47758

ОСНОВИ ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Субєктами таких відносин можуть бути підприємства та організації банківські установи та страхові компанії позабюджетні фонди інвестиційні фонди аудиторські організації інші суб'єкти господарювання які є юридичними особами. Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів у основні та оборотні фонди використання доходів на формування резервного фонду фонду споживання і фонду накопичення. Формування...

Украинкский

2013-12-02

1.28 MB

2 чел.

ТЕМА № 1. ОСНОВИ ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ.

План

  1.  Сутність і функції фінансів підприємств
  2.  Функції фінансів підприємств
  3.  Грошові фонди та фінансові ресурси
  4.  Основи організації фінансів підприємств

  1.  Сутність і функції фінансів підприємств

Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займають визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага, національний дохід - основні джерела фінансових ресурсів. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.

Фінансам підприємств, як і фінансам у цілому, властиві певні загальні та специфічні ознаки. Треба брати до уваги також і особливості, зумовлені функціонуванням фінансів у різних сферах економіки. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних (грошових) відносин, пов'язаних із розподілом вартості валового внутрішнього продукту. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають грошові відносини, що залежать від первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів.

Фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів. Саме тому досить часто поняття "фінанси підприємств" ототожнюється з грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття "фінанси", якщо не з'ясувати суті економічної природи останніх. Такими суттєвими/загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності відтворювального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності. Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів.

До фінансів належать такі групи фінансових відносин:

* пов'язані з формуванням статутного фонду суб'єктів господарювання;

* пов'язані з утворенням та розподілом грошових доходів: виручки, валового та чистого доходу, прибутку, грошових фондів підприємств;

* що виникають у підприємств з державою з приводу податкових та інших платежів у бюджет та цільові фонди, бюджетного фінансування, одержання субсидій;

* які виникають між суб'єктами господарювання у зв'язку з інвестуванням у цінні папери та одержанням на них доходів здійсненням пайових внесків та участю в розподілі прибутку від спільної діяльності, одержанням і сплатою штрафних санкцій;

* які формуються в підприємств з банками, страховими компаніями у зв'язку з одержанням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредит та інші види послуг, одержанням відсотків за розміщення та зберігання коштів, а також у зв'язку зі страховими платежами та відшкодуваннями за різними видами страхування;

* що формуються в підприємств у зв'язку з внутрішньовиробничим розподілом доходів.

Отже, об'єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб'єкти господарювання, які є юридичними особами.

У процесі відтворення (виробництво, розподіл, обмін та споживання) відбувається розподіл вартості валового внутрішнього продукту за цільовим призначенням, а також розподіл його між державою та суб'єктами господарювання, кожен з яких одержує свою частку виробленого продукту в грошовій формі.

2. Функції фінансів підприємств

У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються та виражають свою суть, свою внутрішню властивість через такі функції:

- формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

- розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, господарюючими суб'єктами;

- контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів у основні та оборотні фонди, використання доходів на формування резервного фонду, фонду споживання і фонду накопичення. У зв'язку з цим поняття "формування" та "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів.

Формування та використання фінансових ресурсів на підприємствах - це процес утворення грошових фондів для фінансового забезпечення операційної та інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господарювання.

Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через формування, розподіл та використання грошових доходів, цільових фондів. Відтак фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств.

3. Грошові фонди та фінансові ресурси

Грошові кошти на підприємстві спочатку формуються в процесі утворення статутного фонду. У подальшому вони інвестуються для забезпечення виробничо-господарської діяльності, розширення та розвитку виробництва. Саме так підприємства дістають можливість виробляти та збувати продукцію, одержувати доходи. Кошти підприємств зберігаються в касах, а також на поточному, валютному та інших рахунках у банківських установах.

У процесі реалізації продукції, робіт, послуг на рахунки підприємств постійно надходять грошові кошти у вигляді виручки від реалізації. Кошти надходять також від фінансово-інвестиційної діяльності підприємств: від придбаних акцій, облігацій та інших видів цінних паперів; від вкладання коштів на депозитні рахунки; від здавання майна в оренду. Однак підприємство розпоряджається не всіма грошовими коштами, які воно одержує. Так, у складі виручки від реалізації продукції на підприємство надходять суми акцизного збору, податок на додану вартість, котрі підлягають внесенню в бюджет. Реальним платником цих податків є споживач, а перераховує їх у бюджет підприємство, яке реалізує продукцію. Частина грошових надходжень, що залишилася після відрахувань у бюджет акцизного збору, податку на додану вартість, спрямовується на заміщення коштів, авансованих в оборотні та основні фонди, на виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями та іншими суб'єктами господарювання. Частина грошових надходжень, яка залишилась, формує валовий та чистий дохід, прибуток.

Грошові фонди - це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, амортизаційний фонд (на державних підприємствах), резервний фонд та інші.

Статутний фонд використовується підприємством для інвестування коштів в оборотні та основні фонди.

Фонд оплати праці - для виплати основної та додаткової заробітної плати працівникам.

Амортизаційний фонд - для фінансування відтворення основних і позаоборотних активів.

Резервний фонд - для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

Під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, що є в розпорядженні підприємств. Таким чином, до фінансових ресурсів належать грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі.

Основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємств є власні та залучені кошти. До власних належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід та прибуток. До залучених - отримані кредити, пайові та інші внески, кошти мобілізовані на фінансовому ринку.

4. Основи організації фінансів підприємств

Перехід до ринкової економіки зумовлює посилення ролі фінансів підприємств у системі господарювання. Конкурентоспроможність та платоспроможність підприємств визначаються раціональною організацією фінансів. Організація фінансової діяльності підприємства має бути побудована так, щоб це сприяло підвищенню ефективності виробництва.

Функціонування фінансів підприємств здійснюється не автоматично, а з допомогою цілеспрямованої їх організації. Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, контроль за їх кругооборотом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами.

В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок. За ринкової економіки господарський механізм саморозвитку базується на таких основних принципах: саморегулювання, самоокупність та самофінансування. Цим принципам відповідає комерційний розрахунок, тобто метод ведення господарювання, що полягає в постійному порівнюванні (у грошовому вираженні) витрат та результатів діяльності. Його метою є одержання максимального прибутку за мінімальних витрат капіталу та мінімально можливого ризику. Питання про те, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти, за ринкових умов для підприємств визначається основним орієнтиром - прибутком.

Питання для самостійного опрацювання.

  1.  Управління фінансовою діяльністю підприємства.
  2.  Організація фінансової діяльності на підприємстві.
  3.  Фінансова робота на підприємстві.
  4.  Види грошових фондів підприємства.
  5.  Джерела формування фінансових ресурсів підприємства.
  6.  Фінансовий механізм та його структура на підприємстві.


ТЕМА № 2. Організація грошових розрахунків підприємств.

План

  1.  Нормативно-правове регулювання діяльності підприємства.
  2.  Основи готівкових розрахунків на підприємстві.
  3.  Організація безготівкового обороту коштів підприємства.
  4.  Види безготівкових розрахунків.

1. Нормативно-правове регулювання діяльності підприємства

Процес управління підприємством базується на використанні механізмів фінансового менеджменту, складовою яких є правове і нормативне забезпечення управлінських рішень. Через розробку системи законів та інших нормативних актів держава проводить відповідну фінансову політику і здійснює регулювання фінансово – господарської діяльності підприємств економічними методами. Правові умови фінансово – господарської діяльності підприємств в нашій країні незалежно від їх організаційно – правової форми та форми власності регламентуються Господарським кодексом України від 1.01.2003 року (остання редакція від 15.01.2011 року), який визначає підприємництво як, самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Основні положення функціонування підприємства, починаючи від визначення сутності підприємства і до особливостей певного сектору в Україні регламентується Господарським кодексом України від 16.01.2003 р.

Ст. 1, 2 Господарського кодексу визначено основні засади господарювання в Україні та регулювання господарських відносин, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання .

Відповідно до законодавства учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Підприємницька діяльність (підприємництво) – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Згідно господарського кодексу України, підприємницькою діяльністю мають право займатися як громадяни України, так і іноземні, фізичні та юридичні особи. Згідно законодавства (а саме: Закону України "Про власність") такою діяльністю можуть займатися підприємства різних форм власності: індивідуальні, сімейні, приватні, колективні, державні, спільні.

Фізична особа-підприємець − це громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, зареєстрований в державних органах і сплачує відповідні податки. Згідно чинного законодавства місцеві органи влади повинні дати йому дозвіл для заняття конкретним бізнесом.

Юридична особа − це підприємство, яке веде самостійний баланс, має розрахунковий рахунок в банку, печатку, зареєстроване в органах державної влади тощо.

Прийняті постанови та укази дали можливість в Конституції України законодавчо закріпити приватну власність, її пріоритетність та недоторканність, а також рівність прав усіх суб`єктів підприємництва; а це у свою чергу змушує державу все більше уваги приділяти розвитку малого бізнесу.

Для створення підприємства та його реєстрації в державних структурах необхідні установчі документи: рішення власника майна, установчий договір, статут.

Статут являє собою основний документ підприємства, в якому містяться дані про вид підприємства, його назва, місцезнаходження; перелік видів діяльності, майно, порядок розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації тощо.

При створенні підприємства створюються необхідні для його діяльності фонди фінансових ресурсів (статутний, резервний). Мінімальний розмір статутного фонду підприємства встановлюється законом. Резервний (страховий) фонд створюються в розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми прибутку товариства.

Ст. 142 Господарського кодексу України визначено:

прибуток (дохід) суб’єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб’єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань;

склад валового доходу та валових витрат суб’єкта господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок визначення доходу суб’єкта господарювання;

порядок використання прибутку (доходу) суб’єкта господарювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону;

держава може впливати на вибір суб’єкта господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону.

При визначенні наявного і необхідного обсягу фінансових ресурсів підприємства використовується велика кількість інформації, яка надходить як із внутрішніх так із зовнішніх джерел. Основним джерелом інформації виступає фінансова звітність.

Фінансовою звітністю є бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства.

Розкриття інформації у фінансовій звітності передбачає висвітлення даних про: підприємство; дату звітності та звітний період; валюту звітності та одиницю її виміру; відповідну інформацію щодо звітного та попереднього періоду; облікову політику підприємства та її зміни; консолідацію фінансових звітів; припинення (ліквідацію) окремих видів діяльності; обмеження щодо володіння активами; участь у спільних підприємствах; виявлені помилки минулих років та пов'язані з ними коригування; переоцінку статей фінансових звітів; іншу інформацію, розкриття якої передбачено відповідними положеннями (стандартами).

Основним джерелом інформації, що використовується в процесі фінансового забезпечення, є бухгалтерський баланс (форма № 1).

Бухгалтерський баланс вміщує інформацію, на основі якої можна встановити кошти, які має підприємство в своєму розпорядженні, джерела їх формування, напрям та ефективність використання, стан розрахунків з юридичними та фізичними особами, платоспроможність, фінансову стійкість. Він дає змогу визначити склад і структуру майна підприємства, ліквідність та оборотність оборотних коштів, наявність власного капіталу та зобов'язань (зовнішніх джерел ресурсів), стан та динаміку дебіторської та кредиторської заборгованості. Одержання такої інформації - необхідна умова для прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також для оцінювання ефективності наступних вкладень капіталу і розміру фінансових ризиків.

За балансом визначають кінцевий фінансовий результат роботи підприємства як нарощування власного капіталу за звітний період, який відображають у вигляді чистого прибутку або збитку в пасиві балансу.

Отже, бухгалтерський баланс призначений не тільки для відображення стану господарських засобів і джерел їх формування на певну дату, але й для одержання інформації, необхідної для управління фінансовою діяльністю підприємства. І що найголовніше, відображена інформація у формі № 1 "Баланс" використовується для прогнозування потреби у залучених ресурсах.

Звіт про фінансові результати (форма № 2) – документ, в якому визначено величину прибутку або збитків в результаті діяльності підприємства за певний період часу.

Звіт показує результативність діяльності підприємства і дає інформацію про фактори, що вплинули на цю результативність протягом звітного періоду. Завдяки звіту про фінансові результати можна пов'язати доходи та витрати за звітний період та вирахувати величину чистого прибутку як різницю між цими показниками. Тому цю форму фінансової звітності часто вважають найважливішою.

Отже, у формі № 2 "Звіт про фінансові результати" міститься інформація про доходи, витрати та фінансові результати від звичайної та надзвичайної діяльності, за якою оцінюють і прогнозують прибутковість підприємства, прогнозують структуру доходів і витрат.

Звіт про рух грошових коштів (форма № 3) показує джерела і напрями використання грошей підприємства за певний період часу, а також зміни у структурі грошових коштів підприємства, тобто він відображає надходження та використання грошових коштів підприємства внаслідок його діяльності за якийсь певний період часу, (звітний період). Дані звіту використовують для оцінки та прогнозу усіх видів діяльності підприємства: операційної, інвестиційної та фінансової.

Фінансова діяльність охоплює зміну складу і структури джерел фінансування власного та позикового капіталу за рахунок: продажу нових, щойно емітованих акцій інвесторам; виплату дивідендів інвесторам; продаж кредитних цінних паперів та виплата на них; отримання і виплата кредитних зобов'язань.

Для підготовки звіту про рух грошових коштів необхідні дані балансу підприємства та звіту про фінансові результати.

Звіт про власний капітал (форма № 4) відображає зміни у складі та структурі капіталу підприємства протягом звітного періоду. Така інформація використовується для оцінки та прогнозу змін у власному капіталі у розрізі джерел його формування.

У примітках до річної фінансової звітності (формі № 5) відображається інформація про нематеріальні активи, основні засоби, капітальні та фінансові інвестиції, доходи і видатки, грошові кошти.

Важливе місце у діяльності будь-якого підприємства займає фонд оплати праці, оскільки розмір заробітної плати є основою стимулювання продуктивності праці і, відповідно, одним з визначних факторів ефективної діяльності підприємства.

Виплата заробітної плати в Україні регулюється рядом законодавчих на інших нормативних актів. Основні із них такі: Кодекс законів про працю, Закони: «Про оплату праці», «Про відпустки», «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про державну службу»; Інструкція зі статистики заробітної плати (затверджується Державним комітетом статистики України); Колективні договори, трудову контракти, накази, які регламентують виплати заробітної плати безпосередньо в трудовому колективі.

Фонд заробітної плати є одним із важливих фондів фінансових ресурсів і тому він доволі жорстко регулюється як зі сторони держави так і зі сторони керівництва підприємства, установи.

Під впливом різноманітних причин у перехідний період створення ринкової економіки в Україні законодавча база фінансової діяльності підприємств не позначається стабільністю, що призводить до зниження ступеня фінансової та ринкової стійкості підприємств, оцінки їх ділової активності, ефективності діяльності, інвестиційної привабливості та ще низки негативних наслідків.

З метою залучення зовнішніх фінансових ресурсів господарські товариства можуть випускати корпоративні або боргові цінні папери. Умови такої емісії в загальному вигляді регламентуються Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18.06.1991 р. Крім того, підприємства можуть здійснювати фінансові операції різного роду з цінними паперами, керуючись положенням Законом України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10.12.1997 р.

Фінансово-майнові відносини підприємств регламентуються нормами цивільного права, зафіксованими у Цивільному кодексі України і Законі України "Про власність" від 07.02.1991 р. Даний закон визначає об'єктів і суб'єктів права власності, порядок використання власником майна для здійснення підприємницької діяльності, а також визначає право приватної, колективної, державної та інтелектуальної власності.

Фінансові відносини підприємства зі своїми працівниками щодо оплати праці регламентуються Законом України "Про оплату праці". Закон визначає економічні, правові і організаційні засади оплати праці працівників, які і організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємством на підставі трудового договору.

Державне регулювання фінансових аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємств здійснюється відповідно до правових норм, закріплених у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. Даний закон вводить основні терміни і положення, визначає суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні, встановлює форми зовнішньоекономічних угод і договорів. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку. Особливості та сфера застосування державного регулювання цін регламентуються Законом України "Про ціни і ціноутворення". Порядок використання іноземної валюти визначається валютним законодавством України.

Порядок складання бухгалтерської звітності та подання статистичної звітності визначається Законом України "Про державну статистику" (в новій редакції від 13.07.2000 р.) та відповідними П(С)БО. Аудиторська перевірка звітності підприємств регламентується Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.01.1993 р. зі змінами 1997р. Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності підприємств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки.

Фінансова політика держави у сфері оподаткування конкретизується у спеціальних актах податкового права, серед яких, найбільш суттєве значення для підприємств має Податковий кодексу України від 1 січня 2011 року № 2755-VI, який визначає платників податку, об'єкти оподаткування, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету. Для цілей оподаткування платником податку є:

1) будь-яка особа, що провадить господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку;

2) будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку;

3) будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України, а також:

особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, які передбачають повне або часткове умовне звільнення від оподаткування, у разі порушення таких митних режимів, встановлених митним законодавством.

особа, яка використовує, у тому числі при ввезенні товарів на митну територію України, податкову пільгу не за цільовим призначенням та/або всупереч умовам чи цілям її надання згідно із цим Кодексом, а також будь-які інші особи, що використовують податкову пільгу, яку для них не призначено.

Норми цього пункту не застосовуються до операцій з ввезення на митну територію України фізичними особами (громадянами) чи суб’єктами підприємницької діяльності, які не є платниками податку, культурних цінностей, зазначених у пункті 197.7 статті 197 цього розділу.

4) особа, що веде облік результатів діяльності за договором про спільну діяльність без утворення юридичної особи;

5) особа-управитель майна, яка веде окремий податковий облік з податку на додану вартість відносно господарських операцій, пов’язаних з використанням майна, що отримане в управління за договорами управління майном.

В цілому, характеризуючи податкове законодавство в Україні, слід відмітити його недосконалість і нестабільність, великий податковий тиск на підприємців і у зв'язку з цим неможливість формування власних фінансових ресурсів підприємств, достатніх для розширеного відтворення їх виробничих фондів. В ситуації, яка склалась на сьогоднішній день, навіть маючи високий рівень доступу до інформації, дуже важко прослідкувати за всіма змінами у податковому законодавстві і відреагувати на них належним чином. Так, наприклад, за період з 1991 р. неодноразово змінювалась система оподаткування прибутку підприємств. Податок на доход та податок на прибуток змінювали один одного тричі. За таких умов дуже важко здійснювати фінансове планування і прогнозування, гарантувати стабільність фінансової діяльності підприємства.

У процесі виробничої діяльності підприємство, з одного боку, безперервно купує сировину: матеріали, паливо, товари тощо, а з іншого – безпосередньо реалізує готову продукцію або закуплені товари. Ці процеси супроводжуються грошовими розрахунками.

Грошові розрахунки (підприємства) – система грошових відносин, що виникають в процесі господарської діяльності підприємства.

Грошові потоки – рух грошових коштів, які одержуються і витрачаються підприємством у готівковій і безготівковій формі.

Рис. 2.1. Сукупність усіх платежів створює грошовий оборот.

Грошовий оборот – це виявлення сутності грошей у русі. Він охоплює процеси розподілу й обміну.

Маса грошей, яка знаходиться в обороті, має дві форми:

готівкову;

безготівкову.

Грошовий оборот на кожному підприємстві пов’язаний з такими напрямками:

забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати);

реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування доходів;

сплата податків, обов’язкових відрахувань і зборів;

забезпечення спільної діяльності підприємств;

отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам.

2. Основи готівкових розрахунків на підприємстві

Ефективне функціонування підприємства залежить від збалансованості наявних грошових коштів та своєчасності розрахунків за зобов’язаннями. Грошові розрахунки можуть набувати як готівкової, так і безготівкової форми.

Порядок організації готівкових розрахунків підприємств включає, зокрема, організацію зберігання наявних коштів в касі підприємства, порядок встановлення ліміту каси, порядок оформлення касових документів, у тому числі видачу готівки під звіт, ведення касової книги.

Розрахунки готівковими коштами підприємства між собою і з громадянами можуть здійснювати як за рахунок коштів, отриманих з кас банків, так і за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг) і інших касових надходжень.

Якщо розрахунки проводяться шляхом внесення готівки до установ банків для подальшого переліку їх на рахунки підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки є для покупців (платників засобів) готівкою, а для підприємств – продавців (одержувачів засобів) –безготівковими.

Прийом, зберігання і витрачання наявних грошових коштів на підприємстві здійснюється тільки через касу.

Основний документ, який регулює порядок ведення касових операцій – це Положення про ведення касових операцій в національній валюті України, затверджене ухвалою Правління Національного банку України від 15.12. 2004 р. №637.

Касою називається приміщення або місце здійснення готівкових розрахунків, а також прийому, видачі, зберігання наявних засобів, інших цінностей і касових документів. обто зберігати в своїй касі готівку у неробочий час, підприємство має право тільки в межах затвердженого ліміту каси. Вся готівка, яка є в касі понад встановлений ліміт, в кінці дня обов'язково повинна бути здана в банк. На відміну від існуючого раніше порядку, зараз ліміт каси підприємство встановлює собі самостійно (раніше ліміт каси встановлював банк по поданому підприємству розрахунку - заявці). Ліміт каси встановлюється на підставі Розрахунку встановлення ліміту залишку готівки в касі. Такий Розрахунок (підписується головним (старшим) бухгалтером і керівником підприємства (або уповноваженою особою).

Кожне підприємство визначає ліміт каси з урахуванням режиму і специфіки його роботи, віддаленості від банку, об'єму касових оборотів (надходжень і витрат) по всіх рахунках, тривалості операційного часу банку, наявності домовленості підприємства з банком на інкасацію. Крім того, ліміт каси розраховується з обліком термінів здачі підприємством готівки для її зарахування на рахунки в банках. Такі терміни узгоджуються з банком і визначаються в договорах банківського рахунку між підприємствами і банками.

Готівкові грошові кошти, що надходять до каси підприємства, повинні своєчасно і в повній сумі оприбутковуватися в касі підприємства. Тому, щоб наявні грошові кошти вважалися оприбутковуваними, будь-яке надходження наявних коштів до каси: надходження виручки, позареалізаційних надходжень, надходження грошових коштів з банку оформляється прибутковим касовим ордером.

Видача готівки з каси здійснюється на підставі витратних касових ордерів або відповідним чином оформлених розрахунково-платіжних відомостей, підписаних керівником і головним бухгалтером підприємства або працівником підприємства, уповноваженим на це керівником.

До видаткових ордерів можуть додаватися документи (заяви на видачу готівки, рахунки, звіти про використовування засобів, розрахунки і т. п.).

3. Організація безготівкового обороту коштів підприємства

Безготівкові розрахунки – це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші (кошти) списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів.

Система безготівкових розрахунків включає:

  •  класифікацію розрахунків;
  •  організацію розрахунків;
  •  форми відповідних документів;
  •  взаємовідносини платників з банками.

У класифікації безготівкових розрахунків слід розрізняти:

  •  розрахунки за товарними операціями і господарськими договорами;
  •  розрахунки за нетоварними операціями.

Розрахунки за товарними операціями пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг. Вони становлять переважну частину всього грошового обороту в державі й обслуговують поточну фінансово-господарську діяльність підприємств. Від організації розрахунків за товарними операціями залежать розрахунки за нетоварними операціями.

Розрахунки за нетоварними операціями пов’язані з фінансовими операціями: з кредитною системою, з бюджетами різних рівнів, зі сплатою фінансових санкцій. Ці розрахунки здійснюються після реалізації продукції, тобто за результатами завершення кругообігу коштів підприємства.

Організація розрахунків передбачає їх здійснення записом (переказуванням) коштів з рахунка покупця (платника коштів) на рахунок постачальника (отримувача коштів) або заліком взаємних розрахунків між покупцем і постачальником продукції.

Правові основи організації безготівкових розрахунків у господарському обороті регламентуються законодавчими, інструктивними документами. Національний банк України виступає методичним центром з розробки форм і засобів розрахунків у народному господарстві, правил документообігу, організації банківського контролю за проведенням розрахунків.

Основними законодавчими актами, що регулюють порядок відкриття, використання і закриття рахунків клієнтів банків є:

Цивільний кодекс України. Параграф 3 глави 71 регулює відносини між банком і вкладником при укладанні договору банківського вкладу. Глава 72 визначає взаємовідносини між банком та клієнтом при відкритті банківського рахунку.

Господарський кодекс України. Розділ II визначає основи діяльності суб'єктів господарювання. Параграф 1 глави 35 визначає особливості правового регулювання фінансової діяльності, в тому числі - банківської.

Закон України від 20.05.99 № 679 “Про Національний банк України”. Статтею 7 цього Закону визначено, що Національний банк України встановлює для банків правила проведення банківських операцій.

Закон України від 05.04.2001 № 2346 “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”. Стаття 6 цього Закону визначає коло осіб, яким банки мають право відкривати рахунки, а також орган (Національний банк України), який встановлює порядок відкриття банками рахунків та їх режими. Види рахунків, що можуть відкриватися банками, встановлюються статтею 7 Закону.

Закон України від 07.12.2000 № 2121 “Про банки і банківську діяльність”. Глава 11 цього Закону встановлює обов'язок банків ідентифікувати клієнтів, які відкривають рахунки та осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.

Закон України від 28.11.2002 № 249 “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”. Статтею 4 цього Закону визначено, що банки є суб'єктами первинного фінансового моніторингу, які відповідно до статті 5 зобов'язані проводити ідентифікацію особи, яка здійснює фінансову операцію, що підлягає фінансовому моніторингу, або відкриває рахунок (в тому числі депозитний). Ідентифікація осіб, що здійснюють фінансові операції, здійснюється згідно з вимогами статті 6 цього Закону.

Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затверджене постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 516 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 29.12.2003 за № 1256/8577 (зі змінами). Цим Положенням регулюється загальний порядок залучення банками України грошових коштів (як у національній, так і в іноземній валюті) або банківських металів від юридичних та фізичних осіб на їх поточні, вкладні (депозитні) рахунки та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.

Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492, зі змінами, (далі - Інструкція).

Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам – інвесторам, виборчим блокам політичних партій і визначає загальні вимоги до функціонування рахунків, якими, зокрема передбачено, що банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу – вкладні (депозитні) рахунки. До поточних також належать рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України; поточні рахунки типу “Н”, що відкриваються в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб-нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України; поточні рахунки типу “П”, що відкриваються в національній валюті постійним представництвам; карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції; поточні рахунки виборчих фондів.

12 лютого 2010 року набрала чинності постанова Правління Національного банку України від 05.01.2010 № 4 “Про внесення змін до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах”, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 28.01.2010 за № 102/17397. (далі – Постанова).

Постанова підготовлена відповідно до статті 7 Закону України “Про Національний банк України” з метою врегулювання питання подальшого функціонування поточних рахунків відкритих та закритих акціонерних товариств – клієнтів банків, які у зв’язку з набранням чинності Законом України “Про акціонерні товариства” зобов’язані змінити своє найменування на публічне або приватне акціонерне товариство.

Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за № 377/8976 (із змінами).

Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі – Інструкція) розроблена відповідно до законів України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, Цивільного та Господарського кодексів України, інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Інструкція встановлює загальні правила, форми і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

Відповідно до вимог Інструкції банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів і своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових розрахунків, якщо ці правила відповідають вимогам Інструкції, інших нормативно-правових актів, а списання коштів з рахунків клієнтів мають здійснювати лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 Інструкції) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 Інструкції.

Вимоги Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також стягувачів, які здійснюють примусове списання коштів з рахунків цих учасників, та обов`язкові для виконання ними.

Порядок оформлення, приймання, оброблення електронних розрахункових документів та здійснення розрахункових операцій з їх застосуванням регулюється окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

 Для здійснення розрахунків клієнти банків самостійно обирають платіжні інструменти (крім меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.

Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України (Затверджене постановою Правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28.02.2003 за № 174/7495 (із змінами).

