47783

Теоретико-методологічні та історичні засади політології

Конспект

Политология и государственное регулирование

у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки що поклало початок активному формуванню в США системи політичних навчальних і наукових закладів.Моска публікує книгу Елементи політичної науки що дає підстави поширенню політичної науки у Європі з кінця ХІХ ст. Політика – це форма суспільної діяльності спрямована на здобуття використання підтримку і повалення політичної влади реалізацію інтересів особи соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи. Об'єктами політики є всі явища політичного і суспільного життя...

Украинкский

2013-12-02

815.5 KB

12 чел.

Модуль 1. Теоретико – методологічні та історичні засади політології.

Лекція №1:  Предмет і методи політології.

Основні питання лекції:

  1.  Виникнення політології як науки.
  2.  Категорії політології.
  3.  Методи дослідження політології.
  4.  Основні функції та завдання політології.

  1.  Виникнення політології

Поняття „політологія"  (П) виникло у стародавніх грецьких філософів Платона (427-347р. до н.е.) та Аристотеля (384-322рр. до н.е.), які трактували політику як мистецтво управління громадянами та державою. Дослівно "п" утворилася із двох слів – politike (державні справи) і logos (вчення). Як самостійна наука, в якій не домінувало уявлення про божественне походження влади,почала розглядатися у XVI ст. італійським мислителем Ніколо Макіавеллі  (1469-1527р.). У трактаті „Володар"мислитель намагається звільнити політику від релігійно-етичних норм, фактично започаткував новітню європейську політичну традицію, в основу якої було покладено концепцію природного права і суспільного договору.

Як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися у другій половині XIX. У 1857р. Ф.Лейбер починає читати цей курс у колумбійському коледжі, у 1880р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політичних навчальних і наукових закладів. 1903р.датується створення Американської асоціації політичних наук. У 1906р. італійський політолог і соціолог Г.Моска публікує книгу „Елементи політичної науки" що дає підстави  поширенню політичної науки у Європі з кінця ХІХ ст.

В Україні у 80-ті роки ХVII ст. В академії і Ієзуїтів та йозефінському університеті викладається курс „Політичні і комерційні знання".

Поняття політології, як науки про політику ,неоднозначне. Існує думка, що політологія не має такого статусу, як інші дисципліни, або принаймні не містить нічого, крім політичних думок, що це штучний симбіоз суспільних наук, які вивчають різні аспекти внутрішньої і зовнішньої політики держав, питання теорії та історії соціальних структур, суспільних рухів і політичних партій.

Інший погляд: політологія – це наука, про систему владних відносин, про формування і пред'явлення державі та її структурам суспільних інтересів через партії, суспільні організації та інші суспільні інститути.

  1.  Категорії політології

Політологія – це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політичного процесу, політичних систем і влади, про сутність, форми, методи діяльності суб'єктів політики.

Якщо простіше, то політологія – це наука про політику та її взаємодію з різними підсистемами суспільства.

Політика – це форма суспільної діяльності, спрямована на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи.

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси - об’єктивно  зумовлені мотиви діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства загалом, спрямовані на досягнення мети. Політичний інтерес виявляється у формі загального. Ним є здебільшого потреба збереження єдності суспільства, становлення людини як вільної, неповторної істоти.

Отже, політику можна розглядати як вияв інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткнення і противоборство, а також спосіб певної субординації цих інтересів.

Якщо у примітивних суспільствах політика слугувала інструментом реалізації інтересів панівних груп, то в сучасному цивілізованому суспільстві вона є інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх національному інтересові.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами, а нерозуміння цих інтересів - об'єктами політики.  Суб'єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об'єктами політики є всі явища політичного і суспільного життя - елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи, на які спрямована діяльність суб'єктів політики.

Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або в організованих формах тиску стають об'єктами політичного маніпулювання, жертвами обману і самообману, тому що не розуміють чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна течія.

Наприклад, ідея підтримки національного виробника є популярною серед населення України, але вигідна тільки тим монопольним структурам, які з допомогою державного протекціонізму (пільгових податків і високих імпортних тарифів) захищені від конкуренції, і не вигідна споживачам, які позбавлені можливості вибрати високоякісні та дешевші товари.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відносини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство-політичної філософії, політичної історії, політичної соціології, політичної психології, політичної економіки, політичної географії.

Предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди відносяться такі феномени, як політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політичне лідерство.

Загальні поняття про політику дістали назву категорій. Категорії є важливим інструментом пізнання політичного життя суспільства.

1.3 Методи дослідження політології

Політологія як наукова теорія ґрунтується на певній методології. Головною метою методології є дослідження структури і функціонування політичних систем.

В американській та Європейській нації переважають такі методи: системний, структуралізм, позитивізм, біхевіоризм.

Українські політологи виокремлюють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука.


1.4 Функції та завдання політології

Політологія як суспільнознавча та навчальна дисципліна виконує ряд теоретичних і практичних функцій.

Описова – пошук  відповідей на запитання: яка насправді є політична діяльність? У чому її  специфіка? Хто виступає суб'єктом політики?

Пояснювальна – пояснює  існування та  властивості    певних    фактів    політичної

діяльності.

Інноваційна – надає політичним прогнозам і висновкам наукове підґрунтя.

Інструментальна – рекомендує вибір форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

Прогностична – прогнозує  політичну діяльність у майбутньому, або коли відбудуться певні події.

Методологічна – охоплює  методи,   способи   і   принципи   дослідження   політики   і практичної реалізації набутих знань.

Світоглядна – утверджує  цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру.

Політичної соціалізації – забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

Прикладна – розробляє  критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів   забезпечує   провідною   інформацією   про   стан   справ   і   знання   засобів ефективного впливу.

Нормативна – регламентація  відносин між суб'єктами політичного життя.

Завдання політології як навчальної дисципліни.

  1.  Підготовка молоді до виконання ролі громадянина.
  2.  Політична соціалізація молоді.
  3.  Органічне  поєднання  політичної думки України  зі  світовими  політичними знаннями.

4. Засвоєння  громадянами  України  норм  цивілізованої  політичної  поведінки, культури, політичного спілкування та інше.

Питання для самоперевірки

1 .Політологія як наука про політику.

2.Об'єкт і предмет політології.

3.Методи політології.

4.Функції політології.

Теми доповідей і рефератів

1 .Співвідношення політології з іншими науками.

2.Функціїполітології.

3.Методологія політичної науки.

               

Лекція №2:  Історія зарубіжної політичної думки.

2.1. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя.

Основні питання лекції:

1. Політична думка Стародавнього світу.

2. Політичні доктрини древньої Греції та Риму.

3. Епоха Відродження і розвиток політичної думки. Н.Макіавеллі.

4. Політична думка епохи Просвітництва (ХVІІ - ХVПІ ст..)

2.1.1 Політична думка Стародавнього світу

У політиці під генезою розуміють процес становлення та розвитку політичних ідей, який дає можливість простежити історичний шлях формування різних традицій, шкіл, напрямків, підходів у осмисленні політичного життя суспільства.

Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії. Перші соціальні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише у XI-VIII ст.ст. до н. є. відбудеться перехід до відносно раціонального погляду на державу і на світ в цілому.

1. Політичні вчення Стародавнього Сходу ( Єгипет, Вавилон, Індія, Китай, Іран, Персія).

У політичних поглядах Древнього Сходу превалювала думка про божественне  походження держави. Однак тенденція відходу від подібних поглядів у цих країнах простежується вже в ХІ-VІІ сторіччях до нашої ери. Вона знайшла відбиття в ряді навчань мислителів Індії, Китаю, Персії й інших країн.  

У розвитку давньоіндійської політичної думки важливе місце займає трактат "Артхашастра", що спеціально розглядає питання державного керування. У ньому домінує ідея сильної централізації державної влади й необмеженої влади царя,  всього економічного й політичного життя рабовласницького суспільства. В інтересах збереження влади цар може порушувати закони й використовувати будь-які засоби.

На початку першого тисячоріччя до н.е. у Древній Індії з'явилися "Закони Мацу", у яких обожнюється соціально-політична нерівність, закріплене у вигляді поділу всіх людей на "варни" або касти, з яких одні -"вищі", інші - "нижчі", тобто певна соціальна піраміда, на вершині якої сидять цар і його радники, найбільш багаті й знатні люди - брахмани.

У середині першого тисячоріччя на противагу цим законам з'являються різні релігійні плини, які висувають ідеї духовної рівності всіх людей незалежно від приналежності до тієї або іншої варни чи касти. Однією з таких релігій був буддизм. Своїм вістрям він був спрямований проти брахманів й їхньої ідеології. У ранньому буддизмі зустрічаються ідеї про те, що спочатку всі люди  жили щасливо, були рівні й вільні. Однак після того, як з'явилися злодійство й обман виникла соціальна нерівність. Відмова буддизму визнати справедливою систему варн знайшла широкий відгук у народі, але вже в ІІІ в. до н.е., піддавшись відповідній "обробці", вона була перетворена в офіційну державну релігію Індійської імперії.

Історія древнього китайського рабовласницького суспільства характеризується запеклою боротьбою рабовласників і рабів, родової знаті й общинників, що розоряються. Гострота класових конфліктів обумовила боротьбу різних напрямків політичної думки. Пануючою була політична ідеологія рабовласницької знаті, у якій значне місце приділялося обґрунтуванню ідеї божественної природи царської влади. Цар був "син неба", що здійснює державне керування по велінню неба.

Передові ж мислителі, відкидали ідею божественної природи держави. Так, у навчанні Лао-Цзи (VІ-Vвв.до н.е.) розгвинчується ідея про божественне походження царської влади. Все соціальне зло оголошується породженням "людського дао", тобто законів, установлених правителями в порушення природного закону по якому всі люди рівні. Соціальним ідеалом Лао-Цзи був лад заснований на рівності людей і відсутності гноблення.

Одним з великих й оригінальних мислителів людства є китайський учений, поет і філософ Конфуцій /551-479 р.г. до н.е. /, що поклав початок цілому плину у філософії й політиці - конфуціанству, що досить суперечливо. Благо народу - центральний пункт конфуціанської доктрини володарювання. А звідси й подання про державу як про велику родину, де государ - батько своїх підданих, йому віддані чиновники, які своє право на керування постійно доводять знаннями, здатностями, мудрістю й чеснотою. Народ беззаперечно виконує волю пануючих. Одночасно, боячись народних повстань, Конфуцій призивав до "розумного" використання державної влади. Конфуціанська модель державного устрою по своїй суті утопічна, але багато ідей великого мислителя знаходять практичне застосування в політиці й у  наші дні.

У постійній полеміці з конфуціанством зложилося політичне навчання Мао-цзы  /479 - 384 р.н. до н.е./, що виходив з визнання рівності прав людей від природи. Ідея мислителя про природні права пов'язана з його ідеєю договірного походження держави. Щоб покласти кінець розбрату і ворожнечі, що мала місце в природному стані, люди обрали зі свого середовища самого мудрого й проголосили його царем. Так з'явилася державна влада. Мао-цзы вважав, що верховна влада належить народу, що має вище право обрання правителів і контролю за їхньою діяльністю. Цю ідею через багато століть будуть розвивати мислителі європейської Освіти.

2.1.2Політичне вчення Давньої Греції і Давнього Риму

Характеризується поступовим звільненням політичних поглядів від міфологічної форми, виокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої, ідеальної форми управління.

В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:

1. (ІХ-V ст. до н. є.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і

представлений Гомером, Гераклітом, Піфагором .

2. (V-I половина IV ст. до н. є.) припадає на час розквіту старогрецької філософії і політичної думки. Представлений вченням Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля.

З. (2-а половина ІV-ІІ ст. до н. є.) характеризується занепадом старогрецької

державності. Погляди цього періоду відображені в ученнях Епікура, стоїків, Поліція.

Піфагор і його послідовники виступали за правління аристократів. Вони перші розпочали теоретичну розробку поняття „рівність". Справедливість вбачали у рівній віддачі за рівне. Заперечували анархію. Вважали що людина за своєю природою вимагає керівництва і виховання.

Геракліт вважав, що все знаходиться у постійному русі: „Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку". Вважав, що люди нерівноцінні, тому заперечував демократію. Ідеальної формою правління вважав аристократію. Відстоював думку, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як мистецтво, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян. Був прихильником демократії. Закон розглядав як примусовий засіб для „неповноцінних" громадян.

З іменем Сократа (469-399 р. р. до н.е.) пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Виступав за однодумство громадян, без якого не можливе ефективне управління державою.

Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював концепцію договірних відносин між державою й громадянином. Відповідно до його версії Батьківщина й Закон вище й дорожче батька й матері, тому що вони для громадянина є вищими родителями, вихователями й володарями. Розвиваючи навчання про природне право, він вважав, що існують неписані божественні закони, встановлені не людьми, а богами й мають силу повсюдно, незалежно від волі людей.

Багато які з положень Сократа: класифікація форм правління, роль законів, навчання про природне право вплинули на наступні навчання про форми держави. Його політична етика послужила вихідним пунктом для політичної філософії Платона й політичної науки Аристотеля.

 

Сократ виділяв такі форми правління:

Царство - влада, яка базується на волі народу та засновується на державних законах;

Тиранія - влада, яка базується на свавіллі правителя а не на законах;

Аристократія - це правління кращих громадян, які виконують закони;

Плутократія - влада, яка походить від багатства;

Демократія - влада, яка походить від волі усіх.

Критикував демократію, вважаючи її недоліком - некомпетентність посадових осіб, обраних випадково. Першим сформулював концепцію договірних відносин між державою і громадянами.

Платон (427-347 р. р. до н.е.) увійшов в історію політичної думки творами „Держава", „Політика", „Закон". У діалозі „Держава" розробив концепцію „ідеальної держави", суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства повинен „робити своє". Відповідно держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожний працював згідно власних задатків. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава. Жінки мали рівні права з чоловіками. Ідеальною формою держави Платон вважав аристократію.

Аристотель (384-322 р. до н.е.) вніс величезний вклад в історію філософії й політичної думки. Він є зачинателем політичної науки як окремої самостійної дисципліни. Ним написані праці "Політика", "Афінська політика", "Етика". Його називають "батьком політології".

Сутність політики полягає в тому, писав Аристотель, щоб наділити громадян гарними якостями. Інакше кажучи, ціль політики - благо для всіх. Метод політики як науки - це метод аналізу. Державу Аристотель розглядає як форму гуртожитку громадян. Політичний устрій припускає владу закону, тому що де не діє закон, там немає політичного устрою.

Держава, на думку Аристотеля, складається із громадян, які беруть участь у суді й керуванні, несуть військову службу й служать богам. Воно виникає як завершення еволюції родини й селища. Влада в державі - це продовження й розвиток влади голови родини.   

Аристотель ділить політичний  устрій по кількісному, якісному й майновому ознакам. Держави розрізняються насамперед тим, у чиїх руках влада - в однієї особи, меншостей або більшості. У результаті він виводить шість форм політичного устрою: три правильні (монархія, аристократія, політея) і три неправильні (тиранія, олігархія й демократія).

Безумовний пріоритет Аристотель віддає політеї (республіці) - влади більшості. Політея в нього середня форма держави й середній елемент у ній домінує у всьому: у правах - помірність, у майні - середній статок, у володарюванні - середній клас.

Аристотель виділяє 5 видів демократії, які розділяються на два роди, демократію, засновану на законі й охлократію (від гречок "охлос" - юрба. "кратос" - влада) - влади юрби, який верховодять народні вожді - демагоги. Він виступає переконаним захисником прав індивіда, у першу чергу права приватної власності.

