47763

Культура мови. Опорний конспект лекцій

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Кожна людина повинна знати мову своєї держави, душею відчувати причетність до культури нації, а через свою культуру - причетність до вселюдської культури

Украинкский

2013-12-02

2.73 MB

23 чел.

Міністерство фінансів України

 

КУЛЬТУРА МОВИ

Опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ – 2010


МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

ФАКУЛЬТЕТ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ І ЕКОНОМІКИ ПРАЦІ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

КУЛЬТУРА МОВА

Опорний конспект лекцій

для студентів, які навчаються

за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр

в галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво»

напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,

6.030504 «Економіка підприємства»,

6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

Дніпропетровськ – 2010


УДК 811.161.2
276.11(075.8)

ББК 81.2 Укр.

К-59

Культура мови: Опорний конспект лекцій / І.І. Козинець. – Дніпропетровськ, Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. – 89 с.




Автор:

      І.І. Козинець

– старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Рецензенти:

         М.Г. Упір

          Н.М. Кучина

– к.пед.н., доцент кафедри фізичного виховання і спорту Дніпропетровської державної фінансової академії

– к.пед.н., доцент кафедри іноземних мов Дніпропетровської державної фінансової академії

Відповідальний

за випуск:          В.П. Капітон  – завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено

Вченою радою факультету управління персоналом і економіки праці

Протокол № 2 від 12.10. 2010 р.

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

гуманітарних дисциплін Протокол  2 від 24.09. 2010р.


ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА                                                                                    4

Тема 1: Поняття культури мови                                                       7

Тема 2: Основні комунікативні ознаки культури мови               29

Тема 3: Виразність як ознака культури мови                               59

Тема 4: Культура ділового мовлення                                            71

Тема 5. Культура побутового мовлення                                       82

Список рекомендованої літератури                          87


ПЕРЕДМОВА

Мова – неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, багатство поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато високих духовних злетів. Виховувати в собі повагу до мови, якою розмовляєш, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури.

Українська мова й національна культура – поняття не тотожні, але й нерозривні у своїх сутностях, формах і виявах, хоча близькість та інтенсивність зв'язків різна.

Кожна людина повинна знати мову своєї держави, душею відчувати причетність до культури нації, а через свою культуру - причетність до вселюдської культури.

Сучасне суспільно-політичне й культурне життя України надає можливість вивчати українську мову в єдності з духовною культурою українського народу, яку значною мірою саме мова в собі акумулює, бо у скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди сердечних поривань, плоди історичних подій. Увесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в рідному слові.

Високий інтелект, чисті помисли, благородство і милосердя, помірна емоційність, толерантність, естетичний вигляд і етичне поводження - такі бажані для всіх нас якості немислимі без мовної культури, без культури думки і вислову.

Мовна неохайність ще ніколи не прикрашала людину.

Розвиток мови особистості – складний процес. Високої мовної довершеності досягає, як правило, та людина, яка багато працює над оволодіванням мовою, прагне правильно говорити, виявляти у мовленні – усному та писемному – свою індивідуальність, усвідомлюючи, що "Я є мова".

У сучасну епоху вища освіта має особливо важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства по шляху економічних реформ, побудови правової держави і гуманізації соціальних відносин.

Ця особлива роль вищої освіти полягає не тільки в підготовці кваліфікованих кадрів, здатних ефективно управляти економікою і правовими інститутами в сучасному динамічно мінливому світі, а й у створенні сприятливої суспільної атмосфери, в підвищення культури соціальних та міжособистісних відносин. Це завдання може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо випускник вузу отримає необхідні знання та навички зразкового володіння літературною мовою.

Головною метою курсу з культури мови є формування зразкової мовної особистості високоосвіченого фахівця, мова якого відповідає прийнятим в суспільстві  нормам, відрізняється виразністю і красою.

Предметом культури мови як навчальної дисципліни є норми літературної мови, види мовлення, його принципи і правила, етичні норми спілкування, функціональні стилі мовлення, основи мистецтва мови, а також труднощі застосування мовних норм і проблеми сучасного стану мовної культури суспільства.

У рамках науки про культуру мови розглядаються не тільки приклади високого рівня володіння літературними нормами і правилами спілкування, а й випадки порушення норм як у мовній діяльності індивіда, так і в мовній практиці суспільства.

Основними поняттями культури мови є такі поняття як літературна мова, норми мови, лексичне і фразеологічне багатство мови, чистота мовлення, ознаки культури мови, виразність мовлення, види і форми мовлення, мовленнєвий етикет.

Найважливішими завданнями дисципліни є:

- закріплення і вдосконалення навичок володіння нормами української літературної мови;

- формування комунікативної компетенції фахівця;

- навчання культури спілкування та мовлення в галузі обраної спеціальності;

- розвиток мовленнєвої майстерності;

- підвищення культури розмовної мови;

- навчання використовувати відповідні мовні засоби, встановлювати та підтримувати доброзичливі особисті відносини.

Культура мови включає три аспекти: нормативний; комунікативний; етичний.

Нормативний аспект культури мови - один з найважливіших, але не єдиний. Він передбачає знання літературних норм і вміння їх застосовувати в мові. Однак ефективність спілкування не завжди досягається однією правильністю мови. Важливо враховувати, кому адресований текст, брати до уваги обізнаність та інтереси адресата. Мова має в своєму розпорядженні багатий арсенал засобів, що дозволяють знайти потрібні слова для пояснення суті справи будь-якій людині.

Серед мовних засобів необхідно вибирати такі, які з максимальною ефективністю виконують поставлені завдання спілкування. Навички відбору таких засобів складають комунікативний аспект культури мовлення. Успішне спілкування між людьми вимагає комунікативної компетенції учасників такого спілкування. Комунікативна компетенція - це сукупність знань, умінь і навичок адекватного відображення і сприйняття дійсності в різних ситуаціях спілкування.

Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність і делікатність складають етичну сторону спілкування. Етичні норми є необхідною частиною культури мови, а культура мови, в свою чергу, є важливою частиною загальної культури людини.

Отже, курс культури мови націлений на формування та розвиток у майбутнього фахівця комплексної комунікативної компетенції українською мовою, що являє собою сукупність знань, умінь, здібностей, ініціатив особистості, необхідних для встановлення міжособистісного контакту в соціально-культурній, професійній сферах і ситуаціях людської діяльності.

Опорний конспект лекцій, який містить не тільки загальні правописні норми, питання для самоперевірки, а й поради щодо стилістичного використання того чи іншого слова чи словосполучення, допоможе усім, хто прагне піднести свою мовну освіченість в різних сферах діяльності.


Тема 1
: Поняття культури мови

План

1.1. Культура мови і час.

1.2. Функції мови. Основні ознаки культури мови і мовлення.

1.3. Дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, стилістичних, орфоепічних) – основа культури мови.

1.4. Складні випадки використання норм української мови:

1.4.1. Правопис прізвищ.

1.4.2. Правопис імен по батькові.

1.4.3. Складні випадки відмінювання прізвищ.

1.4.4. Правопис слів іншомовного походження.

1.4.5. Складні випадки вживання великої літери.

1.1. Культура мови і час

Серед багатьох визначень мови – і строгих науково термінологічних, і художньо – образних, емоційних – проступає спільна ідея: нерозривна єдність людини і мови.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос – то вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу память уже влилися звуки рідної мови.

Мова - "безпосередня дійсність думки" (К.Маркс), мова - "жива схованка людського духу" (Панас Мирний), мова - "коштовний скарб народу" (І.Франко), мова - "життя духовного основа" (М.Рильський), "мова – генофонд культури" (О.Гончар) – цей список афористичних висловів можна продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково мовознавець О.О.Потебня наголошував: "мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її ... вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його складає" (Потебня A.A. Мысль і язык. X., 1913. С.141). Навчаючи дитину мови, вчимо її мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики, коли на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що рідна мова - органічний витвір народної думки і почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу". Добре розумів, який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння - праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культури: культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова.

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов'язані з мовним вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому людина виступає не тільки суб'єктом, що створює ці поняття, а й об'єктом, на якому позначається дія мовного мислення, в широкому розумінні – мовної культури. Досліджуючи співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях, які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується національна мова, призводить до знекровлення культури. Адже "мова для культури – те саме, що центральна нервова система для людини" (Лем С. Модель культуры// Вопросы философии.1969 год., №8, с.49). Мову називають акумулятором, інтегратором культури. Її живий складний організм реагує не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама, вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків, їхня застандартизованість, стереотипність.

З культурою мови насамперед повязують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства - культуру мови. Адже при створенні словників, граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях, вони сприяли усталенню, поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій.

Культура мови – це ще й загально прийнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо.

Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності – неправильності, нормативності – не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто, культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

У зв'язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення так званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов'язково входить в умовне виховання, а отже, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі: "Яка різниця, як говориш!" Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не можуть бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури - або її пасивний, споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою майстерністю мають володіти фахівці, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет: О вкусах не спорят. В українській мові їм відповідають: На любов і смак товариш не всяк і з іншим експресивним значенням - фразеологізм: Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція, яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав О.О.Потебня: "У грамотної людини - дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії але роздільні... В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але непомітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь - яка не тільки неясність, але й помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо".

Отже, суб'єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А в тім, "чуття користі, міри і краси", як відомо, не вроджується, а виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості, зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює, мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість в будь - якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв'язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ.

Ослаблення зв'язків з культурою свого соціуму, втрата його мови, нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результатів колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними, хоч і невидимими нитками зв'язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу суспільства мовна проблема.

Мова – не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення – це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність – це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо.

Нормативність – це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів.

Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання – розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе й інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення – це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення – усі ці та інші резерви мови роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок – порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення – це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення – це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідність вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржика. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

- виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

- не говорити квапливо – без пауз, "ковтаючи" слова;

- частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис, посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

- читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

- заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

- оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

- привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів тощо;

- виробити звичку читання з "олівцем у руках" – жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

1.2. Функції мови. Основні ознаки культури мови і мовлення

Мова є явищем суспільним, бо з’явилась у процесі розвитку людського суспільства. Мова виконує такі функції:

а) комунікативна функція, тобто за допомогою мови відбувається зв’язок між членами суспільства. “Найбільша у світі розкіш – це розкіш людського спілкування” (А. де Сент-Екзюпері). Спілкування – одна з найважливіших функцій мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Пам’ятаймо, що мова, якою не спілкуються, стає мертвою, а отже, зникає і сам народ – її носій;

б) ідентифікаційна функція. Саме за мовою людина найчастіше ідентифікує себе з тим чи іншим народом, культурою. Мова об’єднує людей іноді більше, ніж етнічне походження;

в) номінативна функція. Це функція називання. Людина засвоює змалечку спочатку назви предметів, а потім і абстрактних понять. Мова є “зліпком”, “картиною”, “мозаїкою” світу. В ній знаходять відображення явища світу. І дуже прикро, якщо з тих чи інших причин у мові існують певні прогалини, незаповнені ділянки. У такому випадку на ці “пусті” місця приходять слова з чужих мов, змушуючи людей дивитися на світ чужими очима, порушуючи національну цілісність духовної культури;

г) мислетворча функція. “Обмінюватись думками” можна лише за допомогою мови. Хто ясно і логічно мислить, у того й мовлення ясне, логічне. І навпаки: якщо думка не сформулювалась, то й мовлення плутане, беззмістовне. Сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови. Мовлення безпосередньо пов’язане з думкою. При цьому мова є не пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Отже, мова є органом, що утворює думку;

д) гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Досвід людства закодовано у мові: пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. “Межі мови означають межі мого світу” (Л.Вітгштейн);

е) евристична функція мови полягає в тому, що вона є одним із наймогутніших засобів наближення і досягнення об'єктивності думки, тобто істини. Об'єктивність (узгодження думки з її предметом) становить постійну мету прагнень людини, бо вона веде до пізнання не тільки світу, а й себе. І те й те перебуває у взаємозалежності;

є) експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. “Говори – і я тебе побачу”, - стверджували мудреці античності. Кожна людина – це цілий світ. Але він скритий від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше може постати перед іншими людьми як особистість.

Те ж саме можна сказати і про народ, націю;

ж) волюнтативна функція близька до експресивної. Мова є засобом вираження волі співрозмовника (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);

з) естетична функція. Кожна мова має свої особливості. Саме звукове звучання мови може бути джерелом естетичної насолоди. Згадаймо “Лісову пісню” Лесі Українки. Лукаш закохався у Мавку саме через її мовлення: чарівне, неповторне:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: “Засни, засни…”

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

Спадали з неба – білі, непрозорі –

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Справжнє оволодіння мовою йде від літературної мови;

и) культуроносна функція. Мова і культура – не одне і те ж. Але вони нерозривно пов’язані між собою і одна без одної існувати не можуть. За станом мови ми можемо встановити стан культури окремої людини, цілої нації. Мова є носієм культури. Засвоюючи чужу мову, людина так чи інакше засвоює і чужу культуру. Пам’ятаймо слова М.Ганді: “Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг”;

і) магічна функція. З нею пов’язані ворожіння, замовляння. Ця функція збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне побороти злі сили, небажаний хід подій, приборкати сили природи.

Знову можна згадати “Лісову пісню” Лесі Українки і слова дядька Лева:

… От небіжчик-дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

І знову ж – Мавчине слово повернуло людську подобу Лукашеві, перетвореному Лісовиком за зраду у вовкулаку:

Мавка Лісовикові:

не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики ця магічно-містична функція мови набуває нового імпульсу.

Слово несе в собі позитивну чи негативну енергію. Пам’ятаймо: “Хто оскверняє слово – оскверняє дух, бо вони нерозривні” (Г.Брох).

Звернімо увагу й на те, що без мови, слова людина до Бога звернутися не може. Слово потрібне людині, щоб попросити Бога про підтримку й допомогу, слово потрібне людині, щоб вознести хвалу Богові за все, що Він дає їй у цьому житті.

к) державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Отже, народ творить мову, а мова творить народ.

Основні ознаки культури мови і мовлення

Ефективність мовлення залежить від рівня володіння мовою, правильного добору мовних засобів, тобто від культури мови.

Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

Поняттям “культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “ культура мови ”.

Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості. Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою - необхідні елементи мовної культури.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:

правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;

різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6 - 9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови мовця. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;

виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;

ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно мислить, той ясно викладає”). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше мовець є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;

точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками;

нормативність: відповідність системі мови, її законам;

чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям;

стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Цаприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);

логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);

варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;

варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;

простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;

естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;

багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на “мовленнєвий простір”, тим мовлення багатше і цікавіше;

актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів, образів;

конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;

належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;

практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.

Структурними особливостями мовлення є:

а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, мітингова промова та ін.) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;

б) горизонтальне членування — розміщення всіх частин виступу, змісту занять, організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості і динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібне русло;

в) вертикальне членування — підпорядкованість частин тексту за значущістю. Йдеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;

г) використання тропів — вживання слів і висловів у переносному значенні, коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення під час публічного виступу (використання оратором метафор, порівнянь, метонімії, іронії, парадоксу та ін.);

ґ) використання риторичних фігур. Це підсилює виразність, експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, чому сприяє і вживання особливих синтаксичних конструкцій: антитези, градації, повтору, анафори, епіфори, паралелізму, риторичного звертання та ін.

Зразкове мовне оформлення мовлення пов'язане з дотриманням орфоепічних, акцентологічних, морфологічних, синтаксичних норм і використанням відповідних ритміко-інтонаційних моделей. Інтонаційне оформлення мовлення передає найтонші смислові й емоційні відтінки висловлювань, відображає стан і настрій промовця, його ставлення до предмета повідомлення і до слухачів.

Прагматична спрямованість мовлення, його впливовий ефект обумовлюються професійними навичками і вміннями, якими повинен володіти фахівець, щоб привернути увагу до себе, зацікавити, переконати й спонукати їх до певних дій.

Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною — систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.

Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носія мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, удосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за “модними” тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, “телеграфного” стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо.

Високий рівень культури мовлення забезпечується організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети), інформативними (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням); перцептивними (словом і ділом впливати на партнерів, переконувати їх, схиляти на свій бік); контрольно-стимулюючими (оцінювати діяльність співрозмовника на кожному етапі спілкування у такій формі, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) та ін.

Культура мовлення є не лише показником професійних якостей, а й фактором, що впливає на визнання. Люди, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці, професійній діяльності, навіть приватному житті.

1.3. Дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, стилістичних, орфоепічних) – основа культури мови

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

 Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

- створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

- ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

- графічні (передавання звуків на письмі);

-  орфографічні (написання слів);

- лексичні (слововживання);

- морфологічні (правильне вживання морфем);

-синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

-стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування); 

- пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

1.4. Складні випадки використання норм української мови

1.4.1. Правопис прізвищ

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко, Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Солов'яненко, Тимошенко, Юрчук.

Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості:

  1.  у російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Муравйов, Соловйов, Воробйов;
  2.  якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дегтярьов, Пушкарьов, Лавреньов, Треньов;
  3.  під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц завжди пишеться о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Лихачов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Наприклад: Горячев, Чебишев, Коришев, Солнцев, Кривенцев, Плющев, Лещев;
  4.  російська літера е після приголосних передається в українській мові літерою є. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаєв, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський;
  5.  російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Іващенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсова, Бірюков, Лісний, Ліненко.

Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Чигрін, Чирва, Шишарова, Шишацький, Щиглов, Щипачов;

6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Марїн, Захарїнов, Ільїн, Переїденко;

  1.  російський звук ы завжди передається літерою и. Наприклад: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;
  2.  літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук, Виноградов, Винокур;
  3.  російський суфікс -ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц). Наприклад: Матвєєв, Андреєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв; Лаптєв, Медведєв, Пахарев, Каменєв, Гундарев, Жухарев, Малишев, Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Онищев, Костищев;
  4.   у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;
  5.   у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Рудик, Цилюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик;
  6.   слов'янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишневецький, Новицький, Липовицький, Іваницький, Жванецький, Коряцький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Петровський, Тройський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський.

1.4.2. Правопис імен по батькові

При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, - йович Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.

При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам'ятати.

Григорій Григорович, Григорівна

Сава – Савич (-ович), Савівна

Ілля – Ілліч, Іллівна

Микита – Микитович, Микитівна

Яків – Якович, Яківна

Лука – Лукич, Луківна.

У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному -івн(і), -ївн(і).

Наприклад:

Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофіївної)

Вікторії Володимирівни (неправильно: Володимирівної)

Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофіївній)

Вікторії Володимирівні (неправильно: Володимирівній).

1.4.3. Складні випадки відмінювання прізвищ

У сучасній українській мові нормативними слід вважати обидва варіанти відмінювання чоловічих і жіночих прізвищ. Наприклад:

Жіночі прізвища Чоловічі  прізвища

Н. Людмила Макарова   Руслан Макаров

Р. Людмили Макарової   Руслана Макарова

Д. Людмилі Макаровій   Руслану (-ові) Макарову

3. Людмилу Макарову    Руслана Макарова

О. Людмилою Макаровою  Русланом Макаровим

М. при Людмилі Макаровій  при Руслану (-ові) Макарову

Аналогічно відмінюються і прізвища на -ишин: Дмитришин, Ковалишин, Іванишин, Миколишин, Федоришин та ін. Але слід мати на увазі, що форма жіночих прізвищ цього типу може бути невідмінюваною. Таке написання теж вважається нормативним. Наприклад:

Н. Ольга Бондаришин           Ольга Бондаришин

Р. Ольги Бондаришин            Ольги Бондаришиної

Д. Ользі Бондаришин            Ользі Бондаришиній

3. Ольгу Бондаришин          Ольгу Бондаришину

О. Ольгою Бондаришин       Ольгою Бондаришиною

М. при Ользі Бондаришин    при Ользі Бондаришиній

Усі чоловічі прізвища на приголосний відмінюються за зразком:

Н. Микола Білоус              Анатолій Кузьмич         Олег Коваль

Р. Миколи Білоуса           Анатолія Кузьмича       Олега Коваля

Д. Миколі Білоусу           Анатолію Кузьмичу       Олегу (-ові) Ковалю

3. Миколу Білоуса           Анатолія Кузьмича        Олега Коваля

О. Миколою Білоусом      Анатолієм Кузьмичем    Олегом Ковалем

М. при Миколі Білоусу     Анатолію Кузьмичу        Олегу (-ові) Ковалю

 (Білоусові)  (Кузьмичеві)  (Ковалеві)

До складних випадків відмінювання належать чоловічі прізвища типу: Іваньо, Руньо, Пильо, Барзьо, Маньо та ін. Наприклад: Пилю Пиля, Пильові (Пилю), Пиля, Пилем, при Пилеві (Пилю, Пилі).

Жіночі прізвища на -о, -й та приголосний в українській мові перебувають поза відмінами. Наприклад: Пансо Тетяна, Охтаро Людмила, Бурдо Анастасія, Мандро Ліля, Тягнирядно Надія; Гай Дарія, Гордій Галина, Тугай Лідія, Тужій Марина, Соловей Інна, Суховій Уляна, Бородай Неля; Трьомсин Ганна, Білаш Катерина, Брус Жанна, Стає Зінаїда, Голуб Юлія, Шевчук Світлана, Назарчук Ніна, Кравчук Варвара; Рець Марія, Швець Софія, Кравець Руслана, Микитась Павлина, Кришталь Євгенія, Кавунець Олександра.

Не відмінюються й жіночі українські прізвища, що закінчуються на -ко, -ло. Наприклад: Покотило Василина, Позивайло Дарина, Манойло Ніла, Гуцало Валерія, Парафило Ксенія, Фугало Карина, Нечитайло Діана, Бондаренко Неля, Москаленко Віра, Коваленко Олеся, Боженко Валентина, Панасенко Юлія, Федоренко Таміла, Паращенко Антоніна, Юхименко Соломія, Усенко Ліза, Казенко Христина, Біленко Леся, Василенко Тамара, Малько Любов, Власенко Вікторія та ін.

Завжди незмінними є жіночі прізвища, утворені від назв народів. Наприклад: Русин, Турчин, Сербин, Угрин тощо.

Окрему групу прізвищ в українській мові становлять прізвища «спільного роду». Це українські прізвища на -а типу: Коляда, Білобаба, Сирота, Воєвода, Діброва, Сіромаха, Дубинка, Лобода та прізвища іншомовного походження. Рід таких прізвищ визначається синтаксично, залежно від того, особі якої статі (чоловічої чи жіночої) даються ці прізвища. Наприклад: Павло Діброва й Ольга Діброва; Роман Сирота і Людмила Сирота; Антоніна Дубинка і Микола Дубинка; Дарій Воєвода і Софія Воєвода; Маріанна Сальватьєрра і Луїс Сальватьєрра; Марісабель Метлок і Альберто Метлок та ін.

Українські прізвища  «спільного» роду відмінюються за зразком:

Н. Андрій Лагода  Марія Лагода

Р. Андрія Лагоди  Марії Лагоди

Д. Андрію (-єві) Лагоді  Марії Лагоді

3. Андрія Лагоду  Марію Лагоду

О. Андрієм Лагодою  Марією Лагодою

М. при Андрію (-єві) Лагоді  при Марії Лагоді

1.4.4. Правопис слів іншомовного походження

У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад, твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, новела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші; м'який л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж, канцелярія, ілюстрація, полярний тощо.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди є, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса, колектив, група, метал, комісія.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Голландія, Марокко, Міссурі.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не и: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сицилія, Чикаго, Мадрид, Алжир.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор та ін.

Після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и:

директор, тираж:, позиція, система, фабрика, режим, шифр, критика, фізика, поетичний та ін.

В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.

Після апострофа, ь, й, є, і пишеться є, а не є: кур'єр, кар 'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.

У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє, марсельєза, трельяж:, Ньютон, Віньї (але мадяр).

Запам'ятайте правопис слів: журі, феєрверк.

1.4.5. Складні випадки вживання великої літери

З великої літери починається текст і пишеться перше слово речення після крапки, знака оклику і знака питання, коли ними закінчується попереднє речення, а також після двокрапки, якщо далі йде пряма мова.

З великої літери пишуться індивідуальні назви кораблів, літаків, підприємств, товариств, фірм, різних видань, творів та ін.: пароплав «Тарас Шевченко», літак «Руслан», банк «Україна», фірма «Витязь», журнал «Вісник», газета «Київські Відомості», назви творів «Сон», «Заповіт», «Кавказ», «Тарасова ніч» Т. Г. Шевченка та ін.

З великої літери пишуться назви держав і адміністративно-територіальних одиниць: Автономна Республіка Крим, Україна, Росія; області – Полтавська , Черкаська, Харківська; селища – Глобино, Семенівка; села – Бровари, Липове; райони – Кременчуцький, Золотоніський, Баришівський та ін.

З великої літери пишуться назви найвищих державних установ: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Прокуратура України, Верховний Суд України, Конституційний Суд України.

З великої літери пишуться назви найвищих посад та почесних звань: Президент України, Голова Фонду державного майна України, Прем'єр-міністр України, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Міністр юстиції України.

З великої літери пишеться перше слово в назвах центральних установ, установ місцевого значення, промислових і торгових підприємств: Національний банк України, Національна рада України, Вища рада юстиції, Міністерство освіти України, Академія наук України, Печерський торговий центр та ін.

З великої літери пишуться назви історичних епох, подій, визначних свят: Дев'яте травня, День Незалежності, епоха Відродження, Велика Вітчизняна війна.

З великої літери пишуться індивідуальні імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, наприклад: Ярослав Мудрий, Кононенко Іван Петрович, Панас Мирний та ін.

Велика літера пишеться у складних географічних назвах типу: Кривий Ріг (місто), Великі Кринки (село), Булонський Ліс (парк) та ін.

У ділових паперах з великої літери пишеться назва документа: Біографія, Характеристика, Акт, Заява, Доручення, Договір, Протокол, Наказ та ін.

Питання для самоконтролю

  1.  Яка головна мета вивчення дисципліни «Культура мови»?
  2.  Що є предметом культури мови як навчальної дисципліни?
  3.  Поясніть, як Ви розумієте значення поняття «комунікативна компетенція».
  4.  Поясніть значення рядків М.Рильського «Мова – життя духовного основа».
  5.  У чому полягає єдність людини і мова?
  6.  Яким чином пов’язані між собою культура мови та уміння правильно говорити і писати?
  7.  Яка різниця між поняттями «культура мови» та «культура мовлення»?
  8.  У яких аспектах проявляється проблема культури мови? Які Ви бачите шляхи підвищення особистої культури мови та мовлення?
  9.  Поясніть, які функції виконує мова як суспільне явище?
  10.  Назвіть основні ознаки культури мовлення. Поясніть. У чому полягають структурні особливості мовлення?
  11.  У яких формах існує українська національна мова?
  12.  Які розрізняють типи норм лутературної мови?
  13.  Поясніть значення таких термінів: державна мова, літературна мова.


Тема 2: Основні комунікативні ознаки культури мови

План

2.1. Лексичне багатство мови. Чистота мовлення.

2.2. Просторічні слова. Жаргонізми. Професіоналізми.

2.3. Діалектна лексика. Види діалектів.

2.4. Лайливі і вульгарні слова.

2.5. Суржик.

2.6. Іншомовні слова.

2.1. Лексичне багатство мови. Чистота мовлення

За сферою використання словниковий склад сучасної української мови ділиться на дві групи:

1) загальновживана, або загальнонародна, лексика;

2) лексика обмеженого вживання.

До загальновживаної лексики входять слова, які використовуються в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від того, де він живе, професії, способу життя, наприклад: картопля, школа, журнал, море, п'ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови. Певні обмеження сфери функціонування виявляють діалектна, спеціальна, жаргонна.

Спеціальна лексика – це слова і вирази, які вживаються групами людей, об'єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізм. Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо. Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів «стопер» та «стела». Стопер - 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела - 1) вертикальна кам'яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якій міститься провідна система всіх осьових органів.

У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі наукового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул - 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об'єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар - 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль - 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.

Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство - лінгвістика, алфавіт - абетка, орфографія - правопис, багатозначність - полісемія, значення - семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між терміном і позначуваним ним поняттям. Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивація (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.

2.2. Просторічні слова. Жаргонізми. Професіоналізми

Просторічні слова – слова та форми мовлення, вживання яких не рекомендується літературними нормами, але які фактично у вільному, інтимному, непублічному мовленні охоче вживаються. Наприклад: двера, звиняйте, урем'я, жисть і т. д. До просторічних, таким чином, найчастіше відносять спотворені слова, які засвідчують низький рівень мовленнєвої культури — фактичний або ж умовний, тобто уживаний зі спеціальною метою — створення комічного враження, інтимізації процесу спілкування, створення колориту розмовної невимушеності і т. п. Від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми) просторічні слова відрізняються тим, що їх уживаність не обмежена ні певною територією, ні формами спілкування, прийнятими в певних соціальних чи професійних групах людей. Емоційний же ефект від уведення таких слів до літературно нормованих текстів пов'язаний переважно з тим різким контрастом, який вони створюють, відступаючи від норми. В художній літературі просторічні форми використовуються здебільшого для мовленнєвої характеристики дійових осіб, а також для створення колориту невимушеності, живої розмовності, дуже часто з метою комічного увиразнення мовлення. Наприклад: «— Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він (начальник міліції). — Покажи документи! Де твоя посвідка?» (В. Підмогильний); «І це має бути та сама Ганнуся? У штанях, одна колоша вище підкачана за другу, у якійсь дурацькій куртці із ідіотським написом через усю спину — ось яке чупирадло зробилося з нашої Ганночки. Як мати не соромиться йти поруч такої дочки? Але не раз сама я чула, що не мама дочки, а дочка матері, особливо ж бабки, соромилась. „Ти тільки мовчи... Ти тільки нічого не говори на вулиці, бо мені встид, що ти по-англійському не вмієш"» (Д. Гуменна); порівняйте з просторічно-розмовним колоритом листа Ваньки Жукова «на деревню дедушке»: «... А вчерась мне была выволочка. Хозяин выволок меня за волосья на двор и отчесал шпандирём за то, что я качал ихнего ребятенка в люльке и по нечаянности заснул. А на неделе хозяйка велела мне почистить селёдку, а я начал с хвоста, а она взяла селёдку и ейной мордой начала меня в харю тыкать. Подмастерья надо мной насмехаются, посылают в кабак за водкой и велят красть у хозяев огурцы, а хозяин бьёт чем попадя. А еды нету никакой. Утром дают хлеба, в обед каши и к вечеру тоже хлеба, а чтоб чаю или щей, — то хозяева сами трескают. А спать мне велят в сенях, а когда ребятенок ихний плачет, я все не сплю, а качаю люльку» (А. Чехов).

Під жаргоном розуміють різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об'єднує людей за ознакою професії, інтересів, звичок, занять, суспільного становища чи віку. Сьогодні мовознавці виділяють жаргон молоді, програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, спортсменів, п'яниць, декласованих елементів (злодіїв, картярських шулерів та ін.). У відкритих групах (молодь, мисливці та ін.) жаргон є своєрідною "колективною грою" (О. Єсперсен). Замкнені групи (жебраки, злодії і т. ін.) за допомогою жаргону відокремлюються від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнавати "своїх" і "чужих", а також виконує функцію конспірації. Елементами злодійського жаргону є, наприклад, слова: перо (ніж), мочити (вбивати), стибрити (вкрасти), лажа (неприємність), збацати (станцювати), закласти (видати), розколотися (зізнатися), зав'язати (порвати із злочинним світом) тощо. Основною метою таких слів є приховання предмета комунікації.

Молодіжні жаргонізми являють собою експресивні позначення загальновідомих понять: предки (батьки), чувак (хлопець), баскет (баскетбол), бабки (гроші), бухати (випивати), погрімон (прізвисько), олдовий (старий), герла (дівчина), фачити (принижувати, ігнорувати), фацет (чоловік, хлопець), бачик (телевізор), стріха (свідомість, здоровий глузд), кріпак (провінціал, селюк), баклажан (алкоголік), шуфляда (щелепа). У мові школярів і студентів натрапляємо на слова: хвіст - нескладений іспит, зрізатися – не скласти іспиту, автомат – залік, поставлений викладачем без спеціальної співбесіди, шпора – шпаргалка, бабки – гроші. Такі слова, як правило, відображають фамільярне або гумористичне ставлення до предмета мови. Психологічною основою появи молодіжних жаргонних слів є споконвічне прагнення молоді підкреслити свою дорослість, незалежність і нестандартність у поведінці та судженнях.

Як синонім слова "жаргон" іноді (здебільшого стосовно англомовних країн) використовують термін «сленг». Для позначення способу спілкування декласованих елементів поряд із терміном "жаргон" вживається також термін «арго», що позначає сукупність особливостей мови групи людей, які намагаються засекретити свої висловлювання, зробити їх незрозумілими для оточення. Жаргонні слова звичайно охоплюють вузьке коло понять. Уживання їх є ненормативним явищем. Жаргонізми роблять мову примітивною, засмічують її. У художніх творах жаргонізми використовуються як засіб мовленнєвої характеристики героїв. Поза цим завданням використання жаргонної лексики в літературній мові неприпустиме. Найнадійнішим засобом очищення мови від таких елементів є збагачення словникового запасу справжніми цінностями рідної мови, піднесення загальної культури мови. 

Професіоналізми. У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми - слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів – це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом – помилку, у водіїв загоряти – сидіти без діла, бублик – руль, гума – автопокришка тощо.

2.3. Діалектна лексика. Види діалектів

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є етнографізми – слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної місцевості, наприклад: котига – віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець; верета – покривало, мішок на сінник; загата – огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-накидка для лову риби; рунець – біла хустина або шматок полотна; рябчун – різнобарвний домотканий килим. Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні діалектизми – слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога – свиня, легінь – парубок, бузько – лелека, втрафити – потрапити, капарство – недбалість, неохайність, ковнір – комір, клевець – молоток, когут – півень, рахуба – клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля – милиця, бук – палиця, обруч – поряд, пасія – гнів, чудно - незручно, під – горище. Розрізняють також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і граматичні (баче - "бачить", дасииі - "даси", к столу - "до столу").

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалектгрец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“, звідки діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей), різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

1) Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Буковині в XVII — XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політико-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

Рядом визначальних рис діалекти української мови об’єднуються в наріччя:

  •  до північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський;
  •  до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект;
  •  до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

2) Соціальний діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше — числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів — загальнонародні слова).

Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня, льоля – сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо.

