4683

Історія становлення філософії науки

Лекция

Логика и философия

Історія становлення філософії науки. Філософія і наука − два раціональні теоретичні способи освоєння дійсності. І це їх об’єднує. Однак форми освоєння дійсності у філософії та науці різні...

Украинкский

2012-11-24

38.05 KB

26 чел.

Історія становлення філософії науки

1. Історичні коріння взаємозв’язку філософії та науки

Філософія і наука − два раціональні  теоретичні способи освоєння дійсності. І це їх об’єднує. Однак форми освоєння дійсності у філософії та  науці різні.  Філософія носить  духовно-практичний і  світоглядний характер. Філософія – це раціональний світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ у цілому, місце людини в  ньому, з’ясування форм ставлення людини до світу і   людини до людини. Філософія − це форма пізнання всезагальних основ буття, її важливими рисами  є універсалізм і субстанціоналізм.

Існують різі погляди на  взаємовідношення науки і  філософії:

  1.  Трансценденталістська  концепція.  Суть цієї концепції  у висловлюваннях „Філософія – наука наук” або філософія – цариця наук”,  що підкреслює пріоритет філософії над конкретними науками. Ця концепція домінувала в європейській культурі з античності до середини ХІХ ст.
  2.  Антиінтеракціоністська концепція − декларує дуалізм у взаємовідношеннях між філософією і наукою, їх абсолютну рівність і самодостатність, відсутність внутрішнього взаємозв’язку  і взаємовпливу між ними в процесі розвитку і функціонування. Відповідно до цього − філософія ціннісне, духовно-практичне знання, яке носить  суб’єктивний характер, в її основі досвід індивідуального людського існування. Філософія і наука розвиваються паралельно.
  3.  Позитивістська концепція. Її лозунг „Наука сама собі філософія”. На думку Конта, на  етапі позитивного розвитку наука є домінуючою формою теоретичного пізнання, і задача вчених не допускати споглядальні спекуляції  в науку. Наука  більше не потребує філософії, у старому її вигляді,  тому треба відмовитись від метафізики. Однак на місце старої метафізики, на думку Конта, повинна прийти нова філософія (філософія науки), яка буде займатись  розробкою загальнонаукових методів, створювати систему наукових знань, яка буде орієнтуватись на  зразки   природничого знання. У процесі  розвитку позитивізму на роль нової філософії претендували різні системи. О. Конта, О. Спенсера, Дж. Ст. Милля, Є. Маха, Р. Карнапа, Л. Вітгенштейна, К. Поппера та ін.
  4.  Діалектична концепція.  Визнає необхідний і суттєвий зв’язок філософії та науки. Філософія пізнає загальні зв’язки, наука одиничні конкретні їх прояви.  Філософські основи є  першою ланкою,  що пов’язує  філософське і науково-конкретне знання.

2 Позитивіські концепції

Філософія науки як напрям сучасної західної філософії та як відносно автономна галузь філософського дослідження почала формуватись у середині XIX ст., коли наука почала перетворюватись на сферу професійної діяльності багатьох людей, наукових інститутів, центрів. У цей час з’являються роботи, які спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі у суспільстві. Формуються такі філософські течії як перший позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер) і другий позитивізм (Мах, Авенаріус), що претендували на досягнення позитивного знання і належали до сцієнтистського напряму.

Основні ідеї  першого позитивізму можна звести до таких тверджень:

  1.  усе наше знання потребує процедури перевірки за допомогою досвіду і кожна наука сама собі є філософією (О. Конт);
  2.   справжня наука не виходить за сферу фактів;
  3.   немає меж науковому пізнанню, наука всемогутня ;
  4.   наукою про суспільство є соціологія;
  5.  розвиток  науки, техніки, а також соціології є запорукою суспільного   прогресу.

