47741

Зарубіжні теорії і концепції свободи слова

Лекция

Журналистика, издательское дело, полиграфия и СМИ

Покажіть різницю у ставленні до свободи слова і друку між державами†Платона і Т. Що спільного і відмінного у філософських концепціях свободи друку Д. Покажіть ґенезис ідей Платона у філософських концепціях свободи друку. Тут Руссо стверджує що ніколи досі свобода або точніше вільності друку не були такі безмежні ніколи досі способи вираження не набували таких численних форм і не подавались так старанно на суд усіх цікавих.

Украинкский

2013-12-02

79.5 KB

12 чел.

Тема 1

Зарубіжні теорії і концепції свободи слова (2 год.)

Лекція 2

План:

1. Ідейно-теоретичні концепції свободи преси (абсолютної свободи – Дж.Мільтон, державного контролю – Платон, Т.Гобс, Дж.Лок, авторитарні – Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Геґель, ліберальні – Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Міль, соціальні – В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Лєнін).

2. Традиційні види і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності, комуністична).

Завдання на самостійне опрацювання:

1. Прочитайте першоджерела („Закони” і „Держава” Платона, „Аеоропагітика” Джона Мільтона, „Левіафан” Томаса Гобса, „Листи про віротерпимість” Джона Локка, „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” Жан-Жака Руссо, „Філософія права” Ґеорґа Геґеля, „Про свободу преси” Давида Юма, „Про свободу” Джона Стюарта Міля, „Гарантії гармонії і свободи” Вільґельма Вейтлінґа, Виправдання мозельського кореспондента” Карла Маркса, „Партійна організація і партійна література” Володимира Лєніна) і напишіть звіт про віртуальну дискусію між представниками прибічників і противників свободи слова.

2. Побудуйте таблицю принципових відмінностей чотирьох видів систем журналістики за такими критеріями: а) приналежність ЗМІ за правом заснування і володіння, б) мета і завдання ЗМІ, в) можливості використання трибуни ЗМІ (необмежено, обмежено, ким саме), г) механізми контролю над ЗМІ, ґ) ставлення ЗМІ до влади і влади до ЗМІ, д) заборони для ЗМІ, е) державна підтримка ЗМІ.

Контрольні питання:

1. Покажіть різницю у ставленні до свободи слова і друку між „державами” Платона і Т.Гобса.

2. Яка різниця у ставленні до свободи слова і преси у працях Ж.-Ж.Руссо та Ґ.Геґеля?

3. Свобода ЗМІ у розумінні Д.Юма і сучасність.

4. Які можливості побудови системи „гармонії та свободи” преси за В.Вейтлінґом, К.Марсом, В.Лєніним, якщо врахувати принципи Дж.Локка?

5. Що спільного і відмінного у філософських концепціях свободи друку Д.Мільтона, Д.Лока та Т.Гобса?

6. Покажіть ґенезис ідей Платона у філософських концепціях свободи друку.

7. Доведіть апологетизацію та реалізацію утопічних ідей Платона на прикладі відповідних систем журналістики.

8. Чому організаційна функція тоталітарної радянської журналістики має „подвійне дно”: як корисна, так і шкідлива?

9. Межі свободи слова в умовах авторитарної системи журналістики (критерії: ідейно-філософська основа та наявність/відсутність опозиції).

10. Базові принципи лібертарійської системи журналістики (критерії: ідейно-філософська основа та рівень відповідальності за свободу преси).

11. Базові принципи журналістики соціальної відповідальності (критерії: ідейно-філософська основа та рівень відповідальності за свободу преси).

12. Базові принципи соціалістичної (комуністичної) системи журналістики (критерії: ідейно-філософська основа та спільність та відмінність принципових засад із іншими системами журналістики).

