4690

Гюстав Флобер (1821-1880)

Лекция

Литература и библиотековедение

Гюстав Флобер (1821-1880) Біографія. Флобер народився в Руані (Нормандія) 12 грудня 1821 р. в родині лікаря. Дитинство майбутнього письменника минуло, як він сам згадував, поряд з кімнатою, де робились операції. Цей сумний досвід ...

Украинкский

2012-11-25

118.5 KB

22 чел.

Гюстав Флобер (1821-1880)

Біографія. Флобер народився в Руані (Нормандія) 12 грудня 1821 р. в родині лікаря. Дитинство майбутнього письменника минуло, як він сам згадував, “поряд з кімнатою, де робились операції”. Цей сумний досвід чималою мірою визначив його песимістичний світогляд, а також зумовив його схильність розглядати явища суспільного та індивідуального життя з обєктивістських засад.

Літературна обдарованість Флобера проявилась дуже рано. Тоді він сповідував культ сильних пристрастей, віддавав данину світовій скорботі та мрійливості - одне слово,  захоплювався найбільш радикальними формами романтизму. Молодий романтик безупинно писав фантастичні оповідання, сповідальні та метафізичні романи, драми. Не менш несамовитою і “романтичною” була й перша  закоханість Флобера в Елізу Шлезінгер, яку біографи називають єдиною справжньою дамою серця письменника.  Влітку 1836 р.  ця  заміжня жінка і Флобер обмінялися кількома банальними фразами, але цього вистачило юнакові, щоб закохатися у неї до нестями. Це було платонічне мовчазне кохання.  Розповісти про нього Елізі Флобер насмілився лише на початку 1870-х рр. Еліза Шлезінгер є прототипом героїнь “Мемуарів несамовитого” (1838), “Листопада” (1842), першої версії “Виховання почуттів” (1845). Деякі риси Елізи можна вгадати в образі пані Арну і в другій версії цього роману, який побачив світ 1869 р.

У 1840 р. Флобер розпочав вивчати право у Паризькому університеті, не залишаючи водночас своїх літературних спроб. Він знайомиться з найвідомішими представниками французького романтизму, зокрема, з Віктором Гюго, яким щиро захоплюється. Процес навчання в столиці припиняється у 1843 р., коли Флобер захворів на нервову хворобу. Наступного року його батько придбав невеликий маєток  Круассе поблизу Руана, де Флобер оселився і провів  майже все життя.  

Внаслідок хвороби, а також смерті батька та сестри всередині 1840-х рр. Флобер переживає ідеологічну кризу. Він радикально переоцінює свої романтичні ідеали і шукає опори в глибокому песимізмі. Так остаточно формуються його філософське й письменницьке кредо, а також спосіб життя, які відтоді принципово не змінювалися. Флобер став типовим рантьє. Його прибутки не були дуже великі, але достатні для того, щоб він міг, не думаючи про заробіток на прожиття, цілком зосередитися тільки на служінні матері й племінниці, яка залишилася сиротою, і Великому Мистецтву. За винятком двох закордонних подорожей (протягом 1849-1851 рр. - до країн Близького Сходу і Греції, а в 1860 р. - до Тунісу), а також періодичних відвідувань французької столиці, Флобер жив самітником. Оточений небагатьма друзями (з-поміж яких варто згадати насамперед Луї Бульє і Луїзу Коле, листування з якою є чи не найголовним першоджерелом флоберівської філософії та естетики), він наполегливо працює над своїми творами. У 1856 р. Флобер опублікував роман “Пані Боварі”, над яким працював протягом пятдесяти трьох місяців. За цей твір його було притягнено до суду за звинуваченням у неморальності. Флобер виграв процес. Цей скандал був, мабуть, єдиною подією в біографії митця, яка привернула пильну увагу громадськості. У 1862 р. було надруковано історичний роман Флобера “Саламбо”, а 1869 р. – другу версію “Виховання почуттів”.

Кінець 60-х - початок 70-х рр. – нова смуга втрат близьких та друзів: у 1872 р. помирає його мати,  1869 р. пішли з життя Бульє та Сент-Бьов, відомий французький критик, 1870 р. – Ж. де Гонкур, а 1876 р. – Жорж Санд. Частішають напади нервової хвороби, публіка зустрічає його нові твори прохолодно. Проте Флобер не припиняє своєї письменницької праці і створює “Спокусу Святого Антонія” (1874) та драму “Кандидат” (1874), продовжує щедро підтримувати свою племінницю.

Нарешті доля востаннє посміхається письменникові після публікації збірки “Три оповідання”   (1877), яка містить твори “Легенда про Юліана, Захисника прочан”, “Іродіада” та “Проста душа”. Останній твір викликав палкий ентузіазм у письменників-натуралістів (Е.Золя та члени його гуртка), які оголосили його шедевром і влаштували Флоберові урочистий обід. Протягом 70-х рр. “мудрець з Круассе” також бере активну участь у долі ще одного видатного французького письменника Гі де Мопассана, якого вважає своїм духовним сином. Флобер зумів прищепити Мопассанові той культ Мистецтва, самовідданої літературної праці і самодисципліни, який сповідував сам. До останнього дня Флобер продовжував працювати над романом “Бювар і Пекюше”, який, на жаль, залишився незавершеним. Помер письменник  8 травня 1880 р. у своєму маєтку Круассе.         

Світогляд.  Загальний підхід Флобера  до світу й людини можна схарактеризувати як відверто  песимістичний. Усе, що він бачив навколо себе, викликало в ньому розчарування. Сучасність  видавалась йому царством буржуа. Під “буржуазністю” він розумів не класову, а духовну категорію і використовував це поняття, характеризуючи представників як середніх класів, так і пролетаріату. Для письменника то був синонім тупості й обмеженості сучасного суспільства, антонім культури. Не вірив Флобер і в соціальний прогрес. Наука і техніка, казав він, можуть зробити життя людини комфортнішим, але не можуть вдосконалити її  морально. З його погляду, історичний час рухається по колу, тобто змінюються тільки зовнішні  форми, а суть завжди залишається та сама. З таким підходом тісно повязана його недовіра  до  спроб соціального реформування суспільства та до революції, які він вважав марною витратою сил, оскільки вони нічого не можуть зробити з природою людей, чиї душі за умов будь-якої форми правління  завжди будуть  дрібними. Не цікавила його й політика, якою він відкрито нехтував.

