47774

Екологія. Раціональне природокористування

Конспект

Экология и защита окружающей среды

Курс лекцій підготовлений відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалавра напрямку 0501 – “Економіка і підприємництво” з врахуванням вимог Болонської декларації.

Украинкский

2013-12-13

1.08 MB

21 чел.

Державний вищий навчальний заклад

“Українська академія банківської справи

Національного банку України”

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Модуль 2. Екологія

Курс лекцій

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Суми

ДВНЗ “УАБС НБУ”

2008

УДК 332:504(042.3)

ББК 65.04-2*я7

Р32

Гриф наданий Міністерством освіти і науки України,
лист № 1.4/18-Г-2126 від 15.10.2008

Укладачі:

Б.А. Дадашев, В.В. Обливанцов, В.П. Гордієнко

Рецензенти:

доктор економічних наук, професор

Сумського державного університету

О.Ф. Балацький;

доктор біологічних наук, професор

Сумського національного аграрного університету

Ю.А. Злобін;

доктор економічних наук, професор

Державного вищого навчального закладу

“Українська академія банківської справи

Національного банку України”

С.М. Козьменко

Регіональна економіка. Модуль 2. Екологія [Текст] : курс лекцій / [уклад.: Б. А. Дадашев, В. В. Обливанцов, В. П. Гордієнко]. – Суми : ДВНЗ УАБС НБУ”, 2008. – 123 с.

ISBN 978-966-8958-32-8

Курс лекцій підготовлений відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалавра напрямку 0501 – “Економіка і підприємництво”
з врахуванням вимог Болонської декларації. Мета видання – формування у
 студентів екологічно орієнтованого світогляду, отримання ними теоретичних знань й практичних навичок, необхідних для прийняття рішень і здійснення господарської діяльності в умовах екологізації суспільного життя.

Призначений для студентів економічних спеціальностей усіх форм
навчання.

УДК 332:504(042.3)

ББК 65.04-2*я7

ISBN 978-966-8958-32-8  © ДВНЗ “Українська академія банківської справи

Національного банку України”, 2008


ЗМІСТ

Лекція № 1. 

[1] ЗМІСТ

[1.1] Лекція 1

[2] НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

[2.0.1] 1.1. Екологія як комплексна міждисциплінарна наука:
історія становлення, методи та основні завдання

[2.0.2] 1.2. Вчення В.І. Вернадського
про біосферу і ноосферу

[2.0.3] 1.3. Екосистеми і їх роль
в організації біосфери і ноосфери

[2.0.4] 1.4. Принципи раціонального природокористування

[2.0.5] 1.5. Природні ресурси
як основна категорія природокористування.
Значення та види оцінки природних ресурсів

[2.0.6] 1.6. Джерела та екологічні наслідки
забруднення атмосфери

[2.0.7] 1.7. Еколого-економічні проблеми
використання водних ресурсів

[2.0.8] 1.8. Еколого-економічні проблеми
використання земельних ресурсів

[2.0.8.1] Література: 11, 12, 13, 14, 16, 17, 24, 25, 26, 31.

[2.1] Лекція 2

[3] ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ
І СИСТЕМА ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

[3.0.1] 2.1. Екологічний моніторинг і його види

[3.0.2] 2.2. Організаційна структура державного
екологічного моніторингу в Україні

[3.0.3] 2.3. Основи екологічного нормування

[3.0.3.1] Література: 12, 14, 16, 24, 25, 31.

[3.1] Лекція 3

[4] ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

[4.0.1] 3.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

[4.0.2] 3.2. Платежі за ресурси,
їх види і нормативи нарахування

[4.0.3] 3.3. Платежі за забруднення,
їх види та критерії нарахування

[4.0.4] 3.4. Структура природоохоронних витрат та методи нарахування еколого-економічних збитків від забруднення навколишнього середовища

[4.0.4.1] Література: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 13, 14, 21, 23, 24, 25.

[4.1] Лекція 4

[5] ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

[5.0.1] 4.1. Природоохоронні заходи та принципи їх економічного обґрунтування. Поняття і зміст ефективності

[5.0.2] 4.2. Показники економічної і соціальної ефективності природоохоронних заходів

[5.0.3] 4.3. Визначення економічної і соціальної ефективності природоохоронних заходів

[5.0.4] 4.4. Економічна і соціальна ефективність безвідходних
і маловідходних технологій

[5.0.4.1] Література: 13, 14, 21, 23, 24, 25, 27.

[5.1] Лекція 5

[6] СВІТОВИЙ ДОСВІД І МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

[6.0.1] 5.1. Міжнародне природоохоронне співробітництво

[6.0.2] 5.2. Досвід зарубіжних країн у сфері природокористування
та охорони навколишнього природного середовища

[6.0.3] 5.3. Участь України у міжнародному співробітництві
в галузі охорони довкілля

[6.0.3.1] Література: 14, 21, 24, 25, 27, 31.

[7] СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ



Лекція 1

НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

1.1. Екологія як комплексна міждисциплінарна наука: історія становлення, методи та основні завдання.

1.2. Вчення В.І. Вернадського про біосферу і ноосферу.

1.3. Екосистеми і їх роль в організації біосфери і ноосфери.

1.4. Принципи раціонального природокористування.

1.5. Природні ресурси як основна категорія природокористування. Значення та види оцінки природних ресурсів.

1.6. Джерела та екологічні наслідки забруднення атмосфери.

1.7. Еколого-економічні проблеми використання водних ресурсів.

1.8. Еколого-економічні проблеми використання земельних ресурсів.

1.1. Екологія як комплексна міждисциплінарна наука:
історія становлення, методи та основні завдання

Природа – це місце проживання людини, джерело всіх благ, які необхідні для її існування і виробничої діяльності. Людина є невід’ємною частиною природи і може виробляти тільки тоді, коли
використовує природні ресурси. Багато років людина прагнула підкорити природу, панувати над нею, але несподівано для себе опинилася на межі екологічної катастрофи. “Парниковий ефект”, “озонові діри”, недостатня кількість чистої води та продуктів харчування, сировинні та енергетичні кризи, забруднення світового океану – всі ці проблеми постали перед людством, вимагаючи негайного вирішення. Одна із глобальних проблем сьогодення – раціональне використання природних ресурсів та охорона навколишнього середовища. Вирішити її можна тільки на основі екологічних знань.

Нині слово “екологія” дуже популярне. Його нерідко вживають у сполученні з такими словами, як суспільство, природа, здоров’я тощо. Найчастіше застосовують цей термін, указуючи на неблагополучний стан природи.

Термін “екологія” складається з двох грецьких слів: “oikos” – дім, помешкання, будинок, житло, середовище або місце перебування; “logos” – знання, закон, наука. Отже, етимологічно екологія – це вчення про навколишнє середовище, в буквальному значенні – “наука про місцеперебування”. Вперше цей термін з’явився в 1866 році у праці німецького зоолога Ернеста Геккеля “Загальна морфологія організмів”.

Визначення екології за Е. Геккелем: екологіянаука про взаємовідносини організмів між собою та навколишнім середовищем. Вчений відніс екологію до біологічних наук і наук про природу, які насамперед цікавляться усіма сторонами життя біологічних організмів.

Екологія виникла як підрозділ біології і довгий час розвивалася в її межах. Як самостійна наука вона сформувалася тільки на початку XX ст. Значення екології по-справжньому почали усвідомлювати лише наприкінці XX ст., коли збільшення чисельності населення планети і вплив людини на природне середовище призвело до його деградації, гостро постало питання: бути чи не бути людській цивілізації? Щоб задовольнити свої потреби в чистому повітрі, воді і фізіологічно здоровій їжі, людині треба знати не тільки, як улаштоване і функціонує природне середовище, але і як звести до мінімуму шкоду, яку вона йому завдає. Саме ці проблеми і вивчає екологія.

Екологія має давню історію. Накопичення відомостей про спосіб життя, залежність від зовнішніх умов рослин і тварин започатковані в далеку давнину. В працях Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) та його учня – “батька” ботаніки Теофраста Ерезійського (372-287 рр. до н.е.) описано багато видів тварин та рослин, залежність їх розвитку від ґрунту й клімату. В епоху Відродження особливого значення набули роботи перших систематиків А. Цезальпіна, Д. Рея, Ж. Турнефора про залежність рослин від умов проростання та обробки.

У працях С.П. Крашенинникова, І.І. Лепьохіна, П.С. Палласа та інших географів і натуралістів вивчався вплив клімату на рослинний і тваринний світ. Вплив зовнішніх умов на будову організмів вивчав французький дослідник Ж. Бюффон. Автор першого еволюційного вчення Жан-Батіст Ламарк вважав зовнішні обставини найважливішою причиною змін, що відбуваються в організмах тварин і рослин. Величезний внесок в розвиток екології вніс Чарльз Дарвін. Його роботу “Походження видів”, яку світ побачив у 1859 році, деякі вчені вважають першою фундаментальною роботою з екології.

Як і будь-яка інша наука, екологія має теоретичний та прикладний аспекти. Теоретичний аспект екології спрямований на встановлення закономірностей у взаємовідносинах між живими організмами і навколишнім природним середовищем, а прикладний – на використання цих закономірностей у повсякденній діяльності людини для створення необхідних умов існування.

Сьогодні мова йде про розуміння екології в широкому значенні як комплексної науки про будову, функціонування, взаємозв’язки багаторівневих систем у природі й суспільстві з метою збереження
людства і біосфери
. Отже, екологія в сучасних умовах це не тільки біологічна, а й міждисциплінарна наука, яка базується, крім біологічних, на географічних, технічних, економічних та соціальних науках.

Основний об’єкт досліджень сучасної екології – планетарні екосистеми всіх рівнів та їх елементи.

На початку ХХІ ст. перед екологією як комплексною наукою стоять важливі завдання, серед яких можна виділити такі:

  •  вивчення загального стану сучасної біосфери планети, її формування й особливості розвитку під впливом природних і антропогенних факторів;
  •  виявлення специфіки впливу видозміненого антропогенною діяльністю середовища на саму людину;
  •  створення наукової основи раціональної експлуатації природних ресурсів, зокрема біологічних;
  •  прогнозування стану біосфери в часі і просторі, в залежності від впливу різноманітних чинників;
  •  розробка шляхів гармонізації суспільства і природи з метою збереження життя на Землі.

На сучасному етапі розвитку продуктивних сил завдання екологічної науки конкретизуються за такими напрямками:

  •  розробка основних принципів взаємодії людини з природою, що засновані на засадах раціонального природокористування;
  •  пошук методів господарювання, які збережуть рівновагу навколишнього середовища і покращать природний потенціал;
  •  розробка і впровадження в господарську діяльність екологічного законодавства, стандартів, нормативів тощо;
  •  перехід на міжнародні екологічні стандарти якості навколишнього середовища, технологічних процесів та продукції;
  •  формування ефективної системи державного та регіонального управління природокористуванням.

Завданням екології є ознайомлення економістів зі специфікою впливу економіки в цілому та окремих її галузей на навколишнє середовище, вивчення господарського механізму управління процесом природокористування та охорони довкілля, економічних методів управління процесом природокористування та їх практичне застосування.

Для вирішення вищезазначених завдань екологія використовує широкий арсенал методів як традиційних, так і нових. Серед них:

  •  метод спостереження;
  •  статистичний метод (дозволяє вивчати певні об’єкти та явища у їхньому взаємозв’язку й динаміці);
  •  порівняльний метод (передбачає вивчення об’єктів через порівняння з іншими об’єктами);
  •  метод прогнозування (дозволяє розрахувати зміни, які можуть бути в майбутньому через нинішнє забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів);
  •  метод кількісного та якісного аналізу;
  •  метод математичного моделювання (дозволяє за допомогою математичних символів створити спрощену систему дослідження для отримання необхідних результатів);
  •  метод екологічного районування (дозволяє згрупувати області (регіони) за їх екологічним станом);
  •  картографічний метод (дозволяє складати карти екологічної ситуації для аналізу і пізнання явищ);
  •  балансовий метод (дає можливість порівняти наявність природних ресурсів з їхнім використанням);
  •  аерокосмічні методи дослідження (дозволяють оцінити в динаміці всі процеси, що відбуваються на локальному, регіональному чи глобальному рівнях).

1.2. Вчення В.І. Вернадського
про біосферу і ноосферу

Однією з найголовніших рис планети Земля є існування на ній життя. Цим вона відрізняється від усіх планет Сонячної системи, бо ні на знімках інших планет, ні в пробах місячного чи марсіанського ґрунту жодних ознак присутності живих істот не виявлено. Більше того, наукові дані свідчать, що та форма життя, яка є на Землі (єдина відома форма), тобто білково-нуклеїнова, існує завдяки поєднанню кількох сприятливих астрономічних факторів.

Біосфера (від грец. “bios” – життя, “sphasra”  – куля) – оболонка Землі, в межах якої існує життя (сфера життя).

Термін “біосфера” був запропонований в 1875 році відомим австрійським гідробіологом Едуардом Зюссом. Перші уявлення про біосферу як “зону життя” належать французькому натуралісту
Жану-Батісту Ламарку. Ідеї щодо біосфери Ламарк виклав у своїх
лекціях у 1800 році, а згодом – у книзі “Гідрогеологія” (1802 р.). Вчення про біосферу науково обґрунтував видатний вітчизняний вчений, перший президент Академії наук України В.І. Вернадський (“Біосфера”, 1926 р.), який одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на усі процеси, що відбуваються на Землі, а
 також тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Він визначив, що саме життєдіяльністю живих організмів
зумовлюється хімічний склад атмосфери, концентрація солей у гідросфері, утворення й
 руйнування гірських порід, ґрунтів тощо. “Якби на Землі не було життя, – писав учений, обличчя її було б таким же незмінним і хімічно інертним, як нерухоме обличчя Місяця, як інертні уламки небесних світил”.

Живі істоти (рослини, тварини, мікроорганізми) існують на повер-
хні Землі, в її атмосфері, гідросфері та верхній частині літосфери. В цілому вони складають плівку життя (біосферу) на нашій планеті. До складу біосфери входять:

  •  верхня частина атмосфери висотою 25-30 км (до озонового екрану), в якій є активне життя;
  •  вся гідросфера, в якій життя проникає на глибину більше 11 км (Маріанська западина в Тихому океані – 1130 м);
  •  верхня частина літосфери до температури 1000 С.

Для біосфери притаманний безперервний процес кругообігу речовин у трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному) і потоків енергії з участю в ньому живих організмів. Угруповання живих організмів тісно пов’язані з неорганічним середовищем за допомогою речовинно-енергетичних зв’язків.

В.І. Вернадський визначив структуру природного середовища, яка складається з шести типів речовини:

  1.  жива речовина представлена організмами різних видів;
  2.  біогенна речовина – продукт життєдіяльності організмів (кам’яне вугілля, торф);
  3.  нежива речовина – речовина, у формуванні якої живі організми не брали участі (вода, гірські породи і мінерали);
  4.  біокосна речовина утворилася внаслідок взаємодії живої і неживої речовини (ґрунт);
  5.  радіоактивна речовина (радіоактивні нукліди хімічних елементів);
  6.  космічна речовина (метеорити, космічний пил тощо).

Вчений визначив суттєві ознаки біосфери. Основні з них такі:

  •  біосфера – загальнопланетна оболонка;
  •  структура біосфери: нижні шари атмосфери, гідросфера, верхні шари літосфери;
  •  склад і будова біосфери зумовлені минулою і сучасною життєдіяльністю всіх живих організмів;
  •  біосфера є наслідком взаємодії живих і неживих компонентів, акумуляції і перерозподілу в ній величезної кількості енергії;
  •  біосфера – термодинамічно відкрита, самоорганізована, саморегульована, динамічно врівноважена, стійка система.

В.І. Вернадський відкрив основний закон біосфери: “Кількість живої речовини є планетною константою з часів архейської ери, тобто за весь геологічний час”. Протягом цього періоду живий світ морфологічно змінився, але такі зміни не вплинули ні на кількість живої речовини, ні на її середній валовий склад. Справа у тому, як вважає В.І. Вернадський, що “в складі організованості біосфери відбувалися в межах живої речовини лише перегрупування хімічних елементів, а не докорінні зміни їх складу й кількості”.

На думку вченого, єдиним правильним підходом до біосфери повинен бути підхід як до цілісної глобальної екологічної системи, яка володіє певною структурою та стійкістю, властивими їй особливостями формування і розвитку. Таке поняття біосфери особливо важливе тепер, коли техногенний вплив людини на природу досяг небувалих масштабів і може викликати планетарні зміни в середовищі існування людини.

В.І. Вернадський зазначав, що можливості людини такі великі, що вона може втручатися в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрям. Людство повинне усвідомити свою силу і роль у біосфері, і тоді почнеться новий етап її розвитку. Вчений передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму – ноосферу (“noos” – давньогрецька назва людського розуму), в якій людина стане основною геологічною силою. За Вернадським, зміни, перетворення в біосфері пов’язані як із свідомою, так і несвідомою діяльністю людей, а під впливом розвитку науки і техніки ноосфера розширюється швидкими темпами, охоплюючи все більшу частину природного середовища. Поступово біосфера повинна стати ноосферою, тобто центром розуму, де панують закони мудрості та гармонії.

Вперше термін “ноосфера” запропонував французький філософ Е. Ларуа, а природознавець П. Тейяр де Шарден та В.І. Вернадський наповнили його змістом. Ноосфера – це сфера гармонійної взаємодії природи і суспільства, у межах якої розумна діяльність стає головним, вирішальним фактором розвитку біосферних процесів. Це новий етап розвитку біосфери, у якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку.

Концепцію біосфери В.І. Вернадський виклав у праці “Декілька слів про ноосферу” (1944 р.). Він розкрив бачення еволюційно-історичного процесу, перспективи людства як космічного феномену. Зміст його концепції – впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки. Обов’язковою умовою діяльності людини, за
Вернадським, як і раніше, повинен залишатися сприятливий стан біосфери, адже людина, як й інші живі істоти на Землі, пристосована лише до тих природних умов, у яких вона виникла й живе. В іншому середовищі люди жити не можуть. Біосфера має бути збережена на благо людей. Саме в цьому полягає сенс ноосфери – не стихійне руйнівне втручання в природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя людей. В.І. Вернадський визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:

  •  людство повинне стати єдиним в економічному та інформаційному вимірах;
  •  ноосфера – явище всепланетне, тому людство повинне прийти до цілковитої рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та інших відмінностей;
  •  ноосфера не буде створена, якщо не припиняться війни між народами.

Перехід до ноосфери слід вважати ідеальним варіантом, основою якого є складний процес гармонізації відносин між біосферою та господарською діяльністю людини. В період переходу біосфери до ноосфери перед людством постає завдання навчитися свідомо регулювати взаємовідносини суспільства та природи. На жаль, нині діяльність суспільства спрямована на зниження стійкості біосфери практично за всіма напрямками. Процес ноогенезу (становлення ноосфери) передбачає поступовий перехід за такими етапами:

  1.  людство стає єдиним цілим, науково-технічна революція охоплює всю планету;
  2.  здійснюється докорінна перебудова зв’язків та обміну, ноосфера стає організованим цілим, всі частини якого на різних рівнях діють узгоджено;
  3.  відкриття принципово нових, екологічно чистих джерел енергії;
  4.  досягнення соціальної рівноваги всіх людей та підвищення їх добробуту.

Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів зміни біосфери, хоча життя на Землі також залежить від низки космічних факторів, найголовніший з яких – випромінювання
Сонця. За висловлюванням В.І. Вернадського, життя на Землі – явище космічне. На його думку, зародки життя заносяться з космосу на всі планети, які виникають у Всесвіті, а далі за сприятливих умов різні форми життя можуть еволюціонувати залежно від конкретних умов даної планети. Таку цілісну й завершену систему уявлень про “космізм життя” В.І. Вернадський сформулював у своїх творах вперше в історії людства.

В.І. Вернадський передбачав неминучість ноосфери, яка є наслідком еволюції біосфери та історичного розвитку людства. Але в сучасних умовах екологічної кризи питання переходу до ноосфери утопічне. Відомий еколог Ю. Одум (1986 р.) вважає, що незважаючи на
значні можливості людського розуму щодо управління природними процесами, ще рано говорити про ноосферу, оскільки людина не може передбачити всі наслідки своєї господарської діяльності, про що свідчать численні екологічні проблеми. Тому сьогодні необхідно говорити лише про початкову стадію формування ноосфери (протоноосферу), що розвивається в межах техносфери.

Однак для вирішення всіх протиріч в системі “людина – біосфера” повинна застосовуватися нова ноосферна ідеологія. Основою взаємовідносин людини з природним середовищем повинні стати нові принципи гуманізму, необхідно перейти до ноосферної економіки з обов’язковою екологізацією виробничої діяльності.

1.3. Екосистеми і їх роль
в організації біосфери і ноосфери

Біосфері властива асиметрія: нерівномірність в розподілі океанів, материків, гір та низовин, кліматичних умов, існування живих організмів. Фізико-хімічні параметри систем неживої (абіотичної) природи досить індивідуальні в кожній точці земної поверхні. Тому існує величезне різноманіття видів органічного світу, а кожне співтовариство організмів розвивається в певних фізико-хімічних умовах навколишнього середовища.

Кожний комплекс живих організмів називається біоценозом і являє собою високий рівень організації взаємоіснування і зв’язків між окремими організмами. Але біоценоз розвивається на неорганічному або органічному субстраті (біотопі), який характеризується своїми
фізико-хімічними параметрами. Сукупність специфічного фізико-хімічного оточення (біотопу) з живими організмами (біоценозом) утворюють екосистему:
екосистема → біотоп + біоценоз.

Екосистема – складний природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. По суті екосистема – це те, що ми називаємо природою. Екосистеми являють собою основні функціональні одиниці біосфери. Біосфера складається з безлічі екосистем, що взаємодіють між собою. Тому знання про екосистеми надзвичайно важливі для аналізу усього різноманіття екологічних явищ. Вперше термін “екосистема” був запропонований до вживання у 1935 р. англійським екологом А. Тенслі.

Забезпечення безперервного кругообігу речовин в екосистемі вимагає обов’язкового запасу неорганічних речовин у сприятливій для засвоєння формі, а також трьох категорій організмів. Вважається, що екосистема складається з чотирьох елементів:

абіотичне середовище – комплекс неживої природи, звідки біоценоз черпає засоби для існування і куди виділяє продукти обміну (вода, мінеральні речовини, гази, неживі органічні речовини);

продуценти (кондуктори, виробники) – організми, що виробляють первинну біомасу (наземні зелені рослини, водорості і бактерії, що здатні до фотосинтезу);

  1.  консументи – споживачі первинної або вторинної продукції, тобто готових органічних речовин, які трансформують їх в нові форми. Організми, які вживають тільки їжу рослинного походження, називаються консументами першого порядку. Організми, які в основному споживають їжу тваринного походження, називаються консументами другого порядку. Консументами є тварини та безхлорофільні рослини;
  2.  редуценти (деструктори) – організми, які розкладають органічні рештки до мінерального стану (мікроорганізми – бактерії, гриби, найпростіші, а також організми, які живляться мертвими органічними речовинами).