Таким чином,  позитивізм проголосив себе позитивною філософією, що не визнає абстрактних, загальних положень, а опирається тільки на конкретні  емпіричні твердження, які можна перевірити на практиці.  Від філософії, яка прагне глобально пояснити світ, треба відмовитись. У той же час її треба перетворити  на одну з емпіричних наук, що займеться  розробкою методів наукового пізнання, за допомогою яких окремі науки окремі науки будуть розв’язувати свої завдання.

Махізм  називають другою формою позитивізму.  Основні ідеї махізму:

  1.  в основі філософії повинен  лежати критичний досвід;
  2.  емпіріокритицизм виступає із суб'єктивно-ідеалістичних позицій: усі предмети, явища навколишнього світу постають перед людиною у вигляді “комплексу відчуттів”;
  3.  вивчення навколишнього світу можливе тільки як дослідження людських відчуттів через досвід, тобто на практиці;
  4.  філософія повинна стати достовірною наукою про відчуття людини, перекласти абстрактні наукові поняття на мову відчуттів.

На початку XX ст. у зв'язку з революційними відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), у біології (генетичні теорії), в інших науках інтерес до проблем науки значно виріс. Формується новий напрям  позитивізму — неопозитивізм, що став претендувати на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Представники:   члени “віденського гуртка”  (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат,      Г. Рейєхенбах), львівсько-варшавська школа ( П. Тарський, Я. Лукасевич),          Б. Расел, Л. Вітгенштейн).

Основні ідеї неопозитиізму:

  1.  філософія повинна мати справу насамперед з логічним  аналізом мови науки — головним засобом, завдяки якому людина позитивно ( достовірно) сприймає

навколишній світ;

  1.  логічний аналіз мови — це аналіз тексту, знаків, понять, зв'язків внутрішньознакових систем,  семантики (змісту) знаків (у цьому неопозитивізм близький до герменевтики);
  2.  основний принцип неопозитивізму — принцип верифікації — порівняння положень науки з досвідом. Положення становить інтерес для науки лише тоді, коли його можна перевірити за допомогою фактів;
  3.  більшість понять колишньої філософії (буття, свідомість, ідея, Бог) потрібно виключити, тому що вони не підлягають верифікації та є проблемами, які не мають наукового розв'язання;
  4.  іншою важливою метою неопозитивізму (крім логічного аналізу мови науки) є звільнення філософії від метафізичних ((які не мають достовірного наукового розв'язання) проблем.

Головне, що об'єднувало  представників неопозитивізму – це те, що вони вбачали основне завдання філософії в діяльності з аналізу мовних  форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його втілення  в мові. Основним методом перевірки наукових знань проголошувалась верифікація, досить непроста процедура  переведення понятійних тверджень на мову фактів за допомогою спостереження, вимірювання, експерименту.

Позитивне значення неопозитивізму:

  1.  критика споглядальної філософії;
  2.  розробка теоретико-методологічних проблем;
  3.  прагнення залучити філософію до загальних процесів розвитку конкретних наук;
  4.  очищення філософії від складних абстракцій і понять.

Обмеженість неопозитивізму:

  1.  звуження кола філософських проблем, зведення філософії до  аналізу  мови науки;
  2.  абсолютизація формальної логіки й мови в пізнанні;
  3.  перебільшення ролі верифікації.

У другій половині − кінці  ХХ ст. сформувався  новий варіант позитивізму — постпозитивізм.  Основні  його ідеї були викладені  в роботах   К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, Ст. Тулміна.

Основні  проблеми постпозитивізму:

  1.  зверення до історії науки, вивчення динаміки розвитку наукового знання, його суперечностей;
  2.  аналіз соціокультурних факторів виникнення і розвитку науки;
  3.  розгляд філософії як одного із важливих факторів наукового дослідження;
  4.  аналіз механізмів розвитку наукового знання;
  5.  висунення принципу фальсифікації замість верифікації.