Сучасному світу, тобто світу буржуа, Флобер протиставляв аристократів духу, для яких головне - пізнання найвищих законів буття. Відкривши їх, людина мусить змиритись із ними й прийняти життя таким, яким воно є. Метою цього пізнання, за Флобером,  було  досягнення внутрішнього спокою. Є в його поглядах щось буддистське: як і представники цієї релігії, він вважав матеріальний світ великою ілюзією і закликав тікати від страждань, а не шукати щастя й насолод. Провідним поняттям для Флобера було  “виховання почуттів”. На думку письменника, люди надто легко піддаються  оманливим ілюзіям  (прикладами таких ілюзій можуть бути прагнення щастя або романтизм) замість того, щоб прямо  дивитись у вічі істині. Причина цього полягає в тому, що люди не контролюють своїх почуттів, які змушують їх жити мріями, марними надіями, а не реальністю. “Виховання почуттів”, за Флобером,  - обовязок кожної культурної людини, яка мусить  свідомо боротися з ілюзіями, критично перевіряти  їх розумом для досягнення повного спокою. За таких умов великій душі залишається  лише творчість,  мужня робота над своїм духом, самовдосконалення.

Літературознавці пояснюють декількома причинами виникнення такого трагічного світогляду, як флоберівський. Насамперед, це обставини  особистого життя письменника (його хвороба, особливості психіки, схильність Флобера до скептицизму, усамітненості). Чимало сприяла цьому й неприваблива французька дійсність 40-х - 70-х рр., яка  викликала ненависть не тільки в нього. Презирство до буржуазного суспільства - типова риса творчості багатьох інших літераторів того часу, зокрема  “проклятих поетів” (Бодлер, Верлен, Рембо). Найпевніше, що обидва чинники накладались один на одного, і світогляд Флобера у такий спосіб перетворювався на симптом хвороби часу.

    

Новаторство Флобера-романіста.  Переживши ідеологічну кризу 1840-х рр., Флобер став свідомим і послідовним антиромантиком. Він вважав, що романтизм - один з різновидів ілюзій, і боровся з ним у своїх творах за допомогою тих прийомів, які згодом літературознавці назвали реалістичними: використання новітніх досягнень природничих і медичних наук для пояснення психології персонажів, ретельне вивчення побуту і звичаїв, прагнення документальної достовірності зображуваного, створення типів тощо. Отже, реалізм Флобера – це сувора школа самодисципліни, метод стримування мрійливості, “виховання почуттів”, шлях привчитися жити без ілюзій, які є складовими життєвої і мистецької філософії письменника.

Чи не найяскравішим проявом антиромантичних тенденцій у романістиці письменника є принцип обєктивізму, якого Флобер одним з перших намагався дотримуватися свідомо. Це особливий  підхід  до зображення персонажів, коли автор не висловлює безпосередньо своє ставлення до них (як це роблять ще Стендаль і Бальзак), а прагне розкрити власну логіку  характерів  героїв зсередини них самих. “Автор має бути  невидимо присутній в своєму творі скрізь, як Бог у всесвіті. Мистецтво - це друга природа, ось чому ... в кожному атомі, в кожному образі треба відчувати  нескінченну і приховану безпристрасність, і вплив на глядача повинен бути приголомшливим”. Такий підхід спонукав не до простого фіксування фактів, їх байдужого опису, а до глибокого  вживання в психологію персонажів. Окрім того,  це не означає, що оцінки письменником своїх героїв не подаються зовсім. Вони присутні, але висловлюються зовсім іншим чином: опосередковано,  на рівні підтексту. Щоправда, Флобер, незважаючи на всі  його зусилля, не міг нічого вдіяти з власною тенденцією і нерідко відходив від  обєктивності. Йому надто важко було контролювати власну ненависть до буржуазної сучасності, і це прямо позначилося на його творах.  

Не важко помітити антиромантичне спрямування й у флоберівській теорії сюжету. Романіст висловлювався проти так званих  “цікавих сюжетів”, кажучи, що немає “сюжетів цікавих” і “нецікавих”, а є тільки досконале та недосконале виконання. На практиці це означало, що будь-яка реальність, навіть на перший погляд нудна й неприваблива, може стати предметом зображення в романі.

Культ Мистецтва і Форми.   Мистецтву Флобер відводив особливу роль. Воно для нього було засобом розкриття вищих істин, проникнення в правду життя. На думку письменника, це єдина сфера людської діяльності, вільна від вульгарності й меркантильності буржуазного світу. Мистецька творчість випадає на долю небагатьох обранців, геніїв, для яких мистецтво є  чимось вищим від релігії й науки. Саме служінню мистецтву і присвятив Флобер своє життя. Мистецтво для нього було справжнім культом. Доказ цього – почуття відповідальності, з яким Флобер переробляв свої твори. Прагнучи повної досконалості,  гармонійності стилю і цілковитої достовірності деталей, він переписував сторінку за сторінкою, читав безліч додаткових матеріалів, навіть вирушав у подорожі (у випадку з романом “Саламбо”). Такі суворі вимоги до якості літературних текстів спричинилися до того, що Флобер, багато і невтомно працюючи, створив невелику кількість книг порівняно із Бальзаком. Цим пояснюється і самотній спосіб життя письменника.

    Погляди Флобера на мистецтво, а також його творча практика перегукуються з ідеєю “мистецтва заради мистецтва”, яка набула чималого поширення в європейській літературі ХІХ ст. Великий романіст, безперечно, підтримував її, але вкладав у неї свій зміст. У тлумаченні Флобера зазначена ідея не мала нічого спільного зі втечею від реальності, а, навпаки, була заглибленням у неї. До того ж, Флобер ніколи не прагнув досконалості  Форми заради неї самої. Копітку роботу  над словом  він підкоряв зовсім іншому завданню - глибокому проникненню в  життя своєї доби і минулого.   

