47869

Міжнародна економіка. Конспект лекцій

Конспект

Мировая экономика и международное право

Конспект лекцій містить зміст лекційного курсу, завдання до самостійного вивчення теоретичного матеріалу курсу, що вивчається в позааудиторний час, список рекомендованої літератури і ресурсів Інтернет, ілюстративний матеріал до лекцій

Украинкский

2013-12-03

905.5 KB

64 чел.


ОЗНАКИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ

Регіональний

Організаційний

Економічний

Соціально-економічний

Банк, що рамбурсує

3. Акредитивні конструкції

8. Документи

Авізуючий банк

Банк імпортера

Банк-емітент

Експедитор

8.  Документи

2. Заявка на відкриття акредитиву

4. Акредитив

7. Платіж

5. Товар

5. Товар

Перевізник

Імпортер

А

П

В

В

А

Експортер

Лінія

виробничих можливостей

Лінії

торгових

можливостей

Лінія

виробничих можливостей

Лінії

торгових

можливостей

Лінія

виробничих можливостей

Лінії

торгових

можливостей

Лінія

виробничих можливостей

Лінії

торгових

можливостей

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи Національного банку України

Кафедра фінансів та кредиту

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

канд. екон. наук, доцент

____________ С.О. Хайлук

01.02.2011

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Міжнародна економіка»

освітньо-професійної програми підготовки за напрямом

6.030508 - «Фінанси і кредит»

галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво»

Укладач: д.е.н., професор   _______________ С.Г.Черемісіна

                           01.02.2011

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри, протокол від 01.02.2011 р. №1

Севастополь – 2011


ПЕРЕДМОВА

Конспект лекцій розроблений відповідно до вимог робочої навчальної програми з дисципліни «Міжнародна економіка» нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки за напрямом 6.030508 – «Фінанси та кредит» галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво», які розроблені Науково-методичною комісією з галузі "Економіка та підприємництво" Міністерства освіти і науки України та Київським національним економічним університетом.

Конспект лекцій містить зміст лекційного курсу, завдання до самостійного вивчення теоретичного матеріалу курсу, що вивчається в позааудиторний час, список рекомендованої літератури і ресурсів Інтернет, ілюстративний матеріал до лекцій.


ЗМІСТ

[0.1] Мета і завдання викладання дисципліни

[1] EXW

[2] Е

[3] FCA

[4] FAS

[5] FOB

[6] CFR

[7] CIF

[8] CPT

[9] CIP

[10] DAF

[11] DES

[12] DEQ

[13] DDU

[14] DDP

[14.0.0.1] Рівні регулювання міжнародної торгівлі

[15] Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

[16] 2. Учасники міжнародного фінансового ринку

[17] 3. Інструменти світового фінансового ринку

[18] 4. Сучасні світові фінансові центри

[19] 2

[20] 3

[21] Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

[21.0.0.1] У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк ЄІБ), Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

[22] Міжнародна фінансова корпорація була заснована  в 1956 р. для сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, що розвиваються. В 2004 р. членами МФК були 175 країн. Акціонерний капітал МФК формується шляхом підписки країнами-членами на акції і становить 2,45 млрд. дол. США.

[23] 3

[23.1] Паризька валютна система  (1867р.) - система золотомонетного стандарту

[23.1.1] Генуезька світова валютна система (1922р.)

[24] Структура платіжного балансу:

[24.1] Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ:

[24.1.1] А. Поточні операції

[24.1.1.1] Товари

[24.2] Соціально-економічний

[24.2.0.1] Банк-емітент

ЛЕКЦІЯ 1 -  Міжнародна економічна система………………………………….....7

ЛЕКЦІЯ 2 – Міжнародна економічна діяльність………………………………...23

ЛЕКЦІЯ 3 - Світовий ринок товарів і послуг………………………………….....37

ЛЕКЦІЯ 4 - Світовий фінансовий ринок…………………………………………56

ЛЕКЦІЯ 5 – Прямі інвестиції  та міжнародне виробництво……………………65

ЛЕКЦІЯ 6 -  Міжнародний кредит………………………………………………..80

ЛЕКЦІЯ 7 – Світовий ринок праці і міжнародна трудова міграція……………97

ЛЕКЦІЯ 8 -  Світова  валютна  система………………………………………..114

ЛЕКЦІЯ 9 - Міжнародні розрахунки і платіжний баланс……………………..126

ЛЕКЦІЯ 10 - Глобалізація економічного розвитку……………………………141


ВСТУП

Мета і завдання викладання дисципліни

Мета: формування теоретичних знань, умінь та практичних навичок у галузі міжнародної економіки, форм, методів та механізмів реалізації міжнародних економічних відносин.

Завдання: вивчення сутності міжнародної економічної системи та закономірностей її розвитку, методів аналізу політико-правового, економічного, соціально-культурного середовища та інфраструктури міжнародної економічної діяльності; набуття знань про регулювання міжнародних економічних відносин, міжнародну валютну систему, методологію міжнародних розрахунків, процеси міжнародної економічної інтеграції; набуття вмінь використовувати одержані знання у практичній зовнішньоекономічній діяльності України.

Предмет: система міжнародних економічних відносин, що складаються між національними економіками країн світу в умовах глобалізації.

Зміст дисципліни розкривається в наступних темах:

1.Міжнародна економічна система

2.Міжнародна економічна діяльність

3.Світовий ринок товарів і послуг

4.Світовий фінансовий ринок

5.Прямі інвестиції  та міжнародне виробництво

6.Міжнародний кредит

7. Світовий ринок праці і міжнародна трудова міграція

8. Світова  валютна  система

9. Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

10. Глобалізація економічного розвитку

Поточний контроль знань та одержаних навиків здійснюється при перевірці конспекту лекцій, опитуванні на практичних заняттях, оцінці виконання контрольних робіт.

Підсумковий контроль знань здійснюється у вигляді підсумкового екзамену і полягає в оцінюванні засвоєння студентами програмного матеріалу, набуття ними вміння та практичних навичок в даній предметній галузі, здатності опрацювання та письмового викладу конкретних питань дисципліни та проведення розрахунків за тематикою курсу. 

На вивчення дисципліни навчальним планом передбачено 144 години, з них 14% відведено на лекційні заняття, 24% на практичні заняття. На самостійне вивчення відводиться 56% часу.

Послідовність вивчення розділів дисципліни задається тематикою лекцій та завдань для самостійної роботи, що доводяться на кожній лекції. Перелік рекомендованої літератури, на яку дається посилання під час вивчення дисципліни, подано в наступній таблиці.

Таблиця 1  – Перелік рекомендованої літератури

№ пор.

Бібліографічний опис

Кількість примірників

УДК

бібліотеки

Основна література

1

Міжнародна економіка [текст ]: навчальний посібник /  Ю.Г. Козак , Д.Г.Лук’яненко,  Ю.В.Макогон, Ю.І. Граматик, К.І. Ржепішевський. вид. 2-ге, перероб. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.

2

Міжнародна економіка: В питаннях та відповідях [текст]: Навчальний посібник / Ю.Г. Козак , В.В. Ковалевський , К.І. Ржепішевський , Н.С. Логвінова , В.М. Осипов. –Київ: «Центр навчальної літератури», 2004 – 676 с.

3

Лук’яненко, Д.Г. Практикум з міжнародної економіки: тести, вправи, задачі, проблемні ситуації, ділові ігри [текст] / Д.Г. Лук’яненко, А.М. Поручник, Я.М. Столярчук . – К.: КНЕУ, 2006. – 287 с.

4

  1.  Киреев, А. П. Международная экономика [Текст]: в 2-х ч. : учебн. пособ. для вузов / А. П. Киреев. – М. : Международные отношения, 2001. – т.1. – 416 с. – т.2. – 488с.

5

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения [Текст] : учебник  / под ред. Л. Н. Красавиной. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Финансы и статистика, 2007. -576 с.   

6

Одягайло, Б.М. Міжнародна економіка [Текст]: Навч. посіб. / Б.М. Одягайло. – 2 –ге вид., випр. І доп. – К .: Знання, 2006. – 407 с.

Додаткова література

7

Циганкова, Т.М. Міжнародний маркетинг: теоретичні моделі та бізнес-технології [Текст]: Монографія / Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2004. – 400 с.

8

Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ [Текст]: Монографія / Кер. авт. кол. і наук. ред. Т. М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660 с.

9

Козик, В.В. Міжнародні економічні відносини [Текст]: Навч.посіб. / В.В. Козик , Л.А. Панкова , Н.Б. Даниленко. – 4-те вид., стер. – К.: Знання – Прес, 2003. – 406 с.

10

Лук’яненко, Д.Г. Економічна інтеграція та глобальні проблеми сучасності[текст] навчально-методичний посібник / д.г. лук’яненко . к.: кнеу, 2005. – 206 с.

11

Світова економіка [Текст]: Підручник / А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, О.І.Рогач [та ін.]. – К.: Либідь, 2007. – 640 с.

12

Філіпенко, А.С. Міжнародні економічні відносини : історія [Текст]: Підручник / А.С. Філіпенко. – К.: Либідь, 2006. – 392 с.

Методичні посібники викладачів СІБС УАБС НБУ

13.

Міжнародна економіка: конспект лекцій. Для студентів економ. спец. денної форми навчання.

14.

Міжнародна економіка: методичні вказівки до практичних занять. Для студентів економ. спец. денн. форми навч.

15.

Міжнародна економіка: методичні вказівки щодо виконання контрольної роботи. Для студентів економ. спец. заочн. форм. навч.

16.

Міжнародна економіка: збірник завдань до контрольної роботи. Для студентів економ. спец. заочн. форм. навч.

ЛЕКЦІЯ 1. Міжнародна економічна система

Анотація

Предмет курсу «Міжнародна економіка». Міжнародна макроекономіка. Основні ознаки міжнародної економіки. Світовий ринок, його сутність та особливості формування. Структура та головні характеристики світового ринку. Світове господарство як система.

Світова економіка, її ресурси та потенціал розвитку. Інтернаціоналізація господарського життя. Міжнародний поділ праці. Міжнародна спеціалізація виробництва. Міжнародне виробниче кооперування, його форми.  Фактори міжнародного поділу праці. Взаємодія національних економік на основі міжнародного поділу праці.  Міжнародна економічна система. Сутність, особливості міжнародних економічних відносин (МЕВ). Суб'єкти міжнародних економічних відносин. Середовище міжнародних економічних відносин, його особливості та структуризація.   Політико-правове середовище міжнародних економічних відносин. Економічне середовище міжнародних економічних відносин. Соціально-культурне середовище міжнародних економічних відносин. Ресурси та інфраструктура. Міжнародний транспорт і зв'язок.

План лекції

1. Предмет « Міжнародної економіки».

2. Сутність і структура міжнародної економічної системи.

3. Ознаки систематизації країн

4. Міжнародний поділ праці та  міжнародна спеціалізація виробництва

1

Предметом курсу “міжнародна економіка” є багаторівневий комплекс економічних відносин між країнами, їх угрупованнями. Міжнародна економіка також вивчає відносини між окремими економічними суб’єктами, що знаходяться в різних країнах: окремими людьми, домогосподарствами, підприємствами, державними і громадянськими установами.

Особлива увага приділяється вивченню економічного механізму функціонування міжнародної економіки, тобто міжнародних правовим нормам, економічним угодам, діяльності міжнародних економічних організацій.

Об’єктом вивчення міжнародної економіки є не одиничні, випадкові явища, процеси в міжнародній сфері, а ті, що постійно відновлюються, повторюються. Тобто виявляються закономірності взаємодії господарських суб’єктів різних держав у міжнародному обміні товарами, русі факторів виробництва, формуванні міжнародної економічної політики.

При вивченні міжнародної економіки користуються досягненнями різних напрямків економічної думки: марксистської, класичної, неокласичної, неокейнсіанської, монетаристської. Вчені дотримуються різних поглядів щодо чинників, які визначають місце країни в системі міжнародного поділу праці, ролі державної політики в регулюванні зовнішньоекономічної сфери тощо.

Теоретичною основою вивчення міжнародної економіки є політична економія, мікро- і макроекономіка. Об’єднання цих дисциплін з теоріями міжнародного бізнесу, міжнародного маркетингу і менеджменту, міжнародних фінансів дало можливість створити теорію міжнародної економіки.

Основними поняттями теорії міжнародної економіки є: світовий ринок, світове господарство, відкритість національної економіки, лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародний поділ праці, міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили.

2

Міжнародна економічна система (МЕС) являє собою сукупність елементів світової економіки з властивими кожному із них характеристиками; у процесі дії елементів світової економіки виникають інтегративні якості, характеристики, закономірності функціонування цієї системи.

Основними елементами МЕС є окремі країни, групи країн. Можна поділити МЕС на такі групи, як високорозвинуті країни (країни великої сімки, Європейського Союзу, Організації економічного співробітництва та розвитку), середньорозвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою.

На сучасному етапі функції ядра глобальної економіки переходять до низки найрозвинутіших країн, які відрізняються розвинутим соціально-ринковим господарствам; найбільшою вичерпаністю джерел і факторів індустріального розвитку; провідною роллю у світовій економіці, що дає змогу активно залучати до господарського обігу власні і чужі ресурси.

Крім того МЕС складається із підсистеми різних міжнародних ринків і підсистеми національних і міжнародних інститутів, які регулюють МЕС; підсистеми міжнародних економічних відносин.

Між країнами існують різні відносини: політичні, наукові, культурні. Країни співробітничають в різних галузях: організують міжнародні виставки картин, обмінюються артистами, науковцями, досвідом в області техніки, захисту навколишнього середовища. Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — одна із форм міжнародних відносин. МЕВ опосередковують здійснення інших форм міжнародних відносин. Наприклад, для нормального функціонування науково-технічних зв’язків між країнами необхідним є міжнародний ринок науково-технічної продукції. Крім того МЕВ — це система економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання продуктів, що вийшли за рамки національних границь.

Продукт може вироблятися на основі кооперації виробничих ресурсів двох або декількох країн. Суб’єкти із різних країн можуть обмінюватися товарами внаслідок чого виробництво і споживання певного товару буде знаходитись в різних країнах. Міжнародні відносини розподілу — це відносини, які виникають з приводу а) розподілу факторів виробництва (засобів виробництва, робочої сили) між країнами; б) розподілу продуктів економічної діяльності серед суб’єктів із різних країн; в) розподілу доходів між учасниками МЕВ.