Диференціація у користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Наріччя — найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя окреслюють пасма — ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах.

Поділ на три наріччя був запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (1872); пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ усталився в українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя виділяли пд.-східне і пд.-західне піднаріччя (Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів. К., 1923; Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава, 1933). Одне наріччя від іншого відділяється смугою перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на фонетичному рівні ближчими між собою виявляються південно-східного і частина південно-західного, на рівні граматичної структури близькими є південно-східне і північне наріччя.

Говір — одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Центральний об'єкт при дослідженні говору — сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу говору, географічний розподіл цих рис. На противагу говірці говір не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис його структури. Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення говору також використовується термін «діалект».

Гові́рка  найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.

У структурі мовно-територіальних утворень (говірка — говір/діалектнаріччя) лише говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові.

Говірка відзначається єдністю структури, протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на фонетичному, акцентуаційному, граматичному, лексичному, семантичному рівнях.

Близькі за визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діалектичну мову. Говірка є центром, об’єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І. Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгвістичних атласах.

Ідіо́м (особливість, своєрідність) — загальний термін, запроваджений у лінгвістиці XX ст. для позначення різних форм існування мов: мови, діалекту, говірки, варіантів літературної мови тощо. Використовується для підкреслювання спільних властивостей таких мовних утворень, або у випадках, коли їх кваліфікація як окремої мови, діалекту, говірки тощо є проблематичною або дискусійною.

Ідіолект (свій, своєрідний, особливий + (діа)лект) — сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до терміну «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових (територіальних, соціальних тощо).

Ідіолект завжди є представником певного ідіому (літературної мови, територіального чи соціального діалекту, говірки та ін.), поєднуючи у собі загальні і специфічні риси його структури, норми та узусу.

Сучасна українська мова має три наріччя:

  •  північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.
  •  південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей.
  •  південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

  •  У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
  •  У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
  •  У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

2.4. Лайливі і вульгарні слова

До особливих різновидів просторічних форм належать так звані сленг та вульгаризми. Термін «сленг» використовується у двох значеннях. У першому — ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. В другому — такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики. З цієї причини слова сленгового утворення можна назвати інтержаргонізмами, «наприклад, „ажур" у мовленні бухгалтерів означає „на сьогодні", поза бухгалтерським середовищем — „усе гаразд"; „пасувати" в жаргоні картярів має значення „відмовлятися від гри до наступної роздачі карт", у ширшому вжитку — „ухилятися від виконання своїх обов'язків"».

Найбільш згрубілі та лайливі форми просторічних слів та зворотів називаються вульгаризмами (від лат. vulgaris — звичайний, простий), наприклад: паскуда, стерво, харя і т. д.

Ось якою добірною лайкою (лише в перших чотирьох рядках — 13 лайливих слів) заклинає Дідона Енея в поемі І. Котляревського «Енеїда»:

«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами

Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік».

Українська мова, як і будь-яка інша розвинена жива мова, крім слів питомо національних, що становлять її основу, містить певну кількість слів чужомовного походження. Вони в різний час увійшли до її словникового складу. За висновками дослідників, кількість запозичених слів у нашій мові не перевищує 8 відсотків. Багато це чи мало? Все пізнається в порівнянні. Наприклад, у такій високорозвиненій і поширеній, як англійська, цей  відсоток утричі більший.

Окрему групу серед чужомовних запозичень в українській мові становлять лайливі слова, різного виду вульгаризми. Прийшли вони до нас із російської мови. До речі, порівняно недавно, внаслідок інтенсивних контактів між обома народами. Укорінилися вони в результаті багатьох трагічних подій, зокрема, воєн, коли нашою землею пройшли мільйони людей, які з дитячого віку були привчені брутально лаятися і які самі не усвідомлювали значення того, що вони кажуть. Другою причиною поширення російської лайки було перебування мільйонів українських чоловіків у російських тюрмах і в російській, а потім радянській армії. Третьою - масові переселення людей у часи “побудови комунізму”.

Нині брудну лайку, передусім матюки, використовують у розмовах між собою всі групи населення - вікові й соціальні. Їх можна почути в розмовах школярів, щоправда, поки що лише в розмовах між собою. Один відомий політик, у минулому директор великого заводу не соромлячися, привселюдно заявив, що в розмовах зі своїми підлеглими постійно користується ненормативною лексикою, тобто матюками. Брутальні вислови ніби-то допомагають йому “ясніше й чіткіше” формулювати свої думки й доносити їх до інших. Вони служать для зв’язку слів у реченнях. Це особливо стає помітним, коли ми чуємо, як він розмовляє з людьми під час поїздок країною. Помічаємо, що навіть тоді, коли він знає, про що говорить, в його мові виникають недоречні паузи. Мабуть, це для того, щоб стримати себе й не заматюкатися.

Але звідки ж з’явилися матюки та інші брутальні слова в російській мові? Існує декілька пояснень цього факту. Одні дослідники кажуть, що їх створив сам російський народ в часи свого формування з суміші різних племен - слов’ян, балтів, угро-фіннів і татарів. Тобто десь у XIII-XV століттях. Бо раніше, в X-XII століттях, жоден літопис не фіксує матюків, хоча цензури тоді не було. Ці дослідники-лінгвісти рішуче виступають проти вилучення ненормативних слів з російської мови. Бо в такому разі, стверджують вони, російська мова втратить свій колорит, питому національну самобутність, важливу складову духовної спадщини народу. Більше того, на думку науковців, матюки та інші лайки треба широко використовувати в літературній мові, художніх творах тощо. Щоб не відступати від правди життя й фіксувати живу розмовну мову. Друга група науковців стверджує, що матюкатися росіяни навчилися від татаро-монголів у той період, коли вони майже 300 років перебували під владою Золотої орди. А в татарів матюки, буцімто, були не лайкою, а похвальними словами, мало не компліментами. А можливо, і молитвами до поганських богів і різними закляттями. Чому росіяни сприйняли ці лайки від татарських поневолювачів?

Виявляється, вони запозичили від золотоординців багато чого, починаючи від способів і методів здійснення верховної влади, аж до пісень-”частушок”. Московські великі князі та їхні придворні вільно володіли татарською мовою, запроваджували татарські звичаї і традиції в сім’ях, при князівському дворі і в державі. Цьому сприяли змішані шлюби, переходи татарських загонів на службу до московського князя. Одне слово, матюки стали результатом наскрізного “протатарення” Росії.

Пам’ятаймо про чужинське походження словесного бруду й оберігаймо нашу мову від усілякої зловорожої скверни. Є типові українські лайливі слова та вирази. Оскільки, це – так би мовити, народна творчість, то наведемо те, що змогли “накопати”:

Що казали класики: 

« - Мати божа, царице небесна, - гукала баба в саме небо, - голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував вiн з сирої землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святої, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не їв вiн тiєї морковочки, та бодай його пранцi та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила…Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв.»(“Зачарована Десна” О.Довженко)

“…спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись…я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п’яти i на в’язах стирчала макiтра…” (“Гуси-лебіді летять” М.Стельмах).

Лайливі вирази

А добра б тобі не було…

А щоб в тебе пір’я в роті поросло…

Трясьця твоїй матері…(трясця - це лихоманка, хворобливий стан, коли людину періодично кидає то в жар, то в холод)

Ти нечиста сило…

А щоб швидкою Настею тут тебе зносило…

А щоби нижче пояса зціпило за пупа…

А щоби пуп той вилисів , як від маку ступа…

А щоб тобі чорне було…

А щоб тобі відмовили , як чогось попросиш…

А щоб твоєю мордою просо молотили …

А щоб твоя дружинонька з кумом повелася…

А щоб ти щастя не знав …

А щоб ти лýснув…

А щоб тобі зацíпило …

А щоб тобі повилазило… (вживається, коли хтось чогось не бачить, або не побачив)

А щоб тобі заклáло…

А щоб ти не діждáв…

А щоб вам пусто булó…

А щоб тебе підняло і гéпнуло (вертіло)…

А щоб тебе грім побив…

А щоб тебе злидні обсіли…

А щоб йому голова облізла…

А щоб тебе Морана побила…

А бодай тебе чорти вхопили…

А щоб тобі добре було…(вживається і як лайка)

А щоб ти здоровий був…(вживається і як лайка)

А шоб тобі булька з носа вискочила…

А щоб тебе муха вбрикнула…

А шоб тебе колька сколола…

А щоб тобі курка на ногу наступила …

А щоб вас лиха біда стороною обходила…(вживається і як лайка)

А щоб тобі рачки лазити…

А щоб ви згинули…

А щоб ти скис!

А щоб ти сказився!…

Дурний як ціп…

Стара кляча…

Най ті качка копнé!…

Кров би тебе нагла залляла, сучий ти сину!…

Дідька лисого тобі дам …

Сто чортів в печінку…

Іди до бісової матері…

Бісовий син…

Вражий син…

Вражі діти…

Бісова ковінька…

Дурний тебе піп хрестив (Про “нерозумну людину”)…

Матері твоїй ковінька…

Матері твоїй хиря…

Дам по макітрі…

Відвідаєш макогона…

Бісова душа…

Арештанська душа…

Подла душа…

Подлої матері син…

Подлого стерва робота…

Подлого сина (дочки) робота…

Най би тебе пранці з’їли…

Хай вам грець…

Просто вирази:

(тут будемо наводити цікаві, на наш погляд, вирази)

A, cобача кров!

Дідька лисого…

Дідько б його взяв (вхопив)!

Де його чорти понесли? (вживається, як хтось кудись пішов або десь забарився)

Пан хоче мати чудову гаму кольорів на обличчі?

Зацідить в зуби…

За патли та в пику (потилицю)…

Морда - хоч пацюків бий…

Морда - що й возом не об’їдеш…

Стули пéльку… (теж саме, що й “закрий рота”)

Тю (тьху), на тебе!

Чого балухи вилупив? (те саме, що й “чого дивишся?”)

Чого шкіришся? (те саме, що й “чого смієшся?”)

Тиць, моя радість…

2.5. Суржик

Су́ржик (буквально — «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші») — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику. Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення - на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні. За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні — близько 12%. Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою» україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними.

Соціально-історичні причини політизованого сприйняття суржику. На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів  наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також запозичення елементів інших мов у результаті мовних контактів. Однак розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні пов'язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя. Такі умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі «вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або суржику) — у ролі «нижчої» (за іншою термінологією, мов відповідно «високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо адаптованій формі. У період існування СРСР українська мова дістала певну державну підтримку (особливо в роки так званої «українізації»), але загалом теж виконувала другорядні функції порівняно з загальнодержавною російською мовою, яка домінувала у сфері науки, техніки, економіки, вищої освіти, державного управління, у партійно-державному апараті і силових структурах, у засобах масової інформації і книговидавництві, а також була «мовою міжнаціонального спілкування». Вплив російської мови на інші мови у СРСР посилювався також через впровадження загальної освіти, розвиток економіки, урбанізацію, міграцію населення (у тому числі вимушену) та інші радикальні соціальні перетворення. У самій Росії до 2-ї половини XX ст. практично зникли територіальні діалекти російської мови у їх «незайманому» вигляді, поступившись місцем напівдіалектним формам мови або майже правильній літературній мові з деякими регіональними особливостями. З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською: «За умови виключно російськомовної школи, церкви…, адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови… А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику»; як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Згідно з альтернативною точкою зору деяких московських нефілологів, суржик є цілком природним явищем; деякі такі публіцисти взагалі називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну літературну українську мову — «штучним галицьким новоязом», нав'язуваним народу «націоналістами». В сучасних умовах може діяти і «зворотній» механізм утворення суржику: як проміжного етапу засвоєння російськомовними міськими жителями української мови. У зв'язку з цим, у публіцистичних статтях висловлюється і точка зору, що боротьба з суржиком є шкідливою, «бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових», і що боротися треба не з суржиком, а за перехід російськомовних «спочатку хоча б на суржик».

А суржик – або змішання двох і більше мов, що застосовуються при спілкуванні існує з незапам'ятних часів. Просто, раніше, він існував в прикордонних районах з різними мовами, чи дуже відмінними діалектами. І ніколи не застосовувався, як мова в населеному пункті. Але часи міняються. Появилися міста, де вулиці відповідають колишнім селам. На одній вулиці розмовляють однією мовою, на іншій – іншою. Ось і пішли по шляху спрощення. Не вивчення мови один одного, а створенням штучної мови, де слова, що легше запам'ятовуються з однієї мови заміняють слова, що важче запам'ятовуються іншої мови. По цьому принципу створено і штучну мову – есперанто, але в експеранто застосовано слова, що найлегше запам'ятовуються з багатьох європейських мов (і українські слова, в тому числі). Але ці суржики є прийнятними, бо вони побудовані на кореневих словах вже існуючих мов. А ось суржики люмпенізованих та злочинних угрупувань використовують взагалі штучно придумані слова-шифри. Іх мета (таких суржиків) протилежне суржикам-порозумінням. Тут навпаки – вони створюються з метою конспірації, щоб одне угрупування не могло зрозуміти мову іншого угрупування. Як правило такі суржики є довготривалої і короткотривалої дії використання. Прикладом є ботання (розмова) на "фені" чи на "моні". Чисто суржики тюрем і виправних таборів. І таких "фень" і "монь" є багато. Є російськомовний, англомовний європейський, англомовний північноамериканський, англомовний і іспаномовний південноамериканський, англомовний австралоокеанський, англомовний африканський, китайськомовний і ще багато інших з меншим ареалом застосування в тюрмах і виправних закладах. Є ще суржики-секрети спецслужб. Серед суржиків звичайного цивільного спілкування дуже цікавим є суржик міста Одеси і околиць, є київський суржик, харківський, полтавський, донецький, херсонський як найвизначальніші. Є і інші суржики, що мало відрізняються один від одного. Але ці суржики не є мовами і не є діалектами, бо часто містять в своєму лексиконі не слова, що мають давні кореневі зв'язки із словами певних народів та народностей, а мають штучно придумані слова нашої техногенної цивілізації, багато з яких мають загальносвітове визнання і зрозумілі по всій земній кулі. Але не зважаючи на це, жоден з суржиків не може претендувати в майбутньому на мову світового спілкування. Бо мова – це єдність народу. Суржик – це розділ навіть одного народу на окремі його складові.

Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою):

  •  вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже, да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть, конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно, будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль, предсідатель, почтальйон і т.п.;
  •  "українізовані" форми російських дієслів – здолав, длівся, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив;
  •  "українізовані" форми російських числівників – первий/перва, вторий/втора;
  •  змішування українських і російських форм невизначених займенниківхто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;
  •  порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком – по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою;
  •  утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови – самий головний, саме важне;
  •  утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком – відробивший, прийшовший, зробивший;
  •  слова і вирази, кальковані з російської – міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;
  •  у вимові – редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна "дж" і "дз" на "ж" і "з", також відсутність чергування "к/ц", зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говоря́ть), відсутність чергування "о/і" або "е/і" (корова/коров, голова/голов замість корів, голів);
  •  активне використання "є" в позиції після приголосної, особливо в російських запозиченнях (пєрвий, дєлають, свєт, архітєктор, Вєра) і т.д.

У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської багатозначних слів: встановити залізничне повідомлення, допомагає від запалення бруньок, вібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у зворотньому напрямку - перекручивание фактов, перебрал на себя і т.п.).

Використання суржику у художній мові

У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту. Наприклад, у п'єсі-опері Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819) Возний вживає комічно-"макаронічну" суміш української мови зі старослов'янською і російською, демонструючи цим свою вищість над простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом. Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та ін. У двомовному дуеті популярних естрадних гумористів Тарапуньки і Штепселя, Штепсель у більшості ситуацій грав допоміжну роль подавача цілком банальних реплік «міською» російською мовою, на які Тарапунька мав відповідати дотепним «народним» суржиком. Серед сучасних українських письменників, суржик займає помітне місце у творах Богдана Жолдака (серія оповідань «Прощавай, суржику!»). Суржик і ненормативна лексика є також органічними компонентами популярних п'єс Леся Подерв'янського. У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення персонажів (наприклад, у творах Ірени Карпи): якщо, на думку автора, у реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до оригінального.

Суржик у сучасному мережевому жаргоні. У багатьох україномовних інтернетівських форумах і блоґах вживаються різноманітні форми суржику, що містять значну кількість русизмів, а також російськомовні вставки, записані українськими літерами, нецензурна лексика і інші елементи ігор з мовою та орфографією. Крім традиції використання суржику у сучасній українській літературі, у таких випадках варто враховувати і можливий вплив форм сучасного російського мережевого жаргону, де використовується навмисно спотворена орфографія і специфічна лексика. В українському тексті слова, спотворені на «падонківський» манер, можуть виглядати схожими на русизми чи елементи суржику. 

Навмисно-демонстративне вживання суржику, специфічного жаргону і нехтування офіційними нормами правопису (свого роду «штучна диглосія ») підкреслює особливий неформальний характер віртуального мережевого спілкування, норми та звичаї якого є значно більш вільними та ексцентричними порівняно з листуванням чи спілкуванням у реальному житті, в умовах складних бюрократичних систем сучасних держав, а також позначає дистанцію між реальною та віртуальною особистістю автора. Водночас, модифіковане написання нецензурних слів та виразів може певною мірою пом'якшувати шоковий ефект від використання табуйованої лексики та епатажного стилю поведінки.