“Саламбо”.  Незважаючи на всі послідовні спроби привчити себе жити без ілюзій в жорстокому й вульгарному світі, Флоберові надто тісно було у вузькому колі повсякденного буржуазного буття, і його уява шукала ширших обріїв. Його вабили грандіозні картини далекого минулого, мальовничі, криваві і неповторно прекрасні поганські релігійні культи, нестримані прояви народної енергії, які лякали і водночас гіпнотизували його вульгарною оголеністю людських інстинктів. Душа Флобера сумувала за чистим ліризмом піднесеного і трагічного кохання. Саме такий художній світ змалював письменник у своєму історичному романі “Саламбо”. Ось як висловився про цей твір відданий друг і учень Флобера Гі де Мопассан: “Неспроможний протистояти жаданню піднесеного, Флобер пише на взірець якоїсь Гомерової оповіді свій другий роман – “Саламбо”. Та чи роман це? Це скоріше щось на зразок опери в прозі. Картини розгортаються велично, нестримно, дивують яскравими кольорами і ритмом. Фраза Флобера співає, кричить шалено і гучно, як сурма, шепоче, як гобой, дзюркотить, як віолончель, пестить, як скрипка, і ніжить, як флейта. Героїчні персонажі цієї книги, здається, виступають на сцені…”

Дія твору відбувається за часів повстання найманців проти Карфагена у 241-238 рр. до н.е. Близько сорока тисяч озброєних і досвідчених воїнів з усіх куточків світу, набраних до карфагенської армії для війни проти Риму, повстали проти своїх воєначальників і володарів на чолі з лівійським велетнем Мато. Карфагенськими збройними силами у цій війні, що тривала три з половиною роки, командує суфет Гамількар Барка. Врешті-решт, ця боротьба завершилася перемогою Карфагена.

Добре відомо, що сива давнина – одна з улюблених тем французьких письменників і, зокрема, романтиків, але флоберівський твір пропонує якісно інший підхід до зображення історичних подій. Вже на перших сторінках роману, які змальовують бенкет найманців у садах Гамількара, читач поринає в надзвичайно ретельно розроблене історичне оточення, кожен елемент якого перевірено з історичного погляду. Невипадково літературознавці називають “Саламбо” “археологічним романом”. Під час роботи над ним Флобер вивчив усі доступні на той час першоджерела про карфагенську історію, зокрема, праці грецького історика Полібія, відвідав Туніс, аби на власні очі побачити місце дії твору. Елементи зброї, описи храмів, одягу жерців, старійшин Карфагена, інтерєри, тактики облоги міст, способи використання слонів у битвах, бойові порядки на бойовищах - усьому Флобер намагався знайти документальне підтвердження. Деякі сторінки роману просто являють собою вільний переказ або навіть пряме цитування давніх текстів. Така безмежна ерудиція, продемонстрована Флобером у творі, дає йому змогу розкрити закономірності історичних процесів, які врешті-решт призвели по поразки Карфагена у війні з Римом через кілька десятиліть після подій, описаних у творі.  

Головними обєктами зображення в романі є рух народних мас і армій, повсякденне існування Карфагена, одного з центрів тодішньої світової цивілізації. Сцени бенкетів, битв, голоду і спраги, людських жертвоприношень Молоху, жорстоких страт, картини життя африканського міста з його контрастами розкошів і злигоднів, містики і кривавих забобонів  вражають своєю масштабністю. Скрізь відчувається жахлива хода історії, яка уявлялася Флоберові результатом боротьби ницих людських інстинктів. За доказ цього може правити той факт, що письменник не ідеалізує ні мешканців Карфагена, ні найманців. Логіку вчинків обох таборів визначають жадоба до золота, розваг і жадання необмеженої влади. Народні маси зображуються Флобером як примхлива юрба, яка сама не розуміє, чого бажає, а її ватажки (Ганон, члени Ради старійшин Карфагена,   з боку найманців - Спендій) постають безпринципними політиканами, переляканими розмахом тих грізних сил, вибух яких вони самі ж і викликали, і тому завжди згодними на популістські ігри. Невипадково і Мато, і Гамількар, особистості непересічні, талановиті воєначальники, змальовані Флобером самотніми героями,  які однаково потерпають від  підступності і боягузтва своїх прибічників. Таке песимістичне тлумачення Флобером закономірностей історичного процесу є свідченням його загальних мізантропічних настроїв, зокрема, його скептичного ставлення до перспектив морального вдосконалення людини внаслідок поступу цивілізації.

Проте  “Саламбо” – не тільки один з найкращих історичних романів світової літератури, але й шедевр вишуканої поетичної прози, справжня лірична поема про трагічне і піднесене кохання ватажка повсталих найманців Мато до дочки Гамількара Саламбо. Лівійський велетень поєднує у собі фізичну міць і відвагу, дитячу наївність і мужність,   щирість і цілісність почуттів. Вперше побачивши Саламбо у жахливій ситуації, під час варварського бенкету у садах її батька Гамількара, в оточенні язиків полумя влаштованої ними пожежі, Мато враз запалюється непереможною і владною пристрастю до дівчини. Ніщо – ні небезпеки і пригоди війни, ні поразки, ні навіть сама смерть – не може перемогти память про Саламбо. “Мене палить її погляд, вчувається її голос... – думає він. – Вона стала моєю душею … Сяйво її вроди оповиває її ясною хмарою…”1 

Саламбо також звертає увагу на Мато, але він лякає її, тому що є перш за все ворогом Карфагена. Але, попри патріотизм і ненависть, вона несподівано для себе також починає палко кохати його. Кульмінаційним моментом у розвитку їхньої пристрасті є епізод, коли Саламбо, подібна до біблійної Юдіфі, іде до намету  Мато, аби забрати зухвало викрадений ним заїмф, священне покривало карфагеньскої богині Таніти. Переможений коханням, Мато падає перед нею навколішки. “На його очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якість слова, тихіші за легіт і солодші за поцілунок”. Шалена пристрасть захоплює Саламбо. Вона не опирається пориву закоханого варвара, але забирає заїмф і тріумфально повертається до Карфагена, який знемагає під тиском найманців.

Остаточне усвідомлення Саламбо свого кохання до Мато відбувається надто пізно і за надто трагічних обставин. Полоненого Мато ведуть на нелюдську страту. Увесь Карфаген жорстоко знущається з нього. Закривавлений, пошматований юрбою, він помирає. Головний жрець Молоха Шагабарім видирає серце з грудей Мато і віддає його в дар Сонцеві на очах у Саламбо. Не витримавши жахливого видовища тортур, яким піддають її коханого, вона раптом падає і вмирає.

