47766

Курс лекцій. Історія української культури

Конспект

Культурология и искусствоведение

Вивчення цього предмету повязане з необхідністю гуманізації університетської освіти поєднаних глибоких професійних звань з опануванням багатої історії культури України та людства в цілому Історія української культури†належить до обов’язкових до вивчення в вищому навчальному закладі дисциплін. Зокрема акцентується увага на формуванні української народності та нації на етнічному складі населення сучасної України. Етнічний склад населення України

Украинкский

2013-12-02

3.28 MB

26 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Курс лекцій

Черкаси 2012

Рекомендовано до друку Вченою радою Черкаського державного технологічного університету (протокол № ___   від  ___._____.2011 р.).

Загальна редакція Бушина М.І., доктора історичних наук, професора

Рецензенти:

Відповідальний редактор – Стадник І.Ю., кандидат історичних наук, доцент

Авторський колектив:

Бушин М.І. доктор історичних наук, професор (передмова, лекція 1)

Перехрест І.В. кандидат історичних наук (лекція 1,2)

Ілляшенко Ю.Ю. кандидат історичних наук (лекція 3, 4)

Яшан О.О. кандидат історичних наук (лекція 5)

Стадник І.Ю. кандидат історичних наук, доцент (лекція 6)

Худолей О.О. кандидат історичних наук  (лекція 7,8)

Тептюк Л.М. кандидат історичних наук (лекція 9)

Історія української культури: курс лекцій / під заг. ред. д.і.н., проф. М.І. Бушина. – Черкаси, 2012. -   260 с.

Висвітлено основні напрями розвитку матеріальної та духовної культури українського народу, відображено його побут, традиції та звичаї, світогляд, своєрідність мистецтва.

Для викладачів, студентів вищих технічних навчальних закладів, усіх, хто  цікавиться культурою українського народу.


Передмова

Курс "Історія української культури" складає частину циклу суспільно-гуманітарних дисциплін, що несуть головне навантаження у процесі морально-естетичного розвитку та формування особистості студента. Вивчення цього предмету пов'язане з необхідністю гуманізації університетської освіти, поєднаних глибоких професійних звань з опануванням багатої історії культури України та людства в цілому „Історія української культури” належить до обов’язкових до вивчення в вищому навчальному закладі дисциплін. Викладання дисципліни проводиться в 2 семестрі. Загальна кількість годин – 72, з них лекцій – 17 годин, практичних – 17 годин.

Викладання дисципліни базується на принципі єдності теоретичного та історичного підходів до змісту культурно-історичних процесів, на розумінні культури як сфери автономного існування особистості як духовної одиниці, за плечима якої стояла б традиція, мисляча генерація, що створили спадкоємність, до якої слід залучати студентів та перед якою відчуваєш особисту та професійну відповідальність.

Запропонований курс лекцій містить короткий виклад особливостей розвитку української культури. Зокрема акцентується увага на формуванні української народності та нації, на етнічному складі населення сучасної України.

В курсі лекцій висвітлено розвиток як духовної так і матеріальної культури українського народу. Перші теми розкривають особливості господарювання українців, традиційні заняття та ремесла, поселення, житло, народний повсякденний і святковий одяг, традиції харчування, народний світогляд, вірування, трудова, календарна, сімейна обрядовість. Крім того авторський колектив, виокремив теми, присвячені розвитку усної народної творчості та літератури, розвитку музичного мистецтва, театру та кіно, музичного мистецтва, театру та кіно, живопису, архітектури та скульптури на українських землях.

Вивчення процесів, які відбувалися в українській культурі впродовж історичного часу, має надзвичайно важливе значення для формування у студентів наукового світогляду, високих моральних якостей, підвищення загальнокультурного рівня, освоєння національних і загальнолюдських цінностей.


Лекція 1 Процес формування української нації та ментальність українського народу

1. Етапи формування української народності. Етнічний склад населення України

2. Ментальність та національний характер українців

3. Основні види господарської діяльності українців як чинник формування національного характеру.

Кожна з існуючих у світі культур є унікальною та складає невід'ємну частину скарбниці світової культури. На  розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави та інші. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

1. Етапи формування української народності

Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави).

Для внутрішньої єдності народу найважливіше значення має культура, яка надає людям усвідомлення своєї спільності. Культура як необхідний компонент, і як одна з особливостей етносу, забезпечує його повноцінне функціонування. Але часто відбувається й зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тож, розглядаючи різноманітні аспекти української культури, слід зупинитися й на проблемах етногенезу українців. 

Серед вчених, які вивчають походження народів, зокрема й українського, побутують два погляди – автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Із широкого спектру теорій формування української народності виокремимо наступні:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

На сьогодняшній день ряд дослідників вважають, що Київська Русь була поліетнічною державою, тобто багатонаціональною, тож початком націогенезису українців вони визначають період Київської Русі, хоч він і не досяг завершення в зазначений період. Лише згодом, внаслідок несприятливих історичних обставин, цей процес поновився в XV-XVII сторіччях.   

Остаточно український етнос сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали кілька факторів: загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства), національний та релігійний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зростала й національна самосвідомість. Остання проявилася на кількох рівнях: на побутовомув усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, й на вищому, ідеологічному – у посиленні боротьбі за національні права.

Звичайно, народонаселення, що населяла сучасну територію України на різних етапах формування народності не було етнічно однорідним протягом тисячоліть, та все ж при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало та накопичувало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше українці не були б тими, ким є нині, тобто, культурний генофонд не переривався протягом довготривалих війн, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, вчені виділяютю наступні етапи:

І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (від середини І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).

 Трипільська доба  Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V тис. до н.е.  Період ІV — початку ІІІ тис. до н.е. — час найбільшого розвитку трипільської культури. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Раніше офіційна історична наука не визнавала трипільців пращурами українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасної української нації. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки та інших науковців. Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали змін, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими. Та все ж топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. Найбільшими трипільськими поселеннями (суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител — тисяча й більше.

Великий інтерес становить гончарство трипільців, яким найповніше представлене їх мистецтво. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін. Це пов’язано з тим, що у сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Так, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). Можемо сподіватися, що найближчим часом з’являться серйозні наукові докази генетичного зв’язку трипільської культури з людністю сучасної України — адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

 Післятрипільська доба  На межі ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура зазнає занепаду, припиняється життя в багатьох трипільських поселеннях. Можливо трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, спалене  житло.

На зміну землеробським племенам трипільської культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Провідною галуззю господарства більшості народів у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється також конярство, вдосконалюється зброя. Войовничі племена, що прийшли на зміну трипільців не оселялися на місцях їх поселень. Отже, чорноземи не цікавили прийдешні племена. Натомість свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами, що свідчить про рід їх занять.  

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час.  

Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людей, які проживали на території сучасної України. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки — багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не зникли остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Деякі вчені вважають, що кіммерійці заселили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і частина їхньої культури успадкована від пізньотрипільської, з переорієнтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.  

Загалом у кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи.

В кіммерійські часи (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Знову, як і за часів трипільців, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і завдяки розвитку ремесел, промислів тощо.  Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

Скіфо-сарматська доба.  

Початок скіфської епохи представлений чорноліською археологічною  культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.  В цей же період на захід від Дністра жили й племена фракійців, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.  

Досить цікавим аспектом скіфології є те, що за межами України знаходять тільки скіфські могили, а городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. В культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русичів, українців.  

Скіфські племена були витіснені племенами сарматів, які проживали на сході від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля). Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками.  Чіткі хронологічні межі сарматського періоду на теренах України встановити нелегко і датується він приблизно ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.

Пам’ятки культури сарматів мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м’які шкіряні чобітки. Цікавою пам’яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев’яних шипів.

Звичайно, на початку свого розвитку сармати жили на далекій периферії Скіфії і складались з багатьох племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Вчені припускають, що поява сарматів на території сучасної України, в деякій мірі було поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком “славних роксоланів”. У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: “наші козако-сарматські предки”, “князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська”, “провінції козако-руські савроматійські” та ін.  

Близько ІІІ ст. н.е. відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів. За результатами антропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні племена готів і гунів, які потрапляли на Подніпров’я та Побужжя поступово асимілювалися місцевим населенням і повністю слов’янізувалися.   

Слов'янська доба.      Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами — антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана саме з територією України. Пам’ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше — до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов’язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: “венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів”. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Лінгвісти стверджують, що анти в V — VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши частину скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.

З VІІІ — Х ст. слов’янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. У східних степах України в ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Історична наука ХХ ст. нав’язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження “трьох братніх народів” (російського, українського та білоруського) від одного “спільного кореня”, причому — не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов’янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців. Вже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам’яток, незважаючи на те, що вони написані старослов’янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.. Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки — шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов’янських народів розглядається й зарубіжними вченими, які визначають спадкоємний зв’язок українців з народом Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов’янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (напр., слов’яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси — певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (напр., лемки, бойки, гуцули тощо). Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз мають свої регіональні особливості культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури.

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей.  

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина);  Подiлля; Слобожанщина і Полтавщина; Полiсся; Прикарпаття (Галичина); Волинь; Закарпаття; Буковина; Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний.  У процесі становлення української нації етнічна територія змінювалась. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали змін у напрямку відчуження цілих регіонів від етнічного ядра.  

В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з часом поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів. В свою чергу набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті. Значного поширення набули елементи нового одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

Такі особливості розвитку українського нації залишає й на сьогоднішній день широке коло питань для подальших досліджень, оскільки цей процес є досить складним і суперечливим.  

Етнічний склад населення України

Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних етносів. На сучасному етапі розвитку етноси утворюють об’єднання у формі націй.

Нація – це вища форма етнічної спільноти, яка утворюється впродовж значного історичного періоду із племен і народностей. Вона відзначається спільністю походження, психології і характеру, мови, території проживання, економічною єдністю людей, які до неї відносяться.

Україна є державою української нації, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Ідея про багатонаціональність української держави є дещо помилковою. Тільки українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національне ядро держави. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Українці є корінним населенням всієї території України, але внаслідок складних етнічних процесів, які відбувалися впродовж всієї історії формування української держави, цей народ перебував у тісному взаємозв’язку з іншими народами, що населяли і населяють нашу країну.

  Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

Етнічний склад України формувався впродовж тривалого історичного часу. Цей процес відбувався з різною інтенсивністю під впливом різноманітних факторів (соціально-економічних, політичних, воєнних, релігійних та інших). Етнічний склад населення України змінювався як в часі (із зміною політичних устроїв), так і по її регіонах. Зміну національного складу населення нашої держави слід пов’язувати з колонізаційними хвилями національних меншин на її територію, з еміграційними процесами українців  та іншими причинами.

Аналізуючи ці дані, можна встановити наступні характерні особливості етнічного складу населення України:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилась кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.), натомість збільшилась частка представників східно-слов’янських народів (росіян, білорусів). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян.

в) в перспективі докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1% в Україні можна виділити три групи регіонів. До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.

Національною меншиною вважається група людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні – це представники всіх націй, крім української.

За даними останнього перепису населення національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари та ін.

За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: 1) меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси, румуни, вірмени, цигани, узбеки, корейці, туркмени); 2) меншини, в яких кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдавани, болгари, угорці, греки, татари  казахи, словаки, таджики, естонці, киргизи, комі-перм’яки, чеченці, араби); 3) меншини, в яких кількість населення зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші).

Перше місце серед національних меншин в Україні займають росіяни - 8.3 млн.осіб, або 17.3% від загальної кількості населення

Особливістю розселення росіян в Україні є те, що вони нерівномірно розміщені у її регіонах. За часткою росіян у загальній кількості населення у державі виділяються Донецька область (22 %), АР Крим (14.1 %), Луганська (11.8%), Харківська (8.8%), Дніпропетровська (7.5%), Одеська (6.1%), Запорізька (5.8%), Миколаївська (2.1%), Херсонська (2.0%) області та м.Київ (4.0%). Нижче 2-ох відсотків росіян від загальної їх кількості проживають на територіях інших областей. Ще однією особливістю розселення росіян в Україні є те, що значна більшість із них проживає передусім в містах (87.6%).

Значне місце серед національних меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується: якщо в 1926 р. в Україні проживало 2.7 млн. громадян єврейської національності, то 1989 р. - 486.3 тис.осіб, то в 2001 р. – 103.6 тис.осіб.  

Сучасне розселення євреїв в Україні характеризують матеріали Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Зараз 99.2% усіх євреїв проживає у міських поселеннях України і тільки 0.8% - у сільській місцевості. Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш.

Білоруси – це третя за кількістю громадян меншина в Україні. Її чисельність постійно зростає. В 2001 р. їх кількість становила понад 275.8 тис. Близько 80 % з них проживало в міських поселеннях. Білоруси з давніх-часів селилися в Україні, спочатку - в її північних районах, а в XVIII-XIX ст. - на сході та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України. Майже 70% білорусів проживає у сільській місцевості Рівненської області.

В Україні проживає близько 260 тис. молдаван. За даними перепису населення 2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької областей, значно менше в інших областях. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості представники названої національної меншини проживають у сільській місцевості.

Болгари проживають в Україні в переважній більшості (87.1%) компактно на території Одеської і Запорізької областей. В незначній кількості вони є і в  інших областях. Болгарські колонії з’явились на півдні України в другій половині XVIII ст. під час боснійсько-турецької війни. Болгари в Україні - переважно сільські жителі.

Поляки - одна з найдавніших національних меншин України. Вони селилися на українських землях ще з княжих часів. Колонізація поляками Лівобережної України розпочалася наприкінці XVI - на початку XVII ст.

За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків.  

Угорці на території України складають близько 156.6 тис.осіб і проживають переважно на території двох областей України - Закарпатської (96.7%) і Дніпропетровської (0.5%), в основному в сільській місцевості.

Поселення німців в Україні має свою історію. Так, перші сільські німецькі поселення появились на початку XVIII ст. на Закарпатті (поблизу Мукачева та Сваляви), а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині. На західноукраїнські землі німці прибували в міста, створювали свої колонії в сільській місцевості. В другій половині XVIII ст. німці при сприянні царського уряду селилися в Східній Україні.

В післявоєнні роки значна частина німців з Східної України була   Зараз в Україні налічується близько 33 тис. німців. Зараз німці проживають у 18-ти областях та АР Крим. Понад 50% німців України проживають в Причорномор’ї та Приазов’ї.

Румунів в Україні майже 151.0 тис.осіб. Найдавніші румунські поселення в Україні були засновані в XV ст. на території сучасних Закарпатської та Чернівецької областей. За переписом населення 2001 року в Чернівецькій області проживало 75.8% всіх румун України, а в Закарпатській - 21.2%.

Греків в Україні проживає понад 91.5 тис.осіб. Вже в V-VII ст. до н.е. на півдні України виникли грецькі колонії, грецькі міста-держави (Ольвія, Херсонес та ін.). У кінці XVI ст. і на початку XVII ст. зв’язки між Грецією і Україною активізувалися і багато купців-греків за згодою Б.Хмельницького оселилося в Ніжині, чимало греків було в цей час у Києві, Переяславі. Зараз найбільша кількість українських греків проживає в Донецькій області (84.6%). Незначна їх кількість – у АР Крим, Запорізькій, Одеській, Дніпропетровській, Луганській областях.

Татари в Україні (переважно поволзькі) живуть, головним чином, в міських поселеннях Донбасу. Їх налічується понад 73.3 тис.чол.

Кримські татари - давні жителі Криму, головна національна меншина України. Багато з них у XVII-XIX ст. емігрувало до Туреччини. А в 1944 р. згідно з рішенням Державного комітету оборони тодішнього Союзу РСР кримські татари були депортовані з півострова за межі України. На їх місце масово завезено росіян з Росії. Кримські татари в умовах незалежної України почали повертатись на свою історичну батьківщину, уряд України виділив значні кошти на їх переселення, будівництво житла тощо. За переписом 1989 р. в Україні проживало 46.8 тис. кримських татар, а 2001 р.- 248.2 тис.осіб. На території АР Крим їх проживає 98.0%, значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75% з них проживає у сільській місцевості.

В 2001 р. в Україні проживало 99,9 тис. вірмен. Особливістю їх сучасного розселення є те, що переважна більшість їх проживає у міських поселеннях. Так, в більшості областей України в міських поселеннях проживає від 75 до 95 % вірмен від їх загальної чисельності. Вірмени належать до давніх національних меншин в Україні. Ще з княжих часів вони осідали великими колоніями в галицьких містах (Львів, Івано-Франківськ, Снятин, Кути, Галич, Броди), в Криму, Києві, пізніше на Поділлі, Волині та інших місцях.

Цигани як окрема національна меншина з’явилися в Україні у XV-XVI ст. Більшість із них прибули в Україну з Балкан, Румунії, Бессарабії. В 2001 р. їх проживало 47.6 тис.осіб. Переважна більшість циган проживає у міських поселеннях, за винятком Одеської області, де в містах тільки 47.7% з них.

За післявоєнний період в Україні значно зросла кількість азербайджанців (від перепису населення 1970 р до 1989 р. в 3.4 рази). В 2001 р. їх проживало 45.2 тис. осіб.

Гагаузи розселилися по всьому півдню України, але майже 9/10 з них проживає в Одеській області. За переписом 2001 р. в Україні проживало 31.9 тис. гагаузів, з них 27.4 тис.осіб (86.5%) - у Буджацькому степу на Одещині. Займаються вони в основному сільським господарством, зокрема виноградарством.

Чимало національних меншин з’явилося в Україні внаслідок міжреспубліканських міграцій в повоєнний та пострадянський періоди. Це, передусім, азербайджанці, узбеки, казахи, корейці, таджики, комі та ін. Але частка їх в етнічному складі населення незначна. Зменшується кількість населення таких меншин як албанці, словаки, чехи, естонці, латиші. Переважна більшість людей, які належать до етнічних меншин, проживають в міських населених пунктах України.

Представники різних етнічних меншин в Україні мають однакові права, вони вільно спілкуються своєю мову, розвивають культурні традиції, спільно із українцями будують незалежну і демократичну державу.

 

2. Ментальність та національний характер українців

Поняття “ментальність” дає можливість проаналізувати психологічний склад людей у етнічному, соціальному та політичному контексті. Ментальність демонструє певну усталену поведінку та цінності конкретного народу й носить світоглядний характер. Аналіз міфології, фольклору, архетипів і колективної підсвідомості дає можливість побачити ціннісно-смислові утворення етнічних суб’єктів. Вони є головними компонентами у структурі етнічної ментальності.

Український народ протягом усієї його історії супроводжує світоглядна толерантність, яка проявляється у різних формах втечі від зовнішнього світу на самоту – в ідеалізований, вигаданий міфічний світ. Можливо тому, в українському суспільстві – родина відігравала й відіграє велику роль і має особливу цінність. “До свого роду, хоч по горло в воду“ – без родини українець не уявляє повноцінного, змістовного життя.

Досить важливим у формуванні ментальності українців був архетип Богині-Матері. Він став одним з основних елементів, які вплинули на формування українського національного характеру. Архетип матері тісно пов’язаний з культом Великої Богині, який виник ще під час трипільської культури, а потім трансформувався в культ Богородиці. Архетип Матері позбавив світогляд українців від агресивної активності. Наслідком цього явища стає пасивна терплячість, досить низька практична життєздатність і низький зовнішньо-культурний стан: економічна нерозвинутість (при значних природніх ресурсах), аполітичне мислення. В ментальності українців в певній мірі прослідковується недовіра до інтелекту, а перевага, в свою чергу, надається почуттям, тож вагомі здобутки українців пов’язані з духовною культурою (філософія, мистецтво, лірична поезія, народні пісні).  

Багато дослідників, в тому числі М. Костомаров, В. Липинський, В.Винниченко, відзначають таку характерну рису характеру українців, як індивідуалізм, що часто набуває крайніх форм егоцентризму. Він проявляється у схильності до непокори, в анархічному індивідуалізмі з його проявами у різних формах опосередкованого потягу до особистої свободи, з відсутністю організації, стійкості і дисципліни.  

Зосередженість на проблемах внутрішнього, особисто-індивідуального світу, призвела до переваги власних інтересів над громадськими: постійна соціальна конфронтація, неможливості дійти згоди навіть у дуже відповідальні, переломні моменти. Серед негативних рис національного характеру виділяються також взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, соціальна відмежованість, імпульсивність, мрійливість.

Компромісним варіантом між егоцентризмом і формами колективної взаємодії є свободолюбство і гуманізм, який визначає тільки такі способи соціальної організації, що ґрунтуються на принципах добровільності і ні в чому не обмежують свободи волі. Сильний вольовий елемент ментальності українців породив інститут козацтва. Слово “козак” прийшло до нас із Середньої Азії і означало вільну, незалежну людину. “Степ та воля –козацька доля: коли козак у полі, то він на волі”. Звідси несприйняття та осуд будь-якого обмеження волі та актів насильства. Проте багато дослідників українського етносу наголошують на недостатньо розвинутій соціальній волі. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця, часто призводять до того, що поставлені цілі не були досягнуті.

Неадекватність вольової регуляції відображається і в упертості, яка проявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч розумним доказам чи порадам.

Отже, ментальність народу беззаперечно впливає на культуру етносу.  Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму.
       Національні відмінності — це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.
Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство українських земель сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо родюча земля обдаровує людину без особливих зусиль з її боку. На войовничість українського народу вплинули історичні чинники, оскільки наша країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Таким чином, утворився “авантюрно-козацький” тип характеру.

Важливою рисою характеру як конкретної особистості, так і етнічної групи, є здатність до саморегуляції. Це рівень самостійності, розвитку самосвідомості, самоконтролю, відповідальності за своє життя. Проте тривала відсутність в Україні державності не сприяла формуванню в нації відповідальності за власну долю, породила політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе розв’язати її проблеми. Коріння протиріч – у непоєднанні сильного, владного, чоловічого початку із м’яким, мрійливим жіночим. Чоловічий початок дуже часто очікується ззовні. Звідси постійна залежність від чужорідного впливу. Якщо сподівання щодо вирішення проблем не здійснюються, українці мають особливість – шукати винуватців не в собі, а в образі представників інших етнічних груп (поляків, росіян та ін.). В свою чергу такі риси ментальності українців як емоційність, підвищена чутливість душі, схильність до образ, породжують слабку вольову регуляцію. Тривале повторення таких ситуацій закріпло у поведінці тенденції очикування, які особливо проявляються у скрутні переломні періоди життя нації.

Національний характер поняття багатогранне, воно вміщує як позитивні так і негативні компоненти. Та у кожного народу є риси характеру, за якими його пізнають у світі. Такі риси формуються під впливом історичних та культурних чинників і є своєрідною визитівкою етносу. Національними позитивними рисами українців є працелюбність, гостинність,  статичність сімейних стосунків, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм.

Національний характер не може зводитись до якої-небудь однієї домінуючої риси і тому слід уникати акцентуації і абсолютизації в характеристиці будь-якого народу, в тому числі й українського.

Важливо усвідомити, що знання про ментальність, національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення як нації так і окремо взятого індивіда, оскільки він є складовою частиною народу. І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров’я нації цілком залежить від здоров’я кожної особистості. Прадавній афоризм “пізнай самого себе”, не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив свого значення й сьогодні.   
       Тож
усвідомлення того, що кожен українець є спадкоємцем мудрої нації, багатої духовно і морально в значній мірі може сприяти нашому подальшому вдосконаленню та розвитку.

3. Основні та допоміжні види господарської діяльності українців

Поняття "культура" охоплює не лище духовні, а й матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом.

 Опис матеріальної культури народу можна відобразити у таких аспектах:

1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

3) у різних галузях матеріальної культури:

4) у різних соціальних верствах населення;

5) у взаємозв'язках із культурою інших народів.

До наших днів дійшла цікава скіфська легенда, яка виділяє представників різноманітних занять людини. Так, трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: чаша, сокира, плуг і ярмо. Кожен із трьох синів намагався узяти їх до рук, але утримати дари в руках вдалося тільки наймолодшому сину Колоксаю. Кожен предмет символізує одну з верств тогочасного суспільства: чаша - жерці, сокира - воїни, плуг – виробники матеріальних благ (хлібороби), ярмо — раби. Той син, якому вдалося втримати у своїх руках дарисимволи всіх станів суспільства, мав отримати право управляти всім царством.

Розглядаючи господарську діяльність українців, розглянемо заняття так званої третьої верстви — виробників матеріальних благ. Почнемо з хліборобів.

Обробка землі, вирощування хліба — це провідна галузь господарства українців. Її початок сягає середини VIV тисячоліття до н. е., тобто періоду раннього неоліту.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку ґрунту в лісових районах. Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що український плуг веде свій родовід від давньоруського плуга. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі подають також літописи, з яких ясно, що наші пращури сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак; у садах — плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

Можна стверджувати, що аграрна культура України веде свою багатовікову традицію з кінця IV тисячоліття до н. е. (трипільський період). Значну роль у її становлені відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо.  

Впродовж віків в Україні існували різні системи землеробства, серед яких: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі).

Поступово землеробство на українських етнічних землях поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні нашому народові й сьогодні. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. Так, наприклад, в Київській Русі сади були поширені не лише в селах, а й в містах. Із появою монастирів увійшло у звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Найпоширенішими фруктами та ягодами на українських землях були вишні, сливи, яблука, груші, малина, аґрус, абрикоси, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Так, уже в III ст. н. е.  відомими стали кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися ще в IV—VI ст. до н. е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш.

Якщо садівництвом традиційно займалися чоловіки, то городництво з незапам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них досить довго вживалися як дикі рослини (огірки, буряк, морква), культивуватися їх почали ще в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідориVІІІ ст.).

Знаряддя праці землеробів

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, зразки цих знарядь, знайдені археологами й зібрані етнографами, є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні.

Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник), датується першими століттями нашої ери. Це наральник із поселення Черняхівської культури. До періоду широкого використання заліза, рало виготовлялося із твердих порід дерева, отже, можна зазначити, що виникло воно значно раніше.  

Значне місце серед знарядь обробки грунту поруч із ралом посідав плуг. Дерев'яний плуг із залізним лемешем і череслом побутував у Київській Русі.. Знахідки залізної частини плуга (чересла) археологи відносять до VIII ст.  

