47767

Ситуаційний і диспозиційний підходи у психології особистості

Конспект

Психология и эзотерика

Кожна людина у силу свої індивідуальних властивостей особливостей онтогенезу соціалізації стає самостійним суб’єктом діяльності сфера активності якого соціально обумовлена. Коли йдеться про передбачуваність поведінки то маються на увазі не окремі поведінкові реакції і не вся діяльність в цілому а вчинки і система вчинків суб’єктом яких є особистість як соціальна індивідуальність. Це система структурована за ступенем узагальненості – від зв’язків особистостісуб’єкта до всієї дійсності до зв’язків з її окремими сторонами і...

Украинкский

2013-12-02

259.5 KB

10 чел.

Ситуаційний і диспозиційний підходи

у психології особистості

Курс лекцій


Лекція 1. Особистість як диспозиційна система

  1.  Особистість як соціальна індивідуальність.
  2.  Ціннісно-нормативний підхід до вивчення поведінки особистості.
  3.  Соціально-установочні підходи до вивчення поведінки особистості.
  4.  Ієрархічні структура диспозицій особистості.
  5.  Функціонування диспозиційної системи.

  1.  особистість як соціальна індивідуальність

У психології виступає як узагальнена і стійка цілісність психічних властивостей і процесів, що знаходять себе у ранніх проявах активності і в різних соціальних умовах. Існує чимало спроб зрозуміти джерело внутрішньої цілісності психічного. Наприклад, З. Фройд – це область несвідомих вроджених потягів, які наштовхуються на опір соціального середовища, внаслідок чого виникає напруга (стан тривожності). Способи, за допомогою яких індивід вирішує свої конфлікти з суспільством, його захисні реакції, які сформувалися у ранньому онтогенезі стають стійкими рисами характеру, особистості. В основі цього підходу – ворожість індивіда до соціуму.

К. Левін пояснює цілісність психічного стійкістю мотиваційного ядра, Дж. Келлі - внутрішнім прагненням концептуалізувати сприйняття зовнішнього світу, К. Роджерс - гармонізувати свої внутрішні і зовнішні відчуття, Г. Олпорт – намаганням суто емпіричним шляхом встановити констеляцію рис поведінки і психічних реакцій.

Людина є соціальною істотою. Ключовий механізм становлення особистості - діяльність, а свідомість – продукт різноманітної діяльності людини, тобто освоєння індивідом предметного світу, світу соціальних відносин і перетворення його у внутрішні властивості індивідуальності. Особистістьце соціальний індивід, який поєднує риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного. У понятті „особистість” фіксуються ті ознаки, які визначаються приналежністю індивіда до суспільства (соціальна якість).

На сучасному етапі розвитку психології поняття „особистість” розглядають у зв’язку з джерелами виникнення особистісних рис, аналіз складної природи їх детермінації; прагненням зрозуміти особистість як особливий рівень психічної реальності.

Одні вважають, що джерелом індивідуальної своєрідності організації людської особистості виступають специфіка нервової діяльності або соціальні феномени, що не пов’язані з організмом. Інші певні, що особистість – суто соціальний феномен, ніяк не пов'язаний з поняттям організму.

Л. М. Веккер вважає, що особистість – носій психосоціальних властивостей людини.

У структурі особистості є соціально-конкретні властивості.

Індивідуальний рівень буття людини виражається в тому, що способи і засоби його діяльності не існують у готовому вигляді у загальнолюдському досвіді і не є однозначними для всіх. Кожна людина у силу свої індивідуальних властивостей, особливостей онтогенезу (соціалізації) стає самостійним суб’єктом діяльності, сфера активності якого соціально обумовлена.

Проте центральною проблемою соціальної психології є суперечність між намірами людини та її реальною поведінкою. З загальносоціологічної точки зору це – відмінності у змісті і структурі індивідуальних та суспільних інтересів. Перші є індивідуальною передумовою поведінкових програм, а другі утворюють нормативні приписи, що можуть не узгоджуватися з першим. Люди постійно стикаються з необхідністю узгоджувати цінності, норми і рольові приписи, засвоєні в одній сфері діяльності, з вимогами, що діють в іншій сфері; часом їм доводиться шукати компроміс між бажанням діяти у відповідності з нормами поведінки, що прийняті в даному середовищі, і очікуваннями з боку тих, хто не належить до цього середовища, але виступає для них авторитетом, і з чиєю оцінкою вони рахуються в першу чергу. Також цю проблему можна розглядати як проблему співвідношення цінностей суспільства і ціннісних орієнтацій індивіда, рольові приписи і ставлення до них, нормативні вимоги ситуації і слідування їм.

У психології це пояснюється тим, що люди в силу різноманітності причин індивідуального характеру (тип нервової системи, темперамент, інтелект) володіють різними здібностями як до формування адекватних умов діяльності, так і до здійснення поведінкових програм.

Також існує проблема пояснення і передбачуваності особливостей поведінки, виходячи з диспозиції індивіда, до сприйняття і оцінки деяких ситуацій, готовність діяти в ній певним чином. Диспозиція розглядається як результат попереднього досвіду. І тут теж спостерігається невідповідність між певними станами готовності діяти певним чином і реальною поведінкою. Коли йдеться про передбачуваність поведінки, то маються на увазі не окремі поведінкові реакції і не вся діяльність в цілому, а вчинки і система вчинків, суб’єктом яких є особистість як соціальна індивідуальність. При цьому маються на увазі типізовані узагальнені прояви.

  1.  Ціннісно-нормативний підхід до вивчення поведінки особистості

Для того, щоб передбачити поведінку людини варто у психології та соціології склалася уже традиція вивчати мотиваційні аспекти поведінки, а також їх соціальні детермінанти.

Найбільш продуктивною є концепція соціальних відносин В. Н. Мясіщева (розвинена потім В. С. Мерліним). Психологічні відносини людини являють собою систему індивідуальних, вибіркових свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної дійсності. Ці відносини є внутрішнім досвідом людини, які визначають її переживання і дії: вони зберігають стійкість і постійність впродовж всього життя людини. Відносини є соціально обумовлені. Це система, структурована за ступенем узагальненості – від зв’язків особистості-суб’єкта до всієї дійсності до зв’язків з її окремими сторонами і явищами.

О. М. Леонтьєв у своїй діяльнісній теорії використовує поняття особистісного смислу, яке зближене з поняттями цінності, відносин, соціально-фіксованої установки, диспозиції.

Л. І. Божович, розглядаючи формування особистості в дитячому і підлітковому віці, системоутворюючою ознакою структури особистості виступає «внутрішня позиція особистості», або її спрямованість (трактується переважно як емоційний феномен). Це – стійке домінування мотивів діяльності і визначає цілісність і цілеспрямованість поведінки і всього життя особистості. Внутрішня позиція особистості взаємодії з ситуаційними мотивами за принципом підпорядкування, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на реальну поведінку в умовах боротьби мотивів.

Варто розглянути ціннісний підхід, що у філософії розглядається як проблема об’єктивної істини і ставлення до неї людини (аксіологія); у соціології – як проблема загальносоціальних регулятивних механізмів, де цінності суспільства розглядаються як елементи суспільної свідомості і культури, що виконують нормативну функцію; в соціальній психології – сфера дослідження соціалізації індивіда, його адаптація до норм групи, а в загальній психології – вивчення вищих мотиваційних структур життєдіяльності. Цінності допомагають виявити соціальні детермінанти мотивації поведінки.

  1.  Соціально-установочні підходи до вивчення поведінки особистості

У школі Д. Н. Узнадзе досліджувалося, що у суб’єкта виникає специфічний стан – установка до здійснення певної діяльності, спрямованої н задоволення актуальних потреб індивіда. Установка є готовністю до активності у певному напрямку і виникає на базі взаємодії потреб і середовища, але не середовища взагалі, а лише тої, вплив якої він зазнає у даний момент часу. Установка є модус цілісного суб’єкта у кожний дискретний момент його діяльності, модус, який являє собою вищий рівень організації людських сил. Причому установка є динамічним утворенням. Близькі їй за значенням «атитюди» розглядалися як фіксовані у психіці індивіда готовність до конкретної дії щодо даного об’єкта.

Однак Узнадзе було використано поняття фіксованої установки: в результаті неодноразового зштовхування потреби і ситуації її насичена установка закріплюється, фіксується. Таким чином, багатоманітність взаємозв’язків індивіда з зовнішнім світом є системою вторинних фіксованих установок, тоді як безпосередня поведінка управляється динамічною, первинною, або актуальною установкою.

В американській психології застосовується поняття «атитюд» - соціальна установка: це стан свідомості і нервової системи;  вираженість готовності до реакції на зовнішнє середовище; організованість такої готовності; її зв'язок з минулим досвідом; той факт, що вона виявляє спрямовуючий і динамічний вплив на поведінку. Мотиваційні основи атитюда: 1) інструментальна (пристосовницькі тенденції поведінки), 2) его-захисна, 3) ціннісна, 4) когнітивна (функція знання, прагнення до осмисленого впорядкування внутрішнього світу).

  1.  Ієрархічні структура диспозицій особистості

Якщо диспозиції особистості є продуктом зіткнення потреб і ситуацій (умов), в яких відповідні потреби можуть бути задоволені, і якщо вони закріплюються в особистісній структурі в результаті досвіду, то природно передбачити, що і диспозиції структуруються в деяку ієрархію. Перший, нижчий її рівень утворюють, мабуть, елементарні фіксовані установки. Вони формуються на основі потреб фізичного існування і в найпростіших ситуаціях. Ці установки як закріплена попереднім досвідом готовність до дії позбавлені модальності (переживання «за» чи «проти») і не усвідомлювані. Згідно Д.Н.Узнадзе, свідомість бере участь у виробленні установки, коли звична дія наштовхується на перешкоду і людина об’єктивує власну поведінку, осмислює її. Не будучи змістом свідомості, установка «лежить в основі цих свідомих процесів».

 Другий рівень диспозиційної структури - соціальні фіксовані установки, точніше - система соціальних установок. На відміну від перших, соціальна установка має складну структуру. Вона, вірогідно, містить емоційний (або оціночний), когнітивний (розсудочний) і власне поведінковий (поведінкова готовність) аспекти. Фактори, що її формують,- з одного боку, предметні потреби соціального існування, зв’язані з включенням індивіда в  первинні і інші контактні групи, з другого – відповідні соціальні ситуації. Іншими словами, це - аттитьюд. Соціальні установки утворюються на базі оцінки окремих соціальних об’єктів (або їх властивостей) і окремих соціальних ситуацій (або їх властивостей). Згідно М. Рокичу, можна виділити об’єктні і ситуаційні соціальні установки. Перші відносяться до диспозицій з приводу об’єктів дій, другі - до диспозицій способів дій.

