47714

Соціологія як наука про суспільство

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Вивчення нової реальності що раптово відкрилася для сприйняття і яка складається з множини станів груп та об’єднань людей з різними життєвими звичками способами відчувати й інтерпретувати довколишній світ з різними можливостями впливати на перебіг подій але з порівняно стійкими зв’язками між собою і певною мірою взаєморозуміння стало призначенням соціології. Найбільша заслуга соціології у тому що вона здатна діагностувати і лікувати соціальні хвороби виконувати прогностичні та прикладні функції як на рівні макросоціальних процесів і...

Украинкский

2013-12-02

522.46 KB

1 чел.

Соціологія

ВСТУП.

Будучи суспільною істотою людина здійснює свою життєдіяльність у

суспільстві у колі собі подібних. Правильне розуміння законів

функціонування і розвитку суспільства в цілому і окремих його компонентів

є досить важливим і для окремих людей, і для різних спільнот, і для усього

людства.

Ми живемо вже у ХХІ столітті – епосі невиданих швидкостей,

зверхнових технологій, гуманітарного перетворення світу. Його називають

також століттям інформаційного суспільства. А це означає, що розширення

світогляду, поповнення знань, оволодіння суміжними професіями стануть

моделлю поведінки для майбутніх поколінь. Миттєве переключення із однієї

галузі на іншу, можлива зміна місця роботи і своєчасне реагування на зміну

ситуації на ринку праці, тривале протягом усього життя навчання , нарешті ,

обов’язкова вища освіта – усе це окреслює контури того світу, в якому нам

належить жити.

Вивчення нової реальності, що раптово відкрилася для сприйняття і яка

складається з множини станів, груп та об’єднань людей з різними життєвими

звичками, способами відчувати й інтерпретувати довколишній світ, з різними

можливостями впливати на перебіг подій, але з порівняно стійкими зв’язками

між собою і певною мірою взаєморозуміння, стало призначенням соціології.

Отже, ця наука про суспільство являє собою здатність уявляти, розуміти і

пояснювати те, як людям вдається чи не вдається створювати, підтримувати

і руйнувати форми суспільного життя, зразки суспільних дій і взаємодій.

Саме соціологія з’ясовує місце і функції кожного соціального явища і

процесу в рамках соціологічного цілого, дає людям потрібні орієнтири,

допомагає зрозуміти обставини життя, сприяє пошуку виходу з лабіринту

умов соціального буття, служить своєрідним компасом у буремному морі

людських відносин.

Найбільша заслуга соціології у тому що вона здатна діагностувати і

лікувати соціальні хвороби, виконувати прогностичні та прикладні функції

як на рівні макросоціальних процесів і систем, так і на мікрорівні їх

функціонування. Соціологія одночасно прагне до понятійно-абстрактного

осмислення соціального і до конкретного описування соціальних феноменів

реального життя людини, забезпечуючи водночас осмислення усієї цілісності

процесу життя.

Особливе місце соціології у системі соціальних і гуманітарних наук

полягає у тому, що вона формує у людей соціологічну культуру та мислення,

здатність правильно сприймати соціальні процеси, що відбуваються у

нашому посткомуністичному суспільстві, сприяє формуванню знань про

соціальну дійсність, пояснює логіку процесів соціального розвитку,

розробляє концептуальний апарат, методологію та методику соціологічних

досліджень.

Соціологічні знання широко використовуються у менеджменті,

маркетингу, соціальному управлінні для розробки і здійснення соціальних

проектів і прогнозів.

Навчально методичний комплекс допоможе студентам не соціологічних

спеціальностей засвоїти навчальну програму з курсу „Соціологія” і

підготуватися до іспиту.

Структура посібника побудована відповідно до вимог типової програми

означеного курсу, затвердженої ц_я_kCќ!bCМіністерством освіти і науки України. При

підготовці навчально методичного комплексу автор використовував

висновки, узагальнення і рекомендації праць вітчизняних і зарубіжних

вчених, зокрема: В.І. Воловича, В.Г. Городяненка, Г.В. Дворецької, В.М.Пічі,

Н.Й. Черниш, Н.І. Пірен, В.І. Подшивалкіної, О.В. Пшеничнюк, О.В.

Романовської, Брегеди, С.О. Макєєва, В.А. Ядова, А.І. Кравченка, Е.

Гідденса.

Для зручності користування посібником в тексті нема посилань на

використані джерела, вони розміщенні наприкінці кожної теми. Книга

адресується ця студентам, аспірантам, викладачам та усім, хто цікавиться

соціологією.

РОЗДІЛ І. ПРОГРАМА КУРСУ

Тема 1. Соціологія як наука про суспільство.

Загальне поняття соціології, її об'єкт, предмет. Структура соціологічної

науки. Методологічні основи соціології, плюралізм позицій. Соціологія у

системі суспільних та гуманітарних наук. Теоретична та прикладна

соціологія. Функції соціології, її завдання у вирішенні проблем

реформування суспільства. Галузеві соціології, предмет їх вивчення.

Категорії соціології. Співвідношення понять «соціальне» і «суспільне».

Поняття «соціальні зв'язки», «соціальні спільності», «соціальні явища»,

«соціальні процеси», «соціальні відносини».

Тема 2. Історія становлення та розвитку соціології в країнах

Західної Європи США та України.

Передісторія соціологічної науки. Погляди давніх філософів на

соціологічні проблеми. Особливості розвитку суспільних наук у се-

редньовіччі. Передумови та причини появи соціології як самостійної

науки.

Особливості розвитку соціологічної науки на початковому етапі.

Позитивізм Конта, його соціологічна суть і спрямування. Ідеї соціальної

фізики. Соціальна статика і соціальна динаміка. Основний метод

соціологічного дослідження за О. Контом.

Соціологічна теорія Г. Спенсера: основні положення, методологія.

Органічна, расово-антропологічна, географічна школа, теорія __________соціал-

дарвінізму, їх основні положення, недоліки та надбання.

Наукові погляди К. Маркса, їх вплив на розвиток соціологічної думки.

Сприяння Ф. Тьоніса, Г. Зіммеля самовизначенню та інституціалізації

соціології. Новий соціологічний підхід до розуміння суспільства Е.

Дюркгейма, суть його «соціологізму» та запропонованого ним

соціологічного методу. Поняття анемії. Розуміюча соціологія М. Вебера. В.

Паретто, Д. Мід, їх теорії соціальної взаємодії. Емпірична соціологія як

основний напрямок сучасної соціології. Класичний твір У. Томаса і Ф.

Знанецького «Польський селянин в Європі та Америці». Зміст

індустріальної соціології, її теоретико-методо-логічні основи.

Соціологічні теорії наукового менеджменту Ф. Тейлора, Г. Форда, Г.

Емерсена. Авторські експерименти Е. Мейо. Наукові розробки Херцберга,

Макгрегора, Д. Карнегі, А. Файоля, Ф. Джільберта та ін.

Структурний функціоналізм Т. Парсонса і Р. Мертона. «Теорія

конфлікту», її прихильники. Ідеї «критичної теорії» у формуванні

соціології особистості й культури.

Витоки української протосоціології. Пам'ятки усної, писемної творчості

й спроби пояснити суть соціального. Вплив українського козацтва як

соціального феномена на розвиток протосоціології.

Місце творів І. Вишенського у розвитку протосоціології. Соціально-

політичні концепції Києво-Могилянської академії. Вплив творчості Г.

Сковороди на становлення української протосоціології.

Внесок у розвиток пізнання соціального представниками Кирило-

Мефодіївського товариства.

Дослідження Женевського гуртка українських учених як початок

самостійного соціологічного вчення науки. Вплив західних соціологів на

його становлення. С. Подолинський, М. Драгоманов і Ф. Вовк, їх

соціологічні погляди.

Неопозитивізм в українській соціології, вплив на його розвиток творчого

доробку російсько-американського соціолога П. Сорокіна.

Погляди видатного українського соціолога І. Ковалевського__________, його

соціологічна система.

І. Франко, роль його творчості у становленні національної свідомості

українського народу.

Внесок М. Грушевського у подальший розвиток української соціології.

Методологічні розробки у соціології Б. Кістяківського. «Теорія зв'язків»

С. Дністрянського.

М. Туган-Барановський про місце соціології в системі суспільних наук,

значення господарської діяльності у суспільному житті, класову боротьбу.

Чинники, що стримували розвиток української соціології у після-

революційний період.

Дослідження Всеукраїнського інституту праці, їх вплив на розвиток

соціології. Концепція «трьох категорій властивостей функціонера» Ф.

Дунаєвського.

Основні напрями та проблеми розвитку новітньої української соціології.

Витоки української протосоціології. Пам’ятки усної, писемної творчості

й спорби пояснити суть соціального. Вплив українського козацтва як

соціального феномена на розвиток протосоціології.

Місце творів І.Вишенського у розвитку протосоціології. Соціально-

політичні концепції Києво-Могилянської академії. Вплив творчості Г.

Сковороди на становлення української протосоціології.

Внесок у розвиток пізнання соціального представниками Кирило-

Мефодіївського товариства.

Дослідження Женевського гуртка українських вчених як початок

самостійного соціологічного вчення науки. Вплив західних соціологів на

його становлення. С. Подолинський, М. Драгоманов і Ф. Вовк, їх

соціологічні погляди.

Неопозитивізм в українській соціології, вплив на його розвиток творчого

доробку російсько-американського соціолога П. Сорокіна.

Погляди видатного українського соціолога І. Ковалевського, його

соціологічна система.

І. Франко, роль його творчості у становленні національної свідомості

українського народу.

Внесок М. Грушевського у подальший розвиток української соціології.

Методологічні розробки у соціології Б. Кістяковського. „Теорія зв’язків”

С. Дністровського.

М. Туган-Барановський про місце соціології в системі суспільних наук,

значення господарської діяльності у суспільному житті, класову боротьбу.

Тема 3. Організація соціологічних досліджень, методи

збирання та аналізу соціологічної інформації

Соціологічні установи, їх призначення й завдання. Українська

Соціологічна Асоціація (УСА), її склад і напрямки роботи. Український

науково-дослідний Інститут соціології, його функції. Соціологічні часописи.

Служба соціального розвитку підприємства: установи, структура і

функції. Проблеми в роботі служб соціального розвитку. Вимоги, яким має

відповідати соціолог як фахівець. Напрямки взаємодії служби соціального

розвитку з іншими структурними підрозділами.

Поняття про соціологічне дослідження, його різновиди. Основні етапи й

процедури соціологічного дослідження. Програма як виклад та

обґрунтування методологічних, методичних і процедурних основ

дослідження.

Методологічний розділ програми. Формування проблеми, визначення

мети дослідження. Постановка завдань як процес розгортання й

конкретизації мети дослідження. Визначення предмета й об'єкта

дослідження. Логічний аналіз основних теоретичних понять. Інтерпретація

та операціоналізація, їх призначення.

Формулювання гіпотез у соціологічному дослідженні. Види гіпотез, їх

роль і значення.

Загальна характеристика і класифікація методів збирання первинної

соціологічної інформації. Аналіз документів як джерело інформації, його

місце серед інших методів збирання інформації. Поняття документів у

соціології. Види документів, їх класифікація. Основні правила вибору

документних джерел. Співвідношення якісного і кількісного аналізу

документів.

Методи аналізу документів. Якісний аналіз: особливості й порядок

проведення. Кількісний аналіз: одиниці аналізу й одиниці рахунку.

Спостереження у соціології, його загальна характеристика і місце серед

інших методів збирання первинної соціологічної інформації. Види

спостереження, їх переваги і недоліки. Особливості використання різних

видів спостереження. Визначення предмета, об'єкта, ситуації, ознак та

одиниць спостереження.

Соціальний експеримент, його призначення. Різновиди соціального

експерименту. Соціологічний експеримент, його спрямування та етапи

проведення. Місце дослідника у соціологічному експерименті.

Опитування як метод збирання соціологічної інформації, його місце

серед інших методів. Різновиди опитування, їх переваги, недоліки, цільове

призначення. Основні правила побудови питальника. Види й функції

питань.

Особливості анкетування. Анкета, її структура. Вимоги до анкети й

анкетера.

Специфіка інтерв'ю, його організація. Вимоги до інтерв’юерів.

Реєстрація результатів інтерв'ю. Способи підвищення надійності

соціологічних даних. Оцінка надійності результатів опитування.

Експертна оцінка як різновид опитування. Основні напрями ви-

користання експертної оцінки. Вимоги до експертів. Способи підбору

експертів. Види експертних оцінок, етапи їх здійснення.

Професійна атестація як різновид соціальної експертизи. Функції

професійної атестації. Засоби підвищення якості експертної оцінки.

Використання в соціології психологічних методів. Сутність і призначення

тесту. Вимоги до тесту. Класифікація тестів.

Місце соціометрії у соціологічному дослідженні. Різновиди

соціометричних критеріїв. Соціокарта, соціоматриця, соціограма, їх при-

значення. Кількісна інтерпретація соціометричних даних. Способи обробки

первинної соціологічної інформації. Необхідність кількісного виміру.

Інструмент виміру. Шкали, їх види та призначення. Індикатори, індекси, їх

призначення. Способи соціологічного аналізу.

Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.

Соціологічні уявлення Про суспільство. Закони розвитку суспільства.

Суспільство як система. Структурні елементи суспільної системи. Соціальні

підсистеми, їх елементи і взаємодія.

Соціальна структура як предмет соціологічної теорії. Типи соціальної

структури.

Статусно-рольова структура суспільства і груп. Види приватних

соціальних структур (етно-демографічна, соціально-територіальна,

організаційно-управлінська, професійно-посадова, соціально-трудова,

сімейно-побутова, політична). Соціальна стратифікація, її типи (соціальна,

політична, економічна, професійна). Механізми стратифікації. Сучасні

тенденції соціальної стратифікації та соціальної нерівності.

Поняття соціальної спільності, соціальної організації, соціального

інституту, їх типи, функції.

Соціальні групи та їх типи. Етнічні спільності як найдавніші форми

соціальних груп. Основні функції сучасної сім'ї. Типові норми традиційної і

сучасної сім'ї.

Касти, класи, соціальні стани і верстви. Соціальна нерівність. Соціальні

еліти. Натовпи, маси, публіка. Проблема соціального партнерства. Соціальні

зв'язки, відносини, процеси. Класифікація процесів. Сучасні соціологічні

концепції, теорія конфліктів, структурний функціоналізм.

Тема 5. Особистість у системі соціальних зв'язків

Людина і суспільство. Соціальна природа людини. Сутність поняття

«особистість». Структурні елементи особистості: фізіолого-біологічний,

психологічний та соціологічний. Особистість, індивідуальність та індивід.

Типи особистості. Соціальна складова особистості (цінності, ціннісні

орієнтації, потреби, інтереси, норми поведінки та спілкування,

настановлення, мотиви діяльності). Рівні інтеграції індивіда в суспільство:

соціально-економічний, функціональний, нормативний і міжособистісний.

Соціалізація: сутність поняття, механізми. Фази соціалізації: соціальна

адаптація та інтеріоризація. Первинна і вторинна соціалізація. Конкретно-

історичний характер соціалізації. Агенти та інститути соціалізації. Чинники

соціалізації. Виховання як складова соціалізації. Теорії соціалізації.

Соціальна активність як особлива якісна характеристика особистості. Особа

і група. Самосвідомість соціальний статус, система соціальних ролей.

Людина у системі суспільних відносин , проблеми їх раціональної

організації. Панування і підкорення, консенсус і конфлікт.

Типи поведінки. Трудова поведінка, чинники її визначення. Механізм

соціальних та міжіндивідуальних взаємовідносин.

Потреби, їх роль у життєдіяльності людини. Види потреб. Інтереси, їх

види. Цінності, ціннісна орієнтація, її роль у поведінці людини.

Соціальні норми як регулятори взаємовідносин людей. Трудові норми.

Представлення трудових норм на формальному і неформальному рівні.

Функції норм.

Мотивація як чинник саморегуляції трудової поведінки. Види мотивації.

Функціональна спрямованість мотивів. Роль стимулів у формуванні

мотивації.

Суть соціальних відхилень у поведінці, їх причини. Типологізація

соціальних відхилень, соціальні відхилення як об'єкт міждисциплінарного

вивчення.

Діагностика, шляхи й засоби ліквідації соціальних відхилень у сучасному

суспільстві.

Соціологічна природа конфлікту. Класифікація і структура конфлікту.

Характер і причини виникнення конфліктів. Діагностика й попередження,

шляхи і способи подолання конфліктів. Соціологічні методи вивчення

конфліктів.

Тема 6. Соціологія культури

Культура: сутність поняття. Основні елементи культури (цінності, норми,

санкції), їх різновиди, фактори формування, взаємозв'язок. Соціальний

контроль. Культура як механізм регулювання поведінки. Особливості

культури. Культурні універсалії. Культура як спосіб життя. Субкультура.

Сутність і функції економічної культури, роль у формуванні соціально-

економічних відносин, її особливості. Особистий та інституціональний

аспекти економічної культури. Місце економічної культури у соціальному

механізмі розвитку економіки. Інтегральні характеристики — показники

якості економічної культури. Методи конкретного соціологічного вивчення

економічної культури.

Тема 7. Соціологія політики

Соціально-політична сфера суспільства, система політичних відносин.

Предмет соціології політики. Політика. Політичні інститути. Політична

культура. Мотиви соціально-політичної поведінки. Держава. Влада.

Демократія, демократичні інститути. Соціальні конфлікти. Теорія

соціальних катастроф. Соціально-політична криза. Політична структура

суспільства. Феномен бюрократії.

Поняття громадської думки, її відмінність від оціночного судження,

настрою. Об'єкт, суб'єкт, функції громадської думки. Громадська думка як

чинник управління керування суспільством. Формування і функціонування

громадської думки. Специфіка соціологічного аналізу громадської думки.

Методи вивчення громадської думки.

Соціологічні дослідження громадської думки різних соціальних груп.

Тема 8. Економічна соціологія

Економічна і соціальна сфери суспільства. Розвиток економіки як

самоорганізуючого й підлеглого управлінню процесу. Об'єкт і завдання,

система категорій та методів економічної соціології. Соціальний механізм

регулювання економіки, його соціологічна сутність. Функції соціального

механізму регулювання економіки. Завдання соціології у регулюванні

процесу розвитку економіки. Методи управління економікою та її

суб'єктами. Розвиток уявлень про суб'єкти економічного життя. Ринок як

регулятор економіки, його суспільна природа. Соціологічні аспекти

ринкового регулювання. Етапи розвитку ринкових відносин.

Взаємовідносини державного й ринкового регулювання в економіці.

Людський чинник як суб'єкт економічного життя. Піднесення його ролі в

ринкових умовах.

Особливості управління економічною поведінкою людей в умовах ринку.

Зміна соціальних якостей населення та нові вимоги до управління

економічною поведінкою. Способи управління економічною поведінкою.

Тема 9. Соціологія праці й управління

Соціологічна сутність праці. Праця як базовий соціальний процес, її

функції. Характер і зміст праці. Види праці. Ставлення до праці, чинники

його формування і показники оцінки. Задоволеність працею. Відчуження

праці, шляхи його подолання.

Соціальне управління у трудовій сфері, його функції. Складові системи

соціального управління. Методи соціального управління. Самоуправління,

його функції.

Соціальні технології в системі управління трудовими процесами, засади

їх застосування. Інструментальні поняття «процедура», «операція». Модель

соціальної технології.

Керівництво як складова соціального управління. Соціологічна сутність

керівництва.

Прямі й зворотні зв'язки. Форми зворотних зв'язків. Методи і стиль

керівництва. Бюрократія і демократія. Риси керівника-підприємця.

Функції керівника в управлінні виконанням службових обов'язків. Роль

керівника, його авторитет і лідерство в управлінні взаєминами.

Тема 10. Соціологія релігії

Релігія як соціальне явище. Види релігій, їх еволюція. Особливості

соціологічного вивчення релігії. Місце соціології в системі наук про релігію.

Однобокість тлумачення релігій в радянські часи.

Релігія як соціальний інститут. Функції інституту релігії. Поняття

«секуляризація». Релігійна ситуація в Украйні. Політика в сфері релігії.

Тема 11. Соціологія сім'ї та молоді

Соціальна сутність сім'ї та шлюбу. Класифікація сімейно-шлюбних

відносин. Проблеми розвитку сучасної сім'ї. Майбутнє сім'ї. Сутність,

предмет, об'єкт, функції соціології молоді. Основні поняття соціології

молоді. Молодіжна проблематика у вітчизняній соціології.

Тема 12. Соціологія конфлікту

Конфлікт як складний соціальний феномен. Зміст та структура конфліктів.

Основні функції конфлікту. Історія розробки проблеми конфлікту. Розробка

теорії конфлікту в XX столітті.

Динаміка соціальних конфліктів. Основні стадії конфлікту (стадія, що

передує конфлікту, конфліктна стадія, стадія вирішення конфлікту, після

конфліктна стадія).

Типи й види конфлікту. Природа соціальних конфліктів у сучасному

українському суспільстві

ІІ РОЗДІЛ. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ.

Тема 1. Соціологія як самостійна наука про суспільство

Об'єкт та предмет соціології як науки

Етимологічне слово "соціологія" походить від таких складових: лат.

зосіетаз - суспільство, зосіиз - товариш, компаньйон та грец. льогоз - слово,

наука, вчення. Соціологія відноситься до групи наймолодших наук, її вік ще

не досяг навіть двохсот років. Вона виникла у середині XIX століття. Одним

із фундаторів соціології як науки вважають французького філософа,

родоначальника позитивізму Огюста Конта -людину, яка дала ім'я новій

науці. Загальноприйнятою є думка, що О. Конт-батько соціології, а К. Сен-

Сімон - хрещений батько, матінка - Велика французька революція.

Кожна наука має свій об'єкт та предмет дослідження. Об'єкт будь-якої

науки - це емпірично (у досвіді) дана об'єктивна реальність, на яку

спрямовується увага науковця, дослідника та керований ним процес

дослідження. Об'єкт науки може бути однаковим для багатьох наук. Якщо

говорити про соціологію, то вже етимологія цього слова дозволяє

припустити, що об'єктом соціології виступає соціальна реальність або

суспільство. У той же час суспільство є об'єктом для дослідження інших

наук, а саме: філософії, культурології, психології, економіки, політології

тощо. Разом з тим, ці науки, маючи спільний об'єкт для дослідження, суттєво

розрізняються за предметом дослідження.

Предмет науки - це окремі специфічні сторони, властивості, відношення

об’єкта.

Що ж виступає предметом соціології? Незважаючи на те, що дана

проблема не є новою для наукового співтовариства, єдиної точки зору, на

жаль, не існує. Тому дискусії з цього приводу тривають до цього часу.

Так, деякі автори для більш точного визначення предмета соціології

застосовують ряд важливих ключових понять. Наприклад, Т. Заславська

виокремлює категорію "соціальна спільність» як основоположне поняття, за

яким визначає соціологію як "науку про закономірності функціонування,

розвитку та взаємодії спільнот різного рівня".

Інші вчені наголошують на категоріях "соціальний зв'язок", "соціальні

відносини", а соціологію визначають як "науку про закони суспільного

зв'язку" (наприклад, М. Шаповал).

Провідний американський соціолог Н. Смелзер, оперуючи категорією

"соціальна група", визначає соціологію "як своєрідний спосіб вивчення

людей з точки зору їх об'єднання у групи".

Сучасний американський соціолог Е. Гідденс, наголошуючи на понятті

"соціальний інститут", тлумачить соціологію як "науку про соціальні

інститути індустріального суспільства". Йому ж належить визначення

предмета соціології як науки, що "вивчає людське соціальне життя, життя

соціальних груп та суспільств".

Слід зауважити, що предмет науки не може бути раз і назавжди даним,

стабільним, незмінним, сталим. Він об'єктивно має знаходитися в русі, бути

плинним, як і весь процес пізнання.

Рухливість, динамічність предмета соціології зумовлена як прогресом

власне науки, так і потребами і розвитком самого суспільства.

Найбільш повним визначенням предмета соціології є визначення

відомого російського соціолога В. Ядова: "Соціологія - це наука про

становлення, розвиток, зміни та перетворення, про функціонування

соціальних спільностей і форм їх самоорганізації: соціальних систем,

соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, що

викликаються активністю соціального суб'єкта; наука про соціальні

відносини як механізми взаємозв'язку та взаємодії між багатоманітними

соціальними спільностями; наука про закономірності соціальних дій і

масової поведінки".

Закони та категорії соціології

Маючи об'єктом вивчення суспільство, соціологія виявляє у зв'язках,

відносинах між людьми багато чого загально необхідного, незмінного,

стійкого, повторювального. Такі зв'язки та відносини, що мають переважно

причинно-наслідковий характер, дістали назву закономірних, а в науці

позначаються поняттям "соціальний закон".

Соціальні закони - це вираження істотних, необхідних, систематично

відновлюваних відносин як у середині соціальних явищ та процесів, так і між

ними. На думку вчених, соціальні закони слід розглядати як об'єктивні

правила, основу яких утворюють інтереси, мотиви, прагнення людей до

задоволення власних потреб у поліпшенні умов існування, у безпеці, у

визнанні з боку оточення, у самовираженні та самопізнанні.

