47856

ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Підприємства мають такі ознаки: виробничотехнічна єдність спільність продукції що виготовляється процесів її виробництва певний склад виробничих фондів єдина технічна політика спільність допоміжного і обслуговуючого господарств; організаційносоціальна єдність наявність єдиного трудового колективу керівника та адміністрації підприємства наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи; фінансовоекономічна самостійність можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку склад обсяги продукції що...

Украинкский

2013-12-03

4.18 MB

32 чел.

ТЕМА 1 ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Підприємство - це організаційно відокремлена й економічно самостійна ланка виробничої сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб ринку в його продукції або послугах з метою одержання прибутку.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є Закони України: «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

Зокрема, Закон України «Про підприємства в Україні» визначає види та організаційні форми підприємства, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, механізм здійснення підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки. Цим Законом визначені рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від організаційної форми та форми власності на майно; він спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність за результати своєї господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими суб'єктами господарювання, органами державного управління.

Діяльність підприємства також регулюється його статутом та колективним договором.

Статут підприємства - це зібрання обов'язкових правил, що регулюють його взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, а також індивідуальну діяльність.

У ньому зазначається точна назва підприємства, його місцезнаходження, форма власності, вид діяльності, місія функціонування та основні цілі, органи управління, порядок реорганізації і ліквідації та ін.

Зміст статуту не повинен суперечити положенням законодавчих актів, що регулюють діяльність підприємства.

Колективний договір - це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини.

У колективний договір включаються зобов'язання щодо поліпшення умов праці та відпочинку працівників, їх соціального захисту, заходи для забезпечення зростання продуктивності праці, величини матеріального стимулювання, вирішення житлових проблем тощо.


Підприємства мають такі ознаки:

- виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

- організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

- фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Виробнича структура підприємства - це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку. Виробнича структура характеризує частку окремих підрозділів у загальній чисельності працівників підприємства, у сукупному випуску продукції, вартості основних фондів і т. д. Для підприємств є важливим встановлення оптимальної виробничої структури.

На виробничу структуру підприємства впливають такі фактори:

- масштаб виробництва;

- складність конструкції виробу;

- характер технологічного процесу.

Якщо головним виробничим підрозділом підприємства є цех (адміністративно відокремлена частина підприємства, в якій виконується комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації), то така виробнича структура називається цеховою.

Цехи поділяються на:

- основні (заготівельні, обробні, складальні);

- допоміжні (інструментальні, ремонтні, енергетичні);

- побічні (утилізації, відновлення деяких сировинно-матеріальних ресурсів);

- обслуговуючі (складське і транспортне господарства);

- підсобні (виробництво тари, відгодівельне і тепличне господарства тощо).

При безцеховій виробничій структурі основою її побудови є виробнича дільниця (сукупність робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція).

Корпус - як об'єднання однотипних цехів - є основним структурним підрозділом корпусної виробничої структури.

При комбінатській виробничій структурі підприємства поєднуються стадії послідовно процесу переробки сировини і підрозділи виготовляють завершену частку готового виробу.

Загальна структура підприємства включає, крім виробничих підрозділів, заклади соціально-культурного призначення та підрозділи апарату управління.


Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме:

І Мета і характер діяльності:

- комерційні, метою яких є одержання прибутку;

- некомерційні, які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організаціі).

ІІ Форма власності:

- приватні (індивідуальні, засновані на власності однієї особи без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на власності однієї особи з правом найму робочої сили);

- колективні (засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації);

- державні (засновані на власності держави, в тому числі казенні);

- муніципальні (державні комунальні підприємства, засновані на власності громади адміністративно-територіальних одиниць);

- спільні підприємства (засновані на власності фізичних або юридичних осіб різних держав);

- іноземних громадян або організацій (засновані виключно на власності фізичних або юридичних осіб іноземних держав).

ІІІ Правовий статус і форма господарювання:

- Одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

Перевагами такої форми підприємства є простота заснування, незначні витрати на засновницько-реєстраційні операції, повна самостійність, оперативність і свобода підприємницьких дій, відносно низькі витрати на організацію виробництва, власникові повністю належить прибуток підприємства.

Недоліки: обмежені можливості для розширення капіталу, повна відповідальність за борги, відсутність спеціалізованого менеджменту, невизначеність термінів функціонування, оскільки підприємство юридично припиняє свою діяльність у разі смерті, позбавлення волі або психічного захворювання одноосібного власника.

- Кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

Перевагами є збільшення економічних можливостей підприємства щодо розширення бізнесу, диференціація виконуваних функцій окремими працівниками (виробничих, збутових, адміністративних), а недоліком - протиріччя економічних та інших інтересів окремих членів кооперативу.

- Орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном.

Переваги: не вимагає значних коштів для придбання майна, немає ризику за техніко-економічне старіння основних фондів, його несе орендодавець. Недоліки: обмежується підприємницька свобода орендаря, який не є власником майна.

- Господарські товариства - передбачають об'єднання капіталів двох або більше юридичних або фізичних осіб за умов спільного розподілу прибутку, контролю результатів бізнесу, активної участі у здійсненні бізнесової діяльності.

Основою взаємовідносин між партнерами є договір.

За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізняють:

- товариство з повною відповідальністю (всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за її результати не лише своїми частками у статутному фонді, а й власним майном);


-
товариство з обмеженою відповідальністю (учасники несуть відповідальність за господарську діяльність у межах своїх внесків у вигляді майна, грошових коштів, продуктів інтелектуальної власності тощо);

- командитне товариство (поряд з учасниками, які несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність якого обмежується внеском у майно підприємства, але не особистим майном; такий учасник називається командитом);

- акціонерні товариства (відкритого і закритого типу) (власність підприємства розподілена на частини і власниками вважаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал; весь прибуток належить акціонерам і поділяється на дві частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування; функції власності і контролю поділені між власниками (акціонерами) і менеджерами.

Перевагами господарських товариств є:

Більш широкі можливості для розширення виробництва, збільшення фінансової незалежності та дієздатності шляхом злиття капіталів партнерів, можливість залучення до управління професійних менеджерів; для акціонерних товариств - реальна можливість залучення необхідних інвестицій через ринок цінних паперів, акціонери не можуть зазнати більших втрат, ніж ними було вкладено в акції, простіше збільшувати обсяги виробництва і суми прибутку.

Недоліки: виникнення протиріч між інтересами партнерів спричиняє малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління виробництвом; для акціонерних товариств - притаманні розбіжності між функціями власності та контрою, інколи виникають суперечності між акціонерами і менеджерами, наявність подвійного оподаткування (спочатку прибутку акціонерного товариства, а потім дивідендів акціонерів).

IV. Національна належність капіталу підприємств:

- національні (капітал підприємств належить підприємцям своєї країни);

- іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних громадян);

- змішані (капітал підприємств належить громадянам різних країн).

V. Галузево-функціональні види діяльності:

- промислові;

- сільськогосподарські;

- будівельні;

- транспортні;

- торговельні;

- лізингові;

- банківські.

VI. Розміри підприємств за чисельністю працівників:

- малі, до яких належать (за чисельністю працюючих):

  1.   у промисловості та будівництві - до 200 чол.;

 у інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.;

у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.;

4) у галузях невиробничої сфери - до 25 чол.;

5) у роздрібній торгівлі - до 15 чол.;

- середні;

- великі.

Розміри середніх і великих підприємств за чисельністю працюючих законодавчо не регулюються.


Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, наприклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації, але перелічені є найважливішими.

Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціації, корпорації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи.

В Україні найбільш поширеними формами об'єднання підприємств є:

- асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову діяльність своїх членів;

- корпорація - договірне об'єднання господарських суб'єктів на засадах інтеграції та виробничих інтересів з делегуванням їй окремих повноважень;

- консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту;

- концерн - об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю, найчастіше з використанням принципу диверсифікації виробництва;

- холдинг - організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів; утворення, яке безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств.

Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки і може використовуватись залежно від умов внутрiшнього і·зовнішнього середовища підприємства (ринку). Ринок, як сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин між виробниками і споживачами складається з певних елементів.

Основними видами ринків за суб'єктним складом є:

- ринок виробників;

- ринок споживачів;

- ринок посередників;

- ринок державних установ;

- ринок міжнародних установ, покупців і споживачів.

За елементно-технологічним складом ринки поділяються на:

- ринок засобів виробництва;

- ринок предметів споживання;

- ринок інвестицій;

- ринок фінансово-кредитних ресурсів;

- ринок інновацій та інформації;

- валютний ринок.

За територіальною ознакою ринки класифікуються на:

- місцевий;

- регіональний;

- національний;

- транснаціональний;

- світовий.

Функції ринкової інфраструктури виконують товарні і фондові біржі, страхові компанії, венчурні фірми, інформаційні центри, транспортні мережі, банки.


ТЕМА 2 ТРУДОВІ РЕСУРСИ

Персонал підприємства, його склад і структура

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, у роботі підприємства можуть брати участь на основі контракту інші працездатні особи.

Всі кадри підприємства поділяються на промислово-виробничий персонал (ПВП) і непромисловий персоналПП). До ПВП належать зайняті в основних і допоміжних підрозділах підприємства; в заводських лабораторіях, дослідних установах - апарат заводоуправління, працівники охорони. До НПП належать зайняті у невиробничій сфері підприємства. Такий поділ персоналу на дві групи необхідний для узгодження трудових показників з показниками результатів трудової діяльності (при визначенні продуктивності праці враховується чисельність ПВП), для розрахунків заробітної плати і формування фонду оплати праці.

Залежно від виконуваних функцій весь персонал підприємства поділяється на чотири категорії: робітники; службовці; спеціалісти; керівники.

Робітники в залежності від відношення до процесу створення продукції поділяються на основні (які безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції) і допоміжні (які виконують функції обслуговування основного виробництва).

В умовах розвитку продуктивних сил, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу у виробництво поділ робітників на основні і допоміжні стає все більш умовним. Крім того, відненсення робітників до будь-якої із цих двох груп обумовлюється галузевою приналежністю підприємства.

До категорії «робітники» також належать листоноші, телефоністи, оператори зв'язку, прибиральники, кур'єри, чергові, сторожі, гардеробники та ін.

До службовців віднесені працівники, які здійснюють підготовку і оформлення документації, господарське обслуговування, облік і контроль (діловоди, архіваріуси, касири, коректори технічної документації, стенографісти, табельники, обліковці та ін.).

Спеціалістами вважаються працівники, які займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами (інженери, бухгалтери, механіки, економісти, редактори, ревізори, психологи, товарознавці, соціологи, енергетики, юрисконсульти та ін.).

Керівники - це працівники, які займають посади керівників підприємства та його структурних підрозділів. Це директори (генеральні директори), начальники, управляючі, завідуючі, головні спеціалісти, майстри, голови, а також заступники керівників, що займають перелічені посади.

Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Професія характеризує вид трудової діяльності, яка потребує спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно вузький різновид трудової діяльності. Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навиків, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані; кваліфіковані; малокваліфіковані; некваліфіковані.


Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів, службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи.

Спеціалістів розрізняють:

• найвищої кваліфікації (що мають наукові ступені та звання);

• вищої кваліфікації (зі значним досвідом практичної роботи та вищою спеціальною освітою);

• середньої кваліфікації (з певним практичним досвідом та середньою спеціальною освітою);

• спеціалісти-практикu (не мають спеціальної освіти, але мають практичний досвід і займають відповідні посади).

На зміну професійно-кваліфікаційного складу та структури персоналу підприємств впливають такі чинники:

1) зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що пов'язано із швидкими темпами оновлення продукції, ускладненням технологічних процесів тощо;

2) перерозподіл працівників із сфери промислового та сільськогосподарського виробництва у сферу побутового обслуговування населення, торгівлі, інформаційну сферу;

3) досить висока питома вага зайнятих ручною та некваліфікованою працею, що пов'язано із сповільненням темпів технічного переоснащення підприємств;

4) включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж ті, які вибувають за межі працездатного віку;

5) неврахування системою освіти сучасних вимог і потреб у кваліфікованій робочій силі, що породжує невідповідність між реальним попитом підприємств у кадрах та їх пропозицією на ринку праці.

Врахування цих чинників є обов'язковим при формуванні кадрової політики підприємств, основна мета якої полягає в забезпеченні кожного робочого місця і посади персоналом відповідної професії, спеціальності і, головне, - кваліфікації.

Кадрова політика, як правило, здійснюється після структурного аналізу професійно-кваліфікаційного складу персоналу. Структурний аналіз персоналу базується на врахуванні рівня кваліфікації, вікового складу, тривалості трудового стажу працівників, співвідношення працівників за cтaттю.

