47761

Кримінальний процес. Конспект лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Порядок застосування інших заходів процесуального примусулекція №6 порушення кримінальної справи1. Поняття і завдання стадії порушення кримінальної справи2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи. Обставини що виключають порушенння кримінальної справи.

Украинкский

2013-12-02

1.57 MB

35 чел.

Кримінальний процес

Конспект лекцій

 

Лекція №1. Поняття і сутність кримінального процесу.
1. Поняття, завдання і зміст кримінального процесу.
2. Процесуальна форма та процесуальні гарантії
3. Стадії кримінального процесу
4. Наука і навчальна дисципліна кримінального процесу
5. Співвідношення кримінального процесу з іншими галузями права та юридичними дисциплінами
6. Процесуальні строки і судові витрати

Лекція №2. Принципи кримінального процесу
1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу
2. Зміст принципів кримінального процесу

Лекція №3. Суб'єкти кримінального процесу
1. Поняття суб'єктів кримінального процесу
2. Особи, які ведуть кримінально-процесуальне провадження
з. Особи, які мають та відстоюють у кримінальному процесі свої інтереси
4.
 Учасники процесу, які відстоюють інтереси інших осіб
5. Особи, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя

Лекція4. Докази і доказування в кримінальному процесі
1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування

2. Класифікація доказів та їх джерел

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

лекція № 5. Заходи процесуального примусу
1. Поняття, підстави й мета застосування заходів процесуального примусу
2.
 Види запобіжних заходів
3.
 Порядок обрання, зміни і скасування запобіжного заходу
4.
 Порядок застосування інших заходів процесуального примусу

лекція №6 порушення кримінальної справи
1. Поняття і завдання стадії порушення кримінальної справи
2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи.
3. Органи та особи, які мають право порушити кримінальну справу
4. Обставини, що виключають порушенння кримінальної справи.
5.
 Порядок порушення або відмови в порушенні кримінальної справи

лекція №7.  Досудове розслідування: поняття, зміст, форми та загальні положення
1. Поняття і форми досудового розслідування
2. Дізнання: загальні положення, порядок провадження, строки.
3. Досудове слідство: підслідність, строки, загальні положення
4. Процесуальний статус слідчого 

лекція №8. Слідчі дії
1. Поняття і система слідчих дій
2. Види слідчих дій

лекція № 9. Притягнення особи як обвинуваченого
1. Поняття та підстави притягнення особи як обвинуваченого
2. Постанова про притягнення особи як обвинуваченого: структура, зміст, процесуальна форма.
3. Процесуальний порядок пред'явлення обвинувачення та роз'яснення обвинуваченому його процесуальних прав
4. Допит обвинуваченого
5. Зміна обвинувачення та відсторонення обвинуваченого від посади

лекція № 10. Зупинення досудового слідства
1. Поняття зупинення досудового слідства
2. Підстави і порядок зупинення досудового слідства.
3. Розшук обвинуваченого.
4. Відновлення слідства і закриття справи, в якій слідство зупинено 

лекція №11 закінчення досудового слідства
1. Форми закінчення досудового слідства
2. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
3. Винесення постанови про закриття кримінальної справи
4. Винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру

лекція №12 підсудність. Попередній розгляд справи суддею.
1. Поняття і значення підсудності 
2. Види підсудності
3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею

лекція № 13. Судовий розгляд кримінальної справи
1. Загальні положення судового розгляду
2. Підготовча частина судового засідання
3. Судове слідство
4. Судові дебати та останнє слово підсудного
5. Постановлення вироку
6. Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстанції

лекція № 14 провадження справ в апеляційній інстанції
1. Суть, завдання та основні риси апеляційного провадження
2. Суб'єкти, процесуальний порядок і строки розгляду в суді кримінальних справ у апеляційному провадженні 
3. Перевірка вироків і постанов про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалених місцевими судами 
4. Порядок перевірки ухвал і постанов місцевих судів, зазначених у ч. 2 ст. 347 кпк 
5. Порядок постановлення ухвали, вироку, постанови апеляційного суду 
6. Звернення до виконання ухвали, вироку, постанови апеляційного суду

лекція №15 касаційне провадження
1. Судові рішення, які можуть бути перевірені в касаційному порядку, та особливості їх розгляду
2. Особливості розгляду касаційних скарг і подань на судові рішення, які набрали законної сили
3. Обов'язковість звернення до виконання рішень, які приймає суд касаційної інстанції

лекція №16 перегляд судових рішень в порядку виключного провадження
1. Перегляд судових рішень на підставі нововиявлених обставин
2. Перегляд судових рішень із підстав неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення

лекція №17 виконання вироку
1. Суть і значення стадії виконання вироку
2. Набрання вироком законної сили і звернення його до виконання
3. Розв'язання окремих питань у стадії виконання вироку
4. Особливості процесуального порядку вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку

лекція №18. Провадженя у кримінальних справах про злочини, вчинені неповнолітніми
1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх
2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх
3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх

 


ЛЕКЦІЯ №1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.

 

1. ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ І ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.
2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ
3. СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
4. НАУКА і НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
5. СПІВВІДНОШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ
6. ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ І СУДОВІ ВИТРАТИ

1. ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ І ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.
Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права.
Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) посідають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та пра-возастосовною практикою.
Кримінальний процес — це діяльність правоохоронних органів, що здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.
Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:
1)діяльність органів та осіб щодо порушення, розслідування, судового розгляду і винесення рішення по кримінальній справі;
2)галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює цю діяльність;
3)правова наука, яка вивчає цю діяльність;
4)наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальну діяльність.
Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах):
1) обвинувальний (змагальний);
2) інквізиційний (пошуковий);
3) змішаний (континентальний).
Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму побудови.
З метою забезпечення найбільш ефективної боротьби зі злочинністю і створення для громадян гарантій від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності передбачається відповідний порядок діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду (судді), що регулюється кримінально-процесуальним правом.
У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК України.
Кримінальний процес — специфічна галузь, в якій дістає вираження правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави. Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний зміст.
Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального процесу залежить і загальний підхід до вчення про кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії, суб'єктів і функції кримінального судочинства.
Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).
Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні завдання боротьби зі злочинністю.
Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.
Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів, забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4) виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення, завданнями і суб'єктами, які її виконують.
Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального процесу.
У навчальній і монографічній літературі на сьогодні немає спільної думки щодо визначення кримінального процесу. Низка визначень, що існують, не збігаються ні за змістом, ні за редакційним викладенням. Наприклад, С. В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес — це врегульована законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду за широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів, що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між її учасниками».
М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко дають таке визначення кримінального процесу: «це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності».
Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.
У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв'язок кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними відносинами. А. С. Кобліков, наприклад, висловлює думку, що в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні відносини, врегульовані законом.
Аналогічними є судження Д. А. Постового про наявність між суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності передбачених процесуальним законом відносин — процесуальних відносин.
На наш погляд, визнання того факту, що кримінально-процесуальна діяльність породжує, змінює, застосовує правовідносини, дає підстави включити цю тезу у визначення кримінального процесу.
Кримінально-процесуальна діяльність охоплює також вирішення питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироків. Справа вважається вирішеною судом, коли вирок (ухвала), постанова набрали чинності. Тому поняття «вирішення справи» навряд чи охоплює вирішення всіх правових питань, що виникають у зв'язку з виконанням вироку.
Враховуючи всі ці міркування, на нашу думку, найбільш вдалим по суті є визначення кримінального процесу, яке дав О. О. Чувильов: «Кримінальний процес — це регульована законом діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду, яка складається з вирішення заяв (повідомлень) про злочин, розслідування, вирішення кримінальних справ, а також питань, пов'язаних із виконанням вироків, і породжує правові відносини між її суб'єктами, спрямована на забезпечення ефективності правосуддя».
Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й багатьох інших, не менш важливих, проблем.
Отже, на нашу думку, — це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття, розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.
Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.
Слід також внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-правознавці та практичні працівники трактують його по-різному. X. С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин — означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?» Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі.
Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документу на стадії розслідування.
Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ злочинів загальнокриміналь-ної спрямованості» від ЗО квітня 2004 р. № 458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: затримання злочинців на місці вчинення злочину, або за свідченням очевидців після його вчинення; одержання оперативної та іншої інформації про особу, яка вчинила злочин, чи місце знаходження речових доказів, знарядь злочину; встановлення інших фактичних даних(слідів, свідків, матеріалів, документів, речей тощо), які свідчать про вчинення злочину конкретною особою, знайшли підтвердження в ході досудового слідства і покладені в основу обвинувачення.
Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України, з питань розкриття злочинів не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.
Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ
Усі дії учасників процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з процесуальною формою.
Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінального процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, процедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити розв'язання завдань і досягнення мети кримінального процесу.
Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об'єктивної істини у справі та правильне застосування закону.
Процесуальна форма створює детально врегульований, обов'язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження у кримінальних справах, який покликаний забезпечувати істину, свободу і справедливість.
Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності (гарантувати досягнення істини й справедливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини. 
Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:
• визначає стабільну та юридично доцільну процедуру судочинства;
• оптимізує й активізує діяльність щодо розв'язання завдань кримінального процесу;
• надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;
• створює систему необхідних гарантій встановлення істини,захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості;
Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. 
Процесуальні гарантії, на думку М. М. Михеєнка, — це передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. Але процесуальні гарантії не окремі розрізнені засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя. По суті, процесуальна форма і створює систему таких гарантій.
Гарантіями встановлення об'єктивної істини виступає як процесуальна форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи кримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститут судового слідства і судових дебатів тощо.

3. СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Діяльність уповноважених державою органів здійснюється у певній послідовності і може бути поділена на певні частини, або етапи, які прийнято йменувати стадіями кримінального процесу.
Стадії є відносно відокремленими частинами кримінального процесу. Будучи самостійними, вони водночас перебувають у зв'язку з іншими стадіями, утворюючи єдину систему кримінального процесу.
Особливостями кожної стадії є: своєрідне коло завдань; певне коло учасників; специфічний процесуальний порядок діяльності суб'єктів та їх правовідносин; зміст та форма підсумкових рішень, які приймаються на відповідному етапі процесуального провадження.
Кримінальний процес складається з семи основних стадій та однієї виключної стадії.
Основні стадії:
1) порушення кримінальної справи;
2) досудове розслідування (дізнання та досудове слідство);
3) попередній розгляд справи;
4) судовий розгляд;
5) апеляційне провадження;
6) касаційне провадження;
7) виконання вироку.
Перша стадія — порушення кримінальної справи — починається з моменту надходження до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду вказаних у законі як приводи до порушення кримінальної справи заяви або повідомлення про злочин або з моменту безпосереднього виявлення ознак злочину.
Такі заяви або повідомлення, а також і безпосереднє виявлення ознак злочину є юридичними фактами, які породжують кримі-нально-процесуальні відносини. З їх наявністю пов'язані виникнення кримінального процесу взагалі та початок його першої стадії — порушення кримінальної справи — зокрема.
У цій стадії процесу компетентні органи у специфічній процесуальній формі за допомогою передбачених процесуальних засобів (отримання пояснень, витребування матеріалів, провадження оглядів тощо) з'ясовують наявність у подіях ознак злочину.
За даними МВС України, протягом 1999 року було зареєстровано 558 716 злочинів. Протягом 2000 року тільки до слідчих підрозділів органів внутрішніх справ (без врахування органів 
дізнання) надійшло 327 905 заяв і повідомлень про злочини. Згідно із вимогами статті 97 КПК України слідчими МВС прийнято рішення по 320 858 заявах та повідомленнях про злочини, що становить 97,9% всіх матеріалів дослідної перевірки.
Стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням постанови про порушення кримшальної справи або постанови про відмову в порушенні кримшальної справи. В останньому випадку кримінальний процес не знаходить продовження. У разі порушення справи кримінальний процес переходить до наступної стадії. Про порушення кримшальної справи слідчими МВС України в 2000 році було прийнято 300 594 рішення.
Друга стадія — досудове розслідування. Вона полягає у провадженні органами дізнання та попереднього слідства передбачених законом слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на отримання доказів, попередження, припинення, швидке та повне розкриття злочину, всебічне дослідження обставин справи та викриття винних, виявлення та усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, відшкодування завданої злочином шкоди, забезпечення невідворотності відповідальності осіб, які вчинили злочин, і правильне застосування закону.
У цій стадії кримінального процесу особі, що вчинила злочин, пред'являється обвинувачення і надається право мати захисника та захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До обвинувачуваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава, взяття під варту й інші. Прокурор здійснює нагляд за додержанням законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонує окремі рішення слідчого.
Основний зміст розслідування становить діяльність зі збирання, дослідження, оцінки, перевірки та використання доказів (доказування), розкриття злочинів, забезпечення встановлення істини та захисту прав і свобод людини.
Підсумкові рішення, що приймаються у цій стадії кримінального процесу, можуть бути такими: закриття справи; складання обвинувального висновку та направлення справи до суду; направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру,
Третя стадія - попередній розгляд справи суддею. Після закінчення розслідування справа з обвинувальним висновком, затвердженим прокурором, передається до суду, де вона вивчається і вирішується питання про можливість призначення справи до судового розгляду (віддання обвинуваченого до суду) та організації судового розгляду. Підсумковими рішеннями у даній стадії кримінального процесу є рішення про призначення справи до судового розгляду, про повернення справи на додаткове розслідування або про закриття справи.
Четверта стадія — судовий розгляд. Ця стадія передбачає розгляд у судовому засіданні із додержанням принципів гласності, змагальності, усності та безпосередності дослідження доказів і всіх інших принципів правосуддя, за активної участі всіх заінтересованих учасників процесу, матеріалів кримінальної справи, дослідження всіх її обставин та розв'язання справи по суті.
У цій стадії вирішується питання про винність або невинність обвинуваченого, виноситься вирок і призначається справедливе покарання особі, яка вчинила злочин. Саме у цій стадії реалізуються засади кримінального судочинства, згідно з якими правосуддя здійснюється тільки судом, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду та відповідно до закону.
Судовий розгляд кримінальних справ здійснюється місцевими та апеляційними судами України, які можуть розглядати по першій інстанції справи, визначені законом.
Головними учасниками процесу у цій стадо є суд, прокурор, який підтримує обвинувачення, підсудний, захисник та потерпілий.
Завершується ця стадія або винесенням вироку (обвинувального чи виправдувального), або закриттям справи, або направленням справи на додаткове розслідування.
П'ята стадія — апеляційне провадження — полягає у перегляді апеляційним судом або Апеляційним судом України, у зв'язку з поданою учасником процесу апеляцією, рішень суду першої інстанції.
Апеляція може бути подана: на вироки, які не набрали законної сили, постановлені судами першої інстанції (місцевим судом, або апеляційним судом, який виступав як суд першої інстанції); на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, постановлені місцевим судом; на ухвали (постанови), постановлені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування; на окремі ухвали (постанови), постановлені місцевим судом; на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених законом.
Апеляція може бути подана потерпшим, засудженим, його захисником, прокурором та іншими зазначеними в ст. 348 КПК України особами протягом 15 діб з моменту проголошення вироку (ухвали чи постанови) суду першої інстанції, а засудженим, який перебував під вартою, — протягом цього само строку з моменту вручення йому копії вироку.
Апеляція може бути подана: на рішення місцевого суду в відповідний апеляційний суд (апеляційний суд області, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційний суд міста Києва, апеляційний суд міста Севастополя); на рішення апеляційних судів як судів першої інстанції — в Апеляційний суд України.
Шоста стадія — касаційне провадження. Касаційне провадження — стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції, а саме Касаційний Суд України та Верховний Суд
України, за поданням прокурора або скаргою інших учасників процесу переглядає вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, що не набули законної сили, постановлені ним як судом першої інстанції, вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а також вироки, що набули законної сили, міських судів, військових судів гарнізонів та ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків; з'ясовує об'єктивну істину і вирішує питання про законність, обґрунтованість і справедливість вироку суду, виправляє допущені помилки і порушення.
Касаційні скарги і подання на вироки і судові рішення апеляційних судів можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються, а засудженим, який перебуває під вартою,— в той самий строк з моменту вручення йому копії вироку чи постанови. Касаційні скарги і подання на судові рішення місцевих судів та на ухвали апеляційних судів, постановлені щодо цих вироків, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.
Сьома стадія — виконання вироку — полягає в реалізації вироку, що набрав законної сили, та виконанні рішень суду.
До виключної стадії належать перегляд судових рішень у порядку виключного провадження, а саме: відновлення справ у зв'язку з нововиявленими обставинами; відновлення справи і провадження в зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотного порушення кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули на правильність судового рішення.
Цю стадію прийнято називати виключною тому, що кримінальна справа перебуває в ній в особливій, виключній ситуації, коли переглядається законність та обгрунтованість вироку, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили. Відбувається перегляд вироку, що виконується.

4. НАУКА і НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Наука кримінального процесу — юридична наука, яка являє собою сукупність правових ідей і уявлень щодо правосуддя, аналізує, розробляє і розвиває теорію кримшального процесу, вивчає систему кримінально-процесуального права, його окремі інститути і норми, аналізує практику застосування процесуальних норм на різних стадіях кримінального процесу, визначає та досліджує актуальні проблеми вдосконалення процесуального права, теорії і практики кримшального процесу та вносить пропозиції і рекомендації щодо їх розв'язання, вивчає історичний шлях та тенденції розвитку кримшального процесу України і зарубіжних держав.
Об'єктом науки є явища та процеси, все те, на що спрямована діяльність дослідника, вся сукупність зв'язків, відношень об'єктивної дійсності.
У науці кримшального процесу об'єктом дослідження виступає певна сукупність процесуальних правовідносин, система й окремі інститути процесуального права та певні аспекти юридичної практики.
Предмет дослідження — це певна концепція, яка, ж результат абстрагування, дозволяє виявити певні закономірності розвитку досліджуваного об'єкта, суттєві зв'язки та відношення, які підлягають безпосередньому вивченню, є головними, визначальними для конкретного дослідження.
Іншими словами, об'єктом дослідження виступає те, що досліджується, а предметом — те, що в цьому об'єкті дістає наукове пояснення.
Предметом науки кримшального процесу є закономірності процесуального права, процесуальної діяльності та процесуальних правовідносин, особливості теорії та історії кримінального процесу.
Кримінально-процесуальна наука вивчає закономірності розвитку кримшального процесу, систему його принципів, ефективність процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя, особливості статусу окремих учасників процесу, проблеми вдосконалення їх правовідносин та процесуальної діяльності в цілому, проблеми забезпечення прав і свобод людини при здійсненні судочинства.
Особливе значення в кримінально-процесуальній науці має теорія доказів, яка досліджує поняття та джерела доказів, критерії їх допустимості, засоби збирання і дослідження доказів, особливості судового доказування. Без належного доказування неможливе встановлення істини, а без істини неможливі ні правосуддя ні справедливість. Саме цьому значне місце в наукових дослідженнях посідають проблеми доказового права та практики його застосування, процесуальної форми, методики і тактики провадження слідчих дій.
Методи науки кримінального процесу являють собою систему логічних і спеціальних пізнавальних засобів і прийомів, застосовуваних в необхідно доцільному порядку для проведення дослідження. Вони включають загальнонаукові методи дослідження, застосовувані в суспільних науках.
Конкретно-соціологічний метод включає в себе метод спостереження, вивчення юридичних актів та інших документів, опитування, комплексного соціального дослідження, статистичного аналізу, соціального експерименту. Він є базовим методом кожного емпіричного дослідження.
Спеціально-юридичний метод — метод обробки й аналізу стану законодавства та практики його застосування, який включає описування норм права, емпіричне дослідження практики, встановлення юридичних ознак правових явищ, вироблення наукових понять і визначень, встановлення їх співвідношень між собою і з відомими теоретичними положеннями, їх пояснення1.
Порівняльно-правовий метод — метод зіставлення декількох правових систем, інститутів чи норм. Він дозволяє розширити бачення шляхів розв'язання досліджуваних проблем, забезпечити його повноту і всебічність, оптимізувати наукове дослідження.
Статистичний метод — метод емпіричного дослідження, який полягає в виявленні й аналізі кількісних показників тих чи інших явищ і фактів. Він включає в себе логічну обробку фактів (класифікацію) й аналіз залежностей (пошук зв'язків і перевірки гіпотез). Історичний метод — метод розгляду явищ і фактів у тісному зв'язку з конкретними історичними обставинами та тенденціями розвитку.
Формально-логічний метод — метод застосування логічних законів для доведення тих чи інших умовиводів та тлумачення правових норм.
Кримінальний процес як навчальна дисципліна належить до фундаментальних, нормативних, обов'язкових, професійно орієнтованих юридичних дисциплін і посідає провідне місце в професійній підготовці юристів. Навчальна дисципліна "Кримінальний процес" будується на базі процесуального права, практики його застосування і науки кримінального процесу. Вона вивчає діюче процесуальне законодавство, процесуальну діяльність і процесуальні правовідносини, теорію й історію кримінального процесу.

5. СПІВВІДНОШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ
Кримінальний процес як вид юридичної діяльності, галузь права і юридична наука має широкі зв'язки з іншими видами юридичної діяльності, галузями права, науками і навчальними дисциплінами. Найбільш глибокі зв'язки кримінальний процес має з конституційним правом, судоустроєм, прокурорським наглядом та адвокатурою, кримінальним правом, цивільним, трудовим, екологічним та цивільно-процесуальним правом, міжнародним правом, а також експертологією, криміналістикою, оперативно-роз-шуковою діяльністю, судовою психологією і психіатрією, судовою медициною та кримінологією.
Конституція України визначила пріоритетні напрямки розвитку правової системи, основні соціальні цінності і головні завдання та обов'язки держави. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави в усіх сферах діяльності.
Ці фундаментальні положення безумовно стають принципами кримінального процесу, визначають його зміст і форму. Поряд з цими вихідними положеннями в ст. 28-32, 55-59, 62, 63, 129 Конституції України сформульовані інші засади правосуддя взагалі і кримінального судочинства в тому числі.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.
Із цього випливає." норми Конституції мають фундаментальний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права; норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень; при розв'язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права; нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню; норми конституційного права є нормами прямої дії і безпосередньо застосовуються в випадках неурегулювання якихось відносин галузевим законодавством.
Згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини, недопустимість звуження прав учасників кримшального процесу. Особливого значення набувають проблеми забезпечення недоторканності особи, особистого життя, житла людини.
Суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Тісний взаємозв 'язок кримінальний процес має з законодавством про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру, в якому закладені принципи організації і діяльності суду, адвокатури, прокуратури та органів попереднього розслідування, гарантії незалежності і недоторканності суддів, як важливої умови їх об'єктивності і неупередженості, закріплені гарантії діяльності адвоката, що дозволяють йому ефективно здійснювати повноваження захисника в кримінальному процесі.
Основні положення названого законодавства стосуються безпосередньо відношення до здійснення кримінально-процесуальної діяльності.
Кримінальний процес та кримінальне право. Кримінальне право визначає поняття злочину, юридичний склад злочину як підставу кримінальної відповідальності, обставини, що виключають кримінальну відповідальність чи звільняють особу від покарання, поняття і форми вини, види покарань. Норми кримшального права не можуть бути реалізовані без застосування норм кримінально-процесуального права. Кримінально-процесуальне право визначає порядок встановлення як підстав кримінальної відповідальності, так і підстав звільнення від кримшального покарання, порядок притягнення винного до кримінальної відповідальності. Кримінальний процес є засобом реалізації, формою застосування норм кримшального права.
Зв'язок з міжнародним правом. У процесуальних нормах втілюються міжнародні правові акти щодо захисту прав і свобод людини, правила поведінки посадових осіб щодо затриманих та арештованих. Міжнародні угоди про взаємодопомогу держав у сфері кримшального судочинства, по суті, створюють окремий шститут процесуального права України.
У кримінальному процесі застосовуються Загальна декларація прав людини; Європейська конвенція з прав людини (Рим, ХІ.1950), ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.97; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Європейська конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах, ратифікована Законом України від 16.01.98 № 44/98-ВР; Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (ратифікована Законом № 738/97-ВР від 17.12.97); Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (ратифікована державами Співдружності Незалежних Держав — Мінськ, 22.01,93) та інші міжнародні правові акти.
Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, при здійсненні процесуальної діяльності міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.
Зв'язки кримінального процесу з щвільним, трудовим, екологічним, земельним та цивільно-процесуальним правом. Держава гарантує захист будь-яких прав, свобод і законних інтересів людини. Якщо в ході кримшального процесу в зв'язку з розслідуванням чи судовим розглядом справи будуть встановлені порушення прав, свобод чи законних інтересів громадян, слідчі і судові органи повинні вжити заходів для відновлення порушених прав і свобод та відшкодування заподіяної людині шкоди.
Наприклад, якщо злочином заподіяна майнова шкода, то відповідно до законодавства про власність та цивільного права,керуючись цивільно-процесуальним законодавством, слідчий і суд вживають заходи по відшкодуванню шкоди: надають право подання цивільного позову в рамках кримінального судочинства, доказують фактичні обставини заподіяння шкоди і її розмір, накладають арешт на майно і вклади обвинувачуваного тощо. Якщо злочином, наприклад порушенням правил, що спричинили аварію морського судна чи залізничного транспорту, заподіяна шкода довкіллю і праву громадян на здорове довкілля, слідчий і суд визначають характер і розмір шкоди, призначають екологічну експертизу і вживають заходів по відшкодуванню шкоди.
По суті, при розслідуванні чи судовому розгляді будь-яких справ, якщо будуть з'ясовані факти порушення будь-яких прав людини, передбачених чи то трудовим, земельним, екологічним правом, правом власності чи законодавством про освіту або іншими законодавчими актами, слідчий, прокурор і суд повинні вживати заходів по усуненню негативних наслідків, відновленню порушених прав і відшкодуванню моральної і матеріальної шкоди, керуючись відповідними нормами галузевого законодавства. Інститут цивільного позову став складовою частиною кримінально-процесуального законодавства.
Зв'язок кримінального процесу з криміналістикою. Криміналістика — наука, яка вивчає засоби і методи встановлення об'єктивної істини, відштовхуючись від слідів злочину чи іншої події. Іншими словами, це наука про злочини, сліди злочинів та їх взаємозв'язок.
Вона вивчає особливості окремих слідів, методику їх виявлення, збирання, фіксації та дослідження, розробляє рекомендації щодо провадження криміналістичної експертизи.
Головним завданням криміналістичної експертизи є ідентифікація, встановлення тотожності осіб та предметів і речовин по їх слідах. Відповідно об'єкти експертного дослідження поділяють на ідентифіковані та ідентифікуючі. Поряд з цим за допомогою криміналістичної експертизи встановлюється групова належність об'єктів та вирішуються діагностичні завдання.
Криміналістична експертиза, узагальнюючи і накопичуючи досягнення хімії, фізики, біології, медицини та знання, здобуті фахівцями багатьох інших наук, стає все більш природничою, комплексною та універсальною, її методологія поповнюється досягненнями інших наук і найбільш прилаштована до методики розслідування злочинів. Це робить її найпоширенішою експертизою в слідчій практиці.
Водночас слід зауважити, що всі досягнення криміналістики можуть застосовуватись тільки в рамках кримінально-процесуального законодавства, з дотриманням процесуальної форми. Здобуті фактичні дані можуть бути використані в судовому доказуванні тільки, якщо вони відповідають встановленим процесуальним законом правилам допустимості доказів.
Взаємодія кримінального процесу і судової психології вбачається в тому, що судова психологія виконує функцію надання допомоги в забезпеченні найбільш ефективного здійснення слідчих та інших процесуальних дій. Вона розробляє, на основі спеціальних знань, пропозиції і рекомендації щодо встановлення психологічного контакту з учасниками, тактики проведення слідчих дій, організації судових дебатів, проголошення судових промов, наукової організації праці. Передбачена можливість проведення судово-психологічної експертизи, об'єктами дослідження якої є психічно здорові люди. Використання досягнень судової психології можливе тільки з дотриманням процесуальної форми. Кримінальний процес надає правову базу для застосування методів і прийомів судової психології.
У кримінальному процесі широко використовуються досягнення судової медицини та судової психіатрії.
Судова медицина — галузь науки, яка вирішує питання з застосуванням спеціальних знань медичного, медико-біологічного та медико-криміналістичного характеру в сфері правосуддя.
Сьогодні судово-медична експертиза — одна з найбільш поширених у кримінальному процесі. В її рамках проводиться експертиза живих людей, трупів, речових доказів та матеріалів кримінальної справи.
При проведенні досудового слідства та судового розгляду нерідко виникає потреба в визначенні осудності обвинувачуваного та необхідності застосування до нього примусових заходів медичного характеру. Ці питання вирішуються за допомогою судової психіатрії, зокрема судово-психіатричної експертизи, основними завданнями якої є: а) визначення психічного стану та висновку про осудність підозрюваних, обвинувачуваних, підсудних та про необхідність застосування до них примусових заходів медичного характеру; б) визначення психічного стану свідків і потерпілих, спроможності їх правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати обставини, що мають значення для справи; в) визначення психічного стану позивачів, відповідачів, а також осіб, стосовно яких вирішується питання про їхню дієздатність.
При проведенні стаціонарної експертизи підозрюваного або обвинувачуваного, який не утримується під вартою, а також позивачів і осіб, стосовно яких вирішується питання про дієздатність,поміщення їх у лікувально-психіатричний заклад провадиться тільки за рішення суду.
Використання досягнень судової медицини і судової психіатрії в кримінальному процесі здійснюється з дотриманням норм процесуального законодавства. Одержана за допомогою судової медицини чи судової психіатрії інформація може бути використана в доказуванні, якщо вона здобута законним шляхом з дотриманням процесуальної форми проведення слідчих та інших процесуальних дій.
Підсумовуючи слід зазначити, що кримінальний процес є такою галуззю юриспруденції, в рамках якої широко застосовуються практично всі юридичні науки. Широка ерудиція і глибокі юридичні знання — необхідна передумова успішної кримінально-процесуальної діяльності.

6. ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ І СУДОВІ ВИТРАТИ
Під процесуальним строком у широкому смислі розуміється певний проміжок часу, протягом якого особа повинна виконати ту чи іншу дію.
За своїм призначенням процесуальні строки можуть бути поділені на два види:
1) строки, що забезпечують максимальне скорочення часу між
фактом вчинення злочину та вжиттям до винного заходів кримі
нального покарання чи іншого впливу;
2) строки, що гарантують реальне забезпечення прав та закон
них інтересів учасників процесу.
До першого виду процесуальних строків належать передусім строки попереднього слідства у кримінальній справі. Досудове слідство, як правило, має бути закінчено не пізніш як у двомісячний строк. При об'єднанні кримінальних справ строки слідства визначаються з урахуванням строків, що почали плинути раніше.
Другий вид процесуальних строків має забезпечити додержання прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інших учасників процесу.
За законом, наприклад, затримання підозрюваного не може тривати понад 72 години.
Закон не тільки регламентує юридично значимі строки, а й вказує на наслідки їх порушення. Так, якщо підозрюваному не пред'явлено у визначений строк обвинувачення, то обраний щодо нього запобіжний захід скасовується. Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою тягне за собою його негайне звільнення.
Процесуальне законодавство передбачає низку вимог щодо обчислення тих чи інших визначених у законі строків.
Відповідно до КПК України строки, що встановлені кримінально-процесуальним законом, обчислюються в годинах, добах(днях) та місяцях. При обчисленні строків не беруться до уваги той день і та година, з яких починається строк.
При обчисленні строку в добах строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію необхідно провести в суді або в органах дізнання та попереднього слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах.
При обчисленні строків у місяцях строк закінчується у відповідне число останнього місяця.
Якщо закінчення строку припадає на вихідний день, то останнім днем строку вважається наступний робочий день.
Якщо закінчення строку, яких рахується у місяцях, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.
Строк не вважається пропущеним, якщо скарга або інший документ здані до закінчення строку на пошту, а для осіб, які утримуються під вартою,— якщо скарга або інший документ здані адміністрації місця попереднього ув'язнення.
Пропущений через поважну причину строк повинен бути відновлений за клопотанням зацікавленої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду, постановою
судді.
Подача клопотання про відновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про відновлення строку.
Судові витрати — це витрати на кримінально-процесуальне провадження, відшкодування яких покладається на певних учасників процесу.
Судові витрати включають:
1) суми, що видані, та ті, що підлягають видачі свідкам, по
терпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам, понятим;
2) суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;
3) інші витрати, понесені органами дізнання, попереднього
слідства та судом при провадженні у даній справі.
Згідно з КПК України свідки, потерпілі, перекладачі, експерти, спеціалісти мають право на відшкодування їм витрат, пов'язаних зі з'явленням за викликом в органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та до суду.
За вказаними вище особами зберігається середня заробітна плата за місцем роботи за час, витрачений у зв'язку зі з'явленням за викликом. Особам, що не є робітниками або службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від занять.
Експерти, спеціалісти та перекладачі, крім того, мають право на винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо виконання дорученої їм роботи не входить до їх обов'язків по службі. 
Згідно з КПК України відшкодування судових витрат та оплата праці адвокатів здійснюються в такому порядку. Судові витрати покладаються на засуджених, крім сум, що видані і мають бути видані перекладачам, або приймаються на рахунок держави. При визнанні підсудного винним суд постановляє стягти з нього судові витрати. В тому разі, якщо винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнені витрати з кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених.
Якщо підсудний буде визнаний винним, але звільнений від покарання, суд має право покласти на нього судові витрати. При закритті справи у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах приватного обвинувачення суд може покласти судові витрати на одного з них або на обох.
Судові витрати в разі неспроможності особи, з якої вони мають бути стягнуті, а також судові витрати, пов'язані з виплатою сум перекладачеві, приймаються на рахунок держави.
Розміри виплат визначаються підзаконними нормативними актами: Інструкцією про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року № 710; Про порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 821.
Кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадку заподіяння такої шкоди при перевищенні межі необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, підлягають відшкодуванню особою, яка вчинила злочин, у розмірі фактичних витрат.
У випадках заподіяння шкоди здоров'ю потерпшого неповнолітніми витрати на його стаціонарне лікування відшкодовуються особами, які за законом несуть матеріальну відповідальність за неповнолітніх.

 


ЛЕКЦІЯ №2. ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
2. ЗМІСТ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Згідно з твердженнями В. Даля "принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають". В українській мові під засадою розуміють основне вихідне положення якої-небудь системи. В сучасній російській мові під принципом розуміють керівні положення, основу системи, основні правила будь-якої діяльності, вихідні положення науки.
Оскільки кримінальний процес являє собою систему правових норм і заснованої на них діяльності, то в ньому теж можна виокремити основні вихідні положення, загальні правила, засади, які утворюють фундамент цієї системи.
Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найзагальніші положення, що визначають сутність, зміст і направленість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади, від яких не відступають, а їх порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень у справі.
Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:
• є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;
• являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;
• синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримшально-процесуальних інститутів та єдність процесуальної форми;
• дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення суперечливих питань, "сприяють правильному пізнанню та застосуванню норм права";
• служать основою й вихідним положенням для вдосконалення окремих кримшально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми й процесуальних гарантій правосуддя.
Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).
На слушну думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи:
а) суто організаційні, наприклад, назначуваність слідчих;
б) організаційно-функціональні, наприклад, колегіальність;
в) функціональні, тобто суто кримінально-процесуальні, наприклад, презумпція невинуватості, змагальність.
За визначенням М. М. Михеєнка, система засад кримінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 3) вільна оцінка доказів; 4) безпосередність дослідження доказів; 5) усність процесу.

2. ЗМІСТ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Встановлення об'єктивної істини — забезпечення відповідності висновків слідства та суду об'єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що розслідується.
Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов'язані всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи.
Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.
Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх обставин, що належать до предмета доказування у справі.
Об'єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого.
Обґрунтування цієї позиції викладено в праці: Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юридичний вісник України.— 2001.— №5.— С.10-11.
Складовими елементами принципу встановлення об'єктивної істини у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких належать такі положення:
а) встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність
у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;
б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;
в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують його відповідальність;
г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні доводити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обов'язок доказування на них;
д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;
є) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів;
є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані незаконним шляхом;
ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров'я громадян, такі, що принижують їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;
з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідженнядоказів повинні відображатися в процесуальних документах;
и) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа;
і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, за умов крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.
При здійсненні судочинства має бути забезпечений захист всіх гарантованих Конституцією України і міжнародними правовими актами прав і свобод людини.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого в кримінальному процесі знаходять суттєве виявлення його окремі функціональні інститути — окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, непорушності права власності.
Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення й юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту:
особиста свобода і недоторканність;
сфера особистого життя громадянина;
житло людини;
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденщ;
непорушність права власності;
таємниця банківських вкладів.
Недоторканність особи — система гарантій права людини на свободу пересування.
Недоторканність особи захищається законом. У ст. 5 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках: законне ув'язнення після її засудження компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання за невиконання судового рішення чи для забезпечення виконання законного обов'язку чи здійснення виховних дій стосовно неповнолітніх; законне затримання для запобігання поширенню інфекційних захворювань, затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання з метою депортації або екстрадиції.
Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29 Конституції України зазначає: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".
Арешт особи можливий тільки за рішенням суду. Затримання підозрюваного чи обвинувачуваного можливе тільки по порушеній кримінальній справі і тільки в тих випадках, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії таких осіб, передбачає покарання в вигляді позбавленні волі, а арешт допускається лише в разі, коли санкція статті передбачає позбавлення волі на строк не менше трьох років, якщо при цьому стосовно підозрюваного (обвинувачуваного) одержані такі докази, які виключають сумніви щодо вчинення ним злочину, а також наявні дані, які вказують на те, що, залишаючись на свободі, обвинувачуваний (підозрюваний) може продовжувати злочинну діяльність, приховатись від слідства чи суду, перешкоджати встановленню істини.
Застосування названих запобіжних заходів заради встановлення істини і забезпечення правосуддя допускається лише за тих умов, що при цьому правоохоронні органи одержують можливість захистити більш вагомі цінності — права і свободи добропорядних людей. Застосування таких заходів повинно бути виваженим і здійснюватися лише у випадках крайньої, вимушеної необхідності.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Захисник допускається до участі в справі на будь-яких стадіях процесу і безумовно з моменту затримання чи арешту особи і не пізніш як протягом двадцяти чотирьох годин після таких актів. З моменту допуску до участі в справі обвинувачуваний (підозрюваний) має право на зустріч із захисником віч-на-віч.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями.
Певною гарантією недоторканності особи виступають норми кримінального права. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність: за незаконне позбавлення волі; за заздалегідь незаконний арешт, затримання або привід; захоплення і тримання особи як заручника та торгівлю людьми.
Недоторканність особистого (приватного) життя — система гарантій захисту прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих письмових документів і листування, таємниці інтимного й іншого сімейного життя та способу існування, заборону на збирання та поширення інформації про особисте життя людини без її згоди, протидію свавільному втручанню державних органів та сторонніх осіб в житло людини та її життя.
Сфера особистого (приватного) життя людини — це взаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Характерна особливість цього принципу проявляється в тому, що; до сфери особистого життя належить будь-яка конфіденційна інформація про людину; межі конфіденційності інформації про себе встановлює кожна людина сама; втручання в сферу особистого життя людини (збирання і використання конфіденційної інформації) допускається лише виключно в передбачених законом випадках, уповноваженими на це особами та тільки у передбачений законом спосіб з безумовним дотриманням встановленої законом процедури провадження тих чи інших процесуальних чи оперативно-розшукових дій.
З огляду на сказане, категорично не допускається вторгнення в сферу інтимного та іншого особистого життя людини без її згоди шляхом: підглядування у вікно; технічного документування (відео-запис, фотографування тощо) дій чи бездіяльності людей, які знаходяться в житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах, офісах; прослуховування розмов громадян віч-на-віч. Означені дії є незаконними, а інформація, отримана при цьому, не допускається до використання як доказ.
Будь-який громадянин вправі (відповідно до ст. 32 Конституції України) спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, вимагати вилучення будь-який зібраної про нього незаконним шляхом інформації, а також має право на відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації. Обов'язок доказування достовірності поширеної інформації' покладається на того, хго її поширює. Якщо останній не докаже її достовірності — має відповідати за моральну шкоду. Як доказ не можуть використовуватись незаконно отримані матеріали.
Закон не тільки передбачає, що втручання в сферу особистого життя можливе лише у випадках крайньої необхідності, а й детально регулює застосування процесуальних дій, пов'язаних з таким втручанням, з тим щоб при цьому максимальним чином була за-
хишена сфера особистого життя людини, виключалися факти безпідставного розголошення конфіденційної інформації про особу. КПК України, наприклад, вимагає, щоб під час обшуку або виїмки (особливо виїмки поштово-телеграфної кореспонденції) слідчий вживав заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини. Для цього учасники слідчої до попереджуються про відповідальність за розголошення без дозволу слідчого даних попереднього слідства.
Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
Взагалі зберігатись як докази можуть лише такі фактичні дані, які належать до кримінальної події, а не є якимось іншим комп-роматом щодо людини (неблагочинні вчинки), а також лише дані, здобуті законним шляхом.
Образно кажучи, на добро слід відповідати ще більшим добром, а на зло — благодійністю, законністю та справедливістю. Боротьба зі злочинністю повинна здійснюватись лише шляхетними засобами і в законній формі. Законність — перша необхідна умова справедливості. Друга — це моральна допустимість, третя — доцільність з точки зору встановлення істини та забезпечення захисту свободи. Вторгнення в сферу приватного життя може мати місце тільки особами, уповноваженими здійснювати кримінально-процесуальну чи оперативно-розшукову діяльність у передбачених законом випадках і в зазначений в законі спосіб та тільки в випадках крайньої необхідності.
Ст.31 Конституції України визначає, що "кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо".
Дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки апеляційним судом, при цьому арешт і виїмка можливі тільки "кореспонденції", а прослуховування — тільки "інформації, яка передається по технічних каналах зв'язку", тобто інформації, переданої по телефону, телеграфу, іншому технічному каналу зв'язку або поштою.
Недопустимо взагалі і суд не може дозволяти прослуховування і фіксацію усних розмов громадян "віч-на-віч", у квартирі, офісі, або в будь-якому іншому місці, розмов наодинці в умовах безпосереднього контакту (без використання технічних каналів зв'язку). Подібні дії вважаються грубим втручанням у сферу захищеної законом недоторканності приватного життя громадянина.
Згідно зі ст, 187 КПК України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.
За наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому.
Зауважимо, що будь-яка інформація щодо особи, яка отримана незаконним шляхом або має неправдивий характер, підлягає знищенню чи видачі відповідній особі.
Відповідно до ч.4 ст.32 Конституції України "кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право, на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації".
Згідно зі ст. 163. КК України порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, — караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів, або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
Недоторканність житла. Під житлом громадянина розуміються житлові помешкання (будинок, квартира, котедж, дача, палац). Поняття "житло громадянина" охоплює і тимчасові житлові помешкання (гуртожиток, кімната в готелі).
Згідно зі ст.ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Обшук, як обстеження житла в примусовому порядку, може проваджуватись лише за наявності для цього фактичних і юридичних підстав (прийнятого відповідно до закону рішення) в присутності понятих та інших зацікавлених осіб і з обов'язковим врученням обшукуваній особі копії протоколу обшуку. Визначені в законі підстави та сама процедура проведення обшуку створюють необхідні гарантії захисту майнових та інших прав і законних інтересів особи, щодо якої чиниться обшук.
Водночас, Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" (п, 7 ст. 8) оперативним підрозділам СБУ та МВС України надане право негласно виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення. На наш погляд, такі ДІЇ можуть мати місце тільки в сфері забезпечення державної безпеки (для одержання розвідкової та контррозвідкової інформації), недопустимі у сфері встановлення істини по кримінальних справах стосовно житла громадянина. Результати таких дій не можуть мати доказового значення в кримінальному процесі. КПК України визначає інший порядок обстеження житла людини, який надає більше гарантій захисту її прав, — обшук.
Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, згідно зі ст. 162 КК України караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування,— караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
Непорушність права власності Конституція України визначає: ст. 13 — усі суб'єкти права власності рівні перед законом; ст. 41 — право приватної власності є непорушним; ст. 13 — держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності.
Право власності — це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись майном та іншими матеріальними, інтелектуальними цінностями і фінансовими ресурсами.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і відшкодування завданих цим збитків, включаючи неодер-жані доходи.
Ці положення вимагають при провадженні по кримінальній справі, з одного боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не допускати незаконних дій щодо права власності при проведенні слідчих чи інших процесуальних актів, 
Забезпечення захисту таємниці банківських вкладів.
У правовій державі кожній людині має бути гарантована тайна вкладів- Винятки можуть бути встановлені лише законом.
Згідно зі ст. 66 КПК України слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор і суд у справах, що перебувають в їх провадженні, вправі вимагати від банків інформацію, яка містить таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"
Відповідно до ст. 62 Закону України "Про банки і банківськ діяльність" від 7 грудня 2000 року № 2121-Ш інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.
Згідно зі ст. 178 КПК України виїмка документів, що становлять банківську таємницю, проводиться тільки з санкції прокурора або його заступника.
Згідно зі ст. 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року № 2121- III арешт на кошти та інші цінності фізичних чи юридичних осіб, що знаходяться в банку, накладається виключно за сатщіонованою прокурором постановою слідчого або за рішенням суду чи державного виконавця.
Повага та захист честі і гідності людини.
Це принцип кримінального процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник зобов'язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінального процесу і один до одного.
У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення в Конституції України, де визначено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю" (ст. 3); "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ст. 28); "Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації" (ст.32).
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права відзначається — всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року,
зобов'язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що принижують гідність людини, форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних.
Повага та захист честі і гідності людини означає, по-перше, недопустимість дій, принижуючих честь і гідність людини (образ, погроз, насильства і т.д.); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою ставитись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; нарешті — гарантованість відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої приниженням честі і гідності людини, гарантованість судового захисту честі, гідності і ділової репутації людини.
У розділі НІ Особливої частини чинного КК України, який називається "Злочини проти волі, честі та гідності особи" передбачається кримінальна відповідальність за незаконне поміщення особи в психіатричний заклад (ст.151), незаконне позбавлення волі (ст.146), захоплення заручників (ст.147), торгівлю людьми (ст,149). Кримінальна відповідальність за образу та наклеп скасована.
Принцип презумпції добропорядності людини полягає в тому,що: "Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в законної сили судовому рішенні;поширювана про людину інформація, що її порочить, вважається недостовірною, якщо інше не встановлено в передбаченому законом порядку; доказування достовірності такої інформації покладається на того, хто їх поширив; поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації". Шкода, заподіяна людині безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно до закону "Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання,попереднього слідства, прокуратури і суду".
Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62 Конституції України, а також знайшов відображення в окремих нормах КПК України.
Презумпція невинуватості — це об'єктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.
Обвинувачений (підслідчий, підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.
Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість, Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бута витлумачено як доказ вини.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні грунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.
Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви щодо допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого чи особи, що знаходиться під слідством.
Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні злочину не доведено.
Разом з тим, на всіх інших громадян слід поширити дію прин--ципу добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно закріпити норму такого змісту:
"Кожна людина має честь і гідність, вважається добропоряд-! ною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається діючим чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в судовому рішенні законної сили. Обов'язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширювана про людину порочна інформація вважається недостовірною, доказування достовірності такої покладається на того, хто їх поширив. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо доброчесності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину або іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь такого громадянина. Недоведена недобропорядність дорівнює доведеній добропорядності".
Рівність людей перед законом і судом (ст, 21, 24, 26 Конституції України), Правосуддя у кримінальних справах здійснюється на засадах загальної рівності людей перед законом і судом незалежно від їх походження, громадянства, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, виду та характеру занять, місця проживання та інших обставин. Стосовно всіх громадян кримінально-процесуальне провадження здійснюється однаковим чином. Ніхто не може бути наділений додатковими правами або звільнений від будь-яких
обов'язків.
Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ в судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, що і громадяни України. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про правовий статус іноземців" законодавством України іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України. Іноземці, що вчинили злочини, та особи без громадянства відповідають на загальних підставах.
Стосовно деяких категорій суб'єктів все ж передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності.
Зокрема, імунітетом від кримінальної відповідальності наділені:
Дипломатичні агенти — особистість дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затриманню, Статус недоторканності поширюється на приватну резиденцію і помешкання представництв дипломатичних служб. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показань як свідок. Помешкання, архіви і документи дипломатичних представництв недоторканні. Державні службовці держави перебування не можуть вступати в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями та імунітетами дипломатичних агентів,
Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають ті самі привілеї та імунітети,4 що і дипломатичні агенти. (Див. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року — ст 22, 24 29-37 та Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, Затверджено Указом Президента України 10 червня 1993 року).
Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульсь-ких установ. (Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з них — це розвиток торговельних і культурних взаємовідносин держав), Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду.
Офіційна кореспонденція недоторканна. Проте самі робітники консульської установи можуть допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських установ не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їх функцій. (Див.: Віденська конвенція про консульські зносини.— Відень, 24 квітня 1963 року).
Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних службовців України.
Недоторканністю володіють насамперед Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України.
Судці недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний прокурор України.
Законом України "Про вибори Президента України" кандидат в президенти не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий арешту та затриманню без згоди Центральної виборчої комісії.
Згідно зі ст. 10 Закону України "Про адвокатуру" кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступниками або прокурорами областей. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручень, не підлягають вилученню та огляду.
Згідно зі ст. 37 Закону України "Про рахункову палату" кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним прокурором України.
Гарантовашсть доступу до правосуддя- Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Одним із засобів цього є гарантовашсть судового захисту прав і свобод людини. В Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 — "кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом"; ст. 10 — "кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом". Такий само зміст має і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Названі положення підтверджуються ст.55 Конституції України.
У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 року № 40/34, зазначається, що особи, яким злочином заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства.
Гарантовашсть доступу до правосуддя означає: по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її необгрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись в суді від необгрунтованого обвинувачення.
Гарантовашсть доступу до правосудця включає гарантованість звернення до суду, гарантовашсть оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції, гарантовашсть звернень до суду на рідній мові та можливості користуватись допомогою адвоката.
У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05,97 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" відзначається: "Враховуючи, що згідно з ч,2 ст.124 Конституції України (254к/96-ВР ) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з гадстав, не передбачених Конституцією чи законом".
Здійснення правосудця тільки судом. Правосуддя в державі здійснюється тільки судом. Делегування функцій суду іншим органам не допускається, так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" відзначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов'язує їх розглядати і кримінальні справи приватного обвинувачення. У зв'язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду. З цього випливає, що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві практично відмінена.
Забезпечення обвинуваченому права на захист. Забезпечення обвинуваченому права на захист — це сукупність процесуальних засобів, прав і можливостей, гарантоване використання яких надає можливість знати зміст обвинувачення і протистояти йому, спростовувати висунуті обвинувачення, доказувати свою невинуватість та захищати свою честь, гідність, свободу й інші законні права і інтереси.
Закон в рівній мірі гарантує право на захист як обвинувачуваному, так і підозрюваному та підсудному.
Право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист включає в себе:
-Право знати, в чому він обвинувачується.
-Право самостійно захищати встановленими законом засобами свої права, свободи, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані права і юридичні можливості іх реалізації(давати показання чи відмовитись від давання показань, подавати докази, виступати з останнім словом та інші).
-Право користуватись юридичною допомогою захисника.
-Право звертатись до суду та оскаржувати факти арешту,затримання й інших незаконних дій і рішень.
-Право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
-Право на звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі можливості націоначьних засобів правового захисту.
Право користуватись юридичною допомогою захисника. Відповідно до ст. 59, ч. 2 ст. 62, ч.2 ст.63 і п. 6 ч.З ст.129 Конституції України та відповідних положень КПК України для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення і не вправі перекладати на нього обов'язок доведення своєї невинуватості у вчиненні злочину.
Судові рішення підлягають скасуванню у випадках, коли істотне порушення права на захист позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно розглянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення.
Як захисник можуть бути допущені не тільки адвокати, а й інші фахівці в галузі права — особи, що мають юридичну освіту.
Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання підозрюваного або застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення йому протоколу про затримання або постанови про застосування до нього запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Захисник запрошується обвинуваченим (підозрюваним) або його законним представником, рідними та близькими за його дорученням чи на його прохання. Обвинувачений (підозрюваний) має право на побачення із захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості побачень.
Слідчий повинен до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного) пояснити йому право мати захисника та порядок реалізації цього права, вжити заходів до запрошення захисника через колегію адвокатів у випадках неможливості з'явлення захисника, обраного обвинуваченим (підозрюваним), відсутності в останнього коштів на оплату послуг адвоката, якщо участь захисника за законом має обов'язковий характер.
Зокрема, чинне процесуальне законодавство передбачає обов'язкову участь у справі захисника, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії обвинувачуваного, передбачає довічне позбавлення волі.
Згідно зі ст. 374 КК України: "Недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років".
Право самому захищати свої інтереси. Для цього обвинувачений (підозрюваний) наділяється правом: знати, в чому він обвинувачується (підозрюється); давати показання; подавати докази та заявляти клопотання про провадження необхідних слідчих дій; заявляти відводи, а обвинувачений, крім того, має право брати участь у судовому слідстві, виголошувати останнє слово, оскаржити прийняті рішення суду.
Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини приймаються протягом року з моменту виникнення підстав Для звернення. Уповноважений з прав людини має право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи та вносити подання в компетентні органи.
Звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі можливості національних засобів правового захисту.
Європейською конвенцією з прав людини, ратифікованою Україною Законом України від 17 липня 1997 року (Див. Офіційний вісник України,— 1998-— № 13) створено Європейський Суд з прав людини (м. Страсбург, Франція). Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих Стороною терміном на шість років. Термін повноважень суддів спливає, якщо вони досягають 70-річного віку,
Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіЗ заяви про порушення однією з Високих Договірних Сюрін її прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.
Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Суд не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони анонімні, або порушують питання, що вже було розглянуте Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять ніякої нової відповідної інформації,
Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він проводить разом із представниками сторін розгляд справи і, у разі необхідності, розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють всі необхідні умови. Слухання справ проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд не ухвалить іншого рішення.
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, суд, у разі необхідності, надає потерпшій стороні справедливу сатисфакцію.
Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своа сім'ї і своїх близьких родичіво При процесуальному провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не можуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.
Згідно зі ст, 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі йменується правом звільнення від обов'язку самообвинувачення та правом імунітету свідка.
Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило "привілеї звільнення від обов'язку самовикриття" чи "свідоцького імунітету" знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПК
України, де серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів.
Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного, підозрюваного чи підсудного, або членами його сім'ї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз'яснити таким свідкам всі їх права, і що найважливіше, — права, які випливають зі змісту ст.63 Конституції України.
Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружиш чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як доказів.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу. Тепер людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у зв'язку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спрямованих на розвиток даного принципу.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.
Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому життю, здоров'ю або майну.
Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове значення.
Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя — принциповим суддею совісті.
Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
Відповідно до ст.22 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не 
більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання й органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є. обов'язковою для виконання зазначеними органами.
Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як об'єктивного, так і суб'єктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду чи судці.
До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголо-шення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи, передбачені законом.
Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.
Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини — основний принцип кримінального процесу, згідно з яким притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду, затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення особою криміналь-но-караного діяння, Згідно зі ст, 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності до* статніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою.
Згідно з п. 2 ст. 2 КК України "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону".
У ст, 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому при недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого — судом має бути постановлений оправдувальний вирок, а слідчим справа закрита.
Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1Л2.1994 року "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,, прокуратури і суду"1 затримання, арешт чи інші запобіжні заходи визнаються незаконними, якщо стосовно обвинуваченого справа закрита слідчим за недоказаністю вини, чи в зв'язку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.
Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспросгова-них доказів вини обвинуваченого у вчиненні злочину.
Принцип публічності (ст. 4 КПК України) полягає в обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання в межах своєї компетенції порушити кримшальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання.
Дія принципу публічності полягає в офіційності процесуальних дій оргашв дізнання, слідчого, прокурора та суду й обов'язку здійснювати їх за кожним фактом вчиненого злочину, спираючись на силу державного примусу, незалежно від волевиявлення приватних осіб.
18. Гласність судового розгляду» Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.
Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягли шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються привселюдно,
Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого кожному громадянинові надається можливість бути присутнім у залі суду і стежити за ходом розгляду кримінальної справи; преса, радіо та іїпш засоби масової інформації можуть безперешкодно висвітлювати хід та результати процесу,
Незалежність суду і підкорення його тільки законові — конституційний принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої; держава забезпечує незалежність та особисту безпеку суддів та їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям забезпечується свобода неупе-редженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання.
Незалежність суддів — найважливіша умова їх об'єктивності при розгляді та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленій вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126 Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11 -14 Закону України "Про статус суддів", згідно з якими незалежність суддів забезпечується:
• встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та звільнення з посади;
• незмінюваністю суддів;
• недоторканністю суддів;
• передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
• таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;
• забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;
• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
• правом судді на відставку;
• особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;
• створенням необхідних оргашзаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів;
• належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;
• системою органів судового самоврядування;
• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності судців.
Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.
Суддя не повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті або розглядаються.
Судді недоторканні. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи.
Проникнення до житла або в службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, особистий обшук судці, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду.
Прослуховування телефонних розмов, а так само огляд, виїмка його кореспонденції можуть здійснюватись лише за рішенням судових органів по порушеній кримінальній справі.
Згідно зі ст. 126 Конституції України "вплив на судців у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом". Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судці щодо здійснення правосудця забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.
Прояв неповаги до суду або судді з боку осіб, які беруть участь у справі або присутні у судовому засіданні, а так само вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду чи судді у зв'язку з їх службовою діяльшстю, тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.
Змагальність та диспозитивність. Змагальність — це така побудова процесу, за якої заінтересовані сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання істини та відстоювання своїх тверджень або оспорювання тверджень іншої сторони; функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування; обвинувачений може здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі права щодо дослідження доказів, так і допомогою захисника; сторони мають рівні процесуальні можливості брати участь у судовому слідстві; кожна зі сторін має можливість захищати свої права, свободи та законні інтереси в процесі судових дебатів, де обмеження в обґрунтуванні своєї юридичної позиції не допускаються; суд має всебічно проаналізувати доводи кожної зі сторін; правосудця здійснюється судом з додержанням принципу рівності сторін, гласності та інших засад судочинства.
Сторони в судовому процесі, а саме сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, Цивільний відповідач і його представник), користуються рівними правами щодо заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участі в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступів у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення від суду, незалежність судців та процесуальну самостійність слідчого,процесуальну рівність сторін, незаінтересованість суду в результатах справи.
Диспозитивність — характерна особливість кримінального процесу, яка проявляється в тому, що сторонам надається певний процесуальний статус та право самим вільно розпоряджатись своїми процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати (потерпілим, обвинуваченим) показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках. При цьому право потерпілої сторони розпоряджатись правом підтримувати обвинувачення допускається в певних межах та лише по вузькій категорії справ — у справах приватного та приватно-публічного обвинувачення.
Судовому розгляду більшості справ, де в повній мірі реалізується принцип змагальності сторін, як правило, передує публічне досудове розслідування, де на слідчого покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування та забезпечення правильного розв'язання справи в цілому (враховуючи, але не йдучи за волевиявленням і позицією сторін).
Слідчі і судді мають бути процесуально самостійними і незалежними та забезпечити умови для вільної реалізації іншими учасниками процесу своїх прав і свобод.
Змагальність, публічність та диспозитивність, входячи в цілісну систему принципів кримінального процесу, проявляються через діалектичну єдність та боротьбу протилежностей, взаємно доповнюючи один одного, вступають в гармонічну взаємодію, створюють додаткові гарантії істини, захисту прав і свобод людини, здійснення правосуддя.
Безпосередність та усність судового розгляду. Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо вивчити в присутності інших учасників процесу всі докази у справі: допитати підсудних, свідків, потерпілих, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи, заслухати висновки експертів (ст. 257 КПК України), У необхідних випадках оголошення документів здійснюється за участю перекладача.
Таємниця наради суддів. Вислухавши останнє слово підсудного, суд негайно видаляється до нарадчої кімнати. Вирок постановляється судом у нарадчій кімнаті за умов, що виключають будь-який вплив на суддів. Під час наради судців у нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність інших осіб категорично заборонено. Судді не можуть розголошувати обставини наради при постановленні вироку, Окрема думка судді при проголошенні вироку не оголошується. Прослуховування телефонних та інших розмов суддів в нарадчій кімнаті не допускається.
Обов'язковість рішень суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій Території України. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі Згідно зі ст. 403 КПК України вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному порядку за ст. 382 КК України.
Кримінально-процесуальне провадження здійснюється державною мовою або мовою більшості населення даної місцевості Особам,Що беруть участь у справі, але не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право виступати в суді рідною мовою та користуватися безкоштовно послугами перекладача.
Обвинувальний висновок та вирок вручаються обвинуваченому чи засудженому в перекладі на його рідну мову або мову, якою вш володіє. У справах про злочини, вчинені особами, що не володіють мовою, якою провадиться судочинство, обов'язкова Участь захисника. 
Водночас слід враховувати положення Європейської хартії регіональних мов або меншин (Хартію ратифіковано Законом України № 1350-ХГ/ (1350-14) від 24.12.99), де викладені такі вимоги.
Вважаючи, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи, враховуючи, що право на використання регіональної мови або мови меншини у приватному та державному житті є невід'ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об'єднаних Націй про громадянські і політичні права, усвідомлюючи, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності, необхідно забезпечити можливість вільного використання людьми рідної мови в різних сферах життя.
Законність. Законність є методом діяльності держави і принципом її взаємовідносин з громадянами. Будь-які відступи від приписів закону запобігаються заходами державного примусу. Додержання законів — гарант правосуддя. У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади утворюються і функціонують на підставі закону; закон являє собою зведену в норми права волю народу. Всі рівні перед законом та судом. Громадянин та держава рівною мірою відповідальні один перед одним за порушення приписів закону.
Через принцип законності в кримінальному процесі реалізується принцип правової держави — обмеження влади правом. Зокрема, якщо громадянину дозволено все, що не заборонено законом, то влада, а в кримінальному процесу ті суб'єкти, що наділені владно-розпорядчими повноваженнями, мають робити тільки те, що їм продиктовано і тільки в такій формі, яка продиктована законом. Такий принцип обмеження влади правом — основа основ правової держави, повинен неухильно і точно дотримуватися в кримінальному процесі.
У принципі законності реалізується свята святих юридичної науки — захист і зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини. Це компас юридичної науки і законодавчої практики. Процесуальна наука і всі ми зобов'язані реальними справами забезпечувати прямування тільки в заданному напрямку — при прийнятті змін в законодавстві не допускати звуження вже існуючих прав і свобод людини,
У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонічну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і з усіма іншими принципами.