Існували й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі іі борони (для розпушування). Найдавнішими серед них вважають мотики, серпи, які відомі ще за часів Трипільської культури (VI- III тисячоліття до н. е.). Найбільше знахідок серпів із городищ Нижнього і середнього Подніпров'я відносять до скіфських часів. Коса з'явилася значно пізніше, тому селяни (навіть поміщики) досить довго віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися втрат зерна під час роботи косою. Косу переважно використовували для заготівлі сіна.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще з часів Трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців, назва походить від давньоіндійського жраван — "камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен виготовлялися з вапняку. З часом конструкція жорен ускладнювалася, чим полегшувалося користування ними. В епоху Середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які подекуди використовували й в першій половині XX ст. З появою машинної техніки та фабричних землеробських знарядь у землеробстві України в XIX—XX ст. відбулися прогресивні зміни.

Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб потрібно накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-кого — він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти її від злих очей.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю — матір'ю-годувальницею, тож кількатисячолітня традиція догляду за нивами відповідно й виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людей. Продукти тваринництва використовувалися в їжу (молоко, масло, яйця, м'ясо) та в реміництві (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі основні галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво.

Скотарство в Україні було відоме вже у Трипільській культурі VI—III тисячоліть до н. е. Проте провідною галуззю господарства воно стало лише в II тисячолітті до н. е., коли на теренах України з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великих табунів коней, отар овець, черід корів, для годівлі яких були потрібні великі луги і пасовиська, тому населення частково змінює спосіб життя, віддаючи перевагу сезонному проживанню. Скотарство продовжує розвиватися і в І тисячолітті до н. е., зокрема у племенах скіфів та сарматів.

Протягом століть в Україні були виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією із найдавніших порід українська степова (відома ще з II тисячоліття до н. е.). Нині існує багато інших порід корів, зокрема, білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська. Кожна місцевість вирізняється своєю "улюбленою" породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м'ясні породи (симентальська і лебединська), на Поліссі — білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах — місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві будь-яких народів відіграє кормова база. Утримання худоби на українських землях взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен. Так, за часів княжої доби без неї не обходився жоден бенкет, хоча на столі простого селянина м'ясо було не дуже часто. На теренах Київській Русі у родинах селян частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею, притаманною осілим народам (на відміну від кочівників, у яких переважати вівці). Серед порід свиней найпоширенішею є велика біла (на Поліссі, в Лісостепу, на півночі степової зони), а в Степу переважає – українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, лапдарас, миргородська тощо.

Конярство було одним із найдавніших занять, і слід зазначити, одним із найулюбленіших у господарській діяльності праукраїнців, особливо жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я.  

Коней дуже цінували й запорозькі козаки, які спеціально їх розводили та утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком — такою була, насамперед, військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його й піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство, яка притаманна гірським районам. Ще в давнину українські чабани об'єднувалися в артілі по п'ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, брали також кількох цапів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мали при собі палиці, які називають гирлигами, ними вони завертали овець, які відбилися від отари. В торбах чабанів завжди були інструменти, якими вони лікували тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й запікання ран тощо. Нині в степових областях України, де поширене вівчарство, переважають вовняні породи овець (тонкорунна — асканійська і напівтонкорунна - цигайська). У лісостепових, поліських та гірських районах поширені м'ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокільська смушкова). У Карпатах вирощують місцеву рацку та цакель. Нині в Україні збільшується поголів'я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних. Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні й козівництво (переважно як молочна галузь). У давнину козівництво було більш поширене ніж зараз. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною, адже вона навіть не питиме води, якщо її вже покуштувала інша тварина чи людина. В Україні не тільки вживані молоко кози, але й збирали (вичісували) цінне пухове волокно, з якого пряли тонкі нитки й виплітати красиві хустки.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших занять українців було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риби у наших річках завжди було багато: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство набуло в запорозьких козаків, де воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівки, нині неподалік ІІівденно-Української АЕС). Крім того, запорозькі козаки виловлювали рибу в лимані, на Кінбурнській косі, в річках Кубані, Дністр та Дніпро.

У Дніпрі ловили різну рибу: осетри, соми та іншу, серед якої була й червона, козаки її називали чорною. Основну частину риби прадавні українці споживали свіжою або солили та в'ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали чимало ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту з Київській Русі. Протягом середньовіччя велика кількість дичини приваблювала мисливців з усіх кінців Польщі і Росії. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Запорожці переважно полювали на лисиць, хутро яких продавали купцям, і таким чином сплачували мито у військовий скарб і Січову церкву, а іноді самі шили одяг із хутра.

Кролівництво було поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м'яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюєтьсяі за рахунок приватних господарств населення.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво.

Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств — це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк.  

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського борть — вулик у дуплі дерева). Мед — також традиційний напій; він використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва — спеціальні ножі для вирізування стільників — знайдені в розкопках на території лісової та степової зон України.  

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат "Мазі", де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше в світі написала жінка.

У Київській Русі переважали лісові промисли меду, протее з XIV ст. починається новий етап бджільництва, пов'язаний зі штучними бортями -вуликами. Перший рамковий вулик був сконструйований у 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, але, як це часто буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватися у Німеччині і лише згодом повернувся до нас.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має у своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків) — відносно не трудомістка праця, якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення в усих районах України.  

Птахівництво в сьогоденній Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівнянно з іншими галузями тваринництва.

Як бачимо, господарство українців здавна було надзвичайно багатогалузевим, мало свої давні традиції, які не втрачені й донині.  

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Надалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла й промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Серед основних видів ремесел, що вирізняло українців поміж інших народів було гончарство.

Значного поширення на території України набула металургія, основними видами якої були ливарство, ковальство, золотарництво. Досить розвинутими ремеслами були обробка шкіри та шевство, поширені вони були восновному в містах і довгий час відносилися до компетенції чоловіків. В сільській місцевості, в свою чергу, поширеними були ткацтво та обробка вовни.

Значне місце серед ремесла, пов’язані з обробкою деревини. Серед них основними були теслярство, бортництво, столярство, ложкарство, стельмаство, гребінництво, плетіння.

Підводячи підсумок, зазначимо, що формування української нації відбувалося протягом кількох тисячоліть та за участю багатьох племен й народностей. Українцям прийшлось пройти довгий шлях від самоусвідомлення себе як нації до створення власної держави. Та незважаючи на труднощі, завдяки наполегливості наш народ довів – українська нація це не міф, а реально існуюча держава – Україна.

Питання для самоконтролю:

  1.  З якими явищами в житті різних народів повязана безперервність процесів етногенезу.
  2.  Завдяки чому відбувається процес консолідації народу.
  3.  Яку роль у формуванні української нації відіграв козацький період?
  4.  Проаналізуйте етнічний склад України. Визначити основні фактори що вплинули на формування українського народу.
  5.  З чим пов’язане застосування трипільної системи праукраїнцями.
  6.  Які допоміжні види господарства притаманні українському господарству?

Література:

  1.  Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.
  2.  Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.
  3.  Воропай О. Звичаї українського народу. – К.:Оберіг, 1993.- 590 с.
  4.  Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.
  5.   Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.
  6.  Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.
  7.  Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.
  8.  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К.: Абрис, 1994. 256 с.: іл.

 


Лекція 2  Поселення та житло українського народу

План:

  1.  Традиційні типи та форми сільських поселень українців.
  2.  Особливості традиційного українського житла.
  3.  Селянський двір та господарські споруди.

Житло українців завжди було символом домашнього вогнища, родинного тепла, духовного та фізичного начал людини, її взаємозв'язку з природою та Всесвітом, відображенням особливостей ментального світобачення. Воно було своєрідним мікрокосмосом, в середині якого проходило родинне життя: народжувалися діти, створювалися та оберігалися сімейні традиції, які передавалися з поколіня в покоління, прищеплювалася нащадкам життєва мудрість, любов до Вітчизни, до праці, природи, народної пісні.

  1.  Традиційні типи та форми сільських поселень українців.

Одним із найважливіших елементів матеріальної культури українського етносу є сільські поселення.  Вони створювалися та розвивалися протягом багатьох століть під впливом історичних, природно-географічних, соціально-економічних, культурних факторів. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Так, історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок та хутір.

Найдавнішим та найпоширенішими типом українських поселень є село, яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. На першому етапі розвитку села були малодвірні, вони утворювалося з кількох окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарств), що поступово розросталися. На їх базі виникли багатодвірні села. Вважається, що перехід від малодвірних до багатодвірних поселень розпочався в XV-XVI ст. Однак, цей процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення існували ще тривалий час. Як свідчать писемні джерела, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у Розлучі7, Довгому10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення траплялися на Закарпатті: у селах Річка4 двори, у Воловому6, Студеному Потоці10 та ін. Така ж картина спостерігалася навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл Київського повіту все ще були малодвірними (у Боярці15 дворів, Крюківщині10, Гатному28, Борщагівці Петропавлівській18 тощо). 

Залежно від умов виникнення села могли мати різні назви: кут, кінець, оседок, селище, дворище, земля, хутір.

Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею. У XIX ст. – на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.

Сельбище охоплювало територію, на якій розташовувалося власне поселенняселянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі було відсутнім. Культова спорудацерква – будувалася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися цвинтар та домівка священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX ст. – початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора.

До культурно-освітніх об'єктів належали церковно-парафіяльні та державні початкові школи, а також громадські організації. Так, наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. в західноукраїнських землях набули значного поширення хати-читальні, організацією яких  займалося товариство «Просвіта». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або ж виселок чи урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто утворювалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які розміщувалися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки з’являлися поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства (н-д, Гута, Майдан тощо). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві.

Найінтенсивніше процес виникнення присілків відбувався у XVIII ст. – на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так, наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р.21, 1886 р.30, а в 1914 р.46 присілків.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель. Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоніській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила1 господарство, хорунжого Верещаки1, сотника Лукашевича1, козаків Ювженка і Пилипенка5, козаків Побиванців5, хорунжого Жили11 тощо. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р., яка спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906-1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча інколи мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (н-д, Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині).

Проведена у 30-40-х роках XX ст. колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: утворилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Повністю були ліквідовані хутори та присілки, їхніх мешканців насильно переселяли до сіл. Деякі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду традиційних українських сільських поселень. 

Що стосується основних форм традиційних українських поселень,  вони також розвивалися під впливом особливостей географічного середовища, етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства тощо.

Для поселень українців найбільш характерними є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми. Виділяють також чотири основні типи забудови: розсіяна, гніздова, скупчена, комбінована.

Найбільш давньою та поширеною в Україні є безсистемна форма поселення. Її поява пов’язана з колонізацією нових земель і відсутністю регламентації щодо планування. Відповідно до типу забудови розрізняють два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Безсистемні поселення із розсіяно-гніздовою забудовою характерні для Гуцульщини. Їхньому виникненню у цьому етнографічному районі сприяли  складність гірського рельєфу та провідна роль скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Інколи вони утворювали «гнізда» – групи, що складалися з 2-4 дворів. Центральна дорога в таких поселення проходила паралельно гірській річці по дну гірської долини, вона сполучала між собою лише певне село із сусідніми поселеннями. До селянських дворів окремих під’їздів не існувало.

Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися у різних напрямках проїзди, що вели до селянських садиб. Густа мережа таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей. Цей варіант траплявся й на інших територіях України, зокрема на Чернігівщині, Полтавщині, Одещині тощо. Поява ж гніздової забудову в цих поселеннях була спричинена нестачею земель у XIX – на початку XX ст.: із створенням нових сімей і браком землі під забудову нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових «гнізд», появи нових проїздів.

Давньою за походженням і широко розповсюдженою в Україні є також рядова форма поселення, для якої характерним є розташування дворів у ряд і їхня орієнтація в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Дані археологічних досліджень свідчать про те, що в часи середньовіччя багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування. Рядові поселення були двох видів: однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби («на літо», «до сонця»).

Глибокі слов’янські корені має кругова форма поселення українців. При такому типі планування садиби розташовувалися найчастіше навколо площі з церквою і цвинтарем або ж навколо ставу. Відомі кругові поселення двох видів: у першому випадку будівлі розміщуються по колу, охоплюючи незабудовану площу, городи тягнулися у бік поля, а двори виходять на площу; в другому випадку селянські двори виходили в бік поля, а садиби – на площу. На думку вчених, походження цього типу планування було пов’язане з необхідністю оборони поселень. Кругові поселення українців знаходилися переважно на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов’янські городища та козацькі табори, споруджені з возів.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались вздовж дороги чи річки. Сусідні двори або невеликі їх групи, що складалися з 2-3 господарств, могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла річки чи дороги. Такі поселення були були типовими для Бойківщини, Лемківщини, зустрічалися у рівнинних районах України – на Київщині та  Полтавщині. Виникнення ланцюгівок у Карпатах зумовлене як етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень), так і географічними та соціально-економічними факторами (вузькість гірських долин, залишки патронімії1, двопільна толоко-царинна система землеробства2 тощо). Селянський двір у такій ланцюгівці розташовувався біля дороги і річки посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. У рівнинних районах України виникнення ланцюгового планування часто було пов’язане з розвитком хуторів.

Поширеними на території всієї України були поселення вуличної форми. Вони являли собою два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги й утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні населені пункти. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Головними чинниками, що вплинули на утворення даної форми поселень, були закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків і держави. Значний вплив на виникнення вуличних поселень мала «Устава на волоки» 1557 р. Починаючи з 20-х рр. XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинили розвиток вуличного планування поселень. Серед них «Положение для устроения селений» 1830 р., яке вимагало будувати хати фасадами до вулиць. Державними органами здійснювався контроль за дотриманням будівельного законодавства. У південній частині України, яка була заселена пізніше, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими згідно указів XVIII – першої половини XIX ст.

Поселення комбінованої форми поєднували різні типи планування. Так, у рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах – рядово-ланцюгові та безсистемно-рядові. Розвиток форм сільських поселень українців у XIX – на початку XX ст. відбувався у декількох напрямках: трансформація однопланових поселень у поєднанні з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Ця тенденція характерна як для розвитку давніх сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для нових.

  1.  Особливості традиційного українського житла.

У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізували жіночий аспект світостворення, вважалися скарбницею народної  мудрості, традицій, тайни людського життя.

 Загальнопоширеною на території України спорудою є хата. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа та халупа, на Лівобережжі – хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене – верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Хата найчастіше являла собою білену зовні і всередині будівлю під солом’яним дахом. Такі житлові споруди є характерними для середньої й південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області (Росія). Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев’яні, мають відкриті стіни.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер та індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. Народне житло цікаве й оригінальне не лише за формою, але й за своїм внутрішнім змістом: кожен предмет у ньому має не лише утилітарне призначення, а й  власний духовний образ. Для українця хата була своєрідним храмом, тому в ній завжди було чисто прибрано, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено вишиванками, прикрашено квітами, пахучими травами. Німецький географ Йоган Ґеорг Коль, який подорожував Україною 1838 р., писав: «Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що перед кожною неділею миють їх, як це роблять голландці, але ще що дві неділі їх білять. Тому їхні хати виглядають біло, неначе свіжовибілене полотно».

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь та червоний колір, що його символізував, вважали надійними захисниками від різних бід. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Утворене таким чином замкнене коло боронило господарів оселі від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

З вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім пов’язано безліч найрізноманітніших обрядів. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла. Заборонялося будуватися в місцях, де раніше проходила дорога, було когось вбито чи покалічено, стояв будинок, спалений блискавкою. «Нечистим»,  а отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. «Чистими», щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій – пошуків «чистих» місць для житла, а також ворожби. Так, на Лівобережній Україні з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

 Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

 Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. В демонології ніч – це час, коли зі схованок виходять чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, «нечистий дух», диявол бере хліб лише в «нечистому місці», й ніколи в «чистому». Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати.  

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, пізніше – тварин, їхні черепи, ще пізніше – рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

 По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині – накривати стіл.

 Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

Українська хата здійснила багатовікову еволюцію від одноподільних (однокамерних) до дво-, три- та багатоподільних (багатокамерних) жител, характерними для яких були: яскраво виражене зонування, локальна специфіка, різноманітність планування. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII-XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип одноподільного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Поряд  із масовим поширенням двоподільного (двокамерного) житла, яке складалося з хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. почали з’являтися житлові споруди, обидва приміщення в яких мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об’єднувало в собі два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата й кліть), причому лише перше опалювалося піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. В іншому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок.

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX – на початку XX ст. була триподільна (трикамерна) хата, що була представлена в багатьох варіантах. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру житла сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату й підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту, сезонного одягу (комору, кліть). Особливість карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання опинялася в центрі всієї будівлі. В  більш розвинених в економічному плані південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви «дві хати підряд» або дві «хати через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст. План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори влаштовувалось ще одне житло.

Як бачимо, в народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла. Думали також про можливість збільшення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об’єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.

В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок – клітей. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев’яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв’язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі – розстеленою соломою (внатруску).

Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов’язаності та міцності.

У різних регіонах України традиційним типам хат надавали своєрідності такі елементи, як ганок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану хати відбувалося через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні – кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. А щоб при незначному заглибленні в ґрунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям. Традиційний план хати ускладнювався також і за рахунок прибудови господарських приміщень, які розміщувались під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення на Волинському Поліссі (хата з прибічками, пуклітом, покліттю), Поділлі (з прибоками, притулами, причепами), у Карпатах (з пелевнею, половником, прихатою, захатою, шатром, газовбою), на Слобожанщині (з захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).

Наприкінці XIX – на початку XX ст. під впливом міських споруд в українських селах з’являється новий тип триподільного житла, який складається з двох суміжних хат, розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла Полісся, Карпат і Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій в одному ряді з житловим приміщенням під окремим чи спільним дахом об'єднувалися господарські прибудови.

Найбільш заможні селяни Лісостепу та інших районів будували багатоподільні житла з трьох-чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі споруди виникали в результаті членування кожної з камер триподільного житла: в сінях виділялась комора, а кожне з житлових приміщень переділялось на два – чисту хату (велику хату, залу) та кухню або кухню-спальню (хатину, банкір, алькір).

Українська хата на всій території свого поширення являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів – напівземлянки та землянки.

Тип української хати належить до так званого breithaus («широкий житловий будинок»), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру – сіни. Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених «ізб» середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов’ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них. У Чехії були відомі так звані теплі сіни, в яких влаштовували відкрите вогнище або хайло печі. Подібні теплі сіни бували і в козацької старшини.

Надзвичайно важливим елементом традиційного  українського житла є його інтер’єр. Традиції внутрішнього планування українського житла сягають давньоруського періоду, й до XIX ст. включно воно характеризувалося типологічною єдністю. Вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки), який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди –  у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті – з природного каменю, пізніше – з цегли. В однокамерних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по-чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник) із засувкою.

По діагоналі від печі влаштовували покуть (червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси. Під іконами уздовж причілкової (бічної)стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Збоку від столу містилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних родинах – килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

Своєрідності поліському та карпатському інтер’єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна – дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-перекладина (пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон:двоє – у чільній стіні навпроти печі (перепічні, третє – навпроти столу (застільне, покутне). У причілковій стіні містилося запічне віконце. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дере’'яними засувками – волоками.

Традиційною в  українському житлі була глиняна долівка (земля). Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX – на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.

Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками – сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян (мита стеля).

  1.  Селянський двір та господарські споруди.

Селянський двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основу визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. В Україні відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, при яких усі будівлі розміщалися в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою. Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним, розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

 Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення. Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір («хижа під одним побоєм»), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («ґазді») у морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі». Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

 У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («ґражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України. Замкнений тип бере свій початок із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох поліських і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного, такі замкнені двори – «фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад між вільним і зімкнутим або вільним і замкненим. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосереднім.

В умовах народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділлі називався двір проїздом, на Полтавщині – глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило, висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку XX ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень Лісостепу та Степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, й розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом, який зустрічався дуже рідко – переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тип наприкінці XIX – на початку XX ст. мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини.

Найважливішими спорудами в садибі були клуня та хлів. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита, ячменю, обмолочену солому. Клуні на великій території України мали не тільки різні розміри, форми, а й назви, наприклад, у Карпатах – «боїще», «боїско», на Прикарпатті – «стодола», на Поліссі, крім відомої назви «клуня», зрідка вживали також «тік», «ток», «стодола». Тік у клуні робили з глини. Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими, найчастіше двостулковими, в'їзними воротами. У плані вони були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях тримались на ключинах, які лежали на сволоку, покладеному на поставлені в ряд сохи – основні конструкційні елементи стіни. Останні – залежно від місцевості – бувають дерев’яними або виплетеними з лози, очерету. На Полтавщині їх зашивають дошками вертикально, на Поліссі та в Карпатах роблять зрубними. Цікавим різновидом багатокутних клунь є семи- і восьмикутні будівлі, за формою наближені до овалу. Будували їх з соснових плах, з’єднаних по кутах простими замками. Стіни головного фасаду дещо виступали вперед і, таким чином, ворота створювали тут ще одну грань, а протилежні з'єднувалися у формі тупого кута в пазах стовпа. У такий спосіб збільшувалась площа клуні.

Худобу утримували в хлівах («стайнях» – на Прикарпатті, «одринах» – у деяких місцевостях Полісся, «кошарах» – у Карпатах). Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати. На Півдні України їх приміщення були або земляні, або очеретяні, в середній смузі – майже всюди плетені з лози або хмизу, на півночі і в Карпатах – зрубні, каркасно-дильовані. Хліви плетені обмазувалися рідко, зокрема ті, в яких утримували корови і вівці. Іноді їх робили з подвійної огорожі, набиваючи простір між плотами гноєм із землею. На Подністров'ї хліви будували з каменю. На Бойківщині в стайні влаштовували «причу» – ліжко з дощок, підняте над підлогою. Тут іноді спав господар. Стеля була дощаною. На Гуцульщині вхід до стаєнь переважно був з причілкового боку, будівля обладнувалася «продухами» (спеціальними дерев'яними трубами на стелі), якими виводилось застояне, важке повітря із стайні. Свиней відгодовували у спеціальних спорудах, які на Прикарпатті називають «кучами», а на Придніпров’ї й Лівобережжі – «саж». Вони завжди були зрубні й мали оригінальне пристосування – «ляду», тобто ящик, куди засипали корм, не відкриваючи дверей.

Важливою спорудою в господарстві українців була комора. Вона призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю та речей вжитку. Майже всюди в Україні вона була при хаті, вхід – найчастіше з сіней, у Карпатах – переважно окремий, з подвір’я. Зрідка траплялися комори, до яких входили просто з житлового приміщення. Окремі будівлі для комор у XIX ст. були тільки в заможних селян, а також у тих господарствах, де відчувалась потреба в тривалому зберіганні зерна. Для будівництва добирали переважно широкі дубові плахи, які найчастіше залишали відкритими. Майже всюди навпроти вхідних дверей комори влаштовувались піддашшя або галереї. Вони захищали вхід від опадів і одночасно збагачували пластику об’ємів комор. Перекривали комори чотирисхилими дахами. Були й двосхилі, з трапецієподібними чільним і тильним фронтонами. Піддашок галереї, який влаштовувався при вхідних дверях, спирався на 2-4 стовпчики. Закривали комори із середини дерев'яними замками.

У кожному господарстві були повітки (в західних областях – «шопи»), тобто навіси, відкриті з одного боку будівлі. Там складали дрова, сільськогосподарське знаряддя, ставили вози і сани. На Поліссі для цього в деяких місцевостях при хаті відводили окремі приміщення – колешні. На Покутті, Закарпатті для возів будували спеціальні будиночки або навіси –  возівні.

Сіно зберігалося в засторонках клунь, на горищах хліва чи стайні, а також в оборозі – простій споруді з чотирьох стовпів, над якими споруджувався пересувний (по вертикалі) солом’яний дашок.

Усі будівлі двору об'єднувались в один ансамбль за допомогою огорож. Водночас вони були перешкодою для худоби і лісових звірів. Прохід до садиб забезпечувався через ворота, які на Гуцульщині, наприклад, були високі, мали дашки, в лісостеповій частині України – низькі, двостулкові.

Матеріал, з якого виготовляли огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району України. Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішаних зі м’ятою соломою. Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у переважній більшості районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі мав назву вер’є. На Західному Поліссі подекуди зберігалися такі архаїчні форми огорожі, як сторч, сторчівка, частокіл –  зроблені з кругляків, вертикально вбитих у землю, та паркани – з закладених у пази вертикальних стовпчиків горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури). Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – фіртку та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці.

Суттєвий вплив на забудову двору мало втручання у народне сільське будівництво державного законодавства. Зокрема, російські та австро-угорські будівельні закони та інструкції XVIII – XIX ст. регламентували місцезнаходження на садибі певних будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське «розселювання» українських селян у 30-ті – 40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд традиційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їхні варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це, власне, істотно загальмувало прояв ментальних особливостей української народної архітектурної творчості на селі, обмежило можливість вияву індивідуальності, неповторності українського традиційного житла.

Питання для самоконтролю:

  1.  Охарактеризувати основні соціально-економічні типи українських поселень.
  2.  Вказати основні форми українських поселень та охарактеризувати особливості кожної форми.
  3.  Назвати основні типи забудов та дати детальну характеристику кожної з них.
  4.  Які обряди супроводжували будівництво житла українців.
  5.  Охарактеризувати традиційне українське житло за формою та внутрішнім змістом.

Література:

  1.  Грушевський М. Як жив український народ. Коротка історія України – К, 1991.
  2.  Духовна спадщина Черкаського краю: Хрестоматія з історії культури Черкащини. – Черкаси: Сіяч, 1997.
  3.  Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст). Курс лекцій: Навч. посібник для студ. історичн. спец. вищих навч. закл. / За ред. В.І. Ярового. – К, 2001.
  4.  Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року./ Н. Полонська - Василенко. – 3-тє вид. – К.: «Либідь», 1995.
  5.  Історія української культури / За загал. Ред. І. Крип’якевича. – К.: «Либідь», 1994.
  6.  Історія української культури. В 4 зшитках / Під ред. І. Крип’якевича. – К: АТ „Обереги”, 1993
  7.  Кафарський В. Нація і держава. Культура. Ідеологія. Духовність. – Івано-Франківськ: Плай, 1999.
  8.  Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2 – е вид., доп. та перероб. – К.: «Либідь», 1993.
  9.  Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ „Обереги”, 1992.
  10.  Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. – К.: Молодь, 1993.
  11.  Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. Ч. 2 – К.: Молодь, 1995.
  12.  Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Абрис, 1991. – 272 с.
  13.  Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001.
  14.  Словник символів / Укл. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін.  –   К.,   1997.
  15.  Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид. / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: «Либідь», 1994.