 Наступний диспозиційний рівень - загальна (домінуюча) спрямованість інтересів особистості в певні сфери соціальної активності. Можна вважати, що вона формується на основі більш високих соціальних потреб і є схильністю до ідентифікації з тією чи іншою областю соціальної діяльності (її не треба змішувати з спрямованістю мотивації Л.І.Божович). Наприклад, можна знайти домінуючу спрямованість інтересів в сферу професійної діяльності, дозвілля чи сім’ї. В останньому випадку основні інтереси сконцентровані на сімейному житті, вихованні дітей. Передбачається, що спрямованість, як і соціальні установки, має властивості когнітивного, емоційного і поведінкового характеру. Причому, когнітивні утворення диспозицій цього рівня набагато складніші, ніж когнітивні елементи нижчого рівня. Одночасно і сама спрямованість особистості більш стійкіша, ніж соціальні  установки на окремі соціальні об’єкти чи ситуації.

 Вищий диспозиційний рівень утворює система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності і засоби їх досягнення. Логічно припустити, що формування ціннісних орієнтацій відповідає вищим соціальним потребам особистості в саморозвитку і самовираженні, причому в соціально-конкретних, історично обумовлених формах життєдіяльності, характерних для образу життя суспільства і соціальних груп, до яких належить індивід і з якими він себе ідентифікує, а відповідно - світогляд, ідеологію і образ думок яких він розділяє. Звідси - вирішальна роль цього диспозиційного рівня в саморегуляції поведінки.

На вищому рівні, окрім ціннісних орієнтацій, можливо треба виділяти особливе диспозиційне утворення - життєві принципи або «концепцію життя». З іншого боку, немає впевненості, що явно відрізняються рівні домінуючої спрямованості інтересів і ціннісних орієнтацій.

Когнітивна підсистема диспозицій, що складається із знань про об’єкти і ситуації діяльності, по-видимому, структурується згідно принципу, максимально близькому до описаної моделі. Верхні її рівні є генералізацією нижчих. У крайньому разі має місце співвіднесення різних когнітивних утворень на всіх рівнях і приведення їх у відповідність один з одним (принцип консистентності, тобто відповідності). Відповідність когнітивних компонентів досягається їх логічною і психологічною несуперечливістю, причому можна припустити, що в залежності від особливостей індивіда і ситуацій діяльності співвідношення між логічними і психологічними тенденціями гармонізації когнітивної структури буде різним.

Логічно неузгоджені ціннісні орієнтації здаються досліджуваним цілком узгодженими психологічно, а психологічно узгоджені думки, що виражають якийсь емоційний стан, виявляються у значній суперечності, якщо пробувати будувати з них силогізми.

  1.  Функціонування диспозиційної системи

Розумно припустити, що подібно до того, як ієрархічно організовані умови діяльності, потреби і диспозиції, поведінка особистості також структурується в певні ієрархічно організовані дії.

Найважливіша функція диспозиційної системи психічна регуляція соціальної діяльності, соціальної поведінки особистості. Можна виділити кілька ієрархічно розташованих рівнів поведінки.

Перший рівень - реакція суб’єкта на актуальну предметну ситуацію, на специфічні і такі, що швидко змінюють один одного, впливи зовнішнього середовища. Це - поведінкові акти. Їх доцільність детермінована з боку суб’єкта необхідністю встановити адекватну відповідність між актуальною психофізичною потребою і предметною ситуацією в даний момент, яке тут же переходить в порушення «рівноваги» і завдячуючи новому поведінковому акту змінюється новою рівновагою.

Другий рівень. Можна виділити вчинок або звичну дію, яка формується з цілого ряду поведінкових актів. Доцільність вчинку залежить вже від більш складних обставин діяльності і відповідає більш високому рівню потреби регуляції поведінки в соціальних умовах. Вчинок є елементарною соціально значимою «одиницею» поведінки, і його мета - встановлення відповідності між соціальною ситуацією і соціальною потребою (потребами) суб’єкта.

Третій рівень. Цілеспрямована послідовність вчинків утворює поведінку в тій чи іншій сфері діяльності, де людина переслідує істотно більш віддалені цілі, досягнення яких забезпечується системою вчинків. І, зрештою, цілісність поведінки в різних сферах і є власне проявом діяльності у всьому її обсязі. Цілепокладання на цьому, вищому, рівні є деякий «життєвий план», найважливішим елементом якого виступають окремі життєві цілі, пов’язані з головними соціальними сферами діяльності людини - в області праці, пізнання, сімейного і суспільного життя.

На всіх рівнях поведінка особистості регулюється її диспозиційною системою, однак в кожній конкретній ситуації і в залежності від цілі провідна роль належить певному рівню  диспозицій чи навіть конкретному диспозиційному утворенню.

Взаємодія між різними елементами диспозиційної структури при побудові планів і програм поведінки містить три аспекти: формування самого плану на основі випереджувального відображення, в якому відповідні диспозиції виконують функцію прогнозування можливих станів особистості після здійснення вчинку чи цілої послідовності дій; мотивація діяльності, інтенсивність якої буде залежати від суб’єктивної значимості провідного диспозиційного утворення і рівня диспозиції, що бере на себе відповідальність за регуляцію поведінки на цьому рівні; вольові зусилля, що мобілізують психічні властивості суб’єкта для реалізації плану (програми) і залежні знову ж таки від рівня активованої диспозиції.

Механізм взаємозв’язку між різними елементами диспозиційної структури і ситуацією поведінки слід розглядати саме як механізм мотивації, що забезпечує доцільне управління поведінкою особистості, її саморегуляцію.

В процесі еволюційного розвитку кожна попередня функція перебудовується під регулюючим впливом наступної. Саме тому структура нового, вищого рівня є провідним регулятором всієї структури особистості. Підводячи підсумок, можна сказати, що диспозиційна регуляція соціальної поведінки є в той же час і диспозиційна мотивація.

Активовані диспозиції краще узгоджуються з фактичною поведінкою за умови, коли вони знаходять підтримку в диспозиціях більш високого цільового рівня. Узгодженість диспозицій і поведінки може досягатися і за рахунок взаємного зниження напруженості диспозицій і фактичної поведінки за умови, що цільові диспозиції «підкріплюють» такий спосіб зменшення диспозиційно-поведінкового дисонансу. Перша стратегія диспозиційно-поведінкової регуляції може бути названа «програмуючою», друга – «пристосувальною».

Регуляція поведінки в сфері трудової діяльності швидше забезпечується узгодженістю диспозицій більш високого рівня узагальнення, а ніж ситуативними установками. Провідною якістю, що забезпечує високу продуктивність поведінки, є ступінь включеності суб’єкта у відповідну діяльність. По-суті, включеність є переживання відповідальності за результативність дій в галузі, що має високу значимість для суб’єкта не лише по відношенню до інших, але і перед самим собою.


Лекція 2-3. диспозиційна структура особистості

  1.  Темперамент як основа формування диспозицій особистості.
  2.  Співвідношення характерологічних і диспозиційних компонентів у структурі особистості.
  3.  Ціннісні орієнтації у структурі особистості.
  4.  Соціальні установки у структурі особистості.
  5.  Спрямованість у структурі особистості.
  6.  Цілісність диспозиційної структури особистості.

  1.  Темперамент як основа формування диспозицій особистості

Організм можна розглядати як біологічно-тілесну підструктуру та підсистему індивідуальності. Це найбільш «жорстка підсистема», порівняно з іншими «гнучкими елементами», пов’язаними з підсистемою особистості.

В. М. Русалов здійснює спробу встановити ієрархію рівнів біологічної підсистеми: біохімічний, тілесний, нейродинамічний; і приходить до висновку, що «…біологічна підсистема людської індивідуальності є переважно генетично детермінованою підсистемою, хоча ступінь цієї детермінованості істотно залежить від рівня конституції: найбільша детермінованість характерна для морфологічного рівня, затим для фізіологічного і дещо менше – для нейродинамічного та психодинамічного рівня».

Важливо відзначити, що поняття «організм» є вихідним у розумінні проблеми утворення характеру та формування особистості й індивідуальності, а відтак і диспозицій. Особливо ця традиція характерна для вітчизняної психології, яка пояснює поведінку людину через взаємодію зовнішнього середовища та організму (Б. М. Теплов, О. Г. Ковальов). Відтак специфіка організму у структурі індивідуальності полягає в тому, що вона задає біологічні параметри взаємодії людини з середовищем. Фактично, це біологічний рівень диспозиції.

Зауваження В. С. Мерліна про те, що вивчення нейродинамічних і психодинамічних (темпераментальних) властивостей у школі Б. М. Теплова і В. Д. Небиліцина відбувалося без зв’язку з вивченням спрямованості особистості, і, навпаки, спрямованість та мотивація особистості у школі О. М. Леонтьєва вивчалися поза зв’язком з нейрофізіологічними і темпераментальними властивостями.

Фактично типологія темпераменту відображає бачення біологічних диспозицій людини.

Гіпократ був першим, хто запропонував свою типологію темпераменту. У його розумінні поняття «темперамент» означає змішування части, чим пояснювалося, чому одні хворі краще протистоять хворобам, а інші – гірше. Він прийшов до висновку, що в організмі змішуються чотири вологи: кров (теплий початок), слизь (холодний початок), чорна і жовта жовч, що відповідають вологому або сухому початку. В залежності від переважання того чи іншого начала формуються особливості людини.

Суттєві моменти, які виділилися в теорії про темперамент в ході історії:

  1.  Темперамент є первинною тілесною ознакою індивідуальності, що відображає в собі водночас універсальні природні закономірності.
    1.  Визначальним виявилося поняття красису або співвідношення ознак, причин, елементів, які і лежать в основі темпераменту.
    2.  Властивості темпераменту перебувають в залежності від залоз внутрішньої секреції (гуморальна концепція Гіппократа-Галена).

До ХХ століття вивчення темпераменту йшло двома шляхами: відповідно до одного, в основі темпераменту лежать фізіологічні фактори, відповідно до другого – темперамент проявляється в організації душевного життя.

Аристотель пов’язував різницю у темпераментні зі складом крові (її згортання, щільність). У гнівливих людей є схильність до згортання крові і переважанням в ній твердих частинок. У холоднокровної людини – кров більш рідка та холодна.