Також при розробці кадрової політики оцінюється ефективність використання робочого часу на підприємстві, коефіцієнти плинності кадрів, прогнози зайнятості в регіоні та ін.

Управління персоналом - це частина кадрової політики, основними функціями якого є:

- планування потреби в певних категоріях персоналу;

- набір та відбір персоналу;

- визначення заробітної плати і пільг;

- професійна орієнтація і адаптація працівників до конкретних умов роботи;

- забезпечення процесу навчання персоналу;

- оцінка результатів трудової діяльності;

- підвищення або пониження в посаді, переміщення або звільнення.


Особлива роль у системі управління персоналом належить
набору, підготовці і перепідготовці кадрів.

Здійснюючи набір необхідних підприємству категорій працівників, використовують зовнішні та внутрішні джерела.

До зовнішніх належать ті, які забезпечують поповнення персоналу через:

- регіональні біржі праці та державні бюро з працевлаштування;

- комерційні агентства з працевлаштування;

- систему контрактів з навчальними закладами різних рівнів;

- оголошення на телебаченні, радіо, в пресі тощо.

Відбір кадрів складається з певних етапів:

1. Попередній відбір

2. Анкетування

3. Співбесіда

4. Тестування

5 Перевірка інформації про кваліфікацію

6. Рішення про прийняпя на роботу

7. Рішення про розмір оплати праці

Система набору з використанням зовнішніх джерел інколи малоефективна, оскільки на підприємство приходять люди, які не знайомі із специфікою виробництва і тому слід затратити достатньо часу, коштів і зусиль, щоб працівник досягнув необхідного рівня кваліфікації.

Тому підприємства частіше використовують внутрішні джерела набору:

- підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

- просування по службі своїх працівників;

- перепідготовку своїх працівників;

- інформування колективу працівників про наявні вакансії тощо.

Формами підготовки і перепідготовки робітників є:

1) навчальні заклади з підготовки молодших спеціалістів;

2) індивідуальне і бригадне навчання робітників безпосередньо на виробництві;

3) курси з оволодіння другою і суміжними спеціальностями;

4) перепідготовка кадрів за допомогою бірж праці.

Підготовку і підвищення кваліфікації службовців, спеціалістів та керівників здійснюють вищі навчальні заклади різних рівнів (коледжі, інститути, університети, академії), інститути післядипломної освіти, курси підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та ін.

Підготовка кадрів для підприємств недержавних форм господарювання здійснюється державними і недержавними навчальними закладами на основі укладених договорів між підприємствами і навчальними закладами. Підприємства відшкодовують витрати на ці цілі за рахунок власних коштів.

Слід розрізняти спискову, середньоспискову і явочну чисельність працівників.

До спискової чисельності включаються всі постійні, тимчасові і сезонні працівники, які прийняті на роботу на один і більше днів, незалежно від того, чи перебувають вони на роботі, у відпустці, відрядженні, звільнені з роботи у зв'язку з непрацездатністю та ін.

Середньоспискову чисельність працівників за місяць визначають, розраховують сумуванням спискової чисельності за всі дні місяця і діленням на число календарних днів у місяці.

Середньоспискову чисельність працівників за квартал (рік) визначають як середньоарифметичну величину середньоспискової чисельності за відповідні місяці.

Явочна чисельність включає всіх працівників, які з'явилися на роботу.


Обчислення планової потреби у працівниках підприємства розпочинається із визначення
їх загальної чисельності.

Вона складається із чисельності промислово-виробничого і непромислового персоналу.

Розрахунок планової чисельності промислово-виробничого персоналупвп.пл) здійснюється за формулою:

де,Чпвп.б - базова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;

Іq - індекс росту обсягу виробництва в плановому році;

Іпп - запланований індекс росту продуктивності праці.

Планова чисельність основних робітників (Чор) визначається трьома методами:

1. За трудомісткістю виробничої програми:

де Тсум - сумарна трудомісткість виробничої програми, н-год.;

Фд - дійсний фонд часу роботи одного середньоспискового робітника, год. (визначається за балансом робочого часу середньоспискового робітника);

Квн - середній коефіцієнт виконання норм по підприємству.

2. За нормами обслуговування:

де п - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, одиниць;

Зм - кількість змін роботи устаткування;

Ксс - коефіцієнт спискового складу, який обчислюється як відношення явочної чисельності робітників до спискової їх чисельності;

Но - норма обслуговування на одного робітника, одиниць.

За нормами обслуговування чисельність основних робітників можна обчислити ще так:

де На - кількість основних робітників, які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

3. За нормами виробітку:

де N - планова кількість виробів, натур. один.;

Нвир - годинна норма виробітку одного робітника, натур. один.

Планова чисельність допоміжних робітників (Чдр) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, чисельність допоміжних робітників обчислюється:

де пД - кількість робочих місць допоміжних робітників.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, в якому встановлюється кількість працівників у кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності.


Важливим моментом в обчисленні чисельності робітників підприємства є правильне встановлення
дійсного (корисного) фонду часу роботи одного середньоспискового працівника.

Цей фонд визначається шляхом складання балансу робочого часу середньоспискового працівника.

Рух кадрів на підприємстві характеризується за допомогою коефіцієнтів:

а) обороту робочої сили по прийомуоп):

де Чп - чисельність прийнятих на роботу за відповідний період, чол.;

Чсс - середньоспискова чисельність працівників у цьому ж періоді, чол.;

б) обороту робочої сили по звільненнюоз):

де Чзв.заг - загальна чисельність звільнених за відповідний період з будь-яких причин, чол.;

в) коефіцієнту плинностіпл):

де Чзв - чисельність звільнених за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або з інших причин, не пов'язаних з виробництвом, чол.

Економічний ефект від зниження плинності визначається через економію робочого часу та додатковий випуск продукції. 

Економія робочого часу (Ечасу) визначається:

де t - втрати часу у зв’язку із плинністю, тобто час на заміщення необхідною робочою силою одного звільненого, днів.

Додатковий випуск продукції (Вдод) обчислюється:

де Вплан - плановий виробіток на одного працюючого за один людино-день, грн.


Продуктивність праці, показники та методи її вимірювання

Продуктивність праці - це показник, що характеризує її ефективність і показує здатність працівників випускати певну кількість продукції за одиницю часу.

Розрізняють продуктивність індивідуальної праці, яка відображає затрати лише живої праці працівників, і продуктивність суспільної праці, що відображає затрати праці живої та уречевленої.

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Пп.пл) шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях (Qпл або Nпл) на планову чисельність промислово-виробничого персоналупл):

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.

Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

І. Обчислення економії робочої сили під впливом техніко-економічних факторів. Ці фактори згруповані так: 

1. Підвищення технічного рівня виробництва (механізація і автоматизація виробництва, застосування прогресивних технологій, модернізація обладнання, використання економічних видів сировини і матеріалів).

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Етехн.р) обчислюється:

де t1, t2 - трудомісткість виготовлення одиниці продукції відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Nпл - плановий обсяг випуску продукції, натур. один.;

Фд - дійсний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн - коефіцієнт виконання норм;

Кч - коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.


2.
Структурні зрушення у виробництві (зміна питомої ваги окремих видів продукції у виробничій програмі, зміна питомої ваги кооперованих поставок).

Зміна чисельності робітників у зв'язку із структурними зрушеннями у виробничій програмі (Естр.зр.) визначається за формулою:

де Тб, Тпл - відповідно трудомісткість 1 млн грн. продукції в базовому і плановому періодах, н-год.;

Qпл - обсяг випуску продукції за планом, млн грн.

Зменшення чисельності робітників за рахунок збільшення питомої ваги кооперованих поставок (Екооп.п) розраховується за формулою:

де Пб, Ппл - питома вага кооперованих поставок відповідно в базовому і плановому періодах, %;

Чб - базова чисельність робітників, чол.

3. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці (вдосконалення організаційної структури управління підприємством, впровадження нових методів організації праці, підвищення трудової дисципліни, зміна режиму роботи підприємства та ін.).

Економія чисельності працюючих завдяки вдосконаленню управління виробництвом (Евдоскон-упр) визначається:

де ∑ЧСд - сумарна чисельність керівників, спеціалістів службовців у базовому періоді, чол.;

∑ЧСнорм - те ж саме по прогресивних нормах, прийнятих у плановому періоді, чол.

Економію чисельності робітників у результаті поліпшення використання робочого часу (Ероб.ч) можна обчислити:

де Дб, Дпл - число робочих днів, відпрацьованих у середньому одним робітником, відповідно, в базовому і плановому періодах:

Ч’пвп - вихідна чисельність ПВП, скоректована з врахуванням впливу структурних зрушень у виробництві, чол.;

Проб. - питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

4. Зміна обсягу виробництва.

Відносне зменшення чисельності працівників при збільшенні обсягу виробництва (Еобсяг.вир) визначається за формулою:

де Чб.ум-пост - базова чисельність умовно-постійного персоналу (ПВП мінус основні робітники), чол.;

ΔQ - приріст обсягу виробництва, %;

ΔЧум-пост - приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %.

5. Галузеві фактори (збільшення робочого періоду в сезонних виробництвах, зміна геологічних умов видобутку корисних копалин у добувних галузях, зміна процентів вмісту корисних компонентів у рудах).


Відносна економія робочої сили з даної групи факторів (
Егал.в) може визначатись за формулою:

де tб, tпл - трудомісткість видобутку або виробництва одиниці продукції в базових і планових умовах виробництва, н-год.;

Nпл - плановий обсяг виробництва, натур. один.;

Фпл - плановий фонд робочого часу одного робітника, год.

6. Введення в дію й освоєння нових об’єктів (цехів).

Зміна чисельності робітників визначається як різниця між чисельністю, що планується для нових об'єктів (вона встановлюється на основі технічних проектів), і тією чисельністю, яка була б необхідна для випуску продукції на них при базовій продуктивності праці по підприємству в цілому.

Загальна економія чисельності працівників (Езаг) визначається як сума економії чисельності з кожного з перелічених факторів.

ІІ. Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді вих):

де К0 - темпи росту обсягу виробництва в плановому періоді, %.

ІІІ. Визначення планової чисельності працюючих шляхом віднімання від вихідної їх чисельності в плановому періоді вих) загальної величини їх зменшення (Езаг).

ІV. Розрахунок приросту продуктивності праці (ΔПп.пл) в плановому періоді:

Якщо по підприємству є відомою зміна трудомісткості виробничої програми в цілому, то можливу зміну продуктивності праці по підприємству в плановому році можна обчислити за формулою:

де ΔПп - можливий приріст або зниження продуктивності праці в плановому році, %;

ΔТпрогр - процент зменшення або збільшення трудомісткості виробничої програми в плановому році.

де Ероб.часу - економія (зростання) затрат робочого часу на виконання виробничої програми в плановому році, н-год.;

Тпрогр.б - трудомісткість виробничої програми в базовому році, н-год. 

Важливим елементом аналізу є розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивностi праці. Цей розрахунок можна здiйснити, користуючись залежністю:

де ΔQпп - прирiст обсягу випyску продукцiї за рахунок пiдвищення продуктивностi працi, %;

ΔЧ - прирiст чисельностi, %;

ΔQ - загальний прирiст обсягу виробництва, %.


Забезпечення ефективност
i використання працi на пiдприємствi можливе шляхом використання вiдповiдноi системи мотивацiї.

Мотивацiя - це сукупнiсть взаємозв'язаних заходiв, якi стимулюють працiвника або колектив працiвникiв до досягнення iндивiдуальних та спiльних цiлей дiяльностi пiдприємства.

Система мотивацiї повинна формувати свiдоме ставлення до праці, яка є джерелом не лише матеріальних виплат, а й самовдосконалення та професiйного i службового росту.

У визначеннi моделей i методiв мотивацiї потрiбно враховувати той факт, що мотивацiйний аспект щодо конкретного працiвника в конкретнiй ситуацiї не впливатиме на нього в iншiй ситуацiї, або не впливатиме на iншого працiвника в аналогiчнiй ситуацiї. 

Тому моделi мотивацiї слiд будувати за багатофакторним принципом. 

Цi моделi можуть бути такими:

1) що гpунтуються на теорії потреб: фiзiологiчнi; безпеки та захищеностi; соцiальнi; поваги; самовиявлення;

2) що гpунтуються на теорії очiкування: щодо спiввiдношення витрат працi i результатiв; щодо спiввiдношення результатiв працi та винагороди; cтyпiнь вiдносного задоволення отриманою винагородою;

3) що гpунтуються на теорії справедлuвостi: суб'єктивне визначення спiввiдношення винагороди та затрат праці; порівняння особистої винагороди із заохоченням інших працівників, що виконують аналогічну роботу; зняття соціального напруження на основі дотримання принципу справедливості.