Уперше в історії Аристотель виділив у політичному устрої три самостійні влади: законодавчу, адміністративну й судову, які незалежно одна від іншої діють у межах своєї компетенції.  На думку Аристотеля, закон, а не людина персоніфікує верховну владу в державі.

Аристотель вплинув на всю наступну філософську й політико-правову думку. В історії політичних навчань жоден з великих мислителів античності, середньовіччя, нового й новітнього часу не обійшов стороною творчу спадщину  Аристотеля.

Для Епікура характерна аполітичність. Був прихильником поміркованої демократії, за якою панує закон у поєднанні з самостійністю особистості. Головною метою державної влади вважав забезпечення безпеки людям. Закон практикував як засіб захисту „мудрих".

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людини один до одного. Держава є природнім утворенням. Не оправдував рабство. Найкращим державним ладом вважав „поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Римська імперія проіснувала з 754р. до н. є. до 1453 р. У 395 р. н. є. була розподілена на Західну зі столицею у Римі та Східну зі столицею у Константинополі.

Давньоримська політична  думка розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій.

Марк Тулій Цицерон (106-43 рр до н. є ) - юрист, оратор, державний діяч увійшов в історію політичної думки працями „Про державу", „Про закон", „Про обов'язки". Державу вважав справою всього народу. „Народ - не будь яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто, держава є узгодженим правовим спілкування громадян.

Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та захищати свою власність.

Держави поділяв залежно від кількості суб'єктів влади: монархію(царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію(народну владу).

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Війну характеризував як вимушений акт і поділяв їх на справедливі та несправедливі.

2.1.3 Розвиток політичної думки Середньовіччя

Етап політичного вчення середньовіччя припадає на VVІ ст. характеризується розвитком соціально-політичної думки переважно зусиллями релігійних діячів; обґрунтуванням теологічної теорії походження політичної влади; визначенням ролі релігії і держави в політиці. Включає в себе три великі етапи:

  1.  ранньофеодальний (кінець V- середина XI ст.) На цьому етапі держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;
  2.  розвитку феодального ладу(середина ХІ  кінець ХVст.) Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;
  3.  пізнього Середньовіччя (кінець ХVст. початок XVII ст. Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки накладає християнство та римо-католицька церква. Упродовж всієї епохи йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві.

Центральною проблемою політичної думки були питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною, духовна (церква) чи світська (держава). За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Аврелій Августин, за світську - М.Падуанський, В.Оккам, А. Данте.

Аврелій Августин (354-430), прозваний Блаженним, свої погляди виклав у праці „Про град Божий: опираючись на Біблію, усю історію людства подає як наслідок гріховності людини. Людський рід поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за Божими настановами (град земний і град божий). Гріховність вбачав у пануванні людини над людиною. Гріховний порядок існує тимчасово до другого пришестя Христа. Вважає прийнятними всі форми правління, якщо у державі зберігається повага до релігії.

Фома Аквінський (1225-1274) - домініканський монах, вчений богослов. Намагався пристосувати вчення Аристотеля до католицьких догматів. Державу вважав необхідною; на її чолі стоїть світська влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням держави є збереження миру і справедливості у суспільстві. Народ може скинути владу, якщо вона посягає на права церкви. Найкращою формою влади вважав монархію.

Марсилій Падуанський (1270-1342) - ректор Паризького університету, італійський мислитель, політичний діяч, сформулював свою доктрину у праці „Захисник миру". Він заперечував претензії Папи на владу. Усі біди і нещастя у світі покладав на церкву. Церква повинна за Святим Писанням бути відокремлена від держави і підпорядкована світській політичній владі.

Відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади є народ. Народ є носієм суверенітету та верховним законодавцем. Але народ, це не усе населення, а лише його найгідніша частина. Усе суспільство ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка дбає про загальне благо, та нищу категорію (торгівці, землероби, ремісники), яка дбає лише про свої власні інтереси. Один із перших почав чітко розмежовувати законодавчу та виконавчу влади. Законодавча визначає компетенцію й організацію виконавчої влади. Виступав за виборність монархів та державних посадових осіб.

Держава для М.Падуанського виросла з сім'ї і є світським інтересом. Держава є досконалою, якщо вона добре управляється, має хороші закони і забезпечує мир. Практикував мир як громадянське щастя. Мир досягається тоді, коли в державі кожен займається своєю справою. Був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі.

2.1.4 Політичні вчення епохи Відродження

(середина ХІV - початок XVI століття)

Розвиток гуманістичного початку у політичній теорії, звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя. У центр уваги ставиться людина з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні; розвиток науки, падіння впливу церкви, крах схоластичної системи. Ідеальною вважалася республіканська форма правління. Етапи розвитку політичної думки епохи Відродження.

  1.  Гуманістичний (середина ХІV – середина XV ст.). Характеризується протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.
  2.  Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Відзначається постановкою проблеми соціального буття.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) італійський державний діяч увійшов в історію політичної думки працею „Володар ", „Міркування на першу декаду Тіта Лівія", „Історія Флоренції"" та інші. У центр власного світобачення поставив людину з її інтересами та приватною власністю. Писав: „Людина швидше пробачить свого батька, ніж втрату майна ". Людський егоїзм вимагав створення держави. Розглядав державу, як певний політичний стан суспільства. Виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія.

Ідеальним є змішаний тип влади. Можливість брати участь в управлінні державою надавалося монарху, знаті, народу.

У праці „Володар" змальовує образ правителя і дає йому право насильства за для могутності держави   „необхідно бути   лисицею, щоб розгледіти пастку; що володаря спершу повинні боятися, а потім любити." Розглядаючи політику стосовно до конкретного суспільства, Макіавеллі відзначав великий вплив на неї боротьби протилежних класів - простого народу й еліти, багатих і незаможних. Він ввів у науковий оборот один із ключових термінів  політичної науки - держава, що, на його думку, означає політичний стан суспільства: відносини пануючих й підвладних, наявність організованої політичної влади, існування правових інститутів. От чому багато вчених вважають Н.Макіавеллі основоположником науки про політику, "батьком" буржуазної політології.

Заслуги Н.Макіавеллі:

Відкинув схоластику, змінивши її раціоналізмом та реалізмом;

Заклав основи політичної науки;

Виступив проти феодальної роздробленості;

Увів у політичний лексикон поняття „держава" та „республіка" у сучасному їх розумінні;

• Сформулював суперечливий, але вічний принцип „мета виправдовує засоби".

2.1.5 Політичні доктрини епохи Просвітництва

Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями періоду Відродження, стали суспільно-політичні погляди епохи Просвітництва (ХVІІ-ХІІІ в.). Просвітництво (англійське, французьке, німецьке) виступило як широке соціально-політичне й філософське вчення, що відкрито відкидало ідеологію феодального суспільства й обґрунтувало основні політико-правові доктрини буржуазного суспільства.

Вихідною точкою цього вчення стала ідея "природних прав" людини, спрямована проти абсолютизму й теології. Вона не була новою, але якісно іншим було трактування її змісту. Тепер в "природних правах" бачили продиктовані розумом, від природи дані людям властивості: бути вільними, володіти й розпоряджатися власністю, бути рівними один одному, мати гарантії від сваволі й тощо.

Ідею "природних прав" розвивала й доповнювала концепція "суспільного договору", відповідно до якої первісні люди жили в "природньому стані". Щоб уникнути небезпек, незручностей, зіткнень вони вирішили вийти з "природнього стану" і жити в стані цивільному. Для цього вони уклали договір і створили державу, яка постала над ними й увібрала в себе й індивіда й суспільство.

Епоха Просвітництва породила блискучу плеяду мислителів: Гоббс і Локк (Англія), Джефферсон (США), Монтеск'є, Руссо (Франція), Кант і Гегель (Німеччина). В основі їхніх концепцій були принципи раціональності (розумності), законності й дотримання природних, рівних для всіх і кожного прав людини.

Т. Компонелла написав працю „Місто Сонця" (1601р) висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній праці та спільній власності. Властитель держави „Сонці" слідкує за результатами колективної праці і за розподілом виробленого.

Наприкінці XVI ст. початку XVII ст. у політичній науці розвивається теорія природного права та суспільного договору, розробниками яких були Т.Гоббс, Бенедикт Спіноза та ін.

Політичні ідеї Т.Гоббса (1588-1679) англійського філософа викладено у працях „філософські основи вчення про громадянина" (1642), „Левіафон, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадської "(1651). В основу теорії держави поклав уявлення про природу індивіда. Егоїзм призводить до виникнення „війни всіх проти всіх". Правителя обирають люди, щоб покласти кінець війнам. „Суспільний договір" полягав у тому, що індивіди більшістю передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, після чого втрачали свої права.

Розрізняв держави, які утворилися внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Називає три основні форми держави: монархію, аристократію, демократію. Перевагу віддавав монархії. Як і Маккіавеллі, почав розглядати державу не через призму теології, а виводить закони її розвитку із розуму та досвіду.

Джон Локк (1632-1704) - англійський філософ, політичний мислитель у праці „Два трактати про правління" (1690).

Державу, за Д. Локком, створюють для надійного забезпечення прав, рівності та свободи, захисту особи й власності людини. Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань здатне забезпечувати конституційне правління, при якій влада була б обмежена законом і поділена. Ведуча роль відводилась законодавчій владі.

Вчення Д. Локка було класичним відображенням ідеології ранньо буржуазних революцій. Сформульовані ним принципи лягли в основу усіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціалізму.

У другій половині XVIII ст. у Франції виник широкий суспільний рух - Просвітництво, Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободи наукової та філософської думки.

Оригінальним і своєрідним мислителем був Ж.Ж.Руссо (1712-1778), який вважав, що джерелом походження держави є майнова нерівність. У праці "Про суспільний договір" Руссо розвиває договірну теорію походження держави, стверджуючи, що останнє є результатом суспільного договору, що забезпечує абсолютну відповідність між індивідуальною й загальною волею, тобто волею всього народу. У результаті суспільного договору з'являється й цивільне суспільство. Загальна народна воля суверенна, тобто має Верховну владу.

Руссо розвивав ідею державного суверенітету на республіканській основі. Тільки республіканський спосіб правління, вважав він, є цілком законним і розумним, тому що в республіці справжнім творцем законів є сам народ.

Розвиток суспільно-політичної думки в епоху Просвітництва нерозривно пов'язаний з ім'ям І.Канта (1724-1804р.). З його ім'ям асоціюється ідея "правової держави". Право, на думку Канта, існує для того, щоб регулювати зовнішню поведінку людини, виключити свавілля одного стосовно іншим. Це можливо тільки тоді, коли право сприймається як єдине для всіх, тобто діє в рамках суспільних законів.

Розглядаючи державу, Кант розрізняє в ній республіканську й деспотичну форми правління. Перша, на його думку, заснована на поділі законодавчої, виконавчої й судової влади, а друга - на їхньому злитті. Разом з тим, демократія, на думку Канта, легко може трансформуватися в деспотичну форму правління, тому що при загальній участі в керуванні виникають певні труднощі в розділі законодавчої, виконавчої й судової діяльності.  

Геніальний мислитель Г.В.Ф.Гегель (1770-1831), узагальнивши теоретичні висновки своїх попередників, створив єдину, органічно взаємозалежну систему суспільно-політичних поглядів, засновану на  принципах ідеалізму, радикалізму й діалектики.

Найголовніша функція цивільного суспільства - стежити, щоб вільний розвиток особистості не поглинався суспільством. Шляхом групового представництва суб'єктів цивільного суспільства в органах влади (те,  що ми називаємо сьогодні політичним плюралізмом) держава одержує  можливість синтезувати групові й індивідуальні інтереси громадян у єдине ціле. Забезпечуючи право на захист, власність і волю, воно здобуває характер правової держави, писав Гегель в "Філософії права".

У суспільстві, по Гегелю, повинна бути тільки одна рівність - перед законом. Усі інші форми політичної рівності є не що інше як непорозуміння й не мають права на існування. Ці й інші політично-філософські погляди Гегеля  вплинули на історію суспільно-політичної думки.

У такий спосіб в епоху Просвітництва були створені три політико-правові доктрини:

1) Теорія народного суверенітету: пряме здійснення народом законодавчої влади.

2) Теорія правової держави: природні права особистості не залежать від держави.

3) Теорія поділу влади: законодавчу, виконавчу, судову.

Влада повинна бути розділена на законодавчу, виконавчу, судову й здійснюватися трьома різними органами;

Ідеї Просвітництва підготували Велику французьку революцію, що здійснилася під гаслом "Воля, рівність, братерство" і заснувала республіку.

Питання для самоперевірки

  1.  Зародження політичної думки Стародавнього Сходу.
  2.  Політичні вчення античності.

3.Політичні думки і світоглядні ідеї Стародавнього Риму.

4.Політичні думки епохи Відродження.

5.Розвиток політичної думки ХVІІ-ХVПІ ст.

Теми доповідей і рефератів

  1.  Політичне вчення Г.В. Гегеля.
  2.  Розвиток ідеї соціалізму у ХVІІ-ХVПІ ст.

2.2 Політична думка Нового і Новітнього часу.

Основні питання лекції:

  1.  Основні віхи політичної думки XIX ст.
  2.  Розвиток теорії утопічного соціалізму.
  3.  Політичні вчення II половини XIX ст.
  4.  Основні політичні школи і напрямки сучасності.

2.2.1Основні віхи політичної думки І половини XIX ст.

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійсненням промислового перевороту-переходу від мануфактури до машинного виробництва. Відбулися докорінні зміни в політичній сфері суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися інститути конституціалізму і політичного представництва, приймалися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямком стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканості особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо.

Найвідомішими представниками ліберального напрямку   західноєвропейської думки XIX ст.. є Б.Констан, А.Токвіль, І.Бентам.

Алексіс де Токвіль (1805-1859) французький публіцист. Найвідоміша його праця „Про демократію в Америці». У центрі уваги вченого були проблеми демократії. Не ототожнював поняття рівності зі свободою, а вважав основою демократії єдність рівності і свободи. Загрозою демократії є надмірна централізація державної влади. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, створення суду, приватна власність.

Ієремії Бентама (1748-1832) . У своїх працях „Фрагменти про владу», „Принципи законодавства « виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня користь. У центр ідеї лібералізму виносив не свободу , а інтерес й безпеку особи. Заперечував природні права людини. Обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Буржуазні політико-правові вчення першої половини ХІХ ст. розвивалися в боротьбі з однієї сторони з феодальними доктринами держави й права, з іншого боку – з ідеями соціалістів-утопістів. Поняття «Утопія» походить від назви однойменної книги Т.Мору й у перекладі означає «місце благословенне, але не існуюче».

Відмінна риса політико-правових поглядів утопістів полягає в тому, що у своїх поданнях про державний устрій вони намагалися виходити не з існуючих реалій, об’єктивного руху суспільних законів, а зі створених ними комуністичних ідеалів, бачення яких у кожного з авторів було різним.

2.2.2 Етапи розвитку утопічного соціалізму

Сучасна наука виділяє три етапи в розвитку утопічного  соціалізму: перший - ранній етап /ХVI-XVIII /, другий - етап критичного утопічного соціалізму /початок ХIХ в./, третій - революційно-демократичний етап /50-60р. ХIХ в./

Перший етап утопічного соціалізму представлений когортою блискучих мислителів і вчених, які не сумнівалися в необхідності зміни існуючого ладу й пропонували свої шляхи перебудови, свої "моделі" справедливого суспільства. Так Т.Мор мріє про суспільство, де немає багатих і бідних, між людьми панує мир і згода, рівноправність і вільнодумство. Т.Кампанелла висунув ідею про можливості наукового керування суспільством. Мореллі вперше сформулював принцип необхідності трудитися по потребах. Ж.Мельє у своїй праці «Заповіт» призивав до народної революції. М.Бабеф призивав до революційного перевороту й установлення диктатури пригноблених.