А. Галлер у 18 столітті припустив, що головну роль у різниці темпераментів грає щільність тканей і різна ступінь їх подразнюваності. Це був перший вчений, який перейшов з гуморальної концепції до наївно-фізіологічної.

І нарешті, головну причину індивідуальних відмінностей в темпераменті вчені почали бачити у нервовій системі, щоправда, в основному у її будові, а не у функціонуванні. У меланхоліків – тонкі нерви («тонкої душі людина»), у флегматиків – міцні нерви («нерви товсті як канати»).

С. Фульє вважав темперамент природженою тілесною конституцією людини, що виражається в її сприйнятливості, швидкості мислитель них процесів і сили активності. На основі темпераменту виробляється характер. Традиційні чотири типи темпераменту він визначає шляхом швидкості-повільності і сили-слабкості активності.

У 19 столітті майже загальноприйнятою стає схема: спадковість → темперамент → тенденція у поведінці.

Головними елементами комбінацій властивостей темпераменту були:

  •  сила і швидкість протікання емоцій, домінуючий афективний тон і настрій (Е. Кант);
    •  бурхливість або стриманість емоцій, з одного боку, і схильність до оптимістичного чи песимістичного настрою – з іншої (Еббінгауз);
    •  сила і швидкість життєвих проявів, а також світлий або темний характер життєвого почуття (Г. Геффдінг);
    •  сила і швидкість протікання афектів (В. Вундт);
    •  співвідношення емоційних та вольових особливостей (Клейдж).

Теорії темпераменту, як правило, займають проміжне становище між фізіологічними та психологічними рівнями пояснення поведінки.

Темперамент – закономірне співвідношення стійких індивідуальних особливостей особистості, що характеризує різні сторони динаміки психічної діяльності.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Конституційні теорії темпераменту.

Е. Кречмер помітив, що залежно від типу тілобудови людина виявляється схильною до одного з психіатричних захворювань. Він виділив основні групи психічних якостей, які складають основний зміст темпераменту: психастезія (надмірне підвищення або пониження чутливості по відношенню до психічних подразників), фон настрою (схильність до веселощів або печалі), психічний тип (прискорення або затримка психічних процесів у цілому і окремо взятих), загальний руховий темп, або психомоторна сфера (рухливість або загальмованість, траєкторія рухів).

Е. Кречмер виділив такі психосоматичні типи:

  •  пікнік – широка і важка людина; значні жирові відкладення; кругла голова на короткій шиї; має циклотимічний темперамент; доброзичливий, товариський, не схильний для самоаналізу; емоції коливаються між смутком і радістю; одні схильні до гіпоманіакальності, інші – до депресії; схильний до маніакально-депресивного психозу;
    •  астенік – худий і високий; має крихку структуру, пласку грудну клітину, витягнуте лице; шизотимічний темперамент; обмежений контакт з людьми і речами; холодний, самодостатній, не любить відкрито проявляти почуття; упертий, важко пристосовується до соціуму; схильний до шизофренії;
    •  атлетик – здоров’як; добре розвинута мускулатура, високий або середній зріст, широкі плечі, вузькі стегна; іксотимічний (тягучий) темперамент; спокійний, реалістичний, маловразливий, стримана міміка, важко пристосовується до змін; може несподівано вибухати; схильний до епілепсії;
    •  дипластик – тілобудова безформенна, неправильна.

У. Шелдон в основу своєї класифікації  поклав переважання в організмі однієї з тканин ембріона – ендодерми, з якої утворюються органи травлення, мезодерми, з якої складаються кістки, м’язи, легені, чи ектодерми, з якої утворюються шкіра, волосся, нігті, нервова система і мозок. Він виділив три основні типи особистості:

  •  ендоморфний – великий живіт, велика кількість жирових відкладень, слабкі кінцівки; товариський, поступливий, привітний, любить комфорт, легко виражає емоції;
  •  мезоморфний – могутня статура, квадратна голова, широкі долоні і ступні; агресивний, любить пригоди, упевнений;
  •  ектоморфний – худорлявий і високий, наділений слабким розвитком внутрішніх органів, худим обличчям, вузькою грудною клітиною; загальмовані, інтровертовані, нетовариська, скритна.

Типологія К. Г. Юнга.

К. Г. Юнг виділив два загальних типи – екстравертований та інтровертований. Для екстравертів характерна спрямованість на об’єкт, тому думки інших людей, загальноприйняті норми, об’єктивні обставини визначають їх вчинки у значно більшій мірі, ніж їх власне, суб’єктивне ставлення до навколишньої дійсності. В інтроверта суб’єктивне завжди превалює над об’єктивним, і цінність суб’єкта завжди вища, ніж цінність об’єкта. Переживаючи певну емоцію, інтроверт звертає увагу на власні переживання, а не на події або людей.

Окрім свідомої установки, обидва типи мають несвідому установку, яка відносно першої виконує компенсаторну функцію і перебуває з нею у протилежних відносинах. Відповідно до цього автор, а також до чотирьох основних психічних функцій – мислення, емоції, відчуття та інтуїція – розбудовує свою класифікацію темпераменту: чотири типи екстравертів і чотири типи інтровертів.

Г. Айзенк запропонував розглядати типологію як систему чотирьох координат: нейротизм-спокій та інтроверсія-екстраверсія. Згодом ним було виділено ще одну координат – психотизм.

Однак єдиної типології темпераменту розробити не вдалося. Можливо, справдилася думка А. Бена про те, що темперамент є непотрібною традицією старої і безглуздо вигадки, та О. Ф. Лазурського – що вчення про темперамент віджило свій вік.

І. П. Павлов намагався пояснити природу індивідуальних відмінностей у темпераменті, спираючись на концепцію властивостей нервової системи. В результаті досліджень над тваринами і дітьми було виділено чотири типи нервової системи, які співвідносилися з чотирма класичними назвами типів темпераменту.

І. П. Павлов виділив три основних властивості нервової системи: силу процесів збудження і гальмування, врівноваженість їх між собою і рухливість цих процесів. Потім дослідження продовжили в лабораторії Б. М. Теплова. Було з’ясовано, що показник сили нервової системи вказує на межі працездатності клітин великих півкуль, здатність витримувати тривале і концентроване збудження або дію надмірно сильного подразника, не переходячи у загальмований стан. Слабкість нервової системи характеризується низькою межею працездатності, однак особи зі слабкою нервовою системою володіють високою реактивністю та чутливістю.

Рухливість нервових процесів – це здатність нервової системи швидко реагувати на зміни в оточуючому середовищі. Це передбачає швидкий перехід від одного подразника до іншого і від збудження до гальмування. Однак повільність нервових процесів – це основа пам’яті та набуття навиків.

Б. М. Теплов розглядає властивості нервової системи як природні властивості, але не обов’язково спадкові. Вони можуть бути результатом внутрішньоутробного розвитку, а також умов розвитку у перший період життя. Тому не вживає слово генотип. Він був проти типології як такої. Він вважав, що ніяка класифікація типів вищої нервової діяльності неможливо, допоки не будуть в деталях вивчені базисні властивості нервової системи. На жаль, це питання залишилося невирішеною школою Тепова-Небиліцина.

Інший вчений В. С. Мерлін вивчав окремі прояви темпераменту, його властивості. Він вважав, що тип темпераменту залежить від загального типу нервової системи і відносив до конституціонального типу. Він вважав таку характеристику недостатньою і запропонував ще ряд ознак, властивостей: сенситивність, реактивність, активність, співвідношення реактивності і активності, темп реакції, пластичність-ригідність, екстравертованість-інтровертованість. Параметри темпераменту: 1) емоційна збудливість, 2) збудливість уваги, 3) сила емоцій, 4) тривожність, 5) реактивність мимовільних рухів (імпульсивність), 6) активність вольової, цілеспрямованої діяльності, 7) пластичність-ригідність, 8) резистентність (опірність), 9) субєктивація (упередженість).

У СРСР сучасний етап дослідження темпераменту розпочався з робіт Б. М. Теплова та В. С. Мерліна та їх учнів (лабораторій), що застосували вчення І. П. Павлова про властивості нервової системи до типологічних досліджень людини, то в США дослідження темпераменту почалося з лонгітюдних досліджень А. Томаса, С. Чесс. Американці здійснили міждисциплінарний підхід. Зокрема, було встановлено, що темперамент є відносно стійкою, базовою диспозицією, яка визначає варіативність багатьох поведінкових рис. Також темперамент є першою координатою, що характеризує специфіку індивідуальної поведінки, яка формується.

Американські вчені визначали темперамент за ступенем вираженості моторної активності, чутливості до стимулів і характеру реакцій на нові стимули. Дослідивши 141 дитину і розділивши їх на групи – легкий і важкий темперамент, повільний та непостійний темперамент – вчені встановили, що виділені особливості цих дітей зберігаються у часі.

До особливостей темпераменту також належать активність та емоційність, темп і швидкість, пластичність та стійкість до стресу. Велика кількість ознак темпераменту може бути зведена до кількох базових характеристик або мета параметрів, наприклад, нейротизм або екстраверсія. Прийнято вважати, що ці риси залишаються стійкими впродовж тривалого періоду часу, а іноді впродовж всього життя.

  1.  Співвідношення характерологічних і диспозиційних компонентів у структурі особистості

Характер – одна з основних структур індивідуальності, що фіксує в собі специфіку переходу від психобіологічних та загально психологічних закономірностей до соціопсихічних, особистісних процесів.

У широкому смислі характером називають цілісну сукупність, що позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст запропонував використовувати цей термін у психології для пояснення цілого комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людину від іншої, запропонував і першу класифікацію характерів (брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий). Фактично це була одна з перших соціально-диспозиційних концепцій.

Спроби вичленити структури характеру пов'язані з появою і розвитком у психології поняття «воля», а також більш чіткої розробки дихотомії «розум – почуття». Фактично довкола цих основних вимірювань, що утворюють знамениту тріаду «розум – воля - почуття», і розвиваються уявлення про структуру характеру.

Розглядаючи характер як підструктуру, що відноситься до особистісного рівня, його вважають концептом, який в основі відноситься до сили характеру, як властивості, пов’язаної з зусиллями з подолання обставин. Таким чином, можна говорити, що характер відображає силу та індивідуальну специфіку диспозицій.

Характер є першопочатковим продуктом розвитку особистості і сам стає умовою подальшого її розвитку, роблячи особистість психологічно монолітною, цілісною, єдиною. Характер постає як психологічні особливості особистості, що проявляється у відносинах людини з оточуючими і в образі його дій, вчинків. Більш вузько характер розуміється як емоційно-вольові особливості особистості. Характер фактично задає диспозиції і є джерелом їх вироблення.

