469

Концепція суспільства К. Поппера

Реферат

Логика и философия

Комплексний аналіз сутності й складових концепції суспільства К.Поппера, її ролі у системі філософських знань людства про суспільство, а також сучасної практичної цінності вказаної концепції. Критичний раціоналізм як методологічна основа соціальної теорії К.Поппера.

Украинкский

2012-11-11

130 KB

173 чел.

ЗМІСТ

Вступ

Критичний раціоналізм як методологічна основа соціальної теорії К.Поппера

Сутність і принципи відкритого суспільства

Протиставлення відкритого та закритого типів суспільств К.Поппером

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Карл Раймунд Поппер (28 липня 1902 – 17 вересня 1994 рр.) – один з найвпливовіших західноєвропейських філософів XX ст., котрий став відомим завдяки своїм працям з епістемології, а також соціальної та політичної філософії, в яких він критикував класичне поняття наукового методу, активно відстоюючи принципи демократії і соціального критицизму як невід’ємних складових на шляху побудови відкритого суспільства.

К.Поппер є основоположником філософських концепцій критичного раціоналізму та відкритого суспільства, які вплинули на подальший розвиток гносеології, а також філософське осмислення суспільних якищ. Будучи свідком становлення й існування тоталітарних режимів у СРСР, Італії й Німеччині, К.Поппер виступив з критикою будь-яких проявів історицизму (визнання існування об’єктивних і універсальних законів історичного розвитку суспільства), оскільки розглядав їх як інструмент для побудови антидемократичних суспільств. Тому вивчення науково-філософського доробку К.Поппера є надзвичайно важливим для сьогодення у контексті адекватного осмислення взаємодії критичного раціоналізму й демократії, що обумовлює актуальність досліджуваної теми.

Об’єктом дослідження є комплекс науково-філософських концепцій, теорій, поглядів та ідей, розроблених К.Поппером.

Предметом дослідження стала сутність концепції суспільства К.Поппера, її складові та принципи побудови.

Метою дослідження є комплексний аналіз сутності й складових концепції суспільства К.Поппера, її ролі у системі філософських знань людства про суспільство, а також сучасної практичної цінності вказаної концепції. Для реалізації мети дослідження автор ставить перед собою
такі  
завдання:

   – розглянути передумови створення К.Поппером концепції суспільства, закладені у його теорії критичного раціоналізму;

   –  дослідити сутність та принципи відкритого суспільства К.Поппера;

   – проаналізувати протиставлення К.Поппером відкритого й закритого типів суспільств.       

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, науковості, всебічності, багатофакторності. При написанні роботи використовувались такі методи як системний, структурно-функціональний, інституційний, діалектики, індукції та дедукції, аналізу та синтезу, порівняльний, конкретно-історичний.

Практичне значення наукової роботи полягає у тому, що сформульовані у ній висновки демонструють високий рівень актуальності ідей і концепцій К.Поппера, присвячених проблематиці гносеології та філософському осмисленню суспільства, з точки зору сьогодення.

Критичний раціоналізм як методологічна основа
соціальної теорії К.Поппера

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття у західноєвпропейській філософії в рамках позитивізму виокремився напрямок, який дістав умовну назву наукового фундаменталізму. Вказана тенденція полягала у спробах її розробників і адептів знайти остаточний і непорушний фундамент у математиці (теорія множин), фізиці (неподільні атоми) тощо. У методології науки означене проявилось у намаганні розглядати емпіричний базис як остаточний, незалежний від теорії, непорушний фундамент, на якому мало б триматися все наукове знання. Проте у підсумку ці спроби зазнали невдачі насамперед через відкриття так званих ,,парадоксів теорії множин (Б.Рассел) та подільності атому.

Що стосується погляду на протокольні твердження як тверду й непорушну основу науки, то найрізкушу критику цього погляду маємо у К.Поппера. Його філософська концепція критичного раціоналізму часто розглядається як одне з відгалужень аналітичної філософії (,,філософії повсякденної мови”). Проте аналіз повсякденного застосування висловів є лише допоміжним засобом в аналітиці згаданого мислителя. Він критично ставився до засадничих ідей логічного позитивізму. Найважливішу роль у становленні методології природничих наук К.Поппера відіграла критика принципу емпіричної верифікації, якому він протиставив просту і майже очевидну тезу: протокольні твердження не можуть бути незалежною і твердою підставою наукового знання, оскількі самі факти добираються у світлі певної ідеї чи гіпотези. Без певної гіпотези чи проблеми ми взагалі не можемо знати, що може бути для нас фактом.

Крім того, К.Поппер, поряд з іншими філософами ХХ ст. (наприклад, Е.Гуссерлем), заперечив психологічне розуміння фактів, якого дотримувались деякі логічні позитивісти (О.Нейрат, Р.Карнап). Суть цього розуміння полягала в тому, що протокольні твердження мають фіксувати певні психічні стани дослідника. К.Поппер протиставив такому розумінню погляд, який зводився до того, що саме від спільноти науковців залежить, чи якесь фіксування психічних станів дослідника (його спостережень) буде визнане за факт. Тобто, статус протокольного твердження  – це публічний факт. Таким чином, психологія не є підставою всіх інших наук: не твердження психолога, який розрізняє ілюзії і галюцинації дослідника від ,,нормальних” спостережень, є підставою визнати факт.