Додатки до теми № 3

Додаток 1. Традиційне українське житло

Північноукраїнський тип, центральний підтип

Північноукраїнський тип, західний підтип

Центральноукраїнський правобережний тип, західноподільський підтип

Північноукраїнський тип, східний підтип

Центральноукраїнський правобережний тип, східноподільський підтип

Центральноукраїнський лівобережний тип, полтавський підтип

Центральноукраїнський лівобережний тип, слобожанський підтип

Центральноукраїнський правобережний тип, південнокиївський підтип

Західноукраїнський тип, гуцульський підтип

Західноукраїнський тип, лемківський підтип

Південноукраїнський тип, дністровсько-дунайський підтип

Південноукраїнський тип, нижньодніпровський підтип

Додаток 2. Типи забудови двору

а) вільна; б) однорядна; в) дворядна; г) Г-подібна; д) периметральна

Додаток 3. Розташування хати відносно вулиці

а) віддалене; б) наближене; в) безпосереднє

Додаток 4. Типи конструкції елементів української хати

        

Типи конструкції стін хати                              Типи конструкції двосхилого даху

                           

                            Зрубна                                                                       „Накотом”

                   

                                   Каркасна                                                         „На стільцях”

Типи стелі

                           

      

         На повздовжньому сволоку                                               Архаїчна трапецієподібна

Типи печі

                

                    

                         Лівобережний                                                 Правобережний

Лемківський

Додаток 5. Типи огорожі двору

а) вер'є; б) паркан; в) тин, плетений із лози; г) мур

Додатки взято з Українська минувшина:

Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид.

/ А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: «Либідь», 1994.


Лекція № 3. Український народний одяг

План:

  1.  Класифікація традиційного українського одягу та його основні функції.
  2.  Різновиди традиційного українського одягу:

а) натільний одяг;

б) нагрудний одяг;

в) стегновий (поясний) одяг;

г) верхній одяг.

  1.  Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси.

Одяг – це самобутнє культурне явище, яке не обмежується лише функціональним призначенням. Він є частиною душі народу, втіленням його духовності, культурних  традицій, світобачення. Незаперечним є історичне та художнє значення українського народного одягу. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість, привабливий, вишуканий та вибагливий вигляд яскраво відображають естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Цей оригінальний і один зх найбагатших видів народного мистецтва посідає визначне місце не лише в українській, а й у європейській та світовій культурі. 

1. Класифікація традиційного українського одягу та його основні функції. Одяг – це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища – холоду, спеки, негоди. Однак це визначення буде неповним, оскільки, крім власне практичного призначення, предмети одягу українців мають безпосередній зв’язок з широким колом духовних понять. Так, в усі часи одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні історичні епохи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, в будні, під час виконання певних обрядів. Саме тому одяг становить важливу складову частину як матеріальної, так і духовної культури народу. Поряд з терміном «одяг» вживають термін «костюм»  –  це значно ширше поняття, що вказує на сукупність і співвідношення предметів одягу, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної характеристики людини, її віку, статі, характеру, естетичного смаку. Термін «костюм» має французьке походження. В українській мові його відповідниками є «стрій» «убрання», «шати».

На формування українського одягу мали вплив різні фактори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, технологій виробництва, а також спосіб життя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль.

Український костюм здійснював власну еволюцію поряд з історією народу. Його розвиток відбувався зусиллями багатьох поколінь протягом  віків до початку ХХ ст., коли з причин політико-економічного та історико-культурного характеру традиційний народний одяг вийшов із широкого вжитку, перетворившись на своєрідний символ і перебравши на себе святково-ритуальну функцію.

Територія України досить велика, тому український народний костюм не може бути однорідним і відрізняється багатством регіональних різновидів. Характерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість (матеріали, які використовувались для одягу, різноманітні форми, багато різних технік виготовлення та оздоблення). Водночас народному одягу притаманна значна варіативність.

Український національний одяг класифікують за регіональними відмінностями. Так, «Енциклопедія України» визнає п’ять таких регіональних груп. Книга «Український Народний Костюм» поділяє країну на 17 етнографічних регіонів. Класифікація костюмів за регіонами є досить складною, тому що розбіжності в традиціях одягу характерні не лише для значних територіальних об’єднань, а подекуди навіть для окремих сіл, розташованих поруч. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров’я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об’єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

Український традиційний костюм відрізняється відповідно до статі: жіночий одяг більш складний, ніж чоловічий. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Між тим матеріал та типи крою давали можливість створювати конструкції, які лише в загальних рисах наближалися до фігури людини. Тому нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами. Щоб уникнути цього, своєрідні «базові форми», утворювані прямокутниками чи трикутниками, урізноманітнювали вставними клинами. Розширення одягу від талії донизу (особливо для жінок) певною мірою підкреслювало силует і пропорції людини. Та основну роль знаків статі виконували декоративно-художні засоби. Рис урівноваженості, спокою жіночій фігурі надавав значний за площею поясний одяг, орнаментований з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, з якими пов’язане уявлення про стійкість (квадрат, прямокутник). Він сприймався як масивніший порівняно з сорочкою та щільно прилягаючим нагрудним одягом, декор якого тяжів до вертикальної осі. Щоб досягти бажаного враження повноти і зросту, з якими було пов'язане розуміння жіночого ідеалу, лінії крою робили здебільшого у вигляді плавних кривих. Розміщення пояса на лінії талії підкреслювало пропорції жінки. Компоненти чоловічого костюма декорувалися значно скупіше і не передбачали зміну сприйняття об'ємів і пропорцій тіла.

Суттєвою ознакою українського народного одягу є його вікова градація, тобто ряд ознак, які свідчили про приналежність людини до певного покоління. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану. Особливо розвинута вікова градація костюма у жіночому вбранні. Згідно етичних норм найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашені пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розширювали низ вставними клинами (вусами). Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками, а широкий виріз горловини залишав відкритими декоративні елементи натільного одягу. Різноманітні прикраси робили дівчину чи молодицю ще привабливішою. З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим, головним чином завдяки врівноваженості декору напільної плахти з однаковою кількістю червоних і синіх ниток. Жінка середнього віку могла доношувати деякі речі свого дівочого костюма, за винятком своєрідних символів дівоцтва: вінків, червоних стрічок. Силует одягу лише в загальних рисах наслідував фігурі. Тональна стриманість, майже повна відсутність прикрас, а також яскравих кольорів характеризують основні ознаки костюма жінок старшого і похилого віку. Традиційна мораль, згідно з якою такі жінки не повинні були вирізнятись, знаходила тут своє відбиття.

Чоловічий костюм також мав свою систему відповідних ознак, проте вона була значно простішою. Вікові відмінності, крім колористики одягу, в якому з роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастних поєднань, підкреслювались окремими елементами костюма (поясом, шапкою) та його аксесуарами (люлькою, палицею), особливостями зачіски, вусами й бородою.

Символи вікової градації українського народного костюма доповнювалися також символікою сімейного стану. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, викопували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. При цьому певним чином відрізнялись вінки дівчат «на порі» та заручених, проте їх виготовлення та одягання не супроводжувалося обрядовими діями.

Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у собі значну кількість різноманітних символів – від кохання та шлюбу до оберегів від «поганого ока» та інших злих сил. Тому починаючи зі збирання барвінку та інших квітів для його виготовлення обов'язково дотримувалися певних ритуалів. Вінок та інші компоненти весільного головного убору постійно перебували у центрі ритуально-обрядових дій та знаменували собою перебіг етанів весілля. Знімання вінка з молодої та одягання на неї очіпка й намітки засвідчували її перехід у статус заміжньої жінки. Остаточно він установлювався в домі молодого, де замість намітки його обраниці пов'язували хустку.

Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором.

В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

Характерним явищем було використання весільного вбрання як поховального у випадках смерті незаміжніх чи нежонатих людей. Тут відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ.

В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років, а інколи і старші носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана не стільки з матеріальними умовами, скільки із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус «дорослості» серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг. Це означало насамперед збільшення кількості його компонентів. Право носити, наприклад, деякі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов’язувалося з переходом у категорію дорослих. Характерним для українців було також використання своєрідних символів дівоцтва (вінків, червоних стрічок, аплікацій та нашивок, різноманітних прикрас, яскравих кольорів, особливістю зачіски – коси, відкрите волосся) або парубоцтва (колористика одягу – яскраві тони та контрастні поєднання, окремі елементи костюма (поясом, шапкою), особливостями зачіски).

З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин відбувалася  поступова диференціація одягу на святковий, обрядовий, щоденний, спеціального призначення (наприклад, одяг, пов’язаний з транспортом, кінною їздою тощо).

У плані збереження традицій найбільш стійким був одяг сільського населення. У традиційному ж одязі кожного села завжди були місцеві особливості, які відбивали смаки людей, вирізняли й підкреслювали кожну особистість. Народне вбрання – витвір декоративно-прикладного мистецтва. Всі складники народного одягу позначені фантазією народного майстра, однак позбавлені випадкового і штучного. У численних народних піснях зустрічаються відомості про те, хто і як виготовляв одяг, з якої сировини, як його носили, як до нього ставилися люди. Зокрема, відбилися такі процеси, як прядіння, ткання, оздоблення одягу, а також його крій, назви окремих деталей. У минулому власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині, і в заможній, і в бідній, мати привчала дочок змалку прясти, ткати, вишивати. Довгими осінніми та зимовими вечорами пряли дівчата вдома і на вечорницях, вишивали, пасучи худобу, а під час роботи багато співали, складали пісні про своє життя і працю. Виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу – виснажлива праця, яку майже повністю виконували жінки. Саме народні побутові пісні донесли до нас відомості про матеріал та технологію виготовлення одягу, згадуючи при цьому знаряддя ткацтва. У піснях також відбито і послідовність операцій виготовлення одягу.

За способом виготовлення традиційний одяг українців розподіляється на нешитий та шитий. Нешитий одяг більш давній, виготовлявся з одного чи кількох шматків матеріалу. Ним огортали стан, драпірували в різноманітні способи. Такий одяг утримувався на тілі за допомогою зав’язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплювали швами. Він міг бути глухим чи розпашним, різним за кроєм.

За розташуванням на стані людини одяг розподіляють на натільний, нагрудний та стегновий (поясний). Одяг також подяляють на нижній та верхній. Такий розподіл залежить від кліматичних тасезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу вдома чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

Здавна одяг виконував різні функції:

  •  захиснуахист тіла людини від холоду та спеки, атмосферних опадів, вітру тощо);
  •  практичну (українці завжди цінували такі якості повсякденного одягу як зручність та комфортність),
  •  оберегову (за народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишивання, ткання, вибійки тощо, людину оберігали від «поганого» ока, злих духів, «нечистої сили» та ін.);
  •  обрядову, яка відображала широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм поведінки. Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, кохання. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі. Зокрема, виготовлений архаїчним способом за допомогою веретена поховальний одяг, збережені у весільному обряді окремі види костюма (гугля), форми крою (додільні сорочки), способи одягання деяких речей (за допомогою зав'язок) – усе це наділялося надзвичайними властивостями. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки –  чоботи, які зять дарував тещі, та намітка – подарунок свекрусі від невістки. Те ж можна сказати про речі, що їх дарували на заручинах та післяродових обрядах. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. При цьому нерідко йшли навіть на свідоме порушення норм пристойності. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося за негарну прикмету. Учасники деяких обрядів нерідко перевдягались у костюм протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX-XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій.
  •  соціальну, яка регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних людей, знаті здавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережив. В Україні костюм завжди мав становий характер і відповідав соціальному статусові його власника. Це виявлялося в конструкції окремих складових частин та у символіці кольорів (наприклад, золото та пурпур прикрашали одягпредставників високої та найвищої суспільної ієрархії);
  •  естетичну (одяг завжди залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи. Вбрання завжди чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі. Так, у середні віки на костюмі позначився готичний стиль, в козацьку добу – мистецький стиль бароко, який був панівним у Західній Європі та в Україні у XVII ст.);
  •  національну, яка вказує на тривалий історичний процес формування вбрання і те, що є спільним у традиційному одязі народу на всій території України. Адже, після мови, одяг – це найважливіша ніціональна прикмета.
  1.  Різновиди традиційного українського одягу.

А) Натільний одяг. Одним із найдавніших елементів чоловічого та жіночого натільного одягу, що зберіг свою форму на всій території України майже до початку XX ст. є сорочка. Термін «сорочка» поширений не лише серед українців, але й у інших слов’янських народів. У період Київської Русі сорочка, сорочиця означала як натільний, так і верхній одяг взагалі, шилася з полотна та сукна. Східнослов’янська сорочка кінця XIX – поч. XX ст., що мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації, відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у XIX ст. часто були єдиним одягом у дівчат і парубків до певного віку.
Білий колір сорочки є загальнослов’янською традицією. Білизна тонкого лляного, ретельно відбіленого полотна – це своєрідний еталон українських сорочок XIX ст. Чоловічі та жіночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку родини шили з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Наречений приносив до оселі нареченої дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Однією з визначальних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу – раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадковістю традицій.

Виходячи з локальних варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.: тунікоподібна (а), із плечовими вставками (б), з суцільнокроєним рукавом (в), на кокетці (г) .

Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроєними рукавами; г) на кокетці

Локальна специфіка основних типів крою виявилась у засобі поєднання плечової вставки та рукава зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток, у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та низу рукавів – манжет; у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов’язані з шириною доморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Найархаїчніший – тунікоподібний крій на території України був характерний переважно для чоловічих сорочок, кроєних із одного центрального, перегнутого впоперек полотнища, до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнуті полотнища – рукави. Нижче рукавів до стану пришивалися «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась горловина і робився глибокий розріз – «пазушка».

Сорочка з плечовими вставками генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. Цей тип сорочки набув розповсюдження переважно у жіночому одязі. Така сорочка була відома ще давнім слов’янам, а у XIX – на початку XX ст. у багатьох локальних варіантах була характерна для всіх слов’янських народів. Плечові вставки – «уставки» (які мали різні назви: на Черкащині та Полтавщині – «уставки» («вуставки»), у центральній Київщині – «плічки», на Поліссі – «полики» і т. д.) – були прямокутними (пізніше – у вигляді трапеції). Шматки полотна вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню (уклад ниток у тканині, переплетений з основою, перпендикулярний до повздовжнього краю тканини) стану сорочки. Хоча на значній території побутували обидва вказаних способи, сорочка з уставками, пришитими по основі, що набула широкого розповсюдження на середньому Подніпров’ї, визнана дослідниками здавна характерною для українців. Тому цей вид сорочки і називають українським. Така сорочка поширена також і серед російського населення у верхів’ях Дніпра, що пояснюється культурними взаємозв’язками населення середнього та верхнього Подніпров’я. Уставки розширювали плечову частину сорочки і давали можливість зробити об’ємнішою горловину та рукав, який часто призбирували біля уставки. Ширина уставки була різною – дорівнювала або половині ширини доморобного полотнища, або всій його ширині. При ширині, що дорівнювала половині полотнища, вона разом із рукавом вшивалася як по основі, так і по пітканню стану сорочки; при повній ширині полотнища пришивалася лише по основі. Рукав до уставки пришивали не призбируючи або ж призбирували у дрібні збірки («пухлики»). На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню уставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом прямий кут. На території середнього Подніпров’я переважали сорочки з уставкою, пришитою по основі. У тих випадках, коли уставки викроювалися по всій ширині полотнища, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля плечової вставки, що утворювало характерну об’ємність верхньої частини сорочки. У центральній Київщині, на Вінниччині, Житомирщині рукав теж іноді призбирувався біля уставки у рясні збори. На Поділлі уставка (в половину ширини полотнища) була досить довгою. Вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї незбираним, що робило сорочку об’ємною у плечах, із заниженою лінією рукава. Форма цих сорочок визначалася розмірами (довжиною і шириною) уставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому частина рукава мала форму уставки, рукав пришивався або по основі, або ж по пітканню. Район поширення такого типу співпадав з місцевостями побутування сорочок з уставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.
У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим, залежно від того, чи викроювався із одного шматка полотна, чи до нього додавалося іще півполотнище. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі, Подніпров’ї, переважно в районі Полтавщини і був найпоширенішим на всій території України. Об’ємність верхньої частини сорочки регулювалася також і розміром ласток. Наскільки ширшим робився рукав, настільки меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості. В Україні відомі ще варіанти суцільнокроєного рукава, що суттєво впливали на форму сорочки. На Закарпатті у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним. Зверху стан сорочки закладався у дрібні зборки, що також зменшувало об’єм. Останній спосіб був малопрактичним (сорочка швидко зношувалась у місці ластки), однак він є цікавим як конструктивно-художній прийом Отже, два типи сорочок – з уставкою або з суцільнокрійним рукавом – шилися по-різному. У північних районах України уставка або суцільнокрійний рукав з’єднувалися зі станом сорочки по пітканню. На значній частині Лівобережжя (особливо на території Полтавщини) переважало пришивання уставок та рукавів по основі. У центральних районах України обидва типи побутували одночасно.

Сорочка на кокетці – пізнє явище для України. Вона набула розповсюдження як у чоловічому, так і в жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX – на початку XX ст. і в центральних областях. Цей тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок з плечовими уставками, пришитими по пітканню.
Конструктивне рішення стану сорочки, порівняно з плечовою частиною, було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини доморобного полотна у східнослов’янських сорочках їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або несиметрично відносно центру фігури. Стан сорочок зшивався з трьох несиметрично розташованих полотнищ, в об’ємі сорочка дорівнювала 140-145 см, довжину мала таку, що поділ обов’язково виглядав з-під іншого одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини. Додаткова довжина служила напуском на поясі. Стан сорочки міг бути суцільним («додільна сорочка») або відрізний («сорочка до підтички»). Сорочка з відрізним станом складалась із двох зшитих частин: верхньої («станок», «чохлик»), виконаною здебільшого з тонкого саморобного ( до кінця XIX ст.) або купованого (з кінця XIX ст.) матеріалу та нижньої («підтички») з грубого доморобного полотна, оскільки пришивалась поясним одягом, а також швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше – впоперек. Якщо вона виготовлялася з поздовжніх шматків полотна, то складалася з трьох полотнищ, як і сорочка.
Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочки, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі України горловина сорочки рясно призбирувалася. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робилися петлі, крізь які протягувалася стрічка для зав’язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, переважно з відкладним. Центральні райони України акумулювали обидва ці варіанти Комір чоловічих сорочок також зав’язувався стрічкою або шнурком, що протягувався крізь петлі. Червоні стрічки у комірі носили парубки, переважно на свято. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцю.
Форма та обробка горловини і коміра композиційно ув’язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувались і закінчувалися відповідно обшивкою або манжетом. На Лівобережжі манжети («чохли») були відсутніми, густо призбираний рукав викінчувався вузькою обшивкою. На Правобережжі рукав обов’зково закінчувався манжетами («чохлисті сорочки»). В чоловічих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись іноді широким. На Черкащині, Кіровоградщині горловина і манжет збирались у збори («брижі») і закінчувалися оборкою («парасолею», «бриликом»).

Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала їхня орнаментація. Колір і фактура доморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаментації нерозривно пов’язані з іншими елементами одягу, костюмом в цілому, його функціональним призначенням. Орнаментація сорочок виконувалася технікою ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок явище більш раннє, хоча здавна на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виробництва, а згодом купованими бавовняними нитками («заполоччю»), іноді вовною та шовком. Для вишивання сорочок застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах України майже до XX ст. використовувалася техніка вишивки «низь» («занизування»), що належить до найдавнішого способу вишивання, який повторює техніку ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Старовинні техніки вишивки, що побутували на території України – це різні види лічильної гладі. Пряму гладь застосовували на Полтавщині та Чернігівщині, косу – на Київщині. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі («настилання», «лиштва»). В одній композиції нерідко поєднувалося кілька вишивальних технік. На Полтавщині пряма гладь поєднувалася з ажурною технікою «вирізування», на Чернігівщині – з «виколюванням». До ажурних швів слід віднести і мережку, що була особливо поширена на Лівобережжі. Мережкою оздоблювали поділ сорочки у вигляді так званого прутика. Нею створювалися складні розшивки – «розмережування», які з’єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (плечову вставку та рукав або станок у чернігівських сорочках). Вишивання по канві було поширеним у  другій половині XIX ст. і значною мірою було пов’язане з розвитком фабричного виробництва тканин. Із середини XIX ст. поширюється техніка вишивки «хрестик», яка до початку XX ст. існувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а згодом почала їх витісняти. Така техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і реалістичнішої трактовки рослинних мотивів. У першій половині XX ст. вишивання хрестом стає переважаючим.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність самого виду одягу – сорочки, розміщення декору на ній часто пов’язують з ранніми етапами розвитку одягу, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову, символіко-магічну роль. Прикраси робилися на тих елементах одягу, які відкривали частини тіла. Прикрашалася горловина, нагрудна частина, поділ, низ рукавів. Художнє оформлення визначалося призначенням сорочки, віком та заможністю власника. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися лише відкриті частини сорочки.
Прикрашалися також і подоли сорочок («ляхівка», «лиштва», «пелена»), комір і манжети. Верхня частина стану сорочки оформлялася залежно від того, чи був нагрудний одяг. Для України характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту. На Подніпров’ї, окрім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви орнаменту, відомі у всіх слов’янських народів. На півночі України переважали найпростіші класичні геометричні побудови малюнка, в той час як на південно-західному Поділлі, у передгір’ях і особливо у гірських районах Карпат (у гуцулів) геометричні мотиви набували ускладненої композиції. Рослинні мотиви орнаменту, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялися від аналогічних на середньому Подніпров’ї композиційною будовою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та на Чернігівщині збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний або хвилястими лініями («хмеликами»), наносилися мотиви «розеток», «зірочок». На Правобережжі поширилися такі рослинні мотиви, як «сосонки», «гвоздики», «дубовий листок», «троянди». Елементи тваринного світу, часто стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах «метелики», «рачки», «павуки», «собаки», «півники». На Київщині, Полтавщині зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів. 

Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають одне з самобутніх художніх явищ народного мистецтва – місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи.

Б) Нагрудний одяг. Цей різновид одягу українці одягали безпосередньо на

сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Нагрудний одяг шили переважно без рукавів. Еволюція народного одягу відбиває етнокультурні впливи й місцеві традиції, безпосередньо пов’язана з особливостями кліматичних умов, характеру господарської діяльності народу. Зокрема, бузрукавки, які носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різноманітних матеріалів, технік крою, художніх прийомів тощо. Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) відбувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу. Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому повіті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Це підтверджує припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст., передувала саме прямоспинна безрукавка. Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукавках західних областей України. Найдавніші – прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці – овчинні безрукавки характерні для гірських районів. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше — три. Вони вставлялися у бокові шви та в розріз по центральній лінії спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бантові (накладні) збори, які в народі продовжували називати вусами або накладами.У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні варіанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу. На основі аналізу локальних варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаманні конкретним районам Середньої Наддніпрянщини. Для Північної Чернігівщини характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і байтових зборів на спинці. Керсетки Центральної Київщини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно розширеної нижньої; композиційну рівновагу керсетці надавали рукави сорочки. Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині керсетка вдягалася на сорочку, застібалася справа наліво і створювала певну форму за рахунок крою. На Черкащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикрашали строчкою. Горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що прикрашали поли, були обов'язково і визначалися великою різноманітністю форм.

Шили керсетки з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисовими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинною строчкою. Наприкінці XIX ст. їх часто шили з того ж матеріалу, що й спідниці, завжди на підкладці (іноді їх навіть носили на обидва боки), на Центральній Київщині – з ватяним простібуванням. Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися вироби з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Дослідники припускають, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і розвивалися паралельно.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманітних кофт із фабричних тканин. Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформлення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом.

Куртка – це поширений наприкінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна – короткий, прямоспинний, розширений клинами, вшитими у бокові шви від пройми до низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фабричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок – короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми. По всій території України під впливом міста поступово поширюється жіночий одяг із фабричних тканин типу різноманітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг називався кофточка сачком або піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або об’ємнішим, зібраним на манжеті рукавом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. Шили з ситцю або сатину (з вибійчастим малюнком або без нього); заможні жінки використовували шовк та вовну і носили кофти часто у парі зі спідницею з того ж матеріалу. Прикрашалися вироби плисом, зборами, застроченими уздовж або впоперек пілки, оборками. Так звана кругла кохточка поширилася в тих районах, де була відсутня керсетка (зокрема південь Черкащини). У верхній частині вона викроювалася по ширині плечей, донизу спинка виразно розкльошувалася, набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить щільної та широкої шовкової або вовняної тканини, на підкладці, прикрашався мереживом.

 Також до традиційного українського нагрудного одягу відносять дергу, лейбик та кептар.  Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) – одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений

на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся. 

                                                                                                 Безрукавки-лейбики. Волинь

Кептар – хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.

Нагрудний одяг характеризувався досить пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їх зміни пов’язані не лише з удосконаленням традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками – впливами міської культури, різних модних течій тощо. Але ці чинники завжди співвідносились із місцевими традиціями й смаками.

В) Стегновий (поясний) одяг.

Поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'язок натільного та поясного одягу вимагав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення. В Україні ятегновий одяг мав статеві ознаки й поділявся на чоловічий та жіночий.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг – це штани різноманітної форми та крою. Слід зазначити, що аж до середини XIX ст. носіння штанів вважалося ознакою зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років.

Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, ногавиці. 

За часів Київської Русі такий одяг складався з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX – на початку XX ст. вузькі штани з такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Шили штани з грубого саморобного полотна – дев’ятки чи десятки (причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії – за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.

За способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном (холоші з’єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямокутним дном (холоші зшиваються за допомогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних клинів, що вставлені позаду); штани з неглибоким безклинним дном.

Народам, що заселяли степову частину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани – шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за формою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. У XIX ст. на території Наддніпрянщини спостерігається перехід від широких шароварів до вужчих штанів. Старовинні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складеної по діагоналі, яка таким чином утворювала два клини. Такий тип був поширений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протягали шнурок або ремінь, або ж закінчуватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за другий (штани до тиска). Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Жіночий стегновий одяг. В українському жіночому костюмі існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Виготовляли цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – запаска, яка побутувала майже на всій території України, маючи при цьому локальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикрашалася знизу тканим орнаментом або вишивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробництва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне населення вживало для святкових запасок парчу. Такі запаски носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав’язками, запаски додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою художнім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізніше – вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тканим візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за традицією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, мереживом, аплікацією.