Другий етап утопічного соціалізму збігається з часом затвердження  капіталізму й представлений трьома видатними мислителями Анрі Сен-Симоном, Шарлем Фур'є й Робертом Оуеном /початок ХIХ в./ Визнавши закономірності капіталізму, і разом з тим критикуючи його, вони висунули ідею самоврядних комуністичних громад.

Лад, створений на принципах розуму, на думку Сен-Симона, породжує колективізм, співробітництво, мир, згоду, свободу особи. Це - соціалістичне суспільство, у якому здійснюється планове виробництво, потреби кожного задовольняються за рахунок суспільства. Державна влада перетворюється в знаряддя організації виробництва й керування речами.

Шарль Фур'є будував свою соціально-політичну систему на протиставленні двох мирів - буржуазного й соціалістичного. Буржуазна держава по думці Фур'є - "союз гнобителів", воля в цій державі означає волю вмерти від голоду, торгівля - неправда й обман. Соціалістичний лад, уважав він, створюючи планове господарство, виключає кризи, робить працю вільною і творчою. Слідом за Сен-Симоном він визнавав дві форми власності: суспільну й приватну.

Роберт Оуен думав, що причини пороків людей укладені в політичному устрої капіталістичної держави, що для його корінної зміни потрібно вирішити три завдання: змінити характер людини, створити кооперацію як шлях до соціалізму, розкрити місце робочого руху в перетворенні суспільства.

Третє покоління утопічного соціалізму - революціонери-демократи другої половини ХІХ століття. (Дж.Гарібальді, Дж.Мадзіні, Ш.Петефі, Х.Ботєв, Рабиндранат Тагор, А.Н.Радіщев, В.Г.Бєлінський, А.І.Герцен, Т.Г.Шевченко, Н.Г.Чернишевський, Н.А.Добролюбов, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка й ін). Для цього напрямку політичної думки характерний пошук шляхів революційного перетворення суспільства на демократичних початках. Основні антагонізми, що існували в буржуазному суспільстві, вони зв'язували з економічними й соціальними протиріччями. Для всіх їх була безперечною необхідність побудови нового суспільства, головними рисами якого були б демократія й рівність. Революціонери-демократи не тільки словом, але й справою боролися за краще майбутнє трудящих, багато хто з них віддали життя за свої соціалістичні ідеали.

Після виникнення марксизму утопічний соціалізм продовжував існувати як теоретичне оформлення соціальних ілюзій дрібнобуржуазних і люмпенских верств населення. Це знайшло вираження в таких його формах, як соціал-реформізм (Л.Блан, Ф.Лассаль), анархізм (Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін), християнський соціалізм  тощо.

2.2.3 Розвиток політичної думки у другій половині ХІХ ст.

Величезний вплив на навчання про політику зробив марксизм. Протягом всієї своєї діяльності К.Маркс і Ф.Енгельс приділяли пильну увагу сутності політики й політичної влади, характеру й методам політичної діяльності, глибоко аналізували політичні процеси, діяльність держави, політичних партій, масових рухів. В історії політичної думки важливе місце займають їхні праці. "Селянська війна в Німеччині", "Класова боротьба у Франції з 1846 по 1850 г", "Анти-Дюринг", "Походження родини, приватної власності й держави" та ін.  

Маркс і Енгельс створили розвинену й цільну теорію політичних відносин, що містить у собі:

  1.  політичні відносини - це відносини, що випливають із боротьби за владу й здійснення влади. Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин народжує протиріччя між базисом і надбудовою. Подолання їх досягається революційним шляхом;
  2.   базис завжди первинний, а надбудова вторинна, але надбудовним інститутам відведена активна роль у формуванні соціально-економічних відносин. Політика виступає як важливий аргумент у суспільно-політичних процесах, як знаряддя формування нового економічного базису;
  3.   держава є продукт класових протиріч і служить інтересам  економічно панівного класу. Вони виводять державу з розвитку суспільних відносин, які у свою чергу є результатом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Економічний розвиток - основна передумова, а насильство - похідна в процесі виникнення класів і держави;
  4.   економічно панівний клас - він і політично й ідеологічно пануючий. Висновок про те, що економічне політичне й ідеологічне панування - це взаємодоповнюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської теорії;
  5.  марксизм створив власну теорію політичної свідомості. Вихідним її пунктом є положення про те, що суспільне буття людей визначає їхня свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їхнього положення, а також інтересів. Однак залежність між інтересом і свідомістю є лише залежність потенційна, а в дійсності вона деформована ідеологічним впливом панівного класу;
  6.   аналіз суспільного становища класів, шарів і соціальних груп - вихідний пункт для розуміння політичного поводження мас.

Необхідно відзначити, що марксистська політична концепція вплинула на розвиток політичної науки, особливо європейської. Разом з тим, вона не стала основою сучасної політології. Марксизм не мав якого-небудь значного впливу в США, а саме там заставлялися основи сучасної політичної науки і її основні концепції.

Наступний етап у розвитку політичної науки пов'язаний з іменами італійських учених Гаєтано Моски й Вильфредо Парето - творців політологічної теорії еліти, що вони виклали у своїх роботах "Панівний клас" й "Трактат по загальній соціології".   

Влада, уважав Моска, завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншостей. Цю правлячи меншість він називає панівним класом, елітою. В історії, на його думку, існують дві основні еліти: аристократична й демократична. Аристократична - являє собою замкнуту групу, що не поповнюється людьми поза її колом, у той час як демократичні правлячі меншості рекрутуються із широких народних мас за рахунок людей, чиї якості виявляються корисними з погляду здійснення влади.

По думці Парето, соціальні умови є причиною того, що не всі люди, наділені елітарними якостями, можуть увійти в керівну групу. Оскільки пануючі еліти зберігають свої привілеї й намагаються передати їх у спадщину, назріває конфлікт, у результаті якого контреліта за підтримкою мас скидає владу колишньої еліти й установлює своє панування.

Однією з найбільш яскравих фігур у політології є Макс Вебер (1864-1920). Він обґрунтував теорію ідеальних типів панування, що містить у собі такі види: панування "традиційне" засноване на вірі в традиційність і святість певних традицій; панування "харизматичне" в основі якого лежить віра в надлюдські якості вождя, лідера; панування "раціональне», базується на вірі людей у законність (легітимність) існуючої політичної й державної системи . Віддаючи перевагу останньому типу, учений обґрунтував теорію державної демократії й бюрократії.

Порівнюючи масову демократію з демагогією, Вебер стверджує, що при демократії політичний лідер приходить до керівництва шляхом демагогічних звертань до мас. Масова демократія приводить до такого явища як цезаризм, коли влада зосереджується в руках обраного народом лідера, що використовує апарат примусу для придушення якої-небудь опозиції.

У ХХ столітті політологія остаточно сформувалася  як самостійна галузь наукових знань. У цей період загострилася в теорії й на практиці боротьба між марксистськими й немарксистськими політичними концепціями, подальший розвиток марксистської теорії політичних відносин пов'язаний з ім'ям В.І.Леніна. Він є автором концепцій: про соціалістичну революцію в епоху імперіалізму; про переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну; про гегемонію пролетаріату в соціалістичній революції; про союз робітничого класу й селянства; про партії нового типу; про внесення революційної свідомості в революційний рух; про революційну ситуацію; про державу диктатури пролетаріату, що є перехідним до загальнонародної держави; про органи влади соціалістичної держави - Радах; про компроміси й угоди в політиці; про наукове керування соціалістичним суспільством.

Багато соратників і послідовників Леніна на практиці просто пристосовували марксизм, навіть не розуміючи, та й не намагаючись його зрозуміти. Це призвело до зосередження всієї політичної влади в руках верхівки партії, що дуже швидко бюрократизувалася.

  1.  Основні політичні школи і напрямки сучасності

Процес формування сучасної політології в різних країнах відбувався далеко не однаково. Якщо в Європі на початку століття домінували радикальні революційні течії, що призвело до ідеологізації політичної науки і значної поляризації різних політологічних шкіл, то в США розгорнувся буржуазно-реформаторський рух. Так, у працях А.Бентлі вперше системно обґрунтована система політичного плюралізму в демократичному суспільстві (теорія "зацікавлених груп"). У.Ліппманн сформулював концепцію суспільної думки. Е.Росс заклав основи проблем соціального контролю і його характеру в умовах ліберальної демократії.

Серед сучасних американських концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З.Бжезинський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

  1.  1-5 р. розпочинається після падіння комуністичної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припиненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);
  2.  (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформування банківської системи, здійснення малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);
  3.  (5-15 років) має на меті закріпити демократичні процеси (створити стабільні дем. Партії, встановити дем. Політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва.)

Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (СІЛА, Англія) і повторну або "модернізацію навздогін "(країни Азії, Африки, Латинської Америки) тобто, Розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Кінець 20-х - 30-і роки ХХ в. стали переломними не тільки для політології, а й для всієї цивілізації в цілому. У подоланні глобальної кризи суспільства намітилися два підходи.

Перший - сувора регламентація громадського життя, формування тоталітарних режимів у СРСР, Німеччині Італії, потім у всій Європі, у багатьох азіатських і латиноамериканських країнах. Це історично безперспективна, тупикова колія. Тут політологія, як і всі суспільні науки, практично перестала існувати, перетворившись в елемент ідеології й пропаганди на службі офіційної політики.

Другий - це шлях США, які пішли на відновлення традиційного капіталістичного суспільства на основі реалізації ліберально-демократичних принципів, твердження соціальної ролі держави й з'єднання економічної ефективності з державною системою соціального захисту. Новий курс Рузвельта став соціальним замовленням на розвиток всіх емпіричних і соціальних досліджень.

Метою політичних досліджень  стало пояснення мотивів і вчинків, які впливають на політичну поведінку людей, а також умов, необхідних для раціонального соціального планування й контролю.

Адаптація "психометричного методу" у політології призвела до створення біхевіористичного напрямку, при цьому здійснився перехід від вивчення державних інститутів, як основи політичної науки до аналізу політичної влади й політичного поводження, дослідженню партій, виборів і суспільної думки.

Останні три десятиліття політологія розвивається як процес синтезу різних концептуально-історичних підходів на основі поведінкової політичної науки, доповнених новими аспектами політологічного аналізу.  До теперішнього часу у світі склалися основні національні школи сучасної політології.

Основу сучасної політології становить американська політична наука, основними напрямками якої є системне вивчення управлінської "придатності" у контексті функціонування всієї політичної системи (К.Дойч); аналіз дієвості політичних рішень, способів підбора й причин зміни політичних еліт, з'ясування рівнів підтримки політичної системи цивільною думкою (Г.Алмонд, С.Верба); вивчення ефективності демократії і її інститутів (Р.Даль, С.Липсет);  дослідження проблем соціально-політичного розвитку слаборозвинених країн у межах концепції "політичної модернізації" /Г.Алмонд, Л.Пай, У.Ростоу/.

Політологія Англії спирається на американські дослідження, які були  адаптовані й склали теоретико-методологічну основу політичної науки. Серед проведених у післявоєнні десятиліття досліджень необхідно виділити: дослідження держави, державного суверенітету й демократії; політичних партій; груп тиску; вплив на політичний процес робочого руху; політичної ідеології; політичної поведінки, політичної культури й політичної активності мас і соціальних груп, суспільної думки, засобів масової інформації, політичного лідерства й еліт.

У Франції найпоширенішими напрямками в політології є вивчення поводження виборців, вивчення політичних партій /М.Дюверже, Ж.Шарло/. Досить широко вивчається суспільна думка й дуже сильні позиції політичної науки у вивченні конституційного права й державних інститутів.

У сучасній політології Німеччини можна виділити три напрямки: нормативіська політологія, що базується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності. Сильні політологічні школи зложилися в Італії й Канаді. Активізувалося вивчення політичної науки в Бельгії, Голландії, Данії, Польщі, Австралії.

В кінці XX ст.. в центрі уваги учених постала проблема глобалізації, втілення в життя гасла „Думай глобально, дій локально!"

„Глобалізація, - відзначає американський дослідник У. Робінзон, - все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гіденс трактує процес глобалізації як розширення світових соціальних зв'язків, які з′єднають віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них. Глобалізація передбачає, що політична і будь - яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. Процес глобалізації „спресовує " світ у єдине ціле.

У цілому у другій половині XX ст.. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час.

Підсумовуючи, виділимо деякі з них:

теорія демократії (Р.Даль, Дж. Сарторі);

теорія еліт (Г. Ласуела, Р. Мілса, С. Келлер);

концепція дослідження політичних систем сучасності (Д. Істона, Р. Арона)

концепція глобалізації (У.Робінсона, Е. Гіденса.)

Питання для самоперевірки

  1.  Розвиток зарубіжної політичної думки у 20-тих роках XX ст.
  2.  Сучасні концепції політичної модернізації.

Теми доповідей і рефератів

1 .Концепції трансформації посткомуністичних суспільств.

2. Україна на шляху до Євросоюзу.

3. Вступ  України до ВТО.

4. Перспективи і можливості прийняття України в НАТО.


Лекція №3: Політична думка в історії України.

Основні питання лекції:

1 .Основні політичні думки в Київській Русі.

2. Політична думка перехідного періоду.

3. Політична думка в період від Люблінської унії та козацько-гетьманську добу.

4. Українська політична думка XIX –ХХ ст.ст.

3.1 Основні політичні думки в Київській Русі

Процес формування соціально-політичної думки українського народу почався ще в Київській Русі в IX-XI ст.  Незважаючи на те, що вона формувалася під впливом поглядів  античних й особливо візантійських авторів, вона, проте, відрізнялася самобутністю й була спрямована на рішення питань політики, релігії й моралі, усвідомлення місця людини й українського народу у світі.

У соціально-політичних поглядах мислителів Київської Русі затверджуються соціально-політичні концепції, у яких утримується головна ідея - об'єднання всього східного слов'янства в єдину державу. Уперше її обґрунтував Київський митрополит Ілларіон. У  своєму витворі "Слово про закон і благодать", він висловлює такі основні ідеї:

- величі й слави давньоруського народу, що створив свою державу;

- економічної, політичної й культурної незалежності Київської Русі;

- рівності всіх народів, що прийняли християнство.

Питання про роль держави, про єднання всіх слов'ян, загальній основі їхнього походження ставлять автори знаменитої "Повести временных лет" - чернець Києво-Печерського монастиря Нестір. Основна політична ідея - велич, єдність і незалежність Київської Русі.

У літописі почата спроба пояснити походження державної /князівської/ влади взаємною домовленістю /легенда про покликання варягів/. Оскільки держава має договірне походження, вона повинна турбуватися про чесноту, цнотливість, високу моральність своїх жителів і карати злих людей. Князі не підкоряються народу, а повинні керуватися волею бога, оскільки держава має ще й божественне походження.

Історія зберегла ще кілька пам'ятників соціально-політичної думки Київської Русі. У "Повчанні Володимира Мономаха" викладаються правила високої особистої й суспільної моралі, проголошується ідея правосуддя великого князя. Володимир жадає від синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості й правосуддя. У праці висвітлюється ідеальний образ  князя - політика, воїна, державного діяча й монарха.

Значну роль у розвитку політичної думки зіграло "Слово Данила Заточника" /початок XII в./. У ньому сильні соціальні мотиви: у суспільстві існує соціальна нерівність; положення людини визначається не розумом і здатностями, а багатством. При цьому автор висміює тупоумство й обмеженість феодалів. Щоб ліквідувати соціальну несправедливість, потрібна сильна князівська влада.       