Те, яке враження дослідника визнаються за факт, залежить, зрештою, від тієї ,,проблемної ситуації”, в котрій перебуває спільнота науковців, що співпрацює над роз’язанням певної проблеми. У свою чергу, проблемна ситуація визначається тим, які факти вже отримали відповідний статус і якими гіпотезами керується спільнота науковців, здійснюючи пошуки фактів. Однак, у цьому разі К.Поппер зіштовхнувся з проблемою нового різновиду – а саме як уникнути колективного суб’єктивізму (релятивізму), бажання розв’язати яку спонукало його до нових філософсько-наукових пошуків.

Неопозитивісти у 1920-х рр. надавали великого значення дослідженню проблеми раціональності, яка була повязана у них з низкою труднощів. К.Поппер переосмислив підхід неопозитивістів, запропонувавши власну концепцію.

Неопозитивісти ототожнювали проблему раціональності з науковістю. Судження, які не були науковими, розглядались як безглузді. У цьому контексті особливе значення мала проблема демаркації, тобто розмежування наукового й ненаукового, а отже, й визначення меж раціональності. Як принцип демаркації, тобто критерій науковості, неопозитивісти запропонували верифікацію. Однак, цей підхід мав ряд проблем: користуючись ним, неможливо було чітко визначити межі науки.

К.Поппер доводить, що поняття верифікації абсолютно непридатне для оцінки наукових теорій. Зокрема, він вважає, що верифікація у строгому сенсі, як логічне доведення істинності або високої ймовірності (у смислі математичного обчислення ймовірностей) теорії результатами спостережень, неможлива. З будь-якої скінченної множини фактів логічно не слідує істинність або висока ймовірність істинності жодного універсального висловлювання (а такими висловлюваннями є усі наукові теорії, окрім історичних) про нескінченну множину фактів. Наприклад, скільки б ми не бачили білих лебедів, з цього логічно не слідує істинність або висока ймовірність істинності теорії про те, що усі лебеді білі.

А верифікація у слабкому сенсі, як знаходження фактів, котрі ,,підтверджують” теорію, нічого не говорить про істинність чи доброякісність цієї теорії: будь-яку хибну теорію можливо ,,верифікувати” у такий спосіб.

Тому верифікація у строгому сенсі неможлива, а у слабкому не може слугувати критерієм оцінки теорії. Отже, критерій верифікації не придатний для оцінки якості (науковості, істинності і т.п.) теорій.

У звязку з зазначеним К.Поппер запропонував замість верифікації принцип фальсифікації. Цей принцип передбачав новий підхід до розуміння науки – відмову від підтверджуваності як показника науковості, усвідомлення неможливості виявлення абсолютної істини (фальсифікація передбачає встановлення лише хибності теорій, а не їх істинності), ослаблення абсолютизму позитивістського підходу. Для того, щоб твердження могло претендувати на статус наукового, воно має бути сформульоване таким чином, аби існувала принципова можливість його спростувати.

Метафізичні твердження можуть мати безліч підтверджень, проте це не свідчить ані про їх науковість, ані тим більше про їх істинність. Наприклад, твердження ,,Бог існує може мати безліч підтверджень, проте воно є метафізичним, а не науковим, адже воно в принципі не може бути спростоване: не існує однозначного розуміння тих фактів, які здатні спростувати це твердження.

Отже, якщо хто-небудь претендує на те, що він формулює наукове твердження (гіпотезу, ідею тощо), він повинен бути здатним вказати на ту емпіричну ситуацію, котра може спростувати це твердження. Якщо воно сформульвано таким чином, що його можна пристосувати до будь-яких фактів – і не можна змоделювати таку емпіричну ситуацію, яка здатна його спростувати – то воно є псевдонауковим. Множина всіх тих емпіричних ситуацій, які здатні в принципі спростувати це твердження, утворює клас ,,потенційних фальсифікаторів”. Наукове твердження не може мати порожній клас потенційних фальсифікаторів. Усі метафізичні, філософські, інтуїтивні осягнення, принципи, припущення можуть бути лише основою появи наукової гіпотези, яка в кожному разі повинна уможливлювати свою перевірку.

Теорія спочатку з’являється у вигляді певної наукової гіпотези, далі – можливо у поєднанні з уже перевіриними твердженнями – вона піддається критиці. При цьому для теорії важлива не стільки кількість підтверджень, скільки випробування її шляхом пошуку таких емпіричних ситуацій, котрі здатні її спростувати. Якщо теорія отримує лише підтвердження і витримує всі випробування, яким ми її піддаємо, вона нами застосовується (вважається істинною).

К.Поппер підходив до пізнавального процесу більш реалістично, ніж логічні позитивісти. В його концепції демаркація служить засобом окреслення сфери лише науковості, а не осмисленості взагалі. При цьому він не намагається ототожнити раціональність і науковість. Сфера раціональності значно ширша, вона охоплює й ненаукові судження. Крім того, певна частина ненаукових уявлень, на думку К.Поппера, суттєво сприяла розвитку науки (він частково визнавав заслуги метафізики).

Заперечення можливості досягнення остаточної істини робить сумнівними навіть наукові теорії. Отже, можна вести мову про більшу чи меншу раціональність, а не абсолютизувати її. За такого підходу істина розглядається як недосяжний взірець.

