47475

МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА

Конспект

Макроэкономика

СУКУПНІ ВИТРАТИ І ВВП Сукупні витрати і рівноважний ВВП Модель кругових потоків В основі макроекономічного аналізу лежить модель кругових потоків модель кругообігу ВВП модель кругообігу доходів та витрат. Серед показників які характеризують результати економічної діяльності країни центральне місце посідає валовий внутрішній продукт ВВП.

Украинкский

2013-11-29

1.18 MB

10 чел.

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені  Михайла Туган-Барановського

Кафедра економічної теорії

Проданова Л.В.,

Литвин В.В.

МАКРОЕКОНОМІКА

                    Курс лекцій

для студентів економічних спеціальностей

денної і заочної форм навчання

Донецьк – 2012


ЗМІСТ

[1] ТЕМА 1. МАКРОЕКОНОМІКА  ЯК  НАУКА

[1.1] 1.1. Об’єкт та предмет макроекономіки

[1.2] 1.2. Методи макроекономічного аналізу. Макроекономічні моделі і величини

[1.3] 1.3. Модель кругових потоків

[2] ТЕМА 2. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

[2.1] 2.1. Система національних рахунків як міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва

[2.2] 2.2. Показники результатів макроекономічної діяльності (макроекономічні показники продукту та доходу) та методи їх обчислення

[2.3] 2.3. Номінальні та реальні макропоказники. Індекси цін

[3]
ТЕМА 3. ТОВАРНИЙ РИНОК

[3.1] Суб’єкти, об’єкти і структура національного ринку

[3.2] Механізм ринку товарів. Сукупний попит: сутність, структура, цінові і нецінові фактори динаміки

[3.3] Сукупна пропозиція: сутність і фактори динаміки. Класичний і кейнсіанський підходи до аналізу сукупної пропозиції

[3.4] Взаємозв’язок і взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Рівноважний рівень цін і рівноважний реальний об’єм національного виробництва .

[4]
ТЕМА 4. РИНОК ПРАЦІ

[4.1] Зайнятість і безробіття. Безробіття як макроекономічне явище

[4.2] 4.2. Ринок праці: попит, пропозиція, рівноважна „ціна” праці

[4.3] 4.3. Механізм функціонування ринку праці: класична і кейнсіанська моделі

[4.4] 4.4. Втрати від безробіття. Закон А.Оукена

[5]
ТЕМА 5. ГРОШОВИЙ РИНОК ТА ІНФЛЯЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ

[5.1] 5.1. Грошовий ринок: попит та пропозиція грошей. Рівновага грошового ринку

[5.2] 5.2. Інфляція як макроекономічне явище. Соціально-економічні наслідки інфляції

[5.3] 5.3. Взаємозв’язок інфляції  та  безробіття. Крива А.Філіпса

[6]
ТЕМА 6. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ

[6.1] 6.1. Доходи домогосподарств

[6.2] 6.2. Функція споживання і заощадження

[7]
ТЕМА 7. ПРИВАТНІ ІНВЕСТИЦІЇ

[7.1] 7.1. Роль інвестицій в економіці

[7.2] 7.2. Інвестиційна функція

[7.3] 7.3. Взаємозв’язок заощаджень і інвестицій: класичний і кейнсіанський підходи

[7.4] 7.4. Структура заощаджень та їх трансформація в інвестиції

[8]
ТЕМА 8. СУКУПНІ ВИТРАТИ І ВВП

[8.1] 8.1. Сукупні витрати і рівноважний ВВП

[8.2] 8.2. Мультиплікатор витрат

[9]
ТЕМА 9. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

[9.1] 9.1. Обмеженість ринкового механізму і необхідність державного втручання в економіку. Основні економічні функції держави

[9.2] 9.2. Вплив держави на економічну рівновагу

[9.3] 9.3. Економічна політика держави і її основні напрямки. Стабілізаційна політика

[10]
ТЕМА 10. БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА (ФІСКАЛЬНА) ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

[10.1] 10.1. Дискреційна і не дискреційна фіскальна політика: мультиплікативний вплив на сукупний попит

[10.2] 10.2. Фіскальна політика з урахуванням пропозиції

[10.3] 10.3. Фіскальна політика і державний бюджет

[10.4] 10.4. Проблеми реалізації фіскальної політики

[11]
ТЕМА 11. КРЕДИТНО-ГРОШОВА (МОНЕТАРНА) ПОЛІТИКА

[11.1] 11.1. Цілі та інструменти кредитно-грошової (монетарної) політики

[11.2] 11.2. Різновиди та механізм кредитно-грошової політики

[11.3] 11.3. Монетарна політика в моделі АD - АS

[11.4] 11.4. Ефективність кредитно-грошової політики: переваги та недоліки

[12]
ТЕМА 12. ЗАГАЛЬНА МАКРОЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА НАЦІОНАЛЬНОГО РИНКУ

[12.1] 12.1. Макроекономічна рівновага національного ринку

[12.2] 12.2. Макроекономічна рівновага товарного ринку

[12.3] 12.3. Макроекономічна рівновага ринку грошей

[12.4] 12.4. Взаємодія ринків: модель IS – LM. Використання моделі IS – LM для оцінки відносної ефективності бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики

[13] Список рекомендованої літератури

[14]
ГЛОСАРІЙ


ТЕМА 1. МАКРОЕКОНОМІКА  ЯК  НАУКА

Програмна анотація

1.1. Об’єкт і предмет макроекономіки.

1.2. Методи макроекономічного аналізу. Макроекономічні моделі та величини.

1.3. Модель кругових потоків.

1.1. Об’єкт та предмет макроекономіки

Макроекономіка – це наука, точніше одна з наук, що вивчає економіку. Визначаючи її зв’язок з іншими науками, необхідно сказати, що вона спирається передовсім на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих сил і відносин, дію об’єктивних економічних законів і механізм їх використання в практиці господарювання. Вона також безпосередньо пов’язана з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її на точну науку, дає можливість перейти від кількісного до якісного аналізу економічних явищ і процесів. Макроекономіка формує наукове уявлення про функціонування економічної системи на національному рівні. Аналізуючи основні фактори і наслідки макроекономічного розвитку, ця наука одночасно дає „рецепти”, методи активного впливу на об’єкт свого дослідження. Макроекономіка визначає зміст економічної політики держави, виступає її теоретичною основою.

Об’єктом дослідження макроекономіки є національна економіка в цілому. Незважаючи на те, що економічне життя країни складається з індивідуальних дій великої кількості суб’єктів, макроекономіка зосереджує свою увагу лише на сукупних наслідках і результатах діяльності економічних суб’єктів.

Свою діяльність економічні суб’єкти кожної країни здійснюють в певних історично визначених умовах, які впливають як на виробництво, так і на розподіл його результатів. Тому об’єктом макроекономіки є не арифметична сума економічних суб’єктів країни, а їх сукупність, яка знаходиться в системі конкретно-історичних виробничих відносин та адекватних їм механізмів, що регулюють економічну діяльність. Отже, об’єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб’єктів країни, діяльність яких відбувається в умовах конкретно-історичних виробничих відносин та адекватних їм механізмів регулювання економіки.

В економічній літературі існують різні підходи до класифікації економічних систем. Наукове узагальнення суспільного розвитку дає підстави стверджувати, що окремі економічні системи здебільшого різняться між собою за такими ознаками:

- за формами власності на засоби виробництва;

- за механізмами координації (регулювання) економічної діяльності.

Спираючись на ці ознаки, можна виділити такі типи економічних систем:

- ринкову економіку;

- командно-адміністративну;

- змішану економіку.

У сучасному світі панує змішана економіка, яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, колективну, державну) та два механізми регулювання економічної діяльності (ринковий і державний). Саме змішана економічна система і є сьогодні об’єктом дослідження макроекономіки.

Різні форми власності та механізми регулювання в змішаній економічній системі можуть поєднуватись різнім чином. В зв’язку з цим доцільно розрізняти різновиди змішаної економіки, основними серед яких є:

консервативний варіант передбачає обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватної власності ринкових важелів саморегулювання економіки;

ліберальний варіант передбачає проведення важливих інституціональних та соціальних реформ, досягнення раціональної взаємодії приватного та державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації економіки;

соціал-реформістський варіант змішаної економіки враховує необхідність оптимального поєднання децентралізму та централізму, планування та ринку, індивідуальних та колективних форм власності з метою поступової трансформації суспільства в більш прогресивне.

Предметом макроекономічної науки є поведінка економіки в цілому. Але оскільки поведінка людей проявляється через причини та наслідки, то під поведінкою економіки необхідно розуміти причинно-наслідковий механізм її функціонування та розвитку. Це означає, що предметом макроекономічної науки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки. Він являє собою сукупність зв’язків між макроекономічними явищами та процесами, які викликають відповідні зміни в економіці. Цей механізм складається з великої кількості відносно автономних причинно-наслідкових зв’язків.

У макроекономіці існує ряд конкуруючих між собою теорій, які по-різному пояснюють механізм функціонування економіки (кейнсіанська, монетаристська та ін.).

Функції макроекономічної науки:

  •   теоретична – дослідження економічних явищ, процесів, причинно-наслідкових зв’язків в економіці. Таке дослідження базується на фактах, які одержано в результаті спостереження, збору та обробки інформації. Потім визначаються економічні принципи – узагальнення стосовно реальних явищ та процесів. Оскільки виведення принципів з фактів – це економічний аналіз, остільки ця функція макроекономіки одержала назву макроекономічний аналіз;
  •   практична. Аналіз виявляє недоліки та проблеми економічної системи, тому макроекономіка може давати та дає рекомендації щодо її (системи) вдосконалення та розв’язання існуючих макроекономічних проблем. Ця функція одержала назву макроекономічного регулювання.

Макроекономічне регулювання здійснюється завдяки реалізації економічної політики.

Макроекономічна політика – система заходів держави, яка спрямована на вирішення головних макроекономічних проблем, досягнення макроекономічних цілей. Такими вважаються:

збільшення обсягів національного виробництва, економічне зростання;

стабільність цін, здолання інфляції;

повна або ефективна зайнятість, зокрема скорочення безробіття;

забезпечення ефективної зовнішньоекономічної діяльності країни, зокрема позитивного сальдо торговельного та платіжного балансів.

Досягнення перелічених цілей здійснюється за допомогою визначених напрямків, методів, інструментів, важелів, тощо. Основними напрямками макроекономічної політики є бюджетно-податкова і кредитно-грошова політика. Розрізняють також соціальну політику (а у її складі: політику зайнятості, політику доходів, політику щодо основних соціальних груп, гендерну політику і т.ін.), зовнішньоекономічну політику (складовими якої можна вважати зовнішньоторговельну та валютну), а також цінову, інвестиційну, структурну, стабілізаційну політику тощо.

1.2. Методи макроекономічного аналізу. Макроекономічні моделі і величини

Для виконання своїх функцій макроекономіка має спиратись на певні методи та принципи, які в сукупності становлять її методологію.

Макроекономіка базується на принципах матеріалістичної діалектики як загального методу пізнання економічного життя суспільства; використовує такі методи як: аналіз, синтез, індукція, дедукція, наукова абстракція.

Головним методом розкриття предмету макроекономіки, тобто причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки, є моделювання. За словниковим визначенням модель (від фр. model) – зразок. Отже, модель – це деякий спеціально створений зразок (об’єкт або змодельоване явище), що включає в себе всі (осмислені й бажані) характеристики досліджуваного об’єкту або явища.

Макроекономічне моделювання являє собою формалізацію (логічну, графічну, алгебраїчну), тобто опис різних економічних явищ та процесів з метою виявлення взаємозв’язків та взаємозалежностей між ними. Так, за допомогою алгебраїчної формалізації макроекономіка визначає попит національного ринку в цілому, тобто сукупний попит як суму попиту споживачів, інвестиційного попиту підприємців, попиту на товари і послуги з боку держави, попиту закордонних споживачів вітчизняного експорту. В якості прикладу графічного способу побудови моделі можна навести графічну модель взаємодії сукупного попиту і сукупної пропозиції – модель AD-AS.

Будь-яка модель (та її формалізація у вигляді концепції, рівняння, графіку) є спрощеним, абстрактним віддзеркаленням реальності, тому що всі конкретні деталі на можуть бути одночасно прийняті до уваги при проведенні дослідження. Тому жодна макроекономічна модель не абсолютна, не вичерпна, не всеохоплююча. Вона не дає єдино вірної відповіді, адресованої конкретним країнам в конкретний момент часу. Однак, за допомогою таких узагальнюючих моделей визначається комплекс альтернативних способів управління динамікою зайнятості, випуску, інфляції, інвестицій, споживання, валютного курсу та інших економічних перемінних, показників, параметрів.

В макроекономічних моделях розрізняють екзогенні та ендогенні перемінні, показники, параметри, чинники. Створити макромодель означає знайти функцію, яка поєднує ендогенні та екзогенні величини. Екзогенні (або зовнішні) величини (параметри, перемінні, показники) – ті, значення яких визначається поза моделлю. Вони – вихідні дані для побудови моделі. Ендогенні (внутрішні) – їх вірогідні значення визначаються в процесі розв’язання моделі.

В макроекономіці використовуються також й агреговані величини. Вони відбивають сукупність специфічних економічних одиниць так, ніби-то ті складають одне ціле.

За тим же принципом – принципом агрегування – визначаються й макроекономічні суб’єкти. Так, суб’єктами макроекономіки н виступають:

  •  сектор домашніх господарств – всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямовано на задоволення власних потреб;
  •  підприємницький сектор – сукупність всіх фірм, підприємств та організацій, які зареєстровані в межах країни;
  •  державний сектор – всі державні установи та організації;
  •  сектор “закордон” – вся сукупність економічних суб’єктів, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути.

Об’єктивна трудність при побудові моделі для дослідників полягає в тому, щоб забезпечити достатність передумов з точки зору поставленої мети і уникнути помилкових висновків для макроекономічної політики; визначитись з певним набором екзогенних та ендогенних чинників, що будуть враховані при побудові моделі. В той же час, модель може бути достатньо реалістичною, але дуже складною, тоді як простота моделі – одне з найважливіших вимог до неї з точки зору можливостей її використання в процесі дослідження. Однак і надмірна спрощеність моделі може призвести до виключення з аналізу суттєвих факторів, внаслідок чого висновки виявляться невірними. Тому найбільш складним моментом побудови будь-якої моделі є визначення кола екзогенних та ендогенних чинників і факторів, суттєвих для макроекономічного аналізу конкретної проблеми.

Забезпечена за допомогою моделей багатоваріантність вирішення економічних проблем дозволяє досягати необхідної альтернативності і гнучкості макроекономічної політики. Використання макроекономічних моделей дає можливість оптимізувати поєднання інструментів бюджетно-податкової, кредитно-грошової, соціальної, зовнішньоекономічної та ін. політики, успішно координувати заходи уряду щодо управління циклічними коливаннями економіки.

Такі узагальнені макроекономічні моделі, як модель кругових потоків, AD-AS, IS-LM, „хрест” Кейнса, криві Філіпса і Лафера, модель Слоу являють собою загальний інструментарій макроекономічного аналізу і не мають будь-якої національної специфіки. Специфічними можуть бути значення емпіричних коефіцієнтів і конкретні форми функціональних залежностей між економічними змінними в різних країнах. Оцінка будь-якої моделі повинна даватись за критерієм її корисності в процесі пізнання економічної динаміки і управління її показниками.

Наряду з класифікацією економічних параметрів як екзогенних, ендогенних та агрегованих, використовується й інше групування, пов’язане зі способом вимірювання їх у часі. На підставі цього критерію розрізняють перемінні запасу та перемінні потоку. Перемінні запасу можуть бути виміряними лише в певний момент часу і характеризують стан об’єкта дослідження на певну дату – на початок або кінець періоду (року, місяця і т.ін.). Прикладами перемінних запасу можуть служити державний борг, загальна кількість безробітних. Перемінні потоку вимірюються в одиницю часу (за місяць, квартал, рік і т.ін.) і характеризують власне „течію” економічних процесів у часі: розмір споживчих витрат за рік, обсяг інвестицій за рік, чисельність тих, хто втратив роботу протягом кварталу і т.ін. Потоки спричиняють змінення в запасах: накопичення бюджетних дефіцитів за кілька років призводить до збільшення державного боргу; змінення запасу капіталу наприкінці поточного року може бути представлено як потік чистих інвестицій за рік. Взаємозв’язок запасів і потоків становить основу макроекономічної моделі кругових потоків.

1.3. Модель кругових потоків

В основі макроекономічного аналізу лежить модель кругових потоків (модель кругообігу ВВП, модель кругообігу доходів та витрат). Але перед тим, як говорити про сучасне уявлення макроекономічної науки про цю модель, необхідно сказати, що вона, як і макроекономіка, має свою історію.

Макроекономіка – одна з наймолодших економічних наук. Загальновизнано, що своєї зрілості вона досягла в 30-х рр. ХХ століття, в період світової економічної кризи, коли виникла необхідність державного втручання в економічну практику. В сучасному вигляді макроекономічна наука почала розвиватись після виходу в 1936 р. роботи Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946) «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

На думку більшості економістів існує й докейнсіанський період розвитку макроекономіки.

В 1576 році француз Жан Боден обґрунтував змінення рівня цін (тобто інфляцію) результатом змінення співвідношення між кількістю грошей і товарів в економіці. Це – одна зі спроб макроекономічного аналізу цін з використанням кількісної концепції грошей. Ця концепція лежить в основі сучасної монетарної теорії.

Подальший розвиток макроекономічний аналіз одержав в ХVIII столітті в працях французької школи фізіократів. На чолі цієї школи, як відомо, стояв Франсуа Кене (1694-1774). Він розробив макроекономічну модель господарчого круговороту, так звану економічну таблицю. Слід сказати, що це була перша в історії економічної науки спроба представити аналіз відтворення суспільного продукту і віддзеркалити цей процес схематично. Економічна таблиця Кене мала ряд недоліків і суперечностей. Головним недоліком таблиці виявилось те, що вона не давала пояснень, як в економіці забезпечується „природний порядок”. Тобто, вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової економічної системи.

На це питання знайшли відповідь представники класичної політичної економії. Відповідно до цієї теорії, здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці, забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Найбільш яскравим представником англійської школи класичної політичної економії був, як відомо, Адам Сміт (1723-1790).

Особливим етапом в розвитку макроекономіки слід вважати марксизм. Карл Маркс (1818-1883) запропонував дві моделі господарчого кругообігу – простого і розширеного. Як відомо, на той час макроекономічні ідеї Маркса не одержали належного світового визнання.

Після світової економічної кризи 1929-1933 рр. стало зрозуміло: основний постулат класичної теорії про те, що ринок здатен швидко й ефективно вирішувати економічні проблеми не підтвердився. Виникла необхідність в новій макроекономічній теорії. ЇЇ засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія одержала назву кейнсіанської. Кейнс вперше висунув ідею про те, що ринкова рівновага – це ще не благо для економіки. Він довів, що в ній (ринковій економіці) можлива „рівновага при неповній зайнятості” і що для усунення такої ситуації необхідне державне втручання в економіку. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив бюджетно-податкову і грошово-кредитну політику, а об’єктом впливу вважав сукупний попит. Ця теорія була домінуючою протягом декількох десятиліть.

В період чергової економічної кризи 70 рр. ХХ ст., виявилось, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний позитивний результат. Довготривале стимулювання сукупного попиту породжує інфляцію. Вперше в світовій практиці виник такий феномен, як стагфляція, тобто коли одночасно має місце спад виробництва і зростання цін. Ця обставина суттєво вплинула на авторитет кейнсіанської теорії. На цьому фоні, як реакція на недоліки кейнсіанства, інтенсивно почав розвиватись напрямок економічної теорії, який згодом одержав назву «неокласична теорія». Напрямок неоднорідний і розпадається на декілька складових. Серед них на сучасному етапі виділяються монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції.

Таким чином, сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на цілий ряд теорій, які взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначати ефективність кожної теорії залежно від суб’єктивних уявлень, а також з урахуванням конкретно-історичних умов, цілей і пріоритетів національної державної економічної політики.

Повернемось до моделі господарчого кругообігу. Модель кругових потоків в елементарному вигляді (для приватної закритої економіки) представлено на рисунку 1.1. Модель національної економіки в елементарному вигляді включає лише дві групи економічних суб’єктів – домашні господарства і підприємницький сектор – і не враховує державного втручання в економіку, а також будь-яких зв’язків з зовнішнім світом. Із схеми видно, що економіка представлена як замкнена система, в якій доходи одних економічних суб’єктів виступають як витрати інших. Витрати підприємств на ресурси одночасно представляють собою потоки заробітної плати, ренти й інших доходів власників економічних ресурсів, факторів виробництва (праці, землі, капіталу) – домашніх господарств.

 

З іншого боку, потік споживчих витрат утворює виручку (доход підприємницького сектора від реалізації готової продукції). Потоки „доходи-витрати” і „ресурси-продукція” здійснюються одночасно в протилежних напрямках і безкінечно повторюються. Основним висновком з моделі є рівність сумарної величини продажу підприємств сумарній величині доходів домашніх господарств. Це означає, що для закритої економіки (тобто без будь-яких зв’язків з зовнішнім світом і без державного втручання) величина загального обсягу виробництва в грошовому вимірі дорівнює сумарній величині доходів домашніх господарств.

У відкритій економіці (яка взаємодіє з зовнішнім світом) з державним втручанням модель кругових потоків набуває дещо іншого вигляду (рис. 1.2).

                                                                                                                       

                                                                                                                         

                                                                                                                         

                                                                                                                          

                                                                                                                           

                                                                                                                             

                                                                                                                              

                                                                                                                               

                                                                                                                              

                                                                                                                             

                                                                                                                             

                                                                                                                             

                                                                                                                              

                                                                                                                              

                                                                                                                            

                                                                                                                             

                                                                                    

Рисунок 1.2. Модель кругових потоків у відкритій економіці з урахуванням державного регулювання

Коли в модель вводяться дві інші групи економічних суб’єктів – уряд і решта світу, то вищезазначена „рівність” порушується, тому що з потоку „доходи-витрати” утворюються „відтік” у вигляді заощаджень, податкових платежів та експорту. „Відтік” – будь-яке використання доходу не на покупку виробленої всередині країни продукції. Одночасно в потік „доходи-витрати” вливаються додаткові кошти у вигляді „ін’єкцій” – інвестиції, державні витрати та імпорт. „Ін’єкції” – будь-яке доповнення до споживчих витрат на продукцію, вироблену всередині країни.

Схема взаємодії між рішеннями домогосподарств про витрати і рішеннями підприємницького сектора з приводу виробництва залишається незмінною, хоча й ускладнюється за допомогою трансфертів, субсидій, податків та інших інструментів державного регулювання коливань рівня виробництва, зайнятості і рівня цін. Якщо домашні господарства вирішують витрачати менше, то підприємства змушені скорочувати випуск продукції, що, у свою чергу, призводить до зниження доходів. Рівень попиту на товари визначає рівень виробництва і зайнятості, а рівень випуску визначає рівень доходів власників факторів виробництва, які (доходи), у свою чергу, визначають сукупний попит.

Основний висновок з моделі: реальний та грошовий потоки здійснюються без перешкод за умов відповідності рівня сукупних витрат домашніх господарств, фірм, держави та закордону рівню сукупного обсягу виробництва. Сукупні витрати дають поштовх до зростання зайнятості, випуску та доходів; з цих доходів знову фінансуються витрати економічних суб’єктів, які знову повертаються у вигляді доходів до власників факторів виробництва і т.д (рис.1.3).

Рисунок 1.3. Інтерпретація висновків з моделі кругових потоків.

Якщо сукупні витрати, що визначають сукупний попит, знижуються, то і сукупний обсяг зайнятості та випуску скорочується, а це, у свою чергу, скорочує сукупні доходи, які визначають сукупний попит. Саме тому одним з найважливіших завдань макроекономічної політики вважається стабілізація сукупного попиту. Підходи щодо вирішення цього завдання різні у представників різноманітних напрямків макроекономічної теорії. Представники кейнсіанського напрямку пропонують здійснювати стабілізацію сукупних витрат за допомогою змінення величини державних і інвестиційних витрат, податків. Монетаристи вважають змінення грошової маси універсальним засобом стабілізації економіки. В рамках теорії раціональних очікувань розробляються концепції макроекономічного управління очікуваннями економічних суб’єктів при повільному зміненні заробітної плати і цін. В моделі раціональних очікувань ціни і заробітна плата швидко реагують на змінення ринкової кон’юнктури і тому економіка швидко стабілізується в обставинах довіри економічних суб’єктів до політики уряду.


ТЕМА 2. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

Програмна анотація

2.1. Система національних рахунків як міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва.

2.2. Показники результатів макроекономічної діяльності (макроекономічні показники продукту та доходу) та методи їх обчислення.

2.3. Номінальні та реальні макропоказники. Індекси цін.

2.1. Система національних рахунків як міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва

Практика вимірювання результатів діяльності національної економіки у будь-якій країні спирається на велику кількість показників, які обчислюються за певними правилами. Але оскільки кожна країна певним чином інтегрована в світову економіку, то для забезпечення міжнародних порівнянь необхідно застосовувати єдині підходи до системи та методології обчислення макроекономічних показників. Ця вимога реалізується за допомогою спеціального міжнародного стандарту – Системи національних рахунків (СНР), який розробляється ООН і рекомендується всім країнам для практичного використання.

У своєму розвитку міжнародний стандарт макроекономічного рахівництва пройшов кілька етапів. Першим таким стандартом був документ, прийнятий ООН в 1953 р. під назвою „Система національних рахунків і допоміжних таблиць”. Другий стандарт було схвалено Статистичною комісією ООН у 1968р. Останній стандарт схвалено цією комісією у 1993 р. На його основі Державний комітет статистики України розробляє національні рахунки й обчислює макроекономічні показники.

Національне рахівництво в широкому розумінні являє собою масштабну систему макроекономічного бухгалтерського обліку і статистики, що базується на єдиних методологічних принципах, передбачає визначення системи макроекономічних показників і завершується побудовою узагальнюючих таблиць і системи національних рахунків. Система показників та рахунків СНР віддзеркалює взаємозв’язки між економічними процесами та явищами. СНР – своєрідна методика моделювання економіки, що використовується для дослідження економічної діяльності в масштабах країни та її регіонів на підставі взаємопов’язаних балансів (рахунків), що віддзеркалюють потоки руху продуктів і їх фінансових еквівалентів між економічними суб’єктами в процесі здійснення ними різних економічних операцій. Сутність СНР зводиться до формування узагальнюючих показників функціонування економіки на різних стадіях процесу відтворення і взаємного узгодження цих показників між собою. СНР являє собою систему взаємопов’язаних статистичних показників, побудовану в вигляді визначеної добірки рахунків і таблиць, що характеризують результати економічної діяльності країни.

В основі національного рахівництва – процеси створення, розподілу, перерозподілу і використання доходу в рамках економічної системи з визначеною структурою та закономірностями функціонування. Кожній стадії відтворювального циклу – виробництву продуктів і послуг і пов’язаних з цим процесом утворенню доходів, первісному і вторинному їх розподілу і використанню – відповідає рахунок або група рахунків. Рахунки розробляються для національної економіки в цілому, а також для секторів, галузей та регіонів.

СНР спирається на низку методологічних принципів. До основних можна віднести такі:

1. Продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам. Цей принцип визначає межі виробничої сфери, тобто сукупність видів економічної діяльності, які створюють національний дохід. Економічна практика до цього моменту (до моменту застосування СНР) використовувала інший критерій: продуктивною вважалася лише праця у сфері матеріального виробництва. Згідно з СНР національний дохід створюється не лише в галузях матеріального, а й галузях нематеріального виробництва, до яких належать освіта, культура, охорона здоров’я, державне управління тощо.

2. В основі економічної рівноваги лежить тотожність між виробленим продуктом і доходом, одержаним від його реалізації. Згідно з цим принципом вартість продукту, з одного боку, є сумою вартості факторів виробництва, витрачених на його виготовлення, з іншого – це сума доходів, отримуваних власниками виробничих факторів. Отже, одна й та сама величина вартості відображує витрати на виробництво продукту і доходи від його реалізації. Тому витрати дорівнюють доходам. Проте тотожність між витратами і доходами досягається не в окремі проміжки часу, а лише як тенденція. Незважаючи на тимчасові відхилення від рівноваги, ринковий механізм постійно працює на врівноваження витрат з доходами. Принцип тотожності між продуктом і доходом лежить в основі узгодження між окремими стадіями процесу відтворення національного продукту, між виробництвом продукту та його використанням.

3. У процесі відтворення економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень витрат у доходи, а доходів у витрати. Цей принцип лежить в основі економічної динаміки і свідчить про те, що доходи є функцією витрат, а витрати залежать від розподілу доходів.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них – інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Інституційні одиниці – це економічні одиниці, які можуть володіти активами і брати на себе певні зобов’язання. Вони можуть займатися всією сукупністю операцій і приймати рішення щодо всіх аспектів економічного життя. Економіка країни являє собою сукупність лише тих інституційних одиниць, які є резидентами даної країни. Інституційна одиниця вважається резидентом країни, якщо її економічні інтереси зосереджені на економічній території даної країни протягом тривалого часу (не менше ніж один рік). Якщо економічні інтереси інституційної одиниці зосереджені на економічній території інших країн, то вона є нерезидентом даної країни. Отже, місцезнаходження інституційної одиниці як резидента країни не збігається з географічною територією цієї країни. Тому слід розрізняти поняття „економічна територія” і „географічна територія”.

Економічна територія певної країни – це територія, яка адміністративно управляється урядом цієї країни і в межах якої люди, товари і гроші вільно переміщуються. Вона не охоплює територіальні анклави інших країн (посольства, консульства, військові бази, торговельні представництва тощо), розташовані на географічній території даної країни, але включає зазначені анклави даної країни, розміщені на географічній території інших країн. Тобто резидентами країни є передусім юридичні та фізичні особи, зайняті економічною діяльністю на географічній території даної країни, включаючи спільні та змішані підприємства, філіали зарубіжних фірм тощо. Крім того, до складу резидентів країни входять територіальні анклави цієї країни, розташовані на географічній території інших країн.

Залежно від головних цілей та функцій всі інституційні одиниці, які є резидентами країни, об’єднуються у п’ять секторів: нефінансові корпорації; фінансові корпорації; органи загального державного управління; домашні господарства; некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

Сектор „нефінансові корпорації” – інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів і нефінансових послуг на ринкових засадах, тобто з метою їх продажу за цінами, що покривають витрати на виробництво і дають прибуток. До цього сектору входять приватні, державні та спільні підприємства, а також асоціації підприємств, торгові палати тощо.

Сектор „фінансові корпорації” – інституційні одиниці, які на комерційній основі займаються фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю. До них належать комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо.

Сектор „загального державного управління” – інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і здійснення регуляторної діяльності в економіці надають і неринкові послуги для індивідуального чи колективного споживання та перерозподіляють доходи і багатство. До цього сектору належать органи державного управління центрального та місцевого рівнів, некомерційні бюджетні організації, державні цільові та позабюджетні фонди.

Сектор „домашні господарства” – інституційні одиниці, що об’єднують фізичних осіб, основною функцією яких є споживання, а також некорпоративна виробнича діяльність (дрібні ферми, невеликі магазини, майстерні тощо).

Сектор „некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства” – інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їхніх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг. Основними ресурсами цих установ є добровільні внески домашніх господарств.

Для врахування результатів економічних відносин резидентів з нерезидентами в системі національних рахунків виділяється окремий сектор – „решта світу”.

Структура національної економіки в рамках СНР визначається не лише за секторами, а й за галузями та регіонами.

Інституційні одиниці перебувають між собою у певних відносинах, пов’язаних із виконанням різноманітних економічних дій. В СНР ці економічні дії називаються операціями. За своїм визначенням операції являють собою або обмін економічних цінностей, або добровільну передачу (трансферт) певної кількості економічних цінностей без відповідного еквівалента від однієї інституційної одиниці до іншої.

Усі операції в СНР поділяються на чотири групи: операції з товарами та послугами; розподільчі операції; операції з фінансовими інструментами; інші операції.

Операції з товарами та послугами характеризують походження (внутрішня продукція чи імпорт) і використання (проміжне споживання, кінцеве споживання, капіталоутворення або експорт) товарів і послуг. У СНР товари і послуги завжди є результатом виробничої діяльності або всередині країни або за кордоном у поточному чи минулому періодах. При цьому термін „продукти” використовується як синонім терміна „товари і послуги”.

Розподільчі операції складаються, по-перше, з операцій, за допомогою яких додана вартість, створена в процесі виробництва, розподіляється між робочою силою, капіталом та урядом; по-друге, з операцій, пов’язаних з перерозподілом доходів і багатства (трансферти, податки з доходів, майна тощо). При цьому СНР розмежовує поточні та капітальні трансферти. Перші перерозподіляють дохід, а останні є інструментами для перерозподілу нагромадження або багатства.

Операції з фінансовими інструментами (або фінансові операції) характеризують чисте придбання фінансових інструментів (наприклад, позики, кредити, приріст банківських депозитів тощо).

Інші операції охоплюють решту економічних потоків, які не були враховані в попередніх операціях і які змінюють кількість або вартість активів і зобов’язань. По-перше, вони включають споживання основного капіталу і придбання за мінусом реалізації невироблених нефінансових активів. По-друге, вони охоплюють такі економічні потоки невироблених активів, як відкриття або вичерпання родовищ корисних копалин, передавання інших природних активів для здійснення економічної діяльності. По-третє, вони характеризують економічні наслідки від таких явищ, як стихійні лиха і політичні збурення, ї нарешті, вони включають збільшення або зменшення активів, спричинюване змінами в цінах.

У СНР облік операцій здійснюється за допомогою рахунків Рахунок – це балансова таблиця, яка складається з двох розділів: перший – ресурси, або зміна у зобов’язаннях; другий – використання, або зміна в активах. Всі рахунки можна класифікувати на окремі групи. В СНР-93 розрізняють такі групи національних рахунків: для економіки в цілому (консолідовані рахунки); для секторів економіки; для галузей економіки; для окремих економічних операцій. Центральне місце в СНР посідають консолідовані рахунки і рахунки секторів економіки. Вони поділяються на поточні рахунки і рахунки нагромадження. Поточні рахунки складаються з рахунків виробництва, утворення доходу, первинного розподілу доходу, вторинного розподілу доходу, використання наявного доходу та скоригованого доходу. Рахунки нагромадження включають: рахунок капіталу, фінансовий рахунок, рахунок інших змін в активах і пасивах.

2.2. Показники результатів макроекономічної діяльності (макроекономічні показники продукту та доходу) та методи їх обчислення

СНР передбачає застосування великої кількості макроекономічних показників. Серед них основними є ті, що подають інформацію про результати економічної діяльності країни і використовуються для здійснення макроекономічного аналізу та формування економічної політики держави.

Первинним показником результатів функціонування економіки країни є випуск – сукупна ринкова вартість товарів і послуг, вироблених резидентами країни за відповідний період. Згідно з межами виробничої сфери, визначеними в СНР, випуск включає:

  •  товари, вироблені одиницями – резидентами країни, незалежно від того, як вони використовуються (поставлені іншим інституційним одиницям або використані для власного невиробничого споживання чи нагромадження, включаючи приріст запасів матеріальних оборотних коштів);
  •  послуги, надані іншим інституційним одиницям, зокрема неринкові послуги органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства;
  •  послуги домашніх господарств за проживання у власному житлі і домашні послуги, які надаються оплачуваною домашньою прислугою.

Для обчислення випуску враховуються різні ціни. Переважно випуск оцінюється в основних (базисних) цінах. Основна ціна – це ціна, яку отримують виробники товарів і послуг і яка не включає податки на продукти, але враховує субсидії на продукти. Якщо оцінка в основних цінах є неможливою, то використовуються ціни виробників, які крім основних цін включають також податки за мінусом субсидій на продукти, крім податків, аналогічних податку на додану вартість. В операціях, які характеризують використання товарів і послуг, застосовуються ринкові ціни (ціни покупців). Такі ціни включають всі податки за мінусом субсидій на продукти. Це означає, що ринкові ціни відображують усі витрати покупців на придбання продукції.

Серед показників, які характеризують результати економічної діяльності країни, центральне місце посідає валовий внутрішній продукт (ВВП). За своєю сутністю ВВП – це ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за відповідний період.

Для з’ясування сутності ВВП важливе значення мають такі поняття, як „внутрішній продукт” і „кінцева продукція”. Визначення ВВП як внутрішнього продукту означає, що при його обчисленні враховуються результати виробничої діяльності внутрішньої економіки, до якої відноситься діяльність резидентів на географічній території даної країни. На відміну від цього національна економіка – це економічна діяльність усіх резидентів даної країни, незалежно від їх місцезнаходження. ВВП порівняно з випуском точніше вимірює обсяг національного виробництва, оскільки всі товари і послуги, що виробляються в країні, враховуються у ньому лише один раз. Отже, ВВП виключає кількоразове врахування результатів виробничої діяльності.

Кінцева продукція – це всі вироблені товари та послуги, які статечно виходять із сфери виробництва, тобто не використовуються для подальшого виробництва. Кінцева продукція є продукцією кінцевого використання, до якої відноситься та частина випуску, що спрямовується на кінцеве споживання, інвестування та експорт. ВВП не враховує ту частину випуску, яка є проміжною продукцією (проміжним споживанням). До проміжної продукції відносяться товари та послуги, що купуються з метою подальшого перероблення, оброблення чи перепродажу. Вартісна оцінка проміжної продукції – це вартість товарів і послуг, які використані інституційними одиницями для виробничих потреб, мінус вартість споживання основного капіталу.