Подібне явище існує в білоруській мові та має назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови - жуаль (joual), поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови.

НЕПРАВИЛЬНО

(Суржик)

ПРАВИЛЬНО

(Український відповідник)

вилка

виделка

шарік

кулька

мусорнік

смітник

мусор

сміття

рибалка (процес)

риболовля

рибак (особа)

риболов, рибалка

бутилка

пляшка

пробка (матеріал)

корок

пробка (автомобільна)

затор, тягнучка

остановка

зупинка

сігарєта

цигарка, сигарета

шахмати

шахи

стройка

будівництво

тормозити

гальмувати

канєшна

звісно

дворнік

двірник

ножниці

ножиці

парік

перука

пилєсос

пилосос/пилосмок/порохотяг

дєньгі

гроші

водка

горілка

посуда

посуд

адрес (місце перебування)

адреса

сільодка

оселедець

утюг

праска

(пристрій для вирівнювання білизни)

гладити (білизну)

прасувати

костилі

милиці

носілкі

ноші

спорити

сперечатись

спорити (в знач. парі)

битись об заклад

трубка (телефона)

слухавка

трубка (для куріння)

люлька

пожарнік / пожар

пожежник / пожежа

резина

гума

рельси

рейки

бувший

колишній

відмінити

скасувати

впереді

попереду

взятка

хабар

дивитися

виглядати, пасувати

(різні приклади вживання в різних значеннях див нижче *)

багаточисельний

численний

багатократний

багаторазовий

рахувати (мати думку)

вважати

капля

крапля

мішати (перешкоджати)

заважати

срок

термін

просрочений

протермінований

відстрочка

відтермінування

завідуючий

завідувач

виконуючий

виконувач

карман

кишеня

прикарманити

привласнити

одіяло

ковдра

підодіяльник

підковдра

простиня

простирадло

чемодан

валіза

повід

привід

прівідєніє, прізрак

привид

оптом

гуртом

пересікатись

перетинатись

опасно

небезпечно

круглодобово

цілодобово

Ти гарно дивишся         Ти гарно виглядаєш

Ти гарно дивишся в цій сукні  Тобі пасує ця скуня

Ви гарно дивитесь разом   Ви гарна пара

N.B. Терміни! Величезну кількість термінів, слів та висловів науково-технічного спрямування ми вживаємо невірно:

зварка

зварювання

прєдохранітєль

запобіжник

дворнікі (лобового скла)

двірники

спіци (в колесі)

шприхи

включатєль / виключатєль

вмикач / вимикач

удлінітєль

подовжувач

атвьортка

викрутка

гвоздь

цвях

сверло

свердло

стєклорєз

склоріз

Тут же подаємо список слів, з якими часто виникають помилки – людям важко підібрати український еквівалент:

Проблематичне

слово російською

Правильний український переклад

упасть в обморок, потерять  сознание

знепритомніти, втратити свідомість

очнуться

прийти до тями/ отямитись/ опритомніти

показания

свідчення

заметить

помітити

носки

шкарпетки

перчатки

рукавиці

полотенце

рушник

понятно

зрозуміло

вдруг

раптом, раптово

зря

дарма, даремно

ужас

Жах

І така сама ситуація з шаблонними висловами:

приймати участь

брати участь

на сьогоднішній день

на сьогодні

все рівно

все одно / байдуже

по поводу

з приводу

Сленги, як віруси, поширюються миттєво:

- Класно базариш, чувак.

- Не харь мене!

- Ти що, обалдів?

- Вали звідси!

- Братело, ти задовбав!

- Прикинь, яка тьола!

- Вопше. Я так ржалась.

- Тіпа ти не знаєш?

- Галімо. Повний атстой.

- Не гони понти.

- Вав, зашибись!

- Живу в кайф.

- Кльово! Хавчик!

- Кароче, купи хавчик.

- Маєш бабки?

- Супертусовка.

- Твої предки вдома?

- Я пішов на хату.

- Мене харить.

- Я шибу?

- Вроді знаю.

- Офігенно дрейфиш...

Українська мова, згідно з класифікацією ЮНЕСКО, за влучністю передачі образу, дії, за милозвучністю посідає третє місце після французької та іспанської. Якщо нашу мову так високо оцінено у світі, то чи не повинна вона бути у нас найпершою?

Мова – це святість народу. А ми цю святість не повинні осквернювати. То чи варто вимовляти вульгарні слова, культивувати погані думки і бажання, якщо цим ми шкодимо собі та іншим?

2.6. Іншомовні слова

Слова української мови за походженням поділяються на власне українські та іншомовні (запозичені). До власне української лексики належать слова, народжені самою мовою на будь-якому етапі її розвитку. Іншомовними називають слова, що увійшли в українську мову з інших мов. Запозичення іншомовної лексики відбувається у результаті розвитку політичних, економічних, культурних зв'язків між народами і є неминучим явищем для будь-якої мови. У процесі вживання іншомовна лексика засвоюється українською мовою, пристосовується до її фонетичних, граматичних, орфографічних законів.

До складу української лексики входить багато слів, утворених за зразками морфологічної структури відповідних слів російської мови. Наприклад: укр. втілення — відповідно до рос. воплощение; укр. відродження — відповідно до рос. возрождение і т. д. У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження — грецизми. Це назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил, назви побутових предметів: парус, миска, ванна; поняття церковно-релігійні: вівтар, архангел, ангел, амвон, антихрист, ікона, келія, ієрей, ладан, демон, ідол, схима, літургія, келар, канон, монастир, піп; терміни науки, культури, мистецтва: апостроф, граматика, діафрагма, логіка, математика, філософія, кафедра, ідея, театр, музей, корал, бібліотека, комедія, хор, сцена, планета, магніт, іподром, гігант, ксерокс.З грецької мови запозичено більшість українських імен людей, наприклад: Ірина, Марина, Катерина, Софія, Харитина, Олена, Явдоха, Василь, Петро, Тарас, Микола, Андрій, Степан, Федір, Олександр, Олексій та ін.

В українській мові чимало слів латинського походження, вони належать переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, реакція, мотор, меридіан, аргумент, префікс, ангіна, операція, ординатор, консиліум, юстиція, юрист, прокурор, нотаріус, ректор, декан, екзамен, студент, університет, гумор, цирк, екскурсія, експедиція, депутат, консул, секретар, адміністрація. З латинської мови запозичені деякі імена людей, наприклад: Юлія, Клавдія, Мотря, Валерій, Віктор, Віталій, Павло, Марко.

З французької мови запозичені слова, що стосуються побуту, предметів одягу, науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичні, технічні та військові терміни. Наприклад: люстра, абажур, маскарад, браслет, одеколон, пудра, ридикюль, портьєра, мотив, сюжет, афіша, актор, суфлер, партер, бюст, бюлетень, екіпаж, костюм, пальто, блуза, кабінет, сержант, гарнізон, атака, фронт, каска, кавалерія, корпус, маршал, комюніке, дебати, кур'єр, департамент, шосе, десант, паркет, пансіон, пасаж.

З німецької в українську прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні, військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор тощо. Наприклад: штат, шахта, верстат, стамеска, штукатур, слюсар, лобзик, цех, дратва, бухгалтер, вексель, масштаб, бинт, фельдшер, курорт, флейта, балетмейстер, офіцер, орден, мундир, кухня, швабра, бутерброд, фарш, паштет, квасоля, вафлі, шпинат, галстук, фартух, матрац, страус, танці, кеглі та ін.

Англійські запозичення вживаються в українській лексиці, що стосується техніки, політики, спорту, мореплавства, транспорту, одягу, їжі, напоїв. Наприклад: менеджер, шоу, бізнес, конвеєр, трест, тролейбус, комбайн, тунель, лідер, мітинг, бюджет, крокет, фініш, аут, бокс, спорт, докер, яхта, мічман, картер, танк, вокзал, рейс, світер, піжама, кекс, пунш, біфштекс, ром та ін.

З італійської прийшли до нас такі слова, як: опера, бемоль, інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, казарма, барикада, каса, валюта, банк.

З голландської запозичені українською мовою переважно терміни мореплавства й суднобудування: гавань, шлюпка, матрос, боцман, рейд, верф, дамба, фарватер, руль, а також слова ситець, дюйм, картур та ін.

Із скандинавських мов увійшла до української мови незначна кількість слів, зокрема: клеймо, дротик, оселедець, якір; власні імена: Ігор, Олег, Аскольд та ін.

З тюркських та інших східних мов українська мова запозичила слова: гарба, сарай, сабантуй, могорич, чарка, балик, лапша, кавун, гарбуз, ізюм, халва, кабан, каракуль, базар, торба, табун, чабан, батіг, ярлик і т. д.

У словниковому складі української мови є запозичення й з інших мов, здебільшого рідковживані: булат, тахта, караван, гиря (з іранської); чесуча, чай (з китайської); сакля, чурек (з грузинської); орангутанг (з малайської) тощо.

Входячи в українську мову, іншомовні слова засвідчували чутливість лексики до змін у житті суспільства — політичних, економічних та культурних — і водночас збагачували словниковий склад нашої мови.

До словникового складу української мови входить значна кількість запозичених слів, які міцно засвоєні українською мовою, не потребують коментарів чи перекладу. Як свої сприймаються, наприклад, слова, що прийшли із грецької мови (миска, оладка, мак, м'ята, академія, філософія, бібліотека, театр), латинської (адвокат, секретар, республіка, аудиторія, конституція), німецької (майстер, цех, вексель, поштамт, курорт, штраф), французької (прем'єр, парламент, кабінет, аванс), англійської (трамвай, клуб, мітинг) та ін. Дуже багато запозичень включає термінологія різних галузей.

Розрізняють кілька причин засвоєння іншомовних слів. По-перше, часто вони запозичуються разом із поняттям. Такі слова звичайно не мають українських відповідників, наприклад, іменники політика, спортсмен, футбол, тунель, пальто, університет, корабель, театр, курорт, бухгалтер. Другою причиною запозичень є прагнення деталізувати уявлення про предмет, назва якого вже існує в мові. Наприклад, слово джем означає різновид варення, десерт — це солодощі, які подають після обіду: бар — невеликий ресторан або закусочна, госпіталь — медичний заклад для лікування військовослужбовців, лайнер — велике швидкохідне судно, імпорт — ввіз товарів з-за кордону, спринтер — бігун на короткі дистанції, стаєр — бігун на довгі дистанції. Третьою причиною запозичення є прагнення замінити описовий вираз, словосполучення одним словом: транспорт — замість "засоби пересування", мотель — замість "готель для автотуристів", круїз — замість "подорож на пароплаві", турне — замість "подорож по круговому маршруту", вакансія — замість "вільна посада".

Іншомовні слова в українській мові можуть бути єдиними назвами понять або виступати синонімами власне українських, як-от: пам'ятник — монумент, обмежувати — лімітувати, передовий — прогресивний тощо.

Поряд з іншомовними словами, які увійшли до української лексичної системи, виділяють варваризми (від грецьк. barbarismos — іншомовний, чужоземний) — іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але не засвоєні українською мовою. Варваризми можуть передаватися графічними засобами мови-джерела чи українською графікою: лат. homo sapiens або гомо сапіенс (людина розумна), tertium non datur (третього не дано), volens-nolens (хоч-не-хоч); англ. happy end (щасливий кінець), okay чи о'кей (все гаразд, добре), high life (високе життя); фр. adieul (прощавайте!), bonjour! (добридень!), тегсі або мерсі (дякую!); італ. finita la comedia (виставу закінчено), evviva! (хай живе!).

Межі вживання іншомовних слів є дуже важливим питанням культури мовлення. Неодноразово проблема запозичення слів ставала предметом наукових дискусій, на яких обговорювалося питання, чи загрожують українській мові іншомовні слова, чи необхідно обмежувати потік запозичень тощо.

За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української лексики не перевищує 10 %. Це означає, що твердження про засилля запозичених слів в українській мові є перебільшенням. Така частка запозичень не може становити загрози самобутності мови.

Наведемо міркування видатного українського поета та перекладача М. Рильського. У його статті "Про іноземні слова" читаємо: «Один науковий працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: "Нашому колективу дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви". Його спокусило, очевидно, "пишне" звучання іноземного слова "одіозний", яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із "грандіозний", чи що. Коли тому науковцеві пояснено було, що термін латинського походження одіозний означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно, зніяковів. Але потяг до прикрашання своєї мови непотрібними і раз у раз неправильно чи неточно вживаними іноземними слівцями властивий багатьом нашим товаришам, і він, цей потяг, здається мені лихом, проти якого треба боротись і боротись».

Із сказаного, певна річ, в жодному разі не випливає, ніби слід силоміць, штучно викорінювати з мови усталені інтернаціональні терміни (наукові й технічні), а також слова іншомовного походження, що міцно й широко увійшли у народний вжиток. Чи потрібно віднаходити українські замінники таким лексичним одиницям, як кардіолог, терапевт, футбол, теніс, історія, філософія, республіка, демократія, театр, політика, парламент, кабінет, джинси тощо? Звичайно ж, ні. Не треба пояснювати, чому не дістала підтримки у фахівців (і мовознавців, і медиків) спроба авторів одного із словників очистити українську медичну термінологію від іншомовних слів (пропонувалося, наприклад, здійснити такі заміни: очник — замість окуліст, повитуха, баба-пупорізка — замість акушерка, дрібноживцезнавець — замість мікробіолог, вухоносогорлянкознавець — замість отоларинголог, гоп'як — замість пульс, хробаковиця, хробакозапал — замість апендицит, горлянковиця — замість ларингіт).

Безглуздість повної відмови від запозичень підтверджується ще одним фактом: переважна більшість імен, які носять сьогодні українці, є також запозиченими і прекрасно виконують свої функції, скажімо, імена-грецизми Олександр, Василь, Григорій, Денис, Дмитро, Євген, Кирило, Лев, Степан, Микола, Микита, Петро, Тарас, Федір, Юрій, Зінаїда, Софія, Олена, Галина, Наталя, імена латинського походження Антін, Валентин, Віктор, Віталій, Костянтин, Олексій, Павло, Роман, Сергій, Юлія, Клавдія, Валерія, Марина, скандинавські імена Ольга, Ігор, Олег, Гліб, імена, подаровані давньоєврейською мовою, — Давид, Данило, Іван, Йосип, Михайло, Назар, Наум, Яків, Ганна, Єва, Марія, грузинське ім'я Ніна тощо.

Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є закономірним явищем, яке відображає зв'язки певного народу з іншими. Запозичення — закономірний шлях збагачення лексики будь-якої мови. Відкритість мови вважається ознакою її сили, а не слабкості. Саме тому культура української мови проголошує не викоренення іншомовних слів, а вимогу не зловживати ними. "Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні — і, це вже безумовно, у властивому їм значенні..." (М. Рильський). Питання про іншомовні слова має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській мові немає для позначення поняття власного слова, то можна послуговуватися запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським словом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його дублетові-запозиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській мові, якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці використовують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до конкретної ситуації мовлення.

Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює освіченість, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують як мовознавці, так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов пише: "Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобов'язана знати мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати статті й книги, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою освітою".

Точність вираження думки є однією з важливих ознак культури мови. Найтиповіше порушення цієї вимоги — вживання слів без урахування їх значення. Невміння автора точно висловити свою думку виявляється також у таких вадах, як мовленнєва надмірність (або багатослів'я) і мовленнєва недостатність.

Виявом багатослів'я є повторення тієї самої думки, "тупцювання на місці", наприклад: До вищих навчальних закладів нині може вступити 340 тисяч цьогорічних випускників, які закінчили школу 2001 p.; Митні лабораторії існують у всіх цивілізованих країнах світу і відрізняються лише особливою специфікою досліджень, які проводяться спеціалістами лабораторій.

Іншими формами мовленнєвої надмірності є плеоназм і тавтологія.

Плеоназмом (від грецьк. pleonasmos — надмірність, надлишок) називають частковий збіг значень слів, що утворюють словосполучення: пам'ятний сувенір (сувенір — "подарунок на пам'ять"), передовий авангард (авангард — "ті, хто попереду"), спільне співробітництво (співробітництво — "спільне вирішення проблем, спільна робота"), народний фольклор (фольклор — "народна творчість"), прейскурант цін (прейскурант — "довідник цін"), вільна вакансія (вакансія — "вільна, незайнята посада"), основний лейтмотив (лейтмотив — "провідний мотив, основна думка твору"), дублювати двічі (дублювати — "повторювати"), демобілізуватися з армії (демобілізуватися — "увільнитися зі збройних сил"); 200 гривень грошей. Плеонастичними є звороти на зразок: На полях кипить гаряча робота; Необхідно взаємно допомагати один одному. Ви повинні написати свою автобіографію. Не відпускають навіть тих запчастин, які є в наявності. Він відступив назад і звів угору блакитні очі. П'єсу виконувало тріо з трьох виконавців. Він уперше дебютував у 1989 році.

До плеоназмів належить також немотивоване поєднання у вузькому контексті синонімів, які дублюють значення один одного: схвалити рішення одностайно і однодушно, виявляти до когось неповагу і непошану, неослабно і пильно контролювати тощо. Деякі плеонастичні словосполучення закріпилися у мові і не вважаються сьогодні порушенням лексичних норм. Це такі вирази, як: букіністична книга (від фр. bouquin — стара книга), експонат виставки (від лат. ехропо — виставляю напоказ), монументальний пам'ятник (від лат. monumentum — знак пам'яті), реальна дійсність (від лат. realis — дійсний), період часу (від грецьк. лєріобос; — коло часу).

