47344

ЦИВIЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Шпаргалка

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Цивільне право є однією з найважливіших та найбільших галузей права України, протягом свого життя усі громадяни постійно стикаються із дією його норм. Кожного разу, здійснюючи купівлю товарів у магазині, поповнюючи рахунок мобільного телефону, ми потрапляємо у сферу суспільних відносин, які регулює цивільне право.

Украинкский

2014-03-30

375 KB

2 чел.

ЦИВIЛЬНЕ ПРАВО

  1.  Цивільне право України становить собою сукупність норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільне право є однією з найважливіших та найбільших галузей права України, протягом свого життя усі громадяни постійно стикаються із дією його норм. Кожного разу, здійснюючи купівлю товарів у магазині, поповнюючи рахунок мобільного телефону, ми потрапляємо у сферу суспільних відносин, які регулює цивільне право. Систему норм цивільного права становлять норми Конституції, двох великих кодифікованих актів – Цивільного та Господарського кодексів (хоча окремі вчені відносять останній до іншої галузі права – господарського права), великої кількості законів («Про авторські та суміжні права», «Про захист прав споживачів», «Про господарські товариства» тощо), підзаконних нормативно-правових актів (постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента, акти центральних міністерств та відомств), а також міжнародних договорів України (наприклад, міжурядова і міжбанківська угода про організацію розрахунків між Україною і Таджикистаном, Женевські вексельні конвенції тощо).

2.Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання. Предмет правового регулювання цивільного права становлять відносини майнового та немайнового характеру. Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном (речами). Наприклад, майновими відносинами є відносини права власності на землю, будинок, меблі, гроші.Відносини немайнового характеру поділяються на дві групи:

  1.  - відносини, пов’язані з майновими (наприклад, права автора на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо)
  2.  - відносини, не пов’язані з майновими (приміром, право особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

  1.  3) Особливість методу правового регулювання цивільного права зумовлена тим, що учасники цивільних відносин (фізичні особи та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо) виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної сторони. Вони не можуть нав’язувати свою волю один одному, а тому будують стосунки на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди стосовно кількості, якості й ціни товару). Таким чином, цивільно-правовий метод характеризується диспозитивністю, на підставі якої сторонам надається право на власний розсуд розпоряджатися правами і вступати у відносини один з одним як рівні суб’єкти.

  1.  Цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини між майново самостійними, юридичне рівними учасниками, що е носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту. Суб'єктами цивільних правовідносин виступають учасники їх. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права.

Суб'єкт цивільно-правовових відносин, на якого докладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Об'єкти цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовані суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів суб'єктів. Об'єктами цивільно-правових відносин є: а) особисті немайнові блага, б) речі, в) дії, в тому числі послуги, г) результати духовної та інтелектуальної творчості. Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

5.Цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України поділяють на такі: • Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства; • Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України; • Закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада розглядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України); * Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України; • постанови Кабінету Міністрів України; Загальні • нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом; • звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу); • норми міжнародного права і міжнародні договори.

6. Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Суб‘єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи. Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність – здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов‘язків і нести правову відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, у шлюбі – з 17 років.

7. Цивільну правосуб'єктність зазвичай визначають як соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення.

Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю Але, з іншого боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Отже, природною передумовою правосуб'єктності є природне право; її соціальна передумова — Існування суспільства; юридична — норми цивільного права; формально-юридична — норми, закріплені в актах цивільного законодавства.

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

8.Для визнання осіби суб'єктом цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто його право — та дієздатності. Правоздатність у фізичної особи виникає від дня народження і припиняється з її смертю (або з оголошенням ЇЇ померлою). Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи.

Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності: • повну дієздатність; • неповну дієздатність; • часткову дієздатність; • обмежену дієздатність; • визнання особи недієздатною. За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

9. Юридична особа - це організація, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті немайнові права й мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному суді або в третейському суді (ст.23 ГК України).

Ознаки юридичної особи:

Наявність відособленого майна, тобто приналежного винятково юридичній особі, відособленого від майна яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи).

Наявність організаційної єдності, тобто організаційної цілісності юридичної особи: існування й участь у цивільному обороті як єдиного цілого закріплених в уставі (положенні) юридичної особи його різного роду органів, структурних підрозділів.

Участь у цивільному обороті від свого імені, тобто не від імені яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи). Керівники філій і представництв юридичних осіб діють на підставі доручення, отриманої ними від юридичної особи до складу якого вони входять. Юридична особа завжди має своє найменування, що індивідуалізує (персоніфікує) його в загальній масі інших юридичних осіб.

Самостійна майнова відповідальність, тобто юридична особа відповідає за своїми обов'язками винятково своїм майном (відособленим від майна інших осіб), а не майном, наприклад, його засновників.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб здобуваються одночасно, виникають із моменту державної реєстрації юридичної особи.

10. Стаття 81.ЦК У- Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України (254к/96-ВР) та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

11. Стаття 83.ЦК У- Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

2. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

12. Стаття 119.ЦК У- Поняття повного товариства

1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.

2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.

4. Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова “повне товариство” або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів “і компанія”, а також слова “повне товариство”.

Стаття 133. Основні положення про командитне товариство

Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Стаття 134. Засновницький договір командитного товариства

1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

2. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

13. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Згідно з Цивільним кодексом України господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Учасником господарського товариства можуть бути фізичні або юридичні особи. Товариства поділяють на дві групи: об'єднання капіталів та об'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язкову особисту "участь (тобто підприємницьку діяльність). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь іне тільки майновими внесками, а й безпосередньо особисто. Як об'єднання капіталів розглядають такі товариства: акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю. До об'єднань осіб відносять повні та командитні товариства. Управління товариством здійснюють загальні збори і правління.

14. Стаття 626 ЦК У

1. Договором є домовленість двох або більше сторін,

спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.

4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

15. Стаття 628 ЦК У. Зміст договору

1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

16. Стаття 638 ЦК У. Укладення договору

1. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

2. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

17. Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Такими є умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією із сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Крiм згаданих умов, у договорi можуть бути звичайнi й ви- падковi умови.

До звичайних умов належать тi, якi вироблені практикою для договорів певного виду та оприлюднені в установленому порядку (наприклад, місце виконання договору). Цi умови не обов’язково повиннi бути включенi до договору. Якщо вони не включенi до договору, то дiє загальна норма Цивiльного кодексу. Якщо ж сторони бажають встановити iнше мiсце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорi.

Випадковими визначаються такi умови договору, якi звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановленi угодою сторiн. Наприклад, винагорода повiреному в договорi доручення за виконання доручених йому дiй не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повiрений має право вимагати її

виплати. Отже, випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана

18. Стаття 715. Договір міни

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

2. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.

3. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

4. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

5. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

6. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

Стаття 716. Правове регулювання міни

  1.  До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

19. і якщо це не суперечило закону. Громадяни

укладали договори міни переважно побутового характеру. Заборонялися, як

правило, товарообмінні відносини між державними організаціями і

громадянами. Наявність цих та багатьох інших обмежень щодо застосування

договору міни у сфері товарообігу зумовлювалася централізованою плановою

системою розподілу матеріальних благ, ігноруванням законів ринкової

економіки.

І лише після започаткування економічних реформ ринкового спрямування,

прийняття нового законодавства про власність, підприємництво тощо

договір міни набув вагомішого значення. Так, відповідно до ст. 4 Закону

України "Про власність" власник має право вчиняти щодо свого майна

будь-які дії, що не суперечать закону, тобто саме власник обирає спосіб

відчуження належного йому майна. У Законі України "Про підприємства в

Україні" (ст. 10) зазначається, що підприємства можуть відчужувати, в

тому числі обмінювати, належне їм майно іншим підприємствам, а також за

певних умов — громадянам. Предметом договору міни може бути практично

все те майно, що й у договорі купівлі-продажу. Разом з тим у

законодавстві можуть встановлюватися ті чи інші обмеження щодо

товарообмінних угод. В умовах реформування системи розподілу продуктів

матеріального виробництва, виникнення диспропорцій у структурі

виробництва та відсутності у суб'єктів підприємництва достатніх коштів

набули поширення бартерні угоди.

20. Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

21. Умови дiйсностi правочину.Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для

чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

22. Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована як визначальна в ст.202 ЦК.

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може бути представлена однією або кількома особами.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК).

23. Договір будівельного підряду - це угода, на підставі якої одна сторона (генеральний підрядник) зобов'язується виконати за завданням іншої сторони певний комплекс будівельно-монтажних робіт з її або своїх матеріалів, а інша сторона (замовник) зобов'язується забезпечити підрядника обсягом робіт, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, прийняти та оплатити виконану роботу.

Розрізняють два види договорів підряду - звичайний підряд і підряд на капітальне будівництво.

Звичайний підряд в будівництві застосовується для виконання ремонтних, монтажних та інших робіт на власний ризик підрядника та із власних матеріалів або із матеріалів замовника.

За договором підряду на капітальне будівництво підприємство-підрядник зобов'язується власними силами та коштами побудувати і в установлений строк здати підприємству-замовнику передбачений планом об'єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені будівництвом об'єкти та провести оплату виконаних робіт.

