4682

Етика та етичні категорії

Шпаргалка

Этика и деонтология

Походження і зміст термінів етика, мораль, моральність 1. Походження термінів 2. Зміст термінів 1. Термін етика походить від давньогрецького слова етос - дім, гніздо. Пізніше воно стало означати характер явища, його природу. Ари...

Украинкский

2012-11-24

831.5 KB

36 чел.

Питання 1: Походження і зміст термінів «етика», «мораль», «моральність»

1. Походження термінів

2. Зміст термінів

1. Термін «етика» походить від давньогрецького слова «етос» - дім, гніздо. Пізніше воно стало означати характер явища, його природу.

Аристотель ввів термін «етичний» для означення душевних якостей, властивостей характеру людини – етичних чеснот.

Етичні чесноти слід відрізняти від:

природних афектів – властивостей тіла (страх і т. д.)

діаноетичних чеснот - властивостей розуму (пам'ять і т. д.)

За Аристотелем, етика – це:

сукупність етичних чеснот;

особлива наука, галузь філософського знання.

Латинські аналоги грецьких термінів (переклад виконав Цицерон):

moralis – моральний (етичний);

moralitas – мораль (етика);

моральна філософія (етика як галузь знання).

Найважливішою умовою виживання людства є саморегуляція суспільства, суть якої полягає в:

узгоджені інтересів людей, їх дій;

визначенні обов’язків людей перед іншими членами суспільства;

дотримання певних норм поведінки і т. д.

У процесі історичного розвитку взаємні обов’язки членів суспільства осмислювалися людьми (розвивалася моральна свідомість) і отримували теоретичне обумовлення. Перша систематична робота – «Нікомахова етика» - була написана Аристотелем в VI ст. до н. е.

Більшість етичних вчень античної епохи існували у вигляді практичних моральних настанов і філософських дискусій.

В загальнокультурній лексиці слова «етика», «мораль», «моральність» взаємозамінні.

2. В етиці як галузі знання ці поняття мають такий зміст:

етика – наука, область знання;  

мораль (моральність) – предмет, який вивчається етикою.

Найбільш поширеними є такі трактування категорій етики:

мораль – суб’єктивна оцінка індивідами своєї діяльності; норми повсякденної поведінки людей;

моральність – об’єктивна оцінка вчинків людей; високі принципи (наприклад біблійні заповіді).

Проте і донині не сформовано стійких, загальновизнаних визначень цих понять.

Незважаючи на те,  що етика – стійка система знань, вона передбачає вибір індивідуальних позицій щодо тієї чи іншої проблеми. Явища, усвідомлювані етикою, надзвичайно складні та багатогранні. Більшість етичних проблем має дискусійний характер.

 Питання 2: Предмет етики

  •  1.Мораль. Концепції  її  походження.
  •  2. Варіанти структури моралі.

1. Етика- наука, область знання , предметом якої є мораль. Основними умовами існування й розвитку людської спільноти є:

  •   гармонізація структури суспільства;
  •   узгодження інтересів членів суспільства, їх дій;
  •   визначення взаємних обов'язків членів суспільства й т. д.

У ході історичного розвитку суспільства норми поведінки людей, їх взаємні обовязки прийняли стійкі форми, осмислювалися людьми, ставали предметом моральної свідомості, одержували теоретичне обґрунтування.

Мораль - це:

  •   сукупність норм, правил поведінки людей ( реалізується в їхніх вчинках).
  •  універсальна форма відносин людей у суспільстві.

Виділяють три типи теорій походження моралі.

Ідеалістичні, креаціоністські концепції моралі, які включають уявлення про:

- божественне походження моралі (релігійна мораль);

- «апріорну сутність моралі» (ідеї  І.Канта);

- «абсолютну ідеальну заданість моралі» (Платон) і ін.

 Згідно з даною концепцією мораль має трансцедентальную заданість і не залежить від психічних або фізичних властивостей людей. Отже, етика не переплітається з науками, що вивчають людину.

Натуралістичні (гуманістичні) концепції стверджують :

іологічну заданість моральних властивостей людей;

-еволюційне походження моралі ( у процесі розвитку людину).

Натуралістична етика взаємозалежна із психологією, антропологією й іншими науками, що вивчають людину. Прихильниками натуралістичних концепцій  були Л. Фейєрбах (XIX ст), Е. Фромм (XX ст.)

Соціально-історичні концепції моралі містять у собі різні варіації:

-теорію антропосоціогенези;

-деалектико - матеріалістичну  теорію етики;

-теорії, засновані на принципі історизму в розвитку моралі.

2. Структура моралі.

Існують різні підходи до розгляду структури моралі:

  •  нормативний (вивчення моралі як системи преднаписань);
  •  філософський;
  •  особистісний ( вивчення моральної свідомості індивіда);
  •  біологічний ( вивчення передумов моральності на природному рівні);
  •  соціологічний ( вивчення ролі моралі в суспільстві);
  •  психологічний ( вивчення психологічних механізмів моралі);

Елементами структури моралі є:

  •  свідомість (переконання, наміри та ін.);
  •  діяльність (учинки);
  •  взаємини між свідомістю й діяльністю;
  •  моральні норми (найпростіша форма тверджень, наприклад 7 біблійних заповідей і т.п.);
  •  моральні якості людини (чесноти), які проявляються в її вчинках
  •  моральні принципи, що становлять моральну орієнтацію людини (егоїзм, альтруїзм і т.п.)
  •  моральні ідеали (ціль розвитку особистості);
  •  вищі моральні цінності ( воля, щастя й т.п. ), загальнолюдські моральні орієнтири.
    Моральні уявлення людей історичні ( залежать від життя суспільства, його культури в даний час ) і мінливі ( міняються на кожному етапі історичного розвитку суспільства). 

Питання 3: Структура етичного знання. Основні категорії.

1) Структура етики. Моральна свідомість і практика.

2) Закони моралі.

3) Категорії етики.

1) Головні складові етики:

- зміст етики, загальна теорія моралі;

- теоретичне обґрунтування розвитку моралі, етичного вчення.

 Склад загальної моралі (її предмет):

- сутність моралі;

- індивідуальна та суспільна постановка моралі;

- розвиток ціннісних орієнтирів.

Багаточисельні етичні вчення розрізняють за їх світоглядною основою і визначенням природи моралі.

Елементами структури етичного знання є сукупність моральних якостей особистості, а також моральні норми суспільного життя. Ці елементи відображаються в таких поняттях, як:

- моральна свідомість;

- моральна практика;

- закони моралі;

- категорії етики.

Моральна свідомість людини є соціальною (реалізується в системі соціальних відносин) і відображається в:

- теоретичному осмисленні моральних норм і правил;

- суб’єктивному обґрунтуванні моралі (розуміння людиною моральних норм, її моральних почуттів);

- оцінці явищ навколишньої дійсності;

- моральному співчутті і т.д.

Моральна свідомість людини нерозривна з її моральною практикою. Основною формою моральної практики є моральне ставлення.

Моральні стосунки реалізовуються в моральних діях (вчинках), які складають моральну поведінку людей.

Моральні дії можуть бути усвідомленими і інтуїтивно-чуттєвими.

2) Важливим елементом структури етичного знання є закони моралі. Вони одночасно:

- об’єктивні, універсальні, загальнозначущі, підкоряють всі процеси життя суспільства;

- суб’єктивні, є усвідомленим і добровільним вибором кожної людини.

3) Категорії етики визначають:

- цілі розвитку людини і суспільства;

- універсальні значення моралі і т.д. (поняття «добро», «справедливість», «щастя» і т.д.);

- склад моральної свідомості індивідів (поняття «честь», «совість» і т.д.).

Інші категорії фіксують негативні моральні принципи (загальне поняття «зло»).

Категорія «добро» - системоутворюючий початок моральних понять і етичного знання.

Категорія морального обов’язку виражає індивідуальний прояв добра і мотив моральних вчинків.

Категорія «честь», «совість» і т.д. розкривають склад моральної заданості людини.   

Питання 4: Мораль та інші сфери суспільного життя

1.Зв’язок моралі з формами суспільної свідомості (економікою, політикою, правом, релігією та ін.)

2. Мораль та суспільні відносини. Функції моралі.

1. Мораль одночасно є:

● характеристикою індивіда;

● сукупністю моральних уявлень людей;

● формою суспільної свідомості.

На відміну від інших форм суспільної свідомості мораль:

не має своїх інститутів;

входить до складу усіх областей духовної діяльності людей;

як категорія не має чітких визначень, їх значення тлумачаться субєктивно;

у взаємодії з іншими формами суспільної свідомості мораль домінує.

Мораль тісно пов’язана з іншими формами суспільної свідомості.

Зв’язок моралі з економікою:

● моральність – важлива умова розвитку виробничих сил суспільства (ускладнення техніки, нові технології потребують відповідальності робітників, творчого підходу до праці та ін.);

власники засобів виробництва вимушені враховувати інтереси працівників;

у виробництві особливо в торгівлі важливими є чесність, порядність і т.д.

Мораль і політика. Однією з форм упорядкування життя суспільства є влада.

Політики й ідеологи оперують такими поняттями, як гуманізм, соціальна справедливість і т.п.

В той самий час сенсом політичної діяльності є боротьба за надбання та збереження влади. Моральна регуляція зводиться до мінімуму. На перший план виходять особисті або корпоративні інтереси, інтереси партій, класів (у тоталітарних державах). Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) у трактаті «Державець» затверджував політичну доцільність несправедливості («мета виправдовує засоби»).

Політична свідомість членів суспільства (особливо у демократичних суспільствах)  орієнтована на соціальну справедливість, борг перед суспільством і т.п.

Реакцією людей на владу також можуть бути:

недовіра, політична апатія;

конформізм;

супротив, дисиденство, анархія.

Звязок моралі з правом. Право регулює всі області життя суспільства за допомогою правових норм, кодексів (карних, громадянських та ін.).

Правові норми у своїй основі містять розуміння справедливості, але можуть розходитись з уявленнями простих людей про справедливість (наприклад незаконність, покарання кровної помсти).

Право може враховувати моральні переживання людей при оцінці злочину (суд присяжних).

Зв'язок моралі з релігією. В основі усіх світових релігій лежать загальнолюдські моральні норми. Однак релігійність сама по собі не гарантує моральність людей (наприклад, релігійний фанатизм, нетерпимість). Як вірно і зворотнє – невіруюча людина може бути моральною.

Мораль і мистецтво пересікаються. Мистецтво може бути:

  •  моральним, що проповідує високі моральні цінності;
  •  аморальним;
  •  таким, що не торкається проблем моральності.

Мораль і наука (особливо гуманітарні галузі) взаємопов’язані. Важливішою проблемою є визначення міри відповідальності вченого за своє відкриття (наприклад, розщеплення урану).

2.Мораль і суспільні відносини. Мораль – результат історичного розвитку суспільства: ускладнення його соціальної структури, росту потреби людей, розподілення і спеціалізації праці. Мораль є універсальним способом організації і розвитку як суспільства в цілому, так і окремих людей.

Функції моралі в суспільстві:

  •  моральна орієнтація людей;
  •  регуляція суспільних відносин (за допомогою моральних кодексів, традицій, релігійних норм і т.п.);
  •  визначення перспектив і цілей історичного розвитку людини і суспільства.

Питання 5: Духовна та практична сторони моралі

1.Моральна свідомість

  2.Моральна практика

  3.Ознаки моралі

1.Мораль є одночасно і сферою суспільних відносин, і способом регуляції суспільних відносин.

Вона включає в себе моральну свідомість (духовна сторона) та моральну практику.

Моральна свідомість є:

способом регуляції життя суспільства;

способом суспільної спадкоємності;

духовною стороною моралі (принципи, моральні почуття, переживання та ін.);

сукупним досвідом людей.

Регуляція суспільного життя відбувається на двох рівнях: теоретично-раціональному (етика) та емоційному, чуттєвому (моральна свідомість людини).

Моральна свідомість людини формується в процесі виховання та самовиховання і проявляється у поведінці людини, її моральній культурі.

Теоретичною основою моралі є етика: сукупність етичних знань та принципів; суб’єктивні моральні переконання.

Емоційно-чуттєвий та раціонально-теоретичний рівні моральної свідомості:

є суб’єктивною стороною моральності;

тісно взаємопов’язані (це простежується у нормативно-оцінювальних властивостях моральної свідомості);

формуються історично;

постійно розвиваються (іноді регресують).

2.Моральна практика – діяльність людей, їх поведінка. Є складовою частиною усіх видів суспільних відносин (соціальних, політичних та ін.).

Моральна практика складається з моральних вчинків (дія чи відсутність дії) та сукупність вчинків (лінії поведінки). Дія вважається вчинком при наявності мотивів та цілей дії.

3. Всі складові моралі містять:

● мету моральної діяльності;

мотиви діяльності:

орієнтацію на моральні цінності;

засоби досягнення (моральні норми);

оцінку результатів діяльності.

Мораль як цілісна система характеризується наступними ознаками:

● гуманізмом (людина – найвища цінність);

● наявністю ідеалів, вищих цілей діяльності;

● вибірковістю у виборі засобів досягнення цілі;

нормативною регуляцією відносин між людьми;

добровільним вибором людьми орієнтацію на добро.

Питання 6: Властивості моралі

  1.  Імперативність моралі
  2.  Нормативність моралі
  3.  Оціночність моралі

1. Мораль є однією з форм суспільної свідомості. Мораль має суспільне походження, її склад визначено конкретно-історичними умовами. Духовними і матеріалістичними факторами.

Мораль володіє властивостями, загальними для усіх форм суспільної свідомості (релігії, науки тощо):

  •  соціально-економічна обумовленість змісту;
  •  вплив на процеси, що відбуваються у суспільстві;
  •  взаємодія з іншими формами суспільної свідомості.

Специфічною властивістю моралі є імперативність ( з латин. imperative - наказувати) – вимога певної поведінки, виконання розпоряджень моралі.

Імперативність:

  •  Узгоджує інтереси особистості з інтересами суспільства;
  •  Утверджує приорітет суспільних інтерсів;
  •  У той же час не обмежує свободу особистості (за вийнятком її негативних проявів)

Імануїл Кант (1724-1804) першим сформулював категоричний імператив – всезагальний моральний закон: «...Чини лише згідно з такою максимою, керуючись якою, ти у той же час можешь бажати, щоб вона стала всезагальним законом».

Максима – це суб’єктивний принципи волі індивіда, його емпіричний мотив поведінки.

Категоричний імператив:

  •  Є вродженим знанням;
  •  Його вимоги виконуються безумовно і добровільно;
  •  Виявляється в максимі лише тоді, коли мотивом вчинку є відчуття обов’язку;
  •  Виражає співвідношення між свободою волевиявлення і моральною необхідністю. ( «...Чини так, щоб ти завжди мав відношення до людства...як до мети і ніколи не мав відношення до нього лише як до засобу». І.Кант)

2. Нормативність моралі. Регулятивна функція моралі здійснюється через норми (правил, заповідей тощо), за допомогою яких:

  •  Направляється діяльність людей;
  •  Відтворюються суспільні відносини на основі позитивних якостей (чесність, взаємодопомога та інше);
  •  Співвідносяться етичні якості індивіда з вимогами суспільства;
  •  Спонукання ззовні перетворюються у внутрішню установку особистості, частину її духовного світу;
  •  Здійснюються етичні зв’язки покоління людей.

Існує два типи моральних норм:

  •  Заборони, що вказують на недопустимі форми поведінки (не вкради, не вбий та інше)
  •  Зразки – бажаний варіант поведінки (будь добрим, будь чесним)

3. Оціночна властивість моралі. Оціночність моралі полягає у самооцінці людини (оцінка своїх дій, переживань), в оцінці інших людей і суспільства поведінки людини, її мотивів, згідно норм моралі.

Форми оціночності:

  •  Схвалення, згода;
  •  Осуд, незгода.

Важливими проблемами етики є проблеми істинності моральних суджень і моральних оцінок.

Об’єктивний критерій істинності моралі – відповідність діяльності людини (або групи) інтересам суспільства.

Питання 7: Функції моралі

  1.  Виховна
  2.  Ціннісно – орієнтуюча
  3.  Комунікативна
  4.  Пізнавальна
  5.  Регулятивна
  6.  Гуманізуюча

  1.  До основних функцій моралі відноситься виховна функція, яка полягає у:
  •  Формуванні у дитини  етичних установок, звичок, навіювання моральних заборон;
  •  Самовиховання дорослої людини (на протязі всього життя), усвідомлений вибір  етичних орієнтирів.

Виховні функції можуть виконувати не лише люди, а і засоби масової інформації, література, мистецтво, взаємовідносини оточуючих людей.

  1.  Ціннісно-орієнтуюча функція. Мораль відіграє важливу роль у розвитку особи, дає моральну орієнтацію особистості («установка на добро»).
  2.  Комунікативна функція моралі полягає в:
  •  Ритуалізації людського спілкування, створення його нормативів (етикет тощо);
  •  Гуманізація спілкування, прагнення зробити спілкування максимально приємним для усіх сторін (орієнтація на добро у спілкуванні).
  1.  Пізнавальна функція моралі полягає у тому, що вона є засобом пізнання внутрішнього світу людини, дає людині етичні знання, які допомогають їй вирішувати моральні питання, керувати своєю поведінкою, почуттями і т.д.
  2.  Регулятивна функція  моралі (є найголовнішою) полягає в регулюванні поведінки людей і суспільства у цілому за засобами:
  •  Обмеження негативних прагнень людини;
  •  Саморегуляції індивіда і соціального середовища;
  •  Керування суспільними стосунками;
  •  Втілення в життя гуманістичних норм моралі і т.д.

Регулятивна функція «високої моралі» є тенденцією, прагненням. Реальну регуляцію здійснює синтез загальнолюдських моральних та етичних  уявлень і соціально-конкрених уявлень.

Мораль регулює поведінку і взаємовідносини людей за допомогою схвалення або осуду зі сторони суспільної думки і моральної самооцінки особистості.

  1.  Гуманізуюча функція полягає у:
  •  Прагненні моралі вдосконалювати людину;
  •  Обов’язковості етичних правил для всіх людей, їх рівності і т.д.

Питання 8: Моральна регуляція

  1.  Компоненти системи моральної регуляції
  2.  Моральна регуляція

1.Мораль – система, що регулює свідомість та поведінку людей, їх відносини (відносини між індивідами, групами індивідів, людиною та суспільством).

До системи моральної регуляції входять :

  •  норми – правила поведінки, об’єднані у кодекс, вони в свою чергу поділяються на :
  •  Загальноприйняті еталонні зразки (позитивні норми);
  •  Заборони, абсолютні заборони (загальний сенс котрих – «не нашкодь»). На відміну від позитивних норм (будь добрим …),  абсолютні заборони не залишають свободи трактувань.

Норми моралі вказують рамки дозволеного. Поведінка людини вважається аморальною, якщо вона ігнорує норми, та позаморальною, якщо людина незнайома з нормами:

  •  цінності (добро, справедливість), якими є:
  •   Зміст моральних норм;
  •  Зразки поведінки, мислення, визнані у якості моральних орієнтирів.

Цінності на відміну від норм не змінюються протягом віків. Етичні цінності складають ієрархію, в якій можна відокремити вищі цінності та ідеали (вищі цілі розвитку особистості);

  •  Важливим компонентом моральної регуляції є питання о сенсі життя. Ставлячи його люди бажають зрозуміти своє призначення, місце у світі;
  •  Наступним компонентом моральної регуляції є етичні принципи – універсальні формули поведінки (наприклад, принцип любові до ближнього). Принципи:
  •  Чітко формулюються (у вигляді лозунгів);
  •  Бувають пов’язані з ідеологією, виражають інтереси тієї чи іншої соціальної групи.

Жорстке слідування принципам високої моралі називається ригоризмом.

2.Моральна регуляція носить характер:

  •  Оціночний (поведінка людей схвалюється або викликає невдоволення).
  •  Імперативний: етичні правила даються (іноді нав’язуються) як зразки поведінки.

Мораль співвідносить реальну поведінку, свідомість і переживання людини з ідеалами, духовними та етичними орієнтирами. Етичні норми, засвоєні індивідом, стають невідємною частиною його внутрішнього світу.

 Етична свідомість людини включає в себе:

 *Звички (автоматично погоджувальні моральні норми);

 *Рефлексію (роздуми);

 *Інтуїцію (інтуїтивні рішення у скрутних ситуаціях);

 *Моральні переживання.

Етична свідомість людини, її поведінка співвідносяться з моральними правилами суспільства. Моральними нормами минулих часів (звичаї, традиції).

Етичні переконання людини можуть не тільки не співпадати з загальноприйнятими, а, навіть, суперечити їм (у аморальному суспільстві, наприклад, у фашистській державі). В такому разі людина сама контролює свої вчинки та мислення (совість), а етичних норм дотримуються добровільно, без контролю.

Моральній регуляції піддаються усі без вийнятку сфери життя суспільства і людини, де існують взаємовідносини суб’єктів. Моральна регуляція спирається на суспільну думку (оцінюючи поведінку людини; суспільство виконує функції совісті).

Мораль тісно пов’язана з правом:

*Моральні норми підкріплюються правом;

*Лібералізація моралі несе за собою лібералізацію права;

*Взаємодія моралі та права (суд присяжних).

Дуже важка моральна регуляція науки, особливо медицини, психології, генетики (проблеми евтаназії, клонування та ін.).

Етичне регулювання потрібне навіть у сфері техніки (загроза безробіття внаслідок автоматизації виробництва та ін.).

Питання 9: Протиріччя моралі

  1.  Безособовість законів моралі. Свобода волі і загальність моралі.
  2.  Універсальність моральних правил.
  3.  Незацікавленість моральних мотивів.
  4.  Моральна єдність людей.
  5.  Вільна причинність.

1. Основними властивостями законів моралі  є:

  •  об'єктивне значення (норм, правил і ін.);
  •  суб'єктивне сприйняття (мораль як особиста позиція людини);
  •  безособовість законів моралі.

Суспільство вимагає від індивіда поведінки, відповідної його моральним нормам. Але воно може бути засноване на аморальних принципах (фашистські держави і тому подібне). У останньому випадку моральна людина протистоїть аморальному суспільству, керуючись суб'єктивним сприйняттям дійсності, а також індивідуальними моральними поглядами.

Моральні погляди:

  •  ніким не нав'язані, вибрані людиною добровільно;
  •  об'єктивні, не залежать від переваг індивіда (або групи);
  •  поширюються на всіх людей і обов'язкові для всіх.

Характерна особливість моралі -  єдність свободи етичної волі  людини і загальності законів моралі.

Єдність цих взаємовиключних якостей можна пояснити «золотим правилом моральності»:  «І як хочете, аби з вами поступали люди, так і ви поступайте з ними» (Євангеліє від Луки) або «Чого в інших не любиш, того і самого не роби».

Моральні закони сформульовані в наказовому нахилі, безособистісно, не містять посилань на конкретне джерело.

2.Універсальність моральних правил. Етичні позиції людей можуть відображати:

  •  конкретно-історичні умови розвитку суспільства;
  •  умови життя людини в суспільстві;
  •  класові, групові інтереси і так далі.

Етичні позиції різних людей, соціальних груп і спільностей можуть бути діаметрально протилежними.

Етичні норми сформульовані як загальні вимоги. Вимоги моралі:

  •  загальнозначимі, містять основи, загальні для всіх етичних позицій;
  •  універсальні, виявляються по-різному залежно від ситуації і конкретно для кожної людини.

3.Незалежність моральних мотивів. Дотримання правил моралі гарантує комфортне співіснування людини з іншими членами суспільства. Проте:

  •  жорстоке дотримання нормам моралі може заважати досягненню мети (наприклад, педантичність заважає кар'єрному зростанню);
  •  пороки можуть служити на благо суспільства («жадання наживи» - двигун бізнесу);
  •  добрий вчинок, здійснений заради вигоди, не можна вважати достовірно моральним.

Моральним вчинок є тоді, коли він здійснений:

  •  без розрахунку на винагороду, безкорисливо;
  •  без прагматичної мети – «добро ради добра»;
  •  єдиною метою вчинку є самовдосконалення людини.

Незацікавленість мотивів моралі вступає у видиме протиріччя з практичною доцільністю. Гуманістичною метою моралі є вдосконалення людей.

4.Єдність людей в моралі. Етичне виховання людини відбувається під впливом соціального середовища (соціального шару, групи і ін.), громадської думки. Інколи моральні норми середовища стають догматичними, святенницькими.

Людина може вступити в конфлікт зі своїм соціальним середовищем із загальнолюдських моральних позицій (як представник всього світу).  Вступаючи в протиріччя з груповими позиціями, мораль служить етичному єднанню всіх людей.

5.Вільна причинність (автономія особи). Причиною здійснення моральних вчинків може бути чекання схвалення з боку інших людей, суспільства в цілому. Проте людина може здійснювати моральні вчинки всупереч:

  •  громадській думці;
  •  власному характерному складу;
  •  обставинам, що склалися.

Людина здійснює етичні вчинки без видимих причин, по власному вибору, абсолютно вільно.

Питання 10: Природа людини
1. Розумність поведінки людини
2. Доцільність поведінки людини
3. Специфічні властивості людини

Мораль є характеристикою особистості (сукупність моральних якостей) і відносин між людьми (сукупність моральних норм). Вона показує ступінь панування розуму людини над афектами (пристрастями). Мораль - характеристика душі людини. Душа - діяльно-вольовий початок, синтез розумноi і нерозумноi частин (Арістотель):

• розумний початок - раціональний, здатність об'єктивно оцінювати навколишню дійсність;

• нерозумний початок - "природність" індивіда, вітальне, суб'єктивне судження про світ. Нерозумні процеси, що протікають на вегетативному рівні, не залежать від розуму, а відбуваються на рівні афектів, емоцій, можуть регулюватися розумом.

Моральні норми всіх народів, релігійні моральні норми проголошують стриманість, помірність, обмеження природних афектів, в деяких випадках - заборона природних бажань (відвага-протистояння інстинкту страху і т. п.).

Аристотель у праці "Велика етика" писав, що якщо чеснота заснована на розумі, то почуття противляться йому. Оптимальна умова етики - коли "вірно спрямований розум ... згоден з рухами почуттів". Поведінка людини є моральною тоді, коли спрямована на досягнення абсолютної мети, вищого блага.
2. Розумність поведінки передбачає ii доцільність. Людина ставить перед собою мету - очікуваний результат діяльності. Мета (наслідок) виступає в ролі причини діяльності.

Цілі людської діяльності знаходяться в ієрархічному зв'язку: кожна мета може стати засобом по відношенню до іншої. На вершині ієрархії цілей - вища мета, вище благо, яке:

• абсолютно;

• надає осмисленість діяльності людства;

• висловлює позитивну спрямованість діяльності людей (прагнення до досконалості).

3. Всі живі істоти, включаючи людину, є конкретно-чуттєвими, емпіричними, пов'язаними в єдину систему, підпорядковану загальним біологічним законам.
Але в житті людини біологічні закони - тільки основа. Від решти істот людину відрізняють такі якості:

* Самосвідомість - людина усвідомлює своє "я", відділяє себе від навколишнього світу, оцінює навколишню дійсність зі своєї точки зору (він центр системи координат);

* Почуття окремо від світу вимагає компенсації, об'єднання з іншими людьми (соціокультурні спільноти);

* незапрограммірованность. На відміну від тварин людина:

* вільний від біологічно заданих стереотипів поведінки;

* має універсальні можливості;

* прагне до звільнення від біологічних обмежень;

* прагне за межі чуттєвої життя (до ідеалів, до Бога);

* свобода вибору - поведінка людини не підпорядковане жорстким біологічним нормам. Свобода може виявлятися в:

* безкорисливому милосердi (альтруїзм);

*в невиправданій жорстокості (садизм, тероризм). Вибір типу поведінки належить людині. При бажанні він здатний протистояти своїм вродженим, генетично закладеним негативним нахилам;

* усвідомлення смерті, кінцівки свого існування. Страх смерті призводить до серйозних роздумів про сенс життя (приклад - знаменитий монолог Гамлета). Питання про сенс життя носить моральний характер. Від відповіді на нього залежать поведінку людини, його взаємини з іншими людьми;

* культура. На відміну від інших живих істот людина не лише пристосовується до навколишнього середовища, але й змінює природні умови відповідно до своїх потреб. Культура - "штучна природа", рукотворні зміни в навколишньому середовищі. Вона породила:

* принципово нові, небіологічні відносини між людьми;

* нові способи дій, не закладені в інстинктах;

* нові регулятори, що обмежують афекти, егоїзм людей. Культура сформувала нову систему заборон.