На виконання Закону України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001 № 2374-III постановою Правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508 затверджено Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України (далі – Положення), що зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.02.2003 за № 174/7495.

Положення встановлює загальні правила, порядок проведення і здійснення банками операцій з векселями, що видані та підлягають оплаті на території України в національній валюті.

Банки здійснюють операції з простими та переказними векселями за умови складання векселів у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту та заповнення їх реквізитів відповідно до вимог, зазначених у Положенні. Платіж за векселем банки здійснюють тільки в безготівковій формі. Банкам забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду.

Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металів (затверджене постановою Правління Національного банку України від 28.07.2008 № 216 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 01.10.2008 за № 910/15601).

Положення встановлює загальні вимоги Національного банку України до оформлення клієнтами доручень на переказ коштів в іноземній валюті або банківських металів та їх виконання уповноваженими банками й іншими фінансовими установами та визначає особливості здійснення уповноваженими банками арешту та примусового списання коштів в іноземних валютах та банківських металів з рахунків клієнта і з кореспондентських рахунків уповноваженого банку – резидента та нерезидента, відкритих в іншому уповноваженому банку – резиденті.

Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України (затверджене постановою Правління Національного банку України від 29.12. 2000 № 520 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21.02. 2001 за № 152/5343).

Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, яке затверджене постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 р. № 520 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2001 р. за № 152/5343 встановлює єдині правила і порядок проведення уповноваженими банками та фінансовими установами операцій з чеками в іноземній валюті.

Відповідно до цього Положення чек, як розрахунковий документ установленої форми, містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) платнику про сплату держателю чека (чекодержателю) зазначеної в ньому суми коштів в іноземній валюті протягом встановленого строку.

Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах (затверджене постановою правління національного банку України від 15.12.2004 р. № 639 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 р. за № 41/10321).

Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затверджене постановою правління національного банку України від 15.12.2004 р. № 639 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 р. за № 41/10321, яке визначає загальні правила Національного банку України щодо порядку здійснення банками операцій надання та отримання банківських гарантій в національній та іноземних валютах та порядок їх виконання (далі - Положення) визначає:

 - перелік осіб, на яких поширюються вимоги цього Положення, наведені визначення таких термінів, як “гарантія”, “контргарантія” “банк-гарант”, "гарантійний випадок" та ін., а також визначені основні умови, за яких може бути надана банком гарантія та/або контргарантія (умовна чи безумовна, відклична чи безвідклична), у т.ч. умови її покриття.

Так, гарантія – це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до якого банк-гарант приймає на себе грошове зобов’язання перед бенефіціаром (оформлене в письмовій формі або у формі повідомлення) cплатити кошти за принципала в разі невиконання останнім своїх зобов'язань у повному обсязі або їх частину в разі пред’явлення бенефіціаром вимоги та дотримання всіх вимог, передбачених умовами гарантії. Зобов’язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від основного зобов’язання принципала (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на таке зобов’язання безпосередньо міститься в тексті гарантії.

- види гарантій, у тому числі:

платіжні гарантії;

гарантії повернення авансового платежу;

тендерні гарантії (гарантії забезпечення пропозиції);

гарантії виконання;

гарантії повернення позики та ін.;

- порядок передачі гарантії бенефіціару або через авізуючий банк, або через банк-кореспондент та/або банк бенефіціара, або безпосередньо принципалу для подальшого її передавання бенефіціару;

- порядок оформлення та подання заявником гарантії (принципалом) до банку заяви про надання гарантії або контргарантії, порядок надання гарантій або контргарантій банком, дії банку-гаранту у разі настання гарантійного випадку та порядок дострокового закриття гарантії або контргарантії, наданої банком;

- порядок авізування та внесення змін до умов гарантій, отриманих на користь бенефіціарів;

- порядок прийняття банком-резидентом (авізуючим банком) від бенефіціара вимоги щодо сплати коштів, забезпечених гарантією;

- дострокове припинення гарантії, отриманої від інших банків на користь бенефіціара;

- порядок надання гарантій банками-гарантами (резидентами) під контргарантії інших банків;

- порядок сплати банком-гарантом (резидентом) бенефіціару коштів, забезпечених гарантією, що була надана на підставі отриманої контргарантії інших банків;

- дострокове припинення гарантії, наданої банком-гарантом (резидентом) під контргарантію інших банків.

Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями (затверджене постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 514 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 24.12/2003 за № 1213/8534).

Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями, яке затверджене постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 514 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 24 грудня 2003 року за №1213/8534 (зі змінами) встановлює загальні правила щодо відкриття, авізування, супроводження, виконання та закриття документарних акредитивів, що здійснюють уповноважені банки для будь-яких фізичних чи юридичних осіб, представництв юридичних осіб-нерезидентів під час їх розрахунків за договорами з нерезидентами, оформленими відповідно до вимог законодавства України та/або для власних потреб.

4. Види безготівкових розрахунків

На сучасному етапі підприємства всіх форм власності в основі своїх розрахунків використовують безготівкові.

Для здійснення безготівкових розрахунків підприємство в установі банку (за своїм бажанням) відкриває рахунки для зберігання коштів. Підприємство може відкривати два і більше поточних рахунки у національній валюті та рахунки в іноземній валюті.

Усі безготівкові форми розрахунків здійснюються за допомогою таких основних принципів:

збереження підприємствами грошових коштів в установах банків;

самостійність вибору підприємством установи банку;

самостійність вибору підприємством виду і форми розрахунків;

самостійність розпорядження підприємства своїми коштами в межах чинного законодавства;

максимальне наближення грошових розрахунків до моменту реалізації продукції;

здійснення грошових розрахунків у межах коштів на рахунках підприємства.

За економічним змістом організація безготівкових розрахунків виходить за межі суто технічних операцій, пов'язаних зі списанням і зарахуванням коштів на рахунки клієнтів у банківській установі. Безготівкові розрахунки здійснюються в різних формах. Різні форми розрахунків пов'язані з використанням різних видів розрахункових документів. Розрахункові документи готує постачальник або платник, а в окремих випадках - банк.

Розрахунковий документ − це відповідно оформлений документ на переказ грошових коштів. Використовуються відповідні види безготівкових розрахунків (залежно від форми розрахункового документа), а саме:

- платіжне доручення − розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача;

- платіжна вимога - розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок отримувача

- платіжне вимога-доручення розрахунковий документ, який складається з двох частин:

верхньої - вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача;

- чек − розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку-емітенту, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів;

- акредитив - договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж;

- вексель − цінний папір, письмове безумовне зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику (векселедержателю) вимагати сплати визначеної у векселі суми від особи, яка видала вексель (векселедавця), у відповідний строк і у відповідному місці;

- інкасовими дорученнями (розпорядженнями) застосовуються у випадках стягнення в безспірному порядку сум фінансових санкцій, недоїмки в бюджет з податків, штрафів, які нараховані державними податковими органами.

З розвитком електронної техніки з’явилась можливість широкого використання в безготівкових розрахунках пластикових карток.

Пластикова картка – це пластина з нанесеною на неї магнітною смужкою чи вмонтованою мікросхемою, що містить зашифровану інформацію (ключ) до спеціального карткового рахунка з обліку грошових коштів у відповідному банку.

Розшифрування (розкодування) інформації, що міститься на картці, дає змогу власнику цієї картки здійснювати необхідні розрахунки і отримувати готівку у межах її залишку на картковому рахунку.

Пластикові картки бувають кредитні і дебетові.

Кредитні картки видаються банком клієнтам, яким відкривається кредитна лінія, що дає змогу користуватися кредитом при купівлі товарів і отриманні касових позик. Різновидом кредитних карток є банківські кредитні картки, що видаються клієнтам для купівлі товарів з використанням банківського кредиту, а також для отримання авансів в готівково-грошовій формі.

Банківські кредитні картки, у свою чергу, поділяють на індивідуальні і корпоративні.

Індивідуальні картки видаються банком окремим його клієнтам і можуть бути «стандартними» чи «золотими», що призначені для осіб з високою кредитоспроможністю і передбачають значну кількість пільг для користувачів.

Корпоративні картки видаються банками організаціям, фірмам, які на підставі цих карток можуть видавати індивідуальні картки окремим своїм керівникам і працівникам.

Дебетові картки видаються клієнтам для отримання готівкових грошей в банківських автоматах чи купівлі товарів з розрахунком через електронний термінал. Однак гроші при цьому списуються з рахунка власника в банку.

Питання для самостійного опрацювання.

  1.  Управління грошовими потоками на підприємстві.
  2.  Розрахунки платіжними дорученнями
  3.  Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями
  4.  Розрахунки чеками
  5.  Розрахунки акредитивами
  6.  Вексельна форма розрахунків
  7.  Види векселів.
  8.  Відповідальність за порушення грошових розрахунків.
  9.  Порядок відкриття та закриття рахунків в банківських установах .


ТЕМА № 3. Грошові надходження підприємств.

План

  1.  Поняття грошових потоків підприємства
  2.  Джерела формування доходів підприємства
  3.  Класифікація грошових потоків на підприємстві
  4.  Інноваційно-інвестиційні доходи

1. Поняття грошових потоків підприємства

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств.

Забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов'язань перед державою, банками та іншими суб'єктами господарювання, формування доходів і прибутку є найважливішою стороною діяльності підприємств.

Грошовий потік – це рух грошей, який має певний напрямок, пов’язаний з обслуговуванням руху відповідного потоку товарів та послуг і характеризується певними особливостями.

Іншими словами Грошовий потік (cash flow) – це різниця між кількістю отриманих і витрачених грошей, фактичні чисті готівкові кошти, які надходять на підприємство (чи витрачаються ним) протягом деякого визначеного періоду. З точки зору фінансового аналізу, грошовий потік обчислюється як різниця між надходженнями грошових коштів та їх витратами, що виникають у результаті виробничої діяльності.

Внаслідок того, що певна частина грошового потоку підприємства, як правило, реінвестується в підприємство, в нього виникають капітальні витрати. Капітальні витрати – це чисті витрати на придбання активів без продажу активів.

Для розрахунку операційного потоку необхідно визначити різницю між доходами та витратами, причому до витрат не включаються амортизація, оскільки це – не відтік грошей, та проценти, тому що вони є фінансовими витратами.

Так, відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів», терміни вживаються в такому значенні:

  •  грошові кошти – готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання;
  •  еквіваленти грошових коштів – короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, які вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і які характеризуються незначним ризиком зміни їхньої вартості;
  •  не грошові операції – операції, що не потребують використання грошових коштів та їхніх еквівалентів;
  •  рух грошових коштів – надходження і вибуття грошових коштів та їхніх еквівалентів.

Важливе значення в підприємницькій діяльності належить характеристиці джерел грошових коштів з поділом їх на внутрішні та зовнішні. Це пов’язано з тим, що акцентувати увагу необхідно на зовсім протилежних завданнях, а отже й спрямовувати власну діяльність. Так, для мобілізації грошових коштів із внутрішніх джерел необхідно акцентувати увагу на собівартості, прибутку, економічному потенціалі, продуктивності праці, умовах оплати тощо. При цьому обов’язковості повернення мобілізованих ресурсів не виникає. Що стосується залучення грошових коштів із зовнішніх джерел, то характерним є переважно тимчасовість їх залучення, розподіл частини отриманого доходу від залучення з джерелом залучення та активна діяльність на фінансовому ринку.

Потрібно пам’ятати, що рух грошових коштів (грошових потоків) неможливо відокремити від видів діяльності підприємства (рис. 3.1.).

Рис. 3.1. Класифікація видів діяльності підприємств

Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що забезпечують її або виникають унаслідок її проведення.

Операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, крім інвестиційної чи фінансової, тобто діяльність, яка забезпечує основну частку доходу та пов’язана з виробництвом, реалізацією продукції й іншими взаємовідносинами, що виникають у процесі її здійснення.

Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру й складу власного та позикового капіталу підприємства.

Інвестиційна діяльність – придбання та реалізація тих необоротних активів та фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів, тобто діяльність, пов’язана з придбанням та продажем довгострокових (необоротних) активів і короткострокових (поточних) фінансових інвестицій.

Надзвичайна подія (діяльність) – подія або операція, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства та стосовно якої не очікується періодичне повторення або повторення в кожному наступному звітному періоді (пожежа, стихійне лихо).

Кожному виду діяльності відповідають певні грошові потоки (рис. 3.2.).

Рис. 3.2. Класифікація грошових потоків залежно від видів діяльності

  1.  Джерела формування доходів підприємства

Грошові надходження підприємств відіграють важливу роль у процесі кругообігу коштів. Грошові надходжень підприємства повинні забезпечувати відшкодування витрат, своєчасне виконання фінансових зобов’язань, формування доходів і прибутку.

Продаж продукції – це господарські операції підприємства, що здійснюються підприємством згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацією незалежно від термінів її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.

Продаж послуг – це операції цивільно-правового характеру з надання послуг (результатів робіт), надання права на користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними активами, а також: надання об’єктів власності компенсації; надання права на користування або розпорядження товарами у межах договорів лізингу, продажу, ліцензування або інші способи і передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші об’єкти права інтелектуальної власності.

Грошові надходження – це сукупність надходжень коштів за реалізовану продукцію, виконувані роботи, послуги, а також виконання інших господарських операцій у процесі операційної, фінансової й інвестиційної діяльності підприємства.

Сума грошових надходжень не завжди дорівнює сумі доходу підприємства за реалізовану продукцію.

Дохід – це збільшення економічних вигод підприємства у вигляді надходження активів (коштів, інших матеріальних або нематеріальних активів), або зменшення зобов’язань підприємства перед його діловими партнерами, що забезпечують зростання власного капіталу підприємства.

Грошові надходження підприємств значно перевищують грошові доходи, які підприємство отримує від здійснення господарської діяльності. Основною причиною є те, що не всі грошові надходження визнаються доходами. Винятком може бути випадок, коли більша частина доходу отримується внаслідок збільшення економічних вигід без грошового потоку, наприклад дооцінка основних фондів, підвищення ринкової вартості фінансових інвестицій тощо.

Необхідно пам’ятати, що дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відображає загальний дохід без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів і непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору тощо). Підприємства, основною діяльністю яких є торгівля цінними паперами, у цій статті відображають вартість, за якою реалізовано цінні папери, та суму винагороди за виконання інших операцій, пов’язаних з розміщенням, купівлею та продажем цінних паперів.

Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається вирахуванням з доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відповідних податків, зборів, знижок тощо.

Валовий прибуток (збиток) розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Інші операційні доходи включають доходи від операційної діяльності підприємства у звітному періоді, крім доходу (виручки) від реалізації продукції, й до яких належать: дохід від реалізації іноземної валюти, операційної оренди, операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті, одержані штрафи пені, неустойки тощо.

Основною частиною грошових надходжень підприємства є виручка від реалізації продукції. Ураховуючи те, що в Україні для визначення фінансових результатів та під час податкового обліку використовуються два методи розрахунку надходжень від продажу продукції (товарів, робіт, послуг), а саме: касовий метод та метод нарахувань, – є доцільною мінімізація часу між відвантаженням продукції й отриманою сумою грошових коштів, що може досягатись із допомогою планування виручки різними методами (рис. 3.3).

Рис. 3.3. Методи планування виручки та механізм їх застосування

3. Класифікація грошових потоків на підприємстві

Найважливішою стороною діяльності підприємства є забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасного виконання зобов'язань перед державою, банками та іншими суб'єктами господарювання, формування доходів і прибутку.

Основні класифікаційні ознаки грошових потоків (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Основні класифікаційні ознаки грошових потоків

Вхідні грошові потоки підприємств за їхніми джерелами можна поділити на:

  •  за джерелами виникнення ( внутрішні та зовнішні);
  •  за метою управління ліквідністю (вхідні та вихідні);
  •  за періодом виникнення (минулі та майбутні);
  •  за видами діяльності;
  •  за напрямком (позитивні, негативні).

Коли кошти надходять з будь-яких джерел на самому підприємстві, вони належать до внутрішніх. Надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобілізуються на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел.

Позитивні потоки (припливи) відображають надходження грошових коштів на підприємство.

Відємні потоки (відтік) – витрачання грошових коштів підприємством.

До вихідних грошових потоків належать грошові видатки на покриття витрат, які включаються у собівартість продукції, адміністративних витрат, витрат на збут, інших витрат у рамках операційної діяльності, а також податки на прибуток та проценти за користування позичками.

Результатом діяльності підприємства є отримання чистого грошового потоку, що буде направлений на відновлення виробничої діяльності.

4. Інноваційно-інвестиційні доходи

З подальшим поглибленням і переходом до ринкового господарства зростає значення інвестиційної діяльності підприємств, адже раціональне використання вільних грошових коштів і розроблення ефективних довгострокових проектів створюють умови для отримання в майбутньому додаткових прибутків. Інвестиційна діяльність бере початок з розроблення інвестиційної стратегії, тобто формування сукупності довгострокових цілей інвестиційної діяльності та вибору найефективніших способів їх досягнення й фінансування. Відповідно до розроблених стратегічних напрямів інвестиції поділяють на капітальні та фінансові (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Класифікація та характеристика інвестицій підприємства

Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ним поставлених цілей є фінансовою діяльністю. З фінансовою діяльністю пов’яза-
ні надходження грошових коштів у результаті утворення боргових зобов’язань (позичок, векселів, облігацій, а також інших видів короткострокових і довгострокових зобов’язань, не пов’язаних з операційною діяльністю), які призводять до збільшення позичкового та власного капіталу. До фінансових операцій відносять також фінансовий лізинг. У вузькому розумінні основний зміст фінансової діяльності полягає у фінансуванні підприємства.

Фінансова діяльність має вирішальний вплив на процеси генерування вартості підприємства. Так, оптимізація структури капіталу, оптимізація фінансування веде до зменшення витрат на його залучення та створює фінансову базу для успішної операційної та інвестиційної діяльності.

У теорії і практиці досить часто зміст фінансової діяльності трактується ширше, ніж фінансування. У широкому значенні під фінансовою діяльністю розуміють усі заходи, які пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням, примноженням (збільшення вартості) та поверненням. Фінансова діяльність у широкому розумінні включає весь комплекс функціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням операційної діяльності підприємств.

Слід також розрізняти доходи від фінансових операцій і грошові надходження від фінансової діяльності. Доходів від фінансової діяльності немає, фінансова діяльність призводить до збільшення доходів від операційної, інвестиційної діяльності та фінансових операцій.

Доходи від фінансових операцій включають: доходи від участі в капіталі (дохід від інвестицій в асоційовані підприємства, дохід від спільної діяльності, дохід від інвестицій у дочірні підприємства); інші фінансові доходи (дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій, крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі).

Доходи від іншої звичайної діяльності охоплюють інвестиційну та фінансову діяльність, за винятком фінансових операцій, які забезпечують доходи від участі в капіталі тощо: від реалізації фінансових інвестицій (продаж акцій, боргових зобов’язань, часток у капіталі інших підприємств); від реалізації необоротних активів (продаж основних фондів, нематеріальних активів); від реалізації майнових комплексів; дохід від неопераційної курсової різниці (не пов’язаної з операційною діяльністю); дохід від безоплатно отриманих активів; інші доходи від звичайної діяльності (списання кредиторської заборгованості тощо).

Тимчасово вільні грошові засоби підприємства можуть вкладати на депозитні рахунки в комерційні банки під обумовлений відсоток.

Підприємство має право здавати в оренду нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання, техніку та інше) за відповідну плату або здійснювати фінансовий лізинг.

Лізинг – це форма довгострокової оренди, яка передбачає передачу права користування майном іншому суб’єкту підприємницької діяльності на платній основі і на визначений угодою строк. Об’єктом лізингу є матеріальні цінності, які входять до складу основних засобів. У лізинговій угоді беруть участь три сторони: підприємство-постачальник, лізингова фірма (підприємство-орендодавець), орендатор, який отримав нерухоме майно і користується ним протягом визначеного часу.

Питання для самостійного опрацювання.

  1.  Валовий дохід підприємства.
  2.  Формування чистого доходу підприємства.
  3.  Формування вхідних та вихідних потоків підприємства.
  4.  Лізингова діяльність підприємства.
  5.  Правове регулювання грошових надходжень.
  6.  Види інвестиційної діяльності на підприємстві.
  7.  Інвестиційні доходи.


ТЕМА № 4. Формування та розподіл прибутку.

План

  1.  Поняття прибутку підприємства.
    1.  Види прибутку.
    2.  Джерела формування та фактори впливу на прибуток.
    3.  Розподіл та використання прибутку на підприємстві.

1. Поняття прибутку підприємства.

Головними показниками, які відображають фінансові результати діяльності підприємства є дохід і прибуток. Ці показники є вирішальними для підприємства тому, що відображають мету його діяльності, а також цікавлять інвесторів, кредиторів, фінансові органи, податкову службу, фондові біржі.

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймні стабілізувати її на певному рівні.

Рис. 4.1. Суть прибутку підприємства

Прибуток є основне джерело розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування.

Прибуток як важлива категорія ринкових відносин визначає такі функції:

1) характеризує економічний ефект - вона служить кінцевим фінансовим результатом. Разом з тим на величину прибутку, його динаміку, які залежать і не залежать від підприємства. Практично поза межами підприємства знаходяться кон'юнктура ринку, рівень ціни на матеріально-сировинні і паливно-енергетичні ресурси, норми амортизації.

Від підприємства залежить рівень цін на реалізовану продукцію, зарплату, рівень господарювання, компетентність керівників, конкурентноспроможність продукції, організація виробництва і праці, продуктивність праці, фінансове планування.

2) прибуток відіграє стимулюючу функцію - він одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Самофінансування визначається отриманим прибутком. Доля чистого прибутку має бути достатньою для фінансування виробничої діяльності соціального розвитку колективу і матеріального стимулювання.

3) прибуток джерело формування бюджетів різних рівнів. Він поступає в бюджет у виді податків і використовується для фінансування державних, інвестиційних, виробничих, науково-технічних і соціальних програм.

Розглядаючи функції прибутку, як міру ефективності виробництва, необхідно враховувати, що прибуток не збігається зі своєю об’єктивною основою – вартістю додаткового продукту, а є її перетвореною (похідною) формою. Для підприємства прибуток означає, по-перше, надбавку до собівартості продукції, по-друге – приріст авансованої вартості. Для підприємства економія будь-якої частини витрат виробництва (матеріальних або трудових) означає збільшення прибутку, оскільки в ньому втілюється результативність витрат як живої, так і уречевленої праці, тобто ефективність виробництва.

Рис. 4.2. Схема формування прибутку (збитку) підприємств

Прибуток − це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Він характеризує перевищення надходжень над витратами, характеризує мету підприємницької діяльності і береться як головний показник результативності підприємства.

2. Види прибутку.

В залежності від виду діяльності, в рамках якої отримано прибуток, він поділяється на:

прибуток від реалізації по основній діяльності;

прибуток від реалізації по неосновній діяльності;

від фінансових операцій;

від неопераційної діяльності;

від лізингової діяльності.

В залежності від порядку визначення прибуток буває таких видів:

Економічний підхід

балансовий прибуток – кінцевий результат всіх видів діяльності;

прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства – різниця між балансовим прибутком і податком на прибуток;

чистий прибуток – різниця між прибутком, що залишається в розпорядженні підприємства та штрафними санкціями щодо підприємства;

Бухгалтерський підхід

прибуток від звичайної діяльності до оподаткування – різниця між валовими доходами і валовими витратами (разом з амортизаційними відрахування);

прибуток від звичайної діяльності – різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і податком на прибуток;

чистий прибуток – сума прибутку від звичайної діяльності і надзвичайних доходів (витрат).

Від методики оцінки:

номінальний прибуток – той що фактично отримано;

реальний прибуток – номінальний прибуток з урахуванням впливу інфляції.

В залежності від цілі визначення:

бухгалтерський (балансовий);

економічний прибуток – визначається як виручка від реалізації – валові витрати – альтернативні вигоди (витрати).

В залежності від розміру:

1. Мінімальний прибуток – прибуток, розмір якого після сплати податків задовільняє уяву власників про мінімальний рівень рентабельності на вкладений капітал. Як правило, цей рівень дорівнює середній процентній ставці на депозитному ринку.

2. Нормальний прибуток – прибуток, який відповідає нормі прибутковості на вкладений капітал у галузі.

3. Цільовий (необхідний) прибуток – прибуток, що відповідає потребам підприємства в коштах на виробничий і соціальний розвиток і утворюється за рахунок чистого прибутку.

4. Максимальний прибуток – прибуток, що пов'язаний з реалізацією мети поведінки підприємства на ринку на максимізацію прибутку. Отримується в тому випадку, коли граничні витрати дорівнюють граничним доходам.

3. Джерела формування та фактори впливу на прибуток

Прибуток формується під впливом великої кількості взаємозалежних факторів, що впливають на результати діяльності підприємства по-різному: одні – позитивно, інші – негативно. Серед зовнішніх факторів можна виділити такі:

• економічні умови господарювання;

• місткість ринку;

• платоспроможний попит споживачів;

• державне регулювання діяльності підприємства та ін.

Особливе значення має рівень, динаміка і коливання платоспроможного попиту, тому що він визначає стабільність отримання прибутку.

Поряд з перерахованими вище, варто звернути увагу на такі серйозні макроекономічні чинники, як податкова і кредитна політика держави, розвиток діяльності громадських організацій споживачів товарів і послуг, і, нарешті, політична стабільність у державі.

Зовнішні та внутрішні фактори тісно пов'язані між собою. Але внутрішні фактори прямо залежать від організації роботи самого підприємства.

На формування прибутку як фінансового показника роботи торговельного підприємства впливають:

• результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності;

• сфера діяльності;

• галузь господарства;

• встановлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

Джерелами формування загального прибутку підприємства є:

• прибуток від продажу основної продукції підприємства, який є головним складником загального прибутку;

• прибуток від продажу непотрібного майна;

• прибуток від позареалізаційних операцій.

1) Прибуток від продажу продукції є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою та її повною собівартістю (без урахування ПДВ і акцизного збору)

2) прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається з урахуванням витрат на продаж-демонтаж, транспортування, оплата агентських служб.

3) прибуток від позареалізаційних операцій - це прибуток від пайової участі у спільних підприємствах, здаванням майна в оренду, дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, надходження від економічних санкцій і обчислюється як різниця між доходами, отриманими внаслідок виконання цих операцій і витратами на їх виконання.

На формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають:

  •  результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності;
  •  сфера діяльності;
  •  галузь господарства;
  •  установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

До зовнішніх факторів належать: природні умови, державне регулювання цін, тарифів, відсотків, податкових ставок і пільг, штрафних санкцій та ін. Ці фактори не залежать від діяльності підприємства, але можуть значно вплинути на розмір прибутку.

Внутрішні фактори поділяються на виробничі і позавиробничі.

Рис. 4.3. Класифікація факторів

Виробничі фактори характеризують наявність і використання засобів і предметів праці, трудових і фінансових ресурсів і своєю чергою поділяються на екстенсивні та інтенсивні.

Екстенсивні фактори впливають на процес одержання прибутку через кількісні зміни: обсяг засобів і предметів праці, фінансових ресурсів, часу роботи обладнання, чисельності персоналу, фонду робочого часу тощо.

Інтенсивні фактори впливають на процес отримання прибутку через якісні зміни: підвищення продуктивності обладнання і його якості, застосування прогресивних видів матеріалів і удосконалення технології їх обробки, прискорення обертання оборотних засобів, підвищення кваліфікації і продуктивності праці персоналу, зниження матеріалоємності продукції, удосконалення організації праці і більш ефективного використання фінансових ресурсів тощо.

До позареалізаційних факторів належать: постачальницько-збутова і природоохоронна діяльність, соціальні умови праці, побуту тощо.

4. Розподіл та використання прибутку на підприємстві.

Отриманий прибуток наприкінці виробничого циклу підлягає розподілу.