ЛЕКЦІЯ №3. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

1. ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
2. ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
З. ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА ВІДСТОЮЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ
4.УЧАСНИКИ ПРОЦЕСУ, ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ
5. ОСОБИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУ І ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВОСУДДЯ

 

1. ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Суб'єкти кримінального процесу — це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов'язки регламентуються чинним законодавством.
Усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав обсягу їх прав, повноважень чи обов'язків, стадії кримшального процесу, в котрій вони берутьучасть, чи тривалості їх участі в процесі, є суб'єктами (учасниками)1 кримінального процесу.
У кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші — в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та інші); другі — в силу своїх посадових обов'язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя і тд.); треті — за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник і т,д.); четверті — притягаються до участі в процесі в примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).
Усі суб'єкти (учасники) процесу характеризуються тіш, що вони:
а) беруть участь у справі на підставах і в порядку', передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;
б) мають визначені в законі права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації);
в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку;
г) зобов'язані дотримуватись чинного законодавства;
д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;
є) мають право на забезпечення особистої безпеки;
є) вступають у процесуальні правовідносини;
ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.
За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу вони можуть бути поділені на чотири групи.
Терміни "суб'єкти кримінального процесу" та '"учасники кримінального процесу" ідентичні і вживаються як рівнозначні. Спроби дати окреме визначення кожному з них науково безперспективні і недоцільні.
1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя), прокурор, обвинувач. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримшального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не заінтересовані в результатах справи. Закон гарантує державний захист названих осіб та встановлює відповідальність за втручання в діяльність, здійснення будь-якого впливу з метою перешкодити їх юридичній діяльності.
2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів,цизільний позивач, цивільний відповідач. За слушною думкою деяких учених, сюди слід відносити і жертву злочину — особу, яка постраждала від злочину але до порушення кримінальної справи ще не визнана потерпілим.
3. Особи, які захищають та представляють інтереси "третіхосіб": захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв'язку з виконуваною ними функцією.
4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

2. ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
До числа суб'єктів кримінального процесу даної категорії належать: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, прокурор, судця (суд).
Слідчий — суб'єкт кримінального процесу, уповноважений провадити досудове слідство. Досудове слідство у кримінальних справах провадиться слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими податкової міліції, слідчими органів Служби безпеки України.
Слідчими органів Служби безпеки України провадиться розслідування злочинів проти основ національної безпеки, проти миру,
безпеки людства та міжнародного правопорядку, справи щодо контрабанди, найманства, терористичних актів та деяких інших тяжких злочинів, визначених у законі.
Слідчі прокуратури розслідують справи про найбільш тяжкі злочини проти життя, прав і свобод людини, проти правосуддя, встановленого порядку несення військової служби, про злочини у сфері службової діяльності, бандитизм та деякі інші злочини, визначені в ст. 112 КПК України, Слідчим прокуратури виходячи із суб'єкта злочину підслідні справи про злочини:
• вчинені службовими особами, які займають особливо
відповідальне становище, відповідно до частини першої
статті 9 Закону України "Про державну службу" та особа
ми, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад;
• вчинені працівниками правоохоронних органів,
Слідчі органів внутрішніх справ розслідують справи про злочини проти власності та в сфері господарської діяльності, злочини проти здоров'я, честі і гідності особи, громадської безпеки, порядку і моральності, злочини проти статевої свободи та недоторканності особи, злочини проти довкілля та деякі інші злочини, а також усі справи з обвинувачення неповнолітніх.
Слідчі податкової міліції розслідують справи про злочини проти податкової, а з певній мірі і валютної та фінансової системи держави.
Розслідування злочину, передбаченого ст, 209 КК України (легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), може здійснюватись як слідчими СБУ, так і слідчими прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції.
Незалежно від відомчої належності всі слідчі мають під час розслідування у кримінальній справі однакові процесуальні права та обов'язки, проводять розслідування в одному і тому самому процесуальному порядку.
Слідчий зобов'язаний у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити справу та прийняти її до свого провадження, провести об'єктивне розслідування та вжити заходів до розкриття злочину, встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виявлення й усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпечення правильного застосування закону.
Слідчий вправі самостійно провадити всі слідчі та інші передбачені законом процесуальні дії в межах своєї компетенції.
Для реалізації своїх прав та обов'язків слідчий має широкі процесуальні повноваження.
Під час провадження досудового слідства всі рішення про напрям слідства та проведення слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли щодо цього законом передбачено рішення суду чи отримання санкції прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне та своєчасне проведення.
Одна з гарантій встановлення об'єктивної істини у справі — забезпечення справжньої процесуальної самостійності слідчого,
Поте, начальник слідчого підрозділу має адміністративну владу (вирішує питання премій, розміру зарплати, присвоєння звання і просування слідчого по службі, звільнення його роботи) і наділений правом процесуального контролю за розслідуванням кримінальних справ, що може тягти негативні наслідки. Слід принципово розмежувати адміністративну владу і процесуальну діяльність, спрямовану на забезпечення судочинства.
Процесуальний контроль і нагляд за законністю при проведенні досудового розслідування мають здшснювати виключно особи, стосовно яких слідчий не перебуває в адміністративній чи іншій підлеглості Функції процесуального контролю з боку начальника слідчого підрозділу, на наш погляд, слід скасувати взагалі.
Слідчий повинен негайно приступити до провадження слідства у порушеній або^ прийнятій ним до свого провадження справі. У разі необхідності проведення слідчих або розшуковик дій в іншому районі слідчий має право провадити їх особисто або доручити провадження цих дій відповідному слідчому чи органу дізнання, який повинен виконати доручення в строк не більше десяти діб,
Слідчий має право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання сприяння під час провадження окремих слідчих дій.
Постанови слідчого, винесені відповідно до закону у кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.
Слідчий має право на забезпечення безпеки відповідно до закону. Доцільно було б надати йому статус недоторканності, ідентичний статусу судді.
Слідчий не може брати участі у розслідуванні справи та підлягає відводу в таких випадках:
1) якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем,цивільним відповідачем або родичем будь-кого з них, а також родичем обвинуваченого;
2) якщо він брав участь у спразі як експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або був представником інтересів потерпілого,цивільного позивача або цивільного відповідача;
3) якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;
4) за наявності інших обставин, які викликають сумніви в його об'єктивності.
За наявності вказаних підстав для відводу слідчий повинен заявити самовідвід, За цими ж підставами йому може бути заявлено відвід обвинуваченим, захисником, а також потерпшим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками. Питання про відвід розв'язується прокурором протягом двадцяти чотирьох годин. 
Чинне кримінальне законодавство передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність слідчого з метою перешкодити виконанню ним своїх функцій,
Так, згідно зі ст. 343 КК України: "Вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття незаконних рішень — карається штрафом від п'ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців. Ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочинові чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені службовою особою з використанням свого службового становища,— караються позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років".
Начальник слідчого відділу має такий процесуальний статус,
Начальник слідчого відділу має празо перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинуваченім, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати спразу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються у письмовій формі і є обов'язковими для виконання. Оскарження цихзказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частішою другою статті 114 КПК України, а саме, в разі незгоди слідчого з вказівками начальника слідчого відділу чи прокурора Про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й^обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разьдроку-рор або скасовує вказівки начальника слідчого відділу, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому,
Очевидно, що такий статус начальника органу дізнання може бути використаний як на користь встановленню істини та вирішенню інших завдань судочинства, так і навпаки, Для забезпечення об'єктивності і неупередженості розслідування слідчий має бути максимально процесуально самостійним та незалежним, Ніхто не повинен мати права давати йому будь-які вказівки, Існуючий інститут процесуального контролю з притаманним правом давання вказівок слідчому — рудимент командао-адміністративної системи. Начальник слідчого підрозділу має виконувати організаційні функції щодо забезпечення діяльності слідчого підрозділу та функцію процесуального контролю, згідно з якою мав би право звертатись з поданням до прокурора щодо відміни незаконних рішень слідчого, а не функцію керування слідчим шляхом давання обов'язкових до виконання вказівок,
Органи дізнання. Досудове розслідування включає у себе досудове слідство та дізнання, Термін "дізнання " походить від досить поширеного у минулому на Русі слова, "дізнатися" — довідатися, з ясувати що-небудь шляхом вивчення, розкрити таємницю, дошукатися до істини, тобто точно пересвідчитися та переконатися в чому-небудь.
Дізнанням іменують основану на законі розшукову, доказуваль-ну та правозастосовчу діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, спрямовану на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства.
Органи дізнання — це органи, уповноважені кримінально-процесуальним законом порушувати та розслідувати кримінальні справи у зв'язку з інформацією, що надійшла про вчинення злочину, та відсутністю можливості у слідчого приступити до провадження слідства.
На думку багатьох авторів, характерною рисою дізнання є поєднання оперативно-розшукової і слідчої функцій. "Дізнання, — вказує А. М. Донцов, — це діяльність деяких адміністративних органів держави, яка випливає із завдань попередження, припинення і забезпечення розкриття злочинів, виконання котрих для одних із цих органів обумовлюється безпосередньо їхнім призначенням, а для інших — особливими умовами, в яких вони знаходяться, і полягає в перевірці наявності в отриманих повідомленнях і заявах ознак події злочину і у виявленні обставин, що перешкоджають виникненню кримінальної справи, шляхом проведення кримшально-процесуальних і оперативно-розшукових заходів, а також у забезпеченні успішного ведення по кримінальній справі досудового слідства шляхом здійснення невідкладних слідчих дій"3.
Це визначення, на наш погляд, можна визнати найбільш вдалим, Автор не безпідставно включає в поняття дізнання так звану "дослідчу перевірку".
Отже, поняттям "дізнання" охоплюються такі форми кримінально-процесуальної діяльності: перевірка заяв і повідомлень про злочини в стадії порушення кримінальної справи (дослідче провадження), провадження невідкладних слідчих дій по порушеній кримінальній справі на даний час, залежно від тяжкості злочину, виділяють окремо дізнання по злочинах, ща не є^жишми та дізнання по тяжких і особливо тяжких злочинах), протокольну форму досудової підготовки матеріалів.
Виконання окремих доручень слідчого та участь представників органів дізнання в провадженні окремих слідчих дій, які здійснюються слідчим, не є власне дізнанням, а належить до форм взаємодії слідчого і органів дізнання. В даному випадку є порушена кримінальна справа, що розслідується слідчим — проводиться слідство, а органи дізнання сприяють в його проведенні, а не здійснюють дізнання як самостійний вид діяльності.
Протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою одну з форм дізнання, яке провадиться без порушення кримінальної справи засобами та методами, характерними для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини.
На наш погляд, з урахуванням історичного досвіду існування дізнання та правових основ його діяльності сьогодні можливо дати таке визначення.
Дізнання — це основана на законі розшукова, доказувальна та правозастосовна діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, що полягає в перевірці наявності в отриманих повідомленнях і заявах ознак події злочину й доказуванні його обставин іа спрямована на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства.
Сутність дізнання полягає в доказуванні, здійснюваному невідкладно після отримання повідомлення про злочин чи при безпосередньому його виявленні (збиранні, закріпленні, дослідженні та перевірці доказів), а також в попередженні злочинів та запобіганні продовженню злочинних дій та спроб підозрюваних протидіяти встановленню істини.
Органи дізнання — це державні органи і посадові особи оперативно-розшукової чи адміністративної юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних дій за відсутності можливості їх проваджувати слідчим, виконують процесуальну функцію розслідування, забезпечуючи виконання завдань кримінального процесу і досягнення мети правосуддя.
У кримінально-процесуальному законі дано вичерпний перелік органів, наділених правом провадити дізнання. Для них усіх функція дізнання не є основним видом діяльності. З необхідністю провадити розслідування злочинів вони зустрічаються лише у певних випадках, коли це потрібно та неминуче. В таких випадках дії цих органів регулюються нормами кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.
Органами дізнання є: міліція; податкова міліція; органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання; командири військових частин, з'єднань, керівники військових установ та Військова служба правопорядку у Збройних силах України — щодо злочинів, які вчинені військовослужбовцями та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних сил України під час виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах; митні органи — у справах про контрабанду; керівники кримінально-виконавчих установ, слідчих ізоляторів, лікувальних та трудових профілакторіїв — у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні вказаних установ; органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі та порушення протипожежних правил; органи прикордонної охорони -у справах про порушення державного кордону; каштани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Кожен з названих органів здійснює дізнання в межах своєї компетенції- Закон надав лише органам міліції право провадити дізнання у справах про будь-який злочин, якщо його не віднесено до компетенції іншого органу дізнання, а капітанам морських суден—про всі злочини, вчинені на судні під час його перебування у далекому плаванні. З огляду на це ці органи дізнання в літературі деколи називають органами дізнання з універсальною компетенцією.
Завдання органу дізнання. Згідно зі ст. 4 КПК України на орган дізнання покладається обов'язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин. Закон визначає, що орган дізнання зобов'язаний в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.
Під розкриттям злочину мається на увазі встановлення особи, яка вчинила злочин, та всіх фактів, епізодів, елемента і ознак злочинного діяння.
Факт розкриття злочину в практичній діяльності органів досу-дового розслідування формально ототожнюється з затриманням підозрюваного7 його арештом чи притягненням особи як обвинувачуваного. Але слід мати на увазі, що указані рішення можуть прийматись тільки при одержанні такої нееумнівної системи доказів, яка б беззаперечно підтверджувала, що саме підозрюваний (обвинувачуваний) скоїв злочин і виключала б можливість іншого твердження.
Викриття винних означає встановлення всіх осіб, які причетні до вчиненого злочину, та отримання неспростовних доказів, що підтверджують винність кожного з них, з'ясування і доведення з допомогою доказів всіх епізодів злочинної діяльності кожного із обвинувачуваного.
Встановлення об'єктивної істини — це досягнення такого рівня певності знань, що, без сумніву, відповідає дійсності, повне і всебічне дослідження всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого, а також тих, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність, встановлення всіх фактів, що входять до предмета доказування і необхідні для Розв'язання справи по суті.
Задача відшкодування матеріальних збитків та інших шкідливих наслідків, завданих злочином, покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора і суд, які зобов'язані визнати відповідну особу потерпілою, роз'яснити їй право на цивільний позов та вжити заходів щодо накладення арешту на майно і вклади обвинувачуваного і відшкодування завданої потерпшому шкоди. В справах про злочини невеликої тяжкості відшкодування шкоди в поєднанні з іншими обставинами — дієвим каяттям, або примирення з потерпілим — може стати умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб — одна з найважливіших задач кримінального процесу. Згідно зі ст, 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави1.
На органи дізнання, згідно зі ст. 104 КПК України, покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора, Опе-ративно-розшукова діяльність може здійснюватись лише тими органами дізнання, які уповноважені її здійснювати у відповідності з законом Про оперативно розшукову діяльність.
Згідно закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" оперативним підрозділам надається право: опитувати осіб з їх згоди; ітроводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності; витребувати, збирати та вивчати документи та дані, які характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб; негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, які можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, або отримувати розвідувальну інформацію, знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації тощо.
Суб'єктами оперативно-розшукової діяльності є спеціальні оперативні підрозділи органів національної безпеки,' органів внутрішніх справ, прикордонних військ, управління охорони вищих посадових осіб, а саме: право здійснювати ОРД мають оперативні підрозділи: МВС — кримінальної та спеціальної міліції, підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшукові підрозділи ДАІ, оперативно-режимні івдрозділи місць позбавлення волі; СБУ — підрозділи розвідки, контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічні та оперативного документування; Прикордонних військ — підрозділами по ОРД; Управління державної охорони — підрозділом оперативного забезпечення охорони; Державної податкової служби — оперативними підрозділами податкової міліції.
Дізнання здійснюється за правилами, встановленими криміна-льно-ароцесуальним законом для провадження досудового слідства, за декотрими спеціально обумовленими винятками, доповненнями та положеннями, До числа загальних положень, що характерні для всіх форм дізнання та не властиві попередньому слідству, можна віднести такі.
Особа, яка провадить дізнання, не користується процесуальною ешостійністю в тому обсязі, яким користується слідчий. При незгоді з вказівками прокурора щодо питань про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про зупинення справи орган дізнання (особа, яка провадить дізнання) має право оскаржити їх вищому прокурору, але не припиняючи виконання цих вказівок. Такі вказівки прокурора обов'язкові до виконання, так само як і вказівки про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин.
Повноваженнями по провадженню тих або інших процесуальних дій закон наділяє не саму особу, яка провадить дізнання, а "орган дізнання". Тому для особи, яка безпосередньо провадить дізнання, обов'язковими є вказівки керівника органу дізнання. Крім того, ті процесуальні документи, в яких відображається рішення органу дізнання (рішення, приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов'язковому затвердженню керівником органу дізнання.
Отже, затвердженню керівником органу дізнання підлягають постанови особи, яка провадить дізнання, про виконання таких процесуальних рішень і дій: порушення кримінальної справи; направлення заяви (повідомлення) за тдсггідністю; відмову в порушенні кримінальної справи; направлення кримінальної справи за підслідністю; закриття, зупинення, поновлення провадження у справі; розшук обвинуваченого; проведення таких слідчих дій, як обшук, виїмка, освідування, зняття інформації з технічних каналів зв'язку, накладення арешту на майно, вклади та кореспонденцію, ексгумацію трупа, затримання підозрюваного; обрання, зміну або скасування запобіжного заходу; етапування; притягнення особи як обвинуваченого; привід свідка, потерпшого, привід чи розшук обвинуваченого; відсторонення обвинуваченого від посади.
Затвердженню керівником органу дізнання безперечно підлягають всі процесуальні акти, які має санкціонувати прокурор, чи які проваджуються лише за рішенням суду. Ті документи, які підлягають затвердженню тільки керівником органу дізнання, набувають юридичної сили з моменту їх затвердження останнім.
Низка процесуальних актів не потребує затвердження к керівником органу дізнання. Це протоколи всіх слідчих дій (за винятком протоколу затримання); постанова про виділення або об'єднання кримінальних справ; постанова про визнання особи потерпілою, цивільним позивачем або цивільним відповідачем; постанова про приєднання речових доказів до кримінальної справи; протокол явки з провиною та інші документи. Складання таких документів віднесено до компетенції особи, яка провадить дізнання, а не органу дізнання. Вони набирають законної сили з моменту їх підписання особою, яка провадить дізнання.
Прокурор — суб'єкт кримінального процесу, на якого згідно зі ст, 121 Конституції України покладаються:
« представництво інтересів громадян або держави в суді у визначених законом випадках;
• нагляд за додержанням законів органами досудового
слідства, дізнання та оперативно-розшукової юрисдикції;
• підтримання державного обвинувачення в суді;
в нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні примусових заходів, пов'язаних з обмеженням свободи громадян,
Представництво прокурором інтересів громадян чи держави в суді полягає у здійсненні прокурором від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на забезпечення інтересів держави та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, у разі неспроможності ними самостійно їх захищати, Частково функція представництва може здійснюватись і в стадії досудового розслідування.
Формами представництва є: звернення до суду з позовними заявами, участь, у судовому розгляді справи і використання при цьому своїх повноважень обвинувача та представника, внесення апеляційного та касаційного подання на судові рішення або заяви про перегляд справи в порядку виключного провадження за ново-виявленими обставинами,
Письмові вказівки прокурора органам дізнання та досудового слідства є обов'язковими для виконання. Оскарження отриманих вказівок вищому прокурору не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст, 114 КПК України.
Прокурор підлягає відводу за тими самими підставами, що й суддя, Проте, якщо прокурор брав участь у проведенні досудового слідства у справі, підтримував обвинувачення в суді або робив висновок при розгляді справи в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу.
Відвід, заявлений прокурору при розгляді справи в суді, розв'язується судом, а при розслідуванні справи — вищим прокурором.
Підтримка державного обвинувачення — одна з функцій прокурора, яка полягає в безпосередній його участі в розгляді судом справи і використанні повноважень обвинувача для всебічного Дослідження доказів, захисту прав потерпілого та інших учасників процесу, забезпечення правосуддя і невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин.
Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили, сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та поста-новяенню судових рішень, що ґрунтуються на законі.
Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь У Дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При Цьому прокурор керується вимогами закону й об'єктивною
оцінкою зібраних по справі доказів, У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення.
Обвинувач — прокурор, що підтримує в суді державне обвинувачення, а також потерпілий у справах приватного обвинувачення (справах, передбачених частиною 1 статті 27 КПК України) та в справах, де прокурор відмовився від обвинувачення, який у відсутності прокурора виконує функцію обвинувачення і користується правами обвинувача.
У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи, У цьому випадку він самостійно підтримує обвинувачення.
Обвинувач як учасник процесу з'являється в стадіях судового розгляду справи.
Обвинувач, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.
Суддя (суд) — суб'єкт кримінального процесу, який виконує функцію правосуддя. Згідно зі ст, 124-129 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.
Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках — народні засідателі та присяжні. Вироки та рішення суду виносяться іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території держави.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
Суд має право самостійно та незалежно здійснювати судове слідство та судовий розгляд, визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй покарання. Під час судового розгляду суд має владно-розпорядчі повноваження та керує процесом. За непідкорення розпорядженню головуючого в суді або порушення порядку під час судового засідання громадяни несуть відповідальність за законодавством про адміністративні правопорушення. За результатами розгляду справи суд має право: винести вирок (обвинувальний або виправдувальний), закрити справу, направити справу на додаткове розслідування.
Суд (суддя) має встановити об'єктивну істину та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб та до усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.
Під час розгляду кримінальної справи суд не пов'язаний висновками органів досудового слідства, а також думками учасників процесу. Всі питання, що підлягають вирішенню в судовому розгляді та у вироку, судді вирішують на підставі закону, згідно з правосвідомістю, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, за умов, що виключають сторонній вплив на суддіа.
Відповідно до ст. 275-277 КПК України суд, виявизши в процесі судового слідства в діях обвинуваченого наявність більш тяжкого злочину або злочину, за яким обвинувачення йому не було | пред'явлено, повідомляє про це прокурора, який вправі змінити обвинувачення.
Прокурор змінює обвинувачення так само й за умови, що така ; зміна пов'язана з погіршенням стану обвинуваченого. При цьому і прокурор повинен ознайомити з прийнятим рішенням обвинуваченого та інших зацікавлених у справі учасників процесу. Суд відкладає судове засідання на три доби після надання обвинуваченому копії постанови прокурора щодо нового обвинувачення. За цей строк обвинувачений, захист та інша сторона мають ознайомитись з новим обвинуваченням і підготуватись до судового розгляду справи з його врахуванням. Через три дні суд відновлює судовий розгляд справи. Потерпілому надається право підтримува-Я ти обвинувачення в попередньому обсязі.
Для виконання своєї функції судці наділяються не тільки суттєвими повноваженнями, а й статусом, який гарантує їм принциповий, незалежний, неупереджений і справедливий розгляди справи.
Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь в новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, поставлених з його участю.
Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може брата участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постановленої з його участю.
Суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї самої справи в суді першої інстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи, якщо постанову (ухвалу), винесену з його участю, скасовано.
Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.
До складу суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть ^ходити особи, які є родичами між собою.
Останніми роками до компетенції суду належить розгляд скарг учасників процесу на рішення, що приймаються слідчим та прокурором, а саме: на постанову про відмову в порушенні справи, "а постанову про закриття справи.
Скарги на незаконність вказаних рішень розглядаються суддею Дноосібно. За результатами розгляду скарги судця приймає одне Двох рішень: скасовує незаконне рішення слідчого або прокурора; залишає вказані рішення без змін, а скаргу без задоволення. Суддя, який розглядав зазначені скарги, не може пізніше розгля- ' дати відповідну справу по суті та підлягає відводу,
За наявності вказаних обставин судця має взяти самовідвід. Відвід судді або народному засідателю може бути заявлений про- і курором, підсудним, захисником, а також потерпілим і його представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або їх представниками. Заяви про відвід подаються до початку судового слідства. Пізніша заява про відвід допускається у випадках, коли підстава для відводу стала відома після початку судового слідства, 
Таким чином, у законодавстві знаходить відбиття турбота про те, щоб у всіх випадках була забезпечена участь у вирішенні всіх і кримінальних справ тільки таких суддів, повна неупередженість і незалежність яких не викликає жодних сумнівів.
Судді, слідчі, особи, які проводять дізнання, прокурор мають право на забезпечення безпеки в передбачених законом випадках І відповідно до положень ст. 52-1-52-3 КПК України.

З. ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА ВІДСТОЮЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ
Цю категорію учасників (суб'єктів) кримінального процесу становлять: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки | матеріалів.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом ; порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого ' (ст. 43 КПК України).
Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудо- -вого розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою.
Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним,
Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не 1 буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена 1 вироком суду, що набрав законної сили.
Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в «му його обвинувачують; давати показання за пред'явленим йому І обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати І на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого до- ! питу; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки,
Підсудний, поряд з цим, має право на останнє слово.
Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захист його життя і здоров'я, на поводження з ним як невинним по набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
реалізація прав обвинуваченого пов язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку.
Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від давання показань або* за давання хибних показань. Давання показань — його право, а не обов'язок.
Згодившись на давання показань, обвинувачений має знати, що його показання можуть бути використані для доказування його винності.
Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніїпе доби після пред'явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті обвинувачення. Обвинувачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обвинуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені.
3. Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до
першого допиту. Захисник допускається до участі на будь-яких стадіях процесу. В певних випадках участь захисника в справі обов'язкова, незважаючи на наявність клопотання особи про це. В цих випадках, а також в разі заяви клопотань затриманим, арештованим чи обвинуваченим щонайменше захисник має бути допущений до справи з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Як захисники допускаються фахівці у галузі права (тобто особи з юридичною освітою)1, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. З моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства та при розгляді справи в суді як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
1) адвоката — ордером відповідного адвокатського об'єднання;
2) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, —
угодою, інших фахівців у галузі права, які за законом мають право
на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри
дичної особи або дорученням юридичної особи — угодою або до
рученням юридичної особи;
3) близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою
обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх до
пуск до участі в справі як захисників.
У випадках, коли відповідно до вимог ст. 45 цього Кодексу участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання пра-вової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд—ухвалу.
Це правило введено в КПК Законом України № 2533-ІН від 2І.07.200І. Пропозиція про необхідність надання можливості виконувати функцію захисту не тільки особам, що мають посвідчення про право на заняття адвокатською діяльністю, а й іншим особам з юридичною освітою, стосовно яких немає підстав для відводу, якщо про це заявлено клопотання обвинуваченим, викладена автором ще в перших виданнях підручника.
Згідно зі ст. 45 КПК України участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою:
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у
вчиненні злочину у віці до 18 років,— з моменту визнання особи
підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або
психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати
своє право на захист, — з моменту затримання особи чи
пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих
вад;
3) у справах осіб, що не володіють мовою, якою ведеться су
дочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй об
винувачення;
4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передба
чає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи
пред'явлення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових
заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту на
явності в особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових
заходів виховного характеру — з моменту першого допиту непов
нолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-роз-
подільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у передбачених випадках с обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
Відповідно до приписів ст. 47 КПК України захисника запрошують сам обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випадках, коли з'явлення Для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника.
Обвинувачений має право на побачення з захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості.
Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за згодою обвинуваченого.
При виконанні даних приписів виникає низка проблем. Наприклад, на підставі ч. 5 ст. 47 КПК України в тих випадках, коли з явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, слідчий, суд мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або призначають йому захисника своїм рішенням.
Займатися запрошеннями у слідчого просто немає процесуального часу, оскільки на підставі ст, 133 КПК України він зобов'язаний вже протягом 48 годин пред'явити обвинувачення, а-згідно зі ст, 140 КПК України присутність захисника при пред'явленні обвинувачення обов'язкова. Вихід один: суворо додержувати строки пред'явлення обвинувачення та забезпечувати присутність при пред'явленні обвинувачення захисника, який виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим.
Проте і тут не без проблем — держава покладає на адвокатуру завдання забезпечення обвинувачуваному права на захист. Але адвокатура є добровільним професійним обхднанням, яке не підпорядковане державним органам влади, об'єднанням, яким держава фактично не керує, закон відносить адвокатуру до громадських об'єднань, що працюють на принципах самоврядування.
Де гарантії, що з'явиться захисник з колегії адвокатів, якщо у обвинуваченого немає коштів на оплату його послуг. Слідчому пропонується розв'язати дуже складне завдання: забезпечити участь захисника в справі за призначенням, наприклад, при небажанні його мати самим обвинуваченим і відсутності зацікавленості в здійсненні захисту малозабезпечених обвинувачуваних з боку адвокатів, відсутності можливості вплинути на адвокатські об'єднання, які працюють на засадах самоврядування і по суті "некеровані".
Це дає підстави для внесення пропозиції про необхідність ство- ] рення державної служби захисту, створення так званої муніципальної адвокатури, яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам,
Обвинувачений (підсудний) має право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова, пускається тільки за ініціативою обвинуваченого або підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.
При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слщчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову.
Слідчий може звільнити обвинуваченого від оплати послуг захисника, якщо останній брав участь у справі за призначенням та в разі малозабезпеченості обвинуваченого.
Участь захисника в судовому розгляді обов'язкова також у справах, в яких бере участь державний або громадський обвинувач, а також у справах осіб, між інтересами яких є протиріччя, та якщо хоч одна з них має захисника. Ці положення логічно випливають зі ст. 261 КПК України, що проголошує рівність прав та можливостей учасників судового розгляду щодо надання та дослідження доказів.
Зауважимо, що порушення права обвинуваченого на захист не тільки може мати процесуальні наслідки — повернення справи на податкове розслідування тощо, а й тягти більш негативні наслідки, навіть притягнення винних до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374 КК України "недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років".
4. Право подавати докази обвинувачений здійснює: безпосе
редньо передаючи особі, у провадженні якої перебуває справа,
речові докази, що є в його розпорядженні, сліди злочину,
матеріали відеозапису, звукозапису, кінозйомки, фотознімки, інші
матеріали технічного документування своєї діяльності,
комп'ютерні дискети, факси, телетайпограми, а також письмові до
кументи та інші докази; даючи показання та пояснення у справі;
заявляючи клопотання про провадження слідчих дій або про пос
тавлення додаткових запитань перед експертами; особисто беручи
участь у слідчих діях, а також у судовому слідстві та ставлячи за
питання свідкам, експертам й іншим учасникам процесу.
Беручи участь у судових дебатах або виступаючи з останнім словом, обвинувачений (підсудний) може піддати докази аналізу, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, сумніви, алібі або недоброякісність тих чи інших доказів.
Подання доказів — право, а не обов'язок обвинуваченого. Органи та особи, які ведуть кримінальний процес, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.
5. Право обвинуваченого заявляти клопотання. Письмові або
усні клопотання обвинуваченого приймаються до розгляду та підля
гають перевірці у строк не більше доби. Обвинувачений має право
заявити клопотання на будь-якій стадії кримінального процесу.
Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих, судових або інших процесуальних дій. Клопотання або задовольняються, або ні. У разі відмови у задоволенні клопотання слідчий виносить про це мотивовану постанову (ст. 129 КПК України), з якою ознайомлює обвинуваченого.
6. Право обвинуваченого заявляти відводи. Обвинувачений має
право заявити відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику та секретарюсу-дового засідання, якщо за будь-якими обставинами вони будуть зацікавленими в результаті справи, Заявлений відвід розглядається та розв'язується в порядку ст. 54-62 КПК України,
7. Право обвинуваченого подавати скарги. Дії слідчого оскаржуються прокурору, а в окремих випадках — до суду. Постанова про закриття справи оскаржується прокурору протягом семи днів з дня отримання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Поряд з цим рішення як слідчого, так і прокурора може бути оскаржене обвинуваченим до суду,
Згідно зі ст, 110 КПК України дії та постанови органів дізнання оскаржуються прокурору та розглядаються ним протягом десяти днів. Скарга, що подана на слідчого, розглядається прокурором протягом трьох днів (ст 235 КПК України).
Вирок суду оскаржується в апеляційному порядку протягом п'ятнадцяти діб з моменту проголошення вироку, а якщо засуджений тримається під вартою,— протягом п'ятнадцяти діб з моменту вручення йому копії вироку,
8. Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий зобов'язаний пояснити обвинуваченому його право знайомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і з допомогою захисника, Обмежувати час для ознайомлення зі справою не можна, за винятком випадків, коли обвинувачений явно намагається цим шляхом затягувати закінчення розслідування.
Ознайомлення з усіма матеріалами справи — право обвинуваченого, відмова його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого провадження у справі.
Непред'явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно
розглядатися ж суттєве порушення прав обвинуваченого на захист,
9, Право обвинуваченого брати участь у розгляді справи в суді
Після закінчення досудового слідства обвинуваченому вручається
копія обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня
розгляду справи в суді.
Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за участю підсудного, За відсутності підсудного розгляд справи допускається лише в тому разі, якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від з'явлення до суду або просить розглянути справу» за якою не передбачається покарання у вигляді позбавлення волі, за його відсутності (ст, 262 КПК України)
Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений (підсудний) використовує всі свої права, що передбачаються ст 43 КПК України, Крім того, він має право: просити про оголошення доказів, що є у справі, а суд зобов'язаний прохання задовольнити; ставити запитання іншим підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу, цивільному позивачу та цивільному відповідачу; брати участь у судових дебатах сторін; звертатися до суду з останнім словом (ст, 263 КПК України),
10. Право підсудного на останнє слово — це святиня правосуддя.
Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного або будь-яким чином впливати на його розмірковування, спрямовувати його промову, регламентувати її або коригувати. Не можна переривати промову підсудного або ставити йому під час її проголошення будь-які запитання.
11. Право на забезпечення безпеки реалізується за наявності
відповідних підстав відповідно до ст. 52-1 КПК України шляхом
переведення арештованого в іншу камеру, тимчасове переведення
із слідчого ізолятора в ізолятор тимчасового утримання і навпаки,
зміни місця роботи і проживання та інших заходів, передбачених
Законом України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві".
Закон покладає на обвинуваченого низку обов'язків
Обвинувачений зобов'язаний з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез'явлення щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи — привід, запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки й обставин події; дотримуватися порядку в судовому засіданні.
Відповідно до вимоги ст. 53 КПК України суд, слідчий, прокурор, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані пояснити обвинуваченому та всім іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість здійснення цих прав,
Підозрюваний.
Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягйення її як обвинуваченого.
Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Відповідно ДО принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності.
Про роз'яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постаною про застосування запобіжного заходу. Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому самому порядку, що й реалізація прав обвинуваченим. Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов'язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.
Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов'язок. У цьому аспекті підозрюваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правші допиту обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань.
Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисних обвинуваченого.
Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов'язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).
Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити його права (див. додаток 1).
Підозрюваний зобов'раний:
1) з'являтися за викликом органів дізнання та досудового
слідства. У разі нез'явлення без поважних" причин він може бути
доставлений у порядку приводу;
2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування про
тизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається до
таких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі
запобіжні заходи.
Потерпілий — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або матеріальної шкоди і яка визнана потерпілою мотивованим рішенням особи, в провадженні якої знаходиться справа.
Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його" прав.
Питання про те, хто є потерпілим, вирішується в кожному конкретному випадку залежно від обставин даної справи.
Про визнання громадянина потерпшим або про відмову в цьому слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Потерпілий має право: давати показання у справі або відмовитись від давання показань; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося,— після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді: заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду та постанову судці, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Він також вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди.
У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпшого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить постанову, а суд — ухвалу.
Право давати показання в справі і подавати докази. Давання показань — право, а не обов'язок потерпілого. Він має можливість
відмовитися від давання показань — відповідальності за відмову від давання показань не несе. Проте він несе кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань по ст.384 Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 19 КПК України потерпілий має право давати показання на рідній мові або користуватися послугами перекладача. Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави.
Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні доказові матеріали (документи відеозапису, матеріали звукозапису або кінознімання, речові докази тощо). Особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов'язана прийняти подані докази, склавши протокол, копія якого надається потерпшому. Якщо докази подані в ході судового розгляду, то цей факт відзначається в протоколі судового розгляду. Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинен бути своєчасно повідомлений.
Право заявляти відводи. Відвід може бути заявлений потерпілим слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси. Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання брати участь у справі за умови їхньої об'єктивності, неупередженості і тільки у випадку, коли вони не зацікавлені у розв'язанні справи. Стосовно експерта важливою вимогою є його компетентність. За наявності невідповідності зазначених осіб даним вимогам потерпілий має право заявити їм відвід. Відвід розглядається в порядку ст. 54-62 КПК України.
Право подавати скарги. Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені потерпілим: дії і рішення слідчого та органу дізнання — прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того, — начальнику слідчого відділу; дії і рішення прокурора — вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду — у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді. Поряд із цим потерпший, як і будь-який інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії, або прийняті рішення, що стосуються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини .
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що ведуть процес, обов'язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз'яснювати права, що виникають з цього, потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації. Наприклад, у випадку закриття справи потерпілому, відповідно до вимоги ст.215 КПК України, повинна бути надана копія постанови про закриття справи або направлено повідомлення з роз'ясненням процедури оскарження прийнятого рішення. Вирок оскаржується в апеляційну інстанцію. Право на ознайомлення з кримінальною справою по закінченні до-судового слідства реалізується пред'явленням слідчим потерпшому всіх матеріалів справи в підшитому і пронумерованому вигляді разом із речовими доказами і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпшого зі справою складається протокол, у якому відмічаються всі зроблені ним заяви і клопотання.
Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією захисту прав і свобод потерпшого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.
Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди-, а. також вимагати забезпечення його безпеки передбаченими законом засобами.
Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників'. Це право надане потерпшому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності та.змагапьності сторін. Воно є абсолютним і не може бути звужене.
Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу з точки зору їх належності до справи, допустимості і
достовірності, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов'язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз'яснювати права потерпілого, що виникають з цього , не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.
Потерпілий зобов'язаний:
1) з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора та суду, У разі нез'явлення без поважних при
чин підозрюваний може бути доставлений у порядку приводу;
2) давати правдиві показання. За давання неправдивих пока
зань потерпілий несе кримінальну відповідальність.
Так, згідно зі ст, 384 Кримінального кодексу України "завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудово-го слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, — караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років".
Першочерговим завданням, що стоїть сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв'язку потребує вдосконалення правовий статус потерпілого.
Згідно зі ст. 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у тому числі і з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Зауважимо, що згідно зі ст, 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" і "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав". Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати фахівець у галузі права, потерпший, реалізуючи своє право на правову допомогу, має право звернутись До такого фахівця, укласти угоду про допомогу, а суд в таких випадках має надати можливість брати фахівцю участь у справі на боці потерпшого.
Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці потерпшого на підставі положень ст. 52 КПК України, як його представник, керуючись при цьому правами самого потерпшого. Тобто представник потерпшого має ті самі права, що 
й сам потерпший Але з огляду на змагальність судового процесу та рівність сторін виникає питання: чи не може потерпший мати не представника, а захисника своїх прав? На наш погляд, правових перепон для цього нині не існує, а положення Конституції України відкривають шлях для забезпечення участі в справі захисника не тільки обвинуваченого, а й потерпшого. Що не заборонено — то можна. Цей підхід стосовно даних учасників процесу доречний.
Тому, по-перше, бажано, реалізуючи принцип змагальності та рівності сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в кримінальпо-процесуальному праві можливість участі в справі захисника потерпілого. Захисником потерпілого можуть бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню від справи в передбачених законом випадках.
Потерпшому має бути надана можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні досудового слідства з матеріалами справи. Так само, як і підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення — копію вироку чи іншого рішення.
Потерпший має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова підсудному потерпілому мас бути надане право зробити свої заяви.
Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов'язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та, шляхом регресного позову, відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Дня цього необхідно створити відповідний фонд.
Ця пропозиція, яка вже не раз аргументувалась нами ', підтримана Верховним Судом України. Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко зазначає, що в проекті Кримінально-процесу-ального кодексу передбачено "право потерпшого вимагати відшкодування заподіяної злочином шкоди за рахунок відповідного державного фонду, заснування якого давно назріло. Формування активів цього фонду можливе за рахунок заставних сум, звернутих у дохід держави, штрафів і конфіскації майна в кримінальних та адміністративних справах
Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.
Тут ще є над чим працювати в напрямку вдосконалення чинного законодавства. Наприклад, слід законодавчо визначити, що сума застави, в разі порушення обвинуваченим взятих на себе зобов'язань в зв'язку з її застосуванням, а також майно, нажите обвинуваченим злочинним шляхом, в першу чергу звертається на відшкодування шкоди, завданої злочином потерпшому, а не на користь держави, як це вказано відповідно в ст. 81 та 15Ф-1 КПК України.
У законі слід записати: "Всі цінності, які знаходились у власності обвинуваченого і були вилучені при провадженні по справі, або цінності, на які накладено арешт, використовуються в першу чергу для відшкодування потерпшому шкоди, завданої злочином".
Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.
Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи.
Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу.
Після того як цю особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України.
Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Якщо в результаті злочину громадянину заподіяно не тільки матеріальної, а й фізичної або моральної шкоди, він може виступити в процесі одночасно і як цивільний позивач, і як потерпший. Про визнання цього громадянина одночасно і позивачем, і потерпілим у справі слідчий, особа, яка провадить дізнання, або про-кУРор виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний позивач зобов'язаний за вимогою органу дізнання, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які вщ має у своєму розпорядженні, пов'язані з заявленим позовом, У разі, коли цивільний позивач не з'явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства.
Цшііьтш відповідач. Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила лочин,— обвинувачений. Проте у деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами.
Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи й організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями обвинуваченого (ст, 51 КПК України).
Питання про притягнення особи як цивільного відповідача до участі в кримінальній справі вирішується на основі чинного цивільного законодавства.
За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 14 до 15 років, відповідають батьки (усиновителі) або опікуни.
За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 15 до 18 років, відповідає він сам. Якщо у нього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, остання має бути відшкодована його батьками.
Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний відповідач має право: заперечувати проти пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки; знайомитися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких до-судове слідство не провадилося,— після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок та ухвалу суду в частиш, що стосується цивільного позову (ч. 2 ст. 51 КПК України).
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні роз'яснити цивільному відповідачеві його процесуальні права та забезпечити можливість їх здійснення.
Закон не покладає на цивільного відповідача будь-яких обов'язкш, крім загального для всіх обов'язку додержання порядку в судовому засіданні. Нез'явлення цивільного відповідача або його представника в судове засідання не зупиняє розгляду цивільного позову.

4.УЧАСНИКИ ПРОЦЕСУ, ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ
Захисник — це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи з метою з'ясування обставин, що виправдовують підзахисного чи пом'якшують його відповідальність.
Як захисники допускаються особи, які є фахівцями в галузі права. Згідно з частиною першою ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Це право не може обмежуватись без врахування інтересів людини, яка потребує захисту. Основні принципи, що стосуються ролі юристів, прийняті Конгресом ООН 27 серпня — 7 вересня 1990 року, передбачають, що кожна людина має звернутись до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства.
У зв'язку з даними та іншими положеннями міжнародних правових актів Конституційний Суд України в своєму рішенні № 13-рп/ 2000 від 16 листопада 2000 року скасував положення ч. 1 ст. 44 КПК України, згідно з яким як захисники допускались лише особи, які мали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, як положення що не відповідають Конституції України, і роз'яснив, що захисником у кримінальному процесі може бути будь-який фахівець в галузі права1, якщо за законом він має право (може бути допущеним, відсутні обставини для його відводу) на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Відтепер ст. 44 КПК України визначає, що захисником може бути будь-яка особа, яка запрошена і уповноважена самим обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, засудженим) чи призначена відповідно до закону здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомог при провадженні у кримінальній справі.
При цьому як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та ипш фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. З моменту закінчення досудового слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, Оправданого, його опікуни або піклувальники,
Захисником не може бути особа, яка має судимість. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про адвокатуру" адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління, Виходячи з такого положення, особи, що мають відповідний юридичний статус, не можуть допускатись до участі в справі як захисник.
Одна й та сама особа не може бути захисником двох або кількох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.
Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, як особа, що провадила дізнання, як прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача або потерпшого.
Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або коли вона брала участь у справі як перекладач або понятий, а також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних відносинах.
Будь-який юрист, який запрошений обвинуваченим до учасгі в кримінальній справі чи залучений за призначенням для захисту прав обвинувачуваного, має кримінально-процесуальний статус захисника.
Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв'язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника.
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох захисників.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання. Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання.
Захисник може брати участь у справі за згодою або за призначенням.
У першому випадку захисник запрошується обвинуваченим, підозрюваним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням обвинуваченого або підозрюваного. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможжве, особа, яка провадить дізнання, аб
слідчий мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника і забезпечують його захисником. Замінити одного захисника іншим можна тільки за згоди підзахисного. Захисник призначається у випадках:
1) коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього
Кодексу участь захисника є обов'язковою, але івдозрюваний, обвину
вачений, пщсудний не бажає або не може запросити захисника;
2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запро
сити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних
причин не може цього зробити.
Якщо є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг запросити захисника або з'явлення обраного захисника неможливе, особа, яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі призначити захисника тимчасово до з'явлення обраного захисника.
Коли неможливе з'явлення захисника, обраного підозрюваним протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей захисник не зможе з'явитись для участі в справі протягом двадцяти чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом того самого строку не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою самі призначають захисника.
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
1) адвоката — ордером відповідного адвокатського об'єднання,
2) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, —
угодою, інших фахівців у галузі права, які за законом мають право
на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри
дичної особи або дорученням юридичної особи, — угодою або до
рученням юридичної особи;
3) близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою
обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх до
пуск до участі в справі як захисників.
Захисник допускається до учасгі в справі в будь-якій стадії процесу.
Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досу-дового слідства.
У випадках, коли участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за Дорученням юридичної особи. 
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд—ухвалу.
Участь захисника при провадженні дізнання, досудового: слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції: згідно зі ст, 45 КЛК України є обов'язковою:
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у
вчиненні злочину у віці до 18 років,— з моменту визнання особи
підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення,
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або
психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувата
своє право на захист,—з моменту затримання особи чи пред'явлення 
Ш обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;
3) у справах осіб, що не володіють мовою, якою ведеться су
дочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй об-
винувачення;
4) якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, пере-
цбачає довічне ув'язнення,— з моменту затримання особи чи
пред'явлення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових
заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту на
явності в особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових
заходів виховного характеру — з моменту першого допиту непов
нолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-роз-
подільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у відповідних випадках є обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право з будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того самого чи іншого захисника я подальших стадіях процесу.
Захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного не має права безпідставно відмовитися від захисту або використовувати свої повноваження на шкоду підзахисному.
Відмова від захисника у випадках, коло його участь у справі е| обов'язковою, може бути прийнята лише, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим.
Згідно з ч. 4 ст. 46 КПК України, прийнявши відповідно до вимог статті 50 цього Кодексу рішення про усунення захисника від участі в справі, а також прийнявши відмову захисника від виконання обов'язків, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя чи суд роз'яснюють підозрюваному, обвинуваченому, підсудному його право запросити іншого захисника та надають йому для цього в стадії розслідування справи не менше доби, а в стадії судового розгляду справи — не менше трьох діб. Якщо у випадках, передбачених ст. 45 цього Кодексу, підозрюваний, обвинувачений, щцсудний протягом цих строків не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, ухвалою самі призначають захисника.
Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомляти захисника про час і місце провадження слідчих дій, що проводяться за участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. У разі нез'явлення захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є обов'язковою, проводяться без нього.
Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право ставити запитання допитуваним особам, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису у протоколі відомостей про слідчі дії. Особа, яка провадить дізнання, і^слідчий можуть відхилити поставлене захисником запитання, але вони зобов'язані занести його до протоколу.
Обвинувачений поряд з іншими правами має право на побачення з захисником до першого допиту. Судам слід ретельно перевіряти, чи було роз'яснено обвинуваченому таке право і чи не були вони обмежені в цьому. У разі, коли особа, яка провадить дізнання, або слідчий порушили зазначені вимоги закону і за наявністю заяви підозрюваного, обвинуваченого на побачення з захисником допитали його без участі останнього, на ці показання не можна посилатись у вироку на підтвердження винності підсудного у вчиненні злочину.
У суді захисник має право брати участь у дослідженні доказів, ^ подавати докази, заявляти клопотання, викладати суду свої доводи. Беручи участь у судових дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої заяви про їх належність до справи, допустимість, достовірність і достатність, висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності підсудного або вказувати на факти, що підтверджують його невинність,
Основний принцип захисника, якого він має дотримуватись, беручи участь у справі,— презумпція невинуватості обвинуваченого. Захисник повинен керуватися принципом невинуватості підзахисного і зробити все для його реалізації у кримінальному процесі.
Разом з тим захисник не слуга свого підзахисного, не його інтелектуальний помічник у досягненні ним бажаної для нього мети будь-якими засобами і не повинен перетворюватись на засіб протидії намірам слідчого встановити істину, дозволяти собі втягуватись в брудну гру, в співучасть по приховуванню злочину.
У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятому в Страсбурзі в жовтні 1988 року, слушно зазначається, що захисник повинен дотримуватись принципу чесного проведення судового розгляду. Він ні за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію.
Захисник безумовний учасник судових дебатів. Обмеження тривалості судових дебатів при викладенні підсудним або його захисником доводів з пред'явленого обвинувачення не допускається, Беручи участь у судових дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої заяви про їх належність до справи, допустимість, достовірність і достатність, висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності підсудного або вказувати на факти, що підтверджують його невинуватість, викладати суду свої доводи.
Захисник має право на ознайомлення з протоколом судового засідання і на подання ним письмових зауважень на його неправильність або неповноту. Про дату підписання протоколу, виготовленого після встановленого ст. 87 КПК України строку, захисник повинен бути своєчасно повідомлений.
Клопотання про ознайомлення з протоколом судового засідання може бути заявлено відразу ж після проголошення вироку чи іншого судового рішення, але не пізніше ніж на третю добу з дня складення протоколу.
Правильною буде вважатись практика тих судів, які при можливості вручають для ознайомлення і подання письмових зауважень належно засвідчену копію протоколу судового засідання. Необхідно також мати на увазі, що відповідно до закону ознайомитися з протоколом судового засідання і подати на нього письмові зауваження можна лише в межах трьох діб з дня його складення
Захисник не вправі:
— розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з-вико-
нанням його обов'язків;
— використовувати свої повноваження на шкоду особи, яку
він захищає.
Якщо захисник не згоден з позицією підзахисного, він не повинен Діяти всупереч його інтересам, не має права висловлювати своє переконання у винності підзахисного, якщо той себе таким не визнає, "Не зашкодь" — основна етична засада діяльності адвоката.
Захисник не вправі розголошувати дані, що стали відомі йому У зв'язку з виконанням професійних обов'язків Захисник не вправі розголошувати дані, що стали відомі йому У зв'язку з виконанням професійних обов'язків. Через цю обставину він не може бути допитаний. Відповідно до ст. 9 Закону України 'Про адвокатуру" адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську
таємницю, предметом якої є всі дані, отримані ним при здійсненні своїх фахових обов'язків.
Захисник не повинен відмовлятись від виконання взятих на себе повноважень і функцій захисту. Лише в виняткових випадках захисник вправі відмовитись від виконання своїх обов'язків:
1) коли є обставини, які згідно зі статтею 61 цього Коде
виключають його участь у справі;
2) коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями
некомпетентністю.
Це правило поширюється як на адвокатів, так і на інших юристів, що запрошені чи призначені судом виконувати функцію захисту. Але воно не може застосовуватись до близьких родичів обвинуваченого. Вони не завжди мають необхідні знання, достатню юридичну щдготовку та досвід, а тому можуть виконуватіг функцію захисту лише за своїм бажанням. Вони не можуть примушуватись виконувати функцію захисту, або виконувати її за призначенням.
Захисник нарівні з іншими учасниками процесу несе кримінальну відповідальність за розголошення без дозволу слідчого \ даних досудового слідства.
Захисник повинен використовувати всі передбачені в законі за- ! соби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають їх відповідальність, і надавати їм необхідну юридичну допомогу, своєчасно з'являтися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою.
У судовому розгляді захисник, будучи самостійним учасником процесу, представляє і захищає права і законні інтереси підсудного, по суті будучи представником підзахисного, залишаючись самостійним суб'єктом кримін&чьного процесу. .Він діє в інтересах
підсудного, за згодою підсудного, за дорученням підсудного, спри яс підсудному у здійсненні його прав, використовує свої права на захист його інтересів, не повинен вживати ніяких заходів, які можуть зашкодити підсудному,
Якщо підсудний заперечує свою винність у суді, захисник не вправі будувати захист на своєму суб'єктивному переконанні про його винність або на визнанні підзахисним своєї вини на попередньому слідстві або під час побачень з адвокатом віч-на-віч. Він зобов"язаний аналізувати докази і відшукувати все, що може посіяти сумнів у винності підсудного або послужити його виправданню.
Захисник у суді захищає підсудного перед судом, робить все, щоб полегшити його становище. Захисник може оспорювати обвинувачення, спростовувати покладені в основу обвинувачення докази і подавати докази на користь підсудного.
Гаранта діяльності захисника в достатній мірі відповідають його функції. Права захисника, його честь і гідність охороняються закойом, Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з перевіркою їх діяльності без дозволу суду. Кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки прокурором області чи прокурором відповідного рівня і вище. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом обов'язків захисника у кримінальній справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом без згоди захисника.
Не може бути винесено окрему постанову судді або ухвалу суду щодо правової позиції захисника у справі. Адвокат не підлягає кримінальній, цивільній чи іншій відповідальності у зв'язку з поданням згідно з законом юридичної допомоги громадянам.
Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність і діяльність захисника в кримінальному процесі. Не припустимо вимагати від адвоката інформацію, яка становить його адвокатську таємницю.
У параграфі 6 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих 8 Конгресом ООН у серпні 1990 року, визначається, що уряди повинні забезпечувати: можливість здійснювати адвокатом свою фахову діяльність без залякувань, перешкод і необгрунтованих втручань; можливість вільно пересуватися по країні і консультувати клієнта; імунітет адвоката від переслідувань за заяви в справі при сумлінному виконанні своїх обов'язків відповідно до закону; можливість знайомитися з матеріалами кримінальної справи не пізніше закінчення слідства — до судового розгляду. Адвокати не повинні ідентифікуватись з клієнтами і їхніми справами.
Новим Кримінальним кодексом України встановлена кримінальна відповідальність за порушення права на захист та втручання в діяльність захисника.
Зокрема, згідно зі ст« 374 КК України недопущення чи нена-дання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Відповідно до ст. 397 КК України вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи з надання правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці — карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового становища,—І караються штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Особливість діяльності захисника в кримінальному процесі полягає в тому, що він може одержувати від підзахисного відомості, які той ні за яких обставин не повідомив би іншій людині. Адвокат узагалі, як і захисник зокрема, зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості, отримані від клієнта, так і інформацію про самого клієнта. На обов'язок дотримання конфіденційності не поширюється термін давності.
Керуючись законом і правилами фахової етики, адвокат завжди зобов'язаний діяти в інтересах підзахисного, які для нього повинні бути вище інтересів колег-юристів.
Реалізація ідеї правової держави, безумовно, потребує, з одного боку, зміцнення самого інституту захисту, а з другого — підвищення ефективності діяльності захисників у кримінальному процесі. Але на шляху вирішення цього завдання не без проблем.
Актуальною проблемою залишається проблема забезпечення захисту і вільного вибору захисника. Із введенням суду присяжних ця проблема стане ще більш вагомою.
По-перше, слід однозначно передбачити можливість участі захисника як на боці обвинуваченого, так і на боці потерпшого.
По-друге, держава повинна забезпечити підготовку необхідного числа фахівців, які змогли б виконувати функції захисту, А потреба в них зростає. Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст.121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з того, що підтримання обвинувачення в суді стало принциповим положенням, а змагальність можлива лише за рівних умов, слід забезпечити рівні можливості сторін. З цього приводу Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" слушно зазначає, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою участь у судовому засіданні прокурора.
Таким чином і участь захисника в судовому розгляді справи стає обов'язковою, за винятком справ приватного обвинувачення.
Представники потерпілого, цивільного позивача, цившнаго відповідача. Як представники потерпшого, цивільного позивача і цивільного відповідача у справі можуть брати участь: адвокати, близькі родичі, законні представники, управомочені в силу закону представляти під час провадження у кримінальній справі законні інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також інші особи за постановою особи, у провадженні якої перебуває справа.
Представниками можуть бути: опікуни; піклувальники; представники установ і організацій, у піклуванні яких перебувають ті, кого вони представляють; посадові особи підприємств, установ і організацій, що є цивільними позивачами або цивільними відповідачами. Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють.

5. ОСОБИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУ І ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВОСУДДЯ
Свідок. Свідком є учасник кримінального процесу, який не має статусу потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного або підсудного і якому відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у справі, та відсутні обставини, що заважають його допиту. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем розслідуваної події, незалежно від його становища (прокурор, голова місцевої адміністрації, судця, президент держави тощо) може бути допитаний як свідок. Вік свідка не обмежено. Діти також можуть бути допитані як свідки, якщо вони в силу свого розвитку правильно сприймати обставини, що мають значення для справи.
Як свідок може бути допитана будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, які стосуються справи (ст. 68 КПК України). Нездатність особи через свої психічні чи фізичні вади правильно сприймати ті або інші явища та давати про них об'єктивні показання унеможливлює її участь у справі як свідка. Відповідно до приписів ст. 69 КПК України не можуть бути допитані як свідки також: захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків; адвокат... 
Зазначимо принагідно, що згідно з п. 11 ст. 5 КПК Росії кримінальна справа не може бути порушена, а порушена справа підлягає припиненню стосовно священнослужителя за відмову від давання показань за обставинами, що стали відомими йому із сповіді. Дана норма була прийнята відповідно до закону Російської Федерації "Про свободу віросповідання", у ст. 13 якого записано: "Таємниця сповіді оберігається законом. Священнослужитель не може допитуватися або давати пояснення будь-кому щодо обставин, які стали відомі із сповіді громадянина". Подібна норма є і в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Даний перелік осіб, які мають так званий свідоцький імунітет, тим і вичерпується, що, по суті, не сприяє розв'язанню багатьох проблемних ситуацій, які виникають на практиці.
Припустимо, оперативний працівник одержав важливу інформацію у кримінальній справі від таємного джерела. Наприклад, це стало результатом виконання дій, передбачених п. 8 ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", відповідно до якого оперативному працівникові надається право "здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з ним, із збереженням у таємниці достовірних даних щодо їх особистості". Уявімо ситуацію, за якої оперативного працівника, що одержав інформацію від таємного співробітника, який перебуває у злочинній групі, викликано на допит. З одного боку, він понесе відповідальність у разі відмови від давання показань або за повідомлення неправдивих відомостей, а з іншого — не має права розголошувати джерело своєї поінформованості. Зауважимо, між іншим, що у США розголошення відомостей про агента карається штрафом у розмірі до 50 тис. доларів. Як бути оперативному працівникові і як розв'язати дану проблему допитуючому? Відповіді на це запитання в законі поки що немає.
Д-І- Бєдняков вважає, що оперативному працівникові необхідно надати право обмеженого свідоцького імунітету. Тобто в подібній ситуації він повинен буде повідомити все, що йому відомо про обставини справи, не називаючи джерела, часу, місця і способу одержання інформації. При цьому показання оперативного працівника набувають значення доказів у кримінальній справі та підлягають перевірці іншими процесуальними засобами1. Однак ч. З ст. 68 КПК України однозначно визначає: "Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких іевщоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях имх осіб, то ці особи повинні бути також допитані". Висновок може бути тільки один — якщо показання оперативного працівника про факти, що стали йому відомими з таємного джерела, не можуть мати доказового значення без розголошення джерела поінформованості, то й допитувати його недоцільно У законі має бути записано: "Не підлягають допиту особи, які з причини своїх професійних обов'язків не мають права називати джерело або характер своєї поінформованості по фактах, що мають -на. чення для справи".
Поряд з цим, на сучасному етапі формування правової держави, втілення у праві ідеї гуманізму законодавцю, на наш погляд, необхідно реалізувати концепцію свідоцького імунітету та привілеї звільнення від самообвинувачення у більш повному обсязі.
Не зайве з цього приводу нагадати, що ще Статут кримінального судочинства Росії 1864 року містив щодо цього низку цікавих правил. Зокрема, відповідно до ст, 704 Статуту не допускалися до свідчення не тільки захисники підсудних, а й священики — щодо зізнання, зробленого на сповіді. У ст. 705 Статуту вказувалося: "Чоловік або дружина підсудної особи, родичі її за прямою лінією, висхідною або низхідною, а також рідні її брати та сесгри можуть усунути себе від свідчення, а якщо не забажають скористатися сим правом, то допитуються без присяги". На нашу думку, подібний підхід морально виправданий та прийнятний і для сучасного кримінального процесу. Тут же, у Статуті кримінального судочинства Росії 1864 року в ст. 722 визначалося: "Свідок не може відмовитися від давання відповідей на запитання, що спрямовуються на виявлення протиріч у його показаннях або невідповідності їх відомим обставинам, або ж показанням інших свідків, але він не зобов'язаний відповідати на запитання, що викривають його самого в будь-якому злочині". По суті, тут уже була реалізована концепція звільнення від самообвинувачення, про доцільність якої так довго сперечалися наші науковці.
У ч. 1 ст. 69 КПК України має бути вказано: "Не зобов'язані давати показання у справі особи, які з причини своїх професійних обов'язків не мають права розголошувати джерело або характер своєї поінформованості".
Суттєвий внесок у реалізацію зазначених ідей зроблено Конституцією України, у ст. 63 якої проголошено: "Особа не не відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів".
Вслід за цим, 13 січня 2000 року КПК України ДОПОВНЄЇ ст. 69-1, в якій визначені права свідка.
Свідок має право:
1) давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою і
вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;
2) заявляти відвід перекладачу;
3) знати, у зв'язку з чим і в якій справі він допитується;
4) власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
5) користуватися нотатками і документами при даванні пока-
зань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розра-
хуНКів та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;
6) відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та
близьких родичів;
7) знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення
по нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі
доповнення і зауваження;
8) подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;
9) одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом
для давання показань.
У разі наявності відповідних підстав свідок має правсна забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому статтями 52-1-52-5 КПК України. Свідок зобов'язаний з'явитися за викликом та дати правдиві показання. У разі нез'явлення через неповажні причини він може бути підданий приводу або штрафу. Поважними причинами нез'явлення можуть бути несвоєчасне отримання повістки, відсутність його у місці провадження слідства (відпустка, відрядження тощо), хвороба або інші нещастя, що не дають можливості громадянину з'явитися за викликом.
Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або за давання завідомо неправдивих показань за ст. 385, 384 Кримінального кодексу України.
Зокрема, згідно зі ст. 384 Кримінального кодексу України (прийнятого в 2001 році): "Завідомо неправдиве показання свідка чи потерпшого або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках,— караються виправними роботами на строк до двох Років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням У тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на строк до Двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років".
Відповідно до ст. 385 КК України відмова свідка від давання показань без поважних причин у суді або під час провадження Досудового слідства, розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України чи дізнан- карається штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподаткованих. мшімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. Не підлягає кримінальній відповідальності особа за Щмову давати показання під час провадження дізнання, досудо-вого слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близь-ких родичів, коло яких визначається законом.
Згідно зі ст, 386 КК України перешкоджання з'явленню свідка потерпілого, експерта до суду, органів досудового слідства, тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних Комісій Верховної Ради України чи дізнання, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією самою метою, а також погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок — караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.
Відповідно до ст. 373 КК України: "Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство,— карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі дії, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою,— караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років".
Якщо свідок не володіє мовою, якою ведеться судочинство, йому має бути надане право та можливість користуватися послугами перекладача.
Закон забороняє домагатися від свідка показань шляхом насильства, погроз або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство неприпустиме. Психологічний вплив, так звані "комбінації" припустимі, якщо вони не пов'язані із повідомленням свідку заздалегідь неправдивих відомостей та не пригнічують вільного волевиявлення, залишають можливість вільного вибору лінії поведінки. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші незаконні дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо).
Свідка можна допитувати тільки в денний час. Лише у виняткових випадках, наприклад якщо свідок був очевидцем події, що сталася вночі, припускається допит і в нічний час.
Забороняються довгі виснажливі допити. До таких можна! віднести допити тривалістю понад 4 години без перерви або допий протягом доби тривалістю понад 8 годин.
Свідок, згідно з законодавством України, має право на забез«| печення своєї безпеки. За наявності реальної загрози його життю або майну, загрози розправи з його близькими свідок може звер-нутисядо слідчих, органів з письмовою заявою та вимогою про вжиття заходів безпеки. Для забезпечення безпеки учасників кримінального процесу правоохоронні органи можуть вжити такі заходи захисту свідка: встановити сигналізацію в його квартирі, гаражі; виставити особисту охорону, змінити йому прізвище, ім'я, по батькові, видавши новий паспорт та інші документи; не вказувати його установчі дані в слідчих документах; за рішенням суду вжити заходи до прослуховування телефонного апарату свідка на його прохання та до технічного документування погроз; встановити спостереження. За згоди свідка і з санкції прокурора свідку може бути зроблено пластичну операцію з метою зміни його зовнішності.
У виняткових випадках припускається слухання справи за відсутності свідка або допит його за відсутності підсудного. Всі заходи безпеки здійснюються безкоштовно для свідка.
Експерт. Особливе значення в вирішенні завдання встановлення об'єктивної істини в процесі мають різні речові докази та експертні дослідження речових джерел доказової інформації. Будучи "незацікавлеішми в справі", "неупередженими, непідкупними і нездатними до навмисної брехні", речові докази хоч і "німі свідки", але нерідко розказують гучніше, мовлять яскравіше і переконливіше багатьох учасників процесу. Допомогти цим німим свідкам висловитись, зробити їх мову доступною і зрозумілою надають можливість експерти.
Згідно зі ст. 75 КПК України як експерт може бути викликана будь-яка особа, яка має необхідні спеціальні знання для винесення висновку з питань, що досліджуються.
Спеціальні знання — сукупність сучасних теоретичних знань і спеціальних практичних умінь і навичок у галузі науки, мистецтва чи ремесла, набутих у результаті фахової підготовки або професійного досвіду роботи, що використовуються з метою розкриття, розслідування і попередження злочинів.
Експертиза в кримінальному процесі — це проваджуване в передбаченій законом формі компетентними особами, котрих називають експертами (від лат. слова "ехрегіш" — досвідчений), по постанові слідчого, особи, що провадить дізнання, прокурора або суду дослідження різних об'єктів, явищ і процесів, які містять доказову інформацію, з використанням спеціальних знань, спрямоване на з'ясовування обставин, які мають значення для вирішення завдань кримінального процесу.
Експерт — це незацікавлена в справі особа, що володіє спеціальними знаннями й уміннями в окремій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла і яка залучається у встановленому законом порядку до участі в кримінальному процесі для провадження експертизи.
Експертиза може бути призначена та проведена відповідними
спеціалістами в будь-якій галузі людських знань, за винятком
права. Експерт дає висновок від свого імені та несе за нього осо-
исту відповідальність. Висновок експерта має значення са-
остіиного виду доказів у кримінальному процесі. 
Правовий статус експерта, певні вимоги до нього встановлені ст. 62, 75, 77,196, 200-201, 310-311 КПК України, законом України "Про судову експертизу" та підзаконними нормативними актами
Згідно зі ст, 10 Закону України "Про судову експертизу" суд»! вими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань, Експертизи та інцд дослідження в експертних установах проводяться співробітниками які мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку та атестовані як експерти певної спеціальності.
Експертизи та інші дослідження в експертних установах можуть проводитись також позаштатними працівниками цих установ, комплектування складу яких та встановлення порядку їхньої діяльності покладається на керівника експертної установи.
Ст. 11 Закону України "Про судову експертизу" визначещ; особи, які не можуть бути судовими експертами. Так, до виконання обов'язків судового експерта не можуть залучатися особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість. Не може бути експертом особа, яка зацікавлена в справі і підлягає відводові. Згідно зі ст, 75 КПК України, не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпшого або які раніше були ревізорами в справі.
Згідно зі ст. 12 Закону "Про судову експертизу", ст, 54, 62, Тщ КПК України в визначених випадках експерт підлягає відведенню і не може бути залучений до проведення експертизи.
Експерт несе відповідальність за злісне ухилення або відмову без поважних причин від виконання своїх обов'язків або за давання свідомо неправдивого висновку за ст. 385, 384 КК України, а також за розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства.
Зокрема, згідно зі ст. 384 Кримінального кодексу України (прийнятого в 2001 році): "Завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в суді,— караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів,— караються виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років".
Згідно зі ст. 387 Кримінального кодексу України: "Розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані,— карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років. Розголошення даних досудового слідства або дізнання, вчинене суддею, прокурором, слідчим, працівником органу дізнання, оперативно-розщукового органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередньо участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність, — карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, із позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю на строк до трьох років".
Спеціаліст Спеціалістом у кримінальному процесі визнається будь-яка не заінтересована в результаті справи особа, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями, навиками у певній галузі діяльності і відповідно до ст, 128-1 КПК України залучається до участі у проведенні слідчої дії для сприяння слідчому в збиранні та дослідженні доказів.
Як спеціалістом так і експертом можуть бути особи, які володіють спеціальними знаннями. Але в процесуальному статусі між експертом І спеціалістом є різниця. Спеціаліст, використовуючи свої спеціальні знання, надає допомогу слідчому в провадженні слідчих дій, а саме: в пошуку, виявленні, фіксації, вилученні та огляді доказових матеріалів, застосуванні для цього необхідних технічних засобів, наприклад засобів так званої "польової криміналістики" при огляді місця події, тоді як експерт досліджує направлені йому на експертизу докази і формулює висновки по поставлених перед ним питаннях, які мають значення самостійних доказів. Якщо експерт досліджує вже одержані докази і дає висновок, який має самостійне доказове значення, то спеціаліст покликаний надати допомогу в збиранні доказів. Тому процесуальне становище спеціаліста й експерта різне.
До особи, яка викликається як спеціаліст, закон ставить дві основні вимоги: бути не заінтересованим в результаті справи та маги необхідні для участі в даній слідчій дії спеціальні знання.
Закон не обмежує кола слідчих дій, для участі в провадженні яких може, бути залучений спеціаліст, Слідчий запрошує спеціаліста у тих випадках, коли він визнає за необхідне використати спеціальні знання та навички при провадженні слідчої дії,
Обов'язковою є участь спеціаліста при проведенні:
а) зовнішнього огляду трупа та судово-медичного освідування
особи. Ці дії проводяться за участю судово-медичного експерта
або лікаря (ч. 1 ст. 192, ч, 2 ст, 193 КПК України),
б) ексгумації трупа. Ця дія проводиться за присутності судо
во-медичного експерта (ч. 2 ст, 192 КПК України);
в) допиту неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за роз
судом слідчого — до 16 років. Ця дія проводиться за присутності
педагога, а в разі необхідності (ч 1 ст, 168 КПК України) —
лікаря
Спеціаліст у кримінальному процесі має право; робити заяви, що підлягають занесенню до протоколу, пов'язані з виявленням,закріпленням та вилученням доказів; звертатися з дозволу слідчого або суду з запитаннями до осіб, які беруть участь у провадженні слідчої дії; знайомитися зі змістом протоколу слідчої дії, в провадженні якої брав участь спеціаліст. Спеціаліст має також право на винагороду за виконання своїх обов'язків та на відшкодування витрат, пов'язаних зі з'явленням за викликом до правоохоронних органів (ст 92 КПК України), а також право на забезпечення безпеки.
Відповідно до ст. 128-1 КПК України спеціаліст зобов'язаний: своєчасно з'явитися за викликом; брати участь у провадженні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання та навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів; звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів; давати пояснення з приводу спеціальних питань, що виникають під час провадження слідчої дії.
Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України (наказ МВС України № 682 від ЗО серпня 1999 року) на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти, покладається також обов'язок мати при собі і кваліфіковано використовувати відповідні науково-технічні засоби; проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості про можливі прикмети злочинців. Спеціаліст діє за вказівкою слідчого та несе особисту відповідальність за повноту і правильність використання всіх науково-технічних засобів, що маються в його розпорядженні і призначені для виявлення, фіксації та вилучення речових доказів.
Спеціаліст несе кримінальну відповідальність згідно зі ст. 387 Кримінального кодексу України за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання, якщо був попереджений в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані.
Поняті. Залучення понятих у кримінальному процесі має на меті створення необхідних умов для об'єктивного та правильного провадження слідчих дій, засвідчення та закріплення доказів.
Ст. 127 КПК України передбачає обов'язкову участь не менше двох понятих при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред'явленні осіб та предметів для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, описі майна та освідуванні.
Як поняті можуть бути викликані будь-які не заінтересовані у справі повнолітні громадяни. Не можуть бути понятими потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого, працівники органів дізнання та досудового слідства.
Поняті зобов'язані:
• бути присутніми під час провадження слідчої дії;
• після закінчення слідчої дії засвідчити своїм підписом у
протоколі факт, зміст та результати цієї дії;
• не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані,
які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх
обов'язків (функції понятого).
Поняті мають право:
робити зауваження і заяви з приводу проваджуваних з їх участю слідчих дій, які підлягають занесенню до протоколу;
• знайомитись з протоколом слідчої дії, проваджуваної з к
участю;
• одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з участю в
кримінальній спразі,
• на забезпечення особистої безпеки,
Поняті несуть кримінальну відповідальність згідно зі ст, 387 Кримінального кодексу України за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання, якщо були попереджені в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані.
Перекладач. Як перекладач (ст, 128 КПК України) до участі у кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у результаті справи особа, що володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також мовою, якою володіють та користуються будь-які учасники процесу,
Перекладай зобов'язаний:
• з'явитися за викликом слідчого, органу дізнання, прокуро
ра або суду;
• здійснити повно і точно доручений йому переклад та
засвідчити його правильність своїм підписом у відповідних
процесуальних документах;
• заявити самовідвід за наявності відповідних обставин, що
указують на його заінтересованість у справі чи залежність
від інших учасників процесу;
• не розголошувати без дозволу слідчого дані досудового
слідства ;
• додержуватися порядку судового розгляду.
За ухилення БІД з'явлення перекладач може бути оштрафований відповідно до ст. 1854 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
За відмову від виконання обов'язків перекладача, а також за завідомо неправильний переклад він несе відповідальність згідно зі ст. 385 та 384 Кримінального кодексу України так само як і свідок за відмову від давання показань і давання заздалегідь неправдивих показань. Перекладач несе також кримінальну відповідальність згідно зі ст. 387 Кримінального кодексу України за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи Дізнання, якщо був попереджений в установленому законом по-Рядку про обов'язок не розголошувати такі дані.
Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду, давати будь-яку оцінку сказаному окремими особами, чиї показання він перекладає.
Перекладач за наявності відповідних підстав мас право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України. Закон не визначає інших прав перекладача. Проте як учасник слідчої дії він має ті самі права, що й усі при цьому присутні, зокрема поняті. За аналогією, як зазначають С.П. Щерба, А.Я. Марков та Т.І. Стеснова, перекладач під час участі в допиті, очній ставці та інших слідчих діях мас право робити зауваження та заяви, що підлягають занесенню до протоколу. Він має право також оскаржити дії слідчого та органу дізнання1.
Беручи участь у слідчій дії, перекладач засвідчує своїм підписом відповідність записів у протоколі тому, що мало місце в дійсності, може вносити до протоколу свої зауваження та поправки.
Секретар судового засідання — учасник кримінального процесу, в процесуальні обов'язки якого входить ведення та засвідчення своїм підписом вірності протоколу судового засідання та розпорядчого засідання суду.
Він виконує за дорученням судді також необхідні організаційні функції: повідомляє учасників процесу про час і місце розгляду справи, з'ясовує причини нез'явлення та інформує про це суд, виконує інші доручення головуючого по забезпеченню судового процесу (вручає копію вироку), надає можливість ознайомлення з протоколом судового засідання тощо.
Секретар судового засідання повинен бути не заінтересованим у результатах справи.
Правила відводу судді повною мірою стосуються і секретаря судового засідання, з тим лише обмеженням, що попередня його участь у справі як спеціаліста, експерта, перекладача або секретаря судового засідання не може бути приводом для відводу.
Заявник — особа, яка заявила про злочин. Заявник є учасником кримінального процесу в стадії порушення кримінальної справи. Саме на цій стадії особа, яка заявила про злочин, має статус заявника. Далі — у стадіях досудового розслідування та судового розгляду — така особа, залежно від підстав, виступає або як потерпілий, якщо їй заподіяно шкоду, або як свідок, якщо вона була лише очевидцем вчиненого злочину. Інколи заявник стає й обвинуваченим, якщо з'ясується, що він сам вчинив злочин.
На заявникові лежить обов'язок давати правдиві повідомлення. Він несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос, про що його має бути попереджено при отриманні від нього заяви.
Заявник має право ознайомлюватися з протоколом отримання заяви, робити зауваження та доповнення або ж власноручно викласти свою заяву.
Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд зобов'язані прийняти заяву та розглянути її в установленому порядку протягом трьох, а за необхідності перевірки — не пізніше як протягом десяти діб.
Про прийняте за результатами перевірки рішення (про відмову в порушенні справи або про порушення кримінальної справи) відповідні особи мають сповістити заявника. Якщо заявник не згоден з відмовою у порушенні справи, він може оскаржити таке рішення прокурору протягом семи днів з моменту отримання копії постанови. Залишення прокурором скарги без задоволення дає заявникові право оскаржити рішення прокурора безпосередньо через суд (ст. 99-1 КПК України).

 




лекція
4. Докази і доказування в кримінальному процесі
1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування

2. Класифікація доказів та їх джерел

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування

 

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття предмета доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності — криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної — доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що неврегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі2. При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у монографічній, так і в навчальній літературі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження — це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються, їх виділяють з єдиного процесу дока-

1 Домбровский Р. Г. Соотношение познания и доказывания в судебном исследовании. — Рига, 1975. — С. 35.

2 Карнеева Л. М. Развитие основных понятий теории доказательств в советском уголовном процессе. — Воронеж, 1970. — С. 131.

зування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виокремлюють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування можна вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі1.

Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій2. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією3, яка не врегульована нормами права.

С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність — це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів4. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

1 Шейфер С. А. Следственные действия — система и процессуальная форма. — М., 1981. — С. 51.

2 Фаткуллин Ф. Н. Обвинение и защита по уголовным делам: Учеб. пособие. — Казань, 1976. — С. 93-95.

3 Коновалов В. Н. Проблемы логики и психологии в следственной практике. — К., 1970. — С. 73.

4 Курылев С. В. Основы теории доказательств в советском правосудии. — Минск, 1969. — С. 35.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.

Розглянемо докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд із власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення певної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом1. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного неприпустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у певній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).

1 Коваленко Є. Г., Гончар М. М. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи: Поняття та зміст // Науковий вісник. — 1996. — №1. — С. 244-251.

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.

Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування — це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства»1. А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення2. В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства»3. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі.

З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановленопо справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що становлять предмет доказування;

1 Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. —С. 139.

2 Кобликов А. С. Законодательство об уголовном судопроизводстве и понятие теории доказательств. — М., 1981. — С. 48.

3 Бакин В. А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе. — Саратов, 1981. — С. 19.

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі»1. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взаємопов'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєваа.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтованерозширення меж доказування зумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії

1 Рахунов Р. Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. — М., 1961. — С. 134.

2 Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб. пособие. — Волгоград, 1988. — С. 79.

судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширшими в суді, а не на досудовому слідстві.

 

 

§ 2. Класифікація доказів та їх джерел

 

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказування, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у поняття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Доказ складається з трьох елементів:

— тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

— аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

— демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні також широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ухвал, вироків)1.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не дістало одностайного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вважають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних даних» як відомостей про факти, обставини справи, що одержуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слушним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання2.

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нагну думку, теоретично обґрунтованим, таким, що повністю відповідає закону і потребам практики. Наприклад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувального висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтя-

1 Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика. — М., 1987. — С. 238.

2 Михеєнко М. М., Нор В. Т., ПІибіко В. П. Кримінальний процес України. — К., 1999. — С. 138-139.

жують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню:

а) прямі;

б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність:

а) обвинувальні;

б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають стосунок до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було, або що певна особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа)1.

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і "їх процесуальних джерел. На думку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримінально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, документи, місце знаходження та вилучення речових доказів2. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій законом формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду предмета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков та-

1 Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — С. 141.

2 Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1964. — С. 74.

кож зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріального світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі»1.

Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуального доказування2. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні та в процесі слідчих та судових дій, однак все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.

Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що класифікація доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є:

— показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

— висновок експерта, речові докази;

— протоколи слідчих та судових дій;

— протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

— інші документи.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характеристику джерел доказів, оскільки докладніше розглядатимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».

Показання свідків

Показання свідків — це найбільш: поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які стосуються справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в певній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потер-

1 Треушников М. К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. — М., 1981. — С. 35.

3 Фаткуллин Ф. Н. Обвинение и защита по уголовным делам. — С. 129.

пілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.

Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат складає адвокатську присягу і згідно з нею йому забороняється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше посідала інше процесуальне становище по певній справі.

За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприклад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки ця особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судового розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприязних стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обставини, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шкода: моральна, фізична або майнова.

Давати показання — право, а не обов'язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по певній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обґрунтовано суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозру у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132 і 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання з пред'явленого йому обвинувачення, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це право, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній і критичній перевірці. Слід особливо критично ставитись до показань одного обвинуваченого проти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленій іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб1.

1 Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П, Кримінальний процес України. — С. 148-149.

Висновок експерта

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він: а) є результатом дослідження; б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження; в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку; г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих із матеріалів справи, чи тільки на основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкладає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...»1. З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, документах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його складовою частиною й підпорядковане тим

1 Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 441.

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж усього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогідному, повному та об'єктивному встановленню фактів експертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з проведенням ним досліджень1.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КПК).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. №8 наголосив, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надава-

1 Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 700-701.

ти перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)1.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано із вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно опи-

1 Вісник Верховного Суду України. — 1997. — №3. — С. 3-4.

сані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене з певного спору в порядку цивільного судочинства (ч. 3 ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власникові, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).

Протокол

Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії має бути зазначено: місце і дату його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовано заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523 КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що пояснюють його зміст.

Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде секретар судового засідання. У протоколі зазначаються:

— місце та час початку і закінчення судового засідання;

— назва і склад суду;

— справа, яка розглядалась;

— секретар;

— сторони;

— особи, які не з'явились в судове засідання, та причини їх неявки;

— дані про особу підсудного;

— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;

— дані про роз'яснення підсудному та іншим учасникам процесу їх прав та обов'язків;

— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до нарадчої кімнати;

— всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому порядку, в якому вони відбувались;

— всі клопотання і заяви учасників процесу;

— докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;

— послідовність і короткий зміст судових дебатів;

— короткий зміст останнього слова підсудного;

— проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовлений не пізніше семи діб із дня закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники судового розгляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).

Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні-липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. №2535-ІІІ ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-розшукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безперечно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто органи, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні доручень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформлення можуть стати джерелами доказів.

Документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, знаряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

Формулювання «інші документи», що використовується для визначення одного із видів джерел доказів у кримінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець у ст. 65 КПК підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У статті 83 КПК немає слова «інші», а сама стаття має назву «Документи».

Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті джерела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцентувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літературі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови1.

Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матеріальний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа заздалегідь надає йому статус речового доказу2.

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав-учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як джерела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення

1 Пинхасов Б. И. Использование документов в уголовном процессе. — Ташкент, 1977. — С. 5.

2 Кокорев Л. Д. Уголовный процесс: доказательство и доказывание. — Воронеж, 1995. — С. 211-217.

відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочинства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його доцільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії уявляється дещо неправильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття документа як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи.

Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

— документ завжди є матеріальним об'єктом;

— документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та факти, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;

— зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «описові» є досить умовним, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;

— відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, — в межах повноважень і фактичної поінформованості;

— документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів справи1.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказової інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

 

Збирання доказів — необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів»2.

Хоча термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки3.

1 Іщенко В. Поняття документа як джерело доказів у кримінальному судочинстві // Право України. — 1997. — №2. — С. 42-43.

2 Винберг А. Я. Криминалистика: Учебник. — М., 1959. — С. 51.

3 Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1958. — С. 119.

На нашу думку, найбільш правильним є погляд М. С. Строговича. Збирання доказів — поняття комплексне. Воно охоплює дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

Фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також є засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачено в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи, використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) із власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177-188), огляд (статті 190-192, 313-315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196-203, 310 і 312) тощо.

Фіксацію доказової інформації — складову частину провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851, 853, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що стосуються справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обґрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки1.

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і резуль-

1 Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве. — К., 1980. — С. 94.

татів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак із появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії. як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в докладному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності1.

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку)2. Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність3.

1 Фаткуллин Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. — Казань, 1973. — С. 127.

2 Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. — М., 1966. — С. 78.

3 Старченко А. А. Логика в судебном исследовании. — М., 1958. — С. 203.

Той факт, що немає єдиного погляду на таке важливе питання в загальній теорії доказів, свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним суб'єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У цьому разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів.

Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний із них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

1 Фаткуллшн Ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. — Казань, 1973. — С. 152.

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить певне джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо1.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складового процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона нерозривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це зумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення»2. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер І причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, ви-

1 Хмыров А. А. Косвенные доказательства. — М., 1979. — С. 39.

2 Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. — М., 1964. — С. 102.

падкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки у справі.

У літературі є різні визначення поняття оцінки доказів.

П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази»1. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому немає такої важливої ознаки, як допустимість доказів.

Кожний доказ по справі має бути оцінено щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є цей доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудового слідства, В. Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності»2. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

1 Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. — М., 1961. — С. 59.

2 Алексеев В. Б. Оценка доказательств в стадии надзорного производства. — М., 1971. — С. 27.

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, основаним на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення підозрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали свою вину у вчиненні злочину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рішень по справах, які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.

Вироком Харківського обласного (нині апеляційного) суду Ш. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо великих розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого викликають сумніви,

Ш. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що вів вчинив ці злочини разом із Ш., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні Ш. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення Ш. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду Ш. на запитання психіатра не відповідав і що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у Ш. на той час були ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту Ш. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкооперації і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необґрунтоване.

Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність Ш. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг Ш. за станом здоров'я вести вантажну машиву1.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судово-

1 Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р.

го розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Закон також забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необґрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А. Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами»1.

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку2. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо

1 Кони А. Ф. Собр. соч. — М., 1966. — Т. 4. — С. 433.

2 Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1965. — С. 113.

їх достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядку.

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом із тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа належать: клопотання про витребування доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду). Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обґрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі»1. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доведення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування. Особи, які беруть участь у справі,

1 Мухин И. И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. — Л., 1971. — С. 53.

можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

 

На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії.

Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також передбачених у законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, і прийняття на цій основі рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи (статті 95, 97, 98, 99 КПК).

Щоб не допустити заміни цією стадією стадії досудового слідства кримінальної справи, законодавець забороняє провадження до порушення кримінальної справи слідчих дій, крім огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, спрямованих на збирання і перевірку доказів та їх джерел, але передбачає можливість доволі широкого застосування інших процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуально закріпити і перевірити заяву або повідомлення про злочин:

— складення протоколу усної заяви або явки з повинною (статті 95 і 96 КПК);

— прийняття письмових заяв або повідомлень про вчинені злочини або злочини, які перебувають на стадії підготовки (статті 95 і 97 КПК);

— прийняття від громадян, підприємств, установ і організацій предметів і документів, що можуть бути доказами (ст. 66 КПК).

Усі перелічені процесуальні дії є способами збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів (статті 78 і 83 КПК), а відомостей, що в них містяться — як доказів, на основі яких встановлюється наявність чи відсутність ознак злочину. Вони можуть бути використані й на інших стадіях кримінального процесу.

Кримінально-процесуальний закон дозволяє провадити на стадії порушення кримінальної справи такі слідчі дії: 1) огляд місця події у невідкладних випадках; в таких випадках, за наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події; 2) накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, яке проводиться з метою запобігти злочину.

Оцінка зібраних доказів та їх джерел на стадії порушення кримінальної справи проводиться за загальними правилами. Суб'єктами є тільки органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, тобто ті державні органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу або відмовити в цьому, виконуючи функцію розгляду заяв і повідомлень про злочини.

Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями всі його елементи.

На стадії досудового слідства кримінальної справи проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання, закріплення і перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії зі збирання доказів проводяться тільки або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання).

На цій стадії слідчий у процесі виконання державно-правової функції розслідування кримінальної справи здійснює кримінально-процесуальну функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) і вирішення кримінальної справи по суті. Тут починається захист від обвинувачення, який здійснюють обвинувачений, його захисник чи його законний представник.

На стадії судового розгляду справи суддя, як правило, не збирає нових або додаткових доказів та їх джерел, хоч за необхідності він має право витребувати документи або приєднати до справи предмети, які надані учасниками процесу, або витребувати нові докази (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК).

Перевірка та оцінка доказів на цій стадії проводиться тільки щодо наявності достатніх підстав для розгляду справи у судовому засіданні.

На стадії судового розгляду здійснюється кримінально-процесуальне доказування і найбільш повно реалізуються всі принципи кримінального процесу, зокрема, безпосередність, усність і змагальність. На цій стадії, як і на всіх наступних судових стадіях, суд виконує свою державно-правову функцію здійснення правосуддя (ст. 15 КПК) та кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор — державно-правову функцію нагляду за точним і неухильним додержанням законів органами дізнання і досудового слідства (статті 1 і 30 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р.) та кримінально-правову і кримінально-процесуальну функцію підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції України). Кримінально-процесуальну функцію захисту виконують підсудний, його захисник і законний представник, цивільний відповідач та його представник. Такий розподіл функцій у суді створює найкращі процесуальні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження судом за участі учасників судового розгляду нових доказів та їх джерел, що є у справі, з'ясування всіх обставин кримінальної справи і правильного їх вирішення.