Система мотивації на рівні підприємства повинна базуватись на певних вимогах, а саме:

- надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

- узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх;

- створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;

- забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників;

- підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками і працівниками.

Методи мотивації: 

- Прямі економічні: відрядна оплата; погодинна оплата; оплата навчання; премії за раціоналізацію; участь у прибутках.

- Непрямі економічні: пільгове харчування; пільгове користування житлом, транспортом; доплати за стаж роботи.

- Негрошові: гнучкі робочі графіки; охорона праці; просування по службі; участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Ці методи можна також поділити на індивідуальні і групові.

У системі мотивації особливого значення набуває термін винагорода. Він має ширше значення, ніж просто гроші або задоволення. Це все те, що людина вважає для себе цінним. Але розуміння цінностей в людей неоднакове, тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня.

Персоналізація форм і методів винагороди є фундаментом ефективності будь-якої моделі мотивації. Хоча матеріальні потреби працівників є, як правило, домінуючими.


Праця на будь
-якому підприємстві повинна бути організована з дотриманням норм і положень наукової організації праці.

Науковою є така організація праці, яка грунтується на досягненнях науки і техніки, передовому досвіді і дозволяє найкращим чином об'єднати в єдиному процесі виробництва техніку і людей, забезпечити ефективне використання ресурсів та збереження здоров'я працівників.

Наукова організація праці (НОП) має вирішувати такі завдання:

- економічне (ефективне використання ресурсів і ріст продуктивності праці);

- псuxофізіологічне (підвищення працездатності людини без шкоди її здоров'ю);

- соціальне (праця повинна бути задоволенням).

Основні напрями НОП:

- вдосконалення форм розподілу і кооперування праці;

- вдосконалення нормування праці, її морального і матеріального стимулювання;

- поліпшення умов праці;

- підготовка і підвищення кваліфікації кадрів;

- зміцнення трудової дисципліни.

Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється на основі врахування норм праці.

Норми праці:

- норма часу;

- норма виробітку;

- норма чисельності;

- норма обслуговування.

Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу (Тшт.): 

де Топер - оперативний час, н-год.;

Тобсл - час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Твідп - час на відпочинок і особисті потреби, н-год.

де: tосн - основний час на один виріб, н-год.;

tдод - додатковий час на один виріб, н-год.

де: tтехн.обсл - час на технічне обслуговування робочого місця, н-год.;

tорг.обсл - час на організаційне обслуговування робочого місця, н-год.

Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу (Тшт-к):

де Тпз - підготовчо-заключний час на партію деталей, н-год;

п - кількість деталей в партії, шт.

Норма виробітку вир) - це кількість продукції, яка має бути вироблена за одиницю часу:

Змінна норма виробітку (Нвир.зм) обчислюється за формулою:

де Тзм - тривалість зміни, год.


Якщо норма виробітку збільшується на а %, то норма часу зменшується на

а якщо норма виробітку зменшується на а %, то норма часу зростає

Середній процент виконання норм виробітку вир%) обчислюється як відношення кількості нормо-годин на виготовлення продукції (tн) до кількості годин фактично відпрацьованого часу (tф)

Норма чисельності - це необхідна для виконання певної роботи чисельність персоналу.

Норма обслуговування - це встановлена кількість одиниць обладнання (робочих місць, квадратних метрів площі), яка обслуговується одним робітником або бригадою протягом зміни.

Методами нормування праці є:

- сумарний;

- аналітичний, який може бути аналітично-розрахунковим та аналітично-дослідницьким. 

Найточнішим є аналітично-дослідницький метод, який передбачає встановлення норми часу шляхом спостереження, тобто хронометражу.

Процес хронометражу передбачає ряд етапів:

- підготовка до хронометражу;

- спостереження і вимірювання часу;

- обробка одержаних даних і висновок.

На останньому етапі одержують ряд числових значень про тривалість кожного елемента операції (хроноряд), а останньою стадією обробки хроноряду є його перевірка на стійкість. Стійкість хроноряду визначається за допомогою коефіцієнта стійкості ст):

де: tmax - максимальний час на виконання операції, н-год.;

tmin - мінімальний час на виконання операції, н-год.

Тоді порівнюють Кст із нормативним коефіцієнтом стійкості (Кст н). Якщо Кстст н, хроноряд є нестійким. У такому випадку слід відкинути одне або максимальне, або мінімальне значення тривалості операції (один замір) і знову перевірити хроноряд на стійкість. Якщо і тепер хроноряд виявиться нестійким, то заміри слід повторити (зробити повторне спостереження).

Якщо Кст<Кст н, то хроноряд вважається стійким і, визначивши середню тривалість операції, можна встановити відповідну норму часу.

На основі встановлених норм праці визначають необхідну чисельність працівників підприємства.


Оплата праці на підприємстві

Оплата праці - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці.

Оплата праці має важливе значення як для працівників, для більшості з яких вона є основним джерелом доходів, так і для підприємства, оскільки частка заробітної плати в додатковій вартості досить вагома, витрати на оплату праці в сукупних витратах на виробництво продукції досить значні.

Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується.

Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними указами і постановами, галузевими інструкціями.

У Законі України «Про підприємства в Україні» йдеться про те, що підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із чинним законодавством.

Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Як соціально-економічна категорія, заробітна плата служить основним засобом задоволення особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, ріст продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, є засобом перерозподілу кадрів за галузями народного господарства. 

Основними видами заробітної плати є номінальна і реальна заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга - засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей. Реальна заробітна плата перебуває в певному співвідношенні із номінальною:

де Ірзп - індекс реальної заробітної плати, визначений за певний період;

Інзп - індекс номінальної заробітної плати за цей же період;

Іц - індекс цін, обчислений за період.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати, які перебувають, приблизно, у співвідношенні: 70% - основна заробітна плата, 30% - додаткова.

Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної платu визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій; винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

За умов існування різних форм власності заробіток працівника все більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльності самого підприємства. Сам працівник також часто виступає співвласником підприємства. Тому його винагорода визначається не лише за кількістю затраченої праці, але й за розміром вкладеного у підприємство капіталу (інтелектуального, грошового, у вигляді придбання цінних паперів тощо). Такий підхід передбачає використання термінів «оплата праці», «дохід», «винагорода» замість терміна «заробітна плата».


Основні функції заробітної плати:

- відтворювальна;

- стимулююча;

- регулююча;

- соціальна.

Відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації.

Стимулююча функція передбачає встановлення таких розмірів оплати праці, які б спонукали працівників до підвищення продуктивності праці, досягнення найкращих результатів на робочих місцях.

Регулююча функція оплати праці реалізує принцип диференціації рівня заробітної плати залежно від кваліфікації, складності праці, напруженості завдань, фаху.

Соціальна функція спрямована на забезпечення однакової оплати праці за однакову роботу, тобто реалізацію принципу соціальної справедливості щодо одержуваних доходів.

Ріст заробітної плати може бути абсолютним і відносним. Під абсолютним розуміють зростання всієї частини суспільного продукту, яка виділяється суспільством у грошовій формі для задоволення матеріальних і духовних потреб працюючих, а також непрацюючих членів їх сімей.

Відносний ріст заробітної плати - це збільшення тієї частини, яка припадає на кожного працівника.

Абсолютний і відносний ріст заробітної плати може бути забезпечений за таких умов:

-·зростання всього обсягу суспільного продукту, який виготовляється в країні за один і той же проміжок часу (рік);

- зростання суспільного продукту головним чином за рахунок підвищення продуктивності праці;

- підвищення продуктивності праці має випереджати зростання заробітної плати.

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання, а останній має забезпечувати її відтворювальну і соціальну функції. Це здійснюється через встановлення мінімального рівня заробітної плати, розрахованого на основі прожиткового мінімуму, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах тощо, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці.

Політика оплати праці реалізується в межах чинного законодавства України, насамперед Закону України «Про оплату праці». Цей закон передбачає, крім державного, договірне регулювання оплати праці через механізм укладення системи тарифних угод різних рівнів:

- міжгалузевий - генеральна тарифна угода;

- галузевий - галузева тарифна угода;

- виробничий - тарифна угода як складова частина колективного договору.

Тарифна угода – це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом генеральної тарифної угоди є:

- диференціація мінімальних тарифних ставок;

- єдині мінімальні ставки компенсаційних доплат;

- єдині тарифні умови праці;

- взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди.


Предметом галузевої угоди є єдині для підприємств відповідної галузі тарифна сітка для робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів.

Конкретна диференціація заробітної плати працівників підприємства відбувається за допомогою тарифної системи, яка є сукупністю таких елементів:

- тарифні сітки;

- тарифні ставки;

- тарифно-кваліфікаційні довідники;

- система посадових окладів.

Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

В Україні затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці робітників, службовців, спеціалістів, керівників за загальними (наскрізними) професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій працівників незалежно від галузей виробництва.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

Тарифні ставки інших розрядіві) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (СІ) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кі):

Середній тарифний коефіцієнт сер) визначається як середньозважена величина добутку чисельності погодинників певного розряду і відповідного тарифного коефіцієнта або добутку трудомісткості робіт по певному розряду і відповідного тарифного коефіцієнта для відрядників.

Середній тарифний розряд (Рсер) обчислюється за формулою:

де Кменш, Кбільш - відповідно, менший і більший із двох суміжних тарифних коефіцієнтів;

Рменш - менший із двох суміжних тарифних розрядів.

Таpифно-кваліфікаційні довідники містять систему «цензів», яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації.

«Цензи» - це вимоги, яким повинен задовольняти робітник кожної професії (спеціальності) і кожної кваліфікації. Таких «цензів» є три:

- що робітник повинен знати;

- що робітник повинен уміти;

- взірець роботи, яку робітник повинен виконати.

Система посадових окладів передбачає тарифне регулювання заробітної плати керівників, спеціалістів і службовців. Системи посадових окладів доповняються системою показників і характеристик для віднесення працівників до певної групи по оплаті праці. Системи посадових окладів містять перелік посад усіх найменувань і розмірів місячних окладів щодо кожної посади («вилки» окладів).

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Вона застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи або вони взагалі не піддаються нормуванню.


Погодинна форма охоплює такі системи оплати праці:

1. Пряма погодинна. Заробіток при цій системі (Зп.пог) обчислюється:

де Фміс - фактично відпрацьований за місяць час, год./міс.;

Сг - годинна тарифна ставка за розрядом робітника, грн.

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (Зп.прем) обчислюється:

де Зтар - сума заробітку, нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці, грн.;

Д - сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Сума доплат визначається із залежності

3. Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачується праця працівників, робота яких має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Основними умовами застосування відрядної форми оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання обсягу випуску продукції.

Відрядна форма включає такі системи:

1. Пряма відрядна. Заробіток (Зп. відр) при цьому обчислюється за формулою:

де Рі - відрядний розцінок за виготовлення одного виробу і-го виду, грн./шт.;

Nфі - фактична кількість виробів і-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), шт.;

п - кількість видів виробів.

де Тшті - час на виготовлення одного виробу і-го виду, год.

У «чистому вигляді» ця система на практиці майже не використовується, оскільки вона матеріально не стимулює досягнення високих кінцевих результатів не тільки окремим працівником, а й бригадою, цехом тощо; а також економії матеріальних ресурсів. Ця система оплати праці поєднується з преміюванням робітників.

2. Відрядно-преміальна. Сума заробітку (Зв.прем) при цій системі визначається із залежності

де Зтар.в - тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці, грн.;

Дв - сума преміальних доплат, яка обчислюється за формулою:

де П1 - процент доплат за виконання плану;

П2 - процент доплат за кожен процент перевиконання плану;

Ппп - процент перевиконання плану, який можна знайти:


де Nф, Nпл - відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, шт./міс.

Залежно від специфіки виробництва і характеру виконаної роботи для різних категорій робітників-відрядників визначаються конкретні показники і розміри преміювання згідно з Положенням про відрядно-преміальну oплaтy праці, яке розробляється і затверджується на підприємстві.

3. Відрядно-прогресивна. Заробітна плата (Зв.прогр) обчислюється за формулою

де Nвб, - вихідна база для нарахування доплат (встановлюється на рівні 110-115% Nпл), шт./міс.;

Рзв - звичайний розцінок за один виріб, грн./шт.;

Рпідв - підвищений розцінок за один виріб, грн./шт.

Процент росту розцінку визначається зі шкали залежно від процента перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно і фіксується в Положенні про застосування відрядно-прогресивної оплати праці, яке розробляється на підприємстві за погодженням із трудовим колективом і затверджується керівником.

4. Непряма відрядна. Використовується при оплаті праці допоміжних робітників і підсобників.

