47819

Інвестування. Навчально-методичний посібник

Книга

Финансы и кредитные отношения

Рецензенти: РВВ ЖДТУ Житомир 2005 ВСТУП Мета і завдання дисципліни її місце у навчальному процесі Актуальним завданням на сьогодні є розвиток інвестиційної діяльності спрямованого на створення привабливого інвестиційного середовища та суттєвого нарощування обсягів інвестицій. Разом з тим річні обсяги інвестицій в Україні поки ще залишаються на низькому рівні через велику низку причин: несприятливий інвестиційний клімат нерозвинутість фондового ринку та фінансовокредитної системи високий податковий тиск неефективне використання...

Украинкский

2013-12-03

789 KB

8 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙТЕХНОЛОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІНВЕСТУВАННЯ

Навчально-методичний посібник

Житомир - 2005


Навчальне видання

Укладач :  Овандер Н.Л.

Рецензенти:  

РВВ ЖДТУ,

Житомир, 2005


ВСТУП

Мета і завдання дисципліни, її місце у навчальному процесі

Актуальним завданням на сьогодні є розвиток інвестиційної діяльності, спрямованого на створення привабливого інвестиційного середовища, та суттєвого нарощування обсягів інвестицій.

Разом з тим, річні обсяги інвестицій в Україні поки ще залишаються на низькому рівні через велику низку причин: несприятливий інвестиційний клімат, нерозвинутість фондового ринку та фінансово-кредитної системи, високий податковий тиск, неефективне використання амортизаційних відрахувань, та інших.

Інвестиції є одним з найважливіших та впливовіших факторів розвитку економіки підприємств, так і держави в цілому.

Завдання курсу полягає в наступному:

  •  вивчення закономірностей і механізму інвестиційних відносин держави, підприємств та фізичних осіб;
  •  набуття вмінь використовувати ці закономірності в практиці інвестування;
  •  визначати заходи з використання інвестицій як одного з дійових важелів економічної політики держави.

Предметом вивчення курсу є економічні відносини, що виникають у сфері інвестування на різних стадіях господарювання.

Саме тому викладання курсу "Інвестування" має мету:

  •  дати майбутнім фахівцям з економіки знання механiзму функціонування такої категорiї, як iнвестування;
  •  сформулювати теоретичну та методологічну базу, необхідну для володiння та використання iнвестицiйних iнструментiв;
  •  навчити аналiзувати i використивувати на практицi економiчну iнформацiю.
  •  надати теоретичні знання щодо сутності механізму функціонування інвестиційного процесу.

В результатi вивчення курсу студенти повинні:

знати:

чинне законодавство, стосовно iнвестицiйної дiяльностi;

основнi категорiї та методи, якi використовуються в iнвестицiйнiй дiяльностi.

вмiти:

оцiнювати й аналiзувати iнвестицiйну полiтику, що проводиться в країнi;

оцiнювати iнвестицiйнi портфелi та iнвестицiйнi проекти;

робити розрахунки економiчної ефективностi iнвестування.


РОЗДІЛ 1. ТИПОВА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА КУРСУ “ІНВЕСТУВАННЯ”

 Тема 1. Методологічні основи інвестування

Інвестиційний процес у державі з ринковою економікою. Стадії інвестиційного процесу. Поняття інвестицій, інвестиційної діяльності. Класифікація інвестицій.

Інвестиційний ринок. Взаємозв’язок інвестиційного та фінансового ринку. Ринок інвестицій та інвестиційних товарів.

Інвестиційний клімат. Чинники, що роблять сприятливим інвестиційний клімат: інвестиційна активність населення; правове поле та політична воля адміністрації; рівень розвитку продуктивних сил та інфраструктури ринку інвестицій; рівень системи і статус іноземного інвестора.

Шляхи активізації інвестування. Напрямки створення сприятливих умов інвестування. Державна кредитно-інвестиційна політика. Розвиток ринку інвестиційних цінних паперів. Удосконалення фінансово-кредитної системи.

Тема 2. Суб’єкти та об’єкти  інвестиційної діяльності

Держава як суб’єкт інвестування. Українські державні інвестиційні інститути. Інвестори та учасники інвестиційної діяльності. Індивідуальні та інституціональні інвестори. Фірми та компанії. Орендні, акціонерні та корпоративні учасники. Фінансово-кредитні установи. Концерни, асоціації, промислово-фінансові групи, холдинги та інші.

Тема 3. Фінансові інвестиції

характеристика фінансових інвестицій. Фінансові інструменти: фінансові активи, фінансові зобов’язання, інструменти власного капіталу, похідні фінансові інструменти. документарна та бездокументарна форма цінних паперів. Види цінних паперів. Основні та похідні цінні папери. Ринок цінних паперів. Учасники ринку цінних паперів та їх функції. Фондова біржа. Аналіз та оцінка ефективності фінансових інвестицій. Порядок формування портфеля цінних паперів.

 Тема 4. Інвестиції в засоби виробництва.

Економічна сутність реальних інвестицій. Класифікація та особливості інвестицій в засоби виробництва. Кругообіг реальних інвестицій. Оцінка об’єктів реальних інвестицій. Особливості оцінки нерухомості. Об’єкти реальних інвестицій. Оцінка об’єктів реальних інвестицій. Особливості оцінки нерухомості.

Тема 5. Інноваційна форма інвестицій.

Економічна сутність інновацій та інноваційного процесу. Класифікація інновацій. Інноваційна діяльність. Об’єкти інноваційної діяльності. Інноваційний продукт, інноваційна продукція, інноваційний проект, пріоритетні інноваційні проекти. Інтелектуальні інвестиції. Об’єкти інтелектуальних інвестицій. Суб’єкти інноваційної діяльності. Джерела фінансування інноваційної діяльності.

Тема 6. Залучення іноземного капіталу.

Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація. Специфіка здійснення іноземних інвестицій. Проблеми іноземного інвестування в Україні. Міжнародна інвестиційна діяльність та її чинники. Міжнародні фінансові інститути та їх функції на інвестиційному ринку. Спеціальні та вільні економічні зони їх класифікація та мета створення. Державна політика заохочення іноземних інвесторів в Україні.

Тема 7. Інвестиційні ризики

Концепція й вимірювання ризиків. Класифікація інвестиційних ризиків. Проектні, фінансові, будівельні й експлуатаційні ризики. Заходи для запобігання ризикам або зменшення їх.

Теорія інвестиційного портфеля. Традиційний та сучасний підходи до формування інвестиційного портфелю. Види портфелів та їх взаємозв’язок.

Тема 8. Інвестиційні проекти.

Поняття про інвестиційний проект, його зміст та форми. Типи грошових потоків інвестиційного проекту.

Порядок розробки інвестиційного проекту. Склад та структура бізнес-плану інвестиційного проекту. Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту. Аналіз інвестиційного проекту.

Грошові потоки, часова теорія грошей. Визначення теперішньої та майбутньої вартості грошових потоків.

Тема 9. Обґрунтування доцільності інвестування.

Фінансова економічна й бюджетна оцінка ефективності інвестиційних проектів. Методи оцінки ефективності інвестиційного проекту. Чиста приведена вартість, індекс рентабельності інвестицій, внутрішня норма прибутку, дисконтований строк окупності інвестицій. Строк окупності інвестицій ,облікова норма прибутку.

Тема 10. Фінансове забезпечення інвестування.

Фінансові ресурси інвестування. Фінансові інструменти та фінансовий інжиніринг. Способи залучення капіталу. Структура джерел інвестування. Власні, позичкові й залучені інвестиції. Фінансовий, операційний та загальний леверидж.

Тема 11. Менеджмент інвестицій.

Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів. Методи індикативного планування інвестицій. Особливості управління інвестиційними проектами. Інвестиційне проектування. Одно- дво- та тристадійне проектування. Структура проекту будівництва будівництва підприємства: технологічна, будівельна та економічна частини.

Ціноутворення в інвестиційній сфері. Інвесторська кошторисна документація.

Тема 12. Регулювання взаємодії учасників інвестування

Способи реалізації інвестиційних проектів. Договори (контракти), що регулюють інвестиційний процес. Міжнародні угоди щодо інвестування й захисту інвестицій. Поняття про тендери. Тендерна документація, принципи її опрацювання.

Матеріально-технічне забезпечення інвестиційного проекту. Комплектування будівель обладнанням. Способи комплектування й розрахункові операції. Виконання будівельно-монтажних робіт, умови прийняття їх інвестором та розрахунки за виконані роботи. Капіталізація інвестицій в умовах діючого виробництва.


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ КУРСУ

 Тема №1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІНВЕСТУВАННЯ.

 План семінарського заняття:

1. Поняття інвестицій, інвестиційної діяльності.

2. Класифікація інвестицій.

3. Інвестиційний ринок: структура та елементи інфраструктури.

4. Інвестиційний клімат в державі та фактори, що його формують.

5. Шляхи активізації інвестування.

6. Роль вільних економічних та спеціальних економічних зон в формуванні інвестиційного клімату.

 Огляд ключових питань.

1.

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення й ефективного використання інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг. Крім того, інвестиції, як правило, сприяють заходам макроекономічної стабілізації та дозволяють вирішувати соціальні проблеми трансформаційного періоду.

Термін інвестиції походить від латинського слова “invest”, що означає “вкладення коштів”. В більш широкому розумінні цього слова “інвестиції” означає “відмову від грошей сьогодні з метою отримання їх більшої суми в майбутньому”.

До початку 90-х років в Україні категорії "інвестиції" не знаходилось місця як у теорії, так і на практиці. Уперше — це поняття у вітчизняній економічній літературі почало зустрічатися, коли підмінялось поняттям "капітальні вкладення". Інвестиції розглядались, як правило, в якості найважливішого економічного інструменту, який характеризував діяльність будівельного комплексу, В цьому випадку капітальні вкладення (іноді — інвестиції) аналізувались у двох аспектах: як економічна категорія та як процес, пов'язаний з рухом грошових коштів (ресурсів).

Поступово, із формуванням в Україні основ ринкових відносин починають змінюватися наукові світогляди сутності інвестицій (капітальних вкладень), виникають та розвиваються чисто ринкові підходи до їх оцінки та прогнозуванню форм, методів та принципів здійснення інвестиційної діяльності.

На відміну від бухгалтерського обліку, історія якого нараховує не одне тисячоліття, інвестування як самостійна наука сформувалась відносно недавно. Окремі розробки з теорії велись ще до другої світової війни. Проте вважається, що початком цього процесу була перша половина 50-х років, коли М. Марковіц у своїх роботах заклав основи сучасної теорії інвестиційного портфеля [15]. Таким чином, по суті, була викладена методологія прийняття рішень в області інвестування, а також був запропонований відповідний науковий інструментарій.

Подальший розвиток теорія отримала у дослідженнях, присвячених цінним паперам, створенню концепції ефективності ринку капіталу, моделям оцінки ризику та доходності та їх емпіричному підтвердженні, розробці нових фінансових інструментів тощо.

У другій половині 50-х років починають проводитися інтенсивні дослідження по теорії структури капіталу та ціни джерел фінансування, а також по вибору інвестиційної політики. Є загальновизнаним, що основний внесок із цих проблем зробили: Ф.Модільяні та М.Міллер в 1958 році, які дослідили проблеми витрат фінансового ринку в цілому, а також поставили під сумнів точку зору про те, що борг є дешевшим власного капіталу [16], а також Вільям Шарп, який уперше в 1964 році сформулював модель оцінки капітальних активів (МОКА) [17, 18].

Важність цих розробок для розвитку сучасної теорії економіки, фінансів та інвестування підкреслює Нобелівська премія по економіці, якою були удостоєні М.Марковіц, Ф. Модільяні, М. Міллер та Вільям Шарп.

Варто зауважити, що формування західної наукової думки щодо інвестування здійснювалось на основі вчення про фінанси. Саме в рамках теорії фінансів сформувалась прикладна дисципліна інвестиційний менеджмент як наука, яка присвячена методології та техніці управління інвестиціями компанії та, яка включає три взаємопов'язаних напрямки, які складають серцевину процесу управління інвестиціями компанії:

інвестиційна політика (тобто дії, пов'язані з розміщенням інвестиційних ресурсів);

управління джерелами коштів (тобто звідки брати кошти і якою повинна бути оптимальна структура джерел фінансування);

- дивідендна політика (у яких обсягах та в якому вигляді виплачувати дивіденди).

У свою чергу на Україні значний імпульс для розвитку теорії інвестицій був даний становленням системи приватного підприємництва та конкуренції. Піком досліджень можна назвати 90-ті років, коли проблемам теоретичного осмислення категорії "інвестиції" та пов'язаних із цим поняттям процесам приділялося особливо багато уваги.

Наприклад, автори посібника "Теорії інвестицій" Татаренко Н.О. та ПоручникА.М. розкривають процес еволюції теорії інвестиційної діяльності — від звичайної констатації фактів до сучасного розуміння процесів інвестування як основи моделі економічного прогресу [13]; Губський Б.В. у монографії "Інвестиційні процеси в глобальному середовищі" висвітлює найсуттєвіші характеристики процесів інвестування у національній економічній системі, проводить дослідження шляхів і форм інвестиційної взаємодії на міжнародному та глобальному рівнях [10]; Пересада А.А. у монографії "Управління інвестиційним процесом", спираючись на світовий досвід інвестування ринкової економіки, глибоко аналізує теоретичні засади прискорення інвестиційних процесів в Україні, удосконалює відповідно до сучасного стану економіки України методологічну базу Прийняття інвестиційних рішень щодо проектів, які принесуть найбільшу віддачу [12].

Таким чином, дослідження стосуються лише визначення категорій "інвестиції", "інвестиційна діяльність", "інвестиційний процес" та аналізу важелів державного впливу на інвестиційні процеси й впливу міжнародної інвестиційної діяльності на розвиток національних економік. У свою чергу, внутрішній природі інвестицій уваги приділяється мало, а основні визначення категорій, які зустрічаються в українських та російських економічних виданнях, запозичені з зарубіжних джерел, де широко розповсюдженою є інтерпретація інвестицій — як набору благ та цінностей, які вкладаються в підприємницьку діяльність із метою одержання доходу (соціального ефекту) у майбутньому.

Разом із тим, в рамках даного уявлення існує багато модифікацій поняття "інвестицій", появлення яких обумовлено специфікою та традиціями різних економічних шкіл та течій. Так, в відповідності до австрійської школи "граничної корисності", інвестиції трактуються як обмін задоволення потреб сьогодні на задоволення їх у майбутньому.

"Найбільш загальним визначенням, яке можна дати акту вкладання капіталу, — писав французький економіст П.Массе, — було таке: інвестування представляє собою акт обміну задоволення сьогоднішньої потреби на очікуване задоволення їх у майбутньому з допомогою інвестиційних благ" [11]. Таке визначення має чисто психологічний підхід: передбачаються наміри, згода не задовольняти потреби сьогодні в надії одержати в майбутньому блага та послуги, які переважають по вартості вкладені.

Найбільш чітко виявлена сутнісна характеристика інвестицій, та їх подвійність у Дж. Кейнса: з однієї сторони він бачить у них величину акумульованого доходу з метою накопичення та обсяг ресурсів, тобто потенційний інвестиційний попит. З іншої сторони інвестиції виступають у формі вкладень (витрат), які визначають приріст вартості капітального майна, тобто як реалізовані попит та пропозиція. Крім того, Дж. Кейнс трактував інвестиції — як "поточний приріст цінностей капітального майна внаслідок виробничої діяльності даного періоду". Це "... та часина доходу за даний період, яка не була використана для споживання" [14].

В Україні теоретичне пізнання категорії інвестицій знайшло своє відображення в Законі України від 18.09.91 р. "Про інвестиційну діяльність" та в Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (від 22.05.97 р.). Проте, варто відмітити, що в цих Законах у визначення "інвестиція" вкладається різний зміст. Так у Законі "Про інвестиційну діяльність" — "...інвестиціями є усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

рухоме та нерухоме майно;

майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної інформації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва;

права користування землею та інші цінності" [2].

Таке визначення носить синтетичний характер указаної категорії. По-перше, в ньому враховано динамізм інвестицій, тобто розкривається взаємозв'язок, процес перетворення інвестиційних ресурсів у вкладення, витрати, і, по-друге, дана широка класифікація інвестицій.

У Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" — " Інвестиція — це господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяють на капітальні, фінансові та реінвестиції" [3].

На думку автора, з таким визначенням згодитися не можливо, бо тут має місце спрощене трактування інвестицій як господарської операції: по-перше, інвестиції — це не обмін активів на кошти або майно, а навпаки вкладання коштів у фінансові, матеріальні та нематеріальні активи; по-друге, інвестиція — це не господарська операція, а капітал, кошти, які вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності; і, по-третє, в визначенні не має мети, заради чого здійснюється інвестування. Адже інвестиційна діяльність відрізняється від фінансової та господарської лише тим, що інвестор не просто придбає активи, а вибирає лише ті, які в майбутньому обов'язково принесуть йому доходи.

Проаналізувавши теоретичні погляди на сутність інвестицій, зробимо висновок, що інвестиції — це складне та змістовне поняття, що інтегрує в собі різні економічні процеси, які впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання : національного продукту, тобто вони є фундаментальною основою суспільного відтворення.

Термін “інвестиції” походить від латинського слова “invest”, що означає вкладення коштів. В більш широкому розумінні слово “інвестувати” означає: “ відмовиться від грошей сьогодні, щоб отримати більшу їх суму в майбутньому”.

Згідно Закону України “Про інвестиційну діяльність”,

інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток(доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

  •  кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
  •  рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
  •  майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
  •  сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих(“ноу-хау”);
  •  права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
  •  інші цінності.

Під соціальним ефектом розуміють вкладення коштів в соціальну сферу з метою подальшого розвитку суспільства. До них можна віднести, наприклад, вкладення коштів в школи, лікарні, вищі навчальні заклади і таке інше.

Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

З метою більш детального вивчення змісту інвестицій їх класифікують за певними ознаками:

1. За об'єктами вкладання коштів (майна) розрізняють інвестиції реальні та фінансові. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів (майна) у реальні активи — матеріальні та нематеріальні (інновації).

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у фінансові інструменти (активи), переважно цінні папери.

2. За характером участі в інвестуванні інвестиції поділяють на прямі та портфельні.

Під прямими інвестиціями розуміють безпосереднє вкладення коштів інвестором в об’єкти інвестування. За звичай, вони здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій.