Таким чином, згідно з К.Поппером, неможливо встановити абсолютні критерії раціональності. Так само раціональність неможливо обгрунтувати, виходячи лише з неї самої, вона завжди спирається на певні конвенції. Однак раціональність відіграє важливу роль у розвитку як науки, так і суспільства. Відмова від претензій на абсолютну істину не призводить до відмови від наукових пошуків.

К.Поппер намагався подолати конвенціоналістське розуміння наукового знання (конвенціоналізм – заснований А.Пуанкаре напрямок у філософії науки, основна засада якого полягає в твердженні, що наукові знання є тільки певними домовленостями, конвенціями між науковцями). Слідуючи Г.Фреге, він твердить, що в науці ми маємо справу не з думкою (як психічним процесом, що протікає в головах науковців), а зі ,,змістом думки. К.Поппер приймає метафізичну класифікацію всіх якищ на три групи
(світи) – фізичні, психічні й теоретичні феномени. Останні – наукові теорії, гіпотези, твердження – це теоретичні побудови, а не психічні процеси.  

Таким чином, джерелом нового знання, як стверджує К.Поппер, є не реальні факти й не спостереження, не почуттєві дані субєкта, а усталена система наукового знання, або, як він її називає, ,,третій світ. При цьому знання або роздуми в об’єктивному сенсі, які складаються з проблем, теорій та аргументів, не залежать від чиєїсь віри вбо схильності до погодження, утвердження або дії.

Відповідно, спільнота науковців не може довільно приймати рішення стосовно того, чим має бути наука і які критерії істини приймати – наука як множина (чи система) взаємодіючих теорій, гіпотез, ідей виключає таку довільність. Спільнота науковців ніколи не знаходиться в ситуації повної свободи, вона завжди має справу з уже існуючим контекстом теорій та ідей, на тлі яких і розвязується нова проблема. Проте деякі дослідники методології К.Поппера вважають, що йому не вдалося запропонувати достатньо перспективну протидію тому конвенціоналізму, який слідує із відмови науковця від твердження про емпіричний базис як ,,тверду” основу науки.

Підхід К.Поппера до раціональності висвітлюється ще в одному аспекті – у розгляді ним проблеми прогнозу й ролі передбачення. Саме наукові теорії описують реальність, оскільки з них можна дедуктивним шляхом вивести перевірювані передбачення, а, отже, ці теорії стосуються реального світу, мають справу із сферою досвіду. Цим наукові теорії відрізняються від квазінаукових чи метафізичних теорій, які неможливо перевірити, тому що вони не стикаються з реальним світом. Отже, важливим компонентом раціональності є передбачення, яке стсоується сфери як природничого, так і гуманітарного знання. Передбачення дозволяє фальсифікувати теорію, тобто виступає засобом демаркації; саме передбачення відіграє значну роль у відокремленні наукових теорій від ненаукових (це особливо актуально в суспільних науках, і Поппер протиставляв утопізму соціальну інженерію).

Водночас саме намагання розглядати суспільство як органічну цілісність є методологічною підосновою соціальної філософії, в межах якої була розроблена голістична соціальна інженерія (прибічники голістичної методології вважають, що при вивченні так званих ,,органічних цілостей” наука повинна спиратися на інтуїцію, котра здатна охопити все багатство зв’язків усередині цих цілостей) – тобто твердження, що лише реформування всього суспільства, як цілого, має бути метою соціальної реформи.

К.Поппер заперечує можливість успішного здійснення такої реформи, виходячи виключно з її методологічної немічності: той, хто ставить перед собою мету перемоделювати все суспільство – відповідно до заздалегідь розробленого проекту – не бачить, що і сам дослідник (його свідомість) стає об’єктом такого перемоделювання. А відтак не залишається будь-якої можливості об’єктивно визначити, чи результат реформи дійсно збігається з її задумом.

Голістична реформа, вважає К.Поппер, неминуче ,,вислизає з будь-якого раціонального контролю. У ній свідомість людей модифікується у напрямку прийняття системи, якою б вона не була. І оскільки контроль за проведенням реформи має бути в руках групи інженерів, і ті, які не піддаються модифікації, мають бути, зрештою, знищені (аби не заважали реформі), то не залишається незалежного спостерігача (свідомість якого не змодифікована), аби об’єктивно оцінити наслідки реформи. Цій голістичній інженерії К.Поппер протиставляє свою ,,почастинну соціальну інженерію”. Суть її полягає не в тому, що забороняється будь-яка широкомасштабна реформа, а в тому, що чітко виокремлюються аспекти реформи, аби можливо було тримати процес здійснення реформи під контролем.

У вказаному контексті можливо провести паралелі з голістичною соціальною інженерією більшовиків, в основі якої лежало твердження К.Марка про ,,історичну необідність. Зазначене твердження було досить аргументовано піддано критиці у праці К.Поппера ,,Злиденність історицизму.

Особливістю методологічної програми К.Поппера, крім іншого, є надання методу дослідження незалежного статусу від предмета дослідження. При цьому позитивною методологію можна назвати таку, що ставить спосіб дослідження в залежність від самого предмета дослідження. Останнє здається цілком природним, але це уявлення є хибним у складних випадках, в яких опиняються науковці, коли стикаються з якищами, що не можна пояснити з позицій наявних теорій. К.Поппер говорить про загальнонаукову методологію, не диференціюючи її навіть щодо природо- та суспільствознавства.

