47828

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Конспект

Психология и эзотерика

Це чисельні дані про механізми виникнення певних психологічних станів у людей про способи впливу на маси соціальнопсихологічні особливості характерів людей та їх призначень у суспільстві психологічні закономірності соціальної поведінки індивідів мотиви об'єднання їх у групи і т. Останнім Дюркгейм відводив головну роль бо як він стверджував істинна основа солідарності в суспільстві полягає не в примушуванні а в інтерналізованому моральному обов'язку по відношенню до норм групи. Психологія народів і мас Особливістю теорій які...

Украинкский

2013-12-03

5.03 MB

7 чел.

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

ПРЕДМЕТ, ЗАДАЧІ, ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Соціальна психологія — це галузь психологічної науки, яка вивчає факти, закономірності і механізми поведінки, спілкування і діяльності особистостей, що обумовлені включеністю їх у соціальні спільноти, а також психологічні особливості цих спільнот.

Соціальна психологія як наука досить молода. Більшість дослідників вважає, що вона стала самостійною лише в першій половині XX ст.

Формування соціальної психології здійснювалось на основі складання певних передумов, серед яких можна виділити такі.

1. Накопичення емпіричних даних на основі досвіду практичної діяльності людей. Це чисельні дані про механізми виникнення певних психологічних станів у людей, про способи впливу на маси, соціально-психологічні особливості характерів людей та їх призначень у суспільстві, психологічні закономірності соціальної поведінки індивідів, мотиви об'єднання їх у групи і т.д. Визначну роль тут відігравали філософські джерела. Роботи багатьох філософів античності (Аристотель, Геракліт, Гіппократ, Демокрит, Платон, Суньцзи, Конфуцій та ін.) присвячені соціально-психологічним питанням. В трактаті Аристотеля "Про політику" людина визначається як політична тварина, а політична організація — як психологічне об'єднання, в основі якого - інстинкти. Платон, розмірковуючи про політику і державу, говорить про ірраціональну поведінку мас у натовпі як таке явище, що супроводжує демократію. Він звертає увагу на явище "бунтівних настроїв" людей, які невдоволені існуючим ладом, як фактор політичних змін.

Філософські роботи наступних часів (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, І.Бентам, Ш.Монтеск'є, А. Толквіль, М.Я. Данилевський, А.І. Герцен та ін.) також включають багато різних соціально-психологічних проблем. Вчені займалися психологічним описом анатомії і патології громадського життя з його характерними соціальними взаєминами і традиціями, накопичували й узагальнювали результати нечисленних на той час досліджень закономірностей вже відомих тоді соціально-психологічних явищ і процесів — спілкування і взаємодії представників різних спільнот.

Так, в "теорії суспільного договору" французьких просвітителів природа держави пояснювалась природними людськими інстинктами, потягами та іншими психічними властивостями. Французькі матеріалісти XVIII ст. Гольбах і Гельвецій писали про роль потреб, здібностей, що обумовлені соціальним середовищем. В своїх "Лекціях з філософії історії" Г.В. Гегель пояснює історію як розвиток "духу народу", а релігію і державу - як виявлення тих або інших змін в "духові народу". Він підкреслює значення "почуття ми" для національної спільноти, а у діях людей виділяє такі детермінуючі фактори як потреби, інтереси, здібності. Велике значення для формування філософських передумов соціальної психології мали також погляди Л. Фейербаха, який послідовно показав всю важливість емоційних, особистісних відносин між людьми, відносин "я" і "ти".

2. Передумовою формування соціальної психології як напрямку думки стали також дослідження соціально-психологічних проблем в людинознавстві.

Спочатку такі дослідження з'явилися у мовознавстві (Лацарус, Штейнталь, Вундт) у зв'язку з вирішенням різних проблем, пов'язаних з міграцією народів, зокрема проблем мовного спілкування. В роботах антропологів, етнографів, археологів соціально-психологічні проблеми досліджувались у зв'язку з аналізом психологічних особливостей етносів (Л.Г. Морган), побуту людей первісної культури (Е. Тейлор), особливостями мислення людей стародавнього світу (Л. Леві-Брюль).

З'являється соціально-психологічний напрямок в психології (роботи психологів Б.Болдуіна, В. Мак-Даугалла, В. Вундта, Т. Рібо), в психіатрії (Бехтєрєв, З.Фрейд); формується психологічний напрямок в соціології (Е.Дюркгейм).

Так, французький соціолог Еміль Дюркгейм доводив, що поведінка індивіда визначається сукупністю соціальних фактів, які здійснюють тиск на індивіда і штовхають його на ті чи інші вчинки. В якості соціальних фактів Дюркгейм розглядав колективні уявлення, тобто певні способи мислення, відчуття і діяльності, яких людина набуває в ході соціалізації. Механізм регуляції соціальної поведінки людини він уявляє як дві можливі форми "соціального примушування": з одного боку, соціальна поведінка людини регулюється і обмежується зовнішніми об'єктивно існуючими правилами соціальної взаємодії, а з іншого - не менш дійовим способом регуляції виступають інтеріоризовані соціальні норми і цінності. Останнім Дюркгейм відводив головну роль, бо, як він стверджував, істинна основа солідарності в суспільстві полягає не в примушуванні, а в інтерналізованому моральному обов'язку по відношенню до норм групи. Таке розуміння регуляції соціальної поведінки було успадковане соціальною психологією і надалі. Також була успадкована ідея Дюркгейма про існування рівня колективних уявлень як одного з двох рівнів індивідуальної свідомості. Головна ідея Дюркгейма полягала в тім, що людину робить людиною саме всезагальне (тобто символічно представлене в свідомості) суспільство. Індивідуальне і соціальне в людині, за Дюркгеймом, існують паралельно, як два полюси, які досить жорстко розведені. Полюс індивідуального пов'язаний з фізичними потребами людини, а полюс соціального - з соціальними (мораль). Таке опозиційне розведення соціального та індивідуального в людині, а також акцентування на процесах інтерналізації соціального контролю у вивченні соціалізації, надалі стало переважаючим у поглядах па соціальну детермінацію індивідуального розвитку серед більшості спеціалістів з проблем соціалізації.

В середині XIX століття з'явилися три соціально-психологічні теорії — «психології народів» (М.Лацарус, X.Штейнталь, В.Вундт), «психології мас» (Г. Тард, С.Сігіле, Г.Лебон), «інстинктів соціальної поведінки» (В.Мак-Даугалл), — які стали важливим кроком для перетворення соціальної психології в самостійну галузь знань.

Психологія народів і мас 

Особливістю теорій, які отримали назву "психологія народів і мас" була загальна їх проблематика: масовидні явища, великі соціальні групи людей, механізми масового впливу та інші соціальні явища "крупного калібру". Г.М. Андрєєва називає цей етап розвитку соціальної психології описовим, тобто теорії цього періоду за типом дослідження були споглядальними, містили загальні оцінки і прогнози.

Масові явища завжди привертали увагу політиків, представників громадської думки. На зломі ХІХ-ХХ ст. (це була епоха масових рухів, революційного настрою мас) предметом ретельного вивчення багатьох вчених різних країн стали явища навіювання, наслідування, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси. Найбільш відомими роботами з цієї проблематики є роботи французьких дослідників Г.Тарда і Г.Лебона.

Так, Г. Лебон (1841 -1931) у своєму бестселері "Психологія народів і мас" виокремлює такі чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження. "Психічна інфекція" - це ключове поняття, яким Г. Лебон визначає психологічний механізм взаємодії мас. Головними ознаками маси, на думку Лебона, є знеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів.

Французький психолог С. Московічі так визначає сутність вчення Г. Лебона:

1. Натовп в психологічному смислі являє собою людей, які наділені людською спільністю, а не просто зібраних в одному місті.

2. Індивід діє, як і маса, але перший - свідомо, друга - неусвідомлено, оскільки свідомість індивідуальна, а безсвідоме колективне.

3.  Натовп є консервативним, не дивлячись на його революційний образ дій. Він завжди закінчує відбудовою того, що руйнували, так як для цих людей (як і для всіх, хто знаходяться у стані гіпнозу), минуле є більш значущим, ніж сучасне.

4. Маси, якими б не була їх культура, доктрина або соціальне становище, потребують вождя. Він переконує їх не за допомогою доводів розуму чи сили, а як гіпнотизер - своїм авторитетом.

5. Пропаганда (або комунікація) має ірраціональну основу, колективні переконання і такий інструмент, як навіювання. Більша частина наших дій є наслідком переконань. Критичний розум, відсутність переконання і пристрасті є перешкодами до дії. Навіювання може їх подолати, саме тому пропаганда, що адресована масам, повинна використовувати мову алегорій - енергійну і образну, з простими і владними формулюваннями.

6. Політика, ціллю якої є управління масами (партією, класом, нацією), за необхідності не є сторонньою до фантазії. Вона повинна спиратись на якусь вищу ідею (революції, батьківщини), яку втілюють і врощують у свідомість кожної людини маси, поки не навіють її. Згодом вона перетворюється в колективні образи і дії.

Концепція натовпу Лебона ґрунтується з ідеї його аномальності, яка асоціюється або з хворобою, або зі злочинністю, і в кращому випадку допускаються пом'якшуючі обставини.

Зазначимо, що сучасні дослідники зовсім інакше тлумачать поняття натовпу, соціальних рухів, аудиторій і суспільних інституцій. Але вже тоді, в кінці XIX ст., французьким соціологом Габріелем Тардом (1843-1904) була проведена диференціація між натовпом і публікою. Якщо перше мало на увазі фізичні контакти і обмеженість місця у натовпі, то друге означало, що публіка не знаходиться у просторовій близькості і може створювати "суспільну думку" завдяки сучасним засобам комунікації.

У 1990 році вийшла робота Г.Тарда "Закони наслідування", в якій він визначив основні положення соціальної психології. Тард порівнював суспільство з мозком, клітиною якого є свідомість окремої людини. Він вважав суспільство продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через передачу людьми один одному і засвоєння ними уявлень, переконань, бажань, намірів та ін. Виходячи з цього, він поставив своєю ціллю створити науку - соціальну (колективну) психологію, яка повинна вивчати взаємодію індивідуальних свідомостей. Суспільні процеси Тард пояснював виключно дією механізму наслідування, на якому будуються людські взаємини. Задача науки полягала у вивченні законів наслідування, завдяки яким суспільство, з одного боку, підтримує своє існування в якості цілісності, з іншого - розвивається завдяки виникненню і розповсюдженню в різних галузях життя винаходів. Винаходи - це акт індивідуальної творчості. Саме вони створили мову, господарство, державу, релігію тощо. Акти творчості і наслідування діють подібно колам на воді: нові винаходи - нові хвилі наслідування. Задача науки полягає у вивченні законів наслідування, завдяки яким суспільство підтримує своє існування.

Ідеї Г.Тарда, Г.Лебона знайшли розуміння у З.Фрейда, який виклав свої погляди на соціально-психологічні явища у групах в роботі "Масова психологія і аналіз людського "Я". З.Фрейд активно використовував положення психології мас Г.Лебона. Для нього велику роль в соціальному устрої світу відігравало навіювання, наслідування, підпорядкування лідеру (вожаку), неусвідомлені колективні уявлення.

В концепції "психології мас" маса протиставляється вождю, еліті, лідеру, які здатні навести порядок у масі, повести її за собою.

Розглядаючи натовп як сліпу, некеровану силу, Г.Тард, Г. Лебон, З.Фрейд шукали шляхи перетворення його на таку спільноту, яка позбулася б своїх негативних руйнівних сил. Окрім волі, інтелекту, свідомості лідерів вони бачили й інші можливості подолати суперечності між індивідом і суспільством. Так, ефективним засобом корегування психічних дефектів натовпу вони вважали його організацію, об'єднання в групу.

Ідея наслідування як основи соціального життя в кінці XIX – на початку XX ст. була дуже поширеною. Відомий російський психолог і фізіолог В.М. Бехтерев теж відводив механізмові наслідування суттєву роль у своїх наукових поглядах.

Один з видатних соціальних психологів Болдуін сприяв широкому розповсюдженню ідеї наслідування в США. Для нього наслідування виступало основою всякого навчання. Ця ідея набула нового і стійкого звучання в теоріях необіхевіоризму, потім - соціобіхевіоризму, що розглядав наслідування моделі як основний шлях соціального научіння (А. Бандура).

Концепція "психології мас" стає підґрунтям для створення перших підручників з соціальної психології, якими були "Соціальна психологія" - підручник американського соціолога Е. Росса та книга англійського психолога В. Мак-Даугалла "Вступ до соціальної психології", які вийшли друком у 1908 р. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки.

Теорія психології народів (Морис Лацарус (1824-1903), Герман Штейнталь (1823-1899), Вільгельм Вундт (1823-1920)).

Це ще одна теорія, що з'явилась в Європі наприкінці XІX ст. і визначила цілий етап розвитку соціально-психологічної науки. Ця теорія з'явилась як втілення ідеї "народного духу", що сформувалась в німецькій класичній філософії, перш за все в роботах Гегеля. Найбільш яскравим психологічним втіленням цієї ідеї в кінці XIX ст. була психологія народів В. Вундта.

Спираючись на вчення Г.В. Гегеля про "об'єктивний дух", В. Вундт в основу своєї концепції "психології народів" поклав ідею про деяку надіндивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда - це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі.

У своїй роботі "Задачі і методи психології народів" він зазначає: "Реальність душі народу для нашого спостереження є такою ж одвічною, як і реальність індивідуальних душ, бо індивідуум не тільки приймає участь у функціях суспільства, але й більшою мірою залежить від розвитку того середовища, до якого належить". В якості основного предмета вивчення психології народів В. Вундт виділив три великих галузі: мову, міфи і звичаї. Мова, на його думку, містить в собі загальну форму уявлень, які є у даного народу; міфи дозволяють виявити первісний зміст цих уявлень - причину їх виникнення; звичаї є "загальними спрямуваннями волі", які виникли на основі мови і міфів.

Вундт вважав, що прості психічні процеси - відчуття і сприйняття - можна і необхідно вивчати за допомогою лабораторних досліджень. Але він був впевнений, що експериментальний метод не годиться для вивчення психічних процесів вищого порядку - таких, як навчання, пам'ять, які пов'язані з мовою та іншими аспектами нашого культурного виховання. На думку Вундта, до вищих мислительних процесів можна застосувати тільки неекспериментальні методи дослідження, які практикуються в соціології, антропології, соціальній психології.

Концепція "інстинктів соціальної поведінки "

В англійській соціальній філософії XIX ст., зокрема роботах Г. Спенсера, була зроблена спроба застосування еволюційного вчення до соціальних процесів. Суспільство розглядалось як колективний організм, що розвивається за біологічними законами.

В соціальній психології ця ідея була розроблена англійським психологом У. Мак-Даугаллом в його „гормічній психології”. Гормічна (від грец. "горме - прагнення, порив, бажання) психологія виходить з того, що поведінка живого організму є цілеспрямованою, а, відповідно, й організованою на основі певної цілі, і включає елемент передбачення. Мак-Даугалл в роботі "Вступ до соціальної психології" (1908) підкреслює, що рушійною силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти, якими є внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Кожному інстинкту відповідає певна емоція, що з короткочасного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії. Ця система визначає "інстинкт поведінки". Мак-Даугалл висунув ідею організації, регуляції та управління соціальною поведінкою, яка жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів. Колективність і масовість можуть бути прийнятними і корисними за умов цілеспрямованого впливу на них.

У своїй подальшій роботі ("Групова свідомість", 1920) він спробував застосувати цю концепцію до соціальної групи.

Інстинкт, який в концепції Мак-Даугалла було обрано за аналітичну одиницю, має складну структуру. Ядро являє триєдність сугестії, імітації і симпатії, які представляють відповідно когнітивний, афективний і конативний (поведінковий) аспекти. Відповідно до цієї структури почуття (перетворені інстинкти) виконують три функції: конативну, або спонукання до цілеспрямованої поведінки; когнітивну, або функцію вибіркової організації досвіду в процесі дії; аффективну, або функцію емоційного наповнювання спонук.

Отже, основу людської поведінки складають інстинкти - вроджені передумови до певних реакцій, які у людини в процесі набуття досвіду і впливу оточуючого середовища перетворюються в певні почуття. Наприклад, інстинкт боротьби перетворюється в почуття страху і лютості, а інстинкт придбання - в почуття власності, тощо. Всього Мак-Даугалл перерахував 7 пар взаємопов'язаних інстинктів і емоцій. Провідним почуттям він вважав самоповагу, яка виявляється в повазі до себе і гордості.

Ця ідея стала центральною в одній із найбільш розвинутих теорій західноєвропейської соціальної психології 70-80 років - егогенетиці Р.Харре. Не тільки ця, а й багато інших ідей в роботах Мак-Даугалла є співзвучними сучасним поглядам і навіть є плідними у вирішенні сьогоднішніх проблем. Скажімо, його погляди на тричленну структуру інстинкту є передбаченням трикомпонентної структури аттітюда. Нарешті, одним з перших в американській соціальній психології Мак-Даугалл наполягав на тому, що групова свідомість являє собою не просто суму індивідуальних свідомостей, а має власну (системну) якість.

В 1908 році з'явилась також інша робота під назвою "Соціальна психологія", її автором був Е.Росс (1866-1951) - соціолог з економічною освітою. Його погляди визначались двома джерелами - теорією "соціального цілепокладання (телезису)" американського соціолога Л.Уорда (1841-1913), і теорією наслідування французького соціолога Г.Тарда.

В основі соціально-психологічної концепції Л. Уорда лежать еволюціоністські ідеї Конта і Спенсера, які він наповнював гуманістичним змістом. Він виходив з того, що в основу вивчення суспільства необхідно покласти принципи психології, а не біології (як у Спенсера), і зосереджував увагу на вивченні психологічних механізмів суспільного життя. Від природних процесів соціальне життя відрізняється передусім телічним, тобто цілеспрямованим і творчим характером. Сліпа стихійна еволюція, яка відбувається в природі на основі природного відбору ("генезис"), у суспільстві змінюється "телезисом", який формується на основі усвідомленого прагнення до прогресу. Л.Уорд виділяє бажання, що виражають природні імпульси (голод, спрага, статеві потреби), в якості первинної соціальної сили. На їх базі формуються більш складні інтелектуальні, моральні та естетичні потреби, реалізація яких в творчій діяльності людини і забезпечує на рівні "індивідуального телезису" розвиток суспільства. Під телезисом Уорд і розумів вилив суспільства на інстинктивні потяги індивіда. В якості основного носія "колективного телезису" він розглядав державу, яка виникає поряд з такими інституціями, як класи, право і т.п. із боротьби рас.

Теорія "соціального цілепокладання (телезису)" Л.Уорда була запозичена Е.Россом для обґрунтування концепції соціального розвитку, в основі якого, на думку Е.Росса, лежить позаісторична "інтеграція" індивідів, яка веде до утворення соціальних груп і підпорядковується певному соціальному контролю і порядку. Процеси, що сприяють досягненню проміжного стану між соціальною стабільністю та індивідуальною свободою, Росс вважав прогресивними, виступаючи за внутрішній етичний соціальний контроль над поведінкою індивіда, оснований на засвоєнні особистістю суспільних цінностей. Разом з тим він визначав зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на виховання, релігію, суспільну думку, соціальні санкції.

Книги Росса і Мак-Даугалла багато разів перевидавались протягом майже двох десятиліть в США та в інших країнах. Вони відіграли важливу систематизуючу роль в розвитку соціально-психологічного знання.

Таким чином, концепції "психології народів" та "психології мас", а також теорія "інстинктів соціальної поведінки" Мак-Даугалла, концепція соціального порядку Е.Росса підготували ґрунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов'язаний з перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

Експериментальний етап у розвитку соціальної психології

Етап розвитку соціальної психології в першій половині XX ст. можна назвати етапом тріумфу лабораторного експериментування. В свою чергу, саме експериментування набуло такого широкого розмаху завдяки появі відносно простого і загальнодоступного методу вимірювання соціальної установки за допомогою різних шкал.

Експериментальна соціальна психологія починає розвиватись у Європі, Росії, США. Великий внесок в її розвиток було зроблено В.Бехтеревим, М.Ланге (Росія), В.Меде (Німеччина), Ф.Олпортом (США). Проте експериментальна соціальна психологія стає з 30-х років американською, формується у відповідності з американськими стандартами дослідження, оцінками результатів і американськими моделями людини. США стає "зразком" розвитку психологічної науки, заявляючи про себе як центр найбільш прогресивних технологій виробництва і управління, а також як носій значущого для всього світу образу життя і мислення. Кращі і найвидатніші соціальні психологи Європи стали американськими дослідниками, переїхавши у США в зв'язку з Другою світовою війною.

Початком лабораторного експериментування в соціальній психології прийнято вважати появу програми, що була запропоновано в Європі В. Меде і в США Ф. Олпортом, в якій було сформульовано вимоги перетворення соціальної психології в експериментальну дисципліну.

Початком лабораторних експериментів вважають експерименти Нормана Тріплетта, які було виконано ще наприкінці XIX ст. Суть експериментів полягала в тім, щоб виявити вплив ситуації змагання на зміну швидкості велосипедиста у порівнянні з результатами, отриманими у гонці наодинці. Досліджуваними були діти. Двадцять дітей із сорока досліджуваних показали у змаганні більш високі результати, десять - трішечки поліпшили їх, у десяти спостерігалось навіть погіршення у зв'язку з перезбудженням.

В цих експериментах вияснялось питання про те, чи діє індивід наодинці краще, ніж у присутності інших, або, навпаки, чи стимулює факт присутності інших ефективність діяльності кожного. Результати цих досліджень було інтерпретовано як виникнення ефекту зростаючої сенсорної стимуляції, коли на продуктивність діяльності індивіда впливає сама присутність інших людей, що працюють над тією ж самою здачею поряд.

Цей ефект отримав в соціальній психології назву ефекту соціальної фасилітації (від англ, facilitate — полегшувати), сутність якого полягає в тім, що присутність інших спонукає людей краще виконувати прості або добре знайомі задачі, полегшує дії людини, сприяє їм. Цей феномен полегшення було відкрито Тріплеттом, йому також належить і поняття, яким він визначив зафіксоване їм явище - "соціальна фасилітація". В ряді експериментів було також виявлено протилежний ефект - певне стримування, гальмування дії індивіда під впливом присутності інших. Цей ефект отримав назву ефекту соціальної інгібіції (від лат. inkibeo - стримування, придушування).

Соціальна фасилітація та інгібіція традиційно вивчались у двох широких категоріях соціальних ситуацій: присутність публіки і сумісна дія. Перший тип досліджень - це дослідження того, як присутність пасивної публіки впливає на індивідуальну дію. Вивчення сумісної дії було зосереджено на тому, як присутність ще кого-небудь, хто виконує ту ж саму задачу, впливає на рішення цієї задачі.

Це були перші експериментальні роботи, де об'єктом дослідження була мала група. Акцент робився на факті простої присутності інших, а сама група тлумачилась перш за все як факт "присутності", вивчалась не взаємодія (інтеракція) людей в групі, а факт їх одночасної дії поряд (коакція). Результати дослідження таких "коактних" груп показали, що у присутності інших людей може відбуватись як фасилітація, та і інгібіція. В соціальній психології більше розповсюдження отримало вивчення саме соціальної фасилітації.

Дослідження феномену фасилітації проводилось також німецьким психологом В.Меде. Ним було встановлено, що виникнення ефекту фасилітації залежить від характеру завдань, які виконує людина. Присутність інших позитивно впливає на кількісні характеристики і негативно - на якісні. Крім того, в присутності інших підвищується результативність простих різновидів діяльності і знижується - складних. Вивчаючи іигібіцію, В.Меде отримав, наприклад, такі результати. Під впливом групи поріг чутливості до електричного струму знижувався в кількох осіб від 21 до 57 %.

З проведенням ранніх експериментів із соціальною фасилітацією пов'язано також ім'я видатного американського соціального психолога Ф. Олпорта. Для нього соціальна психологія стала наукою, що вивчає поведінку індивіда в тих галузях, де ця поведінка стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку. В експериментах Ф. Олпорта, як і в інших ранніх лабораторних експериментах, встановлювалось те, що було відомим людям давно. Головне наукове досягнення полягало в тім, що загальновідомі істини вимірювались. І це було великим кроком на шляху перетворення соціальної психології у солідну наукову дисципліну. Ф. Олпорт був один з перших, хто розробив шкалу для вимірювання установок. До цього, в 20-30-х роках для вимірювання установок в основному використовувались опитувальники. Досліджуваними були студенти, а в якості індикаторів установок вивчались декларовані думки з приводу найрізноманітніших проблем, пов'язаних з життям суспільства. Ф.Олпорт, вимірюючи установки, не тільки вивчав певні думки, але й намагався співвіднести їх з особистісними особливостями досліджуваних. Шкала Ф. Олпорта містила висловлювання респондентів відносно різних об'єктів установки (ліга націй, куклукс-клан, "сухий закон"). Важливою новацією Ф.Олпорта було введення експертної процедури, що відіграло значну роль у подальшій розробці шкал вимірювання.

Лабораторні експерименти вимагали багато зусиль в їх здійсненні як в організаційному, так і чисто технічному плані. Тому появу вимірювальних шкал можна вважати справжньою революцією у проведенні соціально-психологічних експериментів. Особливе значення мало створення шкал Е. Богардусом (1928), Л. Терстоуном (1928), Р.Лайкертом (1932), Л. Гуттменом (1941).

Шкала соціальної дистанції Богардуса вимірює загальний рівень взаєморозуміння і близькості в особистісних і соціальних відносинах, ступінь впливу одного на іншого. Вона призначена також для вивчення реальних і потенційних конфліктів: трудових, міжетнічних та інших.

З ім'ям Л.Терстоуна в соціальній психології пов'язується конструювання шкал, призначених для вимірювання позитивної або негативної напруженості ставлень людини до якого-небудь соціального об'єкта, явища або соціальної проблеми. Для отримання показників різних шкал, які можна було б порівнювати, було придумано спеціальні процедури: рівні відстані між одиницями шкал і одномірність (однорідність) запитань. Крім того, методика передбачала участь в роботі експертів, які б класифікували ствердження, що були отримані спочатку в опитуванні респондентів.

Л. Терстоун та його співробітники виконали в кінці 20-х - на початку 30-х років за допомогою такого роду процедур цілу серію досліджень, які були присвячені вимірюванню ставлень до війни, смертної кари, церкви, цензури та інших громадських інституцій, а також звичаїв, традицій, проблем расової та національної належності. Сам Л.Терстоун відмічає як найкращу роботу цього періоду серію досліджень, присвячених впливу кінофільмів на динаміку установок.

В цей період починається справжній бум створення шкал в терстоунівському стилі. Наступним кроком у створенні вимірювальних шкал були шкали Р.Лайкерта, який запропонував альтернативу терстоунівській шкалі без використання експертних оцінок.

Завдання для вимірювання ставлень відбирались тільки на основі відповідей досліджуваних, а єдиним критерієм відбору була внутрішня узгодженість цих відповідей. На відміну від шкал Терстоуна, шкали Лайкерта є більш зручними у застосуванні при масових опитуваннях. Шкалу Лайкерта досить легко побудувати, вона є відносно надійною навіть у випадку невеликої кількості суджень. Тому вона найчастіше застосовується в соціальній психології.

В цілому, експериментальний період соціальної психології характеризується багатьма емпіричними відкриттями, методичними знахідками, реальними практичними результатами. Цьому етапові розвитку наукова соціальна психологія зобов'язана здебільшого розробками методик, накопиченням емпіричного матеріалу. Все це сприяло подальшому розвитку соціальної психології, в рамках якої починають відокремлюватися самостійні напрямки, кожен з яких зробив суттєвий внесок у виразність особливостей соціальної психології XX ст.

В переліку концепцій, які відносяться до перших соціально-психологічних досліджень в соціології, провідне місце посідає і концепція "дзеркального Я" одного із засновників теорії малих груп Чарльза Хортона Кулі (1864-1929). Кулі розглядав суспільство, соціальні групи та індивіда як єдиний живий організм, який ґрунтується на ментальній природі "понад Я", "великій свідомості". "Соціальне та індивідуальне" - дві сторони ментальної цілісності, особистість і суспільство єдині як частини загального цілого. В цій єдності "соціальне" є лише кумулятивним аспектом цілісності, а "індивідуальне" - її дискретний аспект. Цю цілісність Кулі визначає категорією "людське життя". Залучення індивідуальних ментальних процесів до "великої свідомості" - це і є соціальний процес, який Кулі розуміє як соціалізацію індивідуальної свідомості, що починається в первинній групі (сім'я, сусіди), де є безпосередній психологічний контакт. Вона розвивається від інстинктивного самовідчуття (в якому "Я" - це емоції, збудження) до соціальних почуттів (любов, повага, співчуття та ін.). Результатом соціалізації є "образи" або "уявлення". В "уявленнях" "самовідчуття" індивіда асоціюються із загальноприйнятими символами і стають в результаті "соціальними почуттями". "Соціальні почуття", за Кулі, - це основа соціальної організації і соціального контролю. Потенційна розумна природа індивідуального "Я" набуває соціальної якості лише в комунікації, міжособистісному спілкуванні всередині первинної групи. Уявлення про своє "Я", які індивід засвоює, і які виникають у свідомості "інших", Кулі називає "уявленням уявлень". Вони визначаються як соціальний факт і є основним предметом соціології Кулі. "Соціальне" на мікрорівні зводиться до індивідуального досвіду, а на макрорівні виступає як посередник, що координує функціонування частин цілісного розумного організму - "людського життя". "Людське життя" постійно змінюється, еволюціонує і уявити його можна лише описуючи окремі соціальні факти. Об'єктом соціологічного аналізу, який встановлює соціальні факти, є досвід первинної групи, який синтезує в собі індивідуальну і загальну свідомість. Первинну групу і суспільство пов'язує ідеал ''морального співтовариства" - домінуючого соціального уявлення відносно самих загальних питань зміни і розвитку.

Отже, накопичення емпіричних даних на основі досвіду практичної діяльності людей; філософські роботи, в яких розглядались соціально-психологічні питання; дослідження соціально-психологічних проблем в людинознавстві; формування соціально-психологічного напрямку в психології і психологічного - в соціології, склали передумову наступної стадії розвитку соціальної психології - становлення її як системи знань. Ця стадія передбачає визначення статусу соціальної психології в системі інших наук, визначення предмету дослідження, інструментального апарату, методів дослідження, а також експериментальної і фактологічної бази науки.

Таким чином, можна говорити про декілька стадій розвитку соціальної психології. Б.Д. Паригін вказує на три стадії:

Перша стадія - це формування соціальної психології як напрямку думки.

Друга стадія - це формування соціальної психології як системи знань.

Третя стадія пов'язана з диференціацією прикладних розділів, відділення їх від загальної соціальної психології, перетворенням соціальної психології у загальну теорію і методологічну основу людинознавства.

З 20-40-х років XX століття соціальна психологія поступово починає перетворюватися в сугубо експериментальну науку, що займається прикладними дослідженнями і розробляє специфічні методики вивчення соціально-психологічних феноменів.

Великий внесок в її розвиток було зроблено такими зарубіжними вченими як В.Меде, Ф.Олпорт, В.Вундт, К.Левін, А.Бандура, Б.Ф.Скінер, М.Шеріф, С.Аш, С.Мілгрем, Шутц, Ф.Фідлер, Е.Дюркгейм, Я.Морено, Ч.Кулі, Е.Мейо, Т.Ньюком, Н.Тріплетт, Н.Катрелл, У.Макдугалл, Г.Тежфел, І.Джаніс, Дж.Тернер, Л.Фестінгер, Ф.Зімбардо, Д.Майєрс, Э.Аронсон, С.Московічі, М.Заваллоні, Л.Фестігер, У.Гордон, Дуглас Мак Грегор та ін..

В Росії значний вклад у розвиток соціальної психології внесли: Г.В.Плеханов, Н.К.Михайловський, В.М.Бехтєрев, М.Ланге, П.П.Блонський, Л.С.Виготський, А.М.Леонтьєв, В.М.М’ясищев, А.В.Петровський, Є.С.Кузьміна, А.Г.Ковальов, Є.В.Шорохова, Г.М.Андрєєва, А.О.Бодальов, А.І.Донцов, Є.О.Клімов, Д.А.Леонтьєв, В.С.Мерлін, В.Е.Чудновський, Б.Д.Паригін та ін.

 В Україні сьогодні проблемами соціальної психології займаються такі вчені як В.В.Москаленко, Л.М.Карамушка, Т.В.Говорун, І.В.Ващенко, С.П.Гірєнко, Г.В.Ложкін, Н.І.Пов’якель та ін.

На сьогодні існує багато різних підходів до визначення предмета сучасної соціальної психології. Американський соціальний психолог М.Шеріф визначає соціальну психологію як наукове вивчення досвіду і поведінки індивіда в зв'язку з впливом на нього соціального стимулу. Д. Майєрс дає визначення соціальній психології як науці про те, як люди думають одне про одного і як ставляться одне до одного. А.Г. Олпорт розглядає соціальну психологію як спробу зрозуміти і пояснити, який вплив здійснює на думки, почуття і поведінку індивідів реальна, уявна або передбачувана присутність інших.

В наслідок дискусії про предмет соціальної психології (у 20-х та 60-х роках ХХ ст.) склалось компромісне рішення, що поєднало в собі два різні підходи - психологічний та соціальний у визначенні предмета соціальної психології.

Поширеним стало визначення соціальної психології як науки з подвійним предметом. З одного боку - психологічні властивості людини, які виявляються у взаємодії з іншими людьми, з іншого боку - особливості соціально-психологічних процесів і феноменів, які породжують ці психологічні властивості.

Г.М. Андреева визначає соціальну психологію як науку з двоєдиним предметом і вказує на основні напрямки розвитку цієї науки. Предметом соціальної психології вона вважає закономірності поведінки і діяльності людей, які обумовлені включеністю їх в групи, а також психологічні характеристики цих груп. Вона виділяє такі розділи соціальної психології:

-  закономірності спілкування і взаємодіяльності людей;

-  соціально-психологічні характеристики груп, взаємозв'язок особистості і групи;

-   соціально-психологічні особливості особистості.

Таким чином, на сьогодні найбільш поширеним є таке визначення: соціальна психологія – це наука про закономірності виникнення і функціонування суспільно-психологічних явищ, що обумовлені приналежністю людей до різних соціальних спільнот (груп).

Предметом соціальної психології є факти, закономірності і механізми поведінки, спілкування і діяльності окремих особистостей і груп, що пов'язані з їх включеністю в соціальні спільності.