Під непрямими або портфельними інвестиціями розуміють інвестування, яке здійснюється іншими особами (інвестиційними або фінансовим посередниками). Найчастіше за все їх здійснює пасивний інвестор, шляхом придбання невеликої частки ( пай) компанії. Мета цих інвестиції – отримання доходів у вигляді дивідендів.

Згідно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22.05. 1997 р. № 283/97 - ВР пряма інвестиція — це господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна в статутний капітал (фонд) юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою [З]. До прямих інвестицій можна віднести і безпосереднє внесення будь-яких цінностей на основі договору інвестицій. До прямих відносять такі інвестиції, що формують більше 10-25% капіталу фірми та дають право на участь в управлінні підприємством. Портфельні інвестиції — це господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за грошові кошти на фондовому ринку. Основною рисою портфельних інвестицій є те, що інвестор не має права на участь в управлінні підприємства, а такі інвестиції передбачають лише одержання інвестором дивідендів на акції підприємства або інші цінні папери.

3. За періодом інвестування інвестиції поділяють на короткострокові, довгострокові. Короткострокові інвестиції — це інвестиції, на період до одного року. До них належать інвестиції у короткострокові депозитні вклади, державні та корпоративні облігації, із строком погашення до 1 року та інші фінансові активи. Довгострокові інвестиції — це інвестиції, на період більше одного року, зокрема, це вкладення в основне виробництво, інноваційну діяльність, цінні папери строком погашення більше 1 року та інше.

4. За формами власності інвесторів інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні та спільні. Приватні інвестиції здійснюють фізичні особи, а також юридичні особи з приватним | капіталом, державні — державні та місцеві органи влади, державні підприємства з бюджетних фондів, іноземні — фізичні та юридичні особи іноземних держав, спільні — суб'єкти певної держави та іноземних держав.

5. За регіональною ознакою інвестиції поділяють на внутрішні інвестиції, які здійснюють в об'єкти інвестування в межах держави, та зовнішні — поза її межами.

Наведена класифікація інвестицій відображає найбільш суттєві їх ознаки, а при необхідності вона може бути поглиблена залежно від підприємницької або дослідницької мети.

У країнах із розвиненою ринковою економікою прийнято розуміти під інвестиціями використання капіталу в основному у двох напрямках:

1. Реальні інвестиції (real investment) — вкладення в матеріальні активи, основними різновидами яких є:

• вкладення в основні фонди з довгими термінами амортизації (fixed capital investment);

• інвестиції у товарно-матеріальні запаси (inventore investment);

• сумарне вкладання у виробничі фонди, включаючи земельну ділянку (total plant investment).

2 Фінансові інвестиції (portofolio investment, financial investmant): інвестиції у цінні папери (акції, облігації тощо).

Проте варто відмітити, що у діловій практиці всі наведені вище прикметники до слова "investment" часто випускаються для скорочення, і тому це слово може означати будь-яке з вищевикладених напрямів використання капіталу.

Інвестиційна діяльність тісно пов’язана з поняттям інвестиційного ринку.

Інвестиційний ринок (ринок інвестицій та ринок інвестиційних товарів) — це сукупність економічних відносин, які складаються між продавцями та споживачами інвестиційних товарів та послуг, а також об'єктів інвестування в усіх його формах.

Ринок інвестицій (обмін інвестиціями) характеризується пропозицією інвестицій (капіталу) із боку інвесторів, що виступають у даному випадку як продавці, і попитом на інвестиції з боку потенційних учасників інвестиційної діяльності, які виступають у ролі, Покупців інвестицій (капіталу).

Ринок інвестицій можна поділити на ринок інвестиційних товарів і ринок фінансових ресурсів.

Ринок інвестиційних товарів складається з:

  •  іпотечного ринку ( інвестиційні товари: нерухомість, земельні ділянки під будівництво і таке інше);
  •  підрядного ринку ( інвестиційні товари: обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні пусконалагоджувальні та інші роботи та послуги);
  •  ринок інтелектуальних цінностей ( інвестиційні товари : нові технології, патенти на винаходи та відкриття, ліцензії, “ноу-хау”, інжинірингові послуги);
  •  ринок робочої сили ( інвестиційний товар : робоча сила).

Ринок фінансових ресурсів поділяється на :

грошовий ринок, він пов’язаний з перетворенням грошей в ідеї, проекти, нововведення, будівництво, технічні або соціальні вдосконалення;

ринок цінних паперів , який можна ще поділити на первинний (розміщення цінних паперів) та вторинний (торгівля цінними паперами, які були випущені раніше і знаходяться в обігу).

Ринок інвестиційних товарів та ринок фінансових ресурсів , по суті є дві сторони єдиного інвестиційного ринку, де на боці попиту представлений інвестиційний капітал ( інвестиції ) , а на боці пропозиції – інвестиційні товари.

Функціонування інвестиційного ринку здійснюється через інфраструктуру, яка формує інформаційне та обслуговуюче середовище, яке дозволяє інвестору працювати з мінімальним ризиком.

Елементи інфраструктури інвестиційного ринку:

  •  інвестиційні, комерційні та іпотечні банки;
  •  пара банківські інституції;
  •  інвестиційні фонди і компанії;
  •  лізингові компанії;
  •  фондові і товарні біржі;
  •  тендерні комітети;
  •  інжиніринго-консалтингові фірми;
  •  ділерські контори;
  •  брокерські фірми;
  •  депозитарії;
  •  фірми–девелопери та прожект-менеджери;
  •  інші.

Ступінь розвитку та взаємодії цих елементів характеризує стан розвитку інвестиційного ринку.

Інвестиційний клімат держави – це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів.

Сприятливий інвестиціцний клімат повинен забезпечити насамперед захист прав інвестора від інвестиційних ризиків, тобто непередбачених втрат доходу і капіталу.

Створення сприятливого інвестиційного клімату в кожній державі є необхідною умовою залучення інвестицій до країни.

Чинники, що формують інвестиційний клімат держави.

1. Політичні та правові чинники:

  •  створення законодавчої та нормативної бази;
  •  укладання угод щодо інвестування з міжнародними кредитно-фінансовими установами на найвищому рівні;
  •  досягнення стабільності національної грошової одиниці;
  •  валютне регулювання;
  •  заходи з державної підтримки та стимулювання інвестиційної діяльності;
  •  забезпечення високого рейтингу інвестиційного клімату.

2. Стан кредитно-фінансової системи та наявність інституційного середовища:

  •  рівень розвитку фондового ринку та інших елементів інфраструктури інвестиційного ринку;
  •  інвестиційна політика НБУ;
  •  ступінь залучення банків до інвестиційної діяльності.

3. Стан внутрішнього ринку країни:

  •  місткість місцевого ринку;
  •  добробут або купівельна спроможність населення;
  •  ресурсна база;
  •  рівні податків.

4. Статус іноземного інвестора:

  •  режим іноземного інвестування;
  •  наявність вільних економічних та офшорних зон.

5. Інвестиційна активність населення:

  •  сформовані відносини власності;
  •  розвиток ринку нерухомості;
  •  можливість населення виступати в ролі інвесторів.

В результаті комплексного аналізу цих несхожих параметрів виходить синтетичний показник інвестиційної привабливості країни. Рейтинги інвестиційної привабливості регулярно визначають і публікують американська група “Бізнес ризик Інтернешнл”, лондонський часопис “Юромані”, німецька газета “Ханделсбат” та інші.

Сьогодні в Україні формування сприятливого інвестиційного клімату здійснюється з метою створення позитивного інвестиційного іміджу України за кордоном відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні" від 12липня 2001 року N 512/200Ц1. Відповідно до цього Указу уряд розробив Програму розвитку інвестиційної діяльності в Україні на 2002-2010 рр., де передбачив комплексні заходи щодо дальшого поліпшення інвестиційного клімату в Україні, зокрема.

В примітивній економіці основна частина інвестицій є реальними, в той час як у сучасній економіці найбільшу частину складають фінансові інвестиції. Розвиток інститутів фінансового інвестування в значній мірі сприяє росту реальних інвестицій. Ці дві форми інвестицій є взаємодоповнюючими, а не конкуруючими. Це можна побачити на такому прикладі. Компанія “АКВА” потребує кошти для придбання нового обладнання. Ці реальні інвестиції можна здійснити за допомогою продажу нових акцій на первинному ринку (primary market) цінних паперів. В свою чергу, придбання акцій компанії є фінансовими інвестиціями для покупця, який може продати свої пакети акцій на вторинному ринку(secondary market) цінних паперів. Хоча операції на вторинному ринку не приносять доходи компанії “АКВА”, але факт існування такого ринку робить акції більш привабливими. А це в свою чергу сприяє росту реальних інвестицій. За ці ж самі акції інвестори платили б меншу суму, якщо б не було можливості в майбутньому швидко та без втрат їх продати. Саме тому ринкова економіка потребує розвинутого вторинного ринку цінних паперів.

 Тема № 2. СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

 План семінарського заняття:

1. Поняття об’єктів і суб’єктів інвестиційної діяльності згідно законодавства України.

2. Господарські товариства та об’єднання підприємств як суб'єкти інвестиційної діяльності.

3. Інституційні та індивідуальні інвестори.

4. Держава, як суб'єкт інвестування.

 Огляд ключових питань.

Згідно Закону України “Про інвестиційну діяльність” об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди та оборотні кошти, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, майнові права.

Суб’єктами інвестиційної дільності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори- це суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної дільності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути виробничо-господарські утворення, держава через свої інституції, фінансові установи, а також інші функціональні учасники.

Зокрема, до виробничо-господарських утворень відносять:

1. Підприємство - самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Воно, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

  •  приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
  •  підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
  •  комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
  •  державне підприємство, що діє на основі державної власності;
  •  підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми

2. Господарські товариства – це підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерні товариства – це товариства, які мають статутний фонд, поділений на певну кількість акцій. Акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть відповідальність пропорційно до кількості акцій, що їм належать. Статут товариства складається з не менше ніж 1250 мінімальних заробітних плат. Воно може бути відкритим або закритим. У свою чергу, закрите може бути реорганізоване у відкрите шляхом перереєстрації акцій .

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Товариства з обмеженою відповідальністю – це товариства, статутний фонд яких повинен становити не менше 625 мінімальних заробітних плат.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути і виробничо-господарські угруповання, які створюються у вигляді холдингових компаній, промислово-фінансових груп, концернів тощо з метою поєднання своїх капіталів для спільної інвестиційної діяльності. Зокрема:

Холдингова компанії – це компанія, суть діяльності якої полягає в придбанні юридичними особами контрольних пакетів акцій різних компаній та здійснення контролю над такими юридичними особами як пов’язані особи. У світовій практиці існує два типи холдінгів:

– чистий холдинг, при якому головна компанія виконує тільки функції управління й контролю за діяльністю дочірніх підприємств;

– холдинг, при якому головна компанія, крім функцій управління та контролю, займається також спільно з дочірніми компаніями підприємницькою діяльністю.

Холдінги бувають галузеві, міжгалузеві, транснаціональні.

Промислово-фінансова група (ПФГ) – це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займають ся виробничою, торгівельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдінга, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, як правило, на між галузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об’єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об’єднання всіх фінансових ресурсів із єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму).

Господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація - договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум - тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерном визнається статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Державні і комунальні господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест тощо).

Активним учасником інвестиційної діяльності є держава. Вона бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна та Державний антимонопольний комітет Міністерство фінансів України та інші.

Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер, а при активізації інвестиційної діяльності вона може інвестувати кошти також у розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки.

До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення та приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, ліцензування й квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та інше. Засоби непрямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу. Держава здійснює захист національного ринку шляхом митної та податкової політики, тим самим заохочує розвиток національного виробництва, експорт товарів, праг не залучити іноземні інвестиції.

Дійовими суб’єктами інвестиційного процесу є фінансові установи, до яких відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року № 2664 - III відносять банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові ком панії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Зокрема, банки в інвестиційному процесі поряд із традиційними функціями кредитно-розрахункового та касового обслуговування, депозитними операціями значно розширюють свою діяльність через запровадження операцій з цінними паперами, зокрема, виконують функції депозитаріїв та незалежних реєстрів цінних паперів акціонерних товариств; інвестиційного кредитування; проектного фінансування; довірчих операцій; обслуговування іноземної інвестиційної діяльності.

З прийняттям Закону України "Про кредитні спілки" від 20 грудня 2001 року № 2908 – III активізувалась діяльність і кредитних спілок – неприбуткових організацій, заснованих фізичними особами на кооперативних засадах із метою задоволення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитні спілки надають своїм членам кредити; залучають на договірних умовах внески (вклади) на депозитні рахунки; виступають поручителем виконання членом спілки зобов’язань перед третіми особами та інші фінансові послуги.

Активними суб’єктами інвестиційної діяльності є також інститути спільного інвестування (ІСІ), до яких відносять корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, які провадять діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів із метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Крім фінансових установ, активними суб’єктами інвестиційної діяльності є функціональні учасники, до яких належать:

Фірми – девелопери – юридичні особи, які беруть на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Такі фірми самостійно здійснюють пошук найвигіднішого місця вкладання коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе проект-менеджер (керівник проекту), який залучається спеціально на період реалізації інвестиційного проекту.

Фірми-ріелтери – це фірми посередники з торгівлі нерухомістю. Вони працюють не лише за угодами з продавця ми нерухомості, а й визначають інвесторам економічну доцільність придбання тих чи інших готових будівель, споруд чи незавершених будівельних об’єктів.

Інжиніринго-консалтингові фірми – це фірми, які займаються розробкою на договірних засадах різного роду документації – інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та інших. За замовленням окремого інвестора інжиніринго-консалтингові фірми виконують також техніко-економічне обґрунтування проекту, розробляють бізнес-план, здійснюють моніторинг проекту, авторський та технічний нагляд при його виконанні, організовують та проводять тендерні торги.

Будівельні фірми – виконують весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-кошторисні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні) та здають інвестору готовий об’єкт "під ключ".

Аудиторські фірми – виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів та пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

 Тема № 3.фінансові інвестиції.

1. Характеристика фінансових інвестицій. Види цінних паперів.

2. Ринок цінних паперів, його учасники та функції.

3. Фондова біржа.

4. Аналіз та оцінка ефективності фінансових інвестицій.

 Огляд ключових питань

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких перевалюють цінні папери, із метою одержання доходу (прибутку) у майбутньому.

Відповідно, до Наказу Міністерства фінансів України від ЗО листопада 2001 року № 559 "Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 13 "Фінансові інструменти" під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно приводять до виникнення (збільшення) фінансового активу в одного підприємства і фінансового зобов'язання або інструмента власного капіталу в іншого.

Фінансові інструменти поділяють на:

  •  фінансові активи, які включають у себе: грошові кошти, не обмежені для використання, та їх, еквіваленти; дебіторську заборгованість, не призначену для перепродажу; фінансові інвестиції, що утримуються до погашення; фінансові активи, призначені для перепродажу; інші фінансові активи;
  •  фінансові зобов'язання — включають фінансові зобов'язання, призначені для перепродажу та інші фінансові зобов'язання;
  •  інструменти власного капіталу — це прості акції, частки та, інші види власного капіталу;
  •  похідні фінансові інструменти — ф'ючерсні контракти, форвардні контракти та інші похідні цінні папери.

Основою фінансових інструментів є цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам [І].

Відповідно до Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10 грудня 1997 року основними формами цінних паперів є:

Бездокументарна форма цінних паперів — це здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір.

Документарна форма цінних паперів — паперова форма цінного паперу, що містить реквізити відповідного виду цінного паперу певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукупність прав, наданих цими паперами.

Відповідно до діючого законодавства в Україні можуть випускатися та обертатися на фондовому ринку такі види цінних паперів:

1. Основні (боргові та права власності):

  •  акції;
  •  облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;
  •  облігації місцевих позик;
  •  облігації підприємств;
  •  казначейські зобов'язання республіки;
  •  ощадні сертифікати;
  •  інвестиційні сертифікати;
  •  векселі.

2. Похідні цінні папери (деривативи)

  •  форвардні (ф'ючерсні) контракти;
  •  опціони (варанти);
  •  депозитарні розписки (свідоцтва).

Далі більш детально зупинимося на характеристиці кожного виду цінних паперів.

Згідно Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” в Україні можуть випускатися та обертатися такі види цінних паперів:

Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним. Вона дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими (якщо інше не передбачено умовами випуску). Випускаються облігації таких видів:

  •  облігації внутрішніх та місцевих позик;
  •  облігації підприємств.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента.

Казначейські зобов’язання держави – це вид цінних паперів, що розміщується виключно на добровільних засадах серед населення, що засвідчують внесення їх власником грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі бувають прості та переказні.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді. Таким чином, емітентом інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду виступає компанія з управління активами цього фонду.

Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою ] компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. Для створення пайового інвестиційного фонду компанія з управління активами має розробити та зареєструвати в Державній комісії з цінних паперів та і фондового ринку регламент інвестиційного фонду, укласти договори з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором, оцінювачем майна, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі інституту спільного інвестування та організувати відкриту підписку на інвестиційні сертифікати фонду або їх приватне розміщення.

Інвестиційні сертифікати надають кожному його власникові однакові права та можуть розміщуватися шляхом відкритого продажу або приватного розміщення.

Порядок розміщення та обігу інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів встановлюється Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 року N 2299-ІІІ.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання, за яким одна особа зобов'язана сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулюється законодавством про вексельний обіг. Вексельний обіг може охоплювати різні сфери. По-перше, відносини між банками та клієнтами при видачі банківських позичок (соло-векселя); по-друге, і між суспільством та державою (казначейські векселя); по-третє, між фізичними та юридичними особами без посередництва банку.

Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 19.04.1999 року № 632 "Про затвердження Положення про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів" визначено, що:

Депозитарна розписка (свідоцтво) — це похідний цінний папір, що засвідчує право власності інвестора-резидента на визначену кількість цінних паперів іноземного емітента, загальний обсяг емісії який обліковується в іноземній депозитарній установі. Емітентом їх можуть бути юридичні особи — резиденти, які є учасниками Національної депозитарної системи, за умови встановлення кореспондентських відносин між депозитарієм, у якому зберігається глобальний сертифікат на загальний обсяг емісії депозитарних розписок, та іноземною депозитарною установою, що веде облік права власності за цінними паперами, які лежать в основі депозитарних розписок.

