47806

Українська мова. Тексти лекцій

Конспект

Архивоведение и делопроизводство

У них систематизовано наукові знання про мову професійного спілкування; норми літературної мови; стилістичну систему сучасної української літературної мови; види типи і форми фахового спілкування; види публічного мовлення як важливого способу комунікації; вимоги до складання текстів документів; науковий стиль і його засоби у професійній діяльності; проблеми перекладу й редагування наукових текстів тощо. ЗАКОНОДАВЧІ ТА НОРМАТИВНОСТИЛЬОВІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ Лекція 1. Державна мова – мова професійного спілкування План Мета...

Украинкский

2013-12-03

2.87 MB

66 чел.

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Полтавська державна аграрна академія

УКРАЇНСЬКА МОВА
(ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ)

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

Полтава – 2011


УДК

ББК

Авторський колектив:

Н. М.Сизоненко, кандидат філологічних наук, доцент – розділ 2;

Н. Ф. Мельник, старший викладач – розділ 3 (спільно з Н. М. Сизоненко);

С. Г. Різник, старший викладач – розділ 3;

Н. І. Тесля, старший викладач – розділ 2;

Н. О. Швець, старший викладач – розділ 1 (спільно з Н. М. Сизоненко).

Рецензенти:

Степаненко М. І., доктор філологічних наук, професор,

ректор Полтавського національного педагогічного

університету імені В. Г. Короленка;

Лебеденко С. О., кандидат філологічних наук, доцент

кафедри соціально-економічних дисциплін Полтавського

юридичного інституту Національного університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».

Рекомендовано до друку засіданням кафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії від 24 листопада 2010 року (протокол № 5).

У _  Українська мова (за професійним спрямуванням). Тексти лекцій /
упоряд. Н. М. Сизоненко, Н. Ф. Мельник, С. Г. Різник, Н. І. Тесля,
Н. О. Швець. – Полтава : РВВ ПДАА, 2011. – 336 с.

Тексти лекцій упорядковані відповідно до оновленої програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» й спрямовані на формування навичок доречного, комунікативно виправданого використання стилістичних ресурсів мови, побудови й відтворення фахових текстів. Для викладачів, студентів усіх форм навчання.

УДК

ББК

© ПДАА, 2011


ПЕРЕДМОВА

Мова – великий стимулятор і потужний

генератор тієї духовної сили й роботи,

що потрібні людині, аби виконувати своє

земне призначення, аби по-своєму бачити

світ і в ньому жити (Л. Пархонюк).

Важко собі уявити фахівця, який у професійній діяльності зможе обійтися без мови й мовлення. Мова є засобом репрезентації особистості, а тому основне завдання мовної освіти у вищій школі – не лише поглибити, розширити знання про стилістику, стилістичну диференціацію сучасної української літературної мови, норми літературної мови, а й сформувати мовнокомпетентну особистість, яка володіє навичками професійної комунікації. Студент має оволодіти базовими знаннями з мови для успішної самореалізації передусім у фаховій діяльності. Саме таку мету ставили перед собою укладачі пропонованих текстів лекцій із дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» – сприяти формуванню навичок доречного, комунікативно виправданого використання стилістичних ресурсів мови, побудови й відтворення фахових текстів.

Тексти лекцій розроблені відповідно до навчальної програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» (К., 2009). У них систематизовано наукові знання про мову професійного спілкування; норми літературної мови; стилістичну систему сучасної української літературної мови; види, типи і форми фахового спілкування; види публічного мовлення  як важливого способу комунікації; вимоги до складання текстів документів; науковий стиль і його засоби у професійній діяльності; проблеми перекладу й редагування наукових текстів тощо. До кожної лекції (усього – 14) подано основну та додаткову літературу, словники, якими можна скористатися при підготовці до практичних занять та виконання завдань самостійної роботи. У додатках наведено зразки оформлення документів, таблиці і схеми, які наочно представляють навчальний матеріал.

Тексти лекцій з успіхом використовуватимуть викладачі, студенти усіх форм навчання, працівники коледжів та вищих навчальних закладів, службовці, усі, хто шанує рідне слово й утверджує його на всіх щаблях і в усіх сферах життєдіяльності держави.


РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВЧІ ТА НОРМАТИВНО-СТИЛЬОВІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

Лекція 1. Державна мова – мова професійного спілкування

План

Мета, предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми

Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Мовне законодавство та мовна політика в Україні  

Література

Основна

Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери [Текст] : навч. посіб. для вищ. та серед. спец. навч. закладів / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К. : Атака, 2005. – 544 с.

Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення [Текст] : навч. посіб. для студ. аграр. вищ. навч. закладів та коледжів / Т. Б. Гриценко. – К. : Центр навч. літ., 2003. – 536 с.

Кацавець Г. М., Паламар Л. М. Мова ділових паперів [Текст] : підручник / Г. М. Кацавець, Л. М. Паламар. – 2-е вид., К. : Алерта, 2005. – 328 с.

Мамрак А. В. Українське документування : мова та стиль [Текст] : навч. посіб. / А. В. Мамрак. – 3-е вид. – К. : Центр навч. літ., 2004. – 364 с. 

Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні : модульний курс [Текст] : навч. посіб.  / В. І. Мозговий. – К. : Центр навч. літ., 2006. –  592 с.

Додаткова

Барановська Л. В. Навчання студентів професійного спілкування [Текст] : [монографія] / Л. В. Барановська. – Біла Церква : Білоцерківський держ. аграр. ун-т, 2002. – 256 с.

Мацюк З. О. Українська мова професійного спрямування [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / З. О. Мацюк, Н. І. Станкевич. –
2-е вид. – К. : Каравела, 2008. – 352 с.

Іванов І. Двомовність і процеси політичної ідентичності в поліетнічному суспільстві / Ігор  Іванов // Політ. менеджмент. – 2008. – № 2. – С. 66–75.

Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму) [Текст] / Роман Кісь. – Львів : Літопис,
2002. – 304 с.

Культура фахового мовлення [Текст] : навч. посіб. / за ред. Н. Д. Бабич. – Чернівці : Книги – XXI, 2005. – 572 с. 

Масенко Лариса Т. Мова і суспільство : постколоніальний вимір [Текст] /
Л. Т. Масенко. – К. : Академія ; К. : Просвіта, 2004. – 163 с.

Михайлик В. О. Українська мова професійного спрямування [Текст] : навч. посіб. / В. О. Михайлик. – К. : Професіонал, 2005. – 496 с.

Українська мова. Енциклопедія [Текст] / ред. В. М. Русанівський [та ін.] ; НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови – К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000. –  752 с.

Мета, предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Включення дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» до навчального процесу у ВНЗ є необхідним кроком, який покликаний не лише поглибити й по-новому осмислити шкільні знання з сучасної української літературної мови, а й дати студентам лінгвістичну освіту, необхідну для виправданого використання мовних ресурсів, зокрема в діловодстві (справочинстві). Метою цієї навчальної дисципліни є:

формування комунікативної компетентності студентів – майбутніх спеціалістів аграрного профілю;

набуття комунікативного досвіду, що сприяє розвиткові креативних здібностей студентів та спонукає до самореалізації фахівців, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності та конкурентноздатності сучасного фахівця;

вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері: уплив на співрозмовника за допомогою вмілого використання різноманітних мовних засобів, оволодіння культурою монологу, діалогу та полілогу; сприйняття й відтворення фахових текстів, засвоєння лексики і термінології обраного фаху, вибір комунікативно виправданих мовних засобів, послуговування різними типами словників.

Предметом вивчення дисципліни «Української мови (за професійним спрямуванням)» є практичний аспект сучасної української літературної мови, професійна сфера реалізації мови, представлена трьома функціональними стилями: науковим, офіційно-діловим та розмовним, вимоги до складання й оформлення наукових текстів і ділових документів, а також культура усного та писемного мовлення.

Серед основних завдань навчальної дисципліни слід виокремити такі:

сформувати чітке й правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;

забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови;

виробити у студентів практичні навички доречного використання мовних засобів різних рівнів залежно від сфери спілкування й мети висловлювання;

навчити студентів орієнтуватися у словниковому складі мови, свідомо ставитися до слова, враховуючи стилістичну доцільність слововживання й лексичну сполучуваність;

збагатити лексичний запас студентів новими термінами обраного фаху;

сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів;

виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

розвивати творче мислення студентів;

виховати повагу до української літературної мови та мовних традицій.

В основу викладання матеріалу дисципліни покладено функціональний принцип і комунікативний метод, що дає змогу, з одного боку, з’ясувати, з якою метою використовуються у функціональних різновидах різні мовні засоби, і, з другого – забезпечити ефективне засвоєння матеріалу й розвиток навичок писемного та усного мовлення.

Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» має також культурно-просвітницький характер, оскільки лінгвістична освіта необхідна не тільки фахівцеві певної галузі науки чи сфери діяльності, а й кожній культурній людині загалом.

2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Перш ніж розглядати поняття «національна мова», слід з’ясувати, що таке мова загалом.

Мова створена зусиллями багатьох поколінь. Це скарбниця духовних надбань нації, досвіду й співжиття. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим
мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу.

Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Мова це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, місця проживання тощо. Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні. Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовленнясам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізується у звуках, буквах, інтонації, розділових знаках. Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної та творчої діяльності людини, кожен аспект її свідомості супроводжуються мовою. Національна мова – важлива ознака самобутності народу, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.

Українська мова – національна мова українського народу. Вона пройшла на своєму шляху багато випробувань. Як національна українська мова стверджується в ХІV – ХVІІ століттях, коли поширюється загальна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки тощо) і давня українська література (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років примушували талановитих українських письменників, наукових і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості.

Другого удару українська національна мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності – «радянський народ», коли у більшості шкіл у містах, середніх та вищих навчальних закладах навчання проводилося російською мовою. «Мовою міжнаціонального спілкування» велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського й політичного життя в Україні. Утілювалася чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності – молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі – перехід цього покоління на російську одномовність – лише справа часу. Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму (двомовності). На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем. Було проголошено ідеологічно «правильний» шлях розвитку української мови – постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Сьогодні під національною мовою розуміють тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, засіб і свідоцтво спільності нації, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Можна говорити іншою мовою (напр., російською чи англійською), але при цьому ні росіянином, ні англійцем стати не можна, бо мова – це внутрішній пароль національного характеру й способу світосприйняття.

Мова як така тісно пов’язана з мовленням, мисленням, культурою та розумінням людини. На цьому наголошував український мовознавець
О. Потебня.

Відомий лінгвіст вважав народи «духовними одиницями», складовими яких є мова та духові особливості народу – його прикмети, те, що прийнято називати ментальністю (у перекладі розум, мислення, душевний склад) –
національно-психологічна й водночас філософська характеристика свідомості й чуттєвої сфери народу, певних його верств і окремої особи.

Українська ментальність – категорія історична, її основна сутність упродовж століть не змінюється. У ментальності сконцентровується очевидна спільність нашого народу у сприйманні світу, усього сущого в ньому й у самих українцях. На визначення типово національних, водночас і ментальних, рис українців натрапляємо в багатьох наукових працях, художніх текстах, напр.: ...свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку. Пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність; Українці над усе люблять свободу; В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності; Українське життя має свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру (І. Крип’якевич); ...великий розвиток і талановитість соціальних низів, – почування любові до рідної землі, до отчизни (М. Грушевський); ...музикальність українців, краса церковних співів (Н. Полонська-Василенко), а також: Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо його анархічну суть, фатальне нерозуміння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів з інтересами держави (В. Берестюк).

Українцям властиві сентименталізм, чутливість і ліризм, український гумор, артистизм, легка запальність; людяність, велика життєздатність, талановитість тощо. Ці якості характеризують український етнос, народ, націю в основному і в різних (світосприймальному, філософському, соціопсихічному, історичному, гносеологічному) вимірах.

Кожному народові притаманна своя, індивідуально-неповторна ментальність і мовні засоби її вияву. Кожна мова, переконаний О. Потебня, відрізняється структурно-семантичними відмінностями, номінацією одних і тих же об’єктів реальної дійсності (порівняймо: верба (укр.) – ива (рос.) – wierzba (польс.), мовленнєвою поведінкою (скажімо, північні народи – напр., норвежці, шведи, фіни – говорять тихіше й менш емоційно, ніж південні – зокрема, іспанці та італійці. Переважна більшість південних народів – грузини, цигани, турки, араби – говорять голосніше за італійців та іспанців. Деякі східні народи – японці, в’єтнамці, індуси – спілкуються неголосно). Проте це не головні відмінності.  

Різні мови налаштовують особливим чином «увесь механізм думки», відповідно й прийоми мислення, які залежать від етнокультурного досвіду. Так, скажімо, зорове сприйняття різних об’єктів є не відображенням, а конструюванням, моделюванням світу людиною, окремим носієм мови. «Ми можемо порівняти, – писав О. Потебня, – душі різних народів із водомірами, які по-різному розподіляють струмінь сприймань, що протікають крізь них. Візьмімо, наприклад, враження зору. Без сумніву, кожен народ одержує однакові кольорові враження, а проте в кількості назв ми побачимо величезну різницю. У великоросів, наприклад, є, щонайменше, до шістдесяти назв для мастей коней, і всі вони істотно розрізняються між собою, в інших мовах, у німецькій, наприклад, їх значно менше. Що це означає? Якщо ми уявимо собі струмінь сприймань деякої довжини, то одна мова поділяє його на три частини. Інша - на п’ять, десять і більше... Деякі явища одна мова ігнорує (для окремих кольорів, наприклад, цілковито немає назв), а інша – ні. Тому мова налаштовує весь механізм думки особливим, сказати б, індивідуальним чином [9, с. 99]». Отже, різні мови не тільки по-різному номінують об’єкти, але й дають різний «кут зору» на них.

Мова, на думку вченого, не тільки засіб вираження й оформлення думки, але й формування думки, конструювання духовного світу людини. Слово поза контекстом мертве, однак саме мовленнєва діяльність витворює специфічний горизонт значень, що фіксує в мові світогляд. Різні мови відмінні за напрямом рядів уявлень (асоціативних рядів) про тотожні ніби предмети, явища. Напр., слово «калина» поза контекстом має значення кущової рослини з білими квітами та червоними ягодами. Коли ж це саме слово ми вживаємо в контексті (прислів’я «Без верби та калини нема України»), воно вже формує значення національного символу, опредметнює духовний потяг до своєї землі, рідного дому, своїх традицій, що і є асоціативними рядами уявлень конкретного народу – українців. Таким чином, мова ніби нашаровує на світ свою смислову «мережу» й вибудовує різну картину світу, яка є інтегральною (нерозривно зв’язаною) складовою світовідчування, світосприйняття й світорозуміння. «Мовні світи»
О . Потебня уподібнює до чарівної замкненої лінії, яка мова описує довкола носіїв мови і її межі накладаються на наше світобачення. Отже, загальна картина світу у різних народів різна.

Мова орієнтує й спрямовує думку, виражає цінності й ідеали (етичні, естетичні), розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів. Таким чином, неможливо розчленувати мову, мовлення й мислення, так само годі розчленувати культуру, мову й мовлення. Адже саме на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація (тлумачення) та реінтерпретація (повторне тлумачення) культури, але й витворення культурних смислів, які стають опертям культурного процесу й навіть програмують його перебіг. Духовна культура, до якої відносимо традиції, звичаї, вірування, побутову культуру, повсякденне спілкування, норми спілкування, мімічні та жестові коди, особливості комунікації, відображає специфіку сприйняття дійсності, національні особливості картини світу й мислення представників того чи іншого етносу. Національні особливості мислення та поведінки фіксуються в знаках мови і тим самим відображуються в ній. Мова ж, своєю чергою, упливає на розуміння світу.

Під розумінням О. Потебня має на увазі інтерпретацію та реінтерпретацію, але вони не однакові для кожного носія мови, оскільки залежать від індивідуально-психічного досвіду людини. У процесі апперцепції (зумовленість сприйняття людиною предметів, явищ об’єктивної дійсності її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття) залучається не тільки свідоме, але й «уміщене поза свідомістю запас думки», так звані фонові знання – приховані за словом, які належать до глибинного рівня свідомості, немовні знання. А отже, відбувається інтегральна взаємодія культурних, етнопсихологічних, індивідуально-психологічних складових. У психолінгвістиці розрізняють два рівня свідомості: мовний – вербальний, логічно усвідомлюваний, експліцитний (зовні виражений) та позамовний – невербальний, смисловий, неусвідомлюваний, імпліцитний (зовні невиражений). Так, напр., слово «свічка» буде сприйматися мовцями по-різному: одні будуть говорити, що це паличка воску, яка служить для освітлення; інші – що це суцвіття деяких рослин, схоже на свічку; треті – що це пристрій, за допомогою якого запалюють пальну суміш і т.д. Або, скажімо, слово «мама». Ось як сприймає його відомий український письменник Є. Гуцало: «Вимовляю слово «мама» – і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов’язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук – і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті».

Наше розуміння також залежить від способів функціонування культурних артефактів, їхньої залученості в ситуацію спілкування. Ось що писав О. Потебня, коли розмірковував про побутування культурних артефактів: «їх життя (тобто художніх витворів) полягає в тому, що у них розуміється і як розуміються. В іншому разі про них варто говорити як про брилу каменю, шмат полотна і таке інше. Якщо так, то хто стверджуватиме, що розуміння і вплив творів грецької скульптури одне й те ж у квітучі часи Греції і тепер? тоді і тепер це цілковито відмінні твори мистецтва, що мають один і той самий матеріальний субстрат, але не одну й ту саму, сказати б, душу. Ці особливості міняються не тільки в часі, але й від народу до народу [9, с. 117]».

Таким чином, світобачення окремого представника народу, як і ментальних особливостей у цілому народу, зумовлене тісними й водночас складними взаємозв’язками між мовою, мовленнєвою діяльністю, культурою та розумінням, апперцепцією тих чи інших явищ, предметів об’єктивної реальності, які у своїй сукупності моделюють неповторну картину світу кожного народу, формуючи націоцентричні погляди особистості.

Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови. Поняття «загальнонаціональна мова» значно ширше, ніж поняття «літературна мова», адже загальнонаціональна  мова охоплює:

сукупність мов національностей та всіх територіальних діалектів певної держави;

мову певних соціальних колективів;

національний фольклор;

літературну мову як вищу форму національної мови;

національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Завдяки діалектним особливостям українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Для більшості людей, які живуть в Україні, українська мова є рідною, тобто мовою, з якою людина прийшла у світ і «прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності [13, с.515]».

Українська національна мова є основою єднання українців у часі та просторі, осередком духовності, джерелом пізнання світу. Недаремно митці слова оспівують рідну мову, називаючи її Берегинею українського роду, ототожнюючи це поняття з поняттями рідного обійстя, родини, краю, Вітчизни.

З часом, формуючись і удосконалюючись, національна мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.

Літературна мовавища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві:

багатофункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);

унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними нормами);

стандартність;

уніфікованість;

розвинена система стилів (має розгалужену систему мовних стилів).

Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо й телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей), є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Поняття «сучасна українська літературна мова» слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови є І. П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Г. Шевченко. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.

Для спілкування характерні усна та писемна форми реалізації літературної мови, на яких ми докладніше зупинимося згодом.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовними нормами мають володіти всі носії мови. Вони є єдиними й загальнообов’язковими.

Мовознавці розрізняють такі мовні норми:

акцентуаційні регулюють наголошування слів  (а′тлас – атла′с);

орфоепічні регулюють літературну вимову – правильну вимову звуків, звукосполучень (розрізнення [г] та [ґ]; оглушення [г] перед наступним глухим приголосним [к′іхт′і] та ін.);

графічні регулюють запис звуків на письмі (звук [шч] передаємо буквою щ; звук [ја] на початку слова й складу позначається буквою я);

орфографічні регулюють написання слів та їх частин (позначення на письмі подовжених приголосних, уживання м’якого знака, правопис прізвищ тощо);

лексичні регулюють слововживання (в українській мові слід уживати захід, а не міроприємство, довідка, а не справка);

граматичні регулюють уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень та речень (російський прийменник «у» зі значенням місця перебування (у окна) передається прийменником білябіля вікна; прийменник відповідно вживається з Р.в. іменника у сполученні з прийменником до: відповідно до наказу, відповідно до змін);

пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків: так, у реченні «Народ говорить однією мовою – гнучкою, багатою, рясною і барвистою» уточнюючі члени речення (означення), що стоять у кінці речення, відокремлюються тире.

стилістичні регулюють відбір мовних засобів відповідно до ситуації спілкування (скажімо, у розмовному стилі не є нормативним уживання великої кількості термінів, характерних для наукового стилю: прибуток, надприбуток, рента, продуцент (виробник), девальвація).

Детальніше зупинимося на кожній з мовних норм, наголосимо на типових помилках, які продукують порушення мовних норм.

Як ми вже зазначали, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Кожному свідомому мовцеві потрібно засвоїти їх, щоб правильно вимовляти слова й уникати помилок, що їх можуть зумовити кілька чинників, зокрема ототожнення писемного й усного мовлення, уплив близькоспоріднених мов, діалектне оточення.

Виокремимо найхарактерніші орфоепічні риси української мови:

усі наголошені голосні звуки вимовляються чітко й виразно;

відсутнє акання: голова, молоко, корова;

у вимові е та и в ненаголошених позиціях наближуються до своїх відповідників: стежити, вишневі;

ненаголошений о перед складом з наголошеним у, і вимовляється нечітко, з наближенням до у: голубка, у кожусі;

тверді шиплячі: ріж, річ, малюєш;

тверді губні: кров, степ;

подовження шиплячих і передньоязикових (д, т, ш, с, ж, з, ч, ц, н, л, р): ллю, збіжжя, узбіччя, суддя, латаття;

збереження дзвінкості в кінці слова та перед глухим: гриб, гадка, їж;

глухі перед дзвінкими в середині складу звучать дзвінко: просьба, боротьба;

злиті звуки дж, дз: джміль, дзюркотіти;

різна артикуляція гортанного г і проривного задньоязикового ґ: гай, галас; ґанок, ґуля;

уживання звукосполучення хв у власне українських словах: хвартух, хвіртка, хвастнути.

Правильна, нормативна вимова значною мірою залежить від наголошення слів. Акцентуаційні норми регулюють вибір варіантів розташування й переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Такі норми в українській мові є цілком сформованими, але найменш усталеними, оскільки є кілька чинників її розхитування:

необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову;

уплив сусідніх мов, зокрема російської;

надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, у творах сучасних авторів.

Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках  I відм. мн. на закінчення. Напр.: кни́жка – книжки́, книжка́ми,  книжка́м; ві́тер вітри́, вітра́ми, вітра́м. Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення.

В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, напр.: Ки́ївщина (бо Ки́їв), Полта́вщина (бо Полта́ва),  Ха́рківщина – (бо Ха́рків), Доне́ччина (бо Доне́цьк).

Слід запам’ятати наголошення особових форм дієслова бути: бу́ду, бу́деш, бу́дуть, бу́де, бу́демо...; була́, було́, були́.

Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести́, вести́, везти́ та ін. Напр.: нести́ принести́, пронести́, занести́, піднести́, внести́... не прине́сти, зане́сти...).

Слід звернути увагу й на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Напр.: чита́ти чита́ння; писа́ти писа́ння, пита́ти пита́ння,  пізна́ти пізна́ння

Однаково наголошуються словосполучення кварта́ли будинків і кварта́ли року.

Пам’ятаймо й про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діало́г, катало́г, моноло́г, міліме́тр, сантиме́тр, кіломе́тр, демокра́тія, бюрокра́тія, аристокра́тія.

Часто мовці припускаються акцентуаційних помилок у таких словах: аге́нт, ви́падок, листопа́д, обіця́нка, пере́пустка, сільськогоспода́рський, тара́нтул, украї́нський, цеме́нт, це́нтнер.

Не слід також забувати, що значна частина слів української мови відрізняється від наголошення їхніх прямих відповідників у російській мові: верете́но (рос. веретено́), вітчи́м (рос. о́тчим), о́лень (рос. оле́нь), при́чіп
(рос. прице́п), ре́шето (рос. решето́), черпа́ти (рос. че́рпать).

Одне й те саме слово в різних наголошених позиціях означає й різні поняття. Такі слова називають омографами. Напр.: доро́га додому; дорога́ серцю пісня; заня́ття до душі; заняття́ з ділового мовлення.

Часто наголос виражає граматичне значення слів: кни́жки (одн.) книжки́ (мн.), сестри́ (одн.) – се́стри (мн.), вікна́ (одн.) – ві́кна (мн.).

Система наголосу сучасної української літературної мови сформувалася переважно на південно-східній діалектній основі. Вона стабілізувалася, і лише незначна група слів має два наголоси: ма́бу́ть,  алфа́ві́т та ін.

Зверніть також увагу на групу слів та словоформ, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм. Напр.:

Правильно       Неправильно

беремо́      бере́мо

ви́падок      випа́док

ри́нковий      ринко́вий

текстови́й     те́кстовий

фено́мен      феноме́н

Окрім словесного, велике значення має логічний наголос. Це посилення наголосу на певному слові чи складі для увиразнення висловленого за допомогою голосу. Напр.: Шукай під столом. Шукай під столом.

Для того, щоб обмін думками відбувався в писемній формі, необхідно позначати звукове мовлення на письмі. Графічний знак, що служить для позначення на письмі звука, називається буквою або літерою, графемою. Отже, буква є графічним знаком звука. Одна й та сама буква в різних мовах позначає різні звуки, напр.: буква т у східнослов’янських мовах позначає звук [т] і [т′], а в романо-германських – звук [м]; буква и в українській мові позначає звук [и], у російській – звук [і], у латинській, романо-германських – звук [у]. Графічні норми, таким чином, регулюють правильну передачу звуків на письмі. З позначенням звуків на письмі пов’язана й орфографія. Орфографія система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі. Як синонім орфографії вживають термін правопис, але він має ширше значення, оскільки включає в себе й пунктуацію. Орфографія тісно пов’язана із графікою, але не тотожна їй. Графіка є засобом, інвентарем орфографії, а орфографія – це правила вживання графічних засобів.

Як ми вже зазначали, орфографічні норми – загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис). Орфограма відповідне орфографічним правилам або традиції написання, яке треба вибрати з ряду можливих графічних варіантів при однаковій їх вимові. Так, графіка дає в розпорядження дві літери – е та и – для позначення ненаголошених голосних у словах весна та жити. З можливих варіантів (е чи и) у слові весна за правилами української орфографії можна вжити тільки літеру е, тому що цією літерою позначається голосний цього кореня в сильній позиції – ве́сни, а в слові життя́ – тільки и, бо жи́ти. Якщо ж у слові замінити літеру ж на ш, то зміниться і вимова, і значення (жити – шити). Отже, у цьому випадку вибору для написання не було, бо це не орфограма. Орфографічні помилки можливі тільки тоді, коли є вибір літер, уживання яких не впливає на вимову слова. Напр., у слові коза, ринок, рот усі звуки позначаються своєю літерою. Тому, по-перше, немає вибору, а, по-друге, при заміні з них хоч одної літери виникнуть інші слова: коса, шинок, лот. У таких словах орфографічні помилки практично не зустрічаються. Розрізняють практичні та теоретичні орфограми. Практичні орфограми – такі, де є можливість зробити помилку, а теоретичні – де такої можливості немає.

Виокремлюють орфограми, пов’язані з:

вибором літери на позначення фонем у слабкій позиції: просьба (просити), легкий (легенький, легко), палець (пальця);

наявністю чи відсутністю літери: будь-як – будяк, Умань – Уманщина, близький – боязкий;

вибором написання разом, окремо чи через дефіс: по-нашому – по нашому, півострів – пів-Європи, будь-кого – будь у кого, Біла Церква – білоцерківський;

вибором великої (прописної) та малої (рядкової) літери: ба′тьківщина –  Батьківщи′на, ліс – Булонський Ліс;

переносом частини слова з одного рядка на інший: обі-брати (а не обіб-рати), крі-сло і кріс-ло;

характером скорочення слова: с. - село, селян. – селянський;

передачею українською мовою запозичених слів: дифтонги au передаються переважно через ау: аудиторія, аудієнція, лауреат. Разом з тим у цілому ряді слів au передається через ав: автентичний, автобіографія, авторитет.

В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами:

  •  фонетичнийякщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то це слово пишеться за фонетичним принципом. За цим принципом пишуться слова вода, гарний, кіт, мудрий, пишний, розбити, сказати, схопити.
  •  морфемнийякщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфемним принципом.  Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (ніс-) і постфікса -ся.
  •  історичний (традиційний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфемним складом, ні певним правилом. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, формуляр. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст.
  •  смисловий (семантичний або диференціюючий). Написання слова залежить від того, що це слово означає, яке його семантичне значення: Ведмідь (дійова особа байки) – ведмідь (тварина), гончар (професія) – Олесь Гончар (прізвище українського письменника), назустріч (прислівник) – на зустріч (іменник з прийменником).

Не менш важливими в мовній діяльності є знання лексичних норм, які встановлюють правила слововживання. Їм притаманні не тільки стабільність і консерватизм, а й рухливість. Лексичні норми зафіксовано у «Словнику української мови» в 11-ти томах (1070 – 1980), «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001), «Російсько-українському словнику» в 3-х томах (1983 –1985), «Орфографічному словнику української мови» (1994) та ін.

Порушення цих норм продукує появу недоліків слововживання, на яких ми й зупинимося.

Лексичний повтор – найпоширеніша помилка в усному, а особливо – у писемному мовленні, що полягає в контекстуальному повторі одного й того ж слова. Напр.: Найвизначнішим твором Т. Шевченка є поема «Сон». У цій поемі  Шевченко вдається до засобів сатири, за допомогою яких викриває потворні сторони тогочасної дійсності, зокрема свавілля самодержавства. Для уникнення лексичних повторів уживаємо особові та вказівні займенники (він, вона, його; цей, той), використовуємо контекстуальні синоніми (Шевченко – Кобзар, український геній, великий поет). Лексичний повтор допускається в текстах наукового та офіційно-ділового стилів, оскільки для них неприйнятна двозначність у тлумаченні понять, а тому нерідко в одному абзаці можуть зустрічатися одні й ті самі слова. Напр.: У своїй основі економіка є емпіричною наукою. Спочатку вона допомагає пояснити світ навколо нас, а далі – виробити економічну політику, що ґрунтується на міцних економічних засадах і може підняти життєвий рівень людей в країні та за її межами. Макроекономічна теорія – найбільш складний і разом з тим важливий розділ економічної науки. У текстах таких документів, як договір, контракт, досить часто вживаються варіантні найменування (Київська міська довідково-інформаційна контора – Київміськдовідка) для уникнення лексичних повторів, а також заміна назви підприємства або ж прізвища, ім’я, по батькові особи на мовні штампи типу «Замовник», «Виконавець», «Продавець», «Покупець» для спрощення запису інформації.