Його засновник К. Поппер (1902-1994)  визнавав провідну роль у пізнанні теоретичних утворень − гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. Згідно з його поглядами, досвід (сфера фактів) не творить, а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від ненаукового. На його думку верифікацію можна здійснювати за будь-якої теорії, зокрема для філософської (можна підібрати факти, що свідчать на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається можливість її фальсифікації. Принцип фальсифікації − це певна установка на критичний аналіз змісту наукового знання; необхідність постійного критичного перегляду всіх його досягнень; погляд на науку як безперервний динамічний процес. Принцип фальсифікації у К. Поппера є ядром методології науки. При формуванні цього принципу Поппер виходив з того, що  всі наші знання вірогідні, висуваючи гіпотезу, створюючи теорії, формулюючи закони  люди ніколи не можуть з упевненістю сказати, що вони істинні.  Однак, якщо ми не можемо встановити істинність знань,  то  ми все ж можемоз’ясувати  їх хибність. Таким чином, виявляючи оману, ми можемо наближатись до істини.  К. Поппер стверджував,  що істинним можна вважати таке висловлювання, яке не заперечене досвідом. Якщо  найдені умови, при яких будь-які базисні положення  хибні,  ця теорія спростована. Якщо ж досвідне спростування відсутнє, то вона може  вважатись істиною,  або   виправданою. Пізніше Поппер відходить від принципу фальсифікації та приходить до принципу правдоподібності. При методологічному описуванні наукового знання, згідно з Поппером, поняття істини може бути замінене на „ наближення до істини”, тобто поняттям „ ступеня правдоподібності”.

У 60-ті роки ХХ ст. сформувалась історична школа філософії науки, представники якої Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Файєрабенд (1922- 1974). Вони зосередили свою увагу на дослідженні ролі соціальних факторів у розвитку науки.  Так, Т. Кун за допомогою поняття парадигма  як дисциплінарної матриці, що дає змогу класифікувати стадії історії науки, ініціював осмислення науки та філософської теорії як сукупності знань, методів, цінностей, які поділяє певне коло членів наукової спільноти.  Кун виходив з того, що наука є соціальним інститутом, а головним субєктом  пізнавальної діяльності є наукове товариство. Таку науку він назвав “нормальною”, а в історії науки виділив  такі стадії: допарадигнормальна, нормальна та екстроординарна.

Інший представник історичної школи Імре Лакатос запропонував  концепцію “дослідних програм”. Історія розвитку науки — це історія боротьби і зміни дослідних програм, що конкурують між собою.

П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став  автором “анархічної епістемології”. На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування.

Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних проблем  науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв'язок філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії  науки дозволяє зробити висновок, що в епістемології  переплітаються різноманітні концепції та підходи. Причому інколи вони  заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки  Віденського товариства  і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція зростання наукового знання, що базується на  еволюціоністській методології та  методологічний анархізм          П. Фейєрабенда, коли “дозволено все”.

3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання

     Неокантіванство — філософський ідеалістичний  напрям, що виник у другій половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”.  Його мета оновити і доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук.

Основні ідеї неокантіанства:

  1.  пізнання є справою конкретних “позитивних наук”;
  2.  філософія “як метафізика”  не потрібна;
  3.  філософія повинна займатися методологічними проблемами, бути логікою науки, досліджувати  сам процес наукового пізнання;
  4.  основою наукового пізнання є  конструктивна діяльність розуму.

У рамках неокантіанства сформувались дві наукові школи: марбургська школа  (Коген, Наторп, Кассирер) і баденська школа ( Вандельбанд, Ріккерт).

Марбургська школа особливу увагу приділяла вивченню логічних основ філософії Канта, відстоюючи первинність “теоретичного” розуму над “практичним”. У центр уваги висувались проблеми інтерпретації  явищ культури (моралі, права, релігії, науки). При цьому марбургська  школа розглядала математику як зразок для соціально-гуманітарного  знання.