Порядок випуску та обігу усіх цінних паперів регламентується Законом України "Про цінні папери та фондову біржу”

На ринку цінних паперів ще існують похідні цінні папери (або деривативи).

Дериватив – це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. До деривативів належать:

Опціон це цінний папір, що є двосторонньою угодою (контрактом) про передачу прав ( для покупця) та обов’язку (для продавця) купити або продати деякий актив (цінні папери, валюту і т.і.) по визначеній (фіксованій) ціні на заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого періоду часу.

Існує три типи опціонів:

  •  опціон на купівлю або опціон колл (call);
  •  опціон на продаж або опціон пут (put);
  •  подвійний опціон або опціон стелаж (нім.stellage).

Ф’ючерсний контракт – це стандартний документ , який засвідчує зобов’язання придбати ( продати ) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами контракту.

При цьому будь-яка сторона цього контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту. Покупець ф’ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту.

Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з

фіксацією цін такого продажу під час укладання такого форвардного контракту.

Основними учасниками ринку цінних паперів є:

Емітенти цінних паперів — це держава в особі уповноваженого органу, юридична особа й у випадках, передбачених законодавством, фізична особа. Емітент від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску.

Торговці цінними паперами — це суб'єкти, які вправі здійснювати такі види діяльності по випуску та обігу цінних паперів:

а) діяльність по випуску генних паперів — ця діяльність визнається виконання торговцем цінними паперами за дорученням, від імені і за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець цінними паперами за домовленістю з емітентом може брати на себе зобов'язання у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери;

б) комісійну діяльність по цінних паперах — це купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;

в) комерційну діяльність по цінних паперах — це купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій: рахунок

Активним учасником ринку цінних паперів в Україні є Національна депозитарна система, яка складається з двох рівнів:

Верхній рівень — це Національний депозитарій України (який функціонує на основі Указу Президента України "Про Загальні засади функціонування національного депозитарію України" № 703/99 від 22 червня 1999 року) і депозитарії, що ведуть ( розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Нижній рівень — це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Депозитарії цінних паперів — це спеціалізована посередницька організація, яка забезпечує збереження й облік цінних паперів, обслуговує угоди, пов'язані з їх обігом, та у разі потреби — поставку паперових бланків фондових інструментів із своїх сховищ у місця, зазначені їх власниками; або це юридична особа, яка провадить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг й розрахунки за угодами щодо цінних паперів, фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку можуть бути засновниками депозитарію.

Зберігачі цінних паперів — це організації, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітенту з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах.

Клірингові депозитарії - це організації, які отримують звіряють та поновлюють поточну інформацію, готують бухгалтерські та облікові документи, необхідні для виконання угод щодо цінних паперів, визначають взаємні зобов'язання, що передбачає взаємозалік, забезпечують та гарантують розрахунки за угодами щодо цінних паперів;

Реєстратори власників цінних паперів — це організації, які проводять перелік за станом на певну дату власників іменних цінних паперів, належних їм іменних цінних паперів, що є складовою системи реєстру та дає змогу ідентифікувати цих власників, кількість, номінальну вартість та вид належних їм іменним цінним паперам.

Фондова біржа — це акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про цінні папери та фондову біржу", інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної й комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фондова біржа — організація, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Фондова біржа виконує такі функції:

  •  відкриває доступ підприємствам до позичкового небанківського капіталу;
  •  координує розміщення державних цінних паперів;
  •  забезпечує переміщення фінансового капіталу з однієї сфери діяльності в іншу;
  •  впорядковує ринкові відносини з приводу обігу фінансових інструментів.

 Тема № 4. IНВЕСТИЦІЇ В ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА

План семінарського заняття:

1. Поняття та класифікація інвестицій у виробничі фонди.

2. Об’єкти реальних інвестицій.

3. Кругообіг реальних інвестицій.

4. Капіталовкладення, та його види.

5. Управління реальними інвестиціями.

6. Особливості оцінки реальних інвестицій.

 Огляд ключових питань

Інвестиції у виробничі фонди

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних інвестицій:

інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничому циклі;

інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюються за рахунок частини національного доходу або за рахунок фонду чистого нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення являють собою валові інвестиції.

У міжнародній практиці застосовують такі показники, що характеризують інвестиції у виробничі фонди:

1) обсяг інвестицій, тобто вартісний вираз капіталу, що вкладається;

2) норма інвестицій — відношення обсягу інвестицій до валового національного продукту (ВНП) чи валового внутрішнього продукту (ВВП). ВНП являє собою сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг як у межах країни, так і за її межами, а ВВП — сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг у межах країни;

3) коефіцієнт приросту капіталоємності характеризує ефективність інвестицій та ефективність нагромадження. Показник визначається як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту ВНП за той же період;

4) нагромадження — використання частини національного Доходу на розширене відтворення. Являє собою приріст основних фондів, матеріально-технічних запасів, невиробничих фондів, а отже, збільшення обсягів виробництва продукції та послуг.

У країнах з ринковою економікою значення наведених показників відрізняється залежно від рівня розвитку країни, стану її економіки у поточний період.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції, спрямовані у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів, здійснюються у формі капіталовкладень. Капіталовкладення — це грошовий вираз сукупності витрат на створення нових, розширення, реконструкцію, технічне переоснащення діючих підприємств та оновлення основних фондів, впровадження нової техніки у виробничих галузях народного господарства, будівництво об'єктів усіх галузей соціальної сфери та виконання проектних і геологорозвідувальних робіт. Таким чином, об'єктами капіталовкладень виступають виробничі основні фонди, оборотні фонди (матеріально-виробничі за паси), основні фонди невиробничого призначення, а також витрати на відтворення основних фондів.

Відтворення основних фондів народного господарства здійснюються за допомогою трьох основних каналів надходження інвестиційних вкладень; державних капіталовкладень; капіталовкладень за рахунок підприємств і компаній; інвестицій за рахунок ресурсів інвестиційних фондів і компаній. Із загальної величини інвестиційних вкладень більша частина припадає на капіталовкладення у розширене відтворення, основним джерелом яки виступає національний дохід. Про величину таких вкладень можна судити, виходячи з приросту основних фондів, хоча точної співвідношення між ними за кожний проміжок часу може і не бути. Приріст основних фондів за певний період, наприклад рік обчислюється за вартістю закінчених об'єктів будівництва, прийнятих на баланс, а капіталовкладення даного року складаються відпущених банками коштів, що вкладаються у закінчені та здані основні фонди після того, як пройде необхідний для завершення будівництва час. Іншим джерелом капіталовкладень виступає амортизаційний фонд. Середній знос основних фондів, особливі робочих машин та обладнання, в економіці України досить великий. У 1991 р. цей показник становив 45 %, у тому числі у промисловості — 51,3 %, сільському господарстві — 27 %, у будівництві — 64 %. У 1993 р. обсяг зносу основних фондів дещо знизився і дорівнював 33%. у тому числі в промисловості - 37°/ сільському господарстві — 20 %, будівництві — 42 %.

Капіталовкладення виконують три основні функції:

1) забезпечують приріст нових основних фондів;

2) покривають витрати на основні фонди, що вибувають з експлуатації;

3) створюють необхідний запас для безперервності будівництва об'єктів на майбутній період.

За джерелами фінансування капітальні вкладення поділяються на централізовані і децентралізовані, Джерелами централізованих капіталовкладень виступають кошти держбюджету і державні кредити. Децентралізовані капіталовкладення — це такі, що здійснюються за рахунок громадських, кооперативних й інших організацій та індивідуальних інвесторів.

За формами відтворення можна виокремити такі види капіталовкладень;

• нове будівництво — створення виробничих потужностей за новими проектами на нових площах. Сюди належить будівництво філій діючих цехін підприємств, окремих виробництв, які після завершення будівництва переводяться на окремий баланс;

• розширення виробництва. При цьому здійснюється будівництво нових підрозділів і розширення діючих виробничих підрозділів основного та допоміжного призначення.

• реконструкція виробництва — переобладнання діючих цехів виробництв, яке здійснюється за єдиним комплексним проектом підприємства в цілому;

• технічне переоснащення — комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих ділянок цехів, виробництв за допомогою механізації, автоматизації виробничого процесу, запровадження прогресивної технології а ноу-хау, заміни фізично зношеного та морально застарілого обладнання.

Структура відтворення капіталовкладень визначається на основі процентного співвідношення витрат, спрямованих на нове будівництво, розширення, ремонт і технічне переоснащення. За складом витрат капіталовкладення поділяються на ті. що спрямовані на:

1) будівельно-монтажні роботи;

2) обладнання, інструмент, інвентар, які належать до основних фондів;

3) проектно-пошукові та інші види робіт.

Зазначені види витрат складають технологічну структуру капіталовкладень.

Прямі інвестиції безпосередньо необхідні для реалізації інвестиційного проекту. До них належать інвестиції в основні (матеріальні та нематеріальні активи) та обороні засоби.

Інвестиції в основні засоби включають:

- придбання (або виготовлення) нового обладнання, в тому числі затрати на його доставку, установку та пуск;

- модернізація діючого обладнання;

- будівництво І реконструкція будівель та споруд;

- технологічні установки, що забезпечують роботу обладнання;

- нове технологічне оснащення та модернізацію наявного ой. ладнання.

Інвестиції в оборотні засоби передбачають забезпечення:

- нових та додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;

- нових та додаткових запасів готової продукції;

- збільшення рахунків дебіторів.

Необхідність подібних інвестицій полягає в тому, що при збільшенні обсягу виробництва товарів, як правило, повинні автоматично збільшуватися товарно-матеріальні запаси сировини, комплектуючих елементів та готової продукції. Крім того, у зв'язку із збільшенням обсягу виробництва та продаж збільшується дебіторська заборгованість підприємства. Усе це — активні статті балансу, І їх позитивне нарощення повинно фінансуватися із додаткових джерел.

Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов'язані з придбанням торгової технології (патенту чи ліцензії) та торгової марки.

Супутніми інвестиціями є:

— вкладення в об'єкти, пов'язані територіально та функціонально з прямим об'єктом:

— вкладення в об'єкти, безпосередньо технологічно не пов'язані із забезпеченням нормальної експлуатації (під'їзні шляхи, лінії електропередач, каналізація і т.п.);

— вкладення невиробничого характеру, наприклад, інвестиції в охорону навколишнього середовища, соціальну інфраструктуру.

Інвестиції в науково0дослідні роботи забезпечують та супроводжують проект. Це, перш за все:

— матеріальні засоби (обладнання, стенди, комп'ютери та різноманітні прибори), що необхідні для проведення передпроектних досліджень;

— оборотні кошти, необхідні, наприклад, для забезпечення поточної діяльності науково-дослідного інституту чи вузу на замовлення підприємства;

— ліцензії та технології;

—- навчання персоналу.

Капітальними вкладеннями називаються засоби, що вкладені в розширене відтворення основних фондів (ОФ). Звичайно на капітальні вкладення спрямовується близько 20 % національного доходу- Вони відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни.

Для характеристики реальних інвестицій на макроекономічному рівні в міжнародній практиці використовуються наступні показники.

1) Обсяг інвестицій, тобто вартісне відображення капіталу, що і вкладається.

2) Норма інвестицій, що є відношення обсягу інвестицій до валового національного продукту чи валового внутрішнього продукту.

3) Коефіцієнт приросту капіталомісткості, що характеризує і ефективність інвестицій та ефективність накопичення. Визначається як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту ВНП за той же період.

4) Коефіцієнт капіталомісткості = Валові інвестиції / Приріст ВНП.

5) Накопичення — це використання частини НД на розширене відтворення.

 Тема № 5. ІННОВАЦІЙНА ФОРМА ІНВЕСТИЦІЙ

План семінарського заняття:

1. Економічна сутність та класифікація інновацій.

2. Інноваційні процеси на підприємстві.

3. Об’єкти інноваційної діяльності.

4. Суб’єкти інноваційної діяльності.

5. Інтелектуальні інвестиції.

 Огляд ключових питань

В сучасному розумінні інновація – це використання в тій чи іншій сфері громадській діяльності (виробництві, економіці, правових і соціальних відносинах, науці, культурі, освіті та ін.) результатів інтелектуальної праці, технологічних розробок, спрямованих на удосконалення соціально-економічної діяльності.

Основною формою реальних інвестицій є інноваційні інвестиції, які равлізуються в процесі інноваційної діяльності підприємства. Згідно Закону України “Про інноваційну дільність “, що був прийнятий 4липня 2002 року інновації – це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології , продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого , адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і ( або) соціальної сфери.

Інноваційна діяльність – це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг.

Об’єктами інноваційної діяльності є:

  •  інноваційні програми та проекти,
  •  нові знання та інтелектуальні продукти,
  •  виробниче обладнання та процеси,
  •  інфраструктура виробництва і підприємництва,
  •  організаційно-технічні рішення виробничого , адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери,
  •  сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки,
  •  товарна продукція,
  •  механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Інновація в практичній діяльності інтерпретується як процес перетворення потенціального НТП в реальний, втілений в нові продукти та технології.

Класифікація інновацій

Для аналізу інноваційного процесу необхідна класифікація інновацій. Різні автори економічної теорії технологічних змін класифікували їх за різними ознаками. Наведемо деякі з них.

Першу класифікацію надав Й.Шумпетер. Він відокремлює 5 типів інновацій:

1) виробництво невідомого споживачам нового продукту чи продукту з якісно новими властивостями з якими споживачі недостатньо знайомі (продуктова або товарна інновація);

2) впровадження нового засобу виробництва, в основу якого не обов’язково покладено нове наукове відкриття, а може бути застосований новий підхід до комерційного використання продукції (технологічна або процесна інновація);

3) освоєння нового ринку збуту товарів або послуг не залежно від того, існував цей ринок раніше, чи ні (ринкова або збутова інновація);

4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, існували ці джерела раніше, чи ні (сировинна інновація);

5) введення нових організацій та інституційних форм (організаційна інновація);

Г. Менш розділяв інновації за їх функціями на “базові”, “поліпшуючі”, та “псевдоінновації”.

Базові – це нововведення, які забезпечують створення нових галузей промисловості.

Поліпшуючі” – це радикальні удосконалення базових існуючих виробництв.

Псевдоінновації” – це нововведення, які принципово не змінюють техніко-економічний рівень виробництва, тобто не є ні базовими, ні поліпшуючими.

Останнім часом вкладення коштів у нематеріальні активи, які пов’язані з НТП, відокремлюються у нову форму інвестицій – інноваційну.

Інноваційна форма інвестування – це вкладення коштів у нововведення, які призводять до кількісних або якісних поліпшень підприємницької або виробничої діяльності.

Протягом останніх років інноваційне інвестування набуло форми венчурного підприємництва.

Венчурні (ризикові) фірми – це зазвичай, невеликі фірми, які створені невеликою кількістю однодумців – інженерів, винахідників, менеджерів, що займаються впровадженням нових направлень НТП у нові продукти, технології і таке інше.

Діяльність венчурних фірм , з одного боку, пов’язана з великим ступенем ризику (тому їх часто називають ризиковими).З другого боку, такі фірми приносять швидкий та великий прибуток за рахунок інтенсивної творчої праці. І саме цей бік є привабливим для інвесторів.

Найчастіше інноваційна форма інвестицій складається з інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції – це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки та корисні моделі.

Інноваційна діяльність — це діяльність, що спрямована на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг. Вона включає в себе:

  •  випуск та розповсюдження нових видів техніки та технологій;
  •  прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
  •  реалізацію довгострокових науково-технічних програм із великими термінами окупності витрат;
  •  фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані виробничих сил країни;
  •  розробку й впровадження нових ресурсозберігаючих, технологій, спрямованих на покращення соціального стану населення, екологічної ситуації тощо.

Найчастіше об'єкти інноваційної діяльності виступають у формі інноваційного проекту — це комплекс документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення й реалізації інноваційного продукту або інноваційної продукції. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво й реалізація і інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, державна ;підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови | його державної реєстрації.

Згідно Закону України "Про інноваційну діяльність" від 4 липня 2002 року № 40-ІV усі інноваційні проекти мають пройти Державну реєстрацію, яку здійснює за поданням суб'єктів інноваційної діяльності, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності.

Проекти, що визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються пріоритетними інноваційними проектами.

Результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (у тому числі — інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії є інноваційний продукт, який має відповідати таким вимогам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення,! тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної І" власності має бути визначальним для даного продукту;

б) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку. Крім того, він є конкурентноздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Рішення про кваліфікування продукту інноваційним ' приймає Установа чи її регіональне відділення за результатами експертизи.

Об'єктом інноваційної діяльності може бути й інноваційна продукція — це нові конкурентноздатні товари чи послуги. Інноваційною вона може бути визнана, якщо відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентноздатною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту, крім того, інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражування.

Однією з форм інноваційних інвестицій є інтелектуальні інвестиції, які здійснюються в таких видах:

- придбання виключних прав користування (патенти, ліцензії, промислові зразки, товарні знаки).

- придбання інформаційних послуг, наймання спеціалістів за контрактом або разове придбання консультацій, експертиз, рекомендацій.

- придбання інтелектуальної продукції у матеріальній формі (проектної документації, методик, програм, ноу-хау) у вигляді друкованої продукції, програмного забезпечення, аудіо чи відео запису.

  •  вкладання в людський капітал — це витрати на освіту, підготовку, перепідготовку, навчання, охорону здоров'я.

Інтелектуальні інвестиції тісно пов'язані з інтелектуальною власністю, яка може існувати у таких видах:

виняткова — це власність, яка запатентована або захищена авторським правом;

інформаційна — це власність, яка існує у вигляді придбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Така власність не має правового захисту, вона реалізується на контрактних засадах у вигляді інформаційних послуг через навчання, освіту, публікацію;

ліцензійна — це власність, яка існує або реалізується шляхом придбання інвестором права володіння чи користування, зафіксованих ліцензіями.

Основним суб'єктом інноваційної діяльності є інноваційне підприємство — це підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період е інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, технопарку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.

Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розробки й впровадження у виробництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.

Технополіс — це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоємких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади.

Науково-технологічний парк—це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів із розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).