Нерідко помилковим є застосування плеоназмів і тавтологій.

Плеоназм являє значеннєвий повтор, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається: різні варіанти – варіант і є розходження; потерпіти повне фіаско – фіаско і є повною поразкою.

Тавтологія – значеннєвий повтор, що виникає в тих випадках, коли в реченні стоять поруч однокореневі слова, близькі за змістом і звучанням: користь від використання агрегатів; установлено дві фасувальні лінії для розфасування.

Мовні штампи – колись образні вислови, зайві слова, стилістично невмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів. Втрата нормативності особливо помітна там, де повинна переважати індивідуальна манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з; згідно з; в результаті; в силу; з метою та ін., іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання.

Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення; забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов’язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зобов’язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та ін., за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню..., боротьба по винищенню..., експеримент по застосуванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати словосполукою із прийменником з або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування, дослідження з ліквідації).

Одні й ті самі слова-означення, що додаються часто до іменників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; склалися певні стосунки; викликають значний інтерес; у даний час та ін. Особливо невиразне означення даний, яке потрібно замінювати займенником  цей.

Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі вислови, що суперечать логічному зв’язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці (треба в березні); озима пшениця, посіяна восени тощо. Штампами вважаються й так звані логічні прокладки, якщо вони часто повторюються й не несуть жодної інформації, напр.: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити; гадаємо та ін.

З мовними штампами тісно пов’язані мовні кліше. Під мовними кліше розуміють мовні одиниці, яким властивий постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; патріотичне виховання; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. Поява кліше пов’язана з частотністю й повторюваністю ситуацій. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елементів у мовленні, що набувають звичності в називанні й звучанні. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні. Сюди зараховують вільні синтаксичні словосполучення, для яких характерна тимчасовість існування як готових формул мови: входити в коло інтересів, гуманний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попитом, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинністю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін. До мовних кліше належать конструкції, побудовані за відповідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються в мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію й економлять мовлення. Це в основному сталі словосполучення, які на сучасному синхронному зрізі актуалізуються. Такі мовні звороти внаслідок крайньої необхідності та їх важливості для комунікації починають уживати як готові формули. Напр.: сфера обслуговування; підтримувати дипломатичні відносини; усенародне обговорення; ринкові реформи; факти – неспростовна річ; одержувати інформацію.

Як ми вже наголошували, залежно від того, в якому з різновидів літературної мови (усному чи писемному) закріпилися ті чи інші мовні засоби, виокремлюють книжну та розмовну лексику. До останньої входять слова, які вживаються в усному варіанті літературної мови, тобто в обставинах неофіційного побутового спілкування: заліковка, підманути, прознати, всячина тощо. У складі розмовної лексики виокремлюють розмовно-знижену, або просторічну лексикузгрубілі назви зі зниженим експресивним забарвленням (злигатися, жерти, витріщатися, дрихнути, паскуда), а також спотворені з погляду літературних норм слова – здрастє, скіко, мнясо, транвай, двера, звиняйте, урем’я, жисть. До просторічних, таким чином, найчастіше відносять спотворені слова, які засвідчують низький рівень мовленнєвої культури – фактичний або ж умовний, тобто уживаний зі спеціальною метою – створення комічного враження, інтимізації процесу спілкування, створення колориту розмовної невимушеності і т. п. Від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми) просторічні слова відрізняються тим, що їх уживаність не обмежена ні певною територією, ні формами спілкування, прийнятими в певних соціальних чи професійних групах людей. Емоційний же ефект від уведення таких слів до літературно нормованих текстів пов’язаний переважно з тим різким контрастом, який вони створюють, відступаючи від норми.

Серед розмовно-просторічних слів та зворотів існують і такі, що сприймаються як грубі чи лайливі, вульгарні – це вульгаризми (морда, пика, дурепа, придурок). Уживання таких слів неприйнятне в літературній мові. Ось якою добірною лайкою (лише в перших чотирьох рядках – 13 лайливих слів) заклинає Дідона Енея в поемі І. Котляревського «Енеїда»:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами

Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік.

Досить поширеною лексичною помилкою є вживання слів-паразитів, якими, як правило, мовці заповнюють паузи: ну, ніби, як вам сказати. Вони, на жаль, стають невід’ємною частиною мовлення особи, їх нелегко позбутися.

Найпоширенішим негативним явищем у мовленні наших співгромадян є вживання суржикових слів. Термін «суржик» уживається в галузі сільського господарства і позначає суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін., борошно з такої суміші. Це пряме значення слова, переносне ж – елементи двох чи кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова. Суржик поширився й тісно вкорінився не тільки в нашому повсякденному мовленні, але й в офіційному усному чи писемному спілкуванні. Напр.: відложити засідання замість відкласти засідання, добавочна вартість замість додана вартість, нести втрати замість зазнавати втрат (мати збитки), робити вигляд замість удавати, міроприємство замість захід тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів. До них відносимо норми словотворення (регулюють відбір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова); морфологічні (правильне вживання форм слова); синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень та речень). Як приклад розглянемо типові помилки, які зустрічаються в текстах офіційно-ділового стилю.

Неузгодженість означень

Якщо означення стосується іменника, що має при собі додаток, то воно узгоджується з головним словом сполучення: новий вагон-лабораторія. Якщо означення стосується сполучення власного імені і прикладки, то воно, звичайно, узгоджується з найближчим іменником: Наш директор магазину      А. Р. Петрова перебуває у відпустці. Винятком із правил є ситуація, коли означення виражається дієприкметником: Запрошена на збори директор школи В. Н. Лугова повідомила… Якщо означення стосується сполучення іменника з числівником «два», «три», «чотири», то воно ставиться у формі Р.в., коли стосується слів ч.р., і у формі Н.в., коли стосується слів ж.р.: дві нові лабораторії, три нових будинки. Означення, що стоїть перед сполученням «числівник + іменник» (а не між цими словами), уживається у формі Н.в.: за останні три роки. Але слова добрий, повний, цілий не завжди підпорядковуються цьому правилу: за повних два місяці, цілих три тижні.

Нераціональне використання кількісних числівників

Усі кількісні числівники відмінюються. При цьому змінюються всі частини складних і складених числівників: до п’ятисот сімдесяти осіб; з трьомастами шістдесятьма експонатами. Складені числівники ніколи не повинні включати збірні числівники: не двадцять двоє осіб, а двадцять дві особи. Числівник півтора у формі Н. (З.) в. поєднується з іменником у формі Р. в. в однині: півтора вагона, півтори машини.

Порушення специфіки вживання дієприслівникового звороту та дієприкметників

Дієприслівниковий зворот є засобом передачі дії, що відбувається одночасно або в зв’язку з іншою дією. Краще використовувати дієприслівниковий зворот на початку речення такими словами: Вважаючи… Беручи до уваги… Обов’язковою умовою вживання дієприслівникових зворотів є те, що дві дії, одна з яких виражена дієсловом-присудком, а інша дієприслівником, повинні здійснюватися однією особою. Неправильно: Виступаючи, директором порушена злободенна тема. Правильно: Виступаючи, директор торкнувся злободенної теми.

Слід також мати на увазі, що в українській мові практично не вживаються активні дієприкметники, які утворюються від дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -ач(-яч), -уч(-юч): в’янучий, бажаючий. Більш усталеними є вживання замість них підрядних речень. Напр.: (рос.) работающий в должности – (укр.) не працюючий на посаді, а що працює на посаді. Якщо дієприкметник стоїть на початку фрази, напр., узятий у дужки, то при утворенні підрядного речення слід використовувати вказівний займенник такий: (рос.) в случае образования излишней (превышающей установленную норму) жилой площади... – (укр.) не у випадку утворення зайвої (перевищуючої встановлену норму) житлової площі, а у випадку утворення зайвої (такої, що перевищує встановлену норму) житлової площі…

Неправильне використання прийменників

У діловій мові поширеними є словосполучення з прийменником про із залежним іменником у З.в. Напр.: угода про постачання, рішення про кадри. Необхідно розрізняти, коли мова йде про установу, а коли про будинок. Напр.: не у наше підприємство направлено новий проект верстата, а на наше підприємство направлено новий проект верстата. Прийменник згідно з вимагає форми О.в. іменника: згідно з наказом (вказівками). Прийменник усупереч вимагає форми Д.в. іменника: усупереч проханню (указівці). Прийменник завдяки вказує на причину й вимагає після себе форми Д.в. іменника або займенника: завдяки Вам.

Слово «керівництво» вимагає після себе форми О.в. іменника: не керівництво виробничої практики здійснюється заводськими фахівцями, а керівництво виробничою практикою здійснюється заводськими фахівцями. Іменникове керування в українській та російській мовах не збігаються, як це ілюструють приклади:

Російська мова      Українська мова

благодарить кого      дякувати кому

причинять что      завдавати чого

снабжать чем       постачати що

нуждаться в чем      потребувати чого

Неправильний порядок слів

При складанні текстів документів необхідно пам’ятати правила порядку слів у літературній мові, де інформаційна роль порядку слів зростає ближче до кінця речення. Напр.: ДМЗ виконав план до 20 грудня. До 20 грудня ДМЗ виконав план. У першому реченні наголошується на терміні, до якого завод виконав план, у другому констатується, що завод план виконав.

Наступна мовна норма – стилістична, яка регулює правильне використання ресурсів мови (мовних засобів) відповідно до мети, ситуації та обставин спілкування. Стилістичні норми визначають уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Стилістичні мовні норми тісно пов’язані з таким розділом науки про мову, як стилістика та її основним поняттям – стиль. Не вдаючись до детального розгляду цих категорій, скажемо, що кожен стиль має свої специфічні мовні засоби. Так, напр., для художнього стилю характерне вживання широкого спектру засобів художньої образності, слів у непрямому значенні, різних за структурою речень; для офіційно-ділового стилю – мовні штампи, науково-технічна термінологія, слова в прямому значенні, переважно прості ускладнені речення тощо. Зрозуміло, що в усному мовленні стилістичною помилкою буде вживання термінів, канцеляризмів, оформлення думки за допомогою складних речень. Отже, це і є ознакою доцільного використання мовних засобів залежно від потреб мовлення. Проте і тут нерідко трапляються помилки. Нерідко укладачі ділових документів викладають у тексті документа те, що ніколи не вживають в усному мовленні: Ми повинні просити Вас звільнити нас від обов’язку послати Вам пропозицію. Це призводить до такої стилістичної помилки, як штучне подовження мовлення. У мовленні ділової кореспонденції неприпустимими є занадто довгі звороти, тому укладачі службових документів повинні прагнути до застосування вже готових сучасних конструкцій.

Неправильно      Правильно

необхідно мати      необхідно

ми повідомляємо      повідомляємо

абсолютно новий      новий

співпрацювати разом     співпрацювати

Пунктуаційні норми регулюють правильне вживання розділових знаків, які не тільки полегшують сприймання тексту й виклад думок на папері, але й визначають зміст.

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на граматичному (синтаксичному), смисловому (логічному) та інтонаційному принципах.

Розділові знаки, уживані за граматичним (синтаксичним) принципом, є обов’язковими, бо зумовлені граматичною структурою речення. Їх ставлять укінці речення, між частинами складного речення, при звертаннях, вигуках, відокремлених членах речення тощо.

За смисловим (логічним) принципом розділові знаки ставлять із урахуванням семантики речення та його структури: лапками виділяють слова, ужиті з іронічним забарвленням, і цитати; дужки використовують, щоб відокремити вставні та вставлені компоненти; абзаци слугують для поділу тексту на логічно завершені частини тощо.

На основі інтонації ставлять крапку, знак питання, знак оклику, крапки, тире. Цей принцип є допоміжним до граматичного й смислового.

Принципи вживання розділових знаків не існують окремо один від одного, вони часто перехрещуються, і ті самі розділові знаки можуть виступати в різних функціях.

Отже, мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, вони історично й соціально зумовлені, проте із часом можуть змінюватися. Відтак у межах мовної норми співіснують мовні варіанти, тобто видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові. Мовні норми повно й системно зафіксовано в «Українському правописі», словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що мова – найважливіший засіб спілкування людей. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на основі мовного матеріалу: слів і речень. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а стає фундаментом для подальшого розвитку людства.

3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Мова нації – універсальна система, яка є національною душею кожного народу, його світом, духовністю. Актуальним сьогодні є розширення сфер функціонування української літературної мови, адже це засіб не лише спілкування. Мова активно використовується в освітній, науковій, виробничих сферах, регулює соціальні взаємовідносини мовців. Мова є засобом реалізації професійної діяльності людини. Основними критеріями професіональності є знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, зокрема комп’ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

Знати мову своєї професії означає вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови – один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Завдання вищої школи – готувати фахівців нової ґенерації: кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою в повсякденно-професійній, офіційно-документальній сферах, зокрема набули навичок комунікативно виправданого використання засобів мови, оволоділи мовою конкретної спеціальності, фаху. Акцент переноситься із традиційної настанови – засвоєння відомостей про літературні норми всіх рівнів мовної ієрархії – на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення й поведінки особистості.

Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування й самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компетенція. У загальному розумінні компетентністю визначається особливий тип організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефективні  рішення у відповідній галузі діяльності. Результатом сформованої компетентності можна вважати компетенцію (мовну, мовленнєву, комунікативну, риторичну), складовими якої є інформаційний та оперативно-діяльнісний компоненти. Інформаційний компонент передбачає сформованість знань про мовну систему та її структуру, правила, за яким породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація (мовна компетенція); функціонування мовних форм у мовленнєвій діяльності (мовленнєва компетенція); сукупність знань і умінь учасників спілкування у різноманітних умовах з різними комунікантами, набір комунікативних стратегій, правил, конвенцій спілкування (комунікативна компетенція); сукупність знань про ефективні переконуючі стратегії спілкування (риторична компетенція). Складовими оперативно-діяльнісного компоненту є вміння й навички оперувати набутими знаннями у вище зазначених аспектах – мовному, мовленнєвому, комунікативному, риторичному тощо. Між названими компонентами мовної компетенції діалектичний зв’язок, як між загальним та окремим, теорією і практикою.

Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти мовну, мовленнєву й комунікативну компетенції поєднують у єдину комунікативну мовленнєву компетенцію (КМК). Поряд із нею вони визначають ще й прагматичну компетенцію, пов’язану з функціональним уживанням лінгвістичних засобів: продукуванням мовних функцій, актів мовлення як програм інтерактивних обмінів інформацією тощо. Прагматична компетенція також стосується умінь будувати зв’язне висловлювання, ідентифікувати типи й форми текстів. Для формування прагматичної компетенції значення інтеракцій та культурного бачення є важливішим за значення лінгвістичного компонента. Професійна ж мовнокомунікативна компетенція передбачає наявність таких умінь у спеціаліста, які пов’язані з вирішенням проблем організації спілкування: навчитися організовувати процес таким чином, щоб мовці постійно знаходилися в контакті, осмислювали комунікацію.

Зосередимо нашу увагу на складових професійної мовнокомунікативної компетенції, решту розглянемо пізніше.

Спілкування в сучасному мовному просторі виступає не тільки як форма людської взаємодії, але й як функціональна категорія, пов’язана з конкретною сферою діяльності людини, зокрема й професійної.

Саме з практичною метою, а не для самоцілі вивчається мова у вищій школі. Кожен акт комунікації (передачі інформації) визначається сферою, темою, ситуаціями й учасниками спілкування (адресат – адресант) та спектром комунікативних завдань і залежить ще від багатьох чинників, таких, як соціальний статус, вікові характеристики (орієнтовні показники розвитку особистості на кожному віковому етапі), життєвий і попередній комунікативний досвід, ступінь креативності особистості тощо. Отже, комунікативна компетенціясукупність знань і вмінь, що забезпечують здатність спланувати й реалізувати комунікативний намір (мету спілкування) через застосування ефективних комунікативних стратегій у різноманітних умовах (ситуаціях) спілкування в ролі адресанта і адресата. По-іншому – це комплексне застосування мовних і немовних засобів для комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування. Комунікативна компетенція передбачає оволодіння сукупністю комунікативних стратегій (обраних мовцем цілеспрямованих та керованих ліній поведінки, тобто послідовності комунікативних дій, яких він дотримується для досягнення мети спілкування), комунікативних правил (вимог до учасників спілкування), конвенцій (звичаїв або домовленостей щодо процесу спілкування) тощо. Сукупність уявлень про ефективні (а також невдалі) комунікативні тактики (прийоми й методи реалізації комунікативної стратегії, лінії мовленнєвої поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії), які забезпечують (або не забезпечують) досягнення комунікативної мети, складає комунікативний досвід мовця. Співвідношення мови, мовлення та комунікації є предметом дослідження теорії мовленнєвої діяльності, яка є методологічною основою комунікативної лінгвістики і психолінгвістики. 

Провідним засобом у процесі комунікативної діяльності є мовлення адресанта/адресата (вербальне/невербальне). У мовленні постає результат інформаційної передачі повідомлення, через мовлення адресата адресант може з’ясовувати ступінь навченості, характер засвоєння та рівень нормативності відображення мовних кодів.

Основне завдання під час комунікативної взаємодії адресанта/адресата – навчити розв’язувати комунікативні завдання (комунікативне завдання виникає у випадках, коли мовець активно орієнтує власне висловлювання на конкретного слухача та ставить перед собою певну комунікативну мету: проінформувати, пояснити, переконати, заспокоїти, з’ясувати та ін.).

Таким чином, оптимізація взаємодії опозицій адресант/адресат забезпечує реалізацію контактовстановлювальної функції спілкування як супроводу професійної діяльності майбутнього фахівця. При цьому ефективність комунікації залежить від високого ступеня гармонізації рольових настанов учасників спілкування.

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Законом про мови в Україні встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Цей закон не регламентує мову приватного спілкування громадян України.

Мовні питання регулюються Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення та радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У конкретній політичній ситуації державна й національна мови можуть співпадати і не співпадати, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження й піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди. В Індії, напр., на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії та психології збереглася й навіть зміцнила свої позиції.

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної приналежності громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може біти різною.

Державною мовою в Україні є українська мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Вона є обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності. Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103 Конституції України, володіння державною мовою суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування). Ця умова не поширюється на осіб, які мають психічні, фізичні вади (сліпих, німих, глухих та інших осіб). Державна мова є мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, установи, організації, а також усі суб’єкти власності й господарювання зобов’язані створювати необхідні умови для користування громадянами України державною мовою.

Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя України є її нормативна форма, тобто літературна мова. Норми української мови встановлюються словниками української мови.

В Україні живе понад 130 національних меншин – носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1000 осіб) належать 43 мови. Серед них російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, румунська, ідиш, татарська, угорська та інші. Під мовами національних меншин (регіональними мовами) розуміють мови, які традиційно використовуються в межах певної території громадянами України, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення України. До них не належать діалекти української мови або мови мігрантів.

Носії мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об’єднати у три групи:

здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні;

з’явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;

почали селитися в Україні після Другої світової війни (з’явилися тут унаслідок посилення зв’язків із країнами третього світу).

Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої – розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), угорської (Закарпаття) мов тощо.

Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської, таджицької, осетинської, узбецької, казахської, комі, удмуртської мов тощо.

До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в’єтнамською мовами.

Держава гарантує вільний розвиток, використання й захист мов національних меншин України. Але заходи щодо захисту й розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сфери функціонування державної мови.

Проте, як ми знаємо, актуальним для України є питання про надання статусу державної мови російській. Як вважає дослідник О.  Майборода, радянська політична русифікація призвела до того, що російська мова стала мовою повсякденного вжитку для понад половини мешканців України, що було аргументом для постановки питання про надання їй статусу другої державної мови.

На проблему двомовності у вчених немає єдиного погляду. Одні (О. Лановенко, О.  Кубеліус, П.  Толочко) уважають, що є доцільним запровадження другої державної мови – російської. Інші – виступають проти запровадження російської мови як державної (І.  Дзюба, М.  Жулинський,
В.
  Коваль, О.  Ткаченко). Третій погляд: мовної проблеми в Україні не
існує – В.  Пироженко.

Учені й політичні лідери, які вимагають запровадження другої державної мови, зазначають, що майже половина населення України, особливо у східних районах і в Криму, розмовляють російською; наводять приклади інших демократичних країн, де запроваджено дві чи кілька державних мов. П.  Толочко, зокрема вважає, що російська мова не може бути чужою для української. Йому заперечує М.  Дністровський: надання статусу державної російській мові може порушити цілісність і стабільність України, з іншого  боку – Конституцією України гарантовано досить широкі умови для функціонування російської мови. На думку вченого, триває й досі політика русифікації радянського періоду (інтенційно). На думку ж
В.  Пироженко, мовної проблеми як такої не існує: практично все населення України знає й розуміє дві мови. З цим поглядом важко погодитися, адже процеси асиміляції чи добровільного користування російською мовою впливають на самосвідомість і національне буття українського етносу як руйнівні явища.

Проблема державного унормування співіснування мов різних етносів завжди постає в поліетнічних країнах і має три підходи до її вирішення:

державною мовою обирається мова національності, яка зробила основний внесок у формування країни й переважає кількісно інші етнічні групи;

у ряді країн важко визначити одну корінну націю (у Швейцарії три офіційні мови: німецька, французька та італійська);

законодавством закріплено статус двох – місцевої національності й мови колишньої метрополії (держава, що володіє загарбаними нею колоніями та експлуатує їх). Це постколоніальні країни (гінді та англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії). Формально в цих країнах головна роль відводиться національним мовам, насправді ж панівне становище залишається за мовами колишніх метрополій.

Особливість України полягає в тому, що вона належить де-юре (формально) до першої з трьох груп, а насправді – до третьої, з фактичним домінуванням мови колишньої метрополії.

Категорично висловлюється проти двомовності Л. Масенко, яка вважає, що функціонування в одній країні двох офіційних мов порушує мовно-культурну єдність її мешканців.

Окрім державної, національної та регіональної мов сучасні мовознавці виокремлюють мови міжнародного спілкування. Це найпоширеніші у світі та закріплені в міжнародному праві офіційні та робочі мови Організації Об’єднаних Націй. Мовами міжнародного спілкування в Україні є англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька мови.

У цілому держава дбає про розвиток і захист державної мови та мов національних меншин, забезпечує збереження фондів і пам’яток писемності, уживає заходів щодо їх повернення в Україну. Вона гарантує право кожному будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права й свободи від порушень і протиправних посягань. Забороняється публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення держаної мови, мов національних меншин в офіційних документах, текстах та засобах масової інформації.

Визначення духовного й політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства й гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.


Лекція 2. Основи культури української мови

План

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

Комунікативна професіограма фахівця

Словник у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Література

Основна

  1.  Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення [Текст] : навч. посіб. для студ. аграр. вищ. навч. закладів та коледжів / Т. Б. Гриценко. – К. : Центр навч. літ., 2003. – 536 с.
  2.  Кацавець Г. М., Паламар Л. М. Мова ділових паперів [Текст] : підручник /
    Г. М. Кацавець, Л. М. Паламар. – 2-е вид., К. : Алерта, 2005. – 328 с.
  3.  Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні : модульний курс [Текст] : навч. посіб.  / В. І. Мозговий. – К. : Центр навч. літ., 2006. – 592 с.

Додаткова

  1.  Барановська Л. В. Навчання студентів професійного спілкування [Текст] : [монографія] / Л. В. Барановська. – Біла Церква : Білоцерківський держ. аграр. ун-т, 2002. – 256 с.
  2.  Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник /
    Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.  – (Альма-матер).
  3.  Климова К. Я. Основи культури і техніки мовлення [Текст] : навч. посіб. /
    К. Я. Климова. – 2-е вид., випр. і допов. – К. : Ліра, 2007. – 240 с.
  4.  Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування [Текст] : навч. посіб. /Я. К. Радевич-Винницький. – 2-е вид., переоб. і доп. – К. : Знання, 2006. – 291 с. – (Серія «вища освіта XXI століття»).
  5.  Українська мова. Енциклопедія [Текст] / ред. В. М. Русанівський [та ін.] ; НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови – К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000. –  752 с.

Словники

  1.  Великий тлумачний словник української мови [Текст] : близько 40000 слів / упоряд. Т. В. Ковальова. – Х. : Фоліо, 2005. – 768 c.
  2.  Головащук С. І. Правописний словник [Текст] : понад 4000 слів /
    С. І. Головащук. – К. : А. С. К., 1999. – 607 с.
  3.  Демська О. М. Словник омонімів української мови [Текст] / О. М. Демська, І. М. Кульчицький ; Міжнародний фонд «Відродження». – Львів : Фенікс, 1996. – 224 с. – (Програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні»).
  4.  Дзюбишина-Мельник Н.Я., Дужик Н.С., Єрмоленко С.Я. та ін. Культура мови на щодень [Текст] / Н. Я. Дзюбишина-Мельник, Н. С. Дужик,
    С. Я. Єрмоленко та ін. –
    К. : Довіра, 2000. – 169 с.
  5.  Жайворонок В. В. Велика чи мала літера? [Текст] : словник-довідник : близько 10000 номінацій / В. В. Жайворонок ; НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. – 2-е вид., стер. – К. : Наук. думка, 2005. – 204 с.
  6.  Коломієць М. П. Словник іншомовних слів [Текст] : близько 3000 слів /
    М. П. Коломієць, Л. В. Молодова. – К. : Освіта, 1998. – 190 с.
  7.  Мацько Л. И. Русско-украинский и украинско-русский словарь : отличающаяся лексика [Текст] / Л. И. Мацько,  О. М. Сидоренко,
    С. В. Шевчук. – 2-е изд., доп. – К. : Вища шк., 1996. –  283 с.
  8.  Новий російсько-український словник-довідник [Текст] : близько 65 тис. слів / С. Л. Єрмоленко, К. В. Ленець, Л. О. Пустовіт. – К. : Довіра, 1996. – 798 с.
  9.  Полюга Л. М. Словник антонімів української мови [Текст] /
    за ред. Л. С. Паламарчука. – 2-е вид., доп. і випр. – К. : Довіра, 2001. –
    275 с. – (Словники України).
  10.  Словник скорочень в українській мові [Текст] / за ред. Л. С. Паламарчука ;
    [уклад. Н. Д. Гула та ін. ; ред.-упоряд. В. В. Жайворонок, М. М. Фащенко]. –  К. : Вища шк., 1988. – 512 с.
  11.  Ужченко В. Д. Фразеологічний словник української мови [Текст] : близько 2500 виразів / В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – К. : Освіта, 1998. – 224 с.
  12.  Український орфографічний словник / уклад. М. М. Пещак та ін. – 3-є вид., перероб. та доп. – К. : Довіра, 2002. –  1006 с.
  13.  www.mova.info

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

Усебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови – дотримання мовних норм усної і писемної літературної мови (акцентуаційних, графічних, орфографічних, стилістичних тощо), а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Культура мови – це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули привітання, прощання, побажання, запрошення та ін. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального статусу, освітнього, вікового рівнів, від статі тих, хто спілкується. Відтак поняття «культура мови» включає в себе два ступені опанування літературної мови: правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, і мовна майстерність, тобто не тільки дотримування літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично й ситуативно доречний, виразний.

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається реалізація мови в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови пов’язана з соціологією та психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного й емоційного заряду.

Головним завданням культури мови є:

виховання навичок літературного спілкування;

пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, вимові та наголошенні;

несприйняття спотвореної мови, або суржику.

Коротко схарактеризуємо основні комунікативні  ознаки культури мови:

змістовність – потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає;

логічність і послідовність (говорити й писати логічно, зв’язно, за написаним або продуманим планом (тезами); дбати про переходи («місточки»), висновки, узагальнення; уникати логічних помилок);

точність – добирати слова й будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання; при потребі користуватися тлумачним словником;

багатство – використання різноманітних мовних засобів, уникання невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій;

правильність – дотримання мовних норм;

виразність і образність – добирати слова й будувати речення так, щоб якнайкраще передати думку, бути оригінальним у висловлюванні;

доречність – ураховувати, кому адресовано висловлювання, прогнозувати, як воно буде сприйняте співрозмовником за певних обставин спілкування.

Мова усного професійного спілкування, окрім названих ознак, включає й такі:

відповідність між змістом і мовними засобами;

відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

уживання сталих словосполучень; нешаблонність у побудові висловлювання;

виразність дикції;

відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Відтак культура мови в житті професійного комунікатора відіграє провідну роль. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає в необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ф. Ларошфуко, «істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше». Отже, багато говорити й багато сказати – поняття нетотожні.

Культура мови людини безпосередньо залежить від багатства її індивідуального лексикону (словникового запасу). До того ж багатство мови визначається й смисловим насиченням слова, що створюється правильним і доречним застосуванням в усному мовленні синонімів, омонімів, паронімів, багатозначних слів. Емоційне забарвлення текст отримує завдяки використанню різних суфіксів, фразеологізмів, прислів’їв та приказок. А значно збіднюють мову, роблять її невиразною штампи та канцеляризми (напр.: спрямувати увагу на виконання завдань замість старанно виконувати завдання). Подібні вислови доречні в офіційно-діловому спілкуванні, де в певних ситуаціях виникає необхідність їх уживання.

Оскільки поняття мова й мовлення взаємозалежні, варто поряд з поняттям культура мови вирізняти й культура мовлення.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність – це дотримання правил усного й писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність – це «технічна» сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному й граматичному рівнях. Наше завдання – розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, мовленнєвої ситуації.

Естетичність мовлення – це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів’я чи приказки, тропів чи фігур, узагалі нестандартність мовлення – усі ці та інші резерви мови.

Поліфункціональність мовлення – це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування.

Культура мовлення несумісна з багатослів’ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів’ям.

Очевидним є те, що культура мови й мовлення відіграють важливу роль у житті професійних комунікаторів, під якими розуміють мовців, які доречно використовують різні засоби мовного вираження у професійній сфері діяльності.