24. Договір поставки - це договір, за яким постачальник (підприємець) зобов'язується в обумовлені строки (строк) передати у власність (повне госпо¬дарське відання чи оперативне управління) покупцеві товар, призначений для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням, а покупець зобов'язується приймати товар і платити за нього певну ціну.

В умовах переходу України до ринкової економіки договір поставки набув однак різновиду договору купівлі-продажу. При цьому підприємці на власний розсуд вирішують, за якою правовою формою відчужувати товар (за договором купівлі-продажу чи договором поставки), враховуючи характер і зміст такого відчуження. Порівняно з традиційним договором купівлі-продажу договір поставки має певні особливості, а саме: 1) між моментом укладання і моментом реального виконання існує великий проміжок часу; 2) в момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, тобто угода укладається під майбутній товар;

3) предметом поставки не може бути нерухоме майно; 4) предметом поставки є товар, призначений для підприємницької чи іншої господарської діяльності, тоді як предметом купівлі-продажу може бути товар будь-якого призначення; 5) сторонами в договорі поставки є юридичні особи (переважно суб'єкти підприємства) і громадяни-підприємці.

25. Договір поставки може виконувати роль основного документа, що визначає права та обов'язки сторін, якщо в ньому чітко і повно викладено необхідні умови поставки. Відповідно до статті 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними умовами договору поставки є: кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажу¬вальні та платіжні реквізити. У разі відсутності таких істотних умов у договорі, договір поставки вважається неукладеним. Умови про комплектність і порядок розрахунків вважаються істотними, якщо на цьому наполягає одна зі сторін або коли це випливає з змісту поставки. При укладенні довгострокового договору зазначені вище умови погоджуються на перший рік поставки. На наступні роки вони повинні бути погоджені не пізніше як за 45 днів до початку періоду поставки.

26. Відповідно до Цивільного кодексу України договір поставки вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В договорі обов'язково обумовлюються кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платіжні реквізити.

Кількість належних до поставки товарів визначається у договорі на основі замовлення покупця. Однією з істотних умов договору, яка характеризує предмет поставки з погляду придатності до використання за цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції. Продукція, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, повинна супроводжуватися сертифікатом, який підтверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів. Також до найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство відносить строки поставки. Прийнято поділяти ці строки на загальні та окремі (часткові).

27. дія цивільного законодавства у часі – момент набуття ним чинності і момент припинення його дії. Норми права, що містяться у цивільному законодавстві, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет цивільного права. Цивільне законодавство періодично оновлюється. В ньому з'являються нові норми цивільного права, а застарілі норми припиняють свою дію. В Україні постійно виникають суспільні відносини, які піддаються регулюванню нормами цивільного права. В цих умовах дуже важливо встановити, з якого моменту набирає чинності відповідна цивільно-правова норма і на які відносини вона поширюється. Порядок набрання чинності законами визначається ст. 94 Конституції України, в якій передбачається, що закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 p. закони публікуються державною та російською мовами Президією Верховної Ради у "Відомостях Верховної Ради України" протягом ЗО днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5 днів і є офіційною публікацією. Дія цивільного законодавства у просторі і за колом осіб. Закони Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії даного акта.Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на її триторії. До цих осіб належать громадяни України, українські юридичні особи, держава Україна, територіальні громади. Дія цивільного законодавства поширюється також на іноземних громадян, осіб без громадянства, на іноземні юридичні особи, якщо інше не передбачено законами України. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в самому нормативному акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб'єктів. До таких законів можна віднести, наприклад. Закон України "Про захист прав споживачів".Припинення дії законі та інших нормативно-правових актів настає у випадках, коли спливає строк, на який вони приймалися, при прямому скасування їх дії, а також у випадках прийняття нового закону або іншого нормативно-правовго акту, які по-іншому регулюють ті самі відносини.

28 Вина як підстава відповідальності за порушення зобов'язання ст 614цк

1. Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. 2. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. 3. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.

29. Стаття 655 ЦК У. Договір купівлі-продажу

1. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець)

передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару належить продавцевi. Згiдно статтi 662 ЦК У.

1. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

2. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

30. За своєю природою договір купівлі-продажу є однією з форм передачі майна (як рухомого, так і нерухомого) як товару, що використовується в сфері товарно-грошового обігу.

За договором купівлі-продажу одна із сторін (продавець) зобов 'язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, при купівлі-продажу має місце оплатна угода, що відрізняє її від договору дарування.

При цьому засобом платежу при укладенні договору купівлі-продажу можуть бути лише гроші, а не інше майно, що є ознакою договору-міни.

За договором купівлі-продажу (на відміну від договору найму, оренди) майно передається у власність.

31. Стаття 792 ЦК У. Договір найму земельної ділянки

1. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

2. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Параграф 4. Найм будівлі або іншої капітальної споруди

Стаття 793 ЦК У. Форма договору найму будівлі або іншої капітальної споруди

1. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх

окремої частини) укладається у письмовій формі.

2. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх

окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 799 ЦК У. Форма договору найму транспортного засобу

1. Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.

2. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 800. Діяльність наймача транспортного засобу

1. Наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

32. Лiзинг- це вид iнвестицiйноi дiяльностi, при якому лiзингодовець(лiзингова компанiя) приобретаэ у поставщика оборудовання(предмет лiзинга) а потiм сдаэ його в аренду за обговорену плату, на конкретний строк та на конкретних умовах лiзингоотримувачу(клiэнту)з послiдувальним перехiдом права властностi лiзингоодержувачу.

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, а також інші речі, встановлені законом.

33. Згідно з Цивільним кодексом України договір довічного утримання — це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жилий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме, яке має значну цінність, натомість набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно. Найти признаки

34.Сторонами договору є відчужувач (будь-яка фізична особа незалежно від його віку та стану здоров’я, що має майно на праві приватної власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд) та набувач (повнолітня дієздатна особа, яка в змозі надати належне матеріальне забезпечення). У тексті договору обов’язково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надавати відчужувачу довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду з їх конкретизуванням, та визначається грошова оцінка матеріального забезпечення, яка встановлюється за згодою сторін. Зустрічне майнове надання, що отримує відчужувач, є суттєвою умовою договору довічного утримання, а тому сторони повинні визначитись з його розміром та формою. Формами такого забезпечення можуть бути: надання житла, харчування, догляд, різні види допомоги.

35. Договор дарування- це угоджена воля обох сторiн, яка являэ собою не тiльки акт распорядження майном властника(дарувальника), але й акт прийняття дарунку обдаровуваним. При цьому обов'язково необхiдна як воля дарувальника, так i згода обдаровуваного, який маэ право вiдмовитися вiд прийняття дарункуку в силу певних причин.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.(ст.717, п.2 ЦК У)

36. Дарувальник- це той, хто даруэ, а обдаровуваний- той, кому дарують. Подарувати майно iншим особам може виключно властник цього майна. Отже дарувальник повинен бути властником майна, що даруэться.

Зміст будь-якого договору складають права і обов'язки його сторін. Отже зміст договору дарування складають права і обов'язки дарувальника і обдарованого. Однією з новел Цивільного кодексу 2004 року стала можливість визнання договору дарування, як реальним, так і консенсуальний. Саме консенсуальність зумовлює можливість виникнення у обдарованого поряд з правами, також обов’язків. Отже, обов'язками дарувальника є наступні:

• передати майно у власність при обіцянці дарування (п. 1 ст. 717 ЦК);

• повідомити обдарованого про недоліки речі або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна як самого обдарованого, так і інших осіб.

37. Змiст регулювання вiдносин, що складаються з приводу надання послуг складаэться в ЦивIльному кодексi Украiни.

Так, у ст. 901 Цивільного кодексу України «Договір про надання послуг» дано визначення поняття «послуга»:

«7. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором».

За загальним правилом, діяльність з надання послуг не породжує речового результату. Це і становить принципову відмінність послуги від виконання робіт. Однак не суперечить суті послуги не тільки наявність у ній матеріальних предметів, а й передача їх замовнику. Рукописний чи машинописний текст роз’яснень, висновків, підготовлений проект договору тощо є лише непостійним речовим елементом послуги.

38. Зміст спеціальної правоздатності деяких підприємств становить виробнича діяльність з надання послуг. Одні послуги являють собою результат певних видів діяльності або праці (споживні вартості) івтілюються у товарах, інші, навпаки, не залишають реальних результатів, які б існували окремо від виконавців цих послуг.

Головною особливістю договорів про надання послуг є те, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги. Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату,та полягає в самому процесі надання послуги. Зобов'язання з надання послуг виникають, зокрема, з транспортних договорів.

39. За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосовують правила Цивільного кодексу України, які регулюють відносини найму (оренди). Позичкодавцями можуть бути фізичні та юридичні особи. Однак юридична особа, яка займається підприємництвом, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, членом її органу управління або контролю. Особа, яка здійснює довірче управління, може бути позичкодавцем лише за згодою власника.

40. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити виконану роботу. Аналіз цього визначення договору підряду дає достатні підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній і оплатний договір. Особливості договору підряду такі: • як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб; • підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник -Договір підряду з субпідрядником; • генеральний підрядник виступає одночасно як підрядник за договором генерального підряду і як замовник за договором субпідряду; • підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату; • замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду;

41. За предметом і змістом договір контрактації близький до договору купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору поставки, коли він укладений між заготівельною організацією і промисловим підприємством. За загальним правилом на реалізацію переробленої продукції укладається договір поставки. Проте, щоб уникнути укладення двох договорів з одним господарством - на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді і окремо у переробленому вигляді, - укладають тільки договір контрактації. Взагалі, сторонам надається можливість вибору правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрактація або поставка).

42. Договір поставки регулює значна кількість правових норм. В першу чергу, це відповідні норми ГК України, після чого в черзі стоїть ЦК України, який застосовується до господарських правовідносин в частині, що не суперечить ГК. Відповідно до ст. 712 ЦК до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим,

сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

43. Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів щодо виконання договорів поставки. Порушення умов договору призводить до невигідних майнових наслідків для його учасників. Часто це завдає шкоди і загальнодержавним інтересам. У системі стимулюючих засобів, разом із засобами заохочення, важлива роль належить майновій відповідальності, а також засобам оперативного впливу на правопорушника.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору поставки настає у формі відшкодування збитків і неустойки (штрафу або пені). За загальним правилом, неустойка у договорі поставки є заліковою, бо збитки відшкодовуються лише в частині, не покритій неустойкою. Лише у випадках недопоставки або поставки продукції неналежної якості чи некомплектної покупець стягує з постачальника встановлену неустойку і, крім того, завдані такою поставкою збитки без зарахування неустойки. Застосування санкцій є правом (а не обов'язком) сторони за договором.

44. Поняття договору про закупівлю сільськогосподарської продукції

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств— необхідною сировиною значною мірою залежить від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у її виробників. Забезпечення потреб у продукції сільського господарства для бюджетної сфери, формування державного резервного та елітного насіннєвих фондів і генетичного фонду у тваринництві здійснюється через державний контракт. Виробники сільгосппродукції самостійно розпоряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за державними контрактами та іншими договорами через біржі, торгові та контрактові будинки, заготівельні та посередницькі організації. Формування нових методів управління та вдосконалення технології АПК неможливе без моніторингу реального економічного обігу, стабільності цін, оптимізації системи розрахунків, створення товарно-кредитної системи. Ці та інші завдання є прерогативою біржового сільськогосподарського ринку, від стану якого залежить і рівень активності товаро Договори не реалізацію сільськогосподарської продукції 355 виробника, і напруженість торгових відносин, і перспективи ситуації на ринку загалом1. В міру налагодження діяльності спеціалізованих аграрних бірж закупівлі частини сільгосппродукцї здійснюються шляхом торгів ф'ючерсними і форвардними контрактами на цих біржах. Оскільки біржова торгівля сільгосппродукцією» ще не досягла належного рівня, заготівельні та інші організації закуповують цю продукцію безпосередньо у її виробників переважно за договорами контрактації. За договором контрактації виробник сільгосппродукції зобов'язується виробити і передати заготівельникові такої продукції (контрактантові) у власність, повне господарське відання або оперативне управління вироблену ним продукцію в обумовлені договором строки у кількості та асортименті, передбачених цим договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за обумовленими цінами. Сторонами у договорі контрактації є, з одного боку, підприємства, організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі сільгосппродукції (заготівельні, переробні, торговельні тощо). Зокрема, замовниками сільгосппродукції, що реалізується за державним контрактом, виступають міністерства, відомства, установи та організації, яким виділено з цією метою кошти з державного бюджету. Замовниками продукції за регіональними державними контрактами можуть бути організації, яким виділено кошти з місцевого бюджету. Друга сторона в договорах контрактації — це підприємства та організації будь-яких форм власності, що виробляють сільгосппродукцію. До них належать колективні сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) та інші господарства, підсобні господарства об'єднань у промисловості, дослідно-виробничі господарства сільськогосподарських навчальних закладів 1 науково-дослідних інститутів, селекційні та дослідні станції тощо.

45. Для договору контрактації є обов'язковими положення про відповідальність сторін, а також вимога реального виконання зобов'язань. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення договору ґрунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань, якщо вони не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших несприятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби, акти страхових організацій тощо.

46. -

47. Найм є найбільш загальним поняттям, що опосередковує передачу майна в користування. Інші форми такої передачі (оренда майна різних форм власності, лізинг тощо) відповідають ознакам найму з урахуванням специфічних ознак, притаманних саме їм.

Характеристика найму (оренди) 1. За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно. Характерною ознакою класичного договору найму є те, що законодавство не вказує, яке майно може бути предметом найму і на які цілі воно може використовуватися.

2. За загальними положеннями ЦК України наймодавцями і наймачами можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

3. Майно, що є предметом найму, надається у користування. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця.

4. Майно, що є предметом найму, надається на певний строк, встановлений договором.

5. Договір найму має оплатний характер, що передбачає виплату наймачем певної грошової суми (або еквіваленту в натуральній формі) за користування майном.

6. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму, у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та його призначенню.

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосовують правила Цивільного кодексу України, які регулюють відносини найму (оренди).

48. Найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських відносин з постачання продукцією і товарами є договір поставки. Договір поставки - це основний документ, що визначає

права та обов'язки сторін з поставок усіх видів товарів. Поставка — це комерційна купівля-продаж або купівля-продаж у господарському обігу.

Відповідно до Цивільного кодексу України договір поставки вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В договорі обов'язково обумовлюються кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платіжні реквізити.

Продукція, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, повинна супроводжуватися сертифікатом, який підтверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів.

Надзвичайно важливе значення у договорі поставки має комплектність продукції. Продукція повинна поставлятися комплектне, відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів.

Також до найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство відносить строки поставки. Прийнято поділяти ці строки на загальні та окремі (часткові).

49. За договором поставки одна сторона — постачальник зобов'язується передати (поставити) в обумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець

зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені в п. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГКУ (господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці). Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс". Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих ГКУ, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

50. У розвитку сучасного суспільства, світової цивілізації важлива роль належить міжнародним відносинам, однією із складових яких є зовнішньоекономічні зв'язки та їх організаційно-правова основа - міжнародна торгівля. Зовнішньоекономічні зв'язки (міжнароднаторгівля)опосередковуються різними зовнішньоекономічними угодами, серед яких центральне місце посідає договір купівлі- продажу. В усіх країнах світу сутність договору купівлі-продажу одна: він спрямований на забезпечення товарообігу в суспільстві шляхом сплатного відчуження майна одними особами у власність інших осіб. Водночас зовнішньоекономічний (міжнародний) договір купівлі-продажу має багато особливостей, зумовлених, зокрема, участю у товарообігу іноземних суб'єктів комерційної та іншої діяльності, необхідністю захисту економічних і політичних інтересів держави, міжнародними звичаями та договорами. ЦІ особливості визначені в законодавстві України. Основні принципи, умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торгівлі, встановлені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", іншими численними актами законодавства України та міжнародними актами.

51. Регулювання вiдносин за договорами зберiгання та страхування забезпечуються нормами Цивiльного кодексу Украiни. Зберігання — договором зберігання одна сторона (збері-гач)

зобов'язується зберігати річ, що належать другій стороні (поклажодавцеві). Страхування — за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується при настанні страхового випадку виплатити страхову суму або страхове відшкодування другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, уповноваженій на її одержання, а страхувальник зобов'язаний сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

52. Страхування є насамперед системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого - страховики. Важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів господарювання і їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням. Чим ця зацікавленість більша, тим і потреба у страхуванні вища. Саме в такій площині страхування розглядається у працях учених багатьох країн ринкової орієнтації. Поняття страхування є неповним і тоді, коли воно не передбачає превентивного спрямування захисту. З урахуванням щойно сказаного можна дати таке визначення поняття "страхування": Страхування - це економічні відносини, за яких страхувальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі в разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати страховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превентивні заходи щодо зменшення ризику, у разі необхідності перестраховує частину останнього.

53. Страхове зобов'язання - це правовідносини, згідно з якими одна сторона (страхувальник) зобов'язується сплатити встановлений законом або договором страховий внесок (страхову премію), а інша сторона (страховик) зобов'язується в разі настання передбачуваної договором страхування події (страхового випадку) при майновому страхуванні і страхуванні відповідальності відшкодувати страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір страхування, завдані збитки в межах обумовленої - страхової суми, а в разі особистого страхування - виплатити відповідну грошову (страхову) суму.

Зобов'язання являють собою найпоширеніший вид цивільних правовідносин. З урахуванням економічних і юридичних ознак усі зобов'язання поділяються на певні групи (зобов'язання з пе-редання майна у власність та користування, з виконання робіт, надання послуг і т. ін.).

За договором страхування майна або пов'язаного з ним майнового інтересу страховик зобов'язується у разі настання зазначеної в договорі події відшкодувати страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір, завдані збитки повністю або частково (виплатити страхове відшкодування), у межах обумовленої договором суми (страхової суми).

