47770

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ АНАЛІЗ. ОПОРНИЙ КОНСТПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Конспект

Банковское дело и рынок ценных бумаг

Аналіз і прогнозування фінансового стану підприємства та оцінювання його інвестиційної привабливості . Методологічні засади інвестиційного аналізу Інвестиції у виробництво та у ринки збуту створюючи умови для підвищення якості продукції мінімізації витрат збільшення обсягів продажу забезпечують підвищення конкурентоспроможності підприємства. Цілі що їх за інвестування ставить перед собою підприємство відповідають стратегічним для великих проектів і тактичним для малих проектів цілям підприємства на ринку. До таких цілей можна...

Украинкский

2013-12-02

1.3 MB

7 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙЗАКЛАД

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ

«ВИЩА ШКОЛА ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ»

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ АНАЛІЗ

ОПОРНИЙ КОНСТПЕКТ ЛЕКЦІЙ

ДОНЕЦЬК 2010

ЗМІСТ

МОДУЛЬ 1

Тема 1. Методологічні засади інвестиційного аналізу ……….3

Тема 2. Оцінювання фінансових ресурсів в інвестуванні ……….7

Тема 3. Аналіз і прогнозування фінансового стану підприємства та оцінювання його інвестиційної привабливості ……………….10

Тема 4. Реальні інвестиційні проекти ………………………..15

Тема 5. Фінансові інвестиції ……………………………….21

МОДУЛЬ 2

Тема 6 Технический аналіз…………………………………………….28

   Тема 7. Фундаментальний аналіз………………………………………35

   Тема 8 Японські свічі і графічний аналіз фінансових ринків………..43

   Тема 9. Управління капіталом на ринку Forex……………………….48

Перелік рекомендованої літератури……………………………………..52


МОДУЛЬ 1

Тема 1. Методологічні засади інвестиційного аналізу

Інвестиції у виробництво та у ринки збуту, створюючи умови для підвищення якості продукції, мінімізації витрат, збільшення обсягів продажу, забезпечують підвищення конкурентоспроможності підприємства. Уможливлюють вирішення ним тактичних і стратегічних завдань. Цілі, що їх за інвестування ставить перед собою підприємство, відповідають стратегічним (для великих проектів) і тактичним (для малих проектів) цілям підприємства на ринку. До таких цілей можна віднести:

  •  підвищення вартості підприємства;
  •  збільшення прибутку у довгостроковому періоді за рахунок збільшення обсягів продажу, мінімізації витрат тощо;
  •  поліпшення іміджу підприємства;
  •  підвищення конкурентних позицій на ринку (збільшення частки ринку, освоєння нових ринків та ін.);
  •  санацію підприємства тощо.

Специфічним для інвестиційного проекту є те, що він не лише спрямований на вирішення якогось окремого завдання чи на досягнення певної мети, а й забезпечує поступальний розвиток підприємства в економічному, технічному та соціальному напрямах, підвищення його конкурентного статусу.

Реалізація цілей інвестування у виробництво передбачає формування сукупності ізольованих або взаємозв’язаних інвестиційних проектів. Систему інвестиційних проектів, що мають спільні цілі, єдині джерела фінансування та органи управління, називають інвестиційною програмою. Інвестиційний проект — це сукупність заходів, які передбачають певні вкладення капіталу з метою отримання прибутку або соціального ефекту в майбутньому. Інвестиційний проект передбачає постановку цілей, планування виконання, управління та аналіз діяльності. У вузькому розумінні інвестиційний проект — це комплекс організаційно-правових, розрахунково-фінансових і конструктивно технологічних документів, які визначають дії для досягнення цілей інвестування.

Інвестиційні проекти, здійснювані підприємствами, різняться за характером, масштабом, тривалістю, рівнем головної організації, що координує та /або фінансує інвестиційну програму.

Основні групи проектів наведено на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Інвестиційна діяльність підприємства

Крім того інвестиційні проекти варто поділяти на проекти розширення (розвитку) виробництва та реабілітаційні проекти. Проектами розширення передбачається реалізація заходів, спрямованих на збільшення обсягів продукції без зміни номенклатури та/або зміна виробничої програми шляхом випуску нової продукції. Такі результати досягаються за рахунок інвестицій у фактори виробництва. Реабілітаційні проекти в Україні більше пов’язані
з господарською практикою, оскільки заходи із санації підпри-
ємства за своєю суттю є інвестиційною програмою і відбиваються у бізнес-плані фінансового оздоровлення.

За масштабами розрізняють малі, великі та надвеликі інвестиційні проекти. У практиці фірм США проект уважається малим, якщо інвестиції не перевищують 10 млн—15 млн дол. Такі про-
екти є відносно короткотривалими і відносно простими в управлінні. Надвеликі проекти характеризуються дуже високою вартістю (понад 1 млрд дол.), складністю і значною тривалістю (5—7 років). Проекти (а частіше програми) такого ґатунку, як правило, реалізуються урядами або великими корпораціями. В їх реалізації можуть брати участь (як виконавці) окремі фірми.

Короткострокові (до 1 року) проекти пов’язані з упровадженням нових технологічних процесів, що їх розроблення вже закінчено (або придбано технологію), з оновленням обладнання тощо. Проекти, що потребують науково-технічних розробок (розроблення та впровадження нової продукції, нових технологій), мають, як правило, довгостроковий характер.

Міжнародні проекти вирізняються особливо значними масштабами і роллю в економіці країни. Загальнодержавні інвестиційні програми пов’язані з вирішенням найважливіших проблем певних галузей або регіонів країни. Їх реалізація передбачає повне або часткове фінансування за рахунок державного бюджету. Саме тому віднесення підприємства до виконавців державних програм й отримання відповідних інвестиційних ресурсів — одна з основних цілей керівництва підприємства. Регіональні програми спрямовані на реалізацію окремих напрямів розвитку регіону. Джерелом інвестиційних ресурсів у такому разі можуть бути цільові облігаційні позики та, частково, кошти бюджетів. Інвестиційні програми підприємств включають сукупність проектів за всіма напрямами.

Незалежно від вартості та обсягу робіт кожний проект є об’єктом управління протягом усього життєвого циклу проекту — проміжку часу від моменту народження ідеї до закінчення її експлуатації. Найчастіше життєвий цикл інвестиційного проекту визначають за грошовим потоком: від виникнення першого грошового потоку до закінчення останнього. Будь-який інвестиційний проект має п’ять стадій.

Перша стадія: передпроектні дослідження, проектування та освоєння інвестицій (народження проекту). Стадія характеризується великими витратами власних коштів, можливо залучених та отриманих у борг. На цій стадії проект наражається на різноманітні ризики. Прибуток відсутній.

Друга стадія: початок експлуатації проекту. Інвестор має велику потребу у банківських позичках чи венчурному капіталі. Звичайно він не сплачує дивідендів. Якщо є прибуток, то він реінвестується. Виникають ризики, повязані з конкуренцією ринку.

Третя стадія: швидке зростання. Підприємство починає диктувати власні ціни на продукцію, проте конкуренція посилюється. Обсяги продажу зростають і значно перевищують витрати виробництва. Характерним є й високий рівень прибутку, проте необхідні великі витрати на маркетинг. Існує велика потреба в інвестиціях. Компанія може здійснювати додаткову емісію акцій, але сплачує невеликі дивіденди. Банк, якщо і надає позичку, то під високі проценти.

Четверта стадія: стабільне функціонування підприємства. Компанія відшкодовує власні борги. Високий рівень конкуренції не дає змоги диктувати ціни, але невисокі витрати уможливлюють отримання середніх (по галузі) прибутків. Компанія стає вже відомою, має добру репутацію. У неї великі можливості щодо отримання позичок і реалізації акцій, добре диверсифікований великий інвестиційний портфель. Вона сплачує солідні дивіденди, й потребує великих інвестицій. На цій стадії компанія повинна розробляти стратегію запобігання занепаду. Такі заходи, як правило, повязані зі значним підвищенням інвестиційної активності. Стратегія «другого народження» передбачає різноманітні дії, а саме: купівлю інших компаній галузі (вертикальне та горизонтальне злиття); купівлю компаній інших галузей; інвестування нових проектів.

Пята стадія: занепад або друге народження. На продукцію підприємства вже немає попиту. Конкуренція дуже висока. Банки не зацікавлені у співробітництві, а якщо й дають позики, то лише під процент, значно вищий за середній по галузі. На акції підприємства немає попиту. Зменшення доходів призводить до зменшення дивідендів, нараховуваних за акціями. Якщо на попередній стадії не було розроблено стратегію відродження та не залучено солідні інвестиції, то на підприємство очікують занепад і банкрутство.

Управління інвестиційною діяльністю підприємства є важливою складовою фінансового менеджменту, яка виокремлюється у самостійну сферу економічного управління — управління проектами. Управління інвестиційною діяльністю має забезпечити вирішення таких завдань:

  1.  максимізувати вартість підприємства і забезпечити стабільно високі темпи її зростання;
  2.  забезпечити високі темпи економічного розвитку підприємства, зокрема максимізувати дохідність інвестиційної діяльності;
  3.  мінімізувати інвестиційний ризик. За несприятливих обставин інвестиційні ризики можуть призвести до втрати не лише доходів, а й основного капіталу;
  4.  підвищити фінансову стійкість і платоспроможність підприємства. Оскільки інвестиційна діяльність пов’язана з відпливом фінансових ресурсів, то ці ресурси можуть вичерпатися раніше, ніж буде отримано дохід від реалізації інвестиційного товару.

З огляду на ці завдання інвестиційний менеджмент повинен ефективно реалізовувати свої функції:

  •  стимулювання розроблення інвестиційних пропозицій, формування портфеля пропозицій;
  •  розроблення стратегії і забезпечення потреб фірми в інвестиційних ресурсах;
  •  визначення напрямів інвестиційної діяльності підприємства для забезпечення реалізації стратегічних напрямів його розвитку;
  •  поточне планування та оперативне управління реалізацією інвестиційних програм та окремих проектів;
  •  опрацювання пропозицій, розроблення та аналіз бізнес-планів. Розподіл інвестиційних ресурсів, формування інвестиційних програм;
  •  моніторинг інвестиційних проектів і підготовка рішень щодо «виходу» з неефективних проектів.

Ефективний аналіз капіталовкладень потребує врахування багатьох змінних величин. Щоб отримати точні відповідні і значимі результати, необхідно спиратися на такі базисні положення:

а) визначення проблеми;

б) природа інвестицій;

в) оцінка майбутніх витрат і вигод;

г) додаткові грошові потоки;

д) важлива облікова інформація;

е) незворотні витрати;

ж) вартість грошей у часі та дисконтування майбутніх грошових потоків;

з) чиста теперішня вартість.

За аналізу інвестиційного проекту з використанням методу чистої теперішньої вартості (NPV) потребують оцінки такі чотири його компоненти: початковий відплив коштів, або інвестиційні витрати; чисті грошові потоки, життєвий цикл інвестиції; вартість капіталу.

Початкові витрати. В більшості інвестиційних проектів передбачаються початкові інвестиційні витрати на: придбання будівель, споруд або обладнання; підготовку або перепідготовку робочої сили; маркетинг нового продукту тощо. Ці витрати здійснюються протягом першого року, а інколи й другого та третього років — залежно від розміру та запланованої кількості фаз реалізації проекту. Якщо виникає потреба у заміні обладнання протягом життєвого циклу проекту, то її визначають як разовий відплив грошових коштів у процесі реалізації інвестиційного проекту. В кінці життєвого циклу інвестиційного проекту всі залишкові вартості у капітальних інвестиціях показуються як потік надходжень грошових коштів в останньому або наступному році — залежно від того, як легше продати ці активи.

Важливою складовою початкових витрат є початковий оборотний капітал. Оборотний капітал — це додаткове джерело, необхідне на початку реалізації інвестиційного проекту до моменту, коли почнеться надходження грошових потоків від інвестиції. Так, якщо інвестиційний проект спрямований на розширення існуючого виробництва, то необхідно закупити додаткову сировину, а також здійснити деякі інші початкові придбання у кредит, ще більше зв’язуючи ресурси підприємства. Цей оборотний капітал визначається як надходження у кінці життєвого циклу проекту, коли ці ресурси вивільняються для використання з іншою метою. Звичайно його включають у грошові потоки останнього року за умови, що запаси вичерпуються протягом життєвого циклу інвестиційного проекту поступово, а дебітори платять зразу по закінченні останнього року.

Чисті грошові потоки. Після одного або двох років діяльності підприємство сподівається на надходження чистого грошового потоку від інвестиційного проекту. Цей потік грошових надходжень є додатковим доходом від інвестиції за мінусом експлуатаційних витрат, які включають у себе прямі витрати і будь-які податкові платежі, що також є грошовими потоками. Звісно, не всі ін-
вестиції матимуть таку модель грошових потоків. Приміром, інвестиції фармацевтичної компанії у багатонадійні дослідження матимуть відплив грошових коштів протягом кількох років, аж поки такі роботи забезпечать надходження грошових потоків. У разі розширення інвестиційного проекту, потреба в оборотному капіталі може змінюватися. Так, із зростанням обсягів продажу можна очікувати зростання продажу у кредит, що призводитиме до відстрочення надходження потоку грошей у виробництво.

Амортизація. Амортизація — це концепція бухгалтерського обліку, за якою вартість основних фондів, зношуваних протягом життєвого циклу інвестиційного проекту, перенесуться на вартість виробленої за цей час продукції. Інвестиції амортизуються протягом певної кількості років і амортизаційні витрати відносяться на рахунок прибутків і збитків після експлуатаційних витрат. Проте за оцінювання інвестицій увага приділяється позитивним і негативним змінам у грошових потоках і, таким чином, амортизацію можна ігнорувати. Повна вартість початкових інвестицій враховується у початкових витратах, отже, врахування амортизації в експлуатаційних витратах призведе до подвійного обліку. До надходжень у вигляді чистих грошових потоків відносять тільки надходження грошових потоків і не відносять бухгалтерський прибуток.

Альтернативна вартість. Іноді за розширення або диверсифікації інвестиційних проектів надходження грошових потоків можуть суттєво збільшуватися — підприємство розширюється, коштів надходить більше, ніж надходило до початку реалізації інвестиційного проекту. Проте часто-густо суми надходжень грошових потоків доцільно порівнювати з надходженнями коштів, які мали б місце у разі реалізації альтернативних проектів. Так, коли підприємство має намір розмістити нове виробництво на земельній ділянці, що є його власністю, воно повинно розглянути варіант використання земельної ділянки у разі відмови від нового виробництва. Якщо буде прийнято рішення щодо продажу цієї земельної ділянки, тоді її ринкова ціна й буде альтернативною вартістю. Вона може розглядатися як надходження грошового потоку у тому разі, коли інвестиційну пропозицію не буде реалізовано. Так само інвестування в обладнання може привести до скорочення витрат, які мали б місце за умови відсутності таких інвестицій.

Життєвий цикл інвестиції залежить від її фізичного, економічного і технологічного життя. Деякі проекти мають чітко визначену
у роках тривалість. Інші можуть бути подовжені на невизначений термін (наприклад, у разі впровадження нового продукту) і тоді можливий один з двох підходів:

  •  За тривалість життя проекту можна прийняти період, протягом якого підприємство використовуватиметься для виробництва нового продукту. Якщо очікується, що життєвий цикл продукту буде коротшим за життєвий цикл підприємства, можна включати залишкову вартість підприємства у грошові потоки останнього року.
  •  Можна передбачити грошові потоки наперед на перші шість — дев’ять років, а потім використовувати залишкову вартість для оцінювання вартості інвестицій у новий продукт у наступні роки.

Вартість капіталу. В методах оцінювання інвестицій, які ґрунтуються на показнику чистої теперішньої вартості, використовується термін «ставка дисконтування». Інші методи використовують альтернативну вартість. Вартість капіталу, залученого для реалізації інвестиційного проекту, визначається підприємством і називається бар’єрною ставкою, або мінімально необхідною ставкою дохідності. Проте прийнятнішим уважається термін «альтернативна вартість капіталу», оскільки він найточніше відбиває економічну сутність поняття. Альтернативна вартість капіталу відповідає ринковій процентній ставці для інвестиційного проекту з еквівалентним рівнем ризику. Будь-який інвестиційний проект має забезпечити дохідність, яка б компенсувала акціонерам утрачені можливості інвестування їхніх грошей деінде, наприклад на ринку капіталу або ж за вкладання коштів у нефінансові активи. Якщо інвестиційні пропозиції не забезпечують ринкового рівня дохідності, тоді варто інвестувати кошти в інші проекти.

Найуживанішими методами за оцінювання капітальних проектів є визначення:

  •  чистої теперішньої вартості;
  •  внутрішньої норми дохідності;
  •  рентабельності;
  •  періоду окупності;
  •  дисконтованого періоду окупності;
  •  дохідності (прибутковості) залученого капіталу;
  •  дохідності на акцію.

Існує дві форми обмеження капіталу — жорстке та м’яке раціонування. У разі жорсткого раціонування, що рідко застосовується на розвинених ринках капіталу, підприємство не може за наявного рівня ризику отримати інвестиційні кошти за переважаючою ринковою процентною ставкою. У разі м’якого раціонування, що є більш поширеним, керівництво підприємства свідомо встановлює інвестиційні обмеження на короткий період. По суті метою раціонування є визначення такого пакета інвестиційних проектів (за умови достатності наявних ресурсів), який забезпечить максимально можливу загальну чисту теперішню вартість. Правило
чистої теперішньої вартості, застосовуване індивідуально для кожного проекту, не може бути п
овністю прийнятним, оскільки припущення, що завжди знайдуться кошти для фінансування інвестиційних можливостей, не справджується. Найпростішою є проблема одноперіодного раціонування капіталу, вирішувана ранжуванням проектів на основі співвідношення теперішньої вартості та інвестиційних витрат (індексу дохідності). Для розв’язання складніших проблем, пов’язаних з багатоперіодним раціонуванням капіталу, використовуються методи математичного програмування.

Тема 2. Оцінювання фінансових ресурсів  в інвестуванні

У процесі вивчення питань, пов’язаних з оцінюванням фінансових ресурсів в інвестуванні, варто виділити такі ключові напрями: індивідуальна вартість джерел капіталу, гіринг і вартість капіталу, грошові потоки та їх визначення.

Вартість коштів (або капіталу), використовуваних для фінансування проектів, є одним з ключових понять фінансового менеджменту. Кошти підприємств у будь-який момент часу можуть розглядатися як пул коштів, у який в різний час передано додаткові кошти і з якого кошти беруться для фінансування проектів. Цей пул коштів (у балансі він відображується у пасивах) може мати оптимальну структуру, в якій комбінація боргів і власного капіталу забезпечуватиме мінімізацію вартості капіталу для підприємства. Отже, можна припустити, що коли співвідношення боргового і власного капіталу у структурі пулу коштів відхиляється від оптимального, то наступний транш коштів, який надійде до пулу, повинен повернути пул до оптимального співвідношення. Найголовніше тут те, що вартість кожного траншу коштів не є вартістю капіталу для проекту, що фінансується у той самий час, коли запозичуються кошти за цим траншем. Дійсною ціною капіталу для інвестиційних проектів є середньозважена вартість капіталу всіх коштів у пулі на час, коли здійснюється інвестування у проект там, де всі проекти мають середній рівень ризику.

Розрахунок середньозваженої вартості капіталу

Припустимо, що співвідношення «борг: власний капітал» є близьким до оптимального. Це означає, що підприємство не в змозі суттєво зменшити вартість капіталу за рахунок зміни цього співвідношення. Необхідно дотримуватися такої процедури:

  1.  Визначитися щодо усіх наявних джерел капіталу, звичайних акцій, привілейованих акцій, облігацій тощо. Звернути увагу на ті з них, що їх інколи називають «безкоштовним капіталом» (наприклад, товарний кредит) і виключити їх з розрахунків.
  2.  Визначити поточну ринкову (а не балансову) вартість кожного джерела капіталу. Розрахувати питому вагу коштів, отриманих з кожного джерела у загальній величині коштів. Це процентне відношення дає коефіцієнт, який має бути використаний щодо кожного із джерел капіталу.
  3.  Розрахувати поточну вартість для кожного із джерел капіталу, очищену від податків.
  4.  Розрахувати середньозважену вартість капіталу множенням вартості кожного із джерел капіталу, очищеної від податків, на відповідне значення питомої ваги і доданням отриманих результатів.

