47780

Курс лекцій. Економіка підприємства

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

асистент Курс лекцій щодо вивчення дисципліни ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА для студентів спеціальності 6.6 Модуль 1 Загальна характеристика підприємства та його потенціал 1. Інноваційні процеси 10: Технікотехнологічна база підприємства 11. Економічна безпека підприємства 19.

Украинкский

2013-12-02

1.28 MB

8 чел.

PAGE  4

Міністерство освіти і науки України

Київський Національний економічний  університет  

ім. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Криворізький економічний інститут

Каталенець А.І., д.г.-м.н., професор,  Проволоцька О.М., к.е.н., доцент;

Колотілін В.М., к.т.н., доцент; Мацюра С.І., асистент; Підпанок А.О., асистент

Курс лекцій

щодо вивчення дисципліни

"ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА"

для студентів  спеціальності 6.508 «фінанси» та 6.508.1  «Банківська справа» денної форми навчання.

Частина I

Кривий Ріг 

2011 рік


Зміст

Передмова до частини I……………………………………………………………3

Вступ………………………………………………………………………………………….……4

Частина I………………………………………………………………………………………….6

Модуль 1 Загальна характеристика підприємства та його

потенціал

1. Підприємство як суб‘єкт господарювання……………………………………………….…..6

2. Основи підприємницької діяльності…………………………………………………….……13

3.  Управління підприємством…………………………………………………………….…….18

4.  Персонал…………………………………………………………………………………..……25

5. Капітал і виробничі фонди ……………………………………………………………..…….31

6. Нематеріальні ресурси та активи…………………………………………………………….41

7. Оборотні кошти …………………………………………………………………………….….46

8. Інвестиції…………………………………………………………………………………..…….50

Рекомендована література………………………………………………………………….57

Частина II………………………………………………………………………………………….

Модуль 2.  Інноваційні процеси, організація і планування діяльності.

9. Інноваційні процеси

10: Техніко-технологічна база підприємства

11.  Організація виробництва

12.  Виробнича і соціальна інфраструктура

13.  Регулювання, прогнозування та планування діяльності

14. Виробництво, якість і конкурентоспроможність продукції

Модуль 3. Кінцеві виробничо-фінансові результати діяльності

15. Продуктивність, мотивація та  оплата праці

16. Витрати і ціни на продукцію (послуги

17. Фінансово-економічні результати та ефективність діяльності

18. Економічна безпека підприємства

19. Реструктуризація та санація (фінансове оздоровлення) підприємства (організації

20. Банкрутство та ліквідація підприємств (організацій


Передмова до частини I

Частина I курсу лекцій базується на методичних вказівках  щодо вивчення дисципліни "Економіка підприємства" для студентів усіх спеціальностей та форм навчання. Частина 1. / Укл. А.І.Каталенець, О.М.Проволоцька, С.І.Мацюра, А.О.Підпанок – Кривий Ріг: КЕІ  КНЕУ ім. В. Гетьмана, 2008. – 49 с.

При підготовці курсу лекцій враховані зміни в діючому законодавстві, що мали місце в зв’язку з прийняттям протягом 2008 -2010 років ряду законів про внесення змін до господарського, цивільного кодексів України а також:

  •  Указу Президента України №1086 від 9.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»;
  •  Податкового кодексу України (№2755 від 02.12.2010 р.);
  •  Закону України №514 від 17.09.2008 р «Про акціонерні товариства».


Вступ

Високоефективну і конкурентоспроможну економіку можуть сформувати і в подальшому розвивати тільки професійно компетентні і досвідчені управлінські кадри усіх рівнів, перш за все, господарські керівники і фахівці з базовою економічною освітою. Саме це й є пріоритетним спонукальним мотивом реформування економічної підготовки, а також видання відповідних методичних матеріалів, зорієнтованих на набуття фахівцями достатніх теоретичних знань, практичних навичок розв’язання повсякчасних виробничо-господарських завдань економічного управління підприємствами за ринкових умов господарювання.

Економіка підприємства – це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

Метою вивчення дисципліни є формування у студентів сучасного економічного мислення і системи спеціальних економічних знань з теорії та практики господарювання, в галузі прогнозування і планування економічних процесів, розробки економічної стратегії розвитку, оцінки соціально-економічної ефективності діяльності підприємства.

Предметом курсу є вивчення конкретних форм виявлення дії економічних законів і закономірностей розвитку суспільного виробництва в господарській діяльності підприємства. Предмет пізнання становлять теорія і практика господарювання, формування та використання виробничого потенціалу, взаємодія усіх видів ресурсів, організація і ефективність господарської та інших видів діяльності підприємства.

Курс лекцій складається з трьох модулів:

Модуль 1. Загальна характеристика підприємства та його потенціал.

В цьому модулі  розкриваються такі поняття як підприємство, підприємницька діяльність, організаційна система управління підприємством. Викладені загальні засади побудови структури управління підприємством, визначено основні складові виробничого потенціалу підприємства та наведені методики розрахунку основних кількісних показників окремих складових потенціалу, в тому числі ресурсного забезпечення діяльності підприємства.  

Модуль 2.  Інноваційні процеси, організація і планування діяльності.

В цьому модулі розкриваються основи інноваційної діяльності:  напрямки інноваційної діяльності; ресурсне забезпечення інноваційної діяльності; визначення результатів запровадження інноваційних проектів та оцінка їх ефективності. Поглиблено викладені основні аспекти побудови техніко-технологічної складової виробничого потенціалу підприємства, варіанти організації виробництва, розкрито основи планування як основної функції управління підприємством. Визначені основи оцінки конкурентоспроможності  підприємства та його продукції.

Модуль 3. Кінцеві виробничо-фінансові результати діяльності.

В останньому модулі наведені методи управління витратами  та оцінки ефективності діяльності підприємства. Викладені основи  економічної безпеки та антикризового управління, в тому числі: запобігання банкрутству – реструктуризація, санація підприємства.

Даний курс лекцій підготовлений відповідно до робочої навчальної програми дисципліни «Економіка підприємства». Метою  підготовки є допомога студентам усіх спеціальностей і форм навчання в освоєнні основних питань даного курсу.

З кожної теми викладено: кількість годин на вивчення теми згідно тематичного плану для спеціальності 6.508, основні  питання теми їх зміст та методичні рекомендації до їх вивчення, проблемні питання та запитання для самоконтролю. Узагальнено джерела основної і додаткової літератури для вивчення дисципліни.

Конспект лекцій складається з двох частин. До першої частини включено теми модулю 1, до другої частини теми модулів 2 і 3.


МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМСТВА

ТА ЙОГО ПОТЕНЦІАЛ

Тема 1.  Підприємство як суб‘єкт господарювання

Кількість лекційних годин: 2; практичні заняття: 1; самостійна робота: 2

Мета вивчення теми сформувати знання загального змісту і призначення дисципліни „Економіка підприємства ”; сутності, ролі та значення підприємства в економічній системі.

1. Економіка як сфера діяльності людей, галузь науки, навчальна дисципліна.

2. Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства.

3. Правові основи функціонування підприємств.

4. Об’єднання підприємств (організацій).

5. Класифікація та структура підприємств.

6. Ринкове середовище господарювання  підприємств та організацій.

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає «мистецтво ведення господарства».

Залежно від ступеня інтеграції складових елементів економічної системи виокремлюють економіку народного господарства країни, економіку тих чи інших галузей і територіальних одиниць, економіку первинних суб’єктів господарювання. Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо виробляються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка фірми (підприємства, організації).

Економіка підприємства – це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

Загальним предметом економіки підприємства є виявлення конкретних форм прояву економічних законів і закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва у господарській діяльності підприємства.

Дисципліна “Економіка підприємства” має визначену логіку побудови і включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства; конкретних форм і методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу; взаємодії всіх видів ресурсів; організації та ефективності господарсько-комерційної діяльності підприємства.

Підприємство – це самостійний суб‘єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб‘єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами.

Підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, відокремлене майно, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. До основних ознак підприємства належать: виробничо-технічна єдність; організаційно-соціальна єдність; фінансово-економічна самостійність.

Підприємство набуває статусу юридичної особи з моменту його державної реєстрації.

Головну мету діяльності підприємства називають місією. Місією сучасного підприємства вважають виробництво продукції (робіт, послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

У практиці господарювання кожне підприємство є складною виробничо-економічною системою і здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об‘єднати в окремі головні напрями: вивчення ринку товарів; інноваційна діяльність; виробнича діяльність; комерційна діяльність; після продажний сервіс (Рис.1.1).

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства.

На ефективність усіх інших видів діяльності істотно впливає соціальна діяльність, яка обумовлює рівень професійної підготовки і компетентності всіх категорій працівників, дійовість застосування мотиваційного механізму, постійне підтримування на належному рівні умов праці та життя трудового колективу.

Рис.1.1.  Основні напрямки діяльності підприємства

Підприємство має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності. Визначальними для підприємства є Господарський кодекс України, статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір.

Господарський кодекс України ухвалено сесією Верховної Ради України 16 січня 2003 року, чинності даний законодавчий акт набрав з 1 січня 2004 року. Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб‘єктами господарювання, а також між цими суб‘єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Підприємство діє на підставі власного статуту. Статут – певне зібрання обов‘язкових правил, що регулюють його індивідуальну діяльність, взаємовідносини з іншими суб‘єктами господарювання. У статуті визначаються: організаційно-правова форма, засновники   підприємства, його найменування, місцезнаходження, мета створення та види діяльності,  органи управління, порядок їх формування та їх  компетенція, порядок взаємовідносин з  трудовим колективом і його представницьким органом, порядок формування статутного капіталу та його величина, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, повинен укладатися колективний договір.

Колективний договір – угода між власником (або уповноваженим ним органом) і трудовим колективом (або уповноваженим ним органом – профспілкою), що укладається, як правило,  щорічно і не може суперечити чинному законодавству України. Колективним договором регулюються виробничі, трудові і економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.

Класифікація підприємств наведена в таблиці 1.1.

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання.

Розглянемо основні принципи створення найбільш поширених за цією ознакою  видів підприємств:

Унітарне підприємство створюється одним засновником,  який виділяє  необхідне  для  того  майно,  формує відповідно до закону статутний  капітал,  не  поділений  на  частки  (паї),  затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним  призначається,  керує  підприємством  і  формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та  ліквідації  підприємства.  Унітарними є підприємства державні, комунальні,   підприємства,   засновані  на  власності  об'єднання громадян,   релігійної  організації  або  на  приватній  власності засновника.

                                                             Класифікація підприємств                               Таблиця 1.1

Класифікаційні ознаки

Види підприємств

Мета й характер діяльності

· Комерційні

· Некомерційні організації

Число засновників

· Одноосібні

· Корпоративні

Форма власності майна

· Приватні

· Колективні

· Комунальні

· Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу

· Національний

· Іноземний

· Змішаний (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

· Унітарні

· Кооперативні

· Орендні

· Господарські товариства

Технологічна (територіальна) цілісність

і ступінь підпорядкування

· Головні (материнські)

· Дочірні

· Асоційовані

· Філії

Галузево-функціональний вид діяльності

· Промислові

· Сільськогосподарські

· Будівельні

· Транспортні

· Торгові

· Виробничо-торгові

· Торгово-посередницькі

· Інноваційно-впроваджувальні

· Лізингові

· Банківські

· Страхові

· Туристичні тощо

Розмір за кількістю працівників

· Великі:  ≥ 250 працюючих

  оборот ≥ 100 млн.грн.

· Середні

· Малі:  <50 працюючих;

  оборот <70млн.грн  

Корпоративне підприємство утворюється,  як правило,  двома або більше засновниками за їх спільним рішенням  (договором),  діє на  основі  об'єднання  майна  та/або  підприємницької чи трудової діяльності  засновників  (учасників),  їх   спільного   управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються,  участі засновників (учасників)  у  розподілі доходів  та  ризиків  підприємства.  Корпоративними є кооперативні підприємства,  підприємства, що створюються у формі господарського товариства,  а також інші підприємства,  в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Товариство з обмеженою  відповідальністю  є  господарським товариством,  що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які   повністю   сплатили   свої  вклади,  несуть  ризик  збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Акціонерне товариство є господарським товариством, яке має статутний   капітал,   поділений   на  визначену  кількість  акцій однакової   номінальної   вартості,  і  несе  відповідальність  за зобов'язаннями  тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків,  пов'язаних  із  діяльністю  товариства, в межах вартості належних їм акцій. акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: публічне, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; приватне, акції котрого можуть розповсюджуватися лише за згодою його засновників.

Згідно діючого законодавства господарські товариства можуть створюватися однією особою, тобто по суті  бути унітарними підприємствами.

Для здійснення місій що потребують спільних дій декількох підприємств можуть утворюватись їх об’єднання.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати наступні типи об‘єднань підприємств та організацій:

-   асоціації – найпростіша форма договірного об‘єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників. В більшості випадків асоціації є неприбутковими;

  •  корпорації – договірні об‘єднання суб‘єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих, комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
  •  консорціуми – тимчасові статутні об‘єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети, після  чого вони ліквідуються;
  •  концерни – форма статутних об‘єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об‘єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки. Після створення концерну суб‘єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам;
  •  холдинги – специфічна організаційна форма об‘єднання капіталів: інтегроване акціонерне товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання  контрольних пакетів акцій інших підприємств (більших за 50%). . Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об‘єднувані у холдингу суб‘єкти мають юридичну і господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії;

Організаційна структура підприємства – внутрішній устрій підприємства, який характеризує склад підрозділів і систему зв‘язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. Розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Підприємство  може  складатися  з  виробничих  структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо),  а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Підприємство   самостійно   визначає   свою  організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Склад підрозділів, в яких виконуються виробничі процеси, характеризує виробничу структуру підприємства.

Принципи класифікації виробничих структур наведені в таблиці 1.2.

                               Класифікація виробничих структур підприємства         Таблиця 1.2.

Класифікаційні ознаки

Види виробничих структур

Поділ на підрозділи

· Цехова

· Безцехова

· Комбінатська

· Корпусна

Форма спеціалізації підрозділів

· Технологічна (ливарний, заготівельний, і.т.д);

· Предметна (цех кузовів, задніх мостів, і.т.д.)

· Змішана

Наявність основних і допоміжних цехів

· Комплексні

· Спеціалізовані

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

Безцехова виробнича структура застосовується на невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами. Основою її побудови є виробнича дільниця, як структурний підрозділ такого підприємства.

На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

Комбінатська виробнича структура використовується на великих підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість). Її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину.