Рекомендована література:

  1.  Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики: учебн. пособ. / Евгений Валерьевич Ахмадулин. – М. – Ростов н/Д., 2006. – 272 с.
  2.  Вейтлинг В. Гарантии гармонии и свободы. – М., 1962.
  3.  Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.
  4.  Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Избр. соч.: В 2 т. – Т.2. – М., 1991.
  5.  Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: моногр. / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів, 2008. – 416 с.
  6.  Засурский Я.Н. Буржуазные теории журналистики: истоки, тенденции развития. – М., 1980.
  7.  К.Маркс и Ф.Энгельс о печати. Хрестоматия / Под ред. Гуревича С.М. – М., 1972.
  8.  Корнилов Е.А. Социокультурные модели журналистики // Корнилов Е.А. Журналистика на рубеже тысячелетий. – Ростов н/Д, 1999.
  9.  Ленин В. Партийная организация и партийная литература // Полн. собр. соч. – Т.12.
  10.  Локк Дж. Английское свободомыслие. – М., 1981.
  11.  Мильтон Дж. Ареопагитика // История печати: Антология. – М., 2001.
  12.  Михайлов С. Современная зарубежная журналистика / С.Михайлов. – СПб., 2005. – 320 с.
  13.  Платон. Государство. Законы. Политик / Предисл. Е. И. Темнова. – М.: Мысль, 1998. – 798 с.
  14.  Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре или принципы политического права. – М., 1938.
  15.  Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: антология. – М., 2001.
  16.  Слісаренко І. Національні інтереси, національна безпека України та засоби масової інформації / Ігор Слісаренко // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – С.49-53.
  17.  Четыре теории прессы / Ф.Сиберт, У.Шрамм, Т.Питерсон. – М., 1998.
  18.  Юм Д. О свободе печати // Соч.: В 2 т. – Т.2. – М., 1964.

Авторитарна концепція журналістики (Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Ґеґель, М.катков)

Жан-Жак Руссо (1712-1778), французький філософ, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762), стверджував, що основа будь-якої влади – договір. Водночас держава, якій громадяни належать, не може мати інтресів, що суперечать інтересам підданих. Але піддані можуть завдавати державі шкоду, не коритись їй, тому суспільний договір повинен опиратись на таке зобов’язання: „...якщо хто-небудь відмовиться виконувати спільну волю, то він буде примушений до виконання цілим політичним організмом; а це означає лише те, що його змусять бути вільним силоміць”.

Хоч кожен має право мати власні переконання, висловлювати їх можна лише в межах закону: „Не маючи можливості примушувати когось вірити у встановлені догмати, держава може випроторити за свої межі кожного, хто їх заперечує... не як нечестивця, а як людину несуспільну, як громадянина, не здатного відверто поважати закони та справедливість, який не спрожний віддати життя задля обов’язку. Якщо хтось визнав ці догмати публічно і поводиться щодо них зухвало, має бути покараний смертю: він вчинив найбільший злочин – збрехав перед законом”.

Окремий розділ у трактаті присвячено цензурі. Тут Руссо стверджує, що ніколи досі свобода або, точніше, вільності друку не були такі безмежні, ніколи досі способи вираження не набували таких численних форм і не подавались так старанно на суд усіх цікавих. Водночас ніколи досі цій „негідній продукції” не приділяли стільки уваги. Тому, за Руссо, необхідні цензурні обмеження, адже „сьогодні складачів опусів значно більше, ніж читачів”.

Руссо називає друк безтурботним і безвідповідальним малюком, що не любить суспільство і владу. Кримінальні закони, складені „уважно і справедливо”, покликані „швидко відрізняти невинне від злочинного, дозволене від забороненого”.

Цензура – це форма вираження громадського вироку, покладеного в основу взаємин „держава-народ”, тому цензор – виконавець волі громадської думки. За Руссо, цензура оберігає мораль, адже обмежує окремих громадян у праві висловлення думок і суджень. Якщо відмовитись від обмежень, тоді зміняться погляди і постраждає мораль, яку відновити буде важко. Тому Руссо доходить висновку: „Цензура може бути корисною у збереженні моралі, але безсила у відновленні втраченого”.

Ґеорґ Ґеґель (1770-1831), німецький філософ, у праці „Філософія права”, був ще категоричніший, адже відкидав навіть можливість участі громадян у справах держави. Індивід має бути поінформований про проблеми суспільства і має цікавитися ними лише як член соціального класу, групи, об’єднання або організації, а не як член суспільства чи держави. Тобто свобода, за Ґеґелем, є свободою індивіда знати про те, що він не вільний і що його вчинки підпорядковані історичному процесові, суспільству і, насамперед, Абсолютній ідеї, найвищим проявом якої є держава.