Велике значення в розвитку державно-політичної думки Київської Русі мало "Слово о полку Ігоревом" /ХII ст./, у якому важливе місце займала ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Важливою віхою у твердженні традицій української державності була політична діяльність князя Галицько-Волинського князівства Данила Галицького /1200-1264/. При ньому створювалася модель державного керування, що ні в чому не поступалася європейським інститутам. Було багато зроблене для обмеження сваволі світських і церковних феодалів, зміцнення верховної влади, здійснена орієнтація на Європу й початі спроби її об'єднання, для спільної боротьби проти татаро-монголів, що знайшло відбиття в "Галицько-Волинському літописі" ХII ст.

У цілому ж для української політичної думки епохи Київської Русі характерними рисами є схильність до індивідуальної волі /відсутність рабства, вільний перехід зі стану в стан, народовладдя в публічному житті /народне віче, вибори князя, підписання договору з ним, існування самоврядування), зачатки федералізму (питомі князівства).

3.2 Політична думка перехідного періоду

У ХІV -ХV ст.ст. українські землі стали здобиччю литовських, польських й угорських феодалів, турків, кримських татар. Це гальмувало розвиток української культури й соціально-політичної думки. Стихійна боротьба українського народу породила на вільних землях Нижнього Придніпров'я козацтво зі своєю військово-адміністративною організацією, державним устроєм, політичними відносинами, владою, демократією, волею, правом.

В XVI-XVII ст.ст. по Україні прокочується потужна хвиля селянсько-козацьких повстань під керівництвом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла,

Т.Трясила, І.Суліми, П.Павлюка, Я.Острянина проти соціального гніта й колонізації. Ця боротьба обумовила появу національно-культурного руху, що одержав відображення в діяльності добровільних церковних об'єднань - братств. Братерства очолили рух за соціальні й національні права українського народу, розгорнули антикатолицьку пропаганду й культурно-просвітницьку діяльність.

Важливе значення у формуванні й розвитку української політичної думки зіграла українська полемічна література. Зачинателем і пропагандистом її був перший ректор острозької школи Гарасим Смотрицький. Він викривав підступництво папи римського і єзуїтів, таврував ганьбою феодалів, будив почуття патріотизму й національного достоїнства українців, призивав боротися з польським й єзуїтським засиллям.

Значне місце в розвитку соціально-політичної думки належить Івану Вишенському кінець XVI-початок XVII ст.. Соціальний ідеал він малює, виходячи зі свого навчання про "щиру церкву", ідеалізуючи ранньохристиянську громаду. Але в цій соціальній утопії чітко простежується вимога соціальної рівності для всіх людей.

Значний внесок у розвиток української політичної думки вніс Богдан Хмельницький. У його листах, універсалах, інших документах обґрунтовується ідея боротьби проти польських магнатів, папи Римського, уніатської церкви, за автономію України в складі Росії. Він не уявляв собі суспільного ладу без станових привілеїв, без підданих і панів. Його ідеал суспільного устрою будувався по типу Польщі: станова держава, опора якого – шляхетство, на привілейоване положення якого претендувало українське козацтво, насамперед козацька старшина.

Значну роль у твердженні політичних, соціально-економічних і культурних цінностей України в XVII-XVIII ст.ст. зіграла Києво-Могилянська академія, професором і ректором якої був  видатний учений Феофан Прокопович. Суть розробленої Прокоповичем теорії освіченого абсолютизму складалася в обґрунтуванні пріоритету світської влади над духовною, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації /вилученні/ церковних і монастирських земель.   Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставиться над всіма законами. Але на троні повинен обов'язково сидіти освічений монарх, що може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел і мануфактур.

3.3 Політична думка в період від Люблінської унії

та козацько-гетьманську добу

Уперше принцип демократизму знайшов  своє юридичне оформлення в  надзвичайно важливому історичному документі "Договори й Конституції", що підписали 16 квітня 1710 р. у м. Бендери Гетьман П.Орлик і Кошовий отаман К.Гордієнко. І хоча ця конституція не була реалізована, вона, при всій своїй обмеженості, має величезне значення як документ, що уперше в історії України юридично зафіксував положення, які регламентують взаємини гетьмана й народу, закріплюють соціальні й політичні "вільності''  запорожців і старшини. Всі інші стани українського народу знаходяться нижче козацтва, що відокремлює в собі збройну силу й виконавчу владу.  

Активними творцями соціально-політичної доктрини української Освіти XVIII ст. були Я.Козельський, С.Десницький, П.Лодій. Вони проголошували феодально-кріпосницькі відносини несправедливими,  такими, що суперечать нормам права. Просвітня ідеологія стала ідеологією "природних, природжених прав" людини.

Важливе місце в ній займала договірна теорія держави й суспільства (теорія суспільного договору), де народ і державна влада - рівноправні сторони.

Вони думали, що рівність складається у визнанні рівності людей перед законом, виступали за знищення класових і станових привілеїв, але не самих класів. Політична воля й рівність органічно пов'язане із правом власності. Порушення права волі або рівності приводить до порушення права власності й навпаки.

Позиції просвітителів мали специфічні особливості, але вони всі сходилися на тому, що вирішальну роль у суспільстві грають закони, спрямовані на досягнення загального добра. Не має особливого значення державна форма правління - монархія або республіка, були б розумні, законні правителі. Тому вони вимагали створення досконалого законодавства й справедливого правосуддя, спрямованого проти свавілля й сваволі.

3.4 Політична думка України ХІХ-ХХ ст.ст.

Криза феодально-кріпосницьких відносин і визрівання в їхніх надрах капіталістичних, обумовила появу в 40-і роки XIX  століття нових соціально-політичних ідей. Наприкінці 1845 р. - початку 1846р. в Україні виникло таємне Кирило-Мефодіївське братерство, організоване  М.Костомаровим, М.Гулаком, В.Бєлозерським, пізніше в нього ввійшли П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко. Всіх їх поєднувала ідея слов'янської республіканської федерації.

Товариство відстоювало ідеали волі, рівності й братерства для українського й інших слов'янських народів, що перебувають під соціально-економічним, політичним і національним гнітом. Воно відкидало всі форми гноблення, виступало проти царату й самодержавного ладу, кріпосного права й гноблення людини й народу. Здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало за можливе шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання, літературної діяльності.

Особливу позицію в цьому питанні займав Т.Шевченко, він першим в українській політичній філософії обґрунтував неминучість і необхідність селянської  революції, кінцевою метою якої повинне бути встановлення демократичної республіки.

Видатне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні другої половини XIX ст. займає діяльність М.Драгоманова (1841-1895р.). У його особі  українське суспільство одержало мислителя, що вперше підняв українське питання на європейський рівень і тому може по праву вважатися "батьком української політології".   М.Драгоманов успадкував традиції Кирило-Мефодіївського товариства, що знайшли відбиття в програмі  "Громада"  (1880р.), що підписали М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Павлик. Всі вони стояли на автономно-федеративних позиціях у рішенні соціальних, економічних і політичних питань, вважаючи, що державна централізація несе багато зла й повинна поступитися місцем іншим, кращим формам суспільного ладу. Виступаючи за автономно-федеративний пристрій, М.Драгоманів підкреслював, що автономія політична й національна можлива й без державної відособленості. Він думав, що національні права можуть бути здійснені на основі політичних свобод" чим більше політичних свобод, тим більше національних прав". Протиставляючи ідеям сепаратизму ідею автономії й федерації, Драгоманов розробив програму національно-культурної автономії.            

Надзвичайно самобутнім й оригінальним мислителем був поет, письменник, філософ, революціонер-демократ І.Франко(1856-1916р.). У соціальній революції він бачив корінну зміну всієї системи соціально-економічних і політичних відносин. При цьому він припускав спокійний розвиток революції, відповідно матеріальної й духовної культури народу. Чим більше розвинений народ, тим менше можливостей для кровопролиття й насильства. Революція, по Франку, приведе до соціалізму, при якому держава в старому значенні слова, зникне. Державу й політику замінить діяльність самих громад. І.Франко відзначав, що цивільно-федеративний принцип охороняє й гарантує свободу особи й громади, визначає їхні права й обов'язки.

Концепція української державності у всій її історичній повноті була розроблена Михайлом Грушевським (1866-1934р.), якому призначено було стати і першим в історії президентом Української держави. Для його політологічних поглядів характерно:

- наукове (а не ідеологічне) обґрунтування правомірності українського народу мати свою

державу;

- не фетишизація державної самостійності, а розуміння її як способу в досягненні головної

мети "блага народу й кожного громадянина";

-   державотворення як батьківщини всіх народів, які проживають на Україні;

- строге й постійне порівняння ідеалу (державного суверенітету) з умовами й можливостями його реалізації;

-  державотворення, основна функція якого складається в забезпеченні суспільного блага й суспільної користі, це гуманістична держава людей і для людей.  

Розвиток політичної науки в Україні пов'язаний з 20-ми роками та іменами В.Липинського, Д.Донцова, М.Хвильового, В.Вінниченко. Концепція Липинського стверджувала, що тільки власна держава, створена українськими націями на своїй етнографічній території, урятує її від розвалу й правової анархії. Основна думка, що виражає його політичне кредо - ніхто не створить нам Української держави, якщо ми самі його не створимо, і ніхто не зробить нас націями, якщо ми самі націями не бажаємо бути.

Відповідно до концепції Липинського, тільки держава повинна об'єднати жителів території в органічну цілісність. Для консолідації націй необхідна сильна рука в особі однієї особистості (спадкоємного монарха), що персоніфікує в собі ідею суверенності й незалежності, очолює оборону й державну адміністрацію, але влада якої була б обмежена двома законодавчими палатами, де вищою була б палата - Трудова Рада держави. Ця концепція "трудової монархії" явно безперспективна, що підтвердилося в житті.

Одна з основних тез В.Липинського полягає в тому, що держава могла створюватися з ініціативи народної аристократії, під якою він розумів активні меншості, що поєднують найкращих членів всіх класів. Власна держава можлива, але на думку Липинського, тільки на ґрунті компромісу між класами українського суспільства в ім'я бажаного всіма законного ладу й спокійної праці.

Поряд з пошуком рішення проблеми національного, державного відродження на шляхах монархізму й націоналізму,  були  спроби розв'язати цю проблему й на ґрунті соціалістичних перетворень. Так  М.Хвильовий всі свої зусилля направив на те, щоб додати комуністичному світогляду національний зміст. Для цього, вважав він, необхідно розбудити самосвідомість українців, яким був щеплений комплекс рабства. Щоб звільнити українську людину й українську культуру від нашарувань рабства, необхідно прагнути до ідеалу європейської людини - людини-громадянина, творця історії, творця культурних, суспільних і політичних цінностей. Звідси заклик до українців орієнтуватися на Європу, а не на Росію. Природним наслідком таких поглядів був висновок про необхідність створення національної культури й про боротьбу двох культур - російської й української.

На початку З0-х років  паростки політичної думки були задушені. У країні на довгі роки встановився тоталітаризм, якому політологія як наука була не потрібна й розвивалася як ідеологія. Політологія як наука, у тому числі й українська, розвивалася тільки за межами СРСР у закордонних наукових центрах, створених українською діаспорою й еміграцією. Розпад СРСР і проголошення України суверенною республікою в 1991 р. створив якісно нові умови для розвитку вітчизняної науки про політику, з урахуванням усього світового досвіду в цій галузі знань.

Питання для самоперевірки

  1.  Морально-правові   і   релігійні   погляди   про   суспільство   у   поглядах представників політичної думки Київської Русі.
  2.  Конституція П.Орлика як втілення української державної ідеї.
  3.  Теорія освіченого абсолютизму Ф.Прокоповича.
  4.  Суспільно-політична думка в Україні у другій половині  ХІХ ст.

Теми доповідей та рефератів

  1.  Рух «шестидесятників» в Україні.
  2.  Українська політична думка незалежної України.
  3.  Концепція української державності М.Грушевського.


Лекція №4: Людина як суб'єкт і об'єкт політики.

Основні питання лекції:

1. Людина як суб'єкт політики.

2. Політична діяльність.

3. Політична соціалізація.

4. Демократія. Ознаки демократії.

5. Розвиток демократії в сучасній Україні.

4.1 Людина як суб’єкт політики

Поняття людина позначає вищий ступінь живих організмів на землі. Людина – це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Кожна окрема людина виступає як і неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільно значущих рис, тобто виступає як і індивід, і як особистість.

Індивід - це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності і суспільства в цілому.

Індивідуальність - це Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик .

Особистість - це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовленими рисами.

Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується:

Різною участю у політичному житті;

Різними можливостями впливу на владу;

Мірою політичної активності;

Ставлення людини до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки – від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму. Поняття «політична людина» включає усі типи учасників політичного процесу-від пересіченого виборця до керівника держави. Серед людей політичних можна виділити лідера, активіста, керівника, професійного політика, державного урядовця, представника «маси», учасника натовпу та інші.

Розглядаючи особу як суб'єкта політики, необхідно мати на увазі насамперед її політичний статус у суспільстві, який у значній мірі визначає форми, масштаби і результати політичної активності  індивіда. Вдалу спробу згрупувати різноманітні підходи до визначення рівнів залученості особистості до політики й типів особистості залежно від її ставлення до політики зробили українські вченні О.В.Лазаренко та О.О.Лазаренко.

Співвідношення рівнів залученості особистості до політики і типів особистості залежно від її ставлення до політики.

Рівні залученості особистості до політики

Типи особистості залежно від її ставлення до політики

Незначні політична активність та інтерес до політики, мінімальність політичного впливу; Статус об'єкта політики.

«Автомат» - уникає будь-яких політичних орієнтацій; тікає у свій внутрішній світ. Індиферентний    тип-не    має    жодного відношення до політики.

Член громадської організації, руху; залученість до політики і є опосередкована.

Бюрократичний   тип-ставлення   до   політики залежить від обставин життя.

Член політичної організації - цілеспрямовано, з власної волі бере участь в її роботі.  Громадський, політичний діяч

Професійний політик

Політичний лідер

Політичний    агітатор-здатний    впливати    на емоції та почуття людей.

Адміністратор-здатний маніпулювати подіями та обставинами.

Політичний    теоретик-здатний маніпулювати ідеями.

Моралізатор – відзначається  ентузіазмом, великою емоційною зацікавленістю й малою і проінформованістю про політику

4.2 Політична діяльність

Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охорону діяльність.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політики правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент тощо).

Передумови участі особи в політиці:

  1.  соціально-економічні - пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти. Зокрема, американський дослідник С.Ліпсет робить висновок, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими та демократичнішими, а бідні-агресивнішими менш толерантними, нетерпимими. Особливо помітний вплив на політичну свідомість і поведінку має рівень освіти.
  2.  політико-організаційні — визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. При тоталітарному режимі участь громадян у політичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.
  3.  політико-правові норми. Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

Існують такі форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і неінституційними, протиправними.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але й відчуження. Воно фіксує наявність розриву між суспільством і людиною і проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних дій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявом політичного відчуження є абсентеїзм (ухилення від участі у виборах), соціальна апатія тощо.

4.3 Політична соціалізація

   Політична соціалізація - це процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ формує свою політичну об'єктивну і суб'єктивну  свідомість, культуру, готується до політичної діяльності.

Головна функція політичної соціалізації - сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики.

У політичній соціалізації виділяється дві фази: політична  адаптація – пристосування індивіда до соціально-політичних умов. Інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей та норм, взірців політичної поведінки.

