47781

КРАЇНОЗНАВСТВО (КРАЇНИ СНД). КУРС ЛЕКЦІЙ

Конспект

Краеведение и историческая этнография

Загарбання Московською державою нових територій підготувало грунт для проголошення Росії імперією що сталося у вересні 1721 р. Послідовне здійснення Петром І реформ і зумовлені ними успіхи як на фронтах Північної війни так і в придушенні внутрішнього опору призвели до суттєвих змін у зовнішньополітичній концепції Росії. Саме Катерина ІІ продовжила активну і наступальноагресивну зовнішньополітичну діяльність Росії. Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 17871791 рр.

Украинкский

2013-12-02

1.08 MB

65 чел.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МИКОЛА ДОРОШКО

К Р А Ї Н О З Н А В С Т В О

(КРАЇНИ СНД)

КУРС ЛЕКЦІЙ

Київ - 2006

ББК 63.3(4)2

Д 69

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий редактор: доктор історичних наук професор В.П.Крижанівський

У навчальному посібнику на основі широкого комплексу історичних, дипломатичних, політико-правових, економіко-статистичних, природно-географічних, демографічних, культурологічних матеріалів подається країнознавча характеристика держав, що утворилися внаслідок розпаду Радянського Союзу і входять нині до Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Для студентів, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться теоретичними й практичними проблемами міжнародного країнознавства.

ВСТУП

Прагнення України знайти своє місце у світі, самоствердитися у міжнародних політичних, економічних та ін. структурах вимагає достатньої наукової поінформованості про окремі країни або регіони планети представників дипломатичного курпусу нашої держави. Це спонукає науковців до розвитку теоретичних і прикладних досліджень країнознавчої тематики, зокрема, до грунтовного дослідження міжнародного країнознавства, об’єктом якого виступають країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони), окремі регіони світу та регіональні угруповання (блоки, союзи, коаліції країн).

До числа найбільших регіональних угруповань світу належить Співдружність Незалежних Держав (СНД), що  утворилася у 1991 р. внаслідок розпаду Радянського Союзу і до якої входять дванадцять країн (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна). Попри значну територію, великий економічний потенціал і багату культурну спадщину, пострадянський простір досі відноситься до недостатньо вивчених у країнознавчому сенсі регіонів світу. Завдання пропонованого курсу лекцій з країнознавства держав СНД - заповнити прогалину у країнознавчих дослідженнях і допомогти майбутнім дипломатам, а також усім тим, хто цікавиться країнознавчою тематикою, з’ясувати суть політичних, соціально-економічних, етно-демографічних, геополітичних та культурних процесів, що відбуваються в країнах СНД.

До пропонованого лекційного курсу автор свідомо не включив країнознавчу характеристику України, оскільки її історія, політико-правові інститути, економіка, геополітика та зовнішня політика, культура, релігія, демографія тощо є предметом вивчення спеціальних нормативних навчальних дисциплін, що входять до галузевого освітнього стандарту, а, отже, є обов’язковими для студентів вищих закладів освіти, які готують фахівців за напрямом підготовки “міжнародні відносини”. Окремі питання, зокрема ті, що стосуються міждержавних взаємин, економічної й культурної співпраці України з країнами СНД, висвітлені у даному лекційному курсі.

ЛЕКЦІЯ 1. СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

ЯК МІЖДЕРЖАВНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

 1. Утворенння Російської імперії та входження до її складу теренів, що складають основу територій країн Співдружності Незалежних Держав. Територіальну експансію щодо своїх сусідів Московське князівство (згодом – царство) розпочало в кінці ХV ст. після звільнення від монголо-татарської зверхності. Першими міць Московії відчули на собі Казанське й Астраханське ханства, підкорені царем Іваном ІV Грозним (1533-1584 рр.), згодом до Москви були приєднані народи Поволжя і Сибірське ханство, а вже з середини ХVІІ ст. активізувалася російська експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Загарбання Московською державою нових територій підготувало грунт для проголошення Росії імперією, що сталося у вересні 1721 р. Прикметно, що проголошення імперії і надання Сенатом цареві Петру І титулу імператора відбулося через місяць після підписання 30 серпня 1721 р. зі Швецією Ніштадського мирного договору, за яким Петербург отримував Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.

Послідовне здійснення Петром І реформ і зумовлені ними успіхи як на фронтах Північної війни, так і в придушенні внутрішнього опору призвели до суттєвих змін у зовнішньополітичній концепції Росії. Петро І відмовився від попередніх обіцянок союзникам (Данії й Саксонії) обмежитися Інгерманландією (Іжорською землею) і частиною Карелії, що були відторгнуті від Московського царства в результаті шведської інтервенції на початку ХVІІ ст. Окуповані російськими військами Естляндія і Ліфляндія вже в 1710 р. фактично були анексовані. По-друге, починаючи з 1712 р., цар став активно втручатися у німецькі справи, намагаючись утримати під своїм впливом Курляндію, Мекленбург та Голштинію й обмежити вплив у німецьких землях Великої Британії, Франції й Данії.

     Виходячи з меркантилістської концепції підтримки експансії російського торговельного капіталу, Петро І після завершення Північної війни здійснив спробу захоплення транзитних торговельних шляхів до Індії та Китаю. В результаті російсько-перської війни 1722-1723 рр. було окуповане західне й південне узбережжя Каспію, що розглядалося як плацдарм для підготовки походу в Індію, в 1723 р. з тією ж метою навіть готувалася таємна експедиція адмірала Д.Вільстера на Мадагаскар.

У світлі цих подій і відомих напрямків зовнішньополітичної експансії спадкоємців Петра І не такою вже й фантастичною видається достовірність його “Заповіту”, опублікованого в 1812 р. французьким істориком Шарлем Лезюром у книзі “Про зростання могутності Російської держави від її виникнення до початку ХІХ ст.”. У документі, між іншим, йдеться про необхідність постійно тримати армію й народ у готовності до ведення війни, будь-якими засобами розширювати державні кордони на півночі й на півдні, зацікавити Австрію у вигнанні турок з Європи, підтримувати безвладдя в Польщі, щоб роздробити й підкорити її, захопити індійську і левантійську (близькосхідну) торгівлю, викликати франко-австрійську війну й потім рушити російські регулярні війська в Західну Європу та ін.

     Щоправда, безперервна боротьба придворних угруповань за владу після смерті Петра І, двірцеві перевороти, режим “біронівщини” не сприяли послідовності й активності зовнішньої політики Російської імперії. На якийсь час її правителям довелося зосередитися на збереженні територіальних загарбань першої чверті століття. Тим більше, що імператриці Анні Іоаннівні (1730 -1740 рр.), уряд котрої складався майже виключно з іноземців (в основному німців) і не надавав належної уваги підтриманню боєготовності російської армії й флоту на належному рівні, довелося в 1732-1735 рр. повернути Ірану всі завойовані її дядьком Петром І території й погодитися на кордон по Тереку.

     Не зовсім вдалою для Російської імперії виявилася і її перша спроба в союзі з Австрією витіснити Туреччину з Північного Причорномор’я. Внаслідок бездарності німецького за походженням командування російської армії, що насаджувало в ній прусські порядки, війна 1735-1739 рр., яка забрала життя 100 тис. солдат і українських козаків, закінчилася безрезультатно. Зате Петербургу разом із Віднем вдалося у 1733 р. перешкодити обранню королем Речі Посполитої колишнього спільника Карла ХІІ Станіслава Лещинського. Інтервенція на територію Польщі 20-тисячного російського корпусу вирішила це питання на користь петербурзького ставленика Августа ІІІ (сина померлого Августа ІІ – союзника Петра І у Північній війні). Переможцем Росія вийшла і у війні 1741-1743 рр. зі Швецією, котра за підтримки Великої Британії й Франції намагалася ревізувати Ніштадський договір. Кордони Російської імперії у Фінляндії просунулися за Виборг на 60 верст.

На анексованих Росією територіях неминуче впроваджувалась політика асиміляції новоприлучених народів. Сутність такої політики досить влучно визначила імператриця Катерина ІІ (1762-1796 рр.) у таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Олександру В’яземському: “Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”. Але уряд не зупинявся й перед застосуванням грубої сили, як у випадку зі зруйнуванням у 1775 р. Запорізької Січі.

Саме Катерина ІІ продовжила активну і наступально-агресивну зовнішньополітичну діяльність Росії. Спритно використовуючи так зване дисидентське питання (про становище й права православного та лютеранського населення), Російська імперія  спільно з Пруссією і Австрією в 1772 р. здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру.

     Перший поділ Польщі відбувся в умовах російсько-турецької війни 1768-1774 рр., розв’язаної Стамбулом у надії на допомогу Парижа. Проте розрахунки Франції й Австрії на те, що Росія, зайнята польськими справами, не зможе вести успішну війну з Туреччиною, не справдилися. Після гучних перемог на суші біля Ларги і при Кагулі у 1770 р., біля Туртукая і Козлуджі в 1774 р., знищення турецького флоту в Чесменській бухті в 1770 р. Стамбул змушений був погодитися на мирні переговори і підписати 10 липня 1774 р. Кючук-Кайнарджійський мирний договір. За його умовами ліквідовувалася васальна залежність Кримського ханства від Туреччини, Росія отримувала землі між Дніпром і Південним Бугом, а також міста Азов, Керч, Єнікале і Кінбурн. Крім того, Петербург дістав право на безперешкодне плавання торговельних суден Азовським і Чорним морями та чорноморськими протоками. Включивши до тексту мирного договору пункт про захист інтересів християнського населення, Росія  одержала зручну нагоду й надалі втручатися у внутрішні справи Оттоманської імперії. Зрештою, успішне закінчення війни було використане російською дипломатією для зміцнення союзу з Австрією, який був оформлений договором 1781 р.

     Під приводом внутрішньополітичної нестабільності в Криму  Катерина ІІ своїм указом від 8 квітня 1783 р. включила Кримський ханат до складу Російської імперії. Наприкінці того ж року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, таким чином, Росія отримала все Приазов’я і Причорномор’я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою Чорноморського флоту.

     Впавши в ейфорію від гучних зовнішньополітичних успіхів, Катерина ІІ і її фаворит Григорій Потьомкін в дусі “заповіту Петра І” висунули т.зв. “грецький проект” відновлення на Балканському півострові Візантійської імперії зі столицею в Стамбулі й онуком Катерини ІІ - Костянтином на престолі. Хоча тоді реалізувати цю ідею не вдалося, прагнення встановити контроль на чорноморськими протоками стане настирним бажанням усіх володарів Російської імперії й СРСР аж до Й.Сталіна включно.

 Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787-1791 рр. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина відмовлялася від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північночорноморського узбережжя до Дністра. Величезні земельні угіддя в “Новоросії” та Криму були щедро роздані російським дворянам, уряд усіляко заохочував поміщицьку колонізацію, а в 1796 р. на Південну Україну, Крим і Передкавказзя було поширене кріпосне право.

     Друга (за правління Катерини ІІ) війна з Туреччиною закінчувалася в умовах, коли на заході Європи палала Французька революція, боротьба проти поширення впливу якої стала головним змістом зовнішньої політики російського царату в 90-ті рр. ХVІІІ ст. Щоправда, спершу Катерина ІІ не надавала особливого значення подіям у Франції, вважаючи їх звичайним бунтом, котрий до того ж здатен відволікти увагу Великої Британії, Франції й Австрії від Сходу, де Росія отримала б свободу дій. Тому хоча Росія й приєдналася до антифранцузької коаліції в 1793 р., зобов’язавшись допомагати їй військами й грошима, безпосередньої участі у бойових діях Петербург не брав.

Увагу російського уряду тоді вкотре привернула Річ Посполита, де під впливом Французької революції 3 травня 1791 р. було прийнято помірковану конституцію й наростав визвольний рух. Катерина ІІ пішла назустріч прусським пропозиціям і погодилася на проведення в 1793 р. другого поділу Речі Посполитої. Росія тоді загарбала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення у 1795 р. третього поділу Речі Посполитої Росією, Австрією й Пруссією. Згідно нього Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь. Польський народ більше, ніж на століття втратив національну державність, поділи зміцнили союз трьох монархій, який став оплотом реакції в Європі, а царська Росія швидко перетворювалася на “жандарма Європи”. За наказом Катерини ІІ для відправки проти революційної Франції була підготовлена 60-тисячна армія під командуванням О.Суворова, однак раптова смерть імператриці перешкодила початку інтервенції.

Наступним завданням російської імперської дипломатії стало утвердження Росії на Кавказі. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, наступними кроками стали прийняття в російське підданство Мингрельського і Гурійського князівств. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії завдяки збройному втручанню, що викликало тривалу російсько-іранську війну 1804-1813 рр.

Не втрачала Росія зручних нагод поширити свою експансію і на північному та західному напрямах. Так, в результаті переможної війни зі Швецією за Фрідріхсгамським мирним договором 5 вересня 1809 р. до складу Російської імперії на правах “Великого князівства” увійшла Фінляндія, що отримала конституцію і власний сейм. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії імператор Олександр І (1801-1825 рр.) домігся визнання нею прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію Петербургу вдалося укласти у травні 1812 р. Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію й частину чорноморського узбережжя з Сухумі. З одночасним згортанням воєнних дій з боку Ірану (у 1813 р. з ним було укладено Гюлістанську угоду, за котрою до Росії відійшли Дагестан, Грузія і Північний Азербайджан), не здійснились плани Наполеона на виступ його союзників на півдні.

Наступні територіальні придбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825 - 1855 рр.). За результатами російсько-іранської війни 1826-1828 рр. до складу Російської імперії за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство, а за Росією зберігалося виключне право тримати військовий флот у Каспійському морі.

Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828-1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Еріванського й Нахічеванського ханств, які відійшли від Ірану, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден. Росія брала на себе гарантію автономії Волощини й Молдови, а Туреччина зобов’язувалася узаконити автономію Сербії й встановити кордони Грецької держави.

Щоправда імперські амбіції дещо притлумила поразка Росії у Кримській війні 1853-1855 рр. 18 березня 1856 р. було підписано принизливий для Росії Паризький мирний договір, умови якого обмежували військово-морські сили імперії на Чорному морі, проголошували свободу плавання по Дунаю, позбавляли Росію прав захисту інтересів православних на території Туреччини та покровительства Сербії, Волощини й Молдови, зобов’язували її повернути Стамбулу південну частину Бессарабії й Карс.

Завершився процес формування Росії як колоніальної імперії у другій половині ХІХ ст. Це пов’язано, насамперед, із остаточним завоюванням Кавказу, захопленням Приамур’я і Примор’я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга в другій половині ХІХ ст. залишалася Середня Азія, котра після включення до складу Росії у першій половині ХІХ ст. Казахстану і Закавказзя та виходу Росії до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Це пояснюється значною мірою тим, що в умовах низької купівельної спроможності селянства і слабкого розвитку торгівлі із Західною Європою російська промислова буржуазія була вкрай зацікавлена у східних ринках. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшували їхнє загарбання Російською імперією.

     На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше з-поміж середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, утворити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

     Спроба бухарського еміра організувати проти Росії “газават” (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

     Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оази туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі Пянджу. Таким чином, на кінець ХІХ ст. Російська імперія об’єднала величезні території, однак так і не облаштувавши їх належним чином, зіштовхнулась з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення під впливом революційних подій 1917 р.

2. Розпад Російської імперії та національне самовизначення народів імперії. Утворення СРСР і проблема суверенітету союзних республік. Лютнева (1917 р.) революція в Росії не лише поклала початок руйнації Російської імперії, але й надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам, починаючи з фіннів і закінчуючи бурятами, котрі вже 6 березня 1917 р. вимагали з Чити національно-територіальної автономії із законодавчими повноваженнями. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію на території Росії стали понад 50 політичних партій, за котрими йшли численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

     Так, у Білорусі на з’їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. був заснований Національний комітет на чолі з депутатом Державної Думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, створена на спільному з’їзді Білоруської соціалістичної громади (бл. 5 тис. осіб), Союзу земельних власників, Білоруської народної партії та ін. Вона претендувала на роль крайового державного органу влади, добиваючись надання Білорусі автономії в межах російської держави.

     У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій однієї нації. У Грузії в квітні 1917 р. була сформована інтерпартійна Рада за участю місцевих меншовиків і есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів та новоствореної Національно-демократичної партії (бл. 7 тис. осіб). Оскільки чимало грузинських меншовиків після Лютневої революції зайняли впливові державні посади, Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії.

     Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія “Гнчак” (“Дзвін”, 15 тис. осіб) і Вірменський революційний союз “Дашнакцутюн”. З ініціативи останнього наприкінці вересня 1917 р. під гаслом об’єднання “живих сил” нації була скликана Вірменська національна нарада, що сформувала Національну раду.

     Найвпливовіша в Азербайджані партія “Мусават” приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. У червні 1917 р. мусаватисти об’єдналися з “Тюркською партією федералістів” у Тюркську демократичну партію “Мусават”, що виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв’язку з демократичною Росією.

     Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжя, Казахстану і Середньої Азії розгорталася під впливом ліберальної течії джадідизму (з арабської – новий метод), в основі якої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію “Шура-і-іслам” (з арабської – “Рада ісламу”), котра виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Але з моменту заснування всередині цієї справді масової організації спалахнула боротьба між власне джадідами, що обстоювали інтереси національної буржуазії, та вищим духовенством – улемістами. У червні улемісти вийшли з “Шура-і-іслам” та заснували власну партію – “Шура-і-улема” (з арабської – “Рада духовенства”), що об’єднувала прихильників повного збереження патріархально-феодальних норм у побуті та громадському житті в дусі “чистого ісламізму” й противників будь-яких реформ. Улемісти вимагали відокремлення Туркменістану від Росії й об’єднання всіх мусульман у єдину мусульманську державу під егідою Туреччини.

     Щодо Казахстану, то тут на базі оренбурзького осередку кадетської партії на І-му Всекиргизькому з’їзді наприкінці липня 1917 р. оформилась партія “Алаш”, яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямку. Це забезпечило партії широку соціальну підтримку – від байської верхівки до аульських низів.

     Тимчасовий уряд змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, проте, не виходили за межі програми кадетської партії. Так, 6 березня 1917 р. був оприлюднений маніфест про відновлення автономії Фінляндії, а у відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився за “відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом”. Але водночас робилося застереження, що майбутнє Польської держави має бути пов’язаним з Росією “вільним військовим союзом”.

     Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнитися дозволом міністра народної освіти О. Мануйлова на запровадження рідної мови у початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії відносився до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніші побажання литовців і українців, молдаван і грузинів, білорусів і вірмен. Така національна політика Тимчасового уряду призвела не лише до його повалення у жовтні 1917 р. більшовиками, але й сприяла утворенню на уламках Російської імперії 13 держав. Стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися Польща, Фінляндія і три країни Балтії. В інших регіонах утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена нею Радянська Росія об’єднала навколо себе сім псевдодержав, в тому числі й Українську СРР. Попри незалежний статус владні структури національних республік являли собою регіональні відгалуження єдиної системи влади. Конгломерат восьми держав в одній країні існував недовго. Наприкінці 1922 р. з’явилася єдина держава з безнаціональною назвою – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У неофіційному спілкуванні її сусіди зберегли стару назву – Росія, яка більше відповідала реальності.

Як і Російська імперія СРСР був також утворений насильницьким шляхом. Понад те, під фундамент нової держави було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси були підпорядковані класовим, політичним. Це пояснювалось тим, що лідер більшовиків В.Ленін хотів об’єднати зусилля народів з тим, щоб реалізувати ідею соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

На відміну від інших імперій новітньої доби історії, які занепадали протягом поступового перетворення їхніх колишніх митрополій на “нормальні” нації та національні держави, царська, а потім і радянська імперії розвалилися до виникнення сучасної російської нації і російської національної держави. Основним чинником розпаду імперії у 1917 р. і СРСР у 1991 р. виявився конфлікт між імперською державою і російською нацією, що народжувалася. В обох випадках “Росія” сприяла краху “імперії”. Це дає змогу зробити висновок, що обом імперіям не вдалося вирішити “російське питання” – мабуть, найважливіше з національних питань, що вимагали свого розв’язання в цих імперіях.

Іншим важливим чинником краху російської та радянської імперій, як ми вже зазначали, був їхній надекспансіонізм. Імперії встановили гегемонію над народами й територіями, що відмовлялися визнати за Росією та СРСР вищий ступінь цивілізованості, сучасніші форми економіки й управління, тобто якості, без яких імперія без примусу не може здійснювати владу. Для підтримання гегемонії за браком таких якостей доводилося невиправдано часто вдаватися до насильства. Внаслідок цього російське панування лягало важким тягарем на російський народ, що у свою чергу посилювало відчуження росіян від “своєї” держави. Це створювало додаткові перешкоди на шляху формування сучасної російської нації.

Якщо надекспансія була основним чинником розпаду Росії імперської, то крах СРСР прискорив інтернаціоналізм (у московському тлумаченні), що його практикував СРСР. Насіння неминучого колапсу СРСР було посіяне в часи його найбільшого військово-політичного тріумфу – в період Другої світової війни і після неї.

Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р., як відзначав “радянолог” Джордж Кеннан, не лише “поставило російську націю в один ряд з іншими периферійними утвореннями колишнього Радянського Союзу”, а й “створило смертельну загрозу самому існуванню Радянського Союзу”. Радянський Союз ставав “порожньою оболонкою, без народу, без території, з суто теоретичною ідентичністю”.

3. Утворення Співдружності Незалежних Держав. Основні етапи становлення, робочі органи, принципи та механізм функціонування СНД. Після того, як на початку 1990-х рр. переговори щодо підготовки нового Союзного договору зайшли в глухий кут, обєктивний процес виходу республік зі складу СРСР та утворення незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусії, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація і Україна як держави-засновниці СРСР, котрі підписали Союзний договір 1922 р., констатували, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про утворення СНД у складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД – Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалась рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співробітництва в економічній сфері, гарантії виконання зобов’язань колишнього СРСР. У декларації зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Грузія певний час залишалась спостерігачем, але 9 грудня 1993 р. приєдналась до СНД.

22 січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД в Мінську було прийнято Статут СНД. Метою СНД визначались: співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; всебічний і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів; забезпечення основних прав і свобод людини; мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами СНД тощо. Основними принципами задекларовано: поважання суверенітету держав-членів, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи, врахування інтересів одне одного і організації в цілому. Стаття 12 Статуту вказувала  на можливість використання збройних сил у порядку здійснення права на самооборону індивідуальну чи колективну.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання діяльності держав-членів у сфері їхніх загальних інтересів; збирається на засідання два рази на рік; за ініціативою одного з членів може бути проведено позачергове засідання. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів приймаються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з Виконавчим секретарем СНД, який призначається Радою глав держав. Згідно квітневих (1999 р.) рішень Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обовязковими для неї визнаються лише ті рішення, учасником яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього обєднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, для решти СНД стала засобом досягнення національної незалежності та зміцнення державності. Певною мірою СНД забезпечило мирні умови для цивілізованого “розлучення” республік колишнього СРСР. Надалі, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад 1000 багатосторонніх документів, однак реальні практичні наслідки мають менше третини підписаних документів, інші - фактично залишаються недієздатними.

В Росії та за її межами можна часто почути думку, що Росія після 1991 р. є “штучним утворенням”, оскільки ніколи в історії не існувала в теперішніх кордонах. Це правда, але те ж саме можна сказати й про багато інших держав сучасної Європи, не кажучи вже про Азію та Африку. До 1990 р. не було Німеччини в її нинішніх кордонах. Та Польща, що утворилася 1945 р., ніколи раніше не існувала. Туреччина, чиї обриси на карті всі, крім курдів, вважають природними й “нормальними”, розглядалася у 1920-х рр. як “штучне” породження у ході облаштування колишньої Османської імперії. Певна річ, в усіх цих випадках вимагалася глибока й болісна переоцінка цінностей, перш ніж відповідні народи дійшли згоди про те, якими мають бути Німеччина, Польща чи Туреччина.

Ці приклади дають змогу оцінити важливість проблеми ідентифікації сучасної Росії. Адже сьогодні політики і впливові аналітики в Москві приділяють набагато більше уваги тому як повернути Мінськ, Астану чи Київ, ніж, наприклад, тому, як не “втратити” Казань, підкорену Москвою в середині ХVІ ст. Вони більше думають про реставрацію імперії і менше – про побудову власної національної держави. Можливо, вони реалісти: перша імперія існувала кілька сторіч, друга – 70 років, тоді як перша республіка – єдиний період демократії, який був у Росії до падіння СРСР, - протрималася всього лише вісім місяців (з лютого по жовтень 1917 р.). Проте реставратори імперії, можливо, помиляються. Вони повторюють фатальні помилки своїх царських та радянських попередників, які, як сказав Г.Кіссінджер, страждали на “російську манію нових завоювань”. І лише мало хто “зумів збагнути, що для Росії розширення території веде до подальшого ослаблення”, адже комуністична імперія впала, загалом, з тих само причин, що й царська.

Звертатися до царського й радянського минулого сучасні російські еліти змушує не тільки “манія завоювань”, а й неувага до життя пересічних росіян. Коли О.Солженіцин стверджує, що російської нації сьогодні не існує, згадуються слова Р.Пайпса, який твердив, що події жовтня-листопада 1917 р. являли собою факт “нестановлення російської нації”, бо як інакше пояснити успіх російських більшовиків, котрі розглядали Росію, “як трамплін до світової революції”. Симптоматичним у цьому зв’язку є запис, що його зробив у своєму щоденнику російський історик Юрій Готьє 22 січня 1918 р.: “ Що це за нація, яка дозволяє проводити на собі такі експерименти ?”.

Колишній посол США в СРСР Джек Ф. Метлок у своїх спогадах переконує своїх читачів, що “Росія більше не в змозі дозволити собі імперію, хоч би як вона силкувалася її відновити. Якщо ХХ століття і навчило нас чогось, то це того, що імперія – важкий тягар”. Він також відзначає аспект, який, хоч як це дивно, не помічають ті, хто мріє про реставрацію імперії: ймовірний опір колишніх республік. На думку Метлока, для Росії “основним питанням є утворення своєї нації... Росія повинна, зрештою, або реформуватись, або розвалитись”.

1991 р. здавалося, що Росія вестиме за собою весь пострадянський простір у розумінні економічних реформ і демократизації, так само, як раніше Росія була рушійною силою радянізації. Ті росіяни, які не прийняли розпаду комуністичної імперії, але підтримали демократію й ринкову економіку, не без підстав сподівалися, що політична і культурна зверхність Росії у процесі дерадянізації дасть змогу реставрувати Російську імперію – цього разу в ліберальному чи “західному” вигляді. Але такий шанс міг би зявитися тільки в разі незворотності економічних і політичних реформ у самій Росії. На жаль, цього не сталося. Натомість маємо Росію, що вибудовує, напевне, комфортну для еліти модель авторитарно-бюрократичного абсолютизму, де демократичні та громадянські інститути вже набули суто декоративного вигляду.

4. Інтеграційні об’єднання на терені Співдружності Незалежних Держав. Практично від самого початку створення СНД, переважно зусиллями російської дипломатії, ініціюються різноманітні інтеграційні проекти. Найбільш масштабними в рамках СНД є проекти з розвитку багатостороннього співробітництва у військово-політичній та економічній сфері. 15 травня 1992 р. в Ташкенті Вірменія, Казахстан, Росія, Таджикистан і Узбекистан підписали Договір про колективну безпеку. Згодом до нього приєднались Білорусь, Азербайджан, Грузія й Туркменистан.

24 вересня 1993 р. у Москві глави дев’яти держав – Азербайджану, Казахстану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану та Узбекистану – підписали Договір про створення Економічного союзу. 24 грудня 1993 р. до договору приєднався Туркменистан, 15 квітня 1994 р. як асоційований член до нього приєдналася Україна. Тоді ж главами держав СНД було підписано угоду про створення зони вільної торгівлі країн СНД. 6 січня 1995 р. було укладено угоду про Митний союз між РФ та Республікою Білорусь, до якої згодом приєднався Казахстан. 29 березня 1996 р. у Москві був підписаний Договір між Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном та РФ щодо поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах. Однак переговори країн-учасниць про вступ до СОТ та входження до цієї організації Киргизстану відсторонили завдання формування Митного союзу і навіть зони вільної торгівлі на невизначений термін.

Найбільший прогрес у гармонізації митної політики і формуванні спільного митного простору, як і у галузі військово-політичного співробітництва, був досягнутий лише у відносинах РФ з Білоруссю, коли 2 квітня 1996 р. сторони уклали договір про створення Співтовариства, а 8 грудня 1999 р. - Союзної держави Росії та Білорусі.

Однак загалом, в силу суттєвих розбіжностей в інтересах та політиці країн-учасниць СНД, концепція Економічного союзу, яка була закладена в Договорі 24 січня 1993 р., залишилася нереалізованою. Всередині самої СНД мали місце і нині продовжуються процеси подальшої диференціації, формування формальних і неформальних, тимчасових і більш стійких коаліцій держав. Цей процес отримав суттєвий імпульс у зв’язку з оформленням Центральноазіатського союзу (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) та формуванням у 1997-1999 рр. об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яке у 2002 р. набуло офіційного статусу міжнародної організації.

В Росії створення ГУУАМ було сприйнято як спробу пяти колишніх радянських республік вийти з-під опіки Кремля. Російській дипломатії у відповідь на розвиток дезінтеграційних процесів кінця 1990-х рр. вдалося певною мірою протиставити новостворене Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), яке, за задумом організаторів, мало стати новим потужним інтеграційним центром в рамках СНД. ЄврАзЕС, створений у жовтні 2000 р. РФ, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном для прискорення реалізації Договору про Митний Союз та Єдиний економічний простір 1999 р. між п’ятьма країнами, від самого початку свого існування виступав у якості своєрідної матеріалізованої версії ідеологем євразійства, популярних в російському політичному дискурсі. Судячи зі складу учасників ЄврАзЕС (а до нього було залучено країни, що складали найбільш виражену “клієнтелу Кремля”), він постав як альтернатива іншому об’єднанню пострадянських держав - ГУУАМ (щоби зруйнувати його, Україні та Молдові надали навіть статус спостерігачів у ЄврАзЕС).

Про те, що ЄврАзЕС є передовсім російським геополітичним проектом, прямо заявляв тодішній голова російського уряду М.Касьянов. Під час візиту до Москви свого українського колеги, Касьянов не приховував, що вступ України до ЄврАзЕС економічно невигідний для Росії, бо за такого сценарію знизиться доходна частина державного бюджету його країни. Але ця жертва, за логікою російської сторони, виправдана з огляду на “інтереси геополітичного партнерства” двох країн.

Не досягнувши, врешті, згоди України на вступ до ЄврАзЕС, наполегливі кремлівські реінтегратори на початку 2003 р. запропонували ще один нібито економічний, а насправді, геополітичний проект під назвою Єдиний економічний простір (ЄЕП), куди мали увійти РФ, Білорусь, Казахстан і Україна. Задля успішної його реалізації російський президент В.Путін навіть відмовився від головування в Раді глав держав СНД, передавши його Л.Кучмі – президенту держави, що є всього лиш асоційованим членом СНД. Розпочавши створення ЄЕП, Росія виходить із необхідності відтворення на євразійському просторі з участю України фактичної альтернативи ЄС – моделі ЄЕП, яка поєднувала б у собі механізми не лише зони вільної торгівлі (як того бажає Україна), а й більш глибокої інтеграції – митного союзу, гармонізацію законодавства і в кінцевому підсумку – перехід до спільної валюти.

Навряд чи слід когось переконувати у тому, що зазначений рівень інтеграційних процесів виходить за межі суто економічного співробітництва. Її реалізація передбачає обов’язкову політичну інтеграцію чотирьох країн, а відтак – і відповідну зміну стратегічної парадигми нашої держави. За нашими переконаннями, позиція Росії, незалежно від того, як вона презентується політичним керівництвом РФ, зводиться насамперед до зазначеної цілі. Це, з погляду стратегічних прагнень Російської Федерації, нині визначальне. “Для того, щоб інтеграція в ЄЕП пішла далі декларацій, - писав 2003 р. впливовий російський часопис “Эксперт”, - самого економічного інтересу замало. Країни-учасниці, і насамперед Україна, мають для себе визначити нову політичну парадигму”.

Відповідна позиція була аргументована і віце-спікером Державної Думи РФ В.Жириновським: “Нам, усім чотирьом країнам – Росії, Україні, Білорусії та Казахстану – вигідно, - відзначив він в одному зі своїх інтерв’ю, - посилити процес утворення економічного союзу з переходом у політичний, а далі – утворити союзну державу .., що матиме спільну Конституцію”. Ці та подібні їм “ідеї” не є чимось новим, оскільки загальновідомо, що саме цивілізованого “розлучення” України та Росії й не бажає допустити впливова російська політична еліта, яка разом з переважною більшістю пересічних росіян свято переконана в тому, що у розпаді СРСР і нинішніх негараздах Росії винна Україна; що незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії; що Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; що російський і український народи – це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз’єднання є лише питанням часу; що мета возз’єднання росіян і українців – створення єдиного наднароду, з яким рахуватиметься і перед яким тремтітиме Європа і світ.

5. Розвиток українсько-російських міждержавних взаємин у пострадянську добу. Важливість України для РФ полягає не лише в ностальгії за імперією. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що територією України проходять життєво важливі для РФ транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через Україну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, в яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив - Балкани, Середземномор’я та Придністров’я.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще у серпні 1990 р., коли представники українського парламенту, згуртовані у фракцію “Народна рада”, та їхні партнери з блоку “Демократична Росія” російського парламенту, підписали “Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР”, що базувалася на Деклараціях про державний суверенітет України і Росії.

Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб’єктів міжнародного права, “суверенну рівність” обох країн; принцип невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили у їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між обома державами і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що мешкають в Україні.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний головами парламентів республік Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох держав у їхніх кордонах у межах СРСР. Характерно, що обидва парламенти ратифікували Договір протягом кількох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювалися сумніви щодо доцільності дотримання його положень у частині, що стосувалася належності Україні Криму. Після проголошення Україною незалежності до кримської проблеми додалися питання подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього СРСР тощо.

Основною больовою точкою російсько-українських відносин є проблема Криму та Чорноморського флоту. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії у закордонних справах, яка у січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії оголосити рішення Президії Верховної Ради СРСР щодо передачі Кримської області зі складу РРФСР Українській РСР від 19 лютого 1954 р. недійсним. 21 травня 1992 р. закрита сесія російського парламенту оголосила рішення від 19 лютого 1954 р. таким, що “не має законної сили з моменту прийняття”. А 9 липня 1993 р. російський парламент ухвалив ще одне деструктивне рішення – постанову про “російський федеральний статус” м.Севастополь.

Таким чином, Крим у руках російської сторони перетворився на засіб тиску на Україну на міждержавних переговорах про долю Чорноморського флоту (ЧФ). ЧФ, хоч давно і втратив своє стратегічне значення, становив для обох сторін певний інтерес, адже він нараховував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації, що становило майже 10 % усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд. дол. США.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму і ЧФ тривалий час мали однаковий сценарій та результат, бо засвідчували скоріше наміри сторін, аніж конкретні шляхи розвязання “кримського вузла”. Вистояти в умовах жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва України, з іншого – підтримка міжнародної спільноти, у тому числі Ради Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Спробою розв’язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Цей документ мав врегулювати та вирішити цілу низку принципових питань:

- забезпечити рівноправне й беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва у різних сферах;

- визнати територіальну цілісність України й підтвердити легітимність і непорушність існуючого між Україною та РФ кордону;

- заперечити використання одна проти одної сили, у т.ч. економічних та інших важелів тиску, підтвердити невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини;

- гарантувати захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

- вирішити питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та його інфраструктура були поділені між РФ та Україною порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі. – М.Д.);

- врегулювати проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед РФ (Україні було практично списано зовнішній борг в рахунок оплати РФ за 20-річну оренду бази ВМФ у Севастополі. – М.Д.);

- забезпечити нормалізацію українсько-російських торговельно-економічних відносин та розвязати питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Проте договір не зняв і неспроможний був зняти усієї гостроти проблем, що накопичувалися століттями. Російський політичний істеблішмент, а точніше його найагресивніше налаштована частина сприйняла цей документ як стратегічну поразку. Послідовна у своїх антиукраїнських позиціях “Независимая газета” відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком “Российско-украинский договор: обман века”. Ця тема продовжувала нагнітатися й упродовж усього наступного періоду. Так, у січні 2001 р. ця сама газета опублікувала на двох шпальтах статтю відомих російських політиків К.Затуліна і О.Севастьянова, автори якої доводили, що ратифікація російським парламентом базового Договору призвела до “агонії російських інтересів і впливу на Україну”.

Які аргументи висуваються на користь зазначеної точки зору? Їх кілька. Передусім – це питання кордонів. “Йдеться, - відзначають автори статті, - про юридично закріплене відторгнення від Росії значних історично і стратегічно важливих територій (не лише Криму або, скажімо, коси Тузла, а й колишніх земель війська Донського, Донбасу тощо), заселених значною мірою, якщо не переважно, росіянами. Наслідком цього стало утвердження раніше єдиного російського народу як розділеної нації”. “Погодившись де-юре, - пишуть К.Затулін і О.Севастьянов, - із втратою значної частини своїх державоутворювальних земель і народу на користь іншої держави, під порожні розмови про “дружбу і партнерство” між Росією та Україною на роки і десятиліття вперед закладається міна під відносини між російським та українським народами”. Далі у статті йдеться про “український етноцид”, спрямований, як це намагаються довести автори вказаної статті, на позбавлення російських громадян, “їхньої національної ідентичності”. Однією з жертв цього “етноциду”, може стати “єдність православної церкви та віри”.

Бентежить не наявність таких думок у російському політикумі, а повна відсутність реакції офіційного Кремля на такі заяви, що лише посилює підозри щодо солідарності з подібними висловлюваннями вищого російського керівництва. Ослаблення України, свідоме викривлення її іміджу у свідомості пересічного громадянина Росії, - усе це вписується у загальну логіку геополітичної стратегії Росії. За оцінкою журналу “Эксперт”, “головний вектор російської експансії у ХХІ ст., можливо, на початку ХХІІ ст., - відновлення з тими або іншими поправками старого імперського формату (кордонів Російської імперії зразка 1903 року і Радянського Союзу зразка 1989 р.), відновлення лідерства у регіоні Середземномор’я, на Близькому Сході. Все це, звісно, не може бути воєнним захопленням... У ХХІ ст. експансія набуде ще більшою мірою поглибленого та витонченого характеру, можна передбачити, що вона буде не так ідеологічною, як надідеологічною, з приматом духовно-культурної та інформаційної складової”.

Навряд, що все, про що йшлося вище, може розвиватися без згоди офіційної Москви. Адже російська спільнота покладає великі сподівання на В.Путіна, а особливо на те, що він обовязково реалізує своє кредо: “Росія може бути або великою, або вона не існуватиме взагалі”. Однак Україну не може не турбувати, що у зоні геополітичного впливу “Великої” Росії передбачається обовязкова присутність України. Усвідомивши втрату впливу на держави Балтії й отримавши різке розширення американської присутності в Грузії та країнах Центральної Азії, Росія, тим більше, намагатиметься не випустити зі сфери впливу Україну.

Аналіз стану російсько-українських відносин за час, що минув після підписання базового політичного Договору, засвідчує тривожну тенденцію практично повного ігнорування російською стороною дотримання основних його засад. Це стало можливим не стільки через певну реанімацію імперських амбіцій Росії, скільки через слабкість політичної та економічної еліти України, що виявилась нездатною позиціонувати себе справді проукраїнською і такою, що віддана загальнолюдським, а не вузькоклановим цінностям та інтересам.

Тож не дивно, що Росія, маючи своїм важливим стратегічним завданням повернути Україну в орбіту свого геополітичного впливу, скористалася, наприклад, послабленням політичного режиму екс-президента України Л.Кучми внаслідок так званого “касетного скандалу”, що розпочався восени 2000 р. Від кінця 2000 – початку 2001 рр. компроміси з Росією (на шкоду національним інтересам України. – М.Д.),  поступово витіснили традиційно незмінні українські позиції з принципових питань двосторонніх відносин.

Якщо спершу у “касетному скандалі” очевидним був “російський слід” (про це свідчить і натяк Л.Кучми на зустрічі з тодішнім грузинським президентом Е.Шеварднадзе у Мінську наприкінці 2000 р.), то з початком 2001 р. президентська сторона акцентувала увагу на виключно українській природі скандалу. Приховані від очей громадськості домовленості президентів України й Росії у квітні 2001 р. у Дніпропетровську означали категоричну підтримку Росією українського політичного курсу. Про ціну такої “підтримки” рядовий український громадянин міг лише здогадуватися.

У травні 2001 р. в українсько-російських відносинах з’явився новий дипломатичний “туз” – посол в Україні В.Черномирдін, за яким було закріплено ще й виконання за сумісництвом обов’язків спецпредставника В.Путіна з розвитку торговельно-економічних зв’язків між двома країнами. Насправді ж Чорномирдіна було призначено задля отримання контролю Росії над українською газовою інфраструктурою.

У перші місяці дипломатичної роботи колишній голова російського уряду спрямував зусилля на відновлення паралельної роботи енергосистем Росії та України, важливої складової дніпропетровських домовленостей президентів двох країн. Паралельна робота енергосистем була призупинена наприкінці 1998 – на початку 1999 р. за ініціативою російської сторони, оскільки на той час Україна заборгувала Росії близько 130 млн. дол. США. За два роки Росія зрозуміла, що припустилася необачної помилки, відгородивши себе від європейського ринку. Тепер Україна купує російську електроенергію і пропускає її через свою територію в Центральну і Західну Європу, не використовуючи при цьому на повну потужність власну енергосистему.

Економічна складова російської експансії в Україну не обмежується, звісно, наведеними вище прикладами. Головні акценти при цьому робляться на експансію російського капіталу. Згадуваний нами “Эксперт” 2002 р. прогнозував, що до 2005 р. 70 % продукції, виробленої в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу. Що стосується військової сфери, то тут Росія відверто прагне “повернення до військового та військово-технічного співробітництва за стандартами, які склалися у відносинах між Росією та деякими державами СНД”.

Й, нарешті, ледь не основним важелем російської політики в Україні російські експерти вважають російське та російськомовне населення нашої держави, удавані утиски щодо якого досить часто є “вагомим” аргументом для виправдання втручання Росії у внутрішні справи України.

Таким чином, ідеться про три ключові позиції “нової політики” Москви щодо України. Ці складові видаються досить респектабельними з погляду норм міжнародних відносин. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше – про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері. Щоправда, тривалий час поза кадром залишалися ще дві позиції – “приватизація” проросійськи налаштованої української еліти і виправлення єльцинської помилки щодо висунення “свого” кандидата на президентських виборах в Україні у 2004 р. та забезпечення його обов’язкової перемоги. З останнім, правда, в Росії не склалося, але годі й сподіватися, що після поразки “свого” кандидата В.Януковича, Москва облишить наміри отримати керованого нею президента України.

Насамкінець зауважимо, що від другої половини ХVІІ ст. й донині, надзвичайно важливим і, вже на жаль, традиційним знаряддям утримання України у сфері геополітичних інтересів Росії, вважається Російська православна церква та підпорядкована їй УПЦ Московського патріархату. Тобто, крім політичних, економічних та гуманітарних важелів впливу на Україну, Росія застосовує ще й такий специфічний інструментарій як релігія.

У світлі викладеного єдино вірним шляхом, що забезпечить державну незалежність України, збереже національну ідентичність українців і призведе, нарешті до підвищення добробуту нації, є стратегічний курс України на її інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Будучи членом НАТО і ЄС або навіть однієї з цих організацій, Україна остаточно виходить із силового поля зовнішньої політики Росії, перестає бути об’єктом її неоімперської політики і знаходитиметься у сім’ї держав, які не зазіхатимуть на її незалежну державність. Жоден європейський політик, не говорячи про уряди країн – членів НАТО і ЄС, не виступає за розбудову “єдиної Великої” Німеччини, Польщі, Франції тощо, не вважає українців німцями, поляками, французами і не виношує планів включити їх до якогось наднароду. Набуття Україною членства у НАТО та ЄС знаходиться у повній відповідності з нормами сучасного міжнародного права, аніскільки не порушує законних інтересів Росії і не перешкоджатиме підтриманню і розвиткові нормальних українсько-російських відносин.

ЛЕКЦІЯ 2. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (РФ)

Російська Федерація: загальні відомості

Територія: 17,08 млн. кв. км.

Населення: понад 144 млн. чол. (2001р.)

Столиця: Москва (бл. 9 млн. жителів)

Державна мова: російська  

Державний устрій: федеративна республіка

Глава держави: президент

Законодавчий орган: двопалатний парламент (Державна Дума і Рада Федерації)

Адміністративно-територіальний поділ: 21 республіка, 10 автономних округів, 1 автономна область, 6 країв і 49 областей, а також міста Москва й Санкт-Петербург як суб’єкти федерації

Релігія: християнство (православ’я), іслам та ін.

Грошова одиниця: рубль

Національний склад: росіяни (80 %), татари (4 %), українці (3 %), інші (13 %)

Середня тривалість життя –  65,3 роки (2003 р.)

Народжуваність – 0,90 %, смертність – 1,38 % (2000 р.)

ВНП на душу населення - 9230 дол. США (2003 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 62 (2003 р.)

1. Географічне розташування і природно-ресурсний потенціал РФ. Російська Федерація - найбільша на планеті за територією держава, що займає більше половини Європи (східна частина) і північний схід Азії. Росія посідає п’яте місце у світі за кількістю населення, є однією з найбагатших за природними ресурсами і володіє ядерним арсеналом, який можна протиставити американському. Росія є державою-правонаступником зниклої на початку 1990-х років наддержави - Радянського Союзу, що постала на території колишньої Російської імперії в 1917-1922 рр.

Росія межує з 14 державами: з Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Білоруссю, Польщею, Україною - на заході, з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією, Кореєю (КНДР) - на півдні. Береги Росії омиваються з півночі Північним Льодовитим океаном, із заходу - Балтійським морем, з півдня - Чорним, Азовським і Каспійським морями, зі сходу - Тихим океаном, Беринговим, Охотським і Японським морями.

Росія володіє найбільшими у світі розвіданими запасами природного газу й другими за величиною запасами нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході. Росія багата також залізною рудою, бокситами, нікелем, оловом, золотом, алмазами, платиною, свинцем, цинком. Більшість з цих ресурсів перебуває в Сибіру, де великі відстані, малочисельне населення, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні труднощі для економічно ефективного видобутку й транспортування сировини до місць переробки й споживання.

В Російській Федерації є близько ста заповідників й національних парків, покликаних зберегти багатство й розмаїтість тваринного й рослинного світу, а також унікальні природні ландшафти й об’єкти. З-поміж них такі перлини, як найглибше на планеті прісне озеро Байкал з унікальним ландшафтом і фауною, вершини Великого Кавказу, вкриті вічними снігами, видовищне Телецьке озеро на Алтаї, гейзери й вулкани Камчатки і т.ін.

В цілому Росія володіє величезним природним та ресурсним потенціалом, у тому числі такими стратегічними ресурсами як нафта, газ, прісна вода, землі для сільськогосподарського обробітку.

2. Основні етапи історії Росії: короткий екскурс. Хронологічно в історії Росії можна виділити на три періоди: перший - від початку формування російського етносу до 1917 р., що ознаменував крах Російської імперії; другий - від 1917 р. до розпаду СРСР у 1991 р.; третій - від розпаду СРСР і дотепер.