Основними джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти Державного бюджету України;

б) кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим;

в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

г) власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;

е) інші джерела, не заборонені законодавством України.

 Тема № 6. ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ.

План семінарського заняття:

1. Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація.

2. Проблеми залучення іноземного капіталу в Україні.

3. Міжнародна інвестиційна діяльність на Україні.

4. Міжнародні фінансові інститути.

5. Роль вільних та спеціальних економічних зон в розвитку держави.

6. Державна політика заохочення іноземних інвесторів в Україні.

 Огляд ключових питань

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлена експортом інвестиційного капіталу за кордон в товарній або грошовій формі з метою отримання прибутку або розширення економічного впливу.

Найбільш впливовою міжнародною валютно-кредитною системою є група Всесвітнього банку (або Бреттон - Вудська валютна система). Всесвітній банк – це міжурядова установа, яка сприяє економічному розвитку країн –її членів.

Світова практика переконує, що без широкого залучення іноземного капіталу неможливо провести структурну перебудову економіки, скоротити технічну та технологічну відсталість народного господарства, домогтися конкурентноздатності вітчизняної продукції на світовому ринку. Крім того, продуктивне використання іноземних інвестицій є органічною частиною світового процесу руху капіталу й реалізується переважно за рахунок капіталів приватних інвесторів, зацікавлених в одержанні більш високого рівня прибутку на вкладені кошти.

Відповідно до Закону України "Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестиції— це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестори — це суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

  •  юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
  •  фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;
  •  іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
  •  інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Найпоширенішою формою іноземних інвестицій в Україні є спільні підприємства або підприємства з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Найбільш впливовою міжнародною фінансово-кредитною установою є Група Світового банку, основою якої є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Його засновано у червні 1944 року на валютно-фінансовій конференції, що відбулася під егідою 00Н у Бреттон-Вудсі, а розпочав він свою діяльність 25 червня 1946 року.

Завдання Світового банку полягає у сприянні економічному зростанню країн, що розвиваються. Допомога спрямовується на будівництво шляхів сполучення, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, розвиток сільського господарства, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку йдуть на фінансування витрат, пов'язаних із структурною перебудовою, спрямованою на зміцнення стабільності, підвищення ефективності економіки та її ринкову орієнтацію. Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. До групи Світового банку входить п'ять міжнародних організацій:

  •  Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
  •  Міжнародна асоціація розвитку (МАР);
  •  Міжнародна фінансова корпорація (МФК);
  •  Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ);
  •  Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Ще однією важливою для нашої країни міжнародною організацією є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЕБРР). Він був створений для сприяння переходу до ринкової економіки в країнах Центральної та Східної Європи. Україна є акціонером цього банку, її частка складає приблизно 8%.

Діючим напрямком розвитку економіки окремих територій і регіонів, орієнтованим на рішення конкретних пріоритетних економічних задач, реалізацію стратегічних програм та проектів є створення спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ).

Відповідно до документів Міжнародної конвенції зі спрощення та гармонізації митних процедур (Кіото, 18 травня 1973 р.) "Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це частина території країни, на якій товари розглядаються як об'єкти, що знаходяться за межами митної території, і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Основна задача ВЕЗ полягає у залученні інвестицій і нових технологій, створенні нових робочих місць, збільшенні валютних надходжень до країни, розвитку інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішуються стратегічні задачі економічного зростання окремих регіонів і, врешті решт, народного господарства всієї країни.

Діяльність ВЕЗ в Україні, процедуру їх створення, взаємовідносини з місцевою виконавчою владою регламентує ціла низка законів. Але головними є Закон України "Про загальні засади створення й функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р. № 2673-ХІІ і Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 14 березня 1994 р. № 167.

Згідно ст. 1 Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" спеціальною (вільною) економічною зоною визначається частина території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування й дії законодавства України. На території спеціальної економічної зони (СЕЗ) запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності вітчизняних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення СЕЗ задекларовано залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення й упровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

 Тема № 7. IНВЕСТИЦІЙНІ РИЗИКИ

План семінарського заняття:

1. Класифiкацiя iнвестицiйних ризикiв.

2. Способи вимірювання iнвестицiйних ризикiв.

3. Методи зниження ризикiв.

4. Теорія інвестиційного портфелю. Сучасний та традиційний підходи до формування інвестиційного портфелю.

 Огляд ключових питань

1. Інвестиційна діяльність в усіх своїх формах та видах пов’язана з ризиком. Невпевненість у  майбутньому породжує ризик.

Під інвестиційним ризиком розуміють ймовірність виникнення передбачених фінансових витрат (наприклад: зниження прибутку, доходів, втрати капіталу та інше) в ситуації невизначеності умов інвестиційної діяльності.

Видів інвестиційних ризиків досить багато. Їх можна класифікувати за різними ознаками:

  •  За сферами прояву:

а) економічний – до нього відноситься ризик, пов’язаний зі змінами економічних факторів. Оскільки інвестиційна діяльність здійснюється в економічній області, то вона в найбільшому ступеню підпадає під економічний ризик.

б) політичний – до нього відносяться різні види адміністративних обмежень інвестиційної діяльності, що виникають у зв’язку зі зміною державою політичного курсу.

в) соціальний – до нього відноситься ризик страйків, незапланованих соціальних програм.

г) екологічний – це ризик, різних екологічних катастроф та стихійних лих (пожар).

д) інші види ризиків. До них можна віднести рекет, крадіжки майна, обман з боку інвестиційних та господарських партнерів і таке інше.

 2. В залежності від стадії реалізації інвестиційного проекту ризики можна поділити на:

  •  Фінансовий ризик – це велика сукупність взаємопов’язаних ризиків виконання фінансових зобов’язань протилежною стороною та ризиків зміни кон’юнктури фінансових ризиків.

Тут можна виділити такі ризики:

а) кредитний ризик як ризик неповернення боргу виникає в результаті:

  •  неможливості позичальника створити у майбутньому адекватний грошовий потік;
  •  невпевненість в реалізації в майбутньому за необхідною ціною застави під кредит;
  •  погіршення іміджу (репутації) у зв’язку з непередбаченими несприятливими змінами у діловому світі;

До групи кредитних ризиків відносяться:

  •  процентний ризик – зумовлений невизначеністю у майбутньому стосовно напрямку руху та рівня процентних ставок;

Процентний ризик для банку – це ризик перевищення середньої процентної ставки за залученими капіталами (депозитами) над середньою процентною ставкою за виданими кредитами;

  •  ризик ліквідності – зумовлений непевністю в майбутній швидкій реалізації того, чи іншого активу за передбачену ціну;
  •  фінансовий ризик у вузькому розумінні – це ризик фінансового леверджу, тобто чим вище фінансовий левердж компанії, тим більша невпевненість у забезпеченні позичкових коштів власним капіталом компанії;

б) валютний ризик – виникає у зв’язку з невизначеністю майбутнього руху ресурсів національної валюти за відношенням до закордонних валют. Він включає складові:

  •  курсовий ризик зміни вартості активів і пасивів банку;
  •  ризик переказу, пов’язаний з відмінностями в обліку активів та пасивів в іноземній валюті;
  •  ризик угоди, зумовлений невизначеністю у майбутньому вартості угоди в національній валюті, що деномінована в іноземній валюті;

в) портфельний ризик –  ризик невідповідності у майбутньому інвестиційному проекту кредитному портфелю, портфелю ІД. Портфельний ризик виникає внаслідок можливості суттєвого погіршення сукупних показників того чи іншого портфелю: прибутковість, зростання капіталу, міра впливу ризику ліквідності.

  •  Будівельні ризики – це ризики, що виникають в процесі реалізації проекту.
  •  Ризик перевищення кошторису.
  •  Ризик несвоєчасного завершення термінів – засвоєння інвестицій через зміни у складі проектів, зриву постачання матеріально-технічних ресурсів.
  •  Ризик порушення умов договору – виникає через зміну умов функціонування інвестора та підрядної організації, фінансова неспроможність інвестора, зміни ставок оподаткування доходу, умов, отримання банківських кредитів та погашення раніше отриманих позичок, амортизаційної політики, невиконання угод субпідрядними організаціями, проектантами та іншими учасниками інвестиційного процесу.
  •  Ризик падіння попиту – виникає при зміні потреб у продукції будівельної галузі в зв’язку з загальним спадом виробництва, кризою фінансів, бюджетним дефіцитом.
  •  Експлуатаційні ризики – виникають після введення об’єкта в дію та виходу на проектну потужність.
  •  Ризик реалізації продукції, робіт, послуг, викликаний можливістю звуження ринку збуту  в процесі експлуатації та втрат частини споживачів через зростаючу конкуренцію та появу на ринку товарів більш високої якості.
  •  Ризик зниження прибутковості тісно пов’язаний з попереднім, який тягне за собою скорочення грошових коштів та неможливість розрахунку з кредиторами.
  •  Ризик менеджменту виникає в зв’язку з можливістю необхідності у майбутньому зміни керівництва виробництва.
  •  Ризик невиконання поставок матеріально-технічних ресурсів для виробництва зумовлює в майбутньому ненадійність постачальників.
  •  Форс-мажорний ризик існує як на стадії будівельного виробництва, так і в період експлуатації підприємства. Цей ризик пов’язаний з виникненням подій об’єктивного характеру, які можуть призвести до часткової чи повної втрати майна.
  •  За джерелами виникнення розрізняють:
  •  систематичний (або ринковий). Цей вид ризику виникає для всіх учасників ІД і форм інвестування. Він виникає у зв’язку зі зміною стадій економічного циклу розвитку країни або кон’юнктурних циклів розвитку інвестиційного ринку, значними змінами податкового законодавства, та інші фактори, на які інвестор вплинути при виборі об’єктів інвестування не може.
  •  несистематичний (або специфічний). Цей вид ризику притаманний конкретному об’єкту інвестування або діяльності. Він може біти пов’язаний з некваліфікованим керівництвом компанією.
  •  об’єктом інвестування, посиленням конкуренції в окремому сегменті інвестиційного ринку, нераціональною структурою інвестованих коштів та іншими аналогічними факторами, від’ємні наслідки яких в значній мірі можна попередити за рахунок ефективного управління інвестиційним процесом.

Таким чином, інвестиційний ризик характеризується ймовірністю виникнення непередбачених фінансових втрат. Його рівень визначається як відхили очікуваних доходів інвестування від середньої або розрахованої величини. Тому оцінка інвестиційних ризиків завжди пов’язана з оцінкою очікуваних доходів та ймовірності їх втрат.

Кожне підприємство. Виходячи зі своїх особливостей, по своєму ставиться до ризику та віддачі. Але багато підприємств віддають перевагу не ризиковим проектам. Ставлення до ризику залежить від величини капіталу, який має підприємство. Якщо капітал підприємства невеликий, і становить, наприклад, 100 тис. грн., то для нього втрата 20 тис. грн., досить істотна, а якщо капітал 10 тис. грн., в цьому випадку підприємство може піти на ризик.

Таким чином у ринковій економіці кожному підприємству при виборі інвестиційного проекту необхідно вміти оцінювати ризик. Найбільш поширеними методами вимірювання ризику є статистичний, експертний та комбінований.

Статистичний метод – це метод оцінки інвестиційних ризиків за допомогою статистичних показників.

Відомі різні визначення поняття «ризик»; у найбільш загальному виді ризик може бути визначений як ймовірність здійснення деякої небажаної події.

Ризикованість інвестування характеризується ступенем варіабельності доходу (чи прибутковості), що може бути отриманий у разі реалізації інвестиційного проекту. Такий критерій є досить очевидний: чим більш варіабельний дохід (прибутковість), тобто чим більш він непередбачений, тим більш ризиковане інвестування. З курсу статистики відомі міри, що дозволяють оцінити варіабельність деяких показників: це розмах варіації, дисперсія, середнє квадратичне відхилення і коефіцієнт варіації.

Формули для підрахунку цих показників такі:

  •  Дисперсія

,

(7.1)

де  – розрахунковий доход ( прибуток ) по проекту при різних значеннях кон’юнктури ринку,

– середній очікуваний доход за проектом,

– значення ймовірності, що відповідає розрахунковому доходу

  •  Середнє квадратичне (стандартне) відхилення

,

(7.2)

  •  Розмах варіації

,

(7.3)

де  - найбільше значення доходу за інвестиційним проектом,

- найменше значення доходу за інвестиційним проектом.

  •  Коефіцієнт варіації

,

(7.4)

Перші три показники є не дуже зручними для використання оцінки ризикованості інвестиційних проектів, тому що вони залежать від абсолютних значень середньої та елементів оцінюваного варіаційного ряду. Іншими словами, якщо абсолютні значення двох порівнюваних ризикованих альтернатив істотно розрізняються ці показники за винятком коефіцієнта варіації непорівнянні. Саме з цієї причини коефіцієнт варіації найкращий з цих показників для просторово-тимчасових зіставлень ризикованості інвестування.

Ці статистичні показники виміру ризику можна використовувати як для реальної , так і фінансової форми інвестування. Але для визначення ризикованості та прибутковості фінансової форми інвестування ( тобто інвестування в різні види цінних паперів) використовуються специфічні показники , такі як β- коефіцієнт або ще його називають β- фактор.

 β- коефіцієнт – це вимірювач недиверсифікованого ризику , що відображає яким чином цінний папір реагує на ринкові сили. Його визначають шляхом аналізу взаємозв’язку фактичної доходності цінного паперу з фактичною ринковою доходністю (прибутковістю).

Формула для розрахунку β- коефіцієнту наступна:

,

(7.5)

де  – значення бета-коефіцієнту,

Р- кореляція між доходом від індивідуального виду цінних паперів і середнім рівнем доходності фондових інструментів в цілому,

- середньоквадратичне відхилення прибутковості від індивідуального виду цінних паперів.

- середньоквадратичне відхилення прибутковості по фондовому ринку в цілому (знаходиться як середньо зважене відхилення прибутковості по більшості цінних паперів, що обертаються на фондовій біржі).

Кожний цінний папір має свій бета коефіцієнт (β), що характеризує його ризикованість. Цей показник є мірою ринкового ризику цінного паперу. Він показує мінливість прибутковості конкретного цінного паперу стосовно ринкової прибутковості (тобто до прибутковості середньо ринкового портфеля).

Значення бета коефіцієнту може бути від’ємним, а може бути і позитивним. Знак перед ним вказує в якому напрямку змінюється доходність даного цінного паперу та він не впливає на його ризикованість.

1. Якщо перед бета коефіцієнтом стоїть знак +, то це означає, що доходність даного цінного паперу коливається в тому ж напрямку , що і ринкова доходність.

2. Якщо перед бета коефіцієнтом стоїть знак -, то це означає, що доходність даного цінного паперу коливається в протилежному напрямку ніж ринкова доходність.

Чим більше значення β-коефіцієнту за модулем, тим більш ризикований цінний папір. Рівень ризику за цим показником визначають наступним чином:

β = 1 - це цінні папери , що мають середній рівень ризику,

β < 1 -це цінні папери , що мають низький рівень ризику,

β > 1 -це цінні папери , що мають високий рівень ризику.

Бета коефіцієнти регулярно розраховуються за статистичними даними про прибутковість цінних паперів і друкуються у фінансовій пресі.

Експертний метод – цей метод ґрунтується на опитуванні кваліфікованих фахівців (інвестиційних, страхових та фінансових менеджерів) і відповідної математичної обробці результатів цього опитування.

Комбінований (змішаний) – це використання статистичного і експертного методів разом.

Залежно від виду проекту, що розробляється система заходів протидії ризикам:

  1.  заставні операції та гарантування;
  2.  страхування;
  3.  лімітування;
  4.  розподілення;
  5.  еккаутінг та інші;

1) При інвестиційному кредиті найбільш розповсюдження отримали такі засоби захисту, як позички під заставу та гарантовані кредити.

Позички під заставу – це позички, забезпечені з боку позичальниками заставними активами. Але якщо у минулі роки заставні фізичні активи переходили у володіння кредитора, то тепер вони, як правило, залишаються у використанні позичальника, а кредитору відповідно до контракту переходять (поступаються) права володіння (цессія).

Банк зобов’язаний дуже вимогливо оцінювати якість застави.

Гарантований кредит видається під письмове зобов’язання третьої сторони сплатити борг у випадку відмови від сплати позичальником.

Гарантії можуть бути таких видів:

– обмежена або необмежена, тобто та, що гарантує всю заборгованість, або її частку;

– забезпечена або незабезпечена, т.б. з заставою або без неї;

– фізичних або юридичних осіб, т.б. забезпечена власними або корпоративними активами.

2) Диверсифікація – це розподілення цінних паперів портфеля таким чином, щоб досягти максимального доходу при мінімальному ризику. Як правило. Це досягається шляхом розподілення капіталу між пакетами УП різної якості та різних термінів погашення для зниження портфельного ризику.

При диверсифікації рекомендується обмежувати інвестиції у певний вид УП у розмірі 10% від загальної вартості всіх вкладень.

Диверсифікація активів відбувається за чотирма напрямками:

  •  за якістю УП (або за емітентами);
  •  за строками погашення;
  •  за тином зобов’язань;
  •  за регіонами розміщення;

3) Найважливішими заходом щодо захисту інвестицій є їх страхування, особливо це стосується довгострокових інвестицій. Страхування інвестицій відбувається згідно з Законом України “Про страхування”. Тобто страхування – це засіб охорони вкладень від руйнівних  стихійних лих, але й засобами захисту від несприятливих змін економічної кон’юнктури.

4) Лімітування об’єктів інвестицій, розмірів кредитів, видатків, продаж, тощо. Інвестор, як правило, обмежує розміри вкладень при капіталізації інвестицій, перешкоджаючи цим створенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування, як правило, здійснюється поступово – траншами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій.

5) Розподілення ризиків має місце при фінансуванні проектів з частковим регресом на позичальника при створення інвестиційного консорціуму, коли суб’єкти інвестування розподіляють між собою ризик пропорційно вкладенню в проект.

  1.  Для отримання додаткової інформації про об’єкт інвестування за кордоном використовуються послуги еккаутингових компаній. Ці фірми займаються збиранням, обробкою. Аналізом і формуванням різних видів бізнес-інформації: відомостей про ринки, платоспроможність підприємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів по бізнесу, перспективи розвитку конкурентів тощо. Ці відомості надаються у вигляді бізнес-довідок. Великі еккаутингові фірми розробляють типові довідки бізнес інформації та за бажанням замовника дають більш детальну інформацію, отриману шляхом поглибленого аналізу.

