4733

Соціологія, як наука. Її місце в системі наук

Реферат

Социология, социальная работа и статистика

Предмет соціології та її місце в системі суспільної науки. Структура та функції соціології. Мета вивчення соціології. Societas – суспільство. Logos – наука...

Украинкский

2012-12-16

910.96 KB

15 чел.

Соціологія, як наука

План

  1.  Предмет соціології та її місце в системі суспільної науки.
  2.  Структура та функції соціології.
  3.  Мета вивчення соціології.

Соціологія – наука про суспільство

Societas суспільство   Logos наука.

  Вперше термін соціологія був вжитий французьким філософом-позитивістом О.Контом в  30-х роках ХІХ ст. Ця наука тоді була однозначною суспільствознавству. 

 Першим соціологом був француз Е.Дюркгейм. Завдяки йому був здійснений перехід від науки соціології тотожної суспільствознавству до науки, яка вивчає соц. явища і відносини суспільного   життя і існує поряд з іншими суспільними науками.

Предмет соціології

 Соціологія – наука про закономірності становлення, формування і розвитку суспільства в цілому, соціальних спільностей, інститутів і відносин.

 Суспільство – відомкремлена від природи частина матеріального світу, форма життєдіяльності людей, яка історично розвивається; це гранично широка спільність людей; форма найбільшої залежності соціального звязку людей.

 Соціальне, як поняття вживається в широкому і вузькому значенні.

  В широкому значеннісоціальне – це суспільне, відмінне від природного.

  В вузькому значенні під соціальним розуміється частина суспільного, специфічна сфера суспіль- ної системи поряд з економічною, політичною, духовною сферою.

  Соціальне – це відносини людина-людина.

Соціальна спільність – це сукупність людей,  які звзані між собою загальними умовами життєдіяльності, інтересами цілями і які взаємодіють між собою.

 Соціальні цінності різняться кількісним складом щільністю звязків, тривалістю існув., рівнем згуртованості і організованості.

 Соціальні спільності: 

Класи соціальної верстви, групи, соціально-етичні спільності (нації, народності), соціально-демографічні спільності (за статтю, віком), соціально-територіальні спільності (село, місто, регіон), професійно-кваліфікаційні спільності (за родом занять, професією).

 Соціальний інститут – стійка форма організації спільної діяльності людей, що склалась історично

Властивість, держава, сімя, право, освіта, наука, виробничі осередки та інші.

 Соціальні відносини – це відносини між групами людей, соціальними спільностями, що мають різне становище в суспільстві беруть неоднакову участь у його політичному, духовному житті, різняться способом життя, рівнем і джерелом доходів, структурою особистого споживання.

 Соціологія і історія мають багато спільного. Обєктом дослідженням соціології і історії є суспільство, соціальні процеси. Але історія вивчає розвиток суспільних процесів в хронологічній послідовності, відтворює, описує і пояснює те що вже минуло, соціологія вивчає реальну дійсність.

 Соціологія і психологія тісно взаємодіють і мають багато спільних рис. Обидві науки вивчають людину. Але психологія розглядає індувідувальну поведінку людини з точки зору внутрішніх причин аналіз пхихологічної якості і стан особи.

 Вивчає взаємозалежність людського спілкування поведінки і поступків. Соціологія розглядає людину з точки зору соціальниих якостей, належності її до тих чи іншиих соціальних спільностей, з точки зору взаємодії людей між собою.

  1.  
  2.  вона включає в себе загальну соціологічну теорію, яка виступає як теорія і методологія інших суспільних наук (їх основа).
  3.  інші суспільні науки вивчає різні грані життєдіяльності суспільства і людини завжди включає в себе соціалогічний аспект.
  4.  техніка і методика вивчення людини, суспільства, їх життєдіяльності використовується всіма суспільними науками.
  5.  склалася система досліджень, які проводяться на зіткненні соціологіїї і інших наук (соціально- економічні,)

- 2 -

 За обсягом охоплює явища, які вивч. розрізняють

Макросоціологія – це галузь соціологічного знання, яка спрямована на вивчення великих соціальних процесів, соціальних інститутів. Має за мету осмислити соціальні процеси і суспільне життя як ціле.

Мікросоціологія – сфера соціального знання, що вивчає невеликі соціальні спільності і внутрішні аспекти поведінки людей, сфери безпосередньої взаємодії. В центрі уваги мікросоціолога є особлтвість, вчинки, мотиви, що визначають взаємодію людини з людиною є особистість, вчинки, мотиви, що визначають взаємодію людини з людиною.

  З точки зору орієнтації на результат соціологію поділяють на фундаментальну (теоретичну, ака-демічну), прикладну.

  Фундаментальна – це сфера знань соціології            

Основну увагу вона концентрує на вивченні фундаментальних наукових проблем, повязаних з формуванням знання про фундаментальну дійсність, описуванням, повязуванням.

  Прикладна соціологія – це рівень соціологічних знань, орієнтованих на отриманні практичних рекомендацій. Завдання прикладної соціології є розробка наукового забезпечення, вирішення соціальних проблем, що існує в різних сферах суспільного життя.

  За ступенем узагальнення матеріалу, що вивч. виділяють загальний соціоллогічний і частково соціологічні рівні соціології.

  Загально-соціологічний рівень дає знання найбільш узагальнених механізмів функціонування суспільства в цілому.

   Частково-соціологіічний ріівень має справу  з відносно самостійними підсистемами суспільства.

    Американський соціолог Мерто в структурі соціології виділяяє 3 рівні:

  1.  загальні соціологічні теорії;
  2.  спеціальні соціологічні теорії (теорії середнього рівня);
  3.  конкретні соціологічні дослідження.

Серед спеціальних соціологічних теорій він виділяяє 3 групи:

  1.  теорії, що виникли на зіткненні соціологгії і іншиих наук, що звязані з іншими сферами суспільної свідомості (соціологія права, культури, релігії);
  2.  теорії, що вивчають соціологічні спільності (соціологія класів, нації, мови, міста, села,);
  3.  теорії, предметом вивчення яких є соціологічні інститути (соціологія освіти, праці, побуту,дозвілля).

Функції соціології.

  1.  Теоретико-пізнавальна функція, пов’язана із здобуттям знань про суспільство та процеси, що в ньому відбуваються. Допомагає зрозуміти зовнішній світ, людей.
  2.  Інформаційно-описова, має за мету отримання достовірної інформації про соціальні процеси і явища і сприяє прийняттю доцільних рішень з конкретних питань суспільного і державного життя.
  3.  Функція соціального планування полягає в тому, що соціологія пропонує на основі досліджень дані для планування розвитку різних сфер суспільного життя.
  4.  Прогнозтична функція дозволяє передбачати хід суспільних подій, прогнозування основних тенденцій розвитку суспільства вцілому і його підсистем.
  5.  Виховна ф-я сприяє формуванню всебічно розвинутої особистості.

- 3 -

Соціологія необхідна

  1.  щоб зрозуміти світ, що нас оточує.
  2.  Соціологія сприяє прийняттю рішень державними органами, різними підприємствами, організаціями, які спрямовані на розв’язання проблем.
  3.  дає можливість оцінити результативність, ефективність прийнятих рішень, надати популярність заходам, діячам.
  4.  відіграє роль в сучасн. інтелект. культурі, сприяє її розвитку.


Тема: Історія виникнення та розвитку соціології.

[1],[2] ст. 23-61

План

  1.  Виникнення і розвиток соціології в ХІХ столітті.
  2.  Соціологія в ХХ столітті.

- 1 -

Соціологія як самостійна наука сформувалась в середині ХІХ століття.

Стародавні філософські системи поєднували в собі теорії про суспільство, тенденції його розвитку і шляхи вдосконалення.

В філософії стародавньої Греції склалося дві протилежні точки зору на розвиток суспільства : матеріалістична і ідеалістична . В античній науці основним основним методом пізнання було спостереження, що сприяло розвитку наук. Проте вже в середні віки в ф-ії панувало ідеалістичне вчення. Релігія забороняла вивчення людини, що стримувало розвиток знань про суспільство.

Вважають, що соціологія доведе природність і закономірність виникнення капіталізму.

Важливими ідейними передумовами соціології були вчення соціалістів-утопістів, матеріалістична філософія, ідеалістичні концепції, в яких проводився аналіз історичного і сучасного матеріалу. Сприяли виникненню соціології емпіричні дослідження на базі соціальної статистики, господарські переписи, техніка масових опитів, основи демографії, великі дослідження природознавства. Поява соціології- це відгук на суспільну потребу часу.

Виникнення і розвиток соціології зв’язані з іменем Конта, Спенсера, Маркса.

Родоначальник соціології- Огюст Конт (1798 –1857 ) вважав, що соціологія повинна базуватись на фактах і досліджувати соціальні явища емпірично і аналітично, так як це робить природознавство. Він назвав соціологію соціальною фізикою, маючи на увазі створення позитивної науки про суспільство, предметом якої є фундаментальні закони. О.Конт виділяє в соціології соціальну статистику и соціальну динаміку.

Основний закон соціальної динаміки – зміна 3-х станів: теологічного, метафізичного, позитивного.

Основним методом в соціології О.Конт вважав спостереження і експеримент.Соціологічними є лише ті знання і дослідження, які базуються на зразках природничих наук.’’

Серед багатьох представників соц. думки другої половини ХІХ століття видатне місце належить англійському вченому Герберту Спенсеру ( 1820-1903) .Його погляди базувалися на двох принципах, які він запозичив у Дарвіна: розуміння суспільства як організму, для якого притаманні біологічні закони і ідея соціальної еволюції.

Він виділяє 6 типів соц. інститутів ( промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні) і розглядав їх у розвитку.

Він ввів у науковий обіг поняття – система, функція, структура, інститут.

Основою соціологічних переконань Маркса стало матеріальне розуміння історичного процесу.

Наприкінці ХІХ ст. зароджується психологічна соціологія. Цей напрямок виникає як реакція на те, що багатоманітні соц явища зводились до біологічних, а також внаслідок появи інтересу до проблем мотивації людської поведінки і її психологічних механізмів. Прихильником був Гюстав Лебон (1841-1931). Він розробив поняття натовпу ( маси) і поділив його на однорідний і різнорідний.

До першого відносив – класи, секти, касти, а до другого – парламентські збори, вуличні натовпи ( група людей, що зібрались в одному місці і готові йти за своїм лідером).