Як уже зазначалося, для обчислення випуску, в тому числі й ВВП, використовуються відповідні ціни. Проте деякі товари і послуги не продаються на ринках і не мають реальної ціни. У такому разі, обчислюючи ВВП, застосовують умовне оцінювання. Умовну оцінку називають приписаною вартістю. Вона застосовується у певних випадках.

По-перше, це стосується житлової сфери. Як відомо, особа, котра наймає житло, платить орендну плату. Вона входить до складу ВВП як дохід власника будинку і витрати наймача. Проте більшість людей проживає у своїх власних будинках. Вони не платять орендної плати, але отримують такі самі послуги, що й наймачі житла. Для врахування послуг, якими користуються власники будинків, у ВВП включають вартість цих послуг на рівні орендної плати, яку власник будинку ніби сплачує сам собі. По-друге, приписана вартість застосовується у разі оцінювання послуг, які надає держава. Це стосується послуг державного управління, армії, міліції тощо. Такі послуги не продаються на ринку і не мають ринкової ціни, а фінансуються за рахунок державного бюджету. Система національних рахунків ураховує такі послуги у ВВП згідно з бюджетними видатками на їх фінансування. Тому заробітна плата працівників бюджетної сфери розглядається як вартість їхньої продукції.

Не всі кінцеві товари та послуги можуть бути враховані у ВВП. Наприклад, оренда автомобілів та інших благ тривалого користування, за аналогією з орендою житла, мала б враховуватися у ВВП за приписаною вартістю. Але на практиці зробити це неможливо. Відомо також, що домашні господарства виробляють і самі споживають у домашніх умовах страви, які не потрапляють на ринок. Проте вартість, що додається у процесі приготування домашніх страв, у ВВП не враховують. Неможливо також врахувати у ВВП і приписану вартість товарів і послуг, що виробляються і продаються у тіньовій економіці. Наведені приклади підтверджують, що ВВП не є абсолютно точним показником результатів економічної діяльності країни, але з усіх можливих показників він є найбільш точним.

Згідно з СНР результати економічної діяльності виступають, з одного боку, як вироблений продукт, з іншого – як утворений дохід. ВВП є не лише виробленим продуктом, а й показником первинних доходів, які утворюють резиденти всередині країни. Проте дохід країни залежить і від результатів їх економічних відносин із зовнішнім світом. Це означає, що ВВП не повною мірою відбиває доходи, які може мати країна у своєму розпорядженні. Тому поряд із ВВП у СНР застосовуються й інші показники, які повніше відбивають величину доходу країни.

По-перше, первинні доходи, утворені в результаті виробничої діяльності одиниць-резидентів, розподіляються в основному між іншими одиницями-резидентами. Але певна частина їх може розподілятися на користь одиниць-нерезидентів (наприклад, проценти за кредити, надані країні іноземцями). На противагу цьому деякі первинні доходи, утворені в інших країнах, можуть розподілятися на користь одиниць-резидентів (наприклад, оплата праці, зароблена одиницями-резидентами за кордоном).

У результаті наведеного розподілу первинних доходів формується показник валовий національний дохід. Він дорівнює валовому внутрішньому продукту плюс первинні доходи, які отримують одиниці-резиденти від одиниць-нерезидентів, мінус первинні доходи, які виплачуються нерезидентам. Цей показник є аналогом валового національного продукту, який застосовувався в СНР до 1993 р.

По-друге, первинні доходи, які отримують резиденти, можуть використовуватися частково для надання трансфертів нерезидентам. Аналогічно, резиденти можуть отримувати трансферти, джерелом яких є первинні доходи резидентів інших країн. У результаті такого вторинного розподілу доходу утворюється показник валовий національний наявний дохід. Він дорівнює валовому національному доходу плюс поточні трансферти, які надходять у країну від нерезидентів, мінус поточні трансферти, які надаються в розпорядження нерезидентів.

До основних макроекономічних показників слід також віднести кінцеве споживання та національні заощадження.

Кінцеве споживання – це вартість товарів і послуг, використаних для задоволення як індивідуальних, так і колективних потреб людей. Воно складається з витрат на кінцеве споживання домашніх господарств, органів державного управління та некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства.

Національні заощадження – це та частина валового національного наявного доходу, яка не використана на кінцеве споживання, а може бути спрямована на здійснення нагромадження, що охоплює приріст основного капіталу, зміну товарно-матеріальних запасів і придбання за мінусом вибуття цінностей.

Валовий внутрішній продукт можна обчислювати за трьома методами: виробничим (за доданою вартістю), розподільчим (за доходами) і за методом кінцевого використання (за витратами). Ці методи спираються на різну інформацію, але мають забезпечувати однаковий результат. Іншими словами, величина ВВП не залежить від методу його обчислення.

Виробничий метод. За цим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс чисті продуктові податки:

ВВП = (Випуск – Проміжне споживання) +

+ (Податки на продукти – Субсидії на продукти)                (2.1)

У наведеній формулі вираз „випуск мінус проміжне споживання” є валовою доданою вартістю, створеною в окремих галузях економіки, а вираз „податки на продукти мінус субсидії на продукти” – це  чисті продуктові податки.

Валова додана вартість – це та частина випуску, яка додається факторами виробництва до вартості проміжного споживання, тобто вартості сировини, матеріалів, електроенергії тощо, спожитих у процесі виробництва. Тому величина валової доданої вартості визначається як різниця між випуском і проміжним споживанням. Вона є валовим показником, оскільки включає в себе амортизацію (споживання основного капіталу).

До продуктових податків належать такі податки, що стягуються пропорційно до кількості або вартості продуктів, які вироблені та продані як всередині країни, так і за кордон, або імпортовані резидентами. До цих податків відносять податок на додану вартість та інші податки такого типу, а також акцизний збір, імпортне та експортне мито тощо. Субсидії на продукти – це такі субсидії, які надаються з державного та місцевих бюджетів одиницям-резидентам для відшкодування поточних збитків підприємств.

Розподільчий метод (за доходами). За цим методом ВВП являє собою суму первинних доходів, створених резидентами за певний період. При цьому до первинних доходів відносяться доходи, що утворюються внаслідок первинного розподілу виробленого ВВП між факторами виробництва, тобто між трудом, капіталом, а також урядом, який за свої послуги отримує податки. Виходячи з цього, величина ВВП обчислюється за формулою:

ВВП = Зарплата найманих працівників + Валовий прибуток +

+ Змішаний дохід + Податки на виробництво та імпорт –

– Субсидії на виробництво та імпорт                             (2.2)

Заробітна плата найманих працівників охоплює оплату праці у грошовій і натуральній формі, що нараховується всім найманим працівникам, та відрахування роботодавців до страхових фондів.

Валовий прибуток характеризує перевищення доходів підприємств над їхніми поточними витратами і розподіляється на прибуток і споживання основного капіталу (амортизаційні відрахування). У свою чергу, прибуток підприємств розподіляється на такі елементи: а) податок на прибуток; б) дивіденди акціонерам; в) нерозподілений прибуток.

Змішаний дохід – це дохід від індивідуального бізнесу (наприклад, невеликі майстерні, магазини, перукарні). Особливістю індивідуальних підприємств є те, що вони знаходяться у власності окремих осіб або невеликих груп людей, первинні доходи яких неможливо розподілити на заробітну плату та прибуток.

Податки на виробництво та імпорт складаються з двох елементів: а) податки, які сплачують одиниці-резиденти до державного бюджету, що пов’язані з виробництвом та імпортом товарів і послуг; б) платежі, які стягує держава з одиниць-резидентів за використання факторів виробництва та отримання дозволу на здійснення окремих видів економічної діяльності (податок на землю, транспортні засоби тощо). Податки на виробництво та імпорт розглядаються як первинний дохід держави в особі уряду.

Субсидії на виробництво та імпорт включають крім поточних субсидій на продукти й інші субсидії, що мають природу капітальних трансфертів.

Метод кінцевого використання (за витратами). За цим методом ВВП визначається як сума всіх видів кінцевого використання (кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт). Згідно з таким визначенням ВВП можна обчислити за формулою:

ВВП = Кінцеве споживання + Валове нагромадження +

+ Чистий експорт                                      (2.3)

Як уже зазначалося, до кінцевого споживання входить споживання домашніх господарств, некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства та споживання органів державного управління.

Валове нагромадження розраховується як сума валового нагромадження основного капіталу, зміни запасів оборотних коштів (товарно-матеріальних запасів) та чистого придбання цінностей (придбання за мінусом вибуття цінностей). Витрати, пов’язані з валовим нагромадженням основного капіталу та зміною товарно-матеріальних запасів, є інвестиціями, оскільки вони спрямовані на збільшення виробничого потенціалу економіки. Що стосується витрат, пов’язаних із чистим придбанням цінностей, то вони не відносяться до інвестицій. Це пояснюється тим, що в даному разі під цінностями розуміють дорогоцінні метали і камені, антикварні вироби, мистецькі товари тощо. Вони являють собою непродуктивні активи, які використовуються не для виробництва, а з метою збереження чи збільшення реальної вартості зазначених цінностей. Враховуючи, що чисте придбання цінностей становить конче малу частку в складі валового нагромадження, при визначенні ВВП за методом кінцевого використання валове нагромадження прирівнюють до валових інвестицій.

Слід розрізняти реальні та фінансові інвестиції. Інвестиції як макроекономічна категорія – це реальні інвестиції, оскільки вони збільшують обсяг реального (фізичного) капіталу. Фінансові інвестиції є вкладанням грошових коштів в акції, облігації та інші фінансові активи. Вони не збільшують реальний капітал, а відображують передавання фінансових ресурсів від одних економічних суб’єктів до інших. У широкому розумінні до інвестицій можна віднести будь-яку поточну діяльність, яка збільшує майбутній виробничий потенціал економіки. Під таким кутом освіту також можна розглядати як інвестицію в людський капітал, оскільки вона збільшує можливості робочої сили країни щодо виробництва валового внутрішнього продукту.

За впливом на основний капітал у складі валових інвестицій вирізняють два елементи:

  •   чисті інвестиції — це та частина валових інвестицій, що спрямовується на приріст основного капіталу;
  •   відновлювальні інвестиції — та частина валових інвестицій, що використовуються на відновлення зношеного капіталу. Ці інвестиції дорівнюють амортизації, яка відображує величину споживання основного капіталу.

Отже, якщо від валових інвестицій відняти амортизацію, то отримаємо чисті інвестиції:

Чисті інвестиції = Валові інвестиції – Амортизація                 (2.4)

Чистий експорт відображує вплив зовнішньої торгівлі на ВВП. Експорт відображає витрати нерезидентів на закупівлю і виробництво національних товарів і послуг, а імпорт, навпаки – витрати резидентів на закупівлю і виробництво іноземних товарів і послуг. Це означає, що зростання експорту збільшує витрати на виробництво ВВП за рахунок іноземців, а зростання імпорту зменшує витрати національної економіки на виробництво ВВП. У підсумку ВВП збільшується на таку величину, на яку іноземні витрати на закупівлю національних товарів і послуг (експорт) перевищують витрати національної економіки на іноземні товари і послуги (імпорт). Цією величиною є чистий експорт, який визначається за формулою:

Чистий експорт = Експорт – Імпорт                        (2.5)

Обчислення ВВП за формулою (2.3) відповідає принципам СНР-93. Але в процесі макроекономічного аналізу з метою розмежування кінцевих витрат приватного та державного секторів ця формула модифікується. Так, споживчі витрати домашніх господарств і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства, можна об’єднати в категорію „приватне споживання”, а кінцеві споживчі витрати сектору загального державного управління можна визначити як „державне споживання”. Отже, кінцеві споживчі витрати складаються з двох елементів – приватного споживання та державного споживання. Аналогічно, складовими валового нагромадження є валові приватні інвестиції та валові державні інвестиції. Враховуючи наведену реструктуризацію кінцевого використання, отримуємо аналітичну формулу ВВП, обчисленого за методом кінцевого використання:

Y = C + I + G + NX,                                    (2.6)

де Y – валовий внутрішній продукт (ВВП); С – приватне споживання; І – валові приватні внутрішні інвестиції; G – державні закупівлі; NX – чистий експорт.

Елементи рівняння (2.6) потребують певних пояснень. Так, приватне споживання (С) – це витрати на споживання всіх суб’єктів приватного сектору економіки, які переважно складаються зі споживання домогосподарств. У різних країнах частка приватного споживання у складі ВВП суттєво коливається. До складу витрат на приватне споживання входять: товари поточного споживання (продовольчі товари, одяг, взуття, санітарно-гігієнічні товари тощо); товари тривалого користування (транспортні засоби, побутова техніка тощо); послуги (житлово-комунальні, юридичні, медичні, освітні тощо). Валові приватні внутрішні інвестиції (І) охоплюють лише ті інвестиції, що фінансуються резидентами всередині країни. Інвестиції, що фінансуються нерезидентами, називаються іноземними інвестиціями, які впливають на чистий експорт. Державні закупівлі (G) охоплюють витрати державних органів (центральних і місцевих) на закупівлю споживчих та інвестиційних товарів і послуг. Державні витрати на закупівлю споживчих товарів і послуг (державне споживання) пов’язані з утриманням органів державного управління, армії, міліції, освіти, науки тощо. Державні інвестиції спрямовуються на закупівлю зброї, офісної техніки, на будівництво доріг, службових будинків тощо. Слід наголосити, що до державних закупівель не входять видатки держави, пов’язані з виплатою трансфертних платежів (пенсії, стипендії тощо), а також видатки з обслуговування державного боргу (процентні платежі). Це пояснюється тим, що ці видатки не відображують закупівлю товарів і послуг, а слугують інструментом перерозподілу доходів. Виходячи з цього слід розрізняти два поняття: державні закупівлі та державні видатки. Державні закупівлі є елементом сукупних витрат на виробництво ВВП, а державні видатки відображують видатки державного бюджету. Державні видатки перевищують державні закупівлі на величину трансфертів і видатків з обслуговування державного боргу. Чистий експорт (NX) обчислюється як різниця між експортом (ЕX) та імпортом (ІМ). Отже, чистий експорт можна визначити за формулою, яка подібна формулі (2.5):

NX = ЕX – ІМ                                           (2.7)

Внутрішній продукт за своєю сутністю – це додана вартість. Амортизація (споживання основного капіталу), яка входить до ВВП, не є елементом доданої вартості. Вона відображує вартість, яка переноситься з основних фондів на продукт у процесі його виробництва. Тому її слід віднести до перенесеної вартості й до проміжного споживання. Це означає, що з теоретичного погляду амортизацію необхідно виключати з розрахунку внутрішнього продукту. Проте в економічній практиці обчислення амортизації не відповідає вимогам СНР. Згідно з цими вимогами амортизація має нараховуватися на відновну вартість основних фондів (на практиці часто використовують первісну вартість) і на основі прямолінійного методу (на практиці часто застосовують прискорені методи). Усі ці відхилення від вимог СНР роблять облік амортизації неточним і незіставним між окремими країнами. Тому як показник додатної вартості застосовується ВВП, який враховує амортизацію і є валовою доданою вартістю. Поряд із цим за потреби вилучення амортизації може застосовуватися точніший показник внутрішнього продукту, а саме чистий внутрішній продукт. Його можна обчислити за формулою:

NDP = Y – A,                                            (2.8)

де NDP – чистий внутрішній продукт, А – амортизація.

Оскільки ВВП вимірює лише доходи, які отримує країна від внутрішнього виробництва, він не охоплює всі доходи резидентів. Щоб урахувати доходи від зовнішньоекономічної діяльності, застосовуються два додаткових показники. Першим з них є валовий національний дохід (GNI), який визначається за формулою:

GNI = Y – NIf                                       (2.9)

де NIf – чисті первинні доходи, отримані з-за кордону, які визначаються як різниця між первинними доходами, отримуваними резидентами з-за кордону (заробітна плата, доходи від власності, податки мінус субсидії на виробництво та імпорт), та аналогічними первинними доходами, виплачуваними нерезидентам.

Найбільш повною характеристикою національного доходу країни є валовий національний наявний дохід, який визначається за формулою:

GNDI = GNI + NTRf                                (2.10)

де NTRf – чисті поточні трансферти, отримані з-за кордону, які охоплюють: чисті поточні податки на доходи, майно тощо, одержані від інших країн; чисті соціальні виплати та інші чисті поточні трансферти, отримані з-за кордону.

Валовий національний наявний дохід відображує весь дохід (як зароблений, так і отриманий від зовнішнього світу), яким може розпоряджатися країна. Переважна частина цього доходу спрямовується на споживання, інша – на заощадження. Звідси випливає формула національних заощаджень:

Національні заощадження = GNDI – Кінцеве споживання          (2.11)

2.3. Номінальні та реальні макропоказники. Індекси цін

ВВП – це грошовий вираз вартості кінцевої продукції, яка обчислюється за допомогою цін. При цьому безпосередньо ВВП, як й інші показники СНР, розраховується у фактичних цінах поточного року, тобто року, в межах якого він був вироблений. За цих умов величина та динаміка ВВП залежать як від фізичних обсягів виробництва так і від рівня цін, які змінюються. Для визначення результатів економічного розвитку країни найважливіше значення має інформація про фізичні обсяги виробництва, тобто про зміну ВВП, яка відображує динаміку фізичних обсягів виробництва. З метою розмежування впливу на ВВП фізичних обсягів виробництва і рівня цін застосовуються два види ВВП – номінальний та реальний ВВП і відповідно два види цін – фактичні (поточні) та порівнянні (постійні) ціни.

Номінальний ВВП (Yn) – це ВВП, який обчислюється у фактичних цінах поточного року, цінах того року, який є предметом обчислення. Наприклад, якщо обчислюється ВВП за 2007 р., то середні ціни 2007 р., є фактичними цінами для ВВП 2007 р.

Реальний ВВП (Y) — це ВВП, який обчислюється в порівнянних (постійних) цінах, тобто в фактичних цінах того року, що приймається за базу розрахунків. Такий рік називається базовим роком. У СНР реальний ВВП називається „ВВП у постійних цінах”. Використання ВВП, обчисленого в порівнянних цінах, дає можливість у процесі макроекономічного аналізу порівнювати фізичні обсяги кінцевої продукції, виробленої в різні роки, і на цій основі визначати динаміку виробництва.

У найзагальнішому вигляді взаємозв’язок реального та номінального ВВП визначається формулою:

                                (2.12)

Первинним показником, який надає статистика, є номінальний ВВП. Його особливість полягає в тому, що він змінюється порівняно з попереднім періодом не лише внаслідок зміни фізичних обсягів виробництва, а й за рахунок зміни рівня цін. Для визначення зміни номінального ВВП лише за рахунок зміни реального ВВП, тобто фізичних обсягів виробництва, використовуються індекси цін. Вони обчислюються як співвідношення між вартістю певного набору (кошика) товарів і послуг, вироблених у поточному періоді, та вартістю цього самого кошика товарів і послуг, вироблених у базовому періоді.

Щоб визначитися з обчисленням індексів цін, попередньо приймемо, що період, який є об’єктом розрахунків, будемо називати поточним періодом і позначатимемо його символом t; період, який передує поточному періоду, будемо приймати за базовий і позначатимемо його символом t-1. Звідси індекс цін, який відображує співвідношення між вартістю кошика товарів і послуг у поточному та базовому періодах, можна визначити за такою формулою:

Індекс цін у t-періоді = Ціна кошика товарів і послуг

у періоді t / Ціна кошика товарів і послуг у періоді (t-1)    (2.13)

Індекси цін зазвичай обчислюються у процентах. Наприклад, ціна кошика певних товарів у періоді t дорівнює 1200 грн, а в періоді (t-1) ціна цього самого кошика товарів становила 1000 грн. За таких умов індекс цін даних товарів у періоді t дорівнює 120 % (1200 × 100/1000). Для спрощення розрахунків індекси цін можуть обчислюватися й у формі коефіцієнтів. Так, у нашому прикладі індекс цін дорівнює 1,2 (1200/1000).

В економічній практиці застосовують різні індекси цін: індекс цін ВВП (дефлятор ВВП), індекс споживчих цін, індекс цін виробників промислової продукції, індекс цін реалізації сільськогосподарської продукції, індекс цін на будівельно-монтажні роботи тощо. Основними серед них є індекс споживчих цін і дефлятор ВВП.

Індекс споживчих цін (Рc) відображує зміни загального рівня цін і тарифів на товари і послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Цей індекс розраховується на базі двох інформаційних потоків: 1) даних, одержуваних шляхом щомісячної реєстрації цін і тарифів на споживчому ринку; 2) даних вибіркового обстеження домогосподарств щодо структури їхніх фактичних витрат на споживання.

Дефлятор ВВП (Р) характеризує динаміку загального рівня цін. Від індексу споживчих цін дефлятор ВВП відрізняється за трьома напрямами: дефлятор ВВП відображує зміни цін на всі вироблені товари і послуги, що входять до складу ВВП, тоді як індекс споживчих цін – лише зміни цін на товари і послуги, які купують домогосподарства; дефлятор ВВП ураховує лише ціни на вітчизняні товари і послуги, а індекс споживчих цін – ціни як на вітчизняні так і на імпортні товари і послуги; якщо індекс споживчих цін обчислюється для незмінного набору товарів і послуг, то у разі обчислення дефлятора ВВП враховуються зміни, які відбуваються в структурі кошика товарів і послуг у поточному періоді та відбивають зміни в структурі ВВП.

Індекси цін, які обчислюються на базі незмінного кошика товарів і послуг, називаються індексами Ласпейреса, а індекси цін, які спираються на змінний кошик, –індексами Пааше.

Індекс Ласпейреса і індекс споживчих цін, або індекс цін із базовим набором споживчого кошика, тобто фіксованим за базовим роком, має вигляд:

                                             (2.14)

де Q0i – кількість i-го товару чи послуги, спожитих в базовому періоді,

Pti, P0i – ціна i-го товару чи послуги в базовому (0) і поточному (t) періодах.

Індекс Пааше і дефлятор ВВП, або індекс цін із набором споживчих товарів та послуг поточного періоду, має вигляд:

                                            (2.15)

де Qti – кількість i-го товару чи послуги, спожитих в поточному періоді.

Індекси Ласпейреса та Пааше при розрахунках дають похибки, оскільки не враховують динаміку структури споживання (в одному періоді порівняно з іншим). Індекс Фішера почасти усуває похибки індексів Ласпейреса і Пааше, усереднюючи їх значення:

                                       (2.16)

де PF – індекс Фішера; РL – індекс Ласпейреса; РP – індекс Пааше.

У формулі (2.15) у чисельнику – номінальний ВВП або ВВП в поточних (фактичних цінах поточного періоду, а у знаменнику – реальний ВВП поточного періоду або ВВП цього періоду в порівняних цінах. Це означає, що дефлятор ВВП визначається як співвідношення номінального і реального ВВП у поточному періоді, що підтверджує справедливість формули (2.12):

Р = Номінальний ВВП / Реальний ВВП = Ynt / Yt           (2.17)

Особливістю формули (2.17) є те, що номінальний ВВП обчислюється статистичним органом за трьома відомими методами на базі первинної інформації, яку цей орган отримує від економічних агентів. Що стосується реального ВВП, то він є похідним від номінального ВВП. Для його обчислення здійснюється перерахунок окремих компонентів номінального ВВП за допомогою відповідних індексів цін, що відображають зміни рівня цін на окремі товари і послуги у поточному періоді порівняно з базовим. Наприклад, обчислення реального ВВП за категоріями кінцевого використання здійснюється перерахунком номінальної величини кожного його компонента в реальну величину (кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт).

Перерахунок номінальних величин у реальні здійснюється у формі дефлювання  або інфлювання. Так, якщо у поточному періоді споживчі ціни зросли порівняно з базовим періодом, внаслідок чого Рсt > 1,0, то перерахунок номінальної величини кінцевого споживання має форму дефлювання, що означає дефляційну  зміну або цінове зменшення реальної величини кінцевого споживання порівняно з його номінальною величиною. І навпаки, якщо у поточному періоді споживчі ціни знизилися порівняно з базовим періодом, внаслідок чого Рсt < 1,0, то перерахунок номінальної величини кінцевого споживання має форму інфлювання, що означає інфляційну зміну або цінове збільшення реальної величини кінцевого споживання порівняно з його номінальною величиною. Аналогічно визначаються реальні величини валового нагромадження та чистого експорту з тією лише різницею, що для цього використовуються інші індекси цін. А вже реальний ВВП визначається як сума реальних величин кінцевого споживання, валового нагромадження та чистого експорту.

Припустімо, що за базовий взято попередній рік. Спираючись на цю умову і використовуючи інформацію про номінальний ВВП і дефлятор ВВП поточного року, можна обчислити такі важливі показники:

1) реальний ВВП:

Yt = Ynt / Pt                                                   (2.18)

2) індекс зростання реального ВВП:

IYt = Yt / Yt-1                                               (2.19)

3) приріст номінального ВВП, який відбувся лише за рахунок загального зростання цін, тобто завдяки інфляції:

ΔPt = Ynt – Yt                                              (2.20)


ТЕМА 3. ТОВАРНИЙ РИНОК

Програмна анотація

  1.  Суб’єкти, об’єкти і структура національного ринку.
    1.  Механізм ринку товарів. Сукупний попит: сутність, структура, цінові і нецінові фактори динаміки.
    2.  Сукупна пропозиція: сутність і фактори динаміки. Класичний і кейнсіанський підходи до аналізу сукупної пропозиції.
    3.  Взаємозв’язок і взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Рівноважний рівень цін і рівноважний реальний об’єм національного виробництва.

  1.  Суб’єкти, об’єкти і структура національного ринку

З курсу економічної теорії відомо, що ринок як один з інститутів товарного виробництва існує майже сім тисячоліть. Відомо також й те, що єдиного поняття ринку як економічної категорії не існує. Узагальнюючи різні підходи до визначення, ринок можна розглядати як цілісну систему економічних відносин і зв’язків між продавцями і покупцями (суб’єктами ринку), які будуються на основі ринкових цін. Сучасний національний ринок – регульована система економічних відносин між суб’єктами різних типів і форм власності і господарювання в межах окремої країни.

Сукупність суб’єктів національного ринку утворюють всі макроекономічні суб’єкти: держава, підприємства, домогосподарства, закордон. Групу суб’єктів ринку можна визначити і наступним чином: покупці, продавці, посередники.

В економічній науці застосовуються різні критерії для класифікації і визначення структури національного ринку. Так, з урахуванням принципу субординації і виділення основного об’єкту, класифікацію і структуру національного ринку можна визначити наступним чином. Одним з найважливіших об’єктів ринку є товар робоча сила. Згідно трудової теорії вартості, споживча вартість цього товару є єдиним джерелом вартості, а отже, доданої вартості. Залежно від цього формується величина ринку товарів, послуг, засобів виробництва й інших об’єктів. Існування ринку робочої сили визнається здебільшого в марксистській політичній економії. Західні економічні концепції погоджуються з існуванням ринку праці, хоча також оперують категорією „робоча сила”. Наступним за значимістю можна вважати ринок засобів виробництва (ринок капіталів – за класифікацією західних економістів). З точки зору ємності ринку не менш важливу роль відіграє ринок товарів і послуг. Названі ринки обслуговує ринок грошей і валюти або фінансовий ринок (у вузькому визначенні – грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передовсім короткострокових позичкових капіталів). Можна виділити також ринок цінних паперів (його об’єктами є акції, облігації, векселі, депозитні сертифікати та ін.), ринок нерухомості (житла і землі), ринок науково-технічних розробок й інформації (об’єктами є винаходи, патенти, ліцензії, які у сукупності формують об’єкти інтелектуальної власності; в результаті інформаційної революції найновітнішим об’єктом власності стала інформація) та ін.

Основними структурними складовими національного ринку в макроекономіці вважаються: ринок товарів, грошовий ринок, ринок праці.

  1.  Механізм ринку товарів. Сукупний попит: сутність, структура, цінові і нецінові фактори динаміки 

З курсу економічної теорії відомо про ринковий механізм і його елементи. В мікроекономіці також розглядається проблема ринкового попиту і пропозиції, але відносно окремих товарів і послуг. Дослідження попиту і пропозиції на окремий товар дає можливість визначити ціну на нього і об’єм реалізації. Але дослідження цих параметрів відносно різних продуктів не дає уявлення в цілому про чинники коливань цін на всі товари і послуги, які виробляються в економічній системі, тобто про рівень цін в економіці. Точно так пропозиція різних продуктів не пояснює скорочення і розширення об’ємів національного виробництва. В зв’язку з цим виникає необхідність макрорівневого вивчення ринкового механізму і його елементів. Враховуючи, що в макроекономіці використовуються агреговані величини, нас буде цікавити сукупний попит (aggregate demand – AD) і сукупна пропозиція (aggregate supply – AS).

Основними елементами ринкового механізму на макрорівні виступають сукупний попит і сукупна пропозиція. Їх взаємодія визначає рівноважний рівень цін і рівноважний рівень об’єму національного виробництва.

Сукупний попит віддзеркалює бажання і можливість макроекономічних суб’єктів (домашніх господарств, підприємницького і державного секторів, закордонних споживачів продукції даної країни) купувати певний об’єм товарів і послуг за рівнем цін, який склався в економіці. Величину сукупного попиту можна визначити як реальний об’єм національного виробництва, який макроекономічні суб’єкти можуть придбати при визначеному (кожному з можливих) рівні цін.

Сукупний попит має складну структуру і в масштабах суспільства (за методологією СНР) складається з чотирьох основних компонентів:

- попит споживачів – попит населення на товари поточного споживання і тривалого використання і побутові послуги;

- інвестиційний попит – попит підприємців на товари і послуги виробничого призначення;

- попит на товари і послуги (загальнодержавного і суспільного призначення) з боку держави;

- попит закордонних споживачів на експортовану з країни продукцію (за умов, що попит вітчизняних споживачів на імпорт враховується в перших трьох складових).

Нижче ми докладно розглянемо кожну із складових сукупного попиту. Але вже зараз необхідно сказати, що найсуттєвішим, ємним, стабільним його компонентом є попит споживачів. Інші – більш динамічні. Наймінливішим компонентом є інвестиційний попит, його змінення спричиняє суттєві коливання економічної динаміки на макрорівні.

Розрізняють цінові і нецінові фактори сукупного попиту.

Вже з визначення сукупного попиту слідує, що між об’ємом національного виробництва, попитом макросуб’єктів і загальним рівнем цін в економіці існує певна залежність. Саме ця залежність одержала назву закону сукупного попиту. Сутність його в тому, що підвищення загального рівня цін в економіці скорочує можливості і бажання споживачів, підприємців і держави споживати товари і послуги, тобто скорочує сукупний попит і навпаки. Таким чином, залежність сукупного попиту від рівня цін зворотна.

Дія цінового фактору зумовлена тим, що:

- по-перше, змінення рівня цін змінює попит на гроші. Так, наприклад, підвищення цін збільшує попит на гроші і економічні суб’єкти змушені використовувати кредит. Це, в свою чергу, призводить до зростання „ціни” грошей – процентної ставки. Зрозуміло, що суб’єкти не зацікавлені в кредитах під високі відсотки, а тому слід очікувати скорочення передовсім споживчого й інвестиційного попиту і зменшення попиту на реальний обсяг національного виробництва – сукупного попиту. Зниження рівня цін в економіці буде супроводжуватись зворотними процесами. Ця закономірність одержала назву „ефекту процентної ставки”;

- по-друге, коливання цін змінює купівельну спроможність національної грошової одиниці і реальні заощадження суб’єктів економіки. Так, в умовах інфляції відбувається знецінення грошової одиниці (на гривню, рубль, долар, франк сьогодні можна купити товарів менше, ніж учора, тобто цінність фінансових активів, яка виражається, наприклад, в будь-яких товарах, падає). Крім того, чим вищий рівень цін, який супроводжує інфляцію, тим меншу кількість товарів і послуг зможуть придбати їх споживачі на відкладені для покупок кошти. Інакше кажучи, об’єм сукупного попиту зменшиться. Зниження цін призведе до зворотного. Такий ланцюжок взаємопов’язаних подій одержав назву „ефект багатства” або „ефект реальних касових залишків”;

- по-третє, змінення рівня цін визначає вибір споживачів між вітчизняними та імпортними продуктами. Так, в умовах зростання цін купувати вітчизняну продукцію, яка подорожчала, невигідно, суб’єкти економіки надаватимуть перевагу імпортній, відносно дешевшій продукції, а тому сукупний попит на продукцію вітчизняного виробництва скоротиться. Зниження цін призведе до розширення сукупного попиту. Така закономірність одержала назву «ефект імпортних закупок».

Три вище названих ефекти дають пояснення зміненням реального об’єму виробництва залежно від змінення рівня цін в економіці, який лежить в основі зменшення або збільшення сукупного попиту.

Закон сукупного попиту можна представити графічно. Графік, що визначає залежність величини сукупного попиту від рівня цін, одержав назву кривої сукупного попиту (АD) (див. Рисунок 3.1).

             P

           P2                  B

                                                   A

           P1  

                                                                                             AD

                           Q2                    Q1

                                                                                                                     Q

Рисунок 3.1. Крива сукупного попиту АD, Р – загальний рівень цін в економіці, Q – реальний об’єм національного виробництва.

Крива AD має спадний (вправо вниз) характер нахилу. Всі можливі варіанти співвідношення рівня цін сукупного попиту розміщуються на кривій АD (точки A, B) і визначають величину сукупного попиту.

Ми розглянули дію цінового фактора за умов, що всі інші параметри незмінні. В реальній дійсності вони змінюються і відносяться до нецінових факторів сукупного попиту. Нецінові фактори вплинуть на величину сукупного попиту при кожному з можливих рівнів цін. Графічно це змінення буде виражатись зрушенням кривої АD вправо уверх (в разі збільшення сукупного попиту – AD2) або вліво униз (в разі зменшення сукупного попиту – AD1), (рис. 3.2).

Відповідно до структури сукупного попиту можна виокремити нецінові фактори, які впливають на попит споживачів, інвестиційний попит, попит держави і закордонних споживачів на експортовану з країни продукцію:

Так, на попит споживачів впливають:

- добробут (рівень доходів і заощаджень) споживачів;

- заборгованість споживачів у попередні періоди;

- динаміка податків на доходи і майно;

- очікування змінення цін або дефіциту та інші фактори.

На інвестиційний попит підприємницького сектора впливають:

- рівень ставки відсотка;

- динаміка податків і субсидій;

- наявність надлишку (не завантажених) виробничих потужностей;

- розвиток технологій;

- очікуване змінення цін або прибутковості інвестицій та інші фактори.

Зрозуміло, що зростання податків на доходи споживачів і підприємців скорочує їх реальні доходи, знижує можливості купувати товари і оплачувати послуги, що в кінці кінців скорочує сукупний попит. Зниження податків, навпаки, призведе до розширення попиту. Подібним чином впливають й інші фактори.

Вплив змінення попиту на товари і послуги з боку держави на сукупний попит не можна визначити однозначно і ми повернемося до цієї проблеми в інших темах курсу.

Попит іноземців на експортовану з країни і вітчизняних споживачів на імпортовану продукцію здебільшого залежить від:

- рівня цін на закордонних ринках;

- валютних курсів.

               P

                                    A1             A                A2

           P2        

           P1                               B1                 B                        B2          AD2

                                                                                              AD

                                                                            AD1

                                 Q21   Q11    Q2       Q1      Q22            Q12                       Q

Рисунок 3.2. – Вплив нецінових факторів на сукупний попит.

Таким чином, кожна із складових сукупного попиту залежить від визначених факторів. Під їх впливом змінюються попит споживачів, інвестиційний попит, попит держави і попит закордонних споживачів на експортовану із країни продукцію, в результаті чого коливається сукупний попит у цілому.

  1.  Сукупна пропозиція: сутність і фактори динаміки. Класичний і кейнсіанський підходи до аналізу сукупної пропозиції

Сукупна пропозиція характеризує бажання і можливості виробників країни виготовляти і постачати на ринок продукцію, надавати послуги при певному рівні цін, який склався в економіці. Величину сукупної пропозиції можна визначити як об’єм реально виготовленого в країні продукту при певному рівні цін.

Розрізняють цінові і нецінові фактори сукупної пропозиції.

Підвищення загального рівня цін в економіці скорочує можливості і бажання економічних суб’єктів виробляти товари і надавати послуги, а тому скорочує сукупну пропозицію і навпаки. Таким чином, залежність сукупної пропозиції від рівня цін пряма. Відмічена залежність одержала назву закону сукупної пропозиції. Графічно цю закономірність віддзеркалює крива сукупної пропозиції (AS). Крива AS має висхідний (вправо уверх) характер. Всі можливі варіанти співвідношення рівня цін і сукупної пропозиції розміщуються на кривій сукупної пропозиції (точки А і В) і визначають величину сукупної пропозиції (рис. 3.3).

           P

                                                                                                               AS

                                                                                                    B

           P2

        

                                                                                 A

           P1

                                                                                    Q1                Q2       

                                                                                                                         Q

Рисунок 3.3. Крива  сукупної пропозиції (AS), Р – загальний рівень цін в економіці, Q – реальний об’єм національного виробництва.

Окрім цінового, на сукупну пропозицію впливають і нецінові фактори. Вони змінюють величину сукупної пропозиції при кожному з можливих рівнів цін (рис. 3.4).

До основних нецінових факторів, що впливають на сукупну пропозицію, можна віднести:

- наявність ресурсів для виробництва продукції і рівень цін на них;

- змінення технології і продуктивності виробництва;

- динаміка податків і дотацій виробникам та інші фактори.