Таким чином, формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників: виробничий профіль підприємства, обсяги виробництва продукції, рівень спеціалізації, місце знаходження підприємства.

Ключовим елементом ринкової економіки є ринок.

Ринок можна трактувати у вузькому і широкому значеннях слова.

У вузькому значенні ринок — це місце, де продаються і купуються товари. Тут безпосередньо зустрічаються продавці, які доставили товар на ринок, і покупці, які мають гроші; тут внаслідок домовленості встановлюються ціни і кількість товару, який в обмін на гроші одразу переходить з рук продавця в руки (і у власність) покупця.

В широкому значенні, в  ринковій економіці ринок — це сукупність соціально-економічних відносин у сфері виробництва, розподілу, обміну, споживання продукції, товарів, послуг, що ґрунтуються на принципах підприємництва й еквівалентності обміну за цінами угоди, контрактних умовах трудового наймання, рівноправності різних форм власності, конкуренції.

Загальне визначення ринку, згідно з П. Самуельсоном, звучить так: Ринок — це упорядкована структура, за допомогою якої взаємодіють продавці й покупці товару, щоб визначити його ціну і кількість.

Несуттєвими для сучасного ринку, особливо для окремих його типів, виявилися попередня наявність товарів у продавця і грошей у покупця і перехід товару згідно з угодою у власність покупця.

Класифікація ринків є різноманітною. В таблиці 1.3. приведено класифікацію ринків за найбільш поширеними ознаками.

                                                         Класифікація ринків                              Таблиця 1.3.

Ознаки

Види за ознакою

Цільове призначення:

Споживчі;

Інвестиційні.

Строки здійснення операцій:

Короткострокові;

Середньострокові;

Довгострокові

Об’єкти угод:

Товарів і послуг;

Робочої сили;

Капіталів;

Типи товарів:

Споживчих товарів;

Послуг;

Грошей.

Характер домінування на ринку

Продавця;

Покупця

Типи капіталів:

Грошового;

Позичкового;

Фінансового.

Територіально-просторова організація:

Місцевий, регіональний;

Національний;

Глобальний (світовий).

Дуже важливим на сьогоднішній день є класифікація ринків по ознаці  характеру домінування на ринку. За цією ознакою ринки поділяються на такі де домінує продавець (попит випереджає пропозицію), або такі де домінує покупець (пропозиція випереджає попит).

Ринок є проявом економічних відносин між людьми, що виникають в результаті 4-х процесів: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Функції ринку:

  •  зв’язок між виробництвом і споживанням;
  •  регулятивно-контролююча (що, скільки,  коли і для кого виробляється);
  •  стимулююча.

Інфраструктура ринку – сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

Функції ринкової інфраструктури виконують інформаційні центри, товарні, фондові і валютні біржі, страхові компанії, венчурні фірми, транспортні мережі, банки тощо.

Запитання для самоконтролю:

  1.  В чому полягає сутність підприємства?
  2.  Які виділяють взаємоузгодженні головні напрямки діяльності підприємства?
  3.  Які правові документи регулюють діяльність підприємства?
  4.  Які Ви знаєте види та організаційні форми підприємств?
  5.  Як класифікуються підприємства за різними ознаками?
  6.  В чому полягає сутність виробничої та загальної структури підприємства?
  7.  Які форми об’єднань підприємств та організацій можуть бути створені відповідно до діючого законодавства?
  8.  В чому полягає сутність ринку, його функцій та структури?

Проблемні питання:

  1.  В якій організаційно-правовій формі може бути створене  підприємство  приватною особою?
  2.  Чи може  господарське товариство засновуватися одноосібно?
  3.   Як Ви розумієте обмежену відповідальність?
  4.  Чи може одна фізична особа зареєструвати товариство з обмеженою відповідальністю? В якому випадку на Ваш погляд  це доцільно робити?
  5.  Чому в сучасних умовах попередня наявність коштів у покупця і товарів у продавця є не суттєвою?
  6.  Чи обов’язково акціонер має бути засновником акціонерного товариства?
  7.  Чи може бути створений державний холдинг?
  8.  З якого моменту підприємство набуває статусу юридичної особи?
  9.  Чи є суттєвим в сучасних умовах попередня наявність товарів і грошей на ринку?
  10.  Якщо продавець володіє 70% ринку певної продукції, хто домінує на такому ринку? В якому випадку?
  11.  Чи може велике підприємство мати безцехову структуру?
  12.  Наведіть приклади застосування комбінатської виробничої структури на підприємствах міста.
  13.  З якою метою можуть утворюватися консорціуми?
  14.  Чи може асоціація втручатися в виробничу діяльність її засновників та учасників?


Тема 2. Основи підприємницької діяльності

Кількість лекційних годин: 0; практичні заняття: 1; самостійна робота: 2

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення підприємництва в економічній системі.

1. Підприємництво як сучасна форма господарювання.

2. Договірні взаємовідносини і партнерські зв‘язки у підприємницькій діяльності.

3. Міжнародна підприємницька діяльність.

Підприємництво – ініціативно-самостійна, господарсько-комерційна діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи – підприємця або юридичної особи – підприємства (організації).

Основні функції підприємницької діяльності представлені на рис. 1.

Рис. 1. Види функцій підприємництва та їх характеристика

Принципи підприємництва:

  •  вільний вибір бізнесової діяльності,
  •  залучення на добровільних засадах ресурсів індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування і розгортання такої діяльності,
  •  самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, встановлення цін на товари і послуги, наймання працівників,
  •  вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов‘язкових платежів до відповідних бюджетів,
  •  самостійне здійснення підприємцями – юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності. Відповідно до Господарського кодексу України підприємництво   в   Україні   може здійснюватися   в  будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

Підприємницька діяльність може здійснюватись фізичними і юридичними особами.

Фізична особа для ведення підприємницької діяльності має бути: зареєстрована як підприємець; отримати дозвіл на ведення тої чи іншої діяльності, а у випадках передбачених законодавством отримати ліценцію.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім  своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Для отримання статусу юридичної особи, бажаючі вести підприємницьку діяльність мають створити підприємство  відповідно до діючого законодавства.

Моделі підприємництва:

  1.   Класична (орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства).
            2. Інноваційна (передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу).

3. Змішана.

Значення підприємницької діяльності:

  •  головний фактор структурних змін у системі господарювання;
  •  створює середовище для розвитку конкуренції;
  •  сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів;
  •  забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Визначальним при здійсненні підприємницької діяльності є Господарський кодекс України. 

Основні види (типи) підприємницької діяльності.

Статутна. Підприємницька діяльність, яка передбачена статутом підприємства: виробнича, посередницька (агентування,  торгово-комерційна діяльність, аукціонна торгівля,  біржове підприємництво), підприємництво фінансових інституцій.

Договірна. Підприємницька діяльність, що здійснюється за договорами (угодами) укладеними між господарюючими суб’єктами. За звичай договірна підприємницька діяльність є спільною, коли декілька господарюючих суб’єктів об’єднують свої ресурси для досягнення певних цілей. Як приклад, можна навести угоди про розподіл продукції, ліцензійні угоди,  договірне управління.  Особливим видом договірної підприємницької діяльності є франчайзинг – надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу.

Підприємницьке середовище – сукупність активних правових та соціально-економічних регуляторів й ринкової інфраструктури.

Основні параметри належного бізнесового середовища: стабільність національної кредитно-грошової системи, пільгово-стимулююча система оподаткування окремих підприємців, державна фінансова та інфраструктурна підтримка малого бізнесу, ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності, науково обґрунтоване і ринково спрямоване ціноутворення, сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів, інтеграція підприємництва у світовий економічний простір, достатня привабливість іміджу підприємницької діяльності.

Державна політика щодо активізації підприємницької діяльності повинна передбачати:

  •  створення економічних, правових та соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу зміцнення національної грошової одиниці, зниження інфляції тощо;
  •  практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (розвиток інфраструктури, підготовка кваліфікованих кадрів тощо).

Договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) – це форма документального закріплення партнерських зв‘язків (предмета договору, взаємних прав та обов‘язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

Види договорів у ринковій системі господарювання:

  •  установчий (засновницький) - засвідчує рішення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового господарюючого суб’єкта – юридичної особи  для реалізації конкретної підприємницької ідеї;
  •  підприємницькі - відображає згоду сторін стосовно безпосереднього здійснення певного виду підприємницької діяльності згідно діючого законодавства.

Підприємницькі договори поділяються за сферами діяльності на договори: купівлі-продажу, оренди та лізингу; надання  послуг; трудових відносин; страхування;  кредитування; зовнішньоекономічної діяльності; комісії, доручення, про спільну діяльність.  Види основних договорів за сферами діяльності наведені в таблиці 2.1.

                                          Основні види договорів                                                  Таблиця 2.1

Сфера діяльності

Договори

1.Купівля-продаж, оренда й лізинг

1.1. Договір купівлі-продажу продукції підприємства

1.2. Договір продажу майна

1.3. Державний контракт (державне замовлення)

1.4. Договір оренди майна

1.5. Лізингова угода

2. Підрядні послуги

2.1. Договір про надання юридичних (консалтингових, аудиторських, інших) послуг :

2.2. Договір на виконання науково-дослідних (проектних, будівельних, ремонтних, пошукових) робіт

3. Трудові відносини

3.1. Тарифна угода

3.2. Колективний договір

3.3. Контракт (договір) про найм

4.Страхування

4.1. Особистого страхування від нещасного випадку

4.2. Страхування майна

4.3. Обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності

5. Розрахунки, кредитування

5.1. Договір про кредитування (надання позики)

5.2. Договір поруки

6.Зовнішньо-економічна діяльність

6.1. Договір консигнації

6.2. Концесійний договір

7. Інші

7.1. Договір доручення

3.2. Договір комісії

3.3. Договір про спільну діяльність

Типовий зміст підприємницького договору включає:

1. Преамбулу (чітка офіційна назва договору, місце і час (дата) укладення, зазначення факту укладення договору на умовах, викладених в його тексті, офіційні  назви сторін;

2. Основну частину:

- специфічні умови (предмет договору і кількість товару, якість товару, ціна товару, базові умови поставки, форма оплати, термін поставки, маркування, пакування і тара, здавання – приймання товару, відповідальність сторін, застереження за договором);

- загальні умови (арбітражний припис (застереження), форс-мажорні обставини).

3. Кінцеву (завершальну) частину (необхідні додатки – ескізи, зразки товару; юридичні адреси сторін договору їх реквізити, підписи сторін (партнерів).

Формами співробітництва партнерів за напрямами підприємницької діяльності є:

  1.  у сфері виробництва: виробниче кооперування, проектне фінансування, управління за контрактом, підрядне виробництво, спільне підприємництво;
  2.  у сфері торгівлі: звичайні зв‘язки, форвардні, передача інформації, експорт, імпорт тощо;
  3.  у сфері товарообміну: бартерні операції, зустрічна торгівля, комерційна тріангуляція;
  4.  у сфері фінансових відносин: факторинг; комерційний трансферт.

Міжнародна підприємницька діяльність – співробітництво суб‘єктів господарювання двох чи більше країн через виробничу, торговельну, сервісну та ін. види діяльності.

Основні спонукальні мотиви є різними: диверсифікація виробничо-господарської діяльності; розширення ринків збуту; залучення додаткових джерел матеріальних та інвестиційних ресурсів; дешева робоча сила; менші екологічні вимоги; продовження життєвого циклу товару тощо.

Суб‘єктами міжнародної підприємницької діяльності можуть бути:

  1.  фізичні особи – громадяни даної країни, іноземні громадяни та особи без громадянства, які є діє- та право спроможними;
  2.  юридичні особи, які зареєстровані в даній країні і мають на її території постійне місцезнаходження;
  3.  структурні одиниці суб‘єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

Розрізняють чотири рівні інтернаціоналізації міжнародної підприємницької діяльності, кожному з яких відповідають свої форми, а саме:

  •  перший (найнижчий) рівень інтернаціоналізації (форми – окремі зовнішньоекономічні операції: експортно – імпортні, лізингові операції, консалтингові та маркетингові послуги);
  •  другий – невисокий (форми – різноманітна промислова кооперація: науково-технічна, виробнича, збутова, сервісна та інша);
  •  третій – високий (форми – спільне підприємництво: створення і функціонування спільних підприємств;  ліцензування; управління за контрактом);
  •  четвертий – надвисокий (форми – територіально-виробничі та багатосторонні міжнародні зв‘язки: прикордонна і прибережна торгівля, створення консорціумів, реалізація концесій).

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюють як національні, так і міжнародні інституціональні органи.

Серед національних: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; національний банк; міністерство економіки тощо.

Міжнародні органи: Банк міжнародних розрахунків (БМР); МБРР – міжнародний банк реконструкції та розвитку - спеціалізована установа ООН з надання позик і кредитів країнам – членам ООН; МВФ; Міжнародна фінансова корпорація (МФК) – філія МБРР з інвестування у приватний сектор економіки; ЮНІДО – Рада ООН з промислового розвитку – сприяння розвитку виробничої сфери країн – членів ООН; ЄБРР тощо.

Складовими елементами системи регулювання міжнародної підприємницької діяльності є:

  •  на національному рівні: форми іноземних інвестицій; вимоги до результатів діяльності іноземного партнера; трансферт прибутку іноземного інвестора; інвестиційні пільги та обмеження; гарантії дотримання прав іноземного партнера;
  •  на міжнародному рівні: ідентифікація інвестицій та інвесторів; умови імпорту і заохочення іноземного капіталу; переказування коштів; вирішення суперечок господарського і фінансового характеру; норми поведінки іноземних партнерів.

Запитання для самоконтролю:

  1.  В чому полягає сутність підприємницької діяльності як сучасної форми господарювання?
  2.  Які існують організаційно-правові форми підприємницької діяльності, в чому їх переваги та недоліки?
  3.  Що передбачають собою договірні взаємовідносини в бізнесі?
  4.  Які види договорів можуть бути укладені при здійсненні підприємницької діяльності?
  5.  Яким є  типовий зміст (загальні та специфічні умови) договору?
  6.  Хто може бути суб’єктом міжнародної підприємницької діяльності?
  7.  Які органи здійснюють регулювання міжнародної підприємницької діяльності?

Проблемні питання:

  1.  Чи є громадянин – підприємець юридичною особою?
    1.  В чому різниця  між юридичною та фізичною особою при проведенні підприємницької діяльності?
    2.  Яку відповідальність несе підприємець за своїми договірними зобов’язаннями?
    3.  Чи обов’язково створювати об’єднання підприємств для проведення певної спільної діяльності?