Тавтологія (від грецьк. tauto — те саме, logos — слово) — змістові повтори, які виникають у випадках, коли в реченні вживаються поряд спільнокореневі слова, наприклад: Користь від використання цих приладів є незаперечною; Приймаючи на роботу нових працівників, необхідно при їх прийомі враховувати знання іноземних мов; Тривалість пари у нашому вузі триває 1 годину 20 хвилин. У наведених прикладах досить легко уникнути тавтології, виключивши одне із спільнокореневих слів або замінивши його синонімом чи займенником: Вигода від використання цих приладів є незаперечною; Коли приймають на роботу нових працівників, обов'язково враховують знання іноземних мов; Тривалість лекції в нашому інституті — 1 година 20 хвилин або Пара в нашому інституті триває 1 годину 20 хвилин. Не кожне повторення спільнокореневих слів може вважатися мовною помилкою. Існує багато словосполучень, у яких тавтологія неминуча, наприклад: словник іншомовних слів, ланкова першої ланки, закрити кришкою, чорні чорнила, вимити мийку, загадати загадку, розмовна мова, зупинитися на зупинці. Будь-які спроби уникнути повторення у цих виразах будуть невдалими. Можна вважати виправданим уживання у вузькому контексті спільнокореневих слів, які є єдиними назвами певних понять. Найчастіше це стосується термінів, уживаних у науковому чи офіційно-діловому стилі, наприклад: Мульчування — вкривання поверхні ґрунту між сільськогосподарськими рослинами різними матеріалами (мульчею — солом'яною січкою, перегноєм, торфовою потертю, мульчпапером тощо) (з енц.); Орендодавець надає Орендареві і членам його сім'ї в користування терміном на 1 рік квартиру загальною площею 88 кв. м за адресою: вул. Артема, буд. 8, кв. 6 (з договору); Марія Гнатівна працює в довідково-бібліографічному відділі Центральної наукової бібліотеки. Тавтологічний характер мають стійкі вирази, уживані в розмовній мові: поїдом їсти, сидьма сидіти, горе горювати, усяка всячина, книжний вираз святая святих тощо. У художньому і публіцистичному стилях тавтологія може використовуватися як стилістичний прийом, який підсилює виразність та експресивність мови, створює комічний ефект: Які слова страхітливі — дволикість, дворушництво, двозначність, двоєдушність! Двомовність — як роздвоєне жало. Віки духовної руйнації. Змія вжалила серце нації (Л. Костенко); Я знову мушу іти до Чоломбитька і, даруйте, за тавтологію, бити йому чолом (В. Шкляр); П'ятий поверх, коло самої опери, найцентральніший центр, три метри до Дерибасівської, п 'ятнадцять метрів до Дюка Рішельє, до Стамбула подати рукою, Париж: видно прямо з вікна кухні (П. Загребельний); Карналь мав би вже давно переконатися, що належить до людей, яким щастить і в найтяжчих нещастях (там само). Тавтологічні сполучення можуть надавати висловлюванню афористичності: Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини (В. Симоненко); Мій батько був проста людина, але не простак (В. Шевчук); Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість          (Є. Кононенко); Чи людством бути люди ще спроможні?                    (Л. Костенко); Ми спадкоємці спадків розграбованих (там само); Дозиметром не виміряєш дози тотального спустошення душі (там само); Нема прозрінь в тумані підозрінь (там само). Отже, необхідно відрізняти тавтологію, спричинену неувагою автора до вибору слова, і тавтологію, якої не можна уникнути або яку використовують з певною стилістичною настановою. Поширеною вадою мови є повторення слова (у тій самій чи різних формах), як-от: Я навчаюся в середній школі №11. Мені подобаються у нашій школі гарні кабінети, прекрасний спортзал і вчителі, одним словом, усе. У школі працює багато гарних гуртків, які ведуть вчителі, нашої школи. Виправлений текст може мати такий вигляд: Я навчаюся в середній школі №11. У ній мені подобається все — і вчителі, і гуртки, і гарні кабінети, і чудовий спортзал.

У художніх і публіцистичних творах повторення слів використовується як стилістичний засіб, що увиразнює, загострює думку автора, як-от: Коли в людини є народ, тоді вона уже людина (Л. Костенко); Сильніше за любов злоба горить, Сильніше за красу вражає бридь, Але життя росте лише з любові: Лишень краса людей навчає жить! (Д. Павличко). Досить поширеною помилкою є мовленнєва недостатність, яка виявляється у випадковому пропущенні слів, необхідних для точного вираження думки. Ця вада найчастіше трапляється в усній мові, але нерідко зустрічаємо її також на письмі. Пропуск слів спричинює незрозумілість висловлювання; мовленнєва недостатність породжує комізм і абсурдність думки. Саме такі приклади потрапляли під рубрику "Страшне перо не в гусака" журналу "Перець": У зв'язку з моєю відпусткою обов'язки мої покласти на Гладкого Івана Івановича, а Івана Івановича — на Людмилу Федорівну Кобзар (з наказу); На другий квартал план по життю цьому агенту доведено в розмірі 1.000 карбованців (з акта ревізії); Ці сувеніри зроблені з шкіри косівських майстрів (з листа); 20.09.89 р. о 17 год. в приміщенні Підлісецької школи відбудуться загальношкільні батьківські збори. Батькам 1-го класу мати документи для вступу в школу. Дирекція (оголошення).

Зважаючи на величезні можливості вибору лексичних засобів, які надає кожному з нас українська мова, висловлювати свої думки неодноманітно, виразно й оригінально є цілком реальним завданням для того, хто постійно збагачує свій лексичний запас і по-справжньому шанує слово.

Питання до самоконтролю

  1.  Які слова входять до загальновживаної лексики?
  2.  Чи властива термінам багатозначність? Про що свідчить наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі.
  3.  Назвіть приклади синонімії термінів.
  4.  Як просторічні слова відрізняються від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизмів, жаргонізмів, професіоналізмів, арготизмів)?
  5.  Який синонізм використовується до слова «жаргон»?
  6.  Які слова належать до діалектної лексики?
  7.  Які слова називаються етнографізмами?
  8.  Які види  наріч відомі в діалектології?
  9.  Чим говір відрізняється від говірки?
  10.  Як називаються лайливі форми просторічних слів та зворотів?
  11.  Назвіть характерні прояви суржику.
  12.  Як називається запозичена іншомовна лексика?
  13.  Які відомі Вам мовні вади?


Тема
3: Виразність як ознака культури мови

План

3.1. Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації.

3.2. Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація.

3.3. Наголос, його функції. Інтонаційна виразність.

3.4. Міміка і жест як компоненти виразності. Усне мовлення в контексті засад класичної риторики.

3.1. Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації

Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує у багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Мусимо усвідомити: усне мовлення своїми можливостями – і насамперед як засіб вияву людського "Я", найрізноманітніших відтінків почуття, переживання, гнучкості думки, як спосіб оцінки всього, що стосується людини, оточує її, і як засіб контактувати з іншими та вливати на них – аж ніяк не дорівнює писемній формі. Афористичним став вислів Б.Шоу "Є 50 способів сказати "Так" і 500 способів сказати "Ні", і є тільки один спосіб написати це". Як кажуть філософи, в усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для вияву його різних вимірів.

Коріння усного мовлення в сивій давнині, воно сповнене незбагненного таїнства, у ньому багато такого, що, за словами І.Франка, "відчути треба", "серцем зрозуміть".

Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні філософи. Живе, гарне слово, вважали вони, має служити істині, виховувати мудрість, творити у світі гармонію. І чимало античних мудреців не спішили своє вчення фіксувати на письмі.

Безперечно, перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, обряди, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох, переважно безіменних авторів. У цьому величезному скарбі мудрість народу, його психологія, своя філософія, чистий та ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як відзначають етнографи, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні. Це один бік справи. З іншого боку, під час збирання матеріалу сама манера оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів переважно залишалися поза увагою етнографів, про що говорив іще І.Франко. Учений мав застереження до збирачів народної мудрості, які, як він писав, “полюючи” на пісні, казки, вірування, легенди, не вміли “прислухатися до широких, невимушених розмов селянських” (Франко І. Зібр. творів, т.37, с.9).

Особливості функціонування українського усного мовлення треба вивчати в найрізноманітніших сферах – у побуті, у сфері політики, державного життя, науки, релігії, армії, спорту, в мовленні різних територіальних і соціальних груп, у діяльності людей різних професій. Важливою проблемою є вивчення особливостей усного мовлення українців, які живуть в інших державах. Сферою, де в останні десятиріччя утверджується українська звукова мова (щоправда, не без серйозних перешкод), є аудіовізуальні засоби комунікації. Виникає таке поняття, як “звуковий простір”, в усну комунікацію приходить техніка, яка живому слову диктує свої правила. Українське звукове мовлення завойовує простір, і кожний з нас певним чином причетний до творення цілісного звукового образу нашої держави. На жаль, величезне багатство усного мовлення не зібрано. Потрібні хрестоматії текстів видатних наших дипломатів, політиків, юристів, педагогів, священників та ін. з відповідними коментарями про сам спосіб мовлення. Для таких записів, очевидно, слід використовувати й сучасну техніку. Та поки що все це переважно із сфери побажань. Один інститут української мови в нашій державі, очевидно, не спроможний забезпечити такий обсяг досліджень. В Японії, наприклад, є понад 100 мовознавчих центрів, де вивчають різні сторони такого складного живого організму, яким є мова. Держави виділяють великі кошти на розвиток різних програм, пов’язаних з лінгвістикою. Наприклад, уряд Росії 1996 р. під цільову програму “Російська мова” виділив колосальну суму – 825 мільярдів рублів. Цю суму вважають співрозмірною хіба що із витратами на утримання океанських флотів.

Будучи способом спілкування в різних ситуаціях, обслуговуючи найрізноманітніші сфери нашого життя, усне мовлення виявляє у кожній з них свої особливості. У цьому унікальному способі контактування, як вже сказано, найкраще виявляється людина, її манера висловлюватися. Недаремно на позначення акту говоріння маємо низку слів – говорити, розмовляти, казати, балакати...

Українці, очевидно, дуже вразливі на живе слово і, мабуть, не випадково у мові маємо ціле гніздо слів та фраз на позначення самого процесу говоріння. До наведених додамо ще багато інших – висловлюватися, гуторити, гомоніти, мовити, повідати, ректи, вести річ, держати річ, глаголити, бесідувати, бубоніти, бурмотати, щебетати, воркувати, жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, пашталакати, тараторити, гугнявити, товкмачити, тириндіти, папляти, шварґотіти, верзти, дейкати, тарахкотіти, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, ляпати, молоти язиком, плескати язиком, плести (гнути) баналюки (мандрони), теревені правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги... Є серед них нейтральні в стильовому плані, є характерні для “високого” чи “низького” стилю; вони неоднакові щодо емоційного забарвлення, поширення, функціонального навантаження. Зверніть увагу: яка в багатьох словах дивна відповідність між звуковим комплексом і характером самої дії! Крім того, наведені слова та вислови відрізняються один від одного відтінками у значенні. Іноді такі значеннєві відтінки вносять префікси (виголошувати – оголошувати – проголошувати, оповідати – доповідати – повідати – розповідати).

Наведений ряд, очевидно, можна продовжити, бо в говірках, жаргонах функціонують ще свої утворення (наприклад, у деяких діалектах уживають слово ковиртати у значенні “базікати”, “балакати”, баятичи фонетичний варіант до слова говорити – вогорити, у молодіжному середовищі можна почути побазаримо, полялякємо – у значенні побалакаємо. Іноді слова з інших тематичних груп семантично “довантажуються” і вживаються у значенні, про яке говоримо: а він рубонув – у значенні “різко сказав”.

І наведені слова зафіксовані не тільки у словниках. Вони активно функціонують у мовленні сучасників. Ось кілька прикладів з книжки Павла Глазового: А я з тих, які балакають двома, В кого мови вже нормальної нема; А дружина все щебече про всілякі речі І говорить, і говорить, Щебече, щебече, І говорить, і лепече, Все щось меле, ліпить; Чоловік бурчить сердито; Що начальство ізрєкало, Те і він услід молов; Тож послухайте терпляче, Ще чого він наверзе; А тепер повідай нам, За який і чий рахунок Ти живеш на світі сам? Ви прислухайтесь шановні, Що він меле й теліпа; Що ви таке варнячите, Наче бусурмани; Гнат Кіндрата взяв за груди, Грізно пробасив; Вибирай, будь ласка, П'яний мимрить; Цілий день надутий ходить, А коли засне, Щось натяка та варняка, Меле щось дурне; Треба, мабуть, язиками Менше теліпати; і нехай модернознавець Що хоче патяка.

Усне мовлення ніяк не дорівнює писемному: усне мовлення первинне. Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови і виникає як спосіб її фіксації. Важлива ознака писемного мовлення – нема безпосереднього співрозмовника. Зверніть увагу: якщо викладач, учитель, політик, виступаючи перед слухачами, не відривається від тексту, то аудиторії не завжди це подобається і не найкраще свідчить про самого лектора. Тільки тексти, особливо важливі з огляду на їхнє державно-політичне значення, прийнято читати. Усне мовлення є основою спілкування, воно передбачає співрозмовника або спрямоване на певний склад слухачів, а також має відповідати моментові. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до числа тих, хто спілкується. А там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму. Варто відзначити ще такі моменти:

– для усного мовлення мусить бути реальна життєва ситуація;

– звукове мовлення сприймається на слух як цілісний відрізок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

– надзвичайно важливою для усного мовлення є інтонація. У ній, метафорично висловлюючись, серце й розум живої мови, її “музика”, ритмомелодика;

– усне мовлення діє на слухача не тільки змістом, а й усією манерою виступу;

– для усного мовлення характерна непідготовленість, спонтанність; людина звичайно думає не про те, як вона говорить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

– в усному мовленні користуємося багатьма готовими формулами;

– в усному мовленні може бути забагато слів, вони повторюються, нерідко є зайві.

Живе мовлення не відтворюється в часі, його супроводжує ще “мова тіла” – жести, міміка, погляд, поза, погляд, хода тощо. Комунікація у процесі розмови проходить зовсім інакше, аніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо тією самою мовою.

І ще одна річ, яку варто запам’ятати: не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи в надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Крім багатьох інших особливостей, письмо – і це дуже важливо – має для себе “лікувальний примус” обдумувати словесне формулювання.

Усне мовлення існує в багатьох різновидах. Є різні види усного мовлення щодо літературної внормованості. Є підстави говорити про те, що сьогодні велика кількість носіїв української мови володіє мовленням “високої” літературної внормованості; це люди, у яких унормована артикуляційна база, відчутна ”українськість” у вживанні лексики, синтаксичних конструкцій, у мелодиці. Можна виділити усне літературне мовлення “середньої” нормованості (у мовленні трапляються певні відхилення від мовностилістичних норм, наприклад: яка година? у значенні “котра година?”, пісні Білозіра, замість нормативного Білозора, вісім годин у значенні “восьма година”). Його ще називають напівунормованим. Нашою реальністю є мовлення із елементами суржику (получив квартиру, сємдесять гривень, п’ятидесятиріччя, до сих пір), а також мішанина з елементів двох мов – російської та української, так званий “суржик”. В усній формі функціонують діалекти, жарґони, сленґи. Можемо виділити різновиди усного мовлення, беручи до уваги сферу його функціонування: літературне усне мовлення вживаємо у сфері побуту, виробництва, в освіті, науці, у сфері державного життя, мас-медіа, у церкві, хоч в окремих сферах воно утверджується ще не без певних труднощів. Отже, можна говорити про усне літературне мовлення побутове, публічне. У наше життя ввійшла особлива форма усного мовлення – радіомовлення та телемовлення, яке вже в умовах державності української мови проходить своє становлення. Специфіка ефірного мовлення, вироблення основ його техніки стали сьогодні важливою науковою проблемою. Усне літературне мовлення свою специфіку виявляє в мовленні людей різних професій, різного віку, має свої особливості в різних реґіонах тощо. Живе мовлення характеризуємо ще з погляду організації самого тексту, естетичної довершеності у звуковому оформленні, доречного використання різних елементів тексту (порівнянні, метафор, повторів, майстерного вживання синонімів, вдалих початків, закінчень), добре поставленого голосу, дикції, манери говорити. Таким мовленням володіють визначні оратори, видатні політичні діячі, чимало священиків-проповідників, і це звичайно результат напруженої праці, великої наполегливості, різноманітних вправ, багатого досвіду, високого розуму і сучасного мислення. Існує окрема наука мистецтва усного мовлення (риторика), основи якої закладено ще в античному світі. Велику увагу риториці приділяли в Києво-Могилянській академії (XVII ст.). Сьогодні риторика розвивається як наука про успішну мовну комунікацію.

Отже, усне мовлення пронизує все наше буття; але перелік його різновидів, мабуть, можна продовжити.

З уваги на кількість співрозмовників, їх участь в акті мовлення, мети, яку вони ставлять перед собою, з уваги на характер самого мовлення виділяють такі його різновиди:

– монолог – розмова з самим собою, роздуми вголос, мовні партії в п’єсах, кіно; характерна ознака – немає співрозмовника, не передбачено безпосереднього відгуку слухачів;

– дискусія – широке публічне обговорення певної проблеми, у з’ясуванні якої можуть бути суперечливі думки; дискутуючи, спільно з’ясовують стан справи;

– диспут – обговорення перед аудиторією наукової чи суспільно важливої теми.