Змінення цін на ресурси відіграє визначальну роль у збільшенні або зменшенні сукупної пропозиції. Поява додаткових сировинних джерел призводить до здешевлення сировини, що сприяє розширенню сукупної пропозиції. Дефіцит же ресурсів супроводжується, як правило, підвищенням цін на них і скороченням об’ємів національного виробництва.

Зміни в технології і продуктивності відбуваються, як правило, в результаті науково-технічного прогресу. Під продуктивністю, як відомо, розуміють співвідношення об’ємів виготовленої продукції і величини витрачених на виробництво засобів (ресурсів, коштів). Чим менше на одиницю виготовленої продукції витрачається ресурсів, тим більше можливості виробника, тем більше сукупна пропозиція. Якщо економіка країни базується на застарілих технологіях, характеризується низькою продуктивністю, то й можливості сукупної пропозиції обмежені.

Податки і дотації також значно впливають на можливості виробників. В тому випадку, коли податки високі, сукупна пропозиція зменшується. Якщо ж податковий тягар скорочується, то слід очікувати розширення сукупної пропозиції. Дотації відіграють протилежну роль відносно динаміки сукупної пропозиції.

Вплив нецінових факторів графічно можна представити зрушенням кривої AS вправо униз (в разі збільшення – AS1) и вліво уверх (в разі зменшення сукупної пропозиції – AS2), (рис.3.4).

           P

                                                                               AS2         AS        AS1

                                                                                B2           B           B1

           P2

                                                          A2             A            A1

           P1

                                                        Q12              Q1  Q22   Q11 Q2          Q21      Q

Рисунок 3.4. Вплив нецінових факторів на сукупну пропозицію.

В макроекономічній науці зазвичай враховують два підходи до аналізу сукупної пропозиції: класичний і кейнсіанський. Коротко і просто особливості класичного підходу можна пояснити тим, що класики досліджують поведінку економічної макросистеми здебільшого в довгостроковому періоді. Кейнсіанці вивчають функціонування економіки держави на порівняно коротких відрізках часу.

Різниця між короткостроковим (зазвичай до 2-3 років) і довгостроковим  періодами в макроекономіці пов’язують головним чином з поведінкою номінальних і реальних величин. В короткостроковому періоді номінальні ціни на продукцію и ресурси, а також номінальні заробітна плата, ставка відсотка та ін. Під впливом ринкових коливань змінюються повільно, зазвичай говорять про їх „жорсткість”. Навпаки, такі реальні величини як об’єм виробництва, рівень зайнятості – більш рухливі, „гнучкі”. В довгостроковому періоді – навпаки – номінальні величини у підсумку змінюються доволі сильно, вважаються „гнучкими”, а реальні змінюються вкрай повільно, так, що для зручності аналізу їх дуже часто розглядають як постійні.

Сукупність умов, виходячи з яких будуються класичний і кейнсіанський аналізи сукупної пропозиції, представлені в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Класичний підхід до аналізу сукупної пропозиції

Кейнсіанський підхід до аналізу сукупної пропозиції

ціни гнучкі і чутливі до ринкових коливань сукупного попиту і сукупної пропозиції;

об’єм національного виробництва визначається наявністю факторів виробництва і технологією, а не рівнем цін;

економіка функціонує в умовах повної зайнятості.

Ціни відносно жорсткі і слабко реагують на ринкові коливання;

об’єм національного виробництва і зайнятість ресурсів рухливі і порівняно швидко реагують на коливання ринку;

економіка функціонує в умовах неповної зайнятості.

Крива AS – вертикальна на рівні випуску при повній зайнятості.

Крива AS – горизонтальна.

З урахуванням двох підходів, графік сукупної пропозиції приймає наступний вигляд (рисунок 3.5).

Розрізняють:

I – горизонтальний або кейнсіанський відрізок кривої сукупної пропозиції. Він характеризує таку ситуацію в економіці, коли фактори, що знаходяться в розпорядженні економічних суб’єктів, використовуються не повністю. Існують не задіяні в процесі виробництва потужності, сировина, робоча сила. По мірі збільшення об’ємів виробництва вільні фактори втягуються в процес виробництва, майже не впливаючи на рівень цін: він залишається стабільним (переміщення з точки А в точку В на графіку 3.5). Така ситуація може зберігатись лише до визначеного моменту (точка В). Після того, як економіка досягне об’єму виробництва, який дорівнює Q11, ситуація на ринку починає змінюватись;

II – висхідний або проміжний відрізок кривої сукупної пропозиції свідчить про те, що залучення у виробництва вільних факторів має певні границі і з часом призводить до збільшення затрат на виробництво, що позначається на вартості продукції. В економіці відбувається загальне зростання цін на товари і послуги і розширення об’ємів їх виробництва (таку ситуацію віддзеркалює рух по кривій сукупної пропозиції з точки В в точку С);

III – вертикальний або класичний відрізок кривої сукупної пропозиції віддзеркалює таку ситуацію, коли всі фактори, що знаходяться в розпорядженні економіки, задіяні в процесі виробництва. Об’єм національного виробництва при цьому може сягати максимально можливого рівня. Q2 означає об’єм ВНП, який може бути досягнутим в даній економічній системі в умовах повної зайнятості. В такій ситуації подальше розширення об’ємів виробництва неможливе, вірніше збільшення виробництва продукції на одних підприємствах можливо лише за рахунок „перетягування” ресурсів і факторів від інших виробників внаслідок більш високої плати за можливість їх одержання і використання. В цьому випадку економіка стикнеться з загальним підвищенням цін при незмінному об’ємі валового національного продукту (таку ситуацію на графіку 5 віддзеркалює переміщення з точки С в точку D).

                                                                                                       C

           P3

                                                                                                       III

          Р2                                                                                         D

                                              А                              В

          Р1                                                                               II

                                                          I

                                              Q1                                                 Q11              Q2

                                                                                                                          Q

Рисунок 3.5. Крива сукупної пропозиції з урахуванням класичного та кейнсіанського підходів до аналізу.

Відзначимо, що в економічній літературі зустрічаються як перша так й друга з розглянутих моделей AS і якщо необхідно акцентувати увагу не на часовому аспекті аналізу, а на наближенні економіки до потенціалу, використовують вигнуту криву AS, де поєднуються (не розрізняються) кейнсіанський і класичний відрізки (графік 3.3).

З’ясувавши фактори, які впливають на сукупну пропозицію і сукупний попит, ми можемо перейти до аналізу рівноважного стану національного ринку.

  1.  Взаємозв’язок і взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Рівноважний рівень цін і рівноважний реальний об’єм національного виробництва .

Внутрішньою властивістю ринкової економіки є її постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді рівновага в економіці є рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто AD = AS.

Взаємодія і взаємозв’язок сукупного попиту і сукупної пропозиції (встановлення рівноваги у тому числі) здійснюється через систему цін.

Точка перетину кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції визначає рівноважний рівень цін і рівноважний об’єм національного виробництва. Перетин кривих можливо в трьох варіантах (згідно конфігурації кривої AS), у відповідності до яких розрізняють три варіанти макрорівноваги.

Припустімо, що сукупна пропозиція в економіці незмінна:

  •  якщо сукупний попит змінюється в умовах неповної зайнятості (в короткостроковому періоді, в межах кейнсіанського відрізку), то збільшення попиту зазвичай призводить до розширення реального об’єму національного виробництва і зайнятості при постійних цінах, а скорочення сукупного попиту буде „працювати” в зворотному напрямку (графік 3.6, а);
  •  розширення сукупного попиту в ситуації, коли економіка наближається до повної зайнятості  (на проміжному відрізку), також призведе до збільшення реального об’єму національного виробництва і зайнятості, але в меншому ступені, ніж на кейнсіанському відрізку. Ці процеси будуть супроводжуватись загальним підвищенням рівня цін. Скорочення сукупного попиту в цих умовах призведе до зниження об’ємів виробництва, зайнятості і зниженню рівня цін в економіці (графік 3.6, б);
  •  коливання сукупного попиту в умовах повної зайнятості (в довгостроковому періоді, в межах класичного відрізка) не призведуть до змінення валового національного продукту або рівня зайнятості. Але це компенсується різким зниженням (у випадку скорочення AD) або інфляційним зростанням цін (в випадку розширення AD, графік 3.6,в).

P

                                   AS

        AD1       AD2

     A          B

P1

          Q1       Q2            Q

                 a)

Р

                                    AS

                              AD2

           AD1

P2                                   B

                    A

P1

                        Q1    Q2  Q

                    б)

P

                             AD2

                                     AS

            AD1

P2                                  B

P1                                  A

                           Q1(Q2) Q

                     в)

Рисунок 3.6. Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції на кейнсіанському (а), висхідному (б) і класичному (в) відрізках кривої сукупної пропозиції.

Аналіз макрорівноваги в результаті одночасного різно- і односпрямованого змінення сукупних попиту і пропозиції доволі складний і в нашому дослідженні ми обмежимося вивченням випадків однакового змінення відзначених величин. В самому загальному вигляді можливі ситуації співвідношення динаміки сукупного попиту і сукупної пропозиції з допомогою умовних позначок можуть бути представлені наступним чином:

на кейнсіанському відрізку кривої сукупної пропозиції:

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

на проміжному відрізку кривої:

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

на класичному відрізку:

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P ;

AD, AS  Q, P .

Все відзначене має місце лише теоретично. На практиці дуже складно врахувати все різноманіття факторів і передбачити наслідки коливань сукупного попиту і сукупної пропозиції. Так, наприклад, скорочення сукупного попиту може супроводжуватись так званим «ефектом храповика» (графік 3.7).

                       P                                                                                  AD

                                                                                                                        AS

                                                                                     AD1

                                                                                      E2                              E

                        P

                                                                               E1

                       P1

                                                                                      Q2       Q1              Q

Рисунок 3.7. Ефект храповика.

При початковому сукупному попиті AD точці рівноваги Е відповідає об’єм виробництва Q і рівень цін P. При скороченні сукупного попиту до рівня AD1 рівновага повинна переміститись в точку Е1, якій відповідає об’єм виробництва Q1 і рівень цін P1. Але цього в реальній економіці не відбувається, тому що рівень цін, як правило, не знижується. Рівноважна ситуація встановлюється в точці Е2. Ціна залишається на попередньому рівні, а об’єм виробництва падає до рівня Q2. Лінія сукупної пропозиції піднімається уверх і встановлюється на рівні РЕ2Е. Така „поведінка” цін і кривої сукупної пропозиції пояснюється певною ціновою інертністю витрат на виробництво продукції. Підприємці укладають угоди на постачання сировини, оренду приміщень і обладнання, оплату робочої сили за визначеними цінами, які вони не можуть довільно зменшити. Тому, навіть якщо сукупний попит знижується, вони змушені пропонувати свою продукцію за тими цінами, які встановились попередньо, і щоб не одержати збитків – різко знижують об’єм виробництва.

Таким чином, рівноважний стан ринку торів і послуг в макроекономіці визначається як рівність сукупного попиту і сукупної пропозиції, які визначають рівноважний об’єм національного виробництва і рівноважний рівень цін в економічній системі. В конкретний момент часу можна визначити лише вірогідні значення рівноважного рівня цін і рівноважного реального об’єму виробництва національної економіки.


ТЕМА 4. РИНОК ПРАЦІ

Програмна анотація

4.1. Зайнятість і безробіття. Безробіття як макроекономічне явище.

4.2. Ринок праці: попит, пропозиція, рівноважна „ціна” праці.

4.3. Механізм функціонування ринку праці: класична і кейнсіанська моделі.

4.4. Втрати національної економіки від безробіття. Закон А.Оукена.

  1.  Зайнятість і безробіття. Безробіття як макроекономічне явище

Основними категоріями, які характеризують ринок праці, є зайнятість і безробіття. Саме тому вивчення ринку праці почнемо з визначення цих категорій, але передусім розглянемо складові елементи населення країни, яке слугує джерелом основного фактора виробництва – робочої сили.

Згідно з методологією Держкомстату України все доросле населення країни можна поділити на три групи.

Перша група – зайняті. До цієї групи входять особи у віці 15-70 років, які зайняті економічною діяльністю, що приносить дохід. У процесі статистичного обстеження до зайнятих відносять осіб, які відпрацювали протягом обстежуваного тижня хоча б одну годину (в особистому селянському господарстві – не менше 30 годин) незалежно від того, якою була ця робота – постійною, тимчасовою, сезонною, випадковою, тощо.

Друга група –  безробітні. За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), до складу безробітних входять особи у віці 15-70 років як зареєстровані, так і не зареєстровані в державній службі зайнятості, що одночасно відповідають трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися організувати власну справу; впродовж двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за плату як найманий працівник або на власному підприємстві.

Зазначені групи становлять робочу силу країни. Вони відносяться до її економічно активного населення і забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг.

Третя група – особи поза робочою силою. До цієї групи належать особи у віці 15-70 років, які не можуть бути класифіковані як „зайняті” або „безробітні”. Це такі категорії населення: учні та студенти, пенсіонери; особи, які зайняті в домашньому господарстві, вихованням дітей та доглядом за хворими; особи, які зневірилися знайти роботу; інші особи, які не мали необхідності у працевлаштуванні, та ті, що шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом. Зазначена група утворює економічно неактивне населення.

Для характеристики стану ринку праці та аналізу безробіття застосовуються відносні показники. До них можна віднести такі:

  •  рівень економічної активності населення (РА)

,                                          (4.1)

де:    Н     -  чисельність населення країни,

ЕН   -  чисельність економічно неактивного населення;

- рівень безробіття (РБ):

 

,                                    (4.2)

де:   ЕА -  економічно активне населення,

 З   -  чисельність зайнятих;

  •  рівень зайнятості – визначається як відношення кількості зайнятого населення у віці 15-70 років (доросле населення) до всього населення зазначеного віку.

Одним із напрямів підвищення ефективності економіки є забезпечення повної зайнятості. Зміст і кількісна визначеність категорії „повна зайнятість” залежать від причин, що викликають безробіття і зумовлюють його структуру. Тому, перш ніж дати визначення повної зайнятості, слід розглянути три види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне.

Фрикційне безробіття охоплює таких безробітних, які на короткий період потрапляють у стан „між роботами”, тобто знаходяться в процесі зміни місця роботи. Одні добровільно з різних причин змінюють місце роботи, інші шукають роботу внаслідок звільнення, треті тимчасово втрачають роботу через її сезонний характер і з інших обставин. Є також особи, які вперше шукають роботу, - випускники навчальних закладів.

Фрикційне безробіття розглядається як неминуче і в певних межах навіть необхідне. Це пояснюється тим, що за рахунок такого безробіття економічно активне населення має можливість постійно поліпшувати умови працевлаштування та оплати своєї праці, що сприяє збільшенню обсягів національного виробництва.

Структурне безробіття виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, які відображують появу невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професіями, кваліфікацією, географічними та іншими ознаками. Це зумовлюється тим, що з часом відбуваються істотні зміни в структурі споживчого попиту і, як наслідок, в технології виробництва. Зазначені зміни, в свою чергу, впливають на структуру попиту на робочу силу. За цих умов попит на деякі види професій зменшується або зовсім зникає. Попит на інші професії, в тому числі нові, збільшується. Потрібен певний час, щоб робоча сила перебудувалася відповідно до нових професійних вимог з боку ринку праці, що породжує безробіття. Крім цього, постійно змінюється географічний розподіл робочих місць, що супроводжується втратами часу, необхідного для територіального переміщення робочої сили. Структурне безробіття суттєво відрізняється від фрикційного. Фрикційні безробітні мають професійні навички, які необхідні для економічної діяльності. Структурні безробітні безпосередньо не відповідають професійним вимогам ринку праці, що зумовлює необхідність підвищення їхньої кваліфікації або перепідготовки. Тому структурне безробіття є тривалішим за фрикційне.

Циклічне безробіття виникає тоді, коли в економіці відбувається загальний спад виробництва, який спричинюється скороченням сукупного попиту та /або сукупної пропозиції та ринку товарів. У кінцевому підсумку це зменшує попит на робочу силу відносно її пропозиції і викликає циклічне безробіття. Отже, циклічне безробіття виникає в умовах нерівноваги на ринку праці, тобто коли пропозиція праці перевищує попит, внаслідок чого з’являється дефіцит робочих місць.

Ознакою існування повної зайнятості є рівновага на ринку праці, тобто тотожність попиту на робочу силу її пропозиції. За таких умов кількість тих, хто шукає роботу, дорівнює кількості вільних робочих місць. Але рівновага на ринку праці не зводить безробіття до нуля, а передбачає існування фрикційного і структурного безробіття. Такі види безробіття викликаються не дефіцитом робочих місць, а втратами часу, пов’язаними з змінами в економіці.

Отже, повна зайнятість не ототожнюється з нульовим безробіттям, а охоплює фрикційне та структурне безробіття. Вважається, що наявність цих двох видів безробіття є природною потребою економіки, оскільки їх існування – необхідна умова для пристосування ринку праці до змін, які постійно відбуваються в економіці. Тому фрикційне і структурне безробіття інтегруються в категорію „природне безробіття”, яку ввів у науковий обіг американський економіст Мілтон Фрідман у 1968 р.

Природне безробіття – це такий рівень безробіття, який забезпечується в умовах рівноваги на ринку праці і слугує індикатором повної зайнятості. Для аналізу рівня зайнятості фактичне безробіття порівнюється з природним безробіттям. Якщо фактичне безробіття відповідає природному рівню, то це означає, що економіка знаходиться в стані повної зайнятості, працюють усі, хто може і хоче працювати, а не працюють ті, хто не може або не хоче працювати. Якщо фактичне безробіття перевищує природне, то це свідчить про те, що в економіці має місце неповна зайнятість, викликана дефіцитом робочих місць. В умовах неповної зайнятості попит на працю менше за її пропозицію, що породжує циклічне безробіття.

Нерівновага на ринку праці може виникати і в умовах, коли попит на працю перевищує її пропозицію. У разі надлишку попиту на ринку праці кількість тих, хто шукає роботу менша за кількість вільних робочих місць. За цих умов виникає надмірна зайнятість і тому фактичне безробіття нижче за природне. Проте така ситуація трапляється рідко: лише за економічного буму або екстремальних умов, які спричиняють надмірне використання трудових ресурсів.

Коли в економіці спостерігається повна зайнятість, а фактичне безробіття дорівнює природному, наявні виробничі ресурси використовуються на повну потужність. За таких умов економіка виробляє потенційний ВВП. За своїм визначенням потенційний ВВП – це такий обсяг реального ВВП, який економіка виробляє в умовах повної зайнятості та природного рівня безробіття. Отже, природне безробіття є не лише показником повної зайнятості, а й чинником кількісної визначеності потенційного ВВП. Тому обчислення природного рівня безробіття має велике аналітичне значення. Але, незважаючи на це, серед економістів не існує єдиного підходу до способів вимірювання природного рівня безробіття.

Найпростіший спосіб вимірювання природного рівня безробіття полягає в його обчисленні як середньорічного рівня безробіття за тривалий період. Такий спосіб спирається на положення, згідно з яким середній рівень фактичного безробіття за великі проміжки часу згладжує його циклічні коливання навколо природного рівня. Це означає, що природний рівень безробіття є довгостроковим рівноважним рівнем безробіття, до якого постійно тяжіє ринок праці.

4.2. Ринок праці: попит, пропозиція, рівноважна „ціна” праці

Ринок праці посідає головне місце серед ринків виробничих ресурсів. В даному випадку пропонується аналіз ринку праці на основі теорії граничної корисності, теорії граничної продуктивності праці і капіталу.

Ринок праці можна визначити як систему економічних відносин між його суб’єктами з приводу купівлі-продажу послуг праці за цінами, які складаються під впливом попиту і пропозиції. Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці визначаються заробітна плата, рівень зайнятості і безробіття, а в кінцевому підсумку – обсяг виробництва товарів і послуг.

Суб’єктами ринку праці являються роботодавці і наймані працівники.

Об’єктами на ринку праці виступають умови найму на роботу і якість послуг праці.

Під попитом на працю слід розуміти платоспроможну потребу роботодавців в послугах праці робітників певних професій і кваліфікації.

Ціна попиту на працю виступає у вигляді максимально припустимої (з точки зору підприємця) ставки заробітної плати для найманих працівників.

Попит на ринку праці в макроекономіці, як і на ринках інших ресурсів, є похідним від попиту на товари і послуги. Крім того, попит на ринку праці залежить від продуктивності праці. Продуктивність праці кожного додаткового найнятого виробника, згідно теорії граничної продуктивності праці, починаючи з певного моменту, зменшується. Зрозуміло, що підприємець може наймати додаткових робітників, тобто збільшувати попит на працю, тільки до тих пір, поки заробітна плата (витрати підприємця на ресурс праці) не почне перевищувати вклад робітника в продукт, який виробляється.

Крива попиту на працю LD, що віддзеркалює залежність між заробітною платою і величиною попиту на працю з боку покупців, є спадною (рисунок 4.1). Це пояснюється похідним характером даного попиту від попиту на товари і послуги, з одного боку, і потребою підприємця в збільшенні кількості найманих працівників – з іншого.

Під пропозицією праці розуміють різноманіття і якість послуг праці, які пропонуються для реалізації.

Ціна пропозиції виступає у вигляді максимальної ставки заробітної плати, яка задовольняє тих, хто наймається на роботу.

Крива пропозиції праці LS віддзеркалює залежність між заробітною платою і пропозицією праці з боку робітників.

Форму кривої пропозиції праці визначають: „ефект заміни (заміщення)”, „ефект граничних витрат праці”, „ефект доходу”.

„Ефект заміни” діє при підвищенні заробітної плати. Робітнику вигідно відмовитись від годин дозвілля і збільшити свій робочий час, якщо ціна його праці дає можливість купувати більше товарів і послуг.

Наприклад. якщо в розпорядженні робітника знаходиться  годин, а погодинна реальна заробітна плата (w) дорівнює:

w = W / P ,      де                                         (4.3)

W –  номінальна заробітна плата,

P – індекс споживчих цін,                                                                  

то,  сукупний запас часу робітника в грошовому вираженні становитиме: w . Сукупний запас часу можна розділити між споживанням і відпочинком:

= C + D,      де                                   (4.4)

С – споживання,

D – відпочинок.

Ціною години відпочинку виступає зароблена сума, яку можна було б отримати, якби замість відпочинку працювали, або споживання, від якого відмовились.

Якщо через l позначити кількість годин відпочинку, то альтернативна вартість відпочинку становитиме:

D = l w                                                  (4.5)

Тоді сукупний запас часу буде дорівнювати:

w = l w + C,                                             (4.6)

а величина споживання становитиме:

C = w ( – l)                                                 (4.7)

Таким чином, якщо реальна заробітна плата зростає, то стає доступнішим більший об’єм споживання і робітник відмовляється від дозвілля.

„Ефект граничних витрат праці” полягає в наступному. Збільшуючи свій робочий час, робітник втрачає більше фізичної і розумової енергії на кожну додаткову одиницю робочого часу, тобто граничні витрати праці зростають. Це означає, що тільки за умов збільшення заробітної плати індивід погодиться працювати більше.

„Ефект доходу” має місце при збільшенні заробітної плати. Він проявляється в тому, що задовольнивши свої першочергові потреби, робітник, який одержує високу плату, починає більше цінити дозвілля. Щоб зацікавити його збільшити пропозицію своєї праці на ринку, необхідно збільшити йому заробітну плату. Може виникнути ситуація, коли внаслідок „ефекту доходу робітник скоротить пропозицію праці, віддавши перевагу дозвіллю.

Крива пропозиції праці  LS   представлена на графіку 4.1.

W                                                           c

                                                                        LS

                         Ld                                                             

                                                                                            безробіття (надлишок робітників)

W1                                                                                b

                                                    Е

WE                                                                           нестача робітників

 

W2

 

                    a

                                   L1              LE               L2                                       L

Рисунок 4.1. – Рівновага на ринку праці.

На відрізку ab кривої  LS  переважає „ефект заміни” і пропозиція праці гнучка. В цьому випадку робітники реагують на більш високу реальну заробітну плату, зменшуючи час свого дозвілля.

На відрізку bc кривої  LS  переважає „ефект доходу” і споживання, і дозвілля зростають у відповідь на підвищення заробітної плати. В цьому випадку пропозиція праці має зворотну спрямованість, тому що підвищення заробітної плати фактично зменшує пропозицію праці.

Перетин кривих попиту і пропозиції в точці Е демонструє, що існує лише одна ціна – wE , при якій інтереси продавців і покупців співпадають, – це і є рівноважна „ціна” праці (заробітна плата) (графік 4.1). Таким чином, рівноважна ціна праці – це ціна, за якої об’єм попиту на працю дорівнює об’єму його пропозиції.

Зростання заробітної плати вище точки рівноваги, скажімо до w1, викличе надлишкову пропозицію на рику праці, або безробіття. Надлишок пропозиції над попитом, конкуренція за робочі місця будуть сприяти зниженню ставки заробітної плати до рівня рівноваги (wE).

Зниження заробітної плати до рівня w2 означає нестачу робітників, що змусить роботодавців підвищити винагороду, щоб залучити нових робітників. В підсумку зарплата знову підніметься до рівноважного рівня wE .

4.3. Механізм функціонування ринку праці: класична і кейнсіанська моделі

У макроекономічній теорії механізм функціонування ринку праці пояснюється по-різному. При цьому найрельєфніше з цього питання конкурують між собою дві теорії: неокласична та кейнсіанська.

Існують значні розбіжності стосовного того, яким чином відновлюється рівновага на ринку праці.

Аналіз механізму функціонування ринку праці за класичною моделлю будується на підставі наступних умов (частково про них вже йшла мова в попередній темі):

  1.  Ринковій системі притаманне автоматичне саморегулювання. При надмірних зовнішніх впливах (стихійних лихах, війнах і ін.) рівновага на ринку праці (і інших ринках) тимчасово порушується і можлива поява безробіття. Потім рівновага відновлюється, зайнятість знову стає повною.
  2.  Регулювання здійснюється за рахунок гнучких цін і ставок заробітної плати.
  3.  В умовах досконалої конкуренції ринкова система здатна забезпечити повну зайнятість працездатного населення, що відповідає нормальним умовам функціонування ринку праці.
  4.  Існування тривалого безробіття неможливо. Якщо воно все ж таки з’явилось, то це пояснюється негнучкістю цін і ставок заробітної плати.
  5.  Держава не повинна втручатись в дію ринку праці (і інших ринків), тому що підстав для цього немає.

Розглянемо, як відновлюється рівновага за класичною теорією (графік 4.2).

                                           W

                                                                                                                LS

                                                           Ld                                                               

                                                                                                  E

                                                           

                                                          W1

                                                          W2

                                                      P1  P2                                                                      

       P

                                                                                                       L1      L2                              L

                                                     

                                    

                                                Y1

                                                            Y2

                                                             

                                                         Y

Рисунок 4.2. – Відновлення рівноваги на ринку праці: класична модель.

В початковому положенні на ринку праці існує рівновага попиту і пропозиції (точка Е), чому відповідає певний рівень зайнятості, об’єм виробництва і рівень цін. Припустимо, що ринку праці зросла пропозиція робочої сили при незмінному попиті на неї. Нова крива пропозиції праці  пройде нижче і правіше кривої LS. При незмінному попиті на робочу силу і пропозиції, яка зросла, з’являться безробітні. Почнеться конкуренція за робочі місця, що призведе до зниження ринкової ставки заробітної плати з w1 до w2 до тих пір, поки всі бажаючі не будіть забезпечені роботою. Нова рівновага на ринку праці встановиться в точці Е .

Зростання зайнятості з L1  до  L2  спричинить зростання випуску продукції з Y1  до Y2. Якщо маса грошей в обігу постійна, то у відповідності з кількісною теорією грошей ціни знизяться з Р1  до Р2. Зростання випуску товарів при одночасному падінні цін на них можливий, якщо на ринках факторів виробництва знижуються ціни, в тому числі і заробітна плата. Таким чином, нова рівновага на ринку праці знову визначає ринкову ставку заробітної плати, зайнятість, об’єм виробництва і рівень цін.

Аналіз механізму функціонування ринку праці у кейнсіанців базується на наступних передумовах (про них також вже йшла мова в попередній темі):

  1.  Ринкова економіка не є системою, яка саморегулюється. При досягнутій рівновазі сукупного попиту і сукупної пропозиції можливий значний рівень безробіття і інфляції.
  2.  В короткостроковому періоді ціни і ставки заробітної плати є нееластичними (жорсткими), вони не можуть служити регуляторами економіки і відновлювати повну зайнятість. Їх жорсткість пояснюється наявністю монополій (держави, крупних фірм і профспілок).
  3.  В ринковій економіці бажана повна зайнятість, що не тотожно стовідсотковому залученню у виробництво всіх працездатних. Повна зайнятість – максимально можлива на практиці зайнятість, якій відповідає приблизно 96-97% всього працездатного населення.
  4.  В ринковій економіці не існує механізму який автоматично забезпечує повну зайнятість при всіх умовах. Так, при рівновазі сукупного попиту і скупної пропозиції реальна зайнятість може бути повною, а величина виготовленого ВВП меншою потенційного (максимально можливого).
  5.  Необхідно систематичне втручання держави в економіку для досягнення повної зайнятості і потенційного ВВП, яких ринок самостійно не забезпечує.

Проілюструємо графічно кейнсіанський підхід (рисунок 4.3). В теорії Дж. Кейнса в короткостроковому періоді ціни постійні, тому сукупна пропозиція є горизонтальна пряма до точки Е, в якій ВВП досягає потенційного значення Y (графік 4.3). Вертикальна пунктирна лінія показує сукупну пропозицію, яке відповідає потенційному ВВП в класичній теорії. З графіку 4.3 видно, що не зважаючи на рівність сукупного попиту  AD1  сукупній пропозиції AS в точці Е1 зайнятість менше повної (L1  L), а ВВП менше потенційного (Y1  Y). Для досягнення рівноважного стану (точка Е) з повною зайнятістю L і виробництвом потенційного ВВП (Y) сукупний попит повинен зрости до AD . Як відомо, змінення сукупного попиту у цілому (при кожному з можливих рівнів цін) спричиняється неціновими факторами – споживчими витратами, інвестиціями, державними витратами. Оскільки економіка не може самостійно перейти з одного рівноважного стану (точка Е1 ) в інше (точка Е), то задача держави полягає в нарощуванні сукупного попиту до рівня AD, наприклад, шляхом збільшення державних витрат. Зростання державних витрат, спрямованих на створення нових робочих місць в економіці, переміщує лінію сукупних витрат (С + I) уверх з точки Е1 в точку Е  (графік 4.3, квадрант). Це відповідає збільшенню сукупного попиту до AD. Зростання ВВП до потенційного рівня Y викликає згідно виробничій функції Y(L) зростання зайнятості до L (графік 4.3,  квадрант). Ці результати одержані завдяки втручанню держави в економіку.

             P                            

                                                AD

                                  AD1

                                             AS               E1            E

             P1

                                                                Y1                Y                                       Y(ВВП)

              С                                                           E                                     C+I+G

              I

             G                                                                                                        I

                                                                                                             C+I

                                              

                                     G                           E1

                           45

                                                Y1                   Y                                    Y (ВВП)

             L1

             L                                                                                                       II

                                                                                         Y(L)

              L

Графік 4.3. – Відновлення рівноваги на ринку праці: кейнсіанська модель.

4.4. Втрати від безробіття. Закон А.Оукена

Визначаючи втрати від безробіття, слід виокремити природне і циклічне безробіття. Втрати від безробіття не пов’язані з природним безробіттям. Воно, як відомо, є необхідною передумовою для нормального функціонування економіки. Тому час, який витрачають фрикційні та структурні безробітні на пошук роботи, – це не втрати, а витрати, необхідні їм для пошуку найефективніших варіантів застосування своєї робочої сили. В кінцевому підсумку ці витрати сприяють підвищенню продуктивності праці та збільшенню обсягів виробництва продукції. Протилежним є висновок щодо циклічного безробіття, яке не є необхідним для функціонування економіки, а виникає внаслідок відсутності вільних робочих місць. Тому таке безробіття є вимушеним і породжує для безробітних і суспільства в цілому певні втрати. Отже, втрати від безробіття – це втрати від циклічного безробіття.

Втрати від циклічного безробіття мають комплексний характер. Втрати підприємств полягають у тому, що останні скорочують випуск продукції і зменшують свої прибутки. Це у свою чергу скорочує  надходження до державного  бюджету і змушує державу витрачати бюджетні кошти на виплати по безробіттю. Але найбільші втрати несуть безробітні. Вони втрачають заробітну плату, яка частково компенсується виплатами по безробіттю, а в умовах тривалої професійної бездіяльності частково втрачають і свою кваліфікацію. Крім того, безробіття завдає людині психологічної травми, викликає зневіру в себе, занепад моральних принципів, погіршання здоров’я тощо.

Узагальнюючою економічною ціною, яку суспільство платить за циклічне безробіття, є невироблена продукція. Оскільки певна частка робочої сили не використовується в процесі виробництва, то економіка не спроможна виробляти потенційно можливий обсяг товарів і послуг, тобто потенційний ВВП. Цей невироблений (втрачений) обсяг продукції свідчить про відставання фактичного ВВП від потенційного, яке називається «розрив ВВП». Розрив ВВП показує, на скільки процентів відхиляється фактичний ВВП від потенційного під впливом циклічного безробіття. Чим вище циклічне безробіття, тим більшим є розрив ВВП і тим більшу величину ВВП втрачає економіка. Американський економіст Артур Оукен (1928-1980) виявив для США емпіричну залежність між циклічним безробіттям і розривом ВВП. Згідно з його дослідженням кожний процент циклічного безробіття викликає 2,5-3,0 % відставання фактичного ВВП від потенційного. Ця залежність увійшла в макроекономічну науку під назвою „закон Оукена” і її можна подати такою формулою:

ΔY = β (u – u n ),                                            (4.8)

де ΔY – розрив ВВП у процентах до потенційного ВВП; β – коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття, який показує, на скільки процентів фактичний ВВП менший від потенційного, якщо фактичне безробіття перевищує природний рівень на один процентний пункт; u – фактичний рівень безробіття; u n – природний рівень безробіття.

Припустимо, що коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття становить 2,5%, фактичне безробіття – 8%, природне 6 %. За цих умов розрив ВВП становитиме

[2,5 (8-6)] = 5 (%)

На основі розриву ВВП можна обчислити потенційний ВВП і втрати ВВП від циклічного безробіття. Потенційний ВВП є розрахунковою величиною, яка визначається на основі припущення, що фактичне безробіття дорівнює природному. За цих умов потенційний ВВП – це сума фактичного ВВП плюс втрати ВВП від циклічного безробіття, які обчислюються з урахуванням розриву ВВП:

YP=Y+(ΔY×YP)/100,                                      (4.9)

де Y – фактичний ВВП; YP – потенційний ВВП.

Розв’язавши рівняння (4.9), відносно YP, отримаємо:

YP = (Y × 100)/ (100 – ΔY)                             (4.10)

Звідси можна обчислити втрати ВВП від циклічного безробіття як різницю між потенційним і фактичним ВВП:

ΔY = YP – Y,                                      (4.11)

де ΔY – втрати ВВП від циклічного безробіття в грошових одиницях.

Потенційний ВВП – це реальний ВВП. Тому для обчислення втрат ВВП від циклічного безробіття має використовуватися фактичний реальний ВВП, який визначається за допомогою коригування його номінальної величини (дефлювання  чи інфлювання).

Закон Оукена використовується і у разі визначення залежності динаміки ВВП від динаміки безробіття. Для цього застосовується така формула:

ΔYt% = ΔYp% - β (ut – ut-1),                         (4.12)

де ΔYt% - зміна фактичного ВВП у періоді t (у %); ΔYp% - зміна потенційного ВВП у періоді t (у %); ut, ut-1 – фактичний рівень безробіття відповідно у періодах t і (t-1).

Формула (4.12) дає підстави зробити два висновки:

1. Якщо фактичний рівень безробіття не змінюється (ut = ut-1), то процент зміни фактичного ВВП у періоді t дорівнює проценту зміни потенційного ВВП у цьому періоді.

2. Якщо фактичний рівень безробіття у періоді t збільшиться порівняно з періодом (t-1) на один процентний пункт, то процент приросту фактичного ВВП буде менше процента приросту потенційного ВВП на β процентних пунктів.

Припустимо, що в періоді t приріст потенційного ВВП становить 3 %, фактичне безробіття зросло на один процентний пункт, коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття дорівнює 2,5 %. Тоді приріст фактичного ВВП у періоді t становитиме:

ΔYt%= 3 – 2,5×1 = 0,5 (%).

Отже, внаслідок зростання фактичного безробіття на один процентний пункт економіка втратила в темпах приросту ВВП два з половиною процентних пункти.


ТЕМА 5. ГРОШОВИЙ РИНОК ТА ІНФЛЯЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ

Програмна анотація

5.1. Грошовий ринок: попит та пропозиція грошей. Рівновага грошового ринку.

5.2. Інфляція як макроекономічне явище. Соціально-економічні наслідки інфляції.

5.3. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса.

5.1. Грошовий ринок: попит та пропозиція грошей. Рівновага грошового ринку

Грошовий ринок – це такий сегмент фінансового ринку, на якому здійснюється купівля-продаж короткострокових боргових інструментів, строк погашення яких становить менше ніж один рік. Основними категоріями грошового ринку є пропозиція грошей і попит на гроші, які взаємодіють між собою за допомогою процентної ставки.

Розглянемо основні елементи механізму грошового ринку: пропозицію грошей та попит на гроші.