Між цими елементами існує закономірний зв’язок. Взаємодія організмів в екосистемі надзвичайно складна. Взаємодія біоценозів з біотопами відбувається через речовинно-енергетичний обмін. Для кожної екосистеми характерний свій біологічний кругообіг речовин, який здійснюється завдяки існуванню в екосистемах ланцюгів живлення. Незважаючи на різноманітність екосистем, вони мають спільні риси. У кожній із них можна виділити фотосинтезуючі рослини – продуценти, різні типи консументів і редуцентів. Класифікувати екосистеми можна таким чином:

за масштабами:

  •  мікроекосистеми – невеликі біоценози, які називаються синузіями (трухляві пеньки, мертві стовбури дерев тощо);
  •  мезоекосистеми – біоценози, які займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами, межі яких збігаються з межами відповідних фітоценозів (садова ділянка, ліс, озеро тощо);
  •  макроекосистеми – величезні території чи водні акваторії, які визначаються за характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам (тундра, тайга, степ, ліси, моря тощо);

за ступенем трансформації людською діяльністю:

  •  природні – екосистеми, які сформувалися еволюційним шляхом і мають здатність до саморегуляції, самовідтворення, самопід-
    тримки при умові відносної стабільності зовнішнього середовища;
  •  антропогенні – екосистеми, в яких переважають штучно створені антропогенні об’єкти, де крім людей можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов (міста, промислові вузли, кораблі тощо);
  •  антропогенно-природні – екосистеми, які складаються виключно з природних компонентів, але створені й регулюються людьми (сади, поля, парки тощо). Серед них в залежності від переваги природних або антропогенних складових та чинників можна виділити модифіковані (незначно змінені під впливом людини) та трансформовані (дуже перетворені) екосистеми.

В залежності від роду діяльності у складі останніх двох видів екосистем можна виділити: агроценози (сади, тваринницькі ферми тощо), промислові екосистеми (вугільні шахти, заводи тощо), міські екосистеми.

В епоху глобального антропогенезу велике значення має стійкість екосистем, тобто стійкість живих організмів до хімічних речовин (ксенобіотиків), які в природному середовищі відсутні. Кількість ксенобіотиків, які з’являються внаслідок господарської діяльності людини, весь час збільшується. Проте за рахунок адаптації живі організми мають свої способи захисту:

  •  розумова діяльність людини дозволяє їй розпізнавати шкідливі речовини і уникати їх;
  •  наявність у тварин та людей гормональної системи, яка розпізнає ксенобітоки, що потрапили до організму;
  •  на рівні клітин є мембранні механізми, які запобігають проникненню шкідливих речовин до клітини;
  •  наявність в організмі спеціальних ферментів, які здатні руйнувати ксенобіотики;
  •  наявність системи виведення токсичних речовин з організму.

1.4. Принципи раціонального природокористування

Людське суспільство впливає на навколишнє середовище головним чином у процесі виробничої діяльності. Основною сферою
і формою взаємодії виробництва і навколишнього середовища є природокористування.
 Вперше поняття “природокористування” було
запропоноване російським екологом Ю. Куражковським в 1959 році як регулювання всіх форм використання природних ресурсів.

На даному етапі розвитку продуктивних сил поняття “природокористування” означає сукупність наукових досліджень та практичного втілення взаємовідносин між природою і людиною. Об’єктом
природокористування є комплекс взаємовідносин між природним
середовищем як умовами життя суспільства, джерелом природних
ресурсів і соціально-економічним розвитком суспільства. Головне завдання природокористування
 – оптимізація цих відносин з метою збереження та відтворення середовища життєдіяльності людини. Природокористування часто розглядають як галузь науки, що досліджує загальні принципи раціонального використання природних ресурсів.

Природокористування може бути прямим і непрямим. Пряме – це безпосереднє використання природних ресурсів як джерел сировини, енергії і простору. Непряме – використання природних ресурсів, як правило, без їх вилучення, наприклад, використання водних ресурсів для потреб гідроенергетики, водного транспорту і риборозведення, рекреаційне використання території тощо. Воно може бути загальним (безкоштовним) – для задоволення життєво необхідних потреб людини без закріплення за окремими особами і надання спеціальних дозволів, а також спеціальним – для надання у користування, володіння або оренду природних ресурсів на підставі спеціальних дозволів. Наука, що спрямована на отримання і практичне використання нових знань у галузі регулювання взаємовідносин між розвитком суспільства та використанням природних ресурсів, називається економікою природокористування.

Наприкінці XX ст. суспільство впритул підійшло до необхідності цілеспрямованого управління соціально-економічним розвитком, до переходу від боротьби з наслідками нераціональної господарської діяльності до створення системи раціонального природокористування. У зв’язку з цим для вирішення проблеми збалансованої взаємодії суспільства і природи формується новий принцип господарювання –
соціоекологічний. Його основою є критерій одержання максимального економічного результату при мінімальних витратах і при обов’яз-
ковому збереженні динамічної рівноваги біосфери, її територіальних складових, тобто без перевищення можливостей територій до самоочищення від відходів і забруднень внаслідок господарської діяльності. Головною умовою такого принципу господарювання є відновлення і збереження високої якості навколишнього природного середовища, перехід від існуючого екстенсивного природокористування до раціонального.

Екстенсивне (нераціональне) природокористування має місце тоді, коли вплив людини на природу призводить до порушення її відтворювальної здатності (надмірне вирубування лісів, виловлювання риби, неправильне ведення сільського господарства тощо), до зниження якості, вичерпання природних ресурсів, до забруднення навколишнього середовища промисловими викидами і отрутохімікатами, до зниження або знищення оздоровчих і естетичних цінностей природи. Нераціональне природокористування може бути результатом як навмисних, так і ненавмисних дій, а також природних стихійних явищ. При нераціональному природокористуванні збільшення виробництва відбувається за рахунок зростаючих навантажень на природні комплекси, причому це навантаження зростає швидше, ніж масштаби виробництва. Раціональне природокористування – це система діяльності, яка покликана забезпечити економічну експлуатацію природних ресурсів та умов, найбільш ефективний режим їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів господарства і збереження здоров’я людей.

Отже, збалансоване природокористування – це така система відносин суспільного виробництва, за якої досягається оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією якісного стану природного середовища, зростанням матеріальних і духовних потреб населення.

Система раціонального природокористування, що формується, повинна характеризуватися чіткими принципами використання. Принципами раціонального природокористування слід вважати певні економічно обумовлені правила використання природних ресурсів. У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані так:

1. Принцип “нульового рівня” споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинутих країнах для регулювання споживання первинних ресурсів у державному масштабі. Нульовим рівнем вважається первинний обсяг природних ресурсів, які використало підприємство за попередній рік, а на наступний перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі визначеним коефіцієнтом. У разі недотримання коефіцієнтів з порушника стягується штраф.

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу регіону. Дотримання цього принципу
дозволяє уникати порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому використанню і відновленню природних
ресурсів, тобто за рахунок зменшення концентрації виробництва і відповідності виробництва в рекреаційних регіонах.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємозв’язку змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміна одного з компонентів природної системи призводить до зміни інших, а іноді – до змін якості екосистеми в цілому. Прикладом можуть бути негативні наслідки осушення боліт в областях українського Полісся.

4. Принцип збереження природообумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності. Розвиток виробництва зумовив формування технологічних виробничих циклів, які включають технологічні процеси і роботи з метою отримання продукції. Ресурсний цикл – це сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин на всіх стадіях використання її людиною, включаючи пошук, підготовку до експлуатації, добування з природного середовища, переробку, перетворення, повернення в природу. Хоча слово “цикл” передбачає замкненість процесу, характерною особливістю ресурсного циклу в антропогенних екосистемах є його незамкненість, тобто значна частина використаних природних ресурсів роз-
сіюється в навколишньому середовищі, що призводить до його
забруднення. Сутність принципу в тому, що технологічні процеси конкретних виробництв обмежувалися циклічністю і являли собою послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних комплексною переробкою сировини.

5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму – один із тих принципів, що властивий усьому Всесвітові. Принцип погодження випливає з того, що будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковуються своєму часовому ритму. Для того, щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, щоб швидкість її внутрішніх процесів
керувалася природними ритмами, які набагато повільніші від антропогенних. Подібного погодження дотримуються в сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цим принципом часто нехтували під час спорудження ГЕС на рівнинних ріках, не звертаючи уваги на те, що періодичність падіння рівня води позначається на роботі не лише ГЕС, а й підприємств, які споживають енергію.

6. Принцип пріоритетності екологічної оптимальності на довгострокову перспективу щодо економічної ефективності поточного природокористування. Цей принцип заснований на тому, що всі негативні екологічні наслідки господарської діяльності незворотні. Особливо чітко незворотність життєвих процесів простежується на живих організмах. Втрата того чи іншого генотипу не відновлюється, адже еволюційний процес відбувається за своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному ланцюзі.

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Але проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть в загальнодержавних межах. Це – глобальна проблема, вона властива всій планеті.

1.5. Природні ресурси
як основна категорія природокористування.
Значення та види оцінки природних ресурсів

Однією з основних категорій економіки природокористування є природні ресурси. Найчіткіше визначення природних умов і ресурсів дав О.О. Мінц. На його думку, природні умови – це тіла і сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил важливі для життя та діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій сферах. Природні ресурси – це тіла і сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності. Принципова відмінність між природними ресурсами і природними умовами полягає в тому, що перші розглядаються як сукупність властивостей, які полегшують або ускладнюють розвиток виробництва, а другі беруть участь у процесі виробництва і відповідно виступають предметами праці. Так, К.Г. Гофман основним критерієм віднесення природного фактора до природного ресурсу вважав здатність його змінюватися після використання у продуктивній діяльності людини.

Однак нині спостерігається тенденція до стирання межі між
природними ресурсами і природними умовами. З одного боку, розширюються масштаби використання і диференціюються види різних природних факторів, а тому ті з них, які ще вчора відносилися до природних умов, сьогодні перетворюються на ресурси. З другого боку, поліфункціональність природних благ визначається роллю окремих елементів природи як умов і ресурсів одночасно.

Природні ресурси – це категорія історична. У процесі суспіль-
ного розвитку збільшуються масштаби опанування людиною
компонентами та силами природи, розширюється сфера застосування, відбувається зміна пріоритетів використання та їх впливу на економіку. Категорія “природні ресурси” вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдає природі великої шкоди. Відтак процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це – використання природних ресурсів, а з другого, – вплив на довкілля і необхідність враховувати природоохоронні процеси.

Різноманітність сфер застосування природних ресурсів ускладнює завдання їх класифікації, тому існує декілька варіантів їх класифікації (табл. 1.1.).

Інформацію про стан та обсяги природних факторів можна отримати шляхом їх оцінки. Поняття оцінки в економіці пов’язане із філософською категорією “цінність”, що відбиває значення об’єкта, обумовлене людською потребою в ньому та характерними властивостями самого об’єкта. В залежності від виду людських потреб цінність може бути матеріальною, соціально-політичною, естетичною тощо. У зв’язку з цим розрізняють:

  •  позаекономічну оцінку – визначення екологічної, соціальної, естетичної, культурної або іншої цінності ресурсу, що зазвичай не виражається економічними показниками (може бути умовно розрахована у грошовому вираженні як сума, яку суспільство готове сплатити за збереження цього виду ресурсів);
  •  економічну оцінку – визначення корисності природних ресурсів як внеску у задоволення суспільних потреб через виробництво та споживання, що виражене економічними показниками.

Як елементи виробничої системи природні ресурси повинні оцінюватися за традиційними для економічної системи грошовими показниками. У ринковій системі будь-яка річ може оцінюватися з двох точок зору:

  •  виробника, який керується витратами на виробництво певного предмета;
  •  споживача, для якого велике значення мають вигоди, що може принести йому предмет, і який вирішує, яку ціну можна заплатити за використання його властивостей.

Економічна оцінка є грошовим еквівалентом господарської цінності природних благ, який визначається за ефективністю їх відтворення (охорони і відтворення екологічних систем, експлуатації і переробки природної речовини). Її використовують у зв’язку з потребою врахувати вплив природного чинника на ефективність виробництва, стимулювання раціонального використання та охорони природних ресурсів.

Таблиця 1.1

Класифікація природних ресурсів

Підходи до класифікації

Визначення

За ознаками
відновлю-
ваності

Відновні

Ті, що здатні й нездатні до самостійного відновлення через розмноження чи інші природні цикли відновлення за терміни, які можна порівняти з термінами їх споживання (рослинність, вода в річці – відновні ресурси; ґрунт, мінеральні багатства – невідновні)

Невідновні

За ступенем
виснаження

Вичерпні

Ті, що виснажуються в ході їх економічного використання (ґрунт, ліс, дикі тварини, кормові угіддя, копалини тощо); ресурси (чи властивості природи), зміна яких прямо не пов’язана з інтенсивністю їх використання (сонячна енергія, атмосфера, енергія припливів і відпливів тощо)

Невичерпні

За ознаками
замінності

Замінні

Ті, що можуть бути замінені (метали – пластмасами, паливно-енергетичні ресурси – альтернативними джерелами енергії) і не можуть бути замінені іншими ресурсами (атмосферний кисень для дихання, прісна вода для пиття)

Незамінні

За ознаками
відтворювання

Відтворювані

Ті, що принципово можна відтворити (прискорити відтворення) за рахунок використання праці людей і ті, які для такого відтворення непридатні (біологічний вид – невідтворюваний ресурс, екосистема – обмежено відтворюваний ресурс тощо)

Невідтворю-вані

За
технічними
можливостями
експлуатації

Реальні

Ті, що використовуються на даному рівні розвитку
продуктивних сил

Потенційні

Встановлені на основі теоретичних розрахунків та попередніх робіт (технічно доступні запаси та частина ресурсів, яку в даний час не можна освоїти з технічних можливостей)

За запасами

Балансові

Використання ресурсів економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини й гірничотехнічними умовами експлуатації

Позабалансові

За наявного рівня технології експлуатувати ресурси невигідно (ресурси з малою потужністю запасів, низьким вмістом цінного компоненту, складними умовами експлуатації)

За
належністю

Національні

Ті, що повністю знаходяться під суверенітетом тієї чи іншої країни

Багатонаціональні

Ресурси прикордонних рік, мігруючих тварин та птахів, внутрішніх морів та озер, на берегах яких мешкає населення різних країн

Міжнародні

Ті, що не належать конкретній країні, тобто спільні (ресурси світового океану, що виходять за межі територіальних вод, ресурси атмосферного повітря, Антарктида та космос)

Питання економічної оцінки природних ресурсів широко розглядається нині економічною наукою. Більшість дослідників вважають, що її показники мають бути порівняльними, тобто давати змогу порівнювати джерела однойменних ресурсів і варіанти їх використання.

О.О. Мінц пропонує враховувати при економічній оцінці природних ресурсів вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих ресурсів та інших джерел на продуктивність суспільної праці, а через нерівномірність їх просторового розподілу враховувати різницю в обсягах ресурсів оцінюваних об’єктів. За критерій оцінки він пропонує брати порівняльну економічну ефективність використання певного джерела ресурсів або їх територіального поєднання. Відмінності в ефективності виражаються диференційованими сумарними затратами праці. З урахуванням цього показниками економічної оцінки повинні бути собівартість, яка характеризує поточні витрати, і питомі капіталовкладення, що відображають величину разових витрат. Залежно від практичних потреб доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки: поелементна оцінка окремих джерел природних ресурсів, оцінка природних умов життя або виробництва.

С.Г. Струмилін і його послідовники пов’язують економічну оцінку природних ресурсів із витратами на їх освоєння і відтворення. Деякі вчені, зокрема Л.В. Канторович, В.С. Нємчинов, М.П. Федоренко, вважають показниками економічної оцінки природних ресурсів диференційну ренту, диференційний дохід, валову продукцію, тобто ефект від експлуатації ресурсів. На думку М.М. Некрасова, найрезультативнішим для економічної оцінки природних ресурсів, окремих їх видів
є метод витрат. Витратами вважають величину граничних витрат,
з огляду на господарство, у розрахунку на одиницю приросту продукції в певному районі за певний проміжок часу. Критерієм оцінки кожного виду ресурсу є сукупний ефект від окремого джерела ресурсів, який залежить від різниці між кінцевими і прямими витратами на приріст виробництва продукції у розрахунку на одиницю відповідного природного ресурсу.

Узагальнюючи існуючі підходи, можна зробити висновок, що економічна оцінка природних ресурсів в умовах ринкової економіки може здійснюватися на основі декількох підходів, головними з яких є затратний, результативний, затратно-ресурсний, рентний, відтворюваний.

Для затратного підходу важливі такі характеристики природних ресурсів, як кількість джерел (родовищ) ресурсів, їх запаси, доступність для видобування, якісний стан джерела тощо. Економічні оцінки в цьому випадку мають враховувати такі показники: витрати, необхідні для розвідки корисних копалин; витрати на освоєння родовищ (підготовка родовищ, створення інфраструктури, необхідної для експлуатації); витрати на видобуток природних ресурсів; підготовка ресурсів до використання (збагачення, транспортування); витрати на відтворення відновних природних ресурсів; рекультиваційні витрати.

Різновидом затратного підходу є монопольно-відомчий підхід. Суть його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне управління природними ресурсами. В Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” цей підхід знайшов відображення в поділі плати за використання природних
ресурсів на два види – плата за право використання і плата на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид являє собою компенсацію затрат спеціальних відомств, які здійснюють відтворення і охорону природних ресурсів.

Результативний підхід. За його допомогою здійснюють економічну оцінку ресурсів, які дають прибуток. Іншими словами, вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, або різниці між одер-
жаним прибутком і поточними витратами. Такий підхід має багато недоліків з точки зору раціонального природокористування, а саме: не для кожного природного ресурсу можна визначити вартість первинної продукції; прибуток від використання деяких ресурсів (рекреаційних) дуже важко оцінити; не враховується фактор часу. Ресурс, що не використовується на даному етапі розвитку продуктивних сил, має нульову вартість, а через зміни технологій в перспективі може стати
дефіцитним.

Затратно-ресурсний підхід ґрунтується на поєднанні витрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання. Перевага цього підходу в тому, що оцінка природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у попередніх випадках. А це створює можливість для стимулювання раціонального використання природних ресурсів. Однак він має і недоліки, що властиві попереднім підходам.

З появою екологічної кризи з’явився відтворювальний підхід в економічній оцінці, при якому вартість природного ресурсу визначається як сукупність затрат, необхідних для відтворення ресурсу на певній території. Даний підхід передбачає потенційну дефіцитність
природного ресурсу і в багатьох випадках може призвести до завищених оцінок. Однак, враховуючи той факт, що в основних сировинних регіонах резерви екстенсивної експлуатації природних ресурсів
вичерпані, а стан навколишнього природного середовища близький до катастрофічного, саме цей підхід може стати найдоцільнішим.

Рентний підхід заснований на використанні ренти при оцінці природних ресурсів і передбачає облік споживчих властивостей природних ресурсів, тобто їх здатності задовольняти певні потреби. Така оцінка природного ресурсу може визначатися двома способами: за величиною ефекту (доходу), одержаного від використання в економіці одиниці даного блага, та за витратами на заміщення даних природних благ за рахунок застосування інших видів капіталу (ресурсів, фінансових коштів, трудових факторів). Рентний підхід до економічної оцінки природних ресурсів має свої переваги, а саме: кращі за якістю природні ресурси отримують вищу ціну; затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на певний середній рівень і відповідно оцінка більш об’єктивніша; враховується фактор обмеженості природного ресурсу.

Рентна концепція економічної оцінки природних факторів базується на розрахунку диференційної ренти. За економіко-матема-
тичним методом дослідження, що найбільш поширений, диференційна рента розраховується як різниця між цінністю продукції, яка отримана під час експлуатації природного ресурсу, та нормальним рівнем індивідуальних приведених витрат на її виробництво. Цінність продукції визначається за допомогою спеціально розрахованих, так званих замикаючих витрат, тобто суспільно виправданих меж витрат на приріст виробництва відповідної продукції – граничнодопустимих витрат, які суспільство готове нести заради отримання одиниці певного ресурсу. На практиці фактичні витрати замикаючого ресурсного джерела можуть не відповідати суспільно необхідним, що є суттєвим недоліком рентного підходу.

Економічна оцінка природних ресурсів (R) за рентною концепцією розраховується за формулою:

,

де Z замикаючі витрати на продукцію, що виробляється шляхом експлуатації природного ресурсу, грн.;

 S  індивідуальні витрати на продукцію, яка отримана при експлуатації природного ресурсу, грн.;

 q  коефіцієнт продуктивності природного ресурсу (визначається за врожайністю сільськогосподарських культур та розподілом земель між ними, коефіцієнтом утилізації запасів корисних копалин тощо);

 a  коефіцієнт, що враховує динаміку в часі показників Z, S, q, а також ефект знецінення майбутніх витрат та результатів (дія фактора часу).

Різниця між замикаючими та індивідуальними фактичними витратами означає розмір доходу суспільства від економії на витратах у розрахунку на одиницю даного виду природного ресурсу.

Не варто плутати економічні оцінки природних ресурсів із платежами за використання природних ресурсів. Вказуючи на різницю в цих поняттях, необхідно пам’ятати про функції відповідних показників. Оцінка – це лише інформаційна база для формування платежів, платежі – це форма еколого-економічних інструментів, яка застосовується для регулювання у сфері природокористування.

1.6. Джерела та екологічні наслідки
забруднення атмосфери

Атмосфера завжди містить певну кількість забруднюючих речовин, які мають природне або антропогенне походження. Рівень забруднення атмосфери природними джерелами є фоновим і з плином часу змінюється несуттєво. Впливати на природні забруднення атмосфери людина не може, але завжди повинна регулювати характер забруднення в процесі господарської діяльності.

Атмосфера забруднюється шляхом привнесення до неї або утворення в ній забруднюючих речовин у концентраціях, що перевищують нормативи якості або рівень природного вмісту. Всі сторонні речовини, які потрапляють до навколишнього середовища внаслідок людської діяльності, за пропозицією Р. Парсона називають антропогенним (від грец. “anthropos” – людина, “genes” – народжений) забрудненням. До нього належать усі види та форми порушення структури та функціонування природних об’єктів, що виникають в результаті діяльності людини.

В наш час забруднення повітряного басейну у більшості розвинених країн є великою соціальною і економічною проблемою. Особливо це стосується великих міст, промислових агломерацій, мегаполісів.

До основних антропогенних джерел забруднення атмосфери відносяться промислові підприємства, комунальне господарство, електроенергетика, транспорт, сільське господарство. У повітря надходять газоподібні речовини, які діють у навколишньому середовищі відповідно до правил загальної екології. Основні серед них такі: правило взаємодії факторів – фактори можуть підсилювати (синергізм) або пом’якшувати (антагонізм) силу дії інших факторів в процесі
взаємодії;
закон сукупної дії екологічних факторів – в природі екологічні фактори діють комплексно, тому, оцінюючи вплив забруднюючих речовин, необхідно враховувати “сумаційний ефект” (на негативну дію однієї речовини накладається негативна дія інших).

Рівень забруднення атмосферного повітря в Україні досить високий. За даними Держкомстату України, в останні роки щорічний середній обсяг викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря становив 6,04 млн. т, причому 4,16 млн. т – від стаціонарних джерел забруднення, 1,88 млн. т – від автотранспорту. Високий рівень забруднення повітря залишається в містах України, які знаходяться переважно в Донецько-Придніпровському промисловому районі – Кривому Розі, Маріуполі, Донецьку, Запоріжжі, Дніпродзержинську, Єнакієвому, Луганську та ін.

