47802

КУЛЬТУРОЛОГІЯ. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Конспект

Культурология и искусствоведение

Особистість у світі культури. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури. В загальній спрямованості сучасного гуманітарного знання до ствердження пріоритету індивідуальноособистісних сенсожиттєвих орієнтацій проблема всебічного осмислення культури постає однією з найактуальніших і безпосередньо пов’язується з виявленням найглибших світоглядних засад людського буття.

Украинкский

2013-12-03

2.5 MB

117 чел.

PAGE  31

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана»

Криворізький економічний інститут

Кафедра політичної історії, філософії та політології

 

КОНСПЕКТ   ЛЕКЦІЙ   З  КУЛЬТУРОЛОГІЇ

для студентів всіх спеціальностей та форм навчання

              

                                     

                                                        У Х В А Л Е Н О:

                                      На засіданні кафедри політичної                                                                                         історії, філософії та політології

                              Протокол №  2  від  18.09.07

                                             Завідувач кафедри _Ведмецька Н.В.

Кривий  Ріг

2007

Укладачі: кандидат філософських наук, доцент кафедри політичної історії, філософії та політології Т.В.Цимбал (лекції І-VІІ, ХІ);

                    старший викладач кафедри політичної історії, філософії та політології С.В.Волинець (лекції VІІІ-Х)

Курс лекцій з культурології розрахований на студентів І та ІІ курсу всіх спеціальностей та форм навчання. За тематикою та змістом лекції відповідають програмі навчальної дисципліни «Культурологія» для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації та «Методичним рекомендаціям з курсу «Культурологія» (укладач – Цимбал Т.В.). В основу курсу лекцій покладено сучасні культурологічні, етичні й естетичні теорії та нові підходи до типології культур. Лекції охоплюють основний зміст трьох модулів: культурологія, етика, естетика. В стислому вигляді подається історія розвитку даних наук, основні поняття та варіанти вирішення актуальних культурологічних та етичних проблем. Посібник сприятиме виробленню у студентів навичок самостійної роботи, яка займає важливе місце у системі сучасної вищої освіти. Курс лекцій допоможе студентам зорієнтуватись в основних завданнях та змістовному наповненні курсу, а також ознайомитись з матеріалом, що необхідно опанувати для  успішного складання іспиту.

 Рецензент:   кандидат філософських наук Т.К.Дацюк 

Відповідальна за випуск: кандидат філософських наук, доцент, завідувачка кафедри політичної історії, філософії та політології  Н.В.Ведмецька

З М І С Т

Вступ...........................................................................................................................4

Лекція І. Культурологія в системі гуманітарних наук. Співвідношення понять «культура» та «цивілізація» …..…………………………………….....7

Лекція ІІ. Концепції культурогенезу та теорії культурних змін…………………………………………………………………..…………….27

Лекція ІІІ. Морфологія та типологія культур…………………………....……..67

Лекція ІV. Культура як знаково-семіотична система. Соціокультурна динаміка. Діалог культур .…………………………………………..91

Лекція V. Особистість у світі культури………………………………...….…..105

Лекція VІ. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній культурі…………………………………………………….……..135

Лекція VІІ. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури……………………………….…………….170

Лекція VІІІ. Етика як філософська наука. Основні етичні вчення…………………………………………………………………..…….…..187

Лекція ІX. Основні етичні категорії. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації………………………….…………………………251

Лекція X. Естетика як філософська наука та історія її становлення. Основні естетичні категорії…………………………………………………………...296

Лекція XІ. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен…………………………………………………..……….363

Список рекомендованої літератури………………………………………..394

Післямова……………………………………………………………………..397


В С Т У П

В загальній спрямованості сучасного гуманітарного знання до ствердження пріоритету індивідуально-особистісних сенсожиттєвих орієнтацій проблема всебічного осмислення культури постає однією з найактуальніших і безпосередньо пов’язується з виявленням найглибших світоглядних засад людського буття.

Тож немає жодного сумніву, що навчально-виховний процес вищої школи не може бути цілісним та гармонійним без включення до гуманітарного циклу дисциплін курсу, що дає узагальнюючі, систематизовані знання про історичне й сьогоденне буття світу, створеного людьми, – про культуру.

Звісно, культуру вивчає не тільки культурологія. Філософія і соціологія, археологія і етнографія, історія та мистецтвознавство – усі ці та багато інших наук досліджують культуру. Але кожна з них зосереджена на окремих, специфічних проявах неосяжного у своєму розмаїтті феномена культури. І тільки філософсько-культурологічний погляд спроможний подолати роздрібненість конкретних наук і піднятися до осягнення культури як системи, виступаючи тим самим координатором її полідисциплінарного дослідження.

В умовах національного відродження України особливої гоcтроти набуває проблема культурної самоідентифікації особистості, що вимірюється насамперед рівнем її власної відповідальності за майбутнє національної культури. І тут є один-єдиний шлях культурного саморозуміння – це шлях послідовного, вимогливого усвідомлення сутності культури, процесу її творення і особливостей перетворення загальнокультурних надбань людства в індивідуальний світ культури.

Саме цей шлях пропонує нам „Культурологія” – дисципліна, яка викладається в європейських університетах протягом багатьох років. В цьому контексті важливо підкреслити ще один аспект, що актуалізує викладання культурології саме в курсі університетської освіти. Цей аспект пов’язаний з усвідомленням тієї ролі, яку відіграє університет в європейській культурі протягом багатьох століть. Університет для Європи – це символ науки, культури й духовності, джерело вільного розвитку людських культуротворчих моржливостей, здібностей. Тому без такої дисципліни, як культурологія, неможливо вирішувати цілі й задачі університетської освіти. Тим більше, що у відповідності до Болонської системи сьогодні курс „Культурологія” включає в себе і опанування основ етики та естетики.

Запропонований курс лекцій відповідає робочій навчальній програмі з культурології, що розроблена на основі рекомендацій Міністерства освіти і науки України, досвіду викладання культурології в провідних вузах країни (КНУ ім. Т.Шевченка, НТУ „Київський політехнічний інститут”, НПУ ім М.Драгоманова та ін.) та узагальнює авторський досвід викладання культурології, етики та естетики у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації.

 Мета курсу полягає у наданні можливості студентам отримати необхідну систему знань сучасного рівня розвитку світової культурології, етики, естетики, сформувати уявлення про форми, види культури й механізми соціокультурної регуляції життєдіяльності суспільства, а також оволодіти вмінням застосовувати ці знання в безпосередній практичній та науковій діяльності, в соціальній практиці.

 Основними завданнями курсу культурології є:

  •  формування системи знань про закономірності культурного процесу, про культуру як специфічний та унікальний феномен людства;
  •  дослідження культури у всій повноті її проявів, в її сутності й смислах, в усьому різноманітті її історичних формоутворень, структурних специфікацій та принципів функціонування;
  •  знайомство з культурологічними ідеями представників різних історичних епох, країн та культур;
  •  вивчення характерних рис української культури на сучасному етапі розвитку суспільства;
  •  систематизація сучасних західних та вітчизняних культурологічних, етичних та естетичних концепцій;
  •  вивчення теорії етичної та естетичної форм суспільної свідомості;
  •  оволодіння основними поняттями культурології на рівні відтворення, тлумачення та використання;
  •  прищеплення навичок всебічного загальнокультурного, етичного та естетичного аналізу проблем суспільного і культурного життя з використанням відповідного категоріального апарату;
  •  набуття навичок та вмінь застосовувати знання з культурології, етики та естетики для визначення лінії поведінки в умовах розмаїття культур.

Предметом курсу є етапи та закономірності розвитку світової культурологічної думки, основні етичні та естетичні концепції в їх історичному розвитку, смисли і механізми соціокультурної регуляції життєдіяльності суспільства, моральні та естетичні аспекти світогляду сучасної людини.

Засвоївши курс культурології, студенти повинні:

  •  знати основний зміст усіх розділів курсу, головні напрямки класичної, сучасної та вітчизняної культурології, етики та естетики; оволодіти філософсько-культурологічним способом мислення та відповідним категоріальним апаратом; засвоїти світоглядно-гуманістичний зміст культурології, етики та естетики, а також їх наукову природу;
  •  вміти на основі грунтовного знання культурології оцінити свій стиль мислення; засвоївши специфіку філософсько-культурологічного осягнення дійсності, сформувати власну світоглядну позицію; застосовувати набуті знання при аналізі актуальних проблем сьогодення та у повсякденній професійній та комунікативній практиці.

Структура курсу культурології у вищих навчальних закладах визначається згідно тематичного плану і включає три основні розділи:

  •  теоретичні аспекти культурології та культура як соціальний феномен;
  •  етика – наука про мораль;
  •  естетика як філософська наука.

Основними формами навчальної роботи в процесі вивчення курсу культурології є лекція, семінарське заняття, самостійна та індивідуальна робота студентів. Крім безпосереднього прослуховування курсу лекцій, студенти можуть ознайомитися з основним змістом курсу «Культурологія» використовуючи електронний або друкований варіант лекцій.

Зауважимо, що поданий матеріал не вичерпує остаточно весь зміст навчального предмету, а лише виступає базою, на якій грунтується подальша самостійна та індивідуальна робота студентів за рекомендованими посібниками та підручниками.

Лекція І

Культурологія в системі гуманітарних наук.

Співвідношення понять «культура» та «цивілізація»

План

  1.  Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного знання.
  2.  Предмет, мета та завдання курсу „Культурології”.
  3.  Структура культурологічного знання. Методи культурологічних досліджень.
  4.  Проблема визначення поняття „культура”. Функції культури.
  5.  Співвідношення понять «культура» та «цивілізація» в культурологічних концепціях М.Данілевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі.


          1. Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного знання
.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.
Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті-решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.
Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми.
Проблема полягає в тому, що кожна людина повинна стати повноцінною, вона повинна не
 просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження людського роду та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.
Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.
Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійсн
ювати ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства.

Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія порівняно молода наука. Становлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж.Віко, І.Гердера і Г.Гегеля. Більшість культурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження.

До основних теоретичних концепцій або парадигм належать:
1) циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);
2) еволюціоністська;
3) антропологічна;
4) філософська;
5) революційно-демократична.

           Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж.Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О.Шпенглера (1880-1936), А.Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л.Моргана (1818-1881) і англійського історика Е.Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Ця концепція ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

Як окрема галузь гуманітарного знання культорологія виникає наприкінці ХІХ ст. Поняття „культурологія” першим використав американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975).

2. Предмет, мета та завдання курсу культурологія.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури, виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей. Створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв’язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретного, національного й інтернаціонального  у кожному з цих елементів. Вона з’ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромадженні суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку. Глибокого освоєння культурної спадщини. Розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого – вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової та  національної культури.

Культура є похідною від діяльності людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді  безпосереднього продукту певної діяльності. ЇЇ створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому  рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині.

Зрозуміти сутність культури можна лише через  призму діяльності людини, суспільства. Народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. ЇЇ виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається культурний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь – яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Об’єктом культурології є історичний, соціальний досвід людей з селекції, акумуляції та використання таких форм діяльності, які затверджуються в системах культурних цінностей, норм, зразків поведінки, традицій та забезпечують колективний характер людської життєдіяльності.

Говорячи про предмет культурології, потрібно мати на увазі три основні пізнавальні орієнтації – філософську, історичну та теоретичну. Відповідно, в наш час в культурології розрізняють: філософію культури (культурфілософію), історію культури та науки про культуру. При цьому культурологи не рідко протиставляють всі ці три області культурологічного пізнання.

Інша важлива обставина, яку необхідно враховувати при обговорюванні предмета культурології,  – неоднорідний характер науки про культурологію. Відомо, що в культурології до цього часу вносять вклад різні дисципліни: антропологія, соціологія, психологія, історія, педагогіка, семіотика; всі ці дисципліни з різних сторін і по-різному вивчають культуру і культурні явища.

Предмет культурології складає вивчення змісту, структури, особливостей функціонування соціокультурного досвіду та всіх видів і форм цілеорієнтованої практики людини.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі :

  •  вивчення генези (появи), функціонування та розвитку культури,  виявлення духу культури (ментальності), а також виявлення способів культурного успадкування;
  •  на грунті пояснення та аналізу історико – культурного процесу, прогнозувати його та керувати ним у національному та світовому масштабах;
  •  розкрити генетичний код культури, тобто базові структури, що відповідають за збереження та трансляцію соціо – культурного досвіду;
  •  вивчення факторів, що здійснюють негативний вплив на генотип культури.

 3. Структура культурологічного знання. Методи культурологічних досліджень.

Особливий характер об’єкту і предмету культурології, її інтегративний характер зумовлюють також складність процесу визначення її структури. Розглянемо структуру культурологічного знання, яку запропонував А.Флієр. В залежності від об’єкту дослідження виокремлюють два профілі пізнання: власне культурологію (у вузькому розумінні слова) і  культурознавство. Власне культурологія – це інтегративне знання про цілісний феномен культури в реальному історичному часі і соціальному просторі існування. Культурознавство – це сукупність окремих наукових дисциплін, які вивчають певні підсистеми культури (економічна, політична, правова, релігійна, художня та інші культури).

До наук про культуру відносять: етнологію, етнографію, соціологію культури, філософію культури, психологію культури, мистецтвознавство та інші. Поняття „науки про культуру” було введено в наукове застосування М.Вебером з метою позначення дисциплін, які „намагаються пізнати життєві явища в культурному значенні”.

Розглядаючи питання про структуру культурологічного знання слід звернути увагу на дискусійний характер співвідношення предмету культурології та предметів дослідження інших наук про культуру.

Мал. Співвідношення предмету культурології та предметів дослідження інших наук про культуру

Культурна (соціальна) антропологія – це галузь наукового пізнання, яка вивчає зміст спільної життєдіяльності людей. Вона виникла у ХІХ столітті насамперед як наука про культуру народів Півночі та Південної Америки, Африки, Австралії та Океанії в межах антропології як галузі наукового пізнання, що зосереджена на вивченні проблем існування людини в природному і штучному середовищі. До антропологічних дисциплін належать археологія, етнографія, етнологія, фольклор, лінгвістика, фізична і соціальна антропологія. Існує і дещо розширене розуміння антропології, за якого в її складі виокремлюють:

власне антропологію або природну історію людини з такими її дисциплінами як ембріологія, біологія, анатомія, психофізіологія;

палеонтологію – вчення про ранні стадії розселення людини на Землі;

соціологію, яка вивчає відношення між людьми;

лінгвістику;

міфологію;

соціальну географію;

демографію, яка надає статистичні данні про склад та розподіл людської популяції.

В історії становлення антропології як галузі наукового пізнання виділяють наступні періоди: етнографічний (1800-1860), еволюціоністський (1860-1895), історичний (1895-1925). У 20-30 роки в США виникає психологічна антропологія, предметом якої було вивчення пізнавальної та повсякденної діяльності індивіда в умовах різного культурного середовища. В середині 50-х років виникає соціальна та когнітивна антропології. Предметом останньої було вивчення когнітивних категорій, які складають основу мислення і культури. В основі когнітивної антропології культура розглядалась як система символів і як особливий спосіб пізнання людиною світу. Дещо пізніше, в 60-70 роки формується як напрямок символічна антропологія (К.Леві-Стросс; В.Тернер та ін.).

Існує точка зору, згідно з якою культурологія – це галузь культурної антропології, яка вивчає культуру як цілісну і впорядковану систему, котрій притаманні власні, відмінні від суспільних, закономірності функціонування і розвитку. У такому контексті, як зазначає О.І.Погорілий, вона виступає теоретичною основою культурної антропології. Родоначальником цієї точки зору був визначний американський етнолог Леслі Уайт.

Згідно з іншою точкою зору, культурологію не можна вважати галуззю культурної (соціальної) антропології, оскільки предмет її значно ширший, бо інтегрує ті уявлення про культуру,  які розвиваються у межах філософії, психології, мовознавства, мистецтвознавства та ін. Такий підхід є найбільш поширеним серед сучасних культурологів, які вважають культурну (соціальну) антропологію одним із напрямків фундаментальних культурологічних досліджень.

Філософія культури – філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатоманітності структурних модифікацій. Вона постає як методологія культурології, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири та засоби вивчення явищ культури. Як самостійна сфера філософського осягнення культури філософія культури сформувалася наприкінці 18  - на початку 19 ст. і суттєво вплинула на формування наук про культуру. Разом з тим, інколи філософію культури ототожнюють з теорією культури і включають до складу культурології як науки.

В Росії, за свідченням А.Кравченко, в складі культурології виокремлюють наступні складові: теорія культури (філософія культури), історія культури (світова художня культура), прикладна і емпірична культурологія (антропологія і соціологія культури).

Соціологія культури – інтегральна комплексна дисципліна, яка вивчає структури і функціонування культури у зв’язку із соціальними структурами і інститутами. Особливу увагу вона приділяє загальним закономірностям суспільного функціонування культури, конкретним механізмам взаємодії культурної сфери з іншими соціальними сферами, особливостям культурної діяльності як одного з різновидів соціальної активності. На відміну від філософії культури і соціальної філософії, соціологія культури вивчає суспільні явища як певні, локалізовані у просторі і часі утворення, доступні для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного аналізу. Об’єктом соціології культури виступає діяльність спільнот і груп – носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки, а також інституційна структура, в рамках якої така діяльність розгортається. Вивчаючи свій об’єкт, вона спирається  на загальні положення соціологічної теорії, галузеві соціологічні теорії (соціологія дозвілля і вільного часу,  соціологія мистецтва, соціологія освіти та інше) та висновки філософії культури, культурології, етнології, психології та інших наук.

Історія – це реальний процес розвитку суспільства, його типів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. Історія культури – це галузь історичної науки, яка досліджує культурні феномени та культури народів в їх динамічних, діахронічних  аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння культурних надбань неможливо уявити формування культурології як науки. На основі  історично-порівняльного аналізу культур різних народів, етносів і спільнот здійснили культурологічні дослідження М.Данилевський („Росія і Європа”), О.Шпенглер („Занепад Європи”), А.Дж.Тойнбі („Дослідження історії”) та інші вчені.

Разом з тим в сучасній культурології склався окремий напрям досліджень – історична культурологія, який, на відміну від історії культури, зосередив увагу не лише на методологічно коректному описі історичних культур як стійких системних цінностей, але й на вивченні  соціальний реалій часів, що минули. Історична культурологія звернена переважно до типових „соціальних конвенцій”, які поділяються людьми певної спільноти і є практичними регуляторами колективних форм їх існування (цінності, норми, звичаї, ритуали, ментальності, закони, етикет,  механізми соціалізації та інкультурації тощо). „Класична” історія культури як галузь історичної науки, вивчала не стільки соціальні реалії, скільки інтелектуальні та образні рефлексії епохи – вербальні і невербальні «тексти» культури, авторські інтерпретації світоглядних, екзістенціональних та інших проблем, втілених у відповідних філософських, релігійних, міфологічних, художніх, епістолярних та інших творах. Історична культурологія вивчає макродинаміку історико-культурних процесів в рамках історичних епох, формацій, цивілізацій і етносів, соціальних класів та груп, розробляє методологію і методику вивчення дифузії та змін культурних форм, діяльності культуротворчих інститутів, типологізації і реконструктивного моделювання історичних культурних систем.

В структурному аспекті історична культурологія складається з декількох напрямів наукових досліджень, зокрема: теорії пізнання історичної динаміки культури; історичної антропології, яка вивчає антропологічні основи історичної мінливості культури і здійснює реконструктивне моделювання історичних явищ культури та їх систем; культурологічного народознавства; історії спеціалізованих галузей культури, яка розробляє методологію вивчення спеціалізованих галузей людської діяльності (економічну, політичну, правову, наукову, релігійну, художню та ін.) і видів соціальної взаємодії (образи, ритуали, вербальні і невербальні мови комунікації, етикет та ін.); культурної компаративістики, яка розробляє принципи типологізації різних явищ культури, історіографії історії культури та інші.

В залежності від методології досліджень можна виокремити соціальну і гуманітарну культурології. Соціальна культурологія досліджує переважно механізми, процеси і форми соціокультурної організації і регуляції колективного життя людей (цінності, норми, звичаї, технології діяльності, мови комунікації тощо) і спирається на раціонально-пояснювальну методологію. Гуманітарна культурологія зосереджує увагу на вивченні процесів і форм самосвідомості культури, інтерпретації буття з точки зору смислів, які втілені в тестах культури. На відміну від соціальної культурології, вона спирається на описово-інтерпретаційну методологію.

За цілями та предметними галузями розрізняють фундаментальну і прикладну культурології.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності розвитку та функціонування культури, розробляє понятійний каркас науки та методи дослідження. Прикладна культурологія займається розробкою технологій прогнозування та практичної регуляції культурних процесів у суспільстві.

Мал.  Структурування культурології за цілями та предметними галузями

Під культурними процесами розуміють зміни в часі між станами культурних систем і об’єктів, а також типові моделі взаємодії між людьми і соціальними групами. До них належать, зокрема, процеси інновацій у вигляді технологій і знання, перетворення культурних форм в зразки, норми і правила поведінки, формування етнокультурних систем.

Культурологічні знання дозволяють досліджувати та впливати на процеси взаємодії культур різних народів, виявляти соціокультурні причини конфліктів, що виникають на національному і релігійному ґрунті. Культурологія в її практичному вимірі є незамінною в справі проектування культурної політики, створенні законів та нормативно-правових документів, регулюванні діяльності інститутів культури (науки, мистецтва, освіти та інші). Особливої ваги набирають прикладні культурологічні дослідження в сфері соціалізації та інкультурації індивіда.

В межах прикладної культурології формуються такі напрямки досліджень, як управління культурою, соціокультурне проектування, охорона культурної спадщини, соціокультурні аспекти освіти, музеєзнавство, архівна справа та інші.

Культурологію, як базову навчальну дисципліну, почали вивчати в системі вищої освіти України в 2003 році. З того часу почали з’являтися стандарти, програми і навчальні посібники з дисципліни. Слід зазначити, що на відміну від попереднього курсу „Українська і зарубіжна культура”, дисципліна „Культурологія” не обмежується розглядом історії культури, а, навпаки, розширює його за рахунок філософського, антропологічного і соціального аспектів аналізу культури.

Культурологія в Україні – досить молода галузь знання. Вона  почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції,  розвиваючи переважно культурно-історичний напрям. Нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, долає відсутність оригінальних концепцій і прагне інтегрувати знання різних наук в цілісну систему. В ній, на думку І. І. Тюрменко, можна виокремити такі напрями досліджень, як історія культури, філософія культури, соціологія культури та психологія культури, лінгвістична культурологія.

Методи досліджень – це шляхи, підходи, сукупність операцій, процедур пізнавальної діяльності, що забезпечують її відповідність природі об’єкта, що вивчається.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів.

До загальнонаукових методів відносять:

  •  діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності;
  •   синхронний метод передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи;
  •   порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур;
  •   сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури.

Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту.

Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб'єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур.

Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш.О.Сент-Бев. У науковому літературознавстві - це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

В другій половині ХХ ст. формується особливий метод аналізу, який дістав назву системного.

Отже, сьогодні культурологія глибше пізнала реальність та складність культурних процесів, до яких раніше існував спрощений підхід. З урахуванням зміни уявлень про сутність людини в кінці XX - на початку XXI ст. системний метод аналізу культурології дозволяєі виділивши "загальне", що діє за єдиними законами, розкрити його зміст за допомогою існуючих методів, що використовуються при аналізі культур.

4. Проблема визначення поняття «культура». Функції культури.

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).
Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura - обробк
а, вирощування, догляд). Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi — культуру душі).

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

Або: культура  -  це спосіб діяльності людини, засобами якого по історичній вертикалі створюються матеріальні та духовні цінності. Таким чином, культура є умовою суспільного буття людини, а суспільство – поле культурної дільності людини.

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробка землі, було створення тотемних стовбів, молитвенних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов'язані сторони, аспекти культури:

  1.  культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;
  2.  культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;
  3.  культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;
  4.  культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;
  5.  культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;
  6.  культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст/

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов'заних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції:

  •  адаптаційна
  •  пізнавальна 
  •  аксіологічна (ціннісна)
  •  інформаційна
  •   комунікативна (діалог культур)
  •  нормативна 
  •  гуманістична 
  •  людинотворча (соціалізація особистості)
  •  виховна 
  •  світоглядна.


         Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих в суспільстві умов, оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу
Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві.
Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.
Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.
В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.
Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М.Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

В культурології також виділяють три основні сфери культури:

- предмети матеріальної та духовної діяльності;

- субєкти, ті, хто створюють культуру та носії культури;

- національний характер, ментальність.

 

     5. Співвідношення понять «культура» і «цивілізація». Культурологічні концепції М.Данілевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі. 

 В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: 1)монументальна архітектура, 2)писемність, 3)міста.

   Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.

 Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У 30-50-ті роки нашого століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослідження історії" А.Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А.Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші, — це доробок європейської культури XVIII ст.

 Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.

 Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір творчим тенденціям історії.

 Співвідношення понять «культура» та «цивілізація».

 Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології. Діалектична взаємодія понять "культура" і "цивілізація", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

 Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.
Термінологічний словник дає таке означення поняття
цивілізація (лат. сivilis - громадянський, державний):

  1.  форма існування істот, наділених розумом;
  2.  синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
  3.  ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;
  4.  процес становлення громадянського суспільства;
  5.  відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

 Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство: „Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” (Л.Морган).

 На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура - це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма - цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий. Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Європи" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

Інший дослідник - М.Данілевський (1822-1885) - теж принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: "Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива і зовсім небажана неповнота... Загальнолюдського не тільки нема в дійсності, але і бажати бути ним — значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою"; "Прогрес не в тому, щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, яке є поприщем Історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках..." Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів. Він сформулював такі зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів:

  1.  Кожне плем'я або родина народів, що характеризуються окремою мовою або групою мов, досить близьких між собою, утворює самобутній культурно-історичний тип.
  2.  Для того щоб цивілізація, властива самобутньому культурно-історичному   типу,   могла   розвиватися,   необхідно, щоб належні до нього народи мали політичну незалежність.
  3.  Засади цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожен культурно-історичний   тип   випрацьовує   їх   для   себе   самостійно, і можна говорити тільки про більший або менший вплив чужих цивілізацій.
  4.   Цивілізація, властива кожному культурно-історичному типу, тільки тоді досягає повноти, різноманітності й багатства, коли є різноманітними етнографічні елементи, що його складають.
  5.  За ходом розвитку культурно-історичні типи уподібнюються багаторічним одноплідним рослинам, у яких період   росту   може   бути   невизначено  довгим,   але період цвітіння і плодоношення відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу.

Данілевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники і народи суто етнографічні.

 Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі "Дослідження історії" автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка. Тойнбі розглядає людство як сукупність окремих цивілізацій, ядром кожної з яких є культура. Цивілізація виникає як відповідь на зовнішні виклики (природні або історичні). Саме тому концепцію Тойнбі іноді називають концепція «виклику – відповіді». Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку певні стадії: виникнення, зростання, надлому, розпаду. Потім поступаються місцем іншим. Дана концепція є також різновидом вчень про замкнені цивілізації. Проте Тойнбі вважав, що злиття цивілізацій можливе на основі появи нової Вселенської релігії.

 Погляди О.Шпенгера і А.Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М.Вебер, П.Сорокін, М.Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю "цивілізація".

 М.Бердяєв: „Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”

 Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються:

1) питання рушійних сил цивілізації;

2) способи взаємодії різних цивілізацій;

3) засади формування загальнолюдської цивілізації.

 Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) сприяли чіткому формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній культурі, проявляються у стилі цивілізації.

 Стиль в культурі - це, насамперед, спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття. Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів. Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків - досить складно.

 Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття "цивілізація" і "культура", важливо бачити очевидну їх відмінність.

 

 Отже, відмінності понять „культура” і „цивілізація”:

  1.  поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи ");
  2.  поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;
  3.  поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;
  4.  поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).

 Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням - це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.

 Національні культури західноєвропейських країн самореалізуються вже не стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури об'єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із загальнообов'язковими детермінантами спільного європейського дому — уже не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права тощо.
Малодослідженим залишається співвідношення благ сучасної цивілізації і культури. Ряд вчених вважає, що сучасні блага цивілізації в майбутньому можуть обернутися катастрофою для усієї культури. Окремі "блага цивілізації" (нова система моральних норм, правила поведінки тощо) різко протирічать традиціям національних культур народів, що сповідують іслам. Не все гаразд з цього приводу і у європейському домі. Зрозуміло, що дотримання традицій не означає їх консервацію. Однак низка тенденцій у розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічно-родові Особливості народів, стирає межу між національним і загально-цивілізаційним елементами у розвитку культури. Це викликає
негативну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський рух).


Лекція ІІ

Концепції культурогенезу та теорії культурних змін

План

  1.  Культурогенез як процес виокремлення людини з природного простору.
  2.  Культура і природа. Географічний детермінізм.
  3.  Провідні концепції культурогенезу: трудова (К.Маркс, Ф.Енгельс), ігрова (Й.Гейзінга), психоаналітична (З.Фрейд).
  4.  Культурно-історичний процес, його основні етапи та властивості.
  5.  Еволюціоністська парадигма культурного розвитку (Г.Спенсер, Й.Г.Гердер, Л.Уайт). Циклічні теорії історичного коловороту.

 
1. Культурогенез як процес виокремлення людини з природного простору.

Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції. Всесвіт виник приблизно 20 млрд. років тому в результаті Великого вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.
Близько 3
-4 млрд. років тому в результаті космічної еволюції створились сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5-4 млрд. років тому починається процес антропосоціогенезу. Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як частини Всесвіту і протікання на Землі процесу антропосоціогенезу здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи (клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації, природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л.Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й епізодичні коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву діяльність.

Наука нагромадила великий матеріал про вплив космічних факторів на еволюцію живих істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних полюсів Землі приводить до послаблення електромагнітного поля, що захищає біосферу від космічної радіації. У результаті різко зростала іонізуюча радіація космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало частоту мутацій в зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н.Матюшин робить спробу довести збіг часу магнітних інверсій з часом змін фізичної будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають південно-східну Африку прабатьківщиною людства.

Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою австралопітек як новий біологічний вид - попередник людини (Homo sapiens) - виник в результаті мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів) під впливом зміни радіаційної обстановки. Справа в тому, що 4-3 млн. років тому у південно-східній Африці починається активний рух земної кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми, уранових руд, що також сприяло підвищенню радіаційного фону та зміні генофонду людиноподібних мавп (вищі мавпи - 48 хромосом, австралопітек - 46 хромосом). Італійським генетиком Бруно Кіареллі висловлена гіпотеза про злиття у далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого "зміцніли" саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.

Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали спрямлений хребет, слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися на двох ногах - вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід до прямоходіння відбувався близько 4 млн. років тому без допомоги знарядь праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для захисту від хижаків і полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у світовій науці. Щоправда, прямоходіння і появу австралопітека багато зарубіжних вчених пояснюють не стільки факторами, пов'язаними з космічною еволюцією (хоча й не заперечують їх), скільки факторами біологічної еволюції.

Американський вчений Оуен Лавджой пов'язує появу прямоходіння з розмноженням. Розмноження - основа буття. У біологічному світі існують дві стратегії розмноження: 
Ч-стратегія, коли тварина відкладає багато яєць і у подальшому не піклується про своє потомство (крайнім прикладом Ч-стратегії е поведінка устриці, яка відкладає 500 млн. яєць на рік); К-стратегія, коли у тварини невелике потомство, але вона ретельно доглядає його. З появою хребетних, розвитком мозку посилюється К-стратегія: зменшується кількість нащадків, але поліпшується турбота про них. У зайців на рік буває 12 дитинчат, у лева
- 2.
К-стратегія знаходить свій найвищий вираз у людиноподібних мавп, які мають одне мавпеня за п'ять-шість років. Між тим, у природі часто трапляються непередбачені зміни, епідемії і просто нещасливі випадки, в результаті яких потомство може загинути, а вид припинить своє існування. Таким чином, біологічна еволюція поставила людиноподібних мавп на межу вимирання. Щоб вижити, слід було змінити стратегію розмноження, адаптуватись до навколишнього середовища. Змінився спосіб пересування, з'явилося прямоходіння, яке сприяло більшому збереженню енергії. Менша рухливість
- вже адаптація. У результаті зміни способу життя самка людиноподібних мавп могла тривалий час доглядати двох-трьох дитинчат. Причому виживало потомство тієї особини, яка забезпечувала кращий догляд. Ретельна турбота прищепити потомству навички й поведінку, необхідні для життя, приводили до подальшого розвитку нервової системи, мозку як самки, так і її дітей. По цій лінії йшов природний добір.

Виникає питання: хто ж має годувати самку та її потомство, якщо освоєна нею територія і спосіб пересування обмежені? Біологічний світ не знає прикладів, коли самець довгий час годує самку та потомство. Вперше це виникає в австралопітеків, стаючи основою зародження сім'ї. "Шлюбні пари" у зграї австралопітеків виникають в результаті біологічної еволюції, зникнення еструса - стану сексуальної сприйнятливості, який триває у мавп кілька днів. У зграї передлюдей, як стверджують вчені, було набагато менше самок, що пов'язане з ускладненнями пологів при переході до прямоходіння і це могло б - при збереженні еструса - викликати жорстокі конфлікти і привести зграю до самознищення. Така перебудова організму закріпилася у генотипі. Вчені розглядають це як вкрай важливий момент розвитку від тварини до людини. На основі сексуальних симпатій у стаді австралопітеків складаються "шлюбні пари", які існують певний час, розпадаються, далі виникають нові. Маргарет Мід, один з провідних етнографів світу, вважає "інститут батьківства" тією біологічною основою, на якій грунтується культурна, соціальна еволюція.

Що ж відрізняє передлюдину (австралопітека) від людини? Відколи можна говорити про людське суспільство, що формується? У чому його відмінність від зграї? Можна таким критерієм вважати використання і навіть виготовлення знарядь праці, чи тільки становлення мислення, волі, мови означає зародження суспільства?

Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні використовувати знаряддя праці. Первісна виробнича діяльність існувала в рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або в окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму). Виготовлення знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Homo habilis, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає людьми, бо вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі не лише кожного індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним словом, це поняття соціальне. Відтворити зразок - значить знати його, а це знання зберігається і передається суспільством.

Поява стандартизованого знаряддя пов'язується з початком становлення мислення, волі, мови, отже - з початком становлення суспільства. Стандартизовані знаряддя праці з'являються 1 млн. років тому у Homo erectus (пітекантропів), і їх безперечно відносять вже до людей, хоча поки ще не готових, а таких, що формуються. Процес становлення людини і суспільства завершився 40-35 тис. років тому.

Останнім часом серед зарубіжних антропологів отримав поширення погляд, згідно з яким всі гомініди, які стоять за рівнем розвитку вище Homo habilis, утворюють один вид - Homo sapiens. Люди сучасного фізичного типу входять до цього виду як підвид Homo sapiens. Існував й інший підвид: Homo sapiens neanderthalensis, який з незрозумілих причин зник 40-35 тис. років тому.

Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної.

Культурна еволюція - це еволюція поведінки і здібностей людини. Щоб зрозуміти специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції.

Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм - що визнається нині більшістю вчених, грунтується на мутаційній мінливості, на боротьбі за існування і на природному доборі. Біологічна наступність при цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових ознак (генетичною пам'яттю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом нових організмів у біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують здатність живої істоти до здобування їжі, самозахисту, розмноження, тобто спрямовані на підвищення її шансів на виживання, пристосування до життя.

Біологічна еволюція людини - також результат мутацій, що виявилися у зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В основі біологічної еволюції лежить зміна інформації, а не організмів як таких.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну - інформація передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками.

Еволюція культурна пов'язана із здатністю зберігати всю нагромаджену інформацію і передавати її наступному поколінню.

Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості - людина здатна активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків. Вона може також одержати її шляхом роздумів, відкриваючи нові факти, взаємозв'язки, форми поведінки методом дедукції. У культурній еволюції для усунення шкідливої інформації не потрібна загибель індивідів. Людина здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові властивості можуть набуватись лише ціною втрати колишніх. Наприклад, мутація, завдяки якій у птаха з'являється дзьоб, може позбавити його здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової інформації в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може відбуватись значно швидше: адже нові властивості не витісняють існуючі, а лише доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з плином часу зростають.

З допомогою культурної еволюції людина виробила таку поведінку, яка постійно підвищує пристосованість до життя. За дуже короткий термін людство освоїло і вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші організми оволодівали протягом всієї біологічної еволюції: ми літаємо вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу.
Людина
- єдина жива істота, специфічною особливістю якої є культурна еволюція як засіб виживання і пристосування до оточуючого середовища. За допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї поведінки, свого ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, особливості культурної еволюції та її відмінність від біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації - у наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні інформації - нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво, моральні норми, матеріальні об'єкти тощо. Знання стало найпершим і невичерпним джерелом засобів виживання людства. Людина постійно помічала, відкривала і засвоювала із користю для себе все нові й нові взаємозв'язки і закономірності типу "якщо-то", що дало їй можливість перетворювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб. По-третє, в результатах її - особливостях організації людської життєдіяльності, становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виникла людина, всі екологічні ніші на Землі були зайняті іншими біологічними видами. І тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства, людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим біологічним видом.

Генезис та етапи культурної еволюції

Для того, щоб краще зрозуміти сутність культурної еволюції як процесу формування поведінки людини, звернемось до її генезису.