Тема 3.  Управління підприємством

Кількість лекційних годин: 2,практичні заняття: 1; самостійна робота: 2

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності системи управління підприємством, організації та механізму реалізації управлінської праці на підприємстві. З’ясувати принципи взаємодії підприємства з державними органами управління.

1. Сутність системи управління підприємством, функції процесу управління.

2. Методи управління діяльністю підприємств.

3. Організаційні структури управління підприємствами.

4. Органи державного управління економікою.

Підприємство є штучною системою зі складними зв’язками між її елементами, які взаємодіють в процесі виробництва продукції (надання послуг). Для того щоб  виконати свою місію підприємство має бути керованим. Під керованістю розуміється забезпечення стабільної роботи, виконання завдань, в умовах  наявності  перешкоджань створюваних зовнішнім середовищем.

Керованість забезпечується системою управління підприємством.

Рис.3.1. Загальна схема організаційної системи управління

Системи управління взагалі поділяються на технологічні (управління обладнанням, технологічним процесом) і організаційні (управління підприємством, структурним підрозділом, окремим видом діяльності господарюючого суб’єкта). Організаційними системами управління називаються системи в яких крім суто технічних складових, керуючий елемент і об’єкт управління включають людський  (кадровий) ресурс: управлінців (керуючий ланка) і працівників виробничих (виконавчих) підрозділів (суб’єктивна складова об’єкту управління).

Організаційна система управління (Рис.3.1) складається з об’єкта управління (підрозділ, підприємство) і керуючого елемента (управління підрозділу, адміністрація підприємства, в тому числі, технічні засоби управління).

Керуючий елемент, маючи на вході планове завдання, забезпечує  подачу регулюючого впливу на вхід об’єкту управління  (ресурси, кількість та характеристики продукції). В подальшому контролюючи, за рахунок зворотного зв’язку фактичні результати роботи об’єкту управління керуючий елемент синтезує коригуючий вплив, що має компенсувати зовнішні перешкоджання які дестабілізують  стан системи.

З метою спрощення синтезу, забезпечення ефективного регулювання та контролю організаційна система управління підприємством традиційно подрібнюється на ряд підсистем управління:

- основним, допоміжним, і обслуговуючим виробництвом;

- науково-технічною підготовкою виробництва;

- якістю продукції;

- персоналом підприємства;

- матеріально-технічним постачанням;

- фінансами;

- збутом продукції та маркетингом;

- охороною навколишнього середовища;

- розвитком та удосконаленням системи менеджменту.

Сучасне   управління підприємством – це складна техніко - економічна система в процесі функціонування якої взаємодіють велика кількість організаційних та технологічних підсистем.

Виходячи з загальних принципів побудови системи  управління підприємством наведених вище,  на підприємстві здійснюється поділ праці шляхом відокремлення управлінської праці від виконавчої. При цьому виникає необхідність диференціації як управлінської так і виконавчої праці.

В зв’язку з цим розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша — це горизонтальний поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального виробничого процесу.

Відповідно, вертикальний поділ праці здійснюється для  диференціації та координації управлінської праці, за рахунок формування рівнів управління  за функціональною (управління збутом, виробництвом, фінансами)  та структурними (цех, ділянка) ознаками.

Процес управління складається з окремих функцій, які в деяких джерелах називають фазами управління:

- планування;

- регулювання;

- контроль;

- аналіз;

- синтез.

Планування –визначає короткострокові, середньострокові та довгострокові перспективи розвитку та бажаний майбутній стан підприємства як складової економічної (організаційної) системи.

Регулювання – здійснення  оперативних дій по забезпеченню поточної діяльності підприємства з метою виконання планових показників та графіків виконання робіт включаючи взаємозв'язок між усіма складовими системи управління.

Контроль – інформаційне забезпечення функцій аналізу достовірними даними про наслідки регулювання та поточний стан системи, наявності перешкоджань.

Аналіз – здійснення функцій по ідентифікації поточного стану об'єкту управління та системи в цілому. В першу чергу виявлення відхилень від планових завдань та оцінка можливостей скоригувати планові короткострокові показники таким чином щоб виконати стратегічні завдання. Іншими словами фази “контроль” та “аналіз” забезпечують зворотній зв'язок в системі управління.

Синтез  здійснення функцій спрямованих на встановлення ефективних взаємозв'язків між елементами системи управління (синтез параметрів організаційної структури управління з урахуванням елементів мотивації  за ефективну працю персоналу та штрафів за порушення дисципліни та некваліфіковані дії). В процесі синтезу можуть бути внесені суттєві зміни до процесу планування в частині зміни стратегії управління, критеріїв, та основних параметрів плану.

В управлінні підприємством керуються такими принципами:

- розподіл праці;

- забезпечення економічної безпеки підприємства;

- надання повноважень і підвищення відповідальності персоналу;

- застосування  сучасних методів мотивації  праці;

- підвищення рівня корпоративної культури;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом;

- заохочення ініціативи.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей підприємства.

Основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина в процесі виробничої чи іншої діяльності. Розрізняють методи:

- економічні – це прийоми і способи управління, в основі яких лежить використання економічних законів, економічних інтересів і показників (матеріальна відповідальність, державне регулювання, податки, ставки кредитування, ціноутворення і т.ін.);

- соціально-психологічні методи (реалізують мотиви соціальної поведінки людей – творчий характер праці, суспільне визнання, психологічний клімат в колективі);

- організаційні (адміністративно-правові) – передбачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив керівництва підприємства на відносини людей у процесі виробництва.  Ці відносини регулюються певними правовими нормами:  інструкціями, положеннями, наказами і розпорядженнями. Передбачається також застосування відповідних матеріальних, адміністративних.  

Організаційна структура управління підприємством. Згідно з виробничою і загальною структурою підприємства формуються конкретні органи управління ним. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування однорідних за функціями робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління.

Управлінський персонал підприємства поділяється на:

  •  лінійний (забезпечує безпосереднє керівництво структурними виробничими підрозділами);
  •  функціональний (допомагає лінійним керівникам виконувати окремі функції управління своїми підрозділами).

Сукупність лінійних та функціональних органів управління і відносини між ними утворюють систему управління підприємством.

Організаційна структура управління будь-яким суб‘єктом господарювання – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Зв‘язки елементів системи управління поділяються на:

  •  лінійні (виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління);
  •   функціональні (характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування);
  •  Між функціональні (мають місце між підрозділами того самого рівня управління).

Характер зв‘язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб‘єктом господарювання:

  1.  Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одно канальні взаємодії. Кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі (Рис.3.2.а).

Переваги: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Недоліки: керівник має бути висококваліфікованим універсалом.

  1.  Функціональна організаційна структура передбачає поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів (Рис.3.2.б).

Переваги: забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції.

Недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

  1.  Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор – начальник цеху – майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних  відділів апарату управління (Рис.3.2.в).

Переваги: забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами.

Недоліки: за умов частих технологічних змін уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінського рішення, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів.

          Рис.3.2. Основні типи організаційних структур управління підприємством.

          К — генеральний керівник; Л — лінійний керівник; Ф — функціональний керівник; В — виконавець

  1.  Дивізіонна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загально-корпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність, тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур (Рис.3.3).

Рис.3.3. Дивізіонна модель організаційної структури управління підприємством.

Кожний  виробничий підрозділ має власну розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. Групування видів діяльності суб‘єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. Можливі три способи групування виробничих підрозділів: продуктовий; за групами споживачів; за місцем знаходження.

Переваги: гнучке реагування на зміни в навколишньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості.

Недоліки: потребує збільшення апарату управління та витрат на його утримання.

Прикладом застосування дивізіонної організаційної структури управління  є компанія «Метінвест» відомої промислово фінансової групи СКМ.

  1.  Матрична організаційна структура управління – поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апаратом управління формують ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки – проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту.

Переваги: висока гнучкість та орієнтація на нововведення.

Недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв‘язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

6. Множинна структура – використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління.

Склад органів державного управління в Україні наведена на Рис.3.4.

Рис.3.4. Державні органи управління в Україні

Президент України як глава держави відіграє важливу роль у функціонуванні кожної з гілок влади. У законодавчому процесі він виступає як суб'єкт законодавчої ініціативи, оприлюднює прийняті Верховною Радою закони, користується стосовно них правом відкладального вето, а за певних умов може видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Щодо виконавчої влади - глава держави бере безпосередню участь в утворенні, реорганізації та ліквідації її органів, приймає кадрові рішення, користується правом скасування актів Кабінету Міністрів України і актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Щодо судової влади - Президент здійснює перше (на п'ять років) призначення на посади професійних суддів, призначає третину суддів Конституційного Суду України.

Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише вона має право видавати закони. У межах, визначених Конституцією, Верховна Рада здійснює також установчу і контрольну функції. Крім того Народні депутати мають право законодавчої ініціативи.

Кабінет Міністрів України – є вищим органом у системі органів виконавчої влади.  Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади. Уряд очолює Прем’єр-міністр України. Основними розпорядчими документами Уряду є Постанови і Розпорядження. Уряд також є суб’єктом законодавчої ініціативи. Він готує проекти Законів України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.  Голови місцевих державних місцевих адміністрацій призначаються Президентом України.

Органами місцевого самоврядування є обласні, районні, міські, селищні та сільські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до Указу Президента України №1086 від 9.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» фактично розпочато адміністративну реформу. Ця реформа внесла суттєві зміни  в структурі центральних органів виконавчої влади.  Всього передбачено 6 типів центральних виконавчих органів влади: міністерство; служба, інспекція, агентство, незалежні регулятори, органи зі спеціальним статусом.

З 112 органів центральної виконавчої влади створено 63. В тому числі: 16 міністерств, 28 служб, 12 агентств, 7 інспекцій.

Державні органи влади  здійснюють пряме управління підприємствами тільки державної та комунальної форми власності.

Управління державними підприємствами включаючи їх створення, призначення керівників,  затвердження планів та звітів,  реорганізацію та ліквідацію здійснює Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном, яке створене шляхом  реорганізації Міністерства промислової політики України.

Управління комунальними підприємствами здійснюють відповідні місцеві державні адміністрації   та органи місцевого самоврядування.

Для підприємств інших  форм власності державні органи управління  виконують регуляторні функції  шляхом:

  •  прийняття та адміністрування податків;
  •  впровадження принципів надро- та землекористування;
  •  проведення антимонопольних розслідувань з метою недопущення монопольного становища на ринку;
  •  інспектування стану безпеки праці;
  •  ліцензування, квотування;
  •  надання дозволів на початок діяльності;
  •  державного регулювання цін;
  •  державного замовлення та закупівель;
  •  контролю за забрудненням навколишнього природного середовища;
  •  контролю за дотриманням діючого законодавства.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Схема та складові організаційної системи  управління підприємством.
  2.  Горизонтального та вертикального поділу праці на підприємстві.
  3.  Які методи управління використовуються на підприємстві?
  4.  В чому полягає сутність загальної організаційної структури управління?
  5.  Які виділяють типи організаційних структур управління, в чому їх недоліки та переваги?
  6.  Структура та функції державних органів управління економікою.
  7.  Яким чином вищі органи державної влади здійснюють регулювання діяльності підприємств?
  8.  Як здійснюється управління державними  і комунальними підприємствами?

Проблемні питання

  1.  В чому різниця між технічними та організаційними системами управління?
  2.  Які передумови, з точки зору теорії систем, відокремлення управлінської праці від виконавчої?
  3.  Чи здійснюють державні органи виконавчої влади пряме управління підприємствами?
  4.  Яким чином реалізується регуляторна політика держави?


Тема 4.  Персонал

Кількість лекційних годин: 2; практичні заняття: 1; самостійна робота: 3

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності персоналу підприємства, його кадрової політики, особливостей планування та формування персоналу підприємства.

1. Поняття, класифікація та структура персоналу.

2. Визначення чисельності окремих категорій працівників.

3. Кадрова політика.

4. Система управління персоналом.

5. Оцінка персоналу як важливий елемент системи управління трудовим колективом.

6. Зарубіжний досвід формування та ефективного використання кадрового потенціалу фірми.

Трудові ресурси — це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди. які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Згідно сфери діяльності  персонал підприємства поділяється на:

  •  персонал основної діяльності (промислово-виробничий персонал) – працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони, тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні;
  •  персонал неосновної діяльності – працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не пов‘язані безпосередньо з процесами промислового виробництва.

Персонал підприємства розподіляється за професіями та спеціальностями.

Професія – це вид трудової діяльності, здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, від рівня технічного розвитку.

В 2005 році було введено в дію новий класифікатор професій ДК 003 «Класифікатор професій».

Згідно нього існує наступна класифікація професій:

  1.  Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі).
  2.  Професіонали.
  3.  Фахівці.
  4.  Технічні службовці.
  5.  Працівники сфери торгівлі та послуг.
  6.  Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства.
  7.  Кваліфіковані робітники з інструментом.
  8.  Робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання технологічного устаткування та машин.
  9.  Найпростіші професії.

У типовій структурі персоналу підприємств індустріального сектору України працівники 1-4 груп (управлінський персонал) складають – 18%, 5-9 груп - близько 82%.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи іншій посаді

Рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.

Розрахунок планової чисельності промислово-виробничого персоналупвп.пл) здійснюється за формулою:

             Чпвп.пл = Чпвп.б, чол.,                                                            (4.1)   

де Чпвп.б – базова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;

Іg – індекс росту обсягу виробництва в плановому році;

Іпп – запланований індекс росту продуктивності праці.

Іg  =, де   темп зростання обсягу виробництва продукції, %;

або

Іg  =, де   темп приросту (зменшення) обсягу виробництва продукції, %.

Часто на практиці  замість Іпп у вихідних даних для розрахунку Чпвп.пл  надається значення сумарної зміни чисельності за по факторним розрахунком зростання продуктивності праці (∆Ч). В цьому випадку для розрахунку використовується формула:

Чпвп.пл = Чпвп.б , чол.                                                                                 (4.2)

Планова чисельність основних робітників (Чор) визначається трьома методами:

  1.  За трудомісткістю виробничої програми:

Чор = , чол.,                                                                (4.3)

де Тсум – сумарна трудомісткість виробничої програми, нормо-год.;

    Фд – ефективний (корисний, дійсний) фонд часу одного робітника на рік, год.;

     Квн – середній коефіцієнт виконання норм робітниками у розрахунковому році.

  1.  За нормами обслуговування:

Чор = , чол.,                                                           (4.4)

де n – загальна кількість одиниць устаткування, яке обслуговується, одиниць;

Зм – кількість змін роботи устаткування;

Но - норма обслуговування на одного робітника, одиниць.

Кяо – коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову:

Кяо=,                                                                      (4.5)

де f – плановий відсоток невиходів робітників на роботу, %.