Стале зростання обсягів виробництва призводить до збільшення антропогенного навантаження на довкілля. На сьогоднішній день воно досягло такого рівня, що може негативно впливати на здоров’я населення. Основним напрямком діяльності із зменшення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище повинно стати впровадження комплексу організаційно-технічних заходів, які б забезпечували утримання на одному рівні валових викидів від промислових підприємств та автотранспорту при збільшенні обсягів виробництва.

Серед галузей народного господарства, що мають високий рівень впливу на атмосферне повітря, можна виділити паливно-енергетичний комплекс, металургію, хімічну промисловість, промисловість будівельних матеріалів, транспорт, сільське господарство та ін.

У паливно-енергетичному комплексі нафтохімічні та нафтопереробні заводи є головними джерелами забруднення повітря органічними сполуками. Вони викидають в атмосферу вуглеводень, пил сірчаного газу, фенол, аміак, метил-стирол та інші шкідливі речовини. З димових труб ТЕС в атмосферу надходить значна кількість золи, залишків палива, сірчаного ангідриду, азоту, газоподібних продуктів неповного згорання, а при спалюванні мазуту – сполуки ванадію, солі натрію та деякі інші шкідливі речовини. Від станцій, які працюють на вугіллі, в навколишнє середовище потрапляють природні радіонукліди, що містяться у вугіллі.

Суттєвий негативний вплив на атмосферне повітря мають атомні електростанції. На сучасному етапі розвитку ядерної енергетики більшість діючих АЕС з реакторами на теплових нейтронах працюють
на збагаченому урані-235. При нормальних умовах експлуатації ядерний реактор у паливному циклі є потужним генератором штучних
радіоактивних речовин – понад 500 видів радіоактивних нуклідів. Серед продуктів поділу найбільш радіаційно небезпечними є ізотопи криптону і
 ксенону, йоду, цезію і стронцію. В умовах подальшого розвитку ядерної енергетики концентрація даних речовин в біосфері зростатиме.

Одним із найбільших забруднювачів є металургійний комплекс, на який припадає 35 % викидів в атмосферне повітря. Технології, що застосовуються на більшості металургійних комбінатів, застаріли і мають низький коефіцієнт корисної дії. Майже 60 % продукції припадає на мартенівські печі, експлуатація яких постійно дорожчає, ефективність скорочується, а викиди забруднюючих речовин збільшуються порівняно з сучасними кисневими конверторами. Процеси
виплавки чавуну і переробки його на сталь супроводжуються викидами в атмосферу різних газів. Викиди пилу в розрахунку на 1 т чавуну складають 4,5 кг, сірчистого газу – 2,7 кг, марганцю – 0,1-0,6 кг. Разом із доменним газом в атмосферу в невеликих кількостях потрапляють також сполуки миш’яку, фосфору, сурми, свинцю, ртуті і рідких металів, ціаністий водень і смолисті речовини.

Більшість сучасних заводів чорної металургії мають цехи коксування вугілля і відділення переробки коксового газу. Коксохімічні виробництва забруднюють атмосферне повітря пилом і сумішшю летких сполук. Підприємства кольорової металургії забруднюють атмосферне повітря сірчистим ангідридом (75 % сумарного викиду в атмосферу), оксидом вуглецю (10,5 %) і пилом (10,4 %).

Досить потужним джерелом забруднення атмосфери є підприєм-
ства хімічної промисловості. Значної шкоди навколишньому середовищу завдають відходи виробництва фосфорних добрив. При виробництві азотних добрив головною причиною забруднення атмосферного повітря є синтез азотної кислоти. Технологія виробництва суперфосфату пов’язана з викидами в повітря пилу і сполук фтору. При виробництві сірчаної кислоти у газових викидах містяться сірчаний ангідрид, оксиди азоту, токсичний пил, літій і залишки миш’яку. В інших галузях хімічної промисловості в атмосферу викидають такі шкідливі речовини: при виробництві азотної кислоти – оксиди азоту, аміак, оксиди вуглецю; при виробництві хлору – хлор і соляну кислоту; при виробництві штучних волокон – сірковуглець, сірководень; при виробництві ацетилену, карбіду кальцію і феросплавів – вапняний пил, пил кремнієвої кислоти, що містять деякі метали і мають неприємний запах тощо.

Істотний негативний вплив на атмосферне повітря має промисловість будівельних матеріалів. Порівняно з підприємствами інших галузей у промисловості будівельних матеріалів рівень уловлювання і знешкодження шкідливих речовин досить високий. Однак рівень
забруднення навколишнього середовища газоподібними і рідкими
речовинами залишається значним. Підприємства даного комплексу
викидають в повітря завислі речовини (57,1 % від сумарного викиду), оксиди вуглецю (21,4 %), сірчистий ангідрид (10,8 %), оксиди азоту (9 %). Крім того, у викидах присутні сірководень (0,03 %), формальдегід (0,02 %), толуол (0,02 %), бензол (0,01 %), ванадій (0,01 %), ксилол (0,01 %). Навколо заводів, що виробляють цемент, азбест та інші будівельні матеріали, утворилися зони з підвищеною концентрацією в повітрі бензопірену, цементного пилу та інших шкідливих речовин.
Основні показники, що характеризують процеси атмосферного забруднення в Україні, наведені в табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Атмосферні викиди від стаціонарних джерел
за основними видами економічної діяльності, тис. т за рік
(станом на 01.01.2004)

Сектор  національної економіки

Інгредієнти

Усього викидів

Частка,
%

пил

SO2

NOх

CHх

CO2

Усі сектори національної економіки

880

1024

317

365

1257

4057

100

Сільське і лісове
господарство

4

2

1

<1

4

12

<1

Добувна промисловість

152

46

13

259

351

954

25

Переробна промисловість

342

193

117

58

790

1502

36

Паливно-енергетичний комплекс

341

748

159

6

56

1315

33

Будівництво

5

4

2

9

7

29

1

Інші види економічної
діяльності

36

31

25

32

50

170

>4

Величезний негативний вплив на довкілля має транспорт, на який припадає до 70 % хімічного і 90 % шумового забруднення. На автомобільний транспорт припадає 94 % викидів оксиду вуглецю, 44 % оксиду азоту. Майже 60 % забруднення атмосфери у великих містах залежить від роботи пересувних транспортних засобів. Таке забруднення атмосферного повітря спричиняє гострі хронічні отруєння людей, активізацію деяких хвороб, зокрема алергії, злоякісних пухлин, лейкозів, анемії, серцево-судинних захворювань тощо. У зв’язку з цим
необхідно зосередити зусилля на зменшенні негативного впливу на
навколишнє природне середовище викидів автотранспорту. Для цього необхідно впроваджувати такі заходи:

  •  розробка та впровадження пристроїв для зменшення викидів
    в атмосферу;
  •  забезпечення пріоритетності розвитку пасажирського електро-
    транспорту;
  •  будівництво об’їзних доріг для транзитного автотранспорту;
  •  поліпшення стану автомобільних доріг в населених пунктах;
  •  переведення автотранспорту на газове пальне;
  •  впровадження нових державних стандартів;
  •  посилення контролю за якістю пального.

Забруднення атмосферного повітря загрожує здоров’ю людини, завдає великих економічних збитків, а також негативно впливає на рослинний і тваринний світ. Забруднення атмосфери призводить до появи таких негативних планетарних явищ, як глобальне потепління клімату, руйнування озонового екрану, випадання кислотних опадів, фотохімічний туман тощо.

Глобальне потепління клімату, яке почалося в другій половині ХХ ст., є достовірним фактом. Серед основних причин глобального потепління можна виділити такі: викиди парникових газів, які спричиняють парниковий ефект; забруднення атмосфери хімічними речовинами; вирубування лісів; інтенсифікація сільського господарства; спалювання сміття. Крім вуглекислого газу, парниковий ефект спричиняють метан, оксиди азоту, фреону, вміст яких внаслідок антропогенного впливу швидко зростає. Міжнародна спільнота визнала небезпеку, пов’язану з викидами парникових газів. У 1998 р. Генеральною Асамблеєю ООН була створена Міжурядова група експертів для вивчення причин зміни клімату. В 1992 р. в Ріо-де-Жанейро підписано Рамкову Конвенцію ООН з глобального потепління. В 1997 р. був прийнятий Кіотський протокол, згідно з яким для кожної країни встановлюються квоти на викиди парникових газів.

Не менш складна в науковому відношенні екологічна проблема, пов’язана з руйнуванням озонового екрану, який захищає живі організми нашої планети від негативного впливу ультрафіолетового випромінювання Сонця. Товщина озонового екрану за останні роки зменшилася в середньому на 2,5 %. Встановлено, що руйнування озонового шару спричиняють фреони, антропогенний хлор, оксиди азоту. В 1985 р. у Відні більшість країн підписали Конвенцію, а в Монреалі – Протокол про охорону атмосферного озону, відповідно до якого відмовилися від використання фреону. ЮНЕСКО створила глобальну систему стеження (близько 140 станцій) за вмістом фреонів в атмосфері Землі. В Україні спостереження за станом озонового екрану проводяться на озоно-метричних станціях у Києві, Борисполі, Одесі, Львові та АР Крим.

Одним із негативних наслідків забруднення атмосфери є поява смогів. Дослідження вчених засвідчують, що смог виникає внаслідок складних фотохімічних реакцій у повітрі. Фотохімічний туман являє собою багатокомпонентну суміш газів й аерозольних часток первинного і вторинного походження. До складу основних компонентів смогу входять озон, оксиди азоту й сірки, фотооксиданти. Фотохімічний туман (смог) виникає в результаті фотохімічних реакцій при наявності в атмосфері забруднюючих речовин високої концентрації, інтенсивної сонячної радіації, підвищеній інверсії повітря. Смоги вкрай небезпечні для організму людини і часто стають причиною передчасної смерті.

Забруднення атмосфери оксидами сірки й азоту призводить до появи кислотних опадів. Такі опади завдають великої шкоди навколишньому середовищу, а саме: знижується врожайність сільськогосподарських культур через ушкодження листя кислотами; знищуються лісові масиви; підвищується кислотність ґрунтів, яка призводить до зменшення врожайності; відбувається окислення природних вод; підвищується рівень захворюваності у людей; підсилюється корозія металевих конструкцій тощо.

1.7. Еколого-економічні проблеми
використання водних ресурсів

Наше майбутнє, майбутнє наших дітей і онуків залежатиме від того, в якому навколишньому природному середовищі ми житимемо. Особливе місце серед природних ресурсів належить воді – ресурсу, який нічим неможливо замінити. Вода є основою життя на Землі.

Згідно з даними ЮНЕСКО на сьогодні у світі понад 1,5 млрд. людей не мають доступу до якісної питної води, а за прогнозами Всесвітньої метеорологічної організації до 2020 р. нестачу питної води може відчути все населення планети Земля. У зв’язку з цим постала проблема вивчення поверхневого стоку річкових потоків, якості поверхневих вод та їх витратної частини. Аналіз вітчизняного і зарубіжного досвіду показав, що екологічних норм, які б регламентували антропогенне навантаження на екосистеми річкових басейнів, не існує.

В результаті господарської діяльності людей гідросфера Землі змінюється. Серед цих змін розрізняють кількісні (зміна кількості води для використання) і якісні (забруднення води внаслідок антропогенного впливу). У господарській діяльності вода використовується як сировина, реагент та розчинник у різних технологічних процесах, для очищення сировини тощо.

Основними джерелами забруднення і засмічення водойм є:

  •  стічні води промислових та комунальних підприємств;
  •  відходи від розробок рудних і нерудних копалин;
  •  води рудників, шахт, нафтопромислів;
  •  відходи деревини при заготівлі, обробці, сплаві лісових матеріалів;
  •  викиди водного, залізничного та автомобільного транспорту;
  •  первинна переробка льону, коноплі та інших технічних культур.

Найінтенсивнішими забруднювачами поверхневих вод є великі целюлозно-паперові, хімічні, нафтопереробні комбінати, а також сільськогосподарське виробництво. Наслідком використання міндобрив, пестицидів та інших хімікатів є забруднення вод цими токсичними речовинами шляхом їх змивання в природні води. Тваринництво є постачальником значної кількості мертвої органіки (гною, підстилки тощо).

Велику кількість органічних сполук, які не властиві природі, містять стоки хімічних підприємств органічного синтезу, виробництва пластмас і миючих засобів. Багато з цих речовин дуже стійкі, біологічно активні і важко видаляються зі стоків. Промисловими джерелами біологічного забруднення є підприємства з обробки шкіри, м’ясокомбі-нати й цукрові заводи.

Особливо небезпечне забруднення природних вод побутовими стоками. Така вода зовсім непридатна для постачання населенню, оскільки містить збудників різноманітних інфекційних захворювань. Наслідком інтенсивного забруднення вод є їх евтрофікація – накопичення
у водоймах органічних речовин під впливом антропогенних факторів або природних причин. У водоймах починають переважати анаеробні процеси, зменшується кількість розчиненого кисню, вода стає непридатною для життя. Евтрофікація – процес зворотний. Ефективним засобом боротьби з ним є припинення надходження біогенних елементів
у водойми, очищення стічних вод, збагачення води киснем тощо.

Дуже небезпечними є синтетичні миючі засоби, які потрапляють у водоймища. Вони навіть у незначній кількості викликають неприємний смак і запах, спричиняють утворення піни та плівки на поверхні води, що ускладнює доступ кисню та призводить до загибелі водних організмів.

Основними джерелами фізичного забруднення води, що супроводжується зменшенням прозорості води, пригніченням фотосинтезу водних рослин, є:

  •  змивання нерозчинних речовин (піску, намулу, глинистих часток тощо) з поверхні внаслідок розорювання водозахисних смуг уздовж річок і наближення орних ділянок до води;
  •  стічні води гірничорудної промисловості;
  •  сильний вітер, що зносить пил з поверхні ґрунту в суху погоду;
  •  викиди АЕС та попіл ТЕС, що містить радіоактивні домішки.

Особливим видом забруднення гідросфери є теплове забруднення, спричинене скиданням у водойми теплих вод від енергетичних установок. Серед теплових забруднювачів гідросфери перше місце посідають АЕС та ТЕС. Величезна кількість тепла, що надходить з нагрітими водами, істотно змінює термічний і біологічний режими водних екосистем, що призводить до порушення умов нересту риби, загибелі зоопланктону, ураження риб хворобами та паразитами.

До негативних наслідків призводить забруднення вод важкими металами, які мають властивість потрапляти в організм в процесі харчування і накопичуватися в ньому, поступово отруюючи його. Великої шкоди завдають природним водам кислотні дощі. Чим частіше випадають кислотні опади, чим більша концентрація кислоти в них, тим швидше змінюється видовий склад живих організмів у водоймах і зменшується їх кількість.

На сьогодні однією з найактуальніших проблем є забруднення Світового океану. Воно пов’язане з надходженням до акваторії значної кількості антропогенних речовин (нафтові, біогенні речовини, пестициди, важкі метали, радіонукліди та ін.). Глобального поширення набули нові хлорорганічні сполуки (токсафени, пестициди), які мають високу біоакумулятивну здатність і великий токсичний ефект. Основним джерелом надходження різних отруйних речовин в океан є атмосфера, звідки потрапляють біогенні сполуки (фтор, азот), синтетичні органічні компоненти (вуглеводи, ДДТ та ін.). Поява значної кількості органіки призводить до “цвітіння” води і виникнення “червоних проток” у різних районах океану. Особливу небезпеку викликає нафтове забруднення вод. Найбільш високим рівнем забруднення нафтою характеризуються окремі райони Індійського океану. Великою небезпекою є забруднення Світового океану радіоактивними речовинами внаслідок випробування термоядерної зброї, захоронення радіоактивних відходів, роботи ядерних реакторів. Забруднюючі речовини, які потрапили в океан, мають здатність мігрувати і збільшувати свою концентрацію. Все це зумовлює появу різних захворювань живих організмів та поступову деградацію морських біоценозів.

Вагомою складовою екологічних проблем гідросфери є загроза виникнення дефіциту прісної води, ресурси якої становлять лише 2,5 % від загального обсягу гідросфери. Проблема головним чином полягає в тому, що основним джерелом прісної води були і залишаються річкові води, обсяг яких обмежений. Невпинне зростання
водоспоживання при незмінних ресурсах річкового стоку створює
реальну загрозу нестачі прісної води.

Забруднення води – це одна із основних екологічних проблем України. Водні об’єкти України забруднені переважно фенолами, нафтопродуктами, органічними речовинами, сполуками азоту та важкими металами. Найбільше забруднення води в Україні спостерігається у басейні Дніпра, а також на півдні та в Криму, де переважну частину питної води отримують із зовнішніх джерел. Більшість приток Дніпра забруднені переважно амонійним та нітритним азотом, нафтопродуктами, фенолами, сполуками важких металів. Серед найбільш забруднених річок – Горинь, Десна, Сула, Тетерів, Ворскла, Удай, Самара, Інгулець.

Випадки високого рівня забруднення спостерігалися на річках Сіверського Дінця (Сіверський Донець, Удай, Казенний Торець, Бахмут, Лугань, Біленька), Дністра (Дністер, Тисмениця, Опір, Стрий), Приазов’я (Кальміус, Кальчик, Булавин, Молочна), басейнів Західного Бугу (Західний Буг, Полтва, Луга), Дунаю (Дунай, Латориця, Віча), на Південному Бузі, у Київському та Канівському водосховищах. У річки потрапили десятки тонн натрію, магнію, кальцію, міді, карбаміду, фтору, марганцю, хрому, алюмінію, метанолу, свинцю тощо. Динаміка скидання забруднюючих речовин основними підприємствами національної економіки України наведена в табл. 1.3.

Таблиця 1.3

Динаміка скидання забруднюючих речовин, тис. т

Басейн річки, галузь

1990 р.

1995 р.

2000 р.

2000 р. до 1990 р., %

Всього в Україні

18250

12281

8246

45

У тому числі:

- Дністер

- Південний Буг

- Дніпро

- Сіверський Донець

295

190

3066

2799

220

171

3220

2201

189

139

2089

1395

64

73

68

45

Промисловість

13753

7776

5177

38

Сільське господарство

289

639

138

49

Комунальне господарство

4198

3825

2931

70

Значного техногенного впливу зазнають підземні води. У долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Криму, Прикарпаття зафіксовано понад двісті осередків стійкого забруднення водних горизонтів, що призвело до забруднення 6 % розвіданих запасів підземних вод, а близько 24 % опинилися під загрозою якісного виснаження.

Порушення норм якості води досягло рівнів, які призводять до деградації водних екосистем, зниження продуктивності водойм. Значна частина населення України використовує для своїх потреб недоброякісну воду, що загрожує здоров’ю нації. Тому довготерміновими цілями політики раціонального використання і відтворення водних ресурсів та екосистем є: зменшення антропогенного навантаження на водні об’єкти; досягнення екологічно безпечного використання водних об’єктів і водних ресурсів для задоволення господарських потреб суспільства; забезпечення екологічно стійкого функціонування водного об’єкта як елемента природного середовища із збереженням властивості водних екосистем відновлювати якість води; створення ефективної структури управління і механізмів економічного регулювання охорони та відтворення водних ресурсів.

1.8. Еколого-економічні проблеми
використання земельних ресурсів

Охорона і раціональне використання земель – головне соціально-економічне та екологічне завдання суспільства, найважливіша передумова національної безпеки держави. Особливо актуальна ця проблема для України, оскільки її земельні ресурси зазнають надзвичайно великих антропогенних навантажень і деградація відбувається досить високими темпами. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га. Він складається переважно з чорноземів, які займають 57 % всіх сільськогосподарських угідь і становлять 68 % орних земель. Чорноземи – найбільше природне багатство України. Вони складають майже 50 % світового запасу цих ґрунтів. Розміщення та структура сільськогосподарських угідь на території України зумовлені природно-кліматичними та екологічними умовами виробництва.

Якість земель визначається сукупністю таких чинників: рівнем родючості ґрунтів; розташуванням земельних ділянок; впливом особливостей ґрунтів на питомий опір під час виконання сільськогосподарських робіт; розміром та конфігурацією земельних ділянок тощо.

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь,
лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Надмірна розораність території та величезний вплив діяльності людини призвели до порушення природного процесу ґрунтоутворення, а також до ерозійних процесів. Розорані землі в
 Україні становлять 57 % всієї території.

Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена взаємодією таких чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості і біопродуктивності складових земельних ресурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агротехніки, управління і контроль стану земельних ресурсів та ін.).

Забруднення літосфери відбувається як природним шляхом, так і в результаті антропогенної діяльності. З розвитком науки та техніки невпинно зростає антропологічний вплив на геологічне середовище. Найбільш негативно впливають на геологічне середовище гірничодобувна та будівельна галузі промисловості. Значними забруднювачами ґрунтів є чорна металургія, металообробна, лісова та деревообробна промисловості, енергетичний комплекс, харчова та хімічна промисловості, агропромисловий комплекс, житлово-комунальне господарство та військово-промисловий комплекс. Інтенсифікація землеробства, збільшення техногенного навантаження на земельні ресурси, безконтрольне застосування засобів хімізації в умовах низької технологічної культури – все це призводить до погіршення якості ґрунтів, зниження їх родючості.

Характерною особливістю літосфери є те, що забруднення переміщуються в ній природним шляхом значно повільніше, ніж у гідросфері й атмосфері. Тому відбувається концентрування токсичних речовин і подальша міграція їх у різні середовища в процесі біологічного та геохімічного кругообігу речовин. У результаті хімічної взаємодії забруднюючих речовин відбувається їх трансформація з утворенням нових хімічних сполук – ксенобіотиків, які ще більш токсичні, ніж
первинні забруднюючі речовини.

Глобальною проблемою є постійне зменшення вмісту гумусу, який відіграє основну роль у формуванні ґрунту, його цінних агрохімічних властивостей, забезпеченні рослин поживними речовинами. Гумус витрачається не тільки на мінералізацію з вивільненням доступних для рослин поживних речовин, а й виноситься в процесі ерозії, з коренеплодами, транспортними засобами, руйнується під впливом різноманітних хімічних речовин.

Сьогодні дедалі більш відчутними стають негативні наслідки хімізації сільського господарства, зокрема погіршуються властивості ґрунту через нагромадження великої кількості шкідливих хімічних речовин, що вносилися без належних розрахунків і врахування екологічних законів. До таких хімічних речовин в першу чергу відносяться мінеральні добрива та пестициди.

Порушення (руйнування) ґрунтів являє собою складний комплекс антропогенних та природних процесів, які призводять до зміни фізико-хімічних і механічних характеристик ґрунту. Як правило, їх першопричиною є процеси, що ініціюються діяльністю людини, наслідки яких можуть бути посилені впливом природних факторів (вітру, дощу тощо). Можна виділити цілу низку процесів негативного антропогенного впливу на ґрунти:

1. Ерозія ґрунтів (лат. “еrosio” – роз’їдання) – процес руйнування верхніх, найбільш родючих шарів ґрунту і порід, що його підстилають.