Залежно від об’єкту МЕВ, вони поділяються на торговельні, валютно-фінансові, виробничі, науково-технічні тощо. Більш докладніше ці відносини будуть розглянуті в наступних лекціях, а зараз зазначимо, що всі вони у сукупності утворюють систему. Однією із системних характеристик цієї системи є взаємозв’язок її окремих елементів. Наприклад, спільне виробництво складної техніки економічними суб’єктами із різних країн (виробничі відносини) може супроводжуватись торгівлею окремими компонентами, деталями між ними (торговельні відносини), науково-технічним обміном (науково-технічні відносини).

МЕВ між окремими європейськими державами, а також в межах окремих регіонів (Європа — Північна Африка, Європа — Близький Схід та ін.) виникли порівняно давно. Ці відносини були спочатку виключно двосторонніми, вузькорегіональними. Дійсно міжнародними економічні відносини стають з виникненням світового господарства, появи взаємозалежності національних економік.

В процесі розвитку міжнародної економічної системи відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами; групами країн; підприємствами і організаціями, які знаходяться в різних державах. Характерно, що процеси взаємодії країн, їх співробітництва мають суперечливу природу. Діалектика МЕВ полягає в тому, що прагнення держав до економічної незалежності, укріпленню національних господарств обумовлює в кінцевому рахунку все більшу інтернаціоналізацію економічного життя країн.

Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність економічних суб’єктів, насамперед, підприємств. Діяльність останніх спрямована на отримання певних економічних результатів, передусім прибутку.

Є підприємства, діяльність яких переважно зорієнтована на національний ринок. Зовнішньоекономічні зв’язки для таких підприємств у системі пріоритетів їх діяльності мають другорядне значення. Інші підприємства розглядають зовнішньоекономічну діяльність як необхідний фактор свого нормального функціонування. Деякі з них орієнтацію на світовий ринок вважають вихідним принципом своєї діяльності. І, нарешті, існують фірми, які “працюють” виключно на зовнішній ринок.

Діяльність підприємств на міжнародному ринку здійснюється в таких формах:

  1.  Експорт та імпорт товарів та послуг. Це є часто першою зовнішньоекономічною операцією фірми. Ця операція передбачає, як правило, мінімальні зобов’язання і найменший ризик для виробничих ресурсів фірми, вимагає порівняно невеликих видатків. Наприклад, фірми можуть збільшувати експорт продукції шляхом завантаження своїх надлишкових потужностей, що робить мінімальною потребу в додаткових капіталовкладеннях.
  2.  Контрактні, коопераційні угоди (ліцензування, франчайзинг). При ліцензуванні фірма (ліцензіар) вступає у відносини із зарубіжною фірмою (ліцензіатом), пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Франчайзинг — один із способів кооперації (насамперед міжнародної) по збуту товарів і послуг достатньо відомої фірми (франчайзера) через спеціально створену за її участю збутову організацію (франчайзі) завдяки праву використання франчайзі товарного знаку і ноу-хау франчайзера.

Так, відомий виробник копіювальної техніки компанія “Ксерокс”, маючи надійну репутацію, створює в різних країнах мережу збутових підприємств для спільного просування на ринок різних послуг по копіюванню друкованих матеріалів. “Ксерокс” вимагає від національних партнерів суворого виконання технології надання послуг; фінансує купівлю або оренду партнерами приміщень; навчає місцевий персонал; контролює належне використання партнерами фірмової назви.

Франчайзинг товарів та послуг використовують також відомі фірми: Мак Дональдс, Зінгер, Кока-Кола, Хілтон. Найбільше застосування франчайзинг має у сфері послуг: туризмі, сервісі побутової техніки, системі швидкого харчування, авторемонті.

Часто підприємства купують іноземні ліцензії та звертаються до франчайзингу після того, як вони досягли успіхів в експорті своєї продукції на зовнішньому ринку.

  1.  Господарська діяльність за кордоном (науково-дослідницькі роботі, банківські операції, страхування, підрядне виробництво, оренда). Підрядне виробництво передбачає укладання фірмою контракту із зарубіжним виробником, що може виготовляти товари, реалізацією яких може займатися вказана фірма. Оренда передбачає надання орендодавцем в тимчасове користування орендарю майна за узгоджену орендну плату на певний термін з метою одержання комерційної вигоди.

Номенклатура товарів, що здаються в оренду, є досить широкою: легкові та вантажні автомобілі, літаки, танкери, контейнери, комп’ютери, засоби зв’язку, стандартне промислове обладнання, склади, тобто рухоме і нерухоме майно, яке відноситься до основних засобів.

В міжнародній практиці розрізняють три види оренди залежно від її тривалості:

  •  короткострокова оренда — рентинг, тривалість якої може складати від декількох годин до одного року;
  •  середньострокова оренда — хайринг, яка передбачає здачу в оренду майна на термін від 1 до 3 років;
  •  довгострокова оренда — на термін більше трьох років.
  1.  Портфельне і пряме інвестування за кордоном. Інвестиційна діяльність за кордоном може бути пов’язана зі створенням підприємством власної виробничої філії; вкладанням коштів в акції існуючої зарубіжної фірми; інвестуванням у нерухомість, державні цінні папери.

Вищенаведена класифікація форм міжнародної підприємницької діяльності досить умовна. Наприклад господарська діяльність за кордоном (3) практично завжди супроводжується надходженням туди інвестицій (4).

3

Вся сукупність національних економік у світі складає близько 200 держав. Організація Об’єднаних Націй, Міжнародний валютний форд, Світовий банк дають найбільш повну характеристику даної сукупності. При цьому ООН основну увагу приділяє соціальним і демографічним аспектам розвитку країн. Для Світового банку важливою є оцінка ступеня економічного розвитку країн.

Для розуміння і оцінювання відмінностей між національними економіками, визначення їх місця та перспектив розвитку в системі світового господарства, актуальною проблемою в теорії та практиці МЕВ є їх систематизація за різними ознаками (рис. 1.1).

Рисунок 1.1 – Ознаки систематизації країн

Країни можуть бути систематизовані за регіональною (географічною) ознакою: європейські (західно-, східно-, південно-, північно-); північноамериканські (США, Канада, Мексика), південноамериканські, країни Близького Сходу, Східної, Південно-Східної та Південної Азії, африканські (північно-, центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.

Систематизація країн за організаційною ознакою розподіляє країни по групах в залежності від участі в міжнародних організаціях, конференціях, нарадах тощо. Цілі організації полягають у досягненні швидкого економічного розвитку, підтриманні фінансової стабільності, вільної торгівлі та забезпеченні сприятливих умов розвитку країн «третього світу».

– Генеральна угода з тарифів і торгівлі та Світова організація торгівлі (ГАТТ/СОТ) — об’єднує 148 країн світу, за основну мету ставить розвиток лібералізації торгівлі. З початку функціонування ГАТТ у 1947 році досягнуто зниження міжнародних тарифів з 40% до 4%. СОТ почала функціонувати з 1995 року як більш організаційно оформлена структура для регулювання міжнародної торгівлі.

– Бреттон-Вудські інститути — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) забезпечують функціонування та розвиток сучасної світової валютної системи починаючи з 1944 р. Членами МВФ є 184 країни світу.

Найбільш важливим є принцип класифікації країн, їх груп за рівнем соціально-економічного розвитку. Плідним є підхід Б.Гаврилишина, коли типи соціально-економічних систем характеризуються через їх порівняння за рядом таких ознак: головний мотив діяльності основного економічного суб’єкта, характер власності, характер ринку, роль уряду в соціально-економічному житті, першопричина і головна мета функціонування соціально-економічної системи (табл. 1).

Таблиця 1.1 – Типи соціально-економічних систем

Основні ознаки

Типи систем

Вільне підприємництво (капіталізм)

Узгоджене вільне підприємниц-тво

Адміністра-тивно-командна система

Розподільчий соціалізм

Ринковий соціалізм

1. Головний мотив і/або критерій діяльності

Максимізація прибутку

Максимізація приросту і прибутку

Максимізація виробництва

Прибуток

Життєздатність

2. Характер власності

Приватний

Приватний

Державний

Приватний

Колективний

3. Характер ринку

Вільний

Вільний

Керований

Вільний

Контрольо-ваний

4. Роль уряду

Обмежена вище названими характерист-иками

Гармонізув-ати економічну діяльність

Прийняття рішень; планування, управління

Протистояти несправедли-востям при розподілі

Визначення цілей; координація; регулювання

5. Першопри-чина і головна мета

Економічна: ефективне виробництво

Економічна і політична; поліпшення становища країни, задоволення індивідуальних потреб

Політична; створення матеріальної бази комунізму

Соціальна; ефективне виробництво; справедливий розподіл

Соціалістична; економічна демократія через самоуправління

Використовується також поділ країн на таких три групи, як:

  1.  Промислово розвинені країни — 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої «Великої сімки». Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.
  2.  Країни з перехідною економікою — 28 країн Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.
  3.  Країни, що розвиваються — більше 150 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.

Характерною ознакою розвитку МЕВ є інтернаціоналізація господарського життя, тобто об’єктивний процес зближення національних економік, що проявляється у зростанні виробничої взаємозалежності економічних суб’єктів із різних країн, міжнародного товарообігу, руху капіталів і робочої сили. Інтернаціоналізація господарського життя таким чином передбачає зростання міжнародної мобільності готових виробів та факторів виробництва.

Інтернаціоналізація господарського життя проявляється в інтернаціоналізації виробництва та інтернаціоналізації капіталу. Інтернаціоналізація виробництва — формування інтернаціонального процесу виробництва (реалізація міжнародних програм створення складної техніки, наприклад, літаків). Інтернаціоналізація виробництва як процес проявляється у: а) зростанні виробничої взаємозалежності економічних суб’єктів із різних країн; б) використанні у виробничому процесі іноземних факторів виробництва; в) розширенні виробництва за національні кордони (будівництво нового заводу в зарубіжній країні)

Інтернаціоналізація капіталу — процес взаємопереплетення та об’єднання капіталу із різних країн; використання іноземного капіталу для розвитку національних підприємств, національного господарства в цілому. Цей процес виявляється у експорті /імпорті  позичкового і підприємницького капіталів.

Інтернаціоналізація капіталу сприяє зростанню світової економіки. Капітал перетинає кордони в пошуках сприятливих сфер свого використання. Приплив зарубіжних інвестицій для більшості країн-одержувачів капіталу допомагає вирішити проблему дефіциту виробничого капіталу, дефіциту необхідних для розвитку інвестицій.

Взаємний обмін капіталом між країнами укріплює економічні зв’язки між ними, сприяє поглибленню міжнародних спеціалізації і кооперації виробництва.

Інтернаціоналізація капіталу є передумовою процесу інтернаціоналізації виробництва і навпаки.

4

Основою інтернаціоналізації господарського життя є міжнародний поділ праці (МПП), як обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці за родом діяльності та його просторової диференціації. Формами МПП є міжнародна спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технологічну спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу. Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації — міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств. МПП за родом діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним. Вертикальне — спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничих операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі. Горизонтальний та вертикальний міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства).

Таким чином, МПП це взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн (табл. 1.2), підприємств та їх об’єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.



                 Таблиця 1.2 – Сучасна міжнародна спеціалізація промислово розвинутих країн

Основні галузі міжнародної спеціалізації

Країни за рейтингом у світовій торгівлі, 1994  р.

США

Німеч-чина

Японія

Фран-ція

Великобританія

Італія

Канада

Гон-конг

Нідер-ланди

Бель-гія

Сін-га-пур

Південна Корея

Тай-вань

Іспанія

Швей-царія

Австра-лія

Шве-ція

Загальне машинобудування

Верстатобудування та інжиніринг

Автомобілебудування

Суднобудування

Авіація, космос, оборона

Електротехніка

Електроніка

Виробництво ЕОМ

Виробництво побутових приладів

Телекомунікації

Інформатика

Енергоресурси

Нафтогазова

Нафтопереробна

Хімічна

Фармацевтична

Гірничорудна. Видобуток золота

Чорна металургія

Кольорова металургія

Будівництво та виробництво будівельних матеріалів

Лісна та целюлозно-паперова

Виробництво меблів

Легка

Харчова

Послуги

Банківська справа


Історично МПП виникає як система, основним структурним елементом якої були національні господарські комплекси. На початкових стадіях розвитку світогосподарські зв’язки зводились до відносин обігу, перш за все товарного, пізніше — міграції капіталу та робочої сили. Таким чином, міжнаціональні економічні відносини з’явились як похідні, вторинні відносно розвитку суспільного поділу праці всередині країн.

Виникнення та подальший  розвиток МПП здійснюється під впливом цілої низки різноманітних факторів, які можливо систематизувати за такими ознаками: 

Природно-географічні — відмінності у кліматичних умовах, економіко-географічному положенні, наділеності природними ресурсами;

Соціально-економічні — характеристики робочої сили, науково-технічний потенціал, виробничий апарат. Масштаби і серійність виробництва, темпи створення об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури, особливості історичного розвитку, виробничих і зовнішньоекономічних традицій, соціально-економічний тип національного виробництва і зовнішньоекономічних зв’язків, політичні фактори країн;

Науково-технологічний прогрес — розширення та поглиблення науково-дослідних та конструкторських робіт, прискорення темпів морального зносу, збільшення оптимальних розмірів підприємств, технологічна диверсифікація.

Взаємодія різних факторів в умовах цивілізаційного розвитку визначає роль країни у МПП та її місце у світогосподарських зв’язках. Значення та роль окремих факторів на тому чи іншому етапі глобального розвитку може мати різноспрямований вплив або неоднакову силу цього впливу.

Важливою категорією міжнародної економіки є світове господарство (СГ) — сукупність національних економік, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.

В своєму розвитку СГ пройшла довгий шлях. Можна виділити 4 основних етапи цього розвитку:

  1.  Великі географічні відкриття ХУ—ХУІ століть — промислова революція (кінець 18 — початок 19 ст.).
  2.  Промислова революція — кінець ХІХ—початок ХХ ст.
  3.  Кінець ХІХ—початок ХХ ст. — 60-ті роки ХХ ст.
  4.  60-ті роки ХХ ст. — теперішній час.