Позитивна методологія виявляється, таким чином, принципово консервативною – вона більшою мірою сприяє закріпленню старих помилок, ніж появі нового знання. Як відомо, саме за це піддавав нищівній критиці арістотелівську логіку Ф.Бекон, який першим зробив спробу побудувати методологію, котра сприяла б розвиткові наук.

Оскільки для К.Поппера всі наукові теорії мають лише гіпотетичний характер, він наголошує на тому, що теорія наукового методу в жодному разі не має розумітися як теорія методу, котра веде до успіху, в тому сенсі, що слідування йому дозволяє приходити до теорій, гарантованих від спростувань. Наука, як і все на світі, розвивається шляхом спроб та помилок. Гіпотези при цьому не обовязково мають бути успішними для того, щоб бути науковими. Суть наукового методу полягає не в тому, щоб не помилятися, а в тому, аби виявляти помилки й вчитися на них.

На відміну від неопозитивістів, котрі розглядали природничі науки як взірець науковості взагалі, К.Поппер наголошував на існуванні єдності знання, стверджуючи, що природничі й гуманітарні науки користуються однаковим методом, а тому між ними не існує ,,прірви”. Вказане стало одним з факторів, який вплинув на формування філософом власної соціальної концепції.

Розглядаючи ріст знання і створюючи концепцію трьох світів, К.Поппер підкреслював незавершеність, неостаточність досягнутого знання. Сумніви, дискусії й критика досягнутих результатів постають у нього як необхідні умови раціональності. Раціональне знання постає не як самодостатнє, а як відкрите до дискусії. Тобто, раціональність полягає не в пошуку остаточного результату, а в динамічному процесі перманентного вдосконалення знання.

Сутність і принципи відкритого суспільства

Між епістемологією К.Поппера (у тому числі його філософією науки) та його соціальною філософією (включно з його політичною філософією) спостерігаються глибинні звязки. Мова не йде про те, щоб представити його соціальну філософію в якості простого додатку до ідей, вироблених в епістемології. І не про те, щоб розглядати попперівську філософію науки в якості прямого вираження його соціально-політичних ідеалів. Продуктивніше розглядати обидва головні розділи філософії К.Поппера у єдності та взаємозв’язку між собою.

Зокрема, між розумінням К.Поппером раціональності в науковому пізнанні й у соціальному житті простежується значна взаємодія. Вся історія наукового пізнання, вважав дослідник, складається з висунення наукових теорій і їх заперечення. Принципово подібний процес існує і в соціальному житті: якщо мої ідеї не відповідають реальній ситуації, якщо мій опонент зумів навести серйозні контрприклади по відношенню до моїх пропозицій, я у відповідності до норм раціонального критицизму повинен відмовитись від своїх ідей, замінивши їх на інші.

Головні положення своєї соціальної теорії К.Поппер виклав у праці ,,Відкрите суспільство і його вороги”, в якій був здійснений критичний аналіз моделей суспільного устрою, запропонованих Гераклітом, Платоном, Арістотелем, Г.Гегелем, К.Марксом, Ф.Енгельсом та іншими мислителями.

Водночас К.Поппер уникав тверджень, що ним створена теорія відкритого суспільства. Він називав її ,,філософською концепцією або ,,альтернативою для суспільства майбутнього.

Зародження відкритого суспільства філософ бачив у стародавніх Афінах, пов’язуючи вказаний процес з розвитком мореплавства й торгівлі, а також діяльністю ,,Великих філософів” тогочасності. К.Поппер зазначав, що термін ,,відкрите суспільствовведене як назва не зовсім щасливої демократії. Назва помилкова у тому сенсі, що її слід трактувати як ,,влада народу, але афіняни мали на увазі дещо інше: під терміном ,,демократія вони розуміли таку державу, в якій управління людьми не здійснюється за допомогою деспотії. Вказана ідея породила більш пізні демократії, засновані на концепції політичної свободи.

Там, де недостатньо такої свободи й демократії, де людьми правлять тирани – суспільство перестає бути відкритим, демократія гине. При цьому принцип, за яким демократична влада обирається більшістю – формальність, засіб для досягнення цілі – реалізації політичних свобод і влади закону, які не в силах обмежити ,,самовладдягромадян.

К.Поппер конкретно не пояснив, як він розуміє політичну владу. Але на основі положень його праць, присвячених виборам влади у відкритому суспільстві, можна зробити висновок: політична свобода означає, що кожен громадянин має невідємне право на вибір управляючої ним влади. Якщо влада більшості при демократії відмовляє в цьому праві меншості – вона тим самим заперечує політичну свободу й стає владою тиранії по відношенню до меншості або окремо взятої особи.

К.Поппер називає демократію ,,найменшим злом з усіх форм правління”. Але ця стриманість оцінок і цілком реалістичний скепсис не заважають йому бути прихильником демократії. Він оголошує злочином не тільки спроби повалити демократію, а й ,,антиегалітаристську позицію в політичному житті”. Він відкидає політичний елітизм у всіх його варіантах, від платонівського правління філософів (хто буде оцінювати якості правителів, цікавиться К.Поппер) до антимарксистских фашистських еліт, які не поступаються в жорстокості комуністичній диктатурі.