Еккаунтинг часто сполучається з аудитом та являє собою важливий захід зниження міри інвестиційного ризику.

3.  Головна задача інвестора – створити ефективний портфель, який забезпечую найбільшу віддачу для даного рівня ринку або найменший ризик для заданого рівня віддачі.

Ефективний портфель – це портфель. Який забезпечує найбільшу прибутковість для заданого рівня ринку або має найменший ризик для заданого рівня прибутковості.

Першим кроком інвестора являється визначення цілей формування портфелю. Постановка таких цілей затрачує визначені співвідношення ризику і прибутковості, потенційного росту вартості та поточного прибутку і різних рівнів ризику портфелю.

Для успішного управління портфелем потрібно освоїти 2 ідеї: ефект диверсифікації і концепція ефективного портфелю.

Диверсифікація – це використання декілька різних інвестиційних інструментів з цілю скорочення ризику.

Диверсифікований ризик – це унікальний ризик окремого інвестиційного інструмента, від якого можна позбавитися з номінальною диверсифікацією.

Недиверсифікований ризик – це ризик, властивий всім інвестиційним інструментам і через це він не може бути усунений через диверсифікацію.

Сьогодні в керуванні інвестиційним портфелем є два підходи:

– традиційний, який спирається на метод фінансового управління, він використовується з часів зародження загально досягнутих ринків цінних паперів;

– СПТ – сучасна портфельна теорія;

Традиційний підхід до управління портфелем – це забезпечення збалансованості шляхом включення в портфель акцій і боргових зобов’язань різних підприємств та галузей.

Дотримуючись цієї концепції, керуючі включають в портфель самі різні фінансові інструменти особливо підкреслюється важливість міжгалузевої диверсифікації, т.б. включення в портфель акцій з різних галузей економіки.

Менеджери які надають перевагу традиційному підходу, прагнуть робити інвестиції в добро відомі компанії по трьом причинам:

– по-перше, вони були успішними підприємствами, і можливо будуть залишатися такими. Покупка УП підприємств, що зарекомендували себе представляє менш ризикованим ділом, ніж вкладення в менш відомі фірми.

– по-друге, акції крупних компаній більш ліквідні та доступні у великих кількостях, а менеджери, що керують великими портфелями оперують великими сумами грошей, і для досягнення ефективного розміру приказу їм необхідно покупати УП у великих розмірах.

– по-третє, можливо легше переконати клієнта вкласти гроші у відомі фірми.

Сучасна портфельна теорія:

– це підхід до формуванню портфельної стратегії з використанням різних статистичних методів:

а) дисперсії прибутковості активу або квадрат стандартного відхилення;

б) кореляція прибутковості пари цінних паперів або віддача цінних паперів і ринку в цілому;

Кореляція вимірює зв’язок (якщо таке має місце) між двумя гисковими рядами, які представляють визначений тип даних: від об’ємів продажу, до прибутковості УП.

Портфель інвестицій – це набір фінансових активів, якими володіє інвестор.

Метою формування інвестиційного портфелю може бути різне. Наприклад, як цільовий критерій можуть використовуватися максимізація прибутковості, чи навпаки мінімізація ризику. Однак найбільш розповсюджена мета – це одержання необхідного рівня прибутковості при заданому рівні ризику, або навпаки.

Для визначення прибутковості та ризику інвестиційного портфелю використовуються наступні показники:

 Очікувана прибутковість портфеля ()

,

(7.7)

де – очікувана прибутковість і-го активу;

    – частка і-го активу в інвестиційному портфелі.

 Варіація доходності (прибутковості) портфеля

,

(7.8)

де  – прибутковість портфеля при і–му стані економіки.

 Варіація прибутковості портфеля, що складається з двох активів

,

(7.9)

де  – частка і-го активу в портфелі;

    – коефіцієнт кореляції між очікуваною прибутковістю активів;

    – варіація прибутковості і-го активу.

Якщо знати величину β-коефіцієнту кожного з цінних паперів, що складають інвестиційний портфель, можна обчислити бета коефіцієнт портфелю за формулою (β-коефіцієнт інвестиційного портфелю – це середньо зважене значення величин бета коефіцієнтів цінних паперів, що входять до портфелю):

,

(7.10)

де - бета коефіцієнт інвестиційного портфелю,

    - бета коефіцієнт і-того цінного паперу,

    - питома вага і-того цінного паперу в інвестиційному портфелі.

Основними індикаторами на ринку цінних паперів, використовуваними інвесторами, є:

- середня ринкова прибутковість,

- безризикова прибутковість , під якою розуміють прибутковість державних цінних паперів,

- очікувана прибутковість певного цінного паперу , доцільність операції з яким аналізується,

- β-коефіцієнт.

Різниця () являє собою ринкову премію за ризик; різниця () - очікувана премія за ризик вкладення в даний цінний папір. Ці два показники пов'язані між собою прямо пропорційною залежністю через β коефіцієнт: () = β ().

Дана модель носить назву моделі оцінки фінансових активів (Capital Asset Pricing Model, CAPM) і застосовується, зокрема, для прогнозування прибутковості будь-якого цінного паперу, що обертається на ринку. Як відомо, на основі прогнозної прибутковості і даних про очікувані доходи, що генеруються деяким цінним папером, можна розрахувати теоретичну вартість даного цінного паперу. Тому модель САРМ часто називають моделлю ціноутворення на ринку фінансових активів. Відомі різні представлення САРМ- у термінах прибутковості (найбільш поширене) і в термінах вартісних оцінок.

САРМ – модель одиниці прибутковості активів. Вона використовується для того, щоб формалізовано зв’язати поняття ризик і прибутковості.

Модель оцінки прибутковості фінансових активів (Capital Asset Pricing Model, CAPM)

(7.11)

де  – очікувана прибутковість акцій даної компанії;

   – прибутковість безризикових цінних паперів;

   – бета-коефіцієнт акцій даної компанії;

   – прибутковість на ринку в середньому (ринкова прибутковість).

Очікувана прибутковість – це необхідна прибутковість інвестицій при даному рівні ризику, що вимірюється за допомогою фактора β.

Прибутковість безризикових активів – це доход, який може бути отриманий на незалежні від ризику інвестиції, найчастіше як доходність державних цінних паперів .

Ринкова доходність (прибутковість) – це середня прибутковість всіх цінних паперів (звичайно вимірюється середньою доходністю (прибутковістю) всіх цінних паперів, що включаються в певний всеосяжний фондовий індекс).

 Тема № 8. ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ

План семінарського заняття:

1. Інвестиційний проект, його зміст та форми.

2. Типи грошових потоків інвестиційного проекту.

3. Бізнес-план інвестиційного проекту.

4. Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту.

5. Аналіз інвестиційного проекту.

 Огляд ключових питань.

Грошові ресурси, що беруть участь у фінансовій операції, мають часову цінність, зміст якої, може бути виражений таким чином: одна грошова одиниця, що є в розпорядженні інвестора в даний момент часу, краща, чим та ж сама грошова одиниця, але очікувана до одержання в деякому майбутньому. У принципі можливі відхилення від сформульованого правила, проте, вони носять досить абстрактний характер ( наприклад можливий випадок, коли доступна процентна ставка дорівнює нулю).

Ефективність будь-якої фінансової операції, що передбачає нарощення вихідної суми PV до очікуваної в майбутньому до одержання суми FV (PV → FV), може бути охарактеризована абсолютним показником приросту FV-PV , або відносним показником - ставкою. Розрізняють два види ставки в залежності від того, який показник обирають як базовий PV або FV.

Процентна ставка розраховується відношенням нарощення (FV-PV) до вихідного (базового) розміру PV. Іноді її ще називають відсоток, норма прибутку, доходність, норма доходності. Формула для розрахунку наступна:

(8.1.)

Дисконтна ставка ( облікова ставка ) розраховується відношенням нарощення (FV-PV) до очікуваної у майбутньому суми до одержання, або нарощеної суми, розміру FV.

(8.2.)

Співвідношення між ними:

,

(8.3.)

або

(8.4.)

Процес, в якому задана вихідна сума і ставка (процентна або облікова), у фінансових обчисленнях називається процесом нарощення, шуканий розмір - нарощеною сумою, а використовувана в операції ставка - ставкою нарощення. У даному випадку мова йде про прямування грошового потоку від теперішнього часу до майбутнього.( рис. 8.1 ).

Процес, у якому задані очікувана в майбутньому до одержання (що повертається) сума і ставка, називається процесом дисконтування, шуканий розмір - приведеною сумою, а використовувана в операції ставка - ставкою дисконтування. У даному випадку мова йде про прямування від майбутнього часу до теперішнього. ( рис. 8.1.)

Рис. 8.1.

Поняття приведеної вартості є одним з ключових в оцінці інвестиційних проектів. Оскільки в цьому питанні ще немає сталої термінології, у вітчизняній літературі можна зустрітися і з іншими назвами цього показника; наприклад, дуже поширені терміни сьогоднішня вартість, теперішня вартість. Відзначимо також, що і цей, і деякі інші терміни, використовувані у фаховій літературі, не варто розуміти буквально. Зокрема, «сьогоднішня вартість» зовсім не означає, що мова йде про вартість «сьогодні», у даний момент часу. Під цим терміном розуміють дисконтований розмір деякої грошової суми, очікуваної до одержання в майбутньому, причому дисконтування може бути виконано на будь-який момент часу, що цікавить аналітика.

У фінансових операціях у якості ставки (коефіцієнта) дисконтування можна використовувати або процентну ставку (математичне дисконтування), або дисконтну ставку (банківське дисконтування).

Відомі дві основні схеми нарахування відсотків. Схема простих відсотків припускає незмінність бази, з якої відбувається нарахування. Схема складних відсотків припускає їхню капіталізацію, тобто база, з якої відбувається нарахування, постійно зростає на розмір нарахованих раніше відсотків. Очевидно, що більш часте нарахування складних відсотків забезпечує більш швидкий ріст суми що нарощується.

Формула простих відсотків:

(8.5.)

де –ставка,

   –кількість виплат за весь період інвестування

Формула складних відсотків:

(8.6.)

Схема простих відсотків більш вигідна при проведенні операцій короткострокового характеру (п < 1), а схема складних відсотків при проведенні операцій довгострокового характеру (п> 1), де п -число нарахувань відсотків.

У фінансових обчисленнях базовим періодом є рік, тому звичайно говорять про річну ставку. Водночас достатньо широко поширені короткострокові операції тривалістю до року. У цьому випадку за основу береться денна ставка, причому в залежності від алгоритмів розрахунку денної ставки і тривалості фінансової операції результати нарощення будуть різними. Використовуються три варіанти розрахунку:

а) точний процент і точна тривалість періоду (=365 чи 366 днів)

б) звичайний відсоток і точна тривалість періоду (=360, -точне);

в) звичайний відсоток і приблизна тривалість періоду (=360, - приблизне, коли рахується, що в місяці 30 днів).

Точний відсоток обчислюється виходячи з точного числа днів (365 або 366), а звичайний - виходячи з наближеного числа днів у році (360). Точне число днів фінансової операції визначається прямим підрахунком, а приблизне - виходячи з припущення, що в місяці 30 днів.

Внутрішньорічні нарахування в межах одного року

(8.7.)

де –річна ставка;

   –тривалість періоду нарахування в днях;

   –тривалість року в днях.

Внутрішньорічні процентні нарахування з цілим числом років

(8.8.)

де - річна ставка;

    - кількість нарахувань у році;

    - кількість років.

При нарахуванні відсотків за дрібну кількість років більш ефективна змішана схема, що передбачає нарахування складних відсотків за цілу кількість років і простих відсотків за дробну частину року.

Нарахування відсотків за дробну кількість років:

а) за формулою складних відсотків

(8.9.)

б) за змішаною схемою (використовується схема простих відсотків для цілого числа років і схема простих відсотків - для дробної частини року)

(8.10.)

де - ціле число років,

– дробна частина року.

Жодна зі схем нарахування відсотків не є універсальною і придатною на всі випадки життя, тобто не можна точно й однозначно віддавати пріоритет тієї або іншій схемі - усе залежить від конкретних обставин.

Будь-яка фінансова операція передбачає участь, як мінімум, двох сторін: кредитора (інвестора) і позичальника (одержувача фінансових ресурсів); ця обставина є істотним для винесення судження про ефективність будь-якої операції. Так, економічна інтерпретація ставки взагалі та її значення зокрема залежить від того, із чиїх позицій - кредитора або позичальника - вона дається. Для кредитора ставка характеризує - його відносний прибуток; для позичальника - його відносні витрати. Тому кредитор завжди зацікавлений у високій ставці або в підвищенні ставки; інтереси позичальника - прямо протилежні.

В різних фінансових контрактах обумовлюється номінальна процентна ставка, за звичай, річна. Але ця ставка, по-перше не відображає реальної ефективності угоди, по-друге, не може бути використана для зіставлень. Для того щоб забезпечити порівняльний аналіз ефективності таких контрактів необхідно обрати деякий показник, що був би універсальним для будь-якої схеми нарахування відсотків. Таким показником є ефективна річна процентна ставка, що забезпечує перехід від PV до FV.

Ефективна процентна ставка дозволяє порівнювати фінансові операції з різноманітною частотою нарахування і різними процентними ставками. Саме ця ставка характеризує реальну ефективність операції, проте в багатьох фінансових контрактах мова йде найчастіше про номінальну ставку, яка у більшості випадків відрізняється від ефективної.

Формула для визначення ефективної процентної ставки:

(8.13.)

де – номінальна ставка,

    – кількість нарахувань складних відсотків.

Формула для розрахунку номінальної ставки: (через ефективну)

(8.14.)

Оцінка будь-якого інвестиційного проекту грунтується на понятті грошового потоку С1, С2,..., Сn, що генерується протягом ряду часових періодів у результаті реалізації якогось проекту або функціонування того або іншого виду активів. Грошовий потік ми розглядаємо як сукупність притоків і/або відтоків коштів, що мають місце через рівні часові інтервали. Також будемо вважати, що притоки і/або відтоки коштів генеруються в межах одного часового періоду і мають місце або на його початку, або наприкінці, тобто вони не розподілені усередині періоду, а сконцентровані на однієї з його меж. У першому випадку грошовий потік називається потоком пренумерандо, або авансовим, у другому - потоком постнумерандо (мал. 8.2).

 

Рис. 8.2. Види грошових потоків

На практиці більшого розповсюдження отримав потік постнумерандо, зокрема, саме цей потік лежить в основі методик аналізу інвестиційних проектів. Деякі пояснення цьому можна дати виходячи з загальних принципів обліку, відповідно до яких прийнято підводити результати й оцінювати фінансовий результат тієї або іншої дії по закінченні чергового звітного періоду. Що стосується надходження коштів у рахунок оплати, то на практиці воно частіше за все розподілено в часі нерівномірно і тому зручніше умовно віднести всі надходження до кінця періоду. Завдяки цій умові формуються рівні часові періоди, що дозволяє розробити зручні формалізовані алгоритми оцінки. Потік пренумерандо має значення при аналізі

різноманітних схем накопичення коштів для наступного їхнього інвестування.

При аналізі грошових потоків у більшості випадків його елементи не можуть бути просумовані безпосередньо - повинна бути врахована часова компонента.

Відомі дві задачі оцінки грошового потоку з урахуванням чинника часу: пряма й обернена. Перша задача дозволяє оцінити майбутню вартість грошового потоку. Для розуміння економічної сутності цих задач наведемо деякі приклади. Прикладом прямої задачі є процес накопичення грошей у банку й оцінка розміру нарощеної суми. Друга задача дозволяє оцінити приведену вартість грошового потоку. Її прикладом може бути оцінка поточної вартості цінного паперу, володіння якого дає можливість у майбутньому одержувати деякі платежі.

 Тема № 9. ОБГРУНТУВАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ІНВЕСТУВАННЯ

План семінарського заняття:

1. Фінансова, економічна й бюджетна оцінка ефективності інвестиційних проектів.

2. Методи оцінки ефективності інвестування, засновані на дисконтова них оцінках.

3. Методи оцінки ефективності інвестування засновані на облікових оцінках.

 Огляд ключових питань

Інвестування є одним з найбільш важливих аспектів діяльності будь-якої комерційної організації, керівництво якої віддає пріоритет рентабельності з позиції довгострокової, а не короткострокової перспективи. Причини, що обумовлюють необхідність інвестицій, можуть бути різні, однак у цілому їх можна підрозділити на три види: 1) оновлення наявної матеріально-технічної бази, 2) нарощування обсягів виробничої діяльності, 3) освоєння нових видів діяльності. Як правило, будь-яка компанія завжди формує портфель можливих інвестиційних проектів, що можуть бути реалізовані у разі настання визначених умов і переваг (доцільність, економічна ефективність, зміни кон'юнктури ринку, вимоги екології, наявність досяжних джерел фінансування, незаплановані доходи й ін.).

Два проекти називаються незалежними, якщо рішення про прийняття одного з них не впливає на рішення про прийняття іншого. Два проекти називаються альтернативними, якщо вони не можуть бути реалізовані одночасно, тобто прийняття одного з них автоматично означає, що другий проект треба відхилити. Проекти пов'язані між собою відносинами комплементарності, якщо прийняття нового проекту сприяє зростанню доходів по одному чи декільком іншим проектам. Проекти пов'язані між собою відносинами заміщення, якщо прийняття нового проекту призводить до деякого зниження доходів по одному чи декільком діючим проектам.

Грошовий потік називається ординарним, якщо він складається з вихідної інвестиції, зробленої одноразово або протягом декількох  послідовних базових періодів і наступних припливів коштів. Якщо припливи коштів чергуються в будь-якій послідовності з їхніми відтоками, потік називається неординарним.

Критичними моментами в процесі складання бюджету капіталовкладень є: а) прогнозування обсягів реалізації з урахуванням можливого попиту на продукцію (оскільки більшість проектів пов'язана з додатковим випуском продукції); б) оцінка припливу коштів по роках; в) оцінка досяжності необхідних джерел фінансування; г) оцінка прийнятного значення вартості капіталу що використовується, в тому числі і як коефіцієнт дисконтування.

Аналіз можливої місткості ринку збуту продукції, тобто прогнозування обсягу реалізації, найбільш істотний, оскільки її недооцінка може призвести до втрати певної частки ринку збуту, а її переоцінка - до неефективного використання введених по проекту виробничих потужностей, тобто до неефективності зроблених капіталовкладень.