У тваринному світі є також позагенетичний спосіб передавання досвіду від однієї особини до іншої. Наприклад, досліди з вищими мавпами свідчать про те, що їх можна навчити використовувати знаряддя праці і навіть користуватись примітивною мовою глухонімих. Мавпа, яка знає мову глухонімих, може навчити її інших особин. Це дало підставу деяким авторам говорити про існування у тварин елементарної культури чи пракультури. Тварини мають елементарний засіб передавання досвіду, однак тут відсутні позагенетичні засоби, закріплення цього досвіду всередині виду чи популяції. У людини з виникненням виробничої діяльності з'явились й інші, крім статевих клітин, матеріальні структури, в яких фіксувався і з якими, разом з тим, передався від покоління до покоління попередній досвід. Такими матеріальними структурами були виготовлені знаряддя. З початком фіксування у засобах виробничого досвіду кожне нове покоління, вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження матеріалізований досвід попередніх поколінь, збагачувало його і передавало далі. Виникнення нового засобу фіксування і передавання досвіду мало своїм наслідком появу особливого матеріального процесу — еволюції знарядь. Врешті-решт розвиток знарядь праці приходив у суперечність з морфологічною будовою організму людини і починав вимагати приведення його у відповідність з потребами дальшого прогресу. І ця суперечність долалась з допомогою грегарно-індивідуального добору. Термін "грегарний" запропонував Ю.І. Семенов. Грегарний - від слова "грег" - зграя. Прикметник "стадний", на його думку, не зовсім милозвучний, а поняття "соціальний", "суспільний" на цьому етапі становлення людства поки що вживати рано, оскільки суспільство ще тільки сформувалось.

Про природний індивідуальний добір не може йти мови, бо здатність до виробничої діяльності не давала ніяких біологічних переваг індивіду, та наявність їх в об'єднанні людей робила всіх членів колективу, разом взятих, більш здатними до пристосування. Специфіка цього добору була в тому, що його спрямування визначалося не особливостями середовища, а особливостями процесу еволюції знарядь. Відтоді, як виникла еволюція знарядь праці, головний напрям розвитку організму пішов по лінії не прямого пристосування до середовища, а пристосування його до виробничої діяльності і тільки тим самим до середовища. У силу всього цього даний добір можна характеризувати як виробничий. Особливостями виробництва визначалось те, що добір був не індивідуальним, тобто та зграя передлюдей краще пристосувалась до середовища і виживала, яка мала досконаліші знаряддя праці. Виробничий грегарно-індивідуальний добір був особливою формою, якісно відмінною від форм природного добору. І спроби поставити його в один ряд з добором, що призвів до пристосування одного виду тварин до життя у норах, іншого — до життя на деревах, не мають під собою ґрунту.

Під впливом виробничої діяльності змінювалась і сама організація передлюдей — від зграї (біологічної) до суспільства (соціальної).

Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі домінування сили. Виготовлення знарядь праці передбачає ускладнення центральної нервової системи, передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших рухів, але аж ніяк не розвиток м'язів. Взаємини, що існують у зграї на основі сили, з певного моменту зробили фактично неможливим розвиток виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення знарядь праці, а отже, від адаптації до оточуючого середовища (що означало б припинення еволюції виду і його деградацію), чи обирати інший шлях — вийти за межі біологічної організації до соціальної, де провідними відносинами стають виробничі, які й визначають особливості поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.

Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ всіх членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь праці, одягу тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі первісного суспільства. Велику роль у нейтралізації біологічного індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спочатку як відносин рівноправ'я) відіграли табу. Табу становили собою норми поведінки, що виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма начебто із зовні нав'язувалась суспільству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було не рахуватись. Так виражала себе громадська воля. Об'єднання, в яких табу порушувалося, зникало з неминучістю. Суспільні відносини остаточно утвердились, коли вимоги колективу до індивіда стали внутрішньою потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти. Це трапилося десь 40-35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція почала визначати розвиток людства, який пішов швидшими темпами, збільшилося число альтернативних форм поведінки людини у взаємовідносинах з навколишнім середовищем.

Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми підкреслювали, що вона ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя - виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті (35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої значна частина суспільної життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими засобами. Які ж засоби мала в наявності культурна еволюція на вищезгаданий момент?

1. Передусім, як вже зазначалось, розвиток знарядь праці, передавання виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.

2. Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна, нерозвинена.

3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого світу. Цьому навчали з дитинства.

4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв'язану і загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у змодельованому, "картинному", образному вигляді.

5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей полюванню передувала його репетиція. Ускладнення мисливської діяльності неминуче вимагало на певному етапі попереднього вироблення плану дій. Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану полювання і розподіл ролей могли відбуватися лише у вигляді інсценізації полювання, яка початково не носила магічного характеру, але надалі неодмінно мала перетворитись на обряд, - так виникає магія.

Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції.

Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні відносини і духовний світ людей. Обмеженість їх була в тому, що кожен із цих засобів мав вузьке поле застосування у соціальному житті (знаряддя праці - економіку, табу - моральне життя тощо). Вони були факторами зовнішньої взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах, отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи суспільні цінності і "необхідну модель життя", безпосередньо й непримусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку. Духовний світ особистості, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ мистецтва. Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в мистецтві, "оживає" навіть для людини, яка не має в особистому досвіді чогось подібного. Завдяки цьому індивід виявляється здатним воскрешати, а отже, зберігати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке додержання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж - за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її "справжньою" реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) - в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.
Культурна еволюція з виникненням мистецтва
- цього універсального механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління - набула незворотного і прискореного характеру. Ми розглядаємо проблему походження мистецтва в межах культурної еволюції людства і не ставимо завдання аналізувати різні її концепції, виходячи з його природи. Ґрунтовний аналіз теорій походження мистецтва: біологічний (Ч.Дарвін); із гри (К.Брюхер, К.Гросс); як вияв надлишкової енергії людини (Г.Спенсер); трудової.

Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це
призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма - магія), зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість, варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л.Морган, а потім Ф.Енгельс пов'язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що "привласнюють" (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства - ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації - розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією - еволюцією людського духу - ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

2. Культура і природа. Географічний детермінізм.

Характеристика феномена культури була б недостатньою без зясування співвідношення «природа-культура». Культурологія підкреслює позабіологічність культури, неможливість зведення її до природного, проте вивести та побудувати культурне можна лише з природного.

Одна з перших «формул», що виражає специфіку культури звучала так: «Cultura contra natura». Тобто, культура – це те, що протистоїть природі, дещо надприродне, що відрізняється від природного та виникає не саме по собі, а у результаті людської діяльності. Разом з тим, культура вміщує в себе і саму діяльність, і її продукти. З іншого боку, культуру визначають як «другу природу». Таке розуміння походить з Давньої Греції, від філософування Демокріта, який вважав, що природа створила людину, а людина, працюючи, створює «другу природу», тобто простір культури. «Друга природа» – це вираз, який підкреслює нерозривний зв’язок культурної діяльності з природою, яка в цій єдності є «першою», а власне культура визначається через поняття «природа».

У взаємозв’язку зі світом людина використовує дві основні форми діяльності. Перша – безпосереднє вживання людиною природних ресурсів. Друга – головна форма – перетворювання першої природи, створення того, що відсутнє в ній у готовому вигляді, так званих артефактів. Вони покликані забезпечити як біологічні потреби (на більш високому рівні в доповнення до першої форми), так і потреби позаприродні – соціальні. Результатом цього є «олюднення» природи, створення нового світу, що несе відбитки людської діяльності. До цього нового людського світу – другої природи – належать не тільки предмети та результати труда, але й соціальні відносини, і зміни самої людини.

Діяльність (особливо на ранніх етапах розвитку людства) органічно повязана з тим, що пропонує людині природа. Безпосередній вплив природних факторів (ландшафт, клімат, енергетичні та інші ресурси) може бути відстежено за різними напрямками: від засобів праці та технологій до особливостей побуту та вищих проявів духовної культури. Це дозволяє стверджувати, що культурна дійсність є продовженням та перетворенням природного. В той же час культура є дещо протилежне природі, що існує вічно та розвивається без участі людини.

Отже, виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою і недозволяє відмовитися від необхідності врахування природних факторів її розвитку. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати, що природне (як зовнішньоприродне середовище, так і внутрішньоприродне в самій людині) не байдуже для тих форм, у яких зароджується та живе культура. Наприклад, якщо порівняти форми життя гірських народів, що мешкають на Кавказі, в Андах, Гімалаях та Кордильєрах, то можна переконатися в тому, що особливості ландшафта надають дивовижної схожості багатьох рис культури. Те саме можна сказати і про народи, що живуть у тропіках, полярних районах чи у степу.

Величезний вплив природи на стиль життя людини, на культуру в цілому вперше був теоретично виражений концепцією «географічного детермінізму» - теорії в культурології і соціології, що пояснює особливості життя людини та суспільства перш за все і у вирішальній мірі природними причинами, що головну роль у формуванні та функціонуванні культури надає географічному середовищу. Останнє розглядається як сукупність предметів та явищ природи (земля, повітря, вода, тваринний та рослинний світ і т.п.), що включені у процес людської життєдіяльності і складають необхідну умову існування та розвитку людини і суспільства. Звичайно, з розвитком економіки розширюються і рамки географічного середовища, яке неможна ототожнювати з природним середовищем.

Ідеї причинної обумовленості суспільства, його культури герграфічним середовищем висловлювались вже в античності (Фалес, Демокріт, Гіппократ, Геродот). У Новий час ідеолгія географічного детермінізму була спрямована проти релігійної ідеї про Божественну визначенність суспільного життя та підкреслювала особливу роль природних факторів для культури та суспільства (Боден, Монтескє, Тюрго). В цілому філософсько-культурологічна думка еволюціонувала від глобальних співставлень суспільства і природи до спеціального вивчення різних факторів географічного чередовища на конкретні суспільні процеси та явища (розподіл та щільність населення на земній кулі, види занять та господарської діяльності, виробничі сили, темпи культурного та економічного розвитку, типи політичних та соціальних організацій). В наш час ідеї географічного детермінізму цікаві та актуальні в екологічному аспекті.

Особливу позицію в цьому питанні займав К.Маркс. Він розглядав природно-географічне середовище як умову, чинник суспільного культурного розвитку, як чинник, який змінюється активною діяльністю людини. Маркс підтримував ідею про розподіл природного середовища на зовнішнє, яке включається у господарсько-економічне життя людей та визначає їх побут, та внутрішнє, що виступає біологічною сутністю людини як частини живої природи. Виступаючи по суті надприродною діяльністю, культура живе не просто у природі, а природою. Більше того, культурне є взаємодією природного з природним, але перетвореним людською діяльністю. Ця єдність природного та власне культурного забезпечується, перш за все, трудом, у процесі якого речовині та силам природи людина протиставляє не тільки свої фізичні можливості, а й сили самої природи.

У вітчизняній культурології та філософії протиріччя між культурою та природою долається за допомогою категорії діяльності в її історичному розвитку. Спочатку єдність культурного та природного мало характер підкорення людини природі, яку людина долала не стільки у праці, скільки у міфах. Пізніше, з розвитком праці, зростанням її продуктивності, прогресом науки і техніки ця єдність розпадається, трансформується у взаємодію культури (людини) і природи.

Взаємодія культури і природи має декілька аспектів. Перший – господарсько-практичний, який полягає у залежності від природних умов, природних багатств життя людини, долі країн та народів. Сьогодні значення природного фактора для економічної могутності країни дещо зменшується. Більшу роль відіграють не природні умови і багатства, а власне людський фактор. С першим аспектом тісно повязаний другий – екологічний. Екологічна рівновага, охорона природи, екологічно чисті технології – це найважливіші аспекти сучасного стану проблеми «культура – природа». Усвідомлення цієї проблеми набуло особливої ваги сьогодні, коли все гучніше звучать попередження про загрозу глобальної екологічної катастрофи. Людство знаходиться в ситуації конфлікту природи і культури, тому особливого значення набуває екологічна складова в системі культури, вміння забезпечити оптимальний розвиток культури і природи. Знаходження гармонії між природою та культурою буде, напевне, основною задачею третього тисячоліття. Третій аспект – медико-генетичний, що полягає у впливі на життя людини клімату, екології, погодних та природних умов. Наступний – етичний аспект проблеми. Любов до природи часто асоціюється з любов’ю до батьківщини, що є найважливішою культурною цінністю. Можна виділити і естетичний аспект – милування красою рідної природи (хоч і не всі здатні «бачити» красу).

Отже, можемо зробити наступні висновки. Людина і культура несуть у собі природну, біологічну передісторію. Культура є природним, яке продовжується та перетворюється людською діяльністю. І тільки в цьому смислі про культуру можна говорити як про надприродне, позабіологічне явище. Разом з тим необхідно підкреслити, що культура не може бути над природою, адже вона її знищить. Людина зі своєю культурою є частиною екосистеми, тому культура покликана бути частиною загальної з природою системи. І наостанок, необхідно памятати слова М.Прішвіна: «Природа може існувати без культури… Але культура без природи швидко знесилиться».

3. Провідні концепції культурогенезу.

Серед найважливіших проблем, які завжди бентежили людський розум, - питання походження людства та людської культури. Вже в різноманітних міфологічних та релігійних системах питанням цього кола належало дуже значне місце. Щоправда, в межах тих систем проблема осмислювалася здебільше в образно-символічній та художній формах. Пізніше, в процесі становлення наукової культурологічної думки, проблема походження людства та стимулів і принципів формування людської культури стала стрижневою для культурологічного вчення. Зупинимось на кількох концепціях культури, які поширилися серед представників різних науково-філософських напрямів на тих чи інших етапах історії культурологічної думки.

Концепція культурогенезу К.Маркса та Ф.Енгельса (трудова концепція)

Вважається, що так звана трудова (її ще іноді називають й знаряддєво-трудовою) концепція характерна насамперед для марксистської течії філософсько-теоретичної думки. І справді, її класичні положення викладено у працях засновників марксизму Карла Маркса (1818-1883) та Фрідріха Енгельса (1820-1895), але, звісно, у марксизму в цьому плані були й попередники. Насамперед слід згадати американського просвітителя, філософа, суспільного діяча Б. Франкліна, який (вважається, що вперше) визначив людину як "а toolmaking animal", тобто як тварину, що робить знаряддя праці.

Усталилася думка, що трудова концепція пов'язує виникнення і розвиток людської культури в основному з працею та застосуванням знарядь праці, що, з погляду представників цієї теорії, і зумовило формування суспільної форми життєдіяльності та культури. На підтвердження цієї тези часто наводяться цитати провідної праці К. Маркса "Капітал", наприклад: "Вживання і створення засобів праці, хоч і властиві в зародковій формі деяким видам тварин, становить  специфічно характерну рису людського процесу праці" або: "Таку ж саму вагу, як будова останків кісток має для вивчення зниклих тваринних видів, останки засобів праці мають для вивчення зниклих суспільно-економічних формацій. Економічні епохи різняться не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, якими засобами праці". І ще: "Хоч як мало історична наука знає досі розвиток матеріального виробництва, отже основу всього суспільного життя, а тому і всієї дійсної історії, однак принаймні доісторичні часи діляться на періоди на основі природничо-наукових, а не так званих історичних, досліджень за матеріалом знарядь і зброї: кам'яний вік, бронзовий вік, залізний вік". Нарешті: "Засоби праці не тільки мірило розвитку людської робочої сили, але й показник тих суспільних відносин, при яких і збувається праця".

Проте в наведених цитатах з праці К. Маркса йдеться скоріше про роль праці в розвитку людського суспільства (але вже наявного як саме людського), а також про вивчення історії на основі матеріальних решток культури - звісно, первісні культури залишили по собі насамперед знаряддя праці (що також цілком природно — адже нематеріальні аспекти давніх культур не можуть бути спостережені), але ніде прямо не говориться про те, що людина як така з'явилася саме завдяки праці. Тому на остаточне підтвердження такої ідеї найчастіше звертаються до однієї з глав праці Енгельса "Діалектика природи" (цю главу автор видав також окремою статтею під назвою "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину"), в якій Енгельс нібито проголошує: "Праця створила людину". Саме це формулювання вважається суттю трудової концепції культури її прихильниками, і саме в такому вигляді вона піддається критиці її противниками.

Тут доречно згадати слова Г.-Г. Гадамера: "Ніщо не терпить стільки, скільки вирвана з контексту цитата", (права в тому, що насправді саме такої фрази в Енгельса немає. Слова "...праця створила ... людину" є тільки закінченням фрази (не зовсім навіть точним), а не завершеним окремим твердженням, і в повному контексті далеко не мають тієї однозначності, яка їм так часто приписується. Наведемо абзац, у якому вжиті ці слова, повністю: "Праця - джерело всякого багатства, говорять політико-економи. Вона справді є такою поряд з природою, що доставляє їй матеріал, який вона перетворює в багатство. Але вона ще й дещо безмежно більше, ніж це. Вона - перша основна умова всього людського життя, і до того ж у такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину". Як бачимо, в повній цитаті Енгельса тільки "в певному розумінні" йдеться про створення людини працею, тут нема тієї буквальності й абсолютності, які так часто приписуються класикам марксизму в цьому питанні. І, здається, не можна не погодитись, що праця справді в певному розумінні створила людину як вид, як, власне, робить людиною і кожного з нас окремо. Щоправда, для усунення непорозумінь варто з'ясувати межі і ракурс того певного розуміння ролі праці в перетворенні мавпи в людину, про яке говорить Енгельс.

Передусім слід звернути увагу, що на першій же сторінці своєї статті як про "вирішальний крок для переходу від мавпи до людини" (і навіть виділяючи ці слова як принципове положення) Ф.Енгельс пише про те, що предки людини, людиноподібні мавпи, під впливом способу життя, тобто життя на деревах, яке вимагало, щоб при лазінні руки виконували інші функції, ніж ноги, почали відвикати від допомоги рук при ходінні по землі й поступово стали засвоювати все більш пряму ходу. Енгельс зазначає, що вже у звичайних мавп існує певний поділ функцій між руками й ногами: при лазінні вони користуються руками інакше, ніж ногами. Крім того, рука служить у мавп для збирання і тримання їжі, як це роблять і деякі інші ссавці за допомогою своїх передніх лап. Руками мавпи можуть виконувати й ряд інших простих операцій: будувати гніздо, кидати плоди, каміння тощо. У людиноподібних же мавп на звільнені руки припадало дедалі більше інших видів діяльності. Протягом дуже великого проміжку часу, порівняно з яким відомий нам історичний період є незначним, звільнена рука могла "засвоювати собі все нові й нові вправності, а набута цим більша гнучкість передавалась у спадщину і зростала з покоління до покоління", аж поки не утворилася "велика иідстань між нерозвинутою рукою навіть найвищих людиноподібних мавп і вдосконаленою працею сотень тисячоліть людською рукою".

"Отже, - пише Енгельс, - рука є не тільки органом праці, вона також і продукт її. Тільки завдяки праці, завдяки пристосуванню до все нових операцій, завдяки передачі в спадщину досягнутого таким шляхом особливого розвитку мускулів, зв'язок, і, за довші проміжки часу, також і кісток, і завдяки все новому застосуванню цих переданих у спадщину удосконалень до нових, дедалі складніших операцій, - тільки завдяки всьому цьому людська рука досягла того високого ступеня досконалості, на якому вона змогла, ніби чарівною силою, викликати до життя картини Рафаеля, статуї Торвальдсена, музику Паганіні". Необхідно звернути увагу, що наведені слова Енгельса про те, що "тільки завдяки праці" був досягнутий високий ступінь досконалості людської руки, стосуються суто фізичних її (руки) якостей, тобто мускулів, зв'язок, кісток, і тут зовсім не мається на увазі, що тільки "праця" створила людину. Адже людина - це дещо якісно і кількісно значно більше, ніж її окремий орган.

  Продовжуючи викладення проблеми, Енгельс згадує дарвінівський закон "співвідношення росту", за яким певні форми окремих частин органічної істоти завжди зв'язані з певними формами інших частин, які, здавалося б, ні в якому зв'язку з першими не стоять", і "зміни певних форм тягнуть за собою зміну форми інших частин тіла". Тож "поступове вдосконалення людської руки і поряд з цим розвиток і пристосування ноги до прямої ходи безперечно зробили, також і в силу закону співвідношення, зворотний вплив на інші частини організму". Енгельс пише, що "цього роду вилив ще надто мало досліджений",  проте тут доречно згадати про сучасні наукові дослідження, в яких встановлюється залежність між розвитком руки дитини, особливо дрібних рухів і засвоєння маніпуляцій з дрібними предметами, та її розумовим і психічним розвитком. Згадаймо також численні методики масажу й голкотерапії, в яких наголошується на корисності стимуляції пальців та долонь рук.

 Енгельс звертає увагу й на розвиток у людини мовлення. "Наші мавпоподібні предки… були громадськими тваринами; цілком очевидно, що не можна виводити походження людини, цієї найбільш громадської з усіх тварин, від негромадських найближчих предків. Панування над природою, що починалось разом із розвитком руки, разом з працею розширяло з кожним новим кроком вперед кругозір людини. В предметах природи вона постійно відкривала нові, до того невідомі властивості. З іншого боку, розвиток праці з необхідністю сприяв тіснішому згуртуванню членів суспільства, бо завдяки йому стали частішими випадки взаємної підтримки, спільної діяльності і стала яснішою свідомість користі від цієї спільної діяльності для кожного окремого члена. Коротко кажучи, в процесі формування люди прийшли до того, що в них виникла потреба щось сказати одне одному. Потреба створила собі орган: нерозвинута гортань мавпи повільно, але неухильно перетворювалась..."

 Здається, це одне з найбільш вразливих положень енгельсівської концепції, як і загалом досить відоме визначення людини як "громадської тварини". Навряд чи є правильним виводити громадськість людини від громадськості тварин і визначати її як "найбільш громадську тварину". Справа в тому, що громадськість людини не є типово тваринною громадськістю, кращим прикладом якої були б, думаю, бджоли або мурахи. Але, що цікаво, бджолам або мурахам нема потреби "щось сказати одне одному" саме тому, що вони громадські комахи, тобто вони народжуються вже саме як громадські тварини і "знають", як себе поводити у своїй громаді, так би мовити, "без зайвих балачок". Людина ж якраз не наділена достатньою мірою цією природною громадськістю, вона "не знає" достеменно від народження, як їй себе поводити в колективі, чим займатись тощо. І, може, якраз унаслідок оцієї природної недостатності й некомпетентності і виникає потреба щось сказати, порозумітись та створити нову, не природну, не тваринну, а саме людську громадськість. Або, принаймні, потреба щось сказати зумовлюється саме діяльністю як такою, а не якоюсь підвищеною схильністю до громадської поведінки тварин — предків людини. Мабуть, ситуацію можна визначити скоріше таким чином: унаслідок певних процесів у певний момент у людини виникла потреба в громадських стосунках такого рівня і такої якості, які не задовольнялись її природною (на рівні біології, "тваринності") спроможністю до громадських стосунків. У результаті цієї потреби в суспільних відносинах, які не могли бути забезпечені на генетичному, біологічному рівні, й виникла наукова комунікативна система людської культури; найбільш яскравим феноменом якої є мова.

 Повертаючись до праці Енгельса, читаємо: "Спочатку праця, а потім і разом з нею членороздільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок, який, при всій своїй схожості з мавпячим, далеко переважає його величиною й досконалістю. Розвиток мозку й підлеглих йому чуттів, свідомості, яка дедалі більше прояснюється, здатності до абстракції й до. умовиводу справив зворотний вплив на працю і на мову, даючи обом все нові й нові поштовхи до дальшого розвитку". Тут, знову ж таки, Енгельс тлумачить працю тільки як стимул — до того ж не єдиний, хоча й один із двох найголовніших у розвитку людського мозку.

 Енгельс говорить про "хижацьке господарство" тварин, під яким має на увазі неспроможність тварин якось регулювати кількість їжі на зайнятій тваринною популяцією території, якось заощаджувати цю їжу, турбуючись, так би мовити, про завтрашній день. Нерідко буває, що, знищивши природні запаси їжі на певній території, тварини змушені або переселятись, або освоювати нові, незвичні для даних тварин види їжі. "Це хижацьке господарство тварин відіграє важливу роль у процесі поступової зміни видів, бо воно змушує їх пристосовуватись до нових, незвичних для них родів їжі, завдяки чому їх кров набуває іншого хімічного складу і вся фізична конституція поступово стає іншою, а види, які встановилися раз і назавжди, вимирають. Не підлягає сумніву, що це хижацьке господарство дуже сприяло перетворенню наших предків у людей. У тієї породи мавп, яка далеко переважає всі інші кмітливістю і пристосованістю, це хижацьке господарство повинно було привести до того, що в їжу почали вживати дедалі більшу кількість їстівних частин, одним словом, до того, що їжа ставала все більш різноманітною, наслідком чого було проникнення в організм все більш різноманітних речовин, які створювали хімічні умови для перетворення цих мавп у людей. Але все це ще не було працею у власному розумінні слова. Праця починається з виготовлення знарядь". Із цього дуже показового фрагмента видно, що марксизм далеко не наділяв працю якоюсь фантастичною здатністю з'являтись у завершеному вигляді невідомо звідки і з чого, і самотужки, тільки з себе (або собою) перетворювати мавпу на людину. В даній цитаті, як бачимо, говориться про одну з суто природних закономірностей та причин, які сприяли перетворенню мавп у людей (у даному разі створювали "хімічні умови" для подальшого розвитку організму в цілому й мозку зокрема) тоді, коли "праці у власному розумінні" ще не було.

 Однак і поява праці, під якою представники марксизму розуміли доцільну діяльність, що розпочалася для людини з виготовлення найпростіших знарядь із таких природних матеріалів, як дерево, камінь або кістка, за Енгельсом, ще не є ознакою остаточного завершення процесу перетворення людиноподібної мавпи в людину. Енгельс пише, що найдавніші виготовлені людиною знаряддя праці використовувались у мисливстві й рибальстві (хоча одночасно і як зброя), і зауважує: "Але мисливство і рибальство передбачають перехід від виключного вживання рослинної їжі до споживання поряд з нею і м'яса, а це знаменує собою новий важливий крок на шляху до перетворення в людину". Як бачимо, поява праці як такої, тобто виготовлення знарядь мисливства й рибальства, ще не завершує процес формування людини, але становить "новий важливий крок на шляху до перетворення в людину".

 Енгельсові видається надзвичайно вагомим те, що м'ясна їжа містить у майже готовому вигляді найважливіші речовини, яких потребує організм, і тим самим зберігає "більше часу, речовини і енергії" для життя людини. "Але найбільш істотний вплив м'ясна їжа мала на мозок, який дістав завдяки їй в далеко більшій кількості, ніж раніше, ті речовини, які необхідні для його живлення й розвитку, що дало йому можливість швидше й повніше удосконалюватись з покоління в покоління. З дозволу панів вегетаріанців, людина не могла стати людиною без м'ясної їжі..." Тож, як бачимо, з точки зору одного з засновників марксизму, людина не могла стати людиною не тільки без праці, але й без деяких інших чинників цього процесу.

 Саме вживання м'ясної їжі, на думку Енгельса, привело до двох нових досягнень, що мають вирішальне значення, а саме користування вогнем та приручення тварин. Розселення ж людини по територіях з холоднішим кліматом створило нові потреби, тобто потреби в житлі й одязі, та, внаслідок цих потреб, "нові галузі праці і разом з тим нові види діяльності, які все більше віддаляли людину від тварини". Знову ж таки бачимо, що навіть такі порівняно складні види праці, як вироблення одягу і будівництво житла, для Енгельса ще не є ознаками завершення формування людського виду, вони ще тільки "все більше віддаляють людину від тварини".

 Тож, як бачимо, сам Енгельс далеко не надавав праці якогось виключного значення в перетворенні мавпи на людину, а бачив у ній тільки один із найважливіших чинників і одну із взаємопов'язаних обставин цього перетворення. Про роль праці говориться, згадаймо, поряд з вирішальним кроком прямоходіння, звільнення тим самим руки, залежним від розвитку руки розвитком інших частин організму (за законом "співвідношення росту"), стимуляцією мозку елементарними маніпуляціями руки (праця ще не "у власному розумінні") та членороздільною мовою, вживанням м'ясної їжі (без якої "людина не могла стати людиною") та іншими взаємозумовленими обставинами надзвичайно тривалого, повільного й поступового процесу перетворення мавпи в людину. Енгельс не вважав його за остаточно припинений навіть тоді, коли праця стає однією з характерних ознак людського суспільства, що відрізняють його від стада мавп.

 Але хоча Енгельс і не надає праці виключного значення у своїй концепції формування людини й людського способу життєдіяльності, проте саме на працю він звертає свою виключну увагу і зацікавленість. Чому ж Ф.Енгельс, К.Маркс, марксизм взагалі приділяють таку надзвичайну увагу ролі саме праці в перетворенні мавпи на людину, чому саме через цей чинник або аспект вони прагнуть проаналізувати даний процес? Відомо, що в соціальному плані марксизм від самого початку виступав як ідеологія робітничого класу, пролетаріату. До робітничого ж класу на час виникнення марксизму в XIX ст. належали насамперед працівники, які виробляли матеріальну продукцію, використовуючи власні мускульні зусилля. Соціально-політичною настановою засновників та послідовників марксизму і пояснюється їх посилена увага до праці саме як фізичної діяльності людини, як цілеспрямованого мускульного зусилля.

 Ф.Енгельс детально роз'яснює свою позицію: "Завдяки спільній діяльності руки, органів мови й мозку не тільки у кожного окремо, але також і в суспільстві, люди набули здатності виконувати дедалі складніші операції, ставити собі дедалі вищі цілі й досягати їх. Сама праця ставала від покоління до покоління більш різноманітною, більш досконалою, більш різносторонньою. До полювання і скотарства долучилось землеробство, потім прядіння і ткацтво, обробка металів, гончарне ремесло, судноплавство. Поряд з торгівлею й ремеслами виникли, нарешті, мистецтво й наука; з племен розвинулись нації й держави. Розвинулись право й політика, а разом з ними .релігія. Перед усіма цими утвореннями, які виступали насамперед як продукти голови і здавались чимось пануючим над людськими суспільствами, скромніші вироби працюючої руки відступили на задній план, тим більше, що голова, яка планує роботу, вже на дуже ранньому ступені розвитку суспільства (наприклад, уже в простій сім'ї) мала можливість примусити не свої, а чужі руки виконувати намічену нею роботу. Всю заслугу швидкого розвитку цивілізації стали приписувати голові, розвиткові  й діяльності мозку. Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того, щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)..."

 Отже, слід визнати, що сам Ф.Енгельс цілком слушно й аргументовано вказує на те, яку власне роль відіграла праця людської руки в становленні людства як виду розумної, культурної спільноти. Його зумовлена соціально-політичною позицією тенденційність навіть не переходить меж, що визначаються акцентами дослідницької уваги: він тільки наполягає на тому, щоб "не приписувати голові" "всю заслугу швидкого розвитку цивілізації", а враховувати й роль у цьому процесі працюючої руки. Проте еволюція марксизму призвела до тенденційної абсолютизації ролі фізичної праці. В ленінському, радянському варіанті марксизму справа почала подаватись так, ніби класики марксизму прагнули всіма можливими способами обґрунтувати правову і моральну перевагу людини, яка фізично, власними мускульними зусиллями створює той чи інший продукт виробництва, над тією людиною, яка цей виробничий процес за допомогою своїх інтелектуальних зусиль та праці організовує, планує, фінансує тощо. У XX ст. в марксистсько-ленінській філософії праця, як правило, визначалась як "цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою знарядь праці впливає на природу і використовує її з метою створення предметів, необхідних для задоволення своїх потреб". Як бачимо, таке визначення залишає поза увагою працю інтелектуальну і духовну, хоча Енгельс, власне, говорив про різні види праці. Заперечуючи "вищість" та "першість" праці розумової, він разом з тим не робив висновків і щодо нібито першості та вічного, неминущого домінування фізичної ("ручної") праці над працею розумовою, інтелектуальною. В Енгельса фізична та розумова праці є взаємопов'язаними і фактично рівними чинниками (до того ж поряд з кількома іншими) процесу перетворення мавпи в людину. Енгельс пише, що й "не думає заперечувати" здатності до планомірних, умисних дій у тварин. Він визнає: "Навпаки, планомірний спосіб дій існує в зародку вже всюди, де є протоплазма, де живий білок існує і реагує, тобто робить певні, хоча б найпростіші рухи як наслідок певних подразнень ззовні. Така реакція має місце навіть там, де ще немає ніякої клітини, не кажучи вже про нервову клітину. Прийом, з допомогою якого комахоїдні рослини захоплюють свою здобич, є теж у певному відношенні планомірним, хоч відбувається цілком несвідомо. У тварин здатність до свідомих, планомірних дій розвивається відповідно до розвитку нервової системи і досягає у ссавців вже досить високого ступеня". Неважко зробити висновок з даних слів: здатність до планомірних дій як передумова психічної та розумової праці, так само як і здатність до фізичної дії, в суті своїй починає зароджуватись раніше, ніж з'являється сформована людина (тобто ще на рівні тваринного життя). І саме в сукупності й взаємозумовленості чинників фізичного та психічного і розумового розвитку відбувається, за Енгельсом, формування людини.

 Таким чином, так звана трудова концепція культури фактично існує у двох варіантах. Це концепція Ф.Енгельса, яку тільки умовно, за традицією можна називати "трудовою", оскільки насправді в ній ідеться про низку рівнозначних і взаємозумовлених чинників перетворення тварини в людину і по своїй суті вона може бути віднесена скоріше до концепцій "діяльнісного" типу. Адже її автор тільки закликає враховувати серед іншого й ту надзвичайно важливу роль, яку відігравала в процесі становлення людини фізична праця. І другий, власне марксистсько-ленінський варіант трудової концепції, який, формально посилаючись на Енгельса, насправді надає праці виключного значення у формуванні людини й людської культури.

 Щоправда, ще в радянський період траплялися напівлегальні спроби саме діяльнісної інтерпретації концепції людини та культури. Так, доктор філософії В. Табачковський нагадує про "інтенсивні спроби поєднати неораціоналізм та діяльнісну версію людини", які, починаючи з 60-х років минулого століття, здійснювали такі відомі українські філософи та культурологи, як П.Копнін, В.Шинкарук, а також М.Попович, С.Кримський, І.Бичко, В.Іванов, О.Яценко, М.Булатов, П.Йолон та ін. В.Табачковський пише: "У межах так би мовити "легального" (а частіше - напівлегального) марксизму щойно згадані філософські наробки маніфестували якраз націленість на раціонально-вивірену та духовно оснащену людську діяльність. Тим самим вдавалося долати спрощеність "радянських" версій матеріалізму, які багато в чому деградували до лінійності й споглядальності своїх домарксових попередників... Націлюючись на розкриття структурної багатошаровості діяльності (як у її предметно-матеріальних, так і в духовних, зокрема пізнавальних, виявах), концепт діяльності що більш "вписували" у новоєвропейську філософську традицію. ...Особливу значущість мала та обставина, що під шатами предметно – фактичної діяльності легалізувався такий - фактично феноменологічний - концепт, як духовно-практична діяльність. Реабілітуються також символічні форми людського світосприймання, здавалось, назавжди вигнані із марксистського філософського ужитку нищівною критикою "теорії символів" у ленінському "Матеріалізмові і емпіріокритицизмові". Людське сприймання світу у межах цієї "легальної опозиції" офіційному звульгаризованому матеріалізмові постає як таке, що має передовсім практично-духовну специфіку. Саме завдячуючи звертанню до духовно-практичного та символічних форм відбувається досить швидка еволюція принципу діяльності у бік феномена культури".

Проте трудова концепція досі піддається критиці (серед новіших критиків можна назвати В.Вільчека, Л.Мемфорда та ін.) у її офіційному марксистсько-ленінському варіанті. Критиками нерідко вказується, що цілеспрямована діяльність властива не тільки людині, а й значній кількості тварин. Якщо ж називати працею не просто цілеспрямовану діяльність, а тільки таку діяльність, яка відрізняє людину від тварини, то, мовляв, незрозуміло, як така властиво людська трудова діяльність могла з'явитись раніше "готової" людини, щоб стимулювати перетворення тварини в людину (В.Вільчек). Зазначається також, що моторно-сенсорні координації, необхідні для виготовлення елементарних знарядь праці, насправді не здатні значно стимулювати думку, і, крім того, тривалий час основними знаряддями первісної людини були все-таки її зуби, кігті та кулаки (Л.Мемфорд). Трудовій концепції культури в її марксистсько-ленінському варіанті протистоїть також гіпотеза, згідно з якою раніше, ніж з'явилися перші знаряддя праці, вже існували такі феномени, як магія, піснеспіви і танці, тобто палеолітичній ері передувала ера палеотаумічна (американський культуролог Т.Роззак).

Психоаналітична концепція культурогенезу З.Фройда.

Ще одним широковідомим у наукових культурологічних колах варіантом пояснення суті та процесу становлення культури стала психоаналітична концепція культури, заснована австрійським психіатром і психологом Зигмундом Фройдом. Слід сказати, що концепція Фройда, яку він оприлюднив наприкінці XIX ст., була повною протилежністю досить поширеним у Новий час поглядам на людину як на розумну істоту, що усвідомлює свою поведінку. Фройд першим почав описувати людську психіку як простір непримиренних конфліктів між інстинктом, розумом та свідомістю. Причому джерела цих конфліктів він бачив у неусвідомлюваних (передусім сексуальних та агресивних) спонуканнях, спрямованих на задоволення потреб. Своє розуміння культури 3.Фройд також пов'язує з поняттям потреб: "Людська культура... охоплює, по-перше, всі нагромаджені людьми знання і вміння, що дають їм змогу оволодіти силами природи і взяти в неї блага для задоволення людських потреб, а по-друге, всі інститути, необхідні для впорядкування людських взаємовідносин і особливо для розподілу здобутих благ".