Французький соціолог Торд розглядав соціологію якколективну психологію. Основним соціальним процесом він вважав наслідування. Найбільш типовими наслідуваннями на його думку є наслідування нижчих прошарків вищими. На рубежі 19-20 ст. все чіткіше проявляється професіоналізм в соціології, вихід її на новий рівень теоретичного розвитку. В цьому процесі значна роль належить Тьонісу, який одним з перших в соціології намагався створити єдину і логічно структурну систему понять, представляє науку як багаторівневу. Нові соціологічні підходи в науці були притаманні діяльності Дюркгейма. Він виступив проти індивідуально-психологічного і біологічного напрямків в соціології, розглядав суспільство як реальність. Він вважав, що соціологія повинна мати справу, в першу чергу, безпосередньо з соціологічними явищами і процесами.

М.Вебер розробив теорію про те, як на характер особи впливають релігійна етика, домагався довести, що саме вона впливає на формування таких рис людини як працьовитість, бережливість, ощадливість, щедрість, активність.

Таким чином, протягом ХІХ  ст. і на початку ХХ ст. соціологія здійснила складну еволюцію, пройшовши шлях від простих тверджень О.Конта до складних теорій М.Вебера та Е.Дюркгейма.

- 2-

Розвиток соціології в ХХ ст. зв’язаний з появою нових напрямків і теорій та намаганням поєднати теоретичну і емпіричну соціологію.

Вчені поділили цей стан розвитку соціології на 3 періоди :

  1.  характеризується напрям поступом емпіризму;
  2.  значне посилення теоретико-методичних побудов;
  3.  спроба поєднання теоретичних і емпіричних досягнень.

В становленні емпіричної соціології значне місце належить англійському досліднику Чарльзу Буті, який вивчав населення міста, аналізуючи зміни в структурі зайнятості, сімейні бюджети, умови праці.

Джерелом досліджень стали щоденники, автобіографії, спогади, листи селян. В роботі розглядалось ряд проблем: соціальне щастя, взаємовідносини між статями, відхилення від норм і цінностей життя (злочини, бродяжництво, проституція, алкоголізм). Значна увага приділялась соціально-психологічним аспектам, що стало характерним для емпіричної соціології взагалі. Проте соціологія розвивалась однобоко, бракувало теоретичних досягнень. Тоді Р.Мерток починає розробляти теорію функціонального аналізу і сер. рівня; під впливом його ідей формуються багаточисельні галузі соціології, соц. праці, менеджменту, міста, села, молоді, дозвілля, освіти, культури, сім’ї, політики, релігії, мови, права, злочинності,

Російсько-американський соціолог Сорокін П.А. виділяє 3 типи культур:

  1.  почуттєвий
  2.  раціональний
  3.  ідеалістичний

  1.  Почуттєвий тип культури характеризується перевагою посереднього чуттєвого сприйняття дійсності.
  2.   - панування національного мислення.
  3.   – “ домінантної інтуїції.

Великий вклад в розвиток соц-гії вносить амер. соц-г Парсонс, який розробив теорію соц. дії. Суть теорії : будь-яка соц. дія передбачає наявність 

  1.  конкретної ситуації.
  2.  діючої особи.
  3.  умов дій, які склалися з мети і нормативних досягнень.

Але користуючись цією теорією неможливо було пояснити протиріччя, конфлікти, аномальні явища. В останні роки відомий соц-г Спендер, Гідденс пропонують більш широке вивчення предмета соц-гії як науку про суспільство вцілому. Потім проф. Гідденс, розглядаючи соц-гію як науку, що вивчає практично всі соц. процеси і явища виділив в ній мікросоціологію та макросоціологію.

Перша вивчає повсякденну поведінку в ситуаціях взаємодії обличчя до обличчя, друга – це аналіз широких соц. систем, таких як фірми, що займаються бізнесом, політичні сист. або економ. порядок.

Парадігма – це сукупність фундаментальних основ наукових знань; інколи під парадігмою розуміють крупні, значні території або групи територій, а також визначні досягнення в даній галузі науки.

Приклади парадігми.

  1.  Теорія конфлікту, згідно з якою в центр аналізу соц. процесів стає конфлікт, як явище що притаманне природі людського сусп. Причини соц. конфліктів на думку вчених Д.Белла, К.Бенедінга (США), Турека (фр.) полягають в недосконалості психологічних механізмів, що діють в сусп. в міжгрупових відносинах.
  2.  Теорія соц. обміну, яку найб. інтенсивно розвивають амер. соц-ги Блау, Емерсон. Взаємодія між людьми розглядається соц-гами як обмінвимогами, що приносять користь обом сторонам: мається на увазі відносини між людьми, які повязані з соц. привласненнями певних якостей, х-тик, властивостей одних осіб іншими.
  3.  Парадігма символічного інтеракціонізму.

Мова йде про вплив на людину і групу людей за доп. символів. Вони вивчають знач., які люди передають своїм дітям і те, чого вони не роблять.

  1.  Загальнотеоретична концепція постмодерністського розвитку.

Її висунув Гідденс, вона підкреслила роль культурних факторів у нинішніх перетвореннях. Під ними Гідденс розуміє зростаючу роль соц. об’єкта (особа, будь-яка соц. спільність і народ, професійна група) і свободу його діяльності.

На розвиток соц-гії впливали багаті традиції, що склалися в дореволюційний період.

Вченими проводилося дослідження теорет. і емпіричного х-ру. Дослідження проблем роб. класу, селянства, інтелігенції, праці і побуту, культури і освіти; методологічні.

Підводячи підсумок слід визначити, що соц-гія поступово займає досить важливе місце в житті сусп. і її вплив на сусп. події зростають. Проте сама наука не визначилась в багатьох напрямках, зокрема в поєднанні теоретичних і емпіричних досліджень.


Тема3. Соціальна структура суспільства.

1.Сутність соціальної структури суспільства і її складові елементи.

2.Сучасні концепції соціальної структури суспільства.

3.Тенденції розвитку соціальної структури в Україні.

-1-

В широкому значенні соціальна структура суспільства – вся сукупність існуючих в даній країні стійких спільностей людей, класів, соціальних верств і груп, націй, народностей, а також взаємозв’язки і взаємовідносини між ними.

    Основні елементи соціальної структури суспільства:

  1.  класи ;
  2.  соціальні верстви і групи ;
  3.  трудові колективи ;
  4.  соціально-етнічні спільності ;
  5.  нації, народності, національні та етнічні групи ;
  6.  соціально-демографічні спільності ;
  7.  професійно-кваліфікаційні спільності (спільності по роду занять в тій чи іншій галузі  і професій)
  8.  соціально-територіальні спільності (міське і сільське населення, населення різних регіонів).

  В вузькому значенні соціальна структура суспільства – сукупність існуючих в даній країні класів, соціальних верств і груп, які породжені економічним ладом (базисом ) , а також система відносин між ними. В цьому значенні синонімом поняття соціальної структури суспільства є поняття соціально-класова структура.

-2-

    Основні концепції соціальної структури суспільства :

1.Теорія класів.

2.Теорія еліти.

3.Теорія соціальної стратифікації.

4.Теорія середнього класу.

5.Теорія соціальної мобільності.

    Згідно теорії класів соціальна структура будь-якого суспільства в якості основних елементів включає в себе такі спільності як класи, а також певні соціальні верстви і групи, існування якич обумовлене економічним базисом.

    Англ. соціолог Гіденс визначає класи як великі за розмірами групи людей, які відрізняються соціально-економічними ресурсами, що значно впливають на стиль їх життя. В сучасному суспільстві він виділяє 4 класи :

  1.  вищий клас – люди, що володіють власністю або здійснюють контроль за її розподілом (промисловці,фінансові магнати) ;
  2.  середній клас (службовці) ;
  3.  робітничий клас (люди зайняті фізичною працею в промисловості) ;
  4.  селяни.

В марксистській літературі домінувало визначення класів дане Леніним в праці ’’Великий

почин’’. Згідно з ним основними класоутворюючими ознаками є :

  1.  Місце в історично визначеній системі суспільного виробництва;
  2.  Відношення до засобів виробництва;
  3.  Роль в суспільстві організації праці;
  4.  Способи одержання і розміри частки суспільного багатства.

   В соціальній структурі будь-якого суспільства розрізняють класи: основні та неосновні.

Основні класи- класи, існування яких обумовлене пануючим в одній країні способом виробництва.

Неосновні класи- класи, існування яких обумовлене або відмираючим способом виробництва, або паростками нового, що зароджується.

     В кожному суспільстві існує ведучий клас. Ведучим завжди стає клас, інтереси якого співпадають з об’єктивним ходом історії, суспільним прогресом; клас в масштабах власності якого організується виробництво, яке забезпечує більш високу продуктивність праці, ніж попередня.

Теорія еліти.

    Найпоширеніша соц.структура на Заході. Elite з франц. означає вибране, краще, добірне.

Згідно теорії, складовими частинами соціальної структури є вищий привілейований шар людей, що здійснює управління, тобто еліта, а вся решта – підлегла маса людей.Теорію еліти розвивали: Парето,Міхельс, Моска.

     Еліта: 1) група людей, що одержала найвищий індекс в області їх діяльності;

                2) найбільш активні в політичному відношенні люди, оріентовані на владу;

                3) люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;

                4) люди, які володіють інтелектуальною чи моральною перевагою над масою, почуттям                                                        

                    найвищої відповідальності.                              

     Є автори, що до еліти відносять людей,  що володіють харизмою (божий дар, благодать)

        Італійський соц-г Парето сформулював теорію циркуляції еліти:

  1.  будь-яка соціальна система тяготіє до рівноваги і після виходу її з рівноваги з часом знову                   повертається до неї;
  2.  процес коливання системи і перехід її в нормальний стан складає соціальний цикл;
  3.  плин циклу залежить від циркуляції еліт.

Парето виділяє два типи еліт: леви (притаманні грубі, силові методи правління) і лисиці (мастаки шахрайства, обдурювання).

Теорія соціальної стратифікації.

     Її основи були закладені нім. соціологом і істориком М. Вебером. Поняття стратифікації запозичено з природничих наук: stratum-шар, настил; facio-роблю.

     Стратифікація – розміщення шарами, шаруватість.

      Соціальна стратифікація – не просто різне положення в суспільстві окремих індивідів, сімей, соціальних груп, але й нерівне їх положення.

В сучасній західній соціології найбільш розповсюдженою є семичленна модель вертикальної стратифікації:

  1.  Вищий клас професіоналів, адміністраторів.
  2.  Технічні спеціалісти середнього рівня.
  3.  Комерційний клас.
  4.  Дрібна буржуазія.
  5.  Техніки і робітники що виконують керівні функції.
  6.  Кваліфіковані робітники.
  7.  Некваліфіковані робітники.