Культура усного ділового мовлення передбачає багато чинників, що визначають рівень мовлення комунікатора:

знання норм літературної мови;

ерудиція і світогляд людини;

культура мислення;

ступінь володіння технікою мислення;

психологічна та комунікативна культура мовця;

уміння працювати в колективі;

уміння коректно викладати свої думки;

мовне чуття;

професійна підготовка тощо.

Таким чином, традиційно усталена регламентованість ділового й професійного спілкування вимагає уважного ставлення мовця до використання мовних засобів, дотримання норм літературної мови, урахування ситуації й обставин спілкування. Професіонал передусім реалізується в мовній діяльності, а тому важливо не тільки те, що він говорить, але й як.  

Комунікативна професіограма фахівця

Основою професійного самовизначення майбутнього фахівця є набуття ним знань про професію, самопізнання та самооцінка індивідуальних особливостей, зіставлення знань про себе та про професійну діяльність.

Одним з дійових засобів отримання інформації про сучасні професії є професіографія – технологія вивчення вимог, які ставить професія до особистісних якостей, психологічних здібностей, психолого-фізичних можливостей людини. Найважливішим джерелом інформації про професії є професіограма – опис переліку особливостей професії або спеціальності.

Навчальний процес у вищих закладах освіти передбачає оволодіння студентами вміннями здійснювати професійно-трудову, навчально-творчу діяльності, організовувати такий процес; враховувати сукупність даних про зміст професіограми майбутнього спеціаліста, особливості організації його спілкування та діяльності, максимального наближення процесу підготовки до сучасних вимог виробництва.

Складовими професіограми молодого фахівця є такі групи якостей:

  •  підготовленість у морально-етичному плані;
  •  широкий загальнонауковий кругозір та володіння основами філософії, що безпосередньо стосуються певної спеціальності;
  •  розвинене теоретичне мислення;
  •  уміння, навички самоосвіти та систематичного підвищення кваліфікації;
  •  стійкі та динамічні якості, пов’язані зі специфікою професії (культура спілкування, контактність, комунікативні здібності, психологічна сумісність, якості характеру, емоцій та волі);
  •  розвинені вміння самовиховання та підготовленість до керівництва іншими людьми, виховання їх у колективі та через колектив;
  •  розвинені вміння та потреба вести дослідну роботу, особливо в колективі, в якості учасника комплексної роботи.

Подана професіограма стосується молодих спеціалістів будь-якої галузі народного господарства. Специфіка фахівців-аграрників знайшла конкретне висвітлення у кваліфікаційних характеристиках, котрі є обов’язковими компонентами навчальної документації зі спеціальностей, якими оволодівають студенти сучасних вищих аграрних закладів освіти України.

Продемонструємо складові професіограми на прикладі визначення особливостей професії інженера-механіка.

Сьогодні функціонування технічних пристроїв і операції людини з ними уже розглядаються у взаємозв’язку, що призвело до формування поняття
«людина-машина». Професійна діяльність фахівця будь-якої галузі повинна виступати в єдності трьох її аспектів:
предметно-дійовому, фізіологічному та психологічному. У системі ж «людина-машина» функціонування машини й діяльність людини мають бути пов’язані єдиним контуром регулювання. При цьому головна увага повинна приділятися специфіці механізмів відображення  дійсності людиною та регуляції її діяльності. Тому основними функціями в майбутній професійній діяльності інженера-механіка в системі
«машина-людина» є такі:
діагностико-проектувальна, конструктивно-розрахункова, конструктивно-творча, організаційно-технологічна, організаційно-комунікативна, контрольно-стимулююча. Для виконання кожної із цих функцій в майбутній професійній діяльності інженер-механік повинен володіти відповідною системою знань. Так, діагностико-проектувальна функція потребує від інженера-механіка вміння проводити кінематичний аналіз механізмів; уміння визначати показники якості роботи механізму, машинного агрегату; уміння визначати напружно-деформований стан стрижневих, пластинчатих та оболончатих конструкцій та їх конструктивних елементів; уміння визначати стан рівноваги конструкцій та конструктивних елементів; уміння визначати технологічність виробу; уміння визначати режими роботи електротехнічного обладнання й систем електропостачання; уміння визначати основні теплофізичні параметри технологічних процесів; уміння визначати технологічні характеристики процесів обробки матеріалів із застосуванням електричного розряду та висококонцентрованих потоків енергії; уміння визначати технологічні характеристики процесів обробки матеріалів із застосуванням анодного розчинення, коливань ультразвукової частоти або їх комбінованої дії; уміння проводити діагностику параметрів виробів, роботи машин та їх механізмів; уміння виконувати економічний аналіз технологічних рішень; уміння проектувати типові деталі та вузли машин; уміння проектувати геометричні параметри заготовки, які забезпечують виготовлення деталі за заданими параметрами; уміння проектувати механічну передачу; уміння визначати технічний рівень та якість об’єктів проектно-конструкторських та проектно-технологічних розробок; уміння визначати експлуатаційну придатність виробу.

Конструктивно-розрахункова функція вимагає вміння проектувати номінальні розміри, допуски розмірів та посадки з’єднань механізмів, виробів, а також допуски, форми, розташування поверхонь та параметрів шорсткості проектування різних видів машин; уміння використовувати технічну документацію, довідкову літературу, стандарти, методики, нормативні матеріали у процесі конструювання вузлів машин та типових деталей; уміння використовувати обчислювальну, комп’ютерну техніку та наявне програмне забезпечення при виконанні розрахунків; уміння використовувати закони механіки та методики для розрахунку систем машин, обладнання та устаткування; уміння виконувати параметричні розрахунки машин, обладнання та устаткування; уміння конструювати та розраховувати інструменти для виготовлення машин, обладнання та устаткування; уміння виконувати креслення деталей технологічного обладнання та устаткування; уміння виконувати необхідний перевірочний або проектний розрахунок конструкції; уміння розраховувати з’єднання деталей машин; уміння розраховувати типові деталі та вузли машин; уміння виконувати розрахунки параметрів технологічного процесу.

Конструктивно-творча функція вимагає уміння створювати проекти машин, механізмів та їх вузлів; уміння створювати варіанти технологічних рішень; уміння розробляти комплекс технологічних операцій; уміння конструювати варіанти з’єднань деталей машин; уміння конструювати приводи машин; уміння конструювати програмне супроводження інноваційних проектно-конструкторських та проектно-технологічних розробок; уміння розробляти документацію та рекомендації для реалізації проектів; уміння створювати комп’ютерні моделі оптимізації параметрів при розробці виробів, устаткування, пристроїв, приладів та технологій їх виробництва; уміння розробляти елементи моделі фахівця – випускника ВНЗ; уміння розробляти план особистісного професійного самовдосконалення.

Організаційно-технологічна функція вимагає уміння здійснювати вибір технологічних схем формоутворення деталей; уміння впорядковувати документацію; уміння здійснювати підготовку виробництва виробів; уміння організувати упровадження у виробництво нових технологічних процесів; уміння організовувати процес прийняття інформації (операторами); уміння організовувати процес оцінки та переробки одержаної інформації; уміння організовувати власне професійне самовдосконалення; уміння організовувати процес реалізації технологічних рішень; уміння забезпечувати оптимальний режим роботи обладнання; уміння організовувати експлуатацію та ремонт засобів виробництва; уміння забезпечувати виконання заходів охорони праці та безпеки життєдіяльності у виробничих умовах; уміння організовувати випробування нових технологічних процесів.

Контрольно-стимулююча функція вимагає уміння здійснювати контроль параметрів виробів, роботи машин та механізмів; уміння здійснювати контроль якості матеріалів; уміння здійснювати контроль стану виробництва та виконання виробничих процесів; уміння організовувати контроль за якістю засвоєння навчального матеріалу та за успішністю слухачів у навчальній та навчально-методичній діяльності; уміння здійснювати самоконтроль власної поведінки; уміння здійснювати контроль за поведінкою членів колективу; уміння контролювати та стимулювати процес реалізації операторами прийнятих рішень; уміння стимулювати розвиток професійної компетентності працівників; уміння стимулювати почуття відповідальності у членів виробничого колективу; уміння стимулювати процес оптимізації прийняття рішень операторами.

Організаційно-комунікативна функція вимагає уміння організовувати особистісну діяльність кожного члена колективу; уміння організовувати роботу в колективі; уміння забезпечувати мотивацію праці членів колективу; уміння організовувати взаємини у виробничому колективі на рівні співтворчості; уміння організовувати членів колективу на роботу у сфері удосконалення виробництва; уміння забезпечити профілактику виробничих конфліктів; уміння стимулювати інтерес до професійного самовдосконалення.

Кожний вид професійної діяльності висуває перед людиною свої вимоги. Фахівець  повинен знати стан і перспективи розвитку своєї та суміжних галузей; володіти сучасними методами оцінки праці, сучасними методами своєї діяльності; мати чітке уявлення про предмет наукової методології, завдання цієї галузі, методи прогнозування тощо.

Важливим компонентом формування особистості спеціаліста є спілкування. Переважно це багатопредметне спілкування (за змістом контактів), бо в ньому домінують такі види контактів: навчальні, науково-теоретичні, виробничі. У змістовному аспекті – це і діяльнісне спілкування (пов’язане з певними організаційно-технічними процесами, у ході яких люди вступають у взаємодію), і когнітивне (обмін знаннями, способами їх інтерпретації та застосування для аналізу конкретних життєвих явищ), і мотиваційне (передача іншій людині настанов, переконань, готовність до дій, локальних спонукань). За засобами, що використовуються для встановлення взаємодії, спілкування є вербальним, тому що воно базується на мовленнєвих засобах та прийомах передачі інформації. Доповнюється вербальне спілкування невербальними засобами: мімікою, жестами, контактом очей, пантомімікою, пластикою тіла тощо.

За типом зв’язку спілкування у процесі підготовки спеціаліста має певні особливості, воно буває одно- та двоспрямованим (лекції, практичні заняття, семінари тощо). Двоспрямована взаємодія – це діалог, що передбачає різні позиції учасників спілкування, обмін думками, почуттями, станами.

Визначення професійно значущих умінь є важливою складовою в розробці загальної професіограми фахівця будь-якої галузі. Ознайомлення майбутніх спеціалістів із професіограмою фахівця та використання її елементів у навчально-виховному процесі у ВНЗ різного спрямування є одним з перших етапів якісної професійної підготовки особистості студента до майбутньої професійної діяльності та ефективним засобом самовдосконалення власної особистості.


Словник у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словники – це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже у слові втілено багато граней народного життя. Усе багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано у словниках. Створення словників – завдання особливої галузі лінгвістичної науки – лексикографії.

Лексикографія – це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників, упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один – створення спеціалізованих словників, в яких би містилася інформація лише одного типу: напр., тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами та ін. Інший напрям – створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв’язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.

Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, напр., існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (напр., «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (напр., «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип становлять словники, створені з технічною, прикладною метою: напр., для машинного перекладу.

Складання словників – праця довготривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп’ютерної техніки.

Найчастіше словник подає зібрання слів тієї чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні – у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов’янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, і перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война. Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається з двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковнослов’янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з’являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «слов’янською».

Цікавими були рукописні словники Є. Славинецького та
А. Корецького-Сатановського (XVII ст.) – «Лексіконъ латинський» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводилися додатки – зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалося шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити у світ уже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго нарація» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М. Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф. Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М. Уманцем та А. Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893 – 1898). Реєстр російських слів сягав  40 тис., але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією
Б. Грінченка (1907 – 1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збиралися великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю – це перекладний
українсько-російський словник. Б. Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тис. слів.

Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови». Це перший тлумачний словник нашої мови, що містить близько 135 000 слів.

Великим здобутком української лексикографії є створення «Етимологічного словника української мови», який уклали вчені Інституту мовознавства імені О . О . Потебні.

У 1989 р. з’являється словник, в якому поєднуються відомості про написання, вимову з інформацією про особливості слововживання. Це «Словник-довідник з правопису та слововживання» С . І . Головащука  (за редакцією В . М . Русанівського). Того ж року вийшов і «Словник труднощів української мови» за редакцією С . Я . Єрмоленко, який пояснює написання й вимову слів, словотворення; дає граматичну й стилістичну характеристику слів; подає найбільш складні випадки, що викликають труднощі у мовленні.

У зв’язку з деякими змінами у правописі сучасної української мови виникла потреба на укладання нових словників. Сьогодні вони з’являються відповідно до вимог часу, життя і справи.

Отже, словник – зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються в цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986 – 1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1,
1988 р.). Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні покажчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, у соціально-культурних питаннях. Такі словники відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, оскільки дають можливість при необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету, який подається в такій літературі чітко й лаконічно. Це, у свою чергу, дає можливість швидко й якісно зорієнтуватися в написанні більш масштабної роботи – реферату, курсової та дипломної робіт. Щодо професійної діяльності, то інформація, отримана з цієї літератури, може реально допомогти систематизувати знання з певного предмету, можливо, навіть дізнатися щось нове, сучасніше.

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правопису, вимови і т.д.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні й багатомовні. Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. У ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1 – 11, 1970 – 1980). Словник етимологічний – лексикографічна праця, в якій з’ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах). Словник іншомовних слів – словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що увійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», 2000). Словник історичний – один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам’яток, з’ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV – XVст.», Т 1 – 2, 1977 – 1978). Словник орфографічний – словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні. Словник орфоепічний – служить довідником правильної нормативної вимови й нормативного наголосу. Словник перекладний – словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови. Словник синонімів – у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку. Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

У професійній діяльності фахівці, як правило, послуговуються передусім словником термінів конкретної галузі діяльності («Словник медичних термінів», «Словник науково-технічних термінів», «Словник обліково-фінансових термінів» тощо), словником іншомовних слів, перекладним, тлумачним. Проте різні види фахової діяльності (підготовка доповіді, наради, спілкування з колегами, клієнтами) вимагають звернення й до різних видів словників.

Таким чином, робота зі словниками формує лексикографічну компетенцію майбутнього фахівця, сприяє досконалому оволодінню мовою, зокрема її ресурсами – мовними засобами.


Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Самобутність кожного народу поряд із традиціями, ціннісними орієнтаціями, культурою виявляється передовсім у мовних стереотипах поведінки. У них концентруються риси національної вдачі, національного характеру, що формувався століттями. Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних писаних і неписаних правил, законів: звичаєво-традиційних, культурних, економічних, політичних, юридичних тощо. Вони визначають і формують її соціальну поведінку від моменту усвідомлення свого «я». Дотримання чи недотримання будь-яких із вироблених настанов полегшує або ускладнює життєвий шлях кожного індивіда.

Система етикету має багаторівневу будову: вербальний рівень (вислови привітань, прощань, вибачень, побажань тощо), паралінгвістичний (темп мовлення, гучність, інтонація, сміх, плач тощо), кінетичний (жест, міміка, пози та ін.) і проксемічний (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостя і т.д.).

Кожен з етикетних знаків має своє функціональне навантаження, своє визначене місце, є обов’язковим чи факультативним, головним чи супровідним, має свою культурологічну вартість, і, що особливо важливо, – виступає носієм такої значущої для спілкування інформації, як: свій – чужий, вищий за соціальним становищем – нижчий, старший – молодший, далекий – близький, знайомий – незнайомий, бажаний – небажаний. Звичайно, важко перерахувати всі форми мовного та й будь-якого етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так просто ними оволодіти.

Слово «етикет» запозичене із французької мови, в якій воно має два значення: «церемоніал» і «етикетка». У сучасному вживанні слово етикет розширило своє значення: від «зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, титулованих осіб (придворний етикет), а також у дипломатичних колах», до «усталені норми поведінки й правила ввічливості в будь-якому товаристві».

Доцільно розрізняти три близьких, але не однакових за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет – це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні. Це функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків (стереотипних фраз) і граматикою (правилами засвоєння знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну вартість, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, своєрідний «репертуар», який дає можливість мовцеві вибрати один із цих знаків, узявши до уваги його вартість, що  визначається відмінністю цього блоку від інших у цій мікросистемі. Так, напр., в українській мові для ситуації вітання є  такі одиниці: Добрий день! Моє шанування! Вітаю! Привіт! Здоровенькі були! Слава Ісусу Христу! Христос Воскрес! та інші. Усі ці одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання, віковими уподобаннями, релігійно-конфесійними особливостями тощо.

Кожна така мікросистема знаків «кодує» і зберігає відповідну стандартну ситуацію в різних її варіантах, пов’язаних із стандартами поведінки, мовно засвідчуючи, що така ситуація є у свідомості людей і в реальних взаєминах між людьми, належних до мовної спільноти. У такий спосіб реалізується одна з найважливіших функцій етикету – функція етнічної й соціальної ідентифікації. Це означає, що за етикетом упізнають «своїх» – своїх етнічно-національно або соціально. А крім того, мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує мовну особистість загалом. Саме тут найбільш наочно можна спостерігати вплив мови на мовця, на її/його поведінку. Мовний етикет буває національно-культурний та протокольно-дидактичний. Якщо перший тип є обличчям нації, то другий є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування.

Мовленнєвий етикет – це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Він охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти-кліше) у ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Мовленнєвий етикет – це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикетнабір засобів вираження, то мовленнєвий етикетце вибір цих засобів, засобів у реалізації. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів великого теоретика мови
Ф.  де  Соссюра:
одна річ – ноти музичного твору, інша – його виконання. У другому випадку важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця і т.д.

Поняття мовленнєвий етикет ширше за поняття мовний етикет тому, що мовлення може бути етикетним (або неетикетним) і тоді, коли воно стосується ситуації, яка не потребує уживання формул мовного етикету. Скажімо, коли мовець, розповідаючи нефахівцеві про досягнення мікробіології, уживатиме без пояснень вузькоспеціальні слова, час від часу переходитиме на іноземні мови й не з’ясовуватиме, чи співрозмовник його розуміє, це буде порушення мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Відомо, що якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість мовлення не може кидати тіні на автора, особливо, коли ця незрозумілість ним спричинена й це очевидно для співрозмовника. Інформаційний розрив, суперечність між учасниками комунікативного акту не лише не знімається, а й ускладнюється, переходячи в емоційно-оцінну сферу, упливаючи на ставлення адресата до адресанта мовлення й навпаки. А це вже безпосередньо стосується етикету.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути мовного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка загалом завше несе інформацію про мовця з його знаннями, уміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі – несвідомі і свідомі – відхилення, помилки, порушення, інокультурні упливи тощо. Мовець – це не «говорильний апарат», який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету. Він має «простір для маневру», має можливість для вираження своєї індивідуальності в межах порівняно вузької мовної підсистеми. Основними вимогами мовленнєвого етикету є уважність, чемність, увічливість, стриманість.

В усному спілкуванні дуже важлива роль належить невербальним, тобто несловесним, немовним, засобам вираження: поглядові, виразові обличчя, позі, жестам, «неканонічним» фонетичним знакам (свистові, покашлюванню) тощо. Невербальні засоби, які «обслуговують» певну спілкувальну ситуацію, теж перебувають у парадигматичних відношеннях і разом зі словесними засобами творять гіперпарадигму знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування називається спілкувальним етикетом. Етикетне спілкування потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні мовних та позамовних засобів вираження. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найкращі формули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта у смішному світлі. Напр., фраза «Як поживаєш?» є цілком етикетна, проте навіть вимовлена за всіма правилами ввічливого спілкування, без лукавства, зневаги, зверхності і т.д. в інтонації, погляді, виразі обличчя, вона матиме антиетикетний сенс, коли, скажімо, так запитати визначну особу або людину, яка нещодавно пережила горе.

В етикетному спілкуванні є не лише індивідуальні, а й етнічні (національні) особливості. Так, на запитання «Як справи?» чехи переважно скаржаться, роблячи це бадьорим тоном і ніби хвастаючи турботами, клопотом; росіяни дають «середню» відповідь: «Нічого!», а від болгар можна почути: «Добре!». Українці в такому разі здебільшого теж тримаються середини: «Нормально; Може бути; Не біда; Аби не гірше; Дякувати Богу!»; багато хто відповідає: «Добре!», навіть якщо стан справ на таку оцінку не заслуговує.

Етикет українського народу, у тому числі й мовленнєвий, вироблявся, витончувався протягом тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще дохристиянського періоду й пов’язані з язичницькою обрядовістю, звичаями, уявленнями слов’ян. Напр., жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: «Шануючи сонечко святе, і піч, і стіл», а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: «Сказав би, та піч у хаті». Це пов’язано з давніми слов’янськими культами сонця, печі, стола. Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися як опікунові дому, очищаючій та живильній силі, піч стала уособленням сімейного добробуту. Піч шанували, бо вона дає силу, достаток. Ось чому остерігалися «осквернити» піч непристойним словом. Стіл, за свідченням етнографів, був символом єдності й згуртованості, тому й застілля було знаком доброзичливості, довіри. Безумовно, через різні причини культурного, політичного, економічного характеру вироблення мовленнєвого етикету українського народу не могло не зазнати інокультурних упливів. Сьогодні ми повинні уважно ставитися до перейнятого з чужих культурних традицій, визначити передусім, чи не суперечить воно нашій культурній традиції, чи відповідає нашим духовним засадам. В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. Цими чеснотами віддавна славився український народ.

За умовами та змістом мовної ситуації розрізняють 15 стандартних етикетних ситуацій (різновидів мовленнєвого етикету): звертання, привернення уваги; вітання; знайомство; запрошення; прохання, порада, пропозиція; погодження, згода, відмова у відповідь на прохання й запрошення; згода і незгода; вибачення; скарга; втішання, докір; комплімент; несхвалення, докір; поздоровлення, побажання; вдячність; прощання.

Порушення мовленнєвого етикету можуть пояснюватися двома причинами: незнанням або недостатнім знанням етикетних норм та небажанням дотримуватись їх.

У європейському культурному ареалі виокремлюють 5 тональностей у спілкуванні:

  •  високанею характеризується сфера суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми, брифінги тощо);
  •  нейтральна – функціонує у сфері офіційних установ;
  •  звичайна – характерна для спілкування на побутовому рівні;
  •  фамільярна – забезпечує спілкування в колі дружнього товариства;
  •  вульгарна – спостерігається в соціально не контрольованих ситуаціях.

Парадигми мовних формул (вислови мовленнєвого етикету) покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідника (див. табл.1).

Протягом століть і навіть протягом лише ХХ ст. реєстр слів-звертань офіційного вжитку змінювався. На сьогодні повернуто в ділове мовлення звертання пане, добродію, поруч із поширеними товаришу, товаришко, товариші, і всі три звертання є придатними для ділової комунікації. Усе залежить від ситуації та індивідуальних уподобань мовця.

Звертання добродію (добродійко, добродії) уважається старою почесною назвою осіб, що роблять добро для народу. Уживається це звертання і в поєднанні із засобами титулування (пане добродію, пані добродійко) і з означальними прикметниками (вельмишановний добродію).

Слід бути уважним, вибираючи звертання в промовах на різноманітних зібраннях. Напр., залежно від виду зібрання, складу аудиторії можуть бути звертання: «Глибоко поважні пане і панове, дорогі гості!», «Шановні колеги! Пані і панове!» тощо. Природно, що в неофіційній обстановці ми можемо послуговуватися значно більшим реєстром звертань на ім’я по батькові, скористатися словами друже, подруго, брате, голубчику, серденько тощо.

При звертанні важливо витримувати ти-ви дистанцію. Первісно звертання на ти було виявом найбільшої прихильності. Підкреслюючи ґречність, у писемному тексті займенник Ти писали з великої літери. Традиція звертання на Ви була запозичена українською мовою з кінця ХІV ст. Ви-спілкування і ти-спілкування – це важливі ознаки комунікативної компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. «Ти» не кажуть старшим, поважним людям і малознайомим. На «ви» не звертаються до дітей, приятелів та родичів. Звертання на «ти» – вельми складна проблема. З одного боку – це ознака особливої довіри, близькості, симпатії однодумців. З іншого – коли, скажімо, начальник говорить «ти» своїм підлеглим, – це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком. Украй ображає нечемне «ти» в розмові з незнайомими чи малознайомими. Слід не забувати, що надмірне «тикання» рідним, друзям, колегам, особливо на людях, звучить фамільярно, безцеремонно й може роздратовувати. Загальнопоширеним способом вітання традиційно було рукостискання та слова «Добрий день» (вечір, ранок). Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі, напр., добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися й обіймалися, говорячи «Слава Богу». На Волині чоловіки обов’язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було «Слава Ісусу» і відповідь «Слава навіки». Вітаючись, не слід уживати жаргонних і вульгарних слів: «Привіт, старий!» чи «Вітаю, теличко» – навіть звертаючись до найближчих знайомих; не можна махати рукою чи капелюхом; надто галасливо виявляти свої почуття.

Звертання й вітання – це ті елементи мовленнєвого етикету, які передусім сигналізують про соціальні відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Головним чинником, який упливає на вибір того чи іншого звертання, вітання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування. Арсенал звертань в українській мові дещо збіднений. З метою його розширення використовуємо ряд замінників. Уникаючи прямих звертань до незнайомих осіб, вдаємося до таких: Дозвольте звернутися…; Вибачте (пробачте), чи можна вас запитати, просити…; Чи не скажете…

Особливо продуктивною є морфема добр-  у формулах вітань, які використовуються часто замість формул-звертань, компенсуючи бідний набір останніх: Доброго ранку і т.д. У відповідь на привітання існують формули: Доброго ранку! Добрий день!

З-поміж названих формул вітань лише формула Добрий день може вживатися у трьох тональностях – високій, нейтральній і фамільярній, в останніх двох – і Добридень. Інші формули-вітання: Доброго ранку, Добривечір і подібні в офіційних сферах не використовуються

Форми звертань Здрастуй, Здрастуйте сприймаємо як непоширені, стилістично марковані.

Висока й нейтральна тональності є відкритими для варіантності, вони лімітуються високою нейтральністю.

Таким чином, знання національного мовленнєвого етикету, уміння користуватися ним у комунікативних актах є ознакою мовного, мовленнєвого, спілкувального етикету.


Лекція 3. Стилі сучасної української літературної мови
у професійному спілкуванні

План

Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів

Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Література

Основна

Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови [Текст] : навч. посіб. / Н. В. Ботвина. – К. : Артек, 1999. – 264 с.

Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери [Текст] : навч. посіб. для вищ. та серед. спец. навч. закладів / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К. : Атака, 2005. – 544 с.  

Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення [Текст] : навч. посіб. для студ. аграр. вищ. навч. закладів та коледжів / Т. Б. Гриценко. – К. : Центр навч. літ., 2003. – 536 с.

Кацавець Г. М., Паламар Л. М. Мова ділових паперів [Текст] : підручник /
Г. М. Кацавець, Л. М. Паламар. – 2-е вид., К. : Алерта, 2005. – 328 с.

Мамрак А. В. Українське документування : мова та стиль [Текст] : навч. посіб. / А. В. Мамрак. – 3-е вид. – К. : Центр навч. літ., 2004. – 364 с. 

Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні : модульний курс [Текст] : навч. посіб.  / В. І. Мозговий. – К. : Центр навч. літ., 2006. –  592 с.

Додаткова

Белянин  В. П. Психолингвистика [Текст] : учеб. для студ. вузов /
В. П. Белянин. – М. : Флинта, 2005. – 228 с.

Мацюк З. О. Українська мова професійного спрямування [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / З. О. Мацюк, Н. І. Станкевич. –
2-е вид. – К. : Каравела, 2008. – 352 с.

Дудик П. С. Стилістика української мови [Текст] : навч. посіб. для студ. вузів / П. С. Дудик. – К. : Академія, 2005. –  368 с.

Культура фахового мовлення [Текст] : навч. посіб. / за ред. Н. Д. Бабич. – Чернівці : Книги – XXI, 2005. – 572 с. 

Михайлик В. О. Українська мова професійного спрямування [Текст] : навч. посіб. / В. О. Михайлик. – К. : Професіонал, 2005. – 496 с.

Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації [Текст] / Т. В. Радзієвська ;
ред. М. М. Пещак ; НАН України, Інститут української мови. – 2-е вид., стер. – К. : Наук. думка, 1998. – 191 с.

Українська мова. Енциклопедія [Текст] / ред. В. М. Русанівський [та ін.] ; НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови – К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000. –  752 с.

Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів

Основною одиницею усного мовлення є висловлювання, а писемного – текст, який реалізується в одній з форм – розповіді, описі чи роздумі або є поєднанням різних форм із перевагою однієї з них.

Текст як цілісне й зв’язне висловлювання, що має змістову завершеність і структуру, реалізується у відповідному стилі мовлення. Лінгвістичне вчення про закономірності, функціонування мови, її структурних частин (фонетичної, лексичної, фразеологічної, граматичної), усіх мовних одиниць, а також учення про мовні стилі, жанри, форми мови називають стилістикою. Основним поняттям стилістики є стиліце функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

Кожний стиль має:

сферу поширення й уживання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо);

підстилі;

жанри реалізації

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою регламентують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та реалізації конкретних завдань.

Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. Жанри – різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Проте функціональні стилі існують не окремо один від одного, у будь-якому з них переважають загальномовні, міжстильові засоби, незважаючи на те, що кожен вирізняється специфічними елементами, властивими тільки йому.

Усі стилі мовлення об’єднуються в поняття стилістична система. Стилістична система – сукупність функціональних та експресивних стилів у їх взаємозв’язках. Характер стилістичної системи (кількість функціональних стилів, жанрово-стильових різновидів мови) залежить від зовнішньо- та внутрішньомовних чинників. Перші пов’язані з історичними умовами функціонування літературної мови, соціально-психологічними основами витворення мовних типів спілкування. Внутрішньомовні чинники також зумовлюють певні ознаки стилістичної системи, напр., вільний порядок слів в українській мові впливає на різноманітність динамічно-інтонаційних синтаксичних структур. У стилістичній системі української мови виокремлюють основні функціональні стилі, що витворилися у зв’язку з найважливішими суспільними функціями мови, а також ті стилі, що перебувають на периферії стилістичної системи (напр., епістолярний, ораторський). В історії української літературної мови засвідчується змінність стилістичної системи, напр., у давній літературній мові сучасному публіцистичному стилеві відповідав полемічний; інший характер мали науковий та офіційно-діловий стилі. У сучасній літературній мові, що побутує в Україні, тривалий час не був реалізований відомий з попередньої історичної доби конфесійний стиль. Через недержавне становище української літературної мови штучно стримувався розвиток усіх нехудожніх стилів, а художній стиль однобічно впливав на стильову систему мови. Незначну диференціацію щодо жанрів і мовних форм має через зазначені причини розмовний стиль.