Процеси лібералізації, відкриття національних економік приводять до таких наслідків: а) посилення конкуренції між національними та закордонними виробниками, банкрутств вітчизняних підприємств; б) зміни відносних цін; в) структурних зрушень.

Міжнародна спеціалізація виробництва - форма поділу праці між країнами, при якій на тривалий час відбувається концентрація випуску однорідної продукції в межах країни (групи країн) з метою створення підприємств оптимального розміру з високим рівнем техніки і технології, зниження її собівартості і підвищення якості. В результаті зростає взаємозалежність і взаємодоповнюваність національних економік.

Спеціалізація, що протікає як на міжгалузевому, так і на внутрішньогалузеве рівні, може здійснюватися стихійно або бути узгодженим, скоординованим процесом.

Ступінь міжнародної спеціалізації відображає відповідний коефіцієнт:
КС = Питома вага товару (товарної групи) в національному експорті / Питома вага товару (групи) в світовому експорті.

Історично першою різновидом спеціалізації була предметна (розквіт 1950 - 1960 р.р.).

Вона відбувалася в рамках первинних галузей і передбачала, що виробники зосереджували свої зусилля на впуску завершених продуктів, що мають повністю придатну для кінцевого споживання форму.

Внутрішньогалузева предметна форма і відповідний обмін товарами - аналогами з различающимися споживчими характеристиками отримала свій розвиток в 1970 - 1980 р.р.

Останнім часом одержала розвиток нова форма предметної спеціалізації - виробництво комплексного обладнання, спорудження виробничих підприємств "під ключ"; подетальна (повузлова) спеціалізація.

На всіх історичних етапах для міжнародної спеціалізації виробництва характерні динамічність, що протікає, безупинна зміна її видів, напрямів, перехід до більш складних форм, породжуваним глибинними змінами в суспільному виробництві, зрушеннями в структурі світових потреб, впливом науково-технічного прогресу.

Спеціалізація дозволяє максимально використовувати фактори виробництва, якими через нерівномірності територіального розподілу або зміни потреби в них у даний момент в надлишку володіє та чи інша країна в рамках міжнародного поділу праці.

Міжнародне кооперування виробництва - форма поділу праці, процес встановлення стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами різних країн. Його об'єктивною основою є диференціація виробництва.
Потреби сучасного великомасштабного високомеханізованого і автоматизованого виробництва призвели до того, що переважно торгово-економічні зв'язки поступаються місцем міжнародного науково-технічного співробітництва та виробничого кооперування, яким повинна доповняться спеціалізація.
Сьогодні кооперування стає продуктивною силою, що дозволяє скоротити витрати на виробництво і реалізацію продукції, а отже і її ціну, підвищити ефективність і конкурентоспроможність.

Виділяють такі види міжнародного кооперування:

Виробничо-технологічне. В його сферу входять:

- взаємний обмін ліцензіями та правами власності;

- об'єднання зусиль для виконання підрядів в галузі будівельних і монтажних робіт, модернізації об'єднуваних суб'єктів;

- проведення робіт з удосконалення управління виробництвом, стандартизації, уніфікації, сертифікації, реалізації виробничих програм.

Торгово-економічне кооперування: реалізація продукції, зробленої учасниками, один одному і третім особам у різних країнах.

Кооперація в області післяпродажного обслуговування техніки:

- Здійснення спільних програм підрядне виробниче кооперування та спільне виробництво;

- Спеціалізація в договірному підряді - розподіл виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, з тим щоб усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку;

- Створення спільних підприємств - інтегрована кооперація, що одержала широке поширення: об'єднаний капітал декількох учасників для реалізації окремих узгоджених цілей.

За економічною природою міжнародна кооперація –  продуктивна сила, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату у сфері виробництва, наукових досліджень, збуту та ін. при найменших затратах праці порівняно з тими, які необхідні для досягнення того ж результату за умови, якщо учасники діють порізно.

Впливаючи на споживання та виробництво, міжнародна кооперація:

інтегрує інновації за допомогою ринкових методів;

підвищує динамізм інновацій і конкуренції, сприяє прискоренню науково-технічного прогресу;

зменшує інвестиційні та науково-технічні витрати порівняно з новим будівництвом, скорочує терміни постійного оновлення продукції та технології у підприємств - виробників проміжної продукції, знижує витрати поточного виробництва, проявляючи тим самим ефект економії, що відбивається на стані національної економіки;

інтенсифікує спільну підприємницьку діяльність;

згладжує можливі негативні наслідки залучення іноземного капіталу в економіку, утримуючи його надмірні устремління в сировинну сферу, орієнтує в напрямку підвищення конкурентоспроможності кооперованої продукції на світовому ринку.


ЛЕКЦІЯ 2. Міжнародна економічна діяльність

Анотація

Товар у міжнародній економіці. Міжнародний рух товарів, як ознака світового ринку. Графічна інтерпретація експорту й імпорту. Ринкова рівновага. Торгові й неторгові товари, головні відмінності між ними.

Сутність міжнародної економічної діяльності. Міжнародний поділ та мобільність факторів виробництва. Функціональні зв`язки в міжнародній економіці.  Міжнародна економічна діяльність, її суб'єкти та форми. Експорт та імпорт товарів і послуг. 

Еволюція теорій міжнародної торгівлі.  Класичні теорії міжнародної торгівлі. Теорія абсолютних переваг А.Сміта. Теорія порівняльних переваг Д.Рікардо. Теорія порівняльної наділеності факторами виробництва Е.Хекшера та Б.Оліна.  Парадокс В.Леонтьєва та його пояснення. Неокласичні та альтернативні теорії міжнародної економіки. Неофакторні, неотехнологічні теорії міжнародної торгівлі.

План лекції

  1.  Товар у міжнародній економіці.
  2.  Класичні теорії міжнародної торгівлі.
  3.  Неокласичні та альтернативні теорії міжнародної економіки.

1

Розвиток міжнародного поділу праці заклав основи формування і динамічного розвитку світового ринку. Сучасний світовий ринок сформувався у процесі тривалого історичного розвитку на основі внутрішніх ринків держав, перш за все, провідних держав світу, взаємозв’язки яких поступово виходили за національно-державні межі і розвивалися вже в системі МЕВ.

В теорії і на практиці використовуються різні поняття, пов’язані з ринком: внутрішній, національний, міжнародний і світовий. Внутрішній ринок - сфера економічного обміну, в рамках якого все вироблене і призначене для продажу реалізується всередині даної країни. Національний ринок - це весь ринок даної країни, частина якого пов’язана з міжнародним обміном (експортом та імпортом товарів і послуг). Міжнародний ринок - частина національного ринку, яка безпосередньо пов’язана із зарубіжними ринками і орієнтована на іноземних покупців і продавців. Світовий ринок - поняття синтетичне, яке об’єднує ринки усіх країн світу в єдине ціле.

Основні риси світового ринку:

  •  в його основі лежить розвинуте ринкове господарство, що виходить в пошуках сфер і об’єктів збуту, ефективної міжнародної взаємодії в цілому за національні межі;
  •  світовий ринок знаходить свій прояв у міжнародному переміщенні товарів, послуг і основних факторів виробництва під дією не тільки внутрішніх, а й зовнішніх факторів попиту і пропозиції;
  •  світовий ринок в більшій мірі, ніж внутрішній оптимізує використання факторів виробництва, направляючи їх рух у найбільш ефективні сфери і галузі ринку;
  •  світовий ринок виступає як своєрідний фільтр, який вираховує із міжнародного обміну ті чи інші товари, які не відповідають міжнародним стандартам якості і не витримують жорстких вимог міжнародної конкуренції. У зв’язку з цим у міжнародній торгівлі розрізняють поняття так званих "торгуємих товарів", які реалізуються на зарубіжних ринках і "неторгуємих товарів", які реалізуються в тій же країні, де вони вироблені.

Разом з тим поділ товарів на торгуємі і неторгуємі досить умовний. Це видно з аналізу прийнятої ООН Стандартизованої промислової класифікації, яка визнається у більшості країн світу. В ній із 9 груп товарів торгуємі складають 3 групи, а неторгуємі - 6 груп.

Торгуємі товари:

1. Продукція сільського господарства, мисливства, лісного господарства і рибальства;

2. Продукція видобувної промисловості;

3. Продукція обробної промисловості.

Неторгуємі товари:

1. Комунальні послуги і будівництво;

2. Оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі;

3. Транспортування, зберігання, зв'язок, фінансове посередництво;

4. Оборона і обов’язкові соціальні послуги;

5. Освіта, охорона здоров’я і господарські роботи;

6. Інші комунальні, соціальні і особисті послуги.

Зазвичай в цій класифікації є і певні винятки. Так, зокрема, все більше торгуємими у міжнародній торгівлі стають сьогодні освітянські послуги, будівельні роботи (будівництво об’єктів за кордоном) та ін.

Розвиток міжнародної торгівлі кінця XX - початку XXI ст.ст. характеризується такими тенденціями:

  •  прискорення темпів розвитку міжнародної торгівлі, що обумовлено різними чинниками;
  •  випереджаюче зростання міжнародної торгівлі у порівнянні із ростом виробництва в реальних секторах економіки;
  •  зміна географії міжнародної торгівлі у порівнянні із ростом виробництва в реальних секторах економіки;
  •  зміна внаслідок НТП товарної структури валового світового продукту і світової торгівлі;
  •  розвиток Інтернет-комерції, електронної торгівлі.

Вказані тенденції - прояв глобалізації світової економіки, посилення взаємозалежності країн, росту ризиків "ланцюгової" нестабільності.

Традиційною і найбільш розвинутою формою МЕВ, як відомо, є зовнішня торгівля. На її частку приходиться біля 80% всього обсягу МЕВ.

Під терміном зовнішня торгівля розуміється торгівля будь-якої країни з іншими країнами, яка складається із оплачуваного ввезення (імпорту) і оплачуваного вивезення (експорту) товарів.

Виділяють два напрямки міжнародної торговельної діяльності: торгівля товарами і торгівля послугами. Товар - продукт виробничо-економічної діяльності, що має матеріально-речову форму і є об’єктом купівлі-продажу у ринковій економіці.

Структуру світового товарного ринку можна розглядати в різних аспектах: регіональному (географічному), товарно-галузевому, з точки зору сфери виробництва, характеру використання товару тощо. Товарно-галузева структура світового ринку включає:

  •  ринок машин і устаткування;
  •  ринок мінеральної сировини і палива;
  •  ринок сільськогосподарської сировини;
  •  ринок продовольчих товарів;
  •  ринок товарів лісу.

З точки зору сфери виробництва, це:

ринок промислових товарів (сировина, продовольство, машини і устаткування);

ринок продукції інтелектуальної творчості (досягнення науки, технології, ноу-хау, твори мистецтва, книги та ін.);

ринок споживчих товарів.

  •  За характером кінцевого використання, це:
  •  світові ринки товарів виробничого призначення;
  •  світові ринки споживчих товарів.

Сучасна міжнародна торгівля представляє собою багаторівневу систему. Нижній рівень - ринок базових товарів - його утворює продукція сільського господарства і видобувної промисловості. Cередній - напівфабрикати і трудомісткі готові вироби, тобто продукція низькотехнологічних галузей (чорна металургія, будівельні матеріали, текстиль та інша продукція легкої промисловості), і середньотехнологічних товарів - станки, засоби транспорту, продукція основної хімії, гумотехнічні і пластмасові вироби, продукція деревообробки.

Найбільш динамічними секторами міжнародної торгівлі в останні роки є обмін товарами "високих технологій" або науковоємних галузей промисловості і галузей нематеріального виробництва. Ринок високотехнологічної продукції формує офісне і телекомунікаційне устаткування, електроніка, електрообладнання, точні вимірювальні прилади, аерокосмічна техніка, медичне обладнання і фармацевтика.

2

Проблеми міжнародної торгівлі цікавили вчених і політиків ще в ті часи, коли інші напрямки економічної теорії ще не були розвинені.
Першою спробою теоретичного осмислення міжнародної торгівлі і вироблення рекомендацій а цій області з'явилася доктрина меркантилізму, що панувала в мануфактурний період, тобто з XVI ст. до середини XVIII ст. коли міжнародний поділ праці було переважно обмежено двосторонніми та тристоронніми відносинами. Промисловість тоді ще не відірвалася від національного грунту, і товари вироблялися на експорт з національного сировини.

Так, Англія обробляла шерсть, Німеччина - льон, Франція - шовк у льон і т.д. Меркантилісти дотримувались поглядів, згідно з якими держава повинна продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати якомога менше. При цьому буде накопичуватися золото, ототожнювались з багатством. Зрозуміло, що якщо таку політику відмови від імпорту будуть проводити всі країни, то покупців не опиниться і ні про яку міжнародної торгівлі не буде, й мови.

1.Теорія абсолютних переваг А. Сміта та порівняльних переваг Д. Рікардо. Теорія міжнародної торгівлі Д. Рікардо, а раніше А. Сміта була покликана довести в противагу меркантилістам необхідність і доцільність вільної зовнішньої торгівлі. Сміт пояснював існування міжнародної торгівля та її вигідність різницею в абсолютних витратах виробництва товарів в різних країнах. Міжнародний поділ праці та спеціалізація вважалися доцільними, оскільки в кожній країні існували особливі умови та ресурси, які забезпечували їй переваги порівняно з іншими країнами: можливість виробляти певні товари з меншими витратами (або можливість виробляти в одиницю часу більшу кількість товарів).

У теорії абсолютної переваги А. Сміта принципи розумного поведінки господарюючого суб'єкта переносяться на сферу міжнародної торгівлі: якщо можна купити товар за кордоном за нижчою ціною, ніж у себе вдома, то краще зробити це, спеціалізуючись на виробництві того товару, який дешевше виготовляти.

Поділ праці та спеціалізація країн на товарах, у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу, експорт цих товарів після покриття внутрішніх потреб в обмін на інші товари, витрати виробництва яких в інших країнах нижче - все це дає можливість забезпечити загальну економію витрат в торгуючих країнах, оскільки кожна з них головним чином виробляє ті товари, на які вона витрачає менше ресурсів, ніж інші країни.