Задачі соціальної психології:

дослідження механізмів свідомості і поведінки соціальних спільнот, груп, індивідів, їх міжособистісних відносин, а також соціальної детермінованості і ролі цих механізмів у різних сферах суспільства і різних ситуаціях;

—  дослідження тих психологічних явищ і законів, що виникають як результат спілкування людей один з одним;

—  дослідження поведінки людини під впливом присутності, поведінки і продуктів діяльності інших людей, одного або групи, у минулому, сьогоденні і майбутньому.

Галузі соціальної психології:

— Психологія взаємодії

— Психологія соціального сприйняття (соціальної перцепції)

— Психологія взаємовідносин

— Психологія спілкування 

— Психологія етнічних спільнот (етнопсихологія)

— Психологія класу

— Психологія політики

— Психологія релігії 

— Психологія малої групи

— Психологія сімейних відносин 

— Соціальна психологія особистості

  •  Психологія міжособистісних відносин
  •  Психологія конфлікту (конфліктологія) 

— Психологія масових соціально-психологічних явищ

— Психологія масової комунікації

— Психологія соціального впливу

Зв'язок соціальної психології з іншими науками.

З одного боку, філософія, соціологія та інші суспільні науки надають соціальній психології можливість методологічно точно і теоретично правильно підходити до розуміння сутності соціально-психологічних явищ і процесів суспільної свідомості, їх походження, особливостей розвитку і ролі в житті і діяльності людей.

Зокрема:

Загальна психологія дозволяє соціальної психології більш точно зрозуміти і методологічно правильно осмислити психологічні особливості особистості (індивіда), що є суб'єктом суспільних відносин і носієм соціальної психіки.

Історичні науки показують соціальної психології, як здійснюється розвиток соціальної психіки і свідомості людей на різних етапах становлення суспільства і людських, відносин.

Політичні науки допомагають соціальної психології правильно зрозуміти, які політичні явища (процеси) і як впливають на суспільну свідомість людей, як змінюється соціальна психіка людей в умовах політичної діяльності або під її впливом.

Економічні науки розкривають соціальним психологам сутність і своєрідність функціонування економічних процесів у суспільстві, показують, як вони впливають на суспільні відносини і навпаки: як в економічних процесах проявляється соціальна психіка і суспільна свідомість людей.

Культурологія, етнологія, досліджуючи особливості культурного та етнічного розвитку різних етнічних спільностей, дають можливість соціальній психології адекватно і правильно інтерпретувати вплив культури і національної приналежності на специфіку прояву соціально-психологічних феноменів.

Педагогічні науки надають соціальній психології інформацію про основні напрямки навчання і виховання людей, що дозволяє їй виробляти рекомендації із соціально-психологічного забезпечення цих процесів.

З іншого боку, соціальна психологія, вивчаючи умови і специфіку формування, розвитку і функціонування соціальної психіки і соціальної свідомості людей, дозволяє природним і суспільним наукам більш правильно інтерпретувати закони відображення суспільною свідомістю об'єктивної дійсності, економічних і соціальних відносин.

Досліджуючи закономірності формування і розвитку соціально-психологічних явищ і процесів у своєрідних суспільно-історичних умовах, соціальна психологія надає допомогу історичним, економічним і політичним наукам.

Сучасні напрямки розвитку зарубіжної соціальної психології

Визначити головні теоретичні орієнтації зарубіжної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв їх чіткої диференціації.

В американській соціальній психології в 60-х роках було запропоновано два принципи аналізу теоретичних концепцій: погляд на сутність людини та головна проблематика досліджень.

Пізніше була здійснена спроба конкретизації цих двох принципів шляхом введення шести критеріїв визначення теоретичних підходів, а саме:

  •  головне джерело даних для спостереження;
  •  поняття, які використовуються для пояснення мотивації, або особистості в цілому;
  •  роль свідомості в поведінці;
  •  роль несвідомого в поведінці;
  •  роль зовнішнього середовища;
  •  роль соціокультурного середовища.

Розглядаючи ту чи іншу соціально-психологічну концепцію, можна зробити висновок, що її особливість визначається побудовою моделі особистості. І це зрозуміло, оскільки об'єктом соціальної психології є людина.

Кожна з цих моделей побудована як відповідь на такі запитання:

1. Чи є люди просто розумними тваринами або ж соціальна взаємодія, постійна необхідність співробітничати один з одним, формують у них особливі психічні властивості, які відсутні у тварин?

2.  Чи визначається поведінка людини егоцентричними мотивами або ж інтереси інших людей можуть бути для неї такими ж важливими і близькими, як і особистісні?

3. Чи являється поведінка людини переважно ірраціональною і такою, що закріплюється під впливом випадкових покарань і заохочень або ж людина усвідомлює і організує свою поведінку на підставі досвіду?

4. Чи визначена поведінка людини біологічно або ж форма і зміст її вчинків детермінується головним чином соціальними умовами?

5. Чи є поведінка дорослого в основному наслідками пережитого в дитинстві або ж людина розвивається і змінюється під впливом навколишнього середовища протягом всього життя?

Відповіді на ці питання, в основному, і складають основу тих чи інших соціально-психологічних напрямків.

Біхевіоризм.

Біхевіоризм - це напрямок в психології, який виник на початку XX ст., поставивши своєю метою створити "науку про людську поведінку". Прихильники цього напрямку стверджували, що єдиним предметом дослідження в науковій психології повинна бути поведінка, за якою можна спостерігати, яку можна вимірювати. Свою теорію поведінки вони створювали індуктивним способом, а саме: спочатку збирали окремі "факти" того, що і як роблять люди. Ці дослідники ретельно визначали і контролювали стимули, які було пред'явлено в експерименті, а потім спостерігали і записували поведінкові реакції на ці стимули. Отже, вони не створювали своєї теорії заздалегідь, а цілеспрямовано конструювали її крок за кроком, проводячи спочатку прості експерименти, а потім розробляючи все більш складні. Оскільки цих дослідників цікавили зовнішні доступні для спостереження і вимірювання форми поведінки, їх назвали біхевіористами (від англ. "behaviour" - "поведінка").

Біхевіоризм веде своє походження, головним чином, від робіт І.П.Павлова (1849-1936) про умовні рефлекси, а також від досліджень Джона Б. Уотсона (1878-1958) про научіння. Методологічною основою цих теорій є концепція tabula rasa Джона Локка (1639-1704), згідно з якою у людей немає ніяких вроджених ідей, а їх психіка формується під впливом зовнішнього середовища. Біхевіористи виходять з того, що людина народжується лише як реактивна істота, яка просто реагує на зовнішній вплив. Кожний індивід формується завдяки процесу закріплення зв'язків між стимулами і своїми реакціями на них або між варіантами поведінки та їх наслідками. Отже, процес научіння проходить автоматично. Біхевіористи не займаються аналізом того, що відбувається між стимулом і реакцією. З їх точки зору, психіка і особливо її внутрішня робота, практично не може бути доступною для спостереження і описування з позицій зовнішнього спостерігача. Будучи послідовними, біхевіористи не визнають ні безсвідомих, ні генетичних детермінант поведінки.

Класичний  (радикальний) біхевіоризм

Біхевіористську модель людини деякі вчені вважають механістичною, яка уподобляє людей машинам, що приводяться в дію вхідним сигналом (стимулом) і у відповідь на нього виробляють вихідний сигнал (реакцію). Біхевіористську модель людини називають також детерміністською, бо згідно з цією моделлю, все, що є в поведінці людини (цінності, установки, емоційні реакції) визначається впливом зовнішнього середовища в минулому або в сучасному. А тому такі поняття, як провина, повага і достоїнство, на думку біхевіористів, не потрібні в описуванні поведінки людини.

Біхевіористів особливо цікавило визначення і описування процесів научіння. Базисну форму научіння прийнято називати зумовлюванням. Існує декілька класичних експериментів, які демонструють різні типи зумовлювання. Найбільш відомими прикладами класичного зумовлювання є експерименти І.П. Павлова.

Класичне зумовлювання (формування умовних рефлексів) - це тип научіння, в якому нейтральний подразник (наприклад, дзвоник) починає викликати реакцію (виділення слини) після того, як він багатократно сполучається з безумовним подразником (наприклад, харчі).

Експерименти щодо формування умовних рефлексів у людей, які було проведено на 20-ти триденних малюках (отримання реакції смоктання на звуковий сигнал), показали, що научіння відбувається з самих перших днів життя людини. Це дослідження показало також, що за допомогою метода формування умовних рефлексів дослідники можуть вивчати здатність малюків обробляти сенсорну інформацію задовго до того, як вони оволодіють мовою. Це дослідження підтвердило, що біхевіористський підхід може допомогти у розумінні научіння як механізму соціалізації особистості.

Були проведені також експерименти, які показали, що емоційні реакції, такі як страх, теж можуть виникати умовнорефлекторним шляхом, особливо в дитинстві. Американські психологи Джон Уотсон і Розалія Рейнор провели класичний експеримент з зумовленням страху у 11-місячної дитини, який потім отримав назву "маленький Альберт". В цьому експерименті вони виявили таке явище як генералізація подразника, що означає розповсюдження реакції з одного специфічного подразника на інші схожі. Легко побачити, як генералізація подразника відбувається у повсякденному житті дітей. У малюків можуть викликати страх білі халати, запах ліків, бо вони асоціюються з болючими уколами.

Позитивні емоційні реакції можуть виникати таким же чином, як і негативні, тобто умовнорефлекторно. Якщо людина починає пов'язувати раніше нейтральний подразник з неприємним емоційним станом, то змінити цю умовну реакцію можна контрзумов-люванням.

Контрзумовлювання - це методика усунення раніше негативної умовної реакції шляхом заміщення її новою умовною реакцією в тій самій стимульній ситуації.

Нова позитивна асоціація незабаром приведе до зміни негативної умовної реакції на протилежну їй позитивну. На основі дії принципу класичного зумовлення в психотерапії були створені методики лікування різних фобій. Однією з них є систематична десенсибілізація, яку було використано у вигляді навчання релаксації для лікування таких фобій, як страх літати на літаку, страх перед начальством, несприйняття лікарень, коли в якості умовних подразників виступають такі фактори як висота, спецодяг, лікарняні запахи і начальник. Ці приклади є ілюстрацією класичного зумовлення. Однак цю методику виробки умовних рефлексів не можна застосовувати для засвоєння більш складних форм поведінки, таких, як керування автомобілем, гра у футбол або декламація віршів.

Пояснення більш складним формам поведінки було дано видатним американським психологом Скіннером його теорією оперантного научіння.

Теорія оперантного научіння Берреса Фредеріка Скіннера (1904-1990)

Відмінність теорії Скіннера, якого інколи називають необіхевіористом, від теорії Уотсона (радикальний біхевіоризм) полягає в наступному. В той час як у концепції Уотсона у поясненні поведінки людини основна увага зосереджена на фізіології і рефлексивних діях, підхід Скіннера значною мірою зорієнтований на ті ефекти, які виникають у навколишньому середовищі. Скіннер стверджував, що поведінка людини майже цілком безпосередньо зумовлюється можливостями підкріплення з навколишнього середовища. Дослідження Скіннера стали фундаментом теорії научіння. Згідно концепції Скіннера, вивчення особистості включає в себе знаходження своєрідного характеру взаємовідношення між поведінкою організму і результатами, які підкріплюють її. У відповідності з цією точкою зору, індивідуальні відмінності між людьми слід розуміти в термінах інтеракцій "поведінка - оточення" в часі.

Скіннер стверджував, що поведінка людини детермінована, передбачена і контролюється оточенням. У розгляданні скіннеровської концепції формування особистості слід розрізняти два різновиди поведінки: респондентну поведінку, як відповідь на знайомий стимул, і оперантну поведінку, яка визначається і контролюється результатом, який ще буде отримано потім.

Респондентна поведінка - це реакція, яка викликається стимулом, який передує першій у часі. Наприклад, звуження або розширення зіниці у відповідь на світлову стимуляцію. В цьому прикладі взаємовідношення між стимулом (зменшення світлової стимуляції) і реакцією (розширення зіниці) є довільним і спонтанним і відбувається завжди. Така респондентна поведінка пов'язана з рефлексами, які включають автономну нервову систему. Респондентна поведінка - це скіннерівська версія павлівського, або класичного зумовлювання.

Проте Скіннер робив акцент на поведінці, яка не пов'язана з будь-якими знайомими стимулами. Наприклад, поведінка читання книги не є рефлекторною і стимул, який управляє цим процесом (екзамен, оцінки), не передує їй. Навпаки, на поведінку читання впливають стимульні події, які настануть після неї, а саме - її наслідки. Так як цей тип поведінки передбачає, що організм активно впливає на оточення з метою змінити події якимось чином, Скіннер визначив її як оперантну поведінку. Отже, головна відмінність оперантного зумовлення порівняно з класичним полягає в тім, що за оперантного зумовления неможливо викликати поведінку автоматично. Поведінка повинна мати місце до того, як вона може бути підкріпленою зумовленням. За оперантного зумовлення тенденцію повторюватись має саме та поведінка, яка підкріплюється, або винагороджується.

Робота Скіннера зосереджена майже повністю на оперантній поведінці. У оперантному научінні організм діє на оточення, створюючи результат, який впливає на імовірність того, що поведінка повториться.

Оперантна реакція, за якою наступає позитивний результат, прагне повторитися, в той час, як оперантна реакція, за якою наступає негативний результат, прагне не повторюватись. Наприклад, ви скоро перестанете посміхатись людині, яка у відповідь на вашу посмішку завжди кидає на вас сердитий погляд або взагалі ніколи не посміхається. Майже в кожній сім'ї, де є малі діти, ми зустрічаємося з ситуацією оперантного научіння поведінці плачу. Як тільки маленькі діти відчувають біль (голод, дискомфорт), вони плачуть, і термінова реакція батьків - це висловити увагу і дати інші позитивні підкріплення. Так як увага є підкріплюючим фактором для дитини, реакція плачу стає природньо зумовленою. Згодом дитина починає використовувати плач з метою викликати увагу з боку батьків. Батьки розуміють, що плач може виникати і тоді, коли болю немає, і все ж вони підкріплюють його реакцію уваги.

Підкріплення - ключова концепція системи Скіннера. Були описані різні форми реагування: з постійним співвідношенням, з постійним інтервалом, з варіативним співвідношенням і з варіативним інтервалом. Була також проведена відмінність між первинними, або безумовними, і вторинними, або умовними підкріплюючими стимулами. За Скіннером, вторинні підкріплюючі стимули (гроші, увага, схвалення) здійснюють сильний вплив на поведінку людини. Він також підкреслював, що поведінка контролюється аверсивними стимулами, такими як покарання і негативне підкріплення.

Оперантній поведінці можна навчити шляхом зумовлювання уникненням, коли підкріплення полягає в тому, що переривається дія неприємного стимулу.

Як можна використовувати оперантне зумовлювання для навчання складним діям? Кінцева форма поведінки повинна створюватись крок за кроком. За такого поетапного формування реакції винагороджується послідовне наближення до кінцевої цілі. Одним з ефективних способів модифікації поведінки є використання жетонної системи. Наприклад, в колонії для підлітків-правопорушників такі нагороди як смачна їжа, час для спортивних тренувань, свіжі журнали і т.ін. купляються за жетони. Ці жетони можна заробити за точне виконання чітко визначених правил поведінки. Отже, жетони стають ефективним підкріпленням успіхів у навчанні, дотриманні правил. Але вони є ефективними лише в тому випадку, коли вихователь застосовує принципи оперантного зумовлювання, а саме, винагороджує маленькі послідовні кроки на шляху до досягнення кінцевої мети.

Дослідження показали, що жетонна система може з успіхом використовуватись у роботі з розумово відстаючими і хворими аутизмом, з дітьми в шкільній і домашній обстановці і з пацієнтами психіатричних клінік. Метою навчання за допомогою жетонів є розвиток вмінь індивіда до такого рівня, коли ці вміння стають настільки корисними в реальному світі, що жетони більше не потрібні. Для досягнення такого результату будь-яка жетонна система повинна бути спланованою таким чином, щоб учні якомога раніше змогли обходитися без жетонів. Інакше вони можуть стати настільки залежними від жетонів, що ефективність програми модифікації поведінки буде зведена на нівець.

Навчальні машини, які використовувалися Скіннером, теж основувались на принципах оперантного зумовлювання. За допомогою цих машин навчання проводилось невеликими послідовними кроками, переходячи від простих задач до більш складних. Бажана поведінка або відповідь на кожному кроці підкріплювалась зворотним зв'язком з машиною (якою-небудь винагородою або схваленням) і появою нової задачі для вирішення. Поступово учні успішно оволодівали рішенням досить складних задач. У програмованому навчанні за допомогою комп'ютера застосовується багато з цих принципів научіння.

Сучасне застосування принципів оперантного научіння є широким. Дві основні галузі його застосування - це навчання навичкам спілкування і біологічний зворотний зв'язок. Передбачається, що тренування упевненості в собі, засноване на методиках репетиції поведінки і самоконтролю, дуже корисне для того, щоб люди поводились більш успішно в різних соціальних інтеракціях. Виявилось, що тренінг з біологічним зворотним зв'язком є ефективним у лікуванні тривоги, мігрені, м'язової напруги і гіпертензії.

В 90-тих роках систематичне дослідження і застосування принципів класичного та оперантного зумовлювання отримало назву поведінкового аналізу. Було розроблено чисельні педагогічні та терапевтичні програми для навчання або перенавчання окремих осіб з метою корекції їх поведінки. Програми, які формують людську поведінку в терапевтичних цілях, називають модифікацією поведінки.

Важко перебільшити той вплив, що було здійснено на психологію і теорію особистості основними принципами научіння. Концепції класичного і оперантного научіння є дуже сильним інструментом для пояснення того, як форми поведінки набуваються, зберігаються і модифікуються в результаті минулого досвіду научіння індивіда. З метою пояснення складної соціальної поведінки людини психологи розширили діапазон теорії научіння, створивши в останні десятиліття теорію соціального научіння.

Соціально-когнітивна теорія А.Бандури

Погляди класичних біхевіористів набули розвитку в різних напрямках. Кульмінацією цього розвитку в останні десятиліття можна назвати соціально-когнітивний напрямок. Особливості цього напрямку найбільш яскраво представлено в роботах Альберта Бандури (нар. 1925) і Джуліана Роттера (нар. 1916). Теорія кожного з них значно відрізняється від радикального біхевіоризму Скіннера, але зберігає експериментальну методологію, яка характеризує біхевіористський підхід.

Бандура вважає, що психічне повинно розумітись як безперервна взаємодія між факторами поведінковими, особистісними і середовищними. Це означає, що поведінка, особистісні аспекти і соціальні впливи - це взаємозалежні детермінанти, тобто на поведінку здійснює вплив оточення, але люди теж відіграють активну роль у створенні соціального середовища та інших обставин, які виникають в їх повсякденних транзакціях. Ця точка зору відрізняється від підходу Скіннера, який обмежує пояснення поведінки людини до двохфакторної односторонньої моделі, в якій зовнішні події є єдиним чинником поведінки. На відміну від Скіннера, який майже завжди розглядав научіння через прямий досвід, Бандура робить основний акцент на ролі научіння через спостереження у придбанні навичок поведінки. Дійсно, найбільш відмінною рисою соціально-когнітивної теорії Бандури є переконання в тому, що переважно поведінка людини формується через спостереження на основі прикладів.

Бандура також підкреслює важливість самостійних впливів як чинника функціонування людини у всіх її аспектах (в мотивації, емоціях, діях). Це є найбільш очевидним в його концепції самоефективності - положенні про те, що людина може навчитись контролювати події, які впливають на її життя.

Основні принципи соціально-когнітивної теорії

Бандура вважає, що внутрішня реальність, яка складається з мотивів, потягів, не може так просто пояснити явні коливання поведінки людини в різних ситуаціях по відношенню до різних людей в різних соціальних ролях. А психодинамічні теорії знехтували великою складністю і різноманітністю реакцій людини. Вій також піддав сумніву емпіричну адекватність психодинамічних формулювань. Персонологи-експериментатори заявляють, що хоча потяги і мотиви можуть пояснити події, які вже здійснилися, проте вони безсилі передбачити, як люди будуть поводитись в конкретній ситуації. Отже, аналізуючи психодинамічні теорії і вказуючи на їх обмеження, Бандура робить висновок про те, що якщо ми хочемо удосконалити наше розуміння поведінки людини, то потрібно удосконалити і нашу теорію як з концептуальної, так і з емпіричної точки зору. Аналізуючи точку зору радикального біхевіоризму, Бандура відмічає, що пояснюючи поведінку в термінах соціальних стимулів (які її викликають) і підкреслюючих наслідків (які її зберігають), в той же час радикальний біхевіоризм заперечує детермінанти поведінки, які виникають з внутрішніх когнітивних процесів. Це дає неповне пояснення поведінки людини. З точки зору Бандури, причини функціонування людини потрібно розуміти як безперервну взаємодію поведінки, пізнавальної сфери і оточення. Даний підхід до аналізу причин поведінки Бандура означив як взаємний детермінізм.

Розроблена Бандурою модель-триада взаємного детермінізму показує, що хоча на поведінку впливає оточення, воно теж частково є продуктом діяльності людини, тобто люди можуть здійснювати якийсь вплив на свою власну поведінку. Наприклад, дружелюбна людина може створити оточення, в якому для неї буде досить заохочень і мало покарань, і навпаки. У всякому випадку, поведінка впливає на оточення. Бандура стверджував також, що завдяки своїй здатності використовувати символи, люди можуть думати, творити і планувати, тобто вони здатні до пізнавальних процесів, які постійно виявляються через відкриті дії.

Сучасні теоретики научіння роблять акцент на підкріпленні, як на необхідній умові для придбання, збереження і модифікації поведінки.

Скіннер, наприклад, стверджував, що зовнішнє підкріплення є обов'язковим для научіння. Бандура, хоча і визнає важливість зовнішнього підкріплення, все ж не розглядає його як єдиний спосіб. Люди можуть вчитись спостерігаючи або читаючи, або чувши про поведінку інших людей. В результаті попереднього досвіду люди можуть очікувати, що певна поведінка може мати наслідки, які вони оцінюють, інша - спричинить небажаний результат, а третя - виявиться малоефективною. Отже, наша поведінка регулюється значною мірою передбаченими наслідками.

В центрі соціально-когнітивної теорії лежить припущення про те, що нових форм поведінки можна набути у відсутності зовнішнього підкріплення. Акцент на научіння через спостереження або приклад, а не пряме підкріплення є найбільш характерною рисою теорії Бандури. Іншою характерною рисою соціально-когнітивної теорії є та роль, яку вона відводить унікальній здатності людини до саморегуляції

Бандура стверджує, що здатність оперувати символами, дає нам засіб впливати на наше оточення завдяки вербальним та образним репрезентаціям. Ми виробляємо і зберігаємо досвід таким чином, що він слугує орієнтиром для майбутньої поведінки. Наша здатність формувати образи бажаних майбутніх результатів перетворюється в біхевіоральні стратегії, які спрямовані на те, щоб вести нас до віддаленої мети. Отже, люди можуть передбачати імовірні наслідки різних дій і, відповідно, змінювати поведінку, поводитись відповідним чином.

Які ж види научіння через спостереження є центральними відносно цього аспекту (саморегуляція) поведінки людини?

Научіння через моделювання.

Бандура стверджує, що научіння було б мало ефективним, якби воно залежало виключно від результату власних дій людини. На щастя, вербальна передача інформації і спостереження відповідних моделей (наприклад, інших людей) забезпечує основу для придбання найбільш складних форм поведінки людини. Бандура встановлює, що фактично всі феномени научіння, які збуваються в результаті прямого досвіду, можуть формуватися через посередництво спостережень за іншими людьми.

Фактор спостереження - ключ до вирішення проблем. Спостерігаючи, діти навчаються робити повсякденну домашню роботу або грати в ігри. Через спостереження вони можуть навчитися бути агресивними чи альтруїстичними. У багатьох випадках необхідно вчитись модельованій поведінці саме таким чином, як вона виконується (їзда на велосипеді). Однак у доповнення до передачі специфічних форм шляхом моделювання можна побудувати нову поведінку. Завдяки процесам моделювання спостерігачі беруть загальні риси з різних реакцій і формулюють правила поведінки, які дають їм можливість йти далі від того, що вони вже бачили і чули. З точки зору Бандури, люди формують когнітивний образ певної поведінкової реакції через спостереження поведінки моделі, і далі ця закодована інформація (що зберігається в довготривалій пам'яті) слугує орієнтиром у їх діях. Люди можуть вчитися на прикладах.

Соціально-когнітивна теорія передбачає, що моделювання впливає на научіння, головним чином, через його інформаційну функцію. Тобто під час показу зразка спостерігачі (учні) здобувають в основному символічні образи моделюючої діяльності, яка слугує прототипом для відповідної і невідповідної поведінки.

Научіння через спостереження регулюється чотирма взаємопов'язаними компонентами: увага, збереження, моторно-репродуктивні і мотиваційні процеси. Розглянуте таким чином научіння через спостереження - це активний критичний і конструктивний процес.

Компоненти научіння через спостереження

Процеси уваги

Процеси збереження

Моторно-репродуктивні

процеси

Мотиваційні процеси

Людина слідкує за поведінкою моделі і точно сприймає цю поведінку.

Людина пам'ятає (довготривале збереження)

поведінку моделі, що спостерігалась раніше.

Людина переводить закодовані в символах спогади про поведінку моделі в нову форму відповіді.

Якщо позитивне підкріплення (зовнішнє, через посередництво самопідкріплення) потенційно присутнє, людина здійснює моделюючу поведінку.

Хоча теорія соціально-когнітивного научіння дійсно визнає важливу роль зовнішніх підкріплень, вона постулює існування більш широкого кола підкріплюючих впливів. Люди не тільки підвладні впливу досвіду, якого вони набувають в результаті своїх дій, але й регулюють поведінку на основі очікуваних наслідків, а також створюють їх для себе самі. Бандура, аналізуючи роль підкріплення в научінні через спостереження, показує його когнітивну орієнтацію. На відміну від Скіннера, він стверджує, що зовнішнє підкріплення рідко виступає в ролі автоматичної детермінанти поведінки. Воно частіше виконує дві інші функції - інформативну і спонукальну. Підкріплення, яке наступає після реакції, вказує на необхідність сформувати гіпотезу про те, що таке правильна реакція.

Ця інформативна функція (зворотний зв'язок) може працювати, коли підкріплення переживається прямо або побічно. Без здатності передбачати імовірний результат майбутніх вчинків люди діяли б ризиковано. Побічне підкріплення здійснюється тоді, коли спостерігач бачить дію моделі з наступним результатом, який спостерігач усвідомлює як результат попередніх дій моделі.

Самопідкріплення має місце тоді, коли люди встановлюють для себе планку досягнень і заохочують або карають себе за її досягнення, перевищення або невдачу.

За Бандурою є три процеси, які входять компонентами в саморегулювання поведінки: процес самоспостереження, самооцінки і самовідповіді. В останні роки Бандура ввів у свою концепцію постулат когнітивного механізму самоефективності для пояснення особистісного функціонування і змінення. Концепція самоефективності стосується вміння людей усвідомлювати свої здібності побудувати поведінку, яка відповідає специфічній задачі або ситуації. З точки зору Бандури, самоефективність, або усвідомлена здатність впоратись зі специфічними ситуаціями, впливає на декілька аспектів психосоціального функціонування. Те, як людина оцінює власну ефективність, визначає для неї розширення або обмеження можливості вибору діяльності, зусиль, які їй доведеться докласти для подолання перешкод і фрустрацій, наполегливість, з якою вона буде вирішувати якусь задачу. Отже, самооцінка ефективності впливає на форми поведінки, мотивацію, формування поведінки і виникнення емоцій.

На думку Бандури, люди, які усвідомлюють свою самоефективність, прикладають більше зусиль для виконання складних справ, ніж люди, які зазнали серйозних сумнівів у своїх можливостях. В свою чергу, висока самоефективиість, яка пов'язана з очікуванням успіху, веде до хорошого результату і сприяє самоповазі. Навпаки, низька самоефективність, яка пов'язана з очікуванням краху, веде до невдач і таким чином знижує самоповагу. Бандура стверджує, що той, хто вважає себе нездатним добитись успіху, має слабку мотивацію і не може побудувати поведінку. Навпаки, люди, які вірять в свою здатність вирішити проблему, імовірно, будуть наполегливі в досягненні своєї мети, не дивлячись на перешкоди.

Бандура передбачав, що набуття самоефективності може відбуватись будь-яким з чотирьох шляхів (або їх комбінації): здатності побудувати поведінку, побічного досвіду, вербального переконання і стану фізичного (емоційного) збудження.

Бандура постійно спрямовує свої зусилля на розвиток методів терапевтичної зміни поведінки і розробку єдиної теорії поведінкових змін.

В терапевтичних методиках важливу роль відіграє зміна усвідомленої здатності протистояти загрожуючим або аверсивним ситуаціям і справлятися з ними. Бандура висловлює передбачення, що ефективність терапії, які б методи не застосовувались, визначається, перш за все, її здатністю підвищувати самоефективність клієнта.

В соціально-когнітивній теорії також закладено поняття самоконтролю - емпірично обгрунтованого засобу стійкого досягнення більш бажаних паттернів поведінки. Із соціально-когнітивної точки зору, самоконтроль не існує виключно в рамках тільки внутрішніх (сила волі) або тільки зовнішніх (підкріплення) сил. Він виявляється в ретельно спланованій взаємодії людини з оточенням.

Процес поведінкового самоконтролю складається з п'яти основних кроків:

1.  Визначення форми поведінки, на яку потрібно впливати.

2. Збір основних даних, тобто інформації про фактори, які впливають на поведінку, яку ми хочемо змінити.

3. Розробка програми самоконтролю, яка націлена на зміну частоти повторень поведінки, яку хочемо змінити.

4.  Виконання і оцінка програми самоконтролю.

5.  Завершення програми самоконтролю.

Отже, біхевіоризм в цілому розвивався шляхом все більшого вторгнення в схему "стимул - реакція" різних проміжних змінних. Найбільше в цьому набули успіху соціальні біхевіористи (А. Бандура). Працюючи в основному з людьми, а не з тваринами, часто в умовах реального життя, а не тільки в стерільній обстановці лабораторного експерименту, вони не могли не виявити однобічності у формулі "стимул - реакція". Встановивши істину, що людина - це не тільки продукт зовнішніх обставин, але й активний їх творець, вони змінили парадигму одностороннього впливу середовища на індивіда, на концепцію їх взаємодії. До цього висновку соціальних біхевіористів спонукали факти, які свідчили про провідну роль у поведінці людини таких факторів, як оцінка можливих наслідків своїх дій, самооцінка, оцінка іншими, когнітивні процеси, тобто все те, що відкидалось класичним, радикальним біхевіоризмом.

Когнітивний напрямок в соціальній психології.

Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як антитеза необіхевіоризму.

На відміну від перших теорій научіння, в яких індивіди вважались пасивними об'єктами, що діють під впливом зовнішнього середовища, когнітивні теорії представляють людей раціональними, активними, освіченими.

Когнітивні психологи критикують теорії научіння. Вони вважають, що акцент на багаторазовому повторенні і позитивному підкріпленні є занадто спрощеним підходом для пояснення багатьох аспектів людського мислення і розуміння.

Згідно когнітивістам, люди не просто отримують, але й обробляють отриману інформацію. Кожна людина є творцем своєї реальності. Люди не просто реагують на стимули, вони структурно організують їх і надають їм певного смислу. Згідно когнітивних теорій, у вирішенні найрізноманітніших задач людьми керує впевненість у своїх силах і здібностях, а не тільки підкріплення реакції, яка слідує за стимулом. Вони вважають людей цілісними істотами, які здатні планувати і обмірковувати задачі у всіх відношеннях. Крім того, вони вважають, що розуміння, переконання, установки і цінності відіграють важливу роль в соціалізації особистості. Для більшості психологів-когнітивістів розвиток особистості полягає в еволюціонуванні способів обробки інформації, яка частково є генетично запрограмованою і залежить від ступеня зрілості індивідуума. Саме тому значна більшість психологів-когнітивістів вивчають стадійні, або якісні зміни в поведінці, які відбуваються в процесі соціалізації. Найчастіше вони досліджують якісні зміни через спостереження за процесом вирішення задач (в широкому розумінні) в перехідних точках розвитку.

Отже, когнітивісти створили модель „людини когнітивної" - істоти, яка володіє здатністю до сприйняття і переробки інформації, керується у своїй поведінці суб'єктивним образом дійсності та прагне до досягнення внутрішньої гармонії, логічності, несуперечливої картини світу.

Когнітивні елементи (когніції, знання) не завжди вписуються в цю картину, вони знаходяться в безперервній взаємодії. Деякі типи цієї взаємодії (конфлікт, суперечність, логічна непослідовність, невизначеність взаємозв'язку та ін.) мають мотиваційну силу, спонукають до певних дій, які спрямовані на повернення всієї когнітивної структури до стану рівноваги. А тому, щоб зрозуміти причини поведінки людини, важливо з'ясувати не те, як пізнаються соціальні явища, а як вони взаємодіють в когнітииній структурі.

Центральним поняттям в когнітивних теоріях є „когніція". Не існує єдиного його визначення. Воно визначається то як те, що людина знає про себе, свою поведінку, своє оточення (Л.Фестінгер), то як процеси, завдяки яким будь-яка сенсорна інформація переробляється і використовується (Майерс).

В американській психологічній науці прибічники когнітивної психології з'явились в 50-70-х роках, проте європейські коріння цього підходу є досить старими.

Когнітивні теорії включають декілька різних напрямків: 1) структуралізм Жана Піаже; 2) інформаційний підхід; 3) соціальні когнітивні теорії.

Структуралізм Ж. Піаже

Когнітивні теорії починаються з робіт швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980), який виходить з того, що інтелект, як і інша жива структура, не просто реагує на подразники: скоріше він росте, змінюється і адаптується до світу. Теорію Піаже називають структуралістською, оскільки його цікавить структура мислення і те, яким чином інтелект обробляє інформацію. Родоначальником структуралістського підходу є В.Вундт, який вважав центральною задачею психології виявлення і описування структур елементів свідомості. До структуралістів належать також такі відомі когнітивісти, як Джером Брунер і Хейнц Вернер.

Дослідження Піаже розпочались з його сумісної роботи з Симоном і Біне в їх паризькій лабораторії, де вони займались удосконаленням стандартизованих версій шкали інтелекту, яку вони створили. Аналізуючи результати тестування школярів, Піаже зацікавився закономірностями, які він виявив у неправильних відповідях. Він передбачав, що ці закономірності дають відповідь на запитання про те, яким чином розвиваються процеси мислення у дітей. Він також припускав, що відмінності між дітьми і дорослими не обмежуються обсягом знань, але включають також відмінності в способі пізнання. Мислення дітей відрізняється від мислення дорослих як кількісно, так і якісно. З цього моменту Піаже відійшов від кількісного (тестологічного) підходу до вивчення інтелекту. Піаже і його колеги відчули, що стандартизовані запитання часто призводять до стереотипних відповідей. Тому Піаже запропонував використати методику клінічного або зондуючого інтерв'ю, за яким дитина повинна відповідати або маніпулювати стимульним матеріалом.