* табу, священна заборона (найдавніша форма заборон);

*систему засобів, що регламентують поведінку людей, уявлення про моральну поведінку.

Питання 11: Походження моралі

  1.  Формування моралі в первісному суспільстві.
  2.  Моральні відносини в класовому суспільстві.

1.Мораль сформувалась в ході:

  •  Виділення людини зі світу тварин;
  •  Виникнення соціальних спільнот;
  •  Утворення суспільних відносин.

Виживання первісних людей було можливим лише в колективі – родовій громаді. Колективна праця, спільне проживання потребували спільної поведінки, формування та дотримання правил спільного життя.

Порядок в первісній громаді підтримувався за допомогою системи табу-заборон (на певні види харчів, сексуальні відносини). Порушення табу жорстоко каралося всією громадою. В ході історичного розвитку на основі табу сформувалися звичаї, традиції, які:

  •  спирались на суспільну думку;
  •  розповсюджувалися виключно на членів громади;
  •  деякі з них носили моральний характер (вшанування старших та ін.);
  •  регулювали найбільш важливі для людей процеси (народження, шлюб, працю, смерть);
  •  лежали в основі ритуалів.

Людина первісного суспільства не мала індивідуальних моральних переконань, орієнтувалася на моральні уявлення суспільства. Вона засвоювала  норми поведінки,  наслідувала інших членів громади.

Справедливість засновувалась на принципі спокутування (нанесення рівноцінного збитку, помсти)- таліоні.

2. Моральні відносини в суспільстві почали формуватися в процесі соціального розшарування суспільства:

-  розподіл та спеціалізація праці, підвищення її продуктивності;

-  майнового розшарування суспільства.

Одиницею суспільства стає патріархальна родина, що складається з декількох поколінь, що живуть разом і самостійно ведуть спільне господарство. Залежність від громади  слабшала.

Автономність сім*ї викликала виникнення індивідуальної моральної орієнтації, самовизначення  особистості. Моральні норми громади стають більш гнучкими, узагальненими.  Виникає моральна оцінка поведінки людей:

  •  порушення норм караються з урахуваннм міри провини і намірів винного;
  •  дії оцінюються з точки зору не тільки корисності але й відповідності уявленням про добро.

З виникненням держави, що об*єднала різні громади,  з’явилась необхідність моральної рівності всіх шарів суспільства, відпрацювання універсальних правил поведінки, принципів справедливості.

Мораль рабовласницького суспільства:

  •  спиралась на звичаї та традиції;
  •  регулювала класові конфлікти;
  •  забезпечувала соціальну спадкоємність;
  •  була ідеологічним інструментом керуючих класів;
  •  не враховувала індивідуальності людини.

Питання 12: Моральна регуляція в родовому суспільстві

  1.  Родоплемінна громада.
  2.  Патріархальна громада.

  1.  Громада (спочатку родоплемінна, потім патріархально-сімейна) мала спільний культ, була заснована на принципі самоуправління. Первісна людина родоплемінної громади ототожнювала свою особистість з суспільством, підкорювалась колективній моралі.

В ході історичного розвитку біологічні форми діяльності (поведінка, обумовлена інстинктами) почали підкорюватися соціальним закономірностям та моральній регуляції. Від членів громади вимагалось:

  •  Об’єднання зусиль (колективна праця);
  •  Взаєморозуміння та взаємодопомога (кругова порука);
  •  Обмеження біологічних інстинктів, що заважають життю та праці громади (харчові, сексуальні та інші табу).

Здійснення табу було водночас соціальною та моральною вимогою.

Вимоги моралі в первісному суспільстві:

  •  Були обов’язковими и всезагальними;
  •  Були закріплені в звичаях, традиціях, правилах;
  •  Виражали інтереси суспільства в цілому (не враховуючи інтересів окремих людей).

Були визначені такі поняття, як борг, сором, підкорення старшим, і т.д. Моральні визначення і традиції передавались наступним поколінням засобом колективної праці, спеціальними обрядами, ритуалами.

Етичні норми родових племен розповсюджувались виключно на членів громади (наприклад, вбивство чужинця не судилось), розповсюджувались на всіх членів громади в однаковій мірі.

Людина первісного суспільства одухотворювала сили природи, рослин,  тварин і розповсюджувала на них моральні вимоги.

Моральне регулювання здійснювалось за допомогою:

  •  Табу;
  •  Традицій, звичаїв, ритуалів;
  •  Колективної діяльності.

Особливості взаємовідносин в громаді:

  •  Моральна рівність всіх членів;
  •  Тотожність особистих і колективних інтересів;
  •  Громада задає людям стереотипи поведінки (це створює комфорт в громаді, зводе порушення норм до мінімуму);
  •  Суспільна думка оцінює кожен вчинок кожного члена громади.
  1.  Територіальна громада об*єднує безліч патріархальних родин, які:
  •  Самостійно оброблюють свій земельний наділ;
  •  Являють собою співвласників колективної власності (доріг, пасовищ);
  •  Приймають участь в колективних обговореннях спільних проблем (віче, сходки та ін.)

В процесі розвитку суспільства формуються моральні заповіти, виконання яких не обов’язкове (у людини з’являється право вибору). Статевовіковий розподіл праці створює основу для виникнення особистого «я» людини, виділення індивіду з колективу. Зявляються порушення норм моральності, пов’язані з соціальною нерівністю (що викликана підвищенням продуктивності праці).

Найпростіші норми моральності, відпрацьовані в громадах, що обєднують патріархальні родини:

  •  Вшанування батька (голови родини) та старших;
  •  Заступницьке відношення до молодших, слабших;
  •  Патріотизм;
  •  Культ предків, приналежності до роду;
  •  Повага до померлих;
  •  Колективізм та ін.

Питання 13: Мораль в рабовласницькому суспільстві. Антична філософія

  1.  Мораль класового суспільства.
  2.  Філософія античної епохи.

1.В класовому суспільстві відбулася зміна колективної моралі на  мораль класового суспільства

Етика формувалася шляхом:

  •  Пристосування старих норм та принципів моралі до певних соціальних умов;
  •  Створення норм та принципів відповідних рабовласницькому суспільству.

Можна виділити мораль:

  •  Пануючого класу, вільних людей;
  •  Рабів.

Єдина мораль, яка відстоювала інтереси пригнобленого класу, не була сформована унаслідок роз’єднаності рабів, їх приналежності до різних національностей ( язиковий бар’єр і т.п.)

Раби прирівнювались до робочих тварин.

Вважалось, що рабам не властиві позитивні моральні якості, мораль пануючого класу була визнана головуючою в суспільстві.

Норми та цінності, які відображають інтереси рабовласників викладались як загальні.

2.З початку свого становлення етика була тісно зв’язана з філософією.

Основою філософії була так звана передфілософія-  єдинознання, міфології та буденної свідомості, осмислення моральних проблем.

Філософія виникла в першій половині I тис. до н.е. в Китаї, Індії та Греції, як «світоглядне  мислення»,  розповсюдження на все світостворення .

До кола інтересів філософії входили й запитання моральності.

Особливості філософії Сходу та Заходу:

  •  Філософія Індії була частиною міфологічного світобачення;
  •  Філософія Китаю була тісно пов’язанна з буденною,  моральною підсвідомістю;
  •  Філософія стародавньої Греції була відділена від передфілософії.

Ці різновиди були обумовлені різним співвідношенням елементів передфілософії, національними особливостями, специфікою способів виробництва та ін.

В філософії Стародавньої Греції:

  •  Формулюються основні загальні поняття;
  •  Долається синкретизм мислення (єдинство відань, символіки, образів-архітипів);
  •  Починається відділення від міфологічних уявлень.

В античній філософії та етиці були поставленні дуже важливі етичні проблеми  (місце людини в світі, протиріч інтересів індивіда та суспільства і т. п), намічені варіанти  рішення цих проблем, виникли майже всі типи світобачення, які розвивались в наступні епохи.

Характеристики античної етики:

  •  Розуміння моральності (мислення, поведінки), як розумності;
  •  Орієнтація етики на людину(«людина є міра всіх речей.» Протагор);
  •  Проголошення моральної самоцінності та незалежності особистості;
  •  Прагнення до досягнення гармонії (в душі людини, в суспільстві).

  

Питання  14:  Індивідуалістично орієнтовані етичні вчення античної епохи.

  1.  Софізм
  2.  Абсолютизм
  3.  Гедонізм
  4.  Кініки

1) Одним із вчень античної етики був софізм (VIV ст. до н.е.). Софісти (Протагор, Горгій, Антифонт):

  •  заперечували безумовність й загальнозначимість моралі, її догматизм;
  •  проголошували цінність людини, його моральний релятивізм (наявність у кожного індивіда своїх моральних уявлень);
  •  вважали чеснотами всі достоїнства людини (розум, професіоналізм і т.п.);
  •  вважали справедливим все, що приносить користь (утилітаризм);

2) Противником софістів був Сократ (469 – 399 рр. до н.е.), який проголосив абсолютизм моралі (догматизм, ригоризм). Основні положення етики Сократа:

  •  єдність моралі та права («…Що законне, те й справедливе», справедливе все те, що дозволене державою);
  •  обмеженість моральних оцінок людей («Людина знає те, що нічого не знає»);
  •  головне в моралі – чесноти (мудрість, справедливість, помірність, мужність);
  •  мудрість є найважливішою чеснотою, з її допомогою досягається ціль життя;

       Сократ був основоположником евдемоністичної традиції. Він вважав що:

  •  найвище благо для людини – досягнення щастя;
  •  щастям є розумне моральне життя;
  •  задача етики – зробити людину моральною (тобто щасливою);
  •  основою моральності є знання (будь-яка чеснота – це вид знання);
  •  моральні цінності здійснюють регулятивні функції тільки тоді, коли осмислені людиною.

3) Аристин ( 435 – 355 рр. до н.е.), учень Сократа, заснував течію в етиці під назвою гедонізм. Аристин заснував також школу філософії в м. Кірені (Пн. Африка), його послідовники називались кіренаїками.

Основні положення гедоністичної етики:

  •  вищим благом є задоволення, зло – це страждання;
  •  вищою моральною цінністю є життя людини в її чуттєвих проявах;
  •  фізичні задоволення важливіші за духовні;
  •  мораль і розум вторинні (допомагають уникати страждань, досягати задоволення);
  •  Сенс життя людини – у насолоді кожною її миттю.

Послідовник гедонізму Гегесій закликав до самогубства людей, в чиєму житті більше страждань, ніж задоволень.

4) Противниками гедонізму були кініки (цінники) Антисфен (435 – 375 рр. до н.е.) та Діоген Сипонський (? – 300 рр. до н.е.). Вони проголошували:

  •  аскетичний образ життя як ціль діяльності людини;
  •  відкидання задоволень і елементарних зручностей;
  •  пріоритет духовних  цінностей;
  •  духовну свободу як вище благо, презирство до цінностей суспільства  («свобода від суспільства»)
  •  закони природи як закони суспільства і т.д.

Ідея моральної свободи була доведена до крайності. Позиція кініків призвела до відкидання елементарних моральних норм суспільства.

Питання 15: Суб’єктивно – ідеалістично орієнтовані етичні вчення античності.

  1.  Ідеалізм Платона
  2.  Етика Арістотеля

1.Учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н.е.) розвивав ідеї свого вчителя, системазував етичні ідеї на об’єктивно – ідеалістичній основі.

Згідно з Платоном світ дуалістичний. Він включає в себе:

  •  світ явищ (видимий світ);
  •  гармонійний світ вічних ідей – ейдосів (у ньому перебувають душі людей до народження у видимому світі). Ідеї являються праобразами всього існуючого у видимому світі.

Основні концепції Платона.

  •  Індивідуальна етика – вчення про самовдосконалення людини (моральному, інтелектуальному), гармонізація душі людини. Платон вважав, що сенс людського життя заключається в приближенні до світу ідей шляхом самовдосконалення.

Мудрець повинен прагнути до виходу з недосконалого видимого світу і возз'єднанню з гармонічним світом ідей.

Чесноти основані на сторонах людської душі:

  •  мудрість (розумна сторона);
  •  мужність (вольова сторона);
  •  помірність (афективна сторона).

Чесноти являються вродженими якостями, людська душа згадує те, що знала до народження.

  •  Соціальна етика. В утопічному трактаті «Держава» Платона обґрунтовує  моральну ієрархію, яка відповідає ієрархії соціальній.

Кожна чеснота властива тому чи іншому стану:

  •  мудрість – правителям;
  •  мужність – воїнам;
  •  помірність – селянам і ремісникам;
  •  справедливість являється чеснотою держави (але не якістю особистості), реалізується за допомоги жорсткої політичної ієрархії;
  •  раби позбавлені чеснот взагалі.

Платон стверджував пріоритет соціальної гармонії. Інтереси індивіда відходять на задній план. Моральність індивіда повинна бути соціально значимою. Людина згідно з Платоном стає моральною тоді, коли підкорює своє життя інтересам суспільства в цілому.

В праці «Закони» Платон стверджував, що чеснота народу являється істинною, вона властива правителям. Мудрець, філософ повинен прагнути до виходу за рамки чуттєвого світу, возз’єднанню із світом вічних ідей.

2.Арістотель  (384 – 322 рр. до н.е.) з міста Стагира:

  •  ввів термін «етика»;
  •  класифікував етичні поняття;
  •  обгрунтував етику як систему наукового знання;
  •  написав перші етичні праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика»;
  •  узагальнив етичні погляди попередників в синтетичну теорію моралі;
  •  сформулював основні проблеми етики і т.д.

Згідно з Арістотелем етика – це прикладна наука, яка вивчає мораль, чесноти, мета якої – зробити людину моральною (а отже, щасливою).

Етиці Арістотеля властивий евдонізм: вища мета людини – блаженство, щастя, яке заключається у розумній діяльності (благо – не тільки результат моральної дії, але і сама дія), почуття задоволення від самої дії.

Арістотелю чужий ідеалізм Платона. Він вважав, що людина повинна набути щастя в емпіричному, видимому світі. Тому задачами етики є: дати людині моральні знання, навчити її моральній поведінці.

Арістотель стверджував, що чесноти:

  •  являються не вродженими, а набутими в процесі виховання якостями;
  •  в основі мають природні пристрасті (страх і т.п.), які морально нейтральні
  •  виникають тоді, коли людина дає оцінку пристрастям.

Виховання, за Арістотелем, - боротьба з крайнощами у прояві пристрастей. Чеснота – це «золота середина» між крайнощами. Наприклад, чеснота – щедрість, крайнощі – скупість і марнотратство – чеснотами не є.

Головна чеснота – справедливість. Арістотель виділяв справедливість:

  •  розподільну (політичну): розподілення благ відповідно достоїнства людей;
  •  зрівняльну (економічну).

«…Мірило достоїнства…громадяни демократії бачать…у свободі, олігархія – у багатстві, аристократія – в чеснотах» (Арістотель).

Згідно з Арістотелем людина здібна досягнута щастя, лише керуючись розумом.

Арістотель розділяв чесноти на діаноетичні (інтелектуальні) і етичні (вольові). Істинно моральною поведінка являється тоді, коли розум узгоджений з почуттями (єдність етичних і діаноетичних чеснот)

Вчинки можуть бути:

  •  добровільними, навмисними – їх характеризує наявність мотивів, усвідомлений вибір. Лише добровільні вчинки можна оцінити етично (схвалювати чи ні);
  •  недобровільними, які здійснюються без вільного волевиявлення (можуть визивати співчуття і т.п.);

Арістотель вважав, що гармонія у взаємовідносинах людини та суспільства можлива при виконанні таких умов:

  •  зі сторони індивіда – розумно обмежувати потреби, орієнтуватися на суспільне благо;
  •  зі сторони держави – захищати інтереси громадян, враховуючи потреби людини.

Арістотель також розглядав проблеми, що мали велике значення для розвитку етики:

  •  спілкування (вчення про дружбу);
  •  єдність етики та політики;
  •  відповідальності в моралі і т.д.

Питання 16: Етичний суб’єктивізм в епоху античності

1.Епікурійство

2.Евдемонізм Демокріта

3.Стоїцизм

1.Епікур (341 – 270 рр. до н.е.) створив філософську школу, яка проіснувала 600 років. Він був послідовником традицій евдонізму. Згідно з Епікуром щастя – це свобода від фізичних і духовних страждань, самодостатність індивіда, свобода від зовнішнього світу.

Умови, необхідні для щастя:

  •  атараксія – безтурботність, незворушність духу;
  •  правильне ставлення до задоволень;
  •  позбавлення страхів;
  •  байдужість до зовнішнього;
  •  дружба.

Епікурійці вважали, що людина повинна:

  •  віддавати перевагу духовним задоволенням;
  •  дотримуватись міри в задоволеннях;
  •  уникати неприродних задоволень.

Епікур виділяв задоволення:

  •  природні, необхідні (їжа, пиття, одяг та ін.);
  •  природні, не необхідні (смачна їжа);
  •  неприродні, не необхідні (влада, слава, багатство).

Природні потреби (на відміну від неприродних) легко задовольняються, їх задоволення не пов’язане з небезпеками, порушенням духовного балансу.

Для щастя та спокою людині необхідні лише природні задоволення. Епікур говорив: «Живи непомітно».

В ієрархії задоволень вищими являються духовні задоволення, в тому числі заняття філософією. Філософія допомагає людям позбутися страхів:

  •  перед богами: боги, досягнувши вищого блаженства, замкнуті на собі і не виявляють ніякого інтересу до світу людей, не втручаються в їх життя;
  •  страху смерті: смерть не зла, а перехід в небуття, відсутність усіляких відчуття (в тому числі страждань). Щастя визначається якістю життя, а не його протяжністю.

Досягненню щастя сприяє дружба. Це міжособистісне спілкування, яке відбувається з доброї волі, взаємного бажання і того, що приносить учасникам спілкування задоволення.

Держава є благом, вона забезпечує безпеку і незалежність людей.

Людина, на думку Епікура, повинна дотримуватись законів (що дозволить уникати страждань), не займатися політичною активністю, оскільки воно веде до бажання неприродних задоволень (влади та ін.)

Людина, яка живе у суспільстві, може ухилитися від всього негативного, яке приходить ззовні, сама стати джерелом моральних цінностей. Незалежність – одна з умов щастя.

2.Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) виголошував метою життя людини прагнення до щастя. Основою щастя є:

  •  душевний спокій;
  •  мудрість (важливіша чеснота);
  •  почуття міри (розумне задоволення потреб, помірність).

Пізнання добра і зла здійснюється у процесі виховання. Демокріт говорив: «Більше людей стає хорошими від тренувань, ніж від природи». Пророк є наслідком невігластва.

Демокріт вважав, що:

  •  слава, багатство та прагнення до них позбавляють людей душевного спокою;
  •  бідність також робить людину заздрісною, неспокійною;
  •  мудрість забезпечує душевний спокій, а отже, щастя людини.

3.Стоїки Зенон з Китона (333 – 262 рр. до н.е.) і Хрисипп (281 – 208 рр. до н.е.) розвивали ригористичні ідеї кініків. Основні положення етики стоїків:

  •  людина повинна:
  •  усвідомити необхідність, наскрізну причинність – вираження вищого, розумного начала;
  •  свідомо підкорятися необхідності, покірно приймати свою долю;
  •  в процесі підкорення не втрачати почуття достоїнства;
  •  жити розумно, доброчинно, в гармонії з природою;
  •  люди повинні подолати такі пристрасті, як бажання, насолода, страх, скорбота.

Відчуженість від пристрастей – важлива умова внутрішньої свободи людини;

  •  досягнувший повного спокою (апатії) мудрець володіє чеснотами: мужністю, справедливістю, помірністю, розсудливістю;
  •  мудрець повинен бути щирим, безпристрасним, діяльним, суворим, гордим, позбавленим жалості (перш за все до самого себе), ставити благо суспільства вище особистого, керуватися почуттям боргу;
  •  стоїки не цінили:
  •  зовнішні блага;
  •  людську прив’язаність;
  •  здоров’я і навіть життя, якщо воно не моральне. («Краще достойно вмерти, ніж не достойно жити.» Сенека)

В етиці стоїків існують лише чеснота та пророк, нюанси не входять в рамки моральності. Людина вільна сама вирішувати, буде вона доброчесною чи порочною.

Ідеї стоїцизму пройшли три періоди розвитку:

  •  Давня Стоя (||| - | ст. до н.е.);
  •  Середня Стоя (|| - | ст. до н.е.);
  •  Нова Стоя (| - || ст.) – римський період розвитку стоїцизму. Для Нової Стої характерні:
  •  песимістична покірність долі;
  •  посилення індивідуалізму, «відхід у себе»;
  •  релігійні переживання;
  •  милосердя, співчуття.

Представники стоїцизму: Сенека (5 р. до н.е. – 65 р. до н.е.), Епіктет (50 - 140), Марк Аврелій Антоній (121 - 180).

Питання 17: Корпоративна мораль

  1.  Християнська мораль. Середньовіччя
  2.  Станово-корпоративний характер середньовічної моралі
  3.  Етика середньовічної Європи V-XI ст.. (період феодалізму) складалася в жорстоких рамках релігії. В основу етичної думки було покладено Бога як морального абсолюту. Бог – об’єктивний, безумовний, єдине джерело моралі.

Середньовічна етична думка заперечує античну моральну філософію, ґрунтується на вірі, а розуму та волі людини відводить другорядну роль.

Для християнської етики Середньовіччя характерні:

  •  Песимістичний погляд на земне життя людей;
  •  Оптимістичне сподівання на Царство Боже;
  •  Затвердження ригоризму, аскетизму і повного підкорення волі Божій. Центром християнської етики є ідея любові до Бога. Ця ідея:
  •  Надає моралі загальнолюдський статус;
  •  Є універсальним принципом моралі;
  •  Народжує нову чесноту – милосердя, моральне ставлення до ближнього.

Ідея любові до Бога та ближнього отримує вираз у «золотому правилі моралі»: «У всьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так само поводьтеся і ви з ними…» (Євангеліє від Матфея).

Для феодального суспільства характерна злитість моральної свідомості з іншими формами суспільної свідомості (релігією, філософією, наукою та ін.). Теологія Середньовіччя включає релігійну, філософську, етичну проблематику. Вирішення цих проблем обмежено християнською догматикою.

Релігія була господарюючою ідеологією феодального суспільства.  Верховенство релігійної ідеології  закріплювалось інтересами правлячих класів, монополією церкви в духовній культурі суспільства.

Церква монополізувала і освіту:

  •  Початкові школи існували при храмах і монастирях ;
  •  Богословський факультет був головним в університетах;
  •  Духовенство було найосвіченішим станом.

Освіта мала схоластичний характер.

Релігійні тексти не піддавалися раціональному осмисленню.

  1.  Феодальний устрій – ієрархія, в основі якої лежать:
  •  Корпоративні зв’язки (цехи ремісників, купецькі гільдії, селянські громади, рицарські ордени);
  •  Соціальна залежність людей (закріплення селян землевласниками, васальська служба феодалів);
  •  Громадська порука.

В феодальному суспільстві ідеали  раннього християнства потерпіли змін: офіціальна релігійна ідеологія переслідувала інакодумців (єретиків), виправдовувала багатство, освячувала соціальну нерівність.

Людина знаходилась у моральній залежності від спільності, до якої належала. Існувати поза системою взаємозалежностей люди не могли.

Було сформовано корпоративну мораль, яка:

  •  Включала уявлення про справедливість по становій ознаці;
  •  Вказувала людині на місце в становій ієрархії, спосіб життя, розміри багатства, стиль поведінки та ін.;
  •  Визначала цінність людини в залежності від станової приналежності;
  •  Встановлювала станову субординацію.

Осмислення станово-корпоративної моралі проходило в рамках релігійного  світогляду. Церква освячувала станову нерівність, проповідувала терплячість, покірність, непротивлення злу. Несправедливість, жорстокість суспільних відносин пояснювалась гріховністю кожної людини.

Офіційна релігійна ідеологія проголошувала труд  долею черні, що обслуговує «благородні»  стани, і одночасно засобом рятування душі. Вона здійснювала позаекономічний примус до підневільної праці.

В суспільній свідомості важливе місце займали традиції. Вони, як і релігія, закріпляли корпоративні зв’язки ті соціальну нерівність.

Норми моралі були різні для різних станів і груп. Вони були оформлені, як моральні кодекси (устави цехів і гільдій, кодекси рицарських орденів та ін.), які містили жорстоко регламентовані права та обов’язки.

Усі стани об’єднувало християнство:

  •  Кожна людина  - раб Божий, що має безсмертну душу;
  •  вбивство будь-якої людини – смертельний гріх.

Питання 18: Філософсько-етична думка Середньовіччя (офіційна етична доктрина)

1. Августин Блаженний

2. Фома Аквінський

3. Ансельм Кентерберийський

1.Августин Аврелій Блаженний (345-430) став прибічником християнства в 30-річному віці. Однією з основних тем його філософії стало духовне переродження, просвітлення людини під впливом вдячності Божої.                                                            

Августин Блаженний стверджував:

  •  людина гріховна та слабка;
  •  Господь всемогутній, абсолютний, досконалий, самодостатній; Бог – це добро, благо;
  •  найвищим благом являється воля Господня;
  •  заповіді Божі не вимірюються людськими мірками, вони абсолютно досконалі;
  •  спасіння людини полягає в щирій вірі.

Августин Блаженний вважав, що все, що створене Богом, не має підлягати сумнівам і є абсолютним благом.

Людина - вінець творіння, вона знаходиться на вершині природної ієрархії. Тіло людини – не «сосуд гріха», воно прекрасне, тому що створено Богом.

  •  земні блага і плотські насолоди мають право на існування, але вони встають на другий план, оскільки багатство, насолода ті ін. відволікають від думок про Бога;
  •  інтелектуальні та естетичні блага допомагають людини осягнути Бога;
  •  мораль має бути звернена до Бога, корні моралі - в Божественному початку;        
  •  долі людей зумовлені, оскільки:

                  • людина створена здібною до безгрішного життя;

                  •  людині дана свобода морального вибору;

                  • свобода людини спочатку направлена на добро (заповіді Божі);

  •  зло не корениться в бутті, оскільки буття - творіння Боже, а є відмовою від добра, порушення волі Бога;   
  •  людина зосередилася на вторинних земних благах, відступила від велінь Господа, впала в гординю, загордилася, що може бути як Бог.

Августин Блаженний намагався дати відповідь на питання про джерело зла (чи входило гріхопадіння людини в задум Божий?). У результаті Августин стверджував, що ця тема незбагненна для людського розуму.

Августин виправдовував соціальну нерівність у феодальному суспільстві. Він говорив: "Щонайперша і повсякденна влада... - це влада пана над рабом. Церква повинна піклуватися не про те, щоб зробити рабів вільними, але щоб зробити їх добрими".

2.Фома Аквінський (1225 - 1274) спробував здолати конфлікт між вірою і знанням, поєднати мораль і релігію.

Фома Аквінський стверджував, що:

  •  предмети теології і філософії збігаються;
  •  в релігії присутні догмати, які можуть бути доведені теоретично;
  •  наукове обґрунтування догматів християнства укріплює віру;
  •  ряд християнських догматів недоступний розуму людей.

Бог є благом. Вищим благом для людини є єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Блаженство єднання з Господом не пов'язане з емпіричним, плотським блаженством, а є результатом інтелектуальної діяльності.

Блаженство в емпіричному світі обмежене, оскільки пізнання Господа через його вираження в земних явищах спотворено плотським початком людини. Повним і вічним блаженство може бути лише в потойбічному житті.

Фома Аквінський вважав, що все, що створене Богом, є абсолютним благом, тому абсолютного зла не може існувати. Воно народжується в діяльності людини.