“Велика школа риторики” докладно вивчає дискусії і диспути; виділяють, наприклад, дискусії – “форуми”, полемічні дискусії тощо. “Мала риторика” вважає, що дискусіями є підстави вважати наші щоденні розмови.

Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос.

Так, це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створила природа. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть “глухнути”, ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять “в ніс”, чимало з нас “ковтає” слова, склади, окремі звуки чи “вистрілює” їх. Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти “ставити” його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв’язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо – навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. “фонаційне дихання”, тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.

А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу. У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С.Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос. Він може бути: приємний, природний, спокійний, врівноважений, легкий, свіжий, щирий, чистий, теплий, м’який, ясний, бадьорий, запальний, владний, начальницький, повчальний, задиристий, верескливий, фальшивий, різкий, надірваний, скрипучий, глухий, гугнявий, лінивий, дерев’яний, надтріснутий і навіть іржавий. У кожної людини голос має свій тембр – своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно “грати” на цьому “інструменті”, творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне – про національну специфіку мелодики. Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: “є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати”.

3.2. Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація

„Техніка мовлення”– робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків.

Техніка мовлення, як зазначає мовознавець Олійник Г.А., - володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися мовою; мовленням.

Олійник Г.А. виділяє такі елементи техніки мовлення:

1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.

Будова мовного апарату:

1) Органи дихання – легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

2) Вібратори – голосові зв’язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

3) Резонатори – гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань – середній поверх.

4) Артикулятори – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння.

Активні – голосові зв’язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. Найважливіший орган для утворення звуків – ротова порожнина. У носовій порожнині виникає повітряний струмінь, що створює коливання, необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає  перепону – голосові зв’язки). Голосові зв’язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату – в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве”: повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1:1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1:10; 1:15; навіть 1:30. Тобто, вдих має бути активним і коротким, а видих – тривалим і рівним.

Залежно від того, які м’язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють такі типи дихання: ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне – таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне: заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко (аномалія), неприємне з естетичного боку.

2. Грудне („жіноче” в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів не включається.

3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м’язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.

4.Комбіноване (грудно-черевне)використовуються всі м’язи грудної клітки і м’язів діафрагми. В теорії декламації його називають (правильне). Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м’язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки: 1) глибоке; 2) часте; 3) підпорядковане волі виконавця; 4) непомітне.

Поділ схематичний, умовний, але треба вміти визначити тип дихання, навчитися ним керувати. З одного боку дихання – акт рефлекторний, відбувається поза нашою свідомістю (виконує функцію газообміну, а з другого боку – це процес керований, оскільки пов’язаний з мовою. Мовлення, читання вимагають великої кількості повітря, економного його витрачання і вчасного, швидкого і непомітного поповнення.

Правильне дихання, постановка його вимагає дотримання таких вимог.

1. Вдихати глибоко носом і ротом.

2. Вдихати непомітно (безшумно).

3. Не переповнювати запас повітря, вдихаючи його.

4. Непомітно поповнювати його резерв при найменшій можливості.

5. Не затримувати дихання в паузах.

6. Не витрачати запасу повітря до останку, щоб не захлиснутись.

Зустрічаються певні вади голосів: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість. Такі голоси неприємно сприймаються на слух, стомлюють, а то й дратують слухачів. Треба розумітися на особливостях голосу, вміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні властивості, якості, тобто вміти поставити його собі.

Процес творення голосу нерозривно пов’язаний, як було сказано вище, із голосом (голосові зв’язки під тиском повітря творять голос).

Голос має такі властивості:

Природні: сила, висота, тембр, діапазон.

Набуті: темп, політ, звучність, гнучкість.

Сила – певний ступінь гучності звучання голосу залежить від напруження повітряного потоку, що йде з легенів (не треба плутати із крикливістю, голосистістю). Сила голосу базується на силі волі, характеру, почуття. Регулюється довільно.

Висота – тональні можливості. Залежить від частоти коливання голосових зв’язок.

Діапазон – звуковий обсяг, межа від найнижчих до найвищих тонів звучання. Діапазон поділяють на 3 регістри: а) нижній (трахея, бронхи); б)середній; в)верхній (гортань, носоглотка).

Тембр – природнє звукове забарвлення. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, відмінних один від одного.

Властивості, які можна виробити в процесі тренувань:

Звучність (дзвінкість) – це властивість голосу, який звучить гучно і чітко. Треба налагодити роботу резонаторів і органів дихання.

Темп – швидкість читання і мовлення (кожній людині властивий певний терморитм мовлення, який вона переносить у читання. (Виробленню тембру сприяє вміння розрізняти і робити паузи (різного роду).

Політ – здатність забезпечувати хороше сприймання в будь-якому кінці приміщення.

Рухливість (гнучкість) – здатність легко володіти 6-а важелями тону: вижче-нижче, гучніше-тихіше, швидше-повільніше (Острогорський).

Чистота голосу – відсутність вад. Їх треба ліквідувати, усувати.

Придих – частина видихуваного повітря не використовується для творення звуку, і створює шум (усувається гімнастикою).

Хрипота, сиплість – викликані аномаліями голосових зв’язок, вимагають ліквідування.

Гугнявість (носовий відтінок) – хвороба або млявість малого язичка, що прикриває вхід у носовій порожнині.

Отже, поставлений голос – вільний від вад, благозвучний, визначається силою, широтою діапазону, гучністю, витривалістю.

Внутрішня акустика відрізняється від зовнішньої.

Гігієна голосу:

1. Не допускати висоти поза межі можливого діапазону, надмірної гучності і тривалості.

2. Не допускати простудних захворювань (гострих хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень. Це призводить до захворювань голосотворних органів (ларингіт – запалення слизової оболонки гортані, вузлики на голосових зв’язках).

3. Не перевищувати денні норми голосового навантаження (4-5 акад. годин підряд), робити перерви.

4. Робити профілактику носоглотки (полоскання ромашкою, евкаліптом).

Дикція ( лат.dictio – вимова) – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху. Хиби бувають різного характеру (природжені і (неприроджені) – недбале користування мовним апаратом, гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання).

Недоліків можна позбутися виконанням вправ, усунути за допомогою медичного втручання.

Фахівець повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

У зв’язку із виразним читанням постійно вживається термін „інтонація”.

Інтонація - це поєднання 3-х компонентів живої мови                1) дикційна чіткість та орфографічна грамотність; 2) логічна ясність; 3) емоційно-образна виразність.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавця вміння досконало володіти мовним апаратом (технікою мовлення). Для чіткого відтворення змісту текстів треба з’ясувати логічний бік інтонації. А необхідність відтворити (в живому слові) почуття, переживання, настрої спонукає займатися інтонацією з боку емоційно-образної виразності.

Техніка мовлення, логіка читання, емоційно-образна виразність – три нерозривно зв’язані взаємодіючі компоненти інтонації.

Орфоепія – (правильне мовлення) orthos – правильне, epos – мовлення – система загальноприйнятих правил, що визначають єдину правильну, літературну вимову. Якщо дикція – це правильна чітка вимова звуків, то орфоепія – правильна вимова звуків у фонетичному оточенні.

3.3. Наголос, його функції. Інтонаційна виразність

Наголос – виділення складу за допомогою:

- сили звуку;

- висоти звуку;

- тривалості звуку.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють: 

- силовий (динамічний, експіраторний) наголос;

- музичний (тоновий, мелодичний) наголос;

- кількісний (квантитативний) наголос.

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

  •  словесний (тактовий) наголос;
    •  вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова);
      •  рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова);
      •  нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова);
    •  постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова);
  •  синтагматичний наголос;
  •  фразовий наголос.

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

  •  логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.
  •  емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Наголос виконує такі функції:

  •  видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.
  •  конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.
  •  смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова: запал-запал, шабаш-шабаш.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, дає змогу ефективно користуватися літературним мовленням у різних сферах суспільної практики: побут, заклади освіти, культури, науки, державного управління.

Питання для самоконтролю

  1.  Як Ви розумієте вислов Б.Шоу «Є 50 способів сказати "Так" і 500 способів сказати «Ні»?
  2.  Назвіть елементи техніки мовлення та дайте їм характеристику.
  3.  Які відомі Вам класифікації наголосу? Назвіть їх.
  4.  Яка різниця між дикцією і орфоепією?
  5.  Чи може особа з гарною дикцією, не володіти орфоепічними корнями, бути хорошим оратором?
  6.  Назвіть синоніми до слова «говорити».
  7.  Дайте характеристику голосу як ознаці живого мовлення.
  8.  Які функції виконує наголос?


Тема 4
: Культура ділового мовлення

План

4.1. Особливості писемного ділового мовлення.

4.2. Особливості усного ділового мовлення.

4.3. Використання морфологічних засобів у мовленні (використання іменників, займенників, прийменників, числової інформації, дієслівних форм). 

4.1. Особливості писемного ділового спілкування

Ми давно звикли до того, що ділова кореспонденція — це набір штампів і безбарвних фраз, за якими стоїть абстрактний «хтось» і «повідомляє про необхідність», «вимагає негайно», «уклінно просить» чи «настійно рекомендує» звернути увагу на «вищезазначене» або виконати «перелічене нижче».

Звичайно, ці словосполучення так часто вживаються у діловому листуванні, що насамперед спадають на думку, коли згадуємо про діловий лист. Але ні вони, ні кілька десятків інших затертих канцеляризмів не визначають суті стилю, яким повинен бути написаний справжній діловий лист.

Ведення ділової кореспонденції — це справжнє мистецтво, осягнути всі таємниці якого вдається аж ніяк не кожному, і яке сьогодні, на превеликий жаль, на наших теренах майже втрачене. Відомий американський публіцист і маркетолог Рон Теппер гірко зауважує, що в «сучасному світі панують відео та усна мова, а добре написані ділові листи й записки стають рідкістю». І з ним можна цілковито погодитись. Адже зазвичай ми дбаємо лише про те, щоб чітко викласти інформацію, і забуваємо, що ця кореспонденція — не просто важлива частина бізнесу, але й ваше обличчя. А якраз його за стандартними наборами фраз про поставки генераторів чи нагадуваннями про необхідність завершення будівельно-монтажних робіт і не видно! Хіба ж не прикро буває, коли після річного листування ви не маєте жодного уявлення про свого партнера, крім того, яку фірму він представляє, яку роботу для вас виконує чи скільки ще грошей йому залишилося сплатити за виконане вами замовлення. Та й він, мабуть, знає про вас не більше.

Звичайно ж, тут не йдеться про те, що у ділових листах ви маєте повідомляти свої анкетні дані і вимагати цього ж у відповідь. Йдеться про інше, що, можливо, звучить дещо незвично — із тексту листа повинен вимальовуватись образ автора — надійного партнера, чесного конкурента, постійного клієнта і т. ін. Кореспонденція повинна бути обличчям — вашим чи вашої компанії. Обличчям настільки виразним і неповторним, щоб, навіть не глянувши на підпис, адресат знав би, що це написане Вами. Бо навіть пам'ятаючи, що діловий лист усе-таки діловий і не дозволяє виходити за певні стилістичні та тематичні рамки, при бажанні й у ньому можна показати, що «за чорним чорнилом на білому папері також приховується особистість».

Отже, кілька традиційних і нетрадиційних порад, дотримуючись яких ви зможете досягнути цього.

Будьте лаконічні. Ділові листи не повинні бути надто довгі, якщо цього не вимагає ситуація. Намагайтесь викладати інформацію чітко та по суті, без зайвих «ліричних відступів». Саме так лист характеризуватиме вас як досвідченого кореспондента, що не зловживає чужим часом і увагою, досконало володіє мистецтвом письмового спілкування.

Однак це не означає, що існує «цензура обсягу» і довгі листи є порушенням епістолярного етикету. Ніхто не закине вам пустослів'я і марнування паперу, якщо ви викладатимете важливу інформацію чи факти, що безпосередньо стосуються справи. Інша річ" якщо ви вправлятиметеся у красномовстві і напишете 10—15 слів там, де можна обійтися трьома-чотирма. Не забувайте, що стислість вважається сестрою таланту. Пишіть коротко і просто!

Але лаконічність не повинна бути самоціллю і стати на заваді вишуканості та емоційності вашої мови. Лаконічність викладу і одноманітність, безбарвність стилю — зовсім різні речі. Останнє — великий недолік, який при бажанні можна легко подолати. Адже наша мова така багата прикметниками та прислівниками. Вони й допоможуть позбавитися непотрібної сірості, невиразності стилю, при потребі зробити офіційний лист дещо теплішим, навіть дружнім. Для прикладу візьмімо фразу: «Мені прикро, що наша зустріч не відбулася, і Ви змушені були змарнувати свій час». Ввічливо? Так. Але разом з тим холодно і нейтрально. Якщо ж вам справді шкода, що так сталося і хочеться пом'якшити ситуацію, додайте лише кілька прикметників і прислівників, як от: «Мені дуже прикро, що наша довгоочікувана і така важлива зустріч не відбулася, і Ви змушені були згаяти свій дорогоцінний час». І перший, і другий варіант цілком прийнятні для ділового листа-вибачення. Але, погодьтеся, різниця у ставленні автора до адресата дуже відчутна.

Стежте за логічністю та послідовністю викладу. Ще однією надзвичайно важливою умовою успіху вашого листа є логічність та послідовність викладу. Стежте за розвитком своїх думок та способом їх втілення на папері. Неприпустимо, щоб лист був безладним і непослідовним, інакше адресат навряд чи зрозуміє, з якою метою його писали. Основну увагу присвячуйте найсуттєвішому, а згодом при необхідності переходьте до другорядного. Для цього можна скористатися такими висловами:

Позвольте также... – Дозвольте також...

Пользуясь случаем, я хотел бы... – Принагідно я хотів би...

Одновременно хочу сказать... – Одночасно хочу сказати...

Кроме того... – Крім того...

Пользуясь случаем, прошу Вас... – При нагоді прошу Вас...

Хочу також зауважити, що...

Кроме того, выражаем свои сомнения относительно... – Крім того, висловлюємо свої сумніви щодо...

Мы, также могли бы... – Ми також могли б...

Просим также особое внимание обратить на... – Просимо також звернути особливу увагу на...

Считаем целесообразным... – Вважаємо доцільним (за доцільне)...

Уместным будет замечание... – Доречним буде зауваження... Относительно... – Щодо...

Не лишним будет также упомянуть о... - Не зайвим буде також згадати про...

Не забудьте також розбити текст на смислові абзаци — це значно полегшить його сприймання!

Намагайтесь уникати багатозначності та надміру іншомовних слів. Пишучи ділового листа, завжди слід дбати про того, кому він адресований і не завдавати клопотів із «розшифруванням» його змісту. Особливо ж це стосується вживання у тексті багатозначних слів і формулювань та слів іншомовного походження.

Багатозначні слова звичайно актуалізуються у контексті і завдають менше клопоту. Особливо слід остерігатися формулювань, зрозуміти які можна по-різному. Тому, якщо ви не бажаєте зайвих непорозумінь, краше уважно, навіть прискіпливо перечитайте свого листа. Усувайте найменшу двозначність! Суть справи повинна бути викладена чітко, зрозуміло, і не викликати сумнівів чи запитань.

Щодо слів іншомовного походження — тут трохи складніше. Безумовно, що в наш час бурхливого науково-технічного розвитку, широких і переплетених економічних зв'язків уникнути їх просто неможливо. І не треба! Адже йдеться не про «очищення» мови ділових листів від іншомовних слів — без багатьох із них нам просто не обійтися.

Будьте ввічливі. Ввічливість повинна бути духовною потребою кожної людини. Але особливо брак ввічливості, невміння дотримуватись етикету відчутні у діловому усному спілкуванні та кореспонденції. Адже одне недоречно вжите слово, невдало сформульоване речення можуть зруйнувати так дбайливо вибудувану споруду вашої справи, спричинитися до розриву стосунків, похитнути віру в людську та професійну порядність. Не кажучи вже про те, що слова «дякую» та «вибачте» і доречно використовувані «ділові компліменти» повинні стати невід'ємними елементами вашої мови як усної, так і письмової.

Особливо ж слід стежити за стилем вашої кореспонденції. Навіть якщо ви дуже сердиті, не можна давати цілковиту волю емоціям і перу, і тим більше керуватися принципом «папір усе стерпить». Папір — можливо, а жива людина, у листі до якої ви свідомо чи несвідомо припуститеся нетактовності, грубості — навряд. Адже у неї, безперечно, є почуття власної і ділової гідності, і ви ні в якому разі не маєте права його ображати. Крім того, ваша ввічливість — повага перш за все до самого себе. Тому, якщо вам дорога добра репутація і ви хочете досконало оволодіти мистецтвом ведення ділового листування, намагайтесь дотримуватись таких правил.

Вважайте слова «дякую» та «вибачте» наріжними каменями свого і стилю спілкування.

Уникайте категоричності. Намагайтесь, щоб тон вашого листа був доброзичливим (не наказовим!). Якщо ви поважаєте свого адресата і самого себе, спробуйте обійтися без категорично-наказових виразів і штампів, що були поширені у діловій кореспонденції Радянського Союзу: «слід негайно вжити заходів», «вимагаємо негайно...», «категорично забороняємо Вам...», «про виконання необхідно повідомити до» тощо.