Внаслідок ерозії в ґрунтах зменшується вміст фосфору, азоту, калію та інших мікроелементів. Ерозія і засолення призводять до посухи та спустелення земель. Усе це зумовлює зменшення врожайності та втрату родючих ґрунтів. В залежності від факторів, що впливають на хід ерозійних процесів, розглядають такі форми цього виду руйнування ґрунтів:

  •  механічна (агротехнічна) ерозія відбувається в результаті механічної обробки ґрунтів сільськогосподарськими машинами;
  •  будівельна ерозія спричиняється порушенням трав’яного покриву внаслідок проведення будівельних робіт;
  •  транспортна ерозія відбувається через порушення рослинності транспортними засобами;
  •  водна ерозія зумовлена зрушенням ґрунтових часток під дією водних потоків, що призводить до утворення ярів;
  •  вітрова ерозія (дефляція, видування) відбувається в результаті зрушення ґрунтових часток повітряними потоками. При сильній дефляції виникають пилові бурі;
  •  пасовищна ерозія відбувається через ослаблення трав’яного покриву під впливом витоптування чи з’їдання тваринами;
  •  хімічна ерозія – результат нагромадження в ґрунті окремих хімічних компонентів (мінеральних добрив, ядохімікатів тощо), що руйнують структуру ґрунту.

2. Переущільнення ґрунтів – процес руйнування структури ґрунтів під впливом надмірного техногенного тиску на поверхню ґрунту.

3. Висушування земель – процес появи в літологічному профілі повітряно-сухих ґрунтів і зниження природної вологості до показника менше 60 % від повної вологоємності, що супроводжується зниженням родючості ґрунтів.

4. Підтоплення земель – процес підвищення природної вологості ґрунтів понад 80 % від їх повної вологоємності, що відбувається під впливом примусового підйому рівня ґрунтових вод у зону аерації.

5. Забруднення ґрунтів – привнесення і виникнення в ґрунті нових, нехарактерних для нього фізичних, хімічних чи біологічних агентів, або перевищення за певний час середнього багаторічного природного рівня (у межах найбільших коливань) концентрації названих агентів.

6. Засолення ґрунтів – одна із форм забруднення ґрунтів. Визначається як підвищення вмісту в ґрунті легкорозчинних солей (карбонату натрію, хлоридів і сульфатів). Засолення обумовлене природним надходженням солей із ґрунтових чи поверхневих вод, але найчастіше – нераціональним зрошенням. Ґрунти вважаються засоленими при вмісті більше 0,1 % ваги токсичних для рослин солей або 0,25 % солей у щільному залишку для безгіпсових ґрунтів.

Загалом по Україні втрати ґрунту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн. т, у тому числі гумусу за різними оцінками – від 20 до 30 млн. т, що еквівалентно 320-330 млн. т органічних добрив. Важливу роль у боротьбі з ерозією ґрунтів відіграють грунтово-захисні сівозміни, агротехнічні та лісомеліоративні заходи, у тому числі консервація деградованих орних земель, будівництво гідротехнічних споруд. Виведення деградованих і малопродуктивних земель зі складу орних з наступним їх залученням позитивно впливає на екологічний стан ґрунтів і довкілля в цілому. Динаміка основних показників екодеструктивного впливу на ґрунти наведена в табл. 1.4.

Таблиця 1.4

Показники екологічної деструкції ґрунтів в Україні

Показник

Значення

млн. га

%

Значення вмісту гумусу (за останні 35-40 років)

з 3,5 до 3,1

Збільшення площ кислих ґрунтів (за останні 25 років)

на 1,8

25,0

Збільшення площ засолених ґрунтів (за останні 25 років)

на 0,6

24,0

Щорічне збільшення площ еродованої ріллі

0,060-0,080

0,1-0,2

Частка сільськогосподарських угідь, уражених водною ерозією

13,4

32,0

Частка сільськогосподарських угідь, що зазнають вітрової ерозії

6,0

14,4

Частка засолених і солонцюватих ґрунтів

4,3

12,5

Ґрунтові ресурси не безмежні, тому потребують дбайливого ставлення при їх використанні. Основне завдання аграрного сектору – підвищення родючості ґрунтів. Розрізняють такі види родючості ґрунтів:

природна родючість – результат багаторічного еволюційного ґрунтоутворення. Відмінності в природній родючості обумовлені різним хімічним складом верхнього шару ґрунту, тобто різним вмістом необхідних для рослин поживних речовин, а також кліматичними особливостями;

  1.  штучна родючість – підвищення родючості земель, обумовлене антропогенним впливом на них шляхом інтенсифікації землеробства, зокрема механізації, хімізації тощо;
  2.  економічна родючість – інтегрована сукупність природної та штучної родючості.

Існують такі типи відтворення природної родючості:

неповне відтворення, в результаті якого відбувається процес зменшення родючості земель;

  1.  просте відтворення, або природоохоронний тип, характеризується припиненням зменшення родючості без поліпшення її якості;
  2.  розширене відтворення супроводжується підвищенням родючості.

Для запобігання ерозії ґрунтів здійснюють меліоративні заходи, які дозволяють припинити або зменшити порушення ґрунтів до рівня, при якому можливе їх природне відтворення. Всі протиерозійні заходи можна поділити на такі групи:

1. Організаційно-господарські заходи – раціональний розподіл земель за угіддями, запровадження правильної структури посівних площ, диференційоване розміщення полів, сівозмін і захисних лісових насаджень, склад і чергування сільськогосподарських культур, раціональне використання систем обробітку ґрунту та удобрення, що забезпечували б надійний захист ґрунтів від ерозії.

2. Агротехнічні заходи – сівба впоперек схилів, терасування схилів у гірських районах, оптимальні терміни й способи сівби, вапнування кислих і гіпсування засолених ґрунтів, мінімізація механічного ущільнення ґрунтів, ґрунтозахисні сівозміни та регулювання сніготанення.

3. Лісомеліоративні ґрунтозаходи спрямовані на створення полезахисних, водорегулюючих, прияружних і прибалкових лісових смуг та масивів.

4. Рекультивація – система заходів з відновлення порушених під час гірничовидобувних робіт ландшафтів з метою відновлення родючості ґрунту. Вона включає в себе три етапи робіт:

  •  підготовчий – обстеження порушених територій, розробка технічно-економічного обґрунтування та проектів рекультивації;
  •  гірничотехнічний передбачає вирівнювання насипів з покриттям порід ґрунтом, який знімали під час геологорозвідувальних робіт;
  •  біологічний етап здійснюється з метою відновлення родючості рекультивованих земель і перетворення їх на лісові або сільськогосподарські угіддя та рекреаційні зони;
  •  гідротехнічні заходи спрямовані на зменшення спустелення земель (зрошення, осушення, обводнення).

До цього часу оптимізація землекористування вирішувалася переважно без врахування екологічних проблем. Натомість обиралися малозатратні та рентабельні варіанти використання земель. І тільки в екологічно небезпечних районах нещодавно почали оцінювати екологічну ефективність запропонованих проектів. В результаті в Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсонській областях понад 80 % сільськогосподарських угідь виявились дефляційно небезпечними,
в Луганській, Кіровоградській, Одеській та Чернігівській областях
більше 40 % – змитими, а у Вінницькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській та Чернівецькій понад 50 % – кислими. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів досягають 9,1 млрд. грн.

Катастрофічне забруднення земель радіоактивними викидами, що сталися в результаті аварії на ЧАЕС, не має аналогів в світі ні за масштабами, ні за глибиною економічних, соціальних і екологічних наслідків. Радіонуклідами забруднено понад 8,4 млн. га сільськогосподарських угідь. Найбільша кількість радіоактивно забруднених ґрунтів знаходиться в Житомирській області (70 %) та північних районах
Київської (15 %). Решта ґрунтів у вигляді радіоактивних плям різної активності, конфігурації і розміру розподілилися по території Черкаської і Тернопільської областей.

Зниження родючості сільськогосподарських земель, посилення на них ерозійних процесів великою мірою зумовлене тим, що за останні 10 років в Україні різко скоротилися асигнування на охорону і покращення земельних ресурсів, а сільськогосподарські підприємства через складний фінансовий стан неспроможні здійснювати інвестування
землеоохоронних та протиерозійних заходів за рахунок власних коштів. У зв’язку із зменшенням фінансування з державного бюджету зменшуються обсяги будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд, менше створюється полезахисних смуг і стокорегулюючих лісових смуг, захисних насаджень тощо.

Для покращення землекористування за підтримки і контролю з боку держави необхідно розробити заходи щодо захисту земельних ресурсів від ерозії і забруднення (промислового та побутового), запроваджувати рекультивацію земель, покращувати організаційно-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогосподарської продукції. Для здійснення екологічно врівноваженого землекористування необхідно встановити оптимальні норми розораності і розміри природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при складних формах рельєфу – оптимальне співвідношення між залісненістю та залуженням. При цьому основним критерієм оптимальності землекористування повинен бути рівень продуктивності земель на одиницю росту.

Література: 11, 12, 13, 14, 16, 17, 24, 25, 26, 31.


Лекція 2

ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ
І СИСТЕМА ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2.1. Екологічний моніторинг і його види.

2.2. Організаційна структура державного екологічного моніторингу в Україні.

2.3. Основи екологічного нормування.

2.1. Екологічний моніторинг і його види

Для розробки заходів, спрямованих на усунення негативного
антропогенного впливу і поліпшення екологічної ситуації, велике значення має інформаційний механізм управління природокористуванням. Структура інформаційного механізму природокористування
зображена на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Структура інформаційного механізму
управління природокористуванням

У науковій і практичній діяльності людина здавна застосовує метод спостереження – спосіб пізнання, заснований на відносно тривалому, цілеспрямованому і планомірному сприйнятті предметів і явищ навколишньої дійсності. В останні десятиліття суспільство все ширше використовує у своїй діяльності дані спостережень про стан природного середовища. Ця інформація потрібна в повсякденному житті
людей, при веденні господарства, в будівництві, при надзвичайних обставинах для оповіщення про наближення небезпечних явищ природи.

Шляхи вирішення екологічних проблем, стратегія екологічної безпеки і стійкого розвитку все ще залишаються в центрі уваги. Оцінка глобального екологічного стану навколишнього середовища змінюється від оптимістичної (необхідність запобігання екологічній кризі) до помірковано песимістичної (планета знаходиться напередодні кризи) і вкрай песимістичної (на регіональному рівні мова йде про повну екологічну кризу). Відповіді на ці питання може дати наукова концепція екологічної безпеки, розроблена на базі екологічного моніторингу навколишнього середовища. Наприкінці 60-х років ХХ ст. у світовому товаристві поширилася думка про необхідність координації зусиль зі збору, збереження і обробки даних про стан навколишнього середовища. У 1972 р. в Стокгольмі відбулася конференція з охорони навколишнього середовища під егідою ООН, на якій вперше було визначено поняття “моніторинг”. Вирішено, що моніторинг навколишнього середовища – це комплексна система спостережень, оцінки і прогнозування змін стану навколишнього середовища під впливом антропогенних факторів. Цей термін з’явився як доповнення до терміну “контроль стану навколишнього середовища”. В даний час моніторинг розглядають як сукупність спостережень за певними компонентами біосфери, що відбувається в просторі і часі, а також як комплекс методів екологічного прогнозування.

Моніторинг (від лат. “monitor”– той, що контролює, попереджує) – це комплексна система спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан навколишнього середовища, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Система державного моніторингу навколишнього середовища ґрунтується на таких принципах:

  •  об’єктивності і достовірності;
  •  систематичності спостережень за станом навколишнього середовища та об’єктами впливу на нього;
  •  багаторівневості;
  •  узгодженості нормативного та методичного забезпечення;
  •  узгодженості технічного і програмного забезпечення;
  •  комплексної оцінки екологічної інформації;
  •  оперативного обміну інформацією між окремими ланками системи та вчасного інформування органів державної виконавчої влади;
  •  відкритості екологічної інформації для населення.

Основними завданнями екологічного моніторингу є:

  •  організація єдиної державної системи контролю за складовими природного середовища;
  •  налагодження автоматизованої системи збору, обробки, узагальнення і зберігання інформації про кількісний і якісний стан природних ресурсів (банк даних);
  •  оцінка природно-ресурсного потенціалу та можливого рівня використання ресурсів;
  •  інвентаризація джерел забруднення і вивчення рівня антропогенного впливу на компоненти природного середовища;
  •  моделювання і прогнози змін екологічної ситуації та “здоров’я”
    довкілля;
  •  розробка управлінських рішень, спрямованих на забезпечення раціонального природокористування і сталого розвитку регіонів.

Екологічний моніторинг виник на межі екології, біології, географії, геофізики, геології та інших наук. Тому існує декілька підходів до класифікації моніторингу навколишнього природного середовища.

Залежно від завдань: біоекологічний (санітарно-гігієнічний); геоекологічний (природно-господарський); біосферний (глобальний); кліматичний; біологічний та ін.

Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біологічної складової екосистеми (біоти). Основою його є вивчення впливу природних і антропогенних факторів на стан рослинності (фітосфери). У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз вмісту забруднюючих речовин в живих організмах.

Геоекологічний моніторинг забезпечує спостереження за природними екосистемами, агробіотою, індустріальними екосистемами. В даному випадку застосовуються геофізичні, геохімічні, біохімічні та біологічні методи.

Біосферний моніторинг здійснює спостереження за змінами в біосфері, які пов’язані з антропогенним впливом. Передбачає оцінку стану і прогнозування змін у літосфері, гідросфері та атмосфері.

Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічні моніторинги довкілля.

Загальний (стандартний) екомоніторинг – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий (оперативний) екомоніторинг – це спостереження за природними об’єктами, які знаходяться в регіонах, що віднесені до зони надзвичайної екологічної ситуації, або за тими, що потрапили в зону аварійного забруднення.

Фоновий екомоніторинг довкілля – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об’єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об’єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах. Цей моніторинг здійснюється у природних і біосферних заповідниках та інших територіях, що охороняються. В Україні станції комплексного фонового моніторингу розташовані в біосферних заповідниках Чорноморський і Асканія-Нова.
Вони є частиною глобальних міжнародних мереж спостереження.

Відомо, що природні зміни клімату відбуваються постійно. Їх реєструють різні геофізичні, метеорологічні, гідрологічні, сейсмічні та інші служби. Інформація про ці зміни давно використовується людиною. Природні зміни відбуваються порівняно повільно, протягом тривалого часу. Антропогенні зміни відбуваються набагато швидше, наслідки їх дуже небезпечні, тому що можуть стати безповоротними. Для їх визначення необхідно мати інформацію про стан об’єкта навколишнього середовища до початку антропогенного впливу. Ці питання вивчає фоновий моніторинг. На сьогодні створена світова мережа станцій фонового моніторингу, на яких здійснюються спостереження стану навколишнього природного середовища за визначеними параметрами. Спостереженням охоплені усі типи екосистем – водні (морські, прісноводні) і наземні (лісові, степові, пустельні, високогірні). Ця робота проводиться під егідою ЮНЕП.

Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях:

  •  локальному – на території окремих підприємств, населених пунктів, певних ландшафтів. Для ефективного контролю за забрудненням атмосфери в містах з населенням до 100 тис. чол. доцільно мати три контрольні станції; в населених пунктах з населенням від 100 тис. до 300 тис. чол. – не менше п’яти; від 300 до 500 тис. чол. – сім. Промислові системи екологічного моніторингу контролюють викиди промислових підприємств, рівень забруднення промислових майданчиків і прилеглих до них районів;
  •  регіональному – в межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів. Це дає можливість отримати дані про забруднення атмосфери і водойм від міських і промислових контрольних станцій;
  •  національному – на території країни в цілому моніторинг означає статистичну обробку та аналіз даних про забруднення навколишнього середовища від регіональних систем, зі штучних супутників Землі та космічних орбітальних станцій. Вони функціонують разом зі службою погоди Держкомгідромету України і здійснюють прогноз якості навколишнього середовища на великих територіях;
  •  глобальному – глобальні системи моніторингу використовуються для досліджень і охорони природи на основі міжнародних угод у цій сфері.

Найбільш чітко критерії якості навколишнього природного середовища визначені на локальному рівні. Основна мета локального моніторингу – визначення обсягів та концентрації викидів забруднюючих речовин. Об’єктом впливу на локальному рівні є людина.

Регіональний екологічний моніторинг повинен здійснюватися відповідно до регіональних екологічних програм і бути невід’ємною частиною державної системи моніторингу. Наприклад, в Сумській області робота у сфері охорони довкілля проводиться на основі затвердженої “Цільової комплексної програми охорони навколишнього природного середовища”, яка передбачає вирішення низки екологічних проблем. Цілком зрозуміло, що поліпшення стану навколишнього природного середовища в місті, управління його якістю неможливе без ефективної системи спостережень та контролю. Тому одним із пріоритетних завдань цієї програми є удосконалення існуючої системи спостережень і поетапне впровадження автоматизованої системи моніторингу довкілля, що дасть можливість оперативно одержувати достовірну інформацію про стан довкілля і приймати рішення, спрямовані на його поліпшення.

Спостереження за станом атмосферного повітря в місті Суми проводяться Укргідрометом на трьох стаціонарних постах за основними та специфічними забруднюючими речовинами. Лабораторія проводить спостереження за 8 інгредієнтами: пилом, двоокисом сірки, розчинними сульфатами, окисом вуглецю, двоокисом азоту, окисом азоту, аміаком та формальдегідом. В атмосферу підприємствами викидається більше 130 забруднюючих речовин. За результатами спостережень середньорічні концентрації шкідливих речовин у м. Суми не перевищують граничнодопустимі концентрації. Най-більші забруднювачі – ВАТ “Сумихімпром”, ВАТ “Насосенергомаш”, ВАТ “СМНПО ім. М.В. Фрунзе”, ВАТ “Центролит”. За останні роки помітна тенденція зростання викидів забруднюючих речовин ТОВ “СумиТЕКо”.

Контроль за якістю води в річці Псел здійснює державне управління екологічної безпеки по чотирьох створах. Спостереження за станом інших водотоків та водоймищ проводиться ситуативно. Стан водного басейну в межах міста свідчить, що практично всі внутрішні водойми і навіть підземні води перебувають під значним антропогенним впливом, в результаті чого погіршується якість питної води, зменшується рекреаційна привабливість, знищується рослинний і тваринний світ. Водойми і водотоки постійно забруднюються промисловими, господарсько-побутовими стічними водами та поверхневими стоками.

Особливо складні проблеми виникають під час проведення екологічного моніторингу на глобальному рівні. До цього часу мета його чітко не сформульована. Крім того, моніторинги на локальному і регіональному рівнях, як правило, це внутрішньодержавна справа, тоді як глобальний моніторинг – завдання світового співтовариства, тому що він повинен відповідати інтересам усього людства.

Цілі глобального моніторингу визначаються в процесі міжнародного співробітництва у рамках різних міжнародних організацій, угод (конвенцій) і декларацій. Ідея створення глобальної системи моніторингу навколишнього середовища (ГСМНС) була висловлена на Стокгольмській конференції ООН з навколишнього середовища в 1972 році. Реальні основи ГСМНС закладені на спеціальній зустрічі в Найробі (Кенія) у 1974 році, де була визначена роль агентів і держав – членів ООН. Мета ГСМНС – вивчення Землі як цілісної природної системи. Вона визначена Міжнародною геосферно-біосферною програмою (МГБП) і реалізується на основі широкого застосування космічних засобів спостережень. У колишньому СРСР основи ГСМНС розробив академік Ю.А. Ізраїль. Вони були представлені на засіданні Ради керуючих ЮНЕП у 1974 році. Основною рисою концепції Ю.А. Ізраїля було спостереження за антропогенними змінами в навколишньому природному середовищі.

Глобальні процеси є об’єктом пильної уваги індустріально розвинених країн і міжнародного співтовариства. У рамках загальної угоди між країнами “великої вісімки” створений міжнародний комітет із супутникового спостереження за змінами в навколишньому природному середовищі.

В Україні основними напрямками глобального моніторингу є:

  •  спостереження за глобальним потеплінням клімату та змінами навколишнього природного середовища під впливом антропогенного забруднення;
  •  вивчення ефектів, пов’язаних з поширенням забруднюючих речовин на великі відстані, наприклад, окислення середовища під впливом викидів в атмосферу сірки;
  •  вивчення антропогенного впливу, що має велику інертність ефектів, наприклад, кумулятивного ефекту органічних пестицидів та ін.

Державна система екологічного моніторингу проводить режимні спостереження, оперативні і спеціальні роботи. Режимні роботи проводяться систематично за щорічними програмами на спеціально організованих пунктах спостереження. Необхідність виконання оперативних робіт виникає у випадках аварійного забруднення природного середовища чи стихійних лих. Ці роботи виконуються при надзвичайних ситуаціях.

Спеціальні роботи, наприклад, моніторинг забруднення пестицидами, виконуються у разі збільшення впливу різних антропогенних факторів на зміни в природних екосистемах.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями, об’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Створення і функціонування державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

  •  раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
  •  екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
  •  розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенних змін клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного та Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля повинна стати інтегрованою інформаційною системою, що здійснюватиме збір, збереження та обробку екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозування стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, розробки обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Інформація, отримана завдяки системі моніторингу, використовується для прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування у галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

2.2. Організаційна структура державного
екологічного моніторингу в Україні

Спостереження за станом навколишнього природного середовища в Україні здійснюють десятки міністерств і відомств.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України здійснює спостереження за:

  •  джерелами промислових викидів в атмосферу та дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих викидів. Контролюються 65 інгредієнтів. Основні з них – пил, діоксид сірки, оксид вуглецю, діоксид азоту, сірководень, аміак, формальдегід, фтористий водень, хлористий водень, важкі метали, кислоти, бензопірен, свинець;
  •  станом ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням залишкової кількості в них пестицидів і важких металів;
  •  джерелами скидів стічних вод і дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих скидів. Мережа поверхневих вод налічує 1123 пункти (2216 створів). Контролюються 55 інгредієнтів. Основні з них – аміачний азот, нітритний азот, важкі метали, нафтопродукти, феноли, хлориди, сульфати;
  •  скидами і викидами об’єктів, на яких використовуються радіаційно небезпечні технології;
  •  станом і складом звалищ промислових і побутових відходів;
  •  станом наземних і морських екосистем.

Державна гідрометеорологічна служба Міністерства охорони навколишнього природного середовища України проводить спостереження за:

  •  станом атмосферного повітря, атмосферними опадами, метеорологічними умовами, транскордонним перенесенням забруднюючих речовин. Постійний щодобовий контроль здійснюється в 49 містах України. Контролюються 37 шкідливих домішок, основні з яких пил, діоксид сірки, діоксид азоту, оксид вуглецю, важкі метали, бензопірен. Стаціонарні пости спостережень призначені для забезпечення неперервності відбору проб повітря. Маршрутні пости спостережень проводять відбір проб повітря у фіксованій точці з допомогою пересувного устаткування. Підфакельні пости здійснюють відбір проб повітря під викидом з метою виявлення зони впливу джерела;
  •  станом поверхневих вод водоймищ на суші. Мережа їх налічує 244 пункти (384 створи) на 162 водних об’єктах;
  •  підземними водами. Мережа їх налічує 103 свердловини на спеціалізованих метеостанціях. Визначаються основні параметри – температура, рівень і хімічний склад води;
  •  станом і режимом морських вод. Всього налічується 175 станцій, на яких проводиться контроль 988 горизонтів;
  •  станом ґрунтів. На 9 пунктах постійно здійснюється спостереження за вмістом пестицидів. У восьми містах проводяться спостереження за наявністю промислових токсикантів. В окремих пунктах щорічно проводяться додаткові спостереження. При цьому визначаються 15 інгредієнтів, зокрема свинець, магній, олово, марганець, нікель, кадмій та ін.;
  •  станом озонового шару у верхній частині атмосфери;
  •  радіаційною обстановкою на пунктах радіометричної мережі спостережень та в районах діяльності АЕС;
  •  станом сільськогосподарських посівів;
  •  запасами вологи в ґрунті та ін.