На відміну від  марбургської школи  баденська школа основну увагу приділяла психологічному тлумаченню філософії І. Канта, стверджуючи пріоритет “практичного “ розуму та обгрунтовуючи трансцендентальну природу цінностей.  У центрі досліджень −  аксіологічна, культурологічна, атропологічна  проблематика.

4   Методологічні концепції прагматизму

  Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці.  Як  позитивізм  і неокантіанство, прагматизм  стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на  життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем.  Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить  об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху.

  Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки  Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку.

Представником радикального  емпіризму вважається американський філософ і психолог У. Джемс. У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала.  За Джемсом, істинність знання   визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

 Найбільший вплив на духовне життя здійснив представник  прагматизму Джон Дьюї. Його вчення отримало назву інструменталізму.   У центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який  назвав “інструментальним”, який на основі  інтелекту повинен забезпечити розвязання проблемної ситуації.  Для перетворення проблемної ситуації на  вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні  властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї.  Тобто істинні ті  концепції, ідеї  та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей.

 До відомих американських позитивістів належить Річард  Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною.  Його критика спрямована проти визнання філософії  теоретичною основою і ядром сучасної культури.  На його думку,  філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує  теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання  користі» та вміння  тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея  контекстуально умісна і працює в даній ситуації – вона істина.  Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності)  як відповідності твердження  принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів.  

Кожний культурний феномен (мова в першу чергу)  він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія  виглядає як  невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру.  Демократичне суспільство  повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті,  «бути  посередником у спілкуванні людей», тобто   філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут.

         

5  Проблеми  пізнання у контексті феноменології

 Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен — це філософське поняття, яке означає: а) явище, що осягається в чуттєвому досвіді; б) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутності.

Засновник феноменології К. Гуссерль (1859 − 1938). Він запропонував  новий феноменологічний метод, який, на його думку, становить  фундамент науки.

Гуссерль уважав, що   світ повсякденного життя   є основою пізнання. Починати його вивчення треба з  дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям через їх свідомість.  Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Тому свідомість  повинна вивчатись як основний предмет філософії.

Головною характеристикою свідомості є  постійна спрямованість на предмети. Людина  наївно вважає, що вона пізнає об'єктивну дійсність, але, насправді, це  “олюднені об'єкти”, тобто  дані у свідомості. Як раз їх ми і  пізнаємо як вторинні утворення “життєвого світу”. Завдання феноменології  показати як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис  понять, треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від  розгляду  конкретних предметів до аналізу їх сутності. Для цього треба застосувати принцип “Епохе” ─ такої мисленнєвої операції, коли увага вченого спрямована  не на предмет, а на те, як відображаються вказані предмети у нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, ─  “чиста свідомість”, тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення. “Чиста свідомість”, звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою редукції (зведенню) — розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до осягнення основи всього існуючого — “абсолютного Я”

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді − це “абсолютне Я” (яка одночасно є джерелом потоку свідомості людини), конструює світ, вкладаючи в нього зміст.  Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А  свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

     

6  Герменевтика

       Герменевтика як  філософська течія   останньої третини ХХ ст., у центрі якої проблеми розуміння  та інтерпретації тестів, розкриття змісту, суттєво вплинула на розвиток методології не тільки гуманітарних, але й природничих наук Основу герменевтики заклав  німецький філософ Ф. Шлейєрмахер (1768−1834). Найбільш відомими представниками філософської герменевтики  стали В. Дільтей (1833−1911), Х.-Г. Гадамер (1900−2002 , П. Рікьор (1913 − 2005).

Головна  герменевтична задача — розуміння тексту, яке базується на інтерпретації, що є процесом проникнення в глибину змістовної структури тексту.