При вивченні соціальних стратифікацій використовують 3 методи:

  1.  самооцінюючий – метод класової ідентифікації  при якому респонденту надається право віднести самого себе до певної  шкали класового складу населення;
  2.  метод оцінки репутації, коли опитуваним пропонують виступити в якості експертів, оцінити соціальне положення один одного чи певних соціальних груп;
  3.  об’єктивний підхід, при якому дослідник оперує деякими об’єктивними критеріями соціального поділу, пов’язаними з поняттям статусу (престиж професії, рівень освіти, розміри багатства, рівень доходу)

Соціальний статус – положення людини в суспільстві, що визначає певні права і обов’язки.

Статуси: природні і набуті.

Теорія середнього класу.

Середній клас – поступово виникаюча більшість людей, яка володіє власністю і достатніми засобами для безбідного існування, ця частина людей працелюбна, наполеглива у досягнені цілей, уміє розпоряджатися благами, цінує надані суспільством можливості для соціальної мобільності.

Склад середнього класу: ( більше 60 % населення )

  1.  Наукові і інженерно-технічні працівники;
  2.  Адміністративний і управлінський персонал, який не займає вищих посад;
  3.  Найм. інтелігенція;
  4.  Міські і сільські власники;
  5.  Робітники високої кваліфікації;
  6.  Працівники сфери обслуговування.

Характер руху соціальної структури залежить від соціальної мобільності.

Теорія соціальної мобільності.

Соціальна мобільність ( запроваджена Сорокіним ) – процес руху індивідів між елементами соціальної структури, класами, соціальними верствами, групами.

Вертикальна соціальна мобільність – рух вгору ( соц. підіймання ) або вниз ( деградація ).

Горизонтальна соціальна мобільність – рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями і категоріями населення.

Міжгенераційна мобільність – положення батьків і дітей.

Внутрігенераційна мобільність – зміна положення і статаусу індивіда протягом його життя.

  1.  3 

Тенденції розвитку соціальної структури в Україні:

  1.  проходить процес подальшої ідентифікації соціальної структури суспільства, що обумовлений суспільним поділом праці, появою різних форм власності, виникають нові класи, соціальні групи;
  2.  спостерігається поглиблення поляризації суспільства на багатих і бідних;
  3.  відбуваються зміни в середині робітничого класу і селянства;
  4.  зростає чисельність декласованих елементів ( жебраки, бомжі );
  5.  реальністю стало безробіття;
  6.  падає престиж інтелектуальних професій, в результаті чого представники розумової праці змушені емігрувати чи займатися працею, що не потребує освіти і кваліфікації.


Тема: Соціально-територіальна структура

суспільства. Соціологія міста і села.

  1.  Соціально-територіальні спільності: сутність та різновиди.
  2.  Соціологія міста і села.
  3.  Проблеми міграції в сучасному суспільстві.
  4.  1 

Соціально-територіальна структура суспільства характеризує поділ населення за місцем постійного проживання в поселеннях різного типу, а також в регіонах. Складові елементи соціально-територіальної структури є соціально-територіальні спільності.

Соціально-територіальні спільності – це сукупність людей, між якими виникають певні територіальні зв’язки на основі однорідності об’єктивних умов їх життєдіяльності. Це сукупність людей, що мають єдність відношення до певної господарчо-освоєної території.

Ознаки, за якими розрізняють соціально-територіальні спільності:

  1.  розмір території;
  2.  щільність населення;
  3.  особливості економічного і політичного життя;
  4.  соціальний і національний склад;
  5.  рівень економічного, соціального і культурного розвитку;
  6.  географічне положення і кліматичні умови;
  7.  історичне минуле ( традиції, звичаї, особливості праці і побуту );

Види соціально-територіальних спільностей:

  1.  первинні – соціально-територіальні спільності, що формуються на основі політико-адміністративного чи адміністративно-територіального поділу;
  2.  регіональні 

Регіон – територія, що характеризується комплексом притаманних їй ознак: спільне економічне життя, культурна і соціальна своєрідність, спільні риси способу життя населення, природно-кліматичні умови, історичні особливості.

За місцем в суспільному розподілі праці і економічним розвитком розрізняють регіони:

  1.  індустріальні;
  2.  індустріально-аграрні;
  3.  аграрно-індустріальні;
  4.  аграрні.
  5.  соціально-територіальні спільності залежно від типу поселення ( місто і село ).
  6.  2 

Місто – концентрована форма розселення людей, зайнятих переважно не сільськогосподарською працею.

Місто виконує промислові, транспортні, торгові, культурні і адміністративно-політичні функції. В ряді країн крім міст в прямому розумінні існує поняття міських поселень. В Україні до цієї категорії входять СМТ. 

Соціально-економічний процес, що проявляється в зростанні міст і міського населення, розповсюдження міського способу життя на все суспільство називається урбанізацією.

За кількістю населення міста є:

  1.  малі до 50 тис.
  2.  середні 50-100 тис.
  3.  великі більше 100 тис.: міста-мільйонери;

                                                 міста-агломерації.

Агломерація – сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих міських і сільських поселень, що виникла на основі єдності єдиного територіально-виробничого комплексу і має спільність містобудівельної і містообслуговуючої основи і способу життя населення.

1360 міст в Україні  -- населення понад 34 млн. 

927 СМТ – 5 млн. населення.

  1.  329 малих міст;
  2.  55 середніх міст;
  3.  50 великих міст.

Характерні ознаки міста.

  1.  Висока концентрація і щільність населення на обмеженій території.
  2.  Архітектурні особливості ( комплексність і компактність розміщення будівель і споруд ).
  3.  Багатогранність трудової і позатрудової діяльності населення.
  4.  Особливості соціальної структури ( соціальна, професійна неоднорідність, національна змішаність в соціальних зв’язках на виробництві і в побуті ).
  5.  Висока ступінь розвитку соціальної інфраструктури.
  6.  Своєрідність способу життя і особлива міська культура.
  7.  Значна щільність індивідуальних і соціальних зв’язків, що зумовлює анонімні спілкування, суттєво знижується значимість особових зв’язків.
  8.  Високий об’єм інформації, що породжує психологічні стреси і висуває нові вимоги до організіції доцільної діяльності.

Соціологія міста – галузь, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку міста, як елемент соціально-просторової організації суспільства. Перші соціологічні дослідження, що започаткували формування соціології міста були проведені в США в 20-х-30-х роках ХХ століття, що було обумовлено швидким зростанням міст і міського населення, яке в 1920 році переважало населення сільської місцевості.

Основні напрямки дослідження міста:

  1.  його аналіз як форми розселення;
  2.  проблеми формування і розвитку соціально-демографічної і соціально-професійної структури;
  3.  особливості функціонування соціальних інститутів;
  4.  поблеми міського способу життя;
  5.  специфіка спілкування в міському середовищі;
  6.  шляхи удосконалення міст.

Соціологія села—галузь соціальної науки, що вивчає різні аспекти життя села, як соціально-територіальної спільності; об’єктом дослідження соціології села є сільське населення, а предметом -- соціально-економічні зміни на селі, соціальні аспекти міграції сільського населення, його соціальна структура, спосіб життя, особливості соціального клімату.

Соціологія села виникла в США і мала за мету пошук шляхів існування.

Село – соціально-територіальна спільність, що історично виникла внаслідок відокремлення ремесла і торгівлі від сільського господарства і населення якої зайняте переважно с/г працею.

Село відрізняється від міста:

  1.  нижчим розвитком продуктивних сил;
  2.  характером і зрілістю виробничих відносин;
  3.  в селі недостатньо розвинута соціальна інфраструктура.

Для села характерна:

  1.  мала густота населення, його небагаточисельність;
  2.  органічний зв’язок з природою в процесі праці і в побуті;
  3.  велика роль праці в особистому підсобному господарстві;
  4.  важкі умови праці;
  5.  мала різноманітність робочих місць;
  6.  підпорядкованість праці циклам і ритмам природи;
  7.  нерівномірність трудової зайнятості протягом року;
  8.  трудомісткість робіт;
  9.  злиденність праці і побуту;
  10.  слабка трудова мобільність;
  11.  мала різноманітність форм дозвілля;
  12.  специфіка особистих відносин;
  13.  відсутність анонімності в спілкуванні;
  14.  соціальна і національна однорідність;
  15.  значний вплив соціального контролю на поведінку людей ( звичаї, традиції, місцеві авторитети ).

-2-

Міграція це процес переміщення людей між країнами, регіонами, населеними пунктами різних типів. Розрізняють типи, форми і види міграції.

Типи міграції:

  1.  внутрішня;
  2.  зовнішня.

Еміграція – виїзд з країни, імміграція – в’їзд в країну.

Форми міграції:

  1.  організована;
  2.  неорганізована.

Організовані прояви внутрішньої міграції:

  1.  контракти, угоди, договори;
  2.  спеціальні підприємства, фірми;
  3.  туризм;
  4.  відрядження.

Неорганізована внутрішня міграція:

  1.  зміна підданства;
  2.  біженці;
  3.  возз’єднання сімей;
  4.  запрошення.

Види міграції:

  1.  Безповоротна.
  2.  Сезонна.
  3.  Маятникова.
  4.  Епізодична.

Безповоротна міграція – просторове переміщення населення, яке супроводжується остаточною зміною постійного місця проживання і приводиться до його територіального розподілу.

Сезонна – переміщення населення на якийсь обмежений час, з певною метою, в певні періоди року.

Маятникова – щоденні, щотижневі поїздки населення від місця проживання до місця роботи чи навчання розташованого в різних населених пунктах.

Епізодична – включає ділові поїздки і відпочинок, що здійснюється в різний час і напрямок.

Стадії міграційного процесу:

  1.  формування територіальної мобільності (до зміни територіального статусу);
  2.  власне переміщення;
  3.  адаптація на новому місці проживання;
  4.  ідентифікація – зачислення мігранта до нової соціально – територіальної спільності.

Проблеми міграції.

Біженці

  1.  відтік російськомовного населення з України;
  2.  проблема екологічних біженців;
  3.  ріст еміграції /легальної та нелегальної/.


Соціально – демографічні відносини в сучасному суспільстві. Соціологія молоді.

  1.  Поняття соціально-демографічної структури суспільства і її складові елементи.
  2.  Сучасна демографічна ситуація в Україні.
  3.  Соціологія молоді.