В усній формі мовлення виокремлюють розмовно-побутовий та ораторський стилі, у писемній – публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. Інколи ще говорять про виробничо-технічний стиль. Деякі дослідники виокремлюють також епістолярний та ораторський стилі, однак диференціальні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного). Окрім названих стилів мовлення, як ми вже зазначали, науковці виокремлюють експресивні стилі, в яких використовуються такі засоби мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтральну інформацію, звичне спілкування (нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (низький стиль). Різні емоції передаються лексичними синонімами типу говорити, балакати, казати, промовляти, ректи, гомоніти, цокотіти, лебедіти, щебетати та ін. Три експресивні стилі властиві кожній національній мові, але на кожному відтинку історичного розвитку вони набувають характерних ознак, змінюючи свою природу. Колишні експресивні стилі, що були власне структурно-функціональними стилями, перестали існувати у XVIII ст. По-різному відбувалася взаємодія функціональних та експресивних стилів в історії української літературної мови. На відміну від давньої традиції, коли з поняттями високого, середнього і низького стилів співвідносилися відповідні теми, у новій українській літературній мові для висвітлення будь-якої теми придатні засоби всіх експресивних стилів. Старослов’янізми, первісно належачи до високого стилю, активно використовуються як засіб створення зниженої, іронічної мови. Контрастне звучання старослов’янізмів характерне для поезії Т. Шевченка. Книжна лексика в розмовній мові часто надає їй гумористичного забарвлення.

В основі функціонально-стильової диференціації мови лежать як позамовні, так і власне мовні структурні ознаки. Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкретних текстах.

Кількість і структура стилів мовлення залежить від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації. Староукраїнська книжна мова послуговувалася конфесійним, епістолярним, діловим та літописним стилями. Нова українська літературна мова була започаткована на народній основі в кінці XVIII ст. художньою творчістю 
І. Котляревського. Сучасний науковий і публіцистичний стилі сформувалися наприкінці XIX –  на початку XX ст.

Віднести той чи інший текст до певного функціонального стилю можна на основі глибокого аналізу, урахування всіх його ознак:

  •  мети й завдання спілкування;
  •  сфери спілкування;
  •  використання мовних одиниць, що є діагностуючими для стилю (слова протокол, акт, заява, довідка є діагностуючими для офіційно-ділового стилю; слова-терміни є діагностуючими для наукового стилю);
  •  співвідношення мовних одиниць стилістично забарвлених і стилістично нейтральних, визначення їх ролі й місця в загальній структурі тексту.

Детальніше зупинимося на мовних та позамовних особливостях публіцистичного та художнього стилів, а також звернемося до діагностуючих ознак експресивного, конфесійного та індивідуального стилів.

Публіцистичний стиль реалізує інформативну й волюнтативну (спонукання, прохання, запрошення) функції мови. З-поміж інших стилів вирізняється пропагандистським характером. Його мета – формування громадської думки, спонукання до активних дій і прийняття рішень. Основною одиницею публіцистичного стилю є текст, який має вирізнятися вдалим поєднанням логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Якщо тексти офіційно-ділового та наукового стилів прагнуть до найбільшої інформативності, а деякі розмовні та поетичні тексти відзначаються дуже високим ступенем емоційності, то публіцистичні тексти мусять бути і впливовими, і інформативними. Їм властиве чергування експресивних та інформативних уривків. Образність у публіцистиці призначена не для художньо-мовленнєвої конкретизації, як у белетристиці, а для стилетвірного протиставлення стандарту й експресії. Цьому стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності. Як і науковий текст, публіцистичний має чітку структуру: вступ, основна частина, висновки. Сфера використання
громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основне призначення:

  •  інформативно-пропагандистськими методами розв’язувати актуальні суспільно-політичні проблеми;
  •  активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
  •  пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення. 

Основні ознаки:

доступність мови та формулювань (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

перелік точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т.ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та ін. термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);

з морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси
-іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотерапія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтаксисові публіцистичного стилю властиві різноманітні речення –  питальні, окличні та спонукальні; зворотний порядок слів; складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль існує в різних формах, поділяючись на підстилі. З інформативним підстилем пов’язані жанри випуску новин, інтерв’ю, репортажу. Дієва впливовість тут реалізується в суб’єктивному доборі інформації та способах її мовної передачі. Аналітичний підстиль відрізняється від інформативного тим, що в ньому обов’язково присутні елементи прогнозного аналізу й суб’єктивного передбачення наступних подій та явищ. Як правило, він реалізується в аналітичній статті або аналітичній передачі. Урочисто-деклоративний підстиль реалізується у привітаннях і побажаннях з приводу ювілеїв, днів народження, важливих подій у житті окремих осіб і колективів. Він насичений загальною піднесеністю та позитивними емоціями. Агітаційний підстиль характеризується насиченістю спонукальних речень, наказових конструкцій і використовується в оголошеннях і рекламах. У цьому випадку він наближається до ділового. Художньо-публіцистичний підстиль функціонує в жанрах нарису, фейлетону і, таким чином, використовує образність і зображувально-виражальні засоби художнього стилю (див. Зразок публіцистичного стилю).

Художній стиль виконує естетично-інформативну, комунікативну функції й може включати в себе елементи будь-якого стилю. Метою художнього стилю є формування загальнолюдських й національно-свідомих естетичних, культурних і психологічних смаків окремої людини й нації у цілому. Інформативність тут здійснюється не шляхом простого повідомлення фактів, а через художній образ, у якому відтворюється і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція інших людей. Об’єктивна дійсність зображена в текстах художнього стилю за допомогою художніх образів. Характерною рисою цього стилю є незамкненість. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність із використанням усього фонетичного, лексичного, граматичного та стилістичного багатства національної мови, її зображувально-виражальних засобів. Повною мірою у текстах художнього стилю виявляється творча індивідуальність автора, його авторський індивідуальний стиль, про який піде мова далі. Основна одиниця художнього стилю – текст. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші елементи стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій (див. Зразок художнього стилю).

Основні ознаки:

  •  найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ-персонаж, образ-колектив, словесний образ, зоровий образ);
  •  поетичний опис словом навіть у прозових і драматичних творах;
  •  естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
  •  експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
  •  зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності;
  •  відсутня певна регламентація на використання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, будь-яких нормувань;
  •  визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і світовідтворення автора, спрямоване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

  •  наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);
  •  використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);
  •  запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;
  •  уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;
  •  поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі: Якби ми знали, то б вас не питали (Н.тв); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу: Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина); 
  •  широке використовування речень різноманітних типів, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
  •  повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають особливості мовної організації тексту:

  •  епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
  •  ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);
  •  драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
  •  ліро-епічні (ода, художня публіцистика, документально-біографічні твори, драма-феєрія, усмішка).

Сфера використання епістолярного стилю – приватне листування. Цей стиль може бути складовою інших стилів, напр., художньої літератури, публіцистики («Посланія» І.  Вишенського, «Листи з хутора» П.  Куліша, «Листи до сина» Ф.  Честерфілда та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

Сфера використання конфесійного стилю – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та ін. церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні мовні засоби:

суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм);

непрямий порядок слів у реченнях та словосполученнях (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – і за три дні збудую інший, нерукотворний);

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів і поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональних цінностей зобов’язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової частини загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.

Індивідуальний стиль. Д. Свіфт колись сказав мудрі слова: «Стиль може бути визначений так: власні слова на власному місці». Мудра людина знає що, коли, де і як сказати. «Біда, коли у людини не вистачає розуму, щоб добре сказати, або здорового глузду, щоб обережно промовчати...»
(Ж.  Лабрюйєр).

Зрозуміло, що мова людини допомагає сказати про людину все: яка вона, наскільки вихована й культурна, освічена.

Які ж фактори визначають індивідуальний стиль мовлення?

Учені визначають такі риси індивідуального стилю мовлення:

темп викладу (швидкий, помірний, повільний);

небагатослівність, або, навпаки, ускладненість викладу додатковими подробицями;

образність або сухувата логічність;

словниковий запас.

Коли ж виробляється індивідуальний стиль мовлення? Лише тоді, коли людина:

постійно працює над собою (їй доводиться часто публічно усно чи писемно виступати, що вимагає праці з літературою, а, отже, – зі словом);

поступово виробляє власну манеру викладу, свій підхід до відбору й упорядкування фактів, свої засоби впливу на аудиторію – свій індивідуальний стиль;

уміє ховати  своє  «акторство»;

володіє голосом, інтонацією, її жести й міміка гармонійні.

Підсумовуючи вище сказане, зазначимо, що природа стилів – соціальна. Правильне їх використання є невід’ємною ознакою сучасної людини. Знання про мовні та позамовні особливості функціональних різновидів мови забезпечують надійний фундамент доречного, ощадливого використання різноманітних засобів мови у процесі мовленнєвої діяльності.


Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

У професійній сфері діяльності спеціалісти, як правило, послуговуються мовними ресурсами трьох стилів – розмовного (коли, напр., ведеться бесіда між членами колективу, обговорюються ділові питання тощо), наукового (професійна діяльність передбачає виступи з науковими доповідями, опанування фаховою термінологією, методами наукового аналізу) та офіційно-ділового (оформлення різних видів документів, офіційне листування з установами та організаціями, встановлення ділових контактів). Детальніше зупинимося на їхніх основних мовних та позамовних ознаках.

Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови. Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовником, мовні засоби мають бути простими й зрозумілими. Основною одиницею розмовного стилю є висловлювання, співвідносне з мовленнєвою ситуацією та орієнтоване на учасників мовлення. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування враховує комунікативну ситуацію, у ньому викладається позиція мовця, який враховує знання про можливу реакцію співбесідника. Зазвичай ми говоримо не розрізненими словами й не окремими фразами, а розгорнутими висловлюваннями. Розмовне мовлення здебільшого спонтанне, тобто безпосереднє, непідготовлене. Перед тим, як вступити у спілкування, слід узяти до уваги:

  •  ситуацію спілкування: де спілкуємося? хто адресат? яка мета спілкування? (повідомлення, з’ясування, спонукання);
  •  визначити тему, основну думку, форму (діалог чи монолог) висловлювання, стиль експресивності (нейтральний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний).

Висловлення в розмовному стилі здебільшого супроводжується невербальними засобами (мімікою, жестами, рухами тіла), а також визначається якістю голосу, його діапазоном, тональністю; темпом, паузами, різними вкрапленнями в мову (плач, сміх, кашель).

Сфера використання розмовного стилю – усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне і формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом. Так, напр., ділова розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети (див. Зразок розмовного стилю).

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладні);

часте використовування різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-: попоїсти, понаростати, позабовтувати);

специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки та ін.;

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка).

Найдавнішим та найпоширенішим підстилем розмовного стилю є
розмовно-побутовий підстиль. Він виконує найголовнішу функцію мови – комунікативну. Цій меті підпорядковані вимова, синтаксис, лексичні засоби. Якщо побутова розмова переходить у межі світської або ділової бесіди (світський підстиль), то мовець вимушений стримувати свої почуття, уникати жестикуляції. Проте доцільним стає використання урочистих слів, фразеологізмів, загальновживаної наукової лексики й громадсько-політичної термінології, ускладнених синтаксичних конструкцій, вишуканих і ввічливих звертань. Ораторський підстиль найповніше функціонує у сфері політичного життя й використовується на мітингах, зборах, засіданнях, у дебатах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо. В ораторському підстилі слід уникати шаблонних висловів, складних синтаксичних конструкцій, незрозумілої термінології й підсилювати можливості впливу вживанням фразеологізмів і крилатих висловів, активною жестикуляцією та мімікою, риторичними запитаннями. Підстиль усної народної творчості відображає художнє й фразеологічне багатство національної мови, тому тут повною мірою вживаються епітети, порівняння, метонімія, гіперболи, зменшувально-пестливі суфікси, різноманітні синтаксичні конструкції.

Науковий та офіційно-діловий стилі визначають особливості професійного мовлення та спілкування.

Науковий стиль реалізує мислетвірну та номінативну (називну) функції мови. Основною одиницею наукового стилю є текст, у якому не тільки подано в логічній послідовності інформацію, але й доведено її істинність. Предметом наукового стилю є передача складної системи наукових понять, визначень, пояснень, розкриття найрізноманітніших взаємозв’язків. Наукові тексти мають типову композицію: послідовне членування на розділи, частини, параграфи, пункти, підпункти. За типом мовлення наукові тексти є монологічними, уживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, активізація інтелекту читача для їх осмислення (див. Зразок наукового стилю).

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість тверджень;

однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, уплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса та ін.);

наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифер та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залученням цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

характерною монологічністю текстів;

переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Кожен дослідник будує композицію своїх робіт так, як прийнято в цьому жанрі досліджень (стаття, монографія, посібники), у цій галузі знання.

У межах наукового стилю виокремлюють такі підстилі: власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (книги, статті в неспеціальних журналах); науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо). Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів та жанрів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Основне призначення власне наукового підстилю – об’єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки даних, основна функція – пояснювати наукову ідею. У межах цього підстилю можна виокремити ще науково-інформативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме – та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги) різновиди. Науково-популярний різновид, поряд з основною функцією наукового стилю – передачею логічної інформації й доведенням її істинності, виконує ще й функцію популяризації. За допомогою власне наукового підстилю спеціаліст звертається до спеціаліста, за допомогою ж науково-популярного підстилю спеціаліст звертається до неспеціаліста, який недостатньо знайомий ні з цією наукою, ні з її термінологією. Для подібного спілкування доводиться «перекладати» текст з «мови» науки з її системою спеціальних термінів, символів на загальнолітературну мову. Науково-навчальний різновид наукового стилю знаходиться між власне науковим і науково-популярним різновидами. Це мова підручників вишів і шкіл, загальною особливістю якої є більш елементарний виклад (і більш елементарний зміст) порівняно з науковими статтями й монографіями.

Офіційно-діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції: уплив, повідомлення, спілкування. Основною одиницею цього стилю є висловлювання, яке реалізується в усному діловому мовленні – у спілкуванні людей під час виконання ними службових обов’язків (під час бесід, нарад, у годину прийому відвідувачів), і текст як вторинна форма мовлення щодо першої. Писемне мовлення офіційно-ділового стилю є монологічним. До того ж слід розрізняти й інше значення слова «текст» в офіційно-діловому стилі – писемний мовленнєвий масив документа, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних смисловими і граматичними зв’язками, а в композиційному плані – спільною темою й сюжетною заданістю. Текст є основою кожного документа, а точніше – одним з основних реквізитів документа (див. Зразок офіційно-ділового стилю). Текст документа складається з таких частин:

  •  вступу (зазначається привід написання документа, указується історія питання);
  •  основної частини (розкривається суть питання, аргументуються певні положення, висловлюються певні міркування);
  •  закінчення (розкривається мета укладання документа). Закінчення може бути активним і пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Пасивне закінчення інформує про якісь події, обставини, факти тощо.

Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим (односкладовим), а той текст, що містить інші логічні елементи, називається складним.

Залежно від змісту документа застосовують прямий або зворотній порядок розташування логічних елементів тексту. У першому випадку після вступу йде доказ і закінчення, при  зворотному – закінчення, доказ. Вступ в останньому випадку відсутній.

За способом викладу розрізняють такі види текстів документів:

  •  розповідь (про події, явища, факти в їх хронологічній послідовності);
  •  опис (перелік ознак, властивостей, загальна характеристика явища);
  •  міркування (доведення певних положень за допомогою причинно-наслідкових зв’язків, зіставлень, порівнянь, розкриття змісту цих зв’язків).

Основні ознаки:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;

сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Основні мовні засоби:

  •  широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням черговості, постійності дії;

чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

У діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виокремлюють підстилі:

  •  дипломатичний, який характеризується толерантністю, виробленими початковими й кінцевими формами документа й уживається у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в таких жанрах, як нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція;
  •  законодавчий – обслуговує офіційно-ділові стосунки, прагне до абсолютної однозначності й точності формулювань; реалізується в таких жанрах: Конституція, закони, укази, кодекси, статути;
  •  адміністративно-канцелярський використовується у професійно-виробничій сфері, складається пересічними громадянами для регулювання правових відносин; реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, заявах, автобіографіях, характеристиках, розписках тощо.

Таким чином, знання мовних ресурсів розмовного, наукового та
офіційно-ділового стилів, а також доречне їхнє використання дозволить фахівцеві оволодіти навичками нормативного професійного мовлення, розвинути комунікативні здібності.

Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Текст як цілісне й зв’язне висловлювання, що має змістову завершеність і структуру, реалізується в конкретному стилі мовлення.

Упродовж тривалого часу речення вважали найбільшою синтаксичною одиницею. У сучасній лінгвістиці актуальним стає дослідження цілісного мовлення як окремої синтаксичної одиниці, свідченням чого є спроби мовознавців увести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, абзац, текст тощо. У мовленні речення, хоч і виражають певний зміст, є лише елементами складніших утворень – одиниць тексту, тексту. Поглиблений інтерес до проблем зв’язного мовлення зумовив виникнення нової галузі мовознавства – лінгвістики тексту. Очевидно, правильним є трактування речення як основної синтаксичної одиниці і найбільшої одиниці в мовній системі, а тексту, одиниць тексту як категорії мовлення.

Текст (з латинської зв’язок, поєднання, тканина) – об’єднаний за змістом і граматично писемний чи усний мовленнєвий масив, основними властивостями якого є зв’язність і цілісність. Про ці та інші особливості тексту йтиметься далі.

Одиницею тексту є складне синтаксичне ціле, яке в сучасному мовознавстві називають ще надфразною єдністю, прозовою строфою та ін.

Складне синтаксичне ціле – одиниця більша, ніж речення. Воно утворюється кількома реченнями: простими неускладненими, ускладненими, складними елементарними та багатокомпонентними.

Складне синтаксичне ціле (надфразна єдність) – відрізок мовлення з двох і більше речень, об’єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Складному синтаксичному цілому властива єдність думки, вислову, теми, суб’єктивно-модального забарвлення. Це цілісне утворення, в якому зв’язок окремих речень зумовлюється ставленням мовця (автора) до висловлюваного. Воно характеризується й специфічною ритмомелодійною оформленістю: паузи між окремими реченнями в ньому коротші, ніж паузи між блоками речень. Отже, в одному складному синтаксичному цілому поєднуються речення з відносною завершеністю теми (мікротеми), семантичним і синтаксичним зв’язком компонентів. У ньому виділяється зачин (початок думки, теми – перше речення), середня частина (розвиток, виклад теми) і кінцівка, що становить підсумок усього вислову (теми).

Складне синтаксичне ціле не можна ототожнювати з абзацом. Абзац – це частина тексту між двома відступами (діалогічна і монологічна мова). Абзац не має особливого синтаксичного оформлення й може складатись з одного речення.

Речення, які належать до складного синтаксично цілого, різні за своєю структурою й самостійні, вільно поєднуються одне з одним передусім змістом. Зв’язки між такими реченнями називають міжфразовими.

Виокремлюють наступні засоби зв’язку компонентів складного синтаксичного цілого:

  •  лексичні засоби. Це повторення слів, уживання особових і вказівних займенників, займенникових прислівників тощо, напр.: Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ із села, спав тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така, була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військом  (Ю. Яновський). У цій надфразній єдності змістовою домінантою є прізвище персонажа Шахай та його займенникові відповідники;
  •  морфологічні засоби. Це співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, напр.: Так і не знайшовши відповіді, Тихін опустився на камінь й потягнувся руками до джерела. Набрав у пригоршні холодної до ломоти в зубах вологи. Довго пив (К. Пісоцький). Присудки в наведеній конструкції виражені дієсловами минулого часу, що зумовлює взаємопов’язаність цих речень;
  •  синтаксичні засоби. До них належать порядок слів і речень, паралелізм побудови окремих речень тощо, напр.: Був чудовий ранок. Свіжа рослинність блищала під блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побігла стежечка аж до ставка. Стежкою йшов Семен Караташ
    (М. Коцюбинський). У наведеній надфразній єдності широко представлений паралелізм структури речень, однотипність речень, які є двоскладними повними.

З огляду на спосіб зв’язку між реченнями розрізняють два структурні типи складних синтаксичних цілих: з ланцюжковим (послідовним) зв’язком компонентів і з паралельним зв’язком компонентів.

Складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком компонентів найпоширеніші в мовленні. За такого зв’язку розгортання думки відбувається послідовно, кожне наступне речення доповнює попереднє; засобами зв’язку між реченнями є лексичні повтори, займенники, займенникові прислівники тощо. Найбільш самостійним є перше речення, наступні речення послідовно «чіпляються» одне за одне, напр.: Ті ж учителі говорили, що з Тимка вийде художник. Він справді непогано малював. Однак вчитися далі не схотів. Після одного зимового надвечір’я. Тоді з городу він спостерігав захід, захмарений, з льодовою сизістю, яка внизу переходила в похмуру, що поволі наближала обрій, темінь. Од неї в Тимка вповзала відлюдькуватість лютневої ночі, на яку безнадійно щось очікувало (Г. Штонь).

Складні синтаксичні цілі з паралельним зв’язком характеризуються тим, що між реченнями однорідного складу чи подібної будови зв’язки дуже близькі до тих, що наявні між частинами складносурядних і безсполучникових складних речень з однорідними частинами. Таким реченням властива відносна самостійність. Вони поєднуються передусім семантично, але певну роль відіграє і співвідношення видо-часових форм дієслів-присудків. Ними передаються незалежні одна від одної події, які відбуваються одночасно, напр.: Сергій брів посеред величезного кривого поля. Летіли над ним птахи. Сергій сміявся, беззвучно реготів, відчуваючи, що скинув із душі важкий, ніби камінь, страх. Ще запліталися ноги од тієї ваги, але йти вже було легше
(В. Тарнавський).

Паралелізм зв’язків ґрунтується на семантичних відношеннях переліку, зіставлення, протиставлення, що часто супроводжуються структурним паралелізмом частин. Надфразні єдності з паралельним зв’язком компонентів використовуються передусім для опису одночасності чи послідовної змінюваності подій, явищ.

У межах одного складного синтаксичного цілого можуть поєднуватися ланцюжковий і паралельний зв’язки компонентів, напр.: Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочаї, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли взатоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатертиною. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знову здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насували снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалося за хмари (М. Коцюбинський). Як бачимо, у першій частині надфразної єдності наявний паралельний зв’язок компонентів; кінцівка цього складного синтаксичного цілого репрезентує послідовний семантичний зв’язок його складових одиниць.

Оскільки однією з основних функцій мови є комунікативна, суть якої полягає в тому, що мова використовується для комунікації, інформаційного зв’язку між членами суспільства, важливим видається й природа висловлювання, тексту як одиниць мовленнєвого спілкування. Власне психолінгвістика як наука про взаємозв’язок мови з психічною діяльністю людини й покликана пояснити структуру, модель відтворення тексту як засобу структуризації діяльності комунікантів (мовців, які щось повідомляють).

Текст як основна одиниця комунікації структурує діяльність мовців, регулює та планує відносини між ними. Саме у процесі спілкування текст набуває свого значення, і саме на основі спілкування він може бути сприйнятий та проінтерпретований адекватно до задуму автора.

Модель відтворення тексту можна представити в такому вигляді:

1.Фаза орієнтування: інтелектуально-мислиннєва активність в аспекті осмислення проблемної ситуації спілкування й предмета комунікації. На фазі орієнтування в автора тексту (продуцента) виникає комунікативний намір у вигляді задуму, який і є мотивом відтворення тексту, який, у свою чергу, диктує зміст та структуру запланованих висловлювань.

2.Фаза реалізації тексту полягає в матеріалізації задуму спілкування за допомогою мовних засобів, про які ми вже згадували (лексичні, морфологічні, синтаксичні).

3. Фаза контролю за відтворенням тексту передбачає як обробку замислу тексту (на етапі планування), так і корекцію вербалізації (мовного оформлення) задуму.

Сприйняття тексту набагато складніше, ніж сприйняття висловлювання. У процесі сприйняття тексту він ніби монтується реципієнтом (той, хто сприймає, одержує інформацію) з окремих відрізків, відносно завершених у смисловому відношенні. Потім відбувається зіставлення елементів тексту. Паралельно відбувається усвідомлення загального смислу (концепту) тексту. І, як наслідок, – проекція тексту у смислове поле реципієнта.

Серед головних ознак тексту психолінгвістика виокремлює такі:

1. Цілісність. Поставивши певну мету, мовець прагне виконати її якнайкраще. Для цього потрібно реалізувати загальний задум, який може не усвідомлюватися чітко, але такий задум існує й забезпечує цілісність тексту. Смислові зв’язки не тільки охоплюють структуру речень, але й об’єднують між собою речення. Таким чином відбувається смислова інтеграція порядку речень, в основі якої – відповідність задуму тексту його формі. При цьому цілісність тексту виявляється в зовнішніх ознаках – мовленнєвих формулах початку (напр., назва твору «Лісова пісня», вказівка на тип документа «Доручення», звернення «Пані та панове!» та ін.) і кінця (мовленнєві формули «Дякуємо за увагу», «До нових зустрічей»; підпис автора; вказівки на фінал повідомлення типу «Кінець фільму», «Продовження телепередачі відбудеться…» та ін.).

2. Зв’язність. Текст є зв’язним, якщо являє закінчену послідовність речень, пов’язаних смислом, у рамках загального задуму автора. Виокремлюють зв’язність формальну (як ми вже наголошували, це лексичні, морфологічні та синтаксичні засоби зв’язку) та смислову (зв’язність між суміжними фразами одного тексту).

3. Проекція тексту. Текст набуває свого існування тільки тоді, коли його смислові потоки знаходять відображення у сприйнятті реципієнта. Зацікавленість текстом передбачає й зацікавленість мовною особистістю та світообразу людини, оскільки в кожному тексті виявляється мовна особистість.

Отже, текст як такий реалізується в мовленнєвій діяльності і передбачає взаємодію двох суб’єктів – адресата (реципієнта) та адресанта (продуцента).

Уміння складати тексти, враховуючи його складові та мовностилістичні засоби, є необхідною умовою для того, щоб бути професіоналом своєї справи. Адже текст – це й форма реалізації мовнопрофесійної діяльності фахівця.


РОЗДІЛ 2. ПРОФЕСІЙНА КОМУНІКАЦІЯ

Лекція 4. Спілкування як інструмент професійної діяльності

План

  1.  Спілкування і комунікація. Функції спілкування
  2.  Поняття ділового спілкування. Види, типи і форми професійного спілкування
  3.  Основні закони спілкування. Стратегії спілкування. Ґендерні аспекти спілкування
  4.  Невербальні компоненти спілкування

Література

Основна

Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Мовленнєва комунікація [Текст] : підручник / С. Д. Абрамович, М. Ю. Чікарьова – К. : Центр навч. літ. – 472 с.

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник /
Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.  – (Альма-матер).

Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування [Текст] : навч. посіб. /Я. К. Радевич-Винницький. – 2-е вид., переоб. і доп. – К. : Знання, 2006. – 291 с. – (Серія «вища освіта XXI століття»).

Хміль Ф. І. Ділове спілкування [Текст] : навч. посіб. / Ф. І. Хміль – К. : Академвидав, 2004. –  278 с. – (Серія «Альма-матер»).

Спілкування і комунікація. Функції спілкування

Життя і діяльність людини неможливі без спілкування, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Процес спілкування значною мірою визначає добробут, ефективність дій людей. Так, напр., фахівці в галузі створення та впровадження нової техніки вважають, що сама технічна ідея  лише на 20% забезпечує успіх нової розробки; 80% залежить від спілкування: слід донести нову ідею до спеціалістів, переконати, що вона є новою та ефективною, одержати дозвіл на апробацію, знайти охочих узяти участь у впровадженні, «проштовхнути» в реалізацію, використовуючи рекламу та інші засоби.

Часто в побутовому мовленні, а іноді в науковій літературі, спілкування ототожнюють з комунікацією, однак поняття різняться значенням. Поняття «спілкування» є більш загальним, «комунікація» – конкретним, що позначає лише один з типів спілкування.

Спілкування – сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.

Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку й взаємодії людей: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і вплив учасників) та перцептивний (сприйняття органами чуття).

Структура спілкування відтворена у схемі 1.

Спілкування – одна з необхідних умов формування й розвитку суспільства та особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком.

Комунікація – смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.

У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. У широкому розумінні слова, вважає сучасний німецький лінгвіст Е. Гроссе, «комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що слугує меті передавання інформації незалежно від способу та намірів». Термін «комунікація» можна вживати  синонімом терміна «спілкування» для наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні.

Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:

контактну – встановлення атмосфери обопільної готовності передавати й сприймати повідомлення та підтримувати взаємний зв’язок до завершення акту спілкування;

інформаційну – обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями;

спонукальну – заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання певних фізичних, фізіологічних, інтелектуальних, духовних та ін. дій;

координаційну – взаємне орієнтування й узгодження дій учасників щодо їх спільної діяльності;

пізнавальну – адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів один одного;

емотивну – «обмін» емоціями, збудження в партнера, аудиторії певних переживань, психічних станів;

налагодження стосунків – усвідомлення й фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків;

впливову – спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера; намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оцінних критеріїв.

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може переважати також одна або декілька.

Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:

Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним з найважливіших чинників формування суспільства. У ньому вона виконує «цементуючу» роль.

Комунікація – найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості, пов’язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.

Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виокремила його зі світу тварин, «прив’язавши» засобами референції (повідомлення), тобто виділення, позначення всього того, що її оточує, саме «до цього світу», зорієнтувала в ньому, сприяла розвитку як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.

Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.

Комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, зберігання й передавання інформації між генераціями і в межах однієї генерації.

Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства в часі й просторі.

Отже, поняття «спілкування» та «комунікація» не тотожні. Охоплюючи перцептивну, інтерактивну і комунікативну складові, комунікація постає найважливішим чинником соціальної організації суспільства, неуникною складовою щоденного життя кожної людини.