На відміну від законів природи, які діють із силою природних стихій,

особливість соціальних законів полягає в тому, що вони виявляються у

свідомій діяльності людей, не втрачаючи при цьому об'єктивності. Тому

вчені доходять висновку, що в дійсності соціальні закони не є раз і назавжди

даними, абсолютно незмінними; вони схоплюють, фіксують певні тенденції

вірогідного зв'язку. Найчастіше соціальні законі розглядають як закони-

тенденції. Отже, соціальний закон слід тлумачити як фундаментальне

поняття соціології, як важливий методологічний орієнтир у людському

пізнанні над органічного світу.

У науці існують різні підходи до структури соціальних законів. Так, ще

О.Конт виділяв дві групи законів: закони соціальної статики, що

відтворюють функціонування соціальної системи і окремих складових

елементів та закони соціальної динаміки, які пояснюють соціальний розвиток

та соціальні зміни.

Відома також структура соціальних законів за ступенем їхньої дії:

* загальні, що діють протягом усієї історії, їх ще називають загально

соціологічні;

* специфічні, що діють на певних історичних етапах розвитку

суспільства, або у певних типах суспільств.

Найбільш розповсюдженою у сучасній соціології є точка зору, згідно з

якою виокремлюють п'ять груп законів:

* закони, що констатують співіснування соціальних явищ (наприклад,

якщо має місце ринкова економіка, то наявна соціальна диференціація);

* закони, що встановлюють тенденції вірогідного зв'язку (наприклад,

впровадження інформаційних технологій вимагає структурної перебудови

економіки);

* закони функціональні, що встановлюють зв'язки між основними

елементами соціального об'єкта (наприклад, демократичний політичний

режим зумовлює політичний, економічний плюралізм);

* закони, що стверджують можливість або вірогідність зв'язків між

соціальними явищами (наприклад, рівень злочинності і суспільстві є змінним

і коливається разом з економічними циклами).

* закони, що фіксують причинний зв’язок між соціальними явищами

( наприклад високо економічне суспільство спричинює тенденцію

зростання злочинності всередині).

Пізнання соціальних законів призводить до прогнозованості розвитку

суспільства, значно посилює роль та значення передбачення у соціології.

Будь-яка наука - це мислення у поняттях, понятійне мислення. Поняття

(категорії) соціології— це форми мислення, які відображають найбільш

суттєві властивості, сторони, відношення предметів, явищ і мають вираження

у мовній формі. Саме за допомогою основних категорій ми можемо розкрити

предмет науки, який фактично є понятійною (концептуальною) схемою

соціальної реальності, відтвореною на теоретичному рівні.

Виділяють декілька основоположних категорій соціології. Виходячи з

предмета даної науки, чільне місце у низці категорій належить поняттю

«соціальне». Основні значення його такі: відтворення сутності суспільного

життя як такого; позначення «речовини», що виникає як результат

спілкування людей один з одним, взаємодії груп, інститутів тощо;

віддзеркалення відносин рівності або нерівності індивідів та груп у

суспільному житті; фіксація особливого аспекту всіх суспільних відносин,

які кваліфікуються як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-

культурні тощо.

Серед інших базових категорій виокремлюють наступні:

* соціальна дія - найпростіша одиниця соціальної діяльності людей, яка

пояснює дії індивіда, що орієнтовані на інших людей (соціальні дії завжди

взаємні, а не однобічні);

* соціальна взаємодія - поведінка індивіда або групи, яка виражає

характер та зміст відносин між людьми або групами, що розрізняються

соціальним статусом та роллю;

* соціальні відносини - певна стійка система зв'язків між індивідами, яка

склалася у процесі їхньої взаємодії;

* соціальна система - структурний елемент соціальної реальності, певне

утворення, основними елементами якого є люди, їхні зв'язки та взаємодії, які

утворюють одне ціле;

* соціальна спільність - відносно стійка сукупність людей, що являє

собою певну форму людського співжиття.

Поряд з цими категоріями у соціології широковживаними є такі категорії,

які обслуговують інші суспільні науки: статус, роль, норма, соціалізація,

девіація тощо.

Функції соціології

Функції соціології (від лат. їипсііо - виконання, здійснення) - це роль та

значення даної науки, її зовнішній вплив на систему відносин, що склалася у

суспільстві.

Саме специфіка соціального знання визначає та обумовлює роль і

значення даної науки у суспільстві.

Соціологія, як і будь-яка наука, є мисленням у поняттях і відрізняється

від буденної свідомості логічністю, системністю, обґрунтованістю,

доведеністю положень, знанням причин та наслідків. Але разом з тим саме

соціологія має найтісніший зв'язок з буденною свідомістю, знанням,

заснованим на "здоровому глузді". Наприклад, наркоманія, як форма

девіантної поведінки молоді, перш ніж стати предметом вивчення науки

соціології, має місце у реальному житті певної групи людей, і така ж

поведінка належить конкретному носієві.

Ці особливості дали підставу англійському сучасному соціологу 3.

Бауману визначити соціологію як "поширений коментар до досвіду

повсякденного життя людей".

Оскільки соціологія вивчає життя людей у взаємодії, то її поле

застосування надзвичайно широке, починаючи від суто особистісних

проблем і закінчуючи глобальними, що стосуються усього людства.

Саме тому кожна людина, яка живе у суспільстві, має виховувати у собі

соціологічну уяву, соціологічне світосприйняття, соціологічне мислення, під

якими слід розуміти складові духовного світу людини, що дозволяють

вивчати соціальне в індивідуальному, загальне у конкретному, розглядати

власні дії з позиції суспільного контексту, поза звичним перебігом власного

життя.

У 1959 році американський вчений Р. Міллс написав працю

"Соціологічна уява", у якій обґрунтував, що будь-яку подію людського життя

слід розглядати з двох сторін: особистісної і суспільної. Розвиваючи цю ідею,

Е. Гідденс виклад підручника з соціології розпочинає з аналізу поведінкового

акту людини - пиття кави. З одного боку, - це особистісна дія індивіда, з

іншого ж, -суспільна. Адже пиття кави - не просто задоволення потреби у

тамуванні спраги, а певна символічна дія, нагода для спілкування.

Випиваючи каву, людина несвідомо залучається до суспільних та

економічних відносин, оскільки виробництво, транспортування і розподіл

кави вимагають здійснення ділових операцій, укладання контрактів між

виробниками , продавцями і споживачами кави. Історично кава не була

природною складовою дієти західного світу, але стала нею у XIX столітті.

Окрім цього, кава, містячи кофеїн, розглядається як слабкий наркотик. Але

тих, хто надміру вживає каву, у західній культурі не вважають за наркоманів.

У той же час, у деяких країнах терпимо ставляться до маріхуани, а вживання

кави, алкоголю не схвалюють. Отже, за допомогою соціологічного мислення

можна дати відповідь на питання, що виникають в реальному житті людей.

Як зауважує Н. Смелзер, соціологія намагається зрозуміти, "чому люди

поводяться певним чином, чому вони утворюють групи, відправляються на

війну, поклоняються чомусь, одружуються, голосують" тощо. Володіння

розвинутим соціологічним мисленням необхідна передумова вивчення

людини у її суспільних взаємодіях.

Як і кожна наука, соціологія має функції, які випливають з її предмета.

Найважливіші з них наступні:

описова функція (дескриптивна), суть якої полягає у дослідженні

соціальної реальності, результатом чого є узагальнено типова картина

останньої. Соціологія спроможна "сфотографувати" об'єктивну діяльність

і подати її об'єктивний "портрет";

пізнавальна (гносеологічна) функція, яка полягає у відтворенні соціальної

реальності, її усвідомленні, поясненні, накопиченні знань про соціальні

процеси, що поступово призводять до можливості свідомого керування

соціальними перетвореннями та соціальними змінами;

прогностична функція, яка полягає у можливості (на підставі вивчення

соціальної дійсності) виробляти наукові прогнози щодо майбутнього.

Саме тому інколи дану функцію називають футурологічною. Соціологія

як наука створює і узагальнює уявлення про моделі бажаного стану

суспільства або окремих його структурних елементів у майбутньому, дає

зважену, науково вивірену оцінку перспектив розвитку майбутнього стану

прогнозованого явища;

соціально-технологічна функція, яка зумовлює створення соціальних

технологій, на основі яких може відбутися удосконалення суспільства,

окремих його частин. Соціальні технології розглядаються як система

засобів, необхідних для вирішення конкретних практичних завдань

розвитку суспільства. У межах соціології виробляється комплекс методів,

способів, організаційних заходів по впровадженню ефективних

соціальних технологій у життя;

соціально-управлінська функція, яка обумовлює теоретико-

методологічну розробку та прийняття управлінського рішення. Значення

даної функції особливо зростає в умовах сьогодення, коли значно

посилюється потреба у цілеспрямованому впливові на соціальні процеси,

зростає вага та цінність управлінських рішень на мікро і макрорівнях

соціуму.

Діючи в органічній єдності, ці функції відтворюють інші, які реально

відображають певні аспекти основних функцій. В тих чи інших ситуаціях

вони можуть набувати статусу самостійних, але ця самостійність має досить

відносний характер.

Такими похідними функціями можуть бути:

•• світоглядна;

•• просвітницька;

•• евристична;

•• прагматична або життєво-орієнтаційна.

Місце соціології у системі суспільних наук

Особливості предмета соціології та її функції визначають місце даної

науки у системі суспільних дисциплін. Органічно вписуючись

У системі наукового знання соціологія вже з моменту свого народження

посіла чільне місце серед загалу інших наук.

Фундатор соціології О.Конт вибудував, як відомо, класифікацію наук,

починаючи від найпростішої (математики) і закінчуючи найскладнішою

(соціологією). Маловідомий сучасному українцеві перший доктор соціології

в Україні М.Шаповал (1882-1932 рр.) зауважував: "Після того, як значна

більшість людей навчиться розуміти природу суспільної організації, коли

суспільне життя стане предметом пильного вивчення, соціологія стане

справою не окремих піонерів, а першою наукою, яку мусить пізнати

людина".

Серед найголовніших особливостей соціології як науки слід виокремити

наступні:

соціологія є генералізуючою наукою, яка вивчає типові, родові,

повторювальні у часі і просторі процеси на відміну від індивідуалізуючи

наук, предметом яких є унікальні, неповторні у просторі і часі, явища. На

цю відмінність соціології перший вказав американський вчений

російського походження П.Сорокін. Візьмемо для прикладу два соціальні

явища: Французька буржуазна революція та Велика Вітчизняна війна.

Якщо історія - індивідуалізуюча наука - у вивченні даних явищ буде

робити наголос на унікальному, неповторному, оригінальному, що

зумовлюється специфічністю та індивідуальністю даних явищ (Велика

Вітчизняна, французька буржуазна), то соціологія - генералізуюча наука -

зосереджуватиме увагу на соціально типовому, повторювальному,

подібному у явищах, що взято за приклад (революція, війна);

якщо конкретні науки вивчають одну спеціальну сферу суспільства

(наприклад, економіка - економічну сферу, юриспруденція - правову,

політологія - політичну), то соціологія вивчає цілісні суспільні структури,

а також те спільне, що притаманне кожній сфері життя суспільства, але не

є предметом їх спеціального вивчення. Саме тому часто зустрічаємо такі

словосполучення: соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-

правові, соціально-культурні явища, процеси, феномени тощо;

соціологія вивчає зв'язки між різними сферами життя суспільства.

Наприклад, економічні цикли - це предметна сфера економіки, а

правопорушення та злочини - це сфера вивчення права. Для соціології

важливим буде встановити співвідношення, що фактично виходять за

межі згадуваних дисциплін. Так, соціологію буде цікавити те, як саме

змінюється динаміка правопорушень, злочинів відповідно до циклів

економічного розвитку;

соціологія слугує методологією для інших гуманітарних І дисциплін. У її

межах розробляється та удосконалюється методологія та методика

конкретних соціологічних досліджень. Результати проведених досліджень

мають широке використання в усіх суспільних дисциплінах;

подальший розвиток соціології та інших суспільних наук, починаючи з 30-

х років XX століття, обумовлює виникнення та розширення нових галузей

знань: біосоціології, соціопсихології, соціоніки, соціолінгвістики,

соціальної екології тощо.

Система суспільних наук являє собою систему передусім тому, що всі її

структурні елементи, маючи конкретний предмет дослідження, пов'язані між

собою.

Сукупність наук, що вивчають один і той же об'єкт та поєдних між собою

логічними зв'язками, спільними законами, категоріями та методами,

називається міждисциплінарною матрицею.

До міждисциплінарної матриці соціологічного знання належать такі

науки як філософія, історія, економіка, психологія, антропологія та інші.

Але специфіка соціології в тому, що саме соціологічне знання внутрішньо

теж глибоко диференційоване і являє собою функціонально пов'язану

систему.

Сукупність галузевих напрямків соціології, її окремих сфер та підсистем

називається внутрішньо дисциплінарною матрицею. До неї належать:

соціологія міста, соціологія культури, соціологія релігії, соціологія праці,

соціологія сім'ї, етносоціологія та багато інших.

Структура соціологічного знання

Сучасна соціологія - це складно структурована галузь наукового знання.

Є різні підходи до розуміння структури соціології. Найбільш відомим є

підхід до розуміння структури соціології, започаткований Р.Мертоном -

сучасним американським соціологом. За його концепцією, соціологія має

трирівневу структуру.

Перший рівень - загальна соціологія або теоретична соціологія , або

загальна соціологічна теорія. Вона подає абстрактно-узагальнений аналіз

суспільства як такого, досліджує соціально-повні процеси, виявляє загальні

закони функціонування суспільства, його окремих частин, визначає

концептуальні засади соціології, в межах загальної соціології формулюються

та обґрунтовуються концепції соціальної дії, соціальної взаємодії,

соціального обміну, структурного функціоналізму, конфліктології тощо.

Другий рівень - соціологія конкретного суспільства, яка описується двома

відносно самостійними теоретичними підсистемами:

спеціальними соціологічними теоріями, що вивчають соціальні зв'язки

між суспільством уцілому і даною сферою спільного життя, тобто, власне

соціальну сферу, а також утворення людьми окремих груп, спільнот

(наприклад, соціологія особистості, гендерна соціологія, соціологія міста,

соціологія соціальних відхилень, соціологія адаптацій, соціологія бідності

тощо);

галузевими соціологіями, які вивчають соціальні аспекти різних видів

людської діяльності, (наприклад, соціологія бізнесу, соціологія праці,

соціологія освіти, соціологія релігії, соціологія політики тощо).

Спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціології мають більш вузьку

зону вжитку порівняно із загальною соціологією, тому їх інколи називають

"малі соціології".

Третій рівень - рівень конкретних соціологічних (емпіричних)

досліджень, які проводяться за допомогою спеціальних процедур та

дослідницьких методик з метою отримання нового знання про соціальну

реальність.

Досить розповсюдженим у сучасній соціології є підхід до структурування

соціологічного знання з точки зору мети та завдань дослідження, згідно з

яким виокремлюють:

фундаментальну соціологію, яка спрямована на побудову самої теорії,

методології, на подальший розвиток власне науки соціології;

прикладну соціологію, спрямовану на вирішення практичних завдань, що

стоять перед суспільством, та вироблення практичних рекомендацій щодо

удосконалення функціонування суспільних механізмів.

У складних умовах сьогодення, коли Україна знаходиться у стані

реформування, фундаментальна наука переживає не найкращі свої часи. В

умовах запровадження ринкових відносин здатність до виживання

демонструє переважно прикладна соціологія, причому попит на неї

обмежується, як правило, ринком політичних послуг (зокрема,

електоральних), а також маркетинговими дослідженнями.

Широко відомим є також підхід до структури соціології з точки зору

методів та рівня отриманого знання, згідно з яким виокремлюють:

теоретичну соціологію, яка спрямована на вивчення сутності суспільства,

закономірностей його функціонування з пріоритетним значенням

класифікації, систематизації, узагальнення, абстрагування тощо;

емпіричну соціологію, яка має на меті накопичення фактичного матеріалу,

аналіз документів, статистики, спостереження тощо.

З точки зору предмета вивчення розрізняють:

макросоціологію, яка спрямована на вивчення суспільства як

цілісного організму або окремих його складових (увага зосереджена на

дослідженні структурних компонентів суспільства, великих

соціальних груп, світових систем тощо);

мікросоціологію, яка спрямована на вивчення повсякденного життя

людини у її найближчому оточенні (у центрі уваги міжособистісні

взаємодії людей з акцентом на дослідженні ) особливостей поведінки,

мотивацій, спілкування тощо).

Мікросоціологію ще називають інтерпресивною (пояснюючою), або

гуманістичною соціологією, тому що вона спрямована на вивчення

життєвого світу людини, її поведінки у малих групах.

Питання для самоперевірки і повторення

1. Яке місце займає соціологія в системі сучасних наук ?

2. Чим відрізняється соціологія від інших наук про суспільство?

3. Як визначається об'єкт і предмет соціології? В чому полягає їх відмінність?

4. Що ви розумієте під терміном «соціальне»?

5. Що таке «соціальний закон»?

6. За якими критеріями здійснюють типологізацію соціальних законів?

7. Якими основними категоріями оперує соціологія?

8. Що ви розумієте під методом(методами) і прийомами соціології?

9. В чому відмінність позитивізму від розуміючої соціології?

10. Якою є структура соціологічного знання?

11. Чим відрізняється теоретична соціологія від емпіричної соціології?

12. Чим відрізняється макросоціологія від мікросоціології?

13. У чому суть основних функцій соціології?

14. Що дає знання соціології сучасній людині?

15. Чому зростає значення соціології в наш час?

16. Чим різняться соціологія як наука від соціології як навчального предмета?

17. В чому проявляється зв'язок соціології з іншими науками?

Рекомендована література з теми

Гідденс Е. Соціологія. Пер. з англ.. К., 1999.

Дюркгейм. 3. Социология, ее предмет, метод, предназначение. М.,

1995.

К дискуссии о предмете// Социологические исследования. 1991, №

7, 9, 11.

Комаров В. С. Введение в социологию: Учебное пособие для

высших учебных заведений. М., 1994.

Маковецький А.М. Соціологія. Чернівці, 2000.

Основи социологии: Курс лекций// Под ред. А. Г.Зифендиева,

М.,1991.

Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології. Львів, 1994.

Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посіб., К., 1999.

Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія__________: Посібник для

підготовки до іспитів. – К., 2002.

Попова І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс. К.,1996.

Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. X., 1996.

Смелзер Н. Социология. Пер. с англ. М., 1994.

Современная американская социология. М., 1994.

Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. К., 2002. с. 9-29.

Соціологія: терміни, поняття, персоналі'!. Навчальний словник-

довідник / За заг. ред. В.М. Пічі. К. ; Львів, 2002.

Соціологія: курс лекцій / За заг ред. В.М. Пічі. К., 1996. с. 6-22.

Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей

редакцией проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.П. Горлача. X., 1996.

Шаповал М. Загальна соціологія. К., 1996.

Тихомирова Є.Б. Основи соціології. К.,1996.

Черниш. Н.Й. Соціологія: Курс лекцій. 2-е вид. Львів. 1998.

Ядов В.А. Размышления о предмете социологии //Социологические

исследования. 1990, №2.

Якуба О. О. Соціологія. X., 1996.

Тема 2. Історія становлення соціології

Основні етапи її розвитку.

Історію соціології прийнято розподіляти на три великих етапи:

протосоціологічний, академічний та новітній.

Перший етап - протосоціологічний - триває, починаючи з часів

Стародавнього світу до середини XIX століття (фактично до виникнення

соціології як науки). Як вже згадувалося, виникнення соціології не

одномоментний акт, а довготривалий процес накопичення знань про

суспільство, який нараховує тисячі років. Імена - символи, тобто найбільш

знані представники цього етапу: Платон, Арістотель, А.Августін,

Ф.Аквінський, Г. Броцій, Ж.Ж. Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, І.Кант, В.Ф.Гегель,

Ш.Фур'є, К. Сен-Сімон та інші.

Цими мислителями у широкий обіг введені

ключові поняття, які потім

використовувалися у соціологічній науці.

Серед них -суспільство, соціальна реальність,

природний стан, соціальний рух, соціальний

детермінізм, соціальний закон, прогрес,

регрес, циклічний та маятниковий розвиток

та інші.

До виникнення соціології як науки чітко сформувалися два протилежних

підходи щодо розуміння суспільства. Перший тлумачить суспільство як

природне явище, а до суспільний стан людини розглядає як до людський.

Відповідно держава також розглядається як природний витвір, тому що вона

є різновидом суспільства. Людина першопочатково соціальна за своєю

природою. Класичний представник такого підходу - Арістотель, який

визначав людину як "політичну тварину". Його погляди поділяли римський

філософ Л.А.Сенека, французькі мислителі Ж. Боден і Ш.Л.Монтеск'є.

Другий підхід є протилежним описаному і полягає у витлумаченні

суспільства як штучного утворення, вигаданого, монархами задля блага

народу. Таке розуміння суспільства є характерним для Платона. Серед його

послідовників - прибічники теорії суспільного договору - Дж. Локк, Т.Гоббс,

Ж.Ж.Руссо та ін.

У Новий час, який є найбільш плідним на висунення та формування

різних концепцій, що пояснювали суспільне життя, активно розробляються

теорії природних прав людини (Г.Гроцій), ідея суспільного договору (Дж.

Локк, Т.Гоббс), ідея розподілу влад (Ш. Л.Монтеск'є), ідея громадянського

суспільства (Г.В.Ф.Гегель), ідея "держави права" (І.Кант). "Для європейців, -

зазначав К.Ясперс, - ці століття є найбільш значимими, це фундамент,

найбільше джерело наших поглядів, уявлень".

Початок XIX століття ознаменувався діяльністю представників

утопічного соціалізму - К. Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. У їх теоретичних

працях розроблялося поняття суспільства, аналізувався соціальний рух,

обґрунтовувалася необхідність удосконалення існуючого суспільства.

Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий

погляд на нього втілити у реальне життя.

У межах протосоціології значно розвивалися ідеї соціального

детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу

суспільства а також наукового методу.

Другий етап - академічний, який починається із середини XIX століття,

представлений плеядою відомих вчених, таких як О. Конт, Г.Спенсер,

К.Маркс, Е. Дюркгейм та інших. У цей період нова наука набуває своєї назви

соціології. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений

предмет соціології, сформульовані її закони, пояснені фундаментальні

категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі

понять соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна

динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний

відбір, органіцизм, механічна та органічна солідарність, суспільна гармонія,

аномія, суспільно-економічна формація, базис та надбудова, соціальна

революція, матеріалістичне розуміння історії тощо.

Третій етап - новітній. Він починається з перших десятиліть XX століття

і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М.Вебер, П.Сорокін,

Т.Парсонс, Р.Мертон, Дж.Мід, Р.Парк, Ф.Знанецький, Е.ГІдденс, А. Турен,

Ю. Хабермас, Т. Лукман, Н.Луман та інші.

Саме у цей період стрімко розвиваються немарксистські концепції

суспільного розвитку, зокрема, М. Вебером, П. Сорокіним. М. Вебер, на

відміну від К.Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не

суто економічними чинниками, а й культурними, релігійними,

організаційними. Розвиток капіталізму розуміється ученим як такий процес,

що зазнає впливу науки та бюрократії і розуміється як раціоналізація

соціальної дії. П. Сорокіним викладається та детально обґрунтовується

концепція конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у

різних способах виробництва - комуністичного та капіталістичного.

На цей період припадає розквіт "малих соціологій" - соціологій

середнього рівня: соціології міста, соціології індустріального суспільства,

соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології

девіацій, соціології адаптацій, соціології інтимності, гендерної соціології та

багатьох інших.

Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється

__________методика та техніка конкретних соціологічних досліджень. З'являються і

швидко поширюються ефективні методики здійснення емпіричних

досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження.

Соціологія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивчається

громадська думка, досліджуються нові тенденції у міждержавних відносинах

в умовах глобалізму.

Огюст Конт як родоначальник соціології

"Батьком" соціології як науки вважають французького філософа Огюста

Конта (1798-1857 рр.). Його доля склалася так, що за власне життя він не був

визнаний як вчений, а тим більше як фундатор нової науки. Визнання

прийшло вже після його смерті: через двадцять років про О. Конта з'явилося

в американській і європейській пресі біля 900 статей.

Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський

катехізис”, "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (вийшов уже

після його смерті).

О. Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження

соціальних процесів, що тяжіє не до умоглядного теоретизованого знання, а

до такого знання, яке засноване на спостереженні та експерименті і пов'язане

з використанням математичних методів. Переваги такого знання про

суспільство очевидні і характеризуються точністю, достовірністю,

конструктивністю, об'єктивністю.

О. Конт дав назву соціології як науці, окресливши в основних рисах її

предмет та методи. Цікаво, що спочатку вчений називав нову науку

"соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає

взаємодії у неживій матерії, то повинна бути окрема наука, яка вивчає

людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує

поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О.

Конт, і яке є широко вживаним.

Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель

вибудовує класифікацію наук, починаючи від найпростішої до

найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації мала такий вигляд:

математика - астрономія __________- фізика - хімія - фізіологія - соціальна фізика

(соціологія).

Нова наука, за О.Контом, має два розділи - соціальна статика, яка вивчає

анатомію суспільства, його структуру, будову тощо, та соціальна динаміка,

яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Він сформулював "закон трьох фазисів - стадій" розумового розвитку,

який разом з законом розподілу праці обумовлює соціальний прогрес.

За О.Контом існують три стадії, через які послідовно проходить людська

свідомість: теологічна, коли світ пояснюється дією надприродних сил,

метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання

сутності речей, а не релігійними впливами та позитивна (наукова), коли

формується науковий світогляд, основу якого складає позитивне знання.