В залежності від форми власності та способу організації діяльності на підприємстві прибуток може направлятись на виплату дивідендів, погашення заборгованостей, здійснення інноваційної діяльності тощо.

Формування та розподіл фінансового результату (прибуток/збиток) від звичайної діяльності до оподаткування здійснюється в порядку, визначеному на рис. 4.4.

Рис. 4.4. Формування та розподіл чистого прибутку

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і наднормативних виробничих витрат.

Виробнича собівартість продукції зменшується на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, та вартість супутньої продукції в оцінці можливого її використання на власному підприємстві.

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини й основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, що можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку.

До складу загальновиробничих витрат включаються:

  1.  витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо);
  2.  амортизація основних засобів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення, нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;
  3.  витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;
  4.  витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо);
  5.  витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень;
  6.  витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);
  7.  витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколишнього природного середовища.

Інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі та втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо).

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування та управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду. До постійних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) за зміни обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються щодо кожного об’єкта витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) за нормальної потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їхню фактичну величину.

Витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

До адміністративних витрат належать такі загальногосподарські витрати, які спрямовані на обслуговування та управління підприємством. Витрати на збут охоплюють витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг). До інших операційних витрат включаються: витрати на дослідження та розробки, собівартість реалізованої іноземної валюти, собівартість реалізованих виробничих запасів, сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування до резерву сумнівних боргів, втрати від операційної курсової різниці, втрати від знецінення запасів, визнані штрафи, пеня, неустойка тощо.

Деталізація операційних витрат дозволяє провести аналіз ефективності використання коштів, отримати інформацію про фактичні елементи статей витрат і, базуючись на цьому, приймати правильні, обґрунтовані управлінські рішення.

Незважаючи на те, що прибуток характеризує економічний результат, отриманий як наслідок діяльності підприємства, усе ж більшість аспектів здійснення його виробничо-господарської діяльності оцінити досить складно. Аналізуючи результати виробничо-господарської та фінансової діяльності, використовують систему відносних показників, а саме показників рентабельності, які характеризують ефективність отриманих результатів.

Питання для самостійного опрацювання.

  1.  Планування прибутку підприємства.
  2.  Формування собівартості продукції підприємства.
  3.  Рентабельність: суть та види.
  4.  Оподаткування прибутку підприємства.
  5.  Види прибутку підприємства.
  6.  Методи обчислення прибутку.
  7.  Витрати підприємства.


ТЕМА 5. Оподаткування підприємств

План

  1.  Суть та функції податків
  2.  Податок на прибуток підприємств в Україні
  3.  Податок на доходи фізичних осіб.
  4.  Плата за землю

1. Суть та функції податків

Податки та збори є важливою складовою фінансових відносин у суспільстві і як форма фінансових відносин виникають одночасно з появою держави.

Податок − обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до Податкового кодексу України.

Збором є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Обов’язкові платежі перераховуються до бюджету держави, а також до інших цільових державних фондів. Вони можуть здійснюватися у формах:

  •  податки;
  •  плата за ресурси;
  •  цільові відрахування.

Суспільне призначення податків виявляється в двох основних функціях:

  •  фіскальна;
  •  регулююча.

Фіскальна функція полягає у формуванні грошових доходів держави (мобілізації коштів у розпорядження держави і формування централізованих фінансових ресурсів для забезпечення виконання функцій держави).

Регулююча функція податків проявляється через вплив податків на різні сторони діяльності суб’єктів господарювання (держава регулює розвиток економіки і соціально-економічні процеси в суспільстві).

Функції податків діють одночасно і взаємоузгоджені. Неможливо також розмежувати податки на суто фіскальні й регулюючі, бо без фіскальної їх дії не може бути й регулюючої. Застосування податків як фінансових регуляторів надзвичайно складне і важливе, оскільки вони торкаються всіх сфер життя як платника податків, так і суспільства загалом. Ефективність застосування податків залежить від їх реальності: об’єкта оподаткування, розміру ставок, податкових пільг, сталості законів про оподаткування тощо, тобто від сталості й реальності податкового механізму, податкової системи. Тому в умовах ринкової економіки завданням держави в галузі податків є створення такої системи оподаткування та умов для платників податків, які б сприяли підвищенню ефективності виробництва і збільшенню доходів бюджету, що дало б змогу державі якнайкраще виконувати свої функції.

Податкові платежі поділяються на загальнодержавні та місцеві. Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому ПКУ порядку, становить податкову систему України.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені ПКУ і є обов'язковими до сплати на усій території України.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених ПКУ рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Система оподаткування − це сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також додержавних цільових фондів, що стягуються в порядку, установленому відповідними законами держави.

Правовою основою податкової системи є відносини власності. Форма власності визначає право держави на доходи. При державній власності все майно підприємств і доходи, що створюються ними, належать державі. Держава вирішує, яку частку доходів підприємств централізувати до бюджету та інших централізованих фондів, а яку залишити трудовим колективам. Що ж до приватних і колективних підприємств, то держава може централізувати до бюджету лише частину доходів, що необхідна для задоволення загальнодержавних потреб.

До вихідних принципів побудови податкової системи належать: формування доходів бюджету у процесі перерозподілу ВВП; встановлення однакових обов’язків і відповідальності перед бюджетом для суб’єктів господарювання всіх форм власності; встановлення оптимального співвідношення між частиною доходу, що стягується з підприємств, і частиною, що залишається у них для розвитку власного виробництва, соціальної сфери і матеріального стимулювання працівників.

Основні принципи побудови системи оподаткування:

загальність оподаткування - кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями ПКУ;

рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;

презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

фіскальна достатність − встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

соціальна справедливість − установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;

економічність оподаткування − установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;

нейтральність оподаткування − установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків;

стабільність − зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;

рівномірність та зручність сплати − установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;

єдиний підхід до встановлення податків та зборів − визначення на законодавчому рівні усіх обов'язкових елементів податку.

Система оподаткування складається з двох підсистем:

  •  оподаткування юридичних осіб (підприємств);
  •  оподаткування фізичних осіб.

2. Податок на прибуток підприємств в Україні

Основні питанні оподаткування підприємств в Україні регулюються ПКУ, що набрав чинності 1 квітня 2011 року.

З 01.04.2011 по 31.12.2011 року основна ставка податку на прибуток підприємств становитиме 23%. Надалі вона поступово знижуватиметься: з 01.01.2012р. по 31.12.2012р. – 21%; з 01.01.2013р. по 31.12.2013р. – 19%; з 01.01.2014р. – 16%. Прибуток від страхової діяльності юридичних осіб у випадках, встановлених п. 156.2 Податкового кодексу (страхування життя) оподатковують за ставкою 0%.

Платниками податку з числа резидентів є:

суб'єкти господарювання - юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами;

управління залізниці, яке отримує прибуток від основної діяльності залізничного транспорту. Перелік робіт та послуг, що належать до основної діяльності залізничного транспорту, визначається Кабінетом Міністрів України. Доходи залізниць, отримані від основної діяльності залізничного транспорту, визначаються в межах надходжень доходу, перерозподіленого між залізницями в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

підприємства залізничного транспорту та їх структурні підрозділи, які отримують прибуток від неосновної діяльності залізничного транспорту;

неприбуткові установи та організації у разі отримання прибутку від неосновної діяльності та/або доходів, що підлягають оподаткуванню відповідно до цього розділу;

відокремлені підрозділи платників податку, зазначених у підпункті цього пункту, визначені відповідно до розділу I ПКУ, за винятком представництв.

(Резидент юридичні особи та їх відокремлені особи, які утворені та провадять свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет; фізична особа-резидент − фізична особа, яка має місце проживання в Україні.)

Платниками податку з числа нерезидентів є:

юридичні особи, що створені в будь-якій організаційно-правовій формі, та отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України;

постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження з України або виконують агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників.

Постійне представництво до початку своєї господарської діяльності стає на облік у податковому органі за своїм місцезнаходженням у порядку, встановленому центральним податковим органом України. Постійне представництво, яке розпочало свою господарську діяльність до реєстрації у податковому органі, вважається таким, що ухиляється від оподаткування, а одержані ним прибутки вважаються прихованими від оподаткування.

Національний банк України здійснює розрахунки з Державним бюджетом України відповідно до Закону України "Про Національний банк України".

Установи кримінально-виконавчої системи та їх підприємства, які використовують працю спецконтингенту, спрямовують доходи, отримані від діяльності, визначеної спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань України, на фінансування господарської діяльності таких установ та підприємств, із включенням сум таких доходів до відповідних кошторисів їх фінансування, затверджених зазначеним органом виконавчої влади.

(нерезиденти це: іноземні компанії, організації, утворені відповідно до законодавства інших держав, їх зареєстровані (акредитовані або легалізовані) відповідно до законодавства України філії, представництва та інші відокремлені підрозділи з місцезнаходженням на території України; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва інших держав і міжнародних організацій в Україні; фізичні особи, які не є резидентами України;

Об’єкт оподаткування:

прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 ПКУ, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 ПКУ, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 ПКУ;

дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 ПКУ, з джерелом походження з України.

Доходи, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, складаються з:

* доходу від операційної діяльності визнається в розмірі договірної (контрактної) вартості, але не менше ніж сума компенсації, отримана в будь-якій формі, в тому числі при зменшенні зобов’язань;

* інших доходів.

Порядок визнання доходів установлено у ст. 137 ПК. Так, дохід від реалізації товарів визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар. Дохід від надання послуг та виконання робіт визнається за датою складення акта або іншого документа, оформленого відповідно до вимог чинного законодавства, який підтверджує виконання робіт або надання послуг.

Таким чином, на відміну від Закону про прибуток, попередня (авансова) оплата товарів (робіт, послуг) не буде визнаватися доходами й не впливатиме на податкові зобов'язання платника.

Доходи, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, класифікуються за такими групами:

  •  дохід від операційної діяльності, що включає дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг, та дохід банківських установ;
  •  інші доходи, що включають, як і за чинним законодавством, зокрема, доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, процентів, роялті, володіння борговими вимогами, доходи від операцій оренди/лізингу, доходи за операціями в іноземній валюті, доходи від торгівлі цінними паперами та деривативами, суми штрафів, неустойки чи пені, суми безповоротної фінансової допомоги, безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг).

На відміну від чинного законодавства, суми поворотної фінансової допомоги, отриманої від засновника платника податку, у разі повернення такої допомоги не пізніше 365 календарних днів із дня її отримання не включаються до складу оподатковуваного доходу.

Доход, що не враховуються для визначення об'єкта оподаткування:

прямі інвестиції або реінвестиції в корпоративні права платника,

компенсація (відшкодування) за примусове відчуження державою майна платника податку,

емісійний дохід, міжнародна технічна допомога та інше.

ПК передбачає, що в разі отримання коштів цільового фінансування з фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування або бюджетів доходом визнається:

  •  сума коштів, що дорівнює частині амортизації об'єкта інвестування, пропорційній частці отриманого платником податку з бюджету цільового фінансування капітальних інвестицій у загальній вартості таких інвестицій в об'єкт;
  •  цільове фінансування для компенсації витрат (збитків), яких зазнало підприємство, та фінансування для надання підтримки підприємству без установлення умов витрачання таких коштів на виконання в майбутньому певних заходів − із моменту його фактичного отримання;
  •  інше цільове фінансування − протягом тих періодів, у яких були здійснені витрати, пов'язані з виконанням умов цільового фінансування.

Склад витрат та порядок їх визнання встановлено у ст. 138 ПК. Як і при визначенні доходів, при визначенні витрат тепер не будуть враховуватися попередні (авансові) платежі. З метою достовірного визначення розміру витрат та дати їх виникнення платники податку визначатимуть собівартість товарів (робіт, послуг), до складу якої включатиметься вартість запасів. Тобто на відміну від чинного законодавства не тільки витрати на придбання запасів зменшуватимуть об'єкт оподаткування лише в момент визнання відповідних доходів, але й інші витрати, що включатимуться до собівартості.

Витрати, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, поділяються на:

  •  витрати операційної діяльності;
  •  інші витрати.

Інші витрати, у свою чергу, включають, зокрема:

  •  загальновиробничі витрати;
  •  адміністративні витрати;
  •  витрати на збут;
  •  інші операційні витрати;
  •  інші витрати звичайної діяльності.

Собівартість товарів (робіт, послуг) складається з витрат, прямо пов'язаних із виробництвом таких товарів (робіт, послуг), а саме із:

  •  прямих матеріальних витрат (сировина, матеріали та напівфабрикати, що утворюють основу виготовленого товару (роботи, послуги);
  •  прямих витрат на оплату праці (заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві товарів (робіт, послуг);
  •  амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних із виробництвом товарів (робіт, послуг);
  •  вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних із їх виробництвом (наданням);
  •  інших прямих витрат (внески на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв).

Витрати, що формують собівартість товарів (робіт, послуг), визнаються витратами того звітного періоду, у якому визнано доходи від реалізації таких товарів (робіт, послуг). Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, у якому вони були здійснені, з урахуванням, окремих особливостей. Так, наприклад, нараховані податки і збори включаються до витрат того звітного періоду, за який проводиться таке нарахування.

Витрати, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку

витрати, не пов'язані з господарською діяльністю (прийоми, презентації, свята, розваги),

платежі за договорами комісії,

агентськими договорами та іншими аналогічними договорами,

погашення отриманих позик, кредитів, дивіденди, штрафи, неустойки чи пені.

ПКУ передбачаються особливості пільгового оподаткування прибутку підприємств, отриманого у зв'язку із впровадженням енергозберігаючих технологій та реалізації енергоефективних проектів, неприбуткових установ та організацій, виробників сільськогосподарської продукції.

У ПК збережено норму, згідно з якою суми коштів або вартість майна, добровільно перераховані/переданi на користь резидентів для цільового використання з метою виробництва національних фільмів (у т. ч. анімаційних) та аудіовізуальних творів, включаються до складу витрат у розмірі, що не перевищує 10% оподатковуваного прибутку за попередній податковий рік.

На період з 01.04.11 р. до 01.01.16 р. вводяться податкові канікули, тобто застосовується ставка 0% Для платників податку на прибуток, у яких розмір доходів кожного звітного податкового періоду наростаючим підсумком із початку року не перевищує трьох мільйонів гривень, а розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу) працівників, які перебувають із платником податку у трудових відносинах, є не меншим, ніж дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом. Це стосується тих платників, які відповідають одному з таких критеріїв:

  •  утворені в установленому законом порядку після 01.04.11 р.;
  •  діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років) щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду не перевищувала 20 осіб;
  •  які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до набрання чинності ПК та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив до одного мільйона гривень та середньооблікова кількість працівників становила до 50 осіб.

При цьому якщо платники податку, які застосовують нульову ставку податку, у будь-якому звітному періоді досягли показників щодо отриманого доходу, середньооблікової чисельності або середньої заробітної плати працівників, з яких хоча б один не відповідає встановленим критеріям, то такі платники податку зобов'язані оподаткувати прибуток, отриманий у такому звітному періоді, за основною ставкою податку.

Податкові канікули не поширюються на суб'єктів господарювання, утворених у період після набуття чинності ПК шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення), приватизації та корпоратизації, та на тих, які здійснюють:

  •  діяльність у сфері розваг;
  •  виробництво, оптовий продаж, експорт/імпорт підакцизних товарів;
  •  виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;
  •  видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення, що підлягають ліцензуванню відповідно до Закону від 01.06.2000 р. № 1775-III «Про Ліцензування певних видів господарської діяльності»;
  •  фінансову діяльність;
  •  діяльність з обміну валют;
  •  видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;
  •  операції з нерухомим майном, оренду (у т. ч. надання в оренду торговельних місць на ринках та/або у торговельних об'єктах);
  •  діяльність із надання послуг пошти та зв'язку;
  •  діяльність з організації тортів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;
  •  діяльність із надання послуг у сфері телебаченням радіомовлення відповідно до Закону від 21.12.93 р. № 3759-ХІІ «Про телебачення і радіомовлення»;
  •  охоронну діяльність;
  •  зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації);
  •  виробництво продукції на давальницькій сировині;
  •  оптову торгівлю та посередництво в оптовій торгівлі;
  •  діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;
  •  діяльність у сферах права, бухгалтерського обліку, інжинірингу, надання послуг підприємцям.

Платники податку, які користуються податковими канікулами та одночасно здійснюють нарахування та виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), зобов'язані нарахувати та внести до бюджету авансовий внесок із податку на прибуток та сплатити податок на прибуток за основною ставкою за звітний податковий період, у якому здійснювались нарахування та виплата дивідендів.

ПК також передбачає, що платники податку на прибуток підприємств, які перебувають на канікулах:

  •  подають органам державної податкової служби декларації з податку на прибуток підприємств за спрощеною формою;
  •  ведуть спрощений бухгалтерський облік доходів та витрат із метою обрахунку об'єкта оподаткування за Методикою, затвердженою Мінфіном.

Водночас для платників, які користуються податковими канікулами, ПК установлено таке:

  •  суми коштів, не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, спрямовуються на переоснащення матеріально-технічної бази, на повернення кредитів, використаних на вказані цілі, і сплату процентів за ними та/або поповнення власних обігових коштів;
  •  суми коштів, не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, визнаються доходами одночасно з визнанням витрат, здійснених за рахунок цих коштів, у розмірі таких витрат.

У разі якщо суми коштів, не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, використані не за цільовим призначенням або не використані платником податку протягом річного звітного періоду, залишок невикористаних коштів або сума коштів, використана не за цільовим призначенням, зараховуються до бюджету в І кварталі наступного звітного року.

  •  дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів недержавної форми власності, отриманий від надання освітніх послуг;
  •  підприємств енергетичної галузі в межах витрат, передбачених інвестиційними програмами, схваленими Національною комісією регулювання електроенергетики, на капітальні вкладення з будівництва (реконструкції, модернізації) міждержавних, магістральних та розподільчих (локальних) електричних мереж та/або сум, спрямованих на повернення кредитів, які використані для фінансування вищевказаних цілей.

Підрозділом 4 «Особливості справляння податку на прибуток підприємств» розд. XX «Перехідні положення» ПК також передбачено велику кількість пільг для платників податку на прибуток. Так, тимчасово, до 01.01.20 р., звільняється від оподаткування:

  •  прибуток виробників біопалива, отриманий від продажу біопалива;
  •  прибуток підприємств, отриманий ними від діяльності з одномасного виробництва електричної і теплової енергії та/або виробництва теплової енергії з використанням біологічних видів палива;
  •  прибуток виробників техніки, обладнання, устаткування; визначених ст. 7 Закону від 14.01.2000 р. № 1391-ХІ/ «Про альтернативні види палива» для виготовлення та реконструкції технічних і транспортних засобів, у тому числі самохідних сільськогосподарських машин та енергетичних установок, які споживають біологічні види палива, одержаний від продажу зазначеної техніки, обладнання та устаткування, що були вироблені на території України.

Тимчасово, до 01.01.20 р., звільняється від оподаткування прибуток підприємств, отриманий ними від господарської діяльності з видобування та використання газу (метану) вугільних родовищ, що здійснюється відповідно до Закону від 21.05.09 р. № 1392-VI «Про газ (метан) вугільних родовищ».

Тимчасово, строком на 10 років, починаючи з 01.01.11 р. звільняються від оподаткування:

  •  прибуток суб'єкта господарської діяльності, отриманий від надання готельних послуг у готелях категорій «п'ять зірок», «чотири зірки» і «три зірки», у тому числі новозбудованих чи реконструйованих або в яких проведено капітальний ремонт чи реставрацію існуючих будівель і споруд;
  •  прибуток, отриманий від основної діяльності підприємств легкої промисловості, крім підприємств, які виробляють продукцію на давальницькій сировині. При цьому на перехідний період до 01.01.12 р. для підприємств легкої промисловості, якi на час набрання чинності положень ПК мають, укладені договори на виробництво продукції на давальницькій сировині, термін виконання яких закінчується протягом установленого періоду, дозволяється користуватися такою пільгою;
  •  прибуток підприємств галузі електроенергетики від продажу електричної енергії, виробленої з відновлювальних джерел енергії;
  •  прибуток, отриманий від основної діяльності підприємств суднобудівної промисловості;
  •  прибуток підприємств літакобудівної промисловості, отриманий від основної діяльності, а також від проведення такими підприємствами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, які виконуються для потреб літакобудівної промисловості;
  •  прибуток підприємств машинобудування для агропромислового комплексу.

Тимчасово, до 01.01.15 р., звільняється від оподаткування прибуток видавництв, видавничих організацій, підприємств поліграфії, отриманий ними від діяльності з виготовлення на території України книжкової продукції, крім продукції еротичного характеру.

Тимчасово, до 01.01.16 р., не включаються до доходів при оподаткуванні прибутку підприємств суми коштів або вартість майна, отримані суб'єктами кінематографії (виробниками фільмів) та/або суб'єктами мультиплікації (виробники мультиплікаційних фільмів) і спрямовані на виробництво національних фільмів.

Пільги з податку на прибуток підприємств, установлені нормами підрозд. 4 «Особливості справляння податку на прибуток підприємств» розд. XX «Перехідні положення» ПК, застосовуються з урахуванням такого:

  •  суми коштів, вивільнені від оподаткування, спрямовуються підприємствами − платниками податку на збільшення обсягів виробництва (надання послуг), переоснащення матеріально-технічної бази, запровадження новітніх технологій, пов'язаних з основною діяльністю такого платника податку, та/або повернення кредитів, використаних на зазначені цілі, і сплату процентів за ними;
  •  з метою оподаткування суми вивільнених від оподаткування коштів визнаються доходами одночасно з визнанням витрат, понесених за рахунок цих коштів, у розмірі таких витрат;
  •  порядок цільового використання вивільнених від оподаткування коштів встановлюється КМУ;
  •  у разі порушення вимог щодо цільового використання вивільнених від оподаткування коштів платник податку зобов'язаний збільшити податкові зобов'язання з податку на прибуток за результатами податкового періоду, на який припадає таке порушення, а також сплатити пеню, нараховану відповідно до ПК.

3. Податок на доходи фізичних осіб.

Платниками податку є фізична особа − резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи; фізична особа − нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;

Податок з доходів фізичних осіб − це прямий, загальнодержавний податок, який стягується з доходів громадян за встановленими ставками.

Об'єктом оподаткування резидента є: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи − доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Об'єктом оподаткування нерезидента є: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).

Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.

Загальний оподатковуваний дохід − будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

У разі використання права на податкову знижку базою оподаткування є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу з урахуванням пункту 164.6 цієї статті на суми податкової знижки такого звітного року.

Загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця.

Загальний річний оподатковуваний дохід дорівнює сумі загальних місячних оподатковуваних доходів, іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного податкового року, доходів, отриманих фізичною особою − підприємцем від провадження господарської діяльності згідно із статтею 177 ПКУ, та доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність згідно із статтею 178 ПКУ.

Під час нарахування (надання) доходів у будь-якій негрошовій формі базою оподаткування є вартість такого доходу, розрахована за звичайними цінами, правила визначення яких встановлені згідно з ПКУ, помножена на коефіцієнт

К = 100 / (100 − Сп),       (1)

де К - коефіцієнт;

Сп - ставка податку, встановлена для таких доходів на момент їх нарахування.

Ставка податку становить 15 відсотків бази оподаткування щодо доходів, одержаних

У разі якщо загальна сума отриманих платником податку у звітному податковому місяці доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, ставка податку становить 17 відсотків суми перевищення з урахуванням податку, сплаченого за ставкою, визначеною в абзаці першому цього пункту.

Ставка податку становить 5 відсотків бази оподаткування щодо доходу, нарахованого як:

процент на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок;

процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом;

процент на вклад (депозит) члена кредитної спілки у кредитній спілці;

дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного інвестування, на розміщені активи відповідно до закону;

дохід за іпотечними цінними паперами (іпотечними облігаціями та сертифікатами) відповідно до закону;

дохід у вигляді відсотків (дисконту), отриманий власником облігації від їх емітента відповідно до закону;

дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю та дохід, отриманий платником податку внаслідок викупу (погашення) управителем сертифікатів фонду операцій з нерухомістю в порядку, визначеному в проспекті емісії сертифікатів;

доходи у вигляді дивідендів;

доходи в інших випадках, прямо визначених відповідними нормами цього розділу.

4. Плата за землю

Плата за землю відноситься до загальнодержавних податків та справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (п. 14.1.147 ПКУ).

Що стосується земельного податку, то таким є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (п. 14.1.72 ПКУ). В свою чергу, орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності теж є обов'язковим платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п. 14.1.136 ПКУ).

Відповідно, платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та безпосередньо землекористувачі, а орендної плати - орендарі земельних ділянок.

Об’єктом оподаткування є земельні ділянки, що знаходяться у власності або користуванні чи земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням відповідного коефіцієнта індексації (за умови, що таку оцінку проведено), або площа земельних ділянок, якщо нормативну грошову оцінку не проведено.

Ставка земельного податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, складає 1% від їх нормативної грошової оцінки (ст. 274 ПКУ), за винятком: с/г угідь; земельних ділянок, наданих на землях лісогосподарського призначення; земельних ділянок, визначених ст. 276 ПКУ, щодо яких запроваджено особливості в їх встановленні; земельних ділянок, наданих підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, розташованих за межами населених пунктів.

Земельні ділянки (в межах населених пунктів), зайняті житловим фондом; на територіях та об'єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, надані для залізниць в межах смуг відведення, для гірничодобувних підприємств для видобування корисних копалин тощо.

Податковим кодексом також, як і ЗУ "Про плату за землю", передбачено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних (ст. 281 ПКУ) та юридичних осіб (ст. 282 ПКУ).

Від сплати податку звільняються деякі суб’єкти космічної діяльності (їх перелік наведено у постанові КМУ N 1248 від 29.12.2010 р.) – протягом дії ратифікованих ВРУ міжнародних договорів України з питань космічної діяльності щодо створення космічної техніки, але не пізніше 01.01.2015 р., суб’єкти літакобудування (що відповідають нормам ст. 2 ЗУ N 2660-III від 12.07.2001 р.), суднобудівної промисловості (на даний час існує перелік, затверджений постановою КМУ N 1256 від 21.12.2005 р., який, ймовірно, зазнає змін) та кінематографії (виробники національних фільмів) – до 01.01.2016 р.

Крім того, юрособи, до складу земельних ділянок яких входять земельні ділянки фізосіб (що знаходяться у їх власності або постійному користуванні), мають право на пільгу у вигляді зменшення податкових зобов’язань із земельного податку на суму пільг, які надаються фізичним особам (перелік фізосіб, що мають право на пільгу, наведено у п. 281.1 ПКУ). Але це буде можливим лише для тих земельних ділянок, що відведені для безоплатного паркування (зберігання) легкових автомобілів осіб з ураженням опорно-рухового апарату, членів їх сімей, законних представників тощо. (п. 286.7 ПКУ).

Платниками орендної плати є орендарі земельних ділянок, а об'єктом оподаткування − надана в оренду земельна ділянка.

Орендна плата нараховується на підставі договору оренди, в якому вказується розмір та умови внесення плати. Щодо розміру орендної плати, то ПКУ передбачає певні обмеження (ст. 288 ПКУ), зокрема, річна її сума не може:

- бути меншою розміру земельного податку (для земель с/г призначення) та трикратного розміру земельного податку (для інших категорій земель);

- перевищувати 3% нормативної грошової оцінки (для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електроенергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів) та 12% нормативної грошової оцінки (для інших земельних ділянок, наданих в оренду). Однак все ж таки перевищення допускається у випадку визначення орендаря на конкурсних засадах.

Крім того, встановлено, що плата за суборенду земельних ділянок не може перевищувати орендної плати.

Податковим (звітним) періодом для плати за землю залишається календарний рік, що починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати – договір оренди.