Психоаналіз був створений і запропонований Фройдом як метод психотерапії для лікування різних форм істерії, але згодом перетворений ним у вчення про закономірності несвідомого в людській психиці та сфери потягів і інстинктів. З часом Фройд та його послідовники здійснили спробу застосувати психоаналіз для пояснення більшості явищ людського життя, суспільства, культури. Згідно з Фройдом, основу несвідомого становлять сексуальні інстинкти (лібідо), які пов'язані з комплексами та сублімацією, і саме вони зумовлюють не тільки більшість психічних дій людини, а й усі суспільні явища та історичні події. Тобто конфлікти, що відбуваються у глибинах психіки людини, стають прихованою від її свідомості причиною і змістом таких культурних феноменів, як мораль, мистецтво, наука, релігія, держава, право, війни тощо.

Відповідно до запропонованої Фройдом моделі особистісної організації, у психічному житті людини можна виділити три рівні: свідомість, передсвідомість і несвідоме. Свідомість, на його думку, складається з відчуттів і переживань людини в даний момент, вона містить тільки дуже незначну частину психічного життя (думок, відчуттів, сприйняття, пам'яті) та зовсім невеликий відсоток інформації, що зберігається в мозку. Власне, свідомість за Фройдом — це тільки те, що ви відчуваєте й переживаєте в даний момент. Певний зміст усвідомлюється протягом короткого періоду і потім швидко опускається на рівень передсвідомого або несвідомого в міру того, як увага людини переключається на інші сигнали.

Сферою передсвідомого (або "доступної пам'яті") охоплюється весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутись у свідомість або спонтанно (сам по собі), або в результаті незначних зусиль. Несвідоме ж, за Фройдом, — найбільш глибока й важлива ділянка людського розуму, яка являє собою сховище примітивних інстинктивних спонукань, бажань та тих емоцій і спогадів, які чимось загрожували свідомості й тому були витіснені з неї в несвідоме.

Пізніше 3.Фройд увів в описання моделі психічного життя особистості такі поняття, як "ід", "его" та "суперего".

Ід (від латинського займенника середнього роду "воно") — це виключно інстинктивні, вроджені аспекти особистості, котрі функціонують у несвідомому і пов'язані з біологічними потребами та спонуканнями, які породжують енергію нашої поведінки. Ід, за Фройдом, — це дещо темне, біологічне, хаотичне, вільне від будь-яких обмежень, тобто таке, що не знає законів і не підкоряється ніяким правилам. Це найдавніша вихідна структура психіки, в якій виражається первинний принцип людського життя — потреба миттєвої розрядки психічної енергії, що продукується біологічно зумовленими потребами та спонуканнями (особливо, на думку Фройда, сексуальними й агресивними). Якщо біологічні спонукання стримуються й не дістають розрядки, то у функціонуванні особистості створюється напруження. Миттєва ж розрядка енергії, усунення напруження має у Фройда назву "принцип задоволення". Ід зумовлює імпульсивні, ірраціональні, нарцисичні (надегоїстичні) аспекти людської поведінки. Ід керується принципом задоволення, не знаючи ніякого страху або тривоги, не зважаючи на наслідки для інших й навіть для самої особистості, без будь-яких пересторог ставлячи свою мету. Тому діяльність ід, за Фройдом, може породжувати небезпеку як для самого індивідуума, так і для суспільства, в якому цей індивід перебуває. "Культура повинна тому захищати себе від одинаків, — пише 3.Фройд, — і її інститути, заклади та заповіді мають слугувати цьому завданню; вони покликані не тільки забезпечити певний розподіл благ, але й постійно підтримувати його, словом, повинні захищати від ворожих посягань людей усе те, що слугує підкоренню природи і виробництву благ".

Ід здатне позбавляти особистість від напруження через рефлекторні дії і так звані "первинні процеси". У випадку рефлекторних дій ід автоматично відповідає на сигнали збудження і знімає напруження, викликане подразником (наприклад, кашель, сльози від диму тощо). В разі, коли рефлекторна дія не може зняти напруження, вступає в дію первинний процес уявлення, — тобто ід формує психічний образ об'єкта, початкове пов'язаного з задово-ленням основної потреби (наприклад, у психіці голодного немовляти даний процес може викликати образ матері ; або пляшечки з молоком; приклади первинного процесу уявлення спостерігаються також у сновидіннях, галюцинаціях, психозах). Первинні процеси — нелогічна, ірраціональна та фантазійна форма уявлень, у межах якої людина ще навіть не здатна розрізняти реальне і нереальне, "себе" і "не-себе", розрізняти об'єкт, здатний адовольнити потребу, і його образ. У психічній діяльності на рівні ід людина також не здатна відкладати задоволення первинних потреб. Така здатність відкладати задоволення потреби на пізніший час, на "потім" виникає лише тоді, коли маленька дитина усвідомлює, що окрім її власних бажань і потреб існує ще й зовнішній світ. Поява цього знання про щось "інше" означає формування в індивіда другої структури його особистості — "его" (від латинського займенника "я").

Его еволюціонує з ід і запозичує частину енергії ід для своїх потреб. Це компонент психіки, який відповідає за прийняття рішень, здійснення вибору і намагається задовольнити бажанняй потяги ід у відповідності з обмеженнями, що накладаються зовнішнім світом, і так, щоб забезпечити безпеку й самозбереження організму. Его контролює ід та прагне привести його інстинктивні потреби у відповідність з нормами й етикою соціального життя. Ця мета змушує людину думати, міркувати, сприймати, запам'ятовувати, вирішувати і т.д.

На відміну від -ід, яке цілковито й беззастережно підкорюється принципові адоволення, его керується принципом реальності, тобто регламентує задоволення інстинктів, відкладаючи, в разі необхідності, їх задоволення до того моменту, коли з'явиться можливість задовольнити їх без шкоди для індивіда й у прийнятний спосіб. Принцип реальності дає змогу індивідуумові гальмувати, переадресовувати (сублімувати) або поступово і в міру можливостей давати вихід грубій і примітивній енергії ід у межах соціальних норм і власної совісті. Его є цариною перебігу інтелектуальних процесів та вирішення проблем. Спираючись на логічне мислення, котре Фройд називав вторинним процесом, его спрямовує поведінку людини таким чином, щоб інстинктивні потреби задовольнялись безпечним для самого індивідуума та інших людей чином. Причому Фройд зазначав, що "...хоч як би мало були здатні люди до ізольованого існування, а проте вони відчувають жертви, що їх потребує від них культура заради можливості спільного життя, як пригнічуючий тягар".

Власне, з его починається культурна життєдіяльність людини. Згадаймо визначення культури психоаналітиком Г.Рохаймом: "Під культурою ми будемо мати на увазі сукупність усіх сублімацій, усіх підстановок або результуючих реакцій, коротше, все в суспільстві, що пригнічує імпульси або створює можливість їх спотвореної реалізації".

Ефективність функціонування особистості в суспільстві зумовлюється наявністю в неї внутрішньої системи цінностей та етичних норм, узгоджених із загальноприйнятими в даній культурі. Такі цінності та норми з'являються в процесі соціалізації, або, мовою психоаналізу, в процесі формування "суперего" (від лат. "над-я"). Людина не народжується з суперего, а набуває цього психічного компонента в процесі взаємодії з батьками, вчителями та іншими "формуючими" фігурами. Це морально-етичний аспект особистості, який з'являється тоді, коли дитина починає розрізняти "добре" і "погано", "правильно" і "неправильно". Це своєрідне індивідуалізоване відтворення "колективної совісті" соціуму. Фройд поділяв суперего на дві частини: совість і его-ідеал. Совість формується в дитини шляхом покарань, а его-ідеал — шляхом похвал і заохочень. Суперего вважається повністю сформованим, коли батьківський контроль змінюється самоконтролем. Важливо також, що суперего прагне цілком загальмувати ті імпульси ід, що оцінені суспільством як негативні, і намагається спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах, учинках. Іншими словами, суперего має на меті переконати людину віддавати перевагу ідеалістичним, а не реалістичним цілям.

Психоаналітична концепція 3.Фройда засновується на уявленні, згідно з яким люди є складними енергетичними системами і життєдіяльність людини від біологічного до найвищого культурного рівня активізується єдиною психічною енергією, яка може переходити з одного стану в інший, але її кількість постійно зберігається. Джерелом психічної енергії Фройд уважав нейрофізіологічне збудження, а метою будь-якої форми поведінки індивідуума — зменшення напруження від надмірної концентрації цієї енергії (оскільки нагромадження енергії викликає неприємне відчуття). Таким чином, мотивація будь-якої поведінки людини пояснюється дією енергії збудження, що викликається тілесними потребами. На думку Фройда, основна кількість психічної енергії, що виробляється людським організмом, урешті-решт спрямовується на розумову діяльність, яка знижує рівень збудження, викликаного тілесною потребою. Психічні ж образи тілесних потреб, виражені у вигляді бажань, Фройд називав інстинктами.

Серед майже необмеженої кількості інстинктів 3.Фройд виділяв дві основні групи: інстинкти життя (Ерос) та інстинкти смерті (Танатос). Із інстинктів життя, які слугують підтримці життєво важливих фізіологічних процесів та забезпечують розмноження виду, Фройд уважав найбільш суттєвими для розвитку особистості сексуальні інстинкти. Енергія сексуальних інстинктів дістала назву "лібідо" (від лат. "хотіти", "бажати"). Інстинкти ж смерті, які, за Фройдом, так само біологічно зумовлені, лежать в основі всіх проявів жорстокості, агресії, насилля, самогубств і вбивств. Він стверджував, що інстинкти смерті пов'язані з принципом ентропії (термодинамічним законом, за яким будь-яка енергетична система прагне до збереження динамічної рівноваги) і живим організмам властиве прагнення повернутись до невизначеного стану, з якого вони вийшли при народженні. Енергія інстинктів смерті не отримала у Фройда якоїсь окремої назви.

Будь-який інстинкт, за Фройдом, має чотири характеристики: джерело, мету, об'єкт і стимул. Для розуміння суті і процесу становлення культури велике значення, за Фройдом, має поняття зміщеної активності, згідно з яким звільнення енергії й ослаблення напруження може відбуватися завдяки зміні об'єкта поведінкової активності. Зміщена активність спостерігається в тих випадках, коли з якихось причин вибір потрібного об'єкта для задоволення інстинкту є неможливим. За таких обставин інстинкт може "зміститись", тобто його енергія може сконцентруватись на якомусь іншому об'єкті. Наприклад, після неприємної ситуації на роботі людина може "відігратися" на своїх близьких, "виливши" на них ту енергію роздратування і гніву, напруження від якої із зрозумілих причин не змогла зняти у спілкуванні зі своїм керівником. Або жінка з нереалізованим інстинктом материнства може з надмірною навіть турботою ставитися до якоїсь домашньої тварини.

З поняттям зміщеної активності в певних межах зближується поняття сублімації. Фройд трактував її як форму заміщення, за якої імпульси ід (в основному сексуального характеру) спрямовуються на соціально прийнятну активність.

Фройд уважав, що багато які з феноменів культури можуть бути пояснені саме в контексті зміщення інстинктів. Не маючи можливості отримувати задоволення потреби безпосередньо й миттєво, люди навчились зміщати свою інстинктивну енергію на інші об'єкти (інших людей, інші предмети та іншу діяльність) замість тих, які передбачались для прямої розрядки енергетичного напруження. Таким чином, за Фройдом, і були сформовані складні соціальні інститути — релігійні, політичні, економічні і т.д. Продуктом зміщення сексуальної та агресивної енергії Фройд уважав і мистецтво.

Створена 3.Фройдом психоаналітична концепція має свої вразливі місця. Насамперед, привертає увагу, що його теорія особистості побудована в основному на матеріалі, отриманому в результаті клінічних спостережень за пацієнтами з різноманітними проблемами в психоневрологічній сфері. Тож постає запитання: наскільки дана модель психічної діяльності відповідає реальній психічній діяльності здорової людини? Гіпертрофована роль сексуальної активності людини у вченні Фройда, зрештою, також може бути пояснена посиленою проблемністю сексуальної сфери саме в людей з психоневрологічними розладами. Проте, незважаючи на ці та деякі інші слушні закиди, неможливо заперечувати той факт, що вплив учення 3. Фройда на західну культуру XX ст. був надзвичайно потужним.

Ігрова концепція культурогенезу Й.Гейзінги. 

Ще до остаточного виокромлення ігрової концепції культури як однієї з культурологічних теорій феномен гри нерідко потрапляв у коло уваги мислителів і науковців. Відбувалося це двома шляхами: або гра ставала предметом дослідження як така, або ж при аналізі певних аспектів людського життя науковці приходили до висновків про більш чи менш ігровий характер досліджуваної сфери життєдіяльності, тобто знаходили і виокремлювали наявні в цій діяльності елементи гри.

Феномен гри як такої досліджувався насамперед у царині психології, фізіології, педагогіки та ін. При цьому сутність і роль гри пояснювалися досить різноманітно: або як виплеск надміру життєвої енергії, або як реалізація вродженого інстинкту наслідування, або як тренування у завданнях, які ставить (чи буде ставити) життя, або як потребу у відпочинку, у поновленні енергії, або як уявне здійснення бажань і відпочинок від одноманітної повсякденності тощо. У всіх таких наукових підходах гра розглядається як окрема сфера культурної життєдіяльності людини. Можна сказати, що тут всюди гра пояснюється через людське життя і культуру, але не навпаки. Культурологічні ж теорії гри відрізняються від подібних досліджень гри саме тим, що в них, як правило, не гра пояснюється через форми людської життєдіяльності, а навпаки, людське життя і культура розглядаються крізь призму гри.

Таким чином, джерела сформованої у XX ст. культурологічної ігрової концепції варто бачити не стільки у психологічно-педагогічних дослідженнях цього феномена, скільки в тих попередніх наукових працях, у яких при дослідженні різноманітних формально далеких від уявлень про гру аспектів культури автори приходили до висновків (або принаймні робили зауваження) щодо наявності в цих аспектах саме ігрових елементів, принципів тощо. Тут слід згадати, наприклад, думки про зв'язок поезії та гри, що їх висловлював свого часу засновник філософії історії та психології народів Дж.Віко; пояснення Ф. Шіллером походження образотворчого мистецтва наявністю особливого "ігрового інстинкту"; праці німецького етнолога і представника філософії культури Л. Фробеніуса, в яких він неодноразово говорить про розігруваня і архаїчною людиною у священній грі усвідомленого нею ходу буття, ладу речей у природі; праці засновника культурної антропології Ф. Боаса; дослідження обрядів Ілкнього Китаю, проведене М.Гране; "Есе про дарування" М. Мосса та багато інших. Таким чином поступово напрацьовувався матеріал, кількість і якість якого уможливила формування погляду на культуру як на принципово і тотально ігровий феномен.

Загалом трактування людського життя як гри було властиве культурі минулого. Всім відомий, наприклад, вираз "Весь світ театр, і люди в ньому актори". Особливо поширеним порівняння світу зі сценою було в культурі XVII ст. Але, як зазначає Гейзінга, те порівняння світу з театром було своєрідною варіацією теми марноти речей, або суєти суєт. Тобто порівняння життя з театром, із грою мало на увазі підкреслити несправжність і несерйозність багатьох аспектів та проблем людського життя. Сучасна ж культурологічна ігрова концепція культури в зовсім іншому масштабному і якісному плані розглядає гру саме як підвалину людської культури.

Однією з найвідоміших культурологічних праць, присвячених значенню гри у виникненні й розвитку культури, стала книга нідерландського мислителя Йогана Гейзінги (1872-1945) "Homo Iudes" ("Людина граюча"). Вже у "Вступному слові" до неї Гейзінга наголошує, що він вестиме мову про гру не як про структурний елемент культури (тобто не про ігровий елемент у культурі), а про гру як сутнісну якість культури, тобто про ігровий елемент культури. Для українськомовної людини може становити певну складність розрізнення ситуацій наявності чи відсутності цього такого принципового для автора дослідження прийменника "у", оскільки термін елемент має в українській мові однакову семантику в обох випадках. Тож варто звернутися до більш детальних авторських пояснень. Пишучи про своє розуміння гри як елементу культури, Й.Гейзінга зазначає, що він не має тут на увазі, що гра посідає важливе місце серед різних виявів людсь-кого життя, і не стверджує, ніби культура виникає із гри внаслідок якогось еволюційного процесу, тобто ніби те, що спочатку було грою, згодом перейшло, переросло в нову якість і стало культурою. Його погляд полягає в тому, що "культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку".

Можливо, слід зазначити, що в даному (власне культурологічному) контексті поняття гри не обмежується суто побутовим значенням цього слова. Під грою тут розуміються не тільки і навіть не стільки дитячі забави або розваги. Гейзінга звертається насамперед до, за його ж словами, вищих форм гри, тобто ігор соціальних, у яких можна і слід побачити такі форми суто ігрової діяльності, як змагання й перегони, вистави та видовища, турніри, процесії, маскаради тощо.

Гейзінга переконаний, що саме через гру людська спільнота підноситься до надбіологічних форм життя. Гра давніша за культуру, адже, за його словами, людська цивілізація не додала жодної істотної риси до загальної ідеї гри, яка вже навіть у своїх найпростіших формах у тварин є чимось більшим за суто фізіологічне явище або ж психологічний рефлекс. "Гра як така виходить за межі чисто фізичної або чисто біологічної діяльності. Гра - це значуща функція, себто вона має певне значення, смисл. У грі "розігрується" щось таке, що перевищує безпосередні життєві потреби й надає ось цій дії певного смислу. Всяка гра щось та означає. Коли той активний принцип, що становить сутність гри, ми назвемо "інстинктом", цим ми не пояснимо нічого; коли ж назвемо "духом" чи "волею", то припустимось перебільшення. Хоч би як ми визначали той принцип, уже сам факт, що гра має значущість, указує: в самій природі гри є щось нематеріальне".

Гейзінга пише про те, що дійсність гри сягає за межі сфери практичного людського життя, взагалі за межі фізичного існування і, "визнаючи гру, доводиться визнавати й дух, адже, хоч би чим іще була гра, вона не матерія". Таким чином, трактуючи гру як один з виявів культури, доводиться розпочинати там, де кінчаються біологія і психологія.

За Гейзінгою, гра не завжди протистоїть серйозному, не є за своєю суттю чимось комічним, не входить до антитез мудрості й глупоти, істини й омани, добра і зла. Він дещо вагається щодо віднесення гри до царини естетичного, але зрештою вирішує це питання також скоріше не-іативно. Тут слід зазначити, що естетичне Гейзінга трактує у вузькому значенні — як сферу прекрасного. Якби цей автор розглядав естетичне у його широкому значенні, у значенні духовного, то, можливо, висновок був би іншим, адже він неодноразово пов'язує гру саме з духовними аспектами буття, хоча й говорить про "перебільшення" в абсолютному ототожненні гри і духу. Отже, навіть звузивши поняття естетичного до сфери прекрасного, Гейзінга знаходить підстави для співвіднесення гри  цариною естетичного: "... Гра схильна прибирати чітко ниражені ознаки прекрасного. Веселість і зграбність від самого початку притаманні примітивнішим формам гри. Саме в грі знаходить свій найвищий вияв краса рухів людського тіла. У своїх розвиненіших формах гра пройнята ритмом і гармонією, найшляхетнішими з дарів естетичного чуття, які тільки дісталися людині". Однак Гейзінга переконаний, що "все одно ми не можемо скачати, що краса іманентна грі як такій. Тож мусимо виснувати: гра є функцією живих істот, але вона не надається точному визначенню ні в логічних, ні в біологічних, ні в естетичних категоріях".

Підсумовуючи формальні ознаки гри, Гейзінга пише, що її можна назвати вільною, необов'язковою діяльністю (гра пов'язується з поняттям обов'язку, повинності, лише коли стає загальновизнаною культурною функцією - ритуалом, церемонією), яка, будучи ніби "несерйозною", "несправжньою", чимось поза "звичайним" життям, водночас дуже, а то й повністю захоплює гравця. Ця діяльність від початку не спрямована на здобуття матеріального інтересу, вона приносить задоволення сама по собі. Вона відбувається у своїх власних часових (гра завжди має початок і кінець) та просторових (арена, картярський стіл, храм, тенісний корт, приміщення суду тощо) межах. Крім того, гра розігрується відповідно до певних установлених правил, у певному порядку ("У недовершений світ, у життєве сум'яття вона приносить тимчасову, обмежену довершеність", - пише Гейзінга. - Вона наділена двома найблагороднішими якостями, що їх ми здатні розрізняти в речах: ритмом і гармонією"), з дитячої гри порушника-виганяють, а тих, хто порушує правила у світі культури, звуть віровідступниками, єретиками, пророками, в'язнями сумління тощо. Гра сприяє утворенню суспільних угруповань, оскільки спільне перебування в певному винятковому відносно "звичайного" життя просторі, спільна причетність до чогось важливого зближує людей, формує почуття єдності й відокремленості від решти світу.

Що ж стосується власне ігрової суті процесу творення культури, то Гейзінга пише, що вже мова, найперший і найвищий інструмент культури, що його творить сама людина, твориться духом, який "...постійно мерехтить, перестрибує з рівня матеріального на рівень думки, власне, грається тією чудесною номінативною здатністю. За назвою кожного абстрактного поняття ховається що-найсміливіша з метафор, і що не метафора - то гра словами. Отак людство, надаючи життю словесне вираження, творить поруч із світом природи свій другий, поетичний світ. Або візьмемо міф. Він теж - перетворення, "пере-образування" зовнішнього світу, але з тією різницею, що тут цей процес більш розроблений та прикрашений, ніж у випадку окремого слова. ...Чи візьмемо, нарешті, ритуал. Цілком у дусі чистої гри, відповідно до істинного її розуміння, первісне суспільство виконує свої священні обряди, жертвоприношення, освячення та містерії...Одначе саме з міфу і ритуалу походять великі рушійні сили цивілізованого життя: право й порядок, торгівля й зиск, ремесло й мистецтво, поезія, вченість і наука".

З'ясувавши основні характеристики феномена гри, далі Гейзінга детально розглядає, як саме в ігрових формах реалізуються такі види культурної діяльності, як змагання, правосуддя, війна, пізнання, поезія, філософія, мистецтво.

Слід зазначити, що глибока і надзвичайно цікава праця Й. Гейзінги не позбавлена і певних суперечностей. Найголовніша з них - неузгодження положень про тотальність гри, про те, що вона є феноменом, який починається ще за межами культури (у тваринному житті) і, розвиваючись та ускладнюючись, поступово формує специфічність людської життєдіяльності - тобто культуру в усій її структурній і формальній специфічності ("культура виростає як гра і в грі"), з твердженнями на кшталт того, що в поступальному рухові культури "як правило, ігровий елемент помалу відступає на задній план, поглинений переважно сферою сакрального. Решта його кристалізується як різні вияви знання: фольклор, поезія, філософія, розмаїті форми правового та суспільного життя. На такому етапі первинний ігровий елемент майже цілковито губиться, розчиняючись у явищах культури". Власне, тут Гейзінга суперечить сам собі, говорячи про гру саме як про елемент у культурі, проти чого сам же робив принципові застереження на початку своєї праці. Складається враження, що автору не вистачає послідовності, а іноді й аргументації у викладенні власної концепції.

Іншим спірним аспектом теорії Гейзінги є його трактування тенденцій "сучасної" культури. В останній главі Ігровий елемент сучасної культури" відчутним є вплив характерного упередження проти сучасності, який, знову ж таки, заважає автору бути послідовним і достатньо аргументованим у своїх доводах. Є навіть підстави стверджувати, що саме упередження проти сучасності й заважає Гейзінзі дотриматися логіки власної концепції.

Ігрову концепцію культури розвивав у своїх працях і представник німецької герменевтики Ганс-Георг Гадамер. Він також вважає, що людська культура без елементу гри немислима, оскільки гра є елементарною функцією іюдського життя.

Для викладення позиції Гадамера наведемо досить велику цитату. Звертаючись до з'ясування суті і властивостей феномена гри, Гадамер пише: "Коли ми говоримо про гру, то що ми маємо на увазі? Звісно, щонайперше - ритмічний рух, який незмінно повторюється, -згадаймо подай декотрі мовні звороти, як-от, приміром, "гра хвиль", де саме й подано це незмінне повторення, рух туди й сюди, тобто рух, не пов'язаний з певною метою. Очевидно й те, що метою руху не є ні один, ні другий кінець, біля яких цей рух затихає. Далі стає зрозуміло, що такий рух передбачає наявність вільного простору. ...Свобода руху, яка мається тут на увазі, далі передбачає й те, що цей рух мусить мати форму саморуху. Саморух - основа живого взагалі. ...Гра тепер виступає як саморух, який не має осмисленої мети, - рух заради руху, який має на увазі, так би мовити, феномен трансцендування, самопредставлення буття живого. Все це ми бачимо в природі - наприклад, кружляння мушок або всі ті вияви гри, які ми можемо спостерігати в тваринному світі, особливо серед молодих тварин. Все це, вочевидь, випливає з елементарної здатності до трансцендування, притаманній для життєздатності.

Однак особливість людської гри полягає в тому, що гра спроможна також залучати в себе розум, цю виключну здатність людини ставити перед собою мету і свідомо прагнути до неї, та водночас спроможна й приборкати це прагнення ставити перед собою мету. Власне людяністю людської гри є те, що в ній ігрові рухи, так би мовити, самі себе дисциплінують і впорядковують, неначе в цьому справді мета, наприклад, коли дитина рахує, скільки разів може вдаритись об підлогу м'яч, поки не вислизне у неї з рук. Те; що тут у формі діяльності, позбавленої мети, саме встановлює собі правила, є розум. ...Метою, до якої все зводиться, є, щоправда, дія без мети, дія як така. Ось що являє собою гра. В ній дещо робиться із наполегливістю, честолюбством і найсерйознішою віддачею. Це — перший крок на шляху людської комунікації; якщо тут щось представляється — і нехай це лише просто ігровий рух, -то глядач також це має на увазі..."

Як бачимо, позиція Гадамера значною мірою збігається з положеннями ігрової теорії культури Гейзінги. Гадамер також говорить про гру як про феномен, що виходить за межі людського життя, про принципову незацікавленість гри якимись прагматичними розрахунками, про| обов'язкову свободу ігрової дії, її ритмічність, наявність своєрідних кінців, якими обмежується ігровий рух, про встановлення правил ігрової дії, наявність наполегливості, честолюбства і серйозності в діях гравця. Ігрова концепція культури в Гадамера відносно варіанта Гейзінги збагачується трактуванням гри як характерної для життя форми саморуху, заснованого на феномені трансцендування, та виявленням функцій людського розуму в установленні правил людської діяльності, позбавленої мети.

Але філософськи найглибшим і найцікавішим аспектом ігрової концепції культури Гадамера є, видається, те, що він вбачає в здатності (і необхідності) виходу гри за просторово-часову реальність, у надлишковості гри - саму специфічність людської культури, її відмінність від інших форм життя. "Це ознака, яка в найглибший спосіб визначає людське існування... тут зростає власне людська якість існування, поєднання минулого і теперішнього, одночасність часів, стилів, рас, кланів. Це все людське. Це ... промінний погляд Мнемозини, музи пам'яті й утримування плину подій, ось що нас вирізняє. Одним з основних мотивів моїх міркувань було довести до свідомості, що саме намагання втримати зникаюче й визначає наше ставлення до світу... Отже, не випадковість цей надлишок гри, вихід у довільне, у вибране, у вільно вибране, - це духовна печать на внутрішній трансцендентності гри, яка знаменує те, що осягнення скінченності людського існування в особливий спосіб знаходить своє втілення в цій діяльності. Адже ставлення людини до смерті - це ж вихід подумки поза власний проміжок часу. Поховання мертвих, культ мертвих і всі велетенські витрати на увічнення пам'яті мертвих, на пожертви — це утримування минулого і зниклого у власній новій тривалості. Це здається мені кроком уперед, який ми робимо в процесі наших роздумів, коли не тільки визначаємо надлишковий характер гри як першооснову для нашого творчого піднесення до мистецтва, але й як глибший антропологічний мотив, за яким ми розпізнаємо те, що відрізняє гру людини, і зокрема мистецьку гру, від усіх форм гри природи - здатність надавати часової тривалості". Зацитовані слова Гадамера, власне, можуть бути зведені до тієї думки, що гра, ігрові аспекти культури, виходячи за межі реального теперішнього часу і реального тутешнього простору, потребуючи пам'яті про дещо тепер і тут відсутнє, з'єднують тим самим у єдине ціле існування людства в його історії й самоусвідомленні.

Значне місце відведено грі в трактуванні культури німецьким феноменологом Е.Фінком. Щоправда, він не надає їй такого принципово виключного значення, як попередні науковці, а відносить до одного з п'яти основних феноменів, що визначають, на його думку, людське життя. Серед цих феноменів, крім гри, Фінк називає також смерть, труд, панування та любов. Проте Фінк також поділяє думку, що гра формує культуру, охоплює і визнав чає всі аспекти людського життя і навіть визначає розуміння людиною буття. На відміну від Гейзінги й Гадамера, цей дослідник досить чітко відмежовує специфічно людські форми гри від поняття гри, що його, на думку Фінка, можна застосувати відносно поведінки і діяльності тварини чи навіть Бога.

В тому чи іншому культурологічному плані проблематику ігрових аспектів культури порушували також Ф. де Соссюр, Л.Вітгенштейн, X.Ортега-і-Гассет, Р.Кайюа, Ж.Дерріда та ін. Варто згадати тут і про творчість лауреата Нобелівської премії всесвітньо відомогй швейцарського письменника Г.Гессе, який у своєму романі "Гра в бісер" у досконалій художньо-естетичній формі також актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри.

 

 4. Культурно-історичний процес, його основні принципи та властивості.

Культурно-історичний процес – це процес постійного самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людей залежно від конкретної соціально-економічної ситуації з урахуванням регіональних особливостей. До ХХ століття культурно-історичний процес переважно розвивався на макрорівні без видимих взаємозвязків із загальним розвитком. Можна навести багато яскравих прикладів: культура Греції не впливала на культуру американського континенту, культура епохи Відродження розвивалась без звязків із культурами Далекого Сходу і т.д.. Культура як явище є загальним надбанням колективної життєдіяльності людей, але безпосередніми творцями культурного процесу є окремі особистості. За Л.Гумільовим, на розвиток культурно-історичного процесу впливає активність як окремих особистостей (пассіонаріїв), так і народу (етносу) в цілому. Ю.Бромлей стверджує, що культурний процес розвивається лише завдяки структуризації суспільства як класової спільноти. Кожна з цих теорій має право на існування, але доречно вивести узагальнюючу тезу: культурний процес розвивається впрод овж історичного часу виходячи з потреб суспільства за наявності творців, здатних реалізувати у певній формі ідею, висунуту суспільством.

Із розвитком суспільних відносин розвивається та ускладюється культурний процес; у ньому диференцюється духовна та матеріальна культура, утворюючи спеціалізовані форми, при цьому кожна одержує самодостатній напрямок і має тенденцію виокремлення в галузі, опосередковано взаємопов’язані із загальнокультурним розвитком.

Провідними формами соціокультурного процесу стали: мистецтво, релігія, філософія, наука, література, мораль, право, політична ідеологія. Ці форми, як і культурний процес взагалі, завжди тісно повязані з конкретним народом, етносом, територією і завжди мають притаманні лише їм ознаки.

Культурно-історичний процес нашої цивілізації триває 10-20 тисяч років. За цей час, за словами В.Вернадського, людство виробило наукову думку, створило в біосфері силу, яка визначає новий для земної кулі еволюційний стан – ноосферу.

Найбільшими досягненнями культурно-історичного процесу та найзначущими винаходами, які істотно вплинули на хід розвитку історії, є:

- винайдення колеса і гончарного круга;

- освоєння металів;

- винайдення книгодрукування;

- передавання інформації в просторі і часі (радіо, телебачення, компьютер, Інтернет).

На базі цих чотирьох визначальних винаходів і розвивається культурно-історичний процес.

Культурно-історичний процес поділяється на окремі культурно-історичні епохи. Критерії виділення культурно-історичних епох можуть бути різними, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура" фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура барокко і рококо.

 При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність.

 Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В.Гумбольдт і О.Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність.

 Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним. Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об'єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися.

 При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності.

 Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М.Мамардашвілі якось зазначив, що європейська цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської особистості. М.Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому випадку особистість, яка живе в певну епоху, відчуває себе і свою діяльність як основу, сходинку для наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне значення для людства кожної сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавілону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.

 Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

5. Еволюціоністська парадигма культурного розвитку.

Більшість створених у різні часи культурологічних концепцій культурного розвитку можна умовно поділити на два типи: еволюціоністські та циклічні. Концепції еволюціоністської парадигми наголошують на культурній спільності всього людства і вбачають у всій історії єдиний вектор розвитку, який утворюється послідовністю культурно-історичних епох. Іншими словами, історія культури людства розуміється як спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. Причому культурно-історичні епохи та їх послідовність у різних еволюціоністських теоріях культурного розвитку можуть визначатися за різними принципами: або як насамперед еволюція людської моралі і свідомості - рух від дикості через варварство до цивілізації, або як еволюція форм пізнання: магія - релігія - наука, або як еволюція економічно-виробничих відносин - шлях від "первісного комунізму" через закономірні стадії суспільства соціальної несправедливості (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) та перехідного соціалістичного ладу до телеологічного комуністичного майбутнього людства, або ж як процес зміни форм політичного устрою суспільства.

Спільним у всіх цих теоретичних побудовах є те, що культурний розвиток і прогрес вбачається у безперервних поступових змінах, кількісних збільшеннях одних та зменшеннях інших вимірів і якостей культури. Наприклад, у збільшеннях рівня соціальної справедливості або технічної оснащеності, зменшеннях рівня залежності від природи або расової та національної нетерпимості тощо. Окремі культури (в єдності їх історичного, національного, регіонального та інших вимірів) розглядаються культурологічним еволюціонізмом тільки в контексті єдиного загальнолюдського шляху "від..." - "до...", бачаться певними частинами цього єдиного вектора. Звідси виникає принципова можливість оцінювати різні культури за рівнем (місцем) розташування на цьому векторі. Звісно, виходячи з того, що сам вектор спрямований до мети всього культурного розвитку, а то й до реалізації певного метакультурного сенсу. Чим вище (або далі від початку відліку) розташоване місце тієї або іншої культури на цій шкалі,   тим   вона,   відповідно,   досконаліша,   прогресивніша, ближча до кінцевої мети культурного процесу і, отже, має історичне право впливати на менш досконалі культури, "підтягуючи" їх до свого рівня.

Еволюціоністська культурологічна парадигма вважається хронологічно першою (принаймні стосовно європейської науки сучасного типу). Її джерела найчастіше вбачаються в просвітницькій ідеї про те, що тенденція до змін одвіку закладена в культурі, є її суттєвою рисою, а кінцева мета розвитку внутрішньо зумовлена. Не можна обійти увагою і той  момент,  що подібні філософсько-культурологічні ідеї розвитку виникли на тлі блискучих успіхів   природничих   наук   того   часу,   зокрема   еволюціоністичного   пояснення   історії   Землі  та  розвитку біологічних видів. Показово в цьому плані, що один із найпомітніших представників еволюціонізму Г.Спенсер у своїй праці "Основи соціології" уподібнював людську культуру біологічному організму, порівнюючи виробництво з системою харчування, торгівлю - з розподільчою системою, а державу - з системою регулятивною. (Однак зверніть увагу на те, що Спенсерове уподібнення культури біологічному організму принципово відрізняється від досить поширених уподібнень культури біологічним організмам у циклічних концепціях, про які буде йти мова далі. У Спенсера йдеться про уподібнення структурно-функціональне, там же ми матимемо справу з уподібненням онтогенетичним, уподібненням за стадіями життя й розвитку.)

Німецький філософ та просвітник Й.Г.Гердер обґрунтовував ідею, згідно з якою прогрес та історія творяться людським розумом, а всі окремі культури становлять єдність, що веде до створення загальнолюдської цивілізації. У праці "Ідеї до філософії історії людства" він писав: "Ми простежили історичний шлях деяких народів, і нам стало ясно, наскільки різними залежно від часу, місця та інших обставин є цілі всіх їхніх прагнень... А проте ми бачимо, що в усьому панує лише одне начало - людський розум, котрий завжди зайнятий тим, що із численного створює єдине, з безладу - порядок, з багатоманітності сил і намірів - домірне ціле, що вирізняється сталістю своєї краси. Від безформних штучних скель, якими прикрашає свої сади китаєць, і до єгипетської піраміди, і до грецького ідеалу краси - всюди видно задум, всюди видно задуми людського розуму, котрий не перестає думати, хоча і досягає різного ступеня продуманості своїх планів. Якщо розум мислив тонко і наблизився до вищої точки в своєму роді, звідки вже не можна відхилитись ані праворуч, ані ліворуч, то творіння його стають зразковими; в них вічні правила для людського розуму всіх часів... А тому один ланцюг культури з'єднує своєю кривою лінією, яка постійно відхиляється в сторону, всі розглянуті в нас нації, а також усі, котрі тільки належить нам розглянути. І ця лінія для кожної з націй вказує, які величини зростають, а які зменшуються, і відмічає вищі точки, максимуми досягнутого..."