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу

На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг – дерга, виготовлений із цілого поперечно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (частково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60-70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поясом. До цього типу поясного одягу фартух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розташованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта. На її генетичний зв’язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також називалася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н. є.

Запаски й плахта

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу, – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убрання, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту –  на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку візерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти – без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Незшитий та частково зшитий поясний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми – спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше – фабричних тканин. Цей одяг більш пізнього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило незшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв’язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впоперек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від призначення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості колористичного та орнаментального вирішення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, переважно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше – вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору, якості. Взагалі літником і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами називалася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці шили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізування; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тканини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком північних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріалів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом – Центральній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися молоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з покупних тканин (кашеміру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш дорогих – щільних шовкових або вовняних – тканин, а кількість полотнищ іноді сягала дванадцяти. З появою фабричних матеріалів змінилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо – різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикрашалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Таким чином, український традиційний жіночий поясний одяг зазнавав істотних змін. Насамперед, це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

 Г) Верхній одяг. В Україні існувала велика різноманітність верхнього одягу за матеріалом, кроєм, призначенням та колоритом. Його шили переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно, як правило, мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені.

В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити – верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Свиту з вусами носили в північних і західних областях України у XIX на початку XX ст. На Поліссі виготовляли свиту дещо відмінної форми: замість ряс і вусів ззаду вона мала великий трикутний клин з обох боків від талії вниз. Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни – сірий або коричневий, а для жінок – білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами – аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік – двобортність. Однобортність характерна для киреї сірака, свити з кобеняком, які виготовляли з домашнього сукна й одягали поверх шуби під час негоди. В ХІХ – на початку XX ст. побутували такі різновиди свити: кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон. У середині XIX ст. слово опанча означало верхній кафтан і суконний плечовий одяг взагалі. За кроєм сіраки й опанчі майже однакові – прямоспинні, розстібні, приталені, з трьома або чотирма зборами на боках і кишенями з клапанами. Різниця між ними лише в довжині. Їх різноманітність виявлялася в кольорах.

Найдавнішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п’ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати. У Сколівському і Стрийському районах Львівської області – це жіноча блузка з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса. Верхнім коротким одягом були і юпки – чоловічі та жіночі. Чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою.

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман, жупан, кунтуш, однорядка, ферезія, делія. Одяг без рукавів – кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Сукман – це сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків. Сукман декорували шовковими шнурами, зокрема у реєстрах згадується сукман із моравського сукна з нашитими на нього чорними і червоними шовковими шнурами. Заможні жителі містечок носили сермяги. Цей одяг за кроєм нагадує селянську свиту. Він довгий, нижче колін, пошитий з грубого сукна. Сермяги і кожухи входили до найпоширеніших предметів торгівлі на міських торговицях. Гардероб заможних міщан включав жупани. Жупан – довгий сукняний або оксамитовий одяг. Траплялися жупани із візерункової тканини, перетканої срібною або золотою ниткою. Жупани шили з двома клинами (вусами) з боків і виложистим коміром. На грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки. Поверх жупана вбирали кунтуш. Це сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами. Особливість кунтуша – прорізи навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки. Низ рукава вільно звисав.

Кунтуш, жупан і каптан були як чоловічим, так і жіночим видами одягу. Найчастіше жіночий кунтуш виготовляли із синього, зеленого або малинового сукна з шалеподібним коміром і манжетами на рукавах. Підкладку робили з білого або червоного шовку. Поли жіночого каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували парчею. Жінки під кунтуш не вбирали жупана. Жіночий кунтуш мав додаткові вузькі рукави з іншого матеріалу і кольору. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з фальшивими рукавами побутував також у Західній Європі, особливо у період пізньої готики, а також і в Польщі. Жіночий кунтуш шили з темно-малинового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу. Комір кунтуша шалеподібний, викладений, як і манжети на рукавах, дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. В талії кунтуш застібали коштовною оздобою. Побутувала серед міщанок і капота. Своїм кроєм і виглядом вона подібна до жупана. Носили її в західних областях України. Вона відрізняється від жупана коміром, який надто довгий, широкий, заокруглений – з сивого смуха. Смухом обшивали поли і весь низ довкола. Шили капоту з темного сукна.

Верхній одяг шляхтянок і заможних городянок різноманітний: сукня, байбарак, каптан, ковтан, жупан, кунтуш, капота, футерко, шуба. Улюбленим верхнім одягом міщанок і шляхтянок була сукня. Це – довгий сукняний на підкладці одяг з рукавами, виложистим коміром або великим викотом для шиї. Сукні вишивалися шовком або оздоблювалися кольоровим шнуром, тасьмою. Поширеним верхнім одягом була ферезія, яку носили в парі з жупаном. Ферезія – дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях. Крім функціонального навантаження, ці петлі відіграють роль декору. Ферезію носили накинутою на плечі. В XV – середині XVII ст. ще побутували давні прямоспинні плащі. Тільки тепер їх вже не називали корзном, і вони фігурують у різних джерелах як «кирея», «делія». Як і колись, їх защіпали на правому плечі коштовною оздобою (клямрою, аґрафою) або стягували золотим шнуром із золотими китицями. Делія, кирея, мантія мали великий хутряний комір. Це вбрання підбивали дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашали золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу – коштовної золототканої, срібнотканої тканини. У XVII ст. делію вже шили з рукавами, але й далі носили накинутою на плечі і скріпленою під шиєю.   Серед українського міщанства поширеною була сукняна однорядка – довгополий однобортний одяг з довгими рукавами, опанча – вільного крою з широкими рукавами та з широким коміром. На вказані одяги часто вбирали безрукавку або накидку – бурку, довгий одяг зі шкіри або сукна. На початку XVII ст. галицькі міщани носили доломан – короткий сукняний плащ-накидку угорського типу, без рукавів.

Різновидами зимового одягу були довгополий кожух і кожушки. Довгополі кожухи були прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше – фарбованими вовняними нитками, а згодом – гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави. В окремих районах кожухи мали різновидність. На Слобожанщині вони вирізнялися своєрідністю у сполученні фарб, оздобленні, тонкістю і дбайливістю виконання, оригінальним співвідношенням одних частин з іншими. На Лівобережжі шили кожухи цільнокросними, приталеними, розширеними за допомогою клинів (від двох до п'яти і більше). На Київщині носили тулубчасті кожухи та прості кожушки «до стану» без фалд. Низ прикрашали хутром. На Полтавщині жінки носили короткі до колін, вкриті смугастою тканиною кожухи. Смушками прикрашали маленький стоячий комір, а також закінчення рукавів. Святкові кожухи на Придністров’ї оздоблювали на спині і грудях шнурками. Кожухи іноді вкривали сукном (байбарак). Тоді комір виготовляли з чорного або сірого смушку, ним також обшивали праву полу.

Різновиди крою притаманні кожухам на Волині – прямоспинні з великим викладеним коміром, різноколірним оздобленням на плечах, швах і грудях. На Львівщині верхній жіночий одяг, підбитий білим баранячим хутром, називали юпкою. Шили її з вилогами, коміром, вкривали сукном, оздоблювали нашиттям з ясно-синього шовку або вовни, на спині до самого низу вона була морщена. Це переважно обрядовий одяг.

В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко. Це – переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними гудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням.

3. Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси. Пояси, убір голови, взуття, прикраси є невід’ємними складовими народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були показниками соціального статусу людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас, які виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, і з якими пов’язано багато народних уявлень та повір’їв. Доповнення костюма виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ.

Обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу в Україні здавна вважалися пояси. В XIII-XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI-XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася.

В українському традиційному костюмі пояси виконували різноманітні функції: закріпляли поясний та розпашний верхній одяг; захищали та стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці; на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку; були своєрідними талісманами та прикрасами.

Здавна існувала традиція зображення на поясах певних знаків – оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент поясів іноді вписували ініціали або ім’я власника (або ж ім’я коханої людини), дату та місце народження. Пояси були пов’язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без пояса означало зганьбитити себе. Своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов’язування. Українські пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина пояса коливалася від 3 до 30 см.

Пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Пояси, ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Закінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). Пояси, плетені особливим способом – по стіні – створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні пояси, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя. Крім саморобних були поширені й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.

Серед різновидів поясів в Україні найпоширенішими були наступні.

Крайки (оправки, попружки) – досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина – до 3 м.

Очкур – вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров’ї.

Пояс-рушник був обов’язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на слуцькі пояси був великим. Золототкані слуцькі пояси мали характерну особливістьдвобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес – чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь – на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку череса звичайно кріпилися рекітязь – гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До «великого ременя», підвішували ще й роговий сугак – пристрій для розв’язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою – різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Ще одним з елементів доповнення  українського костюма є убір голови, який включає як зачіску, що мала вікові, статеві та соціальні особливості, так і безпосередньо традицйні головні убори.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX – на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов’язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв’язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами – закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім’ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв’язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка. Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд. Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов’язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки – найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки. В Західній Україні звиті прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв’язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім’я, опускали кінці з тороками за голову – у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти – чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив’язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, – уплітки. Гуцулки носили звиті вінки зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір’я – карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з ґерданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів. На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір’ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов’язка – закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця – низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав’язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX – на початку XX ст. на значній території Україн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров’я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав’язувалися на шиї.

В Україні здавна побутував вислів «засвітити волосся» , що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

До традиційних жіночих уборів належитб кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) – луб’яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на кибалку. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

Намітка – прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав’язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) –  обов’язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий очіпок – на зразок шапки – шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М’який очіпок (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий очіпок. Очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім’ї.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва «убрус», присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Хустка – широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов’язування хустки, які частково наслідували способи пов’язування наміток, були різними. У північних районах хустки пов’язували під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці (цьому передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На Середньому Подніпров’ї хустки драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Чоловічі головні убори та зачіски. В Україні головні убори чоловіків були досить різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх виготовляли із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.

Найдавнішим типом чоловічих головних уборів були шапки (капелюхи). Узимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв – прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом мала назву клепання. Кінці його можна було стягнути догори і зав’язати на тім’ї. Характерним для гуцулів був також чорний фетровий капелюх – кресання, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв’ячками). Кресання підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап’яну, вибитий заклепками. Оздоблювали її пір’ям глухаря або павиними хвостами. Збоку кресаня звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).

На всій території України була відома кучма – висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

На Поділлі та в південній частині Волині були відомі мазниці – великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору. На Чернігівщині взимку носили кругла хутряна шапка з навушниками – малахай. Досить популярним в Україні був шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) – із чорної овчини. Зимовою шапкою давнього походження був також шолом (йолом, яломок, магерка). Він виготовлявся з коричневої або сірої повсті. За формою  шоломи були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні шоломи з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині.

Важливе місце серед літніх головних уборів українських селян займали брилі (солом’яники). Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, в зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші – зубчастих. Широкою популярністю користувалися брилі з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса. Солом’яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, ґерданами та півнячим пір’ям. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру ґерданами, павиним пір’ям, паперовими й волічковими квітами.

Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян характерне досить високо підрізане волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Поширеною в Україні була зачіска підворота, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси.

З XVII ст. був відомий спосіб підстригання «під макітру» або «в кружок», коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Традиційне взуття українців. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. В домашніх умовах взуття виготовляли переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри чи повсті. Техніка виготовлення взуття зумовлювалася використовуваними матеріалами: воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Влітку, особливо представники бідних родин, ходили босоніж.

З кори дерев українці плели личаки. Існувало два способи плетіння – скісний і прямий (був найбільш поширеним на території України). Для виготовлення личаків використовували лико лози, липи, в’яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель, розміщених по обидва боки ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Таке взуття було недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення. 

Давнім типом шкіряного стягнутого взуття, що збереглося на Україні до початку XX ст., були постоли (моршні, ходаки). Їх виготовляли з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини постоли могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.

На території України ще за часів князівської доби було відоме зшите шкіряне взуття – чоботи. Проте у селянський побут вони ввійшли  лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення. 

Більш вишуканим та елегантним, у порівнянні з чоловічим, було жіноче взуття. Святкові жіночі чоботи з особливої шкіри – сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів) мали назву сап’янців чи чорнобривців. Вони мали трохи задерті носи, невисокі халявки і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підбори. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом сап’янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідних людей, як правило була одна пара чобіт на всю родину. Взували їх лише на свята.

Шили також черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Вони могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Дуже важливим доповненням українського жіночого костюму були прикраси. Вони поділялися на вушні, шийні та нагрудні. Вушними прикрасами були сережки (з ними було пов'язано чимало народних повір'їв: вони могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям): майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, їхня форма була дуже різноманітною (великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією, у вигляді кільця, уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем – з вічком), маківки (у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині), грушоподібної форми (у гуцулів), часом сережки були з привісками. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто (найбільше цінилося з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти), вироби з бісеру (ґердани, силянки), а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Хрестики були срібними, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті.

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що український одяг пройшов довгий шлях свого формуванні від прадавніх часів до сьогодення. Він є досить різноманітним у регіональному відношенні, але містить у собі ознаки, що характеризують загальну історію розвитку української матеріальної та духовної культури.

Питання для самоконтролю:

  1.  Пояснити відмінності між поняттями «одяг» та «костюм».
  2.  Вказати основні критерії класифікації традиційного українського одягу.
  3.  Назвати основні відмінності між традиційним українським чоловічим та жіночим одягом.
  4.  Проаналізувати вплив вікової градації на традиційний український одяг.
  5.  Охарактеризувати основні види одягу за способом виготовалення.
  6.  Охарактеризувати види українського одягу за ознакою розташування на стані людини.
  7.  Проаналізувати основні функції одягу.
  8.  Дати детальну характеристику основних типів сорочок.
  9.  Які типи вишивки та мотиви орнаменту використовувалися в Україні для прикрашання сорочок?
  10.  Охарактеризувати основні види традиційного українського нагрудного одягу.
  11.  Дати характеристику українського чоловівчого стегнового (поясного) одягу.
  12.  Дати характеристику українського жіночого стегнового (поясного) одягу. Чим пояснюється різноманітність цього типу одягу?
  13.  Які фактори вплинули на особливості формування традиційного верхнього одягу українців?
  14.  Яку роль виконували пояси як компонент традиційного українського костюма? Вказати їхні різновиди.
  15.  Пояснити значення вінкоподібних головних уборів у традиційному українському дівочому костюмі. Охарактеризувати їхні різновиди.
  16.  Охарактеризувати особливості традиційних українських чоловічих та жіночих зачісок.
  17.  Дати характеристику головних типів українського взуття.
  18.  Охарактеризувати головні види прикрас жіночого українського  костюма.

Література:

  1.  Васіна З. Український літопис. Вбрання. – Т. 1. – К.: Мистецтво, 2003.
  2.  Косміна О.Ю. Українське народне вбрання. – К.: Балтія-Друк, 2006.
  3.  Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К.: «Либідь», 1993.
  4.  Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ „Обереги”, 1992.
  5.  Матейко К.М. Український народний одяг. – К.: Наукова думка, 1996.
  6.  Матейко К.М. Український народний одяг: Етнографічний словник. – К.: Наукова думка, 1996.
  7.  Ніколаєва Т. Різновиди традиційного одягу // http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r09.html.
  8.  Орел Л. Краса українського одягу // www.ukrsov.kiev.ua.
  9.  Різновиди традиційного одягу. Доповнення костюма // vyshyvanka.

ucoz.ru/publ/9-1-0-4.

  1.  Словник символів / Укл. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін.  –   К.,   1997.
  2.  Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. – К.: Мистецтво, 1978.
  3.  Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців. – К.: Наукова думка, 1993.
  4.  Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид. / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: «Либідь», 1994.
  5.  Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Білозуба та ін. – К., 1961.
  6.  Український народний костюм: Методичний посібник. – Київ: Всеукраїнська громадська організація «Народна академія творчості інвалідів», 2008.
  7.  Щербій Г. Символіка народного костюма // http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r10.html.


Додатки до теми № 4

Додаток 1. Особливості народного одягу окремих регіонів України. Кінець XIX - початок XX ст.

Буковина

Дівочий костюм. Сорочка з суцільними широкими рукавами, пришитими по основі, оздоблена поліхромною вишивкою. Кептар вишитий барвистими візерунками кольоровою вовною. Опинка, що обгортає стегна, з домотканої шерстяної тканини, заткана нитками жовтого та жовтогарячого кольорів. Головний убір – «кода» – зроблений з картону, обшитого тканиною, прикрашений бісером, квітами, стрічками. Зверху прикріплений пучок тирси (ковили). Різноколірне скляне намисто рясно вкриває погруддя та шию. Шкіряні черевики жовтого кольору, на ґудзиках, красиво орнаментовані.

Парубоцький костюм. Довга тунікоподібна сорочка з домотканого полотна, що одягалася поверх штанів, підперезана широким шкіряним поясом. Кептар та сердак оздоблені аплікацією із шкіри, сукна та вишивкою. Вузькі «холоші»-штани з білого полотна вишиті на холошах. Одяг був надзвичайно колоритним, багато прикрашався різноколірною вишивкою, плетивом, аплікаціями з шкіри, металевими пістонами. Парубоцькі капелюхи були оздоблені квітами, різноколірними стрічками, пером та ін. Постоли «морщені», «заклебучені», прив'язані до ноги «волоками».

Західне Закарпаття

Жіночий костюм. Сорочка-довганя з домотканого полотна. Станок сорочки оздоблений «пазухою» – витканим з червоних ниток квадратом біля вирізу горловини. Рукава біля плеча вишиті багатоколірними ромбами. Вздовж рукавів вишитий ланцюг з різноколірних ромбів – «хвіст». Техніка вишивки «вито» – різновидність настилування. Безрукавка-«плічка» з зубцями на полах прикрашалась вишивкою та тасьмою. Фартух-«плат» оформлений різноколірними стрічками та мережкою. Вінкопо-дібний головний убір з «уплітки» прикрашений квітами та бісером. Нашийна прикраса – «силянка» у вигляді широкої стрічки, розшитої бісером.

Чоловічий костюм. Коротка сорочка домотканого полотна. Полики її оформлені вишивкою білими нитками настилуванням та вирізуванням. Широкі штани «гачі» з білими китицями – «ройтами» – на холошах та «кривульками» з синьої тасьми густо зібрані біля пояса на вузький «ганчик». Сорочка та штани підперезані широким шкіряним поясом – «цифрованим чересом», орнаментованим тисненими узорами, мідними кільцями та ін. Постоли, як жіночі, так і чоловічі, орнаментовані тисненням та оздоблені металом.

Східне Закарпаття

Жіночий костюм. Сорочка-«ромованка» домотканого полотна з уставками, з вишивкою гладдю. Вишиті верхня частина рукавів, низки рукавів, зап'ясники та чохли. Запаски ткані, з поперечними смугами. Трималися запаски на поясі, так званому «багорі». Кептар оздоблений кольоровою вишивкою, волічковими китицями, аплікацією із шкіри та сукна, бісером і металом. Барвиста хустка з квітами на чорному тлі. Шкіряні морщені постоли одягнуті на плетені вовняні орнаментовані білими нитками «капчури».

Чоловічий костюм. Тунікоподібна сорочка носилася поверх штанів. Виріз горловини зібраний «в зморшки» і зав'язаний на очкур. Вишивка прикрашає комір, пазуху та поділ. Кептар та сердак оздоблені вишивкою, аплікацією із шкіри, волічковими китицями та смужками. Коричневий капелюх «клебанка». Червоні сукняні штани «гачі». Морщені постоли взуті на сукняні «капчури». При цьому враховувалось гармонійне поєднання кольорів штанів та капчурів.

Львівщина

Жіночий костюм. Сорочка домотканого полотна з уставками. Шерстяний безрукавний горсик з «лаптихами», прикрашений кольоровими нитками, шнурами та мереживом. Білий кабат розшитий чорним шнуром. Сорочка і полотняний фартух вишиті багатоколірною ниткою хрестиком. Орнамент переважно рослинний. Смугаста спідниця «щорц» з домотканої тканини є вдалим доповненням ансамблю. Вишита полотняна хустка пов'язана на червону «бавницю» з бахромою. Оригінальної форми постоли з пряжками надіті на білі онучі. Прикраси: гердани та «пістряне» намисто.

Чоловічий костюм. Сорочка на кокетці з виложистим коміром. На маніжці, комірі та манжетах вишивка. Штани вузькі, темного кольору, буденні — з домотканої тканини, святкові — переважно фабричні. «Каптан» (кафтан) білої домотканої вовни, прикрашений кольоровими шнурами та аплікацією з сукна й шкіри. Повстяний капелюх оздоблений стрічкою, квітами та пером. Шкіряні чоботи жовтого кольору багато орнаментовані.

Чернігівщина

Чоловічий костюм. Тунікоподібна сорочка домотканого полотна. Широка маніжка, стоячий комір, манжети й поділ прикрашені вишивкою. Одягалася сорочка переважно навипуск під кручений пояс. Штани грубого невідбіленого полотна, неширокі.

Жіночий костюм. Сорочка домотканого полотна «до поликів» з широкими, у півтори пілки, рукавами. На рукавах та поликах червоно-чорна вишивка гладдю. Синя керсетка з підрізною спинкою, «до фанд» (з фалдами). Червона спідниця у складку типу андарака домотканої вовни з тканим різноколірним геометри-зованим орнаментом по подолу. Білий полотняний фартух вишитий по подолу, з «закладками» та обшивкою мереживом. Дві різноколірні хустки пов'язані на білий очіпок. Одна хустка пов'язана «просто», а друга підведена під підборіддя і зав'язана на маківці. Личаки прямого плетіння у чоловіків та жінок одягалися на полотняні онучі.

Полтавщина (парубоцький костюм)

Київщина (дівочий костюм)

Парубоцький костюм. Полякова сорочка домотканого полотна з широкими рукавами. Станок сорочки разом з поликами «ря-сований» біля коміра. Шви розшиті сірою лляною ниткою. Такою ж ниткою зроблена мережка на пазусі та низках рукавів. Штани вибійчані «наддніпрянського» типу на очкурі. Пояс тканий, широкий, червоно-зелений. Чоботи-«витяжки» з низько відрізаними халявами («чирики»).

Дівочий костюм. Сорочка домотканого полотна з уставками, стоячим коміром. На уставках, підполиччі та рукавах червоно-чорно-зелена вишивка. Керсетка коротка, «до стану», з фабричної шерстяної тканини, з вишитим наріжником – кутом правої поли. Спідниця баєва з «перцями», фартух з брижами, закладками та вишитою лиштвою. До вікна прив'язані різноколірні стрічки. Прикраси: різноколірне намисто, каблучки, сережки. Черевики чорного кольору з зеленими шнурками.

Волинь

Жіночий костюм. Сорочка домотканого полотна з виложистим коміром. Кусан, також з домотканої шерстяної тканини, шився зі складами від лінії талії. Він яскраво розшитий кольоровими нитками та аплікацією з зеленого сукна. На червоний літник, тканий поздовжніми смугами зеленого, білого та синього кольорів, пов'язана вовняна килимова запаска-«попередниця» із складним різноколірним геометричним орнаментом. Біла хустка з китицями заткана червоною смужкою. Хустка пов'язана на «кибалку», зроблену з джута лляної куделі, луб'яного обідка та ін.

Чоловічий костюм. Сорочка домотканого полотна. Комір виложистий. Пазуха, комір, станок та чохли оформлені геометричним тканим орнаментом червоного кольору. Підперезана сорочка багатоколірним тканим поясом з «кутасами». Штани вузькі з невідбіленого сурового домотканого полотна. Жінки та чоловіки носили личаки, що взувалися на полотняні «завої».

Поділля (чоловічий та парубоцький костюми)

Чоловічий костюм. Сорочка домотканого полотна, кроєна «впе-рекидку», з виложистим широким коміром. Рукава та «третин-ниці», що вставлялися між основними пілками, зшиті швами, розшитими нитками жовтогарячого кольору. Комір та пазуха вишиті «виноградом» жовто-золотавого кольору. Сорочка навипуск, підперезана червоно-зеленим поясом з китицями. Неширокі штани з темної фарбованої домотканої тканини. Кожух «до стану» із стоячим коміром. Комір, поли та низки рукавів обшиті чорним смушком та вовняними кольоровими нитками. Шапка «стовбувата» з чорного смушку.

Парубоцький костюм. Тунікоподібна сорочка з широким стоячим коміром. Комір, пазуха та манжети вишиті нитками червоно-чорного кольору. «Чугаїна» темно-рудого кольору, кроєна «до стану», з «прохідкою», з яскравою поліхромною вишивкою вовняними нитками. Капелюх повстяний, прикрашений стрічками та квітами.

Поділля (дівочий та жіночий костюми)

Дівочий костюм. Сорочка домотканого полотна з суцільним рукавом. Виложистий комір, верхня частина рукавів та погруддя вишиті великими квітами червоно-синіми нитками. Широка спідниця-літник з домотканого сукна обшита по подолу плисом, фартух домотканий шерстяний з різноколірною вишивкою. Червоний тканий пояс з китицями пов'язаний на два боки. Характерний для Поділля вінок, в який ззаду вплітають більші квіти, спереду менші. Чоботи руді з орнаментованими закаблуками. Прикраси: червоне «кам'яне» та перламутрове біле намисто і сережки.

Жіночий костюм. Сорочка домотканого полотна з суцільними рукавами, пришитими до станка декоративними кольоровими розшивками. Рукава, особливо верхня частина, та погруддя пишно вишиті технікою набирування. Характерні вертикально вишиті смужки біля пазухи. Поділ сорочки має два розрізи, вишиті яскравою, в основному червоного кольору, вишивкою. Носили сорочку з великим напуском на пояс. Горбатка з чорної шерстяної домотканої тканини з кольоровою ниткою по подолу. До вузької крайки, що підтримує горбатку, підвішений гаманець. Невисокий очіпок циліндричної форми, до якого пов'язана «нафрама» з тонкої білої тканини. Прикраси: червоне «кам'яне» намисто з дукачами, каблучки та сережки. Постоли шкіряні на ремінцях.

Полтавщина (дівочий та жіночий костюми)

Дівочий костюм. Сорочка домотканого полотна з поликами, вишита квітами червоно-чорного кольору. Керсетка довга, «у складку», з високою талією, прикрашена тасьмою і плисом. Рясна спідниця з напівшерстяної фабричної тканини з нашитими по подолу стрічками з плису. Вінок високий, «чубатий», з прив'язаними до нього кольоровими кісниками. Намисто «добре», червоне, з дукачами. Чорні шкіряні черевики на високих підборах.