Плата за землю обчислюється платниками (крім фізичних осіб) самостійно щороку станом на 1 січня (п. 286.2 ПКУ).

Нарахування сум податку фізособам (п. 286.5) проводиться органами ДПС, які видають платникові податку повідомлення-рішення про внесення податку до 1 липня поточного року (раніше видача платникам податків повідомлень про внесення платежу проводилась до 15 липня поточного року).

При переході права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року орган ДПС надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

З 1 січня 2011 р. при розрахунок податку враховує прибудинкову територію, а нарахування  проводитися кожному з власників:

- у рівних частинах − якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

- пропорційно належній частці кожної особи − якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;

- пропорційно належній частці кожної особи − якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

Нарахування податку за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, проводиться кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні (з урахуванням прибудинкової території).

Для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення, яка підлягає індексації (ст. 289 ПКУ). Величину коефіцієнта індексації доручено розраховувати центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (таким є Державне агентство земельних ресурсів) за індексом споживчих цін за попередній рік станом на 1 січня поточного року.

Раніше індексація проводилась відповідно до постанови КМУ N 783 від 12.05.2000 р. за умови, що нічого нового затверджено не буде, індексацію за 2010 рік треба буде проводити відповідно до вказаного документа.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Податки та збори, що сплачує підприємство у звітному періоді
    1.  Податок з власників транспортних засобів
    2.  Акцизний збір
    3.  Місцеві податки та збори
    4.  Спрощена система оподаткування
    5.  Єдиний соціальний внесок


ТЕМА № 6. Обігові кошти

План

  1.  Поняття та види оборотних активів підприємства
  2.  Нормування оборотних активів
  3.  Джерела формування оборотних активів
  4.  Оцінка використання та поновлення оборотних засобів

1. Поняття та види оборотних активів підприємства

Матеріальною основою будь-якого виробництва є засоби виробництва, які складаються із засобів та предметів праці, що беруть участь у створенні продукту. Але з огляду на відмінність у характері функціонування у процесі виробництва та способі перенесення вартості на створюваний продукт засоби праці набирають економічної форми позаоборотних активів, а предмети праці − оборотних.

Оборотні активи − це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи підприємства, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу чи протягом 12 місяців із дати складання балансу.

У виробничій сфері оборотні активи авансуються в оборотні виробничі фонди і фонди обігу (рис. 7.1).

Рис. 6.1. Структура оборотних активів підприємства

Фонди обігу − це залишки готової продукції на складі підприємств, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також укладені в короткострокові цінні папери.

Оборотні активи − це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

Незважаючи на відмінності у призначенні, оборотні фонди та фонди обігу тісно взаємопов’язані. Вони обслуговують єдиний процес відтворення на виробництві й забезпечують його неперервність. Водночас оборотні фонди та фонди обігу є складовими оборотних активів, що відображають розміщення їх за сферами відтворення у процесі руху, і водночас є самостійними економічними категоріями.

Рис. 6.2. Класифікація оборотних активів

Співвідношення оборотних активів у сфері виробництва і сфері обігу залежить від особливостей організації виробництва, постачання, збуту, а також системи розрахунків.

Для забезпечення безперервності процесу виробництва і реалізації продукції необхідно досягти оптимального співвідношення оборотних активів у сфері виробництва й обігу. Підприємство заінтересоване у зменшенні оборотних активів у сфері обігу за рахунок поліпшення системи постачання, раціональніших форм розрахунків.

Склад оборотних активів − це сукупність окремих елементів (статей) оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних активів − це співвідношення окремих елементів оборотних активів у їх загальному обсязі.

Організація оборотних активів − це встановлення на підприємствах необхідного складу та структури оборотних активів, визначення потреби в них та джерел їх формування, а також контроль за зберіганням та ефективністю їх використання.

Організація оборотних активів побудована на таких принципах:

  •  створенні мінімального обсягу оборотних активів, що забезпечує неперервність процесу виробництва та обігу, а також їх ефективне використання;
  •  раціональному розміщенні наявних оборотних активів за сферами відтворювального процесу в межах підприємства;
  •  формуванні та поповненні оборотних активів за рахунок власних та позикових джерел залежно від обсягів виробництва;
  •  створенні фінансових резервів;
  •  контролі за рухом оборотних активів.

Оборотні активи підприємств класифікуються за трьома ознаками:

- залежно від участі їх у кругообігу;

  •  за методами планування, принципами організації та регулювання;
  •  за джерелами формування.

Залежно від участі в кругообігу оборотні активи поділяються на активи у сфері виробництва та у сфері обігу. Встановлення оптимального співвідношення оборотних активів, що перебувають у цих сферах, сприяє ефективнішому їх використанню.

Залежно від методів планування, принципів організації та регулювання оборотні активи поділяються на нормовані та ненормовані.

Нормованими називають оборотні активи, за якими обчислюється норматив. До них належать виробничі запаси, готова продукція, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів та ін. Обчислення нормативів (мінімальної потреби) за цими видами оборотних активів дає можливість забезпечити їх ефективне використання та нормальний процес виробництва.

Ненормованими є оборотні активи, за якими норматив не обчислюється. До них належать грошові кошти в касі та на рахунках у банках, кредиторська заборгованість та ін.

Нормування оборотних активів може здійснюватися трьома методами: прямого рахунку, аналітичним та методом коефіцієнтів.

Метод прямого рахунку полягає в тому, що спочатку визначаються відповідно до діючого порядку норми та нормативи за окремими елементами оборотних активів, а потім додаванням їх сум − сукупний норматив.

Аналітичний метод виключає розрахунок нормативу за окремими елементами оборотних активів, а сукупний норматив на запланований рік обчислюється, виходячи з чинного нормативу в поточному році, скоригованого на зміну обсягу виробництва (обсягу товарної продукції) та розміру прискорення обігу оборотних активів у запланованому році.

Застосування методу коефіцієнтів нормативів власних оборотних активів на запланований рік розраховується за нормативом, що діяв у попередньому році, і розміром змін відповідних запасів та витрат у запланованому році.

Використання того чи іншого методу розрахунку нормативу власних оборотних активів залежить від часу функціонування та економічного становища підприємств. При створенні підприємств, а також в умовах їх функціонування для розрахунку нормативів власних оборотних активів найдоцільніше застосовувати метод прямого рахунку.

2. Нормування оборотних активів

Розмір власних оборотних активів, необхідних підприємству для забезпечення нормальної діяльності, встановлюється нормуванням.

Нормування − це процес обчислення частини оборотних активів (запасів та витрат), потрібної підприємству для забезпечення нормального, неперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків. Основним завданням нормування є розробка на кожному підприємстві економічно обґрунтованих норм та нормативів власних оборотних активів, що забезпечують прискорення обороту та найефективніше використання матеріальних і фінансових ресурсів.

Нормування оборотних активів включає розробку та встановлення на підприємствах спеціальних норм за окремими видами матеріальних цінностей, витрат виробництва тощо, а також розрахунок нормативу власних оборотних активів у грошовому вираженні на кінець року, кварталу.

Норма − це обчислювана у встановленому порядку за кожним видом оборотних активів відносна або мінімальна їх величина, необхідна для розрахунку нормативу. За одними видами оборотних активів норма обчислюється в абсолютних величинах (гривнях, копійках), за іншими − у відносних величинах (відсотках).

Норматив − це мінімальний розмір власних оборотних активів у грошовому вираженні, необхідний підприємству для забезпечення нормального безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків. Нормативи власних оборотних активів мають ураховувати потреби підприємства в активах не тільки для основної діяльності, а й для капітального ремонту будинків, споруд, що виконується господарським способом, а також для допоміжних підприємств та інших служб підприємств, що не перебувають на самостійному балансі.

Норми та нормативи обчислюються шляхом складання спеціальних розрахунків за кожним видом оборотних активів, що нормуються. Визначаються нормативи на кінець планового року за окремими видами оборотних активів шляхом множення норми на обсяг (одноденну витрату) нормованих цінностей або витрат виробництва, що враховуються. Дані, необхідні для розрахунку норм та нормативів за окремими елементами нормованих оборотних активів, беруть з відповідних видів бухгалтерської звітності (балансів тощо) і таблиць виробничо-фінансового плану.

Нормування власних оборотних активів за їх окремими елементами:

1. Розрахунок нормативу власних оборотних активів на сировину, основні матеріали та напівфабрикати

Норматив власних оборотних активів на сировину, основні матеріали та напівфабрикати визначається у грошовому вираженні множенням вартості їх однодобової витрати в запланованому році на норму оборотних активів у днях:

H = O *N,      (1)

де О − однодобова витрата сировини, матеріалів та напівфабрикатів, грн.;

N − норма оборотних активів, днів.

Денні витрати сировини, матеріалів та напівфабрикатів визначаються діленням вартості їх річної (квартальної) витрати в запланованому році на 360 (90) днів.

Денна потреба визначається за формулою:

, натур. один. або грн.     (2)

де М − загальна потреба в цьому виді ресурсів, натур. один. або грн.

Норма оборотних активів за кожним видом або за однорідною групою матеріалів враховує час їх перебування в поточному, страховому, транспортному, технологічному запасах, а також час, необхідний для відвантаження, доставки, прийняття та складування матеріалів. .

     (3)

де q1 − маса (площа) заготовки однієї деталі (виробу) і-го виду, натур. одиниць.

Якщо найменувань сировини та матеріалів багато і вони надходять від багатьох постачальників, що утруднює розрахунок норми за окремими її елементами (доставка, приймання, зберігання тощо), визначають норму в середньому за всіма матеріалами, виходячи з фактичних даних про вартість їх витрат у звітному році та розміру їх середнього залишку.

Запаси пального на підприємствах створюються у розмірі мінімальних залишків з урахуванням змін його споживання (витрат) у запланованому році. Норматив за цим видом цінностей визначається аналогічно обчисленню нормативу за сировиною, основними матеріалами.

Норматив власних оборотних активів на допоміжні матеріали визначається множенням норми запасу у днях на вартість їх одноденної витрати, що визначається кошторисом витрат на виробництво.

Норматив на запаси тари обчислюється множенням норми у днях на вартість однодобового обороту (витрати) тари за її видами. Норма оборотних активів за тарою визначається залежно від джерел її надходження (способу заготівлі) та порядку використання.

Норматив на запасні частини для ремонту машин, устаткування та транспортних засобів можна обчислювати двома методами: прямого рахунку та укрупненим.

За методом прямого рахунку вартість і кількість запасних частин, необхідних для капітального та поточного ремонтів у запланованому році, визначаються за кошторисами, що складаються на ремонт відповідних видів машин, транспортних засобів та устаткування. Однак оскільки цей метод складний, розрахунок нормативу на запасні частини можна виконати укрупненим методом.

За укрупненим методом норматив обчислюється, виходячи з норми, що визначається в абсолютних величинах, і вартості машин, устаткування та транспортних засобів. Норма оборотних активів визначається в абсолютних величинах діленням вартості середньорічного залишку запасних частин на середню вартість машин, транспортних засобів та устаткування, а норматив − множенням норми (у гривнях, копійках) на балансову (початкову) вартість машин, транспортних засобів та устаткування на кінець запланованого року.

Норматив для малоцінних та швидкозношуваних предметів визначається окремо для кожної групи незалежно від характеру їх використання у виробництві: господарський інвентар, спеціальний одяг і взуття, спеціальний інструмент і пристосування і т.д.

2. Розрахунок нормативу власних оборотних активів на незавершене виробництво

До витрат у незавершеному виробництві належать усі витрати, вкладені у вартість розпочатих, але не завершених виробів, що перебувають на різних стадіях виробничого процесу з моменту першої операції до здачі готової продукції на склад.

Норматив оборотних активів, що виділяються на заснування незавершеного виробництва, залежить від обсягу та складу продукції, що виробляється, тривалості виробничого циклу, собівартості продукції та характеру збільшення витрат у процесі виробництва.

Норматив власних оборотних активів у незавершеному виробництві обчислюється за формулою

Н = В * Д * К,      (4)

де Во − однодобові витрати на виробництво продукції у IV кварталі, грн.;

Д − тривалість виробничого циклу, днів; К − коефіцієнт наростання витрат.

Однодобові витрати визначаються діленням на 90 витрат на обсяг випуску валової продукції в оцінці за виробничою собівартістю IV кварталу запланованого року.

Тривалість виробничого циклу відображає час перебування продукції в незавершеному виробництві від першої технологічної операції до повного виготовлення продукції та здачі її на склад. Коефіцієнт наростання витрат відображає характер збільшення витрат у незавершеному виробництві за днями виробничого циклу.

При рівномірному розподілі витрат він обчислюється за формулою:

К = (А + 0,5) / (А + В)      (5)

де А − витрати, які здійснюються одноразово на початок виробничого циклу; Б − подальші витрати, які включаються до собівартості продукції.

При нерівномірному зростанні витрат за днями виробничого циклу, цей коефіцієнт обчислюється за формулою:

К = С / В       (6)

де С − середня вартість виробу в незавершеному виробництві, грн.;

В − виробнича собівартість виробу, грн.

Середня вартість виробу в незавершеному виробництві обчислюється як середньозважена величина витрат, що припадає на кожен день виробничого циклу, і кількості днів їх знаходження у процесі виробництва.

3. Норматив власних оборотних активів на запаси готової продукції

До готової продукції належать вироби, завершені у виробництві, прийняті відділом технічного контролю та здані на склад.

Норматив оборотних активів на залишки готової продукції (Нг.п.) визначається як добуток норми оборотних активів у днях на вартість однодобового випуску товарної продукції в наступному році за виробничою собівартістю:

Н = З*Р       (7)

де, 3 − одноденний випуск продукції в IV кварталі планового

року за виробничою собівартістю (грн.);

Р − норма запасу оборотних коштів для готової продукції (днів).

Множенням вартості однодобового випуску товарної продукції, оціненої за виробничою собівартістю в запланованому році, на середньозважену норму оборотних активів у днях визначають норматив.

4. Норматив власних оборотних активів на витрати майбутніх періодів

До витрат майбутніх періодів належать витрати, що здійснюються в поточному плановому періоді, але відносяться до собівартості продукції в наступному періоді. Це витрати з освоєння нових видів продукції, удосконалення технології виробництва, на передплату періодичних видань, орендну плату та ін.

Норматив власних оборотних активів на витрати майбутніх періодів обчислюється за формулою:

Нм.п. = ВО + ВП − ВВ,      (8)

де ВО − сума коштів, вкладених у ці витрати на початок запланованого періоду, за відрахуванням отриманих банківських кредитів;

ВП − витрати, що проводяться в плановому періоді, передбачені відповідними кошторисами;

ВВ − витрати, які включаються до собівартості продукції запланованого року та передбачені кошторисом виробництва.

При обчисленні сукупного нормативу на запланований рік економічним методом використовуваний сукупний норматив поточного року поділяється на дві частини:

- нормативи за статтями оборотних активів, розмір яких безпосередньо залежить від зміни обсягів витрат на виробництво (сировина, основні матеріали, незавершене виробництво, готова продукція);

- нормативи за статтями оборотних активів, розміри яких безпосередньо не залежать від зміни витрат на виробництво (запасні частини для ремонтів обладнання, витрати майбутніх періодів, малоцінні та швидкозношувані предмети). Норматив за оборотними активами, розмір яких залежить від зміни обсягів виробництва, обчислюється множенням діючого нормативу за цим елементом оборотних активів на відсоток зміни обсягів виробництва, а за оборотними активами, розмір яких не залежить від зміни обсягів виробництва, − множенням діючого нормативу за цими видами оборотних активів на 50 % приросту обсягів виробництва.

Обчислена сума сукупного нормативу на запланований рік з урахуванням зміни обсягів виробництва коригується на встановлений розмір прискорення обороту оборотних активів у запланованому році.

3. Джерела формування оборотних активів

Залежно від джерел формування оборотні активи поділяються на кошти власні, позикові та залучені.

Власними називають кошти підприємств, якими вони покривають мінімальні розміри оборотних активів (запасів і витрат), необхідні для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва та реалізації продукції. Вони постійно перебувають на підприємстві і строк користування ними не встановлюється.

Мінімальна потреба підприємства в оборотних активах покривається за рахунок таких власних джерел:

  •  статутний капітал (фонд);
  •  відрахування від прибутку до фондів спеціального призначення;
  •  цільове фінансування та цільові надходження (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів);
  •  приріст стійких пасивів.

Підприємство, що починає свою діяльність, як правило, формує оборотні активи за рахунок коштів бюджету, пайових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходження від емісії цінних паперів. Усі ці кошти включаються до статутного капіталу новоствореного підприємства.

Діюче підприємство фінансує оборотні активи за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, надходження від емісії цінних паперів, стійких пасивів.

Прибуток підприємства спрямовується на покриття приросту нормативу оборотних активів.

Обсяг коштів, що спрямовуються на поповнення власних оборотних активів, залежить від очікуваних розмірів приросту нормативу оборотних активів, загального обсягу прибутку, можливого обсягу залучення позикових коштів та інших факторів.

До активів, які можна прирівняти до власних, належать стійкі пасиви. Це активи цільового призначення, які в результаті застосованої системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обігу підприємств, а проте, йому не належать. До їх використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних активів підприємства.

Стійкі пасиви − це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов’язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування, мінімальна заборгованість з резервів на покриття майбутніх витрат і платежів, авансування покупців (замовників).

Сума стійких пасивів визначається відповідно до програми виробництва, умов здачі продукції і порядку розрахунків.

На покриття приросту нормативу оборотних коштів спрямовується не вся сума стійких пасивів, а лише приріст її в плановому році, оскільки базову їх суму враховано в попередні роки.

З метою погашення наявних заборгованостей та розширення виробництва підприємство може залучати фінансові ресурси, а саме:

  •  короткострокові кредиті та інші кредити банку для фінансування витрат, пов’язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов’язаннями.
  •  комерційний (товарний) кредит, що використовується підприємствами за браком фінансових ресурсів у покупця (споживача) і неможливості розрахуватися з постачальником.

кредиторську заборгованість яка належить до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів, її породжує брак власних оборотних активів.

Кредиторська заборгованість − це короткострокові зобов’язання підприємств, які виникають за:

  •  розрахунками з бюджетом;
  •  за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк;
  •  за короткостроковими кредитами.

Особливості різних джерел формування і принципи різного режиму використання власних і залучених оборотних активів впливають на ефективність використання оборотних активів і загалом оборотного капіталу. Раціональне формування названих джерел оборотних активів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за певних умов оборотними активами.

4. Оцінка використання та поновлення оборотних засобів

До показників, що характеризують стан оборотних активів, належить коефіцієнт реальної вартості оборотних активів у майні підприємства (Крв ).

Цей показник визначається як відношення вартості оборотних активів до вартості майна підприємства і визначається за формулою:

Крв = Вмо.а / Вм      (9)

де В − вартість оборотних активів (фактична наявність), грн.;

В − вартість майна підприємства, грн.

Коефіцієнт реальної вартості оборотних активів показує, яку частку у майні підприємства вони займають.

Для характеристики ефективності використання оборотних активів на підприємствах використовуються різноманітні показники, найважливішим з яких є:

  •  швидкість обертання

О=С * Т / Р      (10)

де О − термін обертання оборотних активів, днів;

С − середні залишки нормованих оборотних активів, грн.;

Т − тривалість періоду, за який обчислюється обертання, днів;

Р − обсяг реалізованої продукції, грн.

  •  коефіцієнт обертання

Ко = Р / С       (11)

де КО − коефіцієнт обертання оборотних активів.

  •  коефіцієнт завантаження

Кз = С /       (12)

  •  коефіцієнт ефективності (прибутковість оборотних коштів) і рентабельність.

Ке = П / С      (13)

Р = П / С * 100 %,     (14)

де Ке − коефіцієнт ефективності оборотних активів, коп.;

П − прибуток від реалізації продукції, грн.;

Р − рентабельність оборотних активів, %.

Якщо коефіцієнт ефективності оборотних активів є абсолютним показником і характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн. оборотних активів, то рентабельність оборотних активів − відносний показник, що визначає міру використання оборотних коштів. Якщо значення першого і другого показників є більшими, то ефективніше використовуються оборотні кошти.

Поліпшення використання оборотних активів підприємств і підвищення ефективності виробництва можна досягти через:

  •  скорочення виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей у зв’язку з переходом на оптову торгівлю та прямі економічні зв’язки з постачальниками;
  •  прискорення обертання оборотних активів за рахунок реалізації непотрібних, залежалих товарно-матеріальних цінностей.

Поліпшення використання оборотних активів вивільняє їх. Це вивільнення може бути абсолютним і відносним.

Абсолютне вивільнення оборотних активів − це пряме скорочення потреби в оборотних коштах проти попереднього періоду за одночасного збільшення обсягу виробництва (реалізації).

Відносне вивільнення оборотних активів виникає тоді, коли внаслідок поліпшення їх використання підприємство з тією самою сумою оборотних активів або з незначним їх зростанням у плановому році збільшує обсяг виробництва.

Ефективність оборотних активів залежить від повноти реалізації заходів, спрямованих на забезпечення оптимальності їх використання та прискорення їх оборотності.

Ефективне використання оборотних коштів є важливим завданням підприємства і повинно забезпечуватися прискоренням їх оборотності на всіх стадіях кругообігу.

На стадії створення виробничих запасів − раціональне використання матеріальних ресурсів, удосконалення нормування, ліквідація нормативних запасів, налагодження роботи транспорту, оптимальний вибір постачальників та ін.

На стадії незавершеного виробництва − скорочення тривалості виробничого циклу, впровадження прогресивної техніки і технологій, розвиток стандартизації та уніфікації, вдосконалення системи економічного стимулювання тощо.

На стадії обігу − раціональна організація збуту продукції, прискорення документообороту, дотримання договірної платіжної дисципліни, використання маркетингових важелів активізації продажу (реклама) та ін.

У конкретних умовах виробництва і збуту кожне підприємство самостійно обирає найбільш прийнятні шляхи прискорення оборотності оборотних активів, що дає змогу зекономити значні суми і збільшити обсяги виробництва та реалізації продукції без залучення додаткових фінансових ресурсів.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Структурна характеристика оборотних активів підприємства.
  2.  Організація оборотних активів та її принципи.
  3.  Методи нормування оборотних активів.
  4.  Джерела формування оборотних активів на підприємстві.
  5.  Ефективність розміщення оборотних активів на підприємстві.


ТЕМА №7. Кредитування підприємств

План

  1.  Поняття та класифікація кредитів
  2.  Банківське кредитування підприємств
  3.  Порядок надання та погашення банківського кредиту
  4.  Небанківське кредитування підприємств

1. Поняття та класифікація кредитів

Кредит відображає економічні відносини, пов’язані з акумуляцією і планомірним використанням за допомогою перерозподілу установами банків тимчасово вільних грошових коштів на умовах повернення, оплати і з метою найефективнішого їх використання в народному господарстві.

Кредит − це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує.

Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної.

Кредитні відносини виникають за будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов’язана із заборгованістю одного з учасників такої операції. Поряд з об’єктивною основою існують специфічні причини виникнення і функціонування кредитних відносин, що пов’язані з необхідністю забезпечення безперервності процесу відновлення.

Форми кредиту тісно пов’язані з його структурою, сутністю кредитних відносин.

Залежно від руху позикової вартості виділяються дві основні форми кредиту: товарна і грошова (рис. 7.1.).

Рис. 7.1. Форми та види кредиту

У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу. Прикладом такої форми є комерційний кредит.

Сфера товарної форми кредиту значна, переважна його частина надається і погашається в грошовій формі. Грошовий кредит виступає, передусім, як банківський кредит. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки в разі одержання останніми кредиту, а й при розміщенні ними своїх грошових заощаджень у вигляді внесків на поточні і депозитні рахунки.

Залежно від організації кредитних відносин виділяють такі основні види кредиту: міжгосподарський (комерційний), банківський, лізинговий, споживчий і державний.

Міжгосподарський кредит (комерційний) – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між кредитором та позичальником.

У цьому кредиті відбувається взаємодія кредитних відносин, що виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами в процесі їхніх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами, з одного боку, та органами галузевого управління – з іншого, в процесі їхніх фінансових взаємовідносин рис. 7.2.

Рис. 7.2. Характеристика учасників міжгосподарського (комерційного) кредиту та переваги його використання

Банківський кредит – це кредитні відносини, в яких однією із сторін (в ролі позичальника чи кредитора) виступає банк.

У практиці західних банків застосовується класифікація кредитів залежно від їхньої якісної характеристики:

а) найвищої якості;

б) задовільні;

в) маржинальний кредит;

г) критичний кредит;

ґ) збитковий кредит (що підлягає списанню).

Кредити розподіляють на стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні.

Варто зазначити, що в економічній літературі немає єдиної думки щодо кількості і складу ознак класифікації видів кредиту.

Лізинг – це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачеві. Суб’єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора – лізингодавець, позичальник – лізингоодержувач.

Лізинговий кредит – це відносини між незалежними особами з приводу передачі в оренду майна, а також фінансування набуття рухомого і нерухомого майна на певний строк. Лізинг належить до однієї з форм товарного кредиту, що стала в країнах з ринковою економікою провідною формою оновлення основного капіталу.

Споживчий кредит характеризує відносини між кредитором і позичальником з приводу фінансування кінцевого споживання. Призначення споживчого кредиту – задовольняти споживчі потреби широких верств населення. Видача споживчого кредиту населенню, з одного боку, збільшує його поточний платоспроможний попит, підвищує життєвий рівень, а з іншого – прискорює реалізацію товарних запасів та надання послуг.

Державний кредит – сукупність кредитних відносин, у яких здебільшого позичальником є держава, а кредиторами – юридичні або фізичні особи. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет дефіцитний, а також для регулювання економіки.

Державний кредит виступає в різних формах, до яких належать товарні й державні позики, знаряддям яких є цінні папери (облігації, казначейські зобов’язання тощо). Державні цінні папери можуть випускатися як урядом, так і місцевими органами влади, а зобов’язання щодо розповсюджених цінних паперів є складовою частиною державного боргу.

Мета державного кредиту – погашення дефіциту державного бюджету.

Суб’єктами державного кредиту є кредитори – юридичні та фізичні особи, інші держави; позичальник – держава.

Класифікація державних кредитів.

1. За правовим оформленням:

– державні кредити, які надаються на основі угод;

– кредити, забезпечені випуском ЦП.

2. За характером використання цінних паперів:

– ринкові позики;

– неринкові позики;

– спеціальні позики.

3. Залежно від строку погашення:

– короткострокові кредити (до 1 року);

– середньострокові кредити (до 5 років);

– довгострокові кредити (понад 5 років).

4. За методом розміщення:

– добровільні державні кредити;

– примусові державні кредити;

5. Залежно від розміщення позик:

– внутрішні

– зовнішні позики

6. За правом емісії:

– державні позики;

– місцеві позики.

Міжнародний кредит – це рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Це кредитні відносини між державами, фінансово-кредитними установами і фірмами різних країн.

Мета міжнародного кредиту – фінансування міжнародної торгівлі, інвестиційних проектів, регулювання платіжних балансів тощо.

Суб’єкти міжнародного кредиту – державні структури, банки, міжнародні та регіональні фінансові організації, юридичні та фізичні особи. Серед міжнародних кредитних організацій центральне місце посідають МВФ – Міжнародний валютний фонд, МБРР – Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ЄБРР – Європейський банк реконструкції і розвитку.

Найповніше суть категорії кредит проявляється у функціях, що він виконує. Сучасні економісти відзначають три його основні функції (рис. 7.3.).

Рис. 7.3. Функції кредиту

Перерозподільна функція кредиту полягає у перерозподілі за допомогою кредиту грошових капіталів між різними суб`єктами народного господарства на засідках повернення та платності. Ця функція проявляється як в процесі мобілізації тимчасово вільних грошових коштів суб`єктів господарювання, так і у процесі їх розміщення на ринку позичкового капіталу. Таким чином, за допомогою цієї функції відбувається своєрідне зосередження позичкового капіталу у найпріоритетніших сферах економічної діяльності.