Індивідуальними, або власними, джерелами капіталу підприємства можуть бути новий акціонерний капітал і позичка. Припускається, що співвідношення «борг: власний капітал» як перед залученням коштів, так і після нього є помірковано оптимальним. Під визначенням «помірковано оптимальний» розуміється, що зміна у співвідношенні «борг: власний капітал» сама по собі не призведе до значної зміни показника середньозваженої вартості капіталу. Якщо зміна співвідношення «борг: власний капітал» впливає на середньозважену вартість капіталу, вартість кожного із джерел коштів не може розраховуватися незалежно. Наприклад, збільшення заборгованості може призвести до зростання вартості існуючого власного капіталу. Дослідження стосовно впливу гірингу на вартість власного капіталу показує, що на широкому проміжку значень гірингу питома вага боргу має відносно невеликий вплив на вартість капіталу [11].

Як видно з рис. 2.1, крива вартості капіталу щодо гірингу має форму блюдця. Допоки існуюче значення показника гірингу підприємства і новий коефіцієнт гірингу знаходяться у межах плоскої частини блюдця, наведені вище розрахунки є дійсними. Але якщо коефіцієнт гірингу до або після залучення коштів знаходиться поза межами плоскої частини блюдця, зміна гірингу може сут-
тєво вплинути на середньозважену вартість коштів і цей факт необхідно враховувати у розрахунку середньозваж
еної вартості капіталу після залучення нових коштів.

Оцінювання грошових потоків за проектом. Часто, оцінюючи інвестиційні пропозиції, менеджери використовують інформацію з різноманітних джерел, які завжди узгоджуються між собою. Виникає потреба у ретельній перевірці інформації щодо інвестиційної пропозиції перед поданням її для подальшого детального розгляду.

Основні види грошових потоків, які необхідно включати в процес оцінювання інвестиційних пропозицій наведено у табл. 2.1.

Таблиця 2.1 ТИПИ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

Етап

Процес

Об’єкт

На початку

Інвестування капіталу

Інші витрати

Оборотний капітал

Виробничі будівлі, обладнання
Люди, маркетингові досл
ідження
Акції, кредит

У процесі
реалізації
проекту

Зростання обсягів продажу
Зниження собівартості
Податкові знижки
Оборотний капітал

По закінченні

Ліквідаційна вартість

Акції, дебіторська заборгованість, та інші витрати
Виробничі будівлі, обла
днання

Передусім треба визначити базові критерії, за якими грошові потоки поділяються на такі, що стосуються проекту і такі, що не стосуються його (рис. 2.2.).

Рис. 2.2. Категорії грошових потоків

Відмінності між грошовим потоком і балансовим прибутком. Необхідно розрізняти поняття «грошовий потік» і «балансовий прибуток» (табл. 2.2). Грошовий потік — це прибуток від інвестиційного проекту після оподаткування, але перед нарахуванням амортизації, виплатою процентів і дивідендів. Якщо розглядати грошовий потік і прибуток протягом усього життєвого циклу проекту, то вони будуть ідентичними, але їх розподіл у часі різнитиметься. З огляду на вартість грошей у часі, розподіл платежів у часі відіграє надзвичайно велику роль. Чисті грошові потоки виявляють різницю між надходженням грошових потоків за проектом і їх відпливом. Вони показують, чи варто реалізовувати інвестиційну пропозицію, на відміну від оцінок, які ґрунтуються на принципах бухгалтерського обліку, що визначають, наприклад, як швидко потрібно амортизувати капітальну інвестицію.

Немає сенсу звертати увагу на амортизацію, оскільки її вже було враховано як відплив капіталу на першому році (роках) інвестиційного проекту. Так само доцільно враховувати процентні платежі, оскільки їх враховано у дисконтній ставці, використовуваній для дисконтування грошових потоків.

Таблиця 2.2 ВІДМІННОСТІ МІЖ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ
І БАЛАНСОВИМ ПРИБУТКОМ

Показник

Грошовий потік

Балансовий прибуток

Дохід

Коли надходять кошти

Коли відбувається
продаж

Експлуатаційні витрати

Коли перераховуються
кошти

Коли здійснюються
витрати

Амортизація

Не включається

Ураховується на рахунку прибутків і збитків

Податкові знижки

Податкові знижки враховано як грошові потоки

Включено в розрахунок податків

Податки

Коли податки сплачуються (часовий лаг — один рік)

Визначаються за
розрахунку податків

Відмінності між грошовим потоком від інвестиційного проекту і балансовим прибутком пояснюються ще й таким: по-перше, кошти, що знаходяться на рахунку прибутків і збитків на першому році і підлягають оподаткуванню, вираховуються з прибутку цього самого року, проте на практиці більшість податків сплачується наступного року; по-друге, у рахунку прибутків і збитків не враховуються витрати оборотного капіталу.

Існує два шляхи визначення грошових потоків для подальшого їх використання в інвестиційному аналізі:

  •  за неопрацьованими первинними даними;
  •  за уніфікованими формами фінансової звітності: звітом за по прибутками і збитками та балансом.

Віднесення грошових потоків до інвестиційного проекту. На сьогодні багато які нові інвестиційні проекти переобтяжені сторонніми витратами, що значно ускладнює визначення доцільності реалізації інвестиційного проекту. Так, здійснюючи аналіз, не варто враховувати в інвестиціях частку накладних витрат. Така практика призводить до відхилення потенційно прибуткових інвестиційних проектів, оскільки компанія сама по собі може мати велику корпоративну структуру або ж занадто багато напрямів діяльності. Якщо центральні органи управління на підприємстві налічують 50 осіб і не треба збільшувати управлінський персонал для реалізації нового інвестиційного проекту з виробництва нового продукту, то немає потреби у додаткових витратах на центральні органи управління.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

  1.  Існують чотири критерії, за якими визначаються грошові потоки, що мають відношення до аналізу інвестиційних проектів і тому повинні братися до уваги за оцінювання інвестицій. По-перше, грошові потоки мають бути у грошовій і тільки грошовій формі; по-друге, вони мають показувати зміни; по-третє, вони мають включати як матеріальні витрати і вигоди, так і нематеріальні витрати і вигоди, які можна конвертувати у грошову вартість.
  2.  За оцінювання інвестицій ураховуються інформація та прогнози щодо грошових потоків, а не інформація про прибуток від виробничої діяльності. Грошові потоки визначаються тоді, коли кошти надходять до підприємства або коли йдуть від нього, тоді як прибуток від продажу враховується, коли він отриманий (не обов’язково тоді, коли клієнт дійсно платить), а витрати — коли вони відбуваються (не має значення, коли постачальники отримають платежі або коли сплачуються податки). Амортизаційні відрахування додаються до експлуатаційних витрат, які не беруться до уваги за розгляду грошових потоків.
  3.  Ураховуються лише ті грошові потоки, які мають безпосереднє відношення до інвестиційного проекту. Отже, оцінюються не розподілені накладні витрати, а альтернативні витрати, які визначають вартість альтернативного використання активів, застосовуваних в інвестиційному проекті.
  4.  Визначаючи грошові потоки, що мають відношення до інвестиційного проекту, до уваги беруться лише зміни у витратах. Незворотні витрати та витрати, що вже мали місце, в інвестиційному аналізі не використовуються. Якщо реалізація інвестиційного проекту дає змогу отримати податкові знижки, то така економія в оподаткуванні є приростом блага і має бути врахована під час здійснення інвестиційного аналізу.
  5.  Нематеріальні втрати і блага враховуються в інвестиційному аналізі у будь-якому разі за умови, що їх можна конвертувати у грошову форму, яка є загальноприйнятною.

Тема 3. Аналіз і прогнозування фінансового  стану підприємства та оцінювання  його інвестиційної привабливості

Працюючи над темою, особливу увагу слід приділити таким питанням, як: цілі, завдання та моделі фінансового аналізу; оцінювання фінансового стану і фінансових результатів діяльності підприємства; джерела фінансування та розрахунок бюджету проекту; визначення інвестиційної кредитоспроможності підприємства-позичальника.

Фінансовий аналіз являє собою спосіб нагромадження, перетворення та використання інформації фінансового характеру. Цілями його є:

  •  визначення фінансового стану і фінансових результатів діяльності фірми;
  •  виявлення змін у фінансовому стані фірми та результатах її діяльності у просторово-часовому плані;
  •  виявлення основних факторів, які спричинили зміни у фінансовому стані фірми та результатах її діяльності;
  •  прогнозування основних тенденцій у фінансовому стані та результатах діяльності фірми.

Фінансовий аналіз може розглядатися як складова і проектного аналізу, і фінансового менеджменту, отже, дії аналітика залежать від поставленої мети. Проектний аналіз вимагає обґрунтування вкладень з досягненням найкращих результатів, фінансовий менеджмент — постійної роботи менеджера щодо пошуку фінансових ресурсів.

З позицій проектного аналізу метою фінансового аналізу є визначення рентабельності та ефективності проекту з погляду інвесторів та організації, що реалізує проект, а також оцінка поточного та прогнозного фінансового стану підприємства.

Завданням фінансового аналізу є:

  1.  оцінення фінансового стану і фінансових результатів підприємства «без проекту» і «з проектом»;
  2.  оцінення потреб у фінансуванні проекту і забезпечення координації використання фінансових ресурсів у часі;
  3.  визначення достатності економічних стимулів для потенційних інвесторів;
  4.  оцінення, оптимізація та зіставлення витрат і вигод проекту в кількісному вимірі.

У фінансовому аналізі використовуються різні методи, які дають змогу структурувати та ідентифікувати взаємозв’язки між основними показниками. Можна виділити три основні типи моделей, застосовувані у фінансовому аналізі, — дескриптивні, нормативні та предикативні.

Оцінювання фінансового стану і фінансових результатів діяльності фірми. Існує кілька принципових схем аналізу фінансового стану і результатів підприємства. Нижче наведено найчастіше застосовувану у світовій практиці так звану схему фінансових коефіцієнтів.

Показники ліквідності. Ліквідність — це здатність підприємства вчасно розрахуватися за борговими зобов’язаннями шляхом перетворення всіх активів у грошові кошти. Оборотні кошти входять до складу початкових витрат на проект і мають підтримуватися на певному рівні протягом усьо-
го циклу проекту. Чисті оборотні активи розраховуються за формулою

Ліквідність характеризує можливість підприємства оплатити свої поточні пасиви. Її еквівалентом є

.

Найкраще, коли поточний коефіцієнт покриття більше 2, але він не повинен бути меншим за 1. Нормальним уважається значення коефіцієнта більше 1,5.

Цей коефіцієнт показує, яка частина оборотних активів може бути негайно перетворена в грошову форму і використана для погашення короткострокових зобов’язань,

Його еквівалентом є «кислотний тест» (Acid Test):

.

Цей коефіцієнт має бути не менше 1, інакше фінансовий стан підприємства оцінюється як незадовільний.

Для оцінювання ліквідності використовується також показник номінальної вартості власного капіталу. Якщо від активу (пасиву) відняти нематеріальні активи і позикові кошти (боргові зобов’язання), то одержимо значення номінальної вартості:

Цей коефіцієнт показує, чим підприємство справді володіє на поточний момент і в разі ліквідації.

Якщо нематеріальні активи дорівнюють нулю, то номінальна вартість власного капіталу дорівнюватиме чистій номінальній вартості активів:

Показник номінальної вартості власного капіталу іноді використовується у розрахунках рентабельності замість показника власного капіталу. Він визначає потенційну вартість власного капіталу.

Для оцінювання ліквідності використовується також коефіцієнти забезпеченості власного капіталу чистою номінальною вартістю активів:

Цей показник не може бути більшим за 1 і залежить від частки нематеріальних активів у активах підприємства.

Показники ліквідності на плановий період розраховуються виходячи з наявних на початок проекту показників фінансового стану. Аналіз ліквідності дає змогу зробити висновок стосовно того, чи погіршує (поліпшує) фінансовий стан підприємства проект, чи дотримуються рекомендовані нормативи.

Показники рентабельності. Аналіз рентабельності здійснюється на основі розрахунку показника чистого прибутку. 

Таблиця 3.1

РОЗРАХУНОК ЧИСТОГО ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Складові розрахунку

Сума

1. Виручка від реалізації

2. Податок на додану вартість

3. Акцизний збір

А. Чистий обсяг продажу (1 – 2 – 3)

4. Прямі матеріальні витрати

5. Прямі затрати праці

6. Операційні витрати

7. Амортизація

Б. Поточні витрати (4 + 5 + 6 + 7)

В. Прибуток до виплати податків, дивідендів і процентів (А – Б)

8. Податок на прибуток

9. Інші податки за рахунок прибутку

10. Нараховані дивіденди, проценти, включаючи податок на дивіденди та проценти

Г. Чистий прибуток (В – 8 – 9 – 10)

Аналіз рентабельності підприємства виконується на основі використання системи показників «Каскад» за методом, розробленим фахівцями фірми Дюпон (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Схема фінансового аналізу «Каскад»

У разі планування використовуються кілька показників рентабельності.

Показник визначає, якою є віддача (норма прибутку) на вкладений власний капітал. Максимізація цього показника головне завдання управління підприємством. Якщо чистий прибуток і власний капітал мають адекватну оцінку, то нормальною вважається рентабельність не менша 20 %.

Для оцінювання впливу показника рентабельності власних вкладень на здійснення проекту рекомендується використовувати дещо іншу формулу розрахунків:

Рентабельність активів показує, наскільки ефективно використовуються активи підприємства. Якщо чистий прибуток та активи мають адекватну оцінку, то нормальною вважається рентабельність не менша 14 %.

Для оцінювання рентабельності проекту рекомендується використовувати й такі формули:

Рентабельність продажу показує, якою є частка чистого прибутку у виручці від реалізації. Нормальною вважається рентабельність не менша 30 %, в умовах високого податкового тиску — 15 %.

.

Цей показник характеризує ефективність використання не тільки власного капіталу, а й довгострокових кредитів і позик. Якщо прийняти, що рентабельність власного капіталу не менша 20 %, середня вартість довгострокових кредитів — 8 %, співвідношення власного капіталу і довгострокових пасивів не менше 1, то нормальною вважається рентабельність інвестованого капіталу не менша 14 %.

Розрахунок показників ліквідності та рентабельності «без проекту» — це розрахунок динамічного ряду на прогнозний період. Розрахунок показників ліквідності та рентабельності «з проектом» — це розрахунок значень цих показників на основі проектних даних. Різниця між ними показує вплив проекту на фінансовий стан і результати діяльності підприємства.

Фінансове планування в проектному аналізі. Розділи фінансового плану. Фінансовий план фірми, яка розробляє проект, призначений узагальнити результати проектного аналізу, що передували його розробленню.

Фінансовий план розробляється за двома вимірами: «без проекту» та «з проектом». Це означає, що показники фінансового плану розраховуються як без урахування проектних показників, так і з урахуванням їх. Це дає можливість визначити вплив проекту на розвиток діяльності фірми.

Якщо для реалізації проекту створюється нова фірма, її діяльність «з проектом» рекомендується розглядати у зв’язку з діяльністю фірм-засновників. Такий підхід не завжди вдається реалізувати через складність корпоративних взаємин. У такому разі допускається розглядати лише варіант «з проектом».

Фінансовий план включає такі відносно самостійні розділи (модулі):

  •  план прибутку;
  •  податковий план;
  •  баланс грошових потоків;
  •  прогноз бухгалтерського балансу;
  •  розрахунок показників ліквідності та рентабельності;
  •  розрахунок показників ефективності проекту.

Оцінювання інвестиційної привабливості підприємства. Одним з найважливіших напрямів аналізу у разі оцінювання кредитоспроможності підприємства, що подає заявку на кредит для реалізації інвестиційного проекту, є вивчення інвестиційної привабливості підприємства-позичальника. На рис. 3.2 наведено найважливіші фактори, що впливають на інвестиційну привабливість підприємства, які необхідно оцінювати інвесторам і кредиторам для прийняття рішення щодо виділення коштів на реалізацію інвестиційного проекту.

Рис. 3.2. Фактори, що впливають на інвестиційну
діяльність підприємства

Ці фактори умовно можна розподілити на дві групи: фактори, зовнішні щодо підприємства, які управляльно впливають на роботу підприємства ззовні, та внутрішні, що існують усередині підприємства. Відповідно ці групи факторів формують певні системи зовнішніх і внутрішніх ризиків, що виникають за інвестиційного кредитування підприємницької діяльності*. Хоча на рис. 3.2 усі фактори пронумеровано, це не означає, що якийсь з них є більш або менш приоритетним настільки, що за оцінювання інвестиційної привабливості підприємства йому має надаватися найбільше значення або, що він може не братися до уваги. Необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає аналіз усіх факторів з урахуванням їх взаємних зв’язків і впливів.

У сучасній літературі з управління інвестиціями, банківської справи та фінансового менеджменту відсутнє цілісне відображення системи факторів, що визначають інвестиційну привабливість підприємства, але щодо кожного з них банківські фахівці можуть знайти чимало важливих аспектів і показників, на які варто чи корисно зважати для зниження відповідних ризиків.

Визначення інвестиційної кредитоспроможності підприємства-позичальника. Однією з найважливіших стратегічних цілей розпочатої реструктуризації української банківської системи, є створення умов для розвитку кредитування банками інвестиційних проектів у реальному секторі економіки. Спостерігається явна тенденція повороту всієї банківської системи до вирішення завдань підйому виробництва. А це означає, що банкам, крім традиційних банківських кредитів підприємствам на поповнення оборотних коштів доведеться освоювати довгострокове (за українськими мірками) кредитування інвестиційних проектів.

Але перш ніж ухвалити рішення про надання інвестиційного кредиту підприємству, банк повинен оцінити інвестиційну кредитоспроможність клієнта. Тут одночасно виникають дві проблеми: по-перше, банк повинен створити відповідний внутрішній механізм інвестиційного кредитування підприємств і відпрацювати технологію кредитування інвестиційних проектів, істотно відмінну від технології видачі короткострокових кредитів; по-друге, банк має визначитися щодо кредитоспроможності підприємства для надання довгострокового кредиту, який витрачатиметься не на безпосереднє виробництво продукції, а на розвиток основних фондів підприємства.

Методики оцінювання кредитоспроможності підприємства-позичальника відомі давно, й українські банки застосовують їх (хоча й з різною ефективністю) на практиці. Проблема полягає у тому, що жодна з них сьогодні не придатна для визначення істинної здатності підприємств повернути довгострокові інвестиційні кредити.

У разі інвестиційного кредитування необхідно вміти прогнозувати майбутній стан підприємства, тобто враховувати можливу динаміку його фінансового стану протягом значного періоду.

Це потребує:

  1.  уведення у в повсякденний діловий обіг поняття «інвестиційна кредитоспроможність підприємства», під яким розуміється здатність підприємства погасити інвестиційний кредит за наслідками успішної реалізації інвестиційного проекту. Це поняття істотно відрізняється від поняття «кредитоспроможність підприємства», що є універсальним, як заведено у банківській практиці, означає лише здатність повертати короткострокові позики;
  2.  розроблення методичного підходу до достовірного визначення інвестиційної кредитоспроможності підприємства для практичних цілей.

Дійсно, якщо звичайна кредитоспроможність позичальника визначається переважно його поточним фінансовим станом, то виникає проблема: як достовірно визначити фінансовий стан підприємства через рік, два або більше років, коли закінчиться термін реалізації інвестиційного проекту? Треба вирішити її таким чином, щоб отриманий результат був достатньою мірою достовірним для прийняття банком рішення. У основу методичного підходу до цієї проблеми можна покласти такі об’єктивно існуючі положення:

1. На теперішній час фінансовий стан будь-якого підприємства може бути досить точно визначений — для цього необхідні інформація та певна відповідна кваліфікація фахівців, які її оцінюють. Отже, можна встановити й поточну кредитоспроможність підприємства для оцінення можливості погашення короткострокового кредиту.