Жіночий костюм. Сорочка з домотканого полотна. Рукава, під-поличчя та полики вишиті лляними нитками сірого або білого кольорів. На місці з'єднання рукавів з уставками рукав збирався в зборочки-«пухлики». Керсетка «в розмашку», «з вусиками», пошита з ситцю в квіточку. Поли керсетки обшиті плисом, по лінії талії нашиті червоні гудзики. Плахта «з крилами», шерстяна, з дрібним малюнком у квадратах. Колір квадратів переважно зеленкувато-синій та червоний, фартух з полотна оздоблений мережкою та вирізуванням. Головний убір «намітка» з тонкої білої тканини, пов'язаний на м'який очіпок. Орнаментовані чоботи – «сап'янці» жовто-коричневого кольору.

Київщина

Чоловічий костюм. Сорочка домотканого полотна з «призбиранням» біля коміра. Пазуха, комір, низки рукавів та рукава біля пройми вишиті червоно-чорними нитками хрестиком. Орнамент рослинний. Штани широкі, «наддніпрянські», з сурового полотна, на очкурі, підперезані широким червоно-зеленим поясом, пов'язаним «на два кінці». Чорно-рудувата свита доморобного сукна пошита «до ряс». Стоячий комір, поли та «закавраші» обшиті шкірою. Висока шапка із сивого смушку «стіжкуватої» форми. Чорно-руді шкіряні чоботи з невисокими халявами.

Жіночий костюм. Сорочка домотканого полотна з уставками та вузеньким стоячим коміром. Червоно-чорна та чорно-синя вишивка на пазусі, уставках та чохлах виконана хрестиком бавовняними нитками. Для мережки по подолу використана сіра лляна нитка. Зелена з червоними «перчиками» баєва юпка пошита «на три вуси» з великим виложистим коміром. Запаски, червона передня та синя задня, з домотканої шерстяної тканини з різноколірним геометричним орнаментом по подолу. Крайка з китицями зав'язана на лівому боці. Вишитий волічкою бавовняний очіпок затягувався на потилиці червоною стрічкою. Прикраси: червоне намисто, намисто з бурштину (янтарю), сережки та каблучки. Чоботи червоні на високих «корках».

Харківщина

Чоловічий костюм. Сорочка «до гестки» з бочками, що вшивалися між основними пілками. У зв'язку з тим, що станок, завдяки бочкам, ширший, ніж кокетка, біля шва, що з'єднує станок та кокетку, утворювались численні зборки. Червоно-чорна вишивка хрестом на комірі, маніжці та манжетах. Штани широкі, пістрякові до очкура. Капелюх — бриль з соломи. Чоботи-«пришви» з чорної шкіри.

Жіночий костюм. Сорочка з уставками прямокутної форми. Багатоколірна вишивка у вигляді квадратів на уставках, вздовж рукавів та на вузенькому стоячому комірі. Низки рукавів «от-лажки» зібрані «на нитку». Поділ прикрашений мережкою та прутиком. Парчева, керсетка «до дев'яти вусів», з зубцями на погрудді, обшитими, як і поли керсетки, кольоровою тасьмою «висічкою». Плахта виткана квадратами переважно жовтогарячого кольору. фартух-«завіса» парчевий, з подолом, обшитим червоним сукном. Парчевий очіпок циліндричної форми з «вушками». На очіпок пов'язували квітчасту хустку. Чоботи-«чорно-бривці» чорно-жовті, з орнаментованими закаблуками.

Дніпропетровщина

Жіночий костюм. Характерним для керсеток та юпок на Дніпропетровщині на той час був чотирикутний виріз горловини — «каре». Юпанка з блискучої, «оертусової», тканини, «до складок». Поли, низки рукавів та виріз горловини обшиті чорним плисом та кольоровими нитками. Плахта ціла, «нагальна». Орнамент «ведмежі лапи» створює ритмічний малюнок із різноколірних вовняних ниток з перевагою червоно-білих та жовто-зелених кольорів. Білий полотняний фартух прикрашений вишивкою та «зашивками». Звужений з боків червоно-сріблястий шовковий «капор» часто носили без хустки. Зелено-чорні чоботи-«чорнобривці» з вистроченими закаблуками та мідними підківками на високих «корках». Прикраси: «добре» намисто з дукачами, каблучки та сережки.

Чоловічий костюм. Полотняна, з «бамбака», «лоцманська» сорочка з широкими рукавами в дві пілки. Нашивна маніжка та стоячий комір, зав'язаний червоною стрічкою, вишиті червоно-чорними нитками. Оздоблені вишивкою також низки рукавів. Сорочка заправлена в широкі пістрякові штани «наддніпрянського» крою, підперезані широким червоним в'язаним поясом з китицями. Свита біла з домотканого сукна «до стану», з стоячим коміром. Головний убір – сіра смушкова шапка циліндричної форми.

Донеччина

Жіночий костюм. Сорочка «до гестки» з нашитою вздовж вирізу горловини пілкою. Вишивка червоно-чорного кольору Прикрашена сорочка ще мережкою та вирізуванням. «Кохта черкасинова», «під усики», розшита кольоровою тасьмою. Поли обшиті мереживом. Рясна спідниця з яскравої фабричної тканини по подолу обшита плисом та підшита «щіточкою», щоб не протиралася на перегині, фартух-попередниця, «запон» з фабричної тканини, оздоблений мережкою та підшитою по подолу «шляркою». Кашемірова хустка надіта на «сіточку», що пов'язувалась на «гуглю» – туго скручене волосся. Високі шкіряні черевики з червоними шнурками.

Чоловічий костюм. Тунікоподібна сорочка з широким стоячим коміром і широкою маніжкою. Комір, маніжка і низки рукавів вишиті. Обов'язковим атрибутом чоловічого костюма була коротка «жильотка» темного кольору. Штани з напівсукна, вузькі, міського крою. Чоботи-«бутилки» з твердими блискучими халявами. Головний убір – картуз.

Додатки взято з Украинский костюм – народный и современный // www.hllab.dp.ua/Store/texts/costumes/


Лекція 4  Їжа та традиції харчування українського народу. Традиції української гостинності

План:

  1.  З історії української кухні
  2.  Традиції народного харчування:

а) Харчові запаси;

б) Повсякденні страви;

в) Святкові страви;

  1.  Традиції української гостинності

1. З історії української кухні

Народна кухня – це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література, мистецтво, це неоціненний здобуток, яким можна пишатися, який не слід забувати. У зв'язку з тим, що їжу необхідно готувати систематично і цей процес нерозривно пов'язаний із сімейним побутом, народне харчування залишається найстійкішим компонентом матеріальної культури. Страви та способи їх приготування виступають специфічними ознаками національних особливостей кожного народу. 

Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способів їх обробки і приготування страв, харчові обмеження, заборони й переваги, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаїв, пов’язані з приготуванням і споживанням їжі.

Серед слов'янських кухонь українська по праву має статус найбільш різноманітної й багатої, вона давно одержала поширення за межами України. Українська кухня складалася протягом віків і з давніх часів відзначалася різноманітністю страв, високими смаковими та поживними якостями. Більшість страв української кухні відзначається складною рецептурою і складними комбінованими способами їх готування (так, під час варіння борщу використовується до 20 складників).

Найбільш відмітною рисою української національної кухні є комбінована теплова обробка овочів або м'яса на олії або маслі, «смаження» по-українському, і тільки після цього – тушіння, варення або запікання.

Значною мірою на характер кухні впливає основний спосіб термічної обробки продуктів, який багато в чому залежить від конструкції домашнього вогнища. На Україні це було вогнище закритого типу – вариста піч, яка вирізнялася багатьма універсальними якостями і давала змогу варити, пекти, смажити, тушкувати, сушити продукти. Тому на Україні традиційними способами обробки продуктів для приготування їжі були переважно варіння і тушкування, меншою мірою – печіння та смаження, пряження. Заготівлю продуктів на запас (харчі) проводили теж засобами термічної обробки (сушіння), а також безтермічної ферментації (соління, квашення) та в'ялення. Менш поширеним було вудження, характерне передусім для деяких західних районів.

Таким чином, виробилися своєрідні смакові стереотипи й звичка до вареної, тушкованої та печеної їжі. Навіть чумаки, які возили сіль з Криму й Приазов'я, та запорозькі козаки у походах робили у землі тимчасову пічечку – кабицю і готували в ній традиційні страви – куліш і кашу, лемішку й галушки. Навіть з упольованої дичини переважно варили юшку, а не смажили її на рожні.

До середини ХХ ст. в Україні склався господарський комплекс, що сполучав землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства), а рибальство, мисливство, бджільництво, збиральництво як способи набуття харчових продуктів являли собою допоміжні промисли. Незважаючи на швидкий розвиток капіталістичних відносин і внутрішнього ринку кінця ХІХ – початку ХХ ст., виробництво і споживання продуктів харчування у більшості селянських господарств продовжувало зберігати головним чином традиційних характер.

Географічно-кліматичні умови та землеробський напрямок господарства дозволяли населенню України харчуватися як рослинною, так і м'ясною їжею. Уже в період трипільської культури (5 тисяч років тому), яку сприйняли східні слов'яни, населення Правобережної України вирощувало зернові культури – пшеницю, ячмінь і просо. Значно пізніше, близько тисячі років тому, з'явилося жито.

Поряд з землеробством, східнослов'янські племена займалися розведенням великої та дрібної рогатої худоби, свиней, а також полюванням і рибальством, що зробило меню дуже різноманітним, хоча ще до початку XX століття м'ясні блюда вважалися в народі святковими.

Слов'янські племена для приготування їжі виготовляли різноманітний глиняний посуд, який обпалювали в спеціальних печах. Українська кухня сприйняла деякі технологічні прийоми з кухонь сусідів, зокрема, обсмажування продуктів у перегрітому маслі, що властиво татарській і турецькій кухні. З німецької було запозичене мелене м'ясо («січеники»), а з угорської – використання паприки. Все це невластиве російській кухні, тому розходження двох родинних кухонь так великі.

Літописи та інші писані пам'ятки, а також археологічні розкопки свідчать про багатство і різноманітність їжі, що споживалась населенням Середньої Наддніпрянщини в період Київської Русі. Крім продуктів переробки зерна і різних овочів (капусти, ріпи, цибулі, часнику), до складу їжі входило м'ясо свійських тварин (свиней, овець, кіз, корів, телят) і птиць (курей, гусей, качок, голубів, тетеревів і рябчиків). З диких звірів найчастіше вживались для харчування дикі свині (вепри), зайці, що добувалися полюванням. Є також відомості про вживання молока, коров'ячого масла і сиру. Скотарство, а пізніше тваринництво, відігравало значну роль у південних та особливо гірських районах. У селянських господарствах тримали велику рогату худобу, переважно для молока й використання як тяглової сили, свиней – для м’яса й жирів, овець – для м’яса (у Карпатах – і для молочних продуктів), птицю. Харчова сировина для української кухні відбиралася на контрасті зі східними кухнями, наприклад, уживання свинини в піку татарам, що люблять і почитають баранину, і росіянам, що надають перевагу яловичині. 

Щодо мисливства, то воно було малопоширене у селянському середовищі через дорожнечу вогнепальної зброї. Дикого звіра і птицю добували здебільшого у Карпатах і Поліссі за допомогою пасток чи сіток.

Однак ще до 20–30-х рр. ХХ ст. м'ясні страви в народі вважали святковими.

Улюбленим і найбільш уживаним продуктом в українській кухні є свиняче сало у всіх видах. Використання його є надзвичайно різноманітним. У їжу сало вживається сирим, солоним, копченим, смаженим, вареним, тушкованим і є жировою основою більшості страв. Ним шпигують, як правило, усяке несвиняче м'ясо для додання йому соковитості, а також використовують у солодких стравах, сполучаючи із цукром або патокою.

Значне місце в харчуванні наших предків, чому сприяла мережа річок, велика кількість озер і ставків, здавна займала й риба, серед якої слід назвати коропа, ляща, осетра, сома, вугра, лина, піскаря, щуку, в'язя, окуня. Вживалась в їжу також ікра різних порід риб. Риба була суттєвим доповненням до бідної на білки селянської їжі. Її солили і зберігали у діжках, солону ще й в’ялили на повітрі або сушили у печі. Зберігали у полотняних торбинах, підвішених у коморі чи на горищі.

Колись значна роль бджільництва на початку ХХ ст. поступово зменшується. Збиральництво продовжувало існувати і у ХІХ, і у ХХ ст. Воно суттєво доповнювало асортимент продуктів, який у бідних господарів був досить обмеженим. Збирали гриби, чорниці, суниці, калину, дикі вишні та сливу, бузину. Навесні цідили березовий і кленовий сік, збирали щавель, кропиву, лободу, дикий часник і цибулю.

В XVIII столітті на Україні дуже широко поширюється картопля, що використовується для готування перших блюд, других блюд і гарнірів до рибних і м'ясних блюд. Хоча цей овоч і не став на Україні, на відміну від Білорусії, «другим хлібом», однак знайшов широке застосування, і із цього часу практично всі перші блюда починають готуватися з картоплею.

Остаточно сформованою в тому виді, у якому ми знаємо українську кухню сьогодні, її можна назвати тільки у XIX ст., коли з'явилися помідори. Крім них українська кухня приблизно в цей же час сприйняла інші овочі – сині баклажани, що вважалися раніше «басурманськими» і в їжу не вживалися, а також цукровий буряк, з якого почали виробляти цукор, що значно збагатило народну кухню. Цукор став доступний більшості населення за рахунок його дешевини, що значно розширило асортимент страв, у меню з'явилися солодкі бабки, пудинги, каші. Також розширився асортимент напоїв за рахунок солодких наливок, варенух та ін.

У раціон харчування входили як зернові й продукти їхньої переробки, так і овочі в різних видах (капуста, ріпа, лук, часник).

Серед рослинної їжі стародавніх слов'янських народів перше місце займав хліб, який супроводив українця від народження до смерті, в буденному житті та в свято, у праці та відпочинку, в горі й радощах. Із покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення до нього: «Усяке добро, за хлібом», «Хліб – усьому голова», «Хліб та вода – козацька їда», «Без хліба – суха біда», «Хліб та вода, та й нема голода». Вважалось за гріх недоїсти або викинути його шматок. Навіть крихти збирали зі столу та з'їдали, коли кусень хліба випадково падав на землю, його піднімали і цілували.

Хліб готували з житнього та пшеничного борошна на заквасці (кислий хліб) і випікали в печах. Зерно на борошно розмелювали на ручних жорнах, а пізніше – на водяних і вітряних млинах.

Прісне тісто вживали у вигляді галушок та інших виробів. Нашим предкам було відомо багато видів хлібних виробів: пироги, калачі, короваї. Пекли також хліб з маком і медом.

З пшениці робили не тільки борошно, а й крупи, з яких варили кутю. У великій кількості використовували для їжі пшоно. Споживали також рис, який завозили з інших країн. Його називали в той час «сорочинським (сарацинським) пшоном».

Досить велику роль у харчуванні відігравали бобові культури – горох, квасоля, сочевиця, боби та інші.

З городніх овочів використовували: капусту (свіжу і квашену), буряки, редьку, моркву, огірки, гарбузи. Як приправу до страв використовували місцеві пряно-смакові рослини – хрін, цибулю, часник, кріп, щебрушку, кмин, аніс (ганус), м'яту, калган, а також привізні з інших країн — перець і корицю (цинамон).

Для приготування їжі використовували тваринний жир, різні олії, оцет і горіхи. Через відсутність цукру немалу роль у харчуванні відіграв мед.

Із фруктів і ягід споживали яблука, вишні, сливи, смородину, брусницю, малину, журавлину тощо.

У великій кількості наші предки вживали одержувані способом бродіння напої – мед різних сортів, пиво, квас і виноградне вино.

Рідку їжу готували з додаванням багатьох ароматичних приправ та овочів і називали «варивом із зіллям». Крім того, були поширені різні м'ясні і рибні відвари, відомі під назвою «юха».

«Вариво з зіллям», з додаванням овочів, пізніше почали називати борщем, оскільки обов'язковою складовою частиною цієї страви були буряки, які мали назву «бърщь».

«Юху», що згодом почала називатися «юшкою», готували у вигляді якого-небудь відвару з додаванням інших продуктів – гороху, крупів тощо.

Серед солодких страв на той час були відомі: кутя з медом, кутя з маком і горіхами, рис з медом і корицею, кутя з ізюмом і горіхами, юха з сушених яблук, слив та вишень (узвар), що мали тривалий час також обрядне значення. З малини й журавлини варили узварець.

Приготування їжі, як певна майстерність, виділилось в окрему спеціальність при княжих дворах і монастирях. Так, вже в XI ст. в Києво-Печерському монастирі серед ченців було кілька кухарів. Кухарі були також і в багатих родинах.

З розвитком землеробства, скотарства, рибальства, полювання і бджільництва продукти землеробства і скотарства почали вивозити за кордон.

В XV–XVII ст., внаслідок дальшого поділу суспільної праці, успішно розвивалась торгівля, поступово розширювався внутрішній ринок, виростали торговища і ярмарки, посилювались економічні зв'язки між окремими містами і землями. На торговищах і ярмарках продавали хліб, м'ясо, рибу, мед, молочні та інші продукти.

Крім того, український народ підтримував зв'язки з іншими країнами. В сільському господарстві з'являються нові культури. Збільшуються посіви гречки, яка була завезена з Азії ще в XI–XII ст., але не мала досі господарського значення. З гречки почали виробляти крупи і борошно. В меню населення з'явились гречаники, гречані пампушки з часником, гречані галушки з салом, вареники гречані з сиром, каші і бабки з гречаних крупів, лемішка, кваша та інші страви.

Із Середньої Азії через Астрахань козаки завозять на Україну шовковицю й кавуни. З Америки через Європу потрапляють до нас такі культури, як кукурудза, гарбузи, квасоля і стручковий перець.

Спочатку кукурудза з'явилась у Херсонській губернії, але пізніше вона поширилась майже в усіх південних районах України.

Кукурудзу використовують для харчування як відварену, так і у вигляді крупів та борошна, з яких у багатьох районах готують найрізноманітніші страви – мамалигу, каші, гойданки, бабку гуцульську, кулеші, лемішку, книшики гуцульські, малай, кукурудзянку та ін.

З появою гарбузів населення починає варити гарбузові каші, приготовляти гарбуз тушкований, гарбуз із сметаною тощо.

У цей же період з'являються також страви із стручкового перцю, квасолі, спаржі і селери. Квасоля культивується двох видів – лущильна (на зерно) і овочева (на зелені стручки).

Поряд з солодким перцем, використовуваним для приготування страв, вирощувався і гіркий перець як приправа.

Завдяки географічним відкриттям XVI–XVIII ст. в нас у XVIII ст. появляються нові види культурних рослин, які сприяють значному розширенню страв української кухні.

У XVIII ст. на Україні дуже поширюється картопля, яка швидко завойовує любов у населення, її починають широко використовувати для приготування перших і других страв та для гарнірів до м'ясних і рибних страв.

Майже всі перші страви – борщі, юшки та інші – приготовляються з цього часу з картоплею.

Широко починає використовуватись картопля для приготування других страв і в поєднанні з іншими продуктами – з м'ясом, салом, морквою, квасолею, грибами, яблуками, маком, хріном, сиром тощо.

Картоплю використовують у вареному, смаженому і печеному вигляді. Крім того, в цей період з неї виготовляють крохмаль і патоку, які дали можливість приготовляти киселі на крохмалі і солодке тісто на патоці.

У цей же час на Україні починають вирощувати шпинат, який використовують для приготування зелених борщів і других страв – бабок та січеників, а також полуниці й суниці, які урізноманітнили солодкий стіл.

Якісно змінилися страви з появою на Україні у XVIII ст. соняшника та гірчиці. Соняшникову олію починають використовувати для приготування багатьох страв, а з гірчиці виробляють масло, та приправи до м'ясних страв.

У XIX ст. з'являються такі овочеві культури, як помідори і сині баклажани. Помідори використовуються для приготування холодних закусок і других страв. З помідорів приготовляють томат-пюре, який використовується при готуванні борщів і соусів.

Із синіх баклажанів почали приготовляти холодні закуски (ікру, фаршировані баклажани тощо) і другі гарячі страви в смаженому і тушкованому вигляді.

Поява на Україні в XIX ст. культури цукрових буряків та виробництво з них цукру значно збагатили народну кухню.

До цього часу населення України використовувало для приготування солодких страв і виробів з борошна в основному мед, оскільки тростинний цукор завозився з-за кордону, був дорогий і недоступний широким верствам населення. Буряковий же цукор був набагато дешевший, і населення широко почало використовувати його для приготування різних страв та напоїв. Внаслідок цього розширився асортимент не тільки солодких страв і виробів з солодкого тіста, але й асортимент других борошняних і круп'яних страв з цукром. З'явились в меню різні бабки, пудинги, солодкі каші тощо.

Значно розширився й асортимент напоїв. Почали приготовляти різні наливки, варенухи та інші напої домашнього і промислового виготовлення.

Однак внаслідок ряду соціальних і економічних обставин українська кухня зазнає занепаду. Посилення феодальної експлуатації селян, часті неврожаї, непосильні податки, тяжкі викупні платежі, які повинні були виплачувати за землю селяни після «реформи» 1861 року, поставили їх у тяжкі матеріальні умови.

В період розвитку капіталізму ще більше погіршилось харчування українського народу.

За цих умов українська народна кухня не могла цілком зберегти своєї повноти й різноманітності.

У другій половині XIX ст. у великих містах почали відкриватися великі ресторани для забезпечених верств населення, куди запрошувались на роботу шефи-кухарі французи, які приносили з собою рецептуру і технологію приготування західноєвропейських страв і свавільно змінювали технологію приготування страв української кухні.

Невеликі ресторани і їдальні прагнули наслідувати великим ресторанам і вводили в меню переважно західноєвропейські страви.

Крупні поміщики і капіталісти навіть для домашнього приготування їжі почали запрошувати кухарів-французів. Дрібніші ж поміщики, вслід за ними, поступово відмовляються від приготування багатьох українських страв.

Все це призвело до того, що багато страв української кухні були забуті, багато ж з них зазнали змін в рецептурі і способах приготування, внаслідок чого погіршились і їх смакові якості.

І все ж таки наш народ любить і готує страви української національної кухні, чимало з яких зажили світової слави. Багато страв нашої кухні стали постійною складовою частиною у харчуванні інших, особливо слов'янських, народів.

2. Традиції народного харчування

А) Важливим елементом системи харчування є обробка продуктів для довшого зберігання, тобто створення харчових запасів для приготування страв.

У ХІХ ст. основним способом переробки зерна в Україні був млинарський. На борошно мололи жито, пшеницю, гречку, просо, кукурудзу. На крупорушках дерли крупи з проса, гречки, ячменю. Крупи також виготовляли у власному господарстві – товкли у ступах, мололи на ручних жорнах. Цими знаряддями користувалися лише для одержання невеликої кількості зерна, у голодні, неврожайні роки – звідси й приказка: «Ступа й жорна – бідна чорна». Крупи та мука були основними й надійними харчовими заготовками.

Найбільш давнім способом консервування овочевих продуктів для створення сезонних запасів (здебільшого на зиму) були соління й квашення. Квасили й солили капусту, буряки, яблука, груші, огірки, кавуни, гриби. Ці способи дозволяли довго зберігати продукти і вживати їх потім у сирому вигляді або після термічної обробки.

Одним із поширених способів заготівлі садовини й продуктів збиральництва було сушіння. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на Півдні – абрикоси. З березового й кленового соку робили квас.

Через те, що продукти тваринництва були досить дорогими, більшість селян прагнули продати не лише надлишки м’ясо-молочних харчів, але й те, що було необхідне для власного харчування. Худобу кололи раз або двічі на рік, на великі свята: Різдво й Пасху. Українці надавали перевагу свинині. Телятину або воловину й баранину продавали майже завжди, а із свинини робили запаси, часом на цілий рік, для власного споживання. Нутряний жир злегка присолювали, завивали рулетом і зберігали у полотняних торбинках, використовуючи потім для заправки страв. З кишкового жиру витоплювали смалець, шкварки. Сало різали смугами, солили і зберігали у скринях або торбах, підвішених на горищі або у димарях. М’ясо готували свіжим або свіжозамороженим, іноді його присолювали й зберігали у діжках. Кишки й шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю - з них виходили ковбаси, ковбики, кров’янка. Для тривалого збереження смажені ковбаси заливали смальцем і тримали на холоді. На Заході України виготовляли також тоненькі ковбаси, шинку.

З молочних продуктів, у районах Карпат, на запас, для пісних днів збирали сир і овечу бринзу. Менш тривалі запаси робили зі сметани, яку переробляли на масло, здебільшого на продаж. Молоко заквашували на кисляк і ряжанку, зберігаючи у холодних місцях.

Найбільш поширеними в Україні стравами були ті, що виготовлені з рослинних складників. Узагалі щоденну їжу можна розподілити на дві групи: страви з рослини і страви з продуктів тваринного походження. Перші в свою чергу поділимо на страви з зернових і овочеві, другі - на м’ясні, молочні й рибні. Українській кухні властиве приготування страв переважно способами  варіння й тушкування і меншою мірою смаження й печіння.

Б) Найбільш поширеними в Україні стравами були ті, що виготовлені з рослинних складників. Узагалі щоденну їжу можна розподілити на дві групи: страви з рослини і страви з продуктів тваринного походження. Перші в свою чергу поділимо на страви з зернових і овочеві, другі – на м’ясні, молочні й рибні.

Серед рослинних страв більшу роль відігравали страви із зернових. Найдавніші за походженням, нескладні у приготуванні й висококалорійні каші складали суттєву частину народної їжі. На відміну від білорусів, українці не готували каш з житніх круп,а готували з пшеничної, ячмінної, гречаної, кукурудзяної, пшоняної та інших круп. Каші належать до архаїчних страв. Варили кашу на воді або молоці, часто доводили до повної готовності у печі. Їли її з молоком, салом, маслом, олією, іноді з медом. Дуже поширеними на Україні були кашоподібні страви з борошна різних злаків. Борошняні варені страви, що попередньо піддавалися ферментації, теж були здавна поширені на Україні. З крупи приготовляли й рідкі страви – юшки або супи. До них відноситься і куліш – рідка каша із пшона з салом, у яку до смаку додавали картоплю і цибулю. Із дрібно товчених або молочених зерен варили юшкоподібні мучні страви: кисіль, мнішки, чир, соломаху, мамалигу тощо.