Як справжній філософ, Ґеґель цікаво висловлюється про свободу слова: якщо є свобода говорити, то повинна бути свобода забороняти, знову ж таки – з метою збереження розумних державних інтересів. Тому в розумних межах і з метою зняти соціальну напругу або громадський спротив свободу слова можна дозволити.

Ґеґель вважав, що громадська думка втілює „вічні субстанційні принципи справедливості, справжній зміст і результати цілого державного ладу, законодавства і загалом спільного стану справ у формі здорового глузду людини”. А істинні думки притаманні тільки великим особистостям. У висловлюванням народу мають місце „випадковості, невдячність і збоченство, псевдознання і псевдосудження. Народ найбільше говорить про те, що знає найменше”. Той, хто не вміє ігнорувати громадську думку, яку доводиться вислуховувати то тут, то там, ніколи не створить нічого великого”.

Зневажливе ставлення до громадської думки, тези про необхідність обмеження свободи слова, обґрунтовані у „Філософії права”, одній з найавторитетніших філософських праць, надихнуло багатьох інтерпретаторів-послідовників. Знайшовся такий і в Російській імперії, у складі якої перебувала більша частина України. Апологетом авторитарної концепції в Росії був філософ та публіцист М.Н.Катков. У період початку правління Алєксандра ІІІ (нагадаємо: це був чи не найважчий час для російської преси), Катков, ніби підтакуючи своєму німецькому кумирові Ґеґелю і підтримуючи Руссо, на догоду імперському правлінню, пише: „Що не протирічить законам та порядкам країни, не принижує суспільної моралі, що не слугує знаряддям обману та насилля, то має право висловлюватися і висловлюватися цілком вільно”. Як продовження цієї думки звучить наступна: Російські піддані мають щось більше, ніж політичні права: вони мають політичні обов’язки. Кожен росіянин повинен оберігати права Верховної влади і піклуватись про користь держави” (Катков М.Н. О печати. – М., 1905. – С.47-48).

Ліберальні концепції свободи преси (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.С.Міль)

Прихильниками ліберальної концепції свободи друку теж були відомі філософи та публіцисти.

Давід Юм (1711-1776), англійський філософ, історик, економіст. В есе „Про свободу друку”, 1741 (Юм Давид. Сочинения: В 2-х т. – Т.2. – М., 1964) намагається відповісти на власне питання: чому у Великобританії є повна свобода друку, а в країнах-сусідах (абсолютистсько-монархічній Франції, республіканській Голландії) немає? На думку Юма, привілейованість англійського друку пояснює феномен змішаного республікансько-монархічної системи правління Великобратії. Республіканська частина правлячої еліти вимушена задля самозбереження „пильнувати правителів”.

Головна думка есе „Про свободу друку” виражена словами: „Немає ефективнішого засобу досягнення мети, ніж свобода друку, завдяки якій усі знання, розум і геній нації можуть слугувати свободі і кожного можна підняти на її захист. Тому республіканці у своєму протистоянні завжди пильнуватимуть за тим, щоби зберегти свободу друку, яка має величезне значення для самозбереження”.

Водночас Давід Юм визнає: „...необмежена свобода – одна з вад, що супроводжує змішані форми правління”. На жаль, в одній із редакцій есе, Юм необережно припустив: „...незручності, що випливають із цієї свободи, настільки нечисленні, що її можна вважати спільним правом людства, і вона повинна бути подана людям практично за будь-якої системи правління, за винятком церковної, для якої вона (свобода) справді стала б фатальною”.

Є.Ахмадулін припускає, що, опираючись на досвід англійського друку, Д.Юм висловлює твердження про „безпечність” свободи друку для будь-якої держави. Очевидно, що Юм помилявся, адже безпечності або безпеки ( і не тільки свободи друку!) не здатний забезпечити ніхто. Водночас певні думки стали крилаті, наприклад:

- люди швидше повірять тим, хто критикує правителів, аніж тим, хто їх вихваляє;

- чутки здатні розповсюджуватись дуже швидко і бути дуже шкідливими там, делюди не звикли думати вільно і відрізняти правду від брехні”.