Емісійна функція кредиту полягає у можливості створення за рахунок кредиту додаткових засобів платежу. Особливого значення дана функція отримала при переході від використання реальних гроша до введенню кредитних засобів обігу. Будь-яка емісія гроша в обіг є результатом кредитної операції. Видача позики збільшує масу гроша в обігу, погашення кредиту її зменшує. Отже, в наслідок вмілого використання кредиту у рамках цієї функції, уряд отримує ефективний інструмент регулювання економіки.

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням розумів та принципів кредиту з боку суб`єктів кредитної догоди. Отже, кредит значно посилює контрольні процеси у народному господарстві, підвищує ефективність використання коштів, стимулює процес розширеного відтворення.

2. Банківське кредитування підприємств

Найпоширенішим видом кредиту є банківський кредит. Банківський кредит − це основна форма кредиту, за якої банк надає у тимчасове користування частину власного або залученого капіталу на умовах повернення зі сплатою банківського процента.

Банківський кредит класифікують за такими ознаками:

  •  цільова направленість;
  •  термін кредиту;
  •  вид відсоткової ставки;
  •  валюта кредиту;
  •  види обслуговування.

Залежно від мети кредит може надаватися на:

  •  фінансування оборотного капіталу;
  •  фінансування основного капіталу;
  •  інші цілі.

Залежно від терміну розрізняють:

  •  короткостроковий;
  •  середньостроковий;
  •  довгостроковий кредити.

Короткострокові кредити − це кредити, які надаються банками господарським органам для подолання тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва і обороту, не забезпечених надходженням власних коштів у відповідному періоді. Видаються короткострокові позики на строк до одного року.

Середньостроковими є кредити, що надаються для оплати обладнання, поточних витрат, фінансування капітальних вкладень. Видаються вони на строк до трьох років.

Довгострокові кредити − це кредити, що надаються на фінансування капітальних витрат з реконструкції, модернізації та розширення діючих основних фондів, будівництво нових об’єктів тощо. Довгострокові кредити видаються на строк понад три роки. Основною формою надання вказаних позик є пряме банківське кредитування, тобто видача установами банків позик безпосередньо суб’єктам господарювання в порядку оплати розрахунково-платіжних документів за придбані товарно-матеріальні цінності, обладнання, конструкції, отримані послуги та на інші передбачені договором цілі.

Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів та послуги кредитного характеру.

Види кредитів:

  •  строковий кредит;
  •  кредитна лінія;
  •  короткостроковий кредит (овердрафт);
  •  контокорентний;
  •  кредит під облік векселів;
  •  онкольний;
  •  револьверний;
  •  роловерний.

Строковий кредит − це кредит, який надається повністю одразу після укладення кредитної угоди. Погашається він або періодичними внесками, або одноразовим платежем у кінці терміну.

Кредитна лінія − це згода банку надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми.

Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік, але її можна відкрити й на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок кредиту будь-які розрахукові документи, передбачені у кредитній угоді, що укладається між підприємством та банком. Протягом строку дії кредитної лінії підприємство може будь-коли одержати позику без додаткових переговорів з банком та інших формальностей. Проте за банком зберігається право відмовити підприємству у позиці в межах затвердженого ліміту, якщо банк виявить погіршання фінансового стану позичальника. Через це кредитну лінію відкривають підприємствам зі стійким фінансовим становищем та доброю репутацією. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати.

Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну й постійно відновлювальну.

Овердрафт − короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунка. Для підприємства у комерційному банку може відкриватись спеціальний позичковий рахунок − контокорент (італ. conto corrente − поточний рахунок) − єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку відображуються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі з доручення підприємства, з іншого − кошти, які надходять на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит та інші надходження).

Контокорент − це поєднання позикового рахунка з поточним, і він може мати дебетове та кредитове сальдо.

Контокорентний кредит може використовуватись для:

- фінансування придбання засобів виробництва, готової продукції, виробничих запасів;

  •  подолання тимчасових фінансових труднощів. Характерні особливості контокорентного кредиту:
  •  встановлення ліміту кредитування;
  •  можливість скасування кредитної угоди будь-коли.

З іншого боку, контокорентний кредит має певні переваги для підприємства позичальника:

  •  відсотки за кредит нараховуються лише за фактичні дні користування;
  •  кредитними коштами підприємство може скористатись будь-коли без укладення додаткової кредитної угоди.

Кредит під облік векселів (обліковий кредит) − це короткостроковий кредит, який банківська установа надає пред’явнику векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку виконання зобов’язань за ними і сплачуючи пред’явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.

Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Усі операції з обліку векселів здійснюються банком на підставі договору, укладеного з підприємством-власником векселя.

Онкольний кредит − різновид контокоренту, який надається під заставу товарно-матеріальних цінностей або цінних паперів без зазначення строку його використання із зобов’язанням позичальника погасити кредит за першою вимогою кредитора.

Револьверний − дозволяє протягом наданого строку кредиту здійснювати вибірку кредитних коштів і часткове (або повне) погашення боргу.

Роловерний кредит − довгостроковий вид кредитування зі ставкою відсотка, яка періодично переглядається.

До кредитно-гарантійних послуг, що надаються підприємствам банками, належать:

  •  акцептний кредит;
  •  авальний кредит.

Акцептний кредит − це позика, яка передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає у розпорядження банку вексель до строку його оплати.

Акцептний кредит має короткостроковий характер і використовується для фінансування оборотних засобів підприємства і переважно у сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший для підприємств, порівняно з дисконтним, оскільки вони сплачують банку лише комісійні за акцепт векселя.

Авальний кредит − це позика, коли банк бере на себе відповідальність за зобов’язаннями підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство-одержувач платежу, як і за акцептного кредиту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зобов’язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв’язку з несплатою векселя, банк-аваліст погашає всю суму векселя за платника.

За авальний кредит банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що випливають з гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток за діючими ставками.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підприємствам, належить факторинг − система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги за торговельними операціями комерційному банку.

Факторингові операції включають:

  •  кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;
  •  ведення бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції;
  •  інкасацію заборгованості клієнту;
  •  страхування його від кредитного ризику.

В основу факторингової операції покладено принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відвантажену продукцію, тобто передачу банку постачальником права вимагати платежі з покупця продукції.

3. Порядок надання та погашення банківського кредиту

Банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності й форм власності за наявності в них кредитних ресурсів і правових форм забезпечення своєчасного повернення позик та оплати відсотків за ними.

Кредитні ресурси у банків формуються за рахунок їх власних коштів, залишків коштів клієнтів на їх поточних (валютних) рахунках, залучених коштів юридичних і фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання і строкові, кошти від випуску цінних паперів, покупних коштів у НБУ тощо.

Розмір наданого клієнтові кредиту визначається, виходячи з планових обсягів виробництва і реалізації продукції та інших видів господарсько-фінансової діяльності позичальників, що підтверджуються відповідними планами, договорами, контрактами та іншими господарсько-правовими документами.

Конкретні суми видачі й строки користування позиками встановлюються у кредитних договорах, виходячи з вартості та строків здійснення заходів, які кредитуються, їх окупності й забезпеченості. В окремих випадках при зміні умов виробництва та реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) і з інших об’єктивних причин, банк може у визначених розмірах задовольнити додаткову потребу позичальника у кредиті на умовах, передбачених у додатковому кредитному договорі.

Кредитні взаємовідносини банку з підприємством регулюються кредитним договором, який укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі після згоди банку на видачу позики позичальнику.

До укладання кредитного договору позичальник, який бажає отримати в банку, що його обслуговує, кредит, з’ясовує в цьому банку (в усних переговорах з відповідними працівниками банку) можливість позитивного вирішення цього питання.

Одержання довгострокового кредиту на фінансування капітальних витрат, позичальник подає в банк документи, необхідні для відкриття кредитування капітальних вкладень, а також контракт на побудову, договори на постачання необхідного виробничого обладнання, документи на відведення земельної ділянки (землекористування), проектно-технічну документацію на заходи, які здійснюватимуться, основні техніко-економічні показники проекту, бізнес-план, розрахунок дохідності та окупності капітальних витрат, що кредитуються, та ін.

До показників, на основі яких банк приймає рішення про видачу позичальнику кредиту, найважливішим є кредитоспроможність, тобто наявність умов для видачі кредиту та можливості своєчасного його погашення.

Кредитоспроможність позичальника оцінюється на основі кількох показників, які характеризують дохідність підприємства, його платоспроможність, ліквідність, забезпеченість власними джерелами та ін.

Після розрахунку та аналізу відповідних показників (коефіцієнтів), вивчення умов роботи клієнта банк здійснює (виводить) загальну оцінку фінансового стану позичальника шляхом розрахунку інтегрального показника і на рівні колективу приймає рішення про доцільність видачі підприємству кредиту. У разі позитивного вирішення банк укладає з позичальником кредитний договір.

Кредитний договір − це документ, що укладається між банком і позичальником про взаємні зобов’язання щодо видачі, використання і погашення позик. У ньому вказуються найменування сторін, вид кредиту, який видається, його мета, сума, строк видачі, розмір оплати, умови забезпечення і зобов’язання сторін: з одного боку − за своєчасністю і повною видачею кредиту, з іншого − за цільовим використанням, своєчасністю погашення позики і відсотків за нею. У цьому договорі обумовлюються також відповідальність сторін (кредитора і позичальника) за порушення умов договору та їх юридичні адреси.

Після укладення кредитного договору банк відкриває позичальнику позиковий рахунок, на який зараховується передбачена договором сума кредиту.

Порядок погашення кредиту − це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Відсоток нараховується на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення позики можуть бути:

  •  до запитання;
  •  з погашенням у відповідний термін;
  •  з довгостроковим погашенням.

За характером погашення кредити поділяються на такі види:

  •  позики, які погашаються поступово;
  •  позики, які погашаються одноразовим платежем після закінчення терміну позики;
  •  амортизаційні;
  •  дисконтні;
  •  інші способи погашення, що зазначені в кредитному договорі (рис. 8.4).
  •  Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком.

Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором.

Рис. 7.4. Види кредитів за характером погашення

Погашення кредиту і відсотків за ним здійснюється платіжним дорученням позичальника з його поточного рахунка, а за умови визнання боргу позичальником − платіжною вимогою банку в порядку, встановленому чинним законодавством.

Позичальник не звільняється від повернення боргу з позики і сплати відсотків за нею при настанні будь-яких несприятливих обставин, у тому числі й незалежних від нього. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом і сплати відсотків за ним та відсутності домовленості між банком і позичальником про відстрочення повернення кредиту банк має право застосувати штрафні санкції в розмірах, передбачених кредитним договором. Якщо підприємство-позичальник використовує одержаний кредит не за цільовим призначенням, надає банку недостовірну звітність, банк має право достроково стягнути з позичальника видану суму кредиту і відсотки за ним. За відмови позичальника від погашення боргів за позикою банк має право стягнути їх у претензійно-позовному порядку. При систематичному невиконанні позичальником кредитних зобов’язань банк може поставити питання про банкрутство цього позичальника.

4. Небанківське кредитування підприємств

Основними видами небанківського кредитування є комерційне, лізингове і державне кредитування, кредитування за рахунок коштів міжнародних фінансово-кредитних інститутів.

Комерційний кредит − це кредит, який надається в товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочення платежу за продані товари. Основне призначення комерційного кредиту − прискорення реалізації товарів й одержання певного прибутку.

Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконанні роботи, надані послуги, за якими продавець надає відстрочення платежу покупцеві.

Матеріальним вираженням комерційного кредиту, зазвичай, є вексель, що відображає фінансові зобов’язання покупця-позичальника перед продавцем-кредитором щодо відстрочення оплати вартості відпущених товарів, наданих послуг.

Отже, комерційний кредит може передбачати укладення відповідної угоди між двома суб’єктами господарювання − продавцем (кредитором) і покупцем (позичальником) з приводу відстрочення платежу за продані (куплені) товари, послуги. Відстрочення платежу в цьому разі оформлюється векселем.

При комерційному кредитуванні роль кредитора відіграють не банки або їх спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, які займаються виробничою або торговельно-постачальницькою діяльністю.

Комерційний кредит надається тільки в товарній формі. Середня його вартість завжди нижча від середньої ставки банківського відсотка. Плата за комерційний кредит входить до ціни товару, послуг. Сума і строки цього кредиту обумовлені векселем.

Лізинговий кредит − це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем (кредитором) лізингоодержувачеві (позичальнику).

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг (оренду).

До об’єктів лізингу належать: машини та обладнання; засоби обчислювальної техніки; транспортні засоби; виробничі будівлі та споруди; інші основні фонди.

Суб’єктами лізингу є лізингодавець, лізингоутримувач і постачальник лізингового майна.

Лізингодавець − суб’єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська (небанківська) фінансова установа, яка передає в користування об’єкти лізингу згідно з договором.

Лізингоодержувач − суб’єкт підприємницької діяльності, який отримує в користування об’єкти лізингу за договором.

Постачальник лізингового майна − суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє машини, обладнання тощо і (або) передає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Економічні відносини, що виникають між юридичними особами при оренді майна, можуть мати вигляд фінансового і оперативного лізингу.

Фінансовий лізинг − це такий вид договору лізингу, згідно з яким лізингоутримувач одержує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, що не може бути меншим від строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, визначений на день укладення договору. Після завершення строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізин-гоутримувачу відповідно до договору, переходить у власність лі-зингоутримувача або викуповується ним за кінцевою вартістю.

Оперативний лізинг − це такий вид договору лізингу, згідно з яким лізингоутримувач одержує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % вартості об’єкта лізингу, визначений на день укладення договору. Після завершення строку договору оперативний лізинг може бути продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю.

Державний кредит − це економічні відносини, які виникають між підприємством і державою внаслідок купівлі першим державних цінних паперів (підприємство стає кредитором держави), а також унаслідок одержання бюджетних і позабюджетних кредитів (підприємство стає позичальником).

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Класифікаційні ознаки кредитування підприємств.
  2.  Характеристика банківського кредиту.
  3.  Сутність кредитних відносин.
  4.  Охарактеризуйте сутність банківського кредитування підприємств.
  5.  Порядок надання банківського кредиту.


ТЕМА №8. Фінансове забезпечення відтворення основних засобів

План

  1.  Поняття, склад та структура основних засобів підприємства.
    1.  Амортизація основного капіталу підприємства
    2.  Відтворення основних засобів
    3.  Капітальні інвестиції

1. Поняття, склад та структура основних засобів підприємства.

Капітал становить матеріальну основу для початку і продовження підприємницької діяльності будь-якого підприємства. Його розмір використовується як основа при визначенні фінансово-економічного становища підприємницьких структур, автономності бізнесу.

Засоби виробництва (засоби праці та предмети праці) у вартісному вираженні становлять виробничий капітал (виробничі засоби) підприємства. Залежно від характеру обігу, перенесення своєї вартості на створювану продукцію капітал, що перебуває у виробничій формі, поділяють на основний і обіговий.

Основний капітал − це засоби праці, які цілком і багаторазово беруть участь у процесі виробництва, тривалий час зберігають повністю або частково свою натурально-речову форму, а їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами в міру їх зношування. До основного капіталу зараховують ту частину продуктивного капіталу, яка авансована для придбання (купівлі) виробничих приміщень, споруд, машин, устаткування, комп'ютерів, інструментів. Перенесення частини вартості основного капіталу здійснюється шляхом амортизації і утворення амортизаційного фонду.

Елементи основного капіталу у процесі виробництва виконують різні функції і поділяються на активні і пасивні. Активні елементи основного капіталу − це ті, що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі, тобто впливають на предмет праці. До них належать машини, устаткування, інструменти, вимірювальні і регулюючі прилади, комп'ютери тощо. Пасивні елементи − обслуговують процес виробництва, тобто створюють умови для його здійснення (приміром, будівлі, споруди). Продуктивність основного капіталу підприємства тим вища, чи більша частка активної частини.

Джерелом простого відтворення основного капіталу є амортизаційні відрахування.

Обіговий капітал - це частина продуктивного капіталу, яка цілком споживається у кожному циклі виробництва, при цьому свою вартість повністю переносить на виготовлений продукт за один кругообіг і яка повністю повертається до підприємця у грошовій формі після його реалізації. До обігового капіталу зараховують предмети праці, які використовуються у виробництві − матеріали, сировину, паливо, енергію, напівфабрикати та інше. їхня вартість повністю входить у створювану продукцію. До обігового капіталу належить і та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили.

Капітал як матеріальна основа господарської діяльності підприємства є абстрактною сумою грошових коштів, що надані їх власником або кредитором суб'єкту господарювання з метою інвестування. Тому за джерелами виникнення розрізняють капітал підприємства двох типів:

1) власний капітал;

2) позиковий капітал (кредити, позики).

Власний капітал − це грошовий капітал, який надається на невизначений термін підприємству в обмін на право співвласника його майна і доходу (прибутку), що виникає внаслідок підприємницької діяльності. Його економічна сутність і зміст полягають у забезпеченні будь-якого підприємства засобами праці та предметами праці (основним і обіговим капіталом), необхідними для початку і продовження господарської діяльності.

Рис. 8.1. Класифікація основного капіталу

Основу власного капіталу складає статутний і пайовий капітал, у нього також входять додатково вкладений капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток і цільове фінансування. Статутний і пайовий капітал складають внески засновників підприємства.

Позиковий капітал − фінансові ресурси, які надаються підприємству у користування на точно фіксований час і під установлену в договорі позики плату. Він складається з довгострокових і короткострокових банківських та інших кредитів, позики, інвестицій; лізингу та ін.

2. Амортизація основного капіталу підприємства

Щоб забезпечити своєчасне й повне оновлення основного капіталу, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичне і моральне зношування.

Амортизація − це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру зношування її на вартість виробленого продукту і використання цієї вартості для подальшого відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці. Вартісне зношування є грошовим вираженням фізичного і морального зношення.

Перенесена вартість являє собою частину собівартості продукції, яка після реалізації надходить підприємству у вигляді частини виторгу, що зараховується на спеціальний грошовий фонд (амортизаційний фонд).

Амортизаційний фонд − це фонд грошових ресурсів, що утворюється за рахунок амортизаційних відрахувань і призначається для повного відновлення (реновації) основного капіталу. За натуральною формою відшкодування зношування основного капіталу здійснюють у процесі нового капітального будівництва та капітального ремонту.

Амортизація відшкодовує зношування основного капіталу лише у процесі виробництва. За рахунок амортизації не відшкодовуються засоби праці, зруйновані під час стихійного лиха, війни, невстановлене устаткування, а також засоби праці, які тривалий час перебувають у капітальному ремонті. Амортизація нараховується при введенні в дію нових цехів, дільниць, відділків.

Необоротні активи − матеріальні та нематеріальні ресурси, які належать підприємству та забезпечують його функціонування, строк корисної експлуатації яких становить більше одного року або операційного циклу, якщо він більший ніж рік.

До необоротних активів включаються:

- основні засоби;

- інші необоротні матеріальні активи;

- нематеріальні активи.

Амортизація необоротних активів включає в себе: амортизацію основних засобів, амортизація інших необоротних матеріальних активів, амортизація нематеріальних активів. Амортизація нараховується за різними методами, передбаченими П(С)БО 7 «Основні засоби» рис. 9.2.

Для нематеріальних активів підприємство обирає самостійно метод нарахування амортизації, виходячи з умов отримання майбутніх вигод. Якщо такі умови визначити неможливо, то амортизація нараховується із застосуванням прямолінійного методу. Розрахунок амортизації при застосуванні відповідних методів нарахування здійснюється згідно з П(С)БО 7 «Основні засоби». Згідно П(С)БО 7 амортизація інших необоротних матеріальних активів нараховується за прямолінійним та виробничим методами.

 

Рис. 8.2. Методи нарахування амортизації

Підприємство може застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством. Згідно Податкового Кодексу України від 02.12.2010р. №2755-VI амортизація основних засобів нараховується із застосуванням таких методів: прямолінійного, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивного, виробничого, які також застосовується в обліку.

Норма амортизації складається з двох частин: норми на реновацию (повне відновлення) і норми на капітальний ремонт. Ці частини взаємопов'язані і взаємозалежні. Так, чим коротший строк служби засобів праці, тим за інших рівних умов менша потреба у ремонті, а отже, і нижча частка амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт.

     (1)

де А − річна норма амортизації, визначена у відсотках;

Фосн, − балансова вартість засобів праці;

Фл.в. − ліквідаційна вартість засобів праці;

Т − тривалість (кількість років) функціонування основного капіталу (амортизаційний період з урахуванням морального зношування).

Норма амортизації впливає на собівартість продукції, а відповідно й на величину чистого доходу.

В Україні згідно з чинним законодавством норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основного капіталу на початок звітного періоду в такому розмірі (в розрахунку на рік):

група 1 (будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири та ін.), вартість капітального поліпшення землі) − 8 %;

група 2 (автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них) − 40 %;

група 3 (будь-які інші основні фонди, які не включені до груп 1,2,4) − 24 %;

група 4 (електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних предметів) − 60 %. При цьому слід мати на увазі, що до групи 4 зараховують відповідні засоби праці, придбані (виготовлені) підприємством після 1 січня 2003 р.

Згідно з стандартами систем національних рахунків, об'єкт основного капіталу амортизується фактично до досягнення ним ліквідаційної вартості, яку підприємство встановлює самостійно.

Виробничий метод. Цей метод передбачає нарахування місячної суми амортизації як добутку фактичного місячного обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням амортизованої вартості на загальний очікуваний обсяг продукції із використанням об'єкта основних засобів.

      (2)

де Аі − сума амортизації об'єкта основного капіталу;

Фосн. − балансова вартість об'єкта;

Лт. − ліквідаційна вартість на останній рік експлуатації об'єкта;

Пі −- відпрацювання об'єкта в і-му році;

− загальний відробіток об'єкта за весь період його експлуатації;

Т − загальна кількість років експлуатації об'єкта.

Метод прямолінійного списання вартості об'єкта, що амортизується. Списання відбувається однаковими частинами протягом усього періоду експлуатації об'єкта.

      (3)

Поряд зі звичайними методами амортизації основних фондів підприємствами у міжнародній практиці використовуються і методи прискореної амортизації.

     (4)

       (5)

Метод зменшення залишкової вартості (залишку): подвоєна ставка відрахувань розраховується за методом рівномірного прямолінійного списання. Сума амортизації визначається не за початковою, а за залишковою вартістю верстата.

      (6)

де − подвоєна норма щорічної амортизації, яка обчислюється за методом рівномірного прямолінійного списання; і

- сума нагромадженої амортизації верстата на початок -го звітного року.

У П(С)БО 7 визначено такі види оцінки основних засобів.

Первісна (історична, фактична) основних засобів − вартість нематеріальних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) необоротних активів.

Справедлива вартість − це сума, за якою можна здійснити обмін активу в результаті операції між обізнаними, зацікавленими і незалежними сторонами. Застосовується при визначенні первісної вартості основних засобів, що отримані безоплатно та внесені до первісного капіталу.

Переоцінена вартість − визначається множенням їхньої балансової вартості на коефіцієнт індексації.

Залишкова вартість (балансова) необоротних активів − це первісна вартість за вирахуванням зносу (знос основних засобів − це втрата ними своїх споживчих якостей, а отже, і вартості; розмір зносу відповідає сумі нарахованої амортизації).

Ліквідаційна вартість необоротних активів − це сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує одержати від реалізації (ліквідації) необоротних активів після закінчення строку їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних із їх продажем або ліквідацією.

Амортизаційні відрахування нараховуються на балансову вартість основних засобів з урахуванням витрат на їхнє поліпшення.

3. Відтворення основних засобів

Відтворення основних виробничих засобів − це процес безперервного їх поновлення, що характеризується:

  •  основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію;
  •  у процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух їхньої споживної вартості та вартості;
  •  нарахуванням амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію;
  •  основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

Через схильність необоротних активів до зносу перед підприємством виникає необхідність їх відтворення. Розрізняють просте та розширене відтворення потреба необоротних активів (рис. 8.3).

Рис. 8.3. Види відтворення необоротних активів

Просте відтворення основних засобів − це їх відновлення в тому самому обсязі, у якому вони були зношені та вибули. Воно здійснюється шляхом заміни окремих зношених частин основних засобів, шляхом ремонтів або придбання нових засобів на заміну зношених. Головним джерелом простого відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування.

Розширене відтворення − це таке відтворення, яке передбачає розширення діючих основних фондів за рахунок збільшення їх кількості та поліпшення або придбання більш продуктивних та економічних основних засобів.

Розширене відтворення може здійснюватися у вигляді нового будівництва, технічного переоснащення, реконструкції або розширення підприємств, модернізації обладнання або його придбання тощо.

Нове будівництво − будівництво підприємства, цеху, корпусу на нових будівельних майданчиках за окремо затвердженим проектом; передбачає розширення виробничих площ, значне збільшення потужності.

Технічне переоснащення передбачає здійснення заходів щодо впровадження нової техніки і технології на окремих дільницях, механізації й автоматизації виробництва, заміни застарілого обладнання, які здійснюються згідно з планом технічного розвитку підприємства без розширення виробничих площ.

Під час реконструкції основна частина інвентаризацій спрямовується на вдосконалення активної частини основних засобів при використанні старих виробничих будівель і споруд. Тому вона в багатьох випадках забезпечує збільшення випуску продукції із значно меншими матеріальними затратами і в більш стислі строки, порівняно з новим будівництвом.

Розширення підприємства − це спорудження других і наступних черг, додаткових виробничих комплексів, цехів, комунікацій, допоміжних і обслуговуючих виробництв на території підприємства.

Основним джерелом розширеного відтворення необоротних активів в умовах ринкових відносин та самофінансування підприємств є прибуток.

Основні засоби піддаються зносу − фізичному (матеріальному) і моральному (економічному).

Фізичний знос виявляється в постійній втраті техніко-еко-номічних властивостей і, отже, у втраті споживчої вартості, що у міру використання необоротних активів переноситься на готовий продукт.

РФ.З.= ТФ. * Тн * (100 − Вл),     (7)

де ТФ. − фактичний термін служби;

Тн − нормативний термін служби;

В л − ліквідаційна вартість у відсотках до балансової вартості.

Моральний знос − це передчасне, до закінчення нормативного терміну фізичного зносу, відставання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів і нематеріальних активів внаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних основних засобів.

Розрізняють дві форми морального зносу:

  •  перша виражає зменшення вартості основних засобів внаслідок скорочення суспільно-необхідних витрат праці на їх відтворення;
  •  друга виражає зменшення ефективності основних засобів у результаті впровадження нових, більш прогресивних і економічно ефективних основних засобів.

Розрізняють повний і частковий знос основних засобів.

Повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів (нове капітальне будівництво або придбання нових основних засобів).

Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.

Повне відновлення у натуральній формі здійснюється «економічне відновлення» − відшкодування через систему амортизації.

Ремонт основних засобів на підприємстві обумовлений фізичним зносом основних засобів.

Ремонт основних засобів є необхідною умовою виробничого процесу. Від своєчасності та якості ремонту залежить ефективність використання основних виробничих засобів на підприємстві.

Поточний ремонт − здійснюється для забезпечення роботи основних виробничих засобів і полягає в усуненні окремих поломок основних засобів і заміні або поновленні їхніх окремих частин.

Середній ремонт провадиться для часткового поновлення основних засобів із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією.

Капітальний ремонт машин, устаткувань провадиться для відновлення їх виробничого ресурсу. При цьому здійснюється, зазвичай, повне розбирання машини або верстата, виявлення дефектів, контроль технічного стану, власне ремонт, складання устаткування після ремонту, його регулювання та випробування.

Капітальний ремонт основних засобів може здійснюватись як підрядним, так і господарським способами. Залежно від цього обирається і порядок фінансування ремонту.