Типи політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністичний, плюралістичний, конфліктний.

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої еліти).

4.4 Демократія як суб’єкт політики

Демократія - це така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.

Термін «демократія» походить від грецького demos  народ і kratos – влада, що означає народовладдя.

Зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість, солідарність.

Демократію характеризують:

Визначення народу єдиним джерелом влади у суверенній  державі;

Рівноправність громадян;

Підпорядкованість меншості волі більшості при прийняті рішень та їх виконанні;

Виборність законодавчих органів влади;

Пріоритет прав людини над правами держави;

Обмеження влади більшості над меншістю;

Повага більшості до прав меншості мати власну точку зору;

Верховенство закону у всіх сферах суспільного життя;

Розподіл влад.

Розрізняють дві форми демократії-пряму (основні рішення приймаються безпосередньо усіма громадянами на зборах або шляхом референдума) і представницьку (рішення приймаються виборними органами) демократію.

 Зміст прямої демократії складається в тому, що в певний час в одному місці збираються майже усі громадяни, що мають право голосувати, і публічно обговорюють самі важливі рішення у державі. Кінцеве рішення приймається більшістю голосів.

  Представницькою демократією називається такий устрій суспільства, при якому частина населення, яка має право голосувати, обирає своїх уповноважених представників, які від імені народу здійснюють законодавчу владу. Чим більше суспільство, тим більше потреба у такій формі.

Сучасна    модель    демократії – плюралістична демократія.    Це    система представницького правління за якою уряди обираються народом і є відповідальними перед ними

Принципи та основні ознаки демократії:

  1.  принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення.
  2.  право меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві.
  3.  принцип компромісу та консенсусу. Демократія інколи розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб'єктами політичного процесу.

4. принцип   активної  участі  громадян у  політичному  житті  суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян.

Основні ознаки демократії:

права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві;

свобода засобів масової інформації.

Рівність усіх громадян перед законом;

Система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основних елементи: федералізм - це розподіл управлінських функцій між центральними і місцевими органами влади; розподіл влади - це розподіл влади на законодавчу виконавчу та судову;

Наявність політичного й ідеологічного плюралізму, що передбачає багатоманіття ідей, теорій, багатопартійність;

Можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест, проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту.

  

4.5 Формування демократії в України

Передумови формування демократичного суспільства в Україні:

  1.  розширення економічної свободи;
  2.  радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, який породив тоталітаризм;
  3.  підвищення рівня політичної дисципліни й культури громадян;
  4.  встановлення   ефективного   контролю   суспільства   над   політикою можновладців, олігархів;
  5.  подолання економічної кризи тощо.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня політичної активності громадян, економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства, співвідношення політичних сил, розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Питання для самоперевірки:

1. Людина як суб'єкт політики.

  1.  Політична соціалізація як процес входження людини в політику.
  2.  Типи політичного статусу особи.
  3.  Форми політичної участі.
  4.  Політичне відчуження: поняття прояви.
  5.  Поняття демократії. Її ознаки, принципи.
  6.  Особливості встановлення і розвитку демократії в сучасній Україні.

Теми доповідей і рефератів :

  1.  Політична соціалізація особи.
  2.  Вплив рівня освіти на подолання політичного відчуження.
  3.  Форми демократії.
  4.  Політичний плюралізм, як універсальний спосіб забезпечення демократії.

  1.  


Модуль № 2: Політичне життя суспільства. Політичні системи та інститути.

Лекція № 1: Політична влада, її сутність та форми.

Основні питання лекції:

1. Сутність, об’єкт і суб’єкт влади.

2. Ресурси й види влади. Політичне панування й легітимність.

1.1 Сутність, об'єкт і суб'єкт влади

 

      У сучасній політичній науці вихідним є розуміння незамінності влади в розвитку й функціонуванні суспільства. Суспільство тому і є суспільством, що сукупність людей об'єднана взаємодією, обміном і владою. М.Вебер основний аспект політики бачив у прагненні брати участь у владі й у розподілі влади. Тому основний зміст політики можна звести до боротьби за владу й опір влади.

        Влада існує скрізь, де є стійке об'єднання людей: у родині, виробничих колективах, різного роду організаціях й установах, у всій державі. Існують різноманітні визначення влади, що відображає складність і багатогранність цього явища. Можна виділити наступні найважливіші її трактування:

  •  влада-це право і реальна можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям;
  •  політична влада це можливість і здатність усіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань;
  •  державна влада – це спільно організована система державних органів, організацій та установ, створена для укріплення усіма сферами суспільного життя.

  Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною.

                Система влади включає у себе:

1)органи влади та громадян, які здійснюють владні функції;

2)тих на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо;

3)механізм влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

      1.2.Ресурси й види влади. Політичне панування й легітимність

       Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. У широкому змісті ресурси влади являють собою всі ті засоби, які індивід або група людей можуть використати для впливу на інші.

     Ресурси влади так само різноманітні, як різноманітні засоби задоволення різних потреб й інтересів людей. Існує кілька класифікацій ресурсів. Американський політолог Д.Алмонд поділяє їх на 9 груп.

  1.  Економічні – наявність розвиненої матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.
  2.  Політичні – наявність розвинених політичних партій відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політтеорія, політкультура мас і політичних структур.
  3.  Соціальні – наявність соціально структурованого суспільства, посадової упорядкованості утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.    
  4.  Суб’єктні – політсвідомість, компетентність, організованість, наявність політичної  волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.
  5.  Силові ресурси – армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін.
  6.  Інформаційні – володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.
  7.  Демографічні – фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.
  8.  Культурні – наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політ знань і можливість їх освоєння та ін.
  9.  Правові – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика.

Функції політичної влади

  •  інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей;
  •  регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів;
  •  мотиваційна функція означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущих, та й інші мотиви відповідно до політінтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.  
  •  стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Питання для самоперевірки:

  1.  Влада як суспільне явище;
  2.  Властивості політичної влади;
  3.  Функції політичної влади.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Концепція влади в сучасній політології;
  2.  Проблеми легітимності влади;
  3.  Концепція влади М.Вебера.

Лекція № 2: Політична система суспільства та її структура.

Основні питання лекції:

1. Поняття і структура політичної системи.

2.  Політична система України

3.  Держава - базовий  інститут політичної системи.

4. Політичні партії та партійні системи.

5. Проблема формування багатопартійності в Україні.

6. Громадські об'єднання і рухи.

2.1  Поняття і структура політичної системи

Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо.

Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства.

Виникла у результаті поділу суспільства на класи та появи держави. У XX ст.. Д.Істон у працях «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя» розглянув ПС як цілісність багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів.

Політичне життя - це неврівноважена система, у якій увесь час робляться спроби до встановлення рівноваги.

Політична система має вхід і вихід. На вході: а) вимоги до властей - економічні, політичні, соціальні;

б) підтримки влади громадянами у вигляді виконання ними законів, прийнятих владою.

На виході: здійснюються політичні рішення і політичні дії спрямовані на реалізацію цих рішень.

   Вона активно взаємодіє з іншими системами - економічною, культурною,

соціальною, ідеологічною, релігійною, етнічною.

Схема політичної системи

Ознаки політичної системи

  1.  взаємозв'язок групи елементів;
  2.  утворення цими елементами певної цілісності;
  3.  внутрішня взаємодія всіх елементів;
  4.  прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;
  5.  здатність вступати в взаємовідносини з іншими системами.

Типологія політичних систем:

Однакові  за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні.

Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї   суспільно-економічної   формації.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям,  які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі грунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує   доіндустріальний   або   частково   індустріальний   тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

За характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

2.2  Політична система України

Політична система України демократичного типу характеризується формуванням системи самоврядування, інститутом президентської влади, поділом політичної влади.

Загальносистемна характеристика (В. Ящук)

Відносно стабільна, яка спроможна легко трансформуватися.

Система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприятлива до соціальних новацій.

Молода самостійна система, яка не має достатнього свого досвіду.

Централізована з деякими органами регіоналізації та децентралізації.

Система, яка здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування суспільства.

Перехідна від закритої до відкритої.

Система, яка діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

Характеристика за особливостями.

Перехідна від не правового до правового типу.

Легітимна для більшості населення.

Позбавлена власної глобальної системи забезпечення національних інтересів.

Система, яка нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх верств населення, але зберігає елементи «соціальної держави».

Світська (на відміну релігійної чи атеїстичної ).

Система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем.

Основні напрями формування і розвитку ПС України.

Побудова демократичної соціальної правової держави;

Утвердження громадянського суспільства;

Подальший розвиток, удосконалення політичних відносин, принципів та норм;

Зростання політичної свідомості та культури суспільства і особи;

Вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

2.3 Держава в політичній системі суспільства

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

Основні ознаки держави.

1. Наявність системи суверенної політичної влади законодавчої, виконавчої, судової.
Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над
внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

2. Територія, Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку
поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

3. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані
органи примусу, які використовує у ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного
примусу простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.

  1.  Наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави.
  2.  Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль).
  3.  Наявність національної правової системи Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.

7. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах
держави.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Внутрішні функції держави:

  •  економічна (господарська) функція - держава як організатор та координатор економічних процесів;
  •  соціальна функція - держава як організатор соціального забезпечення громадян;
  •  підтримка законності та правопорядку - держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;
  •  встановлення норм, дотримання яких є обов'язковим для усіх юридичних та фізичних осіб і покликане забезпечити функціональну стабільність суспільства;
  •  законодавча;
  •  культурно-виховна та наукова;
  •  функція узгодження інтересів  різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;
  •  фіскальна функція - збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішні функції держави:

  •   функція оборони та національної безпеки;
  •   розвиток відносин співробітництва з іншими державами;
  •   інноваційна функція (використання інтелектуальних досягнень, технологій    інших держав тощо),

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епохи.

Структура державного правління

Форми державного правління

Під «державним правлінням» розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка

Монархія (від гр. monarchia – одновладдя) - це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній - повноваження глави держави обмежується Основним законом держави. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково - законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково - виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначений час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана (див. таб. 5).

Парламентська республіка Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи - законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем'єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.

Форми територіального устрою держав

Розрізняють держави за формами  територіального  устрою: унітарні і федеративні.

В унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці не володіють власною державністю. Для всіх одна конституція і громадянство. Рішення  прийняті центральною владою мають силу на всій території держави. Унітарна форма більше підходить для однонаціональних держав.

У федеративній державі вплив центральної влади значно обмежений. Джерело влади виступають великі територіальні утворення (штати, контони, землі).

Федерація – це стійке об’єднання майже самостійних держав, які мають власні законодавчі, виконавчі і судові органи.

Такий  устрій підходить для багатонаціональних держав.

У федеративній державі усі територіальні суб’єкти збираються і приймають загальну конституцію, яка розмежовує  повноваження центру та повноваження місцевих влад. У подальшому будь-які зміни в загальну конституцію вносяться тільки з згоди суб’єктів Федерації. При цьому одна частина питань є винятковою компетенцією союзних органів, друга – суб’єктів Федерації, третя – сумісно  компетенцією союзу та його членів. За дотриманням розмежування прав центру та місцевих влад слідкує незалежний суд, а також  звичайно двопалатний парламент, верхня палата якого формується з представників цих самих суб’єктів.

По відношенню до релігії держави можуть бути світськими і релігійними.

Політичні режими

Політичний режим – система  методів здійснення держвлади, ступінь реалізації прав і свобод особистості, відношення влади до правових основ власної діяльності, відношення офіційних конституційних  і правових  форм з реальним політичним життям.

Існують два головних політичних режими-демократичний та недемократичний. До демократичних режимів треба віднести такі форми правління, головну роль в яких відіграє парламент – колективний  законодавчий орган. До недемократичних режимів треба відносити такі форми правління, головну роль в яких відіграє правитель або диктаторський орган, влада якого ніким і нічим не обмежується.

Правова держава – це  суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод.

2.4 Політичні партії та партійні системи

Політична партія - це організована   частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.

Ознаки політичних партій:

певна тривалість існування в часі;

наявність організаційної структури;

політична програма, де сформовані цілі і стратегія партії;

партійний устав, в якому вказані найважливіші норми внутріпартійного життя;

прагнення влади: активна участь у боротьбі за вищу владу у державі;

пошук народної підтримки.

Функції політичних партій:

політична – оволодіння державною владою;

представницька – вираження інтересів окремих груп і прошарків населення;

рекруторська – підготовка і висунення кадрів для різних політичних інститутів;

електоральна – організація і участь в виборчих компаніях;

соціалізації – вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне    

      середовище;

внутріпартійна - розв'язання  внутріпартійних протиріч між фракціями.

Класифікація політичних партій:

1. За способом організації:

  1.  парламентські (кадрові) – малочисельні об’єднання ведучих політиків, які діють головним чином в парламентських фракціях;

 б)    непарламентські (масові) – багаточисельні об’єднання зі складною організаційною структурою   

                     та фіксованим членством.;

2. По відношенню до влади:

  1.  правлячі партії –  представлені в уряді;

б)   опозиційні партії – знаходяться в опозиції до існуючої влади;

3.  По типу  членства:

  1.  відкриті партії – вільне членство представників різних соціальних груп;

б)  закриті партії – з великою кількістю формальних вимог до кандидатів в члени партії і   

     складним механізмом прийому;

4.  По відношенню до суспільства:

а)   революційні партії – виступають за кардинальну і насильницьку зміну існуючого ладу;

б)   реформаторські – пропонують поступові і часткові зміни існуючого ладу;

в)   консервативні – виступають за збереження існуючого ладу;

г)   реакційні партії – виступають за повернення  до попереднього ладу;

д)   конфесійні - які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства.

5. По типу політичної програми:

а)   ліві (комуністичні, соціалістичні, трудові) – захищають інтереси соціальних низів, суспільну власність та регульований ринок.

б)   праві (демократичні, республіканські, ліберальні) – захищають інтереси вищих класів, приватну  власність, буржуазні цінності, нерегульований ринок;

в)   центристські (соціал-демократичні) – захищають середній клас,  займають позицію «середини»;

Партійна система – це сукупність відносин, що характеризують чисельність існуючих в країні політичних партій, їх відносні розміри, коаліції і стратегії.

2.5 Становлення партійної системи в Україні

Політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. Досить динамічна ситуація і в партійному житті: утворюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки і коаліції. Правові основи діяльності партій в нашій країні закріплені в ст. 36 Конституції України і Законі України «Про об'єднання громадян».

Не дивлячись на відносну чисельність (нараховується близько 126 партій членами яких є всього 2% дорослого населення) та широту політичного спектру, партії України не гали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не тали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатньо впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через «дрібнопартійність».

На сьогодні можна визначити чотири спрямування політичних партій України.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

у більшості з них відсутній свій електорат;

спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

вкрай слабкі ідеологічні засади;

переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному побудові незалежної процвітаючої     України.

Спрямування політичних партій.

НАЦІОНАЛЬНО-РАДИКАЛЬНЕ

ДСУ, КУН, УКПР, УНКП, ОУН в Україні, УНА-УНСО та ін. - головним чинником к діяльності є розбудова незалежності Української держави;  ідеологія - інтегральний націоналізм ; головне гасло – «Українська держава і нація – понад усе!»

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНЕ

НРУ, УРН, ДПУ, ХДПУ, ПЗУ, СДПУ, СДТГУ(о) та ін. - основною метою є розбудова незалежної Української держави; виступають за гармонійну єдність національних і особистісних інтересів.