Заробіток підсобника (Знв.підс) можна обчислити із залежності

де Nфі - фактично виготовлена кількість продукції і-тим основним робітником за зміну, шт./зміну;

Рнві - непрямий відрядний розцінок при обслуговуванні і-го основного робітника, грн./шт.;

п - кількість основних робітників, що обслуговуються одним підсобником, чол.

де Сзм - змінна тарифна ставка підсобника, грн./зміну;

Nпл.і - плановий випуск продукції і-тим основним робітником, шт./зміну.

Заробіток допоміжного робітника (Знв.доп) обчислюється за формулою:

де Тф - фактично відпрацьований допоміжним робітником час, год./міс.;

Сг - годинна тарифна ставка допоміжного робітника, грн./год.;

Квн - середній коефіцієнт виконання норм на дільниці, яку обслуговує допоміжний робітник.

5. Колективна система оплати праці (бригадна).

Використовується в тому випадку, коли характер обладнання чи специфіка технології потребують зусиль групи працівників різної кваліфікації.

При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади (Збр) як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із таких методів:


1) Метод
 годино-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли всі члени бригади працюють в однакових умовах.

Розподіл бригадного заробітку згаданим методом проводиться в такій послідовності:

- визначають загальну кількість годино-коефіцієнтів (Г-Кбр), відпрацьованих бригадою, за формулою:

де Тфі - фактична кількість годин, відпрацьована і-тим робітником, год./міс.;

Кі - тарифний коефіцієнт за розрядом і-го робітника;

т - кількість членів бригади, чол.;

- знаходять суму бригадного заробітку, що припадає на один годино-коефіцієнт (З1г-к):

- заробіток і-го робітника (члена бригади) (Зі) обчислюють:

2) Метод коефіцієнта виконання норм. Використовується за умови, що члени бригади працюють в різних умовах.

Послідовність розподілу бригадного заробітку така:

- визначають заробіток бригади у випадку стопроцентного виконання норм виробітку (Збр.100%) за формулою:

де Сгі - годинна тарифна ставка і-го робітника, грн./год.;

- знаходять коефіцієнт виконання норм (Квн):

- заробітну плату і-го робітника обчислюють:

6. Акордна система.

Передбачає встановлення розцінку працівникові або групі працівників не за окремі вироби чи операції, а за весь обсяг робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується при ремонтних роботах, ліквідації наслідків аварій тощо.

В умовах становлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла застосування безтарифна система оплати працї.

Фактична заробітна плата кожного працівника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікаційного рівня працівника (К), коефіцієнта трудової участі (КТУ) і фактично відпрацьованого часу (Тф). 

Кваліфікаційний рівень (К) встановлюється всім членам трудового колективу залежно від виконуваних функцій, рівня кваліфікації.

КТУ також виставляється всім працівникам і затверджується Радою трудового колективу.


Розрахунок заробітної плати при використанні безтарифної системи проводиться в такій послідовності:

1. Визначається кількість балів (Бі), зароблена кожним і-тим працівником (або групою працівників одного рівня):

де Тф - відпрацьована кількість людино-днів працівниками одного рівня або кількість днів, відпрацьована одним робітником.

2. Визначається загальна сума балівсум), зароблена всіма працівниками підприємства або підрозділу:

де m - кількість груп однакових кваліфікаційних рівнів або чисельність працівників.

3. Визначається частка (доля) d фонду оплати праці (ФОП), що припадає на один бал:

4. Обчислюється заробітна плата і-го працівника (Зі):

Для yправлiнського персоналу безтарифна система оплати працi передбачає коригування їхнього заробiтку залежно вiд обсягу реалiзацiї продукцiї.

Контрактна система оплати nраці гpунтується на укладаннi договору мiж роботодавцем i виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови працi, права i обов'язки cторін, piвень оплати працi та iнше. Договiр може оплачувати час знаходження виконавця на пiдприємствi, фiрмi (погодинна оплата працi) або конкретне виконане завдання (вiдрядна оплата).

Система участi у nрибутках передбачає розподiл певної частини прибутку пiдприємства мiж його працiвниками. Такий розподiл може проводитись у формi грошових виплат або розповсюдження акцiй мiж працiвниками пiдприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що iснуючi системи оплати працi не викликають у працiвникiв реальної заiнтересованостi у значних загальних результатах роботи пiдприємства. А справедливий i зрозумiлий для вcix розподiл частини прибутку мiж власником пiдприємства, адмiнiстрацiєю, спецiалiстами i робiтниками створює умови для доброго психологiчного клiмату в колективi i процвiтання пiдприємства.

Виплати з прибуткiв залежать вiд рiвня витрат на виробництво, цiн, фiнансового стану пiдприємства. Їх розмiри визначаються окремою угодою мiж вiдповiдними сторонами (при укладаннi тарифних угод).

Системи участi у прибутках диференцiюються на систему оцiнки заслуг, систему премiальних виплат, систему колективного стимулювання, систему участi у прибутках залежно вiд продуктивностi працi та iн.


З
агальний фонд оплати nраці niдnриємства складається iз фондiв тарифної заробiтної плати погодинникiв i вiдрядникiв i цiлого ряду доплат, тому планування фонду оплати працi починають з розрахунку саме фондiв тарифної оплати працi.

Фонд тарифної заробiтної плати погодинниківт.пог) обчислюється за формулою:

де Чі - чисельнiсть погодинникiв, що працюють в і-тих умовах працi (нормальних, шкiдливих, особливо шкiдливих), чол.;

Фдi - дiйсний фонд часу роботи одного погодинника при і-тих умовах працi, н-год./рiк;

С - годинна тарифна ставка погодинника першого розряду при і-тих умовах працi, грн./год.;

Ксер.і - середнiй тарифний коефiцiєнт погодинникiв при і-тих умовах працi, який визначається:

де Чj - чисельність погодинників j-го розряду, чол.;

Кj - тарифний коефіцієнт j-го розряду.

Фонд тарифної заробітної плати відрядників (Фт.відр) визначається за формулою:

де Ті - сумарна трудомісткість робіт при і-тих умовах праці, н-год./рік;

С - годинна тарифна ставка відрядника першого розряду при і-тих умовах праці, грн./год.;

Ксер.і - середній тарифний коефіцієнт відрядників при і-тих умовах праці, який обчислюється:

де Тj - трудомісткість робіт по j-му розряду, н-год.

Просумувавши фонди тарифноi·заробiтноi·плати погодинникiв i вiдрядникiв i доплати за премiальними системами, одержують фонд основної заробiтної плати. Додавши до цього фонду iншi види доплат, одержують годинний, денний, мiсячний i рiчний фонди оплати працi.

.


ТЕМА 3 КАПІТАЛ, ВИРОБНИЧІ ФОНДИ ТА НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ

Основні фонди та виробнича потужність підприємства

Вартісним виразом виробничих фондів підприємства є основні і оборотні фонди.

Основні фонди підприємства - це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі тривалий час (понад один рік), не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, мають вартість, не меншу від встановленої державою межі, і переносять її на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.

Основні фонди поділяються на виробничі і невиробничі.

Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства. Основні невиробничі фонди не беруть беспосередньої участі в процесі виробництва, задовольняючи соціальні (побутові, житлові, культурні, медичні) потреби працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади громадського харчування, спортивні установи та ін.

За своїм речовим складом, термінами служби, функціональною роллю в процесі виробництва основні фонди є неоднорідні. 

Залежно від функцій, що виконують засоби праці у виробничому процесі, вони класифікуються за виробничим призначенням і поділяються на такі групи:

1. Будівлі - корпуси цехів, адміністративно-господарські побудови, склади, кладові.

2. Споруди - інженерно-технічні об'єкти: нафтові і газові свердловини, насосні станції, тунелі, очисні споруди, мости, стволи шахт, водонапірні башти та ін.

3. Передавальні пристрої - засоби, за допомогою яких передаються всі види енергії (електричної, механічної, тепловоі) від машин-двигунів до робочих машин: електромережі, паро-, водо-, газо-, нафтопроводи.

4. Машини і обладнання поділяються на:

- силові машини і обладнання (котли, дизелі);

- робочі машини і обладнання (верстати, преси, агрегати);

- вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої, лабораторне обладнання;

- обчислювальна техніка.

Найважливіша складова - робочі машини і обладнання; вони безпосередньо впливають на предмети праці, змінюючи їх. 

5. Транспортні засоби - враховуються засоби внутріцехового, міжцехового, міжзаводського транспорту: тепловози, вагони, автомобілі, тягачі, електрокари, автонавантажувачі тощо.

6. Інструмент - механізовані та ручні інструменти всіх видів, вимірювальні, ріжучі, а також різного роду пристосування - лещата, патрони, кондуктори та ін.

7. Виробничий інвентар - інвентарна тара, контейнери, загорожі машин, стелажі, робочі столи.

8. Господарський інвентар - предмети канцелярського і господарського призначення - канцтовари, меблі, предмети протипожежного призначення, засоби забезпечення санітарного стану тощо.


Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку в Україні, зокрема Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» для цілей бухгалтерського обліку, основні засоб
и класифікуються за такими групами:

1. Земельні ділянки                                              

2. Капітальні витрати на поліпшення земель    

3. Будинки, споруди та передавальні пристрої

4. Машини та обладнання                                   

5. Транспортні засоби

6. Інструменти, прилади, інвентар (меблі)

7. Робоча і продуктивна худоба

8. Багаторічні насадження

9. Інші основні засоби

Виробнича (технологічна) структура основних фондів - це співвідношення різних груп основних фондів у їх загальній вартості. Часто цю структуру розглядають як співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.

До активної частини належать основні фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, устаткування, інструменти, прилади, пристрої вимірювання тощо).

До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальні умови для здійснення процесу виробництва.

Прогресивною є така структура основних фондів, де частка активної частини зростає.

Чинники, що впливають на виробничу структуру основних фондів:

- виробничі та матеріально-технічні особливості галузі;

- форми суспільної організації виробництва;

- форми відтворення основних фондів;

- технічний рівень виробництва;

- рівень організації будівельних робіт;

- розміщення підприємства.

Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням питомої ваги основних фондів різних галузей до їх загальної вартості.

Вікова структура основних фондів - це співвідношення основних фондів різних вікових груп у їх загальній вартості.

Найчастіше виділяють такі вікові групи основних фондів: 

- нові основні фонди, терміном експлуатації до 5 років;

- 5-10 років;

- 10-15 років;

- 15-20 років;

- старі основні фонди, терміном експлуатації понад 20 років.

У високотехнологічних галузях, де темпи оновлення основних фондів досить високі, можуть бути прийняті інші, «вужчі» вікові інтервали.


Облік основних фондів здійснюється в
натуральній і вартісній формах.

Наmyральні показники (площа, об'єм, потужність, продуктивність обладнання, кількість одиниць обладнання тощо) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів обладнання, для удосконалення складу основних фондів і т. д.

Вартісна форма обліку необхідна для визначення розмірів амортизації, калькулювання собівартості продукції.

Оцінку основних фондів здійснюють залежно від:

- моменту проведення оцінки;

- стану основних фондів.

Залежно від моменту проведення оцінки вартість основних фондів визначається як:

1. Первісна вартість - це фактична вартість основннх фондів на момент їх придбання і взяття на баланс.

Первісна вартість складається з таких витрат (згідно з Положенням (стандарту) бухгалтерського обліку 7):

- суми, що сплачуються постачальникам засобів праці (це фактично ціна придбання основних фондів);

- реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкти основних фондів;

- суми ввізного мита;

- суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних фондів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

- витрати зі страхування ризиків доставки основних фондів;

- витрати на встановлення, монтаж, налагодження основних фондів;

- інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних фондів до стану, в якому вони придатні для використання із запланованою метою.

Первісна балансова вартість об'єкта основних фондів (Вп) може бути в загальному вигляді представлена формулою:

де Ц - ціна обладнання, грн.;

З - збори, мита, непрямі податки, грн.,

С - витрати на страхування ризиків, грн.;

М - витрати на установку, монтаж і доведення до необхідного стану основних фондів, грн.

2. Відновна вартість - це вартість відтворення основних фондів у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами і включає результати переоцінки основних фондів (індексацію первісної вартості), що проводиться за рішенням уряду.

Відновну вартість основних фондів (Вв) можна представити:

де ΔПп - середньорічний процент приросту продуктивності праці в країні за час використання основних фондів;

t - кількість років експлуатації основних фондів до моменту визначення відновної вартості.


У Національних стандартах бухгалтерського обліку в Україні виділений ще один вид оцінки основних фондів
- справедлива вартість. Це - первісна вартість основних фондів, одержаних в обмін. Вона дорівнює сумі, за якою цей об'єкт може бути обмінений в разі здійснення угоди між заінтересованими і компетентними незалежними сторонами.