Гроші – один із видів активів. Усі активи поділяються на дві великі групи – фінансові та матеріальні (реальні) активи. Гроші відносяться до групи фінансових активів. Але крім грошей до складу фінансових активів входять негрошові активи, головними серед яких є акції та облігації.

Пропозиція грошей – це сукупність грошових активів, які використовуються в національній економіці в кожний даний період часу. Поряд з терміном „пропозиція грошей” макроекономісти для визначення сукупності грошей використовують і термін „грошова маса”. У кількісному значенні пропозиція грошей і грошова маса – поняття рівнозначні. Відмінність між ними полягає в тому, що термін грошова маса використовується тоді, коли абстрагуються від грошового ринку і зосереджують увагу лише на кількісних характеристиках грошей.

Пропозиція грошей складається з грошових активів, які мають різну ліквідність. Під ліквідністю розуміють здатність активів перетворюватися в платіжний засіб без затримки і втрати своєї номінальної вартості. Готівкові гроші є найліквіднішим активом, порівняно з яким оцінюється ліквідність усіх інших активів. Залежно від рівня ліквідності всі грошові активи групуються зростаючим підсумком у грошові агрегати.

Єдиної для всіх країн системи грошових агрегатів не існує, але у найзагальнішому вигляді агрегатну структуру грошової маси можна представити наступним чином:

М0 – готівка в обігу;

М1 = М0 + засоби на поточних рахунках комерційних банків і внески до запитання;

М2 = М1 + термінові і ощадні вклади в комерційних банках;

М3 = М2 + ощадні вклади в спеціалізованих кредитно-банківських інститутах;

М4 = М3 + акції, облігації, депозитні сертифікати комерційних банків, векселя фізичних і юридичних осіб;

М5 = М4 + кошти в іноземній валюті фізичних і юридичних осіб.

Міжкраїнна відмінність у формуванні грошових агрегатів залежить головним чином від рівня розвитку фінансового ринку та особливостей монетарної політики. Останнім часом спостерігається уніфікація агрегатної структури грошової маси за рекомендаціями Міжнародного валютного фонду та Світового банку.

Сучасна агрегатна структура грошової маси в Україні виглядає наступним чином:

М0 – готівка, гроші поза банками;

М1 = М0 + кошти на поточних рахунках у національній валюті;

М2 = М1 + строкові кошти в національній валюті та валютні кошти;

М3 = М2 + кошти клієнтів у довірчому управлінні та цінні папери власного боргу банків.

Характеризуючи агрегатну структуру грошової маси України, слід сказати, що агрегат М0 охоплює найліквідніший актив – готівкові гроші. Далі в міру зростання номера грошових агрегатів їх склад послідовно нарощується за рахунок додавання активів з меншою ліквідністю. Як відомо, головною функцією грошей є їхня здатність бути засобом обміну, тобто платіжним засобом. За рівнем спроможності виконувати функцію платіжного засобу всі грошові активи поділяються на два види: власне гроші (гроші у вузькому розумінні) і майже гроші (гроші у широкому розумінні). До власне грошей відносять ті активи, що охоплюються агрегатом М1 і можуть безпосередньо використовуватися як платіжний засіб. До них належать готівка, що є зобов’язанням центрального банку, і кошти на поточних рахунках, які є зобов’язаннями комерційних банків. Усі інші активи, що входять до складу агрегатів М2 та МЗ, – це майже гроші, оскільки вони безпосередньо є не платіжним засобом, а засобом заощадження. Проте без великих перепон вони можуть бути перетворені в активи, використовувані як платіжний засіб.

Пропозиція грошей передусім залежить від політики центрального банку, який володіє монопольним правом на первинну грошову емісію (в Україні центральним банком є Національний банк України, у США – Федеральна резервна система, в Німеччині – Бундесбанк). Результатом первинної грошової емісії є приріст грошової бази, яка визначається за формулою:

H = CU + BR                                                 (5.1)

де H – грошова база. В літературі для визначення первинної грошової емісії використовуються й інші терміни, зокрема «резервні гроші», «гроші підвищеної ефективності», «високо потужні гроші» тощо;

CU – готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення. До складу готівки поза банками не входить готівка, яку тримають комерційні банки в своїй касі;

ВR – банківські резерви. До банківських резервів відноситься та частина банківських грошей, яка не використовується для здійснення активних операцій (надання позик, інвестування). Вони включають депозити, розміщувані на рахунках центрального банку, та готівку, яку кожний банк може тримати в своїй касі.

Банківські резерви складаються з двох компонентів: обов’язкові резерви та надлишкові резерви. Обов’язкові резерви – це мінімальна сума резервів, яку зобов’язаний тримати кожний банк. Величина обов’язкових резервів регламентується центральним банком за допомогою норм щодо депозитів. Вони, як правило, диференціюються за видами депозитів. На цій підставі величину обов’язкових резервів можна визначити так:

LR = Ir × D,                                                (5.2)

де LR – обов’язкові резерви, Ir – норматив обов’язкового резервування; D – банківські депозити.

Крім обов’язкового мінімуму резервів кожний банк може тримати певну величину наднормативних резервів, які називаються надлишковими, їх величину банки визначають самостійно на основі аналізу співвідношення втрат і вигод. Величину банківських резервів можна визначити за формулою:

BR = LR+ ER                                           (5.3)

де ER – надлишкові резерви.

Пропозиція грошей відрізняється від грошової бази і визначається як сума готівки і банківських депозитів:

MS = CU + D                                            (5.4)

де MS – пропозиція грошей (грошова маса).

Пропозиція грошей, як правило, перевищує грошову базу. Це пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну грошову емісію на основі мультиплікації (примноження) грошової бази. Отже, крім центрального банку, здатністю створювати гроші володіє також банківська система, тобто сукупність депозитно-кредитних установ, головними серед яких є комерційні банки.

Рівень мультиплікації грошової бази можна визначити в такий спосіб. Спочатку поділимо рівняння (5.4) на рівняння (5.1):

MS/H = (CU + D) / (CU + BR)                                      (5.5)

Далі праву частину рівняння (5.5) поділимо на суму банківських депозитів, тобто на D:

MS/H = (CU / D + D / D) / (CU / D + BR / D)                      (5.6)

У правій частині рівняння (5.6) величина (CU/D) – це коефіцієнт готівки, який відображує відношення готівки до депозитів. Позначимо його символом сr. Величина (BR/D – це резервна норма, яка відображує відношення між банківськими резервами та банківськими депозитами. Позначимо її символом rr. Якщо після цього в рівняння (5.6) внести прийняті позначення, а грошову базу (Н) перенести в його праву частину, то отримаємо функцію пропозиції грошей:

MS = ×H                                                (5.7)

Рівняння (5.7) показує, що пропозиція грошей дорівнює добутку грошової бази (Н) і коефіцієнта пропорційності [(сr + 1) / (сr + rr)]. Цей коефіцієнт називається грошовим мультиплікатором (мультиплікатором грошової бази). Він показує, на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей у разі зміни грошової бази на одиницю. Якщо грошовий мультиплікатор позначити символом m, то його формулу можна подати так:

m =                                                   (5.8)

Як видно з формули (5.8), грошовий мультиплікатор залежить від рішень трьох економічних суб’єктів:

- домогосподарств, які впливають на співвідношення між готівкою і депозитами (сr);

- центрального банку, який регулює резервну норму (rr) через установлення норми обов’язкового резервування (Іr);

- комерційних банків, які певною мірою можуть впливати на резервну норму через створення надлишкових резервів.

Функція пропозиції грошей може бути спрощена до такого вигляду:

MS = m × H                                              (5.9)

У табл. 5.1 наведено приклад, який пояснює, як „створюються гроші” за рахунок мультиплікації грошової бази.

 


Таблиця 5.1

Мультиплікація грошової бази

тис. рн..

Банк

ΔCU

(cr·ΔD)

ΔD

[ΔH/(1+cr)]

ΔBR

(rr·ΔD)

ΔL

(ΔD – ΔBR)

ΔMS

(ΔCU+ΔD)

Банк 1

24,0

80,0

16,0

64,0

104,0

Банк 2

14,8

49,2

9,8

39,4

64,0

Банк 3

9,1

30,3

6,1

24,2

39,4

.

.

.

Усього

64,2

208,0

41,6

166,4

270,4

Таблицю 5.1 побудовано на припущенні, що Національний банк скупив державних облігацій у домогосподарств на суму 104 тис. грн. Це є приріст грошової бази, тобто ΔН = 104 тис. грн.. Якщо cr = 0,3, rr = 0,2, то із загальної суми грошей, отриманих від продажу облігацій (104 тис. грн.), домогосподарства захочуть отримати готівку в сумі cr·ΔD, а решту грошей покласти на депозит банку 1. Виходячи з цього, первинний розподіл приросту грошової бази можна записати так: ΔH = cr·ΔD + ΔD = (1 + cr) · ΔD. Звідси приріст депозитів у банку 1 визначається так: ΔD = ΔH/(1+cr). Це означає, що ΔD = 80 тис. грн.. (104 / 1,3), а ΔCU = 24 тис. грн.. (80 · 0,3).

Отже, депозити банку 1 збільшилися на 80 тис. грн.. Його відрахування в банківські резерви визначаються за формулою: ΔBR = rr·ΔD, що становить 16 тис. грн.. (80×0,2). Решта депозитних коштів використовується для надання позик, тобто ΔL = ΔD – ΔBR. Отже, банк 1 отримує можливість надати позик на суму 64 тис. грн. (80 – 16).

Наведені розрахунки відображують лише перший етап мультиплікаційного процесу. Надалі позичальники банку 1 перекажуть свої кошти за мінусом готівки на депозит банку 2, який розподілить їх між резервами та позиками. Потім позичальники банку 2 перекажуть свої кошти за мінусом готівки на депозит банку 3, який розпорядиться ними за загальною схемою.

Процес мультиплікації грошової бази може продовжуватися як нескінченний ряд етапів. Але в таблиці 5.1 наведено лише перші три етапи. Недоцільність продовження поетапних розрахунків пояснюється тим, що після певної кількості етапів зміни в грошових величинах стають настільки малими, що з практичного погляду ними можна знехтувати. Замість цього всі підсумки обчислюють за формулою суми нескінченно спадної геометричної прогресії.

Згідно з табл. 5.1 підсумкові результати приросту готівки і депозитів на всіх етапах мультиплікаційного процесу є такими: готівка збільшилася на 62,4 тис. грн., а депозити – на 208,0 тис. грн.. Оскільки MS = CU + D, то ΔMS = ΔCU+ΔD = 62,4 + 208,0 = 270,4 (тис. грн..)

Ідентичний результат дає використання грошового мультиплікатора. За умови, що cr = 0,3, rr = 0,2, і спираючись на формулу (5.8) m = 2,6. Звідси приріст пропозиції грошей дорівнюватиме: MS = m × ΔH = 104×2,6 = 270,4 (тис.грн).

Приріст пропозиції грошей за формами грошових активів можна визначити й в інший спосіб. Для цього врахуємо, що на першому етапі мультиплікаційного процесу приріст депозитів визначається так: ΔD = ΔH/(1+cr). Тоді загальний приріст депозитів можна визначити за допомогою грошового мультиплікатора:

ΔD =                                              (5.10)

Звідси випливає формула, за якою можна обчислити загальний приріст готівки:

ΔCU = ×cr                                        (5.11)

Спираючись на формули (5.10) і (5.11), обчислимо складові приросту пропозиції грошей. Приріст депозитів дорівнює 208 тис. грн.. [(108,0 / 1,3) · 2,6]; приріст готівки становить 62,4 тис. грн. [(108,0 / 1,3) · 2,6 · 0,3].

За джерелами формування приріст пропозиції грошей складається із двох частин: приріст грошової бази (первинна емісія) і приріст позик (вторинна емісія). Приріст грошової бази визначається екзогенно. В нашому числовому прикладі він становить 104,0 тис. грн.. Приріст позик як на окремому етапі мультиплікаційного процесу так і у підсумку дорівнює різниці між приростом депозитів і приростом банківських резервів, тобто ΔL = ΔD – ΔBR = ΔD – rr·ΔD = ΔD (1-rr). Це означає, що загальний приріст позик становить 166,4 тис. грн. [208(1 – 0,2)]. Як показує рівняння (5.9), грошова база і грошовий мультиплікатор є незалежними змінними функції пропозиції грошей. Але в графічних моделях пропозиція грошей розглядається як функція від процентної ставки (рис. 5.1).

        i

                                                               MS 

                                                                                                    М

Рис. 5.1. Крива пропозиції грошей

Як видно з рис. 5.1, крива пропозиція грошей має додатний нахил, тобто є зростаючою функцією від процентної ставки i. Безпосередньо з формули (5.9) такий зв’язок між пропозицією грошей і процентною ставкою виявити неможливо. Проте в дійсності процентна ставка може впливати на пропозицію грошей через ті чинники, які визначають рівень грошового мультиплікатора у формулі (5.8).

По-перше, якщо зростають процентні ставки за депозитами та збільшується альтернативна вартість грошей, економічні суб’єкти намагатимуться зменшувати запаси готівки і за рахунок їх економії збільшувати депозитні вклади. Внаслідок цього зменшується коефіцієнт готівки, зростає грошовий мультиплікатор і збільшується пропозиція грошей. Отже, пропозиція грошей перебуває в прямій залежності від процентних ставок за депозитами.

По-друге, коли зростають процентні ставки за кредитами, комерційним банкам стає невигідно тримати надлишкові резерви. Тому вони намагатимуться їх зменшувати з метою максимізації обсягів кредитування. За цих умов зменшується резервна норма, зростає грошовий мультиплікатор і збільшується пропозиція грошей. Отже, між пропозицією грошей і процентними ставками за кредитами спостерігається пряма залежність.

Отже, пропозиція грошей в економіці змінюється під впливом діяльності банківської системи (центрального та комерційних банків) та небанківського сектора (населення, підприємців) економіки.

Особливу роль щодо змінення грошового пропонування відіграє банківська система. ЇЇ діяльність призводить до зростання кількості платіжних коштів. Цей процес одержав назву кредитної емісії. Спостерігається мультиплікативне розширення грошової маси, а отже пропозиції грошей.

Загальне збільшення пропозиції грошей, яке спричиняється банківською системою, що працює на принципах часткового резервного покриття, за умов приросту депозитів, визначається за допомогою формули:

МS =  D                                                (5.12)

де МS – приріст грошової маси (пропозиції грошей), який є результатом приросту депозитів в банківській системі D,

- депозитний мультиплікатор – числовий коефіцієнт, який показує , в скільки разів зміниться грошова маса за умов змінення депозитів в банківській системі,

rr – норма резервування депозитів (резервна норма, яка відображує відношення між банківськими резервами та банківськими депозитами)

rr = (BR/D) × 100 %    ,                                    (5.13)

де BR – частка депозитів банківської системи (окремого комерційного банку), яка зберігається в якості резервів,

D – депозити банківської системи (комерційного банку).

Депозитний мультиплікатор враховує вплив на грошову пропозицію тільки банківської системи. Враховувати ж як діяльність банків, так й небанківського сектора, дозволяє грошовий мультиплікатор.

Попит на гроші – це запаси грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в кожний даний період часу.

Сукупний попит на гроші складається з двох принципово різних частин: операційного попиту на гроші та спекулятивного попиту:

MD = Md1 + Md2 ,                                     (5.14)

де MD – сукупний попит на гроші;

Md1 – операційний попит на гроші;

Md2  - спекулятивний попит на гроші.

Операційний попит на гроші пов`язаний з обслуговуванням торговельних та платіжних операцій. Він залежить від того, скільки товарів, послуг, факторів виробництва знаходиться на ринках країни та за якими цінами вони продаються. Кількісно ця части на попиту на гроші визначається за допомогою рівняння І.Фішера:

Md1 V = P Q     ,                                    (5.15)

де V – швидкість обігу грошей,

P –середній рівень цін на товари, послуги, фактори виробництва,

Q – кількість товарів, послуг, факторів, які представлено на ринку.

В економічній літературі використовується й інший варіант рівняння І.Фішера (кембріджський):

Md1     = P Q k ,   де  k =                               (5.16)

Попит на гроші, зумовлений бажанням вигідно розмістити заощадження, називається спекулятивним. Він визначається можливістю та вигідністю заощаджувати гроші готівкою, що, в свою чергу, залежить від дохідності альтернативних заощаджень (вкладання грошей в різні фінансові активи – акції, облігації, розміщення в банківській системі та ін.). Дохідність вкладень в різні фінансові активи математично може визначатись:

i =  100%               , де                               (5.17)

С – річна сума надходжень від вкладень (номінальний доход),

А – номінальна вартість вкладень (фінансових активів),

i – річна номінальна ставка відсотку від вкладень.

Якщо вартість фінансових активів падає, то ставка відсотку зростає, попит на активи підвищується, що призводить до скорочення запасу готівкових коштів, таким чином, попит на готівку скорочується, а отже, скорочується спекулятивний попит на гроші. Спостерігається зворотна залежність між спекулятивним попитом на гроші та ринковою номінальною ставкою відсотка:

Md2 = L (i) ,      де                                          (5.18)

L – функція ставки відсотка за фінансовими активами.

Фактори динаміки попиту на гроші:

  •  рівень доходу,
  •  рівень цін,
  •  швидкість обігу грошей,
  •  рівень рівноважної ринкової ставки відсотку.

Сукупний попит на гроші можна представити таким чином:

MD = P Q k + L (i)                                             (5.19)

Частіше використовується реальний попит на гроші:

                                          (5.20)

Зв`язок номінальної та реальної ставок відсотку визначається за допомогою одного з рівнянь І.Фішера (докладніше на цьому зупинимось пізніше):

i = r + ,                                             (5.21)

де i – номінальна ставка відсотку,

r – реальна ставка відсотку,

– темп інфляції, рівень інфляції.

Графічне зображення залежності операційного та спекулятивного попиту на гроші від ставки відсотка зображено на рис. 5.2.

Перетин графіків сукупного грошового попиту (MD) та пропозиції грошей (MS) визначає точку рівноваги на ринку грошей (А та В на графіку 5.2), а також “ціну”, яка стягується за користування грошима – рівноважну реальну ставку відсотка. Ринок грошей – це механізм, за допомогою якого попит на гроші узгоджується з їх пропозицією на умовах рівноважної процентної ставки.

        r

        r1                                           A

                                                                                                       крива

                                                                                                  ліквідності

        r2                                                                    B

 

                          Md1           Md12                Md22                                                                MD

        r0

                                                   M1                M2                                                         M

Рисунок 5.2. Сукупний попит на гроші. В разі переміщення з точки А в точку В величина операційного попиту на гроші (Md1) залишається незмінною, а величина спекулятивного зростає (Md12 – Md21) внаслідок зниження реальної ставки відсотка (r1-r2).

Порушення рівноваги на ринку грошей можливо як з боку пропозиції грошей (графік 5.3,а), так і з боку попиту на гроші (графік 5.3,б). В разі, коли кількість необхідних грошей (попит на гроші) перевищує кількість запропонованих (пропозицію грошей), економічні суб`єкти намагатимуться пристосуватись до ситуації шляхом продажу деякої частки своїх фінансових активів. Але продаж фінансових активів одними економічними суб`єктами одночасно є їх купівля іншими агентами ринку.

Загальне бажання одержати більше готівки шляхом продажу фінансових активів збільшить пропонування відносно попиту на фінансових ринках (зокрема фондовому) та знизить номінальну вартість фінансових активів. Падіння номінальної вартості підвищить ставку відсотка. Це, в свою чергу, призведе до того, що населення, підприємці прагнутимуть зберігати свої кошти у вигляді цінних паперів, або в банківській системі, а не готівкою, а тому попит на гроші зменшиться і ринок повернеться до рівноваги в точці, якій відповідає вища ставка відсотку (точка А на графіку 5.3,а). І навпаки, зростання пропонування грошей призведе до надлишку коштів, а згодом – до скорочення ставки відсотку (точка С). Коливання ставки відсотка буде спостерігатись і в випадку змінення сукупного попиту на гроші (графік 5.3,б). Таким чином, рівновага на ринку грошей поновлюється завдяки коливанням ставки відсотку. Рівноважна ставка відсотку врівноважує кількість запропонованих та необхідних економіці грошей.

R           MS2      MS        MS1

r2                   A                     нестача

                                                надлишок

r

                      B

r1                                        C

                                                           MD

               M2      M       M1                        M

                              a)

 r                                          MS

 r2                                                          D

                                             нестача

                                                    надлишок

  r                          F                         

                                                               MD2

  r1                     G                         MD

                                             MD2

                             M2 M M1                        M

                                      б)

Рисунок 5.3.- Порушення та відновлення рівноваги на ринку грошей.

Процентна ставка (ставка відсотку) –  це вартість послуги, пов’язаної з грошовим запозиченням, яка встановлюється в процентах до суми запозичених грошей. Рівень процентної ставки визначається в розрахунку на річний термін використання грошей, наприклад 10 % річних. У разі використання запозиченої суми грошей протягом терміну, меншого ніж рік, процентна ставка пропорційно зменшується. Добуток процентної ставки і суми грошей, які надається у позику, для позикодавця є доходом у вигляді процента, а для позичальника – ціною у вигляді процентних платежів.

Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити такі: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Макроекономісти, як правило, використовують не конкретні процентні ставки, а процентну ставку як агрегат, який відображує загальний рівень процентних ставок в економіці. Але особливе значення для макроекономічного аналізу мають два види ставок процента: реальна і номінальна процентні ставки. Про взаємозв’язок цих ставок вже йшлася мова (формула 5.21). Зупинимося на цьому докладніше.

Реальна процентна ставка – це така ставка процента, яка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики. Вона визначає реальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець, або кількість товарів і послуг, яку він може купити за цю кількість грошей. Рівень реальної процентної ставки залежить від багатьох чинників. Серед них головними є такі: адміністративні витрати позикодавців, строк позики, кредитні ризики, оподаткування доходу позикодавця, попит і пропозиція на ринку позичкових грошей. Усі ці чинники враховуються позикодавцем і позичальником у процесі узгодження рівня процентної ставки.

Номінальна процентна ставка – це така ставка процента, яка формується ринком з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Така процентна ставка визначає номінальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець за надання позики. Оскільки ціни з часом, як правило, зростають, то в процесі узгодження процентної ставки позикодавець і позичальник фактично визначають номінальну процентну ставку. Проте на момент узгодження ціни за позику позикодавець і позичальник не знають, якими будуть фактичні темпи інфляції протягом терміну використання позики. Вони можуть ураховувати лише ту інфляцію, яку очікують. Зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна виразити таким рівнянням:

1 + i = (1 + r) (1+ πe)                                (5.22)

де i – номінальна процентна ставка; r – реальна процентна ставка; πe – очікуваний темп інфляції.

Рівняння (5.22) побудовано на таких умовах: 1 (одиниця) – це сума позики, а процентні ставки є коефіцієнтами до суми позики, тобто до одиниці. Очікуваний темп інфляції також є коефіцієнтом. Ліва частина рівняння визначає номінальну кількість грошей, яку має повернути позичальник по закінченні терміну використання позики. Вона складається з основної суми, тобто позики і процентних платежів за використання позики. Права частина рівняння показує, як номінальна кількість грошей, що підлягає поверненню, залежить від реальної процентної ставки та очікуваного темпу інфляції.

Після нескладних перетворень рівняння  (5.22)  номінальну процентну ставку можна визначити за формулою:

i = r + πe + (r – πe)                                   (5.23)

Формула (5.23) є точним математичним засобом визначення номінальної процентної ставки, її особливість полягає в тому, що добуток (r – πe) є несуттєвою величиною, якою можна знехтувати. Тому для визначення номінальної процентної ставки макроекономісти користуються спрощеною формулою, яка вже наводилась раніше (5.21):

i = r + πe                                                  (5.24)

Рівняння (5.24) називають, як вже зазначалось, рівнянням Фішера. Воно показує, що номінальна процентна ставка може змінюватися в разі зміни реальної процентної ставки та/або внаслідок інфляції. Згідно з рівнянням Фішера зростання очікуваного темпу інфляції на оди процентний пункт збільшує номінальну процентну ставку також на один процентний пункт. Такий зв’язок між номінальною процентною ставкою і темпом інфляції називають ефектом Фішера.

На базі рівняння Фішера можна визначити очікувану реальну процентну ставку:

re = i – πe                                                 (5.25)

Як видно з формули (5.25), реальна процентна ставка – це різниця між номінальною процентною ставкою та очікуваним темпом інфляції. Але реальну процентну ставку можна обчислювати і на базі фактичного темпу інфляції. Така можливість випливає з особливості формування рівня реальної процентної ставки порівняно з номінальною процентною ставкою.

Номінальна процентна ставка, яка фіксується у відповідних угодах, установлюється до моменту надання позики і не змінюється протягом усього терміну її використання. Тому під час визначення її рівня можна врахувати лише очікувану інфляцію. За інших умов формується рівень реальної процентної ставки. Вона є похідною величиною – обчислюється за допомогою коригування номінальної процентної ставки з урахуванням інфляції. Оскільки очікуваний темп інфляції, як правило, не збігається з фактичним, то слід розрізняти два види реальної процентної ставки: очікувану реальну процентну ставку та фактичну реальну процентну ставку. Саме остання визначається за формулою (5.21), де π – фактичний темп інфляції.

Реальна процентна ставка є важливим чинником економічної кон’юнктури. Якщо номінальна процентна ставка – це інструмент, який регулює розрахунки між позикодавцем і позичальником, то реальна процентна ставка обумовлює мотивацію до отримання та надання позики. Коли реальні процентні ставки низькі, то існують більші стимули для отримання позик і менші – для надання позик. Ця обставина суттєво впливає на рішення економічних суб’єктів, зокрема на рішення домогосподарств щодо заощадження, банків щодо надання позик, підприємств щодо отримання позик.

5.2. Інфляція як макроекономічне явище. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція є одним з основних індикаторів макроекономічної нестабільності.

За своїм визначенням інфляція – це зростання загального рівня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім (роком, кварталом, місяцем та ін.). Інфляція є явищем багатофакторним і проявляється в знеціненні грошових знаків (зниженні купівельної спроможності грошової одиниці. У протилежність інфляції під дефляцією розуміється загальне падіння цін (і витрат).

У макроекономіці використовується ряд статистичних показників, які дозволяють вимірювати інфляцію:

  •  рівень інфляції визначається за допомогою індексів цін1. З їх допомогою визначається темп зростання цін і темпи приросту цін. Якщо індекс цін дорівнює 120%, то це означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 рази. Тому індекс цін ще називають індексом інфляції;
  •  темп інфляції може обчислюватись за двома методами.

Перший метод ґрунтується на індексі цін базового періоду. За цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100%, а темп інфляції в даному періоді обчислюється як різниця між індексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду:

πt = Pt – 100 (%) ,                                   (5.26)

де πt – темп інфляції даного періоду, Pt – індекс цін даного періоду.

Другий метод – на сонові індексів цін попереднього періоду, який не є базовим. За цим методом інфляція показує процент приросту цін у даному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою:

                               (5.27)

де  І1  -  І0     -  індекси цін в поточному і минулому періоді, відповідно.

В економічній літературі використовується безліч критеріїв для класифікації різних видів інфляції:

- залежно від рівня і охоплення дослідження розрізняють національну, регіональну і світову інфляцію;

- залежно від темпів зростання: до 10% в рік – помірна або повзуча інфляція, понад 10%  до  200%  в рік  -  галопуюча, а якщо темпи зростання перевищують 200% в рік, то таку інфляцію називають гіперінфляцією. Слід зазначити, що даний критерій розподілу достатньо умовний і щоб визначити, який тип інфляції спостерігається  -  помірна, галопуюча або гіперінфляція, необхідно з’ясувати, наскільки існуючі темпи зростання цін змінюють параметри суспільного відтворення;

- залежно від здатності держави впливати на інфляційний процес, вона підрозділяється на контрольовану і некеровану;

- залежно від «глибини» державного регулювання економіки, інфляція може протікати в явній і пригніченій формі. Процес інфляції в явній або відкритій формі виявляється в зростанні цін, зниженні курсу національної валюти тощо. Пригнічена інфляція  протікає в прихованій формі і виявляється в зниженні якості продукції, зміні структури асортименту, збільшенні дефіциту в економіці, зростанні черг тощо.;

- залежно від інфляційних імпульсів по відношенню до системи, що викликаються внутрішніми і зовнішніми чинниками, розрізняють інфляцію, що імпортується і експортується. Так, у разі підтримки в країні твердого валютного курсу будь-яке підвищення цін на імпортні товари, імпортуватиме інфляцію. Зрозуміло, що значення цього чинника в розвитку інфляційного процесу в країні залежить від частки зовнішньої торгівлі в загальному об’ємі ВНП. Чим вона вища, тим більше ефект «імпорту» інфляції;

- залежно від співвідношення темпів зростання цін по різних товарах, виділяють збалансовану і незбалансовану;

- залежно від джерел, що породжують і живлять інфляційний процес, виділяють інфляцію «попиту» і інфляцію «витрат».

Підвищення цін і поява зайвої кількості грошей – це лише зовнішній прояв інфляції, її глибинним проявом є порушення пропорцій національного господарства.

У світовій економічній літературі виділяють три основні сили, що призводять до інфляції:

- державна монополія на емісію паперових грошей, на зовнішню торгівлю, на невиробничі, перш за все військові, і інші витрати, пов’язані з функціями сучасної держави;

- профспілкова монополія, яка задає розмір і тривалість того або іншого рівня заробітної платні;

- монополія найбільших фірм на визначення витрат і цін.

Всі ці сили взаємозв’язані і кожна по-своєму може вести до зростання або падіння як попиту, так і пропозиції, порушуючи в той же час їх баланс. У зв’язку з цим і розрізняють: інфляцію попиту, при якій рівновага порушується з боку попиту, інфляцію пропозиції, при якій дисбаланс відбувається через зростання витрат виробництва (у зв’язку з чим, цей вид інфляції називають ще інфляцією витрат) (графік 5.4).

Інфляція попиту має місце у тому випадку, коли грошові доходи населення і підприємств зростають швидше, ніж реальний об’єм товарів і послуг. Звичайно цей тип інфляції має місце при повній зайнятості.

Інфляція пропозиції (витрат) означає зростання цін, спровоковане збільшенням витрат виробництва в умовах недовикористання виробничих ресурсів. Інфляція, обумовлена зростанням витрат,  залежить  від чинників, які приводять до збільшення витрат на одиницю продукції. Підвищення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки і об’єм продукції, яке підприємці готові запропонувати при існуючому рівні цін. В результаті зменшується пропозиція товарів і послуг і збільшуються ціни. Отже, по цій схемі не попит, а витрати напружують ціни.

На практиці часто одночасно мають місце інфляція попиту і інфляція пропозиції.

    АD        АD1                                     АS   

                               E1

                            E                                  

а)

       АD                  АS1        АS

                 E1           

                                 E  

б)

Рисунок 5.4. Інфляція попиту (а) і інфляція витрат (пропозиції) (б).

В якості основних соціально-економічних наслідків інфляції слід назвати:

- зниження реальних доходів населення;

- знецінення фінансових активів;

- порушення відносин між позикодавцями та позичальниками;

- зниження мотивацій та стимулів до інвестування;

- перерозподіл доходів між приватним сектором економіки і державою.

5.3. Взаємозв’язок інфляції  та  безробіття. Крива А.Філіпса

Підтримання інфляції та безробіття на низькому рівні – головні завдання макроекономічної політики держави. Для їх вирішення застосовується теоретичний інструментарій кривої Філіпса.

У 1958 р. англійський економіст А.Філіпс обґрунтував криву, що відображувала емпіричну обернену залежність між рівнем фактичного безробіття і номінальною заробітною платою. Доказ такої залежності спирався на дані англійської статистики за 1861-1956 рр. На підставі даних про зростання заробітної плати Філіпс розрахував темпи інфляції і встановив, що збільшення безробіття в Англії понад 2,5-3% призводило до різкого уповільнення зростання заробітної плати і цін (графік 5.5). Згодом криву Філіпса було модифіковано. Цю роботу виконали американські економісти Р.Солоу і П.Самуельсон. Вони замінили ставки заробітної плати на темп зростання товарних цін (або інфляцію) і довели існування зворотної залежності між інфляцією та безробіттям для економіки США. Виникнення цієї залежності вони пов’язували з тим, що високий сукупний попит, з одного боку, призводить до зниження безробіття, а з іншого, тисне на підвищення заробітної плати і цін. Саме Р.Солоу і П.Самуельсон нарекли від’ємну залежність між інфляцією і безробіттям кривою Філіпса і довели її значення для економічної політики. За допомогою цієї кривої став можливий розрахунок рівноваги між достатньо високими рівнями зайнятості і стабільністю цін: у короткостроковому періоді держава може маніпулювати сукупним попитом для вибору певної комбінації показників безробіття і інфляції на кривій (точки А або В на графіку 5.5). Ціною зменшення рівня інфляції є збільшення рівня безробіття. І навпаки. На думку Р.Солоу і П.Самуельсона політики стоять перед проблемою компромісного вибору між інфляцією і безробіттям, а крива Філіпса показує доступні їм варіанти.

Пізніше, коли в економіці багатьох країн виникли значні інфляційні очікування, а також таке явище, як стагфляція, виникла необхідність подальшого вдосконалення кривої Філіпса. Сучасний варіант кривої Філіпса можна визначити за допомогою такого рівняння:

π = πe – β (u – un) + πs                                       (5.28)

де π – темп інфляції

πe – очікуваний темп інфляції;

β – коефіцієнт, який показує реакцію інфляції на динаміку циклічного безробіття, яке спричиняється збуренням сукупного попиту;

πs – темп інфляції, який спричинюється збуреннями сукупної пропозиції;

u – un – рівень циклічного безробіття.

                       Темпи інфляції (%)

                8

                6

                4                                                     Крива Філіпса

2                 А

                                                   В

                        1   2   3   4   5   6   7   8          Рівень безробіття (%)

Рисунок 5.5. – Крива А.Філіпса в короткостроковому періоді

Розташування кривої Філіпса на графіку 5.5 залежить від двох складових рівняння (5.28): очікуваного темпу інфляції (πe) та темпу інфляції, що спричинюється збуреннями сукупної пропозиції (πs). Інфляція, що дорівнює сумі цих складових, свідчить про відсутність циклічного безробіття. За цих умов рівняння кривої Філіпса втрачає циклічний компонент, тобто – β (u – un), і має такий вигляд: π = πe + πs. Інфляція, яка формується в умовах відсутності циклічного безробіття, можна назвати інфляцією повної зайнятості. Якщо інфляція повної зайнятості збільшується, то крива Філіпса переміщується вправо; якщо ця інфляція зменшується, то крива Філіпса переміщується вліво. Зміни в інфляції, що викликаються циклічним безробіттям, відображаються на графіку через відповідне переміщення точки інфляції вздовж нерухомої кривої.

Вибір між інфляцією та безробіттям існує лише в короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді можливість такого вибору зникає. На рис. 5.6. точка А на короткостроковій кривій Філіпса 1 характеризує такий стан в економіці, коли інфляція дорівнює π1, а безробіття – природній нормі, тобто un. Тепер припустимо, що уряд хоче зменшити рівень безробіття. З цією метою він стимулює збільшення сукупного попиту. У короткостроковому періоді це, з одного боку, зменшить безробіття, а з іншого – спричинить зростання інфляції у формі інфляції попиту до π2, що перемістить економіку з точки А у точку В. Інфляція на рівні π2 закладається в очікування економічних суб'єктів. Тому працівники примусять підприємців адекватно підвищити номінальну заробітну плату в наступному періоді. Це, з одного боку, збільшить середні витрати, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги та збільшить безробіття до un, що перемістить економіку в точку С. 3 іншого боку, виникне інфляція витрат, внаслідок чого інфляція зросте до π3, а короткострокова крива Філіпса переміститься в положення 2. Якщо заробітна плата знову підвищиться під впливом нового рівня інфляційних очікувань, то спіраль «ціни – заробітна плата» розгортатиметься далі, що викличе зростання інфляції спочатку до π4, а потім – до π5 і чергове повернення безробіття до природної норми. З'єднавши точки А і Е, отримаємо вертикальну лінію, яка є кривою Філіпса у довгостроковому періоді. Можна стверджувати, що крива Філіпса в довгостроковому періоді набуває вигляду вертикальної лінії на рівні природного рівня безробіття.

Отже, у довгостроковому періоді між інфляцією і безробіттям не існує вибору. Тому в кінцевому підсумку стимулювальна політика уряду не може зменшити безробіття, вона здатна викликати лише зростання цін. У довгостроковому періоді проблему безробіття можна вирішувати лише із застосуванням не інфляційних методів, здатних забезпечити зростання обсягів виробництва за рахунок нагромадження капіталу і зростання потенційного ВВП.


Темп інфляції (%)

        

        π5                                                   E

                                                                                         3

        π4

                             D

       π3                                               С

                                                                                          2

       π2

                            В

                π1                                                A

                                                                                                    1

                                                       un                                   Рівень безробіття(%)

Графік 5.6. – Крива А.Філіпса в довгостроковому періоді.


ТЕМА 6. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ

Програмна анотація

6.1. Доходи домогосподарств.

6.2. Функція споживання і заощадження.

6.1. Доходи домогосподарств

Споживання домогосподарств – це їхні витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їхніх доходів. Тому виникає питання: як формуються доходи домогосподарств, і зокрема та їх частина, що спрямовується на споживання? Розкриттю цього питання сприятиме розгляд моделі економічного кругообігу (рис. 1.1). В умовах приватної закритої економіки вона пояснює взаємодію лише двох суб’єктів економічної системи: домогосподарств і підприємств, а отже, не відображує державного втручання в економіку та будь-яких зв’язків із зовнішнім світом.