Також дослідник започаткував теоретичний аналіз індустріального

суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної

соціології. Він аналізував процес індустріалізації, який супроводжувався

впровадженням науки у виробництво, концентрацією робітників, появою

непримиренних протиріч між власниками та найманими працівниками.

Конфлікт між власниками і робітниками він кваліфікував як результат

неефективної організації праці.

О. Конт був противником революційних форм боротьби, надавав

великого значення діяльності інженерів-організаторів виробництва, а також

моралі, вихованню людей

Герберт Спенсер як фундатор еволюціонізму

Еволюціонізм – один з провідних напрямків досліджень суспільних

процесів, роль якого значно зросла у Європі після оприлюднення вчення

Ч.Дарвіна про антропосоціогенез. Ідея суспільного прогресу як поступового

розвитку була базовою у творчості англійського мислителя Герберта

Спенсера (1820-1903рр.), який, на думку вчених, на сім років раніше

Ч.Дарвіна висунув ідею еволюції.

Г.Спенсер залишив по собі великий науковий доробок. Найбільш

значними його творами є: "Основні начала", "Основи біології", "Основи

психології", "Основи соціології", "Основи етики".

Він - визнаний у світі теоретик органіцизму, еволюціонізму як напрямків

у соціології та один із фундаторів структурно-функціонального підходу до

аналізу суспільних явищ.

Як засновник органіцизму, вчений вдався до аналогій між біологічним

організмом і суспільством, підкреслюючи, що суспільство, як і біологічний

організм, з часом кількісно збільшується в об'ємі, ускладнюється його

структура, посилюється залежність його складових частин між собою. Разом

з тим, як і організм людини, суспільство, втрачаючи окремі свої одиниці,

продовжує існувати як цілісність, постійно самовідтворюючись. За таких

умов роль комунікаційної системи відіграє мова, що внутрішньо пов'язує

окремі складові суспільства в єдине ціле і виконує такі ж функції, як і шкіра

у біологічному організмі. Оскільки шлях науки йде в напрямку від відомого

до невідомого, то можна пояснити появу органістичної концепції.

Оскільки, саме у біології на той час було досягнуто значних успіхів, а

суспільство розглядалося тільки як потенційний предмет для вивчення ,

дослідники при поясненні складних суспільних явищ вдавалися до аналогії з

організмом.

Як теоретик еволюціонізму Г.Спенсер відстоює засаду вільного

розвитку суспільства від втручання урядів та реформаторів. В основу своєї

філософії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські

ідеї про природний відбір і боротьбу за існування. За Г.Спенсером, виживати

мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство шляхом природного

відбору здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих.

Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні

процеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт призведе

до занепаду суспільства.

Г.Спенсер - ідеологічний ворог соціалізму, оскільки соціалізм, на його

думку, передбачає невіддільність від рабства "Якщо він (індивід повинен

віддавати всю свою працю суспільству і отримувати із загального прибутку

ту частину, яку суспільство йому призначає, він - раб суспільства", -

стверджує Г.Спенсер. Його політико-ідеологічні погляди можна розцінити як

ліберальні, що відповідало англійській національній традиції

Обстоюючи засаду структурно-функціонального аналізу Г.Спенсер

створив власне вчення про державу. Він розглядав державу як складно

структуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі

ліберальних поглядів він вважав, що держава, як соціальна інституція,

повинна слугувати індивідам, а не навпаки.

Предметом дослідження Г.Спенсера стало вивчення таки) соціальних

інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія Досліджуючи окремі

соціальні інститути суспільства, їх функції, ролі у суспільстві, він розуміє

саме суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована

об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності

дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у

суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес,

дисгармонія, деструкція тощо.

Соціологічні погляди Карла Маркса

Найвизначнішим опонентом О.Конта був Карл Маркс (1818-1883 рр.).

Разом із своїм однодумцем та соратником Ф.Енгельсом він фактично

здійснив розрив з теоретично спрямованими вченнями про суспільство, що

існували до них, і запропонував людству новий, ліворадикальний проект

перебудови існуючого суспільства. К. Марксом було написано велику

кількість робіт (деякі у співавторстві з Ф. Енгельсом), де у той чи інший

спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них слід віднести:

"Класова боротьба у Німеччині", "Громадянська війна у Франції”, "Критика

Готської програми", "Капітал".

У цих та інших роботах К.Маркс широко використовував емпіричні

соціологічні дослідження. Так, вивчаючи становище мозельських селян у 40-і

роки XIX ст. він звертався до аналізу офіційних документів, листів,

результатів опитувань тощо.

К.Маркс __________не застосовував назви "соціологія", хоч деякі його твори

можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед,

тим, що сам термін, яким позначали назву нової науки, ще міцно не увійшов

у науковий обіг, а також тим, що між К. Марксом та його непримиренним

опонентом О. Контом існували політичні, ідеологічні та міжособистісні

розбіжності.

Критикуючи О. Конта, К. Маркс справедливо підкреслював, що

необхідність емпіричного, достовірного, конкретного знання про суспільство

не повинна принижувати значення теоретичного пізнання.

К. Маркс є автором вчення про матеріалістичне розуміння історії, згідно

з яким суспільне буття (а саме суспільне виробництво) є первинним, а також

таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні

релігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів,

суспільного розвитку та суспільних змін. Для викладу даної концепція ҐК

Маркс розробив спеціальний категоріальний апарат. Він включає у себе

наступні поняття:

суспільно-економічна формація - певний історичний тип суспільства, що

засновується на відповідному способі виробництва. За К. Марксом, існує

п'ять суспільно-економічних формацій, які послідовно змінюють одна

одну, зумовлюючи прогресивний розвиток людства: первісна (родова),

рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична;

спосіб виробництва - історично обумовлений спосіб здобування засобів

для людського існування, який, у свою чергу, складається з двох

складових: виробничих відносин та продуктивних сил;

виробничі відносини - сукупність об'єктивних відносин, що складаються у

матеріальному виробництві, основу яких утворюють відносини власності -

володіння, розпорядження та використання;

продуктивні сили - люди як активні суб'єкти процесу виробництва вкупі із

засобами виробництва, за допомогою яких можливий сам процес

виробництва;

економічний базис - сукупність продуктивних сил та виробничих відносин

даного суспільства;

надбудова-сукупність політичних, ідеологічних, правових, релігійних,

філософських та інших форм суспільної свідомості, які є відображенням

економічного базису;

класова боротьба - стан відносин, що складається між різними класами ,

інтереси яких є полярними, непримиренними (антагоністичними). За К.

Марксом, класова боротьба є рушійною силою історичного процесу.

Соціальна революція - корінний, якісний злам усієї системи суспільних

відносин, у результаті якого відбувається соціальний прогрес суспільства

.Революція - це локомотив історії.

Перу К. Маркса належить вчення про комуністичне майбутнє людства,

пов’язане з безкласовим суспільством, з відсутністю експлуатації найманої

праці, де свобода кожного громадянина стане умовою свободи усіх, де

зникне соціальна нерівність та приватна власність, а з часом - і держава як

механізм здійснення влади.

К. Маркс визначив та сформулював такі соціальні закони:

закон прогресивного руху людства шляхом зміни суспільно-економічних

формацій;

закон визначальної ролі (первинності) базису і вторинності надбудови;

закон класів, класової боротьби, диктатури пролетаріату та революції;

закон відповідності виробничих відносин рівеві та характеру розвитку

продуктивних сил.

У світовій соціології матеріалістичне розуміння історії, викладене К.

Марксом, інколи називають конфліктною парадигмою, яка поряд з його

теорією додаткової вартості зумовила значний вплив на світовий розвиток

XX століття. За даними Інтернет-опитування, що проводилося БІ-Бі-СІ

наприкінці 90-х років, К. Маркс був названий у десятці найвидатніших

людей, котрі суттєво вплинули на розвиток суспільних процесів XX століття.

У довіднику із соціології, складеному американськими вченими під

редакцією Н. Смелзера, ім'я К. Маркса згадується 49 разів і є домінуючим

разом з іменами ще чотирьох видатних мислителів: М. Вебера, Т. Парсонса,

Р. Мертона, Е. Дюркгейма__________.

За деякими даними, більше одного мільярда людей виховані у дусі

марксистського вчення, яке, на жаль, ще за його життя відокремилося від

автора і набуло самостійного значення. З'явилося багато інтерпретацій

марксизму. З цього приводу сам К. Маркс говорив:"... Я знаю лише одне: що

я - не марксист". Отже, його вчення слід розглядати у контексті історії і не

ототожнювати з різними "ізмами" - ленінізмом, сталінізмом тощо.

К. Поппер, відмічаючи позитиви марксизму, говорить про його щирість

у пошуку істини та інтелектуальну чесність. Разом з тим, як справедливо

зауважує К. Поппер, "К. Маркс був лжепророком, оскільки вказував напрям

руху історії, але його пророцтвам не судилося збутися".

Еміль Дюркгейм - фундатор соціології як науки, як професії і як

предмета викладання

Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.) є видатним французьким соціологом,

який стояв у витоків знаменитої соціологічної школи його імені. Основні

твори: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу",

"Елементарні форми релігійного життя", "Самогубство" та інші.

Е. Дюркгейм - засновник нового методу для дослідження соціальних

явищ, який отримав назву "соціологізм". Напротивагу натуралізму та

психологізму, що панували у другій половині XIX століття, соціологізм, на

його думку допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме

соціальним поясненням фактів. Відомий постулат вченого про те, що

"соціальні факти слід розглядати як речі", означає, що суспільні явища

необхідно вивчати так само об'єктивно, як і природні. Соціологія, як і

природничі науки, повинна ґрунтуватися на раціонально-емпіричному

фундаменті. Соціальні факти можуть бути матеріальними (кількісними):

щільність населення, шлюбність, розлученість та нематеріальними: суспільна

думка, надіндивідуальні уявлення, судження.

Саме у дусі "соціологізму" Е.Дюркгейм досліджував таке суспільне

явище, як самогубство. Зосередившись на соціальних чинниках самогубств,

він виводить три типи останніх: а) егоїстичне, зумовлене розривом

соціальних зв'язків між індивідом та групою: б) альтруїстичне, викликане

зворотнім процесом повним "розчиненням" індивіда у колективі; в) аномічне,

спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, що панує у

суспільстві.

Наступні чисельні дослідження суїцидальної поведінки іншими

авторами підтвердили правильність висновків Е.Дюркгейма.

Аналізуючи якісно різні суспільства, Е.Дюркгейм створив вчення про

солідарність у суспільстві. Вона буває двох типів: механічна, яка властива до

індустріальному суспільству, та органічна, притаманна індустріальному

суспільству.

Для суспільств з механічною солідарністю характерні такі фактори:

жорстка регламентація, підкорення людини вимогам колективу; мінімальний

рівень розподілу праці; пріоритет колективної власності; одноманітність

почуттів та вірувань; нерозвиненість особистості.

Суспільства з органічною солідарністю побудовані на розвинутому

розподілі праці, що, у свою чергу, спричинює відмінність, а не подібність

людей; ця відмінність ґрунтується на автономності індивіда і його свободі. У

таких суспільствах солідарність народжується об'єктивно, адже люди

потребують взаємодії через обмін, а це, знову ж таки, призводить до

співпраці та кооперації.

Якщо у суспільствах з механічною солідарністю панують норми

кримінального права з репресивними санкціями, то у суспільствах з

органічною солідарністю домінують норми кооперативного права з

реститутивними санкціями. Ця ідея Е.Дюркгейма набула особливої

актуальності у наш час. Так, сучасний американський соціолог Ф.Фукуяма у

своїй новій праці "Довіра" (1996 р.) розглядає економічний прогрес у

розвинутих країнах як певну винагороду суспільству за його внутрішню

гармонію, відсутність же останньої є найважливішим чинником

господарського неуспіху.

Здійснюючи аналіз суспільних процесів, Е.Дюркгейм вводить у

науковий обіг цілу низку нових понять. Серед __________них особливе значення має

поняття аномія - стан у суспільстві, який характеризується відсутністю норм

та правил регуляції поведінки індивідів, наявністю ціннісно-нормативного

вакууму, коли старі норми вже не спрацьовують, а нові ще не народилися.

Такий стан є характерним для перехідних суспільств (у тому числі і для

сучасної України).

Е. Дюркгейм дав глибокий соціально-філософський аналіз моралі та

релігії, пояснення яких запропонував шукати у самому суспільстві; здійснив

також цілісний аналіз інституту сім'ї, висунувши ідею про еволюцію

останньої у майбутньому через поступове відмирання її функцій внаслідок

розвитку самого суспільства.

Будучи професором Сорбони, вчений докладав великих зусиль для

пропаганди науки соціології: читав лекції студентам, які користувалися

успіхом, започаткував видання спеціального соціологічного журналу -

"Соціологічний щорічник". Загальні принципи вивчення суспільства як само

організованої та само врегульованої системи лягли в основу структурного

функціоналізму, до фундаторів якого справедливо відносять Е.Дюркгейма.

Макс Вебер як вчений-енциклопедист та його внесок у соціологію

Макс Вебер (1864-1920 рр.) - енциклопедичний вчений, найбільш знана

фігура в історії соціології, економіці, праві, політології, релігієзнавстві,

культурології, етиці. Дослідники творчості М.Вебера називають його

Талілеєм соціально-наукового пізнання" або "буржуазним Марксом".

Маштабність і глибина наукових досліджень вченого ускладнюють

визначення пріоритету тієї галузі знань в науці, в яку він зробив найбільший

внесок.

Директор дослідницького Національного Центру у Парижі М.Доган

зазначає, що "М.Вебер і К.Маркс - обидва "гібридні" вчені, найбільш

плодовиті генератори концепцій. З ними може зрівнятися лише Арістотель".

Він є засновником "розуміючої соціології, яка вимагає від дослідника

вивчення та пояснення внутрішніх суб'єктивних мотивів, намірів, прагнень,

цілей людей, які вступають у соціальну взаємодію. На думку М.Вебера,

природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси - зрозумілі

людиною. "Розуміючу соціологію" пізніше стали називати суб'єктивною,

якісною, мікросоціологією або інтерпретивною соціологією. Соціолог -

"якісник" якраз і намагається зрозуміти суб'єктивний сенс дій людей,

вияснивши мотивацію, суб'єктивні наміри тощо.

У руслі "розуміючої соціології" М.Вебер створює концепцію соціальної

дії. Він розрізняє традиційну дію, засновану на традиції, афективну, що

ґрунтується на почуттях, цілераціональну та ціннісно-раціональну, які

засновані на раціональному розрахунку і є осмисленими. Саме два останніх

типи соціальної дії є суто соціальними і підлягають вивченню. Раціоналізація

соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного

розвитку.

М.Вебер є засновником економічної соціології, яка починає займати

домінуючі позиції у соціології вже після смерті вченого. За цією теорією

провідну роль у появі капіталізму відігравали не лише суто економічні

чинники, як вважав його опонент К.Маркс, а й значною мірою культурно-

етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією

ідеологічною основою, з якої пізніше з'являється "дух капіталізму". Автором

поняття "дух капіталізму" є німецький економіст В. Зомбарт.

М.Вебер помітив та визначив тенденцію до співвідносності

господарського статусу людини та її релігійної приналежності. Учений довів,

що виховання у колі протестантів, керуючись нормами протестантської

етики, які носили переважно аскетичний характер, зумовлює у подальшому

тенденції раціональної поведінки і успіхи у бізнесі. Норми протестантизму

вимагають від віруючого пуританської, аскетичної поведінки, відмови від

життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші і вкладання грошей у

виробництво, накопичення їх, що і призведе до багатства однієї людини, а

згодом, - і до багатства всього суспільства.

Капіталізм, на думку М.Вебера, може бути і раціонально-продуктивним,

і авантюрним, орієнтованим на війну, на політику, пов'язану з можливостями

наживи.

М.Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче

виступав проти революційних методів перетворення суспільства і вибудував

еволюційний шлях впровадження раціонально-бюрократичного типу

управління. Йому належить створення концепції легітимних типів панування,

серед яких він виокремив такі:

традиційний тип, заснований на звичаях і традиціях;

раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), заснований на

законах, праві;

харизматичний тип, заснований на афектах та на вірі.

Дана типологія з часом не втрачає актуальності і широко

використовується у сучасних дослідженнях. Цінними є рекомендації

М.Вебера для тих, хто йде у велику політику.

На відміну від О.Конта, Г.Спенсера та інших вчених, які не провели

жодного емпіричного соціологічного дослідження, М.Вебер брав активну

участь у шести дослідженнях, що були започатковані урядом Німеччини.

Використовуючи методи статистики, спостереження, опитування, він

досліджував умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян та

промисловців, чинники напруженості між урядом і робітниками-

соціалістами, причини еміграції у Прусію польських селян.

Суттєвим є внесок М.Вебера у розробку низки галузевих соціологій:

соціології права, соціології релігії, соціології праці, соціології музики тощо.

Пітирим Сорокін як найвизначніший соціолог ХХ століття.

Пітирим Сорокін (1889-1968рр.) -російсько-американський вчений,

внесок якого у соціологію ототожнюють із внеском М. Коперніка у

природознавство. Професор Міланського університету М. Паллавічіні

стверджує: "Пітирим Сорокін володів полем зору у 360° і міг зрозуміти

істинне значення всієї сукупності фактів і феноменів та виявити їх справжній

зв'язок".

Його перу належить багато фундаментальних праць з різних галузей

соціологічної науки. Серед них: "Злочин і кара: подвиг та винагорода",

"Система соціології", "Соціологія революції", "Соціальна і культурна

динаміка", "Види любові та її сила", "Американська сексуальна революція",

та інші. П. Сорокін подав власне тлумачення предмета соціології як

генералізуючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових,

повторювальних, родових явищ, властивостей, притаманних людській

взаємодії. Соціологію він визначив як науку, яка вивчає поведінку людини у

середовищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біологія -

це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна

наука, оскільки вивчає світ над органіки, світ суспільності, який пов'язаний з

мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П.

Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати

такою можливо лише з часом, протягом тривалого процесу соціалізації,

набуття навичок соціального життя, знань та умінь.

Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що

воно поділяється на чотири розділи:

соціальна аналітика або соціальна анатомія, яка вивчає суспільну

взаємодію як таку, закони, методи соціології тощо;

соціальна механіка, що вивчає перебіг соціальних процесів, їх

закономірності та тенденції;

соціальна генетика, увага якої сконцентрована на вивченні еволюційних

процесів у суспільстві;

соціальна політика як суто прикладне знання, сфокусоване на вирішенні

практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну

медицину та вчення про щастя.

П. Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, яка пояснює

процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. До

соціокультурної системи він відносить увесь світ надорганіки, що створений

людиною, і містить такі складові: мову, релігію, науку, філософію, право,

літературу, живопис, скульптуру, тобто як елементи духовної, так і

матеріальної культури. Підкреслюючи єдність надорганічного світу, належну

роль у ньому вчений надавав засаді цінності. Саме цінності лежать в основі

будь-якої культури. Вивчаючи цінності як фундамент культури, можна

здобути знання про суспільство. Процес зміни цінностей, втрата старих та

заміна їх новими зумовлює прогрес цивілізації. Тріада, що визначає розвиток

суспільства за П. Сорокіним: особа - суспільство -культура.

Поєднуючи макро та мікро соціологічний підхід до пояснення

суспільства, П. Сорокін створив теорію соціальної стратифікації та

соціальної мобільності, яка дотепер не втратила своєї актуальності. Він

піддає нищівній критиці пролетарське розуміння рівності як знищення

класів. "Хоча у конституціях і записано, що "всі люди рівні", тільки

абсолютно наївна людина може припустити відсутність у них соціальної

стратифікації" - зауважує автор.

Досліджуючи етичні проблеми, вчений створив цікаву теорію соціальної

любові і творчого альтруїзму, наголошуючи на перетворюючій силі любові

як рушія суспільного процесу. Любов, за П. Сорокіним, - це "сила, що

уніфікує та гармонізує космічну силу, яка протистоїть хаосу, об'єднує те, що

роз'єднане ворожнечею, будує те, що зруйноване бійкою, створює та

підтримує великий порядок в усьому Універсумі. Енергія любові цементує

суспільство і є позитивною для прогресу, умиротворює конфлікти та є

"протиотруйним засобом для злочинних, патологічних, суїцидальних

тенденцій, страху, психоневрозів".

П. Сорокін написав низку робіт із соціології екстремальних ситуацій:

війни, революції, бідності.

Наприкінці власного життя він зацікавився проблемами конвергенції

двох різних соціальних систем - капіталізму і соціалізму у єдиний

соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за

капіталізмом чи соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним або

інтегральним типом, який "поєднає більшість позитивних цінностей і

звільниться від серйозних дефектів кожного типу". Практика сьогодення

свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип суспільства все більш

утверджується у житті сучасних розвинутих держав світу.

Працюючи деканом факультету соціології Гарвардського університету

він дбав не лише про інституціоналізацію соціології як науки, а й предмету

викладання у вищих навчальних закладах США.

Американська соціологія на початку ХХ ст.

На початку ХХ століття відбувається поступове переміщення

географічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США,

а найбільш знаними соціологами стають американці. Такий процес

зумовлений наступними обставинами.

По-перше, могутнє кадрове забезпечення американської соціології за

рахунок масової еміграції вчених з країн Західної Європи, де формувались

тоталітарні політичні режими.

Подальшому розвитку соціології в США сприяв демократичний

політичний режим американського суспільства. Соціологам забезпечувалася

свобода дій, творчості, вільний вибір тем досліджень, можливість відкритої

публікації даних об’єктивних досліджень незалежно від симпатій чи

антипатій владі. Саме на американському континенті емпіричним шляхом

підтверджувалась теза про те, що демократія і соціологія – співвідносні

поняття. До соціології ставились як до науки, не вимагаючи від неї

виконання від неї невластивих науці функцій – критичності чи аполог

етичності щодо влади.

У той же час В Західній Європі розпочався процес формування

тоталітарних політичних режимів, які здійснювали власний диктат на єдино

вірну політичну думку, забороняючи ті дослідження, які були невигідні

владі. Фактично соціологія перетворювалась на прислужницю влади, а її

функції як науки розглядалися як тотожні функціям ідеології. Такі процеси

зумовили масову міграцію вчених-соціологів до США – найбільш мобільних,

талановитих та перспективних. Так, з Росії, хоча й вимушено емігрував

Сорокін, а з Австрії – П. Лазарсфельд, з Польщі – Ф. Знавецький, а з

Німеччини –А. Щюц.

По-друге, інституціоналізація соціології та швидке набуття нею статусу

університетської науки. У Європі, де соціологія виникла як наука в середині

ХІХ століття вже склалась система університетської освіти і новий предмет

складно було втиснути у вже сформовані навчальні плани. З фундаторів

соціології університетської кафедри не мали ні О.Конт, ні Г. Спенсер. Тільки

Дюркгейм започаткував соціологію як предмет викладання. Тоді як у США

відразу ж здобула статус університетської науки, зокрема в 1892 році був

заснований Чикагський університет, де був створений факультет соціології; в

1894 році – Колумбійський університет, де також існував соціологічний

факультет.

А вже у 1901 році соціологія викладалася у 170 університетах та

коледжах США. Процесу інституціоналізації соціології сприяло

започаткування у 1898 році спеціалізованого наукового видання

соціологічного журналу, на сторінках якого йшли дискусії між вченими з

приводу актуальних проблем соціології.

По-третє проведення соціологічних досліджень вимагало значних

фінансових витрат. У США - провідної країни капіталізму - вже на початку

XX століття існували сприятливі можливості щодо цього. На проведення

соціологічних досліджень витрачаються кошти як держави, так і приватного

бізнесу на відміну від європейської соціології, американська соціологія

відразу набула практичної (емпірично) спрямованості.

Визначальні риси національної філософії США -прагматизм,

утилітаризм та практицизм повністю відповідали завданням прикладної

соціології. Прикладні соціологічні дослідження, викликані соціальним

замовленням, стають домінуючими в Америці. Соціологія, застосовуючи

специфічні методи, широко використовується у боротьбі суспільства з

негативними явищами: проституцією, алкоголізмом, наркоманією,

маргінальністю, порушенням сімейних зв'язків, злочинністю тощо.

У 20-30-і роки XX століття актуальними стають проблеми ефективного

управління і виникає модне на той час гасло: "Соціологія на службі

менеджменту", яке не втратило актуальності дотепер. Знамениті Хотторнські

експерименти, соціометрія, мейоїзм - видатні здобуття у соціальних науках,

де значний внесок належить саме соціології. "Як геологія та фізика, -

говорять американські соціологи, - допомагає у будівництві хмарочосів, так

соціологія допомагає в управлінні соціальними процесами". Аналіз наукової

тематики соціологічних досліджень американських вчених підтверджує

прагматичну спрямованість американської соціології та тісний зв'язок її з

життям. Так, у 20-30-ті роки активно вивчаються проблеми безробіття,

впливу його на сімейне життя, проблеми девіантної поведінки, тощо. У 40-і

роки вивчається вплив масової агітації та пропаганди на індивідуальну

свідомість та масова роль ЗМІ у суспільстві. У 60-і роки предметом

дослідження науковців стають антирасистські рухи, вплив маскультури на

індивіда, електоральні процеси. Наприкінці XX століття активно вивчаються

гендерні проблеми, соціологічні аспекти релігійних рухів, глобальні зміни та

екологічна проблематика, соціологія психічного здоров'я та психічних

хвороб, саморуйнівної поведінки людини тощо.