Справедливою вартістю в більшості випадків вважається ринкова вартість основних фондів, яка визначається професійними оцінювачами-експертами. В разі неможливості такої оцінки основні фонди переоцінюються за відновною вартістю або за відновною вартістю з врахуванням зношення. Справедливу вартість ще називають реальною вартістю основних фондів.

Залежно від стану основних фондів вони оцінюються за:

1. Повною вартістю (первісною або відновною балансовою вартістю).

2. Залишковою вартістю, яка визначається як різниця між вартістю, за якою об'єкт основних фондів був взятий на баланс підприємства, повною вартістю та сумою зношення.

Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням, називається ліквідаційною вартістю. За цією вартістю підприємства можуть реалізувати основні фонди, списати, передати на баланс іншому підприємству.

Залишкову вартість основних фондів можна представити формулами:

де Вп, Вв - відповідно, початкова первісна і відновна вартості, грн.

У процесі експлуатації основні фонди піддаються зношуванню.

Зношування - це втрата основними фондами своєї вартості. Розрізняють два види зношування - фізичне і моральне.

Фізичне зношування - це втрата основними фондами своїх споживчих властивостей, внаслідок чого вони перестають задовольняти вимогам, які до них ставляться.

Фізичне зношування може мати місце внаслідок експлуатації основних фондів у результаті спрацювання деталей, вузлів, блоків, а також у процесі їх бездіяльності і тривалого зберігання в результаті дії зовнішнього середовища (атмосферні впливи, корозія).

На фізичне зношування впливають дві групи чинників:

1) якість самих основних фондів (визначається досконалістю конструкції виробу, дотриманням технологічної дисципліни у процесі його виготовлення, якістю комплектуючих та матеріалів);

2) умови експлуатації основних фондів (ступінь завантаження, якість і своєчасність технічного догляду та ремонтів, режим роботи, захищеність від впливу вологості, тиску).

Фізичне зношування основних фондів може бути усувне, яке ліквідовується шляхом проведення ремонтів різної складності, аж до капітальних, та неусувне, яке призводить до повного руйнування основних фондів та їх ліквідації.

Мірилом фізичного зношення є коефіцієнт фізичного зношування основних фондів ф.знош), який можна обчислити:

де Вкал.рем - вартість капремонтів обладнання від початку служби, грн.;

Асум - сума амортизаційних відрахувань від початку служби (сума зношування), грн.;

0 < Кф.знош ≤ 1.


Фізичне зношування у відсотках можна обчислити за формулою:

де Тф, Тн - відповідно фактичний та нормативний строк служби обладнання, роки.

Моральне зношування - це передчасне (до закінчення строку фізичної служби) обезцінення основних фондів, викликане або здешевленням відтворення основних фондів (моральне зношування першого роду), або використанням більш продуктивних засобів праці (моральне зношування другого роду).

Моральне зношування І роду викликане підвищенням продуктивності праці у тих галузях, які виготовляють засоби праці; виробництво у них відбувається з меншими затратами і вони дешевшають.

Мірилом морального зношування І роду є коефіцієнт морального зношування І родумор.знош). Його можна обчислити:

Моральне зношування ІІ роду - це часткова втрата основними фондами своєї вартості в результаті появи нових, більш досконалих і продуктивних засобів праці. В такому випадку старі основні фонди перестають задовольняти потреби споживачів, їх використання стає економічно невигідним. Величина цього зношування буде різною у різних споживачів даного виду основних фондів і тому немає можливості врахувати величину морального зношування ІІ роду. Цей вид зношування можна частково усунути шляхом модернізації основних фондів.

Загальний коефіцієнт зношування основних фондів знош.заг) визначається:

Процес відшкодовування зношування основних фондів здійснюється шляхом амортuзації:

Амортизація - це перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їх повного відновлення. Фактично амортизація означає списання протягом кількох років експлуатації балансової вартості основних фондів. Амортизаційні відрахування відносяться на витрати виробництва і з них формується амортизаційний фонд підприємства, який і використовується для відновлення основних фондів.

Для здійснення процесу амортизації, встановлення норм амортизації і розрахунку амортизаційних сум основні фонди поділяються на три групи:

група 1 - будівлі, споруди, їх компоненти, передавальні пристрої;

група 2 - транспортні засоби, меблі, офісне обладнання, побутові електромеханічні прилади та інструменти, інформаційні системи;

група 3 - інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1 і 2.

Механізм амортизації передбачає застосування передбачених законодавством України норм амортизаційних відрахувань.

Норма амортизації - це річний відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів.

Норма амортизації а) визначається із залежності:

де - Вл - ліквідаційна вартість основних фондів, грн.;

Тсл - термін служби основних фондів (амортизаційний період), років.


Норми амортизації повинні буги економічно обгрунтованими і при їх розрахунку має бу
ти правильно визначений термін корисної експлуатації основних фондів. Він встановлюється підприємством при зарахуванні засобів праці на баланс і призупиняється на період реконструкції, модернізації, добудови, консервації.

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) основних фондів слід враховувати:

- очікуване використання об'єкта підприємством із врахуванням його потужності або продуктивності;

- фізичне та моральне зношування, що передбачається;

- правові або подібні обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.

Терміни корисного використання основних фондів можуть змінюватися в разі зміни очікуваних економічних вигід від їх використання. В цьому випадку амортизація нараховується, виходячи з нового терміну корисного використання основних фондів.

Для здійснення економічно вигідного процесу нарахування амортизації важливо правильно вибрати метод амортизації.

Прямолінійний (рівномірний) метод передбачає щорічне перенесення на собівартість продукції однакової частини вартості основних фондів протягом усього терміну їх служби.

Сума амортизації (А) визначається як добуток первісної балансової вартості об'єкта основних фондів та норми амортизації (На):

Цей метод має той недолік, що перенесення вартості основних фондів здійснюється рівномірно, а використовуються вони нерівномірно (поломки, простої, неповне завантаження тощо).

З метою пожвавлення процесу відтворення основних фондів та захисту нагромаджених амортизаційних сум від знецінення підприємствам дозволено здійснювати прискорену амортизацію основних фондів. Ці методи дають змогу протягом першої половини терміну корисного використання основних фондів відшкодувати 60-70% їх вартості в результаті застосування підвищених норм амортизації.

Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення амортизації, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості основних фондів на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка визначається за формулою:

де n - термін корисного використання основних фондів сл), років. 


Суть методу прискореного зменшення залишкової вартості
полягає в тому, що річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка використовується при рівномірному нарахуванні амортизації, і подвоюється а. підв.). 

Для визначення норми амортизації для будь-якого t-го рокуаt) служби устаткування за цим методом можна скористатися формулою:

де На.підв. - підвищена (подвоєна) норма амортизації, %;

t - рік служби устаткування, за який нараховується амортизація.

Кумулятивний метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим їх зниженням у другій половині. Визначення річних сум амортизації цим методом здійснюється в декілька етапів:

1. Додаються числові значення років служби об'єкта основних фондів; наприклад, при шестирічному терміні служби:

1 + 2 + 3 +4 + 5 + 6 = 21 - кумулятивне число.

2. Утворюються дроби типу 1/21; 2/21 ... 6/21 і розміщуються у зворотному порядку: 6/21; 5/21 ... 1/21 кумулятивні коефіцієнти.

3. Обчислюються річні суми амортизації як добуток вартості, яка амортизується, і кумулятивного коефіцієнта.

При використанні цього методу за першу половину терміну експлуатації основних фондів замортизовується більш як 65% їх вартості.

Виробничий метод амортизації передбачає, що річна сума амортизації визначається як добуток фактичного річного обсягу продукції (робіт, послуг) (Qфакт) та виробничої ставки амортизації (СА):

де Qплан - загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити із використанням об'єкта основних засобів, грн.

Підприємства в Україні можуть застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних фондів, передбачені податковим законодавством. Згідно з чинним законодавством амортизаційні відрахування обчислюються окремо за кожною із трьох згаданих груп основних фондів. Суми амортизації звітного періоду визначаються множенням балансової вартості групи основних фондів на початок звітного періоду (БПt) на відповідну норму амортuзації:

де БП(t-1) - балансова вартість групи основних фондів на початок періоду, що передував звітному, грн.;

П(t-1) - сума витрат на придбання основних фондів, їх капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію та інші види поліпшень протягом періоду, що передував звітному, грн.;

В(t-1) - cyма виведених з експлуатації основних фондів протягом періоду, що передував звітному, грн.;

А(t-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у періоді, що передував звітному, грн.


Річні і відповідно квартальні норми амортизації законодавством установле
ні такі:

група 1 - 5% (1,25%);

група 2 - 25% (6,25%);

група 3 - 15% (5,75%).

Прискорена амортизація основних фондів групи 3 дозволяється за такими нормами

Перший рік експлуатації   15%

 Другий                                  30%

 Третій                                  20%

 Четвертий                           15%

 П'ятий                                  10%

 Шостий                                 5%

 Сьомий                                   5%

Метод амортизації обирається підприємством самостійно із врахуванням очікуваного способу отримання економічних вигід від його використання, він може переглядатись у разі зміни очікувань від використання основних фондів. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації. Нарахування амортизації проводиться щомісячно. Підприємства із сезонним характером виробництва річну суму амортизації нараховують протягом періоду роботи підприємства у звітному році.

Місячна сума амортизації (крім виробничого методу) визначаєгься діленням річної суми амортизації на 12.

Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, в якому об'єкт основних фондів став придатним для корисного використання.

У процесі експлуатації основні фонди піддаються фізичному зношуванню. Це зношування відбувається нерівномірно, оскільки основні фонди складаються зі значної кількості елементів, виготовлених з різних за якістю матеріалів.

Ремонт основних фондів - це відновлення фізичного зношування окремих конструктивних елементів (вузлів, деталей) і підтримання основних фондів у працездатному стані протягом всього терміну їх служби.

За економічним змістом ремонти поділяються на:

- поточний;

- капітальний;

- відновний.

Поточний ремонт породжується випадковими поломками, що принципово не впливають на нормальне використання основних фондів. Він має характер дрібних налагоджувальних робіт, не відновлює основних фондів, а лише підтримує в робочому стані, тому не є формою їх відтворення.

Капітальний ремонт породжується закономірним зношуванням основних фондів і направлений на відновлення їх початкових експлуатаційних характеристик. Він є однією із форм відтворення основних фондів. Під час капітального ремонту основні фонди демонтують, замінюють або відновлюють вузли, конструктивні елементи. Цей вид ремонту доволі складний, потребує значних коштів і трудових затрат; здійснюється через порівняно великі проміжки часу.

Відновний ремонт - особливий вид ремонту основних фондів, що породжується їх зруйнуванням внаслідок стихійних лих, тривалої бездіяльності.

На практиці розмежувати ремонтні роботи за економічними ознаками досить важко, оскільки неможливо знайти чітку межу між самим ремонтом і відтворенням, затратами на збереження і затратами на відновлення. Тому в основу поділу ремонтів на види кладуть організаційно-технічні ознаки: складність, періодичність, обсяг робіт, місце проведення ремонту тощо.


За цими ознаками ремонти поділяютьс
я на:

- капітальний (повна розбірність агрегатів, заміна певних вузлів, проводиться у спеціалізованих цехах, часто супроводжується модернізацією);

- середній (проміжний між капітальним і малим, розбірність основних фондів сягає близько третини, проводиться частіше, ніж капітальний);

- малий (часткова розбірність, виконується на місці основними робітниками, або робітниками ремонтних служб, заміні підлягають не більше 15% деталей, найменший за обсягом і складністю).

Загальна вартість ремонтів рем) певного виду обладнання за рік обчислюється за формулою:

де Взам.елем - вартість замінюваних елементів на проведення ремонтів, грн./рік;

Взар.плат - витрати на заробітну плату при проведенні ремонтів, грн./рік;

де В1елем - вартість одного замінюваного елемента (середньозважена величина), грн.;

Крем - кількість ремонтів протягом року;

Y - коефіцієнт одночасного виходу з ладу основних фондів.

де Ф'Д - дійсний фонд часу роботи обладнання протягом року при однозмінній роботі, год.;

tнапр - час напрацювання на відмову (час від однієї відмови до наступної), год.

де І - середня частота відмов у рік.

де tpeм - витрати часу на один ремонт, год.;

Сгод.рем - середньогодинна тарифна ставка робітника-ремонтника, грн./год.;

ПСЗ - процент відрахувань на соціальні заходи.


Витрати на проведення різних видів ремонтів по-різному відносяться на витрати виробництва.

Витрати на поточний ремонт є постійними і відносно рівномірними протягом всього періоду експлуатації основних фондів. Іх відносять до поточних витрат і включають у собівартість продукції.