Взаємодія характеру та особистості є центральною, хоча й не вивчалася в академічній психології. Проте розрізняють поняття темпераменту і характеру. Наприклад, І. Кант зауважує, що темперамент вказує на те, що можна зробити з людини, а характер, що сам він хоче зробити з себе.

Тобто характер не є чимось готовим, даним від природи, але визначається сукупністю розвитку зовнішніх факторів та свідомими зусиллями людини по формуванні у себе потрібних властивостей. І. П. Павлов намагався розрізнити поняття «тип нервової системи», «темперамент» і «характер»: «…тип є природжений конституційний вид нервової діяльності – генотип… характер є сумішшю природжених схильностей, потягів з привитими впродовж життя під впливом життєвих вражень».

Система умовних зв’язків, що утворюється в процесі структурування життєвого досвіду, складає природну основу характеру, його формально-динамічну складову, тоді як система орієнтацій виникає уже як результат сплаву схильностей суб’єкта з формуючими впливами середовища. Стійка система зв’язків (динамічний стереотип) лежить в основі стрижневих властивостей особистості – спрямованості, що відноситься до однієї з основних змістових характеристик індивідуальності. Воля, як важливий системоутворюючий компонент характеру, проявляється у диференційованій системі довільної регуляції, пов’язаної як з емоційними патернами, так і з рівнем розвитку ряду здібностей.

Н. Д. Левітов зазначає, що характер як єдність форми та змісту, є психічним складом особистості, що виражається у її спрямованості та волі.

Мясіщев визначає характер проявляється через відношення людини до дійсності в залежності від умов суспільного буття особистості. Відносини, закріплюючись у способах дій, починають визначати особливості прояву особистості. Характер і є спосіб здійснення відносин з різними сторонами дійсності.

С. Л. Рубінштейн: характер – закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань, що сформувалися в процесі розвитку особистості на основі ситуативних спонукань і мотивів, що визначаються збігом зовнішніх обставин.

Ковальов: характер є суспільно-історичним явищем.

Отже, характер – це структуроване ціле, що складається з окремих компонентів у постійному взаємозв’язку і утворює органічне ціле. Кожен компонент має особливу якісну характеристику в залежності від особливостей характеру в цілому.

Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим результатом виховного процесу.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку, що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.

Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.

У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».

К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).

  1.  Ціннісні орієнтації у структурі особистості

Найвищий рівень диспозиційної ієрархії займають ціннісні орієнтації. Вершину її складає «життєвий ідеал» - соціально-політичний і моральний образ бажаного майбутнього. Ціннісні орієнтації так чи інакше узгоджуються з ідеалом, формуючи власну ієрархію життєвих цілей, більш віддалених, відносно близьких і найближчих, а також цінностей-засобів, або уявлень про норми поведінки, які людина розглядає як еталон.

О. Г. Дробницький виділяє два роди цінностей - предметні, котрі виступають як об’єкти спрямованих на них потреб, і цінності свідомості, або ціннісні уявлення. Перші є об’єкти наших оцінок, а другі виступають як вищі критерії для таких оцінок.

В соціологічному аспекті цінності - нормативи чи регулятори діяльності. Тут їх доцільно розділяти на цінності-норми, цінності-ідеали, цінності-цілі, цінності-засоби і т.п. Наприклад, болгарський дослідник цієї проблеми В. Момов вважає, що можна типологізувати цінності як існуючі чи наявні, актуальні, далі - цільові або мислимі, бажані, можливі; і, нарешті, при подальшому членуванні цільових цінностей отримуємо таку ієрархію: цінності-цілі і цінності-ідеали, а потім цінності-бажання і нормативні цінності (повинного).

У психологічному аспекті можна запропонувати в якості основи групування певних станів модальності диспозицій (активовані, «сплячі», що відносяться до центральних потреб особистості і до «периферійних»).

Для нас істотні, по-перше, цінності, що фіксують відношення між людьми і відношення до особистісних якостей людини, бо ж вивчається їх регулятивна роль в поведінці на роботі і в сфері дозвілля - в різних сферах спілкування. Зрозуміло, по-друге, що варто розглядати актуальні цінності, а не можливі або мислимі як віддалений ідеал. По-третє, якщо мати на увазі зосередження уваги на регулятивних функціях диспозицій, провідною ознакою буде членування цінностей на цілі і засоби, їх нормативна сторона. І по-четверте, безумовним суб’єктом виступає індивід, поведінку якого ми робимо спробу прогнозувати.

Вирішальна умова достовірної інтерпретації ціннісних структур - виділення системних «образів», а не рангування списку цінностей та ізольований їх розгляд, причому те, що об’єднує всю сукупність досліджуваних, повинно бути віднесено на рахунок спільності соціальних умов і особливостей даної соціально-професійної групи, а те, що відрізняє групи індивідів, складає їх специфічні особливості, що в рамках нашого дослідження складає головний інтерес.

Має місце певне розділення цільових і інструментальних аспектів в системі ціннісних орієнтацій, причому цінності-цілі більш стабільні, ніж цінності-засоби, і, крім того, вони відображають більшу єдність досліджуваних, тоді як в інструментальних відображається помітна індивідуалізація (або невизначеність) ціннісних структур.

Загальна спрямованість інтересів особистості, яка, згідно гіпотезі, була визначена нами як другий рівень ієрархії, в дійсності є її вищим рівнем - координує систему її цільових цінностей.

Домінуюча спрямованість ціннісних орієнтацій чітко фіксується як певна життєва позиція за критеріями рівня задіяності в сферу праці, у сімейно-побутову і дозвільну активність.

  1.  Соціальні установки у структурі особистості

Соціальні установки – це схильність до сприймання, оцінки та поведінки, що відносяться до окремих соціальних об’єктів, ситуацій та їх властивостей. Від ціннісних орієнтацій їх відрізняє рівень узагальненості.

Суб’єктивні смисли ситуацій відображають їх реальне значення в минулому з поправкою на потреби особистості та інші індивідуальні особливості суб’єкта. Тоді питання ставиться таким чином: що домінує в процесі узагальнення і диференціації соціальних установок - актуальна ситуація діяльності чи минулі умови, пропущені крізь призму особистісного сприйняття?

Такі властивості як самостійність-ініціативність, відповідальність-організованість, старанність-акуратність проявляються як загальна тенденція внезалежності від ситуації. диспозиції генералізуються на основі певної об’єктивної даності, га базі відображення загальної тенденції поведінки людей, що з’являється в різних умовах виробничої діяльності.

Напруженість соціальної установки залежить від рівня нормативної наказовості у відношенні певних аспектів поведінки – підвищення санкцій призводить до зниження установки в силу ослаблення само регулятивних функцій диспозицій і підвищення зовнішньорегулятивних.

В ієрархії системи диспозицій верхній узагальнений рівень ціннісних орієнтацій виконує функцію управління або координації у відношенні нижчих рівнів узагальнених соціальних установок, а останні грають ту саму роль у відношенні ситуаційних соціальних установок, але не навпаки.

  1.  Спрямованість у структурі особистості

Спрямованість інтересів є віссю для системи ціннісних орієнтацій, що грає важливу роль у гармонізації диспозиційної структури. Це показник соціальної зрілості та суспільного потенціалу.  

Висловлене в гіпотезі про диспозиційну структуру припущення, що ціннісні орієнтації є вищим диспозиційним рівнем, в світлі цих даних неточне. По суті, саме спрямованість інтересів, чи суб’єктивна задіяність особистості в різні сфери діяльності, організує систему її орієнтацій в соціальній дійсності, тобто домінує в структурі диспозицій.

  1.  Цілісність диспозиційної структури особистості

Головне ж питання системної класифікації - питання про те, в чому суть подібності і відмінності виділених типів. По-перше, це консистентність, тобто внутрішня узгодженість елементів. Тому оптимальний рівень консистентності повинен перебувати десь в межах, що забезпечують цілісність і несуперечливість диспозиційної системи, але не настільки жорстких, щоб це заважало гнучкій ситуативній поведінці. Відносна гнучкість диспозиційної структури, де нижчі диспозиційні утворення відшаровуються від більш узагальнених, вищих якраз і забезпечує ситуаційну адаптивність особистості.

В системі диспозицій реально є ієрархічна впорядкованість, причому вищі її компоненти несуть відповідальність за гармонізацію нижче лежачих, але не настільки жорстку, щоб це заважало гнучкій ситуативній поведінці.

Основна ідея диспозиційної концепції полягає в тому, що реальною поведінкою суб’єкта керують не окремі орієнтації чи соціальні установки, але і вся диспозиційна система в цілому. Ми припустили, що «відповідальність» за регуляцію поведінки на певному рівні (в деякому «масштабі») несуть диспозиції, що відповідають рівню узагальненості «поведінкових структур» (вчинок, система вчинків, спрямованість поведінки в даній сфері, цілісність життєдіяльності в різних сферах). Передбачалося також, що ефективна диспозиційна саморегуляція може мати місце у випадках, коли «керуюча» диспозиція отримує підкріплення з боку нижчих і вищих диспозиційних утворень. Перші забезпечують реалізацію даної диспозиції на своєму рівні, а другі спрямовують поведінку в більш широкій смузі цілеспрямованої діяльності.

Основний висновок полягає в тому, що включення до професійної діяльності (або ж інші диспозиції більш високого цільового рівня в порівнянні з диспозиціями до певних способів діяльності в даній сфері) без сумніву, позначається на реальних показниках якості і інтенсивності діяльності у відповідній галузі.

Поведінка людини не ситуативна; вона дійсно складає тенденцію, в рамках якої окремі вчинки або прямо співпадають, або коливаються навколо певної загальної «вісі», що спрямовується диспозиціями вищого рівня.

Підсумовуючи всі отримані нами дані, можна так визначити «прогностичні здібності» відомостей про диспозиційну структуру і її складові для практичного передбачення поведінки особистості.

1. Структура ціннісних орієнтацій, яка дозволяє фіксувати спрямованість інтересів особистості по відношенню до найбільш важливих видів діяльності і способів її реалізації, - непоганий показник для прогнозу загальної спрямованості поведінки як цілеспрямованої чи порівняно хаотичної, такої, що важко чи легко піддається регуляції.

2. Узагальнені соціальні установки, зокрема, до нормативних аспектів звичної життєвої ситуації, - непогана база для пердбачення характерних рис реальної поведінки в тих умовах, до яких вони віднесені.