договором особистого страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку заплатити страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір, обумовлену за договором страхову суму, незалежно від суми, яка за соціальним страхуванням чи соціальним забезпеченням належить йому для покриття шкоди.

Правові наслідки, пов'язані з достроковим розірванням договору, визнаються залежно від того, допущені чи ні будь-якою зі сторін порушення правил страхування.

54. Ліцензійний договірце цивільно-правовий договір, згідно з яким одна сторона – ліцензіар – на оплатній основі надає іншій стороні договору – ліцензіату – право на використання об’єктів промислової власності. Результатом укладання та реєстрації ліцензійного договору в Державному департаменті інтелектуальної власності (далі – Департамент), який функціонує при Міністерстві освіти і науки України (МОН), є видача ліцензії. Ліцензія – це дозвіл на використання винаходу або іншого технічного досягнення, який надається на основі ліцензійного договору або судового чи адміністративного рішення компетентного державного органу.

Предмет ліцензійного договору.

3. Номер свідоцтва, де вказується номер свідоцтва, дата його видачі, орган, який здійснив реєстрацію товарного знака та видав свідоцтво про реєстрацію товарного знака.

4. Перелік товарів і послуг із зазначенням класів Міжнародної класифікації товарів і послуг (МКТП), для яких передається право на використання товарного знака (міжнародного товарного знака).

5. Обсяг прав, що передаються. В цьому розділі необхідно чітко визначити та описати права ліцензіата.

6. Вид ліцензії. У цьому розділі необхідно зазначити, виключність/невиключність ліцензії.

7. Строк дії ліцензійного договору. Строк дії ліцензійного договору не має перевищувати терміну дії свідоцтва.

8. Територія дії ліцензійного договору. Слід вказати чіткі межі географічного регіону, на який розповсюджується дія ліцензії.

9. Місцезнаходження (місце проживання) сторін. Перед укладенням договору необхідно з’ясувати фінансовий стан ліцензіата, отримати інформацію про його місцезнаходження (фактичне та юридичне)

Відповідно до ст. 48 ЦК України відсутність зазначених істотних умов є підставою визнання договору недійсним.

55. Ліце́нзія - це письмове повноваження, котре надається особою, що має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, іншій особі, про надання їй права на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері.Отже, суб'экти лiцензiйних вiдносин- це Ліцензіа́р ( у загальному значені це особа, що має право видавати ліцензії іншим особам) та Ліцензіа́т — у загальному значенні це особа, що отримує ліцензію від ліцензіара.

56. Виділяють такі види ліцензій:-проста ліцензія – ліцензіар надає ліцензіату право використовувати об’єкт ліцензії в установлених договорами рамках, але залишає за собою право використовувати його на тій же території, надавати ліцензії на таких же умовах необмеженому колу осіб (ліцензіат не має права видавати субліцензії). Цей вид ліцензії закріплений в законодавстві України під назвою “невиключна ліцензія”;

-виключна ліцензія – ліцензіар надає ліцензіату виключне право на використання об’єкта ліцензії у встановлених договором рамках, власник свідоцтва (патенту) відмовляється від самостійного використання та надання ліцензій іншим особам;

-повна ліцензія – надає ліцензіату весь спектр прав, які витікають зі свідоцтва (патенту). Ліцензіат користується правами протягом строку дії такого свідоцтва (патенту). Цей вид ліцензії не знайшов свого відображення та закріплення в законодавстві України, оскільки, його охоплює поняттям “виключна ліцензія”.

57. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої особи (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, що визначені договором.. Правила щодо банків застосовують також до інших кредитних організацій при укладенні ними договору банківського вкладу.

Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

За договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок, відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку.

Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії. Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним ("возмезднім").

58. Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин (ст. 626 ЦК У).

Договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмна-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

59. Стаття 627 ЦК У. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

60. Кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин, пов'язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із певним відсотком. Кредит необхідний як важливий засіб забезпечення фінансово-господарської діяльності економічних суб'єктів. Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми: 1) кредитно-грошові відносини; 2) кредитно-товарні відносини. У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і в товарній формі.

Кредитні відносини виникають і діють між двома суб'єктами: кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Метою кредитора є одержання прибутку (відсотка); метою позичальника — задоволення тимчасової потреби у додаткових грошових ресурсах. З боку кредитора позика є актом комерційного продажу на певний термін грошових коштів. Кредит — це форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу.

61. Стаття 1054. Кредитний договір

1. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

2. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір, як правило має таку структуру:

• ввідна частина;

• загальні положення;

• предмет договору;

• умови надання кредиту;

• права та обов’язки позичальника;

• права та обов’язки банку;

• особливі умови;

• відповідальність сторін;

• юридичні адреси, реквізити та підписи сторін.

62. Договір позики – це угода, за якою позикодавець передає у власність позичальникові безоплатно або за певну винагороду грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою – тобто іншими словами, така річ є замінною.

Отже, позикодавець - це той, хто надає, а позичальник – той, хто бере позику.

Договір позики укладається між позикодавцем та позичальником.

Сторонами договору можуть бути громадяни, які усвідомлюють значення своїх дій і можуть ними керувати та мають достатній рівень правоздатності. Здатність мати цивільні права та обов’язки(цивільну правоздатність) мають усі громадяни. Але, у деяких ви-падках, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням особою відповідного віку.

63. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов’язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.

3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування

64. Стаття 936 ЦК У. Договір зберігання

1. За договором зберігання одна сторона (зберігач)

зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов’язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.

3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

65. Крім зобов'язань про виконання робіт (побутовий підряд, будівельний підряд тощо), цивільне законодавство регулює спеціальні зобов'язання, що мають загальну назву, — зобов'язання про надання послуг. Вони розрізняються між собою тим, що в зобов'язаннях із виконання робіт на одного з контрагентів покладається обов'язок виконати роботу, яка б завершувалася досягненням певного матеріального результату, а в зобов'язаннях про надання послуг діяльність контрагента спрямована на вчинення фактичних і юридичних дій, які безпосередньо не породжують матеріальних наслідків або зовсім не повинні завершуватися матеріальними наслідками. Послуги — це певна діяльність, що не пов'язується зі створенням речі (її відновлення, ремонт), однак яка сама по собі породжує відповідне благо, що має споживну вартість і внаслідок цього стає об'єктом цивільного права.

66. 1. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором.

  1.  Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

67. Частина 2 ст. 1130 ЦК України вказує на існування двох різновидів договору про спільну діяльність: - договір простого товариства (на основі об'єднання вкладів учасників); - договір про спільну діяльність, що не передбачає об'єднання вкладів учасників. З огляду на поширеність в підприємництві саме договорів простого товариства, на що, зокрема, вказує і визначення договору про спільну діяльність, наведене в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств", яке за змістом майже збігається з визначенням договору простого товариства, в подальшому докладно характеризуватимемо саме цей різновид договорів про спільну діяльність.. Характеристика договору простого товариства 1. Учасники договору простого товариства об'єднують свої вклади. Ними відповідно до ст. 1133 ЦК України визнається все те, що вони вносять у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. 2. Учасники договору простого товариства спільно діють. Згідно зі ст. 1335 ЦК України під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. У разі спільного ведення справ для вчинення кожної угоди потрібна згода всіх учасників. 3. Метою договору простого товариства є одержання прибутку або інша мета. Незважаючи на свою назву, предметом договору про спільну діяльність, а саме його різновиду - договору простого товариства - виступає не діяльність його сторін, а конкретна мета, що ними була поставлена.

68. 1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник)

зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві),

а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

3. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

4. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.

Одержувач за цим договором э суб'экт господарювання.

69. Стаття 1 ЗУ «Про товарну бiржу». Правове становище товарної біржі

Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій.

Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням.(Частина друга статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2921-III (2921-14) від 10.01.2002)

Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.

Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до цього Закону та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.

З цього визначення можна зробити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета - сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економічну категорію.

70. Товарна біржа - це ринок масових, якісно рівноцінних товарів, на котрі укладаються угоди без їх наявності. Біржова торгівля дає можливість сконцентрувати попит і пропозицію на товари у певних географічних пунктах без обов'язкового завозу туди товарів. На товарних біржах продаються тільки так звані біржові товари, що у масі своїй однорідні. Партії товарів при цьому можуть бути легко замінені: бавовна, каучук, цукор, зернові, шовк, шерсть, кольорові метали, нафта, соєві, боби, олія, кава, жива худоба, апельсиновий сік тощо.Технічних товарів на біржі немає, оскільки це якісно різнорідні товари, моделі яких швидко змінюються.Біржові товари продаються і купуються без огляду, за зразком або на основі якісних характеристик, відомих покупцю або продавцю, тобто продається певна кількість товару. Тому в результаті угоди із рук у руки переходить не товар, а документ, що підтверджує власність на товар, тобто контракт.

71. Функцii ТБ :

Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської

самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням. (Стаття 1. ЗУ «Про товарну бiржу» ).