За нормами колективного обслуговування чисельність основних робітників можна обчислити ще так:

Чор= , чол.,                                                         (4.6)

де На – кількість основних робітників, які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

  1.  За нормами виробітку: 

Чор=, чол.,                                                          (4.7)

де N – планова кількість виробів, натур. одиниць;

Нвир.- годинна норма виробітку одного робітника, натур. одиниць.

Планова чисельність допоміжних робітників (Чдр) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, чисельність допоміжних робітників обчислюється:

Чдр= , чол.,                                                           (4.8)

де nд – кількість робочих місць допоміжних робітників.

Важливим моментом в обчисленні чисельності робітників підприємства є правильне встановлення ефективного (корисного, дійсного) фонду часу роботи одного середньооблікового робітника.

Цей фонд визначається шляхом складання балансу робочого часу середньооблікового робітника (табл. 4.1.).

Чисельність керівників, професіоналів, фахівців, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розкладу, в якому встановлюється кількість працівників у кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності.

Основна мета кадрової політики підприємства полягає в забезпеченні кожного робочого місця і посади персоналом відповідної професії, спеціальності, кваліфікації.

Кадрова політика здійснюється після структурного аналізу професійно-кваліфікаційного складу персоналу. Структурний аналіз персоналу базується на врахуванні рівня кваліфікації, вікового складу, тривалості трудового стажу працівників, співвідношення працівників за статтю.

Також при розробці кадрової політики оцінюється ефективність використання робочого часу на підприємстві, коефіцієнти плинності кадрів, прогнози зайнятості в регіоні та ін.

Управління персоналом – це частина кадрової політики, а також одна із підсистем організаційної системи управління підприємством, основними функціями якої є:

- планування потреби в певних категоріях персоналу;

- набір та відбір персоналу;

- визначення заробітної плати і пільг;

- професійна орієнтація і адаптація працівників до конкретних умов роботи;

- забезпечення процесу навчання персоналу;

- оцінка результатів трудової діяльності;

- підвищення або пониження в посаді, переміщення або звільнення.

Таблиця 4.1.

Баланс робочого часу середньооблікового робітника

Показники

Очікувані результати

1. Кількість календарних днів

365

2. Вихідні і святкові дні

110

3. Номінальний фонд робочого часу, днів

255

4. Цілоденні невиходи на роботу

39

з них:

чергові відпустки

24

у зв‘язку з непрацездатністю

6

Продовження таблиці 4.1.

Показники

Очікувані результати

виконання державних обов‘язків

2

з дозволу адміністрації

1

додаткові відпустки

3

прогули

1

цілоденні простої

1

страйки

1

5. Явочний робочий час, днів

216

6. Номінальна тривалість робочого дня, год.

8,0

7. Внутрішньо змінні втрати робочого часу, год.

0,35

8. Фактична тривалість робочого дня, год.

7,65

9. Ефективний (дійсний, корисний) фонд робочого часу за рік, год.

1652,4

На підприємствах розрізняють:

  1.  явочну чисельність працівників підприємства – включає всіх працівників, що з‘явилися на роботу;
    1.  облікову – включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів, незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо;
    2.  середньооблікову за певний період – визначається як сума середньомісячної чисельності, поділеної на кількість місяців  у розрахунковому періоді.

Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов‘язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Така система включає:

  •  визначення основних статистичних показників чисельності працівників підприємства;

- розрахунки певних показників, які потребують порівняння з аналогічними в споріднених підприємствах або мають аналізуватися в динаміці:

Система показників оцінки трудового потенціалу підприємства містить:

1. Коефіцієнт обороту персоналу за звільненням (відношення кількості звільнених з усіх причин працівників підприємства до їх середньооблікової чисельності);

2. Коефіцієнт обороту персоналу за прийомом (відношення кількості прийнятих працівників до середньооблікової чисельності);

3. Загальний коефіцієнт оборотності персоналу (відношення загальної кількості звільнених та прийнятих працівників до середньооблікової чисельності працівників підприємства);  

4. Плинність персоналу (відношення кількості звільнених по причині плинності (за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни) до середньооблікової чисельності працівників підприємства));  

5. Стабільність або „відданість” персоналу (середній стаж роботи на даному  підприємстві) (відношення загальної суми років роботи на даному підприємстві всього персоналу до середньооблікової чисельності працівників підприємства);   

6. Рівень дисципліни (неявок на роботу) (відношення загальної кількості неявок на роботу в людино-днях до загальної кількості відпрацьованих людино-днів);

7. Відповідність кваліфікації робітників ступеню складності виконуваних ними робіт (відношення середнього тарифного розряду групи робітників до середнього тарифного розряду робіт, що виконуються);

8. Співвідношення чисельності окремих категорій працівників (відношення чисельності основних робітників до чисельності допоміжних робітників; відношення чисельності робітників, зайнятих безпосередньо у виробництві  до чисельності працівників апарату управління; відношення чисельності висококваліфікованих і кваліфікованих робітників до загальної чисельності робітників).

Зарубіжний досвід формування та ефективного використання трудових ресурсів.

У країнах з розвинутою ринковою економікою держава, беручи на себе основний фінансовий тягар підготовки та перепідготовки кадрів, створює єдиний механізм забезпечення зайнятості через взаємодію держави та підприємств. Цей механізм включає стимулювання з боку держави освітянської активності самих підприємств, кооперацію останніх з навчальними закладами, а також акумулювання та перерозподіл коштів підприємств з метою підготовки й перепідготовки робочої сили. Взаємодія держави й підприємств передбачає використання різного інструментарію: фінансування. податкової політики, регулювання соціального страхування та забезпечення, створення інформаційної та правової інфраструктури.

В Україні підприємства роблять відрахування до Державного фонду занятості, який бере на себе частково функції перепідготовки  частини трудових ресурсів, що мають статус безробітного.

Що стосується початкової професійної підготовки молоді то це питання вирішується у нас на недостатньому рівні. Утримувати за власний рахунок  навчальні підрозділи можуть дозволити собі лише великі підприємства. Система професійної освіти не справляється з задачею підготовки висококваліфікованих робітників, а послугами приватних фірм можуть користуватися не всі.

В той же час, в розвинутих країнах державні органи передовсім стимулюють активність підприємства за допомогою прямого фінансування внутрішньо фірмових систем навчання. Так, наприклад, за умови найму та навчання молоді 16—18 років, яка ще не має повної середньої освіти, державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають до 80% витрат підприємств.

Об’єктом прямого фінансування державними органами Німеччини, Франції, Італії, Швеції стала так звана альтернативна форма підготовки кадрів, що охоплює молодь до 25 років. Ідеться про поєднання процесу теоретичної підготовки в навчальному закладі з трудовою діяльністю з умов часткової зайнятості.

Методи прямого фінансування доповнюються непрямим стимулюванням внутріфірмової підготовки з боку держави через диференціювання податкової політики. Цей інструмент особливо активно використовується у США, де кошти, що спрямовуються на підготовку молодих працівників, повністю звільняються від оподаткування.

Слід зауважити що передові Українські підприємства широко застосовують такий зарубіжний досвід управління персоналом як:   

  1.  Застосування сучасних систем оцінки різних категорій персоналу.
  2.  Формування і застосування системи матеріального стимулювання персоналу:
  •  повсюдне використання тарифної системи як інструмента диференціації оплати праці залежно від складності, умов і важливості роботи в різноманітних її модифікаціях;
  •  поширення оригінальних систем преміювання за виконання завдань та відсутність порушень;
  •  повсюдне поширення системи заохочення нововведень;
  •  збільшення оплати розумової праці проти фізичної;
  •  стала тенденція до індивідуалізації заробітної плати виходячи з оцінки конкретних заслуг працівника.
  1.  Залучення працівників до управління виробництвом:
  •  участь працівників в управлінні працею та якістю продукції на рівні виробничого цеху;
  •  створення виробничих рад чи спільних комітетів робітників і менеджерів;

Запитання для самоконтролю:

  1.  В чому полягає сутність персоналу підприємства та яка його класифікація?
  2.  Як відбувається поділ працівників підприємства за кваліфікаційним рівнем?
  3.  Як відбувається визначення чисельності окремих категорій працівників?
  4.  Якими є функції сучасної кадрової політики підприємства?
  5.  Що передбачає система управління персоналом на підприємстві?
  6.  Що розуміють під оцінкою персоналу?
  7.  Зарубіжний досвід формування та ефективного використання трудових ресурсів.


Тема 5. Капітал і виробничі фонди

Кількість лекційних годин: 2; практичні заняття ; самостійна робота: 5; індивідуальна контрольна робота 7.

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення, класифікації капіталу, матеріальних активів, виробничих, основних та оборотних фондів підприємства; процесу спрацювання та амортизації основних фондів; їх відтворення і ефективності використання; напрямів її підвищення; елементного складу оборотних фондів та методів нормування витрат.  

1. Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів.

2. Оцінка, класифікація та структура основних фондів.

3. Спрацювання, амортизація та відтворення основних фондів.

4. Ефективність відтворення та використання основних фондів.

5. Структура, нормування та використання оборотних фондів підприємства.

Капітал – головна сума коштів, необхідних для започаткування та здійснення виробництва. При створенні підприємства в якості капіталу використовується статутний фонд підприємства, що формується його засновниками.

Авансований капітал витрачається на придбання засобів виробництва (постійний капітал) та наймання робочої сили (змінний капітал).

Постійний капітал поділяється на:

  •  основний капітал – це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці;
  •  оборотний капітал – це частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці.

В той же час, необхідно розуміти що наведена вище класифікація є  суто теоретичною. Капітал, як джерело фінансування засобів виробництва не поділяється в пасиві  балансу на зазначені частини.

Виготовлення продукції (виконання роботи, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1.).

Рис.5.1 Склад і взаємозв’язок засобів виробництва та виробничих фондів

Елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. Виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією.

Слід відмітити, що в Податковому  кодексі України (№2755 від 02.12.2010р.), який набув чинності з 1.01.2011 р.,  відсутній термін основні фонди,  замість нього введений термін основні засоби.  В подальшому ми будемо використовувати тільки цей термін.

Основні засоби (ОЗ) – це матеріальні активи,  у тому  числі запаси  корисних копалин наданих у користування ділянок надр,  що призначаються для використання  у  господарській діяльності,  вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним  зносом та  очікуваний  строк корисного використання (експлуатації) яких з дати  введення  в  експлуатацію  становить  понад  один  рік.

Оборотні фонди – це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції, змінює або втрачає свій первинний натуральний вигляд і повністю переносить свою вартість на вартість продукції.

Оцінка ОЗ є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона об’єктивно необхідна для правильного визначення загального обсягу ОЗ, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності.

Залежно від моменту проведення оцінки вартість ОЗ визначається як:

  1.   Первісна вартість п) – це фактична вартість ОЗ на момент їх придбання і взяття на баланс:

Вп = Ц + З + С + М, грн.,                                                           (5.1)

де Ц – ціна обладнання, грн.;

             З – збори, мита, непрямі податки, грн.;

            С – витрати на страхування ризиків, грн.;

            М – витрати на установку, монтаж і доведення до необхідного стану ОФ, грн.

2. Відновна вартість в) – це вартість відтворення ОЗ в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами і включає результати переоцінки ОЗ (індексацію первісної вартості). Визначається:

Вв=, грн.,                                                              (5.2)

де   Впп первісна вартість проіндексована з урахуванням всіх переоцінок;

      ∆Пп – середньорічний процент приросту продуктивності праці в країні за час використання ОЗ;

t – кількість років експлуатації ОЗ до моменту визначення відновної вартості.  

3. Справедлива або реальна вартість ОЗ – це первісна вартість ОЗ, одержаних в обмін. Вона дорівнює сумі, за якою цей об‘єкт може бути обмінений в разі здійснення угоди між зацікавленими і компетентними незалежними сторонами. Справедливою вартістю вважається ринкова вартість ОЗ, яка визначається професійними оцінювачами-експертами.

Залежно від стану ОЗ вони оцінюються за:

  1.  Повною вартістю (первісною або відновною балансовою) – це вартість у новому, не спрацьованому стані (саме за цією вартістю ОЗ рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування).
  2.  Залишковою вартістю, яка визначається як різниця між вартістю, за якою об‘єкт ОЗ був взятий на баланс підприємства (повною вартістю), та сумою зносу.
  3.  Ліквідаційною вартістю – залишкова вартість ОЗ на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням. За цією вартістю підприємства можуть реалізувати ОЗ, списати, передати на баланс іншому підприємству.

У бухгалтерському обліку використовується балансова вартість ОЗ. Визначається щодо груп основних засобів відповідно їх призначенню (для ОЗ першої групи визначається для кожного  окремого об‘єкту), а також для нематеріальних активів. Розраховується кожного кварталу.

Балансова вартість на початок розрахункового кварталу визначається за формулою:

Ба=Б,                                                     (5.3)

де Ба – балансова вартість ОЗ на початок розрахункового кварталу;

Б(а-1) – балансова вартість ОЗ на початок кварталу, що передував розрахунковому;

П(а-1) – сума витрат, понесених на придбання ОЗ, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій ОЗ, що підлягають амортизації протягом кварталу, що передував розрахунковому;

В(а-1) – сума виведених з експлуатації ОЗ протягом кварталу, що передував розрахунковому;

А(а-1) – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Амортизація – це перенесення вартості ОЗ на вартість новоствореної продукції з метою їх повного відновлення. Фактично амортизація означає списання протягом кількох років експлуатації балансової вартості ОЗ. Амортизаційні відрахування відносяться на витрати виробництва і з них формується амортизаційний фонд підприємства, який і використовується для відновлення ОЗ.

Норма амортизації – установлений щорічний розмір відрахувань у відсотках до вартості ОЗ, який використовується для визначення суми амортизаційних відрахувань. Розраховується тільки на повне відновлення (реновацію).

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення ОЗ підприємств є їхня класифікація:

1. В залежності від участі у виробничому процесі розрізняють:

-  виробничі ОЗ;

- невиробничі ОЗ.

2. Для розрахунків амортизаційних відрахувань, а також для потреб бухгалтерського обліку, основні засоби поділяються на 16 груп (див. Табл.5.1.):

                            Встановлені податковим кодексом України групи ОЗ               Таблиця 5.1.

Групи основних засобів

Мінімально допустимі строки корисного використання для нарахування амортизації (Тнmin ,років)

Група 1 – земельні ділянки

Амортизація не нараховується

Група 2 – капітальні витрати на поліпшення земель

15

Група 3 - будівлі

20

             - споруди

15

             - передавальні пристрої

10

Група 4 – машини та обладнання

5

З них: ЕОМ, інформаційні системи і т.п.