4. Для передбачення певного вчинку в жорстко окреслених умовах цілком інформативні ситуативні соціальні установки. Однак, з практичної точки зору немає потреби користуватися складними процедурами. Достатньо прямих запитань про наміри здійснити вчинок, якщо сам вчинок і ситуація, в якій він очікується, чітко визначені.

5. Важливо підкреслити, що найбільш надійне передбачення послідовності вчинків спрямованості поведінки і її соціально значимих характеристик може бути забезпечене лише за умови, якщо ми маємо дані хоча б про деякі структурні стани диспозиційної системи і перш за все про спрямованість інтересів особистості, рівень її включення в діяльність, яка відноситься до області поведінки, що прогнозується, і рівень включеності у способи дій, які прогнозуються.

Припущення про ієрархічну організацію диспозиційної системи не було спростовано. Разом з тим межі між диспозиційними утвореннями різного ступеня загальності виявилися не настільки визначеними і різко окресленими як очікувалося. Головним чином, це відноситься до вищих диспозиційних рівнів загальної спрямованості інтересів особистості і її ціннісних орієнтацій, які очевидно утворюють цілісну підструктуру, виконують роль внутрішнього ядра ціннісно орієтаційної системи особистості і як такі служать провідною характеристикою її загальної життєвої позиції.

Не ціннісні орієнтації, а швидше загальна спрямованість інтересів домінує на вершині диспозиційної ієрархії особистості. Саме спрямованість інтересів (фіксує) суб’єктивну орієнтацію індивіда по відношенню до основних сфер життєдіяльності великих соціальних груп, до яких належить особистість. Вищі рівні диспозиційної ієрархії виконують функції стабілізації і гармонізації уявлень суб’єкта про самого себе, складають найважливіші компоненти його особистості. Адаптація диспозиційної системи до часткових умов діяльності забезпечується її нижчими рівнями - узагальненими і особливо ситуативними соціальними установками, а її стійкість – вищими диспозиційними утвореннями.

Вищі диспозиційні утворення більш підпадають під вплив загальних соціальних умов, а нижчі - часткових обставин повсякденної діяльності.


Лекція 4. Диспозиції та реальна поведінка особистості

  1.  Джерела диспозиційно-поведінкових суперечностей.
  2.  Групові диспозиційно-поведінкові відповідності.
  3.  Вплив показників зрілості особистості на узгодженість диспозицій та реальної поведінки.
  4.  Проблема слабкості індивідуальних відмінностей.

  1.  Джерела диспозиційно-поведінкових суперечностей

В рамках проблеми відповідності між бажаним і досягнутим розузгодженість між диспозиціями і релевантними характеристиками поведінки традиційно пояснюється наявністю перепон, з якими зіштовхується людина на шляху до реалізації бажаного. Перепони першого порядку: обмеженість об’єктивних і суб’єктивних ресурсів людини (можливостей і здібностей). Вони не мотиваційного характеру; вони статистичні. Другий вид перепон – різні диспозиції людини, які конкурують за вплив на одну й у саму дію, а також об’єктивні умови, які стимулюють ці «інші» диспозиції. Ці перепони мотиваційного характеру, динамічні. Здатні як гальмувати поведінку, так і посилювати її.

З цих умовисновків витікає можливість іншої трактовки диспозиційно-поведінкових суперечностей. Однією з причин суперечностей може бути неспівпадання між диспозиціями, фіксованими в дослідженні, і тими, що реально управляють поведінкою.

Суперечність між виміряними диспозиціями (Д2) і оцінками реальної поведінки (П1) складаються з чотирьох основних складових. Перша (Д0-П0) - це суперечність між диспозицією, що фактично спонукає поведінку людини (Д0), і його реальними діями (П0). Вони виникають за рахунок об’єктивних і суб’єктивних перешкод, що заважають реалізації диспозиції. Друга складова (Д0 - Д1) - суперечність між спонукальними диспозиціями (Д0) і тими, що усвідомлюються респондентом (Д1), а третя – між усвідомлюваними диспозиціями (Д1) і тими, які повідомляються досліднику (Д2). Другий і третій компоненти суперечностей виникають за рахунок перешкод, що заважають адекватному усвідомленню суб’єктом своїх спонукань і адекватній комунікації між ним і дослідником в процесі вимірювання диспозицій. Насамкінець, четверта складова (П0-П1) - це суперечність між реальною поведінкою (П0) і її вимірюваннями, наприклад, шляхом експертних оцінок (П1).

  1.  Групові диспозиційно-поведінкові відповідності

Найпростіший спосіб знаходження диспозиційно-поведінкових суперечностей – це вираховування кореляцій між інтенсивністю диспозицій та відповідними показниками фактичної поведінки. Ці кореляції безпосередньо характеризують рівень всієї вибіркової сукупності (групи), а не окремого індивіда.

Відбувається оцінка за параметрами: творчість у професії, самостійність, творчість, досвідність, самостійність і незалежність.

В основі відмінностей між диспозиційно-поведінковими кореляціями, що стосуються самостійності, лежать відмінності в адекватності усвідомлення суб’єктом своїх реально регулюючих диспозицій і в адекватності його «диспозиційних повідомлень» експериментатору.

  1.  Вплив показників зрілості особистості на узгодженість диспозицій та реальної поведінки

Узгодженість поведінки та диспозицій є однією з ознак зрілості особистості.

Однак коефіцієнти диспозиційно-поведінкових кореляцій вищі за алгебраїчною величиною у групах менш розвинутих: у пересічних інженерів у порівнянні з керівниками груп. Можливість спрогнозувати поведінку за окремими диспозиціями невелика в усіх вибірках: найбільша 0,38 дає лише можливість передбачити одну п’яту варіацій оцінок поведінки. Проте більші можливості передбачення поведінки на основі інформації про диспозиції є в менш розвинутих підгрупах. Вони, очевидно, краще усвідомлюють свої справжні диспозиції.

Для більш розвинутих осіб більш характерне довільне, опосередковане регулювання своїх реальних дій (це правильно для більш цілеспрямованих, організованих і тим, хто зневажає задоволеннями). Тому у членів більш розвинутих підгруп повинні виникнути більші суперечності між диспозиціями, мовою яких говорив гедоністичний принцип безпосередньої регуляції, і реальною поведінкою, що спонукається також інструментальними цінностями.

Можна також припустити, що більш розвинуті індивіди, спрямовані на об’єкт, діяльність, менше думають про себе та свої переживання, а тому виникає суперечність між диспозиціями і реальною поведінкою. Крім того, особи у більш зрілих групах гірше усвідомлюють свої диспозиції, тому що вони автоматизовані, тому у поведінці задіяно більше несвідомих психічних структур.

Співставлення індексів суперечності з цінностями особистості підтверджує висловлену раніше гіпотезу про подвійну детермінацію диспозиційно-поведінкових суперечностей, пов’язаної як з процесами реалізації диспозицій, так і з процесами їх усвідомлення і комунікації по каналу «досліджуваний – дослідник». Обидві ці групи фактів вказують, мабуть, на існування обернених співвідношень між ефективністю діяльності людини в процесах пізнання і перетворення об’єкту і адекватністю її рефлексії з приводу самих цих процесів.

На загал картина з розумінням природи суперечності між диспозиціями і реальною поведінкою зовсім неоднозначна.

  1.  Проблема слабкості індивідуальних відмінностей

Разом з тим варто зауважити, що індивідуальні відмінності, які вивчаються персонологією, не є серйозним аргументом у прогнозуванні поведінки конкретної особистості в нестандартній ситуації.

Наприклад, людина поспішає на побачення, але раптом в дверях бачить іншу людину, яка потребує допомоги. Знання особистісних особливостей навряд чи допоможе спрогнозувати її поведінку. Цього не можна зробити, ані спираючись на диспозиційні характеристики людини (особистісні риси), ані на досвід поведінки. Максимальна статистична кореляція, що складає 0,30, між показниками, що характеризують вираженість тих чи інших індивідуальних відмінностей, з одного боку, і поведінки в новій ситуації, що підтверджують чи спростовують ці показники, - з іншого, найкраще демонструють існування цієї «стелі» передбачуваності.

Проте така низька кореляція не є безглуздою, хоча й лишає безліч факторів поведінки неврахованими. Насправді ж такий рівень кореляції є максимально досягнутою межею. Зазвичай вона є значно нижчою.


Лекція 5. концепт ситуації у психології ОСОБИСТОСТІ

  1.  Поняття про соціальну ситуацію та соціальний епізод.
  2.  Психологічний аналіз соціальної ситуації.
  3.  Проблема оцінки ситуації. Характеристика ситуації.
  4.  Класифікація ситуацій.

  1.  Поняття про соціальну ситуацію та соціальний епізод

Проблема поведінки людини в ситуації розглядається в контексті тривалої дискусії між «персонологами» та «ситуціоністами» щодо «основного психологічного питання»: що регулює поведінку людини – особистісні риси чи ситуація? Не викликає сумніву тільки теза про існування певного взаємозв’язку поведінкових, особистісних і ситуаційних змінних, яку Н. Ендлер, Д. Магнуссон, В. Мішел визначають як складну взаємодію ситуації та особистості, що знайшло своє вираження у конструкті «особистісно-ситуаційної взаємодії».

Сьогодні жорстко не протиставляють диспозицію та ситуацію як фактори, що визначають поведінку людини. Поведінка  є результатом безперервної взаємодії між індивідом і ситуаціями, в який він включений; з особистісного боку суттєвими є когнітивні та мотиваційні фактори, а з боку ситуації – те психологічне значення, яке ситуація має для індивіда. Власне саме це дозволяє відділити ситуація від соціального епізоду. Ситуація – це завжди соціальний епізод, але такий, в який суб’єкт включається і який намагається певним чином перетворити для задоволення своїх потреб. Соціальний епізод не має примітної суб’єктивної значимості, він, як правило, суб’єктом одразу витісняється, суб’єкт не представлений у ньому особистісно, а тільки з точки зору певної соціальної ролі (моє визначення).

Ситуація – це система зовнішніх, відносно суб’єкта, умов, що спонукають і опосередковують його активність. Тут зовнішнє положення відносно суб’єкта означає: у просторовому відношенні – положення поза ним; у часовому відношенні – передування дії суб’єкта; у функціональному відношенні – незалежність від нього відповідних обставин у момент дії. До елементів ситуації можуть належати і стани самого суб’єкта в попередній момент часу, якщо вони зумовлюють його наступну поведінку.