Кисіль також належить до архаїчних страв. Традиційно кисіль готували із добре підсушеного чи подрібненого вівса. З кінця XIX ст. для цього використовували інші види борошна (пшеничне, житнє, горохове, картопляне). Споживали кисіль гарячим і холодним. Якщо страву їли холодною, то її заздалегідь розливали у миски. Кисіль вважався якісним, коли він добре загуснув.

Поширеною стравою серед жителів Українських Карпат був чир. Готували його з вівсяного борошна, іноді з житнього, пшеничного чи ячмінного. Муку засипали в окріп, розколочували, варили, доки вона не згусне, після чого поволі виливали у миску з холодною водою. Чир їли або з водою, в якій його готували, або її зливали і додавали молоко. Цю страву споживали майже щодня.

До відомих на Східній Україні страв відносять соломаху. Письмові джерела залишили згадку про те, що соломаха була однією із улюблених страв запорізьких козаків. Готували її з гречаного борошна, рідше – з житнього, пшоняного або пшеничного, яке розбовтували у воді, виливали у підсолений окріп і, помішуючи, варили. До готової соломахи додавали олію, масло, смалець.

На півдні України, Подільському Подністров'ї, Буковині та Гуцульщині із кукурудзяного борошна варили мамалигу. Вона належить до пізніших страв, адже кукурудзу на Україні почали вирощувати лише у XIX ст. їли мамалигу гарячою з олією, сиром, бринзою, молоком, кисляком, салом, а також подавали холодною до борщу.

Варені страви з борошна не обмежувалися кашоподібними. В Україні готували ще велику кількість інших: затирання, галушки, локшину, вареники, на Заході – кльоцки, на Полісі – коми. Для затирання, локшини, і галушок готували круте прісне тісто і варили у юшці, молоці, воді. Їли з різними приправами. Вареники (на Галичині називалися «пирогами») начиняли капустою, картоплею, сиром, гречаною кашею, маком, сухофруктами, свіжими ягодами. Поширеною прісною начинкою була урда (вижимка, що утворювалася при кип’ятінні тертого конопляного чи макового сім’я). Вареники засмажувалися салом чи олією з цибулею, заправлялися сметаною чи ряжанкою. Їх готували з гречаної або пшеничної муки переважно у неділю або святкові дні. Вареники вважаються однією з найхарактерніших для української кухні страв.

Із печених страв найбільше цінувався хліб і борошняні вироби. Вони були не лише предметом їжі, а й виконували і символічну функцію у багатьох обрядах: символізували добробут, гостинність. З хлібом молодих проводили до шлюбу, його клали на труну небіжчика і потім залишали на могилі. З хлібом починали працю в полі весною і з ним закінчували її восени. На хлібові клялись при укладанні різних угод, він був обов'язковим атрибутом під час проведення обрядів календарного циклу, а також ритуалів, пов'язаних з початком будівництва хати, копанням криниці тощо.

На більшості території України хліб випікали з квасного тіста. Оскільки процес його виготовлення був досить тривалий, пекли хліб раз (найчастіше у суботу) або двічі на тиждень. Тісто замішували звечора. Замість дріжджів використовували залишки тіста від попередньої випічки. Цим займалися жінки, рідше дівчата. До випікання хліба господині-українки ставилися з особливою увагою. Невдало випечений хліб, особливо ритуальний (паска, коровай), згідно з повір'ям приносив сім'ї нещастя, біду. Виготовлення хліба було своєрідним ритуалом, обставлялося низкою заборон і обмежень. Так не можна було пекти хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хлібу у піч, торкатися до тіста “нечистій” жінці,  позичати з дому хлібну діжку й лопату тощо. Матері надзвичайно ретельно навчали дочок технології приготування тіста, його випікання. Значна увага приділялася чистоті рук і посуду. Неохайних господарок засуджували у народі. Про них говорили: «Видно, що Настя хліб пекла – усі ворота в тісті».

Жодна страва не може зрівнятися з хлібом і способами його приготування, і розмаїттям готових виробів. Хліб відрізняється за видами борошна, якістю, умовами приготування та рецептурою тіста, характером випікання, формою. Майже скрізь на Україні повсякденний хліб («хлібина», «боханець», «паляниця») пекли із житнього борошна, що із здивуванням засвідчували іноземні мандрівники, в яке додавали інші компоненти: борошно із ячменю, гречки, гороху, сочевиці, а в пізніші часи – мелену кукурудзу та товчену картоплю. У голодні роки до тіста домішували буряки, варену квасолю, висівки, полову, борошно з лободи тощо. Житній хліб входив до складу повсякденного харчування не лише тому, що інших зернових культур сіяли менше, а й у зв'язку з традиційними смаками. Тільки у південних районах України, де здебільшого вирощували пшеницю, переважав пшеничний хліб. На Полтавщині й Слобожанщині переважав житній хліб з гречаними домішками, на Поліссі – з картопляними. Крім цього, хліб з вівсяного борошна був поширений на Бойківщині, Лемківщині та в Карпатах, а з кукурудзяного – на Гуцульщині.

Крім хліба, з муки виготовляли чимало інших страв: коржі, перепічки, пампушки, пироги, млинці, оладки та ін. Коржі випікали у печі на сковороді з прісного, тонко розкачаного пшеничного або житнього тіста. У деяких регіонах готували коржі з гречаного борошна та гороху. їли їх замість хліба – з молоком, ряжанкою, салом, олією. На свята й у вихідні готували коржі з медом і маком. Перепічки, підпалки також пекли із тонко розкачаного тіста. їли їх гарячими, переважно на сніданок. З кислого пшеничного або гречаного тіста випікали невеликі булочки – пампушки. Найчастіше їх вживали до борщу, рідше – з олією та часником як самостійну страву.

Улюбленою стравою українців були пироги. Пекли їх з того ж тіста, що й хліб, але обов'язково з начинкою. Для начинки використовували картоплю, капусту, горох, квасолю, товчену коноплю, гарбуз, свіжі та сухі фрукти, сир. На Поліссі і в гірських районах Карпат часто вживали ягоди і гриби. На свята та вихідні готували пироги з м'ясом і рибою.

Українській кухні, більше, ніж російській чи білоруській, притаманні овочеві страви. Традиційно їх готували з капусти, буряка, моркви, брукви, цибулі, часнику, гарбуза та інших овочів. Безумовно, найбільш популярною і улюбленою серед них був борщ. Практично їли його щодня як основну обідню страву. Крім цього, борщ належав до обов'язкової їжі на весіллі, поминках, обжинках, Різдво тощо. Відомі три основні його різновиди — буряковий, зелений і холодний. Існувало три різновиди страв з цією назвою. З рідких варених овочевих страв найпоширенішим був і залишається борщ з капустою й квашеним буряком, морквою, цибулею. «Борщ та капуста – в хаті не пусто», – говорить народне прислів'я. У ХХ ст. до борщу вже додавали картоплю. На півдні й сходу України борщ найчастіше готували з квасолею. Заправляли його буряковим квасом, сироваткою, по можливості сметаною. На свята варили борщ з м’ясом, а у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу або гриби, а заправляли олією. Зелений, або щавлевий, борщ готували навесні, коли з'являлася перша зелень: щавель, лобода, кропива. Влітку популярним був холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки лише додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце й сметану.

Другою поширеною рідкою овочевою стравою на Україні був капусняк. Варили його з квашеної капусти та картоплі, іноді добавляли пшоно або іншу крупу. У заможних родинах капусняк готували на м'ясному розсолі. Звичайно його заправляли салом з цибулею.

Цибуля, часник, червоний перець були популярними приправами, а з тертого хріну робили гостру страву типу соусу, заправляючи його буряковим квасом або оцтом. З чорної й білої редьки з олією готували гострі салати. Багато споживали свіжих і солоних огірків, а з початку ХХ ст. почали солити помідори.

Особливе місце у харчуванні українських селян займала картопля. Вона поширилась фактично у всіх регіонах України, стала важливим додатком до хліба, а у бідних селянських сім'ях нерідко і єдиною їжею. Хоча вона з’явилася в Україні відносно пізно, з неї готували велику кількість простих і поживних страв: тушкована, печена, смажена, варена у різних видах, оладки, деруни і кльоцки.

У процесі виготовлення картопляних страв добавляли молоко, масло, сало, м'ясо, зелень, інші овочі, бобові. Однак найчастіше її варили, причому з метою економії у лушпинні. Готову картоплю поливали олією зі сметаною, смаженою цибулею, смаженим салом. До столу подавали з квашеною капустою, кисляком, молоком, у гірських районах – з розтопленою бринзою.

Поширеною стравою була товчена (варена без лушпиння) картопля, заправлена салом з цибулею. З неї смажили на пательні оладки: пиріжки, начинені квасолею, горохом, капустою, грибами. На Бойківщині до м'ятої картоплі добавляли борошно і випікали коржі.

Смачною і поживною була печена та смажена картопля. Пекли її нечищеною, як правило, ввечері, на черіні в печі або в попелі. Споживали з сіллю, цибулею, олією чи салом. Очищену від лушпиння та порізану на тонкі пластівці картоплю смажили на олії, рідше на салі. Їли з квашеною капустою, кисляком, сметаною.

Приготовляли також страву з сирої тертої картоплі. Передусім це стосується загальновідомих дерунів. Готували їх так: до тертої картоплі додавали житнє або гречане борошно, варену картоплю, вбивали яйце. Усе це перемішували і смажили в олії на пательні. Підсмажені оладки складали в макітру, заливали сметаною і тушкували в печі. Іноді деруни подавали з підливою зі сметани, грибами.

Серед овочів помітну роль у народному харчуванні відігравала капуста. Восени і на початку зими її споживали свіжою, в інший час – квасною. Свіжу капусту варили, запікали у печі, мастили олією, їли з хлібом або картоплею. Сира квашена капуста, заправлена олією, була щоденною стравою у зимовий період. Відварену її їли окремо або використовували як начинку для вареників, пиріжків. Листя сирої та квашеної капусти застосовували під час приготування оригінальної української страви – голубців.

Окремі страви з буряка, моркви, брукви готувалися рідко. Вони, як правило, мали локальний характер. Ці овочі, а також цибуля, часник використовувалися переважно як компоненти для приготування інших страв. Огірки, солодкий перець, редьку, помідори (кінець XIX ст.) споживали у сирому вигляді. Для зберігання у зимовий період ці овочі консервували, солили.

М’ясні страви у повсякденному селянському побуті, як ми знаємо, були рідкістю. М'ясо, сало і рибу в бідних сім'ях використовували лише як приправу. Багато споживали лише сала, як у сирому вигляді так і печеним, смаженим, вареним, а також у вигляді заправок. Страви з птиці готували переважно у неділю, а з м’яса – лише на свята.

Однак незважаючи на це, до традиційної народної кулінарії входив значний асортимент виробів з м'яса. Найуживанішою була свинина, менше – баранина. Яловичина вживалася порівняно рідко. На свята також різали курей, гусей, качок. У деяких регіонах розводили індиків. Свіже м'ясо споживали рідко, як правило, коли забивали худобу. Основну його частину переробляли з метою тривалого зберігання: взимку заморожували, навесні засолювали. Побутував і такий ефективний спосіб консервування, як вудження. Солонину і вудженину зберігали до великих польових робіт, які вимагали посиленого харчування.

Найчастіше м'ясо використовували у вареному вигляді. З юшки приготовляли борщ, супи, а відварене м'ясо додавали до каші. Поширеною була «печеня» – тушковане м'ясо з картоплею або без неї. Із сирої свинини готували традиційну українську страву – ковбасу. М'ясо різали на шматки, добавляли сало, часник, перець, солили і начиняли добре вичищені та промиті кишки. На Східній Україні ковбаси переважно підсмажували або запікали у печі і для тривалого зберігання заливали смальцем. У Галичині ковбаси вудили димом. З товстих кишок, наповнених відвареною гречаною, ячмінною, вівсяною кашею, перемішаною з кров'ю, готували кров'янку. Вареними вухами, язиком, легенями, щековиною, підчеревиною начиняли вичищений шлунок, який потім відварювали у воді чи запікали у печі. Цю страву називали салтисон, кендюх.

Однією з поширених на Україні страв був холодець. Для його приготування впродовж тривалого часу відварювали м'ясо, ноги та голову. Відварене м'ясо відокремлювали від кісток, розкладали у миски, заливали розсолом та ставили у холодне місце, щоб страва затвердла. їли холодець з гострими приправами: хріном, гірчицею, перцем, оцтом.

Молочні страви споживали частіше. На селянському столі бували свіже й кисле молоко, відтоплений сир. У неділю й на свята варили вареники, пекли пироги з сиром. Сметану й масло звичайно подавали, залишаючи собі зрідка лише мізерну кількість для забілу борщів. Із витопленого у печі молока, заправленого сметаною, робили ряжанку, яка теж була повсякденною стравою.

Молоко свіже і кисле пили з хлібом, картоплею. На молоці варили каші, галушки, локшину. З кислого молока знімали сметану, яку споживали як Окремий продукт або як основу для збиття масла. Масло виготовляли різними способами: у макітрі – розмішуючи сметану дерев'яною ложкою, у бутлях – тривалим збовтуванням, у дерев'яних масницях, більш удосконалених для цієї мети пристроях. Деякі господарки, щоб надати маслу приємного смаку, перед збиванням ставили сметану у теплу піч. Масло і сметану використовували як приправу до страв – вареників, галушок, кулешів, картоплі тощо. На відходах (масляниці) варили пшоняну кашу та пекли оригінальні коржики — мандрики.

З кислого, переважно коров'ячого, молока виготовляли сир. Для цього кисле молоко ставили на певний час у теплу піч, щоб воно відігрілося. Відцідивши сироватку, сир відтискували у конусоподібній полотняній торбі – «вороку», яку клали під прес з каміння або підвішували. Для тривалого зберігання сир солили та складали у діжечки. їли його з хлібом, а також використовували як начинку для вареників, пирогів, дерунів та інших страв.

У гірських районах Карпат робили сир з овечого молока. Для штучного заквашування овечого молока використовували спеціально приготовлений з шлунка дво-, тритижневого теляти або ягняти каталізатор – глєг. Під впливом глєгу молоко швидко густішало. Після збовтування та віджимки одержували сир – бузу. Його деякий час сушили, потім розминали у дерев'яному кориті, добавляли солі, червоного перцю. Приготовлену у такий спосіб масу вигрівали у теплому місці й отримували бринзу. Для тривалого зберігання її щільно набивали у дерев'яні діжечки. І хоча бринза була гострою на смак, її з великою охотою їли з хлібом, картоплею, кулешою, іншими стравами.

З напоїв домашнього виробництва найпоширенішим були: узвари з сушених й свіжих фруктів чи ягід, варенуха, квас. Чай у ХІХ ст. не набув поширення у селянському середовищі. Заварювали й пили настої цілющих рослин. Кава з’явилася в Україні на початку ХХ ст. (більше у західних областях).

Ще з часів Київської Русі на українських землях зберігалася традиція вживати мед та пиво. Бджолиний мед розбавляли водою, переварювали, добавляли хміль та відповідні трави. Після бродіння утворювався надзвичайно смачний малоалкогольний напій. Наприкінці XIX – початку XX ст. медовий напій у селянських сім'ях виготовляли лише на великі свята – Різдво, Великдень. Пиво спочатку варили лише з пшениці, а пізніше з дешевого продукту – ячменю. Наприкінці XIX ст. його майже припинили готувати у домашніх умовах.

Традиційними на Україні були різні наливки: слив'янки, вишнівки, тернівки та запіканки. Для їх приготування діжки засипали фруктами та ягодами, добавляли горілку, цукор, мед. Робили також настойки з різних трав та горілки. Однак через високу вартість горілки наливки та настойки вживалися рідко, переважно на свята і в заможних сім'ях.

З розвитком капіталістичних відносин народні алкогольні напої все більше витіснялися купленою горілкою. На Україні її стали виробляти ще наприкінці XV ст., спочатку в західних регіонах, а потім і на Наддніпрянщині та Поділлі. З давніх часів горілка вживалась головним чином у побуті феодалів, шляхти, духівництва, заможних міщан. З посиленням колоніального гніту на українських землях правлячі кола Російської та Австрійської монархій здійснювали послідовну політику, спрямовану на споювання трудящих мас. Кількість ґуралень, корчмів, шинків неухильно зростала. Величезні прибутки від державної монополії на виробництво горілки значною мірою використовувались для утримання репресивного апарату та подальшого закабалення українського народу.

Надзвичайно популярними на Україні були кваси та узвари. Кваси готували з житнього хліба, буряка, фруктів та ягід, соків дерев (береза і клен). Значного поширення набув хлібний квас. Його готували з сушеного чорного, переважно житнього хліба, «малаїв», спечених із житніх висівок, а в деяких регіонах – із житнього, ячмінного або вівсяного зерна. Хлібну основу заливали водою, заквашували сушеними дріжджами домашнього приготування або хмелем. Після декількох днів бродіння квас відціджували і ховали у льох. Його пили, як правило, у гарячу пору року, під час польових робіт.

Буряковий квас готували з нарізаних кружечками, складених у відповідний посуд та залитих водою буряків. їх ставили на певний час у тепле місце. Щоб буряки не темніли, зверху клали дерев'яні кружки. Буряковий квас пили рідко. Його переважно використовували для приготування борщу, хрону тощо. Подібною була і технологія приготування квасів із фруктів та ягід.

Навесні у лісових районах збирали й пили свіжий сік дерев (берези, клена). З них виготовляли квас. Для цього сік зливали у діжки, додавали вощину, ягоди калини або журавлини, іноді підсмажені зерна ячменю або чорний хліб. Після бродіння квас ховали у льох.

Досить популярними були фруктові та ягідні узвари. Найчастіше їх варили із сушених груш, слив, вишень, яблук та диких ягід. Вживали узвар щодня і на свято.

Всі напої за способом приготування були національними напоями українського народу. Вони широко побутували серед різних верств українського суспільства.

Деякі зміни у народному харчуванні українців відбулися у радянський і сучасний період. Зменшилися відмінності у їжі сільського та міського населення, жителів різних регіонів України. Збільшилося споживання продуктів харчування на душу населення. І хоча зберігається традиція переваги рослинної їжі в раціоні українців, значно зросла питома вага м'ясних, рибних, молочних страв. Одночасно спостерігається збільшення споживання фруктів та овочів, у тому числі південних, а також різних продуктів і спецій, імпортованих з інших країн.

Загалом відбулося деяке поліпшення якості харчування населення України, досягнуто це було переважно внаслідок зменшення низькокалорійних (із незадовільними смаковими характеристиками) страв, напоїв, способу приготування, консервації та зберігання продуктів, запозичених в інших народів. Водночас надмірна хімізація, не завжди контрольоване вживання отрутохімікатів, науково необгрунтовані експерименти у сільському господарстві і, зокрема, у тваринництві, орієнтація переробної промисловості лише на кількісні показники різко погіршили якість сільськогосподарської продукції. Все це спонукає нас згадати народні традиції та поміркувати, як їх можна використати у сучасному харчуванні українців.

В) У народному харчуванні українців чільне місце посідала святкова, чи обрядова, їжа. До свят і урочистостей намагалися приберегти та придбати необхідну кількість і відповідного асортименту продукти. Страви приготовляли особливо старанно, суворо дотримувалися усталених традицій. Споживання їжі також супроводжувалося здійсненням відповідних обрядів і ритуалів.

Святковий і обрядовий стіл відрізнявся від повсякденного. Як правило, подавалися перші страви – борщ з м'ясом, густо зварена з пшоном, картоплею та м'ясом кисла капуста. Потім були м'ясні страви, зокрема свиняча, тушкована з картоплею печеня. Часто подавали різні каші, приправлені смаженим або тушкованим м'ясом. Вареники, молочні каші тощо їли як третю страву. На десерт споживали молочний чи фруктовий кисіль, інші напої.

Найбагатшим був різдвяний стіл, на який подавали від дев'яти до дванадцяти страв. У цей вечір приготовлялися основні види пісних страв, що вживалися впродовж року: кутя, вареники різних сортів, голубці, пироги з різною начинкою, капуста, риба, млинці, хліб, горох, квасоля, цибуля, узвар тощо. На Волині, крім цього, готували ще пенчак – кутю з горохом, картоплю з маком або з бобами, пироги з квасолею, горохом і капустою. У Карпатах і на Поліссі додавалися гриби та сушені фрукти.

Взагалі вечеря напередодні Різдва мала сімейний характер і була символом домашнього вогнища. До столу сідали всі члени сім'ї. Обов'язково згадували добрим словом з тих чи інших причин відсутніх членів сім'ї та близьких родичів.

Одна з основних страв на різдвяному столі – кутя, пшенична каша, полита медовою ситою. Часто до неї добавляли тертий мак та дрібно посічені горіхи. Кутя на вечері відігравала символічну роль. З нею пов'язано чимало повір'їв, звичаїв, які мали характер пережитків культу померлих, аграрної магії.

Велику кількість страв готували на Пасху. Насамперед пекли обрядовий великодній хліб – паску. Тісто для нього виготовляли з найкращих сортів борошна. До нього додавали масло, яйця, цукор. Пекли паски напередодні Великодня, у суботу. Цій події надавали дуже великого значення. Вважалося, що від того, як вийде паска, залежала доля усієї сім'ї впродовж року. Перед вживанням цей обрядовий хліб освячували в церкві.

На Пасху випікали також калачі у вигляді подовжених плетінок. З ними ходили поздоровляти родичів. Подібні калачі пекли і на Новий рік. Обов'язковою стравою на пасхальному столі були крашанки – круто відварені та пофарбовані курячі яйця. Згідно з традиційними віруваннями вони символізували весняне відродження природи, продовження року. У гірських селах великоднім яйцям приписували магічну силу плодючості. Як правило, святкова трапеза розпочиналась із споживання свяченої крашанки. її розрізали на стільки частин, скільки було присутніх членів сім'ї. Потім подавали інші страви, серед яких чільне місце посідали м'ясні: ковбаса, холодець, вуджене м'ясо, смажена свинина, а також масло, сир (у горян – бринза), ряжанка, хрін і т. д. Завершувався великодній обід паскою.

Чимало різноманітних страв, напоїв, печива готували на весілля, яке на Україні вважалося важливим сімейним святом. Традиційна їжа, що подавалася на весіллі, повинна була показати значимість цієї події у житті молодих та згідно з побутуючими уявленнями забезпечити міцність нової сім'ї.

Обов'язковим атрибутом весільного обряду був коровай – великий здобний хліб, випечений з квасного тіста. Для його приготування використовували високоякісне пшеничне борошно (лише у деяких районах Чернігівщини, Волині, Карпат застосовували житню муку), масло, яйця. Увесь процес замішування тіста і випікання короваю відбувався урочисто і пишно, супроводжувався спеціальними піснями та магічними діями. Зверху коровай прикрашали різними фігурками з тіста – голубками, шишками, качечками, які мали символізувати любов, урожай, плідність, вірність. За прикраси використовували квіти, виліплені з тіста, калину, сушену вишню, барвінок, паперові стрічки, прапорці. Іноді в середину клали монету або пару яєць.

Виготовлення ритуального печива зумовлене не тільки традиціями, а й естетичними уподобаннями, що виявлялося в постійному бажанні прикрашати хліб, одяг тощо.

На інші сімейні урочистості готували простіші страви, відповідно й асортимент їх був бідніший. Зокрема, на хрестини в деяких регіонах України пекли спеціальний хліб, а також баба-повитуха варила кашу («бабину кашу»). Глечик з кашею розбивали об ріг столу і ту частину страви, яка залишалась в руках, клали на стіл, щоб потім з'їсти. Каша у цьому ритуалі символізувала продовження роду. Інші страви, що подавали до столу, не мали обрядового навантаження.

На поминки варили з пісної крупи (ячної або пшеничної) кашу – (коливо), яку заливали медовою ситою. Кожен з присутніх повинен був скуштувати три ложки колива. У деяких регіонах пекли поминальний книш – круглий пшеничний хліб, розрізаний навхрест. У поминальні дні його роздавали шматочками жебракам. Інші страви, що подавали на поминальний обід, були звичайною їжею для даного регіону.

Режим харчування селянина великою мірою залежав від режиму робочого дня й того чи іншого календарного сезону. Харчувалися завжди тричі на день, а у гарячі польові весняно-літні дні додавали ще й полуденок.

Усі прийоми їжі (крім полуденка) були обов’язково пов’язані з гарячою, переважно вареною стравою, для того двічі витоплювали піч – вранці, готуючи сніданок і обід, і ввечері. Сніданок і вечеря мали досить різноманітне меню, в обід же майже завжди готували борщ і кашу. Обід ніс і певне символічне навантаження: єднання сім’ї. Обідали завжди разом, з однієї миски, кожний член сім’ї мав визначене місце, першим починав їсти старший  у родині. Під час обіду заборонялося сваритися й просто голосно розмовляти, сміятися, стукати ложками тощо. Їжа, яка зароблялася важкою працею, вимагала й відповідного становлення до неї.

У неділю не працювали. У ці дні кожна сім’я прагнула приготувати більш різноманітну їжу. У неділю ходили у гості здебільшого до родичів чи кумів. Приймати гостя, особливо в обідню пору, за традицією, вважалося доброю ознакою.

3. Традиції української гостинності

Своєрідність будь-якого народу проявляється передусім у спілкуванні, оскільки саме там концентруються етнічні стереотипи з притаманною їм особливою мовою знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напружених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

Мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характером зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуалів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світосприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.

В українців система глибинних зв'язків дещо зруйнована, хоча нині має тенденцію до відновлення. В цілому сукупність етнічних стереотипів українців в її сучасному вигляді становить таку систему поглядів та навіть систему філософії, яка визначає своєрідність національного характеру, моральних цінностей, способу життя, типу поведінки тощо, — словом, усього того, що виражається узагальненим поняттям «українство». Ця система має своєрідну структуру, включаючи два головних історичних шари традиційно-побутової культури, які визначають два типи української ментальності: землеробський та козацький.

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехи тощо. Така спрямованість, підсилена відповідною системою етнічних стереотипів, характеризує українство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом із тим його не можна віднести до архаїчного типу, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка досить терпимо ставиться до тих чи інших порушень, зокрема у сфері спілкування та поведінки. Однією з найхарактерніших рис спілкування в середовищі українців вважається гостинність. Вона становить не тільки обов'язковий компонент їхнього способу життя, а й частину світосприймання, вірувань і повір'їв.