Фінансування будь-якого проекту припускає залучення одного чи декількох джерел; як правило, всі джерела мають платний характер. Вартість капіталу, залученого для фінансування проекту, може змінюватись (нерідко убік збільшення) у силу різних обставин. Це означає, що проект, прийнятий за одних умов, може стати невигідним за інших. Різні проекти не однаково реагують на збільшення вартості капіталу. Так, проект, у якому основна частина припливу коштів припадає на перші роки його реалізації, тобто відшкодування зроблених інвестицій здійснюється більш інтенсивно, у меншому ступені чуттєвий до подорожчання ціни за користування джерелом коштів.

Застосування методів оцінки й аналізу проектів припускає багато використовуваних прогнозних оцінок і розрахунків. Іншими словами, аналіз звичайно ведеться в режимі імітаційного моделювання, причому множинність оцінок стосується в основному прогнозних значень майбутніх доходів по проекту і/чи значень ставки дисконтування, тобто вартості передбачуваних джерел інвестування. Що стосується множинності розрахунків, то їх необхідність визначається неможливістю відокремлення якогось одного критерію як безумовно кращого.

Критерії оцінки й аналізу проектів поділяються на дві категорії:

а) засновані на дисконтованних оцінках,

б) засновані на облікових оцінках.

У першому випадку в увагу приймається фактор часу, у другому - ні. У першу групу входять критерії: чиста приведена вартість (Net Present Value, NPV), чиста термінальна вартість (Net Terminal Value, NTV), індекс рентабельності інвестиції (Profitability Index, PI), внутрішня норма прибутку (Internal Rate of Return, IRR), модифікована внутрішня норма прибутку (Modified Internal Rate of Return, MIRR); дисконтований строк окупності інвестиції (Discounted Payback Period, DPP). В другу групу входять критерії: строк окупності інвестиції (Payback Period, PP) і облікова норма прибутку (Accounting Rate of Return, ARR).

Критерій NPV відображає прогнозну оцінку зміни економічного потенціалу комерційної організації у випадку прийняття розглянутого проекту. Причому оцінка робиться на момент закінчення проекту, але з позиції поточного моменту, тобто початку проекту. Проект рекомендується до прийняття, якщо його NPV позитивний. Критерій простий у розрахунках і має важливу властивість адитивності в просторово-часовому аспекті, тобто NPV різних проектів можна підсумовувати для розрахунку загального ефекту в тому випадку, якщо мова йде про оцінку портфеля інвестиційних проектів. Для NPV у принципі вірно правило: чим більше, тим краще. Разом з тим, оскільки він є абсолютним показником, критерій NPV не дає інформації про резерв безпеки проекту, тобто не відповідає на запитання, наскільки велика небезпека, що проект, що вважався прибутковим, раптом виявиться збитковим через помилку в прогнозних оцінках доходів і/чи вартості капіталу.

Розрахунок чистої приведеної вартості (Net Present Value, NPV)

,

(9.1.)

де –грошові надходження, від інвестиційного проекту в році

    –інвестиційні витрати в році ,

    – ставка дисконтування.

Логіка застосування критерію NРV для оцінки проекту така: якщо NPV> 0, то проект є прибутковим і його можна прийняти і у випадку прийняття проекту добробут власників компанії збільшиться;

NPV = 0, то доходи від інвестиційного проекту дорівнюють витратам на нього та у випадку прийняття проекту добробут власників компанії не зміниться, але в той же час обсяги виробництва зростуть, тобто компанія збільшиться в масштабах;

NPV<0, то доходи від інвестиційного проекту менше витрат і проект треба відхилити, у випадку прийняття проекту добробут власників компанії зменшиться.

При розрахунку NPV , як правило, використовують постійну ставку дисконтування. Однак за деяких обставин, наприклад, очікується зміна рівня облікових ставок, можна використовувати індивідуалізовані по роках коефіцієнти дисконтування.

Критерій NTV дає прогнозну оцінку збільшення економічного потенціалу підприємства на кінець терміну дії проекту. Критерії NPV і NTV взаємообернені з позиції алгоритму їхнього розрахунку: в основі NPV лежить операція дисконтування, а в основі NTV-операція нарощення.

Розрахунок чистої термінальної вартості (Net Terminal Value, NTV)

(9.2.)

Що стосується застосування критерію NTV для оцінки проекту, то логіка його така ж, як і в критерію NPV: якщо

NTV> 0, то проект рекомендується до прийняття;

NTV< 0, то проект варто відхилити.

NTV=0, то це означає, що доходи від інвестиційного проекту дорівнюють витратам.

Логіка критерію PI така: він характеризує величину доходу на одиницю витрат.

Розрахунок індексу рентабельності інвестицій (Profitability Index, PI)

(9.4.)

якщо , проект є ефективним, він приймається;

, проект треба відхилити;

, доходи від інвестиційного проекту дорівнюють витратам.

Критерій PI найбільш кращий при комплектуванні портфеля інвестиційних проектів у випадку обмеження по обсягу джерел фінансування. Незалежні проекти упорядковуються по убуванню РІ; у портфель послідовно включаються проекти з найбільшими значеннями PI. Отриманий портфель буде оптимальним з позиції максимізації сукупного NPV.

Критерій IRR чисельно дорівнює ставці дисконтування, за якої NPV проекту перетворюється на нуль.

Розрахунок внутрішньої норми прибутку (Internal Rate of Return, IRR)

, при якому ,

(9.5.)

якщо , проект приймається;

, проект треба відхилити, тому що він принесе збиток;

, доходи від інвестиційного проекту дорівнюють витратам на нього,

де –вартість капіталу чи відповідного джерела коштів.

Знаходження  методом лінійної апроксимації

,

(9.6.)

де за умови, що ,  і що одне значення  є позитивним, а друге – від’ємним.

Для будь-якого «нормального» інвестиційного проекту з ростом вартості джерела фінансування NPV зменшується. «Нормальність» проекту є умовним терміном, під яким будемо розуміти його відповідність цілком природній вимозі про перевищення суми недисконтованних надходжень над величиною інвестиції. Економічний зміст критерію IRR такий: він показує максимальний рівень витрат у відсотках, що може бути асоційований з даним проектом.

Оскільки критерій IRR показує лише максимальний рівень витрат, що може бути асоційований з оцінюваним проектом, то у випадку, якщо значення IRR двох альтернативних проектів більше вартості приваблюваних для їхньої реалізації джерел коштів, вибір кращого з них за критерієм IRR не можливий. Цей критерій не має властивості адитивності, не враховує істотності величини елементів грошового потоку і, крім того, для неординарних грошових потоків IRR може мати декілька значень.

Проте для «нормальних» інвестиційних проектів чим більше IRR, тим краще - значніше резерв безпеки. Однак у загальному випадку це правило спрацьовує не завжди; зокрема, воно не вірно для проектів з неординарними грошовими потоками.

Строк окупності інвестицій (Payback Period, PP)

, при якому

В залежності від визначеної мети можливий розрахунок з різною точністю.

Логіка критерію РР така: він показує число базових періодів, за які вихідна інвестиція буде цілком відшкодована за рахунок припливів коштів. Проект приймається, якщо таке відшкодування має місце. Якщо базовий період - рік, то значення РР обчислюється в кількості років; однак можна виділяти і дробову частину року, якщо абстрагуватися від вихідного припущення, що приплив коштів здійснюється наприкінці року.

Критерій РР: (а) не враховує вплив доходів останніх періодів, що виходять за межі строку окупності; (б) не робить різниці між проектами з однаковою сумою кумулятивних доходів, але різним розподілом її по роках; (в) не має властивості адитивності; (г) на відміну від інших критеріїв дозволяє давати оцінки, хоча і грубі, про ліквідність і ризикованість проекту. Ліквідність і ризикованість - умовні характеристики інвестиційного проекту. З двох порівнюваних проектів проект із більш швидкою окупністю визнається більш ліквідним. Чим більша тривалість проекту, тим менше точність прогнозних оцінок очікуваних надходжень; тому чим менший строк окупності, тим менш ризикований проект.

Оскільки критерій РР розраховується по недисконтованому потоці надходжень, він зазнає критики за ігнорування фактора часу. Тому іноді використають критерій DPP, при розрахунку якого приймають в увагу припливи коштів, продисконтовані за середньозваженою вартістю капіталу, властивому даному підприємству. Очевидно, що DPP > РР, тобто DPP дає більш обережну оцінку окупності проекту.

Дисконтований строк окупності інвестицій (Discounted Payback Period, DPP)

, при якому

Облікова норма прибутку (Accounting Rate of Return, ARR)

,

(9.8)

де –середньорічний прибуток, від проекту;

    – величина вихідної інвестиції;

    – величина залишкової вартості активів.

Критерій ARR, що розраховується відношенням середньорічного прибутку проекту до середньорічного обсягу інвестицій, так само, як і РР, не враховує фактора часу і вважається найменш придатним для аналізу інвестиційних проектів і складання бюджету капіталовкладень. Основна сфера його використання - порівняльна оцінка діяльності підрозділів компанії. Єдиного і загальновизнаного алгоритму розрахунку критерію ARR не існує.

Показники NPV, NTV, IRR, PI, CC пов'язані очевидними співвідношеннями:

якщо NPV> 0, то одночасно NTV> 0, IRR>CC і РІ> 1;

NPV<0, то одночасно NTV< 0, IRR < СС і PI < 1;

NPV= 0, то одночасно NTV = 0, IRR = СС і PI = 1,

де СС - вартість капіталу, залученого для реалізації проекту.

При аналізі альтернативних проектів критерії NPV, PI, IRR, MIRR можуть суперечити один одному, тобто проект, прийнятий по одному з критеріїв, треба буде відхилити по іншому. Дві основні причини визначають можливі протиріччя між критеріями:

а) масштаб проекту, тобто елементи грошових потоків одного проекту значно (на один чи кілька порядків) відрізняються від елементів грошових потоків другого проекту;

б) інтенсивність потоку коштів, тобто чи приходиться основна частка загальної суми грошових надходжень переважно на перші чи переважно на останні роки життя проекту.

У випадку протиріччя рекомендується приймати рішення по відношенню до проекту, грунтуючись на критерії NPV. Вважається, що цей критерій є найбільш універсальним при аналізі інвестиційних проектів, оскільки саме він характеризує можливий приріст добробуту власників компанії.

Якщо в порівняльному аналізі альтернативних проектів з істотно різними значеннями елементів грошових потоків застосовується критерій IRR, то перехід від проекту з невеликими інвестиціями до проекту з відносно великими інвестиціями здійснюється лише в тому випадку, якщо IRR приростного потоку перевищує вартість джерела, оскільки тільки в цьому випадку додаткова інвестиція виправдана.

Інформацію про «резерв безпеки проекту» дають критерії IRR і PI. Так, за інших рівних умов, чим більше IRR у порівнянні з вартістю джерела фінансування проекту, тим більше «резерв безпеки».

Можливі і такі проекти, що носять тільки витратний характер, тобто не роблять впливу на приплив коштів; у цьому випадку застосовуються ті ж критерії, тільки стосовно потоку, що характеризує поточні витрати по роках.

В умовах інфляції треба корегувати убік збільшення або прогнозний грошовий потік, або коефіцієнт дисконтування. Великої варіабельності оцінок можна досягати шляхом корегування елементів грошового потоку.

 Тема № 10.ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТУВАННЯ

План семінарського заняття:

1.Фiнансовi ресурси та інструменти iнвестування.

2.Способи фінансування інвестиційного процесу.

3.Структура джерел iнвестування.

4.Фiнансовий, операцiйний та загальний леверидж.

 Огляд ключових питань.

Грошові кошти, що знаходяться в розпорядженні підприємця, є його фінансовими ресурсами. Фінансові ресурси використовуються на розвиток підприємницької діяльності (фінансування засобів виробництва та робочої сили), утримання об’єктів невиробничої сфери, на споживання та створення резервів.

Частина фінансових ресурсів, що йде на фінансування предметів та засобів праці, робочої сили та інших елементів виробництва, складає капітал підприємства в грошовій формі.

Поняття “капітал” має декілька значень, але ми розглянемо такі:

Інвестований капітал – це гроші, які йдуть в оборот та приносять прибуток інвестору.

Г – Т – Г1 , де

Г – інвестовані грошові кошти;

Т – товар- предмети, засоби праці, робоча сила тощо;

Г1 – грошові кошти від реалізації товару, новостворена вартість.

Інвестований капітал після завершення кругообігу повертається до інвестора з прирощеним доходом або збитком.

Як фінансовий ресурс, капітал може бути підприємницьким та позиковим.

Підприємницький капітал – це вкладення шляхом прямих чи портфельних інвестицій у будь-який проект з метою отримання прибутку чи прав управління, або того та іншого разом.

Позиковий капітал – це грошові кошти, що передаються у борг на умовах повернення та платності. Позиковий капітал постає як товар, який кредитор надає підприємцю в тимчасове користування з метою одержання позичкового проценту.

Головними джерелами фінансових ресурсів є:

  1.  Прибуток.
  2.  Мобілізація внутрішніх резервів.
  3.  Амортизаційні відрахування.
  4.  Пайові внески (статутний чи акціонерний капітал).
  5.  Страхові внески та внески до пенсійного фонду.
  6.  Кошти від розміщення власних цінних паперів та реалізації паперів інших емітентів.
  7.  Кредиторська заборгованість (кошти, що прирівнюються до власних).
  8.  Кредити та позики.
  9.  Спонсорство.
  10.  Державні субсидії.

З метою залучення капіталу для інвестування суб’єкт інвестиційної діяльності використовує різноманітні фінансові інструменти.

Фінансові інструменти – це контракти, результатом яких є поява певної статті в активах одного суб’єкта і статті у пасивах іншого суб’єкта фінансування.

Створення та розвиток будь-якого бізнесу потребує належного фінансування. Існують різноманітні способи залучення капіталу. У західних країнах в останні роки, крім традиційних способів (акціонування, боргове фінансування, кредитування, оренда тощо), з’явилися нові, такі як франчайзинг, лізинг, фортфейтинг, венчурне фінансування, селенг та інше.

Українська економіка відчуває велику потребу у зростанні капіталу. Підприємство обов’язково залучає капітал для розширення виробництва. Саме для цього перш за все необхідний всебічний порівняльний аналіз кожного способу, оцінка його недоліків та переваг, що дозволить прийняти правильне рішення щодо інвестування.

Способи залучення капіталу

І. Акціонування. Є найбільш розповсюдженим способом залучення капіталу на інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучається капітал шляхом емісії простих та привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних та фізичних осіб.

Через акціонування залучається не тільки грошовий капітал, а й інші матеріальні та нематеріальні активи. Акціонерні товариства існують відкритого і закритого типу.

Пайовий рахунок такої компанії перетворюється на акціонерний рахунок, який являє собою суму, що інвестується акціонерами.

З метою залучення додаткового капіталу акціонерне товариство закритого типу може перетворюватись на відкрите та продавати цінні папери широкій публіці. Разом з тим можливий і зворотний процес, тобто закрите розміщення акцій після відкриття акціонерного товариства. В цьому випадку акції розміщуються тільки серед інвесторів компанії та за пільговими цінами. Компанія змушена здійснювати такі кроки, якщо відкрита підписка на її акції не дала очікуваних результатів.

Види акціонування бувають різні. Розглянемо їх:

  1.  Корпоратизація. Згідно з Указом Президента (Про корпоратизацію підприємств від 15 червня 1993 року), корпоратизація – це надання державним підприємствам статусу акціонерних, де спочатку 100% акцій належать державі, а потім поступово здійснюється продаж цих акцій членам трудового колективу підприємства (першочергово), іншим державним та приватним підприємствам та фізичним особам.

На Україні існує ще одна форма залучення інвестицій – створення колективних підприємств, що по суті мають статус ЗАТ.

  1.  Самофінансування – це спосіб фінансування компанією власних дій за рахунок чистого прибутку (не розподіленого серед акціонерів). Методом самофінансування є наділення корпорацією своїх працівників акціями.

Існує два види наділення:

  •  без залучення кредиту;
  •  з залученням кредиту, що забезпечує податкові переваги як для позичальника, так і для кредитора.

Цей спосіб крім фінансового забезпечення корпорації, дає ще можливість протидіяти поглинанню іншими компаніями.

  1.  Транстинг – це спосіб вторинного отримання доходів шляхом вкладання у цінні папери прибутку, одержаного від первинних інвестицій у підприємство. Цей спосіб застосовується переважно закритими акціонерними товариствами та іншими господарськими товариствами.

Транстинг зумовлює такі операції:

  •  залучення коштів членів господарського товариства або просто громадян;
  •  створення на зібрані кошти виробничого або комерційного підприємства у вигляді повного або командитного товариства;
  •  придбання за рахунок прибутку від діяльності цього підприємства високодоходних та ліквідних цінних паперів інших емітентів: банків, акціонерних товариств, страхових та інвестиційних компаній.

Залучений за допомогою трастингу капітал максимально диверсифікується. Трастинг є альтернативою способу реінвестування, особливо коли власний фінансовий капітал погіршується.

  1.  Венчурний капітал (ризикове фінансування) впроваджується з метою швидкої окупності залучених коштів. Венчурний капітал створюється шляхом випуску нових акцій та їх розповсюдження у нових сферах діяльності. Інвестиції здійснюються, як правило, через придбання частини акцій венчурного підприємства (венчура), або надання йому позики, в тому числі з правом її конверсії у майбутньому в акції.

Механізм залучення венчурного капіталу нагадує створення незалежної компанії, яка акумулює кошти інших інвесторів та створює фонд венчурного капіталу. Цей фонд має форму партнерства, в який компанія-засновник вносить незначну частку капіталу, але несе повну відповідальність за управління фондом. Після того, як визначена статутом сума буде зібрана, фонд закривається, а зібрані кошти інвестуються у виробництво. Тим часом венчурна фірма розпочинає формування іншого фонду.

  1.  Рядовий пакет акцій - це пакет інвестора, що становить більше 50% акціонерного капіталу. Цей спосіб залучення капіталу переважає в наукомістких галузях виробництва, коли невеликі компанії допомагають великим виробляти та реалізовувати продукцію. При цьому дрібні компанії можуть виробляти для великих вузли, деталі, напівфабрикати тощо. Рядовий пакет, крім акцій, може включати інші інструменти фінансування – конвертовані облігації з гарантами або опціонами.