Національне космічне агентство України проводить спостереження за станом озонового шару, забрудненням і радіаційним станом атмосфери, ґрунтів та поверхневих вод.

Міністерство охорони здоров’я України проводить вибіркові спостереження за:

  •  рівнем забруднення атмосферного повітря в місцях проживання населення. Мережа спостереження складається з 54 стаціонарних, 2010 підфакельних, 602 маршрутних пунктів. Контролюються майже 100 шкідливих домішок. Основні з них – сірчистий ангідрид,
    діоксид азоту, оксид вуглецю, сірководень, сажа, свинець, формальдегід, завислі частки;
  •  станом поверхневих вод суші у населених пунктах. Мережа складається з 1332 постійних створів спостережень. Контролюються основні показники – запас, колір, кислотність, жорсткість, мінеральний склад, кисень, нафтопродукти, завислі частки, хлориди, сульфати, мідь, аміак, нітрати, хром, жир, свинець, цинк, нікель, патогенна мікрофлора;
  •  станом морських вод у рекреаційних зонах. Мережа складається з 155 постійних створів. Основні показники такі ж, як і для поверхневих вод;
  •  хімічним і біологічним забрудненням ґрунтів на території населених пунктів та господарсько-побутовими відходами. Мережа налічує 2543 пункти. Контролюються основні показники – рН, хлориди, нітрати, азот, сульфати, свинець, ртуть, наявність різноманітних бактерій;
  •  станом здоров’я населення і впливом на нього забрудненого природного середовища та інших фізичних параметрів – шуму, електромагнітних полів, радіації, вібрації тощо.

Міністерство сільського господарства та продовольства
України
здійснює контроль за агрохімічним, токсикологічним та радіологічним станом сільськогосподарських рослин і тварин та продуктів з них, проводить спостереження за ґрунтами сільськогосподарського призначення. Радіологічні спостереження проводяться в 725 пунктах на цезій та стронцій. Токсикологічні спостереження здійснюються в 345 пунктах на хлор, пестициди, фосфор, органічні речовини
тощо.

Державний комітет лісового господарства України контролює стан лісів, ґрунтів в лісах, мисливської фауни.

Державний комітет по водному господарству здійснює гідрохімічні та радіологічні спостереження за водою у водогосподарських системах комплексного призначення, в системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання, в зонах впливу атомних електростанцій, спостереження за станом ґрунтів у межах впливу меліоративних систем, здійснює облік ресурсів поверхневих вод. Мережа має 223 пункти, основні показники – радіонукліди (стронцій, цезій), нафтопродукти, важкі метали, феноли, пестициди.

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства здійснює спостереження за якістю питної води в централізованих системах водопостачання, станом стічних вод
міської каналізаційної мережі, станом зелених насаджень, проявами небезпечного підняття ґрунтових вод у містах та селищах міського типу.

Державний комітет природних ресурсів України:

  •  проводить спостереження за підземними водами і виконує оцінку їх ресурсів, здійснює спостереження за ендогенними та екзогенними процесами, які відбуваються у 7248 свердловинах і джерелах за основними показниками – пестицидами, нітратами, важкими металами, радіонуклідами;
  •  виконує державне еколого-геологічне картографування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності.

Державний комітет України по земельних ресурсах проводить спостереження за структурою землекористування і трансформацією земель залежно від їх цільового призначення, за станом та якістю ґрунтів і забрудненням ландшафтів, за станом рослинного покриву і відновленням земель, за станом зрошувальних, осушених земель, а також земель з ознаками вторинного підтоплення і засолення, за станом берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток.

Національний комітет авіації України здійснює авіаційно-космічні спостереження за станом озонового шару в атмосфері, забрудненням атмосфери, ґрунтів і поверхневих вод, сніговим покривом, радіаційним станом.

Надана цими організаціями інформація узагальнюється та аналізується Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і щорічно публікується в Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища України.

2.3. Основи екологічного нормування

Екологічне нормування являє собою один з ефективних заходів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів в умовах застосування недосконалих в екологічному відношенні технологій. Нормування засноване на знанні ефектів дії різних факторів на живі організми. Важливим при нормуванні є поняття “шкідлива речовина”. Шкідливі речовини – це всі речовини, дія яких на біологічні системи може призвести до негативних наслідків. Крім цього, всі ксено-біотики – чужі для живих організмів, штучно синтезовані речовини –
вважаються шкідливими. Усі шкідливі речовини поділяються на 4 класи небезпечності:

І клас – надзвичайно небезпечні (бензопірен, свинець, нікель, ртуть), ГДКрз яких менше 0,1 мг/м3;

ІІ клас – високонебезпечні (діоксид азоту, фенол, сірководень),

ГДКрз яких від 0,1 до 1,0 мг/м3;

ІІІ клас – помірно небезпечні (сірчаний газ, сажа, цементний пил), ГДКрз яких від 1 до 10 мг/м3;

ІV клас – малонебезпечні (оксид вуглецю, бензин, фенол, аміак), ГДКрз яких більше 10 мг/м3.

Встановлення нормативів якості навколишнього середовища та продуктів харчування базується на концепції порогової дії. Поріг шкідливої дії – це мінімальна доза речовини, під дією якої в організмі виникають зміни, що виходять за межі фізіологічних реакцій. Однак порогові концентрації не абсолютні і залежать від багатьох чинників, як фізичних (агрегатний стан речовин, середовище, в якому вони присутні, режим і тривалість надходження тощо), так і біологічних (фізіологічний стан організму, вік, шляхи надходження в організм тощо). Якість навколишнього середовища – це ступінь відповідності природних і створених людською діяльністю умов потребам людей та інших живих організмів. Основою нормування впливу різних факторів на людей і живу природу є гігієнічні, санітарні та ветеринарні підходи, суть яких в тому, що за допомогою спеціальних тестів, складених на основі проведення експериментів з тваринами, встановлюються межі дії природних факторів та забруднення, котрі протягом всього життя людини не будуть негативно позначатися на стані її здоров’я.

Роботи з екологічного нормування проводяться з середини 80-х років ХХ ст. В Україні, як і в колишньому СРСР, були визначені такі
основні завдання екологічного нормування:

  •  регламентація вимог, що попереджують негативний вплив забруднення навколишнього середовища на здоров’я людини і природні екосистеми;
  •  встановлення методів спостереження і контролю за станом довкілля;
  •  встановлення режимів використання і охорони природних ресурсів.

Система екологічних нормативів має такі складові:

  •  нормативи екологічної безпеки (НЕБ);
  •  обмежувальні нормативи негативного впливу (ОННВ);
  •  нормування вилучення і використання природних ресурсів (НВПР);
  •  еколого-економічні нормативи (ЕЕН);
  •  природоохоронні нормативи.

Основою екологічного нормування є визначення граничнодопустимої концентрації (ГДК), яка відноситься до нормативів екологічної безпеки і є постійно діючим стандартом якості навколишнього середовища.

Граничнодопустима концентрація (ГДК) – максимальна кількість шкідливих речовин в одиниці об’єму або маси середовища (вода, повітря або ґрунт, продукти харчування), яка при достатньо тривалій дії практично не впливає на стан здоров’я людини та не викликає негативних наслідків у житті майбутніх поколінь.

Останнім часом при нормуванні ГДК враховується не лише вплив забруднюючих речовин на стан здоров’я людини (прямий вплив), але й їх вплив на інші біоорганізми, клімат, властивості компонентів довкілля і санітарно-побутові умови проживання (непрямий вплив). ГДК встановлюється експериментально-дослідним шляхом за кожним елементом навколишнього середовища і кожною забруднюючою речовиною.

Для кожного середовища визначені різні види граничнодопустимих концентрацій. Для повітряного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлені три нормативи ГДК:

  •  робочої зони (ГДКрз)кількість шкідливої речовини, яка при
    щоденній 8-годинній роботі протягом всього трудового стажу не повинна викликати негативних змін стану здоров’я в поточному і віддаленому періодах життя працівника і його нащадків. Робочою зоною вважається простір на робочому місці висотою до 2 метрів над рівнем підлоги (рівень вдихання);
  •   максимальна разова (ГДКмр) – концентрація шкідливої речовини, яка при вдиханні протягом 20 хвилин не повинна викликати рефлекторних реакцій в організмі людини – відчуття запаху, зміни біоелектричної активності головного мозку, світлової чутливості очей тощо;
  •  середньодобова (ГДКсд – 24 години) не повинна чинити на людину прямого або непрямого шкідливого впливу – загальнотоксичного, канцерогенного (викликає ракові та інші пухлини), мутагенного (спадкових змін) та інших при невизначено довгому вдиханні (роками).

Встановлені в Україні рівні ГДК для атмосферного повітря більш жорсткі порівняно з аналогічними в зарубіжних країнах. ГДК повітря вимірюють у мг/м3.

Для водного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлено два види ГДК:

  •  у воді господарського й побутового призначення (ГДКгп) така концентрація шкідливої речовини, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на організм людини протягом усього її життя і погіршувати гігієнічні умови водокористування;
  •  у водоймах рибогосподарського призначення (ГДКрг) – концентрація шкідливої речовини у воді, яка не повинна погіршувати стан популяцій риб, в першу чергу промислових. Як правило, ГДКрг більш жорсткі, оскільки при переході шкідливих речовин харчовими ланцюгами відбувається їх біологічне накопичення до розмірів, які шкідливі для людини. Тому рибогосподарська ГДК в три рази нижча від санітарних норм, нафтопродуктів – у шість разів, важких металів – в 100 разів. ГДК води вимірюється у мг/л.

Для ґрунтів основним нормативом екологічної безпеки є ГДКгконцентрація шкідливих речовин в орному шарі ґрунту, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на дотичні середовища і здоров’я людини. Особливості нормування якості ґрунту обумовлені тим, що забруднення ґрунтів діє на організм людини не прямим
шляхом, а опосередковано через інші середовища – повітря, воду, рослини. Тому при визначенні граничнодопустимої концентрації ґрунту, крім загальносанітарних показників, використовуються показники, які характеризують міграцію речовин з ґрунту в рослини, повітря, ґрунтові води.

ГДК речовин у водоймищах та ґрунті встановлюється за ознакою шкідливого впливу на здоров’я людини, на органолептичний або загальний санітарний стан водоймища, ґрунту тощо, яка характеризується найменшою пороговою концентрацією. Оскільки ця ознака шкідливості визначає характер, напрямок найбільш вірогідної дії найменших концентрацій речовини, вона отримала назву лімітуючого показника шкідливості (ЛПШ). Він завжди наводиться в таблицях з ГДК речовин, характеризуючи їх основну якісну сторону.

Для продуктів харчування: ГДКпр – концентрація шкідливої речовини, яка протягом тривалого часу не чинить шкідливого впливу на здоров’я людини. Для продуктів харчування ГДК встановлена на сім груп продтоварів: риба, м’ясо, молочні продукти, хліб (зерно), овочі, фрукти, соки. ГДК ґрунту та харчових продуктів вимірюють у мг/кг.

На даний час в Україні та інших країнах СНД ГДК встановлені для більш ніж 500 домішок у повітрі, більш ніж 1000 – у воді і водоймищах, більше 100 – в харчових продуктах, більше 30 – в ґрунті. Ці нормативи мають законодавчу силу і є юридичною основою для санітарного контролю. Граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі населених пунктів, у воді водних об’єктів та ґрунтах наведені в табл. 2.1.

Для того, щоб вимоги нормативів екологічної безпеки виконувалися, кожному підприємству з урахуванням місцевих вимог і фонового рівня забруднення встановлюються нормативи, що обмежують
викиди, скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів. До обмежувальних нормативів негативного впливу відносяться ГДВ та ГДС.

Граничнодопустимі викиди (ГДВ) – кількість шкідливих речовин, яка надходить у повітряне середовище з окремого джерела за одиницю часу та з урахуванням дії інших джерел, не створює рівня забруднення, що перевищує ГДК на межі санітарно-захисної зони.

Ділянка землі навколо підприємств, засаджена пилостійкими деревами, що відокремлює їх від житлових масивів для зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров’я людей. ГДВ визначаються таким чином, щоб викиди шкідливих речовин від даного джерела і від інших джерел в певному районі з врахуванням перспектив їх розвитку, розсіювання речовин в атмосфері не створювали приземної концентрації, яка б перевищувала максимальні разові ГДК.

Таблиця 2.1

Граничнодопустимі концентрації деяких шкідливих речовин

ГДК шкідливих речовин

у водних об’єктах, мг/л

в атмосфері населених  пунктів,  мг/м3

в ґрунтах,  мг/кг

Речовина

ГДК

Речовина

ГДК макс.
разова

ГДК
середньо-добова

Речовина

ГДК

Аміак

2,0

Нітробензол

0,008

0,008

Метали

Амонія сульфат

1,0

Сірчистий газ

0,5

0,05

Ванадій

150

Активний хлор

-

Сірководень

0,008

0,008

Кобальт

5,0

Ацетон

2,2

Хром

0,0015

0,0015

Марганець:

Бензол

0,5

Фосфорний ангідрид

0,15

0,05

чорнозему

700

Дихлоретан

ОДР
0,02

Оксиди азоту

-

0,04

дерно-підзолист. ґрунту:

Залізо

0,3

Пил бавовни

0,5

0,04

рН = 4

300

Кадмій

0,001

Пил  нетоксичний

0,5

0,15

рН = 5,1-5,9

400

Капрлактам

1,0

Оксиди міді

-

0,002

рН = 6

500

Кобальт

0,1

Формальдегід

-

0,003

Мідь

3,0

Кремній

10,0

Фенол

-

0,003

Нікель

4,0

Марганець

0,1

Пари свинцю

0,0003

0,0003

Ртуть

2,1

Мідь

1,0

Пари ртуті

-

0,0003

Свинець

32

Натрій

200,0

Гексахлоран

0,03

0,003

Свинець  
(рухлива форма)

6,0

Нафтопродукти

0,1

Кіптява (сажа)

0,15

0,05

Хром

6,0

Нікель

0,1

Метафос

0,001

-

Цинк

23

Нітрати

45,0

Солі нікелю

-

0,0002

Неорганічні сполуки

Нітрити

3,0

Двоокис телуру

-

0,00001

Нітрати

130

Ртуть

0,0005

Трихлорметан

-

0,03

Миш’як

20

Свинець

0,03

Пари сірчаної кислоти

0,3

0,1

Сірководень

0,4

Селен

0,01

Хлор

0,1

0,03

Суперфосфат

200

Скипидар

0,2

Хлорид заліза

-

0,004

Фториди

10

Фенол

0,001

Чадний газ

3,0

1,0

Ароматичні вуглеводні

Хром (С23+)

0,5

Пари оцтової кислоти

0,2

0,06

Бензол

0,3

Хром (С26+)

0,05

Ацетон

0,35

0,35

Ізопропилбензол

0,5

Цинк

1,0

Нафталін

0,003

0,003

Ксилоли

0,3

Етиленгліколь

1,0

Пеніцилін

0,05

0,002

Стирол

0,1

Аміак

0,2

0,004

Толуол

0,3

Пари фтороводню

0,02

0,005

Добрива та ПАР

Рідкі добрива  з додаванням
марганцю

80

Азотно-калійні

120

ПАР

0,2

Граничнодопустимі скиди (ГДС) речовин у водні об’єкти характеризуються максимально допустимою масою речовин, які можуть бути відведені у встановленому режимі за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольному пункті.

ГДС встановлюються з врахуванням ГДК шкідливих речовин у місцях водокористування та водовідведення, асимілюючої здатності водного об’єкта та оптимального розподілу маси речовини, що скидається, між водокористувачами.

Стічні води можуть скидатися з такою граничною концентрацією забруднюючих речовин, при якій в контрольному пункті не порушуються нормативи якості води.

Підприємства погоджують обсяги викидів шкідливих речовин у повітря та воду з місцевими органами охорони природи. Для цього адміністрація підприємства повинна звернутися до органів охорони природи з листом-клопотанням. Крім того, до листа додається проект нормативів ГДВ (ГДС) забруднюючих речовин, відомості про підприємство, характеристика забруднюючого об’єкта, список заходів щодо досягнення ГДВ (ГДС), дані про послідовність контролю за дотриманням ГДВ (ГДС). Після розгляду проекту нормативів ГДВ (ГДС) за всіма забруднюючими інгредієнтами відділ погодження нормативів та видачі дозволів місцевого органу Мінекобезпеки України надає дозвіл і затверджує нормативи, де вказується перелік та кількість забруднюючих речовин, емісія яких дозволяється, і термін дії дозволу.

Показники ГДВ та ГДС є основою для визначення розміру зборів за забруднення навколишнього середовища. За понадлімітне забруднення ставка збору в середньому в світі у 3-5 разів вища.

У деяких випадках встановлюються додаткові нормативи впливу – тимчасово узгоджені викиди та тимчасово узгоджені скиди. Вони застосовуються як компроміс для підприємств, на яких викиди (скиди) перевищують ГДВ (ГДС). Для цього розробляється динамічна шкала їх зниження за рахунок реалізації природоохоронних заходів.

Для оцінки рівня забруднення навколишнього природного середовища використовують такий критерій, як граничнодопустиме екологічне навантаження (ГДЕН). Граничнодопустиме екологічне навантаження – це граничне значення господарського або рекреаційного навантаження на природне середовище, яке встановлюється з врахуванням ємності природного середовища або ресурсного потенціалу, здатності до саморегуляції і відтворення з метою охорони навколишнього середовища від забруднення, виснаження і руйнування. На сьогодні в Україні поки що не існує методики його нормування. Замість неї використовується показник техногенного навантаження на природні об’єкти, який вимірюється модулем техногенного навантаження.

В систему екологічних нормативів, що діє в Україні входять:

  •  граничнодопустимі або тимчасово погоджені норми викидів в атмосферу шкідливих речовин;
  •  граничнодопустимі та тимчасово погоджені норми стоків у водоймища;
  •  граничнодопустимі обсяги розміщення відходів виробництва;
  •  граничнодопустимі норми та ліміти щодо вилучення та відновлення природних ресурсів;
  •  граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді, ґрунтах, орієнтовно безпечні рівні впливу на людей або граничнодопустимі дози впливу шкідливих речовин на людей;
  •  норми граничнодопустимої кількості мікроорганізмів та інших біологічних факторів в атмосфері, воді, ґрунті;
  •  норми граничнодопустимих або орієнтовно допустимих рівнів, доз для шуму, вібрації, електричних і електромагнітних полів та інших фізичних факторів, які можуть негативно впливати на здоров’я людей та їх працездатність;
  •  норми граничнодопустимих концентрацій хімічних речовин у продуктах харчування;
  •  норми граничнодопустимого рівня радіоактивних речовин у навко-
    лишньому середовищі, продуктах харчування та організмі людини;
  •  нормативи санітарно-захисних зон та смуг.

Отже, нормування якості навколишнього природного середовища повинне здійснюватися з метою встановлення граничних норм впливу антропогенної діяльності, що гарантує екологічну безпеку населенню, збереження генофонду, забезпечення раціонального використання природних ресурсів в умовах сталого розвитку господарської діяльності.

Література: 12, 14, 16, 24, 25, 31.


Лекція 3

ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

3.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти.

3.2. Платежі за ресурси, їх види і нормативи нарахування.

3.3. Платежі за забруднення, їх види та критерії нарахування.

3.4. Структура природоохоронних витрат та методи нарахування еколого-економічних збитків від забруднення  навколишнього середовища.

3.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

Економічний механізм – це сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою яких реалізуються чинні в конкретних умовах економічні закони, здійснюється погодження і корегування суспільних, групових і приватних інтересів. Економічний механізм відіграє важливу роль у реалізації цілей екологічної політики господарського суб’єкта будь-якого рівня.

Основними компонентами економічного механізму є:

  •  правові основи здійснення економічної діяльності (права, обов’язки, ліцензії, обмеження тощо);
  •  система відносин власності на основі засобів виробництва;
  •  організаційна структура економіки, тобто система формальних і неформальних організаційних зв’язків, що формує реальні економічні відносини між господарськими суб’єктами;
  •  система суспільних інститутів (традиції, моральні засади, релігійні звичаї тощо), що формують соціальне інформаційне поле економічної активності;
  •  економічні інструменти – засоби зміни фінансового стану економічних суб’єктів (заходи, методи, важелі).

Одну із головних ролей в реалізації економічного механізму відіграють економічні інструменти. За допомогою економічних інструментів можна впливати на спонукальні мотиви в діяльності господарських суб’єктів, регулювати товарно-грошові відносини на рівні підприємств, регіонів і країни в цілому. Економічні інструменти можна поділити на три групи:

1. Ціни на ресурси – ціна на сировину, матеріали, енергію; платежі за право користуватися землею, водою, лісом та іншими природними ресурсами; платежі за використання асиміляційного потенціалу екосистем (за забруднення); орендна плата за використання основних фондів, у тому числі природоохоронного призначення; ціна на трудові фактори (зарплата, нарахування на зарплату); ціна на використання фінансових ресурсів (облікова ставка НБУ, процентна ставка комерційних банків, виплати по позиках тощо). Ціни на ресурси виконують обмежувальні функції. Чим вищий рівень цін, тим менше ресурсів може бути придбано для господарської діяльності.

2. Економічні вигоди – додатковий дохід або одержання певних переваг. Економічна вигода формується під впливом таких факторів: ефективності господарювання (вміння отримувати максимум вигоди від використання благ); кількісних і якісних характеристик природного ресурсу; зовнішніх умов економічного середовища (ціни на первинні ресурси, наявність знижок, податків, платежів, пільг тощо).
Основна функція економічних вигод у системі товарно-грошових відносин – мотиваційна (отримання прибутку).

3. Перерозподільні платежі (виплати) – система вилучення частини доходів в одних економічних суб’єктів з метою передачі іншим. Даний механізм ґрунтується на законодавчих актах, двосторонніх угодах, а також на добровільних засадах. Система перерозподілу складається з таких елементів: порядку вилучення доходів; ставки вилучення доходів; порядку передачі коштів; ставки виплат. Перерозподільні платежі виконують функції еколого-економічного та еколого-соціального регулювання.

Еколого-економічні інструменти – засоби (методи, заходи, важелі) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їх діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

Найбільш суттєвими факторами при розробці і застосуванні еколого-економічних інструментів є такі: механізм реалізації; природа впливу на економічні інтереси суб’єктів; методичні підходи до встановлення ставок; критеріальна база розрахунку ставок; принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів; форми інструментів.

Залежно від механізмів реалізації еколого-економічні інструменти поділяються на такі:

  •  адміністративний перерозподіл коштів (штрафи, субсидії) – має адресний характер вилучення і передачі коштів і застосовується у випадках аварійного забруднення довкілля;
  •  фінансові трансферти (від франц. transfert – передача) – система перерозподільних механізмів (податки, платежі, кредити, виплати тощо);
  •  вільні ринкові механізми перерозподілу коштів (торгівля дозволами на викиди забруднюючих речовин);
  •  сприяння на ринку – застосування негрошових форм підтримки економічних суб’єктів (нагородження спеціальними відзнаками, безкоштовна реклама тощо).

