впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення, базується на визначенні поточних видатків і капітальних видатків (видатків розвитку), а також кредитування за вирахуванням погашень, склад яких визначається Міністерством фінансів України.

Поточні витрати — це видатки бюджету на фінансування підприємств, установ, організацій і органів, визначені на початок бюджетного року, а також на фінансування соціального захисту населення, а саме:

  •  державне споживання (купівля товарів та послуг);
  •  виплати (перекази) населенню (трансферти);
  •  перекази за кордон;
  •  державні субсидії;

Капітальні витрати — це видатки бюджету на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності держави, а саме: капітальні вкладення (включаючи субсидії приватному сектору і перекази за кордон на капіталовкладення та ін).

Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину державних видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держава є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує потрібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необхідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. У цьому русі реалізується як авансовий капітал, так і додаткова вартість. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту.

Державне споживання поділяють на військове та цивільне. Цивільне споживання повязане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.

Другою за обсягом групою видатків є грошові перекази населенню (трансферти) заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина повязана з виплатою пенсій та допомоги із соціального страхування з метою підтримання на певному рівні платоспроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або станом здоровя є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту.

Перекази іншим державам пов'язані головним чином з переказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кредитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видатками на утримання військових баз на іноземних територіях.

Державні субсидії як безоплатний переказ грошових коштів приватному сектору можуть спрямовуватися на покриття збитків, але головна їхня маса використовується для підвищення норми нагромадження.

Державні інвестиції становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Західної Європи. Фінансова політика цих держав у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіталовкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження.

Співвідношення між окремими частинами видатків визначається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що повязані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні.

Функціональна структура видатків побудована згідно з основними функціями держави. Функції, які виконує держава, можна поділити на чотири групи.

До першої групи відносять державні видатки на послуги загального значення: державне управління, судову владу, міжнародну діяльність, фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу, національну оборону, правоохоронну діяльність та безпеку держави.

До другої групи видатків відносять видатки на суспільні та соціальні послуги, які надаються суспільству та безпосередньо громадянам.

До третьої групи видатків відносять видатки, спрямовані на державні послуги, які пов'язані з економічною діяльністю, а також видатки на регулювання та збільшення ефективності господарської діяльності. В цих розділах відображено завдання держави, пов'язані з економічним розвитком, створенням нових робочих місць, організацією роботи транспорту, охороною навколишнього середовища.

До четвертої групи видатків відносять видатки на обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргу, видатки з цільових фондів, видатки з резервних фондів, видатки на проведення виборів та референдумів.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету використовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

На формування видатків бюджету в Україні в сучасних умовах впливають такі фактори.

  1.  Економічна криза, яка сприяє зростанню видатків на соціальний захист населення, на фінансову підтримку державного сектору від банкрутства та ін.
  2.  Зростання монетизованого державного боргу, який визначає зростання видатків на покриття державного боргу, витіснення інвестицій зі сфери виробництва.
  3.  Зростання немонетизованого державного боргу що тягне за собою виділення коштів на покриття заборгованості, яка склалася у попередні роки із заробітної плати робітників бюджетних установ, стипендій та інших соціальних виплат.
  4.  Дефіцит бюджетів усіх рівнів.
  5.  Залучення зовнішніх ресурсів для покриття бюджетного дефіциту призводить до зростання платежів за відсотками.

З позиції використання централізованих у державному бюджеті коштів його видатки можна умовно поділити на дві групи — державне споживання та бюджетне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату: управлінського, правоохоронного, судового, армії тощо. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку.

Бюджетне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо видатки бюджету в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то бюджетне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у бюджеті ВВП. Бюджетне фінансування видатків відображається у формуванні вторинних, а в окремих випадках і первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Прямий характер має формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань: розпорядників бюджетних коштів; опосередкований характер — споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету.

Бюджетне фінансування здійснюється в таких формах: бюджетні інвестиції, державні трансферти, бюджетні кредити, кошторисне фінансування.

Бюджетні інвестиції можуть здійснюватись у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств.

Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах з розвинутою ринковою економікою поширені субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв’язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видають на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету субєктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що взагалі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері це так звані безплатні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів такими послугами.

Формування бюджетних видатків починається на стадії планування, за основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Для складання розрахунків видатків бюджету Міністерство фінансів України направляє міністерствам і відомствам форми та вказівки щодо складання фінансових планів і кошторисів та їх подання для складання балансу бюджету за збільшеними показниками, проектів зведених фінансових планів і кошторисів, що й стає проектом бюджету, який з необхідними розрахунками подається Кабінетові Міністрів України, а після розгляду й уточнень виноситься на розгляд спочатку постійних комісій, а потім і Верховної Ради України.

Регулювання бюджетних видатків набуває конкретного втілення в цільовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозицій розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності їх.

Плануючи бюджетні витрати, держава (або регіон) керує всім бюджетним процесом. Планують видатки відповідно до бюджетної класифікації групування видатків і доходів за галузями та видами витрат. Така класифікація має бути науково обґрунтованою, що є запорукою оптимального складання усіх бюджетів.

У цілому система видатків бюджету повинна забезпечувати надійне функціонування держави і сприяти економічному зростанню, що досягається за рахунок раціональної структури видатків.

Тема 8. Податки та податкова система

План

8.1 Економічна сутність і функції податків

8.2 Характеристика елементів та класифікація податків

8.3 Податкова система і податкова політика держави

8.1 Економічна сутність і функції податків

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави і найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Це — обовязковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона обирає, які політичні сили перебувають при владі.

Податки — це головний фінансовий метод мобілізації державних доходів. Вони становлять від 80 до 97 % дохідної частини державного бюджету.

Під податком і збором (обовязковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обовязковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Податки не єдина форма акумуляції грошових коштів бюджетом та іншими державними фондами. Риси податків притаманні обов'язковим платежам:

  1.  податкові платежі — це обовязкові збори, які стягуються з платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою та платником (плата за воду, землю);
  2.  відрахування, внески — це обовязкові збори з юридичних та фізичних осіб, яким притаманні ознаки цільового призначення.

Основними характерними особливостями податку порівняно з обовязковими платежами є такі:

справляється на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачені пільги щодо цього податку;

має односторонній характер встановлення. Оскільки податок сплачується з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлені від індивідуальних потреб конкретного платника, то він є індивідуально безповоротним. Сплата податку не породжує зустрічного зобовязання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника;

може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

не має цільового призначення;

є виключно атрибутом держави і базується на актах вищої юридичної сили.

Податки — це обовязкові платежі, які законодавчо встановлюються державою, сплачуються юридичними та фізичними особами в процесі перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту й акумулюються в централізованих грошових фондах для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

За сутністю податки виконують дві функції: фіскальну і розподільчо-регулюючу.

За допомогою фіскальної функції податків формуються фінансові ресурси держави. Податки є основним джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Фіскальна функція податків створює об’єктивні передумови для державного втручання в економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто зумовлює розподільчо-регулюючу функцію.

Розподільчо-регулююча функція полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості національного доходу між державою та її суб'єктами, і через елементи податку (об’єкт, суб’єкт оподаткування, ставка податку, податкові пільги тощо) держава в змозі регулювати вартісні

пропорції такого розподілу. Змінюючи пропорції функціонування ресурсів в економіці, оподаткування суттєво впливає на процес виробництва, нагромадження капіталу, інвестування, платоспроможний попит і пропозицію.

8.2 Характеристика елементів та класифікація податків

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які зумовлюють внутрішній зміст цього поняття.

До основних елементів податку відносять такі.

1. Субєкт оподаткування, або платник податків, — фізична або юридична особа, на яку законом покладено обов'язок платити податок.

Носій податку — фізична чи юридична особа, що у кінцевому підсумку здійснює витрати зі сплати податку.

Субєкт оподаткування, чи платник, не завжди є дійсним його носієм, оскільки іноді податок перекладається на інших осіб, наприклад, щодо обкладення митом якого-небудь товару зрозуміло, що воно буде перекладене на споживачів шляхом надбавки до ціни. Якщо субєкт оподаткування може перекласти свій податок на іншого, то він уже не є носієм податку.

2. Обєкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок, тобто те, що обкладається податком (дохід, майно тощо). Часто і сама назва податку випливає з обєкта, наприклад: поземельний, прибутковий та ін.

Є два підходи до оцінки обєкта: кількісний і натуральний;

грошовий.

3. Джерело сплати податку — дохід субєкта (прибуток, заробітна плата, відсоток, рента), з якого сплачується податок. За деякими податками обєкт і джерело збігаються.

4. База оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку, тобто сума, з   якої стягується податок.

     5. Ставка податку — розмір податку на одиницю обкладання; якщо виражена у відсотках, то називається квота. Залежно від побудови податків розрізняють тверді й часткові ставки. Тверді ставки встановлюються в грошовому вираженні на одиницю обєкта. Часткові ставки виражають у визначених частках обєкта обкладання.

Часткові ставки є таких видів:

Пропорційні — діють в однаковому відсотковому відношенні до обєкта оподаткування без урахування диференціації його величини.

Прогресивні  при збільшенні об'єкта оподаткування збільшується ставка податку. Якщо темпи зростання ставки податку відповідають темпу зростання обєкта оподаткування, то це проста прогресія. Якщо темпи зростання ставки податку випереджують темпи зростання обєкта оподаткування, то це складна прогресія (шкала ставок).

Регресивні — при збільшенні об'єкта оподаткування зменшується ставка податку.

  1.  Сфера дії податку — сукупність носіїв податку, на яких у кінцевому підсумку лягає його тягар.
  2.  Масштаб оподатковування — одиниця, яка береться в основу виміру об’єкта оподаткування; у промисловому податку масштабом може бути оборот підприємства чи його прибуток, його капітал, кількість робітників і верстатів, величина приміщення, плата за нього і т. ін.
  3.  Одиниця обкладання.— одиниця виміру обєкта (з прибуткового податку — грошова одиниця країни, з земельного податку — гектар, акр і т. ін.). Різниця між масштабом і одиницею обкладання полягає в тому, що в масштабі одиниця береться як принцип, а в одиниці обкладання — як міра.
  4.  Податковий оклад — сума податку, що сплачується субєктом з одного обєкта.
  5.  Податкові пільги —законодавчо закріплений перелік умов, за наявності яких платник податку зменшує податкові зобов’язання (податкова соціальна пільга, знижки, відрахування та ін.).
  6.  Податковий період — термін, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобовязання.

 Кожний вид податків має свої специфічні риси й функціональне призначення та займає окреме місце у податковій системі. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи залежно від чинної класифікації податків. Класифікація дає можливість повніше висвітлити сутність і функції податків, покращити їх роль у податковій політиці держави, напрями й характер впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Класифікують податки відповідно до тієї чи іншої мети, найважливішими є своєчасність і повнота сплати податків у бюджети різних рівнів. Останнє стосується адміністрування податків.

Податки можна класифікувати за певними ознаками:

1) за ознакою органів державної влади, які їх встановлюють. Розподіл за цією ознакою визначається згідно з Законом України „Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 р. № 1251-ХП. Він передбачає на території України два види податків:

загальнодержавні податки і збори — обовязкові платежі, які встановлюються найвищими органами влади в державі та є обовязковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток тощо);

місцеві податки і збори — обовязкові платежі, які встановлюються місцевими органами влади і є обовязковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території.
Ці податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів (комунальний податок, податок на рекламу, ринковий збір тощо);

2) відносно джерела сплати. За цією ознакою виділяють такі види:

податки, збори та обовязкові платежі, які входять до валових витрат та собівартість (збір на обовязкове соціальне страхування; збір на обовязкове державне пенсійне страхування; плата за землю; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; податок на промисел; фіксований сільськогосподарський податок; податок на рекламу; комунальний податок тощо).

податки, збори та обовязкові платежі, які сплачуються з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибуток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо).

податки та збори, які входять до ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір);

3) за економічною ознакою об'єкта оподаткування:

податки на доходи та прибутки — обовязкові збори, які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід);

податки на споживання — обовязкові збори, які стягуються в процесі споживання товарів, робіт і послуг, причому їх плата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання;

податки на майно — обовязкові збори, які стягуються внаслідок наявності конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок з власників транспортних засобів);

4) за засобом вилучення:

прямі податки — ті, які безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об’єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, на землю, з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, на нерухоме майно (нерухомість) та ін.);

непрямі податки — ті, які не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються платниками опосередковано через цінові механізми (податок на додану вартість, акцизний збір, мито);

5) за субєктами оподаткування:

податки з юридичних осіб — податок на прибуток, комунальний податок;

податки з фізичних осіб — податок на доходи фізичних осіб;

змішані податки — плата за землю; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

  1.  за характером використання податкових платежів:

загальні — знеособлюються при надходженні до бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, податок на доходи фізичних осіб та ін.);

спеціальні (цільові) — мають цільове призначення (збори на обовязкове соціальне страхування і державне пенсійне страхування).

8.3 Податкова система і податкова політика держави

Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджету і державних цільових фондів; принципів, форм і методів їх установлення, зміни чи скасування; дій, які забезпечують їх сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Нині система оподаткування в Україні визначається Законом України „Про систему оподаткування”, який був викладений у новій редакції Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про систему оподаткування України” від 18 лютого 1997 р. № 77/97-ВР.

У цьому Законі визначаються основи та принципи формування системи оподаткування в Україні, встановлено перелік загальнодержавних та місцевих податків, зборів та інших обовязкових платежів, а також визначено права та обовязки платників податків.