Епічний розмах історичних подій і пронизливий ліризм роману доповнюються мальовничими описами. Барви у творі насичені і підсилені світлом. Найчастіше зустрічаються такі відтінки, як червоний, пурпуровий, багряний, вогняний.  Останній завжди дається в поєднанні з густим чорним кольором: “на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні…” Лейтмотивом усього роману є багряне полумя на чорному небі. Флобер майстерно комбінує драматизм ситуації, екзотичні деталі, містичні переживання, гру світлотіні. Ось як, наприклад, він описує таємничий обряд спілкування Саламбо із священним пітоном, що живе у храмі Молоха, під час її підготовки до походу за покривалом Таніти. “Пітон, опустивши голову, випявся дугою, потім серединою тулуба накинувся їй на шию і повиснув так, головою й хвостом донизу, ніби розірваний разок намиста. Саламбо оповила змією собі стегна, попід пахвами і між колін; тоді вхопила її за щелепи, наблизила маленьку трикутну пащу до самих зубів і, примруживши очі, відкинулась назад під сяйвом місячного проміння. Бліде сяйво неначе оповивало її сріблястим туманом, на підлозі блищали сліди її мокрих ніг, в глибині басейну тремтіли зорі, а пітон стискав її своїми чорними, поцяткованими золотом кільцями. Саламбо задихалась під цим важким тягарем; мліли крижі, підломлювались ноги, здавалося, вже надходить смерть. А пітон кінцем хвоста легенько вдаряв її по стегнах; потім стихла музика, і він упав додолу”.

Отже, в романі “Саламбо” ми бачимо Флобера-історика. Роман засвідчує геніальну здібність письменника вживатися в минулі епохи, в “чужі”, надзвичайно складні форми життя, невідомі для європейця. Він ніби бачить далекі східні й африканські культури зсередини них самих.  З іншого боку, Флобер постає в цьому творі справжнім ліриком і живописцем у слові. Поза сумнівом, “Саламбо” належить до тих небагатьох книг у світовій літературі, де з неперевершеною глибиною і майстерністю розкрито трагізм людського кохання.    

 

“Проста   душа” . У повісті “Проста душа” Флобер змальовує зовсім інший світ – сучасне буденне існування глухої французької провінції. У творі немає жодної надзвичайної події, подібної до викрадення заїмфа. Герої – пересічні, нічим нецікаві французи. У кольоровій гамі переважають сірі тони. Проте одна риса обєднує ці такі різні твори – це безмежний трагізм людського кохання, який визначає долі і Саламбо, і головної героїні повісті служниці  Фелісіте.

Вона все своє життя присвячує любові. Іноді її почуття стикається з байдужістю. Частіше  вона розлучається з найдорожчою для неї людиною, яка  врешті-решт помирає. За будь-якого випадку в душі Фелісіте залишається лише біль втрати. Але вона знаходить нову любов і знову її втрачає. І так до самої смерті.

Уже перше кохання Фелісіте до Теодоро закінчується стражданням. Вони знайомляться на балу в Кольвілі, куди дівчину беруть її хазяї-фермери. Флобер зображує Теодора як людину з ницими інстинктами тварини. Така грубість лякає Фелісіте, але їхні зустрічі тривають - жадання жити для когось перемагає в ній відразу і жах. Проте для Теодоро головне – задовольнити власну похіть, і  для цього він обіцяє  одружитися з Фелісіте, вигадує, що його забирають до війська. Незважаючи на його домагання, Фелісіте зберігає свою честь, але починає палати щирим коханням до Теодоро. А той поводиться з нею жорстоко,  одного разу замість себе посилає на побачення  друга, і той  каже, що Теодоро, аби уникнути військової служби, одружився з багатою старою жінкою (це, звичайно, брехня, і згодом Фелісіте про це дізналась). Від болю Фелісіте “кинулась на землю, кричала, закликала Бога і  стогнала до сходу сонця одна в полі”.

Такий жорстокий фінал першого кохання є лише інтродукцією до наступних розчарувань Фелісіте. Почавши працювати служницею в пані Обен, вона швидко знаходить кого любити - це діти хазяйки, Поль і Вергінія. Фелісіте можна без перебільшення схарактеризувати як зразкову служницю. Вона не має власних інтересів і цілком поринає в повсякденні турботи про Поля і Вергінію. Їхнє навчання, хвороби, успіхи, прогулянки - ось коло її інтересів. Це період найвищого щастя в житті Фелісіте, але йому надто швидко настає кінець, коли її улюбленці залишають маєток, аби продовжувати освіту.  Фелісіте спочатку сумує, але незабаром переносить свою непогамовну потребу любити на свого племінника Віктора. Вона з радістю годує його,  пере його одяг, з гордістю ходить із ним до церкви. І знову її щастя промайнуло, мов сон: Віктор стає моряком і відпливає до далеких країн. Цим втрати  Фелісіте не обмежуються. Дедалі більше розриває її серце  смерть близьких. Першим іде з життя Віктор, який захворів на жовту пропасницю в Гавані. За Віктором настає черга Вергінії.

Ці  випробування не вплинули на головну рису характеру Фелісіте – здатність жертвувати собою для когось. Вона продовжує шукати для себе обєкти любові, і, звичайно, знаходить їх. Якщо немає можливості любити живу Вергінію, вона ходитиме на її могилу. Вона обожнює пані Обен, доглядає хворих на холеру, допомагає полякам-емігрантам. Після поляків Фелісіте зосереджує увагу на бездомному старому дідусеві Кольміші. Коли той захворів на рак, “вона щоденно обмивала його, іноді приносила йому перепічку, вкладала його на сонці на соломі”.

Поступово ця жага любові Фелісіте  набуває гротескних форм. Особливо гостро це відчувається з появою Лулу, папуги, що прибув з Америки, а “це слово нагадувало їй Віктора”, і цього достатньо, щоб перенести любов на птаха. Але й він не уникає долі інших героїв твору і також помирає, а за ним і пані Обен. Тепер, коли Фелісіте  більше нікого любити, вона  концентрує всю силу свого почуття на опудалі Лулу. Вона божеволіє від любові в прямому значенні цього слова. Це доводить епізод, коли Поль та його дружина мають намір продати старий будинок пані Обен. У такому разі буде змушена його залишити і Фелісіте. Але не це викликає її занепокоєння. “Найбільше Фелісіте гнітило те, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре було бідному Лулу. Кидаючи на нього погляди, сповнені туги, вона зверталась до нього з благаннями, як до святого духу, -  в неї виробилася звичка молитись, стоячи навколішки перед папугою, як перед ідолом. Сонце, проникаючи крізь дахове вікно, потрапляло іноді на його скляне око, і від нього розходились іскристі промені, - і це доводило Фелісіте до екстазу”. І коли нарешті настає час їй помирати, до неї злітає Святий Дух - “вона бачить у розвержених небесах велетенського папугу, що ширяє над її головою”.