Причини зла:

- непокора людини правилам, законам;

   - недосконалість волі людини;

   - невірний моральний вибір.

Моральність реалізує чесноти. Добродійний вчинок - дія, що виражає свідомий вибір, волю індивіда. Чесноти Фома Аквінський підрозділяв на:

  •  розумові - інтелектуальні і практичні (розум і розсудливість);
  •  етичні, засновані на відчуттях і тісно пов'язані з розумовими чеснотами (справедливість і т. п.);
  •  богословські (віра, надія і найважливіша чеснота - любов). У свідомих, вільних вчинках людина керується не пристрастями, а розумом.

Пристрасті людини:

  •  є властивостями нижчої, плотської природи;
  •  морально нейтральні;
  •  набувають моральних характеристик лише тоді, коли підпорядковані (або не підпорядковані) розуму.

На думку Фоми Аквінського, людський розум є нижчим рівнем вищої розумності і тісно пов'язаний з абсолютним Божественним розумом.

Божественний розум керує людьми за допомогою:

  •  благодаті (Божого промислу, участі в житті людей);
  •  закону, кий вказує на вище благо, задає напрям діяльності людей.

Фома Аквінський виділяв:

  •  "вічний закон. Божественну премудрість". Він виражається в релігійних заповідях, в совісті людей;
  •  "природний" закон - прагнення всього сущого до добра, бажання уникнути зла;
  •  "людський'' закон - закони держави.

3.Схоласт Ансельм Кентерберийський (1033 - 1109) вважав, що:

  •  із-за первородного гріха людина позбавлена права вільного морального вибору;
  •  людина не здатна здійснювати вільний вибір і в результаті при ходить до гріха;
  •  моральність людини, його порятунок можливі лише за допомогою Божої милості.

Питання 19: Філософськоетична думка Середньовіччя (субєктивістські етичні вчення)

  1.  Іоан Скот Еріугена
  2.  П′єр Абеляр
  3.  Сігер Брабантський
  4.  Майстер Екхарт

1. Іоан Скот Еріугена (810 – 877) стверджував:

  •  неподільність доброчесності людей та їх порятунку;
  •  право вільного морального вибору людини.

2. П′єр Абеляр (1079 – 1142) у своїх працях відстоював свободу людини у рамках християнської релігії. Він стверджував:

  •  людина має право вільного морального вибору;
  •  людина несе відповідальність за свої вчинки;
  •  оцінювати вчинки людини можна тільки з урахуванням її намірів, міри їх усвідомлення та її совісті;
  •  свобода вибору, яка дана людині, є свідченням премудрості Творця.

Абеляр також вважав, що логічне доведення догматів християнства не суперечить вірі.

Офіційна церква засуджувала погляди П′єра Абеляра. Його твори ( «Так і Ні», «Етика» та ін.) були заборонені.

3. Сігер Брабантський ( бл.1235 – 1282) був послідовником П. Абеляра.  Вчення Сігера суперечило офіційній теології. Він обгрунтовував мораль тільки природою людини і вважав, що:

  •  світ не створений і вічний;
  •  душа людини складається з чуттєвої, індивідуальної душі та розумної душі;
  •  розумна душа безсмертна, здійснює свою діяльність в індивідах;
  •  моральна поведінка – це поведінка. Що відповідає здоровому розуму, глузду;
  •  здоровий розум відповідає благу людства;
  •  для того, щоб дати мораьну оцінку діяльності людини, необхідно враховувати її відносини з суспільством.

4. Майстер Екхарт (1260 – 1327) трактував етичні проблеми спираючись на особистий містичний досвід.

Основні положення вчення Майстра Екхарта.

  •  Абсолютне (Абсолют) має дві сторони:
  •  виявлена – Бог;
  •  невиявлена – Божество, безодня, Божественне ніщо.
  •  Виявлений Бог:
  •  є нескінченним милосердям і лювов′ю ;
  •  єдиний зі світом;
  •  робить світ цілісним.
  •  Божественне милосердя і любов лежать в основі світу.
  •  Людина є тим, що вона дюбить ( любить Бога – є Бог).
  •  Блаженна людина:
  •  Єдина з Богом, тотожня з Богом;
  •  Бажає того, що бажає Бог;
  •  Її душа – частинка Бога, «іскра Божа».
  •  Осягнути бога можна за допомогою містичної інтуїції. Людина може зробити «поворот до божественного», проникнути в Божественне Ніщо, безодню. Для цього людина повинна:
  •  нічого не знати ( не думати, що пізнала істину);
  •  нічого не бажати ( відмовитись від емпіричних пристрастей);
  •  нічого не мати ( не бути прив′язаним  ні до чого, навіть до Бога).
  •  Важлива доброчесність, необхідна для злиття з Божеством, - відокремленість, тобто :
  •  відчуженість від світу;
  •  байдужість до усього, окрім Бога;
  •  прагнення стати нічим, злитися з Божественним.
  •  Найкоротший шлях до відчуженості лежить через страждання. Земні радощі відволікають від великої мети, прив′язують до світу.
  •  Доброчесність досконала, якщо вона безкорислива і проявляється природою, без демонстрації.

Екхарт ввів поняття :

  •  «зовнішня людина»– тілесне,підпорядковане пристрастям,егоцентричне;
  •  «внутрішня людина» – заперечення земного, тілесного, Божественне начало.

Майстер Екхарт  затверджував пріорітет «внутрішньої» людини, іскри Божої. «Внутрішня» людина полягає в особистості. Протиріччя між «зовнішньою» та «внутрішньою» людиною долається шляхом свідомої, добровільної, вільної відмови від свого обмеженого «я».

У своєму вченні Екхарт проголошував моральну незалежність людини , значущість індивідуального морального вибору, можливість прийти до Бога без посередництва церкви.

Питання 20: Філософсько-етична думка епохи Відродження
 

(Італійські гуманісти)
1.Етика і філософія Відродження
2. Лоренцо Валла
3. Піко делла Мірандола
4. Ніколо Макіавеллі
5. Джордано Бруно

1. Ренесанс, або Відродження (XIV - початок XVII ст.), Характеризується:
✓ формуванням гуманістичного світогляду в усіх сферах духовного життя;

✓ розвитком наук, "оновленням" культури;

✓ секуляризацією моралі, відділенням етики і філософії від богослов’я.

Виникає антропоцентрична етика. Її основні положення: чоловік - це частина природи, вища земне істота з високими духовними прагненнями; мораль - форма реалізації людини.

Основним напрямком філософії Відродження є гуманізм. Італійські гуманісти виступали проти релігійної схоластики, зверненості тільки до Святого Письма, закликали розковувати досягнення античної культури.

2.Лоренцо Валла (1407 - 1457) у трактаті "Про насолоду" стверджував, що людина повинна віддаватися не тільки духовним, а й плотським задоволенням. На думку Валла, насолода є головним законом життя, оскільки Господь створив всі земні блага і дав людині здатність до насолоди (5 почуттів).
Принцип насолоди Валла поширював і на загробний світ. Він описував рай, де люди мають удосконалені тіла.

Лоренцо Валла стверджував принцип індивідуалізму: егоїзм незнищенний, закладений у природі людини, породжений інстинктом самозбереження . Життя індивіда є найвищим благом для нього, життя ближнього, доля батьківщини - другорядні.

Чеснотою Валла вважав корисність. Корисність заснована на Зоровому розрахунку. Принципом корисності, розрахунку підпорядковані вага відносини в суспільстві.

3. Піко делла Мірандола (1463 - 1494) у праці "Промову про гідність людини" проголошує, що людина - це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту.
Мірандола стверджував, що Бог створив людину незавершеним, тим самим надавши йому свободу самовдосконалення, створення свого образу.
Мірандола відзначав як найважливіше гідність людини його здатність продовжувати справу Творця. Людина може досягти досконалості ангелів, подолавши свої ниці пристрасті. На думку Мірандоли, людина може досягти:

✓ вищого блага за допомогою Божественної благодаті;

✓ природного щастя шляхом пізнання природи і самого себе, зрозуміти таємниці світобудови.

4. Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527) вперше розмежував принципи моралі і політики. Він відійшов від релігійної догматики. Бог у поданні Макіавеллі - Доля, Необхідність.

У трактаті "Державець" Макіавеллі досліджує відносини людей, в першу чергу політичні. На думку автора, вони є виразом низовинної природи людини.
Людська природа виражається в хаотичному зміну моралі, падінні та підвищенні держав.

Необхідність є передумовою дій людини, держави, релігії і моралі. Держава, релігія, мораль корисні людям, задовольняють їх потреби.
Макіавеллі виділяв чесноти, які допомагають людям протистояти долі: воля і енергія, прагнення вивчати об'єктивні обставини. Макіавеллі вважав, що ідеали християнства не відповідають реальному життю. На його думку, релігія повинна бути політичним інструментом, тобто забезпечувати духовну єдність держави, виховувати  сильних, активних людей (а не проповідувати непротивлення злу та ін.)

Макіавеллі стверджував, що: благом є все, що йде на користь державі. Вище благо - це зміцнення національної держави, його цілісність;

  •  політика є найважливішою сферою суспільного життя;
  •   мораль підпорядковується політичним цілям;
  •   для досягнення благої мети всі засоби хороші (обман, насильство і т. п.). Будь-яке зло може бути виправдане державною необхідністю.

На думку Макіавеллі, государ, який бажає втриматися при владі, не повинен спеціально відхилятися від добра, а в разі потреби бути недоброчесним.
Етична концепція Джордано Бруно (1548 - 1600). Її основні положення:
подолання теологічного розуміння Бога; розгляд Бога як єдності природи;
моральні цінності, чесноти - це властивості людини та її діяльність;
людська діяльність є ціленаправленою (поза духовного начала);
діяльність людей заснована на причинності соціального середовища; єдність людини і суспільства виражається в суспільно корисній діяльності  людей.

Особливості моральної особистості: автономність, самодостатність; відповідальність за себе і своє оточення; володіння творчою енергією; осмислення моральних проблем; сприйняття загальнолюдських цінностей.
Невід'ємним якістю моральної особистості є героїчна любов, яка відображає єдність фізичних, емоційних і інтелектуальних здібностей людини, позбавлена буденності, вище егоїстичних інтересів людини. Метою моральної особистості є служіння суспільству.

Питання 21: Мораль буржуазного суспільства, її особливості

Буржуазна мораль виникла в умовах капіталістичної суспільно-економічної системи. Становий розподіл феодального суспільства було зруйновано в результаті виникнення машинного виробництва, підвищення продуктивності суспільної праці, виникнення ринку робочої сили та ін.

На відміну від людини Середньовіччя член капіталістичного суспільства перестав належати до певного стану, позбувся корпоративного заступництва. Мораль приймає індивідуалістичний характер: економічна незалежність людей викликала їх моральну автономію.

У своїй діяльності люди керуються не тільки становим моральним кодексом, думкою громадськості, а й совістю, особистим обов'язком. У суспільстві виникає переконання, що моральні норми і цінності, чесноти мають загальнолюдський характер, обов'язкові і однакові для всіх.

В умовах зростаючої конкуренції цінуються такі якості, як:

  •  працьовитість
  •  професіоналізм
  •  прагнення до самовдосконалення і т.п.


Якщо середньовічна людина досягала багатства, положення в суспільстві завдяки родинним і становим зв'язкам, то в буржуазному суспільстві зразком для наслідування є людина, яка "зробила себе сама".

Матеріальний достаток, гроші стають мірилом моральності, оскільки:

  •  вважалося, що багатій людині легше бути доброчесним, бідність штовхає на відступ  від норм моралі;
  •  багатство визначає авторитет людини, в тому числі моральний;
  •  чесність, вірність слову сприяють комерційному успіху;
  •  завдану моральну шкоду отримує грошову компенсацію і т.д.

Моральність отримує раціональне осмислення. Люди переконані в користі моральності (наприклад, заповідь "не вкради" стоїть на сторожі накопичених багатств).

Чеснотами вважаються ощадливість (іноді доходить до аскетизму), прагнення до накопичення

Прослушать

З розвитком індустріальної цивілізації загострюються внутрішні суперечності капіталізму (зростання соціальних суперечностей і т.п.). Буржуазна мораль втрачає свій прогресивний зміст, оскільки не в змозі вирішити проблем суспільства, і роздвоюється на справжню мораль, притаманну індивіду, і офіційну, відчужену від людини.

Питання 22. Розвиток етичної думки Нового часу

  1.  Буржуазна етика
  2.  Етичні погляди Монтеня

 1.У період XVI - XVIII ст. відбуваються затвердження капіталістичної суспільно-економічної системи, розвиток усіх сфер духовного життя суспільства. Одночасно загострюються соціальні проблеми, наростає класова боротьба, нескінченною низкою відбуваються кризи і війни.

  1.  Прослушать

Що ж стосується буржуазної етики, то вона:

  •  долає вплив Середньовіччя і звертається до ідеалів античної етики (спирається на емпіризм, стоїцизм і ін);
  •  виявляє натуралістичні підстави моралі;
  •  відстоює суверенність морального суб'єкта, його право на задоволення високих потреб;
  •  погоджує інтереси та ідеали індивіда із загальними інтересами та цінностями.

Моральність розглядається як громадський обов'язок, як сукупність мотивів діяльності людини (потреб, ідеалів і т.д.). На початковому етапі розвитку етика Нового часу зберігала зв'язок з етичною думкою Середньовіччя. Способом затвердження нових етичних ідеалів є скептицизм.

2.   Мішель Монтень (1533-1592) у своїх працях узагальнив моральний досвід різних епох. Його головною працею вважається книга "Досліди", написана в жанрі філософського есе.

Монтень стверджував, що людина - частка мінливої дійсності і, як і інші живі істоти, підпорядкована природним закономірностям. Свобода людини - у згоді з законами природи (природними законами).

Душа і тіло людини єдині, тому:

  •  не можна дбати лише про благо душі;
  •  необхідно цінувати земне життя і розлучитися з аскетизмом;
  •  потрібно приймати життя у всьому його різноманітті (радості і стражданні)

Монтень вважав, що поведінка людини не повинна ґрунтуватися на релігійних поглядах, звичаях (вони дуже різноманітні і тому відносні). Справжні чесноти направляються природою і супроводжуються щастям, насолодою.
Монтень не зводив моральність до сукупності однозначних норм. Він писав: "... я не можу визначити себе єдиним словом, без поєднання протилежностей".
Мішель Монтень відкидав релігійні догми та громадські встановлення. Він вважав, що людина повинна керуватися особистим досвідом, постійно піддавати його сумнівам, критичній переробці і на основі свого досвіду ставити моральні судження.

Монтень виступав проти фальшивих чеснот, що часто прикривають егоїстичні прагнення людей ("личина благочестя"), і підпорядкування інтересів людини інтересам групи людей чи держави.

Він стверджував пріоритет інтересів індивіда, самодостатність, самоцінність життя людини. Монтень писав: "Зосередимо на собі й на своєму власному благо всі наші помисли і наміри".

Моральна людина, по Монтеню, це людина:

  •  мисляча і маюча сумнів;
  •  скептично відноситься до догм;
  •  саморозвивається і самовдосконалюється.
  •  

Питання 23: Розвиток етичної думки Нового часу (представники англійської школи етики)

1. Томас Гоббс

2. Ф. Бекон, А. Сміт

1. Матеріаліст Томас Гоббс (1588-1679) у працях "Про свободу і необхідність", "Основи філософії" та ін стверджував, що людина за своєю природою зла і егоїстичний, прагне до панування над іншими людьми (Гоббс є автором тези "Людина людині вовк ").

На думку Гоббса, лише інстинкт самозбереження, потреба виживання змушують людей:

* Організовувати державу;

* Обмежувати вроджені егоїзм і агресію;

* Дотримуватися "золоте правило моралі".

Ітереси індивідів, що складають суспільство, можуть бути діаметрально протилежними. У такому суспільстві неможливі гармонія і доброта, а от насильство і пригнічення - нормальні явища. Держава пригнічує вроджені агресивні устремління людей і насильно нав'язує більшості порядок. Це є єдино можливим, розумним шляхом збереження людства.

Гоббс стверджував, що мораль є засобом зв'язку егоїстичних індивідів у суспільстві і являє собою систему взаємної корисності. Всі моральні прояви засновані на егоїзмі (в тому числі громадський обов'язок, милосердя та ін.)

Моральні відносини в суспільстві будуються за принципом вартісних відносин:

* Моральні властивості людини, його чесноти висловлюють цінність людини в очах інших членів суспільства;

* Цінність якостей людини залежить від потреби інших людей (суспільства);

* Морально цінним є те що викликає повагу;

* Повага - це покора, пізнанності влади;

* З владою пов'язані всі моральні властивості індивідів (любов, справедливість і т.п.).

Гоббс вважав, що "двигуном" діяльності людини є емоції, пристрасті, прагнення до вигоди, влади, багатства.

2. Ф. Бекон (1561-1626) також вважав, що людина за своєю природою зла і егоїстичний, тому в ім'я збереження роду людського необхідний "суспільний договір", а процвітанню людства сприяє зв'язок "гордого вдачі самовизволення і науки".

Адам Сміт (1723-1790) стверджував, що справедливість у суспільстві повинна грунтуватися на взаємній симпатії членів суспільства, є соціальним імперативом і "може бути затребувана насильно".

Питання 24: Етична думка Нового часу. Етичний  раціоналізм Спінози

Нідерландський  мислитель   Бенедикт Спіноза (1632-1677)  у своїй філософії поєднував  раціоналізм і пантеїстичний    містицизм. Основні праці: “Бог, людина і його щастя , Етика, Богословсько-політичний трактат .

Спіноза стверджував, що в основі світу лежить єдина субстанція, чи Бог  який:

- вічний  і нескінченний;

- безособовий ;

-є сам причиною себе;

- поєднаний з природою;

Світ-це самопізнання Бога, який є іманентною (внутрішньою) причиною всього сущого і  складеться з багатьох атрибутів. Бог пізнається людиною в двох його атрибутах :протяжності  і думці. Ці атрибути  логічні зв’язки  які дорівнюють матеріальним. Спіноза писав: ” Порядок і зв’язок  ідей теж саме, що порядок і зв'язок  речей ”.

Природа  підпорядкована  природній необхідності причинно-наслідковим звязкам. Випадковості у цьому світі  неможливі.

Спіноза називав конкретні речі  модусом субстанції, а (свідомість)  індивіда - модусом мислення.

Людське мислення на низькому , чуттєвому ступені не зовсім (підтверджено)  страстям. Воно може ( і повинно, за думкою Спінози ) стати  вище до адекватного пізнання речей . Адекватне пізнання речей  у їх божественній необхідності  можливе тільки за допомогою розуму. Воно призводить до вищої добродії - інтелектуальної любові до Бога.

Щастя  полягає у пізнанні, заспокоєнні душі, які виходять з  погляду Бога.

Пізнання   являє собою основу свободи індивіда,  норовистого  удосконалення  індивіда.

Спіноза писав, що людині тільки ввижається, що вона вчиняє вільно, людьми володіють  пристрасті.

Стимулами діяльності людини є егоїстичні інтереси та афекти  (похоті )  викликані неадекватними ідеями  чуттєво-абстрактного  пізнання .

Для правильного життя  необхідна відмова від суб’єктивістського, чуттєвого пізнання, єдність розуму  і волі. За допомогою розуму людина  може отримати владу над афектами, подолати  егоїстичні  устремління, досягти пізнання субстанції  (Бога),  її атрибутів і модусів, світобудови.

Моральна  досконалість  є результатом вищого ступеня інтелектуального погляду, злиття людини з субстанцією.  Моральна досконалість людини  допомагає стати вище над  життєвими проблемами,  отримуючи істинну свободу, любові до Бога.

Питання 25:  Етична мораль Нового часу. Французькі  матеріалісти.

1.Клод-Адріан Гельвецій

2.Поль-Генріх-Дітріх Гольбах

3.Жан-Жак Руссо

  1.  Гельвецій Клод-Адріан (1715-1771) – філософ-сенсуаліст, діяч Просвітництва, ідеолог буржуазної революції. Основні твори: «Про розум», «Про людину, її розумові здібності і її виховання».

На думку Гельвеція, діяльність людського розуму зводиться до відчуттю, точніше до порівняння відчуттів. Людина народжується морально нейтральною (не злою, не доброю), здатною до фізичної чутливості.  Чутливість є джерелом пристрастей та діяльності людини.

Прагнення до щастя доброчесністю.

Гельвецій вважав, що людина  повинна стати «розумним єгоїстом», поєднувати єгоїстичне прагнення до вигоди і блага суспільства.

Задача держави, закона і моралі – з`єднати інтереси індивіда і суспільства, утверджувати справедливість,  знищувати вади.

Політика націлена на досягнення щастя людства, співпадає з єтикою і є основою моралі людини.

Гуманність, за словами Гельвеція, – це «згусток всіх інших доброчесностей» (справедливості, суспільного обов`язку та ін.)

  1.   Філософ-матеріаліст Гольбах Поль-Генріх-Дітріх (1723 – 1789) в своїх працях «Основи спільної моралі, або Катехізіс природи», «Соціальна система, або Прородні принципи моралі та політики» та ін. розвивав ідеї Гельвеція. Він вважав:
  •  всі знання та ідеї людина отримує за допомогою відчуттів
  •  матерія – це все, що діє на відчуття людини
  •  сутністю матерії є рух

Гольбах стверджував, що метою кожного створіння є самозбереження, а двигуном діяльності людини є прагнення до благополуччя.

Нерівність людей в суспільстві створює можливість для співробітництва та обміну результатами їх діяльності на основі взаємної користі.

Мораль основана на солідарності інтересів особистості та суспільства.

Основа моралі – інтереси людини, її зміст – позбавлення людини від страждань. Основні моральні якості: справедливість, помірність, благорозумність, суспільно корисна діяльність.

Мораль, орієнтована на благо суспільства, корисна індивіду, так як дозволяє йому реалізувати свої інтереси. Гольбах писав: « Доброчесність… - користь людей об`єднаних у суспільстві».

  1.  Жан-жак Руссо (1712 – 1778) був ідеологом Великої французької революції. Основні праці: « Про суспільний договір », « Роздуми про походження і підставах нерівності між людьми » і т.д.

Єгоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства, на думку філософа, основані на приватній власності, є джерелом вад, несправедливості. Порядок и десципліна в суспільстві підтримуються:

  •  жорстким примушуванням;
  •  вірою в Божу кару;
  •  добровільною згодою громадян.

Основою моралі Руссо вважав природне прагнення людини до свободи і щастя, доброзичливість та співчуття.  Мораль же відображає відносини людей, які виникли в результаті суспільного договору .

Руссо вважав, що:

  •  людина за своєю природою створіння не розумне, а ємоціональне, доброчесність передує роздумам;
  •  моральні уявлення, що склалися під впливом культури, є хибними;
  •  цивілізація руйнує природні доброзичливість і милосердя людей;

Мислитель вважав моральним ідеалом «природний стан» людини та надавав великого значення безпосередньому природньому відчуттю людини. Заради збереження цього відчуття Руссо закликав до повернення до природи, простоти, «природньому стану» людини.

Великого значення мислитель надавав вихованню:

  •  відчуттям та доброзичливості можна навчити;
  •  до особистості дитини потрібно відноситися з повагою, намагатися розвивати його природні здібності та інтереси;
  •  моральне виховання потрібно поєднувати з фізичним;
  •  єгоїстичне самозакохування повинно бути замінене на любов до відчизни.

Головною нагородою для людини є суспільне визнання його доброчинності, поваги.

Французкі просвітителі стверджували, що в результаті морального вдосконалення людини можливі об`єднання єгоїстичних інтересів у суспільний інтерес, гармонія людини та суспільства.

Питання 26: Розвиток етичної думки Нового часу.  Етична думка І.Канта

1.Емпіричний світ. Світ ноуменів.

2. Класифікація імперативів.

3.Формування категоричного імперативу.

1.Немецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) є засновником критичної філософії, першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвяченні етичним проблемам: «Основи метафізики моралі», «Релігія в рамках лише розуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика моральності» і т.д.

Кант визначив границі пізнання. В праці «Критика практичного розуму» він встановив непізнання речей самих по собі, «речей в собі» - ноуменів. Вони:

  •  знаходяться поза простором, часом, причинності;
  •  не залежать від сприйняття людей;
  •  основними їх ознаками є свобода.

Людина нічого не може уявити поза простором, часом, причинністю, які вона сприймає як свій чуттєвий досвід. Ноумени, впливаючи на пізнання людей, породжують явища зовнішнього, емпіричного світу – «речі для нас», феномени. Вони:

  •  доступні розумінню людей;
  •  суб’єктивні, існують не самі по собі, а тільки в уяві людей;

Емпіричний світ феноменів, заснований на законі необхідності, егоїстичний. В ньому людина повинна відстоювати свої інтереси і повністю підкорюватися необхідності.

Кожна людина одночасно належить світу феноменів (як істота чуттєва) і світу ноуменів (як істота розумна).

В надемпіричному світі людина:

  •  володіє свободою волі;
  •  підкорюється моральному закону;
  •  вірить в Бога і безсмертя душі.

Існування світу ноуменів – постулат, «точка зору, яку розум змушений прийняти поза явищами для того, щоб мислити себе практичним» (І.Кант).

Людина має право вибору: підкорятися емпіричним прагненням або практичному розуму. І разом з тим він повинен, за думкою Канта, підкорятися імперативам практичного розуму.

2. Кант виділяв імперативи:

  •  гіпотетичні – укази, що зв’язують практичні цілі індивідів з умовами їх досягнення («якщо хочеш бути поважним, будь чесним» і т.д.). Вони залежать від обставин і періодично змінюються. Вчинки, здійснені за наказом гіпотетичних імперативів, Кант називав легальними. Вони можуть приносити людині користь, але не є моральними;
  •  категоричний (безумовний) імператив заснований на апріорному (переддосвідному) законі моралі. Цей закон:
  •  носить безумовний і всезагальний характер, не є конкретним пердписанням, а тільки задає направленість пізнання і діяльності;
  •  не залежить від конкретних обставин і приватних емпіричних цілей, реалізується в будь-яких обставинах;
  •  являється регулятивним принципом, диктує образ поведінки в будь-яких обставинах;
  •  утверджує необхідність виконання обов’язку по відношенню до інших людей;
  •  є самоцінним.

3. Кант дав декілька формулювань категоричного імперативу.

  •  «Чини відповідно тій максимі, яка… сама може стати всезагальним законом» (максима – суб’єктивний принцип поведінки). Це означає, що людина повинна вести себе так, щоб її поведінка була:
  •  схвалена усіма людьми;
  •  відтворена усіма людьми.

На відміну від «золотого правила моралі» категоричний імператив не концентрує уваги на корисності людини. Вищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства.

  •  «Роби так, щоб ти завжди ставився  до людства і в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого так само, як і цілі, і ніколи не відносився би до нього як до засобу». Кант стверджував, що будь-яка людина:
  •  має гідність;
  •  абсолютно цінна;
  •  є метою сама по собі, а це означає, що не може бути засобом.

Кант закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ущільнювати її.

Всі якості людини, зовнішні блага набувають моральні характеристики тільки завдяки добрій волі. Вона, безумовно, не підлягає впливу зовнішніх мотивів, є властивістю розумної істоти чинити відповідно до законів.

Кант надавав великого значення добрій волі людини, її  прагненню втілити в життя категоричний імператив. Благий намір цінний сам по собі, навіть якщо результат не був досягнутий.

Кант сформулював принцип, згідно з яким воля кожної людини (розумної істоти) сама може встановлювати загальні закони.

Суб'єктивним принципом моральності є борг, який полягає в:

чистоті морального мотиву (мотивом діяльності є моральний закон);

твердості моральних переконань.

Через борг затверджуються загальність морального закону і гідність особи.

У праці "Основоположение к метафизике нравов" Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:

  •  Моральний закон заснований на абсолютній необхідності;
  •  Моральні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і за жодних обставин. Вони задають границі, порушивши які,  людина втрачає моральність.

Питання 27: Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція Ф.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) розвивав теорію діалектики, визначив значення етики в системі суспільних відносин. Свої етичні погляди філософ виклав в працях «Філософія праці», «Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських наук».