Такий підхід було спрямовано не на виявлення накопичених знань, а на виявлення процесів мислення. Результати цих інтерв'ю дали можливість для висновків про те, що для описання розвитку інтегрованих процесів мислення у дітей можна використати логічні задачі.

Для ілюстрації своєї теорії Піаже розробив відомий експеримент для перевірки розуміння дітьми феноменів збереження. Термін "збереження" був введений Піаже для позначення усвідомлення дитиною того, що фізичні властивості речовини (об'єм, маса, кількість) залишаються постійними, не дивлячись на зміну її форми або зовнішнього вигляду. Піаже показував дитині два однакових стакани з рідиною. Після того, як дитина усвідомлювала, що кількість рідини в кожному стакані однакова, Піаже переливав рідину з одного стакана в інший, який був більш високим і вузьким. Далі він запитував дитину, чи залишилось в обох стаканах однакова кількість рідини. Більшість дітей у 6-7-річному віці відповідали, що кількість рідини залишилась однаковою. Проте діти до 6 років відповідали, що у високому стакані рідини стало більше. Цей експеримент повторювався також з дітьми, які належали до різних культур, і завжди показував однакові результати. Піаже зробив висновок, що до досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, спираючись здебільше на перцептивні, ніж на логічні процеси. Старшим дітям властиве поняття "збереження", яке відсутнє у молодших дітей.

Піаже підкреслює, що інтелект не пасивно сприймає інформацію, він є активним. Його активність обумовлена певною структурою. Якщо відомості, які отримує людина, відповідають структурі її інтелекту, то ці відомості, образи і переживання "розуміються" або, мовою Піаже, асимілюються.

Якщо ж інформація не відповідає структурі інтелекту, він відкидає її (а у випадку, коли його структура готова до змін, вона пристосовується до нової інформації). В термінології Піаже асиміляція - це інтерпретація нового досвіду, виходячи з існуючих ментальних структур без будь-яких змін. З іншого боку, аккомодація - це зміни існуючих ментальних структур з метою об'єднання старого і нового досвіду.

Для позначення ментальних структур Піаже використав термін схема. Схеми - це способи обробки інформації, які змінюються із зростанням людини і отриманням нею інформації. Існує два типи схем: сенсорні схеми (дії) і когнітивні схеми (нагадують поняття). Людина перебудовує схеми для пристосування (аккомодації) до нової інформації і одночасно інтегрує (ассимілює) нові знання в старі схеми. Побачивши об'єкт, людина прагне підігнати його під якусь вже відому їй категорію. Якщо цей об'єкт не вдається підвести під існуюче у людини поняття (не можна ассимілювати), то їй доводиться змінювати свої поняття або створювати нові (застосовувати аккомодацію). Інтелект завжди прагне до встановлення рівноваги між асиміляцією і аккомодацією. Цей процес врівноваження лежить в основі людської адаптації. Ассиміляція і аккомодація утворюють основу людської інтелектуальної адаптації до зовнішнього середовища і дозволяють вижити людині як виду.

Піаже розробив стадії когнітивного розвитку. На його думку процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином: схеми організуються в операції, різні сполучення яких відповідають якісно відмінним стадіям росту. З розвитком люди використовують все більш складні схеми для організації інформації і розуміння зовнішнього світу. За Піаже, в цьому розвиткові можна виділити чотири дискретні, якісно різні стадії, або періоди. Він назвав ці періоди так: сенсомоторна стадія (від народження до 1,5-2 років), доопераціональна стадія (від 2 до 7 років), стадія конкретних операцій (від 7 до 11-12 років) і стадія формальних операцій (починається в 12 років або старше).

Виникало питання: чи можна прискорити зміну стадій розвитку і, наприклад, навчити здібну п'ятирічну дитину конкретним операціям? На це питання Піаже відповідав, що якби навіть це було можливо, то не мало б цінності. Він підкреслював, що важливим є не прискорення зміни стадій, а надання кожній дитині достатньої кількості учбових матеріалів, що відповідатимуть кожній стадії її розвитку, щоб жодна частина інтелекту не залишилась недорозвинутою.

В сучасній психології набула поширення ідея Ж.Піаже про існування стадій (рівнів) морального розвитку особистості в процесі соціалізації. Згідно з нею, у індивіда логічна і моральна стадії розвиваються паралельно.

Причому, логічний розвиток є необхідною умовою морального розвитку, але недостатньою. У багатьох людей розвиток логічної стадії може бути вищим, ніж моральної. В той же час ніхто не може знаходитись на високій моральній стадії, якщо його логічна стадія розвинута недостатньо. Після стадії логічного розвитку починається стадія соціального розвитку (або стадія соціальної перспективи чи рольова), на якій індивід розуміє інтереси інших людей, інтерпретує їх думки і почуття, усвідомлює свою роль і місце в суспільстві.

На думку Піаже, який розробляв проблему формування пізнавальних здібностей дитини і вплив знань на поведінку, існують дві головні стадії в розвитку морального мислення (міркування) дитини. Це - первинна стадія (коли дуже маленькі діти демонструють лише стереотипи конкретних дій), яка характеризується моральною гетерономією абсолютних, застиглих суджень, зорієнтованих на зовнішній авторитет. Друга стадія - більш автономна, на ній відбувається підтримка принципів, набутих в ході соціального спілкування. Піаже виділяє три стадії морального мислення дітей шкільного віку: моральний реалізм (10-11 років), мораль кооперації (підлітка) та мораль рівності (юнацтво і надалі).

Ідея стадіального розвитку моральності індивіда розвивається багатьма дослідниками. Л.Колберг, послідовник Ж.Піаже, виділяє три головних рівні морального розвитку:

1) доморальний, на якому знаходяться більшість дітей у віці до 9 років, деякі підлітки і дорослі зі злочинною орієнтацією;

2) конвенційний рівень, на якому перебуває більшість підлітків і молоді. Тут, на відміну від доморального, де діти орієнтуються не на моральні принципи, а на можливість заохочення чи покарання, індивід розділяє, визнає, засвоює моральні правила, вимоги, конвенції суспільства чи авторитета, оскільки вони є загально визнаними;

3) постконвенційний рівень - на якому знаходяться найбільш розвинуті в моральному відношенні молоді люди (у віці не раніше, ніж 20 років) та морально настроєні дорослі.

Моральний розвиток особистості, за Колбергом, розглядається як різні типи зв'язку між мораллю і поведінкою індивіда, а більш точно - між прийнятою в суспільстві мораллю і особистісною поведінкою, між "Я" і правилами, вимогами суспільства. На першому рівні знаходяться індивіди, для яких правила і вимоги суспільства є чимось зовнішнім. На другому рівні індивід ідентифікує себе із зовнішніми правилами та принципами. Він бере на себе роль "хорошого", яка схвалюється іншими чи приймає мораль, яка дозволяє підтримувати свій авторитет серед дорослих. Провідним у вчинках є мотив схвалення чи несхвалення. Цей рівень зростає з 10 до 13 років і згодом стабілізується. На третьому рівні індивід відділяє своє "Я" від правил і вимог, які пред'являються іншими, і визначає свої моральні цінності на основі самостійного, особистісного вибору моральних принципів (рівень автономної моралі). Кожна стадія має свою соціальну перспективу поведінки.

Отже, Л. Колберг вважає, що соціальний розвиток індивіда є процесом осягнення ним сукупності соціальних норм і правил та підпорядкування своєї поведінки соціальним вимогам. Динаміка процесу соціального розвитку - це рух від пасивного і конформного прийняття соціальних норм до розуміння соціальних вимог як узгодження між вільними людьми, і далі - до навичок соціальної взаємодії, поза рамками рольових вимог, з опорою на систему універсальних моральних принципів.

Інформаційний підхід в когнітивному напрямку

Інформаційний підхід в когнітивному напрямку в поясненні процесу соціалізації особистості використовує аналогію з комп'ютером у дослідженні мислення та інтелекту в цілому.

На відміну від точки зору про стадійність розвитку інтелекту, вони вважають, що розвиток людини, зокрема когнітивний, відбувається не скачкоподібним, а безперервним, інкрементальним рухом вперед. Як і теоретики научіння, прибічники інформаційного підходу намагаються розробити науку про людську поведінку. Вони намагаються точно описати, як функціонують сприйняття, увага або пам'ять. Теоретики інформаційного підходу використовують комп'ютер в якості моделі людського мозку.

Деякі теоретики інформаційної психології досліджують когнітивні процеси у дітей, зокрема когнітивну діяльність, яку вони називають кодуванням. Цим терміном вони означили процес ідентифікації ключових ознак об'єкта з мстою формування його внутрішньої репрезентації, їх цікавлять такі питання: чи вибирають діти різного віку різні ознаки об'єкта чи події для того, щоб зберегти цю подію або об'єкт у вигляді мислинєвого образу? Друге питання полягає в тім, чи вибирають діти різного віку різні стратегії кодування або пошуку інформації в пам'яті? Було проведено численні дослідження здатності обробляти різну інформацію у малюків, дітей та підлітків.

Когнітивний розвиток в соціальному контексті

Цей напрямок акцентує увагу на тому, що когнітивний розвиток дітей є свого роду "учнівство", в ході якого батьки, вчителі та інші направляють цей розвиток. Отже, дитина - це соціальна істота.

Основи цього напрямку когнітивної психології було закладено в роботах видатного російського вченого Льва Семеновича Виготського (1896-1934). Його цікавив не тільки розвиток інтелекту і психіки в соціальному контексті, але й історичний розвиток знань і розуміння на рівні суспільства. Центральним питанням його досліджень було питання про те, як ми колективно осмислюємо наш світ. Виготський намагався об'єднати аспекти соціології, антропології та історії, щоб поглибити розуміння індивідуального розвитку. Він дійшов висновку, що світ набуває для нас смислу завдяки засвоєнню значень, які поділяються оточуючими.

Виготського особливо цікавило питання про те, як дитина стає тим, чим вона стає. Для розглядання цієї проблеми Виготський визначив два рівні когнітивного розвитку. Перший рівень - це рівень актуального розвитку дитини, який визначається її здатністю самостійно вирішувати задачі. Другий рівень - це рівень її потенційного розвитку, який визначається характером задач, які дитина могла б вирішувати під керівництвом дорослих у співдружності з більш здібним ровесником і т.п. Відстань між цими двома рівнями Виготський назвав зоною найближчого розвитку. Виготський підкреслював, що для повного розуміння когнітивного розвитку дітей і відповідної організації навчання необхідно знати як актуальний, так і потенційний рівень їх розвитку.

Для Виготського та його послідовників когнітивний розвиток вплетений в соціальний і культурний контексти життя. Найкращі досягнення дитини говорять про те, що її знання з'являються в результаті співпраці з більш компетентними ровесниками або дорослими. Вихователі, друзі організують участь дитини в цінній, з точки зору даної культури, діяльності, забезпечуючи їй підтримку і ставлячи перед нею задачі. Вони прокладають маршрут від сьогоднішнього рівня розуміння до нового рівня розуміння і умінь, таким чином поступово збільшуючи міру участі дитини в діяльності та її відповідальність. Узагальнюючи, можна сказати, що для розуміння процесу соціалізації дитини необхідно досліджувати процеси, які відбуваються у соціальній побудові знання.

Особливе значення серед сучасних когнітивних теорій займають ідеї Джерома Брунера.

В 40-х роках він зробив серію досліджень в галузі сприйняття і сформулював так званий "новий погляд", в рамках якого було запропоновано декілька принципових доповнень до тієї традиції, яка існувала до цього. Вихідне судження Брунера полягає в тім, що будь-яке сприйняття припускає акт категоризації: все, що сприймається, набуває значень від того, з яким класом перцептів воно групується, тобто, до якої категорії відноситься. Категорії - це правила, за якими ми відносимо предмет до певного класу. Крім того, у сприйнятті репрезентована реальність, тобто воно більш-менш відповідає дійсності. Тому категоризація повинна бути основою дій. Сприйняття - це не просто репрезентація, а також побудова "моделі світу". Звідси центральне поняття в концепції Брунера - гіпотеза.

Індивід підходить до ситуації сприйняття з певними очікуваннями, відносно того, як взаємодіяти з об'єктом, що сприймається. Тому гіпотеза виступає як регулятор перцептивної діяльності. Саме вона "підказує", яким чином потрібно здійснити категоризацію - до якого класу віднести об'єкт.

Брунер зробив висновок про те, що в разі прийняття перцептивного рішення підвищується внесок суб'єкта сприйняття: він постійно дає оцінку тому, що сприймається, а це завжди пов'язано з різними соціальними факторами, з конкретними життєвими обставинами.

Когнітивна соціальна психологія С. Московічі. Концепція соціальних уявлень

До теорій, які поставили своєю задачею створити антитезу американському біхевіоризмові, належить і теорія "соціальних уявлень (репрезентацій)". Ця теорія виникла у Франції в 60-х роках XX століття як альтернативна програма перебудови соціальної психологи з американського варіанту, що була під впливом біхевіоризму та сцієнтизму, на інші теоретичні основи, характерні для соціальної психології в Західній Європі.

Концепція соціальних уявлень є сьогодні однією з найвпливовіших теоретичних моделей західноєвропейської соціальної психології. Цю концепцію пов'язують з ім'ям французького психолога С. Московічі, а ширше, - із "французькою дослідницькою школою", (Ж.-П. Кодол, Д. Жоделе та ін.). Біхевіористському розумінню "поведінки" а також вузькій когнітивістській інтерпретації "образу" вони протиставили поняття "соціальні уявлення (репрезентації)", яке стало основною категорією запропонованого ними напрямку соціальної психології. Вживання поняття "уявлення" в теорії С. Московічі не еквівалентно тому значенню, яке є традиційним для психології або логіки, де "уявлення" - це кільце в переході або від сприйняття до мислення, або від образу до поняття. Для С. Московічі соціальні уявлення - це осмислені знання, які в сучасному суспільстві є еквівалентом тому, що в традиційних суспільствах розглядається як міфи і вірування. А тому вони можуть бути названі "сучасною версією здорового глузду".

Соціальні уявлення - це суспільна свідомість, в якій дуже складно взаємодіють на рівні здорового глузду різні переконання (частково ірраціональні), ідеологічні погляди, знання, власне наука, що розкривають і в дечому складають соціальну реальність. Наука не витісняє ці буденні переконання, навпаки, наукові уявлення і здоровий глузд тією чи іншою мірою трансформуються одне в одне.

Вивчення соціальних уявлень є дуже важливим, бо вони є та реальність, яка впливає на поведінку індивідів, суспільне життя. Особливо важливо знати, як виникають такі уявлення. Важливо бути переконаним в їх справедливості і знати їх примусовий для індивіда характер.

Центральним питанням в концепції соціальних уявлень є з'ясування того, як люди розуміють оточуючий світ, чому вони так чи інакше осмислюють своє повсякденне життя. Саме для вирішення цих питань і була створена ця концепція.

Як категорія, соціальні уявлення - це спосіб пізнання, що припускає когнітивну активність індивіда і груп, яка дозволяє їм зафіксувати свою позицію по відношенню до ситуації, подій, об'єктів і повідомлень. З іншого боку, соціальні уявлення - це соціальна реальність, яка являє собою ту сторону психічного, яка безпосередньо детермінується соціальними умовами людей. Це є уявлення людей про різні сторони життя, що існують не як окремі думки окремих індивідів, а як уявлення члена соціальної групи, класу.

Виходячи з того, яку роль відіграють соціальні уявлення в житті суспільства і окремого індивіда, С. Московічі вважає, що соціальні уявлення складають предмет соціальної психології.

Концепція соціальних уявлень не тільки висунула актуальніші проблеми, але й спричинила багато цікавих, оригінальних за своєю думкою, виконанням емпіричних досліджень. Першою і тепер класичною роботою нового напрямку у французькій соціальній психології по праву вважається дисертаційне дослідження С. Московічі "Вивчення соціальних уявлень про психоаналіз", яке було захищено в Сорбоні в 1960 році.

Основний акцент в своїй роботі С. Московічі зробив на те, як наукова концепція (теорія З.Фрейда) набувала якісно іншого буття, входячи в плоть і кров повсякденності і буденної свідомості, як, перетворившись у соціальне уявлення, психоаналіз став фактором французької культури 50-х років. С. Московічі прослідкував процес трансформації мови науки в "культурний діалект", або "соціальний сленг", підкресливши, що ідея соціальних уявлень з успіхом змінює загальноприйняті статично-описувальні поняття образу і думки.

С. Московічі звернув увагу західного читача на той рівень суспільної свідомості, яка визначається як буденність. Автор зупиняється на феномені буденної трансформації наукової теорії - психоаналізу. Психоаналітична концепція займає провідне місце серед інтелектуальних явищ Заходу і тому може виконувати функцію доброго матеріалу для психологічного аналізу того, як наукова теорія вбирається суспільством і стає елементом повсякденної культури. Роблячись "новим здоровим глуздом", психоаналіз в уявленнях громадськості виступає в таких аспектах: репрезентується смисл теорії, зміст психоаналітичної практики, образ психоаналітика, типові пацієнти і значення, роль психоаналізу у французькому суспільстві. Ці аспекти - провідні в роботі С. Московічі.

Соціальні уявлення як категорія соціальної психології є специфічною формою знання, яка об'єднує в собі понятійний і образний компоненти. Понятійний компонент обумовлюється науковим знанням, а образний - буденним знанням,

В чому ж специфіка законів і логіки буденного пізнання у порівнянні із законами і логікою наукового пізнання?

Наукове мислення осягає істину, розробляючи строгі правила і критерії логічного висновку. Буденне мислення, яке притаманне "людині з вулиці", яка не отримала спеціальної професійної підготовки направлено не на вирішення абстрактних проблем, а на обслуговування потреб повсякдення. Правила і закономірності такого мислення вважаються людьми як само собою зрозуміле, вони вільно ними користуються в залежності від вимог моменту.

Бурхливий розвиток засобів масової комунікації в умовах науково-технічного прогресу суттєво модифікував повсякденне життя людини. Основою і джерелом суджень здорового глузду все більш стають наукові за своїм походженням знання, які засвоюються і трансформуються як орієнтири буденного досвіду.

Наука вторгається в духовне життя кожної людини і стає одним із безпосередніх факторів формування свідомості індивіда. С. Московічі стверджує, що наука не вульгаризується в масовій свідомості, а навпаки, вона отримує нове життя. Знання, яке трансформується у здоровий глузд, змінює сам спосіб існування людей. Це відбувається завдяки тому, що повсякденний досвід людини, звертаючись до нових тем, надає її діям і словам нового смислу.

Соціальні уявлення існують переважно в образній формі. Образність, яка властива буденній свідомості взагалі, візуалізує характеристики уявлюваного. Зміст уявлюваного немов би прив'язується до певного малюнка, до зримої схеми. Роблячи образними абстрактні поняття, уявлення надає матеріальну тілесність ідеям, слова ставить у співвідношення до речей.

Поняття образу в концепції соціальних уявлень характеризується активним началом. Образ - це не є дзеркальне відображення об'єкта, його копія. Соціальні уявлення необхідно розрізняти в їх активній формі. Образ і смисл нерозривно зв'язані в уявленні: будь-якому значенню відповідає образ, будь-якому образу - значення. Саме ця осмисленість образу в уявленні надає йому активності, яка полягає в тому, що об'єкт в уявленні перемодельовується і реконструюється. А тому уявлення не є пасивним відтворенням зовнішнього у внутрішньому. Воно є продуктом і процесом активного соціально-психологічного відтворення дійсності. Саме завдяки уявленню соціальний суб'єкт є активним в своїй пізнавальній діяльності. Так він (суб'єкт) за допомогою уявлення відтворює, ніби знову створює об'єкти, людей, події оточуючого світу.

Отже, структура уявлення - це єдність перцептивного і концептуального. С.Московічі вважає, що ця єдність виступає тим протиріччям, яке є основним джерелом розвитку соціального уявлення.

Активний характер соціальних уявлень виявляється не тільки в тому, що воно реконструює елементи зовнішнього світу. Активність соціальних уявлень виявляється і в тому, що вони надають смисл поведінці, інтегрують людину в систему соціальних відносин, тобто орієнтують і направляють діяльність людини. Саме завдяки соціальним уявленням факти оточуючого світу трансформуються щоб стати знанням, яке використовують повсякденно.

Отже, соціальне уявлення, яке є одночасно образом і символом - це така специфічна форма пізнання, завдяки якій пізнаючий суб'єкт немов би зливається з тим, що він пізнає. Тому соціальне уявлення - це не тільки форма пізнання, а й елемент реального соціального життя.

Досліджуючи особливості формування наукових знань, Московічі виділяє 2 групи факторів, які, так би мовити, "відповідальні" за цей процес: зовнішні і внутрішні. Зовнішні описують зміни в науковій теорії, яка стає здобутком буденної свідомості. Внутрішні стосуються трансформацій, що відбуваються у "надрах" самих уявлень. Сутність зовнішніх процесів виявляється в образній об'єктивації предмета уявлень. Цей процес включає декілька етапів.

Перший - персоніфікація наукових знань і феноменів. Це пов'язано з такою тенденцією: науковому знанню властиве знеособлення, а здоровому глузду - особистісне забарвлення всякого знання. Кожна наука або теорія асоціюється з прізвищами людей, які стали їх символом: психоаналіз - з Фрейдом, відносність - з Ейнштейном, зумовлювання - з Павловим і т.ін. Персоніфікація надає конкретності теоріям і дозволяє розглядати їх як таку виразну реальність, коли б мова йшла про добре знайому людину. З часом теорії починають асоціюватись не тільки з окремим індивідом, але із соціальною групою (спільнотою); психоаналіз - з психоаналітиками, біхевіоризм - з США і т.п.

Другий етап об'єктифікації - це вибір і деконтактуалізація (від слова "контакт" - закінченість, зв'язок) елементів наукової теорії (явища). Інформація про них вибірково оцінюється з позиції нормативних критеріїв групи. Відібрані елементи відокремлюються від наукового контексту, до якого вони належать, і присвоюються буденною свідомістю в якості норм сприйняття повсякденної дійсності. В результаті цього соціальні уявлення виглядають спочатку як приблизний нарис явища, як ментальне зображення найбільш вразливих його рис.

Третій етап об'єктифікації - це формування "фігуративної схеми уявлення", яка є "образним ядром" уявлення. "Фігуративна" схема формується поступово, коли початковий ескіз в ході цілеспрямованого відбору інформації набуває вигляду умовної конструкції. Цю конструкцію Московічі назвав "фигуративною схемою" уявлення. Вона містить суттєві поняття, риси об'єктивного явища і просту структуру їх взаємозв'язків. Ця конструкція є візуальною, зручна у використанні і може служити своєрідною підпорою для сприйняття нового, незрозумілого матеріалу, і через спрощення і оптимізацію процесу перцепції може орієнтувати суб'єкта.

Отже, результатом третього етапу об'єктифікації предмета уявлення є схематична візуалізація наукових ідей і понять.

Четверта стадія - це натуралізація або "онтизація" фігуративної схеми та її елементів. Фігуративна схема, яка відділена від об'єкта, перестає бути абстрактною конструкцією, а стає безпосереднім втіленням об'єкта. Мова йде про те, що образ об'єкта набуває матеріальності тим, що він знаходить своє місце в онтології здорового глузду. В результаті такої онтизації (натуралізації) здоровий глузд користується елементами фігуративної схеми як речовими природними об'єктами. Поняття або явище втрачає свій абстрактний характер, набуваючи квазіфізичних, автономних форм існування.

Отже, об'єктифікація соціальних уявлень - це відторгнення предмета пізнання і перетворення його у своєрідну автономну сутність, що наділена буттям.

Фіксуючись в мовних виразах, установках поведінки, способах інтерпретації, соціальні уявлення починають вести своє незалежне життя в суспільстві.

Соціальні установки, що натуралізувались, стають не тільки системою інтерпретації і категорізації явищ оточуючої дійсності, але й "конституційним" фактором соціальної реальності.

Аналіз соціально-психологічних механізмів утворення цієї "репрезентативної" реальності є центральною проблемою концепції.

Суть внутрішніх трансформацій соціальних уявлень Московічі бачить в тому, що це є процес освоєння чогось дивного, яке потребує інтерпретації через вже знайоме.

В поняття "дивне" він включає три типи ситуацій і феноменів: по-перше, те, що є для індивіда зовнішнім і віддаленим; по-друге, те, що не відповідає сталим нормам і правилам його поведінки і потрете, все те, що є надлишковим для індивіда: інформація, нові поняття, нові відносини. "Дивне" не є просто новим, невідомим або таким, що не стосується індивіда. Навпаки, воно приймає вигляд знайомого, і саме цією "псевдо-схожістю" стимулює формування якогось тлумачення, думки, тобто стає соціальним уявленням.

Соціальне уявлення про "дивне" утворюється на основі попереднього досвіду. Для розкриття цього процесу Московічі вводить поняття "перенесення". Перенесення - це проникнення "дивного" в щілину звичайного. Зробити "дивне" своїм означає вкласти його в сітку вже знайомих понять шляхом надання назви і класифікації.

Для аналізу того, як відбувається "вписування" об'єкта уявлення в систему знань, що склалась раніше, Московічі вводить поняття "ідентифікаційної матриці". Матриці існують для упорядкування як несоціальних, так і соціальних явищ. Матриці для соціальних явищ мають свою специфіку: окрім того, що вони мають оціночний характер, ці матриці завжди пов'язують інформацію, що поступає, з певними соціальними категоріями, наділяючи об'єкт уявлення відповідним смислом і значенням.

Існують групові детермінанти обробки інформації, яка поступає із зовні: якщо властивості об'єкта, який приймається, відповідають основним параметрам ідентифікаційної матриці групи, то йому приписується весь комплекс як наявних, так і відсутніх, але пов'язаних з ним характеристик. Результати дослідження Московічі показали, зокрема, що оцінка групою психоаналізу залежала від того, в якій системі цінностей він сприймався. Так, якщо група оцінювала психоаналіз як наукову теорію, то це обумовлювало уявлення про споживачів психоаналітичної практики як про інтелектуалів. Коли ж група оцінювала психоаналіз як політичну теорію, то це зумовлювало уявлення про споживача цієї теорії як багатих людей.

Отже, сприйняття будь-якого явища, з одного боку, виявляє соціальні уявлення, що притаманні членам групи, а з іншого - призводять до їх часткової перебудови через несуперечливе включення нового елементу.

Велике місце в концепції соціальних уявлень приділяється і питанню соціальних функцій уявлень.

Найважливішою з них є функція інструмента пізнання. Як стверджує Московічі, уявлення є теоріями, які пояснюють оточуюче в рамках певної когнітивної структури. Відмінною рисою цієї структури є трансформація інформаційних когнітивних елементів в "репрезентативно-образні", яка супроводжується перетворенням описування в пояснення. Справа не тільки в тому, що люди нерідко деформують, або вибірково сприймають яку-небудь інформацію відповідно до своїх уявлень. Сама реальність (інформація) структурується на основі уявлень, бо людина бачить оточуюче не таким, яким воно є насправді, а крізь призму власних бажань, інтересів, уявлень. Функція пізнання здійснюється соціальним уявленням через такі процедури, як описування, далі - класифікація і нарешті - пояснення.

Друга важлива функція соціальних уявлень - функція опосередкування поведінки. Уявлення розглядається в цій функції як незалежна змінна, що детермінує поведінку. Призначення уявлення - приймати участь в процесах формування поведінки і орієнтації соціальних комунікацій. У внутрішньогруповій міжособистісній взаємодії соціальні уявлення визначають поле можливих комунікацій, цінностей або ідей, що виявляються з точки зору групи і тим самим спрямовують і регулюють бажану поведінку.

Формування соціальних уявлень - це психологічна необхідність соціального життя. Завдяки таким своїм властивостям як достатня стійкість і одночасно оперативність, соціальні уявлення дають можливість швидко переорієнтуватись в мінливій дійсності, особливо в умовах недостатньо повної і неоднозначної інформації відносно об'єкта, який сприймається. Робота уявлення по введенню незвичайного в систему значень індивіда йде двома шляхами: диференціації та інтеграції. Нерівновага в бутті людини, яка викликана появою нового об'єкту, може бути відновлена або розкладанням цього об'єкту на перцептивні складові, або з'єднанням його ланцюгом зв'язків зі "звичайними" образами і поняттями із зовсім різних джерел шляхом аналогій та асоціацій.

Вплив соціальних уявлень на поведінку не просто декларується прибічниками концепції соціальних уявлень, а доводиться в багатьох експериментальних дослідженнях. Вводячи соціальні уявлення в розглядання таких проблем, як: групова взаємодія в процесі рішення задачі (Ж.-П. Кодол), конфлікти (М. Плон), ефекти кооперації (Ж. Абрік) та інші, представники теорії соціальних уявлень отримали цікаві дані з точки зору цього нового погляду на традиційні проблеми соціальної психології.

Третя функція - адаптаційна. Вона виявляється в тому, щоб адаптувати соціальні факти, які здійснюються в суспільстві, до існуючих в ньому поглядів, думок і оцінок. Справа в тому, що ні наука, ні ідеологія в суспільстві не здатні самі безпосередньо визначити людську поведінку. На допомогу приходить соціальне уявлення, функційні призначення якого полягають в тому, щоб адаптувати політичні, наукові та інші явища до вже існуючих поглядів. Завдяки уявленням соціальні групи створюють не тільки несуперечливу картину світу, але й формують, а також перетворюють відносини з іншими групами. Московічі бачить основне призначення соціальних уявлень в тому, щоб з їх допомогою розв'язувати проблеми, надавати певну форму соціальним взаємодіям, забезпечувати маси управлінням.

Прибічники концепції соціальних уявлень зробили не тільки новий внесок у вирішення фундаментальних теоретичних проблем соціальної психології, але й уважно поставились до прикладних досліджень в руслі концепції, їх дослідження характеризуються оригінальністю і широтою тематики, охоплюють широку проблематику: це виявлення ролі соціальних уявлень в груповій активності, це також вивчення соціальних уявлень про окремі соціальні об'єкти, це проблематика малої групи і міжгрупових відносин, це також соціально-психологічні проблеми великих соціальних спільнот. Представники концепції соціальних репрезентацій аналізують соціальні уявлення різних суспільних, професійних, демографічних груп. Метою їх досліджень є розкриття, а в окремих випадках, процес розвитку соціальних уявлень цих суспільних груп. В своїх дослідженнях вони освоюють нові методичні засоби, застосовують цікаві методики, їх методичний арсенал є дуже різноманітним.

Психоаналітичний напрямок.

Психоаналітична теорія базується на уявленні, згідно якого люди є складними енергетичними системами. У кожної людини є певна обмежена кількість енергії, яка підтримує психічну активність. Фрейд стверджував, що будь-яка активність людини (мислення, пам'ять, уявлення) визначається інстинктами. Вплив останніх на поведінку може бути як прямим, так і непрямим, замаскованим. У пошуках розгадки внутрішньої природи людини Фрейд звертається до дитинства. Він робить акцент на тому, що переживання раннього дитинства відіграють критичну роль у формуванні дорослої людини. "Психоенергетична людина" формується в ранньому дитинстві. У спробах вирішити конфлікт між інстинктами і безкомпромісною реальністю у неї в цей період формується "его" - опосередковане кільце між соціальними обмеженнями та інстинктами. Людина знаходиться не тільки у постійному внутрішньому, але й зовнішньому конфліктові зі своєю групою і суспільством, які, в свою чергу, виникають як результат відтворення лібідних зв'язків індивіда зі своїми батьками. Сім'я е прототипом для всіх наступних соціальних зв'язків, а батьки - прообразом майбутнього лідера. Соціальні інститути - це засіб захисту людини від його власних агресивних, ворожих, безсвідомих імпульсів. Поведінка людини детермінується скоріше генетичними та історично попередніми умовами, ніж актуальною ситуацією. Вона регулюється розподіленням психічної енергії в системі особистості.

Соціально-психологічні теорії, що побудовані на психоаналітичній моделі, виділяють якийсь один аспект цієї концепції. Наприклад, Біон розглядає групу як аналог індивіда і наділяє її власними потребами і мотивами (Ід), цілями, механізмами їх досягнення (Его) і межами дії (Супер-Его). Вона проходить на різних етапах через конфлікти, які пов'язані з особливостями розвитку.

Думка про те, що індивід проектує на групу свій досвід стосунків у сім'ї, лежить в основі тримірної теорії міжособистісних відносин Шутца.

Соціально-психологічна психоаналітична концепція Шутца

Згідно з цією теорією типи відносин людей в групі можуть бути класифікованими на основі трьох соціальних потреб: потреби у включенні в соціальну спільноту, потреби в контролі (жестом, словом) і потреби в позитивній емоційній оцінці. Атмосфера в групі залежить від здатності і можливостей членів групи задовольняти ці основні потреби.

Останнім часом прибічники психоаналітичного напрямку в соціальній психології приділяють більше уваги інтерперсональним зв'язкам. В цілому в соціальній психології вплив ідей фрейдизму не дуже великий, хоча в неофрейдистській моделі людини мотиваційний її аспект досліджено досить ретельно (зі своєї, специфічної точки зору). Пояснення малої популярності моделі "психоенергетичної людини", можливо, потрібно шукати в невизначеності категоріального апарату, в труднощах, що пов'язані з їх операціоналізацією, недоступності основних теоретичних посилок для традиційних форм емпіричної перевірки. Крім того, ця модель вимагала повернення до старих положень. Отже, індивідуально-психологічний підхід виявився недостатнім у дослідженні соціально-психологічної реальності.

Однак, слід зауважити, що логіка дослідження соціально-психологічного об'єкта - психічного відображення системи соціальних зв'язків і відношень штовхала прибічників цього напрямку звернутись до інших схем у поясненні моделі "суспільство-людина". До таких, перш за все, відносяться неофрейдисти.

Уже через 20 років після появи фрейдизму від нього відділилось багато напрямків, які конкурували між собою. Це були так звані "відступники" (К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні), які відділились від Фрейда, покинули його школу і створили власні теорії. Були також і такі "спадкоємці" фрейдівської школи, яких не можна назвати відступниками від нього, оскільки вони ніколи не були правовірними фрейдистами, а лише безпосередньо спирались на роботи Фрейда (Е. Еріксон).