Сучасні соціологічні теорії

Особливістю сучасної теоретичної соціології є підвищена увага до праць

класиків соціології. Це пов'язано з бажанням усвідомити на новому рівні

значимість соціології як самостійної науки.

Одним з найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гідденс

(1938р.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро - і

мікросоціологією та інтегрувати їх з метою вивчення соціологічної

реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології - К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера, - Е.

Гідденс робить спробу поєднати їх концепції, знайти те спільне, що їм притаманне.

Здійснюючи аналіз класової структури суспільства, Е. Гідденс доходить таких висновків:

􀂙 розподіл суспільства на класи є основною характеристикою

суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);

􀂙 класи є об'єктивними, інституціональними компонентами

соціальних систем;

􀂙 класи - це лише підґрунтя для формування групи, яка виступає

водночас структурною основою для визначення групової

приналежності.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи

модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної

концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати

викладена ним теорія структурації. Головне значення її Е. ГІдденс вбачає у

таких положеннях:

розгляд об'єктивної та суб'єктивної сторін соціальної реальності з точки

зору "дуальності", що означає їх взаємозалежність та взаємовплив;

визначення суб'єкта дії, тобто соціального агента.

Соціального агента можна описати лише як стратифікаційну модель, яка

має три рівні дії: мотивації, раціоналізації, рефлексивного моніторингу.

Рівень мотивації дії це така частка духовного світу людини, яка

відноситься до свідомих та несвідомих бажань, що спонукають агента до дій.

Рівень раціоналізації дії означає здатність індивідів виважено діяти і

розуміти свої дії.

Соціальна діяльність - це організована у просторі і часі само

відтворювана реальність. Відтворення здійснюється тими ж засобами, якими

люди реалізують самих себе.

Центральними поняттями, з допомогою яких описується теорія

структурації є: поняття "структури", поняття "системи", поняття

"структурації".

За допомогою цих понять можна відтворити три аспекти соціальної

реальності. Під поняттям "структури" автор розуміє відносини, які

виробляються та відтворюються суб'єктами дії. Поняттям "системи" Е.

ГІдденс позначає відносини між індивідами і колективами, які регулярно

відтворюються. Поняття "структурації" відтворює умови, які керують

спадковістю, перетворенням структур.

У своїх творах "Дослідження з соціальної та політичної теорії",

"Центральні проблеми соціальної теорії", "Сучасна критика історичного

матеріалізму", "Наслідки сучасності" та інші Е. Гідденс аналізує

трансформацію предмета соціології як науки критикує сучасний стан науки,

яка неспроможна дати всебічно ґрунтовний аналіз розвитку сучасних держав

та міжнародних відносин, не здатна виробити практичні рекомендації щодо

запобігання, а в разі виникнення, то і розв'язання міжнародних конфліктів.

У статті "Дев'ять тез про майбутнє соціології" (1993) Е. Гідденс націлює

вчених-соціологів на поглиблення вивчення культурних вимірів людського

життя, на осмислення процесів, 5 пов'язаних з глобалізацією, подальшим

розвитком міжнародних відносин та новим світопорядком. Він висловлює

впевненість у тому, що соціологія як наука у подальшому набуде

прикладного характеру, надасть допомогу у вирішенні питань ефективного

управління суспільством.

Подальшим розвитком системних уявлень про суспільство була теорія

самореферентних систем Нікласа Лумана (нар. 1927р Його праці

"Соціологічні пояснення", "Теорія суспільства і соціальна технологія",

"Структура суспільства і семантика "Соціальна система" є подальшим

розвитком системного аналізу, а також функціонального підходу до

розуміння суспільства.

Система має здатність відрізняти себе від зовнішнього середовища і

відтворювати цю межу. Суспільство є саме такою самовідтворюваною та

самореферентною системою. Елементом соціальної системи є комунікації.

Система постійно змінюється під впливом середовища, яке висуває все

нові і нові вимоги. Упорядкованість через зміни - основна засада існування

системи. Система має свої межі, які постійно відтворюються, і системні

перетворення відбуваються у цих межах.

Даючи власне пояснення функціонування суспільства я системи, Н.

Луман вводить у науковий обіг нові поняття - "оперативна закритість" “

структурне поєднання" та інші. На його думку, саме системниі підхід у

соціології дозволяє створити адекватний інструмент дії відтворення

суспільства як об'єктивної реальності у науковому мисленні.

Провідним соціологом сучасності по праву вважається німецький

вчений Юрген Хабермас (нар. 1929р.) - представник __________неомарксизму та ідеолог

"нових лівих" у Німеччині. Знаний теоретик Франкфуртської школи у

соціології Ю. Хабермас створив оригінальне вчення про суспільство, яке

викладене ним у працях: "Пізнання та інтерес", "До логіки соціальних наук",

"Теорія комунікативної дії" та інших.

Через більшість робіт Ю. Хабермаса проходить ідея соціальної еволюції,

яка у подальшому набула вигляду оригінальної концепції, означеної вченим

як теорія комунікативної дії.

За Ю. Хабермасом, соціальний прогрес - це розвиток пізнавальних

здібностей індивіда. Він виділяє п'ять стадій соціальної еволюції: міфо-

поетична, космологічна, релігійна, метафізична, сучасна. Вони є способом

світорозуміння, кожна стадія є більш раціональною, ніж попередня.

Визначаючи зв'язок між знанням та дією на теоретичному рівні у

концепції "життєвого світу", Ю. Хабермас створює теорію соціальної дії. В

сучасних умовах існує чотири ідеальних типи соціальної дії:

* стратегічна дія - дія, якою керує егоїстична мета;

* нормативна дія - це соціальна дія, метою якої є досягнення

взаємовигоди за умов підкорення своєї поведінки цінностям і нормам, що

панують у суспільстві;

* драматургічна дія - це дія, направлена на створення публічного іміджу,

тобто самого себе;

* комунікативна дія - це соціальна дія, мета якої – вільна домовленість

учасників для досягнення спільних результатів.

Комунікативна поведінка, яка лежить в основі "життєвого світу", дає

змогу досягти взаємопорозуміння у суспільстві, налагодити діалог для

розв'язання політичних криз тоді, коли це не можуть зробити офіційні

структури.

Соціологічна думка та соціологія в Україні

Зародження і розвиток соціологічної думки

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна

практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та

національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції

вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації

як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку

проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку

українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний

проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує

кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку

соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних,

ідеологічних факторів:

протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі

(праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період —

V — кінець XV ст.);

протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до

зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина

XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема

княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу,

формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в

результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й

культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я.

Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських

мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у

«Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний

устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської,

громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи

Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих

літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря

Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в

обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив

«Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про

соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII

ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У

XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством

Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під

польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний

феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку

не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що

Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-

правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші пере-

писи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська

реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору

розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники

називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло-

ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла

внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно.

Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть

королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від

законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна

змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим

людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою

схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом.

Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на

існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не

зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде

вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має

спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку

вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права

XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів,

як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали

діячі Киє-во-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопо-вич (1681—

1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в

українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після

1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності,

справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з

Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро

Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський,

Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли

увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний

український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який

науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за-

перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав

науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її

щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи

не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу

до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл

людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за

покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні

щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення

проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав

внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього

можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога.

Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці.

Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй

природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у

людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної

нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань,

тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної

рівності

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною

свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які

вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на

шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою

вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму

(філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її

переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття.

Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного

ґрунтовного дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності

до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх

вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися

осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне

підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його

функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці

домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного

знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії.

Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою

етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та

свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору,

етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке

значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім

«Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия

России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича,

«Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів»

невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в

контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства

розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро

якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко,

Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич.

Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу»

М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового

історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все-

слов'янського братства і відродження України.

Початок української соціології

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо

пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах

його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за

існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні

способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи,

способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб,

оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить

відомими серед українських науковців.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х

роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці

яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі

«Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної Української

соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні

дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К,

Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх

попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних

теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса

соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-

політичними проблемами, з завданнями утвердження національної

державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне

відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її

самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної

самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими

діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-

культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість

соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія

Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські,

«громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з

законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість

розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за

існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності

людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть

перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які

вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме

середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для

самовияву талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища

різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні

панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від

національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на

Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст.

насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841—1895), який

чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України,

можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне

питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення

вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних

свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями

виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його

думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути

забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і

культурним життям. Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної

свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього

він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі

перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство

королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи

недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну

машину управління.

М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова,

П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних

програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому.

Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про

федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але концепція

Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції,

справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е.

Бернштейн.

М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських

держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не

відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство

має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею

національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації ру-

хатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною

насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути

рівними.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль

відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до

світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим

Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до

суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати

до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У Двотомній праці

«Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії,

відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх

тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття

причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія,

стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних

для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх

різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський

дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав

галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика,

політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У

свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і

розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і

прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у

конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги

різноманітні людські відчуття і потреби.

М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не

існує єдиного визначального соціального чинника. Вести мову про головний

чинник — те саме, що говорити про краплі річкової води, які своїм рухом

зумовлюють її течію. Соціологічна теорія Ковалевського — явище складне,

різноманітне, органічно пов'язане з його історичними дослідженнями.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—

1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури,

психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку.

Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі

слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним

історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії,

вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович

запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його

думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й

сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти

консолідації українського народу, територіальне поділеного між Австро-

Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло

Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою

визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками.

Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України,

історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На

особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і

розвитку української та російської народностей, становлення державності в

Україні та Росії.

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була

така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи,

неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської

держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого

князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства

Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом

імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за

межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держа-

ва Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею

тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала

генеалогічну ідею — довести право московської династії князів, а потім

царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані,

землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, су-

спільства, культури, дана концепція була реалізована в працях з історії

великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування

ідеї Москви як «третього Риму».

М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були

утворені українсько-руською народністю. Володимиро-московська держава

— то витвір іншої, великоруської народності. Київський період перейшов не

у володимиро-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім —

литовсько-польський (XIV—XVI ст.). Володимиро-московська держава не

була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого

кореня, і відносини її з Київською можна було б скоріше прирівняти,

наприклад, до відносин Римської держави з її галльськими провінціями. Тому

це не можна розглядати як спадкоємність Двох періодів у політичному і

культурному житті Франції. Те, що московські князі пересадили у вели-

коросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру,

вироблені історичним життям Києва, не дає права включати Київську

державу в історію з великоросійської народності. Етнографічна й історична

близькість української народності до великоросійської не повинна

спричиняти їх перемішування. Запропонований Грушевським підхід дає

змогу послідовно представляти історію великоросійської, українсько-руської

і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства

історією великоруського народу; не ігнорувати історію білоруської та

українсько-руської народностей або поєднувати її з великоруською. Він

наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «руської

історії», припинення зшивання докупи епізодів з історії різних народностей,

розгляду історії кожної народності в «її генетичному приємстві від початків

аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні

Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його

співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні

дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П.

Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського со-

ціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам

минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були

організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони

охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії,

історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія

(М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович);

історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський);

держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку

XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення

людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості,

нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління

народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному

суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання

громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць

суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до

визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919)

вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх

праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному

житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього

світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські

потреби.

Виробництво засобів до життя — нижча сходинка діяльності людей. На

вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі

потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця.

Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей

розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї

державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних

вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931),

зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість

кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними

верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні

типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію.

Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас»

осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до

«промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал,

лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно

сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної

критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного

правопорядку, вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і

свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом,

консервативними цінностями.

Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для

ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава

перетворюється на інструмент реалізації приватних Інтересів певних

соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями

в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі

Посполитій.

Малопродуктивна, за словами В. Липинського, й охлократія, яку

встановлюють «войовники-непроду-центи». В ній неможливий жодний вияв

свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від

військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-

бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-

самодержцями.

Справжнім джерелом влади, на його думку, є мілітарна, економічна,

інтелектуальна сили. Уособленням їх є «бойовики» (військові), «продуценти»

(високоза-можні стани) та інтелігенти. А найпридатнішими до державного

управління є «войовики-продуценти». Інтелігенція, у зв'язку з неможливістю

контролю над засобами «матеріальної» (військової та господарської) сили, до

такої ролі мало придатна. Але тільки вона здатна на раціональне

усвідомлення та оприлюднення різноманітних настроїв у суспільстві, що має

непересічну цінність для утримання суспільної рівноваги та державного

порядку.

У націотворчих процесах В. Липинський теж відводив особливу роль

провідній верстві як основі й керманичу нації, оскільки вона володіє

матеріальною силою, моральним авторитетом, волею до влади, здоровим

консерватизмом. Запорукою існування й розвитку нації він вважав

національну державу: «без власної Української Держави не може бути

Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі

громадянського життя». Де речі, поняття «нація», за Липинським, охоплює

всіх мешканців, громадян держави.

Визнаючи неминучість і доцільність

соціальних змін, він стверджував, що тільки

аристократія, зі своїм консерватизмом, здатна

забезпечити неперервність соціального життя.

Бо консерватизм є уособленням сили

авторитету, дисципліни, правопорядку,

політичної культури. Цього не здатна

забезпечити виборна влада, яка формується

на засадах виборного цензу, а не на основі

таланту і чеснот громадян.

Свої погляди він проектував на державотворчі процеси в Україні,

політичним ідеалом для якої вважав правову трудову монархію у формі

гетьманату. А чинником, здатним сконсолідувати українську націю на базі

«територіального патріотизму» — пробудження солідарності між усіма

постійними мешканцями України, незалежно від їх соціального статусу,

віросповідання, етнічного походження.

Соціологічні погляди В. Липинського справили відчутний вплив як на

тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах

історичного розвитку України.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—

1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що

українську державу може збудувати провідна верства суспільства — арис-

тократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції

в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а

демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні

проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони

досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої

соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все

ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція.

Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим,

самодостатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне

соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології

і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі,

знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет

досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що

відмежовували її від суміжних дисциплін.

Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення

була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з

сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема

виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке

поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей,

поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е. Дюркгейма,

М. Вебера, К. Маркса, В. Парето та інших.

А діалектична єдність універсальних та національних елементів, що

сформувалася в ці часи, стала передумовою її подальшої наукової

продуктивності.

Розвиток вітчизняної соціологи у XX ст.

Історія світової соціологи загалом, як І Історія соціологічної думки в

Україні, свідчить, що для и гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні

та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування

українських земель у складі різних Імперій, а в XX ст. — у складі

колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції

вітчизняної соціологи. Тривалий час вона не була Ідентифікованою наукою,

структурно Існувала лише в Системі радянської соціологи.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний

процес Інституціалізаци соціологічної науки: створювалися соціологічні

навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні

дослідження, видавалися наукові пращ. Своєрідним центром цієї роботи у 20-

тІ роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі

Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював и у 1918—1920 рр. Б.

Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення

соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив

різних чинників на заробітну плату. Вивчались Інші процеси в господарській,

гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який

досліджував психологію натовпу, співвідношення культури І цивілізації,

застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У

«Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань

торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціологи у цей період доклав

М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут

систему соціологічних Інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії

Український соціологічний Інститут (1919 р.), який згодом переїхав до

Праги, а в 1921 р. — до Відня Але його намір не був підтриманий, І М.

Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з Історії України, при якій І

було відкрито секцію соціологи

М. Грушевський І його соратники видали низку соціологічних праць:

«Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська),

«Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької

демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені

студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою.

Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології,

були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки

(Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським держав-

ним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика

пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному,

Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що

зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології.

Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але

згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського

напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник

марксистської соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей:

Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинсь-кого (1923), «Марксизм і

соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у

марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Основні питання

марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у

20-ті роки в Україні певні позиції займало фрейдистське вчення. Відомий

фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіологічні,

рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню

«соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв

Всеукраїнський інститут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження

організації виробництва, підготовки кадрів, стимулювання і нормування

праці.

Ці дослідження засвідчили, наприклад, що одним із способів ухилення

адміністрації від виконання рішень є перекладання своїх обов'язків на

«творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані

розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись

помилитися, постійно заглядає в інструкцію, що подовжує термін виконання

завдання. У цьому інституті існував психологічний відділ, де застосовували

тести професійного відбору та професійної орієнтації.

Учені цієї установи займалися соціальною Інженерією, під якою

розуміли насамперед діяльність щодо вдосконалення організації виробництва

з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого

місця, поліпшення умов праці робітників. Зокрема, застосовувалися так звані

оперограми — креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і

послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для

нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі

інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, складали

інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, визначали мету і завдання

діяльності людей.

З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично

«марксистське-ленінської») науки починають впливати сталінські

«теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціоло-

гію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії,

структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського

напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви

щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням

«скасував» її, як і інші неугодні йому науки — генетику, психологію,

кібернетику та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить розділ «Про

діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія

Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу

найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів

тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на

філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи

конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й

протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На

конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено

сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з

марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій

галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи,

теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у

сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія

була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові»

економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту

людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей,

демонстрували протилежне — зниження їх достатку, зростання соціальної

напруженості. Тому соціальна міфологія була возведена в ранг науки, а

реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася

до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували

соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні,

відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення

соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню

консерватизму в науці про суспільство. Відродження соціологічних

досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці

дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У науковому обігу

побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки

конкретними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на

опір деяких філософів, які взяли на озброєння концепцію 30-х років,

ототожнювали соціологію з історичним матеріалізмом, розглядали її як

органічну частину системи філософського знання. Відповідно соціологія

була оголошена філософською наукою (складовою філософії), а конкретні

соціологічні дослідження виводилися за межі соціологічного знання як не

сумісні зі специфікою філософського пізнання світу, їх трактували як спробу

привнести у філософію елементи позитивізму («буржуазної науки»). Ініціато-

рів конкретних соціологічних досліджень постійно піддавали критиці, їм

відводили роль «збирачів фактів». Нерідко соціологічним дослідженням

відводилась обслуговуюча роль, згідно з якою вони повинні були

«ілюструвати» досягнення соціального розвитку країни, приховуючи

відомості щодо потворних його рис. Саме тому праці «застійних» років були

здебільшого тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову

цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних

проблем, був ігнорованим. Владні структури не брали до уваги тривожних

сигналів соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання

відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних

відносинах тощо. Нерідко ініціаторів досліджень піддавали партійним,

адміністративним покаранням. Багато наукових понять («екологія»,

«відчуження», «соціальна статистика», «соціальна динаміка», «соціологія

релігії» та ін.) навіть у період «відлиги» було заборонено, їх використання

могло стати приводом до ярликування вченого як послідовника та

пропагандиста «реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці

обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи

сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в

Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ

— сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на

відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати

Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і

до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические

исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ

конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України —

почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на

розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З

1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зару-

біжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної

тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних,

машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси

соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-

побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби

Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках

поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті

письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь,

1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки

АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових

підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і

розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно

збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні.

Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім'ї був типізований у

праці Л. Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено

двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних

досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної

соціологічної теорії, різноманітних проблем функціонування і розвитку

соціальної сфери (праці, побуту тощо). Водночас у Великобританії були

опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами

«Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких

університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для

аспірантів і студентів підготовлені перші навчальні посібники («Робоча книга

соціолога», 1976; «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР», 1979

та ін.).

Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй

місце. За розквіту адміністративно-командної системи (кінець 60-х —

середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані

різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних

досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і

поглядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких

соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона

нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС

видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у

вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х

років виникла принципово нова для радянської системи інституція — Всесо-

юзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що

став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові

дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії

наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в

університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних со-

ціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить

журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала

універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх

вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою

теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у

світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних дослі-

джень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах

перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної

ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних

конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів.

Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер

соціально-економічного, політичного І духовного життя. Значні результати

сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних

проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв,

В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення

молоді (Є. Голо-ваха, В. Осовський), застосування математичних методів у

соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії

соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.

Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга),

соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною

діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є

колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові

соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної

диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво

вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії

суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі

соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та

практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних

труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку

різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває

гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у

різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати

громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних

досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від

25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким

передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи,

створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально-

психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах,

поширення соціологічних знань серед населення.

Питання для самоперевірки і повторення

1.Що сприяло виникненню і розвитку соціології як окремої науки?

2.Яка роль О.Конта у становленні соціології?

3.Який метод становить основу соціологічних поглядів Г. Спенсера?

4.За що К. Маркса називають класиком соціології?

5.Який внесок у соціологію зробив Е. Дюркгейм?

6.Хто був творцем розуміючої соціології і теорії соціальної дії?

7.Хто є першими представниками соціологічного психологізму?

8.Чим зумовлена поява у XX ст. різних соціологічних шкіл і концептуальних

напрямків в соціології?

9.Хто започаткував і розвивав соціологічну думку в Україні у XIX ст.?

10.У чому полягають особливості розвитку вітчизняної соціології XX ст.?

11.Які основні етапи свого розвитку пройшла соціологічна думка України?

12.На що націлює Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. "Про

розвиток соціологічних наук в Україні?

Рекомендована література з теми

Американская социологическая мысль. М., 1994.

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1993.

Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної

думки в Україні. К., 1995.

Вебер М. Избранные произведения. М., 1990.

Громов Й.А., Мецкович А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая

социология. СПб., 1996.

Депенчук Л. П. Б. О. Кістяківський. К., 1995.

Дюркгейм. 3. О разделении общественного труда: Метод социологии. М.,

1991.

Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до

початку XX ст.). К., 1993.

Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.

В.Г. Горнодяненка – К., 2002. с. 36-113.

Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія: Посібник для підготовки

до іспитів. – К., 2002.

Соціологія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів. / За ред. Пічі. –

Львів, 2002. с. 29-73.

История социологии в Западной Европе и США. М., 1993.

Монсон Пер. Современная западная социология. СПб., 1992.

Погорілий О. І. Соціологічна думка XX сторіччя. К., 1996.

Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. К.,

1992.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. Навч.

посібник. К., 1995.

Современная американская социология. М., 1994.

Социологическая теория сегодня. К., 1994.

Піча В.М. Соціологія: Загальний курс. К.,2000.

Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української

соціологічної думки. Львів. 1995.

Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник /

За заг. ред. В.М. Пічі, К., Львів, 2002.

Соціологічна думка України. Навчальний посібник / М. В. Захарченко, В.

Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та ін. К., 1996.

Танчер В. Українська соціологія — нелегкий шлях до теорії // Філософ, і

соціол. думка. 1993. № 11—12.

Черниш Н. З історії розвитку соціології в Україні // Совр. общество. 1993.

№ 1.

Шаповал М. Загальна соціологія. Видання третє, К., 1996.

Хто є хто в західній та вітчизняній соціології. Навчальний соціологічний

словник для студентів/ Наук. ред. В.М. Піча, Львів, 1999.

Тема 3. Організація соціологічних досліджень

Специфіка конкретних соціологічних досліджень

Структура соціологічного знання має три

рівні: загальна соціологічна теорія, галузеві і

спеціальні соціологічні теорії та конкретні

соціологічні (або емпіричні) дослідження.

Конкретне соціологічне (емпіричне) дослідження - це наукове

дослідження, що складається з системи послідовних методологічних,

методичних, організаційно-технічних процедур, пов'язаних між собою в одне

ціле з метою отримання достовірного знання на основі фактичних даних.

Предметом аналізу конкретних соціологічних досліджень можуть бути:

а) реальна поведінка індивідів соціальних спільностей та груп; б) вербальні

дії індивідів: їх судження, думки, погляди; в) результати людської діяльності.

Здійснення конкретного соціологічного дослідження дає можливість

отримати досить унікальну інформацію, яка пов'язана з фактофіксуючими

знаннями. Така інформація може бути вилучена, наприклад, шляхом прямої

або опосередкованої реєстрації подій, явищ, оцінок, думок, суджень людей.

На думку американського соціолога Н.Смелзера, специфічне поєднання

фактів, теорій та гіпотез здатне здобути вийнятково унікальну інформацію,

яка за умов застосування відповідних методик дасть можливість отримати

нове знання.

Соціолог, здобуваючи специфічну суб'єктивну інформацію від

конкретних індивідів, застосовуючи спеціальні правила та процедури для її

обробітку, отримує об'єктивне знання про процеси, що відбуваються у

соціальному житті.

Важливою специфічною рисою конкретних соціологічних досліджень є

комплексність та багатофакторність у вивченні суспільства при його

діагностиці. Як правило, вивчаючи ту чи іншу проблему, соціологи тісно

співпрацюють з фаховими експертами - юристами, економістами,

психологами, що забезпечує здобуття цілісного системного знання.