Гегель розмежував поняття «мораль» та « моральність».

Моральність – це об’єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Моральність:

  •  співпадає зі звичаями суспільства на даному етапі його розвитку, є суспільною природою людини ;
  •  об’єднана з політичною свідомістю людини;
  •  не пов’язана з волею індивіда;
  •  це подолання людиною свого природного єства, підкорення індивідуальності інтересам держави.

Формами розвитку моральності є: родина, суспільство, держава.

Основними моральними цінностями Гегель вважав працю та силу духу, яка виражається в діяльності людини. Людина, що зайнята творчою працею, є двигуном історичного прогресу.

Гегель розвивав ідею Канта про моральність як подолання природного єства індивіду. Оскільки суспільний інтерес вище інтересів індивіда, то суспільна моральність вище індивідуальної моральності.

Гегель, полемізуючи з Кантом, стверджував, що не можна зводити переконання та совість індивіда в ранг закону. « Єдність суб’єктивності та об’єктивного у собі… є моральність».

Зміст моральності – моральні закони, якими керуються члени суспільства.

Гегель вважав, що з переходом у кожну нову історичну епоху моральність піднімається на більш високий щабель розвитку.

Мораль – суб’єктивний аспект вчинків людини, яким він їх бачить. Це сфера особистісних переконань, оцінок, переживань. Мораль є результатом сучасного класового суспільства, у якому люди роз’єднані, відчужені від держави. Вони повинні керуватися юридичними нормами та виконувати певні обов’язки.

Поза юридичного примусу можливі моральна свідомість (воля та обов’язок) і моральний вибір.

Згідно з Гегелем моральність – це форма співвідношення індивіда та суспільства, що властива даному історичному періоду, ступень розвитку суспільства.

Гегель стверджував, що на якісно новому ступені розвитку будуть відродженні античні ідеали :

  •  вільний розвиток усіх прошарків населення;
  •  подолання атомізації інтересів;
  •  злиття моральності із законом держави та ін.

Зло Гегель вважав рушійною силою історичного розвитку та розглядав як позитивний фактор.

Гегель розмежовував поняття « свобода» та « свавілля».

Свавілля – свобода дій, що суперечить моральності.

Свобода – це:

  •  поєднання розуму та волі;
  •  пізнана необхідність;
  •  заміна егоїстичних інтересів інтересами всезагальними.

Питання 28: Розвиток етичної думки Нового часу. Моральна концепція Л. Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) був одним із опонентів Гегеля. Він притримувався традицій антропологічного матеріалізму. Етичні проблеми Фейєрбах розглядав в працях «Думки про смерть та безсмертя», «Сущність християнства», «Евдемонізм», «Основи філософії майбутнього».

Феєрбах стверджував, що природа існувала раніше ніж дух («... Не Бог створив людину, а людина створила богів ») і не зводиться тільки до механічних законів.

Релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і являється ілюзорним баченням світу.А людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу.

Фейєрбах стверджував, що людина має вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина – істота природна, психофізична, стражденна і бажаюча.

Тяжіння людини до щастя являється :

  •  Головним її тяжінням;
  •  Природним тяжінням;
  •  Моральним тяжінням основою моралі.

На думку Фейєрбаха, бажанням людини досягти щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство. Критикуючи вчення Канта, Фейєрбах заперечував  обов*язок в якості основної мети людини.

Феєрбах вважав, що :

  •  Людина завжди знаходиться у співвідношенні з іншими людьми;
  •  В основі суспільства людей лежить звязок двох людей («Я і Ти»);
  •  Основою соціального життя являються міжвідносні стосунки;
  •  Борг людини – турбуватись про щастя людей, з якими вона знаходиться у відношеннях, тобто щастя може бути лише спільним;
  •  Кращою формою відношень між людьми являється кохання.

Феєрбах стверджував, що статеве кохання – це праобраз, приклад будь-якого кохання : батьківського, братнього і т.д. Кохання (будь-яке) Фейєрбах вважав ознакою буття, виявленням творчості людей, намагання до самовдосконалення (кохання, направлене на себе ).

Почуття кохання – це самовідчуття людини, єдинство людей, загальний принцип філософії. Головним завданням філософії Фейєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя.

Питання 29: Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауер.

  1.  «Світ як уявлення»;
  2.  «Світ як воля»;
  3.  Моральність.

1.Артур Шопенгауер (1788-1860) – автор песимістичної концепції моралі. Етичних проблем торкався в роботах «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін.

«Світ як уявлення». Шопенгауер вважав:

  •  речі, дані в просторі і часі, є простими явищами;
  •  простір і час – це суб’єктивні явища;
  •  світ, що існує в просторі й часі, - здається, "мозкова примара";

істинна реальність (у Канта – «річ у собі»):

  •  існує як воля («світ як воля»);
  •  діє поза інтелектом людей;
  •  є прагненням, сліпою всепроникаючою силою.

2. «Світ як воля». Відштовхуючись від ідей Канта, Шопенгауер вважав, що:

  •  в основі світобудови лежить воля;
  •  воля – ірраціональна сила, «річ у собі», незбагненна розуму людини (як кантівський ноумен).

Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, несвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка осягається внутрішнім сприйняттям людини.

Тим, що сутність світу – воля – нерозумна і сліпа, Шопенгауер пояснював недосконалість нашого світу (він стверджував, що це – гірший із світів). У світі відбувається «боротьба всіх проти всіх» - джерело усіх страждань на землі.

У житті людини насолода після того, як вона досягнута, залишає почуття незадоволеності. Задоволення – це недовговічна відсутність страждань, реальними є тільки страждання.

Позбавлення від страждань можливо з допомогою подолання «волі до життя», переходу в тишу, небуття (аналог буддійської нірвани) - "квієнтива волі". "Квієнтива волі може досягатися за допомогою співчуття, філософського пізнання, естетичного споглядання.

3. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенгауер вважав егоїстичними, аморальними. Критерієм моральності Шопенгауер вважав відсутність егоїстичних мотивів.

Єдина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чуже страждання повинне сприйматися як своє.

Співчуття Шопенгауер підрозділяв на дві норми поведінки:

  •  пасивне співчуття ("не шкодь");
  •  активне співчуття ("допомагай").

Шлях до припинення страждань лежить «через свідоме подавлення волі аскетичним запереченням життя, відмовою від прагнення продовження роду і тим самим – відмовою від постійної «цепи» мук » (А. Шопенгауер).

Питання 31: Розвиток етичної думки нового часу. Теорія утилітаризму Д.Мілля 

1.Принцип користі.

2.Моральні санкції. Рівні морального щастя.

1.Англіський філософ Джон Стюарт Мілль (1806-1873) розвинув і методологічним способом обґрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (від лат. Utilitas-користь) - переконання, що в основі моралі лежить прагнення до всезагального добробуту, користі – “найбільше щастя найбільшого числа людей” (Д. Мілль).

Мілль систематизував свої етичні погляди в працях “Утилітаризму”, “Основи політекономії” та інші. Він розвинув ідеї свого вчителя Бентама (1748-1832) – засновника утилітаристської етичної доктрини.

Мілль стверджував, що; 

  •  всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань; 
  •  щастя людини заклечається в безперервному задоволені і відсутності страждань;

Критерієм моральної оцінки задоволення, вигоди (а також всіх явищ життя) в утилітаризмі являється відповідність вищої цілі – загальну щастю. Благо заклечається не у задоволені особистих інтересів.

Основою моралі Д.Мілль вважав принцип користі : “такі правила для керівництва людині в його вчинках через дотримання деяких доставляється всьому людському існуванню, найбільш вільне від страждань і най можливішої насолоди ” (Д.Мілль).

Принцип користі імперативний, являється обов’язком людей. Користь заклечається в загальному щасті. Завдання людини допомагати щастю інших людей. В першу чергу люди повинні прагнути до зменшення і усунення нещастя.

Мілль вважав, що щастю перешкоджають :

  •  себелюбність, егоїзм і песимізм людей ( люди приймають ні чого, крім задоволення и розваг, тому розчаровані реальним життям);
  •  недостатній розумовий розвиток людей, який забороняє розумінню істинного щастя ( це не тільки екстаз, але й спокій задоволення );
  •  свавілля держави заважає людині користуватися джерелами щастя.

Мілль думав, що прогрес суспільства, розвиток наук допоможуть справитися з цими перепонами.

Оцінюючі, деякі добродії в рамках своєї концепції, філософ робить наступні висновки:

  •  якщо “ держава особистим щастям може бути корисна для щастя інших”, значить, життя людей не досконале;
  •  самопожертва не є самоціллю;
  •  аскетизм має зміст, тільки якщо приносить добро людям;
  •  загальне добро зв’язане з “ золотим правилом моралі” із християнською заповіддю любові.

2.Мілль виділяв два види моральних санкцій ( суворих постанов, мір впливу), спонукати людей до скоєння вчинків:

  •  внутрішні: совість – безкорисне почуття, обумовлене моральним боргом;
  •  зовнішні : любов до Бога, страх гніву Божого або немилості людей.

Моральні почуття природні і органічні, вони благо набутими, розвиваються під впливом зовнішніх санкцій і вражень.

Мілль стверджував, що добродій не самоцінна, а є засобом досягнення щастя. Людина, орієнтуючись на загальне добро, повинна досягти хоч би свого особистого добра в процесі досягнення вона повинна керуватися совістю.

Мілль виділяв в головному моральному принципі нижчі рівні моральності ( другорядні принципи). Вони є: 

  •  значущими і обов’язковими, як і головний принцип;
  •  ними керуються люди в конкретних вчинках (заповіді декалога).

Щастя в уяві утилітаристів – задоволення, відсутність страждань. Пріоритетними являються зовнішні задоволення, а чуттєві задоволення вторинними.
Людина може отримувати задоволення від того, що робить добро. Якщо людина робить добро не за для задоволення, отже, ціль його дій – добробут інших.

Маючи право морального вибору, людина обирає найвищі задоволення, відповідні його гідності (це почуття – одне з умов щастя людини).

Д.Мілль інтерпретував категоричний імператив Канта наступним чином: “… Ми повинні керуватися в … чинках таким правилом яке, може визнать всіх розумних істот з користю для їхнього колективного інтересу”.

Мілль визнавав, що “…велика частина гарних вчинків здійснюється не через прагнення до всезагального добробуту, а через прагнення до індивідуального блага через яке і здійснюється загальне благо”. (Спільне благо – це сума приватних благ).

Справедливість задається поняттям права. Основні вимоги справедливості:

  •  «не нашкодь»;
  •  вдячність («добром за добро»);
  •  «возмездие»;
  •  «беспристрасность» (вдячність або «возмездие» по заслугам, не зважаючи на обличчя).

Виробляючи моральну оцінку вчинку, на думку Мілля, треба виходити з тих же вимог. Оцінка повинна бути безпристрасною: однакові  вчинки оцінюються за одними критеріями, особисті якості, моральний облік людини не приймаються до уваги, за окремим вчинком не оцінюється характер людини.

Питання 32: Етика ХХ ст. Марксистcька етична теорія

   1.Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса

2.Мораль соціалістичного суспільства

1.Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) не створили спеціальної етичної теорії. Марксистська філософія визначила новий підхід до етичних проблем - соціально-історичний.

У капіталістичному суспільстві панували товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація і ін. Ці явища зробили вплив на всі сфери життя суспільства. У суспільстві (буржуазному) наростають індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основною цінністю стає багатство. Цінність людини в буржуазному суспільстві визначають послуги, які воно може надати.

З часом індивідуалізм абсолютизується, стає антигуманним і перешкоджає розвитку особи. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Маркс стверджував, що виходом з цього положення для людини індустріальної цивілізації стали :

  •  Відчуження від моральних норм і цінностей, що діють в суспільстві;
  •  Роздвоєння моральної особи людини на "не справжню"  і "справжню" (у особистому житті, поза соціальною роллю людини);
  •  Відчуження особи від духовного світу інших людей.

На думку Маркса і Енгельса, мораль соціально обумовлена і заснована на економічних стосунках в суспільстві. Основний елемент моралі - соціальний ідеал, що історично розвивається. Пролетаріат, будучи найпрогресивнішим класом буржуазного суспільства, повинен вважати своєю метою ліквідацію несправедливого ладу. Маркс і Енгельс стверджували ,що пролетарська мораль:

  •  Історично прогресивна;
  •  Заснована на "матеріальній практиці";
  •  Носить загальнолюдський характер;
  •  Звільнена від релігійних догм;

Основоположники марксизму розвинули принцип історизму Гегеля, розробили соціально-історичний підхід до моралі:

  •  моральність визначена способом життя людини;
  •  спосіб життя визначений пануючим в суспільстві способом виробництва (не лише у матеріальній сфері, але і усьому громадському життю).

2. Радянська етична теорія переосмислила установи марксизму, доповнила їх новими ідеями. Марксистсько - ленінська ідеологія СРСР включала в себе вчення про мораль.

Мета вчення - побудова комуністичного суспільства. У комуністичному суспільстві передбачалися:

  •  розподіли благ по потребах членів суспільства;
  •  вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку усіх людей;
  •  висока свідомість людей, подолання егоїстичних прагнень.

 

Основні положення марксистсько-ленінської етики. Ідеали комуністичного суспільства, на думку ідеологів, досягаються тільки революційним шляхом. Революція припускає насильство відносно інакодумців. Пролиття крові не виключається. Насильство намагалися виправдати тим, що революція здійснюється в інтересах більшості трудящого.

Пролетарська партія очолює революцію, є організатором нового суспільства.

В. Ленін стверджував, що єдиним критерієм моральності є вірність завданням пролетарської боротьби і партії.

Ідеологи марксизму проголосили:

  •  пріоритет інтересів класу над інтересами індивіда;
  •  підпорядкування людини колективу (трудовому, партійному);
  •  особисте, сімейне життя людини підконтрольні колективу і партії.

Аморальними вважалися:

  •  прагнення до матеріального благополуччя;
  •  побутові блага, комфорт;
  •  наслідування моди і так далі

У соціалістичному суспільстві формально була проголошена свобода совісті. Проте єдино вірною вважалася безрелігіозна мораль .Віруючі часто піддавалися переслідуванню.

Важливим принципом марксистсько-ленінської етики є інтернаціоналізм: братерство гноблених класів різних країн, допомога у визвольній боротьбі пролетаріату інших країн.

Обов'язковою рисою моральної людини соціалістичного суспільства є оптимізм, віра у світле майбутнє, перемогу комунізму і т.і.. Моральна рефлексія, песимізм, сумніви відкидалися як буржуазні, розкладаючі.

Практична мораль у сфері політики базувалася на принципах, вироблених Макіавелі. Основною метою (перемогою комунізму) виправдовувалися жорстокість, репресії, переслідування інакомислячих та ін.

Питання 33: Етична думка ХХ ст. Швейцер

1. Егоїстичний і моральний періоди життя. «Подвижничество».

2. «Благословення перед життям». Етика.

1.Альберт Швейцер (1875 - 1965) виклав своє етичне учення в працях "Культура і етика", "Філософія релігії І. Канта" і ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди:

- егоїстичний період самоствердження - присвячений задоволенню приватних прагнень;

- моральний, християнський - період самозречення, служіння людям.Ніж більше уваги чоловік приділяв собі в першій половині життя, тим краще він розвинув свої здібності і тим більше корисний буде людям в другій частині життя.

Цей висновок Швейцер зробив на основі свого життєвого досвіду: у віці 30 років він пожертвував благополучним життям і успішною каррою заради місіонерської діяльності в Африці. Він побудував схему ухвалення морального рішення (переходу до другого періоду життя):

- загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів;

- конкретний намір, оцінка протистоячих сил, вибирання засобів досягнення;

-ухвалення рішення.

На думку Швейцера, недопустимими і аморальними є втручання у внутрішній світ людини, нав'язування своїх думок і оцінок. Людина повинна здійснювати лише ті вчинки, за які може нести повну відповідальність.

Керівництвом до дії є відчуття провини за благополучне егоїстичне життя. Швейцер стверджував, що жителі багатих розвинених держав несуть відповідальність за страждання народів третього світу.

Найяскравішою рисою особи Швейцера було подвижництво - безпосереднє служіння людям. Ознаки подвижництва:

-допомога в будь-яких умовах і життєвих обставинах;

-подвижник повинен знаходитися в тих самих умовах, що і ті, кому він допомагає, терпіти ту ж нужду;

-діяльна допомога (вона переважно слів співчуття);

-здійснення очевидне гуманних дій;

-чистота мотивів допомоги (її не нав'язують).

Людина не повинна використовувати нещастя інших для самоствердження, милування собою.

Безкорисливе служіння людям є гарантією чесності.

2.Швейцер стверджував, що європейська культура знаходиться в глибокій кризі. Його ознаки: панування матеріального над духовним, підпорядкування індивіда цілям суспільства.

Головною причиною кризи культури є криза світогляду, яка виразилася в:

-песимістичному мисленні;

-втраті зв'язку з етичними ідеалами;

-прагненні до зовнішніх успіхів і добробуту;

-неглибокому обгрунтуванні етичного ідеалу.

Швейцер вважав за необхідне відновити зв'язок оптимістичного Світогляду європейських людей з єтикою, обгрунтувати залежність світогляду від етики.

Швейцер писав: "... миро- и жизнеутверждение соотнесено с этикой, и... это является мировоззрением культуры". "Благоговение перед жизнью"-ідея, що містить разом миро- та життєво ствердження і етику.

Світогляд етичного світо- та життєствердження і його ідеали культури обгрунтовані в мисленні. Людина, що думає про себе і своє місце в світі, затверджує себе як волю до життя серед інших.

У основі самоідентифікації лежить існування (а не думка). Існування виражене у волі до життя, затверджується як задоволення або страждання, є дійсним предметом думки людини.

Воля до життя виявляє відношення людини до себе і навколишньому світу, приводить людину в діяльний стан.

Відношення людини до волі до життя може бути:

-негативним, протиприродним, необгрунтованим в логічному мисленні (може вилитися в самогубство);

-позитивним, природним (благоговіння перед життям).

В особи мислячою, етичною:

*воля до життя позитивна;

*діяльність прямує благоговінням перед життям;

*затвердження волі до життя є етичним завданням.

Основним принципом етичного, на думку Швейцера, є "...пробудження висловлювати рівне благоговіння перед життям як по відношенню до своєї волі до життя, так і по відношенню до будь-якої другоії".

Добром є все, що сприяє збереженню і розвитку життя.

Зло - все, що знищує життя або перешкоджає її розвитку.

Швейцер вважав, що етика народилася з містики (залучення до вічного, неземному шляхом магічного акту або умогляду). Вона можлива не як знання, а як дія і індивідуальний вибір, який сполучає індивіда з іншими живими істотами. Практична етика збігається з основним принципом етичного (благоговінням перед життям) і наказує лише одне правило - благоговійне відношення до життя у всіх її формах і в будь-яких обставинах.

"Благоговіння" виражається в прагненні зберігати будь-яке життя, робити максимально можливе добро. "Світ є... драма роздвоєння волі до життя, оскільки одна істота затверджується (або існує) за рахунок іншого".

Швейцер стверджував, що зло є злом навіть тоді, коли воно неминуче або життєво необхідне. (Наприклад, вбивство тварин ради підтримки життя людини.) Тому чистій совісті у людини бути не може, але людина здатна зменшити його.

Питання 34: Російська етична думка ХІХ - ХХ ст. Етичні погляди Ф. М. Достоєвського.

Федір Михайлович Достоєвський (1821 – 1881) виклав свої етичні думки в творах "Записки з підпілля", "Злочин і кара", "Ідіот" та інші.

Достоєвський стверджував абсолютну цінність кожної людини. Найважливішою проблемою він вважав двоїстість душі людини, поєднання світлого "божественного" початку і егоїзму, жорстокості, тяги до саморуйнування та інше.

Душа людини розглядається ним як діалектика добра (Бога) і зла ("бісів"). Людина постійно стоїть перед проблемою вибору між добром і злом. Люди підпорядковані законам природи і суспільства, обтяжені цією залежністю, намагаються довести вільність можливого вибору.

Відступ від норм моральності Достоєвський вважав не тільки наслідком природних схильностей, а й явищем духовного світу людини.

Достоєвський заперечував раціоналізм свободи людини, стверджував, що свобода часто носить ірраціональний і деструктивний характер. Людина може керуватися свідомим (розумом, совістю) і несвідомим (бажаннями, пристрастями)

Люди часто хочуть діяти "за своєї дурної волі". Така воля поєднана з байдужим розумом, може призвести до злочину і саморуйнування особистості.

Іноді вибір вірної моральної позиції лежить через страждання і навіть злочин. Єдиною вірною етичної позицією є християнство. Людина, на думку Достоєвського, не може жити без Бога в серці.

Будь-який вчинок людини повинен бути морально обгрунтований і виправданий. навіть гармонійний світ "загального щастя" не повинен досягатися ціною страждань, "сльози дитини".

Достоєвський відкидав автономію особистості, оскільки:

  •  індивід, замкнутий на собі, є носієм аморальності;
  •  люди об'єднані глибинним духовним зв'язком, загальним братством.

Мораль заснована на відчутті Бога.Цце відчуття виявляється в коханні:

  •  яка розповсюджується я на весь світ, всі живі істоти;
  •  моральної;
  •  діяльної;
  •  постійною;

Тільки така любов, на думку Ф.М Достевского може врятувати людство від зла.

Питання 35: Росiйська етична думка XIX-XXст. Л .М .Толстой

1. Сенс життя людини.

2. Несупротия злу насиллям. 

1.Лев Миколайович Толстой (1828-1910) виклав свої етичні ідеї у публіцистичних та художніх творах:  ‘’Сповідь’’,  ‘’У чому моя віра’’, ‘’ Не можу мовчати’’, ‘’ Отець Сергій’’ тощо. В результаті духовної праці та вивчення християнства Толстой дійшов висновку:

- церава спотворила вчення Христа ;

- Ісус являвся не Богом а реформатором суспільства ;

- основою вчення Христа була заповідь несупротиву злу  .

Толстой розглядав питання про сенс життя, яке включає поняття Бога свободи і добра .

Для вирішення цього питання необхідно визначити зміст життя яке є вічним не закінчується із смертю людини. Толстой говорив що  сенсом життя  не може бути ні досягнення егоїстичних цілей ні служіння всьому людству( оскільки все це є плинним)  

Життя людини отримує сенс тільки  сумісно з Богом який є:

  •  Абсолютним  безсмертним началом(Богом) ;
  •  Границею людського глузду(люди знають що Він є але не можуть обґрунтувати Що він є) ;

Свобода людини  є стремлінням до Бога як до істини .

Формулою любові та добра Толстой вважав формулу ставлення людини до Бога не моя воля але Твоєю буде.Але  любов до бога є моральним імперативом та реалізує його через:

  •  ставлення людини до себе ;
  •  розуміння  своєї невідповідності божому ідеалу ;
  •  прагнення врятувати душу(божественне начало у людині) ;
  •  ставлення до інших людей; 
  •  братське ставлення ;
  •  розуміння рвіності усіх людей перед Творцем .

Вчення Іісуса Христа є етикою любові. 

2. Л. М. Толстой стверджував, що найважливішою сповіддю у вченні Христа є ‘’ Не супротився’’  злу яке є:

  •  абсолютна заборона насилля ;
  •  формула закону любові ;

Толстой визначає насилля як:

- фізичне насилля( вбивство загроза вбивства) ;

- вплив  ззовні ;

- узурпація вільної волі  людини  ;

Насилля є оберненістю до кохання і ототожнене до зла. індивідуальна відмова від насилля є найважливішим етапом у боротьбі зі злом і обов’ язковим  елементом самовдосконалення  особистості.  

Ненасилля дозволяє досягти  спасіння душі людини та єднання людей.

Несупротивом злу у розуміння Толстого означає несупротивлення фізичній силі. Ненасильний супротив можливий через духовне явище( переконання ,дискусію).

Толстой стверджував що немає випадку насилля яке можна морально виправдати. Не  можна оправдати насилля заради недопущення більшого насилля(страта злочинців тощо).

Толстой вважав,що не існує права на вбивство.Воно  э протилежним до:

- загальнолюдскість  моралі ;

- християнським ідеалом ідеєю рівності людей перед Богом;  

- законам розуму і логіки;

Питання 36: Російська етична думка 19-20 ст.

1.Революційні  демократии.

2.Ідеалістична філософсько-етична думка (філософія «всеєдності» і екзистенційна філософія).

1.Революційні  демократи (В.Г. Белінский, А. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, Н. А. Добролюбов та ін) не створили цілісної етичної концепціі. Вони розвивали ідеї французьких матеріалістів 18 століття дотримувалися матеріалістичного розуміння моральності.

Свою етичну позицію революціонер-демократи називали «розумним егоїзмом». Вона полягала в добровільному, безкорисливому підпорядкування особистих інтересів загальної справи (звільнення селянства) .

Революційні демократи висунули ідеї:

* Засудження всіх форм експлуатації людини людиною;

* Затвердження значущості мотиву вчинку за його моральної оцінки;

* Затвердження боргу як потреби людини та ін.

2.Ідеалістична течія російської філософсько-етичної думки. Його напрямки: філософія «всеєдності» і екзистенціальна філософія.

Особливостями ідеалістичної філософії є:

* Ірраціоналізм (принцип вивчення моралі, заперечує провідну роль розуму в її дослідженні);

* Панетизм (уявлення про всеосяжний характер моралі і першорядну значущість етики, яка повинна охоплювати весь світогляд).

В умовах кризи російського суспільства тих років виникли сумніви в можливості раціонального пізнання світу, внаслідок чого почався пошук ірраціональних способів пізнання буття. Він відбувався у формах:

* Помірного ірраціоналізму («всеєдність»)

* Антираціоналізму;  

* Релігійно-містичного ірраціоналізму (затвердження безумовної значущості релігії).

Ідеалістичної філософії був властивий пантетизм -  утвердження пріоритету етичної проблематики у філософії. Він виник у зв'язку зі спробами вирішити економічні та соціальні проблеми Росії засобами ідеології (в першу чергу моральності). Філософи-ідеалісти вважали головною метою своєї діяльності моральне оновлення суспільства.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) - російський філософ і публіцист. Його праці: «Криза західної філософії проти позитивістів», «Читання про боголюдину» та ін.

Соловйов писав: «Побудова філософської етики як вищого судилища всіх людських прагнень і діянь є ... найважливішим завданням сучасної думки». Він намагався створити концепцію практичного ідеалізму, в рамках якої обґрунтував принцип «позитивної всеєдності».

На цьому принципі засноване ціле знання-синтез віри, інтуїції і творчості. Результатом реалізації цього знання є теософія. Головною складовою теософії є етика.

Предмет теософії - синтез абсолютного початку з людиною (суб'єктивна етика) із людством (об'єктивна етика).

Величезне значення Соловйов надавав дослідженню моральної діяльності, яка може розглядатися як із внутрішньої сторони (діяльність реалізується в боголюдині- досконалої особистості), так і з зовнішньої (діяльність реалізується в боголюдстві-досконале суспільство).

Основним питанням етики є питання про сенс життя людини. Соловйов виділяв три основи моралі: сором, жалість і благоговіння.

Послідовники Соловйова головну увагу приділяли релігійній детермінації моралі.

Екзистенціалізм. Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) - філософ і публіцист, свої етичні думки виклав у працях «Боротьба за ідеалізм», «критика історичного матеріалізму» та ін.

Він виділяв «філософію трагедії» (відображає сутність моралі) і «філософію буденності» (поверхневий огляд життя людей) Бердяєв вважав, що предметом етики є протиставлення належного і сущого.

Бердяєв протиставляв моральність справжнього і несправжнього, соціальну; стверджував індивідуальні моральні цінності і заперечував загальнозначущі, загальнообов'язковість моралі.

Н. Бердяєв писав: «Осягнути сенс життя, відчути зв'язок з цим об'єктивним сенсом є ... єдина важливу справу».

Усі філософи-ідеалісти поділяли цю точку зору. Їм були властиве песимістичне ставлення до дійсності і оптимізм, пов'язаний з утвердженням вищого ідеалу, який повинен подолати зло і надати сенс життя.