2. Є можливість достовірно визначити всі основні внутрішні ризики, що існують на підприємстві та пов’язані з його змогою успішно реалізувати інвестиційний проект. Це ризики, що виникають унаслідок: низької ефективності наявної системи управління підприємством; неефективного маркетингу; недостатньої конкурентоспроможності продукції; незавершеної структури або недостатності виробничого потенціалу підприємства; можливого погіршання якості фінансового менеджменту. Правові ризики, пов’язані переважно з якістю організації договірної діяльності, діючи окремо або в сукупності, впливають на інвестиційну привабливість та інвестиційну кредитоспроможність підприємства.

3. Оцінка поточної кредитоспроможності на теперішній час та об’єктивно існуюча система ризиків фактично слугуватимуть відправною точкою в системі координат, в якій рухатиметься підприємство в процесі реалізації інвестиційного проекту аж до його завершення.

4. Інвестиційний проект містить цілком конкретний набір параметрів, що їх підприємство повинне буде додержуватися у процесі його реалізації. А те, як воно має намір їх досягнути, рухаючись з сьогоднішньої відправної точки в системі координат, має бути відображене в бізнес-плані реалізації інвестиційного проекту, що надається підприємством банку.

5. Банк має можливість не тільки проаналізувати бізнес-план, а й самостійно обстежити підприємство з метою перевірки достовірності відомостей, що містяться у бізнес-плані.

6. Результати аналізу бізнес-плану реалізації інвестиційного проекту та обстеження підприємства-позичальника, зокрема його інвестиційної програми, мають відбиватися на змісті прав та обов’язків сторін у договорі (або сукупності договорів) про надання інвестиційного кредиту.

Тема 4. Реальні інвестиційні проекти

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікують за такими ознаками [3]:

1. За об’єктами вкладання коштів — виділяють реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції — це вкладення коштів у реальні активи, як матеріальні (будівлі, споруди, обладнання, приріст матеріально-виробничих запасів), так і нематеріальні (ліцензії, патенти, право користування природними ресурсами, «ноу-хау» тощо). До нематеріальних реальних інвестицій також відносять вкладення коштів у наукові дослідження та реалізацію їх результатів, які називаються інноваціями. Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), серед яких найвагомішу роль відіграють цінні папери, зокрема акції та облігації;

2. За характером участі в інвестуванні — розрізняють на прямі та непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у виборі об’єктів інвестування та вкладання коштів. Непрямі інвестиції передбачають вкладання коштів через опосередкованих осіб (інвестиційних та інших фінансових посередників);

3. За періодами інвестування — інвестиції поділяють на: короткотермінові, що передбачають вкладання коштів в об’єкти на період переважно не більше одного року (наприклад, короткотермінові депозитні вклади, короткотермінові ощадні сертифікати, облігації, казначейські зобов’язання тощо); середньотермінові з періодом інвестування від одного до трьох років (наприклад, облігації підприємств, депозитні вклади з відповідним терміном функціонування або реальні інвестиції в швидкоокупні проекти); довготермінові з періодом інвестування понад три роки (довготермінові облігації, казначейські білети та реальні інвестиції в проекти з відповідним терміном функціонування); безтермінові інвестиції з невизначеним терміном вкладення (наприклад, акції підприємств, нерухомість, антикваріат тощо);

4. За формами власності інвестиційних ресурсів — вирізняють інвестиції: приватні, здійснювані громадянами, недержавними підприємствами, господарськими товариствами, а також громадськими та релігійними організаціями; державні, здійснювані органами влади та управління державою за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів, позичкових коштів, а також державними підприємствами та установами за рахунок власних і позичених коштів, та спільні, здійснювані громадянами та юридичними особами певної країни і чужоземних держав;

5. За територіальною ознакою — інвестиції внутрішні, іноземні та закордонні. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів в об’єкти інвестування, розміщені в територіальних межах певної країни. Іноземні інвестиції — вкладання капіталу іноземними юридичними і фізичними особами й іноземними державами, міжнародними урядовчими і неурядовими організаціями.

Закордонні — вкладення коштів в об’єкти інвестування за межами території даної держави.

Розглянута класифікація (рис. 4.1) відбиває лише найсуттєвіші ознаки інвестицій. Вона може бути поглиблена залежно від підприємницьких чи дослідницьких цілей.

Рис. 4.1. Класифікація інвестицій за окремими ознаками

Дещо з іншого погляду класифікують інвестиції В.Я. Шевчук і П. С. Рогожин. Основними параметрами наведеної у [13] класифікації є:

1. Рівень правочинності прийняття рішень про інвестування. За цією ознакою інвестиції поділяють на: центральні, або держбюджети, — фінансуються з державного бюджету і призначені для розвитку окремих галузей економіки держави чи для реалізації окремих великих соціально-економічних програм; місцеві — фінансуються з бюджетів органів місцевого самоуправління; інвестиції підприємств, які реалізуються з прибутку та коштів амортизаційного фонду підприємства; іноземні інвестиції — інвестиції, джерело надходження яких знаходиться за межами території держави;

2. Характер об’єктів капітальних вкладень: інвестиції у сфери виробництва, транспорту, комунального господарства тощо;

3. Матеріально-технічний зміст інвестицій — це частина видатків інвестора, пов’язана з:

  •  виконанням будівельно-монтажних робіт;
  •  придбанням обладнання та його монтажем;
  •  пусконалагоджувальними роботами;

4. Взаємозв’язки інвестицій за цією ознакою інвестиції поділяють на:

  •  основні, які реалізуються безпосереднього для досягнення поставленої в ході інвестування мети (спорудження конкретного об’єкта, придбання нових технологій тощо);
  •  супутні — виконують допоміжну роль у реалізації основних інвестицій (наприклад, будівництво житлового масиву паралельно зі спорудженням автозаводу);
  •  спільні — реалізуються двома чи декількома інвесторами для досягнення єдиної мети (наприклад, участь кількох інвесторів у спорудженні капіталомісткого промислового об’єкта з метою спільної експлуатації та отримання прибутку);

5. Вплив на зростання продуктивності та розвиток технологій — виокремлюють інвестиції, метою яких є:

  •  збільшення обсягів виробництва;
  •  оновлення технологій;
  •  поліпшення якості продукції;
  •  зниження витрат на виробництво продукції тощо.

Капітальне будівництво як форма реалізації інвестиційних проектів. Відповідно до реальних інвестицій понятійні межі інвестиційного процесу окреслюються лише інвестиціями, що спрямовуються на речові елементи основного капіталу. Вони пов’язані зі створенням нових, реконструкцією та розширенням й технічним переобладнанням наявних підприємств і реалізуються в процесі капітального будівництва. Тобто мова йдеться про так звані реальні інвестиції.

Чинними нормативними документами регламентовано загальні визначення понять «нове будівництво», «розширення підприємства», «реконструкція підприємства» і «технічне переобладнання підприємства».

Нове будівництво — це будівництво комплексу об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення новостворюваних підприємств, будівель і споруд, а також філіалів та окремих виробництв, які після введення в експлуатацію перебуватимуть на самостійному балансі. Таке будівництво, як правило, здійснюється на нових майданчиках з метою створення нової виробничої потужності. Якщо будівництво підприємства чи споруди передбачено здійснювати чергами, то новими вважають першу і наступні черги до введення в дію всіх запроектованих потужностей. Новим є також будівництво на новому майданчику підприємства такої самої або більшої потужності (продуктивності, пропускної спроможності, об’єму будинку чи споруди) замість ліквідованого підприємства, подальшу експлуатацію якого за технічними та економічними умовами визнано недоцільною, а також у зв’язку з необхідністю, викликаною виробничо-технологічними або санітарно-технічними вимогами.

Розширення наявних підприємств — будівництво додаткових виробництв на наявному підприємстві (споруді), а також будівництво нових і розширення наявних цехів і об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення на території наявних підприємств або прилеглих до них майданчиках з метою створення додаткових чи нових виробничих потужностей.

Розширення наявних підприємств може передбачати будівництво в складі їх філій і виробництв, які після введення в експлуатацію не матимуть самостійного балансу. Якщо в процесі проектного опрацювання з’ясовується, що поряд із розширенням підприємства необхідна та економічно доцільна реконструкція діючих цехів і об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення, відповідні роботи та витрати включають до проекту на розширення підприємства, але виділяють у зведеному кошторисному розрахунку окремим рядком.

До реконструкції наявних підприємств відносять переобладнання цехів та об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення, як правило, без розширення будівель і споруд основного призначення; воно пов’язане з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науково-технічного прогресу і здійснюється за комплексним проектом на реконструкцію підприємства загалом з метою збільшення виробничих потужностей, поліпшення якості та зміни номенклатури продукції в основному без збільшення чисельності працівників з одночасним поліпшенням умов їхньої праці та охорони довкілля.

За реконструкції діючих підприємств може здійснюватися:

  •  розширення окремих будівель і споруд основного, підсобного й обслуговуючого призначення у випадках, коли нове високопродуктивне і досконаліше за технічними показниками обладнання не може бути розміщене в наявних будівлях;
  •  будівництво нових і розширення існуючих цехів та об’єктів підсобного й обслуговуючого призначення з метою ліквідації диспропорцій;
  •  будівництво нових будівель і споруд того ж призначення замість ліквідованих на території діючого підприємства, що їх подальшу експлуатацію за технічними та економічними умовами визнано недоцільною.

Реконструкція має забезпечувати:

  •  підвищення виробничої потужності підприємства, насамперед за рахунок усунення диспропорцій у технологічних ланках;
  •  упровадження маловідходної, безвідходної технологій і гнучких виробництв;
  •  скорочення кількості робочих місць;
  •  підвищення продуктивності праці;
  •  зниження матеріаломісткості виробництва і собівартості продукції;
  •  підвищення фондовіддачі та поліпшення інших техніко-економічних показників наявного підприємства.

Технічне переобладнання наявних підприємств — це комплекс заходів з підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і ділянок на основі впровадження передової техніки і технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого й фізично спрацьованого устаткування продуктивнішим, новим, а також з удосконалення загальнозаводського господарства і допоміжних служб. Технічне переобладнання здійснюють за проектами й кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, які розробляють за єдиним техніко-економічним обґрунтуванням, здебільшого без розширення виробничих площ.

Мета технічного переобладнання — інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, випуску продукції та поліпшення її якості поряд із забезпеченням зростання продуктивності праці, скорочення робочих місць, зниження матеріаломісткості й собівартості продукції, економії матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів, поліпшення інших техніко-економічних показників роботи підприємства. Під час технічного переобладнання наявних підприємств можуть здійснюватися: додаткове встановлення на існуючих виробничих площах обладнання і машин; упровадження автоматизованих систем управління і контролю, радіо, телебачення та інших сучасних технічних засобів управління виробництвом; модернізація й технічна перебудова природоохоронних об’єктів, опалювальних і вентиляційних систем; приєднання підприємств, цехів та установок до централізованих джерел тепло- та електропостачання. При цьому допускаються часткова перебудова (посилення конструкцій, що несуть навантаження, заміна перекриттів, зміна планування будівель і споруд та ін.), та розширення наявних основних виробничих будівель і споруд відповідно до габаритів розміщуваного нового устаткування, а також розширення наявних або будівництво нових об’єктів підсобного та обслуговуючого призначення (наприклад, об’єктів складського господарства, компресорних, котелень, кисневих приміщень тощо).

Характерні ознаки нового будівництва, розширення, реконструкції та технічного переобладнання наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ФОРМ ВІДТВОРЕННЯ ОСНОВНИХ
ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Ознаки

Нове
будівництво

Розширення

Реконструкція

Технічне
переобладнання

Повне відновлення (введення) пасивної частини
основних виробничих фондів (засобів праці)

+

Відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці), у тому числі збільшення площ основного виробництва

+

+*

+**

Відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці) без збільшення площ
основного виробництва

+

+

Часткове відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці) без збільшення площ основного виробництва (посилення конструкцій, зміна планування, заміна перекриттів, інші роботи)

+

+

Уведення (відновлення) активної частини основних виробничих фондів (знарядь праці)

+

+

+

+

Примітки: *Будівництво нових будов і споруд того самого призначення замість ліквідованих на території діючого підприємства, подальшу експлуатацію яких за технічними та економічними умовами визнано недоцільною.

**Розширення наявних виробничих будов і споруд основного виробництва, зумовлене габаритами розміщуваного нового обладнання.

У найзагальнішому випадку інвестиційна діяльність проходить такі етапи:

  1.  формування заощаджень;
  2.  вкладання ресурсів (інвестування);
  3.  отримання доходу.

Отримання достатнього доходу та приросту капіталу є метою інвестування.

Реалізація реальних інвестицій доцільна тільки тоді, коли приріст капіталу, одержаний від цих інвестицій, достатній для компенсації відмови інвестора від використання його коштів на споживання у поточному періоді, а також для того, щоб винагородити його за ризик і компенсувати втрати від інфляції у майбутньому.

Цілі технічного аналізу та його місце у підготовці інвестиційного проекту. Технічний аналіз посідає проміжне місце між аналізом ринку та фінансовим аналізом. Аналіз ринку покликаний дати відповідь на питання «що виробляти і за якою ціною продавати?», а технічний аналіз — «як виробляти і з якими витратами?» Одержавши відповіді на ці питання, можна переходити до розрахунку різних фінансових показників і документів.

Технічні аспекти інвестиційного проекту на перший погляд видаються особистою справою підприємця і не стосуються інвестора. Але насправді будь-який серйозний інвестор не може ігнорувати цей аспект інвестиційного проекту, оскільки він демонструє можливість технічного здійснення проекту з прийнятним рівнем витрат. Тому, якщо інвестор не дає грошей ані під заставу, ані під урядову гарантію, а робить ризиковане вкладення капіталу, він має переконатися хоча б у тому, що фінансований ним проект є здійснимим.

Зміст технічного аналізу інвестиційного проекту. Розмаїття застосовуваних технологій, видів сировини та обладнання дуже ускладнює типізацію технічного аналізу інвестиційного проекту. З цієї причини в більшості методик загального характеру (на відміну від вузькогалузевих) рекомендації щодо технічного аналізу зводяться до довгого переліку питань, які мають бути в ньому відображені. Один з найповніших переліків такого роду рекомендовано Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК). Список, наведений нижче, значною мірою орієнтований на рекомендації МФК.

Звичайно, в жодному реальному інвестиційному проекті всі ці питання одночасно виникнути не можуть, але знати їх перелік необхідно, оскільки вони узагальнюють досвід великої кількості виконаних інвестиційних проектів.

Усі питання, що стосуються технічного аналізу інвестиційного проекту, можна розподілити на 13 груп:

  1.  місце розташування (місце реалізації проекту);
  2.  масштаб проекту, можливість збільшення масштабу виробництва;
  3.  технологія;
  4.  обладнання, організація його експлуатації та ремонту;
  5.  інфраструктура;
  6.  схема підприємства;
  7.  організація підготовки і здійснення проекту;
  8.  графік виконання проекту;
  9.  підготовка та освоєння виробництва;
  10.  забезпечення якості;
  11.  розрахунок витрат на виконання проекту;
  12.  матеріально-технічне постачання;
  13.  поточні витрати виробництва та збуту.

Вивчаючи тему, особливу увагу варто приділити комплексу питань, пов’язаних з проектними ризиками. 

Метою аналізу проектних ризиків є оцінення всіх видів ризиків проекту, а також визначення:

а) можливих шляхів зниження ризиків;

б) ступеня доцільності реалізації проекту за наявного рівня ризику та способів його зниження.

Аналіз проектних ризиків передбачає вирішення таких завдань:

  •  виявлення ризиків проекту;
  •  оцінювання ризику проекту;
  •  визначення факторів, що впливають на ризик;
  •  пошук шляхів скорочення ризику;
  •  урахування ризику за оцінювання доцільності реалізації проекту;
  •  урахування ризику за оцінювання доцільності реалізації способу фінансування проекту.

Поняття проектних ризиків. За оцінювання проектів передбачається, що всі вихідні величини, зокрема величини грошових потоків, відомі або можуть бути точно визначені. Реально такої ситуації практично не буває. Параметри, які визначають величину грошових потоків, можуть набувати значень, які суттєво відхиляються від очікуваних.

Інвестиційний проект на всіх стадіях його життєвого циклу подібний до складного організму. Передбачити усі різноманітні причинно-наслідкові взаємозв’язки, що супроводять його функціонування, з високою точністю практично неможливо.

З огляду на це стає зрозумілим, що детерміністський підхід не може бути міцним фундаментом для адекватного аналізу інвестиційних проектів. Прийнятнішим є схоластичний підхід, за якого аналітик усвідомлює, що він готує інформаційну базу для прийняття рішень в умовах непевності. Ступінь непевності в різних ситуаціях може бути відмінним, а отже, неоднаковим буде й ризик.

Існує, принаймні два підходи до визначення ризику — у термінах утрат і збитків й у термінах непевності.

У термінах утрат ризик визначається як імовірність того, що збитки перевищать певне значення. Існує також визначення ризику як математичного очікування втрат чи збитків.

В інвестиційному та фінансовому менеджменті найчастіше під ризиком розуміють міру непевності в одержанні очікуваних доходів від заданих інвестицій.

Очевидно, що для загального визначення ризику слід виходити з того, за яких умов він виникає.

Система потрапляє в поле дії фактора ризику за наявності трьох умов:

1) система прагне до певної мети;

2) система має вибір шляху досягнення певної мети;

3) вибір мети здійснюється в умовах непевності.

З огляду на це можна сформулювати загальне визначення ризику. Ризик — це міра непевності в досягненні системою заданої мети за обраного способу досягнення цієї мети.

Якщо прийняти це формулювання, то наведене вище визначення ризику в термінах утрат є його окремим випадком, коли мета системи — існування без утрат і збитків.

Якщо конкретизувати загальне визначення ризику для аналізу проекту, то метою системи є одержання очікуваного рівня дохідності, а способом досягнення мети — реалізація даного проекту. Тобто ризик проекту — це міра непевності в одержанні очікуваного рівня дохідності за реалізації даного проекту.

За причинами виникнення розрізняють такі види проектних ризиків:

  •  ризик, пов’язаний з нестабільністю законодавства і наявної економічної ситуації, умов інвестування та використання прибутку;
  •  зовнішньоекономічний ризик (можливість запровадження обмежень на торгівлю й поставки, закриття кордонів тощо);
  •  ризик несприятливих політичних змін у країні чи регіоні;
  •  ризик неповноти й неточності інформації проекту;
  •  ризик мінливості ринкової кон’юнктури;
  •  ризик природних катаклізмів;
  •  виробничо-технологічний ризик (аварії, вихід з ладу устаткування, виробничий брак тощо);
  •  ризик непередбачуваності дій учасників проекту. Проектні ризики бувають зовнішні (непередбачувані та передбачувані) та внутрішні. Зовнішні непередбачувані ризики зумовлені:
  •  зміною політичної ситуації та непередбачуваними державними заходами регулювання у сферах землекористування, оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля тощо;
  •  природними катастрофами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і т. п.);
  •  злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;
  •  зривами у створенні необхідної інфраструктури, банкрутствами, затримками у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

Урахувати зовнішні непередбачувані ризики практично неможливо.

До зовнішніх передбачуваних ризиків належать:

  •  ринковий ризик через погіршання можливостей одержання сировини, підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення конкуренції тощо;
  •  операційний ризик, пов’язаний з відхиленням від цілей проекту та неможливістю підтримання управління проектом;
  •  ризик шкідливого екологічного впливу;
  •  ризик негативних соціальних наслідків;
  •  ризик зміни валютних курсів;
  •  ризик непрогнозованої інфляції;
  •  ризик податкового тиску.

Аналізуючи проект, зовнішні передбачувані ризики можна врахувати.

Внутрішні ризики поділяються на планово-фінансові, пов’язані зі зривом планів робіт і перевитратою коштів, та технічні, пов’язані зі зміною технології, погіршанням якості продукції, помилками в проектно-технічній документації тощо.