Російська Федерація – східнослов’янська держава. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.  Існує декілька версій відносно територій,  де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось.  Найбільш поширеною є та,  згідно якої перший етап формування слов’янства,  так званий передслов’янський,  сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур,  які пізніше стали характерними для слов’ян.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря.  Пізніше,  на середину I тис.  н.е.  з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення -  анти і склавіни.  Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV -  початок VII ст.) і в 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються, натомість від VII ст. у літературі все частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, вживається назва “слов’яни”. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян,  які заселяли землі нинішніх України, Росії й Білорусі.  Перелік цих об’єднань подає “Повість временних літ”: поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,  волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, кривичі, радимичі, в’ятичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти, зокрема в джерелах є згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених -  Ростово-Суздальська земля).

Протягом VIII - IX ст. словяни розселилися на території Східної Європи. У той же період виникла Давньоруська держава з центром у Києві, що у  XII—XIII ст. розпалася на багато князівств і земель. У 60-70 рр. XII ст. виділяються два центри, які намагаються обєднати навколо себе руські землі – Київ, на південному заході, і Володимир-на-Клязьмі, на північному сході Русі. Після монголо-татарської навали середини ХІІІ ст. центр обєднання земель Північно-Східної Русі поступово зміщується до Москви. Московське князівство виокремилося у якості удільного з Великого князівства Володимирського у 1276 р. за правління молодшого сина Олександра Невського Данила. Велике князівство Московське займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних руських земель, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв’язків між руськими землями. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої російської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівством за політичну спадщину Київської Русі.

Особливо тиск Москви на територію Південно-Західної Русі посилюється після скинення монголо-татарського іга в кінці ХV ст. Відтоді Московське князівство (згодом – царство) починає проводити експансіоністську зовнішню політику щодо сусідніх держав. Відомий російський історик Ю.Афанасьєв вважає, що російський експансіонізм бере свій початок у роки царювання Івана ІV Грозного, який завоював Казанське і Астраханське ханства. Згодом до Москви були приєднані народи Поволжя, Сибірське ханство. Приєднання Сибіру було останньою помітною зовнішньополітичною перемогою не лише правління Івана ІV, а й Московської держави в цілому аж до прийняття під протекцію Війська Запорізького в 1654 р. Таким чином, упродовж ХV-ХVІ ст. у результаті успішної боротьби з рештками Золотої Орди кордони Московської держави стрімко переміщувалися на схід, південний схід і південь. Якщо Іван ІІІ успадкував у 1462 р. бл. 430 тис.кв.км підвладної території, то Іван ІV у 1533 р. отримав від свого батька владу над територією в 2800 тис.кв.км, а на кінець ХVІ ст. у межах Московського царства знаходилося вже 5400 тис.кв.км. З середини ХVІІ ст., після завершення так званого “Смутного часу”, як називали кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. дворянсько-буржуазні російські історики, чи “першої громадянської війни в Росії”, як ті події іменують сучасні російські дослідники, активізувалася московська експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Суттєві зміни в усіх галузях і сферах соціально-економічного, політичного й міжнародного життя Московського царства, що поступово накопичувалися й визрівали протягом ХVІІ ст., призвели в першій чверті наступного до якісного стрибка, - відстала напівазійська середньовічна Московська Русь перетворилася у впливову європейську Російську імперію, котра ще через століття виступила з претензіями на військово-політичне домінування в цілій Євразії. У державному устрої остаточно завершився перехід від станово-представницької до абсолютної (самодержавної) монархії, з нетривалими періодами політики “просвіченого абсолютизму” 60-х – початку 70-х рр. ХVІІІ ст. і початку ХІХ ст. за правління відповідно Катерини ІІ та її онука Олександра І.

     В економіці Російської імперії ХVІІІ – середини ХІХ ст., рівні й формах розвитку продуктивних сил, політичному устрої, структурі й функціях владних органів, управління й суду, в організації збройних сил, класовому і становому складі населення, в культурі держави й побуті сталися величезні зміни. Але все це відбулося на феодально-кріпосницькій основі, котра невпинно перетворювалася на головне гальмо для поступового розвитку країни й на кінець розглядуваного періоду непоправно розклалася. В імперії все чіткіше окреслювалися симптоми зародження й розвитку нових капіталістичних відносин.

     Вже з першої чверті ХVІІІ ст. у розвитку Росії простежується головне протиріччя, властиве періоду пізнього феодалізму. Інтереси самодержавно-кріпосницької держави і правлячого класу в цілому, реалізація імперських зовнішньополітичних завдань вимагали розвитку продуктивних сил, активного сприяння поступу промисловості, торгівлі, ліквідації техніко-економічної й культурної відсталості країни. Але для вирішення цих проблем було необхідне скорочення сфери дії кріпосництва, формування ринку вільнонайманої праці, обмеження і ліквідація станових прав та привілеїв дворянства. Відбувалося ж прямо протилежне: поширення кріпосництва вшир і вглиб, консолідація класу поміщиків, закріплення, розширення і законодавче оформлення його прав та привілеїв. Тому розвиток промисловості, товарних відносин, зміцнення державної могутності супроводжувались різким зростанням кріпосницької експлуатації, поміщицького свавілля, посиленням влади дворян і чиновницько-бюрократичного апарату самодержавства.

Складність і виняткова суперечливість розвитку Російської імперії протягом ХVІІІ – середини ХІХ ст. зумовили непослідовність і кінцеву приреченість абсолютної більшості реформ, здійснених Петром І, не говорячи вже про куці спроби змін за правління його спадкоємців. Від початку вони несли в собі консервативні риси, які в ході подальшого розвитку держави виступали щораз сильніше і, замість того щоб забезпечити ліквідацію відсталості, зберігали її. Внаслідок петровських реформ Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Оттоманська імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але вона не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Цьому також сприяв експансіоністський зовнішньополітичний курс, котрий привів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, зрештою, до імперських амбіцій. Більш ніж 400-літня історія “розширення” Росії знала й приклади добровільного приєднання окремих народів на умовах васалітету, тимчасового підданства, покровительства і т.ін. Але все ж превалювали не милосердя і добра воля, а насилля, гніт, приниження. Як наслідок – спресовані століттями негативні емоції та думки інших народів, у тому числі й самих росіян. Ці почуття й думки живуть донині.

Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалось ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок – у часи Російської імперії усі уярмлені Москвою (згодом Санкт-Петербургом) народи, у тому числі й російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.

Сучасні дослідники вважають, що головними причинами краху, що його двічі упродовж ХХ століття зазнавала Російська держава, стали насильство і надекспансіонізм. 1917 р. Російська імперія розпалася на тлі поразок у Першій світовій війні, СРСР, що його часто називають більшовицькою імперією, розвалився у 1991 р. вже в мирний час, після поразки у “холодній” війні. Перша держава зруйнувалася до приходу до влади комуністів, друга – вже за комуністів.

3. Державний устрій, адміністративно-територіальний поділ та сучасні політичні процеси в Російській Федерації. Після розпаду СРСР Росія вступила у полосу нестабільності, що супроводжувалась боротьбою за владу. Інституціонально боротьба велася між виконавчою й законодавчою гілками влади, ідеологічне протистояння зводилося до боротьби між лібералами й комуністами, продовжувалося й протистояння між центром і регіонами. Корені цих конфліктів оголилися на останньому етапі радянської історії, коли реформи М.Горбачова виявили й політизували погляди різних груп старої політичної еліти - партійно-радянської номенклатури.

  Російський парламент, обраний у березні 1990 р., розділився на два ворожих політичних блоки - демократів і комуністів. Еліта не змогла дійти згоди з двох принципових питань політичного розвитку Росії - про розподіл влади і стратегію пострадянської трансформації. Стабілізувати ситуацію могло лише прийняття нової конституції.

 До жовтня 1993 р. у Росії діяла конституція РСФСР, прийнята у 1978 р. У період між 1989 і 1993 рр. до неї було внесено понад 300 поправок, головним чином для того, щоб провести демократичні вибори парламенту й президента. Проте ця конституція не змогла забезпечити ефективний розподіл повноважень між президентом Б.Єльциним і з’їздом народних депутатів (і президент, і з’їзд були обрані до розпаду СРСР у 1991 р.). У результаті утворився політичний тупик. Для вирішення спірних питань був утворений Конституційний суд, але політична поляризація членів суду й нечіткість формулювань деяких положень конституції не дозволили вирішити проблему мирним правовим шляхом. 20 березня 1993 р. Б.Єльцин виступив із заявою, що відмовляється від подальшого співробітництва зі З’їздом і буде керувати державою за допомогою особливого порядку управління до проведення загальнодержавного референдуму про довіру президентові 25 квітня 1993 р. Одержавши підтримку на референдумі, Єльцин скликав Конституційну нараду й приступив до розробки нової конституції.

21 вересня 1993 р. президент розпустив З’їзд й оголосив проведення виборів нового парламенту (Державної думи) в грудні 1993 р. Після цього Верховна рада змістила Єльцина з поста президента й призначила на цю посаду віце-президента РФ О.Руцького. Компромісне рішення Конституційного суду про одночасне проведення президентських і парламентських виборів було відхилене Єльциним, що направив війська для блокади будинку Верховної ради. 4 жовтня 1993 р., після того як напередодні прихильники Руцького й спікера Верховної ради Р.Хасбулатова організували в Москві безлад, захопили будинок мерії столиці й почали збройний напад на телецентр в Останкіно, війська взяли штурмом будинок Верховної Ради. При цьому було вбито щонайменше 50 чоловік, а Руцькой і керівники Верховної Ради були заарештовані. У грудні 1993 р. відбулися вибори до Державної думи і конституційний референдум, за результатами якого одержала схвалення нова конституція, що значно розширила повноваження президентської гілки влади.

 Згідно з конституцією 1993 р. у Росії діє президентсько-парламентська система влади. Парламент - Федеральні збори - двопалатний законодавчий орган, що обирається прямим голосуванням терміном на чотири роки. У нижній палаті - Державній думі - 450 місць, половина з них розподіляється на основі представництва партій за загальною кількістю набраних голосів, інша - призначена для депутатів, що набрали максимальне число голосів у територіальних виборчих округах. Верхньою палатою Федеральних зборів є Рада федерації, 178 місць якої призначені для керівників виконавчої влади регіонів і глав регіональних законодавчих органів влади.

Главою держави є Президент РФ, який обирається на чотири роки й не більше ніж на два терміни. Якщо жоден з кандидатів у президенти не набере більше 50 % із числа поданих голосів, проводиться другий тур голосування. Переможець другого туру оголошується президентом. У разі, якщо президент виявиться нездатним виконувати свої обов’язки до закінчення президентського терміну, його повноваження перебирає голова уряду. Упродовж наступних 90 днів мають бути проведені нові президентські вибори.

Згідно з конституцією, президент безпосередньо відповідає за діяльність уряду. Він призначає голову уряду РФ, який формує його склад. Дума затверджує або відхиляє кандидатуру голови уряду, що може пропонуватися президентом тричі. У випадку відхилення Думою президентської кандидатури втретє, президент має право розпустити Думу і призначити нові вибори. Президент і уряд вносять в Думу законопроекти, які стають законами після голосування за них більшості депутатів. Депутати Думи мають право законодавчої ініціативи, однак на прийняті Думою закони може бути накладене президентське вето, для подолання якого необхідно набрати 2/3 голосів обох палат парламенту.

Президент несе відповідальність за зовнішню політику й національну безпеку, у той час як уряд – передусім за економічну політику. За відсутності життєво необхідних законів президент має право видавати укази, що не потребують схвалення парламенту. Президент є верховним головнокомандувачем збройних сил РФ, йому підпорядковані силові відомства й спецслужби. Також президент має право відправити уряд у відставку без позгодження з парламентом.

Хоча повноваження президента досить великі, парламент також відіграє важливу роль у прийнятті політичних рішень. Думі надане право виносити вотум недовіри уряду, у випадку винесення його вперше президент не зобов’язаний реагувати на нього. Однак якщо Дума повторно оголошує вотум недовіри уряду упродовж 90 днів після першого, президент зобов’язаний відреагувати на це або відставкою голови уряду, або розпуском Думи.

Парламент має конституційне право оголосити імпічмент президенту, але на практиці зробити це вкрай складно. Процес імпічменту вимагає: 2/3 голосів депутатів Думи, що проголосували за звинувачення президента у зраді або здійсненні інших тяжких злочинів; постанови Конституційного суду про процедурну коректність дій Думи; постанови Верховного суду, що підтверджує, власне кажучи, звинувачення, висунуте Думою; додаткової постанови спеціальної думської комісії, що підтверджує звинувачення; 3/4 голосів Ради Федерації, що проголосували за імпічмент. Якщо цей процес не завершується упродовж трьох місяців, то звинувачення проти президента автоматично знімається.

Для розв’язання правових конфліктів між різними гілками влади у випадках, коли зміст конституції допускає різне тлумачення, створений Конституційний суд. Функціонує також Верховний суд, що є вищим арбітром у вирішенні правових питань.

  Згідно з Федеративним договором 1992 р. і конституцією 1993 р. Росія є федерацією, а не унітарною державою, якою була Російська імперія. Федералізація країни розпочалася після революції 1917 р. і виявилася однією з найскладніших політичних проблем багатонаціональної тоталітарної радянської держави, вирішити яку вона виявилася неспроможною. Внаслідок національної політики, яку проводило компартійне керівництво СРСР, понад 60 млн. громадян колишнього Союзу мешкають за межами своїх держав. З-поміж них близько 25 млн. росіян і 7 млн. українців.

Сучасна РФ, як і СРСР, є федерацією лиш за формою. Росіяни, що становлять 80 % населення країни розселені по всіх теренах РФ і не мешкають компактно. Лише шість народів РФ нараховують у своїх національних республіках понад 50 % корінного населення (чуваші – 69 %, тувинці – 64 %, комі-пермяки – 60 %, чеченці і осетини – по 58 %, буряти – 55 %). Тому РФ приречена й надалі залишатися федеративною, а не унітарною державою.

Після розпаду СРСР відносини центру РФ з регіонами характеризувалися постійними конфліктами. Так, наприкінці 1991 р. Республіка Ічкерія (Чечня) в однобічному порядку оголосила про свою незалежність від Росії. У грудні 1994 р. російський уряд вирішив застосувати чинне законодавство і повернути бунтівну республіку у лоно федерації. Так розпочалася перша чеченська війна. У результаті запеклих боїв і бомбардувань адміністративний центр Республіки Ічкерія місто Грозний було перетворено на руїни, багато населених пунктів зруйновані, а тисячі солдат і мирних жителів убиті. Війна в Чечні викликала гостру політичну кризу в Росії. Наприкінці 1996 р., коли стала очевидною безглуздість продовження війни, федеральний уряд Росії вивів війська з Республіки Ічкерія. Однак мир у Чечні так і не запанував, оскільки чеченці вимагали надання їм державної незалежності. У вересні 1999 р. на територію Чечні знову були введені федеральні війська, й розпочалася друга Чеченська війна, що продовжується й донині.

До складу сучасної Росії входить 89 суб’єктів федерації, у тому числі такі національно-державні утворення як Татарстан, Башкортостан, Карельська республіка, Республіка Комі, Республіка Саха (Якутія), Бурятія, Гірський Алтай, Чувашія, Мордовія, Удмуртська Республіка, Республіка Марій-Ел, Республіка Калмикія (Хальмг Тангч), Північна Осетія, Інгушетія, Чечня (Ічкерія), Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Дагестан, Адигея, Хакасія, Тува. Окрім того, від 13 травня 2000 р. територія Росії поділена на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента.

  Незважаючи на недосконалість та певну недорозвиненість партійної системи, для суспільної думки Російської Федерації характерним є широкий спектр політичних уподобань. На крайньому правому фланзі цього спектру перебувають неонацисти й монархісти. Найбільш відома ультраправа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) на чолі з В.Жириновським. На правому крилі політичного спектру - ліберальні й прозахідні політичні угруповання. Партії правого спрямування (Союз правих сил” та ін.), що спираються на інтелігенцію, студентів і підприємців - популярні у великих містах, особливо у Санкт-Петербурзі й Москві. Представники цих партій обіймали найвищі державні посади під час президентства Б. Єльцина (головами уряду РФ були Т.Гайдар і С.Кірієнко, віце-прем’єрами - А.Чубайс і Б.Нємцов, міністром закордонних справ – А.Козирєв тощо), але через неуспіхи у проведенні реформ втратили підтримку населення.

У центрі політичного спектру - партії, що підтримують перехід Росії до ринкової економіки і демократії, а також висловлюються за поміркований і контрольований процес реформ. Правоцентристська партійна ніша уособлюється передовсім з партією Яблоко на чолі з Г.Явлінським - колишнім віце-прем’єром і економістом, що очолював у свій час розробку економічної програми перебудови в СРСР 500 днів. Ліворуч від центру розташована група партій соціал-демократичного спрямування, що включають також великих промислових лоббістів. Ці партії підтримували ліберальні політичні реформи, але противилися переходу до власне ринкової економіки, виступаючи за плюралізм форм власності і широку участь держави в економіці. До 1998 р. жодна з великих партій не змогла закріпитися в лівоцентристській ніші російської політики, доки мер Москви Ю.Лужков не організував політичний рух Отечество, що вступив до коаліції із союзом регіональних політиків - об’єднанням Вся Россия. У вересні 1999 р. лідером блоку “Отечество – Вся Россия” (ОВР) став Є.Примаков.

Крайні ліві позиції російського політичного спектру займають Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ), керована Г.Зюгановим, та її союзники по Національно-патріотичному союзу Росії (НПСР).

Влітку 1996 р. в Росії відбулися перші пострадянські президентські вибори. Головними претендентами на президентську посаду були Б.Єльцин, Г.Зюганов, В.Жириновський, Г.Явлінський і О.Лебідь. Єльцин і Зюганов стали переможцями першого туру, незважаючи на те, що досить великий відсоток голосів (14 %) набрав Лебідь, що персоніфікував собою політика твердої руки. Кампанія на підтримку Єльцина в основному фінансувалася близькою до влади новою діловою елітою Росії, що побоювалася чергового перевороту у випадку перемоги Зюганова. Одержавши підтримку Лебедя, Єльцин переміг у другому турі (за нього було подано 54 % голосів, а за Зюганова – 40 %). Більше 70 % симпатиків Єльцина – мешканці Москви, Санкт-Петербурга, великих міст Уралу, Сибіру й Далекого Сходу.

Упродовж другого терміну президентства Єльцина політична й економічна криза тривала, про що свідчить те, що у 1998-1999 рр. після відставки В.Черномирдіна уряд РФ очолювали С.Кірієнко, Є.Примаков, С.Степашин. У вересні 1999 р. на вищу урядову посаду було призначено директора ФСБ В.Путіна, а після відставки з посади президента РФ Б.Єльцина 31 грудня 1999 р. його було призначено виконувачем обов’язків президента. На президентських виборах 26 березня 2000 р. В.Путін отримав 52,94 % голосів виборців і став другим президентом РФ. На останніх президентських виборах у березні 2004 р. Путіна було переобрано на другий термін.

4. Особливості соціально-економічного розвитку РФ. Розпад СРСР супроводжувався дезорганізацією системи управління економікою, у чому насамперед була зацікавлена компартійно-державна номенклатура, яка стала на шлях приватизації того, чим раніше управляла. До політичної номенклатури, передовсім партапарату, який розпоряджався багатствами СРСР на свій розсуд, маючи необмежену владу, прийшло розуміння того, що зберегти своє панування можна лише перетворившись на власника загальнонародного майна. Тобто, політика перебудови затівалася номенклатурою як акція з добре продуманою метою.

У процесі переділу власності і привілеїв відбулося злиття політичної та адміністративно-господарської номенклатури, розгром загальносоюзного центру і розвал СРСР, зняття будь-яких обмежень на фінансово-економічну діяльність. Перехід до нового стану суспільства відбувався не буржуазно-демократичним, а кримінально-бюрократичним шляхом. Це стало можливим завдяки перемозі прихильників ідеї ринкових відносин над прихильниками ідеології оновлення соціалізму” всередині самого партійно-державного керівництва СРСР. Внаслідок перебудови в економічній сфері було підірвано фінансову систему країни, розбалансовано економіку, сформувався товарний дефіцит.

Росія, як і інші колишні союзні республіки, вступила у фазу економічного, політичного і соціального регресу і опинилася відкинутою назад у своєму розвитку на десятки років. На початок 1992 р. РФ замикала третій десяток країн за загальним обсягом ВВП, в 11 разів скоротився золотий запас країни, удвічі скоротився експорт нафти, зовнішній борг СРСР доби Горбачова зріс у пять разів, а загальна заборгованість Росії на початок 1997 р. становила понад 127 млрд. дол. США.

Попри певні позитивні зрушення в економічному розвитку РФ, ця колись значна економічна потуга є на сьогодні, за словами колишнього радника президента  Росії А.Ілларіонова, “карликом в економіці”. Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою. У 1913 р. вона посідала пяте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2 % світового випуску продукції обробної промисловості, 50 % видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва і експорту зерна. Її національний доход становив 21 % від рівня США, 83 % - від рівня Німеччини, 97 % - від рівня Великобританії та 172 % - від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст. перевищували 5 % у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася в кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В.Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6 %, а від США – 7,5 %, країн Західної Європи – 8 %, у тому числі Німеччини – 32,5 %, Франції – 44,5 %, Великобританії – 47,5 %.

Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинутих країн приблизно на 25-30 років. Рівень компютеризації в країні становить менше 1 % від американського. В обсязі наукомісткої продукції світового ринку на частку Росії припадає лише 0,3 % (США – 20 %, Японії – 8,5 %). Головними причинами того, що Росія втратила ХХ століття для економічного розвитку, підкреслюють російські вчені та аналітики, стали панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою упродовж 1990-х рр., коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі. 

Нагадаємо, що 1992 р. російський уряд вдався до радикальних економічних реформ, оскільки усі попередні спроби половинчастого реформування в період перебудови не тільки нічого не дали, але й загнали економіку в тупик. Тому уряду Є. Гайдара необхідно було не тільки виправити помилки, але й забезпечити економічне зростання. Головними завданнями стали забезпечення фінансової стабілізації й міжнародної конвертованості рубля, розширення зовнішньої торгівлі й забезпечення валютних надходжень для перебудови економіки. Однак реформи обмежилися лібералізацією цін і прискореною приватизацією державних і муніципальних підприємств. У результаті більша частина державної власності опинилася в руках партноменклатури й пов’язаних з нею осіб. До кінця 1992 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 20 %, а реальна зарплата – на 50 %. Махінації із власністю, несплата податків, розкрадання державних коштів та інші різновиди економічного шахрайства призвели до формування дикого капіталізму в Росії й розчаруванню суспільства в правлячій еліті, демократії і капіталізмі.

Отже, незважаючи на величезні розміри території, достаток природних ресурсів, розвинену промислову базу й високий рівень освіченості населення, частка російської економіки у світі незначна. В структурі економіки Росії переважає важка промисловість, передусім металургія, хімія, машинобудування, енергетика, лісова промисловість.

Росія ділиться на одинадцять великих економічних районів: Північно-Західний, Північний, Центральний, Волго-Вятский, Центрально-Чорноземний, Поволзький, Північнокавказький, Уральський, Західносибірський, Східносибірський і Далекосхідний. Видобуток нафти й газу зосереджений у Західному Сибіру, гідроелектростанції, кольорова металургія й лісова промисловість – у Східному Сибіру. Далекий Схід багатий на золото, алмази, рибу й морепродукти. У Північному районі до основних галузей відносяться видобуток вугілля, нафти, газу, апатитів, нікелю й інших металів, а також заготівля лісу й вилов риби. Північно-Західний, Центральний, Волго-Вятский, Уральський і Поволзький райони вирізняються розвиненим машинобудуванням, хімічною, легкою, харчовою промисловістю, енергетикою й сферою послуг. Центрально-Чорноземний район і Північний Кавказ мають розвинене сільське господарство і харчову промисловість.

Російське сільське господарство, що виробляє більше одної п’ятої валового національного продукту країни, має регіональну спеціалізацію. На троьх п’ятих орної землі засівають пшеницю, ячмінь, овес і жито. Основними виробниками зерна є Поволжя, Північний Кавказ, Центрально-Чорноземний район і Західний Сибір. Вирощуються також технічні культури (переважно соняшник, цукровий буряк, льон), овочі (у Середній смузі і на Північному Заході) і баштанні культури (на півдні). У 1991 р. 97 % сільськогосподарських земель Росії перебували у розпорядженні 26 тис. великих господарств, контрольованих державою. До квітня 1992 р., після прийняття нового закону про землю, було створено 70 тис. селянських сімейних господарств, що займали 6 % оброблюваної землі. До кінця 1990-х років усе ще не були прийняті закони, що допускають приватну власність на землю, і головними виробниками сільськогосподарської продукції залишалися колгоспи й радгоспи.

Залізниці, більша частина яких розташована в Європейській Росії, перевозять три чверті усіх вантажів, а річковий та автомобільний транспорт – близько 15%. Для багатьох районів Півночі й Далекого Сходу ледь не єдиним видом транспорту є авіація.

Структура економіки Росії в радянський період відображала економічну структуру СРСР у цілому. Все промислове й сільськогосподарське виробництво контролювалося державою і тільки близько 3 % оброблюваної землі перебувало в особистій власності. Більше 20 % радянської економіки працювало винятково на військові цілі (для порівняння, у США й країнах Західної Європи – 5–6 %). В Росії ця частка була ще вищою внаслідок концентрації тут військової й важкої промисловості. Частка економіки, що була зайнята виробництвом товарів народного споживання, становила всьго 5–10 % (у США й країнах Західної Європи – 35–40 %). Радянська віра в ефективність великомасштабного виробництва в сполученні із системою централізованого планування й прагненням господарників до самозабезпечення (щоб підстрахуватися на випадок непередбачених обставин) призвела до превалювання в російській економіці великих промислових комплексів. Нерідко один завод був єдиним виробником того чи іншого виду продукції. Руйнування радянської системи централізованого планування призвело до порушення зв’язків між підприємствами, а перевага практично монопольного виробництва продукції привела до занепаду промислового виробництва.

  У 1996 р. російський уряд уперше із царських часів став продавати цінні папери на міжнародних ринках. В 1997 р. російський біржовий ринок вважався найпривабливішим у світі. Незважаючи на очевидну слабість російської виробничої сфери, міжнародні інвестори кинулися на російський ринок. Вони щедро роздавали позики уряду й підприємствам у надії на високий прибуток. Беручи іноземні запозичення під високі відсотки, Російська держава не створювала умов для економічного розвитку, заздалегідь  припускаючи, що не зможе повернути позики. Податкова політика в цей період не була збалансованою і лише в другому півріччі 1997 р. зростаючий дефіцит бюджету, що подвоївся з ростом страйкового руху, змусив уряд приділити більше уваги збору податків. Однак спроби уряду реформувати податкове законодавство не були підтримані Думою.

До початку другого півріччя 1997 р. уряду стало складно урівноважувати доходи й витрати бюджету, тому в березні 1998 р. президент Б.Єльцин відправив у відставку прем’єра В.Черномирдіна й замінив його С.Кирієнком. Команда Кирієнка, що складалася з прихильників ринкових реформ,  вступила у неминучу конфронтацію з російськими фінансовими й регіональними елітами. Були розпочаті енергійні зусилля зі збору податків з юридичних і фізичних осіб, скасувано податкові пільги на експорт для двох регіональних компаній – Татнефти й Башнефти”, що були змушені сплатити податки. Однак спроба позбавити привілеїв найбільші напівдержавні корпорації Газпром й ЄЕС (Єдині енергосистеми Росії) виявилася безуспішною. Через відсутність джерел фінансування уряд так і не зміг покрити дефіцит бюджету, а заборгованість із виплати зарплат продовжувала зростати. У той же час зросли витрати на обслуговування зовнішнього й внутрішнього боргу, особливо за державними короткостроковими зобов’язаннями (ДКЗ). За оцінками експертів, вартість ДКЗ, які перебували на цей час в обігу, становила близько 30 млрд. дол. США, а сумарний внутрішній борг наближався до 80 млрд. дол. США. 17 серпня 1998 р. уряд Кирієнка оголосив про девальвацію рубля й тимчасову відмову від сплати боргів. Після чого Єльцин змушений був відправити Кирієнка у відставку.

Спробі Єльцина знову призначити Черномирдіна главою уряду перешкодила Дума, і новим очільником уряду став колишній директор служби зовнішньої розвідки, міністр закордонних справ Є.Примаков. За пів-року уряду Примакова вдалося стабілізувати соціально-економічну обстановку в країні, однак у травні 1999 р. Примаков був відправлений у відставку. Наступним головою уряду РФ став керівник МВС С.Степашин, а ще через три місяці - глава ФСБ В.В.Путін. Влітку 1999 р. загострилася проблема Чечні - північнокавказький конфлікт, що довго жеврів. У вересні 1999 р. на територію Чечні були уведені федеральні війська, і почалася друга Чеченська війна. А 31 грудня 1999 р. президент Росії Б.Єльцин пішов у відставку, виконуючим обов’язки президента став В.Путін, що виконував до проведення дострокових президентських виборів 26 березня 2000 р. функції голови уряду.

У господарстві сьогоднішньої Росії зайнято 66 млн. осіб, з них у сільському господарстві – 15 %, промисловості - 30 %. Частка у ВНП: сільського господарства - 7 %, обробної промисловісті - 31 %, сфери послуг – 55 %. Під сільськогосподарським обробітком - 8 % території, під пасовищами - 4 %, зрошується – 5,6 млн. га сільськогосподарських угідь.

Найбільш розвинутими галузями економіки є нафто- і газовидобувна промисловість, важка промисловість (головним чином підприємства воєнно-промислового комплексу). Значного розвитку набуло виробництво електроенергії. Найбільші ГЕС: Саяно-Шушенська (потужність - 6,4 млн. кВт електроенергії), Красноярська (6 млн. кВт), Братська (4,8 млн. кВт), Усть-Ілімська (3,7 млн. кВт). Працює 29 атомних реакторів загальною потужністю 19,8 млн. кВт (частка у виробництві електроенергії 13 %).

Загальна довжина залізниць - 149 тис. км. Найдовшою є Транссибірська магістраль (Москва — Владивосток) — 9 тис. км. РФ має розгалужену мережу нафто- і газопроводів, як внутрішніх, так і тих, що транспортують енергоносії в Західну Європу, в т.ч. транзитом через Україну.  В Росії побудовано 75 аеропортів, два космодроми – Плисецьк і Капустин Яр.  Має Російська держава розвинутий морський та річковий флот. Основні морські порти - Санкт-Петербург, Калінінград, Мурманськ, Архангельськ, Находка, Владивосток.

Основні статті російського експорту - нафта, природний газ, метали, ліс, вугілля, продукція хімічної промисловості, промислові вироби, зброя тощо. Імпортує РФ електроніку, побутову техніку, продовольство, споживчі товари, обладнання, транспортні засоби. Основні торговельні партнери РФ країни СНД, Балтії, Китай, Німеччина, Туреччина, США. Частка у зовнішній торгівлі  України на початку 2000-х рр. становила 42,8 %.  

5. Геополітичне середовище та зовнішня політика Росії. Як вважає відомий російський фахівець з геополітики К.Гаджієв, статус великої держави визначається комплексом факторів, найважливішими з-поміж яких є: чисельність населення і розміри території, природні ресурси, економічні можливості, військова могутність, внутріполітична стабільність і рівень компетентності керівників держави. За цими параметрами СРСР, на відміну від США - справжньої наддержави - був однобокою наддержавою, що свою економічну слабкість компенсувала політичною дисциплінованістю, військовою силою і значними природними ресурсами.

Крах СРСР перетворив Російську Федерацію на найбільшу зону нестабільності. Тому нині перед Росією стоїть завдання сформулювати свої політичні цілі, адекватні новим реаліям, по-новому визначити свої інтереси в області національної безпеки. На сьогодні, як і 15 років тому, внутрішня загроза безпеці Росії за своїм значенням і можливими наслідками значно превалює над зовнішньою загрозою. Мова йде, передусім, про необхідність досягнення економічної, соціальної, політичної та ідеологічної стабільності всередині держави.

Чи може Росія конкурувати на світовій арені на рівних з іншими великими державами ? Сьогоднішня Росія займає серединний простір між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, а також є центром тяжіння держав пострадянського простору. Для того, щоб зайняти свою нішу у світовому співтоваристві, Росія має вирішити проблеми модернізації суспільства, такі як створення громадянського суспільства і правової держави, середнього класу і т.п.

Незважаючи на територіальні втрати, що їх зазнала Росія пострадянська у порівнянні з Росією імперською, вона залишається водночас європейською, азіатською й азіатсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. У Європі Росія стала країною, що за своїм впливом і вагою зрівнялася з Великобританією і Францією. У Східній Азії, вона займає (в усякому разі, у військово-політичному відношенні), місце, еквівалентне тому, що й Китай. Як друга країна у світі за ядерним потенціалом, Росія здатна, у разі необхідності, кинути виклик будь-якій державі. Тільки РФ у військово-політичному плані може протистояти США.

Таким чином, Росія посідає особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що зєднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, в Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. З цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення “холодної війни”, відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Про те, що саме СНД-івський напрямок є пріоритетним у зовнішній політиці РФ свідчить не лише указ президента Росії Б.Єльцина від 14 вересня 1995 р., в якому увесь пострадянський простір проголошується “насамперед зоною інтересів Росії”, але й підтверджує надзвичайна активність на цьому напрямку російської дипломатії доби президента В.Путіна. Головне своє завдання нинішній російський президент вбачає в тому, щоби зробити більш проросійськи зорієнтованими країни СНД, глави яких у період правління Б.Єльцина намагалися суперечити Москві в інтеграційних питаннях. Насамперед, йдеться про Азербайджан, Грузію, Молдову, Узбекистан та Україну, тобто про країни, що обєдналися свого часу в ГУУАМ. Особливої уваги путінської Росії удостоїлась найбільша з цих держав – Україна.

 Основні напрями стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганням повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави у велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. Їхній аналіз, а також реальна політика на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росії після розпаду СРСР стали наступні:

- повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР;

- збирання історичних російських земель, інтеграція держав і великих просторів” довкола Росії;

- приєднання до “великої сімки” і активна протидія поширенню НАТО;

- зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

- формування нових “стратегічних осей” Євразії: Москва-Берлін, Москва-Тегеран, Москва-Токіо;

- забезпечення доступу до “теплих морів” насамперед через Іран та Ірак (бажано політичними методами);

- протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстану і Башкирії), Якутії і Далекого Сходу;

- нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндизація” цих країн), повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

- формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

- економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії та її “месіанській ідеї”, реалізація якої залишається основою традиційної стратегії Росії на міжнародній арені.

Як відомо, у результаті розпаду СРСР утворилося 15 нових незалежних держав. Ці держави являють собою нову зовнішньополітичну зону, названу в Росії ближнім зарубіжжям. Деякі російські політики дотепер не можуть примиритися з розпадом Радянського Союзу й розглядають ближнє зарубіжжя як територію, що належить Росії. Більш помірковані російські політики розглядають близьке зарубіжжя як сферу впливу Росії. За своїми кордонами Росія повернулася до початку ХІХ ст. в азіатській частині й на Кавказі й до початку ХVІІІ ст. у європейській частині. Доступ до морів істотно скоротився, і Росія усе більше перетворюється на континентальну державу.

В Росії були сподівання, що Співдружність незалежних держав (СНД) створена 8 грудня 1991 р. в Мінську з ініціативи керівників РФ, України й Білорусії, дасть основу для зміцнення відносин із ближнім зарубіжжям, але три балтійських держави відмовилися увійти до Співдружності. Виникли суперечності й усередині СНД, зокрема Росія й Казахстан розглядали її як спосіб реінтеграції в новій формі, а Україна вважала Співдружність тимчасовим інструментом для полегшення процесу розлучення. Незважаючи на величезну кількість підписаних угод, СНД виявилося неефективним об’єднанням, тому неодноразово поставало питання про розпуск Співдружності як структури, не здатної ефективно вирішити жодної серйозної економічної, політичної, соціальної і військової проблеми.

У межах СНД виникли угруповання країн (Союзна держава Росії і Білорусі, ГУУАМ-ГУАМ, Центральноазійський союз (ЦАС)). До кінця 1990-х років вплив Росії в країнах Закавказзя й Середньої Азії ослабнув, а вплив США, Туреччини й сировинних монополій розвинутих країн підсилився. Державам Балтії (Литві, Латвії й Естонії) удалося вирватися зі сфери радянського впливу, переорієнтувати економіку на зв’язки із Західною Європою, уникнути наслідків економічного спаду, що вразив іншу частину колишнього СРСР і, головне, інтегруватися до ЄС та НАТО.

Розпад СРСР став кінцем тривалої епохи світової політики, що називалася холодною війною. За винятком періоду Другої світової війни, відносини між Радянським Союзом і Заходом носили характер суперництва у всіх сферах життя. М.Горбачов і Б.Єльцин прагнули створити нову систему відносин між СРСР (Росією) і Заходом, що базується на співробітництві і взаємних інтересах. Вони сподівались, що Захід компенсує зусилля Росії з демонтажу радянської військової машини наданням значної економічної допомоги і включенням Росії до складу міжнародного клубу великих держав. Однак не всі російські сподівання справдились: НАТО пересунув кордони своєї зони впливу на схід, а з початком конфлікту в Югославії відносини між Росією й Заходом у якийсь момент виявилися на грані війни. Змінилася зовнішня політика Росії на Далекому Сході. Повільно, крок за кроком, триває зближення Росії з Китаєм, почате ще при М.Горбачові, зокрема закінчилися роботи з делімітації російсько-китайського кордону. Позиції Росії й КНР в області зовнішньої політики особливо зблизилися після бомбардувань Югославії США та їхніми союзниками по НАТО.

Відносини Росії з Японією також змінюються. Росія прагне зміцнити економічні зв’язки із сусідом й одержати від нього економічну допомогу, однак керівники Японії дотримуються твердої позиції, що розширення співробітництва з Росією залежить від вирішення територіальної проблеми. Як відомо, Японія вимагає від Росії повернення Південнокурильських островів і південної частини о-ва Сахалін. Її позиція підкріплюється відсутністю мирного договору між країнами. Попри це, із середини 1990-х років Японія збільшила обсяги економічної допомоги Росії.

Пріоритетними напрямами зовнішньої політики президента В.Путіна є курс на зміцнення СНД, партнерство з США на глобальному рівні, посилення відносин з Францією та ФРН з метою створити противагу впливу США в Раді Безпеки ООН. Під проводом Путіна у 2000 р. було розроблено і затверджено нову Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації. На самміті  в Кананаскісі (2002 р.) Росія стала повноправним членом “Вісімки” найбільших економічно розвинених країн світу.

За президентства Путіна Росія висунула цілу низку інтеграційних проектів на терені СНД. Так, у жовтні 2000 р. було укладено Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕс), а в 2003 р. створено Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Структура, до якої увійшли держави-учасниці Договору про колективну безпеку 1992 р., створена для поглиблення військово-політичної інтеграції країн СНД. 19 вересня 2003 р. Путін підписав від імені Російської Федерації угоду про формування Єдиного економічного простору з Білоруссю, Казахстаном і Україною. Того ж 2003 р. були підписані договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон вiд 28 січня 2003 р. і договір про співробітництво з Україною у використанні Азовського моря і Керченської протоки вiд 24 грудня 2003 р.. 

Президент Путін проводить активну політику, спрямовану на стабілізацію становища на південних кордонах Росії. Здобутком на цьому напрямку стало укладення Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР (від 16.07.2001 р.), де зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. З метою створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у створенні в червні 2001 р. Шанхайської організації співробітництва.

Уряду Путіна вдалося попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов’язану з грудневим (2001 р.) рішенням США про вихід з Договору по ПРО 1972 р., і укласти вже у 2002 р. новий договір, що передбачає значне скорочення ядерних потенціалів обох держав.

Оцінюючи зовнішню політику РФ у пострадянський період в цілому, слід констатувати, що сучасна Росія  втратила позиції наддержави, що їх мав СРСР.

6. Етно-демографічна ситуація та релігійне життя в Російській Федерації. В Росії мешкає понад 130 народів, що належать до чотирьох мовних сімей: індоєвропейської (89 % населення), алтайської (6,8 %), кавказької (2,4 %) та уральської (1,8 %). До найчисельніших відносять: росіян - 119,8 млн. осіб, татар - 5,5 млн., українців - 4,3 млн., чувашів - 1,7 млн., башкирів - 1,3 млн. осіб. У структурі населення чоловіки складають 47 %, жінки — 53 %. У містах проживає 73 % населення. Найбільші міста – Москва, Санкт-Петербург, Нижній Новгород, Новосибірськ, Єкатеринбург, Самара, Челябінськ, Омськ, Перм, Казань, Уфа. В Росії нараховується 13 міст-мільйонерів і більше 20 міст з населенням від 500 тис. до 1 млн. жителів.

Населення розміщене нерівномірно - у європейській частині Російської Федерації проживає 78,5 % мешканців, а в азійській (в Сибіру і на Далекому Сході) - 21,5 %. Основна зона розселення охоплює європейську частину країни, за винятком півночі. В азійських районах вона звужується і тягнеться смугою на півдні Сибіру та Далекого Сходу. До цієї широтної зони належить 34 % території країни. В її межах проживає майже 138 млн. осіб. Зона півночі охоплює 64 % території Росії. Тут концентруються найважливіші ресурси країни, а проживає 10 млн. осіб за середньої густоти 0,9 особи на 1 кв.км.

Російська мова є мовою міжнаціонального спілкування, в суб’єктах федерації широко поширена двомовність. У РФ налічується понад 800 вищих навчальних закладів. Великими університетськими та інститутськими центрами є Москва, Санкт-Петербург, Єкатеринбург, Новосибірськ, Томськ.

У національних республіках Російської Федерації частка росіян доволі значна: від 88 % у Карелії до 9 % у Дагестані. Етнічні росіяни становлять більшість населення в республіках Хакасія, Карелія, Бурятія, Адигея, Мордовія, Гірський Алтай, Удмуртія, Якутія й Комі, а також утворюють першу за чисельністю населення групу в Башкирії, Карачаєво-Черкесії, Марій Ел й у більшості національних округів.

Понад 25 млн. росіян мешкає в державах колишнього Радянського Союзу, водночас, майже 35 млн. неросійських жителів колишнього СРСР перебувають за межами своєї етнічної батьківщини, найбільше їх мешкає в Росії. Таким чином, бл. 60 млн. осіб, або понад 20 % населення колишнього СРСР, проживає за межами кордонів їх сучасних національних держав. Найбільше росіян мешкає в Україні (11,3 млн.осіб, або 22 % її населення), Казахстані (6,2 млн., або 38 %), Узбекистані (1,6 млн., або 8 %) і Білорусі (1,3 млн., або 13 %). Меншу, але все-таки значну частку населення росіяни становлять у Молдові, Киргизстані, Таджикистані, Туркменистані й  Азербайджані, у країнах Балтії - Естонії, Латвії й Литві - мешкає 1,4 млн. росіян.

ЛЕКЦІЯ 3. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ

Республіка Білорусь: загальні відомості

Територія – 207,6 тис.кв.км.

Населення –10,32 млн. осіб ( 2003 р.)

Столиця – Мінськ

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 6 областей і м. Мінськ

Національний склад: білоруси (78 %), росіяни (13 %), поляки (4 %), українці (3 %) та ін.

Мови – білоруська (державна), російська (офіційна)

Релігія – християнство (православя)

Середня тривалість життя –  68,1 років

Грошова одиниця – білоруський рубель

ВВП на душу населення –  6800 дол. США (2004 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 67 (2003 р.)

1. Географічне розташування, адміністративно-територіальний поділ та природно-ресурсний потенціал республіки. Республіка Білорусь розташована у східній частині Європи. Вона межує з Литвою і Латвією на півночі, з Україною на півдні, з Російською Федерацією на сході і з Польщею на заході. Країна має стратегічне положення  для сполучення заходу і сходу, півночі і півдня, адже відстань від Мінська до Варшави становить 500 км, до Москви - 700 км, до Берліна - 1060 км, до Відня - 1300 км.

Територіально Білорусь поділена на шість областей  з центрами в Мінську, Бресті, Вітебську, Гомелі, Гродно і Могилеві. Кожна область ділиться на райони, міста й інші територіальні й адміністративно-господарські одиниці. У Білорусі більше 1000 міст, у тому числі 12 - із населенням понад 100 тис. осіб.  

Поверхня Білорусії в основному рівнинна, підвищується до 345 м над рівнем моря у горбкуватій центральній частині (Білоруська гряда) і знижується до 100 м над рівнем моря у заболочених низовинах на півдні (Полісся). Для Білорусі характерний помірно континентальний клімат. Середні річні температури коливаються від 7° C на південному-заході до 4° C на північному сході.

Близько 1/3 території країни займають ліси, приблизно таку ж площу - болота, заболочені луги, луки і пасовища займають 20 відсотків території країни. Близько третини території, в основному центральні і південно-східні рівнини, розорані. Приблизно 1/5 території Білорусі вражена сильним радіоактивним забрудненням в результаті Чорнобильської катастрофи (1986). Особливо постраждали Гомельська і Могилівська області.

Білорусь має великі родовища калійних солей (Солігорськ, Петриков), торфу (Полісся), будівельного каменю. Розвідано родовища низькосортного вугілля (лігнітів, бітуминозного вугілля і сланців у Прип’ятській западині), а також невеликі запаси високоякісної нафти (Гомельська область).

Головними ріками Білорусії є Дніпро і його притоки (Прип’ять, Сож і Березина), Західна Двіна, Німан і Буг (Західний Буг). Ці ріки об’єднані Дніпровсько-Бузьким, Березинським та іншими каналами. У країні понад 10 тис. озер. Полісся (південь Білорусії) являє собою найбільший у Європі район боліт і заболочених земель – одні лише Прип’ятські болота займають площу близько 39 тис. кв. км. 

У Білорусі є один заповідник (Березинський біосферний), три національних парки (Біловезька Пуща, Браславські озера і Прип’ятський), 83 заказники республіканського і 684 заказники місцевого значення, 575 пам’яток природи.

2. Короткий огляд історії становлення Білоруської держави. У VІІ-VІ ст. до н.е. з півдня на територію нинішньої Білорусі переселилися представники милоградівської культури (стародавня слов’янська група), а в І ст. до н.е. з’явилися представники іншої слов’янської групи - зарубинецької культури. Слов’янські племена дреговичів, радимичів і кривичів зрештою асимілювали балтійські племена, які жили на цій землі до них. У ІХ ст. землі Полоцького, Турово-Пінського, Смоленського та інших князівств стали частиною Давньоруської держави.

Після монголо-татарської навали 1237-1240 рр. білоруські землі Київської Русі захопило Велике князівство Литовське, укладаючи союзи з місцевими феодалами-землевласниками проти спільних ворогів - монголо-татар на сході і тевтонських рицарів на заході. З ХІV ст. у тевтонських хроніках з’являється термін Біла Русь, а місцеві племена поступово об’єднуються в єдину народність. У 1386 р. великий князь литовський Ягайло став польським королем, а, отже, правителем величезної держави, що включала балтійські і слов’янські народи. Вчені вважають, що старобілоруська та давньоукраїнська мови мали статус державної і дипломатичної мови Великого князівства Литовського до 1569 р., коли Литва і Польща об’єдналася в державу - Річ Посполита.

Унія Польщі і Литви призвела до посилення польського впливу на білоруських землях. Змінилися церковні і світські громадські інститути. Православна церква, що представляла основну релігію в Білорусії, Берестейською унією 1596 р. була перетворена в уніатську, зберегла візантійський ритуал церковної служби, але прийняла римсько-католицькі догмати і владу Папи Римського. Польського впливу зазнала також соціально-економічна сфера, оскільки суспільну земельну власність білорусів було замінено на індивідуальне володіння землею, а селяни були навернені в кріпацтво. Білоруська дворянська еліта швидко прийняла польську мову, польську культуру і римо-католицьку віру. Селяни і міський люд зберегли білоруську мову, культуру і вірність уніатській церкві. На початок ХVІІ ст. припадає розквіт Речі Посполитої, коли її землі простягалися від Балтійського до Чорного морів, а Московська Русь прийняла на царський трон польського королевича Владислава.