-1-

Демографія – це наука про населення, яка вивчає його чисельність, склад, структуру, розміщення по території, а також зміни в часі.

 Як самостійна наука демографія розвивається з 20-30-их рр. ХХ ст. З кінця 50-х рр. на заході набула розвитку соціальна демографія, яка вивчає соціальні чинники демографічних процесів.

Соціально-демографічна структура – це сукупність спільностей людей, які виділяються за такими ознаками: стать, вік, сімейний стан, місце народження та проживання.

Вона включає:

  1.  статево-вікову структуру;
  2.  сімейну структуру;
  3.  генетичну структуру.

Статево-вікова структура являє собою співвідношення основних груп людей за ознаками статі і віку. В Україні питома вага жінок 53,6 %

Вік населення

Відсоток чоловічого населення

Відсоток жіночого населення

5-9 років

50,9 %

49,1 %

20-24 роки

50,5 %

49,5 %

25-29 років

49,8 %

50,2 %

85 і більше

22,3 %

77,7 %

Середня тривалість життя в Україні:

Рік

Всього

Чоловічого населення

Жіночого населення

1989

71 рік

66 років

75 років

1992

69 років

64 роки

74 роки

1994

68 років

63 роки

73 роки

1995

67,5 років

62,2 роки

72,9 років

У віковій структурі населення виділяють такі вікові групи:

  1.  Діти – 0-14 років.
  2.  Молодь – 15-29 років.
  3.  Люди середнього віку – 30-49 років.
  4.  Похилі люди – більше 50 років.

За відношенням до працездатності в демографічній структурі є:

  1.  люди молодші працездатного віку;
  2.  особи працездатного віку;
  3.  особи старші працездатного віку.

Формування вікової структури населення залежить від наступних факторів:

  1.  народжуваність;
  2.  смертність;
  3.  життя.

Різниця між народжуваністю і смертністю становить природний приріст населення. При аналізі вікової структури населення оперують поняттям прогресивна вікова структура. Вікова структура населення, в якій доля осіб у віці до 15 років більша долі осіб 50 років і старше вважається прогресивною.

 В Україні:

до 15 років – 21,6 %

15-29 років – 21,1 %

30-49 років – 26,4 %

50 і більше – 30,9 %

Сімейна структура сім'ї, окремі члени сім'ї, самотні люди; такі соціальні спільності, які формуються за ознакою шлюбного стану, жонаті, заміжні, розлучені, вдівці, вдови, нежонаті, незаміжні, люди які ніколи не перебували в шлюбі. 

Генетична структура – це сукупність спільностей людей, які розрізняються за характером їх зв'язку з місцем проживання; це склад населення залежно від часу проживання в даній місцевості. В генетичній структурі виділяють такі групи:

  1.  корінні жителі старожили (тривалість життя на одній території рівна 10-ти рокам);
  2.  новосели.

На формування генетичної структури впливають такі фактори:

  1.  природний приріст населення;
  2.  міграційний рух.

Суттєвий вплив на соціально-демографічні відносини в суспільстві і формуванні соціально-демографічної структури має демографічна політика, яка являє собою цілеспрямований вплив соціальних інститутів, держави на демографічні процеси (народжуваність, смертність, тривалість життя, шлюбність та міграція), або з метою збереження їх існуючих тенденцій чи з метою їх зміни.

 Головною метою демографічної політики є досягнення оптимального режиму відтворення населення в тій чи іншій країні.

Заходи демографічної політики:

  1.  соціально-економічні;
  2.  правові (юридичні);
  3.  виховно-психологічні.

Соціально-економічні заходи – це державна допомога на дітей, врахування кількості дітей при оподаткуванні, оплачуванні відпустки повністю або частково по вагітності чи догляду за дітьми, заходи по охороні материнства.

 Правові заходи – це законодавчі акти дозволяючого чи забороняючого характеру, дія яких регулює суспільні відносини, пов'язані з відтворенням населення (закони, які дозволяють чи забороняють аборти, використання засобів контрацепції, закони про обмеження розірвання шлюбу, закони про вік вступу до шлюбу та інші).

 Виховно-психологічні заходи – мають на меті пропаганду демографічних знань серед населення, формування демографічних ідеалів, що відповідає інтересам демографічного розвитку деякої країни.

-2-

 Демографічна ситуація в Україні несприятлива і погіршується. Спостерігається:

  1.  старіння населення;
  2.  зниження народжуваності і середньої тривалості життя;
  3.  зростає рівень смертності і кількість розлучень;
  4.  продовження міграції сільського населення в міста;
  5.  ріст урбанізації;
  6.  ріст показників еміграції.

За останні 15 років найбільший рівень населення був у 1983 році, коли на 1000 жителів було 16 народжуваних.

1989 рік – 13,3

1991 рік – 12,1

1993 рік – 11,4

1994 рік – 10,0

1995 рік – 9,6

За 1989 рік на 1 тис. жителів припадало 11,6 померлих.

1991 рік – 12,9

1992 рік – 13,4

1994 рік – 14,7

1995 рік – 15,4

В 1995 році народилося 492,4 тис., а померло – 796,7.

-3-

Соціологія молоді – це галузь соціології, яка вивчає молодь, як специфічно соціально-демографічну групу, особливості її способу життя і свідомості.

Основні завдання соціології молоді.

 Вивчення місця і ролі молоді в соціальному розвитку суспільства і тенденцій зміни її соціального обличчя, процесів, що проходять в молодіжному середовищі, обгрунтування форми методів виховання молоді.

Молодь – це соціально-демографічна група, яка переживає період становлення соціальної зрілості, входження в світ дорослих, адаптації до нього та його оновлення.


Соціологія шлюбу та сім'ї.

  1.  Шлюб: сутність, витоки та історичні форми.
  2.  Сім'я як соціальний інститут.
  3.  Проблеми та протиріччя в сучасних сімейно – шлюбних відносинах. Розлучення та їх наслідки.

-1-

Соціологія зосереджує увагу на аналізі сім'ї як соціальному інституті, що грунтується на шлюбі і виконує певні соціальні функції. Соціологія шлюбу та сім'ї вивчає:

  1.  типи соціальних відносин, характерних для сім'ї;
  2.  фактори, що обумовлюють чисельність і структуру сім'ї;
  3.  зв'язок сім'ї з іншими соціальними спільностями;
  4.  соціальні функції сім'ї;
  5.  історичні типи і форми сімейно – шлюбних відносин тенденції і перспективи їх розвитку.

Шлюб – це історично обумовлена санкціонована і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком та жінкою, що встановлює їх взаємні права і обов'язки по відношенню один до одного та до дітей. За своєю структурою шлюби поділяються на:

  1.  моногамні (моногамія-одношлюбність);
  2.  полігамні (полігамія-багатошлюбність);

Полігамні шлюби поділяються на:

  1.  полігінію (багатоженство);
  2.  поліандрію.

Жіночий вік вступу до шлюбу регламентується законом (в Україні: 17 років – для жінок і 18 років – для чоловіків).

Умови укладання шлюбу:

  1.  Взаємна згода осіб, що одружуються.
  2.  Досягнення особами, що одружуються шлюбного віку.
  3.  Дотримання принципу моногамії.
  4.  Не допускається укладання шлюбу між родичами по прямій висхідній і несхідній лінії, між усиновителями і усиновленими, між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною.

Історичні форми шлюбу.

  1.  груповий або дуально – родовий шлюб;
  2.  парний шлюб;
  3.  моногамія.

Альтернативні форми шлюбу.

  1.  комуни;
  2.  фактичний шлюб (співжиття);
  3.  груповий шлюб – шлюбоподібна форма, в якій партнерів більше двох, при чому частина з них може перебувати в юридично-оформленому шлюбі;
  4.  відкритий шлюб, який допускає подружню невірність за взаємною згодою;
  5.  безшлюбність.

-2-

Сім'я – це мала соціальна група, первинний осередок суспільства, що грунтується на шлюбному союзі, кровній спорідненості і члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною допомогою і моральною відповідальністю. 

І форма сім'ї: патріархальна сім’я. Характерні риси: беззаперечна влада чоловіка, зосередження в його руках власності, безправ'я жінки в сім'ї; багаточисельність сім'ї (кілька сот чоловік). Патріархальна сім'я – стійкий виробничий осередок.

 ІІ форма сім'ї: мала індивідуальна сім'я. Типи сімей.

 Залежно від структури родинних зв'язків розрізняють сім'ї:

  1.  Нуклеарні.
  2.  Складні.
  3.  Розширені.

Нуклеарна – сім'я, що являє подружню пару з дітьми, які не перебувають у шлюбі. Якщо деякі з дітей перебувають у шлюбі і живуть разом з батьками утворюється складна сім'я.

Нуклеарна сім'я може бути повною і неповною. За структурою розподілу влади сім'ї є:

  1.  авторитарні;
  2.  демократичні.

Авторитарна сім'я характеризується суворим беззаперечним підкоренням жінки чоловікові чи навпаки, а також дітей батькам.

Демократична сім'я грунтується на взаємній повазі сім'ї, на рівній участі у сімейних справах, на спільному вирішенні питання сімейного життя. За характером розподілу сімейних обов'язків сім'я поділяється на:

  1.  традиційні (сімейні обов'язки виконує жінка);
  2.  колективістські.

За характером проведення дозвілля сім'ї є:

  1.  відкриті, орієнтовані на спілкування з іншими сім'ями, індустрію культури;
  2.  закриті, орієнтовані на домашнє, внутрісімейне спілкування.

Ролева взаємодія в сім'ї – це сукупність настанов, норм і поведінки одних членів сім'ї у стосунках з іншими.

Типи орієнтацій (уявлень) про роль і місце в сім'ї:

  1.  Егоцентричний.
  2.  Альтероцентричний.
  3.  Соціоцентричний.

При егоцентричному типі в центр сім'ї ставляться власні цілі інтереси одного з членів сім'ї, а все решта є засобом досягнення цих цілей.

 Суть альтероцентричного типу полягає у повній самовідданості одного з членів сім'ї іншому.

 При соціоцентричному типі головною цілісністю є сім'я, всі її члени.

Фази сімейного циклу:

  1.  утворення сім'ї;
  2.  початок дітородіння;
  3.  припинення дітородіння;
  4.  “порожнє гніздо – одруження і відокремлення від сім'ї останньої дитини;
  5.  припинення існування сім'ї.

Фактори формування і розвитку сім'ї.