У процесі аналізу ризиків важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, викликаних цим ризиком.

До ризиків, які надаються до страхування, належать:

  •  прямі майнові збитки, пов’язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;
  •  непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним установленням обладнання, неодержанням орендної плати;
  •  ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від нещасних випадків на виробництві, від захворювань, від пошкодження майна, від викрадення транспортних засобів).

Зазначені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті. Для їх зниження застосовують різні методи управління ризиками.

Нині в процесі прийняття інвестиційних рішень використовують такі методи врахування ризику:

  1.  метод еквівалента достовірності;
  2.  метод визначення дисконтної ставки з урахуванням ризику.

Обидва методи засновані на компенсації ризику згідно з аксіомою: інвестори не візьмуть на себе додатковий ризик, якщо не чекають при цьому одержання додаткового доходу.

Теорія управління ризиками ґрунтується на таких принципах:

  •  У ринковій економіці, з огляду на спільність інтересів учасників ринку, межа між макро- і мікрорівнями стирається.
  •  Усі ризики справляють вплив на всіх учасників ринку одночасно на всіх рівнях економіки, але неоднаковою мірою та з різною залежністю.
  •  Зі збільшенням ризику дохідність зменшується у процентному відношенні до ризику.
  •  Сферою допустимих значень дохідності є довірчий інтервал ризику з певними граничними значеннями.
  •  За оцінювання ефективності проекту ставка дисконту та внутрішня норма рентабельності, мають ураховувати крім складових реальної дохідності, темпів інфляції та їх добутку й ступінь ризику проекту.
  •  Зміни основних показників дохідності залежать від можливості фірми управляти ризиком.

Для ефективного управління ризиками застосовуються методи диверсифікації, страхування та хеджирування.

Під диверсифікацією розуміється інвестування фінансових ресурсів у більш як один вид активів, тобто процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, безпосередньо не пов’язаними між собою.

Диверсифікація передбачає два основних способи управління ризиками — активний і пасивний.

Активне управління являє собою прогнозування розміру можливих доходів від реалізації кількох інвестиційних проектів.

Пасивне управління передбачає створення незмінного ринку зі заздалегідь визначеним рівнем ризику і стабільне утримування своїх позицій на ринку. Пасивне управління характеризується низьким оборотом і мінімальним рівнем концентрації обсягів продукції. Диверсифікація з пасивним управлінням застосовується здебільшого для зниження ризиків інвестиційних проектів.

Страхування ризиків це передання певних ризиків страховій компанії. Застосовуються три основних способи страхування: майнове, страхування від нещасних випадків і страхування втрати прибутку.

Майнове страхування може мати такі форми: страхування ризику підрядного будівництва, страхування вантажів, страхування обладнання.

Страхування ризику підрядного будівництва має на меті страхування незавершеного будівництва від ризику матеріальних збитків чи пошкодження. Залежно від страхових випадків договори страхування ризику підрядного будівництва можуть мати форму стандартного чи розширеного договору страхування від пожежі або договору страхування від усіх ризиків. Договір страхування від усіх ризиків забезпечує страхування від будь-яких ризиків матеріальних збитків чи пошкодження застрахованого майна, за винятком тих ризиків, які окремо обумовлені в договорі як такі, що не підлягають страхуванню.

Страхування вантажів передбачає захист від матеріальних збитків чи пошкоджень будь-яких транспортованих вантажів. Страхування охоплює всі ризики, включаючи форс-мажорні обставини, і поширюється на переміщення товарів зі складу вантажовідправника до складу вантажоодержувача.

Страхування обладнання використовується у разі поставок чи оренди великої кількості дорогого обладнання.

Страхування від нещасних випадків включає страхування загальної громадянської та професійної відповідальності.

Страхування загальної громадянської відповідальності є формою страхування від нещасних випадків з метою захисту учасників проекту від тілесних ушкоджень, особистих збитків чи пошкодження майна.

Страхування професійної відповідальності здійснюється лише в тому разі, коли організація відповідає за підготовку проекту, управління проектом або надання інших професійних послуг щодо проекту.

За страхування втрати прибутку за об’єктом страхування є прибуток, який одержав би страхувальник, якби страхова подія не призвела до зриву чи зупинення проекту. Об’єктом страхування може бути виручка від реалізації або чистий прибуток.

Хеджування це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Хеджування здійснюється через укладення контракту, який призначений для страхування ризиків зміни цін (хеджа) між стороною, що страхує ризик (хеджером), і стороною, що перебирає ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи — товари, валюта, акції, облігації тощо.

Хеджування може здійснюватися на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф’ючерсні чи опційні контракти. Це дає змогу спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає. Його перебирає на себе спекулянт, який іде на одержання прибутку, граючи на різниці цін.

МОДУЛЬ 2

Тема 5. Фінансові інвестиції

Опрацьовуючи матеріали теми, насамперед необхідно чітко визначити з роль і місце фінансових інвестицій у діяльності підприємств. Функціональна спрямованість операційної діяльності підприємств, що не є інституціональними інвесторами, визначається як пріоритетна форма здійснення реальних інвестицій. Однак на окремих етапах розвитку підприємства виправдане й здійснення фінансових інвестицій. Таке спрямування інвестицій може спричинюватися: необхідністю ефективного використання інвестиційних ресурсів, що формуються до початку реального інвестування за вибраними інвестиційними проектами; кон’юнктурою фінансового (насамперед фондового) ринку, яка дає змогу отримати значно вищий прибуток на вкладений капітал, ніж операційна діяльність на «згасливих» товарних ринках; за наявністю тимчасово вільних грошових активів, що пов’язане із сезонною діяльністю підприємства; «захопленням» інших підприємств, яке намічається напередодні галузевої, товарної або регіональної диверсифікації діяльності підприємства шляхом вкладення капіталу в їх статутні фонди (або придбання вагомого пакета їх акцій) та ін. Тому фінансові інвестиції розглядаються як активна форма ефективного використання тимчасово вільного капіталу або як інструмент реалізації стратегічних цілей, пов’язаних з диверсифікацією операційної діяльності підприємства. Здійснення фінансових інвестицій характеризується низкою особливостей, основними з яких є такі:

1. Фінансові інвестиції — це незалежний вид господарської діяльності для підприємств реального сектору економіки. Така незалежність виявляється як щодо операційної діяльності підприємств, так і щодо процесу їх реального інвестування. Форми вирішень стратегічних операційних завдань розвитку таких підприємств з допомогою фінансових інвестицій вирішують обмежені (вкладення капіталу в статутні фонди та придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств).

2. Фінансові інвестиції — основний засіб здійснення підприємством зовнішнього інвестування. Всі основні форми та інструменти фінансових інвестицій мають зовнішнє спрямування інвестованого капіталу, що виходить за рамки відтворювальних процесів підприємства. З допомогою фінансових інвестицій підприємства мають можливість здійснювати зовнішнє інвестування як в межах своєї країни, так і за кордоном.

3. У системі сукупних інвестиційних потреб підприємств реального сектору економіки фінансові інвестиції формують портфель інвестиційних потреб другого рівня (другої черги). Фінансові інвестиції здійснюються такими підприємствами зазвичай після того, як задоволені їхні потреби в реальному інвестуванні капіталу. Як правило, така можливість з’являється у підприємства лише на стадії «рання зрілість».

4. Стратегічні фінансові інвестиції підприємства дають йому змогу швидше та економічніше реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку. Так, у разі галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом «захоплення» підприємств-конкурентів в своєму сегменті ринку або інших аналогічних випадків замість придбання цілісних майнових комплексів або будівництва нових об’єктів підприємство, вдаючись до відповідних форм фінансового інвестування, може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку в статутному фонді) суб’єктів господарювання, що його зацікавили, максимальна сума купівлі яких є трохи більшою за половину реальної ринкової вартості їх бізнесу (50 % плюс одна акція). У процесі стратегічного фінансового інвестування підприємства зазвичай не переслідують цілі максимізації поточного інвестиційного доходу; більше того, окремі стратегічні фінансові інвестиції можуть здійснюватися підприємством і за негативного значення поточного інвестиційного доходу з розрахунку на забезпечення довготривалого приросту капіталу.

5. Портфельні фінансові інвестиції використовуються підприємствами реального сектору економіки в основному для отримання додаткового інвестиційного доходу в процесі використання вільних грошових активів і для їх протиінфляційного захисту. До цілеспрямованого формування інвестиційних ресурсів для здійснення портфельних фінансових інвестицій такі підприємства, як правило, не вдаються. І хоч звичайно фінансові інвестиції забезпечують більш низький рівень доходу, ніж функціонуючі операційні активи підприємства, вони формують додатковий приплив його у періоди, коли тимчасово вільний капітал не може бути ефективно використаний для розширення операційної діяльності.

6. Фінансові інвестиції забезпечують підприємству широкий діапазон вибору інструментів інвестування за шкалою «дохідність — ризик». Порівняно з реальним інвестуванням ця шкала є значно ширшою, вона включає групу як безризикових, так і високоризикових (спекулятивних) інструментів інвестування, даючи змогу інвестору здійснювати свою інвестиційну політику в широкому діапазоні: від надто консервативної до надто агресивної.

7. Фінансові інвестиції забезпечують підприємству досить широкий діапазон вибору інструментів інвестування і за шкалою «дохідність — ліквідність». Хоча порівняно з реальними інвестиціями вони характеризуються вищим рівнем ліквідності, цей рівень варіює в дуже широких межах.

8. Процес обґрунтування управлінських рішень, пов’язаних зі здійсненням фінансових інвестицій, є простішим і менш трудомістким. Він не потребує істотних передінвестиційних витрат фінансових коштів, як за підготовки реальних інвестиційних проектів; алгоритми оцінювання ефективності фінансових інвестицій мають більш диференційований характер стосовно щодо об’єктів інвестування, що підвищує надійність оцінки; реалізація прийнятих управлінських рішень у сфері фінансового інвестування потребує мінімум часу.

9. Висока мінливість кон’юнктури фінансового ринку порівняно з товарним визначає необхідність активнішого моніторингу в процесі фінансового інвестування. Відповідно й управлінські рішення, пов’язані зі здійсненням фінансового інвестування, є оперативнішими.

Основними формами фінансового інвестування є:

  •  Вкладення капіталу в статутні фонди підприємств. Така форма фінансового інвестування найтісніше пов’язана з операційною діяльністю підприємства. Вона забезпечує: зміцнення стратегічних господарських зв’язків з постачальниками сировини і матеріалів (за участь в їх статутному капіталі); розвиток своєї виробничої інфраструктури (у разі вкладення капіталу в транспортні та аналогічні підприємства); розширення можливостей збуту продукції або проникнення на інші регіональні ринки (шляхом вкладення капіталу в статутні фонди підприємств торгівлі); різні форми галузевої і товарної диверсифікації операційної діяльності та інші стратегічні напрями розвитку підприємства. За своїм змістом ця форма фінансового інвестування багато в чому підмінює реальне інвестування, при цьому є менш капіталомісткою та оперативнішою. Пріоритетною метою такої форми інвестування є не стільки отримання підприємством високого інвестиційного доходу (хоча мінімально необхідний рівень має бути забезпечений), скільки встановлення форм фінансового впливу на підприємства для забезпечення стабільного формування свого операційного прибутку.
  •  Вкладення капіталу в прибуткові види грошових інструментів. Ця форма фінансового інвестування спрямована передусім на ефективне використання тимчасово вільних грошових активів підприємства. Основним видом грошових інструментів інвестування є депозитний внесок у комерційних банках. Як правило, така форма використовується для короткострокового інвестування капіталу, і її головною метою є генерування інвестиційного доходу.
  •  Вкладення капіталу в прибуткові види фондових інструментів. Ця форма фінансових інвестицій — найбільш масова і перспективна. Вона характеризується вкладенням капіталу в різні види цінних паперів, що вільно обертаються на фондовому ринку (так звані ринкові цінні папери). Використання такої форми фінансового інвестування пов’язане з: широким вибором альтернативних інвестиційних рішень як щодо інструментів інвестування, так і щодо його термінів; більш високим рівнем державного регулювання і захищеності інвестицій; розвиненою інфраструктурою фондового ринку; наявністю оперативно надаваної інформації про стан і кон’юнктуру фондового ринку за окремими його сегментами тощо. Головна мета цієї форми фінансового інвестування — генерування інвестиційного доходу, хоча в окремих випадках (для вирішення стратегічних завдань) вона може бути використана для встановлення форм фінансового впливу на окремі компанії (шляхом придбання контрольного або достатнього вагомого пакета акцій).

З огляду на особливості та форми фінансового інвестування на підприємстві організується управління фінансовими інвестиціями. За досить високої періодичності здійснення фінансових інвестицій розробляється й спеціальна політика.

Політика управління фінансовими інвестиціями являє собою частину загальної інвестиційної політики підприємства, що забезпечує вибір найефективніших фінансових інструментів вкладення капіталу і своєчасне його реінвестування.

Основні етапи формування політики управління фінансовими інвестиціями наведено на рис. 5.1.

1. Аналіз стану фінансового інвестування у попередньому періоді. Основною метою проведення такого аналізу є вивчення тенденцій, динаміки, масштабів, форм та ефективності фінансового інвестування на підприємстві в ретроспективі.

Рис. 5.1. Формування політики управління
фінансовими інвестиціями

Перша стадія аналізувивчається загальний обсяг інвестування капіталу в фінансові активи; визначаються темпи зміни цього обсягу і питомої ваги фінансового інвестування у загальному обсязі інвестицій підприємства у передньому періоді.

Друга стадія аналізудосліджуються основні форми фінансового інвестування, їх співвідношення, спрямування на вирішення стратегічних завдань розвитку підприємства.

Третя стадія аналізувивчається склад конкретних фінансових інструментів інвестування, їх динаміка і питома вага в загальному обсязі фінансового інвестування.

Четверта стадія аналізу — оцінюється рівень дохідності окремих фінансових інструментів і фінансових інвестицій загалом. Він визначається як відношення суми доходів, отриманих в різних формах за окремими фінансовими інструментами (з коригуванням її на індекс інфляції), до суми інвестованих в них коштів. Рівень дохідності фінансових інвестицій підприємства порівнюється із середнім рівнем дохідності на фінансовому ринку і рівнем рентабельності власного капіталу.

П’ята стадія аналізу оцінюється рівень ризику окремих фінансових інструментів інвестування та їх портфеля загалом. Таке оцінювання здійснюється шляхом розрахунку коефіцієнта варіації отриманого інвестиційного прибутку за ряд попередніх звітних періодів. Розрахований рівень ризику порівнюється з рівнем дохідності інвестиційного портфеля та окремих фінансових інструментів інвестування (відповідність цих показників ринковій шкалі «прибутковість — ризик»).

Шоста стадія аналізу — оцінюється рівень ліквідності окремих фінансових інструментів інвестування та їх портфеля загалом. Оцінювання виконується на основі розрахунку коефіцієнта ліквідності інвестицій на дату проведення аналізу (в останньому звітному періоді). Розрахований рівень ліквідності порівнюється з рівнем прибутковості інвестиційного портфеля та окремих фінансових інструментів інвестування.

Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяг та ефективність портфеля фінансових інвестицій підприємства у попередньому періоді.

2. Визначення обсягу фінансового інвестування в майбутньому періоді. На підприємствах, які не є інституціональними інвесторами, обсяг такого інвестування зазвичай є невеликим і визначається розміром вільних фінансових коштів, що заздалегідь нагромаджуються для здійснення майбутніх реальних інвестицій або інших витрат майбутнього періоду. Позичкові кошти до фінансового інвестування підприємства, як правило, не залучаються (за винятком окремих періодів, коли рівень дохідності цінних паперів істотно перевищує рівень ставки процента за кредит).

Певний обсяг фінансового інвестування диференціюється в розрізі довго- і короткострокових періодів його здійснення. Обсяг довгострокового фінансового інвестування визначається в процесі вирішення завдань ефективного використання інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, страхових та інших цільових фондів підприємства, що формуються на довгостроковій основі. Обсяг короткострокового фінансового інвестування визначається в процесі вирішення завдань ефективного використання тимчасово вільного залишку грошових активів (у складі оборотного капіталу підприємства), що утворюється через нерівномірність формування позитивного і негативного грошових потоків.

3. Вибір форм фінансового інвестування. Конкретні фор-
ми визначаються у
 межах обсягу запланованих на це фінан-
сових коштів. Вибір форм залежить від характеру завдань,
вирішуваних підприємством у процесі його господарської ді
яльності:

  •  рішення стратегічних завдань розвитку операційної дія-
    льності пов’язане з такими формами фінансового інвестуван-
    ня, як вкладення капіталу в статутні фонди спільних підпр
    иємств і придбання контрольного пакета акцій окремих компаній, що являють стратегічний інтерес для цілей диверсифікації цієї діяльності;
  •  рішення завдань приросту капіталу в довгостроковому періоді пов’язане, як правило, з вкладеннями його у довгострокові, фондові та грошові інструменти, дохідність яких, прогнозована з урахуванням рівня ризику, задовольняє інвестора;
  •  рішення завдань отримання поточного прибутку і протиінфляційного захисту тимчасово вільних грошових активів пов’язане з вибором короткострокових грошових або боргових фондових інструментів інвестування, реальний рівень прибутковості яких не нижче норми прибутку, що склалася на капітал, який інвестується (за відповідною шкалою «дохідність — ризик»).

4. Оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. Методи такого оцінювання диференціюються залежно від видів цих інструментів, основним показником виступає рівень їх прибутковості, ризику і ліквідності. За оцінювання детально досліджуються фактори, що визначають інвестиційні якості різних видів фінансових інструментів інвестування — акцій, облігацій, депозитних внесків у комерційних банках тощо. В результаті такого аналізу отримують оцінку інвестиційної привабливості галузей економіки і регіонів країни, в якій здійснює господарську діяльність емітент цінних паперів. Важливу роль у процесі оцінювання відіграє й характер обігу тих або інших фінансових інструментів інвестування на організованому та неорганізованому ринку цінних паперів.

5. Формування портфеля фінансових інвестицій. Здійснюється з урахуванням оцінки інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. У процесі їх відбору до портфеля враховуються такі фактори: тип портфеля фінансових інвестицій, що формується відповідно до його пріоритетної мети; необхідність диверсифікації фінансових інструментів портфеля; необхідність забезпечення високої ліквідності портфеля тощо. Особливу роль у формуванні портфеля фінансових інвестицій відведено забезпеченню відповідності цілей його формування стратегічним цілям інвестиційної діяльності загалом. Портфель фінансових інвестицій, сформований з урахуванням зазначених факторів, має бути оцінений щодо співвідношення рівня дохідності, ризику і ліквідності, для підтвердження, що за своїми параметрами він відповідає типу портфеля, визначеному цілями його формування. За необхідності посилити цілеспрямованість портфеля до нього вносяться корективи.

6. Забезпечення ефективного оперативного управління портфелем фінансових інвестицій. У разі суттєвих змін кон’юнктури фінансового ринку інвестиційні якості окремих фінансових інструментів знижуються. У процесі оперативного управління портфелем фінансових інвестицій забезпечується своєчасна реструктуризація його з метою підтримки цільових параметрів первинного формування.

Політика управління фінансовими інвестиціями підприємства визначає основні параметри інвестиційної діяльності підприємства в цій сфері та її найважливіші критерії.

У процесі здійснення фінансового інвестування в усіх його формах одним з найважливіших завдань є оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів, що обертаються на ринку.

Оцінка інвестиційних якостей фінансових інструментів являє собою інтегральну характеристику окремих їх видів, здійснювану інвестором з урахуванням цілей формування інвестиційного портфеля.

Спрямування фінансових інвестицій підприємств останнім часом все більше зорієнтоване на різні інструменти ринку цінних паперів становлять нині до 80 % загального обсягу фінансових інвестицій підприємства. Отже, докладніше охарактеризуємо інвестиційні якості окремих цінових інструментів інвестування відповідно до їх класифікації, наведеної на рис. 5.2.

1. За ступенем передбачуваності інвестиційного прибутку розрізняють боргові та пайові цінні папери.