Лев Шестов-письменник. Його роботи: Апофеоз безпідставність. Досвід адогматичного мислення »,« Достоєвський і Ніцше »,« На терезах Іова »та ін

Шестов відкидав всі загальнозначущі цінності (свобода, розум, мораль та ін) Він стверджував: «усім можна пожертвувати, щоб знайти Бога».

Євген Миколайович Трубецький-письменник і політичний діяч. У роботі «Сенс життя» він писав: «Бог як життєва повнота ... і є те, заради чого варто жити і без чого життя не мало б ціни».

Сенс життя-найвища цінність, яка:

* Може бути пізнана за допомогою містичної інтуїції;

* Повинна бути вільно прийнята людиною і втілена в її діяльності.

Моральну свободу російські філософи розуміли як діяльність особи, моральна установка якої-добровільна відмова від  свавілля.

Питання 37: Розвиток етичної думки Нового та Новітнього часів.

1. Прагматизм.

2. Неопозитивізм.

3. Екзистенціалізм.

4. Психоаналіз.

1. Розвиток етичної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. знаходився в залежності від розвитку індустріальної цивілізації.

З посиленням кризових явищ у суспільстві в буржуазній моралі відбувається відмова від принципів гуманізму і набувають поширення ідеї націоналізму. Етичні концепції кінця ХІХ – другої половини ХХ ст. основані на принципах релятивізму, суб’єктивізму і волюнтаризму.

Прагматизм. Представники цієї течії – Д. Дьюш, Ч. Пірс та ін. – представляли етику як практичну науку, яка розглядає утилітарні проблеми.

Основні положення прагматичного напряму:

  •  основою моралі є прагнення людей до досягнення вигоди;
  •  людина в своїх діях керується поточною моральною ситуацією і оцінкою найближчих перспектив;
  •  будь-який характер діяльності та засоби досягнення мети виправдані самою метою.

2. Неопозитивізм (суб’єктивно-ідеалістична теорія). Його представники -  Б. Рассел, А. Айер, Р. Карнап, Д. Мур та ін. – заперечували об'єктивне підґрунтя моралі. Вони стверджували, що індивід визначає зміст моральних цінностей і ідеалів, тому всі дії людини оправдані.

Моральні судження індивіду:

  •  довільні;
  •  основані на його відчуттях;
  •  можуть бути випадковими;
  •  не зв’язані з життям.

Неопозитивісти стверджували, що категорії етики невизначені и не можуть розглядатись як наукові (так як все, що основане на емоціях, недоказове). Вони залежать від свідомості суб’єкта и обставин.

Філософи-неопозитивісти заперечували можливість теоретичного осмислення моралі, здатність етики вирішувати моральні проблеми.

3. Екзистенціалізм. Представники цієї течії – Карл Ясперс (1883-1969), Альберт Камю (1913-1960), Жан-Поль Сартр (1905-1980) та ін. – вважали, що моральність ворожа людині.

Сартр стверджував, що людина:

  •  створена Богом незакінченою, тому вона сама створює свою сутність (робить себе чесною, благородною або навпаки);
  •  в своєму внутрішньому світі не залежить від суспільства, моральних та релігійних норм іі особистого досвіду прожитого життя.

Людина робить вибір вільно і неминуче (навіть якщо не бажає обирати), «з нуля», без впливу ціннісних настанов, обставин та ін. Вибір людини проявляється у вчинках. Тільки по них можна судити про її якості.

Людина сама створює моральні цінності, на які орієнтується, і несе повну відповідальність за свій вибір і дії перед самою собою.

Основною чеснотою, на думку Сартра, є чесність. Людина не повинна шукати виправдання своїм вчинкам, перекладати вину на інших.

Свої естетичні ідеї Ж.-П. Сартр виклав у роботі «Буття і ніщо».

А.Камю рахував деякі ствердження Сартра апологією вседозволеності. Він стверджував, що природа людини незмінна і їй притаманні моральні цінності.

Як і всі філософи-екзистенціалісти, Камю думав, що людина пізнає сама себе і світ за допомогою почуттів, а не наукового пізнання. Почуттям, що характеризує буття людини, є відчуття абсурдності, постійного конфлікту людини з абсурдним світом. Людина задається питанням: «А чи варте взагалі життя того, щоб бути прожитою?»

Абсурд, на думку Камю, подолати неможливо, і не потрібно миритися з ним. Людина повинна:

  •  затвердити саму себе;
  •  володіти максимальною ясність розуму;
  •  розуміти долю, яка їй випала і жити, не підкорюючись їй.

В праці «Бунтівна людина» Камю виклав ідею метафізичного і політичного бунту проти несправедливості долі людини. Бунт, відмова від рабської долі стверджують волю, рівність, людську гідність кожної людини, людську солідарність.

4. Еріх Фромм (1900-1980) – представник психоаналітичної течії. Його праця «Людина для самої себе» присвячена етичним проблемам.

Фромм рахував етику прикладною наукою («мистецтвом жити»). Життя підпорядковане системі теоретичних обґрунтованих норм.

Фромм стверджував також, що істинним критерієм моральності є розум, а задоволення не може бути таким, оскільки допускає патологічний характер.

Існування людини – це динамічний процес розкриття його здібностей і можливостей. Людині потрібно пізнати себе: свою природу, властивості, тип характеру ті ін.

В залежності від переважних інстинктів Фромм виділяє такі типи людини:

  •  біофіл (переважає інстинкт життя), конструктивний тип людини-творця;
  •  некрофіл (переважає інстинкт смерті) – деструктивний тип, людина-руйнівник, вбивця, маніяк та ін.;

Фромм дав характеристики моральної орієнтації людей: вона може бути плідною і неплідною.

Неплідна орієнтація включає типи поведінки:

  •  рецептивний (відчутна поведінка) тип: людина рахує, що речовий світ їй не належить, розчиняється в тому, що любить, тяжко переживає втрату улюблених речей і людей;
  •  експлуататорський тип: людина відчуває світ поза собою, активно прагне присвоїти цінності зовнішнього світу, їй властиві заздрість, бажання володіти тим, що належить іншому;
  •  накопичувальний тип: людина замкнута на собі, на своєму речовому світі, суперечить впливу ззовні, не любить ризик;
  •  ринковий тип: людина, яка жива за принципами «ти мені – я тобі», «все продається, все купляється», здатен до активного навчання, може вчинити зраду.

Неплідна орієнтація є злом для людини.

Згідно з Фроммом, позитивна особа – це людина з плідною моральною орієнтацією, творчою діяльністю. Продуктивність – це реалізація можливостей людини і його сил, активність розумового і емоційного потенціалу людини.

Продуктивними силами людини є:

  •  сила розуму (осягнення суті явищ);
  •  сила кохання (сприяє об'єднанню людей);
  •  сила уяви (планування дій).
  •  Негативною, непродуктивною силою Фромм рахував владу людини над людиною. Жага влади над іншими людьми суперечить продуктивним силам, виключає їх.

Питання 38: Розвиток етичної думки Нового і Новітнього часу. Релігійні етичні вчення.

Неотомізм.

Неопротестантизм

Християнська етика С. Л. Франка

Християнська етика К. С. Льюіса

Християнський модернізм

1.Неотомізм – офіційне вчення католицької церкви.

Основні положення:

  •  джерелом моралі є божественний розум
  •  земне життя нероздільно повязане зі злом, і не передбачає істинного блаженства
  •  причинами зла, страждань, гріхів, є не доторимання норм встановлених Богом
  •  людина може досягти щастя і спасіння душі, тільки підкорюючись законам Божим

2. Неопротестантизм стверджує, що моральність є встановлена Богом

Людина гріховна за своєю природоюі не здатна дотримуватись божественних заповідей в своєму земному житті.

Моральність – це прагнення людини до Бога, любов, милосердя, і т.д.

3. Філософ С. Л. Франк (1877 - 1950) в праці «Сенс життя» стверджував беззмістовність:

  •  існування людини на землі без відносин з Богом
  •  спроб людей змінити недосконалий світ
  •  впевненості людей в істинності їх уявлень про добро і справедливість

Абсолютним і вічним благом є Бог. Людина повинна віддавати життя служінню йому, усвідомлювати це служіння, і усвідомлено гнітити в собі гріховність заради божественного начала.

Франк вважав, що істинна моральна дія не проявляється в зовнішній активності, а розуміється в вигляді духовної і душевної праці, накопичення духовних багатств.

Людські блага повинні бути поставлені на службу Богу, любов до ближнього.

На думку Франка зло, це пустоти душі, які повинні бути заповнені добром. Силою зі злом боротись не можна, але потрібно оберігати добро від його руйнівної сили.

4. Філософ К. Льюіс (1898 - 1963) в працях «Просто християнство», «Любов» та ін., дав характеристику чесноти християнської любові. Він стверджував, що істинно віруюча людина, повинна пожертвувати земним коханням, любовю до рідних заради любові до Бога.

Бог надав людині благодатну любов – милосердя. Воно не вимагає винагороди, може бути обернене на ворогів та злодіїв, напрямлене на Бога.

Льюісохарактеризував також любов, як потребу; людина відчуває потребу в Богові, чия благодать робить цю залежність свободою; людина потребує любові і співчуття з боку інших людей

Оптимальним є поєднання природної любові та милосердя.

5. Християнський модернізм

Сучасна людина:

  •  несе відповідальність за порядок в світі
  •  не потребує Бога, як опору, як компенсацію людських слабкостей
  •  залишена Богом для набуття самостійності

Єдиною сферою служінння Богу є служіння людям. Християнин повинен боротись не за спасіння своєї душі, а за щастя ближніх.

Питання 39: Вчителі людства. Конфуцій

1. Людинолюбство.

2. Ритуал.

3. Шанобливість синів.

4. Виправлення імен.

5. Вихованість.

6. Благородна людина.

1. Деякі філософсько-етичні вчення закріплені в історичному досвіді людей. Вони являють собою взірці порядного мислення й поведінки на на особистому прикладі творців вчень та слугують моральною основою світових релігій, цивілізацій. Ці вчення оновлюють моральні підвалини, що раніше існували в суспільстві, відрізняються глибиною й масштабом дії на мораль суспільства.

Духовний вчитель китайської нації Конфуцій або Кун-цзи (551-478 рр. до н.е), запропонував програму доброчинного життя. Він відкрив школу, в якій вивчалась мораль, ритуали, стародавня література.

Основні категорії вчення Конфуція.

«Жень» (людинолюбство, милосердя, гуманність) як якість індивіда, людський початок, програма життя, борг.

Жень реалізується у відносинах людей. Відносини між людьми є гармонійними й моральними у тому випадку, якщо вони взаємні.

Взаємність, рівність у відносинах є спільним принципом поведінки.

Конфуцій сформулював «золоте правило моралі». На питання: «Чи можна все життя керуватися одним словом?» - Конфуцій відповів: «Це слово – взаємність, не роби іншим того, чого не бажаєш собі».

2. «Лі» (ритуал, обряд, етикет, церемонія) втілює принцип взаємності. «Стримувати себе, щоб у всьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство» (Конфуцій).

Ритуал – норми, взірці гідної поведінки. Він одночасно об'єднує людей, дозволяє зберегти дистанцію, що необхідна для комфортного спілкування й реалізує принцип рівності в спілкування людей, які нерівні за соціальним становищем або особистим якостям.

Суспільство побудовано за принципом «лі». Соціальним етике регулює відносини в сім'ї, у дружніх зв'язках, між державою і підданим тощо.

Згідно із Конфуцієм, людина – виняткова істота, яка володіє гідністю. Гідність людини походить від «лі» й втілюється у «лі». Засвоєний звичай, ритуал відрізняє людину від тварини

Моральна освіта полягає в засвоєнні правил «лі» (ритуалу), вивченні літератури, музики та інших мистецтв.

Конфуцій казав6 «Набути жень – значить підкоритися «лі».

Ритуал заснований на «сяо» - шанобливості синів і «чжен мін» - виправленні імен.

3. Шанобливість синів, відданість батькам – це турбота про старших і підтримування їх життя; це найважливіша складова людинолюбства. Пошана до батьків у Китаї була закріплена юридично. Батько для дітей був останньою й абсолютною інстанцією.

Шанобливість синів, культ предків, повага до давнини забезпечують:

стабільність суспільства;

спадкоємність поколінь;

відсутність конфліктів між поколіннями.

Конфуцій проповідував «постійне відродження старого як шлях пізнання нового». Зміни порядків, заведених батьками, можливі тільки з їх дозволу. У випадку смерті батька зміни у домі проводились тільки після трьохлітнього трауру.

Конфуцій вважав, що:

зміни в суспільстві не повинні суперечити культу предків;

моральні ідеали треба черпати у минулому;

патріархальний покій бажаніший, ніж конфлікти й смути, пов'язаних з прогресом.

Конфуцій казав: «Я вірю у давність і люблю її щиросердно»

4. Концепція виправлення імен. Члени суспільства розрізняються по:

соціальному статусу (стану);

положенню у системі розділення суспільної праці (функції).

Необхідною умовою для гідних відносин між людьми різних станів й функцій є відповідність людини своєму суспільному призначенню. «Державець повинен бути державцем, сановник – сановником. батько – батьком, син – сином.» (Конфуцій).

Взаємність відносин у класовому суспільстві реалізується через обмін діяльностями. Це потребує виконання кожним членом суспільства свого професійного і суспільного боргу.

5.  «Вень» - вихованість, культурний сенс життя людини. Чим вище положення людини в суспільстві, тим вище його моральна відповідальність. Моральні зобов'язання виробляються у процесі виховання, освіти і виявляються в ритуалі.

Вень, виховання – це синтез:

природних, вроджених якостей людини;

якостей, набутих у процесі виховання, освіти.

Конфуцій вчив6 якщо «…вихованість й природність у людини врівноважать один одного, він стає благородною людиною».

6. Шляхетна людина (цзюнь-цзи) означає:

шляхетність походження, аристократизм;

людська досконалість;

Людська досконалість:

не гарантується шляхетним положенням;

досягається у процесі духовного самовдосконалення;

досяжне для простолюдинів.

для представників аристократичних станів людська досконалість є зобов'язанням.

Шляхетна людина – це ідеальна людина. Вона:

прагне пізнати дао (правильний шлях);

завжди наслідує ритуал;

гуманна;

щирий, чесний;

шанований;

постійно вчиться, завзятою працею досягає досконалості;

стриманий в словах, слова її не різняться з ділом.

Шляхетна людина, за вченням Конфуція, ставиться до всіх однаково, не судить інших (тільки себе), позичає в інших тільки хороше. Рід занять, найбільш підходящий для шляхетної людини, - сановна посада, політика.

Шляхетній людині протиставляється низька людина (сяо жень), яка прагне до вигоди, нехтує ритуалом, має грубі манери, судить інших людей, вступає в конфлікти. Низький соціальний статус сприяє формуванню «сяо жень». Однак не будь-який простолюдин є низькою людиною.

Конфуцій відзначав, що стати шляхетною людиною дуже складно. Себе він таким не вважав.

Питання 40: Вчителі людства. Будда

  1.  Шлях до просвітлення.
  2.  « Серединний шлях», «Благородні істини».

1.Принц Сіддхартха Гаутама (Шаколмуні) народився в середині VI ст. до н.е. в Індії. Він зростав ізольовано від світу, батько намагався вберегти його від негативних сторін життя.

Випадково Гаутама побачив хворого, старого, покійника та дізнався правду про існування хвороб, страждань, старості та смерті.

Після зустрічі з мандруючим аскетом принц вирішив, що знайти шлях до спасіння та позбавлення від страждань можливо тільки через аскетизм. У віці 29 років принц залишив палац. Після декількох років суворої аскези та вивчення яколи йоги Сіддхартха Гаутама дійшов висновку, що самокатування не веде до спасіння.

Одного разу принцу Сіддхартхі відкрилася істина: спасіння – в звільненні від бажань. Це дозволяє:

  •  уникнути багаторазових народжень і пов’язаних з ними страждань;
  •  стати всезнаючим;
  •  набути безсмертя.

У віці 35 років принц почав називатися Буддою (від Buddha просвітлений, пробуджений).

Головні положення вчення Будди.

  •  Сансара ( кругообіг ) – це низка народжень, перехід із одного існування в інше. Цей процес пов'язаний зі стражданнями, хворобами, смертями.
  •  Блаженство, щастя Будда та його послідовники розуміли як:
  •  Завершеність, внутрішню гармонію людини;
  •  Стан повного щастя, коли більше нема чого бажати;
  •  Позбавлення від ланцюгів перероджень.

До блаженства не ведуть:

  •  Гедонізм (« схильність до похоті»);
  •  Аскетизм («схильність себе виснажувати»);
  •  Комбінація гедонізму та аскетизму (принцип міри).

2.Будда відкрив «вірний серединний шлях», який «до умиротворення, до осягання, до пробудження, до заспокоєння веде».

У момент просвітлення Будді відкрилися чотири благородні істини. Вони лягли в основу буддійського повчання. Їх необхідно знати, щоб досягти моральної чистоти.

  •  Істина в стражданні, тяготах. Стражданням є:
  •  Усе життя в усіх його проявах;
  •  Насолоди;
  •  Людські прихильності, багатство, слава – ці ланцюги, прив’язують людину до життя.
  •  Істина про джерело страждань: це бажання життя.
  •  Істина про припинення страждань. Нірвана ( від санскрит. Nirvana – затухання, остигання) – це відсутність страждань, « безпристрасне припинення, покидання, свобода…». Чіткого визначення нірвані Будда не давав. Її можна трактувати так:
  •  Повне щастя, самодостатність;
  •  Відсутність бажань, пристрастей, прихильностей;
  •  Відхід від світу;
  •  Спокій і т. ін.
  •  Істина про вірний серединний шлях. Програма морального удосконалення особистості має 8 ступенів духовного піднесення:
  •  Істинний погляд ( праведна віра) – засвоєння чотирьох істин Будди;
  •  Істинний намір – прийняття благородних істин та байдужість до світу;
  •  Істинна мова – утримання від брехні та речей, що не стосуються до віднови від світу;
  •  Істинні вчинки - ненасильство, не завдавати шкоди будь-якій живій істоти;
  •  Істинний образ життя, істинна поведінка;
  •  Істинні зусилля – пильність, припинення поганих думок;
  •  Істинне пам’ятання (праведна думка) про те, що все минуще;
  •  Істинне зосередження – духовне самозаглиблення.

Моральне самовдосконалення – це перехід від індивідуальної визначеності( все, що виділяє людину з числа інших людей) до без особистісного начала.

Людина, що подолала чуттєву прихильність до світу, відчуває почуття любові (відсутність ворожнечі) до усього живого на Землі у одноковому ступені.

Питання 41: Вчителі людства. Мойсей

Декалог. Його особливості

Мойсей (нар., ймовірно, в XIV - XIII ст. до н. е.) є:

  •  духовним батьком єврейської нації;
  •  засновником світової релігії іудаїзму;
  •  творцем одного з найдавніших кодексів моральності.

Мойсей не тільки висловлював інтереси і волю своїх одноплемінників, а й створював єврейський народ, сприяючи його переходу з дикого, природного стану в історичне, державне, вів його до усвідомлення духовної спільності.

Крім кровних зв'язків людям були необхідні загальна віра, ідея єдиного Бога, а також загальні моральні принципи.

Суспільна свідомість того часу відрізнялося синкретизмом (єдністю релігії, моралі, права).

Мойсей розробив звід правил, які:

  •  регулювали всі сфери життя людини;
  •  носили законодавчий характер.
    В основу зводу лягли 10 заповідей, отриманих Мойсеєм від Бога Яхве на кам'яних скрижалях.

10 заповідей (десятислівя , Декалог):

1.Я, Господь, Бог твій ... Хай не буде тобі інших богів.

2.Не сотвори собі кумирів ... не вклоняйся їм ...

3.Не призивай імя Господа, Бога твого всує.

4.Пам'ятай день суботній.

5.Шануй свого батька та матір.

6.Не убий.

7.Не чини перелюбу.

8.Не вкради.

9.Не свідкуй.

10.Не пожадай нічого ... що є у ближнього твого.

Заповіді 1-3:

  •  відносяться до сфери сакрального права;
  •  застерігають народ від варварства (багатобожжя, чаклунства, людських жертвопринесень);
  •  стверджують віру в єдиного Бога.
    1.  - а заповідь стверджує:
  •  в'язок народу і Бога (субота - день духовного зосередження, думок про Бога);
  •  духовну єдність народу (день відпочинку обов'язковий для всіх верств суспільства, включаючи рабів).

5 - а заповідь - найдавніший закон шанування батьків, який увійшов до кодексу Мойсея.

6-а - 10-а заповіді:

  •  є нормами відносини до ближніх;
  •  поширюються лише на представників свого народу ("... НЕ злобують на сина свого народу ...");
  •  задають міру справедливості.

Змістом справедливості є відплата древньому принципі таліона ("око за око").

Під впливом навчання Мойсея, в рамках єдиного духовного простору родинні племена сформувалися в націю. Народ усвідомив своє особливе призначення у світі ("... хто той великий народ, у якого закони ... праведні так, як все це Вчення, яке я даю вам ?.."), у нього сформувалися загальні моральні принципи.

Мойсей заклав основи життя народу:

  •  релігійні (єдинобожжя);
  •  моральні (любов до свого народу);
  •  законодавчі (справедливість).

Заповіді Мойсея - один з найдавніших і значущих моральних кодексів. Його ознаки:

  •  безумовність: мораль, моральні вимоги абсолютні, споконвічні, виступають як воля Бога;
  •  категоричність: вимоги не обговорюються, не допускають відхилень, так як дані Богом;
  •  загальність: моральні вимоги Декалогу:
  •  стали основою загальнолюдської моралі;
  •  увійшли до складу морально-релігійних навчань християнства та ісламу.

 Особливості Декалогу. Його норми:

  •  регулюють тільки дії людей, але не їх моральне мислення;\
  •  не встановлюють індивідуальної моральної відповідальності - покарання і нагороди поширюються на нащадків (наприклад, прокляття до 7 коліна);
  •  є примусовими законами - Мойсей не прагнув закріпити їх у моральній свідомості людей;
  •  не містять ідеї загробного возздаяння за земне життя.

Милосердя у вченні Мойсея не має само цінного значення. Воно виступає тільки як форма справедливості і часто збігається з формою справедливості - відплатою ("... вдову і сироту не гнобити ... якщо будеш гнобити ... будуть ваші дружини вдовами, а ваші сини сиротами"). Милосердя виражається не у прощенні, а в більш м’якішій  формі покарання.Прослушать

Пример. Введите "privet" и нажмите пробел, чтобы получить "привет".

Питання 42. Вчителі людства. Ісус Христос

  1.  Боголюдина
  2.  Основні положення християнства. Заповіді Божі
  3.  Найважливіші християнські доброчинники.

1.З момента народження Ісуса Христа ведеться відлік нашої ери. Описання життя і вчення Христа (Євангеліє) склали його ученики і послідовники. Канонічними вважають Євангеліє від Матвія, Марка, Луки, Іоана.

Христос був посланий до світу людей Богом-Батьком для того, щоб тяжкою смертю спокутувати провини людства і вказати людям шлях до спасіння.

Ісус Христос був одночасно :

  •  Богом, сином Божим, після смерті тим, хто піднявся до небес;
  •  Людиною, яка народилася від земної жінки, він жив життя людини і відчув смертельні муки. (Це виражає єдність Бога-Творця та людини).

А.А. Гусейнов в праці «Великі моралісти» пише що про Христа «… можна казати і на мові теології, і на мові науки, він може бути предметом віри, і предметом раціональної критики».

Ще в ранньому дитинстві Ісус  Христос виявляв цікавість до духовних проблем. В 30-ти річному віці він виступив із власним повченням. Про свою місію Христос казав : «Благовіщати я маю Царство Боже, бо на то я и посланий».

  1.  Основні положення вчення Ісуса Христа. Християнська релігія основана на уявленнях в тому, що Бог:
  •  Являється творцем всього сущого, «баченого и не баченого»(емпіричного та ідеального світу);
  •  Єдиний в трьох облич ах – Батько, син і Дух Святий;
  •  Являється ціллю та сенсом світу;
  •  Являється моральним абсолюто;
  •  Є коханням.

Людина:

  •  Створена Богом за образом та подобою Божою;
  •  Наділена духом, душею та волею;
  •  Грішний первинним гріхом, успадкованим праотцями Адама та Єви, що прогнівали Господа;
  •  Може отримати спасіння лише завдяки Богу і церкви, яка представляє Творця на землі.

Головною ціллю християнства являються:

  •  Спокутування гріхів, каяння;
  •  Воззєднання з Господом;
  •  Отримання Царства Божого після смерті.

Емпіричний світ не цінується. Людина, яка понурена в земні інтереси, приречена пекельне полумя.

Царство Боже, Царство небесне розуміється як:

  •  Апокаліпсис, кінець світу, другий прихід Месії;
  •  Царство духа: «Царство Боже в середині нас»;

Воно слугує, за словами Христа, для:

  •  Дітей та людей, схожими на дітей своїми духовними якостями («Блаженні нижчі духом… Блаженні чистим серцем» і т.д.);
  •  Тих, кого образили, жертвам соціальної несправедливості («Блаженні ті, що плачуть, бо втішаться…»;)
  •  Смиренні люди («Блаженні лагідні…»).

На передодні Царства Божого людина має зробити остаточний вибір між Богом, добром, вічним життям і Дияволом, злом, смертю: «… Покайтесь, бо приблизилось Царство небесне» (Євангеліє від Матфія).

Моральна людина має дотримуватись заповіді Христа, не зосереджуватись на земних благах та чуттєвих задоволеннях.  

Причиною страждань людей являється турбота про матеріальні блага («Хліб насущний.»). Ісус казав : «Шукайте передусім Царства Божого Його і це все воздасться вам».

Вчення Ісуса Христа звернене до всих  людей без виключення, і в першу чергу до грішників : «Я прийшов прикликати не праведників,а грішників до каяття» (Євангелія від Матфея).

Ісус Христос в Нагорній проповіді надав заповідям Моїсея характеру гуманізма, пояснив істиний зміст заповідей.

«Не вбий». Не можна не тільки вбивати але навіть :

  •  «Гніватися на брата свого даремно»,  сваритися з ним;
  •  Виражати неповагу до іншої людини;
  •  Заперечувати наявність розуму і глузду у іншої людини, «не прелюбодій».

Христос казав : «… Всякий хто дивиться на жінку з бажанням, уже прелюбодіє з нею в серці своєму». (Гріхом являються не тільки дії, але й помисли.)

«Не порушуй клятви». «… А я кажу вам : не присягайтесь ніколи» (Христос).

Людина не має права присягатись нічим, так як все у світі у володінні Бога.

Закону помсти Ісус Христос протиставить заповіді милосердного кохання:

  •  «не супротився злому» (терпляче витримуй образи та зло);
  •  «хто вдарив тебе в праву щоку твою, підстав іншу»;
  •  «тому, хто просить  тебе - дай»;
  •   «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, які проклинають вас,моліться за тих хто ображає вас і які гонять вас.» Христос пояснив: « Якщо ви будете любити тільки тих хто вас любить…чи не те роблять і всі грішники.»  

Христос попереджує віруючих від блюзнірства:  

  •  «…не творіть милостиню… перед людьми і з тим, щоб вони бачили вас…»;
  •  «коли молишся не будь як блазні, які люблять … молються, щоб показаться перед людьми»;
  •  Коли поститесь, не будьте похмурі  як блазні…».

Також  Ісус заповідав:

«…пробачати людям їх гріхи…»;

«…не збирати собі скарбів на землі…».

«… не засуджуйте інших…».

«… бережіться брехливих пророків…».

В Нагірній проповіді було сформульовано « золоте правило моралі»: І так в усьому, як хочете, щоб з вами  чинили люди, так поступайте і ви з ними».