Будь-яка країна має абсолютну перевагу, якщо є такий товар, якого на одиницю витрат вона може виробляти більше, ніж інші країни.
Розглянемо умовний приклад: дві країни (Аргентина і Бразилія) виробляють два товари (зерно і цукор). Нехай, наприклад, Аргентина на одиницю витрат може призвести 50т зерна або 25т цукру, а Бразилія при аналогічних витратах - 40т зерна або 100т цукру (рис. 2.1).

                             Аргентина                                                                   Бразилія

Зерно                                                                          Зерно    

                                                                                100     

50

                    

                   А/                                                               40                           В/

        А

                                                                                                         В

0                    25                 50        цукор          0                    100         цукор        

                            Рисунок 2.1– Графічне зображення абсолютних переваг країн

У нашому прикладі Аргентина має абсолютну перевагу по зерну (тобто на одиницю витрат в Аргентині можна виробити більше зерна), а Бразилія по цукру. Ці абсолютні переваги можуть, з одного боку, породжуватися природними факторами - особливими кліматичними умовами або наявністю природних ресурсів.

З іншого боку, переваги у виробництві різної продукції (насамперед у галузях обробної промисловості) можуть бути і придбаними, тобто зумовленими розвитком технології, підвищенням кваліфікації працівників, вдосконаленням організації виробництва і т.д.

В умовах, коли зовнішня торгівля відсутня, кожна країна може споживати тільки ті товари і лише то їх кількість, яку він виробляє, а відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами їх виробництва. У нашому прикладі ці ціни складуть: 1 т зерна = 0,5 т цукру в Аргентині і 1 т зерна = 2,5 т цукру в Бразилії.

Тобто ми бачимо, відносні ціни на одні і ті ж товари в різних країнах завжди різні (в результаті відмінностей у забезпеченості факторами виробництва, використовувані технології, у кваліфікації робочої сили і т.д.). Якщо ця різниця перевищує витрати на транспортування товарів з країни в країну, то є можливість отримувати прибуток від зовнішньої торгівлі. Так, у нашому прикладі виробник зерна в Аргентині при реалізації його на внутрішньому ринку може в обмін отримати лише 0,5 т цукру, а в Бразилії цей же товар коштує в 5 разів дорожче (2,5 т цукру).

Світова ціна на зерно повинна встановлюватися в межах:

0,5 т цукру <1 т зерна <2,5 т цукру

Вигода, одержувана країнами від зовнішньої торгівлі, буде визначатися у прирості споживання, який може бути обумовлений двома причинами:

- зміною структури споживання;

- спеціалізацією виробництва.

Д. Рікардо зробив наступний крок у теорії міжнародної торгівлі, довівши її доцільність і для тих випадків,. Коли країна не володіє абсолютною перевагою у виробництві будь-яких товарів. Він показав, що завжди, коли за відсутності торгівлі зберігаються відмінності між країнами в співвідношенні витрат виробництва різних товарів, кожна країна матиме порівняльну перевагу: у неї завжди знайдеться товар, виробництво якого буде більш ефективно, ніж виробництво інших при існуючих співвідношенні витрат у різних країнах . Саме на виробництві такого товару країна повинна спеціалізуватися і експортувати його в обмін на інші товари.

Теорія Д. Рікардо грунтувалася на відмінностях у витратах виробництва товарів між країнами, а також на припущенні про постійність витрат заміщення в кожній країні. Однак на практиці передумова про сталість витрат заміщення виявилася неспроможною. У багатьох галузях зростання виробництва супроводжувався збільшенням граничних витрат, а отже, випуск кожної додаткової одиниці товару вимагав відмовитися від виробництва все більшої кількості інших товарів.

Навіть тоді, коли країна в чому не має абсолютною перевагою, торгівля залишається вигідною для обох сторін. Змінимо наш умовний приклад. Нехай Аргентина на одиницю витрат як і раніше може виробляти 50 т зерна або 25 т цукру, але Бразилія при аналогічних витратах тепер виробляє 67 т зерна або 100 т цукру (рис. 2.2).

                             Аргентина                                                                   Бразилія

Зерно                                                                          Зерно    

                                                                                100     

50                                                                              67    

                    

                   А/                                                                                          В/

        А                                                                                                

                                                                                                               В

                                                                                                         

0              25         50            цукор         0                                             100         цукор

Рисунок 2.2 – Графічне зображення порівняльних переваг країн

Іншими словами, Бразилія тепер володіє абсолютним преімущест-вом і по цукру, і по зерну. Однак до тих пір, поки у співвідношеннях внутрішніх цін між країнами зберігаються розбіжності, кожна країна матиме порівняльну перевагу, тобто у неї завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде більш вигідно при існуючому співвідношенні витрат, ніж виробництво інших.
У нашому прикладі хоча Аргентині виробництво обох товарів обходиться абсолютно дорожче, ніж Бразилії, але зерно виявляється відносно дешевшим: 1 т зерна = 0,5 т цукру з 1 т зерна = 1,5 т цукру в Бразилії.

Таким чином, по зерну Аргентина має порівняльну перевагу і може експортувати зерно в обмін на цукор. У свою чергу, Бразилії буде вигідно експортувати цукор та імпортувати зерно.

Таким чином, теорія порівняльних переваг показує, що можливості споживання в країні можуть бути розширені не тільки за рахунок вдосконалення або нарощування внутрішніх факторів (що розсовує межі виробничих можливостей), але і за рахунок міжнародної торгівлі та спеціалізації в рамках міжнародного поділу праці.

3

Теорія Хекшера – Оліна.

Нова модель була створена шведськими економістами Елі Хекшером і Бертелем Оліном. Аж до 60-х рр.. модель Хекшера - Олина панувала в економічній літературі.

Сутність неокласичного підходу до міжнародної торгівлі та спеціалізаціі окремих країн полягає в наступному: З причин історичного та географічного характеру розподіл матеріальних і людських ресурсів між країнами нерівномірно, що, на думку неокласиків, пояснює відмінності відносних цін на товари, від яких, у свою чергу , залежать національні порівняльні переваги. Звідси випливає закон пропорційності факторів: у відкритій економіці кожна країна прагне спеціалізуватися у виробництві товару, що вимагає більше факторів, якими країна щодо краще наділена.

Олін сформулював цей закон ще коротше: «Міжнародний обмін - це обмін рясних чинників на рідкісні: країна експортує товари, виробництво яких вимагає більшої кількості чинників, наявних в достатку».

У відповідності з теорією Хекшера - Оліна країни будуть експортувати ті товари, виробництво яких вимагає значних витрат щодо надлишкових факторів та імпортувати товари, у виробництві яких довелося б інтенсивно використовувати відносно дефіцитні фактори. Таким чином, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні. Інтенсивне використання фактора, наприклад, праці у виробництві якого-небудь товару означає, що частка витрат на робочу силу в його вартості вище, ніж у вартості інших товарів (зазвичай такий продукт називають трудомістким).

Відносна забезпеченість країни факторами виробництва визначається наступним чином: якщо співвідношення між кількістю цього фактора і іншими факторами в країні вище, ніж у решті світу, то цей фактор вважається відносно надлишковим для даної країни, і навпаки, якщо зазначене співвідношення нижче, ніж в інших країнах, то фактор вважається дефіцитним

«Парадокс Леонтьева»

Практичним пошуків з метою підтвердження або спростування теорії Хекшера - Оліна багато в чому сприяла поява в 50-х роках так званого «парадоксу Леонтьєва». В. Леонтьєв показав, що в 1947 р. США, що вважалися капіталоізбиточной країною, експортували не капіталомістку, а трудомістку продукцію, хоча, відповідно до теорії Хекшера - Оліна, результат повинен був бути зворотним. Подальші дослідження, з одного боку, підтвердили наявність в США цього парадоксу в післявоєнний період, з іншого - показали, що капітал не самий надлишковий фактор в країні. Вище нього стоять обробляється земля і науково-технічні кадри. І тут теорія Хекшера - Оліна підтверджувалася: США виявилися чистим експортером товарів, у виробництві яких інтенсивно використовуються ці фактори.

Леонтьєв вирішив перевірити висновок теорії Хекшера - Оліна про те, що країни прагнуть експортувати товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються, надлишкові для них фактори, і імпортувати товари, у виробництві яких ці фактори використовуються менш інтенсивно. Точніше, він хотів одночасно перевірити два припущення: 1) теорія Хекшера - Оліна справедлива, 2) в економіці США, як повсюдно вважалося, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у її торговельних партнерів.

Леонтьєв отримав співвідношення величини основного капіталу та чисельності робітників у експортних та імпортозамінних галузях США в 1947 р.

Умови перевірки були такі: якщо вірні висновки теорії Хекшера - Оліна, а капітал у США відносно більш надмірний, то показник затрат капіталу в розрахунку на одного робітника у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вище, ніж аналогічний показник у імпортозамінної продукції, входить в стандартний набір ввозяться в США товарів.

Парадоксальні результати, отримані Леонтьєвим, спантеличили не лише його самого, а й інших економістів: виявилося, що в 1947 р. США продавали іншим країнам трудомісткі товари в обмін на відносно капіталомісткі! Ключовий параметр склав всього 0,77, тоді як, відповідно до теорії Хекшера - Оліна, він повинен був набагато перевищити одиницю.

Теоретично парадокс можна було пояснити тим, що в структурі попиту в США питома вага капіталомісткої продукції був ще вище, ніж у виробництві, що і перетворювало країну в чистого імпортера капіталомістких товарів, а проте і це пояснення не годилося, тому що не відповідало дійсності. Інші економісти пробували шукати причину в торгових бар'єрах або в так званій «оборотності факторної інтенсивності».

У той же час у спробах розгадати парадокс Леонтьєва вчені стали вводити в модель і інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва.

Таким чином, підсумком дискусії навколо «парадоксу Леонтьєва» стала тенденція до разукріплення факторів виробництва та обліку кожного з підвидів при поясненні напрямків експортних та імпортних потоків. В якості окремих чинників, здатних забезпечити відносні переваги галузям або фірмам, стали виділяти, наприклад, працю різної кваліфікації, якість управлінського персоналу, різні категорії наукового персоналу, різні види капіталу і т.д.

Неотехнологічні теорії

Теорія Хекшера-Оліна пояснювала розвиток зовнішньої торгівлі завдяки різної населеності країн факторами виробництва, проте в останні десятиліття стала зростати торгівля між країнами, де різниця в наділеного факторами невелика, тобто наявності протиріччя - причини торгівлі зникли, а торгівля зросла.

Це пояснюється тим, що теорія Хекшера-Оліна склалася в ті роки, коли переважаючою була міжгалузева торгівля. Ще на початку 50-х років найбільш характерним був обмін сировини з країн, що розвиваються на продукцію обробної промисловості розвинених країн.

До початку 80-х років уже 2 / 3 експорту, наприклад, Великобританії припадало на Західну Європу і Північну Америку. У зовнішній торгівлі промислово розвинених країн переважаючим став взаємний обмін продукцією обробної промисловості. Більш того, ці країни одночасно продають і купують не просто продукцію обробної промисловості, а одні і ті ж за найменуванням товари, що відрізняються лише якісними характеристиками. Особливістю виробництва експортних товарів промислово розвинених країн є порівняно великі витрати на НДДКР. Ці країни сьогодні у все більшій мірі спеціалізуються на виробництві так званої наукомісткої високотехнологічної продукції.

Теорія технологічного розриву

Відповідно до цієї теорії торгівля між країнами здійснюється навіть при однаковій наділеного факторами виробництва і може бути викликана технічними змінами, що виникають в якійсь одній галузі в одній з торгуючих країн, через те, що технічні нововведення спочатку з'являються в одній країні, остання набуває перевагу: нова технологія дозволяє виробляти товари з меншими витратами. Якщо ж нововведення полягає у виробництві нового продукту, то підприємець у країні-новатора протягом певного часу володіє так званої «квазімонополіей», іншими словами, отримує додатковий прибуток, експортуючи новий товар. Звідси і нова оптимальна стратегія: випускати не те, що відносно дешевше, а те, що більше поки ніхто випускати не може, але необхідно всім або багатьом. Як тільки цю технологію зможуть освоїти інші - робити щось нове і знову таке, що іншим недоступно.

В результаті появи технічних нововведень утворюється "технологічний розрив" між країнами, що володіють і не володіють цими нововведеннями. Цей розрив поступово буде долатися, т.к. інші країни починають копіювати нововведення країни-новатора. Однак поки розрив не подолано, торгівля новими товарами, виробленими за новою технологією, буде продовжуватися.

Теорія «циклу життя продукту»

Є найбільш популярною теорією неотехнологічного направлення. Вона привернула майже всіх економістів, оскільки точніше відображає реальний стан міжнародного поділу праці в сучасний період. Відповідно до даної теорією кожен новий продукт проходить цикл, що включає стадії впровадження, розширення, зрілості і старіння. Кожна стадія відрізняється особливим характером попиту і технологій.

Теорія Майкла Портера: теорія конкурентних переваг

В окремому ряду стоїть теорія М. Портера який вважає, що теорії Д. Рікардо і Хекшера - Оліна вже зіграли свою позитивну роль в поясненні структури зовнішньої торгівлі, але в останні десятиліття фактично втратили своє практичне значення, оскільки істотно змінилися умови формування конкурентних переваг, усувається залежність конкурентоспроможності галузей від наявності в країні основних факторів виробництва. М. Портер виділяє наступні детермінанти, що формують середовище, в якому розвиваються конкурентні переваги галузей і фірм:

  1.  фактори виробництва певної кількості і якості;

2) умови внутрішнього попиту на продукцію даної галузі, його кількісні і якісні параметри;

3) наявність родинних і підтримуючих галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку;

4) стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Названі детермінанти конкурентної переваги утворюють систему, взаємно посилюючи, і, обумовлюючи розвиток один одного. До них додаються ще два фактори, які можуть серйозно впливати на обстановку в країні: дії уряду і випадкові події. Всі перераховані характеристики економічного середовища, в якій можуть формуватися конкурентоспроможні галузі, розглядаються в динаміці, як гнучка розвиваюча система.