2

Група 5 – транспортні засоби

5

Група 6 – інструменти, прилади, інветар

4

Група 7 - тварини

6

Група 8 - багаторічні насадження

10

Група 9 – інші основні засоби

12

Група 10 – бібліотечні фонди

50% амортизується в 1-й місяць і 50% в місяць вилучення з балансу

Група 11 – малоцінні необоротні матеріальні активи

Група 12 – тимчасові (не титульні) споруди

5

Група 13 – природні ресурси

Амортизація не нараховується

Група 14 – інвентарна тара

6

Група 15 – предмети прокату

5

Група 16 – довгострокові біологічні активи

7

Структура основних фондів – це склад та співвідношення між групами основних фондів відповідно до класифікаційних ознак. Розрізняють такі види структур:

1. Виробнича (технологічна) структура ОЗ – це співвідношення різних груп основних фондів у їх загальній вартості, або співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.

2. Галузева структура ОЗ характеризується співвідношенням питомої ваги ОФ різних галузей до їх загальної вартості.

3. Вікова структура ОЗ – це співвідношення ОЗ різних вікових груп у їх загальній вартості.

 Зношування (знос) – це втрата ОЗ своєї вартості. Розрізняють  два види зношування – фізичне та моральне.

Фізичне зношування – це втрата ОЗ своїх споживчих властивостей, внаслідок чого вони перестають задовольняти вимогам, які до них ставляться.

Фізичне зношування може мати місце внаслідок експлуатації ОЗ в результаті спрацювання деталей, вузлів, блоків, а також у процесі їх бездіяльності і тривалого зберігання в результаті дії зовнішнього середовища.

Фізичне зношування може бути усувне, яке ліквідується шляхом проведення ремонтів різної складності, аж до капітальних, та неусувне, яке призводить до повного руйнування ОФ та їх ліквідації.

Мірилом фізичного зношування є коефіцієнт фізичного зношування ОФ (Кф.знош.), який обчислюється:

Кф.знош=,                                                                                                      (5.4)

Кф.знош=,                                                                      (5.5)

 Кф.знош=,                                                                      (5.6)

де  Вкап.рем. – вартість капремонтів обладнання від початку служби, грн.;

Асум – сума амортизаційних відрахувань від початку служби (сума зношування), грн.;

Тф, Тн - відповідно фактичний та нормативний строк корисного використання обладнання.

Моральне зношування – це передчасне (до закінчення строку фізичної служби) обезцінення ОФ, викликане або здешевленням відтворення ОЗ (моральне зношування першого роду), або використанням більш продуктивних засобів праці (моральне зношування другого роду):

Кмор.знош.1=,                                                               (5.7)

Кмор.знош.2=,                                                              (5.8)

де Вв – відновна вартість;

    Прс – продуктивність старої техніки;

             Прн – продуктивність нової техніки.

Застосування формули (5.7) є обмеженим. Її можливо застосувати у випадку короткого терміну використання ОЗ коли первісна вартість не індексувалась (переоцінювалась).

Процес відшкодування зношування ОЗ здійснюється шляхом їх амортизації.

 

Методи амортизації основних засобів.

Податковий кодекс України передбачає п’ять методів нарахування амортизації, характеристика яких наведена в таблиці 5.2. Підприємство може обрати для себе той метод нарахування  амортизації, який найбільше відповідає його стратегічним цілям.

Норми податкового кодексу України в частині нарахування амортизації є прогресивними. З набуттям з 1 квітня 2011р. чинності 3-м розділом  податкового кодексу України, ліквідується податковий метод нарахування амортизації, який обмежував суми амортизаційних нарахувань, що могли бути віднесені на валові витрати.

                                     Характеристика методів амортизації                                       Таблиця 5.2.

Метод амортизації

Характеристика методу

Норма амортизації

Річна сума  амортизації

1. Прямолінійний

Незмінна протягом Тн

Незмінна протягом Тн

2. Зменшення залишкової вартості

Незмінна протягом Тн

Зменшується протягом Тн

3. Прискореного зменшення залишкової вартості

Незмінна протягом Тн (вдвічі більша за На  в методі 2)

Зменшується  протягом Тн

4. Кумулятивний

Зменшується протягом  Тн

Зменшується протягом Тн

5. Виробничий

Змінюється протягом Тн (залежить від фактичних обсягів  продукції)

Змінюється протягом Тн (залежить від фактичних обсягів  продукції)

При використанні любого методу  нарахування амортизації має  виконуватися наступна умова:

Тн ≥  Тнmin ,                                                                                         (5.9 )

де Тнmin  - мінімально допустимий строк корисного використання ОЗ згідно табл.5.1.

Прямолінійний метод передбачає перенесення вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється, протягом амортизаційного періоду (нормативного строку службу) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань.

Норма амортизації згідно цього методу  визначається за формулою:

На=,                                                            (5.10)

           де  Вп – первісна вартість ОЗ;

                 Вл – ліквідаційна вартість ОЗ.

Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об‘єкта основних засобів, а саме:

Ар.=                                                                 (5.11)

Недоліком цього методу є те, що при його використанні не враховується моральний знос, а також не робиться реальна оцінка виробничої потужності основних засобів у різні роки експлуатації. Практика показує, що знос машин збільшується у перші роки їх експлуатації, потім величина зносу стабілізується, а у останні роки експлуатації знос машин знову зростає.

Метод зменшення залишкової вартості передбачає обчислення річної суми амортизації як добутку залишкової вартості ОЗ на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка визначається за формулою:

На=,                                                      (5.12)

де n – термін корисного використання ОЗ, років.

Використання методу зменшення залишкової вартості при нарахуванні амортизації передбачає обов’язкову наявність ліквідаційної вартості  об’єкту основних засобів що амортизується. В протилежному випадку об’єкт основних засобів буде повністю “амортизований” протягом одного року, що  слідує  з формули розрахунку норми амортизації.

Метод прискореного зменшення залишкової вартості. За цим методом річна сума  амортизації  визначається  як  добуток  залишкової  вартості об'єкта  на  початок  звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми  амортизації,  яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об'єкта і подвоюється.

Метод прискореного     зменшення     залишкової      вартості застосовується   лише  при  нарахуванні  амортизації  до  об'єктів основних засобів, що входять до груп 4 (машини та обладнання) та 5 (транспортні засоби).

Кумулятивний метод амортизації.  Відповідно до цього методу річна сума амортизації визначається як добуток амортизуємої вартості та кумулятивного коефіцієнта.

Кумулятивний   коефіцієнт  розраховується  діленням кількості  років,  що  залишаються  до  кінця   строку   корисного використання  об'єкта  основних засобів,  на суму числа років його корисного використання.

Кумулятивний коефіцієнт для кожного року корисного використання ОЗ, що є еквівалентом річної норми амортизації, може бути розрахований за формулою:

,                                                                  (5.13)

де і – номер року для якого розраховується кумулятивний коефіцієнт Наі.

Річна сума амортизації розраховується наступним чином:

,                                                                            (5.14)

Виробничий метод. За ним сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об‘єкта основних засобів. За цим методом розраховуються місячні суми амортизації. Метод базується на врахуванні виробітку продукції за весь термін експлуатації об`єкта і за кожний місяць, тобто амортизація об‘єкта ОЗ здійснюється пропорційно до його виробничого завантаження. Місячна сума амортизаційних відрахувань розраховується:

Аміс=Qфміс  ,                                                  (5.15)

де Qфмісфактичний місячний обсяг продукції, який підприємство виробляє із використанням об‘єкта основних засобів, грн.;

Qплан – загальний обсяг продукції (за весь термін експлуатації), який підприємство очікує виробити із використанням об‘єкта основних засобів, грн.

Діаграма на Рис.5.2. демонструє як накопичується  сума амортизації в (у відсотках від первісної вартості)  в залежності від обраного методу, за умови що Тн =10 років.

Рис. 5.2. Порівняння різних методів нарахування амортизації

Фізичне та моральне зношування ОЗ можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.

Просте і розширене відтворення ОЗ відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємопов‘язаних форм – ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об‘єктів.

Ремонт ОЗ – це відновлення фізичного зношування окремих конструктивних елементів (вузлів, деталей) і підтримання ОЗ у працездатному стані протягом усього терміну їх служби.

За економічним змістом ремонти поділяються на: поточний, капітальний, відновний.

За організаційно-технічними ознаками ремонти поділяються на:

  •  капітальний;
  •  середній;
  •  малий.

Витрати на проведення різних видів ремонту по різному відносяться на витрати виробництва (поточний та капітальний – на собівартість, відновний – за рахунок державного резервного фонду).

Просте відтворення забезпечується амортизаційними відрахуваннями, а розширене – шляхом здійснення технічного переоснащення, реконструкції та розширення діючого підприємства і нового будівництва.

Технічне переоснащення передбачає здійснення заходів щодо впровадження нової техніки і технології на окремих дільницях, механізації і автоматизації виробництва без розширення виробничих площ.

Реконструкція – це суттєве технічне вдосконалення і оновлення ОЗ, переустаткування виробництва; здійснюється за єдиним проектом раз у 5-10 років.

Розширення підприємства – це спорудження  наступних черг, додаткових виробничих комплексів, цехів, комунікацій, допоміжних і обслуговуючих виробництв на території підприємства.

Нове будівництво – будівництво підприємства, цеху, корпусу на нових будівельних майданчиках за окремим затвердженим проектом; передбачає розширення виробничих площ, значне збільшення потужності.

Ефективність використання ОЗ характеризується рядом показників, які поділяються на три групи:

  1.  Показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці. До них належать:

- коефіцієнт оновлення он.) - відображає частку введених ОЗ у звітному році у загальній їх вартості на кінець звітного року:

Кон.=,                                                                  (5.16)

де ОФвв – вартість введених протягом року ОЗ;

    ОФк.р. – вартість ОЗ на кінець року.  

У свою чергу, вартість ОЗ на кінець року розраховується:

ОФк.р.= ОФп.р.+ ОФвв - ОФвив,                                                   (5.17)

де ОФп.р. – вартість ОЗ на початок року,

   ОФвив – вартість виведених з експлуатації ОЗ протягом року.

- коефіцієнт вибуття виб) - відображає частку вибулих у звітному періоді ОЗ у загальній їх вартості на початок цього ж року:

Квиб=                                                               (5.18)

- коефіцієнт приросту ОЗ пр) - відносне збільшення ОЗ порівняно з їх вибуттям у звітному році:

Кпр=(ОФвв-ОФвив)/ОФк.р.                                                                         (5.19)

  •  видова структура ОЗ;
  •   технологічна структура устаткування;
  •  вікова структура устаткування;
  •  структура виробничих площ.
  1.  Узагальнюючі показники ефективності використання ОЗ:
  •  загальна фондовіддача В):

ФВ=,                                                              (5.20)

де ТП – випуск товарної продукції у вартісному виразі;

ОФс.р. – середньорічна вартість ОЗ:

ОФс.р.=ОФп.р.+,                                (5.21)                                                      

де tвв- кількість повних місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть ОЗ;

tвив- кількість повних місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації ОЗ.

  •  фондовіддача по активній частині ОЗ Вакт.) :

ФВакт.=,                                                     (5.22)

де ОФср.акт. – середньорічна вартість активної частини ОЗ.

  •  фондомісткістьМ) є оберненим показником до фондовіддачі:

ФМ=                                                           (5.23)

  •  фондоозброєність праці о):

Фо= ,                                                          (5.24)

де Чпвп - середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу.

3. Показники ефективності використання устаткування та виробничих площ:

коефіцієнт змінності роботи устаткування – відношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін до кількості встановленого устаткування;

Для оцінки ефективності використання виробничого обладнання при виготовленні певного виду продукції обчислюють  коефіцієнти: екстенсивного використання обладнання (Кекс), інтенсивного використання обладнання (Кінт) ,  інтегральний коефіцієнт (Кіг)   та резерв потужності (Рп) за формулами:

          Тф

Кекс = ──,                                                                     (5.25)

          Тк

Де: Тк - календарний фонд робочого часу за рік, годин;

     Тф – фактичний час роботи протягом звітного року, годин.

          Рф

Кінт = ──,                                                                     (5.26)

          Рпа

Де: Рф – фактична продуктивність одиниці обладнання (технологічної лінії), од/годину;

      Рпа – паспортна продуктивність одиниці обладнання  (технологічної лінії), од/годину.

Кіг = Кексінт ,                                                              (5.27)

Рп = 1 - Кіг

напруженість використання устаткування (виробничих площ) – випуск продукції у розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі).

Оборотні  фонди – частина оборотних активів (виробничих фондів)  у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється. До складу оборотних фондів включають:

  •  виробничі запаси – це запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива і пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю тощо;
  •  незавершене виробництво – це предмети праці, обробку яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого;
  •  напівфабрикати власного виготовлення – предмети праці, що їх повністю оброблено у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують подальшої обробки в інших підрозділах;
  •  витрати майбутніх періодів – це грошові витрати, які зроблені в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції в наступні періоди.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру.

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на замовлення галузевими науково-дослідними організаціями.

Норма витрачання матеріального ресурсу – гранично допустима величина витрачання ресурсу на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням необхідності застосування прогресивнішої технології та сировини (матеріалів) належної якості.

Структура норми витрачання більшості матеріалів включає:

  •  корисне (чисте) витрачання;
  •  технологічні відходи і втрати;
  •  інші організаційно-технічні витрати (під час транспортування, зберігання тощо).

Основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів:

  •  аналітико-розрахунковий;
  •  дослідно-лабораторний;
  •  звітно-статистичний.

Запитання для самоконтролю:

  1.  В чому полягає сутність виробничих фондів підприємства?
  2.  Як класифікуються основні засоби та якою є їх структура?
  3.  Для чого потрібна вартісна оцінка основних засобів?
  4.  Що розуміють під фізичним (матеріальним) та моральним зношуванням основних засобів?
  5.  Що передбачає процес амортизації основних засобів?
  6.  В чому полягає сутність основних методів амортизації засобів праці?
  7.  Які виділяють форми відтворення основних засобів?
  8.  За допомогою яких показників здійснюють оцінку ефективності відтворення та використання основних фондів підприємства?
  9.  Якими є основні напрями інтенсифікації відтворення та використання основних фондів підприємства в сучасних умовах господарювання?
  10.  Що входить до складу оборотних фондів?
  11.  За допомогою яких методів здійснюється нормування витрат оборотних фондів?