Витрати на капітальний ремонт є значно більшими і одноразовими. Вони визначаються заздалегідь і відносяться на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Витрати на капітальний ремонт, які забезпечують поліпшення стану основних фондів (продовжують термін служби, підвищують продуктивність), збільшують балансову вартість основних фондів.

Витрати на відновний ремонт фінансуються за рахунок державного резервного фонду і за характером та обсягом робіт його відносять до капітального будівництва.

Просте відтворення основних фондів забезпечується амортизаційними відрахуваннями, а розширене - шляхом здійснення технічного переоснащення, реконструкції та розширення діючого підприємства і нового будівництва.

Технічне переоснащення передбачає здійснення заходів щодо впровадження нової техніки і технології на окремих дільницях, механізації і автоматизації виробництва, заміни застарілого обладнання, які здійснюються згідно з планом технічного розвитку підприємства без розширення виробничих площ.

Реконструкція - це суттєве технічне вдосконалення і оновлення основних фондів, перелаштування виробництва; здійснюється за єдиним проектом раз у 5-10 років.

Розширення підприємства - це спорудження других і наступних черг, додаткових виробничих комплексів, цехів, комунікацій, допоміжних і обслуговуючих виробництв на території підприємства.

Нове будівництво - будівництво підприємства, цеху, корпусу на нових будівельних майданчиках за окремим затвердженим проектом; передбачає розширення виробничих площ, значне збільшення потужності.

Ефективність використання основних фондів характеризується рядом показників, які поділяються на загальні і часткові.

Основним із загальних показників використання основних фондів є фондовіддача (Фв):

де Q - обсяг товарної (валової, чистоі) продукції підприємства за рік, грн.;

Sсер - середньорічна вартість основних фондів підприємства, грн.

Оберненим показником до фондовіддачі є фондоємкість (Фм):

Фондоозброєність праці (Фо) обчислюється за формулою:

де Ч - середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.


Середньорічна вартість основних фондів
(Sсер) обчислюється за формулою:

де Sпоч - вартість основних фондів на початок року, грн.;

Sвв - вартість введених протягом року основних фондів, грн.;

Твв - кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть введені основні фонди;

Sвив - вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, грн.;

Твив - кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

Частковими показниками використання основних фондів є:

- коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування екст);

- коефіцієнт інтенсивного завантаження (Кінт);

- коефіцієнт інтегрального використання основних фондів (Kінтегр);

- коефіцієнт змінності роботи обладнання (Кзм).

Кзм по групі обладнання цеху визначають:

де Фд, Фн - дійсний і номінальний фонд часу роботи обладнання за певний період, відповідно, год.

де Фк - календарний фонд часу, дні;

В, С - вихідні і святкові дні;

tзм - тривалість зміни, год.;

Ззм - кількість змін роботи обладнання на добу.

Кекст на робочому місці обчислюється:

де т - кількість видів деталей, що обробляються на робочому місці;

tшт.і - норма часу на одну деталь і-го виду, н-год.;

Nі - обсяг випуску деталей і-го виду, шт.

Кінт по групі обладнання обчислюється:

де tфакт - фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год.;

tнормт - технічно обгpунтована норма часу на одиницю продукції, н-год.

Кінт на робочому місці визначають:

де tмаш.і - машинний час обробки однієї деталі і-го виду, н-год.;


Коефіцієнт змінності
обчислюється:

де Взм - кількість відпрацьованих верстато-змін;

Вд - кількість відпрацьованих верстато-днів;

Фд - дійсний фонд часу роботи всього обладнання, год.;

Фд1 - дійсний фонд часу роботи всього обладнання при однозмінній роботі, год.

Крім показників екстенсивного та інтенсивного використання устаткування важливе значення мають показники використання виробничих площ і споруд, коефіцієнти оновлення та вибуття основних фондів.

Найважливішими серед них є:

- коефіцієнт завантаження виробничих площ цеху;

- показник зняття продукції з 1 м2 виробничої площі;

- пропускна здатність резервуарів, водонапірних башт тощо.

Для характеристики руху основних фондів на підприємстві використовуються показники:

1) коефіцієнт оновленняонов)

де Sк - вартість основних фондів на кінець року, грн.;

2) коефіцієнт вибуття (Квиб)

Виробнича потужність - це максимально можливий обсяг випуску продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантаженні обладнання і виробничих площ.

Виробнича потужність визначаєгься в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виразі при широкому асортименті.

Розрахунок виробничої потужності є найважливішим етапом обгpунтування виробничої програми підприємства. На його основі плануються обсяги випуску продукції, складаються баланси потужностей, визначаються обсяги необхідних капіталовкладень.

Виробнича потужність підприємства визначаєгься за всією номенклатурою продукції за показниками потужності ведучих цехів основного виробництва, а потужність ведучих цехів - за показниками потужності ведучих дільниць; потужність останніх - за даними пропускної здатності ведучих груп обладнання.

Ведучими є ті цехи, дільниці, в яких виконуються головні і найбільш трудомісткі технологічні процеси.

При розрахунку виробничої потужності слід звертати увагy на виявлення і усунення так званих «вузьких місць», тобто відставання пропускної здатності окремих груп обладнання від пропускної здатності ведучої групи обладнання.


Виробнича потужність верстата, обладнання, агрегата
(ВПв) обчислюється:

де Фд - дійсний ефективний фонд робочого часу обладнання, год.;

Тшт - прогресивна норма часу на одиницю продукції, год./од.

де Фк - число календарних днів у періоді;

В, С - число вихідних і святкових днів у періоді;

nзм - кількість змін роботи одиниці устаткування;

tзм - тривалість зміни, год.;

Квтрат - коефіцієнт втрат робочого часу через простої, непродуктивні витрати робочого часу, ремонти, скорочення тривалості зміни в передсвяткові дні та ін.

Виробнича потужність потокової лінії (ВПпл):

де r - такт потокової лінії, год./одиниць.

Виробнича потужність агрегатів неперервної дії (ВПнеп), наприклад, доменних печей, обчислюється за формулою:

де Фк - календарний фонд часу роботи доменної печі, год./рік;

tпл - час на одну плавку, год./плавк;

q - обсяг металу, що виплавляється за одну плавку, т/плавк.

Вихідна виробнича потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВПвих), обчислюється:

де ВПвх - виробнича потужність на початок періоду, грн.;

ВПвв - введена в плановому періоді виробнича потужність, грн.;

ВПвив - виведена за плановий період виробнича потужність, грн.

Середньорічна виробнича потужність псер.р) підприємства, цеху, обчислюється за формулою:

де k - кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

Ефективне використання основних фондів та виробничих потужностей має важливе значення для підприємства, оскільки їх повніше використання сприяє зменшенню потреб у введенні в експлуатацію нових виробничих потужностей, веде до збільшення обсягів випуску продукції.

Основннми напрямами поліпшення використання основних фондів підприємств є:

1) зменшення кількості недіючого устаткування, виведення з експлуатації зайвого та швидке залучення у виробництво невстановленого устаткування;

2) скорочення та ліквідація внутрішньозмінних простоїв шляхом підвищення рівня організації виробництва, підвищення коефіцієнта змінності роботи обладнання;

3) підвищення якості ремонтного обслуговування основних фондів;

4) удосконалення виробничої структури основних фондів;

5) модернізація діючого устаткування, машин і механізмів;

6) швидке освоєння проектних потужностей, введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування;

7) економічне стимулювання раціонального використання основних фондів.

 


Оборотні фонди і оборотні кошти підприємства

Оборотні фонди - це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносить свою вартість на вартість цієї продукції.

Речовим змістом оборотних фондів є предмети праці, які в процесі виробництва перетворюються на готову продукцію.

Найбільшу питому вагу у складі оборотних фондів підприємства мають виробничі запаси. До їх складу входять:

- сировина, основні і допоміжні матеріали;

- паливо;

- куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби;

- тара і тарні матеріали;

- запасні частини для ремонту;

- малоцінні та швидкозношувані предмети (господарський інвентар, малоцінні інструменти та ін.) хоч і є засобами праці, проте мають термін служби менший одного року і для спрощення обліку відносяться до оборотних фондів).

Незавершене виробництво - такі предмети праці перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

У складі незавершеного виробництва виділяють напівфабрикати власного виробництва, тобто такі предмети праці, які повністю пройшли обробку в одному підрозділі підприємства, але потребують подальшої обробки в інших підрозділах цього ж підприємства.

Витрати майбутніх періодів не є речовим елементом оборотних фондів, це грошові витрати, здійснені в даному періоді, але будуть віднесені на собівартість продукції частинами в наступних періодах (раціоналізація і винахідництво, проектування різних заходів, придбання різного роду інформації).

Співвідношення між окремими елементами оборотних фондів до їх загального обсягу, виражене у відсотках, називають виробничо-технологічною структурою оборотних фондів.

Ця структура має відмінності залежно від:

- характеру виробництва;

- тривалості технологічного циклу;

- видів продукції;

- територіального розміщення виробництва та ін.


Ефективному використa
нню матеріальних ресурсів сприяє їх нормування.

Норма витрат матеріальних ресурсів - це граничнодопустима кількість сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути використана для виробництва одиниці продукції визначеної якості.

Основні та деякі допоміжні матеріали нормуються на одиницю продукції, допоміжні матеріали для обслуговування обладнання нормуються на одиницю часу його роботи.

Норми витрат матеріальних ресурсів розробляються, як правило, самими підприємствами, інколи науково-дослідними установами на замовлення підприємств. Норми витрат повинні бути прогресивними, технічно й економічно обгpунтованими.

Структура норми витрат (Нв) має вигляд:

де Вч - чисті витрати матеріалу на одиницю продукції, роботи натур. од.;

Ввідх -технологічно неминучі відходи та втрати, натур. од.;

р - інші втрати, що виникають у процесі транспортування, зберігання тощо.

Методи нормування витрат матеріальних ресурсів:

- Аналітично-розрахунковий (грунтується на аналізі конструкції виробу, експериментів, виробничих умов та ін.);

- Дослідно-виробничий (на основі дослідних випробувань безпосередньо на робочих місцях; використовується для нормування витрат допоміжних матеріалів та інструменту);

- Звітно-статистичний (на основі даних про фактичне використання матеріалів, сировини у звітному періоді та їх коригування).


У
системі показників ефективності використання матеріальних ресурсів основним є матеріаломісткість.

Матеріаломісткість:

- абсолютна

- питома

- загальна

Абсолютна матеріаломісткість показує витрати основних видів сировини і матеріалів за абсолютними значеннями на фізичну одиницю виготовленої продукції.

Питома матеріаломісткість - це витрати основних видів сировини і матеріалів на одиницю експлуатаційної характеристики продукції.

Загальна матеріаломісткістьм) відображає вартість всіх матеріальних затрат на одиницю виробу або на одну гривню виготовленої продукції. Її можна обчислити:

де Мм - загальна сума матеріальних затрат, грн.;

Q, N - обсяг виготовленої продукції в грошовому і натуральному вимірниках відповідно.

Оберненим показником до матеріаломісткості є матеріаловіддача (Мв):

У практичній роботі підприємства важливе значення мають показники:

1. Коефіцієнт використання матеріалів. Він може бути плановим (відношення чистої ваги виробу до норми витрат сировини або матеріалів) і фактичним (відношення чистої ваги виробу до фактичних витрат матеріалів).

Коефіцієнт використання окремих видів матеріалів (Квик.матер) може визначатись не лише щодо певних видів продукції, а й по підприємству в цілому:

де т - кількість видів продукції, при виробництві яких використовується даний вид матеріального ресурсу;

Nі - обсяг випуску продукції і-го виду в натуральних одиницях;

Мі - чиста вага (площа) одиниці готової продукції і-го виду;

Мзаг - загальні витрати матеріалу на випуск продукції за певний період у фізичних одиницях.

2. Розмір відходів характеризується коефіцієнтом, що показує відношення величини відходів до величини загальних витрат матеріалу.

3. Коефіцієнт вилучення готової продукції із одиниці переробленої сировини. Цей коефіцієнт має певну межу - вміст у вихідній сировині корисних компонентів, що вилучаються.

Відносна економія матеріальних затратматер) обчислюється:

де Мбаз, ММпл - сума матеріальних затрат, відповідно, в базовому і плановому періодах, грн.;

Іq - індекс обсягу випуску продукції в плановому періоді.


Основними
 джерелами економії сировини і матеріалів є:

- Зниження ваги виробів;

- Скорочення відходів і втрат сировини та матеріалів;

- Використання відходів;

- Використання вторинної сировини;

- Зменшення і ліквідація браку.

Шляхи економії матеріальних ресурсів:

1) виробничо-технічні (якісна підготовка сировини до виробничого споживання, вдосконалення конструкції виробів, комплексна переробка сировини, застосування безвідходних та маловідходних технологій);

2) організаційно-економічні (підвищення рівня науковості нормування, розробка технічно обгpунтованих норм витрат матеріальних ресурсів).