3.Основними  християнськими  добро чинниками  являються:

Смиренність. Істинний християнин повинен:

  •  Підкорятися волі Божій, покірно приймати  насланні йому біди та випробування;
  •  Приймати те місце в світі, яке йому дано Богом ( миритися з бідністю, низьким соціальним положенням );
  •  Не примножувити кількість зла в світі, бути покірним не гнівливим;
  •  Вгамовувати свої пристрасті та амбіції;

Віра:істина покірність, доброта, смиренність можуть бути основані тільки на істинній вірі в Бога;

Надія. Вона складається з:

  •  Уповання на милість Бога ,його милосердя та справедливість.  Сум
  •  Зневіра в милосердя  Бога. Являється смертним гріхом, який веде до  загибелі душі;
  •  Віра в утіху після смерті, набуття вічного життя в Царстві Божиєм;

Любов.

Притаманність християнської любові:

  •  Бескористність;
  •  Діяльність ;
  •  Милосердя;
  •  Однакове відношення до всіх людей.

Християнська любов та милосердя вище обєктивної оцінки особистих якостей людини.

Ісус Христос говорив: «… будьте синами Батька вашого небесного,який наказує соню своєму сходити над злим і добрим…»

Питання 43. Вчителі людства. Мухамед

1.Виникнення і сламу

2.Основи мусульманського віровчення

3.Особливості етики Корану

1.Мухаммед народився в 570 р., в місті Мекка. Він належав до племені курайшитів. Араби того часу сповідували багатобожжя, що забезпечувало рівність між великою кількістю племен.

В арабському суспільстві було багато людей, яких називали ханіфами (окремі, ті що відпали). Вони сповідували єдинобожжя і пам’ятали, що родоначальником арабів був Ізмаїл, син Авраама.

Під час торгівельних поїздок, Мухаммед ознайомиився з вченнями іудаїзму і християнства. Він вдчув на собі вплив монотеїзму, і хгордом прозвав себе ханіфом.

В 610 р., Мухаммеду явився архангел Гавриїл, і показав священну книгу (Коран), а небесний голос вимовив: «О, Мухамеде, ти – посланець Аллаха…». Після того як голос звелів: «Встань і проповідуй, і Господа свого возвеличуй!», Мухамед почав проповідувати нову віру.

Новій общині Мухамед дав настанови, які проголошували наступне:

  •  члени общини є єдиним народом, племінні відмінності повинні бути подолані;
  •  люди поділяються на вірних (мусульман), та невірних (не мусульман за віросповіданням)
  •  кровна помста відміняється, віруючі повинні обєднатися проти спільного ворога – невірних
  •  Аллах є найвищим
  •  Мухамед – останній з пророків єдиного Бога (після Авраама, Мойсея та Ісуса)
  •  Коран є останньою книгою одкровень

Згодом Мухамед вирішив, що метод проповіді вичерпав себе, і необхідно поширювати іслам силою. Він сформулював ідею священної війни - джихаду.

  •  війна за істинну віру є священною
  •  віра виправдовує вбивство
  •  смерть за віру - пряма дорога до раю

Разом з тим важилву роль в вінах відігравали жага до наживи і помста. Завдяки вченню про єдиного Бога і про призначення арабського народу, Мухамед згуртував ворожі племена, створив арабську державу і встановив єдину віру.

Основні положення ісламу:

  •  світом керує Бог
  •  Бог є абсолютним, досконалим і вічним
  •  Аллах – Бог істини, милосердя, справедливості
  •  Бог один, і ніхто не може бути прирівняним до нього
  •  людству призначено страшний суд, після якого слідує друге творіння світу

Під час страшного суду, грішників відділять від праведників, добро назавжди буде відділене назавжди від зла, зло буде покаране повністю (на відміну від першого творіння). На відміну від християнського раю, мусульманський рай обіцяє всі земні насолоди, які цінують люди.

2. Засади ісламу

  •  Аллах єдиний, а Мухамед його посланець
  •  Обовязкова молитва (цикл з 5ти молитв). Молитви є добровільними, проте показують рівень і показником відданості вірі
  •  Обов’язковий піст в місяць рамадан (вдень забороняється будь – що, що відволікає від благочестивих думок – їжа і т.д.)
  •  Обовязкова милостиня, певні внески до общини, які не є добровільними, а загальнообовязковими
  •  Обовязкове паломництво до Кааби в (Мекка) – святилища Авраама

3.Особливості етики Корану

Мухамед не створив мусульманську етику, як сферу знання та культури. Етика Корану скоріше є інструкцією до дій, моральною програмою. Вчення Мухамеда не систематизоване в вигляді кодексу, і не має загальних принципів. Воно лише має певні норми моральності.

Моральні норми Корану неподільні з формами регуляції людських відносин: релігією, звичаями, правом. Норми мусульманської етики не є категоричними – в певних випадках дозволяються деякі порушення. Мусульманська етика є реалістичною, вона бере до уваги обмеженість можливостей людини, заперечує богоподібність людини.

Питання 44. Проблема морального прогресу

«Прогресивістський» погляд на розвиток моралі

Скептичний погляд на розвиток моралі

1. Історія етичної думки є відображенням еволюції норм моралі. Цей процес включає як позитивні досягнення, так і негативні явища в області моралі.

Мораль була сформована в процесі соціалізації людини:

виділення людини із тваринного світу, подолання біологічних рефлексів;

утворення соціальних спільнот;

становлення відносин у колективі;

виникнення правил сумісного проживання.

Мораль еволюціонувала від внутрішньоплеменних правил до загальнолюдських моральних норм. Виникають вищі орієнтири моральної поведінки і свідомості людей (принципи «високої» моралі).

Зі встановленням панування християнської релігії чесноти минулих років (справедливість, мужність та ін.) доповнилися християнськими чеснотами: милосердям, любов’ю (яка поширюється навіть на ворогів) і т.п. Релігійна мораль є об’єднуючим початком: вона звернена до всіх людей незалежно від їх соціальної приналежності, статті, національності, місця та країни проживання.

Покращення моралі суспільства пов’язано з підвищенням ролі людського розуму. Нововведення в моралі є результатом зростання самосвідомості людини, морального мистецтва індивіда.

Ідеї моралі поширюються на всі сфери суспільної свідомості:

політику – засудження аморальних політичних рішень і т.п.; гуманістичні принципи моралі зафіксовані в міжнародних угодах;

економіку – дотримання договорів та ін.;

гуманізацію сфери права (рух за скасування смертної кари);

екологічний рух – захист навколишнього середовища і т.д.

Розширюється сфера застосування норм моралі. Явища, які в минулі роки були морально нейтральними, отримують моральні оцінки (наприклад, сучасних людей обурюють випадки жорстокого поводження з тваринами).

Ускладнюється механізм впливу моралі. У минулому основними регуляторами були примус, страх та ін.

У сучасному суспільстві людина отримала можливість вільного морального вибору.

2. Багато моралістів дотримуються скептичних поглядів на процес моральності. Моральний прогрес пов'язаний із соціальними умовами. Падіння звичаїв відбувається в період переходу від одного суспільно-економічного устрою до іншого.

Цей процес супроводжується кризовими явищами у всіх сферах життя суспільства (економіці, соціальній та духовній сферах і т.п.).

Питирим Сорокін виділив наступні ознаки моральної кризи суспільства:

утилітарний підхід до оцінки соціальних явищ та діяльності людей;

прагнення людей до збагачення та чуттєвих насолод;

моральна атомізація індивідів;

моральна анархія.

Моральна анархія проявляється у :

встановленні кожною людиною власних моральних норм;

мінливості моралі;

відсутності почуття моральної відповідальності;

ірраціональності морального мислення;

звеличенні ролі насилля у суспільстві та ін.

У ХХ ст. в умовах розвинутої індустріальної цивілізації частота воєн перевищила середню частоту воєн минулих віків у 1,5 рази (Серебряннікова В.В. Соціологія війни).

Збройні конфлікти ХХ ст. (військові, етнічні) включають різноманітні методи боротьби, які в основному спрямовані проти мирного населення: економічні (санкції, ембарго), інформаційні, ідеологічні, диверсійні, терористичні. Створювалися концентраційні табори, гетто, застосовувалися масовані бомбардування, удосконалена зброя масового ураження.

Збройні конфлікти стають засобом наживи: війни можуть бути розв’язані через зіткнення економічних інтересів, на постачаннях зброї наживаються величезні капітали.

В умовах кризи індустріального суспільства виникає загроза морального відчуження особистості внаслідок опосередкованого характеру суспільних відносин, взаємовідносин людей (Інтернет та ін.), раціоналізація сприйняття зовнішнього світу, втрати природного, емоційного сприйняття.

Цьому сприяють засоби масової інформації, що практикують:

маніпулювання свідомістю людей, суспільною думкою;

фальсифікацією духовних явищ;

пропагандою естетики насилля та жорстокості і т.п.

Проте у всі епохи моралісти констатували падіння моралі. Послідовне погіршення моральності повинно було в результаті звестися до нуля, але цього не сталося, як не було в історії людства і «золотого віку» моралі.

Питання 45: Категорії моралі. Цінності.

1. Цінності. Вище благо.

2. Різні підходи до розуміння ієрархії цінностей.

1. Людина існує у світі цінностей, які являють собою:

  •  значимі для людини об'єкти (матеріальні і ідеальні) ;
  •  усталені, узагальнені уявлення про щось як про благо, що відповідає

    потребам, інтересам людини (суспільства) ;

Людина орієнтується на цінності у своїх судженнях, діяльності, моральному виборі.

Цінності об'єднані в систему ціннісних орієнтацій, яка є потребою людини.

Цінності розрізняють по їх :

  •  змісту (користь, добро, влада й ін.) ;
  •  знаку - позитивні й негативні, що відповідають, що й не відповідають інтересам людини (користь - шкода й т.п.) .

Виділяють також цінності практичні й духовні, вищі й низинні.

Деякі цінності є загальними для всіх людей незалежно від відмінностей (соціальних, національних, полових, вікових і ін.) і збігу обставин.

Все що коштовне для людини взагалі, називається вищим благом. Воно безумовно, абсолютно, універсальне (повинне бути прийняте кожною людиною).    

2. Аристотель стверджував, що вищим благом для людини є розумна діяльність душі. Всі останні  цінності співвідносяться з вищим благом.

Підхід до розуміння цінностей, запропонований Э. Фроммом (психоаналітична психологія). Він стверджував, що людина:

  •  має розум;
  •  знаходиться поза природою, відділяє себе від інших живих істот;
  •  усвідомлює межі свого існування, його кінцівку;
  •  здатний виходити за межі свого «я».

Кожна людина в дитинстві знаходиться у природній, гармонічній єдності з ма

тір`ю. Дорослішання являє собою процес:

  •  розриву зв`язку з матір`ю, родиною;
  •  усвідомлення відмінностей між собою і іншою людиною;
  •  знаходження свідомості;
  •  розвитку особистості.

Автономія людини супроводжується  відособленістю, відчуженістю. У відособленої людини виникає необхідність в:

  •  ідентифікації;
  •  єдності з іншими людьми;
  •  стабільності спілкування с людьми.

Фромм стверджував, що ці потреби є базовими, але в реальному житті рідко здійснюються, и їх  задоволення людина сприймає як вище благо, ідеал.

Релігійний підхід до ієрархії цінностей. Бог – це абсолют. Божі заповіді містять основні моральні цінності і моральні вимоги. Основним призначенням людини є удосконалювання, спасіння душі, прилучення до Бога.

Вищими є цінності, з допомогою яких людина:

  •  долучається до Бога;
  •  піднімається над своїм плотським існуванням.

Орієнтуючись на нижчі цінності, людина стає рабом пристрастей, погрузне в буденності і т.д.

Соціалогізаторський підхід до ієрархії цінностей:

  •  інтереси людини повинні бути підпорядковані інтересам суспільства (групи, колективу);
  •  мораль є засобом підпорядкування особистих інтересів;
  •  вищі цінності – цінності, які орієнтують людину на досягнення суспільного блага.

Питання 46: Категорії моралі. Ідеал.

1. Визначення ідеалу, дані І. Кантом, В. Ф. Гегелем та ін.

2. Ідеал з точки зору сучасної етики.

3. Особистий ідеал. Функції ідеалу. Соціальний ідеал.

1. Поняття ідеалу вперше виникло в християнській моралі в результаті усвідомлення невідповідності між належним і сущим:

  •  гідністю людини і реальними умовами життя;
  •  виглядом земної людини і образом Ісуса Христа.

Християнська мораль як ідеал стверджувала образ мученика, аскета.

І.Кант писав: «Ідеал є те, до чого треба прагнути і чого ніколи не досягнеш», це «необхідне керівництво людському розуму».

Ідеал, на думку Канта, незмінний для всіх часів, відірваний від реального життя. Ідеалом свободи є свобода духу.

В.Ф.Гегель стверджував, що ідеал:

  •  є протилежністю дійсності;
  •  розвивається через цю протилежність;
  •  реалізується в плодах діяльності світового розуму.

А.Фейєрбах думав, що ідеалом є «цільна, всебічна, досконала, освічена людина».

Соціалісти-утопісти вважали ідеалом право людини на вільний розвиток, який можливий тільки в результаті ліквідації класової нерівності.

К.Маркс і Ф.Енгельс визначали моральний ідеал як складову суспільного ідеалу - звільнення пригнобленого класу революційним шляхом. Засновники марксизму вважали, що ідеал відображає дійсність, що розвивається: «Історія не може отримати остаточного завершення в якомусь ідеальному стані ... це ... рух ... з яким повинна узгоджуватися дійсність».

2. Ідеал є ціннісним і імперативним уявленням (затверджує безумовний, позитивний зміст вчинків), що визначає зміст добра і зла, належного і т.д.

Сучасна етика розглядає ідеал з позицій антропоцентризму. Моральний ідеал - це:

  •  універсальне, абсолютне, моральне уявлення про благо, належне;
  •  образ досконалих відносин між людьми;
  •  устрій суспільства, що забезпечує досконалі взаємини людей (суспільний ідеал);
  •  вищий зразок моральної особистості.

3. Особистий моральний ідеал людини - прагнення до щастя, задоволеності життям. Він повинен мати соціальну значущість.

Аспекти особистого ідеалу:

  •  чуттєво-емоційний (уявлення про особисте щастя);
  •  розуміння цілі і сенсу життя;
  •  мотиви діяльності;
  •  відношення до інших людей.

Зміст ідеалу визначено соціальним середовищем. Формування ідеалу - це процес перетворення навколишнього середовища у внутрішній світ індивіда. В основі ідеалу можуть лежати індивідуальна моральна програма, позитивний приклад та ін.

Основні функції ідеалу:

  •  визначення мети моральної діяльності людини;
  •  спонукання людини до моральних вчинків;
  •  об'єднання належного і сущого;
  •  визначення морального вигляду людини.

Моральний ідеал може основуватись на соціальному ідеалі.

Соціальний ідеал:

  •  визначає спосіб життя і діяльності суспільства;
  •  включає моральні установки;
  •  морально орієнтує суспільство.

Питання 47:  Категорії етики. Ідеал єдності. Конфлікт поколінь

1.Ідеал єдності

2.Ідеалізм

3.Зміна ідеалів. Моральний конфлікт поколінь.

1.Ідеал єдності лежить в основі культури Європи. Вчення натурфілософів о всесвіті, єдиний початок Космосу було сприйняте християнською філософією.

Християнські мислителі стверджували, що в умовах автономного існування людини реалізація ідеалу можлива тільки як самовдосконалення людини, духовне єднання людей. Моральний борг людини обумовлений ідеалом єдності : "полюби ближнього, як самого себе".

Богослови стверджували, що:

  •  вищий ідеал(Царство Божого) затверджується в дусі;

духовне єднання досягаються раніше іншого.

Ідея єдності лежить в основі усіх світових релігій, проголошується вищим моральним ідеалом.  

Соціологізаторський підхід до інтерпретації єдності : ідеал єдності являється вимогою зміцнення суспільства.

Утопічний підхід: ідеал єдності здійснюється тільки в розумній реорганізації життя суспільства. Мислителі цього напряму бачили передумови єдності в розподілі праці і виробничої кооперації, у встановленні справедливих форм власності та ін.

Гармонійність людських відносин є однією з умов морального прогресу.

2.Моральний ідеалізм - віра людини в існування:

принципів і норм поведінки, дотримання якої дозволяє зберегти почуття власної гідності;

святого, значущого для усіх людей;

високої мети (батьківщина, культура і ін.), якій повинна служити людина.

Ідеалізмом є:

  •  надія на повну реалізацію ідеалу в реальному житті;

відірваність від реального життя, нерозуміння її.

Ідеалізму протиставляється реалізм/меркантилізм (переконаність в тому, що усе підпорядковано інтересам людей і їх прагненню до вигоди).

Моральний ідеалізм може вилитися в неприйняття реального життя, "відхід в себе"  (ескапізм), моральний нігілізм, ригористичні вимоги, що пред'являються до інших людей.

3. Зміна ідеалів. Ідеал визначає моральні вимоги до досконалої особи, але міняє свій зміст в ході змін умов життя людей. В процесі зміни історичних епох і поколінь людей відбуваються:

- коригування ідеалу;

- включення в нього нових установ;

Зміст ідеалу(уявлення про якості людини) міняється залежно від об'єктивних умов і суб'єктивних переваг людей. Зміна ідеалів відбувається в умовах загострення протиріч, конфліктів між суспільством і особою.

Зміна ідеалів в усі епохи супроводжувалася моральним конфліктом поколінь ("батьків і дітей"). Цей конфлікт - вид соціальних протиріч, свідоцтво несхожості цілей, моральних оцінок, мотивів діяльності і т.і.

Моральні конфлікти є показниками відсутності :

  •  загальнонаціональній меті;

виховної політики відносно молоді;

спроб рішення проблем на основі соціальної справедливості.

Можна виділити між-особовий і внутрішньо-особовий конфлікти.

Ознаки конфліктів:

*особовий характер;

*можливість вибору поведінки;

*можливість вибору засобів і шляхів рішення.

 

Рішення конфлікту можливе за допомогою діалогу і компромісу. Компроміс дозволяє уникнути насильства, врахувати інтереси усіх учасників конфлікту. Компроміс повинен спиратися на принципи моральності.

Рішення конфлікту залежить від моральних властивостей особи, її виховання( і самовиховання).

Моральне виховання молоді потрібне для зміцнення духовного зв'язку поколінь, відтворення системи громадських стосунків.

Питання 48. Категорії етики (добро і зло). Добро.

1. Поняття добра. Доброта. Доброчесність. Релятивізм

2. Користь

1. Добро і зло - основні категорії етики і моральної свідомості людини. На поняттях добра і зла засновані всі етичні уявлення. Поняття добра і зла:

  •  Є узагальненими;
  •  Позначають діаметрально протилежні характеристики;
  •  Виражають найважливіші установки моральної свідомості.

Узагальнене визначення добра - позитивне, значуще для людини (спільнот людей) необхідна умова життя людини і суспільства. Добро асоціюється з гармонією, благополуччям і т.і..

Поняття «добро» і «благо» часто вживають як синоніми. Вони застосовуються до моральної поведінки, матеріальних цінностях. Позитивна оцінка положень і речейзаснована на розумінні добра (блага) як того, що є цінним, значущим для людей.

Смислові відмінності у вживанні слова «добро»:

  •  Відносний сенс: добре, корисне для даної людини в даних обставинах.
  •  Абсолютний сенс: добро в абсолютному значенні - це:
  •  Вираз самоцінного добра (що не є засобом досягнення мети);
  •  Вираз позитивного значення явища щодо вищої цінності (ідеалу).

Добро в абсолютному значенні є етичним поняттям.

  •  У повсякденній свідомості добро (благо) є результатом суб'єктивної оцінки людини.
  •  У релігійній свідомості добро, благо:
  •  є характеристикою світу;
  •  задано Богом, існує об'єктивно;
  •  є самим Богом (найвищими благом).

Зло є протилежністю добра.

Формування добра і зла йшло в процесі становлення моралі. Відбувалося усвідомлення добра і зла як цінностей, не пов'язаних з природними явищами (які можуть бути корисними і шкідливими, але знаходяться поза категорій моралі)

Добро і зло є характеристиками вчинків, тобто дій, скоєних навмисно, вільно, співвіднесених з ідеалам.

Зміст добра і зла обумовлено ідеалом моральності:

  •  Добро - те, що прагне до ідеалу;
  •  Зло - те, що віддаляється від ідеалу.

Доброта. Добрим можна назвати людину, що творить добро.

Доброта:

  •  виражається у житті, практичної діяльності людей;
  •  властива цілісной особистості (добрий людина добра і в поведінці, і в думках)
  •  неегоїстичні: добра людина жертвує приватними інтересами заради блага інших.

Доброчесність - морально позитивні якості людини.

Чесноти:

  •  відображають різні сторони добра
  •  виховуються в людях.

Різним істеричним епохам, культурам, моральним системам були властиві різні чесноти. Доброчесність однієї системи могла би бути пороком в іншій (стоїчнабезпристрасність з точки зору християнства є пороком).

Релятивізм. Поняття про добро і зло, моральні судження відносні. У кожної людини є свої схильності (тяга до задоволень або аскетизму і т.і). Релятивізм моральних суджень може вилитися в моральний волюнтаризм, аморальність.

Усі цінності отримують моральні оцінки в залежності від того, як людина переживає їх у своєму досвіді. Моральні поняття добра і зла виявляються через моральний досвід людей.

Затвердження добра у боротьбі зі злом відбувається в духовному світі людини.

2. Користь: У багатьох етичних навчаннях (утилітаризм, прагматизм) добром вважають все, що корисно, моральної називають систему взаємної корисності людей. Людина згідно з цими теоріями піклується, перш за все, про свою користь (матеріальних, соціальних та інших благах).

Зведення добра до користі розмиває межу між добром і злом. Для досягнення особистої мети може бути корисно зробити аморальний вчинок. Крім того, потреби людини можуть бути збоченими, небезпечними для інших людей.

Користь є засобом досягнення добра.

У різних моральних системах добром, яке не можна звести до корисності, є вищі цінності. Вони самоцінні, не утилітарні. Вищі цінності не приносять конкретної вигоди людям, іноді навіть вимагають жертвування своїми інтересами.

Вищими цінностями є: гуманність, справедливість, любов і інше, а в релігійній етиці - любов до Бога, спасіння душі, милосердя та інше.

Добро обов'язково безкорисливе, тому відносини взаємної корисності не можуть вважатися добром, оскільки засновані на егоїстичних інтересах.

Добро засноване на потребі людини дарувати добро іншим людям.

Питання 49. Категорії етики ( добро та зло ). Зло.

1.Зло. Види зла.

2. Релігійні теорії походження зла.

  1.  Зло асоціюється з руйнуванням, загибеллю. Можна виділити такі види зла:
  •  природне зло ( стихійні сили, хвороби тощо ) не залежить від волі й діяльності людини;
  •  соціальне зло:
  •  є частиною історичного процесу;
  •  народжується під впливом діяльності людей;
  •  не може контролюватися людиною.

Наприклад, заколоти, революції, війни являються результатом зіткнення інтересів і волі безлічі людей, являються стихійною силою, яка не підвладна волі індивіда;

  •  моральне зло, котре утворюється під впливом:
  •  свідомості людини;
  •  волі людини;
  •  морального вибору людини.

Види морального зла, виражені в людських пороках ( морально негативних якостях) :

  •  ворожість – активне зло, яке направлене на інших людей, їх життя й добробут; свідомо заподіяна шкода ( насилля), яке не являється засобом захисту;
  •  розбещенність – зло, направлене на себе, пороки людини ( лінь, обжерлевість тощо). Розбещена людина:
  •  стає рабом своїх пристрастей і потягу до задоволення;
  •  порушує соціокультурні заборони;
  •  не здатна к діяльному коханню до ближнього.

Багато мислителів намагалися пояснити вкоріненість морального зла в природі людини, тобто людина від природи зла й егоїстична, знаходиться в стані конкурентної боротьби з іншими людьми. З.Фрейд, наприклад, стверджував, що ворожість, агресія – це притаманний людині інстинкт смерті.

Теорія фрустрації – агресії. Агресія виникає у відповідь на перешкоди в досягненні мети чи образи, може бути направлена не за адресою тощо.

Держава й мораль створені для регуляції «боротьби всіх проти всіх» і збереження людей від взаємного винищення. ( Цих поглядів дотримувались І.Кант, Т.Гоббс та інші)

Ф.Ніцше стверджував, що зло:

* укорінено в природі людини;

* є виявом бажання влади, яке притаманне всьому живому;

* морально виправдане ( бути злим – означає стверджуватись ).

В марксистському вченні зло вважалось породженням приватної власності.

  1.  Релігійні концепції походження зла. Вчення пророка Заратустри (зороастризм) відстоювало версію про моральну подвійність, яка лежить в основі світобудови:
  •  добрий могутній дух створив все розумне, добре, чисте й підримує життя на землі;
  •  злий могутній дух створив усе зле, нечисте, нерозумне ( смерть, безплідні землі тощо).

Єретична християнська секта манехійців підтримувала ідею морального дуалізму світу й поєднувала вчення Нового Заповіту із зороастризмом.

Християнство вбачало в створенні світу добро:

  •  світ створений триєдиним Богом;
  •  Бог є абсолютним Благом і Любовю;
  •  Бог всемогутній і всюдисущий, нічого на землі не відбувається без його відому;
  •  У творінні Божому не може бути закладене зло.

Те , що зло є у світі, теологи пояснили падінням ангела Люцифера, котрий:

  •  використав у зло свободу, яка була дана йому Богом;
  •  впав у гріх гордині, зажадав бути рівнем із Творцем, зайняти його місце;
  •  спокусив сонм ангелів, котрі перетворилися на бісів, пособників зла.

Люцифер став символом заздрості до творчого генія, егоїстичного бажання самоствердження. Люцифер, уособлення зла, вторинне, є твариною Божою і , в кінцевому підсумку, підкорений Богу.

Людина створена Богом за своїм образом і подобою. Вона наділена свободою морального вибору: слідувати Божим заповітам чи йти шляхом гріха, через це несе відповідальність за свій вибір.

Розповсюдження зла у світі людей відбулось внаслідок гріхопадіння Адама та Єви, які впали у гріх гордині й зажадали вподобитись Богові і дізнатись , що є добро та зло.

Ведична версія походження зла:

  •  зла у світі немає;
  •  недосконалість світу є:
  •  уявленістю, оскільки людина дивиться на світ зі своєї жалюгідної, обмеженої позиції;
  •  являється невід’ємною складовою світобудови, яка гармонійно поєднується з іншими її елементами;
  •  дійсність в її істиному вигляді можна зрозуміти й правильно оцінити, тільки піднісшись над людською жалюгідною точкою зору, вийшовши за рамки емпіричного.

Сучасні «холічні» уявлення про світ:

  •  світ – досконала, гармонійна єдність протилежностей ( чорне-біле, чоловіче-жіноче тощо);
  •  складові світобудови є необхідними умовами існування одне одного;
  •  суперечливість дійсності не є ані добром, ні злом. Зло є результатом відношення людей до чого- небудь як до зла.

Питання 50. Категорії етики ( добро та зло). Протиріччя в розумінні добра та зла.

  1.  Взаємовизначення добра та зла.
  2.  Протиріччя в розумінні добра та зла.

1. Добро та зло пізнаються тільки в єдинстві ( добро через зло й навпаки).

Для того щоб бути діяльно добрим, людина має пізнати зло. Недостатньо вивчати зло, щоб осягнути добро, злу необхідно чинити опір.

Добро отримує значення в противагу злу, стверджується в протистоянні злу.

2.Уявлення людей про добро та зло є неоднозначними, можуть змінювати полюси.

В різних культурах різні моральні оцінки одних і тих самих явищ, вчинків. Наприклад, у західних країнах похвальними якостями вважаються:

- прагнення до самоствердження, виділення із спільності;

- діяльне, завойовницьке ставлення до зовнішнього світу, субєктивне втручання в природу й інше.

У країнах Сходу моральна людина:

- повинна бути гармонійною частиною спільності, не випинати свою індивідуальність;

- сповідувати даоський принцип недіяння, не втручатись у хід речей, плисти за течією.

Моральні уявлення змінюються в процесі зміни історичних епох.

Традиційному, патріархальному суспільству були притаманні:

  •  відтворення способу життя пращурів ( відступ від традицій засуджувався);
  •  беззаперечне підкорення старшим;
  •  нетерпимість до інородців, іновірців, інакомислячих тощо.