Ставки, механізм стягнення податків, зборів та обовязкових платежів, за винятком мита, а також пільги в оподаткуванні не можуть бути встановлені та змінені іншими законами України, крім законів з питань оподаткування.

Перелік загальнодержавних податків, зборів та обовязкових платежів подано в ст. 14 згаданого вище Закону:

  1.  Податок на додану вартість.
  2.  Акцизний збір.
  3.  Податок на прибуток підприємств.
  4.  Податок з доходів фізичних осіб.
  5.  Мито.
  6.  Державне мито.
  7.  Податок на нерухоме майно (нерухомість).
  8.  Плата (податок) на землю.
  9.  Рентні платежі.
  10.  Податок з власників транспортних засобів та інших са
    мохідних машин і механізмів.
  11.  Податок на промисел.
  12.  Збір на геологорозвідувальні роботи, які виконуються за
    рахунок державного бюджету.
  13.  Збір на спеціальне використання природних ресурсів.
  14.  Збір за забруднення навколишнього середовища.
  15.  Збір на обов’язкове соціальне страхування (на випадок тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань).
  16.  Внески на обовязкове державне пенсійне страхування.
  17.  Плата за торговий патент на деякі види підприємниць
    кої діяльності.
  18.  Фіксований сільськогосподарський податок.
  19.  Збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмеляр
    ства.
  20.  Єдиний збір, що справляють у пунктах пропуску через державний кордон України.
  21.  Збір за використання радіочастотного ресурсу України.
  22.  Збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий регулярний, спеціальний).
  23.  Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію.

Загальнодержавні податки і збори (обовязкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

Перелік місцевих податків, зборів та обов’язкових платежів визначається ст. 15 цього ж Закону. До них належать два податки.

  1.  Податок з реклами.
  2.  Комунальний податок.

Також стягуються такі місцеві збори та обовязкові платежі:

  1.  Збір на паркування автотранспорту.
  2.  Ринковий збір.
  3.  Збір за видачу ордера на квартиру.
  4.  Збір за право використання місцевої символіки.

    Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей.

   Збір за видачу дозволу на розміщення обєктів торгівлі та сфери послуг.

  1.  Збір з власників собак.

Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.

Проблема побудови ефективної податкової системи — одна з найбільш актуальних у процесі становлення в Україні ринкових відносин та інтегрування української економіки у світовий ринок.

Податкова політика визначає суть і роль системи оподаткування та належить до виняткових повноважень держави.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави та використання податків.

Податкова політика залежить як від обєктивних економічних законів, так і від субєктивних факторів. Вона має базуватися на загальних принципах:

фіскальної достатності,;

економічної ефективності,

соціальної справедливості,

стабільності,

гнучкості.

Державні структури повинні провадити таку податкову політику, яка має оптимально поєднувати інтереси держави і платників податків. Податкова політика має бути зорієнтована на максимальне повернення податків через розширення обсягу суспільних послуг.

Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення державної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаданню господарської активності, створенню сприятливої кон'юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Організація оподаткування справляє значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Гнучкість податкової політики передбачає, що коли податковий тиск на суб'єктів господарювання призводить до згортання виробництва, податкова система перебудовується на зменшення податкового тиску в інтересах виробника.

Стабільність податкової політики означає, що податкова система будується на чіткому визначенні обєктів оподаткування, їх обліку, а нормативи оподаткування або обовязкових платежів не змінюються протягом бюджетного року. Запровадження нових розмірів і нормативів оподаткування не має зворотної сили, а пільги за податками надаються з моменту введення закону про оподатковування в дію.

Система пільг щодо оподаткування повинна стимулювати виробництво й інвестування, адже практично ті кошти, які мали б бути зараховані в бюджет, залишаються у виробника, що є своєрідним бюджетним фінансуванням.

Метою реформування податкової політики є зміна податкової системи для забезпечення стабілізації економіки та насамперед матеріального виробництва, підвищення його ефективності й на цій основі забезпечення доходів державного бюджету та сприяння соціально-культурному розвитку держави. Отже, можна сказати, що податкова система має забезпечити оптимізацію розподілу і перерозподілу національного доходу, спираючись на такі принципи:

  1.  стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товарови робника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
  2.  стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;
  3.  обовязковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
  4.  рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів) — на більші доходи;
  5.  рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов’язків щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);
  6.  соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
  7.  стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
  8.  економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами;
  9.  рівномірність сплати — встановлення строків сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
  10.  компетенція — встановлення і скасування податків та зборів (обовязкових платежів), а також пільг їх платникам відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;
  11.  єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для
    надання податкових пільг;
  12.  доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обовязкових платежів). 

Тема 9. Місцеві фінанси

План

9.1 Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному розвитку регіонів

      9.2 Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

9.1 Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному розвитку регіонів

Поняття „місцеві фінанси” є синонімом понять „фінанси місцевих органів влади”, „муніципальні (комунальні) фінанси”, „фінанси територіальної громади”, „фінанси комуни”, „фінанси общини”, „фінанси муніципального утворення”, „фінанси штату”, „фінанси міста, області, району, села, селища” і т. ін. Подібні визначення свідчать, що місцеві фінанси функціонують у різних формах залежно від державного і територіального устрою тієї чи іншої країни.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси району, області, району в місті, фінанси села, фінанси селища.

В умовах ринкових відносин залишається і зростає перелік справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є обєктивною причиною для функціонування місцевих фінансів.

Фінансові основи інституту місцевого самоврядування в Україні визначені:

  1.  Конституцією України (ст. 7, ст. 140—146) від 28 червня 1996 р.;
  2.  Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001 р.
  3.  Законом України „Про місцеве самоврядування” від 27 тра
    вня 1997 р.;
  4.  Законом України „Про систему оподаткування” від 2 лю
    того 1994 р.

Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

Процес формування місцевих фінансів України, як свідчить практика, супроводжується значними труднощами, пов’язаними з численними факторами: необхідність ліквідації деформацій у фінансовій системі, що сформувалася у радянський період, формування сучасного управлінського досвіду організації фінансової системи, формування правового поля, політичної культури і традицій, без яких не може бути фінансів місцевих органів влади.

Найскладніше питання — визначення переліку функцій і завдань, які покладаються на місцеві органи влади України, що має стати основою для вибору моделі місцевих фінансів. У звязку з цим завдання та функції місцевих органів влади кожна поділяють на дві основні групи:

завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів;

завдання та функції, доручені місцевим органам влади
центральною владою, або так звані делеговані повноваження.

Завдання або функції мають покладатися на той рівень влади, який їх виконає краще, економніше й ефективніше, якщо обсяг чи характер завдання не вимагають його виконання у масштабі більшої території.

Незважаючи на дискусійний характер проблеми визначення функцій місцевих органів влади, окреслилися сфери, обслуговування яких у більшості країн віднесено до власної компетенції місцевого самоврядування і які можуть відповідати принципам доцільності та ефективності. Це — соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витрати.

Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна влада. Він встановлюється в законодавчому акті. Для виконання делегованих повноважень орган, який їх визначає, передає місцевим органам влади відповідні фінансові ресурси, тобто компенсує витрати місцевих органів влади.

Аналіз проблем, повязаних із поняттям „місцеві фінанси” дає змогу сформулювати його визначення.

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

В Україні така система перебуває в стадії становлення і як складне й багатопланове явище потребує аналізу та дослідження.

Фінанси місцевих органів влади як система включають кілька основних взаємоповязаних структурних елементів: видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, субєкти, обєкти системи, відносини між субєктами системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави взагалі.

До фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту. Через зазначені системи здійснюються розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Це означає, що поряд із державним регулюванням економічної та соціальної сфер здійснюється комунальне (муніципальне) регулювання їх. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади подібно до держави у сфері своєї компетенції здійснюють також нормативне регулювання соціально-економічної діяльності, тобто встановлюють певні правила поведінки суб’єктів господарювання.

Місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дає змогу забезпечувати ресурсами розвязання завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

Місцеве самоврядування, як і держава, є інструментом, який надає громадські послуги. Держава і місцеве самоврядування розділяють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Ефективність і масштаби діяльності місцевих органів влади у сфері надання громадських послуг залежать, головним чином, від стану фінансів місцевих органів влади.

Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання. Вплив фінансів місцевих органів влади на економічне зростання здійснюється через капітальні витрати, діяльність на ринку позичкового капіталу, нерухомості, землі.

Законодавством була визначена фінансово-економічна база місцевого самоврядування, до якої увійшли:

  •  природні ресурси, розпорядження якими здійснюється Радами народних депутатів базового рівня;
  •  місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування й задоволення соціально-економічних потреб населення;
  •  фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіально-громадського самоврядування).

     

   9.2 Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території.

Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших факторів. Найбільший вплив мають економічні та політичні фактори.

При дослідженні проблеми місцевих бюджетів їх треба розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складаються між:

місцевими бюджетами й господарськими структурами,
що функціонують на цій території;

бюджетами й населенням цієї території;

бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових
ресурсів;

місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети. Це фонди фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні близько 12 тис.

Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного стану ювідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством. Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів.

Загальний фонд включає надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням, в якому вказуються суми засобів, виділених на видатки установи в розрізі кодів економічної класифікації.  

Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Наявність видатків є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади можна класифікувати за їхніми джерелами та за економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяють на власні, закріплені і регульовані.

Власні доходи — це доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик.

Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати два місцевих податки і кілька місцевих зборів (податок з реклами та комунальний; збори: готельний, на припарковування транспорту, ринковий, на видачу ордера на квартиру, з власників собак, курортний, за участь у бігах на іподромі, на місцеву символіку).

Перелік закріплених доходів визначено законодавством про місцеве самоврядування та про бюджетну систему.

Закріплені доходи — це одна з форм доходів, переданих місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі. Регульовані доходи — це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня.

Власні та закріплені доходи є основою самостійності місцевих бюджетів.

Важливими способами формування доходів місцевих органів влади є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти.

У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяють доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі, та регулюючі доходи.

Згідно зі статтею 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не включають як закріплені доходи надходження від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання (субсидія) — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Місцеві запозичення — операції, повязані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких зявляються зобовязання перед бюджетом, і операції, повязані з поверненням цих коштів до бюджету.

Запозичення до місцевих бюджетів можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку або для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду місцевого бюджету протягом бюджетного року.

Тимчасовий касовий розрив — незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.

Місцеві запозичення виникають у таких випадках:

запозичення (позики) з бюджетів вищого рівня;

запозичення в комерційних банках;

бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур;

випуск муніципальних позик.

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій та завдань, що покладаються на місцеву владу. Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв’язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів влади залежно від їхніх завдань у більшості країн поділяють на декілька функціональних видів: обов’язкові, факультативні та на фінансування делегованих повноважень. Обов’язкові видатки це — видатки, спрямовані на виконання обов’язкових завдань, які покладаються на органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни, а також видатки, пов’язані з їхніми борговими зобов’язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки — це видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних та факультативних обовязків. Ще один вид видатків — видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань. Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно  до їхнього економічного призначення: поточні, або адміністративні, і капітальні, або інвестиційні.

Поточний бюджет використовується для виконання як власних, так і делегованих повноважень.

Кошти поточного бюджету спрямовують на фінансування установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення. Кошти бюджету розвитку спрямовують на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов’язаних здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних з розширеним відтворенням.

Поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку визначає порядок фінансування за умов наявності дефіциту бюджету у зв’язку з недовиконанням доходів бюджету.

Головна мета створення бюджету розвитку — фінансування програм соціально-економічного розвитку відповідної території, повязаних з розширеним відтворенням.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:

  1.  кошти від відчуження майна, яке перебуває у кому
    нальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
  2.  надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки,
    паї) господарських товариств, що є у власності відповідної
    територіальної громади;
  3.  кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;
  4.  запозичення, здійснені у порядку, визначеному Бюджет
    ним кодексом та іншими законами України;
  5.  субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних
    проектів.

До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

  1.  погашення основної суми боргу відповідно АРК та місце
    вого самоврядування;
  2.  капітальні вкладення;
  3.  внески органів влади АРК та органів місцевого самовря
    дування у статутні фонди суб
    єктів підприємницької діяльності.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою спеціального фонду місцевих бюджетів.

Величина перевищення видатків місцевого бюджету над його постійними доходами становить дефіцит місцевого бюджету. За статтею 72 Бюджетного кодексу:

бюджет АРК та місцеві бюджети можуть прийматися з
дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку;

дефіцит бюджету АРК та місцевих бюджетів покриваєть
ся за рахунок запозичень;

затвердження обласних, районних, районних у містах,
сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається.

Тема 10. Державні цільові фонди

План

10.1 Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація і характеристика

10.2 Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів

10.3 Недержавні фінансові фонди

10.1 Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація і характеристика

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які мають цільове призначення, знаходяться в розпорядженні центральних органів влади та органів місцевого самоврядування. Державні цільові фонди є однією з ланок державних фінансів, порядок їх формування та витрачання регламентується законодавчими актами.

Основне призначення державних цільових фондів полягає:

у забезпеченні соціального захисту населення шляхом
виплати пенсій, субсидій, фінансування соціальної інфраструктури;

сприянні економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

фінансування природоохоронних заходів;

надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є:

обовязкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

доходи від інвестування власних коштів;

добровільні внески, спонсорська допомога;

бюджетне фінансування;

інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Державні цільові фонди поділяють на дві групи. Першу становлять постійні фонди, створення яких повязане з виділенням окремих функцій держави. Це окремо створені спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування. Другу групу становлять тимчасові фонди, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем, їх створюють у разі конкретної необхідності й після вирішення проблеми закривають.

Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом (ст. 38). Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом з проектом державного бюджету на наступний бюджетний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов’язкових платежів (податків та зборів) виходячи з потреб конкретних галузей економіки та соціальної сфери.

Фонд соціального захисту інвалідів. Метою створення цього фонду є фінансування роботи та державних програм із соціального захисту інвалідів, створення умов для їх працевлаштування, соціально-трудової та професійної реабілітації.

Основні завдання Фонду:

  1.  фінансування загальнодержавних програм та заходів із
    соціального захисту інвалідів;
  2.  фінансування медичної та соціально-трудової реабілітації
    інвалідів, а також залучення їх до суспільно корисної праці;
  3.  мобілізація благодійних внесків і коштів підприємств,
    установ, організацій та громадян України для ефективного їх
    використання Фондом та його відділеннями;
  4.  контроль за виконанням і додержанням нормативів працевлаштування інвалідів та надання для них робочих місць;
  5.  участь у визначенні нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

Згідно із Законом України „Про основи соціального захисту інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ (зі змінами та доповненнями) місцеві ради разом з підприємствами, за участю відділень Фонду, на основі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щороку визначають нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відрахування до Фонду соціального захисту інвалідів не належить до обов’язкових податків, зборів і сплачуються як фінансові санкції за невиконання нормативів створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідно, сума цих відрахувань не включається до складу валових видатків платника податків і сплачується за рахунок власних джерел підприємства.

Цільові засоби нараховують і перераховують на рахунки відділень Фонду підприємства.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища. З метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також для зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоровя населення у 1991 р. згідно із Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” було створено Державний фонд охорони навколишнього природного середовища.

Ставки збору запроваджуються урядом АРК та органами місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів та скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за них. Ліміти викидів стаціонарними джерелами за забруднення встановлюються Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди строком на 5 років.

Обєктом обчислення збору є:

обсяги забруднювальних речовин, які викидають в ат
мосферне повітря або скидають безпосередньо у водний об
єкт,
та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених
для цього об
єктах — для стаціонарних джерел забруднення;

обсяги фактично спожитих видів пального, завдяки ви
користанню яких утворюються забруднювальні речовини —
для пересувних джерел забруднення.

Нормативи збору встановлює Кабінет Міністрів України як фіксовані суми в гривнях за одиницю основних забруднювальних речовин та розміщення відходів. За викиди засобами пересування джерелами забруднення нормативи збору встановлюються залежно від виду пального та транспорту. За понадлімітні обсяги викидів, скидів забруднювальних речовин та розміщення відходів збір обчислюється і сплачується у п’ятикратному розмірі.

Суми збору за викиди стаціонарними джерелами забруднення обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку року як добуток затверджених лімітів, фактичних обсягів видатків, нормативів збору, коригувальних коефіцієнтів. Загальна сума збору визначається як сума збору в межах ліміту і за понадлімітні викиди з урахуванням названих чинників.

Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм, визначених законодавством, згідно з кошторисами доходів і видатків, які затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів за погодженням з Міністерством фінансів. Переліки природоохоронних заходів у межах бюджетних програм Фонду погоджуються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів.

До 10 % коштів Фонду може резервуватися для здійснення непередбачених випадків, пов'язаних з природоохоронною діяльністю, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту Державного бюджету України.

Враховуючи техногенне навантаження на природне середовище в Україні, що перевищує аналогічний показник розвинутих країн у 4—5 разів, КМУ розширив базу оподаткування. Окрім податків за спеціальне використання водних та лісових ресурсів введено збір за спеціальне використання надр для видобутку корисних копалин; збір за спеціальне використання диких тварин; річкових та інших водних живих ресурсів.

Фонд формується за рахунок:

частини зборів за використання природних ресурсів,
розмір яких визначається Верховною Радою України;

30% зборів за забруднення навколишнього природного
середовища;

добровільних внесків підприємств, установ, організацій,
громадян та інших надходжень.

Розподіл коштів Фонду здійснює Кабінет Міністрів України.

10.2 Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів

Позабюджетні фонди — це кошти держави, що мають цільове призначення і не включаються до державного бюджету, перебувають у розпорядженні центральних і місцевих органів  і є складовою фінансових ресурсів місцевого рівня. До бюджетних фондів належать: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що спричинили собою втра-працездатності.  

Пенсійний фонд є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; проводить збирання, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати; здійснює виплати допомоги на поховання; контролює цільове використання коштів.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

• забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;

• збирання й акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення та виплати допомоги;

розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;

участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення та у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії;

участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на вдосконалення системи пенсійного забезпечення та порядку підвищення розміру пенсій у зв’язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:

• виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;

виплата допомоги по догляду за дитиною та щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

реалізація державних, регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;

забезпечення   поточної   діяльності   й   утримання   органів управління фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази тощо.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснює управління загальнодержавним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

Загальнообовязкове державне соціальне страхування у звязку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, що гарантується державою, передбачає:

  •  матеріальне забезпечення громадян у звязку з втратою заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сімї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною;
  •  часткову компенсацію витрат, пов язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або члена її сімї;
  •  надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду
    соціального страхування з тимчасової втрати працездатності,
    що формується шляхом сплати внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших
    джерел, передбачених законодавством.

Управління Фондом здійснюють правління і виконавча дирекція Фонду. Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом його діяльності є держава.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Фонд соціального страхування на випадок безробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Він створюється на державному та регіональному рівнях. Метою створення фонду є сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та ін.

Розміри страхових внесків до Фонду встановлюються на календарний рік.

Управління коштами здійснює Фонд загальнообовязкового державного соціального страхування на випадок безробіття як некомерційна самоврядна організація.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань створюється з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоровя та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодуванням завданої їм матеріальної та моральної шкоди.

 Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Збори на загальнообовязкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків сплачуються одночасно з одержанням коштів на оплату праці в установах банків. У разі нестачі коштів на оплату праці в платника зборів і сплати зборів у повному обсязі видача коштів на оплату праці й сплата зборів здійснюються у пропорційних розмірах.

Суми вчасно не сплачених зборів на загальнообовязкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків вважаються просроченою заборгованістю і стягуються з нарахуванням пені.

10.3 Недержавні фінансові фонди

За рахунок державних фондів цільового призначення держава виконує лише основні функції, а допоміжні та додаткові, а також функції суто комерційного характеру виконуються виробничими й громадськими структурами, а держава може частково фінансово підтримувати ці структури. Однією з таких структур є недержавні пенсійні фонди (НПФ). НПФ є індикаторами добровільного пенсійного страхування, які залучають на добровільних засадах внески юридичних та фізичних осіб з метою формування фонду пенсійних накопичень, з якого здійснюються додаткові пенсійні виплати учасникам фонду, що дає змогу підвищити рівень пенсійного забезпечення громадян.

Діяльність НПФ регулюється законами України „Про недержавне пенсійне забезпечення” (2003 р.), „Про фінансові послуги та держане регулювання ринків фінансових послуг” (2001 р.) та ін.

НПФ можуть утворюватись як відкриті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та професійні пенсійні фонди.

До доходів фонду входять:

— частина інвестиційного прибутку, отриманого від пенсійних внесків, що розміщені на іменних пенсійних рахунках, котрі залишаються в розпорядженні фонду і є його власністю. Вона визначається у відсотках від суми прибутку, встановлюється відповідно до умов пенсійного договору і становить 20—25 %;

комісійні збори, що встановлюються у відсотках від суми першого пенсійного вкладу вкладника, якщо це передбачено умовами договору;

доходи з обороту власних коштів пенсійного фонду;

надходження з інших джерел, не заборонених законодавством.

Недержавні пенсійні фонди надають такі послуги:

складання договору про додаткове пенсійне забезпечення громадян;

відкриття іменних пенсійних рахунків учасників;

розміщення пенсійних внесків на депозитних рахунках;

регулярного ознайомлення учасників з розміром пенсійного нагромадження;

здійснення пенсійних виплат;

надання послуг додаткового пенсійного забезпечення
працівникам підприємств (трудові пенсії);

здійснення одноразових пенсійних виплат;

виплати всієї накопиченої на рахунку учасника суми
протягом декількох років;

здійснення комбінованих виплат;

здійснення виплат з інвалідності.

НПФ можуть здійснювати такі види пенсійних виплат: пенсія на певний строк; одноразова пенсійна виплата. НПФ користується послугами адміністратора (юридичної особи), компанії з управління активами, банку-зберігача, аудитора на договірних умовах з Радою фонду.

Благодійні фонди. Важливим чинником підтримки життєвого рівня населення, народжуваності, виховання дітей, творчо обдарованої молоді, медичного обслуговування, допомоги малозабезпеченим верствам населення є гуманітарна допомога, що надається різноманітними благодійними та релігійними організаціями.

Благодійні фонди — це особлива форма організації фінансових відносин, яка характеризується виключно добровільними находженнями коштів для створення фондів і використання наявних коштів на благодійні цілі. Благодійні фонди, як правило, функціонують на правах юридичної особи і є самоврядними субєктами. Метою створення їх є благодійна діяльність, що здійснюється передусім стосовно хворих та громадян пенсійного віку. Кошти цих фондів створюються за рахунок:

  •  добровільних внесків, дарунків, відрахувань, громадських організацій, творчих спілок,колективівпідприємств, установ, окремих громадян;
  •  прибутку, одержаного від виробничо-господарської діяльності організацій та підприємств, створюваних фондами;
  •  надходження від закордонних фондів та окремих осіб;
  •  доходів від заходів, що проводяться на користь фонду,
             лотерей, платних послуг, видавничої та іншої діяльності.

Напрями використання грошових коштів, що надходять у благодійні фонди, визначаються правлінням фонду або пленумом представників засновників і фіксуються в кошторисі доходів та витрат. Витрачання коштів визначається цілями створення фонду, які конкретизують статутні завдання фонду. Головною рисою є витрачання коштів на безоплатній основі з благодійною спрямованістю.

В Україні зареєстровано 1500 таких організацій, а реальною діяльністю займається лише 200 фондів та громадських організацій. Так, фонд „Від серця до серця” опікується дитячими будинками, реабілітаційними центрами, медичними закладами, відпочинком потерпілих внаслідок аварій. Національний фонд соціального захисту матерів та дітей „Україна дітям” створено у 1996 р. з метою поліпшення соціального захисту інтересів дітей, матерів та сім’ї, забезпечення гармонійного розвитку підростаючого покоління, підвищення рівня життя дітей в Україні. Фонд соціальних інвестицій, створений за постановою КМУ від 28 квітня 2000 р., займається покращанням умов життя бідних місцевих громадян і вразливих груп населення шляхом полегшення доступності та підвищення якості соціальних послуг, вирішення гострих кризових ситуацій.

Тема 11. Державний кредит і державний борг

План

11.1 Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його            фінансування

11.2 Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація

11.3 Державний борг, його економічні наслідки

11.1 Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його            фінансування

Оскільки бюджет є системою всеохопних перерозподільчих відносин, його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної і фізичної особи та суспільства взагалі.

Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання.

По-перше, визначення реальних обсягів доходів.

По-друге, оптимізацію структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб.

По-третє, збалансування бюджету. Проблеми збалансування полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого субєкта, у тому числі держави, перевищують його можливості.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, а й характеризує багато в чому фінансову ситуацію країни взагалі, і тому цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Він характеризується трьома показниками:

рівновага доходів і видатків;

перевищення доходів над видатками;

перевищення видатків над доходами.

Рівновага доходів і видатків є найбільш природним та доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи —> видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. Відтак будь-яке відхилення від цієї врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави і недоцільне.

Перевищення доходів над видатками — бюджетний профіцит — взагалі відображає стабільну фінансову ситуацію, хоч і не є метою діяльності держави. Він може виявлятися в різних формах.

Можна виділити три основних форми бюджетного профіциту.

  1.  Бюджетний профіцит у вигляді свого роду бюджетних резервів: заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть бути або збільшені видатки, або скорочені доходи. Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування,
    наприклад в Україні у складі державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого не
    повинен перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду
    бюджету відповідно до Бюджетного кодексу.
  2.  Перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади та управління вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму „бюджетного надлишку” і підлягає вилученню до бюджету вищого
    рівня.
  3.  Бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави в результаті збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі —дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит, є найбільш складним явищем. Насамперед дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, адже це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету треба оцінювати з позицій як держави зокрема, так і фінансової системи в цілому. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Іншими субєктами фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи воно може оцінюватися по-різному.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою прояву, причинами виникнення та напрямом дефіцитного фінансування:

1) за формою прояву виділяють плановий — запланований і затверджений у законі про Державний бюджет України, фактичний — це реальне перевищення, офіційно зафіксоване, та прихований дефіцити. Прихований дефіцит — це занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що нерідко робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігрищ. Прихованість дефіциту є ознакою незваженості та непродуманості фінансової політики держави;

2) за причинами виникнення розрізняють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. Він пов’язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активною є політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит повязаний з низьким рівнем виробленого ВВП, коли оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — це дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу виробництва) внаслідок кон’юнктурних коливань.

Структурний дефіцит — це дефіцит, який є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання і запобігання спаду виробництва в країні;

3) за напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, та активний — фінансування бюджетних інвестицій, насамперед капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Основними причинами бюджетного дефіциту є:

зменшення приросту національного доходу внаслідок
економічної кризи і спаду виробництва;

збільшення державних видатків;

зменшення надходжень до державного бюджету;

падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та тривалі;

непослідовна фінансово-економічна політика;

зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки.