Повний опис ситуації має на увазі виділення вимог, висунутих індивіду ззовні або вироблених ним самим, виступаючих для нього як вихідні.

Реалізація вимог ситуації створює передумови для її перетворення або подолання. Вихід за межі ситуації відбувається в тій мірі, в якій у суб’єкта – при значимості для нього цієї ситуації – складаються і починають реалізовуватися вимоги до себе, надлишкові відносно початкових.

К. Левін наголошує на тому, що вивчення законів психологічного функціонування є неможливим. Варто знати конкретну ситуацію. Причому ситуацію варто досліджувати цілісно.

На його думку, ситуація – це середовище, психологічний життєвий простір, сукупність фактів, які детермінують поведінку індивіда в конкретній ситуації.

У психологічному розумінні кожна ситуація розглядається як: (1) зовнішнє середовище, оточення, обставини, об’єктивні умови, в які доля «закинула» людину і які протистоять їй у своєму автономному бутті; (2) суб’єктивні обставини, що складають внутрішній світ життя людини; (3) процес і результат трансценденції людини за межі об’єктивних та суб’єктивних обставин. Іншими словами, опинившись у певній ситуації, людина орієнтується, самовизначається в ній, а потім перетворює цю ситуацію на стартовий майданчик для вчинку.

Розвиток ситуації завжди супроводжується певним конфліктом – внутрішнім чи зовнішнім: утвердження нової ситуації означає заперечення попередньої. Ситуація як така ніколи не зникає.

У. Томас визначає ситуацію як набір цінностей і установок, з якими індивід або група має справу в процесі активності і у відповідності з якими ця активність планується і її результати оцінюються. Кожна конкретна активність є рішенням ситуації.

Ситуація містить три типи даних:

  1.  Об’єктивні умови, в яких діє індивід або група. Ця сукупність цінностей - економічних, соціальних, релігійних – які прямо і непрямо впливають на свідомість індивіда.
  2.  Вже існуючі установки, які здійснюють в даний момент реальний вплив на поведінку.
  3.  Визначення ситуації – більш або менш ясна концепція умов і усвідомлення установок.

  1.  Психологічний аналіз соціальної ситуації

Під соціальним фактором варто розуміти не стільки його змістове наповнення (формування конкретного типу характеру, розвиток здібностей чи стилю діяльності), скільки соціальну форму взаємодії. Остання являє собою унікальну конфігурацію зовнішніх і внутрішніх сил, які певним чином обмежують особистість рамками суб’єктних можливостей. Ситуація як просторово-часова одиниця аналізу суб’єктної взаємодії задає певну конфігурацію особистісних рис і цінностей для реалізації локальної життєвої мети. Проте «заданість» цієї конфігурації – цілком справа суб’єкта, що на свій лад витлумачує соціальні стимули.

Ситуація значною мірою – це суб’єктивний продукт, а значить суб’єкт, хоча й значною мірою несвідомо, визначає міцність ситуаційних бар’єрів (часто вони є ілюзорно-невротичними), перспективи (часом нереалістичні) і розвиток ситуації. Ситуація як суб’єктивна форма соціально-особистісного буття стає майданчиком постійного розвитку індивідуальності. Саме різноманітність ситуацій, де сполучається густа павутина соціальних стимулів і безперервна динаміка особистісних смислів, породжує безліч унікальних комбінацій індивідуальності особистості.

Вивчення ситуаційного чинника формування людської індивідуальності дозволяє встановити дійсні регуляційні механізми поведінки та діяльності людини. Фактично життєва ситуація є потужним автономним чинником зміни індивідуальності суб’єкта, оскільки 1) щоразу заново визначає ієрархію особистісних рис і цінностей суб’єкта; 2) особистісні риси і цінності координуються за новими ситуаційними орієнтирами; 3) створює унікальну єдність особистісних рис і цінностей; 4) ця єдність (гештальт) набуває певного ступеня інваріантності, що згодом складає осердя особистості.

Проблема людської індивідуальності полягає в тому, що утворена структура особистості набуває ригідних ознак і застосовується в різноманітних ситуаціях, що може створювати проблеми дезадаптації, утрудненої інтеграції і невротичності. Дезадаптований суб’єкт має інваріантну ієрархію цінностей, яку не бажає змінювати у зміненій соціальній ситуації. Невротичний суб’єкт виснажує себе тим, що його цінності перебувають у загострено суперечливих відносинах, і будь-яка ситуація стає полем їх конфлікту. Адекватний суб’єкт завжди є спонтанним, виявляє виважений рівень пластичності і намагається в кожній значимій ситуації вибудовувати оригінальну ізоморфну конфігурацію своєї індивідуальності.

Безпосередня взаємодія людини з людиною відбувається у певному контексті і на певній основі. Фактори, що її визначають: 1) конфігурація факторів, що належать індивідам, які беруть участь у ситуації (їхні характеристики, стосунки між ними), 2) конфігурація факторів, що відносяться до задачі, проблеми, діяльності (задача нова або знайома, тривіальна або творча, структурована чи неструктурована), 3) конфігурація факторів, що відносяться до умов і обставин, 4) набір факторів, пов’язаних з індивідуальним відношенням індивіда до трьох вищезазначених фактора (навички рішення задачі, ступінь тривалості включеності у проблему, установки щодо інших, почуття легкості або дискомфорту).

  

  1.  Проблема оцінки ситуації. Характеристика ситуації

Ситуацію можна вивчати за такими категоріями:

  1.  Інші люди: інші індивіди в міжособистісних відносинах; внутрішньогрупові та міжгрупові відносини; ситуації колективної взаємодії.
  2.  Культурні продукти: матеріальна культура; нематеріальна культура (мова, релігія, мистецтво).

Перша фаза ситуації характеризується неминучою невизначеністю. Ситуація зовсім невизначена; навіть якщо уже є індивідуальні бажання, які надають значення новим даним, вони недостатньо визначені щодо цих даних, складність невпорядкована, цінності не окреслені, їх відношення не встановлені. На другій стадії ситуація стає визначеною, бажання кристалізується і об’єктивується, і індивід починає контролювати свій новий досвід. В цей час сфера досвіду, в який нові ситуації можуть бути включені одними почуттями, взагалі не включає соціальне життя. Вона включає тільки внутрішні органічні процеси і такий зовнішній досвід, який прямо пов'язаний із задоволенням органічних потреб і уникненням фізичної небезпеки.

Характеристики ситуації:

  1.  

  1.  Структура цілей.
  2.  Репертуар елементів.
  3.  Правила.
  4.  Послідовність поведінки.
  5.  Концепти.
  6.  Умови.
  7.  Ролі.
  8.  Навички і труднощі.

Ці характеристики є взаємопов’язаними і утворюють систему.

Цільова структура може мати більше, ніж одну ціль. Елементи – це дії, необхідні для досягнення цілей.

Правила розвиваються поступово; вони можуть змінюватися, але ці зміни повільні. Загальні правила: 1) підтримувати комунікацію, 2) забороняти втечі, 3) забороняти агресію, 4) координувати поведінку, 5) притримуватися кооперації.

Репертуар елементів обумовлює їх послідовність (питання – відповідь). Послідовність може розділятися на епізоди або фази.

Ролі – це позиції, для яких характерні різні схеми поведінки.

Кожна соціальна ситуація має свої труднощі і необхідні конкретні соціальні навички, щоб справитися з ними. Труднощі ситуації: 1) ситуація асертивності (постояти за свої права), 2) виступ перед публікою, 3) конфлікт з ворожими людьми, 4) зустріч з незнайомими людьми, 5) інтимні ситуації (з протилежною статтю), 6) контакти з людьми, наділеними владою, 7) страх критики, допустити помилку.

  1.  Класифікація ситуацій

Соціально-епізодична класифікація життєвих ситуацій.

Основним на даному етапі вважаться інтеракційний підхід: поведінка є результатом тривалої безперервної взаємодії людини і соціальної та фізичної ситуації, в якій вона перебуває. Люди вибирають ситуації або уникають їх, змінюють ситуації, діючи в них.

Ендлер та Магнуссон пропонують дві головних ознаки ситуації: об’єктивне - суб’єктивне та макро – мікро, хоча також наводяться такі характеристики як слабка – сильна, релевантна – не релевантна, полегшуюча – утруднюючи.   

Суб’єктний підхід до типології життєвих ситуацій дозволяє виявити умови та можливості особистісного прояву. Зокрема, визначає стан ситуаційної суб’єктності: ступінь можливостей (ресурсів) та обмежень (контролю), які скеровують особистість до певної форми соціальної активності.

К. Левін одним із перших розробив типологію ситуацій. Він феноменологічно описує ситуації обіцянки нагороди та загрози покарання і типологізує їх, зіставляючи з ситуацією дії, що витікає з інтересів самої дитини. Однак запропонована ним типологія походить від соціально-видових ознак ситуації: ситуація спонукання, ситуація заборони тощо, а це не завжди дозволяє проникнути у суть суб’єктної поведінки.

Н. Кантор, У. Мішел та Дж. Шварц виділяють такі типи ситуацій як ідеологічна, соціальна, стресова і культурна. Як зауважує Н. В. Грішина, «цінність будь-якої класифікації визначається її пояснюючими можливостями при переході на рівень опису конкретних об’єктів». Наведена вище типологія не містить чіткого критерію поділу. Конкретна життєва ситуація може належати одразу до всіх вищезазначених типів.

М. Аргайл, А. Фернем та Дж. Грехам пропонують іншу класифікацію базових типів ситуацій: формальні соціальні події; інтимні зустрічі з близькими друзями чи родичами; випадкові зустрічі зі знайомими; формальні контакти у крамницях та офісах; асиметричні ситуації, пов’язані з соціальними уміннями; переговори та конфлікти; групова дискусія. Ці типи ситуацій можна продовжувати безліччю інших, не говорячи вже про те, що з ряду випадає широкий пласт екстремальних ситуацій. Фактично маємо перелік соціальних епізодів, які нічого пояснити у поведінці суб’єкта не здатні.

Можна продовжити наводити інші типології ситуацій, які мають ті самі недоліки: 1) зорієнтованість на соціальні ознаки ситуації, а відтак невичерпність ряду соціальних епізодів; 2) відсутність пояснюючих і прогностичних можливостей; 3) неможливість застосування для вирішення практичних завдань.