Сучасник Д.Юма Джон Ераскін (1695-1768), шотландський письменник-правознавець, активно виступав на захист видавців. Його погляди на свободу друку співзвучні з мільтонівськими: „...кожна людина, яка не хоче свідомо ввести в оману, але прагне просвітити інших, керуючись власним розумом та совістю, навіть коли припускається помилок, вважаючи щось істиною, може звернутися до спільного розуму всієї нації з приводу тем, що стосуються уряду взагалі або уряду нашої власної країни зокрема”.

Джон Стюарт Міль (1806-1873), англійський філософ, послідовник Юма, трактує свободу як право зрілого індивіда думати і чинити на свій розсуд, не завдаючи шкоди іншим. Міль сформулював чотири тези про свободу слова:

  1.  Якщо ми не дозволяємо висловити думку, не виключено, що ми не даємо висловити істину.
  2.  Помилкова думка може містити зерно істини, необхідне для того, щоб віднайти цілковиту істину.
  3.  Навіть коли громадська думка – вся істина, суспільство сприймає її не як раціональну основу, а як забобони, хіба що йому доводиться цю думку захищати.
  4.  Якщо час від часу громадська думка не піддається сумніву, вона втрачає життєздатність і свій вплив на поведінку та звичаї.

У трактаті „Про свободу” Міль обґрунтовує право індивіда на власну думку: „Якщо б усе людство, крім однієї людини, дотримувалося б однієї думки і лише одна людина мала б іншу думку, людство не мало б більше підстав змусити цю єдину людину мовчати, аніж ця людина, нехай і маючи владу, змусити замовкнути все людство”.

Досі в різних філософських концепціях преси мова йшла про спільні принципи свободи преси: або вона повинна бути цілком підпорядкована державним інтресам, або вона має бути абсолютно вільною, або ця свобода має бути фреймована певним суспільним договором, суть якого зводиться до тези „не нашкодь”.

Соціальні проблеми свободи преси

Про соціальну складову проблеми свободи преси вперше почали говорити утопісти, потім до них долучилися теоретики марксизму. Йшлося про соціальну рівність у праві на свободу слова, про можливості рівного доступу для висловлення вільної думки і отримання необхідної інформації від багатих і бідних соціальних верств.

Чи не першим такі ідеї висловив теоретик утопічного комунізму Вільґельм Вейтлінґ (1808-1871). У праці „Гарантії гармонії та свободи” (1842) він поставив під сумнів можливість повної свободи друку, оскільки формальне проголошення свободи друку для всіх конфліктує з реальністю. Вентлінґ запитує: „Хіба в системі нерівності можлива свобода друку, якщо навіть неможливо вільно висловитись?.. свобода друку дає можливість, яку людина може використати краще, відповідно до свого багатства, але вона не для всіх: не мають її (цієї можливості) менше багаті або лише небідні і найменше – бідні”. Побачивши основну проблему свободи друку в соціальному стані, Вейтлінґ відразу пропонує шлях „розв’язання” проблеми, точніше кидає революційно-популістські гасла: „Свободу усім ви маєте вимагати, свободу всім без винятку! Але одержати її можна лише тоді, коли ліквідувати право власності і спадковості, відмінити гроші і відновити спільність користування всіма земними благами. З погляду цієї головної задачі, вся інша політична тусовка – лише другорядна дрібниця”.

Зрозуміло, що Вейтлінґ використовує крилатий вислів „Свобода друку для всіх” як засіб досягнення соціальної рівності всіх шляхом революційних змін.