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:

кредитно-грошова емісія (монетизація);

випуск державних позик;

боргове фінансування;

зважена податкова політика.

Кредитно-грошова емісія повязана з випуском додаткової маси грошей в обіг для фінансування саме бюджетного дефіциту. Емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошового обігу, спричинює тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин. Внаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВНП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. В результаті усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, який з’являється за рахунок перерозподілу частини їхніх доходів на користь держави через зростаючі ціни. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів внаслідок інфляції.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто випуску державних позик за визначених умов, виштовхує частину інвестицій із виробничого процесу, призводить до падіння чистого експорту, збільшення ринкової ставки процента і зниження споживчих видатків. Державні цінні папери „зв’язують” частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які внаслідок цього проводять менше активних операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням процентної ставки. Це зростання скорочує приватні інвестиції, що пов’язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який великою мірою послабляє стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується для фінансування державних видатків, і тим менша величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Проблему дефіциту державного бюджету неможливо вирішити за рахунок боргового фінансування, оскільки категорії „бюджетний дефіцит” і „державний борг” тісно пов’язані між собою. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних позик з нарахованими процентами за весь час існування держави. За рахунок боргового фінансування можна знизити величину бюджетного дефіциту, але відразу автоматично починає зростати державний борг.

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є впровадження зваженої податкової політики. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки пов’язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зниження податкових ставок і розширення бази оподаткування.

Одним із головних завдань фінансової науки є розробка податкових концепцій, що визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній для фінансування державних функцій, який би не пригнічував стимули до інвестування і мотивації до праці.

11.2 Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація

Державний кредит — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах поворотності, строковості та платності, у процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, у яких держава може виступати як позичальник, кредитор або гарант.

За економічною суттю державний кредит — це форма вторинного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Метою запозичення коштів може бути:

покриття бюджетного дефіциту;

регулювання грошового обігу;

залучення коштів для інвестиційних програм.

Державний кредит безпосередньо повязаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

фіскальну — сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих та децентралізованих фондів держави;

регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою операцій на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних
паперів Національним банком України), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент.

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, яка втілена в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі, залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні субєкти. Державний кредит є однією з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств, різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, як правило, зі сплатою встановленого процента. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а в ролі кредиторів — банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобовязання.

З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути:

Кабінет Міністрів України;

органи влади Автономної Республіки Крим;

органи місцевого самоврядування;

Міністерство фінансів України (зокрема в особі Державного Казначейства);

Національний банк України.

З другого боку в державно-кредитні відносини вступають громадяни та суб'єкти господарювання.

Забезпеченням державного кредиту є все майно, що перебуває у власності держави, але обсяг застави в кредитній угоді не вказується.

Державний кредит є таких видів:

внутрішній, коли держава запозичує кошти у підприємств і населення власної країни;

зовнішній, коли держава робить запозичення на міжнародному рівні.

Державний кредит може мати такі форми:

державні запозичення;

мобілізація коштів через систему ощадних установ;

використання коштів позикового фонду.

Державні запозичення є основною формою державного кредиту, коли держава виступає як позичальник. Державні запозичення характеризуються тим, що тимчасово вільні грошові кошти населення і суб’єктів господарювання залучаються до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів. Державні запозичення можуть оформлюватися двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобовязаннями (векселями).

Облігація — найбільш поширений вид цінних паперів, є борговим зобовязанням держави, за яким у встановлені строки повертається борг і сплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість — зазначену на ній суму боргу — і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації є курсовою різницею.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час продати облігації й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом. Юридичні та фізичні особи надають державі кредити шляхом купівлі облігацій державних позик та інших цінних паперів, які вона випускає.

Казначейські зобоязання (векселі) мають характер боргового зобовязання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від продажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціально обумовлені цілі, кошти від реалізації казначейських зобов’язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації лише серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі.

Класифікація запозичень:

1. Залежно від місця розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фізичних інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами влади та управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування здійснюють запозичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середовища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена територіальна громада.

3. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто власники не можуть їх перепродати.

4. Залежно від забезпеченості державні позики поділяють на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один
з головних принципів кредитування — принцип матеріальної
забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним
майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. їх надійність визначається авторитетом держави.

5. За ознакою утримувачів цінних паперів розрізняють такі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалізуються тільки серед юридичних осіб, і універсальні, тобто передбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юридичних осіб.

  1.  Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).
  2.  За формою виплати доходу державні позики поділяють на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном).

За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, насамперед від попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитись щороку, раз на півріччя, щоквартально.

При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у такому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна за незначних сум позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

Процентно-виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах. Безпроцентні, або цільові, запозичення держава використовує для фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На сьогодні такий вид позик не застосовується.

Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах немає купонів, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

  1.  За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частинами. Одноразова виплата передбачає отримання боргу наприкінці терміну дії позики. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший — позика погашається
    рівними частинами протягом кількох років. Другий — позика
    погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу
    сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли
    передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись
    чи державні видатки зростатимуть.
  2.  За методом розміщення запозичення можуть бути добровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою.
  3.  Залежно від зобовязань держави в погашенні боргу
    розрізняють
    позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.
  4.  За правовим оформленням розрізняють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супроводжуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються підписанням угод, договорів. У сучасних умовах безоблігаційні запозичення використовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Другою формою державного кредиту є мобілізація частини вкладів населення до державних запозичень через систему Ощадного банку, якщо банк належить до державних установ. Залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилучення частини цих коштів на користь держави може негативно відбитися на фінансових результатах їх діяльності.

На відміну від першої форми державного кредиту — державних запозичень, коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома дійсного власника (населення). Аналогічно діють і комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів.

Наступною формою державного кредиту є запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду. Вона характеризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини надання фінансової допомоги субєктам господарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах поверненості, строковості та платності. Тобто в такому разі держава виступає як кредитор. У сучасних умовах ця форма державного кредиту активно не використовується, але життя все більш настійливо потребує відродження цього механізму. Держава не несе відповідальності за фінансові результати діяльності субєктів господарювання, але може надати фінансову допомогу тим, у стабільній роботі яких вона зацікавлена.

Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від банків держава надає фінансову допомогу на пільгових умовах за строками і нормою процента, а також не має комерційних цілей, а є засобом підтримки важливих для економіки субєктів господарювання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень та виплату процентів за ними, зробленими нижчестоящими органами влади й управління або окремими субєктами господарювання, то йдеться про умовний державний кредит — гарантовані запозичення. У такому разі держава виступає у ролі гаранта. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відповідальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит становить сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як у ролі позичальника, так і в ролі кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх запозичень.

Зовнішні запозичення надаються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах поворотності, строковості та платності. їх надання здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами за ними включається до державного боргу країни.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватись як у грошовій, так і в товарній формі. Як правило, вони є середньо-або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються:

у валюті країни-кредитора;

у валюті країни-позичальника;

у валюті третьої країни.

Погашення здійснюється товарними поставками або валютою за погодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах встановлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочку погашення позики на три — пять років з метою отримання максимального ефекту від її використання.

Таким чином, державний кредит є сукупністю досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Державний кредит в основній його формі — державних запозичень — є антиципацією податків, тобто авансовим вилученням податків, їх випередженням. Функціонування державних позик було б неможливим без податків. Податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за первісною сумою боргу і виплатити проценти за користування позикою. У свою чергу, державні позики справляють зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається дедалі більше нагромадження позичкового капіталу, тобто капіталу, позиченого за процент, що дає можливість державі у зростаючих розмірах позичати гроші на певний строк. При розміщенні державних позик відбувається купівля позичкового капіталу як товару. Власники позичкового капіталу одержують від держави плату у вигляді процента, який є часткою позичкового капіталу в національному доході.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позичкових коштів, так і на їх погашення.

Залучення позик має ґрунтуватись на двох чинниках:

мінімізації вартості позики;

встановленні стабільності державних цінних паперів на
фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за допомогою відповідної процентної політики, по-друге, через установлення відповідних умов випуску і погашення позики. Процентна політика відображає при цьому два протилежні чинники: мінімізацію вартості й максимізацію привабливості позики, яка, у свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, сама ситуація на ринку сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається насамперед за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається через оптимізацію насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, який може спричинити падіння курсової ціни.

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування.

При цьому обовязково має забезпечуватися ефективність і результативність використання позичених коштів.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах:

наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти;

довіра кредиторів до держави;

зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;

можливість держави своєчасно і повністю повернути борг
і виплатити дохід.

Джерелами погашення державних запозичень можуть бути:

доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

додаткові надходження від податків;

економія коштів від зменшення видатків;

емісія грошей;

залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

11.3 Державний борг, його економічні наслідки

Державний борг — це сума заборгованості держави за випущеними і непогашеними внутрішніми державними запозиченнями, а також сума фінансових зобовязань до іноземних кредиторів на певну дату, включаючи видані гарантії за кредитами, що надають місцевим органам влади, державним підприємствам, іноземним постачальникам.

Державний борг країни поділяють на внутрішній і зовнішній борг. Внутрішній державний борг — це заборгованість держави всім утримувачам облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та інших державних цінних паперів, тобто громадянам та підприємствам своєї країни, які є кредиторами держави. Зовнішній державний борг — це заборгованість держави іноземним кредиторам, тобто громадянам та організаціям інших країн.

Розрізняють також капітальний і поточний державний борг. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості минулих років і процентів, що мають бути сплачені за позиками. Поточний борг — це видатки держави, повязані з погашенням у поточному році боргових зобовязань і належних до сплати в цей період процентів за всіма випущеними на даний момент позиками.

Загальна сума внутрішнього державного боргу поділяється на дві частини.

  1.  Монетизований борг, який складається із боргів держави комерційним банкам як основним утримувачам державних цінних паперів. Він фіксується у балансах банків, і тому аналіз його динаміки перебуває під пильним контролем. Сума монетизованого боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх),
    включаючи видані гарантії за кредитами.
  2.  Немонетизований борг, який складається:

а) з невиконаних державою фінансових зобовязань перед населенням за
соціальними виплатами, передбаченими чинним законодавством (заборгованість з виплати пенсій, стипендій, допомог, заробітної плати та ін.);

б) заборгованості з господарських відносин із реальним сектором економіки (заборгованість за державними замовленнями, з надання послуг державними установами та ін.). Його динаміку спостерігати значно склад
ніше, особливо відносини держави з реальним сектором економіки.

Граничний обсяг внутрішнього і зовнішнього державного боргу визначається за ст. 18 Бюджетного кодексу України.

Управління державним боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Щодо поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела.

Проблеми державного боргу не у його величині в абсолютних сумах та відносно ВВП і обсягу бюджету, а в забезпеченні платоспроможності держави, яка визначається трьома головними чинниками:

наявністю ресурсів, тобто потенційних джерел доходів
та всіх видів самофінансування;

динамікою видатків, які залежать від рівня соціально- економічного розвитку країни;

бажанням кредиторів купувати боргові зобовязання.

Державний борг оцінюють за такими показниками:

  1.  Борг на душу населення показує, яка сума державного
    боргу припадає на кожного громадянина країни.
  2.  Співвідношення між державним боргом та індивідуальними доходами визначається як частка загального несплаченого боргу, яка припадає на кожні 1000 грошових одиниць індивідуального доходу. Цей показник дає змогу визначити обтяжливість боргу для населення країни. В сучасних умовах важливо відстежувати його динаміку — зростає, зменшується чи залишається стабільним це співвідношення. У більшості
    розвинутих країн світу цей показник протягом останніх 30
    років не змінюється.

3. Відносна величина боргу (державний борг / ВВП) залежить від таких факторів:

темпів зростання ВВП;

рівня реальної процентної ставки, яка впливає на розмір
виплат за боргом;

обсягів бюджетного дефіциту.

Зменшення відносної заборгованості можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП будуть вищими за темпи зростання реальної процентної ставки.

Обслуговування державного боргу — це комплекс заходів держави з розміщення облігацій та інших цінних паперів, погашення позик, виплати процентів за ними, а також уточнення і зміни умов погашення раніше випущених позик і визначення умов і порядку здійснення нових державних запозичень.

Обслуговування державного боргу здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему шляхом:

розміщення облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП) та інших цінних паперів;

погашення їх;

виплати доходів за ними.

Для цього у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу.

Видатки з управління державним боргом складаються із виплати виграшів, річних процентів з погашення запозичень, видатки на виготовлення, переказ і реалізацію цінних паперів держави, а також проведення тиражів виграшів та тиражів погашення тощо. Основну частку видатків становлять виплати виграшів та процентів.

Граничні розміри державного боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно з прийняттям закону Про Державний бюджет України на відповідний рік.

Джерелами погашення внутрішнього боргу є:

бюджетні кошти;

кошти, отримані від приватизації державного майна;

нові запозичення.

Джерелами погашення зовнішнього боргу, крім перелічених вище, також можуть бути золотовалютні резерви країни.

Є такі методи управління державним боргом: рефінансування, конверсія, консолідація, уніфікація, обмін за регресивним співвідношенням, відстрочка погашення, реструктуризація, анулювання.

Рефінансування — це випуск нових позик для того, щоб розплатитися з власниками облігацій старої позики. Цей спосіб застосовується у разі зростання державної заборгованості і бюджетних труднощів країни. Активно рефінансування застосовується при сплаті процентів і погашень за зовнішньою частиною боргу. Але для того, щоб надали нові запозичення, треба мати гарну репутацію у міжнародних фінансових колах, економічну і політичну стабільність у країні.

Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідація — це зміна строків дії позик. Частіше за все вона проводиться у формі збільшення строків дії облігацій попередніх позик. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків дії позик.

Уніфікація — це обєднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням, облігацій попередніх позик на одну нову зі знижувальним коефіцієнтом проводиться з метою скорочення державного боргу. Наприклад, кілька облігацій старих позик обмінюють на облігації нової позики у співвідношенні 3:1. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення позики або усіх раніше випущених позик означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому на період перенесення строків погашення боргу виплата доходів також припиняється. Відстрочка погашення застосовується в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових запозичень стає недоцільним, оскільки не є фінансово ефективним для держави. Це відбувається, коли уряд зробив дуже багато запозичень і умови їх емісії не вигідні для держави, оскільки більшість надходжень від нових запозичень іде на сплату процентів і погашення раніше випущених позик.

Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.

Анулювання (скасування) державного боргу означає повну відмову держави від зобовязань за випущеними позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім державним боргом).

Анулювання цінних паперів держави можливе з двох причин:

— по-перше, в разі фінансової неспроможності держави (дефолту);

— по-друге, в результаті приходу до влади нових політичних сил, які відмовляються визнавати фінансові зобовязання своїх попередників.

Однак анулювання не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.

Важливою сферою управління державним боргом є випуск нових позик. Держава має визначити умови їх емісії: рівень дохідності, термін дії, спосіб виплати доходів, пільги кредиторам та ін. При цьому держава повинна керуватися не тільки своїми інтересами, а й інтересами кредиторів.

Економічні наслідки державного боргу такі.

1. Перерозподіл національного доходу на користь власників: державних облігацій та інших державних цінних паперів.

  1.  Збільшення податків для обслуговування державного боргу, що негативно впливає на ділову та економічну активність.
  2.  Скорочення споживання населенням країни.

Тема 12. Страхування і страховий ринок

План

12.1 Сутність, принципи, види та роль страхування

12.2 Страховий ринок

12.3 Галузі страхування

12.4 Доходи та витрати страховика

12.1 Сутність, принципи, види та роль страхування

У Законі України „Про страхування” від 4 жовтня 2001 р. № 2745-III зазначено, що страхування — це вид цивільно-правових відносин із захисту майнових інтересів громадян (фізичних) і юридичних осіб при настанні певної події (страхового випадку), визначеної договором страхування чи чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (внесків, страхових премій).

Сутність і зміст страхової діяльності розкривають через її функції:

ризикову (відшкодування), тобто матеріальна відпові дальність страхових компаній (СК) за наслідки ризику;

заощадження засобів (накопичувальну), застосовуване за окремими видами особистого страхування (життя, пенсій, ренти) з урахуванням інвестиційного доходу протягом терміну дії договору;

попереджувальну (превентивну), тобто фінансування заходів для зменшення наслідків страхових подій;

контрольну (державний нагляд та внутрішній аудит);

ціноутворення (тарифікація).

Принципи, на яких базується здійснення страхової діяльності, такі:

  1.  вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком — виду страхування;
  2.  страховий ризик — потенційна можливість збитку чи втрати доходу при настанні визначених подій;
  3.  страховий інтерес страхувальника і страховика як законна вимога відшкодувати майновий збиток, пов'язаний із правом власності, володіння, розпорядження і використання об’єкта страхування та права вимоги від страховика дотримання умов договору;
  4.  максимальна сумлінність, тобто довіра між сторонами,
    надання повної інформації з предмета укладеного договору
    страхування як на етапі його укладання, так і на етапі виконання;
  5.  страхове відшкодування на рівні збитку, тобто виплати
    не повинні приносити страхувальнику прибуток, страхове
    відшкодування має лише відновити його майнове становище
    до того рівня, який був безпосередньо перед страховим випадком, що відбувся;
  6.  застереження, тобто включення до договору страхування особливих клаузул. Франшиза — позначена в договорі незначна частина збитку, яка при настанні страхової події не  відшкодовується страховиком;
  7.  суброгація (зустрічний регресний позов) означає можливий позов до третьої (винної) особи в збитку з метою компен
    сації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним страхового відшкодування;
  8.  диверсифікованість, тобто законодавча можливість розширення ділової активності страховиків за рамками основної діяльності.

Відповідно до названих критеріїв (якісних ознак) методологія передбачає класифікацію страхування за такими ознаками:

за історичною ознакою, що передбачає виділення етапів
еволюції законодавства зі страхування:

   а) до 1993 р., тобто вихід України із системи Держстраху СРСР;

б)1993—1996 рр. — початок формування національної си
стеми страхування незалежної України в умовах різноманітних організаційних форм страхування (від прийняття Декрету Кабінету Міністрів України „Про страхування”);

в)з 1996 р. — зміцнення фінансових основ діяльності страхових компаній (після затвердження Закону України „Про страхування”);

за економічними ознаками:

а)залежно від спеціалізації страховика (страхування життя і ризикове страхування);

б)за обєктами страхування (особисте та майнове страхування, страхування відповідальності);

в)за родом майна (автотранспортне, морське, авіаційне, космічне, кредитне, вогневі ризики);

г)за статусом страхування (захист інтересів громадян —
фізичних осіб і суб
єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб);

  д)за статусом страховика (державне, взаємне, комерційне);

за юридичними ознаками:

а) за ліцензованими видами страхування;

б) за формами проведення страхування (добровільне, обовязкове).

Обовязкова форма страхування здійснюється за такими ознаками:

1) установлення законом, згідно з яким страховик зобовязаний застрахувати відповідні обєкти, а страхувальники — вносити належні страхові платежі (перелік об'єктів, обсяг страхової відповідальності, норми страхового забезпечення, порядок установлення тарифних ставок; надане право їх диференціації на місцях: періодичність внесення страхових платежів);

  1.  суцільне охоплення зазначених у Законі України „Про
    страхування” об’єктів після щорічної їх перереєстрації, нарахування страхових платежів і стягнення у встановлений строк;
  2.  автоматичність — поширення на обєкти, зазначені у згаданому вище законі;

4)здійснення незалежно від внесення страхових платежів
(стягнення внесків зі страхувальника здійснюється аж до судового порядку, а у випадку або втрати, або ушкодження застрахованого майна, не оплачуваного страховими внесками, страхове відшкодування підлягає виплаті з утриманням заборгованості за страховими платежами, а на не внесені в строк страхові платежі нараховується пеня);

  1.  безстроковість, тобто дія протягом усього періоду, поки
    страхувальник користується застрахованим майном;
  2.  нормування страхового забезпечення для спрощення страхової оцінки і порядку виплати страхового відшкодування.

Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок його здіснення визначаються правилами страхування конкретного страховика, що встановлюються ним самостійно відповідно до вимог законодавства; конкретні умови визначаються безпосередньо при укладанні договору страхування.

12.2 Страховий ринок

Страховий ринок — це особливе соціально-економічне середовище, частина фінансового ринку, де обєктом купівлі-продажу є страховий захист (страхова послуга) і формуються попит та пропозиція на неї, а також інфраструктура й конкуренція.

Субєктами страхового ринку є страховики (страхові компанії), які надають страхові послуги, і страхувальники — споживачі цих послуг. Прямими посередниками у проведенні страхування є страхові агенти і страхові брокери, непрямими — оцінювачі ризику (актуарії та сюрвейєри) і оцінювачі збитку (аварійні комісари та диспашери).

Обєктивна необхідність виникнення і розвитку страхового ринку зумовлена суспільними потребами у страхових послугах і наявністю страховиків, здатних їх забезпечити.

Головною функцією страхового ринку є акумуляція та розподіл страхового фонду з метою страхового захисту суспільства (громадян) і субєктів господарювання.

На сьогодні в Україні налічується 353 страхові компанії, 12 з яких мають ліцензії на операції зі страхування життя.

Страхові компанії становлять основу інституційної та територіальної структури страхового ринку.

Основними підходами, що допоможуть вивчити процес створення страхової компанії, є розгляд таких взаємоповязаних етапів:

реєстрація страховика як юридичної особи;

надання цій юридичній особі статусу страховика.

Страхові компанії при формуванні своїх організаційних структур використовують такі принципи:

  1.  лінійного підпорядкування — вищі керівники мають право давати розпорядження нижчим співробітникам з усіх питань, що виникають;
  2.  функціонального підпорядкування — право давати розпорядження, повязане з виконанням конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує;
  3.  лінійно-штабного підпорядкування — виконання консультаційних функцій у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії.

Усі правові відносини, повязані з проведенням страхування, можна поділити на дві групи:

правовідносини, які виникають у звязку з організацією
страхової справи, що регулюють діяльність страховиків, їх
взаємозв
язок з бюджетом, банками, органами державного
управління;

правовідносини, що регулюють процес формування та
використання страхового фонду при особистому, майновому
страхуванні та страхуванні відповідальності.

Правове забезпечення страхування здійснюється шляхом прийняття законів та нормативних актів, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямами и питаннями взаємовідносин страховиків з клієнтами, суспільними та державними інститутами України.

Система правового регулювання страхової діяльності включає норми, що визначені:

  1.  Конституцією України;

міжнародними угодами зі страхування, що були підписані та ратифіковані Україною;

  1.  Цивільним кодексом України;

законами та постановами Верховної Ради України, зокрема Законом „Про страхування”;

  1.  указами та розпорядженнями Президента України;

декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету
Міністрів України;

нормативними актами (інструкціями, методиками, по
ложеннями, наказами), що прийняті міністерствами, відомствами та центральними органами виконавчої влади і зареєстровані в Міністерстві юстиції України;

нормативними актами органу, що згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішеннями Президента або Кабінету Міністрів України.

12.3 Галузі страхування

Особисте страхування — це страхування майнових інтересів, повязаних із життям, здоровям, працездатністю і додатковими пенсіями страхувальника чи застрахованої особи.

У межах особистого страхування здійснюються страхування життя та пенсій, страхування від нещасних випадків та медичне страхування.

Принциповими особливостями страхування життя і пенсій та відмінністю цієї галузі особистого страхування від інших видів ризикового страхування є:

ощадний характер договору страхування, тобто передбачається повне повернення засобів страхувальнику з нарахованими процентами щодо закінчення терміну дії договору;

термін дії договору — довгостроковий;

страхові премії сплачуються разово чи періодично з таким розрахунком, щоб загальна сума цих внесків дорівнювала страховій сумі.

Страховими випадками страхування життя є смерть, доживання та додаткові випадки, повязані зі шкодою для здоровя в період договору.

До видів страхування життя і пенсій відносять змішане страхування життя, страхування дітей, шлюбне страхування та страхування додаткових пенсій. Світова практика страхування життя передбачає страхування капіталу і страхування рент.

Страховими випадками при страхуванні від нещасних випадків є смерть (загибель) застрахованої особи та одержання травми чи порушення здоровя.

Обовязкова форма цього виду страхування охоплює державних службовців, пасажирів та працівників транспорту і людей, що виконують небезпечні роботи.

Перелік послуг за типом „стандарт” при медичному страхуванні передбачає медобслуговування, щоденне обслуговування та медичний контроль, медичну евакуацію, репатріацію тіла, виплати компенсацій спадкоємцям та надання додаткових послуг.

Обєктами майнового страхування є будівлі, споруди, передатні пристрої, силові, робочі машини, транспортні засоби, устаткування, обєкти незавершеного будівництва, інвентар, готова продукція, сировина, матеріали тощо.

Підприємство має право провести вибіркове страхування (за повною вартістю частини майна). Окремо від власного майна страхують основні фонди, передані в оренду.

Не приймають на страхування готівкові гроші, цінні папери, рукописи, креслення, бухгалтерські та інші документи, дорогоцінні метали, технічні носії інформації; майно, що є в застрахованому приміщенні, яке не належить страхувальнику; майно в аварійному стані або таке, що знаходиться в зоні стихійного лиха.

При здійсненні майнового страхування не підлягають відшкодуванню збитки, що виникають у результаті процесів, яких не можна уникнути; якщо не вжито відповідних заходів для порятунку майна; у разі крадіжки майна (якщо цей факт не підтверджений відповідними правоохоронними органами).

У майновому страхуванні виділяють також страхування технічних ризиків, що передбачає страхування машин, електронних пристроїв, монтажних ризиків та всіх ризиків будівельних підприємств.

Страхування відповідальності — це галузь страхування, в якій обєктом страхових відносин є відповідальність перед третіми фізичними і юридичними особами, що можуть зазнати збитків унаслідок яких-небудь дій чи бездіяльності страхувальника.

Необхідність упровадження такого страхування зумовлена інтересами з боку суспільства, інтересами страхової компанії, інтересами страхувальника, інтересами потерпілих (третіх осіб).

Особливості страхування відповідальності такі:

третьою стороною є будь-які не визначені наперед особи;

попередньо не встановлюються страхові суми.

У цій галузі страхування розрізняють відповідальність власників транспортних засобів; професійну відповідальність; адміністративну відповідальність.

Страховими випадками при страхуванні відповідальності є неуважність, недбалість, некваліфіковане виконання обов’язків; навмисні дії, що встановлюється тільки судом.

Перестрахування є системою економічних відносин, у процесі яких страхувальник (цедент, перестрахувальник) з метою створення збалансованого портфеля договорів страхування, забезпечення фінансової стійкості й рентабельності страхових операцій, беручи на страхування ризики, певну частку відповідальності за них (з урахуванням своїх фінансових можливостей) передає на узгоджених умовах іншим страхувальникам (перестраховикам) у частині, що перевищує допустимий розмір власного утримання. Цедент продовжує нести перед своїм страхувальником відповідальність у повному обсязі договору страхування.