Специфічність конкретних соціологічних досліджень полягає також у

тому, що їх результати широко використовуються у практиці соціального

управління, прогнозування соціальних процесів, при розробці соціальних, у

тому числі політичних, технологій, при виробленні практичних рекомендацій

щодо удосконалення соціального життя.

Конкретно-соціологічні дослідження мають суто емпіричну

спрямованість і слугують підґрунтям теорій середнього рівня, а також

загальної соціологічної теорії у цілому.

Види та типи конкретних соціологічних досліджень

Типологія емпіричних досліджень є досить розгалуженою. Перш за все,

слід розрізняти просте опитування громадської думки від власне конкретного

соціологічного дослідження.

Опитування громадської думки - це збір інформації про сукупну думку

певної групи людей з певної проблематики.

Уперше були започатковані такого роду опитування німецькою

дослідницею Е.Ноель, яка створила один з перших у світі центрів вивчення

суспільної думки. Для опитування громадської думки не обов'язковою є

програма дослідження, не є необхідною також і вибірка. Важливою вимогою

простого опитування громадської думки є повне формулювання запитання в

тому вигляді, як воно звучало в анкеті для респондентів. У разі вибіркового

дослідження необхідним є визначення генеральної сукупності та обсягу

вибіркової сукупності, а також дати проведення опитування та назви

організації, що його проводила.

Конкретне соціологічне дослідження має такі різновиди.

Польове дослідження - це соціологічне дослідження, мета якого -

вивчення соціальних об'єктів методом безпосереднього спостереження за

ними у реальних природних умовах. Термін "польове дослідження" уперше

був введений в науковий обіг антропологами та етнографами Чикагської

школи і є антонімом терміну "лабораторне дослідження". Вдаючись до

таких досліджень, соціолог безпосередньо знаходиться в центрі подій і має

змогу вивчати об'єкт у реальних життєвих умовах, отримуючи достовірну

інформацію.

Пілотажне (зондувальне, розвідувальне) - пробне соціологічне

дослідження, мета якого - перевірка якості обраного інструментарію

("обкатка інструментарію"). На невеликому масиві (20-100 чоловік)

випробовуються всі елементи дослідження. Після аналізу результатів

доопрацьовується анкета, питання в ній, уточнюються гіпотези, у разі

потреби формулюються нові. Пілотажне дослідження застосовується також у

випадках, коли відсутні знання про певний предмет або проблема

недостатньо вивчена.

Описове дослідження - це дослідження, яке має на меті отримати

цілісне, якомога повне уявлення про соціальне явище, що вивчається.

Аналітичне дослідження - це дослідження, мета якого не лише описання

предмета вивчення, але й виявлення причинно-наслідкових зв'язків між

окремими його елементами.

Дослідження можуть бути разовими та повторювальними. У соціології

широко застосовуються повторювальні дослідження, коли об'єкт вивчається

в динаміці. Це дослідження вивчає один і той же об'єкт, або різні

контингенти, і проводиться декілька разів через певні проміжки часу з

наступним порівнянням отриманих результатів.

У свою чергу повторювальні дослідження мають декілька підвидів.

Серед них вирізняють: трендові дослідження, мета яких - вивчення певної

вікової групи.

Когортні тренди - різновид повторювального дослідження, предметом

якого виступає певна вікова група, постійна в часі. Наприклад, досліджується

соціальна група молоді у 1960-у, 1980-у та 2000-у роках.

Історичні тренди - різновид повторювального дослідження, предметом

якого виступає одна і таж група через певні проміжки часу. Наприклад,

досліджується вікова група 20-річних, потім ця ж група - через 10 років,

згодом - ще через 10 років і т.д.

Панельне дослідження (від англ. - рапеї- список) - вид повторювального

соціологічного дослідження, коли вивчається один і той же соціальний об'єкт

за тією ж методикою з певним часовим інтервалом (перепис населення -

типовий приклад такого дослідження). Таке дослідження має за мету

відстежити динаміку процесів.

Лонгітюдне дослідження -вид повторювального дослідження, коли

відбувається довготривале спостереження за об'єктом.

Соціальний моніторинг - це комплексне, інтегральне дослідження, що

становить цілісну систему, яка дозволяє фіксувати, зберігати і здійснювати

первинний аналіз даних за динамікою соціальних процесів в районі, регіоні,

країні. За допомогою таких досліджень можна вивчити об'єкт у русі,

аналізувати зміни, їх динаміку.

Етапи конкретного соціологічного дослідження

Соціологічне дослідження має свою структуру, яка передбачає

послідовність дій соціолога, що дають змогу вирішити поставлену проблему.

Цю послідовність дій можна визначити як етапи соціологічного

дослідження. В узагальненому вигляді їх чотири:

розробка програми;

збір емпіричних даних (польовий етап);

обробка інформації;

аналіз та узагальнення отриманої інформації.

У програмі соціологічного дослідження формулюється проблема

дослідження, визначається об'єкт і предмет, здійснюється розробка та

інтерпретація основних понять, формується модель реального об'єкта, що дає

можливість виявити нові якості і відносини предмета дослідження,

формулюються робочі гіпотези. Від того, наскільки якісно проведені

попередні процедури, залежить успіх подальшого дослідження.

Гіпотеза - це наукове припущення, що висувається для пояснення явищ,

фактів, процесів, які необхідно підтвердити або спростувати.

Важливою складовою програми соціологічного дослідження є

визначення вибіркової сукупності.

Роблячи висновки щодо тих чи інших явищ, соціолог має бути

впевнений в тому, що його висновки характеризують усю сукупність. Ця

сукупність називається генеральною сукупністю. Обстежити усі одиниці цієї

сукупності досить важко і не потрібно. Для цього в соціології існує така

процедура, як вибірка.

Вибірка - це статистична процедура. Сукупність відібраних об'єктів, на

підставі яких соціолог робить висновок про генеральну сукупність,

називається вибірковою сукупністю. Вибіркова сукупність має бути

репрезентативною.

Репрезентативність ____________означає, що за визначеними параметрами склад

обстежуваних повинен наближатися до відповідних пропорцій у генеральній

сукупності.

Польовий етап означає, що дослідник переходить до збирання

фактичних даних з обраної проблематики в реальних умовах.

Фактичні дані можна отримати шляхом застосування відповідних

методів:

спостереження;

аналізу документів;

опитування;

соціального експерименту;

Процес обробки даних соціологічного дослідження включає такі етапи:

кодування отриманої інформації; введення інформації в комп'ютер;

перевірка введених даних;

обчислення та аналіз результатів.

Аналіз даних передбачає побудову таблиць, обчислення статистичних

показників, перевірку гіпотез, побудову нових ознак тощо. Первинні дані

упорядковуються різними статистичними методами, наприклад:

групування;

обчислення узагальнюючих параметрів та коефіцієнтів;

кореляційний аналіз.

Отримані при соціологічному дослідженні дані потребують

інтерпретації- перетворення соціологічної інформації з числових показників

у логічну форму, тобто в конкретні характеристики об'єкта дослідження. На

цьому ж етапі здійснюється формулювання практичних рекомендацій, які

визначаються темою та цілями дослідження.

Завершенням соціологічного дослідження є складання звіту.

Програма конкретного соціологічного дослідження

Соціологічне дослідження - це єдність теоретичного та емпіричного

етапів аналізу різних сторін соціальної реальності. Науковий аналіз проблем

потребує відповідної підготовки для забезпечення надійності та

достовірності отриманих в результаті дослідження даних.

Починається соціологічне дослідження з розробки програми, яка

визначає логічну послідовність науково-аналітичної роботи творчого

колективу.

Зміст та структура програми залежать від головної мети дослідницької

діяльності. З цієї точки зору виділяють два різновиди досліджень:

теоретико-прикладні дослідження, мета яких – сприяння розв'язанню

соціальних проблем шляхом розробки нових підходів до їх вирішення та

пояснення;

прикладні дослідження, завдання яких – визначення конкретних дій щодо

практичного вирішення визначених соціальних проблем.

Програма соціологічного дослідження-це науковий документ, у якому

логічно відображена схема переходу від теоретично-методологічного

викладення проблеми до конкретного дослідження.

У процесі розробки програми вирішуються питання визначення об'єкта,

розробляються конкретні методики збору, обробки та аналізу отриманої

емпіричної інформації.

Програма складається з двох частин:

теоретико-методологічний розділ;

організаційно-методичний розділ.

Теоретико-методологічний розділ програми містить:

обгрунтування проблеми, визначення об'єкта та предмета

дослідження;

визначення мети та завдань дослідження;

уточнення та інтерпретацію основних понять;

попередній систематичний аналіз об'єкта дослідження;

розробку робочих гіпотез.

Організаційно-методичний розділ містить:

стратегічний план дослідження;

обґрунтування вибірки;

визначення головних процедур збирання та аналізу вихідних даних.

Доповненням програми є робочий план, в якому впорядковуються етапи

роботи, терміни проведення дослідження, визначаються необхідні

матеріальні та людські ресурси тощо.

Програма дослідження має виконувати такі функції:

методологічну;

методичну;

організаційну.

Методологічна функція програми передбачає чітке окреслення наукової

проблеми, визначення мети та завдань дослідження.

Методична функція полягає у розробці процедури дослідження,

визначенні методів збирання та аналізу інформації.

Організаційна функція виявляється у організації роботи колективу

соціологів, визначенні та розподілі функцій, формах контролю за ходом

дослідження.

Успіх соціологічного дослідження залежить від того, наскільки ретельно

розроблена програма. Програма складається з двох розділів: теоретико-

методологічного та організаційно-методичного. Теоретико-методологічний

розділ починається з формулювання проблеми дослідження, визначення

об'єкта та предмета соціологічного пізнання. Вирішенню цього завдання

сприяє аналіз проблемної ситуації, яку можна визначити як протиріччя між

знанням про потреби людей в тих чи інших діях та незнанням про шляхи,

методи та засоби реалізації цих дій.

Результатом аналізу проблемної ситуації є формулювання теми

дослідження, в якій обов'язково визначається конкретний об'єкт дослідження.

Це може бути соціальний процес, соціальні групи, взаємовідносини, явища.

Об'єкт соціологічного дослідження - це те, на що направлений процес

пізнання.

Предмет дослідження - це найбільш значущі з теоретичної або

практичної точки зору якості, особливості відношення об'єкта, які

потребують безпосереднього вивчення.

Мета дослідження - це той кінцевий результат, який дослідник має

отримати після закінчення роботи.

Завдання дослідження формулюють питання, на які необхідно отримати

відповідь для досягнення мети. Це те коло проблем, яке необхідно

проаналізувати для того, щоб відповісти на головне питання дослідження .

Завдання дослідження безпосередньо пов'язані з характером аналізу.

Якщо мова йде про теоретико-пізнавальні проблеми дослідження, то

завдання і висновки дослідження будуть визначатися теоретичними

положеннями і новими концепціями, отриманими в результаті аналізу.

Якщо мова йде про прикладні дослідження, то завдання і висновки

будуть орієнтовані на соціальну діагностику проблеми, практичні

рекомендації.

Наступним кроком є інтерпретація основних понять - процедура

тлумачення, уточнення змісту понять, які складають концептуальну схему

дослідження. У соціологічному дослідженні існують три види інтерпретації:

теоретична, емпірична та операційна.

Вони забезпечують зв'язок між теоретичним та емпіричним рівнями

аналізу процесів, теоретичних положень з реальними фактами дійсності, з

методами пошуку, реєстрації та аналізу емпіричних даних.

Розробка робочих гіпотез. Гіпотеза - це наукове припущення про

можливі зв'язки, відносини, причини, що призводять до тих, чи інших явищ.

У процесі дослідження необхідно підтвердити або заперечити гіпотези.

Закінчення процесу формулювання гіпотез дає можливість досліднику

розробити інструментарій, тобто перейти від теоретичних конструкцій до

емпіричних показників, які відображаються у питаннях анкети, інтерв'ю,

спостереженнях та ін.

Організаційно-методичний розділ програми конкретного

соціологічного дослідження.

Організаційно-методичний розділ програми соціологічного,

дослідження включає:

стратегічний план дослідження;

обґрунтування вибірки та її формування;

визначення головних процедур збирання та аналізу вихідних даних.

Стратегічний план дослідження характеризується рівнем знань, якими

володіє дослідник до проведення емпіричного дослідження, що і визначає

можливості розробки гіпотез.

Стратегія дослідницького пошуку може бути різною, зокрема:

розвідувальною, аналітичною або експериментальною.

Розвідувальний план використовується тоді, коли недостатньо

літератури, інформації про об'єкт дослідження і дослідник не в змозі

сформулювати гіпотези.

Розвідувальна стратегія передбачає такі етапи:

аналіз літератури, що вивчається;

бесіди із спеціалістами, які працюють з аналогічними проблемами;

розвідувальне спостереження.

Метою розвідувального плану є формулювання проблеми, визначення

мети та завдань, висунення гіпотез.

Аналітичний план застосовують тоді, коли є достатньо літератури та

знань про об'єкт дослідження, що дає можливість висувати гіпотези. Мета

плану - встановлення функціональних зв'язків у соціальних об'єктах та

процесах.

Експериментальний план використовують при ретельній розробці

гіпотез. Застосовуючи його у соціальному експерименті, можна розробити

управлінські рішення проблем, що становлять інтерес і мають важливе

значення.

Мета дослідження та його гіпотези визначають тип та способи вибірки.

При дослідженні за розвідувальним планом вимоги до вибірки не дуже

суворі.

У цьому випадку відбір одиниць спостереження на об'єкті визначається

за простим правилом: виділяють полярні групи за суттєвими для аналізу

критеріями. Чисельність таких несистематичних вибірок не визначається. Все

залежить від якості отримуваної інформації. Спостереження або опитування

проводяться доти, доки отриманої інформації не буде достатньою для

формулювання гіпотез. Склад та обсяг вибірки не фіксується заздалегідь, а

визначається досвідом у процесі розвитку дослідження. Інші два типи

досліджень потребують репрезентативної вибірки. Вимоги

репрезентативності вибірки означають, що, за визначеними параметрами,

склад обстежуваних у дослідженні повинен наближатися до відповідних

пропорцій у генеральній сукупності.

Важливим етапом в організації соціологічного дослідження є розробка

інструментарію, тобто перехід від теоретичних конструкцій до емпіричних

показників, які відображаються у питаннях анкети, інтерв'ю, спостереження

та ін. Ці показники повинні бути доступні спостереженню та вимірюванню і

відбивати різноманітні соціально-психологічні характеристики об'єкта.

Розробляючи інструментарій, готують інструкції з проведення

польового етапу соціологічного дослідження.

Гіпотеза у конкретному соціологічному дослідженні

Важливим складовим елементом теоретико-методологічного розділу

програми конкретного соціологічного дослідження є розробка та

формулювання робочих гіпотез.

Гіпотеза - це обґрунтоване наукове припущення для пояснення

відношень, фактів, явищ, які безпосередньо не спостерігаються. У процесі

дослідження гіпотеза має бути або підтвердженою, або спростованою.

Гіпотези, що підтвердилися у дослідженні, стають теорією, збагачують науку

новими знаннями, і можуть бути використані у практичній діяльності. Якщо

гіпотеза виявилася спростованою, це не означає, що дослідження було

марним. Отримані знання можуть стати відправними для формування нових

гіпотез або для розробки нових напрямків дослідження.

Розрізняють такі основні процедури побудови гіпотез: висунення

гіпотез, формулювання гіпотез та їх перевірка.

Гіпотези розробляються у два етапи: в процесі розробки програми, а

також після "пілотажу" - пробного дослідження, коли гіпотези уточнюються,

коректуються, доповнюються або висуваються нові.

Вимоги, що ставляться до гіпотез:

гіпотеза не може містити понять, які не мають емпіричних індикаторів

(тобто, попередньо не проінтерпретовані), інакше вона не може бути

перевіреною;

гіпотеза не повинна суперечити отриманим раніше знанням та

встановленим фактам;

гіпотеза має бути простою і не повинна містити умов, припущень, що

утруднюють її розуміння;

гіпотеза повинна бути такою, що перевіряється за існуючого рівня знань

та методичних можливостей;.

гіпотези у дослідженні повинні бути об'єднані у систему доведень

висунутого пояснення.

Гіпотези класифікують за різними критеріями. Так, виходячи із завдань

дослідження, розрізняють основні та неосновні гіпотези; за ступенем

узагальненості виокремлюють висхідні гіпотези та гіпотези - наслідки; за

порядком висунення розрізняють первинні та вторинні гіпотези. За змістом

гіпотези можуть бути описові, пояснювальні та гіпотези на прогноз.

Як приклад, наведемо гіпотези, які були вироблені у соціологічному

дослідженні, що проводилося в Україні на початку 90-х років УНДІ проблем

молоді (нині - Інститут соціальних досліджень) "Молода сім'я України 90-х" і

розраховане до 2015 року.

1. Однією з особливостей сучасної молодої сім'ї є висока матеріальна

залежність від батьківської сім'ї, а саме: сумісне проживання (житлова

залежність), потреба в догляді за дітьми, у забезпеченні коштами тощо.

2. Матеріальна залежність дітей від батьків посилює їхню психологічну

залежність і підвищує можливість батьківського втручання (впливу) у

сімейне життя молодих людей.

3. Серед дітородних установок переважає бажання мати не більше однієї

дитини.

4. Формується тенденція до більш чіткої диференціації молодих сімей з

низьким та високим рівнем матеріальної забезпеченості при переважанні

категорії малозабезпечених.

5. Стабільність шлюбу й основні характеристики його розвитку на

перших етапах існування залежать перш за все від готовності молодих людей

до створення сім'ї, яка визначається багатьма факторами.

6. Передбачається існування декількох рівнів готовності молодих людей

до сімейного життя: високий, середній, низький.

Гіпотетичне знання носить імовірнісний характер і потребує всебічного

обґрунтування та перевірки, що і має бути досягнуто в процес і емпіричного

соціологічного дослідження.

Генеральна та вибіркова сукупність у конкретному соціологічному

дослідженні. Різновиди вибірок

Всі конкретні соціологічні дослідження умовно можна поділити на дві

великі групи - суцільні, коли об'єкт дослідження вивчається повністю, без

будь-яких виключень, та вибіркові, коли досліджується лише певна частина

об'єкта, відібрана за спеціальними ознаками, а висновки розповсюджуються

на весь об'єкт. Класичними прикладами суцільних досліджень є

загальнонаціональні переписи населення або референдуми. Суцільні

дослідження, як правило, мають обмежене використання і застосовуються у

прикладній соціології досить рідко в тих випадках, коли об'єкт дослідження

представлений невеликою кількістю людей (наприклад, студенти певного

вузу, працівники певного підприємства тощо).

Більшість же конкретних соціологічних досліджень носять не суцільний,

а вибірковий характер. Це дозволяє забезпечити економічність досліджень та

їх надійність за умов використання специфічної методики та техніки.

Розрізняють генеральну та вибіркову сукупність.

Генеральна сукупність - це вся множина соціальних об'єктів, які

підлягають вивченню. Інколи генеральну сукупність називають популяцією.

Вибіркова сукупність - це частина генеральної сукупності, яка

відображає та відтворює основні характеристики останньої і є її зменшеною

моделлю. Наприклад, соціолог ставить за мету вивчити політичні орієнтації

студентської молоді України. Генеральна сукупність визначається цілями

дослідження, а це означає, що її складають усі представники студентської

молоді України. Вибіркова ж сукупність визначається за допомогою

математичних методів і повинна репрезентувати (представляти) за своїми

основними характеристиками генеральну сукупність. Наприклад,

американський Інститут суспільної думки Дж.Геллапа, опитуючи близько

двох тисяч респондентів, відібраних за певними критеріями (стать, вік,

освіта, прибуток, професійна приналежність, раса, місце проживання,

величина населеного пункту тощо), отримує достовірні дані про все

американське населення.

Вибіркове опитування значно зменшує кошторис соціологічного

дослідження і скорочує терміни його проведення.

До основних видів або типів вибірки відносяться наступні.

Імовірнісна вибірка - варіант випадкової вибірки, який застосовується у

випадках, коли відбір здійснюється на основі засади випадковості, що

забезпечує рівні можливості кожному з елементів генеральної сукупності

потрапити до вибіркової сукупності.

Найчастіше імовірнісну вибірку формують, користуючись таблицею

"випадкового числа", лотерейним методом, за алфавітним списком, добором

за датами народження, за прізвищами, що починаються з певної літери тощо.

Гніздова вибірка - це варіант випадкової вибірки, за яким відібрані

об'єкти нагадують гнізда (кластери) більш дрібних одиниць. Гніздова вибірка

має широке застосування при побудові територіальної вибірки. Після відбору

невеликої кількості територіальних об'єктів (населених пунктів, районів,

житлових кварталів, вулиць, будинків, під'їздів) проводиться суцільне

опитування їх мешканців. Бажано, щоб розбіжності між гніздами були

мінімальними, а одиниці, що їх складають, по можливості, неоднорідними, а

також більша кількість малих гнізд доцільніша за малу кількість великих.

Систематична, цілеспрямована, неймовірнісна вибірка застосовується у

тих випадках, коли відбір людей з генеральної сукупності здійснюється на

основі заданої засади. Наприклад, при проведенні електоральних досліджень

у певному регіоні вибіркова сукупність складає, припустимо, 2000 чоловік, а

генеральна - 200000 чоловік. Крок вибірки визначається поділом генеральної

сукупності на вибіркову. У даному випадку він дорівнює 100. Це означає, що,

починаючи з будь-якого номера із загального списку (визначається довільно),

опитується кожний сотий виборець.

Стратифікована, розшарована, районована вибірка застосовується у

випадках, коли відбувається попередній розподіл генеральної сукупності на

більш-менш однорідні частини, шари, верстви, а потім здійснюється відбір

одиниць всередині цих частин.

Властивість вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики

генеральної називають репрезентативністю. Вислів "репрезентативне

соціальне дослідження" означає, що вибіркова сукупність, яка

досліджувалася, відображає основні параметри генеральної сукупності і є її

зменшеною моделлю, а висновки дослідження вибіркової сукупності можуть

бути поширені на всю генеральну сукупність.

Різниця, розходження, які об'єктивно існують між характеристиками

генеральної та вибіркової сукупностей, називаються, похибкою

репрезентативності.

Вірогідність похибки репрезентативності зменшується завдяки

збільшенню обсягу вибірки, а також внаслідок вдосконалення процедури

формування вибірки шляхом застосування математичних методів.

Опитування та його різновиди в соціології

Опитування - це найпоширеніший та незамінніший спосіб отримання

інформації про життєвий світ людини, її наміри, мотиви, думки, події,

результати людської діяльності тощо.

Цей метод є поширеним не тільки серед соціологів, а й серед

журналістів, юристів, лікарів, педагогів, тобто тих, хто працює з людьми.

Специфіка соціологічного опитування у тому, що, опитавши певну кількість

індивідів і зібравши їх суб'єктивні думки, дослідник з допомогою спеціальної

дослідницької техніки та процедур отримує інформацію про соціально

типову думку, виводить усереднену картину дійсності. Застосовуючи метод

опитування, соціолог здобуває достовірне, об'єктивне та унікальне знання

про певні суспільні процеси.

Мистецтво використання цього методу полягає у тому, щоб чітко

уявляти кому, коли і як ставити запитання, а також знати, яким чином

обробити отримані відповіді. Видатний американський соціолог П.

Лазарсфельд присвятив проблемам методики опитування наукову працю з

виразною назвою: "Мистецтво питати "Чому".

Перші згадування про проведення опитувань відносяться до часів

Стародавнього світу. Як правило, вони пов'язувалися із встановленням

чисельності населення, яке здатне носити зброю і сплачувати податки.

Становлення опитування як наукового методу здобуття інформації

відноситься до кінця XIX століття. Саме у цей період відбуваються масові

переписи населення, ведеться облік врожаїв, худоби, землі, засобів

виробництва, збирається інформація з моральної статистики тощо.

Існує два основних типи опитувальних методів: анкетне опитування

(анкетування) та інтерв'ю (інтерв'ювання).

Анкетне опитування - метод здобуття соціологічної інформації, за яким

спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою

анкети. Анкета - основний документ у анкетному опитуванні, являє собою

впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається

первинна інформація.

Як підкреслюють фахівці, побудова анкети вимагає включення питань,

які б повинні відповідати основним цілям дослідження і слугувати зібранню

тієї інформації, котра б дала можливість перевірити гіпотези, висунуті

програмою дослідження.

Процесу складання анкети має передувати етап ґрунтовного вивчення

наукової літератури із даної проблематики. Існують також окремі правила,

методичні вимоги відносно послідовності питань в анкеті (про це детально

див. нижче), а також організаційно-технічні процедури щодо проведення

анкетування.

Розрізняють такі різновиди анкетного опитування: анкетування

індивідуальне - вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часу

під час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;

анкетування групове - вид анкетування, який передбачає одночасне

заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;

поштове анкетування - вид анкетного опитування, який передбачає

розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після

заповнення респондентом;

пресове анкетування (у ЗМІ) - вид анкетування, який адресується

специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;

експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з

проблеми, яка є предметом вивчення.

Основні етапи анкетного опитування:

підготовчий етап, пов'язаний з розробкою програми опитування,

складанням анкети, її тиражуванням, виробленням інструкцій для

анкетерів та респондентів тощо;

оперативний етап - пов'язаний з безпосереднім анкетуванням

респондентів;

підсумковий етап - пов'язаний з обробкою та аналізом анкетування.