Працю В.Вейтлінґа „Гарантії гармонії та свободи” високо цінували Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енґельс (1820-1895). Водночас Маркс та Енґельс ширше оцінюють свободу друку, вони відходять від аналізу практичної діяльності в революційно-демократичних виданнях, діляться власними поглядами про характер, функції, завдання політичної преси, її роль в суспільно-політичній боротьбі. Так, у ранніх творах, опублікованих в „Рейнській газеті”, молодий Маркс, на відміну від Ґеґеля, називає друк (пресу) загальнолюдським надбанням, де не повинні панувати думки груп чи воля окремих осіб. Маркс вважає, що преса, маючи свої власні закони, має бути вільна. У статті „Виправдання мозельського кореспондента” Маркс пише: „Преса – третій елемент у державі, якого однаково потребують як правителі, так і піддані. Це посередник між державою та народом, тому повинен надавати однакові можливості”. На думку молодого Маркса, вільна преса так само є продуктом громадської думки, як і її створювачів.

Про вільну пресу: „Лише вона здатна зробити особисте зацікавлення загальним інтересом...”; „є гучним вираженням щоденних думок і почуттів народу... – вираженням, інколи, щоправда, пристрасним, перебільшеним та помилковим...”

Попри тверезі думки Маркса про те, що „кожен народ виявляє свій дух у своїй пресі”, „вади народу разом із тим позначаються й на вадах преси”, мають місце й утопічні сентенції, мовляв, усіх цих вад не стане після вдосконалення преси, що відбудеться після зростання свідомості народу”. Водночас ці думки дозволяють Марксові зробити висновок про недопустимість будь-яких перешкод вільному розвиткові преси: „Засудження... народної преси ми повинні сприймати як засудження політичного духу народу”.

Як і Мільтон, молодий Маркс негативно оцінює цензуру та не приймає ґеґелівські обмеження свободи друку. Цензура знебарвлює багатогранний світ публіциста і заохочує „лишень один, офіційний колір”. Тому вилікуватись від цензури можливо лише шляхом її знищення, адже „негідною є сама ця інституція, а інституції могутніші за людей”.

За яких умов Маркс бачив гармонійний розвиток добротної народної преси? Насамперед, за умов гармонійного поєднання у собі всіх справжніх моментів народного духу, тобто тоді, коли „елементи народної преси (а під терміном „народна преса” Маркс розумів усю систему газетно-журнальної періодики. – М.Ж.) зможуть безперешкодно самостійно та односторонньо (типологічно) розвиватися як окремі органи...

Ми бачимо, що Маркс трактує поняття „народна преса” з демократичних позицій, однак бачимо і неприйнятність до капіталізму, адже, за Марксом, „народній пресі” не потрібна ні вигода, ні комерція, їх прагнуть лише друкарі та продавці (реалізатори) друкованої продукції.

Демократизм Маркса швидко похитнув його партійний соратник Ф.Енґельс, який вже 1847 р. у заяві про завдання партійної преси не тільки відділяє „народ” (пролетарів, дрібних селян та міських ремісників) від бюрократії, дворянства і буржуазії, а називає „народну пресу” партійною. „Нова рейнська газета”, яку редагують Маркс та Енґельс, пише про необхідність скликання установчих національних зборів – органу революційно-демократичної диктатури народу.

Однак навіть дискримінаційний принцип класового поділу країни на „народ” та „ненарод”, тобто пролетарів та буаржуазію, утопічні плани побудови позакласового суспільства з допомогою „диктатури пролетаріату” (як перехідний період) не підштовнули ні Маркса, ні Енґельса переглянути свої погляди про свободу преси. Вони не наполягали на необхідності обмеження чи заборони буржуазної чи якоїсь іншої преси, а, навпаки, вважали за доцільне провадити відкриту полеміку між виданнями різних політичних сил.

Усім відомо, що найбільший послідовник Маркса та Енґельса, теоретик та практик російської революції, Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924). Спочатку він теж обґрунтовував свободу преси з демократичних позицій. Пояснюючи програму соціал-демократів (1895-1896), Ленін говорив про необхідність „прямого забезпечення законами (конституцією) участі всіх громадян в управлінні державою, забезпечення усім громадянам права вільно збиратися, обговорювати власні справи, впливати на державні справи з допомогою спілок та преси”.

Інший популістський вибрик – публікація в газеті „Искра”, з якої „розгориться полум’я”, програми РСДРП (1902), де „проголошувалося необмежену свобода совісті, слова, преси, зібрань, страйків та спілок”.