Теорія спеціалізації виробництва

На початку 80-х років XX ст. американські економісти П. Кругман і К. Ланкастер запропонували альтернативне класичному пояснення причин міжнародної торгівлі. Відповідно до їх підходом, країни з однаковою забезпеченістю факторами виробництва зможуть отримати максимальну вигоду з торгівлі один з одним, якщо будуть спеціалізуватися в різних виробництвах, що характеризуються ефектом масштабу. Суть цього добре відомого з мікроекономічної теорії ефекту полягає в тому, що при певній технології та організації виробництва довгострокові середні витрати скорочуються в міру збільшення обсягу своєї продукції, тобто виникає економія, обумовлена масовим виробництвом.

Для того, щоб ефект масового виробництва був реалізований, необхідний, очевидно, досить місткий ринок. Міжнародна торгівля відіграє в цьому вирішальну роль, оскільки дозволяє сформувати єдиний інтегрований ринок, більш ємний, ніж ринок будь-якої окремо взятої країни. В результаті споживачам пропонується більше продукції і за більш низькими цінами


ЛЕКЦІЯ 3. Світовий ринок товарів і послуг

Анотація

Сучасні тенденції розвитку світового ринку. Зовнішня, міжнародна та світова торгівлі. Сутність та показники міжнародної торгівлі. Види міжнародної торгівлі: за специфікою об`єкта, за специфікою взаємодії, за специфікою регулювання. Види і форми зустрічної торгівлі.

Принципи вартісної оцінки експорту й імпорту. Інструменти аналізу міжнародної торгівлі.

Сучасна структура світового ринку товарів і послуг. Географічна структура світового ринку. Товарна структура світового ринку. Міжнародна торгівля послугами та її особливості. Методи міжнародної торгівлі. 

Переваги та недоліки торгівлі напряму та через посередників. Основні види посередницьких операцій у міжнародній торгівлі та їх характеристика. Види посередників. Міжнародна біржова торгівля. Види біржових угод. Міжнародні аукціони, їх види та механізми проведення. Міжнародні торги (тендери). Зовнішня торгівля України: географічна та товарна структура.

План лекції

  1.  Показники, види та методи міжнародної торгівлі
  2.  Світова ціна. Ознаки світової ціни
  3.  Загальна характеристика світового ринку послуг та механізму його функціонування
  4.  Регулювання міжнародних торговельних відносин

1

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків.

Показники міжнародної торгівлі

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками: а) показники обсягів; б) показники структури; в) показники динаміки; г) показники результатів.

Показники обсягів МТ:

  1.  експорт – це продаж з вивозом за кордон товарів і послуг. До експорту відносять:
  •  товари, вироблені, вирощені чи добуті в країні;
  •  товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені, а також товари, переробка яких здійснювалась під митним контролем.

Реекспорт – продаж та вивіз з країни раніше ввезених на її територію товарів, що не піддавались обробці.

  1.  імпорт – ввезення в країну товарів та послуг.

До імпорту відносять:

  •  товари іноземного походження із країни-виробника або країни-посередника;
  •  товари для подальшої переробки під митним контролем.

Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці, тобто це експортні операції, що не відбулись. Сюди відносять повернення покупцем бракованого товару, повернення товару, що не був проданий через аукціон, повернення товару, не реалізованого через консигнаційні склади. Основною ознакою реімпортних операцій є перетинання вітчизняними товарами митниці двічі: при ввезенні і вивезенні. Товари, що повертаються з виставок і ярмарок, до реімпортуємих не відносяться.

В результаті відмінності в базі розрахунків сукупна вартість світового експорту статистично буде завжди менше вартості світового імпорту на величину, приблизно рівну сплаті страхової премії на зовнішньоторговий товар, фрахту судна для його перевезення та інших портових зборів.

  1.  зовнішньоторговельний обіг – сума вартостей експорту та імпорту країни за певний період часу
  2.  фізичний обсяг торгівлі – оцінка експорту чи імпорту в незмінних цінах одного періоду (як правило, року);
  3.  генеральна (загальна) торгівля – прийняте в статистиці зовнішньої торгівлі визначення зовнішньоторговельного обігу з включенням транзитних товарів;
  4.  спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг, тобто продукція, ввезена в країну чи вивезена з неї: СТ = ЗТО – реекспорт – реімпорт

Показники структури:

  1.  товарна структура – це показники розподілу експорту та імпорту за основними товарними позиціями;
  2.  географічна структура – розподіл товарного потоку за країнами, групами країн та регіонами світу;
  3.  інституційна торгівля – розподіл торгівлі за суб’єктами і методами товарного обміну;
  4.  видова структура – розподіл торгівлі за видами товарного обміну.

Показники динаміки:

  1.  темпів росту:
  •  темпи росту експорту

Тр.е. = Ез.р. / Еб.р. * 100%,     (3.1)

де Тр.е. – темпи росту експорту;

    Ез.р. – обсяг експорту в звітному році;

    Еб.р. – обсяг експорту в базисному році.

  •  темпи росту імпорту

 Тр.і. = Із.р.  / Іб.р. * 100%,     (3.2)

де Тр.і. – темпи росту імпорту;

    Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;

    Іб.р. – обсяг імпорту в базисному році.

  •  темпи росту зовнішньоторговельного обігу

Тр.зт.об. = ЗТОз.р. / ЗТОб.р. * 100%,       (3.3)

де Тр.зт.об. – темпи росту зовнішньоторговельного обігу;

    ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

    ЗТОб.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

  1.  темпи приросту:
  •  темпи приросту експорту

Тпр.е. = Тр.е.з.р. / Тр.е.б.р. * 100%,    (3.4)

де Тпр.е. – темпи приросту експорту;

   Тр.е.з.р. – темпи росту експорту за звітний рік;

   Тр.е.б.р. – темпи росту експорту за базисний рік.

  •  темпи приросту імпорту

Тпр.і. = Тр.і.з.р. / Тр.і.б.р. * 100%,     (3.5)

де Тпр.і. – темпи приросту імпорту;

   Тр.і.з.р. – темпи росту імпорту за звітний рік;

   Тр.і.б.р. – темпи росту імпорту за базисний рік.

  •  темпи приросту зовнішньоторговельного обігу

Тпр.зто = Тр.зто.з.р. / Тр.зто.б.р. * 100%,   (3.6)

де Тпр.зто – темпи приросту зовнішньоторговельного обігу;

   Тр.зто.з.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

   Тр.зто.б.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

Показники результатів:

  1.  сальдо торгового балансу – це різниця між вартісним обсягом експорту та імпорту товарів окремої країни;
  2.  сальдо балансу послуг – це різниця між вартістю послуг, які надає країна, і вартістю послуг, які вона імпортує;
  3.  сальдо некомерційних операцій – це різниця між прибутками від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових засобів по спадщині, при вирішенні сімейних проблем. По кожному з цих напрямків руху грошових засобів складається баланс;
  4.  сальдо балансу поточних операцій – це сума сальдо торгового балансу, балансу послуг, некомерційних операцій;
  5.  індекс «умови торгівлі» – відношення індексу середніх цін експорту певного товару, країни в цілому, групи країн до індексу середніх цін імпорту за певний період часу.

Умови торгівлі відображають співвідношення взаємного попиту і взаємної пропозиції на експорт та імпорт кожної країни. Цей показник є важливим орієнтиром для зовнішньоекономічної політики країни. Для розрахунків умов торгівлі певної країни порівнюються індекси її експортних та імпортних цін, що публікуються в зіставленій для всіх формі в щомісячному виданні МВФ «International Financial Statistics».

  1.  експорт на душу населення

Ед.н. = Ез.р. / населення,      (3.7)

де Е д.н. – обсяг експорту на душу населення в звітному році;

    Ез.р. – обсяг експорту в звітному році.

  1.  імпорт  на душу населення

Ід.н. = Із.р. / населення,    (3.8)

де І д.н. – обсяг імпорту на душу населення в звітному році;

    Із.р. – обсяг імпорту в звітному році.

  1.  експортна квота (відношення експорту до ВВП)

Ек.в. = Ез.р. / ВВП * 100%,   (3.9)

де Ек.в. – експортна квота;

   Ез.р. - обсяг експорту в звітному році;

   ВВП – валовий внутрішній продукт.

  1.  імпортна квота

Ік.в. = Із.р. / ВВП * 100%,    (3.10)

де Ік.в. – імпортна квота;

    Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;

    ВВП – валовий внутрішній продукт.

  1.  квота зовнішньоторговельного обігу

ЗТОк.в. = ЗТОз.р. / ВВП * 100%,    (3.11)

де ЗТОк.в. – квота зовнішньоторговельного обігу;

    ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу в звітному році;

    ВВП – валовий внутрішній продукт.

Види сучасної міжнародної торгівлі

Для сучасної міжнародної торгівлі характерна різноманітність її видів, які можна систематизувати за наступними ознаками:

  1.  За специфікою об’єкту:

–торгівля товарами: сировинними; паливними; продовольчими; напівфабрикатами; готовими виробами (виробничого призначення; невиробничого призначення).

–торгівля послугами: виробничими; транспортними; експедиторськими; консультаційними; консигнаційними; посередницькими; туристичними; маркетинговими; обліковими; орендними; ліцензійними; іншими послугами.

  1.  За специфікою взаємодії суб’єктів:
  •  традиційна (проста) торгівля – експортні та імпортні операції товарів і послуг, які не зумовлені коопераційними зв’язками та зобов’язаннями щодо збалансованого обміну товарів;
  •  торгівля кооперованою та спеціалізованою продукцією, яка здійснюється на основі довготермінових угод;
  •  зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, що ґрунтується на зустрічних зобов’язаннях експортерів по закупівлі у імпортерів частини чи повністю експортованих товарів.
  1.  За специфікою регулювання:
  •  звичайна торгівля і відповідний торговельний режим виникають в умовах відсутності торговельних, торговельно-економічних угод і домовленостей між країнами. Крім підвищеної ставки митного оподаткування, у торговельних відносинах за умовами звичайної торгівлі застосовуються і жорсткіші інструменти регулювання товарних потоків — кількісні обмеження, адміністративні формальності, звичайна (непільгова) система оподаткування імпортних товарів тощо;
  •  торгівля за режимом найбільшого сприяння передбачає, що держави, які домовляються, на взаємній основі надають одна одній привілеї та пільги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здійснення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є одним з головних принципів діяльності країн, що приєдналися до ГАТТ-СОТ.
  •  дискримінаційна торгівля виникає у результаті застосування в торговельно-економічних відносинах жорстких обмежувальних заходів (ембарго, торговельний бойкот, торговельна блокада) або інших інструментів, що дискримінують права торговельного партнера;
  •  преференційна торгівля передбачає надання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку пільг у торговельному режимі. Особливу групу утворюють преференції, які застосовуються стосовно країн, що розвиваються.

Методи міжнародної торгівлі

Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два основні методи торгівлі:

  1.  торгівля напряму (здійснення операції безпосередньо між виробником і споживачем)

А і В – суб’єкти МЕВ

  1.  через посередників

А і В – суб’єкти МЕВ,

П – посередник

При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

В результаті часто буває доцільно, а іноді просто необхідно, використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких операцій і відповідні їм види угод:

–операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори, дилери);

–комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники  називаються - комісіонер, консигнатор;

–агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій (агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при цьому називаються - агенти-повірені, торговельні агенти;

–брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва — агент-представник, брокер, маклер.

2

Міжнародна (світова) ціна – це грошовий вираз інтернаціональної вартості виробництва.

У більш практичному плані міжнародна ціна – це ціна, за якою здійснюються великі комерційні роздільні експортно-імпортні операції з оплатою у вільноконвертованій валюті. Ключовою особливістю міжнародної ціни на відміну від внутрішньої є множинність, коли по одному й тому ж товару можуть встановлюватися різні ціни або ціна різного рівня.

Виходячи з особливостей ціноутворення як правило виділяють дві основні групи цін:

  •  на продукцію обробної промисловості;
  •  на сировину.

Ціни в МТ систематизуються за наступними ознаками:

За напрямком товарних потоків:

Експортна ціна – ціна за якою товар реалізується зарубіжному контрагенту.

Імпортна ціна – ціна по якій товар купується у зарубіжного контрагента.

За умовами розрахунків:

Ціна комерційних угод - відображає інтернаціональну ціну виробництва   при звичайному порядку здійснення угоди купівлі-продажу.

Ціна клірингових розрахунків – ціна товару, в якій враховані умови і особливості клірингу. Кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари та послуги, заснована на заліку взаємних вимог та обов’язків.

Ціна програм допомогиціна товару, в якій враховані умови і особливості реалізації програм допомоги.

Трансфертна ціна – ціна товару, по якій здійснюються внутрішньокорпоративні операції.

За повнотою врахування витрат:

Ціна нетто – чиста ціна товару на місці його купівлі-продажу.

Ціна споживання – сума затрат покупця, включаючи витрати на придбання та використання товару в нормативний строк.

За характером реалізації:

Оптова ціна – ціна товару при продажу його крупними партіями.

Роздрібна ціна – ціна товару при продажу його індивідуальному споживачу.

За мірою фіксації:

Контрактна ціна – ціна, яка встановлюється в контракті і виражається у валюті країни експортера, імпортера або третьої країни.

Тверда (firm, fixed price)– встановлюється в момент підписання контракту та не підлягає ніякому коригуванню впродовж терміну його дії. Тверда ціна використовується, в основному, при негайних поставках (від 1 до 14 днів), рідше при поставках на більш тривалі терміни. В контракті в цьому випадку робиться запис: «ціна тверда, зміні не підлягає».

Рухома – фіксується в момент укладання контракту і може бути переглянута в подальшому, якщо ринкова ціна даного товару до моменту його поставки зміниться.

Змінна (sliding price) – ціна, що встановлюється в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної ціни з урахуванням змін в виробництві, в період виконання тривалого термінового контракту (велике промислове обладнання, будівельні об’єкти, суднобудування і т. ін.).

З наступною фіксацією (price to be fixed) – ціна за якою в контракті обговорюються умови фіксації та принципи визначення її рівня.

Ціна, яка публікується – ціна, яка повідомляється в спеціальних та фірмових джерелах інформації. Вони, як правило, відображають рівень світових цін. До них відносяться:

Довідкова ціна – ціна товару у внутрішній оптовій чи зовнішній торгівлі промислово розвинутих країн, що опубліковується в різних виданнях. Довідкові ціни грають роль відправного пункту, з якого починається процес узгодження ціни при укладанні угоди.

Біржове котирування – ціна товару, що являється об’єктом біржової торгівлі.