Наступні півтора століття у цьому регіоні пройшли під знаком війн між Росією, Польщею і Швецією. Особливо руйнівними були російсько-польська війна за українські землі (1654-1667 рр.) і Північна війна (1700-1721 рр.) між Росією і Швецією за вихід до Балтійського моря. Внаслідок насильства, голоду і хвороб у цих війнах загинула майже половина населення Білорусі.

У другій половині ХVІІІ ст. після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 рр. Росією, Прусією та Австрією білоруські землі були включені до складу Російської імперії. У 1839 р. російська влада ліквідувала уніатську церкву на території Білорусі. У 1840-му було введено в дію російський судовий кодекс, а використання терміну Білорусія (Білорусь) заборонено. Білорусія увійшла до складу Північно-Західного краю Російської імперії. Білоруське дворянство і незначна частина селянства під керівництвом Кастуся Каліновського взяли участь у польсько-литовському повстанні 1863 р., придушеного російською владою. На хвилі лібералізації суспільного життя Росії 1860-1870-х рр. почали з’являтися публікації білоруською мовою.

Відроджено білоруську державність 24 березня 1918 р., коли Всебілоруський конгрес проголосив Білоруську Народну Республіку. Після того, як німецькі війська, що окупували Білорусію під час Першої світової війни, залишили країну в грудні 1918 р., більшовики 1 січня 1919 р. проголосили утворення об’єднаної Литовсько  Білоруської Радянської Респуб-ліки. Після відновлення у 1918 р. незалежності Польщі і нетривалої війни між Польщею і Радянською Росією у 1920 р. Білорусію знову було поділено: близько 100 тис. кв. км її території відійшли до Польщі, на решті території (107 тис. кв. км), де проживало близько 5 млн. білорусів, проголошено Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (БСРР), яка у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Як і в цілому в СРСР, у Білоруській РСР, на початку 1920-х рр. було введено нову економічну політику, продовжувалось започатковане у часи БНР національно-культурне відродження, у другій половині 1920-х рр. розпочалися індустріалізація промисловості і колективізація сільського господарства, що відірвали від землі сотні тисяч білорусів, які переселилися у міста Білорусії і сходу СРСР.  Внаслідок цього, у 1950 р. чисельність білорусів в містах республіки вперше перевищила питому вагу інших етнічних груп (росіян, поляків та євреїв).

Величезної шкоди завдало Білорусії нашестя нацистської Німеччини та німецька окупація під час Другої світової війни. Коли республіку у 1944 р. звільнила Червона армія, її міста лежали в руїнах, промислові підприємства були зруйновані, а 2225 тис. осіб (кожний четвертий житель республіки) загинули. Після війни Білорусь була відбудована і на початок 1970-х рр. перетворилася на розвинутий економічний регіон СРСР. Наслідком урбанізації і зростання частки промислового виробництва стало посилення процесу асиміляції білорусів. Державна освітня політика також сприяла цьому процесу, оскільки наклади російськомовних видань зростали, а в переважній більшості шкіл російська мова стала основною мовою навчання.

На виборах 1990 р. комуністичній партії Білорусі (КПБ) вдалося здобути більшість місць у Верховній Раді республіки. Однак практично одразу ж парламент поділився на три блоки: номенклатуру компартії, антикомуністичний Білоруський Народний Фронт (БНФ) і поміркованих у поглядах інтелігентів та рядових членів компартії. Перший з цих блоків підтримав путч у Москві в серпні 1991 р., після провалу якого лідер КПБ Микола Дементей був змушений піти у відставку з посади голови президії Верховної Ради республіки. Його місце зайняв лідер поміркованих Станіслав Шушкевич.

25 серпня 1991 р. Верховна Рада республіки проголосила незалежність БРСР, а через кілька тижнів назву країни змінено на Республіка Білорусь. 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі, Російської Федерації та України під час зустрічі у Біловезькій пущі анулювали Союзний договір 1922 р.

3. Основні тенденції суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку республіки. Феномен сучасної Білорусі привертає дедалі більшу увагу аналітиків різних країн, адже вона випадає з загальних тенденцій в європейських посткомуністичних країнах. Республіка Білорусь стала тупиковим відгалуженням розвитку посткомуністичного світу, наочним доказом зворотності демократичних процесів. Розібратись чому так сталося неможливо без зясування передумов цих процесів, закладених в радянському минулому.

Якщо у середині 1980-х рр. суспільна система СРСР вичерпала себе, то в Білорусії ситуація була дещо іншою, оскільки система ще мала певний запас міцності і могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Це пояснювалося комплексом причин. По-перше, БРСР була немовби вітриною комуністичної системи і в усіх сферах життя демонструвала “переваги” соціалізму. Насамперед досить успішно розвивалася економіка. В республіці вироблялося 30 % електронно-обчислювальної техніки і 23 % радіопромислової апаратури СРСР, а також розміщувалися провідні в країні підприємства сільськогосподарського машинобудування та автомобілебудування. Причому усе це було створено після війни, практично протягом життя одного покоління, що на практиці ілюструвало тезу про прискорений розвиток національних країн за соціалізму.

Рівень сільськогосподарського виробництва, передовсім у Брестській і Гродненській областях, був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом мяса і молока на душу населення Білорусь майже досягла європейських показників. У соціально-політичному розвитку система також діяла без особливих збоїв. Вищий рівень життя визначався не стільки кількістю, стільки якістю. Тут не було корупції, як у Москві, Закавказзі чи Середній Азії. Відмінність білоруської партійно-радянської номенклатури від інших національних та регіональних еліт полягала в тому, що вона була позірно радянською й намагалася на практиці реалізовувати офіційно задекларовані мету та засади КПРС. Не випадково ще колишній радянський лідер М.Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусія першою прийде до комунізму. Зберігалася віра населення у справедливість наявних тоді владних інститутів. На відміну від сусідніх республік СРСР в Білорусі не було дисидентів.

Для білоруського суспільства характерною є слабка національна свідомість. Для багатьох історія Білорусі починається з жовтня 1917 р. Найголовнішою ж подією стала Велика Вітчизняна війна. І національними героями, канонізованими в памятниках, фільмах, книгах, назвах вулиць та шкіл, виявилися не історичні діячі білоруського народу, а герої минулої війни. Ніде в світі так урочисто не святкують день Перемоги, як тут. Тому білоруський патріотизм – радянський. Пам’ять про комуністичний період білоруської історії становить активну масу свідомості старшого і середнього покоління.

Незалежність для білоруського народу була подарунком долі. На референдумі 17 березня 1991 р. 82,6 % населення БРСР проголосувало за збереження СРСР. Через збіг історичних обставин Білорусь було виштовхнуто у незалежне плавання всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Єдине, в чому номенклатура швидко зорієнтувалася, так це в питанні про владу. Якщо у багатьох постсоціалістичних країнах колишня керівна еліта була зметена демократичною хвилею, то в пострадянській Білорусі політичний ландшафт мало змінився. Місце ЦК КПБ зайняла Рада міністрів, а урядове лобі у Верховній раді, обєднане у фракцію “Бєларусь”, повністю контролювало парламент. Проте, зберігши владу, номенклатура не знала, що з нею робити. Вона з великими труднощами пристосовувалась до нових умов. Вакуум ідей і програм компенсувався інстинктом самозбереження. Відмовившись від комуністичної ідеології, керівна еліта підпорядкувала собі механізми ринку та політичної демократії як засоби самозбереження й відтворення. Внаслідок імітації ринкових реформ та “прихватизації” відбулося обуржуазнення номенклатури, злиття чиновництва й підприємництва, і все це на тлі різкого загострення кризи і зубожіння народу. Наслідком стала акумуляція протестних настроїв.

Кульмінацією виходу протестної енергії стали перші президентські вибори 1994 р., перемогу на яких здобув колишній директор радгоспу, керівник антикорупційної комісії у Верховній раді Білорусі О.Лукашенко. Деякі члени команди Лукашенка оголосили його тріумфальну перемогу на виборах “народною революцією”. Білоруська “народна революція” мала водночас і антиноменклатурний і антибуржуазний характер, адже переміг кандидат, який найпалкіше і найпослідовніше виступав і проти номенклатури, і проти бізнесменів. Білоруське суспільство не тільки було готове до пришестя народного месника, який би помстився усім, хто досяг у житті успіху (чиновникам, підприємцям), забрав би в багатих і віддав бідним, - воно прагнуло такого пришестя. Якщо С.Шушкевич свого часу пояснював зубожіння населення обєктивними причинами переходу від однієї суспільної системи до іншої, О.Лукашенко просто вказав пальцем на винуватців народного лиха й одразу став кумиром.

Таким чином, 1994 р. переміг кандидат, який пропонував не стільки зміни, скільки обіцяв відновити колишню систему. Лукашенко за будь-якої нагоди згадував “злочинців”, які “розвалили велику державу”, говорив про неприйнятність для Білорусі досвіду ринкових реформ інших країн, що здійснюються за рецептами МВФ і нібито штовхають до “дикого” ринку. Він постійно повторював думку про штучне накидання народові білоруської мови й національної символіки. І це сприймалося людьми з великим розумінням. В очах багатьох білорусів демократія і свобода породили “безлад” у вигляді низки держав на руїнах СРСР, безлічі ідеологій, партій, форм господарювання, можливих варіантів власної поведінки та діяльності, тому вимоги “наведення порядку” та “відновлення дисципліни” стали дуже поширеними.

Більшість населення Білорусі ідейно-психологічно досі живе в СРСР. І результати виборів, референдумів, і соціологічні опитування свідчать не так про прагнення людей обєднатися з Росією (як це трактує влада), як про бажання повернутись в СРСР, у колишній радянський соціалізм. Під ідеєю інтеграції з Росією приховується міф про можливість реанімувати СРСР. У цьому зв’язку зрозумілішою стає історична місія президента Білорусі О.Лукашенка.

Однією з основних ідей передвиборної кампанії Лукашенка 1994 р. був культ народу й протиставлення його номенклатурній владі. Він усіляко вихваляв народ, наділяв його найкращими якостями, говорячи йому те, що він хотів почути. Лукашенко свідомо протиставляв народ політикам, дискредитував державні установи й політичні інституції (банки, суди, правоохоронні органи, партії), владу взагалі. Гасло “Владу - народові, а не номенклатурі” було сприйняте буквально, адже багато хто переконаний, що, по-перше, на чолі держави має перебувати справжній представник народу, по-друге, керувати державою не так уже й складно, головне, щоб керівник захищав інтереси простих людей, а не бюрократії.

Таким чином, саме вдалий збіг очікувань населення та політичного іміджу народного заступника, прийнятого Лукашенком, пояснює той подиву гідний факт, що людина без професійної команди, без програми та ідей, без підтримки вагомих політичних сил і фінансово-економічних кіл здійснив тріумфальне сходження на вершину влади.

Після прийняття нової конституції (березень 1994 р.) та президентських виборів (липень 1994 р.) у Білорусі виникла якісно нова ситуація. Політичне життя країни сконцентрувалося навколо діяльності президента та його прибічників. Особа глава держави, його світогляд стали справляти вирішальний вплив на політичні процеси в Білорусі. Беззастережна перемога на виборах переконала Лукашенка в його месіанській ролі. Президентом став політик із світоглядом пересічної радянської людини, з усіма рисами, притаманними цьому соціально-психологічному типу. Це багато в чому пояснює бачення Лукашенком мети та завдань державної політики. Головним елементом такого світогляду є уявлення про вирішальну роль держави в економічному і політичному житті людей – держави, яку очолює “суворий, але справедливий керівник”, що повинен чесно ділити усе суспільне багатство, жорстко контролювати всі соціальні процеси, не допускати свавілля окремих громадян, партій, засобів масової інформації, захищати державу від крамоли.

Тому цілком зрозуміло, що президент Лукашенко не сприймає як незаперечні такі цінності сучасної цивілізації як правову державу, громадянське суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свободу слова, державний суверенітет тощо. Зміцнення власної влади стало пріоритетною сферою діяльності президента Лукашенка.

Прикметною рисою режиму Лукашенка є потреба в регулярній підтримці його народом. Тому президент періодично ініціює різні політичні кампанії. Референдум у травні 1995 р. був першим таким заходом. Він проводився одночасно з парламентськими виборами. На референдум винесли питання: про надання російській мові однакового статусу з білоруською; про відновлення (з невеликими видозмінами) колишнього герба і прапора БРСР; про економічну інтеграцію з Росією. Жодних серйозних дискусій не було, державні ЗМІ працювали за пропагандистським планом кампанії, розробленим в адміністрації президента. Лукашенко здобув на референдумі цілковиту перемогу. Відповідь “так” на запропоновані питання дало від 75 до 83 % виборців, які взяли участь у голосуванні.

Референдум і парламентські вибори 1995 р. закріпили вибір, зроблений білорусами рік тому. Антикомуністичний і “антисоюзний” імпульс, отриманий з Москви наприкінці 1991 р., швидко згас. У масовій свідомості біло-червоно-білий прапор та національний герб “Погоня” сприймалися не стільки як національно-державні символи, скільки як атрибути Білоруського Народного Фронту. Референдум поклав край намаганням зміцнити статус білоруської мови. Період, що можливо, увійде в історію як “друга білорусизація” (перша була в 1920-х рр.), завершився без значних і помітних успіхів. Лукашенко так висловився про білоруську мову: “По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова – бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови – це російська та англійська”. Якщо у 1994/1995 навчальному році білоруською мовою навчалося 60 % першокласників, то в 1995/1996 – 32 %, а в 1996/1997 – 18 %. У Мінську з 110 білоруськомовних шкіл лишилося 17, а в Гродно з 27 тільки одна.

Відновлення радянської символіки, свята Жовтневої революції, відмова від запроваджених у роки незалежності деяких підручників з гуманітарних дисциплін лише доповнили загальну картину. Референдум був рубежем, який поклав початок зміні державної ідеології. Замість ідеї білоруського національного відродження в країні почала утверджуватися ідея “слов’янської єдності”. Втім, ідеології як такої не було. Просто услід за президентом офіційна преса повторювала фрази про “історичну спільність слов’янських народів”, “єдине слов’янське коріння”, “прадавню єдність слов’ян” і т. ін. Причому насправді йшлося лише про єднання лише східних словян на основі православя. Однак, оскільки українці не побажали обєднуватися, то реально все звелося до єдності Білорусі і Росії.

Відомо, що панславізм виник як один з варіантів месіанської великоруської ідеї. Екзотичність білоруської ситуації в тому, що цю ідею став пропагувати лідер сусідньої з Росією держави. Поєднання панславістської і радянської ідеологій породило своєрідний ідеологічний гібрид. Близька до О.Лукашенка газета “Славянский набат” оголосила себе оборонцем “слов’яно-радянської цивілізації”. Це й стало державною ідеологією.

Якщо ініційований Лукашенком референдум 1995 р. завдав нищівного удару по білоруській національній ідеї, то референдум 24 листопада 1996 р., знову організований президентом Білорусі, завдав такого самого удару по ідеї демократії. Від самого початку свого президентства Лукашенко послідовно узурпував владу. Навіть існування слабких Верховної ради й Конституційного суду його не влаштовувало. Лукашенко та його команда знайшли спосіб вирішити усі проблеми разом: провести черговий референдум з приводу Конституції, що передбачає концентрацію усієї влади в руках президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів влади на суто декоративні інституції без реальної влади.

Палата представників, покликана виконувати роль нижньої палати реформованого Лукашенком парламенту, репрезентує лише близько 42 % виборців. Тобто навіть формально вона “не тягне” на роль парламенту, що було неприпустиме навіть за радянських часів. Лукашенко став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох субєктів політики: вождь і народ.

О.Лукашенко впевнений у безсумнівному праві держави жорстко контролювати усі соціальні процеси у суспільстві. Будь-яке самостійне явище, яке слабко піддається державному регулюванню (наприклад, підприємництво), - є чимось аномальним, винятком з правил. Зрозуміло, претензії структур громадянського суспільства на самостійну роль сприймаються президентом як особистий виклик. Він вбачає в них конкурентів у вирішенні суспільних проблем. Реакцією на це стала жорстка вимога до вертикалі влади навести порядок, встановити дисципліну, “відновити керованість”.

В економічній сфері це виявляється у згортанні ринкових реформ, відновленні колишньої системи управління економікою. Внаслідок цього в Білорусі згорнуто приватизацію, оголошено війну приватному сектору, відбувається його одержавлення (насамперед це стосується комерційних банків). Недержавний сектор поставлено у жорстку залежність від держави. У країні скоро не залишиться видів діяльності, які б не ліцензувалися. Сформована у Білорусі модель мобілізаційної економіки має усі вади соціалістичної економіки: зрівнялівку, всеохоплюючий дефіцит, неефективність. Масована грошова емісія, завдяки якій регулярно виплачується зарплата, зруйнувала валютно-фінансову систему країни і призвела до того, що в Білорусі найвища інфляція серед держав СНД.

4. Політико-правова система Білорусі. 15 березня 1994 р. Верховна Рада Білорусі прийняла конституцію незалежної держави, згідно з якою право законодавчої ініціативи належить парламенту і президенту, що обирається всенародно на п’ятирічний термін і є  главою держави. На референдумі 24 листопада 1996 р. було внесено зміни до конституції, згідно з якими створено двопалатний парламент  - Національні збори, що складається з Ради Республіки (64 місця; президент призначає 8 членів Ради, по 8 членів делегує кожна область і міська громада Мінська) і Палати представників (110 місць). Вибори депутатів Палати представників здійснюються на основі загального, рівного, прямого виборчого  права при таємному  голосуванні. Термін повноважень парламенту - 4 роки. Конституція обмежує роботу законодавчого органу влади  двома сесіями на рік загальною тривалістю не більше 170 днів. Президентські укази, видані в перервах між сесіями парламенту, мають силу закону, за винятком випадків, визначених конституцією 1996 р.

Виконавчу владу в РБ здійснює Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Президент за згодою Палати представників призначає прем’єр-міністра і його заступників, визначає структуру уряду, приймає рішення про відставку уряду в цілому і його окремих членів. Також президент призначає керівників виконавчих органів влади на місцях. Столиця - Мінськ є окремою адміністративною одиницею. У кожній області є Рада депутатів, що обирає зі своїх членів президію, яка працює як колективний виконавчий орган, і призначає керівників різних адміністративних установ. Ця схема управління відтворюється на нижчих рівнях - у районах, містах, селищах і селах.

Судова гілка влади представлена Верховним судом, судді якого призначаються президентом, а також Конституційним судом, половина членів якого призначається президентом, а половина обирається Радою Республіки. Голова Конституційного суду призначається президентом за згодою Ради Республіки. Термін повноважень членів Конституційного суду - 11 років.

В кінці 1980-х – на початку 1990 –х рр. в Білорусі сформувалася багатопартійна система. У лютому 1992 р. колишні комуністи створили організацію “Рух  за демократичні реформи - Демократична Білорусь, що стала найбільшою фракцією у тодішній Верховній Раді. Разом з різними панслов’янскими групами вона сформувала Народний рух Білорусі – об’єднання, що виступає за збереження державного управління економікою і розвиток більш тісних зв’язків з Росією.

Противником неокомуністичних і панславістських політичних сил виступає Білоруський народний фронт (БНФ), створений  у 1988 р. з метою відродження культурних і державотворчих традицій білоруського народу. БНФ і близькі до нього  політичні партії, профспілки, професійні і культурні об’єднання - створили базу для опозиції комуністам і їх союзникам у парламенті Білорусі на початку 1990-х рр. Водночас після 1991 р. у самому БНФ виникли суперечки. Білоруська соціал-демократична Громада, найбільша партія в складі БНФ, очолила процес створення блоку партій і груп (Об’єднаної демократичної партії, Національно-демократичної партії Білорусі, Білоруської селянської партії, Спілки підприємців, кількох профспілок та ін.), що займають центристські позиції у сучасному політичному спектрі Білорусі. Зліва від нього перебуває Комуністична партія Білорусії, а праворучБілоруський християнсько-демократичний вибір і Партія народної згоди.

Іншими політичними партіями, що активно діють у Білорусі, є Партія комуністів Білорусії, Об’єднана громадянська партія, Аграрна партія, Партія Всебілоруської єдності і згоди, Білоруська патріотична партія, Партія зелених Білорусії, Партія Білоруського Народного Фронту та інші. Окремі партії є  своєрідними філіями російських партій (ЛДПР, Яблоко та ін.).

5. Геополітичне розташування та зовнішня політика Республіки Білорусь. Геополітична особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів – європейського і російського. Протягом усієї білоруської історії це надавало більшої сили конфліктам між католиками і православними, прибічниками різної зовнішньополітичної орієнтації. Давно помічено, що конфлікти на межі цивілізацій небезпечніші, ніж в інших районах світу, їх важче врегулювати (наприклад, Кавказ, колишня Югославія). Сьогодні Європа та Росія являють собою два центри сили, що притягують до себе розташовані між ними країни. З цієї причини виявилася неспроможною ідея створення Балто-Чорноморського союзу, який би об’єднував держави Центральної Європи.

Гасло білоруської влади “Інтеграція з Росією” і гасло опозиції “Білорусь – у Європу” набувають характеру альтернативи. Значно більша, ніж в інших колишніх республіках Союзу “зав’язаність” на зовнішні ринки (насамперед російські) підштовхує господарську і політичну еліту Білорусі до різноманітних інтеграційних ініціатив. Основа економіки Білорусі – промислові гіганти, які працюють на привізній сировині та експортують 80 % продукції за межі республіки, 50 % ВВП Білорусі припадає на зовнішню торгівлю.

Феномен Білорусі у тому, що яблуком розбрату і чинником глибокого розколу суспільства є питання про державний суверенітет. Це і є однією з основних загроз національній безпеці. Для О.Лукашенка, як і для багатьох громадян Білорусі, суверенітет не є чимось святим і непорушним, якоюсь незаперечною цінністю. На відміну від країн Балтії, України, Грузії та інших колишніх радянських республік Білорусь не була зорієнтована на утворення незалежної держави або на національний проект розвитку. Сьогодні майже 47 % білорусів відчувають себе всього-навсього представниками однієї з гілок “триєдиної давньоруської нації” і тільки 50 % вважають себе окремою нацією.

Показово, що більшість населення Республіки Білорусь сприймає цілком спокійно і навіть схвально великодержавні, месіанські глобальні прожекти перебудови світу, що виходять від керівника їх невеликої держави. Парадокс у тому, що водночас це ж таки населення або не помітило, або сприйняло як норму міжнародну ізоляцію країни, інформаційну, інвестиційну, світоглядну замкнутість і закритість. Зв’язки з Росією замінили відносини з рештою світу.

Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідно констатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче заперечення західних цінностей, несприйняття європейських стандартів демократії спричинилися, по суті, до міжнародної ізоляції Білорусі. Країна не має виразно висловлених національних інтересів, перспектив розвитку своєї державності. Натомість О.Лукашенко від імені народу періодично декларує то непорушність суверенітету Республіки Білорусь, то прагнення до обєднання з Росією в єдину “союзну державу”.

Орієнтація на створення союзної держави Білорусі і Росії білоруському суспільству була нав’язана його елітою не одразу, адже на початку 1990-х рр. більшість політичних організацій у країні розглядали розпад СРСР і членство Білорусі в СНД як можливість розвивати білоруську державність, декларуючи основним зовнішньополітичним принципом політику неприєднання. Однак по мірі того, як економіка руйнувалася, а витрати на утримання збройних сил ставали занадто обтяжливими, колишні комуністи почали виступати на підтримку економічної і військової інтеграції зі структурами СНД. Їхні опоненти з Білоруського Народного Фронту (БНФ) дотримувалися прозахідної орієнтації, прагнучи інтегрувати Білорусію в Європу і звести до мінімуму зв’язки з  Росією. Декларація, підписана урядами Білорусії і Литви в жовтні 1991 р. (яка зобов’язувала кожну з сторін  дотримувати права етнічних меншостей), і угода  про вільну торгівлю з  Литвою, підписана  в березні 1993 р., стали важливими кроками на шляху здійснення прозахідної стратегії БНФ.

Одначе БНФ не цілком врахував внутрішню ситуацію в республіці, що склалася на початок незалежного державотворення. Зокрема, він робив ставку на повсюдне впровадження білоруської мови, але нею користувалися у побуті лише близько 10 % населення. Не врахували лідери БНФ й те, що свого часу радянська офіційна наука починала власне білоруську історію з 1 січня 1919 р., тобто від проголошення БСРР. На цій історії були виховані кілька поколінь білорусів. Тож коли БНФ закликав співвітчизників відродити історичні традиції Великого князівства Литовського, їх це просто налякало, оскільки здалося, що білорусам нав’язувалася “чужа” історія. На цьому тлі особливо вигідно вирізнявся популізм О.Лукашенка, який, між іншим, дуже добре володіє літературною білоруською мовою і був у трійці парламентарів, яка свого часу внесла національний прапор до стін Верховної Ради Білорусі.

Щоправда тісне співробітництво з Росією розпочалося ще за часів головування у Верховній Раді Білорусі С.Шушкевича, який намагався реалізувати такий собі “змішаний сценарій”, що передбачав, як дружбу з Росією, так і плавну транформацію білоруського суспільства до західної моделі розвитку. У 1993 р. була підписана економічна угода щодо створення спільного ринку Білорусі і РФ у сфері торгівлі й інвестицій. Згодом Верховна Рада Білорусі проголосувала за приєднання країни до Договору про колективну безпеку членів СНД, що був підписаний 15 травня 1992 р., згідно з яким російським збройним силам надавалося  право базування на території Білорусії.

Остаточний розрив Білорусі з цивілізованим світом стався вже у перші роки президентства О.Лукашенка. Свідченням цього стало наприклад те, що у лютому 1997 р. Рада міністрів Європейського союзу, заявивши про нелегітимність референдуму 1996 р., вирішила припинити усі види спеціальної допомоги Білорусі (за винятком гуманітарної) і підтримувати лише програми регіонального і демократичного розвитку. 

Влітку 1998 р. вибухнув міжнародний скандал після того, як уряд Білорусії зажадав, щоб дипломати звільнили свої резиденції в дипломатичному містечку Дрозди у зв’язку з необхідністю проведення там капітального ремонту. США, Великобританія, Франція, Німеччина, Греція, Італія і Японія відкликали своїх послів з Мінська на знак протесту проти порушення Віденської конвенції.

До кінця 1990-х рр. Білорусь була позбавлена статусу спеціально запрошеної країни у Раді Європи, а Національним Зборам Білорусі було відмовлено у представництві в Парламенській асамблеї ОБСЄ. Жоден із західних лідерів не відвідував РБ і, відповідно, жоден з білоруських лідерів не отримував запрошення відвідати країни Заходу. Зате О.Лукашенка з радістю приймали на Кубі, у В’єтнамі, Лівії, Іраку, Сирії, КНР і, звісна річ, в Росії. До речі, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику “проросійською” тільки 23 березня 1998 р. у виступі перед членами білоруського уряду та представниками політичного істеблішменту республіки. Своєрідною нагородою для Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 р. на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави Білорусі і Росії головою цієї наддержавної структури.

Президент Білорусі не приховує, що союз із Росією, яка володіє ядерною зброєю, надасть його країні гарантії безпеки. У лютому 2000 р. він, зокрема, повідомив, що в Білорусі “створюється потужне військове формування, що нараховуватиме не одну сотню тисяч осіб та буде оснащене найсучаснішим озброєнням”. Воно (угруповання) “буде щитом нашої батьківщини на загальному (з Росією – М.Д.) західному кордоні”. Активною є співпраця двох держав на економічному напрямку, наприклад, введено в експлуатацію першу гілку газопроводу Ямал - Європа через Білорусь, будівництво якого розпочалося 1997 р.

Як не парадоксально, але О.Лукашенко не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність Білорусі тримається на інституті президентства. Союз з Росією гарантує підпору економіці Білорусі і, відтак, існуючому політичному режимові. РФ, в якій реанімовано імперські амбіції, в середньому витрачає близько 1 млрд. дол США на рік для дотацій білоруської економіки. Для зміцнення стійкості свого режиму О.Лукашенко зумів адаптувати так звану “діаду Ден Сяопіна” до місцевих умов. Домігшись створення Союзу з Росією та утворення наднаціональних органів, він реалізував денсяопінівський принцип “дві системи – одна держава” у формі “дві системи – один союз держав”.

Експерти критично оцінюють економічні підвалини такої “держави” – надто вже протилежні господарські системи – ринкова у РФ та командно-адміністративна в Білорусі. Неспівставні й потенціали двох національних економік - не лише за обсягом, а й за рівнем економічної стабільності. Таким чином, Білорусь, з одного боку, є чітко вираженим обєктом геоекономічного впливу, до того ж специфічно одновекторного – практично лише Росії. Але, з іншого боку, зовнішньополітична активність на теренах СНД дозволила Білорусі стати суб’єктом геополітики у межах СНД та впливати на геополітичну атмосферу ширшого європейського виміру.

Щодо українсько-білоруських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р. Україна ратифікувала обидва договори, Білорусь досі зволікає з ратифікацією Договору про кордон, маючи до України претензії економічного порядку.

Оцінюючи зовнішню політику Білорусі в цілому зауважимо, що перебуваючи у максимально невигідних зовнішньополітичних умовах О.Лукашенко виявився здатним оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни і робити несподівано сильні ходи у пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Понад те, О.Лукашенко відчуває певний комфорт, маючи можливість грати на взаємних суперечностях усіх сторін, що втягнуті у конфлікт (у тому числі США, КНР, Росії тощо), здобуваючи для своєї держави політичні та економічні дивіденди. При цьому він спирається на національні державні структури і не має наміру ділитися владою.

До диктатури О.Лукашенка поволі звикли, як на Заході, так і всередині республіки, хоча це не означає, що Захід змирився з існуючим статус-кво в державі, що розташована в географічному центрі Європи. Про це свідчить, зокрема, те, що після переобрання О.Лукашенка на другий президентський термін у вересні 2001 р. США безапеляційно заявили, що це переобрання не може бути визнане міжнародним співтовариством, бо вибори в республіці не були вільними й відкритими. За словами представників держдепартаманту США, Лукашенко скористався виборами лише як “ширмою” для реалізації свого бажання й далі керувати Білоруссю (так само Лукашенко 2005 р. провів всенародний референдум, результати якого дозволяють йому знову балотуватися на вищу державну посаду в Білорусі). Саме тому білоруський правлячий режим, на думку офіційного Вашингтона, належить минулому і йому загрожує міжнародна ізоляція.

Західні політики називають О.Лукашенка “останнім комуністичним диктатором у Європі” й “чорною вівцею в європейській родині”, білоруські громадяни називають його “бацькой”. І перші, і другі переконані у своїй правоті, і нічого з цим вдіяти не можна. Хіба що президентські вибори 2006 р. назвуть нам імя нового лідера Білорусі.

6. Етно-демографічна ситуація в республіці, культура та релігія Білорусі. За даними перепису 1959 р. у країні проживало 8056 тис. мешканців, у 1979 р. - 9560 тис. і в 1989 р. - 10,2 млн. осіб. Починаючи з 1994 р. чисельність населення щорічно скорочувалася на 20-30 тис. чоловік і станом на 2003 р. становила 10,32 млн. чоловік. Рівень народжуваності за останнє десятиліття постійно знижується (з 16,5 у 1985 р. до 10,18 у 2003 р.), а смертності постійно зростає (з 10,6 у 1985 р. до 14,05 у 2003 р.). У  1994 р. розпочався міграційний відтік населення, що становить кілька тисяч осіб щорічно. У містах проживає близько 70 % населення. Найбільші  міста - Мінськ (1717 тис. осіб у 1998 р.), Гомель (500 тис.), Могильов  (356 тис.), Вітебськ (350 тис.), Гродно (270 тис.), Брест (230 тис.) і Барановичі (170 тис.).

Близько 8 млн. жителів країни - етнічні білоруси. Найбільші  національні меншини - росіяни (1,3 млн.осіб), поляки (400 тис.), українці (250 тис.) і євреї (140 тис.). Білоруси – східнослов’янський народ, тісно пов’язаний історією й подібністю мови з росіянами й українцями. На відміну від багатьох інших республік колишнього Радянського Союзу, у Білорусі не було міжетнічних конфліктів. У 1991 р. усім жителям Білорусії було надане громадянство незалежно від їхньої національності і знання державної мови.

У радянські часи внаслідок урбанізації білоруська мова витіснялася російською мовою, яка використовувалася у національному законодавстві, переважній більшості газет і журналів, вищих навчальних закладах і в більшості міських шкіл. На початку 1990-х рр. із здобуттям незалежності держава почала здійснення широкомасштабної програми з відродження білоруської мови, яка щоправда була поступово згорнута після приходу до влади О.Лукашенка.

Білоруський народ виділяється своєю оригінальною самобутньою культурою, корені якої йдуть до далекої язичницької, дохристиянської епохи. Давня культура Білорусі тільки виграла від того, що у час, коли відбувався процес заселення її слов’янськими народами, вони не стали знищувати усе, що було створено тут автохтонами, якими історики вважають  балтів і угро-фінів. Миролюбне, поважне ставлення слов’ян до духовної спадщини корінного населення підтверджується збереженням до сьогодення великої кількості назв сіл і міст, рік і озер балтського  і фіно-угорського походження. Вплив цього фактора знаходимо ми й у багатьох прізвищах сьогоднішніх білорусів.

Спочатку далекі пращури білорусів, як і всі східнослов’янські племена, були  язичниками. Ця форма релігійної свідомості існувала тривалий час і залишила глибокий слід у культурі. Тепер уже не існує сумнівів у тому, що в епоху язичництва існувала писемність, поява якої раніше помилково пов’язувалося тільки із прийняттям християнства. З  кінця Х ст. у білоруський край прийшла християнська релігія. З прийняттям християнства почалося досить швидке поширення писемності серед населення, особливо його заможних, привілейованих прошарків. З часом поряд з догматичною літературою з’явилася й світська. Місцем написання і переписування книг слугували християнські монастирі. Цій святій справі чимало років свого  життя  віддала Єфросинія  Полоцька. Крім неї  на ниві літературної і культосвітньої діяльності плідно працювали Кирило Туровський, названий за свою ораторську майстерність Златоустом, Климент Смоляцич та ін. 

Християнство дало могутній поштовх  розвитку архітектури і живопису. До числа найбільш ранніх християнських храмів (XІ-XІІ ст.) відносяться: Софійський собор, Спасо-Єфросинівська церква, Борисоглібський (Бельчицький монастир) у Полоцьку, Благовіщенська церква у Вітебську, Борисоглібська (на початку XV ст. перейменована в Калузьку) - у Гродно та ін. У 1161 р. славетний полоцький майстер-ювелір Лазар Богша виготовив для Єфросинії  Полоцької філігранної роботи хрест, рівного якому не було тоді на всіх східнослов’янських землях.

Сприятливі умови для розвитку культури виникли  з  утворенням  у XІІІ ст. Великого князівства Литовського. У ньому  старобілоруська мова здобула статус державної. Юридично це було закріплено в 1566 р., коли був прийнятий  Статут Великого князівства Литовського. Близькість князівства до країн Центральної і Західної Європи і досить високий, як для того часу, рівень духовного розвитку населення сприяли тому, що й у цей край прийшли  прогресивні ідеї Відродження і Реформації. У цей час білоруський народ дав світовій цивілізації чимало видатних діячів науки і культури, серед яких перше місце належить білоруському і східнослов’янському першодрукареві, просвітителеві і мислителеві Франциску Скорині. Перебуваючи у 1517-1519 р. у Празі, він переклав і видав 23 книги Біблії, у тексті яких широко використовувалися слова й обороти  старобілоруської мови. До того часу Біблія була перекладена лише німецькою (1445 р.) і чеською (1448 р.) мовами. Ідеї епохи європейського Відродження позитивно позначилися на розвитку архітектури і мистецтва Великого князівства Литовського. У XV-XVІ ст. був побудований палацово-замковий комплекс - Мирський замок, що й сьогодні приваблює до себе увагу туристів.

Відродженню національних традицій білоруської культури сприяла активізація білоруського національного руху на початку ХХ ст. Саме тоді розквітнув талант майбутніх класиків білоруської літератури - Я.Купали, Я.Коласа, М.Богдановича, Цетки й ін. Популяризації і пропаганді білоруської культури сприяло видання газети Наша нива.

Сприятливі умови для розвитку національної білоруської культури склалися і в 1920-і роки, коли  в республіці проводилася політика білорусизації. Почали працювати білоруськомовні школи, Інститут білоруської культури. На його базі в 1929 р. була створена Академія наук Білорусії. Однак на початку 1930-х років цей поступальний процес був перерваний, оскільки в культурному житті  гору взяв жорсткий ідеологічний контроль, а багато діячів білоруської науки і культури було репресовано.

Складні умови для розвитку національної білоруської культури склалися й у Західній Білорусі, що опинилася у складі Польщі. До середини 1920-х рр. було закрито, зокрема, багато білоруських шкіл. Однак і в таких несприятливих умовах з’явилася ціла плеяда талановитих молодих білоруських літераторів, як М.Танк, В.Тавлай, Н.Тарас та ін.

Величезних втрат зазнала білоруська культура у роки Другої світової війни. На фронтах, у партизанських загонах, підпіллі загинула значна частина білоруських письменників та інших працівників культури і науки. Але навіть в умовах жорсткого окупаційного режиму на території республіки в 1941-1944 р. мали місце прояви культурного  життя  (театр, школи, музеї, бібліотеки, преса, релігійне життя). У післявоєнний період аж до середини 1980-х рр. білоруська культура розвивалася в межах ідеологічної заангажованості і жорсткого партійного контролю. Проте і в цей період з’явилося чимало талановитих літераторів, таких як А.Адамович, Р.Бородулін, Г.Буравкін, А.Вертинський, В.Зуєнок, І.Науменко, Б.Саченко, І.Чигринов, І.Шамякин та ін. На мистецькій ниві працювали самобутні майстри: художник М.Савицький, скульптори З.Азгур, С.Селиханов та ін. Збільшувалася мережа  культурно-просвітніх установ, розвивалася художня самодіяльність.

Політика гласності сприяла вивільненню білоруської культури з-під ідеологічного диктату, відродженню духовних традицій білоруського народу. Почала змінюватися на краще ситуація з білоруською мовою, у тому числі завдяки прийнятому в 1990 р. Закону про мови в Білоруській РСР”.

Щодо релігійної ситуації в Білорусі, зауважимо, що в республіці традиційно співіснують християнські (православя, католицтво, старообрядництво, протестантизм) і нехристиянські (іслам, іудаїзм) конфесії. Станом на жовтень 2001 р. в республіці офіційно діяло 26 релігійних конфесій і 2748 релігійних громад. Сьогодні в республіці функціонує 138 релігійних организацій, що мають загальконфесійне значення (релігійні об’єднання, монастирі, місіонерські товариства, духовні  навчальні заклади).

Православ’я сповідують 70 % віруючих Білорусі, католики латинського обряду становлять 20 % віруючих, католики грецького обряду (уніати) – 7 %. Православя є  найдавнішою християнською конфесією на білоруських землях. Воно прийшло сюди наприкінці Х ст. із становленням Полоцької єпископської кафедри (992 р.). На початку другого тисячоліття визначилися  основні сфери діяльності православної церкви, виникло  церковне землеволодіння, сформувалася єпархіальна структура. Полоцька, Туровська й інші єпархії, до складу яких у різні часи входили білоруські землі, були підпорядковані Київській митрополії, що до середини XV ст. зберігала відносну єдність. У 1472 р. православна церква Великого Князівства Литовського і Польщі одержала канонічне визнання Константинопольського патріарха.  

Після приєднання білоруських земель до Російської імперії стосовно православної церкви починають діяти загальноросійські закони. На початку ХХ ст. у Білорусії було п’ять православних єпархій: Гродненська, Мінська, Могилевська, Литовська (охоплювала Віленську і Ковенську губернії), Полоцька. Встановлення Радянської влади значно послабило роль православної церкви в суспільстві. Декретом Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви від 23 січня 1918 р. релігійні організації перетворювалися на приватні  громади віруючих, що існували винятково на свій кошт. На даний час Білоруська православна церква об’єднує 1209 приходів. У її склад входять 10 єпархій, 5 чоловічих і 9 жіночих монастирів. Діє 980 православних храмів, ще біля 150 – будуються.

Римо-католицька церква є другою за кількістю віруючих конфесією. Католицизм офіційно прийшов до Білорусі наприкінці XІ ст. Після приєднання білоруських земель до Російської імперії в 1773 р. була створена Білоруська католицька єпархія з  центром у Могильові. Католицьке духовенство брало активну участь у національно-визвольному русі  XІХ ст., за що було піддане репресіям з боку уряду Російської імперії. При Радянській владі правове положення  католицької церкви не відрізнялося від православної. Католицьке духівництво, як і православне, дуже постраждало від репресій.
Наприкінці 1980-х років почалося канонічне оформлення католицької церкви в Б
ілорусії. У 1989 р. була утворена Білоруська католицька єпархія. У 1991 р. на території Білорусії створені три римсько-католицькі єпархії: Гродненська, Пінська, Мінсько-Могильовська. Сьогодні римо-католицька церква об’єднує 433 громади. У республіці діють 4 римсько-католицькі єпархії і Конференція католицьких єпископів, 7 жіночих монастирів. Крім того, функціонують дві вищі католицькі духовні семінарії.

Іслам у Білорусі сповідує татарське населення. Проникнення татар-мусульман на територію Білорусії почалося наприкінці XІV ст., коли  великий князь Великого Князівства Литовського Вітовт запросив їх на військову службу. Тоді ж з’являються й перші мечеті. Татари в Білорусії дотримуються  головним чином ісламу суннітського спрямування.

ЛЕКЦІЯ 4. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА

Республіка Молдова: загальні відомості

Територія – 33,7 тис.кв.км.

Населення – 4,5 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Кишинеу

Державний устрій – парламентська республіка

Адміністративний поділ – 10 округів і одна автономна територія з особливим статусом (Гагаузія)

Національний склад: молдавани (65 %), українці (14 %), росіяни (13 %), гагаузи (3,5 %)

Мови – молдовська (державна), російська, українська, гагаузька (діалект турецької)

Релігія – християнство (православя)

Грошова одиниця – молдавський лей

1. Географічне розташування та огляд історії становлення Молдови. Республіка Молдова – країна, розташована у Південно-Східній Європі. На півночі, півдні і сході межує з Україною (загальна довжина молдовсько-українського кордону – 1194 км), на заході – з Румунією. Максимальна відстань між сходом і заходом – 150 км, півднем і північчю – 350 км. Розташована між річками Дністер і Прут, Молдова має родючі грунти, придатні для сільського господарства і виноградарства.

Сучасна Молдова займає більшу частину землі, що відома як Бессарабія і колонізовані українцями землі на лівому березі Дністра, на яких московське більшовицьке керівництво 1924 р. утворило Автономну Молдавську Соціалістичну Радянську Республіку (АМСРР) у складі УСРР. Територія сучасної Молдови становить менше половини історичної Молдови, до складу якої входили Мунтенія і Південна Буковина (нині – у складі Румунії). Упродовж багатьох століть Молдова потерпала він чисельних війн, головною причиною яких було важливе розташування Молдови – на історичному шляху між Європою і Азією. Римляни, гунни, татари, турки, угорці, німці та ін. народи проходили через цю землю, як через “ворота” між Карпатами і Чорним морем.

Від Х ст. землі історичної Молдови перебували під впливом Київської Русі, у ХІІ – на початку ХІІІ ст. – входили до складу Галицько-Волинського королівства, після столітнього панування татар (середина ХІІІ - перша половина ХІV ст.) молдавські землі захопили угорці, але у 1359 р. у результаті повстання на чолі з Богданом було створено самостійне Молдавське князівство зі столицею у Бані (згодом столицю перенесено до Сучави, а з другої половини ХVІ ст. – до м.Ясси). Відомості про заснування Молдавського князівства і історія цього державного утворення від 1359 до 1506 р. подана в Бистрицькому літописі, написаному старослов’янською мовою. Молдавське князівство об’єднувало тоді східну частину сучасної Румунії – Мунтенію та історико-географічні землі Бессарабію і Буковину. Державу очолював Господар, що правив за допомогою Ради феодалів (бояр). Як вважають дослідники, тоді ж, у ХІV ст., сформувалась молдавська народність, оскільки перша згадка про молдаван, як етнічну групу датується 1391 р.

У кінці ХІV ст. Молдова потрапляє у васальну залежність від Польщі, що боронила її від нападів угорців. Найбільшого розквіту середньовічна Молдавська держава, розташована між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем, досягла за часів правління Стефана ІІІ (1457-1504 рр.). Ще його називали Стефаном Великим і Святим, адже він відстояв суверенітет Молдови в боях з турками, кримськими татарами, поляками і угорцями. За переказами, національний герой Молдови Стефан ІІІ провів 47 битв і на память про них заснував 47 церков.

Від початку ХVІ ст. Молдавське князівство опинилось під протекторатом Туреччини. 1574 р. молдавський Господар Іван Лютий за підтримки запорозьких козаків підняв повстання проти Оттоманської Порти, зайняв Бухарест, взяв в облогу фортеці Браїла і Бендери, проте у вирішальній битві біля Кагульського озера бояри, які не хотіли посилення позицій Господаря, перейшли на бік ворога. Іван Лютий був взятий турками в полон і згодом страчений.

У 1711 р. під час Прутського походу московського царя Петра І проти Туреччини Молдова попросила Росію взяти її під свій протекторат, однак невдалий похід Петра І не дав змоги здійснити цей задум. Внаслідок цього, від 1711 р. Оттоманська Порта посилила свій протекторат над Молдовою, самочинно призначаючи молдавського Господаря на трирічний термін.

1774 р., в результаті Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Росією й Туреччиною, Росія отримала право виступати на захист населення Молдавії і Валахії. Тоді ж під владу Австрійської імперії підпадає Буковина (крім Хотинського повіту). За Ясським мирним договором Росії і Туреччини 29 грудня 1791 р. кордони Росії впритул наблизились до Дністра, себто до території Молдавії.

У 1812 р. внаслідок Бухарестського мирного договору між Росією і Туреччиною, що увінчав війну 1806-1812 рр., до складу Росії увійшла Бессарабія. Єдина територія, що залишились від давнього Молдавського князівства, Мунтенія, у 1861 р. обєдналася з Валахією (Волощиною) під зверхністю Господаря Валахії і Молдавії А.І.Куза в державу під назвою Румунія. Південна частина Бессарабії, між іншим, після Кримської війни 1853-1856 рр. була повернута до складу Молдавії, але після останньої російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була знову анексована Росією.

У 1918 р. Бессарабія разом з Північною Буковиною (населеною переважно українцями) і Трансільванією (населеною переважно угорцями), за сприяння країн Антанти, була включена до складу Румунії. 29 червня 1940 р., за умовами таємних додатків до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., Бессарабія була анексована СРСР. Акерманський, Ізмаїльський та Хотинський повіти Бессарабії увійшли до складу УРСР, решта – до складу створеної у серпні 1940 р. на базі АМРСР Молдавської РСР.

Під час Другої світової війни територія Молдавської РСР декілька років перебувала в зоні окупації румунських військ, а 1944 р. повернулась до складу СРСР. Під впливом політики перебудови в СРСР в Молдові у другій половині 1980-х рр. розпочалось національно-державне відродження. У кінці 1980-х рр. політична ситуація в Молдавській РСР стала вкрай напруженою. Першим кроком до дестабілізації ситуації в Молдові стало створенння у липні 1988 р. Народного фронту Молдови, що практично став виразником антирадянських ідей та прорумунських настроїв. Саме під впливом цих настроїв Верховна Рада Молдавської РСР в червні 1990 р. прийняла постанову про засудження і скасування дії “пакту Молотова – Ріббентропа”, вірніше, його таємної статті, що передбачала передачу Радянському Союзу території між Дністром і Прутом (тобто Бессарабії), окупованої Румунією у 1918 р. Внаслідок цієї передачі, як відомо, у серпні 1940 р. була утворена Молдавська РСР. Таким чином, рішення депутатів означало, що вони скасовують акт передачі Бессарабії Радянському Союзу, тобто де-юре повертають її до складу Румунії і тим самим ліквідують Молдавську РСР. Виходить, що законодавці Молдавії своїми руками ліквідували власну державу. Перетворитись на румунську провінцію Молдавській РСР завадило існування СРСР.