Боргові цінні папери характеризуються чіткою передбачуваністю інвестиційного доходу, розмір якого можна визначити в будь-який момент їх обігу. Така передбачуваність дає змогу зіставляти інвестиційні якості боргових цінних паперів як за шкалою «дохідність — ризик», так і за шкалою «дохідність — ліквідність». Крім того, боргові цінні папери мають пріоритетні права погашення зобов’язань у разі банкрутства емітента, що значно знижує рівень несистематичного їх ризику.

Пайові цінні папери характеризуються низьким рівнем передбачуваності їх інвестиційного доходу, який оцінюється за двома параметрами — за рівнем майбутніх виплат дивідендів і за приростом курсової вартості інструменту. У разі ефективної господарської діяльності емітента за цими цінними паперами можна отримати більш високий рівень інвестиційного доходу порівняно з борговими цінними паперами того ж емітента. При цьому для пайових цінних паперів характерний більш високий ступінь кореляції доходів з темпами інфляції. Однак нестабільність інвестиційного доходу робить їх більш ризиковими інструментами інвестування, оскільки вони не захищені ні від систематичного, ні від несистематичного видів ризиків. Низька ефективність господарської діяльності емітента може призвести не тільки до втрати інвестиційного доходу за пайовими цінними паперами, а й до часткової (а у разі банкрутства — й повної) втрати вкладеного в них капіталу.

2. За рівнем ризику, пов’язаного з характером емітента, виділяють такі види фінансових інструментів інвестування: державні цінні папери; цінні папери муніципальних органів; цінні папери, емітовані банками, та цінні папери підприємств.

Державні цінні папери представлені переважно борговими зобов’язаннями і мають найменший рівень інвестиційного ризику. Окремі види державних цінних паперів розглядаються навіть як еталон безризикових інвестицій. Разом з тим, рівень інвестиційного доходу за такими цінними паперами, як правило, найнижчий. У періоди різких коливань кон’юнктури фінансового ринку держава має можливість впливати на реальний рівень інвестиційного доходу за своїми цінними паперами зміною ставки рефінансування (облікової ставки центрального банку).

Цінні папери муніципальних органів. Рівень інвестиційних якостей таких цінних паперів (як правило, боргових) значною мірою визначається рівнем інвестиційної привабливості відповідних регіонів) Хоча такі цінні папери не можна віднести до безризикових, рівень інвестиційного ризику за ними звичайно невисокий. Відповідно невисоким є й рівень інвестиційного доходу за ними.

Рис. 5.2. Класифікація фінансових інструментів за специфікою їх інвестиційних якостей

Цінні папери, емітовані банками. Інвестиційні якості цих фінансових інструментів уважаються досить високими, оскільки рівень дохідності за ними звичайно вищий, ніж за державними і муніципальними цінними паперами. Крім того, система економічних нормативів банківської діяльності і високий рівень державного контролю за їх діяльністю знижують потенційний рівень ризику інвестування в цінні папери цих емітентів (хоча фінансова неспроможність банків й має місце).

Цінні папери підприємств в Україні характеризуються низькими інвестиційними якостями. Це пояснюється низькою ефективністю господарської діяльності більшості підприємств на сучасному етапі (особливо корпоратизованих державних підприємств), внаслідок чого за акціями багатьох з них не виплачуються навіть дивіденди. Рівень інвестиційного ризику за цінними паперами підприємств (особливо віднесених до категорії венчурних) найвищий. Крім того, такий тип цінних паперів характеризується найнижчим на ринку рівнем ліквідності.

3. За рівнями ризику і ліквідності, пов’язаними з періодом обігу, вирізняють такі цінові інструменти інвестування, як коротко- і довгострокові цінні папери.

Короткострокові цінні папери. Період їх обігу визначає досить високий рівень їх ліквідності на ринку цінних паперів. Крім того, короткий період їх обігу значною мірою знижує рівень інвестиційного ризику, пов’язаного зі зміною кон’юнктури фінансового ринку і фінансового стану їх емітентів. Відносно низький рівень ризику і досить високий рівень ліквідності визначають порівняно невисокий рівень інвестиційного доходу за такими ціновими інструментами.

Довгострокові цінні папери. Рівень інвестиційних якостей таких цінових інструментів визначається протилежними (проти короткострокових цінних паперів) характеристиками — низьким рівнем ліквідності (за інших рівних умов) і відповідно вищим рівнем інвестиційного ризику. За такими ціновими інструментами пропонується й більш високий рівень інвестиційного доходу.

4. За рівнем ліквідності, пов’язаним із характером випуску та обігу, ці інструменти інвестування поділяються на іменні цінні папери та цінні папери на пред’явника.

Іменні цінні папери. Через складну процедуру їх оформлення та глибший контроль емітента за їх обігом такі цінні папери характеризують дуже низькою ліквідністю.

Цінні папери на пред’явника. Зазначена вище особливість випуску таких фінансових інструментів не перешкоджає процесу їх вільного обігу, а отже, й підвищує потенційний рівень їх ліквідності.

Тема 6 Технічний аналіз
1 Iсторія виникнення та область застосування технічного аналізу

Історія виникнення графічних методів і методів технічного аналізу поринає у початок XX століття і пов'язана з появою бірж і початком розвитку ринкових відносин.

Під графічними методами розуміються ті методи, в яких для прогнозування використовуються наочні зображення рухів ринку. Ці методи виникли раніше, ніж всі інші у зв'язку з легкістю в застосуванні (максимум необхідних інструментів - лист паперу, ручка та лінійка). Подібні методи розрізняються в залежності від того, на якому типі графіка вони будуються.

Наприклад, класичні фігури будуються на лінійних або гістограмних чартах. А особливі способи побудови цінових графіків (японські свічі та хрестики-нулики) привели до розвитку на їх основі окремих рукавів прогнозування.

Аналіз і прогноз зміни стану товарних і ф'ючерсних ринків здійснюється з використанням графіків руху ринку за попередні періоди часу.

При біржовій торгівлі під терміном "рух ринку" розуміється зміна трьох основних його індикаторів: ціни, обсягу і відкритого інтересу. 

Ціною може бути як дійсна ціна товару на біржі, так і значення валютних і інших індексів.

Обсяг торгівлі - загальна кількість укладених контрактів за визначений проміжок часу, наприклад, за торговий день.

Відкритий інтерес - кількість позицій, не закритих на кінець торгового дня.

Для побудови точного прогнозу руху ринку бажано мати всі три індикатори, але головний з них - ціна. Її вивчення найбільш зручне, а тому більшість екстраполяційних методів прогнозування будуються саме на її вивченні. Дані про ціну загальнодоступні для будь-якого ринку і в наші дні надходять без зволікання, з'являються в інформаційних системах, через добу - у газетах.

Обсяг торгівлі також відіграє велику роль при прогнозуванні і є вторинним індикатором. На жаль, цей показник дуже складно однозначно визначити на всіх ринках, тому дані звичайно надходять з невеликою затримкою.

Відкритий інтерес у явному вигляді можна зустріти, наприклад, при торгівлі товарними ф'ючерсами. На деяких ринках цей показник взагалі не можна визначити в ідеальному вигляді. В основному він використовується для визначення поточної ліквідності ринку, зацікавленості в ньому учасників, обґрунтування тих чи інших цінових рухів. За ступенем важливості відкритий інтерес стоїть на третьому місці.

Аналіз ринку та його прогнозування звичайно здійснюється з використанням максимальної кількості доступних індикаторів, в ідеалі - усіх трьох.

Прогнозування ринків базується на трьох аксіомах, запропонованих його засновником Джоном Мерфі.

Аксіома 1  Ринок враховує всі навколишні події 

Це твердження є основою технічного аналізу. Зміст аксіоми полягає в тому, що будь-який чинник, який впливає на ціну (наприклад, ринкову ціну товару), - економічний, політичний, психологічний - заздалегідь врахований і відбитий на її графіку. Тому вивчення графіка цін - обов'язкова умова в прогнозуванні. На відміну від фундаментального аналізу, який стверджує, що якщо попит перевищує пропозицію, то ціна на товар зростає, технічний аналіз робить висновок "навпаки": якщо ціна на товар зростає, то й попит перевищує пропозицію.

Аксіома 2  Ціни рухаються спрямовано 

Це припущення стало основою для створення всіх методик технічного аналізу та екстраполяційного прогнозування і появи терміну "тренд".

Під трендом розуміється характеристика закономірного руху в часі розглянутого показника об'єкта прогнозування, який в деякій мірі вільний від випадкових впливів. Тренд - це тривала тенденція зміни економічних показників. При розробці моделей прогнозування тренд є складовою прогнозованого тимчасового ряду, на яку вже накладаються інші складові. Результат при цьому пов'язується з часом винятково.

Під тенденцією розвитку розуміється деякий його загальний напрямок, довгострокова еволюція. Зазвичай тенденцію прагнуть подати у вигляді більш-менш похилої траєкторії.

Головним завданням методів технічного аналізу та екстраполяційних методів прогнозування є саме визначення трендів і їх характеристик від моменту виникнення до припинення дії.

Існують три типи трендів (рис. 4.1 а, б, в):

1 Бичачий - рух ціни вгору.

2 Ведмежий - рух ціни вниз.

3 Бічний - ціна практично не рухається.

Рисунок 6.1 - Типи трендів

Зрозуміло, що всі три типи трендів зустрічаються в чистому вигляді дуже рідко, оскільки рух "по прямій" на ціновому графіку практично не зустрічається. Тому можна дати визначення бичачому тренду як тому, при якому рух ціни вгору переважає, тобто більший за величину руху вниз. При ведмежому тренді домінуючим буде рух ціни вниз. При бічному ж тренді коливання ціни в порівнянні з попередніми рухами вгору чи вниз дуже незначне.

На практиці часто використовується термін "трендові ринки", при цьому мається на увазі, що ціна різко рухається вгору чи вниз, тобто в бичачому чи ведмежому напрямку. При цьому "бічний" напрямок вважається "безтрендовим".

Якщо тренди існують, то до них можна застосувати закони руху й одержати твердження типу: "діючий тренд із більшою імовірністю протриває, ніж змінить напрямок"  чи "тренд буде рухатися в тому самому напрямку, поки не ослабне". Тому усі теорії і методики технічного аналізу засновані на твердженні, що тренд рухається у тому чи іншому напрямку доти,  доки не подасть особливих ознак зміни напрямку.

Аксіома 3. Історія повторюється 

Це природно й очевидно. Відбувається це тому, що зі століття в століття людська психологія в своєї основі незмінна. Технічний аналіз ринків займається прогнозуванням ціни та ринку, які встановлюються людьми. Адже головний "двигун" цін - емоційний настрій соціальних мас.

За своїми рисами цей процес повторюється протягом всієї історії розвитку ринкових відносин і відповідно відбивається на графіках рухів ринку.

З боку опонентів використання методів екстраполяційного прогнозування для аналізу руху ринку  у науковому середовищі в 60-ті роки виникла так звана теорія "випадкових подій". Ця теорія говорить про те, що зміна ціни хаотична і ні на чому не заснована; цінова історія не може допомогти в прогнозуванні, тренди за цією теорією взагалі не існують. Рухи цін випадкові і непередбачені; у цілому ж вони коливаються випадково навколо своєї "об'єктивної" ціни. Оскільки з роками ціни на всі товари і послуги зростають, то опоненти прогнозування вважають, що найкраща торгова стратегія - купити товар і тримати його до переможного кінця, поки не буде можливості вигідно продати.

Не має сенсу обговорювати стратегію "купити і тримати" як доцільну з погляду регулярної роботи на ринку і вигідного розміщення капіталу. Адже навіть для вкладення грошей у нерухомість необхідно, як мінімум, знати, коли і як це робити (а при роботі з ф'ючерсами й опціонами тим більш важливий кожен день); незрозуміло, як у цьому випадку сприймати ведмежий ринок - як фікцію чи як реальність. Тренди спостерігаються на будь-якому ціновому графіку.

2  Сфера застосування методів технічного аналізу

Величезні можливості використання методів технічного аналізу полягають у застосовності будь-яких його методик до цін усіх типів. Прогнозування настільки ж може бути застосоване до цін на золото, нафту і природний газ, наскільки до цін на каву і цукор. На фінансових ринках можна так само успішно працювати з курсом долара до німецької марки, як і з японським індексом NІKKEІ чи Доу-Джонсона. Наприклад, прогнозист, який працює у великому інвестиційному фонді чи банку, може виконувати замовлення керівників усіх підрозділів, не загострюючи особливої уваги на тому, що саме він прогнозує. Головне для нього - достатня кількість даних про попередні рухи того чи іншого ринку, а все інше - майже не має значення.

Для іншого прикладу візьмемо фірму, що торгує кольоровими металами: міддю, алюмінієм, нікелем, свинцем, цинком і алюмінієвими сплавами. Усі вони представлені на Лондонській біржі металів у вигляді ф'ючерсних контрактів, які можуть використовуватися фірмою для хеджування - страхування від цінових ризиків. Фахівець із прогнозування має можливість бачити загальну картину руху цін відразу на всі метали і складає прогнози зміни цінової ситуації в цілому. З цього автоматично випливають поради про вступ у біржові угоди.

Важливою особливістю прогнозування є застосовність його до будь-яких проміжків часу. У залежності від того, для яких цілей його використовують, будуються прогнози від щохвилинних до річних. Наприклад, для визначення багаторічного плану виробництва продукції на підприємстві потрібно зробити відповідний довгостроковий прогноз руху ціни на даний товар. Навпаки, для банків-дилерів, що працюють на валютних ринках, важливі короткострокові прогнози курсу валют, строком не більше декількох тижнів. Прогнозування буде корисне і тим, і іншим. Різниця для прогнозиста буде полягати в розгляді довгострокових і короткострокових графіків рухів ринку відповідно до кожного випадку.

3  Графічні методи прогнозування цін

Існують три типи графіків руху ринку, за допомогою яких будується екстраполяційне прогнозування: графік руху цін, обсягу торгівлі і відкритого інтересу. Ці графіки називають чартами (від англ. chart). У сучасній прогностиці відомі чотири основних типи чартів:

  1.  Лінійні.
  2.  Гістограми.
  3.  Хрестики-нулики.
  4.  Японські свічі.

Перші два типи графіків - основа екстраполяційного прогнозування, а два інші стали поштовхом до створення особливих галузей прогнозування.

Існують і деякі інші типи цінових чартів, наприклад, профіль ринку, стовпчикові діаграми.

Для того щоб розібратися з кожним з основних типів чартів, необхідно звернути увагу на таку порівняльну таблицю (табл. 4.1).

У пункті 1 табл. 4.1 відображено, на підставі яких даних можна побудувати той чи інший графік. З пункту 2 табл. 4.1 бачимо, що графіки типу 1, 2, 4 теоретично можливо побудувати на будь-яких часових періодах. Пункт 3 табл. 4.1 вказує на те, яка шкала - арифметична чи логарифмічна (відсоткова) - використовується для побудови того чи іншого типу графіка. Арифметична шкала (найбільш проста та природна) використовується в більшості випадків. Логарифмічна ж шкала наочно відбиває не абсолютну зміну ціни, а відносну і може бути корисна при складанні середньострокових та довгострокових графіків.

У залежності від довжини одиничного відрізку на осі абсцис розрізняють такі загальновживані назви чартів:

  1.  графік тиків - відбиває кожну зміна ціни (звичайно - тільки лінійний);
  2.  щохвилинний - коливання ціни за хвилину;
  3.  погодинний - коливання ціни за годину;
  4.  денний - коливання ціни за робочий день (іноді - добу);
  5.  щотижневий - коливання ціни за робочий тиждень;
  6.  щомісячний - коливання ціни за календар
  7.  щорічний - коливання ціни за рік.

Таблиця 6.1 - Характеристика основних типів чартів

Тип цінового чарту 

1 Лінійний 

2 Гістограма 

3 Хрестики-нулики 

4 Японські свічі 

1 Вихідні дані для побудови

Будь-які ціни одних і тих самих параметрів, наприклад: відкриття, закриття, середня за період

Ціна відкриття, закриття, найвища та найнижча за певний проміжок часу

Те ж саме, що і для лінійного

Те ж саме, що і для гістограм

2 Вісь абсцис (одиничний відрізок)

Час (хвилини, години, дні, місяці, роки тощо)

Те ж саме, що і для лінійного

Ні

Те ж саме, що і для лінійного

3 Вісь ординат: шкала ціни

Арифметична, іноді логарифмічна (відсоткова)

Арифметична, рідше логарифмічна

Арифметична

Арифметична

Лінійні чарти. Лінійні чарти з'явилися раніше за всі інші. В цілому, назва "лінійний" не зовсім коректна. Цей тип чарту  швидше  можна назвати "графіком відрізків".

Лінійними графіками користуються лише в тих випадках, коли недостатньо інформації для побудови більш інформативних графіків. Ці графіки звичайно використовуються для побудови довгострокових прогнозів. При цьому кожна крапка лінійного графіка може являти собою або рівень ціни, на якому закрився чи відкрився даний торговий день, або середнє значення всіх цінових коливань за обумовлений період часу.

Для прогнозування результатів біржових торгів рекомендується використовувати цей тип графіка тільки у випадку відсутності даних для побудови інших графіків.

Гістограми. Тип графіка, який найбільш розповсюджений як серед прогнозистів, так і серед усіх інших користувачів. Адже він відбиває майже всі події зазначеного проміжку часу (рис.4.2).

Рисунок 6.2 - Схематичне зображення гістограмного чарту

Як і у випадку з "лінійним" графіком, термін "гістограма" не зовсім коректний, оскільки чарт має  виглядає швидше як "графік стовпчиків" чи як "інтервальний графік". З іншого боку, термін "гістограма" вже став традиційним, і його наявна перевага - стислість.

Гістограми корисні своєю інформативністю і допомагають зробити найкращі прогнози за допомогою класичних трендових і поворотних фігур тощо. Для будь-якого методу, застосованого до чарту-гістограми, одержимо найбільшу кількість сигналів і найбільш точний збіг з розрахунковими ціновими рівнями.

Для побудови лінії гістограми (рис.4.2) проводиться вертикальна лінія. Ліворуч і праворуч зображуються маленькі рисочки, що позначають ціну відкриття і закриття ринку відповідно.

Якщо при використанні лінійних графіків прогнозист використовує тільки один показник, то використання гістограм дозволяє оцінити чотири показники: нижній рівень цін за торговий день (сесію), вищий рівень, рівень відкриття ринку, рівень закриття. Аналізуючи зміну висоти гістограми і величину зміни ціни за торговий день, можна зробити висновок щодо стабільності ринку чи про можливу зміну руху ринку.

Хрестики-нулики. Ідея побудови такого специфічного графіка виникла ще в ті часи, коли рухи цін малювалися спеціально обраним джентльменом на дошці крейдою. Маючи на дошці ранжир цінових коливань, при кожному вигуку ціни з залу цей джентльмен позначав нове значення ціни. Якщо воно було вище попереднього, джентльмен позначав його хрестиком, а якщо нижче - нуликом.

На сьогодні аналіз і прогнозування ринків з використанням графіка хрестиків-нуликів практично не застосовується.

Японські свічі. Прогнозування за допомогою графіка "японські свічі" - один із самих популярних методів біржового прогнозування кінця 80-х років.

Цей метод - один із самих наочних і природних. Усі назви свічок обумовлені життєвими явищами (з японської точки зору).

Найбільш часто свічі будують на щоденних графіках. Це пов'язано з тим, що в оригіналі метод був створений і використовувався саме для торгівельного дня. Усе психологічне підґрунтя прогнозування "на свічах" засноване на обліку співвідношення цін при відкритті і закритті того самого дня, а також співвідношенні цін закриття попереднього дня і відкриття наступного.

При цьому свічі працюють найкращим способом на ринках із явно вираженою сесійною торгівлею, наприклад товарних. Стосовно  валютних ринків (FOREX) поняття "закриття-відкриття" декілька розмите, адже торгівля не припиняється цілодобово.