При підрядному способі виконання капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів на підставі договорів або нарядів-замовлень розрахунки з підрядником (виконавцем) здійснюються на підставі актів приймання цілком завершених ремонтом вузлів, агрегатів, машин тощо.

При господарському способі виконання капітального ремонту об’єктів основних засобів розрахунки здійснюються, як правило, за елементами витрат (виплата заробітної плати ремонтникам, оплата матеріалів, деталей, використовуваних запасних частин тощо).

Витрати на всі види ремонтів (поточний, середній, капітальний) об’єктів основних виробничих засобів протягом звітного року підприємства можуть включати до валових витрат в розмірі щонайбільше 10 % сукупної балансової вартості груп основних засобів на початок звітного року. У таких самих розмірах зазначені витрати відносять до собівартості виробленої продукції.

Витрати на ремонти в межах встановлених обмежень можуть включатись до собівартості двома методами:

  •  повного їх віднесення до собівартості в обсязі вартості фактично виконаних ремонтів за відповідний звітний період;
  •  віднесення цих витрат до ремонтного фонду, створюваного за рахунок собівартості продукції.

Витрати на ремонт основних невиробничих засобів покриваються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Витрати на капітальний ремонт орендованих основних засобів здійснюються за рахунок коштів орендаря, якщо це передбачено договором оренди. У цьому разі відрахування на капітальний ремонт не повинні включатися до суми орендної плати. У разі виконання капітального ремонту орендованого майна орендодавцем витрати на такий ремонт включаються до орендної плати й оплачуються орендодавцем.

Стан і використання основних виробничих засобів є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. Тому на підприємствах важливе значення має як систематичне оцінювання стану основних засобів, так і аналіз ефективності їх використання.

Оцінка стану й ефективності використання основних засобів можна об’єднати в три групи, які характеризують:

  •  забезпечення підприємства основними засобами;
  •  стан основних засобів;
  •  ефективність використання основних засобів.

До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними засобами, належать: фондоозброєність, фондомісткість, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства.

Питома вага вартості основних виробничих засобів у майні підприємства визначається як відношення вартості цих фондів (за вирахуванням їх зносу) до вартості майна підприємства. Це співвідношення (коефіцієнт) має бути не меншим 0,5.

Фондоозброєність − показник, що характеризує рівень забезпеченості основними виробничими фондами промислово-виробничого персоналу підприємства.

Фо = Фср / Ч,      (8)

де Фср − середньорічна вартість основних засобів; Ч − чисельність працівників.

Фондомісткість − показник, який характеризує рівень середньорічної вартості основних засобів на одиницю вартості виробленої валової продукції.

Фм = Фср / ВП       (9)

де Фм − фондомісткість;

Вп − вартість виробленої продукції.

Коефіцієнт реальної вартості основних засобів у майні підприємства (Км) визначається як відношення вартості основних виробничих засобів (за вирахуванням суми їхнього зносу) до вартості майна підприємства. Цей коефіцієнт має бути не меншим 0,5

Км = ФЗ / М ,       (10)

де Фз − залишкова вартість основних засобів; М − вартість майна підприємства.

Стан основних засобів характеризують через такі коефіцієнти: знос основних засобів; придатність; оновлення; вибуття основних засобів.

Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних засобів, яку списано на витрати виробництва в попередніх періодах. Коефіцієнт зносу визначається відношенням суми зносу основних засобів до балансової вартості основних засобів.

К = Зо / Фк,       (11)

де Кз − коефіцієнт зносу основних засобів;

Зо − сума зносу основних засобів;

Фк − балансова вартість основних засобів на кінець періоду.

Показник зносу основних засобів може визначатись також у відсотках на початок і на кінець звітного періоду і дає змогу оцінити стан основних засобів.

Коефіцієнт придатності основних засобів відображає частку основних засобів, придатну для експлуатації в процесі господарської діяльності.

Кп = 1 − КЗ,       (12)

де Кп − коефіцієнт придатності основних засобів.

Коефіцієнти оновлення основних засобів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних засобів. Він показує частку введених основних засобів за визначений період у загальній вартості основних засобів на кінець звітного періоду.

Ко = Фвв / Фк,     (13)

де Ко − коефіцієнт оновлення основних засобів;

Фв.в. − вартість введених основних засобів;

Фк − балансова вартість основних засобів на кінець періоду.

Коефіцієнт вибуття показує інтенсивність вибуття основних засобів.

Кв = Фвиб / ФП ,       (14)

де Кв − коефіцієнт вибуття основних засобів;

Фвиб. − вартість виведених основних засобів;

Ф п − балансова вартість основних засобів на початок періоду.

До показників, які характеризують ефективність використання основних засобів, належать: фондовіддача, рентабельність основних засобів, сума прибутку на одну гривню основних засобів.

Фондовіддача основних засобів − показник, який відображає обсяг валової (товарної) продукції у вартісному вираженні на одиницю (1 грн.) середньорічної вартості основних засобів, які беруть участь у виробництві цієї продукції. Цей показник характеризує ефективність використання основних засобів.

ФвП / ФК,       (15)

де Фв − фондовіддача;

Вп − вартість виробленої продукції за звітний період;

Фк − балансова вартість основних засобів на кінець періоду.

Рентабельність основних засобів − це відносний показник, який характеризує рівень ефективності використання цих засобів.

Ро.з.= ПЗ / ФК 100 %     (16)

де Ро.з − рентабельність основних засобів;

ПЗ − загальний прибуток за звітний період;

Фк − балансова вартість основних засобів на кінець періоду.

Абсолютним показником ефективності використання основних засобів є сума прибутку на одну гривню основних засобів.

До показників ефективності використання основних засобів можна також віднести показник питомої ваги активної частини основних засобів у їх загальній сумі.

4. Капітальні інвестиції

Капітальні інвестиції − це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів.

Фінансування капіталовкладень залежить від структури активів підприємства, стану фінансового ринку, оподаткування доходів підприємства, фінансової політики підприємства і стабільності його роботи.

Фінансування може здійснюється за рахунок джерел:

І. Власних фінансових ресурсів:

  •  внески засновників підприємства;
  •  амортизаційні відрахування;
  •  прибуток;

резервний капітал.

II. Залучених фінансових ресурсів:

  •  кредити;
  •  іноземні інвестиції;
  •  кошти, отримані від емісії і продажу цінних паперів;

кошти благодійних фондів.

III. Централізованих фінансових ресурсів:

  •  кошти з державного і місцевого бюджетів;

кошти позабюджетних фондів.

За рахунок державного бюджету фінансуються об’єкти, включені до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

Підрядний спосіб будівництва об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями.

Підрядна організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи і здає об’єкт. Замовник надає проектну документацію, купує і доставляє на будову устаткування, конструкції та деталі.

Господарський спосіб будівництва застосовується для будівництва невеликих об’єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об’єднує функції і замовника, і підрядника. У цьому разі розрахунки здійснюються за фактично виконані роботи, у т.ч. витрати на утримання підрозділів, зайнятих організацією будівництва. Після завершення будівництва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об’єкта будівництва.

Змішаним є спосіб будівництва, коли основні будівельно-монтажні роботи виконуються силами і засобами самих забудовників, а для виконання частини робіт на договірних умовах залучаються підрядні будівельно-монтажні спеціалізовані організації. Проте, незалежно від способу будівництва, виконаний обсяг робіт має фінансуватись або кредитуватись установами банку виконавцю робіт за рахунок коштів замовника, передбачених на цю мету.

Питання для самостійного опрацювання

1. Структура основного капіталу підприємства.

2. Форми зносу нематеріальних активів підприємства.

3. Методи нарахування амортизації

4. Амортизаційний фонд.

5. Обіговий капітал.

6. Напрями капітальних вкладень підприємства.


ТЕМА №9. Оцінювання фінансового стану підприємств.

План

  1.  Інформаційні джерела здійснення фінансового аналізу на підприємстві
  2.  Поняття фінансової стійкості підприємства
  3.  Види, методи та моделі фінансового аналізу.
  4.  Показники оцінки фінансового стану підприємства

1. Інформаційні джерела здійснення фінаналізу на підприємстві

Фінансова стійкість підприємства − головний компонент загальної стійкості, який відображає такий стан і структуру фінансових ресурсів підприємства, їх розподіл і використання, здатність виконувати свої зобов’язання та забезпечувати розширений розвиток підприємства на основі зростання прибутку та капіталу без посилення залежності від зовнішніх джерел фінансування (тобто за умовами збереження платоспроможності та кредитоспроможності в умовах припустимого рівня ризику).

Інформація, що відображає фінансовий стан, результати діяльності і грошові потоки підприємства, приведена у фінансових звітах.

Згідно з П(С)БО 1, метою складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є форми фінансової звітності:

Форма № 1 «Баланс» складається з активу та пасиву і свідчить про те, як на певний час розподілено активи та пасиви і як саме здійснюється фінансування активів за допомогою власного та залученого капіталу на дату балансу. Інформація використовується для оцінки структури ресурсів підприємства, їхньої ліквідності і платоспроможності підприємства, прогнозування майбутніх потреб у позиках, оцінки і прогнозування змін в економічних ресурсах.

  •  Форма № 2 «Звіту про фінансові результати» відображає дані про дохід, витрати, фінансові результати від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Чистий прибуток (збиток) за звітний період. Структура операційних витрат. Показники прибутковості акцій. Інформація використовується для оцінки структури доходів, витрат, прибутковості та інвестиційної привабливості. Прогнозування дохідності підприємства.
  •  Форма № 3 «Звіт про рух грошових коштів» відображає вхідні й вихідні грошові потоки за статтями за видами діяльності: операційної, інвестиційної, фінансової. Чистий грошовий потік та залишок коштів на кінець року. Призначення інформації для оцінки грошових потоків за видами діяльності та аналіз їх ефективності. Прогнозування грошових потоків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
  •  Форма № 4 «Звіт про власний капітал» відображає зміни в складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду. Інформація використовується для оцінки і прогнозування зміни власного капіталу.
  •  Форма № 5 «Примітки до звіту» включає інформацію, що містить додатковий аналіз статей звітності, потрібної для забезпечення її зрозумілості та доречності.
  •  дані статистичної звітності та оперативні дані (наприклад: звіт керівників підприємств, звіт аудитора, звернення ради директорів до аудиторів тощо).

Необхідно додержуватись певних принципів формування фінансової звітності (рис. 9.1).

Автономність підприємства означає, що воно розглядається як юридична особа, відокремлена під власників. Тому особисте майно і зобов’язання власників не повинні відображатись у фінансовій звітності. Наприклад, такі операції, як оплата акцій, виплата дивідендів власникам, відображається у фінансовій звітності, водночас, юридичні стягнення на особисте майно власника або отримання ним доходу з інших джерел не відображаються у звітах підприємства.

Рис. 9.1. Принципи підготовки фінансової звітності

Принцип безперервності діяльності передбачає оцінку активів, зобов’язань підприємства в динаміці, виходячи з того, що воно буде функціонувати у майбутньому. Але в умовах ринкової економіки обставини можуть скластися так, що підприємство припиняє свою діяльність внаслідок банкрутства або з інших причин. У цьому випадку фінансова звітність формується за іншими принципами. Наприклад, всі активи, незалежно від поділу на необоротні та оборотні, оцінюються за ринковою вартістю з метою задоволення вимог кредиторів та власників. Тому і зобов’язання теж стають короткотерміновими.

Принцип періодичності передбачає складання звітності за встановленими періодами, а саме: квартальна звітність, наростаючим підсумком, річна, а для новостворених підприємств − до 15 місяців, для підприємств, що ліквідуються − до дати ліквідації.

Принцип історичної собівартості означає, що активи підприємства оцінюються, як правило, виходячи з витрат на їх придбання або виробництво.

Нарахування та відповідність доходів і витрат означає, що доходи і витрати відображаються в обліку і звітності в момент їх виникнення незалежно від часу надходження і сплати грошей.

Згідно з принципом повного висвітлення, фінансова звітність має містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки операцій та подій, яка може вплинути на рішення, що приймаються на її основі.

Принцип послідовності передбачає постійне застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна її має розкриватися у фінансовій звітності.

Принцип обачності означає, що методи оцінювання, які застосовуються в бухгалтерському обліку, мають запобігати зниженню оцінки зобов’язань і завищенню доходів підприємства. З цією метою передбачається переоцінювати запаси і відображати в балансі за нижчою з оцінок − історичною собівартістю або чистою вартістю реалізації.

Згідно з принципом превалювання змісту над формою, операції мають обліковуватись відповідно до їх сутності, а не лише, виходячи з юридичної форми.

Принцип єдиного грошового вимірника передбачає вимірювання та узагальнення всіх операцій підприємства у його фінансовій звітності у єдиних грошових одиницях.

2. Поняття фінансової стійкості підприємства

Стійкість підприємства − основа його стабільності та поступового розвитку.

Фінансова стійкість підприємства у вузькому розумінні − це фінансово економічний стан підприємства, при якому воно є ліквідним, платоспроможним, має достатньо коштів для нормального функціонування (у тому числі достатньо фінансово-економічних ресурсів).

Фінансова стійкість підприємства у широкому розуміння − це здатність підприємства функціонувати в станах, щонайменше, близьких до фінансово-економічної рівноваги в умовах постійних зовнішніх і внутрішніх впливів.

Види стійкості підприємства (рис. 9.2)

Рис. 9.2. Види стійкості підприємства

Внутрішня стійкість підприємства − стан і динаміка матеріально-речової та вартісної структури господарської діяльності підприємства, при якому забезпечується стабільно високий результат його функціонування; досягається активним реагуванням на зміну внутрішніх і зовнішніх факторів.

Зовнішня стійкість підприємства − визначається стабільністю економічного середовища, у рамках якого здійснюється діяльність підприємства; досягається відповідною системою управління ринковою економікою в масштабах усієї країни.

Загальна стійкість підприємства − рух грошових коштів, який забезпечує постійне перевищення надходження коштів (доходів) над їх витрачанням (витратами).

Динамічна фінансова стійкість підприємства − утриманням статичної фінансової стійкості, доповнюючи його фактором часу, і відображає можливість системи зберігати стійкість протягом певного періоду часу.

Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі типи фінансової стійкості підприємства:

  •  абсолютна фінансова стійкість (трапляється на практиці дуже рідко) − коли власні оборотні кошти забезпечують запаси й витрати;
  •  нормально стійкий фінансовий стан − коли запаси й витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довгостроковими позиковими джерелами;
  •  нестійкий фінансовий стан − коли запаси й витрати забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів і позик, тобто за рахунок усіх основних джерел формування запасів і витрат;
  •  кризовий фінансовий стан − коли запаси й витрати не забезпечуються джерелами їх формування і підприємство перебуває на межі банкрутства.

Фінансовий стан − критерій результативності господарської діяльності підприємства, що відображає реальні та потенційні можливості щодо розвитку фінансів підприємства і характеризується обсягом і розміщенням коштів господарюючого суб’єкта, а також джерелами їх формування.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. На фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Фінансова діяльність підприємства − спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов’язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Оцінка фінансового стану підприємства здійснюється шляхом обчислення системи економічних показників, які характеризують фінансовий стан підприємства.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є:

  •  визначення ефективності використання фінансових ресурсів;
  •  аналіз ділової активності підприємства та його положення на фінансовому ринку;
  •  оцінка конкурентоспроможності підприємства;
  •  об’єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності, рентабельності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства.

У результаті фінансового аналізу отримують певну кількість основних, найбільш інформативних параметрів, які дають об’єктивну та точну картину фінансового стану підприємства.

3. Види, методи та моделі фінансового аналізу

Аналіз фінансового стану − це частина загального аналізу господарської діяльності підприємства, який складається з двох взаємозалежних частин: фінансового аналізу й управлінського аналізу.

Предметом фінансового аналізу підприємства є його фінансові ресурси, їх формування та використання.

Фінансовий аналіз за організаційними формами проведення включає:

  •  зовнішній аналіз;
  •  внутрішній аналіз.

Зовнішній фінансовий аналіз включає:

  •  аналіз абсолютних показників прибутку;
  •  аналіз показників рентабельності;
  •  аналіз фінансового стану, фінансової стійкості, стабільності підприємства, його платоспроможності та ліквідності балансу;
  •  аналіз ефективності використання залученого капіталу;
  •  економічна діагностика фінансового стану підприємства.

Внутрішній фінансовий аналіз включає:

  •  аналіз майна (капіталу) підприємства;
  •  аналіз фінансової стійкості та стабільності підприємства;
  •  аналіз ділової активності підприємства;
  •  аналіз динаміки прибутку та рентабельності підприємства і факторів;
  •  аналіз кредитоспроможності підприємства;
  •  аналіз ліквідності та платоспроможності підприємства;
  •  аналіз самоокупності підприємства.

За періодом проведення є:

  •  попередній фінансовий аналіз;
  •  поточний (оперативний) фінансовий аналіз;
  •  подальший (ретроспективний) фінансовий аналіз.

Попередній фінансовий аналіз − дослідження умов фінансової діяльності, в цілому, або здійснення окремих фінансових операцій підприємства.

Поточний (оперативний) фінансовий аналіз − дослідження оперативного впливу на результати фінансової діяльності.

Подальший (ретроспективний) фінансовий аналіз здійснюється шляхом порівняння фінансового стану звітного періоду з попереднім і поточним аналізом.

За об’єктом аналізу:

  •  аналіз фінансової діяльності підприємства (об’єднання) загалом (дослідження фінансової діяльності підприємства як цілісного комплексу без виокремлення окремих підрозділів);
  •  аналіз фінансової діяльності окремих структурних одиниць і підрозділів (дослідження фінансової діяльності центрів економічної відповідальності);
  •  аналіз окремих фінансових операцій.

За обсягом дослідження:

  •  повний фінансовий аналіз;
  •  тематичний фінансовий аналіз.

Повний фінансовий аналіз − це комплексне дослідження фінансової діяльності підприємства.

Тематичний фінансовий аналіз − це дослідження окремих аспектів фінансової діяльності.

Практика аналізу фінансового стану підприємства опрацювала певні прийоми й методи його здійснення.

Основні методи фінансового аналізу підприємства (рис. 9.3).

Рис. 9.3. Методи фінансового аналізу

Горизонтальний (часовий) аналіз − порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.

Структурний (вертикальний) аналіз − базується на структурному розкладанні окремих фінансових показників з оцінкою впливу різних факторів на кінцевий результат.

Порівняльний аналіз − внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності за окремими показниками самого підприємства та його дочірніх підприємств (філій), а також міжгосподарський аналіз показників даної фірми, порівняно з показниками конкурентів або із середньогалузевими та середніми показниками.

Трендовий аналіз − базується на вивченні динаміки окремих фінансових показників у часі, порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів та визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показників.

Аналіз фінансових коефіцієнтів (R-аналіз) − розрахунок співвідношень різних абсолютних показників між собою.

Інтегральний фінансовий аналіз − базується на системі взаємозалежного використання окремих фінансових коефіцієнтів.

Факторний аналіз − визначення впливу окремих факторів на результативний показник.

Методи фінансового аналізу − це комплекс науково-методичних інструментів та принципів дослідження фінансового стану підприємства.

Фінансовий аналіз здійснюється за допомогою різних моделей, які дають змогу структурувати та ідентифікувати взаємозв’язки між основними показниками.

Існують три основні типи моделей, які застосовуються в процесі аналізу фінансового стану підприємства: дескриптивні, предикативні та нормативні.

Дескриптивні моделі, що ґрунтуються на використанні фактичних даних бухгалтерського обліку та звітності:

  •  побудова системи звітних балансів;
  •  подання фінансової звітності у різних аналітичних розрізах;
  •  вертикальний та горизонтальний аналіз звітності;
  •  система аналітичних коефіцієнтів;
  •  аналітичні записки до звітності.

Предикативні моделі − це моделі передбачувального, прогностичного характеру. Вони використовуються для прогнозування доходів та прибутків підприємства, його майбутнього фінансового стану. Найбільш поширені з них:

  •  розрахунки точки критичного обсягу продажу;
  •  побудова прогностичних фінансових звітів;
  •  динамічний аналіз.

Нормативні моделі застосовуються для порівняння фактичних результатів діяльності підприємства із нормативними. Сутність моделей полягає у встановленні нормативів на кожну статтю виробничих витрат, установлюється норматив і з’ясовуються причини відхилень фактичних даних. Моделі використовуються переважно у внутрішньому фінансовому аналізі.

Класифікації методів фінансового аналізу:

І рівень:

Неформалізовані та формалізовані методи аналізу.

Неформалізовані методи фінансового аналізу засновані на описуванні аналітичних процедур на логічному рівні, а не на твердих аналітичних взаємозв’язках і залежностях:

  •  експертних оцінок і сценаріїв;
  •  психологічний метод;
  •  морфологічний метод;
  •  порівняльний метод;
  •  побудови системи показників;
  •  побудови системи аналітичних таблиць.

Формалізовані методи фінансового аналізу засновані на жорстко формалізованих аналітичних залежностях:

  •  метод ланцюгових підстановок;
  •  метод арифметичних різниць;
  •  балансовий метод;
  •  метод виокремлення ізольованого впливу факторів;
  •  метод відсоткових чисел;
  •  диференційний метод;
  •  логарифмічний метод;
  •  інтегральний метод;
  •  метод простих і складних відсотків;

дисконтування.

ІІ рівень:

Традиційні методи економічної статистики:

  •  метод середніх та відносних величин;
  •  метод групування;
  •  графічний метод;
  •  індексний метод;
  •  елементарні методи обробки рядів динаміки.

Математико-статистичні методи:

  •  кореляційний аналіз;
  •  дисперсійний аналіз;
  •  факторний аналіз;
  •  метод головних компонентів.

Отже, у ході фінансового аналізу підприємства можуть використовуватися найрізноманітніші прийоми, методи та моделі, їхня кількість та широта застосування залежать від конкретних цілей аналізу та визначаються його завданнями в кожному конкретному випадку.

4. Показники оцінки фінансового стану підприємства

Ефективність використання фінансових ресурсів підприємства визначається фінансовим станом даного підприємства. Стабільне надходження фінансових ресурсів, ліквідність та платоспроможність характеризують ефективну політику керівництва підприємства, щодо використання наявних фінансових ресурсів та забезпечення прибутку.

Значна частина вітчизняних та західних науковців аналіз формування та використання фінансових ресурсів підприємства розподіляють на блоки (рис. 19.4), кожен з яких аналізує окремий сегмент використання фінансових ресурсів.

Рис. 9.4. Склад елементів оцінки формування та використання фінансових ресурсів підприємства

Ефективність розподілу коштів перш за все впливає на фінансовий стан підприємства. Аналіз оцінки формування та використання фінансових ресурсів підприємства розпочинається з аналізу ліквідності підприємства. Він здійснюється шляхом розрахунку таких коефіцієнтів: поточного коефіцієнта покриття, коефіцієнта швидкої ліквідності, коефіцієнта абсолютної ліквідності та чистого оборотного капіталу.

Поточний коефіцієнт покриття розраховується як відношення оборотних активів до поточних зобов'язань підприємства та показує достатність ресурсів підприємства, які можуть бути використані для погашення його поточних зобов'язань:

    (1)

де  – поточний коефіцієнт покриття;

– поточні активи (форма 1 «Баланс» рядок 260);

– поточні зобов’язання (форма 1 «Баланс» рядок 620).

Коефіцієнт швидкої ліквідності розраховується як відношення найбільш ліквідних оборотних засобів (грошових засобів та їх еквівалентів, поточних фінансових інвестицій та дебіторської заборгованості) до поточних зобов'язань підприємства. Він відображає платіжні можливості підприємства щодо сплати поточних зобов'язань за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами:

    (2)

де  – коефіцієнт швидкої ліквідності;

– грошові кошти та їх еквіваленти (форма 1 «Баланс» сума рядків 230 та 240);

– поточні зобов’язання (форма 1 «Баланс» рядок 620).

Коефіцієнт абсолютної ліквідності обчислюється як відношення грошових засобів та їхніх еквівалентів і поточних фінансових інвестицій до поточних зобов'язань. Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує, яка частина боргів підприємства може бути сплачена негайно:

    (3)

де  – коефіцієнт абсолютної ліквідності;

– грошові кошти та їх еквіваленти (форма 1 «Баланс» сума рядків 230 та 240);

– поточні фінансові інвестиції (форма 1 «Баланс» рядок 220);

– поточні зобов’язання (форма 1 «Баланс» рядок 620).

Наступним кроком аналізу оцінки формування та використання фінансових ресурсів підприємства є аналіз його платоспроможності (фінансової стійкості), що здійснюється за даними балансу підприємства та характеризує структуру джерел фінансування ресурсів підприємства, ступінь фінансової стійкості і незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування діяльності. Він здійснюється шляхом розрахунку таких показників: коефіцієнта платоспроможності (автономії), коефіцієнта фінансування, коефіцієнта забезпеченості власними оборотними засобами та коефіцієнта маневреності власного капіталу.

Коефіцієнт платоспроможності (автономії) розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі коштів, авансованих у його діяльність:

    (4)

де  – коефіцієнт автономії;

– власний капітал підприємства (форма 1 «Баланс» рядок 380);

– всі джерела коштів підприємства (форма 1 «Баланс» рядок 640).

Коефіцієнт фінансування розраховується як співвідношення залучених та власних коштів і характеризує залежність підприємства від залучених коштів:

   (5)

де  – коефіцієнт фінансового ризику;

– залучені кошти (форма 1 «Баланс» сума рядків 430, 480, 620 та 630);

– власний капітал підприємства (форма 1 «Баланс» рядок 380).

Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто вкладена в оборотні кошти, а яка – капіталізована. Коефіцієнт маневреності власного капіталу розраховується як відношення чистого оборотного капіталу до власного капіталу:

    (6)

де  – коефіцієнт маневреності власного капіталу;

– поточні активи (форма 1 «Баланс» рядок 260);

– власний капітал підприємства (форма 1 «Баланс» рядок 380);

– поточні зобов’язання (форма 1 «Баланс» рядок 620).

Наступним кроком є аналіз рентабельності підприємства. Він дозволяє визначити ефективність вкладення коштів у підприємство та раціональність їхнього використання. Для цього розраховуються такі показники: коефіцієнт рентабельності активів, коефіцієнт рентабельності власного капіталу, коефіцієнт рентабельності діяльності та коефіцієнт рентабельності продукції.

Коефіцієнт рентабельності активів розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до вартості його активів і характеризує ефективність використання активів підприємства:

    (9)

де  – рентабельність сукупного капіталу;

– чистий прибуток підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 220);

– середньорічна вартість активів (форма 1 «Баланс» рядок 280).

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до суми власного капіталу і характеризує ефективність вкладення коштів до даного підприємства:

    (10)

де  – рентабельність власного капіталу;

– чистий прибуток підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 220);

– власний капітал підприємства (форма 1 «Баланс» рядок 380).

Коефіцієнт рентабельності діяльності розраховується як відношення чистого прибутку підприємства до чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) і характеризує ефективність господарської діяльності підприємства:

     (11)

де  – рентабельність діяльності;

– чистий прибуток підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 220);

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035).

Наступним етапом є аналіз ділової активності підприємства. Тут аналізується ефективність основної діяльності підприємства, що характеризується швидкістю обертання фінансових ресурсів підприємства. Цей здійснюється шляхом розрахунку таких коефіцієнтів: коефіцієнта оборотності активів, коефіцієнта оборотності дебіторської заборгованості, коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості, тривалості обертів дебіторської та кредиторської заборгованостей, коефіцієнта оборотності матеріальних запасів, коефіцієнта оборотності основних засобів (фондовіддачі) та коефіцієнта оборотності власного капіталу.