Іншим типом опитування є інтерв'ю. Інтерв'ю - метод здобуття

соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні

дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв'ю:

фіксоване (стандартизоване) - такий різновид інтерв'ю, який суворо

регламентований питальником;

фокусоване -такий різновид інтерв'ю, у якому респондента заздалегідь

знайомлюють з проблематикою бесіди;

вільне (нестандартизоване____________, неформалізоване) - такий різновид інтерв'ю,

у якому тема визначена заздалегідь, а інтерв'юер має відносну свободу у

веденні бесіди.

квазі-інтерв'ю у фокус-групах - ретельно спланована дискусія, націлена

на збір думок респондентів у неформальних обставинах. (Детальніше про це-

див. нижче).

Поряд з двома основними типами опитування - анкетуванням та

інтерв'ю - є і такий специфічний його різновид як соціометричне

опитування.

Соціометрія - це різновид опитування, спрямований на вимірювання

соціальних дистанцій між членами даної групи. Вперше у соціології описав

цей метод та застосував його практично Я.Л. Морено -американський

психіатр та соціальний психолог, представник Колумбійської школи у

соціології. Здійснюючи кількісний та якісний аналіз емоційних відносин у

колективі, він сформулював тенденції групової міжособистісної взаємодії.

Основним документом у соціометрії виступає соціометричний тест,

соціокартка, мета якого - виміряти соціальні відстані між членами

колективу, які зумовлені відносинами симпатії - антипатії, притягання -

відштовхування тощо. У результаті такого опитування виявляються

неформальні лідери у колективі - "зірки", "бажані члени колективу" та

"відчужені члени колективу". Дана методика дозволяє дослідити стан

соціально-психологічного клімату в колективі та виробити практичні

рекомендації щодо його поліпшення.

Цей метод опитування не є найуніверсальнішим методом, його доцільно

застосовувати, як вважають спеціалісти, в поєднанні з іншими методами:

спостереженням, аналізом документів тощо.

Інтерв'ю у соціології

Одним із найбільш поширених методів отримання соціологічної

інформації є інтерв'ю. Інтерв'ю - це бесіда, побудована за певним планом, що

передбачає безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом із

обов'язковою фіксацією відповідей.

Коли формулювання запитань, їх порядок чітко визначені і інтерв'юер

(людина, яка проводить опитування) не має права відхилятися від них, мова

йде про формалізоване інтерв'ю. Цей метод має як переваги, так і недоліки.

Переваги інтерв'ю:

можливість залучення для проведення інтерв'ю осіб без спеціальної

підготовки;

можливість опитування великої кількості осіб;

впевненість у тому, що респондент (людина, яка відповідає на питання

соціолога) - саме той, який відібраний згідно до вимог вибірки;

відносно невеликі фінансові витрати на опитування;

можливість контролювати хід опитування інтерв'юером. Недоліками

інтерв'ю можна вважати: присутність інтерв'юера, що може заважати

респондентам щиро відповідати на питання;

відносно великим навантаженням на інтерв'юера вважається опитування

більше 12-15 респондентів;

складність пошуку респондентів та їх переконання взяти участь в

опитуванні;

необхідність встановлення між інтерв'юером і респондентом контактів, які

ґрунтуються на довір'ї, симпатії, що інколи потребує значних зусиль.

Отримані дані не завжди є об'єктивними. Причиною цього може бути і сам

інтерв'юер за умов, коли:

бажаючи прискорити процес опитування, він "підштовхує" респондента

до відповіді на питання;

не отримавши відповідь на ті чи інші питання, сам відповідає на них;

не зустрівши потрібного респондента і не бажаючи витрачати час на

інший візит, опитує будь-яку людину.

Формулювання питань потребує дотримання таких правил:

питання повинні бути короткими;

необхідно уникати багатозначних понять;

не поєднувати різні підстави в одному питанні.

У наш час набуло поширення телефонне інтерв'ю, яке має такі особливості:

за короткий час можна провести опитування великої кількості

респондентів;

не потребує часу і сил для пошуків респондентів;

інтерв'юер не впливає на респондента, що дає можливість отримати більш

об'єктивну інформацію.

До недоліків такого інтерв'ю можна віднести:

неможливість сформувати репрезентативну вибіркову сукупність. Це

пов'язане з різним ступенем телефонізації сільської та міської місцевості

та різних соціальних верств;

ускладнення у керівництві процесом формування вибіркової сукупності. У

вибірковій сукупності можливі зміщення за такими ознаками, як вік,

стать, освіта.

У тому випадку, коли визначена тема, план та основні питання, а все

інше домислює інтерв'юер, мова йде про не стандартизоване інтерв'ю. Всі

питання у ньому відкриті, результати його не піддаються статистичній

обробці, їх використовують для отримання інформації про незнайоме явище,

виявлення деталей, поглиблення проблеми. Використовують таке інтерв'ю

рідко, а кількість респондентів при цьому невелика.

Вимоги до побудови анкети у конкретному соціологічному дослідженні

Анкетування - це найпоширеніший у соціології метод.

Анкета - це документ, в якому міститься впорядкований перелік питань,

що дає можливість отримати нову інформацію про події і факти суспільного

життя.

Створенню анкети передує довга копітка розробка програми

дослідження в зв'язку з тим, що в анкету закладаються гіпотези,

сформульовані завдання, які потрібно вирішити під час соціологічного

дослідження. Перекласти мову науки на питання до респондентів - процедура

складна, але необхідна. Існує різниця між науковими термінами та буденною

мовою, тому поняття можуть мати для простих людей та вчених різні

значення.

Анкета починається із вступної частини - звернення до респондента. В

ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде

основна частина анкети з блоками питань до опитуваних і третя частина -

"паспортичка", тобто демографічні відомості про опитуваних.

Структура та послідовність питань в анкеті передбачає розвиток

комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження

зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін.

Логіка побудови питань в анкеті відповідає меті дослідження і

отримання такої інформації, що дає можливість перевірити гіпотези.

Питання повинні формулюватися максимально конкретно і точно, не

допускається неясності та неоднозначності.

Усі питання поділяються на два основних типи: відкриті і закриті.

Відкриті запитання-це ті, щодо яких дослідник не пропонує

респондентові перелік підготовлених відповідей, а залишає місце для

відповідей у довільній формі.

Ознайомлення з відповідями на відкриті запитання дають можливість

дослідити проблеми людей, які стоять за цифрами звіту. Однак досвід

показує, що на відкриті запитання відповідає лише третина респондентів, при

цьому відповіді або надто стереотипні, або дуже конкретні,

малоінформативні. Окрім цього, такі питання важко обробляти.

Закриті запитання - це ті, в яких після тексту запитання пропонується

перелік відповідей. Досить часто при формуванні .переліку відповідей

зустрічається логічна помилка - порушення принципу відповідності

запитання і відповідей. Це відбувається тоді, коли варіанти відповідей не

відповідають ключовому слову запитання і є варіантами відповідей на інше

запитання.

Запитання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих

респондентів, яких не стосується наступне запитання.

Запитання, які стосуються соціально-демографічних характеристик

респондента, як правило, завершують анкету. Опитування проводяться

анонімно і соціально-демографічний блок передбачає врахування таких

позицій:

Вік, стать, рід занять, національність, місце проживання, освіта (якщо

проблема дослідження передбачає їх врахування).

При формулюванні запитань анкети необхідно дотримуватись таких:

* Однозначність. Уданому випадку мова йде про однакове розуміння

змісту запитання респондентами. Дуже важливим є визначеність понять та їх

конкретність. Іноді запитання анкети містять у собі два, а той більше

запитань, що є недоцільним і заважає отримати об'єктивну інформацію.

* Стислість. Досвід проведення соціологічних досліджень свідчить, що

чим довше запитання, тим важче респонденту зрозуміти його зміст. Якщо

запитання довге, то поки респондент дочитає його до кінця, він забуде

початок.

* Валідність. Це означає міру відповідності запитання анкети проблемі,

що вивчається. Запитання можуть бути прямі і непрямі. Валідність запитання

визначається точністю переведення показника у запитання.

Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше,

ніж за півгодини. У подальшому настає психологічна втомленість і увага

респондента розсіюється.

Спостереження у соціології

Одним із методів, яким користуються соціологи для отримання

інформації, є спостереження.

Спостереження - це метод, за допомогою якого відбувається пряма

реєстрація подій їх свідками. Знання, отримане шляхом спостереження, має

такі особливості:

пов'язаність з дослідницькою метою та визначеними завданнями;

передбачуваність чіткого планування;

фіксування отриманої інформації у щоденниках або протоколах;

необхідність контролю на обґрунтованість та сталість отриманих даних.

Найпоширенішою є класифікація спостережень в залежності від

становища спостерігача на включене та невключене спостереження.

Включене спостереження передбачає входження у соціальне

середовище, адаптацію до нього дослідника.

Модифікацією такого спостереження є стимулююче спостереження.

Якщо мета дослідження пізнавально-аналітична або практична і передбачає

прийняття управлінських рішень, то активне втручання соціолога у події є

доцільним. Створюючи нестандартні ситуації, дослідник вивчає реакцію

об'єкта спостереження на свої дії, стимулює його діяльність, що дає

можливість краще вивчити його стан, побачити те, що неможливе у

звичайній ситуації.

Перевагами такого спостереження є отримання яскравих, безпосередніх

вражень, можливість краще зрозуміти вчинки людей та дії соціальних

спільнот.

До недоліків можна віднести те, що дослідник може втратити здатність

об'єктивно оцінювати ситуацію і перейти на позиції тих, кого він вивчав.

Невключене ____________спостереження передбачає реєстрацію позицій

дослідником, котрий не є членом соціальної групи і спостереження здійснює

ніби збоку.

В залежності від програми дослідження, його гіпотез, спостереження

може здійснюватись за орієнтовним планом, що дасть можливість

структурувати об'єкт, виділити його елементи, якості, функції.

Невключене спостереження використовується при дослідженні

буденного життя, де об'єктами є люди, які реагують на поведінку

спостерігача. Для того, щоб звести до мінімуму вплив дослідника на об'єкт,

необхідно:

добитися, щоб люди не знали, що за ними спостерігають або забули про

це;

створити у людей хибне уявлення про мету спостереження.

Яким би не було спостереження, необхідно щоденно занотовувати,

систематизувати та упорядковувати (згідно з програмою дослідження)

отримані дані, записувати у картки, фіксувати у протоколі та комп'ютерному

файлі.

Для підвищення надійності даних спостережень необхідно виконувати

деякі правила:

досить детально класифікувати елементи подій;

прагнути, щоб усі, хто здійснює спостереження, порівнювали свої

враження, визначалися з оцінками та інтерпретацією подій,

використовуючи однакову методику;

спостерігати об'єкт у різних ситуаціях та з різних боків; не змішувати опис

подій з їх інтерпретацією. Спостереження особливо корисні при

дослідженні системи

організації, діяльності підприємств та установ, тобто відносно

автономних соціальних одиниць. У прикладних дослідженнях - це метод

роботи соціолога-консультанта, який завжди комбінує спостереження,

інтерв'ю та вивчення документів організації.

Аналіз документів у соціології

Аналіз документів-один з найпоширеніших методів збирання

соціологічної інформації, який за популярністю поступається лише

опитуванню. Особливо часто цей метод використовується вкупі з іншими:

опитуванням, спостереженням, експериментом.

В окремих галузях соціології, наприклад, промисловій, демографічній

__________соціології, соціології масової комунікації, соціології праці, соціології

міжнародних відносин та інших використання цього методу для здобуття

емпіричних знань є визначальним.

Метод аналізу документів являє собою сукупність методико-технічних

процедур та прийомів для отримання емпіричної інформації, вилученої з

документальних джерел.

Під документом у соціології розуміють спеціально створений людиною

предмет для зберігання та передачі інформації. Інформація може бути

зафіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків,

фотографій, звукозапису тощо.

За способом технічних засобів фіксування розрізняють письмові

(рукописи та всі види друкованої продукції), іконографічні (відео-кіно-

фотодокументи, картини, гравюри), фонетичні (розраховані на слухове

сприйняття), електронні (пов'язані з використанням комп’ютера та

Інтернету) документи.

У залежності від статусу документа виокремлюють:

офіційні документи, створені юридичними чи посадовими особами:

урядові постанови, заяви, ділова кореспонденція, протоколи судових органів,

фінансова звітність, плани, звіти тощо;

документи особистого походження: матеріали, що містять біографічні

відомості, офіційні матеріали, що засвідчують особу їх власника, його права,

обов'язки, тощо.

У залежності від авторства документа вирізняють:

особистісні документи (листи, характеристики, мемуарні матеріали,

щоденники, автобіографії);

безособистісні документи (архівні матеріали, дані преси, протоколи

зборів).

У залежності від мотивації створення документів розрізняють:

спровоковані документи (відгуки на книгу, відгуки на конкурс,

оголошений в газеті або в електронних ЗМІ, шкільний твір);

неспровоковані (особисті документи, створені за ініціативою самих

авторів: переписка, щоденники, звертання до органів управління).

Методи аналізу документів поділяються на неформалізовані

(традиційні) та формалізовані (контент-аналіз).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають в себе

звичайне "розуміюче" сприйняття тексту і засновані на загальних логічних

операціях: аналізу, синтезу, порівняння, визначення, оцінювання,

осмислення.

Недоліки даного методу: можливість суб'єктивізму, залежність від

суб'єктивного світосприйняття дослідника, інтуїтивність отримання

інформації, зміщення інформації внаслідок особливостей уваги, пам'яті тощо.

Формалізований (контент-аналіз) - це переведення у кількісні

показники масової текстової інформації з наступним її статистичним

опрацюванням. Він застосовується у тих випадках, коли виникає потреба в

опрацюванні великих масивів документальних джерел, недосяжних для

інтуїтивного аналізу. Суть методу полягає у переведенні у кількісні

показники текстової інформації через пошук у текстах певних ознак, рис,

властивостей.

Процедура контент-аналізу розпочинається з виділення смислових

одиниць аналізу, які потім відшуковують у текстах і переводять у кількісні

показники. Смисловими одиницями можуть бути:

поняття - наприклад, за частотою використання понять ("опозиція",

"багатопартійність", "права людини", "громадянське суспільство" ) можна

отримати знання, в якій мірі джерело інформації орієнтоване на

демократію;

судження, виражені у вигляді речень, абзаців, фрагментів текстів, тем

статей, назв радіопередач, телешоу;

імена історичних осіб, політиків, назви країн, державних інститутів;

цілісна суспільна подія, офіційний документ, факт, випадок. Наступним

кроком у здійсненні контент-аналізу є виділення одиниць рахнку.

Одиниці рахунку - це кількісна характеристика смислової одиниці

аналізу, яка фіксує регулярність, з якою зустрічається у тексті смислова

одиниця. Інколи смислові одиниці аналізу та одиниці рахунку є тотожними.

Базові засади методу контент-аналізу були ґрунтовно розроблені

американськими соціологами Т.Д.Ласуелом та Б.Берельсоном -

представниками Колумбійської школи у соціології.

Відомо, що у роки II світової війни американські соціологи на підставі

проведеного контент-аналізу відкритої преси надали американському уряду

практичні рекомендації щодо найбільш вдалого для США часового терміну

відкриття другого фронту.

У сучасних умовах контент-аналіз широко використовується для

вивчення преси, радіо, телебачення та підвищення ефективності їх впливу на

індивідуальну та масову свідомість. Значні можливості має цей метод при

вивченні проблем міжнародного життя, електоральних процесів у країні.

Метод контент-аналізу виступає засобом вивчення особистісних

документів, листів населення до різних державних інституцій. Надзвичайно

великі резерви цей метод виявляє у політичних дослідженнях при вивченні

політичних програм партій, рухів, відеозаписів мітингів, зборів, з'їздів тощо.

Створені сучасні комп'ютерні програми значно полегшують процес обробки

інформації, отриманої методом контент-аналізу, надаючи їй форми, зручної

для подальшого використання.

Експеримент у соціології

Експеримент-це загальнонауковий метод отримання нових знань у

керованих та контрольованих умовах. Він має широке застосування у

соціології і носить назву - соціальний експеримент. Знання, отримані в

результаті експерименту, носять характер причинно-наслідкових. Соціальний

експеримент виконує дві функції:

досягнення результату у практичній діяльності;

перевірка наукової гіпотези.

Соціальний експеримент - це спосіб отримання інформації про кількісні

та якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкта під

впливом на нього керованих та контрольованих факторів.

Експеримент може бути:

натуральний;

розумовий.

Натуральний експеримент передбачає цілеспрямоване втручання

дослідника у природний хід подій. Розумовий експеримент-це

маніпулювання не з реальними об'єктами, а з інформацією про них без

втручання у хід подій.

Натуральний експеримент може бути:

контрольований;

неконтрольований.

Контрольований експеримент - це спроба отримати відносно чистий

ефект впливу експериментальних факторів. Для цього ретельно вивчають та

вирівнюють інші умови, які можуть виникнути та викривати вплив

експериментального фактора.

Вирівнювання відбувається по всіх об'єктах, котрі беруть участь в

експерименті. Для цього виділяють фактори, які можуть впливати на

очікувані наслідки, що передбачає ретельний попередній аналіз проблеми

при розробці програми дослідження.

У першу чергу вирівнюють основні параметри загальної ситуації,

наприклад, такі як сфера виробництва тип поселення, етнічне та культурне

середовище, освіта, час та ін.

Таким чином, соціальне середовище (група, спільнота), в якому

проводиться експеримент, повинно мати приблизно однакові

характеристики.

До 20-х років XX століття цей науковий метод використовувався

переважно у природничих науках, а пізніше знайшов широке застосування у

суспільних науках. У історії соціології описаний класичний експеримент,

проведений американським вченим С.Хрістіансеном, направлений на

перевірку гіпотези: "Чим вищий рівень освіти, тим успішніше людина

включається у економічну діяльність".

Було сформовано дві групи, які розрізнялися за єдиним критерієм -

наявністю атестату зрілості. При цьому члени експериментальної групи мали

атестат зрілості, а члени контрольованої групи - ні. В результаті дослідження

серед членів експериментальної групи за дев'ять років зберегли власні

доходи 92%, а в контрольованій групі це зробили лише 58% членів.

Відомий також експеримент, проведений у 50-х роках XX століття

американськими вченими Х.ХІмельвітом, А.Опенгаймом і П.ВІнсоном в

галузі телекомунікацій.

Коли на Бі-бі-сі з'явилася технічна можливість користування двома

каналами, причому на одному з них йшли освітні програми, а на іншому-

"бойовики", розважальні передачі, то значна кількість користувачів-підлітків

обирали останній.

Коли ж у глядачів був доступ тільки до одного канала, а підлітки були

змушені обирати освітні програми або виключати телевізор, то значна їх

частина обирала освітні програми і отримувала задоволення від них.

Науковцями був сформульований висновок: виховання повинно сприяти

формуванню у дітей навичок підкоряти не вибір увазі, а увагу - вибору.

Соціальний експеримент у залежності від сфери суспільного життя може

бути економічним, маркетинговим, психологічним, соціологічним,

педагогічним тощо.

Аналіз соціологічної інформації.

Аналіз отриманої під час соціологічного дослідження інформації є дуже

відповідальним та важливим етапом. Аналізу передує опрацювання

первинної інформації, яка міститься у відповідях анкети, протоколах

спостереження. У процесі обробки первинна інформація готується для

обчислення .

На етапі аналізу соціологічної інформації відбувається перевірка гіпотез,

отримується нове знання.

Елементарними процедурами впорядкування даних є групування та

класифікація;

Просте групування - це класифікація або впорядкування даних за однією

ознакою. Об'єднання фактів здійснюється у відповідності до гіпотези за

головною ознакою. В залежності від гіпотез можна згрупувати вибіркову

сукупність за статтю, віком, професіями, освітою та ін.

Перехресне групування - це поєднання даних, впорядкованих за

двома ознаками. Метою такого групування є: з'ясувати взаємозв'язок між

даними; здійснити взаємний контроль показників (порівняти відповіді на

основне та контрольне запитання); визначити вплив одного показника на

інший.

Завданням перехресного групування є виявлення стійких зв'язків між

структурними якостями явища, що вивчається. Це дає можливість

простежити як змінюються одні ознаки у зв'язку зі зміною інших, як

змінюються досліджувані властивості у груп, відокремлених за різними

ознаками. У тому випадку, коли збільшення однієї ознаки призводить до

зростання іншої, то зв'язок між ознаками є позитивним. Зворотна залежність

(збільшення однієї - зменшення іншої) свідчить про наявність негативного

Сталі сполучення властивостей виявляються шляхом типологізації і

якщо вона здійснюється в ході емпіричного дослідження її називають

емпіричною.

Емпірична типологізація - це пошук сталих сполучень якостей

соціальних об'єктів або явищ, які розглядаються у відповідності до гіпотез у

декількох вимірах одночасно.

Іноді типологізація здійснюється на підставі наявних теоретичних

уявлень.

Теоретична типологізація - це узагальнення ознак соціальних явищ на

основі теоретичної моделі і за обґрунтованими критеріями. Така

типологізація є умовою прямої перевірки теорії шляхом перевірки

сконструйованих типів з емпіричними свідоцтвами відповідності або

відхилення від ідеальної моделі.

У теоретичній типології критерії якостей виявляють шляхом логічного

аналізу.

Аналіз отриманих у соціологічному дослідженні даних відповідно до

типології передбачає:

визначення частоти розподілу за кожним типом;

вивчення відхилень від теоретичних моделей за окремими параметрами;

вимір інтенсивності і вірогідності цих відхилень.

Одним із способів аналізу є вторинний аналіз.

Він проводиться тоді, коли аналізують дані, отримані та оброблені

іншими дослідниками.

При аналізі емпіричних даних послідовність дій соціолога така:

1) опис усієї сукупності даних у найпростішій формі, перевірка якості

отриманої інформації;

2) скорочення кількості ознак, необхідних для остаточного аналізу.

Здійснюється первинне узагальнення даних, необхідне для глибокого

розуміння проблеми;

3) перехід до пояснення фактів шляхом виявлення прямих і непрямих

впливів на якості, соціальні типи, стійкі утворення;

4) спроби прогнозування розвитку процесів, подій, явищ, що

вивчаються.

Питання для самоперевірки і повторення

1.Що таке соціологічне дослідження?

2.Яке значення мають соціологічні дослідження в житті сучасного

суспільства?

3.Яке місце посідає програма і робочий план соціолгічного дослідження у

його підготовці, організації та проведенні?

4.У чому полягає специфіка опитування як методу збирання первинної

соціологічної інформації?

5.За яких умов застосовують у соціології експертне опитування?

6.Поясніть, що таке соціометричне опитування?

7.Які, на Вашу думку, питання можна вирішити за допомогою аналізу

документа?

8.В яких випадках доцільне застосування контент-аналізу?

9.Для чого і як здійснюється опис інформації обчислення та оформлення

узагальнюючої інформації.

Рекомендована література з теми

Бутенко И.А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентом.

М.,1989. -Волович В.И. Надежность информации в социологическом

исследовании. К.,1974

Воронов Ю.П. Методы сбора информации в социологическом исследовании.

М.,1974.

Городяненко В. Г. Социологический практикум: Учебно-методическое

пособие. К., 1999.

Гречихин В. Лекции по методике и технике социологических исследований.

М., 1988. ~Давыдюк Г.П. Прикладная социология. Минск, 1979.

Есть мнение. Итоги социологического опроса /Под ред. Ю.А.Левады.

М.,1990.

Иберла К. Факторный анализ. М., 1980.

Интерпретация и анализ данных в социологических исследованиях. М., 1987.

Как провести социологисеское исследование. 2-е изд. М., 1990.

Цозлова Л.Н. О методах анализа социокультурных явлений //

социологические исследования. 1993, №11.

Кракович Д., Сердюк А. Интервьюирование в социологическом

иссследовании. К., 1992.

Лободинсъка О.М., Магизинщикова 1.П., Мельникова Н.В. Соціологічний

практикум: наач. посібник. К., 1998.

Масленников Е.В. Метод интеграции концепций экспертов в

социологических исследованиях. М., 1992.

Методология прикладного социологического исследования. М., 1976.

Методы сбора информации в социологическом исследовании: В 2-х книгах.

М., 1990.

Опитування громадської думки. Відп. ред. Паніна Н.В. К., 1995.

Общественное мнение: стратегия массовых опросов ("круглый стол")

Социологические исследования. 1993. № б.

Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження. К., 1996.

Піча В.М., Вовканич С.Й., Маковецький В.М. Як підготувати, провести і

узагальнити результати соціологічних досліджень. Львів, 1996.

Практикум по прикладной социологии. М., 1987.

Рабочая книга социолога. М., 1983.

Социологический практикум по методике и технике конкретно-

социологических исследований. X., 1986.

Те.миров Я. С. Анкетирование без анкет // Социологические исследования.

1993. № 6.

Чурилов Н.Н. Проектирование выборочного социологического исследования.

К., 1986.

Ядов В.А. Социологическое исследование: Методология, программа, методы.

Самара, 1995.

Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна

структура.Теорія соціальної стратифікації.

В залежності від історичного періоду, концепцій та шкіл у соціології

поняття „суспільство” мало велику кількість різних тлумачень.

Автором оригінального вчення про суспільство як соціальну систему

функціонуючих структур був американський соціолог Толкотт Парсонс

(1902 - 1977 рр.).