Гостинність українських селян відбилася у численних приказках: «Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре», «Гість – на щастя», «Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі». Вважалося, що гість приносив у дім добробут і щастя. Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ'ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов'ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси — гостювати, пригощати, гостинець, гостиниця, а згодом заїжджі купці та їхні подарунки — гостина, шлях, яким вони їздили, — гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти — чужинець або гість?» Не випадково, наприклад, на Поліссі збереглось архаїчне вітання подорожнього: «Щоб прихід твій був добрим», — власне, формула закляття проти недобрих намірів.

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалізувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях та піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обряд полазника — зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник — людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров'я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти — до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу.

Міфологізація гостя становила для українців зручну модель для спілкування не тільки з живими людьми, а й з потойбічними явищами. Так, давня назва однієї з хвороб — гостець — пов'язана з міфом про маленьку демонічну істоту, котра приходить до людини і може принести їй біду. Отож, народна медицина рекомендувала хворому, крім інших засобів, спробувати задобрити такого гостя, розтопивши, скажімо, для нього лазню. Гостем українці нерідко називали й небіжчика. «Зібратись у гості» — означало вмерти, оскільки вважалося, що смерть — це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого світу. Звідси й обряди запрошення померлих родичів на урочисту вечерю, і ходіння до них у гості на могилу.

Словом, традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов'ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов'язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі — ці головні атрибути не тільки слов'янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто скуштує кусень хліба з сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує.

Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. У більш давні часи, перш ніж почастувати, господиня мила гостеві ноги. Про це повідомляли, зокрема, іноземні місіонери, котрі були вкрай здивовані, як це у «царстві диявола» (справа відбувалася ще у дохристиянський період) вони бачать таку гостинність. До речі, цей стародавній звичай протримався серед українців аж до XIX ст. (його опис подає, наприклад, Тарас Шевченко в поемі «Наймичка»), а відгомін його й дотепер почувається у весільній обрядовості, що збереглася подекуди на Волині, Поліссі, Північній Буковині та Слобожанщині: перед першою шлюбною ніччю молода згідно зі звичаєм гостинності (адже супутник життя — це якоюсь мірою путник, подорожній) миє ноги чоловікові. Втім, як ми вже зазначали, така покірливість для української жінки не є характерною, тому не випадкові ні локальна обмеженість цього звичаю, ні його суто ігровий характер.

Щодо гостювання як такого, то в українському середовищі воно не перетворилося (як, скажімо, у народів Кавказу або гагаузів) на норму звичаєвого права, а було й залишилося цілком у сфері моралі. Разом із тим хоча українська оселя була такою ж відкритою для кожного подорожнього, гостя або жебрака, як і у згаданих народів, деякі умови гостювання суворо регламентувалися. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт. Засуджувалося гостювання і в будні дні — тоді родичів або сусідів відвідували лише у господарських справах, а ритуал прийому гостя в такому разі спрощувався. Поширеним правилом прийому гостя, котрий прийшов хоча б у звичайній справі, залишалося обов'язкове запрошення зайти до хати «хоча б на хвилинку». Гість повинен був переступити поріг хати, тобто виявити повагу до домочадців та їхніх предків, які, за повір'ям, мешкали під порогом. З цієї ж причини намагалися посадити гостя і за стіл, попередньо накривши його скатертиною і подавши хліба з сіллю; у південних районах України було прийнято подавати виноградне вино — «один келишок». Якщо гість нагодився під час обіду, його обов'язково саджали за спільну трапезу. Етичною нормою для гостя було покуштувати кожної страви, а на закінчення подякувати за хліб-сіль. Якщо ж гість з'являвся в інший час, його частували найкращим, що було у хаті. Якщо гість не мав часу пригощатися за столом, його садовили на лаву біля печі, протерши її чистою ганчіркою. Одне слово, гість так чи інакше мусив присісти, оскільки у противному разі «старостам не сидіти у цій хаті».

Ритуал прийому значно ускладнювався, коли спеціально приходили в гості. Приводом для гостини слугували великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості — весілля, народний. Обов'язково сходилися на похорони і поминки. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалось. На Тернопільщині, наприклад, ходили лише в дні Івана та Михайла, на Одещині — на храмові свята. Щодо неділі, то у цей день скрізь по Україні збиралися тільки родичі.

Прошені гості завжди приходили на обід. Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. При цьому годилося припрошувати до кожної страви: «Прошу покірно: чим багаті, тим і раді, звиняйте!». Форма частування також грала неабияку роль. До кожного з гостей господиня мала підійти з припросинами, інакше вони лишалися невдоволеними: «Було що їсти й пити, та принуки не було». За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень: «Погано жилося тим, у кого нема що їсти, нема пити, нема й роду, щоб поговорити.» Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано: «Такий з нього їдець, як горобець», «Як хто їсть, так і робить».

Відповідно до народного етикету гості приходили за запрошенням. Воно лунало наприкінці кожного гостювання: «Приходьте вже й ви до нас»,— зверталися гості до господарів. До приходу гостей ретельно готувалися — пекли хліб, готували святкові страви, іноді подарунки дітям, яких було прийнято залишати вдома. У гості йшли також із подарунками, які звичайно були простими — окраєць хліба та «горілка-сороківка». Прошені гості завжди приходили на обід. Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. При цьому годилося припрошувати до кожної страви: «Прошу покірно: чим багаті, тим і раді, звиняйте!». Форма частування також грала неабияку роль. До кожного з гостей господиня мала підійти з припросинами, інакше вони лишалися невдоволеними: «Було що їсти й пити, та принуки не було». За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень: «Погано жилося тим, у кого нема що їсти, нема пити, нема й роду, щоб поговорити.» Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано: «Такий з нього їдець, як горобець», «Як хто їсть, так і робить».

Господарі по закінченні застілля також «віддарювали» гостей хлібом та пирогами. Виняток становили гостини з приводу весілля чи народин: на них дарували рушники або хустки весільним чинам, черевики та чоботи батькам молодої, крижмо бабі-повитусі. Під час похорон при виконанні обряду прощі, поширеного серед гуцулів та бойків Українських Карпат, родина покійного роздавала всім присутнім на процесії речі: сорочки, ремені, перемітки тощо.

Звичай дарування й віддарювання являв собою важливу, але не обов'язкову частину традиції звичайної, необрядової гостинності; подарунки виступали скоріше символами прихильності й дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Останніми вони стають пізніше, але це стосується, як правило, лише тих обрядів, котрі безпосередньо пов'язані з шлюбними угодами.

Обов'язковий компонент української святкової гостини трапеза. Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих на почесне місце, покуть. Господарі, як правило, не сідали за стіл, а прислуговували, постійно запрошуючи гостей їсти: господиня жінок, господар чоловіків. Гості ж перед кожною новою стравою чекали запрошення і розпочинали їсти тільки після неодноразової «принуки»; самостійно вони не сміли ні брати щось зі столу, ні виходити з-за столу. Таким чином процес трапези розтягувався надовго. Сигналом до його закінчення слугувало внесення хліба з сіллю. Словами «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу» гості дякували господарям за гостину і гостинність.

Вдячність за трапезу, згідно з давніми віруваннями, адресувалася не лише господарям, а й духам їхніх предків, а через них — самому Всевишньому. І всі присутні співтрапезники були ритуально об'єднані цією ідеєю. Така ідеологічна основа святкового застілля до того ж підсилювалася моральними чинниками симпатіями до ближнього. Саме тому трапеза завжди була серцевиною української, а в цілому й східнослов'янської, гостинності.

Співчуття викликали старці, жебраки, прочани, убогі каліки, що жили милостинею. Їх вважали «божими людьми», жаліли, не відпускали без подаяння: шматка хліба з цибулею чи часником, огірка, іноді навіть шматка сала чи жмені пшона.

З гостинністю тісно пов'язана благозичливість – система стереотипних форм, які виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяку тощо. Благозичливість неодмінно передбачає взаємність, по суті це загальнолюдська потреба у вдячності.

У традиціях благозичливості особливо рельєфно проявляється етнічна своєрідність, оскільки в основі засобів благозичливого спілкування лежать не тільки соціальні, а й біологічні стереотипи – звички, що стали рисами національного характеру. Причому для виявлення благозичливості мають значення насамперед візуальні засоби і тільки потім словесні. Не випадково багато ритуалів та обрядів українців являли собою дію без слів: тривале пояснення мети приходу старостів в обряді сватання замінялося лише застиланням столу принесеною з собою скатертиною, згода дівчини на шлюб – сором'язливим колупанням печі і т. д. Своєрідність мови благозичливості, зокрема, і визначає українство як спільність із притаманною їй неповторною системою стереотипів, спілкування, ментальності взагалі.

Форми традиційного вітання

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно становить досить складний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули.

Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір») чи «День добрий». Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи «Слава Богу». На Волині чоловіки обов'язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було «Слава Ісусу» і відповідь – «Слава навіки». На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала «Добрий день» або «Слава Ісусу», старші «Слава Богу». При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священикові. У південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: «Добридень» або «Помагайбіг». У Галичині як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку старшим, але, як правило, лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали «Добрий день», «Доброго здоров'я», жінки «Добридень». Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі ж цілувалися тільки під час весілля. Зберігся тут і архаїчний звичай цілування ніг свекру та свекрусі молодою під час весільних обрядів.

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. У цьому розумінні найбільш показовим є рукостискання, яке у різних комбінаціях з іншими засобами благозичливості побутує в широкому етнокультурному ареалі. У гносеологічному плані рукостискання належить до одного з засобів фізичних контактів, регламентованих етнічними стандартами і нормами звичаєвого права. Відповідно ж до світоглядних уявлень українців будь-яке фізичне доторкання (чи то потиск рук, поплескування по плечу або погладжування по голові) пов'язане з вірою в його магічну силу – здатність до передання як позитивних, так і негативних дій. Виходячи з цього люди регламентували і самі доторкання, і норми відстані між тими, що контактували. Якщо це був родич або добре знайома людина, від якої не могла виходити небезпека, дозволявся не просто потиск руки, а й інтимне доторкання цілунок. Останні не обмежувалися лише з боку дітей, бо діти, за повір'ям, вважалися «чистими», не здатними принести лихо.

Зважаючи на небезпеку шкідливої магії, що може передаватися через контакти, народ поступово сформував деякі стереотипи щодо уникання таких контактів. Не рекомендувалося, наприклад, вітати людей, які мали погану репутацію. Обмежувалися вітальні контакти і з жінками, оскільки серед них могли бути відьми. Не випадково в більшості регіонів України давня традиція приписувала чоловікові та жінці йти поруч, не доторкаючись; під руку йшли тільки під вінець. Обмежувалися доторкання і в молодіжному середовищі, оскільки вважали, що через них передається сексуальний потяг. Пізніше ці уявлення стали основою етичних норм досить суворих у традиційному суспільстві.

А втім, у середовищі українців багато з стереотипів уникання досить швидко трансформувалися по мірі зростання економічної та соціальної незалежності молоді. Показником цього можуть бути, зокрема, танці, які вже у XVIXVII ст. передбачали різноманітні дотики: до рук, плечей, талії. До речі, «неконтактні» танці і тепер переважають серед багатьох народів, а, скажімо, в росіян вони трансформувалися порівняно недавно.

Доторкання людей при спілкуванні набувало іншої спрямованості, якщо воно освячувалося ритуалами. Не даремно різні контактні прийоми (поцілунки, погладжування, масаж) у поєднанні з магічними заклинаннями використовувалися в народній медицині українців. Щодо обрядів, то вони аж ніяк не обходилися без фізичних контактів. Весільна обрядовість, наприклад, розпочиналася з рукобиття, яке батьки наречених здійснювали на знак згоди. Центральним моментом весілля було з'єднання рук молодих над короваєм, що являло собою магічний акт скріплення клятви на вірність.

Таку ж магічну силу мав і поцілунок. Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями. По мірі утвердження християнства хресне цілування набувало більш ритуалізованих рис, розширюючи і діапазон використання: починає практикуватися ритуальне цілування ікон, різноманітних святинь і навіть не-святинь (наприклад, замка на церковних воротах нареченими – «щоб міцнішим був шлюб»). Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої при виголошенні клятви бере початок від запорізького козацтва.

Крім скріплення клятви, поцілунок мав і інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров'я (цікаво, що етимологія слова «цілунок» іде від цілісності, тобто здоров'я, звідси й цілитель – народний лікар). Цілували ж, у відповідності з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину; щоб урятувати стадо, цілували чередника, цілували й свійських тварин – щоб приносили приплід.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В українців Північної Бессарабії, наприклад, гість звертався до господаря або господині з поздоровленням, на що ті відповідали вдячністю, потім усі цілували одне одному руку, якщо вважали себе рівними; коли ж один із них був старший роками або становищем у суспільстві, то цілував лише молодший, а старший тільки казав «спасибі». Така церемонія практикувалася при вітанні з усіма присутніми гостями, не розрізняючи статі.

В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов'янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокутування гріхів: напередодні Великого посту, у «прощену неділю», слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх. Подібна символічність цілунка виявлялася і у прощанні з померлим: українці цілували небіжчика у чоло.

Переважання народної основи у традиціях благозичливості характерна особливість культури спілкування українців, що виявляється, зокрема, в її символах. Одним із найбільш своєрідних є давній жест привітання – підняття рук догори (жест адорації) як знак найвищого виявлення почуттів. Колись характерний для багатьох народів, він пізніше був використаний християнською церквою як символ звертання до Бога. З піднятими догори руками зображувалася Оранта, пізніше замінена Богоматір'ю з розкритими перед грудьми руками (у християнській Русі вперше закарбована в Софії Київській) – образом заступниці всіх людей. Цим християнізованим жестом, як зазначають дослідники, християнське мистецтво рішуче відокремилося від античної спадщини. Поряд із християнізованою Орантою українська культура зберегла етнічний символ Берегині жінки з піднятими до об'єкту шанування руками. Цей образ і дотепер залишається головним у міфопоетичних уявленнях та народному мистецтві українців.

Література:

  1.  Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія: Іст.-етногр. дослідження. /Л.Ф. Артюх. – К., 1977. – 154 с.
  2.  Воропай О. Звичаї нашого народу. Етногр. нарис. /О. Воропай – К.: Оберіг, 1993. – 590 с.
  3.  Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат. /Т.О. Гонтар/ – К.: Наукова думка, 1979. – 138 с.
  4.  Горленко В. Нариси з історії української етнографії. / В. Горленко. – К.: Наук. думка, 1964. – 248 с.
  5.  Етнографія України/ За ред. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004. – 518 с.
  6.  Культура і побут населення України/ За ред. В. І. Наулко. – Київ: Либідь, 1993. – 285 с.
  7.  Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. – Київ: Либідь, 1994. – 317 с.
  8.  Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін./ К.: «Либідь», 1994. – 256 с.
  9.  Українська стародавня кухня: Довідник/ Упоряд. Т.Л. Шпаковської. – К.: Спалах ЛТД, 1993. – 238 с.


Лекція 5 Народний світогляд, вірування, сі
мя та родинна обрядовість

  1.  Міфологічні уявлення та вірування українського народу.
  2.  Традиційні українські свята. Календарна обрядовість.
  3.  Інститут сімї та родинна обрядовість.

1. Міфологічні уявлення та вірування українського народу

Одним із найдавніших способів осягнення світу є міф. Міфотоворчість була важливим явищем у культурній історії людства, давня людина фактично не виділяла себе із природного і соціального середовища, і тому оточуючий світ, в усіх його різноманітних проявах, набував людських рис. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями.

Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про неминучу загибель світу (есхатологічні), про місце жінки в суспільстві та ін.

Ще однією особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму (віри в душу і духів), фетишизму (наділення матеріальних предметів надприродними властивостями), тотемізму (вірувань в існування надприродних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин зокрема в обрядах водіння кози, куста, тополі тощо) та первісної магії.

До реліктів давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культув (вогню, води, грози  тощо).

Взагалі, аналізуючи духовне життя українського народу, необхідно відзначити його характерну особливість – синкретичну єдність місцевих язичницьких вірувань та канонів візантійського православя.

Дослідник М.М. Козлов слушно зауважує, що християнські уявлення про смерть, рай та пекло містили в собі насамперед теоретичні поняття, які не мали особистого життєвого осмислення, тому цілком закономірним виглядає процес синкретизму на початку ІІ тисячоліття живих народних язичницьких вірувань, з християнськими філософсько-богословськими догматами та виникнення на цьому ґрунті київського православя. На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями.

У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Це знайшло своє яскраве відображення в літературі („Вій”, „Вечер накануне Ивана Купала”, „Майская ночь, или Утопленница”, „Пропавшая грамота”, „Ночь перед Рождеством”, „Страшная месть”, „Заколдованное место” М. Гоголя, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ'яненка, „Лісова пісня” Лесі Українки тощо.

Народний світогляд українців містив віру в існування цілої низки надприродних істот. Це і духи домашнього вогнища (домовики); духи природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки, земляні духи, польовики, чугайстри); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти, перелесники, лісниці, мамуни, дикі баби, песиголовці, вихор вій,); примари (злидні, блуд, мара, нічниця, туга, трясця, завійна, доля та ін.).

Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів є домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник), який був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цурабо Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше домовик змальовувався як невеличкий оброслий волоссям дідок. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. При переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

Побутувало повір'я, що дідька може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

Другими за значеннями демонами є надзвичайно різноманітні божки природи. Існує легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і стали польовиками, інші — у ліс і стали лісовиками, ще інші — у болото і стали болотяниками і т. д. Крім цих духів виділяли ще бузничих; водяників та водяниць, очеретників, криничників, русалок (берегинь) — водяних богинь, що поділяються на мавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчат тощо; лісовиків (полісунів), із котрих виділяються ще гайовики.

Наприклад лісовик — міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний дід. На відміну від людей лісовик не має тіні, він пригне заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину, звабити жінок, збивати людей з дороги тощо. Водночас існували версії, згідно з якими лісови був "пастухом звірів".

Цікавим образом є також мавки  (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називали потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся. Згадувалося також, що на відміну від живих дівчат у мавок не було спини, там проглядали нутрощі.

У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: "Христу, Христу!" Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: "Хрещу тебе". Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Одним  із найпопулярніших персонажів української демонології був образ чорта (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий), що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Мав хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собачу морду чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерними прикметами був довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне місце проживання чорта — млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить різноманітні: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Для традиційної народної свідомості чорт — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти. За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола.

Найбільшою містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці.

Вовкулака (вовкун) — надзвичайна напівфантастична істота, які могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим вовкулакою ставала людина, що народилася під певною планетою, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін.

Одним із найдавніших уособлень злих сил був упир; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків). Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим у ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по свіжому яскраво-червоному обличчю. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці) ставали заложними мерцями, котрі вважалися нечистими. Захоронювали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Їх душі  набирають різного вигляду і тиняються по світі, доки не спокутують своїх гріхів, при цьому вони нерідко збиткуються над живими людьми. До заложних мерців належали й діти, що померли нехрещеними (мавки, потерчата). Під час посухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложних мерців не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять.

Крім того українці вірили в існування людей, наділених надприродними властивостями – відьм, чаклунів. Відьми могли бути  родимі та вчені. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта. Зовні відьма могла бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, набувати вигляду тварин або речей. Для розпізнання відьм застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. (Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то відьма сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками тощо.) Відьми могли накликати неврожай, псувати корів, накликати на людей хвороби, робити різні привороти.

Важливе місце у світосприйнятті українців займали численні забобони, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: В добрий час сказати, а в лихий промовчати; чи: В добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: Якщо в новий місяць робота не вдається — то не вдаватиметься весь місяць.

Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай тощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.

2. Традиційні українські свята. Календарна обрядовість.

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

З календарним циклом сільськогосподарських робіт тісно пов’язана традиційна трудова обрядовість, такі обряди обов’язково супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. Участь дітей та молоді у цих обрядах забезпечувала їх долучення до майбутньої трудової діяльності.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками – Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Останній день старого та перший день нового року українці відзначали як свята Меланки і Василя.

На 13 грудня за новим стилем і 30 листопада за стрим припадало свято Андрія. Це молодіжне свято, яке відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами, хоча і припадали на період посту, і подекуди називалися великими вечорницями. Ввечері дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав. Хлопці приносили наливку і цукерки. господиня ще вдень варила компот із сушених фруктів і картоплю на вареники. Дівчата допомагали господині приготовляти святкову вечерю. Збиралися після заходу сонця, спочатку розповідали різні історії, а тим часом деякі дівчата з господинею накривали святковий стіл. На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії: засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чи смерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками:

Андрію, Андрію! 

Я на тебе коноплі сію;

Спідницею волочу,

Бо дуже заміж хочу.

Або ж:

О Святий, добрий Андрію,

Я лишень на Тебе маю надію!

Дуже хочу знати,

Звідки нареченого маю виглядати?

Або, наприклад, брали перстень, ляльку й паперову квітку, і кожну річ клали під окрему тарілочку. Спочатку долю запитувала найстарша дівчина, потім інші.  Дівчина, якій ворожили мала обрати одну із тарілок. Якщо під тарілкою буде перстень, то вірили, що вже скоро заміж вийде; якщо - квіточка, то ще дівуватиме; а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.

Ще одним типом ворожіння було підкидання дівчиною чобота, вважалося в який бік чобіт упаде носком, з цього боку й прийде наречений. Крім того дівчата могли на подвір'ї стати біля паркану, і рахували кілки, примовляючи: „Молодець, старець". Останній кілок обов'язково оглядали. Якщо кілок тоненький і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то хлопець буде такий; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою.

Коли вже дівчата лягали спати, то щоб уві сні побачити свого судженого під ліжко ставили миску з водою, а зверху клали дощечку (ніби кладка через річку) і промовляли:

О дай же, Боже, молодій мені,

Щоб приснився мій суджений в сні.

Тебе, Святий Андрію,

Я прошу, як умію:

Святий Андрію, допоможи,

Мене сьогодні не залиши!

Ой ти, місточок, та не хилися,

А ти, Іванку, мені приснися.

Перейди річку - биструю воду,

Й веди до шлюбу мене, молоду.

Серед найпоширеніших був також ритуал слухання або гукання попід вікнами. Підходить дівчина під вікно і терпляче чекає, що скажуть у хаті. Якщо почує: "Піди-но" або "Біжи", "Принеси" чи "Подай" - радіє, бо піде заміж наступного року. Якщо ж хтось гукне на дитину: "Сядь! Щоб ти не встало!" - це погане ворожіння, ще рік сидітиме в дівках.

Зустрівши на вулиці чоловіка, дівчата питали: "Дядьку! Як вас звати?" Дядько казав яке-небудь ім'я - і так повинен був зватися майбутній чоловік тієї дівчини, що спитала.

Чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та перша заміж піде в наступному році.

На підлозі розставляли тарілочки з хлібом і водою, розкладали вуглинки, срібні, золоті і мідні предмети. Потім у кімнату вноситься курка. Підійде курка до вугілля – бути заміжньою за бідняком, стане пити воду – і того гірше, за п’яницею. А от якщо почне їсти хліб, клюне срібне колечко – трапиться заможний чоловік, золоте – і зовсім багач. Якщо ж курка віддасть перевагу міді – наречений виявиться не тільки ледарем, але і тяганиною.

На свято Андрія вдавалися до різноманітних жартів: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, затуляли ззовні вікна, щоб господарі думали, що ще ніч,  вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де були дівчата на порі.

Давнім землеробським календарним святом було свято Миколи. Відомі два Миколи: весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий (Зимній)— 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба.

До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутній врожай. Який день на Миколу зимового, такий і на Миколу літнього. У кожному році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи. Як впаде великий іній - на гарний врожай хліба. Як на Миколу піде дощ, то врожай на озимину. Морозяний день - на уроду хліба й городини.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво — миколайчики — і клали їх дітям уночі під подушку. Вважалося, що подарунки під подушку отримували слухняні діти, неслухняні ж знаходили різочку.

Власне Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем та 24 грудня за старим). Було прийнято нічого не їсти до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі. Сама підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом — книшем.

Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На Свят-вечір робили деякі прогнози й ворожили, зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо ж зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий. До Свят-вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи будь-які продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.

Вважалося що вночі до хати зходилися духи померлих родичів і тому було прийнято залишати на столі страви, навіть мити посуд у цей день вважалося гріхом. До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

З різдвяними святами пов’язаний обряд колядування, це давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Колядка є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви — мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо.

Звичай колядувати, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами, ватагами, гуртами різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче колядування мало спрощену форму — в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній — із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

Традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була різдвяна зірка. Даний атрибут був пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфліємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, б, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря".

Ще одним цікавим обрядом, пов’язаним з даним циклом свят було „водіння кози” - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем — парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок та ін.

Одним з найдавніших і найпопулярніших календарних свят був Новий рік. У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Новий рік 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами.

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю — і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі — на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

За тиждень після Різдва, 14 січня, за старим стилем, весь український народ святкує Новий рік. За церковним календарем у цей день припадає святого Василія. Як на Свят-вечір, так і напередодні Нового року, тобто 13 січня, готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними. В цей вечір прийнято щедрувати. Це давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень — щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

У перший день нового року прийнято посипати (засівати), це давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися

Жито, пшениця,

Всяка пашниця.

Зверху колосиста,

Зісподу корениста.

Будьте зі святом здорові,

З Новим роком!

 

Або:

 

Сійся родися

Усяка пашниця,

Коноплі - під стелю,

Льон - по коліна ,

Щоб у Вас - господарів,

Голова не боліла.

Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва.

Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

Перший посівальник на Новий рік звичайно буває і першим полазником. Полазником вважалася людина, яка першою відвідувала оселю на Новий рік. За повір'ям, такий гість мав неодмінно принести родині щастя або невдачі протягом року. Тому люди спостерігали, хто першим завітає до хати. Найкращими полазниками вважалися особи чоловічої статі. І вже зовсім погано, якщо першою в новому році в оселю заходила жінка, особливо стара, немічна чи хвора бабуся. "Від такого полазника, — казали з цього приводу, — цілий рік добра не буде".

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя, як вже згадувалося, були обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині. Наприклад "Маланка" ("Меланка") — традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа — Маланки — грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.

Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. Традиційні карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин — Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.

6 січня за ст. cтилем відзначалося свято, що знаменувало собою дванадцятиденного періоду святок - Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) — народний варіант християнського свята Богоявлення. Центральне місце серед обрядів яких займали ті, що пов'язані з водою.

Вечір напередодні Хрещення (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім і, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю — тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.

Саме свято Xрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом.