Поряд з оборотними фондами, які функціонують у сфері виробництва продукції, процес її реалізації забезпечуються фондами обігу. До фондів обігу належать:

Фонди обігу

- Готова продукція на складах підприємства

- Готова продукція, яка відвантажена і знаходиться в дорозі

- Грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках

- Грошові кошти у незавершених розрахунках

- Дебіторська заборгованість

- Готівка в касі

Сукупність грошових коштів підприємства, вкладених в оборотні фонди і фонди обігу, становлять оборотні кошти підприємства.

Оборотні кошти поділяються на нормовані і ненормовані.

До нормованих належать всі оборотні фонди та готова продукція на складах підприємства. До ненормованих належать: відвантажена готова продукція, готівкові і безготівкові грошові кошти підприємства, дебіторська заборгованість.

Структура оборотних коштів характеризується співвідношенням окремих елементів у загальному її обсязі, яке виражається у відсотках. Ця структура може бути досить різною залежно від галузі, до якої належить підприємство, але в цілому по промисловості 2/3 оборотних коштів авансується в оборотні фонди, а 1/3 - у фонди обігу.

За джерелами формування оборотні кошти підприємства поділяються на:

- власні;

- залучені.

Власні оборотні кошти - це ті, які виділені підприємству при його створенні і поповнені згодом за рахунок прибутку, а також внаслідок використання стійких пасивів (тих грошових коштів, які є тимчасово вільними і використовуються в господарському обороті підприємства - резерв майбутніх платежів, внески на соціальне страхування, заборгованість по заробітній платі та ін.).

Залучені оборотні кошти - це кредити банків, кредиторська заборгованість та інші пасиви.


Н
орматив оборотних коштів - це грошовий вираз вартості мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей.

Процес встановлення нормативу оборотних коштів, необхідних для нормальної діяльності підприємства, називається нормуванням.

Основним методом нормування оборотних коштів є метод прямого рахунку. 

Норматив власних оборотних коштів у виробничих запасах вир.зап) визначається шляхом множення денної потреби у певному виді матеріальних ресурсів (Д) на норму запасу, в днях дн):

Денна потреба визначається за формулою:

де Мзаг - загальна річна потреба в даному виді ресурсів, натур. одиниць, грн.

де qі - маса (площа) заготовки однієї деталі (виробу) і-го виду, натур. одиниць.

Масу (площу) заготовки знаходимо виходячи із коефіцієнта використання матеріалу (Квик.матер) і чистої ваги деталі (виробу) (Мі):

Виробничі запаси залежно від їх призначення поділяються на:

- Транспортний запастр) - на час знаходження товарно-матеріальних цінностей в дорозі від постачальника до споживача;

- Підготовчий запас підг) - на час приймання, перевірки якості і складування сировини і матеріалів;

- Технологічний запас техн) - на час підготовки сировини і матеріалів до виробничого споживання;

(Кожен із цих видів запасів обчислюється множенням даної потреби в матеріальних ресурсах (Д) на відповідну величину запасу, в днях);

- Поточний запас поточн) - для забезпечення безперебійного процесу виробництва матеріальними ресурсами між двома черговими поставками; визначається:

де Тпост - період поставки даного матеріального ресурсу, в днях.

Середній поточний запас обчислюється:


-
Страховий запас стр) - це мінімальний запас на випадок непередбачених перебоїв у постачанні, визначається:

де Тзрив.пост - період зриву поставки, у днях.

Максимальний виробничий запасmax) обчислюється:

Середній виробничий запас (Зсер) можна знайти:

Мінімальний виробничий запасmin):

Норматив власних оборотних коштів у незавершеному виробництві (Ннзв) визначається за формулою:

де Ср - собівартість річного випуску продукції, грн.;

Тц - тривалість циклу виготовлення продукції, днів;

Кнз - коефіцієнт наростання затрат.

Норматив оборотних коштів в запасах готової продукції (Hгп) визначається як добуток одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю (Вд) на норму запасу готової продукції на складі, у днях (Здн):

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів (Нмайб.пер) розраховується, виходячи із залишків коштів на початок періоду (Впоч) і суми витрат, які слід буде зробити у плановому році (Впл), за мінусом суми для майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції (Впогаш.пл):

Сукупний норматнв власних оборотних коштів підприємствасукупн) обчислюється:

Оборотні кошти підприємства перебувають у безперервному русі, переходячи із однієї стадії кругообігу в іншу. Оборот оборотних коштів, виміряний у часі, називається їх оборотністю.

В загальному вигляді кругообіг оборотних коштів можна представити схемою:

На І стадії оборотні кошти змінюють грошову форму на товарну (виробничі запаси); на ІІ стадії йде процес споживання предметів праці у виробництві і їх перетворення у готову продукцію, включаючи стадію незавершеного виробництва. На ІІІ стадії обігові кошти у формі готової продукції вступають у сферу обігу і знову перетворюються на грошову форму.

Економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції.

Показниками оборотності оборотних засобів є:

- коефіцієнт оборотності;

- коефіцієнт завантаження;

- тривалість одного обороту.


Коефіцієнт оборотності
обор) показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції (РП) до середньорічного залишку нормованих оборотних коштів (Sноз):

Середньорічний залишок нормованих оборотних коштів (Sноз) можна знайти із залежності:

де S1, S2...S12 - середньомісячні залишки нормованих оборотних коштів, грн.

Середньомісячний залишок нормованих оборотних засобів (Sноз.міс) обчислюється:

де Sn, Sк - відповідно залишок нормативних оборотних коштів на початок і кінець місяця, грн.

Якщо відомі суми нормованих оборотних коштів на перше число кожного місяця, то Sноз можна обчислити:

де S1, S2...S13 - відповідно залишки нормованих оборотних засобів на перше число кожного місяця розрахункового періоду, включаючи перше січня наступного року, грн.

Коефіцієнт завантаження (Кзав) - величина, обернена коефіцієнту оборотності:

Цей показник показує, скільки оборотних коштів підприємства припадає на одну гривню реалізованої продукції.

Тривалість оборотуоб) показує тривалість одного обороту оборотних коштів, у днях, і визначається:

Суму вивільнених у результаті прискорення оборотності оборотних засобів (ΔSноз) можна обчислити за формулою:

де РПзв - обсяг реалізації у звітному році, грн.;

Тоб.баз, Тоб.зв - середня тривалість одного обороту оборотних засобів відповідно у базовому і звітному роках, днів.

Оборотність оборотних засобів безпосередньо впливає на кінцеві результати роботи підприємства, зокрема приріст прибутку на рівень рентабельності.

Сума приросту прибутку (збитків) (ΔП), одержаного за рахунок зміни оборотності оборотних засобів може бути розрахована за формулою:

де Пр.баз - прибуток від реалізації продукції у базовому році, грн.;

Sбаз, Sзв - відповідно середньорічні залишки нормованих оборотних засобів у базовому і звітному роках, грн.;

РПбаз - обсяг реалізації у базовому році, грн.


Вплив використання оборотних засобів на рівень рентабельності визначається за формулою:

де ΔР - зміна рівня загальної рентабельності за рахунок зміни середніх залишків нормованих оборотних засобів, %;

Пбал.зв - балансовий прибуток у звітному році, грн.;

Sсер.зв - середньорічна вартість основних виробничих фондів у звітному році, грн.;

Рзв - загальна рентабельність виробництва у звітному році,%.

Ефективне використання оборотних коштів є важливим завданням підприємства і повинно забезпечуватись прискоренням їх оборотності на всіх стадіях кругообігу.

На стадії створення виробничих запасів - раціональне використання матеріальних ресурсів, удосконалення нормування, ліквідація наднормативних запасів, налагодження роботи транспорту, оптимальний вибір постачальників та ін.

На стадії незавершеного виробництва - скорочення тривалості виробничого циклу, впровадження прогресивної техніки і технологій, розвиток стандартизації та уніфікації, вдосконалення системи економічного стимулювання тощо.

На стадії обігу - раціональна організація збуту продукції, прискорення документообороту, дотримання договірної платіжної дисципліни, використання маркетингових важелів активізації продажу (реклама) та ін.

У конкретних умовах виробництва і збуту кожне підприємство самостійно обирає найбільш прийнятні шляхи прискорення оборотності оборотних коштів, що дає змогу зекономити значні суми і збільшити обсяги виробництва і реалізації продукції без залучення додаткових фінансових ресурсів.


Фінансово-кредитні та нематеріальні ресурси підприємства

Фінансові ресурси підприємства - це грошові кошти, які є в його розпорядженні і призначені для здійснення поточних затрат і затрат по розширеному відтворенню, платежів з всіх зобов'язань та стимулювання працівників.

Фінансові ресурси також спрямовуються на розвиток і утримання об'єктів невиробничої сфери, споживання, нагромадження, створення резервних фондів тощо.

Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок ряду джерел фінансування. Розрізняють дві групи джерел фінансування:

- власні кошти (внутрішнє фінансування);

- залучені кошти (зовнішнє фінансування).

Внутрішнім називається фінансування, якщо воно здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства (прибуток, амортизаційні суми, грошові кошти, одержані від продажу майна, стійкі пасиви). Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент створення підприємства за рахунок статутного капіталу.

Статутний капітал - це майно підприємства, створене за рахунок внесків засновників, величина якого регулюється законодавством.

Зовнішнє фінансування - це кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства. До них належать:

1) Кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку:

- продаж акцій, облігацій;

- кредит;

- операції з валютою та дорогоцінними металами;

- проценти і дивіденди за цінними паперами інших емітентів.

2) Кошти, які підприємство одержує в порядку перерозподілу:

- державні бюджетні субсидії;

- страхові відшкодування;

- фінансові ресурси, що надходять від галузевих структур, асоціацій, концернів.

Важливою формою фінансування є кредит, тобто надання відповідних грошових сум у борг на певний час за відповідну плату (проценти). За рахунок кредитів розширюються фінансові можливості підприємства, проте виникає ризик, пов'язаний з необхідністю повернення боргів і сплати процентів за кредит. Тому підприємству слід дотримуватись оптимального співвідношення між власним капіталом і кредитами.

Крім грошових кредитів, підприємство може використовувати майновий кредит, тобто передачу в борг нерухомості або інших матеріальних цінностей. Тому такі форми фінансування, як оренда і лізинг, є спеціальними формами довгострокового фінансування.

Оренда - засноване на договорі строкове і відшкодоване володіння та користування майном.

В оренду можуть бути передані:

- земля та інші природні ресурси;

- структурні підрозділи або підприємство в цілому;

- окремі будівлі, транспортні засоби, обладнання;

- інші матеріальні цінності.

Розрахунок між суб'єктами оренди ведеться у формі орендної плати - регулярних платежів орендодавачу за здане в оренду майно, яке використовується протягом терміну оренди. Орендна плата включає в себе амортизаційні відрахування від вартості орендованого майна і орендний процент (частина прибутку, недоодержана власником через неможливість використання орендованого майна; цей процент встановлюється, як правило, на рівні, не нижчому, ніж банківський процент).

Переваги оренди:

- не вимагає від орендаря значних початкових інвестицій, пов'язаних з придбанням майна;

- ризик за моральне зношування орендованого майна (найчастіше, устаткування) несе орендодавець.

Недоліки оренди: обмежує підприємницьку діяльність орендаря, оскільки він не є власником орендованого майна.

Доцільність оренди вимагає ретельного вивчення й обгpунтування в кожному конкретному випадку.

Лізинг - оренда майна у кредитора, який придбав його з мeтoю здачі в оренду. Цей особливий вид оренди рухомого і нерухомого майна виробничого призначення фіксується у відповідному договорі між орендодавцем (лессором) і орендарем (лізером). Об'єктами лізингу найчастіше є машини, обладнання, транспортні засоби, споруди виробничого призначення.

Розрізняють лізинг оперативний і фінансовий. Оперативний лізинг передбачає надання лізеру права користування матеріальними цінностями лессора на термін їх повної амортизації з обов'язковим збереженням права власності лессора на орендоване майно та його обов'язкове повернення. Орендні платежі при оперативному лізингу не йдугь в залік майбутньої купівлі об'єкта лізингу.

Фінансовий лізинг передбачає придбання лессором майна на замовлення лізера і передачу його лізеру в користування на термін, не менщий, ніж термін повної амортизації, з обов'язковою подальшою передачею права власності на майно лізерові.

Амортизаційні відрахування в разі оперативного лізингу нараховуються лессором, а в разі фінансового лізингу - лізером і використовуються ними на повне відновлення наданих в оренду основних фондів.

Важливою формою фінансування підприємства є випуск цінних паперів - акцій та облігацій.