Тоді ж, у XVIII ст., Монтескє запропонував триступеневу еволюційну схему (мисливство - скотарство - цивілізація). Однак оскільки як наукова школа еволюціонізм сформувався тільки в XIX ст., то засновниками еволюціонізму прийнято вважати Едуарда Бернетта Тайлора (1832-1917), Льюїса Генрі Моргана (1818-1881) та Герберта Спенсера (1820-1903). Тривалий час еволюціоністська концепція культурного розвитку домінувала в багатьох національних наукових школах і досі має численних прихильників та послідовників. Серед найвідоміших представників культурного еволюціонізму, крім Тайлора, Моргана, Спенсера, слід назвати і таких науковців, як Дж.Фрезер (Англія), А.Бастіан, Ю.Ліпперт (Німеччина), Ш.Лєтурно (Франція), Ю.X.Стюард, Л.Байт, Дж.Мердок (США).

Слід зазначити, що саме за принципами еволюціоністської культурологічної парадигми сьогодні побудований шкільний курс всесвітньої історії, згідно з яким існування всього людства поділено на етапи давньої, середньовічної, нової та новітньої історії. При цьому кожен наступний період розглядається як загалом прогресивніший відносно попереднього (незважаючи на наявні специфічні в кожен історичний період проблеми, ризики та конфлікти культури) та такий, що поступово наближає культурну реальність до сучасного її стану. За принципами культурологічного еволюціонізму здебільше формуються й експозиції музеїв: від залу до залу, або від стенду до стенду проводиться ідея еволюції, розвитку, вдосконалення об'єктів і феноменів культури.

Науковий культурологічний еволюціонізм має ряд варіантів. Так, для XIX ст. характерним був так званий однолінійний еволюціонізм, який звертав увагу на певні паралелі між біологічною і культурною еволюціями, оскільки кожна з них, по-перше, виявляє тенденцію до ускладнення і, по-друге, спрямована до розвитку вищих форм, тобто вдосконалення і прогресу. Цей класичний напрям еволюціонізму XIX ст. мав предметом дослідження реальні культури і концентрувався здебільше на розподілі їх артефактів за ступенем універсальної еволюційної послідовності. Відмінності між різними культурами пояснювалися необхідністю пристосувань до різних природних середовищ.

Саме предметом дослідження ця перша версія еволюціонізму відрізнялася від другого, пізнішого варіанта еволюціонізму, який багато хто з культурологів (зокрема, Ю. Стюард) називає універсальним. Для цього різновиду еволюціонізму характерний інтерес передусім до культури в цілому, а не до різноманітних конкретних культур.

Третій напрям дістав назву багатолінійного еволюціонізму, або ж неоеволюціонізму. Він, як і однолінійний еволюціонізм, має справу з конкретними культурами, але шукає в них не універсальні закономірності та підтвердження однотипності розвитку, а скоріше аналогії в процесах, що паралельно відбуваються в різних культурах, тобто все ж таки припускає наявність певної специфіки розвитку кожної культури.

У працях еволюціоністів XIX ст. (представників однолінійного еволюціонізму) було підсумовано й систематизовано накопичені протягом століть численні та різноманітні знання про культуру взагалі, а надто про окремі культури. Хоча наголос робився на ідеї, згідно з якою всі культури проходять паралельні, генетично не споріднені етапи, але увага приділялась в основному конкретним прикладам реалізації того чи іншого культурного об'єкта чи явища в певній культурі. Праці представників цієї наукової парадигми часто нагадували своєрідні енциклопедії або каталоги культури, оскільки вважалося, що все в культурі еволюціонує і має бути систематизовано. Сучасний німецький учений І.М.Греверус, автор культур-антропологічного дослідження "Культура і повсякденність", зауважує, що в 10-томній "Енциклопедії історії світової культури", виданій наприкінці XIX ст., наводився вражаючий за обсягом перелік еволюціонуючих елементів культури: тілесна конституція, одяг, прикраси, знаряддя мисливства і рибальства, знаряддя обробки і меліорації землі, транспортні засоби для пересування водою і сушею, житла, домашні речі, посуд і сховища, інструменти, предмети поховання і поховального ритуалу, пам'ятники, зброя, релігійні предмети, музичні інструменти, орнаменти і т. д. Показово, що наведений перелік містить факти матеріальної культури, які можуть бути зібрані й систематизовані за принципом традиційного музейного каталогу.

Універсальний еволюціонізм, представлений такими дослідниками, як Л.Уайт, В.Г.Чайлд та ін., майже не цікавився дослідженнями специфічних, варіативних прикладів пристосування різних культур до свого середовища (що було характерно для класичного однолінійного еволюціонізму), а намагався сформулювати загальну суть і універсальні принципи пристосування людського роду до виживання (поза конкретними варіантами). Так, Л.Уайт писав про те, що культура «в цілому обслуговує потреби людини як роду, але це не діє, коли ми намагаємося врахувати різновиди специфічних культур». І далі: «Функціонування будь-якої конкретної культури, звісно, визначає конкретне оточення. Але якщо браги культуру в цілому, можна розглядати весь вплив оточення в комплексі, щоб отримати постійний фактор...». В.Г.Чайлд наголошував, що увага до особливого і специфічного може стати серйозною перешкодою до встановлення загальних стадій в еволюції культур. Відповідно для того, щоб виявити загальні закони еволюції всіх суспільств, ми «абстрагуємось... від деталей, зумовлених різноманітним середовищем проживання». Марксистська теорія розвитку, хоча й була розроблена в XIX ст., проте також є близькою саме до універсального еволюціонізму.

Багатолінійний еволюціонізм (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув американський антрополог та культуролог Ю.Стюард, намагається пояснити причини схожості між культурами їх паралельною тотожністю. Він спирається на положення про наявність важливих повторюваностей і періодичностей у культурних змінах і має на меті виявити специфічні культурні закони. Основним завданням багатолінійного еволюціонізму є дослідження повторюваних причинно-наслідкових відношень в окремих культурних традиціях.

Еволюціоністська культурологічна парадигма зробила значний внесок у розуміння природи людини, осягнення феномена культури, її функцій та закономірностей роз витку. Завдяки дослідженням учених-еволюціоністів людська культура набула цілісного вигляду, була впорядкована і систематизована. Проте саме ця впорядкованість, яка в деяких теоріях набула самоцільного значення, становила найвразливіше місце еволюціонізму. Адже чим більшою ставала впорядкованість, тим більше схематизувалося розуміння культурних процесів.

Циклічні теорії історичного коловороту.

Концепції другого типу – циклічні, не заперечуючи сутнісної, феноменальної єдності людської культури, не визначають при цьому наявності якогось загального, єдиного вектора змін, який би об’єднував усю різноманітність культур у певну послідовність. Іншими словами, якщо зміни в культурі з погляду еволюціонізму майже завжди трактуються як зміни розвитку, то з точки зору циклізму – скоріше як зміни функціонування. Відповідно до циклічних концепцій різні культури (принципи їх виокремлення – це самостійна проблема) не пов’язані відносинами послідовності і не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона заснована на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур.

Передумовою формування плюралістичної культурологічної парадигми стало певне перенесення уваги вчених з дослідження й аналізу культури як такої, з вивчення культурних констант, тобто постійних, загальних, стійких елементів, властивих культурі взагалі, на дослідження багатоманітності й варіативності культурних форм існування людини, на аналіз відмінностей між різними культурами. Власне, йдеться про зміну ракурсу дослідження: замість загальнолюдської культури ( яка хоча і складається з окремих, так би мовити, відгалужень і відрізків, але є цілісною і єдиною ) в поле зору потрапляють конкретні, незалежні одна від одної етнорегіональні культури.

В циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу, виявляючи себе в житті й історії різних культур. Так само як кожна людина народжується, проходить стадії дитинства, юності, зрілості, старості і, зрештою, помирає, а поруч з нею (і після неї) інші люди (близькі і далекі) також переживають різні стадії життя, так і в загальнолюдській культурі кожна окрема культура приходить, переживає певні цикли свого існування й зникає. Кожна з культур має свою власну історію, і не можна говорити про давню, середньовічну, нову історію Європи як про універсальну історичну шкалу всього людства.

На філософському рівні основою плюралістичної парадигми стали теорії історичного коловороту, згідно з якими людство в цілому або його окремі частини рухаються по замкнутому колу з періодичним поверненням до вихідного стану і наступними новими циклами відродження і занепаду. Залежно від трактування даного стану суспільства – як передодня його чергового відродження або неминучого занепаду – теорії історичного коловороту мали або оптимістичний, або песимістичний характер. Подібні теорії траплялися ще за давніх часів, наприклад у Аристотеля, давньогрецького історика Полібія, давньокитайського історика Сима Няня, які намагались угледіти в розгортанні історичного часу певні ритм і закономірність, відносно з ритмами і коловоротами природи. Ідеї історичного коловороту були також популярними в буддійських концепціях буття, в середньовічному Китаї, в арабській філософії пізнього Середньовіччя. На європейський Новий час припадає черговий сплеск їх популярності ( Макіавеллі, Віко, Фур,є ).

На методологічному рівні важливою основою плюралістичної парадигми став функціоналізм, який диктував розуміння культури як цілісності, у якій нема жодного зайвого елементу. Будь-що наявне в культурі: релігійні традиції, суспільні ритуали, специфіка ведення домашнього господарства, деталі одягу, - все має свою функцію у цілісності культури. Звідси випливає, що не можна змінити щось у культурі, не завдавши тим самим їй шкоди як цілісному і завершеному феномену. З позицій циклізму кожна культура почала розглядатись як самодостатня цінність, незалежно від того, яке місце відводить їй еволюціоністська шкала. З точки зору циклічних теорій нема культур примітивних і високо розвинутих. Усі вони різні не за досконалістю або довершеністю, а за індивідуальною суттю і до того ж можуть перебувати в даний історичний момент на різних етапах своїх життєвих цикл зовнішнім втручанням, штучно зробити культуру «дорослішою» так само неможливо без непоправної шкоди для неї.

Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М.Данілевським, О.Шпенглером, Л.Гумільовим, Е.Маєром та багатьма іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б.Маліновський, А.Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А.Тойнбі та П.Сорокіним.

Спільним для всіх прихильників циклізму було уявлення про «історичні індивідуальності», якими є всі культурні утворення, та про наявність життєвого циклу в кожної культури. Російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822-1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: «Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива і зовсім небажана неповнота. Загальнолюдського не тільки нема в дійсності, але і бажати бути ним – значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою »; «Прогрес не втому щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле , яке є поприщем історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках…» Данилевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур – або культурно історичних типів. Він сформулював зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів (Див. лекцію І).

Данилевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники і народи суто етнографічні.

Лео Фробеніус (1873-1938), німецький етнолог представник філософії культури, запропонував поняття «культурного кола » і вчення, згідно з яким певні культурні форми є характерними для певних життєвих просторів і обмежуються ними. За Фробеніусом, кожна культура є своєрідним організмом, окремою, самостійною сутністю, яка проходить ті самі стадії розвитку, що й рослина, тварина або людина.

Освальд Шпенглер (1880-1936), автор загальновідомої книги «Занепад Європи », поділяв історію на історії локальних культу кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й «тональності », вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового суспільства є занепадом, «присмерком » культури. З переходом до цивілізації ( на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в західноєвропейській – у 19 ст.) стають нібито непотрібними художня та літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на « сучасну культуру » і чесно та відверто звернутись до техніцизму.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він був переконаний у багатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом « виклику і відповіді», згідно з яким кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь не той чи інший «виклик» (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація ще не пройшла весь можливий шлях до кінця. Крім того, у своїй 12-томній праці «Осягнення історії» він писав, що абсолютно незалежними і замкнутими різні культури були тільки  до європейського Нового часу (Модерну). З цього ж періоду вони вступають між собою у взаємодію і можуть уникнути загибелі, якщо об’єднаються в єдину світову цивілізацію на основі майбутньої нової Вселенської релігії.

Одним з наслідків впливу циклічної парадигми на наукову ментальність стала зміна уявлень про музей. З точки зору циклізму для вивчення культури недостатньо зібрати її культурні об’єкти, ритуали тощо, описати і систематизувати їх. Необхідно також зясувати функцію кожного об’єкта або елемента в цілісності культури. В традиційному «еволюціоністському» історичному або етнографічному музеї експозиція організована за «каталожним» принципом, тобто експонати систематизовані й розміщені на стендах або у вітринах, акцентується увага на їхній історичній еволюції, змінах ( наприклад, удосконалення знарядь праці або специфіка костюма різних епох ). За таким принципом оформлено експозицію Національного музею історії України в м. Києві. В музеї ж, експозиція якого оформлена з позицій циклістської парадигми та функціоналізму, метою є відтворення відповідного культурного середовища. В такому музеї експонати мають демонструвати свою функцію, свою культурну роль. Відвідувач може не просто побачити «предмети вжитку», а відчути образ, своєрідність іншої культури або іншої епохи. За таким принципом організовано, наприклад, Державний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові під Києвом.

Вчені, які створювали свої концепції культури в межах циклізму, по-різному уявляли фази культурних змін, по-різному класифікували живі та померлі культури. Наприклад, М.Данилевський виділяв від 10 до 13 культурно-історичних типів (або культур), серед яких завжди називав: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавилоно-фінікійський (або давньосемітський) індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (або аравійський), германо-романський (або європейський).

О.Шпенглер нараховував вісім культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, «аполлонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), «фавстівська» (західноєвропейська), культура майя.

З циклічною парадигмою дослідження до певної міри може бути співвіднесений і прийнятий у сучасній культурології поділ усього масиву світової культури на «культурні регіони». Поняттям «культурний регіон» означається своєрідна єдність духовних характеристик певних народів, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських, етичних, естетичних світоглядних принципів. Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусульманський, тропічноафриканський.     

 


Ле
кція  ІІІ

Морфологія  та  типологія  культури

План

  1.  Морфологія культури (матеріальна, духовна, соціальна, фізична культура).
  2.  Поняття «тип» і «типологія» культури.
  3.  Історична типологія культури.
  4.  Регіональна типологія культури.
  5.  Концепції ідеальних типів М.Вебера та Дж.Фейблмана.
  6.  Концепція локальних культур М.Данілевського.
  7.  Циклічні концепції Дж.Віко, Лео Фробеніуса та П.Сорокіна.
  8.  Еволюціоністські та формаційні концепції (О.Конт, К.Маркс, А.Тойнбі, К.Ясперс).

1. Морфологія культури (від грецького «morphe» – форма, вчення) – розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури. Найчастіше культуру поділяють на матеріальну та духовну. Проте з огляду на розкриття смислового аспекту такий поділ не є достатнім. Тим більше, що розділити, протиставити одну одній духовну і матеріальну культуру неможливо. З одного боку, культура вцілому духовна, адже вона є світом смислів, тобто духовних сутностей. З іншого боку – вона матеріальна, тому що подана в кодах, знаках, текстах, які ми сприймаємо чуттєво. Таким чином культура може бути представлена як єдність духовної та матеріальної культури. Однак з дидактичною метою сучасні культурологи виділяють чотири основних елемента або сфери культури: матеріальну, духовну, соціальну та фізичну.

 Матеріальна культура включає знаряддя праці, засоби виробництва, будинки, одяг, транспорт та інше, все те, що є результатом матеріальної діяльності людини. Матеріальна культура має свою структуру, включаючи, перш за все, господарську (економічну) діяльність, об’єктами якої можуть виступати природа чи інші люди. Виходячи з цього виділяють дві галузі, створені результатами практично-перетворюючої діяльності та практично-комунікаційної.

До практично-перетворюючої належать: 1) результати матеріального виробництва (різноманітні речі для споживання), засоби праці, будівлі, одяг тощо; 2) технології та культура виробництва, які постійно оновлюються, спираючись на розвиток науки; 3) економічна культура – характер економічної діяльності людини в суспільстві, що втілюється конкретними особливостями виробництва, розповсюдження і оновлення існуючої в суспільстві системи цінностей економічної діяльності.

Економічну культуру характеризують: форми власності на засоби виробництва, їх співвідношення та взаємодія; домінування певного типу господарського механізму (ринковий – плановий); галузева структура економіки (аграрна – індустріальна); співвідношення ручної та механізованої, автоматизованої праці; рівень розвитку технологій та самої людини як суб’єкта економічної діяльності. До ідеальних елементів економічної культури належать: економічні потреби, інтереси різних соціальних груп; мотиви економічної діяльності; трудова ментальність та трудова етика; економічне мислення та творчість.

Отже, матеріальну культуру неможна обмежити або звести лише до матеріального виробництва, адже вона втілюється не лише у виробництві, техніці, а і в реалізації творчого начала матеріальної діяльності людини.

Духовна культура – діяльність, спрямована на духовний розвиток людини і суспільства, на продукування ідей, знань, духовних цінностей і, як правило, включає релігію, мистецтво, мораль, ідеологію, духовне спілкування. По суті духовна культура є ідеальною стороною матеріальної діяльності. Виходячи з того, що діяльність має складну структуру та включає в себе такі види як перетворююча, пізнавальна, ціннісно-орієнтована та комунікативна, в духовній культурі виділяють також чотири сфери:

  •  проективна, що передує матеріальній діяльності (пректи, креслення, ідеальні моделі соціальних, політичних перетворень);
  •  пізнавальна (сукупність знань про природу, суспільство, людину; особливості отримання цих знань, їх зберігання та передачі);
  •  ціннісно-орієнтаційна (знання-оцінка): моральна культура як рівень гуманності суспільства та окремої людини; мистецтво; релігія;
  •  духовне спілкування (на міжособистісному рівні та як опосередковане спілкування з митцями).

Соціальна культура включає виробництво, розвиток та вдосконалення суспільних умов життя людини. Соціальна культура характеризує діяльність держави, різноманітних соціальних інститутів, громадянського суспільства. Головними складовими соціальної культури є політична та правова культура.

Фізична культура включає чотири основні сфери:

  •  культура відтворення людського роду (стихійне або планомірне, усвідомлене);
  •  физична культура та спорт (розвиток фізичних здібностей людини);
  •  здоровий спосіб життя (культура харчування, розпорядок дня, організація праці та дозвілля, відсутність шкідливих звичок);
  •  діяльність у сфері медицини (збереження та відновлення тілесно-духовних потенцій організму людини). Одночасно є елементом матеріальної культури, адже від останньої залежить матеріальна база системи охорони здоровя.

В и с н о в о к: не дивлячись на різноманітність конкретних форм культура виступає як цілісність, як система.

2. Типологія культур (від грецького typos – відбиток, форма, зразок) – науковий метод, основу якого становлять систематизація періодів розвитку культури за найзагальнішими ознаками, властивостями, а також розрізнення культур за найсуттєвішими підставами. Використовується з метою порівняльного вивчення суттєвих зв’язків, функцій, відносин, рівней організації культури.

Тип культури – це ствердження подібності, загальних рис, які знаходимо в деяких культурах, що відрізняються від інших.

Іноді в культурологічних дослідженнях використовують поняття «соціокультурний світ».

Соціокультурним світом називають суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури, що забезпечує цілісність соціокультурного світу. Культура утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність членів суспільства. Це середовище об'єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнені у сферу окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов'язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).
Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ — це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле (на підтвердження таких думок виступають процеси глобалізації), але до сьогоднішнього дня людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів
.

Для побудови типології культур важливо враховувати, що вона залежить від розуміння самого поняття «культура», особливостей розуміння культурно-історичного процесу, від врахування фактора часу (синхронна) або без врахування часу (діахронна класифікація).

Однак головна умова типологізації – наявність одного критерія, за яким і визначають тип культури. Наприклад: спосіб трансляції культурного досвіду (традиційні – нетрадиційні); структури соціальної стратифікації (сільська – міська); хронологічна послідовність; визнання існування особливого утворення або фундаментальної форми всесвітнього соціокультурного досвіду – Сходу та Заходу (відповідно – поділ культур на «східні» та «західні») тощо.

Сучасне культурологічне знання включає:

  •  історичну типологію (класифікація культур, що існували в історії людства, за їх типом та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі);
  •  структурну (морфологічну) типологію (вивчення культур з точки зору подібності або відмінності їх структури, незалежно від генетичної або територіальної близькості, тобто, визначаються певні культурні риси, що характеризують конкретну культуру як унікальну модель або комплекс елементів);
  •  системна типологія (виділення типів культури та побудова логічно обгрунтованого їх взаємного розташування на грунті певних класифікаційних принципів, визначених дослідником, або тієї чи іншої узагальненої моделі культури).

В межах названих напрямків сьогодні існує не один десяток різноманітних типологій, які відзначаються суттєвими розбіжностями вихідних принципів та завдань. Тим не менше їх можна умовно поділити на:

  •  структурні культурно-антропологічні класифікації (багато різних класифікацій, що спираються на ідею існування так званих культурних ареалів. Тобто, класифікації, елементи яких мають локально-регіональний та статистичний характер, а поєднання цих елементів було найчастіше вільним, випадковим. На практиці це призвело до створення багатьох класифікаційних схем для одних і тих самих етнографічних данних. Наприклад, Купер, Беннет та Берд поділили всю територію Південної Америки на три культурні ареали, Стюард – на чотири, Стоут – на одинадцять, Мердок – на двадцять чотири. Розуміючи проблематичність такої класифікації, пізніше культурантропологи запропонували більш широкий типологічний підхід);
  •  концепції ідеальних типів (М.Вебер, Дж.Фейблман);
  •  концепції локальних культур (М.Данілевський, О.Шпенглер), регіональні типології;
  •  циклічні концепції: патріархальна – матріархальна (Й.Бахофен, Л.Фробеніус), концепції Дж.Віко та П.Сорокіна;
  •  еволюційні та формаціонні концепції: руху від механічної до органічної солідарності (Е.Дюркгейм), руху від общини до суспільства (А.Тьонніс), «культурно-енергетична» концепція Л.Уайта, руху від локальних культур до єдиної загальнолюдської культури (А.Тойнбі), теорія трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (О.Конт), суспільно-економічних формацій (К.Маркс), концепція К.Ясперса, та інші.

3. Історична типологія культури.

Як зазначалось вище, культура - це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо.

Критерії визначення певного історичного типу культури:
1) спосіб створення матеріальних цінностей;
2) ставлення до природи;
3) існуючі в спільноті правила поведінки;
4) самоусвідомлення і самоідентифікація;
5) світогляд;
6) сприйняття інших народів;
7) суспільна форма організації індивідів.

Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 1) спосіб освоєння світу, 2) світобачення,  3) форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.

Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала "пара": фізична сила людини - природа. Навколо генезис цієї взаємодоповнюючої "пари" і розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні події. Але в самій "парі" проходили процеси накопичення інформації про світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на інший, її сходження було пов'язане з переходом до більш продуктивних засобів виробництва. На основі їх класифікації К. Томпсон ввів поняття трьох віків: кам'яного, бронзового, залізного. Зазначимо, що вперше ця ідея зустрічається в поемі "Про природу речей" римського філософа, поета К.Лукреція.
З першою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогосподарських культур розпочинається найбільш довготривалий історичний етап - етап аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних людей (залишків матеріальної культури) свідчить, що це сталося більш як сім тисяч років тому. В 30-ті роки XX ст. англійський археолог Гордон Чайлд запропонував назвати перехід людської спільноти до землеробства і скотарства неолітичною революцією.

Час зародження аграрної культури і культури взагалі хронологічно не співпадають. Культура як така виникає там, де вперше людина користується річчю, створеною не природою, а самим індивідом із природнього матеріалу.

Питання про час виникнення локальної різниці в таких предметах сучасна наука повністю не розв'язала і орієнтовно датує його середнім палеолітом.
Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою перших цивілізацій. Більшість науковців вважає, що ранньоземлеробська (аграрна) культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічного неоліту Ієрихона (Ієрихон - місто, згадується в Біблії, розташоване в долині р.Йордан на пагорбі Тель-ес-Султан). Однак сучасні археологічні дослідження свідчать, що ранньоземлеробські культури Європи такі ж давні, як і культури Близького Сходу. Чи була самобутньою найдавніша в Європі землеробська культура Балкан, чи вона привнесена з Малої Азії - однозначної відповіді немає. Але пам'ятки цього географічного району (VI тис. до Р.Х.) свідчать про високий рівень аграрної культури.

Наступний етап у розвитку аграрної культури пов'язаний з формуванням перших ранньокласових держав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту зародилась в Північно-Східній Африці. "Даром Нілу" називали Єгипет у сиву давнину, так його називав і Геродот. У третьому тисячолітті до Р.Х. в долині Нілу уже існує єдина держава. В період Давнього Царства (2800-2300 рр. до Р.Х.) Єгипет розповсюдив свій вплив на території Сінайського півострова, Південну Палестину і Нубію. Зокрема, похід в Нубію (2800 р. до Р.Х.) дав Єгипту 7 тисяч полонених, 200 тисяч голів худоби. В цей період розвивається садівництво, городництво, виноградарство, окультурюється бджільництво. Зерно (ячмінь, пшениця) - головне багатство аграрної культури Єгипту. При правлінні III царської династії швидко поширюється кам'яне будівництво із застосуванням предметів праці з міді. В період Середнього Царства (2200-1800 рр. до Р.Х.) використовуються предмети із бронзи, розробляються поклади міді на Сінаї, золота - в Північній Нубії. В епоху Нового Царства (1580-1085 рр. до Р.Х.) Єгипет займає провідне становище в Східному Середземномор'ї. В країну ввозиться велика кількість сировини, худоби, золота, полонених. В VII - VI ст. до Р.Х. повсюдно застосовуються предмети праці, виготовлені із заліза. На цей час припадає винайдення шадуфа (важіль, журавель біля криниці), способів муміфікації, вироблення скла. Раби стають основною продуктивною силою (за 30 років Рамзес ІІІ подарував храмам 100 тисяч полонених і понад 200 тисяч га родючих земель). Із завоюванням Єгипту Олександром Македонським (322 р. до Р.Х.) закінчилась епоха фараонів, розпочався період Елінізму.

До сьогодні вчені світу ведуть дискусії щодо джерел Єгипетської культури. Знайдена в кінці XIX ст. доісторична культура на території Верхнього Єгипту, котра не була схожою на культуру Царських династій, породила теорії позаземного походження Єгипетської цивілізації.

Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії, Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали єдину спільну рису - це були цивілізації аграрних культур.

У IV ст. нашого часу колись могутня Римська імперія розпадається на західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося християнство, виникає нова імперія, що пізніше дістала назву Візантійської. На заході протягом декількох століть продовжувався процес формування держав, що пізніше склали західноєвропейську середньовічну спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.) поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.

Виникнення візантійської і західноєвропейської культур мало об'єктивні причини. Розвиток міст, поява нових, більш продуктивних, засобів виробництва в аграрному секторі стримувалися існуючою суспільною організацією, політеїстичним світоглядом, низьким рівнем продуктивності праці. Нові форми співжиття утворилися ще в період стихійного зародження феодальних відносин всередині рабовласницьких. Указом імператора Каракалли (212 р.) все населення, яке проживало на землях міст, здобувало право римського громадянства. Це привело до перерозподілу і концентрації земельної власності, створило умови для закріпачення частини населення. Починає ігноруватися визначальний принцип римського права - рівність всіх громадян перед законом. Спочатку це була відносно безболісна форма вирішення гострих соціальних проблем. Ідейні засади цього процесу були започатковані розповсюдженням християнства на початку І ст. Після жорстокого протистояння з язичництвом у ІІІ-ІУ ст. християнство отримує імператорське визнання. Загальний розпад рабовласництва і початок інформування феодальних відносин у Візантії припадає на середину IV-VІІ ст., У Західній Європі - на століття пізніше. Як бачимо, середньовічна культура, як і первісна та ранньокласова, за своєю формою була аграрною.

Зародження буржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактуру започаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства. "Пара" людина - природа трансформувалась в нове, надзвичайно складне, системне, утворення - трикутник: людина - природа - машина. Відбувся перехід від аграрної культури до технічної.

Поклавши в основу типології культури суспільно-економічні формації, можна виділити чотири її історичні типи. Однак бурхливий розвиток машинного виробництва, освоєння нових видів енергії, революція в засобах комунікації внесли в цю структуру свої корективи. Нова економічна формація, що остаточно перемогла в XVII ст. і започаткувала "Золотий вік" буржуазних відносин (XVIII ст.), виявилася настільки динамічною, що не лише науковець, а й пересічний громадянин протягом життя свого покоління фіксує глибокі структурні і змістовні зміни в культурі. Тому ряд наукових шкіл Заходу, керуючись соціально-економічними критеріями періодизації, виділяє нові структурно-хронологічні межі у розвитку культури.
Структуризація (групування) відбувається не за типом і значущістю продукту (аграрна культура, технічна культура), а за способом привласнення та виробництва (виробництво як технічний термін: машини та їх види за енергетичними параметрами).
Як видно із структурної схеми, егалітарне суспільство відповідає зрівняльному типу розподілу продукту і тотожне первісному. Диференційоване суспільство (або стратифіковане, ранжувальне, ієрархічне) тотожне ранньокласовому, феодальному і сучасному суспільству.
Наукові дослідження культури, що розпочалися в епоху Відродження і продовжувалися в епоху Нового часу, в основу яких покладений розподіл матеріальних благ, носили пошуково-гіпотезний характер. Зокрема, Ж.Кондорсе, розглядаючи генезурівнів господарської діяльності, виділяв культуру полювання, рибальства, землеробства. А.Фергюсон ділить весь історично-культурний період на дикість - варварство -
 цивілізацію.

У вивченні еволюційного розвитку Землі на основі археологічних досліджень використовують геологічну періодизацію. Виникнення людини припадає на кайнозойську еру. Дослідження цього періоду дозволяє виділити визначальні детермінанти, що забезпечили подальший розвиток такого унікального явища природи, як людина та її культура.

Нові знання в галузі фундаментальних наук кінця XX ст. стимулювали увагу дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи. На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному - визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних релігій і є такою ж "язичницькою", як і дві тисячі років тому.

3 одного боку формування загальнолюдських цінностей вимагає монотеїстичного світосприйняття (в широкому розумінні), а з іншого -соціально-історичні протиріччя уже між сучасними "племенами" (читай державами) не адекватні рівню загальнолюдських потреб. Отже, періодизація культурно-історичного процесу, що ґрунтується на хронології духовних начал, може бути найбільш плідною при вивченні окремих галузей людської культури, особливостей її змісту і форми, розповсюдження серед народів - сусідів тощо.
Як зазначалось вище, визначальним елементом культури є людина, яка одночасно виступає її суб'єктом і об'єктом. Зрозуміло, що сукупність Створеного людиною (матеріальні і духовні цінності) в різні історичні часи була різною як за формою, так і за змістом. Суспільні науки, враховуючи цю обставину, виділили певні особливості розвитку соціокультурного поля в різні історичні періоди.

Насамперед, з поступальним розвитком людства формувався певний культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи вторинності в системі людина - культура є некоректним. Первинними є одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм) дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на рівні їх прогресивного значення в історії людства.

 4. Регіональна типологія культури.

Не применшуючи значимість окреслених вище підходів до типологізації культури, слід зазначити, що на сьогодні найбільш плідною в науковому відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну детермінанту - культурний регіон. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі.
Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів.

Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв'язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в 80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6 культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не "європейського, а "європейсько-північноамериканського" регіону.

Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології про те, що "традиційний погляд на північноамериканський регіон як на "новий світ", котрий "віддзеркалює" європейські надбання, вичерпав себе".

Дійсно, сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на світовий розвиток вплив співмірний з впливом культур таких регіонів, як європейський чи арабо-мусульманський та інші. Автори означеної вище нової школи окремо виділили культуру слов'ян, розглядаючи культуру українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства.
Наукові засади такого погляду цілком явні, значимість дослідження дозволяє зробити ряд фундаментальних висновків, що дають зрозуміти особливості культурно-історичного розвитку України.

Арабо-мусульманський культурний регіон.

На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені в просторі, об’єднуються у велике державне утворення - Арабський халіфат, після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне _ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя - від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.
Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії і секти (суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечі між мусульманами.

В процесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює норми співжиття, в особливий символ ісламського світу із своїми релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш значущі для всієї людської спільноти.
Під впливом ісламу формувались суспільно-філософські системи, мистецтво, архітектура (мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.

Основні положення ісламу викладені в Корані (араб. - читання) священній книзі мусульман. Вчені вважають, що Коран сформувався під час переходу від родоплемінної до класової організації народів стародавньої Аравії. Коран суттєво відрізняється від усіх літературних пам’яток духовного характеру. Він не має якоїсь цільної обґрунтованої структури як за формою, так і за змістом. Зміст носить стихійний характер і містить пророчі одкровення, проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові та етико-правові норми. Коран як світова пам'ятка культури є цінним тим, що це найдавніший прозовий твір, написаний арабською мовою, який відображає складний і соціальне болючий процес переходу до нової епохи, принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.
Завойовуючи землі на заході і сході, араби знайомляться з новими для них культурою, природничими та гуманітарними науками. Мистецтво арабського світу було регламентоване Кораном, який забороняв зображати сферу божественного. Зате набуває розквіту лірична поезія, складаються поетичні школи, каліграфія із форми знаків переходить у форми орнаменту, що склали систему релігійної символіки.

Як зазначають сучасні дослідники арабської культури, в ХІV-ХVІ ст. найбільшого розвитку досягає мистецтво книжкової мініатюри відомих живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретні та побутові зображення з'являються з XV ст. і пов'язані з іменем художника Кемаледіна Бехзада.

Культура арабсько-мусульманського регіону, базуючись на Корані, швидше була культурою формування світського життя за нормами "Священної книги". Розвиток матеріальної культури був більше детермінований зовнішніми, ніж внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовували досягнення природничих наук, набуті в інших країнах світу.

Африканський культурний регіон

Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники (материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його особливості:

1 - поширення зв'язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення локальних культур народів Африки;

2 - строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку, оскільки межові зв'язки з іншими народами стимулювали проникнення нової для африканців культури в центр континенту.

Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного підходу дозволяє виділити в ньому рад відносно самостійних культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем розвитку Африки використовують різні критерії виділення історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за змістом культуру африканського континенту обмежені історичними документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет, Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців вважають що на території Африки відбулося виникнення первісної людської культури (2,5млн.р.), яка пізніше розповсюдилась по усій Азії та Європі. Дослідження Природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де виникла первісна Людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна культура, є декілька і, насамперед, це не були зони із сприятливим кліматом.

Структура культурно-історичних зон:

1. Північ тропічної Африки – Судан;

2. Басейн річки Конго - 3аїр, ЦАР, Камерун Гвінея, Габон, Конго;

 3. Східна Африка - Ефіопія, Джибутті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві;

4. Південна Африка - Ангола, Мозамбік (південь), Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд, Лесото.

У класичному розумінні в III тис. до Р.Х. під Африкою розуміли землі Лівії та Ефіопії, з якими Єгипет уже в той час мав зв'язки, а єгипетські Мореплавці (УІ-У ст. до Р.Х.) плавали навколо цього континенту. Єгиптяни не обмежувалися лише знайомством з побережжям Африки, а проникали вглиб її території. В У-ІІІ ст. до Р.Х. народи усіх культурних зон Африки мали міцні торговельні зв'язки зі своїми сусідами і в першу чергу з Єгиптом. Аналізуючи вплив африканської культури на розвиток Єгипту, африканознавці виділяють найбільш розвинену частину африканського континенту і розглядають її як зону формування цього культурного регіону.

Наявність різних культурних зон утруднює можливості системного аналізу цього регіону, тому що одні і ті ж явища культури тут суттєво рознесені в часі і просторі. Зокрема, якщо перші державні утворення в Західній Африці виникають у III ст.. після Р.Х., то в Центральній Африці -з X ст., у Східній та Південній Африці - з IV ст. Це саме можна сказати про релігію, мистецтво, художні ремесла тощо.

Як і в більшості народів світу, уявлення африканців про світобудову носили релігійно-міфологічний характер. В них тісно переплелись надприродне та природне начала. Надприродне: головне божество є першопричиною усіх божеств, котрі опікуються землею, лісами, водою, предками тощо. Предки забезпечують взаємозв'язок надприродного (їх душі) і природного. Включення в релігійне життя все нових і нових членів відбувалося природнім шляхом через цілу низку релігійних обрядів.

Археологічні дослідження африканського культурного регіону в XX ст. стали переконливим доказом наявності високої художньої культури. Вуглецевий аналіз віку знахідок засвідчує, що вже понад 10 тисяч років у цих народів існували петрогліфи та наскальний живопис, багатий як жанрами, так і використанням різних технік та фарб.

Далекосхідний культурний регіон

При аналізі цього регіону, як правило, розглядають народи Китаю і Японії. Однак ряд дослідників, беручи до уваги, що тут присутні три основні групи населення монголоїдної раси: північна (Сибір і північно-східний Китай); східна (Монголія, північ Китаю); змішана (південь Китаю, Індонезія), - розширює межі культурного аналізу. Спільною ознакою цього регіону є не тільки географічні межі, раса, але й особливі релігійні, соціально-філософські системи, такі як: синтоїзм, даосизм, буддизм, конфуціанство, легізм тощо. Культура цього регіону особлива й тим, що тут самоусвідомлення спрямоване у внутрішній духовний світ людини, тоді як у більшості народів - на природне оточення індивіда, матеріальний світ.