Стаття 3. Права товарної біржі

Товарна біржа має право:створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;

встановлювати інші грошові збори;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташованих за межами України;

здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.

Стаття 4. Обов’язки товарної біржі

Товарна біржа забезпечує:

створення умов для проведення біржової торгівлі;

регулювання біржових операцій;

регулювання цін на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг;

збір, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.

72. Стаття 17 ЗУ «Про товарну бiржу» ). Правила біржової торгівлі

Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до чинного законодавства і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розв’язання спорів з цих питань.

Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

У правилах біржової торгівлі визначається:

строк та місце проведення біржових операцій;

склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них;

порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;

порядок визначення та розмір плати за користування послугами біржі;

відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі;

інші положення, встановлені органами управління біржі.

На товарній біржі забороняються:

купівля-продаж товарів (контрактів) однією особою безпосередньо або через підставних осіб з метою впливу на динаміку цін;

будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі, які мають своєю метою або можуть призвести до зміни чи фіксації поточних біржових цін;

поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон’юнктури.

73. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.

Стаття 198 ЦК УКР.

Особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов’язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов’язався за цінним папером, вони набувають право зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов’язалися за цінним папером.

74. Стаття 1195 ЦК У. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я

1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.

4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.

75. Під об’єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. До об’єктів цивільних прав відносять речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому, у тому числі майнові права, роботи та послуги, службову та комерційну таємницю і т.п.

Речі, залежно від їх особливий поділяються на такі види:

а) рухомі та нерухомі речі (земельні ділянки, жилі будинки, підприємства, судна, природні ресурси і т.п.).

За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на:

- вилучені з цивільного обороту;

- обмежені в обороті;

- не вилучені з цивільного обороту.

б) речі індивідуально-визначені та родові (пам’ятки архітектури, авторучки, холодильники і т.п.).

в) речі головні та їх приналежність (скрипка і футляр, картина і рама, комп’ютер і монітор, телевізор і динамік - складні).

г) речі споживні та неспоживні (продукти харчування, сировина, паливо, гроші; взуття, одяг, машини).

д) речі подільні і неподільні (продукти харчування; автомашина, комп’ютер, колекції і т.п.).

є) плоди і доходи.

ж) гроші і валютні цінності.

з) цінні папери.

к) майно.

76. 

77.

78.

79. До нерухомих речей відносяться земельні ділянки і все, що тісно з ними пов'язане: будинки, споруди, підприємства, інші майнові комплекси, багаторічні насадження.

Речі, переміщення яких можливе без шкоди їх призначенню, відносяться до рухомих, якщо законодавчими актами не встановлене інше.

Практичне значення поділу речей на нерухомі і рухомі перш за все полягає в тому, що до нерухомих речей відносяться земля, будівлі, що на ній зведені, а також багатолітні насадження. Земельна ділянка, що належить окремому суб'єктові, є частиною території держави, яка теж має право вирішувати деякі питання, пов'язані з цією ділянкою, зокрема, може вилучати її для державних і суспільних потреб. Держава зацікавлена в тому, щоб нерухоме майно приносило користь не лише його власникові, а й суспільству в цілому.

Законодавчими актами встановлений особливий порядок переходу нерухомого майна від одного власника до іншого. Як правило, угоди з приводу нерухомого майна укладаються за місцем його знаходження і потребують нотаріального посвідчення. Будь-яке відчуження нерухомого майна потребує державної реєстрації. До більшості рухомого майна такі вимоги не ставляться.

Таким чином, практичне значення поділу речей на нерухомі й рухомі полягає в тому, що власники більш обмежені в діях стосовно нерухомого майна, ніж рухомого, а їхні права на нерухоме майно більш захищені, ніж права на майно рухоме.

80. Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних ім прав і обовязків є представництво. Представництвом, згідно статті 237 Цивільного Кодексу України, звуться такі відносини, при яких угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють), створює, змінює або зупиняє права і обовязки безпосередньо для особи, яку представляють. Представництво має місце як за власною волею субєкта цивільного права, так і у звязку з відсутностю у нього юридичної здатності чи фізичної можливості. Юридичні особи (підриємства, установи, організації) завдяки представництву мають можливість захищати свої інтереси у суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника породжують юридичні наслідки (права і обовязки) для особи, яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обовязка виникають тільки між особою, яку представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і обовязків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

81. Стаття 238 ЦК У. Правочини, які може вчиняти представник

1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

82. Стаття 240 ЦК У. Передоручення

1. Представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

83. Стаття 251. Поняття строку та терміну

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

 Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями. 1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду. 2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні. 3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

84. Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд. У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні. Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

85. Українська держава як суб'єкт цивільного права, що має відокремлене від інших суб'єктів майно, несе також самостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Держава не відповідає за зобов'язаннями державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають за зобов'язаннями держави

Держава як суб'єкт цивільного права має праводієздатність. Але на відміну від праводієздатності юридичних осіб правосуб'єктність держави має універсальний характер. Та це ще не означає, що правосуб'єктність держави має безмежний характер. Держава може мати лише такі права та обов'язки, які дозволяє закон. Так, наприклад, вона не має права користуватися товарним знаком.

Держава реалізує правосуб'єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може. Від імені держави — незалежної України — у відносинах, що регулюються цивільним законодавством, беруть участь органи управління державним майном, фінансові та інші спеціально уповноважені державою органи. Названі бюджетні установи, хоч і є юридичними особами, діють у майновому обігу у багатьох випадках від імені держави.

Держава також виступає суб'єктом цивільного права і у разі коли її організації беруть участь у правовідносинах, але самі не є юридичними особами (наприклад, Уряд України).

86. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. Якщо продавець товару (майна) не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника чи комісіонера. Таким чином, якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Але обов'язковою умовою участі фізичних осіб стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності.

87. Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами.

88. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма право пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі юридичних норм.

Юридичні факти різноманітні, тому з метою виявлення їхніх особливостей і більш глибокого пізнання вони досить докладно кваліфікуються по різних підставах.

По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на події і дії.

Події – це такі обставини, що об’єктивно не залежать від волі і свідомості людей. (Наприклад, стихійні лиха)

Дії – це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на правомірні і неправомірні.

Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку і припинення правовідносин. Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає юридичну чинність прав і обов’язків, а також наслідок їхнього дотримання, використання.

89. Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як

присвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми. Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування І розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції).

90.В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності.

Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

91. Стаття 328 ЦК У. Підстави набуття права власності

1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 346 ЦК У. Підстави припинення права власності

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

92. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, всгановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Судовий захист цивільного права та інтересу як конституційний та галузевий принцип цивільного права полягає в тому, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

93. Законом передбачаються різні види відповідальності. Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, остання поділяється на договірну та позадоговірну. При невиконанні обов'язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. Наприклад, відповідальність постачальника за порушення передбачених договором поставки строків або зумовленої у договорі якості продукції, відповідальність охоронця за втрату або пошкодження прийнятого за договором на схов майна тощо. У разі порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність.

94. Виною вважається психічне ставлення особи до вчиненої нею протиправної дії. У цивільно-правовій відповідальності також розрізняють вину у формі умислу та у формі необережності. Однак форма вини боржника не може впливати на обсяг цивільно-правової відповідальності, який визначається межами об’єктивної шкоди.

У передбачених законом чи договором випадках цивільно-правова відповідальність може наставати й без вини: за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, і т. ін.

Та все ж за загальним правилом для покладення на особу цивільно-правової відповідальності наявність усіх перелічених умов є обов’язковою. За відсутності однієї або кількох умов відповідальності вона не може бути застосована. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання.

95.

96.цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до

моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у

нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів

відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися

правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо

не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує

дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову

охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного

цивільного права.

Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове

регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення

загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права

на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

V Вимагати непорушення цих прав;

V Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

V Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку

їх порушення.

97. 317 ЦК України зміст права власності складають три повноваження :

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпоряджання

- На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – забезпечена законом можливість мати у себе певну річ, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (фактично тримати річ, зараховувати на баланс та ін.)

Право користування – забезпечена законом можливість вилучати корисні властивості речі в процесі її експлуатації, господарського чи іншого використання;

Право розпоряджання – забезпечена законом можливість визначати юридичну долю речі шляхом зміни її належності, стану чи цільового призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо).

98. Момент набуття права власності встановлюэться за договором(Стаття 334.)

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

99.

100.Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

101. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

102. Поняття та основні ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 80 ЦК України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, господарському суді або третейському суді.

За чинним ЦК України та Законом України "Про власність" суб'єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації, політичні партії, об'єднання тощо). Дещо інші правомочності встановлено для державних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання (п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність") чи на праві оперативного управління (п. 1 ст. 39 закону).

103. До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – АРК.

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України "Про власність". До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

104. Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

105 Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно потрібні певні юридичні факти, тобто юридичні підстави. Такі юридичні підстави необхідні для виникнення права власності і в інших її суб'єктів, але повного збігу їх може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. За такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає свою практичну значимість поділ підстав на універсальні (загальні) і спеціальні.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).

106. Здійснення права приватної власності

1. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності.

2. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі.

3. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України.

4. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

107 Спільна власність на об’єкт виникає у двох або більше співвласників з моменту визнання їх сумісного права власності. Об’єкти спільної власності можуть бути подільними і неподільними.

Право спільної власності є правовою формою об’єднання майна фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад з метою співробітництва і взаємодопомоги, об’єднання зусиль у досягненні певних цілей. При взаємному порозумінні співвласників, їх добросовісності і гармонії інтересів це сприяє досягненню успіху у використанні і володінні спільною власністю.

При спільній власності кожен із співвласників за принципом взаємної згоди може користуватися і розпоряджатися спільним рухомим та нерухомим майном. Зміст права спільної власності кожного співвласника визначається її видами. Частина 2 ст. 355 ЦК передбачає, що «майно може належати особам на праві спільної часткової або праві спільної сумісної власності». При спільній частковій власності кожному із співвласників належить частка в праві власності на спільний об’єкт в цілому. Частки можуть біти рівними і нерівними, але завжди їхній розмір повинен бути точно визначений у ви-гляді дробу права власності (наприклад, 1/2, 1/3, 1/4) або в процентному відношенні. Для права спільної власності характерно, що розмір частки кожного зі співвласників не визначений.

108. Цивільний кодекс України розрізняє два види спільної власності: часткову і сумісну. Право спільної часткової власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 і т. ін.) Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Право спільної сумісної власності. Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом. Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено шлюбним договором, а також майно, набуте в результаті спільної праці членів сімї, якщо інше не передбачено письмовою УГОДОЮ між ними. Співвласники, якщо інше не передбачено угодою між ними, спільно володіють і користуються усім майном.

109. До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – АРК.

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України "Про власність". До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

110.

111. За ст. 856 нового ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов(язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов(язується прийняти й оплатити виконану роботу. Отже обидва визначення майже збігаються з тією різницею, що в другому з них немає посилення на використані для роботи матеріали. Аналіз невизначеного визначення договору підряду дає достатні підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатній договір. Закон не розкриває змісту робіт, однак, є факт, що предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, оскільки робота виконується з матеріалів сторін і здається у вигляді, придатному для оцінки. Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи.

Підрядні договори виконують спеціально створені для цього підприємства ( будівельні, будівельно – монтажні) у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші підприємства, що займаються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціальні підприємства виступають як підрядники. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам – субпідрядникам.

112. Cторонами договору підряду можуть бути юридичні й фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

Особливості передбачені лише щодо договорів підряду на виконання окремих робіт і обумовлені специфікою останніх.

Так, наприклад, за договором побутового підряду замовником може бути лише фізична особа, а підрядником - юридична або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності (ст. 865 ЦК України).

Згідно зі ст. 839 ЦК України підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором, тобто сторони можуть встановити обов'язок замовника забезпечити підрядника матеріалами і засобами.

Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.

Згідно зі ст. 842 ЦК України ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку - сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

113. Слід зазначити, що в ЦК України вказана категорія прав виділена в окремий розділ, що має назву „Речові права на чуже майно”. Згідно ст. 395 ЦК речовими правами на чуже майно визнаються: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Ознаками прав на чужі речі є: 1) речові права на чужі речі обтяжують право власності; 2) права на чужі речі здійснюються незалежно від волі власника; 3) права на чужі речі здійснюються лише у певних межах; 4) права на чужі речі захищаються від усіх осіб і в тому числі від власника

114.Змiст договору пiдряду та предмет договору зазначуэться у главi 61, параграфi 1 ЦК У. Згiдно статтi 837

1. За договором підряду одна сторона (підрядник)

зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.

2. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

3. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов’язаний одержати спеціальний дозвіл.

4. До окремих видів договорів підряду, встановлених параграфами 2-4 цієї глави, положення цього параграфа застосовуються, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про ці види договорів.

У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.(ст.843)

Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. (ст 846)

115. Загальні положення ЦК України щодо договору підряду не обмежують суб'єктний склад відносин за договором підряду. Тобто сторонами договору підряду можуть бути юридичні й фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Особливості передбачені лише щодо договорів підряду на виконання окремих робіт і обумовлені специфікою останніх. Так, наприклад, за договором побутового підряду замовником може бути лише фізична особа, а підрядником - юридична або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності (ст. 865 ЦК України). Юридичні особи можуть вступати в договори підряду, як і в будь-які інші договори, тільки в разі, якщо їх укладання і виконання відповідає їх установчим документам. Згідно зі ст. 839 ЦК України підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором, тобто сторони можуть встановити обов'язок замовника забезпечити підрядника матеріалами і засобами. У законодавстві немає поняття "матеріал", натомість воно містить поняття "матеріальний актив", яке можна застосувати в цьому разі.

116. Зупиняючись конкретніше на праві власності юридичних осіб, слід зазначити, що поняття та основні ознаки юридичної особи розкриваються в статті 80 Цивільного кодексу України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді.

Господарські товариства згідно зі статтею 1 Закону України “Про господарські товариства “ визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать:

- акціонерні товариства;

- товариства з обмеженою відповідальністю;

- товариства з додатковою відповідальністю;

- повні товариства;

- командитні товариства.

Закон України “Про підприємства в Україні” (ст.3) надає підприємствам право об’єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об’єднуватись в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація для спільного ведення господарської та іншої діяльності шляхом особистої трудової участі та об’єднання майна його членів.

Кооператив, як первинне об’єднання громадян, виступає суб’єктом виробничих відносин, які складаються між конкретним кооперативом і державними організаціями, а також між кооперативом і його членами з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання відповідних матеріальних благ і послуг.

117. Стаття 2 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна». Оренда

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. ( Стаття 2 в редакції Закону N 768/97-ВР від 23.12.97 )

Сторонни-це:

Стаття 5. Орендодавці

Орендодавцями є:

Фонд державного майна України

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном

підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна площею до 200 кв. м

Стаття 6. Орендарі

Орендарями згідно з цим Законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Стаття 10. Істотні умови договору оренди 1. Істотними умовами договору оренди є:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації);

термін, на який укладається договір оренди;

орендна плата з урахуванням її індексації;

порядок використання амортизаційних відрахувань;

відновлення орендованого майна та умови його повернення;

виконання зобов'язань;

забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо

118. Стаття 4 ЗУ«Про оренду державного та комунального майна». Об'єкти оренди

Об'єктами оренди за цим Законом є:

цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Стаття 11 ЗУ. Оцінка об'єкта оренди

Оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Стаття 24 ЗУ. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди

Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди.

Орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди.

119. Авторський договір — це консесуальна угода, за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній організації для використання або автор бере на себе обов'язок створити певний твір і передати його для використання обумовленим у договорі способом.

Існують конкретні види авторських договорів про передавання твору для використання: видавничий договір; договір про депонування рукопису; постановочний договір; сценарний договір;договір художнього замовлення; договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва тощо.

Авторський договір має відповідати вимогам закону і містить усі необхідні умови та реквізити, без яких договір не дійсний (сторони договору, їхні адреси і місцезнаходження тощо). Сторонами в авторських договорах, з одного боку, завжди є громадянин — автор або його правонаступники, а з другого, як правило, — юридична особа, яка за родом своєї діяльності має змогу випустити твір у світ. Це можуть бути державні, колективні, акціонерні організації

120. Стаття 827. Договір позички

1. За договором позички одна сторона (позичкодавець)

безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Стаття 828. Форма договору позички

1. Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно.

2. Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі.

3. Договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

4. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 835. Припинення договору позички

1. Договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором.

121) Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду щодо земельної ділянки та інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (особистий сервітут). Земельний сервітут — це право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене відплатне чи безвідплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут права володіння, користування та розпорядження нею. Користування сервітутом є платним, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню та не позбавляє власника майна, щодо якого його встановлено, права володіння, користування та розпоряджання цим майном та зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого його встановлено. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Однак у цьому разі вони мають, як правило, особистий характер і визначаються як особисті сервітути. Наприклад, членам сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, надається право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначає його власник.

Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі того, в інтересах кого встановлено сервітут і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

4) невикористання сервітуту протягом трьох років поспіль;

5) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;

6) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

7) порушення власником умов користування сервітутом;

8) за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення. Наприклад, власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо його встановлення створює перешкоди у використанні земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також у разі припинення підстав його встановлення.

122) Основні цивільно-правові засоби захисту права власності

У ст. б ЦК України перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд, арбітраж або третейський суд. Так, цивільно-правовий захист цивільних прав здійснюється шляхом:

визнання цих прав;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

компенсації моральної шкоди;

припинення або зміни правовідносин;

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);

інших засобів, передбачених законом.

Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.

У проекті ЦК України (у редакції від 25 серпня 1996 p.) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним;

3) відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; 4) примусового виконання обов'язку в натурі; 5) припинення або зміни правовідносин; 6) відшкодування збитків; 7) компенсації моральної шкоди; 8) визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування.