Уникайте заперечувальних форм. Заперечення, звичайно, не завжди найкращий засіб відповіді адресатові чи впливу на нього. «Ми не можемо...», «ми не погоджуємось...», «я не маю наміру» — ці вислови не викличуть позитивних емоцій. І якщо ситуація складається так, що без заперечної частки «не» вам не обійтися, спробуйте іншими засобами пом'якшити тон листа: «Ви повинні зрозуміти, що цього разу ми не в змозі...», «Мені дуже прикро, але...», «Дуже шкода, проте...», «На превеликий жаль, я не зможу...», «Ви, мабуть, передбачали ситуацію, коли ми не...» — форми стилістичного пом'якшення можуть бути дуже різні.

І ще одне — не забувайте про вступний і завершальний комплімент. Пам'ятайте: навіть якщо лист написаний не з найприємнішого приводу і є останньою крапкою у ваших партнерських стосунках, вступний і заключний комплімент все одно повинен бути невід 'ємним його елементом.

«Нетрадиційність» ділового стилю: використання гумору та «магічних слів». Донедавна у мовознавстві та діловодстві побутувала офіційна теорія про те, що діловий стиль ні в якому разі не допускає жодних емоційних відхилень. Цей постулат відповідно поширювався і на сферу ділового листування: лист повинен бути офіційним, стандартним, містити лише необхідну інформацію. Якщо ж він виходив за рамки прийнятих норм, був написаний нетрадиційним стилем, то вважався недоладним, створював враження непрофесійності його автора. Але зараз, коли контакти ділових людей вийшли на зовсім інший професійний та міжнародний рівень, змінюються також погляди на ведення листування.

Зокрема, відомий американський маркетолог та публіцист Рон Теппер вважає, що ділова кореспонденція — це вид епістолярного мистецтва, покликаний не лише досягти якоїсь комерційної мети, а й створити вам певний імідж. Він стверджує, що останнім часом у деяких видах ділових листів (запрошеннях, привітаннях, подяках та ін.) спостерігається помітне тяжіння до неофіційності і вважає це цілком природним.

Отже, два доволі суперечливі погляди: дотримання офіційних канонів, з одного боку, і «стилістична відлига» аж до використання гумору та «магічних» слів, з іншого.

Спробуємо знайти раціональне зерно. При веденні ділового листування не слід забувати, що це все-таки документи. Отже, вони повинні бути чіткими, лаконічними, зрозумілими, не містити нічого зайвого, що б заважало сприйманню основної інформації. З іншого боку, лист — особливий вид документації, відмінний від протоколу, наказу чи розпорядження. Це ваша письмова розмова з адресатом, а тому навряд чи варто обмежуватися лише холодно-стандартними фразами. Зрештою, вибір повинні зробити ви самі — залежно від ситуації: мети листа, близькості вашого знайомства з адресатом чи необхідності дотримання субординації. Перед вами відкритий широкий простір для творчості, стежте тільки за тим, щоб усе в листі було доречним.

Отже, кілька рекомендацій за Роном Теппером.

«Лист, написаний з почуттям гумору,— стверджує Рон Теппер, — може завоювати для Вас майбутнього клієнта. Він покаже... що автор листа — жива людина, приємна і чуйна, зовсім не бюрократ і не мішок з грішми та кам'яним серцем».

Безперечно, нам, м'яко кажучи, незвично і дивно сприймати такі рекомендації. Адже ми звикли до того, що ділове листування — річ дуже серйозна і відповідальна, яка не має нічого спільного з жодними виявами гумору.

Але давайте розглянемо приклад, пропонований Роном Теппером:

Шановний Едуарде!

Якщо я правильно зрозумів, Ви хочете поновити свою позику у нас. Мої припущення щодо цього підтвердилися, однак я не відчуваю жодної радості від усвідомлення власної геніальності.

Підпишіть, будь ласка, ці документи і відішліть їх назад.

підпис


Спробуємо уявити цей лист у більш звичному для нас варіанті:

Шановний !

Підтверджую отримання Вашого листа від , у якому Ви просите поновити позику. У відповідь повідомляю, що ми вирішили задовольнити Ваше прохання. Прошу підписати необхідні документи і відіслати їх назад.

З повагою

Підпис

І хоч обидва листи написані з того самого приводу, різниця, погодьтеся, величезна. Відчувається, що за першим листом стоїть не лише досвідчений банкір, але й чуйна, добра, і до того ж весела людина, що любить при нагоді добродушно покепкувати з себе самої і оточуючих, та й проблеми вирішує з усмішкою на вустах. Йдеться, звичайно ж, не про легковажність чи несерйозність — вони взагалі неприпустимі у сфері ділового спілкування, — а лише про справжню комунікабельність. І якщо цей лист сприймається легко, з приємністю, то друга (за своїм характером більш звична для нас) відповідь не викликає жодних емоцій, крім хіба що вдячності за поновлення позики.

Безперечно, демонстрація вишуканого, тонкого гумору — не самоціль у діловому листуванні. Але якщо ви вирішили скористатись порадою Рона Теппера і наважилися спробувати — будьте дуже обережні, щоб не переступити хиткої межі між мистецтвом та непрофесійністю. Адже вміло, доречно застосовуючи гумор, ви можете привернути увагу, завоювати довіру адресата, переконавши його у своїй неординарності. Зрештою, якщо й не досягнете поставленої мети, заради якої власне пишете листа, то щонайменше дасте адресатові можливість отримати насолоду від нетрадиційності стилю. Але будьте обережні у своєму прагненні до оригінальності — інакше результат буде прямо протилежний бажаному. Важливо не втратити почуття міри і добре зважити ситуацію: кому і з якого приводу надсилається лист, наскільки близько ви знайомі з адресатом тощо. Так, наприклад, зовсім недоречними будуть вияви гумору у листах до спонсорів, представників влади, особисто не знайомих вам партнерів чи клієнтів та ін., та ще й коли ви, скажімо, представляєте свою фірму, уточнюєте пункти угоди чи обґрунтовуєте необхідність проведення благодійного вечора. Інша річ, якщо ви звертаєтеся до постійного клієнта, колеги чи давнього партнера — трішки вишуканого гумору не завадить, а ваші добрі стосунки стануть ще кращими.

Замисліться, можливо, варто спробувати, і ваше почуття гумору стане ще й помічником у діловому листуванні.

Рон Теппер вважає також, що «діловий лист можна зробити переконливішим, якщо скористатися «магічними словами». І пояснює, що «слово стає магічним, якщо воно несподіване для контексту і зможе приємно здивувати адресата».

Кілька порад про те, як закінчити ділового листа.

Завершальні речення тексту також можуть бути дуже різні зрозуміло, що зміст їх залежить від того, про що йшлося вище у листі. Так, наприклад, ви можете повторити подяку, висловлену на початку чи просто подякувати за допомогу:

Еще раз благодарим Вас... – Ще раз дякуємо Вам...

Позвольте еще раз поблагодарить Вас... – Дозвольте ще раз подякувати Вам...

Хотим еще раз выразить свою искреннюю признательность... – Хочемо ще раз висловити свою щиру вдячність...

Благодарю за помощь – Дякую за допомогу.

Досить поширеною формою закінчення у ділових листах є висловлення сподівання, надії:

Надеемся, что предлагаемые изменения в проекте соглашения не вызовут существенных возражений – Сподіваємося, що запропоновані зміни у проекті угоди не викличуть суттєвих заперечень.

Надеемся, что наше предложение заинтересует Вас – Сподіваємося, що наша пропозиція зацікавить Вас.

Думаем, что в будущем сможем быть полезными для Вас – Гадаємо, що в майбутньому зможемо стати Вам у пригоді.

Рассчитываем на тесное и взаимовыгодное сотрудничество – Розраховуємо на тісне і взаємовигідне співробітництво.

Надеемся на установление тесных контактов между нашими фирмами – Маємо надію на встановлення тісних контактів між нашими фірмами.

Надеюсь, Вы понимаете всю сложность ситуации и примете необходимые меры для исправления этого критического положения Сподіваюся, Ви розумієте всю складність ситуації і вживете, необхідних заходів для виправлення цього критичного становища.

Надеюсь вскоре лично встретиться с Вами – Маю надію, що невдовзі особисто зустрінуся з Вами.

Надеюсь получить Ваш ответ в ближайшее время – Сподіваюся отримати Вашу відповідь найближчим часом.

Наприкінці листа можна вдатися також до запевнення адресата — дуже часто воно є доречним і корисним, оскільки відіграє роль психологічного підкріплення усього сказаного в листі:

Заверяем, что Вы полностью можете рассчитывать на нашу поддержку – Запевняємо, що Ви цілком можете розраховувати на нашу підтримку.

Мы будем рады сотрудничать с Вами – Ми будемо раді співпрацювати з Вами.

Я позвоню Вам, чтобы договориться о взаимно удобном времени для встречи – Я зателефоную Вам, щоб домовитися про взаємно зручний час для зустрічі.

Был бы рад сотрудничать с Вами и буду ждать Вашего ответа – Був би радий співпрацювати з Вами і чекатиму Вашої відповіді.

Завершальним у листі може бути також прохання (зателефонувати, найближчим часом дати відповідь, надіслати документи та ін.).

Просим внимательно ознакомиться с материалами и дать нам ответПросимо уважно ознайомитися з матеріалами і дати нам відповідь.

Просим Вас срочно сообщить... – Просимо Вас терміново повідомити.

Просим Вас как можно быстрее подтвердить свое согласие – Просимо Вас якомога швидше підтвердити свою згоду.

Просим срочно принять меры для улучшения ситуации – Просимо терміново вжити заходів для поліпшення ситуації.

Надеемся, что договоренность будет взаимовыгодной – Сподіваємося, що домовленість буде взаємовигідною.

Пожалуйста, телеграфируйте нам свое согласие или отказ принимать участие в этом проекте – Будь ласка, телеграфуйте нам про свою згоду чи відмову брати участь у цьому проекті.

З вашого боку, звичайно, буде дуже ввічливо, якщо наприкінці ви вибачитеся за турботи або ж (якщо цього вимагає ситуація) ще раз повторите уже висловлене вибачення за створені незручності, завдану прикрість, затримку з оплатою тощо:

Извините за то, что вынужден побеспокоить Вас – Прошу вибачення за те, що змушений турбувати Вас.

Еще раз прошу прощения за причиненные неудобства – Ще раз прошу вибачення за завдані незручності.

Извините за лишние хлопоты – Вибачте за зайві клопоти.

Еще раз простите за эту неприятную ошибку – Ще раз перепрошую за цю прикру помилку.

Искренне просим прощения за эту вынужденную задержку с оплатой – Щиро просимо вибачення за цю вимушену затримку з оплатою.

Прощальні фрази у діловій кореспонденції також можуть бути різними. Якщо ви добре знайомі з адресатом, успішно співпрацюєте з ним уже не перший рік, можете закінчити листа дружніми (але ні в якому разі не панібратськими чи фамільярними) фразами на зразок:

Щиро Ваш

З найкращими побажаннями

З вдячністю та найкращими побажаннями

Щиро відданий Вам тощо

У листах більш офіційного характеру вживаються такі закінчення:

З повагою

З вдячністю і повагою

З повагою і найкращими побажаннями

Залишаємося з пошаною

З правдивою до Вас пошаною

Бажаємо успіхів! та ін.

4.2. Особливості усного ділового мовлення та спілкуваня

Ділове мовлення має вираження в усній і писемній формі. Усна форма літературної мови – це мова, яка звучить і розрахована на слухове сприйняття, а писемна – це мова, зафіксована на письмі й розрахована на зорове сприйняття. Усне мовлення – це діалогічна або полілогічна мова, писемне мовлення – це в основному монолог. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення на всіх мовних рівнях (лексичному, морфологічному, синтаксичному тощо). У писемному мовленні лексика добирається з більшою увагою. В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлювання (невербальні засоби спілкування – міміка, жести, рухи частинами тіла, інтонація та ін.), які надають мові стрункості, переконливості. Однак цими засобами не варто зловживати у процесі ділового спілкування.

Усне ділове мовлення (звіт, переговори тощо) належить до більш складної форми усного мовлення порівняно з розмовним стилем. Це мовлення має багато лексичних і граматичних особливостей писемно-літературної мови.

Іржі Томан вважає, термін "нарада" доцільно вживати лише тоді, коли учасники справді радяться, коли обмінюються поглядами і спільно доходять певних висновків.

Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб.

Якщо кількість учасників перевищує 16-18 осіб, то не всі матимуть змогу взяти активну участь в обговоренні. Якщо учасників більше двадцяти, то треба подумати, чи не краще поділити їх на дві групи для обговорення обраної теми, а потім об'єднати висновки обох груп.

Результати наради залежать передусім від голови, який керує нею, від того, наскільки він зуміє підготувати нараду і спрямувати її учасників на дискусію.

При вмілому керівництві нарада досягне вагомих результатів навіть тоді, коли рівень знань її учасників не дуже високий.

Голова повинен уміти впевнено керувати обговоренням поставлених питань, давати учасникам можливість висловитися, заохочуючи їх до розмови.

Або будете добре дискутувати, або вміло керувати нарадою.

Не втручайтеся в дискусію заради того, щоб висловити свої погляди; керуйте нею і спрямовуйте її в потрібне русло запитаннями, уточненнями, заохочуйте присутніх до участі в ній. Вправний головуючий уміє аналізувати зауваження й репліки, помічати в них нові думки, бачити розбіжності в поглядах. Він допоможе учасникам обговорити деталі, якщо потрібно, усунути непорозуміння, дійти згоди.

Голова наради має бути тактовним і витриманим.

Голова має делікатно втрутитися і спрямувати дискусію в потрібне русло.

Він повинен виявити тактовність, щоб його втручання (висунення для обговорення наступного питання, оголошення перерви чи навіть перенесення наради на інший час або день) сприймалися правильно, з розумінням ситуації.

Голова повинен дуже сумлінно готуватися до наради.

Він повинен відкрити нараду і в короткому вступному слові охарактеризувати проблематику, яку треба обговорити.

Велику роль відіграє також зовнішній вигляд та манера поведінки головуючого на нараді.

А.М.Купер наводить близько 30 поганих звичок, які він помітив у людей, що головують на нарадах: стукають пальцями або олівцем по столу; підпирають голову рукою; торкаються руками обличчя; покусують олівець, зубочистку або сірник; стукають олівцем по зубах; облизують губи; чухають голову; водять пальцями по столу; пригладжують волосся; пригладжують бороду або вуса; застібають або розстібають ґудзики на піджаку; хмуряться; кусають губи, нігті; жують жувальну гумку; чистять нігті; поправляють окуляри, тримаючи їх у руці; притупують ногою; хрускають пальцями; малюють беззмістовні малюнки на папері під час виступів; нервово згортають і рвуть папір; оглядаються довкола; звертаючись до присутніх, дивляться повз них; дзенькають ключами або дрібними грішми в кишені; стромляють пальці за жилет або за комір; тримають руки в кишенях; крутять обручку на пальці; усміхаються так чудернацько, що учасники не можуть збагнути, чи їм усміхаються, чи з них насміхаються (За матеріалами: Томан І. Мистецтво говорити. -К.: Вид-во "Україна", 1996. - С. 161-166).

Бесіда належить до усної форми ділової мови. Основною метою бесіди є обмін інформацією. Тема майбутньої бесіди попередньо узгоджується. Бесіду, як правило, планують заздалегідь і до неї готуються.

Підготовка до бесіди має на меті:

  •  визначити коло питань, які будуть обговоритися;
  •  підготувати документи, якщо вони потрібні для бесіди;
  •  сформулювати запитання, які варто задати співрозмовнику. Ділову бесіду можна вести в різних положеннях: сидячи, стоячи.

Начальник викликає до свого кабінету підлеглого і говорить з ним сидячи, тоді як підлеглий стоїть. Начальник може запропонувати підлеглому сісти і тим самим дати йому зрозуміти, що в даній розмові він не має наміру повністю використовувати своє керівне становище. Якщо ж він не пропонує сісти, то це може означати, що розмова триватиме недовго. Якщо відвідувача запрошують сісти, то тим самим йому пропонують продовжувати розмову (За матеріалами: Томан І. Мистецтво говорити. - К.: Вид-во "Україна", 1996).

Під час прийому відвідувачів мовлення посадової особи має характеризуватися такими рисами:

• голос не повинен форсуватися та напружуватися, причому до кінця фрази голос знижується;

• темп мовлення слід вибирати залежно від тематики, ситуації, індивідуальних рис мовця.

Питання для самоконтролю

  1.  Що таке канцеляризми?
  2.  Як за допомогою мовних засобів офіційний лист зробити дружнім?
  3.  Чи будуть доречними у діловій кореспонденції «ліричні відступи»?
  4.  Якими словосполученнями доречно скористуватися під час повідомлення у діловому листі другорядної інформації? Наведіть їх.
  5.  За допомогою яких виразів під час ділового спілкування досягається доброзичливість? Назвіть приклади.
  6.  Чи почуття гумору може стати помічником у діловому листуванні?
  7.  Чи писемне мовлення відрізняється від усного мовлення? Доведіть свою думку?


Тема
5. Культура побутового мовлення

План

5.1. Культура мови та мовлення у життєвих сферах.

5.2. Культура мови реклами

5.3. Культура телефонних розмов

  1.  Культура мови та мовлення у життєвих сферах

Відомий французький письменник Антуан де Сен Екзюпері писав: "Єдина справжня розкіш – розкіш людського спілкування”. У спілкуванні людина виявляє себе як індивід, тобто показує рівень інтелекту, освіченості, загальної і мовної культури, вихованості.