Таке трактування теми любові й щастя  у творі тісно повязане з флоберівським песимізмом. Для письменника природні для кожної людини бажання – прагнення любити і бути щасливою – химери,  бо ті, кому ми віддаємо вогонь свого серця, надто часто байдужі й холодні; до того ж, вони помирають, і нам  нічого не залишається. Життя обовязково доводить  необгрунтованість марних надій. Саме  цю драму розкриває доля Фелісіте, чиє імя, до речі,  перекладається з французької як “щастя”.

Причина такої помилки полягає  в “простоті” її душі, яка постає в тлумаченні Флобера  як негативна якість, як прояв  нерозвиненості, обмеженості. Вже  опис зовнішності Фелісіте це ілюструє. “В неї було худорляве обличчя і пронизливий голос. У  двадцять пять  вона виглядала на сорок, а після того, як їй виповнилося пятдесят, ніхто вже не міг визначити її вік; завжди мовчазна, з прямим станом і розміреними жестами, вона схожа була на автомат”. Любовна історія з Теодоро є чимось несподіваним для такої істоти. Уявлення Фелісіте про світ вузькі. Її освіта спинилась на рівні пояснення малюнків з підручника з географії, що подарував Полю і Вергінії друг родини Буре. Під час уроків Закону Божого Фелісіте розуміє тільки  те, що здатна, тобто історії, які нагадують її власну любов. Містична сторона християнства для неї порожній звук. “Що стосується догматів, то вона в них нічого не розуміла і навіть не намагалася зрозуміти”. Навіть своїх власних позитивних вчинків вона не може оцінити. Врятувавши дітей від нападу бика, вона не пишається своїм героїзмом, бо просто  не уявляє, що така доброчесність існує в світі. Можна й далі добирати приклади з тексту, але й цього достатньо, щоб переконатись, що письменник всіляко увиразнює примітивізм  Фелісіте. Робить це Флобер  навмисно.  У такий спосіб він  гротескно зображує, мабуть, головну ваду людини, яка заважає їй уникати страждань, - брак уміння критично ставитись до своїх ідеалів. Фелісіте - своєрідний символ людства, яке також погано, як і вона,  володіє аналізом мотивів своєї поведінки. Саме тому, стверджує Флобер, ми  так легко знову і знову потрапляємо до пастки, про яку усі добре знають від початку світу, - віримо  ілюзорним обіцянкам  любові та щастя.

Проте Флобер не тільки скептично дивиться на непереможне бажання Фелісіте любити, але й глибоко співчуває їй, хоча його співпереживання викладаються не так безпосередньо, не так відверто, як в інших письменників. Флобер добре бачив, що сучасні люди приречені на самотність, на розчарування, як його герої, як він сам, і не міг не бути на їхньому боці.

Завдання і запитання.

  1.  Охарактеризуйте світогляд письменника. Які факти його бографії та суспільного життя Франції  вплинули на нього?
  2.   Яким чином  повязані погляди Флобера на мистецтво з його світоглядом? Як Флобер розумів  ідею “мистецтва заради мистецтва”?
  3.  У чому полягає новаторство Флобера в жанрі роману?
  4.  У чому полягала філософія любові і  щастя Флобера?  

                                              

“Пані Боварі”.

Мрія і реальність.      Критики одностайно визнають роман Г.Флобера “Пані Боварі” шедевром, одним  з найвищих досягнень літератури ХІХ ст. Персонажі й середовище в творі ще прозаїчніші, ніж навіть у Стендаля і Бальзака. Твір цілком виправдовує свою другу назву - “Провінційні звичаї”. Перед читачем проходить  низка докладних і вірогідних  картин повсякденного життя  Нормандії  наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Ми маємо в романі повний набір типів, характерних для того часу і місця:  лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власниця сільського готелю, священик, сусідський землевласник, фермер тощо. Історія кохання та розчарування Емми Боварі може бути взірцем “нецікавого сюжету”: в романі не відбувається ніяких яскравих  подій, усе буденне й  звичне (“Я малюю сірим по сірому”, -  висловився про свій твір письменник). Розвиток  почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них  оточення й середовища письменник вивчає із сумлінністю вченого-природознавця. Докладно розробляє  романіст  місце дії: ми неначе власними очима бачимо  сільські краєвиди й руанські вулиці, інтерєри аптеки, будинків, готелю. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описується отруєння, перед тим як створити відповідну сцену в творі (частина ІІІ, розд. VІІІ). Проте навряд чи  цей детальний опис провінційної рутини сам по собі міг перетворити цей роман на одну з “вічних книг”. Причина невмирущої слави твору в іншому: Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією й реальністю,  з яким рано чи пізно  доводиться зіткнутись усім людям.

Емма Боварі.    Життя Емми Боварі, головної  героїні флоберівського роману, є варіаціями однієї й тієї самої ситуації: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ,  шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває їй серце, стає причиною відрази до життя. Але цей негативний урок нічому  її не навчив: Емміна  душа знову й знову починає жити   ілюзіями, які приречені загинути під тиском вульгарної реальності.    

Емма Руо - дочка фермера. Коли їй виповнюється тринадцять років, батько віддає її до монастиря. Саме там під впливом бульварних романів і формується її ідеальна мрія: дівчина свято вірить, що  в майбутньому на неї чекають красиве життя і піднесене кохання. Але, повернувшись додому, Емма бачить навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. В цей час зявляється Шарль Боварі, який закохується  в неї. Емма переконує себе, що шлюб з лікарем і є те  райське блаженство, якого шукає її душа. Принаймні після весілля все має бути по-іншому. Як “по-іншому”, вона не знає, але якось барвисто, весело, розкішно.  Реальність показує безпідставність цих сподівань. Її чоловік Шарль не має того зовнішнього блиску, який так приваблює  Емму. Батьки не дали йому гідного виховання, а швидше зіпсували його своїми суперечливими виховними методами.  Він поганий лікар, нудний чоловік, йому  бракує таланту, уяви, глибини почуттів, навіть розуму. “Важкодум з товстими пальцями”, - називає його Емма. Звичайно, у нього чимало й позитивних якостей, особливо для подружнього життя.  Він самовіддано кохає Емму (до речі, це єдина людина в романі, яка справді кохає її), є ніжним батьком, шанобливим сином. Він не злий, спокійний, терпимий до Емміних примх. Одне слово, це типова пересічна людина, яких більшість у будь-якому суспільстві, але зовсім не той тип чоловіка, якого сподівалася Емма. Вона дуже швидко починає нудьгувати з ним. І її мрії про щасливе подружнє життя виявляються химерою.