Суд першої інстанції має право за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду збирати нові докази і з цією метою викликати у судове засідання нових свідків, призначати експертизу, витребувати інші докази (статті 296 і 317 КПК).

Важливість цього елементу процесу доказування в суді стає більш значним по тих справах, по яких не проводилося досудове слідство. Суд має право і зобов'язаний закріплювати докази та їх джерела в протоколі судового засідання, а також за допомогою звукозапису і винесення ухвал. Проте на стадії судового розгляду головна увага приділяється перевірці та оцінці доказів і їх джерел, зібраних органами досудового слідства. Це обумовлюється і тим, що розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Перевірка доказів та їх джерел здійснюється судом за допомогою таких судових дій, як допити підсудних, потерпілих, свідків, провадження експертизи, допит експерта, огляди речових доказів, місця події (приміщення чи місцевості), оголошення свідчень підсудного, потерпілого, свідків, висновків експертів, документів (статті 300, 301, 303, 304, 306-308, 310-315 КПК), очна ставка і пред'явлення для впізнання (статті 172-174, 309 КПК), витребування і долучення до справи документів і предметів як речових доказів. Усі ці судові дії аналогічні слідчим, але умови і порядок їх провадження істотно відрізняються. Крім того, огляд місця події і пред'явлення для впізнання в суді проводяться дуже рідко, а можливість обшуку, виїмки, перевірки свідчень на місці КПК не передбачає через нереальність або неефективність провадження їх судом.

Крім того, в практиці судів зазначається, що «для забезпечення вимоги закону про повне, всебічне і об'єктивне дослідження обставин справи суди повинні керуватися ст. 299 КПК; ухвалою (постановою) судді встановлювати послідовність дослідження усіх доказів. Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Посилання суду у вироку або ухвалі на дані, одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили. При необхідності суд має право з власної ініціативи — ухвалою, а суддя — постановою, змінити раніше прийняту послідовність дослідження доказів»1.

Також у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і поста-

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. із змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 221.

нов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. зі змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. і 3 грудня 1997 р. у п. 12 зазначено, «...що тільки після розгляду всіх доказів, як тих, що є в справі, так і поданих в судовому засіданні учасниками судового розгляду, головуючий повинен опитати учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. Доповнення судового слідства може полягати, зокрема, в постановці додаткових запитань підсудному, потерпілому, свідкам, поданні та оголошенні документів, яких не було у справі та виконанні інших, передбачених законом, судово-слідчих дій»1.

На стадіях апеляційного і касаційного провадження відповідно до завдань цих стадій проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх джерел.

Щодо права витребування апеляційною і касаційною інстанціями нових матеріалів, то воно основане на загальних правилах про збирання доказів.

У статті 83 КПК сказано про те, що документи можуть бути джерелом доказів тільки в тому разі, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.

Оскільки при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку суд, як правило, перевіряє законність і обґрунтованість вироку та інших судових рішень за тими доказами, які вже існують у справі, і додатковим матеріалами, то об'єктом перевірки і оцінки при цьому є ті, що існують у справі, так і додаткові докази та їх джерела. Перші перевіряються шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставлення з іншими, що є в справі та подані в суд, додатковими матеріалами, а також шляхом витребування судом таких матеріалів. Інші перевіряються шляхом їх аналізу, зіставлення з тими, що вже існують у справі та іншими новими матеріалами, а також шляхом витребування інших нових матеріалів. При цьому перевірка додаткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом, а не доручатись іншим органам або особам.

1 Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002. — К., 2003. — С 500.

Стадія перегляду судових рішень в порядку виключного провадження (відновлення справ за нововиявленими обставинами) складається з комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового слідства, розгляду справи в місцевому суді та в суді апеляційній інстанції. Вона має такі самі особливості збирання, перевірки і оцінки доказів та їх джерел, що притаманні вказаним трьом стадіям.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (різні довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, витребуються самим судом.

 


ЛЕКЦІЯ № 5 ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

 

1.ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ Й МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
2.ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
3.ПОРЯДОК ОБРАННЯ, ЗМІНИ І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
4.ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

 

1.ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ Й МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.
Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного.
Відповідно до закону за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений , перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосовувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів.
Підставою для застосування запобіжного заходу є наявні в кримінальній справі докази, які вказують на те, що обвинувачений може ухилитися від слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи займатиметься злочинною діяльністю. Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин. Закон передбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК).
Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі, займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто забезпечити обвинуваченого за органами слідства й суду та його належну поведінку.
Таким чином, треба розрізняти підстави і мету застосування запобіжного заходу, а також обставини, які враховуються при цьому.
Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав — це право, а не обов'язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого й суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК). Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд (ст. 151 КПК). При порушенні цього зобов'язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого. Проте у виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В цьому разі обвинувачення має бути пред'явлено йому не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Можливості відібрання від підозрюваного зобов'язання про явку КПК не передбачає.
Таким чином, запобіжні заходи — це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках — до підозрюваних з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.
Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув'язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт — день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК). Час перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (ч. З ст. 338 КПК).

2.ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
КПК передбачає такі запобіжні заходи: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової частини (ст. 149); 7) віддання неповнолітнього обвинува-
ченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436). Цей перелік є вичерпним. У юридичній літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту.
Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найпоширенішими запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.
Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного чи обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду (ч. 1 ст. 151 КПК).
Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім'єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого — це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо.
Закон не передбачає права органів досудового розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження в справі. Вія надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.
Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду в інший населений ггушсг чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання (в зв'язку з одержанням, обміном, найманням квартири тощо), вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Їхня тривала відсутність за адресою, вказаною в підписці, без повідомлення про це відповідному органу вважається порушенням підписки.
Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч. 2 ст. 151 КПК).
Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, попереднього слідства і суду на першу про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, в якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 і 2 ст. 152 КПК).
Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір'я органів розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.
Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.
На поручителів може бути накладено грошове стягнення лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду. За невиконання ж зобов'язання забезпечити належну поведінку обвинуваченого до них можуть бути застосовані тільки заходи морального впливу.
Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.
Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК) суддею районного (міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд суду, бо вона зупинена в зв'язку з невідомістю місця знаходження обвинуваченого або закрита. В судове засідання викликається поручитель. Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи.
Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від узятого на себе зобов'язання. При своєчасному повідомленні про відмову від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).
Порука громадської організації або трудового колективу (цей запобіжний захід ще називають громадською порукою) полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки(ст. 154 КПК). Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть доручити конкретній особі.
Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведшку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.
В разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведшку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.
Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи (10 КПК).
Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч. 1 ст. 154КПК).
Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду — судом.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути меншим: а) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років — 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину чи раніше судимої — 500 таких мінімумів; в) щодо інших осіб — 50 таких мінімумів. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного лозову, обгрунтованого достатніми доказами, бо застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частиш майнових стягнень (ч. 2, 7 ст. 154і КПК).
При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю — у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується застава, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернута в доход держави. Заставодавець може відмовитися від узятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.
Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання.
Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (ч. 7 ст. 154 КПК).
Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без нього можна обійтися. Звичайно, тут з'являється можливість для заможних людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним «вибиванням» з них грошей з відсотками або втягуванням їх у злочинну діяльність для «відробітку» позиченого.
Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК, причому лише в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). До осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства, зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (вичерпний переліх таких злочинів міститься в ч. 2 ст. 155 КПК).
У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). Це можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкодження встановленню істини з справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі (ст. 183і КК).
Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжмй захід обрано взяття під варту, є: 1) слідчі ізолятори МВС і Служби безпеки України — як правило; 2) тюрми МВС —в окремих випадках; 3) місця тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання або гауптвахта) — не більше трьох діб, а якщо доставка в слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення — до десяти діб; 4) штрафні ізолятори виправно-трудових колоній, дисциплінарні ізолятори виховно-трудових колоній або гауптвахта — для осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочшгу (ч. З, 4, 5 ст. 155 КПК, ст. 4 Закону про попереднє ув'язнення).
У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону про міліцію).
Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув'язнення).
В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування — цензурі. їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них при доставленні в ці місця гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє ув'язнення).
Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.
Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).
Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.
Як правило, тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більш як 2 місяці. Цей строк може бути продовжено. Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відповідальність за звільнення ув'язненого покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув'язнення (ч. 1, 2, 3 ст. 156 КПК, ч. З ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).
Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, причому час ознайомлення при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується (ч. 5 і 6 ст. 156 КПК).
У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий законом строк тримання під вартою і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають згоду на направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення. Стосовно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується загальним порядком (ч. 4 ст. 156 КПК).
При поверненні судом на нове розслідування справи, у якій строк тримання обвинуваченого під вартою закінчився, а за обставинами справи цей запобіжний захід не може бути змінено, строк тримання під вартою продовжує прокурор, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження цього строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, зазначених вище (ч. 7 ст. 156 КПК).
Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою, якщо він не продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення ув'язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється з-під варти за постановою цього прокурора (ч. 1 і 2 ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).
Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід враховувати.
Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний захід, зобов'язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем його роботи, дозволити побачення родичів чи інших осіб з заарештованим (ст. 159—162 КПК).
Нагляд командування військової частини за підозрюваним чи обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного чи обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, в якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду командування в письмовій формі повідомляє орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).
Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботу поза частиною. Питання про відповідальність командування за невиконання обов'язків по нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.
Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи, якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники-розпо-дільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні установи, виховно-трудові колонії), полягає в тому, що від них береться письмове зобов'язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов'язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.
Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

3.ПОРЯДОК ОБРАННЯ, ЗМІНИ І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу або ж це питання вирішується у вироку.
У постанові, зокрема, зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття (і частина статті) кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його відмови розписатися про це відмічається на постанові (ч. 2 ст. 148 КПК). Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного заходу щодо підозрюваного.
Якщо в стадії віддання до суду виникає необхідність змінити запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого (або ж обрати чи скасувати такий захід), суд в ухвалі, а суддя в постанові повинні мотивувати прийняте з цього питання рішення (ч. 2 ст. 244 КПК).
Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (ст. 274 КПК). Ухвала (постанова) про це виноситься судом у нарадчій кімнаті й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім складом суду (ст. 273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи ішла міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніше обраний (ч. 1 ст. 343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в резолютивній частині вироку (ч. 1 ст. 335 КПК). Суд касаційної і наглядної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.
Застосування окремих запобіжних заходів потребує також складання й інших документів: підписки про невиїзд, письмового зобов'язання поручителів, батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи, протоколу зборів громадської організації чи трудового колективу.
При застосуванні органом дізнання і слідчим такого запобіжного заходу, як взяття під варту, необхідна санкція прокурора. Вирішуючи питання про дачу санкції на арешт, прокурор зобов'язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, які містять підстави для взяття під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного чи обвинуваченого, а неповнолітнього — у всіх випадках (ч. 1 ст. 157 КПК). При цьому повинен бути складений і приєднаний до справи протокол допиту з додержанням усіх вимог закону (ст. 107, 145 КПК).
Право давати санкцію на арешт належить: Генеральному прокурору України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняним до них прокурорам та їх заступникам, міським, районним, іншим прирівняним до них прокурорам, а також заступникам прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч, якщо це обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора (ч. 2 ст. 157 КПК).
Санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт. Скарга подається до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього ув'язнення, яка зобов'язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду, про що одночасно повідомляється прокуророві (ст. 2363 КПК.. ч. 4 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення). Скарга розглядається суддею одноособово. Одержавши скаргу, він ви-требовує матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт, знайомиться з ними й призначає скаргу до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів.
Прокурором, дії якого оскаржуються, після одержання вимоги судді обов'язково надсилаються до суду копії постанов про порушення кримінальної справи, притягнення як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, копії протоколів затримання та допиту підозрюваного чи обвинуваченого. У разі необхідності суддя може витребувати й інші матеріали, зокрема про сімейний стан і стан здоров'я заарештованого. Особи, які оскаржили санкцію прокурора на арешт, мають право разом зі скаргою подати до суду будь-які документи, які на їхню думку будуть мати значення для правильного та об'єктивного розгляду скарги (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО вересня 1994 р. «Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт»). Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора, який вправі взяти участь у розгляді скарги і висловити свої доводи. У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються пояснення заарештованого, його захисника, законного представника.
Розглянувши скаргу, суддя залишає її без задоволення або скасовує санкцію на арешт. В останньому разі заарештований підлягає негайному звільненню з-під варти, а особа, у провадженні якої знаходиться справа, зобов'язана протягом доби з моменту одержання постанови судді вирішити питання про обрання іншого запобіжного заходу. Постанова судді надсилається особі, у провадженні якої знаходиться справа, прокуророві, який дав санкцію на арешт, та особі, яка подала скаргу. 
Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав цей захід. У необхідних випадках він вправі доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови з санкцією прокурора направляється разом із заарештованим у відповідне місце попереднього ув'язнення для виконання (ст. 158 КПК).
Виконання постанови (ухвали, вироку) про застосування взяття під варту полягає в затриманні обвинуваченого (підозрюваного) й доставленш його під вартою до місця попереднього ув'язнення. Постанова (ухвала, вирок) перед виконанням оголошується обвинуваченому (підозрюваному), що засвідчується його підписом на цьому документі. Виконання цих документів оформляється протоколом, у якому вказується: хто, коли (час, дата), де, на якій підставі заарештував обвинуваченого; прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце роботи і проживання обвинуваченого; які документи, ордени, медалі, цінності, зброю, особисті речі у нього вилучено, їхні номери, прикмети, найменування. Протокол підписують особа, яка провадила арешт, і заарештований. Якщо виконання провадять органи внутрішніх справ, копія протоколу направляється тому органу, за дорученням якого вони діють. До протоколу додаються вилучені при арешті особисті документи, ордени, медалі, цінності, зброя тощо.
Прокурор вправі в письмовій формі запропонувати слідчому, органу дізнання скасувати обраний запобіжний захід або замінити його іншим, чи обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний. Така пропозиція для слідчого, органу дізнання є обов'язковою і її належить негайно виконати (ч. З ст. 165 КПК).
Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході. Це провадиться за мотивованою постановою слідчого, органу дізнання, прокурора, судді, ухвалою або вироком суду. Копія постанови слідчого, органу дізнання надсилається прокуророві (ч. 1 і 2 ст. 165 КПК), бо він здійснює нагляд за законністю обрання, зміни і скасування ними запобіжних заходів.
Запобіжний захід, який був обраний прокурором або за його санкцією чи вказівкою, слідчий, орган дізнання можуть скасувати або змінити тільки за згодою прокурора (ч. 4 ст. 165 КПК). Для прокурора вищого рівня й суду, в провадженні якого знаходиться справа, такої згоди не потрібно.
Запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений судом, а в разі направлення справи для провадження розслідування —також прокурором або за його згодою слідчим, органом дізнання (ч. 5 ст. 165 КПК).
Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК), при постановленій виправдувального вироку (ч. 13 ст. 335 КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ч. 1 ст. 342 КПК). Однак при умовному засудженні до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці суд з урахуванням особи та обставин справи вправі, а не зобов'язаний, звільнити засудженого з-під варти (ч. 2 ст. 342 КПК).
Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, вирок та ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути оголошені обвинуваченому, а також доведеш до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи.
При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця попереднього ув'язнення і підлягає виконанню негайно після її надходження (ч. 4 ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).

4.ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
До запобіжних заходів прилягають затримання особи як підозрюваної, відсторонення обвинуваченого від посади, привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, поміщення обвинуваченого до медичного закладу і неповнолітнього — до приймальника-розподільника.
Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є заходом процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином позбавляється волі. Метою затримання є з'ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповідні правоохоронні органи, і самого доставлення, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кри-мінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише посадові особи та органи, які ведуть процес: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч. З ст. 114 КПК).
Закон надає право затримати особу при підозрі у вчиненні лише такого злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і тільки за наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. За наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1 і 2 ст. 106 КПК).
Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК). Він є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих.
Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного його затримання.
Про кожний випадок затримашія підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний протягом 24 годин зробити письмове повідомлення прокуророві. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. З ст. 106 КПК).
Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення йому повинно бути пред'явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок.
Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності — дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні речі, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол.
Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений законом строк затримання. Звільнення затриманого провадиться начальником місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого або прокурора негайно по її надходженні. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.
Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід попереднього чи судового слщства (наприклад, приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий зобов'язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК).
Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого, причому якщо він є посадовою особою.
Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї посади.
Привід. Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов'язані з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з'явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судці чи суду, які їх винесли, з своїми поясненнями.
Поміщення обвинуваченого до медичного закладу. Якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи необхідне тривале спостереження за обвинуваченим або дослідження його, слідчий із санкції прокурора або його заступника поміщає обвинуваченого до відповідного медичного закладу, про що виносить постанову (ст. 205 КПК).
Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподіль-ника. Якщо в кримінальній справі встановлено, що особу, яка вчинила у віці від 11 до 14 років тяжке суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 7 КК, необхідно в зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, санкціонованою прокурором, її може бути поміщено до приймальника-розподільника для неповнолітніх на строк до 30 діб (ч. З ст. 73 КПК).
Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу (п. 5 ч. 1 ст. 11 КК) і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).
Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються і ліквідуються управліннями Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі при узгодженні з відповідними місцевими органами влади та МВС України. Вони здійснюють роботу по запобіганню бездоглядності і правопорушенням серед неповнолітніх, вживають до них необхідних виховних заходів.

 


ЛЕКЦІЯ №6 ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

 

1. ПОНЯТТЯ І ЗАВДАННЯ СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
2. ПРИВОДИ І ПІДСТАВИ ДЛЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.
3. ОРГАНИ ТА ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО ПОРУШИТИ КРИМІНАЛЬНУ СПРАВУ
4. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ПОРУШЕНННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.
5.ПОРЯДОК ПОРУШЕННЯ АБО ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

 

1. ПОНЯТТЯ І ЗАВДАННЯ СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Порушення кримінальної справи є першою, початковою стадією кримінального процесу. Суть її полягає в тому, що компетентні органи повинні встановити наявність чи відсутність передбачених законом приводів і підстав для того, щоб прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. У цій стадії також по можливості встановлюється наявність чи відсутність обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також інших обставин, які є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи.
Своєчасне та обгрунтоване порушення кримінальної справи є необхідною передумовою для швидкого й повного розкриття злочинів, викриття й покарання винних, запобігання злочинам і виконання завдань кримінального судочинства. Слідчі дії можна провадити лише після порушення кримінальної справи ( ст. 113 КПК). Як виняток до її порушення у невідкладних випадках дозволяється провести огляд місця_події, причому за наявності для цього підстав кримінальна справа порушується негайно після огляду (ч. 2 ст. 190 КПК).
Стадія порушення кримінальної справи не зводиться тільки до відповідного процесуального акта — постанови або ухвали про її порушення чи відмову в цьому. Вона включає в себе систему процесуальних дій і правовідносин, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і повідомлень про злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочинів, прийняття рішень про порушення кримінальної справи або про її відмову, прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю вказаних дій, перевірку судом за скаргами заінтересованих осіб законності та обґрунтованості постанови прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи.

2. ПРИВОДИ І ПІДСТАВИ ДЛЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.
Необхідною передумовою для порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і підстав.
Приводи — це передбачені законом джерела, з яких органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, уповноважені порушити кримінальну справу, одержують відомості про вчинені або підготовлювані злочини.
КПК передбачає такі приводи для порушення кримінальної справи: 1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян; 2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним; 3) явка з повинною; 4) повідомлення, опубліковані в пресі; 5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (ч. 1 ст. 94). Цей перелік є вичерпним.
Закон вимагає, щоб повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб були викладені в письмовій формі (ч. З ст. 95 КПК). Всі інші заяви або повідомлення можуть бути усними або письмовими.
Усні заяви про злочин заносяться до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник під розписку попереджується про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос за ст. 177 КК.
Письмова заява повинна бути підписана особою, яка її подає. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку.
Отже, анонімні письмові заяви, а також повідомлення про злочин, зроблені по телефону, навіть якщо той, хто повідомив, назвав себе, не є приводом до порушення кримінальної справи. В разі необхідності вони можуть бути перевірені, однак якщо в ході такої перевірки будуть установлені достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, то приводом до порушення справи буде безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК).
Повідомляти про злочини компетентним органам — право кожного громадянина. Проте якщо йому стало достовірно відомо, що хтось готує або вчинив злочин, за недонесення про який передбачено кримінальну відповідальність (ст. 187 КК), він зобов'язаний повідомити про такий злочин органам, які мають право порушувати кримінальні справи.
Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості повідомляють про підготовлювані або вчинені злочини, які стали їм відомі у ході їх діяльності.
Повідомлення, опубліковані в пресі, які можуть бути приводом для порушення кримінальної справи, — це статті, дописи, листи, фейлетони тощо, поміщені в центральних або місцевих газетах, журналах.
Явка з повинною — це заява особи про вчинений нею або за її участю злочин, зроблена добровільно, з власної ініціативи прокурору, слідчому, органу дізнання, судді чи суду. Особа, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі, може заявити про вчинений нею злочин адміністрації виправно-трудової установи.
У разі явки з повинною встановлюється особа того, хто з'явився, після чого складається протокол, в якому докладно від першої особи викладається зроблена заява. Протокол підписують особа, що з'явилася з повинною, і посадова особа, яка склала протокол (ст. 96 КПК).
За змістом закону не можна вважати явкою з повинною заяву особи, яка вчинила злочин, надіслану по пошті або зроблену по телефону. Однак якщо такий заявник не може з'явитись особисто через тяжку хворобу або інші поважні причини, його заява про злочин повинна бути прийнята і занесена до протоколу за місцем його перебування співробітником органу дізнання, слідчим або прокурором.
За загальним правилом явка з повинною є обставиною, що пом'якшує відповідальність (п. 8 ч. 1 ст. 40 КК). Але у випадках, прямо вказаних у законі (ч. 2 ст. 56, ч. З ст. 170, ч. 2 ст. 222 КК), вона є обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи.
Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом ознак злочину як привід до порушення кримінальної справи означає, що ці органи та особи самі, незалежно від будь-чиїх заяв і повідомлень, передбачених п. 1—4 ч. 1 ст. 94 КПК, виявляють підготовлюваний або вчинений злочин (наприклад, орган дізнання — при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, прокурор — при здійсненні загального нагляду за додержанням законності, слідчий — при розслідуванні справи, суддя — при розгляді адміністративної справи, суд (чи суддя) — при судовому розгляді кримінальної або цивільної справи).
Згідно з ч. 2 ст. 94 КПК підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (зокрема, суспільної небезпечності і кримінальної протиправності). Достатніми вважаються такі дані (докази), які свідчать про факт підготов-люваного або вчиненого діяння, передбаченого кримінальним законом. При цьому не обов'язково, щоб вони висвітлювали дане діяння повно і всебічно або викривали конкретну особу у вчиненні злочину. Встановлення цих обставин є завданням наступної стадії кримінального процесу — попереднього розслідування. Порушувати кримінальну справу слід, як правило, за фактом вчинення якогось діяння. Але якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, справу повинно бути порушено щодо цієї особи (ч. 2 ст. 98 КПК), при ньому прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду, про що виносять мотивовану постанову (ст. 98 КПК).

3. ОРГАНИ ТА ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО ПОРУШИТИ КРИМІНАЛЬНУ СПРАВУ
Право порушити кримінальну справу мають тільки прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя і суд (ст. 4, 97, 98 КПК), при цьому кожний з них діє в межах своєї компетенції.
Прокурор має право порушити кримінальну справу про будь-який злочин. Він також здійснює нагляд за законністю й обгрунтованістю порушення кримінальної справи слідчими та органами дізнання.
Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя (ч. 5 ст. 10 Закону про адвокатуру), а щодо народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника й заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати — лише Генеральним прокурором України (ч. 4 ст. 27 Закону про статус народного депутата України, ч. З ст. 20 Закону про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ч. 2 ст. 37 Закону про Рахункову палату).
Військовий прокурор порушує кримінальні справи про злочини, підсудні військовим судам.
Слідчі порушують кримінальні справи, керуючися правилами про підслідність (ст. 112 КПК). При цьому слідчі прокуратури можуть порушити будь-яку кримінальну справу, бо вони вправі розслідувати всякий злочин, але слідчі військової прокуратури порушують тільки кримінальні справи про злочини, підсудні військовим судам.
Органи дізнання вправі порушити кримінальну справу у межах їх компетенції, визначеної ст. 101 КПК. При цьому міліція в принципі може порушити справу про будь-який злочин. Каштани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, також вправі порушити справу про будь-який злочин, вчинений членами екіпажу і пасажирами під час перебування корабля в такому плаванні.
Податковій міліції надано право порушувати справи про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також справи про приховування валютної виручки.
Органи безпеки можуть порушити кримінальну справу про злочини, віднесені законом до їх відання (ч. 2 ст. 112 КПК).
Командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ вправі порушити кримінальну справу про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також робітниками і службовцями Збройних Сил у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи.
Митні органи вправі порушити кримінальні справи про контрабанду.
Начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових і виховно-трудових профілакторіїв мають право порушити кримінальну справу про
злочини проти встановленого порядку несення служби, а також про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ. 
Органи державного пожежного нагляду вправі порушити кримінальну справу про пожежі й порушення протипожежних правил.
Органи прикордонної охорони можуть порушити кримінальну справу про порушення державного кордону.
Суддя порушує кримінальні справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК) про злочини, обставини яких органи дізнання встановлюють у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 425, 430 КПК), або коли виявляє ознаки злочину при розгляді справи про адміністративне правопорушення (наприклад, про дрібне хуліганство).
Суд або суддя при розгляді ним справи одноособово вправі порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню (ст. 276 КПК) чи щодо нової особи (ст. 278 КПК), якщо в ході судового розгляду кримінальної справи будуть встановлені підстави для цього або ж при розгляді цивільної справи встановить ознаки злочину.

4. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.
Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:
1)за відсутністю події злочину;
2)за відсутністю в діянні складу злочину;
3)виключено;
4)внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також в зв'язку з помилуванням окремих осіб;
5)щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;
6)за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 статті 27 КПК
7)за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (частина 3 статті 27 КПК);
8)щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;
9)щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави;
10)щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню;
11)якщо про відмову в порушенні справи по тому ж факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.
Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 , виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 , постановляє виправдувальний вирок, а у випадках, передбачених пунктом 4, — обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.
Закриття справи на підставах, зазначених у пункті 4, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.
У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому статтею 73 КПК.
Якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або перевірки, що проводилась на підставах, передбачених частиною 4 статті 97КПК, поряд з обставинами, зазначеними у пунктах 1, 2, 4, 6, 7, 9—11 , що виключають провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя зобов'язані направити відповідні матеріали органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення.
Кримінальна справа щодо померлого підлягає порушенню тільки в тих випадках, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за ново виявленими обставинами.
Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є нескасовані вирок, ухвала чи постанова суду, постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню, постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні справи по тому ж факту, бо ці рішення мають загальнообов'язкову силу (ст. 403, 25, 114 КПК). Виняток передбачено законом тільки для суду. В стадії судового розгляду він має право порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню (ст. 276 КПК) або щодо нової особи (ст. 278 КПК), незважаючи на наявність згаданих нескасованих постанов органу дізнання, слідчого, прокурора, бо суд внаслідок принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону (ч. 1 ст. 129 Конституції України) не зв'язаний висновками і позицією цих органів і повинен перевірити їх правильність та обгрунтованість.

5.ПОРЯДОК ПОРУШЕННЯ АБО ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
При наявності приводів і підстав, зазначених у статті 94 цього Кодексу, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.
Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи.
Справи, зазначені в частині 1 статті 27 цього Кодексу, порушуються народним суддею, а у випадках, передбачених частиною 3 статті 27 цього Кодексу, — прокурором.
Після порушення справи:
1)прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання;
2)слідчий починає досудове слідство, а орган дізнання починає дізнання;
3)суд справу про злочин, зазначений у частині першій статті 27 цього Кодексу, призначає до розгляду.
Закон зобов'язує прокурора, слідчого, орган дізнання і суддю приймати заяви й повідомлення про вчинені або шдготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню (ч. 1 ст. 97 КПК). В останньому випадку вони направляють прийняту заяву або повідомлення за належністю, одночасно вживаючи всіх можливих заходів, щоб запобігти злочинові або припинити його.
Неприйняття або повернення заяви чи повідомлення про злочин з мотиву недостатності в них необхідних даних є неприпустимим. Заявнику може бути лише запропоновано додатково дати пояснення, подати наявні у нього предмети чи документи.
Заява або повідомлення про злочин повинні бути розглянуті не пізніше трьох_діб_з дня їх надходження. Протягом цього строку прокурор, слідчий, орган дізнання чи суддя зобов'язані прийняти рішення про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи чи про направлення заяви або повідомлення за належністю, тобто за підслідністю чи підсудністю (ч. 2 ст. 97 КПК).
Якщо питання про порушення кримінальної справи не може бути вирішено на підставі даних, що є в заяві чи повідомленні, провадиться перевірка цих документів у строк не більше 10 днів. Така перевірка здійснюється в основному шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). В окремих випадках виникає необхідність звернутися до відповідних організацій чи установ з вимогою провести ревізію (ч. 1 ст. 66 КПК) чи відомчу перевірку. Органи дізнання можуть здійснювати перевірку й оперативним шляхом.
Не можна провадити перевірку заяв і повідомлень про злочини шляхом обшуків, допитів та інших слідчих дій. У невідкладних випадках з метою перевірки до порушення справи може бути проведено лише огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК).
Якщо в заяві або повідомленні містяться дані про злочин, справа про який порушується лише за скаргою потерпілого, необхідно перевірити наявність законного приводу до порушення справи (ч. 1 і 2 ст. 27 КПК).
Порушивши кримінальну справу, прокурор, як правило, направляє її для провадження попереднього слідства або дізнання, але може прийняти й до свого провадження.
Якщо справу порушили слідчий або орган дізнання, вони приймають її до свого провадження і починають відповідно попереднє слідство чи дізнання. Не пізніше доби вони зобов'язані направити прокурору копію своєї постанови (ч. 2 ст. 100 КПК).
Проведення розслідування за матеріалами, виділеними з іншої справи в окреме провадження щодо іншої особи за новим обвинуваченням, без порушення справи є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і завжди тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримшально-процесуального законодавства, шо регулює повернення справ на додаткове розслідування).
Порушивши кримінальну справу, суддя або суд направляє її прокурору для провадження попереднього слідства або дізнання. Винятком є кримінальні справи про злочини, обставини вчинення яких встановлюються в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 425 КПК), і справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК).
Визнавши матеріали про злочини, перелічені в ст. 425 КПК, достатніми для розгляду в судовому засіданні, суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду (ст. 430 КПК).
У справах приватного обвинувачення суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи і віддання обвинуваченого до суду (ч. 1 ст. 251 КПК).
Якщо справа про злочини, перелічені в ч. 1 ст. 27 і ст. 425 КПК, порушується щодо неповнолітнього або особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, ця справа згідно з ст. 111 КПК повинна бути направлена прокурору для провадження попереднього слідства.
За відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, які виключають порушення кримінальної справи, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації.
Постанову слідчого та органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено особою, інтересів якої вона стосується, або її представником відповідному прокурору, а постанову прокурора — вищестоящому прокурору протягом 7 днів з дня одержання її копії. У разі відмови прокурора скасувати постанову скарга на цю постанову подається до місцевого суду за місцерозташуванням органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7 днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови. Якщо постанова про відмову в порушенні справи винесена не районним, міським і прирівняним до них органом дізнання, слідчим, прокурором, а вищестоящим, скарга на неї подається до обласного та прирівняного до нього суду (ч. 2 ст. 99, ст. 236КПК). Скарга розглядається суддею одноособово не пізніше 10 днів з дня її надходження до суду. Суддя витребовує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. Розглянувши скаргу, суддя: 1) скасовує постанову й повертає матеріали для проведення додаткової перевірки або порушує справу; 2) залишає скаргу без задоволення. Копія постанови судді надсилається особі, яка винесла оскаржену постанову, прокурору та особі, яка подавала скаргу. 
Постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржена в касаційному порядку особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом 7 днів з дня одержання її копії (ч. З ст. 99 і КПК), а прокурор — принести протест (ч. 5 ст. 100 КПК) або внести окреме подання (ч. 1 ст. 354 КПК).
Якщо в результаті перевірки заяви або повідомлення про злочин не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя вправі, відмовивши у порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадській організації, товариському суду, службі у справах неповнолітніх, трудовому колективу чи адміністрації підприємства, установи, організації для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення (ч. 2 ст. 99 КПК).