Сучасній людині доводиться діяти відразу у кількох життєвих сферах: у родинній, у навчальній (якщо вона вчиться у певному закладі), у професійній (якщо вона працює), у соціальній (поза межами трьох попередніх – у транспорті, кафе, на дискотеках тощо). У всіх цих сферах їй доводиться спілкуватися: про щось поінформувати, одержати потрібну інформацію самій, заперечити, відмовити, переконати, заспокоїти, втішити, поспівчувати тощо.

Щоб спілкування було змістовним, повноцінним, досягло мети, недостатньо володіти красивим багатим культурним мовленням. Треба враховувати багато інших психолінгвістичних факторів, як-от: "чуття мови”, спрямованість мовлення, образність його, уміння відбирати слова відповідно до завдань спілкування.

Функції спілкування різноманітні. Насамперед є такі, як:

- інформативна (тобто передача – одержання інформації іншими членами суспільства, товариства, родини);

- волюнтативна (тобто вираження волі щодо співрозмовника: прохання, спонукання до дії, запрошення, порада, переконування);

- заперечна (тобто вираження відмови, заперечення іншої думки).

Функції спілкування залежать від мети, яку ставить перед собою мовець, вступаючи у спілкування з іншим.

Ставлячи перед собою завдання, мовець добирає відповідний мовний матеріал: слова, словосполучення, структуру речень, відповідний стиль. При цьому дуже важливо навчитися підтримувати безконфліктне спілкування. Отже, варто добре опрацювати правила переконання Дейла Карнегі "Як завоювати друзів і впливати на людей”, вивчити наші українські приказки і прислів’я, у яких сформульовані правила для мовця, етикетні вирази рідної мови. Так, наприклад, готуючись до спілкування, метою якого є відмова, слід пам’ятати етикет відмови, мета якого полягає в тому, щоб не образити співрозмовника: мені не зручно Вам відмовити, але...; мені дуже шкода, але...; я дуже шкодую, що...; ми (я) із задоволенням допоміг би Вам, але...; шкодую, що так вийшло ...; дозвольте порадити Вам ...

Успішне спілкування залежить від обох співрозмовників, тому треба вміти підтримати розмову. При цьому майте на увазі:

- маломовність і балакучість – крайнощі, яких треба уникати;

- ніщо не дає права бути неввічливим у розмові – ні погане самопочуття, ні втома, ні неприємності в сім’ї чи на роботі, ні брак вільного часу;

- за будь-яких умов уникайте грубості, брутальності, лайки, крику, безапеляційного тону.

Готуючись до спілкування, слід враховувати реальну ситуацію, у якій воно відбуватиметься. Зорієнтувавшись у ситуації, мовець повинен спланувати своє висловлювання: продумати тему висловлювання, форму його, стиль, дібрати мовні засоби, весь час пам’ятаючи про мету спілкування. Отже, кожна людина повинна прагнути оволодіти скарбами рідної мови, її літературними нормами, щоб власне мовлення стало досконалим, зрозумілим, думки висловлювалися логічно, ясно, виразно і різноманітно. Пам’ятаймо, що через спілкування людина засвоює досвід минулих поколінь, мову, традиції і звичаї своїх батьків, культуру своєї нації.  

5.2. Культура мови реклами

У засобах масової інформації зростає кількість рекламних оголошень різного плану. Вадою майже всіх текстів цих оголошень є численні помилки проти норм сучасної української літературної мови. Ті, хто читає ці оголошення на радіо й телебаченні, не володіють вимовними нормами української мови і замість код (Харкова, Одеси, Ужгорода) кажуть кот; замість сюрприз, хліб вимовляють сюрприс, хліп і под. Пропонують рослинну олію й евкаліптове масло. Олія, як відомо, буває тільки рослинна, тому досить сказати оліяевкаліптова, соняшникова, кукурудзяна — то вже її види). 

У рекламних оголошеннях, присвячених приїздові в Україну проповідників з різних держав, нерідко спотворюють ім’я самого засновника християнства: Ісус лікує, хоч за українською традицією треба писати Ісус без подвоєння і. Відоме близькосхідне місто українською мовою слід писати й вимовляти Єрусалим, а не Ієрусалим чи Ієрусалім, як думають окремі працівники рекламних агенцій. Багато рекламних текстів закінчується синтаксично безграмотним закликом звертатися за адресою. На запитання куди? відповідає в цьому випадку іменник із прийменником на: звертатися (писати, надсилати) на адресу. За вживаємо тоді, коли треба відповісти на запитання де? — конференція відбудеться за адресою: Київ, бульвар Шевченка, 14.

Раз по раз реклама запрошує мешканців України до навчання українській мові. Якщо так, то є підстава сумніватися в якості навчання, бо за синтаксичними нормами слід навчати не чому (українській мові), а чого (української мови). Отож, кооператив «Діалог» хай буде краще лідером у швидкісних методах навчання іноземних мов, а не «іноземним мовам». Досить часто повідомляють про те, що вступники до певного навчального закладу здають екзамени. Виходить, разом із технікумом чи інститутом рекламують і неправильну синтаксичну конструкцію замість нормативної української складають іспит (екзамен). Суперечать синтаксичним нормам і вислови оцінки по предметах, працюють по обраних спеціальностях, виплата відсотків по залишкам на розрахункових рахунках, гід по магазинам, яким у літературній мові відповідають оцінки з предметів, працюють за обраними спеціальностями, виплата відсотків із залишків на розрахункових рахунках, гід по магазинах.

«Приходьте і ви одержите істинне задоволення» — у цьому закликові аж дві лексично-семантичні кальки з російської мови. Повноцінний український відповідник такий: Приходьте — і Ви дістанете (матимете) справжнє задоволення. Замість торгуючі організації треба торговельні організації, замість курси по вивченню англійської мовикурси для вивчення англійської мови.

Солідне акціонерне товариство повідомляє: «Продаємо зі складу, надсилаємо накладною оплатою літературу з історії України, відродження національної культури…» Для називання способу грошового розрахунку використовують вислів, калькований з рос. накладная плата замість оригінального українського слова післяплата: надсилаємо післяплатою.

У тому самому рекламному оголошенні кілька разів запевняють, що в них «ціни найнижчі з існуючих». Замість невластивого нашій мові активного дієприкметника існуючі слід було використати словосполучення наявні тепер або прикметник теперішні: «ціни найнижчі з наявних тепертеперішніх)».

Найчастіше замість російських активних дієприкметників виступають у нас прикметники та іменники. «Один із виступаючих відзначив, що час уже переходити до конкретних справ» (з газетного звіту про Всесвітній форум українців). Лексичним відповідником рос. выступающий у нашій мові є слово промовець. Тож і слід було написати: «Один із промовців зазначив…», «Переважаюча частина мешканців регіону зайнята сільським господарством», — дізнаємося з іншої газети. Замість переважаюча (рос. преобладающая) треба переважна частина. Така заміна дає змогу чіткіше дотриматися лексичної норми й уникнути немилозвучного словосполучення чача. Ще в одній газеті йдеться про «тяжкий і всепоглинаючий гріх перед людьми та історією». Знову ж таки калька з рос. всепоглощающий. Тим часом в українській мові є два морфологічні варіанти для назви цього поняття — всепоглинальний і всепоглинний. Отже, «тяжкий і всепоглинний гріх перед людьми та історією».

Автор газетної рецензії завважує, що книжку «прихильно зустріла читаюча громадськість» замість нормального вислову читацька громадськість. Український прикметник читацький (стосовний до кола читачів) цілком заступає тут рос. читающий. «У серпні 1992 року в Державному музеї літератури України відкрилась постійно діюча виставка «Українська культура в діаспорі», — написано в газетному повідомленні. Невже обов’язково дослівно перекладати рос. постоянно действующая? Адже по-українському досить сказати постійна виставка. Без діючий треба обходитися й у таких словосполученнях: действующие лицадійові особи, действующее законодательствочинне законодавство (а не діючі особи, діюче законодавство, як пишуть у газетах).

Дуже багато огріхів у теле- й радіопрограмах, що їх друкують у газетах: художні фільми «Казіно», «День чорної луни» (замість правильних варіантів «Казино», «День чорного місяця»), вистава «Гра закоханого ростовщика» (замість «Гра закоханого лихваря») тощо.

Лексичні, синтаксичні, стилістичні та інші помилки знижують ефективність рекламних матеріалів.

5.3. Культура телефонних розмов

Державні службовці нерідко спілкуються по телефону: або самі телефонують, або відповідають на телефонні дзвінки. Телефонна розмова відрізняється від власне розмови тим, що закінчує телефонну розмову той, хто її почав. Іноді співрозмовники-чоловіки віддають у цьому перевагу жінці.

Якщо сталося роз'єднання з технічних причин, відновлює зв'язок той, хто телефонував.

Встановлено таку раціональну структуру телефонної розмови:

взаємне представлення 20 + - 5 с;

введення партнера в проблему 40 + - 5 с;

обговорення ситуації 100 + - 15 с;

заключне слово   20 + - 5 с.

Телефонну трубку (слухавку) знімають між першим і четвертим сигналом. Якщо в цей час відбувається ділова розмова, треба вибачитись і віддати перевагу телефону.

Відмова в розмові – дуже небажана річ, вона може викликати негативні емоції у співрозмовника, котрий телефонував, тому рекомендується вибачитися, використовуючи слова вибачте, пробачте, перепрошую, даруйте, прошу вибачення, прошу пробачення, і толерантно призначити час для наступної телефонної розмови, наприклад: "Пробачте, але я не маю змоги з вами зараз спілкуватися, зателефонуйте, будь ласка, о третій".

Система "вихідних розмов" потребує продуманості, тобто попередньої підготовки. Для цього збираються і записуються необхідні дані, визначається, в якому порядку потрібно розмовляти з абонентом.

Найбільш прийнятними для блоку "вихідних" розмов по телефону є такі періоди робочого дня: 8.00 - 9.30; 13.30 - 14.30 та після 16.30.

У деяких випадках використовують автовідповідач, але потрібно мати на увазі, що він негативно діє на співрозмовника. Ситуацію можна виправити, зателефонувавши абонентові після прослуховування записів.

Щоб зосередити увагу співрозмовника на повідомленні, радять під час телефонної розмови застосовувати такі засоби:

використовувати час від часу несподівану та невідому для нього інформацію;

провокувати заперечення слухача на зміст повідомлення;

дещо перебільшувати значимість проблем;

апелювати до авторитетів;

прогнозувати можливі наслідки, щоб підкреслити необхідність привернення уваги до питання, яке розглядається;

іноді доцільно вносити елементи гумору до повідомлень, використовувати несподівані образні формулювання (За матеріалами: Дороніна М. С. Культура мовлення ділових людей. - С. 66-70).

Питання для самоконтролю

  1.  Які функції виконує спілкування?
  2.  Від чого залежать функції спілкування?
  3.  Назвіть етикетні вирази української мови, що застосовуються для відмови.
  4.  Як вимова впливає на культуру мови? Наведіть приклади з повсякденного життя.
  5.  На порушення яких норм зустрічаються помилки в засобах масової інформації?
  6.  Які відомі Вам засоби, крім мовних, впливають на культуру телефонних розмов?


Список рекомендованої літератури
:

Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994.

Антонечко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо – К., Либідь, 1991.

Арбенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум.-К.:ЦНЛ, 2004-216 с.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. 

Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К., 1999.

Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.

Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник для студентів аграрних вищих навчальних закладів та коледжів. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 536 с.

Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Знання, 2000. – 588 с.

Зубков М.Г. Мова ділових паперів: Комплексний довідник. – Харків: Фоліо; Майдан, 1999. – 288 с.

Зубков М. Сучасна українська ділова мова: Підручник для вищих навчальних закладів. – 4-те вид., доповнене. – Харків: Торсінг, 2003 – 448 с.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, “Відродження”, 1992. – 144 с.

Коваль А.П. Ділове спілкування. - К.: Либідь, 1992.

Козачук Г.О., Шкуратян Н.Г. Практичний курс української мови: Навч. посібник для вузів. – К.: Вища школа, 1994. – 377 с.

Культура ділового мовлення: Практикум / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці, 1997.

Культура української мови: Довідник /За ред. В.М. Русанівського. - К.: Либідь, 1990. – 304 с.

Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2005. – 352 с.   

Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери /Уклад. С.Я. Єрмоленко та ін. - К.: Довіра, 1998. – 784 с.

Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.

Орфографічний словник української мови /Уклад. С.І. Головащук та ін. - К.: Довіра, 1994. – 864 с.


Навчальне  видання

Козинець Інна Іванівна

КУЛЬТУРА МОВИ

Опорний конспект лекцій

К-59

Культура мови: Опорний конспект лекцій / І.І. Козинець. – Дніпропетровськ, Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. – 89 с.

В опорному конспекті наявний як теоретичний, так і практичний матеріал.

Опорний конспект лекцій, який містить не тільки загальні правописні норми, вправи для самоперевірки, а й поради щодо стилістичного використання того чи іншого слова, допоможе усім, хто прагне піднести свою мовну освіченість в різних сферах діяльності.

УДК 811.161.2276.11(075.8)

ББК 81.2 Укр.

Підп. до друку _______________ Формат 80*108  1/32 Папір друк.

Ум. друк. арк. 5,1 Тираж _______ Замовлення № ____

РВВ ДДФА Дільниця оперативного друку. Св. Держкомітету інформ. політики, телебачення та радіомовлення сер. ДК 2126 від 17.03.2005 р.

Видавець і виготівник: Дніпропетровська державна фінансова академія,

вул. Аржанова, 12, м. Дніпропетровськ, 49083


EMBED MSPhotoEd.3

ніпропетровська державна

      фінансова академія


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

54806. Урок позакласного читання. Остап Вишня. «Паралелепіпед». Прямокутний паралелепіпед та його об’єм 160 KB
  Мета: Закріплювати інтерес учнів до творчості Остапа Вишні ознайомити зі змістом твору Паралелепіпед закріплювати знання про життєвий і творчий шлях Остапа Вишні;удосконалювати навички виразного читання;розвивати читацький інтерес; Закріплювати знання учнів про елементи прямокутного паралелепіпеда поняття об’єма і формули об’єма прямокутного паралелепіпеда й куба; відпрацювати уміння розв’язувати задачі на обчислення вимірів прямокутного паралелепіпеда площі його поверхні та...
54807. Площі паралелограмів 13.66 MB
  Підготовча робота: За тиждень до проведення уроку учні класу об’єднуються в три групи і отримують завдання застосовуючи знання теми Площі прямокутників і паралелограмів: 1. Обладнання: Мультимедійна дошка презентації вчителя і учнів набори паралелограмів картки консультанти картки інструкції картки з домашнім завданням креслярські інструменти банки з фарбою тестові завдання для роботи за комп’ютером. № Вид діяльності Час 1 Організаційний момент 4хв 2 Актуалізація опорних знань 6хв 3 Перегляд учнівських робіт 12хв 4...
54808. Паралелограми 736 KB
  2хв 3 Корекція зорового образу: робота з зашумленим рисунком; упізнання методом виключення 6хв 4 Встановлення взаємозв’язків різних видів паралелограмів за допомогою кіл Ейлера та опорної схеми 6хв 5 Фізкультхвилинка для зняття зорового напруження 15 хв 6 Корекція образно логічного сприйняття матеріалу шляхом встановлення відповідності між властивостями поданими в усній формі різних видів...
54809. «Учнівський парламент» - форма організації учнівського самоврядування в школі 189.5 KB
  Активну роль у підготовці сьогоднішніх школярів до реального суспільного самоврядування і формування в них готовності виконувати свій громадянський обовязок покликане відіграти учнівське самоврядування загальноосвітньої середньої школи. Однак сформована на сьогодні система організації діяльності учнівського самоврядування в школі відсутність відповідного соціального замовлення на практичну діяльність учнів законодавства в державному масштабі про трудову діяльність підлітків і учнівської молоді призвели до того що по суті учнівське...
54810. Універсальна модернізована одномісна учнівська парта 4.39 MB
  Стосовно запропонованої учнівської парти то вона має ряд переваг над стандартною. Буде методично правильно коли коли при вивченні графічної грамоти на уроках трудового навчання чи при виконанні графічних робіт на уроках креслення дані завдання виконувати не при горизонтальному положенні столика парти а при вертикальному. Щоб зробити вертикальне положення столика парти достатньо лівою рукою дістатися важіля в передній частині опустити його вниз і столик набуває...
54811. Holidays and traditions in Ukraine and English-speaking countries 1.3 MB
  Dear pupils. I am glad to see you again. The theme of our lesson is “Holidays and traditions in Ukraine and English-speaking countries.” Today we are going to read the text about traditions in English speaking countries and Ukraine, we’ll listen to the text about Thanksgiving Day in Canada and of course you’ll speak English and present your projects. Let’s start.
54812. Parties and Holidays 78.5 KB
  Objectives: to practice pupils’ listening and speaking skills; to enrich the pupils’ vocabulary; to train the usage of the lexical material in practice; to widen students’ knowledge about the celebration of different parties and holidays in Ukraine and English-speaking countries; to develop their critical thinking; to enrich their outlook;
54814. FOOD AND COOKERY 90 KB
  It is not a secret that Ukrainian people are big eaters. Our women cook very much and they cook tasty. But our men like to eat what our women cook and they are thankful for tasty dishes.