Відкрите суспільство являється ідеалом політичної програми К.Поппера, яка включає в себе традиційний набір ліберальних принципів (,,те, у що вірить Захід”): заперечення деспотизму і насильства, захист прав і свобод людини, свобода думки та ідейний плюралізм тощо. У соціальному плані К.Поппер говорить про боротьбу з бідністю (в приватному секторі пропонується організувати громадські роботи, щоб зменшити безробіття, в періоди спаду ці роботи слід розширювати), допомогу нещасним, які страждають від несправедливості, боротьбу з демографічним вибухом (у т.ч. заходи зі скорочення населення не тільки в афро-азіатських і латиноамериканських країнах, але і в Європі), сприяння недопущенню насильства.

Відповідно до згаданої політичної програми К.Поппера, ,,держава – це необхідне зло”. Держава потрібна для захисту прав кожної людини, але в той же час вона являє собою постійну загрозу, або зло, хоча і необхідне. Для виконання своїх функцій держава повинна мати більшу силу, ніж будь-який приватний громадянин чи громадська організація. Проте розширення влади держави, на думку К.Поппера, є небезпечним.

Крім того, спроби створити ідеальне суспільство призводять до наділення держави найширшими повноваженнями, що згубно для індивідуальної свободи. Це викликає нерівність, яку намагаються зруйнувати будь-які революціонери. Але повна узурпація економічної влади державою може зробити опір їй марним.

Враховуючи небезпеку розширення державних повноважень, К.Поппер оголошує основним питанням політичної теорії не ,,кому належить влада”, а ,,скільки влади необхідно надати уряду” або ,,як побудувати політичні установи таким чином, щоб навіть некомпетентні й нечесні правителі не змогли заподіяти занадто великої шкоди суспільству”. Мова йде про стримування і противаги, через які політична влада, її свавілля і зловживання нею можуть контролюватися й приборкуватись. Але К.Поппер представляє ці два питання як взаємовиключні.

Цілі держави, стверджує К.Поппер, повинні бути обмеженими і полягати у ,,захисті”. Держава покликана забезпечити деякі загальні умови, щоб люди могли переслідувати свої цілі і влаштовувати своє життя за власним бажанням. Ці умови полягають у захисті життя, свободи і власності від замаху з боку приватних осіб та органів держави, усунення недоліків і страждань, а також підтримці певного рівня загального добробуту.

К.Поппер переконаний, що вільний ринок є одним з найважливіших ознак відкритого суспільства, бо тільки він здатний задовольнити потреби споживача, а це єдина раціональна мета будь-якої економічної системи. Водночас він вказував, що вільний ринок має і ряд істотних недоліків, оскільки призводить до монополій, які обмежують свободу, а також до бідності і до зловживань економічною владою. Тому демократичний уряд, на думку К.Поппера, зобов’язаний втручатися в економічне життя, щоб запобігати негативним наслідкам вільного ринку і оберігати громадян від економічного свавілля.

Викладене дає нам підставу сформулювати й розширити низку принципів, притаманних відкритому суспільству К.Поппера.

1. Політична влада існує на основі суверенного вибору громадян, які на визначений час передають їй повноваження приймати рішення з певного кола суспільно значимих питань, при цьому не передаючи їй владнання особистих питань, за виключенням тих, котрі вони добровільно делегують для рішення урядом (освіта дітей і молоді, захист установлених прав та свобод і т.д.).

Аналізуючи так званий ,,парадокс суверенітетувлади в умовах демократії, К.Поппер писав, що суверенітет (незалежність у прийнятті рішень), не може слугувати політичній владі. Виборці можуть наперед не знати ступінь компетентності своїх кандидатів у владу, а якщо ті під час виборів і володіють необхідними якостями – ніколи не відомо, в якій мірі будуть використані й підтверджені ними ці якості в процесі реалізації владних повноважень. Тому питання про те, хто править, не є найважливішим при демократії. Важливими є два інших питання: яким шляхом обрана влада і які інституційні способи контролю над владою мають бути встановлені?

2. Політична влада має бути розділена на три складові – законодавчу, виконавчу й судову, що діють виключно на підставі закону.

3. Принцип постійного контролю дій влади з боку громадян має здійснюватись ,,інституційним шляхом, тобто в межах закону. Контроль над владою є обовязковим, оскільки обрані до влади некомпетентні й нечесні люди завжди можуть нанести значну шкоду суспільству. Ціллю вказаного контролю є також попередження бездіяльності й неефективності влади.

4. Більшість має завжди погоджуватись на участь меншості в діяльності демократичних інститутів для того, щоб меншість у рівній мірі могла здійснювати критику більшості й сприяти формуванню політичних програм.

5. Мирна зміна влади на основі існування інституту всезагальних виборів, що, на думку К.Поппера, є важливим здобутком демократії.

6. Боротьба з бідами і проблемами конкретних людей, а також виправлення недоліків демократії. Вказаний принцип має реалізовуватись як індивідуально, так і колективно.

7. Гарантування державою свобод громадян в ситуації ,,парадоксу свободи, коли окремі люди, які володіють більшою, ніж інші, владою або значним багатством, намагаються використати у своїх цілях тих, хто не має влади, багатства або не прагне заволодіти ними.