“Великого обєднання” № 2 (перше датується 1918 р.) у “Великій Румунії” не сталося,  зате сталося інше. У серпні і вересні 1990 р. були утворені, відповідно, Гагаузія і Придністровська Молдавська республіка (ПМР), що виникли у зв’язку з прямою румунською загрозою. Поява двох самопроголошених республік стала реакцією на загострення ситуації і продемонструвала, що далеко не все населення Молдови хоче на Захід, за р. Прут. 27 серпня 1991 р. Молдова проголосила незалежність, того ж дня її визнала Румунія. Для довгоочікуваного злиття начебто не було перешкод, але існування ПМР і Гагаузії утримало Молдову від цього кроку, тому ідея об’єднання була відкладена.

2. Придністровська проблема: витоки, сутність та шляхи розвязання. Вже в перші роки незалежності Молдова зіткнулася з низкою проблем, які особливо були відчутні  в політичному житті країни. Найсерйознішою упродовж усього часу існування незалежної Молдови залишається Придністровська проблема. До кризи в Придністров’ї привели три базисні фактори. Перший – гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою західного берега Дністра та Придністров’ям. Етнічні молдавани становлять майже 65 % населення Молдови, етнічні слов’яни (майже порівну українців і росіян) - трохи більше 25 %. Разом з тим, українці й росіяни становлять більшість у Придністров’ї. Саме цей показник допоміг у визначенні Придністров’я як окремого політичного, економічного та культурного загалу, котрий ставав щобільш неспокійним в міру розпаду СРСР.

Другим фактором нестабільності стало те, що в умовах “політичного казана” останніх років радянського періоду історії зявився і здобув велику популярність Народний Фронт Молдови (НФМ), а з ним зросли настрої самовизначення серед більшості населення республіки. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти НФМ стали відкрито говорити про об’єднання з Румунією. І хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення були дуже перебільшені, протистояння “румунізації” стало бойовим кличем місцевої влади у Придністров’ї, що намагалась зберегти як вплив на місцеві події, так і місце у світі “під рукою Москви”. З часом Дністер ставав дедалі більше розподільчою лінією між східним берегом, що бачив своє майбутнє, пов’язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє незалежної Молдови.

Третім фактором нестабільності на Лівобережжі Дністра є російська військова присутність, що уособлюється із залишками 14-ої армії, або, якщо хочете, російським миротворчим контингентом, розташованим у Придністров’ї. Очолювана свого часу генералом О.Лебедем, 14-та армія до 1991 р. складалася як доволі скромна радянська військова одиниця, не набагато серйозніша, ніж мобілізаційна база другого ешелону, призначена для підтримки гіпотетичних військових операцій країн-членів Варшавського договору на Балканах і проти Туреччини. Але те, що можна оцінювати як скромну силу у контексті військового балансу НАТО – Варшавський договір, стало вирішальною військовою присутністю у контексті Молдови. Адже молдавська армія – невелика. Фактично основний тягар військової боротьби у 1992 р., особливо під час гострого збройного протистояння 19 червня – 3 липня 1992 р., винесли на собі поліція та внутрішні сили Молдови.

Насильство вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14-та армія ще до його початку постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О.Руцьким, що висловив свою підтримку незалежності Придністров’я. 21 липня 1992 р. президенти Росії і Молдови Б.Єльцин і М.Снєгур підписали угоду про припинення вогню, яка привела до припинення насильства.

З того часу було затрачено значні зусилля з врегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров’я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базисні принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання ще далеко, оскільки Придністров’я наполягає на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент України Л.Кучма запропонував “План поетапного надання статусу” Придністров’ю, а 2005 р. президент України В.Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту.  Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом Молдови у червні 2005 р., встановлює, на думку президента країни В.Вороніна, “механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції Молдови”. План передбачає, по-перше, ухвалення парламентом Молдови закону про статус Придністровського регіону, по-друге, проведення під мандатом ОБСЄ за участю міжнародних спостерігачів виборів до “Верховної ради Придністровя” і по-третє, якщо вибори буде визнано демократичними, новообрані депутати “Верховної ради Придністровя” підключаються до доопрацювання закону про статус Придністровського регіону.

За результатами червневого (2005 р.) засідання парламент Молдови прийняв Декларацію щодо Плану України з урегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації головними критеріями демократизації молдавська сторона називає “ліквідацію місцевого МДБ (міністерства держбезпеки ПМР. – М.Д.), забезпечення доступу парламентських партій Молдови у регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв’язнів”. У Зверненні висловлюється вимога до РФ “вивести війська й озброєння до кінця 2005 року й ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки (з обох боків Дністра. – М.Д.) до кінця 2006 року”, натомість замінити миротворчу місію РФ на “інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ”.

3. Політичний устрій Молдови і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Від часу проголошення незалежної державності й до конституційної реформи 2000 р. в Молдові функціонувала президентсько-парламентська форма влади, згідно з якою центральною постаттю у владній системі вважався президент держави. Першим президентом Молдови, згідно з законом “Про вибори Президента Республіки Молдова” від 18 вересня 1991 р., у 1992 р. було обрано Мірчу Снєгура, що перебував на посаді у 1992-1996 рр. У 1997-2001 рр. президентом Молдови був колишній лідер республіканської компартії Петру Лучинськи,  від 2001 р. президентом Республіки Молдова є нинішній лідер молдавських комуністів Володимир Воронін*.

Від 2000 р. Молдова – парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент Молдови – однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент Молдови обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 р. після того, як президент П.Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдову перетворити на президентську республіку, в якій глава держави бере на себе відповідальність не лише за формування й керівництво урядом, але й за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може призвести до втрати державності.

22 березня 1999 р. Лучинськи видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 р. Референдум відбувся, але впевненої перемоги Лучинськи не приніс. За президентську пропозицію ствердно проголосували 60 % виборців, що прийшли на референдум, водночас участь в ньому взяло лише 55 % виборців, занесених у виборчий реєстр, натомість рішення референдуму визнається легітимним за умови участі в ньому щонайменше 60 % виборців. Тому коли Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, парламент не визнав його результати, ухваливши відповідну постанову. Це лише загострило протистояння сторін.

Cвоє категоричне ,,ні” ініціативі Лучинськи сказала не лише більшість парламентарів Молдови, серйозні сумніви виникли й у міжнародних експертів з Венеціанської комісії Ради Європи. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з того боку взявся за удосконалення діючої конституції, а в тому, що його команда на чолі з М.Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були й ті, що активно підтримували його під час президентської компанії, діяли значно ефективніше. Передусім це стосується спікера парламенту Д.Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії європейського права В.Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення конституції 1994 р., який полягав не у посиленні виконавчої влади шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а у збільшенні повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом. Вони мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус.

Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд щодо того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-ти депутатів, який був надісланий до Конституційного суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 р., коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон – сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, що тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Таким чином Молдова перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в конституції – вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 р., комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар’єр для потрапляння в парламент, партія комуністів  Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Після цього до комуністів перейшла уся повнота влади в Молдові укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В.Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії ( що було одним із гасел комуністів), однак прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В.Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом  та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці і під час парламентських виборів 2005 р.

4. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Молдова. Після розпаду СРСР економіка Молдови опинилася у стані кризи, так як була інтегрована до загальносоюзної економіки: значна частина молдавського експорту та імпорту припадала на республіки колишнього Союзу. Експортувались передусім продукція виноробної промисловості та лікеро-горілчані вироби, продукція сільського господарства і харчової галузі. Основними статтями імпорту були газ і нафтопродукти, продукція хімічної і фармацевтичної промисловості, обладнання, папір і лісоматеріали, будівельні матеріали.

Крах СРСР викликав необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самостійних дій в економіці. Прискоренню ринкових перетворень сприяло введення в обіг 29 листопада 1993 р. національної валюти – молдавського лея і ухвалення у 1997 р. парламентом Молдови закону про купівлю-продаж землі. На кінець 1990-х рр. молдавська економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла певного рівня макроекономічної стабільності.

Щоправда вийти на рівень виробництва ВВП радянського періоду Молдові досягти не вдалося, у 1997 р. він, наприклад, становив 60 % від рівня 1991 р. Цьому не в останню чергу заважає неврегульованість Придністровської проблеми, що передусім відлякує потенційних інвесторів: адже попри те, що на початку 1990-х рр. Молдова першою з країн СНД отримала кредити від міжнародних фінансових організацій, в розрахунку на душу населення Молдови іноземні інвестиції в 1996 р. становили лише 35 дол. США. У той же час в Угорщині вони становили 1288 дол. США, у Чехії – 642, Естонії – 459, Латвії – 234 і навіть в Албанії – 92 дол. США. Найбільше інвестують в економіку Молдови Росія, Німеччина, США, Іспанія, Греція, Італія, Ліхтенштейн.

Головною складовою молдавського експорту залишається виноробна промисловість, так, наприклад, у 1996 р. питома вага експорту алкогольної продукції в загальному обсязі експорту становила 23 %. Вина Молдови купують Австралія, Франція, Норвегія, Швеція, Іспанія тощо, а лікеро-горілчані вироби – США, Великобританія, Швеція, Норвегія. Основним споживачем цієї продукції є Росія. 1996 р. до РФ було реалізовано бл. 50 % вина і виновиробів і 36 % лікеро-горілчаних виробів.

58 % молдавського експорту припадає на Україну, Білорусь, Казахстан, Узбекистан та інші держави СНД. За підсумками 2000 р. найбільша кількість молдавських товарів – 44 % - відправились до РФ, 7,6 % - в Україну, 4,6 % - в Білорусь. На долю країн ЄС і Центральної та Східної Європи припадає відповідно 21 та 13,6 % експорту (найбільшими імпортерами є Румунія, Німеччина й Італія). Загалом у 2000 р. РМ підтримувала економічні звязки з 110 державами світу.

Перше місце в молдавському імпорті посідають енергоресурси і паливо, на долю яких припадає близько третини всього імпорту. Імпортує Молдова передусім бензин та дизельне паливо з Румунії і енергоносії з Росії. Пік заборгованості Молдови перед РАТ “Газпром” припав на 1997 р., коли борг за поставлений в республіку газ сягнув 667 млн. дол. США, 315 з яких припадало на підприємства ПМР, адже 60 % промислового потенціалу єдиної Молдови зосереджений саме в Придністровї, а її підприємства є основними споживачами газу.

До речі, ПМР 1999 р. співпрацювала з 85 країнами світу, а її зовнішньоторговельний обіг сягнув 926 млн. дол. США. Питома вага у зовнішньоекономічних зносинах ПМР з РФ становила 18,4 %, Молдовою – 18,3 %, США – 17,6 %, Україною – 7,9 %. До нашої держави з Придністров’я експортуються, зокрема, прокат чорних металів, електродвигуни та електромашини, потужні трансформатори, силовий кабель, освітлювальна апаратура, автомобільні причепи, меблі, цемент, шифер, тканини, одяг, взуття, овочеві консерви. З України до ПМР – відповідно, дизельне паливо, бензин, мазут, вугілля, лом та інші відходи металів, продукція хімічної промисловості, медпрепарати та медикаменти тощо. Не таємниця, що сьогодні саме через українську територію на світові ринки йде основна частина “придністровського” експорту. Зокрема, експорт і США сталевого прута з Рибницького металургійного заводу, що йде за кодом Made in Moldova, йде через Україну, і ПМР платить за транзит Україні, а санкції за демпінг прута США застосовують, звісно ж, до Молдови.

Попри певні здобутки на шляху реформування економіки Молдова залишається однією з найбідніших країн Європи. Середня зарплатня в Молдові станом на 1997 р. становила 220 лей (трохи більше 40 дол. США), а середня пенсія – 20 дол. США. Доволі значним є й зовнішній борг Молдови: у 2001 р. він становив 2 млрд. дол. США.

Сучасний стан національної економіки Молдови являє собою реальну загрозу національній безпеці країни, оскільки досі в республіці досі не вирішені такі стратегічні проблеми, як досягнення продовольчої та енергетичної незалежності.

5. Геополітичне становище та зовнішня політика Молдови. Серед країн СНД особливо заплутаним є геополітичне становище Молдови, як внаслідок підвищеного інтересу до неї з боку Румунії, України та Росії, так і через складну внутрішньополітичну і економічну ситуацію, вийти з якої власними силами Молдова неспроможна. Особливо проблемними для Молдови є існування самопроголошеної Придністровської Молдавської республіки (ПМР) і гостре протистояння прихильників (їх репрезентують Націонал-ліберальна партія, християнські демократи, Альянс за демократію та реформи тощо) та супротивників прорумунської орієнтації (складаються в основному з числа лівих партій).

До речі, ОБСЄ, як йшлося в доповіді місії цієї організації в Молдові, датованій 2000 р., не виключала можливості приєднання Молдови до Румунії, на випадок чого ПМР мала отримати “право на зовнішнє самовизначення”. Про стурбованість Росії станом справ у Молдові засвідчило, зокрема те, що в 2000 р. в російських засобах масової інформації навіть з’явилась версія про існування американського плану зникнення Молдови і входження двох її частин до складу Румунії та України. Стурбовані ситуацією в Молдові й інші суб’єкти геополітики європейського та євроатлантичного рівня, передусім через географічну приналежність Молдови до Європи. Тож на молдавське керівництво покладається велика відповідальність і зваженість у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики.

Як відомо, за конституцією 1994 р. Республіка Молдова є нейтральною державою. Цей статус не дозволяє їй мати на своїй території військові бази інших країн. На сьогодні Молдова є членом таких авторитетних міжнародних організацій як ООН (з 2 березня 1992 р.), Рада Європи (з липня 1995 р.), ВТО (з 2001 р.). В липні 1998 р. було підписано Угоду про партнерство і співробітництво між Молдовою і Європейським Союзом. Молдова також є учасником прогами НАТО “Партнерство заради миру”.

З грудня 1991 р. Молдова – член СНД, з травня 1997 р. входить до ГУАМ – міждержавної організації, створеної для кооперації у сфері видобутку і транспортування нафти і газу з Каспійського регіону через Кавказ і Чорне море на захід. Молдова знаходиться в межах цього вірогідного шляху транспортування енергоносіїв і зацікавлена у можливості їх придбання за нижчими цінами.

Найважливішими партнерами на міжнародній арені для Молдови залишаються Румунія, Україна і Росія. Щодо молдовсько-румунських взаємин, то її входження Румунії до складу НАТО створило ситуацію, коли Північноатлантичний альянс став безпосереднім сусідом Молдови на її західному кордоні. Ця обставина, а також зближення позицій Росії та членів НАТО з питань спільної боротьби зі світовим тероризмом, що намітилося після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США, змусили комуністичне керівництво Молдови зайняти лояльнішу позицію до НАТО і шукати вигоди від змін, що відбулися в міжнародній політиці. Виходячи з нових реалій, молдавське керівництво поставило перед НАТО питання про те, щоб прирівняти сепаратизм Придністровського регіону до тероризму. Крім того, президент Молдови В.Воронін намагається залучити до врегулювання придністровської проблеми військово-політичний блок НАТО, що на його думку, “не повинен змиритися з осередком конфлікту біля кордонів блоку”.

Молдова доби президента В.Вороніна прагматичніше підходить і до питання двосторонніх взаємин зі своїм західним сусідом Румунією. Цьому “сприяє” румунське керівництво, яке не поспішає ратифікувати парафований ще у квітні 2000 р. базовий політичний Договір про “привілейоване партнерство” між двома державами, адже до НАТО Румунію прийняли, закривши очі на очевидне невиконання нею однієї з основних умов для набуття членства – відсутності територіальних претензій до своїх сусідів.

Як вважають аналітики, Румунія, що давно виношує плани приєднати Молдову на підставі спільності мови, культури й історичного минулого, не буде поспішати підписувати базовий політичний Договір з Молдовою, розраховуючи на те, що історія все розставить по місцях. Світ дуже змінився і продовжує змінюватися. Якщо економічний потенціал Румунії є ще не досить потужним, то її успіхи на зовнішньополітичній ниві є відчутними. Донедавна Румунія доплачувала мешканцям Молдови, щоби ті набували її громадянство, то тепер тисячі молдаван прагнуть стати “румунами”, щоби скористатися членством Румунії в Шенгенській угоді, в країнах-підписантах якої мріють влаштуватися на роботу злиденні жителі Молдови. Не виключається й варіант, що підвищення життєвого рівня в Румунії значно збільшить в Молдові кількість прихильників об’єднання двох держав. Тим паче, що як і раніше, у своїх взаєминах з Молдовою Румунія керується концепцією про дві румунські держави, а молдаван вважає румунами, що “заблукали”.

Україно-молдавські взаємини базуються на низці міждержавних договорів, головними з-поміж яких є базовий Договір про дружбу і співробітництво РМ і України від 23 жовтня 1992 р., Договір про взаємне визнання кордонів 1994 р., що трансформувався у Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність Україні ділянки автодороги Одеса-Рені в районі населеного пункту Паланка, підписаний у серпні 1999 р. Передавши Україні восьмикілометрову ділянку автодороги Одеса-Рені Молдова натомість отримала від України ділянку землі на березі Дунаю в районі с.Джурджулешти, що перетворило її де-факто на морську державу й учасника низки міжнародних організацій на кшталт Дунайської комісії. Крім того, на отриманому від України у 2001 р. дунайському “пляжі” Молдова будує нафтотермінал, першу чергу якого вже побудовано на молдавській території.  Таким чином, Молдова стала першою державою колишнього СРСР з якою Україна урегулювала усі прикордонні питання. Ще одним подарунком від України Молдові стали 130 обєктів молдавської власності на території України (головно – пансіонати і будинки відпочинку).

Про участь України у врегулюванні придністровської проблеми йшлося вище. На думку аналітиків та міжнародних експертів, офіційний Київ діє в цьому питанні професійніше, ніж Кремль: за час протистояння Тирасполя і Кишинева йому вдалося не тільки значною мірою переключити на себе фінансово-економічні потоки ПМР, але й стати основним посередником у врегулюванні придністровської проблеми.

Молдавсько - російські відносини до 2001 р. регулювалися Договором про принципи міждержавних відносин РРФСР та Молдавської РСР від 22 вересня 1990 р. та Додатковим протоколом до нього від 10 лютого 1995 р. Щоправда Москва не ратифікувала ні договір, ні додатковий протокол, а Молдова ратифікувала лише базовий договір. Нарешті 2001 р. у ході візиту В.Вороніна до Москви було підписано базовий політичний молдавсько-російський договір, що відповідає інтересам обох країн.

РФ конче зацікавлена в пожвавленні економічного співробітництва з РМ, адже доля Росії у зовнішній торгівлі Молдови становить близько 40 % (62 % в експорті і 29 % в імпорті). Зацікавленість Росії у розвитку двосторонніх відносин зумовлена наявністю в Молдові розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної та радіотехнічної промисловості, а також можливістю виходу через територію Молдови на ринки західних та балканських країн. Молдова зацікавлена у ввозі з Росії енергоносіїв, ділової деревини, автомобілів, целюлозно-паперової продукції, будівельної техніки. Вона також намагається зберегти і розширити російський ринок для своєї агропродукції.

Росія могла б активніше сприяти врегулюванню придністровської проблеми, проте заважають імперські традиції і амбіції, наслідком чого є небажання прискорити виведення майна та озброєння колишньої 14-ї армії з території Придністров’я, попри рішення з цього питання, прийняте на Стамбульському самміті ОБСЄ в листопаді 1999 р.

Наближення ЄС і НАТО до кордонів Молдови створило принципово нову геополітичну ситуацію, що вимагає від молдовського керівництва рішучих кроків в проведенні економічних реформ, що мають стати запорукою майбутньої євроінтеграції  Молдови. Одним з центральних завдань стає підключення країни до важливих європейських комунікацій, у першу чергу до транспортних коридорів. Основними пріоритетними завданнями зовнішньополітичного відомства РМ на сьогоднішній день визначені (в порядку значущості): розвиток відносин взаємовигідного співробітництва з країнами-сусідами (Україною і Румунією); поглиблення регіональних інтеграційних процесів; прагнення до цілковитої інтеграції до Європейського співтовариства; виокремлення з-поміж європейських держав особливо значимих з точки зору інтересів і підтримання з ними особливих відносин; знаходження балансу у взаєминах з Росією і США, виходячи з оголошеного характеру стратегічних відносин з РФ; вихід на якісно новий рівень двостороннього співробітництва з країнами Азії, Африки і Близького Сходу; вигідна для Молдови діяльність у міжнародних організаціях.

Сподівається Молдова не лише на власні сили, але й на допомогу впливових представників своєї діаспори, яка є досить чисельною в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Канаді, США, Португалії, Болгарії, Греції. Вони, на думку молдовських експертів, мають лобіювати вигідні для Молдови проекти.

В цілому зовнішня політика Молдови доби президента В.Вороніна є неоднозначною й подекуди суперечливою, єдине в чому його погляди є незмінними - у питанні про об’єднання Молдови і Румунії, яке для нього є абсолютно неприйнятним. Після обрання Вороніна на посаду Президента він заявив про своє прагнення брати більш активну участь у СНД, тісніше співпрацювати з Російською  Федерацією, проте у 2003 р. відмовився від підписання підтримуваної Росією угоди щодо врегулювання придністровської проблеми, яка передбачала надання Придністров’ю автономного статусу у складі Молдови. На противагу Кремлю неодноразово висловлював зацікавленість у розбудові відносин з Європейським Союзом з переспективою вступу Молдови до цього інтеграційного об’єднання у майбутньому. Досяг повноправного  членства Молдови в Пакті стабільності у Південно-Східній Європі. Під проводом Вороніна Молдова стала єдиною з країн СНД, яка виконала у повному обсязі умови вступу до Всесвітньої Торгової Організації (ВТО/ГАТТ) і увійшла до її складу.

6. Етно-демографічна ситуація в республіці. Культура Молдови. Конфлікт між придністровським Тирасполем і центральною владою в Кишиневі є здебільшого адміністративним, адже в Молдові, де мешкають переважно православні народи, між мешканцями обох берегів Дністра немає ні етнічних, ні релігійних протиріч. В Придністров’ї мешкає, між іншим,  понад 230 тис. українців. Більшість з них на виборах президента ПМР у грудні 2001 р. підтримала І.Смирнова. Винагородою за це став указ Смирнова, згідно з яким усі школи ПМР зобов’язані ввести до своїх програм уроки української мови.

Щодо державної мови, то для Молдови серйозною проблемою є її назва, бо літературна молдавська і румунська мови є ідентичними. Стаття 13  конституції Молдови гласить, що “державною мовою РМ є молдавська мова, що функціонує на основі латинської графіки”. Пункт 2 цієї ж статті наголошує на тому, що “держава визнає і захищає право на збереження, розвиток і функціонування російської мови та інших мов, що використовуються на території країни”.

У розвиток цього конституційного положення парламент Молдови у 2002 р. надав російській мові статус другої державної, а також ухвалив закон про права національних меншин. Президент В.Воронін ініціював також процедуру набуття громадянами Молдови подвійного громадянства через те, що понад 100 тис. мають російське громадянство (переважно це мешканці ПМР), частина населення Придністров’я має українські паспорти, багато молдаван отримало румунське громадянство.

У житті молдавського народу та історії його культури значне місце належить усній поетичній народній творчості. Широко відомими є лірико-епічні пісні – “дойни”, балада “Міоріца”. У ХІVV ст. в Молдові були створені перші літописи, написані старослов’янською мовою. Найдавніший з них – Бистрицький літопис, що описує історію Молдови від 1359 до 1506 р. Чимало подробиць з історії Молдавської держави міститься у хроніці Стефана ІІІ Великого (1457-1504 рр.). Правлінню Петра Рареша (перша половина ХVІ ст.) присвячено інший літопис, складений книжником Макарієм.

Перші літописи молдавською мовою з’явилися у першій половині ХVІІ ст., їх автори – бояри Григорій Уреке і Мирон Костин. Дещо раніше були створені перші церковні книги молдавською мовою – “Шкеянський псалтир” і “Воронецький кодекс”, перекладені зі старослов’янської мови. Ці переклади сприяли привнесенню в писемність живої і багатої молдавської народної мови.

У 1640 р. завдяки сприянню київського митрополита Петра Могили у Яссах була відкрита Словяно-греко-латинська академія, в якій навчались діти духовних і світських феодалів. Наступного 1641 р. в Яссах засновано першу типографію, обладнання для якої було завезене з Києва і Львова. В ній були надруковані перші молдавські книги, у т.ч. “Уложення” 1646 р. молдовського Господаря Василя Лупу.

Оскільки румунський і молдавський народи до другої половини ХІХ ст. мешкали  в одній державі, спільною є їх культурна спадщина того періоду. Гордістю молдаван є всесвітньо відомі діячі культури – поет Міхай Емінеску (1820-1859 рр.), письменник М.Садовяну та ін.

ЛЕКЦІЯ 5. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Азербайджанська Республіка: загальні відомості

Територія – 86,6 тис.кв.км.

Населення – 8 млн. осіб (2000 р.)

Столиця – Баку

Державний устрій – парламентська республіка

Адміністративний поділ – 65 районів і одна автономна республіка (Нахічевань)

Національний склад: азербайджанці (89 %), росіяни (6 %), вірмени, лезгини, грузини, українці

Мова – азербайджанська (державна)

Релігія – іслам (шиїти), християнство

Середня тривалість життя – 72 роки

Народжуваність – 1,49 %, смертність – 0,59 %

Грошова одиниця – манат

ВВП на душу населення –  500 дол. США (2001 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 106

1. Географічне розташування та природно-ресурсний потенціал Азербайджанської республіки. Азербайджан розташований у Південно-Західній Азії, зокрема, в південно-східній частині Закавказзя. Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході – з Грузією, на південному заході – з Вірменією і Туреччиною, на півдні – з Іраном, на сході омивається Каспійським морем, на узбережжі якого розташовані Апшеронський і Бакинський архіпелаги. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. Азербайджан вперше згадується в античних авторів як Атропатена, згодом в географів – Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах Адарбанджан, в перських – Азарбанджан, що означає “той, що збирає вогонь”.

Розвиток Азербайджану тісно пов’язаний з нафтою, адже вона – кров Азербайджану. Перші відомості про нафтові джерела датуються VІІ-VІІІ ст. Світового значення набули родовища нафти і природного газу Апшеронського п-ва, Каспійського моря, Кобистану і Нижньокуринської депресії. Запаси нафти в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5-5 млрд. т нафти і 1000 млрд. куб. м газу. У 1999 р. було оголошено про великі запаси газу (700 млрд. куб. м) і газоконденсату (250 млн. т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. В передгірях Малого Кавказу, в районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, в республіці є великі родовища заліза (Дашкесан), аленіту (Заглік), міді (Кедабек), кобальту (Дашкесан), бариту (Човдар), молібдену (Парагачай), свинцю (Мехмана), сірчаного колчедану (Чірагідзор) тощо. Розвідані також родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів, інших корисних копалин. Багатий Азербайджан холодними і термальними мінеральними джерелами.

2. Короткий огляд історичного розвитку Азербайджану. Азербайджан – один з найдавніших осередків цивілізації. Його територію населяли численні племена, які об’єднувались в племінні союзи, що стали згодом основою для виникнення перших державних утворень. У І тис. до н.е. виникла стародавня держава Манна. В кінці VІІ ст. до н.е. на зміну їй приходить могутня держава Стародавнього Сходу – Мідія, до складу якої входила серед інших область Південного (Іранського) Азербайджану – Мала Мідія, що згодом отримала назву Атропатена і проіснувала до 150 р.

Більша частина сучасного Азербайджану в давнину називалася Албанією або Кавказькою Албанією. Вона утворилася на рубежі ІV-ІІІ ст. до н.е. в нижній течії річок Аракса і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і каспіїв. Відомо,  що ця держава у І ст. до н.е. була підпорядкована Великій Вірменії, що її створив під своїм протекторатом близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ, об’єдавши Південну й Центральну Вірменію з до того часу незалежним Айраратським царством. Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера.

На початку ІІІ ст. Атропатена і Кавказька Албанія потрапили під гніт Сасанідського Ірану, а з ІV ст. Азербайджан, як і все Закавказзя, перетворився на об’єкт суперництва між Візантійською імперією та Ірану. Візантійсько-іранська боротьба за домінування в Закавказзі тривала до другої чверті VІІ ст., коли імператор Візантії Іраклій у спілці з хозарами вигнав іранські війська з регіону. Але в свою чергу Константинополю довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії. Після розпаду Арабського халіфату в Х ст. територія сучасного Азербайджану переживала період феодальної роздробленості: на півночі найбільшою стала держава Ширваншахів, а на півдні – Гянджинське емірство.

В середині ХІ ст. для Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1054 р. сельджуки почали наступ на розрізнені азербайджанські князівства і підкорили їх. В Азербайджані запанувала тюркська мова, а все його населення прийняло іслам.

 На початку ХІІІ ст. більша частина Північного Азербайджану опинилася у складі Грузинського царства, що скористалося тимчасовим ослабленням Візантії хрестоносцями і остаточним занепадом держави сельджуків. Але вже 1256 р. Азербайджан увійшов до складу монгольської держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. У 1385 р. частину Азербайджану захопив хан іншої монгольської держави - Золотої Орди – Тохтамиш, а наступного року до Азербайджану вдерлися полчища Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об’єднати Азербайджан і перенести столицю держави до Тебриза. Від кінця ХІV- у ХV ст. Азербайджан входив до складу держави Ширваншахів (нащадків Ширвана І) і туркменських державних утворень Кара-коюнлу і Ак-коюнлу.

Дослідники вважають, що тюрки Азербайджану і Східного Закавказзя відділились від малоазійських у ХVVІ ст. Це пов’язано з історією Османської імперії, з одного боку, і державами Ак-коюнлу і Сефевідів – з іншої. Тому вони відносять виникнення азербайджанського етносу на кінець ХV ст.

У ХVІ-ХVІІІ ст. азербайджанські землі перебували у складі Сефевідського Ірану. Перша спроба імперської Росії закріпитися у Закавказзі датується липнем 1722 р., коли цар Петро І вирушив у Перський похід. 1723 р. Каспійська флотилія Російської імперії окупувала Баку, Сальяни і Решт, за мирним договором іранський шах визнав володінням Росії західне і південне узбережжя Каспію. Послабленням держави Сефевідів вирішила скористатися також Туреччина, чиї війська спустошили більшу частину Азербайджану. Знесилена у Північній війні (1700-1721 рр.) Росія виявилася не в змозі надати народам Закавказзя дійової допомоги й 1724 р. позбулася своїх закавказьких володінь.

Після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха Азербайджан став незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості, коли на його території виникло близько 30 ханств, султанств і мелікств. Розвиток ремесел і міст, що спричинив певне економічне піднесення, став базою для об’єднання в 60-х рр. ХVІІІ ст. Північно-Східного Азербайджану і Південно-Східного Дагестану під владою Фаталі-хана Кубинського, що дотримувався проросійської орієнтації. Попри протидію османської Туреччини і каджарського Ірану він двічі, в 1775 і 1787 рр., звертався до Петербурга з проханням про допомогу і покровительство. Але російський уряд, не бажаючи поширення влади Фаталі-хана на весь Азербайджан, не поспішав із відповіддю, погодившись лише на сприяння в оформленні союзу Кубинського ханства зі Східною Грузією. І все ж перебування упродовж 1796-1797 рр. російських військ в Азербайджані об’єктивно сприяло перемозі в країні політичних прихильників Петербурга й підготувало ґрунт для майбутнього входження Азербайджану до складу Російської імперії.

Стосовно території нинішнього Азербайджану, то у другій половині ХVІІІ ст., напередодні його приєднання до Росії, там існувало більше десятка державних утворень – ханств, найбільшими з-поміж яких були Шекінське, Карабахське і Кубінське. У першій половині ХІХ ст. сім ханств, у т.ч. й Бакинське, вже у складі Російської імперії були об’єднані в Шемахинську губернію. Відомо, що до складу Російської імперії більша частина Північного Азербайджану увійшла в результаті російсько-перських війн 1805-1813 і 1826-1828 рр. За мирними договорами Росії і Персії (Гюлістанським, 1813 р. і Туркманчайським, 1828 р.) були встановлені південні кордони Азербайджану, що існують донині.

Найтриваліше з-поміж усіх мусульманських народів (окрім татар і башкирів), що опинилися під російською владою, перебування у складі Росії, мало для Азербайджану й свої позитивні наслідки. Адже саме під російським впливом на рубежі ХІХ-ХХ ст. в Азербайджані з’явилася власна інтелігенція, що сприяла перетворенню азербайджанців у багатьох аспектах на першопроходців в мусульманському  світі. Перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал “Молла Насреддін”, перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша, проголошена у роки громадянської віцни в Росії і знищена більшовиками, республіка в мусульманській країні (Азербайджанська Демократична Республіка), що водночас була першою національною азербайджанською державою – усе це з’явилося в період російського панування.

Між тим, перша азербайджанська незалежна держава - Азербайджанська Демократична Республіка (АДР) - була проголошена 28 травня 1918 р. за підтримки Великобританії і проіснувала 23 місяці. До проголошення радянської влади у 1920 р. АДР вела війну з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. 1920 р. більшовиками проголошено утворення Азербайджанської СРР, що 1922 р. увійшла до складу Закавказької Федерації (ЗСФРР), яка в свою чергу увійшла до СРСР. З грудня 1936 р. Азербайджан – союзна республіка у складі СРСР.

Азербайджанська держава у нинішніх кордонах визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані). Радянському періоду історії Азербайджану притаманні, в основному, ті процеси, що мали місце на усіх величезних обширах СРСР. Певним чином особливим в радянській історії Азербайджану є перебування в 1969-1982 рр. на посаді першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану Гейдара Алієва, який провадив обережну політику підтримки національних кадрів серед азербайджанської номенклатури і прагнув усілякими способами „приховати” від союзного керівництва наявність на азербайджанському шельфі Каспійського моря значних покладів нафти та природного газу, розробка яких могла б суттєво вплинути на етнічний склад населення республіки, створивши велику російськомовну меншину.

За спогадами колишнього міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика, Г.Алієв, що у 1980-ті рр. був членом політбюро ЦК КПРС, поряд з М.С.Горбачовим був одним з можливих кандидатів на посаду генерального секретаря ЦК КПРС після смерті К.У.Черненка у березні 1985 р. Тому невдовзі Алієв був відправлений на пенсію М.С.Горбачовим як потенційний конкурент та через звинувачення у корупції, що набули широкого розголосу завдяки західним радіоголосам. У 1987 – 1990 рр. Г.Алієв перебував на пенсії та, фактично, 1987 – 1989 рр. – під домашнім арештом. У січні 1990 р., коли відбулися криваві події в Баку, що супроводжувалися погромами, а завершилися введенням в столиці республіки надзвичайного стану, Г.Алієв прибув до представництва Азербайджанської РСР у Москві, де, скориставшись ситуацією, виступив з різкою антигорбачовською промовою, яка була видрукована у самвидаві і з захопленням сприйнята у Баку, у тому числі прибічниками популярного тоді Народного фронту Азербайджану.

Восени 1990 р. в республіці відбулися президентські вибори. Першим президентом Азербайджану парламент республіки обрав керівника республіканської компартії Аяза Муталібова. Опальний Г.Алієв, як і в молоді роки, почав своє друге сходження до вершин влади в Азербайджані з рідної йому Нахічевані. Саме там у 1991 р. він був обраний головою Верховного Меджлісу Нахічеванської Автономної Республіки, що, відповідно до конституції, автоматично перетворювало його на заступника голови Верховної ради Азербайджану. Тоді ж, 1991 р., Верховна рада Азербайджану прийняла Декларацію про відновлення державної незалежності республіки.

 3. Політичний устрій Азербайджану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Глава Азербайджанської Республіки – президент, у даний час – Ільхам Алієв*, що, по суті, перебрав президентську посаду з рук свого батька Гейдара Алієва, перемігши на чергових президентських виборах у жовтні 2003 р. Вищий законодавчий орган – Міллі меджліс – постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на п’ять років. Вищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром.

Президентство А.Муталібова – першого президента республіки, було нетривалим і завершилось 6 березня 1992 р. його достроковою відставкою і втечею до Москви. Наступним президентом Азербайджану на загальних виборах у червні 1992 р. став лідер Народного фронту Азербайджану Абульфаз Ельчібей (спр. прізвище Алієв), що набрав 76,3 % голосів виборців. Проте й “батько нації” (так з азербайджанської перекладається псевдонім “Ельчібей”), що прийшов до влади в республіці під лозунгом пантюркізму, довго не затримався на президентській посаді. Вже 1993 р. загони авторитетного польового командира полковника Сурета Гусейнова, скориставшись незадоволенням азербайджанців невдалою війною, що її вів уряд А.Ельчібея з Вірменією за повернення Карабаху, заволоділи Баку і розчистили шлях до повернення на вищу посаду в республіці Гейдару Алієву.

Таким чином, влітку 1993 р. Г. Алієв з тріумфом повертається до столиці. Населення сприйняло його як єдиного сильного політика, здатного навести порядок в країні у нестабільний час. Після втечі Ельчибея до Нахічевані Г.Алієва було обрано головою Верховної Ради Азербайджану, а у жовтні 1993 р. – президентом Азербайджану. Новий президент одразу ж відсторонив з політичної арени збройну опозицію на чолі з своїм недавнім союзником прем’єр-міністром С.Гусейновим, здійснив кроки до врегулювання відносин з Росією, зіпсованих за попереднього режиму. Згодом офіційний Баку уклав перемиря з Вірменією та Нагірним Карабахом.

Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г.Алієва знаходилась в руках президента, парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту, а отже й виконавцями його волі. При владі в державі перебуває так званий “нахічеванський” клан Г.Алієва (тепер його очолює новий президент І.Алієв), що змінив А.Ельчібея з його “бакинським”, “гянджинським” і “карабахським” кланами. “Нахічеванський” клан на 70-80 % контролює президентський, центральний і місцевий рівні влади.

Для нейтралізації опозиції використовуються справжні й удавані замахи, спроби державних переворотів, арешти й політичні процеси. Проте навіть опозиція визнала, що політичний режим в Азербайджані не є диктаторським. Колишній президент республіки А.Ельчибей, наголосивши, свого часу, на авторитарному характері правління Г.Алієва, констатував, що попри все, в Азербайджані “є вільна преса, незалежне телебачення і незалежні партії”. Правлячий режим прагне, щоб міжнародне співтовариство визнало Азербайджан демократичною державою, адже від цього залежить надходження іноземних інвестицій.

Певні кроки на шляху демократизації суспільства вже зроблено. Так, в Конституції Азербайджану, прийнятій 12 листопада 1995 р., проголошуються, як пріоритетні, демократичні принципи й цінності. Створено багатопартійну систему: на початку 1998 р. в республіці діяло понад 60 політичних партій, понад 30 з них мали статус офіційно зареєстрованих. Найвпливовішою партією є “Єні Азербайджан” (“Новий Азербайджан”), створена Г.Алієвим 1992 р. На сьогоднішній день вона має більшість місць в парламенті республіки. Найвпливовіші опозиційні партії, які виступають проти правлячого режиму – Народний фронт, “Мусават” і Демократична партія - напередодні парламентських виборів, що відбулися 6 листопада 2005 р., об’єдналися в коаліційний блок “Азадлиг” (“Свобода”).

Аналітики відзначають, що Азербайджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється від Азербайджану Гейдара Алієва. Серед іншого і тим, що істеблішмент роздирають внутрішні суперечності. Деякі його представники, турбуючись про власне майбутнє, уже сьогодні негласно підтримують опозиційні блоки. Та й сам І.Алієв нібито схиляється до поступової демократизації країни. А це передбачає допуск опозиції у парламент: до останніх виборів у Міллімеджлісі, який складається зі 125 парламентарів, опозицію представляли лише чотири депутати. Напередодні парламентських виборів, наприклад, практично без проблем відбулася реєстрація кандидатів до парламенту, у тому числі й від опозиції. Також власті після дворічної перерви дозволили демонстрації і мітинги. І, нарешті, за активного посередництва американського посольства в Баку відбувся діалог влади й опозиції.

У свою чергу опозиція намагається обєднатися. Крім блоку “Азадлиг” помітну роль у нинішніх виборах відігравав блок “Єні сіясет” (“Нова політика”), до якого входять партія національної незалежності, соціал-демократи і партія національного руху. Серед його представників – перший президент Азербайджану А.Муталібов, який перебуває на еміграції у Москві, а також колишній премєр-міністр Алі Масімов. Проте силу опозиції і її вплив на суспільство не варто переоцінювати, адже азербайджанський виборець консервативний, і у своїй переважній масі віддав голоси представникам добре відомого прізвища - І.Алієву і його партії “Єні Азербайджан”.

4. Особливості сучасного економічного розвитку Азербайджанської Республіки. Сучасний Азербайджан – індустріально-аграрна країна, основою економіки якої є видобування і переробка нафти. Перший нафтовий бум в Баку розпочався в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вже 1901 р. на Азербайджан припадала половину світового видобутку нафти, а в радянську добу він забезпечував понад 70-відсоткову потребу в нафті народногосподарського комплексу СРСР. У 1949 р. розпочалося видобування нафти з дна Каспійського моря. Сьогодні Азербайджан щорічно експортує 1 млн. т нафти. Безліч іноземних компаній проводять розвідку і видобуток нафти і газу. Тільки 2004 р. у розвиток нафтовидобувної та суміжних з нею галузей Азербайджан залучив інвестицій на суму близько 3 млрд. дол. США.

Попри великі запаси природного газу (до 2 трлн. кубометрів), а також значні обсяги запасів та видобутку супутнього нафтового газу, газова промисловість Республіки Азербайджан розвинена слабо. Домінування нафтогазових родовищ над газовими та технічні проблеми з використанням супутнього газу, насамперед на шельфі, не дають змоги швидко нарощувати видобуток.

Як відомо, за часів СРСР Азербайджан отримував газ із країн Центральної Азії та Ірану, проте після розпаду колишнього Союзу поставки з Ірану було припинено. Тривалий час забезпечувався Азербайджан туркменським, а потім ще й російським газом. Від 2005 р. Іран повновив газопостачання до країн Закавказзя (поки що це стосується Нахічеванської автономії Азербайджану).

В країні традиційно розвинуті нафтохімія і нафтове машинобудування, з якими досить тісно пов’язані інші галузі, у першу чергу, електротехнічна, машинобудівна, чорна металургія. Ринкові реформи в Азербайджані через внутрішню нестабільність розпочалися лише у 1996 р., але вже 1997 р. став першим роком економічного піднесення.

Важливе місце в економіці країни посідає сільське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь – близько 3,5 млн. т, у т.ч. під посівними площами – 1,7 млн. га. Житницею Азербайджану вважається Куро-Араксинська низовина. Великі площі займають зернові культури: пшениця, рис, озимий ячмінь, з-поміж технічних культур – бавовник і тютюн, в Куро-Араксинській низовині культивуються також кукурудза, виноград, садові та ін. культури; на Апшеронському п-ві – шафран, маслина, цілющий виноград “швани”, інжир. В Талиші в умовах, наближених до вологих субтропіків вирощують чай, благородний лавр, фейхоа, рис, бамбук, виноград, цитрусові, баштанні культури. Важливу роль в економіці Азербайджану відіграють тваринництво і шовківництво.

81 % азербайджанського експорту становлять продукти переробки нафти, бавовняні волокна і прокат нелегованої сталі. Головні зовнішньоторгівельні партнери – Росія, Туреччина, Грузія. Імпортує Азербайджан у першу чергу продовольство, що закуповується в ОАЕ, Туреччині, Україні, Німеччині, Ірані, Росії, Франції, Новій Зеландії і Мексиці.

Розпад СРСР, Карабахський конфлікт і війна Росії в Чечні вкрай негативно позначились на транспортній системі Азербайджану. Усі наземні комунікації, що ведуть на Захід, були перекриті. У звязку з цим великого значення набув автомобільний транспорт. Загальна довжина автомобільних шляхів – 25 тис. км, з них 94 % - дороги з твердим покриттям. Довжина залізничних шляхвів – 1800 км. Через Азербайджан проходить залізнична магістраль до Ірану (в Тебріз). Бакинський міжнародний морський порт звязаний з усіма прикаспійськими країнами. Від 1962 р. в Азербайджані діє паромна переправа до туркменського порту Туркменбаші (кол. Красноводськ). Останніми роками значно зросло танкерне транспортування нафти з Казахстану, що потягло за собою створення нафтоприйомних терміналів. Авіалініями республіка сполучена з країнами Європи і арабського Сходу.

Значну роль відіграє трубопровідний транспорт, що включає 1130 км нафтопроводів, 630 км нафтопродуктопроводів і 1240 км газопроводів. Постійно функціонують нафтопроводи Баку-Супса (Грузія) і Баку-Новоросійськ (Росія).

Азербайджан розташований на перехресті стратегічних комунікацій. Ще в давнину тут проходили караванні і торговельні маршрути. Нині ставиться питання про створення нових транспортних євразійських магістралей, найграндіознішою з них є так званий Великий Шовковий шлях. Планується, що його залізниці і автомагістралі пройдуть через Туреччину, Грузію, Азербайджан, Каспійське море до країн Центральної і Південно-Східної Азії, Китаю, Японії. Планується широке використання транспортного коридору “Європа – Кавказ – Азія” (ТRАSЕКА).

Більша частина азербайджанського населення зайнята у сфері торгівлі. Середньомісячні доходи населення – 40 дол. США, середній розмір пенсії – 10-12 дол. США (прожитковий мінімум – 80-90 дол. США).

5. Геополітичне становище та зовнішня політика Азербайджану. Головні напрями зовнішньої політики Азербайджану  окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну за Нагірний Карабах і пережив декілька переворотів та їх спроб. В цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У даному контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються Карабахський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є обєктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитись політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до самостійної Азербайджанської держави з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджано-російських відносин, то від часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин.

По-перше, багато азербайджанців вважає, що проблема Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоби перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка грунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною. По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабахського конфлікту – Вірменії. По-третє, позиція, що її займає Росія щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно направлена на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах з Росією залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об’єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав.Попри принципові розбіжності у стосунках двох країн, азербайджанське керівництво намагається залучити російські компанії до участі в енергетичних контрактах, а також вітає окремі зміни у ставленні Кремля до проблеми врегулювання нагірнокарабахського конфлікту.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них - питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабахському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.

Непрості політичні стосунки двох держав не завадили, щоправда, взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь в розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні у 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Це підтвердження знаходимо й у підтримці Туреччиною азербайджанської позиції у Карабахському конфлікті, і в тому, що Азербайджан віддає перевагу турецькій моделі розвитку, що орієнтована на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну через територію якої будуть проходити усі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджано-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, минаючи Росію. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно в участі в регіональних об’єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему – нагірнокарабахську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля усіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г.Алієва (1993-2003 рр.) провадилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв’язання проблеми Нагірного Карабаху. Для цього Г.Алієв брав активну участь у створенні в червні 2000 р. „Кавказької четвірки” – регулярного скликання напередодні самітів СНД конференцій лідерів трьох держав Закавказзя та Росії з метою обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Одночасно розвивалась економічна складова зовнішньополітичного курсу республіки. Так, під керівництвом Г.Алієва Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий „Контракт століття” – угоду про розвідку, розробку і долевий розподіл видобутку нафти на родовищах „Азері”, „Гюнешли”, „Чіраг” в азербайджанському секторі Каспійського моря. У квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г.Алієва було введено в дію новий альтернативний нафтотранспортний маршрут Баку-Супса, яким з цього часу експортується на світові ринки більша частина азербайджанської нафти. Відкриття нового незалежного експортного трубопроводу, який забезпечив вихід до Чорного моря має важливе значення для зменшення залежності Азербайджану від нафтотранспортних маршрутів, контрольованих Росією, і дозволило активізувати власну політику у нафтовій сфері.