Розчарована Емма спочатку  підсвідомо (перша ідеальна закоханість у Леона), а потім на практиці зраджує Шарлю. Вона сподівається, що бодай  коханець буде на рівні її мрії, але знову помиляється. Першим її коханцем стає Родольф. Це егоїстичний  самець, який дивиться на жінок тільки  як на розвагу. Він не сумнівається , що легко зуміє завоювати  Емміне серце. Родольф усе правильно розраховує. Дивлячись на те, як Емма нудьгує з Шарлем, він каже собі: “ По-моєму, він дуже дурний… І набрид їй, це певно. Під нігтями чорно, по три дні не голиться… Поки він їздить по тих хворих, жінка сидить і штопає йому шкарпетки. А як же це нудно! А як би хотілося жити в великому місті, танцювати щовечора польку! Біднесенька! Душа в неї аж бринить за коханням. Їй без цього – як рибі без води. Два-три компліменти – і вона буде молитися на тебе”1.  У коханні Родольфа до Емми немає нічого романтичного, піднесеного, а є тільки  пошук нових тілесних насолод. Він закохує її в себе за допомогою дешевої риторики, але Емма  не відчуває фальші його слів  - відраза до Шарля штовхає її в обійми цього цинічного дон-жуана. Певна річ, вона малює собі інший, ідеальний, образ родольфового кохання до себе. Еммі здається, що він палає могутньою пристрастю, готовий пожертвувати задля неї своїм спокоєм, гаманцем, навіть життям. Від Родольфа вона чекає широких і вражаючих жестів (наприклад, втеча з ним за кордон її влаштувала б). Не варто казати, що її обранець - чоловік зовсім іншого типу, ніж той, яким вона його собі уявляє,  і  результатом її чергового розчарування є жорстокий нервовий зрив.

Другий коханець Емми Леон - повна протилежність Родольфу. Це юнак, який приваблює її своєю шанобливістю, слухняністю, чистотою, недосвідченістю в сердечних справах (автор не забуває показати, що така її оцінка дуже далека від дійсності). Ось хто буде обожнювати її - це стане нагородою за всі її страждання.  Завдяки Родольфу вона відчула смак до тілесних насолод і навчає цього Леона. З ним вона ніби повністю втілює свою мрію. Коханці живуть “красиво”: ходять по ресторанах, виїздять на прогулянки на човнах, розмовляють про вічне. ”То були захоплюючі, розкішні, неповторні дні – справжній медовий місяць”.  Проте це щастя - лише видимість. Реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявляється  слабкою людиною: йому обіцяють посаду старшого діловода з умовою, що він більше не зустрічатиметься з коханкою, і той погоджується. Коханка коханкою, а карєра є карєрою.  До того ж, Емма починає лякати його нестриманістю своїх примх. Її також обтяжують фінансові проблеми. Рай Емми коштує надто дорого., вона дуже багато заборгувала. Це стає  причиною арешту і  розпродажу майна родини Боварі. Спроби Емми дістати гроші не мали успіху. Вони завдали їй  тільки додаткових страждань: нотаріус Гільомен, користуючись із безпорадності Емми, хоче, щоб вона стала його коханкою. Мрії Емми розвіюються, мов туман, і вона вбиває себе.

Не випадково життя Емми Боварі, ота чарівна фантасмагорія життя серця, закінчується так трагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера. “Емма Боварі - це я”, -  сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі,  зокрема, що його героїня  втілює саме ті людські риси, з якими він безупинно боровся в собі: “невихованість” почуттів, мрійливість, прагнення екзотичного, - одне слово, романтизм. Власний роман для нього - своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби. Французькі літературні критики навіть відшукали назву для неї - “боваризм”. Це бажання людини  “уявити себе іншою, ніж вона є насправді”. Емму не влаштовує просте земне щастя, повязане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але то тільки самоомана, ілюзія.  Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від ілюзій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.

Проте поданий вислів не можна тлумачити  як цілковите ототожнення автора зі своєю героїнею. Взагалі, його ставлення до неї суперечливе. Багато в чому він міг бути з нею солідарним. Наприклад, Флобер, як і його героїня, ненавидів  вульгарність, меркантилізм,  приземленість французьких буржуа (у флоберівському розумінні цього поняття). Це презирство відчувається в кожній літері роману, в тому, як автор описує середовище, в якому змушена жити Емма і якому вона кидає виклик. Незважаючи на це, пані Боварі в жодному разі не може бути другим “я” Флобера, тому що вона, хоча й бунтує проти буржуазності світу, сама не менш буржуазна, ніж інші герої твору. Буржуазними є самі форми її бунту. Піднесені мрії Емми про кохання обовязково перетворюються на банальний адюльтер, а ідеал “красивого життя”  - на  тривіальний культ комфорту. Романіст зображує її надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Емма  не вміє оцінити жертовності Шарля,  зовсім не цікавиться долею своєї дитини, марнославна (саме з цих причин вона спонукає Шарля зробити невдалу операцію на нозі Іпполіта). Саме ця  двозначність підходу Флобера  до зображення образу Емми  сприяє тому, що її історія  набуває загальнолюдського звучання. Героїня перетворюється на такого собі сучасного Дон-Кіхота: як і хитромудрий ідальго Сервантеса, вона прагне будувати своє життя відповідно до своєї мрії і, як і він, зазнає жорстокої поразки.

Завдання і запитання.

  1.  Охарактеризуйте ідеал “красивого життя” Емми Боварі. Яким чином він сформувався? Яке ваше ставлення до цього ідеалу?
  2.  Чи виправдалися сподівання Емми у подружньому житті? У чому полягає причина її  розчарувань?
  3.  Дайте порівняльну характеристику чоловічих персонажів роману (Шарль, Родольф, Леон). У чому полягала її помилка в кожному з кохань?
  4.   Як поводиться Емма з дочкою? Як це її характеризує?
  5.  Що є безпосередньою причиною самогубства Емми? Обгрунтуйте свою відповідь.