Аукціонна ціна – ціна товару, що являється об’єктом аукціонної торгівлі і відображає реальні угоди.

Статистична ціна – середня експортна ціна, на основі даних зовнішньоторговельної статистики шляхом ділення вартості товару на його кількість.

Ціни фактичних угод – ціни, що виражають окремі фактичні комерційні операції.

Ціни пропозицій крупних фірм – початковий рівень ціни товару, запропонований продавцем.

Базисними умовами в зовнішньо-торгівельному (базисні умови у внутрішній торгівлі не використовуються) контракті купівлі-продажу називають спеціальні умови, які визначають обов'язки продавця і покупця і покупця по доставці товару  і встановлюють момент виконання продавцем своїх обов'язків по поставці товару і перехід ризику випадкової загибелі чи пошкодженні товару з продавця та покупця, а також витрат, які виникають за таких умов (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 – Класифікація умов «Інкотермс» з точки зору обов'язків продавця

Обов'язки продавця

Умова «Інкотермс»

Група

назва

український еквівалент

Відправлення товару

EXW

Ex Works

Франко-завод

Е

Основні витрати з перевезення не сплачені

FCA

Free Carrier

FAS

Free Alongside Ship

FOB

Free On Board

Франко-перевізник

Франко вздовж борту судна

Франко-борт

F

Основні витрати з перевезення сплачені

CFR

Cost and Freight

CIF

Cost, Insurance and Freight

CPT

Carriage Paid To

CIP

Carriage and Insurance Paid To

Вартість і фрахт

Вартість, страхування і фрахт

Перевезення сплачене до

Перевезення і страхування сплачені до

С

Постачання товару

DAF

Delivered At Frontier

DES

Delivered Ex Ship

DEQ

Delivered Ex Quay

DDU

Delivered Duty Unpaid

DDP

Delivered Duty Paid

Поставлено на кордон

Поставлено франко-судно

Поставлено франко-пристань

Поставлено, мито не сплачене

Поставлено, мито сплачене

D

Використання базисних умов постачання спрощує складання і узгодження контрактів, допомагає відповідальності і вирішення суперечок, які Міжнародна торгівельна палата розробила і випустила збірники тлумачення базисних умов, так звані “International commercial Terms”, чи скорочено «Інкотермс», що широко використовуються  в торгівельній практиці.

Довідкові ціни в більшості випадків являють собою так звані базисні ціни, тобто ціну товару визначеної кількості і якості в тому чи іншому раніш  визначеному географічному базисному пункті. Базисні ціни встановлюються у відповідності з так званими базисними умовами постачання.

Таблиця 2.2 – Знижки при визначенні контрактної ціни

 

Знижки

Умови надання

Середній розмір, %

Загальна (проста)

  •  при укладенні угод на машини та стандартне обладнання з довідкової ціни (прейскурантної);

при поставках промислової сировини з довідкової ціни (коли довідкова ціна передбачає короткостроковий кредит, а покупець згоден платити готівкою)

20-40

(в деяких випадках

30-40)

2-5

Сконто

При покупці товару за готівковий рахунок

2-3

Бонусна

(за оборот)

Постійним покупцям на основі спеціальної домовленості. В контракті встановлюється шкала знижок в залежності від досягнутого обороту, впродовж визначеного терміну (як правилу року), а також порядок виплати сум на основі цих знижок.

15-30

За кількість чи серійність (прогресивна)

При покупці завчасно визначеного збільшуючої кількості товару.

-

Дилерська

Постійним представникам чи посередникам по збуту.

15-20

Спеціальні

  •  Привілегійованим покупцям, в замовленнях яких особливо зацікавлені продавці
  •  Знижки на пробні партії і закази.

5-8

Експортні

При продажу товару іноземним покупцям поверх знижок, діючих для покупців внутрішнього ринку

-

Сезонні

За покупку товару поза сезоном

До 15

Приховані

  •  знижки на фрахт
  •  пільгові чи безготівкові кредити шляхом надання безкоштовних послуг.

-

-

За повернення раніше купленого товару

При поверненні покупцем раніше купленого товару у даної фірми застарілої моделі

25 - 30

При продажу раніше використовуваного обладнання

При покупці раніше використовуваного обладнання

До 50

3

Поряд з товарним ринком значний сектор світової торгівлі охоплює ринок послуг. Послуги - це корисна діяльність, направлена на задоволення певних потреб населення і суспільства. За оцінкою окремих фахівців, наприкінці 80-х років XX ст. послуги досягли 70% обсягу світового ВВП, однак, лише невелика частина їх була залучена у світову торгівлю. В останні роки їх частка у міжнародному обміні істотно зросла. Так, у 2007 році торгівля комерційними послугами зросла на 18% у порівнянні з 2006 роком і становила 3,29 трлн.дол. Міжнародна торгівля послугами у порівнянні з торгівлею товарами має такі особливості:

регулюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства;

послуги не підлягають зберіганню. Вони виробляються і одночасно споживаються;

виробництво і реалізація послуг мають більш державний захист, ніж сфера матеріального виробництва і торгівля;

міжнародна торгівля послугами знаходиться у тісному взаємозв’язку з торгівлею товарами і сильно на неї впливає;

не всі види послуг, на відміну від товарів, можуть бути предметом торгівлі (особливо ті, що поступають в особисте споживання). Великі перспективи у міжнародній торгівлі послугами є у туризму, охороні здоров’я, освіті, культурі і мистецтві.

На світовому ринку послуг домінують вісім провідних країн, на які приходиться 2/3 світового експорту послуг і більше 50% імпорту. Частка першої п’ятірки складає 50% експорту. При цьому на чотири країни - США, Великобританію, ФРН і Францію - приходить 44% всього світового експорту послуг.

Існують певні особливості послуг: невідчутність; невіддільність від джерела, тобто торгівля послугами пов’язана з їх виробництвом; послуга, як правило, не має уречевленої форми; непостійність якості; незберігаємість і нетранспортабельність.

У відповідності з Порадником МВФ щодо платіжного балансу до складу послуг відносяться такі їх види: транспортні послуги; туристичні послуги; послуги зв’язку; будівельні послуги; страхування, фінансові послуги, комп`ютерні і інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші ділові послуги.

Розроблений в ході Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів і діючий в рамках СОТ Класифікатор послуг включає біля 160 узагальнених видів послуг, згрупованих у наступні 12 розділів:

1. ділові послуги - 46 галузевих видів послуг;

2. телекомунікаційні послуги - 25 видів;

3. будівельні та інжинірингові послуги - 5 видів;

4. дистиб’ютерські послуги - 5 видів;

5. загальноосвітні послуги - 5 видів;

6. фінансові послуги, включаючи страхування - 17 видів;

7. послуги із захисту довкілля - 4 види;

8. послуги з охорони здоров’я - 4 види;

9. туризм і мандрівки - 4 види;

10. послуги в галузі організації довкілля, культури і спорту - 5 видів;

11. транспортні послуги - 33 види;

інші послуги (наприклад, побутові).

Звичайно діючий в рамках СОТ Класифікатор потребує подальшого розвитку і уточнення, але він є першим кроком у виключно важливій галузі - класифікація послуг для практичних і торгово-політичних цілей.

З 1 січня 1995 року діє Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка увійшла як невід’ємна складова частина в пакет документів про створення СОТ. ГАТС діє в рамках СОТ. В ГАТС передбачено чотири способи надання послуг:

  1.  транскордонне постачання (ситуація, коли продавець і покупець послуги не перетинають кордон, його перетинає тільки послуга. Наприклад, надання юридичних консультацій через засоби зв’язку або участь у кореспондентській навчальній програмі зарубіжного закладу тощо);
  2.  споживання за кордоном (ситуація, коли споживач із однієї країни купує і споживає послугу на території іншої країни. Наприклад, виїзд за кордон на навчання або лікування);
  3.  комерційна присутність (ситуація, коли фірма, що надає послугу, перетинає кордон і знаходяться на території іншої країни, відкриває представництво або дочірню фірму, через які здійснюється надання послуги. Сама послуга ї її споживач в цьому випадку не переміщуються через кордон);
  4.  переміщення фізичних осіб (ситуація, коли послуги надаються людьми, які приїжджають із-за кордону в країну, де знаходиться її споживач. Наприклад, відрядження консультантів, медиків, артистів, професорів університетів для читання лекцій, послуги іноземних архітекторів тощо).

4

Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:

  1.  одностороннє;
  2.  двостороннє;
  3.  багатостороннє.

Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин.

Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торгової політики попередньо узгоджуються країнами – торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.

Багатостороннє регулювання передбачає узгодження і регулювання торгової політики багатосторонніми угодами.

Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.

Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Рівні регулювання міжнародної торгівлі

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

  1.  тарифне регулювання;
  2.  нетарифне регулювання.

Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком; перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності.

Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

По засобу стягування:

  •  адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості);
  •  специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);
  •  комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).

Нетарифне регулювання

Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.

Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:

  1.  За напрямком їх дії:
  •  експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
  •  імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.
  1.  За обсягом дії:
  •  глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;
  •  індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:

  1.  разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;
  2.  генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;
  3.  глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;
  4.  автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.

Добровільне обмеження експорту (voluntary export restraint) – це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах.

ЛЕКЦІЯ 4. Світовий фінансовий ринок

Анотація

Сутність, мотивація міжнародного руху капіталу. Економічна доцільність  експорту та імпорту  капіталу. Показники руху капіталу. Характерні риси сучасного етапу міжнародного руху капіталу. Передумови та причини міжнародного руху капіталу. Фактори руху капіталу. Основні форми міжнародного руху капіталу. Світові фінансові потоки. Фінансові ресурси.  Світовий фінансовий ринок та світові фінансові центри. Міжнародна офіційна допомога розвитку. Джерела зовнішнього фінансування країн. Офшорні зони та компанії: основні риси та особливості функціонування.  

План лекції

  1.  Поняття і структура світового фінансового ринку.

2. Учасники міжнародного фінансового ринку

3. Інструменти світового фінансового ринку

4. Сучасні світові фінансові центри

1

Ринки світової економіки можна поділити на: а) ринки матеріальних (реальних) активів - нафта, газ, кава, пшениця тощо; б) ринок фінансових активів (фінансовий ринок). Ці ринки тісно взаємодіють між собою.

В процесі кругообігу капіталу формується капітал у грошовій формі (фінансові активи), що являє собою фінансові ресурси.

Фінансові ресурси світу - це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій та міжнародних центрів світу.

Міжнародні фінансові активи - це специфічні неречові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їх власників на отримання грошового доходу у майбутньому.

Світовий фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків. Світовий фінансовий ринок можна розглядати під різним кутом зору. За функціональною ознакою головними елементами світового фінансового ринку є:

валютний ринок;

ринок боргових зобов’язань;

ринок титулів (або прав) власності;

ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

За строками обігу фінансових активів світовий фінансовий ринок можна поділити на дві частини: грошовий ринок (коротокостроковий) і ринок капіталу (довгостроковий). Крім того, існують фінансові активи, які націлені на перебування на грошовому ринку з однією тільки метою - отримання максимального прибутку, в тому числі за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку. Подібні фінансові кошти часто називають гарячими грішми.

Світовий фінансовий ринок з інституціональної точки зору - це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів.

Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Характерні риси світового фінансового ринку:

  •  величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;
  •  глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;
  •  цілодобовий режим операцій;
  •  залучення до операцій суб’єктів з високою репутацією;
  •  широкий діапазон фінансових інструментів, що використовуються;
  •  уніфікація правил та стандартів операцій;
  •  високий рівень використання інформаційних технологій.

Найбільш помітним сегментом світового фінансового ринку є Євроринок (або єврофінансовий ринок). Корінь «євро» стосовно до світових фінансів свідчить не про географічну належність ринку, а лише про те, що папери, які на ньому обертаються, номіновані у євровалютах, тобто вони вийшли з під контролю національної грошової влади США, Великобританії, Японії та інших країн.

2

Головними агентами світового фінансового ринку є транснаціональні банки, транснаціональні компанії і так звані інституціональні інвестори. До числа останніх включають такі фінансові інститути, як пенсійні фонди і страхові компанії, а також інвестиційні фонди, особливо взаємні (спільні фонди).

Одним із головних інституціональних інвесторів в світі є спільні (взаємні) фонди (mutual funds), особливо американські. Акумулюючи внески своїх пайовиків, переважно фізичних осіб середнього достатку, подібні фонди у США досягли величезних розмірів. Наприкінці 90-х років XX ст. величина їх активів, за оцінкою дорівнювала біля 4 трлн.дол. і біля половини цієї суми було вкладено в акції, в тому числі зарубіжних компаній.

Значну роль на світовому фінансовому ринку відіграють і державні органи влади та міжнародні організації, які здійснюють розміщення або надання своїх позик за кордоном. На світових ринках капіталу діють також фізичні особи, але в основному опосередковано, переважно через інституціональних інвесторів.

В цілому учасників фінансового ринку можна поділити на чотири класи:

  •  інвестори - власники вільних коштів, які вкладають ці кошти у відповідні активи. Домінують в цьому класі (за обсягом акумульованих грошей) інвестиційні інститути, такі як пенсійні фонди і страхові компанії;
  •  фінансові інститути - (банки, брокери, дилери, тому числі маркет-мейкери та ін.), які виконують роль посередників між кредиторами і позичальниками на любому із перерахованих вище ринків;
  •  уряди, що регулюють фінансові ринки, впливаючи на механізм обмінних курсів і контролюючи стан економіки своєї країни через фіскальні і монетарні важелі (в першу чергу через відсоткову ставку);
  •  корпорації, які часто виступають в ролі позичальників капіталу з метою покращити чи розширити свою (виробничу) діяльність.

Учасників міжнародного фінансового ринку можна також класифікувати за такими ознаками:

За характером участі суб’єктів в операціях: безпосередні (прямі) учасники (маркет-мейкери); опосередковані (непрямі) учасники (маркет-юзери).

За метою та мотивами участі на ринку: хеджери; спекулянти; арбітажери.

За типами емітентів: міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, МБРР, ЄБРР); національні уряди і суверенні позичальники; провінціальні і регіональні уряди; муніципалітети; корпорації, банки та інші організації.

За країнами походження: розвинуті країни; країни, що розвиваються; міжнародні інститути; офшорні центри.