Відмінний підхід пропонують О. В. Філіппов та С. В. Ковальов. Вони виокремлюють об’єктивні та суб’єктивні ситуації за переважаючим впливом обставин чи особистості. Проте адекватність такого поділу теж викликає нарікання. По-перше, ситуація за визначенням є суб’єктивною. Це завжди ситуація суб’єкта навіть тоді, коли зовнішні обставини визначають ситуацію. Можемо говорити про різний ступінь суб’єктної активності індивіда в ситуації, але не про ситуацію поза суб’єктом. Без суб’єктної оцінки ситуація залишається соціальним епізодом.

К. Левін наголошує, що ситуація повинна розглядатися переважно з позиції її учасника, а не спостерігача. Ситуація існує об’єктивно як соціальний епізод, але завжди набуває суб’єктивного розуміння і плану дій. Л. Росс та Р. Нісбетт зауважують, що суб’єктивна інтерпретація ситуації, з одного боку, не є її дзеркальним відображенням, а з іншого – не є продуктом абсолютно довільного конструювання об’єктивної реальності.

По-друге, життєва ситуація може суттєво варіюватися в залежності від конфігурації зовнішніх та внутрішніх сил. З огляду на запропонований аналіз ситуації  можливо характеризувати лише її окремі об’єктивні та суб’єктивні елементи, які самі по собі не становлять ситуації, а є ізольованими чинниками активності індивіда. «Поелементне» вивчення ситуацій є непродуктивним, оскільки не дозволяє сприймати ситуацію як цілісний образ (гештальт), який здійснює вплив на поведінку особи.

Отже, суб’єкт потрапляє в обставини, частково створені ним особисто, а частково незалежні від нього, і регулює свою соціальну активність так, щоби досягти ситуаційної вигоди. Таким чином, ситуація являє собою соціально-психологічний вимір проблемних обставин, суб’єктно визначених і життєво інтегрованих особистістю, що вимагають від неї певних дій. Ситуація становить нерозривну єдність зовнішніх умов життєдіяльності індивіда, що задають об’єктивні параметри його поведінки, їх суб’єктивної оцінки та унікального способу дій.

Соціально-психологічні параметри ситуації.

О. В. Мазяр виділяє чотири найзагальніших типи життєвих ситуацій: захоплення, залежності, знеохочення та примусу. Вони отримані в результаті зіставлення соціального та психологічного параметрів життєвої ситуації.

Соціальний параметр визначає зовнішні, незалежні від суб’єкта умови ситуації і демонструє ступінь свободи суб’єктної поведінки. Фактично задає зовнішні бар’єри ситуації і робить її для суб’єкта об’єктивно відкритою чи закритою (безвихідною) для маневру. Йдеться про ступінь альтернативності ситуації, адже соціальний параметр визначає, наскільки об’єктивні умови дозволяють суб’єкту змінити актуальну ситуацію на іншу.

В альтернативній ситуації суб’єкт здатен вийти за її межі, змінити на іншу, тому що її бар’єри слабкі або взагалі відсутні. В безальтернативній ситуації суб’єкт майже не відчуває свободу у діях, оскільки стиснутий певними обов’язками. Безальтернативна ситуація стає неминучою, вимушеною, нав’язаною ззовні. Суб’єкт не здатен вийти за її межі, «покинути ситуацію», позаяк бар’єри надто міцні, непробивні, їх неможливо обминути.

Психологічний параметр ситуації демонструє ступінь значимості ситуації. Значима ситуація є суб’єктно сильною, емоційно зарядженою, привабливою, вигідною. Незначима ситуація – суб’єктно слабка, нейтральна, індивід не виявляє до неї належного інтересу, як правило, схиляється до неї під впливом заборон чи нагород.

Зіставлення соціального та психологічного параметрів дає змогу виділити чотири основних ситуації.

  1.  Альтернативна значима ситуація. Це ситуація захоплення. Вона емоційно заряджена, внутрішньо контрольована та регульована. Вона цінна для індивіда тим, що дозволяє отримати певні вигоди, для чого він готовий виявляти надситуативну активність. Суб’єкт здатен маневрувати, виходити на нові ситуації, почуватися творцем свого життя і бути психологічно сильним.
  2.  Безальтернативна значима ситуація. Це ситуація залежності. Вона найбільш емоційно заряджена, що забезпечується наявністю бар’єрів. Індивід володіє високим рівнем мотивації, схильний до планування дій, хоча не завжди вдається себе контролювати. Суб’єкту складно чи взагалі неможливо виходити на нові ситуації, а відтак він почувається вразливим, «керованим» долею.
  3.  Альтернативна незначима ситуація. Це ситуація знеохочення. Індивід сприймає її як необов’язкову, нейтральну щодо життєвих перспектив, беззмістовну і не планує її. Для індивіда така ситуація не є зарядженою і він виявляє байдужість до її результатів. Значною мірою позбавлений внутрішнього і зовнішнього контролю, індивід обирає, чи варто йому «продовжувати» ситуацію, виявляючи акт доброї волі.
  4.  Безальтернативна незначима ситуація. Це ситуація примусу. Для індивіда вона вимушена, невідворотна, хоча у нього й відсутній особливий інтерес до її результату. Він слабко її планує і контролює. Контроль, як правило, здійснюється ззовні. Власне лише зовнішні сили диктують протікання ситуації. Суб’єкт є безініціативним, психологічно слабким.

Суб’єктний параметр ситуації.

Наведена типологія стосується лише соціально-психологічних координат життєвої ситуації і не дозволяє відстежити її суб’єктний вимір, а саме дії суб’єкта у конкретному типі ситуації. Отже, додатковим є параметр суб’єктної детермінації, який демонструє, наскільки суб’єкт готовий до дій, шукає шляхи для досягнення ситуаційної вигоди, здатен діяти і визначати розвиток ситуації.

Відповідно можна виділити два крайніх типи суб’єктності: суб’єкт, який детермінує ситуацію, і суб’єкт, який не детермінує ситуацію. У першому випадку ситуація фактично створена суб’єктом, він здатен її контролювати, впливати та змінювати її перебіг, суб’єкт регулює свій психічний стан та дії. Такого суб’єкта можна назвати самодетермінованим в конкретній ситуації. У другому випадку суб’єкт є наче долею «закинутим» у ситуацію, не здатен впливати на неї, контролювати її і значною мірою не регулює свій психічний стан і поведінку. Такий суб’єкт є ситуаційно детермінованим.

Коли до соціально-психологічної типології ситуацій ввести параметр суб’єктної детермінації, отримаємо вісім типів життєвих ситуацій (див. табл. 1), що демонструють ступінь регуляції ситуаційної активності індивіда і характеризують стан його ситуаційної суб’єктності.

Запропонована типологія дозволяє оцінювати ситуацію не лише з психологічної точки зору, але й юридичної та етичної, адже повною мірою засвідчує ступінь участі чи не участі індивіда у певній життєвій ситуації. Зауважимо, що індивід одночасно може бути різним суб’єктом у різних ситуаціях. Наприклад, у професійній діяльності він є конформним суб’єктом, який методично робить кар’єру, а в дозвіллі – творчим суб’єктом, який виробляє унікальні побутові прилади.

Особливості суб’єктної поведінки в екстремальній ситуації.

З огляду на запропоновану типологію життєвих ситуацій стає можливим проаналізувати поведінку людини в екстремальній ситуації. Візьмемо для прикладу поведінку персоналу ЧАЕС під час аварії. Екстремальність цієї ситуації полягала у дефіциті часу для прийняття рішення, від адекватності якого залежав результат роботи, здоров’я і життя людей. Брак часу не дозволяв персоналу здійснити всебічну оцінку ситуації і спрогнозувати її наслідки.

Табл. 1. Типологія життєвих ситуацій

Типи

суб’єктних

ситуацій

Соціально-психологічний параметр ситуації

Параметр суб’єктної детермінації

Стан

ситуаційної

суб’єктності

Приклад

життєвої

ситуації

нерегульована залежність

залежність

ситуаційна детермінація

деградована суб’єктність

наркоман, який вчиняє злочин заради наркотику

саморегульована залежність

залежність

самодетермінація

конформна суб’єктність

кар’єрист, який дотримується «правил гри»

нерегульований примус

примус

ситуаційна детермінація

втрачена

суб’єктність

покарана дитина, яка зачинена у кімнаті

саморегульований примус

примус

самодетермінація

ілюзорна

суб’єктність

учень, який обманює вчителя щодо виконаної роботи

нерегульоване захоплення

захоплення

ситуаційна детермінація

кризова

суб’єктність

релігійний фанатик, який дарує гуру свою квартиру

саморегульоване захоплення

захоплення

самодетермінація

творча

суб’єктність

сантехнік, який займається живописом

нерегульоване

знеохочення

знеохочення

ситуаційна детермінація

відсутня

суб’єктність

співробітник, який не розуміє, чому повинен допомагати колегам

саморегульоване

знеохочення

знеохочення

самодетермінація

пасивна

суб’єктність

перехожий, який свідомо не допомагає людині, що лежить на тротуарі

Очевидно, що за соціально-психологічним параметром це ситуація залежності: для персоналу ЧАЕС ситуація була безальтернативною (не могли вийти з «поля») і значимою (загроза техногенної катастрофи). За параметром суб’єктної детермінації персонал був ситуаційно детермінованим, адже фактично виявився «закинутим» в екстремальну ситуацію (яку самі й створили внаслідок непрофесійних дій) і змушені були діяти, керуючись лише актуальними обставинами, які з певного моменту вже не контролювали. Отже, ця ситуація належить до типу нерегульованої залежності, що характеризує суб’єкта як деградованого.


Лекція 6. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ СИТУАЦІЙ

  1.  Ситуаційні фактори поведінки.
  2.  Принцип ситуаціонізму.
  3.  Суб’єктивної інтерпретації ситуації.
  4.  Уявлення про напружені системи.

  1.  Ситуаційні фактори поведінки

Людина поспішає на побачення, але раптом в дверях бачить іншу людину, яка потребує допомоги. Знання особистісних особливостей навряд чи допоможе спрогнозувати її поведінку. Цього не можна зробити, ані спираючись на диспозиційні характеристики людини (особистісні риси), ані на досвід поведінки. Максимальна статистична кореляція, що складає 0,30, між показниками, що характеризують вираженість тих чи інших індивідуальних відмінностей, з одного боку, і поведінки в новій ситуації, що підтверджують чи спростовують ці показники, - з іншого, найкраще демонструють існування цієї «стелі» передбачуваності.

Проте така низька кореляція не є безглуздою, хоча й лишає безліч факторів поведінки неврахованими. Насправді ж такий рівень кореляції є максимально досягнутою межею. Зазвичай вона є значно нижчою.