Як видно з рис. 1.1, домогосподарства взаємодіють з підприємствами через ринок ресурсів і ринок продуктів. У процесі цієї взаємодії домогосподарства формують свої доходи і здійснюють витрати на споживання. Домогосподарства, які володіють усіма економічними ресурсами безпосередньо або опосередковано (через власність на капітал), виходять на ринок ресурсів із своїми ресурсами. Підприємства для здійснення виробництва купують ці ресурси у домогосподарств. У результаті купівлі-продажу виробничі витрати підприємств, що пов’язані з купівлею ресурсів, водночас формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств, або особистим доходом.

Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можна визначити за такою формулою:

Особистий дохід = заробітна плата найманих працівників + змішаний

дохід + дохід від активів + соціальні трансферти               (6.1)

Перші два елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності, або трудовими доходами. Доходи від активів – це дохід від власності. До таких доходів можна віднести дивіденди, проценти, ренту. Соціальні трансферти охоплюють доходи не зароблені, а отримані внаслідок перерозподілу сукупного доходу. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо. Здебільшого вони надаються державою, а також рештою світу, що виходить за межі спрощеної економіки, яка наразі розглядається.

Діяльність домогосподарств спрямована на задоволення особистих потреб. Тому свої доходи вони спрямовують переважно на купівлю споживчих товарів і послуг. У нижній частині рис. 1.1 показано ринок продуктів, на якому підприємства продають споживчі товари і послуги, а домогосподарства купують їх за рахунок своїх доходів. Сума витрат домогосподарств на цьому ринку визначає величину їхнього споживання, яке можна назвати приватним споживанням.

У наведеній моделі економічного кругообігу величина приватного споживання дорівнює сумі доходів домогосподарств. Проте реально витрати на приватне споживання менші за дохід домогосподарств. Це пояснюється перш за все тим, що не весь дохід домогосподарств надходить в їхнє розпорядження. Тому крім особистого доходу слід розрізняти особистий наявний дохід (дохід у розпорядженні).

У загальному контексті наявний дохід – це та частина сукупного доходу, яка залишається у розпорядженні суб’єктів приватної економіки після сплати податків і може бути використана для приватного споживання і заощадження. Оскільки у приватній закритій економіці, що розглядається, немає держави та відсутні податки, увесь дохід залишається в її розпорядженні. Таким доходом є ВВП. Це означає, що наявний дохід приватної закритої економіки дорівнює ВВП.

Левову частку ВВП приватної закритої економіки становить особистий наявний дохід, який у безподатковій економіці дорівнює особистому доходу. Іншою частиною ВВП є наявний дохід підприємств. Він складається з амортизації та нерозподіленого прибутку, тобто з тієї частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після виконання ним усіх зобов’язань. Отже, особистий наявний дохід можна визначити як різницю між наявним доходом приватної економіки і наявним доходом підприємств:

Особистий наявний дохід = ВВП –

– амортизація – нерозподілений прибуток              (6.2)

Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але в кожному поточному періоді домогосподарства спрямовують на споживання не весь свій наявний дохід. Це пояснюється бажанням людей заощаджувати певну частку свого наявного доходу. Оскільки споживання є пріоритетним напрямом використання особистого наявного доходу, то заощадження є тією частиною цього доходу, яка не витрачається на споживання. Іншими словами, особистий наявний дохід розподіляється на дві частини: споживання та заощадження домогосподарств.

Здійснення домогосподарствами заощаджень не є самоціллю. У кінцевому підсумку заощадження використовуються домогосподарствами для переміщення доходів з одного періоду в інший з метою регулювання в часі своїх витрат на споживання. При цьому вони враховують, що з часом вартість заощаджуваних грошей зростає. Тому слід розрізняти теперішню і майбутню вартість заощаджуваних грошей (заощаджень).

Теперішня вартість грошей – це наявна сума грошей у поточному періоді. Майбутня вартість теперішньої суми грошей визначається за допомогою нарахування складного процента на теперішню вартість цих грошей. Це означає, що майбутня вартість більша за теперішню вартість на величину процентів, нарахованих за кожний рік використання заощадженої суми грошей у майбутньому періоді. Така майбутня вартість складається з основної суми і процентів, нарахованих за попередні роки. Майбутню вартість грошей, обчислену на основі нарахування складного процента, можна визначити за такою формулою:

FV = PV(1+r)n                                                (6.3)

де FV – майбутня вартість; PV – теперішня вартість; r – ставка дисконту, тобто така ставка процента, яка використовується для приведення грошових потоків до їхньої вартості в періоді, який приймається за базу розрахунків; n – кількість років майбутнього періоду.

Наприклад, у банк покладено 1000 грн на три роки за річної процентної ставки 10 %. Виходячи з цього протягом трьох років майбутня вартість вкладу зростатиме таким чином:

І рік: 1000 (1 + 0,1) = 1000 × 1,1 = 1100 (грн.);

II рік: 1000 (1 + 0,1)2= 1000 × 1,21 = 1210 (грн.);

III рік: 1000(1 +0,1)3=1000 × 1,331 = 1331 (грн.).

Отже, теперішній дохід у сумі 1000 грн через механізм заощадження перетворюється за три роки в дохід сумою 1331 грн. Це означає, що зменшення споживання у поточному році на 1000 грн створило передумову для збільшення споживання через три роки на 1331 грн.
Відмінність майбутньої вартості від теперішньої залежить не лише від часу, протягом якого заощаджуються гроші, а й від ставки дисконту. Зазвичай в економічних розрахунках ставку дисконту визначають як максимально можливий рівень доходу, котрий можна отримати за альтернативними варіантами вкладання коштів. Наприклад, якщо є дві альтернативи вкладання коштів –  в облігації внутрішньої державної позики під 10 % річних або на строковий депозит під 15% річних, то за цих умов ставкою дисконту буде 15%.

Припустимо іншу ситуацію. Потрібно визначити, який має бути початковий внесок у банк, щоб через три роки він становив 1331 грн з урахуванням того, що процентна ставка дорівнює 10 % річних. Ця пошукова сума початкового вкладу є теперішньою вартістю майбутньої вартості, її часто називають дисконтованою вартістю, оскільки вона визначається за допомогою дисконтування, Що є процесом, оберненим нарахуванню складного процента:

PV = FV / (1+r)n                                              (6.4)

Якщо майбутня вартість дорівнює 1331 грн, то її теперішня тобто дисконтована вартість становитиме 1000 грн: [1331 / (1 + 10)3]. Отже, для того щоб через три роки мати 1331 грн, потрібно під 10 % річних сьогодні покласти в банк 1000 грн.

Рішення домогосподарств про необхідність заощаджувати частину свого наявного доходу зумовлюється передусім бажанням захистити себе від непередбачуваних обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття тощо) або для фінансування запланованих майбутніх витрат, які потребують значних коштів. Крім того, окремі домогосподарства мають бажання спрямовувати частину свого поточного доходу на здійснення інвестиційних операцій (купівля акцій, облігацій тощо).

Але схильність домогосподарств до заощаджування залежить не лише від їхнього бажання, а й від їхніх можливостей, які визначаються рівнем їхнього доходу. Якщо особистий дохід невеликий, то схильність до заощаджування є невисокою і тому весь або майже весь наявний дохід спрямовується на споживання. У разі високого рівня доходу схильність до заощаджування зростає. Це означає, що на макрорівні та частка наявного доходу домогосподарств, яка спрямовується на споживання, залежить від рівня диференціації особистих доходів.

Одна з проблем, з якою зустрічається кожна країна, – диференціація доходів домогосподарств (доходів населення за сімейними доходними групами). Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовують різні методи та показники. Аналітичним засобом визначення цієї залежності є графік, який в економічній літературі одержав назву крива Лоренца (рис.6.1).

На рис. 6.1 на горизонтальній осі всю кількість (100 %) сімей (домогосподарств) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток особистих доходів (по 20 %) у складі сукупної величини доходів (100 %).

Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами сімей показує бісектриса. Вона свідчить, що кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу. Це означає, що 20, 40, 60, 80, 100 % сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100 % усієї величини особистих доходів. Реально будь-якому проценту сімей відповідає інший процент сукупного доходу. Цю фактичну ситуацію відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси. Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображує ступінь нерівності в доходах. Чим більшою є ця площа, тим більшим є рівень диференціації доходів. Якщо б фактичний розподіл доходу між групами сімей був абсолютно рівним, крива Лоренца збіглася б із бісектрисою. Згідно з наведеним рисунком перші 20% сімей отримують менше 5% сукупного доходу, 40% сімей – близько 10%, 60% – трохи більше 20%, 80% – приблизно 43% сукупного доходу.

Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники, як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині.

Децільний коефіцієнт відображує співвідношення між середніми доходами 10 % найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення. Для цього вділяються дві крайні доходні групи населення, кожна з яких становить 10% від загальної чисельності родин. До першої групи включаються родини з найбільшим середнім доходом в розрахунку на одну особу, до другої – з найменшим доходом. Співвідношення показників доходу першої групи до другої показує рівень диференціації доходів в країні. Макроекономічний аналіз свідчить, що гранична ступінь диференціації доходів не повинна перевищувати 5-7 разів, що означає достатній рівень зацікавленості щодо підвищення доходів першої групи населення і разом з тим, захищеність тих, хто знаходиться в другій групі.

            Процент доходу

            100

             80

             60

            40

            20

                              20            40          60           80          100         Процент сімей

Рисунок 6.1. –  Крива Лоренца.

Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення. На базі кривої Лоренца цей коефіцієнт розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33-35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а в інтервалі 24-26 – низький.

Якісна характеристика грошових доходів базується на співставленні їх величини з мінімальним рівнем життя. Зазначений  мінімум – вартісна оцінка мінімальної науково  обґрунтованої добірки продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, які необхідні для збереження здоров`я населення та забезпечення його життєдіяльності, а також здійснення обов`язкових платежів та зборів. Показник чисельності та частки населення, що має доходи нижче мінімуму прожиття, є одним з найсильніших соціально-економічних індикаторів.

6.2. Функція споживання і заощадження

Споживання є головним компонентом сукупних витрат на виробництво ВВП, а отже, і головним чинником, від якого залежать стан національної економіки, економічні піднесення та спади. Тому питання про те, що лежить в основі рішень домогосподарств щодо визначення величини своїх витрат на споживання, є однією з центральних проблем макроекономіки.

Згідно з кейнсіанською теорією основним чинником, який визначає величину споживання в кожному періоді, є поточний дохід домогосподарств. У разі його зростання домашні господарства готові витрачати більше своїх коштів на споживчі товари і послуги в кожному поточному періоді. Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників, тобто прихильників класичної теорії, які вважали, що вирішальний вплив на споживання справляє процентна ставка. На їхню думку, зростання процентної ставки стимулює збільшення заощаджень і зменшення споживання. І навпаки. Тому споживання є спадною функцією від процентної ставки. Кейнс не заперечував, що процентна ставка може впливати на споживання. Але, на його думку, її вплив на споживання не є визначним. Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання є особистий наявний дохід, яким розпоряджаються домогосподарства у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу Кейнс назвав функцією споживання, яку в алгебраїчній формі можна передати так:

С = С0 + APC DI   або   С = С0 + MPC DI,               (6.5)

де С – споживання домогосподарств (приватне споживання), С0 – автономне споживання, APC – середня схильність до споживання (average propensity to consume), MPC – гранична схильність до споживання (marginal propensity to consume), DI – наявний поточний дохід домогосподарств.

З метою усунення незручностей у процесі моделювання причинно-наслідкових зв’язків між споживанням і доходом сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функцію споживання – особистий наявний дохід прирівняли до наявного доходу приватної економіки. Така модифікація має певну теоретичну підставу, оскільки спирається на розширене тлумачення корпоративної власності на капітал. Уважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано – основного капіталу підприємств. Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства як акціонери володіють підприємствами. Тому в підсумку весь дохід, створений приватною економікою, належить домогосподарствам. До цього слід також додати, що зазначена модифікація кейнсіанської функції споживання не може вплинути на результати макроекономічного аналізу. По-перше, тому, що особистий дохід є домінуючим елементом доходу приватної економіки. Завдяки цьому динаміка наявного доходу приватної економіки здатна адекватно відтворювати динаміку особистого наявного доходу за інших незмінних умов. По-друге, прирівнювання особистого наявного доходу до наявного доходу приватної економіки дещо збільшує базу для обчислення споживання, але це збільшення нейтралізується зменшенням рівня граничної схильності до споживання.

У змішаній економіці наявний дохід приватної економіки менший за дохід на величину податків. У спрощеній, тобто безподатковій економіці, що розглядається, наявний дохід приватної економіки (DI) дорівнює доходу (Y), тобто DI = Y. Він розподіляється на приватне споживання та приватне заощадження:

Y = С + S,                                             (6.6)

де С – приватне споживання; S – приватне заощадження.

За цих умов кейнсіанська функція споживання набуває такого вигляду:

С = С0 + APC Y   або   С = С0 + MPC Y                    (6.7)

Як видно з формули (6.7), базовою екзогенною змінною кейнсіанської функції споживання є дохід. При цьому Кейнс уважав, що споживання є функцією не номінального, а реального доходу. Якщо ціни зростають, то реальний дохід домогосподарств зменшується і навпаки. Отже, в кейнсіанській функції вплив цін на споживання враховується через зміни рівня реального доходу домогосподарств.

Принципову роль у кейнсіанській функції споживання відіграють середня схильність до споживання і гранична схильність до споживання.

Гранична схильність до споживання являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина споживання (ΔC) у разі зміни доходу на одну одиницю (ΔY), і визначається за формулою:

                                               (6.8)

де MPC –  гранична схильність до споживання.

Гранична схильність до споживання характеризує рівень використання поточного доходу на поточне споживання. Тому Кейнс окремо виділяв чинники, що впливають на граничну схильність до споживання. Він поділив їх на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних ним було віднесено шість чинників, головні з яких – зміни у рівні заробітної плати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, зниження ставки процента тощо, до суб’єктивних – вісім чинників, зокрема намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, нагромадити гроші на старість, бажання залишити дітям спадщину та ін.

Кейнс вважав, що у підсумку всі чинники, які впливають на граничну схильність до споживання, незважаючи на велику їх кількість, реалізуються через основний психологічний закон. В його інтерпретації суть цього закону полягає в тому, що «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв’язку зі зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід». Це означає, що у разі зростання доходу на одиницю споживання збільшується менше, ніж на одиницю, тобто ΔC < ΔY. Оскільки решта приросту доходу домогосподарства спрямовують на збільшення заощаджень, то ΔS = ΔY – ΔC. Це означає, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (MPS – marginal propensity to save). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюється величина заощаджень (ΔS) у разі зміни доходу на одиницю (ΔY):

                                               (6.9)

Слід акцентувати увагу на те, що сума коефіцієнтів граничних схильностей (до споживання та заощаджень), як правило, дорівнює одиниці. Це зумовлено взаємозалежністю динаміки споживання і заощаджень, які мають спільне джерело – наявний дохід. Якщо ΔY = ΔC + ΔS , то 1 = MPC + MPS. Але у випадку, коли витрати на споживання фінансуються за рахунок не лише поточного доходу, а й інших джерел (наприклад, позики), то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхилятися від одиниці, яка відбиває лише поточний дохід.

У процесі обґрунтування функції споживання Кейнс спирався і на такий інструмент, як середня схильність до споживання (АРС). Це є коефіцієнт, який показує відношення обсягу споживання до величини поточного доходу. Оберненою стороною цього інструмента є середня схильність до заощаджень (АРS – average propensity to save) – коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу. Зазначені коефіцієнти визначаються за формулами:

                                                (6.10)

                                                (6.11)

Очевидно, що АРС + АРS = 1.

Використання коефіцієнтів граничної та/або середньої схильності залежить від характеру змодульованої функції споживання чи заощадження (динамічної чи статичної).

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. В обґрунтуванні цього припущення він виходив із того, що в короткострокових періодах індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в межах цих періодів зростання доходу супроводжується збільшенням заощаджень, а зменшення доходу – скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка підтримувалася в минулому. Внаслідок цього зі зростанням доходу частка заощаджень у його складі зростає, а частка споживання падає.

На основі функції споживання (формула 6.7) може бути одержана функція заощаджень:

Y = С + S = C0 + APC Y + S

S = Y – (C0 + APC Y)

S = - C0 + Y – APC Y

S = - C0 + APS Y      або     S = -C0 + MPS Y            (6.12)

Щоб глибше розкрити кейнсіанську функцію споживання і заощадження, звернемося до графічних моделей (рис. 6.2 і 6.3).

Графіки функцій споживання і заощаджень на рис. 6.2 мають позитивний нахил, що вказує на пряму залежність цих показників від доходу. Нахил залежить від граничної схильності до споживання. Допоміжна лінія 45° відображає гіпотетичну ситуацію, коли споживання в точності відповідає доходу при будь-якій його величині. Враховуючи, що величини споживання і заощаджень – це дві частини одного і того ж доходу, не здається дивовижним, що графік заощаджень є по-суті справи віддзеркаленням графіка споживання. Точка Е визначає єдине (за інших незмінних умов) значення функції споживання, коли споживання дорівнює доходу, а заощадження дорівнюють нулю. При прибутку менше YE (зліва від точки перетину Е) споживання перевищує доход, а значить для задоволення споживання будуть використані заощадження (ситуація «негативних заощаджень»). При доходу більшому YE (праворуч від точки Е) споживання стає менше поточного доходу і у населення з’являється можливість частину прибутку зберігати.

Виникає питання, а яким буде споживання при нульовому поточному прибутку? За відсутності поточного доходу (або навіть при його наявності, але недостатніх розмірах) споживачі житимуть „у борг”, або будуть розпродавати раніше накопичене майно («негативне заощадження»).

Споживання, яке фінансується поточним доходом, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від поточного доходу. Поряд із цим формула (6.7) виявляє, що крім індуційованого споживання є також автономне споживання (С0). Його існування Кейнс пов’язував виключно зі зменшенням доходів домогосподарств, викликаним падінням рівня зайнятості. На його думку, якщо внаслідок падіння рівня зайнятості скорочення доходу є суттєвим, то це може негативно вплинути на рівень поточного споживання. У таких випадках для підтримання звичного рівня споживання, як вже зазначалось, люди можуть використовувати фінансові резерви, створені за рахунок доходів, зароблених у минулих періодах. Протилежним джерелом фінансування споживання у таких випадках є позика, яка може бути повернена за рахунок майбутніх доходів. Тому та частина споживання, яка фінансується не за рахунок поточного доходу, є автономним споживанням, а чинники, що впливають на його величину, можна назвати чинниками автономного споживання.

     С, S

                                                                             С = У

                                                                                                    С = С0 + МРС Y

                                                         E

         CE

         C0

         C0

                                                                                                            S = -C0 + MPS Y

                             45◦

             0

                                                             YE                                                Y

  1.  C0

Рисунок 6.2. – Функція споживання (С) і заощадження (S).

Чинники автономного споживання не пов’язані з поточним доходом. Але за тривалий період споживання є лише функцією від доходу, оскільки у кінцевому підсумку лише дохід є джерелом витрат на споживання. Тому до чинників автономного споживання належать ті, що впливають на споживання поточного періоду через доходи, заощаджені домогосподарствами у попередніх періодах або які мали б заощаджуватися у майбутні періоди. На цій підставі до чинників автономного споживання можна віднести багатство та запозичення.

Під багатством домогосподарств розуміють всі активи, якими вони володіють. Проте джерелом автономного споживання можуть бути переважно такі фінансові активи як ощадні рахунки, акції, облігації тощо. Багатство як чинник поточного споживання домогосподарства формують на основі заощаджень, здійснених за рахунок доходів попередніх періодів. Тому його величина залежить від рівня доходу в попередніх періодах, а також від того, як вони його розподіляють між споживанням і заощадженням. Згідно з кейнсіанським припущенням щодо середньої схильності до споживання, чим вище дохід, тим більшою є його частка, яка спрямовується на заощадження, тобто на збільшення багатства. На рішення домогосподарств щодо пропорцій розподілу доходу на споживання та заощадження певною мірою впливає процентна ставка. Але, як уже наголошувалося, Кейнс уважав, що її вплив не є суттєвим. Багатство, що формується за рахунок доходів попередніх періодів, слугує джерелом доходів і витрат на споживання у наступних періодах. Тому, чим більше багатства нагромаджують домогосподарства в попередні періоди, тим більшою може бути величина споживання у кожному наступному періоді за будь-якого рівня поточного доходу.

Іншим чинником автономного споживання у поточному періоді є позики. За рахунок позик домогосподарства мають можливість покривати дефіцит особистих доходів у поточному періоді за рахунок доходів або від’ємних заощаджень у майбутньому періоді. Запозичення домогосподарств збільшує їх споживання відносно поточного доходу певного періоду, але воно унеможливлює або зменшує заощадження у майбутньому періоді.

Вплив багатства і запозичення на функцію споживання можна розглянути на графічних моделях. Відповідно до рис. 6.2 підтвердженням їх впливу на функцію споживання є існування автономного споживання, величина якого дорівнює відрізку 0С0. Внаслідок цього крива С не проходить через початок системи координат, а зміщується вгору на величину відрізка 0С0.

На рис. 6.3 крива С є початковою функцією споживання.

С,S

                                  

                                        Е2              С1

                                                          С

                          Е                             С2

                                                          S2 

            Е2                                          S

                                                          S1

                                                                                                Y

Графік 6.3. Функції споживання і заощадження зі змінним автономним споживанням.

Якщо під впливом багатства і запозичення автономне споживання збільшується порівняно з початковою величиною, то крива споживання зміщується вгору в положення С1. Якщо під впливом зазначених чинників автономне споживання зменшується відносно початкової величини, то крива споживання зміщується вниз у положення С2.

Отже, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу, а автономного – від багатства і запозичення. У графічній моделі зміна індуційованого споживання проявляється як переміщення точки споживання вздовж нерухомої кривої споживання. Зміна автономного споживання проявляється через переміщення кривої споживання вгору або вниз.


ТЕМА 7. ПРИВАТНІ ІНВЕСТИЦІЇ

Програмна анотація

  1.  Роль інвестицій в економіці.
    1.  Інвестиційна функція.
    2.  Взаємозв’язок заощаджень та інвестицій: класичний та кейнсіанський підходи.
    3.   Структура заощаджень та їх трансформація в інвестиції.

7.1. Роль інвестицій в економіці

Відомо, що інвестиції – це витрати, здійснювані економічними суб’єктами з метою нагромадження капіталу, що передбачає створення нового капіталу та відшкодування зношеного капіталу. Але слід враховувати, що необхідною передумовою нагромадження капіталу є виробництво інвестиційних товарів, тобто засобів виробництва (будівельних матеріалів, машин, устаткування, приладів, інструментів тощо). Це означає, що інвестиції впливають на економіку за двома напрямами.

Перший напрям пов’язаний із сукупним попитом. Коли зростають інвестиції, то в короткостроковому періоді збільшується попит на інвестиційні товари. Він збільшується за умови, що обсяг інвестицій в наступному періоді (It) збільшується порівняно з попереднім періодом (It-1). Наприклад, якщо в попередньому періоді інвестиції становили It-1, а в наступному – It, то різниця між ними відображує приріст інвестицій в періоді t порівняно з періодом (t – 1), тобто ΔIt = It – It-1. Приріст інвестицій – це приріст попиту на інвестиційні товари, який є компонентом сукупного попиту. У зв’язку з цим збільшення інвестиційного попиту за інших незмінних умов викликає зростання сукупного попиту та обсягів виробництва, тобто ВВП. Отже, першим результатом зростання інвестицій є збільшення сукупного попиту і ВВП у короткостроковому періоді.

Другий напрям впливу інвестицій на економіку пов’язаний з капіталоутворенням. Інвестиції – це потік, а капітал – запас. Отже, капіталоутворення являє собою процес перетворення інвестицій на капітал. Тому кожна одиниця інвестицій, тобто потоку, збільшує капітал, тобто запас. Але це не означає, що обсяг капіталу стає більшим на величину інвестицій. Слід враховувати, що наявний капітал постійно зношується в процесі виробництва і потребує відновлювальних інвестицій. Це означає, що обсяг капіталу формується під впливом двох протилежних сил: інвестування, яке збільшує обсяг капіталу, і зношення (амортизації), яке зменшує обсяг капіталу.

Розглядаючи зв’язок між інвестиціями та обсягом капіталу слід зважати на відмінність чистих і валових інвестицій. До чистих інвестицій відносяться такі витрати, які спрямовуються лише на створення нового, тобто додаткового капіталу (будівництво заводу або цеху, житла, шляхів, придбання додаткових машин, устаткування тощо). Валові інвестиції охоплюють як створення нового капіталу, так і заміну зношеного капіталу новими капітальними засобами. Виходячи з цього валові інвестиції можна визначити за такою формулою:

It = NIt + d × Kt ,                                                          (7.1)

де It, NIt – відповідно валові та чисті інвестиції за період t; d – норма амортизації, яка відображує ту частку, на яку щорічно зношується капітал, Kt – середня вартість капіталу за період t; d × Kt – вартість амортизованого капіталу, тобто зношеного в процесі виробництва за період t.

Із рівняння (7.1) видно, що чисті інвестиції – це така частина валових інвестицій, яка відображує їх перевищення порівняно з вартістю зношеного капіталу. Тому, спираючись на рівняння (7.1), чисті інвестиції можна визначати за формулою:

NIt = It – d × Kt                                                    (7.2)

У свою чергу, перевищення валових інвестицій над вартістю амортизованого капіталу дорівнює створенню нового капіталу, тобто визначає приріст капіталу. Отже, приріст капіталу залежить не від валових, а від чистих інвестицій:

ΔKt = NIt = It – d × Kt                                                  (7.3)

Якщо до обсягів капіталу на кінець попереднього періоду (або на початок наступного періоду) додати приріст капіталу (чисті інвестиції) в наступному періоді, то можна визначити обсяг капіталу на кінець наступного періоду:

ΔKt = ΔKt + (It – d × Kt)                                              (7.4)

Приріст капіталу збільшує виробничі потужності економіки тобто довгострокову сукупну пропозицію, яка дорівнює потенційному ВВП. Але при цьому слід підкреслити, що вплив приросту капіталу на збільшення потенційного ВВП відбувається не у співвідношенні 1:1, а згідно з граничною продуктивністю капіталу (граничним продуктом капіталу).

Гранична продуктивність капіталу відображує приріст продукту, що припадає на додаткову одиницю капіталу за незмінної кількості інших факторів виробництва (переважно праці):

MPK = f (K+1,L) – f (K,L),                                                (7.5)

де MPK – граничний продукт капіталу.

Перший член правої частини рівняння (7.5) – це обсяг продукту, виробленого за (К + 1) одиниць капіталу та L одиниць праці; другий член – обсяг продукту, виробленого за К одиниць капіталу та L одиниць праці. Отже, рівняння (7.5) виявляє, що граничний продукт капіталу є різницею між обсягом продукту, виготовленого за (К+1) одиниць капіталу, та обсягом продукту, виготовленого за К одиниць капіталу.

Залежність продукту від капіталу демонструє виробнича функція (рис. 7.1) Виробнича функція, наведена на рис. 7.1, показує, як обсяг продукту залежить від обсягу капіталу за незмінної кількості праці. В міру збільшення обсягів капіталу його гранична продуктивність (МРК) зменшується, тобто падає швидкість зростання продукту, яке спричинюється зростанням капіталу. Така залежність притаманна й іншим факторам виробництва. Це означає, що існує закон спадної віддачі змінного фактора виробництва, в тому числі й капіталу.

         Y                   

                                                                             Y = f (K,L)

                                                                                    МРК

                                                                                                                       К

Рис. 7.1. Виробнича функція

Поряд з цим слід зауважити, що застосування показника граничного продукту капіталу в натуральних одиницях можливе лише на абстрактно теоретичному рівні. На конкретному рівні ми маємо справу з грошовими одиницями. Тому, щоб пов’язати між собою зростання ВВП і приріст капіталу, потрібно перейти до показника, який відображує вартість граничного продукту капіталу. Таким показником є гранична виручка від використання капіталу (МRК). Вона відображує приріст виручки від реалізації продукції, що припадає на одну грошову одиницю приросту капіталу.

Визначити вплив приросту капіталу на збільшення потенційного ВВП можна за формулою:

ΔY = ΔK·MPK                                           (7.6)

Відомо, що фактичний ВВП визначається потенційним ВВП лише як тенденція, тобто в довгостроковому періоді. Отже, якщо першим результатом зростання інвестицій є зростання сукупного попиту та ВВП у короткостроковому періоді, то його результатом у довгостроковому періоді є збільшення обсягів капіталу і потенційного ВВП.

Доцільно звернути увагу на те, що інвестиції по-різному впливають на збільшення ВВП у короткостроковому і довгостроковому періодах. У короткостроковому періоді на зростання сукупного попиту та обсягів виробництва впливає приріст валових інвестицій порівняно з попереднім періодом. У довгостроковому періоді зростання обсягів капіталу залежить не від приросту інвестицій, а від обсягу чистих інвестицій, тобто від співвідношення між валовими інвестиціями та вартістю зношеного капіталу (амортизацією). Це співвідношення визначає економічну динаміку, тобто здатність економіки нарощувати або зменшувати свої виробничі потужності.

Здатність економіки до нарощування своїх виробничих потужностей може виникати лише за умов, коли валові інвестиції перевищують амортизацію (I > d×К). За таких умов чисті інвестиції є додатною величиною. Тому збільшуються обсяг капіталу, довгострокова сукупна пропозиція і потенційний ВВП. Якщо при цьому валові інвестиції збільшуються, тобто ΔI > 0, то за інших незмінних умов зростатиме і сукупний попит, що викликає збільшення обсягів виробництва, тобто ВВП.

Протилежна ситуація виникає за умов, коли валові інвестиції менші, ніж амортизація I < d×К). Це означає, що чисті інвестиції є від’ємною величиною і тому капіталу споживається більше, ніж нагромаджується. Таке явище називають дезінвестуванням. Оскільки амортизація перевищує валові інвестиції, то це призводить до скорочення виробничих потужностей в економіці. Крім того, виникнення дефіциту валових інвестицій показує, що обсяг інвестицій в економіці зменшується порівняно з попереднім періодом, тобто ΔI < 0. За інших незмінних умов це викликає скорочення сукупного попиту та обсягів виробництва, тобто ВВП.

7.2. Інвестиційна функція

У загальному контексті функція, як і у випадку з функцією споживання та функцією заощаджень, – це математична назва макроекономічної моделі, яка виражає залежність одного набору змінних від іншого. В інвестиційній функції інвестиції є залежною змінною, а чинники, які впливають на інвестиції, – незалежними змінними. Отже, інвестиційна функція відповідає на питання: від яких чинників залежить обсяг інвестицій?

Слід зауважити, що інвестиції є системою, яка складається з кількох елементів: інвестиції в основний капітал, інвестиції в житлове будівництво, інвестиції в запаси. Динаміка кожного з елементів знаходиться під впливом неоднакових чинників. Проаналізуємо деякі з них.

Попит на інвестиції залежить від чинників, які впливають на прибутковість інвестованого капіталу. Серед них особливе місце посідає процентна ставка і очікувана норма чистого прибутку.

Щодо процентної ставки, то особливість цього чинника пояснюється двома обставинами.

По-перше, процентна ставка є спільним чинником для всіх компонентів інвестиційних витрат – інвестицій в основний капітал, у житлове будівництво, у запаси. Попит на кожний з них знаходиться в оберненій залежності від реальної процентної ставки, оскільки у разі її зростання збільшуються витрати, пов’язані з інвестуванням, і зменшується прибутковість інвестованого капіталу. По-друге, процентна ставка є тим чинником інвестиційного попиту, на який держава може впливати, використовуючи заходи економічної політики.

Зважаючи на це, в макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій базовою змінною інвестиційного попиту є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційний попит враховується в автономній складовій інвестиційної функції. Виходячи з цього проста інвестиційна функція в алгебраїчній формі записується так:

I = I0 – d · r                                                            (7.7)

де I – попит на інвестиції, I0 – автономні інвестиції, що не залежать від процентної ставки і перебувають під впливом інших чинників; d – чутливість інвестицій до зміни рівня реальної процентної ставки (вона показує на скільки грошових одиниць обернено змінюються інвестиції у разі зміни процентної ставки на один пункт, тобто d = ΔI/Δ r).

У простій інвестиційній функції незалежною змінною є процентна ставка, а залежною – інвестиції. Зі зростанням процентної ставки збільшуються витрати, пов’язані з інвестуванням і знижується рівень прибутковості, що знижує кількість прибуткових інвестиційних проектів. Це зменшує сукупний попит на інвестиції. Чим вищою є процентна ставка (вартість інвестицій), тим менша кількість інвестиційних проектів може бути привабливою для підприємців і тим меншим є сукупний попит на інвестиції. І навпаки.

На рисунку 7.2 наведено графік інвестиційної функції, який узагальнює обернену залежність інвестицій від реальної процентної ставки. Зі зниженням процентної ставки від r1 до r2 інвестиції збільшуються від I1 до I2. Тому крива інвестиційного попиту має від’ємний нахил, а отже, інвестиції є спадною функцією від процентної ставки. Положення кривої інвестиційного попиту на графіку визначається передусім її нахилом, який залежить від величини d у рівнянні (7.7). Якщо інвестиції дуже чутливі до зміни рівня процентної ставки, то незначне зниження процентної ставки спричинює велике збільшення інвестицій. За цих умов крива інвестиційного попиту тяжітиме до горизонтальної лінії. І навпаки, якщо інвестиції малочутливі до зміни процентної ставки, то крива інвестиційного попиту тяжітиме до вертикальної лінії.

З приводу другого чинника (норми прибутку), слід сказати наступне.

Для визначення прибутковості інвестиційних проектів застосовують різні методи: традиційний (бухгалтерський) або методи, пов’язані з дисконтуванням грошових потоків. Традиційний метод полягає у визначенні норми прибутку як відношення прибутку до інвестованого капіталу:

Норма прибутку = чистий прибуток / інвестований капітал       (7.8)

Капітал використовується протягом кількох поточних періодів. Тому для визначення норми прибутку використовується середньорічний чистий прибуток і середньорічна вартість капіталу. Порівнюючи норму прибутку з процентною ставкою, підприємці приймають рішення щодо доцільності інвестування.

        R

       r1

        r2

         0                   I1                             I2                                            I

Рис. 7.2. Графік простої інвестиційної функції

Припустимо, що в економіці пропонуються три інвестиційних проекти, різні за вартістю та нормою прибутку. Перший проект, вартість – 120 тис. грн., норма прибутку – 20 %; другий проект: вартість – 180 тис. грн., норма прибутку – 15 %; третій проект: вартість – 230 тис. грн., норма прибутку – 10 %. Якщо процентна ставка дорівнюватиме 18%, то інвестиційний попит становитиме лише 120 тис. грн., оскільки тільки перший проект має норму прибутку, яка перевищує процентну ставку, тобто вартість інвестування. У разі зниження процентної ставки до 12 % інвестиційний попит збільшиться за рахунок другого проекту і становитиме 300 тис. грн., а за зниження процентної ставки до 8 % збільшиться за рахунок третього проекту до 530 тис. грн..

Вадою традиційного методу є те, що він не враховує фактор часу. Ця вада усувається на основі дисконтування потоків доходів та інвестиційних витрат, у результаті чого визначається дисконтована (теперішня) вартість майбутніх прибутків. Серед методів такого дисконтування найліпшим уважається метод чистої дисконтованої вартості, за яким прибутковість інвестиційного проекту визначається як різниця між дисконтованою вартістю очікуваних доходів і дисконтованою вартістю очікуваних витрат.

Припустимо, що ставка дисконту дорівнює R, за перший рік реалізації проекту дохід та витрати становлять відповідно Q1 і С1; за другий рік – Q2 і С2 і т. д. За таких умов чисту дисконтовану вартість (NPY) проекту можна обчислити за формулою:

                                                 (7.9)

Якщо чиста дисконтована вартість додатна (NPY > 0), то інвестиційний проект є потенційно прибутковим; якщо вона від’ємна (NPY < 0), то інвестиційний проект є збитковим і від нього слід відмовитися. Чим нижчою є процентна ставка, тим більшими є чиста дисконтована вартість інвестиційного проекту та схильність підприємців до інвестування.

Спільним для всіх методів оцінювання прибутковості інвестиційних проектів є те, що між процентною ставкою і попитом на інвестиції існує обернена залежність. За традиційним методом процентна ставка слугує нижньою межею норми прибутковості проектів, в які підприємцям вигідно вкладати інвестиції. Чим нижчою є процентна ставка, тим більша кількість інвестиційних проектів стає об’єктом попиту. Згідно з методом чистої дисконтованої вартості процентна ставка безпосередньо впливає на прибутковість інвестиційного проекту. Чим нижчою є ставка дисконту, тим більшими є чиста дисконтована вартість і попит на інвестиції.

Норму прибутку скоріше можна вважати основним чинником пропозиції інвестицій. Безумовно, інвестиційні витрати безпосередньо залежать від розмірів доходів інвесторів, а також (про що вже згадувалось) від об’ємів та темпів зростання ВВП і НД. Неодноразові спроби статистичним шляхом знайти сувору залежність цих показників не мали успіхів. Хоча моделі акселератора і мультиплікатора, про які мова піде пізніше, певною мірою віддзеркалюють цю залежність.