За типами інвесторів: приватні; інституційні.

3

Операції на міжнародному фінансовому ринку поділяються на дві великі групи – кредитні та інвестиційні. Відповідно, весь фінансовий ринок складається з двох частин:

кредитний ринок – де грошові ресурси рухаються на принципах поверненості, терміновості, платності і гарантованості;

ринок цінних паперів – на якому відбувається купівля і продаж фінансових зобов¢язань і таким чином здійснюється процес інвестування.

Критерієм їх виділення виступає тип фінансових зобов¢язань чи інструментів, що використовуються. Якщо вільна купівля-продаж неможлива, то ми маємо справу з кредитним ринком. Там же, де зобов¢язання чи інструменти купуються і продаються, покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів.

З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі (до року) і більш тривалі – розрізняють:

  •  грошовий ринок – система відносин попиту і пропозиції фінансових ресурсів, що надаються на короткостроковий термін. Грошовий ринок в свою чергу складається з:
  •  облікового ринку, на якому основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов¢язань
  •   міжбанківського ринку, на якому залучаються тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів і розміщуються у формі міжбанківських депозитів на короткі строки (1,3,6 місяців, до 1-2 років);
  •  валютного ринку, який обслуговує  міжнародний платіжний обіг, пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань  юридичних і фізичних осіб різних країн;
  •  фондовий ринок (ринок капіталів) – система довгострокових позик на міжнародному рівні, коли капітал використовується позичальниками для фінансування капіталовкладень. Фондовий ринок в свою чергу складається з:
  •  ринку середньо- та довгострокових кредитів;
  •  ринку цінних паперів – інвестиційний сектор міжнародного фінансового ринку, сфера наднаціонального обігу  цінних паперів.

На міжнародному ринку цінних паперів представлені такі види зобов¢язань:

Єврооблігації – боргові зобов¢язання, що випускаються позичальником при отриманні  довгострокової позики на євроринку. Вони розміщуються одночасно на ринках декількох країн і номіновані у валюті, яка є для кредитора іноземною. Наприклад, позика компанії ФРГ в доларах США, отримана через розміщення облігацій у Франції, Великій Британії і Швейцарії. Єврооблігації випускаються на тривалі строки: від 4-7 до 15 років, 30 та 40 років. Розмір єврооблігаційної позики становить 20 та 30 млн. дол., а іноді – до 300-500 млн. дол.

Іноземні облігації – цінні папери, які розміщуються позичальником в іншій країні, але в своїй національній валюті.

Єврооблігації бувають різних типів: звичайні (прямі), з плаваючою процентною ставкою, з нульовим відсотком (купоном), з індексованим відсотком, конвертовані, облігації з опціоном. Зараз 60% всіх єврооблігацій є звичайними, тобто прямими облігаціями, власники яких отримують фіксований відсоток у вигляді річних купонів.

Облігації з плаваючою процентною ставкою – ставка за облігаціями змінюється  залежно від зміни відсотка на ринку.

Облігації з індексованим відсотком – ставка прив’язується не до позичкового відсотка, а до індексу цін на відповідні товари.

Облігації з нульовим відсотком – доход за облігацією отримується не щорічно, а лише один раз, при викупі облігацій.

Конвертовані облігації – вид облігацій, які за певних умов можна обміняти на акції компанії-боржника за попередньо встановленим курсом.

Акції – інтернаціональні розміщення свідоцтв про власність. Обсяг угод про купівлю-продаж акцій постійно зростає, але залишається невисоким: від 1% до 2,1%. Це пов’язано, по-перше, з тим, що інвестори тяжіють до акцій відомих національних підприємств, і, по-друге, з відсутністю справжнього міжнародного вторинного ринку перепродажу акцій.

Євроноти – цінні папери, які випускають корпорації на строк від трьох до шести місяців зі змінною ставкою, яка базується на ЛІБОР. Євроноти використовуються для надання середньострокового кредиту. Вони можуть продаватися банками іншим покупцям і таким чином виступають одночасно в ролі банківського кредиту й облігаційної позики. Ринок євронот почав активно розвиватися з кінця 70-х років.

Єврокомерційні папери - зобов’язання комерційних корпорацій, які випускаються на 3-6 місяців з невисокою маржею до базової ставки.  

Новою тенденцією в розвитку світового фінансового ринку стало розмиття меж між традиційними секторами – кредитним та інвестиційним. Міжнародною банківською системою був ініційований процес сек’юритизації кредитів (“securities” по англ. – цінні папери), основною метою якою було зменшення кредитних ризиків. На суму виданого клієнту кредиту банки випускають цінні папери типу облігацій, що вільно обертаються на ринку. Продаючи їх, банки повертають гроші набагато раніше строку погашення кредиту. Крім цього, банки можуть об’єднувати свої кредити з різними строками, різною мірою ризику, в різних валютах і в різних країнах в один кредитний пул і на цій основі випускати єдині облігації. Інвестори, що купують ці цінні папери, не знають, які саме кредити складають їх основу. Таким чином страхуються навіть самі проблематичні кредити.

Похідні фінансові інструменти (деривативи):

Форвардний контракт – це контракт між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Форвардний контракт – це тверда угода, тобто угода, обов’язкова до виконання. Предметом угоди можуть бути різні активи, наприклад акції, облігації, валюта та ін.. Цей контракт укладається для реального продажу чи купівлі відповідного активу, в тому числі з метою страхування постачальника або покупця від можливої  несприятливої зміни ціни. Цей контракт  також може бути укладений з метою гри на різниці  курсової вартості активів. Форвардна ціна – це ціна поставки, яка фіксується в контракті на момент його укладання.

Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Ці контракти укладаються з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило, рідко мають своєю метою виконання реальної поставки активу. Ф’ючерсні контракти високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок. Ф’ючерсні ціна – ціна, яка фіксується  при укладанні ф’ючерсного контракту, вона відображає сподівання інвесторів відносно майбутньої ціни спот відповідного активу.

Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно  до визначених у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики.

Опціон – це угода між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку. Опціон дає одній із сторін угоди право вибору виконати контракт або відмовитися від його виконання.

Варанти – це опціон на придбання певної кількості акцій (варант акцій) або облігацій (варант облігацій) за ціною виконання в будь-який момент часу до закінчення строку дії варанту. Варанти звичайно випускаються як додаток до якогось боргового інструменту, наприклад облігації, щоб зробити його привабливішим для інвестора.

4

Міжнародний фінансовий центр - це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції з цінними паперами та золотом.

В останні роки у світі з’явилося багато нових фінансових центрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власне глобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнародних фінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинута фінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучасна телекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковий клімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.

Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняються один від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудована на різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр, спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимули для свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також набором фінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяється торгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниці в законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах. Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.

В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлі країн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондова біржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основному ринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативному інвестиційному ринку.

Серед європейських фінансових центрів одним із найбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через "Eurex" і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупних швейцарських фінансових центрів - Женеви і Цюріха - надання приватних банківських послуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.

В останні роки швидко зростають фінансові центри в країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значна частина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіо обслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає друге місце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії - високі податки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітності відрізняються від міжнародних стандартів.

На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовим центром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр ("Dubai International Financial Centre" - "DIFC") - це зона вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейн і Абу-Дабі.

Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) - це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави), в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право ведення на пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційних операцій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило, мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лише реєстраційні і щорічні мита.


ЛЕКЦІЯ 5. Прямі інвестиції  та міжнародне виробництво

Анотація

Економічна доцільність  експорту та імпорту  капіталу. Показники руху капіталу. Характерні риси сучасного етапу міжнародного руху капіталу.

Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу. Мотивація міжнародної інвестиційної діяльності. Форми іноземних інвестицій. Міжнародний інвестиційний ринок, його структура та особливості розвитку. Формування сприятливого інвестиційного клімату. Мотивація та стратегія залучення іноземних інвестицій у глобальному середовищі.

Офшорні зони та компанії: особливості функціонування.  Прямі іноземні інвестиції та їх причини. Економічні та соціальні наслідки для країн -  донорів та реципієнтів міжнародних інвестицій.  Масштаби міжнародних прямих інвестицій ті їх розподіл у світовому господарстві. Методи здійснення прямого іноземного інвестування.

План лекції

  1.  Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу. 
  2.  Прямі та портфельні іноземні інвестиції та їх причини.
  3.  ТНК та їх роль у сучасному розвитку міжнародних  економічних відносин.
  4.  Проблеми і шляхи активізації інвестиційної діяльності в Україні

1

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв у насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні та нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих і високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С.Хаймера - суб¢єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації  трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб¢єктами ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

  •  кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
  •  кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;
  •  інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;
  •  великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних суб’єктів;
  •  страхових компаній;
  •  громадських емітентів;
  •  інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій припадає на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження –

      1) офіційний (державний);

      2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

  1.  підприємницький;
  2.  позичковий (міжнародний кредит);
  3.  міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

  1.  короткостроковий (до одного року);
  2.  середньостроковий (більше одного року);
  3.  довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобов’язань:

  1.  кредитні операції;
  2.  інвестиційні операції.

За цілями використання:

  1.  прямі інвестиції;
  2.  портфельні інвестиції.

2

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

  •  прямі іноземні інвестиції;
  •  портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над об’єктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

Прямі інвестиції за міжнародною класифікацією поділяються на :

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні  або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобов’язання; інструменти грошового ринку та інші).

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Слід розрізняти поняття “ввезення капіталу” та “іноземні інвестиції”. Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу;  іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

  •  через розвиток контрактних форм співробітництва;
  •  злиття і придбання підприємств;
  •  створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

  •  Експорт-імпорт – торгівля товарами та послугами - найпростіша форма проникнення на міжнародні ринки.
  •  Ліцензування – купівля-продаж права на нематеріальну власність (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті – періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, пов’язаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію.
  •   франчайзинг – це передача продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка  для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі
  •  контракти на управління – є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих  управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.
  •  підрядне виробництво - зв’язки на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації (не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами).
  •  проекти під ключ – це укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції.

Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:

  •  дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;
  •  асоційованої(змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.
  •  відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною базування, а країни, де знаходяться компанії-філії – приймаючими країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів і ризиків від здійснення цієї діяльності.

Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

З метою активізації інвестиційної діяльності, притоку інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовуються різні засоби, одним з основним з яких виступає створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни.

Типи ВЕЗ:

  •  безмитні торгові зони – зони прикордонної торгівлі, порти, склади, транзитні зогни, митні зони на підприємствах;
  •  експортно-промислові зони, туристсько-рекреаційні – орієнтовані на зовнішню торгівлю;
  •  імпортно-промислові зони або імпортозамінні – їх мета – забезпечити споживачів імпортною продукцією або стимулювати виробництво по заміщенню імпорту;
  •  парки технологічного розвитку – створюються  на основі існуючого науково-технічного потенціалу для залучення іноземного капіталу з використанням устаткування, ноу-хау, іноземного управлінського, комерційного чи маркетингового досвіду;
  •  банківські і страхові безмитні зони – створений пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій;
  •  комплексні зони – великі за територією, мають ознаки різних ВЕЗ.

За розмірами ВЕЗ бувають:

великотериторіальні – співпадають з адміністративно-територіальною одиницею;

точкові – створюються на невеликій території і мають чітко виражений функціональний характер: місто, невеликий район, підприємство, склад, порт тощо.

Деякі ВЕЗ часто називають “офшорні зони”, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг. Офшорні компанії практично мають необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами, можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світу без обмежень, до них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації. Пільги, що надаються урядом компаніям в офшорних зонах:

  •  низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;
  •  прості процедури укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;
  •  прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;
  •  спрощений порядок списання витрат, пов’язаних з укладанням угод;
  •  анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;
  •  надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах;
  •  право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності.

З країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію тощо. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад, у Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі чи Антильських островах. Паушальний податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними компаніями тощо. Через офшорні компанії здійснюють виробничу діяльність, транспортні перевезення. Відомо, що значна частка морських перевезень припадає на компанії, які працюють під прапором Ліберії.

3

Міжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.

Міжнародні корпорації бувають двох основних видів:

Транснаціональні корпорації – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах.

Багатонаціональні корпорації – їх головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах.

Цей поділ є дещо умовним, оскільки в сучасних умовах більше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і отримання прибутку.

Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування – 206 тис. Річний обсяг продажів закордонних філій ТНК зріс до 14 трлн. дол. наприкінці 90-х років ХХ століття (для порівняння: у 1980 р. він складав лише 3 трлн. дол.). Транснаціональними корпораціями контролюється 50-60% світової торгівлі, 80% патентів на нову техніку і технологію, 70% валютних і ліквідних ресурсів на ринку розвинених країн. На внутрішньофірмові операції ТНК приходиться близько 1/3 усієї світової торгівлі. На їх підприємствах зайнято близько 50 млн. чоловік, або кожний десятий зайнятий у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.

На приблизно 100 самих великих ТНК приходиться третина всіх прямих іноземних інвестицій, 80% обміну науково-технічною продукцією. Серед них: 26% працюють в галузі електронної промисловості, 24% - гірничо- та нафтодобувній, 19% - автомобільній, 15% - хімічній і фармацевтичній, 9% - харчовій, 4% - торгівлі, 4% - металургійній.

Транснаціональні банки – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових установ.

ТНК характеризуються такими основними рисами:

  •  інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу;
  •  величезний матеріальний і фінансовий потенціал;
  •  можливість здійснювати значні витрати на НДДКР;
  •  це багатономенклатурні фірми, діяльність яких сильно диверсифікована;
  •  притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.

Критеріями, за якими судять про міжнародний статус компанії, є питома вага продажів, реалізованих за межами країни базування, розміри закордонних активів та їх частка в загальних активах. Однак в економічній літературі усі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК. Основними рисами ТНК виступають територіальна і галузева диверсифікованість діяльність, що сприяє мінімізації податків і витрат виробництва, максимізації прибутку і збільшення впливу ТНК на світовій арені. Розширення діяльності дозволяє  їм мати ряд переваг:

–одержати доступ до додаткових джерел засобів виробництва.

–уникнути митних бар’єрів  країн застосування капіталу.