За ініціативою Г.Алієва у листопаді 1999 р. у ході Стамбульського самміту ОБСЄ було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії й Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку – Тбілісі – Джейхан. Цей трубопровід має забезпечити вихід азербайджанської нафти до потужного порту в басейні Середземного моря і, таким чином, більш широкі можливості для експорту її на світові ринки. Одночасно він дозволив би вирішити численні екологічні проблеми, пов’язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки. Обидва проекти здійснювалися за широкої підтримки західних країн, передусім, з боку США.

Окрім того, під керівництвом Г.Алієва Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру”. Г.Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення у рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем – ГУАМ, активно розбудовував відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливу Москви у рамках СНД. Введений в дію нафтопровід Баку-Супса має велике значення для України, оскільки тепер чиста й легка азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси й інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г.Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджано-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

Після зміни влади в Україні й у світлі останніх парламентських виборів в Азербайджані, перед новою українською владою постала дилема – принциповість чи прагматизм, що вирішується, здається, на користь останнього. Це означає, що як і для політичної еліти країн Заходу, для президента України В.Ющенка визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються з допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ і не дати Баку повернутись до сфери впливу Росії.

6. Нагірнокарабахський конфлікт та його вплив на етнодемографічну ситуацію в Азербайджані. З-поміж низки проблем, що загрожують національній безпеці Азербайджану, найпекучішою залишається нагірнокарабахська. Нагірнокарабахський конфлікт – це територіальний конфлікт між Азербайджаном з одного боку та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією – з іншого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени.

Початком законодавчої війни стало схвалення Радою народних депутатів Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО), у якій більшість місць займали етнічні вірмени, рішення від 20 лютого 1988 р. про клопотання перед Верховними Радами Вірменської РСР і Азербайджанської РСР щодо передачі області зі складу Азербайджану до складу Вірменії. Незабаром було проголошено Нагірно-Карабахську Республіку. Цей крок був підтриманий масовими демонстраціями у Вірменії й одночасно викликав протест в Азербайджані. Зіткнення поблизу Аскерана між натовпом азербайджанців і місцевою міліцією, під час якого було використано зброю, що призвело до людських жертв, стало початком збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської РСР було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах. Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний – між Азербайджаном та Вірменією.

На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху, але, незважаючи на чисельну та технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та з’єднання збройних сил Вірменії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, головною метою якої було захоплення Лачинського коридору, що з’єднував територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху. У результаті успішних дій вірменські збройні формування захопили Лачинський коридор та стратегічно важливий вузол Шуші і 27 березня 1993 р. розгорнули широкомасштабний наступ на східному та південному напрямках. Цей наступ було сплановано з метою створення так званої “розширеної зони безпеки” навколо Нагірного Карабаху. Наступальні операції вірменських збройних формувань навесні-влітку 1993 р. принесли значні успіхи. Було відкрито другий коридор між Вірменією та Нагірним Карабахом через Кальбакар, захоплено територію Азербайджану, загальною площею 40 тис. кв.км.

Ескалація Нагірнокарабахського конфлікту спричинила втручання ООН, НБСЄ (з1994 р. – ОБСЄ) та інших міжнародних організацій, які намагались припинити збройну конфронтацію, але спроби посередництва в переговорах принесли лише тимчасове зниження інтенсивності бойових дій. У жовтні 1993 р. на південно-східному напрямку було проведено черговий наступ вірменських сил, внаслідок чого азербайджанській армії було завдано нищівної поразки. Були захоплені шість адміністративних районів (25 % території Азербайджану) з містами Фізулі та Кельбаджар, 700 тис. азербайджанців стали біженцями. У грудні 1993 р. азербайджанська сторона здійснила спробу контрнаступу в північній частині Нагірного Карабаху, але безуспішно.

18 лютого 1994 р. в Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництва міністра оброни Росії П.Грачова був підписаний Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій, а також досягнуті умови розведення військ ворогуючих сторін на узгоджені рубежі.

Створена 24 березня 1992 р. під час Гельсінського засідання Ради НБСЄ на базі конференції НБСЄ щодо Нагірного Карабаху, Мінська група (Вірменія, Азербайджан, Білорусь, ЧСФР, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Швеція, Туреччина і США) з 1999 р. ініціювала близько 20 зустрічей президентів Вірменії та Азербайджану щодо врегулювання конфлікту, але суттєвого прогресу протягом цих зустрічей так і не було досягнуто.

Карабахський конфлікт серйозно вплинув на етнодемографічну ситуацію і оголив цілу низку соціальних проблем. Так, упродовж 1989-1997 рр. з Азербайджану виїхало близько 330 тис. вірмен, понад 220 тис. росіян і кілька десятків тисяч “російськомовних” азербайджанців. Останні виїхали через посилення позицій ісламу, кланових і сімейних зв’язків у соціально-економічному і політичному житті республіки.

Ще більшою проблемою для сьогоднішнього керівництва республіки є виїзд за її межі власне азербайджанців. За різними даними тільки в Росії знайшли пристановище від 1,5 до 3 млн. громадян Азербайджану, понад 60 % населення республіки живе за кошти, зароблені в Росії. Серйозною проблемою для Азербайджану є велика кількість біженців  (близько одного мільйона осіб), що опинилися в республіці внаслідок нагірнокарабахського конфлікту. Четверту частину біженців становлять колишні мешканці Вірменії, решту – біженці з Нагірного Карабаху.

Конфлікт у Нагірному Карабасі породив проблему сполучення Азербайджану з Нахічеванською автономією, адже комунікації, що з’єднують Азербайджан з анклавом Нахічевань проходять територією Вірменії. Таким чином, газопровід, лінія електропередач, автодорога і залізниця, що проходять через вірменську територію, на сьогоднішній день – заблоковані (потрапити з Нахічевані в Баку автобусом можна лише через територію Ірану).

7. Культура Азербайджану. Азербайджанський народ має багату культурну спадщину. Пам’яткою старовини, що має виключне значення для розуміння національної культури азербайджанського народу, є дастан “Кітаб-Деде Горгуд”. Великі культурні традиції зберігають інші фольклорні пам’ятки (дастани “Кер-Огли”, “Ашуг-Гаріб”, казки, пісні, гуморески-лятіфа тощо). Особливою гордістю Азербайджана є його літературна спадщина. Ще в ХІ-ХІІ ст. при дворі азербайджанських правителів утворилась ціла когорта поетів-мислителів, з-поміж яких першість належала двом геніям світового рівня – Хагані Ширвані (1120-1199 рр.) та Нізамі Гянджеві (бл. 1141-1209 рр.). Хагані засуджував феодальну тиранію й оспівував свободу та розум, працю, любов до науки й поезії. Нізамі у циклі п’яти поем під загальною назвою “Хамсе” створив своєрідну соціальну утопію і окреслив образ ідеального, з погляду автора, правителя.

Досить жвавим було культурне життя в Азербайджані у ХІІІ-ХVІ ст., оскільки там раніше, ніж в інших регіонах Закавказзя розпочалося економічне піднесення й меншою мірою постраждали від іноземних нашесть міста – головні осередки розвитку середньовічної культури. Чимало сприяла цьому й та обставина, що на рубежі ХІІІ-ХІV ст. азербайджанські поети відмовилися у своїй творчості від перської мови й перейшли на рідну – тюркську. Найвидатнішим поетом тієї доби був Імадеддін Несімі (бл.1369-1417 рр.) з Шемахи, котрий у своїх філософських газелях оспівував земні радощі, заперечував існування потойбічного світу й схилявся перед розумом людини. Несімі був звинувачений у “богохульстві” й загинув мученицькою смертю. Молодшим сучасником Несімі був видатний поет-лірик Мухаммед Фізулі, що залишив багату спадщину, в тому числі філософський трактат “Сходження переконань” та найпопулярнішу на Сході епічну поему “Лейлі і Меджнун”. Творчість Фізулі, що була просякнута любов’ю до власного народу та патріотизмом, справила великий вплив на літературу країн Середнього Сходу.

 Від доби розвинутого Середньовіччя дійшли відомості про розвиток науки в Азербайджані. У ХІV ст. у Тебризі склалося своєрідне наукове містечко “Дім зцілення” (“Дараш-Шифа”), в котрому були бібліотека з чудовим зібранням рукописів, лікарня і медресе з обсерваторією. Відомою далеко за межами Азербайджану була обсерваторія, збудована в Маризі в 1259 р. відомим на Сході вченим Насир-ад-діном Тусі. Поряд з літературою, історією та філософією значного розвитку досягли каліграфія, живопис й архітектура. Особливого розквіту досягло мистецтво мініатюри, а з архітектурних пам’яток Середньовіччя найвидатнішм є палац Ширваншахів ХV ст. в Баку.

У ХVІІ ст. було складено героїчний епос “Кер-Огли”, присвячений боротьбі азербайджанського народу проти турецьких загарбників і феодального пригнічення. Розвивалась і досягла високої досконалості живописна мініатюра, найяскравішим зразком якої вважається творчість представника тебризької школи Султана Мухаммеда. Тебризька школа мініатюри справила великий вплив на мистецтво ряду країн Середнього Сходу.

Головними для  азербайджанської літератури ХVІІІ ст. були ідеї патріотизму та визвольної боротьби. Поет Ш.Ширвані, що у своїх творах таврував егоїзм і свавілля ханів, водночас високо цінував об’єднавчу політику Фаталі-хана. Поет і державний діяч Молла Панах Вагіф (1717-1797 рр.) створив кращі зразки народної лірики, що відзначаються красою, виразністю, щирістю почуттів. Азербайджанські архітектори й художники ХVІІІ ст. уславилися низкою чудових творінь (прикрашений різьбленням ханський палац у Шекі, палаци в Куті та ін.), чимало з яких загинули під час іранських нашесть.

Сучасний Азербайджан славиться високою музичною культурою і розвинутим кінематографом.

ЛЕКЦІЯ 6. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ВІРМЕНІЯ

Республіка Вірменія: загальні відомості

Територія – 29,8 тис.кв.км.

Населення – 3,34 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Єреван

Державний устрій – республіка

Адміністративний поділ – 10 областей (марзів) і одне місто республіканського значення - Єреван

Національний склад: вірмени (93 %), азербайджанці (3 %), росіяни (2 %), курди, українці та інші (2 %)

Мова – вірменська (державна)

Релігія – християнство

Середня тривалість життя – 66,5 років (2001 р.)

Народжуваність – 1,15 %, смертність – 0,97 %

Грошова одиниця – 1 драм = 100 лумам

ВВП на душу населення –  730 дол. США (2003 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 103

1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та історичне минуле Республіки Вірменія. Вірменія – континентальна країна на півдні Західної Азії, у Південному Закавказзі. Вона межує з Грузією на півночі (довжина кордону - 164 км), Азербайджаном на сході (566 км) і південному заході (221 км), Іраном на півдні (35 км) і Туреччиною на заході (268 км). Загальна довжина її рубежів 1254 км.

Надра Вірменії багаті на окремі мінерально-сировинні ресурси: в Алаверді і Кафані знаходяться родовища міді, в Разданському р-ні – залізна руда, у Каджарані – молібден, у Зоді – золото. Значними є запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Багата республіка мінеральними джерелами і рекреаційними ресурсами, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор та ін.).

Найдавніші державні утворення на території Вірменії датуються І тис. до н.е. і виникли переважно внаслідок завоювань і міграцій. Вірменія, як практично усе Закавказзя, була захоплена урартами, котрі у ІХ ст. до н.е. у боротьбі з нападами ассірійських царів створили власну державу – Урарту, що сформувалася на основі союзу племен у Вірменському нагір’ї, в районі озер Ван, Севан і в басейні р.Аракс і проіснувала близько трьох століть.  Вже у VІІІ ст. до н.е. держава Урарту стала суперником Ассірії та впливовою міжнародною потугою Стародавнього Сходу. Царі Аргішті (781-760 рр. до н.е.), Сардурі ІІ (760-730 рр. до н.е.) і Руса І (730-714 рр. до н.е.) завоювали значні території Закавказзя на північ від р.Аракс, де спорудили царські міста-фортеці Аргіштіхінілі, Єребуні (сучасний Єреван) та Тейшебаїні.

     В Урарту були досить розвинені різні галузі економіки: в річкових долинах переважало землеробство зі штучним зрошенням, у горах – напівкочове скотарство, вирощувалися різні сорти пшениці, ячменю, проса, розводилися виноград, інжир, мигдаль, з домашніх тварин були відомі корови й вівці, котрих утримували не лише для одержання м’яса й молока, а й задля використання вовни у ремісничому виробництві тканин, поступово розширювалося конярство, що мало військове значення. Для будівництва численних фортець у горах, прокладання каналів, доріг та риття штучних водойм широко використовувалася праця рабів-військовополонених, але на сьогодні збереглося недостатньо відомостей про суспільне становище вільних селян-общинників і ремісників. Величезні багатства належали храмам і жерцям.

Оскільки Урартська держава була конгломератом дрібних країн і племен, об’єднаних силою зброї, в ній неодноразово спалахували повстання підкорених народів, що жорстоко придушувалися царями. Близько 590 р. південні сусіди урартів – мідяни розгромили столицю царства – Тушпу, а вторгнення скіфських племен з Північного Кавказу довершило падіння держави. Це створило сприятливі умови для етнічної консолідації вірменських племен.  

У VІ ст до н.е. на колишній території Урарту існувала власне вірменська держава Арміна. Особливістю міжнародного становища Арміни було те, що протягом 40-20-х рр. VІ ст. до н.е. вона була завойована Персією. Щоправда, перське владарювання не було занадто обтяжливим, а вірменська знать навіть брала участь в управлінні імперією Ахеменідів.

Близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ об’єдав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі (колишнє Аргіштіхінілі). Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна ІІ Великого (95-56 рр. до н.е.) в одній державі було об’єднано всі вірменські етнічні землі та підпорядковано Кавказьку Албанію. Тоді Велика Вірменія обіймала територію від басейну Кури на півночі до Каспійського моря на сході й до Середземного моря та р.Йордан на південному заході. Панівним класом у ній була рабовласницька аристократія, а економічну базу держави становило велике землеволодіння.

Уряд Тіграна ІІ великої ваги надавав будівництву нових міст і заселенню їх ремісниками, було створено значне професійне військо, котре разом із народним ополченням вщент розгромило римські легіони Лукулла, що намагалися взяти під контроль міжнародні торговельні шляхи. Придворний епос оспівав час правління Тіграна ІІ як “двадцять п’ять років безперервних успіхів”, однак за Арташеса ІІ (33-20 рр. до н.е.) Вірменія змушена була визнати свою залежність від Риму. Та з допомогою союзних парфянських військ і внаслідок народного повстання вже в 63 р. н.е. Велика Вірменія відновила свій суверенітет.

Період ІV-VІІ ст. увійшов в історію Вірменії як час перебування її земель під візантійським та перським пануванням. Прагнучи спертися на Константинополь, як “менше зло” порівняно з Іраном, у 301 р. у Вірменії офіційною релігією було запроваджено християнство. У 387 р. Велика Вірменія була поділена між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном.

У VІІ ст. Візантії довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували, в тому числі й Вірменію. Тривала антиарабська боротьба, що її вели народи Закавказзя, призвела до визволення краю з-під влади халіфату Аббасидів наприкінці ІХ ст. й утворення держави вірменських Багратидів (886-1045 рр.), до складу якої увійшло центральне Анійське і васальні Васпураканські, Ванандське, Сюнікське і Ташир-Дзорагетське царства. У 975 р. на з’їзді азнаурської знаті Картлі, Тао-Кларджеті та  Кахетії за підтримки війська царем усієї Грузії було обрано представника місцевого відгалуження вірменських Багратидів – Баграта ІІІ (975-1014 рр.). За сприяння середнього дворянства й міського купецтва йому вдалося зламати опір усіх великих феодалів, що не бажали коритися будь-якій владі. Та після смерті Баграта ІІІ в Грузії, як і в сусідній Вірменії, поновилися феодальні смути, підтримані Візантією, що сподівалася затримати об’єднавчі процеси з метою захоплення прикордонних провінцій цих держав.

Протягом першої половини ХІ ст. Візантія захопила тепер усі вірменські землі, запровадивши на них власну адміністративну систему на чолі з намісниками – катапанами. Але в середині того ж століття для народів Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1048 р. вони вдерлися на територію Вірменії й упродовж 15-ти років чотири рази руйнували країну, а після перемоги над візантійцями в 1071 р. при Манцикерті відчули себе в ній повними господарями.

Центром та мобілізуючою силою в боротьбі народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення стала Грузія, цар якої Давид ІУ Будівник (1089-1125 рр.) спочатку у 1122 р. визволив Тбілісі, а через два роки в союзі з вірменською знаттю узяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. За правління правнучки Давида ІУ цариці Тамар (1184-1207 рр.) та її наступників Грузія оволоділа ще й Східною Вірменією.

Як відомо, в середині ХІІІ ст. народи Кавказу опинились під монголо-татарським гнітом: більша частина Північного Кавказу відійшла до Золотої Орди, а Закавказзя в 1256 р. увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Північна Вірменія, котра до монголо-татарського нашестя входила до складу Грузії, зберегла відносну автономію у внутрішніх справах, але зобовязана була мобілізовувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

В середині ХІV ст. більша частина Північної Вірменії вийшла зі складу Грузинського царства й незабаром опинилася під владою кочових туркменських племен, що прийшли із Закаспію. Але в 1385 р. хан Золотої Орди Тохтамиш, захопивши частину Азербайджану, спустошив Араратську долину і зруйнував чимало вірменських міст і сіл. Наступного року, вигнавши з Азербайджану Тохтамиша, до Вірменії вдерлися полчища Тимура. 16 років вони грабували і нищили країну, вкрай підірвавши її економіку, що викликало голод і призвело до непоправних демографічних втрат. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину, в низці країн, зокрема в Індії, Валахії, Польщі, Україні, ними були засновані вірменські торговельно-ремісничі колонії. Після розпаду імперії Тимура Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочівників.

У 1639 р. територію Вірменії поділили Іран, до складу якого увійшла Східна Вірменія, і Туреччина, що заволоділа Західною Вірменією. Іноземне панування й постійна агресія з боку Туреччини та Ірану призвели до того, що значна частина вірмен опинилася за межами своєї батьківщини. Великі вірменські колонії виникли в Грузії й Азербайджані, Ірані й Індії, Росії й Польщі, в країнах Західної Європи. Водночас, на території Вірменії мешкали курдські й тюркські племена, чиї вожді володіли вірменськими селами. Відсутність власної держави у вірмен привела до того, що внаслідок російсько-перських війн 1804-1828 рр. Східна Вірменія була анексована Росією, що у 1849 р. утворила тут Еріванську губернію.

Зауважимо, що нинішня територія Вірменії аж до початку ХХ ст. в долі вірменського народу не відігравала визначальної ролі. Однак намір відновити свою незалежність існував завжди, про це свідчить те, що у другій половині ХІХ ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії. Однак від цих планів вірмени вимушено відмовились через політику жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії Абдул-Хаміда ІІ (1842-1918 рр.), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією у 1895-1896 рр.

Станом на початок Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало 4 млн. вірмен: 1,5 млн. – в Росії, решта – в Туреччині. Внаслідок геноциду з боку османських властей у 1915-1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн. і виселено понад 600 тис. вірмен, у Західній Вірменії практично зникло корінне населення. Вірмени, що уціліли, розселились по всьому світові, зокрема, понад 300 тис. осіб знайшли пристановище в Росії. Таким чином, сучасна Вірменія, за влучним висловом Е.Хобсбаума, - “це все, що залишилось після того, як на усіх територіях, де раніше жили вірмени, їх вирізали або піддали вигнанню”.

Скориставшись розпадом Російської імперії, Вірменія у період від травня 1918 р. до листопада 1920 р., набула статусу незалежної республіки, що її проголосила партія “Дашнакцутюн” за підтримки англо-турецьких військ. У 1920 р. Вірменія отримала шанс об’єднати свої історичні землі в єдиній державі, після того як згідно з Севрським мирним договором від 10 серпня 1920 р. між Туреччиною і країнами Антанти Османська імперія припинила існування. В договорі окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією і Курдистаном. Однак реалізації цього положення завадила більшовицька Росія, яка в листопаді 1920 р. окупувала Вірменію, увівши туди Червону армію, під прикриттям якої в республіці була проголошена радянська влада.

Турецький уряд Мустафи Кемаля не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів, заручившись при цьому підтримкою Радянської Росії, яка, опинившись в міжнародній ізоляції, 1921 р. пішла на значні територіальні поступки Туреччині, зафіксовані у російсько-турецькому договорі від 16 березня 1921 р. Понад те, Туреччина, отримавши від більшовиків зброю та кошти, продовжила боротьбу із спільними та той час ворогами обох держав – країнами Заходу та незалежними Грузією і Вірменією.

24 липня 1923 р. в Лозанні Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато. Отже, об’єднання історичних вірменських земель не відбулося.

Утворена у 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська РСР увійшла у березні 1922 р. до складу Закавказької радянської Федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзасновницею СРСР. З грудня 1936 р. Вірменія – союзна республіка.

2. Політичний устрій Вірменії і характеристика сучасних політичних процесів в державі. 23 серпня 1991 р. на 1-й сесії Верховної Ради Вірменії була прийнята декларація “Про незалежність Вірменії”, а 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР. 94,99 % тих, що брали участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.

Конституція Вірменії була прийнята на всенародному референдумі 5 липня 1995 р. Згідно з конституцією главою держави є президент, який обирається на загальних виборах на пятирічний термін. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія не молодший 35 років, який постійно проживає у Вірменії упродовж останніх 10 років. Одна й та ж особа не може бути обрана на посаду президента Республіки Вірменія більше двох разів поспіль. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави, він забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади.

Перший президент Вірменії був обраний у жовтні 1991 р. Ним став Левон Тер-Петросян, дослідник історії християнського Сходу, доктор філологічних наук, член Французького азіатського товариства. Від 1988 р. – представник комітету “Карабах”, у 1988 р. заарештований разом з іншими керівниками комітету, ув’язнений у слідчому ізоляторі Бутирської тюрми в Москві. Звільнений з ув’язнення завдяки міжнародній компанії протесту, організованій Міжрегіональною депутатською групою на першому з’їзді народних депутатів СРСР та вірменською діаспорою. З часом Л.Тер-Петросян втратив популярність, запропонувавши компромісне рішення карабахського конфлікту, в основі якого був план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р.

Після дострокових президентських виборів у березні 1998 р. президентом Вірменії став Роберт Кочарян*, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією, зокрема знову була легалізована одна з найстаріших вірменських партій Дашнакцутюн.

Вищий орган законодавчої влади Республіки Вірменія – Національні збори - однопалатний парламент, до якого обираються на чотирирічний термін 190 депутатів. 150 депутатів обираються за мажоритарною виборчою системою (один депутат від кожного виборчого округу), 40 депутатів - за пропорційною (з числа висунутих за списками кандидатів).  Депутатами визнаються представники партій і партійних обєднань, що подолали 5-відсотковий барєр). Виборчим правом наділені громадяни Вірменії, які досягли 18 років і до дня виборів прожили в державі не менше одного року. Депутатом парламенту може стати громадянин Республіки Вірменія не молодший 25 років, який до дня виборів постійно мешкав на її території не менше трьох років.

Вищий орган виконавчої влади - уряд Республіки Вірменія. Президент призначає премєр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем’єр-міністр і завіряє президент країни.

Щодо місцевого самоврядування, то воно здійснюється згідно закону про адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменія від 1 грудня 1995 р. За цим законом територія Вірменії складається з 10-ти областей, міста Єревана, що має статус області, і общин. Області включають сільські та міські общини, Єреван - квартальні общини. Керівників областей (марзпет) призначає уряд, мера міста Єреван - президент за представленням премєр-міністра. В общинах на трирічний термін обираються органи місцевого самоврядування (рада старійшин і керівник общини - мер міста або сільський староста), у компетенцію яких входять розпорядження громадською власністю і розвязання питань громадського значення, включаючи затвердження бюджету й контроль за його виконанням, встановлення місцевих податків. Кожний керівник общини формує адміністрацію. В Єревані місцеве самоврядування здійснюється в квартальних общинах.

Характеризуючи судову владу Вірменії, зазначимо, що система судів загальної юрисдикції включає суди першої інстанції, апеляційні суди і касаційний суд. Діють також господарський, військовий та інші спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя, яку очолює президент. Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з девяти членів (пятьох призначає парламент, чотирьох - президент Республіки Вірменія).

У незалежній Вірменії функціонує багатопартійна система. На її лівому фланзі - Демократична партія Вірменії (ДПВ), створена на основі Комуністичної партії Вірменії після того як та  на своєму останньому з’їзді у вересні 1991 р. прийняла рішення про саморозпуск. На правому фланзі політичного спектру, створений 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР), що став наступником Комітету “Карабах”, створеного у 1988 р. групою єреванської інтелігенції, яка вимагала возз’єднання з Вірменією Нагірного Карабаху (з 1923 р. автономної області Азербайджану). Найбільшу підтримку (36 % голосів виборців) ВЗР отримав 1990 р. на виборах до парламенту Вірменської РСР.

Після проголошення незалежності Республіки Вірменії були легалізовані політичні партії, що існували на її території до встановлення радянської влади, у тому числі Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн, що заснована у 1890 р. і перебувала при владі у 1918-1920 рр. У радянській Вірменії Дашнакцутюн була оголошена поза законом, але продовжувала діяльність за кордоном. У 1991 р. також були легалізовані партія Рамкавар-Азатакан (Ліберально-демократична партія Вірменії, заснована у 1921 р.) і партія Гнчакян (Вірменська соціал-демократична партія, заснована у 1887 р.).

Крім того, у 1990-1991 рр. були створені нові партії, у тому числі: Національно-демократичний союз і Об’єднання національного самовизначення. Союз ветеранів “Еркрапа” (“Захисники Вітчизни”) також перетворився на політичний рух. У 1998 р. колишній лідер КПВ Карен Демірчян у переддень президентських виборів сформував Народну партію. Зараз в Вірменії діють десятки політичних партій і об’єднань. Найбільш авторитетні з них - блок “Міаснутюн” (“Єдність”), який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Демократична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок “Іравунк ївши Міабанутюн” (“Право і єднання”), партія “Орінац еркір” (“Країна закону”), Національно-демократичний союз.

3. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Вірменія. На початку ХХ століття Вірменія була аграрною країною, основу її економіки складали тваринництво й рослинництво. Промислове виробництво зводилося, головним чином, до розробки корисних копалин на невеликих рудниках і випуску коньяку. Індустріалізація почалася відразу після встановлення радянської влади, і Вірменія поступово перетворилася на сучасну аграрно-індустріальну країну. Розвивалися металообробка, машинобудування, хімічна, легка (текстильна й шкіряно-взуттєва), харчова (плодоовочева, винно-коньячна) промисловість, кольорова металургія, обробка коштовного каміння, виробництво будівельних матеріалів. Промислова продукція прямувала в союзні республіки, звідки Вірменія отримувала сировину й електроенергію.

Економіка Вірменії після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значно інтегрована до загальносоюзної економіки. Більша частина промислових підприємств перестала функціонувати, оскільки вони були пов'язані з обслуговуванням військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу. Порівняно з іншими закавказькими республіками колишнього СРСР економіка Вірменії була більш вразливою через особливості її географічного положення і слабку природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, відсутність ресурсів нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Нинішній стан та перспективи розвитку економіки Вірменії багато в чому залежать також від урегулювання карабахського конфлікту.

Тож після розпаду СРСР виникла необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самостійних дій в економіці. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників Республіка Вірменія опинилась в групі країн з перехідною економікою, в яких економічні перетворення відбуваються в умовах інвестиційного голоду. Криза в промисловості, назначна частка довгострокових кредитів, відсутність внутрішнього ринку інвестицій, приватні іноземні інвестиції у обсязі близько 250 млн. дол. США (станом на 1 січня 1999 р.) засвідчують низьку інвестиційну активність економіки республіки.

У процесі роздержавлення пріоритетність соціального розподілу перетворилась на бюрократичну приватизацію, внаслідок чого ефективний  інвестор не прийшов. Таким чином, ваучерна приватизація в республіці не сприяла формуванню внутрішнього інвестиційного ринку, становленню промислово-інвестиційного капіталу, стимулюванню портфельних інвестицій, натомість прискорила розпорошення виробничого капіталу, у т.ч. й людського. Кошти, отримані від приватизації, використовувались, в основному, для розширення торгівельно-посередницької діяльності та особистого споживання т.зв. “приватизаторів”.

І все ж на кінець 1990-х рр. вірменська економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла макроекономічної стабільності. Прискоренню ринкових перетворень сприяло введення національної валюти драма.

Сучасна Вірменія – індустріально-аграрна країна. На сьогодні у структурі ВВП переважає аграрний сектор (40 %), частка промисловості – 25 %, сектору послуг – 35 %. У сільському господарстві зайнято 55 % працюючих, у сфері послуг – 25 %, у промисловості – 20 %. 75 % валового національного продукту виготовляється у приватному секторі.

Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні добрива, синтетичний каучук, шини), машинобудування (у тому числі хімічне і нафтове), електротехнічна і радіоелектронна промисловість, приладо- і верстатобудування, судноремонт, чорна й кольорова металургія, текстильна, харчова промисловість. Завдяки залученню іноземних інвестицій протягом останніх років вдалося ввести в дію ряд промислових обєктів. Традиційно ведеться добування й обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру та ін., виробляється цемент. На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини виробляються алюміній, молібден і золото, здійснюється огранювання діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого входить 25 підприємств, зростає виробництво винно-коньячних виробів, працюють підприємства з випуску металорізальних верстатів, пресово-формовочного обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин, пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів, інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин, трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.

Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45 % площі країни, причому обробляється лише 20 %, під пасовищами зайнято 25 % території. Великі масиви орних земель є тільки у трьох районах: на Араратській рівнині, де звичайно збирають два-три урожаї на рік, у долині річки Аракс і на рівнинах, прилеглих до озера Севан. Ґрунтова ерозія є серйозною перешкодою для розвитку землеробства. Основні сільськогосподарські культури - баштанні культури, картопля, пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн, чай. Тваринництво спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, у гірських районах розводять овець.

Транспортна мережа включає близько 850 км залізниці (90 % з них електрифіковані) і 8,4 тис.км автомобільних доріг. Автотрасами Єреван сполучається з Грузією, Нагірним Карабахом та Іраном. У 1996 р. завершено спорудження сучасного мосту через річку Аракс, що з’єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі. Зі столиці здійснюються регулярні міжміські автобусні рейси у багато населених пунктів країни, а також у Грузію, Росію та Іран. Транспортне сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано. Відсутнє також залізничне сполучення між Вірменією та Росією. Усі великі міста Вірменії сполучені повітряними трасами. Усього діє 10 місцевих аеропортів і три міжнародних. Найбільший аеропорт - Звартноц - розташований на околицях Єревану. Він обслуговує рейси у великі міста СНД, Європи й Азії. Крім того, міжнародні рейси здійснюються через аеропорти Еребуні (Єреван) і Ширак (Гюмрі).

У сфері зовнішньої торгівлі імпорт переважає експорт більш ніж утричі (станом на 1999 р.). Вірменія експортує залізну руду, машини і обладнання, металевий лом, оброблені алмази тощо. Імпортує держава газ, нафту, продовольство та ін. Основними зовнішньоекономічними партнерами Вірменії з експорту є: Бельгія, Росія, Іран, Туркменистан, США, Грузія; з імпорту – Росія, США, Великобританія, Іран, Туреччина, Бельгія.

4. Зовнішня політика Вірменії. Вірменія є членом ООН та її спеціалізованих організацій, член ВТО. Перший президент країни Л.Тер-Петросян прагнув підтримувати тісні зв’язки з Росією, США і Францією – країнами, де є великі вірменські общини. Нинішнє керівництво Вірменії проводить скоріше політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов’язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992 р.), російської військової бази на терені країни (1995 р.) та „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” (1997 р.), що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім з США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту. Особливі стосунки з Вірменією важливі і для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні і автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з’єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу.

Доволі плідно розвиваються вірмено-іранські міждержавні відносини, чого не скажеш про взаємини Вірменії з іншими сусідами – Азербайджаном і Туреччиною, що практично припинилися після того як озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном й закриття вірмено-турецького кордону.

Взаємини Вірменії з Україною базуються на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р.

5. Етнодемографічна ситуація, релігія й культура Вірменії. За чисельністю населення Вірменія посідає 36-те місце в Азії, за густотою розселення – 20-те. Країна має позитивний приріст населення (частково за рахунок переселення вірмен з-за кордону) і практично однорідний національний склад: понад 90 % становлять вірмени - корінне населення Вірменського нагір’я. З-поміж інших етносів найбільше азербайджанців, росіян і курдів. Чоловіки становлять 47,6 % усього населення. Розташування мешканців безпосередньо залежить від особливостей рельєфу: найбільше населення мешкає у міжгірському пониззі і на плато, де на висоті до 1400 м зосереджені придатні для обробітку землі.

Ще на початку ХХ ст. країну населяли в основному землероби і скотарі. Бурхливий розвиток промисловості в радянській Вірменії призвів до значного росту міського населення, частка якого досягла 69,5 % (нині в республіці 27 міст і понад 30 селищ міського типу). Країна в цілому забезпечена трудовими ресурсами, в т.ч. високоосвіченими кадрами.

Ціла низка несприятливих обставин кінця ХХ ст. – катастрофічні землетруси (1988 р. землетрус цілковито зруйнував м.Спітак), прикордонні військові конфлікти, біженці, економічна, енергетична, водна та ін. кризи, - призвели до різкого погіршення становища у соціальній сфері і загострення екологічних проблем. Понад половини населення опинилося за межею бідності, виникло значне безробіття і еміграція (кількість емігрантів наближається до одного мільйона).

Релігійна ситуація у Вірменії – стабільна, передусім через те, що віруючі - в основному християни-монофізити* Вірменської церкви, що веде свій родовід з початку ІV ст. і є однією з найдавніших християнських церков. Очолює Вірменську церкву верховний  - католікос усіх вірмен. Є у Вірменії й прихильники інших відгалужень християнства - вірмено-католики, католики і протестанти. Азербайджанці Вірменії прихильні до ісламу, а росіяни сповідують православ’я.

Вірмени були навернені у християнство завдяки діяльності Григорія I (згодом він був приєднаний до лику святих) у 301 р., і Вірменія стала першою країною у світі, що прийняла християнство як державну релігію. Хоча Вірменська апостольська церква спочатку була самостійною, вона підтримувала зв’язки з іншими християнськими церквами аж до Халкідонського (451 р.) і Константинопольського (553 р.) Всесвітніх соборів, а потім зберегла тісні зв’язки тільки з монофізитськими церквами - Коптською (Єгипет), Ефіопською і Яковітською (Сирія). Вірменську апостольську церкву очолює католикос усіх вірмен, резиденцією якого з 1441 р. є Ечміадзін. Каталикосат усіх вірмен включає чотири патріархії (Ечміадзінську, Киликійську, з резиденцією в Антіліасі, Ліван (заснована 1293 р.), Єрусалимську, засновану у 1311 р.; Константинопольську, засновану у XVI ст.) і 36 єпархій (вісім - у Вірменії, одна - у Нагірному Карабаху, інші - у тих країнах, де існують вірменські общини).

З ХІІ ст. невелика частина вірмен стала визнавати верховенство Римської католицької церкви й папи Римського. Ордени Ісуса (єзуїтів), що підтримувалися домініканськими місіонерами, об’єдналися у Вірменську католицьку церкву з патріаршою резиденцією у Бейруті (Ліван). Поширенню протестантизму серед вірмен сприяли американські місіонери-конгрегаціоналісти, які прибули з Бостона у 1830 р. Відтоді існує багато вірменських протестантських конгрегацій. Нині у Вірменії діють Вірменська католицька церква, Вірменська євангелічна церква, синагога, а також церкви і молитовні будинки різних релігійних меншин.

Археологічні розкопки поблизу Ечміадзіна показують, що вже у VV тис. до н.е. на території Вірменії населення займалося землеробством і знало чорну металургію. Збереглися також зрошувальні канали, збудовані в рабовласницькій державі Урарту у ІХ-VІІІ ст. до н.е., а ще там існувала оригінальна клинописна писемність, виникла математична наука, були розроблені власні міри і цифрова система. Сучасна вірменська мова містить низку термінів, що походять з урартської, а у вірменському епосі збереглися легенди, котрі своїми коренями сягають урартської епохи.

Із становленням феодального суспільства у Вірменії йшов бурхливий процес розвитку самобутньої культури, характерними рисами котрої були використання глибоких народних традицій, відданість гуманістичним ідеям, відхід від релігійного догматизму й набуття світських рис. Інтенсивності цих процесів не зашкодили навіть постійні іноземні вторгнення і криваві феодальні міжусобиці.

     На початку V ст. (ймовірно, у 405 - 406 рр.) селянський син, ченець Месроп Маштоц (361 - 440 рр.) створив вірменський алфавіт, на основі якого найближчим часом з’явилася досконала національна історична, географічна й теологічна література вірменською мовою (твори Агафангела, Повстоса Бюзанда, Мовсеса Хоренаці та ін.). Лише завдяки вірменським перекладам збереглися окремі античні наукові праці, зокрема, трактат давньогрецького філософа-діалектика Зенона “Про природу”. У VІІ ст. вірменська наука висунула великого математика і філософа Ананія Ширакаці. Й донині у Вірменії збереглися своєрідні, що відзначаються стрункістю архітектурних форм та простотою внутрішнього оформлення, будівлі ІV-VІІ ст. - Ереруйська базиліка, Сісіанський храм, храм Вагаршапат та ін.

Черговий сплеск культурного процесу в Закавказзі припав на Х – початок ХІІІ ст., коли особливого розвитку набула світська феодальна література. У Вірменії тоді був створений патріотичний епос “Давид Сасунський”, який славив героїв визвольної боротьби. Енциклопедист і поет Григор Магістр (990 -1058 рр.) переклав з грецької на вірменську “Діалоги Платона” та “Геометрію” Евкліда. Фундатором вірменської світської літератури вважається поет і філософ-містик Григор Нарекаці (951-1003 рр.), його традиції продовжив лірик Іоан Саркаваг (1045-1129 рр.), який у 1084 р. здійснив реформу вірменського календаря, ввівши до нього високосний рік. Автором великої поеми про вірменську історію є Нерсес Шноралі (Благодатний) (1102-1172 рр.), а Мхітар Гош (1130-1213 рр.) започаткував у вірменській літературі жанр байки та склав збірник вірменського звичаєвого права.

Після повалення сельджуцького правління склалися набагато сприятливіші умови для культурного піднесення Вірменії. Значно збільшилася кількість університетів і академій, при яких існували сховища рукописів – скрипторії, один лише Татевський монастир мав понад 10 тис. книг. З історіографічних творів того часу, котрі дійшли до нас, найвідоміші “Хронографія” Матеоса Урхаеці й “Історія” Мхітара Анеці. Багратидські царі після перенесення своєї резиденції в Ані прикрасили нову столицю величними спорудами, так що з часом склався навіть новий “анійський” архітектурний стиль. Кращими його зразками є двоповерховий палац Багратидів ХІ ст. в Ані та палац резиденції Вачутянів в Амберде. У післясельджуцький період були створені монастирські ансамблі в Санаїні, Ахпаті, Агарцині, Гехарді, Нор-Гетику тощо.

Монголо-татарське нашестя та вторгнення у ХІV-ХV ст. інших завойовників завдали значних збитків високорозвиненій, з багатовіковими традиціями, культурі Вірменії, започаткували тривалу смугу її занепаду. Масового знищення зазнали найцінніші витвори писемності, мистецтва й архітектури. Одначе і за таких умов за стінами небагатьох вірменських монастирів, що уціліли, продовжувалася копітка робота з переписування книг, відновлення втрачених і складання нових. Любов’ю вірменського народу до книги користувалися завойовники, котрі нерідко повертали захоплену ними літературу за великий викуп.

Основні культурні сили Вірменії у ХІІІ-ХVІ ст. концентрувалися у колоніях за межами батьківщини, єдиним науковим центром на вірменських землях у 1280-1338 рр. був Гладзорський університет на південному сході – в Сюніку. Саме там написали свої праці Вардан Великий - із загальної історії, Григор Акнераці – з історії монголів та їхніх завоювань, Стефаннос Орбелян – “Історію дому Сісакан”. У Кілікійській Вірменії, заснованій у 1080 р. на півдні сучасної Туреччини втікачами від нашестя сельджуків, цар Етум ІІ на прохання папи римського Климента V (1305-1314 рр.) склав “Історію татар”, що пізніше була перекладена на латинську й низку європейських мов. Іоан Грзінкауї написав відому астрономічну працю “Про рух небесних тіл, світила на небі й непорушність Землі” (1284 р.).

Помітне місце в історії вірменської літератури посіли твори поетів Фріка (1234-1315 рр.) та Мкртича Нагаша (ХV ст.), в котрих зображена боротьба вірменського народу проти чужоземного гніту та гірка доля вірменських переселенців. У 1512 р. у Венеції було відкрито першу вірменську друкарню. В розвитку живопису лише в Кілікійській Вірменії продовжувалися традиції мистецтва книжкової мініатюри у творах Тороса Росліна. Архітектурне будівництво в той час практично занепало, щоправда ув окремих монастирях були створені чудові архітектурні ансамблі, з-поміж яких вирізняється комплекс унікальних печерних споруд Айранвака, вирубаний у скелі.

Певне пожвавлення культурного життя у Вірменії спостерігалося після турецько-перського мирного договору 1639 р., хоча, як і раніше, більшість творів суспільно-політичного спрямування створювалося за межами країни. Такою була, зокрема, “Книга історій” вірменського історика Аракела Даврижеці Тебризького, що охоплювала період 1601-1662 рр. і містила багатий матеріал з історії вірменських колоній у різних країнах Європи й Азії.

Оскільки в розореній безперервними війнами Вірменії умови для розвитку культури були вкрай несприятливі, різко скоротилося число письменного населення. Внаслідок цього найвизначніші осередки вірменської культури й надалі перебували за межами країни, де вихідці з Вірменії відкривали вірменські школи, друкарні, культурно-просвітні організації. До таких, зокрема, відноситься створене в 1717 р. у Венеції товариство мхітаристів, що лишило помітний слід в історії вірменської культури.

Лише у 70-х рр. ХVІІІ ст. у Вірменії було налагоджене виробництво паперу й відкрито друкарню. Саме тоді написано низку історичних творів, найвідомішим з-поміж яких є праця Авраама Креатці, в якій змальоване важке становище Вірменії під владою Ірану. Відроджувався живопис, про що свідчить розпис головного Ечміадзинського храму художником і поетом Овнатаном (бл. 1730-1801 рр.). На другу половину ХVІІІ ст. припадає творчий злет найвизначнішого діяча вірменської культури того часу, поета-ашуга (у перекладі з тюркського – “закоханий”) Саят-Нова (1712-1795 рр.), що писав вірменською, грузинською й азербайджанською мовами, оспівуючи дружбу між народами Закавказзя. Загинув він мученицькою смертю під час погрому Тбілісі Ага-Мохаммед-ханом.

Найвищим досягненням вірменської культури ХІХ ст. вважається створення нової вірменської літературної мови, біля витоків якої стояв видатний письменник, просвітянин, етнограф Хачатур Абовян (1809-1848 рр.).

Сучасну Вірменію часто називають музеєм під відкритим небом, адже там збереглося понад 4 тис. унікальних пам’яток – храмів, монастирів, палаців, караван-сараїв (будівель, призначених для постою караванів), стародавніх мостів. З-поміж них - резиденція царів у фортеці Гарні (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) з язичницьким храмом Сонця (І ст.), палаци патріархів у Двіні (V-VІ ст.), храми Ріпсіме (VІІ ст.), монастирські ансамблі Севан (ІХ ст.), Апхат (Х-ХІІІ ст., об’єкт Всесвітньої культурної спадщини) та ін. У Єревані розташований Матенадаран – найбільше у світі сховище стародавніх рукописів (близько 15 тис.) з історії, філософії, права, медицини, математики, природознавства, астрономії, граматики, музики.

Населення Вірменії вирізняється високим рівнем грамотності (99 %). В країні 12 вузів (в т.ч. 2 університети, консерваторія), музеї, театри, бібліотеки. У складі Академії наук працює мережа науково-дослідних інститутів.

ЛЕКЦІЯ 7. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ГРУЗІЯ

Республіка Грузія: загальні відомості

Територія – 69,7 тис.кв.км.

Населення – 4,4 млн. осіб (2002 р.)

Столиця – Тбілісі

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 9 країв, два міста з особливим статусом (Тбілісі і Поті) і дві автономні республіки (Абхазія, Аджарія)

Національний склад: грузини (70,1 %), вірмени (8,1 %), росіяни (6,3 %), азербайджанці (5,7 %), осетини (3 %), абхазці (1,8 %)

Мови – грузинська (державна, 71 %), російська (9 %), вірменська (7 %), азербайджанська (6 %), інші (7 %)

Релігія – християнство (83 %, в т.ч. грузинська православна церква – 65 %, Російська православна – 10 %, вірменська апостольська – 8 %), іслам (11 %), інші (6 %)

Середня тривалість життя – 64,6 років

Народжуваність – 1,12 %, смертність – 1,46 %

Грошова одиниця – ларі = 100 тетрі

ВВП на душу населення –  500 дол. США (2001 р.)

1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал Республіки Грузія та її історичне минуле. Республіка Грузія (Сакартвело) – країна, розташована в Західній Азії, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя – 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією – 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори: на півночі - хребти Великого Кавказу, з найвищими точками країни г.Шхара (5066 м) і г.Казбек (5033 м),  на півдні – Малого Кавказу.

В надрах Грузії є марганець, кольорові метали, камяне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі грунти і клімат спрятливі для ведення сільського господарства. Також Грузія володіє унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагри, Піцунда, Цхалтубо тощо) і пам’ятками природи.

Грузинський народ – один з найдавніших на теренах СНД, має давні традиції державотворення. Вже у VІ ст. до н.е. на території сучасної Західної Грузії виникло Колхідське царство, а в Східній Грузії у ІV ст. до н.е. постало Картлійське царство (Іберія). Важливим факторами становлення грузинського етносу і державності стало введення християнства: в ІV ст.н.е. – в Картлійському царстві, а в VІ ст. в Лазському царстві (Колхіда), а також  - створення грузинської писемності (не пізніше V ст.). У VІ – на початку Х ст. територія Грузії перебувала під владою перської династії Сасанідів, Візантії та Арабського халіфату.