Поняття ділового спілкування. Види, типи і форми професійного спілкування

Кожен акт людського спілкування з погляду участі в ньому особистостей, які обговорюють найрізноманітніші проблеми, є неповторним, але з погляду найзагальнішої організації відбувається у межах відпрацьованих форм.

Класифікують форми мовного спілкування за різними критеріями
(див. табл. 2).

Залежно від форми втілення засобів мовного коду розрізняють:

зовнішнє мовлення (усне, писемне, паралінгвальне);

внутрішнє мовлення (діалог людини із самим собою; довербальний етап породження мовлення).

За способом взаємодії між комунікантами виокремлюють мовлення:

монологічне (говорить один учасник спілкування);

діалогічне (розмовляють, як правило, двоє осіб);

полілогічне (розмовляють троє і більше осіб).

З урахуванням специфіки каналів комунікації виокремлюють:

мовлення безпосередньої комунікації («обличчям до обличчя»);

мовлення опосередкованої комунікації (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо).

Залежно від функції та змісту повідомлення розрізняють:

побутове (обговорюються щоденні, побутові проблеми);

офіційно-ділове (спілкування між людьми як представниками соціальних інституцій);

естетичне (пов’язане з передаванням естетичної інформації, напр., твори художньої літератури).

За способом організації комунікації:

стихійне (випадкова зустріч на вулиці, у транспорті тощо);

організоване (збори, мітинги, конференції тощо).

За сферами спілкування або стосунками комунікантів:

дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо);

антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться);

офіційне (спілкування регламентоване, інституйоване, напр., начальник – підлеглий).

Уперше в лінгвістиці форми спілкування класифікував російський мовознавець Лев Якубинський у статті «О диалогической речи». За критерії розмежування форм спілкування він брав усну діалогічну, усну монологічну, писемну монологічну форми спілкування. Кожній формі мовного спілкування властиві особливості добору й використання засобів мовного та паралінгвального кодів (жести, міміка, постава тіла, відстань між мовцями), стильова та стилістична специфіка тощо.

Перейдемо до розгляду ділового спілкування.

Зміст ділового спілкування – установлення ділових стосунків між комунікантами, представниками різних соціальних інституцій; вирішення організаційних, управлінських завдань. Детальніше зупинимося на видах, типах та формах ділового спілкування, які тісно пов’язані з класифікацією форм мовного спілкування.

Ділове спілкування на відміну від його інших видів має свої особливості, а саме:

  •  наявність певного офіційного статусу об’єктів;
  •  спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку зв’язків між представниками взаємозацікавлених організацій;
  •  відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;
  •  передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їхня мета, зміст і можливі наслідки;
  •  конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв’язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;
  •  взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;
  •  значущість кожного партнера як особистості;
  •  безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

Ділове спілкування у процесі управлінської діяльності виконує комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (обмін діями), перцептивну (встановлення взаєморозуміння між партнерами) функції. Їх реалізація є передумовою ефективного ділового спілкування. Для цього необхідно, щоб мовець уміло використовував усі його види, типи й форми (див. табл. 3).

Основою поділу ділового спілкування на види є сукупність участі або неучасті в ньому мови (мовного коду). За цією ознакою виокремлюють вербальне і невербальне спілкування.

Вербальне спілкування. Відбувається завдяки використанню усної та писемної форм мовлення, що забезпечують формування й відтворення думки, почуттів мовця.

За своєю природою мова є системою знаків, яка служить для спілкування. Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (вища форма загальнонаціональної мови, відшліфована форма, яка є мовним еталоном народу), письмову (фіксування на певних носіях інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).

Залежно від учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяється на пряме та непряме.

Пряме вербальне спілкування. Здійснюється шляхом безпосереднього усного контакту між учасниками спілкування (спілкування «обличчям до обличчя»). Під час прямого вербального спілкування інформація передається за допомогою мовних знаків та інформаційних засобів (манера вимови, що виражає почуття, ставлення до предмета розмови). Крім того, вербальне спілкування включає засоби невербального (жести, міміку, пози тощо).

Пряме спілкування поділяється на індивідуальне монологічне, індивідуальне діалогічне, групове монологічне та групове діалогічне. З цими формами спілкування ми познайомимося на наступних лекціях.

Непряме вербальне спілкування. Особливістю його є відсутність безпосереднього контакту між співрозмовниками, отже, інформація, що передається, є більш «стерильна» порівняно з прямим вербальним спілкуванням, тобто позбавлена емоційного (інтонаційного) наповнення й не супроводжується невербальними засобами спілкування.

За письмової форми непрямого вербального спілкування інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, у якому зафіксовані атрибути ділових контактів (назва організації відправника й організації одержувача, дата відправлення, номер реєстрації вихідної кореспонденції, підпис відповідального працівника тощо). Основний недолік такої форми спілкування – обмеженість інформації, яку можна подати письмово, затримання в часі між відправленням інформації й отриманням зворотного зв’язку від реципієнта, імовірність помилок під час розшифрування повідомлення.

Поширеним є і непряме вербальне спілкування з використанням технічних засобів (телефонного зв’язку, електронної пошти тощо), які забезпечують оперативність передавання інформації. Однак використання їх унеможливлює документування інформації. Динамічно розвивається й усе більше знаходить прихильників спілкування засобами електронного зв’язку.

Невербальне спілкування. Мовлення є основним, але не єдиним засобом спілкування. Обмін інформацією між людьми, зокрема в діловому спілкуванні, здійснюється за допомогою багатьох інших засобів – міміки, жестів, постави, одягу тощо. Детальніше на невербальних засобах спілкування зупинимося в четвертому питанні.

Отже, змістом діяльності керівника є здійснюване в інтересах організації ділове спілкування. Для забезпечення ефективної діяльності йому необхідно обирати таку форму ділового спілкування, яка гарантувала б найвищий результат для організації.

3. Основні закони спілкування. Стратегії спілкування. Ґендерні аспекти спілкування

У комунікації, як і в системі мови, діють певні закони. Вони пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, із плином часу можуть змінюватися, мають національну специфіку. Водночас за необхідності вони виявляються в будь-яких типах міжособистісного спілкування, а тому їх можна вважати об’єктивними законами комунікації.

Комунікативні закони – найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні в усіх типах групового та масового спілкування. Реалізуються вони незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо.

Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні людей з участю мови діють також правила спілкування. Їх слід розрізняти, оскільки вони є виявом особливостей процесу комунікації, які повторюються, але значною мірою залежать від конкретних складових та умов спілкування (психологічних станів учасників, конкретної ситуації, тематики тощо).

Правила спілкування – рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу. Вони засвоюються шляхом наслідування й навчання та реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.

Російський мовознавець і фахівець з теорії та практики ефективної комунікації  Й. Стернін виокремив низку основних законів спілкування.

Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомо, як, напр., регулювання гучності голосу учасників спілкування залежно від того, підвищує голос співбесідник чи говорить тихо.

Дія закону віддзеркалення починається тоді, коли хтось з учасників спілкування відхиляється від його норм. У разі зародження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співбесідник обов’язково (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.

Цей закон упливає на тематику розмов, поставу тіла учасників спілкування, ритм їхніх рухів, навіть дихання. Він є найважливішим принципом безконфліктного спілкування.

Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль витрачає адресант, тим вища ефективність мовленнєвого впливу. Щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватися законів, правил спілкування, норм етикету тощо. Досвід свідчить, що коротко висловлені прохання й розпорядження виконують з меншим бажанням, оскільки вони сприймаються як неввічливі, агресивні.

Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші слухачі. За даними дослідників, друга половина промови оратора завжди видається приблизно вдвічі довшою від першої, а останні 10 хв. – утричі довшими за перші десять. Отже, ефективне мовлення  повинно бути коротким і тривати не довше 10 хв.

Закон зниження інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. Тобто в цьому законі знаходить своє втілення «ефект натовпу», який полягає в тому, що в натовпі людина гірше мислить логічно; домінує права півкуля головного мозку, яка «відповідає» за емоції. Тому в натовпі посилюються емоційні реакції й послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття, людина стає довірливішою й легше піддається впливу оточення. З огляду на це лектору, оратору, проповіднику слід брати до уваги кількість слухачів. Найважче переконати одного слухача.

Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Так, нова ідея, висловлена співбесіднику, як правило, спершу ним піддається сумніву, навіть відхиляється. Згодом вона може бути схваленою. Чи, напр., мовець переважно стримується від висловлювання свого погляду під загрозою його критики або заперечення. Упливом цього закону багато в чому обумовлена поведінка у групі: людині простіше пристосуватися до поведінки групи, ніж протистояти їй.

Закон комунікативного самозбереження дає змогу людині підтримувати внутрішній спокій, рівновагу, відкидаючи дратівливу інформацію, трансформуючи її у спокійнішу.

Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння та мовчання в мовленні кожної людини – величина постійна. У кількісному вияві вона становить приблизно 1: 23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Звичний ритм спілкування слід витримувати, інакше з’явиться психічний неспокій, можливі стреси, погіршення настрою та загального стану здоров’я.

Співвідношення говоріння та мовчання варіюється залежно від багатьох чинників, насамперед професійних. Напр., викладачі, актори, продавці та деякі інші категорії людей говорять багато, а тому потребують відпочинку від говоріння; люди похилого віку, хворі потребують «задіяності» в говорінні.

Ритм спілкування залежить від статі – жінки відчувають більшу потребу в говорінні, ніж чоловіки; від віку – у дітей та молоді величезна потреба у спілкуванні, у людей середнього віку вона зменшується, а в похилому віці знову зростає. Мало розмовляють фіни, естонці, шведи, норвежці, народи Півночі; значно активніше спілкуються італійці, іспанці, французи. Українці належать до народів з великим обсягом словесного спілкування.

Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію в мовця. Як свідчить практика, словесне втілення певної думки дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе. Відомий старий анекдот: «Іване, я тобі вже двадцять раз пояснювала, сама нарешті зрозуміла, а ти все ще не розумієш!». На цьому законі зокрема ґрунтується аутогенне тренування, в основі котрого – словесні команди, які подає людина сама собі і які регулюють її психічні та фізичні стани: «Я спокійний, серце б’ється рівно, у мене хороший настрій» тощо.

Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Йдеться про апеляцію до вічних і простих істин. Цей закон стосується також форми висловлювання згаданих істин: вона не повинна бути ускладненою.

Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Дію цього закону пояснюють психологічно: усе, що привертає увагу, стає предметом обговорення; концентруються ж переважно на недоліках людей, щоб певним чином виділитися, з метою опустити їх до свого рівня. Американський менеджер Ел Ньюхарт зауважував: «Не звертайте уваги на тих, хто у всьому вам заперечує. Коли ви досягнете успіху, насмішки перетворяться на поздоровлення. Ті, хто сміявся над вами, почнуть сміятися разом з вами».

Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Раз народившись, вони можуть стати причиною появи інших чуток.

Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співбесідник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співбесідник змушує його змінити комунікативні поведінку. Цей закон конкурує із законом віддзеркалення: перемагає один із цих законів залежно від ситуації, особливостей учасників спілкування, їхніх комунікативних ролей, статусів, психології, ментальних станів.

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидкого поширення, ніж позитивна. Дія цього закону пов’язана з підвищеною увагою людей до негативних факторів, оскільки позитивне швидко сприймають за норму й перестають обговорювати.

Закон спотворення інформації («зіпсованого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється у процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають. Причина спотворення – суб’єктивна інтерпретація інформації кожною особою, яка її отримує, а також дія «правила коментування», тобто особистісного ставлення до змісту інформації. Спотворення спричиняється також невмінням слухати співбесідника, іноді – небажанням демонструвати те, що все зрозуміло.

Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднуватися в групи і спілкуватися один з одним. Збуджені люди створюють групи і навіть натовпи; люди з поганим настроєм шукають друзів по нещастю; веселій людині хочеться спілкуватися з веселими партнерами.

Закон мовленнєвого посилення емоції: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в цей момент. Встановлено, що словесна констатація емоції посилює її в півтора – два рази. Це явище активно використовують у пропаганді, рекламі, деяких медитативних і релігійних практиках.

Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається в мовленні й щезає. Висловлене у зв’язній розповіді емоційне переживання й вислухане кимось «щезає» разом зі словами, використаними для розповіді. Ще однією формою вияву цього закону є емоційне мовлення, навіть інвективне (викривальне, образливе), але ні на кого не спрямоване.

Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність й аргументованість мовлення. У такому разі в її мислиннєвій діяльності починає домінувати права півкуля головного мозку, яка відповідає за емоції, а ліва, що відповідає за логіку, розуміння й породження зв’язного мовлення, пригнічена, ніби вимкнута. Саме тому збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватися спокійно, не сперечатися, демонстративно погоджуватися, потроху знижуючи рівень її збудженості, заспокоювати, щоб згодом задіяти логіку.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини. Ці знання в поєднанні зі знаннями про стратегії спілкування забезпечують результативне й грамотне спілкування мовця.

Складовими стратегії спілкування є комунікативна інтенція, комунікативна мета, комунікативна компетенція (див. схема 2).

Нагадаємо, що комунікативна компетенція – сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, якими володіють учасники спілкування.

Стратегії спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, соціальних ролей, національно-культурної належності й передбачають певну комунікативну тактику.

Комунікативна мета – стратегічний результат, на який скероване конкретне спілкування, комунікативний акт. Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників.

Людське спілкування ґрунтується на взаємній необхідності. Російський лінгвіст Юрій Караулов зазначає: «Недостатність особистості в якомусь аспекті є ніби імпульсом, що спонукає шукати доповнення в іншій особистості». Це і є джерелом комунікативних потреб, які усвідомлено чи неусвідомлено втілюються в комунікативні інтенції.

Комунікативна інтенція (від лат. прагнення) – осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму та спосіб її втілення.

Якщо розглядати, наприклад, діалог, то саме завдяки інтенціям він підтримується, членуючись на конкретні відносно завершені частини, що характеризуються досягненням (чи недосягненням) мети спілкування. Саме типом інтенціональності визначається, напр., такі типи міжособистісного спілкування, як переконування, аргументація, з’ясування, випитування, обговорення, сварка та ін. Серед чинників, що обумовлюють комунікативну інтенцію, найважливішими є:

мотивація як система мотивів з домінуючим мотивом;

обставини, умови спілкування, оточення тощо;

імовірнісний досвід, пов’язаний з моделлю майбутнього, можливістю прогнозування;

завдання (мета, з якою виконується дія), тобто співвіднесення моделі майбутнього з найближчою та перспективною (поточною) дією.

Комунікативна тактика – визначена поведінка на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного; мовленнєві прийоми, які дають змогу досягнути комунікативної мети.

Комунікативні тактики виконують функцію способів здійснення стратегії мовлення: вони формують складові діалогу (полілогу), групуючи й чергуючи відтінки розмови – оцінку, радість, горе тощо.

У різних ситуаціях спілкування використовують різні тактики: одні більш дієві в побутовому спілкуванні, інші – у діловій сфері. Комунікативна тактика зумовлена комунікативними намірами.

Комунікативний намір (комунікативне завдання) – тактичний хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети. Правильність обраної комунікативної тактики великою мірою залежить від комунікативного досвіду.

Комунікативний досвід – сукупність знань про вдалі та невдалі комунікативні тактики, які сприяють або не сприяють реалізації відповідних комунікативних стратегій.

Загальна інтенція мовця обумовлює стратегію мовленнєвого спілкування, або комунікативну стратегію.

Отже, стратегія мовленнєвого спілкування – оптимальна реалізація інтенції мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування та гнучкої їх видозміни в конкретній ситуації.

Як правило, у разі неконфліктного спілкування його стратегію визначають пошуки «спільної мови», тобто основ діалогічного (полілогічного) співробітництва: добір мовних засобів представлення стану речей, вибір тональності спілкування, формування сприятливої атмосфери взаємодії всіх учасників комунікації.

Комунікативна стратегія охоплює:

вибір глобального мовленнєвого наміру (констатувати факт, поставити запитання, звернутися із проханням тощо);

відбір компонентів семантики речення й екстралінгвальної (позамовної) конситуації, які відповідають модифікаційним комунікативним значенням;

визначення обсягу інформації, який припадає на одну тему;

встановлення співвідношення квантів (часток) інформації про ситуацію зі станом свідомості співбесідників і чинником емпатії;

визначення порядку комунікативних складових;

налаштування комунікативної структури висловлювання на певний комунікативний режим (діалогічний, режим озвучення письмового тексту, прогнозу погоди або новин), стиль (епічний, розмовний) і жанр (поезія, анекдот, лозунг, реклама).

Складовими стратегії можуть бути також аргументація, мотивація, оцінка, висловлювання емоцій (симпатій, антипатій), міркування вголос, виправдання, підбурювання тощо.

Побудова стратегій та їхня реалізація значною мірою залежать від рівня знайомства комунікантів, соціальних чинників, орієнтації у психічній та ін. сферах адресата.

Єдиної типології стратегій спілкування немає. Так, Т. Ван Дейк залежно від дискурсів виокремлює такі стратегії: когнітивні, контекстуальні, розуміння, мовленнєві, семантичні, синтаксичні, схематичні, текстові тощо. Він вважає, що саме мовленнєві стратегії визначають загальний «стиль» взаємодії комунікантів, тобто, як і якими засобами може бути досягнута мета.

Інші дослідники розрізняють два типи стратегій спілкування: власне комунікативну та змістову. Власне комунікативна стратегія – це правила й послідовність комунікативних дій, яких дотримується адресант. Змістова стратегія – це покрокове змістове планування мети з урахуванням наявного «мовного матеріалу» (мовного коду) у межах кожного ходу (кроку) у комунікації.

У лінгвістичній літературі виділяють також кооперативні та некооперативні стратегії мовленнєвого спілкування. Кооперативні стратегії втілюються в інформативні та інтерпретативні діалоги (полілоги) – поради, обмін думками, розповіді, повідомлення тощо. Некооперативні знаходять своє втілення в конфліктах, суперечках, претензіях, погрозах, ухиляннях від відповіді.

Отже, мовленнєві стратегії дають змогу ефективно досягати мети спілкування або ж зорієнтуватися на досягнення ширшої соціальної мети.

Стратегія спілкування посідає важливе місце у процесі комунікації й виступає єднальною ланкою до комунікативної фази та власне мовної реалізації інтенції мовця.

Характер мовленнєвого спілкування, його стратегія, стиль, тональність великою мірою залежать від ґендерних (з англ. рід) (соціостатевих) й комунікативних статусів учасників спілкування.

На поведінку й спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та ґендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення й трансляцію ґендерних ролей від покоління до покоління).

Щодо особливостей особистості й темпераменту психологи стверджують, що жінки переважно екстравертні (зацікавлені зовнішнім світом), товариські, активні, емфатичні (співчутливі) й дбайливі, а чоловіки більш автономні, настійливі, авторитарні. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають говорити раніше, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша й загалом вища від жіночої.

Чоловічий стиль спілкування – активний і предметний, але водночас змагальний і конфліктний. Для чоловіка зміст спільної діяльності важливіший, ніж індивідуальна симпатія до партнера. Чоловіче спілкування вирізняється емоційною стриманістю. Жінки вільніше й повніше (зокрема вербально) висловлюють свої почуття та емоції, у них виникає потреба поділитися з кимось своїми враженнями; вони здатні до співпереживання.

Сучасний італійський психолог А. Монтаорі виокремлює чотири відмінності в психології чоловіків і жінок:

Чоловіки виявляють тенденцію до незалежності, а жінки акцентують на взаємозалежності. Жінки більшою мірою соціально зорієнтовані, чіткіше усвідомлюють тонкі зв’язки, які об’єднують людей, роблять їхнє спілкування довірливим.

Чоловіче ставлення до світу напористе, зорієнтоване на контроль. Чоловіки більшою мірою, ніж жінки, зосереджені на завданні. Тому чоловічий стиль вважають аналітичним і маніпулятивним. Чоловіча психологія зорієнтована на домінантних ритуалах та ієрархії, де завжди є переможець і переможений. Така установка, як правило, не визнає альтернативи партнерського стилю.

У чоловіків спостерігаються певні не вроджені, а набуті здібності до просторових і математичних знань, у жінок – мовних навичок; тому жіночий стиль спілкування зорієнтований на систему взаємодії, а чоловічий – на систему домінування.

Чоловіча концепція моралі формулюється в термінах абстрактних правил, непорушних, постійних. Жінки більш ситуативні, вони по-своєму інтерпретують етику, межі якої рухомі та залежать від контексту того, що відбувається. Чоловіки вважають, що зле втручатися в чиєсь життя, якщо тебе не просять; жінки – що погано не втручатися, якщо хтось потребує твоєї допомоги.

Істотно різняться й стилі чоловічого й жіночого спілкування:

У комунікуванні для чоловіків найважливішою є інформація, тобто факти, цифри й результати. Жінки, крім інформації, зорієнтовані на атмосферу спілкування, на інтерактивні, міжособистісні аспекти.

Чоловіки в комунікації зорієнтовані на соціальні статуси та владу; вони пристосовуються до ієрархічних соціальних ролей у комунікації. Жінки віддають перевагу партнерській, рівноправній комунікації; вони зорієнтовані на встановлення хороших стосунків, прагнуть до їх зміцнення, знищення соціальних та інших ієрархічних бар’єрів. Тобто жінки намагаються скоротити дистанцію між собою та партнером у комунікації, а чоловіки цю дистанцію підтримують.

Чоловіки частіше обирають роль «одинокого воїна», який повинен завоювати певну позицію в комунікації або залишитися в ній самотнім. Жінки значно краще почуваються в колективі, легше установлюють контакти. Тобто чоловіки віддають перевагу комунікації асиметричній, а жінки – симетричній.

Мовлення жінок насичене засобами опису почуттів, настрої, емоцій; воно емоційніше, ніж чоловіче.

Жінки переважно формулюють свої бажання непрямо; вони легше, ніж чоловіки, «вичитують» імплікатури – зв’язки між висловами, думками (щоправда, іноді не ті, що насправді вкладені в комунікацію). Це часто стає причиною конфліктів. Жінки очікують від чоловіків «вгадування» їхніх бажань; чоловіки зорієнтовані на прямі прохання, вимоги.

Чоловіки, як правило, формулюють пропозиції прямо; жінки – у вигляді запитань. Жінки частіше кажуть «думаю», «уважаю», навіть тоді, коли цілком переконані у своїй правоті. Чоловіки формулюють свої міркування значно категоричніше. Це часто спричиняє невпевненість у жінок, стає причиною непорозумінь.

У розмовах, дискусіях тощо чоловіки частіше, ніж жінки, акцентують на власній позиції. Жінки зорієнтовані на загальну атмосферу спілкування, а тому їм краще вдається формування гармонійної, позитивної атмосфери перебігу комунікації.

У конфліктних ситуаціях жінки частіше, ніж чоловіки, відмовляються від своїх поглядів, позицій.

Чоловіки розв’язують конфлікти раціональним способом, за допомогою аргументів і переконань; жінки схильні до емоційного їх вирішення.

Жінкам легше, ніж чоловікам, звернутись до когось по допомогу; чоловіки витлумачують це як слабкість.

Що ж стосується аспектів спілкування, пов’язаних з мовним кодом, то дослідники лінгвоґендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв’язку й уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів увічливості, меншу кількість грубих і лайливих висловів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів; чоловіки ж намагаються все називати точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне) і описові вислови внутрішніх етапів (Мені від усього цього моторошно).

Австрійські дослідниці специфіки спілкування чоловіків і жінок, ґендерних стосунків у діловій сфері К. Опперман і Е. Вебер дають власну характеристику спілкування чоловіків і жінок. Для жінок, за К. Опперман, «людська близькість є ключем до світу зв’язків, стосунків, метою яких є згода й мінімізація відмінностей». А для чоловіків, за Е. Вебер, «незалежність – ключ до світу, зорієнтованого на статус. Формулювати накази і їх виконувати – це реалізація правил ієрархії».

Отже, зовнішні (ситуація, контекст) і внутрішні (соціальні, психологічні) складові спілкування виступають у тісному зв’язку, упливаючи на перебіг комунікації загалом, її прагматику зокрема.

5. Невербальні компоненти спілкування

Мовлення – основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів – жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують. Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживається, тощо. Усе це отримало назву невербальні (несловесні) повідомлення.

Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які мають немовну (або знакову) природу й разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання та сприйняття повідомлень.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80 % інформації. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів «перебувають» не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення, «вичитується» ними. Це декодування відбувається з обов’язковим урахуванням культурних та індивідуальних контекстів.

Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони творяться та сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається спілкування. У табл. 4 подано класифікацію невербальних засобів спілкування, яка враховує найважливіші сенсорні системи людини, а також темпоральні (часові) характеристики спілкування.

Невербальні повідомлення мають певні особливості.

Як правило, вони:

неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

прив’язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер», у межах конкретного контексту й ситуації;

неінтенціональні, спонтанні (інтенціональні, «відпрацьовані» лише у професійних акторів);

більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей;

витворюються під домінантним упливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

Про особистість комунікатора:

темперамент;

емоційний стан у конкретній ситуації;

його «Я» (образ і самооцінку);

особистісні якості;

комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її, виходить з неї тощо);

соціальний статус;

належність до певної групи або субкультури.

Про стосунки комунікантів:

соціальну й емоційну близькість чи віддаленість;

характер стосунків (домінування – залежність, прихильність – неприхильність тощо);

динаміку стосунків (бажання підтримувати спілкування, перервати його, «з’ясувати стосунки» тощо).

Про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати процес інтеракції:

комфортність;

спокій;

інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо.

Невербальні та вербальні комунікації взаємодіють. Російські психологи
В. Куніцина, Н. Казаринова і В. Погольша, які спеціально досліджували процеси взаємодії вербальних і невербальних компонентів спілкування, визначили
функції невербальних повідомлень стосовно вербальних:

доповнення (зокрема дублювання й посилення) вербальних повідомлень;

заперечення вербальних повідомлень;

заміщення вербальних повідомлень;

регулювання розмови.

Кінесика – це один з найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільше впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла». Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла) можуть бути підсвідомими (неконтрольованими) та свідомими (контрольованими). Підсвідомі (неконтрольовані) сигнали – це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі (контрольовані) – це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо).

Міміка (вираз обличчя). Найважливіший засіб невербальної комунікації. Її відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя – дзеркало людських емоцій.

Американський психолог П. Екман разом з колегами опрацював техніку, яка отримала назву «Система кодування рухів обличчя». Ця система дає змогу вирази обличчя зіставити з виявом певних емоцій. Автори зазначають, що найменшому контролеві підлягають очі. Так, блискучі очі виражають радість; матові – сум. Широкі зіниці свідчать про страх; нерухомі – про концентрацію уваги; «бігаючі» – про неспокій, розпорошення уваги; короткі погляди вбік – почуття вини, побоювання осуду оточення; погляди униз – несміливість або почуття провини, страху. Про внутрішній стан людини, домінування її у психокогнітивній діяльності певних типів відчуттів можуть свідчити рухи зіниць очей. Напр., якщо співбесідник, перш ніж відповісти на поставлене запитання, піднімає очі догори, можна з упевненістю говорити про домінування у сфері його психокогнітивних процесів зорових образів; якщо зіниці очей опущені вниз – домінують тілесні відчуття; рух зіниць очей убік свідчить про переважання слухових вражень.

Контрольована міміка – це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом засоби міміки, що виражають окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо. Вони «дешифруються» у межах певної культури однозначно.

Наведемо приклади конвенціональної (загальноприйнятної) міміки в комунікації українців і деяких європейських етносів: примруження ока – привертання уваги адресата, попередження його про щось; широко відкриті очі – демонстрація здивування, несподіванки; кліпання повіками – підтвердження або згода на щось; підняття брів – мовець почув щось дивне, незвичне, непристойне тощо; стягування брів – незадоволення, гнів; опущення куточків зімкнених губ – незнання; усмішка з одночасним примруженням очей – іронія, насмішка з когось.

Жести у спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов’язаної з емоційними станами комунікантів.

У практиці взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато знань про людину.

По-перше, у них відображається стан організму й безпосередні емоційні реакції. Це дозволяє судити про темперамент людини (сильні чи слабкі в нього реакції, швидкі чи уповільнені, інертні чи рухливі).

По-друге, пози й рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її упевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість. У позі й рухах виявляється й соціальний статус людини. Такі вислови, як «йти з високо піднятою головою», «розправити плечі» чи, навпаки, «стояти на напівзігнутих» являють собою не тільки опис пози, але й виражають визначений психологічний стан людини.

По-третє, у позі та жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною. Напр., вихований чоловік ніколи не буде розмовляти сидячи поруч з жінкою, що стоїть, незалежно від того, як він оцінює її особисті якості.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Тож звернемося до окремих з них.

Жести відкритості свідчать про щирість і бажання говорити відверто. До цієї групи знаків відносяться жести «розкриті руки» й «розстібання піджака».

Жест «розкриті руки» полягає в тому, що співрозмовник протягає вперед у вашу сторону свої руки долонями уверх. Цей жест особливо часто спостерігається в дітей. Коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують свої руки. Коли ж діти почувають свою провину, вони ховають руки або за спину, або в кишені.

Жест «розстібання піджака» також є знаком відкритості. Відверті люди, які дружньо до нас ставляться, часто розстібають і навіть знімають піджак у нашій присутності. Досвід показує, що згода між співрозмовниками в розстебнутих піджаках досягається частіше, ніж між тими, хто залишався в застебнутих піджаках. Той, хто змінює своє рішення у сприятливу сторону, звичайно, розтискає руки й автоматично розстібає піджак. Цей жест демонструє бажання піти назустріч і установити контакт.

Коли стає зрозуміло, що угода з позитивним рішенням щодо обговорюваного питання можлива, а також у тому випадку, коли створюється позитивне враження від спільної роботи, люди, що сидять, розстібають піджаки, розпрямляють ноги й пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від сидячих навпроти них співрозмовників (найчастіше партнерів по переговорах).

Жести підозрілості й потаємності свідчать про недовіру до вас, сумнів у вашій правоті, про бажання щось приховати від вас. У цих випадках співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Але найчастіше він намагається не дивитися на вас, відводячи погляд убік. Інший показник потаємності – непогодженість жестів. Якщо вороже настроєна  проти вас людина посміхається, то це означає, що вона за штучною посмішкою намагається навмисне сховати свою нещирість.