За природою впливу на економічні інтереси суб’єктів еколого-економічні інструменти можна поділити на дві групи:

  •  інструменти, спрямовані на вилучення доходів;
  •  інструменти, спрямовані на збільшення доходів.

Даний поділ є умовним, тому що еколого-економічні інструменти залежно від обставин можуть виконувати функції і першої, і другої групи. Наприклад, податки виконують функцію вилучення доходів, а у випадках пільгового оподаткування – функцію збільшення доходів. Виняток становлять штрафи, які відносяться до першої групи, та субсидії, що належать до групи збільшення доходів.

Методичні підходи до встановлення ставок. Ставки еколого-економічних інструментів можуть встановлюватися за такими
методами:

  •  емпіричним – значення ставок не прив’язується до реальних показників екодеструктивного впливу діяльності на економічну систему. Критеріями для встановлення ставок є фіскальні показники, що підбираються емпіричним методом. Тобто дослідним шляхом визначаються такі розміри ставок, які реально можуть впливати на екологічно спрямовану поведінку виробника чи споживача;
  •  розрахунковим – спирається на реальні еколого-економічні показники господарських суб’єктів, які пов’язані з процесами впливу на природне середовище.

Критеріальна розрахункова база ставок. Ставки є основою для приведення в дію економічних інструментів. Еколого-економічні ставки – це питомі економічні показники (тарифи, частки, процентні
нормативи), що враховують дію або вплив екологічних факторів та забезпечують реалізацію економічних інструментів. Основу критеріальної бази складають:

  •  економічні показники, які характеризують економічний стан суб’єктів господарювання та вплив господарської діяльності на зміну цін, ставок податків, платежів тощо;
  •  еколого-економічні оцінки, які характеризують економічні показники (виробничі витрати, рівень рентабельності, якість продукції, продуктивність праці).

Принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів:

1. Принцип “забруднювач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, зумовлених впливом на природне середовище, повинен здійснювати економічний суб’єкт, який своєю діяльністю призвів до них. Даний принцип слід застосовувати в тому випадку, коли в суспільстві існують технічні можливості для виробництва продукції без еколого-економічних наслідків або їх суттєвого зниження. Компенсацію збитків забруднювач повинен здійснювати за рахунок свого прибутку.

Вперше на міжнародному рівні принцип “забруднювач сплачує” був обґрунтований Організацією економічного співтовариства і розвитку в 1972 році. З цього часу зазначений принцип активно використовується в законодавчій практиці європейських країн та інших країн світу. В Україні даний принцип було запроваджено в 1991 році Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, в 44 ст. якого зазначено, що в Україні здійснюється плата за забруднення навколишнього природного середовища.

2. Принцип “споживач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, пов’язаних із впливом на довкілля, повинні здійснювати споживачі товарів, виробництво яких спричинило цей вплив. Даний принцип слід застосовувати тоді, коли в суспільстві не існує технічних
можливостей для забезпечення випуску продукції без негативних наслідків. У цьому випадку компенсація економічних збитків перекладається на споживачів продукції шляхом включення екологічних витрат у собівартість, а отже і в ціну товару.

3. Принцип “усе суспільство сплачує”. Суть принципу в тому, щоб оплату витрат на реалізацію екологічних заходів, що мають глобальний, загальнодержавний або регіональний характер, здійснювати з фондів відповідного рівня, які створюються за рахунок коштів платників податків.

Існує велика кількість форм еколого-економічних інструментів. Це створює великий спектр можливостей для цілеспрямованого екологічно орієнтованого впливу на економічні інтереси суб’єктів господарювання. Основні форми еколого-економічних інструментів та напрямки їх застосування наведені в табл. 3.1.


Таблиця 3.1.

Форми еколого-економічних інструментів
та напрямки їх застосування

№ пор.

Форми  
еколого-економічних інструментів

Напрямки застосування

1

Податки екологічної спря-
мованості стягуються ок
-
ремо або в складі інших податків. Надходять на бюджетні рахунки відповідного рівня (державного чи місцевого) і використовуються на фінансування екологічних проблем

- громадський екологічний податок (стягується із платоспроможних громадян на екологічні потреби);

- податок на розв’язання глобальних, національних чи регіональних екологічних проблем;

- податок на транзит через країну вантажів;

- податок на автомобілі, повітряний транспорт;

- податок на конкретні групи товарів (мінеральні добрива, пестициди, пластмасова тара, розчинники, мастила, шини, акумулятори тощо);

- податок на паливо (залежно від наявності в ньому свинцю, вуглецю, сірки, окислів азоту);

- комунальний податок (передбачає компенсацію витрат на водогін, каналізацію, утилізацію відходів)

2

Мито – обов’язковий внесок, який стягується митними органами країни при ввезенні товару на її територію чи вивезенні його з цієї території

- екологічні ввізні мита (підвищення тарифів) встановлюються для екологічно несприятливих товарів;

- звільнення від ввізних мит (зменшення тарифів) на продукцію екологічного призначення;

- звільнення від вивізних мит (зменшення тарифів) на продукцію, виробництво якої в країні, звідки вона вивозиться, пов’язане із спричиненням еколого-економічних збитків;

- екологічні вивізні мита на екологічно чисту продукцію

3

Плата, платежі – грошові чи інші блага, які економічний суб’єкт сплачує за використання ресурсів, природних благ, в тому числі асиміляційного потенціалу, і за можливість здійснення господарської діяльності

- плата за землю;

- плата за мінеральні ресурси;

- плата за використання інших компонентів природного середовища, наприклад, ефіру;

- платежі за вирубування лісів;

- платежі за використання ресурсів рослинного і тваринного світу;

- плата за випас худоби, за полювання і рибальство;

- плата за вхід на територію природних парків;

- платежі за викиди в атмосферу, за скидання у водні джерела, за розміщення відходів;

- платежі за інші види забруднення середовища (шумові, електромагнітні тощо)

Продовж. табл. 3.1

№ пор.

Форми  
еколого-економічних інструментів

Напрямки застосування

4

Штраф – засіб матеріального впливу на юридичних і фізичних осіб, які порушують чинні закони, договори, правила

- міжнародні санкції за порушення умов міжнародних договорів у галузі навколишнього середовища;

- штрафи за недотримання екологічного законодавства в країні;

- відшкодування збитків (на міжнародному рівні), що завдані однією країною іншій;

- відшкодування збитків (на національному рівні), що завдані одним економічним суб’єктом іншому

5

Субсидія – цільова незворотна допомога в гро-
шовій чи натуральній формі, що надається економічним суб’єктам за рахунок коштів державного бюджету або спеціальних державних і недержавних фондів

- здійснення природоохоронних програм, що мають загальнодержавне, регіональне значення (створення заповідників, озеленення територій тощо);

- фінансування науково-дослідних і дослідно-конструк-
торських робіт за “пілотними” проектами, що мають загальнонаціональне або регіональне значення (розробка екологічних технологій, отримання альтернативних джерел енергії тощо);

- фінансування міжнародних проектів екологічної спрямованості (збереження клімату і біорізноманіття, збереження об’єктів, які мають міжнародне значення);

- фінансування освітніх, просвітницьких і культурних програм

6

Дотація – грошова допомога або інші види допомоги з державних чи інших джерел, що надаються юридичним або фізичним особам для покриття збитків чи на спеціальні цілі

- дотації в сільське господарство на вирощування продукції без отруйних хімікатів;

- несення ризику щодо просування на ринок нової продукції, яка має екологічне призначення;

- ведення сільського господарства в особливо бережливому режимі (збереження первинних ландшафтів, пам’ятників історії);

- дотації регіонам (країнам), які змушені стримувати індустріальний розвиток заради збереження природних ландшафтів, що мають національне або міжнародне значення

7

Кредити – позика в грошовій чи товарній формі, надана кредитором позичальнику на умовах зворотності, найчастіше з ви-
платою відсотка за користування

- для вирішення екологічних проблем застосовуються такі кредитні пільги: за термінами кредитування; за процентними ставками; за обсягами кредитування; за гарантіями за кредит


Продовж. табл. 3.1

№ пор.

Форми  
еколого-економічних інструментів

Напрямки застосування

8

Виплати, відшкодування витрат – грошові виплати юридичним чи фізичним особам або система заходів, спрямованих на компенсацію різних видів збитку, що пов’язані з порушеннями навколишнього середовища

- виплати підприємствам чи окремим особам на компенсацію збитків від забруднення середовища;

- виплати країнам, що мають негативний баланс у транскордонному забрудненні середовища;

- виплати підприємствам чи населенню за згоду “терпіти” поруч із собою екологічно несприятливий або потенційно небезпечний об’єкт;

- виплати регіонам втраченої вигоди (стримування індустріального розвитку заради збереження природних об’єктів);

- компенсація підприємствам, що здійснюють екологічно необхідні, але економічно неприбуткові види діяльності (переробка відходів, створення природоохоронних територій тощо)

9

Цінові інструменти – система заходів впливу на економічні інтереси суб’є-ктів господарювання, ос-
новним механізмом якої є
 цілеспрямована зміна вигідності різних видів діяльності (товарів) за допомогою зменшення чи збільшення цін

Методи прямого регулювання цін за допомогою адміністративних заходів:

- диверсифікація цін у часі (протягом доби) на електроенергію з метою більш рівномірного споживання енергії;

- диверсифікація цін за споживачами на природні ресурси (встановлення різних тарифів на воду для різних
споживачів);

- диверсифікація цін за споживачами на послуги інфраструктури (зв’язок, транспорт, комунальні послуги);

- встановлення підвищених закупівельних цін на екологічно чисту сільськогосподарську продукцію;

Методи непрямого регулювання цін:

- підвищення рівня цін для споживача на екологічно несприятливу продукцію;

- зниження рівня цін для споживача на екологічно чисту продукцію

10

Сприяння (обмеження) на ринку – комплекс організаційних заходів, який до-зволяє надати додаткові економічні переваги екологічно орієнтованим суб’є-
ктам або створити економічні обмеження екологічно несприятливим господарникам без прямого фінансового впливу на інтереси суб’єктів

- присудження нагород, отримання яких надає підприємствам ринкові переваги;

- маркетингове сприяння (безкоштовна реклама);

- розширення сфери діяльності екологічно орієнтованих суб’єктів господарювання;

- надання додаткових ресурсів (територій), лімітів на електроенергію, воду, газ екологічно сприятливим підприємствам;

- інформаційна підтримка;

- державний протекціонізм для екологічно орієнтованих видів продукції в зовнішній торгівлі

Продовж. табл. 3.1

№ пор.

Форми  
еколого-економічних інструментів

Напрямки застосування

11

Екологічне страхування – створення за рахунок кош-
тів економічних суб’єктів резервних (страхових) фондів, призначених для відшкодування збитків від впливу на природне середовище внаслідок непередбачених надзвичайних ситуацій

Об’єктом екологічного страхування є екологічні інтереси, які потребують страхового захисту. Екологічні інтереси – це природні і соціально обумовлені потреби населення в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки:

- створення системи економічної відповідальності за можливі економічні збитки внаслідок надзвичайних ситуацій;

- створення резервних фондів для відшкодування можливих збитків;

- забезпечення економічної захищеності реципієнтів, які можуть зазнати шкоди в результаті надзвичайних ситуацій

3.2. Платежі за ресурси,
їх види і нормативи нарахування

Основою формування економічного механізму раціонального використання природних ресурсів та їх охорони є принцип платного природокористування.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки, земельні ресурси тощо, а суб’єктами – підприємства, організації та установи, окремі громадяни, які використовують природні ресурси. Отже, плата за користування природними ресурсами – це форма реалізації економічних відносин між державою або іншими власниками природних ресурсів, з одного боку, і суб’єктами господарської діяльності, що здійснюють їх експлуатацію, – з другого. Платне природокористування розв’язує цілий ряд проблем, а саме:

  •  створює економічні основи для розвитку ринкових відносин у сфері природокористування;
  •  стимулює комплексне, раціональне використання природних ресурсів і створює для цього науково-технічні передумови;
  •  вирівнює умови господарювання при використанні природних ресурсів різної якості та доступності;
  •  розширює інвестиційні можливості щодо соціально-економічного розвитку територій з інтенсивним природокористуванням;
  •  забезпечує узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами певних регіонів шляхом збалансованого розподілу коштів, отриманих від плати за природні ресурси, між державним і місцевим
    бюджетами;
  •  запобігає порушенням встановленого режиму природокористування.

Плата за використання природних ресурсів стягується через ставки земельного і лісового податків, ставки “роялті”, у складі орендної плати або в інших формах, передбачених законодавством. Вона може виступати як самостійна форма плати, наприклад, “роялті” для мінеральних ресурсів, або входити як складова при визначенні єдиного показника з іншими видами платежів, наприклад, у складі тарифів на воду тощо.

При використанні природних ресурсів у межах встановлених лімітів (квот) платежі за них відносяться на витрати виробництва і стягуються з доходу (балансового прибутку) підприємств, об’єднань, організацій тощо, які володіють і користуються надрами, водою, мисливськими угіддями та іншими природними ресурсами. Водночас вилучення рентних платежів може здійснюватися не тільки через дохід, але й через прогресивний податок на прибуток. У зарубіжній практиці відомі обидва підходи. Останнім часом спостерігається їх еволюція (перехід одного в інший) залежно від економічної та ресурсної політики.

Платежі за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів стягуються у вигляді штрафів з прибутку, що залишаються у розпорядженні природокористувача, і з його власних коштів.

Нормативи плати за користування природними ресурсами визначаються з урахуванням їх поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, місцезнаходження, можливостей переробки й утилізації відходів тощо.

Платежі за використання земельних ресурсів. Нормативна ціна землі в Україні – це вартість земельних ділянок певної якості та
місцезнаходження, визначена з врахуванням потенційного доходу (“еталонної” прибутковості одиниці площі землі) і встановленого Кабінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі.

В Україні встановлено три види платежів за земельні ресурси:

  •  за використання земель сільськогосподарського призначення;
  •  за використання земель населених пунктів;
  •  за вилучення угідь, що не належать до населених пунктів, для непрофільного використання.

Основою формування нормативної ціни землі є показники якості та місцезнаходження земельної ділянки. Відповідно до Закону України “Про плату за землю” від 19.09.96 плата за землю здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок – обов’язковий платіж, що стягується з юридичних і фізичних осіб за використання земельної ділянки. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів.

Нормативи платежів за земельні ресурси в Україні наведені в табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Нормативи платежів за земельні ресурси України

Категорія земель

Площа
земель,
млн. га

Нормативна
ціна 1 га
землі, тис. грн.

Вартість землі за нормативами, млрд. грн.

Сільськогосподарські угіддя
(без земель населених пунктів)

6,2

231,6

В тому числі:
- рілля


29,93


6,8


203,5

- багаторічні насадження

0,67

26,3

17,6

- сіножаті, пасовища

6,75

2,8

18,9

Землі лісів та інші площі, вкриті лісом

10,372

13,4

139,0

Землі в межах населених пунктів

6,818

169,7

1157,0

В тому числі:
- в містах і селищах міського типу


1,736


441,9


767,1

- у сільських населених пунктах

5,082

88,3

448,7

Землі промислових підприємств,
транспорту, зв’язку, оборони
та іншого призначення

2,089

16,8

35,1

Землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного
призначення

0,279

26,8

7,4

Інші землі

1,035

1,3

1,3

Всього земель (суша)

57,943

1571,4

Води (території, що вкриті поверхневими водами)

2,411

1,7

4,1

Всього території

60,354

1575,5

Економічна оцінка одного гектара землі (Г) за методикою академіка С.Г. Струмиліна визначається за формулою:

Г = К (У/Т: У11),

де К – вартість освоєння одного гектара у визначених умовах (середня по державі);

У/Т і У11 – відношення врожайності до витрат на виробництво сільськогосподарської продукції на даній дільниці і середньої величини по Україні.

Ціну землі у грошовому вираженні можна відобразити
формулою:

,

де S  – ціна землі, грн.;

R  – диференційна рента;

Ен – норматив ефективності.

Зібрані кошти за використання земельних ресурсів розподіляються так: 30 % – відрахування у держбюджет; 70 % – в обласні та місцеві бюджети.

Платежі за використання надр. Дані платежі можна поділити на такі види:

  •  збір за видачу ліцензій на користування надрами (встановлюється, виходячи з розмірів неоподаткованого мінімуму доходів громадян; затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.95 № 709);
  •  плата за користування надрами (нормативи за використання надр для видобутку корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.97 № 1014. У 2001 році вони були скориговані Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2001 № 957 (табл. 3.3), яка набрала чинності з 01.01.2002);
  •  відрахування за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за рахунок державного бюджету, затверджені в 1995 р;
  •  плата за використання підземного простору (порядок і ставки
    плати встановлені Постановою Кабінету Міністрів від 08.11.2000 № 1682);
  •  акцизний збір.

Для суб’єктів підприємницької діяльності діє єдиний норматив плати за кожну одиницю погашених або видобутих балансових запасів корисних копалин у розмірі одного відсотка від ціни реалізації одиниці видобутої мінеральної сировини без урахування податку на додану вартість.

Таблиця 3.3

Базові нормативи плати за використання надр
для видобутку окремих корисних копалин

Корисні копалини

Плата за одиницю
погашених запасів, грн./т

Залізна руда для збагачення

0,07

Залізна руда збагачена

1,10

Марганцева руда

0,17

Бентонітова глина

0,08

Глина вогнетривка

0,06

Каолін вторинний

0,06

Доломіт

0,05

Флюсові вапняки

0,03

Кварцит і пісок кварцовий для металургії

0,05

Пісок формувальний

0,04

Кварцит для виробництва

0,07

Зібрані кошти за використання надр розподіляються таким чином: 40 % – відрахування у держбюджет; 60 % – в обласні та місцеві бюджети.

Платежі за використання водних ресурсів. Система плати за водні ресурси була введена в дію Водним кодексом України в 1995 році. Ставки платежів уточнювалися і коригувалися декілька разів. Повна ставка плати за використання водних ресурсів є сумою таких ставок:

  •  за використання води як природного ресурсу і формування доступних для використання ресурсів у системі водопостачання;
  •  за збір, очищення і розподіл води між водокористувачами в системі водопостачання.

Тарифи на використання водних ресурсів затверджені і введені в дію Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.94 № 5. В системі водопостачання тарифи на воду визначаються місцевими органами влади. На основі економічної оцінки води в системі водопостачання за фактичними витратами обчислюється середній тариф. На станціях очищення води склад споруд практично однаковий, а вартість реагентів становить 2-4 % від загальних витрат. Регіональні відмінності у значеннях середніх тарифів зумовлені переважно різницею у витратах електроенергії на подачу води, амортизаційних відрахувань тощо. Саме цим можна пояснити той факт, що в Чернігівській області середній тариф на воду в 3,7 раза вищий, ніж у Кіровоградській області. Ціни на воду формуються на основі економічної оцінки водних ресурсів. Повна економічна оцінка водокористування (Рпв) визначається за формулою:

Рпв = Рз + Рв ,

де Рз – плата за використання води як природного ресурсу та
формування доступних для використання водних ресурсів в системі водозабезпечення;

Рв – плата за збір води, її очищення та розподіл між водокористувачами в системі водоподачі.

Собівартість 1 м3 води (Ц) визначається за формулою:

,

де З  річні витрати, грн.;

 Q   кількість забраної води, тис. м3.

Вартість одного кубічного метра реалізованої чистої води в)
визначається за формулою:

,

де D  доходи від реалізації води, грн.;

 Q  об’єм реалізованої води, тис. м3.

На території нашої держави діють тарифи, встановлені на основі Постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.99 № 836 (табл. 3.4-3.6).


Таблиця 3.4

Нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів з поверхневих водних об’єктів

Басейни річок, включаючи притоки всіх порядків

Нормативи плати, коп./м3

Дніпра, на північ від м. Києва, включаючи м. Київ

5,04

Дніпра, на південь від м. Києва (за винятком Інгульця)

4,79

Інгульця

7,31

Сіверського Дінця

9,83

Південного Бугу (без Інгулу)

5,54

Інгулу

6,80

Дністра

3,02

Вісли та Західного Бугу

3,02

Пруту та Серету

2,27

Тиси

2,27

Дунаю

2,02

Річок Криму

10,08

Річок Приазов’я

12,10

Інших річок

5,54

Таблиця 3.5

Нормативи плати за спеціальне використання підземних вод

Найменування регіону

Нормативи плати, 
коп./м
3

Автономна Республіка Крим

9,32

Області:

Вінницька

8,06

Волинська

8,32

Дніпропетровська

7,06

Донецька

9,58

Житомирська

8,06

Закарпатська

5,29

Запорізька (райони: Приазовський, Мелітопольський,
Якимівський, Веселівський)

8,06

Продовж. табл. 3.5

Найменування регіону

Нормативи
плати,  коп./м3

Запорізька (решта території)

7,31

Івано-Франківська (райони: Долинський, Рожнятівський,
Богородчанський, Надвірнянський, Косівський, Верховинський)

12,60

Івано-Франківська (решта території)

7,06

Київська (райони: Поліський, Іванківський, Бородянський, Макарівський, Києво-Святошинський, Броварський, Васильківський, Обухівський, Білоцерківський, Кагарлицький, Миронівський)

4,03

Київська (решта території)

5,29

Кіровоградська

9,32

Львівська

7,31

Луганська

10,58

Миколаївська

10,58

Одеська

8,82

Полтавська (райони: Лохвицький, Лубенський, Миргородський,
Хорольський, Гадяцький, Зіньківський, Шишацький, Решетилівський, Великобагачанський, Новосанжарський)

4,54

Полтавська (решта території)

5,29

Рівненська (райони: Сарненський, Володимирецький, Костопільський, Рівненський, Острозький, Здолбунівський)

5,80

Рівненська (решта території)

7,06

Сумська (райони: Шосткинський, Глухівський, Сумський, Роменський)

5,29

Сумська (решта території)

6,30

Тернопільська

9,83

Харківська

7,56

Херсонська

7,56

Хмельницька (райони: Шепетівський, Красилівський, Старокостянтинівський, Хмельницький, Летичівський, Деражнянський,
Полонський)

6,30

Хмельницька (решта території)

9,58

Черкаська

4,54

Чернівецька

8,82

Чернігівська (райони: Сосницький, Корюківський, Щорський,
Городнянський, Талалаївський, Ічнянський)

7,56

Чернігівська (решта території)

5,54

Таблиця 3.6

Нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів

Нормативи плати

для потреб гідроенергетики

для потреб транспорту

Усі річки – 0,98 коп. за 100 м3 води, пропущеної через турбіни, крім ГАЕС, які функціонують у комплексі з ГЕС

Усі річки, крім Дунаю:

- вантажний самохідний і несамохідний флот – 1,75 коп. за тонну/добу експлуатації;

- пасажирський флот – 0,20 коп. за 1 місце/добу експлуатації

Зібрані кошти за використання водних ресурсів розподіляються таким чином: 80 % – відрахування у держбюджет; 20 % – в обласні та місцеві бюджети.

Платежі за лісокористування. В системі економічних відносин важливе місце займають платежі за користування ресурсами лісу як основа для відшкодування витрат лісогосподарського виробництва, вирівнювання умов роботи лісових підприємств, поповнення бюджету за рахунок додаткового доходу від рубки лісу в кращих природних та економічних умовах.