В сучасному суспільстві багато людей, які творили добро вважаються аморальними. Добром, цінністю стали:

- становлення нових ідеалів, відмова від деяких традицій;

- самостійність, свобода творчості, розвиток індивідуальності людини;

- терпимість, повага до індивідуальності тощо.

Добро, благо для однієї людини ( групи людей) може бути злом для інших. Будь-яка конкуренція має на увазі досягнення вигоди, блага одних людей ціною чиїхось втрат, страждань. Найбільш яскраво це проявляється в конкурентній боротьбі в ринковій економіці, в збройних конфліктах ( для переможця фіналу війни – благо).

За певних обставин зло може оцінюватись як благо. Наприклад, насилля – безумовний гріх, оскільки життя й свобода людини – величезна цінність. Однак вбивство може бути морально виправдане й навіть вважатиметься благим діянням у випадках:

  •  вбивства ворога на полі бою ( особливо в справедливій, визвольній війні);
  •  вбивства при самообороні;
  •  кари жорстокого злочинця.

Веління високої моралі – категорична заборона « не убий» - перетворюється на правило « не вбивай без крайньої необхідності»

Вбивство, навіть скоїне в силу необхідності, не перестає вважатися злом.

Одне й те ж явище може одночасно виступати як благо і як зло. Наприклад, науково-технічний прогрес є безсумнівним благом для людства.

Водночас плодами прогресу являються екологічні й техногенні катастрофи, ядерна й бактеріологічна зброя й багато іншого. З цієї точки зору науково-технічний прогрес може розглядатися як зло.

Можливий перехід добра у зло( й навпаки) у випадку, коли порушується міра. Надмірність перетворює творіння добра в порок ( щедрість перетворюється в марнотратство, гордість – в гординю тощо). Зниження інтенсивності моральної якості також призводить до переходу добра у зло: ощадливість – в жадібність тощо.

Питання 51. Категорії етики (добро і зло). Проблема конструктивності зла.

  1.  Вибір між добром і злом
  2.  Конструктивність зла

1. В умовах морального конфлікту головним завданням людини є правильний моральний вибір.

Перший етап морального вибору полягає у виборі способу мислення і дії, відмові від зла, пороку.

Іноді вирішення проблеми відбувається поза протистоянням добра і зла. Людині слід зробити вибір між позитивними цінностями (здоровий глузд, щастя, користь і т. д.) і способом дії та мислення. Наприклад, людині доводиться робити вибір між сімейним щастям і професійною кар’єрою.

Найбільш складним є моральний вибір «меншого із двох зол».

Такий вибір:

  •  сприймається людиною як трагічний;
  •  вимагає життєвої мудрості і відповідальності;
  •  має непередбачувані наслідки;
  •  його результатом в будь-якому випадку є зло.

В моральній свідомості добро і зло мають різні підстави для оцінки людських вчинків. Наприклад, сприяння добру морально нейтральне, вважається за належне; сприяння злу прирівнюється до скоєння зла.

Боротьба зі злом часто оцінюється вище, ніж благі діяння.

2.Багато мислителів в своїх філософсько-етичних працях описували ідею конструктивності зла, його позитивної ролі в системі світобудови. Наприклад, Н. Макіавеллі в трактаті «Державець» писав про доцільність зла в політиці. Обман, насильство, несправедливість можуть слугувати інтересам держави («мета виправдовує засоби»).

Ф. Ніцше запевняв, що зло – це такі якості, як:

  •  розум, хитрість;
  •  діяльність;
  •  цілеспрямованість, сила волі;
  •  аристократичність.

Бути злим, на думку Ніцше, - означає самостверджуватись. У своїх працях він висвітлював думку про неспроможність і лицемірство того, що більшість вважає добром.

До категорії зла можна віднести такі явища, які руйнують встановлений порядок: нестандартність, новаторство, нонконформізм (несприйняття думок, стандартів тих, хто оточує), творчість. Соціальний та технічний прогрес досягається ціною загибелі мільйонів людей у війнах, революціях і т. д.

Деякі філософи стверджували, що зло проявляє свою конструктивність, творчу силу через діалектику добра і зла (Маркс, Гегель). Благо, добро здійснюється тільки через зло. Добродій виявляється тільки при порівнянні з пророком.

Проте не можна стверджувати, що люди скоюють зо умисно, заради досягнення прогресу. В основі діяльності людини перед усе лежать егоїстичні мотиви.

Питання 52. Категорія етики. Моральний обов'язок

1. Імперативність моралі. 

2. Моральний обовязок

1. Цінність, яка усвідомлена як моральна, сприймається людиною як обов'язкова до виконання. Моральні цінності:

  •  імперативні (обов'язкові);
  •  безумовні (їм необхідно дотримуватися завжди і у всьому);
  •  надситуативні;
  •  універсальні (безособові);

2. Моральний обовязок - це:

  •  форма контролю суспільства за поведінкою індивіда;
  •  відображення взаємодій між людьми.

Існує два підходи до питання співвідношення цінності і імперативності блага і обовязку:

  •  евдемоністський підхід:

  - людині відомо, у чому його благо;

 - завдання людини - не ухилятися від блага;

  - обов'язком людини є прагнення до свого блага і сприяння благу інших людей;

  •  деонтологічний підхід:

  - людина недосконала від природи;

  - суспільство є зосередженням зла;

  - мораль дана людині, щоб приборкати зло;

 - слідуючи обовязку, людина досягає блага.

Моральні вимоги загальні. Загальність розуміється як:

  - загальні уявлення всіх людей про правильне, доброчесне;

  - прості норми, загальнолюдські цінності, які визнають все;

  - загальнопоширені моральні вимоги і цінності.

Універсальність норм, суджень - це:

  - безвідносність до конкретних ситуацій і людей;

  - неупередженість (рівне ставлення до всіх у рівній ситуації);

  - рівне ставлення до людини в різних обставинах (надситуативність);

 - універсалізуємість - людина повинна приймати рішення стосовно інших людей виходячи з того, що подібне рішення в подібній ситуації може бути прийнято по відношенню до нього.

 Для того щоб сприяти благу інших, людина повинна дотримуватися прав інших людей і виконувати свої обов'язки.

Обовязок - усвідомлення людиною необхідності виконання того, що пропонується моральним ідеалом. Обовязок людини полягає в:

  •  добродіяння;
  •  протистоянні злу;
  •  сприяння благу інших людей і т. п.

Обов’язок усвідомлюється людиною як внутрішнє спонукання. Деякі мислителі (Ніцше та ін.) розглядали усвідомлення обов'язку як резкльтат виховання особистості, впливу ідеології.

Обовязок можна розуміти як тиск на особистість, примус з боку загальноприйнятих норм, соціальної дисципліни.

Моральні вимоги пред'являються у формі рекомендацій, формулювань бажаного (належного).

Санкції моралі (на відміну від права) носять ідеальний характер, звернені до свідомої, вільної особистості.

Обовязок вимагає самопримушення. Свідомість обовязок полягає в:

  - усвідомленні людиною неприйнятності будь-якої своєї якості;

  - опиранні цій якості;

 - примусі себе у разі потреби до скоєння того, що суперечить бажанням людини.

Вимоги обовязку самоцінні: людина виконує обов'язок безкорисливо, незалежно від зовнішніх норм, стверджуючи його пріоритет по відношенню до своїх пристрастей, користі і т. п.

Автономія особистості проявляється у виконанні морального обовязку. Людина:

  - виконує його вимоги без примусу ззовні;

  - ставиться до них так, як ніби встановив їх сам;

  - діє, будучи впевнений у своїй правоті.

Питання 53: Категорії етики. Сумління.

  1.  Поняття сумління.
  2.  Формування сумління.
  3.  "Чисте сумління"

1. Сумління - це:

  •  критична оцінка людиною своїх вчинків, мислення;
  •  усвідомлення своєї невідповідності ідеалу і невиконання морального боргу.

Сумління людини :

  •  не залежить від думки інших людей;
  •  співвідноситься тільки з боргом;
  •  діє і у тому випадку, коли контроль ззовні відсутній.

Сумління часто сприймається як незалежне від власної "я" людини, як голос "другого я", носія вищих цінностей. Існують різні точки зору на природу сумління.

Релігійний підхід: сумління є голосом Бога.

Другий підхід: сумління - це:

  •  специфічна форма сорому;
  •  узагальнені, перенесені у внутрішній світ людини думки значущих для нього людей;
  •  зміст сумління культурно і історично мінливо.

2.  Сумління формується в процесі виховання людини, її соціалізації.

Авторитарне сумління. На ранній стадії формування сумління орієнтоване на думки авторитетного для людини оточення, пов'язана з боязню несхвалення, покарання. Звернення вихователя до сумління  людини має форму вимоги відповідності правилам.

Гуманістична совість. Зріле сумління є голосом "другого я", кращого початку в людині, відповідальністю людини перед самим собою.

Сумління є емоційним феноменом. Воно проявляється як "муки розкаяння", - це негативні переживання, докори людини самому собі, заклопотаність з приводу моральності своєї поведінки.

В той же час сумління засноване на розумі:

  •  розкаяння сумління з приводу відступу від норм моральності можливе лише тоді, коли людина осмислила ці норми, прийняла їх як належні;
  •  людина знаходить аргументи, реабілітуючи  відступ від норм (заспокоює сумління);
  •  людина має бути переконана в істинності установок свого сумління (проблема ієрархії цінностей).

3. Вираз "чисте, спокійне сумління" можна зрозуміти як:

  •  усвідомлення виконання усіх моральних обов'язків, реалізації усіх своїх можливостей;
  •  претензію людини на духовну гармонійність, досконалість.

Людина, що має сумління , удосконалюючись, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Спокійне сумління  може свідчити про лицемірство або самообман, духовну незрілість. (А. Швейцер називав чисте сумління  "вигадкою диявола".)

Сумління  вимагає від людини виконання боргу. Борг людини перед самим собою - самовдосконалення.

Людина повинна культивувати своє сумління, "все більше прислухатися до голосу внутрішнього судді і використовувати для цього усі засоби" (И. Кант).

Свобода сумління  може розшифровуватись як право людину на:

  •  самостійне формування переконань;
  •  незалежність духовного життя.

Питання 54. Категорії етики. Сором. Провина

1.Сором:

  •  виражає відчуття провини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам оточюючих людей;
  •  орієнтований на думку інших людей;
  •  може випробовуватися людиною навіть в тому випадку, якщо сам він вважає свої дії етичними.

Людина, що проявляє негативні якості (агресію, брехливість та ін.), піддається насмішкам, презирству з боку оточуючих, гнівається на самого себе. К. Маркс називав сором гнівом, оберненим всередину. Гнів людини викликаний усвідомленням своєї невідповідності загальноприйнятим нормам, своїй відчуженості.

Сором свідчить про глибокий зв'язок людини з іншими людьми, не перенесення людиною суспільної невизнаності, осуду.

Людина боїться втратити суспільну значущість, цінність в очах іншої людини.

Сором перед самим собою є наслідком віддзеркалення поглядів інших людей на внутрішньому світі людини.

Думка інших людей займає важливу роль в соромі людини навіть у разі, коли аморальний вчинок людини не має свідків. Боязнь засудження з боку значущих людей може утримати людину від здійснення аморальних вчинків.

Значущі особи можуть бути віддалені від людини в просторі і навіть в часі. Вони постають  як більш високо розвинуті особи.

У деяких культурах сором є формою:

  •  суспільного впливу; регуляції поведінки людей;
    •  доповнення до тілесних покарань ("ганебний стовп" та ін.). У середньовічній Європі, країнах Сходу публічна ганьба по силі впливу на людину не поступалася тілесним покаранням. Людина відчуває сором у випадках:
    •  усвідомлення своєї невідповідності загальноприйнятим нормам і цінностям, як моральним, так і матеріальним (відсутність високого соціального статусу, достатку і т. п.);
    •  нездатності відтворити загальноприйняті стандарти (слідувати пануючим звичаям, моді і ін.);
    •  невідповідності високим моральним орієнтирам (наявність у людини пороків);
    •  нездатності проявити якості, необхідні в конкретній ситуації (боязкість у момент небезпеки і т. п.).

Християнській культурі було властиве відчуття сорому, пов'язане з тілом людини, тілесним початком (моральна заборона на прояви сексуальності).

Людина може відчувати сором у разі втручання інших людей в його внутрішній світ, приватне життя.

Люди здатні випробовувати сором за іншу людину в результаті ідентифікації з ним, переживати його провину як свою власну (наприклад, сором за дії уряду країни).

Помилковий сором - відчуття невідповідності помилковим, аморальним вимогам (наприклад, коли людина соромиться своєї "м'якості", невміння проявити агресію).

2. Провина - це переживання людиною невідповідності нормам, невиконання обов’язка перед самим собою, своїм внутрішнім світом, перед Богом. Відчуття провини не залежить від думки інших людей і виникає у разі, коли людина несе особисту відповідальність за те, що відбувається. Джерелом відчуття провини можуть бути:

  •  зовнішні явища (наприклад, страждання інших людей);
    •  внутрішні явища, стан душі людини (наприклад, провина за грішні думки).

Відчуття провини обтяжує людину, здійснює тиск на його психіку, Воно може бути нейтралізоване, зняте прощенням, даним постраждалим своєму кривдникові.

Прощення:

  •  є актом великодушності;
    •  відбувається по добрій волі скривдженого;
    •  відновлює позитивні відносини між кривдником і постраждалим;

Західній цивілізації властива морально-психологічна парадигма провини, успадкована від християнства. По релігійних уявленнях, кожна людина:

  •  від народження гріховна;
    •  схильна до пристрастей, тілесних бажань;
    •  грішні думки властиві навіть самим піднесеним і богобоязливим людям.

3. Фрейд в теорії психоаналізу дав своє пояснення походження відчуття провини:

  •  людина в дитинстві відчуває страх перед зовнішнім авторитетом (батьками), який накладає заборону на деякі бажання людини;
    •  з дорослішанням людини зовнішній авторитет перетворюється на частину внутрішнього світу людини, вищу інстанцію (НАД-Я);
    •  в результаті цього переходу виникає совість, що породжує відчуття провини;
    •  під впливом "НАД-Я" людина відчуває почуття провини не тільки за скоєну провину, але навіть за намір;
    •  чим частіше людина відмовляється від спокушань, тим більше її відчуття провини;
    •  нереалізовані бажання направлені проти людини (наприклад, придушення агресії веде до саморуйнування). Відчуття провини може прийняти форму неврозу.

Крім прощення для подолання відчуття провини необхідне розкаяння (у релігії - покаяння):

  •  шкода що так трапилося;
    •  ухвалення морального рішення (не повторювати подібного);
    •  зміна своїх оцінок і поведінки.

Питання 55. Категорії етики. Свобода

  1.  Моральна свобода і необхідність.
  2.  Моральні дії.
  3.  Свободний вибір.
  4.  Воля.

1.Моральнв свобода людини – це можливість визначення (морального самовизначення) і реалізація моральної позиції.

Свобода виявляється у виборі  напрямку і засобів діяльності. В свободі вибора людини виявляють себе як особистість – самостійна та творча. Різні етичні  вчення по – різному трактують визначення свободи:

  •  можливість досягнення нагальної вигоди (прагматизм);
  •  абсолютна свобода діяльності, реалізації егоїстичних інтересів (екзистенціалізм);
  •  осягнення Бога, дотримання законів божественної моралі (релігійна етика);
  •  визначення людських цілей діяльності і задоволеність її результатами (антропоцентризм).

Моральна діяльність  відображає  поєднання об’єктивних вимог і суб’єктивних елементів моральної свідомості. Обмежена  безліччю необхідностями.  Вона підкорюється законам: природним, соціальним, юридичним, правилам, стереотипам поведінки тощо.

Всі умови, в яких живе і діє людина, закони, яким він підкоряється, - необхідність,  передумова людини. Людині необхідно:

  •  усвідомити зовнішню необхідність як єдину можливість;
  •  підкорятися їй;
  •  прийняти необхідність як своє внутрішнє пробудження;
  •   усвідомити своє місце в єдиному процесі необхідності.

Свобода людини полягає в усвідомлені об’єктивних кордонів діяльності, в спробі їх розширення. (« Свобода є пізнанням необхідності». Гегель.)

Автономія,  свобода як заперечення виражається у:

  •  свободі від опіки, диктата ззовні;
  •  діях, основаних на нормах и принципах, які відповідають особистим уявленням людини про благо;
  •  в можливостях впливу на формування норм и принципів.

Пізнання законів природи, наукові відкриття дозволили людині здолати свою природну обмеженість. Свобода розглядається як  мимовільне відхилення від предзаданності.

2. Свобода характеризує дію, яке скоєне:

  •  з урахуванням об’єктивних обмежень;
  •  не з примусу;
  •  в умовах  вибору можливостей.

Аристотель виділяв мимовільні і немимовільні дії людини. Немимовільні  дії відбуваються  за примусом, через незнання.

Мимовільні дії можуть бути недобровільними ( змішані дії) – вони мимовільні (оскільки людина є джерелом дій), але недобровільні( не мимовільні внаслідок того, що людина не зробила б ці дії за своїм бажанням). До мимовільних вчинків Аристотель відносив дії,  скоєні  не за знаннями того, у чому полягає користь, в стані ярості тощо.

Мимовільні вчинки можуть бути навмисними( зроблені свідомо, за своїм бажанням).

3. Можливість вибору є сутністю свободи. Вибір можливе за наявністю альтернатив і доступністю можливих варіантів.

Умови,які  необхідні для свобідного морального вибору:

  •  відсутність внутрішнього примушування, заборона;
  •  свідомість, розуміння можливих варіантів і вибір одного із них;
  •  дія не повинна бути скоєною під впливом моральних установ,  звичок – заборон, які стали частиною підсвідомості людини. Автоматизм моральної дії, вплив знеособлених сил є ознакою невільної дії, не завжди дозволяє досягнути добра;
  •  наявність орієнтирів ( цінностей, ідеалів) свобідної волі. У випадку, якщо людина не має позитивних орієнтирів, вона не завжди у стані скористатися свободою на благо.

Свободно скоєний вчинок повинен включати в себе такі елементи:

  •  вихідні емоційно – моральні орієнтири, які можуть задаватися в процесі виховання; людина може розвиватися в заданому напрямку або вибрати інші життєві орієнтири;
  •  знання об’єкта діяльності і об’єктивних умов, визначення свого ставлення до об'єкта;
  •  визначення конкретної цілі(цілі не носять моральний характер, але можуть включати моральний аспект);
  •  вибір засобів досягнення мети – засоби повинні бути шляхетними і адекватними, тобто не спотворюють вибрану ціль;
  •  передбачення можливих наслідків вчинку;
  •  реалізація намірів.

Найважливішою якістю моральної свободи є визнання іншої людини, її свободи вищою цінністю, метою, але не засобом досягнення особистих цілей.

4. Слова воля інколи використовується як синонім до слова «свобода». Волю можна розуміти так:

  •  відсутністю примушування, рабства;
  •  можливістю жити як бажаєш, не обмежуючись соціальними рамками;
  •  свободу вчинків тощо.

Р.Г. Апресян  виділяв свавілля, яке представляють собою:

  •  свободу бажань;
  •   розгнузданість самостійної волі ;
  •   відсутність поваги до чужої волі.

Особиста воля повинна бути співвіднесена з боргом, підпорядковуватися загальній волі, яка виражена в соціальній дисципліни, законодавстві. Вільною  воля стає тільки через приборкання свавілля.

Свобода однієї людини обмежена свободою іншої людини.

Людина, прагнучи до реалізації приватних цілей, повинна залишатися в межах прийнятих норм, не допускати свавілля.

Питання 56.           Категорії  етики. Моральна відповідальність.

  1.  Поняття відповідальності.
  2.  Умови моральної відповідальності.
  3.  Перед ким відповідальна людина?

1) Воля  є рушієм моралі. Мораль посередництвом волі стає джерелом історичної активності людини і суспільства.

Моральні цінності стають стимулом діяльності людини і реалізуються в її практичній діяльності.

Свобода має на увазі необхідність відповідальності людини за результат її діяльності. Відповідальність – це усвідомлення відповідальності (або невідповідності) моральним нормам дій людині результатів, наслідків її вчинків.

Людина повинна передбачити наслідки своїх дій, намагатися попередити негативні результати вчинку.

Відповідальність можна розглядати на рівні:

  •  Особистості: виконування людиною норм, встановлених суспільством;
  •  Суспільства: відповідальність потребам моралі дій соціальних груп.

Ступінь відповідальності людини (або групи) необхідно розглядати з розрахунком можливостей і конкретних умов.

Моральна відповідальність людини залежить від :

  •  Його дієздатності;
  •  Потреби до розуміння і правильного зіткнення потреб;
  •  Впливу зовнішніх обставин на результат дій.

Особиста відповідальність людини прямо пропорційна рівню його можливостей у моральному виборі і мірі свободи.

Проблема особистої відповідальності пов*язана з проблемою вини людини за негативні наслідки її вчинків.

Моральна відповідальність також означає відповідальність поведінці по відношенню до інших людей: повага до особистості іншої людини, допомога людям і т.д.

Почуття відповідальності існує у двох формах:

Позитивній – почуття значущості, впливу на те,що відбувається;

Негативній – невпевненість у можливостях досягти позитивних результатів.

Безвідповідальна поведінка – дії, здійснюючі без обліку їх наслідків. Вони зв*язані з неадекватною самооцінкою, байдужістю і т.д.

Вираження «нести відповідальність» означає добровільне прийняття відповідальності на себе.

 2) Важливі умови моральної відповідальності:

  •  Воля здійснюючої дії (вчинок, здійснений не по особистій волі людини,не означає відповідальність за неї);
  •  Преднаміреність вчинку(ненавмисність вчинку тільки полегшує відповідальність, але не знімає її повністю);
  •  Адекватність людини ,усвідомлення того,що відбувається, можливість по своїй волі присікти дію,яке буде мати негативні наслідки. Неадекватними признаються психологічно хворі. З юридичної точки зору мистецтвом викликане божевілля (алкогольне, наркотичне) посилює вину.

У ході історичного розвитку людства, його моральної відповідальності за себе і свою родину.

Філософ Є. Фромм стверджував, що багато людей тяжіють цією відповідальністю і намагаються уникнути її (іноді безпідставно). Фромм виділив механізми, які дозволяють на соціальному рівні скинути людині з себе волю і відповідальність:

  •  Тоталітарний режим, очолюваний «сильною особистістю», вождем, взявши на себе всю відповідальність за життя суспільства і його членів;
  •  «автоматизований конформізм » - некритичне прийняття чужих думок (ЗМІ і т.д.),перетворення думок суспільства в своє особисте.

3) Існують різні точки зору на те, перед ким відповідальна людина. Людина несе відповідальність перед іншими людьми тому що, що знаходиться в залежності від них:

  •  Воля людини в суспільстві не абсолютна, вона обмежена  волею інших людей;
  •  Людина знаходиться в існуючій залежності від інших людей (комунікативній, соціокультурній, психологічній);
  •  Людина находить відповідні орієнтири в суспільстві.

Релігіозна точка зору:

  •  Бог є вищою суддею, моральним законодавцем;
  •  Людина несе відповідальність перш за все перед Богом і по-друге – перед людьми, суспільством.

Індивідуалістичні концепції мають ствердження, що людина відповідальна в першу чергу перед самою собою. Вона унікальна, відчужена від інших членів суспільства, вільний від впливу зовні.

Вчення, з*єднуючі принципи індивідуалізму і орієнтації на інших людей

(Є. Фромм та інші):

  •  Людина не підкорена диктату зовні, відповідальний перед своєю совістю;
  •  Совість людини орієнтована на благо своє та інших людей;
  •  Захист інтересів інших людей являється природне прагнення людини, проявленням вищого початку в її душі.

Думки і почуття людини відзначають її поведінку. Людина несе відповідальність за єдність духовної і поведінкової сторін своєї особистості.

57 Питання: Категорії етики. Чесноти і порок.

1.Поняття чеснот і пороку.

2.Вчення Аристотеля про чесноти.

3.Християнська етична концепція. Внутрішній конфлікт.

4.Класифікація чеснот.

5.Вчення В.С.Соловйова про чесноти.

1.Чеснота  і порок можуть позначати:

А) форми прояву на рівні особистості (моральні якості особистості) ;

Б) узагальнений показник характеру людини.

Кількість чеснот відповідає кількості видів діяльності людини. Людина і добродійна, і порочна. Вона недосконала. Навіть моральна людина має не лише  чесноти. Чесноти і пороки є характеристиками особи, служать для її оцінки іншими людьми. Вони означають намір людини діяти, грунтуючись на принципи моралі. Орієнтація на чесноту передбачає наявність відчуття власної гідності, бажання зберегти її. Установка на чесноту заснована на цілісності внутрішнього світу людини, усвідомленні самоадекватності. Чесноти вказують, яким потрібно бути, щоб правильно себе поводити, виконувати свій обов'язок.

2.Аристотель у своєму вченні про чесноти стверджував, що вони є:

А) «здатністю чинити найкращим чином у всьому, що стосується задоволень і страждань»;

Б) «золотою серединою» між крайнощами.

Порочність – протилежна чеснотам. Кожній чесноті відповідають два пороки.

Аристотель виділяв чесноти:

1)розуму – вони розвиваються в процесі навчання (є результатом дій, досвіду)

2)характеру – моральні чесноти  (характирезуються свідомістю)

Чесноти – внутрішній добробут, склад душі. Досягається в процесі свідомих і цілеспрямованих зусиль.

Аристотель стверджував : людина, яка володіє знаннями про те, що таке чесноти, не буде поводити себе протилежно. Згідно Аристотеля, знати – означає володіти знаннями, застосовувать його на практиці.

3.Згідно християнської етичної концепції чесноти;

А) Є силою душі;

Б)Дана кожному через благодать (Боже откровення);

В)Як знання дана через закон.

Через закон дається і знання про гріхи.Двоякість людини має прояв в протидії знань до гріховних бажань. Сократ і Аристотель пояснили – цю двоякість тим, що людина володіє не знаннями, а судженнями. Він повинен досягнути істинного знання і зуміть застосувать знання на практиці.

Апостол Павло говорив, що людина гріховна, якщо знає одне, а робить інше. В цьому випадку вона повинна прагнути робити так, як думає. В результаті вирішення внутрішнього конфлікту, людина отримує чесноти в формі розуму і праведності.

4.В моральній філософії прийнято виділяти такі види  чеснот:

А)кардинальні (антична Греція) чесноти:

     -помірність;

    -мужність;

    -мудрість;

   -справедливість

Вони відображають античний інтелектуалізм, увагу до раціональних здібностей людини.

Б)теологічні (християнські) чесноти:

    -віра;

   -надія;

   -любов(милосердя)

В теологічних чеснотах головна увага приділяється волі. Вольову сторону душі людини характирезує віра в Бога, надія на спасіння душі, милосердя. Християнський мислитель Фома Аквінський ,  виокремлював види чеснот :

А)інтелектуальні (мудрість, наука, мистецтво);

Б)моральні (справедливість, помірність)

В)у філософсько-етичних думках Нового Часу головна увага  приділяється категоріям свобода волі, обов'язок, благо.

5.В.С.Соловйов у своїй моральній філософії основне значення привертав 3 здібностям людини, які визначають її  моральний досвід:

А)сором – відображає відносини людини до матеріальної природи, до своїх природних прагнень.Людина соромиться повеління над природою;

Б)жалощі – показують відношення людини до всього живого

В)благо – відображає відношення людини до вищого, поклоніння перед ним.

Ці здібності можна розглядати як:

Почуття, правила дій, чесноти.

Чесноти

Соловйов стверджував, що чесноти не є самими по собі. Вони набирають значення чеснот в залежності від від предмета, у відповідності до основ моралі.

Віра повинна бути обернена на високе, мати гідний прояв.

Надія повинна спиратись на благо.

Любов є чеснотою тільки в комплексі з милосердям.

Питання 58. Категорії етики  Щастя. Уявлення людей про нього.