Культура Китаю є найдавнішою, містить лише їй властиві елементи. Зокрема, населення Китаю тисячоліттями проживало і проживає в одному чітко окресленому географічному регіоні, протягом тривалого часу було духовно відокремлене від культур інших народів. У другій половині XX ст. вчені світу визнали, що територія нинішнього Китаю була одним із районів формування первісної людини. Перші державні об'єднання на території нинішнього Китаю датуються другим тисячоліттям до Р.Х. Вони пройшли складний шлях розвитку, занепаду та відродження і сприяли формуванню таких китайських імперій, як Цінь, Хань, пізніше царств Вей, У, Шу. Лише у VI ст. завершується болючий процес боротьби династій і країна об’єднується династією Суп, яка змінюється династіями Тан, Сун, Мін, Цін. Остання зазнала поразки у 1911-1913 р.р. під час Сіньхайської революції. Міжусобні війни, боротьба за владу між різними родоплемінними групами заважали розвиткові Китаю, тому не випадково, що у У-ІУ ст. до Р.Х. з'являється вчення Конфуція, основним змістом якого були соціальна гармонія, гуманізм. Слід зазначити, що уже на цей час Китай освоїв культуру зрошуваного землеробства, будівництва каналів, володів знаннями з астрономії, математики, мореплавства, медицини.

Конфуціанство позитивно вплинуло на розвиток усіх видів мистецтва. Практично до X ст. в Китаї складаються основні жанри живопису, заявляються наукові праці про мистецтво, розвиваються література, мистецтво забудови, започатковується театральне мистецтво.
Японія для європейців стала відомою в період класичного Середньовіччя як країна незнаних до того часу форм спілкування, співжиття, особливої соціальної організації. Японія - острівна країна, тому не дивно, що історичні відомості про неї належать самим японцям. Поява племінних панівних союзів припадає на НІ - IV ст. Використання праці рабів у цей період не набуло загальносуспільного характеру і не стало домінуючим фактором у формуванні японської культури. Запозичення буддизму від свого сусіда Китаю стимулювало культурний розвиток Японії. Феодальний кодекс Тайхорьо (початок VIII ст.) зафіксував Створення ранньофеодальної жорстко централізованої держави.

Європейський культурний регіон

Основні характеристики Європейський культурний регіон:

1) швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;

 2) формування основних культурних стилів;

3) динамічне освоєння природного середовища;

4) створення машинного виробництва;

5) лідерство у світовому культурному розвиткові.

Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття.

У давнину територія сучасної Європи була етнічно неоднорідною. Греки, етруски, ромеї, кельти, лігури, іберійці, іллірійці, фракійці, скіфи склали за історично короткий проміжок часу основні нації сучасної Європи. Як вважає більшість науковців, основи європейської культурної спільноти започатковані в ранньому Середньовіччі (V-ХІ ст.). В цей час різні етноси, що проживали на цій території, та прийшлі племена з півночі через болючий процес формування та розпаду нових державних утворень складають основи західноєвропейського Середньовіччя.

Однак європейський культурний регіон - це не тільки середньовічна Європа другого тисячоліття, але й насамперед висхідний розвиток від античності, християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації, Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не виділяла себе із природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги - як люди.

Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів, філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру, музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.
Увага. Антична Європа, будучи рабовласницькою, не пройшовши етапу феодального розвитку, в управлінні на тисячоліття випередила соціально-економічний розвиток Європи, започаткувавши такі типові для буржуазного суспільства форми демократії, як поліс, сенат, виборність.

У своєму розвитку західно-європейське Середньовіччя не було однорідним як за складом населення, так і за способом становлення тих чи інших державних утворень. Однак, в його основі загальними рисами є аграризація населення, соціальна диференціація, християнство. Останнє і як певна культурологічна концепція давало відповіді на "усі" питання. В літературі другої половини XX ст. можна зустріти визначення Середньовіччя як етапу інквізиції, догматизму тощо. Але це радше політичні терміни, ніж науково обґрунтовані теореми. Середні віки були прогресивним явищем у зміні суспільно-економічних формацій. У цей період широкого поширення набуває освіта, зароджується латинська міська та сільська література, лицарська поезія, поезія трубадурів та вагантів, готичний стиль в архітектурі, університетська освіта. Домінуючим стає сакральне мистецтво.

Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII - перша чверть XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в природничих науках, гуманізм в суспільних відносинах (Раннє Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію - зміну наукової парадигми. Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого античним світом чи формуванням нових відносин, - вона була своєрідним способом життя, мислення, світобачення. 

Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша технічна революція лежали в основі наступної епохи - епохи Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток світової спільноти - суспільно зпрогнозованим, з передбачуваними етапами в майбутньому.

Індійський культурний регіон

В основі виділення цього регіону лежать два фактори: географічний територія і місце) та культурно-історичний (своєрідність розвитку). За етнічно-родовим походженням тут проживають араби, афганці, бхіли, греки, гуни, кушуни, тюрки та інші. В довідниках зазначено, що понад 72% складають індоарії. Населення Індії розмовляє 834-а мовами і діалектами і налічує близько 80-и етносів. Індія пройшла складний шлях свого розвитку. Як цілісне утворення вона перебувала дуже короткі періоди, весь час потрапляючи під поневолення іншими народами. Незважаючи на це культура Індійського регіону зберегла свій специфічний характер і своєрідність. Вона почала складатися у IV тисячолітті до Р.Х. і уже в III тисячолітті панувала на території близько 2 млн. квадратних кілометрів. Незважаючи на наявність писемності і значну писемну спадщину, уявлення про культуру цього періоду детерміновані залишками матеріальної культури (письмові джерела повністю не розшифровані). Загально прийнято вважати, що в цей період уже панував культ богів, храму. Сутністні елементи культури цього періоду прослідковуються в культурі наступних тисячоліть, що дає підставу вважати цей період визначальним у всьому подальшому культурному розвитку. У другому тисячолітті до Р.Х. відбувається розселення арійських племен, формування нової культурної єдності - індійської культури.

Початок першого тисячоліття заклав підвалини системного релігійного світобачення, викладеного у Ведах (священне знання), що стали основою веданти - філософської системи. Жорстка кастова система, не підлягаючий сумніву авторитет брахманів, невдоволеність населення своїм соціальним станом сприяли формуванню буддизму і джайнізму з їх чотирма істинами: існування страждань, причини страждань, звільнення від страждань, шлях до звільнення. Звільнення від страждань можливе шляхом медитації.
Джайнізм і буддизм приживались на реальному соціальному ґрунті і поступово наповнились положеннями брахманізму, сформувавши такий релігійний напрямок як індуїзм, що став духовним світоглядом сучасної Індії.

Світоглядні релігійно-філософські системи індійського регіону суттєво вплинули на зміст і форму його мистецтва. До наших часів збереглися такі сакральні пам'ятки архітектури, як релікварії, колони, храми, монастирі. Пам'ятки світської архітектури практично не збереглися і відомі з історичних описів. Література, скульптура, живопис в основному носили релігійний характер, часто були пов'язані з етнічно-родовим сприйняттям світу, є художньо канонізованими, що сприяло збереженню і трансформації в сьогодення тогочасного світосприйняття.

Латиноамериканський культурний регіон

Особливість цього регіону в тому, що його культурні засади слід розглядати в двох історичних площинах: до відкриття Америки і після відкриття Америки. В доколумбовий період цей регіон був заселений індіанськими племенами, вихідцями із Азії. Сучасна наука доводить, що це сталося ще 70-25 тис. рр. до Р.Х. В період з III по IX ст. тут явно виділяються дві культурні зони: Мезоамерика та Андська область. Сьогодні ці зони пов'язані з такими колись високорозвинутими цивілізаціями, як майя, ацтеки та інки.

Сучасні дослідження не дають однозначного пояснення всіх особливостей культури цих цивілізацій, причин освоєння ними природничих наук, призначення багатьох залишків матеріальної культури (канали, дороги, величезних розмірів загадкові геометричні знаки тощо). Археологічні розкопки свідчать, що до інків, майя, ацтеків тут тривалий час існували такі культури, як Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму, Тіауанако та інші. Культура людей стародавньої Америки вражає і сьогодні. Вони мали добрі знання з математики, астрономії, медицини, мореплавства; розвивали багатогалузеве ремесло, освоїли такі землеробські види культур як кукурудза, картопля, помідори, соняшник та інші; винайшли письмо, відкрили каучук, створили багатожанрову літературу, міфологічний та історичний епос, філософську і любовну лірику, казки, пісні, були добрими архітекторами - створили храмову архітектуру культу Сонця, володіли мистецтвом настінного живопису.

Кінець XV ст. поклав початок занепаду цієї самобутньої багатовікової культури. Європейці з'явилися тут як завойовники, африканці - як їх раби. Виникають нові расово-етнічні утворення: метиси, самбо, мулати. Практично з початку XVI ст. в цьому регіоні починає формуватись нова людина, культурно-етнічна самоідентифікація якої стала не просто складною, а в більшості випадків неможливою.

У XIX - першій чверті XX ст. прибуття в Латинську Америку вихідців із Близького Сходу та Європи призвело до такого багатоетнічного змішування рас, якого до того людство не знало. В культурно-історичному плані цей процес не був однорідним.

Відносна ізоляція від культури Старого Світу зберегла в лоні народної культури (фольклор, міфологія, ритуали) здобутки корінних народів Латинської Америки, а пізніше, проникаючи у культуру Старого Світу, створила нові інтегративні цінності.

5.Концепції ідеальних типів М.Вебера та Дж.Фейблмана.

На початку ХХ століття М.Вебером були розглянуті ідеально абстрактні способи соціокультурної інтеграції, що стало основою вчення про ідеальні типи культур.

Ідеальний тип, за Вебером, - це теоретична конструкція, образ-схема, отримана в результаті спрощення, посилення та логічного поєднання рис феноменів, що трапляються в різні епохи, в різних культурах.

Ідеальні типи культур були виділені на грунті аналізу соціуму за видом існуючого панування. У чистому вигляді М.Вебер виділяє три таких типа:

  1.  раціональний тип панування, що обумовлений раціональними інтересами тих, хто підкорюється, і тих, хто панує. Відповідним йому є правовий тип держави, покора перед законом, а не перед авторитетом;
  2.  традиційний тип панування, що грунтується на святості традицій та звичаїв. Відповідною йому є патріархальна спільнота на чолі з господарем, якому безумовно підкоряються всі члени спільноти;
  3.  харизматичний тип панування, що повязаний з емоційним сприйняттям влади. Нагадаємо, що харизма – це певні якості особистості, набуті або дані від народження, які дозволяють надихати людей та вести їх за собою). За Вебером, харизма була притаманна засновникам світових релігій (Будда, Іісус, Мухаммед), видатні полководці (Олександр Македонський, Юлій Цезарь, Тамерлан, Наполеон), та видатні політики (Авраам Лінкольн, Петро Перший, В.І.Ленін).

Ідеальний тип не має прямого аналога в реальній історії культури, він є умовністю, науковою абстракцією, яка дає можливість досліджувати численні феномени реальних культур, вивчати причини й характер відхилення реальних культурних типів від ідеальних.

Інша класифікація ідеальних типів культур була запропонована Дж.Фейблманом. Він, як і Вебер, підкреслював, що виділені ідеальні типи не співпадають з реально існуючими культурами. Ідеальний тип – це абстрактна модель, що може бути присутньою в реальній культурі автономно або з кількома подібними моделями.

Фейблман виділяє сім таких типів: чотири ранніх та три розвинених.

Р а н н і    т и п и    культур:

1) допервісний тип культури: люди кочують, використовуючи коней як їжу та транспорт. Допервісні люди не перетворюють природу, шукаючи в ній підтримку. Головне питання, спрямоване до представників цієї культури, за Фейблманом, наступне: «Наскільки потрібен саме ти, щоб ми всі вижили?» Становище людини повністю визначається її фізичною силою. Соціальна організація не розвинена. По суті ця культура – перманентна, нескінчена боротьба за виживання.

2) первісна культура: звичаї та інститути соціальної групи формують людину настільки, що вона не уявляє власного існування поза групою. Головне питання, спрямоване до первісної людини: «Наскільки ти ввімкнена в спільноту?» Позитивний індивід – той, хто ретельно дотримується культурних зразків традиційного стилю життя. Розподіл праці здійснюється в інтересах всього суспільства. Первісна культура більше залежить від природи, максимально пристосовується до неї. Розвивається скотарство, землеробство. Ця культура створює божества, які допомагають людині вижити.

3) воєнний тип культури: ідея виживання поступається ідеї володіння речами. Ця культура виявляється у таких видах діяльності, як торгівля та військова діяльність (алчність та хижацтво). Головне питання до її представників: «Як добре ти підкорюєшся?» Сформована цілковита влада меншості та покірливість більшості. Людина повинна відмовитися від власних інтересів заради досягнення загальної мети. Ця культура скоріше регламентована, ніж організована. Господарська діяльність грунтується на ефективному використанні природних ресурсів та розвитку работоргівлі. Поклоніння не природним божествам, що допомагають вижити, а богам війни.

4) релігійний тип культури: відкидає активну діяльність, її ідеал – пасивність та невизначеність. Все визначається Богом і йому підкоряється. Загальна мета – відмова від значущості земного життя в ім»я досягнення вічного потойбічного життя. Питання до людини цієї культури: «Наскільки ти побожна?» Ступінь конформізму надзвичайно високий. Спосіб виробництва – феодальний. Головний соціальний інститут – церква. Релігійна культура відкрита для контактів з іншими культурами, переймає релігійні елементи інших культур, проте зачиняє двері перед науковими дослідженнями. По відношенню до культурного прогресу відіграє роль заборони або обмеження.

Р о з в и н е н і    к у л ь т у р н і    т и п и:

1) цивілізаційний або урбаністичний тип культури: людина повинна задовільнятися лише дійсністю, яку може пізнавати за допомогою відчуттів та інтелекту. Наука та мистецтво розвиваються як засоби самоствердження та саморозвитку. Головне питання: «Наскільки індивідульні твої відчуття?» Ідеальна особистість – та, що спроможна створити власні унікальні критерії почуттів, думок, дій. Єдність суспільства досягається надзвичайними зусиллями, спрямованими на обєднання індивідів. У соціальному житті відсутня спільна мета. Спосіб виробництва – капіталістичний. Людина цивілізованого типу отримує задоволення від життя, перебуває у пошуках різноманітності. Ця культура – атеїстична.

2) науковий тип культури: домінує теорія, у відповідності до якої відомі наукові закони діють на будь-якому рівні буття. Провідний мотив діяльності – дослідження, а мета досліджень – відкриття законів природи. Головне питання до представників цієї культури: «Наскільки ти допитливий?» Ідеальний тип особистості – дослідник, що перебуває у перманентному процесі пошуку таємніць буття. Відповідно до цього, мета культури – безперевне вдосконалення можливого майбутнього реального світу. Науковий тип культури надає індивіду йти власним життєвим шляхом, неповторним, відмінним від інших, проте таким, що забезпечує особистості задоволення від реального служіння цілям суспільства. Єдиний бог, якого визнає людина наукового типу – природа.

3) пост-науковий тип культури: провідна роль як і раніше належатиме дослідницькій діяльності, головна мета – знання. Питання, що ставиться до представників цієї культури: «Наскільки ти досконалий?». Ідеальна особистість – та, що задтна поєднати в собі граничну спеціалізацію з всеохоплюючим інтересом та розумінням. Мета цієї культури – створення раю на землі (або хоча б максимальне наближення до цієї мети). Постнаукова культура віднайде способи застосування наукових методів до вирішення психологічних та соціальних проблем. Цікаво, що людині цієї культури будуть притаманними релігійні почуття, проте без ганьби на адресу нечистого, адже все створене Богом в однаковій мірі богоподібне.

Крім запропонованої класифікації культур, Фейблман визначив фактори, від яких залежить рівень розвитку культури. Останній прямо пропорційний високому ступеню соціальної організації, що дозволяє вирішувати проблеми, які турбували попередні покоління, автоматично.

 

6. Концепція локальних культур М.Данілевського

Думку про те, що не існує єдиної культурної історії людства, а лише окремі замкнені локальні культури зі специфічними характеристиками,  висловив ще у другій половині ХІХ століття М.Данілевський («Росія та Європа»). Класифікацію локальних культур він здійснює за декількома підставами.

Наприклад, за роллю в історії та ступенем самоореалізації Данілевський виділяв три групи: 1- самобутні та самодостатні культурно-історичні типи – цивілізації (позитивна роль в історії); 2 – феномени, що з’являються на деякий час, допомагаючи завершити свій шлях цивілізаціям, які помирають (гуни, монголи). Це негативні діячі людства; 3 – «етнографічний матеріал» або племена, які входять в культурно-історичні типи, проте не досягають індивідуальності, не відіграють ні позитивну, ні негативну роль.

За характером походження та існування: усамітнені (китайська, індійська) та спадкоємні (грецька, римська).

 За напрямками культурної діяльності: релігійна, культурна (теоретично-наукова, мистецька, технічно-промислова), політична, суспільно-економічна (створення економічних відносин та систем).

 За ступенем реалізації цих напрямків культурної діяльності: 1 – первинні або підготовчі культури, які не виявили себе у повній мірі в жодному виді діяльності; 2 – одноосновні – яскраво виразили себе в одному напрямку (грецька – культурна діяльність, філософія, мистецтво, римська – політико-правова); 3 – двуосновна – романо-германська політико-правова європейська культура; 4 – чотирьохосновна культура як гіпотетичний тип, що буде охоплювати всі напрямки культурної діяльності (за Данілевським, таким типом може бути словянський культурно-історичний тип. Дана позиція має назву «панславізм»: Європа не тільки дещо чуже для нас, але й вороже, наші інтереси протилежні).

7.Циклічні концепції Дж.Віко, Л.Фробеніуса та П.Сорокіна.

Концепції названих авторів найчастіше визначають як циклічні, проте скоріше в них поєднуються ідеї циклізму та еволюціонізму (особливо стосовно концепції П.Сорокіна).

Так, ще у ХУІІІ ст. Дж.Віко висуває теорію, відповідно до якої всі нації розвиваються циклічно та проходять три епохи: божественну (бездержавний стан, підкорення жерцям), героїчну (аристократична держава) та людську (демократична республіка або представницька монархія).

До циклічних належать і гендерні типології. У  середині ХІХ ст. Бахофен за гендерним принципом виділив два типа культури – матріархальний та патріархальний.

Матріархальний існував у прадавні часи, коли кровне родство можна було відстежити лише по материнській лінії. Сімя була полігамна, жінка-матір виступає правителькою як у сімї, так і в суспільстві. Релігія – віра у богинь, які є втіленням материнства. Головні цінності – зв’язок із землею, кровні зв’язки, материнська любов, що не виділяє серед дітей нікого за певні досягнення або поразки. Важлива характеристика – пасивне сприйняття дійсності, найголоніше для матріархальної культури – життя людини та її щастя.

Патріархальний тип виникає у результаті зміни ціннісної парадигми. Для нього характерні: моногамна сімя (в основному для жінок), безумовна влада батька, заміна богині-матері богами, що втілюють чоловіче начало; діяльнісна активність, перетворення природного середовища. Рвність поступається принципу улюбленого або старшого сина в ієрархії. Найважливіша цінність – підкорення владі.

Подібну класифікацію пропонує Лео Фробеніус. Для світогляду матріархальної культури, на його думку, характерні: єдність з природою, пасивність, емоційність, вікритість (росіяни, африканці). Для патріархальної культури: замкненість (світогляд «з печери»), активне оволодіння природою, раціональність і магія (англосакси, романські народи). Проте Фробеніус впевнений, що в різних культурах одночасно присутні і чоловіче і жіноче начала, які пов’язані між собою, сперечаються та взаємнодоповнюють одне одне. Їх чергування виступає джерелом розвитку людства. Домінування чоловічого пріоритет влади, цінність речей, суверенності, незалежності, амбітності. Жіноче начало забезпечує культурі цінності іншого порядку: якість життя, піклування, взаємозв’язок і людяність.

Таким чином, в культурній практиці виявляються дві властивості культури в цілому: прагнення до змін, інновацій та прагнення до стабільності.

Популярною серед культурологів є і концепція культурного розвитку П.Сорокіна, який вважав, що на кожній стадії розвитку культури суспільство створює різноманітні культурні системи (релігійні, правові, етичні та ін.), які мають тенденцію до об’єднання в єдину культурну суперсистему. В основі суперсистем – фундаментальні світоглядні настанови та різні способи осягнення світу. У відповідності до концепції Сорокіна, існує два основних типа культури, що почергово змінюються (тобто, світовий культурний процес має маятниковий характер): ідеаціональний та чуттєвий.

Ідеаціональний тип грунтується на принципі визнання Бога як єдиної реальності та цінності. Пізнання світу відбувається за допомогою інтуіції, одкровення, через містичний порив. Людина не прагне до наукового пізнання, не довіряє розуму. Мистецтво тяжіє до умовності, символічності, твори мистецтва створюються у відповідності до певних канонів. Яскравим прикладом такого світосприйняття є європейське Середньовіччя (ІХ-ХІІ ст.). Подібні ціннісні орієнтації притаманні культурі даосизму, буддизму, ранній грецькій культурі.

Чуттєвий тип має місце тоді, коли світоглядні настанови спираються на осягнення світу у чуттєвому досвіді. Останній є єдиним критерієм істини. Відбувається абсолютизація раціонального пізнання. Розвивається технічне та природниче знання. Для культури чуттєвого типу характерними є світськість, відповідність реальному світу, натуралістичність стилів мистецтва (Європа Нового часу).

Між двома основними типами культури можуть існувати два проміжних типа: ідеалістичний та еклектичний.

Ідеалістичний – це гармонійне поєднання двох типів світогляду в одне ціле. Ідеї та чуттєвий досвід стають рівноправними. Образи мистецтва – частково символічні, частково реалістичні (висока античність, Відродження).

Еклектичний – конфліктне сполучення в культурі двохосновни типів світосприйняття, фрагментарне нагромадження та протистояння чуттєвих та ідеаціональних елементів (пізня античність).

Таким чином, в концепції Сорокіна поєднуються циклічний та еволюціоністський підхід, оскільки типи культур чергуються, проте не відбувається безпосереднього повернення (повертається лише панівний світоглядний принцип). Тому цю концепцію можна назвати спіралеподібною.

8.Еволюціоністські та формаційні концепції (Е.Дюркгейм, Л.Уайт, К.Маркс, А.Тойнбі, О.Конт, К.Ясперс).

Теорії еволюціоністсько-пргресивного характеру та формаційні концепції є іншим полюсом типології культур порівняно з циклічними. До них належать концепції руху від механічної до органічної солідарності (Е.Дюркгейм), руху від общини до суспільства (А.Тьонніс), «культурно-енергетична» концепція Л.Уайта, руху від локальних культур до єдиної загальнолюдської культури (А.Тойнбі), теорія трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (О.Конт), суспільно-економічних формацій (К.Маркс), концепція К.Ясперса, та інші.

Роглянемо деякі з цих концепцій.

Так, А.Тойнбі вибудовує свою концепцію на ідеях, що є характерними як для еволюціоністських концепцій так і для концепцій «локальних культур». В основі єдності історії, з точки зору Тойнбі, такі риси людської родової природи, як релігійність, свідомість, воля, здатність розрізняти добро і зло. Історія людства – це рух від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської культури. Ця тенденція виявляється в співіснуванні культур, культурних обмінах, народженні споріднених цивілізацій, а також у формі ренесансів, відродження традицій, забутих цінностей. Такі тенденції найчастіше пов’язані з провідними релігіями (християнство, буддизм, іслам, іудаїзм). Саме релігія надає можливість згуртування людей в історії в процесі пошуку фінального смислу буття.

Розгорнута класифікація Тойнбі включає 36 цивілізацій, які виділяються за характером їх утворення та завершеності розвитку. У відповідності до цього критерія виділяються такі цивілізації:

1) ті, що отримали повний розвиток:

- незалежні, не пов’язані з іншими (андська) та непохідні від інших (єгипетська, шумерська);

- породжені іншими цивілізаціями (православно-християнська, західна);

2) сателліти (від лат. супутник, спільник) – держава формально незалежна, проте фактично підпорядкована іншій;

3) нереалізовані цивілізації (не відбулися в історії – монофізитська християнська, 5 ст.).

Аналізучи динаміку буття локальної цивілізації у часі, Тойнбі розглядає  три моделі цього процесу:

  •  Антична (пять стадій – поставання (виникнення), генеза, зростання, злам, дезінтеграція);
  •  Китайська (спроби реалізації ідеала універсальної держави перериваються періодами безладу);
  •  Діаспорична модель, повязана з існуванням в історії народів, які живуть серед інших, проте не втрачають риси власної самобутності (євреї).

Найбільш яскраво еволюційний підхід типологізації культур демонструють формаційні концепції, які з’являються ще в першій половині ХІХ ст. Прикладом може бути концепція О.Конта. Філософ висуває та обгрунтовує ідею про існування трьох стадій інтелектуальної евелюції людства: теологічної, метафізичної та позитивної або наукової. Саме вони визначають характер розвитку суспільства та культури.

Перша цілісна концепція формаційного типу була розроблена К.Марксом. Він виділив п’ять суспільно-економічних формацій, що принципово відрізняються за характером продуктивних сил та виробничих відносин, які існують у суспільстві:

  •  первісна;
    •  рабовласницька;
    •  феодальна;
    •  капіталістична;
    •  соціалістична (з поступовим переходом у комуністичну).

Протиріччя між продуктивними силами та економічними відносинами є рушійною силою розвитку та приводять до зміни однієї СЕФ іншою. Культура в концепції Маркса має характер надбудови і залежить від економіки. Концепція піддається критиці тому, що, по-перше, знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від громадянської історії людства, по-друге, не дає можливості пояснити подібні процеси в культурах різних СЕФ.

Полемізуючи з Марксом та стверджуючи пріоритет духовної складової в історії культури, створює свій варіант формаційної концепції К.Ясперс. Історія, на його думку, - це процес між витоками та метою, який можна класифікувати за стадіями становлення людини. Ясперс виділяє 4 стадії культурної історії:

  •  прометеївська епоха – доісторія людини, яка розпочинається біля 5000 р. до н.е.. Це епоха формування людини як виду. Суттєвими для цього періоду були використання вогню, примітивних знарядь праці, поява мови, перших людських спільнот, життя в яких регулювалося за допомогою системи табу;
  •  епоха великих культур давнини – фактично початок історії, тобто власне культурного розвитку (ІV-ІІІ тисячоліття до н.е., Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай). Період виникнення держави, становлення людини сучасного типу, поява писемності та початок поділу праці;
  •  осьовий час – (VІІІ-ІІ століття до н.е.) епоха становлення історії людства як світової, та духовного становлення тих культур, які потім утворять дихотомію «Схід – Захід». Це період духовного формування людини, коли відбувається радикальний поворот в історії, зароджуються наука, філософія, світові релігії. Такі процеси відбуваються одночасно та незалежно в Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції.
  •  науково-технічна доба – (iз ХVІІ ст. до наших днів) або друга прометеївська епоха, коли так само, тільки на більш високому рівні, відбувається відкриття нових джерел енергії, створення нових технологій. Будуть закладені основи для другого осьового часу.

Таким чином, історико-культурний процес, за Ясперсом, з одного боку – еволюційний, з іншого – представлений у вигляді двох глобальних циклів, «двох дихань»: перше – від прометеївскої епохи через виликі культури давнини до осьового часу, а друге розпочинається з епохи науки і техніки та, можливо, приведе через утворення аналогічні великим культурам до нового, далекого, другого осьового часу, до справжнього становлення особистості.

Можна навести ще один приклад класифікації культур, яка була запропонована Маргарет Мід. Ця класифікація багато пояснює у тій зміні епох, які людство пережило на початку та наприкінці дуже динамічного ХХ століття. Культури, у відповідності до концепції М.Мід, можна розрізняти за особливостями взаємодії поколінь у процесі передачі досвіду. На цій основі виділяють три типи культур: 1 – нащадки вчаться у своїх попередників (це добре відома всім традиційна культура); 2 – покоління батьків та покоління дітей вчаться одне у одного; 3 – культура, коли нащадки вчать власних батьків.

Зрозуміло, що домінування того чи іншого типу культури є похідним від темпів розвитку, змінюваності культурного середовища у тих значущих характеристиках, факторах, процесах, які мають бути діяльнісно, психологічно, аксіологічно освоєними; а також похідним від темпів розвитку середовища соціалізації та здатності поколінь до соціалізації в ньому.

Сучасна реальність як раз демонструє зміну культур, і це виявляється найбільш яскраво не по відношенню до споживання, а у тому, що ми обираємо у якості основного засобу діяльності (наприклад, компьютер чи гусяче перо). На жаль, сьогодні покоління батьків все більше і більше відстає від дітей. Це відставання діяльнісне та ціннісне (в першу чергу).  

В и с н о в о к: не дивлячись на існування в культурології певних класифікацій, розробка чітко визначених критеріїв системної типології культур знаходиться на початковій стадії. Сучасні культурологи вважають, що типологія культур повинна бути побудована за логікою таблиці Менделєєва, спираючись на «культурологічну тріаду»: картина світу – способи поведінки – діяльність людини, вичерпно описуючи варіанти сполучення цих параметрів в усій сукупності реально існуючих (або тих, що колись існували) культур, та аналізуючи на рівні їх системних характеристик.


Лекція ІV

Культура як знаково-семіотична система.

Соціокультурна динаміка. Діалог культур

План

  1.  Інформаційно-семіотичне розуміння культури.
  2.  Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
  3.  Види знаків та символів.
  4.  Соціокультурна динаміка. Типи культурних змін.
  5.  Поняття соціокультурної кризи, передумови її виникнення, сфери вияву та можливі варіанти подолання.


1. Інформаційно-семіотичне розуміння культури

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двох основних напрямках:

  •  адаптаціонизм;
  •  ідеаціонизм.

Адаптаціонизм розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.
Ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука і мистецтво (так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно-семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Семіотика – загальна теорія знакових систем.

Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» - природі. «Культурне» - означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури, світу артефактів.

2. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів   культури.

Артефакти (від лат. arte — штучний, factus - виконаний) – це продукти та наслідки людської діяльності. Артефакти – це феномени культури, штучно створені людиною предмети і явища, виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. 

Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів. Це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об'єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків (іл.4).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів.

Знання, або когнітивний смисл, (від лат. cognitio — знання, пізнання) — це інформація про властивості об'єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання — одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок, наприклад:

- інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об'єкт). Але інформація і знання — все ж таки поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що характеризує її об'єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об'єктом, виноситься за дужки;

- знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому — про відсутність у об'єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа: «Я. знаю, що нічого не знаю», представляє собою ствердження. Об'єктом цього ствердження є його автор, а стверджує він таке - вибирайте самі, що вам більше подобається, чи наявність у цього об'єкта здатності «нічого не знати» чи відсутність у нього здатності «знати бодай щось»;

- знання об'єктивне, тобто визначається виключно властивостями об'єкта, а не суб'єктивними особливостями. Коли людина каже «Я знаю...», вона робить зразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше - що це знання є об'єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто носить суб'єктивний характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає «маску» об'єктивності і ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу приходиться думати про те, що на цей раз приховується під цією «маскою»;

- знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх — відносна;

- об'єктом знання може бути все, що завгодно — фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли.

Таким чином, знання — важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Цінність (ціннісний смисл) — фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивості, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність в культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності і при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність який-небудь пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ні продати, ні купити за будь-які гроші.

Щоб об'єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його «властивість», здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність, проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об'єктом.

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться «матеріальні блага» (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других — «духовні блага» (художні, наукові, філософські ідеї). Слід, проте мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки представляють собою різновид смислів; «матеріальними» й «духовними» називають в дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями.

Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які б максимально повно і досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не співпадають з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства в якому б повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її «в натурі», той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Кожна особистість унікальна і неповторна, і у кожної виникає свій, унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Це, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософію просвітники XVIII ст. вважали найвищою цінністю освіти, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі віднаходить він цінності та ідеали різних поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо. В наслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду.

Проте культура не є лише системою цінностей і ідеалів, а вміщує в себе і антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям і ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охвачує всього його змісту.

Регулятив (регулятивний смисл) — це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність. Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.

На відміну від тварин люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку ж роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норма і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти «за правилами» чи «проти правил», але прийнявши їх, вона сама себе зобов’язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей — специфічна риса людського образу життя, яка закріплена у культурі.

Культурні норми досить різноманітні. Вони у більшій чи меншій мірі регламентують все, з чим пов'язане людське життя — їжу, одяг, відношення між чоловіками та жінками, розваги і працю. Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають у значній мірі зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію і дотримуємося пов'язаних з нею програм поведінки.

Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість самих різноманітних програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає у тому, наскільки людина здатна до вільного вибору і творчості.

3. Види знаків та символів

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.
Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.
Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст. Зрозуміти будь-яке явище культури означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носіїв соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи — їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч — зброя, і тому, коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар — воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХVІІ-ХVІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю — вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В «Скупом рьщаре» Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм «істинне», тобто практичне застосування. Але для самого барона золото — не засіб, що забезпечує можливість розкішне жити, а символ могутності і влади надлюдьми. Макар Дєвушкін в «Бідних людях» Достоєвського соромиться дірявих підошв чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: за винятком промочених ніг, охолодження організму, простуди. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього страшніше всього є те, що дірка у підошві - це знак бідності. Сором його викликаний не фізичними, а знаковими властивостями його чобіт.

Про те, як здавалося б, окремо взяті буденні предмети набувають характеру знаків, наповнених великим, символічним змістом, прекрасно сказано у вірші Є. Вінокурова «Речі»:


Я глубоко уверен в том, что вещи
Красноречивей всяческих речей...
Вот колокол. Он собирал на вече
Лудильщиков, кожевников, ткачей.
Вот горн. Им якобинцы возвестили,
Что кончилась на свете эра зла...
Вот кочерга, которою в Освенциме
Помешивалась белая зола…


        Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день Помпеї» К.П.Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).
Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в жому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об'єктивує їх. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування — соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин, — історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві — це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови — знакові системи, її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: 1) світ артефактів, 2) світ смислів, 3) світ знаків. 

Феномени культури — будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація.

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури: Культура — це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

4. Соціокультурна динаміка. Типи культурних змін.

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю, закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури. Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки.

Циклічна модель культурної динаміки - одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж.Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О.Шпенглера проходять цикл від "дитинства" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А.Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л.Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціонізмом. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г.Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Однолінійна модель соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Е.Тейлор і Дж.Фрезер сповідували ідею того, що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій — первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що монофакторно зумовлені розвитком виробничих сил суспільства. Полілінійна модель еволюції визнає множинність векторів соціокультурної динаміки та поліфакторну визначеність її причин.

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в економічних науках. Російський соціолог М.Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з періодом 48-55 років, що визначають циклічну динаміку господарчо-економічної системи. Американському соціологу П.Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної динаміки. Кожен елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази єдиного циклу: на першій відбувається накопичення і кристалізація соціальне значущих смислів, на гребені хвилі вони фіксуються у вигляді культурних норм і цінностей, потім вони вступають у протиріччя з наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він поновлюється.

Функціональний підхід до культурної динаміки, представлений, зокрема, в дослідженнях Т.Парсонса, полягає у виявленні зв'язку між соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, позбавленого напрямку і регулярності, своєрідного "руху бажання". Таку модель постмодерністи називають "ризомою".

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базується на принципово новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування, готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу моментів біфуркації, Що несуть у собі поліваріантність розвитку культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є результатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю.Лотман у своїй книзі "Культура і вибух" обґрунтовує концепцію непередбачуваних динамічних процесів, що реалізуються у вигляді вибуху. Культурний вибух, за категоріями синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна вектора культурного розвитку, за Ю.М.Лотманом, співіснує з поступовими соціокультурними процесами. Вибухові й поступові зміни перебувають в діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної динаміки провокує появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і хвильових процесів, можливості поступового руху і культурних вибухів. Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки культури.

Культурна динаміка повязана з поняттям «культурні зміни».

Культурна зміна – це перетворення існуючого культурного феномена у якісно іншу форму буття, перетворення складу, структури, положення культурних форм. Зміна є взаємодією, рухом, тобто, здатність до змін є однією із загальних властивостей усіх форм буття. Так як культура також є однією з форм буття, то їй теж неодмінно мають бути притаманними зміни. Найчастіше зміни мають процесуальний характер, тобто становлять сукупність послідовних дій, явищ. Зміни характеризуються спрямованістю, обсягом, тривалістю, швидкістю, відносністю.

Окремий тип змін – розвиток – необоротне, спрямоване, закономірне змінювання матеріальних або ідеальних обєктів. Вперше поняття «розвиток культури» вжив Й.Гердер. Як синонім розвитку часто вживають термін «еволюція».

Розвиток може бути інтенсивним (виникнення якісно нових форм) або екстенсивним (виявлення або збільшення вже наявного). Розвиток може бути екзогенним (зовнішньозумовленим) або ендогенним (внутрішньозумовленним).

5. Поняття соціокультурної кризи, передумови її виникнення, сфери вияву та можливі варіанти подолання.

Складність змін, що відбуваються в сучасній Україні переводять у розряд найактуальніших проблему соціокультурної кризи. Зрозуміло, що криза є необхідною та закономірною в розвитку сучасної культури, динаміка якої є безперервним процесом дестабілізації та досягнення нового рівня стабільності, архаїзації та оновлення, хаосу та гармонізації соціального та культурного світів.