Характер впливу інвестицій на економічне зростання, на циклічність розвитку виробництва і зворотній вплив приросту ВВП та НД на інвестиційний процес, вимагають наряду з виокремленням автономних інвестицій, виділення ще й індуційованих. З цих позицій під автономними інвестиціями розуміють витрати на утворення нового капіталу, які не залежать від змін сукупного попиту і ВВП. Навпаки, самі ці інвестиції та їх змінення впливають на зростання або скорочення ВВП. Причинами появи автономних інвестицій являються зовнішні фактори – скачкоподібність технічного прогресу, зміна смаків, приріст населення, розширення зовнішніх ринків та ін. У більшості випадків джерелом фінансування автономних інвестицій є держбюджет, а точніше його дефіцит. Крім того, джерелом таких інвестицій можуть виступати зовнішні запозичення.

Відмінність індуційованих інвестицій від автономних полягає передовсім у тому, що вони залежать від доходу інвестора, а точніше від його приросту. Індуційовані інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку. Ще одним джерелом індуційованих інвестицій є тимчасово вільні грошові кошти широких верств населення (заощадження), про які докладніше піде мова у наступному питанні теми. І підприємницький прибуток, і заощадження населення зростають разом із зростанням доходів, а тому з ростом доходів слід очікувати й приросту інвестицій. Залежність приросту інвестицій (ΔI) від приросту доходів (ΔY) віддзеркалює гранична схильність до інвестування:

                                                     (7.10)

З урахуванням всього сказаного вище, проста функція інвестицій (автономних і індуційованих) може бути представлена таким чином:

I = I0 – dr + MPI Y,    де                                    (7.11)

I0   -   автономні інвестиції,

r  -   реальна ставка відсотка,

d  -  емпіричний коефіцієнт чутливості інвестицій до динаміки ставки процента;

MPI   -   гранична схильність до інвестування,

Y – доход інвестора (прибуток).

Серед інших чинників, що впливають на величину інвестицій, можна виділити такі: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на прибуток підприємств, ділові очікування. Всі вони, впливаючи на прибутковість інвестицій, змінюють їх величину. Графічно вплив таких чинників можна віддзеркалити зміщенням інвестиційної кривої у відповідний бік (рис. 7.3). Так, збільшення інвестицій означає, що для кожного рівня процентної ставки підприємства збільшують свій попит на інвестиції, внаслідок чого інвестиційна крива зміщується вправо. І навпаки, вона зміщується вліво, якщо інвестиції зменшуються.

Зупинимося на зазначених чинниках докладніше.

Технічний прогрес. Технічний прогрес є головним чинником економічного зростання. Він проявляється переважно через створення нових, ефективніших засобів виробництва або через модернізацію існуючих. Викликаючи якісні зміни в основному капіталі, технічний прогрес забезпечує підвищення граничної продуктивності факторів виробництва і зменшення їх граничних витрат. За факторами виробництва, на які впливає технічний прогрес, він поділяється на трудоощадний, або капіталоощадний. У першому випадку зростає гранична продуктивність праці, в іншому – гранична продуктивність капіталу. Результатом технічного прогресу є зменшення витрат на виробництво продукції і збільшення прибутковості інвестованого капіталу, що спричинює зростання попиту на інвестиції за даної процентної ставки.

Рівень забезпеченості основним капіталом. Якщо виробничі потужності галузі спроможні повністю задовольняти попит на її продукцію, то зростання інвестицій в цю галузь стримуватиметься. І навпаки, якщо за повного використання наявних виробничих потужностей попит на продукцію галузі задовольняється не повністю, то це спонукатиме підприємців до збільшення обсягів виробництва за рахунок збільшення капіталу, що спричинює зростання попиту на інвестиції за даної процентної ставки.

        R

       r0

        

                                               I2                  I0                      I1

         0             I2                I0             I1                               I

Рис. 7.3. Вплив інших чинників на інвестиції

Отже, попит на інвестиції залежить від співвідношення між виробництвом ВВП та основним капіталом. Це випливає з моделі акселератора, найпростішу форму якої можна подати так:

It = α (Yt – Yt-t) + d × Kt                                                 (7.12)

де It – обсяг інвестицій (валових); α – коефіцієнт акселерації; Yt – Yt-t – приріст ВВП за період t; α (Yt – Yt-t) – чисті інвестиції за період t; d × Kt – відновлювальні інвестиції (амортизація) за період t.

Основним елементом рівняння (7.10) є коефіцієнт акселерації, який показує, на скільки одиниць змінюються інвестиції у разі зміни ВВП на одиницю. Залежність, яку описує рівняння (7.10), означає, що підприємства намагаються зберігати певні співвідношення між основним капіталом і обсягом виробництва. Оскільки ВВП є нестабільною величиною, то це зумовлює і нестабільність інвестицій: у період пожвавлення економіки інвестиції збільшуються, у період рецесії – зменшуються.

Податки на прибуток підприємств. У процесі прийняття інвестиційних рішень підприємці беруть до уваги не валовий, а чистий прибуток, для визначення якого від валового прибутку віднімаються податки. За цих умов зі збільшенням податків чистий прибуток зменшується, що послаблює мотивацію підприємців до інвестування. І навпаки, зменшення податків спричинює збільшення чистого прибутку, що посилює їхню схильність до інвестування.

Ділові очікування. Підприємці, ухвалюючи інвестиційні рішення, орієнтуються на прибуток, очікуваний у майбутньому, тобто впродовж часу, протягом якого використовуватиметься інвестований капітал. Це означає, що їхні інвестиційні рішення залежать від ділової активності, яку вони очікують у майбутньому. Такі очікування можуть бути оптимістичними або песимістичними. Оптимістичні очікування щодо рівня ділової активності збільшують інвестиційний попит підприємців, песимістичні – зменшують їхні бажання інвестувати.

Важливу роль у визначенні рівня ділової активності відіграє ринок акцій, який показує зв’язок між динамікою курсів акцій і станом ділової активності в економіці. Якщо курс акцій зростає, то це свідчить про підвищення ділової активності, що породжує в інвесторів оптимістичні очікування. І навпаки.

Інвестиції відрізняються значною мінливістю. В якості основних чинників нестабільності інвестицій слід назвати:

- тривалі терміни служби устаткування;

- нерегулярність інновацій;

- мінливість економічних очікувань;

- циклічні коливання.

Поясним механізм дії деяких з них.

Інвестиційні товари через свою природу мають досить тривалий термін служби. У якихось межах закупівлі інвестиційних товарів носять дискретний характер (старе устаткування або будівлі можна або повністю ліквідувати і замінити, або відремонтувати і використовувати ще декілька років) і тому можуть бути відкладені. Рішення про заміну застарілого устаткування, або відмова від таких дій можуть залежати від прогнозів планових служб окремих підприємств, що зрештою зумовить коливання інвестицій в економіці.

Крупні нововведення не можна спрогнозувати. Але їх поява завжди супроводжується величезним зростанням або хвилею інвестиційних витрат, яке з часом знижується. Так, наприклад, широке розповсюдження автомобілів в 20-і роки минулого століття призвело до зростання інвестицій в автомобільну промисловість, а також в такі суміжні галузі, як сталеливарна, нафтопереробна, виробництво скла і гумотехнічних виробів, на будівництво доріг та автомагістралей. Коли інвестиції в суміжні галузі забезпечили достатній основний капітал для задоволення потреб автомобільної промисловості, загальний рівень інвестицій стабілізувався.

7.3. Взаємозв’язок заощаджень і інвестицій: класичний і кейнсіанський підходи

Досі ми виходили з того, що на інвестиційний попит впливають чинники, від яких залежить прибутковість інвестиційних проектів. Але попит на інвестиції перебуває в певній залежності й від фінансово-інвестиційних ресурсів підприємств. Якщо, наприклад, вартість прибуткового інвестиційного проекту, що приваблює підприємство, становить  1 млн. грн., а його фінансово-інвестиційні ресурси (власні плюс мобілізовані через фінансову систему) менші, то інвестиційний попит підприємства не може бути реалізований. Отже, крім чинників, які визначають прибутковість інвестиційних проектів, інвестиційний попит залежить і від фінансово-інвестиційних ресурсів, які обмежують інвестиційний попит. Якщо з фінансово-інвестиційними обмеженнями стикаються окремі підприємства, то це означає, що й економіка в цілому має фінансово-інвестиційні обмеження.

Джерелом фінансово-інвестиційних ресурсів є заощадження. Це означає, що у підсумку роль фінансових обмежень інвестицій відіграють заощадження. В будь-якій економіці заощадження дорівнюють тій частині наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Таке визначення стосується заощаджень приватної закритої економіки, яку ми розглядаємо. Особливість цієї економіки полягає в тому, що її наявний дохід дорівнює сукупному доходу, тобто DI = Y, а споживання – споживанню домашніх господарств. Яким же чином пов’язані доходи та інвестиції? По-перше, оскільки заощадження як джерело інвестицій є функцією від доходу, то зростання доходу збільшує фінансово-інвестиційні ресурси, а його зменшення скорочує ці ресурси. Це означає, що інвестиції опосередковано залежать від доходу. По-друге, динаміка доходу є індикатором ділової активності в країні. Зростання доходу свідчить про зростання сукупного попиту, для задоволення якого потрібно нарощувати основний капітал і збільшувати чисті інвестиції.

Аксіомою є те, що заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій. Тому слід визнати аксіоматичним і те, що між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага, тобто S = I. Але для правильного розуміння цього положення потрібно враховувати, що заощадження є не чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням. За таких умов жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями у кожному окремому поточному періоді не може бути. Вона проявляється лише за тривалий період. Іншими словами, рівновага між заощадженнями та інвестиціями є не абсолютним законом, а законом-тенденцією.

Якщо рівновага між заощадженнями та інвестиціями об’єктивно обумовлена, то виникає питання щодо механізму її забезпечення В макроекономічній науці єдиної відповіді на нього не існує Найбільш рельєфно на цю тему конкурують між собою класична та кейнсіанська теорії.

Вихідним постулатом класичної теорії, як відомо, є положення про те, що пропозиція благ породжує відповідний попит на них. Це положення найяскравіше виражено в законі Ж.-Б. Сея (1767-1832 рр.). Суть його у тому, що сам процес виробництва товарів забезпечує прибуток, рівний вартості вироблених товарів і достатній для закупівлі необхідних благ на ринку. Пропозиція породжує свій попит. На макроекономічному рівні сукупна пропозиція породжує адекватний сукупний попит, оскільки сукупний прибуток, одержаний від виробництва загального об’єму продукції, будучи витраченим, повинен бути цілком достатнім для забезпечення адекватного сукупного попиту. Проте, в такому простому розумінні закону Сея є недолік. Хоча факт, що виробництво продукції і загальновизнаний, немає гарантії, що одержувачі прибутку витратять його повністю. Представник пізнішого класицизму А.Маршалл відзначав, що «…хоча люди володіють можливістю купувати, вони можуть і не користуватися нею». Якусь частину прибутку економічні суб’єкти зберігають і тому вона не знайде віддзеркалення в попиті. Заощадження викликають порушення, витік в потоках прибутків – витрат і відповідно підривають ефективну дію закону Сея. Вилучення коштів (у формі заощаджень) з потоку прибутків, призводить до того, що сукупні витрати виявляються недостатніми для закупівлі всієї виробленої в рамках національної економіки продукції. Отже, пропозиція не створює свого власного попиту. В результаті – непродані товари, скорочення виробництва, безробіття і зниження прибутків.

Визнаючи реальність заощаджень, економісти – класики дійшли висновку, що закон Сея виконуватиметься в тому випадку, якщо заощадження використовуватимуться у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців є доповненням до потоку прибутки – витрати і «заповнюють пропуск», викликаний заощадженням. Якщо підприємці мають намір інвестувати стільки ж, скільки споживачі розраховують зберегти (S = I), то закон Сея діятиме і рівень виробництва і зайнятості не зміняться. Інструментом, що врівноважує потоки заощаджень і інвестицій виступає рівноважна ставка процента, яка складається на грошовому ринку. Вона стимулює залучення тимчасово вільних грошових коштів (заощаджень) на ринок, і формує попит на них підприємців – інвесторів. В результаті коливань ставки відсотка будь-який витік з потоку прибутків – витрат у формі заощаджень повертається в економіку у формі інвестицій. Саме тому, як основний чинник, що визначає величину інвестиційних витрат і заощаджень в економіці, класики називають рівень ставки процента: заощадження розглядаються як зростаюча функція від ставки відсотка S = f (r), а інвестиції – як спадна функція від ставки процента I = f (r), (див. графік 7.4).


     r              I                                               S

     r1

     r                                                E

     r2

  1.  S, I

Графік 7.4. Класичний механізм урівноваження заощаджень і інвестицій

Рівновага заощаджень і інвестицій в економіці (точка Е) забезпечує рівень ставки процента r0. При збільшенні ставки до r1 власники вільних грошових коштів збільшать свої заощадження, але підприємці не зможуть їх використовувати повністю, оскільки нова ставка процента для них дуже висока, а значить механізм грошового ринку спрацює на пониження ставки до r0. Якщо ставка процента знизиться до r2, картина буде зворотна: інвестори готові брати позикові кошти під низькі відсотки, але індивіди не готові зберігати необхідну кількість коштів. Ставка процента у такому разі ростиме, поки не досягне рівноважного рівня r0. Таким чином, процес саморегулювання співвідношення між заощадженнями і інвестиціями робить рівноважну ставку відсотка достатньо стійкою.

Кейнсіанська теорія відкидає закон Сея, ставлячи під сумнів положення про те, що ставка процента здатна привести у відповідність заощадження споживачів з інвестиційними планами підприємців. Свою правоту кейнсіанці доводять таким чином. Найважливіші економічні рішення, такі як плани заощаджень і інвестицій, приймаються, по суті справи різними економічними суб’єктами: сім’ями і підприємцями, і з різних причин. Де гарантія, що фірми будуть більше інвестувати, якщо населення більше зберігатиме? Врешті-решт посилення ощадливості означає адекватне  скорочення споживання. І чи варто розширювати виробництво, якщо споживання падає? Де гарантія, що всі збережені кошти будуть розміщені населенням на грошовому ринку і на інших секторах ринку позикових коштів?. Навпаки, відомо, що значна частина заощаджень (особливо в період економічної нестабільності) осідає на руках населення у вигляді готівки. Нарешті, незалежно від рівня заощаджень на рівень інвестицій можуть впливати позики кредитних установ. Все це, на думку кейнсіанців, свідчить на користь того, що закон Сея не діє.

Крім того, різна мотивація при ухваленні рішень про заощадження і інвестиції призводить до того, що часто зміни ставки процента не впливають (принаймні істотно) на плани інвестицій і, особливо, заощаджень. «Лише дуже небагато людей, - відзначав Кейнс, - змінять свій спосіб життя тільки тому, що рівень процентної ставки впав з п’яти до чотирьох». Нееластичність заощаджень до змін ставки відсотка пояснюється тим, що вони, як правило, здійснюються з мотивів інших, ніж отримання процентного прибутку. Це відноситься до заощаджень на покупку дорогих товарів (житло, земля, автомобіль тощо.), для отримання «другої» пенсії, „на чорний день”, для оплати вищої освіти дітей та т.ін. Таким чином, в системі координат, запропонованої класиками (див. графік 7.4), крива заощаджень займатиме практично вертикальне положення (див. графік 7.5).

     r     I       S        I         S

     r0                                              E

  1.  S, I

Рисунок 7.5. Кейнсіанська критика класичного підходу до співвідношення заощадження-інвестиції.

При настанні кризи, як довели кейнсіанці, інвестиційні плани можуть істотно скорочуватися навіть при ставці процента, яка знижується. І, навпаки, при економічному підйомі зростання відсоткової ставки не стає перешкодою для нарощування капіталовкладень. Вказані обставини викликають зсув кривої інвестицій (І) на рис. 7.5. Наприклад, при зрушенні в положення I1 не буде взагалі такої позитивної  реальної ставки відсотка, яка забезпечувала б рівність заощаджень і інвестицій, поки під впливом вже відомих чинників не відбудеться зрушення вліво графіка заощаджень (S1). Останнє, проте, можливо в умовах спаду виробництва і скорочення зайнятості.

Не заперечуючи взаємозалежності і можливості збігу масштабів заощаджень і інвестицій, кейнсіанці вважають, що основним чинником, що визначає заощадження, є прибуток, на макрорівні – національний прибуток (ВВП, НД). Індикатором, що визначає відмічену залежність виступає норма чистого прибутку. Графічно це виглядає так (див. графік 7.6). Точка перетину ліній S і I визначає рівноважний стан економіки, коли сім’ї планують зберігати стільки ж, скільки підприємницький сектор – інвестувати. Саме ця відповідність призводить до рівності сукупних національних витрат і національного доходу.

Якщо об’єм запланованих інвестицій менше об’єму заощаджень (заштрихована зона вправо від точки Е), то сукупний попит виявиться менше сукупної пропозиції. Виникнуть затоварювання і з’явиться тенденція до скорочення національного прибутку. У зворотній ситуації (зона зліва від точки Е), з’являться дефіцитні явища і, відповідно, тенденція до зростання національного доходу.

Підводячи підсумок всьому сказаному вище, і визначаючи шляхи примирення класиків і кейнсіанців, слід сказати, що інвестиції, звичайно реагують на зміну ставки відсотка, але в значно меншому ступені, ніж це представляється економістам – класикам. Набагато більш важливим чинником, що впливає на розмір інвестицій, є очікувана норма прибутку, а також «оптимізм» або «песимізм» виробників.

 S, I

                                                                                                    S

 

                                                       ( S = I )

                                                            E

                                                                                                       I

      0

                                                             YE                                              Y

Рисунок 7.6. Кейнсіанське уявлення про взаємозалежність заощаджень і інвестицій в економіці.

7.4. Структура заощаджень та їх трансформація в інвестиції

Приватні заощадження – це структуризована система, яка складається з двох сегментів: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств.

Заощадження домашніх господарств визначаються згідно із загальним правилом – це та частина їхнього наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання:

Заощадження домогосподарств = особистий

наявний дохід – споживання домогосподарств                 (7.13)

Найпоширенішими формами заощаджень домогосподарств є депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій та облігацій.

Заощадження підприємств структурно поділяються на чисті та валові. В їх основі лежить відмінність між прибутком, чистим прибутком і валовим прибутком підприємств. Прибуток відображує перевищення виручки від реалізації продукції над витратами, пов'язаними з її виробництвом. Прибуток мінус податок на прибуток – це чистий прибуток. За своєю суттю чистий прибуток є наявним доходом підприємств. Певна його частина у формі дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси випливає формула чистих заощаджень підприємств у спрощеній економіці:

Чисті заощадження підприємств = чистий прибуток – дивіденди      (7.14)

Валовий прибуток – це прибуток плюс амортизація, тобто споживання основного капіталу. Це дає підстави визначити валові заощадження підприємств за такою формулою:

Валові заощадження підприємств =

= чистий прибуток – дивіденди + амортизація          (7.15)

або

Валові заощадження підприємств = чисті заощадження + амортизація    (7.16)

Отже, заощаджують як домогосподарства, так і підприємства. Проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. При цьому їхні потреби в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їхні заощадження. За цих умов виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їхні потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого – заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвестицій. Це зумовлює як можливість, так і доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове розпорядження підприємств. Таке переміщення здійснюється за допомогою фінансової системи.

Зазвичай у складі фінансової системи, за допомогою якої здійснюється переміщення заощаджених коштів від домогосподарств до підприємств, виділяють два різновиди інститутів: фінансові ринки і фінансові посередники. Фінансові ринки – це ринки, здебільшого облігацій та акцій. До фінансових посередників належать банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники.

Залучення підприємствами інвестиційних коштів через фінансові ринки – це пряме фінансування інвестицій, яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. Головними інструментами прямого фінансування інвестицій є облігації та акції.

Мобілізація підприємствами інвестиційних коштів через фінансових посередників – це непряме фінансування інвестицій. Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за рахунок їх надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств прийняттям їх на депозит, страхові компанії і пенсійні фонди – через отримання коштів на договірній основі, інвестиційні посередники – переважно шляхом продажу цінних паперів.


ТЕМА 8. СУКУПНІ ВИТРАТИ І ВВП

Програмна анотація

8.1. Сукупні витрати і рівноважний ВВП.

8.2. Мультиплікатор витрат.

8.1. Сукупні витрати і рівноважний ВВП

Рівноважний ВВП забезпечується тоді, коли сукупна кількість виробленої продукції (ВВП) дорівнює сукупній кількості продукції, яку економіка має намір купити. У розділі 4 рівноважний ВВП розглядався на базі моделі АD-АS. Згідно з цією моделлю рівноважний ВВП є таким обсягом виробленої продукції, який за даних цін урівноважується із сукупним попитом. Але у підсумку попит реалізується через витрати, які здійснюються економічними суб'єктами на закупівлю бажаної кількості товарів і послуг. Тому важливе значення для макроекономічного аналізу має визначення рівноважного ВВП на базі сукупних витрат. Особливість такого підходу до визначення рівноважного ВВП полягає в тому, що він спирається на припущення про незмінність цін. Тому будь-які номінальні зміни в економіці дорівнюють реальним змінам.

Сукупні витрати – це витрати резидентів і нерезидентів, спрямовані на закупівлю вітчизняних товарів і послуг. Можливість забезпечення рівноваги між ВВП і сукупними витратами випливає з того, що ВВП, з одного боку, є доходом (розподільчий метод), з іншого – витратами, спрямованими на закупівлю товарів і послуг (метод кінцевого використання). Але для правильного розуміння рівноважного ВВП слід розрізняти заплановані та фактичні сукупні витрати. Заплановані сукупні витрати є грошовим еквівалентом сукупного попиту. Вони дорівнюють сумі витрат, які планують здійснити економічні суб'єкти для купівлі вітчизняних товарів і послуг. Фактичні сукупні витрати не завжди можуть збігатися із запланованими.

У повному вигляді заплановані сукупні витрати складаються з запланованих витрат на приватне споживання та інвестування, на державні закупівлі та чистий експорт:

E = C + І + G + NX,                                                (8.1)

де E – заплановані сукупні витрати.

Але на даному етапі розглядається приватна закрита економіка. У такій спрощеній економіці заплановані сукупні витрати включають лише заплановані витрати на приватне споживання та інвестування:

Е = С + І                                                        (8.2)

Визначення рівноважного ВВП на базі запланованих сукупних витрат спирається на два методи: „витрати – випуск” і „вилучення – ін'єкції”. Перший метод розглядає рівноважний ВВП як такий обсяг виробленої продукції, який дорівнює запланованим сукупним витратам, спрямованим на його закупівлю. За другим методом рівноважний ВВП визначається на базі тотожності між умовами його розподілу та умовами формування запланованих витрат на його закупівлю.

Рівноважний ВВП (для спрощеної економіки) за методом «витрати-випуск» можна визначити за такою формулою:

Y = E = C + I                                                   (8.3)

Але в окремі проміжки часу вироблений економікою ВВП, як правило, відхиляється від запланованих сукупних витрат. Це відбувається тому, що плани підприємств щодо обсягів виробництва продукції не збігаються з планами покупців цієї продукції. Щоб розкрити умови, за яких вироблений ВВП дорівнює запланованим сукупним витратами або відхиляється від них, розглянемо числовий приклад.

Хай автономне споживання (С) дорівнює 50 млрд. грн., а гранична схильність до споживання (MPC) дорівнює 0,6. Якщо врахувати, що в нашій спрощеній економіці DY = Y, то кейнсіанську функцію споживання можна записати так:

C = 50 + 0,6 × Y                                              (8.4)

До цього додамо також ще один компонент запланованих сукупних витрат –  інвестиції, які у нашому прикладі є автономними, тобто не залежать від ВВП. У числовому прикладі вони становлять 30 млрд. грн. Тоді заплановані сукупні витрати визначаються за формулою:

E = C + I = 50 + 0,6 × Y + 30 = 206 (млрд. грн.)                    (8.5)

Тепер припустимо, що підприємства запланували виробити ВВП на суму 210 млрд. грн., сподіваючись продати його в повному обсязі. Але насправді покупці запланували спрямувати на закупівлю товарів і послуг лише 206 млрд. грн. своїх платіжних ресурсів, що випливає із формули (8.5):

Отже, плани підприємств і плани покупців не збіглися: підприємства виробили продукції на 4 млрд грн більше, ніж та її кількість, яка викуплена. Це примусить підприємства здійснити небажане збільшення товарних запасів, тобто понести вимушені витрати на суму 4 млрд грн. По суті, ці витрати спрямовані на те, щоб закупити в себе свою продукцію на суму 4 млрд грн. Звідси стає зрозумілою відмінність фактичних сукупних витрат від їх запланованої величини. Фактичні сукупні витрати – це заплановані сукупні витрати плюс непередбачені витрати на закупівлю товарних запасів. У наведеному прикладі вони становлять 210 млрд грн.

Будь-яка зміна величини товарних запасів (поповнення або скорочення) враховується як інвестиції. Але якщо інвестиції в основний капітал і житлове будівництво є запланованими, то інвестиції у непередбачені зміни товарних запасів є не запланованими, а вимушеними. Це дає підстави визначити фактичні сукупні витрати за такою формулою:

E’ = C + I + I’ = E + I’                                          (8.6)

де E’ – фактичні сукупні витрати; I’ – незаплановані інвестиції в товарні запаси.

У процесі економічного кругообігу ВВП, як правило, не збігається із запланованими сукупними витрати. Якщо Y > Е, то це означає, що економіка виробляє продукції більше, ніж цього вимагає сукупний попит. Така ситуація свідчить про виникнення перевиробництва, яке супроводжується вимушеним приростом товарних запасів і незапланованим збільшенням інвестицій у товарні запаси (I’ > 0). За цих умов у підприємств з'являється мотивація скорочувати обсяг виробництва до рівня попиту, що породжує тенденцію до відновлення рівноваги між ВВП і запланованими сукупними витратами (Y = E).

Якщо, навпаки, Y < E, то така ситуація свідчить про виникнення недовиробництва, яке супроводжується вимушеним скороченням товарних запасів і незапланованим зменшенням інвестицій у товарні запаси (І' < 0). Це спонукає підприємства збільшувати обсяг виробництва до рівня попиту, завдяки чому породжується тенденція до відновлення рівноваги між ВВП і запланованими сукупними витратами.

В обох випадках, коли спостерігається нерівновага між ВВП і запланованими сукупними витратами, незаплановані інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Завдяки незапланованим інвестиційним витратам в товарні запаси фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП:

Y = E + I’                                                (8.7)

В умовах нерівноважного ВВП (Y ≠ E) незаплановані інвестиції у товарні запаси більші або менші нуля (І' ≠ 0). За умов рівноважного ВВП незаплановані інвестиції в товарні запаси відсутні, тобто якщо Y = E, то I’ = 0.

Графічну інтерпретацію рівноважного ВВП, визначеного за методом «витрати - випуск», наведено на рис. 8.1.

Графічна модель (рис. 8.1) називається «кейнсіанський хрест» і спирається на умови наведеного числового прикладу. На горизонтальній осі графіка вимірюється ВВП, а на вертикальній – заплановані сукупні витрати. Бісектриса показує всі точки, в яких фактичні і заплановані сукупні витрати збігаються і забезпечується рівноважний ВВП. Лінія E’- це лінія фактичних сукупних витрат, які можуть дорівнювати запланованій величині або відхилятися від неї у той чи інший бік.

         Е

                                                                                                     E’ = E = Y

                                                                                                                   E’

             206                                                                      Т2

             200                                                           Т0

             194                                   Т1

                                   45◦

                                                       190           200      210                  Y

Рисунок 8.1. Модель „кейнсіанський хрест”

Згідно з умовами рис. 8.1 рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн і забезпечується в точці Т0. У цій точці лінія фактичних сукупних витрат перетинається з бісектрисою, а заплановані сукупні витрати дорівнюють виробленому ВВП. Щоб в цьому переконатися, скористаємося рівнянням (8.5), в якому Y = 200 млрд грн. Звідси визначається величина запланованих сукупних витрат:

Е = 50 + 0,6 × 200 + 30 = 200 (млрд грн).

Отже, рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн, а точка Т0 є єдиною точкою, в якій забезпечується економічна рівновага. Якщо обсяг виробленого ВВП збільшиться до 210 млрд грн, то заплановані сукупні витрати дорівнюватимуть 206 млрд грн, а перевиробництво становитиме 4 млрд грн. За таких умов товари виробляються швидше, ніж продаються, що створює надмірні товарні запаси і викликає незаплановане збільшення інвестицій у товарні запаси. У відповідь на це підприємства почнуть скорочувати обсяги свого виробництва і за рахунок цього спрямовувати економіку до виробництва рівноважного ВВП.

На рис. 8.1 розглядається і протилежна ситуація, коли обсяг виробленого ВВП зменшився до 190 млрд грн, а породжені ним заплановані сукупні витрати – до 194 млрд грн. У такому випадку в економіці виникло недовиробництво продукції на 4 млрд. грн. За таких умов товари продаються швидше, ніж виробляються, що виснажує товарні запаси. Реагуючи на цю ситуацію, підприємства збільшуватимуть обсяги виробництва своєї продукції і завдяки цьому спрямовуватимуть економіку до виробництва рівноважного ВВП.

Щоб зрозуміти сутність методу «вилучення - ін'єкції», слід враховувати, що джерелом сукупних витрат є дохід від реалізації ВВП. Але в процесі перетворення сукупного доходу в сукупні витрати в економіці постійно відбуваються два протилежних

явища: з одного боку, вилучення, які зменшують витрати в економіці, з іншого – ін'єкції, які збільшують ці витрати.

Вилучення – це такі форми розподілу поточного ВВП, які не спрямовуються на його закупівлю. Ін'єкції – це такі форми витрат, які не індуковані поточним ВВП, але спрямовуються на його закупівлю. Якщо розглядати економіку в цілому, то в ній вилучення відбуваються у формі податків, заощаджень та імпорту, а ін'єкції здійснюються у формі державних закупівель, інвестицій та експорту. Рівновага в економіці забезпечується лише за умов, коли сума вилучень дорівнює сумі ін'єкцій:

Податки + Заощадження + Імпорт = Державні закупівлі + Інвестиції + Експорт

У спрощеній економіці, якою є приватна закрита економіка, вилучення суперечить приватним заощадженням, а ін'єкції – приватним інвестиціям. Це означає, що рівноважний ВВП досягається лише за умов, якщо S = I. При цьому I – це заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат.

Визначення рівноважного ВВП за методом «вилучення-ін'єкції» не суперечить його визначенню за методом «витрати-випуск». Це пояснюється тим, що рівновага між заощадженнями та запланованими інвестиціями є лише іншим відображенням рівноваги між запланованими сукупними витратами і ВВП:

Y = С + I → Y- С = І → Y - С = S → S = I.

Якщо за методом «витрати-випуск» рівновага в економіці визначається за формулою Крім запланованих інвестицій, як ми уже знаємо, можуть виникати незаплановані інвестиції у товарні запаси. Фактичні інвестиції, як правило, відхиляються від запланованих. Але вони завжди врівноважуються із заощадженнями за рахунок незапланованих інвестицій:

S = I + I’                                                  (8.8)

Права частина рівняння (8.8) відображує фактичні інвестиції, які дорівнюють сумі запланованих і незапланованих інвестицій. Отже, незаплановані інвестиції є вирівнювальним елементом, за рахунок якого фактичні інвестиції завжди врівноважуються із заощадженнями. Такий висновок кореспондується з методом «витрати-випуск», згідно з яким фактичні сукупні витрати завжди врівноважуються з ВВП за рахунок незапланованих інвестицій.

У нашому числовому прикладі заплановані інвестиції є сталою величиною, (30 млрд грн), яка не залежить від ВВП. На противагу їм заощадження змінюються, оскільки є тією частиною доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Враховуючи функцію споживання, яку відображує рівняння (8.4), заощадження можна визначити за формулою:

S = Y – 50 + 0,6 × Y                                          (8.9)

Попередньо було встановлено, що рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн. Тому, підставивши цю величину у рівняння (8.9) замість Y, отримаємо величину заощаджень:

S = 200 – 50 + 0,6 × 200 = 30 (млрд грн).

Отже, заощадження дорівнюють 30 млрд грн. Таку саму суму становлять і заплановані інвестиції. Це дає підстави стверджувати, що рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн, оскільки лише за такого обсягу ВВП вилучення у формі заощаджень дорівнюють ін'єкціям у формі запланованих інвестицій. В усіх інших випадках рівновага між заощадженнями та запланованими інвестиціями порушується.

Наприклад, якщо ВВП дорівнює 210 млрд грн, то заощадження становитимуть 34 млрд грн:

S = 210 - 50 + 0,6 × 210 = 34 (млрд грн) ,

а якщо ВВП дорівнює  190 млрд грн, то вони становитимуть 26 млрд грн.:

S = 190 - 50 + 0,6 × 190 = 26 (млрд грн).

Нагадаємо, що заощадження є функцією ВВП, а заплановані інвестиції – елементом запланованих сукупних витрат. Тому перевищення заощаджень над запланованими інвестиціями показує, що ВВП на таку саму суму перевищує заплановані сукупні витрати:

S – I = Y – E = 34 - 30 = 210 - 206 = 4 (млрд грн).

І навпаки, якщо заощадження менші за заплановані інвестиції то це означає, що на таку саму суму ВВП менші за заплановані сукупні витрати:

S – I = Y – E = 26 - 30 = 190 - 194 = - 4 (млрд грн).

Але якщо заощадження врівноважуються із запланованими інвестиціями, то ВВП дорівнює запланованим сукупним витратам.

S – I = Y – E = 30 - 30 = 200 - 200 = 0 (млрд грн).

Визначення рівноважного ВВП за методом «вилучення-ін'єкції» можна подати графічно (рис. 8.2). На рис. 8.2 лінія запланованих інвестицій (І) є горизонтальною, тобто відповідає припущенню, що інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного ВВП. Лінія заощаджень (S) має додатний нахил і відображує пряму залежність заощаджень від поточного ВВП.

Згідно з наведеним рисунком рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн, оскільки лише в цьому випадку заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям, на що вказує перетин їхніх ліній у точці Т0. За інших рівнів ВВП рівновага між заощадженнями та інвестиціями порушується. Так, коли ВВП дорівнює 210 млрд грн, заощадження перевищують заплановані інвестиції на 4 млрд грн. Але на цю суму вони врівноважуються з фактичними інвестиціями за рахунок незапланованих інвестицій в збільшення товарних запасів. Якщо ВВП дорівнює 190 млрд грн, заощадження менш за заплановані інвестиції на 4 млрд грн. На цю суму вони врівноважуються з фактичними інвестиціями за рахунок незапланованих інвестицій у скорочення товарних запасів.

        S

                                                                                                        T1

       34

                                                                         T0                                     I’= + 4

       30

                   I’= - 4          T2

       26

                                    190                           200                            210             Y

Рис 8.2. Модель рівноважного ВВП, визначеного за методом «вилучення-ін'єкції»

8.2. Мультиплікатор витрат

Спираючись на методи визначення рівноважного ВВП, встановлено, що його обсяг залежить від величини запланованих сукупних витрат. Чим більші заплановані сукупні витрати, тим більшим є рівноважний ВВП. Тепер настала черга дати відповідь на принципове питання: як змінюється обсяг рівноважного ВВП у разі зміни величини запланованих сукупних витрат? Макроекономічна теорія стверджує, що зміна будь-якого компонента запланованих сукупних витрат на 1 грн, як правило, спричинює зміну рівноважного ВВП більш як на 1 грн. Отже, між зміною запланованих сукупних витрат і зміною рівноважного ВВП існує не проста, а помножена залежність. Така залежність вимірюється за допомогою мультиплікатора витрат.

Мультиплікатор витрат належить до ключових категорій макроекономічної теорії. Концепція мультиплікатора витрат розглядає залежність змінення величин складових сукупних витрат на зміну величини сукупних витрат, доходів, а в остаточному підсумку - обсягів національного виробництва, рівня цін і зайнятості.

Мультиплікатор витрат (від лат. multіplіco - множу) - це числовий коефіцієнт, що показує у скільки разів зміняться сукупні витрати, доходи й обсяг виробництва у випадку однократної зміни будь-якої складової сукупних витрат.

У найзагальнішому вигляді модель мультиплікатора може бути записана так:

де                                          (8.10)

Y - зміна сукупних витрат, доходів, обсягів національного виробництва (валового внутрішнього продукту, національного доходу), спричинена зміною будь-якої з витрат на величину F;

  -   числовий коефіцієнт, що називається мультиплікатором.

Вперше про "ефект мультиплікатора" заявив у 1931 році англійський економіст Р.Ф.Кан, але в широкий науковий обіг це поняття ввів Дж.М. Кейнс.

Ефект мультиплікатора ґрунтується на трьох принципових положеннях:

a) витрати й одержання доходів - це дві сторони кожної ділової угоди, тому будь-які витрати створюють доходи адекватної величини, що розподіляються на споживання і заощадження;

b) будь-яка зміна доходу обумовлює відповідні зміни в споживанні і заощадженні (за умови, що співвідношення між споживанням і заощадженням зберігається незмінним);

c) споживання, що випливає з доходів, отриманих на кожному попередньому етапі проведення ділових угод, перетворюється на витрати для наступного етапу.