  1.  місце проживання;
  2.  соціально – класова та національна приналежність;
  3.  матеріальний стан;
  4.  рівень освіти;
  5.  традиції;
  6.  цінності, на які орієнтуються члени сім'ї;
  7.  стартова позиція – економна і моральна база виникнення сім'ї.

Функції сім'ї.

  1.  Репродуктивна функція (дітородіння).
  2.  Виховна (має 3 аспекти):

а) формування особистості дитини, розвиток її здібностей, інтересів;

б) систематичний вплив сімейного колективу на членів сім'ї;

в) вплив дітей на батьків.

  1.  Господарсько-економічна.
  2.  Рекреативна функція – функція надання фізичної, матеріальної, моральної, психологічної взаємодопомоги, організація дозвілля.
  3.  Комунікативна функція:
  4.  організація внутрі-сімейного спілкування;
  5.  посередництво сім'ї в контакті своїх членів засобами інформації.
  6.  Регулятивна функція, спрямована на регулювання відносин в сім'ї.


Соціологія праці та управління трудовим колективом.

  1.  Сутність, завдання і основної категорії соціології праці.
  2.  Трудовий колектив: структура і функції.
  3.  Керівник трудового колективу, методи і стиль керівництва.
  4.  Конфлікти в колективі і шляхи їх розв'язання.

-1-

Соціологія праці – це галузь соціології, яка вивчає працю як соціально-економічний процес, його закономірності, соціальні інститути і фактори фінансування та розвитку. Вивчає:

  1.  проблеми соціально-психологічних взаємовідносин;
  2.  взаємовідносини між членами колективу;
  3.  конфлікти у колективі;
  4.  методи керівництва у колективі;
  5.  відносини лідерства і керівництва.

Предмет соціальної праці включає 3 групи завдань:

  1.  Вивчення соціальних закономірностей взаємодії людей з ЗП і ПП.
  2.  Весь комплекс проблем ставлення людини і колективу до праці, її характеру, змісту, умов.
  3.  Соціальна організація підприємства, вивчення трудового колективу, його структури, функцій.

Одним з напрямків соціології праці є соціологія інженерної праці. 

Предмет соціології інженерної праці вивчає суті, місця, ролі інженерної діяльності, виходячи з особливості функціонування і виду того чи іншого колективу. Головне завдання соціології інженерної праці – це вивчення умов і забезпечення її творчого характеру.

Інженер (з лат. винахідливість, схильність) – це людина, що займається творчою технічною діяльністю. 

Ознаки інженерської праці:

  1.  технічна спрямованість;
  2.  практичний характер цілей і завдань;
  3.  високий рівень творчості;
  4.  взаємозв'язок з наукою, регулярне використання наукових знань.

Основні категорії соціології праці.

 Це праця, зміст праці, форма праці, мотиви праці, ставлення до праці, трудовий колектив, трудові відносини, конфлікт, виробнича адаптація, співробітництво, суперництво, конкуренція та інше.

 Праця – це доцільна діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних потреб; процес між людиною і природою, в якому людина своєю діяльністю не лише освоює те, що дане природою, а й перетворює її для задоволення своїх потреб; це не лише взаємодія людини з природою, а й взаємодія людей між собою, бо в процесі праці люди вступають у виробничі відносини.

 Зміст праці – функціональні особливості конкретного виду трудової діяльності, обумовлені предметом праці, засобами праці і формою організації виробничого процесу.

Зміст праці включає:

  1.  ступінь відповідальності і складності;
  2.  рівень творчих можливостей;
  3.  рівень технічного оснащення;
  4.  ступінь різноманітності чи монотонності.

Зміст праці в цілому відображає рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Види праці:

  1.  фізична – розумова;
  2.  монотонна (одноманітна) – творча;
  3.  ручна – механізована;
  4.  некваліфікована – кваліфікована;
  5.  виробнича – невиробнича;
  6.  проста – складна;
  7.  виконавська – управлінська;
  8.  сільськогосподарська – промислова.

Характер праці – це єдність змісту праці (техніко-функціональний бік) та суспільні форми праці.

Суспільна форма праці – це система відносин між людьми у суспільстві, яка склалась на основі певного способу виробництва і форми власності на знаряддя і засоби виробництва, відношення до засобів виробництва, відносини розподілу.

За характером праця буває:

  1.  поодинока і суспільна;
  2.  підневільна та вільна;
  3.  добровільна і примусова;
  4.  праця на себе та на господаря.

Ставлення до праці – це вираження цінностей трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства і особи. Ставлення до праці характеризує відношення:

  1.  до праці, як соціально – життєвої цінності;
  2.  до професії;
  3.  безпосереднє ставлення до роботи в конкретних умовах і даному виробничому колективі;
  4.  відображає прагнення людини до виявлення фізичних і духовних сил, використання досвіду, знань, здібностей в трудовому процесі.

Об'єктивні показники ставлення до праці:

  1.  кількість і якість виробленого продукту;
  2.  ступінь ініціативності і творчості в процесі праці;
  3.  рівень дисциплінованості.

Умови праці – це сукупність особливостей, предметів і знарядь праці, виробничого довкілля і організації праці, що суттєво впливають на здоров'я, настрій і працездатність людей.

Мотиви праці – це спонуки трудової діяльності, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб’єкта праці і пов'язані з задоволенням потреб людини.

Рівні мотивації праці:

  1.  матеріальна зацікавленість;
  2.  зміст праці;
  3.  стосунки в колективі;
  4.  сенс праці – усвідомлення індивідом соціальної значимості своєї праці не лише для себе, а й для суспільства.

-2-

Колектив – це об'єднання людей, спрямоване на досягнення значних цілей.

Трудовий колектив – це осередок суспільства, в якому узгоджуються суспільні, трудові та індивідуальні інтереси працівників; це організована спільність людей об'єднаних одною метою і конкретним видом суспільно – корисної діяльності, що здійснюється на основі певної форми власності і характеризується відносинами співробітників, взаємодопомогою, взаємною відповідальністю, органами управління і самоврядування.

  1.  Професійно-кваліфікаційна – відображає склад працівників залежно від виконуваних функцій в трудовому процесі (робітники, інженери, технічні працівники та інші).
  2.  Соціально-демографічна, яка складається залежно від статево-вікових характеристик, рівня освіти, національності членів колективу.
  3.  Громадсько-політичні відображають ступінь виробничої соціально-політичної активності членів колективу (належність до партій).

 4.Соціально-психологічна характеризує морально-психологічні особливості працівників, їх цінностних орієнтацій залежно від взаємовідносин членів колективу.

Структура трудового колективу.

 Формальна структура – відображає виробничі функції колективу, що регулюються посадовими інструкціями, наказом, вимогами щодо трудової діяльності закріплені законами, правами та обов'язками, повноваженнями і відповідальністю.

 Неформальна структура – грунтується на неофіційних відносинах, що складаються на основі міжособових стосунків; симпатій, антипатій, поваги.

Функції трудового колективу:

  1.  виробничо-економічна (підвищення ефективності);
  2.  громадсько-політична (спрямована на вдосконалення відносин колективів, залучення працівників до управління, розвиток самоврядування);
  3.  соціально-виховна (функціонування у членів колективу ціннісних орієнтацій, моральних принципів, норм поведінки).

Типи і види колективу.

 Відповідно до виду діяльності є такі типи колективів:

Серед видів трудових колективів розрізняють:

  1.  виробничі (промислові, сільськогосподарські);
  2.  обслуговуючі;
  3.  наукові;
  4.  адміністративно-управлінські.

Розрізняють колективи за:

  1.  стадіями розвитку;
  2.  часовими показниками;
  3.  кількістю працюючих;
  4.  стабільністю складу;

Розрізняють за організаційними зв'язками:

  1.  основний;
  2.  проміжний;
  3.  первинний (2-40 чол.)

Ознаки первинного колективу:

  1.  Контактний колектив, члени якого знаходяться в безпосередньому і постійному діловому та особистому зв'язку.
  2.  Цей колектив не поділяється ні на які адміністративно-виробничі одиниці, між його керівником і підлеглими немає проміжних ланок.
  3.  В цьому колективі велике значення має морально-психологічний клімат.

Морально-психологічний клімат колективу – це більш-менш стійка система явищ морально-психологічного характеру, що виражає ставлення членів колективу до спільної діяльності, до справи і один до одного.

-3-

        Соціальне управління – функціонування критеріїв і показників соціального розвитку об'єкта, виділення в ньому соціальних проблем, вироблення і застосування методів їх розв'язання, досягнення запланованих станів та параметрів соціальних відносин і процесів.

 Соціальне управління включає розв'язування життєвих проблем, проблем виробничого побуту.

 Керівник – це той, хто збирає, об'єднує людей і веде їх, спрямовує їх рух до певної мети. Керівництво трудовим колективом полягає у вмінні вплинути наділених владою осіб на трудову поведінку працівників. Управління трудовим колективом являє собою процес підготовки, прийняття і організації управлінських рішень. В зв'язку з цим керівник трудового колективу повинен мати такі якості:

  1.  володіти комплексом управлінських прийомів, навиків та вмінь;
  2.  здійснювати добір кадрів;
  3.  вести виховну роботу.

Якості: ділові (професійні) та морально-психологічні (характерологічні).

Ділові якості: компетентність, професіоналізм, почуття нового, вимогливість, здатність до творчості, загальна і політична культура.

Морально-психологічні якості: чесність, тактовність, справедливість, принциповість, воля, настирливість, товаристськість, почуття обов'язку.

Методи керівництва.

  1.  Адміністративні методи – полягають у застосуванні таких форм діяльності, які грунтуються на адміністративно-правових відносинах і можливого примусу (наказ і т.ін.).
  2.  Економічні методи – полягають у створенні в колективі умов, за яких вибір бажаної і необхідної поведінки підлеглих для керівника досягається за допомогою економічних стимулів.
  3.  Соціально-психологічні методи – полягають в досягненні бажаної і необхідної для керівника поведінки підлеглих під впливом психологічного клімату колективу, авторитету керівника, ціннісних орієнтацій.

Стиль керівника – це впорядковане застосування методів, які залежать від особистих здібностей та особливостей керівника.

Види стилів.

  1.  Авторитарний (директивний).
  2.  Демократичний.
  3.  Ліберальний.

Для авторитарного стилю характерно:

  1.  надмірна централізація влади в руках керівника;
  2.  ігнорування думки колективу;
  3.  слабка інформація підлеглих про стан справ в колективі;
  4.  обмеженість контактів з підлеглими.

Керівник-автократ не терпить заперечень. зауважень. акцентує увагу на недоліках людей, замовчуючи їх сильні якості.