Найбільших змін у поглядах послідовників психоаналітичного напрямку зазнало поняття "его". Права "его" було суттєво розширено, і його роль була визначена інакше. "Его" не тільки не підпорядковувалось "ід", воно стало більш незалежним, воно було наділено власною енергією і функціями, які не зводились до енергії і функцій "ід". Більш того, багато хто з неофрейдистів висловлювався з приводу того, що "его" є незалежним від тих конфліктів, які виникають у сфері "ід".

Як відомо, з точки зору Фрейда, "его" завжди підпорядковано "ід" і не може бути вільним від його імпульсів. В новому варіанті психоаналізу "его" може функціонувати незалежно від "ід", що безумовно, є значним відходом від ортодоксальної позиції.

Ще однією суттєвою новацією неофрейдизму можна назвати переоцінку впливу біологічних факторів на розвиток особистості на користь підсилення ролі соціальних і психологічних сил. Було переглянуто також роль психосексуальності і поняття Едипова комплексу. Згідно з новою точкою зору, вплив цих факторів є мінімальним. Розвиток особистості визначається не психосексуальними, а переважно психосоціальними факторами. Соціальний вплив у дитячому розвитку має значно більше значення, ніж сексуальність.

Соціально-психологічна концепція К. Юнга

Одним із лідерів неофрейдистської его-психології, який найбільше зробив для розвитку соціальної психології, був Карл Густав Юнг (1875-1961). Свою теорію він назвав аналітичною тому, що в ній надається великого значення протиборчим силам всередині особистості і прагненням до знайдення самості (індивідуальності) шляхом процесу індивідуації (інтеграції).

Юнг розійшовся з Фрейдом за такими позиціями:

1. Він відкинув фрейдовське поняття Едипова комплексу, пояснюючи прив'язаність дитини до матері чисто житейськими потребами дитини і здатністю матері їх задовольняти. Він не заперечував зовсім наявності сексуальної енергії в дитячому віці, але звів сексуальність до положення одного з багатьох потягів у психіці.

2.  Ще одна суттєва різниця між позиціями Фрейда і Юнга стосується уявлення про спрямованість сил, які визначають особистість людини. З точки зору Фрейда, людина є продуктом своїх дитячих переживань. Для Юнга ж людина визначається не тільки минулим, але й своїми цілями, очікуваннями і надіями на майбутнє. На його думку, формування особистості не завершується до п'яти років. Людина може змінюватись і досить значно протягом всього свого життя.

3. Відмінність між позиціями Фрейда і Юнга полягає і в тім, що Юнг зробив спробу проникнути у безсвідоме глибше, ніж це вдалось зробити Фрейду. Він додав ще один вимір у розумінні безсвідомого: вроджений досвід людства як виду, який успадкований ним від своїх предків (колективне безсвідоме). Розробкою концепції колективного безсвідомого Юнг зробив суттєвий внесок в розвиток соціальної психології.

Юнг виділяє два рівні безсвідомого: особисте безсвідоме і колективне безсвідоме.

Особисте безсвідоме – це сфера безсвідомого, яка містить в собі утворення, які раніше знаходились на рівні свідомості, але потім були забуті або витіснені із свідомості. Цей рівень складається зі споминів, імпульсів, бажань та іншого особистого досвіду. Він не є глибоким, події, що там знаходяться, легко можуть бути відтвореними у свідомості.

Зміст особистого безсвідомого згруповано в певні тематичні комплекси: емоції, спомини, бажання і тому подібне. Ці комплекси виявляються у свідомості у вигляді певних домінуючих ідей - ідеї сили або ідеї неповноцінності - і таким чином здійснюють вплив на поведінку.

Нижче рівня особистого безсвідомого лежить більш глибокий рівень - колективне безсвідоме - це найбільш глибокий рівень психічної діяльності, який вміщує в собі вроджений досвід минулих поколінь людей, а також предків-тварин. Воно вміщує універсальний еволюційний досвід і складає основу особистості людини. Досвід, що знаходиться в колективному безсвідомому є дійсно безсвідомим, тому, що ми не можемо усвідомити його, згадати якимось чином, як це можливо зі змістом особистого безсвідомого.

Вроджені тенденції всередині колективного безсвідомого отримали назву архетипів. Вони є внутрішніми детермінантами психічного життя людини і направляють дії людини в певне русло, яке чимось схоже з тим, як поводились в подібних ситуаціях наші предки-тварини. Архетипи виявляються у свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Вони пов'язані з такими важливими моментами життєвого досвіду, як народження і смерть, основні стадії життєвого шляху (дитинство, юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Юнг досліджував міфологію і художню творчість деяких стародавніх цивілізацій з метою виявлення архетипічних символів, які лежать в їх основі. Виявилось, що існує значна кількість таких символів, які властиві всім архаїчним культурам, навіть таким, які були дуже розділеними у просторі і часі, що є свідченням про те, що контакт між ними був неможливим. Юнгу вдалось також виявити у сновидіннях пацієнтів дещо таке, що він визнав як сліди подібних символів. Це ще більше підкріпило його впевненість у існувати колективного безсвідомого.

Частіше за інших зустрічаються такі чотири архетипи: персона, аніма та анімус, тінь і Я (самість).

Персона - це маска, яку кожен з нас надіває, спілкуючись з іншими людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймало суспільство. Персона може не співпадати з істиною особистістю індивіда. Поняття персони у Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціальній психології.

Архетипи аніма і анімус відображають те, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус - чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, примітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловік і жінка засвоювали певні емоційні і поведінкові тенденції протилежної статі.

Архетип тіні - це деяка зворотна, темна сторона „Я”. Вона найбільш глибоко укорінена у тваринному майбутньому людини. Юнг вважав її своєрідним нащадком нищих форм життя. Тінь являє собою сукупність всіх наших аморальних, пристрасних і абсолютно неприйнятних бажань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас творити щось таке, чого ми у нормальному стані ніколи собі не дозволимо. Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні це пояснювати тим, що на нас "щось найшло". Це "щось" і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи.

"Я" (самість) - це найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Він являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об'єднані всі інші елементи. В разі досягнення інтеграції всіх аспектів душі, людина відчуває гармонію і цілісність. Отже, в розумінні Юнга розвиток самості - це головна ціль людського життя.

Юнг ввів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життєвих установок: екстраверсія та інтроверсія. Екстраверти рухливі, швидко утворюють зв'язки і прихильності; рушійною силою для них виступають зовнішні фактори. Інтроверти споглядальні, прагнуть до самотності, їх інтерес зосереджено на них самих.

Юнг виділив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття та інтуїція. Мислення і почуття є раціональними функціями, відчуття і інтуїція - ірраціональними.

Результатом комбінації двох видів особистісних орієнтацій і чотирьох психологічних функцій є вісім різних типів особистості (наприклад, екстравертний мислительний тип).

Розглядаючи питання розвитку особистості, Юнг особливо виділив рух у напрямку саморегуляції через зрівноваження та інтегрування різних елементів особистості. Для описання процесу об'єднання всіх аспектів особистості навколо самості, який відбувається протягом всього життя, Юнг використав термін "індивідуація". Процес індивідуації дозволяє самості стати центром особистості, а це, в свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.

Відійшовши від теорії Фрейда, Юнг збагатив наукові уявлення про зміст і структуру особистості. Його розуміння без свідомого як багатого і життєво необхідного джерела мудрості викликало нову хвилю інтересу до його теорії у сучасників. Юнг один з перших визнав позитивний внесок релігійного, духовного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості. В цьому полягає його особлива роль як попередника гуманістичного напрямку в персонології.

Его-психологія Еріка Еріксона

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз в напрямку визначення его-процесів і коментування їх розвитку, отримали назву "его-психології". Вона радикально відрізняється від класичного психоаналізу тим, що описує людей як більш раціональних, таких, що приймають усвідомлені рішення.

Найбільш цікавою в цьому відношенні є концепція психосоціального розвитку Е.Еріксона (1902-1994), в якій важливе значення у формуванні особистості надається соціальному оточенню і закономірностям формування "Я" в цьому оточенні.

Хоча Еріксон стверджував, що його теорія - це є подальший розвиток концепції Фрейда, проте він рішуче відійшов від класичного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є психосоціалъною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що особистість виростає з результатів розв'язання соціального конфлікту, який виникає у взаємодії у вузлових точках розвитку, наприклад, при годуванні у немовлячому віці або при навчанні різним навичкам в середньому дитинстві. Хоча Еріксон і погоджувався з Фрейдом в тім, що ранній досвід має виключне значення, він розглядав розвиток особистості як динамічний процес від народження до смерті. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що задоволення інстинктів є однією з рушійних сил життя, але не меншого значення він надавав синтезу его - упорядкуванню та інтегруванню досвіду. Еріксон розширив теорію психосексуального розвитку Фрейда, щоб включити в неї те, що він назвав психосоціалъним розвитком. Тим самим акцентувались впливи культури і суспільства на розвиток, а не вплив задоволення, яке отримується від стимуляції ерогенних зон. У Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв'язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було розкрити сутність і особливості впливу на особистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може привести до психопатології в зрілості. Еріксон, навпаки, бачив свою задачу в тім, щоб привернути увагу до здатності людини долати життєві труднощі психосоціального характеру. Його теорія ставить всередину якості "его", тобто його позитивні якості, які розкриваються в різні періоди розвитку. Еріксон перемістив акцент від "ід" на "его". З точки зору Еріксона, "его" складає основу поведінки та існування людини. "Его" - це автономна структура особистості, основним напрямком якої с соціальна адаптація; паралельно йде розвиток "ід" та інстинктів. В той час як Фрейд вважав, що "его" бореться, намагаючись розв'язати конфлікт між інстинктивними потягами і моральними обмеженнями, Еріксон доводить, що "его" - автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам'яті. Приділяючи особливу увагу адаптивним функціям "его", Еріксон вважав, що людина, взаємодіючи з оточенням в процесі свого розвитку, стає все більш і більш компетентною.

Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання его-ідентичності, яке відбувається в різних культурах по-різному. Згідно з Еріксоном, для сучасної молоді розвиток его-ідентичності, Я-образа і Я-концепції стало більш важливим і значною мірою витіснило фрейдівську тему сексуальності. Сексуальності в теорії Еріксона теж відводиться важливе місце, але тільки як одній з проблем розвитку, яка повинна бути вирішеною в свій час.

Центральним для теорії особистості у Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом дозрівання. В книзі "Дитинство і суспільство" Еріксон розділив життя людини на 8 окремих стадій психосоціального розвитку "его". Ці стадії є результатом епігенетично розгорнутого плану особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку (від грец. "після народження") базується на уявленні про те, що кожна стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час ("критичний період"), а також про те, що повноцінна особистість формується тільки шляхом проходження в своєму розвиткові послідовно всіх стадій. Крім того, кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом в житті індивідуума, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і соціальних вимог, які пред'являються до індивідуума на цій стадії. Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між біологічними потребами індивіда і вимогами суспільства.

Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв'язується кожна з проблем, або як долається криза. Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кожна психосоціальна криза вміщує як позитивний, так і негативний компонент. Якщо конфлікт розв'язано задовільно, то тепер "его" вбирає в себе новий позитивний компонент, що гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт залишається нерозв'язаним або отримує незадовільне розв'язання, тим самим "его" наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент. Задача полягає в тім, щоб людина адекватно розв'язувала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною і зрілою особистістю.

Психосоціальна адаптація, якої досягає людина на кожній стадії розвитку, в більш пізньому віці може змінити свій характер, іноді докорінно. Наприклад, діти, які в дитинстві були позбавлені любові і тепла, можуть стати нормальними дорослими, якщо на більш пізніх стадіях їм приділялась додаткова увага. Однак характер психосоціальної адаптації до конфліктів відіграє важливу роль у розвитку конкретної людини. Розв'язання цих конфліктів має кумулятивний характер і те, яким чином людина пристосовується до життя на кожній стадії розвитку, впливає на те, як вона справляється з наступним конфліктом.

На спосіб розв'язання індивідом конфліктів впливають установки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв'язання проблем, які притаманні кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах, проте він широко варіює як за формою проведення, так і за своїм впливом на людину. Більш того, Еріксон вважає, що в кожній культурі існує "вирішальна координація" між розвитком індивідуума та його соціальним оточенням.

Згідно з Еріксоном, специфічні, пов'язані з розвитком конфлікти, стають критичними тільки в певних точках життєвого циклу. На кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один з конфліктів) набуває більш важливого значення порівняно з іншими. Однак не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки на одній зі стадій, він є присутнім протягом всього життя. Наприклад, потреба в автономії є особливо важливою для дітей віком від 1 до 3 років, але протягом всього життя люди повинні постійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть виявляти кожен раз, вступаючи в нові стосунки з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш важливих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Еріксон приділяв дуже багато уваги підлітковому віку, вважаючи цей період центральним у формуванні психологічного і соціального благополуччя індивідуума. Еріксон навіює оптимізм, показуючи, що кожна стадія психосоціального розвитку має свої сильні і слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії розвитку не обов'язково прирікають індивіда на поразку на наступному періоді життя.

Еріксон розвиває новий погляд стосовно індивідуальної взаємодії з батьками і культурним контекстом, в якому мешкає сім'я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких формується "его" дитини. Він показує, що розвиток "его" тісно пов'язаний з особливостями соціальних норм і системою цінностей різних культур. Фрейдівському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддаються своїм інстинктивним прагненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна особистісна і соціальна криза є своєрідним викликом, який приводить індивідуума до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.

Знання про те, як людина справляється з кожною зі значущих життєвих проблем або як неадекватне розв'язання ранніх проблем позбавляє її можливості справлятись з подальшими проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя.

Еріксон створив теорію, в якій суспільству і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього життя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Таким чином, теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини; 2) наголос на "нормальному", або "здоровому", а не патологічному; 3) особливе значення, яке він надавав досягненню почуття ідентичності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з вивченням культурних та історичних факторів у поясненні структури особистості.

Описані Еріксоном "вісім вікових періодів людини" є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

Гуманістична теорія особистості Еріха Фромма

Як і Еріксон, багато інших постфрейдистів, які дотримувались психодинамічної орієнтації (визнавали значення досвіду раннього дитинства, погоджувались з концепцією динаміки тривоги і захисних механізмів), надавали особливо великого значення ролі культурних і міжособистісних факторів у формуванні особистості.

Жоден теоретик не зміг так виразно змалювати соціальні детермінанти особистості, як Еріх Фромм (1900-1980). Як представник гуманістичного напрямку, Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою лише у світлі впливів культури, що існують в даний конкретний момент історії. З точки зору Фромма, особистість є продуктом динамічної взаємодії між вродженими потребами і тиском соціальних норм. Він підкреслював, що потреби, які властиві тільки людині, еволюціонували в ході історії людства, а різні соціальні системи, в свою чергу, здійснили вплив на виявлення цих потреб.

Фромм перший сформулював теорію типів характеру, в основі якої соціологічний аналіз того, як люди в суспільстві активно формують соціальний процес і саму культуру.

Фромм розширив горизонти психоаналітичної теорії особистості, підкреслюючи значення соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у формуванні особистості. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін, Фромм зробив висновок про те, що невід'ємною рисою людського існування в наш час є самостійність, ізоляція і відчуження. В той же час він підкреслював, що для кожного історичного періоду був характерним прогресивний розвиток індивідуальності завдяки боротьбі людей за досягнення більшої особистої свободи у розвитку своїх потенційних можливостей.

В той же час, як стверджує Фромм, свобода від соціальних, політичних, економічних і релігійних обмежень супроводжується втратою почуття безпеки і почуття належності до соціуму. З точки зору Фромма, перед сучасними людьми стоїть дилема: або свобода або безпека. Люди борються за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає почуття відчуження від природи і суспільства. Отже, виникає конфлікт: з одного боку, люди потребують влади над собою і прагнуть мати право вибору, з іншого — їм також потрібно відчувати себе об'єднаними і пов'язаними з іншими людьми. Інтенсивність цього конфлікту (між свободою і безпекою) і способи його розв'язання залежать, за Фроммом, від економічних і політичних систем суспільства.

Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, Фромм стверджує, що сучасна людина долає почуття самотності і відчуження одним шляхом — відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. В своїй книзі "Втеча від свободи" (1941) він описав декілька стратегій, які використовуються людьми, щоб "втекти від свободи":

1. Авторитаризм, який визначається як тенденція з'єднати себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб отримати силу, яка втрачена індивідуальним "Я" (підкорення іншим або експлуатація інших).

2. Деструктивність — цей варіант передбачає подолання почуття неповноцінності через знищення і підкорення інших.

3. Конформність автомата. Цей термін Фромм застосовував до стратегії, яка полягає в підпорядкуванні індивіда соціальним нормам, що регулюють його поведінку. Людина, яка використовує дану стратегію, стає абсолютно такою, як і всі інші.

Фромм вважав, що така втрата індивідуальності міцно вкорінилась в соціальному характері більшості сучасних людей. На противагу цим трьом механізмам втечі від свободи, Фромм пропонує інший спосіб розв'язання конфлікту між свободою і безпекою. Це - позитивна свобода, як такий вид свободи, при якому люди можуть бути автономними і унікальними і в той же час не втратити відчуття єднання з іншими людьми і суспільством. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. В роботі "Мистецтво любові" (1956-1974) Фромм підкреслював, що любов і праця - це ключові компоненти, завдяки яким здійснюється розвиток позитивної свободи, об'єднання людей без втрати індивідуальності.

Дихотомія "свобода - безпека" є обумовленою унікальними екзистенціальними потребами, які закладено в природі людини. Фромм виділив п'ять основних екзистенціальних потреб людини:

1. Потреба у встановленні зв'язків. Щоб подолати відчуття ізоляції від природи, людям потрібно про когось піклуватися. Якщо потреба у встановленні зв'язків не задоволена, люди стають нарцистичними, егоїстичними.

2. Потреба в подоланні. Всі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Неможливість задовольнити цю потребу є причиною деструктивності.

3. Потреба в коріннях. Люди мають потребу відчувати себе невід'ємною частиною світу. Ця потреба виникає з самої появи людини на світ, коли розривається біологічний зв'язок з матір'ю. Ті, хто зберігає симбіотичні зв'язки з батьками як спосіб задоволення потреби в коріннях, не здатні відчувати свою особистісну свободу.

4. Потреба в ідентичності - це потреба в ототожненні з самим собою. Завдяки ідентичності люди відчувають свою несхожість з іншими, усвідомлюють свою індивідуальність, сприймають себе як господарів свого життя.

5.  Потреба у системі поглядів і відданості. Люди відчувають потребу в системі поглядів, завдяки якій вони сприймають і осягають реальність. Крім того, люди потребують об'єкта, якому вони себе присвятили б, отримавши через це смисл життя.

Соціальні типи характеру

Взаємодія екзистенціальних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди, обумовлює формування певних форм взаємовідносин людей один з одним, або соціальні типи характеру.

Фромм виділив п'ять соціальних типів характеру: рецептивний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий і продуктивний тип характеру.

Рецептивні типи впевнені в тім, що джерело всього хорошого в житті знаходиться поза ними. Вони пасивні, залежні, не здатні обходитись без сторонньої допомоги.

Експлуатуючі типи беруть все, що їм потрібно силою і винахідництвом. Вони теж нездатні до творчості, а досягають всього, запозичуючи у інших.

Накопичувальні типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади, любові. Вони тяжіють до минулого, їх лякає все нове.

Ринковий тип виходить з впевненості, що особистість оцінюється як товар, який можна вигідно продати або обміняти. Ці люди зацікавлені у збереженні приємної зовнішності, знайомствах з потрібними людьми і готові продемонструвати будь-яку свою особистісну рису, яка підвищила б їх шанси на успіх.

Названі чотири типи соціального характеру Фромм відніс до категорії непродуктивних (нездорових) типів. Другий великий клас соціальних типів характеру складає продуктивний характер. На противагу непродуктивній орієнтації, продуктивний характер являє собою, з точки зору Фромма, кінцеву мету в розвитку людини. Цей тип - незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий і здійснює соціально-корисні вчинки. По суті, продуктивна орієнтація - це ідеальний стан людини. Фромм був переконаний, що в результаті корінної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим типом в будь-якій культурі. Досконале суспільство вбачалось Фромму таким, в якому знаходять задоволення базові потреби людини. Він називав це суспільство гуманістичним общинним соціалізмом.

Соціокулътурна теорія особистості Хорні

Карен Хорні (1885-1952), як і інші неофрейдисти, дотримувалась основних принципів психоаналітичного напрямку, але вважала, що психоаналіз повинен спиратись на більш широку соціокультурну орієнтацію. У створеній нею соціокультурній теорії особистості вирішальними стали такі моменти: 1) Хорні відкинула погляди Фрейда на головну визначальну роль фізичної анатомії в обумовленні психофізичних відмінностей між чоловіками і жінками; 2) завдяки обміну думками з такими провідними спеціалістами-культурологами як Маргарет Мід, Єріх Фромм і Гаррі Стек Саллівен, у Хорні зміцнилась впевненість в тім, що соціокультурні умови здійснюють глибокий вплив на розвиток і функціонування індивідуума; 3) клінічні спостереження, які Хорні проводила в США і Європі, засвідчили у пацієнтів відмінності особистісної динаміки, що були обумовлені культурними факторами.

Хорні погоджувалась з Фрейдом в питанні про значення дитячих переживань для формування особистості. Однак Хорні відкидала твердження Фрейда про вирішальну роль інстинктів. Вона не погоджувалась з тим, що сексуальна анатомія дитини диктує певну спрямованість подальшого розвитку особистості. Згідно з її переконаннями, вирішальним фактором в розвитку особистості є соціальні відносини між дитиною і батьками.

Згідно з Хорні, для дитинства характерними є дві потреби: потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні нужди: в харчах, сні і т.ін. Головною потребою в розвитку дитини є потреба в безпеці - бути бажаним, любим, захищеним від ворожого світу. У задоволенні цієї потреби дитина повністю залежить від своїх батьків. Якщо батьки не задовольняють потреби в безпеці, дуже імовірний патологічний розвиток особистості. Багато моментів можуть фруструвати потреби дитини в безпеці: нестійка, навіжена поведінка, насмішки, невиконання обіцянок, занадто часте опікування, а також надання явної переваги її братам і сестрам. Однак основним результатом такого дурного поводження з боку батьків є розвиток у дитини установки базальної ворожості.

В цьому випадку дитина опиняється між двох вогнів: вона залежить від батьків і в той же час відчуває по відношенню до них почуття образи. Цей конфлікт приводить в дію такий захисний механізм, як витіснення. Витіснені почуття ворожості і образи виявляються у всіх взаємовідносинах дитини з іншими людьми як тепер, так і в майбутньому. В цьому випадку говорять, що у дитини виявляється базальна тривога.

Базальна тривога - інтенсивне і універсальне відчуття відсутності безпеки - одна з основних концепцій К. Хорні. З точки зору Хорні, базальна тривога у дитини веде до формування неврозу у дорослого. Щоб справитись з базальною тривогою, дитина змушена вдаватись до різних захисних стратегій. Хорні описала 10 таких стратегій, які отримали назву невротичних потреб. В своїй книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) Хорні розділила список з десяти потреб на три основні категорії, кожна з яких являє собою стратегію оптимізації міжособистісних відносин з метою досягнення почуття безпеки в оточуючому світі.

К. Хорні створила свою теорію психології жінки як новий погляд на відмінності між чоловіками і жінками в контексті соціокультурних впливів. Хорні доводить, що соціальні системи з їх чоловічим домінуванням постійно змушують жінок відчувати себе залежними і неспроможними. Ідеї Хорні, в яких підкреслюється значення культури і статевих ролей, добре узгоджуються з сучасним феміністським світоглядом.

Гуманістичний напрямок в соціальній психології.

Гуманістична психологія сформувалась в середині XX ст. як реакція проти зовнішнього детермінізму теорії научіння і внутрішнього детермінізму, який пропонується психоаналізом. Тому інколи гуманістичну психологію називають третьою силою в дослідженні особистості, а теоретичні напрямки персонології часто класифікують в термінах трьох основних категорій. Перша - психоаналіз - представляє людину як істоту з інстинктами та інтрапсихічними конфліктами. Другий напрямок в психології особистості, біхевіоризм, трактує людей як результат впливу зовнішнього середовища. Гуманістична психологія - це третій напрямок в персонології, який протистоїть першим двом. Психологи гуманістичного напряму відкидають детермінізм поглядів, інстинктів або середовищного програмування. Вони вважають, що люди самі вибирають, як їм жити. Найбільш відомими представниками гуманістичної психології вважаються американські психологи А. Маслоу та К. Роджерс. Ці психологи вище за все ставлять людський потенціал.

Гуманістична психологія заявляє, що людина позитивна за своєю природою і здатна до самоудосконалення. З точки зору гуманістичної психології, сама сутність людини постійно рухає її у напрямку особистісного росту, творчості і самодостатності, якщо тільки сильні обставини оточення не перешкодять цьому. Прибічники гуманістичної психології стверджують, що люди є у вищій мірі свідомими і розумними, а безсвідоме в людині має таке ж саме значення, як і свідоме.

Хоча погляди прибічників цього напрямку складають досить широкий спектр, вони все-таки поділяють певні фундаментальні концепції на природу людини, що мають глибокі коріння в екзистенціальній філософії. Екзистенціалізм - це напрямок в філософії XX ст., в центрі уваги якого - прагнення людини знайти смисл свого існування і жити вільно і відповідально у відповідності з етичними принципами.

Найбільш важливою концепцією, яку гуманістичні психологи взяли з екзистенціалізму - є концепція становлення. Людина ніколи не буває статичною, вона завжди знаходиться в процесі становлення. Отже, як вільна істота людина відповідальна за реалізацію якомога більшої кількості можливостей, вона живе справжнім життям, якщо тільки виконує цю умову.

Оптимізм психологів гуманістичного напрямку помітно відрізняє його від більшості інших теоретичних підходів до вивчення особистості. Отже, гуманістичні персонологи розглядають людей як активних творців власного життя, які мають свободу вибирати і розвивати стиль життя. Подібні погляди на формування особистості поділялись багатьма дослідниками, зокрема і Е. Фроммом. Проте всезагальне визнання видатного представника гуманістичної теорії особистості отримав американський психолог Абрахам Маслоу (1908-1970).

Концепція А. Маслоу

Свою теорію особистості А. Маслоу запропонував в 1954 році. Особливе значення в ній надається вродженій потребі до самоактуалізацїї (повному розвитку свого потенціалу), яка властива кожній людині. Одною з найбільш фундаментальних тез, які лежать в основі гуманістичної позиції Маслоу, є теза про те, що кожну людину потрібно вивчати як єдине, унікальне, організоване ціле, а не як набір диференційних частин, і те, що відбувається в якійсь частині, впливає на весь організм.

Прибічники гуманістичної психології визнають глибокі відмінності між поведінкою людини і тварин, а тому вивчення тварин (як у біхевіористів) нічого не дає для розуміння людини. Найбільш значною концепцією гуманістичної психології є визнання пріоритету творчої сторони в людині. Маслоу першим звернув увагу на те, що творчість є найбільш універсальною характеристикою людей. Маслоу розглядав творчість як рису, яка потенційно притаманна всім людям від народження.

Маслоу стверджував, що жоден з психологічних підходів, які застосовувались для вивчення поведінки, не надавав потрібного значення функціонуванню здорової людини. Зокрема він рішуче критикував Фрейда за те, що він, зосередившись на вивченні хвороб, патології і поганої адаптації, ігнорує силу і доброчесність людини. Щоб виправити цей недолік, Маслоу сконцентрував увагу на психічно здоровій людині. Гуманістична психологія виходить з того, що самоудосконалення є основною темою життя людини - темою, яку неможливо виявити, вивчаючи лише людей з психічними відхиленнями.

Теорія ієрархії потреб

Мотиваційні процеси є серцевиною гуманістичної теорії особистості. Маслоу описав людину як "бажаючу істоту", яка рідко досягає стану завершеного задоволення. Якщо одна потреба задоволена, то інша спливає на поверхню і контролює увагу та зусилля людини. Коли людина задовольняє і її, - ще одна голосно вимагає задоволення. Життя людини характеризується тим, що люди майже завжди чогось хочуть.

Маслоу припустив, що всі потреби людини вроджені і що вони організовані в ієрархічну систему пріоритету або домінування:

- фізіологічні потреби;

- потреби безпеки захисту;

- потреби належності і любові;

- потреби самоповаги;

- потреби самоактуалізації, або потреби особистісного удосконалення.

В основі схеми потреб лежить припущення, що домінуючі потреби, які розташовані знизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина може усвідомити наявність і бути мотивованою потребами, які розташовані зверху. Отже, потреби одного типу повинні бути задоволені повністю, перше ніж інша, розташована вище потреба виявиться і стане діючою. Задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, робить можливим усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії та їх участь у мотивації. Отже, фізіологічні потреби повинні бути в достатній мірі задоволені до того, як виникнуть потреби у безпеці. Фізіологічні потреби і потреби безпеки і захисту повинні бути задоволеними до певної міри до того, як виникнуть і будуть вимагати задоволення потреби належності і любові. За Маслоу, це послідовне розташування основних нужд в ієрархії є головним принципом, який лежить в основі організації мотивації людини. Він виходив з того, що ієрархія потреб розповсюджується на всіх людей, і що, чим вище людина може піднятись в цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості і психічне здоров'я вона продемонструє.

Маслоу розрізняв дві великі категорії мотивів людини: дефіцитарні мотиви і мотиви росту. Дефіцитарні мотиви націлені на зниження напруги, а мотивація росту (метамотивація) націлена на підвищення напруги через пошуки нових переживань. Маслоу виділив декілька метапотреб (істина, краса, справедливість), за допомогою яких описав самоактуалізуючих людей, і висунув теорію, що ці потреби біологічно закладено в людях, також, як і дефіцитарні потреби. Якщо метапотреби не задоволені, це викликає метапатології. Апатія, цинізм і відчуження - ось деякі з великої кількості симптомів, які вказують на метапатології у людей, що потерпіли невдачу у задоволенні своїх метапотреб.

Самоактуалізація особистості

Найбільше уваги Маслоу приділив проблемі самоактуалізації особистості. Він зробив припущення, що більшість людей, якщо не всі, потребують внутрішнього удосконалення і шукають його. На основі власних досліджень він зробив висновок, що прагнення до реалізації наших потенціалів є природнім і необхідним. І все-таки лише деякі (за оцінкою Маслоу, менше 1% населення), як правило, обдаровані люди досягають самоактуалізації. Таке відбувається тому, що багато людей просто не здогадуються про існування свого потенціалу і не розуміють користі від самоудосконалення.

Реалізація же нашої потреби в самоактуалізації потребує відкритості новим ідеям і досвідові. Маслоу стверджував, що діти, які виховувались в безпечній, дружній атмосфері, більш схильні до того, щоб мати здорове уявлення про процес росту. Отже, в здорових умовах (коли задоволенню основних потреб ніщо не загрожує) зростання приносить задоволення, і людина прагне стати настільки хорошою, наскільки дозволяють її здібності.

Маслоу, як і інші гуманістичні психологи, висловлював оптимістичну точку зору на природу людини. Він не тільки підкреслював вроджений потенціал позитивного і конструктивного росту, але й був впевненим в реалізації цього потенціалу в задовільних умовах оточення. Якщо люди хочуть самоактуалізуватися, вони повинні подолати обмеження суспільства, свої дефіцитарні потреби і визначити свою відповідальність за те, щоб стати тим, чим вони здатні стати.

Маслоу стверджував, що соціальне і культурне оточення часто пригнічує тенденцію до актуалізації певними нормами по відношенню до якоїсь частини населення. Прикладом може бути гендерний стереотип маскулінності. Такі якості, як співчуття, доброта, м'якість і ніжність часто заважають чоловікам, тому що існує культурна тенденція розглядати ці характеристики як фемінні. Те ж саме можна відмітити стосовно впливу традиційної гендерної ролі жінки на психосоціальний розвиток жінок. Отже, людям потрібно відповідне суспільство, в якому можливо було б розкрити свій людський потенціал найбільш повно. З цієї точки зору жодне суспільство в людській історії не надавало оптимальної можливості для самоактуалізації всіх його членів.

Маслоу відмічає також негативний вплив на реалізацію самоактуалізації потреб безпеки. Процес росту потребує постійної готовності ризикувати, помилятись, відмовлятись від старих звичок. Це потребує мужності. Отже, все, що збільшує страх і тривогу людини, збільшує також і тенденцію повернення до пошуків безпеки і захисту. Відомо також і те, що більшість людей мають тенденцію зберігати специфічні звички, тобто дотримуватись старого стилю поведінки.

Виходячи зі свого дослідження, Маслоу прийшов до висновку, що самоактуалізувати люди мають наступні характеристики:

1.    Більш ефективне сприйняття реальності.

2.    Прийняття себе, інших і природи.

3.    Безпосередність, простота і природність.

4.    Центрованість на проблемі.

5.    Незалежність і потреба у відокремленості.

6.    Автономія, незалежність від культури і суспільства.

7.    Свіжість сприйняття.

8.    Вершинні або містичні переживання.

9.    Суспільний інтерес.

10. Глибокі міжособистісні стосунки.

11.  Демократичний характер.

12.  Розмежування засобів і цілей.

13.  Філософське почуття гумору.

14.  Креативність.

15.  Опір окультурненню.

Маслоу здобув високу оцінку як психолог, який серйозно досліджував позитивні виміри людського досвіду і, що важливо, сформулював свої ідеї як для широкого кола громадськості, так і для своїх ерудованих колег-психологів. Він мріяв про суспільство, яке дозволило б нам піднятись самим, а також підняти наше відношення один до одного на істинно гуманістичний рівень.

Ідеї Карла Роджерса

Інший психолог гуманістичного напрямку, Карл Роджерс (1902-1987), здійснив великий вплив на педагогіку і психотерапію. На відміну від фрейдистів, які вважали, що людський характер обумовлено внутрішніми потягами, багато з яких є шкідливими для людини, Роджерс вважав, що ядро людського характеру складається з позитивних, здорових, конструктивних імпульсів, які діють, починаючи з народження. Як і Маслоу, Роджерса цікавило перш за все те, як можна допомогти людям реалізувати свій внутрішній потенціал. На відміну від Маслоу, Роджерс не розробляв спочатку теорій, щоб потім застосовувати їх на практиці. Він більше переймався ідеями, які виникали в ході його клінічної практики. Він виявив, що максимальний особистісний ріст його пацієнтів відбувався тоді, коли він щиро і повністю співчував їм і коли вони знали, що він приймає їх такими, які вони є. Він назвав це "тепле, позитивне, прийнятне" ставлення позитивним. Роджерс вважав, що позитивне ставлення психотерапевта сприяє більшому самоприйняттю клієнта і його більшій терпимості у ставленні до інших людей.