1. Щастя. Уявлення людей про щастя

2.Евдемонічний напрям етики. Характер етичної категорії щастя

3. Щастя и страждання

1. Щастя  - це:

   - одна з глобальних  моральних цінностей;

   - регулятор моральної діяльності людей;

   - почуття глибокого задоволення від досягнення мети, набуття предмету бажань;

   - комплекс переживань, пов'язаний з позитивною оцінкою людини свого життя, і т.д.

     Єдиного, загальновизнаного поняття щастя в етиці не існує. Бажання, цілі людей різноманітні, кожна людина має своє уявлення про щастя.

      Узагальнений погляд на щастя: це стійке, довготривале володіння благами ( або вищим благом ).

      Люди асоціюють щастя з:

    - матеріальним статком;

    - фізичним здоров'ям;

    - високим соціальним статусом;

    - повагою з боку інших людей;

    - успішним самовираженням себе у праці, творчості;

    - благодатю Божою (для віруючих людей).

Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсніть. Вона переживає емоціональний підйом, задоволення.

Для досягнення щастя дуже важливе  вміння людини задовольнятися тим, чого вона досягла на даний момент.

Перешкодою до досягнення  щастя є занижена самооцінка людини, нездатність до самореалізації, з одного боку, і висока самооцінка, непомірні амбіції, що викликають незадоволення дійсністю, - з іншого.

Щастя не статичне, воно включає моменти боротьби за нього. Відсутність проблем викликає  нудьгу, перенасиченість.

Щастя можна розуміти як успішний збіг обставин. У випадку, коли на шляху до досягнення  мети не виникло нездоланних  перешкод, здобута мета приносить задоволеня  Можна припустити, що успішний збіг обставин свідчить про вірно вибрану мету діяльності і засобах її досягнення.

Відчуття щастя – почуття , що супроводжує прагнення до значущої мети.

Щастя як глибокі позитивні емоції є:

- станом радості;

- відсутністю тривоги;

- відчуттям наповненості, гармонійності життя.

Подібне щастя людина переживає в моменти творчого натхнення, кохання, піднесеної дружби і т.д.

2. Представники евдемотичного напряму етики стверджували, що щастя є найвищим благом, і з цієї точки зору вирішували важливі моральні проблеми.

Евдемонія – уявлення про єдність щастя і правильного відношення до життя. Евдемоністи вважали, що обов'язковими умовами щастя є:

- доброчесність;

- керівна роль розуму в діяльності людини;

- пріоритет духовного фактору;

- помірність.

Як етична категорія щастя носить характер:

оціночний – виражає позитивну оцінку життя, відображає життя, вторинне по відношенню до нього;

мотивуючий – щастя є мотивом діяльності, програмує її (первинне по відношенню до неї);

імперативний – прагнення до щастя природне, визначене природою людини.

Щастя є гармонійною взаємодією об'єктивного (суспільного) і суб'єктивного (особистого). Суспільство впливає на систему ціннісних орієнтацій особистості, її уявлення про щастя та практичну реалізацію цих уявлень.

Соціальна (об'єктивна) детермінація не визначає долю і щастя людини. Активна, діяльна людина може перемогти несприятливий збіг обставин.

Щастя людини передбачає її соціальну значимість, утверджену в суспільстві, перемогу людиною негативних особливостей особистості.

Егоцентрична орієнтація діяльності людини приносить шкоду не тільки іншим, але й самій людині, перешкоджає досягненню щастя. Разом з тим орієнтація на інших людей може перешкоджати розвитку особистості людини, збереженню його індивідуальності, тому не повинна ставати самоцілю.

3. Досягненню щастя можуть перешкоджати негативні особливості особистості, несприятливі соціальні умови життя. Щастя є емоціональним переживанням, заснованим на позитивній оцінці людиною свого життя и включає в себе різноманітні емоціональні стани ( в тому числі і негативні).

Різноманітність емоціонального сприйняття життя людини заснована на її складності, суперечності. Уявлення про щастя як про нескінченну насолоду спотворює ціннісну систему людини, може перейти у перенасичення, розчарування життям.

Прагнення до щастя повинно включати в себе готовність до можливих страждань, правильне ставлення до них. Страждання можуть бути:

- конструктивними, що збагачують емоціональні переживання щастя;

- деструктивними, що руйнують ціннісну систему людини, знижують оцінку життя.

Індивідуальні особливості людини визначають міру та вид страждань. Філософи давнини відмічали:

- надлишок задоволень призводить до страждань;

- довга відсутність задоволень, утримування дозволяють досягнути вищого ступеня задоволення;

- очікування задоволення здатне полегшити страждання.

Питання 59: Категорії етики. Щастя. Сенс життя

1. Умови досягнення щастя

2. Щастя і сенс життя

3. Система цінностей, яка задає сенс життя

1. Умови досягнення щастя визначаються об'єктивними умовами, індивідуальними особливостями особистості. Можна виділити умови щастя: сутнісні, вічні, і індивідуальні (в ціннісної орієнтації індивіда), які схильні до змін з плином часу.

Умова щастя, яка є значущою для більшості людей, - задоволення матеріальних потреб. Для людей значимі матеріальне благополуччя і комфортність життя. Ці умови є передумовою позитивної (в цілому) оцінки людиною свого життя.

В історії етичної думки існувало протилежне ставлення до матеріального благополуччя - принцип аскетизму, який наказує зречення від зовнішніх благ, придушення чуттєвих бажань і ін.

Принцип аскетизму проголошує пріоритет духовних цінностей, абсолютизацію духовного за рахунок відмови від матеріального (і фізичного). Задоволення матеріальних і фізичних потреб має бути не самоціллю, а підпорядкованим більш високим цінностям.

Самореалізація особистості, розкриття духовного потенціалу людини є однією з умов щастя. Позитивною цінністю, важливою для самореалізації особистості, є спілкування з людьми, дружба.

Спілкування є засобом:

-Морального та інтелектуального розвитку людини

-Розширення можливостей реалізації людини

-Залучення до ціннісних орієнтирів інших людей.

Спілкування має бути кількісно обмеженим. Його встановлює сама людина. Занадто велика кількість контактів надає спілкуванню поверхневий, необов'язковий характер, спотворюе моральний зміст спілкування. У цьому випадку спілкування виступає як негативна цінність.

Спотворення морального змісту спілкування відбувається і у випадку, коли воно нав'язано людині.

Спілкування має бути вибірковим, заснованим на взаєморозуміння людей, їх духовної й емоційної спільності.

Умовою позитивного, продуктивного спілкування є розвиток індивідуальності людини. Воно сприяє підвищенню інтересу до людини, зацікавленості людей у спілкуванні з ним. Позитивне спілкування передбачає безкорисливе ставлення людей один до одного.

У безкорисливому спілкуванні затверджується моральна цінність кожного учасника спілкування. Використання іншої людини як засобу досягнення егоїстичних цілей псує спілкування, надає йому негативний характер.

На характер спілкування великий вплив мають особливості особистості - психологічні і моральні. Самовдосконалення, моральна творчість людини підвищують якість спілкування, сприяють досягненню щастя.

2. Щастя і сенс життя. Людина не може відчувати щастя, якщо вважає своє життя позбавленою сенсу. Проблема втрати людиною сенсу життя була розглянута в багатьох філософських і психологічних навчаннях.

В. Франк у роботі "Людина в пошуках сенсу" стверджував, що втрата сенсу життя не залежить від матеріального і соціального стану людини і супроводжується депресією. У благополучному суспільстві задоволення матеріальних потреб не приносить людині почуття набуття сенсу життя.

В. Франк трактував сенс життя як "духовний об'єкт", до якого прагне душа людини. Це прагнення є життєво важливою цінністю і пов'язане зі значущими цілями і цінностями.

У несприятливих умовах (втрати, хвороби тощо) усвідомлення сенсу життя допомагає людині вижити, знайти психологічну рівновагу. "У кого є" навіщо жити ", може витримати майже будь-яке" як "(Ф. Ніцше).

Сенс життя може бути знайдений в будь-якому віці людини і в будь-якій життєвій ситуації.

Людина повинна сама надати сенс своєму існуванню. Допомога ззовні неможлива (марна). Сенс життя не створюється, але знаходиться.

Людина:

- Пов'язана з іншими людьми, здатна сприймати різноманітні смисли, циркулюючі в культурі

- Набуває сенсу вільним волеізв'явленіем, особистим вибором

- Несе відповідальність за обраний зміст і практичну діяльність, що випливає з нього.

Пошук сенсу життя є природною властивістю людини як розумної істоти.

Сенс життя і щастя взаємопов'язані, але:

- Сенс життя є обов'язковою умовою щастя

- Сенс життя може бути присутнім у житті людини навіть за самих несприятливих обставин (при відсутності щастя).

3. Сенс життя людини задає система певних вищих цінностей:

1.Трансцендентні цінності - уявлення про:

- Бога

- Абсолютні принципи, що лежать в основі світобудови

- Систему моральних абсолютів.

Ці цінності дозволяють людині осмислити смерть, надати їй сенс. Вони об'єднують суспільство, становлять ідеологічну систему, впливають на емоції людей, пов'язані з релігією (у СРСР трансцендентні цінності були замінені вірою в перемогу комунізму).

2. Соціально-культурні цінності:

- Політичні ідеали

- Історія країни

- Культура країни

- Державні кордони

- Традиції, мова та ін.

Людина може бачити сенс життя в служінні батьківщині, справі демократії і т.п.

3. Цінності особистого життя людини  містять уявлення про здоров'я, успіх, любов та ін. Вони історично мінливі.

У ієрархічному або тоталітарному суспільстві вищі цінності надаються індивіду, міцно засвоюються людьми, сприймаються ними як власні.

У демократичному суспільстві існує свобода вибору особистих цінностей, але втрачаються цінності, які об'єднують людей.

Наявність сенсу життя - позитивний емоційний стан, який супроводжується:

- Цілеспрямованістю (наявністю цілей)

- Усвідомленням своєї значимості у відносинах з іншими людьми

- Інтересом до інших людей, почуттям єднання з ними

- Прийняттям існуючого світопорядку, визнання його як блага

- Усвідомленням свого місця у світі, свого покликання.

Питання 60.   Моральний досвід. Правда і брехня

1.  Поняття правди, істини

2.  Омана, хитрість, наклеп, ханжество

3.  Чесність, довіра

1. Правда - вища моральна цінність. Правду можна розуміти як:

• зразок життя і відносин людей, яким необхідно слідувати заради досягнення гармонії в суспільстві;

• вищу інстанцію, справедливість (вища правда).

Вища правда надемпірічна, протиставляється правді життя (сума негативних прикладів з життя).

«Жити по правді» - значить керуватися моральним законом, сумлінням, Божими заповідями. У міжлюдському спілкуванні правда виражається в:

* відкритості, чесності, довірі;

* чуйності, взаємодопомозі і т. п.;

* безкорисливості, відсутності експлуатації.

Правду можна визначити як адекватну характеристику ситуації, відповідність об'єктивного стану справ і уявлень людини про нього.

Правдива людина та, котра слідує  правді, висвітлює факти зовнішні та внутрішні без спотворень. Правдивість лежить в основі будь-якої чесноти (Монтень), морального ставлення до інших людей. Вона протистоїть брехні. Правда пов'язана з гідністю людини. Людина, яка поважає сама себе, соромиться брехати.

Істина - це поняття, частіше вживається в теоретичному знанні. Воно є загальним для всіх людей і висловлює усталене уявлення про закони, характерні для різних сфер дійсності (науки і т. д.).

Істині протистоїть омана (ненавмисне перекручення істини) і нові істини (гіпотези).

На відміну від істини у кожного є своя правда - приватна позиція людини, що відображає особисту точку зору. Правда - індивідуально-особистісна, заснована на практичному інтересі, потребах людини, має емоційний характер.

Приватній правді людини протистоїть правда інших людей, яка може бути діаметрально протилежною й розумітися як несправедливість, брехня, агресія. «Спільна правда» досягається шляхом:

* визнання цінності інших людей, їх прав, гідності, думок;

* згоди, розуміння, взаємної готовності до компромісу;

* правдивості.

Затвердження правди не має принижувати гідність іншої людини, стверджувати перевагу одного із співрозмовників.

2. Брехня, обман використовуються людьми для досягнення:

* Практичної вигоди, благ;

* професійного успіху;

* соціального стану та ін. Обман - це навмисне:

• спотворення дійсності, що видається за правду,

• обіцянка благ тощо, яка не буде виконана.

Хитрість - якість, яка може виступати як:

• негативний (реалізація своїх інтересів в обхід заборон – шахрайство та ін.);

• позитивне (хитрість, що дозволяє досягти благих цілей).

Наклеп - це:

• розгляд іншої людини як перешкоди на шляху досягнення благ і спроба усунути її;

• приписання іншій людині негативних якостей, якими вона не володіє.

Ханжество, лицемірство - показні строгість моралі, доброзичливість, милосердя, маскування власних пороків.

Важливою етичною проблемою є «цнотлива брехня» - брехня для порятунку. Часто виникають ситуації, в яких обман є єдиним можливим виходом:

* Дезінформація в контррозвідці держави;

* збереження в таємниці інформації (у сфері політики, бізнесу, медицини, права та ін);

* приховування інформації, яка може завдати шкоди людині (замовчування  діагнозу тяжкохворого) тощо.

3.Чесність - практична чеснота, що передбачає:

правдивість;

совісність;

сумлінність і вірність;

відкритість почуттів і намірів для іншої людини їх негативних і позитивних схильностей).

 Довіра:

  •  здатність до щирих, відкритим відносинам між людьми;
  •  відносини, засновані на рівноправності, відсутності експлуатації іншої людини заради досягнення егоїстичних цілей.

Питання 61.       Моральний досвід (справедливість). Поняття справедливості

  1.  Поняття справедливості. Справедливість розподільна та зрівняльна
  2.  Розвиток уявлень про справедливість

1.Справедливість є:

  •  характеристикою людських відносин;
  •  принципом, що регулює взаємовідносини людей, розподіл соціальних цінностей (свободи, багатства, поваги і т.і.);
  •  головною соціальною чеснотою, що сприяє загальному благу.

Можна виділити справедливість:

  •  розподільну – вона пов’язана з розподілом матеріальних благ, почестей, тощо. Передбачає розподіл по заслугах (відповідно до заслуг);
  •  зрівняльну (комунікативну) – пов’язана з обміном, взаємодією (угоди і т.і.). Покликана захистити інтереси усіх учасників обміну, зрівняти сторони.

Справедливість не залежить від добробуту, соціального статусу, особистих симпатій людей та ін. Її конкретне розуміння залежить від правил, звичок, звичаїв, властивих даному суспільству. (Порушення встановлених правил, нехай навіть несправедливих, може сприйматися як несправедливість).

2.Перше відоме формулювання правила справедливості – правило талиона. Воно відображає зв'язок справедливості і рівності, фіксує відносини взаємної віддачі (кровна помста). Правило талиона потребує обов’язкової відплати, рівної нанесеним збиткам («життя за життя, око за око»), але не відновлює справедливість у повній мірі.

Зрівняльна справедливість існувала в первісних суспільствах. Вона передбачала заохочення дій, корисних для плем’я, і покарання за порушення табу, звичаїв.

У класовому суспільстві господарювала розподільна справедливість: розподіл благ відповідно становій, кастовій приналежності.

З появою додаткового продукту суспільство ділиться на бідних і багатих, з’являється соціальна несправедливість. Кожен клас відстоює свої інтереси, виражені в уявленнях про справедливість.

З виникненням держави закони, право закріпляють положення, що склалися в суспільстві і претендують на висловлення справедливості. Вони вступають в конфлікт з традиціями суспільства, що визначали колишнє розуміння справедливості. Місце талиона займає морально-правова свідомість:

  •  виникає заборона на індивідуальну помсту;
  •  проголошується «золоте правило моралі» та ін..

Платон першим створив концепцію справедливості як соціального явища (трактат «Держава»), де визначав справедливість як середнє між крайностями (несправедливостями). Платон вказав, що в основі справедливості лежить принцип нерівності, ввів поняття зрівняльної та розподільної справедливості.  

У Середні віки християнські мислителі стверджували:

  •  Бог справедливий, віддає кожному за заслугами;
  •  людина не здатна осмислити промисел Божий, тому повинна змиритися зі своєю долею і соціальною роллю.

У Новий час провідною стає ідея правової рівності:

  •  економічна та статусна нерівність зберігається;
  •  проголошується рівність соціальних обов’язків, дотримання укладених угод;
  •  рівність прав;
  •  справедливе покарання за злочин проти людини і суспільства;
  •  недоторканість приватної власності;
  •  формальна рівність можливостей.

В СРСР, країнах Східної Європи та інших країнах соціалістичної орієнтації були зроблені спроби встановити справедливість за принципом суспільної власності. Однак відміна приватної власності, планова економіка не забезпечили рівності можливостей соціалістичного суспільства.

У сучасному суспільстві:

  •  справедливість включає в себе зрівняльний елемент;
  •  рівність є найважливішою умовою життя людини і розвитку її особистості;
  •  рівні права всіх людей закріплені законом, зафіксовані у Всезагальній декларації прав людини;
  •  справедливість включає матеріальну та організаційну віддачу (розподіл благ, покарання за злочин);
  •  соціально-правові установи держави виражають переважно інтереси правлячих груп, які не завжди співпадають з моральними уявленнями про справедливість;
  •  правлячі кола за допомогою ЗМІ нав’язують громадянам своє уявлення про справедливість.

Питання 62:Моральний досвід. Справедливість у відносинах людей

1. Принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом.

2. Справедливість у відносинах людей.

1. Дж. Ролз (нар. 1917 р.) - американський моральний і політичний філософ. Розглядав справедливість як принципи соціальної організації:

✓ кожна людина повинна володіти рівним правом щодо системи основних свобод;

✓ соціальна та економічна нерівність має бути організована так, щоб усі люди могли проявити свої переваги і мали  вільний  доступ до будь-яких посад і соціальним статусам.

Таким чином, згідно з Ролзом:

  •  справедливість є мірою рівності та нерівності між людьми;
  •  люди повинні бути рівні в правах і при розподілі соціальних цінностей;
  •  справедливим є і нерівність - нерівний розподіл,  що надає перевагу кожному.

Соціально-економічна рівність не вважається благом, якщо воно досягається ціною низького рівня життя більшості людей, обмеження  їх економічної активності.

Нерівність може бути благом, справедливістю: наприклад, компенсуючи переваги для кожної людини за рахунок прогресивного податку:

✓ збір податків пропорційно доходам;

✓ забезпечення соціального мінімуму незаможним.

У випадку, якщо розподіл переваг не стимулює соціально-економічну активність незаможних, це нерівність є несправедливістю по відношенню до багатих.

2. Справедливість регулює взаємини людей. Вона:

* Обмежує егоїстичні прагнення людини, свавілля індивіда;

* Утримує людей від заподіяння шкоди одна одній (фізичного і морального).

Принцип справедливості можна висловити вимогами:

✓ не зашкодь іншій людині;

✓ не кривди іншої людини, поважай його гідність;

✓ не порушуй прав іншої людини.

Ці вимоги конкретизовано у правилах спілкування між людьми.

Справедливість вимагає від людини виконання своїх обов'язків. Можна виділити обов'язки:

✓ обумовлені конституцією і законами;

✓ обумовлені загальними моральними уявленнями;

✓ зобов'язання, прийняті під час укладання договору.

Єдність прав і обов'язків людини: людина, що володіє правами, має обов'язки. Справедливість має на увазі:

* Відносно інших - виконання своїх обов'язків;

* Щодо себе - захист своїх прав.

Поняття справедливості включає "ідею особистого права, на підставі якого особа чи особи можуть пред'являти відомі вимоги по відношенню до інших осіб" (Д. Мілль). Допускаючи несправедливість щодо себе самого, людина побічно сприяє злу.

Людина повинна зберігати почуття власної гідності навіть у разі, коли не може протистояти злу.

Питання 63.  Моральні принципи спілкування

      1.Моральні принципи спілкування. Культура спілкування

      2. Виховання моральної культури спілкування.

1.Можна виділити наступні принципи спілкування.

Універсальні принципи. Вони:

  •  Не скороминущі, історично незмінні і є загальними для всієї системи духовних стосунків;
  •  Визначають вміст спілкування;
  •  Виявляються в конкретних формах суспільної свідомості (право, релігія, політика і т.д.) у моральних  нормах;
  •  виражають інтереси різних соціальних груп
  •  можуть бути різними (або протилежними) за значимістю

Етичні принципи (принципи морального спілкування) До них можна віднести:

  •  добродіяння ( спілкування з людьми з позицій добра )
  •  егоїзм (пріоритет особистих інтересів в спілкуванні )
  •  утилітаризм ( споживче спілкування )
  •  альтруїзм (безкорисливість, пожертвування особистими інтересами ради інтересів іншої людини ) і т.д.

У різні епохи різні етичні учення ґрунтувалися на певних етичних принципах. Наприклад, релігійна мораль орієнтована на принципи аскетизму (зречення від насолод ради високої мети) і квієтизму (споглядального відношення до дійсності ) і тому подібне

У родинних стосунках принципи людського спілкування реалізуються в таких нормах, як любов, взаємна пошана,самовідданість і ін.

У сфері праці необхідні такі якості, як почуття обов'язку, відповідальність, уміння (узгоджувати ?) погоджувати особисті інтереси з інтересами колективу.

Реалізовуючи принципи міжособистісного спілкування, людина отримує можливість самореалізації.

Культура міжнаціонального спілкування має на увазі:

  •  пошана національної гідності кожного етносу
  •  взаємодопомогу, дружбу
  •  подолання націоналізму, шовінізму і ін.
  •  терплячість

Культура політичного спілкування. Тут необхідними якостями є:

  1.  патріотизм; відчуття боргу;
  2.  державний рівень мислення;
  3.  політична терпимість і др.

Якщо дії суб'єкта людських відносин суперечать вимогам культури спілкування, то дії є аморальними, поза моральними .

Культура спілкування виключає:

  •  спричинення шкоди іншій людині( народові, державі)
  •  нав'язування своєї думки іншим, спроби маніпулювання свідомістю інших людей думкою суспільства;
  •  керівництво своїми егоїстичними інтересами, емоціями;
  •  створення конфліктних ситуацій, небажання дійти компромісу і т.д.

2.Норми, принципи моралі формується в процесі спілкування людей, діяльності держави і суспільства (морального виховання в суспільстві)

Основні напрями діяльності держави і суспільства в області моралі:

 теоретичне:

обґрунтування ідеалів, вчень про добро, зло, справедливості  і т.д.

розробка норм поведінки;

затвердження пріоритету суспільних інтересів;

поширення моральних знань:

вчення

виховання

 підтримка традицій, звичаїв

відтворення моральних цінностей за допомогою:

громадської думки;

ідеалів;

ціннісних орієнтацій і ін.

У суспільстві може існувати декілька типів моралі( і відповідно систем морального виховання): радянська мораль, релігійна мораль, професійна етика і ін.

Поряд із специфічними особливостями в їх основі лежать загальноприйняті норми моралі.

на плотському рівні-під дією прикладів інших людей, традицій, звичаїв ін;

на раціональному рівні- за допомогою вивчення і осмислення концепцій моралі, етичних норм.

Етична культура спілкування є необхідною умовою нормального життя як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Формування культури спілкування є процесом засвоєння і перетворення на внутрішній світ людини:

  •  об'єктивних законів людського гуртожитку;
  •  моральних знань, норм, правил;
  •  звичаїв і правил, вироблених попередніми поколіннями. Об'єктивний вміст норм моралі є законом життя суспільства. Людина що не виконує вимог норм моралі, повинна піддаватися моральній дії(аж до примусу)

Моральне виховання має бути тісно пов'язане з моральною практикою. Воно вимагає обов'язковості, відповідальності у виконанні своїх  обов'язків і повинно бути орієнтовано на вимогу здорового глузду.

Важливе місце в системі морального виховання займає самовиховання, тобто:

  •  вибір людиною етичних установок, орієнтирів;
  •  самоконтроль моральної діяльності, спілкування з іншими людьми;
  •  відповідальність за свою діяльність, наслідки вчинків.

Питання 64: Моральний досвід. Милосердя.

1. Милосердя-це:

  •  Доброзичливе, співчутливе ставлення до іншої людини;
  •  Співчуття, жалість, любов;
  •  Благодійність.

У християнській етиці заповідь милосердної любові є головним принципом, вищим законом життя людей. «Люби Господа Бога свого всім серцем твоїм і всією душею своєю ... Возлюби ближнього свого як самого себе» (Ісус Христос)

Заповідь милосердної любові служить порятунком душі людини, єднанню людей. Вона вимагає рівного ставлення до всіх людей, включаючи ворогів.

Любов до людей заснована на ідеалі любові Бога до людей. Ця любов милосердна, ініціативна.

Ф. Ніцше у своїй критиці християнської етики стверджував, що милосердна любов є засобом максіровки себелюбства, заздрощів, потурання слабкостям людини. На думки Ніцше, людина повинна любити не ближнє (буденне), а «далеке», майбутнє (вище, вчинене).

2. Кохання-це почуття, суб'єктивне явище, яке не піддається регуляції і не може бути універсальним принципом морального вибору.

І. Кант стверджував, що:

  •  Мотивом моральної діяльності є не любов, а борг;
  •  Кохання не завжди може бути узгоджене з боргом, зобов'язаннями;
  •  Кохання не може бути принципом, так як воно імперативне, а любити можна тільки схильності. «Безкорисливе благовоління» (яке і називають коханням) може бути підпорядковане боргу, є обов'язком людини (він зобов'язаний робити добро іншому незалежно від ставлення до нього).

Категоричний імператив І. Канта за змістом тотожний заповіді любові: «Роби так, що б ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого так само, як і цілі, й іноді не ставився б до нього ... як до засобу »

Питання про співвідношення любові і боргу розглядав і Ф.М. Достоєвський. Він стверджував: любов-це:

  •  Метафізична основа моральності;
  •  Форма діяльного, дбайливого ставлення до людей;
  •  Почуття, про яке самореалізується людина в даній ситуації (сентементальний прояв любові).

Якщо людина в милосерді сконцентрована на своїх емоціях, забуває про об'єкти милосердя, така любов є проявом себелюбства.Заповідь любові може бути реалізована на основі боргу, схильності і співчуття. Заповідь любові є універсальним вимогою, що містить всі вимога Декалогу. Вона вимагає праведності, заснованої на рух серця (а не дотриманні формальних норм)

Гоббс тлумачив заповідь милосердя любові як стандарт, загальнолюдських відносин, оскільки вона не обмежує людей і вимагає від людини дозволяти іншому те, що сама людина хоче, що б було дозволено йому.

Гегель стверджував, що закон справедливості Мойсея (Декалог) є загальним законом, необхідним через відособленості людей.

В.С. Соловйов відносив справедливість з негативною формулюванням «золотого правила моралі» («Не роби іншому того, чого не хочеш від інших», а милосердя - з позитивною формулюванням. На думку Соловйова, єдність цих правил обумовлено цілісністю духовного досвіду людини.

Соловйов вважав справедливість і милосердя основними етичними чеснотами, оскільки перша протистоїть егоїзму, а друга ненависті.

Чуже страждання впливає на мотиви діяльності людини. Воно протистоїть егоїзму, утримує від заподіяння страждань іншої людини, викликає співчуття, спонукає до діяльної допомоги.

Етико-філософська думка Європи Нового часу стверджувала, що милосердя і справедливість є фундаментальними чеснотами. Вони відповідають різними сферами морального досвіду (двом основним рівням моралі).

Вимоги справедливості знімають суперечності між конкуруючими інтересами людей.

Заповіді любові задають більш високий рівень моральності, закликають людину жертвувати своїми інтересами заради блага інших. Милосердя, заповідь любові:

  •   Є обов'язком людини;
  •  Не є обов'язком людини (рекомендована вимога);
  •  Засновано на людських відносинах, у яких співучасть, співчуття є ініціативою людини.

4. Милосердя має наувазі співчутливе, співчутливе ставлення до людей, за допомогою якого людина втілює свій ідеал. Воно не вичерпується милосердним ставленням, а має бути реалізовано в діях. Ці дії повинні бути спрямовані на задоволення інтересів інших людей і грунтується на прагненні іншої людини до досконалості. Милосердя є і змістом