Культурологи наголошують на тому, що прийшла „ера криз”, повязаних з прискоренням соціокультурного розвитку, диференціацією різних сфер життя суспільства. А це призводить до втрати людиною тотожності з самою собою та єдністю культури.

Відчуття чужості та абсурдності подій, що відбуваються, пронизують індивідуальну свідомість людини в епоху соціокультурних катаклізмів. Індивід ніби лишає свій дім, де все відомо та знайомо, та опиняється у чужій „культурній країні”. З одного боку, це примушує людину замислитися про звичну стару культуру, адже вона була настільки природною, що він приймав її норми та цінності, не усвідомлюючи цього.

З іншого боку, зіткнення двох ціннісних систем – старої та нової – веде до виникнення явища, яке в культурантропології називають „культурний шок”. Сутність його полягає у гострому конфлікті старих та нових цінностей, орієнтацій, ідеалів, норм поведінки на рівні індивідуальної свідомості, коли людина втрачає орієнтири свого буття. Великі маси населення, викинуті з активної діяльності, лишаються на межі буття (наприклад, після розвалу СРСР).

Як людина може реагувати на таку ситуацію? По-перше, добровільне самовідсторонення від процесів, що відбуваються у суспільстві, створення своєрідного гетто, яке живе за законами та основі культурних цінностей старої соціальності. По-друге, часткова асиміляція, в результаті якої відбувається своєрідний розрив життєвих сфер індивіда: на роботі – нова система норм, дома, у колі друзів – справжнє Я. По-третє, можлива повна пристосованість, асиміляція, коли людина повністю приймає нові правила гри, відмовляється від минулого, від старої соціальності.

В будь-якому випадку виникає проблема „життя в кризі”, ставлення до кризи як до природного елемента процесу оновлення суспільства, людини та культури. Дисгармонія соціального і культурного реалізується в трьох сферах:

1 – на рівні суспільства – як протиріччя між соціальними та культурними підсистемами;

2 – на рівні взаємодії людини та суспільства – як відкидання індивідом світу соціуму та культури, що деградує або швидко змінюється;

3 – на рівні особистості, внутрішній світ якої зорієнтований на власну недосконалість у порівнянні з абсолютними цінностями, а соціокультурний статус якої оцінюється негативно, як такий, що підлягає зміні.

Історія людського суспільства пропонує декілька варіантів вирішення соцікультурної кризи, в залежності від того, в якій сфері глибинна основа данного процесу.

 І варіант передбачає реставрацію, відтворення у першопочатковому ідеальному вигляді старої соціокультурної системи, за допомогою посилення порядку, конролюючої та репресивної дії на людину. Тобто, соціальне нормалізує культурне. Захисний характер репресивності стає панівним у гармонізації суспільного життя.

 Цей варіант має давню традицію. Ще Платон у своїх діалогах „Закони” та „Держава” запропонував репресивний шлях поновлення ідеального суспільного устрою та подолання соціокультурної кризи через реалізацію контролюючих заходів та різноманітних покарань. Або приклад Ренесансу (інквізиція: до ХІV ст. спалювання відьом було одиничним, а у другій половині ХV ст. з’явились папські закони про переслідування відьом, що було обов’язковим. Наприклад, трактат „Молот відьом” зявився у 1487 р.). В сучасній Росії також популярні репресивні заходи (в цьому контексті символічним є поновлення памятника Ф.Дзержинському).

 ІІ варіант пов’язаний зі спробами подолання кризи шляхом знищення зовнішнього світу, який не приймається свідомістю людини. Стражденна людина стоїть над недосконалим світом та впевнена, що всі негаразди пов’язані не з недосконалістю людської природи, а з кризою та деградацією зовнішніх форм буття (так вважали мислителі епохи Просвітництва: людина добра, прекрасна за природою, тому вихід з кризи – подолання всього, що заважає розвитку гармонійної особистості). Таким чином, мова йде про руйнування політичних, ідеологічних, соціальних та економічних інститутів, що заважають самореалізації людини. Розвиток принципу подолання зовнішніх причин кризи приводить у ХVІІІ ст. до ідей революційної перебудови суспільства, а потім і до Жовтневої революції.

ІІІ варіант пов’язаний з ідеєю культурної аномії (стан кризового розвитку, при якому людина усвідомлює не тільки абсурдність зовнішнього світу, але і власну недосконалість, неготовність до діалогу з цим світом. Дюркгейм: „Аномія це порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних та сімейних цінностей”).

Вирішення проблеми полягає не в руйнуванні старого світу, а в самовдосконаленні особистості. „Прыжка не надо делать, а восстановить в себе человека надо», - писав Ф.Достоєвський. Про це писав і С.Булгаков. Помилку російської інтелігенції він бачив у тому, що в її свідомості панував революційний спосіб виходу з кризи: «И вместо того, чтобы начать с воспитания народа (и прежде всего себя как его самой активной части) в духе внутренней свободы, начали с попытки преобразования внешних условий существования народа – т.е. опять же с политической революции – в тщетной надежде, что таким путем будет достигнуто его освобождение».

Можливість самовдосконалення особистості заради гармонізації з зовнішнім соціокультурним світом – дуже складна задача, реалізація її проблематична. Так не зовсім вдалими були й спроби релігійного виховання людини – від М.Лютера до А.Швейцера.

Методологічна основа уявлень про можливість вдосконалення людини полягає у розумінні особистості як процесу: особистість змінюється, але залишається самототожньою.

Можливо є й інші шляхи вирішення даної проблеми, але для України найактуальнішою є проблема духовного вдосконалення людини. Її вирішення передбачає: неприйняття існуючих соціокультурних реалій; усвідомлення не тільки зовнішнього світу, але й самого себе культурно недосконалим; переконання в існуванні вічних культурних цінностей, ідеалів, що дозволяють людині подолати власну гріховність і врятувати світ своєї культури.

Лекція V

Особистість у світі культури

План

  1.  Людина як творіння і творець культури. Культура – сфера творчості та самореалізації людини.
  2.  Інкультурація, соціалізація та культурна ідентифікація людини.
  3.  Поняття і культурологічні концепції масової та елітарної культури.
  4.  Антикультура, контркультура, субкультура.
  5.  Культура інтелігенції як „лабораторія майбутнього”.

1. Людина як творіння і творець культури. Культура – сфера творчості та самореалізації людини.

Не дивлячись на те, що культура породжується колективною життєдіяльністю людей, її творцями та виконавцями на практиці є окремі особистості. Традиційно кожен індивід виступає по відношенню до культури в чотирьох іпостасях:

  1.  як «продукт» культури, що введений у світ її цінностей, норм, навчений технологіям діяльності та етиці взаємодії з іншими людьми у процесі соціалізації. Отримуючи повсякденну інформацію, осмислюючи художні образи та моральні колізії у творах мистецтва, людина формується як особистість, соціально та культурно адекватна суспільству. Цей процес не закінчується із досягненням вікової зрілості, а корегується протягом життя;
  2.  як «споживач» культури, який використовує норми та правила засвоєної ним культури у власній соціальній практиці та у взаємодії з іншими людьми, з метою особистісної самоідентифікації та соціальної самореалізації у даній спільноті;
  3.  як «виробник» культури, що в процесі творчості породжує нові культурні форми, або інтерпретативно відтворює та оцінює вже існуючі форми;
  4.  як «транслятор» культури, адже, відтворюючи будь-які культурні зразки у практичних діях та судженнях, людина тим самим передає інформацію про них іншим людям.

В процесі осмислення проблеми «людина і культура» постає декілька порівняно автономних проблем.

Перша – це проблема «особистість – суспільство», проблема індивідуальної політико соціальної свободи індивіда, масштаби та межі прав особистості на індивідуальну інтерпретацію суспільних норм та настанов. Ці межі, за даними сучасної науки, становлять 10-15 % в тоталітарному суспільстві, що побудоване на повному придушенні особистості; 20 % - у традиційному суспільстві релігійного типу; 25-30 % - у сучасному суспільстві ліберального типу. Більший ступінь вільної інтерпретації (а значить і ненормована індивідуальна поведінка) веде до соціальної дезінтеграції суспільства.

Свобода – це ступінь інформованості особистості про можливий та неможливий у даному суспільстві стиль поведінки та комплекс світоглядних суджень, а також вміння використовувати ці можливості. Це міра соціальної відповідальності людини перед суспільством. Мабуть, фактично свобода полягає у знаннях або інтуїтивному відчутті межі між суспільним та приватним, а також припустимого ступеню інтерпретації того та іншого. Отже, максимум свободи – це максимум культурної компетентності людини в даному суспільстві (або адаптованість), а максимальна несвобода – повне незнання про норми буття у даному суспільстві.

Інша проблема – необхідні параметри ідентифікації особистості з даним суспільством, що пов’язується з питаннями соціальної та політичної солідарності, лояльності, залежності, економічного інтересу та релігійних обов’язків. У даному питанні існує дуже широкий спектр вирішення: від повної інтегрованості (істеричний патріотизм) до високого ступеню соціальної автономії (слабка залежність від рівня суспільної підтримки та позитивної оцінки).

Наукою вже давно встановлено кореляцію між рівнем освіченості та професійності і потребою в особистісній свободі та соціальній автономії. Цю проблему не потрібно плутати з почуттям патріотизму як здатністю усвідомлювати та переживати Вітчизну як вищу цінність. Освічені та культурно компетентні люди у більшій мірі виявляють ці почуття та готовність на практиці захищати їх. Проте у інтелігенції високий рівень самовідчуття особистісної гідності та цінності власної індивідуальності, що пов’язане між іншим з рівнем та унікальністю професійної спеціалізованості.

І ще одна проблема, дослідження якої більше цікавить психологів культури: неможливість життя у хаосі, безладі. Особливо, коли мова йде про хаос соціальних відносин, понятійного апарату світосприйняття та обміну інформацією. Саме культура практично та символічно (інтелектуально, образно) впорядковує світ, надаючи йому певну умовну понятійно-змістовну структуру. Завдяки цьому людина орієнтується у світі та, перш за все, у змісті та смислах людських відносин. Здійснюючи практичні чи інтелектуальні дії, людина так чи інакше емоційно переживає їх: свою солідарність або відчуження від суспільства, нормативне або інтерпретативне судження чи дію, співпадіння або розмежування суспільних та особистих інтересів та потреб і т.д.. З проблемою цього переживання повязана будь-яка творчість, протестна або девіантна поведінка. Інтенсивність подібних переживань прямо повязана зі ступенем особистої виділеності індивіда з колективу. За цими переживаннями стоїть специфічний емоційний спосіб особистого впорядкування світу, здавалося б, заснований на тих самих прагматичних принципах, цінностях, інтересах, що властиві даній культурі в цілому. Тим не менше, впорядкування світу в діях та контактах, орієнтованих назовні, на соціальне оточення (у чому полягає вияв адекватної соціальної активності особистості), суттєво відрізняється від аналогічних дій, спрямованих на впорядкування світу для «внутрішнього споживання» особистості. В чому полягає розбіжність, що у кінцевому рахунку стимулює творчу активність людини, ми не знаємо і тому важко визначити, що таке творчість і як її стимулювати.

 

2. Інкультурація, соціалізація та культурна ідентифікація людини.

Під соціалізацією розуміємо включення індивідів у громадське життя, засвоєння ними соціального досвіду, знань, цінностей, норм поведінки, що відповідають даному суспільству, соціальній групі, соціальній ролі. Процес соціалізації дозволяє особистості стати повноцінним членом суспільства, зайняти в ньому певну позицію і жити так, як того вимагають звичаї і традиції. Разом з тим цей процес забезпечує збереження суспільства, його структури і сформованих у ньому форм життя. «Персональний склад» суспільства і соціальних груп постійно оновлюється, змінюються виконавці соціальних ролей, але завдяки соціалізації нові члени суспільства прилучаються до накопиченого соціального досвіду. Звичайно, суспільство згодом змінюється, але і внесення новацій у громадське життя теж так чи інакше обумовлюється успадкованими від предків формами життя й ідеалами.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання та навчання, за допомогою яких людина набуває соціокультурної природи та здатність брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення людини: сімя, сусіди, ровесники, вихователі, вчителі, колеги, знайомі, засоби масової інформації тощо.

Культура є найважливішим чинником соціалізації, що визначає її зміст, засоби. У ході соціалізації люди опановують програми, що зберігаються в культурі та вчаться жити, мислити і діяти відповідно до них.

Розглянемо основні форми, у яких протікає соціалізація особистості.

Освоєння соціального досвіду особистістю починається з раннього дитинства. Фундаментальні мотиваційні установки особистості закладаються в родині. Зразки поведінки, що демонструють батьки, значною мірою визначають життєвий сценарій, за яким дитина буде будувати своє життя. Великий вплив на дітей мають також приклади поведінки, що вони спостерігають в однолітків, вчителів та інших дорослих.

Але соціалізація не закінчується в дитинстві. Вона є безупинним процесом, що продовжується протягом усього життя. Умовами і засобами її виступають школа й інші навчальні заклади, засоби масової інформації, праця і трудовий колектив, неформальна група і, нарешті, самовиховання.

Кожна людина волею обставин виявляється зануреною у певний культурний контекст, з якого вона запозичує уявлення, ідеали, правила життя, способи дій. У загальному контексті американської культури заохочуються такі якості особистості, як впевненість у собі, енергійність, товариськість. Індійська культура, навпроти, традиційно підтримує протилежні цінності: споглядальність, пасивність, самозаглибленість. Дослідження соціологів показали, що в середовищі робітників більше цінується ретельність і слухняність, ніж ініціатива і вільнодумство, тоді як в освітянських шарах суспільства, навпаки, ініціативу і вільнодумство шанують більше, ніж слухняність і ретельність. Культурний контекст, у якому виховуються хлопчики, як правило, жадає від них активності, самостійності, сміливості, а дівчатка виховуються в культурному контексті, який налаштовує їх бути вихованими, акуратними, спокійними.

Культура по-різному регламентує і гендерні соціальні ролі дорослих чоловіків і жінок. Майже у всіх культурах на чоловіків покладається обов'язок забезпечувати добробут родини, тоді як призначенням жінок вважається виховання дітей і ведення домашнього господарства. У багатьох суспільствах чоловіки традиційно мають більше свободи, ніж жінки.

Вікові розходження життєвих настанов і прагнень у значній мірі обумовлені не просто біологічними змінами організму, а закріпленими в культурі уявленнями про відповідний тому чи іншому віку спосіб життя.

Культурний контекст визначає як форми діяльності, з якими пов'язана позиція особистості в суспільстві, так і традиційні в даному соціальному середовищі форми відпочинку, розваги, способи психічного відпочинку (рекреативна чи компенсаторна функція культури). В кожній культурі існують свої традиції і звичаї, що регламентують способи зняття напруги, що накопичується у процесі повсякденного життя. Такими способами є ігри, спорт, масове мистецтво (детективи, пригодницькі фільми, естрада), вечірки, поїздки за місто, різноманітні хоббі.

Найважливішу роль грають свята, культура проведення яких припускає створення особливого, радісного настрою. Способи психічної розрядки звичайно пов'язані з порушенням стандартів буденного життя, з розкутістю і свободою поведінки, з карнавальними веселощами, що виходять часом за межі, яких потрібно дотримуватися в повсякденних умовах. Однак і ці форми поведінки, що виглядають іноді безладними, регулюються, насправді, культурними нормами і мають ритуальний характер.

Ритуалом, наприклад, є звичай італійців у новорічну ніч викидати на вулицю мотлох, що нагромадився в будинку за рік. Ритуальним є споживання у свято спиртних напоїв, що ввійшло у звичаї багатьох народів. Символічні ритуали супроводжують як загальні, так і особисті свята — ювілеї, весілля й інші події життя. Ритуалізація є могутнім засобом організації поведінки людей у ситуаціях, що загрожують ускладненнями і конфліктами.

Норми і цінності, що містяться в культурі, однак, не завжди досить ефективно забезпечують соціалізацію. У патріархальні часи молодші члени родини часто залишалися майже на все життя в підпорядкуванні старших і почували себе неповноцінними членами суспільства. Не випадково, наприклад, у грецьких міфах діти богів вступають у боротьбу зі своїми батьками (Кронос, Зевс). У сучасному світі, на думку соціологів, існують труднощі соціалізації літніх людей. Якщо на Сході, де сильні патріархальні традиції, старійшини користуються особливою пошаною, то для сучасного Заходу (включаючи і Україну) характерним є культ молодості. Старі, втративши можливість професійної праці і вийшовши на пенсію, виявляються на узбіччі громадського життя. Докладаючи великих зусиль для соціалізації молодих, західна цивілізація набагато менше уваги приділяє соціалізації людей літнього віку, а смерть взагалі вважається ледве не забороненою темою, про яку ні говорити, ні думати не слід.

Поряд з несприятливими економічними і політичними умовами культурний контекст може створювати ґрунт для асоціальних форм поведінки — пияцтва, наркоманії, проституції, злочинності. Ці явища набувають масового характеру, як правило, тоді, коли суспільство виявляється в кризовому стані. Занепад культури в такі періоди сприяє посиленню тваринних несвідомих імпульсів, що нею придушуються (інстинктів сексуальності й агресивності, за Фрейдом). Прикладом може бути стан американського суспільства під час кризи США на початку 1930-х рр.

Розгул кримінальності, наркобізнесу, проституції, корупції, безглуздої жорстокості теж у чималому ступені обумовлений падінням престижу культури, знецінюванням збережених нею традицій і ідеалів життя і, як наслідок цього, — недостатньо ефективною соціалізацією (головним чином, молоді та осіб середнього віку).

Негаразди соціалізації, зв'язані як з відхиленнями від соціально схвалюваних форм життя (девіантна поведінка, що відхиляється від норм), так і з існуванням негативних культурних зразків, що теж мають свої корені в культурі.

Соціалізація – не короткотривалий акт, а процес, що триває все життя людини.

У суспільствах перехідного типу часто відбувається ресоціалізація – докорінна зміна соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, норм і цінностей. Це надзвичайно болючий процес, прикладами якого можуть слугувати цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, вимушений розрив із традиційними культурними цінностями і прагнення бути сучасним, граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль.

Ідентифікація (від лат. identicus - тотожний і facio - роблю) — це процес неусвідомлюваного ототожнення себе з іншим суб'єктом, твариною, предметом, групою, взірцем, ідеалом, організацією, соціальним інститутом (з партією, наприклад).

Культурна ідентифікація відбувається під час соціалізації особистості – переходу людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких чинників соціального середовища як:

- сукупність ролей та соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;

- соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретного статусу;

- система соціальних і культурних норм та цінностей, які домінують у суспільстві й наслідуються молодшими поколіннями від старших;

- соціальні інститути, що забезпечують виробництво та відтворення культурних взірців, норм, цінностей та сприяють їх передаванню та засвоєнню;

- загальна ситуація в країні.

Згідно з Фройдом, за допомогою ідентифікації маленькі діти засвоюють моделі поведінки значущих для них людей, формують Над - Я, приймають чоловічу або жіночу роль.

Ідентифікація, за Фройдом, — це неусвідомлюване перенесення на себе почуттів, рис, особливостей, які притаманні іншій людині.

3.Фройд стверджував, що ідентифікація — це захист від об'єкта (який викликає страх) через уподібнення до нього. Так, хлопчик несвідомо наслідує батька і цим прагне заслужити його любов і повагу. Довільно ідентифікуючись з агресором, суб'єкт може позбавитися страху. Коли хлопчик відчуває себе слабким і безпорадним, він хоче бути таким, «як тато», тобто ідентифікується, ототожнюється з батьком. Коли підліток відчуває себе схвильованим, він намагається бути таким же врівноваженим і сильним, як кіногерой (він ідентифікується з кіно героєм). Завдяки ідентифікації, згідно з Фройдом, досягається також символічне володіння бажаним, але недосяжним об'єктом (як це має місце в едіповому комплексі, коли хлопчик ідентифікується з батьком, що сприяє розвиткові нормальної сексуальності індивіда). Вперше механізм культурної ідентифікації був розкритий в психологічній концепції Фройда, що створена на основі патопсихологічних спостережень, а потім розповсюджені на „нормальне” духовне життя.

Механізми соціалізації за Фройдом:

Імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати й наслідувати поведінку дорослих і друзів;

Ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних;

Почуття сорому і вини або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці моделі спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але деякі дослідники вживають фройдівськи поняття і для дорослих. Так, Парсонс розуміє під імітацією процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а не свідомого вибору; ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності.

У широкому сенсі ідентифікація — це неусвідомлюване прагнення наслідувати взірець, ідеал, що дає змогу перемогти власну слабкість і почуття неповноцінності. За допомогою цього механізму психологічного захисту людина позбавляється почуття меншовартості й відчуженості.

Інкультурація – входження в культуру, тобто процес, у ході якого індивід засвоює традиційні й характерні для культури, до якої він належить, способи мислення і дій, а також вивчення та передача культури від одного покоління до іншого. Якщо кінцевим результатом соціалізації є особистість, то кінцевим результатом інкультурації є інтелігент.

Іноді поняття «інкультурація» використовується по відношенню до іммігрантів, які змушені адаптуватися до нових культурних умов життя.

3. Поняття і культурологічні концепції масової та елітарної культури.

        Існують такі системи культypoї структури, як наука, мистецтво, етика і право. Всі ці системи виділяються як самостійні форми свідомості людини, як окремі сфери, в яких відбувається перебіг людської життєдіяльності. Звісно, не слід забувати, що то є сфери умовні, тобто такі, на які життєдіяльність людства поділяється власне тільки при її абстрагованому осмисленні й аналізі. Насправді континуальна реальність, дійсність існування як така при цьому штучно дискретизуються, вкладаються в створену людською думкою штучну схему. Наприклад, у політиці ми реально маємо справу не тільки з політикою як такою, а й з феноменами художньої суті (політичне шоу), суті релігійної (створення політичних кумирів та фанатизм), наукової (чітко виверений розрахунок у політичних діях) тощо. В науці також трапляються аспекти політичні (та чи інша суспільно-ідеологічна тенденційність), релігійні (будь-яке наукове положення виходить з апріорі (тобто з позиції віри) прийнятої наукової парадигми), художні (естетичні якості самї наукової концепції чи форми її репрезентації) і т.д.

Однак тут важливо звернути увагу на інше: всі розглянуті культурні системи перебувають у, так би мовити, сурядних зв'язках, тобто розміщені по горизонталі одна від іншої. Мораль не протистоїть науці, мистецтво - праву і т.д. Жодна з цих сфер життєдіяльності не є вищою або нижчою відносно іншої. Проте існує й інший принцип поділу людської  культури, принцип, за яким культуру багато хто намагається розмежувати на якісно культуру вищу і нижчу, культуру меншості і культуру більшості, культуру обраних і культуру загалу, або, за прийнятою термінологією, - культуру елітарну і культуру масову.

Щодо історичності (джерел та місця в історичній шкалі) масової культури та причин її формування висловлюють різні погляди. Досить поширеним є визначення масової культури як поняття, що охоплює численні і різнорідні явища культурного етапу, розпочатого у ХХ ст., які дістали розвиток у зв’язку з науково-технічною революцією, значним оновленням і постійним розширенням комунікаційних та репродуктивних систем (масова преса і книговидання, аудіо- і відеозапис, радіо, кіно і телебачення, ксерографія, супутниковий зв'язок, інтернет та інші комп’ютерні технології тощо), глобальним характером інформаційного обміну. Таким чином, масова культура розглядається як породжений масовою комунікацією феномен.

Вважається, що як термін словосполучення "масова кулыпура" вперше було використано в 1941 німецьким філософом і соціологом Максом Горкгаймером у праці з відповідною назвою – мистецтво і масова культура". З тих пір поняття "масова культура" набуло неабиякого поширення в різних наукових колах - від соціології й культурології до політології й мистецтвознавства. В найзагальнішому значенні поняттям "масова культура" означається культурна життєдіяльність мас. Сучасні однокореневі слова "маса", "масовий", "масовка" походять від лат. massa - кусок, груда. В латині слово massa первісно використовувалось для означення грудки сиру (massa lасtis coacti). Цікаво, таким чином, що слово "маса" від початку призначалося для називання не просто певної речовини, а речовини, що з'являється в результаті поєднання природних процесів та людської культурної діяльності, людської праці.

На сьогодні слово "маса" використовується у двох основних смислах: "'природничо-науковому (маса як кількість речовини, що міститься в тілі, маса інерції тощо) і гуманітарному (культурологічному або соціологічному). В культуролого-соціологічному контексті, в свою чергу, існує кілька найпоширеніших контексті  вживання поняття "мaca" ("маси"). Маса може розумітися:

  •  як велика група людей, у межах якої під впливом психологічних закономірностей функціонування спільнот окремі індивіди до певної міри втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають схожих почутгів, вольових рухів, світоглядних позицій тощо;
  •  як натовп, потрапляючи до якого навіть особисто вихована й освічена людина підпадає під вплив примітивних пристрастей та почуття стадності і стає не здатною розсудливо міркувати;
  •  як група людей, що вирізняються невіглаством, неосвіченістю, невихованістю;
  •  як множина "усереднених" людей, обивателів;як недиференційована множина людей, життєдіяльність яких проходить у межах індустріальної культури зі стандартизованим виробництвом і споживанням;
  •  як множина людей зі схожими або й спільними смаками, цінностями, ментальністю, сформована гомогенним інформаційно-комунікаційним простором.

Таким чином, розуміння маси складається варіативно: психологічно, кількісно, соціально-економічно й коливається від ціннісно нейтрального до оцінно-негативного.

Серед інших варіантів трактупань культуролого-соціологічного поняття маси можна згадати ппропозицію американського соціолога, спеціаліста в галузі історії суспільної думки та соціального прогнозування, автора концепції "постіндустріального суспільства" Деніела Белла, який наводить п'ять значень поняття „маса": маса як недиференційована множинність; маса як синонім невігластва; маса як сукупність людей механізованого суспільства; маса як сукупність людей бюротизованого суспільства, в якому особистість втрачає свою індивідуальність; маса як натовп, який не здатний розмірковувати, а може тільки підкорюватись. Узагальнюючи, Белл визначає масу як- "утілення стадності, уніфікованості, шаблонності".

Поняття "маси" до певної міри має синонімічні відносини з поняттям "народ", однак часто відрізняється віднього більш-менш виразним зниженим, а то й негативним відтінком. У зв'язку з цим варто звернути увагу і на етимологію таких слів, як "вульгарний", "вульгарність", "вульгаризація", "вульгаризм". Вульгаризація означає грубе спрощення якого-небудь понятгя, що веде до спотворення сенсу, його опошлення. У філології вульгаризми слова та вирази, що властиві грубому або фамільярному мовленню. Всі ці однокореневі слова сучасних європейських мов етимологічно походять від латинських слів vulgus, що означає "народ", "натовп", "чернь" та vulgaris - "народний", "звичайний", "простий". Таким чином, вибудовується ланцюжок семантично споріднених понять: масовий - народний – вульгарни.

Слід згадати і ще один латинський лексичний корінь зі значенням "народ": populus (poplus). Утворене від нього popularis означало "співвітчизник", "земляк", а в деяких контекстах - "народна партія", або "той, що підтримує народну партію", "народний". Отже, семантичний ланцюжок подовжується: масовий - народний - вульгарний - популярний.

Григорій Сковорода в тих самих культурно-соціальних контекстах, у яких сьогодні використовується слово "маса" ("маси"), вживав слово "смесь". Наприклад, він пише: "В сію то меть Діоген, в полдень с фонарем ищучи человека, когда отозвалась людская смесь: "А мы ж, де, разве не люди?" - отвечал: „Вы собаки..." Або: "Посмотрите на людскую толлу и смесь, увидите, но и самые с них молодчики льстят себе, что они вооружены рогом единорога, спасающим их от нещастия, уповая, что как очам их очки, так свет и совет не нужен серцу их".

Як протилежне до масової культури трактується поняття еліmарної культури.  Сучасні yкріїнські слова  „еліта”,  „елітарний" пооходять від французького elitе - "краще", "обране" і більш чи менш близькі за значенням і контекстами вживання з рядом понять, такими як "аристократія”, "люди генія", "надлюдина" ("супермен”) тощо. Понят еліти стало центральним у соціально-філософській концепції "теорії еліти". Хоча ще Платоном висловлювались ідеї принципової відмінності вищих і нижчих каст суспільства, однак початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до ХІХ ст., а її остаточне теоретичне завершення - до ХХ-го. З погляду теорії еліти будь-яке суспільство з необхіднiстю має складатися з елітй й мас. Однак принципи  виділення еліти в різни науковців суттєво різняться. Найпоширенішими підходами є політичний (Парето, Моска, Міхельс та ін.), технологічний (Бьорнгем та ін.), соціально-психологічний (Ортега-і-Гассет, Шумпетер та ін.).

У ХІХ ст. англійський філософ Томас Карлейль тракував історію культури як результат діяльності геніальної історичної особистості, яка своїми діями вивищується над "середньою масою". Артур Шопенгауер поділяв людей на два типи: "людей генія" і "людей користі". Якщо лідери генія мають особливу здатність до естетичного світоспоглядання і художньо-творчої діяльності, то люди користі зорієнтовані здебільше на практичну, yтилітарну діяльність. Фрідріх Ніцше викладав свої ідеї щодо культурної еліти у вигляді концепції надлюдини.

Італійський соціолог Гаетано Моска запропонував концепцію "політичного або правлячого класу", в якій трактував демократію як своєрідну розширену аристократію. Німецький мислитель Карл Мангейм потенційну еліту бачив у творчій інтелігенції, яка, на його думку, єдино здатна до неупередженого пізнання суспільства і підтримання демократії за умов "соціальної демагогії" масової культури.

Своє розуміння елітарної та масової культури запропонував іспанський філософ, теоретик культури Хосе Ортега-і-Гассет. У ряді праць ("Дегуманізація мистецтва", 1925р., "Повстання мас", 1930 р. та ін.) він обгрунтовує протиставлення  духовної еліти, яка творить, масам.

Поняття маси Ортега-і-Гассет трактує як натовп, який у кількісному й візуальному відношеннях є множиною без лихих людей. Людина маси – це середня людина, яка не відрізняється від інших і повторює загальний тип. Таким чином, зауважує філософ, суто кількісне визначення переходить у якісне. Еліта ж, за Ортегою-і-Гассетом, це не родова аристократія і навіть не привілейована частина суспільства, а ті люди, які виділяються з маси, покликані бути в меншості й боротися з більшістю (масою) задля прогресу суспільства і культури в цілому.

Своєрідне розуміння суспільних типів, яке в певному сенсі може бути співвіднесене з поняттями еліти і мас, було запропоноване російським філософом та етнологом Львом Гумільовим. Він також поділяв суспільство на меншість і більшість. Але якщо більшість Гумільов розумів досить традиційно як "обивателів", то меншість, яка творить історію і культуру етносів, називав "пасіонаріями".

Пасіонарії, за Гумільовим, - це люди, які з'являються внаслідок впливу космічних енергетичних викидів (ідеться про своєрідні генні мікромутації) і вирізняються високою спрямованістю своєї жиrrєвої мети, здатніcтю в ім'я реальної або ілюзорної мети жертвувати навіть житгям (як своїм, так і інших людей). Вони мають непереборне прагнення до цілеспрямованої діяльності, пов'язаної зі змінами соціального або природного оточення, присвячують своє життя тій чи іншій меті, а інтереси колективу (хай навіть і неправильно усвідомлені) превалюють для таких людей над інстинктом самозбереження і турботою про власних дітей. Пасіонарії ламають інерцію традиції, вони "...порушують звичну обстановку, тому що не можуть жити повсякденними турботами, без захоплюючої їх мети". Пасіонарність є заразливою і тому здатна захоплювати деяких оточуючих людей. Обивателі ж "...забувають минуле й не хочуть знати майбутнє. Вони хочуть жити зараз і для себе". Вони також, як пише Гумільов, можуть бути мужніми, енергійними й талановитими, але те, що вони роблять, вони роблять для себе. "Вони також здатні до подвигів, але задля власної жадібності, шукають високого становища, щоб утішатися своєю владою, оскільки для них реальним є тільки теперішнє, над яким невідворотно підноситься своє, особисте..."

Таким чином, у найзагальнішому сенсі поняття еліти використовується для означення в певному розумінні вищих і часто привілейованих верств суспільства, які здійснюють функцію управління, розвитку науки, мистецтва тощо і можуть мати підвищений рівень духовності такультурної й соціальної активності. В сучасній науці дістали поширення концепції множинності еліт (політичної, економічної, адміністративної, військової, релігійної, наукової, мистецької), які врівноважують одна одну і тим самим запобігають небезпеці тоталітаризму. Як складова частина соціальної структури будь-якого суспільства еліта доповнює маси (або навпаки).

Найпотужнішим засобом формування масової культури в наш час найчастіше вважається телебачення. Шляхом систематичного розповсюдження серед чисельно великих аудиторій різноманітних інформаційних повідомлень здійснюється ідеологічний, політичний, економічний (наприклад, засобами реклами), організаційний, духовний вплив на значні маси людей. Зміст повідомлень масової комунікації охоплює весь спектр психологічного впливу на аудиторію – від інформування і навчання до переконання і навіювання. Внаслідок отримання однакової інформації (тиражованих знань, духовних цінностей, соціальних норм) стандартизуються, стають стереотипними  й уявлення, смаки, поведінка чисельно значних аудиторій або мас, у результаті чого і виникає феномен масової культури.

Так, канадський соціолог і культуролог Герберт Маршалл Мак-Люен вважав, що характер і зміна культурних епох зумовлюються розвитком засобів комунікації, до яких він відносив мову, гроші, дороги, друк, науку, телебачення, комп’ютерну техніку і т.д. Наприклад, за племінного ладу домінувала усна мова, сприйняття здійснювалося завдяки слуху і тактильності, що, на думку Мак-Люена, забезпечувало неподільну єдність людини і суспільства, цілісність міфологічного мислення. З винайденням друкарського верстата поширення набувають візуальне сприйняття, національні мови і держави, крайні форми індивідуалізму й раціоналізму, які формують відокремлену й індивідуалістичну “індустріальну”, “друкарську” людину. У ХХ ж ст. електронні засоби комунікації ніби “продовжили” центральну нервову систему людини, в певному розумінні усунули простір і час на нашій планеті, створивши феномен “глобального села” та своєрідних  “глобальних обіймів” усіх людей – тобто людську масу і масову культуру. Нові комунікаційні засоби цілісно втягують людину в усе, що відбувається навкруги, долучають її до всіх світових подій, тобто в сучасному світі, як в давньому невеликому поселенні або в селі, всі про все і про всіх знають. Людина масової культури – це  “нова племінна людина”, яка відрізняється від прадавньої племінної людини тим, що її цілісне сприйняття та її міфи формуються електронною інформацією. Мак-Люен прогнозував, що на зміну глобальному селумає прийти кінцева фаза продовження людини – технічне відтворення свідомості, коли творчий процес буде колективно й корпоративно поширено на все людство.

Згідно з іншим підходом, масова культура формується також у ХХ ст., але насамперед унаслідок урбанізації, індустріалізації виробництва та стандартизації продукції. В даному разі вона розглядається як культура суспільства масового споживання. Причому індустріалізація виробництва і стандартизація продукції взаємодіють із процесом формування субкультур них груп (етнічних, вікових та ін.), зорієнтованих на певні зразки товарів і послуг. Відповідаючи соціально-психологічним очікуванням масової аудиторії, масова культура задовольняє її потреби не тільки в споживанні промислових товарів, а й у таких специфічних товарах, якими є художня культура та послуги у сферах дозвілля, розваг, спілкування, емоційної компенсації або психологічної розрядки тощо. Фактично в умовах ринкової економіки всі артефакти функціонують одночасно і як предмети споживання, товар, і як культурні цінності. Для обслуговування цих функцій масової культури в різних її галузях створюються багато профільні конкурентні експертні групи, що складаються з менеджерів, продюсерів, фахівців у сфері засобів масової інформації, реклами і маркетингу та інших професіоналів, завданням яких є вивчення, прогнозування та формування попиту на той чи інший вид масової продукції. В концепціях даного типу часто робиться певний наголос на художньо-естетичному ракурсі масової культури, чому сприяє надзвичайне поширення в ній таких феноменів, як мода, дизайн, реклама. Одним із найхарактерніших явищ масової культури ХХ ст. став поп-арт.

Однак далеко не всі культурологічні концепції масової культури трактують її як феномен виключно постмодерного етапу історії. Існує також точка зору, згідно з якою передумови поділу культури на масову й елітарну формуються від самого початку історії людства. Згадаймо, що і за Мак-Люеном, власне, формування сучасної масової культури засобами масової комунікації (тобто створення “глобального села” і “нової племінної людини”) у дечому нагадує культурну комунікативну ситуацію давнини (тобто село як таке і колишню племінну людину). В даному ракурсі корисно буде також згадати, що такі поняття, як езотеричний та екзотеричний, використовуються при аналізі культур фактично всіх епох і типів.

Згадаймо, що езотеричним називається дещо таємне, недоступне для більшості, для загалу, і навпаки, призначене, відкрите, зрозуміле, доступне тільки окремому колу посвячених, обраних, спеціалістів. Хоча цей термін використовується насамперед для характеристики різноманітної інформації та знання, однак очевидно, що групи людей, які володіють езотеричною інформацією, особливими знаннями, мають і особливий статус у суспільстві, тобто цілком можуть бути названі культурною елітою. Водночас фактично в кожній культурі присутній екзотеричний, тобто доступний і зрозумілий для кожного (тобто для масової аудиторії), варіант культурної життєдіяльності, який може бути співвіднесений з поняттям масової культури.