Таким чином, гуманістична психологія виявилася дієвою в декількох відношеннях. Вона здійснила суттєвий вплив на консультування дорослих і на зародження програм самодопомоги. Вона також сприяла розповсюдженню методів виховання дітей, які основувались на повазі до унікальності кожної дитини, і педагогічних методів, спрямованих на гуманізацію міжособистісних відносин.

Соціально-екологічна теорія У. Бронфенбреннера.

Вважається, що на сьогоднішній день модель екологічних систем, яка запропонована американським психологом Урі Бронфенбреннером, є найбільш впливовою моделлю формування особистості. Бронфенбреннер вважає, що при аналізі соціалізації необхідно враховувати всю сукупність чинників навколишнього середовища і умов життя: мікро- і макросоціальне оточення, вплив засобів масової інформації, національні і культурні особливості, характеристики соціальних інститутів тощо. Розвиток особистості є результатом взаємодії об'єктивних особливостей її соціального оточення і суб'єктивних процесів та переживань. Оскільки соціальне оточення постійно змінюється, процес соціалізації не завершується ніколи. Розвиток людини - це динамічний, здійснюваний у двох напрямках реципрокний процес. Особистість, яка формується, активно реструктурує своє багаторівневе життєве середовище і в той же час на неї впливає і це середовище, його елементи і взаємозв'язки між ними.

Соціальне середовище має чотири рівні:

1) мікросистема (найближче оточення людини);

2) мезосистема (взаємовідносини між різними сферами мікросистеми);

3) екзосистема (елементи соціального середовища, до яких індивід безпосередньо не відноситься, але які впливають на нього, наприклад, адміністрація школи, міська влада тощо);

4) макросистема (соціокультурні норми, системи соціальних уявлень та установок, норми та правила соціальної поведінки, що є характерними для певної субкультури).

Ці рівні змальовуються у вигляді концентричних кілець як вміщені одна в одну системи. Характерною особливістю цієї моделі є гнучкі прямі і зворотні зв'язки між цими чотирма системами, через які й здійснюється їх взаємодія.

Мікросистема

Найближчим оточенням, через яке індивід засвоює культуру, є мікросистема, тобто це всі ті, з ким він вступає в близький контакт. Для більшості людей первинною мікросистемою культури є сім'я, за нею йдуть друзі і школа. Інші компоненти - це організації охорони здоров'я, релігійні групи, ігрові групи у дворі, інші соціальні групи, до яких належить особистість. Всі вони мають суттєве значення у формуванні особистості, детермінуючи ті чи інші якості. Наприклад, розвиток дівчинки в сім'ї може підтримуватись чуттєвістю матері по відношенню до перших кроків дочки на шляху незалежності. У свою чергу, виявлення дитиною незалежності може спонукати матір до пошуків засобів підтримання розвитку такої поведінки. Коли індивід включається в яке-небудь соціальне оточення або виключається з нього, мікросистема змінюється. Наприклад, дитина може перейти в іншу школу, відмовитись від якого-небудь виду діяльності і зайнятись іншим.

Мікросистема - це надзвичайно складний, різноманітний світ. Сукупність різних груп, які складають сферу спілкування індивіда, їх особливості, відмінності у рівні соціального розвитку, в практиці соціальних зв'язків і відносин всередині них, в різній психологічній атмосфері пред'являють особистості певні вимоги. Безпосереднє середовище - друзі, знайомі, сім'я, все, то складає сферу міжособистісного спілкування, здійснює вплив на розвиток особистості, формує її якості. Специфіка безпосереднього оточення індивіда полягає в тому, що воно опосередковує вплив соціальної системи як цілого на особистість, відбиває суспільні відносини, конкретизуючи їх, персоніфікуючи. Мікросистема - це рівень життєвого середовища, яке найчистіше досліджується соціальними психологами.

Мезосистема

Мезосистема, або другий рівень культури, з яким взаємодіє індивід, утворюється взаємозв'язками двох або більше елементів мікросистеми. Так, суттєвий вплив на розвиток здійснюють формальні і неформальні зв'язки між сім'єю і школою або сім'єю, школою і групою однолітків. Наприклад, постійне спілкування батьків з вчителями може позитивно вплинути на успішність дитини в школі. Аналогічним чином, уважне ставлення вчителів до цієї дитини, найшвидше, позитивно вплине на її взаємостосунки з членами сім'ї.

Екзосистема

Екзосистема, або третій рівень взаємозв'язків індивідів з їх соціальним оточенням, має відношення до тих рівнів соціального середовища або суспільних структур, які знаходяться поза сферою безпосереднього спілкування індивіда. Екзосистема - це та частина культури суспільства, яка включає в себе елементи навколишнього середовища, в якому особистість не грає активну роль, проте вона здійснює на неї вплив. Сюди входять організації, а також події, від яких залежать умови мікросистеми. Наприклад, закони, рішення, які приймаються державними або іншими інститутами, можуть суттєво впливати на умови життя дитини, її сім'ї, однолітків, з якими вона спілкується. Отже, екзосистема впливає на індивіда не безпосередньо, а через мікросистему. Можна навести безліч прикладів, починаючи із формального соціального середовища, наприклад, місця роботи батьків або місцевих відділів охорони здоров'я або поліпшення побутових умов, і закінчуючи неформальним оточенням, таким, як розширена сім'я дитини або друзі її батьків. Наприклад, заклад, в якому працює мати, може дозволити їй декілька днів на тиждень працювати вдома. Це дасть можливість матері проводити більше часу з дитиною, що опосередковано вплине на її розвиток. В той же час можливість приділити дитині більше уваги зніме з матері напруження і тим самим підвищить продуктивність її праці.

Макросистема

Макросистема - це соціальний рівень культури суспільства. Це, так би мовити, зовнішній рівень, який безпосередньо не включений в певне соціальне оточення індивіда, а пов'язаний з ним через посередництво інших рівнів. Макросистема включає ідеологію, закони, традиції, норми того суспільства, в якому живе індивід. Вона об'єднує в собі основи освітянських, економічних, релігійних, політичних і соціальних цінностей. Вона встановлює еталони зовнішньої привабливості і статеворольової поведінки для чоловіків і жінок, вона впливає на стандарти статеворольового виховання і стосунків. Хоча вплив всіх цих факторів здійснюється на всіх чотирьох рівнях взаємозв'язків індивіда і соціального середовища, але найбільш значну роль вони відіграють на рівні макросистеми. Це відбувається тому, що макросистема має здатність впливати на всі інші рівні. Наприклад, та чи інша освітянська програма, яка приймається на державному рівні, може здійснити великий вплив на ріст рівня освіти і соціальний розвиток багатьох поколінь. Або, наприклад, правила, згідно з якими діти із затримкою розвитку можуть вчитись в класах основного потоку звичайної школи, здійснюють суттєвий вплив на рівень освіти і соціальний розвиток як дітей з порушенням розвитку, так і здорових дітей. В свою чергу, успіх або неуспіх цього педагогічного експерименту може сприяти або, навпаки, заважати подальшим спробам адміністрації поєднати ці дві групи дітей.

Культурні сили, які дозволяють виділити макросистему на рівень життєвого середовища, утворюються частково історичними подіями, частково - послідовністю людського розвитку. Враховуючи історичну перспективу, пов'язану зі змінами культурних цінностей, ми зможемо краще зрозуміти ті зрушення в батьківських, сімейних і соціальних настановленнях, які впливають на розвиток протягом людського життя.

Всі ці рівні впливів на особистість взаємопов'язані, здійснюють активний вплив один на одного. Інтереси суспільства полягають в тому, щоб забезпечити переведення цінностей соцієтального рівня до індивідів через вплетення цих цінностей у безпосереднє оточення, бо тільки у сфері безпосереднього міжособистісного спілкування діють механізми, які здатні забезпечити процес інтеріоризації, тобто переведення зовнішніх соціальних зв'язків у внутрішні психологічні властивості.

Отже, соціоекологічний підхід визначає життєдіяльність людини як складний процес, в ході якого індивід реконструює своє багаторівневе життєве середовище, відчуваючи вплив всіх елементів цього середовища і взаємозв'язків між ними.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ВИВЧЕННЯ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Погляди на соціально-психологічні проблеми особистості формувалися представниками різних шкіл і напрямків вітчизняної психології.

Розглянемо соціально-психологічну проблематику з позицій культурно-історичної концепції Лева Семеновича Виготського (1896—1934). Концепція Л.С. Виготського названа культурно-історичною, тому що, на думку її творця, розгадка людської психіки криється не усередині мозку або духу, а в знаках, мові, знаряддях, соціальних відносинах.

Щоб зрозуміти вищі психічні процеси (довільна пам'ять, увага, абстрактно-логічне мислення, мова), треба вийти за межі організму і шукати пояснення в суспільних відносинах цього організму із середовищем.

Розвиток дитини підкоряється не біологічним, а суспільно-історичним законам. Він відбувається шляхом присвоєння історично вироблених форм і способів діяльності. Таким чином, рушійна сила розвитку людини — це навчання. Але навчання не тотожне розвитку, воно створює зону найближчого розвитку, надає поштовху внутрішнім процесам розвитку, що спочатку для дитини можливі тільки у взаємодії з дорослими і у співробітництві з товаришами, але потім, пронизуючи весь внутрішній хід розвитку, стають надбанням самої дитини. Зона найближчої дії — це відстань між рівнем актуального розвитку дитини і рівнем її можливого розвитку при сприянні дорослих. Виготський писав: «Зона найближчого розвитку визначає функції, які ще не дозріли, але знаходяться в процесі дозрівання; вона характеризує розумовий розвиток завтрашнього дня». Феномен зони найближчого розвитку свідчить про провідну роль навчання в розумовому розвитку дитини. Навчання здатне перебудовувати всю систему свідомості («один крок у навчанні може означати сто кроків у розвитку»).

Л.С. Виготський постійно підкреслював, що психічний розвиток — це цілісний розвиток всієї особистості. У цій теорії розкривається соціальна сутність людини й опосередкований характер її діяльності (орудійність, знаковість). В цілому, інтелектуальний розвиток людини здійснюється у наступних основних напрямках: від безпосереднього - до опосередкованого; від загального, цілого - до диференційованого, і в той же час - до узагальненого (абстрактного) відображення дійсності; від мимовільного, нерегульованого - до довільного. В ході інтелектуального розвитку дитини відбуваються зміни і самих психічних пізнавальних процесів. Вони якісно змінюються, наприклад, від мимовільних форм запам'ятовування - до довільних, від наочно-діючих, наочно-образних форм мислення - до відстороненої й абстрактно-логічної його форми і до теоретичного мислення.

Згідно Л.С. Виготському, вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки дитини, як форма співробітництва з іншими людьми, і лише потім вони стають індивідуальними функціями і здібностями самої дитини. Так, спочатку мова — це засіб спілкування між людьми, але в ході розвитку вона стає внутрішньою і починає виконувати інтелектуальну функцію. Відмінні риси вищих психічних функцій — це опосередкованість, усвідомленість, довільність, системність; вони формуються в процесі життя й діяльності, в процесі оволодіння спеціальними засобами, виробленими в ході історичного розвитку суспільства; розвиток вищих психічних функцій відбувається в процесі навчання, в процесі засвоєння заданих зразків. Функція опосередкування вищих психічних процесів виконується знаками, за допомогою яких відбувається оволодіння формами поведінки, її соціальна детермінація. Знаряддя праці змінюють предмети природи. Знаки культури — це також знаряддя, але особливі, психологічні. Вони змінюють не зовнішній матеріальний світ, а психіку людини. Спершу ці знаки використовуються в спілкуванні між людьми, у зовнішній взаємодії. А потім цей процес із зовнішнього стає внутрішнім. Завдяки цьому і відбувається розвиток вищих психічних функцій. Культурний розвиток виступає як основна умова розвитку особистості.

Сутність культурного розвитку полягає в тому, що людина опановує процеси власної поведінки, але необхідною передумовою для цього є формування особистості, і тому розвиток тієї або іншої функції завжди залежить від розвитку особистості в цілому й детермінований їм.

Л.С.Виготський сформулював важливе для педагогічної психології положення про два рівні розумового розвитку дитини: це рівень актуального розвитку (наявний рівень підготовленості, що характеризується певним рівнем інтелектуального розвитку, який виявляється за допомогою задач, що дитина може виконати самостійно) і рівень, що визначає зону її найближчого розвитку. Цей другий рівень психічного розвитку досягається дитиною у співробітництві з дорослим, не шляхом прямого наслідування його діям, а шляхом рішення задач, що знаходяться в зоні її інтелектуальних можливостей.

На цій основі був сформульований принцип «випереджаючого навчання», яким визначається ефективна організація процесу навчання, спрямованого на активізацію, розвиток розумової діяльності учня, формування у нього здатності самостійно добувати знання у співробітництві з іншими учнями, тобто саморозвиватися.

Розвиток особистості як процес соціалізації індивіда здійснюється у певних соціальних умовах сім`ї, найближчого оточення, регіону, країни, у певних соціально-політичних, економічних умовах, в етносоціокультурних, національних традиціях того народу, представником якого він є. У той же час, на кожній фазі життєвого шляху, як підкреслював Л.С. Виготський, складаються певні соціальні ситуації розвитку як своєрідні відносини між дитиною і навколишньою соціальною дійсністю. Адаптація до діючих у суспільстві норм, форм взаємодії змінюється фазою індивідуалізації, пошуком засобів і способів позначення своєї індивідуальності, несхожості, а потім - фазою інтеграції особистості в соціумі; все це — механізми особистісного розвитку (за А.В. Петровським).

Ніякий вплив дорослого на процеси психічного розвитку не може бути здійснений без реальної діяльності самої дитини. І від того, як ця діяльність буде здійснена, залежить процес самого розвитку. Процес розвитку — це саморух дитини завдяки її діяльності з предметами, а факти спадковості і середовища — це лише умови, що визначають не суть процесу розвитку, а лише різні варіації в межах норми. Так виникла ідея про провідний тип діяльності як критерій періодизації психічного розвитку дитини.

Згідно О.М. Леонтьєву, «одні види діяльності є на даному етапі провідними і мають більше значення для подальшого розвитку особистості, інші — менше. Одні відіграють головну роль, інші — другорядну, допоміжну».

Провідна діяльність характеризується тим, що в ній формуються й перебудовуються основні психічні процеси, відбуваються зміни психологічних особливостей особистості на даній стадії її розвитку. Зміст і форма провідної діяльності залежать від конкретно-історичних умов, в яких протікає розвиток дитини. Зміна провідних типів діяльності підготовляється довгостроково і пов'язана з виникненням нових мотивів, що спонукують дитину до зміни положення, яке вона займає у системі відносин з іншими людьми.

Розробка проблеми провідної діяльності в розвитку дитини — фундаментальний внесок вітчизняних психологів у дитячу психологію. У дослідженнях А.В. Запорожця, О.М. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, В.В. Давидова, Л.Я. Гальперіна була показана залежність розвитку психічних процесів від характеру і структури різних типів провідної діяльності.

В процесі розвитку дитини спочатку відбувається освоєння мотиваційної сторони діяльності (інакше предметні дії не мають сенсу для дитини), а потім операціонально-технічної сторони; у розвитку можна спостерігати чергування цих видів діяльності (Д.Б.Ельконін). При засвоєнні суспільно вироблених способів дій із предметами і відбувається формування дитини як члена суспільства. Розвиваючи ідеї Виготського, Д.Б.Ельконін розглядає кожен вік на основі таких критеріїв:

■ соціальна ситуація розвитку — система відносин, в які дитина вступає у суспільстві;

■ основний або провідний тип діяльності дитини в цей період;

■ основні новоутворення психічного розвитку, причому нові досягнення в розвитку ведуть до неминучої зміни і соціальної ситуації - до кризи;

■ криза — переломні точки в психічному розвитку, що відокремлюють один вік від іншого. Кризи в 3 і 11 років — кризи відносин, слідом за ними виникає орієнтація в людських відносинах, а кризи в 1 і 7 років відкривають орієнтацію у світі речей.

Вважається, що психічний розвиток дитини, як і цілісний розвиток людини, здійснюється одночасно по лініях: пізнавальної сфери (становлення інтелекту, розвиток механізмів пізнання); психологічної структури і змісту діяльності (становлення цілей, мотивів і розвиток їх співвідношення, освоєння способів і засобів діяльності); особистості (спрямованості, ціннісних орієнтацій, самосвідомості, самооцінки, взаємодії із соціальним середовищем тощо). У дослідженнях Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, Л.І. Божович було показано, що розвиток дитини як особистості визначається послідовним формуванням особистісних новоутворень. Л.І. Божович приводить їх аналіз усередині п'яти вікових етапів особистісного розвитку:

1) центральним особистісним новоутворенням першого року життя є виникнення афективно заряджених уявлень, що і спонукують поведінку дитини всупереч впливам зовнішнього середовища;

2)  до кінця раннього дитинства (до 3 років) центральним новоутворенням є «система Я» і породжена цим новоутворенням потреба діяти самому («Я сам»). У цей період зіштовхуються дві сили: «хочу» і «треба», відбувається формування самосвідомості;

3) період 7-8 років — це становлення дитини як «соціального індивіда», у дитини виникає потреба в суспільно-значущій діяльності;

4) до 12-14 років формується «здатність до цілепокладання», до визначення і постановки свідомих цілей;

5) до 15-16 років у підлітка з'являється «життєва перспектива».

B.C. Мухіна розглядає розвиток особистості як послідовне формування структури самосвідомості дитини: «Загальнозначущою цінністю для суспільства й особистості є структура людської самосвідомості, яку формують: власне ім'я, самооцінка і домагання, потреба у визнанні, уявлення про себе як представника певної статі, уявлення про себе в часі (у минулому, сьогоденні і майбутньому), оцінка себе у відношенні прав і обов'язків».

Соціально-психологічні проблеми особистості з позицій психології відносин

Засновниками психології відносин у Росії є Олександр Федорович Лазурський (1874-1917) і його учень і послідовник Володимир Миколайович М’ясищєв (1893-1973).

На думку О.Ф. Лазурського, відносини є системоутворюючим фактором структури особистості. Характеризуючи особистість як складне ціле, він розділив її прояви на два роди: ендопсихічні та екзопсихічні.

Ендопсихіка — це сукупність усіх взаємопов`язаних і взаємозалежних психічних елементів і функцій. Це внутрішній механізм людської особистості.

Екзопсихіка визначається відношенням особистості до зовнішніх об'єктів, до середовища; це природа, матеріальні речі, інші люди, соціальні групи, наука, мистецтво, релігія, духовне життя самої людини.

На думку Лазурського, існує сім характеристик відносин, і вони є базовими. Це:

■ модальність відносин — відповідно до даного критерію, відносини можуть бути позитивними, негативними, нейтральними (індиферентними);

■ ступінь інтенсивності відносин;

■ якісні особливості відносин;

■ рівень розвитку і диференційованості відносин;

■ рівень свідомості відносин;

■ рівень культурності форм відношення або його здійснення (пізніше В.М.М’ясищєвим дана характеристика була трансформована в таке поняття, як форма поводження);

■ широта або обсяг відношення, тобто кількість об'єктів, що викликають (привертають) інтерес людини.

Розробку концепції психології відносин продовжив В.М. М’ясищєв.

Він розробив одне з найважливіших у вітчизняній психології принципових положень теорії особистості. Відповідно до його точки зору, «...система суспільних відносин, у яку виявляється включеною кожна людина з часу свого народження і до смерті, формує її суб'єктивні відношення до всіх сторін дійсності. І ця система відносин людини до навколишнього світу і до самої себе є найбільш специфічною характеристикою особистості, більш специфічною, ніж, наприклад, ряд інших її компонентів, таких як характер, темперамент, здібності».

Сама по собі діяльність може виявитися нейтральною для формування основних психічних якостей, що складають моральне ядро особистості, якщо між її учасниками не організовані відносини, які вимагають співтворчості, співробітництва, взаємодопомоги, якщо не відбувається постійного «підкріплення» ходу діяльності провокуванням взаємовідносин, що спонукують до моральних вчинків.

На думку М’ясищєва «"дефектні" відносини, у які може виявитися включеною людина, ведуть до відхилень у формуванні особистості. І навпаки, соціально і педагогічно нормальні відносини розвивають морально і психологічно здорові якості, що складають структуру особистості».

Відносини являють собою системоутворюючу якість особистості. У розвинутому вигляді вони представляють цілісну систему індивідуальних, вибіркових, свідомих зв'язків з різними сторонами об'єктивної дійсності.

Досліджуючи відносини, можна зрозуміти пізнавальні, вольові, емоційні процеси, темперамент, здібності і характер людини. Відносини людини визначають рушійні сили особистості, що виражаються у цілях і задачах, які вона сама собі ставить.

У системі відносин центральне місце займають відношення людини до суспільства, спільноти, колективу, групи, до самої себе.

Для розуміння особистості важливий характер домінуючих відносин, що змінюються за ступенем або рівнем розвитку. Рівні розвитку системи відносин визначаються:

■ рівнем відносин особистості (ідейний, конкретно-особистий, вітальний);

■ порівняльною роллю суспільно-колективістських та індивідуально-егоїстичних тенденцій у взаємовідносинах з людьми;

вибірково позитивним або негативним характером відносин до тих або інших об'єктів у тій або іншій формі діяльності.

На цих підставах виділяється три рівні в розвитку системи відносин. Так, нижньому рівню відповідає примітивний, вітальний, ситуативно обумовлений характер відносин (потягів). Середньому рівню відповідає перевага відносин конкретно-особистого характеру, особистої симпатії, антипатії, безпосереднього утилітарного інтересу або розрахунку. Вищому рівню відповідає перевага ідейних відносин-переконань, свідомості обов`язку, суспільно-колективістських мотивів. В міру підвищення рівня відносин зростає їх соціальність.

Система відносин утворюється в результаті розвитку, виховання і самовиховання людини. Подальший розвиток концепції відносин було почато Борисом Федоровичем Ломовим (1927—1989).

На думку Б.Ф. Ломова, для розкриття об'єктивної підстави психічних властивостей особистості необхідний аналіз відносин «індивід — суспільство». У цій системі в якості такої підстави виступають суспільні відносини.

Особистість як член суспільства «необхідним чином включена (усвідомлює вона це чи не усвідомлює) у систему суспільних відносин. Її мотиви, прагнення, установки, звички, симпатії й антипатії залежать від того, яке її об'єктивне відношення до виробництва, обміну і споживання, які громадянські права вона має, як включена в політичне та ідеологічне життя суспільства».

У життєдіяльності особистості суспільні відносини виявляються в різноманітних формах. Це особисті і міжособистісні відносини, взаємовпливи і взаємні дії, сприяння і протидії, вчинки, участь у соціальних подіях, професійна і непрофесійна діяльність, пряме і непряме спілкування і т.д. і т.п. У всіх цих включеностях у суспільні відносини особистість виступає як соціальна якість індивіда. Проявами цієї якості є дії, вчинки; інтелектуальні, емоційні і вольові психологічні властивості людини.

Процес взаємодії особистості і системи суспільних відносин здійснюється шляхом соціалізації й індивідуалізації особистості. Соціально-психологічні якості особистості особливо чітко виявляються в її спрямованості. На думку Ломова, спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад. Відносини особистості з іншими людьми відбиваються у її потребах, починаючи від потреб у матеріальних умовах життя, включаючи потреби в діяльності, пізнанні, спілкуванні, а також у способі задоволення цих потреб. На базі потребнісно-мотиваційної сфери формуються життєві цілі особистості, концепція її власного майбутнього. Особливе значення для соціальної психології особистості мають ідеї Б.Ф. Ломова про суб'єктивні відносини.

Ці відносини відображують те, як особистість відноситься до тих або інших подій і явищ світу, у якому вона живе. У даному випадку мова йде про ціннісні орієнтації, прихильності, симпатії, антипатії, інтереси та ін., тобто про те, у чому виражається суб'єктивна позиція особистості, її упередженість, оцінка подій та осіб, що беруть участь у них. Суб'єктивні відносини є інтегральними властивостями особистості і виступають у ролі основи її суб'єктивного світу.

Суб'єктивні відносини особистості формуються і виявляються насамперед як відношення до людей. Відносини до всіх інших сфер дійсності опосередковуються ними.

Полем формування суб'єктивних відносин виступають предметна діяльність, спільна діяльність і спілкування. Виступаючи як форма відображення взаємодій і взаємовідносин людей та їх регулятор, суб'єктивні відносини є сутнісною характеристикою соціальної психології особистості.

Відповідно до комплексної теорії Б.Г.Ананьєва, у вивченні людини як особистості особливо виділяється:

статус особистості, тобто її положення в суспільстві (економічне, політичне, правове і т.д.);

суспільні функції, здійснювані особистістю в залежності від цього положення й історичної епохи;

мотивація її поведінки і діяльності в залежності від цілей і цінностей, що утворюють внутрішній світ;

світогляд і вся сукупність відносин особистості до навколишнього світу (природи, суспільства, праці, інших людей, самої себе);

характер і схильності.

Уся ця складна система суб'єктивних властивостей і якостей людини, її соціально-психологічних феноменів визначає її діяльність і поведінку.

Основу динамічної структури особистості складає система соціальних взаємозалежностей людини.

Б.Г.Ананьєв вважав, що структура особистості будується за двома одночасно діючими принципами:

субординаційним, або ієрархічним, при якому більш складні або більш загальні соціальні властивості особистості підкорюють собі більш елементарні і приватні соціальні і психофізіологічні властивості;

координаційним, при якому взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускають ряд ступенів свободи для координуємих властивостей, тобто відносну автономію кожної з них.

Необхідність вивчення особистості в системі соціальних зв'язків і відносин, на думку Б.Г.Ананьєва, обумовила те, що історичні, соціологічні і соціально-психологічні дослідження особистості складають єдиний і основний шлях її вивчення, що визначає власне психологічне дослідження.

Діяльнісна теорія

Діяльнісна теорія ґрунтується на фундаментальному принципі - діяльнісному підході до психіки. Психіка нерозривно пов'язана з діяльністю людини. А діяльність — це процес взаємодії людини з навколишнім світом, процес вирішення життєво важливих задач. При діяльнісному підході психіка розуміється як форма життєдіяльності суб'єкта, що забезпечує вирішення певних задач у процесі взаємодії його зі світом. Психіка — це не просто картина світу, система образів, але і система дій. Хоча зв'язок між образами і діями є двостороннім, провідна роль належить дії. Жоден образ, а ні чуттєвий, а ні абстрактний, не може бути отриманий без відповідної дії суб'єкта. Сприйняття як чуттєвий образ - результат дій сприймання. Поняття - продукт різних пізнавальних дій людини, спрямованих на досліджувані об'єкти. Використання образа в процесі вирішення різних задач також відбувається шляхом включення його в ту або іншу дію. Отже, образ без дій суб'єкта не може бути ні сформований, ні відновлений, ні використаний.

На думку прихильників цієї теорії психічний розвиток людини має соціальну природу: прогрес людства визначається не біологічними, а соціальними законами.

Видовий досвід людства фіксується не за допомогою механізмів генетичної спадковості, а закріплюється в продуктах матеріальної і духовної культури. Людина не народжується з готовими прийомами мислення, з готовими знаннями про світ і не відкриває заново ні логічних законів мислення, ні відомих суспільству законів природи — все це вона засвоює як досвід людства, досвід суспільно-історичної практики. Навчання і виховання — спеціально організовані види діяльності людей, у процесі яких вони засвоюють досвід попередніх поколінь.

Єдність психічної і зовнішньої матеріальної діяльності в тім, що те й інше — діяльність, що обидва ці види діяльності мають ідентичну структуру (ціль, мотив, об'єкт, на який вона спрямована, певний набір операцій, що реалізують дію і діяльність; зразок, за яким вона здійснюється суб'єктом), є актом його реальної життєдіяльності, належать суб'єкту, виступають як активність конкретної особистості. Їх єдність полягає й у тім, що внутрішня психічна діяльність є перетворена зовнішня матеріальна діяльність, є породженням зовнішньої практичної діяльності.

Діяльність породжує всі психічні феномени, якості, особливості, процеси і стани. На відміну від індивіда, особистість «ні в якому сенсі не є первинною до його діяльності, як і його свідомість, вона нею породжується».

Головними психологічними складовими діяльності є її мотиви. О.М. Леонтьєв розділяє мотиви на два види: мотиви-стимули і смислоутворюючі мотиви.

Особистісний смисл виступає як особлива понадчуттєва якість особистості. Особистісні смисли інтегруються один одним в зв`язану систему, позначену О.М. Леонтьєвим терміном «смислові утворення особистості». Ієрархічні зв'язки мотивів утворюють ядро особистості.

Леонтьєв зазначав: «Структура особистості являє собою відносно стійку конфігурацію головних, внутрішньо ієрархізованих мотиваційних ліній... Внутрішні співвідношення основних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини утворюють як би загальний "психологічний профіль" особистості». У концепції О.М. Леонтьєва категорії «особистість», «свідомість», «діяльність» виступають у своїй діалектичній взаємодії, триєдності.

О.М. Леонтьєв вважав, що особистість — це соціальна сутність людини, і тому темперамент, характер, здібності і знання людини не входять до складу особистості в якості її підструктур, вони лише умови формування цього утворення, соціального по своїй сутності. Спрямованість і воля належать особистості, тому що вольовий вчинок неможливо розглядати поза ієрархією мотивів, так і спрямованість є безпосереднім вираженням мотиваційних структур, тобто ядра особистості.

Особистість отримує свою структуру з видової будови людської діяльності і характеризується тому п'ятьма потенціалами: пізнавальним, ціннісним, творчим, комунікативним і художнім.

Гносеологічний (пізнавальний) потенціал визначається обсягом і якістю інформації, якою володіє особистість. Ця інформація складається зі знань про зовнішній світ (природний і соціальний) і самопізнання. Цей потенціал містить у собі психологічні якості, з якими пов'язана пізнавальна діяльність людини. Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається придбаною нею в процесі соціалізації системою ціннісних орієнтацій в моральній, політичній, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими цілями, переконаннями й прагненнями. Отже, мова йде про єдність психологічних й ідеологічних моментів свідомості особистості та її самосвідомості, що формуються за допомогою емоційно-вольових та інтелектуальних механізмів, розкриваючись у її світовідчутті, світогляді і світопрагненні. Творчий потенціал особистості визначається отриманими нею і самостійно виробленими вміннями і навичками, здібностями до дії (творчої або руйнівної, продуктивної або репродуктивної) і мірою їх реалізації в тій або іншій сфері (або декількох сферах) праці, соціально-організаторської й критичної діяльності. Комунікативний потенціал особистості визначається мірою і формами її товариськості, характером і міцністю контактів, що встановлюються нею з іншими людьми. За своїм змістом міжособистісне спілкування виражається в системі соціальних ролей. Художній потенціал особистості визначається рівнем, змістом, інтенсивністю її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє. Художня активність особистості розгортається й у творчості (професійній і самодіяльній) і в «споживанні» витворів мистецтва.

Таким чином, особистість визначається не своїм характером, темпераментом, фізичними якостями і т.п., а тим, 1) що і як вона знає; 2) що і як вона цінує; 3) що і як вона творить; 4) з ким і як вона спілкується; 5) які її художні потреби і як вона них задовольняє, а головне - яка міра відповідальності за свої вчинки, рішення, долю.

Реалізація діяльнісного підходу в соціальній психології особистості представлена в концепції діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин Артура Володимировича Петровського.

Соціально-психологічний акцент цієї концепції полягає в тому, що основними категоріями в ній є особистість, діяльність і колектив. Міжособистісні відносини в групі опосередковані змістом спільної діяльності і цінностями групи. Соціально-психологічні явища в групі визначаються змістом діяльності, багаторівневою структурою групової активності, рівнем розвитку групи. Вектор цього розвитку — від дифузійної групи до колективу, що являє собою групу, де «міжособистісні відносини в значній мірі опосередковуються суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності... Особистість може бути зрозуміла тільки в системі стійких міжособистісних зв'язків, що опосередковуються змістом, цінностями, смислом спільної діяльності для кожного з учасників».

Виділення головного в особистості з'явилося для А.В.Петровського підставою для позначення своєї концепції особистості як „концепції особистості в колективі”, у групі, у системі міжособистісних відносин.

Структурно-динамічний підхід у психології особистості

Існує велика розмаїтість теорій особистості, у яких принцип структурності займає важливе місце. Для соціальної психології величезне значення мають погляди соціальних психологів — А.Г. Ковальова, К.К. Платонова, Б.Д. Паригіна — на структуру особистості.

А.Г.Ковальов запропонував розрізняти в особистості три утворення: психічні процеси, психічні стани і психічні властивості. Психічні процеси складають фундамент особистості. Вони формують стани. З психічних процесів утворюються психічні властивості. Властивості характеризують стійкий, постійний рівень активності, що забезпечує найкраще пристосування індивіда до зовнішніх впливів.

В процесі діяльності властивості певним чином пов'язуються одна з одною відповідно вимог до діяльності. Утворюються їх складні структури, до яких відносяться темперамент (структура природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів, ідеалів), здібності (система інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей).

Синтез структур утворює своєрідний образ або характер. Утворення структур, а особливо їх системи, забезпечує відносну незалежність поведінки від випадкових впливів, ситуацій. У них виражається рівень зрілості і визначеності особистості.

К.К.Платонов виділив в особистості чотири підструктури (табл.). Підставою для цього поділу послужило відношення біологічного і соціального, вродженого і придбаного, процесуального і змістовного.

Коротка назва підструктури

До даної підструктури

відносяться:

Співвідношення біологічного і соціального

Підструктура спрямованості

Переконання, світогляд, особистісні смисли, інтереси

Соціальний рівень (біологічного майже немає)

Підструктура досвіду

Вміння, знання, навички, звички

Соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, ніж біологічного)

Підструктура форм відображення

Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам'яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття)

Біосоціальний рівень (біологічного більше, ніж соціального)

Підструктура біологічних, конституціональних властивостей

Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів збудження і гальмування і т.п.; статеві, вікові властивості

Біологічний рівень (соціальне практично відсутнє)

Відповідно до концепції К.К.Платонова, нижчим рівнем особистості є біологічно обумовлена підструктура, у котру входять вікові, статеві властивості психіки, вроджені властивості типу нервової системи і темпераменту. Наступна підструктура містить у собі індивідуальні особливості психічних процесів людини, тобто індивідуальні прояви пам'яті, сприйняття, відчуттів, мислення, здібностей, що залежать як від вроджених факторів, так і від тренування, розвитку, удосконалювання цих якостей. Далі рівнем особистості є також її індивідуальний соціальний досвід, у який входять придбані людиною знання, навички, вміння і звички. Ця підструктура формується переважно в процесі навчання, має соціальний характер. Вищим рівнем особистості є її спрямованість, що включає потяги, бажання, інтереси, схильності, ідеали, погляди, переконання людини, її світогляд, особливості характеру, самооцінки. Підструктура спрямованості особистості найбільш соціально обумовлена, формується під впливом виховання в суспільстві, найбільш повно відображує  ідеологію спільноти, в яку людина включена.