ЛЕКЦІЯ №7 ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ, ФОРМИ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

1. ПОНЯТТЯ І ФОРМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
2. ДІЗНАННЯ: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ, ПОРЯДОК ПРОВАДЖЕННЯ, СТРОКИ.
3. ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО: ПІДСЛІДНІСТЬ, СТРОКИ, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
4. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО 

 

1. ПОНЯТТЯ І ФОРМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Досудове розслідування — це здійснювана відповідно до вимог кримінально-процесуального закону діяльність слідчого та органу дізнання, спрямована на збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів, попередження, запобігання та розкриття злочинів, встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
У стадії досудового розслідування слідчий та орган дізнання розв'язують також такі завдання: встановлення і відшкодування збитку; виявлення й усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів; виховання громадян у дусі поваги честі та гідності громадянина, прагнення до справедливості й додержання законів.
Юридичною підставою для здійснення досудового розслідування є постанова про порушення кримінальної справи. Досудове розслідування може провадитися тільки за порушеною справою,
Досудове розслідування обов'язково провадиться у всіх справах, за винятком справ про злочини, зазначені у частині 1 статті 27 і статті 425 КПК України (справ приватного обвинувачення та протокольної форми досудової підготовки матеріалів), по яких досудове слідство провадиться у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд.
Досудове розслідування включає у себе досудове слідство та дізнання,
Досудове слідство — діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, здійсненні юридичних дій з метою забезпечення правильного застосування закону, захисту прав та законних інтересів людини, фізичних та юридичних осіб,створення умов для здійснення правосуддя.
Дізнання — це основана на законі розшукова, доказувальна та правозастосовна діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства.

2. ДІЗНАННЯ: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ, ПОРЯДОК ПРОВАДЖЕННЯ, СТРОКИ.
Органи дізнання — це органи оперативно-розшукової та адміністративної юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних дій (виконують процесуальну функцію розслідування).
Органами дізнання є:
1)міліція;1-1) податкова 2)органи безпеки 3)командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ
4)митні органи 
Форми дізнання: у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини; у справах про злочини, що не є тяжкими чи особливо тяжкими. Строки провадження дізнання:
по справах про тяжкі або особливо тяжкі злочини —10 днів з моменту порушення справи;
по справах про злочини, .що не є тяжкими чи особливо тяжкими, — до встановлення особи, що вчинила злочин(ст. 104 КПК України), та у термін не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, що вчинила злочин (ст. 108 КПК України).
При цьому, у разі обрання до підозрюваного одного з передбачених в законі запобіжних заходів у порядку, передбаченому статтею 165-2 КПК України, дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.
Передбачені законом строки провадження дізнання є остаточними і продовженню не підлягають.
Форми закінчення дізнання: передача справи слідчому; закриття справи.
На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.
Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора. 
Порядок провадження дізнання у кримінальних справах
За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, додержуючи строків, передбачених частиною 1 статті 108 цього Кодексу, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження.
У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов'язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у межах строків, передбачених частиною 2 статті 108 цього Кодексу.
Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх наслідки.
Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій. 
Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.(ст.106)
Орган дізнання вправі допитати підозрюваного у вчиненні злочину(ст.134-136, 145, 146)
Строки провадження дізнання
У справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, дізнання провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється з додержанням вимог, передбачених статтею 209 цього Кодексу.
У справі про тяжкий, або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому статтею 165-2 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу. 
Закінчення дізнання
Дізнання у справах закінчується складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, яка затверджується прокурором.
За наявності обставин, передбачених статтею 6 цього Кодексу, орган дізнання закриває справу мотивованою постановою, копію якої в добовий строк надсилає прокуророві
Оскарження дій і постанов органів дізнання
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені прокуророві.
В разі надходження скарги прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду.
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом. 

3.ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО: ПІДСЛІДНІСТЬ, СТРОКИ, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Досудове слідство - кримінально-процесуальна діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, провадженні слідчих і інших процесуальних дій та самостійному застосуванні норм права з метою захисту прав та законних інтересів людини, фізичних та юридичних осіб, створення умов для здійснення справедливого правосудця.
Органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі рганш внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів служби безпеки України, досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом найважливішого завдання — забезпечення справедливості та всіх інших завдань кримінального процесу.
Підслідність — це сукупність встановлених законом ознак кримінальних справ, відповідно до яких встановлюється конкретний слідчий орган, компетентний проваджувати досудове слідство.
Розрізняють предметну (родову), персональну, альтернативну, територіальну підслідність та підслідність за зв'язком справ.
Досудове слідство провадиться у всіх справах, за винятком справ про злочини, зазначені у частині 1 статті 27 і статті 425 цього Кодексу, по яких досудове слідство провадиться у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд. 
Початок провадження досудового слідства
Досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому цим Кодексом.
Слідчий зобов'язаний негайно приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі. Коли справа порушена слідчим і прийнята ним до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи і прийняття її до свого провадження. В разі прийняття до свого провадження раніше порушеної справи слідчий виносить окрему постанову про прийняття справи до свого провадження.
Копію постанови про прийняття справи до свого провадження слідчий протягом доби надсилає прокуророві.
Місце провадження досудового слідства
Досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного, обвинуваченого, або за місцем перебування більшості свідків чи за визначенням прокурора.
Слідчий, встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов'язаний провести всі невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення її за підслідністю
Слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах і вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк.
У межах міста або району, хоч і поділеного на кілька слідчих дільниць, слідчий зобов'язаний особисто провадити всі слідчі дії.
Провадження слідства в справі декількома слідчими
Якщо розслідування особливо складної справи доручається декільком слідчим, то про це зазначається в постанові про порушення справи або виноситься окрема постанова. Один з цих слідчих призначається старшим, він приймає справу до свого провадження і безпосередньо керує діями інших слідчих.
Постанова про призначення в справі декількох слідчих оголошується обвинуваченому.
Строки досудового слідства
Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. В цей строк включається час з моменту порушення справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування — до трьох місяців.
В особливо складних справах строк досудового слідства, встановлений частиною 1 цієї статті, може бути продовжено прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурором міста Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором або їх заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого — до шести місяців.
Далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише у виняткових випадках Генеральний прокурор України або його заступники.
При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а також відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за слідством, в межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження. Дальше продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах.
Дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим.
У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства. Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність за статтею 387 Кримінального кодексу України. 
Стаття 122. Роз'яснення прав потерпілому
Стаття 123. Визнання цивільним позивачем
Стаття 124. Притягнення як цивільного відповідача
Стаття 127. Залучення понятих
Стаття 128. Залучення перекладача
Стаття 128-1. Участь спеціаліста при проведенні слідчих дій
Стаття 129. Розгляд клопотань слідчим
Про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства у випадках, зазначених у цьому Кодексі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова.
У постанові зазначається місце і час її складання, посада особи, що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій провадиться слідство, і обгрунтування прийнятого рішення, а також стаття цього Кодексу, на підставі якої прийнято рішення.

4.ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО 
Слідчий — учасник кримінального процесу, який прийняв відповідно до закону кримінальну справу до свого провадження та вирішує завдання кримінального процесу шляхом здійснення функції розслідування.
Слідчий процесуально самостійний і в своїй діяльності ерується законом. 
Повноваження слідчого.При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.
В разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.
Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.
В справах, в яких досудове слідство є обов'язковим, слідчий вправі в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи виконання органами дізнання дій, передбачених статтею 104 цього Кодексу.
Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами.
При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку і відеозапис
Повноваження начальника слідчого відділу
Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.
Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов'язковими для виконання.
Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 114 цього Кодексу.
Вказівки прокурора в кримінальних справах, які дані відповідно до правил, встановлених цим Кодексом, обов'язкові для начальника слідчого відділу. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання. 
Слідчий зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, вирішення завдань кримінального судочинства, виявити як викриваючі, так і виправдовуючі обвинуваченого, а також пом'якшуючі та обтяжуючі його відповідальність обставини. Слідчий не має права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз або інших незаконних заходів.
При провадженні слідчих та інших процесуальних дій слідчий зобов'язаний роз'яснити учасникам їх права та обов'язки, а також порядок їх реалізації, суворо додержуватись закону та забезпечувати права й законні інтереси учасників процесу та інших громадян.
У взаємовідносинах з обвинуваченим слідчий виходить з конституційного принципу презумпції невинності, згідно з яким обвинувачений не вважається винним, доки його провина не буде доведена та встановлена вироком, який набув законної сили; всі сумніви у справі, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого.
Слідчому забороняється:
-Проваджувати дії, не передбачені законом чи в такому порядку, який не відповідає вимогам чинного законодавства.
-Без наявності передбачених у законі підстав і умов крайньої необхідності обмежувати конституційні та інші права і свободи людини.
-Проваджувати розслідування за наявності підстав для самовідводу.
-Перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Домагатися показань та здобуття інших доказів шляхом насильства, погроз або інших незаконних заходів.
-Використовувати самому та залучати до справи недостовірні фактичні дані, дані, джерело і засіб отримання яких невідомі, чи дані, здобуті незаконним шляхом, повідомляти суду явно не-ймовірн) або недостовірну інформацію.
-Розголошувати дані про обставини особистого життя людини, кі стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків, якщо такі дані не є доказами вчинення злочину.
-Використовувати свої повноваження на шкоду інтересам правосуддя.
Забороняється будь-яке втручання в процесуальну діяльність слідчого. При провадженні розслідування слідчий самостійно обирає тактику і методику розслідування, проваджує слідчі дії та приймає рішення по справі.
Ніхто, окрім прокурора чи начальника слідчого підрозділу та їхніх заступників, у межах повноважень, визначених Кримінально-процесуальним кодексом і функціональними обов'язками, не може витребувати кримінальну справу для перевірки чи матеріали, на підставі яких слідчим відмовлено у порушенні кримінальної справи.
Забороняється без дозволу слідчого, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа, видача будь-кому (за винятком прокурора, який здійснює нагляд) затриманих або заарештованих підозрюваних чи обвинувачених по такій справі для допитів або інших слідчих дій чи непроцесуальних форм спілкування.
Дані досудового слідства можуть бути оголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають за можливе. Матеріали кримінальної справи не можуть бути розголошені до закінчення досудового слідства без дозволу слідчого, у провадженні якого знаходиться справа. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпшого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, фахівця, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства. Винні в їх розголошенні несуть кримінальну відповідальність.
Ніхто не вправі давати будь-які вказівки слідчому щодо провадження в кримінальній справі.
Слідчий недоторканний. Притягнення до кримінальної відповідальності слідчого можливе тільки з дозволу Верховної Ради України за поданням Генерального прокурора України.
Слідчий може бути допитаний як свідок тільки з його згоди дозволу начальника слідчого підрозділу.
Дисциплінарні стягнення на слідчого за порушення норм кримінально-процесуального законодавства наюіадаються тільки на підставі висновків начальника слідчого управління.
Забороняється притягнення слідчого до виконання функцій, не пов'язаних з розкриттям та розслідуванням злочинів.
Помічник слідчого. Посада помічника слідчого передбачається Наказом МВС України № 745 від 25 листопада 1992 року "Про невідкладні заходи з удосконалення структури та організації діяльності органів досудового слідства в системі" МВС України".
Помічник слідчого є співробітником органу досуцового слідства, в обов"язки якого входить надання допомоги слідчому і иконання його доручень, пов'язаних із розслідуванням кримінальних справ.
Відповідно статусу він:
-викликає для проведення слідчих дій свідків, що потерпілі(підозрюваних), спеціалістів, експертів, цивільних позивачів і
-відповідачів та інших учасників процесу;
-залучає понятих для участі в проведенні процесуальних дій-
-здійснює застосування звуко- та відеотехніки для технічного
-документування слідчих дій;
-упаковує вилучені в справі речові докази;
-доставляє до місця призначення необхідні документи, предмети, речові докази.


ЛЕКЦІЯ №8 СЛІДЧІ ДІЇ

 

1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА СЛІДЧИХ ДІЙ
2. ВИДИ СЛІДЧИХ ДІЙ

Слідча дія

Мета проведення

Суб єкт прове дення

Юридична підстава проведення

Обов’язковість участі понятих чи інших осіб

Процесуальне оформлення

Допит обвинуваченого, підозрюваного, свідка, потерпілого

З ясування обставин, які мають значення для справи

Слідчий

     --------

Для неповнолітнього свідка-педагог, при необхідності - лікар,батьки

Протокол

Очна ставка

З ясування правдивості двох раніше допитаних осіб, в показаннях яких є суперечності

Слідчий

      ---------

      ---------

Протокол

Пред’явлення для впізнання

З ясувати чи відома певна особа чи предмет обвинуваченому, підозрюваному,

свідкові чи потерпілому

Слідчий

      ----------

Не менше 2 понятих

Протокол

Обшук

Виявлення доказів

Слідчий

Постанова слідчого, затверджена прокурором, обшук житла- постанова судді ,за винятком невідкладних випадків

Не менше 2 понятих, особа, яка займає це приміщення

Протокол

Виїмка

  

Вилучення доказів

Слідчий

Постанова слідчого, виїмка документів, що становлять державну чи банківську таємницю- постанова слідчого, затверджена прокурором, виїмка з житла- постанова судді

 Не менше 2 понятих, особа, яка займає це приміщення

Протокол

Накладення арешту на кореспон-

денцію і зняття інформації з каналів зв’язку

З ясування обставин, що мають значення для справи

Начальник відповідної установи

Постанова судді

 -------------

  ----------

Огляд і виїмка кореспон-

денції і досліджен-ня інформації, знятої з каналів зв’язку

З ясування обставин, що мають значення для справи

Слідчий

Рішення суду

Поняті з числа службовців установи

Протокол

Огляд місцевості, приміщення, предметів і документів

Виявлення слідів злочину, з ясування інших обставин, які мають значення для справи

  

Слідчий

Огляд житла- постанова судді

Не менше 2 понятих

Протокол

Освідування

 

Виявлення або засвідчення наявності у обвинуваченого, підозрюваного, свідка чи потерпілого особливих прикмет

  

Слідчий,

судово-медичне освідуван-

ня проводить судмед-

експерт або лікар

Постанова слідчого

 

   ------------

 

Протокол, при судово-медичному-акт або довідка

 

Відтворення обстановки і обставин події

 

Перевірка і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, обвинуваченого або даних, одержаних при проведенні слідчих дій

  

 

Слідчий

 

  -------------

Не менше 2 понятих  

 

Протокол

  

Огляд та ексгумація трупа

 

Виявлення слідів злочину, з ясування інших обставин, які мають значення для справи

 

Слідчий ,

судмедексперт

При ексгумації-постанова слідчого, затверджена прокурором

 

Не менше 2 понятих  

 

Протокол

  

Експертиза

 

Одержання відповідей на питання , для з ясування яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання

 

Експерт чи група експертів

  

Постанова слідчого

 

   ------------

 

Висновок




1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА СЛІДЧИХ ДІЙ
Основним змістом процесуальної діяльності є встановлення об'єктивної істини, а основним засобом отримання і перевірки доказів є слідчі дії.
У теорії кримінального процесу мають місце різні визначення поняття слідчих дій. Наприклад, на думку Н. А. Громова, слідчі дії — це передбачені кримінально-процесуальним законом і здійснювані з метою збирання і перевірки доказів заходи, що складаються з сукупності пошукових, пізнавальних і засвідчуваних прийомів, які обумовлені своєрідним поєднанням у кожному з них загальнонаукових методів пізнання, відповідаючих особливостям слідів злочину і пристосованих для ефективного виявлення, сприйняття і закріплення доказової інформації.
Слідчі дії — це регламентовані нормами процесуального права та здійснювані в рамках кримінально-процесуального провадження уповноваженою на те особою, а також забезпечувані заходами державного примусу та супроводжувані необхідним документуванням процесуальні дії, які являють собою комплекс пізнавально-засвідчувальних операцій, спрямованих на отримання, дослідження та перевірку доказів.
Іншими словами, слідчі дії — це процесуальні дії, здійснювані для одержання доказової інформації, збирання, дослідження та перевірки доказів. Вони мають пізнавальний характер та процесуально-правову природу.
Основу слідчих дій складають окремі методи пізнання — візуальне спостереження, розпитування, сприйняття, пошук, порівняння (ідентифікація), відтворення, дослідження, які супроводжуються закріпленням (фіксацією та засвідченням) одержаної доказово інформації чи висновків дослідження в відповідних процесуальні документах. 
КПК передбачає та регламентує проведення таких слідчих дій:
1.огляд (місця події, предмета, документів, місцевості, приміщень, трупа); 
2. обшук;
3.виїмка (предметів, документів);
4.огляд і виїмка поштово-телеграфної кореспонденції;
5.зняття інформації з каналів зв'язку;
6.накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію;
7.відтворення обстановки та обставин події злочину;
8.допит (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта);
9.очна ставка;
10.пред’явлення для впізнання; 
11.огляд і ексгумація трупа; 12.проведення експертизи. 13.освідування

2. ВИДИ СЛІДЧИХ ДІЙ
Залежно від джерел отриманої інформації слідчі дії поділяються на:
а) спрямовані на отримання інформації від людей (допит, очна ставка, впізнання та деякі інші);
б) спрямовані на отримання інформації від матеріальних об'єктів (огляд, обшук, виїмка, експертиза та подібні);
в) спрямовані на отримання інформації як від матеріальних об'єктів, так і від людей (відтворення обстановки й обставин події злочину, затримання підозрюваного).
За особливостями процесуальної форми провадження слідчі дії можуть бути поділені на такі, які провадяться:
1) за постановою слідчого або без неї. 
2) з санкції прокурора і без санкції прокурора;
3) за постановою судді (виїмка поштово-телеграфноі кореспонденції, обшук житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з технічних каналів зв'язку);
4) за участю понятих (обшук, виїмка, впізнання) і без них (допит, очна ставка);
5) з обов'язковою участю фахівця (огляд трупа; судово-медичний огляд; ексгумація трупа; допит неповнолітнього свідка у віці до 14 років) і без його участі або за його участю на розсуд слідчого. 
6) особою однієї статі з іншими учасниками (освідування, особистий обшук) та будь-якими особами, що проваджують розслідування в передбаченому порядку.
Слідчі дії за послідовністю проведення можуть бути поділені на:
а) первинні і повторні. При цьому, наприклад, слідчий може призначити повторну експертизу, але не може провести повторне пред'явлення особи для впізнання;
б) невідкладні та інші. Огляд місця події, наприклад, завжди має характер невідкладної слідчої дії, а очна ставка, навпаки, проводиться в певний, визначений слідчим час, або ж не проводиться взагалі. Невідкладність проведення певної слідчої дії може виявитися не тільки на початку розслідування, а й у ході подальшого його провадження. Наприклад, достатні підстави для проведення обшуку на квартирі знайомої обвинуваченого виникли лише після допиту одного з співучасників злочину;
в) основні та додаткові. Наприклад, після відтворення обстановки й обставин події злочину може виникнути потреба в проведенні додаткового допиту потерпілого, обвинуваченого чи проведенні додаткової експертизи.


ЛЕКЦІЯ № 9. ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

 

1. ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО
2. ПОСТАНОВА ПРО ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО: СТРУКТУРА, ЗМІСТ, ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА.
3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА РОЗ'ЯСНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОМУ ЙОГО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ
4. ДОПИТ ОБВИНУВАЧЕНОГО
5. ЗМІНА ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ВІДСТОРОНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ВІД ПОСАДИ

 

1. ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО
Притягнення особи як обвинуваченого — один із найважливіших процесуальних актів, спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої порушено кримінальну справу і ведеться розслідування, який полягає в винесенні постанови про притягнення як обвинуваченого; пред'явленні обвинувачення; роз'ясненні обвинуваченому його прав та наданні можливостей щодо їх реалізації і допиті обвинуваченого.
Обвинувачений — особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого.
Підставою притягнення особи як обвинуваченого є наявність системи неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину.
Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого:
— висунуті всі можливі, в тому числі і взаємовиключні версії у справі;
— усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, всебічно перевірені;
— усі версії, крім однієї — про винність підозрюваного,—спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів;
— у справі зібрано таку сукупність допустимих та достовірних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити однозначний висновок про вчинення злочину особою, яка притягається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її провини
— відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин.
Сутність акту притягнення особи як обвинуваченого полягає в тому, що на підставі зібраних доказів конкретна особа потрапляє у становище головного учасника кримінального процесу, щодо якого державою в особі органів правосуддя публічно формулюється та проголошується обвинувачення у вчиненні кримінально караного діяння, проте сам обвинувачений при цьому в силу презумпції невинуватості ще не вважається винним, поки його провина не встановлена вироком суду, і наділяється для захисту своїх інтересів широкими процесуальними правами.
Тим самим, з одного боку, держава оголошує обвинуваченій особі про свою готовність піддати її покаранню, а з іншого — дозволяє їй знати, в чому вона обвинувачується, і вжити заходів захисту від безпідставного обвинувачення.
Закон не визначає, коли саме має бути пред'явлене обвинувачення, однак містить винятки з цього правила: якщо запобіжний захід був обраний щодо підозрюваного, то обвинувачення має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або ж останній відміняється. В інших випадках час пред'явлення обвинувачення визначається слідчим, який не повинен проявляти як поспішність, так і зволікання.
Ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права доречно встановлює, що кожен, хто притягується до кримінальної іюповідальностї, має право бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред 'явленого йому обвинувачення.
Притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який тягне за собою подальший розвиток правовідносин між слідчим і особою, що притягається до кримінальної відповідальності.
Значення акту притягнення особи як обвинуваченого можна розглядати в різних аспектах,
У кримінально-правовому аспекті це проявляється в тому, що діям обвинуваченого дається конкретна юридична кваліфікація за відповідною статтею Кримінального кодексу.
Кримінально-процесуальний аспект значення акту притягнення особи як обвинуваченого проявляється в таких моментах:
— у кримінальному процесі з'являється центральна фігура —обвинувачений, якому мають бути надані та роз'яснені його права,забезпечена можливість їх реалізації;
— висунуте обвинувачення є основою для обвинувального висновку та судового розгляду: обвинувальний висновок та вирок суду не можуть виходити за межі висунутого обвинувачення; зміна
обвинувачення в суді допускається обвинувачем за умови, що при цьому не порушуються правила підсудності справ чи обов'язкового проведення розслідування, обвинуваченому надається можливість ознайомитись з новим обвинуваченням і не погіршується право обвинуваченого на захист; розгляд у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони передані суду;
— з моменту притягнення особи як обвинуваченого органи розслідування отримують право на застосування низки засобів примусу: відсторонення обвинуваченого від посади, обрання запобіжних
заходів, а також право об'явити розшук обвинуваченого;
— притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який дає обвинуваченому право користуватися послугами захисника;
— притягнення особи як обвинуваченого дає початок змагальності кримінального процесу: чітко визначаються сторони та права учасників процесу, функції захисту та обвинувачення отримують можливість активного прояву;
— між обвинуваченим, захисником та іншими учасниками процесу виникають кримінально-процесуальні відносини, які характеризуються змагальністю та конструктивним розвитком у рамках процесуальної форми в напрямі розв'язання справи по суті.
Як обвинувачений можуть бути притягнуті лише осудні особи, які досягай віку, з якого за відповідні злочини може наставати кримінальна відповідальність. Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України, які вчинили злочини, відповідають на загальних підставах.
Імунітет від кримінальної відповідальності і статус недоторканності мають окремі особи, стосовно яких встановлені додаткові гарантії захисту їх прав.
Притягнення особи як обвинуваченого складається з кількох етапів:
1) винесення постанови про притягнення як обвинуваченого;
2) пред'явлення обвинувачення;
3) роз'яснення обвинуваченому його прав та вручення йому копії постанови про притягнення як обвинувачуваного;
4) допит обвинуваченого.
Кожен з цих етапів взаємопов'язаний один з одним і в своїй сукупності являє єдиний акт притягнення особи як обвинуваченого, який повинен здійснюватись у передбаченій процесуальній формі з забезпеченням захисту передбачених законом прав учасників процесу.