Пан Оме.  Образ пана Оме – переконливе свідчення непересічної майстерності Флобера-сатирика. Вже вперше представляючи його своїм читачам, автор зазначає, що його обличчя не виражає нічого, окрім самозакоханості, і порівнює його зі щиглем у клітці. Пан Оме претендує на роль іонвільского вільнодумця, ліберала і найпрогресивнішої людини. Він бравує власним атеїзмом і називає себе прибічником “священної справи вісімдесят девятого року”, намагається завжди бути на рівні найновіших досягнень науки.

Проте автор, використовуючи широкий арсенал сатиричних прийомів,  доводить безпідставність його самооцінки. Він підсилює фальшивість, штучність і бундючність пафосу риторики аптекаря. Так, розповідаючи про таку просту річ, як умови життя в Іонвілі, пан Оме намагається не стільки розповісти про стан справ, скільки показати себе глибоким експертом у медичних питаннях, і пропонує увазі Емми і Шарля цілу лекцію про закономірності впливу місцевого клімату на здоровя людини. Автор також підкреслює, що “прекрасні слова” пана Оме становлять і в малому, і у великому разючий контраст із його справами. Так звані “наукові праці” аптекаря, покликані щонайменше врятувати усе людство, виявляються на практиці усього тільки посібниками з виготовлення сидру. “Жертвуючи” собою заради “піднесених” ідеалів, фармацевт ніколи не забуває подбати про власні інтереси, завжди знає, в які комітети і комісії слід вступити, не гребує вірнопідданськими листами королю, аби тільки набути впливу у суспільстві і дістати визнання громадської думки.

Найкраще лицемірство пана Оме викриває епізод із сліпим, якого аптекар узявся вилікувати за допомогою мазі власного виробництва. Не варто казати, що з цього для аптекаря нічого, крім ганьби, не вийшло – сліпий так і залишився сліпим. Обурений брехнею фармацевта, він почав розповідати про цей випадок усім мандрівникам, що приїздили до Іонвіля. Це миттєво викликало відповідну реакцію пана Оме: він розпочав газетну компанію проти сліпого, в якій найповніше втілилися його хитромудрість і підступність. Протягом півроку у “Руанському світочі” друкувалися різноманітні статті, в яких сліпий змальовувався як загроза спокою і здоровю добропорядних громадян. Не варто казати, що гору взяв аптекар: нещасного сліпого було засуджено на довічне увязнення у богадільні.

Пан Оме являє собою надзвичайно цікавий тип. По-перше, в ньому багато рис так званого “вченого дурня”, подібного до тих, з яких знущався Дж. Свіфт в образах вчених, які жили на острові Лапута. Він знає і читає усе, але нічого не розуміє у прочитаному, нічого нездатний освоїти органічно. По-друге, для Флобера пан Оме – символ буржуазної самозакоханості й обмеженості. Він – цілковита нездара і відрізняється від Шарля Боварі лише тим, що вміє добре пристосовуватися до потреб часу і вміло на них спекулювати. Останні сторінки роману становлять гіркий іронічний і навіть гротескний панегірик процвітанню пана Оме в Іонвілі. Він має величезну клієнтуру; випускає нову капітальну працю зі статистичними описами Іонвільського кантону, в якій підноситься до філософських узагальнень, до найактуальніших питань сучасності; на власному досвіді впроваджує найсучасніші винаходи  в галузі медицини й аптечної справи (він перший носить на собі гідроелектричні ланцюги Пульвермахера і страшенно цим пишається); розробляє проекти надгробного пам’ятника Еммі Боварі. Фінальним акордом та апофеозом цього гімну нездарі-тріумфатору є нагородження пана Оме орденом Почесного легіону. Цей акт, на думку Флобера, має символічне значення. Тільки посередності процвітають у цьому житті, твердить письменник. В образі пана Оме знайшли втілення вся ненависть і презирство романіста до сучасної йому Франції.  

“Антиромантизм” Флобера в романі. Ілюзії та реальність, ідеалізм та тверезість постійно боролися в душі Флобера, який намагався виховувати власний дух у суворій дисципліні. На сторінках роману “Пані Боварі” можна знайти чимало підтверджень цього висновку. Мабуть, найкраще флоберівський “антиромантизм” втілюється в епізоді на сільськогосподарській виставці, коли Родольф спокушає Емму Боварі й освідчується їй в коханні. Коханці розмовляють про сердечні справи під час проголошення доповідей про успіхи в аграрному секторі. Флобер навмисно обирає таку ситуацію – нудні й переобтяжені прозаїчними подробицями виступи чиновників і фермерів, їхні лицемірні захоплені промови становлять контрастне тло тому псевдоромантичному маскараду, який розігрує перед Еммою Родольф.

У його поводженні легко помітити цілий набір поз, позичених з другорядних романів. Спочатку він намагається заінтригувати і вразити Емму репутацією чоловіка з лихою славою, далі починає удавати з себе то самотнього героя байронівського типу, то прихильника несамовитих пристрастей. Для цього він послуговується “загальними місцями” романтичної риторики. Для того, щоб спокусити жінку, годиться усе: і скарги на відсутність жінки, здатної зрозуміти його витончену душу, і розмови про “одвічну спорідненість душ”, і теорії про дві моралі – одну для філістерів, іншу для геніїв і митців.

І слова, і теми розмов, і жести, і навіть паузи – результат холодного розрахунку Родольфа. Досвідчений у справах кохання, він уміло враховує “очікування” Емми: він знає, що вона хоче почути і побачити, і розігрує й говорить саме те, чого прагне її душа. Не варто казати, що він досягає своєї мети. Монолог Родольфа припинився. Коханці “дивились одне на одного. Їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі”.

Отже, Флобер у цій сцені вибирає надзвичайно цікавий шлях боротьби з тим, що він називав “романтизмом”. Романіст викриває псевдоромантичні кліше і штампи, показуючи, як на практиці відбувається підміна реальності мрією і до яких наслідків це може призвести. Флобер закликає бути уважнішим, тверезішим під час уживання “піднесених” метафор і образів, бо саме вони можуть несподівано перетворитися на пастку, якщо людині бракує здорового глузду і навичок критичного мислення.