В спрощеній економіці рівноважним є ВВП, обсяг якого дорівнює сумі запланованих витрат на споживання та інвестування, тобто Y = C + I. Залежно від зв’язку з рівноважним ВВП зазначених компонентів запланованих сукупних витрат, розрізняють індуційовані та автономні витрати. Взагалі термін „індуційовані” використовується для позначення тих змінних, які в рамках певної моделі змінюються залежно від зміни незалежної змінної. Термін „автономні” – навпаки, для позначення тих змінних, які в межах даної моделі залежать від незалежної змінної. В моделі рівноважного ВВП серед компонентів запланованих сукупних витрат індуційованими є витрати на споживання (вони змінюються в разі зміни доходу відповідно до граничної схильності до споживання). Отже, до автономних витрат цієї моделі слід віднести лише заплановані інвестиції, а тому розглянемо ефект мультиплікації інвестиційних витрат. Насправді до складу автономних витрат відносяться всі елементи сукупних витрат, які не залежать від поточного доходу, в тому числі інвестиції, державні закупівлі та чистий експорт (що вже зазначено у формулі 8.10).

Припустімо, що гранична схильність до споживання в економіці дорівнює 0,75, а гранична схильність до заощаджень – 0,25. За таких умов з кожної гривні наявного доходу, який отримують економічні суб’єкти, 0,75 грн. спрямовується на споживання, а решта – 0,25 грн – заощаджується. Припустімо, що в економіці зростають заплановані інвестиції на 100 млн. грн. Наприклад, підприємець вирішив побудувати заміський котедж і заплатив будівельникам (включаючи оплату будматеріалів) 100 млн.грн. Це первісні заплановані інвестиції. Одержавши 100 млн.грн. доходу, будівельники і продавці будматеріалів 3/4 його витратять на покупку необхідних їм товарів (75 млн.грн.), 1/3 (25 млн.грн.) - збережуть. У свою чергу, виробники споживчих товарів, одержавши доход у 75 млн.грн., також 2/3 його витратять на своє споживання (56,25 млн.грн.), а 1/3 -збережуть. Так буде продовжуватися з кожним новим колом витрат. Проілюструємо цей процес за допомогою таблиці (таблиця 8.1). З таблиці видно, що первісний приріст інвестицій у 100 млн.грн. в остаточному підсумку забезпечив сумарний приріст доходу (показника ВВП, НД) на суму 400 млн.грн., тобто в чотири рази більше, ніж приріст інвестицій. Число "чотири" у даному випадку і є мультиплікатор витрат, або мультиплікатор інвестиційних витрат (µI).

На думку Дж.Кейнса, вихідне збільшення інвестицій ("першопоштовх") призводить до збільшення доходів підприємців, що виготовляють інвестиційні товари (устаткування, будматеріали і т.п. ). Вони розширюють власне споживання, виробництво, зайнятість і пред'являють попит на продукцію сировинних і суміжних галузей. Зростання зайнятості і доходів працівників сприяє розширенню виробництва в галузях, що виробляють споживчі товари. Таким чином, первісні інвестиційні витрати продовжують нескінченний ланцюжок вторинних витрат, а ланцюгова реакція доходоутворення і розширення виробництва захоплює усе більш віддалені одна від одної галузі. Виникає свого роду "ефект кіл по воді". Причому, чим ширше стає цей процес, тим "ефект збурювання" стає менш інтенсивним. Загасання пояснюється тим, що весь отриманий на кожнім етапі доход витрачається на нове споживання, тобто стає знову чиїмсь доходом. На кожнім етапі частина отриманого доходу зберігається і тим самим виключається з подальшого доходоутворення. Отже, сила ефекту мультиплікатора залежить від того, у якім співвідношенні доходи економічних суб'єктів на кожнім етапі ділових угод розпадаються на споживання і заощадження, тобто від граничної схильності до споживання і заощадження.

Таблиця 8.1

Мультиплікативний вплив приросту автономних інвестицій на приріст національного доходу (умовні дані)

(умовні грошові одиниці)

Етапи ділових угод

Зміни:

у доході

у споживанні

у заощадженні

приріст автономних інвестицій

100,00

75,00

25,00

другий етап

75,00

56,25

18,75

третій етап

56,25

42,19

14,06

четвертий етап

42,19

31,64

10,55

всі останні етапи

126,56

94,92

31,64

Всього

400,00

300,00

100,00

Повернемось до нашого прикладу. Варто зазначити, що приріст інвестицій на 100 млн.грн. компенсований адекватним приростом заощаджень. Крім того, мультиплікатор - величина, яка зворотна граничній схильності до заощадження:

µI =                 4                                (8.11)

Виражений останньою формулою, мультиплікатор відбиває тільки „витік”, „вилучення” заощаджень. Такий мультиплікатор називають простим.

З огляду на те, що MPC + MPS = 1, можна говорити і про залежність мультиплікатора від граничної схильності до споживання:

µI =                                            (8.12)

Таким чином, як дестабілізуючий фактор, мультиплікатор тим сильніше, чим менше величина MPS  і чим більше величина МРС, і навпаки.

Мультиплікативний ефект може бути проілюстрований також іншим чином. В якості прикладу скористаймося тими ж умовними даними. У нашій економіці спостерігається приріст автономних інвестицій  І = 100. Це витрати (одних) і одночасно доходи (інших) учасників першого етапу ділових угод. Доходи будуть використані на споживання і заощадження Витрати на споживання першої групи економічних суб'єктів - одержувачів доходів (враховуючи те, що MPS = 0,25) можуть бути визначені так:

100 – 0,25 100 = 100 (1 – 0,25) = 75

Витрати на споживання одержувачів доходів другого етапу ділових угод визначається в такий спосіб:

75 – 0,25 75 = 75 (1 – 0,25) = 100 (1- 0,25) (1 – 0,25) = 100 (1.0,25)2 = 56,25

Витрати економічних суб'єктів третього етапу угод:

56,25 – 0,25 56,25 = 56,25 (1 – 0,25) = 100 (1 – 0,25)2  (1 – 0,25) = 100 (1 – 0,25)3 =  42,19

І так далі.

Сумарні витрати в економіці становитимуть:

100 + 75 + 56,25 + 42,19 + … = 100 + 100 (1-0,25) + 100 (1-0,25)2 + 100 (1 – 0,25)3 + … = 100   1 + (1 – 0,25) + (1 – 0,25)2 + (1 – 0,25)3 + …

(1 – 0,25) 1, отже, у квадратних дужках маємо нескінченну прогресію, яка зменшується. За визначенням її сума дорівнює     . Ця формула, як з'ясувалося вище, і є формула простого мультиплікатора, він і в цьому випадку дорівнює 4.

Таким чином, мультиплікатор витрат (в нашому випадку - мультиплікатор інвестицій – I) - це числовий коефіцієнт, що показує, у скількох разів зміниться обсяг національного виробництва (Y) у результаті зміни інвестиційних витрат (IA):

I =                                                      (8.13)

Загальна очікувана зміна обсягів національного виробництва в результаті зміни інвестиційних витрат може бути визначеною в такий спосіб:

Y = I  IA                                              (8.14)

Помітно, що мультиплікатор діє в двох напрямках. З одного боку, незначне збільшення інвестиційних витрат може дати багаторазовий приріст національного виробництва, з іншого боку - незначне скорочення інвестиційних витрат може призвести до значного згортання національного виробництва і скорочення національного доходу.

На даному етапі вивчення макроекономіки ми розглянули лише мультиплікатор витрат, який враховує лише один канал вилучень – заощадження. Саме тому цей мультиплікатор називається простим. Але, як відомо, до вилучень з економічного кругообороту входять також податки та імпорт. Мультиплікатор витрат, який враховує всі вилучення (заощадження, податки, імпорт), називається складним. У подальшому вивченні макроекономіки ми продовжимо вивчення теорії мультиплікатора.


ТЕМА 9. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Програмна анотація

  1.  Обмеженість ринкового механізму і необхідність державного втручання в економіку. Основні економічні функції держави.
    1.  Вплив держави на економічну рівновагу.
    2.  Економічна політика держави та її основні напрямки. Стабілізаційна політика.

9.1. Обмеженість ринкового механізму і необхідність державного втручання в економіку. Основні економічні функції держави

В темі 1 розглянуто модель економічного кругообігу в умовах чистого ринку, тобто в бездержавній економіці (рис. 1.1), суб’єктами якої є лише домогосподарства і підприємства, якій ми приділили достатньо уваги і в темах 3-8. Але в реальному житті не існує чистого ринку, а панує змішана економіка, в якій поряд із суб’єктами приватної економіки велику координаційну роль виконує держава (рис. 1.2).

Ринковий механізм вільної конкуренції має багато переваг, його можливості великі, але не безмежні. Існують області, де механізм вільної конкуренції не спрацьовує і потрібно втручання держави.

Серед аргументів на користь ринкової системи виділяються:

  1.  Ефективність розподілу ресурсів.
  2.  Свобода підприємництва і вибору.

Відповідно до першого аргументу, конкурентна ринкова система спрямовує ресурси у виробництво тих товарів і послуг, яких суспільство більш за все потребує. “Невидима рука” управляє особистою вигодою, забезпечуючи виробництво найбільшої кількості необхідних товарів із наявних ресурсів, тобто максимальну економічну ефективність.

Стосовно другого аргументу, лише ринкова система спроможна координувати економічну діяльність без примушення. Ринкова система надає свободу підприємництву і вибору, власне на цій основі вона і процвітає.

Хиби, притаманні ринковому механізму, і є тими об'єктивними обставинами, що обумовлюють необхідність державного регулювання економіки.

Виділяються такі аргументи проти ринкової системи:

  1.  Послаблення конкуренції за допомогою двох основних джерел: злиття фірм, таємних змов компаній; технічного прогресу, що часто потребує існування невеликої кількості значних фірм, а не великої кількості дрібних.
  2.  Нерівний розподіл прибутків. Ринкова система дозволяє найспроможнішим або спритним підприємцям накопичувати величезну кількість матеріальних ресурсів. Право успадкування з часом посилює процес накопичення, що породжує в ринковій економіці надзвичайно нерівний розподіл грошових прибутків.
  3.  Існування зовнішніх витрат і вигід переливу (екстерналій), які припадають на економічних агентів, що не є безпосередньо покупцями і продавцями.

Прикладом виникнення витрат переливу є забруднення навколишнього середовища виробником якогось товару. При цьому витрати суспільства перевищують приватні витрати виробника даного товару.

Вигоди переливу виникають при одержанні таких благ, як освіта, масова іммунізація, розвиток НТП в результаті проведення наукових досліджень і ін. При цьому вигоди суспільства перевищують вигоди економічного агента, що надає благо.

  1.  Необхідність надання суспільних товарів. Ринкова система враховує лише індивідуальні потреби і не бере до уваги потреби суспільства в таких товарах, як: національна оборона, боротьба зі стихійними лихами і ліквідація їхніх наслідків, охорона суспільного порядку і т.д.
  2.  Нестійкість економічної системи. Рушійні механізми немонополістичної високорозвиненої ринкової економіки одночасно містять у собі елементи стагнації економічного розвитку. Це спостерігається, насамперед, у тому, що системна рівновага в економіці досягається при неповній зайнятості факторів виробництва. Держава бере на себе функцію забезпечення сумісності ефективного попиту з повною зайнятістю.

Зазначені вище недоліки ринкового координаційного механізму, дозволяють виділити такі основні групи виконуваних державою економічних функцій.

  1.  Підтримка функціонування ринкової системи шляхом забезпечення правової бази і створення конкурентного середовища, захист конкуренції через антимонопольне законодавство.
  2.  Перерозподіл прибутків і багатства. Здійснюється за допомогою трансфертних платежів, державного регулювання цін і заробітної плати (установлення мінімальних ставок заробітної плати, гарантування цін на окремі види продукції, наприклад, сільськогосподарську).
  3.  Коректування розподілу ресурсів із метою зміни структури національного продукту. Ця функція держави пов'язана з виникненням витрат або вигід переливу, а також із наданням суспільних товарів.

Для врегулювання проблеми непропорційного розподілу ресурсів, пов'язаної з витратами переливу, зазвичай застосовують 2 типи заходів: законодавчі ( що забороняють або обмежують) і особливі податки, за допомогою яких на фірму-порушника покладаються витрати переливу.

Проблему непропорційного розподілу ресурсів, пов'язану з наявністю вигід переливу, вирішують двома шляхами: 1) за рахунок збільшення попиту за допомогою забезпечення споживачів купівельною спроможністю, що можна використовувати тільки на придбання товарів і послуг, пов'язаних із виникненням вигод переливу; 2) за рахунок збільшення пропозиції цих товарів за допомогою надання субсидій на їхнє виробництво.

  1.  Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості й інфляції, породжуваних коливаннями економічної кон'юнктури, а також стимулювання економічного росту.

У більшості ринкових економік зростання відбувається нерівномірно, тобто мають місце цикли ділової активності, коли в якійсь момент часу спостерігається швидке зростання, супроводжуваний погрозою інфляції, а потім наступає стагнація з неприйнятним рівнем безробіття. Для рішення цих проблем потрібно втручання держави за допомогою реалізації відповідної фіскальної і грошово-кредитної політики.

  1.  Досягнення і зберігання національних конкурентних переваг у світовій економіці. Ця функція держави здійснюється за допомогою розвитку спроможності фірм конкурувати в нових і традиційно сформованих галузях на світовому ринку.

Щоб зрозуміти роль держави в економіці, звернемося до моделі економічного кругообігу в умовах змішаної економіки (рис. 1.2). Усі потоки, які відображають економічні відносини між домогосподарствами і підприємствами, залишаються такими, як і в умовах чистого ринку. З суб'єктами економічної системи уряд (держава) пов'язаний через такі інструменти: податки, трансферти, державні закупівлі і позики.

Податки є основним джерелом доходів державного бюджету і стягуються із суб'єктів приватної економіки: податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, продуктові (непрямі) податки тощо. Сума податкових платежів до державного бюджету – це валові податки. Але поряд із цим уряд має справу зі зворотними платежами приватному сектору економіки, які приймають форму трансфертних платежів. До них належать пенсії, стипендії, виплати безробітним, дотації, субсидії тощо. Валові податки за мінусом трансфертних платежів назвемо чистими податками:

T = AT – TR                                                       (9.1)

де Т – чисті податки; АТ – валові податки; TR – трансфертні платежі.

У наведеній моделі економічного кругообігу доходи уряду подано складаються з чистих податків, оскільки лише вони характеризують дійсну величину коштів, які надходять у розпорядження уряду від приватного сектору економіки. Іншими словами, чисті податки – це наявний дохід уряду. Державні видатки в моделі економічного кругообігу виступають у формі державних закупівель. Вони охоплюють платежі уряду за товари та послуги, які закуповуються у приватних підприємств на відповідних ринках і надаються суб'єктам приватного сектору економіки. До товарів, які закуповує уряд, можна віднести військову техніку, будівлі, офісні меблі, канцелярські товари, комп'ютери. Серед послуг основними є послуги органів державного управління, армії, міліції, освіти, охорони здоров'я тощо.

Позики є обіговим інструментом фінансування уряду. Практика показує, що уряд не завжди спроможний збалансувати свій бюджет за рахунок доходів, які надходять від приватного сектору економіки. Внаслідок цього виникає бюджетний дефіцит, який може фінансуватися за рахунок позик. Ці позики здійснюються переважно за рахунок продажу державних облігацій (облігацій внутрішньої державної позики – ОВДП).

Передусім позики можуть надаватися уряду приватним сектором економіки – безпосередньо домогосподарствами або фінансовими посередниками через механізм фінансових ринків. В особливих випадках уряд може  запозичувати грошові  кошти у центрального банку за рахунок грошової емісії. Алеї інколи бюджетні доходи можуть перевищувати урядові видатки.. Це має означати, що уряд повертає борги за отриманими в минулому позиками в більшій мірі, ніж отримує нові позики. Отже, державні закупівлі, як і державні видатки в цілому, залежать не лише від доходів уряду, а й від обсягів чистого державного запозичення.

Із наведеної моделі економічного кругообігу можна побачити, яку роль виконує держава в системі макроекономічного регулювання. Зрозуміло, що не всі функції знайшли відображення на рис. 1.2. По-перше, можна простежити перерозподільчу функцію в економіці. Змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє доходи між приватним сектором економіки і виробництвом суспільних благ. Крім того, стягуючи податки із заможних домогосподарств, держава за допомогою трансфертних платежів, що надаються незаможним домогосподарствам, зменшує розрив у доходах між окремими домогосподарствами. Отже, виконуючи перерозподільчу функцію, вона реалізує певну соціальну політику. По-друге, потоки, що пов'язують уряд із суб'єктами приватного сектору економіки, подають інформацію про методи, за допомогою яких держава може виконувати стабілізаційну функцію в економіці. Наприклад, в умовах надмірного безробіття уряд може збільшити державні закупівлі. За незмінних податків і трансфертів цей захід збільшить сукупний попит і обсяг виробництва, що зменшить рівень безробіття. Аналогічно, за незмінного рівня державних закупівель зниження урядом податків або збільшення трансфертних платежів викличе збільшення наявного доходу приватного сектору економіки, що стимулюватиме зростання сукупного попиту та обсягів виробництва. В умовах високої інфляції уряд може вдаватися до протилежних заходів: зменшити державні  закупівлі, підвищити  податки  або  скоротити трансфертні платежі.

9.2. Вплив держави на економічну рівновагу

У моделях економічної рівноваги в умовах приватної закритої економіки, що розглядалися у темі 8, держава не враховувалася. Тепер перейдемо до змішаної економіки закритого типу і врахуємо державу. Включення держави в економічну систему не порушує рівноваги в економіці, але впливає на умови її формування.

Почнемо з моделі «витрати – випуск». В межах приватної закритої економіки сукупні витрати дорівнюють сумі приватного споживання та приватних інвестицій. У таких умовах економічна рівновага за цим методом визначається як тотожність між ВВП і приватними витратами: Y = С + І. З появою держави сукупні витрати доповнюються державними закупівлями. Внаслідок цього модель економічної рівноваги приймає такий вигляд:

Y = C + I + G                                                           (9.2)

У наведеній моделі сукупні витрати відрізняються від їх аналога в умовах приватної закритої економіки не лише державними закупівлями, а й кількісною визначеністю приватного споживання. Це зумовлено тим, що з появою держави суттєво трансформується функція споживання.

Згідно з умовами, прийнятими в темі 6, у межах приватної закритої економіки споживання домогосподарств визначається як функція наявного доходу приватної закритої економіки, який збігається з доходом тобто DI = Y. Тому функція споживання визначалася так: С = С0 + MPC×Y. З урахуванням держави з'являються, з одного боку, податки, з іншого – трансфертні платежі приватному сектору. Податки зменшують наявний дохід домогосподарств, а трансферти збільшують його:

DI = Y + TR – AT                                                      (9.3)

Звідси функція споживання набуває такого вигляду:

С = С0 + MPC×(Y + TR – AT)                                        (9.4)

Слід зазначити, що податки суттєво переважають над трансфертами. Оскільки різниця між ними визначається через чисті податки (Т), то це означає, що у підсумку наявний дохід домогосподарств зменшується на величину чистих податків.

DI = Y – T                                                          (9.5)

Звідси функція споживання спрощується до такого вигляду:

С = С0 + MPC×(Y – T)                                             (9.6)

Функцію споживання можна подати і в іншій спосіб. Для цього чисті податки, в тому числі валові податки і трансферти, слід виразити як функцію від доходу. У розгорнутому вигляді це питання розглядається в наступній темі. На цьому етапі ми лише задекларуємо, що майже всі податки і переважна більшість трансфертів  залежать  від доходу.  Податки  (валові) знаходяться в прямій залежності від доходу, тобто ВВП, який на макрорівні приймається за податкову базу. Тому чим більшим є ВВП, тим більшими є податкові надходження до бюджету. І навпаки.

Що стосується трансфертів, то вони знаходяться в оберненій залежності від доходу: чим більшим є ВВП, тим вищими є доходи домогосподарств і тим менше вони потребують допомоги у формі соціальних трансфертів.

Спираючись на рівняння (9.1), залежність податків і трансфертів від доходу виразимо через залежність чистих податків від доходу. Зі зростанням доходу чисті податки збільшуються, оскільки зростають валові податки та зменшуються трансферти; зі зменшенням доходу чисті податки скорочуються, оскільки зменшуються валові податки і збільшуються трансферти. Отже, чисті податки знаходяться в прямій залежності від доходу. На цій підставі функцію чистих податків можна подати так:

Т = МРТ × Y                                                                 (9.7)

У рівнянні (9.7) МРТ - гранична податкова ставка. Вона показує, на скільки одиниць зростають чисті податки (або збільшуються  податки та зменшуються трансферти) у разі зростання доходу на одиницю. Іншими словами, гранична податкова ставка відображує відношення між зміною чистих податків і зміною доходу, МРТ = ΔТ / Δ Y. Наприклад, зі збільшенням ВВП на 10 млрд. грн. чисті податки збільшилися на 2 млрд. грн.. Звідси випливає величина граничної податкової ставки: МРТ = 2: 10 = 0,2. Це означає, що у разі зростання доходу на 1 грн чисті податки зростають на 0,2 грн.

Крім податків і трансфертів, які є функцією доходу, є також податки і трансферти, які не залежать від доходу, але впливають на наявний дохід і споживання. Вони враховуються окремо як чинники, що впливають на автономне споживання (С0). Проте слід зауважити, що на автономне споживання вони впливають не повною величиною, а згідно з граничною схильністю до споживання, тобто за такими формулами: ΔС0 = - МРС × ΔАТ; ΔС0 = - МРС × ΔTR.

Якщо у формулі (9.6) чисті податки визначити за формулою (9.7), а частину податків і трансфертів, що не залежать від доходу, врахувати як чинники, що впливають на автономне споживання, то отримаємо функцію споживання у такому вигляді:

C = С0 + МРС (1- МРТ) Y                                                   (9.8)

У формулі (9.6) застосовується гранична схильність до споживання з наявного доходу домогосподарств (Y - T), яка дорівнює MPC і визначається за формулою (6.8); у формулі (9.8) застосовується гранична схильність до споживання з сукупного доходу (Y), яка дорівнює MPC (1- МРТ). Спільним в обох формулах є те, що споживання домогосподарств з появою держави в економічний системі зменшується порівняно з приватною закритою економікою за будь-якого рівня доходу. Але якщо у формулі (9.4) споживання зменшується внаслідок скорочення наявного доходу на величину податків і трансфертів, то у формулі (9.8) воно зменшується за рахунок зниження граничної схильності до споживання пропорційно величині (1 - МРТ).

Тепер звернемося до моделі економічної рівноваги за методом «вилучення-ін'єкції». В умовах відсутності держави економічна рівновага за цим методом визначається за допомогою тотожності між приватними заощадженнями та приватними інвестиціями: S = I. Після врахування держави вилучення з економічного кругообігу доповнюються чистими податками, а ін'єкції – державними закупівлями. Звідси у загальному вигляді модель економічної рівноваги можна подати як тотожність між сумою вилучень і сумою ін'єкцій:

S + T = I + G                                                          (9.9)

У формулі (9.9) приватні заощадження суттєво відрізняються від їх аналога в умовах закритої приватної економіки. В «бездержавній» економіці національні заощадження зводяться до приватних і визначаються як та частка доходу, що залишається після приватного споживання: S = Y – C. Із появою держави приватні заощадження зменшуються на величину вилучень у формі чистих податків. Отже, у змішаній закритій економіці приватні заощадження можна визначити так:

S = Y – T – C                                                       (9.10)

На противагу зменшенню приватних заощаджень виникають державні заощадження. Згідно із загальним правилом їх величина і визначається як різниця між наявним доходом держави у формі  чистих податків і державним споживанням:

Sg = T – Cg                                                         (9.11)

де Sg , Cg  - відповідно державні заощадження і державне споживання.

Державне споживання – це державні закупівлі споживчих товарів та послуг. Іншою частиною державних закупівель є державні інвестиції (Ig). Звідси державні закупівлі можна визначити за формулою:

G = Cg + Ig                                                           (9.12)

У загальну модель економічної рівноваги, представлену формулою (9.9), підставимо значення приватних заощаджень за формулою (9.10) і державних закупівель за формулою (9.12):

Y – T – C + T = I + Cg + Ig                                              (9.13)

Перенесемо державне споживання в ліву частину рівняння (9.13) і згрупуємо його члени в такий спосіб:

(Y – T – C) + (T - Cg) = I  + Ig                                       (9.14)

У формулі (9.14) вираз (Y – T – C) – приватні заощадження, а вираз (T - Cg) – державні заощадження. Сума приватних і державних заощаджень – це національні заощадження (SN), які можна визначити так: SN = Y – C – Cg. Сума приватних і державних інвестицій дорівнює національним інвестиціям (IN), тобто IN = I  + Ig. Отже, у змішаній закритій економіці рівновага забезпечується за умов, коли національні заощадження дорівнюють національним інвестиціям. Якщо у лівій частині рівняння (9.14) розкрити дужки, то рівновага між національними заощадженнями та національними інвестиціями набуде такого вигляду:

Y – C – Cg = IN                                                       (9.15)

Вирішальну роль в економічному зростанні відіграють приватні інвестиції. Тому більш вагоме аналітичне значення має рівновага між приватними інвестиціями та внутрішніми джерелами їх фінансування. Для відображення такої рівноваги розв'яжемо рівняння (9.14) відносно I:

(Y – T – C) + (T – Cg – Ig) = I                                        (9.16)

Оскільки Cg – Ig = G, то рівняння (9.16) трансформується таким чином:

(Y – T – C) + (T – G) = I                                       (9.17)

Ліва частина рівняння (9.17) відображає величину внутрішніх фінансових ресурсів приватного інвестування. При цьому вираз (Y – T – C) презентує приватні заощадження, а вираз (T – G) характеризує сальдо державного бюджету, тобто співвідношення між чистими податками (наявним доходом уряду) і державними закупівлями. Залежно від цього співвідношення державний бюджет може бути дефіцитним або профіцитним.

Якщо бюджет із дефіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування менші за приватні заощадження на величину державного запозичення. Якщо бюджет із профіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування перевищують приватні заощадження на величину державних кредитів. Це означає, що від стану державного бюджету залежить величина внутрішніх фінансових ресурсів приватного інвестування, а отже і рівень інвестування національної економіки.

9.3. Економічна політика держави і її основні напрямки. Стабілізаційна політика

Економічна політика являє собою сукупність напрямків, форм, інструментів, методів, важелів, які використовуються державою (урядом) для реалізації своїх економічних функцій.

В якості основних напрямків економічної  політики держави можна назвати: бюджетні, податкову, фіскальну, кредитно-грошову, науково-технічну, інвестиційну, зовнішньоекономічну, антикризову, антимонопольну, соціальну, амортизаційну, валютну , митну, структурну, стабілізаційну та ін.

Політика реалізується за допомогою визначених важелів. Наприклад, в бюджетній  політиці такими важелями є державні видатки, субсидії, субвенції, дотації і т.ін.; в податковій – податки і податкові ставки, податкові пільги, кредити і „канікули”; в кредитно-грошовій – депозитні і кредитні ставки процентів, ліміти кредитування, облікова ставка і ставка рефінансування, норма обов’язкового резервування, купівля-продаж цінних паперів та ін.

Політику можна здійснювати різними методами. Метод – це спосіб досягнення мети. Реалізація політики може здійснюватись адміністративними, правовими, економічними, прямими і непрямими, селекційними і неселекційними методами. В якості форм реалізації економічної політики можна назвати планування, програмування, прогнозування, держзамовлення та ін.

Зазвичай в якості основного напрямку економічної політики виокремлюють стабілізаційну. Стабілізаційна політика – сукупність державних заходів, спрямованих на пом'якшення економічних коливань у короткостроковому періоді з метою підтримання повної зайнятості та оптимальної інфляції. Залежно від інструментів (засобів), за допомогою яких держава здійснює свою стабілізаційну політику, розрізняють дві її складові, якими є фіскальна (бюджетно-податкова) політика і монетарна (грошово-кредитна) політика.

Фіскальну політику проводить уряд під контролем парламенту. Під фіскальною політикою розуміють заходи уряду, спрямовані на досягнення цілей стабілізаційної політики за допомогою державних видатків і податків. При цьому слід враховувати, що державні видатки здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а податки є основним джерелом цих коштів. Тому у підсумку фіскальна політика – це маніпулювання державним бюджетом, тобто знаходження раціональних рішень щодо доходів і видатків державного бюджету. До фіскальної політики входять лише такі маніпуляції державним бюджетом, які не викликають зміни грошей в обігу.

За цільовою спрямованістю розрізняють два види фіскальної політики:  стимулювальну (експансіоністську) та стримувальну (рестрикційну). Стимулювальна політика застосовується для пожвавлення економічної кон'юнктури, тобто стимулювання сукупного попиту та/або сукупної пропозиції. З цієї метою уряд може збільшувати державні закупівлі, трансфертні платежі та зменшувати податки. Стримувальна політика здійснюється в умовах інфляційного зростання, коли спостерігається «перегрів» економіки. Для цього зменшуються державні видатки і підвищуються податки.

За рівнем керованості фіскальними інструментами розрізняють дискреційну (свідому) і недискреційну (автоматичну) фіскальну політику. Дискреційна фіскальна політика – це політика, в межах якої зміна державних видатків і податків здійснюється на підставі спеціальних рішень уряду і парламенту. Недискреційна фіскальна політика стосується лише податків і трансфертів, які є функцією від доходу. Тому недискреційною є така фіскальна політика, яка, встановлюючи певну залежність податків і трансфертів від доходу, забезпечує їм можливість змінюватися в автоматичному режимі в разі зміни доходу.

Монетарну політику контролює центральний (емісійний) банк. В Україні це Національний банк України (НБУ). Під монетарною політикою розуміють заходи центрального банку, які змінюють пропозицію грошей з метою досягнення цілей стабілізаційної політики.

Монетарна (кредитно-грошова) політика спрямована або на стимулювання економіки (монетарна експансія, політика „дешевих грошей”), або на її стримування (монетарна рестрикція, політика „дорогих грошей”). В умовах скорочення виробництва і зростання безробіття центральні банки намагаються пожвавити економічну кон'юнктуру на основі прискорення грошової емісії, зниження процентної ставки і стимулювання інвестицій. І навпаки, в умовах інфляційного зростання центральні банки намагаються протидіяти надмірній економічній кон'юнктурі на основі гальмування темпів грошової емісії, підвищення процентної ставки і стримування інвестиційної активності.

Між фіскальною та монетарною політикою існує тісний зв'язок. Це пояснюється тим, що заходи фіскальної політики безпосередньо стосуються товарного ринку. Але опосередковано вони впливають і на грошовий ринок, який є об'єктом безпосереднього впливу монетарної політики. І навпаки, заходи монетарної політики безпосередньо стосуються грошового ринку. Але через процентну ставку вони впливають і на товарний ринок, який є об'єктом безпосереднього впливу фіскальної політики. Крім того, заходи фіскальної політики, спрямовані на збільшення обсягів виробництва, мають супроводжуватися збалансованим збільшенням грошей в обігу, що є необхідною умовою адекватного збільшення купівельної спроможності національної економіки.

Існування тісного взаємозв'язку між фіскальною і монетарною політикою означає, що їх автономне застосування зменшує ефективність стабілізаційної політики. Тому для забезпечення високої ефективності стабілізаційної політики заходи фіскальної та монетарної політик мають узгоджуватися між собою. Стабілізаційна політика, яка поєднує заходи фіскальної та монетарної політики, ще називається змішаною (комбінованою). Реально чистої фіскальної чи монетарної політики не існує, застосовується, як правило, змішана політика.

Ефективність будь-якої політики залежить від її спроможності досягати поставлених цілей. Згідно з визначенням стабілізаційної політики її основними цілями, які відображують загальні результати економічного розвитку, є наближення обсягів виробництва до потенційного ВВП, зменшення безробіття до природного рівня та зниження інфляції до оптимальної величини. Якщо збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджуються між собою, то досягнення цих цілей входить у суперечність з іншою ціллю – зниженням інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики є знаходження раціонального співвідношення між темпами інфляції і рівнем безробіття.

На ефективність стабілізаційної політики негативно впливають два чинники: лаги стабілізаційної політики та очікування суб'єктів приватної економіки. Сутність першого чинника полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на економіку не відразу, а з певною затримкою в часі, тобто з лагом. Розрізняють лаги: внутрішні та зовнішні.

Внутрішній лаг вимірюється проміжком часу від моменту виникнення збурення в економіці до моменту прийняття відповідних стабілізаційних заходів. Існування внутрішніх лагів зумовлено тим, що суб'єктам стабілізаційної політики потрібен певний час, аби виявити та оцінити дестабілізаційні явища і розробити відповідні стабілізаційні заходи. Зовнішній лаг вимірюється проміжком часу, який необхідний для того, щоб з'явилися результати від упровадження стабілізаційних заходів. Як правило, запровадження заходів стабілізаційної політики відразу дає незначні результати, але згодом вони є відчутнішими.

У фіскальній політиці внутрішній лаг триваліший, ніж у монетарній. Це пояснюється тим, що прийняття рішення про коригування фіскальної політики супроводжується тривалою адміністративною процедурою, тоді як заходи монетарної політики можуть схвалюватися центральним банком негайно. Однак монетарна політика має триваліші зовнішні лаги порівняно з фіскальною, оскільки в її основі лежить складнішій причинено-наслідковий зв'язок між політичним рішенням щодо зміни пропозиції грошей і змінами в економіці.

Лаговий характер стабілізаційної політики свідчить про те, що її заходи – це політико-економічні інвестиції. Тому, за аналогією з інвестиційними рішеннями підприємств, стабілізаційні заходи держави є ризикованою справою. Ризики стабілізаційної політики пов'язані, з одного боку, з екзогенними подіями, на які вона не може впливати (різке зростання або зниження цін на зовнішніх ринках, фінансова криза у торгових партнерів тощо), з іншого – із неможливістю точно передбачити реакцію економіки на стабілізаційні заходи – у майбутньому періоді вона може бути не такою, як у минулому.

Іншим чинником є очікування суб'єктів приватної економіки. Вони відіграють важливу роль у процесі прийняття рішень економічними суб'єктами. Так, домогосподарства, визначаючи обсяг споживання, виходять із очікувань щодо своїх майбутніх доходів; інвестори спираються на свої очікування майбутньої прибутковості інвестиційних проектів. На ці очікування впливає багато чинників, у тому числі й заплановані заходи стабілізаційної політики. Традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики, до яких належать економетричні моделі, недостатньо враховують вплив очікувань на поведінку людей, що зменшує її ефективність.

Серед макроекономістів точиться гостра дискусія щодо стабілізаційної функції держави і у її центрі протягом довгого часу знаходиться питання щодо необхідності державного втручання в економіку за допомогою стабілізаційної політики.

Одна група макроекономістів уважає, що завдяки регулювальному потенціалу ринку економіка є внутрішньо стабільною і не потребує державного втручання. На їх думку, ринки працюють краще, коли в них не втручаються. Тому державне невтручання е найліпшою економічною політикою. Теоретичні підвалини щодо політики невтручання були закладені класичною теорією. В її основі лежить припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата – абсолютно гнучкими.  Тому, наприклад, у разі падіння сукупного попиту ціни швидко знижуються. З такою самою швидкістю скорочується попит на ринку праці та падає заробітна плата. Внаслідок цього, з одного боку, зниження цін швидко повертає сукупний попит до потенційного ВВП; з іншого – зменшення заробітної плати утримує пропозицію робочої сили на умовах природного рівня безробіття, а сукупну пропозицію – на потенційному рівні. Отже, у підсумку абсолютно гнучкі ціни і заробітна плата здатні швидко відновлювати повну зайнятість, що виключає необхідність стабілізаційного втручання держави в економіку. Наведені положення класичної теорії набули подальшого розвитку в сучасних теоріях, серед яких найрельєфніше виділяються монетаристська теорія і теорія раціональних очікувань як різновид неокласичної теорії. Монетаристська теорія доповнює класичну тим, що надає грошам роль вирішального чинника, від якого залежить обсяг ВВП у короткостроковому періоді і рівень інфляції – у довгостроковому. Теорія раціональних очікувань до інструментів регулювання економіки додає очікування людей, які, використовуючи інформацію, приймають раціональні рішення, спрямовані на підтримання економіки в стабільному стані.

Інша група макроекономістів виходить із припущення, що ринки не є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді. Тому немає підстав розраховувати, що в умовах падіння обсягів виробництва ціни і заробітна плата здатні негайно знижуватися пропорційно зменшенню сукупного попиту і швидко відновлювати повну зайнятість. На підтвердження своєї позиції вони наводять приклади того, що в економіці періодично виникають певні збурення, які на тривалий час викликають падіння обсягів виробництва, надмірне безробіття та високу інфляцію.  Тому, на їх думку, щоб пом'якшити коливання економічного циклу, держава повинна застосовувати відповідну стабілізаційну політику, здатну компенсувати дефіцит приватного попиту. Незалежно від того, на якій фазі економічного циклу знаходиться економіка, стабілізаційні заходи мають протидіяти негативам, тобто стимулювати економіку під час спаду і стримувати її в період інфляційного зростання. Відмова від стабілізаційної політики оцінюється цією групою макроекономістів як марнотратство. Теоретичною основою стабілізаційної політики є кейнсіанська теорія, за якою об'єктом стабілізаційної політики має бути сукупний попит, а основними її елементами – фіскальна та монетарна політика. Фіскальна політика може стимулювати сукупний попит за допомогою збільшення державних видатків і/або зниження податків, монетарна — через зниження процентних ставок, яка може викликати підвищення прибутковості капіталу і збільшення на цій основі інвестиційного попиту. У другій половині минулого сторіччя з'явилося нове покоління прихильників кейнсіанської теорії, яких називають неокейнсіанцями. Вони також дотримуються думки, що для стабілізації економіки держава може і повинна вдаватися до активної економічної політики. На відміну від кейнсіанців, вони намагаються дати теоретичне обґрунтування негнучкості цін і заробітної плати в короткостроковому періоді, що зумовлює необхідність застосування стабілізаційної політики.