Для Гадамера текст перетворюється  ніби-то на остаточну   об'єктивну реальність.  Він  стає  об'єктивно самостійним по відношенню  як до автора, так і до середовища його епохи.  Задача герменевтичного дослідження  не у виявленні задуманих у свій час підтекстів, а у виявленні  різних можливих інтерпретацій. Звідси — тези:  про принципову відкритість  інтерпретації, яка, згідно з Гадамером,  ніколи не може бути завершеною; а також  нерозривність розуміння тексту від саморозуміння інтепретатора. Сутністю мови він оголошує гру, у грі він убачає також  сутність пізнання і розуміння історії.

Спрямовує пізнання людини, формує її досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки у мові відкривається істина буття. Гадамер абсолютизує мову. Згідно з  його точкою зору,  тільки мова і те, що в ній втілено, утворює світ, у якому ми живемо.  Він також стверджує, що сутністю мови є гра.  У грі він також убачає  основу  пізнання і розуміння історії.

 У зв'язку з цим виникає ідея (Гадамер) герменевтичного кола як центрального методологічного принципу: для розуміння цілого треба зрозуміти окремі частини, але для розуміння окремих частин уже треба мати уявлення про зміст цілого. З точки зору герменевтики треба розімкнути це коло та увійти в нього. Мета розуміння, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу              (історичного, особистісного) у свій власний.

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як  взаємозалежність теорії  та факту: факти з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація  обумовлені  тією ж самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61107. Господарське і повсякденне життя. Суспільство 52 KB
  Мета: ознайомити учнів із природними умови та розташуванням Давнього Єгипту, основними заняттями давніх єгиптян; простежити взаємозвязок між природними умовами і господарським розвитком Давнього Єгипту.
61108. ПІДМЕТ, СПОСОБИ ЙОГО ВИРАЖЕННЯ 867.65 KB
  Поглибити знання учнів про підмет як головний член речення; сформувати вміння виділяти підмети в двоскладному реченні, визначати способи їх вираження; удосконалити вміння конструювати речення з різними за способом вираження підметами; за допомогою мовленнєвокомунікативного дидактичного матеріалу поглибити світогляд восьмикласників щодо загальнолюдських цінностей.
61110. Розквіт Давньоєгипетської держави 47 KB
  Мета: Ознайомити учнів із основними періодами Давнього Єгипту; Простежити закономірності в зміні періодів розквіту й занепаду держави. Перетворення Єгипту на могутню державу в середині...
61111. Київська Русь за наступників Ярослава. Володимир Мономах 67.5 KB
  Мета. Проаналізувати становище Київської держави за наступників Ярослава, підкреслити складність історичного періоду. Визначити історичне значення Любецького з’їзду, роль Володимира Мономаха як державника.
61112. ПРОСТИЙ ПРИСУДОК 206.41 KB
  Поглибити знання учнів про присудок як головний член речення, способи його вираження; сформувати вміння виділяти присудки в двоскладному реченні, визначати способи їх вираження; удосконалити вміння конструювати речення з різними за способом вираження присудками; за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу
61113. Київська Русь за наступників Ярослава 51.5 KB
  Знайомство з документом Чому це сталося Війни між правителями окремих частин однієї держави називають міжусобними записуємо у словниках. 1 Чому політика Ізяслава викликала невдоволення киян...
61114. Релігія, міфологія Давнього Єгипту 34.5 KB
  На які періоди вчені поділяють історію давнього Єгипту Коли відбулося нове об’єднання Єгипту Розкажіть про релігійну реформу Єгиптян Назвіть причини послаблення Єгипту...
61115. УСНИЙ ВИБІРКОВИЙ ПЕРЕКАЗ РОЗПОВІДНОГО ТЕКСТУ З ЕЛЕМЕНТАМИ ОПИСУ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ В НАУКОВОМУ СТИЛІ 45 KB
  З того часу є і вежа заввишки 64 м з гарним бароковим шоломом; при реставрації знищено багато давніх вівтарів та інших пам’яток. На мурі катедри завішено пам’яткові кулі з облог Львова...