Ставки платежів, на основі яких здійснюється збір за використання лісових ресурсів, називаються таксами.

Такса – вид ставок за використання лісових ресурсів, що передбачає оплату за кожне дерево залежно від його діаметра, висоти, якості, зручності заготівлі і місця його розташування.

Лісові такси виконують функцію відпускної ціни лісу на корені і можуть залежно від господарського призначення бути нижчими або вищими від повної кореневої вартості такси, диференційованої за поясами і групами лісів, розрядами, породами, асортиментом і технічними якостями деревини. Середня величина лісових такс Тср (повна такса 1 м3) визначається за формулою:

,

де Д  сума затрат на лісове господарство (лісовідновлення);

 М  об’єм деревини, лімітований розрахунковою лісосікою;

 S max  максимальна сума транспортних витрат;

 S   сума транспортних витрат для вивезення деревини з даної ділянки.

При таксації ліси України поділяють на два лісотаксові пояси:

  •  до першого поясу відносяться всі ліси, крім гірських районів
    Західної України;
  •  до другого поясу відносяться ліси гірських районів Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької і Львівської областей (такси для цього поясу в середньому на 15 % нижчі, ніж для першого).

Залежно від місця розташування ліси поділяються на п’ять лісотаксових розрядів. Розряд лісу визначається відстанню від лісосіки до пункту, звідки вивозиться деревина: 1-й розряд – до 10 км; 2-й розряд – 10,1-25 км; 3-й розряд – 25,1-40 км; 4-й розряд – 40,1-60 км; 5-й розряд – 60,1 і більше км. Зазначена відстань може корегуватися залежно від геоморфологічних особливостей місцевості шляхом застосування коефіцієнтів: 1,10 – ліси рівнинного характеру; 1,25 – ліси з горбистим рельєфом та ліси, 50 % площі яких зайняті болотами; 1,50 – ліси з гірським рельєфом.

Зібрані кошти за використання лісових ресурсів розподіляються таким чином: 80 % – відрахування у держбюджет; 20 % – в обласні та місцеві бюджети.

Плата за лісокористування на сьогодні має формальний характер. Не всі ресурси лісу платні, а діючі такси на деревину, що відпускається на пні, не відшкодовують витрат на її відтворення. Не відображають фактичної вартості і ціни на лісоматеріали, тому що в собівартість їх закладений низький рівень плати за деревину на пні.

3.3. Платежі за забруднення,
їх види та критерії нарахування

Платежі за забруднення навколишнього середовища є складовою частиною фінансового механізму охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Система платежів за порушення природного середовища формується на основі таких елементів:

  •  порядку вилучення коштів в економічних суб’єктів;
  •  ставки платежів, що встановлюють певну відповідність між кількісними показниками впливу на природне середовище і розміром вилучених коштів;
  •  допустимих меж порушення середовища (ставки за понадлімітне порушення середовища збільшені в 3-5 разів. Змінюється порядок віднесення платежів: платежі за порушення середовища в межах ліміту включаються в собівартість товару, платежі за понадлімітний вплив – вилучаються з прибутку);
  •  порядку розподілу зібраних коштів.

Згідно з методикою визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища України нормативи встановлюють за:

  •  викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;
  •  скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти;
  •  розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв;
  •  спричинення збитків тваринам та рослинам;
  •  збитки, завдані природно-заповідному фонду;
  •  аварійне забруднення довкілля.

Механізм визначення плати і стягнення платежів за забруднення довкілля урегульований Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.92 та відповідною Постановою від 01.03. 99, якими затверджено Порядок встановлення нормативів збору і стягнення платежів за
забруднення навколишнього природного середовища. Відповідні платежі стягуються з підприємств незалежно від форм власності і відомчої належності. Внесення плати за забруднення не звільняє підприємства від дотримання заходів щодо охорони навколишнього середовища, а також сплати штрафних санкцій за екологічні правопорушення і від повного відшкодування шкоди.

Визначення платежів за викиди забруднюючих речовин в атмосферу. Складовими платежу за викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення є:

  •  плата в межах установлених лімітів (тимчасово погоджених) викидів забруднюючих речовин;
  •  плата за перевищення лімітів викидів забруднюючих речовин.

Розмір платежу за викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення (Па.с.) визначається за формулою:

,

де Млі – маса річного викиду і-ї забруднюючої речовини в межах ліміту, т;

Мпі маса понадлімітного річного викиду в атмосферу і
забруднюючої речовини, т;

Кп  коефіцієнт кратності плати за понадлімітний викид в атмосферу;

 Нбі  норматив збору за тонну і-ї речовини в гривнях, що встановлюється з врахуванням класу небезпечності або орієнтовно безпечних рівнів впливу, грн./т;

 Кінд   коефіцієнт індексації;

 Кт  коефіцієнт, що враховує територіальні соціально-еколо-
гічні особливості;

Кт = Кнас – Кф

 Кнас  коефіцієнт, що враховує чисельність мешканців населеного пункту (табл. 3.7);

 Кф  коефіцієнт, що враховує народногосподарське значення населеного пункту (табл. 3.8).

Таблиця 3.7

Коефіцієнт, що встановлюється залежно
від кількості жителів населеного пункту

Чисельність населення, тис. чол.

Коефіцієнт

До 100

1,00

100,1-250

1,20

250,1-500

1,35

500,1-1000

1,55

Понад 1000

1,80

Таблиця 3.8

Коефіцієнт, що встановлюється залежно
від народногосподарського значення населеного пункту*

Тип населеного пункту

Коефіцієнт

Організаційно-господарські та культурно-побутові центри місцевого значення з переважанням аграрно-промислових функцій (районні центри, поселення, села тощо)

1,00

Багатофункціональні центри, центри з переважанням промислових
і транспортних функцій (республіканські та обласні центри, міста державного, республіканського, обласного значення)

1,25

Населені пункти, віднесені до курортних

1,65

*Якщо населений пункт має одночасно промислове і рекреаційне значення, застосовується коефіцієнт 1,65.

Нормативи збору за викиди забруднюючих речовин наведені в табл. 3.9-3.11.

Таблиця 3.9

Нормативи плати за викиди основних забруднюючих речовин
від стаціонарних джерел

Забруднююча
речовина

Норматив
збору, грн./т

Забруднююча
речовина

Норматив
збору, грн./т

Азоту окисли

87

Кадмію сполуки

633

Аміак

16

Марганець та його сполуки

684

Ангідрид сірчистий

86

Озон

86

Ацетон

30

Ртуть та її сполуки

3668

Бенз(о)пірен

110155

Свинець та його сполуки

3668

Бутилацетат

18

Сірководень

278

Ванадію п’ятиокис

300

Сірковуглець

181

Водень хлористий

3

Спирт н-бутиловий

80

Вуглецю окис

3

Стирол

632

Вуглеводні

5

Фенол

393

Газоподібні фтористі сполуки

214

Формальдегід

214

Тверді речовини

3

Хром та його сполуки

2323

Нікель та його сполуки

3490

Таблиця 3.10

Нормативи збору за викиди стаціонарними джерелами
залежно від
 класу небезпечності

Клас
небезпечності

Норматив
збору, грн./т

Клас
небезпечності

Норматив
збору, грн./т

І

619

ІІІ

21

ІІ

142

IV

5

Таблиця 3.11

Нормативи збору за викиди стаціонарними джерелами
залежно від установлених орієнтовно небезпечних рівнів впливу

Орієнтовно небезпечні
рівні впливу сполук,
мг/м
3

Норматив збору,
грн./т

Орієнтовно небезпечні
рівні впливу сполук,
мг/м3

Норматив збору,
грн./т

Менше 0,0001

26052

0,01-0,1 (включно)

87

0,0001-0,001 (включно)

2232

0,1-понад 10

3

0,001-0,01 (включно)

308

Платежі за викиди в атмосферу забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення компенсують економічні збитки від негативного впливу забрудненого атмосферного повітря на здоров’я
людей, об’єкти житлово-комунального господарства, сільськогосподарські угіддя, лісові, водні, рибні і рекреаційні ресурси, основні фонди промисловості і транспорту.

Розмір платежу за викиди в атмосферу забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення встановлюється на підставі діючих базових нормативів плати за ці викиди та кількості використаного палива.

Розмір платежу за викиди в атмосферу забруднюючих речо-
вин (Па.п.) пересувними джерелами забруднення визначається за
формулою:

,

де  Мі   річний обсяг використання палива і-го виду, т;

 Нбі   базовий норматив плати за викиди забруднюючих речовин, що утворюються в результаті спалення 1 т і-го палива, грн./т;

 Кт  – коефіцієнт, що враховує територіальні соціально-екологічні особливості;

 Кінд  коефіцієнт індексації.

Застосовують такі базові нормативи плати за викиди в атмосферу забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення (табл. 3.12-3.13).

Таблиця 3.12

Нормативи плати за викиди шкідливих речовин,
що утворюються після спалення 1 т пального

Види палива

Нормативи, грн./т

Дизельне

680

Бензин:

- етильований

840

- неетильований

510

Таблиця 3.13

Значення маси шкідливих речовин, які надходять в атмосферу

Шкідлива речовина

Маса викидів шкідливих речовин
при використанні т/т пального

дизельного

бензину

Чадний газ

0,6

0,1

Вуглеводні

0,1

0,03

Оксиди азоту

0,04

0,04

Бензопірен

2,3 ∙ 10-4

1,0 ∙ 10-4

Оксиди сірки

0,002

0,2

Сажа (кіпоть)

5,8 ∙ 10-4

0,0155

Свинець

3,0 ∙ 10-4

Визначення платежів за скидання забруднюючих речовин у водне середовище. Платежі за скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти компенсують економічні збитки від негативного впливу забруднених вод на здоров’я людей, об’єкти житлово-комунального господарства, сільськогосподарські угіддя, водні, лісові, рибні і рекреаційні ресурси.

До 1991 р. в Україні економічні санкції за скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти не застосовувалися. В 1992-1993 рр.
Міністерством охорони навколишнього природного середовища затверджені “Базові нормативи плати за забруднення навколишнього природного середовища України” та “Методика визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища”. Сьогодні ці нормативні акти є документами для регламентації, які визначають правові, організаційні та економічні умови функціонування механізму плати за екологічні порушення при водокористуванні.

При запровадженні базових нормативів плати за забруднення вод був значно скорочений (з 200 до 27) перелік визначених і встановлених раніше ставок плати. Речовини, які не ввійшли до цього переліку, визначаються за таблицею граничнодопустимих концентрацій (ГДК) у воді забруднюючих речовин та класу їх небезпечності. Це в свою чергу спонукало водокористувачів до розробки екологічних нормативів граничнодопустимих скидів (ГДС) забруднюючих речовин.

На сьогодні діють ставки базових нормативів плати за скиди забруднюючих речовин у поверхневі, територіальні і внутрішні морські води та у підземні горизонти, що наведені в табл. 3.14.

Таблиця 3.14

Нормативи збору за скиди основних забруднюючих речовин
у водні об’єкти

Забруднююча
речовина

Норматив плати,
грн./т

Забруднююча
речовина

Норматив плати,
грн./т

Азот амонійний

57

Свинець-іони

1995

Жири, мастила

183

Сірковуглець

35

Залізо загальне

35

СПАР

69

Завислі речовини

2

Сульфати

2

Кальцій-іони

0,7

Феноли

2,75

Магній-іони

0,7

Формальдегід

1,1

Марганець-іони

35

Фосфати

45

Масло солярне

1995

Фосфор

28

Миш’як

1995

Фтор

172

Нафта і нафто-
продукти

334

Хлориди

2

Нікель і сполуки нікелю

344

Хром-іон тривалентний

35

Нітрат-іони

5

Ціаніди

344

Нітрит-іони

279

Цинк-іони

344

Розмір платежів за скиди забруднюючих речовин визначається за формулою:

,

де Млі  – обсяг скидання і-ї забруднюючої речовини в межах
ліміту, т;

 Мпі  обсяг понадлімітного скидання і-ї речовини, т;

 Нбі норматив збору за тонну і-ї речовини, грн./т;

 Крб  регіональний (басейновий) корегуючий коефіцієнт, що враховує територіальні екологічні особливості, а також еколого-економічні умови функціонування водного господарства (табл. 3.15);

 Кн – коефіцієнт кратності збору за понадлімітні скидання
забруднюючих речовин;

Кінд   коефіцієнт індексації.

Таблиця 3.15

Регіональні (басейнові) коефіцієнти

Басейни морів та річок

Коефіцієнт Крб

Азовське море

2

Чорне море

2

Дунай

2,2

Тиса

3

Прут

3

Дністер

2,8

Дніпро (від кордону України – до м. Києва)

2,5

Дніпро (від Каховського гідровузла до Чорного моря)

1,8

Прип’ять

2,5

Західний Буг та ріки басейну Вісли

2,5

Десна

2,5

Південний Буг та Інгул

2,2

Ріки Кримського півострова

2,8

Сіверський Донець

2,2

Міус

2,2

Кальміус

2,2

Базові нормативи плати за скидання забруднюючих речовин у природні води встановлюються на підставі їх граничнодопустимої концентрації, відносної агресивності та оцінки економічного збитку від шкідливої дії. Затверджуються Міністерством екології України за погодженням з Міністерством економіки та Міністерством фінансів України.

Значення показника Млі дорівнює річному обсягу скиду і-ї забруднюючої речовини в межах ліміту, а показника Мпі – річному обсягу понадлімітного скиду (фактичний скид мінус ліміт). Ліміти скидів забруднюючих речовин визначаються для підприємств з урахуванням граничнодопустимих обсягів скидів по кожному інгредієнту і доводяться до них як тимчасово погоджені величини скидів забруднюючих речовин по кожному інгредієнту в тоннах за рік.

Нормативи плати за скиди забруднюючих речовин – це розмір плати за 1 т конкретної речовини. За скиди забруднюючих речовин в межах визначених лімітів встановлюються базові нормативи плати і коефіцієнти, що враховують територіальні екологічні особливості. За понадлімітні скиди встановлюється підвищений розмір плати на підставі базових нормативів плати, коефіцієнтів, що враховують територіальні екологічні особливості, і коефіцієнтів кратності плати за понадлімітні скиди забруднюючих речовин. Коефіцієнт кратності плати за понадлімітні скиди встановлюється радами народних депутатів базового рівня (село, селище, місто) в межах від 1 до 5. При відсутності на підприємстві затверджених лімітів плата за скиди стягується як за понадлімітні.

Платежі підприємств за скиди забруднюючих речовин у межах лімітів відносяться на собівартість продукції, а частина загальної суми, що припадає на понадлімітне забруднення, здійснюється за рахунок доходів підприємства.

Визначення платежів за розміщення відходів. Платежі за розміщення відходів у навколишньому середовищі компенсують економічні збитки від негативного впливу відходів на здоров’я людей, об’єкти житлово-комунального господарства, сільськогосподарські угіддя, водні, лісові, рибні, рекреаційні ресурси, основні фонди промисловості і транспорту. Складовими розміру платежів за розміщення відходів у навколишньому середовищі є:

  •  плата в межах установлених лімітів розміщення згідно з дозволами на розміщення відходів у навколишньому середовищі;
  •  плата за перевищення лімітів розміщення відходів.

Величина збору за розміщення відходів (Прв) визначається за
формулою:

,

де Млі – річна маса відходів і-го типу в межах ліміту, т;

Мпі – обсяг понадлімітного розміщення відходів і-го виду, т;

Кн  коефіцієнт кратності збору за понадлімітне розміщення відходів – 5;

 Нбі  базовий норматив плати за розміщення 1 т відходів і-го виду в межах ліміту, грн./т (табл. 3.16);

Кm – коефіцієнт, який враховує розташування місця розміщення відходів (табл. 3.17);

Ко – коефіцієнт, який враховує характер устаткування місця розміщення відходів (табл. 3.18);

Кінд   коефіцієнт індексації.

Таблиця 3.16

Класифікація відходів за токсичністю

Клас небезпечності відходів

Ступінь небезпечності відходів

Норматив збору, грн./т

І

надзвичайно небезпечні

89

ІІ

високонебезпечні

3

ІІІ

помірно небезпечні

1

IV

малонебезпечні

0,3

Таблиця 3.17

Коефіцієнт, який встановлюється залежно
від місця (зони) розміщення відходів

Місце (зона) розміщення відходів

Значення
коефіцієнта

В адміністративних межах населених пунктів або на відстані менше 3 км від них

3,0

За межами населених пунктів (на відстані понад 3 км від них)

1,0

Таблиця 3.18

Коефіцієнт, що враховує характер обладнання
сховища для відходів

Характер обладнання місця розміщення відходів

Значення
коефіцієнта

Спеціально створені місця складування (полігони), які забезпечують захист атмосферного повітря та водних об’єктів від забруднення

1,0

Звалища, які не забезпечують повного виключення забруднення
атмосферного повітря або водних об’єктів

3,0

Місця неорганізованого складування (без відповідного дозволу)

10,0

Сума збору за забруднення навколишнього природного середовища має обчислюватися платником самостійно щокварталу зростаючим підсумком з початку року на підставі затверджених лімітів, виходячи з фактичних обсягів викидів, нормативів збору і корегуючих
коефіцієнтів.

Законом України “Про Державний бюджет на 2008 рік” визначено, що кошти від забруднення навколишнього середовища розподіляються так:

  •  65 % – Державний фонд охорони навколишнього природного середовища;
  •  25 % – обласні фонди охорони навколишнього природного середовища та Автономної Республіки Крим;
  •  10 % – у місцеві (сільські, селищні, міські) фонди охорони навколишнього природного середовища.

Система екологічних платежів створює фінансову основу природоохоронної діяльності і формує економічний мотиваційний інструментарій зниження деструктивного впливу на природне середовище. Однак кардинальних успіхів у вирішенні екологічних проблем можна досягти лише за умови зміни стратегічних напрямків реалізації економічної політики, спрямування її на екологізацію всього циклу виробництва і споживання продуктів і послуг.

3.4. Структура природоохоронних витрат та методи нарахування еколого-економічних збитків від забруднення навколишнього середовища

Здійснення процесів природокористування пов’язане з витратами матеріальних і трудових ресурсів, що прямо або побічно впливає на кінцеві показники роботи підприємства.

Природоохоронні витрати – це виражені у грошовій формі
витрати підприємства (крім екстернальних витрат), на забезпечення процесів природокористування.

В структурі природоохоронних витрат варто розрізняти такі: витрати на запобігання забруднення; витрати на зменшення шкідливого впливу, здійсненого забрудненням на об’єкти екосистем; витрати на ліквідацію наслідків забруднення. Перший вид витрат може розглядатися як альтернатива двом іншим. З урахуванням цього останні дві складові поєднуються в одну групу витрат. Отже, загальні витрати підприємств на природоохоронну діяльність формуються з двох складових: поточні витрати на природоохоронну діяльність; економічні збитки, пов’язані з компенсацією негативного впливу забруднення від діяльності суб’єкта господарювання на його ресурси та об’єкти екосистем.

До поточних витрат можна віднести всі витрати на утримання і обслуговування основних фондів природоохоронної спрямованості, у тому числі витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу,
поточний і капітальний ремонт, амортизаційні відрахування, енергетичні витрати тощо, а також витрати на оплату інших послуг з охорони навколишнього середовища (екологічний аудит, екологічне страхування тощо). Питома частка природоохоронних поточних витрат в загальних витратах на виробництво товарної продукції коливається в межах 0,2-3 %.

Збитком вважаються фактичні і можливі втрати, які виникають внаслідок певних природних явищ або негативних змін від антропогенного впливу. Усі види збитків можна розділити на вимірювані (грошові чи натуральні) і умовно вимірювані, тобто ті, що практично не піддаються кількісній оцінці. Вимірювані збитки поділяються на економічні і соціально-економічні, а умовно вимірювані – на соціальні і екологічні.

Економічний збиток – це виражені у грошовій формі фактичні і можливі витрати, заподіяні економічним суб’єктам внаслідок екодеструктивного впливу, а також додаткові витрати на компенсацію цих збитків.

Всі економічні збитки поділяються на п’ять видів:

фактичні, тобто втрати або негативні зміни, що виникають від забруднення навколишнього середовища і можуть бути оцінені у грошовій формі у звітному періоді;

  1.  можливі, які можливі в перспективі через забруднення природного середовища, тобто мають умовно-теоретичний характер;
  2.  відвернені, які становлять різницю між фактичними і можливими збитками;
  3.  ліквідовані – частина збитків, на яку їх було зменшено завдяки проведенню природоохоронних заходів;
  4.  потенційні – збитки, які можуть бути завдані суспільству в майбутньому через нинішнє забруднення навколишнього природного середовища.

Існує декілька підходів до визначення збитків від порушень стану навколишнього природного середовища, які із різним ступенем повноти враховують витрати, що виникають унаслідок забруднення середовища та негативних змін його стану. Однак грошове вираження збитків визначається по-різному. Одні пропонують визначати їх за витратами валової продукції, інші – за приведеними витратами на заходи з ліквідації наслідків забруднення і відтворення продукції, що втрачається, треті – за зміною економічної оцінки ресурсу. Оцінюються збитки у грошовому вираженні за певний період часу. Вони можуть бути несуттєвими, якщо не перевищують поріг чутливості та стійкості екологічної системи, і суттєвими, якщо перевищують.

На рівні великих територій (регіонів, країн) застосовується спрощена (емпірична) оцінка еколого-економічних збитків. Її використання дозволяє встановити лише приблизні масштаби економічних збитків і ефективності заходів щодо запобігання або ліквідації збитків від забруднення.

При цьому оцінка економічного збитку, заподіяного викидами забруднень в природне середовище (атмосферне та водне) від окремих стаціонарних джерел забруднення протягом року, визначається за
формулою:

а) для водних обєктів:

;

б) для атмосфери:

,

де mi   фактичний обсяг (маса) викиду забруднюючої речовини;

 ai   відносна агресивність (рівень небезпечності для живого) і-ї забруднюючої речовини;

 γ   вартісна оцінка збитку від одиниці викиду шкідливих речовин (коефіцієнт переведення обсягів забруднення у грошові одиниці);

 σ   коефіцієнт, що враховує регіональні особливості території зони активного забруднення;

 f   коефіцієнт, що враховує характер розсіювання забруднюючої речовини в атмосфері та визначається на підставі інженерно-технічних розрахунків.

Головна ідея такої методики полягає в тому, що всі шкідливі
речовини, які потрапляють в середовище, приводяться до “моно-забруднення”.

Коефіцієнт ai, що характеризує відносну небезпеку шкідливих викидів, розраховується на основі порівняльного аналізу шкідливого впливу окремих речовин. Величина коефіцієнта відносної агресивності забруднюючих речовин є оберненою величиною до їх ГДК.

Коефіцієнт відносної небезпеки забруднення територій σ повинен враховувати особливості і соціальну значущість досліджуваного регіону, його реакцію на викиди забруднюючих речовин. Для оцінки збитку від викидів в атмосферу коефіцієнт визначається за двома ознаками: природними особливостями (ліси різних видів, поле, пасовище, сади тощо) і типом території (курорт, приміська зона, населений пункт, промислова зона). Для водних ресурсів коефіцієнт визначається диференційовано за басейнами рік.