ЛІБЕРАЛЬНО- ЦЕНТРИСТСЬКЕ  (ПРАГМАТИЧНЕ)

ЛПУ, НДП, ППУ, УПССС, АПУ та ін. зосереджують зусилля на проблемах соціально-економічного розвитку, підтримують всі форми та види підприємницької діяльності, усунений адміністративного диктату державно-бюрократичних структур.

СОЦІАЛ-КОМУНІСТИЧНЕ

КПУ, СПУ, Сел.ПУ, ПСЛУ - їх діяльність переважно зорієнтована на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці; послідовно намагаються зберегти наступництво у соціально-політичному житті та  її недалеким минулим.

       

Характеризуючи в цілому процес виникнення численних партій в Україні, можна констатувати, що він відображає отриманий у спадщину від тоталітарного режиму маргінальний характер суспільства, відсутність у ньому соціальних класів і груп із чітко усвідомленими інтересами. Існуюча сьогодні багатопартійність у значній мірі обумовлена не пошуками оптимальних шляхів досягнення цілей національного відродження й створення нормальних умов для життя співвітчизників, а задоволення амбіційних прагнень окремих лідерів. У підсумку жодна з партій не стала масовою. Політична система деструктуризована, а населення деконсолідовано, що в значній мірі затрудняє будь яке політичне прогнозування.

2.6 Громадські об'єднання і рухи

Громадські об'єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів.

 

Політичні рухи - являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну
існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі
світового співтовариства.      

Суспільні рухи - об єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених, цілей. Це -антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадських ініціатив, альтернативні та інші. Вони, як правило, структурно не оформлені, не мають членства.

Громадські об'єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.

Багато політологів, враховуючи характер політичних сил, здійснюють типологію політичних рухів в залежності від:

  1.  Соціальної бази політичних рухів: класові (робітничі, селянські, буржуазні) і міжкласові (національно-визвольні, антифашистські, антивоєнні тощо);
  2.  Ставлення до існуючого ладу і світового політичного порядку: реформістські, революційні, контрреволюційні, консервативні;
  3.  Способу їх формування: організовані, слабоорганізвані, стихійні, формальні і неформальні.
  4.  Ступеня охоплення мас: масові, локальні, регіональні, міжнародні.
  5.  Поставлених цілей: демократичні, ліберально-демократичні, комуністичні, фашистські та ін.
  6.  Суб'єкта організації: партійні, державні.
  7.  Ідеологічної спрямованості: загально-демократичні, релігійні та ін.
  8.  Методів досягнення поставлених цілей і оцінки їх діяльності: радикальні,
    прогресивні, реакційні
    тощо.

Види рухів (Д.Аберне)

  1.  трансформативні - спрямовані на великомасштабні, радикальні і часто насильницькі зміни, в житті суспільства, частиною якого вони є. (революційне, радикальні, релігійні).
  2.  реформаторські - їх метою є зміна деяких аспектів існуючого суспільного ладу. Виступають проти нерівності або несправедливості, (європейський рух «життя» - проти абортів).
  3.  рухи спасіння - спасіння людей від способу життя, який вважається згубним. Серед них багато релігійних (п'ятидесятники).
  4.  альтернативні - спрямовані на здійснення часткових змін у житті людей, (анонімних алкоголіків)

Питання для самоперевірки:

  1.  Політична система та її структура.
  2.  Функції політичної системи.
  3.  Типи політичних систем.
  4.  Процеси трансформації політичної системи України.
  5.  Держава.
  6.  Основні ознаки та функції держави.
  7.  Політичні партії. Їх ознаки та функції.
  8.  Типи політичних партій.
  9.  Становлення політичної системи України.
  10.  Громадські об'єднання: сутність, структура, типологія.

Теми доповідей і рефератів

  1.  Формальні і неформальні громадські організації в Україні.
  2.  Електоральна стратегія сучасних партій і рухів України.
  3.  Типологія політичних систем.

Лекція № 3: Громадянське суспільство та правова держава.

Основні питання лекції: 

  1.  Поняття громадянського суспільства.
  2.  "Масове суспільство" як альтернатива громадянському суспільству.
  3.  Особливості формування громадянського суспільства в Україні.

3.1 Поняття громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм, і організацію інтересів незалежно від держави.

Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою і об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій.

Зміст поняття "громадянське суспільство" включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відносини з індивідами.

Демократичність політичного режиму визначається не тільки тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, а й тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є плюралізм, різноманіття інтересів і пріоритетів, які виражають інтереси найрізноманітніших верств населення. Інститутами громадянського суспільства є церква, сім’я, різні заклади освіти, приватна власність, засоби масової інформації, виробничі спілки, добровільні громадські організації та об'єднання, у і. ч. й політичні партії.

Підґрунтям і ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, недирективно сформована громадська думка і, найголовніше, вільна особистість з розвинутим почуттям громадянськості  і власної гідності.

Політологічна сутність концепції громадянського суспільства полягає у визнанні того, що якісна структуризація суспільства (розрізнення верств за суттєвими ознаками їхнього буття) є засадою суспільно-політичної стабільності.

Наріжним каменем ліберальної ідеології громадянського суспільства є визнання того, що держава існує перш за все для того, щоб захищати особисту свободу й власність, здобуту власною ж працею людей; вона повинна діяти тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори. Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

3.2 «Масове» суспільство та його ознаки

"Масове суспільство" як альтернатива громадянському суспільству. Сутність тоталітарного масового суспільства полягає у порушенні ізольованості "внутрішньосуспільних" груп, у тотальному залученні населення до масових рухів "підтримки вождів", владників. Характерною рисою такого суспільства є "людина маси". "Маса - це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Маса - це рядова людина". X. Ортега-і-Гасет у праці "Бунт мас" (1930) визначає масову людину як таку, що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу .Маси - це посередня людина, якій характерно жити без зусиль, без намагань виправляти чи удосконалювати себе. В епоху панування мас домінує насильство, яке стає нормою життя і призводить до посилення ролі держави, підкорення їй всього життя, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державною владою, тобто знищення громадянського суспільства.

У масовому суспільстві кожна людина є лише "гвинтиком", "атомом", а це сприяє зростанню авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Адміністративно-командні системи характеризуються зміною "горизонтальних" соціальних зв'язків у суспільстві "вертикальними", створенням атмосфери матеріальної та, духовної залежності індивіда від держави, ліквідацією об'єднань громад, створених самими громадянами. У масовому суспільстві індивіди пов'язані одне із одним лише за допомогою ставлення кожного з них де держави, але вони не співвідносяться між  собою у межах незалежних від держави груп. Саме відсутність референтних груп призводить до соціальної ізоляції людини й подальшої її гіпертрофованої відданості нав'язуваним державою символам і лідерам.

Основними рисами масового суспільства є:

широка атомізація (втрата природної спільності людей у межах життєздатних референтних груп);

готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук втраченої стабільності та "простих" відповідей на складні питання);

тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності -"вертикальної" єдності з державою, а не "горизонтальної" – з індивідами, що мають схожі інтереси).

Німецько-американський політолог X. Арендт вважає, що в масовому суспільстві терор стає головним стрижнем політичної діяльності, він знаходить своє завершення у тоталітаризмі. Саме на базі атомізації та утворення маси утворюється безкласове тоталітарне суспільство.

За висловом французького дослідника П. Лефорта, у масовому суспільстві "цілий народ мов одна людина". У ньому існують ті соціальні сили, які здатні подолати чи істотно зменшити атомізацію, тотальний контроль, але з огляду на невелику кількість та розосередження вони не можуть ефективно впливати на ці процеси.

3.3 Особливості формування громадянського суспільства в Україні

Теоретичною, базою з'ясування цього питання є положення Основного Закону України, не дивлячись на відсутність в Його тексті самого терміну  ''громадянське суспільство". В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Необхідно зазначити, що в якійсь мірі громадянське суспільство існувало у нашій державі і за радянських часів, але у тоталітарному суспільстві сфера приватного, життя людей підпорядковувалася державі, скорочувалася до масштабів "кухонного" вільнодумства.

В Україні сформовані органи влади різного рівня, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність  "владної піраміди", але й ефективність її функціонування, чого на практиці у нашій державі не спостерігається. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети, комісії і т. д. поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об'єднань громадян. В умовах громадянського суспільства, партії виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв'язку між державою і громадянами. Чимало партій - особливо під час виборчих кампаній - намагаються показати себе представниками інтересів не певних соціальних груп, а усього народу, що є популістським недалекоглядний кроком.

Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому рівні залученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб'єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення), що пов'язано із слабким розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через не сформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

Отже, підсумовуючи, можна констатувати, що ті елементи громадянського суспільства, які існують на Заході, можуть проявитися в Україні при кардинальному зрушенні в економіці, політичній структуризації українського суспільства, незаангажованості українських мас-медіа. Формування громадянського суспільства є необхідною умовою переходу до ринку і правової державності.

Питання для самоперевірки:

 1.Влада як суспільне явище.

 2.Властивості політвлади.

3.Функції політвлади.

 4.Поняття "громадянське суспільство".

 5 Сучасні уявлення про громадянське суспільство.

6. Проблеми формування громадянського суспільства в Україні.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Поняття громадянського суспільства, його сутність, структури, чинники становлення і розвитку.
  2.  Концепція влади в сучасній політології.


Лекція № 4: Етнонаціональні відносини як об'єкт політики. Проблеми регіональної політики в Україні.

Основні питання лекції:

  1.  Етнос, нація. Їх характеристика.
  2.  Національна політика держави.
  3.  Національна політика України.

4.1 Етнос, нація. Іх характеристика

Даючи визначення поняття «етнос» (етнічні групи), західні вчені (ЙХердер, М.Вебер, Е. Сміт), по-перше, користуються майже однаковим набором «індекаторів»: біологічним (раса та спільне походження); культурним (мова, релігія, звичаї, традиції); історичним (спільність історії та історичної долі); психологічним (родова свідомість і спільні почуття). Методи системного аналізу дозволяють уточнити поняття «етнос» так:

Це система, що розвивається в історичному часі, вона має початок і кінець;

Універсальним критерієм відмінності етносів може слугувати стереотип поведінки, що передається спадково, а не генетично;

Системними зв'язками в ньому є не свідомі відносини, а відчуття «свого» і «чужого»;

Єдність етносу підтримується геобіхімічною енергією біосфери, ефект якої описаний Гумільовим.

Головна ознака цієї системи - визнання етнічним колективом своєї єдності.

Етнос - це сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів й поведінки, має спільну культуру.

Нація - це етнополітична спільнота, яка має спільні територію, політичні й правові інститути, етнокультурні та психологічні риси, громадянську культуру.

Упродовж усієї історії людства у розвитку етносу притаманні дві тенденції:

  1.  етнічна диференціація, тобто відособлювання людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури.
  2.  інтеграція, об'єднання нації, що сприяє розширенню зв'язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами.

Обидві вони сприяють прогресу цивілізації. Отже, між існуючими спільнотами формуються певні відносини.

Національні відносини - це відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку - націями, народностями, національними групами тощо. У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передовсім: значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації; внутрішнім зв'язком національних і класових проблем.

До сфери державної політики належать такі питання національних відносин:

національне самовизначення;

поєднання національних та загальнолюдських інтересів;

рівність прав націй;

створення умов для вільного розвитку національних мов та культур;

підготовка та представництво національних кадрів у структурах державної влади;

відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення.

4.2 Національна політика держави.

       Національна політика – це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами, що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації, гармонізації.

Об'єктами національної політики є нації, народності і інші етнічні спільноти.

Суб'єктами національної політики виступають держава (її органи),політичні партії, громадські організації тощо.

Національна політика тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.

Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів.

У національній політиці будь-якої національної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму:

  1.  націоналізм агресивний, руйнівний, зоологічний (фашизм, нацизм, расизм).
  2.  націоналізм твердий, прогресивний, який здатний створювати сприятливі умови для суспільного поступу., (націоналізм малих народів).

Необхідними умовами позбавлення націоналізму надмірної соціальної небезпеки з одночасним стимулюванням його позитивного впливу на суспільство є: нормалізація економічних показників розвитку держави; мінімізація соціальної напруги; удосконалення демократичних норм і інститутів суспільства; припинення спекуляції впливу національних образ історичного минулого на сучасність; розуміння єдності геополітичних процесів.

4.3 Національна політика в Україні

Сьогодні в Україні проживають громадяни 126 національностей:

Українці   -   37419053                                  Молдавани –  324525

Росіяни   -   11355582                                   Болгари -       233800

Євреї       -  486326                                        Поляки -       219179

Білоруси -   440045                                       Інші національності: 21452

Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України «Про національні меншини в Україні», « Про біженців», « Про громадянство України», Конституція України та ін.

Напрямки національної державної політики в Україні.

забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;

перетворення поліетнічності суспільства, його багато культурності в консолідуючий фактор утворення громадянського суспільства;

розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови;

створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх реабілітації;

розширення співробітництва з зарубіжними українцями;

утвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри;

зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

• удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин.
Здійснення державної національної політики покладається на центральні та місцеві
органи виконавчої влади. У Верховній Раді діє Комітет з питань прав людини,
національних меншин і міжнаціональних відносин. Регулярно проводяться
Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Створено 238 національних товариств.
Існують спеціальні фінансові фонди.

Пріоритетним напрямком державної національної політики є: створення всеукраїнського культурного простору,  розв′язання проблем мовної політики.

Питання для самоперевірки:

1.Етноси і нації, їх характеристика.

2.Сутність і зміст національної політики та її основні напрямки.

3.Національна політика України.

Теми доповідей і рефератів:

1.Національні меншини в Україні.

2.0собливості українського націоналізму.

3.Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення та шляхи подолання.

Модуль № 2: Політичне життя суспільства. Політичні системи та інститути.

Семінарське заняття №1.

Тема: Політична влада, її сутність та форми.

Мета і завдання заняття: визначення поняття політичної влади, аналіз її змісту, структури та функцій, розгляд підходів до вивчення влади, характеристика мотивів і ресурсів політичної влади, вивчення основних принців функціонування політичної влади, з’ясування місця й ролі політичних еліт у системі владних відносин, розгляд класичних і сучасних теорій еліт, аналіз структури, функцій і способів рекрутування політичної еліти, розгляд понять «політичний лідер» і «політичне лідерство», аналіз типології та основних функцій політичного лідерства.

Основні поняття та категорії теми: політична влада, панування, підкорення, авторитет, мотиви влади, ресурси влади, легальність влади, легітимність влади, традиційна легітимність, харизматична легітимність, раціонально – легальна легітимність, суверенність влади, політична еліта, правляча еліта, контр еліта, циркуляція еліт, рекрутування еліт, антрепренерська система, система гільдій, політичне лідерство, політичний лідер, політичний стиль, керівництво, популізм, конформізм,  вождізм.

План

  1.  Політична влада.

Поняття політичної влади. Сучасні концепції влади. Структура політичної влади. Мотиви підкорення та ресурси влади. Принципи організації і функціонування політичної влади. Легітимність політичної влади в Україні.

  1.  Політична еліта.

Поняття політичної еліти. Класичні та сучасні елітистські концепції. Типологія політичних еліт. Рекрутування політичних еліт. Політична еліта України: якісний склад, канали рекрутування, механізми реалізації влади.

  1.  Політичне лідерство.

Поняття та ознаки політичного лідерства. Сучасні концепції політичного лідерства. Типи політичних лідерів та їх функції.

Список рекомендованої літератури.

  1.  Погорілий Д. Політологія.  Кредитно – модульний курс. – К., 2008.
  2.  Піча В.М  Хома Н. М. Політологія.  Навчальний посібник – Л., 2001.
  3.  Горбатенко В.П. стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К. 1999.