Для побудови свічі вимагаються ті ж дані, що і для гістограми. Свіча (рис. 4.3) відрізняється від гістограми формою. У проміжку між цінами відкриття і закриття малюється прямокутник, що називається тілом свічі. Вертикальні палички зверху і знизу тіла називаються тінями. Тіло свічі зафарбовується по-різному в залежності від взаємного розташування цін відкриття і закриття. У класичному варіанті використовують білий колір (тобто свіча порожня), якщо торговий день закрився на більш високому рівні, чим відкрився, тобто якщо ціна підвищилася. У зворотному випадку тіло свічі зафарбовується чорним кольором.

Протягом торгового дня свіча на екрані буде пульсувати - тіло буде змінювати довжину і колір, а тіні - з'являтися і зникати. З цього видно, які тенденції - бичачі чи ведмежі - переважають на ринку.

Рисунок 6.3 - Схематичне зображення чарту "Японські свічі"

4. Ціновий тренд, його основні властивості

Нагадаємо, що тренд - це визначений напрямок руху цін. Тренди бувають трьох видів: бичачий, ведмежий, бічний. Природно, що в реальному житті ціна не рухається по прямій лінії вгору чи вниз. Ціна рухається злетами і падіннями, і тому переважають злети чи падіння, відповідно визначається бичачий чи ведмежий тренд.

Тренди розрізняються за часом дії. На кожному ціновому ринку існують довгостроковий (понад 1-2 роки), середньостроковий (від 3-6 місяців до 1 року) і короткостроковий (від 1 дня до 2 місяців) ціновий тренд. Така класифікація приблизна, але дає уявлення про те, з якими періодами часу маємо справу при складанні прогнозу.

У залежності від того, який тренд визначений на потрібний нам термін, змінюється стратегія прийняття рішень. Для того  щоб торгувати прибутково, необхідно намагатися купувати при бичачому тренді, продати при ведмежому і швидше за все утримуватися від торгівлі при тренді бічному. Оскільки ціна рухається зиґзаґами, найбільш важливим є питання: наскільки той чи інший спад або підйом цін серйозний? Він є тимчасовим, чи тренд уже змінився? Найпростіший спосіб відповісти на ці питання - стежити за подоланням рівнів опору і підтримки.

При зростанні цін, тобто при бичачому тренді, у той чи інший момент ціна наштовхується на перешкоду - рівень опору. Досягнувши його, ціна або починає зменшуватися, або зупиняє своє зростання (рис. 4.4).

Рисунок 6.4 - Рівні опору та підтримки

По тим чи іншим причинам на ринку починає переважати тиск ведмедів.

Часто опір змінюється місцями з підтримкою, а підтримка - з опором. Спостерігаючи за змінами обсягу торгівлі при досягненні рівнів опору і підтримки, також можна відзначити чимало цікавого. Наприклад, досягши рівня підтримки, тренд почав рух вгору. Якщо обсяг торгівлі при цьому значно збільшився, можна з великим ступенем упевненості сказати, що ведмежий тренд змінився на бичачий, і варто вчасно почати купувати. Якщо ж обсяг різко зменшився, варто припустити, що поточний рух вгору -  лише тимчасовий, але квапитися при прийнятті того чи іншого рішення не варто: цей корективний рух може тривати досить довго.

Визначившись із поняттями рівень опору і підтримки, можна розібратися з більш складним інструментом - лінія опору і підтримки. Як би не розрізнялися способи побудови цих ліній, правила їх використання завжди подібні до правил використання рівня опору і підтримки.

У загальному випадку можна сформулювати основний принцип: коли ціна перетинає (пробиває) лінію опору чи підтримки, це означає зміну напрямку тренду. Таким чином, перетин лінії опору - яскраво виражений бичачий, а перетин лінії підтримки - ведмежий тренд.

Лінію тренду проводять через дві опорні точки. Для підтвердження правильно намальованої лінії тренду необхідно мати третю точку, яка підстраховує.

Для бичачого тренду, який піднімається, ця лінія буде розташовуватися нижче цінового графіка. У цьому випадку лінія тренду є лінією підтримки. Вона показує, наскільки низько може знизитися ціна, не змінюючи при цьому свого основного напрямку.

Рисунок 6.5 - Сильний тренд і сигнали придбання/продажу: а) бичачий тренд, б) ведмежий тренд

Для ведмежого напрямку лінія тренду малюється зверху і являє собою опір.

Іноді бичачий чи ведмежий тренди починають рухатися більш прямолінійно чи більш похиліше. Тому доводиться малювати нову лінію тренду, обираючи компроміси.

Найкраще підтвердження зміни тренду можна одержати у випадку, коли лінія опору перетворилася в лінію підтримки і навпаки. На жаль, для спостереження такого ефекту потрібно занадто багато часу.

Лінію каналу можна намалювати, якщо рухи тренду, тобто підйоми і спади, рівномірні. У такому випадку візуально він начебто рухається між двома рівнобіжними лініями. Лінія каналу малюється паралельно лінії тренду і розташовується вище графіка ціни при бичачому тренді і нижче - при ведмежому. Таким чином, лінія каналу буде визначати опір для бичачого і підтримку для ведмежого тренду.

Лінії тренду і лінії каналу підкоряються загальним правилам опору і підтримки. Тому з їхньою допомогою можна визначати границі дії тренду.

При торгівлі в реальному часі цікавить не тільки факт, наскільки довго можна зберігати ті чи інші позиції, але і той, що відбулося відразу після зміни тренду: корекція чи повне розвернення. Корекція - тимчасова зміна тренду, а розвернення - глобальна.

   Тема 7. Фундаментальний аналіз

Представники фундаментального аналізу збирають інформацію про внутрішнє та зовнішнє виробництво, читають урядові звіти, оцінюють політику держав на товарних та фінансових ринках, порівнюють ціни та норми споживання, слідкують за рівнем інфляції, впровадженням інновацій тощо. Виходячи із аналізу цієї інформації, вони намагаються визначити ринкові ціни. Якщо теперішня ціна активу є нижчою від тієї, що прогнозує фундаментальний аналітик, то мова йде про недооцінений актив (undervalued), якщо навпаки - актив вважається переоціненим (overvalued). В результаті такого аналізу фундаментальні аналітики радять купувати недооцінені активи та продавати переоцінені.

Фінансові та товарні ринки, в т. ч. ф'ючерсні, вимагають від учасників високого рівня фахової підготовки. Фінансисти корпорацій, аналітики і торговці фінансових інститутів, таких як банки, інвестиційні фонди і компанії, трасти, брокери-хеджери та біржові спекулянти - щоденно приймають безліч рішень про купівлю-продаж різних фінансових та матеріальних активів. Для зменшення ризику таких операцій та отримання очікуваних прибутків від своїх вкладень кожен з них має знати й уміти аналізувати цілий ряд факторів, які впливають на ринкові ціни та курси і породжують тенденції зростання чи зниження.

В Україні учасники вказаних ринків, як правило, лише розпочинають аналіз ринків і мало користуються послугами спеціальних аналітичних фірм, що вже з'являються на українських теренах. Ці фірми в основному створені спільно із зарубіжними інвестиційними фірмами, а саме їм і потрібен аналіз фінансових та товарних ринків в Україні, особливо ринку цінних паперів. Ці фірми запроваджують індексні показники стану ринків в Україні, обчислюють і публікують їх. Однак через незначну активність на фондовому та валютному ринках, відсутність організованих товарних ринків, особливо ф'ючерсних, аналітичні фірми, відділи банків та інститу-ційних інвесторів застосовують лише два із трьох можливих методів аналізу, що використовуються на західних ринках.

В цілому в країнах розвиненого ринку поширені три методи аналізу, а саме:

фундаментальний аналіз ринку;

технічний;

інтуїтивний.

В Україні започатковано використання фундаментального аналізу лише на .фондовому ринку та ринку банківських кредитів, який використовують на практиці експертно-оціночні фірми та аналітичні відділи інвестиційних фондів із зарубіжним капіталом. В основному на цих ринках учасники використовують інтуїтивний підхід, який не завжди дозволяє правильно оцінити інвестиційні якості цінних паперів або вартість застави.

Технічний аналіз майже не використовується, оскільки для його успішного застосування необхідно мати значну кількість даних про ціни та обсяги торгів на постійних ринках, які в Україні лише починають своє становлення.

Фундаментальний аналіз вивчає зміну цін на макрорівні та вдосконалюється з розвитком прикладної економіки. Основою фундаментального аналізу є вивчення всіх факторів макроекономічного життя суспільства, що суттєво впливають на динаміку цін основних базових товарів, цінних паперів та валюти. До них належать погодні умови, стихійні лиха, війни, страйки, перевиробництва, високі врожаї тощо. Фундаментальний аналіз повинен передбачити основні напрями динаміки зміни ринкової ціни, або, як ще називають це явище фінансові аналітики, тренди. Головне покликання фундаментального аналізу - формувати та передбачати майбутні коливання цін і курсів.

Методи фундаментального аналізу є досить різноманітними. Аналітики можуть використовувати при аналізі інформації як звичайну інтуїцію, так і складні економетричні моделі на базі комп'ютерних програм. Цей вид аналізу передбачає довгострокове спостереження за ринком.

Оцінювання інвестиційної привабливості фірм-емітентів і конкретних цінних паперів здійснюють по-різному. Один підхід, з точки зору їхньої ринкової кон’юнктури, ґрунтується на вивченні динаміки ринкових цін. Другий підхід, що надає якісну характеристику цінному паперу, спирається на дослідження фінансово-економічного стану фірми-емітента.

Відтак сформувалися два протилежні напрями стосовно аналізу інструментів ринку цінних паперів. Прихильники першого напряму (техноаналітики) заснували школу технічного аналізу, користувачі другого — школу фундаментального аналізу.

Для фундаментальних аналітиків першочерговим є оцінювання доходів емітента, його стану на ринку насамперед на підставі показників обсягів продажу, активів і пасивів, дохідності та іншої інформації, яка характеризує ефективність діяльності емітента. Базою аналізу є баланси, звіти про прибутки та збитки, інші інформативні матеріали, які публікує компанія. Вивчають також досвід управління компанією, склад керівних органів. Ці досить трудомісткі дослідження дають підстави для висновку: завищено чи занижено фактичну вартість (ринкову ціну) цінного папера порівняно зі справжньою вартістю активів, майбутніми прибутками корпорації тощо. За допомогою фундаментального аналізу здійснюють прогнозування доходу, який визначається майбутньою вартістю акції і тому в подальшому може впливати на ринкову ціну. Дані прогнозу є підґрунтям для рекомендацій стосовно купівлі та продажу ринкових інструментів.

Фундаментальні аналітики переважно аналізують розмір сукупного доходу на цінні папери впродовж тривалого часового періоду, зосереджуючись на рівні дивідендів і можливостях зростання ринкової ціни акції (капіталу). Вони зазвичай зважають на довготривалу перспективу, намагаючись визначити вартість акцій. Аналізуючи чинники, що впливають на результати роботи фірм-емітентів, аналітики водночас глибоко вивчають різноманітні причини руху ринку цінних паперів загалом, зокрема й вплив позаринкових чинників.

Прихильники технічного аналізу прогнозують на короткий термін. Вони здебільшого приділяють увагу зростанню капіталу — коливанням ринкової ціни. В їхніх розрахунках враховано переважно сукупність чинників мінливості ринкових цін, що разом діють на ринку цінних паперів, без конкретизації їх.

Фундаменталістський підхід виходить із можливості отримати в будь-який час відомості щодо фінансових активів, які ще не надійшли на ринок і не вплинули на ціни. Фундаменталісти-фахівці впевнені, що такі відомості принципово існують, тому з огляду на них можна отримати відчутні додаткові доходи на вкладений капітал.

Утім, якщо фундаментальному аналітикові й удається вилучити у процесі досліджень якусь особливу інформацію, то навіть за умов її правильної оцінки йому бракує передбачення можливої реакції інвесторів та інших суб’єктів ринку на цю інформацію в разі її надходження. Їхня реакція може виявитися непередбачуваною, протилежною очікуваній навіть за наявності повідомлень стосовно ймовірності настання якоїсь надзвичайної події.

На підставі результатів дослідження фундаментальні аналітики формулюють висновок щодо справжньої ціни акції конкретної компанії, порівнюють її з реальною ринковою ціною. Саме виявлення недооцінених ринком цінних паперів є метою фундаментального аналізу під час прийняття інвестиційного рішення щодо певного фінансового активу: купити, продати або й далі продовжувати тримати в портфелі певний фінансовий інструмент.

Фундаменталістській підхід до аналізу фірм-емітентів буває кількісним та якісним. Кількісний аналіз спрямований на вивчення даних фінансової звітності, яка публікується, іншої інформації стосовно показників діяльності; якісний — на вивчення так званих нематеріальних чинників.

Переважна більшість фундаментальних аналітиків вважає, що найістотнішим для інвестора є з’ясування рівня доходу на акції фірми-емітента й дивідендів. Конче важливою є поточна ринкова ціна на її акції, те, як вона виглядає порівняно з найвищим і найнижчим рівнями цін минулого циклу, як ринковий курс акцій співвідноситься з його розрахунковим рівнем, виходячи з активів компанії, наявних у неї резервів, як оцінюють її сучасні й майбутні маркетингові умови, наскільки великою є довіра до її керівництва, як здійснюється менеджмент, завданням якого є прогнозування ціни на продукцію. Слід розглянути такі основні елементи оцінювання: обсяг резервів, фінансові операції, структуру ринку цього цінного папера і дохідність цінного папера, яка, власне, й слугує підґрунтям для прогнозування (моделювання) його ціни.

Гарантією стабільності дивідендних виплат є резерви компанії, які зазвичай підвищують ліквідну вартість акцій. Таким чином, інформація стосовно збільшення резервів сприятливо позначається на курсі акцій, тому має враховуватися аналітиками під час визначення справжньої ціни акцій.

Хоча фінансові операції, здійснювані компанією, за певних умов можуть суттєво не позначитися на курсах її акцій, однак ринкові очікування акціонерів (інвесторів) зумовлять зміну курсу цінного папера. Якщо корпорація розширює капітал за рахунок резервів, інвестори сприймають це як передвісник (ознаку) піднесення її діяльності. Позитивно оцінюють інвестори й збільшення капіталу за рахунок злиття або поглинання іншого підприємства. Зростання курсу акцій може відбуватися після емісії облігацій, адже інвестори очікують на ефективне використання позикових коштів облігаційної позики.

Під час прогнозування ціни треба зважати на масштаби ринку конкретного цінного папера. Невеликий ринок, на якому здійснюють операції з обмеженою кількістю цінних паперів, швидко реагує на будь-які зміни. Ціна на такому ринку хоча й мінлива, але доволі керована, невелика кількість операцій здатна спричинити передбачене підвищення або зниження курсу. Навпаки, на курсах фінансових інструментів широкого ринку не позначаться навіть операції у великих масштабах, які відбуваються щоденно. Зрештою, головне питання аналізу — як оцінити вартість цінного папера, його здатність приносити передбачений грошовий потік від інвестованих коштів.

Проведення кількісного аналізу передбачає дослідження динаміки доходів. Кількісний аналіз змін цього показника слід поєднувати з оцінюванням впливу багатьох якісних чинників, які прямо чи опосередковано впливають на нього. Серед впливових чинників варто вирізнити зростання цін на продукцію та обсягів виробництва, введення в дію нових потужностей, вартість проданої продукції, витрати реалізації та управління, проникнення на нові ринки, рекламу, зміну циклів ділової активності.

Поточні витрати зіставляють з обсягом продажу, позитивна динаміка такого співвідношення показує дієвість контролю фірми над витратами. Зростання цього співвідношення свідчить про зниження ефективності, зменшення — про більшу ефективність такого контролю.

Важливими для аналізу емітента є рівень і динаміка показника прибутку до виплати податків, який становить виручку від реалізації продукції за вирахуванням витрат і платежів (крім податків).
Його відношення до обсягу продажу також може засвідчувати зростання чи зниження ефективності діяльності фірми-емітента. Чистий прибуток визначає обсяг коштів, які компанія може спрямувати на саморозвиток і дивідендні виплати. Підвищення такого показника як виручка в розрахунку на одну звичайну акцію сприяє зростанню ринкової ціни акції. Необхідно також проаналізувати фактичний рівень виплати дивідендів, який не має бути менше 40—60 % прибутку. Додатково вивчають нематеріальні чинники: goodwill (ділову репутацію фірми), товарні знаки, торгові марки.

З метою оцінювання вартості акцій та облігацій застосовують метод капіталізації доходів, який стосовно акцій ще називають методом дисконтованих дивідендів. Сутність цього методу полягає в тому, що вартість цінного папера розглядають як теперішню вартість його майбутніх доходів (для акцій — дивідендів). Отже, для визначення поточної ціни фінансових активів слід дисконтувати майбутні грошові потоки до теперішньої вартості за ставкою, яка враховуватиме всі аспекти ризику або невизначеності майбутніх доходів.

Розглянемо підхід до визначення вартості акції методом капіталізації як поточної вартості її дивідендів, що будуть сплачені в майбутньому.

Існує кілька методів оцінювання акцій, ґрунтованих на вивченні темпів зміни дивідендів.

А. Оцінювання привілейованих акцій.

Привілейовані акції можна розглядати як довічну ренту. Тому дисконтуючи суму дивідендів на нескінчений період, вартість привілейованих акцій можна визначити за такою формулою:

<!--[if !vml]--><!--[endif]-->,

де Vp — ринкова вартість привілейованої акції;

D — постійний дивіденд;

K — ставка дисконту.

Б. Оцінювання простих акцій.

Вартість звичайних акцій здебільшого визначають три чинники: розмір дивідендів, темпи приросту дивідендів і ставка дисконту. Ставка, за якою дисконтують майбутні дивіденди, називають необхідною ставкою доходу.

1. Оцінювання простих акцій із постійними дивідендами.

Якщо інвестор має дані щодо постійного розміру дивідендів D і необхідну ставку дохідності Ks, ціну простих акцій Р0 можна визначити за допомогою дисконтування майбутніх дивідендів під ставку Ks:

<!--[if !vml]--><!--[endif]-->.

2. Оцінювання акцій з постійним приростом дивідендів.

Ціну таких акцій можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу:

<!--[if !vml]--><!--[endif]-->.

Це так звана формула М. Дж. Гордона, в якій:

D0 — останній сплачений дивіденд на акцію;

D1 — очікуваний наступний дивіденд;

g — темпи приросту дивідендів;

K — ставка дисконту.

3. Оцінювання акцій з непостійним приростом дивідендів.

Якщо дивіденди на просту акцію зростають нерівномірно, інвесторові треба обчислити майбутні дивіденди окремо за кожен період, потім дисконтувати ці суми до теперішньої вартості й додати отримані результати. Зіставляючи одержані значення з фактичною ринковою ціною, можна визначити міру недооціненості (переоціненості) акції.

До інструментарію фундаментального аналізу належить метод фінансових коефіцієнтів, який широко застосовують під час оцінювання становища емітента на ринку цінних паперів. Утім, недоліком методу фінансових коефіцієнтів є те, що він враховує лише кількісні дані. Тому використання фінансових коефіцієнтів без якісного аспекту фундаментального аналізу не завжди вможливлює правильні висновки. Розглянемо фінансові коефіцієнти, які найчастіше застосовують у практиці фундаментальні аналітики.

Для визначення інвестиційної привабливості акцій використовують, зокрема, такі показники (назви в перекладі умовні):

1. Коефіцієнт «ціна — дохід», або цінність акції (K1)

        K1 = Р / Е ,          «Price / Earnings»

де Р — ринкова ціна акції;

Е — чистий прибуток у розрахунку на одну акцію.

2. Коефіцієнт дивідендної віддачі акцій (K2)

        K2 = D / Р ,         «Dividend Yield»

де D — дивіденд за акцією;

Р — ринкова ціна акції.

3. Коефіцієнт дивідендних виплат, дивідендний вихід, або коефіцієнт платіжності (K3)

        K3 = C / R ,         «Dividend Payout»

де C — прибуток для сплати дивідендів;

R — чистий прибуток.