Співстрахування — особливий вид спільної діяльності страховиків, коли одночасно два або кілька страховиків за угодою про співстрахування приймають на страхування великі страхові ризики одного страхувальника з дотриманням принципу пропорційної відповідальності. Кожен з цих страховиків відповідає за свою частину страхових зобов'язань безпосередньо перед страхувальником. За наявності відповідної угоди між страховиками і страхувальниками один зі страховиків може представляти всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірі своєї частки.

Однією з форм перестрахування є факультативне перестрахування — індивідуальна угода, яка стосується тільки одного ризику. Цей договір дає сторонам, що підписали його, повну незалежність: цеденту — у розв'язанні питання, яку частину ризику залишити собі (власне утримання) і на яких умовах передавати іншу частину ризику; перестраховику (цесіонарію) — у розв'язанні питання про взяття ризику в повному обсязі.

На відміну від факультативного перестрахування договірні відносини мають обов'язковий, тобто облігаторний, характер. Облігаторне перестрахування зобов'язує цедента передати перестраховику в межах певної частини всі ризики одного вигляду.

Якщо участь перестраховика в кожному переданому йому ризику визначається заздалегідь і зумовлена часткою участі цедента в цих ризиках, то таке перестрахування називають пропорційним. У практиці пропорційного перестрахування розрізнюять квотні, ексцедентні й квотно-ексцедентні договори.

Непропорційне перестрахування використовується за договорами страхування цивільної відповідальності власників транспортних коштів за збитки, заподіяні третім особам, а також в усіх видах страхування, коли немає верхньої межі відповідальності перестрахувальника. Різновидами договорів є ексцедент збитку та ексцедент збитковості, тобто покриття поширюється на абсолютний та відносний рівень збитків як недоотримання доходів.

12.4 Доходи та витрати страховика

Доходи страховика — кошти, що створюють необхідний страховий фонд.

Доходи поділяють:

на доходи від страхової діяльності — усі премії зі страхування і перестрахування;

доходи від розміщення тимчасово вільних коштів як власних, так і страхових резервів.

Доходами від розміщення коштів (доходи від інвестиційної діяльності) є проценти за депозитами коштів, розміщених на розрахункових рахунках у банку; проценти від облігацій і акцій; участь у прибутку перестрахувальника; доходи від реалізації корпоративних прав; проценти за довгостроковими інвестиціями.

Доходи від інвестиційної діяльності включають власні кошти у вигляді статутного фонду і резервних фондів; вільні резерви спеціального призначення; нерозподілений прибуток.

За економічним змістом витрати страховика складаються із таких груп:

витрати зі страхових операцій (собівартість страхової послуги);

витрати на перестрахування.

Виплати залежать від розміру збитку і страхових сум, а також наданих пільг. У складі витрат на ведення справи розрізняють:

аквізиційні витрати, повязані із залученням нових страхувальників, актуарними розрахунками;

комісійні винагороди посередникам, оплата послуг фахівця, ведення страхової документації;

витрати на рекламу;

інквізаційні витрати, повязані з обслуговуванням наявного обороту страхових премій, оплатою праці, банківських послуг;

ліквідаційні витрати з урегулювання збитків: збирання інформації, виплати, поштово-телеграфні витрати, відрахування в резерв збитків;

витрати на утримання страхової компанії — основна і додаткова заробітна плата з нарахуваннями, оренда, оплата комунальних послуг, послуг звязку, канцелярські витрати, обслуговування автотранспорту, амортизація, витрати на відрядження (витрати на ведення справи не повинні перевищувати 30%).

Відповідно до закону основним фінансовим результатом діяльності страхової компанії є балансовий прибуток, що включає прибуток від страхової діяльності (крім страхування життя і медичного страхування); прибуток від розміщення вільних коштів; прибуток від інших операцій.

Фінансова надійність страховика — це його здатність виконати страхові зобовязання, які взяті за договорами страхування та перестрахування, у разі впливу несприятливих чинників.

Фінансова надійність забезпечується кількома чинниками:

розміром власних коштів;

правильно розрахованими тарифними ставками;

збалансованим страховим портфелем;

величиною страхових резервів, адекватних сумі взятих
страховиком зобов
язань;

розміщенням страхових резервів;

перестрахуванням.

Законодавством України передбачено формування резерву незароблених премій, що включає частки від сум надходжень страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, та резерву збитків — зарезервованих несплачених сум страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників.

Згідно із Законом України „Про страхування” страхові резерви мають складатися з активів таких категорій: грошові кошти на розрахунковому рахунку; банківські вклади (депозити); нерухоме майно; цінні папери, що передбачають одержання доходу; цінні папери, що емітуються державою; права вимог до перестраховиків; довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя).

Зобовязання страховика складаються із двох груп:

зовнішні зобовязання, тобто зобовязання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

внутрішні зобовязання — це зобовязання перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками.

Фактичний запас платоспроможності визначають як різницю між активами (крім нематеріальних) і зобов'язаннями. У разі, якщо фактичний запас платоспроможності перевищує нормативний, страхова компанія вважається платоспроможною.

Роль страхування може розглядатися за такими напрямами:

страхування додає впевненості в розвитку бізнесу й економіки в цілому;

страхування дає можливість раціоналізувати структуру ресурсів і активізувати через інвестиції в найбільш ефективні сфери господарювання коштів, спрямованих на організацію економічної безпеки;

страхування забезпечує раціональне формування використання коштів, призначених для здійснення державних соціальних програм (охорони здоровя, пенсійного забезпечення, фінансового утворення);

у страхуванні створюються значні резерви коштів, що стають джерелами зростання і покриття збитку у разі великих стихійних лих і аварій;

створюють робочі місця, формується інфраструктура фінансового ринку.

Отже, страхування є однією з найбільш перспективних сфер фінансової системи, оскільки виконує активну перерозподільчу функцію в економіці.

Тема 13. Фінансовий ринок

План

13.1 Сутність і функції фінансового ринку

13.2 Субєкти та обєкти фінансового ринку

13.3 Інструменти фінансового ринку

13.4 Структура фінансового ринку

13.5 Кредитний ринок та ринок цінних паперів

13.1 Сутність і функції фінансового ринку

Фінансовий ринок є складовою фінансової системи тільки в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб’єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу. По суті, це частина інфраструктури фінансової системи, яка забезпечує функціонування базової сфери — фінансів суб’єктів господарювання.

Фінансовий ринок — це економічний простір, на якому формуються та функціонують обмінно-перерозподільні відносини, що пов’язані з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів та фінансових фондів, які набувають відображення в цінних паперах. Це також сукупність соціально-економічних відносин у сфері трансформації тимчасово вільних грошових коштів у позичковий капітал через кредитно-фінансові інститути на основі попиту та пропозиції.

Фінансовий ринок — це елемент ринку ресурсів.

В економіці постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів, субєктами якого є домашні господарства, підприємства, держава і різноманітні фінансові інститути — фінансові посередники.

У процесі господарювання у одних субєктів виникає потреба в коштах для розширення діяльності, а в інших — нагромаджуються заощадження. Розподіл коштів здійснюється шля-хом формування фондів: централізованих (загальнодержавних) і децентралізованих (що належать суб’єктам підприємницької діяльності).

Економіка має відповідну фінансову систему, в якій важливе місце займає фінансовий ринок, на якому відбувається рух грошей як капіталу.

Головними субєктами фінансового ринку є домашні господарства, у яких у більшості випадків доходи перевищують видатки на величину заощаджень. Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, цільові фонди та ін.) заощадження перетворюються в інвестиції для фірм, що дає їм змогу розширити свою діяльність.

Фінансовий ринок допомагає зустрітися продавцям та покупцям особливого товару фінансових зобовязань. Таким чином, фінансовий ринок займає важливе місце на ринку ресурсів, тому що сприяє обміну грошей майбутніх на гроші теперішні. Він відіграє провідну роль у стабілізації грошового обігу та грошової одиниці. Функції фінансового ринку полягають у наданні підприємцям позичених коштів — кредитів. Значення фінансового ринку в системі ринкових відносин полягає у можливості відкласти сьогоднішнє споживання, нагромадити заощадження і спрямувати їх у сферу підприємництва

Фінансовий ринок — це підсистема фінансових відносин, що має певну структуру та визначені функції.

Функції фінансового ринку такі:

  1.  обслуговування товарного обігу за допомогою кредиту;
  2.  акумуляція грошових заощаджень та нагромаджень населення, підприємств, держави;
  3.  трансформація грошових фондів безпосередньо у позичковий капітал та використання його у вигляді інвестицій для виробництва, економічного розвитку галузей, регіонів країни;
  4.  обслуговування держави та населення для покриття державних та споживчих видатків;
  5.  прискорення концентрації та централізації капіталу, створення на цій основі потужних фінансово-промислових груп.

Економічна роль фінансового ринку полягає в його здатності об’єднати дрібні, розрізнені грошові кошти в інтересах усього суспільного нагромадження. Це дає змогу активно впливати на концентрацію та централізацію виробництва і капіталу, забезпечити рух фінансових потоків, переливання вільних фінансових фондів (заощаджень) в інвестиції.

Держава пов’язана з фінансовим ринком через економічні відносини, що реалізуються в грошовій формі, що виникають між державою та іншими суб’єктами ринку з приводу створення, розподілу, перерозподілу та використання вартості ВВП і національного доходу країни; через позики (внутрішні та зовнішні) на фінансовому ринку шляхом випуску та продажу державних облігацій (ОВДП) — для покриття дефіциту державного бюджету.

Звязок держави з економічною системою та фінансовим ринком здійснюється за трьома напрямами:

  1.  через податкову систему (бюджетно-податкова, або фіскальна, політика);
  2.  через державні закупівлі, трансферти, дотації, субвенції, субсидії (державне споживання);
  3.  через позики (внутрішні та зовнішні) на фінансовому ринку шляхом випуску та продажу державних облігацій (ОВДП) — для покриття дефіциту державного бюджету.

13.2 Субєкти та обєкти фінансового ринку

На фінансових ринках діють субєкти ринку (продавці — посередники — покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів — інструментів фінансового ринку. Характер (тактика) поведінки суб'єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегії).

Субєктами фінансового ринку є:

фізичні особи;

юридичні особи;

фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дає можливість задовольнити вимоги клієнтів, та отримати норму прибутку, середню для цього виду діяльності.

Субєктів фінансового ринку класифікують за формою та функціями.

За формою:

субєкти господарювання;

домашні господарства;

держава;

місцеві органи влади.

За функціями:

емітенти;

інвестори;

інституційні інвестори;

фінансові посередники;

інститути інфраструктури ринку тощо.

З урахуванням принципових форм укладання угод на фінансовому ринку, його субєктів можна поділити на три групи:

  1.  продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг);
  2.  фінансові посередники;
  3.  су’єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників фінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на фінансовому ринку тощо).

Продавці та покупці фінансових активів (послуг) утворюють групу прямих учасників фінансового ринку, які здійснюють на ньому основні функції у проведенні фінансових операцій.

На ринку позичкових капіталів основними прямими учасниками фінансових операцій є:

кредитори — суб'єкти фінансового ринку, які надають позичку в тимчасове користування під певний процент. Основною функцією кредиторів є продаж грошових активів (як власних, так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах. Кредиторами на фінансовому ринку можуть виступати: держава; комерційні банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; небанківські кредитно-фінансові установи;

позичальники — субєкти фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі процента. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку є: держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків (державні позики), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському кредитному ринку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів), населення (у формі споживчого та фінансового кредиту). На ринку цінних паперів основними прямими учасниками фінансових операцій є:

емітенти — субєкти фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти виступають виключно в ролі продавців цінних паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску;

           — інвестори — суб’єкти фінансового ринку, які вкладають свої грошові              кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами процентів, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Інвесторів, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікують за такими ознаками: за статусом їх поділяють на індивідуальних (окремі підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами); залежно від мети інвестування виділяють стратегічних (купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно в цілях отримання доходу); за належністю до резидентів на національному фінансовому ринку розрізняють вітчизняних та іноземних інвеcторів.

На валютному ринку основними учасниками валютних операцій є:

продавці валюти. Основними продавцями валюти є: держава (реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства, які провадять зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (які реалізують наявну в них валюту через мережу обмінних валютних пунктів);

покупці валюти. Основними покупцями валюти є ті самі
суб
єкти, що й її продавці.

На страховому ринку основними прямими учасниками фінансових операцій є:

страховики — субєкти фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом взяття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов’язанням
відшкодувати суб’єкту страхування збитки у разі настанні страхового випадку. Основними страховиками є:
страхові фірми і компанії відкритого типу (надають страхові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); кептивні страхові компанії і фірми — дочірня компанія у складі холдингової
компанії (фінансово-промислової групи), створена з метою стра
хування переважно суб’єктів господарювання, які входять до її складу (збіг стратегічних економічних інтересів страховика та його клієнтів у такому разі створює широкі фінансові можливості для ефективного використання страхових платежів);
компанії перестрахування ризику (перестраховики), які бе
руть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхових компаній (основною метою операцій перестрахування є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхового випадку);

страхувальники — суб’єкти фінансового ринку, які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат у разі настання страхової події. Страхувальниками є як юридичні, так і фізичні особи.