Основний метод діяльності керівника-автократа – адміністративно-волевий метод (накази, розпорядження).

Демократичний стиль керівництва характеризується колегіальністю в прийнятті рішень (керівник орієнтується на думку колективу, відсутністю жорсткого контролю за діяльністю членів колективу). Керівник демократичного стилю з повагою, доброзичливістю ставиться до підлеглих, проявляючи при цьому вимогливість.

Ліберальний стиль характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність колективу. Керівник-ліберал велику частину своїх повноважень покладає на замісників, нерішучий при прийнятті рішень, не заохочує і не карає працівників, уникає ділових контактів з підлеглими і з вищими, орієнтований на самоуправління.

-4-

Конфлікти в трудовому колективі.

 Конфлікт (з лат. зіткнення). Соціальний конфлікт – це протиріччя, яке виникає в зв'язку з вирішенням тих чи інших питань суспільного і особистого життя і характеризується протиборством.

Причини конфліктів:

  1.  Недоліки в організації виробництва, в нормуванні праці, у використанні моральних і матеріальних стимулів.
  2.  Відсутність свідомої дисципліни у членів колективу, що гальмує роботу керівника і розвиток всього колективу. 
  3.  Наявність в колективі соціально-шкідливих елементів.
  4.  Суперечки між формальною і неформальною сторонами виробництва.
  5.  Психологічна та моральна несумісність деяких членів колективу.
  6.  Особисте нещастя, негаразди в житті членів колективу.
  7.  Непідготовленість.
  8.  Відсутність досвіду в роботі з людьми і у вирішенні виробничих проблем з боку керівника, недоліки його моральної вихованості (грубість, черствість).

Методи ліквідації конфліктів з боку керівника.

  1.  тактика заспокоєння, яка зводиться до того, що керівник доводить конфліктуючим сторонам те, що причина конфлікту не суттєва, і тим самим знімає напруження в колективі;
  2.  тактика компромісу – керівник узгоджує цілі, інтереси конфліктуючих сторін (шлях взаємних поступок);
  3.  тактика зміни позиції, що полягає в намаганні керівника змінити позицію однієї з конфліктуючих сторін;
  4.  тактика перебудови відносин застосовується тоді, коли змінити позиції однієї з конфліктуючих сторін не вдалося; суть цієї тактики – усунення з колективу однієї з конфліктуючих сторін.


Соціально-етнічні відносини як предмет етносоціології.

  1.  Сутність етносу та його історичні типи.
  2.  Етнічні процеси в сучасному світі.
  3.  Етнічна сторона суспільства та міжнаціональні відносини в Україні.

-1-

Етносоціологія – це галузь соціології, що вивчає генезу, що вичає сутність, функції, загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні відносини і розробляє методологічні принципи їх дослідження. Етносоціологія виникла на зіткненні етнографії та соціології.

Етнографія – це галузь гуманітарних наук, які вивчають народи, етноси їх походження, історію, традиційно-побутову культуру і міжетнічних відносин.

Етнос – усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованій у самоназві та усвідомленням єдності рядового походження і відмінності від інших подібних утворень. Єдність території не завжди виступає обов'язковою ознакою етносу. В зв'язку з цим розрізняють поняття етносу як:

  1.  етніка;
  2.  етносоціальний організм.

До етнікосу відносяться всі групи даного етносу, де вони не проживали (українці – в Україні). Поняття етносу як етносоціологічного організму поєднується з державою.

Історичні типи етносу.

  1.  плем’я;
  2.  народність;
  3.  нація.

Плем’я – це тип етнічної спільності і соціальної організації епохи первісно-суспільного ладу. Характерні риси: відсутність соціального розшарування.

Народність – це об'єднання племен, розширення господарських та інших зв'язків привело до виникнення народностей. Народність утворилась з близьких за походженням і мовою племен. Народність – це етнічна спільність людей, яка характеризується спільністю території, господарських зв'язків, особливостями культури, спільної мовою, спільними рисами психічного характеру, особливостями побуту, звичаями, традиціями і наявністю етнічної самосвідомості.

Нація – виникає в період феодальної роздробленості та розвитку капіталістичних відносин. Нація – це історична спільність людей, яка приходить на зміну народності. Для нації характерні:

  1.  сталі економічні зв'язки;
  2.  спільні території, мови;
  3.  особливості культури;
  4.  особливості психологічного складу, побуту, звичаїв;
  5.  національна самосвідомість.

Національна самосвідомість (ознака нації) – це усвідомлення нацією або окремою людиною своєї приналежності до певного етносу, спільності історичної долі його представників, своєрідності, неповторності характеру, темпераменту, психології, культури, побуту та звичаїв. В структурі сучасного суспільства виділяють:

  1.  етнографічні та національні групи;
  2.  національні меншини.

Етнографічні групи – частина певної народності, нації, яка відрізняється від загального масиву деякими особливостями культури, побуту, звичаїв, мовних діалектів.

 Національні меншини – це групи відірвані від основної маси більш-менш великих народів до яких вони належать. До національних меншин відносять всі національності даної країни, крім основної. 

-2-

         Взаємодію етносів, що веде до зміни їх суті називають етнічними процесами. Розрізняють етнооб'єднавчі процеси та етнороз'єднавчі процеси. До процесів етнічного об'єднання відносяться:

  1.  консолідація;
  2.  асиміляція;
  3.  міжетнічна інтеграція;
  4.  етногенетична міксація.

Консолідація – це злиття кількох споріднених етносів (племен, народностей) в більш великий народ або подальше згуртування сформованого народу в процесі його соціально-економічного та культурного розвитку.

 Злиття кількох споріднених етносів в більш великий народ являє собою міжетнічну консолідацію, а подальше згуртування сформованого народу – внутрішньоетнічна консолідація.

 Сутність асиміляції – полягає в тому, що окремі групи народу чи весь народ, проживаючи в середовищі іншого народу, внаслідок тривалого спілкування засвоює його культуру, приймає його мову і перестає вважати себе належним до минулої етнічної спільності.

 Зміна етнічної самосвідомості – кінцева стадія асиміляції. Розрізняють природну та насильницьку асиміляції. 

Природна асиміляція проходить в процесі безпосереднього контакту народів і обумовлена ходом соціально-економічного розвитку країни.

 Насильницька асиміляція – це результат асиміляторської політики, спрямованої на викорінення мови і культури національної меншини.

 Міжетнічна інтеграція – це зближення різних етносів без злиття їх в єдине ціле (культурно-господарче зближення).

Етногенетична міксація – це взаємодія декількох непов'язаних спорідненістю етносів, внаслідок чого виникає новий етнос. Характерна для країн Латинської Америки, де з різних расових та етномовних груп склався ряд великих народів.

Дискримінація – це діяльність, що спрямована на позбавлення групи індивідів прав і можливостей, доступних іншій групі. Етнороз'єднавчі процеси проявляються в пробудженні національного життя, національних рухів, національної самосвідомості і створення національних держав (розпад СРСР та ін.).

-3-

           В Україні проживає більше 110 націй і народностей, 37 мільйонів чоловік – українці, що складає 72,7 % від загальної кількості населення. В ХХ ст. питома вага українців невпинно скорочується. Друга за чисельністю нація – росіяни – 11,3 мільйона або 22 %, євреї – 486 тис., білоруси – 440 тис., молдавани – 325 тис., болгари – 204 тис., поляки – 219 тис., румуни – 135 тис., угорці – 169 тис., греки, татари, вірмени, цигани, німці, азейбарджанці, гагаузи, грузини, чуваші, узбеки, мордва, литовці, казахи. Тисячами вимірюються національності: осетини, туркмени, албанці, ассірійці, баварці, киргизи, чеченці, араби, фіни (1 тис.) від 100 до 1 тис. чоловік, представники 40 національностей.

 До соціально-економічних проблем відносять неоднакові умови праці в різних галузях і регіонах, наявність надлишкових трудових ресурсів в районах надлишкового проживання національних меншин, диспропорція.

 До проблем національного розвитку належать:

  1.  проблеми міжнародно-національних відносин;
  2.  комплекс проблем національних меншин;
  3.  мовні, освітні, культурні проблеми;
  4.  проблеми боротьби з націоналізмом.

Націоналізм – це складне явище; з одного боку – прагнення народів до сомовпевнення незалежності, самостійності, але має і негативний бік, якщо це прагнення до самоутвердження за рахунок інших народів.

Націоналізм – це психологія, ідеологія, світогляд і політика переваги одних націй над іншими, возвеличення своєї нації, розпалювання національної ненависті і ворожнечі.

Може набувати релігійного забарвлення, тоді одна нація протиставляється іншій нації. Крайня форма націоналізму – це шовінізм.

Шовінізм – проповідь національної винятковості, добірності однієї нації, яка покликана панувати над іншими неповноцінними; це протиставлення інтересів однієї нації інтересом іншої нації; розпалювання національної ненависті, ворожнечі.


Соціологія побуту і дозвілля.

  1.  Сутність побуту та його структура.
  2.  Соціологія дозвілля.

-1-

На всіх етапах суспільного розвитку людина не тільки працювала, створюючи матеріальні і духовні цінності, але й споживача їх. Праця і побут – дві одвічно, нерозривно пов'язані і взаємообумовлюючі одна одну сторони людського буття.

Побут – це позавиробнича сфера суспільного життя людей, сукупність засобів і форм задоволення їхніх матеріальних та духовних потреб, а також різні звичаї, обряди, ритуали і норми життя.

В широкому значенні побут – уклад повсякденного життя людей. В порівнянні з професійно-виробничою сферою побутова діяльність має менш регламентований і формалізований характер, більш суттєву роль у ній відіграють побічні методи соціального управління і контролю.

Побут – це історично обумовлене соціальне явище. Виник і сформувався разом з становленням і розвитком самої людини як розумної істоти. В процесі історичного розвитку суспільство змінюється характер як самих елементів побуту, так і його структури. Основну, детермінуючу роль у змінах побуту в кінцевому підсумку відіграв спосіб виробництва, тобто розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.

Побут залежить від природно-кліматичних умов, етнічних факторів, соціально-класової диференціації суспільства, суспільно-історичних і національних традицій, розвитку культури, від суспільної психології та ідеології, які панують в даному суспільстві. Релігія, її обряди також справляють свій вплив на побут народів. Сфера побуту, будучи вторинною щодо сфери суспільного виробництва і управління, в той же час володіє і відносною самостійністю. Побут є однією з основних сфер суспільного життя, в якій формується і виховується людина, розкриваються її різноманітні буденні відносини. Наприклад, до включення в суспільну працю людина розвивається у сфері побуту (у сім'ї). В побуті людина засвоює переважну частину культурних цінностей, характерних для даної епохи, для суспільного життя, а також на настрій і поведінку людей.