4. Коефіцієнт дивідендного покриття (K4)

K4 = 1 / K3 = R / C ,

де R — чистий прибуток;

С — прибуток для сплати дивідендів.

5. Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу з чистого доходу (K5)

K5 = R / Z ,

де R — чистий прибуток;

Z — капіталізована вартість акцій<.

6. Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу з обсягу реалізації (K6)

K6 = F / Z ,

де F — обсяг реалізації;

Z — капіталізована вартість акцій.

7. Коефіцієнт «ціна — виручка» (K7)

        K7 = 1 / K6 = Z / F  = P / S,         «Price-Sales»

де F — обсяг реалізації;

Z — капіталізована вартість акцій;

P — ринкова ціна акції;

S — виручка від реалізації в розрахунку на одну акцію.

8. Коефіцієнт «ціна — балансова вартість» (K8)

        K8 = Р / B ,         «Priсe-Book/Value»

де Р — ринкова ціна акції;

В — балансова (облікова) вартість активів у розрахунку на одну акцію.

Підсумкову оцінку привабливості фірми-емітента доцільно зробити на підставі узагальненого показника інвестиційної якості й розрахувати за допомогою методу «сума рангів» (аналогічні коефіцієнти різних компаній ранжують залежно від їхнього значення, сума рангів усіх коефіцієнтів кожної компанії визначає абстрактний узагальнений показник її інвестиційної привабливості).

Розглянемо тлумачення економічної сутності деяких з перелічених показників.

Чистий прибуток на одну просту акцію Earnings Per Share (EPS) як відношення чистого прибутку, зменшеного на величину дивідендів за привілейованими акціями до загальної кількості простих акцій, значною мірою впливає на ринкову ціну акцій. Головний його недолік — неможливість зіставлення через неоднакову ринкову вартість акцій різних компаній-емітентів.

Коефіцієнт «ціна — дохід» Price/Earnings Ratio (P/E) є індикатором попиту на акції компанії. Він показує, скільки згодні платити інвестори в даний момент за одиницю прибутку на акцію. Відносно високе зростання цього показника в динаміці засвідчує, що інвестори очікують прискореного зростання прибутку цієї фірми порівняно з іншими. Цей показник можна використовувати у просторових (міжгосподарських) зіставленнях. Компаніям, які мають відносно високу сталість економічного зростання, притаманні високі значення показника «ціна — дохід».

Разом із тим цілком можливо, що потенціал зростання курсової вартості цього цінного папера вичерпаний, тож невдовзі може початися падіння ринкової ціни. Коефіцієнт «ціна — дохід» показує, як порівняно із середньоринковим рівнем на початку «ведмежого» ринку може впасти курс акцій. За інших рівних умов слід очікувати, що акції із вищим Р/Е у відсотках більше втрачатимуть у ціні порівняно з тими, в яких цей показник нижчий. За загального падіння курсів передусім потерпають ті акції, курс яких не відповідає фактичному фінансовому стану емітента. Але це не стосується акцій компаній так званих «блакитних корінців», які працюють стабільно.

«Ціна — дохід» — інформативний показник, який демонструє відрив ринкової вартості акцій від їхньої справжньої вартості й уможливлює визначення рівня переоціненості чи недооціненості акцій на ринку. Слід завжди порівнювати значення Р/Е компанії зі значенням цього показника подібних компаній або із середньогалузевим значенням. Високе значення Р/Е нерідко свідчить про переоціненість акцій. На розвинених ринках значення Р/Е для близьких за профілем та розмірами компаній має наближатися до певної константи, значення якої для кожної галузі визначають статистичні дані.

Показник Р/Е обчислюють так. Спочатку на підставі останнього за роком звіту про доходи підприємства визначають балансову величину доходу підприємства в розрахунку на одну акцію шляхом ділення прибутку після оподаткування на число акцій в обігу. Далі визначають ринкову ціну простих акцій підприємства (використовують ціну останньої угоди за акціями або інформацію у фінансовій пресі). Нарешті ринкову ціну акції ділять на дохід у розрахунку на одну акцію.

Коефіцієнт дивідендної віддачі (Dividend Yield) у компаніях, що розширюють свою діяльність шляхом капіталізації більшої частини прибутку, відносно невеликий. Він характеризує відсоток повернення коштів на капітал, вкладений в акції фірми (прямий ефект). Спостерігається також побічний ефект, що виявляється в зміні ринкової ціни акцій фірми-емітента.

Коефіцієнт дивідендних виплат, або дивідендний вихід (Dividend Payout) вказує на можливі зміни в попиті на акції за умов «ведмежого» ринку. Курс акцій з вищим рівнем цього коефіцієнта падає у відсотковому відношенні менше, ніж курс акцій з нижчим рівнем цього показника.

Коефіцієнт дивідендних виплат — це частка чистого прибутку, сплачена власниками акцій у вигляді дивідендів. Значення коефіцієнта залежить від інвестиційної політики фірми. Із цим показником тісно пов’язаний коефіцієнт реінвестування прибутку, який характеризує його частку, реінвестовану у розвиток виробничої діяльності. Сума значень показника дивідендного виходу й коефіцієнта реінвестування прибутку дорівнює одиниці.

Коефіцієнт «ціна — балансова вартість» Р/В (Priсe-Book/Value) характеризує відношення ринкової ціни акції до її балансової ціни — частки власного капіталу фірми, що припадає на одну акцію. Балансова ціна (вартість) акції складається з її номінальної вартості (тобто вартості, за якою акція врахована в акціонерному капіталі), частини емісійного прибутку (накопичуваної різниці між ринковою ціною акцій у момент їх продажу та їхньою номінальною вартістю) і частини прибутку, накопичуваного та вкладеного в розвиток фірми. Значення коефіцієнта Р/В більше одиниці означає, що інвестори, купуючи акцію, здатні дати за неї ціну, що перевищує облікову оцінку реального капіталу, який припадає на акцію (переоцінені акції). Значення Р/В менше одиниці розглядається як свідчення недооціненості акції.

Слід зазначити, що таку аналітичну роботу проводять під час відбору до портфеля простих акцій. Аналіз щодо привілейованих акцій буде значно спрощеним, оскільки інвестору заздалегідь відомий рівень фіксованого доходу за ними.

Для оцінювання надійності фірми-емітента і прогнозування її можливого банкрутства здійснюють розрахунок індексу кредитоспроможності, так званого коефіцієнта (індексу) Альтмана (Z-балу).

Індекс побудований за допомогою техніки мультиплікативного дискримінантного аналізу (Multipli-discriminant analysis — MDA) і дає змогу в першому наближенні вирізнити серед суб’єктів господарювання потенційних банкрутів. Для побудови індексу Альтман (Altman) скористався даними за 1946 і 1965 роки 66 промислових фірм, половина з яких збанкрутіла, а решта працювала прибутково.

Від середини 1980-х років у західних країнах набула поширення практика придбання контрольного пакета акцій корпорацій (leveraged buy-out — LBO), фінансованого емісією додаткових акцій або за допомогою банківських кредитів, забезпеченням яких виступали активи. LBO-фірми функціонують за умов високого рівня боргів, а отже, низької частки їхнього власного капіталу. Високі показники рівня запозичених коштів, невелика кількість вільних грошових коштів через великі виплати відсотків кредиторам знижують ціну акцій LBO-фірм з огляду на високий рівень ризику, притаманний їхній діяльності.

Так, коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку коштів власників фірми в загальній сумі коштів, авансованих у її діяльність. Чим вище значення цього коефіцієнта, тим підприємство фінансово стійкіше і незалежне від зовнішніх кредиторів. Цей показник разом із коефіцієнтом концентрації залученого (запозиченого) капіталу в сумі дорівнює одиниці (або 100 %).

Стосовно доцільності використання запозичених коштів у зарубіжній практиці існує багато протилежних поглядів. Поширеною на Заході є думка, що частка власного капіталу має бути доволі великою. Вважається, що межа цього показника — не нижче за 0,6 (або 60 %). В акції фірм із високою часткою власних коштів західні інвестори охочіше вкладають кошти, оскільки такі фірми з більшою ймовірністю здатні погасити різні борги за рахунок власних коштів. Компаніям Японії, навпаки, притаманна вища частка позикового капіталу (до 80 %), і це вважається доцільним. Така різниця в поглядах пояснюється тим, що інвестиційні потоки в різних країнах мають різну природу — у США інвестиції надходять переважно від населення, в Японії — від комерційних банків, де високе значення коефіцієнта концентрації позикового капіталу свідчить про довіру до корпорації з боку банків, тобто про її фінансову надійність.

Зворотним до зазначеного коефіцієнта є коефіцієнт фінансової залежності, зростання якого в динаміці свідчить про збільшення частки позикових коштів в інвестиціях у фірму. Структуру капіталу фірми характеризує коефіцієнт довготермінового залучення запозичених коштів, зростання якого в динаміці означає, що залежність підприємства від зовнішніх інвестицій збільшується.

Коефіцієнт маневрування власного капіталу показує, яку частку власного капіталу використовують для фінансування поточної діяльності, тобто вкладено в обігові кошти, а яку капіталізовано (цей коефіцієнт може змінюватися залежно від структури капіталу й галузевої належності фірми).

Обчислення коефіцієнта структури довготермінових вкладень ґрунтоване на передбаченні, що довготермінові позики використовуються для фінансування основних засобів. Коефіцієнт визначає частку основних засобів, профінансованих зовнішніми інвесторами та належних їм.

Можливість виконання боргових зобов’язань фірмою-емітентом залежить насамперед від розміру і стійкості балансу грошових надходжень і виплат. Платоспроможність боржника характеризує відношення чистого грошового потоку (прибутку до сплати відсотків і податків) за певний період до загальної суми боргу. Практики вважають, що падіння цього коефіцієнта нижче 0,4 є передвісником неплатоспроможності фірми-емітента.

Зрештою, інвестор може не вдаватися до фундаментального аналізу, а покластися на рейтингову оцінку фінансових інструментів спеціальними агенціями. Майже всі боргові фондові інструменти, що обертаються на фондовому ринку США, мають рейтинг. Рейтинг корисний як для інвестора, так і для емітента. Рейтинг необхідний для оцінювання кредитного ризику інвестора, бо забезпечує неупереджене порівняння інвестиційних якостей цінних паперів. Хоча він не дає конкретної рекомендації щодо купівлі або продажу цінних паперів, утім забезпечує інвестора інформацією, яку можна використати як критерій під час операцій із цінними паперами. Щоб орієнтуватися, інвестору потрібні такі критерії — незалежні оцінки дохідності й надійності фінансових інструментів.

Емітентові рейтингова оцінка допомагає підвищити ліквідність цінного папера. На розвиненому ринку, де переважна більшість боргових зобов’язань мають рейтингову оцінку, важко продати облігацію за відсутності рейтингу. На організованому ринку цінних паперів лише боргові зобов’язання з високим рейтингом можуть забезпечити реальний доступ до отримання позикових коштів, розмір яких залежить від категорії, яку надає рейтингова агенція.

Важливе значення мають рейтинги для фінансових посередників, адже вони сприяють продажу цінних паперів, гарантують розміщення боргових інструментів. Оскільки рейтингові оцінки враховують прогнози цін фінансових інструментів, спираючись на них і виходячи з потреб інвестора, фінансовий посередник пропонує придбати такі цінні папери, які вважає прийнятними для інвестора.

   

Тема 8 Японські свічі і графічний аналіз фінансових ринків

8.1. Японські свічки - це один з найстародавніших методів технічного аналізу.

Він виник у вісімнадцятому столітті в Японії і використовувався для обчислення прогнозу вартості нового урожаю рису. Абсолютно несподівано він виявився знов затребуваним в 80-х роках минулого століття в середовищі аналітиків, фондового і валютного ринків, що займаються вивченням. Японські свічки вважаються одним з методів технічного аналізу.

Японські свічки сильно схожі на баровий графік, але значно перевершує його по рівню візуального сприйняття. Будується свічка так само, як і баровий графік, за цінами open(відкрита позиція), high (найвища ціна), low (найнижча ціна), close (закрита позиція).

Відстань між open і close утворюють джіттай (у перев. - прямокутник), тобто тіло свічки. Залежно від співвідношення ціни відкриття і ціни закриття, джіттай забарвлюється в певний колір - в темний, якщо ціна до закриття впала, і в світлий, якщо ціна піднялася.

Вертикальна лінія між джіттай і найвищою денною ціною називається увакаге - верхньою тінню свічки. Аналогічна лінія, проведена до точки мінімальної ціни називається шитакаге, - нижньою тінню свічки.

Японські свічки, як і баровий графік, виявляють діапазон коливань ціни, але не дозволяють відстежити характер змін усередині періоду торгівлі.

Є інші типи графіків.

Об'ємні свічки (Candlevolume)

Еквіоб'емниє графіки (Equivolume).

Пунктоцифровиє графіки (Point and Figure)

Графіки прориву 3-х ліній (Three-Line Break)

Графіки Ренко (Renko)

Графіки Каги (Kagi)

Іноді на вертикальній осі застосовується логарифмічна шкала. Такий метод використовується для аналізу тенденцій на тривалий термін, під час яких курси валют можуть змінюватися на десятки відсотків. На логарифмічній шкалі відстань між пунктами відображають зміни вартості у відсотках.

Три принципи аналізу японських свічок:

Сила тіла

Сила тіні

Сила заперечення

Сила тіла оцінюється залежно від його довжини. Довжина тіла пропорційна бажанню ринку йти в заданому напрямі. У випадку з білою свічок - вгору, у випадку з темною - вниз.

Сила тіні теж є її довжина. Довга тінь сигналізує про те, що бажання ринку йти в цьому напрямі не відповідає його можливості зробити це. Довга верхня тінь говорить про слабкість тих, що грають на підвищення, про нездатність на даний момент закріпити свою «перемогу» над ведмедями. І, відповідно, навпаки.

8.2. Види графіків

Графіки для технічного аналізу будують в координатах «ціна (вертикальна вісь) — час (горизонтальна вісь)». Ціни, котрі відображаються на графіках, бувають 4 основних видів:

  •  ціна відкриття (open) — ціна на початок часового періоду або торгової сесії;
  •  ціна закриття (close) — ціна на кінець часового періоду або торгової сесії;
  •  найбільша ціна (high) — найбільша ціна за вибраний період часу або за торгову сесію;
  •  найнижча ціна (low) — найнижча ціна за вибраний період часу або за торгову сесію.


Торговий термінал MetaTrader дозволяє будувати графіки різних періодів — починаючи від 1-хвилинного (1М) та закінчуючи місячним (Monthly).

Способи побудови графіку можуть бути різними, розглянемо основні з них:

Лінійний графік (Line chart). Лінійний графік будують на основі одного зі значень ціни (Open, High, Low або Close), зазвичай ціни закриття, що мала місце на кінець кожного періоду часу, по якому будується графік. Наприклад, якщо вибрано період побудови 1 година, то для формування лінійного графіку буде використана ціна закриття торгівлі за кожну конкретну годину (остання торгова ціна за цю годину). Основним недоліком такого графіку є відсутність інформації про рух ціни протягом кожного періоду (див. мал. 1-3, що ілюструє різні способи побудови графіка — по тим самим торговельним цінам).

Графік барів (Bar chart). Для побудови барів використовують максимальні (high) і мінімальні (low) ціни торговельної сесії, які з’єднують вертикальною лінією. На цій лінії короткими відрізками відзначають ціну відкриття (ліворуч — open), і закриття (праворуч — close) за даний період. Сукупність таких барів у часі утворює графік руху ціни.

Японські свічі (Candles). Японські свічі, як і бари, відображають чотири основні ціни: high, low, open і close. На японських свічах ціни відкриття і закриття формують тіло свічі. Щоб показати, що відбувався ріст ціни, тобто ціна відкриття була нижче ціни закриття, тіло свічі залишають порожнім (біла свіча). Якщо ціна падала, тобто ціна відкриття вище ціни закриття, тіло свічі зафарбовують (чорна свіча). Рух ціни протягом періоду часу на японській свічі показують у вигляді верхнього й нижнього вертикальних відрізків, що з’єднують тіло свічі відповідно з low і high цінами, такі відрізки звуть тінями свічі.

Мал. 8.1. Лінійний графік

Мал. 8.. Графік барів

Мал. 8.3. Японські свічі


8.3. Типи трендів

Тренд (тенденція) — напрямок, в якому рухаються ринкові ціни, точніше, напрямок руху максимумів та мінімумів цін.

Розрізняють три типи трендів.

Висхідний (бичачий) тренд — ціни рухаються угору: кожний наступний мінімум і максимум вище кожного попереднього. Лінія, що обмежує такий тренд знизу і проходить через мінімальні значення, називається лінією підтримки (support line). При висхідному тренді нам важливо мати границю саме знизу, тому що в цьому випадку ми робимо ставки на підвищення ціни. Перетинання лінії тренду, котра обмежує ціни знизу, може сигналізувати про те, що загальний тренд на підйом ціна або слабшає, або взагалі змінює напрямок.



Мал. 4. Висхідний тренд



Мал.
8.5. Висхідний тренд на чотиригодинному графіку GBP/USD

Спадний (ведмежий) тренд — ціни рухаються вниз: кожний наступний мінімум і максимум нижче пожного попереднього. При спадному тренді нас цікавить лінія тренду, котра обмежує ціни зверху і зветься лінією опору (resistance line). В період панування на ринку «ведмедів» ми продаємо — граємо на зниження ціни, тому для нас важливо тільки обмеження цін зверху. Перетинання або пробиття цінами ліній опору попереджує нас про можливість ослаблення тренду або навіть про його зміну.



Мал.
8.6. Спадний тренд



Мал.
8.7. Спадний тренд на чотиригодинному графіку GBP/USD

Бічний (flat) тренд — певного напрямку руху ціни нагору або вниз не спостерігається. Для нього теж існують лінії підтримки й опору, але відсутній явно виражений рух цін нагору або вниз.


Мал.
8.8. Бічний тренд



Мал.
8.9. Бічний тренд на чотиригодинному графіку GBP/USD

8.4. Лінії й рівні підтримки й опору

Побудова
ліній опору (resistance) і підтримки (support) є основою класичного технічного аналізу.

Лінія опору з'єднує важливі максимуми (вершини) ринку. Опір виникає в момент, коли покупці більше або не можуть, або не хочуть купувати дану валюту за більш високими цінами. Одночасно з кожним рухом ціни нагору зростає опір продавців, і збільшуються продажі, що також робить понижуючий тиск на ціну. Рух нагору стопориться і як би впирається в невидиму стелю, пробити яку у даний момент не може.

Таким чином, опір — це рівень або область на графіку вище ринку, де прагнення продати досить сил
ьно й може протистояти тиску покупців. У результаті ріст припиняється, і ціни знову починають іти вниз. Якщо "бики" зберуться із силами або "ведмеді" послаблять свою хватку, то ціна, швидше за все, проб'є встановлений раніше рівень опору.

Лінія підтримки з'єднує важливі мінімуми (низи) ринку. Виникнення й існування ліній підтримки обумовлено процесами, протилежними тим, які створюють лінію опору. Тут "бики" міняються місцями з "ведмедями". Продавці є активними гравцями на ринку, які штовхають ціну вниз. Чим більш активними будуть продавці, і чим більш пасивними будуть покупці, тим імовірніше, що рівень лінії підтримки буде пробитий й ціна піде вниз.

Таким чином, підтримка — це рівень або область на графіку нижче ринку, де прагнення купити досить сильно й може протистояти тиску продавців. У результаті падіння припиняється, і ціни знову починають іти нагору.

Проводити лінії опору й підтримки краще через зони скупчення цін, а не через їхні максимальні викиди (піки) на вершинах і низах. Масове скупчення цін показує, що тут поводження визначальної кількості трейдерів змінювало свій напрямок, а максимальні викиди цін у таких місцях свідчать про панічне п
оводження найслабших учасників ринку, які спішно закривали свої збиткові позиції.

Потрібно розрізняти такі поняття як лінія опору (підтримки) і рівень опору (підтримки). Лінія — це пр
яма, проведена через максимуми або мінімуми цін. Рівень — це певне значення ціни. Простіше кажучи, рівень — це горизонтальна лінія.