Модуль 3. Політичні процеси  в державі та світі.

Лекція №1: Політичний процес та його структура.

Основні питання лекції:

  1.  Політичний процес.
    1.  Політичний процес

Політичний процес – це діяльність суб’єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

У сучасному політичному житті будь – якого суспільства можна виділити низку політичних процесів. Класифікація основних видів політичного процесу подається в таблиці 1.

Отже, політичний процес визначається характером політичних змін, під якими можуть розумітися перехід політичної системи з одного стану в інший; перетворення, що відбуваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі й політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії та ін.

Залежно від якісних і кількісних характеристик змін виділяють дві основні форми перебігу політичних процесів: режим функціонування та режим розвитку.

 Режим функціонування політичного процесу характеризується простим відтворенням сформованої моделі відносин, використанням усталених механізмів реалізації політичної влади. Пріоритет традицій над інноваціями охороняє політичну систему від якісних змін, надаючи всій системі достатню стабільність і стійкість. Режим функціонування має яскраво виражений циклічний характер, що проявляється в послідовній зміні певних певних фаз здійснення основних політичних дій, реалізації політичною системою встановлених функцій.

     Таблиця 1. Типологія політичних процесів.

Підстава для класифікації

Види політичних процесів та їх характеристика

1

Середовище перебігу політичного процесу

Внутрішньополітичні (взаємини між учасниками політичної системи,пов’язані з реалізацією політичної влади)

Зовнішньополітичні (відносини між державами,пов’язані з досягненням політичних компромісів)

2

Стійкість взаємозв’язків політичних структур

Стабільні                                 (стійкі моделі поведінки та механізми прийняття політичних рішень)

Нестабільні

(виникають, як правило, в умовах кризи як прояв зміни політичних обставин)

3

Природа політичного процесу

Еволюційні

(поступові зміни певних видів взаємодії суб’єктів політики, елементів політичної системи)

Революційні

(різка зміна характеру відносин, що призводить до політичних конфліктів і криз)

4

Орієнтованість суб’єктів політики

Конфронтаційні

(обумовлені боротьбою між учасниками політичного процесу)

Консенсуальні

(обумовлені співробітництвом між учасниками політичного процесу)

5

Час перебігу політичного процесу

Тривалі

(вимірюються певними історичними періодами)

Короткочасні

(відбуваються в умовах реального часу)

6

Рівень поширення політичного процесу

Глобальні

(відбуваються у світовому співтоваристві, а також на рівні національної держави)

Регіональні та локальні

(відбуваються на рівні певного регіону)

7

Характер перебігу політичного процесу

Відкриті

(характеризується відкритим характером, зовнішніми проявами)

Приховані (латентні)

(відбуваються без видимих зовнішніх проявів)

Цикли політичного процесу, як правило, визначаються проведеними з певною періодичністю виборами до органів державної влади, які, стаючи «підтримкою» політичної системи, легітимізують дії політичної влади. У тоталітарних державах, де повністю відсутня політична конкуренція, такий режим досягає свого крайнього прояву – так званого політичного застою, котрий проявляється в практично повній «консервації» політичного життя, що, у свою чергу, істотно гальмує економічний, соціальний та культурний розвиток суспільства. Класичним прикладом політичного застою є радянська політична система періоду правління Л.Брежнєва 70-х рр. ХХст. У цей час політичне життя в СРСР відрізнялося найбільшим консерватизмом, розширенням бюрократичного й партійного апарату, практично повною відсутністю реформ, посиленням репресій інакомислячих, розвитком військово – промислового комплексу, що знекровлював економіку країни. Саме ці фактори на початку 80-х рр.. призвели до різкого спаду темпів економічного росту й уповільненню науково – технічного прогресу, увівши країну в системну кризу.

Політичний процес, що характеризується високою інтенсивністю тих чи інших політичних змін, у політичній науці називають політичним розвитком. Цей термін був введений у науковий обіг у 50-хрр. Американським соціологом Т.Парсонсом для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток представляє собою. Таку зміну якостей і характеристик політичної системи, що дозоляє їй адаптуватися до нових умов соціально – політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних відносин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Питання для самоперевірки:

  1.  Політичний процес та його якості;
  2.  Типологія політичних процесів.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Теорія політичної модернізації;
  2.  Функції політичного процесу.

Лекція №2: Політичне лідерство та політична еліта.

Основні питання лекції:

  1.  Генеза ідей політичного елітизму.
  2.  Типологія політичних еліт.

2.1 Генеза ідей політичного елітизму

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Риси політичної еліти:

  1.  Надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;
  2.  Право на привілеї;
  3.  Закритість або напівзакритість для чужих соціальних
    верств;
  4.  Психологія вищості, тверді переконання;
  5.  Власна ідеологія;
  6.  Доступ до закритої інформації та високої культури;
  7.  Здатність до самопожертви заради збереження влади.

2.2 Типологія політичних еліт

1. За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетного цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів: поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

2. За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними – ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства.

3. За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні.

4. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій.

5. За основними сферами життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.

Функції політичної еліти.

  1.  Стратегічна - її зміст полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми лій; проявляється в генеруванні нових ідей, що віддзеркалюють суспільні потреби в радикальних змінах.
  2.  Комунікативна - передбачає ефективне відбиття в політичних програмах інтересів і потреб {політичних, економічних, правових та ін.) різних соціальних груп і верств населення і реалізацію їх в практичних діях, захисті соціальних цілей, ідеалів і цінностей.
  3.  Інтегративна - її суть полягає у зміцненні стабільності суспільства, в запобіганні конфліктів, гострих протиріч. Демократизації політичних структур, досягненні консенсусу, співпраці всіх сил в суспільстві.
  4.  Організаторська - передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень в життя шляхом організації, мобілізації мас.

Види політичної еліти .

  1.  Вища – включає в себе провідних політичних керівників і тих, хто займає високі посади в законодавчій і судовій гілках влади.
  2.  Середня – формується з великої кількості виборних посадових осіб: парламентаріїв, сенаторів, депутатів, губернаторів, мерів, діячів різних політичних партій і суспільно-політичних рухів.
  3.  Адміністративна – включає вищу верству державних службовців, які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органів державного управління.

Питання для самоперевірки:

  1.  Класичні теорії еліти (В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс);
  2.  Якісні характеристики еліти та їх типології;
  3.  Системи формування і зміни політичних еліт.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Сутність політичного елітизму та ґенеза його поняття;
  2.  Концепція «національної  аристократії» В.Липинського.

Лекція №3:  Політична свідомість та політична культура.

Основні питання лекції:

  1.  Сутність і структура політичної свідомості.
  2.  Самосвідомість українського народу.
  3.  Сутність і моделі політичної культури.
  4.  Функції політичної культури і проблеми її формування.

3.1 Сутність і структура політичної свідомості

Політична свідомість – свідомість учасників політичного процесу, всіх тих сил які борються за владу й  здійснюють її.

До неї відносяться також мотиви, які стимулювали політичну активність, оцінки, потреби, осмислені інтереси, соціальні очікування й домагання.

Перш ніж людина, представник націй, соціального шару, регіональної групи включається в політичний процес і боротьбу за владу, у його свідомості поступово формується політична установка, тобто стан готовності або схильності до дії. Таким чином, політичною свідомістю володіють не тільки ті, хто активно включився в політичний процес, а й ті індивіди й групи, у яких сформувалися політичні орієнтації, нормативні уявлення, що відповідають їхнім політичним цілям і засобам досягнення цих цілей.

Рівні політичної свідомості

  •  Теоретичний рівень політичної свідомості являє собою сукупність ціннісних орієнтацій, нормативних уявлень, прагнень, осмислених політичних цілей, ідеологічних установок.
  •  Емпіричний рівень політичної свідомості ґрунтується на фіксації реалій політичного буття, практичного досвіду людей.
  •  Масова свідомість - сукупність  ідей, уявлень, почуттів, які не в повному ступені адекватні реальним, політичним подіям, процесам, історичним фактам й особистостям.     

Формування політичної свідомості взагалі й тим більше його повсякденного, масового рівня - це не тільки самостійне осмислення суспільними суб'єктами фактів, подій, особистостей, ідеологічних цінностей, але й результат впливів як обставин, обумовлених політичним режимом, так  і цілеспрямованих ідейно-виховних зусиль. Тоталітарно-авторитарні режими свідомо й цілеспрямовано створюють умови для формування на масовому рівні певних, переконань, вірувань, міфів.

У період демократичної ейфорії й суверенізації деякі автори наївно думали, що маніпулюванням масовою свідомістю можливо лише в недемократичних режимах. Тоталітарно-авторитарний режим дійсно створює складну, чітко скоординовану систему, покликану цілеспрямовано формувати відповідну суспільну свідомість. Людині буквально з пелюшок  нав'язували певні ідеї, концепції, ідеологічні установки й у суспільстві, як відомо, панувало одностайне схвалення всіх мудрих рішень партій і дій уряду. Проблемами свідомості, що відхилялася від норми, займалися органи державної безпеки.

Демократичні режими, у яких затвердився політичний плюралізм, політичні партії, що сповідають незбіжні цінності, співіснують і ведуть постійну боротьбу між собою,  будують свою тактику з урахуванням не тільки класових інтересів і базових цілей, але й масової свідомості. Для цього необхідний відповідний апарат, інструментарій, який би "заміряв" і відповідно формував суспільну думку, що сукупністю співпадаючих оцінок, відбиває відношення до фактів, процесів, політичних лідерів, політичних партій, їх проголошених програм, цілям і засобам досягнення, стає опосередкованим фактором керування.

В умовах демократичних суспільно-політичних систем обробка суспільної думки була поставлена на індустріальну основу. Використовуючи технічні прийоми й методи, що спочатку застосовувалися в комерційній рекламі, була розроблена технологія створення й "продажу" іміджу політичних діячів. Такі іміджі, є як би ярликами, які поряд з реальними особливостями й рисами особистостей і партій  містять штучно сконструйовані характеристики, прагнучи нав'язати суспільній думці певні політичні орієнтації, установки, симпатії й антипатії.

Достатній рівень загальної, правової, економічної й політичної культури затрудняє маніпулювання суспільною думкою. Розвиток суспільно-політичної самодіяльності, соціальної, цивільної активності сприяє тому, що особистість позбувається від тоталітарно-авторитарної зашореності, ідеологічної закомплексованості. Розкріпачена свідомість, цивілізована політична активність створюють умови для формування демократичної, правової держави.

3.2 Самосвідомість українського народу

Український народ, природно має свої історико-культурні традиції, пов'язані зі специфікою свого історичного буття, свою історію становлення й відстоювання політичної волі, етапи формування національної самосвідомості. Ще в часи Київської Русі державна система базувалася на складній структурі влади, яку представляло Віче, князь і князівська рада.

Державне будівництво часів Богдана Хмельницького базувалося на принципах народовладдя Київського періоду й наближалося до республіканського ладу. Суверена влада в сутності належала цілому народу, яку він безпосередньо здійснював на всенародному Вічі - Генеральній Раді. Генеральна Рада здійснювала всі функції верховної влади - законодавчу, судову, адміністративну.

Природно, політична самосвідомість українського народу має й християнсько-духовну основу. І в цьому зв'язку, нагадаємо, що на всіх рівнях церковної ієрархії, починаючи від рядового духівництва - священиків великих і малих православних церков, - до єпископа й митрополита - посади були виборними. Таким чином, навіть неписьменні й напівписьменні українці осягали демократичні традиції, які входили в генетичну пам'ять усього народу.

Політична самосвідомість у значній мірі обумовлена рисами історично сформованого національного характеру.

3.3 Сутність і моделі політичної культури

Роль умонастроїв, культури, цінностей, як фактору стабільності або нестабільності суспільства відзначив ще Аристотель, М.Вебер і деякі інші вчені. Аналізуючи й прогнозуючи розвиток політичних процесів, вони надавали значення релігійним почуттям і ціннісним орієнтаціям людей. Однак людина з її менталітетом, національно - специфічними традиціями, стереотипами, міфами й прагненнями не ставився в центр політологічних досліджень. Не використовували людський фактор і при прогнозуванні розвитку політичних процесів, соціальних потрясінь, криз і революцій.

Політична культура - це не тільки певна система взаємин громадян, відносин між владою й різними соціальними шарами й групами - це й безперервний процес виробництва й відтворення складових його елементів.

Політична культура кожних націй має глибокі історичні й психосоціальні нашарування. Національному характеру можуть бути властиві певні стереотипи, міфи, ілюзії. Подання в таких соціальних й етнічних груп можуть містити великодержавні, націоналістичні забобони. Тому в умовах однієї держави, особливо на перехідному етапі його розвитку,  можуть співіснувати кілька домінуючих моделей політичної культури.

Сучасні концепції політичної культури.

Психологічний підхід (школа Г. Алмонда):

політична культура розглядається, як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об’єкти і процеси.

Комплексний узагальнений підхід. (Д.Мервік, Р.Такер, Л.Дітмер): політичній культурі приписується все, що відбувається в політиці. Вона або ідентифікується з політичною системою, або зводиться до політичних відносин.

Об'єктивістське (нормативне) трактування (Л.Пай, Д.Пол): політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Евристична концепція (С.Ханпйнгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки

Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихомиров): політична культура визначається як установча поведінкова матриця, в межах якої розташована і функціонує політична система.

Аксіологічне трактування: політична культура уявляється як сукупність цінностей певного порядку. Бінарний .варіант цього трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності а «прогресивний» варіант характеризує її тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

 

3.4 Функції політичної культури і проблеми її формування

Оскільки політична культура є складовою частиною політичної системи, в умовах однієї держави може існувати кілька домінуючих моделей політичної культури, виникає необхідність вивчення їхніх функцій.  Одні можуть розглядатися  як культурно-світоглядна надбудова політичної системи, т.б. бути функціональними. Інші, носії які по своїх переконаннях, політичним орієнтаціям, цілеспрямованою політичною діяльністю опозиційно або навіть вороже ставляться до існуючої політичної системи, є дисфункціональними.

Функції політичної культури

  1.  пізнавальна функція - вивчає політичні уявлення, знання, міфи, чутки та політичну ідеологію;
  2.  інтегративна функція - досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи;
  3.  комунікативна функція - дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід.

забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей;

  1.  регулююча - забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій;
  2.  виховна - формування «політичної людини» на ґрунті цінностей і норм, які» відповідають інтересам певних соціальних класів і груп;

7) прогностична - передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств,
націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

       

Впливаючи на думки й почуття людей, національна духовна культура інтегрує ту частину суспільства, у якої пробудилася національна самосвідомість. Ця суспільна група починає орієнтуватися на ті самі цінності, норми, політичні інститути, зразки й способи політичної дії. Отже, національна духовна культура поєднує представників різних соціальних шарів і класів, підвищує їхню цивільну активність, надає зміст і спрямованість їхньої політичної діяльності.

Збагачення, розвиток політичної культури діалектично взаємозалежно з розвитком особистості, інтелектуальним прогресом членів суспільства. Осмислюючи справжні, а не фальсифіковані історичні події й факти, глибше пізнаючи реальний мир, суспільство позбувається від ідеологічних стереотипів й ілюзій. На основі справжніх знань люди знаходять здатність пізнавати свої потреби, економічні, соціальні й політичні інтереси, формувати своє відношення до реальностей і порядків.

У демократичній правовій державі громадянин має конституційне право на достовірну інформацію. Разом з тим, демократичний режим припускає й політичний плюралізм. Тому різні, нерідко конфронтуючі один з одним політичні партії, суспільні рухи дають різні пояснення й оцінки подій, що відбуваються в суспільстві, прагнуть впливати на процес формування переконань, думок, політичних орієнтацій.