Упорядкований побут сприяє творчому розвитку особистості, відновленню сил людини, підвищенню її громадсько-політичної активності, зростанню продуктивності праці.

Як складне соціальне явище побут має свою структуру. В структурі побуту розрізняють дві його сторони – матеріальну і духовну. Перша пов'язана з задоволенням потреб людини. В їжі, житлі, одязі, взутті, засобах пересування, зв'язку, предметах домашнього вжитку, а також в лікуванні і підтримувані здоров'я; друга – з задоволенням потреб духовних, таких, як виховання дітей і самовиховання, спілкування, організація дозвілля, дотримування певних традицій, обрядів і звичаїв, сприйняття і засвоєння інформації, різні форми естетичної  діяльності.

 Матеріальні і духовні потреби людини реалізуються як індивідуально, так і в процесі спілкування з іншими людьми. Частіше всього вони задовольняються в різного роду малих соціальних групах, що виникають на основі порівняно тривких сімейних, товариських, приятельських і сусідських відносин. Ним можуть бути молодіжні компанії, ігрові групи підлітків, релігійні общини і різного роду асоціації. З усіх форм об'єднання людей у сфері побуту тісно пов'язані з його якістю та рівнем.

 Якість побуту – це соціальна захищеність побуту людини, її права і гарантії цих прав, якісний бік предметів побуту, якість побутових послуг, їх гарантоване виконання, якість побутового обслуговування в системі громадського харчування, якість житла (системне освітлення, опалення, каналізації, комфортності), якість зв'язку  і т.і., виключно до інтер'єру громадських, виробничих закладів, обкладинок книг та журналів, якими користуються люди. 

 Рівень побуту – це кількісний бік матеріального і духовного споживання людини. До нього входять: забезпеченість продуктами харчування, житлом, ліками в лікарнях, місцями для сидіння в закладах громадського харчування, кількість одягу, взуття і т.і., що припадають на людину, кількість побутових товарів, телефонів, кілометрів доріг з твердим покриттям, сума послуг побутового обслуговування на душу населення, що припадає на рік і ін. Якість і рівень побуту свідчать про ступінь соціального розвитку суспільства.

Говорячи про те, що матеріальний бік побуту є визначальним при задоволенні потреб, варто в  той же час визнати, що він не відгороджений стіною від задоволення духовних потреб, вони взаємопов'язані. Історичний досвід показує: якщо концентрується вся увага лише на першочерговому задоволенні матеріальних потреб, відкладаючи на більш пізні часи задоволення духовних запитів, то настає та мить, коли це спізнення стає більшим гальмом для задоволення самих матеріальних потреб. Задоволення потреб повинно бути взаємопов'язаним, оскільки абсолютизація однієї із сторін веде до зубожіння самої людини і поступово перетворює її життя у своєрідне замкнене коло, закриту систему. За своєю соціальною роллю побут ділиться на:

  1.  Громадський.
  2.  Сімейний.

Громадський побут – система державно-громадських форм задоволення матеріальних і духовних потреб людей, здійснюваних службою побуту (фабрики хімчистки, прокати, пральні майстерні і т.ін.) і державними підприємствами, що виробляють предмети споживання і послуги (громадське харчування, комунальне господарство, торгівля), а також закладами охорони здоров'я, індустрією дозвілля (масові форми відпочинку і розваг).

До громадського побуту відноситься виробничий побут, який являє собою сферу громадського обслуговування потреб людини в процесі їх трудової діяльності (організація харчування та відпочинку трудящих за місцем роботи, забезпечення їх продуктами, медикаментами, дитячими закладами). Виробничий побут включає в себе підприємства і установи, що забезпечують життєдіяльність людини, її особисту гігієну. Це їдальні, заклади торгівлі на виробництві, медпункти, профілакторії, побутові приміщення (гардероби, душові), кімнати відпочинку, і т.і.

Вдала організація виробничого побуту сприяє зростанню продуктивності праці, створенню доброго настрою та вдосконаленню відносин між працюючими.

Сімейний побут пов'язаний з індивідуальними формами задоволення матеріальних і духовних потреб людей шляхом ведення домашнього господарства і організації самообслуговування.

Домашнє господарство – це сфера людської діяльності, в якій на основі індивідуальних затрат праці та часу організується виробництво і споживання матеріальних благ, що забезпечують життєдіяльність людини, відновлення її життєвих сил. Домашнє господарство об'єднує групу людей, пов'язаних між собою родинними зв'язками, спільним бюджетом.

Особливість домашнього господарства – воно саме по собі не здатне забезпечити незалежного зростання ефективності трудових витрат при задоволенні побутових потреб. Праця в домашньому господарстві малопродуктивна. Існує нерівність жінки і чоловіка в сфері домашнього побуту. Особливістю домашньої праці є те, що вона не створює предметів тривалого користування. Створені цією працею послуги споживаються в момент їх виробництва. Але ця праця не є некорисною і марною. Вона створює не лише певний продукт для сфери споживання, але є і побічним джерелом прибутку. Домашня праця – це фактор трудового виховання в сім'ї.

Побут поділяється на міський, сільський, національний. Розрізняють побут різних класів, соціальних груп, верств (побут раба і рабовласника, кріпака і феодала, пролетаря і капіталіста, робітника і селянина та ін.).

Основні види діяльності у сфері побуту в соціальних дослідженнях.

  1.  Домашнє господарство і сімейне обслуговування.
  2.  Заняття, присвячені дітям і сімейному спілкуванню.
  3.  Дозвільне спілкування з метою відпочинку, розваги, обміну інформацією.
  4.  Повсякденне культурне життя.
  5.  Заняття, присвячені активному фізичному розвитку і спілкуванню з природою.
  6.  Заняття, пов'язані з задоволенням фізіологічних потреб і доглядом за собою.

Проблеми в сфері побуту України.

  1.  Житлова проблема.

Перепис 1989 року:

  1.  в окремих квартирах та індивідуальних будинках проживає 88 % населення України;
  2.  в міських поселеннях – 84 %;
  3.  в сільській місцевості – 95 %;
  4.  в індивідуальних будинках і квартирах – 90 % сімей;
  5.  163 тис. сімей – не мають свого житла і наймають його в інших громадян;
  6.  17,4 тис. сімей проживає в залізничних вагончиках.

У 1990 році в Україні кількість сімей і одинаків, що знаходились на обліку для поліпшення житлових умов, лише у містах 2 млн.592 тис., з них у державному фонді – 2 млн.55,9 тис., у фонді ЖБК – 537 тис. У Рівненській області 50,3 тис., 43,4 і 6,9 тис.

  1.  Продовольча проблема.
  2.  Проблема транспортного обслуговування, в зв'язку, медицині, у виробничих якісних товарів вжитку, в службі побуту, в торгівлі.
  3.  Проблема механізації праці і інші.

Побут – це сфера позавиробничого соціального життя, основним змістом якої є задоволення матеріальних і духовних потреб, що забезпечують відновлення життєвих функцій людини, її працездатності і творчої діяльності.

-2-

Соціологія вільного часу – це галузь соціології, що вивчає діяльність, відносини і орієнтації людей у сфері вільного часу.

Основні завдання соціології вільного часу – це вивчення місця і ролі вільного часу в розвитку особистості, структури і динаміки вільного часу різних соціальних груп населення, їх обумовленість змінами в продуктивних силах і виробничих відносинах.

Бюджет часу – це структура часу індивіда, соціальної групи чи населення (суспільства) в цілому за основними видами життєдіяльності. Загальна структура бюджету часу поділяється перш за все на робочий час і позаробочий час.

Позаробочий час – це час, не зайнятий безпосередньою працею в суспільному виробництві. За своєю структурою позаробочий час підрозділяється на такі основні групи:

  1.  Витрати часу, пов'язані з працею на виробництві (на дорогу до місця роботи і назад, а також час до початку роботи і після ї закінчення – переодягнення, вмивання і ін.), але які не входять в оплачуваний час.
  2.  Витрати часу, пов'язані з домашньою працею і самообслуговуванням (прибирання приміщення, купівля товарів, приготування їжі, догляд за дітьми і собою), з веденням підсобного господарства.
  3.  Час, що витрачається на відновлення сил і задоволення природних фізіологічних потреб(сон, їжа,).
  4.  Вільний час.

Можуть розраховуватись добові, тижневі, місячні, річні бюджети часу.

Основними особливостями динаміки часу в сучасних умовах, як показали соціальні дослідження в ряді країн є:

  1.  скорочення тривалості річного часу за рахунок скорочення робочого тижня і збільшення відпусток, що стало можливим завдяки зростанню продуктивності праці;
  2.  час домашньої праці і споживання з розвитком урбанізації і сфери послуг значно скоротився, але потім стабілізувався і навіть зріс у зв'язку з появою нових потреб і необхідністю їх задоволення;
  3.  неперервно зростав час навчання за рахунок збільшення тривалості базового навчання, підвищення кваліфікації і самоосвіти;
  4.  спостерігаються ріст об'єму і цінності вільного часу, а також значні структурні зміни в ньому, пов'язані з розвитком засобів інформації.

В цілому бюджет часу фіксує значні зміни в способі життя людей в сучасному суспільстві.

 Вільний час – це частина позаробочого часу, що залишається у індивіда (групи, суспільства) після відрахування різного роду необхідних витрат (сон, догляд за дітьми, заняття домашнім господарством). Вільний час – дозвілля.

 Як соціально-історична категорія вільний час характеризується трьома основними параметрами:

  1.  об'ємом (величиною);
  2.  структурою;
  3.  змістом.

Величина вільного часу залежить від тривалості в тому чи іншому суспільному робочому часі, тобто від загальної величини позаробочого часу. Разом з тим на сучасному етапі розвитку об'єм вільного часу в значній мірі обумовлюється необхідними витратами в рамках позаробочого часу, в першу чергу на побутові потреби і транспорт.

Головними шляхами збільшення об'єму вільного часу є розвиток і вдосконалення служби побуту, сфери обслуговування транспорту, впровадження в практику більш раціональних принципів містобудування, розселення людей та ін.

Залежно від аспекту розгляду і завдань аналізу в структурі вільного часу виділяють неоднакову кількість елементів.

Структура вільного часу.