Суспільство, за Т. Парсонсом, - це складно структуроване утворення,

найважливішими елементами якого є соціальна система, система культури та

система особистості.

Система культури входить до системи

особистості шляхом її соціалізації і таким

чином утворюється стійка та стабільна

соціальна система. Система особистості

взаємодіє із соціальною системою на основі

взаємодоповнення експектацій, що означає

мотивацію індивідуальної поведінки

"очікуванням іншого".

Основою самоорганізації суспільства, як вважає теоретик, виступають

міжособистісні відносини та взаємозв'язки, а також взаємодія індивіда та

"іншого".

На думку німецько - американського вченого Еріха Фромма (1900 -1980

рр.), суспільство є системою, яка самоорганізовується та саморозвивається.

Фактором, що визначає саморозвиток суспільства, він вважав "соціальний

характер", який є результатом адаптації людини до соціальне-економічної

структури суспільства, психологічним чинником суспільного розвитку і який

може зміцнювати або руйнувати існуюче суспільство.

Функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і

спрямовувати енергію людей, забезпечуючи функціонування та відтворення

суспільства. Для нормального функціонування суспільство повинно

сформувати соціальний характер, якому внутрішньо притаманними мають

бути: прагнення до праці, дисциплінованість, пунктуальність.

Сучасна соціологія визначає суспільство як сукупність усіх способів

взаємодії і форм об'єднання людей, в яких має вираження їх всебічна

залежність.

Ознаки суспільства - це ті стійкі риси, характеристики, які відрізняють

суспільство як цілісне соціальне утворення від інших утворень.

Такими ознаками є:

територія, на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків,

розвиваються відносини і взаємодія індивідів. Територія локалізує

організацію соціального життя;

універсальність, тобто всеосяжний, різнобічний характер суспільства.

Вона включає в себе все розмаїття соціальних зв'язків, відносин, соціальні

інститути і спільноти. Універсальність суспільства дає можливість

створити необхідні умови для задоволення потреб людини, самореалізації

та досягнення особистої мети;

автономність, тобто здатність до постійного відтворення, соціальних

зв'язків, внутрішньої саморегуляції за допомогою тих інститутів і

організацій, норм і цінностей, які утворюються всередині самого

суспільства;

інтегративність, тобто можливість підкоряти собі індивідів, нові

покоління, залучати їх до соціального життя, відтворювати його

структуру.

Аналізуючи суспільство, необхідно виділити ті елементи, які

структурують, формують суспільство як цілісність. До них відносять:

статусно-рольові позиції. У соціумі відбувається стандартизація

різноманітних видів взаємодій, що призводить до появи статусно-

рольових моделей поведінки. Це базовий, первинний рівень суспільства;

соціальні інститути. Статусно-рольові позиції організовані, пов'язані між

собою. Організованість та упорядкованість забезпечується за допомогою

соціальних інститутів. Соціальні інститути виникають у процесі

суспільного розподілу праці і суспільних відносин в межах соціальної

організації суспільства. Кожен з них має свою мету, функції, статусно-

рольові позиції та систему санкцій;

соціально-ціннісні та культурні елементи.

Аналізуючи ці елементи, можна дати відповідь на питання, чому

суспільство не руйнується, не розпадається, а відтворюється як цілісна

система. Людина формується у конкретному культурному середовищі і,

засвоюючи колективні уявлення про доцільність, необхідність

інституціонального розмаїття, вона сприймає його як природний стан

суспільства. Культура визначає ціннісні моделі поведінки людей у вигляді

норм моралі, традицій, ціннісних орієнтацій тощо. Але можливості культури

обмежені, лише вона не може забезпечити єдність суспільства. Тому

політична влада через державне регулювання закріплює зв'язки між

інститутами, спільнотами там, де впливу культури вже недостатньо, де норми

моралі потребують підкріплення у вигляді права, закону, примусу.

Типології сучасних суспільств світу

Типології суспільств, так само, як типології будь-яких соціальних явищ

(наприклад, держав, партій, особистості, конфліктів), можна розглядати як

метод наукового пізнання, який полягає у диференціації різних суспільств за

певною ознакою з наступним їх групуванням та схожими рисами. Вдаючись

до типологічного описання суспільств, дослідники мають можливість

співставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про

них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського

життя.

Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один

десяток, виокремимо найбільш широко вживані та розповсюджені.

Марксистська типологія суспільств відома з середини XIX

століття, згідно з якою існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси

яких зумовлені існуючим способом виробництва, і які поділяються на:

первісні;рабовласницькі; феодальні; капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств, яка набула особливої

популярності у другій половині XX століття. Згідно з нею, виділяють три

типи суспільств: а) доіндустріальні, або традиційні, які ґрунтуються на

сільськогосподарській цивілізації, а технологічну основу їх складає ручна

праця; б) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а

технологічну основу їх складає машинна праця; в) постіндустріальні, які

базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу

їх складають знання, інформація.

Термін "постіндустріальне суспільство" був введений в науковий обіг

американським соціологом Д.Рісменом у 60-х роках XX століття, а широкого

розповсюдження набув з виходом однойменної книги Д.Белла в 1973 році.

Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці якого

пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг,

проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя.

На думку Д.Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас,

представлений ; технічними фахівцями, технократами, експертами,

консультантами. Прибічниками теорії постіндустріалізму виступають багато

західних вчених, котрі використовують різну термінологію, зберігаючи

єдність у розумінні сутнісних рис постіндустріального суспільства.

Так, РДарендорф вживає термін "посткапіталістичне суспільство",

А.Етціоні - "постсучасне", Е.Тоффлер, Р.Арон -"інформаційне",

З.Бжезинський - "технотронне".

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних

рисах вона окреслена Е.Гідденсом. Згідно з нею,; виокремлюють два типи

суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні,

традиційні) та сучасні типи. Останні, у свою чергу, поділяються на:

суспільства першого світу (від XVIII століття дотепер) - США, Західна

Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

суспільства другого світу (від початку XX століття до початку 90-х років

XX століття) - СРСР, держави Східної Європи, які згодом, внаслідок

політичних та економічних реформ, переходять до суспільств першого

світу.

суспільства третього світу (від XVIII століття, коли вони були

колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамериканські країни;

"нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея,

Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Достатньо розповсюдженою є типологія суспільств світу за

політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні,

авторитарні та тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія,

запропонована К.Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги".

Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу, з

пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу з

утиском прав та свобод людини).

Наприкінці XX століття набула популярності макросоціологічна

концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті

суспільства за рахунок матеріального виробництва перш за все, які здатні

забезпечити своїм членам (а Це приблизно мільярд населення Землі) гідне

життя, і решта суспільств, що становлять джерело дешевої сировини і

дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств.

Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування,

базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний

понятійний апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті змістовні

характеристики суспільств.

Базові компоненти соціального життя

Існування суспільства пов'язане з постійною взаємодією індивідів,

соціальних груп щодо задоволення власних потреб та інтересів. Взаємодія ця

формується поступово, ускладнюючись крок за кроком. Переплітаючись, ці

взаємодії утворюють міцну тканину соціального життя.

Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є

соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів

соціальну дію як таку, що є усвідомленою і співвідносною з діями інших

людей або орієнтованою на них.

Структура соціальної дії така:

дійова особа;

потреба в активізації поведінки;

мета дії;

методи дії;

інша дійова особа, на яку спрямована дія; результат дії.

Враховуючи те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати,

що спонукає людину до неї. Тут постає питання про мотивацію.

Мотивація - це сукупність факторів, що спонукають до дії. В першу

чергу це потреби, які можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та

інші), а також потреби в безпеці, спілкуванні, визнанні, статусі тощо.

Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Здійснюючи

соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін

діями, тобто соціальна взаємодія. Соціальна взаємодія - це система

взаємообумовлених соціальних дій. Вони пов'язані циклічною причинною

залежністю, коли дії однієї особи є одночасно причиною 'і наслідком

відповідних дій іншої особи. Найбільш загальними типами взаємодій є:

співробітництво та суперництво.

Соціальні взаємодії пов'язані із взаємними очікуваннями того чи іншого

типу поведінки по відношенню один до одного. Такі очікування можуть бути

епізодичними, невизначеними, або стійкими і сталими.

Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування

індивідів постійно змінюються і в той же час з'являються стійкі соціальні

очікування, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного

вигляду.

Такі упорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними

відносинами.

На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних

відносин є цінності.

Для існування суспільства необхідно закріпити деякі соціальні

відносини, зробивши їх обов'язковими для членів суспільства або соціальної

групи. Це стосується тих відносин, які відображають задоволення потреб,

необхідних для існування цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують

соціальні інститути.

Соціальні інститути - це стабільна та інтегрована сукупність

соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які

регулюють всі сфери суспільного життя.

Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних

життєвих потреб. Відповідно соціологи виділяють п'ять соціальних

інститутів:

інститут сім'ї та шлюбу (потреба у відтворенні людського РОДУ);

політичні інститути (потреба у безпеці та соціальному порядку);

економічні інститути (потреба у виробництві матеріальних цінностей);

освітні інститути (потреба у соціалізації, передачі знань, досвіду);

інститут релігії (задоволення духовних потреб).

Соціальний контроль як спосіб саморегуляції суспільства

Суспільство є багаторівневою системою, яка складається з підсистем,

соціальних спільнот та груп. Що ж утримує їх разом? Чому суспільство, в

якому кожна спільнота має свої специфічні потреби та інтереси, не

руйнується, не розпадається, а постійно відтворюється, зберігається як

цілісний організм? Упорядкованість суспільства базується на

взаємопов'язаних ролях, відповідно до яких особистість бере на себе

обов'язки по відношенню до інших і в той же час вимагає від інших

виконання своїх обов'язків. Для пояснення цього явища в соціології

використовується поняття соціального контролю.

Соціальний контроль - це особливий механізм регуляції поведінки і

підтримання суспільного порядку, який дає можливість зберегти традиції,

звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах нормативної

системи, прийнятої в суспільстві. Нормативне обмежуючи стиль життя своїх

членів, група здійснює контроль за тим, щоб ніхто суттєво не відхилявся від

прийнятих правил.

Механізмами соціального контролю за членами суспільства є:

соціалізація, тобто процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм,

який передбачає, що люди будуть виконувати свої ролі несвідомо, за

звичкою, традицією, перевагами. Людина повинна хотіти впорядкувати

своє життя, добровільно підкорятися законам суспільства і відчувати

розгубленість та роздратування, якщо ці закони порушуються;

груповий тиск. Кожна людина є членом тієї чи іншої первинної групи (

сім'я, студентська група та інші). Група має свої неписані норми взаємодії,

поведінки. Член такої групи повинен дотримуватися мінімуму тих вимог,

норм, які існують в ній. Якщо цього не відбувається, до порушника

застосовуються неформальні санкції. Це може бути суспільний осуд або

ізоляція. Ступінь групового тиску залежить також від згуртованості групи.

Чим вона вище-тим сильніший тиск. Група виконує функцію

нормативного обмеження індивідуальної поведінки.

Головними структурними елементами соціального контролю є норми та

санкції.

Норми - це приписи, вимоги і очікування відповідної поведінки.

Норми можуть існувати на двох рівнях:

норми, які існують в суспільстві, або у великих соціальних групах. Це

звичаї, традиції, закони;

норми, які існують в малих групах "групові звички". Норми можуть

існувати як стандарти поведінки, або як очікувана поведінка.

Незалежно від форми існування, норми виконують такі функції:

інтегруюча - полягає в об'єднанні членів групи;

контролююча - полягає у контролі за поведінкою членів групи;

еталонна - полягає у пропонуванні зразків та стандартів поведінки.

У кожному суспільстві завжди існує та чи інша міра порушення норм.

По відношенню до порушників застосовуються санкції. Як визначає А.

Кравченко, санкції можуть бути чотирьох типів.

Формальні позитивні санкції - це засіб соціального контролю, тобто

визнання з боку офіційних структур (почесні звання, нагороди та інше).

Неформальні позитивні санкції - це засіб соціального контролю або

публічне схвалення, не пов'язане з офіційними структурами (визнання, слава,

визнання лідерських якостей та інші).

Формальні негативні санкції - це засіб соціального контролю у вигляді

покарань, визначених юридичними нормами (арешт, ув'язнення, штраф,

звільнення та інші).

Неформальні негативні санкції, - це засіб соціального контролю у формі

покарань, не передбачених офіційними установами (зневага, осуд,

зауваження та інші).

У сучасному суспільстві соціальний контроль здійснюється переважно

формальними нормами (накази, постанови, закони). Він набув інституційної

підтримки, яку здійснюють головні соціальні інституції (армія, освіта,

правосуддя, уряд тощо.).

Соціальні інститути суспільства

Соціальний досвід свідчить, що для людського суспільства необхідно

закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для всіх

членів суспільства або його групи, забезпечити цілісність системи. Для

збереження такої цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють

систему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і

контролюють поведінку своїх членів.

Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і

неформальних норм, правил, засад, які регулюють різні сфери людської

життєдіяльності і організують їх у систему соціальних статусів і ролей.

Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту або

суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких

зв'язків, але й наявність можливостей комунікацій - спільна цілісно-

нормативна система, мова та інші.

Соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи ту чи іншу

соціальну потребу. Якщо ця потреба стає незначною або зовсім зникає, то

поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв.

Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте

фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так вже й багато, їх п'ять і

стільки ж головних соціальних інститутів:

потреба у відтворенні роду - інститут сім'ї та шлюбу;

потреба у виробництві та розподілі засобів існування - економічні

інститути, виробництво;

потреба у безпеці, соціальній злагоді та порядку – політичні

інститути, держава;

потреба у передачі знань і набутих цінностей, соціалізація нових

поколінь - інститут освіти;

потреба у вирішенні духовних проблем, передача духовних цінностей і

ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність і злагоду -

інститут релігії.

Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація -

передбачає такі етапи:

виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих

дій;

формування спільних цілей;

поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії;

поява процедур, пов'язаних з нормами і правилами;

інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їх прийняття,

практичне застосування;

визначення системи санкцій і ролей, які охоплюють усіх членів

соціального інституту.

Соціальні інститути виконують не лише функції (позитивна роль у

суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять суспільству).

Функції бувають:

явні, якщо вони офіційно заявлені, усіма усвідомлені та очевидні.

Очікувані та необхідні явні функції формуються і декларуються у

кодексах і закріплені у системі статусів та ролей.

латентні, якщо вони приховані, не заявлені, не заплановані. До явних

функцій соціальних інститутів, що забезпечують закріплення та

відтворення суспільних відносин, відносять:

- регулятивну, яка забезпечує регулювання взаємовідносин між членами

суспільства за допомогою формування моделей поведінки;

- інтегративну, яка забезпечує згуртованість, взаємозалежність та

взаємовідповідальність членів соціальних груп, що формуються під впливом

інституціоналізації правил, норм, санкцій, систем ролей;

- транслюючу, яка пов'язана з передачею соціального досвіду;

- комунікативну, яка забезпечує розповсюдження інформації, що

виникла в даному інституті, як всередині саме цього інституту для

управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між

інститутами.

Латентні функції є незапланованими, непрямими результатами

діяльності соціальних інститутів.

Наприклад, завданням сім'ї є соціалізація до прийнятих норм сімейного

життя, однак часто реальна поведінка членів сім'ї призводить до конфлікту з

культурною групою, тому що ця поведінка не відповідає вимогам та нормам

групи.

Виробництво предметів споживання також виконує латентну функцію,

задовольняючи потребу людей у підвищенні власного престижу (випуск

розкішних авто, коштовностей та ін.)

Поняття соціальної групи: сутність та різновиди

Суспільство - складна структура, елементами якої є різні соціальні

спільноти. Основу суспільства складають соціальні групи - спільноти людей

зі стійкими взаємодіями, очікуваннями та солідарністю щодо спільних цілей

та культурних зразків. Соціальна група розглядається як сукупність людей,

котрі відрізняються за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не

лише існують об'єктивно, але й усвідомлюються суб'єктивно. Наприклад,

свою групову приналежність та солідарність молодь відчуває так само, як

пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні

орієнтації, моделі поведінки, стиль життя. Такими ознаками можуть бути вік,

національність, професія, релігія та ін.

Найважливішими характеристиками груп є взаємовідносини та

взаємодія між їх членами. За цим параметром групи поділяються на первинні

та вторинні.

Для первинних груп характерна постійна взаємодія та особистісні

контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм

притаманні партнерські відносини з емоційним забарвленням.

Для вторинних груп характерними є лише функціональні, обов'язкові

контакти, пов'язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть

складатися з декількох первинних груп.

Елементарною складовою суспільства, яка зосереджує в собі всі види

соціальних зв'язків, є мала група.

Мала група - невелика за чисельністю сукупність людей, об'єднаних

загальними цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами поведінки

та постійною взаємодією. Група має свою систему цінностей, стандартів

поведінки, норм, які вимагають від члена групи певних обмежень,

індивідуальної свободи. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього

спостерігача і виконують функцію соціального контролю. У малій групі

індивід отримує моральну і психологічну підтримку, в ній відбувається

душевне спілкування, тобто контактність і на рівні глибинних особистісних

почуттів. Співчуття та сумісність є психологічною ознакою малих груп.

Найбільш яскраво ці ознаки проявляються у такій малій соціальній групі, як

сім'я. Мала група виконує також функцію індивідуалізації

загальносоціальних вимог до особи, здійснюючи соціальну регуляцію

свідомості та поведінки індивіда.

До вторинних відносять великі групи. Великі групи відрізняються від

малих не лише розміром, але й якісно іншими соціально-психологічними

ознаками, а саме:

вони орієнтовані на чітко визначені раціональні дії;

у них відсутні групові норми, неписані правила;

соціальний контроль здійснюється зверху до низу за формальними

нормами.

В залежності від ідентифікації людини з групою виділяють: інгрупи,

аут групи, референтні групи.

Інгрупи - це групи, які людина визнає своїми, ідентифікує себе з ними,

вважає себе їх часткою (сім'я, родичі, друзі та ін.).

Аутгрупи- це такі групи, які людина сприймає як "інші", "чужі", до яких

вона не належить.

Референтні групи - це реальні, або умовні соціальні спільноти, які

індивід сприймає як взірець, і на норми, цінності та ідеали яких він

орієнтується в своїй поведінці. Зважаючи на вимоги референтної групи,

особистість вносить корективи у своє життя, наближаючи реальну поведінку

до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальній адаптації,

пропонуючи людині готові зразки поведінки, вироблені та апробовані тими

чи іншими групами.

Соціальна структура суспільства.

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих

між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між

ними.

Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які

займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада,

власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і

економічними відносинами.

Соціальні спільноти - це такі об'єднання людей, які виникають та

формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації);

2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статево-вікові

та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-

кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Історичними детермінантами формування соціальних спільнот були:

умови соціальної реальності, що вимагали об'єднання людей;

спільні інтереси значної частини індивідів;

розвиток державності і форми організації людей, що виникають разом з

нею у вигляді різноманітних соціальних інститутів;

спільна територія, що зумовлює міжособистісні (прямі та опосередковані)

контакти.

Соціальні спільноти характеризуються такими показниками:

умови життєдіяльності, опосередковані політичними, економічними та

соціальними особливостями;

спільні інтереси індивідів, що взаємодіють між собою;

відношення до конкретних соціальних інститутів та цінностей;

соціально-професійні характеристики індивідів, об'єднаних у спільноту;

приналежність до територіальних утворень.

Одні спільноти складаються об'єктивно, незалежно від волі та бажання

людей (класи, верстви, нації), інші ж утворюються свідомо і цілеспрямовано

(політичні організації, громадські організації, партії та інші.).

Між окремими компонентами соціально структурованого суспільства

існують необхідні взаємозв'язки, тобто соціальні відносини.

Соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в

соціальну структуру, виступаючи її механізмом, а соціальна структура являє

собою форму, яка організовує їх у певну цілісність.

Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти у цілісну соціальну

систему, яка самоорганізується і має складний . ієрархічний характер.

Процеси диференціації, що відбуваються в суспільстві, є результатом

розподілу економічної, політичної та культурної структур, поділу та

кооперації праці, відносин до власності та ін.

Основними різновидами соціальної структури є:

соціально-класова структура - сукупність суспільних класів, їх зв'язок

та відносини (класи, соціальні верстви, соціальні групи.);

соціально-професійна структура (виробничі та інші колективи та

організації);

соціально-територіальна структура (міське та сільське населення,

поселенські спільноти та інші.);

соціально-демографічна структура (сім'ї, вікові та статеві спільноти);

соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи).

Кожну соціальну спільноту характеризують такі соціально-

психологічні показники:

рівень згуртованості соціальної спільноти;

характер взаємодії між індивідами.

Соціальна стратифікація суспільства

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які мають в

свому розпорядженні значно більші ресурси багатства та влади, ніж інші

групи. Існуючу в суспільстві (спільнотах та групах) нерівність між

індивідами та об'єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому

доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають

соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура

соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві, в певний історичний

період.

Ієрархічно організовану структуру соціальної нерівності, можна уявити

у вигляді розподілу всього суспільства на страти. Соціальна стратифікація

має такі особливості:

стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви

знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі;

кількість вищих верств значно менша, за нижчих. Стратифікація має

такі основні виміри (критерії):

o доход, власність;

o влада;

o престиж.

o освіта

Перші три критерії стратифікації - доход, освіта, влада - мають

об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, що відтворює рівень поваги, якою

користується у суспільній думці та чи інша професія, посада, рід діяльності.

П. Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:

економічна - за рівнем доходу, де багатство і бідність - полюси, між якими

розташовані та відмежовані одна від одної різні верстви;

політична, що означає поділ населення на правлячу меншість і

підпорядковану більшість;

професійна - за ієрархічною будовою шкали професій в залежності від

важливості виконання ними функцій в житті суспільства.

Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями доходу (а

також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства і за

критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей,

наявністю знань, навичок, вмінь, які оцінюються та винагороджуються

суспільством.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади

зумовлює розподіл багатства і престижу, а статус у системі влади визначає

статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим

чинником, що визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює

межі верств і класів, їх ієрархію.

У наш час найбільш впливовою точкою зору на процес формування

соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса та У. Мура, в якій вони

запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що

суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних

позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як

цілого, інші - менш ( важливі (менеджер - вахтер). Соціальний порядок у

суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами

(відповідно до їх функціональних можливостей, тобто за їх максимальним

внеском у досягнення суспільної мети), а також мотивації до виконання

соціальних ролей, які цим статусам відповідають.

Чим вищий статус, тим більше витрат для розвитку здібностей,

кваліфікації та компетентності повинен зробити індивід, що претендує на цей

статус. Тому суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина

знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.

Людство знає чотири історичні форми стратифікації: рабство, касти,

стани, класи.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує жорстко

закріплена система стратифікації і перехід із однієї страти в другу майже

неможливий.

Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні

переходи з однієї верстви в іншу.

Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак підвищення рівня

життя в цілому перетворює нерівність на припустиму та легітимну.

Соціальна мобільність та проблеми її вивчення

Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи

та місця, які вони займають у системі суспільної ієрархії, а й конкретного

індивіда, який також змінює свої позиції.

Під соціальною мобільністю, зазвичай, розуміють рух індивідів між

різними соціальними позиціями, протягом якого вони здійснюють перехід від

однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-

американського вченого П.Сорокіна, який запровадив відповідний термін у

науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б.Барбер,

Л.Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності - англієць Д.Голдторп.

Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське

суспільство. У 1993 - 1995 рр. Інститутом соціології НАН України і Центром

"Демократичні ініціативи" за цими методиками проводилися Дослідження

соціальної мобільності в Україні. Результати цих досліджень відтворені у

монографії "Рухливість структури. Сучасні процеси соціальної мобільності."

-К., 1999.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до

іншої без зміни соціального статусу;

вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі

зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли

індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання,

престиж, статус - здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, і

нисхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі,

здійснює соціальний спуск, зазнає деградації і є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, яка стосується

окремого індивіда, так і колективною, яка характерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність

(інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) -це висхідна

або нисхідна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи даний

вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, зміна соціального статусу

індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда по

соціальній шкалі між різними поколіннями. Вивчаючи даний тип

мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей у

порівнянні з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують також наступними

поняттями.

Швидкість мобільності - це рух індивіда по соціоекономічній шкалі за

певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважаються пересування

індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовийвий злет або раптове

падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу-ознака кризових або

перехідних суспільств, (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, що змінюють

соціальні позиції у вертикальному і горизонтальному напрямі за певний час.

Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та

інтенсивна мобільність;

У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної-

мобільності, що відбувалися у 70-і та 90-і роки XX століття.

Аналізуючи суттєві зміни в структурі виробництва розвинутих

капіталістичних країн, зумовлені НТР, соціологи дійшли таких висновків:

рівень мобільності чоловіків зріс; збільшилась чисельність випадків руху

великої амплітуди; третина вищих "білокомірцевих" службовців походять з

робітників; значно обмежені можливості мобільності у жінок; відбувається

збільшення кількості посад високого рангу і як наслідок - посилені

можливості мобільності в суспільстві.

Домінуючі тенденції у соціальній мобільності в Україні, що були

виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х роках XX століття:

масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність, зумовлена

кризовим станом суспільства у період інституціональних змін, яка знижує

попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;

нисхідні соціальні переміщення як домінуючі тенденції у процесах

соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;

висхідні соціальні переміщення як характерна тенденція для відносно

невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);

зміна професії як складова стратегії виживання;

вимушена самозайнятість без професійної перекваліфікації; рух у

нисхідному напрямку суттєво переважає над рухом у висхідному

напрямку;

стратегії успіху властиві переважно молоді, у той час, коли для середнього

і старшого покоління характерні стратегії виживання.