Кульмінаційний момент свята — занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів.

Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок".

За давньою традицією на Xрещення в селах і містах України (особливо Лівобережної) влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.

5 лютого за новим стилем українці освячують воду та восковi свiчки. Стрiтення святкують за 40 днів після Різдва Христового. Здавна  цього дня люди спостерiгали за явищами природи i поведінкою тварин. Так селяни прогнозували погоду i складали агрономiчний календар. Існували прикмети: "Як на Стрiтення пiвень нап'ється води з калюжi, то жди ще стужi", "Як на Стрiтення падає зi стрiхи, не знайдеться з лiта потiхи".

Своєрідним святом, що несе в собі язичницький зміст, була Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) — давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту.

На Україні це свято не мало такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину. В деяких місцевостях Масляну зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) — відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень — повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

Важливою віхою землеробського календаря українців було Благовіщення , до цього" свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що в цей день відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалося великим гріхом. Існувало багато народних прикмет, що дозволяли, спостерігаючи за погодою в цей день, спрогнозувати майбутній врожай: Якщо на Благовіщення дуже тепло, то на Великдень буде холодно. Благовіщення без ластівок - холодна весна. Якщо з'являться жаби і зникнуть, то стільки ще буде холодно. На Благовіщення гарна погода - гарний врожай. Якщо ввечері зоряно, то вродять коноплі. Якщо на Благовіщення летить сніг - літо неврожайне. Якщо на Благовіщення півень на порозі нап'ється, то на Юрія (6.05) віл напасеться тощо.

Наступним традиційним святом, що знаменувало собою підготовку до Великодня є Вербна неділя, свято на яке у українців прийнято святити гілки верби в пам’ять про тріумфальний в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим. З посвяченими гілками верби у нашого народу пов'язано багато звичаїв. Ці гілки ставили в хаті за іконами чи садили на городі. Ними благословили худобу, коли перший раз виганяли її на поле пастися. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб захоронити його від нечистої сили. Гріх було топтати ногами свячену вербу, а тому навіть найдрібніші галузки, що залишалися після освячення, спалювали на вогні, щоб не потрапило під ноги. Свячену вербу клали в домовину бабі-повитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Виходячи з церкви в Вербну неділю, люди один одного легко торкалися лозою, кажучи:

"Не я б'ю, лоза б'є,

від нині за тиждень буде Великдень".

 

А діти і молодь, "б'ючи" лозою один одного, примовляли:

"Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!"

Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку.

На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Існує повір'я, що в Чистий четвер, до східсонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом цілого року. Отож: хворі люди купалися, бувало, вночі — «поки ворон дітей не купає», щоб очиститись від хвороби. Викупавшись, хворий набирав з свого купелю відро води, ніс ту воду на перехресну дорогу і виливав — «щоб там усе лихо зоставалося». А дехто ще й примовляв:

«Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров'я в ручки, в ніжки і в живіт трішки»

Найзначнішим християнським святом на честь воскресіння Ісуса Христа був Великдень (Паска), що відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи.

У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.

Обов’язковим ритуальним елементом свята були писанки (крашанки, галунки) — фарбовані або орнаментовані курячі яйця. Здавна використовувались як обрядові атрибути, оскільки яйце вважалося символом життя і на думку дослідників цей символ має ще дохристиянське походження. Кожний етнографічний регіон України має специфічні орнаментальні мотиви писанок і кольорову гаму їх прикрашення.

Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю.

Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви — цвинтарі.  Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.

Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цоканьє— биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (битилупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх(шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених.

У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків.

У першу неділю після Великодня провідували померлих родичів (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні.

23 квітня за ст. ст. та 6 травня за новим українці відзначали Юрія (Юра) — стародавнє свято землеробського календаря. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин.

Цього дня зранку виганяли худобу в полена Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу. На Закарпатті, виганяючи корів, одягали на них вінки з квітів, щоб корова була парадна для Юрія. Господарі ворожили про здоров'я худоби, запалювали на піч у хлівах свічки, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захистити їх від нечистої сили, а також від хижаків. Свято мало й важливе аграрне значення: на Юрія обов'язково спостерігали: Як на Юрія стала буря, то буде мокре літо. На Юрія дощ - на худобу легкий рік. Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна - на лихе. На Юрія мороз - уродиться овес. Коли до Юрія закує зозуля на голе дерево, то буде голодне літо, а як на піст, то буде поліття. Закувала зозуля до Юрія - на поганий врожай.

Вважалося, що коли на Юрія посади редьку, то вроде, як кулак, що після Юрія не можна сіяти маку, гарбузів і кукурудзи, бо пізно і майже нічого не вродить, малий врожай буде.

Побутував звичай кидати в озимину кістку від м'ясної страви (частіше — великоднього поросяти). Виходячи дивитися на жито, качалися по ньому, що мало принести добрий врожай. Дівчата качали крашанки у полі й там закопували їх до початку жнив.

В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо.

10 травня за ст. ст. в день Симона Зілота проводився зільницький обряд, пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави: золототисячник, череду, ромашку, ведмеже вухо, полин, деревій, п'ятилисник тощо. Зілля намагалися збирати до схід сонця, коли ще не впала роса, і обов'язково потай від чужого ока, промовляючи магічні формули: Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати Божа поливала і на поміч це зілля давала та ін. Закінчивши збирання трав, у лісі ж улаштовували колективну трапезу.

У деяких місцевостях жінки вибирали поміж себе вдову, яку називали "Симон". Її першою купали у великій діжі, підливаючи туди відвар свіжих лікувальних трав. Потім цю церемонію по черзі повторювали й з усіма іншими. Завершення обряду відзначали спільним застіллям у садку та виконанням "зільницьких" пісень.

24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю відзначалося свято Івана Купала, давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж "Івана Купала", ймовірно, походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.

Серед українців свято відзначала переважно молодь. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що, стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Виходячи з того, вдалим чи невдалим виявився стрибок через вогонь, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб.

Центральне місце у святі займало ритуальне деревце — марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата — живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб. Тут же відбувалося своєрідне ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися будь-що відібрати у дівчат деревце і поламати його. Купальському дереву надавалося й аграрно-магічного значення. У багатьох місцевостях його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в'язалися огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов).

Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси — широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані в цю ніч, мають особливо цілющі властивості. Багато повір'їв було пов'язано з квіткою папороті .

На 50-й день після Паски відзначаються Зелені свята — українська назва християнського свята Трійці. В основі обрядів цього свята лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням — зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків — ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.

На Лівобережжі дівчата водили тополю — одягали одну з-поміж себе тополею і водили її по дворах. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побугував близький за значенням обряд троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина.

На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.

1 серпня за ст. ст. українці святкували Маковія (спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Маккавеїв). Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, які на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.

Освячені на Маковея квіти й трави зберігали за іконами як помічне зілля. Якщо захворювала якась свійська тварина, її годували засушеними квітами, скурювали, поїли відварами із трав. Освячений у церкві мак, особливо дикий (видюк), використовували для охорони житла, худоби, двору від усякої нечистої сили.

У деяких селах Київщини на Маковея встановлювали високі хрести, прикрашаючи їх квітами й головками маку, а зверху прикріплювали гарбузову маску з запаленою свічкою всередині, що нагадувало людський череп. Протягом усієї ночі хлопці та дівчата співали й танцювали, оберігаючи свій маковіївський хрест від сусідів-однолітків з інших вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати.

19 серпня за ст. ст. святкувалося Спаса (свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього). За традицією святили яблука, груші, мед, калачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

На Спаса разом із фруктами й медом до церкви несли великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку в труні, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. Відвар сон-трави пили від безсоння тощо. За народною прикметою, на Спаса літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас. Спаса — це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій вихід мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

14 жовтня в Україні відзначається одне з найбільших шанованих свят - Покрова Пресвятої Богородиці в народі його ще називають Третя пречиста. Це свято запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Яка погода на Покрову, такою буде і зима. Якщо в цей день сніг не покрив землю - не покриє в листопаді та грудні. На Покрову віє вітер з півдня - буде тепла зима. Якщо до цього дня не спадає з вишень листя - на теплу зиму, а звільниться - на сувору. Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.

26 жовтня за ст. ст. відзначалося свято Дмитра. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав у себе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Д. звичайно вже не засилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри. Субота перед Д. на Волині поважалась як дідова субота, коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині ж приказували: З Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці.

21 листопада за ст. ст. відзначали  християнське свято Введення, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде; Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на Введення., як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.

На 24 листопада за ст. ст. припадало свято Катерини. Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Робили це, зокрема, так: зрізали гілки вишні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть у наступному році. Напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи в такий спосіб кількох хлопців. Серед них мав бути і яблуневий листочок - "для дівчини". Лягаючи спати,  дівчина читала молитву Долі, аби змилосердилася над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного з них - який втрапляв, за того і вийде заміж. 

З вечорницями на Катерину пов'язаний ще один своєрідний звичай. Зібравшись в якій-небудь хаті, дівчата варили кашу з пшона і маку та по черзі вилазили на ворота, вигукуючи: Доле, ходи до нас вечеряти. Подекуди замість долі закликали судженого.

Виділяють також цілу низку трудових свят, та пов’язаних з ними обрядів. З-поміж них можна виділити і свято першої борозни та пов’язані з ним обряди покладання свяченого хліба, яєць та срібних монет на перші скиби зораної землі; і проводи на полонину, і свято першого снопа, і обжинки з прикрашанням дідуха та завиванням бороди (борода - це невелика кількість нескошених колосків, які залишали у полі для забезпечення родючості землі) тощо.

Отже, важливим складником духовної і матеріальної культури українського народу є календарна і трудова обрядовість, яка визначалася аграрним устроєм життя. Обов’язково святкували день святого, ім’ям якого було названо місцевий храм. Для кожної пори року, для кожного свята були свої особливі традиції.

3. Інститут сімї та родинна обрядовість

Однією з первісних форм сімейної організації, що застала українців на стадії їх формування як певної етнічної спільності, була велика сім'я патріархального типу. Саме вона являла собою перехідний ступінь від сім'ї, що виникала з групового шлюбу і грунтувалася на материнському праві, до окремої індивідуальної сім'ї сучасного типу. Традиційна сім´я поділялася на два основних типи — велику і малу. Мала складалася з подружньої пари, яка не мала одружених дітей. До великої сім´ї належали різноманітні види складних багатопоколінних сімейних структур — сімейна община, патронімія, неподільна сім'я, які відрізнялися походженням, часом і місцем переважного поширення, характером внутрішніх взаємин, кількісним складом. Велика сім'я також характеризувалася спільністю виробництва і споживання, єдиноначальністю підпорядкування та розширеним складом. У великій сім'ї довкола подружжя першої, найстарішої генерації гуртувалися всі члени молодших генерацій, причому до кревних родичів приєднувалися і їхні дружини, наприклад, жінки синів та онуків.

Для обох типів сім´ї характерна панівна роль голови двору — батька, старшого сина (брата) або ж матері (вдови). Сімейні порядки мали патріархальний характер. 

Українці вбачали в сім´ї найважливішу й неодмінну умову життя кожної людини, господарську та моральну основу правильного способу життя (за народними уявленнями, зокрема, без дружини не можна було з'являтися на той світ).

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс сімейних обрядів. Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття тощо.

Метою проведення тих чи інших обрядових дій було забезпечення щастя, багатства, благополуччя родини.

Родильні (пологові) обряди.

Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною.

Родильні обряди складаються з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають звичаї, уявлення, повір'я, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади і церкви.

Передпологові звичаї покликані були сприяти нормальному перебігу вагітності, доброму самопочуттю жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженого. До них належать, перш за все, поширені в усій Україні заборони на споживання певних продуктів, вимоги не дивитись на деяких звірят і плазунів, уникати зустрічей з каліками, сліпими, хворими і недолугими. Великого значення надавалось психічному стану жінки, оберіганню її від нервових потрясінь, сварок, переляку. Це пояснюється тим, що в народі вірили нібито вада інших могла перейти на дитину. Прояви негативної поведінки вагітної (крадіжки, сварки тощо), згідно з народними віруваннями, негативно позначились би на вдачі її дитини. Тому вагітна жінка свою вагітність приховувала якомога довше, щоб ніхто не зурочив (наприклад старі діви) і не тяжко було родити.

Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів.

Власне пологові обряди починалися із запрошення баби-повитухи, коли вагітна жінка відчувала, наближення пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - “зiллям”. Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток - на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, коли пуповину перерізали на книзі - хотіли, щоб дитина була письменною. Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності.

Значне місце посідали обряди, пов'язані з першою купіллю. Існувало повір'я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі використовували свячене зілля або свячену воду. Крім того, хлопчику до купелі клали дев'ясилу («щоб сильним був»), дівчинці додавали меду, квітів, молока («щоб гарною була»). Кожен, хто приходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету «на щастя».

Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Про вшанування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і охоронну дії свідчить звичай гуцулів прив'язувати на праву ручку немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішочок зі шматком глини з печі. Сина загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін. У післяпологовий період здоров'я матері й дитини охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в Україні був звичай пов'язувати дитині на ручку червону нитку.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням – обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість. Після хрещення до хати сходилися родичі та сусіди. За традицією, не можна було приходити з порожніми руками. Здебільшого приносили полотно, їжу або продукти (хліб, цукор, яйця та ін.). Гостювання відбувалося весело, з піснями.

Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини” - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими елементами “родин” були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися “одвiдки” - сусіди, які приходили по черзі, родичі також приносили подарунки.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини - “пострижинами”. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов'язково дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Весільні обряди. Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були “змовини”, “згода” – певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ.Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися “оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали “заручини” - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на “запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, - клали на стіл обрядовий хлібець- “шишку”.

Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич-вечiр” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір “посадом” окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати “фальшиву наречену”. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - “дякуванням”. Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Поховальні обряди. Обряди, пов'язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на “той світ” і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані “князь” або “княгиня” грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва “домовина” свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям - іграшку, курцям - люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили “ногами уперед”, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов'язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято “печатати могилу” - сипати першу землю на труну хрестоподібно. Обов'язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку.

Поминали покійника через дев'ять днів («дев'ятини»), сорок («сороковини») і через рік («роковини»). Щорічно через тиждень по Великодню, на Провідну неділю, а в деяких регіонах — і на Зелені свята, люди цілими сім'ями йшли помолитися на могили близьких і родичів. Упорядковували могили напередодні. В окремих районах України в цей день на могилах справляли «тризну»: приносили і споживали їжу. За померлим носили жалобу, яка проявлялася в тому, що від дня смерті до похорону чоловіки не голилися (Бойківщина). Дівчата на знак смутку розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів під час жалоби навіть у мороз і негоду, жінки не носили прикрас. Протягом року в хаті не можна було колядувати, щедрувати і взагалі співати.

З сороковим днем було пов'язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

Отже, духовна складова культурної спадщини українського народу є неповторною і самобутньою. Український народ сформував своє особливе світобачення, відгомін якого ми можемо спостерігати у численних традиціях і обрядах, що дійшли до наших днів, обрядів, які подекуди втратили своє сакральне значення, але залишилися важливою складовою самобутньої української культури.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Охарактеризуйте особливості української міфології.
  2.  Що Вам відомо про віру в надприродних істот в українській міфології.
  3.  Назвіть та охарактеризуйте основні народні календарні свята та повязані з ними обряди.
  4.  Визначте характерні особливості традиційного інституту української сім’ї
  5.  Охарактеризуйте українські весільні, родильні (пологові) та похоронні обряди.

Література:

  1.  Козлов М.М. Уявлення давніх словян про потойбічний світ. // Український історичний журнал.  2000. - № 3. - С. 61-73.
  2.  Козлов Михайло Миколайович.. Язичницькі уявлення східних слов'ян про потойбічний світ (IХ-ХIII ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К., 2002. — 18с.
  3.  Конвой В. Трудова обрядовість // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  4.  Костомаров М.Слов`янська міфологія. – К., 1994.
  5.  Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
  6.  Курочкін О. Свята й обряди календарного циклу // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  7.  Міфи України. За кн. Георгія Булашева „Український народ у своїх легендах, реліг. Поглядах та віруваннях”. – К.: Довіра, 2003. – 383 с.
  8.  Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. Репринтне відтворення видання 1918  року – К.: Абрис, 1991. – 272 с.
  9.  Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т 1-2. – К.: Україна, 1993. – 284 с.
  10.  Пономарьов А.  Сімейні звичаї та обряди   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  11.  Сироткін В. Сім'я й сімейна община   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  12.  Скрипник Г., Курочкін О. Народні вірування, демонологія, космогонія   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.
  13.  Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.


Лекція
6. Розвиток усної народної творчості та літератури на українських землях

Лекція 7

1. Розвиток усної народної творчості на території України.

2. Розвиток літератури на українських землях від часів Київської Русі до кінця ХУІІІ ст.

3. Особливості української літератури в ХІХ ст.

4. Розвиток української літератури в ХХ ст.: основні напрями, течії, проблеми, особливості.

5. Українська література доби незалежності.

1.Розвиток усної народної творчості на українських землях

Важливою складовою історії української  культури є фольклористика. Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Саме у процесі продуктивного розвитку мови і викристалізовувався фольклор.

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Слово для наших предків мало й магічну силу. За його допомогою, вірили вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.

Значний період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Це період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди, тварини, а й рослини, предмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються боги тощо) вірувань, що склали основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи і символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до навколишньої дійсності.

Перші писемні пам'ятки східних слов'ян не лише зафіксували високо розвинуту міфологічну традицію Київської Русі, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічнішим продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської Русі за усними джерелами, у яких народні герої - Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михайлик, Микула Селянинович та ворожі їм сили - Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій - ще не стали казковими персонажами. Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу - бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі - Перуна, вогню - Сварожича, худоби - Велеса (Волоса), вітру - Стрибога, зими - Коляди, Марени, весни - Ярила, літа - Купала та ін.

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання) Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

2. . Розвиток літератури на українських землях від часів Київської Русі до кінця ХУІІІ ст

Літописання на Русі виникло рано. Дослідники відносять першопочатки нашої історичної писемності до 60-80 х рр. ІХ ст., тобто до часів князя Аскольда. Виділяється так званий Літопис Аскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі ХVI ст. .Однак систематичне літописання за Аскольда ще не велося, може йтися лише про одинокі записи.

Перший літописний  звід був укладений близько 996 р.в Десятинній церкві Анастасом Корсуняніном. Він зробив спробу узагальнення історії Київської Русі впродовж 150 років і підбив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників.

Наступний етап літописаня пов'язаний із Софійським собором. Віділяють так званий найдавніший літописний звід  1039 р.

У 70-80 х рр..ХІ ст.. літописання ведеться в Десятинній церкві, а також Києво-Печерському монастирі, де створюється  самостійний літописний звід.(створений  ігуменом Ніконом). На початку ХІІ ст.в Киево-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором  «Повістю минух літ.»

Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимир- Волинському, та ін.

Поряд із традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи князів.

Поряд з історичною писемністю у Київській Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природнім підґрунтям її була усна народна творчість. Особливе місце серед перекладної літератури належить  апокрифам (від грецького - таємничий, прихований) - твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

До найраніших видів церковної оригінальної літератури належать проповіді священиків( поучення, послання, слова). Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон(ХIcт. «Слово про закон і благодать»), Клим Смолятич ( «Послання до Фоми пресвітера»,)Кирило Туровський(ХII cт., «Притча про людську душу і тіло»)

 Користувалась популярністю Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів - святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів житійної літератури на Русі з'явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освящешюго, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоана Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

В ХIII укладалися оригінальні житія перших східнослов’янських святих-«Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського»та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. раіег - отець). Укладалися вони не за календарем., а за так званим топогра фічним принципом. Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Сипаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та інших патериків. Найпопулярнішими на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З'являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260 р.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка  «Слово о погибели русской земли», написана приблизно у 40-ірр.ХШ ст.у зв’язку з монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі ,так і у зв’язку зі «Словом о полку Ігоревім». Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне  сприйняття природи. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI - початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної література- унікальний жанр українського писемництва. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистопського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога". Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний потреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцішіе" (1646) утверджується ідея земного буття людини. Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець,  Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості, власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI –на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу. Література означеного періоду була різножанровою і тематично різноманітною.

Ще протягом усього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідпицькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученій" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Лєванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-том-на "Книга житій святих" Д. Туптала.

У другій пол. ХVII- ХVIIІст. Значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішньої європейської літературної течії- бароко.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи - ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, тощо. Поезія була елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання - а водночас і пародій на духовний вірш, і травостій.

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші.

Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Вірші - послангої, панегірики - то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латино польська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Помітний слід в українській культури залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель, Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський.

Новим жанром в літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII - XVIIІ ст..

Представлений цей жанр визначними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Григорієм Кониським

На другу половину XVII -  першу  половину XVIIІ ст. припадає розквіт жанру історично- мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст.. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця» створений невідомим автором на поч. XVIIІ ст. і охоплює події в історії України від 1648-1702 р., Літопис Григорія Граб’янки, що розповідає історію України з найдавніших часів до 1709 р. Головну увагу автор приділяє історії козацтва та Національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького., та Літопис  Самійла Величко автора першого систематичного викладу історії української козацької держави.

Другу половина XVIIІ ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – «Історії Русів».Автор не відомий ,хоча  авторство приписувалось багатьом особам.(Г.Конинський, Г.Полетика, та ін) У праці подана картина історичного розвитку України з найдавніших до 1769 р.

Видатним культурним явищем України другої  половини XVIIІ ст. є творчість  Г.Сковороди. Філософські погляди Г.Сковороди уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів - відображають в його літературних творах. У 1994 році вперше здійснено видання всіх творів Сковороди в перекладі сучасною українською мовою.(Сад божественных песен, Басни харьковские та ін.) Літературна діяльність Г.Сковороди відіграла важливу роль у розвитку демократичної суспільно-політичної думки, культури й літератури в Україні. Він був своєрідним літературним наставником видатних українських письменників. І.Котляревського і Т.Шевченка.

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попередником нової української літератури, зачинателем якого став Іван Петрович Котляревський. Енеїда І.Котляревського дала початок новій українській літературі. В Енеїді  розкрито суспільні суперечності, критикується кріпацтво показано недосконалі людські характери. Цей твір  започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови,сформованої на  народній основі.

Значний внесок у розвиток української культури зробив український письменик, громадьсько-політичний діяч кінця XVIIІ ст.- поч.ХІІ ст. Василь Васильвич Капніст. Найбільш яскравим підтвердженням цього стала «Ода на рабство»(1738).Автор різко виступає протии закріпачення українських селян.Та найбільшого визнання і всесівтньоїслави  Василь Капніст здобув через свій єдиний драматичний твір «Ябеда»(1798р.)У пьєсі автор викрив вади російського судочинства.

3. Особливості української літератури в ХІХ ст.

У розглядуваний час представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення розмовної мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823р.словника української мови, укладеного Іваном Войцеховичем.

Головним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалася нею. Провідне місце у становлені літератури до шевченківської доби належить творчості, як було зазначено вище Івана Котляревського.

Важливу роль у розвитку літератури зазначеного періоду  належить харківським письменникам-романтикам. Це такі талановиті письменники, як П.Гулак-Артемовський, Григорій Квітка –Основяненко, Евген Гребінка, Левко Боровський, Амвросій Метлинський особливо Микола Костомаров.

Українська література XIX ст. йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок наповнили  письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів - Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки. Проблеми  визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить до самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань ІО. Федьковича набуває певного забарвлення - якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50 - 60-х рр. продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" - це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" II. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні, проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами. Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману. Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільничка", "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери.

У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70-90-ті. рр. XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків - Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І.Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів також досягли у своїх творах Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей..

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень.

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883).

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70-90-х р. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті рр. до проблеми "нових людей" звернулись О.Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" - борців за соціальне та національне визволення. Ці люди - діячі часів народництва. Вони прихильники пе тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70-90-ті рр. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справлені народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-насічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Однак головним рушієм національного відродження зазначеного періоду є літературна спадщина ,українського поета Т.Г.Шевченка.

Незважаючи на те ,що творчість Т.Шевченка зазнала гострої критики з боку провідних представників українського руху різних орієнтацій, які звинувачували його у популізмі, примітивності естетичних ідеалів, низькій освіченості, прищеплюванні українському рухові шкідливих гуманістичних рис, усі українські політичні групи трактують його як свій символ. У цьому ,зокрема, відображається загальнонаціональне значення творчості Т.Шевченка.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70 - 90-х рр. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента. Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих..

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми.

Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей ").

4.  Розвиток української літератури в ХХ ст.: основні напрями, течії, проблеми, особливості

                                                                                                                                                                                                                                                        Українська література ХХ ст.. перебувала у досить складному становищі розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Пожвавлення літературного життя спостерігаєтьсяз березня 1917р.У цей час виникають  приватні й кооперативні видавництва («Друкар», «Криниця» тощо)нові газети, творчі об’єднання , літературні журнали ( «Шлях», «Книгар», «Літературно-науковий вісник» та ін.), які друкували нові твори і статті українських науковців, письменників, критиків.

Але не зважаючи на цензуру, друкувались цікав твори.

М. Коцюбинський (1864-1913) у повісті "Тіні забутих предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками, "чугайстром", "мольфаром", "щезником".

У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовецького зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку"). Національна ідея впливає  не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX-XX ст., а й, передусім, - на змістовне навантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" - Україна у вірші 11. Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиви туги за державністю у поемі В. Пачовського "Сон української ночі"), пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка), активну проповідь бунтарської нескореності народу (кан-тата-симфонія Є. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка), обстоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Українки "Бояриня"). Персонажі художніх творів - звитяжці минулого - немовби промовляють до нащадків із закликом боротися за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті народних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Новаківського "Довбуш - володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

Роки непу характеризувались бурхливим розвитком літератури. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а потім українізації набув широкого розмаху. Виникли числені центри літературної творчості, гуртки, студії. У Києві сформувалась група неокласиків, ідейним натхненником був Микола Зеров(літературний критик і перекладач).До цієї групи входили М.Драй –Хмара, М.Рильський та ін.Головним літературним центром стало м.Харків. Тут у 1922 р. сформувалась спілка селянських письменників « Плуг».

Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом літераторам - початківцям із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами "Плуга" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, Л. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, II. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925-1927 рр. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки - в Одесі, Дніпропетровську, Харкові - і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" - залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, мимоволі заохочуючи графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань - футуристи (які 1927 р. прибрал