Тема 6. Нематеріальні ресурси та активи

Кількість лекційних годин: 0;  практичні заняття: 1;   самостійна робота: 4

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення нематеріальних ресурсів та активів в діяльності підприємства.

1. Нематеріальні ресурси.

2. Нематеріальні активи підприємства.

3. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

Нематеріальні ресурси підприємстваце складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа отримання доходів та не визначені майбутні розміри цих доходів.

Поняття нематеріальних ресурсів фактично ототожнюється з поняттями об'єктів інтелектуальної власності, які можуть включати:

1. Об'єкти промислової власності:

• винаходи;

• корисні моделі;

•  промислові зразки;

• товарні знаки та знаки обслуговування;

• фірмові найменування.

2. Об'єкти, що охороняються авторським та суміжними правамице твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, мети створення, які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій та об'ємно-просторовій формах.

Авторським правом захищаються також комп'ютерні програми, бази даних, мікросхеми.

Авторське право не поширюється на офіційні документи, державні символи та знаки, твори народної творчості, об'єкти промислової власності, твори, для яких закінчився термін дії авторського права.

Суміжні права – це права, які примикають до авторського права і є похідним від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:

1) права виконавців;

2) права виробників фонограм;

3) права організацій мовлення.

3. Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності, а саме:

  •  раціоналізаторські пропозиції;
  •  «ноу-хау»;
  •  комерційна таємниця.

Юридичний захист об'єктів інтелектуальної власності полягає в забороні використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Патент — виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності (рис. 6.1).

В разі порушення прав патенту власника, він може примусово через суд стягувати компенсацію збитків.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань та компонування інтегральних мікросхем здійснюється на підставі їх державної реєстрації, результатом якої є видача відповідного свідоцтва.

Рис. 6.1. Права власника патенту

Це свідоцтво забезпечує власникові виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати іншій особі дозвіл (ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Передача права власності на використання нематеріальних ресурсів іншим суб'єктом здійснюється у формі ліцензійної угоди – договору, згідно з яким власник нематеріального ресурсу (ліцензіар) передає іншій особі (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав на патенти, товарні знаки тощо.

Ліцензія – це дозвіл на використання нематеріального ресурсу протягом певного терміну за обумовлену винагороду.

Існує кілька видів ліцензій залежно від терміну їх дії, повноти використання, повноти інформації тощо (рис. 6.2.). 

На практиці використовуються кілька видів розрахунків за ліцензії, найбільш поширеними з них є:

  •  роялті періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди; вони встановлюються у вигляді фіксованих ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції.

Якщо за базу нарахування роялті приймається обсяг чистого продажу, то ставка роялті розраховується:

                                                  RS = ,                                                                (6.1)

де RS – ставка роялті у відсотках від вартості чистого продажу;

            R – річна сума роялті;

            S – річна вартість чистого продажу за вирахуванням непрямих податків, зборів, мита;

  •  паушальна виплата – фактична ціна ліцензії, одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди; її величина не залежить від майбутніх обсягів виробництва та збуту ліцензійної продукції:

                                            П=,                                                            (6.2)

де П – величина паушального платежу;

      ВП – сумарний валовий прибуток за весь термін дії ліцензії;

n – термін дії ліцензії;

q – частка прибутку, яку залишає собі ліцензіат;

s – ставка податку на прибуток;

k – ставка дисконту.

Рис. 6.2. Класифікація ліцензій

Нематеріальні активи це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та їх використання в господарській діяльності з  метою одержання доходу.

Нематеріальний актив є одним із видів необоротних активів.

До складу нематеріальних активів включаються:

1) права користування природними ресурсами;

2)  право користування майном;

3)  права на знаки для товарів та послуг;

4)  права на об‘єкти промислової власності;

5) авторські та суміжні з ними права;

7) інші нематеріальні активи.

Нематеріальні активи як і основні засоби мають термін їх корисного використання і амортизуються з застосуванням тих же методів амортизації (дивись табл.5.2.).

Окремим видом нематеріального ресурсу є гудвіл – різниця між ринковою та балансовою вартостями підприємства. Гудвіл виникає і відображається в балансі у тільки випадку купівлі підприємства за ціною вищою за балансову. Гудвіл не підлягає амортизації.

Нематеріальні активи мають грошову оцінку.

Придбаний або отриманий нематеріальний актив відображається в балансі підприємства, якщо існує ймовірність одержання майбутніх економічних вигод, пов‘язаних з його використанням, та вартість такого активу може бути достовірно визначена.

Нематеріальний актив, отриманий в результаті розробки, слід відображати в балансі за умов, якщо підприємство має:

  •  намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального активу до стану, у якому він придатний для реалізації або використання;
  •  можливість отримання майбутньої економічної вигоди від реалізації або використання;
  •  інформацію для достовірного визначення витрат, пов‘язаних із розробкою нематеріального активу.

Якщо нематеріальний актив не відповідає вказаним критеріям визнання, то витрати, пов‘язані з його придбанням чи створенням, визнаються витратами того звітного періоду, протягом якого вони були здійснені, без визнання таких витрат у майбутньому нематеріальним активом.

Згідно з П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» придбані або створені нематеріальні активи зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. Вона складається з ціни придбання, мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних з його придбанням та доведенням до стану, в якому він придатний для використання за призначенням.

Цим же положенням регулюється визначення первісної вартості нематеріального активу в разі його одержання підприємством у результаті обміну, безоплатного отримання, внесення до статутного капіталу підприємств тощо.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в результаті обміну на подібний об‘єкт, дорівнює залишковій вартості переданого нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переданого об‘єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю нематеріального активу, отриманого в обмін на подібний об‘єкт, є його справедлива вартість із зарахуванням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в обмін на неподібний об‘єкт, дорівнює справедливій вартості переданого нематеріального активу, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їхніх еквівалентів, що була передана (отримана) під час обміну.

Первісною вартістю безоплатно отриманих нематеріальних активів є їхня справедлива вартість на дату отримання.

До первісної вартості нематеріального активу, створеного підприємством, входять прямі витрати на оплату праці, прямі матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо пов‘язані зі створенням цього нематеріального активу та приведенням його до стану придатності для використання за призначенням.

Підприємство може здійснювати переоцінку за справедливою вартістю тих нематеріальних активів, щодо яких існує активний ринок.

Переоцінена первісна вартість та знос об‘єкта нематеріального активу визначається як добуток відповідно первісної вартості або зносу та індексу переоцінки. Індекс переоцінки визначається діленням справедливої вартості об‘єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість. Сума до оцінки залишкової вартості об‘єкта нематеріальних активів відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки – у складі витрат звітного періоду.

Залишкова вартість нематеріального активу – це первісна вартість зменшена на суму його зносу (амортизації).

З метою нарахування амортизації в податковому кодексі України визначені основні групи нематеріальних активів і  терміни їх корисного використання. Згідно класифікації  відрізняють  6 груп нематеріальних активів, що підлягають амортизації (дивись Табл. 6.1.):

Таблиця 6.1.

Групи нематеріальних активів та порядок встановлення строків дії права користування

Групи

Строк дії права користування

група 1 - права користування природними ресурсами (право     користування надрами, іншими ресурсами природного середовища геологічною та іншою інформацією про природне середовище

відповідно до правовстановлюючого  документа

група 2 - права користування  майном (право користування      земельною ділянкою, крім права  постійного користування         земельною ділянкою, відповідно  до закону, право користування будівлею, право на оренду  приміщень тощо);

відповідно до правовстановлюючого  документа

група 3  - права на комерційні  позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові)   найменування тощо), крім тих,   витрати на придбання яких       визнаються роялті;

відповідно до правовстановлюючого  документа

група 4 - права на об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, в тому числі ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо) крім тих, витрати на      придбання яких визнаються  роялті;

відповідно до правовстановлюючого  документа, але не менш як 5 років.

група 5 - авторське право та суміжні з ним права (право на   літературні, художні, музичні твори, комп'ютерні програми,    програми для електронно-  обчислювальних машин, компіляції даних (бази даних), фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення тощо) крім тих, витрати на придбання яких  визнаються роялті;

відповідно до правовстановлюючого  документа, але не менш як 2 роки.

група 6 - інші нематеріальні активи (право на ведення        діяльності, використання економічних та інших привілеїв  тощо)

відповідно до правовстановлюючого  документа,

Якщо витрати на придбання певних нематеріальних активів визнаються роялті, то такі нематеріальні активи не амортизуються.

При визначенні строку корисного використання об‘єкта нематеріальних активів, якщо він не визначений діючим законодавством. слід  користуватися правовстановлюючими документами на нематеріальні активи; що передбачають; правові або інші обмеження щодо строків його використання та інші фактори.

Метод нарахування амортизації нематеріального активу обирається підприємством самостійно, виходячи з умов отримання майбутньої економічної вигоди. Розрахунок амортизації при застосуванні відповідних методів нарахування здійснюється згідно з П(С)БО 7 «Основні засоби».

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає різниця між нематеріальними ресурсами та нематеріальними активами  підприємства?

2. Як здійснюється захист прав власників нематеріальних ресурсів?

3. Як здійснюється оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів на підприємстві?

4. Які існують види розрахунків за використання нематеріальних ресурсів?


Тема 7. Оборотні кошти

Кількість лекційних годин: 2,практичні заняття:2;     самостійна робота: 5; індивідуальна контрольна робота 7.

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення оборотних коштів в діяльності підприємства.

  1.  Поняття, елементний склад і структура оборотних коштів підприємства.
  2.  Нормування окремих елементів і загальної величини оборотних коштів.
  3.  Ефективність використання оборотних коштів на підприємстві.
  4.  Напрями підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.

Оборотні кошти (активи) – це сукупність грошових коштів підприємства та їх еквівалентів, необхідних для формування та забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів і  фондів  обігу  (рис. 7.1.).

ОБОРОТНІ КОШТИ (активи) ПІДПРИЄМСТВА

 

 

Оборотні кошти у сфері виробництва                                    (оборотні фонди)

Оборотні кошти у сфері обігу                  (фонди обігу)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виробничі запаси

Незавершене виробництво

Напівфабрикати власного виготовлення

Витрати майбутніх періодів

Залишки готової продукції

Відвантажена продукція

Грошові кошти на розрахунковому рахунку

Дебіторська заборгованість

Інші оборотні кошти

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нормовані оборотні кошти

Ненормовані оборотні кошти

Рис. 7.1. Елементний склад  оборотних коштів підприємства

Структура оборотних коштів характеризується співвідношенням їх окремих елементів у загальному обсязі оборотних коштів, яке виражається у відсотках.

Ця структура може бути досить різною в залежності від галузі, до якої належить підприємство, але в цілому по промисловості 2/3 оборотних коштів – це оборотні фонди, а 1/3 – фонди обігу.

Джерелами формування оборотних коштів підприємства є:

  •  власні та прирівняні до них  кошти підприємства ;
  •  залучені (отримані аванси);
  •  позичкові;

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції, визначають за допомогою їхнього нормування.

Нормування оборотних коштів включає розробку та встановлення на кожному підприємстві спеціальних норм за окремими видами матеріальних цінностей, витрат виробництва тощо та розрахунок нормативу власних оборотних коштів у грошовому виразі на кінець року, кварталу.

Норма – це відносна або мінімальна величина оборотних коштів, що обчислена в установленому порядку за кожним видом, яка необхідна для розрахунку нормативу. За окремими видами оборотних коштів вона розраховується в абсолютних величинах (гривні, копійки), за іншими – у відносних величинах (дні, відсотки).

Норматив – це мінімальний розмір власних оборотних коштів у грошовому виразі, необхідний підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків.

Використовують наступні методи нормування оборотних коштів:

  •  аналітичний (дослідно-статистичний);
  •  коефіцієнтний;
  •  метод прямого розрахунку.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається помноженням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі (Д) на норму їхнього запасу в днях (Здн.).

Нвир.зап. = Д ˟ Здн.                                                                    (7.1)

Денна потреба визначається за формулою:

Д=, грн.,                                                                    (7.2)

де Мзаг – загальна річна потреба в даному виді ресурсів, грн.

Точність розрахунку залежить від правильного визначення норми запасів матеріальних ресурсів. На підприємствах може бути створено кілька видів запасів: транспортний, підготовчий (технологічний), поточний, резервний (страховий), сезонний.

Транспортний запас (Зтр.), що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття на склад підприємства.

Підготовчий запас (Зпідг.) створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

Поточний запас (Зпот.) це найбільший за розміром запас, який потрібен для забезпечення безперебійного процесу виробництва матеріальними ресурсами між двома черговими поставками. Норму його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів.

Страховий (резервний) запас (Зстр.) передбачається при розрахунку норми запасів сировини та матеріалів у зв‘язку з можливими відхиленнями фактичних строків поставки проти планових з причин, які важко передбачити заздалегідь. Розмір страхового запасу встановлюється у межах 50% від поточного складського запасу (визначається тільки при транзитних іногородніх поставках).

Сезонний запас (Зсез.) створюється у  разі:  1) сезонного  характеру  заготівлі  сировини;  2) сезонного характеру споживання; 3) конкретних умов завезення.

Норма виробничого запасу в днях (Здн ) дорівнює сумі норм по всіх видах виробничих запасів:

Здн.тр.+ Зпідг. + Зпот. + Зстр. + Зсез.                                                    (7.3)

Якщо підприємство не має сезонного характеру виробництва, споживання матеріалів, умов завезення та одержує матеріали від постачальників, які розташовані на невеликій відстані, і при цьому використовує лише автомобільний транспорт, то:

Здн. = Зтр. + Зпідг. + Зпот                                                            (7.4)

Норматив  оборотних коштів у незавершеному виробництві визначається за формулою:

Ннзв=, грн.,                                                        (7.5)

де    Ср   - собівартість річного випуску продукції, грн.;

                Тц - тривалість циклу виготовлення продукції, днів;

                Кнв - коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва):

Кнв=,                                                                    (7.6)

де А – початкові витрати, що здійснюються у перший день виробничого циклу;

Б – решта витрат на виготовлення виробу.

Норматив оборотних коштів у готовій продукції визначається як добуток одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю (Вд) і норми запасу готової продукції на складі, у днях  (Здн) :

Нгпддн, грн.                                                              (7.7)

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів  розраховується виходячи із залишків коштів на початок періоду (Впоч) і суми витрат, які слід буде зробити в плановому році (Впл), за мінусом суми для майбутнього погашення  витрат за рахунок собівартості продукції (Впогаш.пл):

Нмайб.пер = Впоч + Впл - Впогаш.пл, грн.                                              (7.8)

Сукупний норматив оборотних коштів підприємства:

Нсукупн = Нвир.зап. + Ннзв + Нгп + Нмайб.пер., грн.                                          (7.9)  

Оборотні кошти підприємства перебувають у безперервному русі, переходячи із однієї стадії кругообігу в іншу. Оборот оборотних коштів, виміряний у часі, називається їх оборотністю.