Об'єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні

переміщення в суспільстві, рівень демократичності, відкритості __________та

стабільності його.

Питання для самоперевірки і повторення

1.З яких класів, верств, груп складається суспільство?

2.Що означає категорія "соціальна структура суспільства"?

За якими параметрами соціологи виділяють соціальні спільноти?

4.Якими є критерії диференціації населення?

5.Кого Ви відносите до представників "вищого класу", "середнього класу",

"нижчого класу"?

6.Якою є соціальна структура сучасного українського суспільства?

7.Що впливає на трансформацію соціальної структури суспільства?

8.Чим різняться між собою поняття "класова структура", "соціальна

структура", "соціально-класова структура"?

9.Що є спільного і відмінного в "теорії класів" і "теорії стратефікації"?

10.Чому узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння

відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу,

присвоєння видів ресурсів вважаються "соціальна стратифікація"?

11.Які Ви знаєте критерії соціальної стратифікації?

12.Що розуміють під "стратифікаційною системою"?

13.Які Ви знаєте типи стратифікаційних систем?

14.Що таке "соціальна стратифікація"?

15.Чим відрізняється горизонтальна соціальна мобільність від вертикальної

соціальної мобільності?

16.Які причини соціальної нерівності? Чи може нерівність бути

справедливою?

17.Кого можна віднести до маргінальних верств населення?

18.До якої страти Ви відносите себе і членів Вашої родини?

Рекомендована література з теми

Арутюнян Ю. О. О трансформации социальной структуры постсоветских

наций // Социологические исследования. 1998. №4.

Гидденс Е. Стратификация и социальная структура //Социологические

исследования. 1992. №9,11.

Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Подгорное В., Черниш Н. Львівщина

на порозі XXI століття. Львів,~\2001.

Илькин В.И. Основные контуры системы социальной стратификации

общества // Рубеж. 1991. №1.

Кон М.. Хмелько В. та ін. Соціальна структура за умов радикальних

змін:порівняльний аналіз Польщі та України//Соціологія: теорія, методи,

маркетинг. 1998. №1,2,3.

Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. К., 1996.

Піча В. М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів

вищих закладів освіти України. К., 2000.

Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету. Отв. ред.

Ворона В.М.,Суименко Е.И. К., 1995.

Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до

іспитів. – К., 2002.

Радаее В.В., Шкаратан О.Н. Социальная стратификация. М., 1995.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М.,1992.

Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний сяовник-довідник / За

заг. ред. В.М. Пічі. К., Львів, 2002.

Танчер В.. Кучеренко О. Ідеї елітизму в контексті демократичної

трансформації суспільства//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. №3.

Тема 5. Особистість у системі соціальних звязків.

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є

особистість як суб'єкт і об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного

процесу на рівні взаємозв'язків особи і соціальних спільностей. Соціологія

особистості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дослідників -

Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, 3.

Фрейда, Е. Фромма та інших. Плідно працюють над проблемами соціології

особистості і українські дослідники. Серед них - О. Злотіна, В. Тихонович, Л.

Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко В. Андрущенко та

інші.

Головними проблемами соціології особистості є:

вивчення особистості та властивих їй рис, що залежать від специфіки

умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід;

формування та розвиток особистості, тенденції її соціалізації;

вивчення особистості як об'єкта соціальних відносин;

розгляд особистості як суб'єкта суспільних відносин, закономірностей м

взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості;

соціальна типологія особистості;

структура особистості, формування та розвиток її потреб, інтересів та

ціннісних орієнтацій.

Розкрити поняття "особистість" можна лише через поняття "людина",

"індивід", "індивідуальність".

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює у собі зв'язок

з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне

відображення соціальне значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість - це стійка система соціально значущих рис та

властивостей людини, що реалізуються в процесі соціальних зв'язків через

активну предметну діяльність та спілкування.

Особистість є об'єктом та суб'єктом соціальних відносин.

Особистість як об'єкт соціальних відносин характеризується через:

соціалізацію - процес входження у суспільство, включення особистості у

соціальні зв'язки, у різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею

соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально

контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і

стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

соціальну ідентифікацію - усвідомлення особистістю своєї приналежності

до певної спільноти, її поведінки відповідно до прийнятих у групі норм.

Рівень вимог з приводу ідентичності залежить від широти та значущості

набору ролей, які реалізує людина в межах даної спільності від ступеня

згуртованості та форм регламентації поведінки у суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характеризується через:

самоусвідомлення особистості як соціально-психологічної

характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є

люди, що оточуютьсистему ціннісних орієнтацій, через яку вона

сприймає та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій

найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

потреби, мотивації, соціальні настанови та соціальну поведінку. Потреби

відображають залежність людини від зовнішнього та соціального

середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю

людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є

продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

Мотивації - це внутрішні збудники поведінки людини.

Найпоширенішими мотивами діяльності є матеріальна зацікавленість,

бажання досягти успіху, самореалізуватися у творчості тощо.

До мотиваційної структури особистості входять настанови, які

визначають схильність людини до певних дій, реакцію на об'єкти.

Суттєвою рисою молоді є те, що значна її частина не мас власного

соціального статусу, знаходиться на стадії «статусного мораторію»,

характеризується або попереднім соціальним статусом, тобто соціальним

становищем батьків, або своїм майбутнім статусом, пов'язаним із

професійною підготовкою.

Молодь входить у життя в умовах уже функціонуючих соціальних

інститутів, які не завжди відповідають її потребам, що призводить до

виникнення криз, конфліктів.

Важливим питанням є визначення вікових параметрів молоді. Вони

залежать як від історичних особливостей, традицій так і від рівня соціально-

економічного розвитку країни.

Нижня межа визначається біологічною, статевою зрілістю.

Верхня - визначається з урахуванням юридичного повноліття, закінчення

навчання, здобуття професії, одруження та набуття економічної

незалежності.

За законами України цей вік означується від 14 до 28 років Як

специфічна соціально-демографічна група суспільства молодь визначається

не лише віковими межами, а й тим, яке місце вона посідає у соціальній

структурі суспільства, особливостями соціального розвитку. Молоді

притаманні основні та другорядні особливості. До основних належать:

фізіологічні, психологічні, вікові та соціальні характеристики. Другорядні

пов'язані з основними і виявляються у залежності від суспільно-корисної

діяльності, місця проживання, соціального статусу людини тощо.

У житті молодої людини умовно можна виділити три основних періоди:

період пошуку - коли молода людина сама для себе визначає та приймає

рішення стосовно навчання та сфери професіональної діяльності;

період інтеграції у суспільство пов'язаний з першими роками

професіональної діяльності;

період інтенсивної, творчості, та продуктивної діяльності.

Незважаючи на те, що у сучасному суспільстві значно розширилися

можливості для власного самовизначення та індивідуального розвитку,

молодь як була, так і залишається найбільш уразливою, незахищеною

частиною суспільства.

Сучасна молодь, з одного боку, відчуває себе особливою групою

суспільства, з іншого - все більше страждає від невирішеності своїх

специфічних проблем. Досить важливим чинником, який деформує

свідомість молоді, є відсутність довіри до неї з боку суспільства. Молодь є

частиною суспільства, вона входить у розмаїття його зв'язків та відносин,

однак дуже рідко залучається до вирішення та реалізації програм розвитку

суспільства. Це визначає протиріччя, що існують на рівні молодь -

суспільство. Найбільш суттєві з них наступні:

рівень освіти та матеріальне становище молоді;

потяг до знань і необхідність працювати;

прагнення самостійності та економічна залежність від батьків;

професійний статус та потреби сучасного ринку праці;

бажання вирішувати власні проблеми самостійно і реальна участь у

прийнятті управлінських рішень.

Специфічними функціями молоді у суспільстві є:

функція відтворення, яка полягає у збереженні та відтворенні на більш

високому рівні усієї системи суспільних відносин;

функція трансляційна, яка полягає у переданні наступним поколінням

знань, досвіду, традицій та цінностей;

функція інноваційна, яка полягає у тому, щоб творчо розвинути,

удосконалити усе, що створено попередніми поколіннями.

Незважаючи на проблеми, з якими постійно стикається молодь, у наш

час значно розширилися можливості для власного вибору життєвого шляху,

стилю життя, системи ідеалів та цінностей. Але одночасно зростає

індивідуальна відповідальність за власний вибір, потреба у самопізнанні та

самоутвердженні.

Слід зазначити, що згідно Закону України "Про сприяння соціальному

становленню та розвитку молоді в Україні" створена мережа соціальних

служб для молоді, головним завданням яких є допомога молоді у вирішенні її

проблем. Соціальні служби для молоді, де б вони не функціонували, мають за

мету:

надавати молоді інформаційну, правову, психологічну, медичну та інші

форми соціальної допомоги;

Соціальні настанови - це соціально визначені можливості особи діяти

відповідно до об'єкта дії. Складовими елементами настанови є:

когнітивна частина, тобто усвідомлення ставлення до об'єкта;

афективна частина, тобто емоційне ставлення до об'єкта;

поведінкова частина, тобто послідовна поведінка стосовно об'єкта.

У соціологічній літературі соціальні

настанови називають "аттітюдами". З точки

зору відомого російського соціолога В. Ядова,

настанови не існують окремо, а становлять

ієрархічну систему.

На першому рівні знаходяться елементарні настанови, які пов'язані з

задоволенням життєвих потреб. На другому рівні - соціальні настанови, які

формуються на основі оцінки соціальних об'єктів та ситуацій. На третьому

рівні - узагальнені соціальні настанови, які визначають загальну

спрямованість особи. Четвертий рівень - система ціннісних орієнтацій на цілі

життєдіяльності та досягнення цих цілей.

Соціальна поведінка - це усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на

урахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, існуючих соціальних норм.

Людина - індивід індивідуальність - особистість

Відносно проблеми людини V соціології використовується значний

понятійний апарат. Це зумовлено, передусім, складністю феномена людини.

Найбільш узагальненим є саме поняття «людина». Як правило, людину

визначають як біосоціальну істоту, яка є вищою ланкою розвитку живих

організмів шляхом їхньої еволюції, а також передумовою та активним

суб'єктом культурної еволюції. Зважаючи на багатоаспектність вияву

сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй

характеристики, а саме: людина як природна, дієва, предметна, свідома та

суспільна істота Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з точки

зору її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститутами, соціальною

системою у цілому тощо.

Поняття «індивід» характеризує окрему людину як відособленого,

одиничного, конкретного представника людської спільності (конкретний

учень, студент, викладач, бізнесмен).

Як предмет соціологічного аналізу, це поняття використовується тоді,

коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи,

класу, нації або представників вибіркової сукупності. Існує специфіка

використання даного поняття у соціології. Так, опитавши, наприклад, сто

офіцерів, соціолог отримує інформацію від конкретних індивідів, але шляхом

застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну

думку типового офіцера.

Поняття «індивідуальність» є похідним від поняття «індивід» і

відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, чим один індивід

відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різні,

починаючи від природних рис, особливостей поведінки і закінчуючи

манерою ходи або специфікою одягу.

Це поняття має найширше використання у психології, у соціології ж

його застосування обмежене.

Дещо ширше застосування у соціології має поняття "індивідуалізм", яке

також є похідним від поняття "індивід".

Індивідуалізм - це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси

протиставляються суспільним і переважають їх.

Поняття "особистість" входить до наукового оббігу для визначення у

людини не даних від природи, а набутих у співжитті з іншими людьми

характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість - це

соціальна характеристика людини, представлена комплексом якостей, що

набуваються нею у суспільстві внаслідок включення її до системи суспільних

відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише

стати у суспільстві. Як стверджує російський філософ Е. Ільєнков, немовля з

перших хвилин власного життя об'єктивно включене у сукупність людських

відносин, є особистістю лише потенційно. Насправді ж формування

особистості відбувається з часом, коли індивід з пасивного об'єкта

перетворюється на активний суб'єкт суспільних відносин, здійснюючи власну

діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури у цілому, досягаючи певних

статусів тощо.

Аналізуючи даний понятійний ряд, у нагоді може стати відома

філософська тріада: загальне - одиничне - особливе, де під загальним можна

розуміти людину, під одиничним - індивіда, під особливим - особистість.

Поняття структури особистості

Під структурою у соціології розуміють будову чогось, окремі елементи

якого складають єдине ціле.

У науковій літературі можна зустріти різні підходи до розуміння

структури особистості. Загальноприйнятої точки зору з даного питання

немає.

Російський психолог А.Платонов вважає, що структура особистості

може бути представлена в єдності її складових - чотирьох підструктур:

біологічно обумовлена підструктура (темперамент, статеві, вікові

властивості психіки тощо);

психологічна підструктура (індивідуальні психологічні особливості -

пам'ять, емоції, відчуття, уявлення, почуття, воля, інтелект тощо);

підструктура соціального досвіду (набуті емпіричні та теоретичні знання,

навички, уміння, звички, традиції, норми тощо):

підструктура спрямованості особистості (бажання, цілі, ідеали,

мотиви, потреби, прагнення, ціннісні орієнтації тощо).

Увага соціологів здебільшого зосереджується на аналізі третьої та

четвертої підструктури, що в цілому обумовлене специфікою предмету

соціології як науки.

Найбільш знаною і широко вживаною у соціології є тричленна

структура особистості, представлена її складовими: соціальним статусом,

соціальною роллю та спрямованістю особистості.

Соціальний статус - це певне місце, позиція людини у суспільній

ієрархії групи або суспільства в цілому. Статуси можуть бути приписані або

вроджені (не контрольовані власною волею людини) та набуті або досягнуті

(здобуті в результаті власного вибору та власних зусиль і контрольовані

волею людини).

Соціальна роль - динамічна характеристика статусу, яка виражається

шаблонною, очікуваною поведінкою, заданою певним статусом.

Спрямованість особи - це особливе ставлення людини до дійсності і

самої себе, що виражається у цінностях, мотивах, потребах, установках,

прагненнях, переконаннях, ідеалах. Вона виявляється у соціальній поведінці

особистості.

Цікавим є підхід американського соціолога та економіста А.Маслоу,

визнаного теоретика менеджменту. За його міркуваннями, у суспільстві існує

п'ять рівнів потреб, які умовно розташовуються ним на уявній шкалі,

починаючи від нижчих (примітивних) і закінчуючи вищими.

Перший рівень - фізіологічні потреби або вітальні .

Другий рівень - екзистенціальні (потреби у безпеці власного існування,

здоров'ї, відсутності насильства, безпеці на вулицях, захист від війн тощо).

Третій рівень - потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні.

Четвертий рівень - потреби в статусі, визнанні, престижі - оцінці інших

людей, самоповазі.

П'ятий рівень - потреби у самовираженні через творчість,

самореалізації, розкритті та реалізації здібностей, в досягненні сенсу життя.

Потреби першого і другого рівня - нижчі, потреби третього, четвертого і

п'ятого рівня - вищі. Усі ці потреби являють собою об'єктивну шкалу потреб,

що існує у суспільстві. Пересічна людина може мати суб'єктивну шкалу

потреб, яка не обов'язково співпадає з об'єктивною, тобто такою, що

складається на рівні суспільства. За А.Маслоу, особистість — це така

людина, в якій суб'єктивна і об'єктивна шкала потреб співпадають, причому

вищі потреби на суб'єктивній шкалі розташовані згори, а нижчі-знизу. Отже,

за А. Маслоу, виходить, що не кожний індивід, який живе у суспільстві, є

особистістю. Він стає такою у випадку, якщо його діяльність ще обмежується

задоволенням примітивних потреб (фізіологічних та екзистенціальних), а

пов'язується з досягненням значущих сенсожиттєвих цілей: набуттям знань

та вмінь, всебічним розвитком особистості, її гармонійністю, здійсненням

творчих задумів. Це врешті - решт призводить до повної всебічної

самореалізації особистості, включення у процес життєдіяльності всього

внутрішнього духовного потенціалу людини, її соціальної активності.

Структура особистості, за З.Фрейдом, представлена єдністю трьох

елементів: самосвідомою частиною психіки людини - "Я", "Его" або

"Свідоме; "Над-Я", "Супер-Его" або "Надсвідоме", яке складається на рівні

суспільства і виконує оціночну та моральну функцію. На думку З.Фрейда,

цей рівень психіки - "ідеалізований батько", який диктує і нав'язує людині

норми, правила поведінки, заборони, стереотипи, пояснює, що є добрим, а що

поганим. Третій структурний елемент особистості, який займає дві третини

психіки людини, - це "Воно", або „підсвідоме” - джерело енергії, що

спрямоване на отримання задоволення. З.Фрейд наголошував, що розвинута

особистість має навчитися переводити вимоги підсвідомої частини психіки

людини під контроль розумного, розсудливого "Я".

Відомий соціолог та психолог, представник символічного

інтеракціонізму Дж.Мід структуру особистості виразив за допомогою понять

"І" ("Я") - подібне до фрейдівського "Ісі" ("Воно") та "Ме" ("Мене", "Мені") -

споріднене з фрейдівським "Супер-Его" і означає -"значущі інші". "І" - це

внутрішній стержень особи, який має автономний характер і є джерелом

непередбачуваної поведінки людини, а "Ме" - та частина особистості, яка

визначається суспільством шляхом засвоєння людиною норм, що панують у

даному суспільстві. Процес впливу "Ме" на "І" називається соціалізацією.

Соціальні статуси та соціальні ролі особистості

Людина як соціальна істота взаємодіє з різними соціальними групами,

бере участь у спільній діяльності. Для аналізу ступеня включеності індивіда у

різні групи, а також становища, що він займає у кожній з них, його

функціональних можливостей по відношенню до кожної групи,

користуються поняттям "соціальний статус" та "соціальна роль".

Соціальний статус особистості - це місце у соціальній структурі групи

або суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій,

які виконує людина у різних взаємодіях.

Кожна людина має багато статусів, у зв'язку з тим, що вона бере участь у

багатьох групах та організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина

похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність всіх статусів, що має

людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів

людини є головний, який визначає стиль та спосіб життя, соціальне оточення,

модель поведінки.

Усі соціальні статуси можна поділити на два основних типи:

приписані, вроджені;

набуті, досягнуті.

Приписані статуси - це ті статуси, що надаються людині групою або

суспільством, незалежно від її здібностей та зусиль. До них відносяться

стать, раса, національність, член королівської сім'ї тощо.

Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість досягає завдяки

своїм власним здібностям та зусиллям. Такими статусами є: дружина,

професор, банкір, студент тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті

знаходяться під контролем людини і набуває вона їх за власним бажанням.

Розрізняють також соціальний та особистий статус.

Соціальний статус - це місце людини у суспільстві, яке вона посідає як

представник великої соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії та

ін).

Особистий статус - це місце індивіда у малій соціальній групі. Він

залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.

Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають

динамічною стороною статусу.

Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто займає

зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав,

привілеїв та обов'язків, які визначені статусом.

Виконання соціальної ролі має відповідати прийнятим у суспільстві

нормам і очікуванням. Загалом, людина сама обирає свої ролі, але деякі вже

задані їй від народження.

Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації. Рольове

навчання переслідує дві мети:

навчитися виконувати обов'язки та реалізовувати права відповідно до

ролі;

набувати настанов, почуттів та очікувань, які відповідають певній ролі.

Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними

або ситуативними.

Множинність соціальних ролей, що виконує індивід, призводять до

виникнення рольових конфліктів, які найчастіше виступають як боротьба

мотивів діяльності.

Рольові конфлікти зводять до двох типів:

міжособистісні, які виникають тоді, коли не співпадають очікування

щодо змісту однієї і тієї ж самої соціальної ролі. Найчастіше це буває

тоді, коли відсутні чітко окреслені правила тих чи інших ролей.

Особливо це стосується тих ролей, які визначаються традицією,

культурою, особливостями тих чи інших груп;

внутрішньоособистісні - які виникають за умов, коли людина виконує

багато ролей і вимоги цих ролей, зумовлені нормами соціальних груп,

можуть не співпадатиё або суперечити одна одній.

Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від

внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт загострюється, це може

призвести до відмови від виконання рольових обов'язків, внутрішнього

стресу.

Люди у різній мірі ототожнюють себе зі своїми

статусами та відповідними ролями.

Максимальне поєднання з роллю називається

рольовою ідентифікацією, а середнє або

мінімальне -дистанціонуванням від ролі.

У соціальній ролі поєднується особа і суспільство, соціальні ролі

перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси

перетворюються на відповідність вимогам соціальних норм.

Соціалізація особистості як процес

Для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв'язків людей

в суспільстві необхідно знати, що є рушійною силою вчинків кожної

конкретної людини. Індивідуальна поведінка є основою розуміння життя

соціальної групи або суспільства. Входження людини у соціальну спільноту

визначається поняттям "соціалізація".

Соціалізація - це процес, в якому відбувається засвоєння індивідом

культурних норм та соціальних ролей.

У зв'язку з тим, що людина є активним суб'єктом, взаємодія її з

середовищем пов'язана не лише із засвоєнням її вимог, але й з можливістю

змінювати середовище, впливати на нього.

Взаємодія індивіда і соціального середовища у процесі соціалізації

відбувається у формі адаптації та інтериорізації.

Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціального

середовища.

Інтеріоризація - це активна взаємодія індивіда з середовищем, в якому

людина робить свідомий вибір.

Соціалізація особистості відбувається під впливом агентів та

інститутів соціалізації, які формують, спрямовують, стимулюють або

обмежують формування особистості.

Агенти соціалізації - це люди, які відповідають за засвоєння культурних

норм та соціальних ролей.

Інститути соціалізації - організації, які впливають на процес

соціалізації та організацію його.

Агенти та інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

навчання культурним нормам та зразкам поведінки;

контроль за тим, як міцно, правильно та глибоко засвоєні соціальні норми

та ролі.

Процес соціалізації відбувається у первинних і вторинних групах.

Більшість дослідників вважають, що визначальне значення має первинна

соціалізація, яка здійснюється сім'єю.

Сім'я виконує функцію посередника між дитиною та іншими

соціальними системами.

Рівень відповідності родинних та загальних цінностей, що

пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним.

У зв'язку з тим, що сім'я деякий час є єдиним джерелом інформації про

систему цінностей, яка панує у суспільстві, вона і формує модель поведінки

характеру, адаптації або інтеграції індивіда у суспільство.

В основі соціалізації лежить процес засвоєння рольової поведінки, який

в значній мірі залежить від якості рольової поведінки рідних.

До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою

самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразками поведінки, уявленнями про

суспільство тощо.). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп,

змінюється характер його взаємодії з цими групами.

Первинна соціалізація - це сфера міжособистісних відносин, вторинна -

сфера соціальних відносин.

Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли

пов'язані зі: зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, відмовою від

попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зміною способу життя.

Починаючи новий життєвий етап, людина змушена перенавчатися.

Цей процес складається з двох етапів безпосередньо пов'язаних між

собою: десоціалізації іресоціалізації.

Десоціалізація це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей та

правил поведінки.

Ресоціалізація- процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей і правил

поведінки замість втрачених.

Девіантна поведінка особистості

Людство не знає такого суспільства, в якому усі його члени поводяться

відповідно до загальних нормативних вимог.

У суспільстві завжди існують особи, або групи, які порушують

установлені суспільством правила.

Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим

нормам, називається девіантною. А люди, яким притаманна така поведінка -

девіантами. Пояснити сутність та причини девіацій намагалися такі відомі

соціологи як Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Р.Мертон, В.Шелдон.

Загальна теорія девіантності має свою структуру і включає такі

елементи:

характеристика і класифікація девіантних вчинків, наслідки їх для

індивіда та суспільства, їх взаємозв'язок структура, динаміка, тенденції;

соціальна природа, причини і умови їх існування І прояву, соціальні та

психологічні механізми їх формування;

профілактика, яка передбачає попередження девіацій, планування та

здійснення соціальних та індивідуальних механізмів зміцнення

суспільного порядку.

Девіація пов'язана з поняттям "норма".

Норми - це формальні або неформальні приписи, вимоги, очікування

поведінки індивідів, соціальних груп, організацій. Норми, що діють у

суспільстві, залежать від традицій, історичного шляху та рівня розвитку

суспільства. Вони регулятивні, не завжди чітко визначені, що і ускладнює

визначення девіації.

Девіація може існувати на індивідуальному рівні, коли окремий індивід

порушує норми своєї групи або суспільства, а також на груповому рівні, коли

та чи інша група відмовляється від встановлених суспільством правил.

Девіантна поведінка завжди оцінюється з точки зору тих норм, які

існують у суспільстві. Це знаходить свій прояв у тому, що одні відхилення

засуджуються, а інші - схвалюються.

Більшість суспільств схвалюють такі відхилення, які сприяють

прогресивному розвитку суспільства (наукова, художня творчість, героїзм та

інші).

Що ж стосується порушень закону та норм моралі, то такі відхилення

завжди засуджуються.

Соціологічне пояснення девіантної поведінки першим спробував дати Е.

Дюркгейм. У суспільстві, що швидко змінюється, в якому немє єдиної, чіткої

системи норм, багато норм і цінностей різних субкультур вступають у

протиріччя одна з іншою. Наявність у буден