Акція - це цінний папір, який засвідчує право його власника на частку майна і прибутку акціонерного товариства. Випуск і реалізація акцій дає можливість підприємству мобілізувати для цілей інвестування значні суми капіталу.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, простими та привілейованими.

Обіг іменних акцій фіксується у книзі реєстрації акцій, куди вносяться відомості про кожну іменну акцію, власника її, час придбання акції, кількість таких акцій у кожного акціонера.

Cтосовно акцій на пред'явника у книзі реєструється їх загальна кількість.

Прості акції дають право участі в управлінні акціонерним товариством, але не гарантують певного рівня дивідендів.

Привілейовані акції забезпечують власникові одержання фінансових дивідендів, а також пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Проте власники зазначених акцій не мають права брати участь в управлінні товариством, якщо інше не передбачено його cтатутом. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка перевищує 10% cтатутного фонду акціонерного товариства (або іншу законодавчо обмежену частку).

Облігація - кредитний цінний папір, який підтверджує внесення грошової суми і зобов'язання повернути номінальну вартість цього цінного папера в передбачений термін з виплатою фіксованого процента. Виручка від продажу облігацій не належить до власного капіталу підприємства.

Цінні папери, що випускаються підприємством, постійно перебувають в обігу, продаються і купуються за ринковим курсом.


Курс акцій
а) залежить від становища підприємства на ринку, фінансової стабільності, рентабельності, величини дивідендів, перспектив розвитку тощо:

де Да - величина дивіденду на одну акцію;

R - ставка дисконта (рівень позичкового проценту), %.

Ставка дисконта може бути різною для простих і привілейованих акцій.

Курс облігацій обл) визначається із врахуванням обмеження величини доходу, одержуваного її власником, у часі і наступного відшкодування номінальної вартості облігації:

де Т - період часу до моменту погашення облігацій, років;

Добл - річний дохід від облігації, грн.;

Вобл - номінальна вартість облігації, грн.

Фінансові ресурси підприємства використовуються за такими напрямами:

- поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції;

- інвестування засобів у капіталовкладення, використання нематеріальних активів;

- інвестування фінансових ресурсів у цінні папери;

- платежі фінансовій і банківській системам, внески в позабюджетні фонди;

- створення грошових фондів і резервів (на розвиток, заохочення, соціальний розвиток);

- спонсорство, доброчинні внески та ін.

Нематеріальні ресурси підприємства - це складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа здобування доходів та не визначені майбутні розміри цих доходів.

За походженням нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим унікальним знанням або у зв'язку з рідкістю ресурсів. Використання таких ресурсів або робить їхніх власників єдиним виробником продукції, або забезпечує зменшення витрат проти інших виробників. Поняття нематеріальних ресурсів фактично ототожнюється з поняттями об'єктів інтелектуальної власності, які можуть включати:

Об'єкти промислової власності. До них належать:

- винаходи, об'єктами яких можуть бути продукти (пристрої, речовини, штами мікроорганізмів) та способи їх одержання;

- корисні моделі, об'єктами яких є конструктивне вирішення пристрою або його складових частин;

- промислові зразки - нове художньо-конструктивне вирішення виробів, коли досягається єдність технічних та естетичних властивостей;

- товарні знаки та знаки обслуговування - оригінальні позначення, за допомогою яких товари і послуги одних виробників відрізняються від однорідних товарів і послуг інших виробників; головне завдання товарного знака полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. Товарний знак при цьому виконує дві функції: реклама товару і гарантування його якості;

- фірмові найменування - це стале позначення підприємства або особи, від імені якої здійснюється виробнича та інша діяльність; використовується для розпізнавання підприємств серед інших. На відміну від товарних знаків, які дозволяють ідентифікувати конкретні товари даного підприємства, фірмове найменування вказує на підприємство як таке без посилання на товар чи послугу і характеризує репутацію і становище підприємства на ринку в цілому.

2. Об'єкти, що охороняються авторським та суміжними правами - це твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, мети створення, які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій та об'ємно-просторовій формах.

Авторським правом захищаються також комп'ютерні програми, бази даних, мікросхеми.

Авторське право не поширюється на офіційні документи, державні символи та знаки, твори народної творчості, об'єкти промислової власності, твори, для яких закінчився термін дії авторського права.

Суміжні права - це права, які примикають до авторського права і є похідним від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:

1) права виконавців;

2) права виробників фонограм;

3) права організацій мовлення.

3. Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності - це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності, а саме:

- раціоналізаторські пропозиції - це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, для якого воно подано; це можуть бути пропозиції щодо вдосконалення використовуваної техніки, способів контролю, спостереження, дослідження тощо; рацпропозиція має так звану «місцеву новизну» незалежно від того, чи дане організаційне, технічне рішення використовується деінде;

- «ноу-хау» - це знання чи досвід технічного, організаційного, виробничого і економічного характеру, що можуть бути практично використані і принести власникові певні переваги, об'єктами «ноу-хау» є посібники, порадники, рецепти, формули тощо, а також незапатентовані винаходи; важливою ознакою «ноу-хау» є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти і час;

- комерційна таємниця - це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, розголошення яких може завдавати шкоди його інтересам; комерційну таємницю становить сукупність науково-технічної, виробничо-господарської та фінансово-економічної інформації про діяльність підприємства.

Нематеріальні активи - це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та іх використання в господарській діяльності з метою одержання доходу.

До складу нематеріальних активів включаються:

1) права, що з'являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; свідоцтвами на знаки на товари і послуги, фірмове найменування;

2) права, що виникають внаслідок володіння підприємством об'єктами авторського права та суміжних прав;

3) права на використання на підприємстві нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності;

4) права на користування земельними ділянками і природними ресурсами;

5) монопольні права на використання рідкісних ресурсів;

6) права, що з'являються внаслідок укладання з іншими суб'єктами ліцензійних угод на використання об'єктів інтелектуальної власності.


Юридичний захист об'єктів інтелектуальної власності полягає в забороні використання нематеріальних активів без дозволу
їхнього власника або їх підробки.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Патент - виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.

Патент забезпечує його власникові:

- виключне право використовувати винахід на свій розсуд;

- право забороняти іншим особам використовувати винахід без дозволу власника;

- можливість передавати на підставі договору право власності на винахід;

- право дати будь-який дозвіл (ліцензію) на використання винаходу на підставі ліцензійної угоди та ін.

В разі порушення прав патента власника, він може примусово через суд стягувати компенсацію збитків.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань здійснюється на підставі їх державної реєстрації, результатом якої є видача відповідного свідоцтва.

Це свідоцтво забезпечує власникові виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати іншій особі дозвіл (ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Власник такого свідоцтва має право поряд зі знаком проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що даний знак зареєстрований в Україні.

Передача права власності на використання нематеріальних ресурсів іншим суб'єктом здійснюється у формі ліцензійної угоди - договору, згідно з яким власник нематеріального ресурсу (ліцензіар) передає іншій особі (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав на патенти, товарні знаки тощо.

Ліцензія - це дозвіл на використання нематеріального ресурсу протягом певного терміну за обумовлену винагороду.

Існує кілька видів ліцензій залежно від терміну їх дії, повноти використання, повноти інформації тощо.

На практиці використовуються кілька видів розрахунків за ліцензії, найбільш поширеними з них є:

- роялті - періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди; вони встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції;

- пашуальна виплата - фактична ціна ліцензії, одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди; її величина не залежить від майбутніх обсягів виробництва та збуту ліцензійної продукції.

Ліцензіару в рахунок оплати за ліцензію може бути передана частина цінних паперів (акцій) ліцензіата, а також може використовуватись такий вид розрахунків, як взаємний обмін ліцензіями, досвідом, знаннями.

Оскільки нематеріальні активи є неуречевленою частиною майна підприємства, то їх оцінка має свою специфіку і складність, обумовлену:

- різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожен з яких за законом має бути оригінальним;

- різними способами їхньої появи на підприємстві;

- різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;

- імовірнісним характером отриманих результатів оцінки.


Згідно з міжнародними стандартами оцінки майна
 використовують три основних підходи до визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів:

І. Витратний, який полягає в розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів і має такі різновиди:

- метод початкових витрат (вартість нематеріального активу визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років);

- метод вартості заміщення (максимальна вартість нематеріального активу визначається мінімальною ціною придбання активу аналогічної корисної або споживчої вартості);

- метод початкових витрат (вартість нематеріального активу визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років);

- метод вартості заміщення (максимальна вартість нематеріального активу визначається мінімальною ціною придбання активу аналогічної корисної або споживчої вартості).

ІІ. Прибутковий підхід виходить з припущення, що економічна цінність конкретного нематеріального активу на поточний момент обумовлюється розміром доходів, які сподіваються отримати від цього активу в майбутньому:

- метод капіталізації прибутків;

- метод дисконтування майбутніх грошових потоків (чистий прибуток від використання об'єкта і величина амортизації цього об'єкта).

ІІІ. Ринковий підхід реалізується за допомогою:

- методу порівняльного аналізу продажу (порівняння об'єкта інтелектуальної власності з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку);

- метод звільнення від роялті (має за основу умовне припущення, що інтелектуальна власність підприємства йому не належить, а додатковий прибуток від її використання є частиною виручки, яка мала б бути виплачена у вигляді роялті власникові цієї інтелектуальної власності).

Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку в Україні (положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8) придбані або створені нематеріальні активи зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. Вона складається з ціни придбання, мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних з його придбанням та доведенням до стану, в якому він придатний для використання за призначенням.

Цим же положенням регулюється визначення первісної вартості нематеріального активу в разі його одержання підприємством у результаті обміну, безоплатного отримання, внесення до статутного капіталу підприємств та ін.

Нематеріальні активи підприємства підлягають амортизації. Нарахування амортизації здійснюється протягом терміну їх корисного використання, який встановлюється підприємством, але не більш як 20 років. Відповідно до цього терміну встановлюються норми амортизаційних відрахувань.

 



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

78792. Скарби бабусиної скрині 77.5 KB
  Ліна: Ну а я що можу зробити? Візьми он книжку яку почитай. Марія: Та ти що з дуба впала, яка книжка, я ж покоління ХХІ століття - часу інтернету, - ми книжок не читаємо. Ліна: Тобі ж гірше. Не хочеш читати - візьми в хаті поприбирай. Подвійна користь буде: себе займеш і бабусі допоможеш.
78793. Как нечисть Любовь украла 45 KB
  На сцене стоит избушка старушки - сказочницы. Ставни открываются - в избушке сидит старушка. Во время её слов перебежками вокруг дома бегает нечистая сила. Старушка: Это было… иль не было Иль приснилось мне опять. Раз - окошки отворила - Сказку буду начинать! Сказку эту иль неправду...
78794. Скелет и мышцы 198 KB
  Цель: Знакомить учащихся со строением человека. Формировать интерес к познанию самого себя. Проверить усвоение материала по теме «Кожа». Расширить кругозор учащихся. Оборудование: индивидуальные карточки, плакаты, справочник, пособие «Скелет человека».
78795. З бабусиної скрині 61.5 KB
  Учень: Україно Україно Краю милий Краю золотавий Поля твої широкополі Пісні дзвінкоголосі Міста наші рідні Сади пишноцвітні Пшениці ряснії Городи багатії. Учень: Українська земле Де є краща Де миліша Як не на Вкраїні Тут городи і сади Тут яблука й гарбузи. Учень:...
78796. Сценарій тематичного вечора «Її величність Скрипка» 70.5 KB
  Скрипка народилася приблизно у 16-му столітті у руках одного з ломбардських майстрів Італії. Віола мала ніжний і м’який голос Але не було у неї високих блискучих звуків що мала скрипка. Говорять що Леонардо да Вінчі подарував їй завиток прикрасив її голівку – і народилась скрипка що має характер...
78797. СЛАБКА ЛАНКА 68 KB
  Мета: Закріпити і повторити матеріал з історії України та всесвітньої історії, виявити недоліки в знаннях, розвивати логічне мислення, допитливість, кмітливість, викликати життєвий інтерес до історії.
78798. Закріплення знань про слово, що означають назви предметів 140.5 KB
  Дівчаткам слід записати слова із тексту які відповідають на запитання що Хлопчикам слід записати слова із тексту які відповідають на запитання хто Сніг намисто ліс стежка нірка слід хвіст віник Мишка заєць лисиця птахи ведмідь 2 назви кількість предметів...
78800. Словникова робота на уроках української мови у 2 класі 35.5 KB
  Під час читання творів: виконуємо завдання: 1 прочитати слова 2 перекласти слова 3 зрозуміти значення слів робота з тлумачним словником. Подивились значення слів у тлумачному словнику: верболіз лози молоді гнучкі вербові пагони осока багаторічна болотна трава з довгим гострим листям.