В загальному вигляді кругообіг оборотних коштів можна представити схемою:

.

На 1-й стадії оборотні кошти змінюють грошову форму (Г) на товарну (виробничі запаси (ВЗ)); на 2-й стадії йде процес споживання предметів праці у виробництві (НЗВ) і їх перетворення у готову продукцію (ГП). На 3-й стадії оборотні кошти у формі готової продукції вступають у сферу обігу і знову перетворюються на грошову форму (Г/).

Економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції.

Для оцінки ефективності використання оборотних коштів використовують показники:

1. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції (РП) до середньорічного залишку оборотних коштів (S):

Коб. = , оборотів/рік                                                (7.10)

2. Коефіцієнт завантаження оборотних коштів – величина, обернена коефіцієнту оборотності. Він показує, скільки оборотних коштів  припадає на кожну одиницю реалізованої продукції.

Кзав. = .                                                                 (7.11)

3. Тривалість одного обороту оборотних коштів (швидкість обороту) показує тривалість одного обороту оборотних коштів в днях і визначається:

Тоб. = , дні                                                               (7.12)

4. Рентабельність оборотних коштів – відношення прибутку підприємства (валового або чистого) до суми його оборотних коштів.

Способи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства:

  •  оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва;
  •  скорочення тривалості виробничого циклу;
  •  поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення;
  •  прискорення реалізації товарної продукції тощо.

Унаслідок прискорення оборотності оборотних коштів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють вивільнення:

  •  абсолютне (має місце, якщо фактичні залишки оборотних коштів (Sзв.) менші, ніж норматив або залишки попереднього періоду (Sбаз.) при умові збереження обсягів реалізації за звітний період.):

               ∆Sабс.= Sзв. - Sбаз.                                                                                         (7.13)

  •   відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми оборотних коштів завдяки поліпшенню їхнього використання):

                ∆Sвід.=   (Тбаз. - Тзвіт.),                                                (7.14)

де РПзв. – обсяг реалізованої за звітний рік продукції;

   Тбаз., Тзвіт. - тривалість одного обороту оборотних коштів відповідно у базисному та звітному періодах.

Запитання для самоконтролю:

  1.   В чому полягає сутність оборотних коштів підприємства та їх значення в діяльності підприємства?
  2.   Якою є структура оборотних коштів підприємства?
  3.   Які методи використовують для розрахунку нормативів оборотних коштів?
  4.   Як відбувається визначення нормативу оборотних коштів у виробничих запасах?
  5.   Як здійснюється розрахунок нормативу оборотних коштів у незавершеному виробництві та інших нормованих їх елементах?
  6.   За допомогою яких показників здійснюється оцінка ефективності використання оборотних коштів?
  7.   Назвіть основні шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів.


Тема 8. Інвестиції

Кількість лекційних годин: 1;  практичні заняття: 2;   самостійна робота: 3

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення інвестиційних ресурсів в діяльності підприємства.

  1.   Поняття, склад і структура інвестицій.
  2.   Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування виробничих інвестицій.
  3.   Формування і регулювання фінансових інвестицій (цінних паперів).
  4.   Оцінка ефективності виробничих і фінансових інвестицій та чинники підвищення їх ефективності.
  5.   Інвестиційні проекти підприємств та організацій.

Термін «інвестиція» походить від лат. invest, що означає «вкладати».

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об‘єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

- кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме та нерухоме майно;

- майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

- сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих („ноу-хау”);

- права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

- інші цінності.

Юридичні та фізичні особи, що здійснюють вкладення капіталу (інвестування), називаються інвесторами.

Рис.8.1 Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

Інвестиції поділяються:

  1.   Зовнішні (іноземні):

а) прямі (більш ніж 10% вартості проекту);

б) портфельні (менш ніж 10% вартості проекту);

  1.   Внутрішні (вітчизняні):
  •  реальні:

а) валові;

б) чисті;

  •  фінансові (цінні папери).

Інвестиції можуть бути приватні і державні.

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу у різні сфери і галузі національної економіки з метою створення нових та оновлення існуючих основних фондів. Реальні інвестиції називаються виробничими, оскільки вони спрямовані у виробництво, але частіше їх називають просто капітальними вкладеннями.

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких переважають цінні папери, із метою одержання доходу (прибутку) в майбутньому.

 Капітальні вкладення – це кошти, що направляються на розширене відтворення основних фондів та об‘єктів соціальної інфраструктури підприємства. Вони складаються із затрат на реконструкцію, розширення, технічне переоснащення діючих та спорудження нових підприємств, заміни основних фондів, що вибули, новими.

До складу капітальних вкладень входять:

  1.  Вартість будівельно-монтажних робіт;
    1.  Вартість технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного устаткування, а також інструментів та інвентарю, які включаються до складу основних фондів.
    2.  Витрати на проектно-пошукові роботи, вартість земельних ділянок, витрати на технічний нагляд, підготовку експлуатаційних кадрів, вартість придбаних ліцензій і патентів, інші витрати, пов‘язані із підготовкою до будівництва та експлуатації об‘єкта.

В залежності від класифікаційних ознак та напрямів використання капіталовкладень розрізняють таку їх структуру:

1. Галузеву;

2. Територіальну;

3. Технологічну;

4. Відтворювальну;

5. Структуру за формами власності.

Планування капітальних вкладень на підприємствах включає два етапи:

  1.  Обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій на розрахунковий період;
  2.  Визначення джерел фінансування капіталу.

Встановлення необхідного обсягу капіталовкладень залежить від економічної ситуації на ринку. Її можливі варіанти:

а) ринковий попит на продукцію задовольняється повністю і не вимагає нарощування обсягів виробництва на даному підприємстві. В цьому випадку повинно здійснюватись лише просте відтворення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань. Необхідний розмір капіталу визначається на основі даних про потребу в новому устаткуванні, цін на нього з врахуванням вартості його монтажу;

б) попит на продукцію підприємства є зростаючим, тому є доцільним нарощування обсягів виробництва продукції з метою збільшення приросту прибутку. В цьому випадку необхідне розширене відтворення основних фондів і нарощування виробничої потужності підприємства шляхом реконструкції, технічного переоснащення, розширення виробництва за попередньо розробленим проектом. Такий проект складається за розділами:

- зведені техніко-економічні показники;

- заходи за окремими напрямами технічного, технологічного та організаційного розвитку;

- потреба в устаткуванні.

Для визначення необхідного обсягу капіталовкладень в цій ситуації користуються методом прямих розрахунків за даними кошторису технічного переозброєння, реконструкції або розширення виробництва;

в) попит на пропоновану підприємством продукцію різко зменшився, вона втратила конкурентоспроможність. Підприємство повинно модернізувати виробництво  або організувати виробництво нової продукції. В цій ситуації слід здійснити докорінну перебудову техніко-технологічної бази виробництва. Розрахунок необхідного обсягу капіталовкладень проводять аналогічно, як в попередній ситуації, але враховують значні розміри капітальних затрат на маркетингові дослідження, можливу диверсифікацію виробництва.

Джерелами фінансування капітальних затрат можуть бути:

  •  власні кошти підприємства у вигляді залучення частини нерозподіленого прибутку, доходів від реалізації цінних паперів;
  •  довгострокові кредити банків;
  •  залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств;
  •  кошти державного бюджету, тобто централізовані капітальні вкладення.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між емітентом (юридичною особою, яка випустила цінні папери) та їх власником; передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам.

Емітенти можуть випускати наступні види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємства, казначейські зобов‘язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери (сертифікати) тощо. Цінні папери можуть бути іменними або на пред‘явника.

Порядок випуску та обігу усіх цінних паперів регламентується Законом України «Про цінні папери та фондову біржу».

Цінні папери також можна розподілити на групи: пайові, похідні та боргові. Цінні папери обертаються на фондовому ринку.

Фондовий ринок – державна сфера обігу цінних паперів. Головною метою функціонування та розвитку фондового ринку в Україні є залучення інвестиційних ресурсів для спрямування їх на відновлення та забезпечення подальшого зростання виробництва.

Учасниками фондового ринку є:

- держава;

- емітенти цінних паперів;

- інвестори;

- посередники (спеціалізовані інституціональні утворення, депозитарії, банківські установи, інвестиційні компанії, фондові біржі тощо).

Основні функції системи державного регулювання фондового ринку:

- визначення ключових рис і складових підсистем фондового ринку та ролі учасників на цьому ринку;

- формування сприятливого законодавчого поля для учасників фондового ринку;

- встановлення відповідальності за протиправні дії учасників фондового ринку.

Функції прямого регулювання ринку цінних паперів в Україні виконує Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР).

Ефективність будь-яких  інвестицій розраховується на основі співставлення ефекту (доходу) і витрат, які пов‘язані з його отриманням. Економічну ефективність виробничих інвестицій можна визначити за допомогою показників їх абсолютної та порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність показує загальну величину їх віддачі та обчислюється співставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат. Вона оцінюється за допомогою показників:

  •  коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат (Ер):

Ер= , грн./грн.                                                              (8.1)

або   Ер= ,                                                                         (8.2)

де ∆П – приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

    П – загальна сума прибутку для новостворюваних об‘єктів, грн.;

    К – загальна сума капіталовкладень (кошторисна вартість проекту), грн.

Абсолютну ефективність капітальних затрат можна обчислити також через ефективність використання виробничих фондів:

                                       Ер= ,                                                                 (8.3)

де ОФс.р. - середньорічна вартість основних фондів;

    S – середньорічний залишок оборотних коштів.

- строк окупності капіталовкладень (Тр), який є оберненим показником до Ер:

 

                                    Тр= , років                                                                  (8.4)

Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності Ер повинен порівнюватись з нормативним коефіцієнтом Ен, який встановлюється Міністерством економіки України на певний період. Якщо Ер < Ен, то вкладення капіталу вважають доцільним.

Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здійснюють тоді, коли потрібно вибрати кращий із можливих проектів інвестування виробництва.

Показником порівняльної ефективності капвкладень є

мінімум приведених витрат (Зприв.):

Зприв.= Сі + Ен х Кі → min, грн.;                                                  (8.5)

де Сі – собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту капіталовкладень, грн.;

    Кі – капіталовкладення по і-му варіанту, грн.

Приведені витрати можуть визначатись і в розрахунку на одиницю продукції.

Той проект вважається найкращим з економічної точки зору, при якому сума приведених витрат є мінімальною.

Розрахунковий строк окупності додаткових капіталовкладень по певному варіанту обчислюється:

  Ток.р= , років,                                                           (8.6)

де К1, К2 – сума капіталовкладень по першому і по другому варіантах, грн.;

   С1, С2 – собівартість річного випуску продукції по першому і другому варіантах, грн.

Якщо варіантів більше двох, то кращий з них вибирають шляхом попарного співставлення зазначених величин.

Ер відповідно обчислюється:

  Ер= , 1/рік                                                            (8.7)

Економічний ефект від прискореного введення в дію основних виробничих фондів і виробничих потужностей (Еприск.) розраховується:

  Еприск.= , грн.,                                        (8.8)

де Кф – вартість основних фондів, достроково введених в дію, грн.;

Тнорм. – нормативний (або плановий) строк будівництва, років;

Тфакт. – фактичний строк будівництва.

Вищенаведені показники застосовуються при використанні класичних (статичних) методів оцінки ефективності реальних інвестицій.

Недоліками класичних методів оцінки ефективності реальних інвестицій є:

  •  питомі капітальні витрати не мають сенсу при зростанні інфляції;
  •  не враховується фактор часу: ні доход, ні інвестиції не приводяться до теперішньої вартості;
  •  показником повернення інвестованого капіталу приймається лише прибуток, тоді як насправді він повертається у вигляді грошового потоку (сума чистого прибутку та амортизаційних відрахувань).

За умов застосування динамічних методів оцінки ефективності реальних інвестицій зазначені недоліки ліквідуються.

Порівнювані варіанти виробничих інвестицій часто відрізняються один від одного розподілом загальної суми капіталовкладень по роках інвестування. Тому оцінку ефективності капіталовкладень здійснюють з врахуванням фактору часу (динамічні методи оцінки ефективності капвкладень). Дані методики широко використовуються за кордоном.

Найважливішими параметрами оцінки економічної ефективності виробничих інвестицій з врахуванням чинника часу є:

Чиста дисконтована (теперішня) вартість – чистий приведений дохід (ЧПД):

ЧПД=- К =  - К, грн.;                           (8.9)

де ГП1, ГП2,..., ГПТ – очікувані грошові потоки (сума чистого прибутку та амортизаційних відрахувань) у кожному із t- років періоду реалізації проекту, грн.;

К – вкладений капітал, грн.;

к – дисконтна ставка , виражена десятковим дробом.

Ставка дисконту – це процентна ставка, що характеризує норму прибутку, на який щорічно розраховує інвестор. Як ставка дисконтування може бути прийнята середня кредитна або депозитна ставка, індивідуальна норма доходності інвестицій у % із врахуванням ризику, рівня інфляції тощо, поділена на 100. Частіше за все в якості дисконтної ставки використовують середньозважену вартість капіталу (WACC) поділену на 100.

Проект вважається окупним, якщо ЧПД>0.

  1.  Індекс доходності інвестицій:

Ід = ,                                                                             (8.10)

де ГП – дисконтований грошовий потік.

Проект доцільний, якщо Ід>1.

  1.  Внутрішня норма рентабельності інвестицій (ВНР) – це така дисконтна ставка, за якої суми початкових інвестицій і теперішньої вартості грошових потоків є однаковими, тобто ЧПД=0. Розрахунковий показник ВНР має бути не нижчим за граничну ставку, прийнятну для підприємства.
  2.   Період окупності інвестицій (Ток):

Ток=, років                                                                     (8.11)

де  - середньорічна величина дисконтованого грошового потоку за певний період, грн.

Визначення економічної ефективності виробничих інвестицій в умовах ринку повинно враховувати притаманні ринковій економіці рівень інфляції та ступінь ризику.

При вкладенні в цінні папери у вигляді витрат виступає сума інвестованих в цінні папери коштів, а у вигляді доходу – різниця між поточною вартістю цінного паперу і сумою вкладених в його придбання коштів. Оскільки доход за цінним папером може бути отриманим лише в майбутньому, для співставлення він повинен бути приведеним до теперішнього часу шляхом дисконтування.