На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) та дорогоцінного каміння основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

продавці дорогоцінних металів та каміння, у ролі яких можуть виступати: держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (у разі необхідності реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів;

покупці дорогоцінних металів і каміння — ті самі субєкти, що й продавці (за відповідного нормативно-правового регулювання їх складу).

На ринку нерухомості основних субєктів поділяють на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості.

Продавцями на первинному ринку нерухомості є окремі будівельні фірми та муніципальна влада. На вторинному продавцями є: ріелторські фірми; приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне становище; особи, що емігрують, та ін. На вторинному ринку житла виділяється орендний сектор. Надання житла в оренду практикують як приватні власники, так і муніципальна влада.

Покупцями житла є ріелторські фірми, юридичні та фізичні особи. Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринка житла утворюють: агентства з нерухомості (ріелторські фірми); оцінники житла; банки, що займаються кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі житла та іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компанії, інформаційні (в тому числі рекламні) структури.

Розвиток фінансового ринку не можливий без наявності розвинутої інфраструктури. Під інфраструктурою слід розуміти систему інститутів, які функціонують на фінансовому ринку.

Склад інфраструктури фінансового ринку такий:

професійні учасники — торговці цінними паперами та іншими інструментами фінансового ринку;

організатори торгівлі — фондові біржі та позабіржові фондові торговельні системи;

посередники в торговельних угодах — брокери та дилери;

посередницькі фінансові інститути — комерційні банки, небанківські депозитні установи, кредитні асоціації, спілки, ощадні інститути, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, ломбарди, лізингові та факторингові компанії;

реєстратори та зберігані цінних паперів;

депозитарії, клірингові депозитарії;

розрахунково-клірингові банки;

інформаційно-аналітичні інститути.

Фінансові інститути — це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та кредитора на фінансовому ринку. Вони забезпечують трансформацію тимчасово вільних грошових коштів у позичковий капітал. Фінансові інститути скорочують витрати обігу для інвесторів та позичальників, беруть на себе фінансові ризики, підвищують ефективність фінансових угод.

13.3 Інструменти фінансового ринку

Обєктами фінансового ринку є різні інструменти фінансового ринку (цінні папери, позичкові угоди, валютні цінності), в яких набувають відображення тимчасово вільні фонди грошових коштів (фінансових ресурсів), що трансформуються в позичковий капітал за допомогою фінансових інститутів.

Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти їх проведення.

Фінансові інструменти — це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю.

За окремими видами фінансових ринків розрізнять такі інструменти, які їх обслуговують:

інструменти грошового ринку та ринку позичкових капіталів — гроші, грошові сурогати, розрахункові документи, цінні папери, які обертаються на грошовому ринку та ринку позичкових капіталів;

інструменти ринку цінних паперів — різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами);

інструменти валютного ринку — іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок;

інструменти страхового ринку — страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок;

інструменти ринку золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння названі види цінних металів та каменів, які купують з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок;

інструменти ринку нерухомості — цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За термінами обігу виділяють такі види фінансових інструментів:

короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш численним і має обслуговувати операції на ринку грошей;

довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року), у тому числі так звані безстрокові фінансові інструменти, кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу.

За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти поділяють на такі види:

інструменти, наступні фінансові зобовязання за якими не виникають (інструменти без наступних фінансових зобовязань), що як правило, є предметом самої фінансової операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобовязань з боку продавця (наприклад, валютні
цінності, золото тощо);

боргові фінансові інструменти — які, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їхню номінальну вартість і сплатити додаткову винагороду у формі процента (якщо він не входить до складу номінальної вартості боргово
го фінансового інструменту, який погашається). Прикладом
 боргових фінансових інструментів є облігації, векселі, чеки тощо;

пайові фінансові інструменти, які підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, процента тощо). Пайовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сер
тифікати тощо).

Залежно від пріоритетної значимості розрізняють такі види фінансових інструментів:

первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку); як правило, цінні папери, що характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції,
облігації, чеки, векселі і т. ін.);

вторинні фінансові інструменти, або деривативи (фінансові інструменти другого порядку), — виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити чи продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. їх використовують для
проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику („хеджування”). Залежно від складу первинних фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в обіг, деривативи поділяють на фондові, валютні, страхові, товарні і т. ін. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф
ючерсні і форвардні контракти.

За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти є таких видів:

- фінансові інструменти з фіксованим доходом — фінансові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від конюнктурних коливань ставки позикового процента (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку;

- фінансові інструменти з невизначеним доходом — фінансові інструменти, рівень дохідності яких може змінюватися залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у звязку зі зміною конюнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти з плаваю
чою процентною ставкою, „прив
язаною” до встановленої облікової ставки, курсу певної „твердої” іноземної валюти тощо).

За рівнем ризику виділяють такі види фінансових інструментів:

безризикові фінансові інструменти — державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, „тверда” іноземна валюта, золото та інші цінні метали й каміння, придбані на короткий період. Термін „безризикові” є певною мірою умовним, оскільки потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із
перелічених видів фінансових інструментів; вони слугують лише для формування точки відліку вимірювання рівня ризику за іншими фінансовими інструментами;

фінансові інструменти з низьким рівнем ризику — це, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника;

фінансові інструменти з помірним рівнем ризику — група фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно дорівнює середньоринковому;

фінансові інструменти з високим рівнем ризику — фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий;

фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику
(„спекулятивні”) — ті, що характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції „венчурних” (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем процента, емітовані підприємством, що перебуває
в кризовому фінансовому стані; опціонні та ф’ючерсні контракти тощо.

13.4 Структура фінансового ринку

Єдиного методу структуризації фінансового ринку не вироблено. У практиці розвинутих країн оптимальна структура фінансового ринку визначається двома основними ознаками — часовою та інституціональною.

Відповідно до часової ознаки фінансовий ринок поділяють на два основних елементи:

  1.  грошовий ринок — ринок короткострокових капіталів (на термін до одного року) або грошових коштів, що виступають у платіжних засобах;
  2.  ринок капіталів — це ринок середньо- та довгострокових капіталів або грошових коштів (на термін більше одного року), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки.

Структура фінансового ринку в інституціональному розумінні складається з таких секторів:

  1.  кредитно-фінансових інститутів (банків та інших небанківських фінансово-кредитних установ, тобто фінансових посередників);
  2.  ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється на первинний (нові емісії цінних паперів) і вторинний, який також поділяється на біржовий, або організований (фондову біржу), і позабіржовий, або неорганізований.

За часовою ознакою (терміном кредитних операцій та боргових зобовязань) та за формою фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів.

Грошовий ринок повязаний з готівковими грошима та аналогічними платіжними засобами. Це ринок готівкових грошей, короткострокових кредитних операцій (до одного року), валюти.

Структуру грошового ринку можна представити таким чином:

обліковий ринок — це ринок, на якому під час укладання угод в обігу перебувають високоліквідні активи (векселі, чеки); гроші обмінюють на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю, що вимірюється в одиницях номінальної норми процента;

міжбанківський ринок — це ринок, на якому залучаються та розміщуються міжбанківські кредити, у тому числі кредити НБУ та комерційних банків;

валютні ринки — це ринки, що ефективно обслуговують внутрішній та міжнародний платіжний оборот за допомогою обміну однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу.

Ринок капіталів — це ринок, на якому купують грошові кошти на тривалий строк (більше одного року). Класичними операціями ринку капіталів є операції з фондовими інструментами — акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позики комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній.

Структура ринку капіталі:

ринок цінних паперів — це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюються емісія та купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові інститути, фондову біржу) акумулюються грошові нагромадження підприємств, приватних осіб, держави, банків і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів;

ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів  це частина ринку позичкових капіталів, де купуються грошові кошти (кредитні ресурси) на тривалий строк (більше одного року). Ці кошти використовують для збільшення маси основного та оборотного капіталу, зайнятого в обороті позичальників.

В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив визначає зміст поняття „фінансовий ринок”. Тоді структуру фінансового ринку можна представити у вигляді грошового ринку та ринку капіталів (кредитного ринку), які у свою чергу можна представити як: грошовий ринок; ринок позичкових капіталів; ринок цінних паперів; валютний ринок; страховий ринок; ринок дорогоцінних металів і каміння; ринок інструментів нерухомості.

Кожен виокремлений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на окремі сектори (мікросегменти). В основу виокремлення того чи іншого сектору (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу: конкретну послугу (як товар); фючерс; акції конкретного емітента; золото.

Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни  має створюватись відповідна інфраструктура. Для кожного сегмента фінансового ринку характерні своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях — це обєкт діяльності грошового, кредитного а також валютного ринку.

Процес переливання фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і сегмента в інші називається секюритизацією. Останніми роками процес сек’юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (насамперед ринок облігацій) і забезпечує зниження витрат при залученні кредитів. Це робить виокремлені ринки (сегменти) тісно залежними один від одного.

13.5 Кредитний ринок та ринок цінних паперів

За організацією торгівлі та інституціональною ознакою фінансовий ринок поділяється на кредитний ринок (сукупність фінансово-кредитних інститутів) і ринок цінних паперів.

Кредитний ринок охоплює ту частину фінансового ринку, яка функціонує на основі укладення кредитних угод. Він має договірний характер. Кредитний ринок є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він забезпечує найшвидший доступ до фінансових ресурсів. По-друге, переваги кредитного ринку випливають із функціонального потенціалу основних суб’єктів цього ринку — комерційних банків, які не тільки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх.

Сукупність фінансово-кредитних інститутів складається з таких сегментів фінансового ринку:

банківський сектор (дворівнева банківська система: НБУ та комерційні банки);

небанківський сектор (спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи);

страховий сектор (страхові компанії, пенсійні фонди та ін.).

Кредитний ринок належить до каналів опосередкованого фінансування, коли кошти проходять від власників заощаджень та нагромаджень до позичальників через фінансових посередників.

Ринок цінних паперів структурується за двома ознаками: стадіями та місцем торгівлі.

За стадіями торгівлі розрізняють:

первинний ринок — первинний випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію; торгівля ведеться між емітентами з одного боку та інвесторами і фінансовими посередниками — з другого;

вторинний ринок — характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.

За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяють:

на біржовий ринок, що включає угоди, які укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу;

позабіржовий ринок, що охоплює угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею; він пов'язаний насамперед з первинним ринком, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.

Широкий вибір інструментів ринку цінних паперів, умов їх випуску, погашення та виплати доходу, різні схеми торгівлі забезпечують максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і швидкий перерозподіл та ефективне використання. Це визначає велику роль і важливе місце цієї ланки фінансового ринку у фінансовій системі.

Ринок цінних паперів складається з акцій, облігацій, казначейських векселів, депозитних та інвестиційних сертифікатів, комерційних паперів, що є інструментами цього ринку. Певною мірою до цінних паперів належить комерційний вексель, однак його слід розглядати насамперед як інструмент комерційного кредиту. Крім того, є так звані деривативи — похідні інструменти (опціони, ф’ючерси та ін.), які відображають різні види контрактів з торгівлі цінними паперами. У звязку з цим, як правило, розрізняють ринок цінних паперів і ринок похідних інструментів.

Акція — це документ, який засвідчує право на певну частину власності у статутному капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів. Є різні види акцій, які визначають різні права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на пред’явника; паперові та електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом. Використання різних видів акцій повязане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.

Облігація — це боргове зобовязання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера. Це такий цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів та підтверджує зобов’язання позичальника відшкодувати кредитору номінальну вартість облігації у визначений строк з виплатою доходу у вигляді процента або дисконту. Є різні види облігацій залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони випускаються, умов обігу та надійності.

Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його субєктами: емітентами, інвесторами, посередниками, фондовою біржею.

Емітент — це юридична особа чи уповноважений державою орган, що здійснює випуск цінних паперів в обіг. Залежно від емітента розрізняють корпоративні (акціонерних товариств) і державні цінні папери.

Інвестор — це юридична чи фізична особа. В окремих випадках — держава, яка, купуючи цінні папери певного емітента, вкладає (інвестує) кошти в його діяльність.

Посередники відіграють роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. Посередників на фінансовому ринку поділяють на фінансових, якими є інституційні інвестори, та обслуговуючих — реєстратори, депозитарії та ін. Видами фінансових посередників є інвестиційні фонди, трасти та компанії. Вони мобілізують кошти шляхом випуску власних цінних паперів — інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційні фонди та трасти здійснюють тільки мобілізацію коштів. Розміщують кошти спеціальні компанії — інвестиційні керуючі, а зберігання забезпечують депозитарії.

Обслуговуючі посередники на ринку цінних паперів належать до його інфраструктури. Вони не беруть участі у мобілізації і розміщенні фінансових ресурсів, але сприяють цим процесам. Реєстратори надають послуги щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а депозитарії — зі збереження та (або) обміну прав власності на цінні папери, а також обслуговують угоди, пов’язані з рухом цінних паперів. Ці незалежні від емітентів та інвесторів посередники забезпечують надійне функціонування ринку цінних паперів.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних  паперів, будучи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції — посередницьку, індикативну та регулятивну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й усебічні умови для торгівлі цінними і паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торговельні угоди на біржі укладають брокери.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржовії торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролі лю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі.

Тема 14. Міжнародні фінанси

План

14.1 Економічна природа та система міжнародних фінансових відносин

14.2 Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

14.3 Курси і крос-курси валют

14.4 Валютне регулювання

14.1 Економічна природа та система міжнародних фінансових відносин

Фінансові операції є діями, спрямованими на вирішення певного завдання з організації та управління грошовими відносинами, що виникають при формуванні та використанні відповідних коштів.