Щораз, коли рівень підтримки або опору проривається на значну величину, вони міняються ролями.



Мал. 10. Рівень підтримки стає рівнем опору

Потрібно пам'ятати, що опір і підтримка міняються місцями тільки в тому випадку, якщо зміни на ринку стають досить відчутними. Можна виділити наступні критерії істинності пробиття опору й підтримки:
• ціновий критерій — рух цін після прориву більше, ніж певне число (наприклад, більше 20-30 пунктів);
• часовий критерій — ціни закриття протягом достатнього часу (наприклад, 2-3 періоду графіка) вия
вляються вище рівня опору (нижче рівня підтримки).

8.5. Класичні фігури технічного аналізу

Графічні моделі — це побудовані на цінових графіках комбінації ліній опору й підтримки, що дозвол
яють визначити, чи буде тренд тривати або розгорнеться. Відповідно, фігури (графічні моделі або паттерни — patterns) діляться на дві групи: розвороту й продовження.

Перші говорять про те, що в динаміці існуючого тренда відбувається важливий перелом. Другі свідчать про те, що на ринку наступила пауза, можливо тренд розвивався занадто швидко й тимчасово вступив у стан проміжної корекції.

Фігури розвороту тренду

Основний принцип технічного аналізу полягає в тім, що ціни валют рухаються в тенденції (тренді). Відомо також, що тенденції не тривають вічно. Вони, в остаточному підсумку, змінюють напрямок і коли вони це роблять, вони рідко роблять це різко. Замість цього, ціни типово сповільнюють хід, роблять паузу, і потім розвертаються, формуючи при цьому певні цінові моделі.

Перш ніж перейти до розгляду фігур розвороту, наведемо загальні положення по фігурах розвороту:
1) Передумовою для виникнення будь-якої фігури перелому є існування попередньої тенденції.
2) Першим сигналом прийдешнього перелому може бути прорив важливої лінії тренда. Однак саме по собі порушення основної лінії тренду не завжди є сигналом перелому: прорив може бути помилковим або свідчити про початок горизонтальної цінової моделі.
3) Чим крупніше модель, тим значніше буде наступний рух ринку. Коли використовується термін "крупніше", мається на увазі висота й ширина цінової моделі. Висота говорить про рівень волатильності моделі (ступеня мінливості цін у процесі формування). Ширина відповідає періоду часу, що потрібен був на те, щоб модель сформувалася й завершилася.

Нижче наводяться деякі з найбільш загальних цінових моделей.

Модель розвороту тренду "Голова-плечі"

Фігура «Голова й плечі» — одна із самих надійних і відомих графічних фігур. Її утворюють три послідовних підйоми ціни.



Мал. 11. Фігура розвороту висхідного тренду "Голова-плечі"

У крапці A тенденція до підвищення продовжує свій розвиток без якого-небудь натяку на вершину, ціни утворюють новий максимум. Потім наступає проміжний спад (крапка В) і знову ціни рухаються до нових вершин у крапці С.

Після формування нового максимуму ціни починають падати до рівня крапки D. Ціни при падінні опу
скаються майже до рівня попереднього спаду (крапка В) і пробивають лінію тренда. Це є сигналом тривоги: схоже, що висхідна тенденція починає здавати.

Після цього ціни знову йдуть нагору (крапка Е), але їм так і не вдається перебороти рівень попереднь
ого піка (крапка С), часто цей останній сплеск до крапки Е становить половину або дві третини попереднього спаду, тобто відстані між крапками C й D. Для того щоб можна було говорити про продовження тенденції до підвищення, необхідно, щоб кожен наступний пік був вище попереднього. І якщо в крапці Е ціни не змогли досягти рівня попереднього піка C, то в наявності рівно половина умов, що задовольняють нової тенденції до зниження: рух цін сформував два послідовно спадних піків в крапках C й E і мінімум між цими піками в крапці D.

Отже, ми маємо пробиту лінію тренда, і можливість провести спадний канал через крапки C, E й D. О
днак, незважаючи на всі ці сигнали, тільки в одному ми на даний момент можемо бути впевнені абсолютно: у тім, що тенденція до підвищення поступилася місцем горизонтальній тенденції. І хоча цього вже досить, щоб почати ліквідувати довгі позиції, відкривати нові короткі позиції ще рано.

На цей час можна вичертити більш пологу лінію тренду, що проходить через крапки двох останніх спадів (крапки B й D). Вона називається лінією "шиї". Як правило, у моделей вершини ця лінія спрям
ована під невеликим кутом нагору (іноді вона розташована горизонтально, а в рідких випадках нахилена вниз).

Ми говорили про те, що в нас з'явилася можливість провести спадний канал через крапки C, E й D. Для підтвердження цього спадного каналу нам необхідний новий мінімум нижче крапки D. Таким чином, визначним фактором у завершенні моделі "голови-плечі" є рішучий прорив лінії "шиї" ціною закриття. До цього моменту ринок прорвав лінію тренду, що проходить через крапки спадів B й D, опустився нижче рівня підтримки (крапка D) і тепер задовольняє всім вимогам до тенденції на зниження, тому що являє собою ряд послідовно спадних піків і спадів. Цю новоспечену тенденцію утворюють максимуми і мінімуми, представлені на графіку крапками C, D, Е и F, що знижуються послідовно.

Як правило, незабаром після завершення моделі відбувається зворотний хід, що представляє собою короткочасний сплеск цін до рівня лінії "шиї" або попереднього спаду D (на нашій схемі це крапка G), які тепер стали рівнями опору вище ринку. Зворотний хід може й не наступити, або, скажемо, бути д
уже незначним.

Після прориву лінії шиї ціна, найімовірніше, упаде до рівня крапки H, відстань до якої називається «ціллю ціни». Ціль ціни в цьому випадку приблизно дорівнює відстані від лінії шиї до вершини (амплітуди) голови. Для виміру мети ця відстань відкладається вниз від крапки прориву лінії шиї.



Мал.
8.12. Модель Голова-Плечі на чотиригодинному графіку GBP/USD

Модель розвороту тенденції потрійна й подвійна вершина (дно)

Багато положень, про які йшла мова при описанні моделі "голова й плечі", також вірні й для інших м
оделей перелому тенденції. Модель потрійна вершина або дно зустрічається значно рідше, ніж "голова й плечі", і є всього лише її різновидом. Головна відмінність полягає в тому, що всі три піки (або три спади) у потрійної вершини або дна знаходяться майже на одному рівні. Технічні аналітики часто розходяться в думках щодо того, що перед ними: "голова й плечі" або потрійна вершина.

Модель розвороту тенденції подвійна вершина зустрічається набагато частіше, ніж попередня. Після моделі "голова й плечі "вона, мабуть, є найпоширенішою й пізнаваною (див. мал. 13 й 14, де зображені модель подвійної вершини й модель подвійного дна). Загальні характеристики моделі подвійна верш
ина збігаються з характеристиками моделей "голова й плечі" і потрійна вершина, за одним лише виключенням: у цієї моделі не три піки, а два.

Мал. 13. Подвійна вершина

Мал. 14. Подвійне дно



Фігури продовження тренду

Трикутник

Розрізняють три види трикутників:

Мал. 15. Спадний трикутник

Мал. 16. Висхідний трикутник

Мал. 17. Симетричный трикутник

Спадний трикутник уважається ведмежою моделлю, висхідний — бичачої, симетричний — нейтральної. Висхідний трикутник показує, що ринок усе більше контролюється биками, які можуть піднімати ціни до рівня опору, тоді як ведмеді слабшають. Спадний трикутник показує, що ведмеді контролюють ринок, вони можуть опускати ціни до рівня підтримки, а бики слабшають. Симетричний трикутник говорить про тимчасову рівність сил биків і ведмедів.

Звичайно трикутник будується по трьох максимумах і трьох мінімумах, які утворюють усередині трику
тника 5 хвиль. Пробій трикутника наступає між ½ і ¾ ширини фігури. Якщо ціни продовжують рух після проходження ¾ ширини фігури, потенціал трикутника падає.


Мал. 18. Спадний трикутник на чотиригодинному графіку GBP/USD
Сигнал про завершення моделі подається при виході ціни закриття за межі однієї з ліній тренду. Іноді після пробою спостерігається зворотний хід цін до лінії тренду. Після пробою тенденція триває на вис
оту трикутника.
Прапор і вимпел
Прапор і вимпел відбивають короткий період консолідації в рамках тенденції, що динамічно розвивається. Формуванню таких моделей повинна передувати крута лінія руху цін. Сама фігура консолідації обмежена при цьому лініями підтримки й опору, які паралельні або злегка сходяться, фо
рмуючи фігуру, схожу на прапор (паралелограм), нахилений, як правило, убік, протилежний нахилу поточного тренду, або розташований горизонтально. Після пробою рух цін повинен повторити відстань, пройдену до формування фігури.

Мал. 19. Бычачий прапор

Мал. 20. Ведмежий прапор

Модель вимпел можна визначити по двох збіжних лініях тренда й більш горизонтальному розташуванню, вимпел нагадує невеликий симетричний трикутник.
Клин

Мал. 21. Ведмежий клин

Мал. 22. Бычачий клин

Клин схожий на трикутник, як за формою, так і за часом формування. Клин відрізняється значним ухилом проти пануючої тенденції. Прорив з нього відбувається в напрямку, протилежному його нахилу, але співпадаючому з напрямком попереднього тренду. Залежно від тренду, клин може бути бичачим або ведмежим. По наявності на графіках клина можна судити лише про продовження напрямку тренда. Ціль ціни по цій фігурі не визначається.

У цілому, всі описані графічні моделі універсальні й можуть застосовуватися практично на всіх ринках. Багато хто з аналітиків стверджує, що для успішного використання принципів графічного аналізу зовсім не обов'язково знати найменування конкретних фінансових інструментів, ціни на які представлені на графіках. Часто можна почути фразу: "Графік є графік".
Принципи графічного аналізу дійсно універсальні й можуть застосовуватися до більшості ринків, однак зовсім необов'язково, що всі ринки поводяться зовсім однаково. Механізм поводження кожного з них має свої особливості, і це варто враховувати в процесі аналізу. Технічним аналітикам також добре відомо, що динаміка одних ринків краще піддається графічному відбиттю, чим інших, наприклад, дуже "технічною" вважають валютну пару AUD/USD.
Потрібно пам'ятати, що дуже часто реальна ситуація на ринку являє собою якесь відхилення від ідеальної схеми. Тому при прийнятті рішень на основі технічного аналізу найкраще покладатися на свій власний досвід. Багаторічна практична робота на різних ринках — кращий спосіб, що називається, "на дотик" довідатися особливості тих або інших ринків.

                                         ПЕРЕЛІК  РЕКОМЕНДОВАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

Обов’язкова

  1.  Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 року // Фондовий ринок. — 1997. — № 12. — С. 28.
  2.  Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 року // Вісник Верховної Ради України. — 1997. — № 45. — С. 26—48.
  3.  Биржевое дело: Учеб. / Под ред. В. А. Галанова, А. И. Басова. — М.: Финансы и статистика, 2000.
  4.  БухтийчукП Фондовый рынок на рубеже веков:итоги и перспективы : Учебник / Под ред.Кирюхова П.Э.,Миронова Е.В. ─ М. : ФИД ; Деловой экспрес, 2000 . ─ 218с.
  5.  ЧерновВ.А. Инвестиционный анализ : учебное пособие для вузов / В.А. Чернов ; Под ред. М.И. Баканова . ─ 2-е изд., перераб. и доп. ─ М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2007 . ─ 159с
  6.  Кравченко Н.А. Инвестиционный анализ : учебное пособие / Н.А. Кравченко . ─ М. : Дело, 2007 .
  7.  Кан М.Н. Технический анализ / М.Н. Кан ; Пер. с англ. Н. Левкиной, С. Смирнова . ─ СПб. : Питер, 2005 . ─ 282с.
  8.  Швагер Д.  Технический анализ : Полный курс / Д. Швагер ; Пер. с англ.А. Куницына,, Б. Зуева, Ред. А. Дзюра . ─ 2-е изд. ─ М. : Альпина Бизнес Букс, 2005 . ─ 806с.
  9.  Таран В.А. Играть на бирже просто?! / В.А. Таран ; Акад. биржевой торговли . ─ 2-е изд. ─ СПб. : Питер, 2007 . ─ 256с.
  10.  Сафин В.И. Кому светят японские свечи? / В.И. Сафин ; Акад. биржевой торговли . ─ 2-е изд. ─ СПб. : Питер, 2007 . ─ 240с
  11.  Сафин В.И. Как увидеть деньги на экране монитора / В.И. Сафин ; Акад. биржевой торговли . ─ 2-е изд. ─ СПб. : Питер, 2007 . ─ 256с.
  12.  Хаертфельдер М. Фундаментальный и технический анализ рынка ценных бумаг / М. Хаертфельдер, Е. Лозовская, Е. Хануш . ─ СПб. : Питер, 2005 . ─ 352с.
  13.   Фундаментальный анализ финансовых рынков. Под ред. .Кияница А.С. – СПб: Питер, 2005. – 288 с.
  14.  Федоров А.В. Анализ финансовых рынков и торговля финансовыми активами : пособие по курсу / А.В. Федоров ; Акад. биржевой торговли . ─ 3-е изд. ─ СПб. : Питер, 2007 . ─ 240с
  15.  - Швагер Джек- Технический анализ. Полный курс – М. Альпина Паблишер, 2001. – 768 с.
  16.  Гитман Л. Дж., Джонк М. Д. Основы инвестирования: Пер. с англ. — М.: Дело, 1999.
  17.  Гольцберг М. А. Акционерные товарищества. Фондовая биржа. Операции с ценными бумагами. — К., 1992.
  18.  Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наук. думка, 1998.
  19.  Данілов О. Д., Івашина Г. М., Чумаченко О. Г. Інвестування: Навч. посібник. — К.: Видавничий дім «Комп’ютерпрес», 2001.
  20.  Кузнєцова Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. — К.: Юрінком Інтер, 1998.
  21.  Махмудов А. Г. Некоторые уроки развития фондового рынка в конце ХХ века // Фондовый рынок. — 2000. — № 18. — С. 6—8.
  22.  Балабанов И. Г. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом? — М.: Финансы и статистика, 1994 г.
  23.  Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ ЛТД», «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995.
  24.  Газеев М. Х. и др. Показатели эффективности инвестиций в условиях рынка. — М.: ВНИИОЭНТ, 1993.
  25.  Ендовицкий Д. А. Комплексный анализ и контроль инвестиционной деятельности: методология и практика / Под ред. Л. Т. Гиляровской. — М.: Финансы и статистика, 2001.
  26.  Инвестиционно-финансовый портфель. Книга инвестиционного менеджера / Под ред. Ю. Б. Рубина. — М.: СОМИНТЭК, 1993.
  27.  Инвестиционно-финансовый портфель. Книга финансового менеджера. / Под ред. Ю. Б. Рубина — М.: СОМИНТЭК, 1993.
  28.  Инвестиционно-финансовый портфель. Книга финансового посредника. Под ред. Рубина Ю.Б.М.: СОМИНТЭК, 1993.
  29.  Марголин А. М., Быстряков А. Я. Экономическая оценка инвестиций: Учеб. — М.: Ассоциация авторов и издателей «ТАНДЕМ»; Изд-во «ЭКМОС», 2001.
  30.  Савчук В. П., Прилипко С. И., Величко Е. Г. Анализ и разработка инвестиционных проектов.: Учеб. пособие. — К.: Абсолют-В, Эльга, 1999.

Додаткова

  1.  Мэрфи Дж. Технический анализ фьючерсных рынков: Теория и практика.
  2.   Найман Єрик Малая энциклопедия трейдера.
  3.  Технический анализ. Курс для начинающих.
  4.   Элдер А- Психология игры.
  5.  - Билл Вильямс, Джастин Грегори-Вильямс - Торговый Хаос.
  6.  - Ван К. Тарп, Брайан Джун - Внутридневной трейдинг: секреты мастерства 
  7.  - Райан Джонс - Биржевая игра. Сделай миллионы - играя числами 
  8.  - Оберлехнер Томас - Психология рынка Forex.
  9.  - Элдер А. - Как играть и выигрывать на бирже 
  10.  - Ральф Винс. Новый подход к управлению капиталом. Структура распределения активов между различными инвестиционным.
  11.  - Райен Джонс - Сила правильного управления капиталом
  12.  - Анатолий Чернов - Принятие торговых решений с точки зрения управления капиталом 
  13.  Майкл Кан - Технический анализ
  14.  - Ларри Вильямс - Долгосрочные секреты краткосрочной торговли 
  15.  - Томас Р. Демарк - Технический анализ - новая наука 
  16.  - Акелис Стивен - Технический анализ от А до Я
  17.  - Эрлих Анна - Технический анализ товарных и финансовых рынков
  18.  - Коттл Синди - Анализ ценных бумаг Грэма и Додда 
  19.  - Галанова В.А., Басов А.И - Рынок ценных бумаг. Учебник для вузов.
  20.  - Нисон Стив - Японские свечи.
  21.  - - Лефевр Эдвин - Воспоминания биржевого спекулянта.
  22.  - Ф. Махлуп - Теория валютного курса

Корисні сайти

 http://0-forex.ru/ Бібліотека ФОРЕКС

http://www.forextimes.ru/magazine/  

 

* Москвин В. А. Ризики — кредитування інвестиційних проектів // Інвестиції в Росії. — 1999. — № 8.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

31941. Семантика и функции кавычек в современном русском языке (на материале печатных СМИ) 189 KB
  Объектом диссертационного исследования являются кавычки распространение которых в языке СМИ подтверждает тенденцию к экспрессивизации газетнопублицистического текста. Научная новизна диссертационного исследования заключается в следующем: выявлены основные тенденции употребления факультативных кавычек в современном русском языке; переносная метаязыковая и модальная функции кавычек впервые раскрыты на обширном языковом материале отражающем реалии начала XXI века; установлены семантические процессы влияющие на выделение слова кавычками...
31942. Банковская система РФ 26.5 KB
  Основной целью банковской системы является обслуживание оборота капитала в процессе производства и обращения товаров. Банковская система является главным звеном финансовокредитной системы государства так как на нее падает нагрузка по кредитнофинансовому обслуживанию хозяйственного оборота страны. Основные задачи банковской системы любой страны: обеспечение эффективного и бесперебойного функционирования системы расчетов в народном хозяйстве; аккумуляция временно свободных ресурсов в стране; кредитование производства обращения...
31943. Р. БАРТ СЕМАНТИКА ВЕЩИ 54 KB
  Прежде всего как же нам определить вещь до того как выяснять каким образом вещи могут чтото значить В словарях даются расплывчатые дефиниции: вещь объект [object] это то что доступно зрению это то что мыслится по отношению к мыслящему субъекту; короче как говорится в большинстве словарей это некоторая вещь дефиниция которая ничего нам не даёт если только не попытаться выяснить какие коннотации имеет данное слово. Вещь очень быстро у нас на глазах начинает казаться или даже существовать как чтото нечеловеческое...
31944. Понятия текст/реальность, письмо/жизнь 38.5 KB
  Главная проблема письма и реальности состоит в постановке вопроса как соотносится письмо и реальность: проясняет ли письмо реальность вытесняет ли реальность каковы границы между письмом и реальностью или же письмо – это онтологическое понятие Вторая проблема – это рассмотрение письма как акта коммуникации и третья – письмо как знаковая система противопоставленная реальности письмо является моделирующей новую реальность системой вследствие чего возникает вопрос: письмо – вторичная или первичная реальность И являясь материально...
31946. Общественное мнение как социальный феномен и его функционирование в системе властных отношений 138.5 KB
  Проблема общественного мнения всегда была одной из самых актуальных в сфере общественных наук таких как политология философия социология психология. мы находим интерпретации понятия общественного мнения первые попытки осознания его роли и значения в общественной жизни. Гоббс В новое время осмыслению феномена общественного мнения способствовало творчество английских философовматериалистов Ф. Руссо Важное место в эволюции взглядов на роль общественного мнения в государственном управлении принадлежало французскому Просвещению XVIII в.