Жести й пози захисту є знаком того, що співрозмовник почуває небезпеку або загрозу. Найбільш розповсюдженим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Руки тут можуть займати три характерних положення.

Просте схрещування рук є універсальним жестом, що позначає оборонний чи негативний стан співрозмовника. У цьому випадку варто переглянути те, що ви робите чи говорите, тому що співрозмовник почне відходити від обговорення. Потрібно також урахувати й те, що цей жест упливає на дії інших людей. Якщо в групі з чотирьох чи більше осіб ви схрестили руки в захисній позі, то незабаром можна чекати, що й інші члени групи візьмуть з вас приклад. Щоправда, цей жест може означати просто спокій і упевненість, але це буває тоді, коли атмосфера бесіди не носить конфліктного характеру.

Якщо, крім схрещених на грудях рук, співрозмовник ще стискає пальці в кулак, то це свідчить про його  ворожість чи наступальну позицію. У цьому випадку варто сповільнити свою мову й рухи, ніби пропонуючи співрозмовнику взяти з вас приклад. Якщо це не допомагає, то слід змінити тему розмови.

Жест, коли кисті схрещених рук обхоплюють плечі (іноді кисті рук упиваються в плечі так міцно, що пальці стають білими), позначає стримування негативної реакції співрозмовника на вашу позицію з обговорюваного питання. Цей прийом використовується, коли співрозмовники полемізують, прагнучи будь-що переконати один одного в правильності своїх поглядів, причому нерідко цей жест супроводжується холодним, ледве прищуреним поглядом і штучною посмішкою. Такий вираз обличчя означає, що ваш співрозмовник на межі, і якщо не вжити оперативних заходів, що знижують напруженість, то може відбутися вибух.

Жест, коли руки схрещені на грудях, але з вертикально виставленими великими пальцями рук, є досить популярним серед ділових людей. Він передає подвійний сигнал: перший – про негативне ставлення (схрещені руки), другий – про почуття переваги, виражене великими пальцями рук. Співрозмовник, що застосовує цей жест, звичайно «грає» одним чи обома пальцями, а коли стоїть – погойдується на підборах. Жест із використанням великого пальця означає також глузування чи неповажне ставлення до людини, на яку ніби вказують великим пальцем через плече.

Жести міркування й оцінки сигналізують про стан замисленості й прагнення вирішити проблему. Замислений вираз обличчя супроводжується жестом «рука біля щоки». Цей жест свідчить про те, що вашого співрозмовника щось зацікавило. Залишається з’ясувати, що ж спонукало його зосередитися на проблемі.

Жест «пощипування перенісся», що зазвичай сполучається із закритими очима, говорить про глибоку зосередженість. Коли співрозмовник перебуває в стадії ухвалення рішення, він почухує підборіддя. Цей жест, звичайно, супроводжується прищуренням ока – співрозмовник ніби розглядає щось удалині, ніби намагаючись знайти там відповідь на своє питання.

Коли співрозмовник підносить руку до обличчя, спираючись підборіддям на долоню, а вказівний палець витягає уздовж щоки (інші пальці знаходяться нижче рота) – це є красномовним свідченням того, що він критично сприймає ваші аргументи.

Жести сумніву й непевності найчастіше пов’язані з почісуванням вказівним пальцем правої руки під мочкою вуха чи ж бокової частини шиї (зазвичай робиться п’ять рухів).

Дотик до носа чи його легке потирання – також знак сумніву. Коли вашому співрозмовнику буває важко відповісти на ваше питання, він часто вказівним пальцем починає торкатися чи потирати ніс. Щоправда, тут варто зробити застереження: іноді люди потирають ніс тому, що він просто чухається. Однак ті, хто чухає ніс, зазвичай роблять це енергійно, а ті, для кого це служить жестом, лише злегка його потирають.

Жести й пози, що свідчать про небажання слухати й прагнення закінчити бесіду, досить красномовні. Якщо під час бесіди ваш співрозмовник опускає повіки, то це сигналізує про те, що ви для нього стали нецікаві чи просто набридли, чи ж він почуває свою перевагу над вами. Якщо ви помітили подібний погляд у свого співрозмовника, то врахуйте наступне: необхідно щось змінити, якщо ви зацікавлені в успішному завершенні розмови.

Жест «почухування вуха» свідчить про бажання співрозмовника відгородитися від слів, що він чує. Інший жест, пов’язаний з дотиком до вуха, – потягування мочки вуха – говорить про те, що співрозмовник наслухався вдосталь і хоче висловитися сам.

У тому випадку, коли співрозмовник вочевидь хоче швидше закінчити бесіду, він непомітно (і часом неусвідомлено) пересувається чи повертається в бік дверей, при цьому його ноги звертаються до виходу. Поворот тіла й положення ніг указують на те, що йому дуже хочеться піти. Показником такого бажання є також жест, коли співрозмовник знімає окуляри й демонстративно відкладає їх убік. У цій ситуації він прагне чимось зацікавити співрозмовника або дати йому можливість піти. Якщо ви будете продовжувати розмову в тім же ключі, то навряд чи доможетеся бажаного результату.

Жести, що свідчать про бажання навмисно затягти час, зазвичай пов’язані з окулярами. Для того щоб затягти час для обміркування остаточного рішення, співрозмовник робить наступні жести: постійно знімає й надягає окуляри, а також протирає лінзи. Якщо ви спостерігаєте один із цих жестів, відразу ж після того, як запитали людину про її рішення, то найкраще буде помовчати в чеканні. Якщо партнер знову надягає окуляри, то це означає, що він хоче ще раз «поглянути на факти».

Жест «ходіння» свідчить про те, що не слід поспішати. Багато співрозмовників удаються до цього жесту, намагаючись «розтягнути час», щоб розв’язати складну проблему чи прийняти важке рішення. Це дуже позитивний жест. Але з тим, хто «ходить», розмовляти не слід. Це може порушити хід його думок і перешкодити прийняттю ним рішення.

Жести впевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими. До них належить жест «закладання рук за спину із захопленням зап’ястя». Від цього жесту варто відрізняти жест «руки за спиною в замок». Він говорить про те, що людина засмучена й намагається взяти себе в руки. Цікаво, що чим більше сердять людину, тим вище пересувається її рука по спині. Саме з цим жестом пов’язаний вислів «візьми себе в руки». Це поганий жест, бо він використовується для того, щоб сховати свою нервовість, і спостережливий партнер по переговорах відчує це.

Жестом упевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими є і жест «закладання рук за голову». Багато співрозмовників дратуються, коли хто-небудь демонструє його перед ними.

Жести незгоди можна назвати жестами витиснення, оскільки вони виявляються внаслідок стримування своєї думки. Збирання неіснуючих ворсинок з костюма є одним з таких жестів. Співрозмовник, що збирає ворсинки, зазвичай сидить, відвернувшись від інших, і дивиться в підлогу. Це найбільш популярний жест несхвалення. Коли співрозмовник постійно збирає ворсинки з одягу, це є ознакою того, що йому не подобається все, що тут говориться, навіть якщо на словах він з усім згодний.

Жести готовності сигналізують про бажання закінчити розмову чи зустріч і виражаються в подачі корпуса вперед, при цьому обидві руки лежать на колінах чи тримаються за бічні краї стільця. Якщо кожен з цих жестів виявляється під час розмови, то варто брати ініціативу у свої руки й першим запропонувати закінчити бесіду. Це дозволить вам зберегти психологічну перевагу й контролювати ситуацію.

Крім розглянутих раніше поз і жестів, існують і інші, котрі не менш красномовно передають той чи інший внутрішній стан співрозмовників. Так, потирання долонь свідчить про позитивні чекання. Зчеплені пальці рук позначають розчарування й бажання співрозмовника сховати своє негативне ставлення до почутого.

Однією з найбільш серйозних помилок, що можуть допустити новачки у справі вивчення мови тіла, є прагнення за виокремленим одиничним жестом  розглядати його ізольовано від інших жестів і обставин. Напр., почісування потилиці може означати тисячу речей – лупа, блохи, виділення поту, непевність чи пригадування чогось, проголошення неправди – залежно від того, які інші жести супроводжують це почухування,  тому для  правильної інтерпретації ми повинні враховувати весь комплекс жестів.

Як і будь-яка інша мова, мова тіла складається зі слів, пропозицій і знаків пунктуації. Кожен жест подібний слову, а слово може мати кілька різних значень. Цілком зрозуміти значення цього слова ви можете тільки тоді, коли вставите це слово в пропозицію поряд з іншими словами. Жести надходять у формі „пропозицій” і точно говорять про дійсний стан, настрій і ставлення людини. Спостережлива людина може прочитати ці невербальні пропозиції й порівняти їх зі словесними пропозиціями.

Збіг слів і жестів. Часто можна спостерігати, як політики стоять на трибуні, міцно схрестивши руки на грудях (захисна поза), опустивши підборіддя (критична чи ворожа поза), і говорять аудиторії про те, як сприйятливо вони ставляться до ідей молоді. Вони можуть спробувати переконати аудиторію теплим словом, але невербальні жести свідчитимуть про протилежне. Зиґмунд Фрейд одного разу помітив, як пацієнтка, що переконувала його в тім, що вона щаслива в шлюбі, мимовільно знімала й надягала на палець обручку. Фрейд зрозумів значення цього жесту й не здивувався, коли сімейні проблеми цієї пацієнтки були зрештою вербалізовані.

Ключем до правильної інтерпретації жестів є врахування всієї сукупності жестів і конгруентність (відповідність) вербальних і невербальних сигналів.

Соціальний статус та багатство жестикуляції. Наукові дослідження в галузі лінгвістики показали, що існує пряма залежність між соціальним статусом, владою, престижем людини і її словниковим запасом. Іншими словами, чим вище соціальний чи професійний статус людини, тим вища його здатність спілкуватися на рівні слів і фраз. Дослідження в галузі невербального спілкування виявили залежність між красномовністю людини й ступенем жестикуляції, якою вона користується для передачі змісту своїх повідомлень. Це означає, що існує пряма залежність між соціальним статусом людини та кількістю жестів і рухів, якими вона користується. Особа, що знаходиться на вершині соціальної драбини чи професійної кар’єри, може користуватися багатством свого словникового запасу у процесі комунікації, у той же час особа, менш реалізована у професійній діяльності, буде частіше покладатися на жести, а не на слова у процесі спілкування.

Можливість підробити мову рухів. Найбільш типовим є питанням:  «Чи можна підробити мову тіла?». Як правило, відповідь на це питання негативна, тому що реакція вашого організму просигналізує про відсутність конгруентності між жестами і сказаними словами. Напр., розкриті   долоні асоціюються  з чесністю, але коли ошуканець розкриває  вам свої обійми й посміхається,  одночасно  говорячи  неправду,  організм зреагує на його потаємні думки. Це можуть бути звужені зіниці, піднята брова чи скривлення куточка рота – і всі ці сигнали суперечитимуть розкритим обіймам і широкій посмішці. Як наслідок реципієнт не повірить тому, що він чує.

Існують однак випадки, коли володіти мовою тіла спеціально навчають для досягнення сприятливого враження. Візьміть, напр., конкурси краси Міс Америка чи Міс Всесвіт, на яких кожна конкурсантка навчається таким рухам тіла, що випромінюють теплоту й щирість. Чим з більшою майстерністю учасниця конкурсу буде передавати ці сигнали, тим більше балів вона одержить від суддів.

Але навіть досвідчені фахівці можуть імітувати потрібні рухи тільки протягом короткого періоду, оскільки незабаром організм мимоволі передасть сигнали, що суперечать його свідомим діям. Корисно навчитися використовувати позитивні, відкриті жести для успішного спілкування з іншими людьми й позбутися жестів, що несуть негативне забарвленнях. Це дасть змогу почувати себе більш упевнено з людьми й зробить вас більш привабливим для них.

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позиції міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виокремлюють такі типи постав:

постави, що демонструють відкритість або замкнутість особи адресата. Напр., схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній замкнутості адресата; повернутість голови й тіла в бік партнера, нахилений тулуб уперед, вільні плечі тощо свідчать про внутрішню відкритість адресата;

постави, що демонструють домінування («нависання» над партнером, рука «забута» на плечі співбесідника тощо) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість);

постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав тіла, зверненість усього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м’язів тощо) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску й плече вперед).

Проксеміка (з лат. розташований близько) – просторові стосунки людей у процесі спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому Е. Халлу, який першим акцентував на ролі просторових чинників у комунікації. Він тлумачить проксеміку як спосіб структурування й використання людьми мікропростору, напр., відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Інші дослідники (зокрема польський психолог В. Глодовський, російський лінгвіст І. Горєлов та ін.) визначають проксеміку як сприйняття, використання й конструювання простору з комунікативною метою, оскільки очевидним є зв’язок між мікротериторією спілкування та соціальним статусом комунікантів. «Речове» оточення має істотний уплив на людей. Ще В. Черчілль зауважував, що спершу людина формує своє оточення, а відтак воно формує її.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що «влада там, де сидиш». Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її ролі у групі.

Фізичне тіло більшості тварин оточено визначеною просторовою зоною, що вони вважають своєю власною, особистою територією. Наскільки далеко сягає ця територія залежить, головним чином, від того, як густо населені місця, у яких ця тварина проживає. Лев, що виріс на просторих територіях Африки, може мати сферу проживання радіусом у 3 милі і більше  залежно від щільності населення левів на цій території. Але якщо лев виріс у клітці з багатьма іншими левами, його особиста територія може обмежуватися буквально декількома футами, що є прямим наслідком перенаселеності сфери проживання.

Подібно до тварини людина має власну оболонку, що оточує її тіло, її розміри залежать від щільності населення людей у місці його проживання. Отже, розміри особистої просторової зони соціально й національно обумовлені. Якщо представники однієї нації, напр., японці, звичні до перенаселеності, інші надають перевагу широким відкритим просторам і люблять зберігати дистанцію.

Соціальний статус людини може також мати значення при описі відстані, на якій людина тримається стосовно інших людей, і це питання буде обговорюватися нижче.     

Розміри особистої просторової території середньозабезпеченої людини в принципі однакові незалежно від того, чи проживає вона в Північній Америці, Африці чи Австралії, її можна розділити на 4 чіткі просторові зони.

1. Інтимна зона (від 15 до 46 см). З усіх зон ця найголовніша, оскільки саме її людина охороняє так, начебто це її власність. Дозволяється проникнути в цю зону тільки тим, хто знаходиться в тісному емоційному контакті з людиною. Це діти, батьки, чоловіки, коханці, близькі друзі і родичі. У цій зоні є ще підзона радіусом у 15 см, у яку можна проникнути тільки за допомогою фізичного контакту. Це понадінтимна зона.

2. Особиста зона (від 46 см до 1,2 метри). Це відстань, що зазвичай розділяє нас, коли ми знаходимося на офіційних прийомах і вечорах, на дружніх вечірках.

3. Соціальна зона (від 1,2 до 3,6 метрів). На такій відстані ми тримаємося від сторонніх людей, напр., водопровідника чи слюсаря, що прийшов полагодити кран у нашому будинку, листоноші, нового службовця на роботі й від людей, яких не дуже добре знаємо.

4. Суспільна зона (більш 3,6 метри). Коли ми адресуємо повідомлення до великої групи людей, то зручніше за все стояти саме на цій відстані.

Звичайно, наша інтимна зона порушується тією чи іншою людиною через дві причини. Перша, коли «порушник» є нашим близьким родичем чи ж людиною, яка має щодо нас сексуальні наміри. Друга, коли «порушник» виявляє ворожі тенденції і схильний атакувати нас. Якщо ми можемо терпіти вторгнення сторонніх людей у наші особисті соціальні зони, то вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає усередині нашого організму різні фізіологічні реакції та зміни. Серце починає битися швидше, відбувається викид адреналіну у кров, і вона надсилає до мозку і м’язів сигнал фізичної готовності нашого організму до бою, тобто стан бойової готовності.

Це означає, що якщо ви дружньо торкнетеся руки чи обіймете людину, з якою ви тільки що познайомилися, то це може викликати в неї негативну реакцію стосовно вас, навіть якщо він чи вона буде вам посміхатися і робити вигляд, що це їй подобається. Якщо ви хочете, щоб люди почували себе у вашому товаристві затишно, дотримуйте золотого правила: «Тримай дистанцію». Чим інтимніші наші відносини з іншими людьми, тим ближче дозволяється нам проникати в їхні зони. Напр., тільки що прийнятий на роботу службовець перший час може подумати, що колектив ставиться до нього дуже прохолодно, але вони просто тримають його на дистанції соціальної зони, тому що мало його знають. Як тільки товариші по службі пізнають його краще, територіальна відстань між ними скоротиться, і, зрештою, йому дозволять пересуватися в межах особистої зони, а в деяких випадках проникати й в інтимну зону інших.

Дистанція між двома, що цілуються, може багато розповісти вам про характер взаємин між цими людьми. Коханці міцно притискаються тілами один до одного й знаходяться всередині інтимної зони один одного. Зовсім інша буде відстань, якщо ви отримуєте поцілунок від сторонньої людини, що поздоровляє вас з Новим роком, чи від чоловіка кращої подруги, оскільки обоє будуть відставляти нижню частину тіла принаймні на відстані 15 см від вашої.

Винятком з правила, що вимагає суворого дотримання дистанційної зони, є випадки, коли просторова зона людини обумовлена його соціальним статусом. Напр., керуючий компанією й один з його підлеглих можуть бути компаньйонами по риболовлі, і, знаходячись на риболовлі, вони перетинають і особисту, і інтимну зону один одного. На роботі ж керуючий буде тримати його на відстані соціальної зони, дотримуючи неписаних правил соціальної стратифікації.

Часто можна почути, як людей, що їздять у громадському транспорті на роботу в час пік, називають жалюгідними, нещасними. Ці епітети, звичайно, уживаються через те, що в цих людей невиразні обличчя, але сторонні спостерігачі помиляються у своїх оцінках. Вони просто бачать, як люди сумлінно виконують правила поведінки в умовах неминучого вторгнення сторонніх у їхню інтимну зону.

Розлютована юрба чи агресивна група людей, об’єднаних єдиною метою, реагує на порушення їхньої території інакше, ніж окремі особистості. Реально відбувається наступне: по мірі того, як збільшується юрба і її щільність, особистий простір кожної окремої людини стає все меншим, і він приймає ворожу стійку, тому зі зростанням юрби підсилюється її ворожість і агресивність, і в будь-який момент може початися бійка. Це дуже добре відомо поліції, і вона завжди прагне розігнати юрбу, щоб кожна людина знову знайшла свій зональний простір і заспокоїлася.

Коли людина претендує на місце чи простір, частина якого вже зайнята іншими людьми (напр., місце в театрі, місце за столом у конференц-залі, гачок для рушника на тенісному корті), вона діє передбачуваним чином. Вона, як правило, шукає найширшу відстань між двома присутніми і займає місце посередині. У театрі вона обирає місце, що знаходиться посередині між останнім кріслом і сидячою у цьому ряду людиною.

Просування в інтимну територію людини особи протилежної статі є способом вираження її інтересу до цієї людини й називається заграванням. Якщо загравання не приймається, ця людина відступає й дотримує надалі дистанцію. Якщо ж залицяння приймаються, людина дозволяє «порушнику» залишатися всередині її інтимної зони. Наведемо як приклад випадок, розказаний одним з учасників міжнародної конференції: «Нещодавно на конференції я помітив, що коли зустрічалися й розмовляли два американці, вони стояли один від одного на відстані 90 см й зберігали цю дистанцію протягом усієї розмови. Коли ж розмовляли японець і американець, то вони повільно почали пересуватися по кімнаті. Американець постійно відсувався від японця, а японець поступово наступав, наближаючись до нього. Тим самим кожний з них намагався пристосуватися до звичного, зручного для нього простору спілкування. Японець, чия інтимна зона складає 25 см, постійно робив крок уперед, щоб звузити простір. При цьому він порушивав інтимну зону американця, змушуючи його відступати на крок назад, щоб розширити свій зональний простір. Відеозапис цього епізоду, відтворений із прискоренням, створює враження, що обоє вони танцюють по конференц-залі, і японець веде свого партнера». Стає зрозумілим, чому при бізнес-переговорах азіати й американці поглядають один на одного з деякою підозрою. Американці вважають, що азіати «фамільярні» й надмірно «тиснуть», азіати ж уважають, що американці «холодні й занадто офіційні».

Незнання культурно обумовлених розходжень в інтимних зонах різних людей може легко призвести до непорозуміння й неправильних суджень про поведінку й культуру інших.

Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесі організації, перебігу комунікації, упливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.


Лекція 5. Риторика і мистецтво презентації

План

Поняття про ораторську (риторичну компетенцію)

Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Література

Основна

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник /
Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.  – (Альма-матер).

Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика [Текст] : навч. посіб. для студ. вузів /
Л. І. Мацько, О. М. Мацько. – К. : Вища шк., 2003. – 312 с.

Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування [Текст] : навч. посіб. /Я. К. Радевич-Винницький. – 2-е вид., переоб. і доп. – К. : Знання, 2006. – 291 с. – (Серія «вища освіта XXI століття»).

Сагач Г. М. Риторика [Текст] : навч. посіб. для студ. серед. і вищ. навч. закладів / Г. М. Сагач. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Ін Юре, 2000. – 568 с.

Сергійчик З. О. Риторика [Текст] : навч. посіб. для дистанційного навчання / за наук. ред. М. П. Корпанюка. – К .: Україна, 2007. – 149 с.

Ястребов Л. Й. Создание мультимедийных презентаций в программе Microsoft Power Point [Електронний ресурс] / Л. Й. Ястребов // Вопросы Интернет-образования. – 2002. – №41. – Режим доступа к журн.: http://vio.fio.ru/vio_41/cd_site/Articles/glava-00/02.htm

Поняття про ораторську (риторичну компетенцію)

У першій лекції ми детально зупинялися на професійній мовнокомунікативній та комунікативній, мовленнєвій компетенціях.  Наразі звернемося до мовної, мовленнєвої, термінологічної та риторичної компетенцій. Більшість дослідників кваліфікує мовну компетенцію як сукупність знань про систему мови, уміння послуговуватися нею для досягнення комунікативної мети. Відтак мовна компетенція ширша за традиційне розуміння граматики мови й невіддільна від інших інтелектуальних здібностей людини, як знання мови, тобто правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та речення. З поняттям мовної компетенції логічно, у сенсі причинно-наслідкової парадигми та діалектичного зв’язку між загальним та окремим, теорією та практикою пов’язане поняття мовленнєвої компетенції, оскільки природною в лінгвістиці є дихотомія мова/мовлення. Мовцеві потрібно опанувати закономірності й функціонування мовних форм у конкретних мовленнєвих ситуаціях і використовувати їх у різних продуктивних видах фахової мовленнєвої діяльності – аудіюванні, читанні, говорінні. Ключовою компетенцією для фахової діяльності є термінологічна компетенціясукупність знань про смислове значення термінів, їх правильне вживання й сполучення, утворення нових термінів на основі знань про існуючі терміноелементи.

Подальшою логічною ланкою в парадигмі фахової освіти в сучасній Україні маємо назвати риторичну  компетенцію – це система знань про ефективні переконуючі стратегії.

Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижує рейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо знання з риторики й мистецтва ефективної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основним завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре досягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундамент освіченості та професіоналізму.  

Отже, фахова освіта на сучасному етапі вимагає не тільки оволодіння комунікантами знаннями про систему мови, її мовні одиниці та їхні функції, термінологічний склад, але й про комунікативні стратегії.

Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

Перш ніж розглянути види публічного мовлення звернемося до  поняття риторики.

Науку, яка вивчає закони ораторського мистецтва, називають риторикою, або красномовством. Риторика – сукупність засобів побудови виразного мовлення, типів непрямих повідомлень (мовленнєвих актів), непрямих дискурсів (напр., маніпулятивних), переносних значень (значень мовця); сукупність засобів творення «поетики тексту», зокрема функціонування текстів як цілісних утворень.

Розрізняють п’ять основних видів красномовства:

юридичне (судове);

академічне;

політичне;

суспільно-побутове.

Судове (юридичне) красномовство – ораторські виступи учасників судочинства у процесі розгляду судової справи з позиції законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв’язку з необхідністю апологій – промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри – логографи-софісти.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. У деяких випадках римляни зверталися до інституту «божого» права. Оскільки той був малорозвинений, то вся система римського права переміщувалася на систему справедливих законів. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план, бо розпочався розпад самої релігії (VII ст. до н.е.).

У Римі основна надія покладалася на суд та юридичні норми. Античний суд займався захистом самого себе та обставин справи, важливою стороною якого були дебати.

Сучасний суд – складна процедура, де чітко розподілено ролі прокурора, адвоката, свідків. Особливої уваги заслуговує судова промова. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

Судова промова – промова, звернення до суду, інших учасників судочинства й присутніх при розгляді кримінальної чи цивільної справи.

Особливість судової риторики полягає в тому, що це промова офіційного характеру. Вона вирізняється полемічністю, спрямованістю (до суду), має попередню обумовленість змісту й підсумковий характер.

У суді з промовами виступають прокурор (звинувачував) та адвокат (захисник). Іноді в суперечках беруть участь громадянський обвинувачував, громадський захисник, цивільний позивач, потерпілий та його представник і, нарешті, – підсудний. У ролі захисників можуть виступати родичі, опікуни. Важливим моментом судової промови є реальне підґрунтя. Аморальний суд є недопустимим. У суді слід дотримуватися спокою, використовувати виважені жести, висловлюватися конкретно – строга логіка повинна відповідати моральному пафосу суду.

Академічне красномовство – ораторська діяльність науковця й викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

Академічне красномовство має бути невимушеним. В Європі академічне красномовство започатковувалося в університетах. У ньому домінували лекції та диспути. В Україні академічне красномовство пов’язане з Острозькою школою та Києво-Могилянською академією. Видатними представниками академічного красномовства стали М.  Максимович,
М.  Костомаров, В.  Єрмаков та ін.

Основні риси академічного красномовства – доказовість, логічність, точність мислення, чітка термінологія. Результати наукових досліджень мають бути донесені до людей зрозумілою мовою у спрощеній формі.

До жанрів академічного красномовства належать:

наукова доповідь;

наукове повідомлення;

наукова лекція;

реферат, виступ на семінарському занятті, наукова публічна лекція, бесіда.

Лекція – основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, проблемний виклад, успіх якого забезпечується переважно міцним зв’язком зі слухачами, висвітленням різних поглядів на проблему, інтересом до знань, розумовою активністю.

Політичне красномовство – ораторські промови, виступи, присвячені політичним темам.

Види політичного красномовства:

інформаційне;

пропагандистське;

переконуюче;

дискусійне (обговорення спірних питань, проблем).

Кожне з видів політичного красномовства може стати імпровізаційним. Це виступи на мітингах, демонстраціях тощо.

Політичне красномовство – зброя демократії.

Діапазон тематики політичного красномовства – боротьба за міжнародні та міжнаціональні питання, економічні, соціальні, культурні, правові, освітні, релігійно-конфесійні та ін. проблеми, пов’язані з життям суспільства й громадян.

Політичне красномовство започаткувалося та розвинулося ще в античній Греції (слово «політика» походить від грецького слова «поліс» –  «багато людей»); у грецьких містах-державах було створено кілька політичних моделей: тиранія, олігархія, демократія.

Політичне красномовство ґрунтується на урочистій риториці. У VI ст. до н.е. римські державні діячі, ритори спричинили виникнення літературного жанру нового типу – публіцистики. Політичний оратор є ангажованим (завербованим). Сама промова політичного оратора завжди надособистісна. Популістський оратор щоразу апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення.

Політична риторика поділяється на такі жанри:

політична промова;

політичний виступ;

політична доповідь;

політична інформація;

політичний огляд;

політична бесіда.

Політична промова поділяється (за сферою функціонування) на парламентську, мітингову й воєнну.

Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, настанови, коментування Біблії у практиці різних конфесій. У Стародавній Греції про богів розповідали переважно поети та релігійні мислителі (Гомер, Піфагор, Сократ). Особливим жанром церковного красномовства є проповідь – коментар до Біблії, Святого письма, Старого та Нового Завіту.

Церковне красномовство має три аспекти:

богословський – тлумачення духовного змісту Біблії;

історичний – історико-археологічний коментар подій Біблії;

літературний аспект – показ краси біблійного слова як вираз духовного ідеалу.

Соціально-побутове красномовство охоплює соціально-побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну, надмогильну промови, усну побутову оповідь, тост, анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.

Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства в розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, котрий повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх слухачів, учнів.

Деякі дослідники виокремлюють також і похвальне красномовство. Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

У праці «Риторика» Арістотель описує такі важливі моменти похвального красномовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала; радить враховувати такі якості, які цінуються конкретним народом і конкретною аудиторією. На його думку, при похвалі допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а перевага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству тому, що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається надати цим фактам величі й краси.

Свої міркування щодо похвальної промови залишив і Феофан Прокопович, котрий зазначив, що розмір промови залежить від кількості осіб, які виголошують похвальну промову: вона є короткою, коли виголошується від однієї особи; буває довшою, фундаментальнішою, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства).

Публічний виступ будь-якого виду обов’язково спирається на закони риторики. Науковці виокремлюють сім законів риторики: концептуальний (винайдення задуму, ідеї, створення концепції), закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон ефективної комунікації, системно-аналітичний. Змістовий план риторики виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач, як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у логічній послідовності:

Р = К + А + С + Т + М +  ЕК  +  СА

Позначення:

Р – риторика;

К – концептуальний закон;

А – закон моделювання аудиторії;

С – стратегічний закон;

Т – тактичний закон;

М – мовленнєвий закон;

ЕК – закон ефективної комунікації;

СА – системно-аналітичний закон.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини вміння всебічно аналізувати предмет дослідження й вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує й розвиває в людини вміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

соціально-демографічні;

соціально-психологічні;

індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в людини вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

виявлення й дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мислиннєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини вміння встановлювати, зберігати та закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мислиннєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навчитися наслідувати цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені в риторичній формулі, засвідчують системність мислиннєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Детальніше зупинимося на стратегічному та тактичному законах риторики.

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим (мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів:

визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету – загальну і конкретну, далеку і близьку, – спонукання до дій і співпереживань; завдання явні, які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить перед собою);

виокремлення основних питань предмета мовлення;

формулювання тез.

Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом, який має дві можливі моделі розгортання:

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень, спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю, що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача. Для останнього він прозорий, легко сприймається, запам’ятовується, не виникає напружень думки. Однак такий комфортний виклад думки діє на слухачів заспокійливо, через що втрачається інтерес до промовця, який не може розраховувати на досягнення комунікативної мети. Коли з’являється загроза втрати слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу й до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, незначної деталі. Друга модель викладу потребує як від автора більшої підготовки, так і від слухача, які повинні зуміти «прочитати» хід подій, їх причини й наслідки, бути готовими до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці тощо.

Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції.  Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) – тактичного.

Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Термін «тактика» має три значення: 1) складова частина воєнного мистецтва; 2) засоби, методи, що забезпечують стратегічний успіх;
3)
прийоми, засоби досягнення будь-якої мети; ліня поведінки кого-небудь.

Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація – наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація. Детальніше на них і зупинимося. Теза потребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теза створює базу для наступних міркувань. Практично більшість тез приймаються без доказів, як істинні. Арістотель уважав, що треба вміти розвивати й аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони й під різними кутами зору. Проте в реальних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку – істинності або неістинності.

Аргумент (у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.

Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогічну. Основою логічної аргументації є силогізми (дедуктивні умовисновки) – єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С, де А – менший термін, С – більший термін, В – середній термін, що залишається поза межами висновку. Відношення між термінами можуть бути такими:

Будь-який… є … (загальностверджувальне судження).

Ні один … не є… (загальнозаперечне судження).

Деякий… є (частково стверджувальне судження).

Ніякий… не є (частково заперечне судження).

Логічна аргументація базується на чотирьох основних логічних законах: закону тотожності; закону суперечності; закону виключення третього та законі достатньої підстави, з якими ви будете знайомитися під час вивчення дисциплін «Філософія» та «Логіка».

Аналогічна аргументація також належить до логічних операцій у тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення. Разом з тим це операція й риторична, мовна. Аналогія як подібність – це перехідна стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються, при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні. Схожість можна помітити у сфері трьох властивостей:

  1.  Аналогія буде стосуватися предметів тільки в конкретному часі, оскільки більшість предметів аргументації перебувають у розвитку.
  2.  Аналогічна аргументація – це порівняння предметів за певною ознакою, яка присутня в обох предметах.
  3.  Порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме й у такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним.

Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

міцний зв’язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;

істинність, вірогідність доказу;

орієнтація на обрану аудиторію;

паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:

глибокі знання й усебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблеми, питань;

обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);

ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями й волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;

аудиторія має «привласнювати» докази аргументатора, робити їх своїми.

У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, упевненість/невпевненість, обіцянка, погроза та інші суб’єктивні чинники. У такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється й стає готовою до обговорення, її вже можна переконувати.

Прийомів зацікавлення дуже багато: оригінальний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, дотепний жарт, підступне (складне) запитання тощо. Широко застосовується прийом проблемного викладу матеріалу за допомогою проблемного для слухачів запитання або афоризму.

До психологічних способів активізації аудиторії можна віднести психологічні паузи, завдання для слухачів на пошук схожості матеріалу та діалогічний спосіб виголошення промови.

Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. У результаті думка або ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними й негативними ознаками.

Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.

Спіральний спосіб полягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.

Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об’єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше використовують у науковій, студентській аудиторії.

Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

Асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння – глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об’єктивного аналізу синтезуються у висновки.

Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони служать цілком риториці.

Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних  мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.

Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці, виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота. На деяких з них зупинимося детальніше.

Метафора – це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп. Метафора, як і порівняння, має тричленну будову: суб’єкт порівняння, об’єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння. Але на відміну від порівняння останній член не названий, а тільки вгадується. Напр.: про дівчину – калина ( суб’єкт – дівчина, об’єкт – калина, ознака може бути  різною – свіжа, ніжна, красива).

За традиційним риторичним принципом серед метафор виокремлюють такі:

стерті метафори, або загальномовні,  у яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв’язку між віддаленими предметами (ніжка стола, носик чайника, вушко голки);

метафори-формули, або метафори-фразеологізми (пуд солі з’їсти, камінь спотикання, під гарячу руку);

різка метафора, побудована на протилежному полюсі асоціацій, які відчутні лише в контексті:

Отаке ти, людське горе,

отака ти, чорна хлань,

демократіє свободи

і свобода німувань (В. Стус)

  •  розгорнена метафора – містить кілька метафоричних компонентів.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису й пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження, як назву для нових предметів, речей (мишка – для управління комп’ютером, лапка – у швейній машині, собачка – деталь). Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна й основна функція метафори – образна. Механізм конструювання метафор складається з кількох етапів:

Перший етап – це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження – суб’єкта метафори.

Другий етап – пошук додаткового об’єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об’єкта метафори.

Третій етап – це синтез обраних об’єктів – суб’єкта та об’єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Напр.: ідея – пульсування серця хворої людини; додатковий об’єкт – розхитаний маятник; ознака: неритмічність. У реченні: У грудях Василя розхитаний маятник ….

Порівняння – троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Ознака, за якою порівнюється суб’єкт з об’єктом, може визначатися за кольором, формою, розміром, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні та образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виокремлюється щось одне: Захист дипломної роботи ішов, ніби за сценарієм. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює якусь найвиразнішу ознаку й робить її основною, ігноруючи інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

  •  порівняльний зворот зі сполучниками мов, як, немов, наче, неначе, ніби, нібито, немовби: Пливе над світом осінь, як медуза (Ліна Костенко);
  •  форма О.в.: І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);
  •  підрядне речення: Спливло життя, як листя за водою (Ліна Костенко);
  •  конструкції з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників: чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко);
  •  описові порівняння: Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

Метонімія – це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка – твори Шевченка, міністерство згодне – керівні особи). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою розмовного мовлення. Протилежним метонімії явищем є синекдоха – різновид метонімії, в якому ціле подається через назву його частини (копійку заробити, не ступала людська нога, має десь руку). Різновидом синекдохи, який формується в результаті переносу імені – перейменування – називають антономазією. Є два види антономазії:

  •  використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника – Дон Жуан, ревнивого – Отелло, скупого – Плюшкін, слухняного трудівника – Іван;
  •  уживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів: Пузир, Тарас Трясило.

Парономазія – стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів, так звана звукова метафора (вогонь вагань, серпанок серпня, талант твій латаний).

Іронія – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. У вузькому значенні під іронією розуміють уживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки (напр., вислів «Герой!» сприймається буквально як людина з виразними ознаками геройства, однак інший вислів – «От іще герой!» – є іронічним, позначає того, хто зумисне зробив поганий учинок). У широкому значенні іронією називається така будова тексту, при якій зовні позитивне й нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини (М. Хвильовий).

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу. До них зокрема належать фігури, пов’язані з відхиленнями від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, – так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичне запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Не потребує воно відповіді у двох випадках. Перший – найпоширеніший, тому що відповідь і так усім відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачами. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що на нього є зовсім інша відповідь. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді. Уживається воно для підкреслення незвичайності ситуації, трагізму або комізму її, щоб звернути на неї увагу співрозмовників.

Риторичне звертання – фігура, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця (Добрий ранок, моя одинокосте! (Ліна Костенко).

Риторичний оклик – фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти усі, приєднатися до мовця. Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Акумуляція – риторична фігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями тощо. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Експлеція – риторична фігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, у результаті чого основне формулювання розсіюється (Напр.: Звичайно, можливо, Ви дозволите, якщо Ваша ласка, то після чого могла б відбутися й наша розмова).

Конкатенація – риторична фігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. Такі фігури використовуються в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки.

Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; найкращий експромтпідготовлений; піти, щоб повернутися; сила жінки в її слабкості). Парадоксальні вислови привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці.

Анномінація – риторична фігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація – прихватизація, демократія – дермократія.

Парцеляція – прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини – речення. При парцелюванні цілісна структура речення членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга – парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури. Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

  •  в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко);
  •  для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);
  •  для конкретизації змісту базової частини вислову: Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.

3. Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.

Підготовка ритора до публічної промови

Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.

Експромт –  виступ без підготовки.

План-конспект, коли готується детальний план, у якому кожний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей виступу.

Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.

Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виголошується без опори на будь-які записи.

Досвідчені ритори користуються, звичайно, усіма цими способами, але ідеалом вважають виступ без записів.

Чому початківцеві слід мати під рукою повний текст промови? Тому, що виступаючи перед широким загалом, він повинен стежити за багатьма речами: станом свого одягу, виходом на трибуну, диханням і голосом, виразністю артикуляції, силою голосу, реакцією слухачів і т. ін. Навряд чи зуміє молодий ритор думати ще й над змістом промови та формулюванням думок. Тільки ритор з великим досвідом, який не боїться публічно виступати, може наважитися виголосити промову перед великою кількістю слухачів без написаного тексту.

Підготовка до виступу має такі стадії: 

обдумування теми;

опрацювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);

критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);

виголошення.

Не можна розраховувати на успіх промови, якщо ритор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого виступу, наведені факти й цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу вступити з нею в контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли ритор з’явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засобів упливу на неї і визначаючи її можливу реакцію.

Розпочинати підготовку потрібно з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, що вона має охопити. Для початку виберіть
один – два аспекти або питання. Дуже важливо, щоб Ви мали «резервні знання» (матеріалу у вас повинно бути на 1/3 більше того, що Ви плануєте виголосити). Американський учений Дейл Карнегі, якому належить термін «резервні знання», писав, що вони надають особливої впевненості, виникає відчуття, яке важко описати, – Ви будете заряджені позитивно.

Обдумуючи майбутній виступ, потрібно розбити його в думках на тематичні блоки (їх має бути 3 – 4): спочатку скажу про те, потім те, іще те, а на кінець розкажу про те...

До виступу готуйтеся не за 1 день, розтягніть це на декілька днів, робіть перерви в підготовці, готуйте свій виступ блоками – так Ви краще його запам’ятаєте. Після обдумування потрібно приступати до підготовки конспекту промови. Конспект –  це короткий писаний виклад змісту чого-небудь: лекції, статті, монографії, розділу з підручника і т. п. Конспектувати слід не одразу (під час першого читання). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір у цілому, а лише після цього, під час повторного його читання, почати конспектувати. Отже, готуючись до виступу, по-перше, робіть короткі записи прочитаного, нагромаджуйте фактичний матеріал. По-друге, складіть перелік фактів, які Ви можете віднести до цієї теми виступу. По-третє, виберіть  найосновніше й напишіть перелік головних пунктів виступу. Залишіть між ними місце, щоб потім вписати другорядні питання. По-четверте, викресліть усе зайве, що нагромадилось із самого початку. По-п’яте, складіть план виступу: вступ, основна частина, висновки. Вступ і висновки повинні бути сформульовані найбільш чітко. Напишіть повністю вступні та заключні фрази. По-шосте, розробіть план основної частини виступу, прослідкуйте, щоб був логічний перехід від однієї думки до іншої.

Як саме користуватися конспектом? Ритори користуються своїми записами по-різному. Найбільш оптимальним варіантом є, коли конспект написано на невеликих листках, щоб їх можна було взяти в руки, іти з ними в зал, зрідка заглядати в них.

Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: доповідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.

Будь-який виступ має структуру, будується за певними правилами.

Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється структура публічної промови.

Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.

Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте матеріал послідовно.

Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей) → тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися )теза (вихідне положення, що вимагає доведення) аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези) → мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).

Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення матеріалу за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.

Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.

Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:

подолання ритором хвилювання;

установлення контакту зі слухачами;

зацікавлення слухачів, привернення їхньої уваги;

стислий виклад тему виступу.

Для недосвідченого промовця початок виступу – це як стрибок у крижану воду. Перед ним відразу ж постає багато завдань, він опиняється серед широкого загалу, на нього спрямовані погляди присутніх. Треба витримати ці погляди. Не можна показувати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагувати на те, що про нього говорять. Слід зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря й лише після цього почати повільно й спокійно говорити.

Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Мета вступу полягає ще й у тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови й указати на часткові питання, на яких автор збирається зупинитися.

Основа виступу – це схема його основних положень, яка заповнюється деталями.

Ритор може розвивати думки по-різному: пояснювати, описувати, розповідати, доводити. У виступі можна користуватися цими чотирма формами викладу. Найцікавішою формою викладу є розповідь.

Детальніше цю проблему висвітлимо в третьому питанні.

Закінчення виступу складається з двох частин:

узагальнення головних думок;

обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.

Про наближення завершення виступу слухачів треба повідомити. Це загострює їхню увагу – вони захочуть послухати узагальнення й підсумки промови. Промову потрібно закінчувати протягом 2 – 3 хв. Психологи рекомендують приблизно 10 – 12 % загального часу присвятити вступові;
4 –5 % – закінченню, а решту – основній частині. Ніколи не закінчуйте свій виступ словами: «
Оце і все, що я Вам хотів сказати».

Вимоги до оратора

Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один – словесний, інший – це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокійний погляд. Усе це бачать слухачі. Тому перший момент появи оратора є одним з найвідповідальніших. Як же поводитися, виявившись у фокусі уваги присутніх, як установити контакт із аудиторією, підкорити її своїй волі?

Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годинник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невелику паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

почуватися енергійним та впевненим;

поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

бути зосередженим, урівноваженим;

стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слухачів;

оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

вибір літератури;

вивчення обраних джерел;

складання плану;

володіння собою;

орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

самостійно готувати виступ;

зрозуміло й переконливо викладати матеріал;

уміти відповідати на запитання слухачів;

підтримувати контакт з аудиторією;

використовувати різні технічні засоби навчання.

Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ, який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про який піде мова далі.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: «... уміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, на мою думку, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина».

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Ф. Прокопович, М. Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане передусім упливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється уплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Це також емоційно-експресивні засоби, напр., стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання й питальні речення, попарно з’єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, у т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб’єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

порушення мовцем норм літературної мови;

перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів  відповідно до  їх мовних значень. Ця якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки  – вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом – стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити по суті. На це вміння давні греки звертали особливу увагу: «Усе, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок». Багатослів’я деформує процес комунікації, перетворює його в демагогію, у результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно керувати поведінкою аудиторії.

Отже, кожна з названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язковий компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії – на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації й завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння й навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон, як і інші закони риторики, що діють сукупно, чинні для різних видів публічного мовлення.

Таким чином, успішність виголошення публічного виступу залежить від структури доповіді, її змістового наповнення, вдало дібраних прикладів, наочних засобів, що передбачає ретельну підготовку ритора до виступу перед аудиторією.

4. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

У своїй професійній діяльності дипломати, фахівці зовнішньої політики, економісти та юристи, менеджери постійно стикаються з необхідністю виступати публічно. Поширеною формою таких виступів є презентація, тобто виступ перед аудиторією з метою представити ідею, проект, програму тощо; проінформувати про хід виконання або результати проведеної роботи; переконати аудиторію у правильності підходу або позиції, у перевагах запропонованої програми тощо. Поняття презентація вживається у двох значеннях:

Дія, акція (загальновживане значення): показ нового товару, представлення широкому загалу нової інформації (книжки, колекції  мод, кінофільму) як рекламна, популяризуюча акція. Іншими словами, презентація – це демонстраційні матеріали практично для будь-якого публічного виступу – від доповіді керівникові до рекламної акції або лекції перед слухацькою аудиторією.

Проведення презентації як акції може супроводжуватися показом документу-презентації для більшої наочності та демонстрації об’єктів і подій, які не можуть бути в певний час безпосередньо представлені аудиторії. Презентація завжди передбачає живе спілкування в режимі діалогу. На відміну від інших видів реклами, презентація передбачає початкову зацікавленість аудиторії в отриманні інформації та добровільне відвідування місця проведення її.

Презентація надає додаткову можливість швидкого зворотного зв’язку, аналізу статистики, проведення опитувань, анкетування. Правильно організована презентація сприяє суспільному визнанню, підвищенню популярності, зміцненню іміджу компанії, корисним і цікавим знайомствам.

Документ, створений за допомогою комп’ютерної програми PowerPoint. Синонімами терміну «презентація» у цьому розумінні є поняття «комп’ютерна презентація» та «мультимедійна презентація».

Презентація як комп’ютерний  документ являє собою послідовність змінюючих один одного слайдів, тобто електронних сторінок. Демонстрація такого документу може відбуватися на екрані монітору комп’ютера чи на великому екрані за допомогою спеціальних пристроїв – мультимедійного проектора, плазменного екрана, мультимедійного плато, телевізора тощо. Глядачі бачать чергування зображень, на кожному з яких можуть бути текст, фотографії, малюнки, діаграми, графіки, відеофрагменти, і все це може супроводжуватися звуковим оформленням – музикою чи голосовим коментарем диктора. Частіше демонстрація презентації супроводжує доповідь окремої людини.

При демонстрації об’єкти можуть відразу відображатися на слайдах, а можуть з’являтися на них поступово, у певний час, визначений доповідачем для підсилення наочності доповіді та акцентування на особливо важливих моментах її змісту. При потребі доповідач може порушити визначену заздалегідь послідовність демонстрації слайдів і перейти до будь-якого з них у довільному порядку.

У літературі не існує загальновизнаної класифікації презентацій за типом змісту та оформленням. Так, Л. Й. Ястребов пропонує класифікувати презентації за ступенем їх «оживлення» різними  ефектами. Він виокремлює такі групи презентацій:

офіційна презентація – різного роду звіти, доповіді тощо перед серйозною аудиторією, в якій необхідним є строгий дизайн, витриманість, єдиний шаблон оформлення для всіх слайдів, вимагається чітке структурування та розміщення на слайдах усіх тез доповіді;

офіційно-емоційна презентація. Така презентація має на меті передати слухачам деяку офіційну інформацію та надихнути їх, переконати в чомусь. Напр., таку презентацію можна зробити на батьківських та колективних зборах;

«плакати». У цьому випадку презентація складається тільки з ілюстративного матеріалу. На слайдах – тільки ілюстрації з мінімумом підписів, комп’ютер використовується як звичайний слайд-проектор. Уся робота з пояснення змісту покладається на доповідача. Дуже бажаний єдиний шаблон оформлення;

«подвійна дія». На слайдах презентації, крім зображень, використовується текстова інформація. Вона може або пояснювати вміст слайду або його «розширювати»;

інтерактивний семінар створюється для проведення семінару в режимі діалогу з аудиторією. Стають допустимими різноманітні анімації, рухомі малюнки, фотографії, що обертаються, об’єкти навігації, і особливо – варіативні презентації: відповіді слухачів, їх реакції на запитання й твердження передбачають різні варіанти проведення презентації;

електронний роздатковий матеріал. Матеріал презентації має викладатися вичерпно, докладно, оскільки у слухача немає можливості перепитувати доповідача. Додатковий матеріал може міститися в гіперпосиланнях або у спеціальних примітках до слайду. Якщо презентація призначена для самостійної роботи, її інтерфейс, навігація по слайдах, можливості розгалуження повинні бути добре продумані та обґрунтовані;

«інформаційний ролик». Ролик має демонструватися самостійно й незалежно від доповідача, причому автоматично повертатися до його початку. Увесь показ проходить в автоматичному режимі. Презентація містить матеріали інформаційно-рекламного характеру, наочні матеріали, розраховані на швидке сприйняття. Напр., така презентація може використовуватися на виставках. Добре, коли така презентація супроводжується дикторським пояснюючим текстом, що звучить з колонок.

Презентації можна класифікувати і за такими ознаками:

  •  за кількістю медіазасобів: мультимедіа (звуки, зображення, відеофрагменти); текстова (з мінімальним ілюструванням); комбінована;
  •  за призначенням: комерційні (здебільшого рекламного характеру); інформаційні; навчальні тощо.

За об’єктом презентації розрізняють такі її типи:

презентація організації (фірми, акціонерного товариства, корпорації, громадської організації тощо). Мета: створення іміджу фірми серед ділових кіл, створення або відтворення сприятливого образу фірми, реклама імені фірми. За своєю суттю така презентація є частиною рекламної кампанії організації;

презентація товару. Мета: інформування цільового ринку про нову марку, товар або послугу; ознайомлення споживачів з новими можливостями товару, режиму роботи магазину тощо; досягнення віддання переваги марці та ін.;

презентація проекту. Мета: інформування слухачів про проект, визначення зворотної реакції, пошук зацікавлених у підтримці розроблення та реалізації проекту. Під час презентації має бути продана ідея, проект або продукція. Цей вид презентації найбільш вимогливий до форми подання, змісту й підготовки, оскільки передбачає переконання аудиторії в необхідності розроблення або втілення проекту. Слухачами найчастіше є група осіб, які на основі цієї презентації повинні ухвалити рішення щодо розроблення проекту. Часто такий вид презентації водночас є й першим контактом з інвестором. Вимоги: оскільки в більшості випадків термін проведення такої презентації обмежений (максимум
15 хв.), презентатор повинен уміти за декілька хвилин донести до слухачів переваги та відмінні риси своєї ідеї, проекту. Оскільки він не знає аудиторії, він повинен під час презентації розпізнати «невербальні» ознаки реакції слухачів і використовувати пов’язану з цим важливу (цінну) інформацію. Особливі вимоги висуваються до структури презентації та засобів упливу: мова рухів, риторика, жестикуляція та структура допоміжних засобів (слайди, дошки тощо).
Хід презентації: 1) привітання; представлення презентатора; 2) презентація згідно з обраною структурою; 3) запитання та відповіді; 4) висновки; 5) коротка подяка за увагу та прощання; 

презентація результатів (обсягу й змісту виконаних робіт). Мета: представити значущість результатів своєї праці, надати певній вузькій групі осіб звіт, ознайомити з результатами виконаних робіт. Така презентація менш вимоглива до дотримання певних правил підготовки й цілком може бути спонтанною, якщо заздалегідь підготовлено та впорядковано необхідні дані, а презентатор добре знайомий із цим матеріалом. Зазвичай майже всі слухачі презентатору знайомі, але він може впливати на їх склад. Презентація результатів часто є приводом для подальших замовлень. Вимоги: упевнений виступ і знання проекту/проектів, на яких базується доповідь, уміння маніпулювати засобами інформування. Доцільно перейти до дискусії й провести її. Допоміжні засоби: проектор, дошка, підручні засоби. Хід презентації: 1) привітання; 2) формулювання мети презентації, представлення перебігу та тривалості її; 3) формулювання мети проекту (так, як це визначено у проекті); 4) доповідь згідно з основною структурою; 5) перехід до дискусії через постановку запитань; 6) ведення дискусії; 7) підбиття підсумків дискусії; 8) оголошення подальшого перебігу подій; 9) подяка за увагу та прощання. Тривалість – мінімум 30 хв., максимум – 60 хв. плюс час на дискусію; 

презентація плану майбутніх робіт. Цей вид презентації аналогічний попередньому, але об’єктом тут є майбутні роботи організації або особи. Її метою може бути: інформування певного кола осіб про намічені роботи, їх опис для піддання об’єкта презентації критичному аналізу та зміні.

За метою та масштабами проведення виділяють такі типи презентацій: брифінг; ексклюзив; конференція; шоу.

Презентація-брифінг. Мета: представлення нововведень компанії. Проводиться середніми й великими компаніями (банками, операторами зв’язку, туроператорами, рекламними агентствами тощо) для інформування постійних клієнтів про зміни в діяльності компанії.

Цей вид презентації збирає тільки професіоналів у певній сфері і, звичайно, не підлягає розголосу у пресі. Це дійовий і доступний вид реклами, що підвищує імідж, зв’язки з партнерами, створює образ стабільної компанії. Найчастіше презентація проводиться в конференц-залі з подальшим фуршетом у банкетному залі. Роздається друкована інформація про новинки, звіти компанії за минулий період часу, доречними можуть бути пам’ятні подарунки. Щоб відбулася тепла дружня дискусія, має бути запрошено не більше 25 осіб.

Презентація-ексклюзив. Мета: залучення нових клієнтів. Зазвичай проводиться невеликими фірмами вузької спеціалізації, які точно знають свою клієнтуру. Компанія запрошує незначну кількість потенційних споживачів до себе для демонстрації можливостей фірми, переваг і вигоди співпраці з нею. Як правило, проводиться випробування товарів або надаються безкоштовні послуги.

Цей вид презентації доцільно провести компаніям, що пропонують на ринок товари або послуги постійного попиту. Для організацій, що займаються ремонтними роботами, консультуванням, іншими видами послуг, такий вид презентації є недоцільним. Ефективніше застосовувати інформаційну рекламу в засобах масової інформації.

Презентація-конференція. Мета: привернення уваги громадськості та фахівців до нових компаній і товарів. Проводиться за здійснення стратегії просування компанії на новий ринок або виведення нового товару на існуючий ринок (автомобілі, комп’ютерна та оргтехніка, косметика та парфумерія, товари народного споживання). Така презентація під силу тільки великим компаніям, оскільки передбачає великі витрати.

Запрошуються представники різних засобів масової інформації, потенційні клієнти, постійні партнери. Аудиторія може досягати 300 осіб. Захід проводиться у великому конференц-залі з подальшим фуршетом. Презентатор, яким може бути голова компанії або відомий телевізійний ведучий, розповідає про історію створення й розвиток компанії, розроблення ідеї нового товару, його переваги та унікальні якості. У процесі презентації демонструють рекламні фільми, слайди, товари-новинки. Запрошують авторитетних осіб і одного – двох артистів для виступу й випробування представленого товару. Часто серед гостей проводять лотерею з розігруванням товарів, що представляються. Іноді така презентація набуває вигляду семінару з виступом фахівців. Обов’язковими є прес-релізи, буклети, проспекти, бажана дрібна сувенірна продукція.

Презентація-шоу. Мета: підвищення престижу та підтримка іміджу компанії. Такий вид презентації проводять великі компанії, святкуючи ювілеї, особливі досягнення, представляючи наукомісткі високотехнологічні товари, тим самим зміцнюючи прихильність споживачів до їх компанії. Часто такі презентації намагаються приурочити до традиційних або національних свят, ушановуючи водночас і компанію, і клієнтів, чим здобувають загальне визнання й прихильність публіки.

Презентація-шоу – капіталомісткий захід, оскільки передбачає багато гостей (від 500 до 1000 осіб – реальних і потенційних споживачів), велику концертну програму за участю зірок естради, театру й кіно. При цьому сценарій необхідно скласти так, щоб увага акцентувалася на винуватцеві свята, а не на артистах. Скрізь має бути символіка фірми, транслювання та демонстрування іміджевої реклами компанії. Звичайно, під час таких акцій підбиваються підсумки річних конкурсів, розігруються призи серед найбільших партнерів організації, нагороджуються кращі працівники компанії, керівництво фірми виступає з короткою доповіддю про досягнення компанії, плани на майбутнє. Сценарій має включати поздоровлення артистів і гостей на адресу організаторів презентації, залучення присутніх до імпровізованих розіграшів і конкурсів.

Основним результатом презентації-шоу має бути підвищення уваги громадськості до компанії, чому сприяє так званий «галас» навколо фірми, який підтримується певний час засобами масової інформації. Тому величезна частина витрат, крім витрат на концертну програму і пригощання, припадає на оплату послуг мас-медіа. Звичайно, це питання вирішується за допомогою створення медіа-поля й залучення інформаційних спонсорів. Так, телебачення надає ефірний час для анонсування презентації, а за це дістає право на трансляцію відеоверсії концерту, можливість розміщення логотипу компанії TV у концертному залі та в усіх інших засобах, що підтримують акцію (на радіоканалах, у пресі, зовнішній рекламі, запрошеннях).

Техніка презентації – важлива комунікативна навичка, якої треба спеціально навчатись. Це вимагає не тільки знання мови, але й уміння правильно відібрати, обробити та подати інформацію, адаптувати її до конкретної аудиторії, ураховуючи її професійні, демографічні, соціальні, ґендерні, етнічні, релігійні й культурні особливості та можливі міжкультурні розбіжності у сприйнятті інформації.

Можна виокремити певні складові успішної презентації (див. табл. 5) Про деякі з них (мета та масштаб, об’єкт та медіазасоби презентації) ішлося вище.

Зміст – це інформація, яку виступаючі відбирають для донесення до аудиторії. Аналізуючи зміст виступу, необхідно врахувати три фактори: вибір теми виступу (залежно від рівня професійної компетентності); відповідність інформації потребам та інтересам більшості аудиторії; обсяг інформації; точність інформації.

Структура презентації – це організація відібраної інформації в єдиний, логічно зв’язаний текст. Уміло структурована презентація характеризується виразними початком, серединою та завершенням, а також чітко окресленим переходом до кожної наступної частини виступу.

Спосіб подачі (манера виступу) – це індивідуальні прийоми, що використовують виступаючі, щоб досягти запланованого впливу на відповідну аудиторію. Вирішальними факторами успіху тут є невербальна комунікація та наочні засоби.

Вербальні засоби (мовні). Мова презентації передбачає передусім дотримання норм, прийнятих у культурі мови, якою здійснюється презентація. З культурою мови пов’язують уміння правильно говорити та писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Мовні норми (нагадуємо) – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими в певний час. Норми бувають лексичні (розрізнення семантичних значень слів, закономірності лексичної сполучуваності), граматичні (вибір правильної морфологічної й синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, у відповідній ситуації спілкування), орфоепічні (сукупність правил літературної вимови) та інші. До культури мови відноситься також загальноприйнятий мовний етикет, тобто система стійких мовних формул спілкування,  притаманних конкретній мові: звертання (пані; пане; панно; добродію; добродійко; друже; приятелю); вітання (Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добрий вечір! Добривечір! Здрастуйте!); побажання (будьте щасливі; щасливої дороги; успіхів тобі (Вам); зичу радості (успіхів, гараздів); прощання (Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатися!); подяки (Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу подяку!); прохання (будь ласка; будьте ласкаві; будьте люб’язні; прошу Вас; чи можу я попрохати Вас; чи можу я звернутися до Вас із проханням; не відмовте, будь ласка); згоди, підтвердження (згоден; я не заперечую; домовилися; Ви маєте рацію; це справді так; ми в цьому впевнені; з приємністю (із задоволенням); заперечення, відмови (ні, це не так; нас це не влаштовує; це не точно; Ви помиляєтеся; дякую, я не можу; про це не може бути й мови) тощо.

Успіх презентації залежить від того, наскільки правильно та адекватно виступаючі вживають лексико-граматичні й синтаксичні одиниці, стилістичні засоби, а також форми мовного етикету, властиві усному діловому мовленню.