Фінансові операції (трансакції) можуть зумовлюватись як грошовими платежами (розрахунки, трансфери тощо), так і рухом капітальних ресурсів (лізинг, траст, кредит, франчай-зинг та ін.). Об’єктами фінансових операцій є різноманітні фінансові активи, до яких належать: національні гроші, іноземна валюта, цінні папери, дорогоцінні метали, нерухомість.

Вирізняють такі види фінансових операцій:

операції з переказу грошей;

інвестиційні операції;

спекулятивні операції;

операції з капіталом.

Операції з переказу грошей охоплюють усі форми та види розрахунків (операції з обміну „гроші — товар”) та трансфери (рух грошей в одному напрямі).

Інвестиційні фінансові операції повязані з переміщенням капіталу з метою його приросту. Вони опосередковують середньо- та довгострокові вкладення капіталу. До них належать: кредит, лізинг, траст, оренда, франчайзинг, рента та інші операції тривалістю понад 180 днів.

Спекулятивні операції — це короткострокові фінансові дії з отримання прибутку у вигляді різниці у процентах з отриманих кредитів. До них належать валютний арбітраж, процентний арбітраж, операції своп, валютна спекуляція тощо.

Операції з капіталом спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон'юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції застави, в тому числі іпотеку.

Міжнародні фінанси становлять сукупність відносин зі створення і використання грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами.

Рух грошових потоків у світовому господарстві здійснюється за такими напрямами:

взаємовідносини між субєктами господарювання різних країн;

взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями;

взаємовідносини держави та суб’єктів світогосподарських зв’язків з міжнародними фінансовими інституціями. Субєктами міжнародних фінансових відносин є, таким чином, уряди, підприємства, фірми, банки, установи, фізичні особи.

У цілому перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції й ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку.

Система міжнародних фінансових відносин складається між різними субєктами. Ними є фізичні, юридичні особи та держави, які згідно із законом мають і здійснюють безпосередньо або через представників свої права та обов’язки, пов’язані з міжнародними фінансами.

Субєктів системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяють на резидентів і нерезидентів.

З економічного погляду розрізняють таких субєктів: домашні господарства, господарюючі підприємства, різноманітні фінансові інститути, держава, міжнародні організацій

У Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” субєкти зовнішньоекономічної діяльності України згруповані так:

фізичні особи;

юридичні особи;

об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб;

структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності,
які не є юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на її території;

спільні підприємства, що зареєстровані як такі в Україні
й мають на її території постійне місцезнаходження;

інші субєкти господарської діяльності, передбачені законодавством України.

Можна виділити цілу низку грошових відносин, які формують систему міжнародних фінансів:

між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання та погашення кредитних зобовязань;

між згаданими вище субєктами та банками щодо отримання та погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання гарантій;

між усіма згаданими вище субєктами та страховими організаціями з приводу страхування ризиків;

між усіма згаданими вище субєктами та фізичними особами з приводу оплати праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари і послуги, виконання договорів страхування та ін.;

між фізичними особами з приводу різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів;

між згаданими вище субєктами та державою з приводу сплати податків та виконання певних зобовязань, що випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин;

між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання та погашення кредитів;

— між урядами країн і міжнародними організаціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів, субсидій;

— між міжнародними організаціями.

14.2 Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої практики та вимог поточного і стратегічного соціально-економічного розвитку як окремої країни, так і всього світу.

„Політика” — це слово грецького походження, означає мистецтво управління державою. Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки — прорахунки в міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики є:

належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і реалізації фінансової політики;

стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин;

стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародну фінансову політику за характером заходів і рекомендацій, а також їхніх наслідків можна поділити на довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто це — суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, наборі резервних (ринкових) валют, міжнародних розрахункових і платіжних засобах, завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій, методах саль-дування та вирівнювання платіжних балансів, перегляді пріоритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика — це щоденне оперативне регулювання кон’юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем.

Складовими поточної міжнародної фінансової політики є:

валютна політика, яка включає низку методів: дисконтну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обмежень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверсифікації валютних резервів тощо;

податкова політика;

кредитна політика.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (зниження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Девізи — це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків.

Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів за міжбанківськими угодами „своп”.

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та державні органи продають іноземну валюту, для зниження курсу — скуповують її в обмін на національну.

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше — золота. Ревальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Валютні обмеження — це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгострокового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо.

За валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно повязана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називають частково оборотними. У такому разі оборотність поширюється на певних держателів відповідної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, повязаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їхнього складу різних іноземних валют.

Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків.

Кредитна політика держави може бути повязана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.

14.3 Курси і крос-курси валют

Оскільки співвідношення між різними валютами постійно змінюються, у разі зростання вартості (посилення) іноземної валюти щодо національної валюти покупця, дохід від відповідних іноземних активів у перерахунку на національну валюту покупця зростає, а у разі падіння вартості (ослаблення) іноземної валюти — зменшується.

Ціну грошових одиниць (валюти) однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни, називають валютним курсом. Визначення курсу валют називають їх котируванням. Цілковите котирування включає визначення курсу покупця і курсу продавця, відповідно до яких банки купують і продають котирувану валюту.

Гіпотетично є пять систем валютних курсів:

вільне („чисте”) плавання;

кероване плавання;

фіксовані курси;

цільові зони;

гібридна система валютних курсів.

У системі вільного плавання валютний курс формується під впливом ринкового попиту та пропозиції.

У системі керованого плавання, крім попиту та пропозиції, на величину валютного курсу впливають центральні банки країн, а також різні тимчасові ринкові перекручування.

Система цільових зон розвиває ідею фіксованих валютних курсів. До цього типу можна віднести режим функціонування курсів валют країн — учасниць Європейської валютної системи.

Прикладом гібридної системи валютних курсів є сучасна валютна система, у якій існують країни, що здійснюють вільне плавання валютного курсу, наявні зони стабільності.

Одним із найбільш важливих понять, використовуваних на валютному ринку, є поняття реального і номінального валютного курсу.

Таблиця. Класифікація курсів валют

Критерії

Види валютного курсу

1. Спосіб фіксації

Плаваючий

Фіксований

Змішаний

2. Спосіб розрахунку

Паритетний

Фактичний

3. Вид угод

Термінових угод

Спот-угод

Своп-угод

4. Спосіб установлення

Офіційний

Неофіційний

5. Відношення до паритету купівельної спроможності валют

Завищений

Занижений

Паритетний

6. Відношення до учасників угоди

Курс покупки

Курс продажу

Середній курс

7. За обліком інфляції

Реальний

Номінальний

8. За способом продажу

Курс наявного продажу

Курс безготівкового продажу

Оптовий курс обміну валют

Банкнотний

Реальний валютний курс можна визначити як відношення цін товарів двох країн, узятих у відповідній валюті.

Номінальний валютний курс показує обмінний курс валют, що діє в певний момент часу на валютному ринку країни.

Валютний курс, що підтримує постійний паритет купівельної сили, — це такий номінальний валютний курс, за якого реальний валютний курс не змінний.

Крім реального валютного курсу, розрахованого на базі відносини цін, можна використовувати цей самий показник, але з іншою базою.

Фактори, що впливають на величину валютного курсу, поділяються на структурні — такі, що діють у довгостроковому періоді, і конюнктурні — такі, що викликають короткострокове коливання валютного курсу та повязані з коливаннями ділової активності в країні, політичною ситуацією, чутками і прогнозами.

Таблиця. Класифікація факторів впливу на розмір валютного курсу

Структурні чинники

Конюнктурні чинники

Конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку і її зміни

Діяльність валютних ринків

Стан платіжного балансу країни

Спекулятивні валютні операції

Купівельна спроможність грошових одиниць і темпи інфляції

Кризи, війни, стихійні лиха

Різниця процентних ставок у різних країнах

Прогнози

Державне регулювання валютного курсу

Циклічність ділової активності в країні

Ступінь відкритості економіки

Основним видом котирування валют є пряме котирування, за якого курс котируваної (оцінюваної) валюти А (наприклад долара США) до валюти котирування В (наприклад гривні) виражається як вартість одиниці валюти А в одиницях валюти В (в цьому випадку кількість гривень за один долар США). При визначенні співвідношення іноземної і національної валют за прямого котирування іноземної валюти вартість її одиниці виражається в одиницях національної валюти. Для деяких валют прийнято котирувати 10 одиниць або кількість, кратну 10.

14.4 Валютне регулювання

Сучасний валютний ринок становить розгалужену систему механізмів, функціонування яких має забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іноземних валют із метою їх використання для обслуговування міжнародних платежів.

Найсуттєвішим функціональним призначенням валютного ринку є забезпечення реальної свободи вибору і дій власника валюти. Тому ступінь зрілості валютного ринку визначається не тільки масштабами валютних операцій, а й його спроможністю повною мірою реалізувати саме цю функцію.

Свобода вибору субєктів ринку повязана з їхнім прагненням отримати для себе у процесі здійснення валютних операцій певні матеріальні вигоди, виражені у відповідному доході.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку. По-перше, він завжди є конкурентним ринком. Субєкти ринку конкурують між собою з приводу одержання найбільшого прибутку. По-друге, будь-які обмінні операції на валютному ринку містять елементи валютного ризику. Валютний ризик органічно пов’язаний із конкуренцією, з елементами невизначеності економічної кон’юнктури, зрештою, з обов’язковою присутністю суб’єктивного моменту в поведінці контрагентів, який не завжди можна прогнозувати.

Невід’ємним атрибутом валютного ринку є наявність функціональних елементів його регулювання. Сучасний валютний ринок — це інституційно регульований ринок. Уся система міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі, а також система страхування від валютного ризику є відповідними атрибутами валютно-ринкової діяльності. Але функція регулювання валютного ринку може реалізуватися тільки у певних межах. І за формою, і за змістом вони не можуть і не повинні підмінювати ринкових саморегуляторів. Вони лише доповнюють і відповідно коригують дії останніх.

Валютний ринок, побудований лише на інституційно регульованих структурах, перестає бути ринком по суті. У такому разі він втрачає основне -  свою стимулюючу функцію, конкурентно-конструктивну місію. Тому, розглядаючи механізм ринкових регуляторів, необхідно виходити з їх обслуговуючої, коригувальної ролі в загальному процесі саморегулювання валютного ринку. Таким чином, взаємний інтерес контрагентів, валютний прибуток, конструктивна конкуренція, комерційний ризик, система інституційних регуляторів — такий далеко не повний перелік основних органічно повязаних між собою ланок, на яких будується сучасна структура валютного ринку.

У валютних операціях, здійснюваних на валютному ринку, беруть участь різні групи економічних субєктів, кожна з яких прагне задовольнити власний комерційний інтерес. Це традиційна тріада — продавці валюти, її покупці та посередники. Іншими словами, суб'єктами валютного ринку є:

по-перше, фірми, організації й індивідуальні особи, зайняті в різних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

по-друге, комерційні банківські установи, що забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків;

по-третє, у функціонуванні валютного ринку особливо важливу роль відіграють брокерські фірми, контори й окремі брокери, що займаються посередницькою діяльністю, одержуючи за неї відповідну компенсаційну винагороду. На окремих валютних ринках ці структури проводять більше половини валютних операцій;

по-четверте, державні установи, основне місце серед яких займають валютні банки і державні казначейства окремих країн.

Основним споживачем валютного ринку, який, по суті, визначає попит на його основний товар — валютні ресурси, є світові транснаціональні банки. На них припадає близько 90 % усього валютного обігу. Внаслідок цього валютні курси формуються звичайно у процесі здійснення міжбанківських операцій.

Статистичних даних про щорічні обсяги операцій на валютному ринку немає. За деякими оцінками, сучасний сукупний оборот валютних ринків досягає 100 трлн дол. за рік. Така астрономічна цифра пояснюється багаторазовістю валютних переказів як готівкою, так і на безготівковій основі.

Сучасне технічне оснащення валютного ринку — його широка компютеризація, насичення новітніми засобами електронного звязку, з одного боку, істотно прискорює оборот валютних ресурсів і міжнародних платіжних документів, міграцію капіталу, а з іншого — забезпечує органічне поєднання територіальних структур і функціональних центрів світового ринку в єдину глобальну цілісну систему.

Найбільші валютні центри розташовані в країнах, де валютні обмеження зведено до мінімуму. Такими центрами є валютні ринки у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Цюриху, Франкфурті, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та інших містах. На цих ринках обсяги валютних операцій можуть становити 100 млрд дол. і більше в день.

Проте активи валютного ринку не зводяться тільки до грошових одиниць іноземних держав. Під валютою розуміють:

1) у вузькому значенні цього поняття — грошові знаки іноземних держав;

2) у широкому розумінні — цінні папери, тобто платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати та ін.), фондові цінності (акції, облігації тощо) в іноземній валюті, а також інші цінності (благородні метали, дорогоцінне каміння та ін.).

У практиці функціонування валютного ринку використовують дві групи валютних операцій.

По-перше, це операції, здійснювані на умовах „спот”. Йдеться про валютні угоди, які реалізуються на короткостроковій основі — поставка валюти здійснюється протягом 48 год. Відповідно до цього визначається і валютний курс „спот” — курс на момент укладення угоди.

По-друге, операції форвардного типу. Це термінові операції, розрахунки за якими провадяться не більш як за два дні (48 год) після укладення угоди.

Однією з функціональних форм термінових угод є опціонні операції,  відповідно до яких суб'єкти ринку дістають право купити або продати валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим на момент ук