Суттєвого розвитку структурно-динамічний підхід до вивчення особистості набув у концепції Б.Д.Паригіна. Він поставив своєю задачею проаналізувати соціально-психологічну структуру особистості і виділив дві якісно різні моделі структури особистості: статичну і динамічну. Особливу роль у структурі особистості він відводить емоційному фактору.

У динамічній структурі особистості фіксуються основні компоненти психіки індивіда в безпосередньому контексті людської діяльності. Під динамічною структурою особистості мається на увазі та одномоментна „фотографія” або модель психічного стану і поведінки людини, що дозволяє зрозуміти механізми взаємозв'язку і взаємодії між собою всіх структурних компонентів у психіці індивіда.

У статичній структурі за параметром розбіжності всіх компонентів психіки людини, за ступенем їх поширеності в структурі особистості виділяються такі властивості:

■ загальні, тобто єдині для всіх людей;

■ соціально-специфічні, тобто властиві тим або іншим групам людей або спільнотам: 

■ індивідуально-неповторні, тобто індивідуально-типологічні особливості, що є характерними властивостями тієї або іншої особистості.

У динамічній структурі особистості Б.Д.Паригін виділяє два основних аспекти: внутрішній (інтроспективний) і зовнішній (поведінковий). Модифікаціями динамічної структури виступають:

■ структура вербальної поведінки;

■ структура невербальної поведінки;

■ структура внутрішнього стану;   

■ структура невербального психічного стану.

Динамічна і статична структури особистості можуть знаходитися в протиріччі: суперечливими можуть виявитися різні складові (елементи) цих структур.

Соціально-специфічний досвід людини залежить від прояву спеціальних соціально-психологічних феноменів: соціальних ролей, соціальних норм, ціннісних орієнтацій, символів, соціальних значень, позиції особистості, її самосвідомості.

Характеристика поняття “соціальна група”.

Критерії класифікації груп.

Психологічна характеристика соціальної групи

Поняття "соціальна група" має давню традицію розробки і його застосування як в західній, так і у вітчизняній науках. От, наприклад, думка Д.Картрайта й А.Зандера, що вважають, що групу складає зібрання індивідів, що:

а) часто взаємодіють один з одним;

б) визначають (усвідомлюють) себе як члени однієї групи;

в) розділяють (приймають) спільні (єдині) норми;

г) беруть участь у єдиній системі розподілу ролей;

д) ідентифікують себе з тими самими об'єктами та ідеалами;

е) сприймають групу як джерело задоволення;

ж) знаходяться в кооперативній взаємозалежності;

з) відчувають себе як деяку єдність;

и) координують дії.

Якщо говорити про більш строге психологічне визначення групи, то це обмежена в розмірах спільнота, що виділяється із соціального цілого на основі певних ознак (характеру діяльності, соціальної або класової приналежності, структури, композиції, рівня розвитку і т.д.).

А.І. Донцов визначає соціальну групу як відносно стійку сукупність людей, яка історично пов'язана спільністю цінностей, цілей, засобів або умов соціальної життєдіяльності.

Спільна діяльність членів групи більшістю вітчизняних авторів розглядається як важливий фактор функціонування і розвитку соціальної групи (Г.М.Андрєєва, В.В.Абрамєнкова, М.Н.Корнєв та ін.). Спільна діяльність, її характер та зміст визначають ті відносини, які виникають і розвиваються між членами групи на всіх рівнях.

Основними характеристиками спільної діяльності є:

-   присутність її учасників в одному просторі і часі, що дає можливість спілкуватись, обмінюватись діями, інформацією, відносинами;

-   наявність єдиної цілі - передбачуваного результату, що відповідає загальним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного з учасників групового процесу;

-  розподіл функцій і ролей між учасниками спільної діяльності, який зумовлено характером самої діяльності і необхідністю цілеспрямованого управління її активністю.

Несоціальні групи визначаються як групи, що складаються з двох або більше людей, які знаходяться в одному й тому ж місці, але не взаємодіють один з одним (Е.Аронсон).

Отже, основними ознаками групи є: спільна діяльність (її зміст та характер); цілі та задачі цієї діяльності; певний тип відносин між індивідами, які складаються на основі взаємодіяльності; прийняті в групі норми та правила, які б відповідали цим відносинам; усвідомлення членами групи своєї належності до неї (почуття "ми"); наявність групових атрибутів (назва, символи, числа), які засвідчують приналежність до групи; зовнішня та внутрішня організація, яка відповідає відміченим вище ознакам.

Ступінь розвитку групи визначається за наступними параметрами:

  •  Достатня психологічна спільність (згуртованість).
  •  Сформована структура.
  •  Чіткий розподіл обов'язків.
  •  Наявність визнаних лідерів
  •  Налагоджені ділові та особисті контакти.

Стратометрична концепція колективу (А.В.Петровський).

Як критерії розвитку групи в цій концепції обрані:

  •  рівень опосередкованості міжособистісних відносин у групі змістом спільної діяльності (ось „С” на малюнку);
  •  суспільна значущість спільної діяльності членів групи (ось „АВ” на мал.), тобто рівень позитивності („А+” на мал.) або негативності („В-” на мал.) цієї діяльності з погляду суспільного прогресу.

А

(+)

  

(-)

В

    

         Фігура 2                                   Фігура 1

Фігура 3

                                                                 С                        

                                                                       

                                                            

        Фігура 4                                    Фігура 5


Простір розвитку групи (за А.В. Петровським)

Виходячи з даних критеріїв, розвиток групи розглядається як рух у своєрідному континуумі (позитивному або негативному), полюсами якого є відповідно колектив (високі показники за обома критеріями) і корпорація (високий позитивний показник за першим і високий негативний показник за другим критерієм). У центральній точці розташовується так звана дифузійна група - спільність, у якій відсутня спільна діяльність, іншими словами, група з мінімальним рівнем психологічного розвитку. Проміжне положення між дифузійною групою і полюсами континуума займають відповідно просоціальна та асоціальна асоціації - групи з низьким рівнем опосередкування міжособистісних відносин спільною діяльністю.

Фігура 1: максимальний рівень опосередкованості міжособистісних відносин змістом спільної діяльності та максимальна соціальна цінність діяльності — колектив.

Фігура 2: високий рівень розвитку соціальних цінностей, але він в дуже слабкій мірі детермінує групові процеси (можливо, це тільки що створена група зі ще не сформованою спільною діяльністю). Тут успіх однієї людини не визначає успішності діяльності інших і невдача одного не впливає на результати іншого. Моральні цінності в такій групі функціонують, але вони не є цінностями цієї групи, бо не були створені в процесі спілкування і спільної праці, а привнесені із більш широкого соціального середовища. Це просоціальна асоціація (наприклад, дружня компанія студентів).

Фігура 3: повна відсутність спільної діяльності, або ж вона нейтральна по відношенню до суспільства і, у всякому разі, ніяк не впливає на міжособистісні відносини (яких може взагалі і не бути як таких) — це дифузійна група (наприклад, пасажири автобуса, хворі в лікарняній палаті; або зібрана з випадкових людей експериментальна група, якій пропонують незначущі в соціальному відношенні завдання).

Фігура 4: взаємовідносини людей фактично не опосередковуються спільною діяльністю; діяльність не має чіткої мети, але носить ярко виражений антисоціальний характер. Це асоціальна асоціація (наприклад, група підлітків-хуліганів).

Фігура 5: максимальний рівень опосередкованості міжособистісних відносин спільною діяльністю; діяльність чітко організована, але носить максимально антисоціальний, реакційний характер - це корпорація (наприклад, мафія).

 Параметрична концепція розвитку групи (Л.І.Уманський).

В основі цієї концептуальної схеми лежить уявлення про соціально-психологічні параметри групи, що є своєрідними критеріями (ознаками) її розвитку як колективу. До числа таких параметрів, зокрема, відносяться:

  •  моральна спрямованість групи - інтегративна єдність її цілей, мотивів, ціннісних орієнтації;
  •  організаційна єдність групи;
  •  групова підготовленість до тієї або іншої сфери діяльності;
  •  психологічна єдність - інтелектуальна, емоційна, вольова, комунікативна, що характеризує відповідно процес міжособистісного пізнання і взаєморозуміння в групі, міжособистісні контакти емоційного характеру, стресостійкість і надійність групи в екстремальних ситуаціях.

В залежності від виразності кожного з параметрів, група розташовується за рівнем свого розвитку в континуумі, середину якого займає група-конгломерат, а полюса — колектив і антиколектив. Рух групи до позитивного полюса (колективу) пов’язаний з послідовним проходженням двох якісно нових стадій — кооперації та автономізації.

 

Отже, до елементарних параметрів групи належать: композиція (склад), структура групи, групові процеси, групові норми і цінності, система санкцій.

Композиція групи визначається в залежності від того, яка реальна група досліджується і які ставляться цілі в досліджені. Значущі характеристики (стать, вік, професійні чи моральні якості) задаються дослідником.

Теж саме можна сказати відносно групових структур. Виділяють горизонтальні структури (лідерська структура, структура статусів, структура комунікацій та ін.) та вертикальні структури (неофіційні відносини, офіційні відносини, ділові та ін.).

Групові процеси характеризують групу в її динаміці. Групові процеси - це міжособистісні відносини з точки зору їх становлення, змін, удосконалення, порушень. До них відносяться процеси розвитку, згуртованості і нормативного тиску. Крім того, ряд групових явищ може існувати тільки в динаміці. До них відноситься процес прийняття групового рішення.

Система групових очікувань (експектацій) - це певна сукупність уявлень про те, як повинен поводитись той або інший член групи в певній ситуації. Група через систему певних зразків поведінки, які відповідають кожній ролі, контролює діяльність своїх членів. Від кожної ролі очікується виконання певних функцій.

В основі групових очікувань і уявлень про членів групи лежать групові норми і групові санкції. Групові норми - це уявлення про належні для даної групи способи поведінки, що вироблені членами групи в процесі їх життєдіяльності. Всі групові норми є соціальними нормами, тобто являють собою моделі, зразки, еталони належної з точки зору суспільства в цілому і соціальних груп та їх членів поведінки. У всіх суспільствах існують норми відносно того, яка поведінка буде доречною для членів даного суспільства. Деякі з цих норм визначаються всіма членами суспільства (правові закони), інші варіюються від групи до групи (наприклад, неписані правила, що диктують членам групи, який одяг потрібно носити). Всі виявлення поведінки членів групи сприймаються, оцінюються, регламентуються у відповідності з соціальними нормами.

Для того, щоб стимулювати нормативну поведінку і знижувати імовірність появи ненормативності як масового явища, в кожній групі створюється і діє система санкцій. Санкції - це механізм, завдяки якому група змушує свого члена дотримуватися норм. Санкції можуть бути двох типів: заохочувальні і каральні, тобто позитивні і негативні.

Кожна людина розкривається в групі через властиві їй якості та особливості, які вона змогла задіяти у здійснення сумісної діяльності. Через сприйняття цих якостей інші учасники створюють образ даного члена групи і далі - свою власну поведінку по відношенню до нього. Сам член групи, сприймаючи особливості ставлення до себе, створює власний образ "Я в групі". В результаті він реалізує поведінку, яка надає йому певне місце, становище в групі - статус.

Статус особистості в групі: 1) деякий набір прав і можливостей, які людина отримує одночасно зі своєю службовою посадою; 2) характеристика місця члена групи в системі емоційних переваг; 3) психологічна величина, яка має відношення до становища людини в різних структурних утворюваннях малої групи (не тільки емоційних);                 4) сукупність об'єктивно властивих людині характеристик, що визначають сприйняття її іншими членами групи, самосприйняття і, відповідно, її становище в системах групових відносин (Г.М. Андрєєва).  

В інтеракціонізмі існує традиція розведення двох видів групового статусу людини: конвенційного і особистісного.

На думку Т. Шибутані, соціальний (конвенційний) статус - це позиція людини в суспільстві: повага, якою вона користується, її престиж базуються на тому, до якої категорії вона належить і як оцінюється ця категорія в системі соціальної стратифікації. Людина зберігає свій соціальний статус, якщо вона живе у відповідності з конвенційними нормами, які управляють поведінкою людей цієї групи. Особистісний статус - це оцінка людини "в якості людської істоти", яку вона отримує в своїй первинній групі. Збереження особистого статусу пов'язано з такою поведінкою (дії, вчинки), яка допомагала б людині підтримувати її стосунки з іншими членами первинної групи, тобто відповідала б груповим експектаціям (очікуванням), була конгруентна (відповідна) його статусу. Для людини її особистий статус є великою індивідуальною цінністю.

Ще одна характеристика індивіда в групі - це ''роль". Роль тісно пов'язана зі статусом, і в самому загальному визначенні вона є поведінкою, яка соціально очікується від людини, що має певний статус.

У науковий оборот термін «роль» ввів в 20-30-і роки ХХ ст. Дж. Мід, але він не дав досить точного визначення цього поняття.

У той же час Р.Лінтон запропонував статусно-рольову концепцію, в рамках якої зв'язки індивіда з різними системами суспільства розкриваються через поняття «роль» і «статус». Широко відомо його визначення ролі як динамічного аспекту статусу. Статус, на думку Р.Лінтона, — це те місце, що індивід займає в даній системі. А поняття роль використовується їм для опису всієї суми культурних зразків поведінки, пов'язаних з певним статусом.

Роль, таким чином, включає установки, цінності і поведінку, що пропонуються суспільством для кожного, хто має певний статус. У зв'язку з тим, що роль являє собою зовнішню поведінку, вона є динамічним аспектом статусу, тобто тим, що індивід повинний зробити для виправдання статусу, який він займає.

Американські соціальні психологи М. Дойч і Р. Краус виділяють наступні аспекти визначення поняття «соціальна роль»:

1). Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, який займає певне положення, у його взаємодії з іншими індивідами.

2). Роль як система специфічних очікувань стосовно себе індивіда, що займає певне положення, тобто як він уявляє модель своєї власної поведінки у взаємодії з іншими індивідами.

3). Роль як відкрита для візуального спостереження поведінка індивіда, що займає певне положення.

Іншими словами, у першому випадку мова йде про уявлення інших людей стосовно того, як повинен поводитися індивід, що займає певне положення або позицію, в другому — про його власне уявлення, як він повинен поводитися в тій або іншій статусній позиції, і в третьому — про те, що спостерігається в реальній поведінці індивіда, який займає певну соціальну позицію.

Якщо людям відома соціальна роль якого-небудь індивіда в даний момент, то вони будуть пред'являти до його поведінки відповідні рольові очікування. Ці очікування можуть містити в собі цілком конкретні розпорядження (те, що людині необхідно робити обов'язково), певні заборони (те, чого людина не повинна робити) і ряд менш точно визначених очікувань (те, що людині варто було б робити в даній ролі). Коли поведінка індивіда, який виконує яку-небудь соціальну роль, відповідає очікуваному зразку, вона вважається успішною.

Успішність виконання ролі індивідом залежить від ряду факторів:

1) знання ролі (уявлення про правила та обов'язки, пов'язані з даною роллю);

2) значущість цієї ролі для людини, що її виконує;

3) вміння виконувати дану роль;

4) здатність рефлексувати свою рольову поведінку (тобто оцінювати її з точки зору інших людей).

Неуспішне виконання тієї або іншої ролі може викликати конфлікт.

Під рольовим конфліктом зазвичай розуміється ситуація, коли індивід, що має певний статус, зіштовхується з несумісними очікуваннями.

Розрізняють два типи рольових конфліктів: міжрольові та внутрішньорольові.

До міжрольових відносяться конфлікти, викликані тим, що людина одночасно змушена виконувати занадто багато ролей, тому вона не може виконувати всі ролі однаково якісно (відповідно до соціальних очікувань). Внутрішньорольовий конфлікт породжується, як правило, суперечливими вимогами, що висуваються до виконання однієї і тієї самої ролі з боку різних (значущих для індивіда) людей або різних соціальних груп.

Таким чином, якщо норми описують, як потрібно поводитись всім членам групи, то ролі - це правила, яким повинні відповідати люди, що займають в групі певні позиції (мають певний статус).

Класифікація груп:

1) За розміром:

  •  великі,
  •  середні,
  •  малі,
  •  мікрогрупи.

2) За рівнем організованості:

  •  організовані,
  •  неорганізовані.

3) За суспільним статусом:

  •  формальні (офіційні),
  •  неформальні (неофіційні),

4) За способом утворення та цілями:

  •  лабораторні,
  •  природні.

5) За рівнем розвитку:

  •  слаборозвинені,
  •  високорозвинені,
  •  дифузні.

6) За значущістю:

  •  референтні (значущі),
  •  нереферентні,
  •  антиреферентні.

7) За рівнем безпосередності взаємовідносин:

  •  реальні,
  •  умовні (умовно-номінальні),
  •  первинні,
  •  вторинні.

8) За спрямованістю спільної діяльності та цілей:

  •  асоціація,
  •  корпорація,
  •  кооперація,
  •  колектив.

9) В залежності від розподілу прав та обов’язків між членами групи:

  •  паритетні,
  •  непаритетні.

Великі групи — це спільноти людей, що існують у масштабах суспільства (країни) і, на відміну від малих груп, засновані на різного типу соціальних зв'язках, що не передбачають обов'язкових особистих контактів між людьми. Впливають на особистість опосередковано: через політику, ідеологію, культуру. У великих групах, як правило, формуються соціальні норми поведінки, суспільні і культурні цінності, традиції, суспільна думка, масові настрої. До великих груп відносяться: класи, соціальні страти (прошарки), етноси (нація, народність), релігійні конфесії, партії і громадські організації, вікові, професійні групи і т.п.

Середні групи — це підприємства, організації, військові частини, територіальні спільноти (мешканці одного району, міста).

Малі групи — невеликі за складом  (від 2-3 до 30-40 чоловік) спільноти, члени яких об'єднані єдиною метою своєї діяльності і знаходяться в безпосередньому особистому контакті (спілкуванні). До малих груп відносяться: родина, невеликий військовий підрозділ, трудовий колектив, навчальна група, сусідська спільнота, компанія друзів, спортивна команда і т.п.  

Мікрогрупи — неформальні групи в середині малої групи.

Організовані групи групи, що відрізняються чіткою структурою.

Неорганізовані групи групи, що виникають спонтанно і не мають в середині себе строгих владних і комунікаційних відносин.

Дифузійні (дифузні)  випадкові групи,  в яких люди об'єднані лише спільними емоціями і переживаннями (натовп «зівак»).

Формальні (офіційні) групи — групи, що мають офіційно задану ззовні структуру та цілі діяльності, існують лише в рамках офіційних організацій.

Неформальні (неофіційні) групи — групи, що утворюються на основі особистісних інтересів і уподобань.

Природні групи  складаються самі по собі, виходячи з потреб суспільства або членів групи.

Лабораторні  групи, створені експериментатором для проведення дослідження; існують тимчасово, тільки в лабораторії.

Слаборозвинені групи групи, що знаходяться на початковому етапі свого існування.

Високорозвинені групи групи, що давно створені, відрізняються єдністю цілей і спільних інтересів, високорозвиненою системою відносин, згуртованістю і т.д.

До високорозвинених груп відносять колективи.

Колектив  це високорозвинена група, що має такі характерні риси: суспільно-значуща діяльність, домінування суспільних інтересів над особистими, відносини будуються на взаємоповазі і довірі.

Основні ознаки колективу:

  •  По-перше, це об'єднання людей в ім'я досягнення певної соціально значущої, або соціально прийнятної мети.
  •  По-друге, це об'єднання носить добровільний характер, тобто під ним розуміється свідоме, активне формування міжособистісних відносин на основі спільної діяльності.
  •  По-третє, істотною ознакою колективу є його цілісність, а також те, що колектив виступає завжди як деяка система діяльності з відповідною організацією, розподілом функцій, певною структурою управління.
  •  По-четверте, колектив являє собою таку форму взаємовідносин між його членами, яка забезпечує принцип розвитку особистості разом з розвитком колективу.

Корпорація  група, що об'єднана лише внутрішніми цілями; прагне здійснити їх за будь-яку ціну (у тому числі і за рахунок інших груп); діяльність цієї групи шкідлива або мало корисна для суспільства, відносини мають індивідуалістичний характер, будуються на страху, недовірі та підозрілості.

Асоціація  (від лат. associatio - з'єднання) — група, у якій стосунки опосередковуються тільки особистісно-значущими  цілями (група друзів, приятелів); або об'єднання людей на основі тимчасового збігу особистих епізодичних цілей (екскурсійна група, пасажири одного купе, гурток, клуб). Соціальні зв'язки, як правило, тут епізодичні і хиткі.

Кооперація  група, що відрізняється реально діючою організаційною структурою; міжособистісні відносини мають діловий характер, спрямовані досягненню певного результату при виконанні певної задачі у певному виді діяльності.

Паритетні групи – групи, де всі члени групи мають рівні права.

Непаритетні групи – групи, де існує чітка ієрархія прав і обов'язків.

Референтна група група, цілі, прагнення і цінності якої розділяє дана людина, прагне бути причетною до неї, наслідувати форму поведінки та ін.

Нереферентні групи групи чужі або байдужі для людини.

Антиреферентна група  група, яку людина не приймає, заперечує, уникає.

Реальні групи — групи, у яких люди постійно знаходяться в повсякденному житті і діяльності.

Умовні групи — групи, об'єднані за якоюсь спільною ознакою, наприклад за віком, статтю і т.д. Їх виділення необхідне в дослідницьких цілях для порівняння результатів, отриманих у реальних групах.

Первинні групи групи, у яких здійснюється первинна взаємодія і безпосереднє спілкування між людьми.

Вторинні групи — групи, в яких немає безпосередніх контактів між усіма їх членами; взаємодію між ними підтримують в основному керівники. Наприклад, колектив школи є вторинною групою відносно колективів конкретних класів.

Суспільна свідомість і соціальна психіка.

Суспільна свідомістьце відображення в розумах людей стану їх соціального буття, суспільних та психологічних відносин; це результат матеріального, духовного і психологічного життя суспільства, його матеріального, соціального та історичного розвитку. Вона виявляється в єдності і певному співвідношенні її науково-теоретичного рівня - ідеології, і рівня повсякденної свідомості (суспільна психологія).

Соціальна психіка — це функціональна динамічна система суспільства, що формується в процесах спілкування людей, великих і малих груп і реалізує основну для їх життя і розвитку задачу — управління спільною діяльністю в соціальних організаціях і неформальних об'єднаннях. Це складне, динамічне і суперечливе, духовне утворення, структуру якого можна представити по-різному. Відома, наприклад, схема А. Г. Ковальова:

1) група психічних властивостей, що представляють спонукання (мотиви), масової або колективної поведінки:

—  соціальні потреби,

—  соціальні інтереси,

—  соціальні установки,

—  соціальні переконання,

—  соціальні ідеали;

2) група психічних явищ (процесів):

—  соціальне сприйняття,

—  соціальна пам'ять,

—  соціальне мислення,

—  соціальні емоції,

—  соціальна воля,

— соціальна дія і   т.д.;

3) група соціальних станів, що характеризують тимчасову, але відносно стійку активність соціально-психологічних явищ:

—  позитивні,

—  негативні;

4) група соціальних традицій, досягнень, знань і навичок, що визначають готовність до певної діяльності.

В. В. Єрмолін у структурі соціальної психіки також виділяє чотири групи явищ:

  •  Перша група — соціально-психологічні властивості, що мобілізують людей: потреби, інтереси, цілі, воля.
  •  Друга група — соціально-психологічні стани (що виявляються в емоційних відносинах): почуття, емоції, пристрасті, настрої, думки, забобони, ілюзії, що беруть участь у формуванні всякого соціально-психологічного явища.
  •  Третя група — стійкі соціально-психологічні форми і продукти людської діяльності, матеріалізовані і закріплені в людській поведінці.
  •  Четверта група — соціально-психологічні процеси (що відбуваються в безпосереднім спілкуванні людей): уселяння, переконання, наслідування і т.п.

Г.І.Батуріна виділяє такі структурні елементи соціальної психіки:

  •  психічні установки соціальних груп (що включають історично сформовані сукупності рис соціального характеру, звички, традиції і забобони);
  •  емоційне відображення умов життя в даній спільноті людей (яке виявляється в почуттях, настроях, інтересах, потребах, ідеалах і т.д.);
  •  соціально-психологічні явища, що виникають у групах при безпосередній взаємодії між людьми (слухи, паніка і т. д);
  •  гностичні і комунікативні особливості особистості (сприйняття і розуміння людьми один одного, мова та інші засоби спілкування).

 Б. Ф. Поршнєв виділяє наступні елементи структури соціальної психіки:

  •  "психічну контагіозність" (тобто соціально-психічні процеси, що зв'язують і уніфікують даний колектив);
  •  "психічний негативізм" (тобто соціально-психологічні процеси, що породжують протиставлення і відокремлення членів даного колективу);
  •  "авторитетність" (синтез і посилення перших двох елементів).

Приведені характеристики соціальних структур вказують не тільки на відсутність єдиної точки зору на них, але і на тенденцію механічного переносу існуючої в загальній психології класифікації психічних явищ в область соціальної психології (Ковальов, Єрмолін).

При цьому мало враховуються особливості основного соціально-психологічного феномена — взаємовпливу групи та особистості в процесі спілкування.

Диференціація елементів структури соціальної психіки повинна ґрунтуватися на виділенні елементарної "клітинки", в якості якої продуктивніше обрати прямий вплив людини на людину в умовах безпосередньої взаємодії.

Виходячи з цього, В.Вічев, наприклад, вважає, що існують соціально-психічні закономірності безпосередньої взаємодії (наслідування, вселяння і т.п.). Соціально-психологічні явища, що виникають в результаті дії цих закономірностей, можуть бути:

  •  Динамічними (оцінки, претензії, симпатії, антипатії та ін.);
  •  Статичними (психосоціальні особливості груп, стереотипи, звички, установки групової свідомості і т.п.).

При такому підході важливими структурними компонентами і формами суспільної психіки є:

1) специфічні закономірності безпосереднього спілкування (відносини між засобами і способами взаємовпливу людей, механізми наслідування, уселяння, самоствердження, зараження, переконання і т.п.);

2) виникаючі в результаті спілкування групові психічні явища, стани, процеси (колективні почуття, настрої, групова думка, потяги, потреби, групові орієнтації, традиції, звичаї і т.п.);

3) стійкі психічні особливості різних соціальних груп (національні, професійні, демографічні, що знаходять вираження в установках, ціннісних орієнтаціях, у стійких соціальних почуттях і т.д.);

4) обумовлені ними психічні стани індивіда в групі, соціально-психічні механізми контролю за його поведінкою (експектації, санкції, рольові розпорядження та ін.).

Соціально-психологічні закономірності

спілкування та взаємодії

Спілкування: 1) це складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів та зв'язків між людьми, що породжується потребами спільної діяльності і включає в себе обмін інформацією і вироблення єдиної стратегії взаємодії; 2) це процес взаємодії людини з людиною, що здійснюється за допомогою засобів вербального і невербального впливу і має на меті досягнення змін у пізнавальній, мотиваційній, емоційній і поведінковій сферах осіб, що беруть участь у спілкуванні; 3) спілкування - це універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Спілкування являє собою найважливішу потребу людини, умову її нормального індивідуального існування. Особистість як діяльний суб'єкт завжди відчуває потребу в оцінці її діяльності з боку іншої людини, щоб співвіднести цю оцінку з самооцінкою.

Б.Г. Ананьєв цю потребу характеризує як вияв особистістю потреби у спілкуванні й соціальній стимуляції свого розвитку. Ця постійна потреба в іншій людині, значення "іншого" є найважливішим в житті людини будь-якого віку. Ще на початку XX ст. англійський філософ, психолог і педагог У. Джеймс казав, що для людини немає більш жорсткішого покарання, ніж бути в суспільстві і бути непомітним для інших людей. Людині важливо, щоб її помічали. В спілкуванні людина підтверджує значення свого "Я".

Психологічне непідтвердження - це покарання, яке дуже важко перенести людині. Воно виявляється в насмішці, осудженні, неприйнятті і руйнує особистість, бо інша людина в нашому житті грає першу скрипку. Інша людина через підтвердження або непідтвердження нашого психологічного існування управляє нашою самооцінкою, емоційним самопочуттям і навіть психічним здоров'ям.

Афіліація (від англ. affiliation - з'єднання, зв'язок) - потреба (мотивація) у спілкуванні, в емоційному контакті, дружбі, любові. Афіліація виявляється у прагненні бути з іншими людьми, спілкуватися, взаємодіяти, надавати комусь допомогу і підтримку і приймати її від іншого.

Вперше термін афіліація було введено в психологію відомим американським психологом Генрі Мюрреєм, який вважав основною потребою людини потребу в афіліації. В західній психології активне дослідження афіліації починається у другій половині XX ст. Досліджуються ситуації, які сприяють афіліації, мотиви афіліації, її результати. Так, американський психолог Фокс (1980) провів опитування з метою з'ясування, в якому випадку респонденти хотіли б залишатись самі, а коли – бути з іншими. Результати показали, що прагнення бути з іншими збільшується в таких умовах: в приємних обставинах, які приносять задоволення (коли у людей радість), а також в обставинах загрожуючих (у небезпеці, коли тривожно або страшно). Прагнення залишатись наодинці виявилось сильнішим в неприємних обставинах (коли людина нервується, коли напруга), а також у обставинах, що потребують зосередженості.

Було встановлено, що загальними чинниками афіліації є:

1) необхідність порівняти себе з іншими, позбавитись невпевненості;

2) необхідність отримати позитивну стимуляцію завдяки цікавому живому спілкуванню;

3) потреба в отриманні схвалення, уваги;

4) потреба в емоційній підтримці.

Отже, афіліація пов'язана з соціальною підтримкою.

Соціальна підтримка - це почуття, що тебе підтримують інші. Соціальна підтримка включає чотири компоненти: по-перше, це емоційна підтримка (впевненість в тому, що про тебе хтось турбується, любить і піклується); по-друге, це оціночна підтримка (соціальне порівняння і відповідь на запитання, чи правильно я ставлюсь до того чи іншого явища); по-третє, це інформаційна підтримка (інформація про те, як сприймати явища); по-четверте, це інструментальна підтримка (отримання конкретної дієвої допомоги).

Дослідників соціальної підтримки особливо зацікавив так званий буферний ефект соціальної підтримки, який полягає в тім, що людям більш важливим є не сама підтримка, а її відчуття. Ті люди, які відчувають підтримку, менше підпадають під вплив стресових ситуацій, ніж ті, хто такої підтримки не відчуває.

Одним з найбільш явних і очевидних ознак нестачі спілкування і незадовільних соціальних зв'язків є самотність. Самотність - це сукупність емоцій, які виникли у відповідь на відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв'язків. Самотність визначається як сукупність чотирьох комплексів почуттів і переживань: 1) відчай (почуття відчаю, панічного жаху, немічності, покинутості); 2) депресія (почуття горя, пригніченості, спустошеності, жалості до себе і відчуженості); 3) нестерпна нудьга (почуття невдалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосередитись); 4) нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття небезпеки).

Існує дві основні форми самотності: емоційна ізоляція, яка виникає в результаті відчуженості близької людини, і соціальна ізоляція - наслідок відсутності друзів і соціальних зв'язків. Встановлено, що соціальна самотність частіше супроводжується депресією і особливо пов'язана з кількістю і якістю дружніх зв'язків, нестачею випадкових контактів з людьми, нестачею впевненості у власній значущості, яка вселяється іншими, і відсутністю товаришів. Емоційна самотність, навпаки, скоріше супроводжується почуттям тривоги і неспокою і пов'язана з відсутністю інтимних контактів і романтичних стосунків, а також з відсутністю прихильності.

Отже, у життєдіяльності людини важливу роль відіграють не будь-які, а дружні стосунки з іншими людьми. Всім відомо, що людина може відчувати самотність і серед інших людей, спілкуючись з ними. Афіліація - це потреба саме в дружніх стосунках, в любові. Тому важливим питанням у дослідженні спілкування є аналіз умов, які сприяють виникненню дружби, аттракції.

Поняття атракція (від лат. attrahere - приваблювати) означає позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві (привабливість іншої людини, потяг до неї).

В багатьох випадках люди не вибирають свідомо своє оточення. Але, опинившись в одному просторі, індивіди дуже часто налагоджують стосунки, які можуть перерости в дружбу. В соціальній психології існують дослідження (Фестінгер), які показують, що просторова близькість (проста фізична присутність іншого індивіда) і потяг до спілкування сприяють виникненню аттракції.

Може існувати декілька причин, які пояснюють, чому просторова близькість приводить до взаємного тяжіння. По-перше, якщо людина поряд, то для розвитку дружби з нею менше перешкод. По-друге, регулярно перебуваючи у товаристві якої-небудь людини, ми, отримуючи більше інформації про неї, можемо знайти загальні з нею інтереси. По-третє, просторова близькість може привести до взаємного тяжіння завдяки так званому ефекту простої експозиції, тобто ступеня можливості для взаємодії. Чим вищим виявляється рівень можливості для взаємодії, тим імовірніше переростання стосунків у дружбу.

Дія просторової близькості на розвиток атракції може залежати і від багатьох інших факторів. По-перше, дія просторової близькості особливо виявляється, коли суб'єкти однорідні. По-друге, просторова близькість може також знизити атракцію, бо більш помітними стають неприємні риси людей. По-третє, зумовлений зовнішніми умовами настрій може визначати, чи буде просторова близькість підсилювати атракцію, чи навпаки.

Сильним фактором появи атракції є також схожість установок. Дослідження показали, що на залежність атракції від схожості установок впливають два фактори. По-перше, неспівпадіння тієї ролі, яку відіграє одна й та сама установка для двох різних людей: чим більше розходження, тим менше атракція. По-друге, чим важливішою є та чи інша установка для індивіда, тим більшу атракцію викликає її співпадіння з установкою іншого. Це стосується також і міри важливості для людини тих або інших об'єктів. Атракцію викликає тільки схожість установок у відношенні до важливих об'єктів.

Отже, коли людина чує, як інші люди виражають погляди, що співпадають з її власними поглядами, це впливає на неї позитивно, а коли ж такі, що не співпадають, це діє на неї негативно.

Різноманітність проявів спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціональних характеристик зумовило існування в психологічній літературі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудовані на основі певного рівня або аспекту, в якому розглядається спілкування. Існують класифікації, в яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини (структура спілкування). Інші класифікації ґрунтуються на основі його зумовленості зовнішніми факторами (види спілкування).