8. Наявність в рамках відкритого суспільства вільного ринку, обмеженого лише законом і економічною політикою держави.

9. Утвердження свободи у її позитивному значенні, тобто формування такого рівня свідомості громадян, коли вони на основі свого розуму і досвіду усвідомлюють, що для досягнення своїх особистих і загальних цілей повинні в залежності від наявних схильностей, матеріальних можливостей і бажання, вносити індивідуальний і колективний вклад у суспільні процеси.

10. Можливість індивіда скористатися правом негативної свободи, тобто виступити з критикою відкритого суспільства і навіть порвати з ним звязок у випадку наявності такого бажання. Але, як правило, пише К.Поппер, негативну свободу в рамках відкритого суспільства обирає абсолютна меншість людей, оскільки в іншому разі суспільство просто припинило б своє існування.

11. Забезпечення загального блага у вигляді суспільної злагоди і справедливого закону як невідємних складових функціонування відкритого суспільства.

12. Принцип ,,критичного реалізму”, який закладає основи ,,єдності людського розуму”  в тому сенсі, що за своєю суттю всі люди здатні до логічного мислення, завдяки якому можуть розрізняти причинно-наслідкові зв’язки, котрі існують у природі й суспільстві.

13. Принцип толерантності як право кожного пізнавати і формулювати постулати й цінності, а також їх відстоювати будь-якими законними методами.

14. Схвалення ідеї відкритості суспільства, а також його основоположних принципів більшістю людей.

15.  Принцип моральної відповідальності, відповідно до якого кожний має нести моральну відповідальність за свої дії, які спричинили негативні наслідки для громадянина, групи людей або всього відкритого суспільства.

16. Визнання всіма членами відкритого суспільства честі й гідності людини.

17. Політичний, ідеологічний та економічний плюралізм.

К.Поппер прекрасно усвідомлював, що навіть у найрозвиненіших західноєвропейських демократичних державах усі вищеперераховані принципи в сукупності не реалізовані на практиці, тому його концепція відкритого суспільства виступає радше як своєрідний ідеал, досягдення якого потребує значної часової тривалості, а тому є перспективою на майбутнє.

Протиставлення відкритого та закритого
типів суспільств К.Поппером

Перехід від закритого до відкритого суспільства К.Поппер характеризує як ,,одну з найглибших революцій”, через які пройшло людство. Вона супроводжувалася труднощами і напруженням, пов’язаними з проблемою ,,тертя між класами”, які вперше виникли під час краху закритого суспільства. Цю найбільшу революцію розпочали греки, але вона ,,все ще знаходиться у своїй початковій стадії, а саме – в стадії переходу від закритого суспільства до відкритого”.

На основі згаданої тези К.Поппер у своїй соціологічній концепції намагається протиставити ,,відкритийтип суспільства ,,закритому”. Модель останнього будується дослідником на основі аналогій з племям. Для закритого суспільства характерне підпорядкування магічним силам, ірраціональне, некритичне ставлення до звичаїв соціального життя. Приписи (закони, звичаї) і заборони (табу) визначають повністю все життя суспільства і людини. Це суспільство можна було б уподібнити клітці, якби не одна обставина: люди не усвідомлюють своєї несвободи, своєї пов’язаності велінням і заборонами, бо вони позбавлені здатності критичної оцінки і самостійного прийняття рішень. У цьому й немає потреби, за них все вирішено традицією, її диктат видається природним, єдино можливим та аж ніяк не нав’язаним.

Плем’я у К.Поппера виступає в якості зразка, прототипу закритого суспільства, але останнє зовсім не зводиться до племені. Філософ зазначає, що він буде іменувати магічне, племінне або колективістське суспільство закритим, до якого без сумніву можна зарахувати фашизм, комунізм та будь-які інші суспільства, для яких характерна духовна і політична тиранія.

Найвищі форми закритого суспільства, зазначає К.Поппер, з цілковитим правом можна прирівняти до організму. Так звана біологічна чи органічна теорія держави, на його думку, значною мірою застосована до закритого суспільства. Воно нагадує стадо чи плем’я тим, що членів цього напіворганічного об’єднання утримують разом напівбіологічні зв’язки – спорідненість, спільне життя, участь у спільних справах, спільні небезпеки, спільні радощі та спільні лиха. Це все ще конкретна група конкретних індивідів, обєднаних між собою не лише абстрактними суспільними взаєминами: розподілом праці та обміном товарами, а конкретними фізичними звязками, такими як дотик, запах і зір.

Натомість у відкритому суспільстві багато його членів прагнуть соціального піднесення, прагнуть посісти місця інших членів. Це може призвести, приміром, до такого важливого соціального явища, як класова боротьба. Проте, відмічає К.Поппер, ,,в організмі немає нічого подібного до класової боротьби. Клітини чи тканини організму, про які іноді кажуть, що вони відповідають членам держави, часом здатні боротися за їжу. Але ноги не схильні замінити мозок чи інші частини тіла – стати шлунком.

Внаслідок втрати свого органічного характеру відкрите суспільство поступово може перетворитися на те, що К.Поппер назвав ,,абстрактним суспільством. Враховуючи ту обставину, що сучасна людина, як правило, не встановлює особистих стосунків з перехожими, а комунікаційна взаємодія між людьми здійснюється переважно за допомогою технічних засобів, К.Поппер робить висновок про зростання абстрактного характеру теперішніх суспільств.