Композиція роману.  Песимістичний настрій роману чималою мірою  створюється самим стилем оповідання, який є результатом  тяжкої боротьби письменника з самим собою у намаганні  перемогти власну відразу до вульгарного буржуазного світу, аби поглянути на нього неупереджено. Одна сторінка протягом 5 днів, 5-6 сторінок протягом тижня, 25 сторінок за 6 тижнів, 13 сторінок за 7 тижнів, ціла ніч, проведена у полюванні на   єдиний епітет, - ось свідчення напруженості творчих пошуків Флобера. Композиція  “Пані Боварі” геніально проста: роман розподіляється на три частини. Кожна частина описує історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми (три ілюзії - три частини - три кола пекла): частина І - дитячі роки героїні, виховання в монастирі, шлюб з Шарлем і розчарування в подружньому житті; частина ІІ - ідеальна закоханість в Леона, кохання до Родольфа, зрада коханця; частина ІІІ - кохання до Леона, борги, самогубство. Від кола до кола почуття відрази зростає як у пані Боварі, так і в читача. Складається враження, що скільки б не було таких історій, вони завжди закінчуватимуться однаково: крахом сподівань і подальшим розчаруванням.  

Обєктивізм.  На окрему увагу заслуговує використання в романі такого відомого принципу флоберівської естетики, як обєктивізм. Письменник свідомо намагається реалізувати його на практиці: багато епізодів подається очима різних персонажів, а не самого автора (наприклад, перша сцена роману, коли Шарль зявляється зі своїм кумедним капелюхом, розповідається від першої особи множини: “ми ”= однокашники Шарля; речі,  розмови персонажів або їхні думки  відтворюються відсторонено. І все-таки оцінка автором своїх героїв у тексті відчувається. Вона виражається в інший спосіб, ніж у творах Стендаля й Бальзака, які відкрито коментували вчинки героїв, не вважали за  необхідне приховувати своє незадоволення  або схвалення  їхньої поведінки. Флобер намагається  уникати такого безпосереднього втручання в текст і дає відчути своє ставлення на рівні підтексту: ледь помітними відтінками в словах автора, добором деталей тощо.

Завдання і запитання.

  1.  Складіть характеристику образу пана Оме. Яке місце посідає цей персонаж у художньому світі роману “Пані Боварі” ?
  2.  Які стереотипи романтичного світогляду використовує Родольф, щоб спокусити Емму? Яке нове світло проливає ця сцена на проблему “Флобер і романтизм”?
  3.  Знайдіть інші приклади вияву флоберівського “антиромантизму” в романі “Пані Боварі” та проаналізуйте їх.
  4.  Проаналізуйте композицію роману “Пані Боварі”. Яким чином композиційні прийоми сприяють реалізації авторського задуму?
  5.  Розкрийте зміст поняття “обєктивізм” і проілюструйте свою розповідь прикладами з тексту.      

Завдання і запитання до всього роману.

  1.  “Емма Боварі – це я”, - висловився Флобер. Як ви розумієте його слова?
  2.  Як Флобер розглядає в романі тему “втрачених ілюзій”? Порівняйте трактування цієї теми в творчості Стендаля,  Бальзака і Флобера.
  3.  Що таке “боваризм”?  Чи втратило це поняття актуальність для сучасного життя?

1 Переклад Дм.Паламарчука

1 Переклад М.Лукаша.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77325. The RiDE.C microkernel 12 KB
  C microkernel M. t this point it is resonble to begin with description of microkernel RiDE. nd microkernel rchitecture ssumes to orgnize services mnging resources in the form of userlevel servers which re ccessed over interprocess communiction mchinery IPC nd over the stck of protocols built on IPC.C microkernel re determined by bsic intertsk exchnge protocol – RiDE.
77326. RiDE.L – programming language 12 KB
  Kosenko IMM UrB RS USU Yekterinburg With time ti is getting hrder to develop softwre for highperformnce computing HPC; the min reson for tht is the complexity grow of hrdwre rchitectures mthemticl models dt structures nd lgorithms complexity which re pplied in lrge computtions. The lnguges with clssicl compiler rchitectures trditionlly used in HPC: C C FORTRN Pscl – re not so good t hndling tht complexity s lter lnguges: Hskell JvScript Oz Ruby. The best in tht Hskell GHC even when breking hrmonious syntx nd semntic...
77327. DATAFLOW BASED DISTRIBUTED COMPUTING METHODS. SYSTEM PROTOTYPE 20.5 KB
  Different methods re pplied to simplify the progrmming nd execution of prllel progrms. On the one hnd universl tools for utomtic progrm prlleliztion both for execution on shred memory nd for multicomputer systems re being developed. The gol of tht design is to simplify prllel progrm development but without significnt loss in the effectiveness of the progrm codes execution. Term tsk nmes the progrm which reds during its execution the dt items with specific nmes from storge nd s the result...
77328. IMPROVING THE DEVELOPMENT OF VISUALIZATION SOFTWARE 30.5 KB
  Visuliztion helps to interpret results of vrious stges of clcultions. However there is problem of developing of visuliztion tools exist. To explin tht let’s see which types of visuliztion tools re: Universl visuliztion systems cpble to disply visul objects of vrious clsses.
77330. Возможности оценки сложности параллельного программирования 71.5 KB
  Утверждение о том, что параллельное программирование сложно, стало общим местом в соответствующей специальной литературе еще с 80-ых годов XX века. Вместе с тем, необходимо разобраться, чем же оно сложно и как в этом плане соотносятся различные парадигмы параллельного программирования. Анализ сложности программирования полезен
77331. Веб-система визуализации, анализа и мониторинга работы программ 39.5 KB
  Визуализация процесса и параметров работы программ представляет известный интерес для разработчиков этих программ. В научном плане эти вопросы изучает область визуализация программного обеспечения которая особенно активно развивается на западе. Система предназначена для визуализации анализа и мониторинга работы программных комплексов включая и параллельные программы.
77332. EXECUTION TRACE VISUALIZATION FOR PARALLEL PROGRAMS 26.5 KB
  There re mny interesting systems bsed on execution trce visuliztion. In the report s the review of existing decisions s new pproches to development of execution trce visuliztion will be considered. However the min problem tht occurs when you develop trce visuliztion system is the huge nd evergrowing volume of dt to be nlyzed.