Коефіцієнт оборотності активів обчислюється як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до величини підсумку балансу підприємства і характеризує ефективність використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення:

    (12)

де  – коефіцієнт оборотності активів;

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035);

– активи підприємства на початок звітного періоду (форма 1 «Баланс» графа, 3 рядок 280);

Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини кредиторської заборгованості. Він показує швидкість обертання кредиторської заборгованості підприємства за період, що аналізується:

     (13)

де  – оборотність кредиторської заборгованості;

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035);

– величина кредиторської заборгованості на початок періоду (форма 1 «Баланс» графа 3, сума рядків 520, 530, 540, 550, 560, 570, 580, 590, 600).

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до величини дебіторської заборгованості і показує швидкість обертання дебіторської заборгованості підприємства за період, що аналізується:

    (14)

де  – оборотність дебіторської заборгованості;

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035);

ДЗ– величина дебіторської заборгованості на початок періоду (форма 1 «Баланс» графа 3, сума рядків 150, 160, 170, 180, 190, 200, 210);

Строк погашення дебіторської та кредиторської заборгованостей розраховується як відношення тривалості звітного періоду до коефіцієнта оборотності дебіторської або кредиторської заборгованості і показує середній період погашення дебіторської або кредиторської заборгованостей підприємства.

  •  Термін погашення дебіторської заборгованості:

    (15)

де  – термін погашення дебіторської заборгованості;

– тривалість звітного періоду (кількість днів в періоді);

– оборотність дебіторської заборгованості.

  •  Термін погашення кредиторської заборгованості:

    (16)

де  – термін погашення кредиторської заборгованості;

– тривалість звітного періоду (кількість днів в періоді);

– оборотність кредиторської заборгованості.

Коефіцієнт оборотності основних засобів (фондовіддача) розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної вартості основних засобів. Він показує ефективність використання основних засобів підприємства:

    (17)

де  – оборотність основних засобів;

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035);

ОЗ – первинна вартість основних засобів на початок періоду (форма 1 «Баланс» графа 3, рядок 031);

Коефіцієнт оборотності власного капіталу розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до величини власного капіталу підприємства і показує ефективність використання власного капіталу підприємства:

    (18)

де  – оборотність власного капіталу;

– чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства (форма 2 «Звіт про фінансові результати» рядок 035);

ВК – величина власного капіталу підприємства на початок періоду (форма 1 «Баланс» графа 3, рядок 380);

Для визначення рівноваги та фінансової забезпеченості діяльності підприємства розраховують показник співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості, який показує здатність розрахуватись з кредиторами за рахунок дебіторів протягом одного року:

    (19)

де: Кп - співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості;

ДЗ – величина дебіторської заборгованості (форма 1 «Баланс» графа 3, сума рядків 150, 160, 170, 180, 190, 200, 210);

КЗ – величина кредиторської заборгованості (форма 1 «Баланс» графа 3, сума рядків 520, 530, 540, 550, 560, 570, 580, 590, 600).

Для визначення причин нестабільного становища розраховується коефіцієнт співвідношення витрат до отриманого доходу від реалізації. Даний показник визначає, яка сума витрат припадає на 1 грн. доходу від реалізації:

Кв/д = Вв / Др     (20)

де:Кв/д - співвідношення витрат до отриманого доходу від реалізації;

Вв витрати виробництва, одержані від діяльності підприємства (Форма 2).

Др – доходи одержані від виробничої діяльності підприємства (Форма 2).

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Види стійкості підприємства.
  2.  Чинники впливу на фінансову стійкість підприємства.
  3.  Завдання аналізу фінансового стану.
  4.  Класифікація методів фінансового аналізу.
  5.  Комплексна оцінка фінансового стану підприємства.


ТЕМА № 10. Фінансове планування на підприємствах.

План

1. Поняття та методи фінансового планування на підприємстві

2. Види фінансового планування

3. Фінансовий план підприємства

4. Оперативне фінансове планування

5. Здійснення фінансового контролю на підприємстві

1. Поняття та методи фінансового планування на підприємстві

Фінансове планування − процес розробки системи фінансових планів і планових показників по забезпеченню розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в майбутньому.

Об’єктом фінансового планування є фінансові результати діяльності господарюючого суб’єкта, його майно та капітал, інвестиції, грошові потоки, фінансові ризики, заходи щодо запобігання банкрутства.

Фінансове планування базується на виробничих показниках плану, плані продажу продукції та послуг, плані капітальних вкладень та розвитку соціальної сфери.

До основних завдань фінансового планування належать:

  •  визначення джерел та обсягів фінансових ресурсів відповідно до потреб підприємства;
  •  виявлення резервів збільшення фінансових ресурсів;
  •  раціональний розподіл отримуваних прибутків і накопичень за каналами їх використання;
  •  фінансовий контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів і коштів;
  •  посилення ролі фінансового планування в управлінні виробництвом і підвищенні його ефективності.

Основними етапами фінансового планування є:

  •  аналіз надходження і витрат фінансових ресурсів за їх видами і за попередній звітний період;
  •  складання проекту фінансового плану на запланований рік;
  •  розгляд і затвердження фінансових планів;
  •  виконання фінансових планів.

Методи фінансового планування − це конкретні способи планових розрахунків.

Основними методами фінансового планування є:

  •  метод коефіцієнтів;
  •  нормативний метод;
  •  балансовий метод;
  •  розрахунково-аналітичний метод;
  •  метод економіко-математичного моделювання.

Метод коефіцієнтів передбачає зміну планованих фінансових показників на визначену частку (коефіцієнт), виходячи з рівня їх виконання в попередньому звітному періоді.

Нормативний метод полягає в тому, що на основі встановлених норм та техніко-економічних нормативів розраховуються потреби підприємства у фінансових ресурсах та визначення джерел цих ресурсів.

Балансовий метод планування фінансових показників передбачає не тільки балансування підсумкових показників доходів і витрат фінансового плану, а й визначення конкретних джерел покриття для кожної статті витрат.

Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом коригування фінансових показників базового періоду на зміни, які передбачаються в плановому періоді, та визначення впливу різних факторів (інфляції, обсягів виробництва, зміни умов кредитування та ін.) на ці показники.

Метод економіко-математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у майбутньому. Побудова моделей базується на використанні методів екстраполяції, регресивного аналізу, експертних оцінок.

Вибір того чи іншого методу планування визначається багатьма факторами, а саме: тривалістю планового періоду, вихідною інформаційною базою, цілями і завданнями плану, кваліфікацією фінансових менеджерів, наявністю програмних продуктів і технічних засобів управління.

2. Види фінансового планування

Фінансове планування здійснюється шляхом виконання фінансових розрахунків і складання планів різного змісту та призначення залежно від завдань і об’єктів планування. Виходячи з цього, фінансові плани поділяються на перспективні, поточні та оперативні. Поєднанням перспективного і поточного планування є бізнес-план, який розробляється при створенні нового підприємства або обґрунтуванні виробництва нових видів продукції.

Бізнес-план − це документ, у якому викладені організаційні, виробничі та ринкові аспекти запропонованого бізнесу, а також планові розрахунки обсягів виробництва, інвестицій та отримуваних фінансових результатів від здійснення запланованого заходу.

Складання бізнес-плану необхідне для визначення обсягів та розробки стратегії фінансування, залучення конкретних інвесторів до участі у створенні нового підприємства або фінансування нових виробничих програм.

Структура бізнес-плану містить такі розділи:

  1.  Інформація про підприємство (виконавця проекту) − наводиться повна і скорочена назва підприємства, юридична адреса, форма власності, правовий статус, склад засновників та розмір їхніх частин у статутному капіталі та інші відомості.
  2.  Резюме − наводиться короткий опис бізнес-плану.
  3.  План маркетингу. Аналізується ринкова кон’юнктура і розкривається механізм просування продукції на ринок, надається характеристика товарів чи послуг, що впроваджуються, передбачається вдосконалення структури продукції, що виробляється, зазначається сучасне становище підприємства на ринках збуту та пропозиції щодо його поліпшення, визначається потреба у фінансуванні маркетингових та рекламних заходів протягом здійснення проекту, здійснюється загальний опис ринку, основних і потенційних конкурентів та споживачів продукції.
  4.  План виробничої діяльності підприємства. Наводяться характеристика виробничого процесу на підприємстві, схеми виробничих потоків, пропозиції покупця щодо вдосконалення виробничого процесу на підприємстві на основі впровадження прогресивної техніки та технології, обсяги реалізації продукції у кількісному вираженні впродовж періоду, що планується, ресурси найбільш потрібні і джерела їх постачання, режим постачання ресурсів та умови оплати, можливість залучення інших джерел постачання.
  5.  Організаційний план. Подається інформація про існуючу організаційну структуру підприємства та пропозиції покупця щодо її вдосконалення, дані про забезпечення підприємства робочою силою, кваліфікацію працівників, діючу систему заробітної плати, систему стимулювання, потреб в створенні додаткових служб і підрозділів, процес контролю за роботою.
  6.  Охорона навколишнього середовища. Наводиться інформація про стан навколишнього середовища, існуючі проблеми, першочерговість їх вирішення, джерела фінансування природоохоронних заходів з визначенням термінів виконання.
  7.  Інвестиційний план. Основними документами інвестиційного плану є кошторис витрат який відображає загальні витрати проекту, а саме: передінвестиційні витрати, інвестиційні витрати, податки і збори та початкові витрати на виробництво. Наводиться перелік джерел фінансування проекту та календарний план-графік виконання робіт за проектом.
  8.  Фінансовий план. Узагальнюються результати попередніх розділів і є заключним розділом бізнес-плану. Наводяться прогнозні показники прибутків та збитків, а також балансу підприємства. Подається баланс, звіт про фінансові результати та їх використання, звіт про фінансово-майновий стан підприємства за останній звітний рік. Складання бізнес-плану має велике значення для підприємств, якщо у них бракує власних фінансових ресурсів для виконання того чи іншого проекту. У цьому випадку такий документ є одним з основних, які необхідні підприємству для звернення до інших інвесторів з проханням залучення їх фінансових ресурсів для фінансування проекту або до банку для одержання з цією метою позикових коштів.

3. Фінансовий план підприємства та порядок його складання

В ринкових умовах немає єдиних вимог щодо змісту, форм та видів фінансових планів, які розробляють підприємства. Тому на кожному з них можуть бути свої особливості у фінансовому плануванні.

Фінансовий план − це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю.

Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи:

  1.  Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року.
  2.  Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники.
  3.  Розробка проекту фінансового плану.

До найбільш поширених видів фінансових планів належать:

  •  прогноз (план) фінансових результатів;
  •  баланс доходів і витрат;
  •  план грошових потоків
  •  платіжний календар.

При розробці перших двох видів планів використовується прямо пропорційна залежність майже всіх змінних витрат та більшої частини поточних активів і поточних зобов’язань від виручки.

Прогноз (план) фінансових результатів базується на прогнозі виручки від продукції, послуг, доходів від позареалізаційних операцій, сум витрат на виробництво і реалізацію продукції, витрат на позареалізаційні операції та загальногосподарських витрат.

Важливим моментом фінансового прогнозування є визначення тенденцій зміни витрат по підприємству залежно від змін обсягів виробництва. Одночасно проводиться прогнозний аналіз прибутку з метою визначення беззбиткового обсягу виробництва і продажу, встановлення бажаного обсягу прибутку, запасу фінансової стійкості. Підприємство може мати декілька варіантів плану фінансових результатів, які будуть орієнтовані на зміну ситуації.

Плановий баланс розробляється з метою виявлення змін у структурі активів і капіталу. Таким чином можна оцінити платоспроможність, фінансову стійкість підприємства в перспективі. Оскільки плановий баланс відображає фінансовий стан на кінець планового періоду, то в разі отримання незадовільних показників необхідно коригувати бізнес-план загалом. Цей процес буде тривати доти, доки не буде досягнуто очікуваного результату.

Отже, плановий баланс − це важливий документ, який фіксує якість всієї попередньої планової роботи.

Перелік статей балансу може тією чи іншою мірою деталізувати форму балансу. Це залежить від особливостей діяльності й зацікавленості підприємств.

Фінансовий план у формі балансу доходів і витрат найбільш поширений у плановій практиці.

Основне завдання цього плану − визначити всі доходи і надходження коштів та всі витрати і відрахування. А потім на цій основі визначається або дефіцит фінансових ресурсів, або їх надлишок. У першому випадку підприємство розробляє заходи щодо пошуку джерел фінансування, а в другому − поповнює резерви.

До балансу доходів і витрат розробляється допоміжний документ − перевірочна таблиця.

У типовій фірмі розробляється багато видів бюджетів, які можна об’єднати в чотири основні групи:

  1.  кошторис доходів і витрат;
  2.  кошторис капітальних витрат;
  3.  касовий бюджет;
  4.  балансовий кошторис.

Кошторис доходів і витрат відображає заплановані доходи й експлуатаційні та інші витрати. Останні можуть бути дуже різноманітними і залежать від принципів класифікації витрат. Кошторис доходів і витрат, на відміну від балансу доходів і витрат, включає доходи від реалізації продукції та інші доходи і передбачає покриття всіх витрат, пов’язаних з виробництвом продукції та іншими операціями.

Кошторис капітальних витрат відображає капітальні витрати на реконструкцію і розвиток, машини й обладнання, на поповнення товарно-матеріальних запасів тощо. Як в довгостроковому, так і в короткостроковому плануванні такі кошториси регламентують напрями використання інвестиції.

Касовий бюджет − це прогноз надходження грошових коштів, з якими зіставляють фактичні грошові операції. Аналогом касового бюджету у нас є план грошових потоків та платіжний календар.

Бюджет фірми є засобом контролю над майбутніми операціями, оскільки керівники мають можливість порівнювати фактичні результати діяльності з нормативами, які були встановлені у бюджеті.

4. Оперативне фінансове планування

Платіжний календар − це документ, у якому відображаються поточні надходження коштів підприємства на певний період.

Призначення платіжного календаря полягає у встановленні розмірів поточних витрат та надходжень коштів, послідовність та термін виконання підприємством всіх розрахунків на певний період. Цей календар дає можливість фінансовим службам підприємства забезпечувати своєчасне виконання розрахунків і платіжних зобов’язань, встановлювати зміни та рівень платоспроможності, фінансування нормальної господарської діяльності підприємства у відповідному періоді.

Платіжний календар складається на короткі проміжки часу − місяць, 15 днів, декаду.

У платіжному календарі відображається весь грошовий оборот підприємства, позичковий та інші рахунки підприємства в банку, тобто фіксується рух грошових коштів за джерелами їх надходження та напрямами використання.

У першому розділі фіксуються всі види грошових платежів та надходжень підприємств незалежно від їх джерел та напрямків використання, тобто показаний увесь грошовий оборот за певний проміжок планового періоду.

У другому розділі вказуються всі види витрат (платежів) підприємства за плановий період: на виплату заробітної плати і прирівняних до неї платежів; суми податків і платежів, що сплачуються до бюджету і позабюджетних фондів; на оплату рахунків постачальників за товарно-матеріальні цінності й надані послуги, виконані роботи з капітального будівництва та капітального ремонту; суми сплачуваної простроченої кредиторської заборгованості; суми кредитів і відсотків, що погашаються за ними; інші види платежів.

Складення платіжного календаря дає змогу виявити недостатність коштів, з’ясувати причини такого становища, визначити відповідні заходи для запобігання фінансовим ускладненням.

Важливе місце в оперативній фінансовій роботі підприємства посідає своєчасне погашення кредиторської, а також своєчасне стягнення дебіторської заборгованості.

На підприємстві має бути організований повсякденний оперативний контроль за платежами та надходженням матеріальних цінностей, виконанням фінансових зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками. Необхідно періодично перевіряти дебіторську заборгованість за даними бухгалтерського обліку та звітності, інвентаризації.

Дебіторська заборгованість, утворена в межах узгодженого сторонами строку оплати, є нормальним явищем у фінансово-господарській діяльності. Дебіторська заборгованість, яка перевищує погоджені строки платежів, знижує платоспроможність підприємств.

Платіжний календар конкретизує поточний фінансовий план, уточнює його показники, дає змогу використати наявні резерви для підвищення ефективності використання фінансових ресурсів підприємства, дає точніше уявлення про стан платежів та розрахунків у періоді, що аналізується. За допомогою платіжного календаря постійно контролюється платоспроможність підприємства.

Отже, постійний оперативний контроль, який здійснюється за допомогою платіжного календаря, є надзвичайно важливим засобом виконання поточного фінансового плану − плану доходів і витрат підприємства.

5. Здійснення фінансового контролю на підприємстві

Система фінансового планування діяльності підприємства повинна передбачати відповідну систему контролю виконання бюджету, яка має бути своєрідним моніторингом фінансового стану підприємства.

Моніторинг фінансового стану − розроблений на підприємстві механізм здійснення постійного спостереження за найважливішими поточними результатами цієї діяльності в умовах постійно змінюваної кон’юнктури фінансового ринку.

Основні цілі моніторингу фінансового стану:

  •  своєчасне виявлення відхилень фактичних результатів фінансової діяльності від передбачених, що викликають зниження її ефективності;
  •  виявлення причин, що викликали це відхилення, і розробка пропозицій з відповідного коригування окремих напрямів фінансової діяльності з метою її нормалізації та підвищення ефективності.

Фінансовий контроль допомагає управляти діяльністю підприємства і забезпечує основу для правильних дій у майбутньому.

А. Хоскінг визначає бюджетний контроль як постійне порівняння фактичних результатів і кошторисних цифр для забезпечення основи для ревізій і для гарантування досягнення цілей політики компанії.

Основою контролю є зворотний зв’язок, що дає необхідну інформацію для виявлення причин і усунення відхилень фактичних показників від бюджетних.

До контролю належить визначення і документування фактичних показників як результатів реалізації управлінських рішень, порівняння їх з бюджетними цифрами для визначення ефективності діяльності, а також порівняння показників очікуваного (модифікований бюджет, прогноз) і фактичного виконання бюджету. Проф. Д. Хан (Німеччина) відносить до цієї сфери також перевірку допустимості вихідних передумов і контроль методичної і змістовної узгодженості планового процесу.

Основними елементами системи контролю є:

  •  об’єкти контролю − бюджети;
  •  предмети контролю − окремі характеристики стану бюджетів (дотримання лімітів фонду оплати праці, витрат сировини і матеріалів тощо);
  •  суб’єкти контролю − структурні підрозділи підприємства, що здійснюють контроль за дотриманням бюджетів;
  •  технологія контролю бюджетів − складання на консолідованій базі даних бюджетів звітів, необхідних для виявлення відхилень фактичних станів бюджетів від планових.

Контроль виконання бюджету розподіляється на:

  •  поточний контроль виконання бюджету;
  •  контроль виконання бюджету за результатами звітного періоду (щомісячний контроль);
  •  контроль виконання бюджету прибутків і збитків за результатами кварталу (щоквартальний контроль).

Боб Райан зазначає, що в практиці західних фірм контрольні діапазони встановлюються двома способами:

  •  довільно, за допомогою процентного відхилення, наприклад ± 2 % для першого рівня і подвійний діапазон для другого рівня;
  •  шляхом використання статистичних даних з попередніх бюджетів. Як перший діапазон можна використовувати

середнє квадратичне відхилення, розраховане за даними про індивідуальні відхилення за певними показниками, вираженими у процентній формі. Як другий діапазон − подвоєне значення цієї величини. До першого діапазону належать близько 68 % відхилень, до другого − 95 %. Механізм контролю витрат необхідний для того, щоб створити умови, за яких виробничі підрозділи і функціональні служби підприємства несли б відповідальність за результати своєї діяльності, і, насамперед, за виконання завдань зі зниження собівартості за статтями витрат не тільки у своїх функціональних службах, але й у первинних виробничих підрозділах.

Звіти про виконання бюджету обов’язково повинні надаватися бухгалтерією керівникам, що відповідають за доходи і витрати центрів фінансової відповідальності. Для того, щоб контроль був ефективним, необхідно не однократне (тобто після закінчення звітного періоду), а постійне одержання менеджерами нижнього рівня управління інформації про виконання бюджетних показників.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Сутність фінансового планування на підприємстві.
  2.  Етапи фінансового планування.
  3.  Структура бізнес-плану.
  4.  Плановий баланс.
  5.  Види кошторисів.
  6.  Основні елементи системи контролю.


ТЕМА № 11. Фінансова санація підприємств.

План

1. Сутність та задачі антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства

2. Форми і методи державної підтримки фінансової санації підприємства

3. Правове забезпечення проведення антикризової політики підприємства

1. Сутність та задачі антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства

Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація, як основний елемент антикризової політики підприємства.

Термін «санація» походить від латинського − оздоровлення, видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних, банківських монополій, визначаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Санація − це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних), спрямованих на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству.

Це визначення також тяжіє до розуміння санації як інституту зовнішньої фінансової підтримки боржника.

Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 р., під санацією розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк не можна погодитися.

У цьому разі санація розглядається як система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника.

Досудова санація − система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника, інвестором, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство.

Санація − це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Тобто санація − це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Подане визначення втілює комплексний підхід до розглядуваного поняття, є універсальним і всебічно висвітлює економічну сутність санації підприємств. Пропоноване визначення санації унаочнює рис. 11.1.

Рис. 11.1. Економічний зміст поняття «санація»

Для повнішого розкриття змісту санації слід конкретизувати види заходів, які проводяться в межах фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання.

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.

Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації.

1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.

2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.

Реструктуризація суб'єкта господарюванняце проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.

Можна стверджувати, що «санація» є ширшим поняттям, ніж «реструктуризація». Реструктуризацію доцільно розпочинати на ранніх стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи та кризи прибутковості. А санація включає в себе як реструктуризацію (заходи щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності), так і заходи фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності та платоспроможності).

Процес організації фінансової санації підприємств можна подати трьома основними функціональними блоками:

1. Розробка санаційної концепції та плану санації.

2. Проведення санаційного аудиту.

3. Менеджмент санації.

Як правило, план санації розробляють за дорученням власників чи керівництва підприємства консалтингові чи аудиторські фірми в тісному взаємозв'язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є на підприємстві). У разі, якщо санація здійснюється у ході провадження справи про банкрутство, то розробляти план повинен призначений господарським судом керуючий санацією. Санаційний аудит здійснюється аудиторськими компаніями на замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації

Вирішальне значення для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства є організація ефективного менеджменту санації. Сутність менеджменту санації можна розглядати у двох аспектах: інституційному та функціональному

З інституційного боку до менеджменту санації можна віднести всіх фізичних осіб, які уповноважені власниками суб'єкта господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто здійснювати фактичне управління підприємством на період його оздоровлення. Зауважимо, що досить часто на межу банкрутства підприємство доводить саме невміле чи навмисно неправильне управління. Керівництво підприємства, яке привело його до фінансової кризи, як правило, не в змозі ефективно управляти фінансовою санацією. Звідси випливає необхідність заміни керівництва підприємства або передачі повноважень щодо санації третім особам. У Великобританії, наприклад, щорічно з 60 тис. порушених справ про банкрутство близько 90% закінчується зміною керівництва.

Загалом до осіб, які можуть бути носіями менеджменту санації, слід віднести контролюючі органи (наприклад департамент банківського нагляду НБУ, страховий нагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією, які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників банківських установ чи інших кредиторів, досвідчених менеджерів, а також колишнє керівництво підприємства. Вирішення питання з призначенням менеджменту санації належить до числа першочергових заходів у рамках фінансового оздоровлення.

З функціонального боку менеджмент санації − це система антикризового управління, яка полягає в ефективному використанні фінансового механізму з метою запобігання банкрутству та фінансового оздоровлення підприємства. Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як окремі фази управлінського циклу, причому у процесі санації підприємства такі цикли перманентне повторюються при досягненні окремих стратегічних чи тактичних цілей.

До функціональних сфер менеджменту санації слід віднести такі:

1) постановка цілей ;

2) формування та аналіз проблеми (головна проблема − фінансова криза);

3) пошук альтернатив, прогнозування та оцінювання їх реалізації (добір і оцінювання необхідного каталогу санаційних заходів);

4) прийняття рішення;

5) реалізація (проведення конкретних санаційних заходів);

6) контроль;

7) аналіз відхилень.

Важливою складовою організації дієвого менеджменту санації є створення ефективної системи контролінгу, головним завданням якого є визначення стратегічних та тактичних цілей санації та орієнтація процесу управління на досягнення цих цілей. Вирішальним при цьому є створення системи інформаційного забезпечення, планових, аналітичних та контрольних служб.

Зауважимо, що не існує єдиних рецептів організації менеджменту санації підприємства. Кожен випадок фінансової кризи потребує індивідуального підходу до управління процесом її подолання.

Рішення про проведення санації може прийматися в таких основних випадках:

1) З ініціативи суб'єкта господарювання, який перебуває в кризі − якщо існує загроза неплатоспроможності та оголошення його банкрутом в недалекому майбутньому. Рішення про санацію приймається до звернення кредиторів в господарським суд із заявою про оголошення банкрутом даного підприємства (досудова санація).

2) Після того як боржник з власної ініціативи звернувся до господарського суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство (якщо підприємство стало фінансове неспроможним або існує реальна загроза такої неспроможності). Одночасно з поданням заяви боржник має подати до господарським суду план санації та (або) проект мирової угоди. Зрозуміло, що рішення про санацію приймається лише у разі, якщо підприємство доведе кредиторам, що воно є санаційне спроможним.

3) По закінченні місячного терміну з моменту опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство даного підприємства − якщо надійшли пропозиції від фізичних чи юридичних осіб, які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника та подали акцептовані комітетом кредиторів та господарським судом пропозиції щодо санації (реорганізації) неспроможного підприємства. У разі згоди кредиторів з умовами та механізмом задоволення їхніх претензій арбітражний суд приймає рішення про припинення провадження у справі про банкрутство та про здійснення фінансової санації юридичної особи.

4) З ініціативи фінансово-кредитної установи. Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» установа банку має право відносно клієнта, оголошеного неплатоспроможним, застосувати комплекс заходів щодо його санації, у тому числі: передати оперативне управління даним підприємством адміністрації, сформованій за участю банку; реорганізувати боржника; змінити порядок платежів; спрямувати на погашення кредиторської заборгованості виручку від реалізації продукції.

5) З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. У разі невиконання зобов'язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи щодо оздоровлення фінансового стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні органи підприємства, обмеження у праві розпоряджатися випущеною продукцією та іншим майном відповідного суб'єкта господарювання. Якщо санаційні заходи не привели до поновлення платоспроможності підприємства, то заставодержатель має право звернутися до господарського суду із заявою про стягнення майна, яке перебуває в іпотеці.

6) З ініціативи Державного органу з питань банкрутства, якщо йдеться про державні підприємства.

7) З ініціативи Національного банку України − якщо йдеться про фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України «Про банки та банківську діяльність».

Згідно з класичною моделлю санації, процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі поданої інформації (первинні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірми.

У рамках аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану підприємства, аналізуються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, доцільність чи недоцільність санації відповідної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, ринки збуту продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання.

У противному разі санація означатиме лише відстрочку в часі ліквідації підприємства і нічого окрім додаткових збитків для власників та кредиторів не принесе. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі та у примусовому порядку.

Добровільна ліквідація підприємства-боржника − це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем кредиторів.

Примусова ліквідація підприємства це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється за рішенням арбітражного суду (як правило, у процесі провадження справи про банкрутство).

У разі, якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, ліквідність та прибутковість, володіє достатньо підготовленим управлінським персоналом, ринками збуту товарів, виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, то приймається рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Чим раніше на санаційне спроможному підприємстві розпочнеться санація, тим більші шанси на її кінцевий успіх.

У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в бік зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. Йдеться про реалізацію так званої першочергової програми. Даною програмою можуть бути передбачені такі санаційні заходи: лізинг замість купівлі, зворотний лізинг, факторинг, заморожування інвестицій, збільшення власного капіталу, пролонгація заборгованості, акції з розпродажу товарів за зниженими цінами та деякі інші.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації. При визначенні цілей санації слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та має здійснювати свою діяльність у рамках правового поля держави, в якій воно розташоване. Цілі мають бути реальними та піддаватися кількісному (чи якісному) вимірюванню. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді.

Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

1) сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

2) основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо);

3) соціальні цілі.

Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод при здійсненні оздоровчих заходів. Відчутну допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує в собі інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції.

Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

2. Форми і методи державної підтримки фінансової санації підприємства

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізований джерел не вистачило для успішного проведення санації чи реструктуризації підприємства, то в певних випадках може бути прийнято рішення про надання суб'єктам господарювання державної фінансової чи іншої підтримки. Згідно Господарського Кодексу України у разі збиткової діяльності суб'єктів господарювання держава, якщо вона визнає їх продукцію суспільно необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги. Беручи участь у санації підприємств, держава, як правило, прагне протидіяти спаду виробництва та зростанню безробіття.

Як санатор, держава має керуватися передовсім народногосподарською доцільністю. Приймаючи рішення про державне сприяння санації підприємств, відповідні органи виходять з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати кошти і на цій основі якнайшвидше збільшити обсяг виробництва.

Державна підтримка може здійснюватися як за рахунок коштів державного бюджету, так і за рахунок місцевих бюджетів. Зокрема, господарський суд, за клопотанням органу місцевого самоврядування або відповідного центрального органу виконавчої влади, може винести ухвалу про санацію містотвірного підприємства або іншого суб'єкта господарювання, діяльність якого є суспільне необхідною для певного регіону. При цьому відповідні державні органи мають укласти з кредиторами договір поруки за зобов'язаннями боржника або погасити дані зобов'язання за рахунок надання кредитної підтримки чи фінансових ресурсів на безповоротній основі.

До основних критеріїв відбору підприємств для надання їм цільової державної підтримки слід віднести такі:

1) потенційна прибутковість;

2) високий рівень менеджменту на підприємстві;

3) спрямованість на використання нових, ефективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;

4) можливість експорту (приросту експорту) конкурентоспроможної продукції;

5) заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;

6) вирішення проблеми енергозабезпечення, енергозбереження (ресурсозбереження);

7) збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і

розробок, що мають пріоритетне значення для країни);

8) наявність ринків збуту продукції у країні та за кордоном.

Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно вплине на дохідну частину бюджету.

Проблематика санації, реструктуризації та банкрутства підприємств в Україні вже тривалий час перебуває в центрі уваги різного роду державних установ і відомств, хоча ефективність їх діяльності (порівняно з тими коштами, які витрачаються на їх утримання) є надзвичайно низькою. Їх функції в основному зводяться до створення організаційного та методичного забезпечення процесів санації та реструктуризації підприємств.

Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», визначаються повноваження так званого державного органу з питань банкрутства.

До основних функцій цього органу віднесено такі:

  1.  сприяння створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
  2.  добір кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді котрих частка державної власності перевищує 25% і щодо яких порушено справу про банкрутство;
  3.  організація системи підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
  4.  забезпечення реалізації процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
  5.  ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство, установлення та затвердження форми подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство;
  6.  організація проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, під час підготовки справи про банкрутство до розгляду або у процесі її розгляду арбітражним судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
  7.  підготовка висновків про наявність ознак прихованого, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%.

Тривалий час проблеми санації та банкрутства підприємств вирішувало Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій. У ході адміністративної реформи передбачається ліквідувати вказане Агентство та створити на його базі госпрозрахунковий орган, який буде займатися питаннями санації та банкрутства підприємств. Очевидно, що саме дана установа і виконуватиме функції передбаченого Законом державного органу з питань банкрутства.

Питання санації та реструктуризації недержавних підприємств вирішує Український центр реструктуризації підприємств та розвитку приватного сектора, який утворений спеціальною постановою Кабінету Міністрів України.

Основні завдання цього органу такі:

  1.  організаційне забезпечення реалізації проектів реструктуризації підприємств та розвитку приватного сектора;
  2.  розроблення та здійснення проектів фінансового оздоровлення і реструктуризації підприємств, залучення іноземних та вітчизняних партнерів до виконання цих програм;
  3.  навчання вітчизняних консультантів та працівників підприємств з питань їх реструктуризації та розвитку приватного сектора;
  4.  надання послуг з питань реструктуризації підприємств у вигляді консультацій, забезпечення надання методичних матеріалів та довідкових посібників, організації семінарів і конференцій тощо.

Фінансова та організаційно-правова підтримка приватизованих підприємств та ВАТ, державна частка в статутних фондах яких перевищує 25%, здійснюється Фондом державного майна України. Фінансова підтримка таких підприємств здійснюється наданням межах коштів, одержаних від продажу майна відповідного підприємства, пільгових кредитів строком до 5 років на умовах повернення, платності та цільового використання для технічного пере озброєння, створення нових робочих місць, реструктуризації прострочених боргів. При цьому пільгові кредити з позабюджетного Державного фонду приватизації підприємствам, які мають прострочену заборгованість перед Державним бюджетом, не надаються.

Кредити надаються під заставу ліквідних активів підприємстві уповноваженими банками. Пропозиції щодо отримання та використання кредиту надаються у вигляді бізнес-плану з обґрунтованим графіком повернення основної суми боргу та відсотків, а також затвердженого відповідним органом відкритого акціонерного товариства переліку майна, яке передається під заставу.

Специфічними питаннями санації сільськогосподарських підприємств займається Міжвідомча комісія з питань проведення санації з одночасним здійсненням реструктуризації підприємств агропромислового комплексу.

Можна назвати ще кілька організацій та установ, метою створення яких є допомога суб'єктам господарювання проводити санацію, проте рівень фінансового, професійного, організаційно-методичного забезпечення цих установ, як правило, не забезпечує будь-яких позитивних зрушень у галузі фінансової санації підприємств.

Форми та методи державної фінансової підтримки

Вибрана санаційна стратегія визначає конкретний комплекс заходів щодо залучення фінансового капіталу із внутрішніх та зовнішніх джерел. Неодмінною умовою одержання державної фінансової підтримки є першочергове використання всіх можливостей одержання фінансових ресурсів із децентралізованих джерел.

Централізована санаційна підтримка може здійснюватися:

1) прямим фінансуванням;

2) непрямими формами державного впливу.

До основних форм прямого державного фінансування підприємств належать бюджетні позики, в тому числі на інноваційний розвиток, субсидії, придбання державою корпоративних прав підприємств (внески до статутного фонду).

Найпоширенішими формами непрямої державної фінансової підтримки санації підприємств є податкові пільги, реструктуризація податкової заборгованості, надання державних гарантій (поручительств), дозвіл на порушення антимонопольного законодавства.

Пряме державне фінансування санації підприємств передбачає безпосереднє надання коштів суб'єктам господарювання із централізованих фондів фінансових ресурсів. Державне фінансування підприємств може відбуватися на поворотних (бюджетні позики, повний або частковий викуп державою корпоративних прав підприємств, що перебувають на межі банкрутства) і безповоротних засадах (субсидії).

Під субсидіями прийнято розуміти трансферти підприємствам з боку держави на фінансування поточних витрат. Іншими словами, субсидіями є дотації, які являють собою доповнення до власних фінансових ресурсів суб'єктів господарювання. За допомогою таких трансфертів уряд впливає на рівень ринкових цін, підтримує певний рівень виробництва або доходів.

В Україні безповоротне фінансування підприємств державою здійснюється в межах сум, передбачених видатками бюджету на народне господарство (у тому числі на промисловість та енергетику, будівництво, сільське господарство тощо). Проте для того, щоб оцінити реальний стан бюджетних витрат на фінансову підтримку підприємств, слід враховувати розглянуті далі групи видатків:

• бюджетне кредитування капітальних вкладень;

• обслуговування зовнішнього боргу (у частині виконання зобов'язань за окремих суб'єктів підприємницької діяльності);

• витрати різного роду галузевих фондів фінансового регулювання;

• видатки інноваційного фонду та ряд інших.

Отже, держава безпосередньо зацікавлена у запобіганні фінансових криз підприємств та намагається різноманітними шляхами надати фінансову та, при необхідності, іншу підтримку підприємствам, що знаходяться на межі банкрутства.

3. Правове забезпечення проведення антикризової політики підприємства

Санація є системою заходів, що здійснюються під час провадження по справі про банкрутство з метою попередження визнання боржника банкрутом та його ліквідації, яка спрямована на оздоровлення фінансово-господарського положення боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів та капіталу і (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника (ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» - далі «Закон» ).

Закон вміщує дві основні процедури, які за своєю сутністю відновлюють механізм платоспроможності. Це санація та мирова угода. Самою основною формою фінансового оздоровлення боржника є санація. Вона можлива тоді, коли у боржника є реальна можливість відновити свою платоспроможність.

Тривалість процедури санації складає дванадцять місяців і може бути подовжена не більш ніж на шість місяців. Для містоутворюючих, особливо небезпечних підприємств Закон допускає подовження строку санації на 10 років при наявності клопотання органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які зобов'язалися за зобов'язаннями боржника (ст. 42, 43 Закону).

Санація вводиться господарським судом за клопотанням комітету кредиторів і йде за процедурою розпорядження. Виключення складає процедура санації боржника його керівником (ст. 53 Закону). В цьому випадку процедури санації та розпорядження співпадають і виникають одночасно після порушення справи про банкрутство або коли кредитори вирішили застосувати положення вказаної статті в рамках звичайної справи (ст. 53 п.11 Закону).

З моменту введення процедури санації арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника з розпорядження його майном можуть бути накладені виключно в межах процедури санації. Це означає, що ні податкова інспекція, ні державна виконавча служба, ні інші юрисдикційні органи не вправі обмежити майнові дії боржника. Тільки арбітражний керуючий по справі про банкрутство має такі повноваження.

Іншим важливим елементом фінансового оздоровлення є додатковий мораторій по сплаті неустойки та збитків, що виникли в процедурі розпорядження майном. Сутність його полягає в тому, що після закінчення або дострокового припинення процедури санації неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які боржник зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які були на день прийняття рішення про санацію, з урахуванням положень мирової угоди у відношенні відстрочки і (або) розстрочки, прощення боргів.

Важливою (ключовою) процесуальною фігурою в процедурі санації є керуючий санацією. Він призначається господарським судом одночасно з введенням процедури санації. Кандидатуру керуючого санацією пропонує господарському суду комітет кредиторів. Комітет кредиторів попередньо схвалює кандидатуру, запропоновану будь-яким з кредиторів, представником органу уповноваженого керувати майном боржника.

В процедурі санації важливо вирішити три задачі:

  1.  Необхідно обрати засоби відновлення платоспроможності боржника.
  2.   Підготувати умови для реалізації таких засобів.
  3.  Виконати всі поставлені задачі і сплатити (погасити) заборгованість перед кредиторами.

Відповідно до цього і побудована вся процедура санації. Вона представляє два великих етапи:

а) позапланова санація − комплекс заходів, спрямованих на усунення негативних правових наслідків, скоєних боржником, які призвели до банкрутства, а також підтримка в нормальному господарському режимі виробничо-господарської діяльності підприємства боржника;

б) планова санація − реалізація планових засобів відновлення платоспроможності боржника та погашення заборгованості перед кредиторами.

Повноваження керуючого санацією умовно можна розділити на дві великі групи відповідно етапам процедури санації.

К першій групі повноважень слід віднести дії по відмові від угод і по визнанню їх недійсними. Якщо договори не виконані повністю або частково і є невигідними для боржника, то керуючий санацією може в трьохмісячний строк з дня введення процедури санації відмовитися від них. Закон встановлює вичерпний перелік таких підстав:

а) виконання договору завдає збитки боржнику у порівнянні з аналогічними, які укладаються на таких самих умовах. Це може бути реалізація продукції за заниженими (по собівартості або нижче) цінами або на бартерній основі;

б) договір є довгостроковим (більш 1 року) або розрахований на отримання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом більшим, ніж строки санації боржника. В процедурі санації всі попередні договори повинні бути пов'язані зі строком санації;

в) виконання договору створює умови, які перешкоджають відновленню платоспроможності боржника. Це можуть бути договори на реалізацію продукції через посередницькі організації, вступ до різного роду об'єднань, договори оренди і т.п.

Що стосується визнання угод недійсними, то керуючий санацією вправі ініціювати в господарському суді в межах процедури банкрутства їх розгляд. Закон встановив спеціальні підстави для визнання угод недійсними:

а) угода вчинена боржником з заінтересованими особами, в результаті якої кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки. Це можуть бути угоди на реалізацію об'єктів нерухомості, цілісних майнових комплексів або установчі договори і т.п.;

б) угода, що укладена боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шісти місяців до прийняття рішення про санацію, надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника, у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника. Правовим наслідком таких угод є двостороння реституція. І контрагент за спірною угодою становиться поточним кредитором.

До першої групи повноважень керуючого санацією слід ще віднести:

а) прийняття в господарське відання майна боржника і організація проведення його інвентаризації;

б) організація ведення бухгалтерського та статистичного обліку і фінансової звітності;

в) розгляд вимог кредиторів по зобов'язанням боржника, які виникли в процедурі розпорядження майном боржника та санації.

До другої групи повноважень слід віднести самостійне розпорядження майном; розробку та подачу на затвердження комітету кредиторів плану проведення санації боржника; відкриття спеціального рахунку для проведення санації та розрахунків з кредиторами; укладання цивільно-правових договорів.

Все вищезазначене свідчить про те, що фігура арбітражного керуючого є ключовою на всіх стадіях процесу банкрутства.

На жаль, в Законі недостатньо детально описано порядок призначення арбітражних керуючих та відсторонення їх від виконання обов'язків. У зв'язку з цим при прийнятті рішення по тому або іншому питанню суди повинні, в основному, керуватися не правовими актами, як це передбачено статтею 4 ГПК України, а власним переконанням, що може призвести до хвилі суперечок, пов'язаних з переглядом судових рішень.

Така ситуація стала можливою внаслідок використання в Законі нечітких формулювань, якими оперують не на користь інтересам справи деякі кредитори.

Можна сказати, що передбачені всі можливі заходи для захисту інтересів кредиторів. На жаль, контрзаходи для попередження дії недобросовісних кредиторів в Законі відсутні.

Процедура санації боржника реалізується шляхом плану санації. План санації представляє собою комплексну програму фінансового оздоровлення боржника і застосування спеціальних заходів з відновлення платоспроможності боржника і строк їх реалізації.

В плані санації в обов'язковому порядку повинні бути передбачені умови участі інвесторів (при їх наявності) в повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, в тому числі шляхом переводу боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих, згідно плану санації, обов'язків.

В плані санації повинен передбачатися строк відновлення платоспроможності. Якщо план санації не вміщує всіх перелічених суттєвих умов, то він не може бути затверджений судом.

Заходами відновлення платоспроможності можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; виконання зобов'язань боржника власником або інвестором; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу та інші засоби.

В Законі не розкривається (ст. 18) або дається фрагментарно (ст. 1) зміст всіх пропонуємих заходів з відновлення платоспроможності боржника (см. ст. 18 Закону), що значно знижує ефективність застосування процедури санації. Процедура санації в такому Законі повинна бути детально регламентована, оскільки інвестування будь-якого виробництва повинно мати чітку програму та юридичні гарантії її збереження.

Процедура санації може здійснюватися за рахунок наступних джерел: боржника, кредитора або інвестора. Внутрішнє інвестування виробництва можливо при наявності невеликого боргу та низького рівня зносу основних засобів. Інвестування можливо шляхом обміну боргів на акції або на майно. Що ж стосується інвестора, то його поява в якості процесуальної фігури можлива за умови подання заяви після публікації в офіційному печатному органі об'яви про порушення справи про банкрутство боржника (см. п. 1 ст. 14) і згоди комітету кредиторів (см. п. 2 ст. 17).

Як свідчить практика, інвестори з'являються тільки після введення процедури санації, без дотримання порядку їх виявлення, встановленого п. 7 ст. 14 Закону.

Вибір конкретного заходу фінансового оздоровлення боржника залежить від ряду факторів: виду виробництва, наявності соціальної сфери, зношеності основних засобів, суми кредиторської заборгованості, організаційно-правової форми діяльності боржника і т.д.

Практика свідчить, що в більшості випадків кредитори обирають реструктуризацію підприємства в формі реорганізації підприємства шляхом розділу. В результаті такого розділу створюється нова юридична особа, в якій зосереджено головне (основне) виробництво боржника. Інші структурні підрозділи, соціальна сфера перетворюються в другі юридичні особи. Якщо об'єкти соціальної інфраструктури все ж передаються на баланс органам місцевого та регіонального самоврядування, то юридичні особи, створені на підставі майна, що залишилося від попереднього боржника, вже не можуть самостійно займатися підприємницькою діяльністю і їх чекає або самоліквідація, або банкрутство. Безумовно, така форма санації у вигляді реорганізації підприємства боржника далеко не завжди призводить до відновлення платоспроможності боржника.

Тому слід використовувати таку форму фінансового оздоровлення, як обмін боргів на акції або передачу акцій інвестору в обмін на погашення боргу акціонерного товариства.

Виступаючи як орган управління боржником, керуючий санацією наділений правом прийняття рішення про реструктуризацію статутного фонду боржника, реорганізацію підприємства, внесення змін до статуту боржника. Єдина умова полягає в тому, що всі дії керуючого санацією повинні бути регламентовані в плані санації, схваленому кредиторами, погодженому з органом, уповноваженим керувати державним майном (при наявності в майні боржника частки державної власності більш 50%), та затвердженому господарським судом.

План санації розробляється арбітражним керуючим протягом трьох місяців з моменту введення процедури санації. Потім план санації підлягає розгляду на засіданні комітету кредиторів. Зібрати його керуючий санацією зобов'язаний в чотирьохмісячний строк з дня введення процедури санації.

План санації вважається схваленим, якщо за нього на засіданні комітету кредиторів було віддано більше половини голосів кредиторів − членів комітету. Як свідчить практика, строки підготовки та схвалення плану санації є дуже тривалими і було б розумним скоротити їх вдвічі.

Справа в тому, що фактично керуючий санацією здійснює свої повноваження без плану протягом тривалого (більш ніж 4 місяці) строку. При цьому арбітражний керуючий може відмовитися від невигідних угод тільки в 3-місячний строк.

Схвалений комітетом кредиторів план санації підлягає затвердженню судом. При розгляді такого плану суд дає тільки правову оцінку обраних заходів з відновлення платоспроможності боржника, порядку переходу майна боржника, строкам відновлення платоспроможності боржника. Якщо план санації вступає в протиріччя законодавству, то суд відмовляє в затвердженні плану.

Ця обставина не перешкоджає приведенню плану санації у відповідність з вимогами законодавства та наданню його до господарського суду.

В Законі встановлено механізм реалізації в процедурі санації таких заходів фінансового оздоровлення боржника, як продаж цілісного майнового комплексу і частини майна боржника. Продажу такого майна передують процесуальні дії суду по скасуванню заходів з забезпечення вимог кредиторів.

Продаж цілісного майнового комплексу (недержавної власності) здійснюється з метою задоволення вимог кредиторів в процедурі санації і збереження виробничо-господарського потенціалу підприємства. Тут відбувається заміна власника, а підприємство залишається "живим". Цим даний захід відрізняється від продажу майна в ліквідаційній процедурі, де відчужується набір індивідуально визначених речей.

До складу майнових активів боржника не включаються грошові зобов'язання і зобов'язання по сплаті податків та зборів (обов'язкові платежі) на момент порушення справи про банкрутство.

Всі трудові договори (контракти), укладені на момент продажу підприємства, зберігають свою силу, при цьому права та обов'язки роботодавця переходять до покупця майна боржника.

Таким чином, продаж цілісного майнового комплексу являє собою реорганізацію юридичної особи з елементами правонаступництва. Це означає, що покупець становиться правонаступником майнового комплексу боржника в об'ємі, визначеному Законом.

Продаж цілісного майнового комплексу відбувається на відкритих торгах, якщо інше не передбачено планом санації.

Організатором торгів виступає керуючий санацією або залучає для цих цілей спеціалізовану організацію. Керуючий санацією зобов'язаний опублікувати об'яву про продаж такого майна в офіційних печатних органах за тридцять днів до дати проведення торгів. У випадку, якщо в строки, вказані в об'яві, отримана заявка тільки від одного учасника, торги з продажу цілісного майнового комплексу не проводяться. При наявності згоди комітету кредиторів таке майно може бути продано цьому заявнику без проведення повторних торгів. У випадку проведення торгів в формі конкурсу, умови конкурсу повинні погоджуватися з комітетом кредиторів.

Переможець аукціону (конкурсу) та керуючий санацією (організатор торгів) підписують протокол та договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу.

Суми, отримані від продажу цілісного майнового комплексу, включаються до складу майнових активів боржника. У випадку, коли така сума задовольняє вимоги кредиторів в повному обсязі, виробництво по справі підлягає припиненню господарським судом за заявою керуючого санацією.

Іноді по-іншому складається справа при недостатності грошових коштів. Тоді керуючий санацією пропонує кредиторам укладати мирову угоду. У випадку не укладання мирової угоди, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. До винесення судових актів керуючий санацією не має права здійснювати розрахунки з кредиторами.

Переможець торгів зобов'язаний сплатити продажну ціну майна боржника в строк, визначений протоколом або договором купівлі-продажу, але не пізніше місячного строку після дня проведення торгів.

Якщо майно боржника не було продано на перших торгах, то воно виставляється на повторні торги, якщо інше не передбачено планом санації. У випадку не реалізації майна на повторних торгах, воно може бути продано керуючим санацією з згоди комітету кредиторів на підставі договору купівлі-продажу, укладеного без проведення торгів.

За підсумками процедури санації арбітражний керуючий надає письмовий звіт зборам кредиторів не пізніше ніж за п'ятнадцять днів до спливу встановленого строку процедури санації або при наявності підстав для її дострокового припинення.

Звіт керуючого санацією повинен вміщувати:

  1.  баланс боржника на останню звітну дату;
  2.  рахунок прибутків та збитків боржника;
  3.  відомості про наявність вільних грошових коштів боржника, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника;
  4.   відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату надання звіту про нереалізовані права вимоги боржника;
  5.   інші відомості про можливості погашення кредиторської заборгованості, що залишилася.

До звіту керуючого санацією повинно бути надано реєстр вимог кредиторів. За підсумками розгляду звіту та з урахуванням пропозиції керуючого санацією про оцінку процедури санації збори кредиторів приймають одне з таких рішень: про виконання плану санації; про закінчення процедури санації і відновлення платоспроможності боржника; про звернення до господарського суду з клопотанням щодо дострокового припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника і переходу до розрахунків з кредиторами; про звернення до господарського суду з клопотанням щодо подовження встановленого строку процедури санації; про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури; про укладання мирової угоди.

Якщо платоспроможність боржника дійсно відновлена, то суд затверджує звіт керуючого санацією. У випадку наявності підстав для скарг кредиторів або відсутності ознак відновлення платоспроможності суд відмовляє в затвердженні звіту.

Затвердження судом звіту керуючого санацією є підставою для припинення провадження по справі за виключенням проведення розрахунків з кредиторами. В цьому випадку суд встановлює кінцевий строк розрахунків з кредиторами, який не повинен перебільшувати шести місяців з дня винесення судом про це ухвали і після повної сплати боргу припиняє провадження по справі.

Слід мати на увазі, що вказаний строк розпочинає перебіг окремо від процедури санації і починається з дня затвердження судом звіту керуючого санацією.

У випадку клопотання зборів кредиторів, відмови у затвердженні звіту керуючого санацією, неподання такого звіту в встановлений строк або не проведення розрахунків з кредиторами у визначені строки господарський суд признає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Отже, санація це − система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

З наведеного вище, процедура санації спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації.

Питання для самостійного опрацювання

  1.  Сутність санації та досудової санації.
  2.  Санаційна спроможність.
  3.  Розкрийте порядок проведення санаційного аудиту.
  4.  У чому сутність мирової угоди?
  5.  Охарактеризуйте порядок укладання мирової угоди.
  6.  Реструктуризація, реорганізація підприємства.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38598. ФРАЗЕОЛОГИЯ В СОВРЕМЕННОЙ ПРОЗЕ И СПОСОБЫ ЕЁ ПЕРЕДАЧИ В ПЕРЕВОДЕ 381 KB
  5 Проблема перевода фразеологических единиц. Все они описывают различные способы перевода фразеологических единиц. Однако не существует единого конкретного способа их перевода которым можно было бы пользоваться в работе.
38599. РАЗРАБОТКА ИНФОРМАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ С WEB-ДОСТУПОМ ДЛЯ ПРЕДПРИЯТИЯ СОЦИАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЙ СФЕРЫ 6.34 MB
  В данный момент используется большое количество разных ИС, многие предприятия на заказ разрабатывают необходимую для их предприятия ИС, кто-то использует готовые, но переработанные, а кто-то готовые на подобие программы «1С». С появлением интернета появилась возможность предоставлять услуги и в иных сферах, что дало толчок к созданию ИС с web-доступом.
38600. Основні передумови вдосконалення ротаційних граблів ГУР-4,2 1.57 MB
  Основні технології заготівлі сіна, що тепер застосовують, — це заготівля розсипного сіна та пресованого. У господарствах АПК України переважає перша технологія. Вона нескладна, дає змогу обходитися комплексом більш простих машин. Проте водночас вона має низку істотних вад, основними з яких є значні затрати праці, особливо ручної, та витрати енергії.
38601. ФОРМИРОВАНИЕ КОММУНИКАТИВНОЙ КОМПЕТЕНЦИИ МЛАДШИХ ШКОЛЬНИКОВ ВО ВНЕУЧЕБНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ 361.5 KB
  Отечественные ученые, определяя младший школьный возраст как важный этап социализации и развития коммуникативных умений, считают, что ключом к успешной деятельности, ресурсом эффективности и благополучия будущей жизни ребенка, является коммуникативная компетенция
38602. Актуальные налоговые теории. Промысловое налогообложение 40.62 KB
  Под налоговыми теориями следует понимать ту или иную систему научных знаний о сути и природе налогов, их месте, роли и значении в экономической и социально-политической жизни общества. Иными словами налоговые теории представляют собой различные модели построения налоговых систем государства в зависимости от признания за налогами того или иного назначения.
38603. Технологические основы социальной профилактики наркозависимости в образовательных учреждениях 492.5 KB
  Методические основы выявления эпизодов потребления наркотиков детьми и подростками. Ковальчук выделили причины влияющие на употребление наркотиков детьми и подростками: социальноэкономические конституциональнобиологические социальные индивидуальнопсихологические. До начала XX века практически не существовало ограничений на производство и потребление наркотиков. Но тем не менее распространение наркотиков продолжалось.
38604. Состояние и перспективы развития молочного скотоводства в КСУП «Добрушское» Добрушского района Гомельской области 340.5 KB
  4 Резервы повышения экономической эффективности производства молока 30 Безопасность жизнедеятельности 35 4 Экологическое обоснование работы 37 Выводы...
38605. Види взаємодії людини з природним середовищем та їх наслідки у звязку з забрудненнями стічними водами ПАТ Сєверодонецьке Обєднання Азот 946.5 KB
  Головна ж теоретична і практична задача екології розкрити загальні закономірності організації життя і на цій основі розробити принципи раціонального використання природних ресурсів в умовах все зростаючого впливу людини на біосфер Взаємодія людського суспільства і природи стало однією з найважливіших проблем сучасності оскільки положення яке складається у відносинах людини з природою часто стає критичним: вичерпуються запаси прісної води і корисних копалин нафти газу кольорових металів тощо погіршується стан ґрунтів водного і...
38606. Разработка метода синтеза третбутилзамещенных хиноксалинопорфиразинов 580.5 KB
  В дипломе представлен обзор литературы об особенностях комплексных соединений природных и синтетических порфиринов, о строении и спектральных свойствах, а также о способах синтеза фталоцианина и его структурных аналогов, экспериментальная часть и обсуждение результатов.