Я.Л. Коломінський і М.М. Обозов виділяють три складові спілкування:

  •  когнітивну (пізнавальну),
  •  афективну (емоційну),
  •  конативну (поведінкову).

О.О. Бодальов виділяє такі компоненти спілкування:

  •  гностичний,
  •  афективний,
  •  практичний.

А.О. Реан використовує чотирьохелементну модель, виділяючи такі компоненти:

  •  когнітивно-інформаційний,
  •  регулятивно-поведінковий,
  •  афективно-емпатійний,
  •  соціально-перцептивний компоненти.

Г.М. Андрєєва пропонує характеризувати структуру спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов'язаних сторін:

  •  комунікативна,
  •  перцептивна,
  •  інтерактивна.

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партнерами спілкування відбувається обмін інформацією. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Функції спілкування:

  •  функція міжособистісної взаємодії,
  •  когнітивна,
  •  комунікативно-інформаційна,
  •  емотивна,
  •  конативна.

Функція міжособистісної взаємодії відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з іншими людьми і тими спільнотами, з якими вона пов'язана своїм життям.

Когнітивна функція спілкування дозволяє відповісти на питання про те, хто співрозмовник, що він за людина, чого від нього можна чекати, і багато інших питань, що пов'язані з особистістю партнера.

Комунікативно-інформаційна функція являє собою обмін між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками і т.п.

Емотивна функція спілкування пов'язана з функціонуванням емоцій, почуттів, настроїв в особистих контактах партнерів.

Конативна (поведінкова) функція спілкування служить цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх протиріч у позиціях і поведінці (взаємодії) партнерів.

Б.Ф. Ломов пропонує іншу класифікацію, виділяючи такі функції як:

  •  інформаційно-комунікативну;
    •  регулятивно-комунікативну;
    •  афективно-комунікативну

або:

  •  організація сумісної діяльності,
  •  пізнання людьми одне одного,
  •  формування і розвиток міжособистісних відносин.

А.А. Брудний виділяє такі функції спілкування:

1) інструментальна функція, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інформації, суттєвої для виконання дії;

2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріплення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей в цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач;

3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння;

4) трансляційна функція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціночних критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направленої соціалізації (через спілкування відбувається інституціональне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів в різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Комунікативна сторона спілкування.

Комунікація (від лат. communication - повідомлення, передача) - це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Комунікація - необхідна передумова функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв'язок між людьми, робить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, розподіл праці і організацію сукупної діяльності, управління, трансляцію культури. Зміст і форми комунікації відображають суспільні відносини та історичний досвід людей.

В суспільстві комунікація здійснюється між індивідами, групами, організаціями, державами, культурами завдяки знаковим системам (мовам). Комунікація між людьми відбувається у формі спілкування як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються.

В теорії комунікації існують різні структурні моделі комунікації, які по-різному виділяють як елементи комунікації, так і зв'язок між ними. Найбільшого поширення набула лінійна модель комунікації, що була сформульована в 1948 р. американським соціологом Г.Д. Лассуеллом. Вона включає п'ять елементів:

1) хто? (передає повідомлення) - комунікатор;

2) що? (передається) - зміст комунікації;

3) як? (здійснюється передача) - засоби комунікації;

4) кому? (направлено повідомлення) - аудиторія;

5) з яким ефектом? - ефекти впливу.

Ця формула стала основою традиційного поділення предметних галузей дослідження комунікації на: комунікатора, зміст комунікації, засоби комунікації, аудиторію і ефекти впливу.

Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов'язані між собою єдиним інформаційним простором. Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується "комунікатором". Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію - реципієнт. Зворотний зв'язок - це інформація про те, як реципієнт сприймає комунікатора, як оцінює його поведінку і слова.

Міжособистісна комунікація - форма комунікації, в якій в ролях як комунікатора, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистісної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб'єктами спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми комунікації: тісний зворотний зв'язок, що регулює хід спілкування; багатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двосторонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу.

В загальній теорії інформації є поняття "семантично значуща інформація ", яке означає кількість інформації, яка дана не на "вході", а на "виході", тобто та, яка "спрацьовує". В людській комунікації "семантичне значуща інформація" - це та, що впливає на зміну поведінки, тобто та, що має смисл.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна інформація виявляється в наказі, проханні, інструкції, пораді. Вона розрахована на те, щоб стимулювати певні дії і виконує такі функції: активізацію поведінки (спонукання до дії в заданому напрямку); інтердикцію (заборону певних дій або небажаних різновидів діяльності); дестабілізацію (зупинення або порушення деяких автономних форм поведінки чи діяльності). Констатуюча інформація виступає у формі повідомлення і передбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації. Аксіальна (від лат. - axis - вісь, осьовий) - спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації (індивідуального чи групового). Ретиальна (від лат. - rete - мережа) - має своїм адресатом багатьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені у просторі й у більшості випадків є анонімними для комунікатора.

Моделі комунікації

Існують дві моделі комунікації - одностороння і двостороння. Одностороння - це така, під час якої той, хто говорить, не отримує зворотного зв'язку. Двостороння - це комунікація, під час якої слухач забезпечує тому, хто говорить, зворотний зв'язок, а потім сам стає тим, хто говорить.

В тих випадках, коли в двосторонній комунікації приймають участь більше двох чоловік, передачу і прийом інформації потрібно якось упорядкувати. Так виникає комунікативна система, або мережа. Структуру комунікаційної мережі можна задати формально, але частіше вона складається стихійно і функції її учасників не регламентовані.

В літературі, присвяченій ефективності комунікаційної мережі, показані існуючи різновиди мереж, їх переваги і недоліки. Так, Лівітт (Leavitt, 1951) досліджував формалізовані комунікаційні мережі і виділив чотири їх різновиди:

•  Кільце. У кільцевій мережі кожний з учасників комунікації взаємодіє тільки з двома іншими учасниками. Інформація рухається по колу, процес її поширення ніким не координується. Всі учасники при цьому мають рівні повноваження.

•  Мережа Y. Графічне зображення цього різновиду мережі нагадує латинську букву „Y”. Кожен, що бере участь у процесі комунікації взаємодіє з одним, двома або трьома іншими учасниками, в залежності від свого положення в структурі мережі. Ті з них, хто опиняється в крайніх точках мережі (в основі букви „Y” або на двох верхніх точках), — можуть вступати в процес комунікації лише з одним партнером. Людина, що займає серединне положення — там, де сходяться три прямі лінії букви, — може взаємодіяти з трьома партнерами. Очевидно, що така людина — найбільш значуща фігура в цій мережі. Інші учасники можуть взаємодіяти тільки з двома іншими.

•  Зірка. Людина, що займає центральне місце в структурі цієї мережі, взаємодіє з всіма учасниками процесу комунікації, тоді як вони не пов'язані між собою. Вся інформація передається в центр і звідти ж виходить. Цей різновид комунікаційної мережі використовується в багатьох компаніях, коли глава фірми координує діяльність керівників підрозділів.                          

Колесо. Цей різновид мережі схожий на мережу «кільце», тому що всі її учасники мають рівні права, а відрізняється тим, що кожен учасник взаємодіє не з двома, а з трьома іншими учасниками.

Спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні засоби спілкування (коли використовується мова) і невербальні засоби спілкування, коли застосовуються немовні засоби спілкування.

Засоби спілкування:

Мовні (вербальні):

  •  усна мова
  •  письмова мова
  •  значення мови,
  •  властивості мови,
  •  функції мови,
  •  види мови.

Немовні (невербальні):

  •  візуальні,
  •  акустичні,
  •  тактильно-кінестезичні,
  •  ольфакторні.

Невербальні засоби спілкування потрібні для того, щоб: регулювати процес спілкування, створювати психологічний контакт між партнерами; збагачувати значення, передані словами, направляти тлумачення словесного тексту; виражати емоції і відбивати тлумачення ситуації. Вони поділяються на:

1. Візуальні засоби спілкування — це:

  •  рухи рук, ніг, голови, торса;
  •  напрямок погляду і візуальний контакт;
  •  вираз очей;
  •  вираз обличчя;
  •  поза (зокрема, локалізація у просторі, зміни поз щодо словесного контексту);
  •  шкірні реакції (почервоніння, поява поту, збліднення);
  •  дистанція (відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір);
  •  допоміжні засоби спілкування, у тому числі особливості статури (полові, вікові та ін.) і засоби їх перетворення (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуси, борода, сигарета і т.п.).

2.  Акустичні (звукові) засоби спілкування — це:

  •  паралінгвістичні (тобто  пов'язані з мовою): інтонація, гучність, тембр, тон, ритм, висота звуку, мовні паузи та їх локалізація в тексті;
  •  екстралінгвістичні (тобто не пов'язані з мовою): сміх, плач, кашель, зітхання, скрекіт зубів, шмигання носом і т.п..

3.   Тактильно-кінестезичні (пов'язані з дотиком) засоби спілкування — це:

  •  фізичний вплив (ведення сліпого за руку, контактний танець та ін.);
  •  дотик (потиск руки, поплескування по плечу, потирання долонь).

4.  Ольфакторні засоби спілкування — це:

  •  приємні та неприємні запахи навколишнього середовища;
  •  природні і штучні запахи людини та ін.

Невербальні засоби спілкування вивчають наступні науки:

1. Кінесика вивчає зовнішні прояви людських почуттів і емоцій:

міміка вивчає рух м'язів обличчя,

жестика досліджує жестові рухи окремих частин тіла,

пантоміміка вивчає моторику всього тіла: пози, поставу, наклони, ходу.

2. Такесика вивчає дотик у ситуації спілкування: рукостискання, поцілунки, пестощі, відштовхування та ін.

3. Проксеміка досліджує розташування людей у просторі при спілкуванні.

Виділяють наступні зони (дистанції) в людському контакті:

інтимна зона (15-45 см), у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди, для неї характерні довіра, негучний голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі (частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови та ін.). Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність;

особиста (персональна) зона (45—120 см) для повсякденної бесіди з друзями і колегами передбачає тільки візуально-зоровий контакт між партнерами, що підтримують розмову;

соціальна зона (120-400 см) зазвичай дотримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, викладацьких та інших службових приміщеннях, як правило, з тими особами, котрих не дуже добре знають;

публічна зона (понад 400 см) передбачає спілкування з великою групою людей — у лекційній аудиторії, на мітингу та ін.

Особлива роль у передачі інформації приділяється міміці. Дослідження показали, що при нерухомому або невидимому обличчі лектора губиться до 10-15% інформації. Міміка — це рух м'язів обличчя, що відображує внутрішній емоційний стан і здатний надати достовірну інформацію про те, що переживає людина. Мімічні вирази несуть більш ніж 70% інформації. Так, якщо що людина намагається приховати інформацію (бреше), - її очі зустрічаються з очима партнера менш ніж 1/3 часу розмови.

Головною характеристикою міміки є її цілісність і динамічність. Це означає, що в мімічному вираженні шести основних емоційних станів (гніву, радості, страху, страждання, подиву і відрази) усі рухи м'язів обличчя скоординовані. Причому при зовнішньому спостереженні легше розпізнаються позитивні емоції: радість, любов, подив. Важче сприймаються негативні емоції — сум, страх, відраза.

Основне інформативне навантаження несуть брови й область навколо рота (губи). Так, досліджуваним пред'являлися малюнки осіб, де варіювалися тільки положення брів і губ. Погодженість оцінок досліджуваних була дуже велика — упізнання емоцій було майже стовідсотковим.

Науково доведено, що ліва сторона обличчя набагато частіше видає емоції людини: це викликано тим, що права півкуля, що контролює емоційне життя людини, відповідає за ліву сторону обличчя. До того ж, позитивні емоції більш-менш рівномірно проявляються на обох половинах обличчя, а негативні яскравіше виражені на лівій.

Американськими психологами Р. Экслайном і Л. Винтерсом було показано, що погляд пов'язаний з процесом формування висловлювання і труднощами цього процесу. Коли людина тільки формує думку, вона найчастіше дивиться вбік («у простір»), коли думка цілком готова, — на співрозмовника. Якщо мова йде про складні речі, на співрозмовника дивляться менше, коли труднощі переборюється, — більше. Взагалі ж той, хто в даний момент говорить, менше дивиться на партнера — тільки щоб перевірити його реакцію і зацікавленість. Слухаючий же (реципієнт) більше дивиться вбік того, хто говорить і «посилає» йому сигнали зворотного зв'язку.

За допомогою очей передаються найбільш точні сигнали про стан людини, оскільки розширення і звуження зіниць не піддається свідомому контролю. При постійному освітленні зіниці можуть розширюватися або звужуватися в залежності від настрою. Якщо людина збуджена або зацікавлена чимось, або знаходиться в піднятому настрої, її зіниці розширюються в чотири рази більше проти нормального стану. Навпаки, сердитий, похмурий настрій змушує зіниці звужуватися.

За своєю специфікою погляд може бути:

■ діловий — коли він фіксується в районі чола співрозмовника, це передбачає створення серйозної атмосфери ділового партнерства;

■ світський — коли погляд опускається нижче рівня очей співрозмовника (до рівня губ), це сприяє створенню атмосфери світського невимушеного спілкування;

■ інтимний — коли погляд спрямований не в очі співрозмовника, а нижче обличчя — на інші частини тіла до рівня грудей. Фахівці стверджують, що такий погляд говорить про більшу зацікавленість один одним у спілкуванні;

■ погляд скоса говорить про критичне або підозріле відношення до співрозмовника.

Якщо відносини між людьми розвиваються в позитивному напрямку, то вони від 30 до 60% часу спілкування дивляться один на одного. При агресивних відносинах частота інтенсивності поглядів збільшується в момент говоріння, а в момент слухання — порушується.

Спостерігаючи за рухами зіниць співрозмовника, можна також судити про особливості обробки їм інформації: якщо зіниці зміщаються нагору, до верхніх вій, то співрозмовник згадує або формує зорові образи; якщо зіниці переміщуються в середній області — слухові спогади або фантазії; очі, опущені вниз (прямо або праворуч) свідчать, що співрозмовник звертається до свого чуттєвого досвіду, тілесних відчуттів; поворот очей вниз вліво свідчить про те, що співрозмовник щось проговорює про себе (за дослідженнями Д.Гріндлера, Р. Бендлера).

Поза — це положення людського тіла, типове для даної культури, елементарна одиниця просторової поведінки людини. Загальна кількість різних стійких положень, що здатне прийняти людське тіло, близько 1000. З них в силу культурної традиції кожного народу деякі пози забороняються, а інші — закріплюються. Поза наочно показує, як дана людина сприймає свій статус стосовно статусу інших присутніх осіб. Особи з більш високим статусом приймають більш невимушені пози, ніж їх підлеглі.

Показано, що «закриті» пози, коли людина якось намагається закрити передню частину тіла і зайняти якнайменше місця в просторі (наприклад, стоячи: руки, схрещені на груди, або сидячи: обидві руки упираються в підборіддя і т.п.) сприймаються як пози недовіри, незгоди, протидії, критики. «Відкриті» ж пози (стоячи: руки розкриті долонями нагору; сидячи: руки розкинуті, ноги витягнуті) сприймаються як пози довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту. Людина, що бажає заявити про себе, «поставити себе», буде стояти прямо, у напруженому стані, з розгорнутими плічми, іноді упершись руками в стегна; людина ж, якій не потрібно підкреслювати свій статус і положення, буде розслабленою, спокійною, знаходитися у вільній невимушеній позі.

Хода людини, тобто стиль пересування, за яким досить легко можна розпізнати її емоційний стан. Так, у дослідженнях психологів респонденти з великою точністю дізнавалися за ходою такі емоції, як гнів, страждання, гордість, щастя. Причому виявилося, що найважча хода — при гніві, найлегша — при радості, млява, пригнічена хода — при стражданнях, найбільша довжина кроку — при гордості.

Інтонації голосу, швидкість, гучність мови — важливі невербальні показники спілкування. Ентузіазм, радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом; гнів і страх — теж досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому зазвичай передають м'яким і приглушеним голосом зі зниженням інтонації до кінця фрази.

Швидкість мови також відбиває почуття: швидка мова — схвильованість або стурбованість; повільна мова свідчить про пригнічений стан, горе, зарозумілість або втому.

Жести — різноманітні рухи руками і головою, мало контролюються свідомістю людини. Частота і сила жестикуляції різні в різних культурах: за даними М.Аргайла, протягом однієї години фіни жестикулюють 1 раз, італійці — 80 разів, мексиканці — 180. Конкретний зміст окремих жестів також різний в різних культурах. Однак у всіх культурах є подібні жести, серед яких можна виділити:

■ комунікативні (жести вітання, прощання, привертання уваги, заборони, підтвердження або згоди, негативні, жести запитання і т.д.);

■ модальні, тобто ті, що виражають оцінку і відношення (жести схвалення, незадоволення, довіри і недовіри, розгубленості і т.п.);

■ описові жести, що мають сенс тільки в контексті мовного висловлювання.

Жести при спілкуванні несуть багато інформації, у мові жестів, як і в звичайній мові, є слова, речення. Найбагатший «алфавіт» жестів можна розбити на 6 груп:

1. Жести-ілюстратори — це жести повідомлення: покажчики; піктографи (тобто образні картини зображення і конфігурації («от такого розміру»); кінетографи (рухи тілом); жести-«битки» (жести-«відмахування»); ідеографи (своєрідні рухи руками, що з'єднують уявні предмети разом).

2. Жести-регулятори — це жести, що виражають відношення комунікатора до чого-небудь. До них відносять посмішку, кивок, напрямок погляду, цілеспрямовані рухи руками.

3.  Жести-емблеми — це своєрідні замінники слів або фраз у спілкуванні. Наприклад, стиснуті разом руки по манері рукостискання на рівні руки означають у багатьох випадках привітання, а підняті над головою — «до побачення».

4.  Жести-адаптори — це специфічні звички людини, пов'язані з рухами рук. Це можуть бути:

а)  почісування, посмикування окремих частин тіла;

б) торкання, пошльопування партнера;

в) поглажування, перебирання окремих предметів, що знаходяться під рукою (олівець, ґудзик і т.п.).

5.  Жести-афектори — жести, що виражають через рухи тіла і м'язів обличчя певні емоції.

Існують і мікрожести: рухи очей, почервоніння щік, збільшення кількості миготінь у хвилину, тремтіння чи покусування губ та ін.

Практика показує: коли люди хочуть показати свої почуття, вони звертаються до жестикуляції. От чому для проникливої людини важливо придбати вміння розуміти нещирі, награні жести. Особливість цих жестів полягає в наступному: вони перебільшують слабкі хвилювання (демонстрація посилення рухів руками і корпусу); придушують сильні хвилювання (завдяки обмеженню таких рухів); такі жести, як правило, починаються з кінцівок і закінчуються на обличчі.

Взагалі, при спілкуванні часто виникають наступні види жестів:

■ жести оцінки — почісування підборіддя; витягування вказівного пальця уздовж щоки; вставання, проходжування й ін. (людина оцінює інформацію);

■ жести впевненості — з'єднання пальців у купол піраміди; розгойдування на стільці;

■ жести нервозності і непевності — переплетені пальці рук; пощипування долоні; постукування по столу пальцями; торкання до спинки стільця перед тим, як на нього сісти, та ін.

■ жести самоконтролю — руки зведені за спину, одна при цьому стискає іншу; поза людини, що сидить на стільці і вчепилася руками в підлокітник і ін.;

■ жести очікування — потирання долонь; повільне витирання вологих долонь об тканину;

■ жести заперечення — складені руки на грудях; відхилений назад корпус; схрещені руки; торкання до кінчика носа та ін.;

■ жести доброзичливості — прикладання руки до грудей; переривчастий дотик до співрозмовника й ін.;

■ жести домінування — жести, пов'язані з виставлянням великих пальців напоказ, різкі змахи зверху вниз та ін.;

■ жести нещирості — жест «прикриття рукою рота», «дотик до носа» (як більш витончена форма прикриття рота), що говорить або про неправду, або про сумнів у чомусь; поворот корпусу вбік від співрозмовника, «бігаючий» погляд та ін.

В процесі спілкування не потрібно забувати про конгруентність, тобто відповідність жестів і мовних висловлювань. Мовні висловлювання і жести, що їх супроводжують, повинні збігатися. Протиріччя між жестами і змістом висловлювань є сигналом неправди.

Невербальна поведінка особистості поліфункціональна:

■ створює образ партнера по спілкуванню;

■ виражає взаємовідносини партнерів по спілкуванню, формує ці відносини;

■ є індикатором актуальних психічних станів особистості;

■ виступає в ролі уточнення, зміни розуміння вербального повідомлення, підсилює емоційну насиченість сказаного;

■ підтримує оптимальний рівень психологічної близькості між партнерами по спілкуванню;

■ виступає як показник статусно-рольових відносин.

Причиною труднощів у процесі спілкування можуть бути комунікативні бар'єри — психологічні перешкоди на шляху сприйняття адекватної інформації між партнерами по спілкуванню.

Такі бар'єри можуть виникати через відсутність розуміння між учасниками спілкування, підґрунтям чого можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні відмінності, які породжують різне світовідчуття, світорозуміння, світогляд взагалі. Бар'єри у спілкуванні можуть виникати через індивідуальні психологічні особливості тих, хто спілкується (недовіра, образа, підозра та ін.).

О.О. Бодальов виділяє бар'єри розуміння, соціально-культурних розбіжностей, бар'єри відношення (ставлення).

Виникнення бар'єра розуміння може бути викликане наступними причинами:

фонетичне нерозуміння через невиразну мову, розмову-скоромовку, нечітку дикцію, мову з великою кількістю слів-паразитів;

семантичне нерозуміння (партнер зрозумів не те, що йому сказали, або те, але з іншим смислом) через багатозначність використаних слів, використання жаргонних слів або професійно ускладнених термінів, через суттєві професійні, культурні, національні або релігійні розбіжності співрозмовників;

стилістичне нерозуміння виникає, коли інформація при безпосередньому вербальному спілкуванні подається книжковою, канцелярською мовою, з використанням довгих складних речень (фрази, що нараховують понад 30 слів, на слух практично не сприймаються, а найкраще запам'ятовуються усні фрази з 4-14 слів);

алогічне нерозуміння виникає, якщо логіка міркування відправника інформації занадто складна і не сприймається слухачем через розбіжності в стилі мислення, рівні розвитку логічного мислення.

Якщо в одного партнера переважає абстрактно-логічне мислення, а в іншого — наочно-образне або наочно-діюче мислення, то між ними може часто виникати логічне нерозуміння.

Бар'єри соціально-культурних розбіжностей виявляються, якщо:

1) соціально-культурні, релігійні, політичні і професійні розбіжності призводять до різної інтерпретації тих самих слів, понять, що використовуються в процесі комунікації;

2) сприйняття партнера як представника певної національності, статі, віку, професії може обумовлювати перекручування в розумінні його слів і вчинків.

Бар'єри відношення (ставлення): якщо один партнер неприязно або недовірливо відноситься до іншого партнера, - це негативне відношення переноситься і на зміст його слів, на передану ним інформацію.                                                                     

Комунікативна компетентність.

Комунікативна культура особистості – це система її якостей, що включає:

(1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення, в результаті чого спілкування з'являється як вид соціальної творчості);

(2) культуру мовної дії (грамотність побудови фраз, простота і ясність викладення думок, образна виразність і чітка аргументація, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, гарна дикція);

(3) культуру самонастроювання на спілкування і психоемоційної регуляції свого стану;

(4) культуру жестів і пластики рухів (саморегуляція психофізичної напруги і розслаблення, самоактивація і  т.д.);

(5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню;

(6) культуру емоцій (як вираження емоційно-оцінних суджень у спілкуванні) і ін.

Комунікативна культура особистості — це одна з характеристик її комунікативного потенціалу.

Комунікативний потенціал — це характеристика можливостей людини, що і визначають якість її спілкування. Це єдність трьох складових:

(1) комунікативні властивості особистості характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування;

(2)  комунікативні здібності  — це здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів по спілкуванню, сформувати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні;

(3)   комунікативна компетентність   — це знання норм і правил спілкування (наприклад ритуального), володіння його технологією і т.д., тобто відповідне прагматичне використання соціальних знань і навичок в процесі спілкуванні.

В психологічній літературі особливо підкреслюється роль комунікативної компетентності у ефективності спілкування.

Характеристиками комунікативної компетентності є:

1) відповідність поведінки контексту відношень.

2) для досягнення ефективних відносин необхідні знання правил спілкування і адаптаційні навички, гнучкість у втіленні цього знання.

3) комунікативна компетентність визначається тим, що вона пов'язана з відносинами, а не з індивідами.

Таким чином, комунікативна компетентність може бути визначеною в двох аспектах: як орієнтованість особистості в різних ситуаціях спілкування, що базується на знаннях і чуттєвому досвіді, і як здатність ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічних станів, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації (М.Обозов).

Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною характеристикою. Вона змінюється в залежності від засвоєння особистістю культури суспільства, а також від розвитку і зміни самого суспільства.

Основними джерелами придбання комунікативної компетенції є:

1)  соціонормативний (ритуальний) досвід народної культури;

2)  знання „мов” спілкування, що використовуються народною культурою;

3)  досвід міжособистісного спілкування в неформальній (не ритуальній) сфері;

4)  досвід сприйняття мистецтва.

Первинні параметри, за якими оцінюється комунікативна компетентність, пов'язані з соціально-психологічною толерантністю як особистою властивістю суб'єкта спілкування. В загальній психології толерантність визначається традиційно в психофізіологічному ракурсі як послаблення реагування на який-небудь несприятливий фактор в результаті зниження чуттєвості до його впливу. Соціально-психологічне розуміння толерантності передбачає терпимість до різних думок, неупередженість в оцінці людей і подій. Підвищення ефективності спілкування в результаті формування комунікативної компетентності тісно пов'язано з забезпеченням соціально-психологічної толерантності особистості.

В структурі феномену толерантності особистості можна виділити два компонента: сенсуальну толерантність особистості і диспозиційну толерантність особистості.

Сенсуальна толерантність пов'язана зі стійкістю особистості до впливів середовища, з послабленням реагування на якийсь несприятливий фактор (зокрема, вплив суб'єктів міжособистісної взаємодії) за рахунок зниження чуттєвості. Образно кажучи, сенсуальна толерантність - це соціальна черствість.

В основі диспозиційної толерантності лежить принципово інший механізм, який забезпечує терпимість особистості у взаємодії з середовищем. Мова йде про готовність особистості до певної (терпимої) реакції на середовище. Ця готовність виявляється на когнітивному, афективному і поведінковому рівнях. За диспозиційною толерантністю стоять певні установки особистості, сукупність її ставлень до реальності: до інших людей, до їх поведінки, до себе, до впливу інших людей на себе, до життя взагалі. Прикладами установок, які забезпечують диспозиційну толерантність особистості, є: „всі люди коли-небудь помиляються", „чим більше точок зору, тим краще", „агресія і роздратованість дуже часто провокуються ситуацією, а не є внутрішньою сутністю людини" і т.ін. Диспозиційна толерантність є соціальною позицією, установкою, світосприйняттям. Вона зовсім не пов'язана з психофізіологічною толерантністю.

Факторами, що зумовлюють феномен толерантності є: соціогенетичний, мікросередовищний (або психологічний) і біогенетичний.

Соціогенетичний фактор - це вплив суб'єктивно-об'єктивних умов на формування і виявлення толерантності у суспільстві, в різних групах (зокрема, професійних) і у конкретних особистостей. Мова йде про формування і виявлення толерантності під впливом пануючих в даний момент соціальних установок, еталонів, стереотипів, під впливом загальної спрямованості суспільства: гуманістичної, плюралістичної, або ж антиособистісної, авторитарної.

Психогенетичний (мікросередовищний) фактор - це вплив найближчого оточення індивіда (сім'ї, колектива, неформальної групи тощо) на формування і виявлення толерантності. За відсутністю блокуючого впливу соціогенетичних умов толерантність як риса особистості визначається саме мікросередовищним фактором.

Під біогенетичним фактором розуміється вплив психофізіологічних особливостей індивіда на виявлення толерантності в залежності від статевих, вікових і темпераментних особливостей.

Комунікативна компетентність входить до складу більш широкого явища - соціально-психологічної компетентності.

Соціально-психологічна компетентність особистості являє собою спеціальні знання про суспільство, про політику, економіку, культуру і т.д. Іншими словами, соціально-психологічна компетентність за своїм змістом нагадує те, що називається світоглядом. Вона дозволяє особистості орієнтуватися в будь-якій соціальній ситуації, приймати вірні рішення і досягати поставлених цілей.

Соціально-психологічна компетентністьце здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми в системі міжособистісних відносин. Вона формується в ході освоєння індивідом систем спілкування і включення в спільну діяльність.

До складу соціально-психологічної компетентності входять:

  •  вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях.
  •  вміння правильне визначати особистісні особливості й емоційні стани інших людей.
  •  вміння вибирати адекватні способи звертання з іншими людьми і реалізовувати них у процесі взаємодії.
  •  вміння поставити себе на місце іншого, емпатія і рефлексія.

Перцептивна сторона спілкування.

Соціальна перцепціяце процес сприйняття соціальних об'єктів (людей або соціальних груп).

Процес соціальної перцепції являє собою діяльність її суб'єкта (спостерігача) по оцінці зовнішнього вигляду, психологічних особливостей, дій і вчинків особи, що спостерігається, (об'єкта), в результаті чого у суб'єкта соціальної перцепції складається конкретне відношення до об'єкта і формуються певні уявлення про можливу поведінку конкретних людей і груп. В залежності від цих уявлень суб'єкт соціальної перцепції прогнозує і свої відносини, і поведінку в різних ситуаціях взаємодії і спілкування з іншими людьми.

Дослідженням феноменів та закономірностей, пов’язаних із соціальною перцепцією, займалися такі видатні вчені як Бодальов О.О., Табунська В.А., Бітянова М.Р., Росс Л., Стормс М. та інші.

Механізми соціальної перцепції:

  •  стереотипізація,
  •  ідентифікація,
  •  емпатія,
  •  атракція,
  •  рефлексія,
  •  каузальна атрибуція.

Стереотипізація – це формування та використання соціальних стереотипів. Під соціальним стереотипом розуміється стійкий образ чи уявлення про які-небудь явища або людей, характеристики, властиві представникам тієї або іншої соціальної групи.

Для людини, що засвоїла стереотипи своєї групи, вони виконують функцію спрощення і скорочення процесу сприйняття іншої людини. Стереотипи являють собою інструмент «грубої настройки», що дозволяє людині «заощаджувати» психологічні ресурси.

Ідентифікація це соціально-психологічний процес пізнання особистістю (або групою) інших людей (або груп) у ході безпосередніх або опосередкованих контактів з ними, при якому здійснюється порівняння (зіставлення) внутрішніх станів, особистісних властивостей, статусів партнерів, стереотипів поведінки зі своїми відповідними характеристиками. Це самоототожнення особистості з певним зразком (людиною, групою), що має велике значення для формування власної ідентичності, індивідуальності. Це фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й афективної та регуляторної сфер психіки й особистості в цілому.

Розглядаючи вплив ідентифікації на особливості міжособистісного відображення в онтогенезі, можна виділити імітацію як перший рівень, етап ідентифікації. Сутність імітації полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках стосунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною — це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні дії й просувається в пізнанні інших людей. Зміст наступного рівня ідентифікації полягає у з'ясуванні соціально прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня виступає перехід від імітації зовнішніх проявів поведінки дорослих до уявлення про їх внутрішні особливості, які пізнаються опосередковано. Домінуючою тут є функція оцінювання. Особливість оцінної функції полягає в тому, що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-змістового характеру. Роль прогностичної функції обмежена, а у спробах її реалізації в нестандартних ситуаціях адекватність незначна.

Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикаємося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однозначного тлумачення. Тому неусвідомлюваний нами в іншій діяльності механізм інтерпретації починає виступати як розумове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до розуміння, ефективність якого забезпечується сформованістю наступного рівня ідентифікації. Цей рівень характеризується висуванням на передній план прогностичної функції, орієнтація в соціальній ситуації здійснюється завдяки аналізу особистісних смислів у поведінці людини. Це зумовлює необхідність бачити в іншій людині не стільки об'єкт впливів, скільки суб'єкт, з яким здійснюється взаємодія.

Процес міжособистісного розуміння тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку — необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей феномен має у психології назву емпатія.

Емпатія — це емоційне співпереживання іншій людині. Через емоційний відгук люди пізнають внутрішній стан інших. Емпатія заснована на умінні правильно уявляти собі, що відбувається усередині іншої людини, що вона переживає, як оцінює навколишній світ. Це не тільки активне оцінювання суб'єктом переживань і почуттів іншої людини, але і, безумовно, позитивне відношення до партнера.

І.Юсупов зазначає, що емпатійні якості розвиваються тим інтенсивніше, чим багатшими й різноманітнішими є уявлення про інших людей. Розвиток емпатійних тенденцій також залежить від умов виховання та соціального оточення.

Дослідження засвідчують, що розвиток емпатії залежить і від суб'єктивної значущості для особистості тих людей, що входять в коло її спілкування, тобто розвиток емпатії зумовлений кількістю осіб, яких вона по-справжньому цінує. Обмеженість кола осіб, яким схильна співчувати людина, не тільки блокує емоційну чутливість, в окремих випадках вона може переходити в жорстокість.

Атракція являє собою форму пізнання іншої людини, засновану на формуванні стійкого позитивного почуття до неї. Розуміння партнера по взаємодії виникає завдяки появі прихильності, дружнього або більш глибокого інтимно-особистісного відношення до нього. Згідно результатів досліджень, люди легше приймають позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно позитивне відношення.

У розумінні іншої людини важливу роль відіграє і міра розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню, з'ясувати, як та чи інша людина буде нас розуміти. Вміння бачити ситуацію очима партнера має назву рефлексії — це механізм самопізнання в процесі взаємодії, в основі якого лежить здатність людини уявляти собі те, як вона сприймається партнером по спілкуванню.

Здатність до рефлексії формується у суб'єкта соціальної перцепції поступово і розвинена в різних людей неоднаково. Дія феномена рефлексії, як й ідентифікації, розгортається на кількох рівнях (О. Бодальов).

На першому рівні рефлексії уява має пасивний характер. У спілкуванні людина не бачить станів, намірів, думок іншої людини. Це може бути як наслідком гальмівних властивостей нервової системи, її слабкості, так і свідченням збідненого досвіду міжособистісного спілкування.