В контексті даної проблеми можуть бути розглянуті й такі, наприклад, явища культури, як кастове суспільство з його очевидним поділом на обрану еліту і широкий загал та існування в більшості історичних суспільств двох культур – аристократичної і народної. До того ж  характерно, що в абсолютній більшості сфер життєдіяльності існували, так би мовити, два варіанти їх реалізації, які умовно можуть бути названі елітним і масовим: стильова архітектура і масова забудова, професійне мистецтво і фольклор, релігійна філософія і спрощені виклади Святого Письма (наприклад, так звана “Біблія для жебраків”), досить високий рівень теоретичних знань та освіти меншості і володіння суто практичними життєво необхідними навичками й тотальна в деякі епохи безграмотність більшості.

Таким чином, навряд чи можна вважати масову та елітарну культури характерним тільки для сучасної культурної епохи явищем. Інша річ, що в сучасності набувають нового характеру їхні взаємовідносини.

Так, Хосе Ортега-і-Гассет вважає специфічним явищем ХХ ст. порушення (а подекуди навіть і руйнацію) ідейно-культурного зв’язку еліти і мас, внаслідок чого в суспільстві відбувається соціальна дезорієнтація і виникає феномен “масового суспільства” (“повстання мас”). Разом з тим він убачав специфіку нового етапу розвитку художньої культури в тому, що коли раніше мистецтво, на його думку, було зверненим до мас, то модернізм або авангард ХХ ст. є мистецтвом, призначеним для еліти. Тому це мистецтво не обов’язково має бути загальнозрозумілим і популярним у масах.

Ганс-Георг Гамадер, говорячи про процеси в сучасному світі, який, за його словами, загалом зазнає “зрівнялівки через промислову революцію, пише:  “Неминуче ще  чіткіше розмежування між масою і тими не багатьма по-справжньому творчими талантами, які існуватимуть з масою поруч у часі. Таким же чином і далі існуватиме суспільство, яке з технічної точки зору буде значно розвинутішим, ніж наше, тому що в ньому співіснуватимуть, урівноважуючи один одного у всезростаючому розмаїтті стосунків, генії адаптації на творчі новатори”.

Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народною, етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Об'єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена, Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно — Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика рок, реп, реггі, популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи, зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика... Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.

Сучасна культура плюралістична (від лат. рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й того ж питання можна зустріти багато різних точок зору б наукової, філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної... При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій, художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій особливості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб'єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого «дзеркала», які вона зібрати сама не взмозі.

Культура в цілому «надлишкова» — в тому плані, що породжує надлишкову множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає. Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі якого зароджуються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки результат, але й джерело творчого розвитку культури.

Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя, її принцип — тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно можуть отримувати один і той же комплект Ейфелєва вежа у Парижі сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання, слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «втеча від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції, перегляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибрати, взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору передається іншому — авторитету, лідеру, телеведучому, священику чи просто владі. Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з «загальною думкою»: «надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для більшості з низьким рівнем освіти. Примітивізм і неосвіченість тут у якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це призводить до формування у суспільній думці «норм», що мають право а існування у такій же мірі як й високі зразки творчого розуму.

Окрім масової та елітарної культур у контексті структури культури іноді виявляють також такі поняття, як контркультура, субкультура, альтернативна культура та антикультура.

    4. Антикультура, контркультура, субкультура.

Субкультурою називають підпорядковану, неосновну культуру, або, іншими словами, культурну підсистему всередині системи базової, основної культури суспільства. Субкультура є частиною всієї культури суспільства, або "культурою в культурі". Субкультура - це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо. Ця група людей може відрізнятися від решти членів суспільства за професійними, віковими або навіть етично-правовими тощо ознаками. Так, поряд з понятгям "молодіжна культура" іноді вживається термін "молодіжна субкулыура".

Альтернативна культура - це різновид субкультури, що принципово розходиться, за певними позиціями з основною, панівною в тому чи іншому суспільстві культурою. Відмінності їі, як правило, задаються насамперед особливостями ціннісної ієрархії, яка не збігається із традиційною або панівною аксіологічною системою. При цьому альтернативна культура претендує на статус "правильнішого", тобто - істинного, більш перспективного способу життя, або й рятівної альтернативи розвитку. До альтернативних можугь належати молодіжні субкультури, нетрадиційні релігійні рухи, субкультури, що формуються в межах різноманітних "систем самовдосконалення", і т.п.

Контркультура (від гр. "проти") - в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. В такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. В більш вузькому і конкретному значенні термін "контркультура" вживається для означення форми протесту проти культури "батьків", що поширилася серед частини американської молоді в 60-х - на початку 70-х років ХХ ст. Для американської молодіжної контркультури була характерною відмова від стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, основні цінності якого - респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благопочуччя, але при тому вона не була зорієнтована і на культуру елітарну. Відмова виявлялась, як правило, в негативному ставленні до визнаних культурних досягнень людства, екстравагантності мислення, поведінки, зовнішнього вигляду.

Ідейно-теоретичне підгрунтя американської молодіжної контркультури являло собою довільне й еклектичне поєднання різноманітних положень екзистенціалізму, фройдизму, марксизму, анархізму східної філософії, релігії та ін.. Позитивні лозунги контркультури виходили з трьох основних положень: 1) виховання нового типу особистості, з новими формами свідомості й дії; 2) формування нових стосунків між людьми; 3) формування і прийняття нових цінностей, соціальних і моральних норм, принципів, ідеалів, етичних та естетичних критеріїв. Для практичного втілення цих положень організовувалися різноманітні комуни. Невід'ємними складниками контркультури були наркокультура та сексуальна революція.

Складність визначення терміну "субкультура" з того часу, як його в 30-ті рр. XX ст. ввів американський соціолог Т.Роззак, полягає у багатоманітності і досі недостатній визначеності поняття культура. З великого загалу літератури виділимо визначення американського дослідника Н.Смелзера, який обґрунтовує поняття субкультури як означення будь-якої системи норм і цінностей, яка виділяє групу з великого співтовариства.

Однак виділення попереднім автором лише цінностей і норм є недостатнім, бо субкультура включає також, на нашу думку, специфічні соціальні і духовні потреби, продукти творчості, способи залучення до духовних цінностей, особливості їх освоєння, стиль та спосіб життя.

 Субкультура - одне з базових понять культурології; система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві культури, хоча і пов'язана з нею.

Зростаюча соціальна диференціація, формування нових елементів соціальної структури суспільства, зростання різномаїття проявів соціального та культурного життя стає каталізатором виникнення все новіших субкультурних угрупувань.

К.П.Соколов виділяє такі види носіїв субкультур:

1) статево-вікові спільноти (дитяча субкультура, молодіжна, чоловіча, жіноча тощо);

2) соціально-професійні спільноти (субкультура робітників, інтелігенції, еліти, злочинні субкультури та ін.);

3) релігійні спільноти.

Безумовно, коло субкультур є значно багатшим і включає диференціацію за дозвіллєвими заняттями, національно-діалектними своєрідностями, за стилем поведінки і способом життя.

На особливу увагу заслуговує такий субкультурний феномен як студентська субкультура, яка поєднує вікові характеристики другого періоду юності, синтез субкультур основних соціальних груп суспільства в особі вихідців із них і нові їх соціокультурні ознаки як специфічної соціальної групи з різновидами субкультури студентів гуманітарного і технічного профілю, з субкультурними особливостями студентів Одеси, Києва, Львова і т. д.

Оскільки субкультури існують на межах і перехрестях соціальних відносин і областей, то модернізаційні зміни в системі культури і перехід від одного типу культури до іншого приводять в рух всю субкультурну підсистему, все більше її диференціюють. Більше того, свобода життєдіяльності, за свідченням дослідників, характеризується небувалим злетом кількості та різноманіття субкультурних проявів суспільного життя на всіх культурних рівнях і у різних сферах суспільства, що й знаходить прояв на українських теренах, особливо інтенсивно у 80-90-х рр. XX ст.

Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в умовах недостатньої визначеності її парадигм.

Суспільство зацікавлене задля і своєї стабільності в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури і інноваційних субкультур, і в разі потреби - у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту.

Виходячи із вищевикладеного загальнокультурні функції субкультур очевидно полягають:
1) у забезпеченні цілісності культури;

2) у формуванні нових можливостей її розвитку;

3) у збагаченні загальнокультурного контексту, в тому числі соціального семіозису, культурного фонду як джерела можливого відлагодження нових культурних форм.

Щодо сфер, які вони охоплюють, субкультури виконують функції:

  •  забезпечення їх культурної аури,
  •  варіативності її існування,
  •  дифузії в пограничні області тощо.

Щодо особистостей визначальною є соціалізуюча функція, хоч за змістом вона може бути і десоціалізуючою, тобто позитивно і негативно соціалізуючою, а ускладнення соціального і інформаційного поля, зростаюче соціальне відчуження, посилюване формуванням нових соціальних відносин, все більше сприяють пошуку лагун усамітнення чи групової солідарності.

Серед інших функцій, спільних для всіх субкультур слід виділити:

1) комунікативну, що забезпечує спілкування всередині групи,

2) компенсаторну, яка дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угрупування,

3) охоронну, спрямовану на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності,

4) солідаризаційну, яка забезпечує екзістенційну і соціальну підтримку членів групи.

 Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який забезпечує характер її взаємозв'язку і взаємовідносин з іншими субкультурами та базовою культурою, як і весь стрій її буття.

Впродовж свого життя, а в певні періоди - одночасно, людина включається в декілька субкультур, що забезпечує їй культурну багатогранність соціалізації.

Процеси субкультуризації збагачують й ускладнюють "тканину" культурного поля, породжуючи одночасно не тільки позитивні культурні процеси, але й негативні по відношенню до пануючої культури контркультурні процеси, конфронтацію і конфлікти напруженості у системі соціально-культурних відносин, особливо у міжконфесійних і міжнаціональних стосунках.

Отже, подальша модернізація українського суспільства дає поштовх урізноманітненню культурного життя, диференціації культури, породжує багаточисельні субкультурні прояви суспільного життя, субкультур вцілому, збагачує спектр проявів традиційних субкультур, культурний контекст суспільства як одну із передумов розвитку культури.

Субкультурна система, притаманна Україні і ще не досліджена в її специфічних проявах, має бути врахована як важлива складова соціокультурної трансформації.

Владна еліта також виступає як субкультура. Особливий і часто визначальний вплив на культурно-трансформаційний процес має саме еліта суспільства і, особливо, владна еліта (з її сучасним синонімом номенклатури). В сучасному українському суспільстві постійною темою стає проблема визначального впливу культурної і політичної еліти на крашу та її культуру, а сьогодні все більш гостро в період стрімких модернізаційних змін ставиться проблема необхідності формування підготовленої, ефективно правлячої еліти, що має відкритий характер і контролюється суспільством.

Ця соціальна група є своєрідною соціальною структурою, що володіє монополією на владу, на прийняття рішень, а також на здійснення найважливіших функцій у суспільстві. Точніше сказати, еліта (номенклатура) є такою соціальною стратою, сутність якої знаходить вираження у її субкультурі, яка впливає на характер виконання нею її соціальних функцій.

Не аналізуючи владної еліти чи таких понять, як ієрархічність, кар'єрна спрямованість, корпоративність, відстороненість у спілкуванні та ін., зазначимо, що риси її субкультури виявились навіть стійкими, а можливо, найбільш стійкими порівняно з іншими соціальними прошарками, це спостерігалось навіть до модернізаційних процесів, у змінах в період радянської влади, перебудови, державотворення, що властиво українській владній еліті.
Суперечністю буття української владної еліти є її намагання зовнішньо атрибутивне відповідати іміджу національно-культурного оновлення суспільства і безвідповідальність щодо правового та соціально-функціонального забезпечення пріоритетів розвитку національної культури.

Кримінальна субкультура в культурно-трансформаційних процесах. Необхідність розгляду поставленої проблеми викликається двома базовими соціальними фактами:

по-перше, тим, що за одними даними 40%, а за іншими 60% ринково-економічної і виробничої діяльності і прибутків перебуває в Україні поза межами закону, "в тіні" (тіньова економіка, тіньовий сектор економіки), отже, велика частина населення входить, або є дотичною до кримінальної субкультури;

по-друге, за рівнем корупції і корисливих позазаконних відносин Україна займає сьогодні, за даними міжнародних організацій, одне з перших місць у світі, без врахування цих даних неможливо зрозуміти характер соціокультурної трансформації в цілому в Україні.

Ця проблема особливо інтенсивно розробляється у вітчизняній науці спочатку соціологами, а з часів перебудови і етнографами, а в західній соціології ще Е. Дюркгейм доводив, що кримінальні субкультури є невід'ємною складовою будь-якого суспільства і будуть існувати завжди.

Цей тип субкультури має: 1) ознаки екзотичного етносу, 2) своє особливе світосприйняття, 3) етику, 4) мистецтво, естетику, 5) ритуали, 6) традиції, 7) закони і 8) норми. Західні дослідники відносять сюди кримінальну міфологію, привілеї для "еліти", способи відпочинку, форми стосунків.

Названий тип субкультури характеризується, очевидно, широкими межами, неоднорідністю, диференційованістю на низку "підсубкультур" і широкою зоною пограниччя, яке охоплює проникаючими її елементами значну частину структури суспільства, тобто і групи, які ніякого прямого відношення до криміналітету не мають.

Йдеться, власне, про значний ареал впливу цієї субкультури на частину суспільства, субкультурну дифузію, кримінальну субкультуризацію українського суспільства, яке в умовах "прихватизації, розграбування державного майна виявилось до неї досить схильним, як зі сторони тих, хто грабує, так і з боку ошуканих і знедолених, які поповнюють ряди бомжів або криміналітету, знаходячи певну втіху в своєму надривному безутішному фольклорі і співчуття у певних груп населення, які живуть за межами бідності. Сприяє розвитку, кажучи точніше, не завжди кримінальної, але девіантної субкультури, весь комплекс сучасних умов перехідного суспільства, в якому відображена і глобалізація суспільно-культурних процесів, і криза економіки, і суперечності трансформаційних процесів у різних сферах суспільного життя, окремі сегменти яких характеризуються морально-правовою девіантністю.

Таке всепроникнення цього девіантного за своїм характером процесу стає певним супроводом, культурною негативною тінню соціокультурних трансформаційних процесів.

Масштабність цього процесу є такою, оскільки сама кримінальна і культурно криміналізована спільнота і її некримінальний, але культурно-криміналізований супровід і "шлейф" близьких їм соціальних підгруп характеризуються гнучкістю і аморфністю, здібністю інкорпоруватись і інтегрувати себе майже в усі сфери суспільного життя. Особливо ж небезпечним для суспільства і його культури є зростаюче взаємопроникнення кримінальної еліти і владних структур, які взаємно інтегруються і набувають не тільки легального характеру, але й зростаючого впливу на державні справи і розвиток суспільства, що стає можливим в умовах "переоцінки цінностей", коли базові культурні і моральні цінності минулого періоду перебувають у стані кризи, а нові ще не сформувались.

Недослідженість даної субкультури в трансформаційному процесі не дозволяє достатньо повно визначити її місце в сучасній культурі, хоч із наявного матеріалу можна зробити висновок про зростання її ролі у вульгаризації культури та її деморалізації, легалізації "низової", примітизованої гілки культури, хоча в сфері субкультурного міського музичного фольклору засвідчено її позитивний вплив на пісенну культуру, особливо побутового жанру.

Значне поширення кримінальної субкультури, характерне для перехідного періоду модернізації культури, є результатом розлагодженості і кризи не тільки цілісно-нормативних регулятивів сучасної української культури, але й економічної і політичної кризи, супроводжуваної втратою чітких орієнтирів розвитку суспільства.

Молодіжна культура і субкультура як фактор соціокультурної модернізації і постмодернізації. Молодіжна субкультура в зв'язку з радикальними змінами в суспільстві стає формою соціальної адаптації, своєрідним буфером між традиційною культурою, загальноприйнятими цінностями та елементами "опору" по відношенню до "старого" соціально-культурного порядку і пануючої системи молодіжної культури. Молодіжні групи перетворюються у самостійні функціонуючі підсуспільства.

Автори теорії субкультури молоді-основного напряму британської соціології молоді - стверджують, що фундаментальну роль у соціально-політичному визріванні молоді має стратифікаційна належність.

Особливого субкультурного виміру набуває молодь у період "постюності" (К. Кенстоун) - в період третього десятиліття життя, коли вона самостійна в соціальному, моральному, інтелектуальному, політичному, в соціально-культурному плані, але не адаптована політичне і економічно, шукає свій варіант найбільш вдалого соціального самовизначення. Це стадія між юністю і дорослістю, період соціально-культурного експериментування у визначенні життєвих перспектив, що є характерною особливістю культурно-модернізаційних процесів.
Помітне обезцінювання робочої сили (що спостерігається останнім часом в Україні), яке сприймається молоддю як доля покоління, викликає одночасно психосоціальне та соціокультурне підвищення значущості стану юності, акцентує увагу суспільства на ньому.

В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на світогляд та поведінку молоді.

Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, "молодь є те пальне, на якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.

Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему ідей, яка визначає її характер, принцип залучення і є тотожною меті її існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім, набуваючи певних рис "мікросуспільства ", в якому трансформуються традиційні погляди і формується "свій " образ світу і способу буття в ньому особистості.

Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та перебудови.
Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин, стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.

Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як "нормальна" молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що "нормальна" молодь теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.

Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття, які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.

Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:

1) криза українського суспільства і його основних інститутів;

2) криза інституту сімї та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;

3) комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в субкультурних ознаках;

4) зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

Слід очевидно погодитись з тим твердженням, що молодіжна субкультура є викривленим дзеркалом дорослого світу речей, стосунків та цінностей.

В СРСР першими з молодіжних субкультур в кінці 60-х років XX ст. з'явилися хіпі, практика яких в Україні носила декларативно-снобістський характер і тривала короткий час у великих містах.

Другий період розвитку молодіжних субкультур (1983-87р.р.) характеризується кризовою ситуацією і, в зв'язку з тотальною критикою ЗМІ, зниженням активності.

Третій період припадає на 1987-1992 р.р., який характеризується епатажним протестом панків, хіпі та інших угрупувань андерграундового характеру і зростанням негативної реакції на них значної частини молоді, як і диференціацією різних за своїм спрямуванням молодіжних утворень.

Дослідники вважають, що четвертий період (1992-1995 р.р.) пройшов під знаком спаду активності андерграунду, зростання песимізму та помолодіння складу, формування угрупувань, націлених на кар'єру і успіх, що означало певне повернення до формального соціуму і визнання його. В цей же період розвивається романтико-ескапістська молодіжна субкультура, пов'язана з новою хвилею вестернізації українського суспільства.

З 1996 року починається п'ятий період розвитку молодіжних субкультур, який продовжується до цього часу, і характеризується, з одного боку, підвищенням інтелектуального рівня у середовищі "андергаунду", а з другого боку - прогресуючим помолодінням, відмовою від інтелектуального росту, а також зростанням легітимізації неформального стилю життя.

Молодіжна субкультура в Україні не мала раніше і не має тепер характеру жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, не відзначається різкою опозиційністю і рідко набуває рис контркультури такої активної на Заході. У 80-ті роки найбільш активно формувались рухи рокерів, металістів, байкерів, а потім релігійно-культові та східно-спортивні, часто ініційовані зацікавленими в них дорослими верствами бізнесового і кримінального характеру. Тому в цілому українські субкультури малодиференційовані, нетривкі і не займають вагомого місця в культурному житті.

За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізаційних процесів молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:

1) авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури постмодернізаційного характеру, елітні;

2) модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з офіційними установами;

3) модернізаційні і постмодернізаційні, соціально-культурна нейтральні (субкультура молодіжного комп'ютерного андеграунду та ін.);

4) модернізаційні, соціально-закритого типу, неконфронтаційні;

5) консервативні закритого типу;

6) консервативні відкритого типу;

7) контркультурні, творчого типу;

8) контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі кримінальні.

Роль молодіжних субкультур виявляється в значенні межової, пограничної зони культури, що накопичує, провокує позитивні і негативні "відхилення", які можуть мати культурно-творчий або деструктивний характер, сприяючи пошуку необхідних новим соціальним змінам культурних моделей. В той же час існує молодіжна культура соціальне і культурно толерантної молоді, яка не замикається в межах особливого мікросвіту субкультури, а ідентифікує себе з існуючою "зовнішньою" культурою дорослих, і прагне за своїм віком до інновацій, інтенсивно освоює і творить культуру.

В останні 80-100 років активізувалася антикультура. Спочатку вона вразила Захід, а після 1991 року активно впроваджується в російську та українську дійсність. Основні риси антикультури:

1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия: нескінченні романи й фільми жахів, катастроф, трилери, бойовики й т.п., інформаційна некрофілія в засобах масової інформації;

2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія; наркотична антикультура; романтизація злочинця (коли антигерої-злочинці зображуються як герої), надмірна увага до відхилень у сексуальному поводженні (садизму, мазохізму, гомосексуалізму); пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів людської психіки;

3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності, одним словом, порушення балансу між традиціями й новаторством на користь останнього; новаторство заради новаторства, змагання за те, щоб своїм "новаторством" сильніше здивувати, уразити уяву глядача, читача, слухача.

4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму.

На жаль, діячі культури усе більше перетворюються в перевертнів - діячів антикультури. По-перше, замість того, щоб "почуття добрі" "лірою будити" (А.С.Пушкін), "сіяти розумне, добре, вічне" (Н.А.Некрасов), вони пустилися в усі тяжкі: у зображення картин і сцен, що демонструють насильство, убивство, злочинне поводження в цілому, брутальність, хамство, цинізм, усякі кривляння, глузування. По-друге, краса, прекрасне в нинішніх діячів культури не в моді: чим потворніше зображуване, тим краще (приклади: "Життя з ідіотом" Віктора Єрофеєва, "Лебедине озеро" у постановці Моріса Бежара, "Ідіот" Достоєвського в телепостановці Ф.Бондарчука й т.п.). По-третє, істина не вітається. Характерний приклад: у телевізійній рекламі (телеканал ГРТ) пролунали: "Реальні факти менш цікаві, чим фантазії й омани". Ця реклама багаторазово передавалася по телебаченню. Вдумайтеся тільки, що навіюється людям: світ ілюзій, ірреальний світ більш цікавий, ніж реальне життя?! Хай живуть усякого роду дурмани, духовні й матеріальні! Це майже прямий заклик до шаленості, до виходу з реального життя.

Одним словом, добро, краса, істина - фундаментальні людські цінності, на яких ґрунтується життя, - діячів антикультури майже не цікавлять, а якщо й цікавлять, то тільки в обгортці-оточенні анормального (такого, що відхиляється, або патологічного).

Антикультура - це надмірний розвиток певних тіньових сторін культури, ракова пухлина на її тілі. Небезпека антикультури не тільки в прямій дії на свідомість і поведінку людей. Вона мімікріює, маскується під культуру. Люди нерідко обманюються, потрапляють на вудку антикультури, приймаючи її за культуру, за досягнення культури. Антикультура - хвороба сучасного суспільства. Вона руйнує культуру, руйнує людське в людині, вона вражає людину зсередини, її дух, свідомість, тіло.

Феноменом антикультури є тоталітарна держава. Віддати людині волю, якої у неї нібито не було, а потім узурпувати її волю. Зняти з людини «одяг» культури, і, залишивши її «голою» і беззахисною, запропонувати один єдиний вихід - жити й підкорятися загальним законам, або не жити зовсім. Така філософія тоталітаризму.

Культура - це те, що зв'язує людину з минулим, дає їй пам'ять. Культура є форма одночасного буття й спілкування людей різних - минулих, дійсних і майбутніх - культур. Людина, позбавлена культури, губить зв'язок з минулим, він стає відірваною від свого коріння, самотньою і беззахисною. Знищення культури є одночасне знищення пам'яті. «Щоб знищити націю, треба знищити її пам'ять», - писав Гітлер в «Mein Kampf».

Антикультура дає людині уявну свободу й, на відміну від культури реальної, культури позитивної, котра йде від людини й народжується в суспільстві, антикультура нав'язується суспільству через систему пропаганди з метою трансформації суспільного мислення й життя. Руйнуючи культуру й моральність, диктатор змінює систему цінностей, будує нову антиморальність, нову антикультуру, тим самим йому вдається вплинути на спосіб мислення людини.

Антикультура, на відміну від позитивної культури, культури, що створює, може бути агресивна, деструктивна і завжди - на варті інтересів окремої групи людей, або державних інтересів. Антикультура вбиває людяність культури, антикультура вбиває прекрасне. Людина антикультури проектує свої фантазії й страхи не в особливу штучну реальність, а спілкується з наявною, дійсною реальністю. Вона не здатна творити, але здатна зруйнувати. Культурність - це людяність, вона суб'єктивна, у тому розумінні, що на перше місце ставить індивіда, людину-творця. Антикультура – абстрактна й антилюдяна, схильна до об'єктивації, заміщення індивідуального суспільним. Антикультура руйнує унікальність, особливості, уніфікує й створює щось узагальнене й усереднене, відбираючи лише те, що служить ідеям держави. Антикультура завжди прислуговується політично ангажованим ідеям, культура - конкретній людині. Небезпека сучасної ситуації полягає у тому, що створювана сьогодні загальносвітова мультикультура не повинна стати антикультурою, не повинна знищувати унікальні особливості культур, вона не повинна створювати щось середнє, але повинна поєднувати всі особливості окремих культур й служити встановленню продуктивного діалогу між народами.

5. Культура інтелігенції як «лабораторія майбутнього»

     Ідея  культури інтелігенції народилася в західній філософській думці в результаті освоєння ідейної спадщини епохи Просвітництва.

Ф.Ніцше провів чітке розмежування між аристократичною й демократичною культурами. Але в оцінці цього розходження він відверто віддавав перевагу першій, демонструючи ненависть до демократії й демократичної культури. У рамках порівняльної соціології й філософії культури був проведений глибокий аналіз фундаментальних розходжень між цими двома різновидами культури. Що стосується тих членів інтелігенції, які висунулися індивідуально, то у відповідності зі своїми «героїчними» й індивідуалістичними поданнями вони схильні бачити сутність культури в її найвищих досягненнях, шедеврах. З їхнього погляду, саме творіння видатних геніїв визначають цінність культури в цілому. Інакше кажучи, культура сприймається ними не як безперервний  потік колективних досягнень, а як окремі зльоти  творчого генія.

Інші члени інтелігенції, формовані колективним механізмом в умовах демократії, бачать у культурі переважно поступове нагромадження невеликих досягнень, якесь злиття малих  досягнень у могутню ріку. Вони думають, що в історії доля груп і людства в цілому більше залежить від неухильних зусиль анонімних мас, чим від зухвалого благоговіння зльоту рідкого генія. Як думає німецький соціолог К.Мангейм, внутрішня організаційна структура інтелігентної групи істотно впливає на інтерпретацію нею людини й світу. Наприклад, у  середині ХІХ століття інтелігенція університетських викладачів була організована в корпорації ї займала в суспільстві ті ж позиції, що й будь-які інші офіційно визнані автономні професійні групи. В XIX в. соціальний стан значної частини інтелігенції був, на думку Мангейма, таким же, як у богеми, не пов'язаної корпоративністю, що не займає чіткого місця в суспільній ієрархії. Члени цієї групи жили в середовищі, у якій уявний або справжній геній змішувався з «білими воронами» з аристократичних і буржуазних родин (декласованими бурлаками, повіями й іншими аутсайдерами організованого суспільства). Ідеї, породжувані й розвинуті тими інтелектуальними інтелігентними групами, які існують як аутсайдери суспільства, здобувають романтичне зафарбування. Такі інтелектуали культивують систему цінностей, далеку від інтересів пересічних людей. Як художники вони сповідають культ «мистецтва для мистецтва», як мислителі вони шукають лише те, що зрозуміло тільки обраним.

В аристократичному суспільстві правляча інтелігенція створює дистанцію між собою й групами, що стоять на більш низьких щаблях соціальних сходів, дивиться зверхньо на їх представників. Контакти між «вищими» й «нижчими» перетворюються у вкрай формалізовані ритуали. Панування над нижчими групами не зводиться до наказів і забезпечення покори. У переважному ступені воно полягає в підтримці дистанції по соціальній вертикалі, і ця дистанція стає органічною частиною мислення не тільки правителів, але й підлеглих. Таке психологічне дистанціювання є частиною аристократичного ієрархічного порядку.

    Аристократична культура, її представники вкрай осудливо ставляться до імпульсивного, спонтанного поводження, вважаючи його вульгарним. Вони приймають такі зразки, як   грецька калокагатия або середньовічна німецька maze (міра), зокрема розроблений провансальською знаттю кодекс лицарської поведінки, що став загальною нормою. Дані приклади   свідчать   про   те, що аристократичні   культури мають тенденцію до збільшення дистанції, причому не тільки по вертикалі,  тобто  між  «вищими»   й   «нижчими»,  але  й по горизонталі - між рівними. Типово аристократичною установкою є дотримання «дистанції» і формальностей навіть у вузькому колі.

Звичайно аристократичні еліти прагнуть створити власну «культуру інтелігенції». Вони піклуються про те, щоб певні  істотні  риси  їхньої  групової  культури,   і  насамперед такі, як форми спілкування, розваги, особливості різні методи й системи знання, залишалися недоступними для багатьох.   Зокрема,   Мангейм  посилається  на  те,  що  інтелігентні групи інтелектуалів аристократичного типу, приміром, священнослужителі, використають із цією метою особливий «мова для присвячених»   (санскрит  або латинь).   Використання ж  рідної мови в літературі або літургії служить важливим важелем демократизації культури, оскільки при цьому відбувається вторгнень «нижчих» (технологічних, індустріальних) інтересів у священні межі аристократичної «науки».

Аристократична мова, як правило, формальна, стереотипна стилізована.  Її обрій строго обмежений: певні «низькі» предмети з її виключаються. Речі, найбільш насущні для переважної більшості населень, необхідні для задоволення елементарних потреб (їжа, гроші й т.д.), прийнято не зауважувати, тому що це «вульгарно». Манірність, вишуканість, за яких усе далі ховається щирість, стають більше й більше вигадливими в  міру того, як аристократична  група «старіє», у ній накопичується більше тих, хто успадкував своє привілейоване положення, а не тих, хто її створив. Як правило, перше покоління правлячої еліти, що безпосередньо пережило ризик у війні або фінансовій боротьбі, ще не має таку  вигадливу витонченість.Однак її нащадки схильні не зауважувати «життєві фактори» доти, поки вони живуть у світі штучних символів, а не реальних речей. Наступною характерною рисою моделі   аристократичної мови є тенденція до твердої правильності, прагнення виключити всі  «хаотичне», що порушує правила. Цікавий факт: в XVII в., виконуючи вимогу аристократичних кіл, Французька Академія почала стандартизацію французької мови. Але не менш цікавий факт установив згодом один із французьких лінгвістів, що провів скрупульозне дослідження, зрівнявши Словник  Французької  Академії  (перше видання вийшло в 1694 р.) з пізнішим неофіційним демократичним   виданням   -   французькою   енциклопедією. Він   виявив, що  Енциклопедія  включила  нескінченно більш  багатий  словник, оскільки в ньому було поміщено в систематизованому порядку значно більше число технологічно індустріальних термінів,   понять,   чим  у  Словнику, що  виявився  в  істотній мері бідніше в інформаційному плані.

 Мангейм уважає, що було б помилкою бачити в західній історії прямолінійний прогрес від «додемократії» до «демократії». Те, що було пізніше, не завжди й не обов'язково було  більш демократично. Уже в середні століття можна спостерігати приховане зростання ранньої типово міської й раціоналістичної тенденції грецької міста-держави. На противагу цьому в  культурі, що панувала,  середньовіччя  виділялися  ірраціональні, містичні, «примітивні» моделі, хоча елементи раціоналістичної традиції античності зберігалися в утворених клерикальних колах.

        Справжній процес культурної демократизації почався в період пізнього середньовіччя, коли в європейській культурі домінуючими стали міські групи. Однак слідом за цим раннім сплеском демократизації знову перемогу одержала зворотна тенденція, і в європейському суспільстві наступила феодальна реставрація. Що стосується демократизації періоду пізнього середньовіччя, те слід зазначити, що соціальні зміни, що лежали в її основі, і насамперед посилення міських груп, супроводжувалися радикальними змінами стилів в області мистецтва, літератури й релігії. Початок цих змін було покладено в мистецтві. Яскравим контрастом високо стилізованому, нереалістичному характеру живопису й скульптури раннього середньовіччя було мистецтво пізнього середньовіччя, у якому з 1370 р. стало домінувати те, що можна назвати «реалізмом близькості». Сутність нового стилю полягала в тім, що речі представлені в ньому такими, якими вони виступають у повсякденному житті й у людській  діяльності. І в цьому виявилося зовсім нове явище - революційне самоствердження людини, що відкриває достоїнство своєї нормальної звичайної діяльності. Очевидно, було б точніше назвати цей феномен «дедистанціюванням». Соціологічно він тісно пов'язаний з підйомом міської демократії, в якій індивід постійно демонстрував, що розширювалася сферу, для здійснення впливу на політичне, економічне й культурне життя. Дистанція, що відокремлювала колись рядового індивіда від центральної влади, стала помітно скорочуватися. На ці зміни культура відреагувала негайно й досить сміло, зробивши повсякденне життя рядового індивіда гідної своєї уваги в мистецтві й релігії. Звичайно, перспектива повсякденного життя існувала й колись, але вона не могла бути представлена в культурі. Це стало можливим тільки тоді, коли зміни соціальної бази привели до переміщення онтологічного аспекту на те, що сприймалося як «реальне» повсякденне життя. У церковній   архітектурі спостерігалася така ж тенденція. Церкви епохи раннього середньовіччя тримали в цьому виді мистецтва максимальну дистанцію між тими його елементами, які призначалися для віруючих і для священика. Не випадково — сцена театрального дійства католицького культу — розташована наприкінці паралельних нефів, символізуючи «нескінченну» дистанцію між людиною й об'єктом його віри.

В церкві пізнього середньовіччя ця дистанція помітно скорочується. Церква тепер призначається як для приватного богослужіння, так  і  для  урочистої  меси.   Парафіянин  грає в церкві більш активну роль, що явно відбиває весь церковний інтер'єр: бічні  нефи  зникають,   приміщення  здобуває вид єдиного, нерозділеного залу. Вілтар уже видний з будь-якого місця, більше привілейована позиція стосовно вівтаря остаточно усунута. У цьому виявляється нова світоглядна й социокультурная установка: прагнення до ясності, характерне  для  міського  середнього класу. Весь простір собору повиннен бути доступним для огляду з будь-якого місця.Ця видимість простору відбила й відношення, що змінилося, до віри: колишнє почуття побожного страху й незбагненної таємниці поступилося почуттю безпеки й довіри.

Таким чином, проявляється й зворотний зв'язок: з демократизацією релігійної культури скорочується й дистанція між рядовим індивідом і центральними символами. Релігія вже менше обтяжена занепокоєнням. Цьому істотно сприяли зміни в середньовічних соціальних відносинах: у той час, як влада феодала дистанцирована, таємнича й викликає занепокоєння, у містах соціальна атмосфера відрізняється більшою раціональністю й безпекою. Однак у наступний період соціальна дистанція між інтелігенцією й народом знову починає зростати. І не дивно, що культура барокко набагато більше аристократична, чим міська культура пізнього середньовіччя. Церковна ж архітектура пізнього середньовіччя при всіх умовах залишилася більше демократичної, зберігши тенденцію поширення зальних церков і демонструючи максимум почуття безпеки в рамках громади. Деякі дослідники навіть вважають, що саме  зміна архітектурних форм пізнього середньовіччя передбачилася відповідні зміни в соціальному житті.

Філософ К.Мангейм заперечує це твердження істориків. Безумовно, повністю розвинена економічна система, заснована на нових технічних методах і концепціях, виникає лише після того, як повністю здійснюється паралельно, що йде трансформація, мистецтва. Але це не виходить, що споконвічний імпульс виходить від мистецтва або інших, чисто духовних або інтелектуальних сил. Він іде від соціальної дійсності, від відносин, що вменились, між групами (зокрема, від що скоротилася або зросла дистанції). Ці імпульси роблять мікроскопічний вплив задовго до виявлення великомасштабних культурних змін, будь те в мистецтві або в самому економічному житті. Цілком імовірно, що художник може бути в авангарді соціальних змін. Але якщо він й є такого роду провісником, те це лише показує, що він тонше й сильніше, ніж інші, реагує на соціальні зміни й чітко виражає їх.

В XIV в. релігійне життя перетерпіло важливу зміну, що відбилася на відносинах між мирянами й духівництвом. Справа в тому, що в раннім середньовіччі велике значення надавалося літургії. Громада відігравала пасивну роль відповідно до авторитарної ролі «дистанцированной» церкви. Однак у пізньому середньовіччі переважну роль починає грати проповідь. Церква звертається до віруючої як до мислячих індивідів. Їй доводиться апелювати до їх «вітального самости». У той же час підсилюється значення сповіді: священик вступає в контакт із віруючої як порадник в інтимній сфері, а не тільки (або переважно) у своєї литургической ролі.