Проте згодом стало зрозуміло: встановлення політичних свобод та демократії були необхідні російським соціал-демократам на чолі з Леніном лише для посилення боротьби за диктатуру пролетаріату: „Демократія не ліквідовує класовий гніт, а тільки очищує класову боротьбу, робить її ширшою та відкритішою, різкішою; цього нам і треба” (ПЗТ. – Т.41).

Ленін вважав, що тільки диктатура пролетаріату (диктатура – від „диктат”, „диктувати”, „нав’язувати”, „контролювати”, „карати”. – М.Ж.), за якої склади паперу, друкарні, найкращі будівлі, відібрані в капіталістів, перейдуть до трудящих (Яка ілюзія! Що трудящим із цим робити?– М.Ж.), здатна замінити свободу „зібрань та друку для меншості, для експлуататорів, свободою зібрань та друку більшості населення, для трудящих. Це буде гігантським, всесвітньо-історичним розширенням демократії, перетворенням її з брехні на правду, звільненням людства від пут капіталізму, який спотворює та звужує всяку, як „найдемократичнішу”, так і республіканську, буржуазну демократію” (ПЗТ. – Т.37).

Ще до Жовтневого перевороту Ленін казав, що більшовики закриють буржуазні газети, щойно візьмуть владу в свої руки. А після перевороту відразу заявив: „Терпіти існування цих газет означає вже не бути соціалістом” (ПЗТ. – Т.35). І справді всі небільшовицькі часописи було закрито.

Ленінська свобода преси, інволюціонувавши від філософів-диспутерів та вчителів-марксистів, набувши ознак реалізації античних, платонівських утопій „Закони” та „Держава”, виявилась, по-перше, політикою „очищення” від, або, точніше, політикою ліквідації всіх видань, бодай трохи опозиційних до більшовицького режиму, по-друге, політикою насильницького встановлення єдиного типу преси – комуно-більшовицького або партійно-радянського.

Необхідність саме таких дій і такої системи преси Ленін обґрунтував ще 1905 р. у статті „Партійна організація і партійна література” (ПЗТ. – Т.12). Чимало тез цього твору стали крилатими:

Літературна справа має бути частиною загальнопролетарської справи”, „коліщатком і гвинтиком” одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, запущеного всім свідомим авангардом усього робітничого класу. Літературна справа повинна бути складовою організованої, планомірної, спільноїх соціал-демократичної роботи”.

Преса – не тільки колективний пропагандист і колективний агітатор, але й колективний організатор”.

Зрозуміло, що соціал-демократична (читай: партійна більшовицька) преса, яка залишилась після закриття буржуазних видань, насправді була не вільною пролетарською пресою, а суто партійною, таким собі „коліщатком і гвинтиком”, частиною партійної роботу, підконтрольною авангардові (тобто партії) начебто робітничого класу. Тобто справдились найабсурдніші і найнеймовірніші, на думку Мільтона, наслідки запровадження цензури. Ще у 17 ст. Мільтон наводив, як йому здавалося, неймовірний ланцюг наступних заборон: „...якщо закон про цензуру не повинен бути нікчемний і некорисним, вам необхідно докласти нових зусиль... – ви повинні заборонити і знищити всі неморальні і не відцензуровані книжки, які вже надруковані і оприлюднені; ви повинні скласти їхній перелік, щоб кожен міг знати, які з них дозволено, а які – ні, а також повинні віддати наказ про те, що жодна іноземна книжка не повинна надійти в обіг, оминувши цензуру. Такі дії займуть весь час у великої кількості наглядачів...”

Мільтон насміхався з платонових фантазій про ідеальну державу та ідеальні закони, здавалося б, перебільшував їх: „Якщо ми прагнемо регулювати друк і, таким чином, поліпшувати моральні засади, то повинні аналогічно вчинити з усіма веселощами та забавами, - з усім, від чого людина отримує насолоду. Тоді не можна слухати ніякої музики, не можна написати чи заспівати жодної пісні, крім серйозної доричної. Треба встановити спостереження за танцями, щоб наше юнацтво не вивчило жодного жесту, жодного руху чи способу поведінки, крім тих, які спостерігачі вважають пристойними...”