ІІ. Боргове фінансування може здійснюватись за рахунок:

- банківського кредиту;

  •  іпотечних позичок;
  •  державного кредиту;
  •  розміщення боргових зобов’язань;
  •  позик кредитно-інвестиційних інституцій та закордонних банків.

1.Кредитування - це залучення капіталу шляхом банківського кредитування. Фінансово-кредитні установи не дуже бажають давати особливо довгострокові позики, які йдуть на придбання основних (капітальних) активів.

2.Кредитування з факторингом. Фінансування під рахунки дебіторів, може здійснюватись з факторингом. У цьому випадку кредитор бере на себе зобов’язання погашення дебіторської заборгованості. Факторинг дозволяє позичальнику прискорити поверненість свого оборотного капіталу, скорочуючи тим самим потребу в його фінансування.

3.Фінансування фортфейтингом – це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом, шляхом придбання боргових зобов’язань з певним дисконтом (наприклад, простих та переказних векселів без права регресу на продавця). Повернення капіталу банком здійснюється завдяки продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку. Фортфейтинг використовується, як правило, при експорті великих капітальних активів – машин, обладнання, з тривалою відстрочкою платежу. Фортфейтгування дорожче для експортера, ніж банківський кредит, але звільняє його від кредитних ризиків та скорочує дебіторську заборгованість.

4.Іпотечні кредити – це позики під заставу нерухомості (іпотеки). Житлові будинки, земля ,виробничі будівлі та споруди можуть виступати як застава для одержання іпотечної позики. Угоди про іпотеку нотаріально завіряються та реєструються у поземельній книзі (регіональних органах управління). У разі несплати позички, право власності на іпотеку переходить до кредитора і вона має бути перереєстрована.

5.Державне кредитування застосовується для активізації інвестиційної діяльності. В Україні цей вид фінансування застосовувався з осені 1992 року.

Державні кредити надаються за рахунок централізованих ресурсів НБУ через комерційні банки. Державний кредит використовується тільки для міністерств та відомств за рішенням Верховної Ради України. В останні роки через нестачу бюджетних коштів цей спосіб фінансування не використовується.

У багатьох країнах світу застосовується також державне кредитування приватного бізнесу.

6.Іноземний кредит. Залучення іноземного капіталу в Україні здійснюється по лінії Світового банку та Європейського банку реконструкції та розвитку, кредитних ліній, урядів західних країн та закордонних комерційних банків. Кредити надаються через деякі комерційні банки після ретельної експертизи техніко-економічного обґрунтування проектів та обов’язкового їх страхування.

7.Розміщення боргових зобов’язань дозволяє залучати капітал за допомогою облігацій та деяких інших цінних паперів.

ІІІ. Фінансування на консорційних засадах – це спосіб залучення капіталу шляхом створення спільних підприємств (компаній) або створення різних видів стратегічних альянсів: концернів, синдикатів, холдингів, промислово-фінансових груп тощо.

1.Спільні  підприємства можуть бути суто вітчизняні або з залученням іноземних інвестицій.

2.Стратегічні альянси – це об’єднання двох або більше суб’єктів господарювання на умовах спільного розпорядженням прибутками і фінансовими ресурсами.

3.Франчайзинг – це передача або продаж ліцензії (франшизи) однієї фірми (франшизодавця) іншій (франшизоодержувачу) на право реалізації продукції, робіт, послуг чи заняття бізнесом на певній території з використанням товарного знаку франшизодавця та за умовою суворого виконання вимог технології та якості. Франшизодавець- це звичайно випереджаюча фірма з високим іміджем, яка намагається поєднувати свої високі технології та “ноу-хау” з капіталом франшизоодержувача, внаслідок чого отримує певний доход.

На сьогодні існує 2 види франчайзингу:

  •  продуктово-торгівельний;
  •  бізнес-франчайзинг.

Продуктово-торгівельний передбачає за допомогою передачі франшиз створити мережу дистриб’юторських фірм і допомагає товаровиробнику розширити сектор споживчого ринку.

Бізнес-франчайзинг передбачає спочатку передачу франшизоодержувачу товарного знака, технології виробництва, зразків продукції, технічних умов виробництва і стандартів якості. Потім після апробації і експертизи продукції франшизоодержувача, йому видається право (ліцензія) на виробництво та продаж, причому на певній території і на певний термін часу. Доходи франшизодавця складаються з одноразової комісійної винагороди і постійних відрахувань частини своїх прибутків франшизоодержувачами.

4.Ліцензування означає передачу прав виробництва продукції (робіт, послуг) однієї компанії іншій. Ліцензуванню підлягає також передача проектів, технологій, товарних знаків, наукових розробок, комп’ютерних програм іншої інтелектуальної власності. Ліцензія передається на певний строк і за певну винагороду. Ліцензування – це спосіб залучення капіталу власниками патентів, проектів, товарних знаків, технологій тощо. Одержувач ліцензії сплачує її власнику роялті одноразово за весь час користування ліцензією, або періодично у вигляді процента, що обумовлюється в ліцензійній угоді. Ці угоди можуть бути “ексклюзивними”, тобто надавати виключне право одержувачу ліцензії, або надавати права декільком ліцензіантам.

5.Інжиніринг являє собою непрямий спосіб залучення капіталу, а вид інжиніринго-консультаційних послуг, які сприяють інвестиційному процесу, прискорюють його.

Інжинірингові послуги – це комплекс робіт, що охоплює проведення передінвестиційних досліджень, підготовку техніко-економічних обґрунтувань, технічного та будівельного проектування, а також  розробку рекомендацій щодо експлуатації підприємств, організації виробництва та його менеджменту і реалізації готової продукції.

Інжинірингові послуги надаються посередницькими організаціями, а саме інжиніринго-консалтиногвими фірмами, проектними організаціями, банками реконструкції та розвитку, а також фірмами-девелоперами.

6.Еккаунтинг як поняття у західній термінології має 2 тлумачення:

  •  бухгалтерський облік, аналіз господарської діяльності, надання фінансової звітності, облік;
  •  система збирання та обробки фінансової інформації про фірму (установу), яка дозволяє висловити компетентну думку стосовно фінансового стану цієї фірми (компанії). Ця інформація є основною для прийняття обґрунтованого рішення щодо альтернативного варіанту залучення капіталу або напрямку розвитку бізнесу. Залежно від споживачів цієї інформації розрізняють фінансовий еккаунтинг (зовнішній) та управлінський (внутрішньофірмовий). Еккаунтинг, як система збирання та обробки фінансової інформації в останні роки на Заході стала предметом діяльності спеціалізованих еккаунтингових фірм, які сприяють залученню капіталу.

ІV. Оренда – це строкове володіння та користування майновим комплексом (капітальним активом). Об’єктом договору оренди може бути підприємство, будівля, споруда, приміщення, обладнання, природні ресурси, земельні ділянки тощо.

Оренда, як спосіб залучення капіталу ґрунтується на договорі між орендарем та орендодавцем. Орендар бере в оренду не просто майно, а капітал, вкладений в це майно з метою отримання прибутку.

Розрізняють 2 види оренди:

- оперативна оренда (поточна);

- фінансова або капітальна оренда (лізинг);

Звичайно договір оренди укладається на тривалий термін – більше ніж 5 років, але не більше повного амортизаційного строку. Впродовж цього строку можливий викуп майнового комплексу орендарем, якщо це передбачено договором та якщо вся сума орендних платежів відповідає вартості майна, що передається в оренду.

Орендна плата розраховується за формулою:

ОП = А + П + В, де

ОП – орендна плата, грн.;

А – сума амортизаційних відрахувань, грн.;

П – орендний процент, грн.;

В – витрати на ремонт майна, що орендується, грн.

В Україні за сучасних умов поширена оренда майнових комплексів підприємств чи їх структурних підрозділів (філій, цехів, ділянок тощо). Орендарем може бути трудовий колектив підприємства чи його підрозділів (організація орендарів), або інші юридичні (фізичні) особи України чи закордонних країн.

У західних країнах залежно від терміну дії розрізняють оренду довгострокову (лізинг), середньострокову (хайринг) та короткострокову (рентинг). Усі види оренди застосовуються для машин та устаткування. Договір рентингу може укладатися на строк від 1-го дня до 1-го року без викупу майна. Хайрингові угоди укладаються терміном від 1до3 років також, як правило, без викупу майна.

Лізинг – це довгострокова оренда окремих видів машин та устаткування, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди у лізингу можуть брати участь три або більше суб’єктів угоди:

- постачальник (виробник обладнання);

-лізингодавець (банк чи лізингова компанія);

-лізингоодержувач (орендар).

Лізингова операція здійснюється в такій послідовності: лізингоодержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхідне йому обладнання, вивчає його якості та умови продажу. Потім, у разі відповідності обладнання вимогам свого виробництва, він звертається до банку або лізингової компанії з пропозицією придбати це обладнання у виробника (продавця) з метою подальшої передачі йому на умовах оренди.

Оперативний лізинг – це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю право користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов’язковим поверненням основних фондів власнику після закінчення строку дії лізингової (орендної) угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.

Фінансовий лізинг відрізняється від оперативного тим, що право власності на орендовані основні фонди передається орендарю. Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту.

Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря.

Фінансовий лізинг можи приймати форму зворотного лізингу (лізбек), коли підприємець продає власне майно лізинговій компанії і укладає з нею угоду про оренду цього майна. Лізбек застосовується як більш вигідна форма оренди для лізингоодержувача, оскільки він одночасно залучає капітал від продажу майна і має нагоду подальшого використання цього майна.

Таким чином, лізинг – це специфічна форма залучення виробничого капіталу, за якої лізингодавець кредитує лізингоодержувача.

Селенг – це окремий випадок лізингу, який передбачає двосторонню угоду майнового найму. Згідно з цією угодою, власник передає селенг – компанії права використання і розпорядження своїм майном. Він залишається власником, одержує за це окрему  плату і може за першою вимогою повернути своє майно. Селенг-компанія залучає і вільно використовує за своїм бажанням майно або окремі майнові права громадян та юридичних осіб. Предметом майна можуть виступати окремі об’єкти, права власності, земельні ділянки, підприємства, будівлі, устаткування, цінні папери, гроші тощо.

Від громадян селенг-компанія залучає головним чином гроші, які спрямовує у виробничу сферу. Різниця між позичкою та селенгом полягає в наступному: позичальник, одержуючи позичку, стає її власником, а при селенговій операції він тільки користується грішми або майном.

Селенгові операції мали б  стати потужним способом залучення капілалу до виробництва, але селенгові компанії скомпрометували себе в Україні та інших країнах СНД.

V. Пільгове фінансування може здійснюватись у наступних формах: прямі позики, гарантовані позики, гаранти на певні проекти, пайову участь, прямі дотації,  страхування. Субсидуючи проект, уряд звичайно, висуває ті ж умови, що і банк чи інший кредитний заклад, але надані їм пільги заохочують останніх взяти участь у фінансуванні. Субсидування – це неповернене фінансування, тобто надання грошових коштів та інших постійних та поточних активів на засадах неповернення. Розрізняють такі види субсидування:

1.Дотування – це спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцевими організаціями влади. Як правило, дотуються соціально важливі програми та проекти, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології. Дотації надаються для фінансування тільки частини інвестиційного проекту, частка державних інвестицій не перевищує 50%.

Існують також експортні дотації, які надаються з державного бюджету з метою заохочення вивозу товарів. У цьому випадку субсидуються різні митні та податкові пільги.

2.Гранти близькі за змістом дотаціям. Відмінність втому, що вони можуть надаватись на фінансування проекту загалом. Звітність про їх використання має більш суворий характер, підлягає аудиторським перевіркам. Іноді призначаються менеджери, які стежать за повним виконанням умов гранту. Часто гранти мають вигляд гуманітарної допомоги.

3.Субвенції на відміну від дотацій та грантів надаються урядом місцевим органам влади та мають цільове призначення. У випадках порушення цих умов підлягають поверненню. Ініціатором субвенцій виступають місцеві органи влади.

4.Спонсорство та донорство являють собою субсидування інвестиційних проектів з боку юридичних та фізичних осіб, благодійних організацій та фондів. Найчастіше спонсори та донори фінансують інтелектуальні інвестиції.

Всі інвестори намагаються дешевше залучити запозичені кошти та дорожче продити власні ресурси, переслідуючи мету отримання максимального доходу, приросту власного капіталу при забезпеченні достатньої ліквідності та мінімізації ризику стосовно своїх активів.

Намагаючись залучити якомога більше запозичених коштів під забезпечення власних капіталів, інвестор аналізує всі переваги та недоліки залучених та запозичених коштів з метою оптимізації структури джерел фінансування проектів.

Оптимізація структури – це вибір найбільш вигідного співвідношення внутрішніх та зовнішніх (залучених та запозичених) джерел на кожному етапі життєвого циклу проекту.

Джерела фінансування:

І.Внутрішні:

-нерозподілений прибуток;

-амортизація;

-сальдо позареалізаційних доходів;

-виторг від списання надходжень активів;

-іммобілізація залишкових поточних активів;

-статутний фонд (акціонерний капітал).

ІІ.Зовнішні:

1.Вітчизняні:

- довготерміновий банківський кредит;

-державні субсидії;

-емісія цінних паперів;

-прямі інвестиції;

-інвестиційний лізинг;

-цільовий державний кредит.

2.Закордонні:

-прямі інвестиції;

-портфельні іноземні інвестиції;

-технічна допомога (гранти);

-кредити іноземних банків;

-позички міжнародних фінансових інститутів.

В умовах ринкової економіки підприємству для довгострокового фінансування своєї діяльності теоретично доступні наступні основні джерела: а) прибуток, б) ринок цінних паперів, в) банківська система, г) бюджет. З позиції короткострокового кредитування варто згадати також про кредиторську заборгованість, що виникає в результаті поточних операцій і прийнятої системи розрахунків з різними контрагентами та іншими сторонніми особами та суб'єктами.

В умовах ринкової економіки перші два джерела розглядаються як основні способи залучення капіталу. Прибуток - найбільш дешеве і швидко мобілізуюче джерело. Однак, по-перше, його обсяги обмежені і, по-друге, існують деякі обов'язкові і/чи дуже бажані напрямки використання поточного прибутку. Друге джерело ринок цінних паперів, навпроти, вимагає чималих витрат по його створенню і реалізації. Крім того, підготовка і проведення емісії - досить тривалі в часі, тому до даного джерела прибігають лише після ретельної підготовки й у випадку мобілізації великого капіталу, необхідного для реалізації проектів.

Третє джерело – банківська система, теоретично дуже доступне. Однак, це досить дороге джерело, причому процентні ставки можуть відчутно варіювати. Крім того, надання кредиту, особливо довгострокового, у значній мірі залежить від резервного позикового потенціалу компанії, що характеризується ступенем фінансової залежності від зовнішніх інвесторів і кредиторів до моменту звертання компанії в банк. Тому банківські кредити найчастіше використовуються лише як інструмент короткострокового фінансування.

Четверте джерело бюджет, було основним у централізовано плановій економіці. В умовах ринку значення його у відношенні комерційних організацій незначне. Проте визначені бюджетні асигнування у вигляді цільового платного і безоплатного фінансування можуть мати місце головним чином у відношенні підприємств, державна підтримка яких вважається доцільною через їх соціальну, системоутворюючу чи оборонну значимості.

Будь-яке підприємство формує свій набір джерел. Їх склад, структура, значимість і доступність визначають конкретними умовами: організаційно-правовою формою, цільовою спрямованістю діяльності, рентабельністю, політикою керівництва у відношенні залучення засобів і т.п. Формально ці джерела представлені в пасиві бухгалтерського балансу даного підприємства.

З позиції характеристики фінансового стану підприємства можливі різні класифікації джерел коштів. Відповідно до першої класифікації фінансові ресурси суб'єкта, що хазяює, по джерелах їхнього формування підрозділяються на власні і залучені, причому останні підрозділяються на позикові кошти (довгострокові і короткострокові) і поточну кредиторську заборгованість. Відокремлення поточної кредиторської заборгованості в окрему групу обумовлено тією обставиною, що вона, по-перше, виникає як природний елемент поточної діяльності (це джерело що називають спонтанним) і, по-друге, певною мірою є безкоштовним джерелом. Що стосується інших джерел, то вони мають чітко виражений платний характер. Друга класифікація підрозділяє всі джерела на довгострокові і короткострокові. Якщо перша класифікація має значення насамперед з позиції платності джерела, то друга - з позиції характеристики фінансової стійкості.

Фінансовий операційний та загальний леверидж.

Діяльність будь-якої компанії пов’язана з ризиком, зокрема, виробничим і фінансовим, які приймають в увагу в залежності від того, з якої позиції характеризується компанія. Як легко бачити з балансу, ця характеристика може бути виконана або з позиції активів, якими володіє і розпоряджається підприємство, або з позиції джерел кощтів. У першому випадку виникає поняття виробничого ризику, у другому - фінансового ризику.

Виробничий (чи бізнес) ризик - це ризик, у більшому ступені обумовлений галузевими особливостями бізнесу, тобто структурою активів, у які фірма вирішила вкласти свій капітал. Один і той же самий капітал можна використовувати для виробництва як ультрамодного одягу, так і продуктів харчування. Очевидно, що ступінь ризику виробничої діяльності в цих випадках принципово різна. Ризик, обумовлений структурою джерел, називається фінансовим. У даному випадку мова йде вже не про ризикованість вибору вкладення капіталу в ті чи інші активи, а про ризикованість політики у відношенні доцільності залучення тих чи інших джерел фінансування діяльності компанії. В обох випадках логіка міркувань досить очевидна, а мова, природно, йде про оцінки стратегічного характеру.

Кількісна оцінка ризику і факторів, що його обумовили, може бути виконана різними способами; зокрема, один з досить розповсюджених способів базується на оцінці й аналізі варіабельності прибутку. Показники прибутку компанії залежать від багатьох факторів. У фінансовому менеджменті прийнято виділяти залежність прибутку від величини постійних витрат, обумовлених наявною матеріально-технічною базою (оцінка виробничого ризику), і залежність прибутку від витрат, пов'язаних зі структурою джерел (оцінка фінансового ризику). Відзначимо, що для оцінки використовують різні показники прибутку.