В епоху пізнього середньовіччя (і раннього Відродження) тенденція до демократизації поступилася місцем ретроградному руху до «рефеодалізації». Дистанція між інтелігенцією й масою надзвичайно зростає із приходом абсолютизму. Однак ретроградні рухи такого роду не пожвавлюють ієрархічні форми, витиснуті ранньою демократизацією, і не усувають повністю культурні результати попереднього процесу демократизації. «Рефеодалізація» європейського суспільства XVI-XVII вв. у жодному разі не відновила феодалізм раннього середньовіччя. Скоріше, вона з'єднала феодальні елементи з новими формами стратифікації й нових способів контролю. Що стосується культурної еволюції, те фундаментальний постулат соціології знання говорить: те, що коли-небудь, виникло в культурному процесі, не може просто зникнути, а виступає в наступних культурних утвореннях у формі, що змінилася.

Даний постулат підтверджується хоча б таким фактом: авторитарність церкви знову затвердилася в епоху контрреформації, у політику в той період пануючої стала абсолютна монархія. Проте, обидві ці авторитарні системи контролю використали досягнення раціоналізму попередніх епох. Барокко в мистецтві й науці стає продовженням Відродження. Нова епоха  нейтралізувала  вплив  колишніх  завоювань  розуму, згладжуючи їхнє вістря, якщо воно могло загрожувати новий абсолютної влади. Це було зроблено, наприклад, шляхом введення нових «сверхрациональных» елементів у раціональну систему Відродження. Релігія барокко экстатична, але не в дусі містичних споглядань, що практикувалися окремими чинцями й ремісниками, а у формі посиленого понад усяку міру запопадливості, свого роду сублімованого еротизму. Разом з тим мистецтво барокко не відмовилося від колишнього ілюзорного реалізму епохи Відродження. Навпроти, воно довело цей реалізм до крайнього натуралізму, але з метою передачі трансцендентного метафізичного послання. Сверхрациональный принцип барокко був героїчним і навіть сверхгероическим. Він підкреслював незрівнянну могутність правлячого індивіда. У той же час мистецтво й культура барокко в цілому зробили акцент на  раціональному розрахунку й  класичній домірності. Класична умовність й її моделі превалювали у всьому, направляючи уяву в канали предсуществования. Мистецтво барокко холодно й проте палко, бундючно. Те який аспект цієї культури - раціональний або сверхрациональный - ставав домінуючої, залежало від обставин. Розважливий раціоналізм правлячих груп міг створювати цілком посюсторонний, критичний настрой. Деякі із цих імпульсів втілилися в Освіті.

Втім як підкреслює Мангейм, поділ на «високе» й «низьке», «священне» й «мирське», простежується в усі колишні епохи. Ці ієрархічні градації поширювалися на все суспільство. У середньовічному університеті навіть предмети навчання підрозділялися на «вищі» й «нижчі». А ще раніше, у Древній Греції, поезія вважалася набагато більше почесної, чим пластичне мистецтво, просто тому, що скульптор і художник по своєму соціальному походженню належали до класу ремісників, які часто були рабами. І в період, що безпосередньо передував епосі Просвітництва, «високе» знання різко відокремлювалося від «низького»: до першої категорії належало богослов'я й метафізика, до другого — знання об'єктів повсякденного досвіду. У мистецтві того періоду зображення ідеалу прекрасного також ставилося набагато вище зображення предметів повсякденного життя. І це розходження відбивалося у формальній структурі академічного живопису, сама її композиція втілювала ієрархічний принцип: зображувані предмети розташовувалися в більш-менш правильному порядку, що  підсилював  пануючу  позицію  центральних фігур. У цьому академічному живописі випадкове, безладне положення речей, що має місце в реальному житті, неможливо, неприпустимо. На противагу цьому імпресіонізм прагне до «фотографічного»   ефекту,   відтворюючи  безладну,   спонтанну свіжість миттєвого сполучення речей. Фотографія дійсно добре виражає дух сучасної  «дедистанцированности», характеризує найбільшу близькість до всіх речей без винятку. Моментальний знімок є формою живого зображення, найбільш відповідній сучасній душі з її інтересом до неретушованого й не подвергшемуся цензурі «моменту». Але й отут, відповідно до загального правила, «дистанцирование»  постійно знову й знову заявляє про себе.  Так,  наприклад,  у сучасному мистецтві знову з'являються композиція й дизайн.

Таким чином, різні принципи селекції інтелігенції (аристократичний і демократичний) обумовлюють характерні розбіжності в культурі суспільства в таких її галузях, як мистецтво, філософія й релігія, а також у сучасній інтерпретації повсякденного життя. Гуманістичний ідеал культури й утворення зовсім не є крайнім типом аристократичної думки. Він занадто універсальний,  щоб бути  пристосованим  до потреб невеликих замкнутих привілейованих каст. Однак у відомому змісті це все ще ідеал інтелігентної групи, тобто «культурної» буржуазії, інтелігенції, що прагне відокремити себе від іншої маси населення.  І  не дивно,  що гуманістичний ідеал цієї культури відзначений «аристократичними» рисами.

Лекція VІ

Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній культурі

План

  1.  Загальна специфіка розвитку культури у ХХ столітті. Поняття «модерн» та «постмодерн».
  2.  Виникнення та сутність поняття „глобальні проблеми людства”. Діяльність „Римського клубу”.
  3.  Класифікація глобальних проблем та проблема їх вирішеня.
  4.  Культура як умова вирішення глобальних проблем людства.
  5.  Взаємодія культур і національна самобутність народів. Тенденції культурної універсалізації та її форми.


  1.  Загальна характеристика сучасної культури. Поняття «модерн» та «постмодерн».

          У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти — Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн — таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають «західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час — гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої - люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель, її вдалось вистояти в двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли, її досягнення у XX столітті стали настільки значними, що відозмінили умови життя всього людства і земної кулі.

Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп'ютерних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають «постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Американський публіцист футуролог, автор одного із варіантів концепції постіндустріального суспільство Тоффлер, вбачає пряму залежність між розвитком техніки і способом життя, її цінностями. У роботі «Футурошок» Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.

Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жанри мистецтва, зв'язані з використанням техніки (художня фотографія, електронна музика, комп'ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв, спорт став «мистецтвом».

Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.

Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпують західної культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності — інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва —примітними розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями. (О.Шпенглер).

 Сучасна західна культура наскрізь проникнути чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (П.Сорокін).

В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбувається «дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство, і культура його занепадає (X.Ортега-і-Гассет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегамашину» — до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства. (Л.Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки; послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С.Хантігтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші хоч і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної західної культури виявляється. 

Свобода і насильство. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої — необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та. В минулому столітті насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін, насилля сприймається як порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи людини — одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До цих умов відносяться:

- соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера, чоловіка чи дружини;

- зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

- зростання соціологічної захищеності особистості;

- збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття тим більший, чим далі просунулась країна на шляху цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності праці — призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту — збільшенням відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться природа. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. science — наука). Сциєнтизм відображується в переконанні, що наука є головною рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для відображення для вирішення усіх постаючих перед нею проблем. Наука дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на Землі.

Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика, технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього середовища.

Модерністська модель світу, теоретично сформульована в теорії відносності А.Ейнштейна, явила цілісну, динамічну, взаємопов'язану структуру світу. Глобальні катастрофи, світові війни, прорив у космос утвердили планетарний погляд на оточення. Світ як глобальна цілісність постав у його найвідоміших філософських моделях: у ноосфері В.Вернадського, антропокосмізмі Холодного і Тейяра де Шардена, в теорії спільної справи М.Федорова, космічних ідеях К.Ціолковського.

Відкриття закону взаємозв'язку між масою й енергією, квантова механіка з уявленням про електрон як про корпускулярно-хвильове утворення означили ситуацію єдності простору і часу, матеріального й ідеального. Релятивістська механіка, співвідношення невизначеностей Гейзенберга, принцип додатковості зняли питання про абсолют з порядку денного. Все це зумовило формування плюралістичної нелінійної картини світу, діаметрально протилежної позитивістській ідеї емпіричного пізнання та лінійного історичного розвитку.
Принцип контрапункту як поєднання кількох відносно автономних і паралельно існуючих у часі ліній є характерним для художньої світомоделі: полістилістичні, політемброві, поліритмічні побудови в музиці росіянина А.Шнітке й американця Ч.Айвза, перетікання буденного світу Москви і містичного світу Єршалаїму в "Майстрі і Маргариті" М.Булгакова, формула "Життя прожити — не поле перейти" героїв "Доктора Живаго" Б.Пастернака, планетарні режисерські побудови українця О.Довженка ("Земля") й італійця Ф.Фелліні ("Вісім з половиною"), зіткнення героїв "Улісса" Дж.Джойса. Поліфонічний світ переплетеності різних тематичних ліній у просторах і часових вимірах символічно інтерпретується як подолання лінійної моделі часу.

Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості.

Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує некласичне бачення світу. У візуальних мистецтвах — відмову від прямої перспективи і зображальності. У музиці — відмову від ладу в тональності й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі — безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії — вільний вірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії — еклектичний плюралізм, відмову від систематичного мислення, від раціоналізму, зведення окремих проблем до рівня самостійного філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм, лінгвістична філософія, герменевтика. У психології — психоаналіз з проникненням у недоступне простому спостереженню. У природничих науках — принципи відносності і додатковості, що дають можливість вченому обирати будь-яку систему аксіом. "Великий план" у фільмі Антоніоні "Блоу ап" і "розрізання ока" у фільмі Бунюеля "Андалузький пес" — різні образи однієї ситуації відмови від очевидного, заклику сприймати світ "внутрішнім оком".

Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу. Тому, до певної міри, образ XXст. створено мистецтвом кінематографа. Кіно асоціюється не з реальністю, а з її антиподом — сновидінням (В.Руднєв). Те, що зняте і відображене на екрані, є реальним настільки, наскільки реальним є те, що бачить людина уві сні ("Электрический сон наяву" О.Блока, образ Голлівуду як "фабрики снів"). Кінематограф не відображає дійсність, він створює свою дійсність і, як візуальне мистецтво, довершено передає ілюзію як справжню реальність (не випадково при народженні кінематограф називався ілюзіоном). Саме тому кіно звертається перш за все до ірреальних модальностей — до фантазій, сновидінь, спогадів (фільми А.Тарковського, Ф.Фелліні, А.Куросави, І.Бергмана, Ю.Іллєнка). Ця фундаментальна особливість кіномови — грана межі ілюзії і реальності — стає можливою завдяки монтажу (ефект Кулешова). Режисерські експерименти Л.Кулешова, С.Ейзенштейна, В.Пудовкіна давали можливість з окремих фрагментів реальності вибудовувати нову дійсність з переконструйованими змістами.

Міфологічне кіномислення О.Довженка візуалізує духовне самоокреслення українства. У фільмі "Земля" він відкриває цілісний світ національних цінностей і долучає його до світового міфологічного простору. Подібно до архаїчного співця, О.Довженко прозирає початки й кінці життя свого народу, основаного на природному циклі праці, життя і смерті, розгортає фабулу про смерть-воскресіння героя. У довженківському світі сили космосу завжди панують над силами хаосу: невмируще джерело їхньої могутності автор віднаходить в антеєвій дотичності буття народу до самої землі.

На тому самому ґрунті зростає світовий феномен українського поетичного кінематографа. Герої "Тіней забутих предків" С.Параджанова, "Криниці для спраглих" Ю.Іллєнка, "Камінного хреста" Л.Осики живуть в етнічному космосі, світі обрядів і ритуалів. Для глядача можливість опинитися на найдальшій периферії культури, на Гуцульщині, яка зберегла саме завдяки віддаленості національні коди буття, створювала ситуацію національної самоідентифікації, яку було вилучено із життя в реаліях радянського "інтернаціоналізму".

Втеча особистості від банальної ілюзорної дійсності прокламується абстракціонізмом із заміною предмета (реальне) поняттям (ідеальне). Художники-абстракціоністи здійснили в мистецтві аналог концептуальної революції, яку було сформульовано згідно з теорією електромагнітного поля. Вони осмислюють енергетичні можливості матерії. Скульптури українця О.Архипенка руйнують замкненість простору: отвори, відблиски, прозоре скло створюють ілюзію перетворення об'єму на потоки світла. Подолання земного тяжіння (картини не мають ні верху, ні низу), звільнення від предметності утверджують ситуацію прориву до універсальних сфер буття, неможливу без дистанціювання від матеріальної залежності.

Абстракціонізм моделює деідеологізовану, відірвану від світу особистість у сваволі відчуття, сприйняття і самовираження.

В абстракціонізмі простежуються дві тенденції. Перша — психологічна, експресіоністична (В.Кандинський, Дж.Поллок) з орієнтацією на емоційну цінність кольору в його музичній асоціативності, з інтенцією до прориву в духовні сутності, в драму космічних сил. Друга — інтелектуальна, логічна або геометрична (К.Малевич, П.Мондріан) з намаганням створити новий тип художнього простору шляхом поєднання різних геометричних форм, кольорових площин, ламаних ліній. Живописні композиції К.Малевича, в яких на білому тлі кружляють прості геометричні фігури, немов би наслідують космічно-планетарний лад. Вони не мають ні верху, ні низу, оскільки не підкоряються закону тяжіння всесвітнього простору. Шалені вітри карколомного Новітнього часу збурюють злагоджені ритми галактичного життя. Ці спроби виявилися значущими для новітньої архітектури і дизайну.

Безпосереднє відображення ментального життя свідомості шляхом зчеплення асоціацій, нелінійність, обірваність синтаксису стає сутністю прийому "потік свідомості". Він становить форму, яка імітує внутрішній монолог. Потік свідомості моделює духовну ситуацію особистості, відірваної від соціального життя. М.Пруст створює багатотомний цикл романів "У пошуках втраченого часу" як безкінечний і позбавлений логіки рух спогадів героя про минуле життя. Це глибоко особистісне уявлення про життя є для автора вищим й істиннішим, ніж реальна дійсність, яка відображається лише настільки, наскільки вона освоєна свідомістю людини. У романах У.Фолкнера обличчя героя не потрапляє у фокус, його образ створюється з людських думок і версій, що нерідко взаємовиключають одна одну. Драму людей замінено драмою ідей.

Потік свідомості використовує проза нового роману (Франція, 50-ті роки), в якій культивується позасюжетність, обірвана фраза, невмотивованість, відсутність розв'язки. У романі Н.Саррот "Портрет невідомого" розкриваються найтонші відтінки почуттів чоловіка і жінки, які так і не переростають реальні стосунки двох закоханих. За ними — образи розкиданості хаотичного світу, сум'яття людської психіки.

Рух у середину матеріального об'єкта, який раніше сприймався неподільним, здійснює сонорний напрям у музиці (К.Пендерецький). Для нього важливою є не висота звуку, а його тембр як безкінечна мікроінтервальна структура. Особи-стісне "я" автора знаходить вираження в грі тембрів. Алеаторика з її абсолютизацією принципу випадковості у створенні і виконанні музики (К.Штокгаузен) моделює світ як хаос спонтанних звуків та образів. Специфіка джазової і рокової музики також пов'язана з експресивністю, імпровізаційністю, інтенцією до максимального виявлення виразних можливостей ритмічного руху.

Світ потаємних сфер людської психіки, який руйнує диктат розуму і кайдани логіки, представляє естетика сюрреалізму. Він народився як філософія "втраченого покоління", чия молодість збіглася з Першою світовою війною і жорстокою післявоєнною дійсністю, що примусили сумніватись у так званому "здоровому глузді" буржуа. У художніх моделях сюрреалістів світ втрачає визначеність, сталість, впорядкованість, перетворюється на хаос жахних образів. У картині С.Далі "Сон" межу реалій і надреалій знищено: сон стає зримою реальністю. Особистість залишається сам на сам з потворним світом і втрачає здатність сприймати і пізнавати його. Думка людини губиться в пастці суперечностей: у картині Р.Магріта "Царство світла" під світлим сонячним небом зображено вечірній пейзаж.
Ситуація розгубленої людини в таємничому і непізнаному світі моделюється за допомогою надметафоричності. Метафора абсолютизується і доводиться до "поєднання непоєднаного", що й створює образ таємничо-алогічної реальності. Засобами сюрреалістичної поетики є алогічний монтаж, по-засмислове зіткнення, ірраціональний зв'язок образів.

Інтуїтивізм став основою творчого методу сюрреалістів, який базується на "психічному автоматизмі", спонтанному творчому процесі, фіксації вільних від контролю розуму станів — сновидінь, галюцинацій. Літературні спроби сюрреалістів також характерні автоматизмом зчеплення вільних асоціацій (П.Елюар, Л.Арагон, Г.Лорка).

Витончена техніка поєднання несумісного, самоіронія характерні для скандальних кіношедеврів сюрреалістів С.Далі і Л.Бунюеля "Андалузький пес" та "Золотий вік", які заклали традицію сюрреалістичної кіномови. Алогічний, ірреальний світ надреалізму примушує не лише жахатися потворності й хворобливості буття, а й відкриває його багатоплановість, парадоксальність і непідвладність логіці явищ дійсності, в якій усе пов'язане з усім ("Передчуття громадянської війни", "Таємна вечеря" С.Далі).

Однією з важливих рис культури XX ст. є неоміфологізм свідомості, який став реакцією на позитивізм XIX ст. і наслідком щедро дарованих добою соціально-психологічних травм. Новітні художні тексти не лише активно використовують міфологічні сюжети і мотиви, а й починають уподібнюватися міфові за своєю структурою.

Основними рисами цієї структури є циклічний час, існування на межі ілюзії і реальності, міфологічна багатозначність мови культурних текстів. "Чарівна гора" Т.Манна будується з використанням міфу про співця Тангейзера, його ж "Іосиф та його брати" — на міфології вмираючого і воскресаючого Бога, "Улісс" Дж. Джойса — за міфом про Одіссея, "Майстер і Маргарита" М.Булгакова — на євангельській міфології тощо.

Неоміфологізм є характерним передовсім для тоталітарних культур, які специфічні жорсткою керованістю зверху й опорою на масовий ентузіазм знизу, ідеологічною спрямованістю канонічних кліше, псевдодемократизмом. У своїй схильності до міфологічних архетипів через їхню інтенцію до родових (не особистісних) цінностей тоталітарна культура консервативна й архаїчна.

Вже в перші роки існування радянської влади закладається міфо-ритуальна основа майбутньої культури. Образи культуротворення націлюються на протиставлення нового світу навколишньому інокультурному хаосу. Шалене знищення пам'яток попередньої культури сприймається як руйнування простору ворожих змістів. Ленінський план монументальної пропаганди має на меті позначити відвойований у хаосу простір: пам'ятники-ідоли, обов'язкові для встановлення в кожному найменшому поселенні, санкціонують космічний порядок. Щорічно проводяться містерії з приводу народження нового світу — жовтневого перевороту. Відроджуються архаїчні космологічні моделі на зразок передньоазійських зикуратів (модель башти III Інтернаціоналу В.Татліна), далекосхідних мавзолеїв (мавзолей Леніна О.Щусєва). Лапідарність брутального гігантизму конструктивістської архітектури з чистими геометричними формами знаменує протиставлення всьому природному, органічному.

Традиційні іконографічні схеми набувають нового змісту, який через них стає сакралізованим. Роман М.Горького "Мати" представляє християнський міф про Спасителя і Богоматір, роман О.Серафимовича "Залізний потік" — історію виходу іудеїв з Єгипту. Адаптується класицистична міфологія з конфліктом між почуттям і розумом (Павка Корчагін, Левінсон, Маресьєв тощо). Через загострення бінарних опозицій протиставляється світ героїв і злодіїв (картина "Допит комуністів" Б.Йогансона). Улюблені образи радянської культури — атлет, борець, воїн, здатний до самопожертви; мати-героїня, яка уособлює родючість; велична постать правителя, харизматичного вождя-жреця, що втілює "діловий конструктивний підхід"; ворог, наділений демонічними рисами; народні маси, об'єднані "єдиним трудовим поривом" тощо. Радянський кінематограф ("Світлий шлях" Г.Александрова, "Свинарка і пастух", "Кубанські козаки" І.Пир'єва) творить міф про маленьку людину, яка долає перешкоди на шляху до свого світлого майбуття (обов'язковий апофеоз у кремлівських залах). До речі, мова кінематографа найбільше відповідає міфологічній, тому за радянських часів його і вважали "найважливішим з усіх мистецтв". Прагнення культурного тексту стати "Біблією для неграмотних", коментарем до міфу, породжує настанову на творення реалістичного світу, життєподібної ситуативності, крізь яку просвічується міфологічна структура.

Міфотворчість у тоталітарних культурах виступає ідеологічним самообслуговуванням суспільства. Теперішнє спрямовується в осяйне майбуття, підкріплюючись величними аналогіями з героїчного минулого, і тим самим міфологізується в образі нової вічної імперії за межами плинної історії. У рисах буденності прочитуються знаки обіцяного раю. Тобто художньо ідеологічний проект заміщає реальність, і дійсність перетворюється на гігантський симулякр, що сягає своїм корінням міфічних глибин історії, а вершиною — неозорої утопії.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки.

У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з "механізму" на "організм", здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп'ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об'єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп'ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі (роман "Ім'я рози" італійця У.Еко, роман "Хазарський словник" серба М.Павича, твори "Роман" і "Норма" росіянина В.Сорокіна). Знаменитий садовий ансамбль "Маленька Спарта" (архітектор Ж.Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розважальності, мистецтва й туризму.

Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, "Нова дегенерація", "Пропала грамота" характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю.Андруховича "Рекреації", "Московіада", "Перверзія", книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі "Енеїда" в театрі ім. І.Франка в Києві.

У постмодернізмі посилюється відчуття того, що "майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К.Тарантіно "Бульварне чтиво" буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж.Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (парафрази палацу в Кноссі, класицистських споруд, романської архітектури).

Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання "сьогодні і зараз", відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. "Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою "style" як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципами реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов'язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід'ємної частини до постійних трансформацій. У XX ст. мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення "віртуальних музеїв" на інтернетівських сайтах, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на "музей без стін" (за висловом А.Мальро). Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей. Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опанування цілісності світу й цілісності людини в ньому.


2. Виникнення та сутність поняття „глобальні проблеми людства”. Діяльність «Римського клубу».

Сучасний етап в розвитку науки і техніки, на думку багатьох авторів поставив людство перед вирішальним поворотом в його історії, порівняльним з переходом від варварства до цивілізації. Початок науково-технічної революції припав на 50-ті роки XX ст. Однак її передумови були закладені набагато раніше - на початку XX ст. фундаментальними відкриттями в природничих науках. В середині XX ст. прояснюються зміст досягнутого наукового потенціалу, його можливості у створенні принципово нової техніки. 

Основними характеристиками розвитку промислового потенціалу стали:

  1.  автоматизація виробництва;
  2.  впровадження обчислювальної техніки;
  3.  розвиток хімії;
  4.  використання досягнень фізики (напівпровідники, лазери, нові матеріали тощо);
  5.  освоєння космічного простору.

Однак, суть НТР була не в кількісних показниках нових машин і навіть не в різкому зростанні продуктивності праці, що забезпечило відчутний суспільний прогрес. Суть цього явища полягала в тому, що відбулося якісне перетворення усієї системи суспільної праці і буття. З одного боку, система машинного виробництва сформувалася як наслідок історичного становлення нової соціальної спільноти, а з іншого - людина виявилася елементом в системі машинного виробництва. Склалася ситуація, коли в полі культури з'явилася нова підсистема, до якої ні природа, ні людина не були готові. Ця підсистема не керувалася одним індивідом чи їх групою, вона ніби жила своїм "власним життям", бо відтворювалась усією соціальною спільнотою. З 60-х років елементи цієї системи за їх функціональним впливом почали "розмножуватись" в геометричній прогресії і практично стали співмірними (за своїм енергетичним впливом) із силами природи. Якщо до XIX ст. зв'язок "людина - природа" був прямим, то в кінці 70-х - на початку 80-х років з'явився потужний посередник - машинне виробництво. Людство і до сьогодні заклопотане проблемою харчування і не усвідомило, що створений ним посередник вимагає енергетичного харчування в тисячі разів більшого, ніж людина. Мало того, цей посередник захоплює території і ресурси, необхідні людині (вода, кисень, родючі землі тощо). Створена людиною система "соціальна спільнота - сукупність машин, техніка, технологія - природне середовище" у 80-х роках окреслюється одним поняттям - соціотехносфера.

Соціотехносфера - це складний живий організм, який має свої закони функціонування, розвитку, містить в собі важкопередбачувані наслідки своєї самореалізації і вимагає системного наукового аналізу і контролю. Уже сьогодні вчені відзначають наявність у цьому організмі неявно виражених загрозливих для людства тенденцій.

З формуванням соціотехносфери завершується великий етап історичного розвитку. Змінюється не тільки рівень виробничих сил, але і характер взаємозв'язків індивідів, зміст людської праці і сама людина. Адже сучасне машинне виробництво досягла такої досконалості, що на перший погляд важко визначити "хто у кого" на службі: машина у людини, чи людина у машини.

Прискорення прогресу у системі "людина-техніка-природа" - це не просто стрімке зростання кількісних характеристик. З точки зору логіки екстенсивного мислення у XIX ст. так і уявлявся розвиток суспільства. Однак сьогодні стало зрозуміло, що розширення кількісних параметрів "технологічної" цивілізації не розв'язує проблему її перспективного розвитку, а сам виробничо-некоеволюційний спосіб взаємодії суспільства і природи слід змінити не в майбутньому, а тепер. Крім того, такий традиційний підхід не відслідковує зворотного зв'язку впливу накопиченої техніки та її технології на саме людство і окремого індивіда зокрема. Природа планети не може бути пасивною до появи нового "суб'єкта" не стільки її перетворення і використання, скільки знищення. Тільки тепер людство усвідомило, що природа - це щось складніше, ніж проста сума земної тверді, рослинного та тваринного світу. Це щось набагато складніше, здатне до самозахисту. Усвідомлення нової ситуації, пов'язаної зі створенням технологічного суспільства і його переходом в інформаційне, вимагає коеволюції суспільства, природи, ноосфери.

Коеволюція - це подальший прогресивний розвиток суспільства з сучасною соціотехносферою в біосферосумісній формі. Коеволюція - це входження людини в нове соціокультурне поле на принципах сумісності, взаємності, співучасті.

Такий підхід вимагає кооперативного соціоприродного розвитку: не автономний розвиток окремо досоціальних і соціальних складових в соціотехносфері, а їх коеволюція на інтенсивному шляху розвитку. Причому інтенсифікація цього процесу пов'язана із свідомим, необхідним включенням техносфери в максимально природоохоронній формі. При такій умові розвиток окремо техносфери буде відбуватися у найбільш оптимальній формі, бо остання враховує не тільки інтереси і потреби соціальної форми матерії, а й сфокусований через соціум розвиток природи. Мова йде про принципово нову екофільну стратегію людської діяльності, в якій техногенні зміни не можуть випереджувати усвідомлення їх наслідків.

Як зазначено вище, техносфера сьогодні споживає енергії набагато більше, ніж весь соціум. Наука не дає однозначної відповіді, де межа кількісного розширення техносфери. Скільки машин, механізмів можуть співіснувати із сучасним соціумом, взаємодоповнювати одне одного. Техносфера не тільки вимагає енергії, вона сотнями тисяч забирає людські життя. Щорічно лише в автомобільних аваріях у світі гине понад 1 млн. людей. Якщо до цього додати техногенні катастрофи, захворювання, пов'язані з виробничою діяльністю, опосередковані наслідки сучасного машинного виробництва, то ця цифра перевищуватиме 10 млн. чоловік. Аналіз кількісних показників свідчить, що людство вичерпало ліміт екстенсивного розвитку техносфери. Потрібні принципово нові теоретично обґрунтовані підходи як до проблеми кількісного обмеження нових виробництв (розробки родовищ, всезростаючого насичення машинного парку тощо), так і до суб'єкта їх вирішення - людини. Шлях розв'язання проблеми - створення машин нового покоління, сумісних з людьми, високопродуктивних, із на порядок меншим рівнем споживання енергії на одиницю часу чи одиницю виробленої продукції. Розв'язання проблем XXI ст. сьогодні безпосередньо пов'язане з істотними змінами у соціотехносфері.

Кінець XX - початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодами характеризується й баченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного життя. Насамперед це стосується сучасного машинного виробництва і самої людини. За останні 100 років усі соціально-економічні показники в декілька разів перевищили досягнення людства за всю його попередню історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як у тричі з 1,4 млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля 15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав лише 1,2 млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросло майже у 20 разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася його якість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією, принципово іншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато зросли можливості передачі інформації. В кінці XX ст. народи усвідомили свою залежність один від одного і від загального розвитку людської спільноти. 

Протягом останніх двох десятиріч глобальні проблеми світового розвитку перебувають у центрі уваги науковців і політиків. Вони обговорюються на міждержавних рівнях, в міжнародних організаціях. Шкала поглядів на їх розв'язання охоплює все, що можна розмістити між крайніми межами - оптимізмом і песимізмом. Не оминають цю проблему і засоби масової інформації, часто подаючи її складові як певну сенсацію, яка не має нічого спільного з науковим аналізом майбутнього розвитку людства. Крім того існує побутовий рівень усвідомлення глобальних проблем, який асоціюється з якоюсь вселенською катастрофою.

Специфіка глобальних проблем полягає в тому, що вони, маючи всезагальний характер, проявляються спочатку на якомусь локальному і навіть індивідуальному рівні.

Отже, основні причини виникнення глобальних проблем можна сформулювати наступним чином:

  •  Цілісність сучасного світу, яка забезпечується глибинними політичними та економічними звязками. Їх вияви – це, наприклад, транснаціональні корпорації, світові війни і т.п. М.Бердяєв: „У світовому вихорі у прискореному темпі руху все пересувається зі своїх місць. Але в цьому вихорі можуть загинути й найвеличніші цінності, може не встояти і сама людина, вона може бути роздерта на шматки”.
  •  Проблеми світової цивілізації повязані зі зростанням економічної могутності людини. За останні 100 років промислове виробництво зросло у 50 раз, при чому 4/5 цього приросту отримано за останні 50 років. А у найближчі 50 років очікується зростання суми валового продукту ще у 5-10 раз.
  •  Нерівність розвитку країн та культур. Економічна та політична залежність ускладнюється інформаційною (поєднання в одній людині різних культур та рівнів розвитку, - несправедливість – тероризм).

Сукупність означених вище причин призвела до виникнення невідомих досі проблем, що зачіпають життєві інтереси всього людства. Вони отримали назву глобальних.

Термін "глобальні проблеми " був уведений у наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу.

„Римський клуб” (РК) - міжнародна неурядова суспільна організація, створена з метою «поглиблювати розуміння особливостей розвитку людства в епоху науково-технічної революції». РК заснований у 1968 р. З ініціативи італійського громадського діяча економіста Ауреліо Печчеї. Включає біля ста вчених, суспільних діячів, бізнесменів з більш ніж 30 країн, переважно розвитих капіталістичних держав. Основні напрямки діяльності РК: обговорення і стимулювання досліджень глобальних проблем, сприяння формуванню світової суспільної думки у відношенні до цих проблем, діалог з керівниками держав. Основні форми роботи — заохочення спеціальних дослідницьких проектів, збори, на яких обговорюються проекти відповідних наукових досліджень, приймаються рішення про публікації їх результатів тощо. РК не фінансує проекти, а лише рекомендує їх урядовим установам, а також корпораціям Заходу, для яких такі асигнування служать рекламою.

З 1968 р. за підтримки РК були проведені дослідження: «Межі росту» [«The limits to growth», 1972, під кер. Д. Медоуза (США), на основі концепції, викладеної в кн. Дж. Форрестера (США) «Світова динаміка», 1971, рос. пер. 1978]; «Людство на поворотному пункті» [«Mankind at the turning point», 1974, під кер. М. Месаровича (США) і Е. Пестеля (ФРН)]; «Перегляд міжнародного порядку» [1976, під кер. Я. Тинбергена (Нідерланди), рос. пер. 1980]; «Цілі людства» [«Goals for mankind», 1977, під кер. Э. Ласло (США)]; «За межами століття марнотратства» [«Beyond the age of waste», 1978, під кер. Д. Габора (Великобританія) і У. Коломбо (Італія)]; «Немає меж навчанню: звуження розриву в рівні освіти людей» [«No limits to learning: bridging the human gap», 1979, під кер. М. Малиці (Румунія), Дж. Боткіна (США) і М. Ельманджри (Марокко)], «Діалог про багатство і добробут» [«Dialogue on welth and welfare: an alternative view of world capital formation», 1980, під кер. О. Джаріні (Італія)]; «Путівники в майбутнє: до більш ефективних суспільств» [«Road maps to the future — towards more effective societies», 1981, під керівництвом Б. Гаврилишина (Швейцарія)], й інші. Члени РК провели також кілька зустрічей з державними діячами ряду країн. У 1989 р. створена радянська національна асоціація сприяння РК.

Доповіді РК, особливо перший, викликали сенсацію, тому що автори робили висновок: при збереженні існуючих тенденцій науково-технічного прогресу і глобального економічного розвитку протягом 1-ї половини 21 століття очікується глобальна катастрофа. Вони рекомендували перейти до «нульового зростання» економіки, а пізніше — до «органічного зростання». Ця робота зазнала критики за ігнорування розходжень окремих регіонів світу і недостатню увагу до нормативного прогнозування, здатному виявити шляхи рішення назріваючих проблем при екстраполяції тенденцій, що спостерігаються, у майбутнє. Тому в двох наступних роботах був прийнятий регіональний підхід і посилені нормативні розробки, але висновки вийшли не набагато оптимістичнішими. Подальші роботи в основному стосуються нормативних аспектів і спрямовані на виявлення шляхів рішення конкретних глобальних проблем. Вони також викликали полеміку в середовищі світової громадськості і загострили боротьбу течій у сучасній західній філософії, політекономії, соціології і футурології. Політична програма РК носить характер ліберального реформізму. У своїй діяльності РК орієнтується на багатонаціональні фінансово-промислові корпорації (ТНК), інтелектуальну «еліту», науково-технічну інтелігенцію.

Дослідження РК привернули увагу до гострих проблем сучасності, у них поставлені назрілі питання глобального економічного й екологічного характеру. Представники РК виступають проти гонки озброєнь, за розрядку міжнародної напруженості, за подолання хижацьких рис неоколоніалізму, посилення допомоги країнам, що розвиваються тощо. В останніх доповідях РК спостерігається прагнення зберегти висунуті концепції, роблячи акцент уже не на «зовнішні» (фізичні) «межі росту», а на «внутрішні» (соціальні, психологічні, культурні, політичні й ін.). За політичною спрямованістю діяльність РК в цілому являє собою ліберально-буржуазний реформізм. Більшість економічних, екологічних., політичних проблем розв'язуються шляхом еклектичного поєднання концепцій неомальтузіанства, неокейнсіанства, технологічних теорій тощо.

3. Класифікація глобальних проблем та проблема їх вирішення.

Глобальні проблеми сучасності - це ціла низка проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його існування у науково-технічному, соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи пов'язані з особливою "біосоціальною" природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивного розвитку кожної країни зокрема.

Сьогодні існують декілька варіантів класифікації глобальних проблем. Одна з них грунтується на звязку суспільства з іншими феноменами. З цієї точки зору виділяють:

Проблеми інтерсоціальні: створення та збереження мирних відносин між державами, новий міжнародний економічний порядок, подолання неравномірності економічного розвитку, подолання міжнародної дестабілізації.

Проблеми взаємодії суспільства та природи: природні ресурси (паливо, енергія, сировина, вода), вивчення та використання Світового океану та космосу.

Проблеми взаємодії суспільства та людини: демографічні, охорони здоров”я, освіти. Освіта подовжує життя на 10 років.

Інша класифікація грунтується на прийнятті активної або пасивної позиції людини щодо глобальних проблем:

*Головна глобальна проблема: чи повинна людина сподіватися на природний, еволюційний шлях розвитку культури, або ж, усвідомлюючи, що світ людський знаходиться у стані занепаду, необхідно цілеспрямовано поліпшувати ситуацію.

Ця проблема знаходить свою конкретизацію у так званих „алармістських” ситуаціях (від фр. „alarme” – тривога):

  •  сучасні тенденції світового розвитку орієнтуються на принцип кількісного зростання і ведуть до катастрофічних наслідків. Обмежені деякі види ресурсів, вичерпання їх по регіонам. Але розвиток ринкової економіки неможливий без зростання капіталу, а це потребує все нових і нових ресурсів. ООН констатує, що процеси економічного зростання, які породжують безпрецедентний рівень благополуччя та міцності багатої меншості, ведуть одночасно до ризиків та до дисбалансів.
  •  Друга проблема алармістського характеру повязана з виникненням загрозливих тенденцій у використанні різноманітних ресурсів. Адже у процесі їх переробки та використання відбувається колосальне навантаження на екологічну сферу (знищення лісів, потепління, зменшення озонового шару). Не вирішена проблема невірномірного економічного зростання на грунті індустріалізації. Проблема голоду, відставання країн, що розвиваються, не дозволяють призупинити різнохарактерне економічне зростання. Значить ця проблема буде поглиблюватися.

**Інші види глобальних проблем повязані з розвитком самого суспільства.

Зростають ризики масштабних катастроф, породжених як стихією так і соціальними котаклізмами Чорнобиль, війни, теракти

Інші проблеми внутрішнього розвитку суспільства обумовлені несправедливим розподіленням негативного впливу НТП на різні верстви населення та різні регіони світу. Розвинені країни створюють для себе такі умови життя, які дистанці