Усі князівства Східної і Західної Грузії в одну централізовану державу об’єднав під своєю зверхністю цар Баграт ІІІ (975-1014 рр.), представник династії Багратидів. Тбілісі залишався під владою Арабського халіфату до 1122 р., коли його звільнив Давид Будівничий (1089-1125 рр.). Найвищого розквіту Грузія досягла в період правління цариці Тамар (1184-1213 рр.). У цей же період практично завершилось формування грузинського етносу, були також встановлені звязки з Київською Руссю, Західною Європою, Сходом. В період правління Тамар Грузія являла собою поліетнічну країну, що включала і вірмен, і різні мусульманські народи. Сучасну назву “Сакартвело” для означення своєї країни грузини стали використовувати у ХІV ст., коли знову об’єднались під зверхністю одного монарха Східна Грузія (Картлі) і Західна (Імеретія), адже у 30-40-ві рр. ХІІІ ст. Грузія потрапила в залежність від Золотої Орди, незалежність зберегла лише Імеретія зі столицею Кутаїсі. Остаточно “добив” Грузію Тамерлан (Тимур) у 1386 і 1403 рр. Останнім царем об’єднаної Грузії був Олександр І (1412-1443 рр.), за правління його синів Грузія була поділена на кілька князівств – Картлі, Кахетію та Імеретію.

У ХVІ-ХVІІІ ст. Грузія поперемінно перебувала під владою Оттоманської Порти та Ірану. Так, за мирним договором 1555 р. між іранським шахом і турецьким султаном Сулейманом І Кануні, Імеретинське царство, Гурійське і Мінгрельське князівства, західна частина південногрузинської області Самцхе-Саатабаго і Західна Вірменія перейшли до Османської імперії, а Східна Грузія (Картлі і Кахетія), східна частина Самцхе, Східна Вірменія, Шекі, Ширван і Карабах – до складу Ірану. Боролися за Закавказзя й кримські хани.

Останню спробу створити багатонаціональну Грузинську державу здійснив цар Іраклій ІІ у другій половині ХVІІІ ст., але цього разу завадила вже Російська імперія. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (Картлійсько-Кахетинське царство), а точніше російська імператриця Катерина ІІ і грузинський цар Іраклій ІІ уклали Георгіївський або “Дружній договір”, за яким Росія встановлювала свій протекторат над Картлійсько-Кахетинським царством. У 1801 р. Росія анулювала Георгіївський трактат і анексувала Східну Грузію (це сталося після того, як 1800 р. помер останній представник династії Багратидів Георгій ХІІ).

У 1810 р. Імеретинське царство,  1829 р. Аджарія, 1857 р. Гурія, 1858 р. Мінгрелія і 1864 р. Сванетія були анексовані Росією. Цьому процесові особливо посприяли перемоги Росії в російсько-перських (1804-1813 і 1826-1828 рр.) і російсько-турецьких (1806-1812 і 1828-1829 рр.) війнах. Насамкінець, в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. до Росії увійшли Південно-Західна Грузія і порти Поті й Батумі. На території колись єдиної Грузії російська влада утворила Тифліську і Кутаїську губернії.

У такому стані Грузія перебувала до листопада 1917 р., коли до влади прийшли грузинські меншовики. У 1918 р. в Грузію були введені німецькі і турецькі війська. 26 травня 1918 р. Грузія за підтримки Німеччини проголосила незалежність й утворення Грузинської демократичної республіки. Від кінця 1918 р. до липня 1920 р. на території Грузії перебували англійські війська і саме у цей період, а точніше у січні 1920 р. країни Антанти визнали де-факто незалежність Грузії. Проте вже 25 лютого 1921 р. внаслідок повстання більшовиків, підтриманого Червоною армією, в Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську СРР, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, яка в свою чергу у грудні 1922 р. увійшла до складу СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі СРСР як союзна республіка.

У 1970-х рр. в радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі з Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а у другій половині 1980-х рр. в республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. У жовтні 1990 р. в Грузії були проведені перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція “Круглий стіл” на чолі з колишнім дисидентом, радикальним націоналістом Звіадом Гамсахурдіа, який був обраний голової Верховної ради Грузії. Гамсахурдіа проголосив курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південно-осетинської автономій.

В березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув З.Гамсахурдіа, отримавши майже 87 % голосів виборців.

У грудні 1991 – січні 1992 р. в результаті збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джабою Іоселіані і Тенгізом Кетовані, по суті, привели до влади колишнього очільника грузинської компартії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе, який в березні 1992 р. обійняв посаду голови Державної ради Грузії, а в жовтні 1992 р. був обраний головою парламенту республіки. Законно обраний президент З.Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992 р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), звідки почав партизанську війну проти уряду Е.Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи З.Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як пристановище у своїй боротьбі з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це, у свою чергу, провокувало початок чергового громадянського протистояння, у якому абхазький уряд виступив би проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993 р. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994 р. він був убитий при незясованих обставинах.

1995 р. Е.Шеварднадзе було обрано на посаду президента Грузії, 9 квітня 2000 р. він був переобраний на другий президентський термін. У листопаді 2003 р. Е.Шеварднадзе подав у відставку з посади президента Грузії внаслідок “Революції троянд”, приводом до якої стали масові фальсифікації результатів парламентських виборів у листопаді 2003 р. На дострокових президентських виборах 4 січня 2004 р. переконливу перемогу здобув Михаїл Саакашвілі*.

2. Політико-адміністративний устрій Грузії і характеристика сучасних політичних процесів в державі. За Конституцією 24 серпня 1995 р. Грузія є президентською республікою. Президент, що обирається на п’ятилітній термін й не більше, ніж на два терміни поспіль, є не лише главою держави, а й очільником виконавчої влади. Вищий законодавчий орган – парламент – складається з двох палат – Ради Республіки і Сенату. До верхньої палати – Сенату – входять депутати від Абхазії, Аджарії та інших територіальних утворень Грузії, а також пять сенаторів, призначених президентом Грузії. З 235 депутатів нижньої палати 150 обираються за пропорційною системою, а 85 – за мажоритарною. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем’єр – міністра уряду виконує державний міністр.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом, закріпленим в Конституції 1995 р., Республіка Грузія складається з 9 країв - Самегрело (Верхня Сванетія), Рача-Лечхумі (нижня Сванетія), Гурія, Імеретія, Месхет-Джавахетія, Шида-Картлі (Нижня Картлі), Квемо-Картлі (Верхня Картлі), Мцхета-Мтианеті, Кахетія; двох міст, що мають права країв (Тбілісі і Поті) і двох автономних республік (Абхазія і Аджарія). Абхазія в даний час не підпорядковується центральній грузинській владі так само, як і Південна Осетія (колишня Південно-Осетинська автономна область, ліквідована Верховною радою Грузії у 1990 р.)

Вибори до місцевих органів влади – сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) – проводяться за змішаною системою. Мерів міст призначає президент країни.

Вища судова установа – Верховний суд Грузії, що здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за представленням президента держави обирає парламент.

Конституційний контроль від 1996 р. здійснює Конституційний суд (КС), що складається з 9-ти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, а ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень Конституційного суду – 10 років,  кожні п’ять років відбувається ротація його голови шляхом виборів з-поміж членів суду.

 3. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Грузія. Традиційними заняттями в Грузії були вирощування цитрусових, виноградарство і виноробство. До кінця 1980-х рр. в республіці склалися й успішно працювали такі галузі промисловості, як гідроенергетика, видобуток вугілля, марганцю й міді, чорна металургія (виробництво феросплавів, чавуну і сталі), машинобудування, нафтопереробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна, харчова і текстильна промисловість. Обсяг зовнішньої торгівлі був незначним, хоча 2/3 виробленого в Грузії продовольства вивозилося до інших республік СРСР. Майже все промислове виробництво зосереджене в рівнинних районах країни, більше половини підприємств розташовані в Тбілісі, Руставі і Кутаїсі.

Незалежна Грузія зіштовхнулася з катастрофічним спадом в економіці. У 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 % (у промисловості – на 48 %, в сільському господарстві – на 32 %), розпочалася стрімка інфляція, у квітні 1993 р. Грузія ввела тимчасову грошову одиницю – купон. До середини 1994 р. багато галузей економіки, наприклад лісове господарство і будівництво, практично припинили своє існування, інші різко знизили обсяги виробництва. Інфляція за 1994 р. склала 8500 %, а безробіття сягнуло показника у 20 %.

1995 р. став переломним у виведенні економіки республіки з кризового стану: на стабілізацію фінансової сфери було спрямовано майже усі позики МВФ, відпущено ціни на зерно і хлібопродукти, укладено угоду на будівництво газопроводу Баку-Джейхан територією Грузії, прийнято відносно збалансований державний бюджет, ухвалено закони про комерційні банки, земельну і податкову реформу, й, нарешті, у жовтні 1995 р. було введено національну грошову одиницю – ларі. Намітилося зростання ВВП, що у 1996 р. сягнуло 14 % (у 1995 – 2,4 %), було зареєстровано понад 30 тис. приватних підприємств, загальна чисельність зайнятого населення оцінювалася у 2,2 млн. осіб. Значно пожвавилося виробництво у приватному секторі економіки, де 1997 р. вироблялося вже понад 50 % ВВП.

У 1994-1996 рр. Грузія одержала значну фінансову і гуманітарну допомогу від міжнародних організацій і країн-донорів. Спільно з американськими компаніями поступово відновлюється енергетичний комплекс країни, освоюються перспективні нафтові родовища на сході Грузії, належним чином став функціонувати нафтопровід Баку-Супса, будуються нові газопровідні мережі в Кутаїсі, Горі, Каспі, Руставі і т.ін.

В Грузії демонтовано радянську систему ведення сільського господарства й, відповідно, ліквідовано колгоспи і радгоспи. Для законодавчого забезпечення земельної реформи парламент Грузії 1996 р. ухвалив закони “Про власність на землі сільськогосподарського призначення” і “Про оренду земель сільськогосподарського призначення”, внаслідок чого більше мільйона родин одержали у приватну власність 918 тис. га землі, а 825 тис. га здано в оренду 46 тис. підприємств.

Завдяки географічному розташуванню між європейською частиною Росії і Азією територія Грузії набуває важливого транзитного значення, особливо для сусідніх Азербайджану і Вірменії, які через Грузію мають вихід до Чорного моря. Ще за радянської доби Тбілісі перетворився на великий вузол залізничних і автомобільних шляхів Кавказького регіону. На грузинські залізниці, довжина яких 1583 км, припадає близько третини внутрішніх вантажних перевезень, 63 % вантажних перевезень припадає на долю автомобільного транспорту. Довжина автомобільних доріг з твердим покриттям – понад 20 тис. км, однак майже 8 тис. км доріг потребують капітального ремонту. Найбільшими чорноморськими портами є Батумі, де розташований головний нафтовий термінал і контейнерний порт, і Поті, де розташована база грузинських ВМС. Головний аеропорт країни, розташований на околиці Тбілісі, зв’язаний міжнародними авіалініями з більшістю столиць країн СНД і Європи.

Грузія має стійкий негативний торговий баланс. Вона імпортує продовольство, енергоносії, автомобілі, техніку і транспортне устаткування. Експортує Грузія мінеральні води, вина, чай, цитрусові, труби, сплави чорних і кольорових металів, текстильні вироби,  також республіка реекспортує сиру нафту. Обсяг імпорту 2000 р. оцінювався у 898 млн. дол. США, експорту – 372 млн. дол. США. Найбільшими країнами-імпортерами Грузії є держави ЄС, Росія, Туреччина і США, найбільші експортери грузинської продукції  - Росія, Туреччина, Азербайджан, Вірменія.

Й донині економічне становище Грузії є нестабільним через невирішені структурні проблеми в економіці, включно з труднощами зі збором податків і оплатою за спожиту електроенергію, тіньовою економікою (за неофіційними оцінками, у 2001 р. в тіні перебували 68 % прибутків торгівлі, 63 % - готельного і ресторанного бізнесу, 50 % - будівництва і 40 % - промисловості), корумпованістю чиновників тощо.

4. Зовнішня політика Грузії. Республіка Грузія – член низки міжнародних організацій, у тому числі - ООН (з 1992 р.), Чорноморського економічного співробітництва, Північноатлантичної ради з співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи, від 1999 р. Грузія є членом ВТО. 22 жовтня 1993 р. було ухвалено рішення про вступ Грузії до складу СНД. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Росією, Туреччиною та Україною (грузино-український договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу підписано 13 квітня 1994 р.), особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

На зовнішньополітичній арені Грузія доби президента Е.Шеварднадзе (1995-2003 рр.) намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських “сепаратистів” і загрожувала нанести удар по “базах терористів” в Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е.Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Також він дав дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан грузинською територією. 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в “антитерористичних операціях” в Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М.Саакашвілі змін, по суті, не зазнав, оскільки головна стратегічна мета Грузії – інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти – залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М.Саакашвілі проголосив Україну.

5. Проблеми сепаратизму і національних меншин в Грузії. Від штучно скроєної за більшовицькими лекалами Грузинської РСР незалежна Грузія отримала у спадок цілу низку національних проблем, окремі з яких перетворилися на конфлікти, що стоять на заваді територіальній цілісності Грузії. Передовсім мова йде про грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти. 

Грузино-абхазький конфлікт має давню передісторію, його коріння - в довільному відношенні більшовицького керівництва до історії взаємин грузин і абхазців. Конструюючи на початку 1920-х рр. національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що до радянської доби Абхазія ніколи не входила до складу Грузії. Від кінця ХV і до початку ХІХ ст. абхазці – народ, близький своєю мовою і походженням до північно-кавказьких народів адигейської групи, перебували під владою Туреччини, від ХІХ ст. – у складі Росії. У 1917 р. абхазці увійшли до Союзу об’єднаних горців Кавказу, на базі якого 1918 р. була проголошена Горська республіка у складі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, Адигеї і Абхазії. А 31 березня 1921 р. була проголошена незалежна Радянська Соціалістична Республіка Абхазія, яка, щоправда, в грудні 1921 р. опинилася у складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, що у свою чергу у 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР у складі Грузинської РСР.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партійні керівники звертались до керівництва СРСР з проханням відокремити Абхазію від Грузії і приєднати її до РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у кадровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х рр. Абхазія мала своє радіо і телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партійних працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому, що абхазці складали абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44 % - грузини, 17% - абхазці, 16 % - росіяни, 15 % - вірмени, 8 % - інші національності).

Сучасний грузино-абхазький конфлікт розпочався з проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с.Лихни, у якій брали участь 30 тис. осіб, в т.ч. партійні й урядові керівники Абхазії і представники вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила “Постанову представників абхазького народу” і “Звернення до М.С.Горбачова”, у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії “політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації”.

Грузинська влада замість пошуку компромісу лише “підлила масла у вогонь”: упродовж 1989-1990 рр. Верховна рада Грузії ухвалила низку законодавчих актів, які анулювали усі договори радянського уряду Грузії у 1920-ті рр, що слугували правовою базою для існування грузинських автономних утворень – Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. У серпні 1990 р. грузинський парламент ухвалив закон про вибори, в якому містився пункт про заборону брати участь у виборах до республіканського парламенту регіональним партіям.  У відповідь на це 25 серпня 1990 р. абхазькі депутати Верховної ради Абхазької АРСР прийняли Декларацію про державний суверенітет Абхазії, що була анульована Верховною радою Грузії. Проте після перемоги блоку З.Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії в жовтні 1990 р. парламент Абхазії взяв курс на непокору Тбілісі. Підтвердженням цього стало обрання головою парламенту Абхазії рішучого прихильника незалежності республіки Владислава Ардзінби.

У березні 1991 р. З.Гамсахурдіа виступив зі зверненням до абхазького народу, в якому назвав В.Ардзінбу “зрадником” і “знаряддям Москви”. У відповідь на це 98,4 % учасників референдуму в Абхазії за збереження СРСР, що відбувся 17 березня 1991 р. проголосували “за” (офіційний Тбілісі цього дня проводив референдум з питання відновлення державної незалежності). У лютому 1992 р. Верховна рада Абхазії ухвалила постанову про відновлення конституції Грузії 1991 р. і призупинення радянської конституції 1978 р., а також про поновлення конституції Абхазії 1925 р. Це означало анулювання правової бази входження Абхазії до складу Грузії.

Поступово грузино-абхазький конфлікт набув форми збройного протистояння між грузинами і абхазцями. Початок воєнним діям було покладено в ніч з 13 на 14 серпня 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі. Одначе грузинське керівництво фактично програло війну з Абхазією через перебування на її території трьох російських військових баз.

Іншою “гарячою точкою” на політичній карті Грузії залишається Цхінвальський регіон (у 1922-1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), де мешкають переважно осетини. Зі 100 тис. населення регіону 66,2 % складають осетини, всього ж за переписом населення 1989 р. в Грузії проживало 165 тис. осетин.

У складі Грузинської РСР Південно-Осетинська автономна область утворена 20 квітня 1922 р. Сучасний етнічний конфлікт між грузинами і осетинцями був спровокований рішенням Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м.Цхінвалі, організований З.Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г.Гумбарідзе для “захисту грузинського населення” автономії. Учасників маршу не пустили до міста війська МВС СРСР, але кров все ж пролилася.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулась до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії субєктом радянської федерації. У грудні 1990 р. офіційний Тбілісі взагалі скасував Південно-Осетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Цей період ознаменувався також військовим протистоянням обох сторін, особливо жорстким воно стало після того, як в результаті референдуму, проведеного південно-осетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що продовжувались з перервами до липня 1992 р., були припининені за посередництва Росії, що розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузино-осетинського конфлікту трагічні: 93 спалених села, понад тисячу убитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Окрім Абхазії й Північної Осетії в Грузії є ще низка проблемних регіонів, що є потенційно вибухонебезпечними для територіальної цілісності держави. Найбільшим з-поміж них є Аджарія (столиця – м.Батумі), що має конституційний статус автономії у складі Грузії. Корінне населення Аджарії – грузини, що були насильно навернені до ісламу під час турецького панування. За часів правління в Аджарії Аслана Абашидзе (до весни 2004 р.) республіка фактично не визнавала юрисдикції Тбілісі у питаннях зовнішньої, у т.ч. зовнішньоекономічної політики, про що свідчили рішення, які стосувались питань іноземних інвестицій, спільних підприємств, торгівлі, транскордонного співробітництва Аджарської Республіки, що ухвалювались в Батумі, а не в Тбілісі. Лише після втечі Абашидзе та представників його клану до Москви офіційний Тбілісі отримав серйозні важелі контролю за ситуацією в Аджарії.

Не проти домогтися тієї чи іншої форми автономії й мешканці Джавахетії (адміністративний центр – м.Ахалкалакі), де компактно проживають вірмени, що становлять 8 % населення Грузії. Підживлюються ці настрої й тим, що регіон безпосередньо межує з Республікою Вірменія.

Проблемним залишається й Ахметський район Грузії, в якому мешкають переважно чеченці-кистинці (цей район ще називають “малою Чечнею”). Влада офіційного Тбілісі є тут номінальною, а закони Грузії фактично не діють на цій території, про що свідчить спроба грузинської влади восени 1999 р. відкрити відділення поліції Грузії в с.Дуїсі – неформальній столиці цієї зони, що закінчилась перестрілкою з місцевим населенням

На фоні цілої низки проблемних регіонів, область Квемо-Картлі, що розташована на стику Грузії, Азербайджану і Вірменії і, де компактно проживає азербайджанське населення Грузії, може слугувати за приклад вирішення міжетнічних проблем. До правління в Грузії Е.Шеварднадзе азербайджанці Квемо-Картлі зазнавали серйозних утисків, але на сьогодні ситуацію нормалізовано, що підтверджує існування прозорого кордону між Грузією та Азербайджаном.

 6. Етно-демографічна ситуація, мова, релігія й культура Грузії. За даними останнього радянського перепису населення 1989 р. населення Грузії становить 5,4 млн. осіб. У пострадянську добу відбулося значне скорочення чисельності населення. За даними перепису 2001 р. на території Грузії мешкало приблизно 4,4 млн. осіб (без врахування населення Абхазії і Південної Осетії, що не брало участі в переписі).

Окрім грузинської мови найбільш поширеними в Грузії є російська і абхазька. Державною мовою є грузинська, що належить до картвельської групи кавказьких (іберійсько-кавказьких) мов, до якої входять мегрельська, сванська і лазька мови. Грузинська мова – єдина з-поміж іберійсько-кавказьких мов, що має стародавній алфавіт, несхожий з жодним у світі. Абхазька мова належить до абхазсько-адигської групи кавказьких мов і використовує з 1954 р. для написання кирилицю (у 1928 р. була розроблена писемність на основі латиниці, що у 1938 р. була замінена грузинською графічною системою).

Більшість віруючих етнічних грузинів належать до Грузинської православної церкви (65 % віруючих). Східна Грузія ще 326 р. була навернена до християнства завдяки проповідницькій діяльності святої рівноапастольної Ніни з Єрусалима і стала другою (після Вірменії) державою, що прийняла християнство як офіційну релігію. У V ст. Грузинська православна церква (ГПЦ) отримала автоекфалію, а з ХІ ст. її зверхник має титул католикоса-патріарха. У 1811 р. ГПЦ була включена до складу Російської православної церкви (РПЦ), втративши статус автокефальної. Натомість було утворено Грузинський екзархат на чолі з екзархом у сані митрополита, згодом – у сані архієпископа. 1917 р. ГПЦ повернула собі статус автокефалії і цілковито розірвала зв’язки з РПЦ (відновлені 1943 р.).

В Грузії є невелика кількість католиків, в Аджарії й у південних прикордонних районах мешкають переважно мусульмани. Абхазці, азербайджанці, асирійці і курди Грузії також сповідують іслам (всього мусульман в республіці - близько 11 %). Більшість осетинів – православні. Вірмени, греки і росіяни мають свої православні приходи, причому до Вірменської апостольської церкви належать близько 8 % віруючих на теренах Грузії.

Грузія – країна стародавньої культури. Головні архітектурні памятки, що збереглися, переважно церкви і монастирі. Статус об’єкту Всесвітньої культурної спадщини отримав музей-заповідник у Мцхеті, де збереглися рештки укріплених кварталів і могильників доби Картлійського царства (початок І тис. до н.е. – ХV ст.). Класичними зразками грузинської архітектури є місто-фортеця Уджарма (V ст.) і храми в Картлі (V-VІ ст.). Чимало чудових храмів збереглося в Абхазії (Піцундський – Х ст., Бедійський – ХІ ст. та ін.).

Грузинські ремісники досягли високої майстерності в мистецтві обробітку металів. Вироби із серебра, золота, бронзи знайдені в похованнях, що датуються ІІ і І тис. до н.е. Упродовж Х-ХІІІ ст. грузинські майстри створили унікальні зразки ювелірного мистецтва з емалі: ікони, розп’яття, прикраси.

Від ІV ст. на території Західної Грузії у м.Фасіс (Поті) існувала риторико-філософська школа. Найдавнішою пам’яткою грузинської літератури є “Мучеництво Шушаніки” Якова Цуртавелі, що датується V ст. В ХІ-ХІІ ст. досягла розквіту наука - з’явились вищі школи (академії) в Ікалто і Гелаті, написано праці з філософії, астрономії, історії, медицини, права. Епічний шедевр грузинської літератури “Витязь у тигровій шкірі” Шота Руставелі, присвячений цариці Тамар, написаний у ХІІ ст.

Монголо-татарське нашестя та вторгнення протягом ХІV-ХV ст. інших тюрко-монгольських завойовників завдали найтяжчих збитків високорозвиненій, з багатовіковими традиціями, культурі народів Кавказу, поклали початок тривалій смузі її занепаду. Найгірші наслідки вторгнень загарбників виявилися для культур Вірменії й Грузії, де масового знищення зазнали найцінніші витвори писемності, мистецтва й архітектури. В Грузії зусилля діячів культури і всієї нації були спрямовані на збереження культурної спадщини й традицій від їхнього повного знищення загарбниками. В народі дбайливо зберігалися списки поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкірі”, невідомий автор залишив цінний твір з історії Грузії ХІІІ-ХІV ст., у ХV ст. було зроблено новий список грузинського збірника історичних праць – “Картліс Цховреба” (“Історія Картлі”).

У 1629 р. в Римі вийшла перша друкована книга грузинською мовою. Грузинська знать відряджала своїх дітей на навчання в інші держави, в тому числі до Москви, де в 1695 р. було налагоджено книгодрукування грузинською мовою. Правителі Теймураз І і Арчил самі були великими поетами, що представляли різні поетичні напрями, пов’язані, відповідно,  з іранськими та грузинськими національними традиціями. Їхній сучасник Парсадан Георгіджанідзе написав “Історію Грузії”, склав грузино-арабо-перський словник і зробив переклад на грузинську мову кількох літературних пам’яток Сходу.

У 1709 р. у Тбілісі була заснована перша друкарня, в якій побачило світ перше видання геніальної поеми Шота Руставелі. У московській грузинській друкарні вийшли фундаментальні праці Валхушті Багратіоні з географії й картографії, а також праця “Життя Грузії”. Прагненням до демократизації літературної мови відзначалися книги байок і притч вченого й політичного діяча Сулхана Орбеліані (1658-1725 рр.). Визначне місце в грузинській поезії посідає творчість Давида Гурамішвілі (1705-1792 рр.), втікача до Росії з лезгинського полону, котрий після служби в імперській армії 1760 р. оселився в українському Миргороді. Його поеми “Біди Грузії”, “Пастух Кацвія”, ліричні вірші просякнуті мотивами грузинського й українського фольклору та відзначаються натхненним закликом до народної боротьби за визволення батьківщини. У ХVІІІ ст. зародилися грузинський професійний театр і драматургія, а вже за часів російського панування в Тифлісі у 1846 р. відкрилась публічна бібліотека, в 1851 р. – Кавказьке відділення Російського географічного товариства, 1852 р. – Кавказький історико-етнографічний музей.

Гордістю сучасної Грузії є її літератори К.Гамсахурдіа, Н.Думбадзе, Г.Панджикідзе, кінорежисери Т.Абуладзе й О.Іоселіані, театральний режисер Р.Стуруа, а також представниці уславленої грузинської шахової школи чемпіонки світу Н.Гапріндашвілі і М.Чібурданідзе.

ЛЕКЦІЯ 8. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ КАЗАХСТАН

Республіка Казахстан: загальні відомості

Територія – 2717,3 тис.кв.км.

Населення – 14,5 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Астана

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 14 областей і три міста, що мають особливий статус: Астана, Алмати, Ленінськ (Байконир)

Національний склад: казахи (53 %), росіяни (30 %), українці (3,7 %), узбеки (2,5 %), німці (2,4 %), татари (1,7 %), уйгури (1,4 %)

Мови – казахська (державна), російська

Релігії – іслам, християнство (православя), лютеранство

Середня тривалість життя – 63 роки

Народжуваність – 1,73 %, смертність – 1,1 %

Грошова одиниця – тенге

ВВП на душу населення – 1350 дол. США (2001 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 76

1. Географічне розташування та природно-ресурсний потенціал республіки. Казахстан – велика держава в центрі Євразії, посідає дев’яте місце у світі за площею, що дорівнює, скажімо, п’ятьом Франціям чи чотирьом Українам, територія Казахстану удвічі більша від території усіх республік Середньої Азії разом взятих. Центральні райони країни віддалені від Чорного моря на 2000 км, Аравійського – на 2600 км, Карського – на 2500 км, морів Тихого океану – на 5600 км.

Загальна довжина кордонів Казахстану – 15 тис. км. Північний кордон з Росією – 6023 км – не має чітко визначених природних рубежів, на північному сході і сході з КНР – 1718 км – і на південному сході з Киргизстаном – 1053 км – кордон проходить гірськими хребтами і міжгірськими просторами. На півдні країна сусідить з Узбекистаном – 2153 км кордону, а на південному заході – з Туркменістаном – 345 км кордону, ще 1730 км кордону проходить Каспійським морем. Кордони з півночі (з РФ) й півдня (з Узбекистаном, Туркменістаном, Киргизстаном) практично не охороняються, а з усього казахсько-китайського кордону демарковано і офіційно закріплено лише 327,3 км.

Більша частина території Казахстану рівнинна, гірські масиви, найвищий з-поміж яких Хан-Тенгрі (понад 6500 м) розташовані на сході та південному сході республіки і обіймають лише 10 % території.

Казахстан володіє різноманітними і багатими запасами корисних копалин – кольорових, чорних і рідкісних металів, нафти та газу, кам’яного і бурого вугілля, фосфоритів, бокситів. Республіка є одним з світових лідерів за запасами вольфраму, хрому, срібла, цинку, свинцю. На заході країни розташовані великі родовища нафти і природного газу, форфоритів, хрому, уранових руд. Північ багата на залізну руду, золото, камяне вугілля, боксити, сіль, титанові руди і азбест. На сході превалюють руди кольорових металів, поклади вольфрамо-молібденових і титанових руд. В центрі країни зосереджені поклади залізної і марганцевої руди, міді і найбільше в Казахстані родовище коксівного кам’яного вугілля (Карагандинський басейн). На півдні розташоване найбільше в СНД родовище фосфоритів Каратау.

Клімат Казахстану – помірно континентальний. Найбільші річки Іртиш і Сирдаря, беруть початок за межами країни в гірських районах. Досить значною в Казахстані є довжина узбережжя Каспійського та Аральського морів. Щодо Каспійського моря, то за останні два десятиліття рівень води в ньому неухильно збільшувався, що призвело до підтоплення деяких прибережних районів. Натомість рівень Аральського моря, починаючи з 1961 р.,  знизився на 14-15 м, що стало наслідком великого забору води для зрошення полів бавовника і рису в Казахстані та інших державах Центральної Азії. Водойма розпалася на частини, її екосистема зруйнувалася.

2. Короткий огляд історії становлення казахської державності. Історичні долі народів Центральної Азії у давнину багато в чому схожі, а в їх стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу регіону. Короткий огляд історії Казахстану розпочнемо з середини VІ ст. до н.е., коли перські війська підпорядкували такі ранньорабовласницькі держави регіону, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), що виникли у VІІ - першій половині VІ ст. до н.е. Середньоазійський регіон перси поділили на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

Виникнення перших державних утворень, що вважаються безпосередніми предками казахів, датується початком нової ери літочислення. До такого типу держав відноситься, зокрема, утворення сакських племен, що обіймало величезну територію сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї. Загалом упродовж ІV-V ст. у Середній Азії на території між Каспієм і р.Сирдар’я співіснувало близько тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало життя кочовим ордам, що спустошували та захоплювали ці території. Так, у V ст. Середньою Азією заволоділи ефталіти (“білі гунни”), що розгромили війська Сасанідської Персії. У 60-ті рр. VІ – VІІІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що розпався на початку VІІ ст. на Східний та Західний каганат. У ІХ-ХІІ ст. Казахстан входив до держав огузів і Караханідів.

Загалом, у VІ-ХІІ ст. на території сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї змінювали одна одну різноманітні ранньофеодальні держави, що об’єднували тюркомовні кочові племена. Більш розвинутим вважався південь, де панувало осідле господарство, розвивалось землеробство, проходили головні торговельні шляхи, в тому числі й відгалуження Великого Шовкового шляху.

На початку ХІІІ ст. уся Центральна Євразія увійшла до складу монгольської держави. В результаті завойовницьких походів монголо-татар територія Середньої Азії й Казахстану була поділена між улусами (спадковими володіннями) старшого сина Чінгісхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан), іншого сина – Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) і онука – Хулагу (Туркменія). Згодом Улус Джучі розпався, внаслідок чого степи Казахстану увійшли до складу Білої Орди (Ак-Орди), яка, в свою чергу, поділялася на кілька улусів. Один з улусів перебував під владою потомків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Представнику цієї династії Абулхайр-хану (1428-1468 рр. правління) вдалося об’єднати під своєю владою більшу частину Казахстану від Сибіру до Мавераннахру, проте суперники Абулхайр-хана – місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек – утворили на заході Семиріччя, в Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства.

     Головною галуззю господарства у казахів було кочове й напівкочове скотарство, вирощуванням злакових культур займалася незначна частина населення на півдні, котра не могла завести собі худобу. Досить високого розвитку набули ремесла (вичинка шкір, гончарство, ковальство, ткацтво тощо), які обслуговували натуральне господарство. Суспільно-економічні відносини у казахів перебували на патріархально-феодальному рівні. Землі та пасовиська формально вважалися власністю роду, до якого входили аульні громади, але фактично угіддя належали хану, що розподіляв їх на улуси між представниками верхівки феодальної аристократії (султанами) і родової знаті (біями, баями, частиною батирів). Привілейованою групою населення було також мусульманське духовенство, хоча серед рядових кочовиків збереглися пережитки доісламських вірувань, зокрема шаманізм.

     Основну масу казахів становили дрібні скотарі (шаруа), в яких не було пасовищ, вони потрапляли у кабальну залежність від батирів і біїв. Феодальна рента стягалася в формі різноманітних повинностей та двадцятої частки худоби общинників. У землеробських районах на півдні Казахстану найбільшими землевласниками були члени ханського роду і представники кочової знаті. Спираючись на систему умовного землеволодіння (союргал), вони поширювали свою владу як на сільську місцевість, так і на міста-фортеці. Найпоширенішою формою соціального протесту шаруа став їхній від’їзд на кочів’я до інших районів. Серед казахів існувало також рабство, що мало патріархальний характер.

Упродовж ХV ст. в Казахстані історично сформувалися три відокремлені області – Старший, Середній і Молодший жузи, що об’єднували різні угруповання тюркомовних племен і розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані. Жузи очолювалися ханами, ханства ділилися на султанства. Тяжіння жузів до різних економічних центрів і постійні феодальні усобиці їхніх правителів гальмували процес консолідації казахської народності, але спільні етнокультурні риси склалися у племен усіх жузів.

     Біла Орда, населена узбецько-казахськими племенами, остаточно розпалась у ХV ст. Натомість на початку ХVІ ст. після розпаду держави Абулхайр-хана, утворилось Казахське ханство, територія якого поступово розширялася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. На той час, в основному, завершився процес формування казахської народності, її мови й культури, однак через економічну відсталість і феодальні усобиці Казахське ханство не змогло перерости у централізовану державу.

Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Середньої Азії й Казахстану – Джунгарське (Ойратське) ханство та Іран. Джунгарське ханство виникло в 30-ті рр. ХVІІ ст. на території сучасного Північно-Західного Китаю як феодальна держава західномонгольських племен – ойратів. Незадовго до цього частина ойратів (під назвою калмиків) переселилася на Волгу і увійшла до складу Московського царства. Наприкінці ХVІІ ст. Джунгарське ханство стало об’єктом зовнішньополітичної експансії Цінської імперії, котра вже підкорила Південну (Внутрішню) й Північну (Зовнішню) Монголію. У свою чергу джунгари активізували наступ на західному напрямку і досить швидко оволоділи Семиріччям та південноказахськими містами. Однак спроба військового тиску на південному заході виявилася для Джунгарського ханства невдалою: численні киргизькі племена об’єдналися в боротьбі за незалежність і зупинили агресію.

     На початку 20-х рр. ХVІІІ ст. джунгарські феодали поновили спроби завоювання казахських земель і вдерлися у Ферганську долину. 1722-1723 рр. увійшли в казахську історію як “роки великого лиха”, коли джунгарам вдалося завдати нищівної поразки казахським військам. І хоча в 1728 р. казахське ополчення перемогло джунгарів біля озера Балхаш, це не усунуло загрози нової агресії. За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів значного поширення набула ідея прийняття підданства Російської імперії, що мала на той час певну історичну традицію.

     Коли наприкінці 80-х рр. ХVІ ст. казахський хан Тевеккель розпочав війну з державою Шейбанідів і сибірським ханом Кучумом, Москва пообіцяла надати йому допомогу проти останнього. У 1594 р. Тевеккель відрядив до Москви посольство, а вже наступного року цар Федір Іванович грамотою сповістив казахського хана про прийняття його з казахською та калмицькою ордами “під свою царську руку”, хоча, скоріше, це була лише декларація намірів. Контакти центральноазійських державних утворень з Росією продовжувались й надалі, про що свідчить те, що лише упродовж ХVІІ ст. в Середній Азії побувало вісім московських посольств.

     У зв’язку з цим видається логічним принесення 10 жовтня 1731 р. присяги на вірність Російській імперії ханом Молодшого жузу Абулхайром і 27-ма відомими казахськими старійшинами родів. У 1740-1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу. Спершу входження до складу Російської імперії позитивно відбилося на долі казахських племен, оскільки був покладено край згубним вторгненням джунгарів (у 1758 р. Джунгарське ханство цілковито перейшло під контроль маньчжуро-китайських військ), прискорилось поширення досконаліших знарядь праці в сільському господарстві й ремеслі, активізувалися взаємовигідні торговельні зв’язки з Росією.

     Але в другій половині ХVІІІ ст. російський уряд здійснив низку заходів щодо поширення на територію Казахстану загальноімперських порядків і установ, що означало обмеження й поступове позбавлення влади ханів, скасування прав і привілеїв султанів. Разом із зловживаннями царських урядовців це викликало загальноказахське повстання під проводом Батира Срима (1783-1797 рр.). Щоб розколоти повсталих у 1791 р. була відновлена ханська влада з радою старшин, а також зроблена низка поступок місцевій владі. Одначе у 1822-1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жузах було ліквідоване, натомість введене нове адміністративне управління. Щодо території Старшого жуза, то вона була приєднана до Росії в середині ХІХ ст.

Поштовхом до національно-державного відродження Казахстану стали події Лютневої (1917 р.) революції в Росії. Саме під їх впливом на базі оренбурзького осередку кадетської партії на першому всекиргизькому з’їзді наприкінці липня 1917 р. оформилась партія “Алаш”, яка висунула гасло автономії Казахстану і виступила за поступову трансформацію патріархально-феодальних порядків на демократичні. Це забезпечило партії широку соціальну підтримку – від байської верхівки до аульських низів.

Як самостійна політико-адміністративна одиниця Казахстан під назвою Киргизька АСРР був утворений у складі РСФРР 26 серпня 1920 р. Після утворення Кара-Киргизької автономної області, населеної, в основному, киргизами, Киргизька АСРР була перейменована на Казахську АСРР (19 квітня 1925 р.) За конституцією СРСР 1936 р. Казахстан став союзною республікою і перебував у  складі СРСР до грудня 1991 р. 16 грудня 1991 р. Верховна Рада республіки ухвалила закон “Про державну незалежність Республіки Казахстан”.

3. Політико-правова система Казахстану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Казахстан – республіка. Глава держави – президент, що призначає уряд. З 1 грудня 1991 р. президентом Казахстану є Нурсултан Назарбаєв*. Законодавча влада в республіці належить двопалатному парламенту, що складається з Сенату і Мажилісу.

Політична система сучасного Казахстану почала формуватися ще до розпаду СРСР. У 1989 р. компартію Казахстану очолив Н.Назарбаєв, талановитий оратор і діяч перебудови. До того часу в республіці вже були створені партії націонал-демократичного спрямування, але комуністи зберігали повну перевагу над цими дрібними об’єднаннями теоретиків-романтиків. Передовсім, Назарбаєв використав раніше завойовані позиції в казахському суспільстві та політикумі задля зміцнення власної влади. Так, 24 квітня 1990 р. Верховна рада Казахстану прийняла закон “Про президента Казахської РСР”, а невдовзі парламент обрав Назарбаєва на цю посаду. Правовий статус президента спочатку не був чітко визначений, проте вже в законі Казахської РСР “Про вдосконалення структури державної влади” від 20 листопада 1990 р. президент оголошувався главою держави, її виконавчої та розпорядчої влади.

Боротьба за реальні владні повноваження першим президентом Казахстану велася в руслі програми перебудови. Він неодноразово заявляв, що центр не послабив своєї хватки, а декларований суверенітет республік ще повинен стати реальним. Коли розпад СРСР став реальністю, президент Назарбаєв заявив: “Президент не обраний всенародно – не президент”, і 1 грудня 1991 р. на безальтернативних виборах 98,7 % виборців обрали Назарбаєва президентом Казахстану. Проте в парламенті переважала партійна номенклатура і націонал-демократи, які не підтримували програму перетворень президента (першим не подобалися ринкові реформи, іншим – євразійська орієнтація президента). За таких умов Назарбаєву фактично було нав’язано уряд висуванця “червоного” директорату С.Терещенка, правління якого призвело до жорсткої економічної кризи, що сприяло підсиленню позицій президента, чим він, природньо, скористався.

В січні 1993 р. Верховна рада республіки прийняла конституцію, за якою Казахстан оголошувався “незалежною, демократичною та правовою державою”, одначе принципи розподілу влади, закладені в ній були недосконалі і не зупинили боротьби  між президентом та парламентом. Хоча конституція встановлювала президентсько-парламентську форму державного устрою, російські події жовтня 1993 р. надихнули Назарбаєва на зосередження у своїх руках якомога більших повноважень. Загострення економічної кризи, що мало своїм наслідком падіння уряду Терещенка в 1994 р., дозволило Назарбаєву вказати на недосконалість існуючої форми правління, декларативність ряду положень конституції 1993 р. і звинуватити в неефективній діяльності діючий парламент.

Заручившись підтримкою уряду Акежана Кажегельдіна, представника нової бізнес-еліти, Назарбаєв в березні 1995 р. фактично здійснив державний переворот. Заявивши, що країні потрібна президентська республіка і це відповідає її національним інтересам, “а не якимось інтересам і амбіціям сьогоднішнього глави держави. Це потрібно для нашої країни на тривалу перспективу”, Назарбаєв отримав широкі законодавчі повноваження. Наслідком цього стало підписання ним низки указів, що мали силу законів, покликаних посилити президентські повноваження. Проведений 30 серпня 1995 р. референдум схвалив запропонований Назарбаєвим проект нової конституції, що перетворював Казахстан на президентську республіку.

Ще раніше, у квітні 1995 р., “реформатор” Н.Назарбаєв скасував заплановані на наступний рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р. Але невдовзі Н.Назарбаєв передумав, і на початку жовтня 1998 р. слухняний парламент країни прийняв поправки до конституції, продовживши термін повноважень глави держави до семи років та призначивши позачергові президентські вибори на січень 1999 р. Місія ОБСЄ констатувала, що проведені вибори були далекі від міжнародних стандартів (зокрема, від участі у виборах був усунений головний опонент діючого президента – екс-прем’єр Акежан Кажегельдін), та, незважаючи ні на що, Н.Назарбаєв отримав 81,7 % голосів виборців і залишився главою держави.

У червні 2000 р. казахський Мажиліс, ігноруючи заклик ряду політичних партій, прийняв закон “Про першого президента Казахстану”. На кшталт китайського “кормчого” Ден Сяопіна, Н.Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Назарбаєв став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, може відмовитися від свідчень у суді.

Політичному режиму сучасного Казахстану притаманна низка особливостей. По-перше, за правління Назарбаєва сформувався родинний характер влади, коли зяті ще діючого президента претендують на успадкування його посади. По-друге, поява будь-якої послідовно опозиційної партії закінчується руйнуванням і закриттям належних до неї бізнесу та ЗМІ, а її лідери часто потрапляють за грати за справжніми чи сфабрикованими справами. Знайти компромат на будь-якого опозиціонера не важко, бо той хто не має грошей не може пройти в Мажиліс, а хто не займається тіньовими оборудками, махінаціями, хабарництвом в умовах наскрізь корумпованого Казахстану, не має своєї справи. Силові відомства і судова система цілковито контролюються президентом. З 2004 р. і парламент став фактично цілковито пропрезидентським через високий 7 % виборчий барєр і відсутність доступу до ЗМІ опозиційних партій. Щодо них вживаються зняття з реєстрації на виборах, шантаж чи пропозиції служити діючій владі.

Процес ототожнення держави з президентом, а державної скарбниці з бюджетом президентської родини стає незворотнім. Фактично метою усієї внутрішньої політики Н.Назарбаєва стало недопущення появи такого ж сильного політичного лідера як він сам. І він цієї мети успішно досягає. За час державної незалежності політичний режим в Казахстані еволюціонував до авторитарно-бюрократичного.

Як і в окремих республіках колишнього СРСР, населення яких переважно сповідує іслам, важливу роль у політичному житті Казахстану відіграють клани. Від доби Середньовіччя казахська нація ділиться на Жузи - середньовічні протодержавні утворення. Молодший Жуз – це Західний Казахстан, багаті на нафту прикаспійські області. Середній Жуз – це північні, центральні та східні землі держави, нарешті Старший Жуз – південь і південний схід країни. Саме на півдні Казахстану в селі Чемолган неподалік Алмати народився Н.Назарбаєв. Окрім усього, підвищений авторитет, принаймні серед етнічних казахів, мають люди, що відносяться до груп “торе” (безпосередні нащадки Чінгізхана) і “кожа” (нащадки перших проповідників ісламу). Етнічні казахи усвідомлюють жузовий поділ змалку.

Підвалини панування в Казахстані Старшого Жузу заклав перший секретар ЦК компартії Казахстану у 1960-1986 рр. Дінмухаммед Кунаєв. Він же сприяв злету Назарбаєва. З 1989 р., відколи фактично править Назарбаєв, відбулося загострення міжжузового протистояння через порушення пропорції представництва жузів у вищих ешелонах влади. Президент відсунув на маловпливові посади представників Середнього Жузу, а це 40 % населення країни, та зовсім усунув з владних коридорів представників Молодшого Жузу (25 % населення Казахстану). Проявами такої кадрової політики стали відставки з посади прем’єр-міністра, відповідно представника Середнього Жузу, А.Кажегельдіна у вересні 1997 р. і представника Молодшого Жузу Нурлана Балгімбаєва у 1999 р. Наступник останнього Касимжомарт Токаєв представляє Старший Жуз. В рамках проведеної в 1997 р. адміністративно-територіальної реформи було ліквідовано чотири середньожузівські області. Перенесення тоді ж столиці з Алмати в Астану викликало нерозуміння цього кроку навіть з боку найближчого оточення Назарбаєва. В перенесенні столиці зі Старшого Жузу до Середнього Жузу, у Центральний Казахстан, вбачають намір Президента переплавити еліти Середнього та Старшого Жузу, під контролем Старшого. Прикладом такого обєднання еліт має слугувати шлюб Нурсултана та Сари Назарбаєвих, відповідно представників Старшого та Середнього Жузу.

Хоч би якими стародавніми не були традиції казахського народу, Н.Назарбаєв робить недобру послугу молодій державі, адже неможливість потрапляння до політичної еліти певних верств населення за регіональною ознакою аж ніяк не сприятиме національній єдності казахів, а в підсумку і державній єдності Казахстану, де казахи становлять лише 55 % населення. Саме такий поділ згубний для подальшого розвитку Казахстану і може призвести до сепаратистських прагнень. Це вже не говорячи про те, що на півночі Казахстану не долюблюють казахів з Алмати і навпаки. В цылому ж, міжжузове протистояння лише шкодить внутрішній стабільності і процесам модернізації в Казахстані.

Як і в будь-якій з країн СНД в Казахстані в роки незалежності виникла значна кількість політичних партій та рухів (зареєстровано понад 30 партій та громадських рухів). Більшість з них малочисельні і суттєво не впливають на внутрішньополітичний стан, тому оглянемо ідеологічний фундамент і позиції лише найвпливовіших.

У першій половині 1990-х рр. в Казахстані не виявилося жодної досить впливової партії, окрім комуністів, здатної протистояти авторитаризму діючого Президента. Проте інтригу в політичне життя вніс А.Кажегельдін, якому ледве вдалося вибратись з лещат Інтерполу в 2000 р. Колишній прем’єр-міністр, що подав у відставку за власним бажанням у вересні 1997 р., перебуваючи на лікарняному ліжку, поклав початок фінансуванню, а відтак і створенню організованої опозиції діючому режиму. Свого часу Кажегельдіна Назарбаєву порекомендував російській політик О.Сосковець. В 1994 році Кажегельдіна вдалося затвердити прем’єр-міністром, і в той час як Назарбаєв формував президентську республіку, новий прем’єр знайшов спільну мову з МВФ, і дозволив іноземним інвесторам приватизувати значну кількість стратегічно важливих підприємств. Відверто кажучи, це була ціна, яку Назарбаєв заплатив Заходу за можливість взяти усю повноту влади в свої руки. Проте Казахстан країна багата і тут виникли власні фінансово-промислові групи, акціонерами яких ставало як оточення Кажегельдіна, так і оточення президента. Саме конфлікт інтересів між Кажегельдіном і президентським зятем генералом КНБ Рахатом Алієвим призвів до відставки уряду Кажегельдіна.