У термінах фінансів взаємозв'язок між прибутком і вартісною оцінкою витрат чи активів фондів, понесених для одержання даного прибутку, характеризується за допомогою показника «ліверидж» (leverage).

Виробничий ризик пов'язаний з поняттям операційного, чи виробничого левериджу, а фінансовий - з поняттям фінансового левериджу.

Відомі три основні міри операційного левериджу:

а) частка постійних виробничих витрат у загальній сумі витрат, чи, що рівноцінною, співвідношення постійних і змінних витрат;

б) відношення темпу зміни прибутку до відрахування відсотків і податків до темпу зміни обсягу реалізації в натуральних одиницях;

в) відношення чистого прибутку до постійних виробничих витратат.

За ступенем впливу обсяг виробництва на рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні.

До змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зниженням.

До змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.

Постійні – витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) обсягу випуску продукції істотно не змінюється.

До постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

Перші два з перерахованих показників у зв’язку їх дуже наочною інтерпретацію одержали особливо широке поширення в аналізі. Якщо частка постійних витрат велика, кажуть, що компанія має високий рівень операційного левериджу і відповідно високий рівень виробничого ризику. Іншими словами, підвищення в динаміці рівня операційного левериджу свідчить про збільшення виробничого ризику компанії.

Що стосується другого показника, то його інтерпретація така: рівень операційного левериджу можна розуміти як коефіцієнт пропорційності в прямо пропорційній залежності між прибутком до відрахування відсотків і податків та обсягом виробництва. Тому для підприємства з високим рівнем операційного левериджу навіть незначна зміна обсягу виробництва може призвести до істотної зміни прибутку до відрахувань відсотків і податків.

Таким чином, будь-яке серйозне поліпшення матеріально-технічної бази убік збільшення частки необоротних активів супроводжується підвищенням рівня операційного левериджу і виробничого ризику. Логіка тут очевидна - нові вкладення в довгострокові активи треба окупати, але якщо інвестиційна політика була помилкова, то понесені витрати не будуть відшкодовані.

Відзначена важливість показника постійних витрат призвела до розробки методів контролю за їхнім рівнем. Один з найбільш відомих - метод розрахунку критичного обсягу продажу, або точки беззбитковості. Зміст його полягає в тому, щоб розрахувати, при яких обсягах виробництва в натуральних одиницях маржинальний прибуток (тобто різниця між виручкою від реалізації і змінними витрати нефінансового характеру або прямими змінними витратами) буде дорівнювати сум постійних витрат. Цей метод дозволяє знайти мінімальний обсяг виробництва, що необхідний для покриття постійних витрат, тобто витрат, що не залежать від обсягів випуску продукції.

Розрахунок критичного обсягу продажу (точки беззбитковості)

(10.6)

де –критичний обсяг продажу в натуральному виразі,

   –постійні витрати, грн.,

   –ціна одиниці продажу, грн.,

   –змінні витрати, грн.

Серед показників оцінки рівня фінансового левериджу найбільшу популярність одержали два:

а) співвідношення позикового і власного капіталу,

б) відношення темпу зміни чистого прибутку до темпу зміни прибутку до відрахування відсотків і податків.

Логіка формування першого показника така. Практично будь-яке джерело коштів є платним, причому джерела позикових коштів (позиковий капітал) мають одну неприємну особливість: хоча їхня вартість звичайно нижче в порівнянні з вартістю джерел власних коштів, однак плата за користування ними є обов'язковою не залежно від того, працює компанія з прибутком чи збитково. Додаткове залучення позикового капіталу, як правило, характеризується підвищенням рівня фінансового, левериджу, тобто збільшенням фінансового ризику діяльності даної компанії і підвищенням необхідної акціонерам норми прибутку.

Логіка використання другого показника оцінки рівня фінансового левериджу така. Якщо згадати структуру звіту про прибутки і збитки, легко помітити, що відсотки до сплати, які саме і є платою за можливість залучення позикового капіталу, займають проміжне положення між прибутком до відрахування відсотків і податків і чистим прибутком. Тому чим вище рівень фінансового левериджу, тобто більше і величина відсотків до сплати, тим менше сума чистого прибутку. Іншими словами, підвищення рівня фінансового левериджу приводить до більшої фінансової нестабільності, що виражається у визначеної непередбачуваності величини чистого прибутку.

Компанія, що має значну частку позикового капіталу в загальній сумі джерел, називається компанією з високим рівнем фінансового левериджу, чи фінансово залежною компанією (highly levered company); компанія, що фінансує свою діяльність тільки за рахунок власних коштів, називається фінансово незалежною (unlevered company).

Виробничий і фінансовий леверидж можна узагальнити категорією виробничо-фінансового левериджу. Міра виробничо-фінансового левериджу визначається як добуток міри операційного та міри фінансового левериджу.

 Тема № 11. МЕНЕДЖМЕНТ ІНВЕСТИЦІЙ

План семінарського заняття:

1.Макроекономічне регулювання інвестиційного процесу.

2.Методи індикативного планування інвестиційної діяльності.

3.Особливості управління інвестиційними проектами.

4.Інвестиційне проектування.

5.Особливості ціноутворення в інвестиційній сфері.

 Огляд ключових питань

Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється:

  •  через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки;
  •  через індикативне планування певних показників і встановлення нормативів регулювання інвестиційного процесу;
  •  шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи;

Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні ' його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекономічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання — це процес, який взаємопов'язує об'єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного і втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава п через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, й матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випаді для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Передбачувані результати економічного й соціального розвитку України та прогнози кон'юнктури ринку використовуються при прийнятті органами законодавчої і виконавчої рішень у галузі економічної політики та при розробці державних програм й індикативних планів. Останні являють в умовах ринкових перетворень найбільший інтерес з точки зору використання при їх розробці нетрадиційного методу планування і найважливіших показників та якісних характеристик розвитку і галузей економіки, регіонів тощо. В основу цього методу покладені найважливіші народногосподарські макроекономічні показники (індикатори), до досягнення яких має прагнути суспільство.

Відмінними ознаками індикативного планування є:

  •  рекомендаційний характер показників (індикаторів) плану;
  •  індикатори або орієнтири, які передбачає на майбутнє держава і які досягаються за допомогою певних засобів управління —регуляторів.

На державному рівні повинні впроваджуватися глобальні індикатори, як-то: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень інфляції; стан фінансів, грошового обігу, фінансового; товарного та валютного ринків; рівень межі забезпеченості, мінімальна зарплата та пенсії, середня зарплата; обсяги експорту та імпорту, сальдо зовнішньоекономічної діяльності; співвідношення між фондами споживання і нагромадження, показники обсягу та структури інвестицій. Досягнення цих індикативних показників повинно забезпечуватись впровадженням певних економічних регуляторів, тобто норм і нормативів податкових митних ставок, акцизних зборів, амортизаційних відрахувань, поточних витрат, планових нагромаджень у будівництві, облікових відсоткових ставок та норм обов'язкових резервів Національного банку України тощо.

Інвестиційний процес характеризується трьома групами показників: загальний обсяг інвестицій та їх структура; обсяги проектно-дослідницьких робіт; обсяги будівельно-монтажних робіт.

Перехід країн до ринкової економіки викликав значний інтерес до методів управління в умовах ринку. Одним о найефективніших сучасних напрямків у цій сфері є Управління проектами.

Управління проектами (англ. — Project Management) - мистецтво керівництва та координації людських та матеріальних ресурсів протягом всього життєвого циклу проекту шляхом застосування системи сучасних методів та техніки управління для досягнення певних результатів з складу та обсягу робіт, вартості, якості та задоволення вимог учасників проекту. Основними завданнями управління проектами є:

  •  визначити основні цілі проекту та їх обґрунтувати;
  •  виявити структуру проекту;
  •  визначити необхідні обсяги та джерела фінансування;
  •  підбір виконавців (учасників) проекту, зокрема, через тендери чи конкурси;
  •  підготовити та заключити контракти;
  •  визначити строки виконання проекту, скласти графік його реалізації, визначити обсяги необхідних ресурсів;
  •  визначити кошторис та бюджет проекту;
  •  спланувати та врахувати усі ризики;
  •  забезпечити контроль за виконанням проекту.

Основою управління є інвестиційний проект, який розглядається як керована зміна вихідного стану будь-якої системи (наприклад, підприємства), пов’язана з витратою часу та коштів. Дослідження процесу та регулювання змін, що здійснюються у проекті за розробленими раніше правилами в межах бюджету та часових обмежень визначає зміст цієї категорії.

Засновником теорії Управління проектами вважають німецького економіста Роланда В. Гутча. Його заслуга в тому, що він довів міжнародну значимість Управління проектами, яка привела до ідеї формування INTERNETу. Розвивати порозуміння поза мовних та культурних бар'єрів, покращувати особливості Управління проектами та інтегрувати їх у єдину концепцію — це основне завдання, яке він ставив перед собою. Під його керівництвом у Відні в 1967 р. на Першому світовому конгресі з управління проектами 400 учасниками було створено INTERNET, а у 1979 р. у Гармині (західна Німеччина) на Шостому світовому конгресі з управління проектами було визначено, що основою подальшого розвитку Управління проектами є не сітьові методи, а методи, які забезпечують найефективнішу реалізацію певних в інвестиційних проектах результатів за складом та обсягом робіт, вартості, якості та задоволенню учасників інвестиційного проекту.

Сьогодні Управління проектами — це управління змінами, наука та мистецтво успішного втілення проектів від зародження ідеї до завершення в організації нового підприємства, реконструкції чи технічного озброєння, чи у реформуванні економіки.

Найголовнішим напрямком управління інвестиційним проектом є інвестиційне проектування.

Інвестиційне, проектування — це розробка комплексу технічної документації, яка включає в себе техніко-економічне обґрунтування (креслення, пояснювальні записки, бізнес-план та інші необхідні документи) проекту. Це надзвичайно важливий і відповідальний етап в інвестиційному процесі, бо розробка проекту, або проектування є одним з найважливіших ланцюжків з ланки здійснення капітального будівництва, що пов'язує науку з виробництвом. Він якості технологічного обґрунтування та рівня проектних рішень залежить ефективність інвестицій, кошторисна вартість будівництва об'єкту інвестування та строки його здійснення. У процесі інвестиційного проектування вирішуються основні питання будівництва майбутнього об'єкту з тим, щоб він відповідав найкращим експлуатаційним вимогам, а його реалізація була економічною — тобто здійснювалась у мінімальні строки з найменшими витратами праці, матеріальних та грошових коштів.

Весь процес проектування можна розподілити на три етапи:

1) перед проектні роботи, до яких входять збір і підготовка вихідних даних та проведення наукових досліджень, необхідних для розробки проектів;

2) вишукування, в основному, пов'язані з перед плановими роботами, вибором та відведенням території під будівництво;

3) проектування об'єктів.

 Тема № 12. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ІНВЕСТУВАННЯ.

План семінарського заняття:

1. Способи реалізації інвестиційних проектів.

2. Договори (контракти), що регулюють інвестиційний процес.

3. Тендерні торги, принципи скалдання тендерної документації.

4. Матеріально-технічне забезпечення інвестиційного проекту.

 Огляд ключових питань

Здійснення інвестицій у виробничі фонди може відбуватись за допомогою господарського, підрядного або змішаного способів.

Господарський спосіб — це така організаційна форма, за якої інвестиційний проект реалізується безпосередньо інвестором без залучення підрядника. При такій формі всі функції замовника, інвестора та підрядника виконує одна юридична особа — забудовник. Він одночасно є розпорядником коштів, оперативним керівником і виконавцем робіт. Для реалізації інвестиційного проекту створюється відповідна структура у складі забудовника, яка займається реалізацією проекту. При цьому оплата робіт здійснюється з розрахункового рахунку забудовника. В окремих випадках при виконанні господарським способом великих обсягів робіт будівельна організація може бути перетворена у мале підприємство з відкриттям окремого розрахункового рахунку. Господарський спосіб здійснення інвестицій є ефективним при невеликих обсягах будівельно-монтажних робіт чи при здійсненні реконструкції та технічного переозброєння підприємства. Інколи інвестори вдаються до господарського способу за причини невиправдано високих монопольних цін на свою продукцію підрядних організацій.

Підрядний спосіб — це така організаційна форма виконання робіт, виробництва продукції, надання послуг, який здійснюється самостійними постійно функціонуючими компаніями на основі підрядних договорів та контрактів між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Підрядним способом можуть виконуватись будь-які будівельні роботи:

будівельно-монтажні, пусконалагоджувальні, проектно-дослідні, науково-дослідні, ремонтні тощо.

Основними формами підрядного способу виконання робіт є:

  •  дільничний підряд — може бути використаний підрозділами будівельних, монтажних організацій та фірм;
  •  бригадний підряд — використовується малими підприємствами, які обумовлюють у договорах взаємовигідні умови виконання робіт;
  •  колективний підряд — будівельна фірма виконує роботи для кількох замовників, укладає договір від імені трудового колективу, при цьому підрозділи фірма не закріплюються за конкретним замовником окремими договорами;
  •  поточний підряд — заключається договір на послідовне спорудження для. замовника кількох однотипних об'єктів або лінійно-протяжних об'єктів (лінії електропередачі, автомагістралі тощо);
  •  наскрізний підряд — передбачає укладання багатостороннього договору між кількома суб'єктами інвестиційного проекту на спільне спорудження об'єкта для замовника, починаючи з нульового циклу та закінчуючи здачею об'єкту в експлуатацію.

Змішаний спосіб — є комбінацію підрядного й господарського способів. При цьому підрядним способом виконуються складні матеріаломісткі види будівельно-монтажних робіт, а господарським способом — трудомісткі роботи, наприклад, оздоблювальні.

Вибір способу реалізації проекту обґрунтовується інвестором у його бізнес-плані.

При підрядному способі проведення робіт усі суб'єкти інвестиційної діяльності — як юридичні, так і фізичні особи мають вступати у договірні відносини через механізм проведення підрядних торгів. Головне завдання цього механізму — зведення між собою покупців (замовників або інвесторів) і продавців (підрядників, які пропонують замовнику свої послуги).

Підрядні торги у будівництві найчастіше проводять у вигляді тендерів.

Тендери (торги) — це форма розміщення замовлення на будівництво, яка передбачає визначення підрядника шляхом конкурентного відбору кращої тендерної пропозиції (оферти) за критеріями, що встановлюються замовником.

Тендерні відносини у будівництві в Україні регламентуються Постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.98 року "Про проведення торгів (тендерів) у будівництві". Цією Постановою установлено, що підрядні контракти на будівництво нових об'єктів та споруд, розширення реконструкцію, технічне переозброєння діючих підприємств, капітальний ремонт об'єктів і споруд, реставрацію пам'яток архітектури та містобудування, що здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, бюджетних позичок державних позабюджетних фондів, коштів підприємств і організацій, понад 50% статутного фонду яких належить державі, а також іноземних кредитів, що залучаються під гарантію Кабінету Міністрів України, укладаються тільки за результатами торгів (тендерів).

Для нормального функціонування запроектованого виробництва важливою умовою є забезпечення обладнанням, матеріалами, сировиною та іншими ресурсами.

Матеріально-технічне забезпечення інвестиційного проекту — це складний процес, який включає: систему матеріально-технічного забезпечення проекту; визначення потреби в ресурсах, організацію збалансованості їх обсягів із виробництвом, розміщення замовлень на поставки та здійснення їх у строки, підпорядковані безперервності інвестиційного процесу.

Система матеріально-технічного забезпечення інвестиційного проекту включає в себе:

поставки матеріальних ресурсів для реалізації інвестиційних проектів у реальній сфері;

оптову торгівлю технологічним обладнанням, будівельними матеріалами. конструкціями та деталями. Оптова торгівля представляє собою форму забезпечення споживачів матеріальними ресурсами без квот (лімітів) та здійснюється безпосередньо підприємствами-виробниками або організаціями матеріально-технічного забезпечення на основі прямих замовлень, які надаються будівельними підприємствами та організаціями в ці органи;

торгівлю будівельними матеріалами, конструкціями та деталями через систему будівельних бірж, торгових домів та посередницьких підприємств та інше.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7854. Деятельность федеральных и региональных органов управления культурой по развитию НХТ в современных условиях 18.29 KB
  Деятельность федеральных и региональных органов управления культурой по развитию НХТ в современных условиях До 1953 года сфера культуры в нашей стране координировалась Главным управлением по политико-просветительной работе (Главполитпросвет) при Нар...
7855. Технология проведения фестивалей народного художественного творчества 22.54 KB
  Технология проведения фестивалей народного художественного творчества В современных условиях роль конкурсных и фестивальных мероприятий приобретает очень важное значение для коллективов народного художественного творчества. В первую очередь важность...
7856. Сутність, принципи і роль страхування 81 KB
  Тема 1. Сутність, принципи і роль страхування План. Необхідність страхового захисту від ризикових обставин. Історія виникнення і розвитку страхування. Місце страхування в системі економічних категорій та його функції. Принципи страхування...
7857. Класифікація страхування 53.5 KB
  Тема 2. Класифікація страхування План. Призначення та основні критерії класифікації у страхуванні. Класифікація за формами проведення. Рекомендована література: Міні - лексикон: Класифікація ...
7858. Страхові ризики та їх оцінка 106 KB
  Тема 3. Страхові ризики та їх оцінка План. Поняття ризику та його основні характеристики. Види ризиків та їх оцінка. Управління ризиком. Тарифна ставка: структура та методи розрахунку. Рекомендована література Основна...
7859. Страховий ринок 130.5 KB
  Тема 4. Страховий ринок План 1. Страховий ринок і його структура. 2. Роль посередників на страховому ринку. 3. Стан та перспективи розвитку страхового ринку України. 4. Страховий маркетинг. 5. Договори страхування. Рекомендована література Основна: ...
7860. Страхова організація 70 KB
  Організаційні форми страховиків. Структура страхових компаній. Товариства взаємного страхування. Обєднання страховиків та їх функції
7861. Державне регулювання страхової діяльності 56.5 KB
  Тема 6. Державне регулювання страхової діяльності План. Необхідність державного регулювання страхової діяльності. Органи нагляду за страховою діяльністю та їх функції. Ліцензування страховиків та контроль за їх діяльністю. Рекомендована літе...
7862. Особисте страхування 87 KB
  Класифікація особистого страхування. Страхування життя. Страхування від нещасних випадків. Окремі види обовязкового особистого страхування. Медичне страхування.