Існують різні значення коефіцієнтів γ для атмосферного забруднення і забруднення водойм. Ці коефіцієнти встановлені нормативно в розрізі забруднень в межах емісійних нормативів та тих, що перевищують встановлені ліміти, і корегуються відповідно до інфляційного процесу.

Коефіцієнт f, що враховує характер розсіювання шкідливих домішок в атмосфері, визначається за дисперсним складом пилу і швидкістю його осідання або в залежності від коефіцієнта очищення викидів.

Швидкість осідання визначається за спеціальними номограмами, а коефіцієнт очищення розраховується за формулою:

,

де  V1   річний обсяг викидів забруднюючих речовин без очищення;

 V2  річний обсяг викидів забруднюючих речовин після очищення.

Значення коефіцієнта f при розрахунках збитків, завданих навколишньому середовищу від атмосферного забруднення, визначається так:

  •  для газоподібних домішок та дрібнодисперсних часток (пил та аерозолі) з дуже малою швидкістю осідання (менше 1 см/с) вважається, що:

,

де  h   геометрична висота устя джерела відносно середнього
рівня зони активного забруднення, м;

 φ  поправка на підйом факела викидів в атмосферу, що розраховується за формулою:

,

де ΔТ   середньорічне значення різниці температур в усті джерела (труби) та навколишньому середовищі, °С;

 u  середньорічне значення швидкості вітру на рівні флюгера, м/с; якщо його значення не відоме, вважається, що
u = 3 м/с;

  •  для часток пилу та аерозолів, які осідають зі швидкістю від 1 до 20 см/с, вважається, що:

,

  •  для часток, які осідають зі швидкістю більше 20 см/с, вважається, що незалежно від значення h, φ, ΔТ та u: f=f3=10.

Поправка f=f3 =10 застосовується також для викидів забруднення пересувними джерелами і часток пилу одночасно з парами води.

Розглянемо інші методики визначення збитків.

Збитки від забруднення атмосфери. Збитки, заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, відшкодовуються підприємствами незалежно від форм власності та видів господарської діяльності. Величина збитку від забруднення атмосфери (За) визначається за формулою:

За = К1 · К2 · Зп · Ма ,

де  К1  коефіцієнт, що враховує розташування джерела викиду (табл. 3.19);

К2 – коефіцієнт, що враховує висоту викиду (табл. 3.20.);

Зп – питомий збиток від викиду 1 т забруднюючої речо-вини, грн./т (табл. 3.21);

 Ма  маса викиду в атмосферу за рік, т.

Таблиця 3.19

Величина коефіцієнта К1

Значення
коефіцієнта

Характеристика пункту, де розташований об’єкт забруднення

0,1

Підприємство розташоване далеко від населених пунктів на незручних для сільськогосподарського використання землях, які не становлять великої цінності для збереження як ландшафтних і заповідних зон

0,3

Підприємство розташоване далеко від населених пунктів на сільсько-господарських землях, які не вимагають спеціальних меліоративних робіт

0,5

Підприємство розташоване на селітебній території сільськогосподарських населених пунктів

0,7

Підприємство розташоване на селітебній території міст з населенням до 100 тис. чол.

1,0

Підприємство розташоване на селітебній території міст з населенням від 100 до 500 тис. чол.

Продовж. табл. 3.19

Значення
коефіцієнта

Характеристика пункту, де розташований об’єкт забруднення

2,0

Підприємство розташоване на селітебній території міст з населенням понад 500 тис. чол.

2,5

Підприємство розташоване поблизу ландшафтних, водоохоронних, санітарних, замовлених, заповідних, паркових і лісопаркових зон у містах і населених пунктах

3,0

Підприємство розташоване поблизу територій курортних місць, історико-архітектурних пам’яток, що охороняються державою, місць масового відпочинку працівників у містах та інших населених пунктах

Таблиця 3.20

Величина коефіцієнта К2 (залежно від висоти викиду)

Висота викиду, м

Значення коефіцієнта

15

1,5

16-40

1,3

41-80

1,0

81-150

0,7

151-220

0,3

221-500

0,15

Таблиця 3.21

Питомі збитки від викиду 1 т забруднюючої речовини
в атмосферу

Інгредієнт

Питомий збиток, грн./т

Пил

120

Сірчистий ангідрид та інші окиси сірки

150

Окиси азоту

250

Фтористий водень та інші фтористі сполуки

1100

Вуглеводні

180

Окис вуглецю

70

Якщо вихідними даними забруднення атмосфери є концентрація шкідливих речовин, то обсяг економічних збитків (За) визначається за формулою:

За =∑ Зз.н. · R + ∑Зк.г · R + ∑Зс.г · S + ∑Зпр · Ф,

де Зз.н   питомі збитки, завдані здоров’ю населення, грн. на 1 особу  (табл. 3.22.);

 Зк.г   питомі збитки комунальному господарству, грн. (табл. 3.22);

 R  кількість населення в зоні впливу підприємства;

 Зс.г   питомі збитки сільському і лісовому господарству, грн. (табл. 3.23);

 S  площа сільськогосподарських і лісових угідь, га;

 Зпр  питомі збитки промисловості, грн. на 1 млн. грн. фондів (табл. 3.23);

 Ф  вартість основних промислово-виробничих фондів, млн. грн.

Таблиця 3.22

Питомі збитки, завдані населенню і комунальному господарству (на 1 особу), залежно від концентрації пилу й сірчаного ангідриду в приземному шарі атмосфери

Середньо-річна концен-трація пилу, мг/м3

Питомі збитки, грн.

Середньо-річна концентрація сірчаного ангід-риду, мг/м3

Питомі збитки, грн.

населенню

комунальному господарству

населенню

комунальному господарству

0,30

35

10

0,10

20

5

0,45

55

30

0,15

30

15

0,60

70

50

0,20

37

24

0,75

85

60

0,25

44

32

0,90

100

87

0,30

47

39

1,05

110

100

0,35

50

44

1,20

114

102

0,40

52

49

1,35

119

106

0,45

53

51

1,50

121

110

0,50

54

52

1,65

124

115

0,55

55

53

Таблиця 3.23

Питомі збитки, завдані сільському господарству (на 1 га)
та промисловості (на 1 млн. грн. фондів), залежно від концентрації пилу та сірчаного ангідриду в приземному шарі атмосфери

Середньо-
річна концентрація пилу, мг/м3

Питомі збитки, грн.

Середньо-річна концентрація сірчаного ангід-риду, мг/м3

Питомі збитки, грн.

сільському і лісовому господарству

проми-
словості

Сільському
і лісовому господарству

проми-
словості

0,1

10

100

0,05

10

-

0,2

16

200

0,1

20

100

0,3

25

300

0,2

50

200

0,5

40

400

0,3

90

300

0,6

55

1200

0,4

105

450

0,9

70

2000

0,5

120

600

1,2

90

2900

0,6

135

700

1,5

120

3700

0,7

145

850

1,8

150

4500

0,8

160

1000

Якщо параметри забруднення атмосфери виражені в тоннах, економічні збитки визначаються за формулою:

За =∑ f1 · f2 · За · Мв,

де f1  – коефіцієнт, що враховує кількість населення, якому завдано збитків (табл. 3.24);

f2  – коефіцієнт, який враховує народногосподарське значення населеного пункту (табл. 3.25);

За  – питомі збитки від 1 т шкідливої речовини, що надійшла в атмосферу, грн./т;

Мв   маса викиду в атмосферу, т/рік.

Таблиця 3.24

Значення коефіцієнта, що враховує кількість жителів
населеного пункту

Кількість населення, тис. осіб

Значення коефіцієнта f1

До 100

1

100,1-250

1,2

250,1-500

1,35

500,1-1000

1,55

понад 1000

1,8

Таблиця 3.25

Значення коефіцієнта, що враховує
народногосподарське значення населеного пункту

 пор.

Тип населеного пункту

Значення
коефіцієнта f2

1

Організаційно-господарські та культурно-побутові центри місцевого значення з переважанням аграрно-промислових функцій (районні центри, міста районного значення, селища та села)

1

2

Багатофункціональні центри, центри з переважанням промислових і транспортних функцій (республіканський та обласні центри, міста державного, республіканського, обласного значення)

1,25

3

Населені пункти, віднесені до курортних

1,65

Стягнення платежів за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря не звільняє об’єкти від відшкодування збитків за наднормативні викиди. Наднормативними вважаються:

  •  викиди забруднюючих речовин, які перевищують рівень граничнодопустимих або тимчасово погоджених викидів в атмосферне повітря, встановлених дозволами на викид, які оформлені відповідно до діючих вимог;
  •  викиди забруднюючих речовин джерелами, які не мають дозволів на викид, у тому числі й за окремими інгредієнтами;
  •  викиди забруднюючих речовин в атмосферу, що здійснюються з перевищенням граничних нормативів утворення їх для окремих типів технологічного та іншого обладнання.

Наднормативні викиди можуть бути через неефективну роботу газоочисних установок, технологічного обладнання при несправних газоочисних установках або невикористанні їх, порушення технологічних режимів, невиконання у встановлені терміни заходів щодо досягнення нормативів ГДВ, аварійних викидів тощо.

Розрахунок розмірів відшкодування збитків за наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря здійснюється на основі розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням розмірів цих викидів і регулювальних коефіцієнтів.

Розмір компенсації збитків в одиницях національної валюти (Зк) визначається за формулою:

Зк = Мі · 1,1П · Аі · Кт · Кзі,

де Мі   маса і-ї забруднюючої речовини, викинутої в атмосферне повітря наднормативно, т;

 1,1П  базова ставка компенсації збитків у частках мінімальної заробітної плати (П) за 1 т умовної забруднюючої речовини на момент перевірки, од. національної валюти/т;

 Аі  безрозмірний показник відносної небезпечності і-ї забруднюючої речовини;

 Кт  коефіцієнт, що враховує територіальні соціально-економічні особливості;

 Кзі  коефіцієнт, що залежить від рівня забруднення атмосферного повітря населеного пункту і-ю забруднюючою речовиною.

Розрахунок маси наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря (Мі) виконується за формулою:

Мі = 0,0036 (V · Сі – Мді) · Т,

де V  об’ємна витрата газопилового потоку на виході з джерела, м3/с;

 Сі  середня концентрація і-ї забруднюючої речовини (із серії відібраних проб), г/м3, розрахована як середня арифметична;

 Мді  потужність дозволеного викиду і-ї забруднюючої речовини для цього джерела, г/с, встановлена дозволом на викид;

Т  термін роботи джерела в режимі наднормативного викиду, год.

Термін роботи джерела в режимі наднормативного викиду визначається з моменту виявлення порушення.

Збитки від забруднення водних об’єктів. Об’єми скидів забруднюючих речовин та їх компенсація визначаються на підставі даних обстеження об’єктів та аналізу журналів обліку водоспоживання, водовідведення, роботи каналізаційних насосних станцій з урахуванням вимог дозволів на спеціальне водокористування та затверджених норм ГДС. Економічні збитки від забруднення води (Зв) визначаються за формулою:

Зв =∑ l ·Зdв · Мс,

де l   коефіцієнт, який враховує розташування джерела викиду та водозабезпеченість регіону (табл. 3.26);

 Зdв  питомі збитки від скиду 1 т забруднюючої речовини у воду (табл. 3.27);

 Мс  маса викиду у воду, т/рік.

Таблиця 3.26

Регіональні (басейнові) коефіцієнти

Басейни морів і річок

Значення коефіцієнта l

Азовське море

2

Чорне море

2

Дунай

2,2

Тиса

3

Прут

3

Дністер

2,8

Дніпро (кордон України – до м. Києва)

2,5

Дніпро (Каховський гідровузол до Чорного моря)

1,8

Західний Буг та ріки басейну Вісли

2,5

Десна

2,5

Південний Буг

2,2

Річки Кримського півострова

2,8

Сіверський Донець

2,2

Міус

2,2

Кальміус

2,2

Таблиця 3.27

Питомі збитки за скиди окремих забруднюючих речовин
у водні об’єкти

Забруднюючі речовини

Питомі збитки, грн./т

Амонійний азот

35

Завислі речовини

1

Органічні речовини

14

Нафтопродукти

206

Нітрати

3

Нітрити

172

Сульфати

1

Фосфати

28

Хлориди

1

За наявності наднормативних скидів у гідросферу з порушенням водоохоронного законодавства збитки в національній валюті (Знад) визначаються за формулою:

Знад = V · Т (С· Сд) · ∑(0,003Аі · n) · γ · 103

де V  витрати поворотних вод, м3/год.;

 Т  тривалість наднормативного скиду, год.;

 С  середня концентрація забруднюючих речовин у зворотних водах, г/м3;

 Сд  дозволена концентрація для скиду забруднюючих речовин (ГДС), г/м3;

 0,003  базова ставка відшкодування збитків, у частках мінімальної заробітної плати за одиницю маси речовини;

 Аі   показник відносної небезпечності речовин, визначений згідно з переліком ГДК шкідливих речовин;

 n  величина мінімальної заробітної плати, грн.;

 γкоефіцієнт, що враховує категорію водного об’єкта;

 103 коефіцієнт, що враховує розмірність величин.

Збитки, які завдаються земельним ресурсам. Обсяг економічних збитків від забруднення земельних ресурсів (Згр) визначається за формулою:

Згр = ∑ q · Зdгр · Мв · α · γ,

де q – коефіцієнт, що враховує родючість земельних ресурсів;

Зdгр  питомі збитки від викиду 1 т забруднюючих речовин на ґрунт;

 Мв  маса викиду на ґрунт;

 α  коефіцієнт, що враховує зону розміщення відходів;

 γ  коефіцієнт, що враховує характер місця розміщення
відходів.

Ця формула використовується для підрахунків економічних збитків за використання землі під побутові, органічні відходи. Якщо відходи пов’язані з небезпечними речовинами, Міністерство екології і природних ресурсів України використовує методику визначення економічних збитків з урахуванням якості ґрунтів, токсичності речовин та глибини її просочування у ґрунт.

Основою для розрахунків величини збитків від забруднення земельних ресурсів є грошова оцінка конкретної земельної ділянки, яка на підставі Закону України “Про плату на землю” визначається та уточнюється Держкомземом України. Витрати на здійснення
заходів щодо зменшення або ліквідації забруднення земельних
ресурсів зростають залежно від глибини просочування забруднюючих речовин у співвідношенні 10
׃3, тобто зі збільшенням глибини в 10 разів витрати для ліквідації забруднення зростають утричі. Весь вплив забруднюючих речовин на земельні ресурси розподіляється на чотири групи небезпечності, основою яких є показники граничнодопустимих рівнів (ГДР) та орієнтовно допустимих концентрацій (ОДК) хімічних речовин у ґрунті, мг/кг.

Отже, розмір відшкодування збитків (Рв.з.) визначається за
формулою:

Рв.з. = А · Гд · Кз · Кн · Шегз,

де  А – питомі витрати на ліквідацію наслідків забруднення земельної ділянки, визначені як 0,5 Гд;

 Гд – грошова оцінка земельної ділянки до забруднення, грн.;

 Кз – коефіцієнт, що характеризує вміст забруднюючих речовин (м3) в об’ємі забрудненої землі (м3) залежно від глибини просочування;

 Кн – коефіцієнт небезпечності забруднюючих речовин;

 Шегз  показник шкали еколого-господарського значення земель (табл. 3.28).

Таблиця 3.28

Шкала еколого-господарського значення земель


Землі зон санітарної охорони водозаборів, прибережної захисної смуги вздовж річок і навколо водойм

5,0

Землі оздоровчого та рекреаційного призначення

4,5

Землі природоохоронного та історико-культурного призначення

4,0

Прибережні захисні смуги вздовж морів

3,5

Землі сільських населених пунктів і селищ міського типу

3,0

Землі сільськогосподарського призначення та землі запасу

1,0

Землі під житловою та громадською забудовою міст

0,8

Болота

0,5

Землі лісового фонду

0,3

Землі промисловості, транспорту, зв’язку та оборони

0,2

Грошова оцінка земельної ділянки до забруднення (Гд) визначається за формулою:

Гд = ∑ (Пагр · Гагр),

де Гагр – грошова оцінка 1 м2 агровиробничої групи ґрунтів, грн./м2, визначається за формулою:

,

де Гу – грошова оцінка 1 м2 відповідних угідь сільськогосподарського підприємства, грн./м2;

Багр – бал бонітету агровиробничої групи ґрунтів земельної
ділянки;

Бу – бал бонітету 1 га відповідних угідь сільськогосподарського підприємства.

Коефіцієнт забруднення землі (Кз) визначається за формулою (у тому разі, якщо Кз ≤ 1 не нараховується):

,

де Озр  – об’єм забруднюючої речовини, м3;

Тз – товща земельного шару, що є розмірною одиницею для розрахунку витрат на ліквідацію забруднення залежно від глибини просочування, та визначається як 0,2 м (орний шар);

Пд – площа забрудненої земельної ділянки, м2;

Іп – індекс поправки до витрат на ліквідацію забруднення залежно від глибини просочування забруднюючої речовини (табл. 3.29).

Таблиця 3.29

Індекс поправки

Глибина просочування (Гп), м

Іп

Глибина просочування (Гп), м

Іп

0-0,2

0,100

0-1,2

0,049

0-0,4

0,082

0-1,4

0,044

0-0,6

0,070

0-1,6

0,040

0-0,8

0,060

0-1,8

0,037

0-1,0

0,054

0-2,0

0,033

Література: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 13, 14, 21, 23, 24, 25.


Лекція 4

ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

4.1. Природоохоронні заходи та принципи їх економічного обґрунтування. Поняття і зміст ефективності.

4.2. Показники економічної і соціальної ефективності природо-охоронних заходів.

4.3. Визначення економічної і соціальної ефективності природо-охоронних заходів.

4.4. Економічна і соціальна ефективність безвідходних і маловідходних технологій.

4.1. Природоохоронні заходи та принципи їх економічного обґрунтування. Поняття і зміст ефективності

Охорона навколишнього природного середовища пов’язана з розробленням і здійсненням комплексу екологічно спрямованих заходів, що запобігають або знижують негативний вплив антропогенної діяльності на природу. Природоохоронні заходи розглядаються у вузькому і широкому значенні.

У вузькому значенні природоохоронні заходи – це види господарської діяльності, які безпосередньо спрямовані на вирішення певних природоохоронних завдань. Як правило, подібні заходи мають одно-цільову спрямованість, тобто призначені для досягнення однієї конкретної природоохоронної мети, вирішення одного завдання. Це може
бути:

  •  будівництво очисних споруд і пристроїв;
  •  переробка і утилізація відходів;
  •  рекультивація земель;
  •  заходи щодо боротьби з ерозією ґрунтів та ін.

Такий розподіл обумовлений тим, що природоохоронні заходи вважаються не універсальною, а вузькоцільовою сферою діяльності, спрямованою на досягнення конкретних цілей при обмежених фінансових і матеріальних ресурсах.

У широкому значенні до природоохоронних заходів можна віднести всі види господарської діяльності, що прямо і побічно сприяють зниженню або ліквідації негативного впливу людини на довкілля.

Серед вищезгаданих природоохоронних заходів до екологічно спрямованих дій у широкому значенні належать ті, які так чи інакше підвищують загальну ефективність функціонування економічних
систем. У кінцевому підсумку це обумовлює зменшення ресурсомісткості (матеріаломіткості, енерго- або водомісткості) виробництва одиниці продукції (виконання певної роботи чи надання послуг). Інакше кажучи, зменшується питома потреба в зазначених ресурсах. Результатом цього є відносне зменшення екологічного тиску на стадіях виробництва, тобто зникають або зменшуються потреби в ресурсі,
а також негативні наслідки його виробництва. Як правило, екологічно спрямовані заходи непрямої дії мають багатоцільовий характер. Крім екологічних ефектів, вони дають можливість отримати цілу низку економічних і соціальних результатів, зокрема зменшення виробничих і соціальних витрат, покращення за рахунок цього достатку людей тощо. Подібні заходи передбачають:

  •  раціональне розміщення підприємства;
  •  охорону надр і раціональне використання мінеральних ресурсів;
  •  упровадження маловідходних технологічних процесів;
  •  зміну обсягів і структури виробництва;
  •  збільшення випуску екологічно чистої продукції;
  •  регулювання транспортних потоків та ін.

Загальними для будь-яких заходів екологічної спрямованості є два моменти:

  •  по-перше, вони спрямовані на досягнення конкретного результату, соціального або економічного;
  •  по-друге, вони потребують витрат коштів або інших ресурсів.

З державного бюджету інвестуються переважно великі природоохоронні програми та проекти загального призначення, а саме: державні програми ліквідації наслідків промислових аварій та стихійних лих; державні територіальні й галузеві перспективні та поточні плани з охорони й відтворення природних ресурсів; державні плани і кошторис на ведення заповідного господарства та організацію заповідної справи в цілому у заповідниках, природних парках, пам’ятках природи, заказниках тощо. Капіталовкладення на ці заходи в минулі роки були незначними, часто виділялися за залишковим принципом.

Одним з основних критеріїв результативності екологічної політики є досягнення високої ефективності природоохоронних заходів. Ефективність природоохоронних заходів визначається через аналіз витрат і вигод від реалізації проекту. Теорія ефективності чітко розмежовує поняття ефекту й ефективності, розглядаючи перший як результат
заходу, а другий як співвідношення ефекту і витрат, що його зумовили.

Ефект (від лат. еffectus – виконання, дія) означає результат, наслідок певних причин, дій. Ефект вимірюється в матеріальному, соціальному, і грошовому вираженнях. Зокрема, він може оцінюватися
обсягом додатково виробленої чи спожитої продукції, тобто штуками, кубічними чи квадратними метрами, тоннами тощо, а також показниками покращення здоров’я населення – зниженням захворюваності або смертності, виробничого травматизму, підвищенням середньої тривалості життя. Якщо зазначені результати отримують грошову оцінку, можна говорити про отримання економічного ефекту.

Економічний ефект – це виражений у грошовій формі результат будь-яких дій, зокрема вищезазначених господарських заходів.

Якщо згадані результати впливають не тільки на суто виробничу сферу, але й обумовлюють зміни, пов’язані з впливом на здоров’я або умови життєдіяльності людини, можна говорити про соціально-економічний ефект. Якщо ж ці зміни стосуються природоохоронної сфери, використовують поняття еколого-економічного ефекту.

Ефективність природоохоронних заходів визначається за допомогою дисконтування. Найбільш привабливим із загальноекономічних позицій є проект, що задовольняє умови формули:

C + r ∙ K → min,

де  С  – поточні витрати;

К  – капітальні вкладення;

r  – коефіцієнт дисконтування.

Держава може регулювати нормативні показники (коефіцієнти) дисконтування, знижуючи їх для проектів, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів. Так, у Великобританії для державних капіталовкладень норма дисконту коливається в межах 6 %, у Росії для оцінки проектів з охорони та відновлення лісових ресурсів норма дисконту знижується до 3,3 %, хоча усереднений аналогічний показник для економіки дорівнює 12 %.

4.2. Показники економічної і соціальної ефективності природоохоронних заходів

Економічне обґрунтування природоохоронних заходів здійснюється через порівняння економічних результатів із необхідними
витратами на їх упровадження за допомогою показників загального економічного ефекту від цих заходів. Принциповий взаємозв’язок між зазначеними поняттями може бути виражений формулою:

Е = Р – В,

де  Е – величина умовного економічного ефекту;

Р  величина умовного економічного результату;