Конкретні рекомендації щодо мови презентації можна сформулювати як набір наступних правил:

Дотримуйтесь норм усного мовлення, не переобтяжуючи свій виступ складними граматичними та синтаксичними конструкціями, характерними для писемного спілкування.

Уживайте прості короткі речення, уникаючи складнопідрядних, особливо з декількома підрядними. Довгі складні речення переключають увагу аудиторії на форму висловлення, заважаючи розумінню його смислового змісту.

Віддавайте перевагу активним дієслівним формам та особовим реченням, частіше вживайте особові займенники першої особи однини та множини.

Активно вживайте логічні та хронологічні маркери тексту, які допомагають аудиторії слідкувати за його логіко-семантичною структурою й смисловою схемою та сприяють концентрації уваги.

Зважайте на те, що виступають промовці переважно перед аудиторією, яка складається з представників різних культур. Тому вживайте нормативну та нейтрально забарвлену лексику, уникаючи кліше, жаргону, сленгу та ідіом, за винятком тих випадків, коли ви абсолютно певні, що більшість аудиторії їх зрозуміє.

Уживайте конкретну, а не абстрактну лексику, не зловживайте вузькогалузевими термінами та професіоналізмами, оскільки аудиторія, як правило, складається з фахівців, які працюють у різних галузях виробничої, наукової сфер.

Уникайте абревіатур, якщо ви не впевнені, що вони зрозумілі більшості присутнім в аудиторії.

Періодично користуйтеся таким стилістичним прийомом, як повтор, який є ефективним засобом ритмічного оформлення висловлення.

Періодично звертайтеся до аудиторії з риторичними питаннями, а також частіше вживайте особові займенники ви, ми, нас. Це допомагає утримати увагу аудиторії та створює атмосферу особистого залучення кожного з присутніх до питань, що розглядаються.

Будьте обережні, включаючи анекдоти, цитати, а також наводячи конкретні приклади для ілюстрації фактів або думок, тому що міжкультурні розбіжності, які неминуче присутні у міжнародній аудиторії, можуть призвести до непорозумінь у сприйманні такої інформації і навіть до конфліктних ситуацій.

Не слід зловживати образними засобами мови – метафорами, порівняннями, прислів’ями, приказками тощо.

Складовими невербальної комунікації є візуальний контакт, жести, експресія обличчя, міміка та пантоміміка, рухи тіла, загальний зовнішній вигляд, на яких ми зупинялися під час висвітлення попередньої теми, а також вимова, інтонація та модуляція голосу, темп мовлення, паузи.

Спеціально розглянемо комплекс акустичних засобів – голос, інтонацію та вимову, які мають безпосереднє відношення до характеристик мовлення.

Характеристики голосу. Доведено, що промовці, які вміють регулювати та слушно змінювати діапазон, висоту голосу, темп мовлення й інтонаційні моделі, уникаючи одноманітності звучання, сприймаються аудиторією як кращі знавці своєї справи. Для того, щоб уникнути однотонності звучання, промовець повинен добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадані звороти, у результаті чого його мовлення набуватиме оригінальних ознак. Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією називають зміну тональності, сили, ритму, звучності голосу.

Під інтонацією розуміють сукупність фонетичних засобів, які служать для вираження синтаксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення. Головними компонентами інтонації є мелодика, фразовий наголос, паузи, ритм, тембр і темп.

Мелодика – підвищення та зниження основного тону голосу, що служить засобом оформлення думок і почуттів, тобто вона виконує комунікативну та емоційну функції. Комунікативна функція мелодики виявляється в тому, що вона служить засобом розрізнення й опізнавання різноманітних синтаксичних структур (речень за метою висловлювання, вставних конструкцій, відокремлених членів речення тощо).  Емоційна функція мелодики виявляється в тому, що вона передає стан мовця (схвильований, спокійний, веселий), а також ставлення мовця до повідомлюваного. В україністиці основними типами мелодики вважаються три: завершеності (у розповідних реченнях мелодика знижується наприкінці речення), незавершеності (протягом усього речення, і особливо в кінці, тримається на майже однаковому рівні), питальна (наприкінці речення мелодика різко піднімається вгору й досягає найвищого рівня).

Фразовий наголос – наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази.

Пауза – більш або менш тривала зупинка в мовному потоці. Найбільші паузи виступають у кінці речень (//), менші (/) – у кінці частин складного речення, а також у середині речення між відрізками фрази. Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками.

Ритм мовлення – визначається чергуванням наголошених і ненаголошених, довгих і коротких складів.

Тембр мовлення – звукові модуляції, які надають мовленню тих чи інших емоційно-експресивних відтінків (тембр «лагідний», «веселий», «загрозливий»).

Темп мовлення – швидкість або повільність протікання мовлення в часі і тривалість пауз між мовними відрізками.

Вимова заслуговує на окрему увагу. Нечітка вимова заважає сприйняттю інформації. Як ми вже наголошували, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис.

Наочні засоби. Ефективність наочних засобів залежить від того, наскільки вдало вони підтримують і підсилюють те, що говорять виступаючі. Головне – пам’ятати, що наочні засоби мають полегшувати сприйняття інформації та робити її більш привабливою. Надмірне захоплення наочністю може посунути особистість виступаючого (виступаючої) на другий план. Перенасичення наочних засобів технічною інформацією, статистичними даними та фактами, як правило, утомлює аудиторію. При цьому втрачається інтерес до змісту презентації, унаслідок чого порушується контакт виступаючих з аудиторією. Але ж саме цей контакт є головною передумовою успіху виступу.

Таким чином, урахування всіх складових презентації, уміння володіти голосом, дотримуватися норм літературної вимови забезпечують успішність презентації.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Після того, як розроблено задум публічного виступу, починається наступний етап діяльності – «запуск» задуму в аудиторію. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший рівень вивчення аудиторії, спрямований на розкриття «зовнішньої оболонки» людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіта, професія, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворилися на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно. До них можна віднести такі: мотиви поведінки; потреби; ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає; рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:

морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;

емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси «скороминучість» цього мотиву);

інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього отримаю?). Можна виокремити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);

професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення внеску в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більший внесок я зроблю у розвиток суспільства, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що всі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, – це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта;

угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, приймає погляди іншого, так само легко від них відмовляється й захоплюється поглядами третього і т.п. Такий тип реакції зумовлений відсутністю в суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні в суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий;

конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого. Конфліктна реакція існує у двох формах: відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів); прихований конфлікт (суб’єкт вочевидь не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття поглядів суб’єкта(ів);

конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. В інтерпретації Г. М. Сагач, «розуміння» означає адекватну передачу першоджерела (книги, погляду людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої в соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі:

«Про що» (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має приблизне уявлення про предмет, бачить його лише в найзагальніших рисах). Передусім це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет у цілому.

«Про що + що» (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).

«Про що + що + як» (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку –  роздуми).

«Про що + що + як + навіщо» (знаходячись на цьому рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: «Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де й коли я можу використати ці знання?». Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверхневими за своїми характеристиками, тому саме на цих рівнях найбільш імовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який спрямований на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування). Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються у процесі безпосереднього спілкування.

Виокремлені нами ознаки аудиторії стосуються процесу планування й виголошення промови, однак важливо знати й про культуру сприймання публічного виступу, підтримки зв’язку з аудиторією за допомогою питань. Саме до цих аспектів і звернемося далі.

Сприйняття публічного виступу передбачає активну позицію слухачів, зокрема уміння ставити питання.

Залежно від наявності чи відсутності в канві самого запитання наявних відповідей, запитання розмежовують на відкриті та закриті. Різницю між ними легко відчути, якщо порівняти такі два формулювання запитань: «На вашу думку, яка завтра буде погода?» і «На вашу думку, завтра буде дощ чи ні?». Перше запитання дає можливість відкритої відповіді, друге наче «закрите» варіантами, які можуть бути вибрані. У цьому випадку альтернативними є  відповіді дві: «так» і «ні». Але їх може бути три (напр., у запитанні «Як ви вважаєте, шахи – наука, спорт чи мистецтво?» чи навіть більше, причому не лише коротких, а й розгорнутих).

За змістом запитання можна поділити так: запитання про факти, запитання про знання, запитання про думки. Цю градацію слід проводити для того, щоб згодом розрізняти інформацію, яку одержано з відповідей на запитання різних типів, і по-різному реагувати на ці відповіді. Повідомлення про факти можна й потрібно перевіряти, знання співбесідника слід оцінювати за їх повнотою, а думку лише враховувати. Недоречно, напр., на відповідь щодо висловлювання людиною своєї думки говорити «я вам не вірю». Якщо ви хочете переконати співбесідника, потрібно розібратися, на яких знаннях і фактах базуються погляди вашого опонента.

Доречно згадати про деякі інші види запитань.

Риторичні запитання – такі, що не потребують відповіді (на них ми вже наголошували). Вони не спрямовані на одержання інформації з тієї чи тієї теми, а виконують роль акценту, іноді заклику («Чи можемо ми миритися з таким становищем?», «Хіба це справедливо?» тощо). Іноді такі запитання допомагають віднайти слабкі місця в аргументації чи знаннях опонентів. Запитання для обдумування наштовхують співбесідника детально проаналізувати й прокоментувати всю раніше одержану інформацію, ще раз осягнути якісь складні аспекти теми, що обговорюється. Модель побудови таких запитань: «Чи правильно я зрозумів ваші слова про те, що...», «Чи зумів я достатньо показати Вам...» тощо. Уміло сформульовані запитання не тільки сприяють поліпшенню взаєморозуміння, але й дають співбесідникові можливість внести корективи до викладених раніше поглядів (позиції), причому зробити це в психологічно комфортних умовах, «не втрачаючи обличчя».

Є кілька правил формування запитань:

  •  оптимальна лаконічність у викладі думок;
  •  відмова від уживання слів з подвійним значенням та фраз, які можна неправильно тлумачити.

У запитання потрібно вводити слова «чому», «для чого», «як», «яким чином», «коли», «де», «звідки» тощо. Це змусить співрозмовника відповідати широко, а не обмежуватися лаконічними «так» або «ні».

Інша ознака культури сприйняття публічного виступу, поряд з умінням ставити запитання, – уміння слухати.

Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять слуханню, 32 % – мовленню, 15 % – читанню і 11% – писанню. Тобто людина в повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.

Слухання – вид комунікативної діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації.

Будучи інтенціональним процесом, слухання не може відбуватися автоматично. Тобто семантикою дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес сприйняття, тобто «пасивно сприймати слухом».

Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, запам’ятовування.

Сприйняття слухом. Це перший етап слухання, фізіологічний процес відбору звукових подразників. У його межах виокремлюють декілька аспектів діяльності слухача (адресата):

адресат виокремлює звуки мовлення зі сфери фізичних звуків узагалі, тобто зі звукового «тла»;

розрізняє звуки (наприклад, б – п);

у сукупності звуків упізнає слова, речення тощо;

розпізнає значення слів, повідомлень.

Швидкість людського мовлення становить приблизно 100 – 150 слів  
на  хв. Водночас людина здатна сприйняти й зрозуміти до 400 – 500 слів на хв., тобто потенціал сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення.

Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка сприймає звуки селективно (від лат. вибраний, дібраний). Явище підбору потрібних звукових, зорових тощо сигналів – це селективна увага. Вона активно використовується учасниками спілкування тоді, напр., коли кілька осіб говорять одночасно.

Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (усе, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Усе, що перебуває поза мінімальним порогом, як правило, не сприймається й не інтерпретується. Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття, тим менша увага до самого процесу комунікації й відповідно менший обсяг сприйняття інформації. На наступному етапі
слухання
розумінні (інтерпритації) – ми вже зупинялися.

Запам’ятовування. Це процес зберігання інформації для пізнішого її використання. Буває короткотривалим (оперативним) і довготривалим. Короткотривале запам’ятовування дає змогу учасникам орієнтуватися у плині комунікації, пам’ятати попередні репліки, аргументи, цифри, факти тощо. Довготривале – сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з людьми, збереженню в пам’яті важливих подій, слів, учинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам’ятовує лише 50 %, через вісім годин – 35 %, за два місяці – ледве 25 %. Ці 25 і називають осадовою інформацією.

Типи слухання. Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування. З огляду на це виділяють чотири його типи:

Слухання заради задоволення: слухання музики, трансляцій спортивних матчів, вистав тощо; розмови на дружніх вечірках, товариські дискусії. Інтелектуальна або ж інша користь від такого слухання є не запланованою.

Уважне, вдумливе слухання: слухання лекцій, новин по радіо, інструкцій з певних проблем тощо. Мета такого слухання – розуміння й запам’ятовування. У разі безпосередньої інтеракції важливою умовою є партнерська, симетрична комунікація.

Критичне слухання: наявне в разі невпевненості в достовірності інформації, її тенденційності й однобічності; критично слухають людину, погляди якої відверто неприйнятні тощо.

Емфатичне (з англ. співчуття, співпереживання) слухання: має місце в тому разі, коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця і його слова сприймає крізь призму його (мовця) досвіду, почуттів тощо; сприяє дружнім стосункам між людьми, робить слухача «гросмейстером» спілкування.

Як бачимо, під час виголошення публічного виступу реципієнт сприймає слухом мовні знаки, зіставляє відрізки мовлення, щоб зрозуміти загальний задум оратора. При цьому слухач може бути уважним чи неуважним (це зумовлено передусім соціально-психологічними, індивідуально-особистісними ознаками аудиторії), застосовувати такі типи слухання, як вдумливе чи критичне, чи поєднувати їх. Якщо публічний виступ яскравий, оригінальний, співзвучний з думками аудиторії, то він запам’ятається надовго.

Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є породження й сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими, інтенціональними й передбачають один одного. Результатом породження адресантом мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття – інтерпретація їх адресатом.


Лекція 6. Культура усного фахового спілкування

План

  1.  Особливості усного спілкування. Способи впливу на людей під час безпосереднього спілкування
  2.  Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види бесід
  3.  Стратегії поведінки під час ділової бесіди. Співбесіда з роботодавцем
  4.  Етикет телефонної розмови

Література

Основна

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник /
Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.  – (Альма-матер).

Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні : модульний курс [Текст] : навч. посіб.  / В. І. Мозговий. – К. : Центр навч. літ., 2006. – 592 с.

Хміль Ф. І. Ділове спілкування [Текст] : навч. посіб. / Ф. І. Хміль – К. : Академвидав, 2004. –  278 с. – (Серія «Альма-матер»).

1. Особливості усного спілкування. Способи впливу на людей під час безпосереднього спілкування

Як відомо, мова існує у двох формах – усній і писемній. Первинним щодо виникнення, безумовно, було усне мовлення.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Їй притаманна більша свобода вибору мовних конструкцій, стилістичних фігур, інша структурно-граматична організація (неповні, короткі речення, нешаблонність висловів, багатство лексики тощо).

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Ця форма літературної мови дає змогу обдумати й поступово зафіксувати думки, які можна переміщувати в просторі та зберігати в часі. Писемна форма є більш стандартизованою, ніж усна, насичена штампованими компонентами, характеризується складними та стилістично відшліфованими синтаксичними конструкціями. Для ділового мовлення писемна форма є пріоритетною, оскільки окремі жанри офіційно-ділового стилю функціонують тільки на папері (накази, протоколи, акти, заяви, резюме, посвідчення, доручення, розписки, службові записки, листи, накладні тощо).

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості й розрізняються за такими ознаками:

За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вторинна, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно (згадайте модель відтворення тексту).

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки), а писемна – тільки зором.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації. Писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому й науковому стилях, неприпустимі, бо в сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання й текст (а не слова чи речення), об’єднуючись із виражальними засобами, надають інформацію при спілкуванні. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування враховує комунікативну ситуацію, у ньому викладається позиція мовця, який враховує знання про можливу реакцію співбесідника. Зазвичай ми говоримо не розрізненими словами й не окремими фразами, а розгорнутими висловлюваннями. Усне мовлення здебільшого спонтанне, тобто безпосереднє, непідготовлене.

За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення різняться ситуаціями, у яких можливе їх функціонування. Усна форма мовлення:

існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть театральні чи екзаменаційні монологи – це ситуативно зумовлений діалог з глядачем чи викладачем);

завжди ситуативна, часто непідготовлена, спонтанна, обмежена в часі і просторі, не піддається дублюванню й відтворенню;

революційна;

недбалість у граматичному й стильовому оформленні.

Писемна форма мовлення:

монологічна;

при реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфування думки, попередньо продуманої структури речень, абзацу і т.д. Регламентована, переконлива, послідовна й має практично необмежені можливості щодо збереження інформації в часі й розповсюдження у просторі;

консервативна (усталеність правил);

дотримання існуючих норм граматики, орфографії і пунктуації, стилістики.

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної та монологічної форми. Будь-який виступ перед аудиторією обов’язково спирається на певну мету – поінформувати, отримати інформацію, переконати або створити певний настрій у слухачів. Комунікація здійснюється різними засобами, найголовнішими серед яких є мовні. З їхньою допомогою комуніканти упливають один на одного. Такі аспекти називають прагматичними. Прагматичні аспекти спілкування – аспекти, пов’язані із впливом суб’єктів один на одного за допомогою мовних засобів (коду).

Прагматичні аспекти спілкування залежать від участі у спілкуванні комунікантів і стосунків, які між ними склалися.

Аспекти спілкування, пов’язані з адресантом. Адресант тримає у своїх руках увесь процес комунікації – виникнення, початок, тривання, завершення комунікації, схеми взаємодії з адресатом, тематику спілкування тощо. З адресантом пов’язані такі аспекти спілкування:

відкрита і прихована мета висловлювання, яка є «енергетичним» стрижнем побудови конкретних текстів;

мовленнєва стратегія й тактика, типи мовленнєвої поведінки, які залежать від мети висловлювання;

правила розмови, які залежать від принципів співробітництва;

установки мовця (прагматичні значення висловлювання): непрямі смисли, натяки, інакомовлення тощо. Залежать від вибору мовцем способу ведення конкретної інтеракції з конкретним адресатом;

референція мовця, тобто віднесення мовних висловів до предметів дійсності, яке випливає з намірів мовця. Це віднесення може бути прямим, опосередкованим, вторинним (переносні значення засобів мовного коду);

прагматичні пресупозиції (оцінка мовцем спільного фонду знань, конкретної інформованості, інтересів, думок, поглядів, психологічного стану, особливостей характеру й здатностей розуміння адресата);

ставлення мовця до того, що він повідомляє: оцінка змісту висловлювання (його істинність чи неістинність, іронія, несерйозність); уведення у фокус інтересів однієї з тих осіб, про яких мовець говорить (емпатія); організація висловлювання відповідно до того, на чому в повідомленні акцентується.

Отже, адресант задає основні «координати» спілкування, значною мірою «веде» процес комунікації.

Аспекти спілкування, пов’язані з адресатом. Адресат – це не пасивний споживач інформації, а активна особистість. Комунікативні стратегії адресанта залежать від особи адресата, його готовності чи неготовності саме до запропонованого адресантом типу, напряму, тональності спілкування. З адресатом пов’язані такі аспекти:

інтерпретація мовлення, зокрема правила виведення непрямих і прихованих смислів із прямого значення висловлювання;

уплив висловлювання на адресата (готовність/неготовність, спроможність/неспроможність адресата до сприйняття саме такого типу висловлювання, інтерпретування тексту);

тип мовленнєвого реагування на отриманий стимул (напр., ухиляння від прямої відповіді на запитання).

Отже, успішність/неуспішність комунікативного акту, спілкування загалом великою мірою залежить від особи адресата, його фізичних, психологічних станів тощо.

Аспекти спілкування, пов’язані зі стосунками комунікантів. Учасники комунікації – особи з різним внутрішнім світом, різними соціальними ролями, а тому успіх спілкування, структуру комунікативного акту значною мірою визначають комунікативні стосунки. Н. Арутюнова зазначає, що від стосунків комунікантів залежать:

форми мовленнєвого спілкування (інформативний діалог, дружня бесіда, суперечка тощо);

соціально-етикетний бік мовлення (форми звертання, стиль спілкування);

участь комунікантів у певних мовленнєвих актах (напр., прохання й наказ свідчать про різні соціальні ролі учасників).

Аспекти спілкування, пов’язані із ситуацією спілкування. Ситуація спілкування (час, місце, умови тощо) істотно впливають на процес комунікації. Зокрема від них залежить:

інтерпретація учасниками спілкування дейктичних (вказувальних) знаків, які вживаються в повідомленні («тут», «тепер», «цей» тощо);

уплив мовленнєвої ситуації на тематику й форми комунікації (порівняйте типові теми й форми розмов у гостях, на бенкетах, у лікарнях, у приймальнях юристів тощо).

Отже, усі компоненти комунікативного акту різною мірою впливають на перебіг спілкування. У кожному конкретному випадку міжособистісної інтеракції на передній план виступає найголовніший у цій ситуації чинник комунікативного акту. Проте існують конкретні способи впливу мовців під час безпосереднього спілкування. Це відбувається тоді,  коли ми прагнемо спровокувати поведінку мовця в потрібному нам напрямі, знайти в системі її діяльності слабкі місця, визначити фактори, що керують нею, і намагаємося змінити їх. Отже, будь-який уплив здійснюється для формування, закріплення або зміни установок, поглядів, взаємин, почуттів, дій тощо. Психологічні механізми різних за природою видів упливу не однакові. Кожний з них специфічний і застосовується за певних умов.

До групи психологічних способів упливу на людей належать навіювання, наслідування, психічне зараження і т. ін. Це механізми, які діють насамперед на несвідоме. Існує ще такий важливий спосіб упливу, як переконання. На відміну від попередніх його використовують тоді, коли хочуть уплинути на свідомість людини. Якщо дія трьох перших механізмів пов’язана переважно з некритичним ставленням людей до інформації, поведінки, емоцій тих, хто діє на них, то переконання передбачає логічне мислення, критичний аналіз цих сигналів.

Переконання – це спосіб упливу, коли людина звертається до свідомості, почуттів і досвіду іншої людини з тим, щоб сформувати в неї нові установки. Переконання впливає не тільки на розум, а й на почуття, якщо звернення до інших супроводжується емоціями. Отже, переконання – це такий уплив однієї людини на іншу або на групу людей, який діє на раціональне та емоційне в їхній єдності, формує нові погляди, відносини, що відповідають вимогам суспільства.

Переконання не дасть належного результату, якщо його підмінимо моралізуванням. Тому краще не вживати слів типу «мусиш», «зобов’язаний», «як не соромно» та ін. Така форма сприймається як формальна й до неї ставляться іронічно, а то й з презирством.

Переконувати словом – це велике мистецтво, яке потребує знань психології людей, законів етики й логіки. Саме про це писав відомий учений Блез Паскаль: «Кожний знає, що поняття потрапляють у душу двома шляхами: через розум і волю. Шлях розуму найбільш природний, оскільки не можна погоджуватися ні з чим, окрім доведених істин. Проте найбільш звичним є шлях волі… Це шлях низький…, через це всі проти нього».

Мистецтво переконувати полягає як у тому, щоб бути приємним, так і в тому, щоб логічно обґрунтовувати свою позицію й перекодувати мислення в мовлення. Наведемо приклад переконання, яке ґрунтується на законах логіки й спрямоване до розуму людини, яку хочуть переконати. В Ермітажі є картина Рембрандта «Поклоніння волхвам». Тривалий час її вважали копією. Потім спеціалісти змогли довести, що це оригінал, аргументуючи свою думку так: якщо на нижніх прошарках картини є пошуки композиції, то така картина, як відомо, є оригіналом; на картині Рембрандта в Ермітажі з допомогою рентгенівської установки знайшли пошуки композиції; звідси дійшли висновку: ця картина – оригінал. Такі аргументи впливають на розум людини й тому стають ефективними.

Проте якщо людина не хоче, щоб її переконали, тут не допоможуть ні логіка, ні аргументація. Не можна також досягти бажаного результату, якщо той, хто переконує, поводиться зверхньо або поблажливо, прагне самоствердитися, дійти до фіналу «перемога – поразка». А тому, аби переконати іншого, спочатку слід досягти того, щоб людина захотіла вислухати уважно й осмислено запропоновані їй докази. Для цього треба виокремити те спільне, що об’єднує людей, і встановити психологічний контакт. Потім доцільно разом проаналізувати всі аргументи обох співрозмовників і дійти спільного висновку, згоди. Тоді переконуючий уплив на людину не буде нав’язаним, а відповідатиме її думкам, поглядам, почуттям.

Навіювання – це психологічний уплив однієї людини па іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання висловлених думок. У нашій країні значення навіювання тривалий час недооцінювалося. Його називали буржуазним засобом упливу на людей. Насправді ж навіювання посідає дуже важливе місце в нашому житті, воно є механізмом, який дає змогу вплинути на несвідоме: установки, емоційні реакції, очікування тощо.

Під час навіювання не досягається згода, а лише забезпечується прийняття інформації, що містить готовий висновок. Використовуючи інформацію, людина, на яку впливають, має сама дійти необхідного висновку.

Виокремлюють такі види навіювання на людину:

  •  коли вона перебуває в активному стані;
  •  під гіпнозом;
  •  під час сну.

Першим і основним є, звичайно, навіювання в активному стані.

Навіювання може бути навмисним. Це цілеспрямований і свідомо організований психологічний уплив, коли сугестор (тобто той, хто користується цим способом) знає, кому та що він хоче навіяти й відповідно до цього добирає прийоми впливу. Бажано, щоб сугестор був людиною авторитетною, тоді йому довірятимуть. Виокремлюють також навіювання ненавмисне, коли сугестор не ставить перед собою спеціальної мети, проте своїми словами та діями навіює іншому саме той стан, який би спонукав того до відповідної дії.

За змістом упливу та кінцевим результатом навіювання буває позитивним і негативним, етичним і неетичним; за засобами впливу – прямим і непрямим.

При прямому навіюванні сугестор закликає до певної дії. Вона передається як наказ, указівка, розпорядження й заборона (напр.: «Усім бути завтра о
9  годині на роботі
», «Цей блок включати не будемо» та ін.). При непрямому навіюванні сугестор не говорить прямо про свою мету, проте виказує своє ставлення до предмета. Непряме навіювання розраховане на некритичне сприймання інформації, але для цього використовуються не наказові, а оповідні форми. Мета досягається за рахунок того, що викликаються сильні емоційні реакції. Основними формами навіювання є натяк, схвалення, засудження (напр.: «Наші сусіди вже закінчили оранку» або «У нас механік ніколи не перевіряє верстати» і т. ін.).

Одним із видів навіювання є самонавіювання. Це свідоме саморегулювання, навіювання самому собі уявлень, почуттів, емоцій. У цьому процесі людина сама створює модель стану або дій і уводить її у свою психіку. Моделі самонавіювання, на думку відомого психіатра В. Леві, «уводяться в пам’ять, переходять з короткочасної пам’яті в довготривалу, із свідомості в підсвідомість і, врешті-решт, автоматично, мимоволі починають упливати на самовідчуття й поведінку».

Згідно з методикою самонавіювання, по-перше, треба виявити недолік, якого людина хоче позбавитися, а по-друге, – розробити формулу самонавіювання. Формули мають бути спрямовані на себе. Створювати їх слід від імені першої особи. Вони повинні бути не дуже розгорнутими, стверджуючими і складатись із дієслів, що мають найвпливовішу силу (напр.: «Я буду дотримуватися цього плану», «Я прокинусь о 7 годині», «Я закінчу розпочату роботу сьогодні»).

Психічне зараження – спосіб психологічного впливу, що відомий із сивої давнини. На відміну від навіювання та переконання, які часто застосовуються в міжособистісних взаєминах, у разі взаємодії з організованою групою психічне зараження яскраво проявляється як засіб упливу у групах малознайомих людей (це спостерігається під час релігійного екстазу, паніки і т. ін.). Свідомі характеристики, що існують майже в однаковій мірі в більшості індивідів, зникають у таких умовах і замінюються несвідомими. Цим, мабуть, пояснюється, чому в натовпі не спостерігаються дії, які потребують цілеспрямованого логічного мислення, і чому тут люди спілкуються на низькому рівні.

При психічному зараженні процес передавання емоційного стану відбувається від одного індивіда до іншого на несвідомому рівні. Унаслідок такого впливу індивід швидко переймається психічним станом інших людей. При цьому багаторазово підсилюється емоційний уплив за рахунок його «відбиття» від багатьох людей. У таких ситуаціях індивіди несвідомо йдуть за іншими, наслідуючи їхню поведінку.

Найбільшому психічному зараженню піддаються люди в натовпі. Це може бути сукупність індивідів, які утворюють численну аморфну групу, члени якої водночас взаємопов’язані якимось спільним і на певний час постійним інтересом. Вони стають некритичними, імпульсивними. Почуття відповідальності, яке, звичайно, стримує окремих індивідів, у натовпі зникає. Люди починають мислити образами й готові діяти під упливом гасел, закликів визнаних ними лідерів. Олександр Мень писав: «Маса – некритична. Вона підвладна емоціям, її легко можна повернути в потрібний бік, маніпулювати у вигідному напрямі. Одразу перед нами постає євангельський образ натовпу, який спочатку на честь Ісуса Христа кричав «Осанна!», а через кілька днів –  «Розіпни його!».

Зазначені особливості включають механізми психічного зараження та навіювання. Натовп треба стримувати від негативних дій, використовуючи ці самі механізми. Оскільки в натовпі народжуються бурхливі емоції, уплинути на них можна сильними засобами: перебільшувати, стверджувати, навіювати, заражати, повторювати. Люди в натовпі не чують аргументів, не зносять запитань, заперечень. Якщо якийсь оратор не поділяє думку, що захопила більшість людей, його виступ викликає у них гнів і прояв ворожості.

Якщо люди зібралися разом, вони інстинктивно шукають собі лідера й підкоряються йому. Проте нерідко лідерами стають нервово збуджені люди, які глибоко вірять у те, про що говорять, до чого закликають. Через цю віру вони впливають на людей. Чим коротші фрази-ствердження, кинуті ними в натовп, тим більший уплив вони мають. Через багаторазові повторення основна думка-ідея закріплюється в глибинах несвідомого. Потім вона перетворюється на установку як готовність до дії. Цю установку вже нелегко змінити. Чим привабливіший лідер, чим більшу силу волі він має, тим сильніше він може впливати на натовп.