Екс-премєр виїхав за кордон, де розпочав приготування до реваншу, але він так і не зміг балотуватися на президентських виборах в січні 1999 р. через те, що вибори, що мали відбутися у грудні 2000 р. були раптово перенесені, аби не допустити єднання опозиційних сил. У підсумку Форум демократичних сил не знайшов спільної мови з лідером комуністів С.Абдільдіном, який пішов на президентські вибори самостійно і програв Назарбаєву, що отримав 81,08 % голосів виборців. У серпні 2001 року Кажегельдін був заочно засуджений до 10 років увязнення за фінансові злочини. Він так і залишився в США, фінансуючи опозицію, значна частина якої дискредитувала себе співробітництвом з владою.

На сьогодні найвпливовішими казахськими партіями є парламентські партії: пропрезидентська “Отан”, нейтральне об’єднання “АИСТ” (Аграрна і Громадянська Партії), помірковано опозиційний “Акжол” (“Світлий шлях”) і популістська партія Асар. “Отан”, зокрема, після парламентських виборів у вересні 2004 року контролює 2/3 мандатів у Мажилісі (53 мандати із 77 наявних).

4 листопада 2005 р. в Казахстані відбулися президентські вибори, перемогу на яких знову здобув Н.Назарбаєв, за якого проголосував 91 % виборців. Із його чотирьох суперників найбільше голосів – 6,64 % - здобув єдиний кандидат від опозиційного блоку “За справедливий Казахстан”, колишній спікер парламенту Жармахан Туякбай.

Місія спостерігачів від СНД, очолювана виконавчим секретарем Співдружності В.Рушайлом, традиційно позитивно оцінила вибори, назвавши їх “вільними, відкритими й легітимними”. Водночас, місія ОБСЄ вважає, що влада не забезпечила рівні можливості для всіх кандидатів, але залишається прихильною ідеї діалогу з казахстанською владою з питань подальшого удосконалення виборних процесів. США зайняли досить лояльну позицію стосовно виборів, що зумовлено тим, що Казахстан у найближчі роки стане одним із провідних експортерів нафти і газу. Так, відповідно до планів Астани, уже 2015 р. рівень видобутку нафти досягне обсягу 150 млн. т на рік. Нині ця цифра дорівнює майже 50 млн. т. До того ж, американські компанії інвестували в країну значні кошти. Дуже обережну позицію зайняла й Україна, що зацікавлена в поставках нафти з Казахстану, в участі цієї держави в добудуванні трубопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ та наповненні його казахською нафтою.

Попри усі закиди в недемократичності режиму Назарбаєва, незмінному казахському лідеру доби незалежності вдалося створити доволі стабільну економічну систему й відносно демократичний політичний режим.

4. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Казахстан. Казахстан належить до країн з перехідною економікою. Після розпаду СРСР через розрив економічних зв’язків і економічної кризи багато промислових підприємств зупинилися.  Щорічний спад обсягів ВНП на початку 1990-х рр. сягав 10-12 %. У 1996-1997 рр. почалося невелике зростання ВВП, повязане передовсім з покращенням роботи нафтогазової галузі країни. В даний час в країні завершено приватизацію, прийняте прогресивне податкове законодавство, створена сучасна банківська система, проведені реформи на селі, в житлово-комунальному господарстві і в соціальній сфері.

За роки радянської влади в Казахстані склалося багатогалузеве промислове виробництво, що базується на власних ресурсах. В структурі промисловості станом на 1998 р. превалювали паливно-енергетична (41 %), металургійна (25 %) і харчова (17 %) промисловість. Основа економіки – паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), що базується на власних запасах вугілля, нафти і природного газу. Наразі ПЕК дає понад 40 % промислового виробництва. Починаючи з 1993 р. 40 % усіх іноземних інвестицій спрямовуються в нафтову та газовидобувну галузі. Водночас видобуток вугілля в Екібастузькому і Карагандинському басейнах скоротився майже вдвічі (до 69,8 млн. т у 1998 р.).

В кінці 1990-х рр. країна досягла показників докризового періоду, видобуваючи бл. 26 млн. т нафти і понад 8 млрд. куб. м газу. В республіці нині діють три нафтопереробних та один газопереробний заводи, ведеться будівництво нафтопроводів через територію Росії до Чорного моря і на південь через Туркменистан. Електроенергія в основному виробляється кількома великими ГРЕС і ГЕС на рр. Іртиш, Ілі, Сирдар’я, на п-ві Мангишлак функціонує Шевченківська АЕС, енергія якої використовується для опріснення морської води.

Особлива роль в національній економіці належить металургії, частка якої в національній економіці складає 14 %, в експорті – 30 %. В кольоровій металургії виділяються Прикаспійський гірничо-металургійний комбінат, що переробляє уранову руду в концентрат, і Усть-Каменогорський завод з виробництва палива для ядерних реакторів. Майже вся чорна металургія зосереджена в Центральному районі країни. Там, зокрема в Єрмаку і Актюбінську, знаходяться заводи феросплавів.

Розвинутим в республіці є машинобудування, створене під час Другої світової війни на базі евакуйованого з європейської частини СРСР обладнання. Важке машинобудування зосереджено передовсім в Алмати, Усть-Каменогорську, Караганді, Атирау, Астані, Павлодарі.

Понад третину ВНП виробляє агропромисловий комплекс (АПК). Харчова і легка промисловість орієнтуються на місцеві ресурси і споживача. Щодо сільського господарства, то його частка у структурі АПК складає 50 %. Орні землі, освоєні на початку 1950-х рр., зосереджені в основному на півночі республіки і займають 18 % сільськогосподарських угідь. У 1999 р. посівні площі становили понад 15 млн. га., в тому числі під зерновими – понад 11 млн. га. Пасовища займають 57 % території країни. Головна галузь тваринництва – вівчарство (9,8 млн. голів), поголів’я великої рогатої худоби налічує 4 млн. голів.

На долю залізничного транспорту припадає 95 % вантажообігу країни, автотранспорту – 3 %. Довжина доріг з твердим покриттям – бл. 80 тис.км. Авіаційний транспорт представлений мережею внутріреспубліканських і міжнародних ліній. Судноплавство Каспійським морем здійснюється з єдиного реконструйованого порту Актау. Телекомунікаційна система Казахстану представлена національною акціонерною системою “Казтелеком”.

40 % казахського експорту становить нафта, окрім того вивозяться чорні і кольорові метали, машини, хімікалії, зерно, шерсть. Приблизно чверть експорту спрямована до країн Євросоюзу, 20 % - до Росії, бл. 10 % - до КНР. В структурі імпорту превалюють машини і запчастини до них, промислові товари, нафта, природний газ. Найбільше товарів ввозиться до Казахстану з Росії (37 %), а також із США, Узбекистану, Туреччини, європейських країн.

Окремо слід розповісти про участь іноземного капіталу у проектах із видобутку та транспортування нафти у казахському секторі каспійського шельфу, адже тільки 2004 р.  на розвиток нафтовидобувної галузі Казахстану надійшло близько 3 млрд. дол. США іноземних інвестицій. А нещодавно китайський нафтовий концерн КННК (Китайська національна нафтова компанія) придбав активи канадської фірми “Петрол-Казахстан”, заплативши за акції 4,18 млрд. дол. США, попри усі спроби російського концерну “Лукойл”, що володіє 50 % акцій у спілці “Тургай Петролеум” (іншими 50 % до продажу володів “Петрол-Казахстан”) заблокувати придбання цих активів. Канадці продали свій пакет акцій тому, що починаючи з минулого року російські та казахські нафтові магнати шляхом численних судових позовів намагалися вижити їх із казахстанського ринку.

Завдяки цьому контракту КНР отримала доступ до родовищ, потенціал яких оцінюється в 550 млн. барелів нафти. До Китаю нафта транспортуватиметься трубопроводом довжиною 1800 км, будівництво якого вже розпочалося. Його пропускна здатність становитиме щонайменше 20 млн. т нафти на рік. Придбавши акції, КННК домовилася з казахстанською владою, пообіцявши продати третину придбаних нею акцій Казахстану та поділитися належними “Петрол-Казахстану” нафтовими полями. Обидві сторони висловили своє задоволення, підписаним контактом: Китай від того, що таким чином помітно зменшить дефіцит вуглеводневої сировини, що його відчуває національна економіка, Казахстан, придбавши третину акцій КННК, зменшить вплив західних інвесторів у нафтовому секторі.

Оцінюючи економічний розвиток Казахстану в цілому, слід зауважити, що керуючись формулою “спочатку економічні реформи, а потім політичні”, Н.Назарбаєв за час свого президентства зумів провести ефективні економічні перетворення. Як наслідок, 90 % казахської економіки перебуває у приватних руках (при цьому, зазначають тамтешні експерти, близько 80 % бізнесу прямо чи побічно повязано з державою). Упродовж останніх кількох років щорічне економічне зростання дорівнювало 9-10 %. Поступово розв’язується проблема безробіття, а проведена урядом макроекономічна політика дозволяє підтримувати інфляцію на низькому рівні – близько 7 % на рік.

Економічна й політична стабільність цієї центральноазіатської країни приваблює інвесторів. За даними казахської сторони, прямі іноземні інвестиції за роки незалежності становили 40 млрд. дол. У перерахунку на душу населення країна залучає більше іноземних інвестицій, ніж будь-яка інша держава колишнього СРСР. І вже нині, за даними Всесвітнього економічного форуму, у світовому рейтингу конкурентоспроможності Казахстан займає 61-е місце, випереджаючи усі країни СНД. Показово, що він першим на пострадянському просторі одержав від США і ЄС статус країни з ринковою економікою.

 5. Геополітичне середовище та зовнішня політика Казахстану. Сучасне геополітичне становище Казахстану характеризується як надзвичайно складне, оскільки країна являє собою величезний слабко освоєний простір, багатий природними ресурсами і стиснутий між РФ і КНР. Казахстан, що знаходиться на перетині господарських, військово-політичних, етнокультурних та духовних зв’язків усієї Євразії, поступово перетворюється на об’єкт великої політичної гри в Азії, перебуваючи в зоні геополітичних інтересів провідних держав світу. Адже про свої особливі інтереси в регіоні заявили не лише КНР і РФ, але й США і Західна Європа, Туреччина, Іран, Пакистан, Індія, Саудівська Аравія, Японія, Південна Корея, Малайзія, Індонезія.

 Геополітична слабкість Казахстану криється передусім у тому, що він запертий в глибині Центральної Азії, не має виходів до Світового океану, позбавлений прямого виходу до найбільших світових комунікацій, ринків, культурних і технологічних центрів. Єдине “вікно у світ” нинішній Казахстан має лише через територію Росії, інші нові транспортні коридори, такі, наприклад, як “Трансазія” залишаються покищо недостатньо розвинутими (незавершена переправа Актау-Баку, майже незавантажена залізниця Теджен-Мешхед і т.ін). Не вдається повернути колишнє значення і Великому Шовковому шляху. Одначе казахське керівництво, що має амбіційні плани перетворити країну на своєрідний міст між Європою і Азією, не сидить склавши руки. Разом із КНР Казахстан намагається реалізувати грандіозний трубопровідний проект Актюбінськ-Сінцзян для транспортування нафти, проектуються транспортні коридори в азербайджано-вірмено-грузинському і в ірано-турецькому напрямах.

 Суттєвою вадою геополітичного становища Казахстану є нерівномірний економічний розвиток його регіонів та регіональна роздробленість. У Казахстані є промислово розвитута північ з перважно російським населенням і спрятливими природними умовами (лісостеп, численні водні ресурси), і порівняно малорозвинутий південь з його пустинями, напівпустинями, нехваткою водних ресурсів, розташуванням там зони аральської глобального економічного лиха.

 Ще однією слабкістю казахстанської масштабної території є та, що усі найбільші територіально-виробничі комплекси розташовані поблизу кордонів, особливо це стосується підприємств ВПК. Усі 14 великих оборонних підприємств розміщені біля кордонів: шість – на півдні (в мм. Алмати, Шимкент, Аральськ, Талди-Курган), чотири – на півночі (в мм. Петропавловськ і Кокчетав), два – на сході (в Семипалатинську і Серебрянську) і два – на заході (м.Уральськ).

 Нерівномірність економічного розвитку різних регіонів і відсутність єдиного політико-економічного ядра змусили казахське керівництво перенести столицю держави до Астани (колишній Целіноград). Перенесення столиці пояснюється суто геополітичними мотивами керівництва Казахстану, яке у такий спосіб намагається створити національно-державне ядро, що обєднувало б інші регіони. Російські політологи вважають, що Н.Назарбаєв цим кроком намагається закріпити владу над прикордонними з РФ промислово розвинутими північчю і сходом республіки, а також над багатим ресурсами заходом. Південному Казахстану відводиться роль такого собі “амортизатора” від можливого тиску на державу з півдня. Про те, що перенесення столиці з Алмати до Астани є цілком свідомим кроком вищого керівництва республіки є, наприклад й те, що Астана в природно-кліматичному плані серйозно поступається Алмати: середньорічна температура нижна майже на 20 градусів і характеризується великою амплітудою коливань, міські комунікації розташовані над поверхнею землі, існує проблема нестачі питної води тощо.

 Серйозну дестабілізуючу роль в центральноазійському регіоні відіграє штучний характер кордонів. Справа в тому, що в 1920-ті рр. а азійській етнічній мозаїці російські більшовики відбирали ті етнічні групи, які здавалися найперспективнішими у плані створення базової нації, інші народи в адміністративному порядку включались до їх складу. Тобто, етноси формувалися постановами ЦК РКП(б) і декретами ВЦВК СРСР, а не багатовіковою історією. Так, 12 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову “Про національне розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)”, згідно з якою райони Туркестану, населені казахами, об’єднувались в Казахську АРСР, що входила до складу РСФРР (в 1936 р. Казахстан був перетворений на союзну республіку). Таким чином, створені у такий спосіб національні республіки у 1991 р. стали незалежними державами в кордонах, визначених вольовим рішенням Москви.

 Вразливою для геополітичного становища Казахстану є й демографічна проблема. Тільки в 1993-1998 рр. з РК виїхало 1 млн. 652,7 тис. осіб. Таким чином, існує реальна загроза перетворення Казахстану на територію без населення, але з наявністю великих сировинних ресурсів. З іншого боку, демографічний вакуум в республіці активно заповнюється нелегальними мігрантами з КНР: за оцінкою Російського інституту стратегічних досліджень їх в Казахстані мешкає бл. 300 тис.осіб. З часом це може призвести до створення “пятої колони” з китайців, ущемлення прав яких (реальне або удаване) КНР завжди може використати в конкретних цілях. І це попри те, що в квітні 1994 р. між Казахстаном і КНР підписано угоду про кордон, а в лютому 1995 р. Китай надав  гарантії безпеки Казахстану.

 В безхмарних, на перший погляд, казахсько-китайських відносинах можуть в майбутньому постати проблеми й суто територіальні, породжені в минулому силою Російської імперії і слабкістю Китаю. Вочевидь, саме тому КНР на кордоні з Казахстаном тримає потужне військове угруповання чисельністю 200 тис. осіб. Не додає оптимізму й те, що, за словами відомого казахського письменника, політика і дипломата Олжаса Сулейманова, “в китайських підручниках з географії казахські землі до Караганди віднесені до територіальних меж КНР”.

 Щодо казахсько-російських відносин, то стосунки між обома державами з одного боку є союзницькими, свідченням чого є їх спільне входження не тільки до СНД, але й до Митного союзу (разом з Білорусією і Киргизстаном), до ЄврАзЕС і до створюваного ЄЕП, з іншого - у відносинах двох держав превалюють не політичне і військове співробітництво, а суто утилітарні проекти: казахську сторону цікавлять передусім товарні поставки в РФ “цілинного” зерна, а Росію – комерційне використання космодрому Байконур тощо. Тому Казахстан шукає інші джерела підтримки свого зовнішньополітичного прагнення перетворитись на провідну державу регіону Центральна Азія. Так, Казахстан ініціював створення Центральноазійського військового союзу Казахстану, Узбекистану і Киргизстану, в межах якого здійснюються спільні військові навчання і зустрічі міністрів оборони трьох держав. Н.Назарбаєв є прихильником активної участі країни в натівській програмі “Партнерство заради миру”. За його словами, ця програма “дає надійні гарантії забезпечення суверенітету країни” Ця тенденція турбує російське керівництво, адже на півдні пострадянського простору найбільше значення для Росії мають відносини з Казахстаном, оскільки більше 30 % його мешканців – росіяни, на Казахстан припадає найдовший південний кордон РФ, економіка значної частини Сибіру і Південного Уралу створювалась як єдиний комплекс з економікою Казахстану. Зрештою, через Казахстан проходить Транссибірська магістраль – єдина артерія, що зєднує Росію з її східними територіями.

 Те що в останні роки Казахстан прагне зближення з КНР, Південною Кореєю, Японією, означає не що інше, як те, що Казахстан, з часом, може відійти від лінії на політичну та економічну інтеграцію з Росією. І це попри постійні нагадування росіян про те, що Казахстан геополітично приречений розділити долю РФ, адже з часу виникнення Казахського ханства в кінці ХV ст. його найбільша могутність досягалась за рахунок зближення з Росією і встановленням з нею васально-сателітних відносин.

 Імперські амбіції Росії щодо відновлення свого впливу на пострадянському просторі підштовхують Казахстан до більш активної політичної, економічної та військової співпраці із Заходом. Як наслідок, перехід близько 80 % промислового потенціалу республіки під контроль західних фірм, що зацікавлені в багатющих ресурсах Казахстану. Найбільшим іноземним інвестором та “приватизатором” аж до погіршення економічної ситуації в республіці 1998 р. були США. Ті ж США 1996 р. взяли участь у закладенні основ військово-морського флоту Казахстану на Каспійському морі, передавши йому пять катерів берегової охорони і надавши Казахстану військові кредити. Величезний вплив на казахську політичну еліту з президентом Назарбаєвим включно справляє американська корпорація “Шеврон”. Так, для збільшення своєї частки у проекті Каспійського трубопроводного консорціуму “Шеврон” організував міжнародну кампанію тиску на РФ, Казахстан і Оман і досягнув своєї мети.

 Нішу імперської Росії в центральноазійському регіоні активно намагається зайняти Туреччина. Маючи договір про оборонний союз з РФ, Казахстан підписав договір про військово-технічне співробітництво з Анкарою. В Казахстані уже сформувалось протурецьке лоббі, що найбільш активно діє у сфері управління низкою галузей добувної промисловості РК, будівельній індустрії, електронних і друкованих ЗМІ. Така політика Туреччини в Казахстані є частиною пантюркістського проекту Анкари, що передбачає створення “Великого Турану” від Адріатики до Великої Китайської стіни.

 Зростає вплив на Казахстан і таких держав як Пакистан та Саудівська Аравія. Разом з Туреччиною вони намагаються провести ісламізацію Казахстану ззовні. На кошти закордонних ісламських центрів і фондів засновано, зокрема, низку релігійних навчальних закладів, збудовано кілька мечетей (всього за роки незалежності кількість ісламських культових споруд у Казахстані зросла з 150 до 900-1000) тощо.

 Усі здобутки на зовнішньополітичній арені асоціюються у свідомості казахстанців з особистістю президента Назарбаєва, під проводом якого Казахська РСР останньою з республік колишнього СРСР проголосила державну незалежність. Але без підтримки казахського президента „Біловезькі домовленості” про створення СНД залишилися б спробою державного заколоту лідерів трьох слов’янських республік. Саме конструктивна позиція Назарбаєва і Алма-Атинська зустріч 22 грудня 1991 р. глав одинадцяти держав колишнього СРСР легалізувала створення СНД. Вже у 1992 р., не витримавши тиску США і Росії Казахстан під проводом Назарбаєва відмовився від претензій бути ядерною державою і підписав у жовтні 1992 р. під час Бішкекської зустрічі глав держав СНД запропонований Росією Договір про колективну безпеку, згідно з яким усі ядерні сили на його території визнавалися російськими.

 Назарбаєв провадить курс на зміцнення політичної інтеграції в рамках СНД, запропонувавши, зокрема, ідею створення Євразійського союзу на взірець ЄС. З Росією уряд Назарбаєва у 1992 р. підписав договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, в якому юридично зафіксовано принцип недоторканості кордонів. Базою для розвитку українсько-казахстанських міждержавних відносин є Договір про дружбу і співробітництво від 20 січня 1994 р. Також Назарбаєв був ініціатором створення у 1994 р. єдиного економічного простору між Казахстаном, Киргизстаном і Узбекистаном, водночас прагнучи створити „пояс безпеки” по периметру державних кордонів.

 2001 р. за ініціативою Назарбаєва за моделлю гельсінського процесу у відбулася Нарада із взаємодіїі і заходів довіри в Азії (НВЗД). Уряд Назарбаєва активно розвиває відносини з країнами Заходу, зокрема, Казахстан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру”.

 6. Етно-демографічна ситуація, культура та релігія Казахстану. Казахстан був єдиною республікою СРСР, в якій частка титульної нації була меншою 50 %. За даними перепису 1989 р. частка казахів складала 39,7 %, росіян – 37,8 %, німців – 5,8 %, українців – 5,4 %, узбеків і татар – по 2 %. В середині 1990-х рр. частка представників корінної нації зросла, як за рахунок більш високого природнього приросту, так і завдяки значному відтоку т.зв. “російськомовного населення” за межі республіки. Перепис населення 1999 р. показав, що за 10 років чисельність населення Казахстану скоротилась на 1,246 млн. осіб. Головна причина – міграція, адже, якщо в 1989 р. в Казахстані мешкало 6,1 млн. росіян, то в 2000 р. їх залишилось бл. 4,5 млн. осіб.

В Кизилординській, Атирауській і Мангістрауській областях частка казахів сягає 79-94 % усього населення, у семи областях – менше 50 %. Узбеки мешкають переважно в прикордонних з Узбекистаном районах, росіяни – на півночі, сході і південному сході країни, німці, в основному, на півночі і в центрі країни, уйгури й корейці – на півдні.

Казахстан – найбільш урбанізований з усіх держав Центральної Азії, частка міського населення становить бл. 56 %. Найбільші міста – Алмати, Караганда, Шимкент. Економічно активне населення Казахстану становить 7,2 млн. осіб. Найбільше їх працює у сфері послуг – 58 %, у промисловості і будівництві – 18 %.

Попри державний статус казахської мови, що відноситься до тюркської групи алтайської сім’ї, мовою міжнаціонального спілкування залишається російська. Казахська писемність базується на російській абетці, до якої додано букви, що означають звуки, характерні для казахської мови.

Більшість тюркських народів, що мешкають в Казахстані, сповідують іслам суннітського зразка. Російськомовне населення прихильне переважно до православя, а більшість німців дотримуються лютеранського протестантизму.

Культура казахського народу своїм корінням сягає глибини віків. Щоправда кочове існування казахів призвело до того, що більшість літературних памяток раннього періоду не збереглося. В духовній культурі велику роль відіграють генеалогічні перкази, епос (“Кобланди”, “Кози-Керпеш” та ін.). Більшість народних переказів передавались від покоління до покоління як усна народна творчість. На території Казахстану з давніх часів вироблялась дрібна пластика з каміння, кістки, кераміки, металу, створювалось багато видів легкої зброї. З давніх-давен відома вишивка, оригінальними орнаментами оздоблюються насамперед переносні житла – юрти. Стіни будинків прикрашає килим сирмак. Популярні свята мусульманського Нового року (Науриз), Беркутчі (полювання з беркутом).

ЛЕКЦІЯ 9. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ КИРГИЗСТАН

Республіка Киргизстан: загальні відомості

Територія – 198,5 тис.кв.км.

Населення – 4,753 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Бішкек

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 7 областей і м. Бішкек

Національний склад: киргизи (65 %), узбеки (14 %), росіяни (12,5 %), дунгани (1,1 %), українці (1 %), уйгури (1 %)

Мови – киргизька (державна), російська

Релігія – іслам, християнство (православя)

Середня тривалість життя – 64 роки

Народжуваність – 2,6 %, смертність – 0,9 %

Грошова одиниця – сом

ВВП на душу населення – 480 дол. США (2001 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 97

1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал республіки та історичне минуле киргизького народу. Республіка Киргизстан розташована в гірських районах Центральної Азії. У добу середньовіччя її територією проходили шляхи завойовників-кочівників, а після анексії Російською імперією Киргизстан перетворився на її периферійну територію. На півночі Киргизстан межує з Казахстаном, на сході – з КНР, кордон з Таджикистаном проходить Заалайським, Алайським і Туркестанським хребтами. Найскладнішу конфігурацію має кордон з Таджикистаном і Узбекистаном у Ферганській долині. Киргизстан має вигідне економіко-географічне розташування на перетині двох найважливіших торговельно-економічних вісей регіону - Північ-Південь і Захід-Схід, територією Киргизстану проходить Великий Шовковий шлях.

Географічно Киргизстан поділений на південь, що включає Ошську, Джалал-Абадську, Баткенську області, та північ (Чуйська, Таласька, Іссик-Кульська та Наринська області). Північ та південь єднає лише один сучасний автошлях Бішкек-Ош, інші - для проїзду не рекомендовані.

Киргизстан розташований у межах гірських систем Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. Приблизно 90 % території Киргизстану розташовано на висоті понад 1500 м над рівнем моря, з них бл. третини – на висоті понад 3000 м. Найвища точка Киргизстану – пік Перемоги (Дженгіз-Чокосу, 7439 м) – знаходиться в Центральному Тянь-Шані. Гірські хребти займають 3/4 території республіки. Більша частина території Киргизстану відноситься до районів 8-9 – бальної сейсмічності. Найсильніший землетрус стався 1911 р.

Головне багатство країни – гідроенергетичні ресурси: в басейні р.Нарин в радянські часи було побудовано каскад з пяти гідроелектростанцій. Потенційні ресурси р. Нарин оцінюються в 56,9 млрд. кВт. год. Надра республіки багаті на вугілля, нафту, газ і газовий конденсат, кольорові метали, переважно ртуть і сурму, вольфрам, олово, уран, золото тощо. Балансові запаси вугілля становлять 1,3 млрд. т, нафти – 20 млн. т. Розвідані запаси нафти становлять 99,43 млн. т, з яких вже видобуто понад 10 млн. т. Золоторудні формації розвинуті в окремих районах Середнього і Північного Тянь-Шаню (Кумторське родовище має запаси понад 500 т). За запасами ртуті і сурми Киргизька РСР посідала перше місце в СРСР. Крім того, в Киргизстані розвідані родовища вольфраму, молібдену, міді, свинцю, цинку, арсенопірітових руд, нефелінових сієнітів, залізних руд. Виявлено також понад 1500 родовищ неметалічної сировини.

Заселення території Киргизстану розпочалося у сиву давнину. Перші археологічні памятки відносяться до епохи бронзи. У VІІ-ІІІ ст. до н.е. населення Киргизстану входило до складу сакського премінного союзу, у ІІІ-ІІ ст. до н.е. саків змінили усуні. На межі тисячоліть цими землями пройшли гунни й лише згодом з’явились перші киргизькі племена, що прийшли сюди з верхів’я Єнісею, в період Тюркського каганату (VІ-VІІІ ст.) вони змішались з місцевим населенням і запозичили його мову.

Як і вся Середня Азія, у VІІІ ст. Киргизстан опинився під владою арабів, а в Х-ХІ ст. входив до складу держави Караханідів. На початку ХІІ ст. територію Киргизстану пограбували каракитаї, а на початку ХІІІ ст – монголо-татари. Згодом киргизькі землі, що входили до складу монгольської держави Моголістан, стали об’єктом спустошливих набігів військ Тимура та його нащадків (ХІVV ст.). Вчені вважають, що формування киргизької нації завершилось в період правління ойратських феодалів (кінець ХVІІ – середина ХVІІІ ст.).

Від 1820 р. гірські райони Киргизстану намагалися захопити кокандські хани, але на середину ХІХ ст. їхні власні володіння стають об’єктом російської експансії. Тож коли російські війська підійшли до володінь Коканду в Північному Тянь-Шані, більшості киргизьких племен довелося прийняти російське підданство. У 1862 р. російські війська зайняли кокандську фортецю Пішпек (сучасний Бішкек), а в 1876 р. уся територія сучасного Киргизстану увійшла до складу Туркестанського генерал-губернаторства Росії.

У квітні 1918 р. було проголошено Туркестанську Соціалістичну Федеративну Республіку у складі РСФРР. Як самостійна адміністративна одиниця Киргизстан з’являється на карті 14 жовтня 1924 р. після національно-територіального розмежування в Середній Азії  під назвою Кара-Киргизька автономна область, що входила до складу РСФРР. У 1925 р. область було перейменовано на Киргизьку АО, а в лютому 1926 р. – на Киргизьку АСРР. За Конституцією СРСР 1936 р. Киргизія стала союзною республікою у складі СРСР.

31 серпня 1991 р. Верховна Рада Киргизької РСР прийняла Декларацію про незалежність Киргизстану.

2. Політико-правова система Киргизстану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Клани в Киргизстані та їх роль в суспільно-політичному житті республіки. Киргизстан – республіка. Глава держави – президент (від часу незалежності до “Тюльпанової революції” у березні 2005 р. цю посаду обіймав Аскар Акаєв*). Вищий законодавчий орган - однопалатний парламент – Жогорку Кенеш.

Основи нового конституційного ладу в Киргизстані були закладені Декларацією про державний суверенітет, прийнятою Верховною радою Киргизстану 15 грудня 1990 р. Конституція Киргизстану, ухвалена 5 травня 1993 р., закріпила принципи верховенства влади народу, поділу державної влади, її відповідальності перед народом. Двічі, у 1994 та 1996 рр. президент А.Акаєв розпускав парламент та проводив референдуми щодо збільшення президентських повноважень.

Президент є центральною постаттю у системі органів державної влади, гарантом конституції, прав і свобод кожного громадянина республіки. Президент Киргизстану обирається терміном на пять років, не може бути членом політичної партії і має широкі виконавчі повноваження. Він призначає за згодою парламенту премєр-міністра та членів уряду й може відправити їх у відставку, призначає керівників обласних, районних адміністрацій за згоди місцевих представницьких органів, також за згодою парламенту призначає генерального прокурора, голову правління Національного банку, голів Верховного та Конституційного судів. Президент Киргизстану має право законодавчої ініціативи, право вето, може опротестувати прийняті Жогорку Кенеш закони та міжнародні договори. Згідно зі статтею 68 Конституції парламент може делегувати президенту законодавчі повноваження терміном на один рік, такі ж повноваження переходять до президента у випадку розпуску парламенту.

Президент Киргизстану може оголосити надзвичайний чи військовий стан лише за схвалення Жогорку Кенеша. Рішення про імпічмент президенту парламент має прийняти 2/3 голосів, проте в разі відхилення Конституційним судом звинувачення на адресу президента, парламент розпускається.

Жогорку Кенеш до виборів 2005 р. складався з двох палат – Ради Народних Представників (70 депутатів) та Законодавчих Зборів (35 депутатів). Тепер однопалатний Жогорку Кенеш нараховує 75 депутатів і обирається терміном на пять років. Віковий ценз для обрання становить 25 років, а ценз проживання в країні – пять років. Саме ценз осідлості викликав демонстрації протесту в Бішкеку в січні 2005 р., коли одному з лідерів майбутньої революції - Розі Отунбаєвій, фаховому дипломату, було відмовлено у праві балотуватися в парламент через те, що вона працювала в структурах ООН в Грузії. Проте це не завадило балотуватися в парламент доньці тодішнього президента Бермет Акаєвій, яка також працювала в структурах ООН в Швейцарії.

Характерною і дуже яскравою рисою киргизького парламентаризму є право виборців відкликати обраного ними в Жогорку Кенеш депутата, тобто депутатський мандат є імперативним. Схоже, що відкликання депутата є єдиним засобом, яким нинішній президент Курманбек Бакієв може скористатися для підсилення свого впливу в парламенті, адже 65 з 75 депутатських мандатів завоювали проакаєвські сили.

Окрім ухвалення законів парламент обирає за представленням президента голову та суддів Конституційного суду, 2/3 членів Центральної виборчої комісії, вводить надзвичайний стан, вирішує питання війни та миру, зміни кордонів, надає згоду на призначення голови Національного банку, генерального прокурора, обирає голів Верховного та вищих судів, може висловлювати недовіру уряду.

Хоча Киргизстан – держава унітарна, а президент призначає керівників областей та районів, їх кандидатури мають бути схвалені місцевими Кенешами, які також можуть їх відправити у відставку двома третинами голосів. Ще один важливий орган – Конституційний суд. Він вирішує питання конституційності нормативно-правових актів, суперечності в тлумаченні конституції, дає заключення про правомірність виборів.

Помітний вплив на політичне й економічне життя республіки справляє кланова система традиційного киргизького суспільства. У генетичній памяті киргизів залишилася чітка самоідентифікація з певним родом або кланом. За наявності нерозвиненої політико-партійної системи Киргизстану регіональні спільноти – клани чи роди стали основними і наймогутнішими групами артикуляції інтересів. Нині найбільш впливовим в республіці є родове угруповання Сари-баги, що мешкає в Чуйській долині і на північному сході (в Наринській області) Киргизстану. Тільки належність до наймогутнішого клану, тобто роду, звідки походить президент, могла, за рідкісними винятками, відкрити шлях у вищі ешелони виконавчої влади. За таких обставин правління режиму А.Акаєва призвело до поновлення протистояння та протиставлення інтересів півночі та півдня, поділених гірським хребтом Тянь-Шань.

Існує три кланові групи або крила киргизької нації: праве крило - Онг, ліве – Сол (Отуз Уул) і угруповання Ічкілік, що являє собою дивовижну суміш киргизьких та узбецьких родів, тому його не вважають чистим крилом киргизької нації. Всього у Киргизстані нараховується близько 30 родів. На початку існування комуністичного Киргизстану правив рід Бугу з Іссик – Кульського клану угруповання Онг. Після сталінських чисток влада поступово перейшла до роду Сари Багиш з Чуй-Кемінського клану, який і висунув у 1990 р. свого представника Акаєва на посаду лідера республіканської компартії та президента Киргизстану.

За режиму Акаєва кумівство, непотизм були звичайним явищем. Кланове протистояння в Киргизстані різко загострилося тоді, коли міжклановий баланс, що його намагався утримати президент Акаєв, було порушено. Криза розпочалася у січні 2001 р., коли А.Акаєв призначив на посаду губернатора південної Джалал-Абадської області С.Урманаєва з Іссик-Кульського клану, а Н.Касієва з Наринського клану - губернатором Ошської області. Місцеве населення сприйняло такі кадрові кроки як введення окупаційного режиму. Перші муніципальні вибори 16 грудня 2001 р. тільки підсилили тенденції киргизького трайбалізму, адже на посади голів айил окмоту (сільських управ) населення обрало виключно представників свого роду.

Зруйнували владну модель, яку режим Акаєва так старанно вибудовував, парламентські вибори 2005 р., проведені за мажоритарною виборчою системою. Оскільки фальсифікації відбулися лише в 20-25 з 75 виборчих округів, правових підстав для революції не було. Але киргизи, кандидат яких зазнав поразки, не побажали змиритися з таким станом речей. Хоча протести головним чином відбувалися на півдні, представляти киргизьку революцію як боротьбу півдня з північчю є помилковим. Як відомо, спокій зберігався лише в Іссик-Кульській області, а масові демонстрації проходили не тільки в південних Ошській, Джалал-Абадській та Баткенській областях, але й в Бішкеку, Талаській і Наринській області, де 23 березня демонстранти захопили, як в Оші і Джалал-Абаді, обласну адміністрацію.

Киргизька революція була позбавлена яскраво вираженого кланового характеру. І це є великим досягненням для Киргизії, тому що революція з клановим характером обовязково спричинила б його розпад. “Тюльпанова революція” довела, що не зважаючи на міжкланове протиборство, Киргизстан не може розділитися за клановим принципом.

Політичні партії в Киргизстані досить малочисельні і формуються скоріше за кланово-регіональним принципом, ніж за ідеологічним. Виключення становить хіба що Соціал-демократична партія А.Атамбекова. Вона хоч і сповідує певну ідеологію, це зібрання колишніх комсомольців і політруків не має особливої популярності в країні, тим паче, що соціал-демократичну ідеологію в Киргизстані сповідує більшість партій. Націонал-демократичні партії, такі як Еркіндік (“Свобода”) чи Народний рух, очолюваний нинішнім президентом К.Бакієвим, надають перевагу відновленню системи національних цінностей.

Більшість місць у нинішньому парламенті належать проакаєвським силам – руху “Алга, Киргизстан” (“Вперед, Киргизстан”), який очолювала фактично Беремет Акаєва, та руху “Акийкат” (“Справедливість”), передвиборні програми яких базувалися на досягненнях режиму Акаєва. Щодо політичних сил, що прийшли до влади в результаті “Тюльпанової революції”, більшість з них є вихідцями з Демократичного руху Киргизстану, що контролював парламент у 1990-1994 рр. До таких сил, зокрема, належить Партія Гідності нинішнього прем’єра Ф.Кулова, що є популярною на базовій для Акаєва Півночі, особливо серед російськомовної меншості. Значний внесок у перемогу демократичних сил зробили Народний рух президента К. Бакієва та створена під впливом Помаранчевої революції в Україні партія Ата-Журт (“Щаслива Батьківщина”) Рози Отунбаєвої.

Як відомо, події, які відбулися 24 березня 2005 р. на площі Ала-Тоо в столиці Киргизстану Бішкеку, деякі аналітики та політологи назвали революцією, інші – черговим путчем на просторах СНД, інспірованим США. Як би там не було, події 24 березня поставили Центральну Азію в центр уваги світової громадськості та геополітичних гравців.

За час, що минув після революції, киргизи напевно вже неодноразово переймалися запитанням: а чи стало жити краще, ніж при А.Акаєві? Нашвидку проведені вибори президента, під час яких перемогу отримав Курманбек Бакієв, привели до влади людей, які виявилися неготовими дати народу реальні зміни. Усі старі болячки миттєво вилізли назовні – корупція, беззаконня, захоплення землі, переділ власності, силове усунення опонентів, розкол країни на північ і південь. Усе, з чим режим Акаєва хоч якось міг впоратися або принаймні ховав від людських очей, тепер стало нормою життя.

“Розбірки” між лідерами киргизької революції перейшли у “гарячу” стадію в середині вересня 2005 р. Втім, тертя між учасниками березневих подій спостерігалися ще в перші постреволюційні дні. Просто вони були приховані від сторонніх очей. Хоча вже тоді були й убивства, і замахи на помітних учасників “Тюльпанової революції”. Причому усі жертви належали до угруповань і кланів, опозиційних Бакієву.

Після виборів президента процес переділу власності, як державної, так і соратників колишнього президента Акаєва, пішов набагато швидшими темпами, адже на кону були великі ринки й усе ще працюючі підприємства. Тепер справа дійшла до більш серйозного “бізнесу”. Вбивство депутата парламенту Баямана Ернікбаєва свідчить, що влада втрутилася у сферу відносин кримінальних угруповань. У Киргизстані багато хто повязував імя Еркінбаєва з наркоторгівлею, яка приносить непогані доходи. Водночас парламентер виявився одним із головних кредиторів революційних заходів у березні 2005 р.

У кінці вересня 2005 р. вибухнув інший скандал: у мас-медіа Бішкека оприлюднено інформацію про зв’язки Бакієва з російськими металургійними баронами – братами Чорними, які нібито дали на революцію 50 млн. дол., а нині намагаються отримати контроль над енергетичними підприємствами країни. Президент Бакієв, проте, мовчить, не заперечуючи весь вилитий на нього бруд і звинувачення. Виступаючи в парламенті країни 22 вересня 2005 р., він підтвердив, що знає про те, що криміналітет зрісся з владою, із правоохоронними органами. Він думає, що цю проблему за півроку усунути неможливо. Проте обрані Бакієвим методи боротьби з корупцією зовсім не свідчать про те, що вони взагалі приведуть до подолання цього зла. Навпаки корупція процвітає, лише отримувачі стали іншими.

Парламент країни поступово перетворюється на стан антипрезидентської опозиції. Депутати вже зажадали відставки міністрів-силовиків, а також керівників спецслужб, яких підозрюють як мінімум у попуску криміналітету, а особливо затяті навіть стверджують, що силовики й кримінал діють спільно. При цьому вони загрожують президенту імпічментом.

На тлі всіх цих скандально-кримінальних подій розвивається інший політичний за своєю суттю процес. Відповідно до передвиборних домовленостей К.Бакієва  та Ф.Кулова, останній мав стати премєр-міністром країни з дуже великими повноваженнями. 2 вересня Кулов був затверджений парламентом на посаду глави уряду, проте, коли в середині вересня 2005 р. він спробував провести через парламент новий закон про уряд, який істотно збільшував повноваження прем’єра і передбачав передачу в його ведення службу фінансової поліції, залізничний транспорт і національну авіакомпанію, Бакієв несподівано наклав на закон вето і відправив на доопрацювання. Щоправда, наразі й Бакієв, і Кулов кажуть, що розколу в революційній команді немає, триває робочий процес.

Одначе, не виключено, що розвиток відносин усередині нової киргизької влади піде за українським сценарієм. Наразі ж народ тримається з останніх сил, щоб остаточно не зневіритися у своїх революціонерах. Таких “ідейних” стає все менше. Більше тих, котрим страшно подумати про майбутнє своєї країни.

3. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Киргизстан. Економіка Киргизстану після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значною мірою інтегрована до загальносоюзної економіки. У 1990 р. близько 98 % загального експорту і 73 % імпорту припадало на республіки колишнього Союзу. Експортувались кольорові метали і мінерали (золото і ртуть), шерстяні вироби, продукція сільського господарства і харчової галузі, електроенергія, електротовари. Основними статтями імпорту були газ і нафтопродукти, кольорові метали, продукція хімічної і фармацевтичної промисловості, обладнання, папір і лісоматеріали, будівельні матеріали (крім цементу), продукти харчування.

В економічному плані Киргизстан був однією з найбідніших республік СРСР, а економіка республіки значною мірою базувалася на субсидіях із союзного бюджету. Тільки прямі субсидії складали більше третини доходів її бюджету. Втім, проголошуючи у вересні 1991 р. незалежність республіки, її президент Аскар Акаєв заявив, що країна піде західним шляхом розвитку, а за основу візьме американську модель. Заявивши таке, А.Акаєв швидко розпочав ринкові перетворення в Киргизстані і упродовж 1990-х рр. встиг досить багато зробити в цьому плані.

В Киргизії було введено національну валюту - сом, який шляхом проведення жорсткої грошової та бюджетної політики вдалося втримати від гіперінфляції (в середені 90-х років інфляція становила в Киргизії лише 0,2 %). У 1996 р. киргизький уряд, керуючись проголошеною президентом західною економічною моделлю розвитку держави, здійснив лібералізацію економіки. Більшість цін, серед іншого на хліб, стали вільними, було скасовано практично всі дотації, зникли державні замовлення.

На відміну від інших країн СНД, Киргизстан скасував адміністративне експортне регулювання і відмовився від підвищення імпортного мита; усе це зробило його досить цікавим прикладом країни з дійсно вільною торгівлею та конвертованою валютою. Зрозуміло, що й киргизька модель приватизації нагадувала найсміливіші та була подібна до чеської.

Киргизька практика дала можливість здійснювати як швидку приватизацію, так і ринкову реструктуризацію приватизованих підприємств. Приватизація підприємств відбувалася за такою схемою: 5 % безкоштовно передається трудовим колективам, 25 % продається на купонних аукціонах і 70 % - за гроші на конкурентних засадах. У різних районах республіки у приватні руки було передано від 60 до 95 % усіх об’єктів торгівлі та побутового обслуговування населення. Киргизькою конституцією передбачено право приватної власності на землю.

Досягненням авторів ринкових перетворень в Киргизстані стало проведення банківської реформи, що сприяла створенню дворівневої банківської системи та ліберальної політики ліцензування нових банків. В результаті згаданої реформи Національному банкові була забезпечена реальна незалежність від уряду та парламенту.

Подібні безкомпромісні ліберально-демократичні реформи А.Акаєва знайшли розуміння та підтримку на Заході. Під час візиту до США у липні 1997 р. президента Акаєва Киргизія підписала угоду з Міжнародним валютним фондом (МВФ) про збільшення кредитування киргизької економіки до 130 млн. дол., а із Всесвітнім банком (ВБ) - про співробітництво за 13 головними проектами на суму 264 млн. доларів.

Основними інвесторами киргизької економіки у 1990-х рр. виступили: Канада (31,1 % від усіх іноземних інвестицій), Туреччина (25 %), Великобританія (13,2 %), США (9 %), Німеччина (6,9 %), Італія (2,9 %), Малайзія (2,5 %), Росія (1,4 %), Казахстан (1,4 %), Лівія (1,4 %). Іноземні запозичення значно збільшили зовнішній борг Киргизстану (у 1998 р. він становив 1,5 млрд. дол. США), на обслуговування якого витрачалось 45-50 % усіх грошових доходів республіки.

Вироблена в республіці промислова продукція (в основному, золото і електроенергія) в кінці 1990-х рр. експортувалась переважно в Німеччину, Росію, Казахстан, Узбекистан, Китай, Таджикистан, Білорусь. Як і в радянський період історії Киргизстан імпортує нафту і природний газ, машини і обладнання, продовольство. Основними імпортерами є Росія, Казахстан, США, ФРН, Узбекистан, Китай.

Основа економіки Киргизстану – сільське господарство (у сільській місцевості мешкає 61 % населення, в одній лише родючій Ферганській долині, що обіймає 15 % киргизької території мешкає 55 % населення держави). 44 % земельних угідь Киргизстану знаходиться під пасовищами. Основна галузь тваринництва – вівчарство. За поголів’ям овець – 3,3 млн. голів – і за виробництвом шерсті – 11 тис. т щорічно - країна посідає третє місце в СНД.

Шерсть є однією з основних статей киргизького експорту. Окрім шерсті, на світовому ринку користуються попитом такі унікальні продукти як гірський мед, м’ясо яка, мінеральні води, сухий кумис тощо. Киргизстан має найбільші у світі хащі дикого грецького горіха, що має більшу цінність, ніж окультурені сорти. З Киргизстану в РФ, Казахстан, Узбекистан традиційно вивозяться овочі, плоди, ягоди, тютюн, шерсть, бавовна, мясо. Також Киргизстан експортує електроенергію до сусідніх країн: за обсягом її експорту Киргизстан займає друге місце в СНД після Росії.

У Киргизстані практично немає власних нафти і газу. Загальний видобуток в кінці 1990-х рр. становив всього 80 тис. т нафти і бл. 25 млн. куб. м газу. Однак у 1996 р. за допомогою канадської фірми введено в експлуатацію перший в Киргизстані сучасний нафтопереробний завод, здатний переробляти 500 тис.т нафти в рік.

Однією з найболючіших проблем у Киргизстані є великий рівень безробіття: весною 1999 р. на одне вакантне місце претендував 41 безробітний. Цей надлишок трудових ресурсів не може бути спрямований до Узбекистану, Таджикистану чи КНР, які мають схожі проблеми. Найбільш реальною є міграція киргизького працездатного населення до Росії і Казахстану.

Крім того, Киргизстан залишається доволі бідною країною: на середину 1999 р. доходи 70 % мешканців Киргизстану були нижчими від прожиткового мінімуму. Середня зарплатня у Киргизстані станом на лютий 1998 р. становила 38 дол. США (в Росії – 166, Казахстані – 118, Білорусі – 105, Узбекистані – 55, Таджикистані – 9 дол. США). Попри це, на кінець 1990-х рр. киргизька економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла макроекономічної стабільності.