123) Основним речово-правовим засобом захисту права власності є «індикаційний позов, суть якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема, ст. 387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Із врахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов звичайно визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння. Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову: 1) він може бути поданий власником або уповноваженою ним особою; 2) зміст позову складає вимога про повернення речі; 3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні); 4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього). Ці ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання. Наприклад, воно може звучати й так: віндикаційний позов — це позов власника, який не володіє, до особи, яка не є власником, ;іле володіє. У цьому випадку увага загострюється на втраті власником можливості володіння річчю і перебування її у володінні особи, яка не є власником.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 54 АПК України, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.

124) НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВ - (від лат. — той, що заперечує, відхиляє) — позов власника про усунення порушень, що перешкоджають здійсненню його права розпорядження належним йому майном. Відповідачем за цим позовом є особа чи орган, які обмежують права власника. Власник може вимагати припинення будь-яких дій, що об'єктивно порушують його право, незалежно від вини порушника або завданих ним збитків. На момент пред'явлення позову потрібно, щоб порушення продовжувалося. Якщо порушення припинилося, власник може висунути позов тільки про відшкодування завданих цим порушенням збитків. Усі витрати, пов'язані з усуненням перешкод, несе відповідач. На Н. п. не поширюється позовна давність, оскільки в даному випадку йдеться про триваюче правопорушення. 

Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). До останніх належать як суб'єкти речових прав (наприклад, підприємство, організація, установа, що не є власником майна, але володіє ним на праві повного господарського відання або оперативного управління, що позбавлена можливості користуватися чи розпоряджатися майном), так і суб'єкти зобов'язальних прав, які пов'язані з володінням (наприклад, орендар, охоронець, перевізник). 

Предмет негаторного позову. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинення відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторонами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопорушення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.

125) Право спільної часткової власності

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо).

Право спільної часткової власності передбачає:

  •  по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якою-небудь конкретною часткою спільної речі;
  •  по-друге, що об´єктом цього права власності є річ;
  •  по-третє, що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, а ця власність є багатосуб´єктною;
  •  по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

суб´єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб´єкти майнових правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбуватися й на інших підставах.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності на нього, здійснюється за згодою всіх його співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності стосовно не об´єкта спільної власності, а частки у праві, що належить власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе відповідальність перед третіми особами за зобов´язаннями, пов´язаними із спільним майном, і зобов´язаний брати участь у сплаті податків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов´язків.

Право спільної сумісної власності

На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, передбачених законом чи договором.

В сумісній власності, як і в частковій, право кожного із співвласників не обмежене якою-небудь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Водночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. Відповідно до п. 1 ст. 368 спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них. Право одного співвласника на все майно, що є у спільній сумісній власності, таке ж, як і права інших співвласників цього майна. Крім того, зазвичай учасники спільної сумісної власності пов´язані між собою ще й особистими правами: реєстрацією шлюбу, родинними зв´язками тощо.

Стаття 368 ЦК України передбачає можливість виникнення спільної сумісної власності з участю громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. Що ж до чинних суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то ст. 368 ЦК України безпосередньо встановлює дві підстави виникнення спільної сумісної власності:

- набуття майна подружжям за час шлюбу;

- набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім´ї, якщо інше не встановлене договором, укладеним в письмовій формі.

Крім того, ст. 74 Сімейного кодексу України встановлює правило, за яким майно, набуте за час спільного проживання однією сім´єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлене письмовим договором між ними.

126) Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною. До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст). Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, було делеговано ряду корпорацій - "Укрбуд", "Украгропромбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрбудматеріали" та ін.

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об'єктів права державної власності:

- землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

- оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

- кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди;

- майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону України "Про підприємства в Україні") говорити про управління казенним підприємством.

До об'єктів права комунальної входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р., якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об'єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України "Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності" від 9 січня 1996 р. № 23, "Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей" від 9 січня 1996 р. № 26). Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р., який регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.

127) Управління державним та комунальним майном. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно, акції (частки, паї) держави в майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його в господарській діяльності.

Управління об’єктами державної власності відповідно до законодавства здійснюють Кабінет Міністрів і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти.

Особливістю правового режиму майна державних підприємств є те, що в разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий колектив має право вимагати передачу майна підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності.

Таке ж право належить йому і в разі визнання державного підприємства банкрутом за умови прийнятття на себе боргів банкрута і згоди на це кредиторів.

Прибуток, що залишається в державного підприємства після виплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток) спрямовується в розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить члену трудового колективу, створює його вклад. На нього підприємство щорічно виплачує дивіденди (статті 37, 38 Закону України “Про власність”).

Згідно з Господарським кодексом України (ст. 137) майно, що є в державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи це право, казенне підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном у межах, встановлених законодавством. Розпоряджатися ж майном, що належить до основних фондів, воно має право лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються в його статуті.

Казенне підприємство, відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності в казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник – держава.

Відповідно до Закону України від 26 березня 1993 року "Про власність" право оперативного управління на державне майно мають і державні установи (організації), які перебувають на державному бюджеті (ст. 39).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням його майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучення в суб’єкта господарювання надлишкового майна, а також майна, що не використовується або використовується ним не за призначенням.

128. Відповідно до ст.837 ЦК У

1. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. 2. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. 3. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл. Предметом договору підряду є індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Особливості договору підряду такі: • як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб; • підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник -Договір підряду з субпідрядником; • генеральний підрядник виступає одночасно як підрядник за договором генерального підряду і як замовник за договором субпідряду; • підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату; • замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду; • підрядник має право не розпочинати роботу, а вже розпочату зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником; • якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника; • підрядник не має права вимагати винагороди за роботу, якщо предмет підряду до здавання його замовникові випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін; • окрім предмета і ціни істотними умовами договору підряду є строк виконання робіт або строки виконання окремих етапів робіт. Якщо у договорі немає вказівок про строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботи, а замовник має право вимагати їх виконання в розумні строки, виходячи із суті зобов'язання, характеру та обсягів робіт і звичаїв ділового обігу; • ціна договору визначається кошторисом. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Якщо в договорі немає інших вказівок, кошторис визнається твердим. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися тільки за погодженням сторін; • для виконання окремих видів робіт, передбачених законом, субпідрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) на ведення цих робіт; • позовна давність для вимог, спричинених неналежною якістю роботи, виконаної за договором підряду, становить один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником. Якщо відповідно до договору підряду робота прийнята замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому.

 129.Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціалізовані організації виступають як підрядник. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник. Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором. Він відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалів і устаткування, а також за надання матеріалу чи устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу. Він зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. Ризик випадкового знищення матеріалів або випадкового псування (пошкодження) до настання строку здавання підрядником обумовленої договором роботи несе сторона, що надала матеріали, а після настання цього строку -сторона, що прогаяла строк, якщо інше не встановлено договором.

130. У Цивільному кодексі України набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітевзис). Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може передати її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права. Таким інститутом і став емфітевзис — право користування землею для сільськогосподарських потреб. Отже, емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач). Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгострокове право. Емфітевзис укладається, як правило, на невизначений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за один рік до такої відмови. Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час може продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчужується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своєчасно сповістити про це власника землі. Якщо продаж права користування буде здійснено без сповіщення про це власника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітевзису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент).

Виникнення і становлення цивільно-правового інституту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього - емфітевзису. Він набув широкого застосувань містах, де землі для будівництва мало, а міські власті бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на і право власності належить міській владі, вона передає в дострострокове користування забудівельнику на засадах суперфіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку і її частину в користування фізичній чи юридичній особі д будівництва промислових, побутових, соціально-культі них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або споруди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йол в користування — суперфіцій, має довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право на користування цією ділянкою. Суперфіцій може бути встановлено законом, договор або заповітом на визначений або невизначений строк. Земельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути використана лише для забудови. Власник землі переданої для зі будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором можуть бути передбачене право власника землі на частині доходу землекористувача. Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належите суперфіціарію. При переході права власності на нерухомі майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попередній власник нерухомого майна - - колишній суперфіціарій. У разі припинення суперфіція право на нерухоме майно, що залишилося на земельній ділянці, визначається домовленістю між власником ділянки і власником нерухомого майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника нерухомого майна його знесення та приведення ділянки до стану, в якому вона перебувала до встановлення суперфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходиться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціональним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін: а) визнати право власника нерухомого майна на придбання права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме майно, або право власника землі на придбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці; б) визначити власнику нерухомого майна умови користування земельною ділянкою на новий строк. Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінченням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судовим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років. Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

 131. Капітальне будівництво в Україні та способи його здійснення Капітальне будівництво - це галузь матеріального виробництва, в межах якої здійснюється створення нових, реконструкція діючих основних фондів виробничого і невиробничого призначення, а також технічне переозброєння їх. Нове будівництво (новобудова) - це будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках на підставі початкове затвердженої проектно-кошторисної документації. Розширення - це здійснюване за новим проектом будівництво других і наступних черг діючих підприємств, додаткових виробничих комплексів і виробів, а також нових або розширення діючих цехів. Технічне переозброєння - проведення відповідно до плану технічного розвитку об'єднань (підприємств) комплексу заходів (без розширення виробничих площ) щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, агрегатів, установок шляхом запровадження нової техніки, технології, заміни устаткування тощо. Основними завданнями в галузі будівництва на сучасному етапі є докорінна зміна інвестиційної політики, значне скорочення кількості одночасно споруджуваних об'єктів, істотне зменшення рівня незавершеного будівництва.