Іншим предметом полеміки, яка точиться навколо стабілізаційної політики, є альтернатива у формі запитання: пасивною чи активною має бути економічна політика? При цьому під активною розуміється така політика, яка реагує на поточну або майбутню ситуацію в економіці. Якщо політика не реагує на ситуацію в економіці, то вона є пасивною, або ж її взагалі немає. Тому по своїй суті зазначена альтернатива збігається з головним предметом дискусії – потрібна чи не потрібна стабілізаційна політика, яка є лише іншим виразом поняття «активна економічна політика». Але якщо в межах першого предмета дискусії опоненти стабілізаційної політики як головний аргумент на свою користь висувають здатність ринку самостійно виконувати стабілізаційну функцію, то в межах іншого вони намагаються довести, що стабілізаційна політика є неефективною і тому непотрібною. У форматі альтернативи щодо вибору між пасивною та активною політикою найбільш дискусійними є два питання.

Перше з них стосується впливу лагів на стабілізаційну політику. На думку прихильників пасивної економічної політики, наявність тривалих і мінливих лагів робить стабілізаційну політику неефективною. Це пояснюється тим, що протягом часу між ухваленням стабілізаційного заходу і початком його дії ситуація в економіці може змінитися. Тому, наприклад, з метою пожвавлення економіки заходи, які будуть запроваджені під час спаду, зможуть вплинути на економіку вже тоді, коли таке пожвавлення виникне і без державного втручання. Результатом може стати порушення процесу пожвавлення і стимулювання інфляційного процесу. За таких умов застосування антиінфляційних заходів може спрацювати в той момент, коли в економіці знову виникне спад. Опоненти активної економічної політики вказують ще на одну обставину, пов'язану з лагами. Вона полягає в тому, що в процесі обґрунтування стабілізаційних заходів державні органи змушені спиратися на прогнози, яким не можна довіряти. Якщо, наприклад, в економіці прогнозується через два роки спад або інфляційне зростання, то це слугує підставою для запровадження упереджувальних стабілізаційних заходів. Але прогнози, як правило, не забезпечують необхідну точність. Звідси робиться висновок, що політика стимулювання або стримування економіки, яка базується на помилкових прогнозах, скоріше викличе погіршання ситуації, а не її поліпшення.

Прихильники активної економічної політики погоджуються з тим, що існування лагів і помилок у процесі прогнозування зменшує ефективність стабілізаційної політики. Але це аж ніяк не є підставою для відмови від її застосування, оскільки недостатньо ефективна політика не є політикою, яка зменшує ефективність економіки. На їх думку, питання полягає не в тому, що економічна політика має бути пасивною, а в тому, що вона має бути не амбіційною, а обережною. Теза про обережну економічну політику означає таке. Якщо збурення в економіці є тимчасовим або незначним, то стабілізаційна політика має утримуватися від суттєвого реагування. За таких умов має застосовуватися режим «терапевтичного лікування», що передбачає дозоване коригування економіки за методом поступових наближень. Але якщо збурення в економіці свідчить про виникнення в ній глибоких диспропорцій, для усунення яких в найближчій перспективі ринковий механізм не має передумов, економічна політика повинна застосовувати режим «хірургічного втручання». За таких умов запровадження «хірургічних» заходів практично виключає ризики, пов'язані із запізненням політики, оскільки час, потрібний для усунення глибоких диспропорцій, може дорівнювати лагам стабілізаційної політики.

Друге дискусійне питання – про вплив очікувань на стабілізаційну політику. Як зазначалося, важливу роль у поведінці економічних суб'єктів відіграють очікування. Так, поведінка домогосподарств і підприємств залежить не лише від того, як вони оцінюють поточну ситуацію в економіці, а й від того, що вони очікують у майбутньому. На думку, наприклад, провідних представників теорії раціональних очікувань, традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики не спроможні враховувати вплив цієї політики на очікування. Тому така політика є неефективною.

Прихильники стабілізаційної політики не заперечують можливість негативного впливу очікувань на її ефективність. Але вони не погоджуються з тим, що очікування здатні звести заходи стабілізаційної політики нанівець. На користь своєї позиції вони наводять кілька контраргументів, серед яких основними можна вважати такі. По-перше, немає жодних підстав припускати, що всі люди володіють, і тим більше на професійному рівні, повною інформацією щодо функціонування економіки і, зокрема, конкретних заходів центрального банку та їх результативності. Навіть ті економісти, які мають доступ до повної інформації і спеціалізуються на прогнозуванні, часто помиляються в своїх очікуваннях. По-друге, роль очікувань не слід перебільшувати, оскільки бажання людей адекватно реагувати на свої очікування можуть обмежуватися екзогенними умовами ринку. Наприклад, підприємці не завжди зможуть підняти ціни, оскільки це залежить не лише від їхнього бажання відреагувати на очікування, а й від рівня конкуренції та попиту на відповідних ринках. Намірам найманих працівників підняти номінальну заробітну плату протистоять довгострокові трудові угоди та інтереси роботодавців. Те саме стосується і позикодавців, конкуренція між якими може стримувати їх від бажання підвищити процентну ставку. По-третє, очікування не завжди можуть негативно впливати на дієвість стабілізаційної політики. Це пояснюється тим, що різні люди володіють неоднаковою інформацією, по-різному формують свої очікування, мають різний ступінь довіри до органів державної влади і приймають різні рішення щодо своєї поведінки. Тому поведінка одних може протидіяти стабілізаційній політиці, інших – бути нейтральною до неї, а третіх – сприяти їй. Наприклад, чому б не припустити, що певна частина людей повірить у намір центрального банку стимулювати сукупний попит і тому сприятиме політиці, яка закликає всіх до збільшення обсягів виробництва і – як наслідок – до збільшення своїх доходів.

До важливих об'єктів полеміки щодо стабілізаційної політики слід віднести ще одну альтернативу – правила чи свобода дій е економічній політиці. Це означає, що предметом дискусії є питання про те, яка стабілізаційна політика є ліпшою – та, що здійснюється на основі заздалегідь установлених правил, чи та, що ґрунтується на свободі дій. Згідно з політикою за правилами інституції, що визначають економічну політику, мають запроваджувати заходи у повній відповідності з наперед оголошеними правилами, які регламентують параметри цієї політики в усіх потенційно можливих економічних ситуаціях. Політика на основі свободи дій передбачає попередню оцінку ситуації, яка спостерігається в економіці, і відповідно до цієї ситуації добір найефективніших стабілізаційних заходів.

В основі позиції прихильників політики за правилами лежить їх недовіра до чиновників, які розробляють стабілізаційну політику. Підставою для недовіри є недостатня компетентність чиновників і можливість використання ними влади для досягнення своїх цілей, які часто не узгоджуються з інтересами громадян. Тому вони виступають проти політики на основі свободи дій, і на противагу їй розробили певні правила, які стосуються переважно монетарної політики. Серед цих правил можна виділити такі: правило дотримання постійних темпів зростання грошової маси; правило підтримки запланованих темпів зростання номінального ВВП; правило забезпечення цільового рівня інфляції.

Прихильники правила дотримання постійних темпів зростання грошової маси, яка є найбільш показовим, наполягають на тому, що нестабільність темпів грошової емісії — головна причина економічних коливань. Тому для забезпечення економічної стабільності потрібно дотримуватися постійних темпів приросту грошової маси. Для практичної реалізації монетарної політики за правилами Фрідман запропонував встановити на законодавчій основі спеціальне монетарне правило, дотримання якого має бути обов'язком центрального банку. В різні часи він пропонував встановити темпи приросту грошової маси у межах 2-4 %. За Фрідманом, точне цифрове значення постійних темпів грошової емісії має другорядне значення. Головне, щоб емісійний банк дотримувався цього правила за будь-яких обставин і аж ніяк не реагував на ситуацію в економіці.

Прихильники політики на основі свободи дій не вважають, що дотримання цього монетарного правила є найліпшим варіантом монетарної політики. На їх думку, усталені темпи грошової емісії можуть створювати передумови для стабілізації економіки лише за умови постійної швидкості обігу грошей. Але практика доводить, що вона є нестабільною в короткостроковому періоді. Тому прихильники політики на основі свободи дій доходять висновку, Що монетарна політика повинна мати можливість змінювати темпи приросту грошової маси відповідно до економічної ситуації.

Як уже зазначалося, дискусія щодо правил стабілізаційної політики стосується здебільшого монетарної політики. Для фіскальної політики ця проблема є менш актуальною, оскільки в її розробленні бере участь значна кількість інституцій, зокрема Центральний уряд, місцеві органи влади, парламент та ін. Крім того, сукупність проблем, які має вирішувати фіскальна політика, набагато перевищує кількість проблем, які відносяться до компетенції монетарної політики. Отже, запрограмувати дії фіскальної політики за допомогою певних правил практично неможливо. І все ж, на думу більшості прихильників політики за правилами, існує гостра потреба у правилах, які б передбачали жорстку залежність між державними видатками і податковими надходженнями до бюджету. До таких правил можна віднести, наприклад, дотримання збалансованого бюджету або фіксованих обмежень бюджетного дефіциту.

Прихильники політики на основі свободи дій виступають проти застосування правил у фіскальній політиці, оскільки вважають, що її головною функцією є стабілізація не бюджету, а економіки. Тому заради виконання функцій зі стабілізації економіки фіскальна політика повинна мати можливість інколи спиратися на бюджет з дефіцитом або профіцитом.

Отже, згідно з позицією прихильників політики на основі свободи дій стабілізаційна політика повинна діяти не за правилами, а гнучко реагувати на коливання економічної кон'юнктури. Лише за цих умов вона може виконувати стабілізаційну функцію в економіці. Критерієм ефективності політики є не рівень довіри до політиків, а її відносна ефективність. Політика на основі свободи дій є ефективнішою за політику, яка ґрунтується на правилах, оскільки спроможна адекватно реагувати на несприятливі зміни в економічній кон'юнктурі. Що стосується недовіри до політиків, то слід зазначити, що влада обирається більшістю громадян країни. Ця більшість кредитує владу своєю довірою, не довіряти їй може лише меншість. Якщо політика легітимної влади буде неефективною, вона втратить кредит довіри внаслідок чого до політики прийдуть інші люди.


ТЕМА 10. БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА (ФІСКАЛЬНА) ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Програмна анотація

10.1. Дискреційна і недискреційна фіскальна політика: мультиплікативний вплив на сукупний попит.

10.2. Фіскальна політика з урахуванням пропозиції.

10.3. Фіскальна політика і державний бюджет.

10.4. Проблеми реалізації фіскальної політики.

10.1. Дискреційна і не дискреційна фіскальна політика: мультиплікативний вплив на сукупний попит

У розділі 9 було визначено, що дискреційна фіскальна політика – це політика у сфері урядових видатків та оподаткування. Відповідно до основних цілей стабілізаційної політики фіскальна політика здійснюється з метою цілеспрямованого впливу на обсяг національного виробництва, рівень безробіття та інфляції. Інструментами дискреційної фіскальної політики, як відомо, є державні закупівлі, податки і трансферти. При цьому два останні інструменти об'єднуються в категорію «чисті податки». Змінюючи державні закупівлі, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і ВВП. Змінюючи компоненти чистих податків, держава впливає на сукупний попит і ВВП опосередковано – через наявний дохід приватної економіки, від якого безпосередньо залежить споживання.

Вплив державних закупівель на ВВП. Припустимо, що уряд збільшив державні закупівлі. Згідно з рівнянням рівноважного ВВП зростання державних закупівель означає збільшення автономних витрат. Сучасною економічною теорією доведено, що державні закупівлі впливають на ВВП мультиплікативно, а мультиплікатор державних закупівель вимірюється наступним чином:

µG = ΔY/ΔG                                                      (10.1)

де µG – мультиплікатор державних закупівель.

Виникає питання: чому збільшення державних закупівель викликає мультиплікативне зростання доходу? Для відповіді на це питання пригадаємо, що будь-яке зростання автономних витрат збільшує дохід на величину, що перевищує приріст автономних витрат за рахунок виникнення індуційованих витрат. У змішаній закритій економіці в рівнянні рівноважного ВВП автономними витратами є державні закупівлі, тобто, а індуційованими – споживання. При цьому індуційоване споживання визначається так: С = MPC (Y – Т) або С = MPC (1 - МРТ) Y. Використовуючи другу формулу, приріст рівноважного ВВП викликаний збільшенням державних закупівель, можна визначити за допомогою рівняння:

ΔY = ΔG + MPC (1- МРТ) ΔY                                        (10.2)

Розв’язавши відносно ΔY, отримаємо:

ΔY = [1/1-МРС(1- МРТ)] × ΔG                                    (10.3)

У рівнянні (10.3) коефіцієнт 1 / [1 - МРС (1 – МРТ)] є мультиплікатором витрат у змішаній закритій економіці:

µG = 1/[1-МРС(1- МРТ)]                                         (10.4)

Якщо в знаменнику формули (10.4) розкрити дужки, то отримаємо: 1-МРС + МРС× МРТ. Оскільки 1-МРС = МРS, то формулу мультиплікатора витрат можна записати інакше:

µG = 1/ МРS + МРС × МРТ                                       (10.5)

Формула (10.5) показує, що мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці є величиною, оберненою до суми вилучень з економічного кругообігу, що охоплюють заощадження та податки. Це означає, що мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці є нижчим, ніж у приватній закритій економіці. Тому збільшення автономних витрат на 1 грн у змішаній закритій економіці викликає менший приріст доходу, ніж збільшення автономних витрат на 1 грн у приватній закритій економіці.

Вплив чистих податків на ВВП. Як відомо, чисті податки визначаються так: Т = АТ - ТR. Це означає, що чисті податки знаходяться в прямій залежності від валових податків (ΔT = ΔАТ) і в оберненій від трансфертів (ΔT = -ΔТR). Але при цьому потрібно враховувати, що чисті податки можуть змінюватися не лише дискреційно, а й автоматично.

Під дискреційною зміною чистих податків слід розуміти таку їх зміну, яка відбувається на підставі спеціальних державних рішень щодо рівня оподаткування і трансфертів. Автоматична зміна податків відбувається без державного втручання, а у зв'язку зі зміною ВВП, який на макрорівні характеризує зміни в величині податкової бази. Трансферти також можуть змінюватись автоматично внаслідок змін в умовах, які визначають їх рівень. Так, виплати у зв'язку з безробіттям збільшуються за умов скорочення обсягів ВВП, яке свідчить про зростання безробіття.

Припустимо, що уряд знизив рівень податкових ставок і/або підняв трансфертні платежі суб'єктам приватної економіки. Це проявляється через дискреційне зменшення чистих податків (ΔТD↓). На таку саму величину збільшується наявний дохід приватної економіки, тобто ΔDI↑ = ΔТD↓. Внаслідок цього збільшуються автономні витрати на споживання: C0 = - MPC × ΔТD При цьому приріст доходу перевищує приріст автономних витрат на споживання у зв'язку з виникненням додаткових витрат на споживання, індуційованих зростанням доходу, тобто  ΔY > ΔC0 або ΔY = ΔC0 + МРС(1- МРТ) ΔY. Якщо замість ΔC0 підставити -MPC × ΔТD, то можна записати рівняння, яке відображає обернену залежність між зміною рівноважного ВВП і дискреційною зміною чистих податків:

ΔY = -MPC × ΔТD + МРС(1- МРТ) ΔY                               (10.6)

Розв'язавши рівняння (10.6) відносно ΔY, отримаємо:

ΔY = [МРС/1-МРС(1- МРТ)]×(- ΔТD)                             (10.7)

Із рівняння (10.7) випливає формула мультиплікатора податків.

µT= МРС/1-МРС(1- МРТ)                                           (10.8)

Мультиплікатор за формулою (10.8) показує, на скільки одиниць обернено змінюється ВВП у разі зміни чистих податків на одиницю:

µT = ΔY/ΔТ                                                      (10.9)

Мультиплікатор податків менший за мультиплікатор витрат (державних закупівель) пропорційно граничній схильності до споживання. Оскільки 1/[1 – МРС (1 – МРТ)] – це мультиплікатор витрат, то мультиплікатор податків можна подати таким рівнянням:

µT= МРС×µG                                               (10.10)

Використовуючи мультиплікатори витрат і податків, вплив окремих інструментів фіскальної політики на ВВП можна визначити за такими формулами:

ΔY = ΔG ×µG ;  ΔY = -ΔТD × МРС × µG; ΔY = ΔТR × МРС × µG ; ΔY = -ΔТ × МРС × µG.

У наведених формулах слід звернути увагу на знаки. Вони свідчать про те, що державні закупівлі і трансферти впливають на ВВП прямо, а податки (валові або чисті) – обернено. Оскільки µG > МРС × µG, то це означає, що зростання державних закупівель на одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на одиницю. Тому для досягнення цільового приросту доходу державні закупівлі потрібно збільшити на меншу величину, ніж та, на яку слід зменшити чисті податки.

Крім автономного застосування фіскальних інструментів держава може застосовувати їх одночасно. За цих умов зміна доходу визначається за формулою

ΔY = (ΔG -ΔТD × МРС) × µG                                      (10.11)

Результати спільного впливу державних закупівель і чистих податків на ВВП залежать від напрямів зміни цих інструментів і співвідношення між їх зміною. Але слід враховувати, що крім ВВП дискреційна фіскальна політика впливає і на державний бюджет. При цьому державні закупівлі та трансферти впливають на видатки державного бюджету, а податки – на його доходи. Стимулювальна фіскальна політика має збільшувати державні закупівлі та/або зменшувати чисті податки. Перший захід збільшує видатки державного бюджету, інший – зменшує його доходи, що негативно впливає на державний бюджет, тобто викликає або збільшує бюджетний дефіцит.

У макроекономіці окремо виділяється такий варіант фіскальної політики, коли державні закупівлі і чисті податки змінюються в одному напрямі і на однакову величину, тобто на умовах збалансованого бюджету. Цьому варіанту відповідає тотожність між зміною державних закупівель і зміною чистих податків:

ΔG  = ΔТ                                                    (10.12)

У рівняння (10.12) зміна чистих податків (ΔТ) дорівнює сумі дискреційних та автоматичних змін чистих податків, тобто ΔТ = ΔТD + ΔТА. Оскільки ΔТА = МРТ × ΔY , то зміну чистих податків можна визначити за формулою:

ΔТ = ΔТD + МРТ × ΔY                                            (10.13)

Особливість збалансованого варіанта фіскальної політики полягає в тому, що він породжує мультиплікатор збалансованого бюджету, який точно дорівнює одиниці. Щоб в цьому переконатися, спочатку запишемо рівняння, яке відображує зміну рівноважного ВВП, викликану застосуванням як державних закупівель, так і чистих податків.

ΔY = ΔG + МРС (ΔY - ΔТ)                                   (10.14)

Розв'яжемо рівняння (10.14) відносно ΔY:

ΔY = [1/1- МРС] × (ΔG - МРС ×ΔТ)                         (10.15)

Враховуючи, що ΔG  = ΔТ, у рівняння (10.15) замість ΔТ підставимо ΔG

ΔY = [1/1- МРС] × (1 – МРС) × ΔG                         (10.16)

Після скорочення отримаємо що ΔY = ΔG. Оскільки державні закупівлі та чисті податки змінюються в одному напрямі і на однакову величину, тобто ΔG = ΔТ, то на цю ж величину змінюється державний бюджет (витрати і доходи), тобто ΔВ = ΔG = ΔТ. Як видно з формули (10.16), на таку саму величину змінюється і ВВП. Звідси мультиплікатор збалансованого бюджету можна визначити як відношення між рівнозначними величинами – між приростом ВВП (наслідок) і приростом державного бюджету (причина).

µВ = ΔY / ΔВ = 1                                             (10.17)

Отже, якщо абстрагуватися від впливу фіскальної політики на процентну ставку та, як наслідок, на інвестиції, то мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці. Це означає, що зростання державних закупівель і чистих податків на однакову величину зумовлює збільшення ВВП на таку саму величину. Тому у підсумку маємо таку тотожність:

ΔG = ΔТ = ΔВ = ΔY                                         (10.18)

Досі розглядалася дискреційна фіскальна політика, в межах якої держава, змінюючи державні закупівлі, податки і трансферти, виконує стабілізаційну функцію в економіці. Тепер перейдемо до недискреційної фіскальної політики, в основі якої лежить здатність фіскальних інструментів, що входять до складу чистих податків, змінюватися в автоматичному режимі, тобто без прямої участі держави. Це зумовлено тим, що податки і трансферти залежать від доходу і тому можуть змінюватися пропорційно до змін ВВП навіть за стабільних податкових ставок і незмінного рівня трансфертних платежів.

Лише невелика частина податків не змінюється зі зміною доходу (податки на нерухомість, землю, транспортні засоби тощо). Такі податки можуть змінюватися лише дискреційно. До трансфертів, зміна яких відбувається не автоматично, а регулюється державою, можна віднести пенсії, стипендії, деякі види допомоги тощо. Але майже всі податки та переважна більшість трансфертів змінюються автоматично в разі зміни доходу.

До податків, які автоматично залежать від доходу, належать:  податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір тощо. Зі зростанням ВВП усі ці податки забезпечують збільшення податкових надходжень до бюджету. І навпаки, якщо обсяг ВВП зменшується, податкові надходження до бюджету зменшуються.

Слід ураховувати, що автоматична зміна податків залежить де лише від того, на скільки змінюється ВВП, а й від чутливості податків до його змін. Остання зумовлюється чинною системою оподаткування. Якщо застосовується прогресивна система оподаткування, то рівень податкових ставок зростає за певною шкалою залежно від рівня доходу. Тому зі зростанням ВВП податки збільшуються швидше, ніж дохід. За пропорційною системою оподаткування рівень податкових ставок є однаковим для всіх рівнів доходу. Тому податки змінюються прямо пропорційно зміні доходу.

Певні трансфертні платежі, які за своєю сутністю є від'ємними податками, також змінюються залежно від динаміки ВВП. Але порівняно з податками вони змінюються в протилежному напрямі відносно напряму зміни ВВП. Так, виплати по безробіттю, соціальні субсидії малозабезпеченим, субсидії сільськогосподарським підприємствам тощо скорочуються під час зростання виробництва і збільшуються під час його падіння.

Таким чином, зміна податків і трансфертів, яка спричинюється зміною ВВП, є їх автоматичною зміною. Оскільки податки і трансферти ми об'єднуємо в одну категорію – чисті податки, то надалі автоматичну зміну податків і трансфертів ми будемо відображати через показник –  «автоматична зміна чистих податків». Автоматична зміна чистих податків є важливим чинником економічної стабілізації. Здатність чистих податків виконувати стабілізаційну функцію зумовлюється тим, що вони являють собою вилучення з потоку доходи-витрати, зміна яких викликає зміну сукупних витрат і ВВП. При цьому важливо, що вилучення у формі чистих податків збільшуються в період зростання виробництва і зменшуються в період рецесії. У першому випадку автоматична зміна чистих податків гальмує зростання сукупних витрат і ВВП, у другому – гальмує їх скорочення. Це згладжує циклічні коливання і стабілізує економіку. За здатність виконувати в автоматичному режимі стабілізаційну функцію в економіці чисті податки називають «автоматичними стабілізаторами».

Здійснення автоматичними стабілізаторами своєї функції в економіці без спеціальних державних рішень не означає, що держава в цьому процесі виконує лише роль стороннього спостерігача. Вона впливає на дію автоматичних стабілізаторів опосередковано. Роль держави полягає в тому, що вона впроваджує (вмонтовує) в економіку певну систему податків і трансфертних платежів. Внесенням змін у цю систему держава впливає на ефективність автоматичних стабілізаторів. Отже, недискреційна (автоматична) фіскальна політика, змінюючи податки і трансферти, вливає на ефективність виконання ними стабілізаційної функції в економіці в автоматичному режимі.

10.2. Фіскальна політика з урахуванням пропозиції

Досі розглядався основний (кейнсіанський) варіант фіскальної політики, згідно з яким об'єктом її впливу є сукупний попит. Впливаючи фіскальними інструментами на сукупний попит, уряд залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує економіку. Але інструментами фіскальної політики можна впливати й на сукупну пропозицію. Такий варіант фіскальної політики відстоюють прихильники теорії економіки пропозиції, в основі якої лежить необхідність зменшення рівня оподаткування.

Щоб розглянути механізм впливу зниження податків на сукупну пропозицію, припустимо, що економіка набула тенденції до скорочення обсягів виробництва і зростання безробіття. За цих умов держава має застосувати стимулювальну фіскальну політику у вигляді зниження податкових ставок. До яких наслідків це приведе?

Припустимо, що держава знизила рівень податкових ставок. Згідно з кейнсіанською теорією цей фіскальний захід викличе збільшення сукупного попиту. Внаслідок зростання сукупного попиту у рамках моделі AD – AS обсяг ВВП збільшиться. Але згідно з теорією економіки пропозиції стимулювальна фіскальна політика, яка спирається на зниження податкових ставок, не обмежується лише цими наслідками, а доповнюється збільшенням сукупної пропозиції. Звідси виникає питання: яким є причинно-наслідковий зв'язок між зниженням податкових ставок і збільшенням сукупної пропозиції?

Прихильники теорії економіки пропозиції відповідають на це питання наступним чином.

Зниження податків на особисті доходи (податків на доходи фізичних осіб) посилює стимули до праці. Це пояснюється тим, що зменшення особистих податків збільшує наявну заробітну плату, тобто заробітну плату, яка залишається після сплати податків. Якщо наявна заробітна плата збільшується, то підвищується привабливість праці й водночас зростає альтернативна вартість дозвілля, яке втрачає свою привабливість. За таких умов особи, які не входять до складу робочої сили, запропонують свої послуги; безробітні намагатимуться якомога швидше знайти роботу, а працівники матимуть стимули працювати з більшою тривалістю та інтенсивністю. Все це збільшить як пропозицію робочої сили, так і продуктивність праці, що у підсумку сприятиме зростанню обсягів виробництва. Зменшення особистих податків, спричиняючи зростання наявного доходу домогосподарств, збільшує тим самим їхні заощадження. Оскільки заощадження слугують фінансовою передумовою інвестування, то це сприяє збільшенню інвестицій, які у свою чергу викликають зростання обсягів виробництва. Зменшення податків на прибуток підприємств підвищує чисту прибутковість інвестиційних проектів, що за інших незмінних умов викликає зростання інвестиційного попиту. У підсумку це підвищить норму нагромадження капіталу, збільшить виробничий потенціал (потенційний ВВП) і створить передумови для зростання обсягів виробництва.

Отже, перелічені причинно-наслідкові зв'язки, що виникають в економіці під впливом зниження податкових ставок, викликають збільшення сукупної пропозиції. Це зумовлює подальше зростання обсягів виробництва і відповідне зменшення безробіття. Водночас знижуються ціни, тобто зменшується інфляція.

Викладене вище свідчить про те, що, держава, знижуючи податки, отримує можливість збільшувати не лише сукупний попит, а й сукупну пропозицію, внаслідок чого забезпечується більше зростання обсягів виробництва і менший рівень інфляції. Проте більшість економістів критично оцінює ефективність політики низького оподаткування.

До головних зауважень щодо фіскальної політики яка спирається на рекомендації теорії економіки пропозиції, її опоненти відносять такі.

По-перше, опоненти теорії економіки пропозиції в цілому погоджуються з тим, що зниження податків в окремих випадках може справляти стимулювальний вплив на економіку і спричиняти зростання ВВП. Але переконливих доказів того, що позитивний вплив може бути відчутним, тобто викликати помітний ефект, на їх думку, немає.

По-друге, більшість економістів вважає, що зменшення податків набагато відчутніше впливає на зростання сукупного попиту, ніж на збільшення сукупної пропозиції. За цих умов дефляційний ефект, що може викликатися збільшенням сукупної пропозиції, не буде суттєвим.

По-третє, визначаючи економічні наслідки від зниження рівня оподаткування, прихильники теорії економіки пропозиції не враховують часовий фактор. На думку опонентів цієї теорії, вплив зниження податкових ставок на сукупну пропозицію розгортається протягом часу, тривалість якого важко передбачити, тоді як негайним наслідком зниження податкових ставок є скорочення податкових надходжень до державного бюджету. Тому їх зниження може бути доцільним лише за умови існування надмірних урядових видатків. Якщо раціональних резервів для їх зменшення немає, то короткостроковим наслідком політики низького оподаткування є виникнення бюджетного дефіциту. Це створює передумови для збільшення державного боргу і видатків на його обслуговування або здійснення надмірної грошово-кредитної емісії, яка прискорює інфляцію.

Останнє зауваження є головним, оскільки воно може перекреслити всі можливі позитивні наслідки. Для спростування цього зауваження прихильники теорії економіки пропозиції висунули гіпотезу, згідно з якою нижчі податкові ставки можуть бути сумісні з попередніми і навіть зі збільшеними податковими надходженнями. На їх думку, такий ефект досягається внаслідок того, що зниження оподаткування здатне спричиняти зростання податкової бази в економіці, скорочення масштабів ухилення від сплати податків, зменшення обсягів трансфертних платежів. Цю гіпотезу висунув американський економіст Артур Лафер. Її графічну модель, що має назву «крива Лафера», наведено рис. 10.1. Як видно з рисунка, крива Лафера відбиває зв'язок між податковою ставкою (t) і податковими надходженнями (АТ). Згідно з кривою Лафера, якщо податкова ставка зростає від нуля до 100 %, то податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (АТ2), а потім зменшуються знову до нуля. При цьому в системі податкових ставок виділяються два їх рівні. Так, точка t1 відображує надмірний рівень оподаткування, який стримує ділову активність, тобто не створює економічним суб'єктам достатніх стимулів для постійного збільшення ВВП як податкової бази. Але крім надмірної податкової ставки в інтервалі від нуля до 100 % знаходиться і оптимальна податкова ставка, здатна стимулювати ділову активність і на цій основі забезпечувати максимальну величину податкових надходжень (t2).

Зв'язок між податковою ставкою і податковими надходженнями в інтерпретації кривої Лафера полягає в такому. Якщо оподаткування є надмірним, наприклад, коли податкова ставка дорівнює t1, то її зниження до оптимального рівня, тобто до t2, викликає компенсаційне або навіть випереджальне збільшення ВВП як додаткової бази, що максимізує податкові надходження. Отже, зниження рівня оподаткування в економіці в інтервалі від надмірного до оптимального забезпечує одночасне зростання обсягів виробництва і податкових надходжень, що унеможливлює виникнення бюджетного дефіциту. Але сценарій причинно-наслідкових зв'язків, що випливає з кривої Лафера, є лише своєрідною гіпотезою, певною абстрактно-логічною конструкцією, а не узагальненням реальних причинно-наслідкових зв'язків в економіці. Тому вона не здатна відповісти на два принципових питання: який рівень оподаткування слід уважати надмірним у конкретній країні і в даних умовах її економічного розвитку - 30 %, 40 чи 50 % до ВВП?; як визначити той рівень оподаткування, що може бути оптимальним, тобто здатним забезпечувати максимальну величину податкових надходжень?

               t

       100%

               t1

               

               t2

            0%

                                                                 AT1        AT2                               AT

Рис. 12.4. Крива А.Лафера

10.3. Фіскальна політика і державний бюджет

Оцінюючи вплив фіскальної політики на економіку, слід враховувати, що її заходи прямо чи опосередковано пов'язані з державним бюджетом. Це пояснюється тим, що будь-які зміни у фіскальній  політиці  супроводжуються  відповідними  змінами  у державному бюджеті. Так, змінюючи рівень податкових ставок, держава змінює обсяг податкових надходжень до бюджету, а змінюючи обсяг державних закупівель, вона впливає на його видатки. Звичайно, безпосередньою метою дискреційної фіскальної політики є досягнення певного стабілізаційного ефекту в економіці, тобто збільшення обсягів виробництва, зменшення безробіття та зниження інфляції. Проте, здійснюючи фіскальні заходи, держава неминуче впливає на стан державного бюджету. Отже, виконуючи стабілізаційну функцію в економіці, фіскальна політика водночас реалізує і бюджетну функцію.

Досі фіскальна політика розглядалася без урахування її зв'язку з державним бюджетом. Тепер слід урахувати бюджетну функцію фіскальної політики. З цією метою попередньо визначимо основні параметри державного бюджету.

Згідно з Бюджетним кодексом України державний бюджет – це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються державою. Формування фінансових ресурсів відображується в доходах бюджету, а їх використання – в його видатках. Доходи бюджету формуються за рахунок усіх податкових, неподаткових та інших надходжень, які здійснюються на безповоротній основі, включаючи трансферти, дарунки, гранти. Видатки бюджету відображують кошти, що спрямовуються на фінансування запланованих державних програм і заходів, за винятком коштів, призначених на погашення основної суми державного боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум.

Залежно від співвідношення між доходами і видатками бюджет може бути збалансованим або незбалансованим, тобто мати дефіцит або профіцит. Бюджетний дефіцит виникає тоді, коли доходи бюджету не покривають його видатки, а бюджетний профіцит – коли доходи бюджету перевищують його видатки.

Оскільки співвідношення між доходами і видатками бюджету може бути різним, то виникає принципове питання: „Який бюджет є для економіки найліпшим: збалансований, дефіцитний чи профіцитний?” Від відповіді на це питання залежить оцінка фіскальної політики.

Фіскальна політика, яка претендує на досягнення певних цілей в економіці, завжди вирішує складну альтернативу: стабілізація економіки чи збалансування бюджету. Особливо гострою ця альтернатива стає за умов економічного спаду, викликаного скороченням сукупного попиту. З одного боку, щоб зупинити падіння виробництва, потрібно застосувати стимулювальні фіскальні заходи, тобто дискреційно знизити податки та/або збільшити державні закупівлі. З іншого – застосування перелічених заходів викликає бюджетний дефіцит, що породжує проблему його фінансування.

Щоб відповісти на це питання „чому віддавати перевагу: стабілізації економіки чи збалансуванню бюджету?”, розглянемо різні бюджетні концепції.

Концепція збалансування бюджету на щорічній основі. Ця концепція була панівною протягом тривалого періоду до Великої депресії 30-х років 20 ст. і відповідала постулатам класичної теорії. Прихильники концепції вважали, що метою державних фінансів є щорічно збалансований бюджет. Проте у разі поглибленого розгляду цієї концепції стає очевидним, що такий підхід до регулювання бюджету вступає у суперечність з фіскальною політикою, зорієнтованою на виконання стабілізаційної функції.

Концепція збалансування бюджету на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет має балансуватися не щорічно, а протягом економічного циклу, в межах якого виникають як бюджетні дефіцити, так і бюджетні профіцити. Логіка цієї концепції виглядає так. У роки падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки та/або збільшує державні закупівлі, що спрямовує бюджет до дефіциту. В роки інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно збільшує чисті податки та/або скорочує державні закупівлі, що викликає бюджетний профіцит. Бюджетні профіцити в період інфляційного зростання мають покривати бюджетні дефіцити під час спаду виробництва. Завдяки цьому в межах економічного циклу бюджет має балансуватися. Але практика показує, що зростання та спадання виробництва можуть бути нееквівалентні між собою за глибиною і тривалістю. Наприклад, глибоке і тривале падіння, за яким настає незначне і короткострокове піднесення, означатиме виникнення значного дефіциту у фазі спаду і невеликого профіциту у фазі піднесення. Отже, в межах економічного циклу гармонія між бюджетними дефіцитами і профіцитами, яка має збалансовувати бюджет, не є об'єктивно зумовленою.

Згідно з концепцією функціональних фінансів бюджетна функція фіскальної політики має підпорядковуватися стабілізаційній функції. Це означає, що фіскальна політика має за мету підтримання макроекономічної стабільності, а державний бюджет призначений виконувати роль інструмента для її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету, і зокрема дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною передумовою для стабілізації економіки, то держава, з одного боку, свідомо йде на його утворення, з іншого – передбачає певні джерела його фінансування.

Все сказане вище дозволяє констатувати, що стан державного бюджету залежить як від дискреційних заходів фіскальної політики, так і від економічного циклу. Наприклад, стимулювальна фіскальна політика, збільшуючи державні видатки або знижуючи податкові ставки, може спрямовувати бюджет до дефіциту. Але аналогічні наслідки виникають і під час циклічного падіння виробництва, в процесі якого відбувається автоматичне скорочення податкових надходжень і збільшення видатків, пов'язаних із трансфертними платежами. Стримувальна фіскальна політика та інфляційне зростання економіки викликають протилежні наслідки. З метою розмежування впливу на державний бюджет фіскальної політики і циклічних коливань у сучасному макроекономічному аналізі крім фактичного бюджету виділяють бюджет за повної зайнятості. Останній часто називають структурним бюджетом.

Фактичний бюджет відображує фактично отримані надходження та здійснені видатки. Бюджет за повної зайнятості – це умовний бюджет, в якому надходження і видатки визначаються на базі припущення, що економіка функціонує за параметрами повної зайнятості, тобто коли безробіття дорівнює природній нормі, а обсяг виробництва – потенційному ВВП.

Бюджетні дефіцити можна визначити на базі співвідношення між чистими податками і державними закупівлями:

Бюджетний дефіцит = чисті податки – державні закупівлі           (10.19)

Оскільки вирізняються два бюджети (фактичний і за повної зайнятості), то в макроекономіці їм відповідають два способи обчислення бюджетного дефіциту. Фактичний дефіцит (дефіцит фактичного бюджету) виникає тоді, коли фактично отримані державою чисті податки менші за державні закупівлі. Фактичний дефіцит залежить як від фіскальної політики, так і від економічного циклу. Але вплив економічного циклу