У наведеному прикладі для передбачення поведінки важливо і необхідно додатково знати, приміром, як виглядає людина, що потребує допомоги: вона була схожа на хвору чи на п’яницю, а може, на наркомана; була вона гарно одягнута чи як бомж. Іншими словами, потрібна додаткова інформацію про саму ситуацію.

За дослідженням Дарлі та Бетсона, лише 10% семінаристів, що поспішали на свою першу проповідь, надали допомогу людині, що її потребувала. Але якщо вони не поспішали і мали час, цей показник зростав до 63%! Отже, при зміні лише одного параметра ситуації (часу) відбувається цілковита зміна поведінки, адже половина учасників експерименту її змінили.

Уявлення людей про значимість особистісних рис й одночасна неспроможність визнати важливість ситуаційних факторів при їх впливі на поведінку отримало назву «фундаментальної помилки атрибуції».

Проте не все так просто. Виявляється не всі ситуаційні фактори є могутніми детермінантами поведінки, навіть коли очевидно, що вони мають велике значення.

Приміром, з’ясовано, що у більшості випадків довготривалі наслідки пережитого у дитинстві фізичного чи сексуального насилля, підліткової вагітності, перебування у таборі для військовополонених відносно незначні. Те саме часто стосується і позитивних подій.

Відомий експеримент, коли впродовж 5 років для неблагонадійних хлопчиків, схильних до злочинності, організовувалися різноманітні серйозні програми соціальної, психологічної та освітньої підтримки: двічі на місяць до них навідувалися консультанти з особистих та сімейних проблем, займалися з репетиторами, отримували психіатричну та медичну допомогу. Але в результаті ці хлопці мало чим відрізнялися від хлопців контрольної групи, якій не надавалася така потужна соціально-психологічна підтримка. Подекуди їхні результати були ще гіршими.

Інше дослідження сімей, яке проводилося впродовж 40 років, продемонструвало, що сімейна ситуація, в якій були досліджувані у дитинстві, мала на них украй незначний вплив або не мала його зовсім.

Висновки. Ситуаційні фактори є неоднозначними по своїй силі впливу на розвиток особистості та її поведінки. Очевидно сильні фактори часто мають слабкі наслідки і навпаки.

  1.  Принцип ситуаціонізму

Соціальний контекст пробуджує до життя могутні сили, що стимулюють та обмежують поведінку.

Важливими виявляються так звані «канальні фактори»: та чи інша поведінка починає функціонувати, діяти, завдяки відкриттю певного каналу, і блокується в результаті закриття каналу поведінки. Отже, принцип канальних факторів є одним з ключових у розумінні того, чому одні ситуаційні фактори володіють більшим впливом, ніж можна було очікувати, а інші – меншим. Якщо люди будуть володіти достатньою кількістю каналів «на вході» у ситуацію і на її «виході», їхня поведінка стане більш прогнозованою.  

  1.  Суб’єктивної інтерпретації ситуації

Вплив будь-якої об’єктивно стимулюючої ситуації залежатиме від особистісного та суб’єктивного значення, що надається їй людиною. Для того, щоб передбачити поведінку конкретної людини, слід знати, як вона сама інтерпретує цю ситуацію, як розуміє її як ціле. Тільки ситуація, що інтерпретується є єдиним справжнім стимулом поведінки.

Помилки щодо суб’єктивної інтерпретації:

1. Нездатність визнати, що розуміння індивідом зовнішніх стимулів є результатом більшою мірою активного і конструктивного психічного процесу, ніж пасивного прийняття і реєстрації певної зовнішньої реальності. Тобто у розуміння зовнішніх стимулів люди влітають власні когнітивні процеси і не помічають цього.

2. Нездатність усвідомлювати внутрішньо притаманну суб’єктивну інтерпретацію змінюваності. Люди не усвідомлюють, що інша людина може по-іншому інтерпретувати ту саму ситуацію. Прогноз поведінки іншого буде близьким до точності лише тоді, коли вони обидва будуть однаково інтерпретувати ситуацію.  

3. Неспроможність усвідомлювати те, що дії та результати, які спостерігаються, можуть слугувати відображенням не особистісних диспозицій діючого суб’єкта, а, скоріше, об’єктивних факторів ситуації, з якими людина стикається, і її суб’єктивною інтерпретацією цих факторів.

  1.  Уявлення про напружені системи

Індивідуальна психіка, а також різноманітні колективні утворення є системами, які постійно перебувають у стані напруги. Тому аналіз будь-якої стимулюючої системи повинен починатися з визнання, по-перше, того, що поведінка повинна виводитися з усієї кількості одночасно співіснуючих фактів, а, по-друге, з того, що ці одночасно співіснуючі факти мають характер силового поля постільки, постільки стан кожної частини даного поля залежить від будь-якої іншої його частини.

Іншими словами, одні сили підкріплюють одна одну, а інші протистоять одне одному. Одні сили є такими, що рухаються, а інші – такими, що стримують. При цьому сукупність всіх сил перебуває у постійній напрузі.

Такими чином можна керувати поведінкою людей у ситуації, враховуючи фактор напруженості. Для цього можна користуватися двома протилежними способами.

  1.  Можна додавати чи розвивати стимулюючі сили, збільшуючи тим самим напругу в системі, адже вплив певних стримуючих сил теж буде зростати.
  2.  Можна нівелювати чи послаблювати дію стримуючих сил, що перешкоджають бажаним змінам, зменшуючи таким чином напругу в системі.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

48630. Расчет статически определимых и статически неопределимых стержневых систем при постоянных и переменных напряжениях 885 KB
  Во второй части проведен расчет на прочность вала зубчатой передачи: для заданной расчетной схемы вала определены усилия действующие в зацеплении зубчатых колес построены эпюры изгибающих моментов из условия четвертой теории прочности назначен диаметр вала величина которого скорректирована с учетом заданного коэффициента запаса при циклически изменяющихся напряжениях. ПОДБОР ПОПЕРЕЧНОГО СЕЧЕНИЯ [5] РАСЧЕТ ВАЛА ЗУБЧАТОЙ ПЕРЕДАЧИ [5. ОПРЕДЕЛЕНИЕ ДИАМЕТРА ВАЛА ИЗ УСЛОВИЯ СТАТИЧЕСКОЙ ПРОЧНОСТИ [5. ПРОВЕРКА ПРОЧНОСТИ ВАЛА ПРИ ДЕЙСТВИИ...
48631. Умножить содержимое ячейки памяти 6000Н на 5 152.5 KB
  РАЗРАБОТКА СТРУКТУРЫ ПРОГРАММЫ И ЕЁ АССЕМБЛИРОВАНИЕ В данной работе нет необходимости использовать циклы. Рисунок 1 Блоксхема алгоритма Таблица 1 Мнемоника Код Описание LXI H 6000 21 Множимое число MOV M 7E Заносим множимое число в аккумулятор RL 17 Содержимое А сдвинуть влево RL 17 Снова сдвинуть DD M 86 Сложить А с регистром М LXI В 6001 01 Зададим ячейку результата STX B 02 Запомнить результат в В ячейка 6001 HLT 76 Конец 4 ОТЛАДКА И ВЕРИФИКАЦИЯ ПРОГРАММЫ Заданное число было взято 1 Записано в регистре H в ячейке памяти...
48632. Складывать содержимое последовательных ячеек памяти до появления признака переноса CY 242 KB
  В данной работе используется цикл с постусловием. 4 ОТЛАДКА И ВЕРИФИКАЦИЯ ПРОГРАММЫ Заданные числа были равны 8050 в 16й системе счисления Записаны в ячейки памяти 6000h6004h. В таблице 2 приведен пример корректной работы программы. Таблица 2 Регистры H 50 50 50 0 50 F0 50 40 Начальное и итоговое состояния программы показаны на рисунках 2 и 6.
48633. Вычислить среднее арифметическое содержимого двух ячеек памяти с адресами 6000h и 6001h 295.5 KB
  Поскольку для представления данных используется шестнадцатеричная система счисления, начальные данные необходимо перевести в эту систему счисления.
48634. Расчет параметров рабочего тела и энергетических характеристик газотурбинного двигателя 1.06 MB
  Цель работы: расчет параметров состояния рабочего тела и энергетических характеристик газотурбинного двигателя. В результате работы определены: характеристики воздуха на заданной высоте полета оптимальная степень сжатия воздуха в компрессоре состав продуктов сгорания и основные параметры в характерных точках цикла....
48636. Інформатика. Методичні рекомендації 273 KB
  Вступ Методична розробка призначена для використання у якості посібника в процесі виконання курсової роботи з дисципліни Інформатика протягом 2 семестру за фахом Курсове проектування є однією з форм самостійної роботи студента і сприяє засвоєнню теоретичних засад та отриманню студентами практичних навичок ефективного використання інформаційних технологій у професійній діяльності. Мета і задачі курсової роботи Основною метою даного курсового проектування є закріплення знань умінь і практичних навичок отриманих студентами під час...
48637. Расчет идеального цикла газотурбинного двигателя 1.22 MB
  Рассчитаны энергетические величины цикла в его процессах построен рабочий цикл ГТД в pv и TS координатах. Содержание Список условных обозначений Индексы Введение Расчёт состава рабочего тела цикла Расчёт состава воздуха Расчёт оптимального значения степени повышения давления в компрессоре ГТД. Расчёт основных параметров состояния рабочего тела в узловых точках цикла ГТД. Расчёт калорических величин цикла ГТД.
48638. РАСЧЕТ ИДЕАЛЬНОГО ЦИКЛА ТЕПЛОВОГО ДВИГАТЕЛЯ 487 KB
  Пояснительная записка СКОРОСТЬ ДАВЛЕНИЕ УДЕЛЬНЫЙ ОБЪЕМ ТЯГА ТЕМПЕРАТУРА ЭНТРОПИЯ УДЕЛЬНАЯ РАБОТА ЭНТАЛЬПИЯ ЧИСЛО МАХА КОЭФФИЦИЕНТ ПОЛИТРОПЫ ТЕПЛОЕМКОСТЬ ГАЗОВАЯ ПОСТОЯННАЯ КОЭФФИЦИЕНТ ИЗБЫТКА ВОЗДУХА УДЕЛЬНАЯ РАБОТА ТЕРМИЧЕСКИЙ КПД ЦИКЛА. Содержание Список условных обозначений Индексы Введение Расчёт состава рабочего тела цикла Расчёт состава воздуха Расчёт оптимального значения степени повышения давления в компрессоре ГТД Вычисление коэффициента избытка воздуха Расчёт состава продуктов сгорания...