Ніхто - ані мислитель 17 ст. Мільтон, ані його послідовники – не могли собі уявити, що у 20 ст. в європейській державі, державі, здавалося б, з новою і прогресивною ідеологією, найхимерніші думки, спрямовані проти цензури, будуть повернуті навпаки, змінені до невпізнання і перетворені на цинічний і безвідмовний механізм контролю мас.

Вочевидь, Ленін сприйняв ці слова не як утопію чи нонсенс, а як рекомендацію до дій.

На цьому прикладі можна підтвердити стару істину: „Усе нове – добре забуте старе”.

Ленін будував нову ідеологію, як бачимо, на уламках старих утопій. Результат будівництва – тотальна недовіра до всіх інших через тотальний страх (параноїдальний синдром), тотальний контроль, тотальні викриття, тотальна кара (концтабори, розстріли) (обструктивна шизофренія) і, зрештою, тоталітарна радянська імперія (1917-1991).

--------------------------------------

Підсумовуючи розгляд ідейно-теоретичних концепцій свободи друку (преси), можемо виділити такі головні думки:

  •  повне підпорядкування друку державі;
  •  абсолютна свобода друку;
  •  свобода друку, обмежена цензурою;
  •  свобода друку, обмежена суспільним договором;
  •  свобода друку як неминуче, але найменше зло;
  •  свобода преси, яка забезпечує рівний доступ до ЗМІ всіх суспільних верств, у т.ч. й бідних;
  •  свобода преси лише для одного класу, покликаного здійснювати диктатуру під керівництвом правлячої партії.


PAGE  7


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5014. Системы массового обслуживания и их основные элементы 150 KB
  Во многих областях практической деятельности человека мы сталкиваемся с необходимостью пребывания в состоянии ожидания. Подобные ситуации возникают в очередях в билетных кассах, в крупных аэропортах, при ожидании обслуживающим персоналом са...
5015. Сучасні стереотипи відносно особистості та професійної діяльності психолога 138 KB
  Дослідник вважає дане дослідження досить актуальним тому що всі аспекти і процеси життя людина сприймає і реагує на них тільки через свої стереотипи взаємодіє з людьми на підставі стереотипів робить усі свої умовиводи і висновки тільки на пі...
5016. Проблема інвестування економіки України за рахунок внутрішніх резервів 108.5 KB
  Інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей та економіки країни в цілому. Від уміння інвестувати залежить розквіт чи занепад власного виробництва, можливості вирішення соціальних й екологічних проблем, сучасний рівень і потенцій...
5017. Рыночная экономика: сущность, функции, механизм 149 KB
  Рыночная экономика: сущность, функции, механизм. На какой бы ступени исторического развития ни находилось человеческое общество, люди, чтобы жить, должны иметь пищу, одежду, жилищные и другие материальные блага. Необходимые человеку средства...
5018. Налогообложение в России 223 KB
  В течение ряда последних лет Российская Федерация переживает величайший экономический эксперимент - переход от планового управления народным хозяйством к использованию рыночных механизмов экономического развития. Новые экономические инстр...
5019. Менеджмент – как структура управления предприятием 143 KB
  В наше время появляется много фирм. Состояние фирмы во многом зависит от правильного руководства, правильного управления делами фирмы. Необходимо четко понимать, насколько устойчива фирма, и как долго она сможет противостоять различным внеш...
5020. Повышение эффективности обработки экономической информации на базе АРМ финансиста 326.5 KB
  Введение В связи с неустойчивым положением в стране в последнее время одной из немногих благополучных отраслей, переживающих период бурного роста, является компьютерная индустрия. Буквально за считанные годы в стране освоен массовый выпуск качествен...
5022. Види АРП приймальних пристроїв РЛС. Робота АРП із зворотним звязком 26.98 KB
  Усилители с автоматической регулировкой усиления (АРУ). Области применения АРУ. Мощность отраженного радиолокационного сигнала принимаемого от отражающего объекта, изменяется прямопропорционально четвертой степени дальности или удвоенного в...