132.За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Договір будівельного підряду укладається на здійснення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічне переоснащення) підприємств, будівель, споруд, виконання монтажних, проектно-налагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних із місцезнаходженням об'єкта. Тобто предметом договору є побудований відповідно до затвердженої документації об'єкт, зданий комісії замовника і підготовлений до експлуатації. За Цивільним кодексом України сторони в договорі на будівельний підряд — замовник і підрядник — це організації, наділені правами юридичної особи, або громадяни (фізичні особи). Цей договір -консенсуальний договір, він вступає в силу з моменту його укладення, тобто досягнення сторонами домовленості за всіма істотними умовами. Це оплатний договір, бо виконаній роботі підрядника відповідає зустрічне грошове задоволення з боку замовника. Договір підряду - двосторонньо взаємний договір, бо і на стороні замовника, і на стороні підрядника є права та обов'язки, причому праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і, навпаки.

133) Основні цивільно-правові засоби захисту права власності

У ст. б ЦК України перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд, арбітраж або третейський суд. Так, цивільно-правовий захист цивільних прав здійснюється шляхом:

визнання цих прав;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

компенсації моральної шкоди;

припинення або зміни правовідносин;

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);

інших засобів, передбачених законом.

Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.

У проекті ЦК України (у редакції від 25 серпня 1996 p.) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним;

3) відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; 4) примусового виконання обов'язку в натурі; 5) припинення або зміни правовідносин; 6) відшкодування збитків; 7) компенсації моральної шкоди; 8) визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування.

134)

136. Авторський договір - це консенсуальна угода, за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній особі для використання, або ж автор бере на себе обов'язок створити певний твір і передати його для використання обумовленим у договорі способом. Договір двосторонній, оскільки кожна із сторін наділена певними правами і обов'язками. Існують конкретні види авторських договорів про передачу твору для використання: договір про видання або перевидання твору і оригіналі (видавничий договір); договір про депонування рукопису; договір про публічне виконання твору (постановочний договір); договір про використання твору у кінофільмі чи телевізійному фільмі (сценарний договір), у радіо- чи телевізійній передачі; договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного виставлення (договір художнього замовлення); договір про використання у промисловості твору декоративно-прикладного мистецтва тощо.

137. Позов про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту)- Відповідно до ст. 186 КПК України при обшуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису. Опис майна здійснюється також у порядку вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державним нотаріусом або посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, що оформляється у встановленому порядку актом опису майна Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо. Ці обмеження можуть полягати у наступному. По-перше, власник може бути позбавлений на певний період можливості здійснювати усі правомочності (володіння, користування і розпорядження), якщо майно вилучене у боржника, обвинувачуваного, підсудного чи інших осіб і передане на зберігання стороннім особам або спеціальним організаціям. По-друге, описане майно, наприклад, жилий будинок, може бути залишене у володінні та користуванні боржника, обвинуваченого, підсудного із застосуванням заборони на здійснення розпорядження цим майном. По-третє, може бути накладена заборона на користування і розпорядження описаним майном, без вилучення із володіння боржника чи інших уповноважених осіб. Щодо визнання позову про виключення майна з опису самостійним речовим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описане майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо сказано в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.

Позов про визнання права власності

Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. Вважається, що позов про визнання права власності є:

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов1;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне-правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак — єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін.

 

.

 

 

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

81573. Биохимические механизмы мышечного сокращения и расслабления. Роль градиента одновалентных ионов и ионов кальция в регуляции мышечного сокращения и расслабления 107.85 KB
  В настоящее время принято считать что биохимический цикл мышечного сокращения состоит из 5 стадий: 1 миозиновая головка может гидролизовать АТФ до АДФ и Н3РО4 Pi но не обеспечивает освобождения продуктов гидролиза. Актомиозиновая связь имеет наименьшую энергию при величине угла 45 поэтому изменяется угол миозина с осью фибриллы с 90 на 45 примерно и происходит продвижение актинана 10–15 нм в направлении центра саркомера; 4 новая молекула АТФ связывается с комплексом миозин–Fактин; 5 комплекс миозин–АТФ обладает низким...
81574. Саркоплазматические белки: миоглобин, его строение и функции. Экстрактивные вещества мышц 122.6 KB
  Концентрация адениновых нуклеотидов в скелетной мускулатуре кролика в микромолях на 1 г сырой массы ткани составляет: АТФ – 443 АДФ – 081АМФ – 093. в мышечной ткани по сравнению с концентрациейадениновых нуклеотидов очень мало. К азотистым веществам мышечной ткани принадлежат имидазолсодержащие дипептиды карнозин и ансерин.; метилированное производное карнозина ансерин был обнаружен в мышечной ткани несколько позже.
81575. Особенности энергетического обмена в мышцах. Креатинфосфат 126.43 KB
  Принято считать что процессом непосредственно связанным с работающим механизмом поперечнополосатого мышечного волокна является распад АТФ с образованием АДФ и неорганического фосфата. Возникает вопрос: каким образом мышечная клетка может обеспечить свой сократительный аппарат достаточным количеством энергии в форме АТФ т. каким образом в процессе мышечной деятельности происходит непрерывный ресинтез этого соединения Прежде всего ресинтез АТФ обеспечивается трансфосфорилированием АДФ с креатинфосфатом. Данная реакция...
81576. Биохимические изменения при мышечных дистрофиях и денервации мышц. Креатинурия 106.28 KB
  Общими для большинства заболеваний мышц прогрессирующие мышечные дистрофии атрофия мышц в результате их денервации тенотомия полимиозит некоторые авитаминозы и т. являются резкое снижение в мышцах содержания миофибриллярных белков возрастание концентрации белков стромы и некоторых саркоплазматических белков в том числе миоальбумина. Наряду с изменениями фракционного состава мышечных белков при поражениях мышц наблюдается снижение уровня АТФ и креатинфосфата.
81577. Химический состав нервной ткани. Миелиновые мембраны: особенности состава и структуры 152.07 KB
  Данилевский впервые разделил белки мозговой ткани на растворимые в воде и солевых растворах белки и нерастворимые белки. которые разделили белки нервной ткани на 4 фракции: извлекаемые водой 45 раствором КСl 01 раствором NOH и нерастворимый остаток. В настоящее время сочетая методы экстракции буферными растворами хроматографии на колонках с ДЭАЭцеллюлозой и дискэлектрофореза в полиакриламидном геле удалось выделить из ткани мозга около 100 различных растворимых белковых фракций.
81578. Энергетический обмен в нервной ткани. Значение аэробного распада глюкозы 129.8 KB
  На долю головного мозга приходится 2–3 от массы тела. Следовательно 100 г мозга потребляет в 1 мин 37 мл кислорода а весь головной мозг 1500 г – 555 млкислорода. Газообмен мозга значительно выше чем газообмен других тканей в частности он превышает газообмен мышечной ткани почти в 20 раз. Интенсивность дыхания для различных областей головного мозга неодинакова.
81579. Биохимия возникновения и проведения нервного импульса. Молекулярные механизмы синаптической передачи 109.17 KB
  Молекулярные механизмы синаптической передачи Большинство исследователей придерживаются мнения что явления электрической поляризации клетки обусловлены неравномерным распределением ионов К и Nпо обе стороны клеточной мембраны. Мембрана обладает избирательной проницаемостью: большей для ионов К и значительно меньшей для ионов N. При определенных условиях резко повышается проницаемость мембраны для ионов N. Объясняется это тем что количество ионов N выкачиваемых из клетки с помощью натриевого насоса не вполне точно уравновешивается...
81580. Медиаторы: ацетилхолин, катехоламины, серотонин, γ-аминомаслянная кислота, глутаминовая кислота, глицин, гистамин 107.74 KB
  γАминомасляная кислота выполняет в организме функцию ингибирующего медиатора центральной нервной системы. Действие ГАМК в ЦНС осуществляется путём её взаимодействия со специфическими ГАМКергическими рецепторам Глутаминовая кислота является нейромедиаторной аминокислотой одним из важных представителей класса возбуждающих аминокислот. Эндогенные лиганды глутаминатных рецепторов глутаминовая кислота и аспарагиновая кислота.
81581. Нарушения обмена биогенных аминов при психических заболеваниях. Предшественники катехоламинов и ингибиторы моноаминооксидазы в лечении депрессивных состояний 108.33 KB
  Предшественники катехоламинов и ингибиторы моноаминооксидазы в лечении депрессивных состояний. Например резерпин – понижающее артериальное давление средство специфически тормозит процесс переноса катехоламинов в специальные гранулы нейронов и тем самым делает эти амины доступными действию эндогенной МАО. Многие антидепрессанты вещества снимающие депрессию увеличивают содержание катехоламинов в синаптической щели т. К таким веществам в частности относятся имипрамин блокирует поглощение норадреналина нервными волокнами амфетамин...