Розрахунок ефективності фінансових інвестицій здійснюється за формулою:

 

Еф= (С – І0)/І0,                                                                    (8.12)

або, оскільки (С-І0) є очікуваний від інвестування доход, то:

Еф=Д/І0,                                                                          (8.13)

де Еф – ефективність інвестування в цінний папір;

   С – поточна (дисконтована) вартість цінного паперу;

   І0 – сума інвестованих коштів;

   Д – очікуваний доход від інвестування.

Поточна вартість цінного паперу визначається двома основними факторами: величиною грошового потоку від інвестування в цінний папір і рівнем процентної ставки, яка використовується під час дисконтування.

Розрахунок чистого приведеного доходу за фінансовими інвестиціями має певні відмінності від визначення чистого приведеного доходу за реальними інвестиціями. При оцінці порівняльної ефективності вкладень в цінні папери ЧПД розраховується як різниця між приведеною вартістю окремих фондових інструментів і вартістю їх придбання. При цьому сума очікуваних грошових доходів від інвестицій в цінні папери не включає амортизаційних відрахувань, як за вкладеннями в реальні активи. Певну специфіку має і формування грошових потоків за різними видами фондових інструментів.

Основними організаційно-економічними чинниками підвищення ефективності використання капітальних вкладень є:

  1.  поліпшення елементно-технологічної та відтворювальної структури капітальних вкладень (підвищення частки витрат на створення чи оновлення активної частини основних фондів підприємства);
    1.  організація сучасної проектно-кошторисної справи і забезпечення завдяки цьому високої економічної ефективності проектних рішень (використання найновітніших досягнень в галузі техніко-технологічних та організаційних рішень, будівельних матеріалів і конструкцій, просторового розміщення будівель, реальної кошторисної вартості тощо);
    2.  значне скорочення тривалості всіх стадій інвестиційного циклу (від проектування до освоєння ведених в дію виробничих об‘єктів соціальної інфраструктури);
    3.  запровадження економічних методів управління інвестиційним процесом (методи визначення необхідного обсягу та оцінки економічної доцільності капітальних вкладень, прогнозування реальної тривалості інвестиційного процесу для функціонування однакових виробничих об‘єктів, система мотивації інтенсивного інвестування виробництва).

Основні важелі найефективнішого формування та реалізації фінансових інвестицій:

  •  формування і подальший розвиток фондового ринку, дотримання загальновживаних принципів його функціонування;
  •  поліпшення організації державного регулювання фондового ринку;
  •  удосконалення системи економічного обґрунтування емісії різних видів та обсягів цінних паперів;
  •  ширше залучення стратегічних партнерів до процесу придбання цінних паперів високодохідних підприємств;
  •  максимально можливе розширення посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів;
  •  посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов‘язань;
  •  підготовка та підвищення кваліфікації кадрів з питань формування та використання фінансових інвестицій;
  •  оптимізація обсягів купівлі пакетів різних видів цінних паперів вітчизняними і зарубіжними партнерами.

Інвестиційний проект – це комплект документів, що характеризують зміст та умови реалізації відповідних заходів для досягнення поставлених цілей (розвиток техніко-технологічної бази виробництва, організація виготовлення нової продукції тощо).

Розробка та реалізація інвестиційного проекту охоплює певний проміжок часу від появи відповідної ідеї до практичного її втілення. Його заведено називати циклом інвестиційного проекту (інвестиційним циклом).

Інвестиційний цикл включає три фази:

  •  передінвестиційну (попереднє дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);
  •  інвестиційну (проектування, укладення угод, спорудження чи облаштування приміщень, навчання персоналу);
  •  виробничу (введення у дію і забезпечення функціонування нового виробничого об‘єкта).

Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту здійснюється за такими розділами:

  1.  Основна ідея проекту;
  2.  Аналіз ринку і стратегія маркетингу;
  3.  Сировина, матеріали і комплектуючі вироби;
  4.  Місцезнаходження та навколишнє середовище;
  5.  Інженерно-технологічна частина проекту;
  6.  Організаційні та накладні витрати;
  7.  Трудові ресурси (персонал);
  8.  Планування процесу здійснення проекту;
  9.  Фінансовий аналіз та оцінка ефективності інвестування.

Запитання для самоконтролю:

  1.  В чому полягає сутність інвестицій та основних їх видів?
  2.  Які чинники враховуються при визначенні необхідного обсягу і джерел фінансування капітальних вкладень?
  3.  Як відбувається формування і регулювання фінансових інвестицій?
  4.  Які методи можуть бути використані при визначенні ефективності виробничих інвестицій?
  5.  В чому полягають особливості оцінки ефективності фінансових інвестицій?
  6.  В чому полягає сутність інвестиційного проектування?
  7.  Які виділяють чинники підвищення ефективності використання капітальних вкладень та фінансових інвестицій?


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

  1.   Господарський кодекс України . – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2004. – 248 с.
  2.  Податковий кодекс України (№2755 від 02.12.2010 р.) Голос України вiд 04.12.2010 - № 229, / № 229-230 /
  3.  Закону України «Про акціонерні товариства»(№514 від 17.09.2008 р) // Відомості Верховної Ради України. – 2008. - № 49.
  4.  Закон України „Про власність” від 27.04.2007 №997-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. -  № 33.
  5.   Закон України „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 року №3792-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. – 1994. -  № 13.
  6.   Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 23 грудня 1993 року №3771-ХІІ//  Відомості Верховної Ради України. – 1994. -  № 7.
  7.   Закон України „Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 року №1560-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. – 1991. -  № 47.
  8.  Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 року №93/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 19.
  9.   Закон України „Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 року №40-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 36.
  10.   Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16 січня 2003 року №433- ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 33.
  11.  Економіка підприємства / За ред. С.Ф. Покропивного – К.: Наукова думка, 2000. – 512с.
  12.   Економіка підприємства / За ред. С.Ф. Покропивного. – К.: Наукова думка, 2001. – 528с.
  13.   Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Г.О. Швиданенко, С.Ф. Покропивний та ін. – К.: КНЕУ, 2000.
  14.  Економіка підприємства: Струк.-логічний навч.посібник / За ред. С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2001. - 457 с.
  15.   Економіка підприємства: Навч. посіб. / За ред. А.В. Шегди. - К.: Знання-Прес, 2001.-335 с.
  16.   Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2002.- 480 с.
  17.   Володькіна М.В. Економіка промислового підприємства: Навч. Посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 196 с.
  18.   Примак Т.О. Економіка підприємства: Навч. посібник /– К.: Вікар, 2001. – 178 с.
  19.   Петрович Й.М. та ін. Економіка підприємства: Підручник / За ред. Й.М. Петровича - Львів: Магнолія плюс, 2004.- 680 с.

Додаткова

Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. 3-е изд.- М.: ИНФРА – М, 2000. –358с.

Руденко А.И. Экономика предприятий. – Минск, 1995. – 475 с.

Сафронов Н.А. Экономика предприятия. Учебник.– М.: Юность, 1998.- 584 с.

Экономика предприятия: Учебник /Под ред. В.Я. Горфинкеля, В.А. Швандара. –М.: Банки и биржа: ИО „ЮНИТИ”, 1998. – 742 с.

Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.Н. Волкова –М.: ИНФРА – М, 2000. –286с.

Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. -К.: КНЕУ, 1997. - 244 с.

Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємств: Навч. посібник / Львів: „Сподом”, 2000.- 212 с.

Економіка підприємства: Навч. посібник / За ред. П.С. Харіва. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.

Економіка підприємства. Навч. посібник / За ред. А.А. Фастовець. - К.: НТЦ „Укрпросвіта”, 2000.

Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 1999.- 108 с.

Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: „Вікар”, 2002. – 176 с.

Шаповал.В.М. та ін. Економіка підприємства: Уведення в спеціальність : Навчальний посібник / За наук. і заг. ред. В.А. Ткаченка.-К.: Центр навч. літ., 2003.- 524 с.

Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник. 2-ге вид.-К.: Каравела, 2005.- 568 с.

Економіка виробничого підприємства: Навч.посібник / За ред. Й.М. Петровича – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002.- 405 с.

 Темченко О.А., Чорноморченко І.С. Економіка підприємства: Навч. посіб./ Кривий Ріг: Мінерал, 2004.-278 с.


Функції підприємницької діяльності

Творча

Ресурсна

 

Організаційна  

Генерування та активне виконання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві)

Формування та ефективне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів

Практична організація маркетингу, виробництва,,, реклами, продажу та інших господарських операцій

Примусова

Повна

Виключна

Безпатентна

Характер об'єкта, який передається за ліцензійною угодою

Обсяг прав на використання ліцензії

Добровільна

вичайна

Патентна

Підстава для дозволу і використання об'єкта ліцензії

Ознаки класифікації та види ліцензій

ПАТЕНТ

ЗАБЕЗПЕЧУЄ

ЙОГО

ВЛАСНИКОВІ:

  •  виключне право використовувати винахід на свій розсуд;
  •  право забороняти іншим особам використовувати винахід без дозволу власника;
  •  можливість передавати на підставі договору право власності на винахід;
  •  право дати будь-який дозвіл (ліцензію) на використання винаходу на підставі ліцензійної угоди та ін.

EMBED Word.Picture.8  

EMBED Word.Picture.8  

EMBED Word.Picture.8  

Об’єкт

управління

Керуючий

елемент

Зворотній зв’язок  (контроль)

Завдання

(план)

Вихідний

Параметр

(продукція)

Регулюючий

вплив

Зовнішні перешкоджання

EMBED Word.Picture.8  

Державні органи Управління

економікою

Президент України

Кабінет Міністрів України

Органи судової влади

Органи місцевого самоврядування

Обласні, районні державні адміністрації

Верховна Рада України


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

33961. Апендикс 26.5 KB
  Илеоцекальный отдел кишечника расположен на границе тонкой кишки с толстой и включает в себя терминальный отдел подвздошной кишки слепую кишку червеобразный отросток и баугиниеву заслонку. В месте впадения тонкой кишки в толстую расположен илеоцекальный клапан баугиниева заслонка представляющая собой две складки слизистой оболочки которые препятствуют рефлюксу содержимого из толстой кишки в тонкую Илеоцекальный отдел кишечника получает артериальное кровоснабжение через подвздошноободочную артерию а. Далее лимфатические сосуды идуг...
33962. Дифдиагностика ущемления грыжи и воспаления грыжи. Хирургическая тактика 39 KB
  При скользящих паховых и бедренных грыжах имеется опасность повреждения стенки толстой кишки или мочевого пузыря. После рассечения ущемляющего кольца и введения в брыжейку кишки раствора новокаина из брюшной полости выводят те части ущемленных органов которые находились выше ущемляющего кольца. Важно помнить что некроз кишки начинается со слизистой оболочки а изменения в стенке кишки видимые со стороны ее брюшинного покрова появляются позже. Основные критерии жизнеспособности тонкой кишки: восстановление нормального розового цвета кишки...
33963. Анатомия и физиология желчных путей. Методы исследования 43 KB
  а толщин от 2 до 3 см Масса железы в среднем 70 90 г рис 162 В поджелудочной железе различают головку тело и хвост Головка расположена в подкове двенадцатиперстной кишки и имеет молоткообразную форму Тело поджелудочной железы передней поверхностью прилежит к задней стенке желудка Эти органы отделены друг от друга узкой щелью burse omentlis задняя поверхность прилежит к полой вене аорте и солнечному сплетению а ниж' няя соприкасается с нижней горизонтальной частью двенадцатиперстной кишки Хвост поджелудочной железы нередко глубоко...
33964. ХОЛЕЦИСТИТ ХРОНИЧЕСКИЙ. Этиология. Классификация. Патогенез. Клиника диф. диагноз. Лечение. Лапараскопическая холециститэктомия 37 KB
  Хронический холецистит хроническое воспаление жёлчного пузыря характеризующееся рецидивирующей подострой симптоматикой чаще всего обусловленной наличием в его просвете камней. Если камни мигрируют по путям оттока жёлчи они могут вызвать обструкцию пузырного протока что приводит к острому холециститу; обструкция общего жёлчного протока вызывает желтуху а обструкция панкреатического протока панкреатит Сладж пузырной жёлчи вязкий материал в просвете жёлчного пузыря нерастворимый в жёлчи который при УЗИ обнаруживают в виде пластов...
33965. Желтуха 35 KB
  Уровень билирубина в крови при этом повышен. В зависимости от причины повышения уровня билирубина в крови выделяют три основных типа желтух. Паренхиматозная печеночная желтуха развивается в результате повреждения гепатоцитов способность которых связывать свободный 'билирубин крови и переводить его в билирубин глюкуронид прямой билирубин уменьшается. В анализах крови повышение уровня непрямого билирубина концентрация прямого билибурина не повышена.
33966. Показания к операции. Характер оперативного вмешательства и последствия при остром панкреатите 26.5 KB
  Хирургическое лечение при остром панкреатите показано: 1 при сочетании острого панкреатита с деструктивными формами острого холецистита; 2 при безуспешном консервативном лечении в течение 36 48 ч; 3 при панкреатогенном перитоните при невозможности выполнения лапароскопического дренирования брюшной полости; 4 при осложнениях острого панкреатита: абсцессе сальниковой сумки флегмоне забрюшинной клетчатки. В диагностике и лечении деструктивных форм острого панкреатита большое значение имеет лапароскопия при которой можно уточнить...
33967. Анатомия и физиология пищевода. Методы исследования. Дивертикул пищевода 41.5 KB
  Анатомия и физиология пищевода. Дивертикул пищевода. Вход в пищевод расположен на уровне перстневидного хряща и отстоит от переднего края верхних резцов на 14 16 см рот пищевода. Второе физиологическое сужение пищевода находится примерно в 25 см от края верхних резцов на уровне бифуркации трахеи и пересечения пищевода .
33968. Пенетрация язвы 25 KB
  Пенетрация язвы В развитии пенетрации язвы различают три стадии: внутристеночную пенетрацию язвы стадию фиброзного сращения завершенную пенетрацию в соседний орган. Наиболее часто пенетрация язвы происходит в малый сальник в головку поджелудочной железы в печеночнодвенадцатиперстную связку. Возможна пенетрация язвы в печень в желчный пузырь в поперечную ободочную кишку и ее брыжейку. Появление боли в спине боль опоясывающего характера наблюдаются при пенетрации язвы в поджелудочную железу.
33969. Дудоденальная непроходимость. Пилородуодунальній стеноз 23.5 KB
  или пилорического отдела желудка. воспалительным инфильтратом обтурацией просвета отеком слизистой пилороспазмом или опухолью желудка. Декомпенсация гастростаз атония желудка многократная рвота рвотные массы зловонные многодневной давности. Пальпаторно контуры растянутого желудка шум плеска .