Відзначаючи загальні властивості всіх закритих суспільств (ірраціоналізм, відсутність свободи вибору і т. д.), К.Поппер не приділяє належної уваги розбіжностям між ними. У племені життя громади не відокремлювалося від життя природи, свободи вибору поведінки і суджень не було, але воно представлялося непотрібним, зайвим, протиприродним. Але при сучасному тоталітарному устрої відмінності між природою та суспільством цілком усвідомлені, як і бажаність вільного вибору індивіда. Неможливість здійснити усвідомлену свободу створює колізії, абсолютно непритаманні для племінного суспільства. Тому є підстави стверджувати, що модель закритого суспільства набула у К.Поппера абстрактного позаісторичного змісту.

К.Поппер піддає критиці суспільно-політичні концепції Платона, Г.Гегеля і К.Маркса, звинувачуючи їх у сприянні закритим суспільстівам. Зокрема, він називає політичну терапію Платона по стримуванню будь-яких суспільних змін і поверненню до трибалізму хибною.

Натомість Г.Гегеля К.Поппер називає ,,великим дурисвітом”, ,,інтелектуальним шахраєм”, ,,батьком сучасного тоталітаризму”, ,,диктатором від філософії”, ,,апологетом пруссацтва” тощо. Слідом за Л.Шопенгауером, який, як відомо, не сприймав Г.Гегеля взагалі й відкрито відмовляв останньому в праві іменуватися філософом, К.Поппер ставить перед собою мету допомогти новим теоретичним положенням ,,звільнитися від гегелівського інтелектуального шахрайства – найбільшого в історії людської цивілізації”.

На думку К.Поппера, соціальна філософія Г.Гегеля є теоретичним підґрунтям німецького націоналізму. Розвиваючи ідею Й.Фіхте, Г.Гегель, на думку К. Поппера, не тільки відкрив нову сторінку в історії націоналізму, а й збагатив націоналізм новою теорією. Відповідно до неї, нація об’єднується духом, що діє в історії. Вона консолідується перед загрозою спільного ворога та почуттям товариськості у тих війнах, які вона веде. Г.Гегель, отже, винайшов історичну теорію надії й (як і у випадку з державою) підпорядкував їй особистість. Німецьку ж націю він оголосив провідником розвитку абсолютного духу, теоретично обґрунтував її право на світове панування.

З такою ж агресивністю К.Поппер критикує й марксизм. Тоталітаризм, вважає К.Поппер, укорінюється там, де свобода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного підґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме

заміщення особистості ,,класом”. При цьому підставою для узурпації державою влади виступає положення про усвідомлення її керівництвом ,,об'єктивних законів суспільного розвитку”, що, як вважає К.Поппер, є утопією.

На думку К.Поппера, головною умовою прогресу в пізнанні й успішному вирішенні складних соціальних проблем є наявність в культурі будь-якого суспільства особливої традиції раціонального обговорення ідей, концепцій, процесів, явищ і позицій, внаслідок якого виробляються спільні найбільш адекватні дійсності шляхи суспільного розвитку. Вказана традиція гарантує існування відкритого суспільства й перешкоджає його ,,скочуванню в бік авторитаритаризму й колективізму.

Висновки

На основі методологічного інструментарію критичного раціоналізму К.Поппер здійснив детальний аналіз філософських суспільно-політичних концепцій Платона, Г.Гегеля та К.Маркса, що дало йому змогу обгрунтовано переглянути роль держави в суспільстві. Внаслідок цього він виступив з критикою згаданих суспільно-політичних теорій та створив власну концепцію суспільства, головним критерієм розвиненості якого поставив відкритість.

На думку К.Поппера, однією з найважливіших рис відкритого суспільства є законодавчно дозволений вільний дискурс, результати якого впливають на прийняття важливих рішень у державі. Тому суспільним ідеалом К.Поппера є відкрите суспільство – суспільство влади розуму, свободи, рівності та справедливості.

Відкрите суспільство, за К.Поппером, базується, насамперед, на інструментальній раціональності, десакралізації соціальних і політичних норм і процедур, можливості зміни соціального статусу його членів. Основу такого суспільства складає приватна власність. Її недоторканість є першим і головним правилом організації й самоорганізації відкритого суспільства. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості, котрим протиставляється тоталітарний тип держави, в якому рівень свободи людини є мізерним.

Концепція К.Поппера надзвичайно цікава й актуальна тому, що допомагає відповістити на головне запитання, яке стоїть перед відкритим суспільством – як можливо організувати маси в ефективно діючі демократичні співтовариства без зайвого обмеження свободи особи та  утисків цієї волі в лабіринтах бюрократичних структур. Зважаючи на вказане, концепція відкритого суспільства К.Поппера може бути успішно використана в умовах сьогодення, у т.ч. в Україні, де процес демократичного суспільного розвитку гальмується через дію низки субєктивних і обєктивних чинників.

Список використаної літератури

1.Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т.1. У Полоні Платонових чарів / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — 444 с.

2.Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т.2. Спалах пророцтва: Гегель, Маркс та послідовники / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — 494 с.

3.Поппер К. Злиденність історицизму: Пер. с англ. — К.: Абрис, 1994. —
192 с.