4. Геополітичне становище та зовнішня політика Киргизстану. Киргизстан входить до низки міжнародних політичних та економічних організацій, у т.ч. до ООН, ВТО, СНД тощо. Разом з РФ, Білорусією, Казахстаном і Таджикистаном Киргизстан є членом Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС), водначас Киргизстан є членом Центрально-Азійського союзу, до якого також входять Узбекистан, Казахстан і Таджикистан, крім того, Киргизстан – член Договору про колективну оборону СНД 1992 р. Киргизько-українські міждержавні відносини регулюються Договором про дружбу і співробітництво від 19 червня 1996 р.

Зростання іноземних інвестицій в економіку Киргизстану свідчить про неабияку зацікавленість Заходу і, зокрема, США у цій невеликій колишній радянській республіці. Для США Киргизія є геополітичним простором, який розцінюється як плацдарм, що врівноважує Китай та Росію - дві країни з комуністичним минулим. Сьогодні великий західний бізнес впевнено почувається у Киргизії. У золотодобувній промисловості працюють канадські фірми, а розвідку кольорових та рідкоземельних металів ведуть американські компанії. Залізниці, теплокомунікації (чого вартий один тільки проект трансконтинентальної транспортної магістралі Франкфурт-на-Майні - Шанхай, так званий ТРАСЄКА), текстильне виробництво, банківську справу, причому не тільки в Киргизії, але й в сусідніх республіках, контролює Німеччина.

Таке активне західне економічне просування зумовлено тією важливою політичною роллю, що її має відігравати Киргизія та й загалом уся Середня Азія у майбутньому згідно з розрахунками західних, передусім американських, політиків. Як заявив у своїй доповіді сенатор Сем Браунбек, “США мають так перебудувати свою політику в центральноазіатському регіоні, щоб вона якомога менше була орієнтована на Росію, а натомість допомогла народам уздовж Шовкового шляху зміцнити зв’язки між собою та Заходом” і “забезпечити американські компанії, що вже зробили вкладення капіталу в регіоні”.

Одним з виявів реалізації подібного політичного курсу є співробітництво Киргизії з НАТО, що дедалі міцнішає. Навесні 1997 р. керівник альянсу Х.Солана здійснив велику подорож державами Середньої Азії, побувавши і в Бішкеку. У червні того ж року в американській Луїзіані відбулися навчання Кооператив нагетт – 97 за участю 2 тис. військовослужбовців з Туреччини, Молдови, України, а також Казахстану, Узбекистану і Киргизії. А вже у вересні 1997 р. на території Узбекистану відбулися дійсно безпрецедентні навчання, в яких взяли участь вояки США, Росії, Туреччини, Латвії, Грузії, Казахстану, Узбекистану та Киргизії. Понад те, киргизьких військових не лише запрошують на спільні навчання, але й готують у Європейському центрі стратегічних досліджень та військової економіки ім. Маршалла.

Втім, геополітичне положення Киргизії - якраз посередині Шовкового шляху - робить її точкою перетинання та зіткнення інтересів як Заходу, так і азіатських тигрів, що також прагнуть потрапити на середньоазіатські ринки. Останнє безперечно відкриває для киргизської дипломатії додатковий вектор партнерства і співробітництва.

Після візиту киргизького прем’єр-міністра до Маніли (Філіппіни) 1997 р., Азіатський банк вирішив надати Бішкекові 200 млн. дол. кредитів. Під час візиту 1997 р. А.Акаєва до Сеула (Південно-Корейська республіка) було парафовано угоди про надання Киргизії кредитів, обопільне сприяння та захист інвестицій і будівництво на її території автомобільних заводів. Чи не найголовнішим донором республіки стала Японія, що надає Бішкеку щороку 60 млн. дол. за програмою Офіційна допомога розвитку. Окрім цього, Японія здійснює реконструкцію Бішкекського аеропорту та автомагістралі Бішкек - Ош. Вартість останнього проекту сягає більш ніж 450 млн. доларів.

Але справжнім конкурентом західних держав в Киргизії є, безперечно, Китай. Для зв’язку власної економіки з європейськими ринками Китай не менше Киргизії зацікавлений в прокладанні широтних трансконтинентальних транспортних шляхів через територію останньої. Завдяки наполегливим зусиллям китайців було відкрито автомагістраль Андіжан-Ош-Саратиш-Іркештан, що з’єднує Узбекистан і Киргизію з Китаєм; тоді ж було розпочато будівництво залізничної магістралі Андіжан - Ош - Кашгар, що має стати початком відроджуваного Великого шовкового шляху із Сходу на Захід.     

Очевидно, що Китай має і політичні причини, які зумовлюють його небайдуже ставлення до подій в його середньоазіатських сусідів. Головною є недопущення підтримки чи поширення з боку або ж з території Киргизії та Казахстану пантюркістської пропаганди в Синцзян-Уйгурському автономному районі КНР. З огляду на зазначене, китайсько-киргизьке співробітництво розвивається динамічно у багатьох сферах. Вже 30 % спільних підприємств в республіці є китайськими, дві сусідні країни підписали угоду про двостороннє військово-технічне співробітництво,                                        

Незважаючи на перелічені світові орієнтири киргизької політики, великого значення надається пріоритетності регіональних зв’язків. До речі, Киргизстан вважає найбільш перспективною формою економічної інтеграції, створення локальних угруповань держав, оскільки ці з процеси в рамках СНД загалом ускладнені суттєвою диференціацією рівнів їхнього економічного розвитку, перебігу та спрямування здійснюваних реформ. Створення регіональних об’єднань економічно малопотужних держав з метою спільного використання їхнього потенціалу республіка розглядає як необхідну умову для встановлення і справді рівноправних стосунків з економічно сильними країнами СНД.

Бішкек уклав з Казахстаном та Узбекистаном тристоронні угоди, що передбачають співробітництво в економічній, гуманітарній та військовій сферах. Згадані угоди спрямовані на створення єдиного економічного простору цих трьох держав. У січні 1997 р. було підписано Договір про вічну дружбу Республіки Казахстан, Киргизької Республіки та Республіки Узбекистан, що є безпрецедентним у міжнародній практиці.

Киргизстан приєднався до митного союзу Російської Федерації, Республіки Білорусь і Республіки Казахстан та Договору про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах і всебічне зближення між згаданими країнами (29 березня 1996 року).

Казахстан (зважаючи на родинні зв’язки А.Акаєва і Н.Назарбаєва) та Росія (з огляду на залежність від її енергетичних ресурсів та зав’язаність промислового потенціалу Киргизії на промисловості та ринку збуту Росії) є головними регіональними партнерами Бішкека. Причому значення російського чинника дедалі зростає. Річ у тім, що останнім часом прикметною рисою киргизької держави є балансування на межі жорсткої кризи у її внутрішньополітичному та зовнішньополітичному розвиткові.

5. Етно-демографічна ситуація, культура та релігія Киргизстану. Господарський уклад, торговельно-економічні та політичні відносини, менталітет мешканців півдня Киргизстану формувалося навколо етнічно переважно узбецької Ферганської долини, мешканців півночі – навколо Чуйської - з чималим слов’янським населенням. Одночасно різним є вплив ісламу на мешканців країни. І сьогодні більшість мешканців півночі є або атеїстами, або не вважають своїм нагальним обов’язком відвідувати мечеть.

Південь пережив ісламське духовне відродження, переважно під впливом ісламського відродження в Узбекистані в 1990-1992 рр., зупиненого там президентом Ісламом Карімовим. На півдні різко зросла кількість мечетей і, відповідно, пропагандистів чистого ісламу. Слід зазначити, що узбецька національна меншина Киргизстану, яка на Півдні становить ледь не більшість населення, більш сприйнятлива до цінностей ісламського відродження, ніж місцеві киргизи.

Різниця у сприйнятті ісламу киргизами на півдні та півночі не така велика, як різниця в економічному розвитку двох регіонів. Мешканці півдня Киргизстану вважають, що їх сільськогосподарський регіон годує північ, де й нині більшість промислових підприємств не працює. Хоча це очевидне перебільшення. На півночі Киргизстану сільське господарство за рахунок зрошення знаходиться на більш високому рівні, а Таласька і Чуйська долини забезпечують виробництво більшої частини продукції тваринництва. Південь значно випереджає північ лише за виробництвом бавовни. У Бішкеку сконцентрована велика  кількість підприємств кольорової металургії, машинобудування, легкої промисловості. Значна частина з них не працює, але саме вони складають потенціал для індустріального розвитку Киргизстану. Іссик-Кульська область є центром туризму в Центральній Азії, а Наринська область постачає республіці більшу частину гідроенергії.

Перебільшенням, а точніше результатом пропаганди є твердження, що на півдні окрім сільського господарства нічого немає. Південь дійсно відстав в економічному розвитку від півночі, але окрім того, що цей регіон багатий на земельні ресурси, тут знаходяться гірничі підприємства з видобутку кольорових металів та вугілля, без яких промисловісті на півночі велося б сутужно. Тут же знаходяться найбільші в країні гідроелектростанції, а Ош є найбільшим центром легкої промисловості. Отже, регіони Киргизстану один без одного існувати просто не здатні, хоча й різняться за рівнем розвитку.

Киргизстан – багатонаціональна республіка. У 1989 р. питома вага росіян (їх нараховувалось 920 тис. осіб) в структурі населення Киргизстану була однією з найвищих а центральноазійському регіоні – 21,5 % (для порівняння в Туркменії – 9,5 %, Узбекистані - 8,4 %, Таджикистані - 7,6 %). Станом на 1997 р. киргизів мешкало 2837 тис. осіб (61 %), росіян – 681 тис. осіб (бл. 15 %), третім за чисельністю етносом були узбеки – 666,3 тис. осіб (бл. 14 %), а 2001 р. вже росіяни стали третім за чисельністю етносом Киргизстану (600 тис. осіб). Попри те, що Киргизстан називали “найбільш вільною і демократичною країною у Середній Азії, тільки у 1991-1993 рр. Киргизстан покинуло 244 тис. осіб і виїхали вони в першу чергу до Росії.

1999 р. було проведено перший національний перепис населення. За час, що минув від останнього загальносоюзного перепису 1989 р., населення Киргизстану зросло на 562 тис. осіб, або на 13 %. За природнім приростом населення Киргизстан посідає друге місце в СНД після Узбекистану. Загальна кількість киргизів бл. 3 млн. осіб, узбеки – нині другий за чисельністю етнос в республіці, мешкають переважно в південних районах країни, росіяни – переважно у великих містах, а також на півночі і сході країни, дунгани і уйгури проживають, в основному, в Чуйській області. Міське населення – 35 %. Всього у Киргизстані 18 міст, найбільші – Бішкек (бл. 790 тис. мшк.), Ош (250 тис. мшк.), Джалалабад (79 тис. мшк.).

Киргизи (самоназва – “киргиз”) розмовляють киргизькою мовою, що відноситься до   північно-східної тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Розрізняють північну й південну   групу діалектів. Спочатку киргизька писемність базувалась на арабському алфавіті, у 1926 р. її було переведено на латинський алфавіт, що 1940 р. був замінений кирилицею. У 1992 р. уряд Киргизстану оголосив перехід до латинського алфавіту, однак через фінансові труднощі цей процес уповільнився. Уйгури й узбеки розмовляють мовами тюркської групи, дунгани – на одній з мов китайської групи китайсько-тібетської мовної сім’ї. Киргизька мова є державною, а російська другою офіційною.

Більшість киргизів, інших тюркомовних народів і дунгани сповідають іслам суннітського толку. Роль релігії в житті суспільства поступово зростає. З кінця 1980-х рр. активно відбудовуються мечеті: якщо у 1950-1970-х рр. в Киргизії діючими були 33 мечеті, то нині їх понад тисячу. У м.Ош знаходиться резиденція духовного глави киргизьких мусульман – казіколона.

Про минуле киргизького народу, його героїв розповідає відомий і грандіозний за своїм обсягом (500 тис. віршованих рядків) епос “Манас”. Зміст цього епічного твору передають із покоління в покоління т.зв. манасчі, що належать до найшанованіших людей суспільства. Популярною є також творчість поетів-імпровізаторів – акинів. Розвивається й сучасна література, гордістю якої є Чінгіз Айтматов.

У Киргизстані є доволі багато памяток старовини. У столиці країни, що є одночасно центром Чуйської області – Бішкеку – збереглися залишки фортеці Джуль, що в ІV-VІІ ст. входила до системи торговельних міст Великого Шовкового шляху. На околицях столиці розташовані найвідоміше в Киргизстані середньовічне городище Бурана з мінаретом (“Башта Бурана” ХІ ст.), городище Ак-Бешим (до ХІІ ст.) із залишками цитаделі та буддійських храмів. У стародавньому місті Ош, вік якого бл. 3000 років, на вершині гори Сулейман–тоо зороастрійці поклонялись Мітрі, згодом там молився ісламський пророк Сулейман. В Оші мешкав засновник держави Великих Моголів, завойовник Індії імператор Бабур. Збереглися або були відновлені мавзолей Асаф-ібн-Бурхія (ХІ-ХVІІ ст.), мечеть Рават-Абдулла-хана (ХVІІ-ХVІІІ ст.), будиночок Бабура на Сулейман-тоо. Одне з найдавніших міст Киргизстану – Узген (відомий з ІІ ст. до н.е.), що був важливим перевалочним пунктом з Середньої Азії в Кашгарію, вважається однією з столиць держави Караханідів (Х-ХІІ ст.).

ЛЕКЦІЯ 10. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ УЗБЕКИСТАН

Республіка Узбекистан: загальні відомості

Територія – 447,4 тис.кв.км.

Населення – 25,16 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Ташкент (2,2 млн. мшк.)

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 12 областей і Республіка Каракалпакстан

Національний склад: узбеки (понад 75 %), росіяни (7,4 %), таджики (4,7 %), казахи (4,1 %), татари (2,4 %), каракалпаки (2,1 %), українці (0,6 %)

Мова –узбецька (державна)

Релігія – іслам

Середня тривалість життя – 64 роки

Народжуваність – 2,6 %, смертність – 0,8 %

Грошова одиниця – сум

ВВП на душу населення – 950 дол. США (2001 р.), середньомісячна зарплатня – 40 дол. США (1998).

1. Географічне розташування та історичне минуле Республіки Узбекистан. Узбекистан займає серединне положення в центральноазійському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдарї і Амударї з північного заходу на південний схід. Північно-західний і північний кордони з Казахстаном проходять пустинними районами, на сході і південному сході, в гірській частині, Узбекистан межує з Киргизстаном і Таджикистаном, на півдні проходить кордон з Афганістаном, на південному заході – з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану – рівнини, лише на крайньому сході місцевість гориста (найвища вершина – 4633 м).

У сиву давнину територія Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), котрі виникли ще в VІІ-VІ ст. до н.е. Після завоювання цих держав військами перського царя Кіра в середині VІ ст. до н.е. увесь середньоазійський регіон був поділений на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

В 329 р. до н.е. до Бактрії вступила армія Александра Македонського, котра завоювала всю Середню Азію, знищуючи населення і руйнуючи міста. Попри негативні наслідки, що їх несли для народів Середньої Азії завоювання Александра Македонського, саме в цей час посилюється економічна й політична взаємодія між окремими областями, зміцнилися зв’язки Середньої Азії з Середземномор’ям, розвивається еллінізація Сходу. Після смерті завойовника у 323 р. до н.е. середньоазійські області увійшли до складу держави його полководця – Селевка І, але в середині ІІІ ст. до н.е. вони відокремилися й стали центром Греко-Бактрійського царства – однієї з високорозвинутих держав того часу.

З розгромом Греко-Бактрійського царства кочівниками близько 140-130 рр. до н.е. одне з князівств, що утворилися на його території, стало ядром Кушанського царства. У період свого розквіту воно, крім Середньої Азії, включало території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в ІV ст. н.е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У ІV-V ст. у Середній Азії панувала політична роздробленість, коли на просторі між Каспієм і Сирдар’єю налічувалось біля тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало здійснення вторгнень кочівникам. У V ст. ефталіти (“білі гунни”), розгромивши іранські війська Сасанідів, заволоділи Середньою Азією. У 60-ті рр. VІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що проіснував до початку VІІ ст. і розпався на Східний та Західний, котрі зникли з політичної карти у 40-ві рр. наступного століття. По мірі того, як влада Західного Тюркського каганату над захопленими землями слабнула, відбувалося активне просування в Середню Азію арабів. У 651 р. вони оволоділи Мервським оазисом (сучасне м.Мари в Туркменистані), а на початку наступного століття взяли під контроль увесь регіон.

У 875 р. на уламках Арабського халіфату виникла нова держава під владою місцевої таджицької династії Саманідів. Вона вела свій родовід від великого феодала Саман-худата, сини якого в нагороду за службу халіфу отримали в управління важливі провінції Мавераннахру. В період свого розквіту в І пол. Х ст. держава Саманідів зі столицею в Бухарі, крім Мавераннахра, включала також Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста перебували у васальній залежності від неї. Опорою влади Саманідів була їх особиста гвардія, створена з молодих рабів, а керівництво державою зосереджувалося в центральних органах – десяти диванах (міністерствах) на чолі з великим візиром.

У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що вдерлися з Семиріччя й об’дналися під владою династії Караханідів. Але могутність сельджуцького султанату виявилася такою ж нетривкою, як і решти держав Середньої Азії, що трималися на воєнній силі. На початку ХІІ ст. в султанаті спалахнула боротьба за владу, а в 1141 р. під Самаркандом сельджуки зазнали нищівної поразки від центральноазійських монгольських кочовиків каракитаїв. Щоправда, нові завойовники не змінили місцевих порядків, а обклали населення великою даниною й перетворили великих феодалів на своїх васалів. За таких умов центр державно-політичного життя Середньої Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів’їв Хорезму, чий правитель – Хорезмшах Текеш – наприкінці ХІІ ст. дав відсіч і сельджукам, і каракитаям.

     Його син Мухамед (1200-1220 рр.), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної держави, котра, однак, не відзначалася внутрішньою міцністю. До того ж суперечки Мухамеда з багдадським халіфом позбавили першого підтримки з боку мусульманського духовенства, а найманого війська, що було опорою влади Хорезмшаха, було недостатньо для відбиття можливого удару кочівників, що й довели згодом монголо-татари. В результаті їх завойовницьких походів у першій половині ХІІІ ст. територія Середньої Азії й Казахстану виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) старшого сина Чінгісхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан), іншого його сина – Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) і онука – Хулагу (Туркменія).

     У 30-х рр. ХІV ст. в Хорасані (північно-східна частина сучасного Ірану, південь Туркменістану й північно-західний Афганістан) спалахнуло велике повстання селян, ремісників і рабів, спрямоване проти влади кочової монгольської й тюркської аристократії, що отримало назву руху сербедарів (у перекладі з перської – вішальники, приречені). Очолили його дрібні землевласники, яким вдалося створити власну державу, що проіснувала 45 років. Сербедари знизили і скасували частину податків, тому їхній рух поступово поширився й на Мавераннахр, де в 1365 р. під Самаркандом повсталі завдали поразки війську правителя Моголістану. Місцевих сербедарів очолювали Абу Бекр Келеві й Маулана-заде.

     Однак після того як середньоазійська знать на своєму з’їзді в 1370 р. проголосила верховним правителем барласького еміра (князя) Тимура, повстання було невдовзі придушене, а столицею відродженої монгольської держави став Самарканд. Щоправда, Тимур (чи Тамерлан за європейськими джерелами, від перського вислову “Тимурленг” – кульгавий Тимур) не належав до династії Чінгісидів, а тому не міг проголосити себе ханом. Тоді з численних спадкоємців Чінгісхана він вибрав царевича Суюргатмиша й посадив того на трон. Роль “хана” зводилася до присутності поряд із всесильним Тимуром на сусідньому престолі під час офіційних церемоній, чеканки його імені на монетах та вихвалянні у святкових молитвах.

     Об’єднавши під своєю владою Чагатайський улус, Тимур припинив емірські міжусобиці й утворив сильну державу, могутню армію та розпочав зовнішні завоювання. Першою його жертвою став Хорезм. Після п’яти походів, щоб викорінити спротив місцевих мешканців, емір наказав виселити їх до Самарканда, столицю краю – Ургенч – зруйнувати, а її місце засіяти ячменем. Така ж сумна доля чекала золотоординські міста, Тимур тричі завдавав ударів хану Тохтамишу і хоча не приєднав його володіння до своїх, але пограбував їх і знесилив. Торговельні шляхи, що йшли територією Золотої Орди, змістилися на південь – у землі, підвладні Тимуру.

     Незлічені лиха жорстокий завойовник приніс народам Закавказзя, куди він здійснив п’ять спустошливих походів. Після проведених один за другим трирічного, п’ятирічного і семирічного походів-нашесть Тимур підкорив Іран і розпочав боротьбу з молодою Османською державою. У 1402 р. під Анкарою він розгромив і полонив турецького султана Баязида, що на півстоліття відсунуло завоювання турками-османами Візантії. На сході Тимур захопив Делійський султанат, але під час походу на чолі 200-тисячного війська в Китай на початку 1405 р. помер.

     У цих війнах Тимур і його полководці нерідко виявляли виняткову безжалісність до мешканців тих міст, які чинили опір. Тисячі людей живцем вони хоронили в ровах або складали в піраміди, просякнуті глиною і щебнем, на центральних площах височіли багатометрові башти з відрубаних голів. В Індії Тимур за один день наказав стратити 100 тис. полонених. Грабуючи завойовані країни й вивозячи з них найталановитіших ремісників, будівельників, найавторитетніших учених і богословів, Тімур прагнув зробити міста Мавераннахра, й передусім Самарканд, осередком величі й розкоші. Селища в околицях столиці були названі іменами найбільших міст Сходу (Миср – Каїр, Димишк – Дамаск, Багдад, Шираз), що на думку правителя мало відбити їхню мізерність порівняно з Самаркандом. У самому Самарканді повним ходом велось будівництво розкішних палаців, мечетей і мавзолеїв, що сприяло розвиткові ремесла в середньоазійських містах та розширенню торгівлі.

     Однак створена жорстоким завойовником з різних земель із неоднаковим рівнем економічного розвитку держава відразу ж по його смерті розпалася. Лише одного разу, на початку 20-х рр. ХV ст. сину Тимура Шахруху вдалося взяти під контроль майже всю територію батькової імперії. Безпосередньо Мавераннахром з 1409 р. правив старший син Шахруха – Мухаммед Тарагай на прізвисько Улугбек (в 1447 р. він був проголошений главою династії Тимуридів). За правління Улугбека культурне піднесення в Середній Азії сягнуло свого апогею, в Самарканді відкрилася вища школа – медресе, була збудована найкраща на Сході астрономічна обсерваторія, де вчені склали каталог розташування 1018 зірок і таблиці руху Сонця, Місяця та планет. Самаркандський папір і малиновий оксамит користувались великим попитом у багатьох країнах. Владу Улугбека змушений був визнати навіть Моголістан, але наукова діяльність правителя викликала невдоволення серед духовенства, і в жовтні 1449 р. він був убитий за згоди власного сина.

     Зі смертю Улугбека в Середній Азії знову спалахнули міжусобні феодальні війни, що закінчилися лише в 1469 р., коли Султан-Хусейну з дому Тимуридів вдалося об’єднати більшу частину регіону. Основу економіки держави Султан-Хусейна (1469-1506 рр.) становило зрошувальне землеробство і високорозвинуте ремісниче виробництво. Праця феодально залежного селянства широко використовувалася також на будівництві міських укріплень, доріг, фортець, палаців, мостів тощо.

На початку ХVІ ст. з півночі на державу Тимуридів напало об’єднання дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1451-1510 рр.). Упродовж кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром, Хорезмом і перейшли Амудар’ю, але в 1510 р. зазнали поразки під Мервом від іранських військ Ісмаїла І. Попри це, узбеки утримали практично усі завойовані території, поширивши свій вплив ще й на центральний і північно-східний Туркменистан і на більшість територій, населених таджиками. Успіхи кочових узбеків пояснювалися мовною й релігійною близькістю з підкореними ними народами, а також їхніми давніми економічними зв’язками з місцевим осілим населенням, слабкістю економічної бази держави Тимуридів і гострим невдоволенням населення їхнім владарюванням. Поступово етнічна назва “узбек” передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності середньоазійського Межиріччя. Вчені вважають, що узбецька народність набагато старіша від своєї назви і бере свій початок в ІV-V ст. н.е.

     Окремими областями держави Шейбанідів правили члени ханської династії, що спорадично боролися за владу між собою. Внаслідок цього, у 30-ті рр. ХVІ ст. відпала й перетворилась на самостійне ханство Ташкентська область, те ж саме сталося і з Хорезмом. Але Абдуллі-хану ІІ (1557-1598 рр.), який у 1583 р. проголосив себе ханом усіх узбеків, вдалося централізувати державне управління, повернути Хорезм і туркменські землі, підпорядкувати собі найстаріші землеробські райони Середньої Азії з містами Балхом, Гератом, Самаркандом, Ташкентом. Столиця держави Шейбанідів була перенесена з Самарканда до Бухари.

 Із середини ХVІІ й до кінця ХVІІІ ст. внутрішньополітична ситуація в Середній Азії залишалася нестабільною, оскільки феодальні війни між Бухарським і Хівинським ханствами за земельні й водні ресурси набули небаченої гостроти. Від них серйозно постраждала іригаційна система, чимало поливних земель було занедбано, різко скоротилось шовківництво і виробництво шовкових тканин, зменшилась кількість ремісників, була порушена безпека торговельних шляхів. Це в свою чергу призвело до значного скорочення зовнішньої й транзитної торгівлі. Війни і міжусобиці, що супроводжувалися захопленням мас полонених, викликали помітне зростання работоргівлі та збільшення частки рабів у феодальному господарстві.

     На початку ХVІІІ ст. знесилене боротьбою з казахами і Хівою Бухарське ханство розпалося: з-під його влади вийшли Фергана  (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства),  Ходжент, згодом – Самарканд і Бадахшан. Натомість наприкінці століття політичного піднесення зазнало Ташкентське ханство. Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Середній Азії.

Такою ситуацією прагнула скористатися міцніюча Російська держава Петра І. У 1717 р. під приводом пошуку торговельних шляхів до Індії й перевірки чуток про золоті розсипи в нижній течії Амудар’ї до Середньої Азії було відряджено добре озброєну шеститисячну експедицію на чолі з кабардинським князем Олександром Бековичем-Черкаським. Справжньою метою князя було схилити хівинського хана до переходу в російське підданство, а бухарського – до васальної залежності від Петра І. Однак правитель Хіви вчасно розгадав справжні наміри “мандрівників” і знищив їх.

     Набагато загрозливіша зовнішня небезпека для середньоазійської цивілізації прийшла 1740 р. з півдня, коли самопроголошений шах Ірану Надір Афшар (1688-1747 рр.) напав на Туркменістан, Хівинське і Бухарське ханства. Полководці завойовника винищували і навертали в рабство жителів краю, грабували майно і худобу. Хіва й Бухара змушені були визнати васальну залежність від Надір-шаха, а та частина туркмен, що відмовилася підкоритися, переселилася на Мангишлак та в прикаспійські степи і продовжила боротьбу. Однак у 1747 р. Надір-шах був убитий змовниками, і його держава швидко розпалася, туркменські племена, що тимчасово перейшли на північ, повернулися на батьківщину.

Не закріпившись в центральноазійському регіоні на початку ХVІІІ ст., Російська імперія, анексувавши Казахстан і Закавказзя та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану, до середини ХІХ ст. практично оточила Середню Азію і могла приступати до її завоювання. Тим паче, що цього нагально вимагала російська промислова буржуазія, що в умовах низької купівельної спроможності населення імперії і слабкого розвитку торгівлі із Західною Європою була вкрай зацікавлена у східних ринках. Значно полегшували завоювання Середньої Азії безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.

     На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше серед середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, утворити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

     Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

     Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оазиси туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 80-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П’янджу.

     Вищі губернські посади на новоприєднаних землях зайняли російські чиновники, а волосні та аульні – представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновники вважали ці території російською колонією й поводилися відповідним чином. Хоча з іншого боку, незважаючи на відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєднання Середньої Азії до Російської імперії мало й певні позитивні наслідки. Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасоване рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.

Поштовхом до розгортання національно-визвольної боротьба мусульманських народів Казахстану і Середньої Азії сталии події Лютневої (1917 р.) революції в Росії. Розгорталася ця боротьба під впливом ідей ліберального напряму джадідизму (з арабської – новий метод), в основі якого була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію “Шура-і-іслам” (з арабської – “Рада ісламу”), котра виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Вже з моменту заснування всередині цієї справді масової організації спалахнула боротьба між власне джадідами, що обстоювали інтереси національної буржуазії, та вищим духовенством – улемістами. У червні улемісти вийшли з “Шура-і-іслам” і заснували власну партію – “Шура-і улема” (з арабської – “Рада духовенства”), що об’єднувала прихильників повного збереження патріархально-феодальних норм у побуті та громадському житті в дусі “чистого ісламізму” й противників будь-яких реформ. Улемісти вимагали відокремлення Туркменістану від Росії й об’єднання всіх мусульман у єдину мусульманську державу під егідою Туреччини.

Однак на заваді цим планам стала російська більшовицька експансія, в результаті якої вже 1920 р. були проголошені Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. Окремою республікою Узбекистан став 27 жовтня 1924 р., а до складу СРСР увійшов у 1925 р. 31 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної ради Узбецької РСР проголосила державну незалежність республіки. Узбецька РСР була перейменована в Республіку Узбекистан. В грудні 1991 р. всенародний референдум підтвердив проголошення Узбекистану незалежною державою.

 2. Політико-правова система Узбекистану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. В Узбекистані практично в повному складі зберегла владу радянська партійно-державна номенклатура, яка завжди була партикулярною, тобто такою, що працювала на свої власні вузькокланові інтереси. Попри те, що номенклатура публічно заявила про відхід від комунізму як державної ідеології, вона не лише утримала свої позиції у суспільстві в добу незалежності, але й суттєво зміцнила їх.

Від 24 березня 1990 р. президентом країни є Іслам Карімов*. Він же, згідно зі статтею 89 Конституції Узбекистану, прийнятої 8 грудня 1992 р., є главою виконавчої влади. Між іншим, в Конституції Узбекистану не передбачено імпічменту президенту держави, а однопалатний парламент – Олій Мажліс до 2002 р. працював на кшталт парламентів радянської доби, збираючись зазвичай на дводенні сесії для утвердження раніше підготовлених законів. Після проведеного 2002 р. всенародного референдуму та прийняття Олій Мажлісом Конституційного закону “Про підсумки референдуму та основні принципи організації державної влади”, структуру парламенту було змінено. Створено нижню – Законодавчу палату і верхню палату – Сенат. Також було змінено конституційний термін повноважень Президента РУ з пятирічного на семирічний.

Іслам Карімов прийшов до влади як компромісний кандидат на пост першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану і президента республіки – на тлі загальної розгубленості традиційних кланів, що не вирішили, як реагувати на антикорупційні репресії, що їх в період перебудови розгорнула Москва. Ослаблення позицій влади миттєво позначилося на загальній ситуації в республіці: уже за часів попередника Карімова, Рафіка Нішанова, відбулася різанина турок-месхетинців у Фергані. Самаркандець Карімов мав стати людиною, котра очолить коаліцію кланів, - його віце-президентом став ташкентець Шукурулла Мірсаїдов, однак незабаром після проголошення незалежності президент повернув владу землякам-самаркандцям, які мали міцні позиції ще з часів очільника республіканської компартії 1970-80-х рр. Шарафа Рашидова. Опозицію в номенклатурному середовищі Карімов розгромив, за нею настала черга світської.

 Свого часу, у 1986-87 рр. центром опозиційного руху в республіці стала Спілка письменників Узбекистану (СПУ). В листопаді 1988 р. було створено Народний рух Бірлік” (“Єдність”), у вересні 1989 р. він розколовся і та його частина, що об’єдналася навколо секретаря СПУ Мухаммеда Саліха (Салая Мадамінова), заснувала партію Ерк” (“Свобода”), яка висунула як мету здобуття Узбекистаном державної незалежності. Саме Саліх був опонентом І.Карімова на перших прямих президентських виборах у грудні 1991 р.

Коли в липні 1992 р., 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій “Бірлік” та “Ерк” висунули вимогу відставки президента І.Карімова, партії були заборонені, а партійним лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й узбецькому Джефферсону Бабуру Малікову, котрий доклав чималих зусиль до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в’язнів на 600 осіб.

Розгромивши не тільки радикальний нелегальний рух “Бірлік”, а й цілком поміркованих легальних опозиціонерів із партії “Ерк”, яка не становила ніякої реальної загрози режиму Карімова, зате слугувала привабливою вітриною демократизації Узбекистану, влада сама сприяла тому, що єдина можлива опозиція режиму зосередилася в мечетях. Тож як і в 1990-х рр. багатопартійність в Узбекистані продовжує перебувати на початковому етапі свого становлення. Чотири зареєстровані політичні партії – Народно-демократична, “Міллій Тікланіш” (Демократична партія національного відродження), “Адолат” (Соціально-демократична) та “Фідокорлар” (“Самовіддані”) хоч і мають свої фракції у парламенті, однак не належать до впливових політичних сил і реальних центрів, які приймають політичні рішення і несуть за них відповідальність.

Щодо гіпотетичного реваншу в Узбекистані комуністичної ідеї, слід зазначити, що в Узбекистані авторитарна президентська влада вміло користується “політичною імпотенцією” комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про ймовірну загрозу “червоного реваншу”. Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їм роль аутсайдерів. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури) діючий президент бореться з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури.

Вперше цей варіант було апробовано на президентських виборах 1996 р. в Росії, коли Б.Єльцин за потужної фінансової підтримки олігархів лише в другому турі переміг компартійного лідера Г.Зюганова. Російський досвід І.Карімов успішно використав на січневих 2000 р. президентських перегонах в Узбекистані, отримавши 91,9 % голосів виборців проти 4,17 % - у лідера Народно-демократичної (колишньої комуністичної) партії Абдулхафіза Джалалова. При цьому навіть “суперник” І.Карімова голосував за діючого президента.

Розправившись з демократичною опозицією, режим Карімова все частіше стикається із загрозою проникнення до країни радикальних ісламських фундаменталістів. Так, 16 лютого 1999 р. Карімов ледь не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти до Ферганської долини з таджицького кордону та за підтримки місцевого “ісламського підпілля” й у разі успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону.

Епіцентром ісламського спротиву режиму Карімова стала Ферганська долина. Зрозуміло, що неблагополучне сусідство створило сприятливі умови для зміцнення радикальної ісламської опозиції, але при цьому її реальний вплив є не таким значним, як про нього говорить очільник держави. Президент Узбекистану, котрого Захід після розгрому опозиції на початку 1990-х рр. сприймав як небажаного диктатора, невпинно доводив, що саме його країна є форпостом на шляху радикального ісламізму. До певного часу Вашингтон не хотів втручатися в ситуацію в регіоні і, тим більше, ставати союзником Узбекистану. Навіть коли існування радикальної антикарімовської організації – Ісламського руху Узбекистану – було доведено конкретними діями бойовиків, колишній держсекретар США М.Олбрайт радила Карімову звернутися за підтримкою до Росії. Ситуація змінилася лише після 11 вересня 2001 р. Безпосередня участь Узбекистану в антитерористичній коаліції дала можливість скористатися збройними силами США та їх партнерів по НАТО для розгрому загонів Ісламського руху Узбекистану, які воювали на боці талібів. Але небезпека проникнення на територію республіки озброєних загонів ісламських екстремістів все ще залишається.

Світовому співтовариству Узбекистан намагається показати лише парадний фасад життя, ретельно приховуючи внутрішні проблеми. На фоні сумнівної “східної демократії” відчувається безапеляційний, вольовий, авторитарний характер вирішення ключових проблем президентом РУ І.Карімовим. З урахуванням місцевого менталітету, такий специфічний шлях, певною мірою, себе виправдовує. Зокрема, в країні практично забезпечено стабільний громадський порядок, успішно вирішуються питання боротьби із злочинністю, на належному рівні підтримується виконавська дисципліна, особливо це стосується реалізації президентських указів, рішень уряду. Звичним явищем є зміна кадрів на керівних посадах в уряді та в органах місцевого самоврядування, що його ініціює президент країни.

Свого часу І.Карімов обіцяв, що його країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці й 26 березня 1995 р. провів референдум, який продовжив його президентські повноваження до січня 2000 р. Щодо свободи друку, зауважимо, що усі республіканські, обласні і столичні газети друкуються в концерні “Шарк” або в іншій структурі за наявності спеціального дозволу державного комітету з преси. В Узбекистані немає загальнонаціональних приватних теле- і радіоканалів. Та й загалом негативна інформація і критичні статті про владу у республіканських ЗМІ практично відсутня.

До існування авторитарного режиму І.Карімова в Узбекистані Захід тривалий час ставився поблажливо через те, що він (режим) відповідає традиційним потребам більшості населення країни у сильній одноосібній владі, забезпечує стабільність, активно протидіє ісламському фундаменталізму, й, нарешті, має тенденцію адаптуватися до вимог демократизації. Тому Захід доволі стримано відноситься до порушень в Узбекистані прав політичної опозиції, заборони вільної преси тощо. Незмінною залишається лише вимога проведення вільних і чесних виборів президента і Олій Мажлісу (парламенту). Одначе андижанські події 2005 р. дещо “підмочили” репутацію Карімова і зайвий раз підтвердили існування в Узбекистані авторитарного режиму.

“Андижанська революція” розпочалася, як відомо, з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст Узбекистану. Згодом з’ясувалося, що лідер повстанців Бахтієр Рахмонов мав намір створити у Ферганській долині ісламський халіфат. Те, як несподівано розгорівся – і яким чином був придушений – зоколот в Андижані, аж ніяк не свідчить про силу влади в Узбекистані. І.Карімову, котрий володіє, за всієї авторитарності його натури та нерозбірливості в засобах досягнення мети, безсумнівними політичними талантами і масштабністю бачення навколишнього світу, так і не вдалося побудувати сильну державу, як не зроблено цього й в інших центральноазіатських державах. За час, що минув після розпаду СРСР, керівникам  цих держав не вдалося розв’язати не тільки проблеми економічної ефективності нових країн і появи в них хоча б зачатків самостійно мислячого суспільства, але й не вдалося подолати протиріччя соціальні. Адже поруч із вузьким прошарком неймовірно багатих зявилися мільйони знедолених людей, які шукають прибутки в наркотрафіку і розраду в ісламі.

3. Природно-ресурсний та енто-демографічний потенціал Республіки Узбекистан. Особливості сучасного економічного розвитку країни. У надрах республіки виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів (95 видів мінеральної сировини зосереджені в 750 родовищах). За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На долю республіки припадає майже 74 % запасів газового конденсату всього центральноазійського регіону і 40 % природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану), і входить до чільної світової десятки.

Узбекистан посідає друге місце в регіоні (після Туркменистану) за запасами і видобутком нафти (73 % її запасів сконцентровано в Кашкадар’їнській області). 140 родовищ, за оцінками експертів, містять 350 млн. т нафти (34 % запасів регіону). При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х рр., її запасів вистачить на 80-100 років (в Туркменистані, для порівняння, на 48 років).

Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд. т (55 % запасів регіону), сукупні запаси золота перевищують 4 тис.т (п’яте місце у світі), в Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце в світі. Одначе, усе ці багатства використовуються республікою не в повній мірі, як через нехватку коштів і людських ресурсів, так і через те, що спроби Узбекистана вийти на світовий ринок зі своїм золотом, алмазами і ураном не дали очікуваних результатів. “Ахіллесовою п’ятою” економіки Узбекистану є енергетична проблема. Попри те, що республіка має велику поклади нафти й газу, реальних і необхідних для економіки енергоносіїв явно недостатньо і вони поставляються до Узбекистану з інших держав СНД, передусім з Росії, що ставить узбецьку економіку, певною мірою, в залежність від російської.

Досить склаждною в республіці залишається етно-демографічна ситуація. На відміну від республік європейської частини колишнього СРСР, котрі переживають різкий демографічний спад, населення Узбекистану упродовж 1990-х рр. подвоїлось (на 1 тис. осіб - 27 новонароджених, 70 % усього населення – молодь). Щорічно населення республіки збільшується в середньому на 450-550 тис.осіб. Середня густота населення Узбекистану сягає 140 осіб на 1 кв. км, що свідчить про перенаселення країни. Особливо страждає від пернаселення Ферганська долина Узбекистану: в Андижанській області, що займає менше 1 % території республіки мешкає бл. 9 % населення, в Наманганській області (1,8 % території) зосереджено 7,8 % жителів Узбекистану, у Ферганській області (1,5 % території) – 11 % населення республіки.

Головною демографічною проблемою республіки є виїзд за її межі т.зв. російськомовного населення, що в переважній більшості населяло узбецькі міста (лише 5,2 % російськомовних жителів, за даними останнього  перепису, мешкає в сільській місцевості). Оскільки на промислових підприємствах (за винятком тих, що переробляють бавовник) традиційно вже працює неузбецьке населення, від’їзд російськомовного населення загрожує узбецькій промисловості серйозними кадровими проблемами, що вже відчуваються досить гостро. Наприклад, енергозабезпечення Узбекистану забезпечувалось донедавна персоналом, понад 90 % якого складали російськомовні мешканці республіки. Сьогодні, у зв’язку з еміграцією, вже зупинена половина блоків Сирдар’їнської ГРЕС, а нещодавно збудована Новоангренська ГЕС - законсервована, оскільки на ній нікому працювати. З цієї ж причини закрито Ферганський хімічний комбінат, тому мінеральні добрива республіка купує за кордоном. Прикметно, що з Узбекистану мігрують не лише росіяни й українці, але й татари, яких ще донедавна налічувалось бл. 700 тис. осіб, євреї, німці, кримські татари і, навіть, узбеки (як правило, це висококваліфіковані фахівці або заможні люди, що не змогли вигідно вкласти свої гроші в бізнес, який все більше відчуває на собі прес державно-бюрократичного регулювання).

Тривалий час економіка Узбекистану вважалася найстабільнішою не лише в центральноазійському регіоні, але й на теренах СНД. Наприклад, у 1999 р. спад ВВП в республіці у порівнянні з 1990 р. становив лише 5 %, у той час як в Росії – 24-27 %, а в Казахстані – 34-37 %. За темпами росту промислового виробництва на кінець 1990-х рр. Узбекистан вийшов на перше місце на теренах СНД. Розмір зовнішнього боргу в середині 1990-х рр. не перевищував 2,5 % від ВВП. Однак від 1998 р. через несприятливу кон’юнктуру цін на світових ринках на основні експортні товари Узбекистану (волокно бавовни, кольорові та дорогоцінні метали) та часткове закриття для узбецьких товарів ринку Росії обсяги узбецького експорту невпинно зменшуються. Внаслідок цього розмір сукупного державного боргу та боргу суб’єктів господарювання за кредитами, наданими під гарантію Уряду Узбекистану, досягнув у 2001 р. позначки 11 млрд.дол.США.

Завдяки притоку іноземних інвестицій в економіку Узбекистану (їх загальний обсяг у 1998 р. складав понад 7 млрд.дол США, що за показником обсягу іноземних інвестицій на душу населення вивело Узбекистан на той час на перше місце в СНД) в республіці створено нові галузі промисловості - нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розробляються власні родовища нафти й газу, що дало змогу в середині 1990-х рр. досягти енергетичної незалежності. Надходження іноземних інвестицій дозволило побудувати десятки нових великих промислових об’єктів, з-поміж яких нафтопереробний завод в Бухарі, автомобільний завод в Асаці, великі текстильні комплекси тощо. Експерти вважають, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Цих успіхів республіка досягла завдяки принципу І.Карімова “сильна влада – сильна держава”, який він протиставив лозунгу націоналістично налаштованої опозиції початку 1990-х рр. “Узбекистан – мусульманам !”. На думку аналітиків, саме недемократична установка Карімова, що “сотні заарештованих – це краще, ніж тисячі убитих”, дозволила уникнути повторення громадянської війни, що роздирала сусідній Таджикистан. Зрештою, внутріполітична і економічна стабільність сприяли надходженню в економіку республіки іноземних інвестицій.

Слід зазначити, що навіть побудову ринкової економіки керівництвом Узбекистану було небезуспішно скермовано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування узбецькою владою західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Президент І.Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом – “головний реформатор – держава”, зачинивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій.

4. Геополітичне становище Узбекистану та геополітичні загрози його державності. Зовнішня політика Узбекистану. Геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафто- і газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну. Також Узбекистан є частиною регіону, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Індії, країн Сходу і Заходу. Тобто, територія Узбекистану є об’єктом інтересів таких потужних держав ісламського світу, як Туреччина, Пакистан, Іран і Саудівська Аравія. Окрім того, Узбекистан – прифронтова держава (маються на увазі нещодавні війни в Афганістані і Таджикистані).

Та оставина, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменистані мешкає понад 2,5 млн. узбеків, є додатковим фактором впливу Ташкента на своїх сусідів і дозволила президенту Карімову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому – Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передовсім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан.

Щоправда існує низка гіпотетичних загроз й власне для Узбекистану.  Потенційно небезпечною загрозою для узбецької державності є прискорення процесу політизації ісламу, що негативно впливає на суспільно-політичну ситуацію на великій території – від Нагірного Бадахшану до Каспію. Німецькі дослідники цієї проблеми пишуть про “вогняну дугу”, що простягається від Чечні через Дагестан, Азербайджан, Пакистан, Узбекистан, Киргизстан, Казахстан в Сінцзян (провінція КНР).

Крім того, у спадок від СРСР Узбекистан отримав комплекс потенційних міжнаціональних і міжтериторіальних проблем. Так, наприклад, усередині Киргизстану знаходяться два узбецькі райони-анклави, а усередині Узбекистану є киргизький анклав. І це тільки невеличка ілюстрація того, як скроєні більшовицькою владою кордони між республіками можуть викликати нестабільність у регіоні.

Серйозною проблемою в Узбекистані залишається великомасштабна корупція державного апарату, що набула системного характеру в останні роки радянської влади. Корупція є прямою загрозою безпеці і стабільності в державі. Також національній безпеці держави загрожують екологічні проблеми, такі як зникнення Аральського моря, ерозія грунтів, їх засолення, виснаження землі, як наслідок гегемонії бавовника, тощо.

Узбекистан, спираючись на підтримку США і НАТО, намагається перетворитися на регіонального лідера, головний щит від загрози фундаменталізму. Не дивно, що головним культурним символом нації було проголошено Тимура (Тамерлана), який свого часу консолідував Азію, зупинив експансію кочових племен з Півдня і торував шлях до Індійського океану.

Задля зміцнення могутності Узбекистану І.Карімов нарощує військовий потенціал країни, спрямовуючи на військове будівництво як бюджетні кошти (на оборонні потреби виділяється 20 % бюджетних асигнувань), так і іноземні запозичення. Як наслідок – узбецька армія боєздатна, бо реорганізована за зразком армій держав НАТО. У межах програми “Партнерство заради миру” окремі узбецькі підрозділи проходять підготовку в США, на півночі Німеччини та в Норвегії. Американські та німецькі військові інструктори активно реорганізують збройні сили Узбекистану. Підтверджується це й тим, що офіцерські кадри Ташкент готує не в Росії, а в Туреччині, США і ФРН. Таким же чином Узбекистан оснащує свою армію, зокрема в 1996 р. з ФРН отримано військового спорядження на суму 26 млн. німецьких марок, а новітні БМП Узбекистан придбав у Туреччини.

У зовнішній політиці Узбекистан досить успішно балансує між США та Росією. За часів президентства в РФ Б.Єльцина Узбекистан навіть був вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. в Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану і Узбекистану,  щоби приєднатися до ГУУАМ. Щоправда після приходу до влади в Росії президента В.Путіна відносини двох країн поступово нормалізувались, внаслідок чого Москва у травні 2000 р. запропонувала Ташкенту стати учасником Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. Після приєднання до цієї організації Узбекистану Шанхайський форум перетворився на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС).

Після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у