На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізодична діяльність уяви, її головна ознака — виникнення у процесі спілкування окремих уривчастих уявлень про внутрішній світ іншої людини. Умовами активізації уяви є сильно виражений у діяльності, поведінці іншої людини її стан або свідомий намір зрозуміти переживання іншої людини.

Третій рівень характеризується проявом здатності до відтворення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттєвими ознаками цього рівня є, по-перше, те, що спостереження за станом іншої людини здійснюється мимовільно й постійно; по-друге, для цього рівня характерні згортання процесу уяви й одночасне включення у стан іншої людини в кожному акті спілкування. О.О. Бодальов виявив, що навіть в осіб, які інтелектуально розвинені й легко вступають у контакт з іншими людьми, уява може «працювати» недостатньо контекстно, що призводить до неадекватного оцінювання внутрішніх станів тих, з ким вони взаємодіють.

Для формування третього рівня рефлексії велике значення має інтуїція — здатність бачення особливостей, що характеризують особистість іншої людини, через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначати стан іншої людини, інтерпретувати її як особистість. Ця здатність розвивається через накопичення досвіду спілкування з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійсності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприйняття, мислення, уява та почуття.

Каузальна атрибуція механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини, прагнення до з'ясування причин її поведінки.

Дослідження показують, що у кожної людини є свої «улюблені» схеми причинності, тобто звичні пояснення чужої поведінки:

1) люди з особистісною атрибуцією в будь-якій ситуації схильні знаходити винуватця того, що трапилось, приписувати причину конкретній людині;

2) у випадку схильності до обставинної атрибуції люди прагнуть насамперед звинувачувати обставини, не ускладнюючи собі задачу пошуками конкретного винуватця;

3)  при стимульній атрибуції людина бачить причину того, що відбулося в предметі, на який була спрямована дія (ваза упала тому, що погано стояла) або в самому потерпілому (сам винуватий, що потрапив під машину).

При вивченні процесу каузальної атрибуції дослідниками були виявлені різні закономірності. Наприклад, причину успіху люди найчастіше приписують собі, а невдачу — обставинам. Характер приписування залежить також і від міри участі людини в події, що відбулася. Оцінка буде різною у випадках, якщо він був учасником (співучасником) або спостерігачем. Загальна закономірність полягає в тому, що в міру росту значущості того, що відбулося досліджувані схильні переходити від обставинної, а потім стимульної атрибуції до особистісної (тобто шукати причину того, що відбулося в усвідомлених діях особистості).

Закономірності формування першого враження 

Основна задача сприйняття — формування першого враження про людину. На основі численних досліджень психологи прийшли до висновку, що перше враження формується під впливом трьох факторів:

  •  фактора переваги,
  •  фактора привабливості,
  •  фактора відношення до спостерігача.

Дія фактора переваги виявляється найчастіше в умовах нерівності партнерів у тій або іншій сфері — соціальній, інтелектуальній, груповій та ін. Суть його в тім, що партнери по спілкуванню схильні систематично переоцінювати різні якості тих людей, що перевершують їх за якимись істотними для них параметрами. Якщо ж вони мають справу з партнерами, яких вони, на їх думку, у чомусь перевершують, - відбувається недооцінка якостей об’єкта сприйняття. Тобто, відбувається або загальна недооцінка, або загальна переоцінка партнера.

Багато що залежить і від того, подобається нам зовні наш партнер по спілкуванню чи ні. Якщо людина нам подобається (зовні), то одночасно ми схильні вважати її більш доброю, розумною, цікавою і т.д., тобто переоцінювати її психологічні характеристики. Таким чином, фактор привабливості забезпечує реалізацію наступної схеми: чим більше зовні приваблива для нас людина, тим краща вона для нас у всіх аспектах. Якщо ж вона неприваблива, то й інші її якості недооцінюються.

Привабливість — поняття соціальне вже тому, що воно розрізнялося у різних народів і в різні часи. Звідси випливає, що знаки привабливості треба шукати не в розмірі очей або кольорі волосся, а в соціальному значенні тієї або іншої ознаки (є схвалювані або несхвалювані суспільством або конкретною соціальною групою типи зовнішності). Це багато в чому пояснює дію фактора привабливості: для нас привабливий той партнер по спілкуванню, що прагне наблизитися до типу зовнішності, максимально схвалюваному соціальною групою, до якої ми належимо. Але ще більш привабливі для нас помічені зусилля, витрачені співрозмовником на формування соціально схвалюваної зовнішності. Таким чином, знаками привабливості є зусилля людини виглядати соціально схвалюваним.

Фактор відношення до спостерігача регулює включення сприйняття за наступною схемою: позитивне відношення до нас викликає тенденцію до приписування партнеру позитивних властивостей і відкидання, ігнорування негативних якостей. І навпаки, явно недоброзичливе відношення викликає стійку тенденцію не помічати позитивного і акцентувати негативне.

Знаком відношення до нас є усе, що свідчить про згоду співрозмовника з нами. Дослідження показали, що чим ближче думка іншої людини до нашої власної, тим вище наша оцінка цієї людини, і навпаки: чим вище оцінюється хтось, тим більшої подібності його поглядів з нашими власними ми від нього очікуємо. Розбіжностей з позицією привабливої особи люди схильні не помічати.

Розрізняють прямі і непрямі ознаки згоди. До прямих ознак відносять думку співрозмовника: чим вона ближча до нашої, тим вище оцінка співрозмовника в наших очах. Непрямими ознаками служать підбадьорливі кивки головою, природна посмішка, схвальні вигуки типу «так», «звичайно», «безумовно» та ін.

У подальшому процесі сприйняття також можливі перекручування образа об’єкта, що обумовлені не тільки суб'єктивізмом інтерпретації, але також і деякими соціально-психологічними закономірностями – ефектами сприйняття. З цього погляду перекручування носять об'єктивний характер і вимагають певних зусиль особистості сприймаючого для їх подолання.

 «Ефект ореола» означає вплив загального враження про іншу людину на сприйняття й оцінку конкретних властивостей її особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні або стушовуються, або так чи інакше виправдуються. І навпаки: якщо загальне враження про людину негативне, то навіть благородні її вчинки не помічаються або інтерпретуються як своєкорисливі.

Інша типова помилка — «ефект послідовності» — полягає в тому, що в умовах когнітивного дисонансу (суперечливої інформації) на наше судження про людину впливає послідовність пред’явленої інформації:

1) якщо йдеться про незнайому людину – більший вплив мають ті дані, що пред'явлені в першу чергу - «ефект попередження».

2) якщо справа стосується знайомої людини – більше впиває остання інформація про неї - «ефект новизни».

Значний вплив на сприйняття іншої людини має також самооцінка суб’єкта сприйняття. Кожна людина співвідносить інформацію про іншу людину з власним уявленням про себе, причому неусвідомлено прагне зберегти сформовану про себе думку. Якщо ж є побоювання, що ця думка може похитнутися, то виникає тривожний стан і сприйняття змінюється так, щоб запобігти усвідомленню загрозливих сигналів. Ці неусвідомлювані процеси позначаються як «перцептуальний захист».

Ефект проекції - схильність приписувати негативні властивості свого характеру, а також мотиви своєї поведінки іншим. Так людина, що сама часто говорить неправду, найчастіше не довіряє й іншим; людина, що не виконала завдання, але відмовляється визнати власну нездатність, заявляє, що їй «не пояснили, що треба робити».

На противагу йому, «ефект поблажливості» — це щедра, зайва доброзичливість при сприйнятті та оцінюванні іншої людини — найчастіше спостерігається у тих людей, хто сам одержує щедру емоційну підтримку з боку інших людей і не схильний до тривожності.

Хало-эффект - грубе узагальнення, схематизація, оцінка в чорно-білих кольорах.

Ефект центральної тенденції - прагнення усереднити оцінки процесів та явищ, що спостерігаються.

Ефект контрасту - схильність підкреслювати ті риси інших людей, що протилежні своїм власним характеристикам;

Інтерактивна сторона спілкування.

Взаємодія — 1) це процес безпосереднього або опосередкованого впливу соціальних суб'єктів один на одного, що породжує їх взаємну обумовленість і зв'язок; 2) це безпосередня організація спільних дій соціальних суб'єктів, що дозволяє групі реалізувати загальну для її членів діяльність; 3) це систематичне, постійне здійснення дій, що мають на меті викликати відповідну реакцію з боку інших людей.

Взаємодія завжди присутня у вигляді двох компонентів: змісту (навколо чого або з приводу чого розгортається та або інша взаємодія) і стилю (як людина взаємодіє з навколишніми).

Можна говорити про продуктивний і непродуктивний стилі взаємодії. Продуктивний стиль являє собою плодотворний спосіб контакту партнерів, що сприяє встановленню і підтримуванню відносин взаємної довіри, розкриттю особистісних потенціалів і досягненню ефективних результатів у спільній діяльності. Непродуктивний стиль взаємодії — неплодотворний спосіб контакту партнерів, що блокує реалізацію особистісних потенціалів і досягнення оптимальних результатів спільної діяльності.

За спрямованістю виділяють кілька типів взаємодії. Найбільш розповсюдженим є дихотомічний розподіл: кооперація і конкуренція (згода і конфлікт, пристосування й опозиція).

Кооперація — це така взаємодія, при якій її суб'єкти досягають взаємної згоди стосовно цілей і прагнуть не порушувати її, поки збігаються їх інтереси.

Конкуренція — це взаємодія, що характеризується прагненням до індивідуальних або групових цілей та інтересів в умовах протиборства між людьми.

В основу розподілу на типи можуть бути покладені також наміри і дії людей, що відбивають розуміння ними ситуації спілкування. В цьому випадку виділяють три типи взаємодії: додаткову, перехресну і приховану.

Додатковою називається така взаємодія, при якій партнери адекватно сприймають позицію один одного.

Перехресна це така взаємодія, у процесі якої кожен з партнерів, з одного боку, демонструє неадекватність розуміння позиції та дій іншого учасника взаємодії, а з іншого боку - яскраво виявляє свої власні наміри і дії.

Прихована взаємодія містить у собі одночасно два рівні: явний, виражений словесно, і прихований, який мається на увазі. Вона передбачає або глибоке знання партнера, або значну чутливість до невербальних засобів спілкування — тону голосу, інтонації, міміки та жестів, оскільки саме вони передають прихований зміст.

Взаємодія має три рівні розвитку (що відповідають рівням розвитку групи, якщо йдеться про групову взаємодію) — нижчий, середній і вищий.

На своєму початковому (нижчому) рівні взаємодія являє собою найпростіші перші контакти людей, коли між ними має місце дуже спрощений взаємний або однобічний «фізичний» вплив один на одного з метою обміну інформацією і спілкування. Така взаємодія може і не досягти своєї мети, а тому не одержати всебічного розвитку.

Велику роль у взаємодії на цьому етапі відіграє ефект конгруенції (відповідності). Конгруенція — це підтвердження взаємних рольових очікувань, повне взаєморозуміння, єдиний резонансний ритм, співзвучність переживань учасників контакту. Вона передбачає мінімум неузгодженостей у ключових моментах ліній поведінки учасників контакту, наслідком чого є зняття напруги, виникнення довіри і симпатії на підсвідомому рівні.

На середньому рівні розвитку процес взаємодії людей одержав назву продуктивної спільної діяльності. Тут поступово розвивається активне співробітництво між ними, що знаходить вираження в ефективному вирішенні проблеми узгодження взаємних зусиль партнерів. На цьому етапі відбувається постійне узгодження думок, почуттів, відносин партнерів по спільній життєдіяльності, що виражається у різних формах впливу людей один на одного. Регуляторами взаємовпливів є механізми імітації, навіювання, конформності і переконання, коли під дією думок, відносин одного партнера змінюються думки, відносини іншого. Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій — відбувається процес уподібнення членів однієї групи.

Імітація — неспрямований вплив, що не ставить перед собою спеціальної цілі, але має кінцевий ефект і є найпростішою формою відображення людиною поведінки інших людей. На основі імітації пізніше формуються інші регулятори взаємовпливу — навіювання, конформність, переконання. Вони регулюють норми міжособистісного спілкування. Норми, у свою чергу, визначають характер міжособистісних стосунків. Наявність відпрацьованих норм демонструє однозначність у розумінні та оцінці подій.

Навіювання — найменш усвідомлюваний процес — ґрунтується на некритичному наслідуванні зразків поведінки іншої людини. Навіювання може бути пряме (коли один із партнерів по спілкуванню ставить перед собою таке завдання) і непряме, мимовільне.

Конформність, на відміну від навіювання, є процесом свідомої зміни оцінок, установок, поведінки під впливом групи. Це виражається у свідомій зміні ціннісних орієнтацій, прийнятті групових норм, очікувань та ролі, яку нав'язує група. Міра прийняття особистістю зовнішніх оцінок і норм поведінки свідчить про рівень її конформності. Прийняття норм може мати поверховий характер або ж глибинний, пов'язаний зі зміною диспозицій особистості. Соціальні ролі особистості показують, як глибоко вона сприймає груповий тиск, виявляючи певну конформність. Слід чітко розрізняти конформність як ситуативне явище та конформізм як рису характеру. Конформність виявляється в повсякденному житті, оскільки людині доводиться узгоджувати свою поведінку з іншими людьми, з певними соціальними нормами. Конформізм як особистісна риса — це готовність людини змінювати власну поведінку, роль, думки та переконання відповідно до нав'язаних їй норм, оцінок.

Переконання — процес свідомого прийняття оцінок, думок і стереотипів поведінки, що належать групі. У процесі переконання відбувається звертання в основному до раціональних сторін психіки, досвіду, знань, логічного мислення, хоча все це не виключає участі емоцій та почуттів.

Міжособистісні взаємовпливи можуть призводити і до характерологічних змін. У процесі спільного життя люди не тільки набувають спільних рис, що робить їх схожими один на одного, а й формують протилежні характерологічні властивості. Так, за даними досліджень, наявність у батька такої риси, як домінантність, спричинює формування в дитини зворотної риси — пасивності, але домінантність матері позитивно впливає на формування цієї риси в дитини. Закономірність міжособистісних стосунків, що демонструє зближення психологічних рис у людей, названо „законом міжособистісного уподібнення”, а частковий його прояв — ефект «поляризації» особистісних рис — формується у процесі тривалих стосунків.

Вищим рівнем взаємодії завжди виступає винятково ефективна спільна діяльність людей, що супроводжується взаєморозумінням. Взаєморозуміння людей — це такий рівень їх взаємодії, при якому вони усвідомлюють зміст і структуру актуальної та ймовірної наступної дії партнера, а також взаємно сприяють досягненню єдиної мети. Для взаєморозуміння недостатньо спільної діяльності, потрібно взаємосприяння. Воно виключає свій антипод — взаємопротидію, з появою якої виникають непорозуміння, а потім і нерозуміння людини людиною.

Дослідження взаємодії в концепції "символічного інтеракціонізму".

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології спеціального напрямку, який розглядає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу.

Інтеракціоністські теорії об'єднують низку теоретичних концепцій, для яких спільним є наголос на аналізі взаємодії людини зі своїм соціальним оточенням. На думку інтеракціоністів, людина осягає світ через символічні значення, які набуваються людиною в ході соціалізації в результаті участі в численних інтеракціях. Людина як носій і виконувач ролей навчається їх виконувати, включаючись з моменту народження в соціальну комунікативну мережу, в процесі взаємодії. Процес взаємодії між людьми має таку особливість як опосередкованість символами, їх інтерпретацію учасниками взаємодії. Цей напрямок, який отримав назву „символічний інтеракціонізм", пов'язаний з ім'ям Джона Герберта Міда (1863-1931).

З точки зору Міда, головним у людській дії є інтерпретація, створення значень, опосередкування безпосередніх впливів. Навіть жести партнерів по комунікації сприймаються не прямо, а як символи, продукти інтерпретації чуттєвого матеріалу. Для того, щоб зробити значущим кожен момент діяльності, людина наділена психологічним механізмом, який включає:

а) перероблені, нормативні для особистості уявлення про неї інших людей;

б) спонтанні відповіді на соціальні впливи інших;

в) "самість", що координує попередні інституції.

Цей механізм виникає з комунікації і заради комунікації. Партнери зі спілкування адаптуються один до одного, розшифровуючи взаємні наміри у жестах, позах, виразі обличчя і, перш за все, обмінюються словами.

Символічний код для інтерпретації себе й іншого може утворюватись у діалогічному спілкуванні, але людська комунікація настільки складна, що більшу частину значень людині приходиться брати в готовому, узагальненому вигляді із символічного тезауруса культури. Він складається з відкристалізованого досвіду минулих взаємодій і є розписаний у вигляді норм групової поведінки, яка тяжіє над спонтанними діями індивідів.

Центральним в теорії Д. Г. Міда є поняття міжіндивідуальної взаємодії, яка відіграє вирішальну роль у становленні людського „Я". В розробці своєї теорії Мід використав також теорію Ч. Кулі про так зване "дзеркальне "Я", в якій особистість розуміється як сума психічних реакцій людини на погляди оточуючих. Однак у Міда питання вирішується інакше. Становлення "Я" відбувається дійсно в ситуаціях взаємодії, але не тому, що люди - це прості реакції на погляди інших, а тому, що ці ситуації є разом з тим ситуаціями спільної діяльності. В них формується особистість, в них вона усвідомлює себе, не просто вдивляючись в інших, а взаємодіючи з ними. Отже, центральна ідея інтеракціоністської концепції полягає в тім, що особистість формується у взаємодії з іншими особистостями, і механізмом цього процесу є встановлення контролю за діями особистості згідно тим уявленням про неї, які складаються в оточуючих.

Розвиваючи і систематизуючи ідею дзеркального "Я", Д.Г. Мід поклав її в основу розуміння соціалізації особистості. Згідно з цією ідеєю, обов'язковою умовою соціалізації індивіда є спілкування з іншими людьми і засвоєння їх думок про себе. Інші люди - це ті дзеркала, в яких формується образ "Я" людини. Людина має стільки "соціальних Я", скільки існує осіб і груп, думку яких вона цінує.

У соціальному розвитку людина проходить дві фази: на першій з них (game) вона засвоює ролі значущих Інших, а на другій (play) - вчиться "володіти" ролями, підпорядковувати їх. Соціальний розвиток полягає у формуванні певного рольового репертуару, причому дитина здатна стати об'єктом у власних очах настільки, наскільки вона здатна грати роль Іншого. В результаті створюється образ "узагальненого Іншого", в якому втілюються соціальні норми. Самосвідомість особистості, її "Я", є похідною від спілкування. У індивіда формується уявлення про себе, про своє "Я" в результаті орієнтації на так званого "значущого Іншого" і на те, як вона сприймається цим "значущим Іншим". "Прийняття ролі Іншого" - головний механізм соціалізації. Спочатку дитина орієнтується на експектації "значущих Інших" (батька, матері), але в міру розширення контактів відбувається генералізація, і об'єктом орієнтації стає "генералізований Інший", що ототожнюється Дж. Мідом з узагальненою соціальною групою.

Розвиваючи ці погляди, Д.Г. Мід, як і Ч.Кулі, вважав ознакою істинно соціальної істоти здібність виділяти себе з групи і усвідомлювати своє "Я". Обов'язковою умовою цього є спілкування з іншими. Особистість являє собою сукупність психічних реакцій людини на думку про неї оточуючих, її власне "Я" - сприйняте дзеркальне відображення, сукупність вражень, які як їй здається, вона здійснює на оточуючих. "Я" включає: 1) уявлення про те, "яким я здаюся Іншій людині"; 2) уявлення про те, "як цей Інший оцінює мій образ"; 3) специфічне почуття "Я" (подібне гордості, самоповазі або приниженню), яке з цього випливає. Все це складається в "почуття особистої визначеності" людини - дзеркальне "Я". "Я" виступає синтезом соціального і індивідуального в людині, гарантом і одночасно результатом її інтеракцій з соціальним середовищем.

Існує багато різних версій інтеракціонізма. Проте все більше сучасних дослідників погоджуються, що інтеракціоністська модель особистості дає найліпшу систему для адекватного пояснення поведінки людини.

Транзактний аналіз Е. Берна.

Трансактний аналіз - це напрямок, в якому представлено дослідження взаємодії з точки зору регулювання дій учасників через їх позиції, а також врахування характера ситуацій і стилю взаємодії.

З точки зору Е. Берна, кожен з учасників взаємодії може займати одну з трьох позицій, які він означив як Родитель, Дорослий, Дитина. Позиція Дитини може бути визначеною як позиція "Хочу!", позиція Родителя - як "Потрібно", позиція Дорослого - як розумне поєднання "Хочу" і "Потрібно". Ці позиції не пов'язані обов'язково з відповідною соціальною роллю, а є психологічним визначенням певної стратегії у взаємодії.

В концепції Е.Берна одиниця спілкування називається трансакцією. Люди, які спілкуються, виявляють свою поінформованість відносно присутності один одного. Це називається трансактним стимулом. Відповідь людини на трансактний стимул (зворотній зв’язок) називається трансактною реакцією. Метою простого трансактного аналізу є вияснення того, яка саме позиція "Я" відповідальна за трансактний стимул і яка позиція людини здійснила транзактну реакцію.

Коли стимул викликає адекватну (очікувану, природну, відповідну стимулу) реакцію, така трансакція називається додатковою.

Е. Берн формулює наступні правила комунікації. Перше правило полягає в тім, що поки трансакції додаткові, процес комунікації буде протікати гладко, тобто може відбуватись невизначено довго. Це правило не залежить ні від природи транзакцій, ні від їх змісту (чи зайняті її учасники, наприклад, якоюсь розмовою (Родитель - Родитель), чи вирішують реальну проблему (Дорослий - Дорослий), чи просто граються разом (Дитина - Дитина або Родитель - Дитина)).

Зворотне правило полягає в тім, що процес комунікації перерветься, якщо виникне перехресна трансакція (наприклад, стимул розраховано на взаємовідносини „Дорослий – Дорослий”, а відповідь відповідає схемі "Дитина - Родитель" і тоді або співрозмовник повинен стати Родителем, доповнюючи несподівано виявлену в співрозмовникові Дитину, або потрібно активізувати у нього Дорослого). Перехресна трансакція найбільш перешкоджає спілкуванню, якої б сторони людських відносин вона не стосувалась: сімейного життя, дружби, любові або роботи.

Прості додаткові трансакції виникають у неглибоких виробничих або інших поверхових суспільних взаємовідносинах, ритуалах. Більш складними є приховані трансакції, які потребують одночасної участі більш як двох станів "Я". Саме ця категорія слугує основою теорії ігор.

Отже, існують різні види трансакцій. Е. Берн приділяє особливу увагу аналізу таких її видів, як ритуали, напівретуали (ті, що мають місце у розвагах), ігри (які він розуміє досить широко, включаючи інтимні, політичні ігри та ін.).

В соціальній психології існує багато класифікацій ситуацій взаємодіяльності. У вітчизняній соціальній психології А.А. Леонтьєвим запропонована класифікація, в якій виділяються соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистісно-орієнтовані ситуації. Англійський дослідник Аргайл називає офіційні соціальні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі і в побуті, асиметричні ситуації (в навчанні, керівництві та ін.). Кожна ситуація диктує свій стиль поведінки і дії: в кожному з них людина по-різному "подає" себе, а якщо ця самоподача не адекватна, то спілкування може перерватись. Якщо стиль сформовано на якійсь конкретній ситуації, а потім його механічно перенесено на іншу ситуацію, то, звичайно, успіх не може бути гарантовано.

Дослідження взаємодіяльності з точки зору її компонентів, зокрема таких, як позиції учасників, ситуація і стиль діяльності сприяють більш глибокому аналізу цієї сторони спілкування.

Конфлікт

Конфлікт - це відкрите протистояння між членами взаємодії, яке виникає внаслідок взаємовиключних інтересів і позицій. Проблема конфліктів розглядається не тільки в соціальній психології, а й у політології, соціології. В 60-х роках XX ст. на стику соціальної психології, соціології і психології особистості виникла спеціальна галузь знань -конфліктологія, яка орієнтується на соціальну практику, на здійснення допомоги людям у розв'язанні конфліктів, які у них виникають.

Соціально-психологічний конфлікт - це особливий вид міжособистісної взаємодії, в основі якої лежить об'єктивна суперечність цілей, інтересів і думок учасників. 

На психологічному рівні ця суперечність виявляється в сильних негативних переживаннях учасників щодо ситуації, опонентів і самих себе.

В цьому визначенні є три важливих моменти для розуміння суті соціально-психологічного конфлікту. По перше, конфлікт може розгортатись в різних системах соціальних відносин. По-друге, не все те, що масова свідомість іменує конфліктом (чвари, суперечки, нерозуміння, розходження і т. ін.) є соціально-психологічним конфліктом, бо останній побудовано саме на спільних, протилежно спрямованих тенденціях. По-третє, не кожна об'єктивна суперечність перетворюється в конфлікт. Вона повинна пройти деякий шлях від власне суперечки до конфлікту як психологічної реальності, важливою складовою якої є переживання учасників. За своїм знаком вони здебільше є негативними.

Суперечність, що лежить в основі соціально-психологічного конфлікту, породжує так звану „об'єктивну конфліктну ситуацію”, яка має свою структуру.

Два основних структурних компоненти - це сторони конфлікту і його об'єкт. Сторони конфлікту представлені конкретними людьми та їх цілями, які є близькими в рамках однієї сторони і знаходяться в суперечності з цілями опонентів - тих, хто складає іншу сторону. Учасників конфліктів може бути дуже багато, а сторін - не менше двох. Кожна сторона займає в конфлікті певну позицію. Позиція - це більш-менш точна і відповідна реальності відповідь учасників на питання щодо причин участі у конфлікті. У кожної зі сторін є, як правило, зовнішня і внутрішня позиції. Внутрішня позиція - це сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукають людину або групу приймати участь у конфлікті. Внутрішня позиція може не усвідомлюватись учасниками, частіше вони пред'являють собі і спостерігачам зовнішню позицію. Вона являє собою мотивацію, яка звучить соціально (виявляється зовні) і сприймається особистісно.

Об'єкт соціально-психологічного конфлікту - це реальний або ідеальний предмет, заволодіти яким прагнуть всі учасники даної взаємодії. Об'єкт має властивості, які перетворюють його в епіцентр розбіжностей. Він неподільний і, на думку опонентів, може належати тільки одній стороні весь, цілком. Він також має різну ступінь доступності для учасників. Кожен намагається засобами, що є у його розпорядженні, зробити об'єкт більш доступним до себе і менш доступним для іншого. Взаємодія, яка має у своїй основі таку структуру, має багато шансів перетворитись в психологічний конфлікт, якщо об'єктивна суперечність пройде стадії ідентифікації і формування суб'єктивного образу конфліктної ситуації.

В даному випадку під ідентифікацією розуміється знаходження осіб, що перешкоджають досягненню цілі. Людина, яка включена в конфлікт, може до якогось часу не усвідомлювати його. Однак в деякий момент її кроки у досягненні певної мети стають неможливими, в результаті чого виникає стан фрустрації. Причину цього явища людина може приписати чому завгодно: собі, обставинам, іншим людям. В тому випадку, якщо причину своїх невдач у досягненні потрібного об'єкту людина припише іншим людям, виникає ідентифікація, яка далі веде до конфлікту.

Ідентифікація може бути істинною і помилковою. В першому випадку людина справедливо приписала іншій особі причину фрустрації. Ця людина дійсно є її опонентом і претендує на той самий об'єкт. У випадку помилкової ідентифікації опонент вибирається неправильно. Якщо в цьому випадку опонент втягується в конфліктні відносини, то виникає так званий помилковий конфлікт, який розв'язувати дуже важко, бо він немає ніякої об'єктивної основи, крім емоційного неприйняття.

Наступний крок у перетворенні об'єктивної суперечливості в психологічний конфлікт - це формування в опонентів образу конфліктної ситуації. Суб'єктивний образ конфліктної ситуації включає уявлення про себе в конфлікті (цілі, цінності, можливості), про опонентів, про ситуацію, в рамках якої розгортається конфліктна взаємодія.

Оскільки в суб'єктивних образах конфлікту відбувається трансформація об'єктивної ситуації конфлікту, то можливі викривлення останньої. Дослідники виділяють декілька напрямків викривлення об'єктивної конфліктної ситуації в її суб'єктивному образі:

1) Схематизація, спрощення реального конфлікту. Так як конфліктні відношення надмірно експресивні, вимагають від людини багато психічних сил, і на аналіз багатоманітних аспектів взаємовідносин їх не вистачає, - виникає неусвідомлена тенденція до суб'єктивного звужування відносин. Людина виділяє і концентрується на одній із ліній відносин, тій, де їй простіше всього розгорнути конфлікт.

2) Викривлення і зменшення перспективи розвитку взаємодії. У свідомості учасників конфліктні відносини немов би втрачають своє майбутнє. Небезпека такого викривлення в тім, що опоненти, здійснюючи свої дії у відношенні один до одного, не прораховують, ігнорують їх наслідки, що призводить до ескалації проблеми.

3)  Поляризація оцінок і суджень. У відношенні до власної поведінки і намірів партнера починають діяти чорно-білі категоричні судження.

4) Комунікативні викривлення. В комунікації опонентів спрацьовують різноманітні бар'єри, які фільтрують інформацію, надають словам надуманого смислу.

5) Атрибутивні викривлення. Виявляються у приписуванні собі й іншому мотивів, особистісних властивостей, намірів, в спрощенні відносин. В процесі розвитку конфлікту часто   гіперболізуються недоліки і негативні риси особистості опонента, свій же образ наділяється позитивними рисами.

В теоретичній моделі, що розроблено у вітчизняній психології Л.А. Петровською, соціально-психологічний конфлікт проходить чотири стадії розвитку: виникнення об'єктивної конфліктної ситуації, інциденту, конфліктних дій, завершення.

На першій стадії конфлікт як психологічна реальність ще не представлений, однак вже існує його зародок. Люди, почавши діяти і усвідомивши неефективність дій, почнуть пояснювати для себе цю фрустраційну ситуацію. Інциденти і є формами фрустрацій. Це різні події, які демонструють учасникам взаємодії існування деякої проблеми. Суть проблеми може бути ще не виясненою, але виникає напруга, суперечки. Саме на цій стадії виникає істинна або помилкова ідентифікація і починає формуватись образ конфлікту.

Стадія конфліктних дій є центральною. На цій стадії відносини опонентів бурхливо розвиваються, що приводить до зміни практично всіх структурних компонентів конфліктної ситуації. Об'єкт конфлікту має тенденцію до розростання, в конфлікт втягується все більше учасників. Будучи драматичною і напруженою, третя стадія не може тягнутись дуже довго, і конфлікт переходить на стадію завершення.

Існують дві можливості розв'язання конфлікту: створення умов, які не допускають подальших інцидентів, і розв'язання самої об'єктивної суперечності.

Зняття інциденту - це спроба погасити конфлікт або через переведення його на стадію усвідомлення (без конфліктних дій), або на стадію неусвідомленої конфліктної ситуації. Тут можливі такі способи:

- Забезпечення виграшу одній стороні. Це можливо лише тоді, коли сторона, яка прагне, прийняла свою поразку. Проте, необхідно пам'ятати, що перемога однієї сторони - це завжди тимчасовий стан, який зберігається до найближчого серйозного інциденту.

-  Зняття конфлікту за допомогою брехні. Такий спосіб лише дає сторонам відстрочку у вирішенні своїх проблем.

- Зміна цільових установок хоча б одним з учасників. Це ситуація, коли одна зі сторін більше не бажає володіти об'єктом конфлікту.

-  Зникнення самого об'єкта конфлікту по волі учасників або поза їх бажанням.

Американський соціальний психолог М. Дейч, один з найбільш видатних теоретиків конфлікту, виділяє два основних типи конфліктів: деструктивний і конструктивний.

Деструктивний конфлікт - це такий конфлікт, який перешкоджає взаємодіяльності. Деструктивний конфлікт, як правило, переводить причини, що створили перешкоду у взаємодіяльності, на "особистості", чим і пояснюється специфіка його розвитку: розширення кількості його учасників, примноження негативних установок на адресу один одного, а також його екскалація (зростання напруги, упередженості проти партнера). Розв'язання такого конфлікту є дуже складним.

Конструктивний конфлікт виникає у випадку, коли зіткнення стосується не особистісної несумісності, а виявлення різних точок зору на якусь проблему і способи її вирішення. В цьому випадку конфлікт сприяє формуванню більш глибокого розуміння проблеми, а також мотивації партнерів. Факт права на існування точки зору опонента сприяє становленню кооперативної взаємодії в середині конфлікту. Тим самим з'являється можливість його розв'язання шляхом дискусії.

Аналізуючи конфлікти, Д. Майерс відмічає, що взаємовідносини в яких немає конфліктів, очевидно, приречені на згасання. Конфлікти породжують відповідальність, рішучість і небайдужість. Будучи зрозумілими і розв'язаними, вони можуть стимулювати оновлення і поліпшення відносин між людьми.

Соціальні дилеми.

В соціально-психологічних дослідженнях виявлено декілька причин конфліктів. Дослідники зазначають, що на всіх рівнях соціальних конфліктів (міжособистісні, міжгрупові, міжнародні) ці причини одні й ті ж самі. Однією з причин конфліктів є соціальні дилеми. Соціальні дилеми полягають в наступному. У разі, коли індивідуально вигідні стратегії поведінки ведуть до колективного програшу, то встає проблема: як узгодити благополуччя індивідів, включаючи і їх право мати свої особисті інтереси, і благополуччя всього суспільства в цілому. Багато проблем виникає тому, що різні групи прагнуть реалізувати свої вузькоегоїстичні інтереси, але при цьому шкодять загальнолюдським інтересам. Наприклад, з точки зору егоїстичного інтересу очисні прилади не вигідні. Кожен може думати, що від викидів шкідливих речовин тільки одного підприємства багато шкоди не буде. Але ж і всі інші можуть розмірковувати подібним чином, і в результаті повітря і вода стають отруєними.

Щоб ізолювати і вивчити цю дилему, соціальні психологи використовують лабораторні ігри, які відображають сутність багатьох реальних конфліктів в соціумі. Показуючи, яким чином позитивно мислячі люди попадаються в пастку взаємно деструктивних стратегій поведінки, вони одночасно демонструють парадокси людського життя, які підпадають під розряд "соціальних дилем". Найбільш відомими є лабораторні ігри, що отримали назву "дилема в'язня" і "трагедія громадських вигонів".

"Дилема в'язня". Ця дилема ілюструється історією двох підозрюваних, яких поодинці допитує окружний прокурор. Обидва вони винні, однак у прокурора є тільки докази їх провини у скоєні менших злочинів. Тому він пропонує окремо кожному зі злочинців зізнатися: якщо зізнається один, а другий ні, то прокурор гарантує імунітет тому, хто зізна