4.Поппер К.Р. Все люди – философы: Как я понимаю философию; Иммануил Кант – философ Просвещения. / Пер. с нем., Изд. 3-е. – М.: Издательство ЛКИ, 2007. – 104 с.

5.Поппер К.Р. Логика научного исследования / Пер. с англ. М.: Республика, 2005. 447 с.

6.Евсевичев В.И., Налетов И.З. Концепция ,,третьего мира в гносеологии Карла Поппера // Вопросы философии. — 1974. — № 10. — С. 130—136.

7.Качоха В. К.Поппер: альтернатива обществу будущего (Дополнение к концепции ,,открытого общества”) // Вопросы философии. — 2002. — № 6.— С. 48 – 59.

8.Кузьменко М.О. Проблема раціональності в концепції Поппера // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Філософія. Політологія). — 2002. — Випуск 42 – 45. — С. 292 – 294.

9.Лебедев С.А. Философия науки: краткая энциклопедия (основные направления, концепции, категории) М.: Академический проект, 2008. –
692 с.

10.Лекторский В.А. Рациональность, критицизм и принципы либерализма (взаимосвязь социальной философии и эпистемологии К.Поппера) // Вопросы философии. — 1995. — № 10. — С. 27 – 36.

11.Мюрберг И.И. Карл Поппер, свобода и дискурс ,,политического” // Вопросы философии. — 2010. — № 11. — С. 25 – 35.

12.На пути к открытому обществу. Идеи Карла Поппера и современная Россия / Отв. редактор А.Н. Чумаков. — М.: Весь мир, 1998. — 256 с.

13.Овчинников Н.Ф. Карл Поппер — наш современник, философ XX века // Вопросы философии. — 1992. — № 8. — С. 40—48.

14.Чайковский Ю.В. Невостребованный синтез (Об эволюционных взглядах Карла Поппера) // Вопросы философии. — 1995. — № 12. — С. 50 – 54.

15.Чорноморець Є.М. Негативна методологія К.Поппера // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Філософія. Політологія). — 2001. — Випуск 37. — С. 73 – 75.

16.Юлина Н. С. Философия Карла Поппера: мир предрасположенностей и активность самости // Вопросы философии. — 1995. — № 10. — С. 45—56.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

19905. Определение мощности экспозиционной дозы 76.16 KB
  Лабораторная работа № 1. Определение мощности экспозиционной дозы. Цель работы: изучить характеристики дозиметрического прибора АНРИ 0102 Сосна и научиться с его помощью измерять мощность экспозиционной дозы. 1. Теоретическая часть Экспозиционная доза это отно
19906. Определение активности радионуклидов в объектах окружающей среды гамма-радиометром РУГ-91М1 «ADANI» 74.5 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА № 5. Определение активности радионуклидов в объектах окружающей среды гаммарадиометром РУГ91М1 ADANI Цель работы: 1.Измерение удельной активности гаммаизлучающих нуклидов калия – 40 Радия226 тория232 цезия137 в пробах окружающей среды. ...
19907. Определение плотности потока бета-излучения с поверхности 116.34 KB
  Лабораторная работа № 3. Определение плотности потока бетаизлучения с поверхности. Цель работы: изучить характеристики прибора АНРИ0102€Сосна€ и научиться измерять плотность потока бетаизлучения с поверхности. 1.Теоретическая часть Бетараспадом называ
19908. Определение мощности полевой эквивалентной дозы 86.04 KB
  Лабораторная работа № 2. Определение мощности полевой эквивалентной дозы. Цель работы: изучить характеристики дозиметрического прибора €œРКСБ104€ и научиться с его помощью измерять мощность эквивалентной дозы. 1.Теоретическая часть При прохождении ионизир
19909. Особенности финансов предприятий различных организационно-правовых форм и отраслей экономики 259.5 KB
  Хозяйственные товарищества и общества – родовое понятие, обозначающее несколько самостоятельных видов коммерческих юридических лиц. Общее для них – имущество создается за счет вкладов учредителей в форме складочного капитала, разделенного на доли.
19910. Физическая природа и источники радиационной опасности для человека, объектов и природной среды 81.5 KB
  PAGE 7 Тема 1 Физическая природа и источники радиационной опасности для человека объектов и природной среды Вопросы: 1. Общие сведения. 2. Изотопы и радионуклиды. Радиоактивность. 3. Виды радиоактивных излучений. 4. Единицы активности радионуклидо...
19911. Дозиметрические величины и единицы их измерения 83 KB
  Тема 2. Дозиметрические величины и единицы их измерения Вопросы: 1.Основные характеристики ионизирующих излучений 2.Экспозиционная доза. 3.Поглощенная доза. 4.Эквивалентная доза. 5.Эффективная коллективная и полная доза 6.Детектирова...
19912. Естественные источники радиации 59.5 KB
  PAGE 6 Тема 4. Естественные источники радиации Вопросы: 1.Космические лучи 2.Земная радиация 3.Внутреннее облучение 4.Радон 5.Другие источники радиации Вступление Основную часть облучения население земного шара получает от естественн
19913. Искусственные источники радиации 63 KB
  Тема 5. Искусственные источники радиации Вопросы: 1.Источники использующиеся в медицине 2.Ядерные взрывы 3.Атомная энергетика 4.Прфессиональное облучение 5.Другие источники облучения Вступление За последние полвека человек созда...