2. ПОСТАНОВА ПРО ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО: СТРУКТУРА, ЗМІСТ, ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого виражає у визначеній законом формі переконання слідчого (особи, що провадить дізнання) про наявність у діях особи, яка притягується як обвинувачений, складу злочину.
Це суб'єктивне переконання повинне ґрунтуватися на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого визначає обсяг обвинувачення та кваліфікацію злочину, межі судового розгляду в цілому.
Розгляд справи в суді провадиться в межах того обвинувачення;, яке було пред'явлене обвинуваченому. Суд не має права поставити в провину підсудному ані жодного факту, який не був включений у постанову про притягнення як обвинуваченого. Інший підхід позбавляє підсудного можливості здійснити своє право на захист.
Зміст і форма постанови про притягнення як обвинуваченого визначаються ст.130 та 132 КПК України, відповідно до якої цей процесуальний акт має складатися з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.
У вступній частині постанови мають бути вказані: найменування процесуального документа; місце та час його складання; посада, спеціальне звання, прізвище особи, яка склала постанову; номер кримінальної справи; обставини злочину, з приводу яких проводилося розслідування.
В описово-мотивувальній частині постанови вказуються: прізвище, ім'я та по батькові особи, яка притягується як обвинувачений, її вік, злочин, у вчиненні якого вона обвинувачується, із зазначенням часу, місця, способу, наслідків та інших обставин вчинення злочину, кваліфікація дій обвинуваченого (посилання на статтю Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене діяння).
Виклад у постанові інкримінованих обвинуваченому діянь має бути максимально конкретизованим. Формулювання обвинувачення повинне містити виклад конкретних фактичних обставин події злочину, які обґрунтовують висновок про наявність злочину та його кваліфікацію. Ступінь деталізації цих обставин може бути різний. Закон не вимагає, щоб у постанові вказувалися докази,якими обґрунтоване обвинувачення. Проте у будь-якому випадку мають бути вказані всі ознаки, суттєві для даного складу злочину. Якщо обвинувачений притягується до відповідальності за вчинення кількох злочинів, які підпадають під ознаки різних статей кримінального закону, в постанові має бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому в провину за кожною з цих статей. Якщо ж діяння являє собою ідеальну сукупність злочинів, у формулюванні робиться загальний опис вчиненого, а потім вказуються статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за таке діяння.
Якщо злочин вчинено групою осіб, то в постанові має бути конкретно вказано, які саме діяння вчинені обвинуваченим і яка його роль у злочині. Безсумнівно, якщо у справі притягуються як обвинувачені кілька осіб, то щодо кожної з них складається окрема постанова, що забезпечує індивідуалізацію обвинувачення.
У резолютивній частині постанови міститься рішення слідчого притягти як обвинуваченого конкретну особу, вказуються її основні анкетні дані, а також пункт, частина та стаття кримінального закону, за якими кваліфіковано її дії.
Постанова про притягнення як обвинуваченого характеризується:
а) об'єктивністю викладення фактичних даних;
б) логічністю;
в) законністю;
г) обгрунтованістю;
д) вмотивованістю;
є) юридичною чіткістю формулювання обвинувачення,
Об'єктивність — відповідність викладених у постанові відомостей та висновків про обставини справи об'єктивній дійсності, реальним фактам.
Логічність — відображення у змісті постанови внутрішнього зв'язку фактів між собою, відповідність змісту логіці фактичних обставин справи. Сформульовані висновки мають випливати з описово-мотивувальної частини.
Законність постанови про притягнення як обвинуваченого означає, що:
а) постанова винесена по порушеній кримінальній справі уповноваженим на те органом або посадовою особою в межах їх компетенції за наявності для того передбачених законом підстав (без
заперечних доказів вчинення злочину);
б) у постанові дано правильну юридичну кваліфікацію дій обвинуваченого;
в) постанова відповідає встановленій законом процесуальній формі і містить передбачені реквізити, вона засвідчена підписом компетентних осіб.
Обґрунтованість постанови про притягнення як обвинуваченого означає, що кожне положення, сформульоване в ній, ґрунтується на зібраних доказах.
Під вмотивованістю постанови слід розуміти такі систему та форму викладення обвинувачення, які приводять до логічного переконання у правильності висновку.
Безперечно, висновок буде правильним, якщо як вихідні посилки виступають положення, істинність яких доведена. Викладені факти не повинні суперечити один одному. Кваліфікації злочину має передувати виклад усіх основних та кваліфікуючих ознак складу злочину, з яких, за правилами логіки, з необхідністю випливає сформульований висновок.
Вимогам щодо юридичної чіткості формулювання обвинувачення відповідатиме в разі, коли висновок є лаконічним, чітко сформульованим і не містить у собі логічного протиріччя; фактичні обставини справи викладеш за допомогою тих юридичних понять і тих юридичних формулювань, які використовує законодавець стосовно конкретного складу злочину. 
Копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого направляється протягом доби прокурору. Прокурор, здійснюючи нагляд за дотриманням законів у діяльності слідчого, може відмінити незаконно винесену постанову слідчого чи дати певні вказівки щодо зміни обвинувачення.
Однак, у певній мірі реалізуючи принцип процесуальної самостійності і незалежності слідчого, закон (ст. 114 ч. 2 КПК України) передбачає, що в разі незгоди слідчого з письмовими вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, слідчий вправі подати справу вищому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нищого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.
Згідно зі ст. 133 КПК України обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня з'явлення обвинуваченого або його приводу.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА РОЗ'ЯСНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОМУ ЙОГО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ
Пред 'явлення обвинувачення — одна із складних і важливих процесуальних дій, у процесі якої має бути покладено початок та здійснені акти по практичній реалізації функції обвинувачення, а також вжито необхідних у зв'язку з цим заходів щодо забезпечення гарантій захисту обвинуваченим своїх прав.
Пред'явлення обвинувачення включає в себе певну систему правовідносин слідчого й обвинуваченого та інших учасників процесу.
Забезпечення з'явлення обвинуваченого. Обвинувачений викликається до слідчого по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається обвинуваченому під розписку, з зазначенням часу вручення. Згідно зі ст. 134 КПК України в випадках тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для передавання йому вручається під розписку кому-небудь з дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи.
Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення.
Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у призначений строк.
Згідно зі ст, 135 КПК України в разі нез'явлення без поважних причин обвинувачений підлягає приводу.
Поважними причинами нез'явлення обвинуваченого до слідчого в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого.
Привід обвинуваченого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого. Привід обвинуваченого, крім виняткових випадків, здійснюється вдень.
Привід обвинуваченого без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання.
Постанова про привід оголошується обвинуваченому перед її виконанням.
Розшук обвинуваченого. Коли місце перебування обвинуваченого не встановлене, слідчий оголошує його розшук. Розшук може бути оголошений як під час попереднього слідства, так і одночасно з його зупиненням.
Про оголошення розшуку слідчий складає постанову, в якій зазначає необхідні відомості про особу розшукуваного. Постанова про розшук і обрання запобіжного заходу направляється до відповідних органів дізнання, компетентних здійснювати опера-тивно-розшукову діяльність.
Пред'явленню обвинувачення має передувати роз'яснення обвинуваченому його права на захист та забезпечення реалЬації його процесуальних прав у цій частині. 
Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, затримання чи арешту підозрюваного, а в справі про суспільно небезпечне діяння, вчинене особою в неосудному стані або особою, яка захворіла душевною хворобою після вчинення злочину,— з моменту отримання доказів про душевну хворобу.
Слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд зобов'язані до першого допиту обвинуваченого роз'яснити йому право мати захисника та скласти про це протокол, а також надати обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами (ст. 21 КПК України).
Порушення права обвинуваченого на захист у процесуальному аспекті може бути підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування, а в кримінальному аспекті — підставою притягнення винних посадових осіб до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374 КК України: "Недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років".
Роз'яснивши обвинуваченому право на захист, слідчий зобов'язаний вжити заходів до забезпечення участі захисника у справі. Захисник може бути запрошений самим обвинуваченим або іншими особами за його дорученням. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом сімдесяти двох годин, слідчий має право запропонувати обвинуваченому іншого захисника або забезпечити участь захисника у справі через адвокатське об'єднання.
Надати можливість захищатися самому — це означає, по-перше, ознайомити обвинуваченого з обвинуваченням, по-друге, роз'яснити обвинуваченому всі його права, по-третє, забезпечити можливість їх реалізації.
Отже, обвинуваченому необхідно роз'яснити не тільки право мати захисника, а й усі інші його права. 
Згідно зі ст. 140 КПК України при пред'явленні особі обвинувачення присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли сам обвинувачений відмовився від захисника і його відмова може бути прийнята (на дану ситуацію не поширюються вимоги закону про обов'язкову участь захисника у справі).
Зауважимо все-таки, що саме обвинувачення при цьому має бути пред'явлене не пізніше двох днів з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 133 КПК України), а присутність захисника під час пред'явлення обвинувачення, якщо обвинувачений від нього не відмовився, обов'язкова (ст. 140 КПК України). У такій ситуації слідчий повинен забезпечити участь захисника під час пред'явлення обвинувачення через адвокатське об'єднання' і пред'явити обвинувачення в передбачені строки, інакше буде порушено більш важливе право обвинуваченого — знати, в чому він обвинувачується, і самому захищатися від безпідставного обвинувачення.
Пред'явлення обвинувачення полягає в тому, що слідчий, пересвідчившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого, роз'яснює сутність пред'явленого обвинувачення (ч. 1 ст. 140 КПК України), права обвинуваченого та порядок їх реалізації.
Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то зміст постанови йому перекладається мовою, якою він володіє. Про це робиться відмітка у постанові.
Факт оголошення обвинуваченому постанови та роз'яснення сутності пред'явленого обвинувачення засвідчується підписами обвинуваченого, захисника та слідчого на самій постанові.
Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та захисником.
У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що повідомляє прокурора".
Зауважимо, що буде доцільним у разі відмови обвинуваченого поставити підпис на постанові слідчий має роз'яснити йому, що цей підпис фіксує тільки факт оголошення постанови, а не визнання обвинуваченим своєї провини.
Після пред'явлення обвинувачення слідчий зобов'язаний знову роз'яснити обвинуваченому його права, передбачені ст. 43 та 142 КПК України. Відповідно до цих норм під час провадження попереднього слідства обвинувачений має право:
1) знати, в чому він обвинувачується;
2) давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
3) подавати докази;
4) заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, експертизи, про витребування та приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань,
які мають значення для встановлення істини у справі;
5) заявляти відвід слідчому, прокурору, експерту, фахівцю та перекладачеві;
6) з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих
слідчих дій;
7) знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення попереднього (досудового) слідства;
8) мати захисника та побачення з ним до першого допиту;
9) подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Обвинувачений не несе відповідальності ні за відмову від давання показань, ні за давання заздалегідь неправдивих показань. 
Про роз'яснення обвинуваченому його прав слідчий робить відмітку в постанові про пред'явлення обвинувачення, яку засвідчує своїм підписом обвинувачений, а в необхідних випадках — і захисник.
Якщо обвинувачений перебуває під вартою, то адміністрація слідчого ізолятора або ізолятора тимчасового утримання повинна забезпечити умови для реалізації обвинуваченим свого права на побачення з захисником наодинці. Таке побачення обвинуваченому надається без обмеження кількості й тривалості у вільний від виконання слідчих дій час (ст. 12 Закону України "Про попереднє ув'язнення").
Особливості пред'явлення обвинувачення і допиту неповнолітнього обвинувачуваного. Пред'явлення обвинувачення неповнолітньому і його допит провадиться в присутності захисника. Відповідно до ст. 438 КПК України у випадках, коли неповнолітній не досяг 16 років або, якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення і при його допиті за розсудом слідчого або прокурора або за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки або інші законні представники неповнолітнього.
До пред'явлення неповнолітньому обвинувачення слідчий повинен ознайомити батьків та інших законних представників неповнолітнього обвинувачуваного, педагога і лікаря з їхніми правами й обов'язками, передбаченими відповідно ст. 438 і 128-1 КПК України. В постанові про притягнення неповнолітнього як обвинувачуваного, а також у протоколі його допиту повинні бути зазначені відомості про особи присутніх при проведенні процесуальної дії і їхнє ставлення до обвинувачуваного.
Слідчий роз'ясняє педагогу або лікарю, батькам або іншим законним представникам неповнолітнього, присутнім при пред'явленні обвинувачення і допиті, їхнє право задавати обвинувачуваному питання і викладати свої зауваження. Слідчий має право відвести поставлене питання, але відведене питання має бути занесене до протоколу.
Якщо батьки або інші законні представники негативно впливають на неповнолітнього або намагаються заважати одержанню доказів і проведенню слідчої дії, слідчий або прокурор можуть не допускати їх до участі в допиті.

4.ДОПИТ ОБВИНУВАЧЕНОГО
Після пред'явлення обвинувачення слідчий зобов'язаний надати обвинуваченому можливість дати свої показання по суті пред'явленого обвинувачення — повинен допитати обвинуваченого негайно після його з'явлення або приводу, але не пізніше однієї доби після пред'явлення йому обвинувачення.
Допит обвинуваченого, крім випадків, які не терплять зволікання, або вимоги самого обвинуваченого, має провадитися в денний час (з 6.00 до 22.00).
Мета допиту — отримання та перевірка доказів, з'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення, надання обвинуваченому можливості захищатися від пред'явленого обвинувачення шляхом давання своїх пояснень та показань.
У процесі допиту слідчий остаточно з'ясовує наявність або відсутність фактів, які дають підстави для сумнівів у винності обвинуваченого, перевіряє зібрані у справі докази на міцність, визначається з питанням про можливість припинення кримінальної справи із застосуванням до обвинуваченого заходів громадського впливу або у зв'язку з амністією (амністії, як правило, підлягають особи, які визнають себе винними у вчиненні злочину і не суперечать проти пред'явлення справи за даною підставою).
Разом з тим, допит обвинуваченого — це один із засобів його викриття та встановлення об'єктивної істини в цілому.
Обвинувачений допитується в місці провадження попереднього слідства, а в разі необхідності — в місці свого перебування. При цьому обвинуваченого допитують у відсутності свідків та інших учасників процесу. Обвинувачені по одній і тій самій справі допитуються нарізно, а слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою.
При допиті обвинуваченого може бути присутнім захисник, а в тих випадках, коли участь захисника у справі має обов'язковий характер, його присутність при допиті обов'язкова.
Допит традиційно починається з виконання вимог закону про роз'яснення учасникам слідчої дії їх прав та обов'язків.
Про це робиться відмітка в протоколі, засвідчувана підписами учасників.
На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні. Постановка такого запитання на початку допиту виправдується логікою розвитку процесуальних правовідносин: допит відбувається одразу ж за пред'явленням обвинувачення і здійснюється у зв'язку з пред'явленим обвинуваченням. Відповідь на дане запитання має суттєве юридичне значення: з визнанням своєї провини закон нерідко пов'язує можливість припинення справи за нере-абілітуючими підставами; щкре каяття та сприяння встановленню істини є пом'якшуючими провину обставинами (ст. 40 КК України).
Відповідь обвинуваченого засвідчується його підписом у протоколі. Після виконання вказаних дій слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі викласти свої показання та пояснення. Це дає можливість обвинуваченому за допомогою своїх показань здійснювати свій захист. З іншого боку, слідчий, не розкриваючи своєї поінформованості в повному обсязі, може отримати додаткову корисну інформацію у справі, повніше вивчити особистість обвинуваченого.
Вислухавши пояснення обвинуваченого, слідчий, у разі необхідності, може ставити йому запитання. Відповідно до частини шостої статті 143 КПК України "забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, чаотина відповіді або підказка до неї (навідні запитання)".
Загальні правила щодо процесуальної форми і методики допиту повністю відносяться і до допиту обвинуваченого. Процедура допиту обвинуваченого докладніше викладена в розділі "Слідчі дії".
Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, який складається з додержанням вимог ст. 85, 85-1 і 145 КПК України.
У протоколі вказуються: місце і дата допиту; посада і прізвище особи, яка провадила допит, та осіб, які були присутні при допиті; час початку і закінчення допиту; прізвище ім'я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць, день та місце його народахішя, громадянство, національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, вид занять або посада, місце проживання, судимість та інші відомості про обвинуваченого, які будуть необхідними за обставинами справи.
Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання викладаються від першої особи і за можливістю досмівно, без зайвої натуралізації і нецензурних виразів. Обвинувачений має право в присутності слідчого власноручно викласти свої показання в протоколі допиту, про що робиться відмітка в протоколі допиту. При цьому слідчий може задавати обвинуваченому додаткові питання, відповіді на які, як і самі питання, заносяться до протоколу.
Після закінчення допиту слідчий пред'являє протокол обвинуваченому для прочитання. Протокол може бути зачитаний захистком, який, безумовно, будучи присутнім при допиті, повинен з ним ознайомитись.
На прохання обвинуваченого протокол може бути прочитаний йому слідчим, про що зазначається в протоколі. Навіть якщо обвинувачений не може читати, або не дуже добре бачить (наприклад, за наявності далекозорості, не взяв окуляри тощо), то можна знайти інший більш доцільний вихід із становища — доручити зачитати протокол захисникові, перекладавання чи іншій присутній особі, заздалегідь, знаючи можливість такої ситуації, забезпечити присутність при допиті фахівця, захисника чи перекладача, або прокурора, надати обвинуваченому окуляри чи то просто лупу і час для ретельного ознайомлення з протоколом.
Обвинувачений має право вимагати доповнень протоколу та внесення до нього виправлень. Ці доповнення та виправлення піддягають обов'язковому внесенню до протоколу.
Кожна сторінка протоколу допиту має бути підписана обвинуваченим. Якщо обвинувачений відмовився від показань, протокол все-таки має бути складений. У ньому присутні при допиті особи засвідчують факт відмови від показань та час, коли слідчий мав намір здійснити допит, що буде підтвердженням забезпечення, права обвинуваченого на давання показань та вимог закону про забезпечення допиту не пізніше 24 годин з часу пред'явлення обвинувачення. В разі відмови від підписання протоколу слідчий з'ясовує причини, зауваження і поправки, які мають бути внесеш до протоколу і лише вичерпавши ці можливості, записи в протоколі засвідчуються присутніми. За відсутності таких слідчий має запросити захисника або прокурора, допросити в їх присутності обвинуваченого і скласти новий протокол, бо доказового значення дані раніше показання, які не засвідчені допитуваним, не мають.
Усі особи, які брали участь у допиті (захисник, перекладач, спеціаліст або інші особи), знайомляться з протоколом та засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі фактичним обставинам і результатам допиту.

5.ЗМІНА ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ВІДСТОРОНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ВІД ПОСАДИ
Необхідність зміни обвинувачення виникає у таких випадках: коли в ході допиту обвинуваченого або провадження подальших слідчих дій були виявлені нові епізоди злочину або обставини, які вимагають перекваліфікації дій обвинуваченого; коли встановлено, що обвинувачений вчинив інші злочини, коли частина обвинувачення не знайшла підтвердження.
Зміна обвинувачення можлива як у бік погіршення становища обвинуваченого, так і в бік поліпшення. Якщо під час попереднього слідства виникне необхідність змінити пред'явлене обвинувачення або доповнити його, слідчий зобов'язаний заново пред'явити обвинувачення з виконанням вимог, встановлених статтями 131, 132, 133 і 140 КПК України.
Зміна і доповнення обвинувачення провадиться винесенням нової постанови про притягнення як обвинуваченого, де з урахуванням обставин формулюється нове обвинувачення. Потім в установленому порядку обвинуваченому оголошується обвинувачення і провадиться допит. Допит за знову пред'явленим обвинуваченням здійснюється в повному обсязі.
Інколи обвинувачення змінюється шляхом виключення з нього окремих епізодів чи частини обвинувачення, які в ході розслідування не знайшли підтвердження. В цьому випадку, згідно з ч. 2 ст. 141 КПК України, слідчий своєю постановою закриває справу в цій частиш обвинувачення, про що обголошує обвинуваченому. Нове обвинувачення в такому разі не пред'являється. Однак, якщо виключення окремих епізодів обвинувачення тягне за собою зміни у кваліфікації злочину, то обвинувачення пред'являється заново.
Обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє значення до набрання обвинувальним вироком законної сили.
При розгляді справи в суді змінити обвинувачення право надано прокурору. Прокурор може змінити обвинувачення, в тому числі і в бік погіршення становища підсудного, але суд при цьому має відкласти на три дні судовий розгляд справи, надавши підсудному можливість аналізу нового обвинувачення і підготовки до захисту.
У разі відміни вироку апеляційною чи касаційною інстанцією та повернення справи на додаткове розслідування обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє юридичне значення доти, доки не буде змінено або не буде винесено нової постанови про притягнення як обвинуваченого.
Якщо обвинувачений є посадовою особою, слідчий, у разі необхідності, відсторонює його від посади, виносячи про це мотивовану постанову (див. додаток 17). Відсторонення від посади про-ВаДиться з санкції прокурора або його заступника. Копія постанови Направляється для виконання за місцем роботи обвинуваченого.
Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, коли в подальшому застосуванні цього заходу відпадає необхідність.


ЛЕКЦІЯ № 10. ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

 

1. Поняття зупинення досудового слідства
2. Підстави і порядок зупинення досудового слідства.
3. Розшук обвинуваченого.
4. Відновлення слідства і закриття справи, в якій слідство зупинено 

 

1. Поняття зупинення досудового слідства
Стадія досудового слідства — одна з центральних у системі кримінального процесу, завданням якої є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК). На цій стадії органи дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані вжити заходів для збирання, закріплення та перевірки всіх доказав у справі, що дають підставу для винесення законного рішення.
Точне і повне додержання вимог закону при прова-пясенні по кримінальних справах нерозривно пов'язано з правильним розумінням його учасниками кримінально-процесуальних норм.
У кримінально-процесуальній літературі є різні погляди на поняття і підстави інституту зупинення і закінчення досудового слідства.
На думку більшості авторів, зупинення досудового слідства являє собою зумовлену об'єктивними обставинами перерву в провадженні по справі(Шатило К. Д, Якупов Р. X).
Однак у літературі є й інший погляд. Приміром, В. М. Би-ков і В. Д. Ломовский, аналізуючи особливості правового регулювання в різних країнах, дійшли висновку, що зупинення провадження по кримінальній справі — це встановлена кримінально-процесуальним законом особлива, виняткова процесуальна форма, що застосовується до порівняно невеликої кількості кримінальних справ і тільки у випадках, якщо в справі відсутній основний учасник кримінального судочинства — обвинувачений (підсудний) або не встановлено особу, що притягується як обвинувачений. На їх думку, зупинення провадження по справі полягає «у винесенні особою, що здійснює дізнання, слідчим, прокурором або судом у випадках, вказаних у законі, постанови про зупинення провадження по справі, а також у наступному вжитті заходів з розкриття злочину, розшуку обвинуваченого, відновлення кримінальної справи або її зупинення в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством».
Винесення постанови про зупинення, а пізніше — про відновлення справи, — це кінцевий етап прийняття процесуального рішення, що характеризує відповідно початок або закінчення певного періоду в діяльності органів розшуку. Оскільки зупинення досудового слідства, як і будь-яке інше процесуальне рішення, має породжувати, змінювати чи при пиняти правовідносини, цей етап повинен мати інший зміст ніж попередня чи наступна діяльність. В іншому разі в існуванні цього правового інституту немає сенсу. Постанова про зупинення провадження по справі виноситься не для того, щоб підвести певні підсумки попереднього слідства1, цю функцію виконує обвинувальний висновок. Тут фактичні дані про обставини злочину та осіб, що його вчинили, наводяться для того, щоб обґрунтувати, мотивувати прийняте рішення.
Все вищевикладене дозволяє стверджувати, що ніяких правових наслідків, окрім перерви в провадженні досудо-вого слідства, а, отже, і перебігу процесуальних строків, зупинення провадження по справі не породжує.
Однак Л. М. Репкін вважає зупинення кримінальної справи пасивним інститутом, а це, в свою чергу, породжує бездіяльність практичних працівників.
Прибічники цієї позиції не стверджували, що при зупиненні кримінальної справи припиниться вся діяльність з розкриття злочину і розшуку обвинуваченого. Йдеться тільки про перерву в провадженні розслідування, під яким, як слушно зазначають М. В. Жогін і Ф. М. Фаткуллін, розуміють «процесуальну діяльність органів слідства та дізнання».
Зупинення досудового слідства — це тимчасова перерва в провадженні розслідування по справі, перерва в процесуальній діяльності, яка не виключає за необхідності проведення розшукових і оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочину і розшуку обвинуваченого.

2. Підстави і порядок зупинення досудового слідства.
Рішення про необхідність зупинення досудового слідства приймається:
1) якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме;
2) якщо психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;
3) якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин (ч. 1ст. 206).
1. Коли не встановлено особи, яка вчинила злочин, слідчий повинен провести всі необхідні слідчі дії для встановлення об'єктивної істини у справі, які можливо здійснити за відсутності підозрюваного, вжити заходів до виявлення, відшукання, отримання, закріплення та збереження всіх доказів у справі та встановленні особи, яка вчинила злочин. У разі необхідності він може дати окреме доручення органам дізнання про проведення оперативно-роз-шукових дій.
Відповідно до ст. 104 КПК України у разі передавання кримінальної справи, порушеної органом дізнання, слідчому та незнайдення особи, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує вживати оперативно-розшукових заходів до розкриття злочину, не очікуючи вказівок слідчого, але повідомляючи його про отримані результати.
Керівники органів внутрішніх справ зобов'язані здійснювати контроль за своєчасною передачею слідчим оперативної інформації', швидким і якісним виконанням оперативними працівниками доручень та вказівок слідчого.
Протягом десяти днів органи дізнання зобов'язані виконати доручення слідчого та поінформувати його про отримані результати.
2 Право на зупинення досудового слідства у разі, коли психічна або інша тяжка хвороба обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі, виникає за наявності таких само умов, як і в разі невстановлення місцезнаходження обвинуваченого, з тією лише різницею, що тут відомо, де-знаходиться обвинувачений, однак тяжка його хвороба позбавляє слідчого можливості провадити за його участю необхідні слідчі дії та перешкоджає закінченню провадження у справі.
Хвороба обвинуваченого є підставою для зупинення досудового слідства тоді, коли вона є тимчасовою, а її тяжкість не дозволяє здійснити допит, очну ставку або ознайомити обвинуваченого з матеріалами справи, тобто виключає можливість провадження слідчих дій за участю обвинуваченого. Якщо хвороба невиліковна — ставиться питання про закриття справи за зміною обстановки.
Слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого до одужання обвинуваченого. Обраний щодо нього запобіжний захід може бути скасовано або змінено за наявності для того підстав та виходячи з доцільності.
Зміна або відміна запобіжного заходу не повинні ставити під загрозу вирішення завдань кримінального процесу.
Якщо ж при зупиненні справи запобіжний захід У вигляді взяття під варту залишився в силі — необхідно враховувати, що в цьому випадку плин строків слідства зупинений, а строки тримання під вартою продовжують спливати і в необхідних випадках мають бути подовжені. Якщо захворів один обвинувачений, а у справі притягаються як обвинувачені декілька осіб, слідчий повинен визначитися щодо доцільності виділення справи в окреме провадження щодо обвинуваченого, який захворів психічною або Іншою тяжкою хворобою.
Слід враховувати й те, що якщо обвинувачений захворів тяжкою психічною хворобою, то в такому разі виникає необхідність проведення судово-психіатричної експертизи, і слідчий за постановою суду може направити обвинуваченого у відповідну медичну установу для обстеження, нагляду та лікування.
3.Зупинення досудового слідства у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме і якщо він тяжко захворів, допускається лише при виконанні таких умов:
—винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого;
—виконання всіх слідчих дій, проведення яких можливе за відсутності обвинуваченого;
—вжиття заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі (ч. 2 ст. 206 КПК).
Згідно зі ст. 205 КПК України, якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або обстеження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову. Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п'ятою статті 165-2 КПК України.
Беручи до уваги ці положення закону, не можна погодитися з П. С. Елькінд, яка запропонувала дозволити зупинення провадження через тяжке захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього неможливе.
Відсутність потерпілого, його хвороба або навіть смерть хоч і ускладнюють, проте не виключають встановлення істини по справі. Існування інституту зупинення зумовлено не тим, що органи розслідування стикаються з ситуаціями, що виключають можливість пізнання об'єктивної істини, а з наявністю обставин, що тимчасово виключають можливість застосування до особи, що вчинила злочин, кримінально-правових норм, можливість його покарання.
Наприклад, досудове слідство зупиняється у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме або він має психічне чи інше тяжке захворювання (пункти 1, 2 ст. 206 КПК). На думку деяких авторів, з числа підстав зупинення досудового слідства слід виключити п. З ст. 206 КПК — не встановлено особу, яка вчинила злочин.
Доки злочин не розкрито, особу, що його вчинила, не встановлено і не притягнено до кримінальної відповідальності, а, отже, завдання досудового слідства не вирішено, не можна зупиняти, хоч і тимчасово, процесуальну діяльність по справі. Оперативно-розшукові та розшукові заходи органу дізнання повинні доповнювати процесуальну діяльність слідчого, а не замінювати її. Тільки таке розв'язання питання дозволить виключити ситуації, коли слідчі не відчувають себе відповідальними за розкриття злочинів, зупинивши кримінальну справу, відсторонюються від роботи зі встановлення обвинувачених.
Реалізація запропонованого вимагає зміни певного порядку продовження строків розслідування, проте покладання на слідчого обов'язків проводити розслідування до розкриття злочину і направлення справи в суд або її зупинення позитивно позначиться на їх взаємодії з органами Дізнання, сприятиме активізації боротьби зі злочинністю.
Однак із такими пропозиціями навряд чи можна погодитись, оскільки, якщо орган дізнання та слідчий не встановили особу, яка вчинила злочин, але провели по кримінальній справі всі можливі слідчі й процесуальні дії, То по такій справі провадження досудового слідства повинно зупинитись і в подальшому мають проводитись оператив-но-розшукові дії для встановлення особи, яка вчинила злочин.
Перелік обставин, що є підставою для зупинення розслідування, вказаний у ст. 206 КПК, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Тому незаконним буде зупинення провадження досудового слідства чи дізнання через те, що обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до медичного закладу для проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи; потрібен тривалий час на доставлення обвинуваченого етапом до місця провадження досудового слідства; у невідомому напрямку виїхав свідок — очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше розслідування тощо.
Якщо ці підстави є причиною затримки розслідування і неможливо його закінчити у встановлений законом строк, то необхідно порушувати клопотання про продовження строку досудового слідства (за ст. 120 КПК).
Досудове слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, копія якої направляється прокуророві. Якщо в справі притягнуто двох або кількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються всіх обвинувачених, слідчий має право виділити і зупинити справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі (ч. 4 ст. 206 КПК).

3. Розшук обвинуваченого.
Якщо місце перебування обвинуваченого невідоме, а також якщо він ухиляється від слідства, слідчий до закінчення строку, встановленого для провадження досудового слідства, зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування обвинуваченого.
Якщо, незважаючи на вжиття всіх необхідних заходів самим слідчим (шляхом допиту родичів, знайомих обвинуваченого, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку тощо), виконання за його дорученнями органами дізнання оперативно-роз-інукових заходів, місце перебування обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись статтями 138 і 207 КПК, одночасно із зупиненням провадження досудового слідства або й до цього оголошує розшук обвинуваченого.
Перед оголошенням розшуку необхідно зібрати найповніші матеріали про обвинуваченого, зокрема його анкетні дані, відомості про зовнішність, особливі прикмети, родинні, дружні та інші зв'язки, особливості поведінки, фотографії та інші дані, що можуть сприяти розшуку.
Згідно зі ст. 139 КПК про розшук обвинуваченого слідчий складає постанову, в якій зазначає потрібні відомості про особу розшукуваного(Михеєнко М. М., Нор В. Т.)
Розшукові дії давно і твердо ввійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства. Розрізняють два види розшуку:
1.Регіональний розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області.
2.Державний (міждержавний) розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні.
При провадженні розшуку використовуються також спеціальні заходи, здійснення яких законодавство покладає на органи міліції:
—перевірка у громадян паспортів чи інших документів, що підтверджують особу при підозрі у вчиненні злочину;
—вхід у жилі приміщення громадян, у приміщення підприємств, організацій при переслідуванні злочинців;
—доставка в органи міліції і затримання на строк до З годин для встановлення особи правопорушника (а, можливо, і злочинця);
—фотографування та дактилоскопірування осіб, що тримаються під вартою та затримані за підозрою у вчиненні злочину.
Слідчий після оголошення розшуку повинен і далі вживати всіх необхідних заходів для встановлення місця перебування обвинуваченого (ч. 2 ст. 139 КПК).
Після затримання в таких випадках обвинуваченого, орган розшуку негайно повідомляє про це прокурора за місцем затримання. Прокурор протягом 24 годин зобов'язаний особисто допитати затриманого для з'ясування його особи, обставин ухилення від слідства, а також вчиненого злочину і наявності законних підстав для арешту. При цьому прокурор зобов'язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яку розшукують, і, впевнившись у наявності законних підстав для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця провадження слідства (ч. З ст. 139 КПК).
Міжнародний розшук каналами Інтерполу. Підставою для ініціювання міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу, надісланий до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. Питання екстрадиції вирішуються в порядку надання правової допомоги, а його ініціювання належать до компетенції Генеральної прокуратури України. В разі необхідності екстрадиції правоохоронні органи звертаються через відповідних прокурорів, які здійснюють нагляд, до Генеральної прокуратури України з клопотанням про підготовку звернення до центрального органу юстиції (прокуратури) відповідної країни із запитом про надання правової допомоги.
За дорученням Генеральної прокуратури України Національне центральне бюро Інтерполу в Україні по каналах Інтерполу надсилає копії перекладеного на іноземну мову запиту про правову Допомогу, організовує розшук із залученням Національного центрального бюро Інтерполу однієї або кількох країн, де, вірогідно, находиться розшукуваний, а також використовує можливості Ге-ерального секретаріату Інтерполу, відповідних Національних Центральних бюро Інтерполу для сприяння виконанню запиту про правову допомогу.
При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі особи, яка підлягає видавання правоохоронним органам України, орган, що провадить розслідування у справі, згідно з вимогами Європейської конвенції про взаємодопомогу по кримінальних справах (Ратифікована Законом України від 16.01.98 ), готує і не пізніше 10 днів з моменту отримання такої інформації надсилає обґрунтований запит про її видавання, Такий запит надсилається до Генеральної прокуратури України.
Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів, за умови наявності передбачених законом підстав для звернення, скеровує запит до Міністерства юстиції України.
Міністерство юстиції України готує і в якомога стислий термін надсилає відповідному органу іноземної держави запит про видавання особи в Україну для притягнення до кримінальної відповідальності.
Термін розгляду запитів про видавання не повинен перевищувати 45 діб. Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників видача особи здійснюється за умови вчинення нею злочину, за який за законодавством сторони, що вимагає видавання, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком не менш як один рік.
При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на видавання розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт) Генеральна прокуратура України направляє Міністерству внутріїнніх справ України доручення про організацію прийому цієї особи та взяття її, у разі потреби, під варту.
Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання цієї особи на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через державний кордон України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України від 17.11.98 
Приймання осіб, які видаються іншою державою, здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України і оформляється спеціальним протоколом. В окремих випадках за погодженням Генеральної прокуратури України