Пропагандистська активність багаторазово зростає напередодні й у період виборчих компаній. Влада , політична еліта, лідери політичних партій і суспільних рухів безкомпромісно суперничають у боротьбі за розум й серця людей, витончуються в популістських обіцянках різних благ. У результаті чого нерідко до влади демократичним шляхом пробиваються політичні авантюристи або бездарні й некомпетентні люди.

Засоби масової інформації є не тільки істотним компонентом демократії, але й важливим фактором формування політичної культури. І хоча нерідко вони поширюють сумнівні ідеї й політичні концепції, проте виконують необхідну для посттоталітарного суспільства роботу.

Політизація населення на етапі переходу від тоталітарної до демократичної системи, в умовах криз максимальної політичної активності при мінімальному ступені цивілізованості й культури веде до екстремістської діяльності людей, "паралічу" держави.

Можливі й інші наслідки політизації: коли замість одних ілюзій і міфів люди, що не володіють достатньою політичною культурою, раптом жагуче й безапеляційно переорієнтувалися на  міфи інші. Наприклад, - руйнування командно-адміністративної системи, здійснена приватизація вселяла надії на миттєве підвищення добробуту. А коли ці ілюзії не виправдалися, одні ввірували в міфи недалекого минулого, інші - упали в стан цілковитої політичної апатії. Тому реальна демократизація здійснюється лише в тім суспільстві, громадяни якого засвоїли основні елементи політичної культури, пройшли через процес соціокультурної і політико-культурної соціалізації.

Освоєння культурно-політичної спадщини й досвіду називається політичною соціалізацією. У цьому процесі цілеспрямовано беруть участь багато державних інститутів, система виховання, засоби масової інформації. Певний вплив на ступінь сприйняття індивідом ідеологічних і політичних цінностей робить економічна сфера, матеріальний добробут людей, мікросередовище, родина й т.д.

Політична соціалізація формує певне емоційне відношення індивіда до політичних подій і процесів, чітку й принципову політичну позицію. політичні інтереси.

Суспільство, громадяни якого не пройшли через фази політичної адаптації і інтеріоризації не може бути справді демократичним, цивільним, правовим. Політична культура особистості й суспільства дозволяють створити діючий, а не декоративний механізм контролю за діяльністю чиновників, владних структур. Без такого, постійно діючого контролю "знизу", демократія трансформується в демократичний тоталітаризм. Тому, політична культура особистості є постійно діючим фактором керування й удосконалювання політичної системи.

Питання для самоперевірки:

  1.  співвідношення і взаємовплив культури і політики, їх значення у пізнанні політико-культурних процесів суспільства;
  2.  структура політичної культури;
  3.  функції та рівні політичної культури;
  4.  формування і розвиток політичної культури в умовах національної незалежності України.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  політична культура як чинник модернізації суспільства;
  2.  подолання тоталітарних тенденцій в розвитку політичної культури України.


Лекція №4: Політологія міжнародних відносин.

Основні питання лекції.

1. Поняття міжнародних відносин

2. Міжнародна політика

3. Україна на міжнародній арені.

4.1 Поняття міжнародних відносин

Міжнародні відносини – система політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться: держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб’єктів.  Проте держави насьогодні ще залишаються головними суб’єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні організації, кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т.зв. «неурядових організацій», які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв’язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний фактор громадської думки, міжнародного права та ін.

Види міжнародних відносин

  •  за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;
  •  на основі взаємодіючих суб’єктів – міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.),локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани – стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни та ін.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центу управління. Тут діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія.   

4.2 Міжнародна політика

Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.

Принципи міжнародної політики

  •  невтручання у внутрішні справи інших держав;
  •  рівноправ’я;
  •  повага суверенітету;
  •  добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань.

Впродовж останнього десятиріччя ХХ ст. відбулася фундаментальна трансформація усього світового ладу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох антагоністичних сил, характерних для періоду «холодної війни». У багатоцентровій системі світової політики визначився цілий напрямок центрів тяжіння і впливу: США, Європа, яка стрімко йде до об’єднання, Росія.

Разом із цим, світ, що змінився, не став стабільнішим, безпечнішим. Як і раніше, спалахують регіональні конфлікти, ведеться кривава міжетнічна ворожнеча, активізується міжнародний тероризм, загострюються глобальні економічні кризи, зростає загроза економічної катастрофи.

Структура світового політичного процесу:

  •  національні держави;
  •  організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру, наприклад, Євросоюз;
  •  міжнародні урядові організації та їх органи, наприклад, ООН, Європарламент;
  •  недержавні суспільно-політичні, громадські організації, наприклад, МООЗ.

Світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: участь у міжнародному поділі праці, забезпечення міжнародного миру, спільний захист прав людини, спільне розв’язання глобальних проблем сучасного світу (екологічної, демографічної, продовольчої, охорони і раціонального використання природних ресурсів, відвернення термоядерної війни, гонки озброєнь та ін.).

В цілому провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подолання її конфліктно-конфронтаційного стилю, підпорядкування її інтересам людини, здійснення філософії, згідно з якою, сучасний світ є світом глобального співробітництва.

4.3 Україна на міжнародній арені

З початку 90-х рр. ХХ ст. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики. Проте роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України носить відкритий характер.

Завдання зовнішньої політики України.

  •  діяльність щодо утворення і розвитку незалежної демократичної держави;
  •  забезпечення стабільності міжнародного становища України;
  •  збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів, встановлення взаємовигідного співробітництва із усіма зацікавленими сторонами;
  •  входження національного господарства в світову економічну систему і підвищення добробуту народу;
  •  захист прав і інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;
  •  створення умов для підтримки контактів з українською діаспорою, керуючись при цьому міжнародним правом;
  •  виступ на міжнародній арені як надійний і передбачуваний партнер.

Зміст української зовнішньої політики 90-х рр. зводиться до розв’язання проблем ядерного роззброєння нашої держави, до з’ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорноморського флоту, до заохочення іноземних інвестицій, до міжнародної участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й запобігання її поширення. Сьогодні для України великий інтерес мають інтеграційні процеси у Європі і побудова нової архітектури безпеки на континенті. У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Крім участі у спільній з НАТО програмі «Партнерство заради миру», Україна співпрацює з Альянсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, подолання наслідків надзвичайних ситуацій тощо.

Згідно Конституції України (ст. 18), зовнішньополітична діяльність нашої держави направлена на забезпечення її національних інтересів і безпеки, шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства у відповідності з принципами міжнародного права, логікою еволюції загальнолюдської цивілізації.

Питання для самоперевірки:

  1.  Поняття ідеологія;

Консерватизм і лібералізм як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності;

  1.  Концепції сучасної соціал-демократії;
  2.  Політична доктрина анархізму;
  3.  Міжнародні відносини як цілісна система;
  4.  Поняття і сутність міжнародної політики;
  5.  Функції міжнародної політики в сучасних умовах.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Україна в системі сучасних міжнародних відносин;
    1.  Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності України;
    2.  Політичні аспекти глобальних проблем людства;
    3.  Роль ООН у вирішенні проблем світового співробітництва;
    4.  Вплив ідеологічних доктрин на розвиток політичного процесу в історії України.

Лекція №5:  Світовий політичний процес та сучасні суспільно-політичні течії.

Основні питання лекції:

  1.  Поняття політичного процесу.
  2.  Політична ідеологія.

Сучасні політичні течії: консерватизм та неоконсерватизм, лібералізм та неолібералізм, анархізм, соціалізм і комунізм.

5.1 Поняття політичного процесу

Політичний процес - одна із центральних і разом з тим досить специфічних категорій політичної науки. Незважаючи на безліч розходжень у визначеннях політичного процесу, вважається загальновизнаним, що він відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, що склалося не відповідно до намірів лідерів або програмами партій, а в результаті дії найрізноманітніших зовнішніх і внутрішніх факторів.

Інакше кажучи, політичний процес показує як громадяни, групи й інститути влади взаємодіють один з одним і державою, реалізуючи свої специфічні ролі й функції. А тому що ситуації, стимули й мотиви людської поведінки постійно змінюються, політичний процес виключає яку-небудь заданість або зумовленість у розвитку подій й явищ.

Розкриваючи зміст політики через сформовані форми виконання суб'єктами своїх цілей і функцій, політичний процес демонструє, як їхнє здійснення відтворює одні елементи політичної системи, руйнує інші, розвиває й творить треті. Тим самим, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни політичної системи, характеризує її перехід від  одного стану до іншого в часі й просторі.

Політичний процес – це сукупність дій суб'єктів політики по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері влади й ведучих до розвитку або занепаду політичної системи суспільства.

Політичні процеси мають свою структуру,  яку ми можемо визначити як базову й периферійну. Базова - це різноманітні способи включення широких соціальних шарів у відносини з державою; вимоги населення до управлінських рішень, формування політичних еліт і т.п. Іншими словами як населення бере участь у державному керуванні. Периферійні ж політичні процеси розкривають динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, груп), розвиток місцевого самоврядування й т.п.

5.2 Політична ідеологія

Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи.

Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Поширюється поле впливу політичної ідеології ісламу, католицизму. Політичну силу представляють сьогодні концепції неофашизму. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якість соціально-економічні прошарки населення.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. ХІХ ст. П.Прудоном та М.Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П Кропоткіним.

Анархізм заперечує  державу і владу взагалі, велику приватну власність при допущенні дрібної, проголошує крайній індивідуалізм, нічим не обмежену свободу.

У праці П.Прудона «Що таке власність?» заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П. Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П.Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина мас бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.»

М.Бакунін виступав з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: «Ненавиджу комунізм, тому що він с запереченням свободи-комунізм, призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави'. Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі «Державність і анархія «.

У працях «Сучасна наука і анархізм» , «Записки революціонера» російський революціонер-анархіст П.Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті «тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати». На думку П.Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі, асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правила недовготривалими. По справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній; країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, СІЛА, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90:ті рр. ХХ ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.

5.3 Сучасні політичні течії: консерватизм та неоконсерватизм, лібералізм та неолібералізм, анархізм, соціалізм і комунізм

Консерватизм (від лат. conservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей, Богом даної  ієрархічності людського співтовариства, а відтак – і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності.

Вперше термін «консерватизм» був вжитий французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч К Берк, французькі дослідники Ж.Местр та Л.Бональд.   Праця К.Берка   «Роздуми про  Французьку революцію» (1710)  - одне  із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е.Берк відносив:

  1.  Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;
  2.  Культ моралі;
  3.  Культ традицій, національної культури, патріотизму;
  4.  Авторитет церкви, сім’ї, школи;
  5.  Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;
  6.  Сильна ієрархічна держава;
  7.  Прагматизм, здоровий глузд, скептицизм;
  8.  Поступовість і обережність процесу соціальних змін;
  9.  Наслідуваність розвитку;

  1.  Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;
  2.  Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

 Основні ідеї класичного консерватизму:

  •  визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;
  •  в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
  •   недоторканість, святість приватної власності;
  •  ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
  •  ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;
  •  переконаність про вроджену нерівність людей;
  •  держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні
    засади;
  •  функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
  •  існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;
  •  політика підпорядкована релігійній моралі.

У середині 70-х :рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:

1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Основні ідеї неоконсерваторів:

 формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

 допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

 сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

• у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси,
насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

Лібералізм (від лат. liberali - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу,  вільного підприємництва; демократичних свобод. У широкій   суспільно-політичний   вжиток  термін   був   введений   на   початку   XIX   ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є  Б.Констан та А де Токвіль.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї  лібералізму:

 можливості людського розуму є необмежені;

 індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

 рівність усіх громадян перед законом;

 принципи політичного плюралізму;

 розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

• приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії
суспільного прогресу;

 свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

 ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя;

 свобода вибору роду занять;

 запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д Кейнса. Серед неолібералів - Ф.Хайєк, Дж. Гелбрейт. Р. Даль. Ф. Ц. Рузвельт

Основні ідеї неолібералізму:

до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

• забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.
Вищою метою
лібералізму була ідея індивідуальної свободи, Ліберальне розуміння

свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:

• ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

здійсненням принципу «від кожного - за здібностями, кожному - за працею»;

забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної і Північної Європи, її соціально-політична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

Комуністична ідеологія ґрунтується на утопічних ідеях Т.Кампанелли, Т.Мора, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна про такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди отримуватимуть за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберально-демократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права «трудящих, і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності, надання пріоритету державній колективній формі власності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.

Питання для самоперевірки:

  1.  Світовий політичний процес;
  2.  Форми протікання політичного процесу;
  3.  Консерватизм і лібералізм, як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності;
  4.  Концепції сучасної соціал-демократії;
  5.  Політична доктрина анархізму.

Теми доповідей і рефератів:

  1.  Ідеологія, як чинник соціального консенсусу;
  2.  Типологія політичних процесів.

91


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

568. Финансовое планирование и финансовый контроль на предприятиях 86 KB
  Финансовое планирование – это разновидность управленческой деятельности, направленной на определение необходимого объёма финансовых ресурсов, их оптимальное распределение и использование с целью обеспечения финансовой устойчивости хозяйствующего субъекта. Значение и задачи финансового планирования на предприятии.
569. Построение приложений локальных баз данных средствами СУБД Microsoft Access 74.5 KB
  Формирование письма исполнителю (указание выполнить дело, запрос о причинах задержки сроков исполнения). Разработка телефонного справочника. Автоматизация составления расписания. Вывод списка продуктов и сметы для данного блюда на N персон.
570. Исследование и настройка узлов магнитофона 75 KB
  Изучить строение магнитофона и дать оценку его функционированию. Проверка магнитофона произошла успешно, были выявлены неточности и недостатки в работе, но в общем можно сказать, что данный магнитофон пригоден для работы, и может использоваться в домашних условиях.
571. Расчет однопредметной прерывно – поточной производственной линии по обработке детали 866 KB
  Принципы организации производственного процесса. Характеристика прямоточных однопредметных линий с точки зрения основных принципов организации производства. Выбор и обоснование типов производства и вида поточной линии (участка)
572. Особенности демографической ситуации в России 515.5 KB
  Структуры населения: Трудовая, этническая, семейная. Статистика уровня жизни населения и демографическая ситуация в стране. Обобщающие показатели уровня жизни населения. Основные показатели естественного движения населения.
573. Робоче місце оператора комп’ютерного набору. Ергономіка і організація праці 81.5 KB
  Робоче місце – це зона трудової діяльності співробітника, яке оснащене необхідними засобами для виконання посадових обов’язків. Серед канцелярських приладів і спеціального обладнання можна виділити предмети, які найбільш часто використовуються при роботі з документами.
574. Процедура проведення фокус-групи 79 KB
  Метод фокус-груп, або сфокусоване інтерв'ю вперше був використаний соціологами Р.Мертоном і Р. Кендаллом (США) в 1944 г, що випустили підручник Фокусированное інтерв'ю (який і до цього дня залишається основним навчальним посібником).
575. Программирование интерактивной графики на Action Script 2.0 Adobe Flash 63 KB
  Среда Adobe Flash позволяет создавать графику, анимации и интерактивные проекты. Для того чтобы вызвать все функции одновременно можно использовать супер функцию. Создание интерактивности. Увеличение и уменьшение объекта по движении мыши.
576. Проектирование кулачковых механизмов 73 KB
  Построение графиков перемещения, аналога скорости и аналога ускорения. Определение минимального радиуса кулачка. Построение практического профиля кулачка. Построение графика углов передачи.