  1.  Активна творча (в т.ч. громадська) діяльність.
  2.  Навчання, самоосвіта.
  3.  Культурне (духовне) споживання, що має індивідуальний і публічно-видовищний (кіно, театри) характер.
  4.  Фізична культура і спорт.
  5.  Любительські заняття типу хобі.
  6.  Заняття, ігри з дітьми.
  7.  Спілкування з іншими людьми, зустрічі з товаришами.
  8.  Пасивний відпочинок.
  9.  Витрати часу, співпадаючі з явищами антикультури (вживання алкоголю, і ін.).

Конкретні заняття людини та їх кількість в рамках тієї чи іншої діяльності у вільний час складає його зміст.

Функції дозвілля:

  1.  функція відновлення сил людини, поглинутих сферою праці і необхідними заняттями;
  2.  функція передачі життєвого досвіду від старшого покоління до молодшого;
  3.  функція розвитку якостей людини як особистості (духовного, фізичного розвитку).

В житті сучасного суспільства явище вільного часу відрізняється значною складністю. Відбиває суттєві характеристики і особливості суспільства, наповнюється різним суперечливим змістом.

Нерідко позитивна тенденція збільшення вільного часу супроводжується негативною тенденцією заповнення сфери дозвілля явищами антикультури і антисоціальними явищами. За рівнем активності можна виділити 4 типи дозвільної діяльності.

І тип – характеризується участю в сучасних формах культурного дозвілля і орієнтацію на її розширення.

ІІ тип – характеризується участю в сучасних формах культурного дозвілля і відсутністю орієнтації на її розширення. Відсутність орієнтації на подальший культурний розвиток може означати або незадоволення пропонованими формами культурного проведення дозвілля чи, навпаки, повна задоволеність своєю участю в цих формах і, отже, відсутністю потреб в духовному розвитку.

Для ІІІ типу – характерна відсутність участі в сучасних формах культурного дозвілля і наявність орієнтацій на таку участь. Представники даного типу не мають в структурі неробочого часу дійсно вільного часу, весь неробочий час іде на необхідні заняття.

IV тип дозвільної діяльності – характеризується відсутністю як участі в сучасних формах культурного дозвілля, так і орієнтації на цю участь. Тобто, даний тип означає як реальну, так і потенційну виключність із сучасної культури, що становить найбільш складну проблему. Для цього типу характерне марне гаяння вільного часу, що пояснюється нерозвинутими культурними потребами.


Соціологія освіти.

  1.  Сутність завдання соціології освіти.
  2.  Тенденції і проблеми сучасного розвитку освіти.
  3.  Система освіти на Україні. Стан і перспективи розвитку.

-1-

Освіта – це цілеспрямований процес і результат засвоєння знань, умінь, навичок (систематизованих); це важлива умова підготовки людини до життя та праці її різнобічного розвитку як особистості та найвищої цінності для суспільства. Система освіти вимагає сьогодні від спеціалістів різних знань.

Основні канали одержання освіти.

  1.  сім'я і дошкільні установи;
  2.  школа;
  3.  культосвітні установи (клуби, театри,);
  4.  самоосвіта.

Завдання соціології освіти.

  1.  Виявлення соціальних аспектів діяльності працівників освіти педагогічних та учбових колективів, соціальної структури, функціонування установ системи освіти, взаємовідносин педагогів, їх вихованців та професійний статус вчителів.
  2.  Дослідження соціальних аспектів взаємодії освіти та інших інститутів суспільства (виробництво, наука, ..) і соціальних процесів (добробут, культура запитів людей).
  3.  Розробка теоретичної  моделі системи освіти, орієнтована на практику, пошук оптимальних шляхів, напрямків, принципів і засобів вдосконалення цієї системи. 

В більшості країн середня освіта обсягом 9-11 кл. визначена обов'язковою, це є наслідком безкоштовності навчання. В більшості країн учням надаються безкоштовно підручники, транспорт, зниження плати на харчування, фінансова підтримка малозабезпечених сімей. В Японії, Франції, Німеччині взято курс на повну середню освіту. В перспективі Японії дати кожній людині вищу освіту. 

-2-

В розвитку освіти на планеті є дуже багато проблем:

  1.  Ліквідація неосвіченості, впровадження вищої освіти.

Освіта сучасного спеціаліста вимагає розуміння:

  1.  розвитку НТР;
  2.  економічних систем сучасності;
  3.  соціально-економічної політики держави;
  4.  корпорацій;
  5.  суспільних організацій;
  6.  місцевих, міських, державних економічних проблем.
  7.  Проблемачому вчити і як вчити ?”

Необхідність реформування освіти на планеті передбачає:

  1.  демократизацію освіти (навчання і виховання) – реалізація невід'ємних прав особи, залучення її до загально-людських цінностей, формування взаєморозуміння між народами, толерантність (повага) до чужих поглядів, взаємоповага, розширення самостійності та індивідуалізації навчання.
  2.  гуманізацію системи освіти – це посилення уваги з боку суспільства до особи, психології, інтересів і запитів, морального виховання, освіти інвалідів;

Це означає виховання в людині людяності в усіх напрямках:

  1.  гуманітаризація освіти – підвищення статусу гуманітарних дисциплін;
  2.  нові технології навчання;
  3.  інтеграція освіти (обмін досвідом між навчальними методами).

Функції соціології освіти.

  1.  Передача цінностей пануючої культури.
  2.  Здійснення соціального контролю.
  3.  Фільтруючий засіб.
  4.  Економічна.
  5.  Соціалізація (входження в життя).

-3-

Етапи розвитку освіти в Україні.

  1.  Ліквідація неосвіченості.
  2.  Перехід на обов'язкову середню освіту (з 1962 року).

Системи освіти на Україні:

  1.  дошкільні заклади;
  2.  початкові школи;
  3.  середні школи (державні заклади і гімназії);
  4.  вищі школи;
  5.  підготовка високо-кваліфікованих кадрів через підготовку на певних курсах;
  6.  спеціалісти найвищої кваліфікації проходячи аспірантуру та докторантуру.
  7.  Процес зменшення кількості навчальних закладів.
  8.  Зменшення фінансування за рахунок державного бюджету. У 1995 році бюджет передбачив 5,54 % валового національного продукту на освіту. В 1996 році – 4,1 % (41 % від потреби).
  9.  Припинення видання підручників.
  10.  Потреба у вчителях.
  11.  Заборгованість по заробітній платі (на 1 вересня 1997 року – 462,7 млн.грн.). У 1990 році інтелектуальний рівень молоді посідав 3 місце у світі. У 1997 році – 42 місце.

Основні недоліки і проблеми:

  1.  Зниження якості навчання.
  2.  Недооцінка гуманітерезації освіти.
  3.  Зниження попиту в суспільстві на знання.
  4.  Мізерне фінансування освіти.

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38341. Менеджмент как теория управления 74.87 KB
  Управление с точки зрения философии это функция биологических социальных технических организационных систем которые обеспечивает сохранение их структуры и поддерживает определенный режим деятельности; с точки зрения экономических понятий – это процесс распределения движения ресурсов в организации с заранее заданной целью по заранее разработанному плану с непрерывным контролем результатов. 2 менеджмент это процесс достижения целей организации с помощью других людей. Менеджер это человек который занимает постоянную управляющую...
38342. Бизнес-планирование инвестиционных проектов 34.5 KB
  Бизнесплан это стандартный документ в котором детально обосновывается концепция инвестиционного проекта приводятся основные технические экономические финансовые и социальные характеристики. Бизнесплан позволяет обобщить результаты которые будут достигнуты в результате внедрения инвестиционного проект определить его эффективность и жизнеспособность установить направления возможного детального развития. Бизнесплан является основанием для получения финансовых ресурсов правовой и организационной поддержки.
38344. ПРАВО ВНЕШНИХ СНОШЕНИЙ 118.5 KB
  Институтом этой отрасли является право на внешние сношения вытекающее из суверенитета государства право на участие в жизни международного сообщества на основе суверенного равенства. Право государства на внешние сношения основано на международноправовых нормах и существует независимо от внутреннего права которое может обходить область внешних сношений молчанием. Согласно принципу невмешательства государства не имеют права вмешиваться не только во внутренние но и во внешние дела другого государства входящие в его суверенную...
38345. ШПАРГАЛКИ З ПРАВОЗНАВСТВА 673 KB
  Загальна характеристика основних галузей права України Державне конституційне право провідна галузь права та законодавства що криє в собі систему правових норм інститутів і нормативноправових актів які закріплюють і регулюють відносини народовладдя основи конституційного ладу України правового статусу людини і громадянина територіального устрою системи державних органів та організації місцевого самоврядування в Україні. Розглядають такі види підзаконних нормативноправових актів залежно від суб'єктів що їх видали: ...
38346. Педагогическая практика преподавателя экономики 57.5 KB
  8 Литература 10 Введение Прохождение практики по специальности студентовбакалавров является неотъемлемой частью процесса подготовки высококвалифицированных специалистов в высших учебных заведениях. Продолжительность практики 2 недели с 16 по 29 мая 2011 года. Целью данной практики является подготовка студентабакалавра к ведению самостоятельной практической деятельности на должности преподавателя экономических дисциплин закрепление уже приобретенных знаний и навыков и соединить их с широким спектром...
38347. Предпринимательство в переходной экономике 66.5 KB
  Типы предприятий в переходной экономике. Особенности эволюции крупных предприятий . Взаимоотношения предприятий в переходной экономике Предпринимательство инициативная самостоятельная деятельность граждан направленная на...
38348. Система источников права Европейского Союза 180 KB
  ПОНЯТИЕ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА ЕС. СООТНОШЕНИЕ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА ЕС С АНГЛИЙСКОЙ И КОНТИНЕНТАЛЬНОЙ СИСТЕМОЙ ПРАВА. ИСТОЧНИКИ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА В СИСТЕМЕ ИСТОЧНИКОВ ПРАВА ЕС. Своеобразие источников прецедентного европейского права.
38349. Регіональна економіка 291.5 KB
  Економіка регіонів – наука яка вивчає особливості розвитку економіки країни в межах окремих регіонів районів Регіональна економіка як наукова сфера знань займається вивченням закономірностей принципів всіх елементів продуктивних сил і соціальної інфраструктури в територіальному аспекті аналізом і прогнозуванням а також обґрунтуванням напрямків розміщення продуктивних сил з урахуванням стратегії соціальноекономічного розвитку та екологічних вимог. Предметом регіональної економіки є вивчення соціальноекономічного регіонального...