–подолати обмеженість внутрішнього ринку країни базування, збільшуючи розміри підприємств і масштаби виробленої продукції до найбільш прибуткового рівня.

–використовувати відмінності в економічному становищі країн використання за рахунок:

–здійснення швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;

–одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;

–оптимізації виробничих і збутових програм до специфічних умов національних ринків;

–маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням їхньої політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.

Сучасні тенденції в розвитку ТНК:

–втрата панування американських ТНК і посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК;

–посилення взаємозалежності, економічних зв’язків та інтересів розвинених країн;

–набирають сили нові індустріальні країни (НІК), їх нові ТНК, і – відповідно – посилюється конкурентна боротьба у світі транснаціонального бізнесу.

Позитивні наслідки діяльності ТНК:

  •  приток капіталу;
  •  залучення технологій;
  •  розвиток виробництва;
  •  забезпечення зайнятості.

Негативні наслідки:

  •  можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві;
  •  вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає.

4

Країни Центральної і Східної Європи поступово залучаються в міжнародний оборот капіталу. На жаль, участь України залишається досить незначною.

За деякими розрахунками, потреба української економіки в іноземних інвестиціях становить близько 40 млрд дол. В галузевому розрізі іноземні інвестиції спрямовуються в першу чергу у: харчову промисловість (21%), внутрішню торгівлю (16%), фінансову сферу (8,5%), машинобудування і металообробку (8%), хімічну промисловість (7%), будівництво (4%). Найбільші обсяги інвестицій в Україну припадають на США, Кіпр, Нідерланди, Росію.

Іноземні інвестиції з України спрямовуються у Панаму (46,8 млн дол.), В’єтнам (16,4 млн дол.), Росію (15,9 млн дол.). Основними інвесторами України є підприємства транспорту, охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення, будівництва, машинобудування і металообробки.

Особливістю останніх років є масовий  наплив російського капіталу. Російські компанії цікавляться не стільки  інтеграційними намірами України, скільки інвестиційно привабливими та стратегічно важливими українськими підприємствами.

Важливим каналом притоку іноземних інвестицій є створення спільних підприємств (СП) та вільних економічних зон (ВЕЗ).

За формою власності і правовою організацією – лише невелика частка СП є акціонерними компаніями, кооперативами, більшість СП – товариства з обмеженою відповідальністю. Галузева структура: промисловість (виробництво продуктів харчування, тканин, одягу, шкіряних виробів, комп’ютерів), будівництво, сільське господарство, сфера послуг (готельний бізнес, громадське харчування, торгівля, ділові послуги).

Виробництвом продукції зайняті, як правило, дрібні й великі підприємства. Перші постачають її на експорт, заробляючи валюту, другі – більше реалізують на внутрішньому ринку. Середні СП зайняті переважно посередницькими операціями, торгівлею. Оскільки 85% СП – це підприємства середні, то відповідно чітко спостерігається тенденція до збільшення обсягу в Україні посередницьких операцій.

З огляду на географічне розміщення СП провідними регіонами стали: м. Київ, Одеська, Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Харківська області. Так, на шість областей України припадає майже 74% загальної кількості СП, створених в Україні.

Підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство будь-якої організаційної форми, створене за законами України, якщо впродовж календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція.

Позитивними моментами у залученні іноземних інвестицій в Україну виступають: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок, висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система компенсації збитків тощо.

Головні чинники, що стримують створення СП (особливо виробничої орієнтації) та приплив іноземних інвестицій в Україну, є такі:

відсутність надійного законодавства, яке б захищало права приватних інвесторів;

відсутність механізму реалізації наявних нормативних актів;

неточність податкового регулювання і його непередбачуваність навіть протягом року;

відсутність ефективної інфраструктури для іноземного підприємництва.

ЛЕКЦІЯ 6.  Міжнародний кредит

Анотація

Міжнародний кредит та його функції в сучасній економіці. Теорії кредиту. Принципи міжнародного кредитування. Фактори розвитку міжнародних кредитних відносин. Позитивна та негативна роль міжнародного кредиту. Форми міжнародного кредитування, їх класифікація. Сучасні  різновиди форм міжнародного кредитування. Єврокредити. Лізинг. Факторинг. Форфейтинг. 

Інституціональна структура міжнародного кредиту. Міжнародний кредитний ринок. Міжнародна заборгованість. Міжнародні кредитно-фінансові інститути та їх діяльність. Лондонський клуб кредиторів. Паризький клуб кредиторів. Особливості діяльності Міжнародного валютного фонду. Група Світового Банку: принципи та напрями діяльності. Україна в міжнародних кредитних відносинах.

План лекції

  1.  Сутність і форми міжнародного кредиту
  2.  Умови надання міжнародного банківського кредиту
  3.  Інституціональна структура міжнародного кредитування.

1

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками  виступають суб’єкти різних країн. Субєктами цих відносин  виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави  та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах: повернення; терміновості; платності; гарантованості.

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.)

Функції міжнародного кредиту:

  •  забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;
  •  збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання  тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;
  •  прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:

  •  інтернаціоналізація виробництва і капіталу;
  •  активізація міжнародних економічних зв’язків;
  •  зміцнення позицій ТНК;
  •  НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Форми міжнародного кредиту:

  1.  За цільовим призначенням:

Звязані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

  •  комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
  •  інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
  •  проміжкові  для змішаних форм  вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).

Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

  1.  За загальними джерелами:

Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

3. За формою кредитування:

Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

4. За формою забезпечення:

Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:

тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);

застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);

застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).

Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі  невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.

Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобовязання  боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами  бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент – одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів  певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів, розширити операції.

  1.  За строками:

Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.

Короткострокові – до 1 року.

Середньострокові – від 1 до 5 років.

Довгострокові – понад 5-7 років.

  1.  За валютою позики:
  •  у валюті країни-позичальника;
  •  у валюті країни-кредитора;
  •  у валюті третьої країни;
  •  у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).
  1.  За формою надання розрізняють:
  •  фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;
  •  акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;
  •  депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;
  •  облігаційні позики та ін.

8. За кредиторами:

Приватні кредити – надаються приватними особами.

Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.

Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).

Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.

Кредити міжнародних фінансово–кредитних організацій.

Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.

Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.

Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний  вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

Кредит за відкритим рахунком проводять через відповідні рахунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов’язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.

За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру у розмірі найчастіше 10-20% вартості поставки у кредит. У такий спосіб аванс покупця виступає як свого роду  зобовязання останнього прийняти товари, які поставляються у кредит.

До початку 60-х років ХХ століття фірмові кредити були переважною формою зовнішньоторговельного кредиту. Вони за своїм вартісним обсягом більше ніж у 2 рази переважали банківський експортний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необхідність імпорту взаємопов’язаної продукції одночасно у декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фірмового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитування, прив’язаність імпортера до продукції фірми постачальника тощо. Тому із зростанням масштабів міжнародної торгівлі та її диверсифікацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторговельного кредиту почала поступово зменшуватися.

2

Банківський зовнішньоторговельний кредит має для імпортера певні переваги перед фірмовим. Зокрема, вони полягають у тому, що цей вид кредитування надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту, більші обсяги поставок за кредитом, порівняно нижчою є і вартість кредиту.

Банківські кредити за цільовим призначенням поділяють на: експортні та фінансові; за технікою надання на: акцептні та акцептно-рамбурсні кредити.

Експортний кредит полягає у тому, що він надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування поставок машин, устаткування і т.п. Ці кредити надаються в грошовій формі та мають зв’язаний характер (тобто боржник зобов’язаний використовувати кредит тільки для купівлі товарів у країни кредитора).

Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варіантів комерційних угод. Досить часто фінансовий кредит не повязаний з товарними поставками, і він може бути призначений, наприклад, для погашення зовнішньої заборгованості, підтримання валютного курсу, поповнення авуарів (рахунків) в іноземній валюті тощо. Основними споживачами фінансових кредитів виступають ТНК та ТНБ, які часто використовують їх для разного роду спекуляцій та фінансових маніпуляцій. Фінансові кредити можуть брати також центральні банки промислово розвинених країн, які використовують їх для погашення дефіциту платіжного балансу та здійснення валютних інтервенцій.

Акцептний кредит видається, якщо імпортер згоден оплатити тратту експортера. Перед настанням терміну оплати імпортер вносить в банк суму боргу, а банк в цей термін погашає його зобовязання перед експортером.

Акцептно-рамбурсний кредит – банк імпортера в межах узгоджених лімітів кредитування виставляє безвідкличні акредитиви на банк експортера, котрий зобов¢язується акцептувати трати й оплатити їх з настанням терміну. Після відвантаження товару експортер скеровує платіжні й товарні документи до свого банку. Останній акцептує переказний вексель і виплачує експортерові вартість товару. Потрібні для цього кошти банк експортера отримує через переоблік трати на світовому грошовому ринку. Коли настане термін оплати, останній тримач трати предявляє її до оплати банкові експортера, який здійснює платіж за рахунок відшкодування отриманого від банку імпортера.

Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:

  •  авансові платежі, які надають країни-експортери іноземним виробникам;
  •  банківського кредитування: надання кредитів в дорозі; відкриття кредитних ліній; надання кредитів під товари або товарні документи в країні імпортера; бланкові кредити;
  •  факторинг (від англ. Factor – агент, посередник) – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобовязаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги.

Експортер поступається факторинговій фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Остання в свою чергу зобовязується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити  йому всю суму відразу. За здійснення факторингових операцій експортер вносить передбачену угодою плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит. Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтинг використовується при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років.

Водночас, факторинг, як правило, не покриває всіх політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ці ризики несе відповідальність.

Форфейтинг (від франц. “a  forfait” – відмова від прав)  – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання купити векселі експортера. Форфейтинг – одна з нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі;

Лізинг (від англ. Leasing – довгострокова оренда)  – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну. Лізинг передбачає відносини купівлі – продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція – лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу;

Компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції, виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.  

По суті, міжнародні кредити, які надаються у валюті, це форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насамперед, прискорюється одержання ним коштів за товар, що експортовано, а значить і обіг всього капіталу. Експортер звільняється від ризику неплатежу та валютного ризику, а також ризику, повязаного з коливанням ставок відсотків. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборгованості.

Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку - євровалюті, єврокредити видаються на євроринку. Цей ринок вільний від національної системи державного регулювання, його особливістю є пільговий (реєстраційний, податковий, валютний) режим для банківських операцій.

Поява євроринку відноситься до 60-х років, коли банківські депозити у великих європейських банках значною мірою біли представлені в доларах – так званих євродоларах, що було повязано з масовим відливом доларів з США. На депозитах багатьох європейських банків знаходилися й інші валюти, що були  іноземними для країни розташування банку. Ці депозити отримали назву євровалюти.

Банки почали використовувати ці кошти для кредитування клієнтів з різних країн. Банки США, розвиваючи мережу філій за кордоном, взяли активну участь у становленні цих ринків. До 90-х років обсяг євродолларового ринку перевищив 2 трлн дол., а зараз за різними оцінками складає 7-8 і навіть 10 трлн дол. Приблизно 75% цих коштів знаходиться на банківських депозитах. Банки, що мають такі депозити і надають кредити в євродоларах і євровалютах, називаються євробанки.

Євровалютні ринки не обов’язково пов’язані з європейськими країнами. Окрім фінансових центрів в Європі (Лондон, Париж, Франкфурт-на-Майні, Люксембург), такі операції ведуться в Н’ю-Йорку, Гонконзі, Сінгапурі, Бахрейні тощо.

Основна частка операцій на ринку євровалют здійснюється з головними вільноконвертованими валютами: євродоларами (60%), євромарками (14%), євройєнами (6%), євро (3%), єврошвейцарськими франками (1%).

Самі великі банки мають широку мережу закордонних філій і відділень, через яку вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це – транснаціональні банки (ТНБ), серед яких лідирують американські. В 1960 р. тільки 8 банків США мали філії за кордоном, їх активи складали не менш 4 млрд дол. В 90-ті роки закордонні філії вже мали більше 100 американських банків із загальними активами більше 500  млрд дол. Основна клієнтура ТНБ – промислові ТНК, які самі беруть активну участь в світових фінансових операціях.

Єврокредити, як правило, надаються на умовах “рол овер” (роловерний кредит) на строк 5-10 років. Весь договірний строк ділиться на періоди по 3-6 місяців, а тверда відсоткова ставка встановлюється лише для першого періоду. Для кожного наступного вона коректується з врахуванням зміни цін та валютних курсів на міжнародному грошову ринку. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, відновлювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фіксовані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати “плаваючі” ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загального розміру  суми кредиту. При його одержанні обговорюється лише дата зміни “ціни” та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорентні, кредити, в яких практикують використання овердрафту.

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його отримання позика фактично не надається. Банк лише бере на себе зобов¢язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою вимогою позичальника.

Відсоткова ставка за роловерними кредитами складається з двох частин – базової ставки і маржі. За базу приймаються відсоткові ставки за три- або шестимісячними міжбанківськими депозитами на відповідному ринку, наприклад ЛІБОР (LIBOR) у Лондоні.

ЛІБОР – ставка, запропонована на Лондонському міжбанківському ринку депозитів. Це відсоткова ставка, за якою провідні банки Лондона надають позиковий капітал у певній валюті іншим банкам. Вона служить базовою ставкою для багатьох операцій на міжбанківському ринку позикових капіталів. Маржа коливається від 0,25 до 2% залежно від стану ринку та надійності (рейтингу) позичальника.

По аналогії з ЛІБОР в інших фінансових центрах останнім часом стали формуватися свої базові ставки: ФІБОР – у Франкфурті-на-Майні, СІБОР – в Сінгапурі, БІБОР – в Бахрейні тощо.

В міжнародному кредитуванні широко застосовуються синдиковані кредити, які надаються декількома банками одному позичальнику. Створення синдикату банків дозволяє об’єднати ресурси його учасників для проведення великих кредитних операцій. Обсяги синдикованого кредиту, як правило, сягають декількох мільярдів доларів, а строки досить тривалі – в середньому 7-10 років. Такі умови кредитування дозволяють з одного боку, зібрати таку суму кредиту, яка не під силу одному банку, а з іншого - розподілити кредитний ризик між всіма його учасниками пропорційно їхньої частки в сумі кредиту.

3

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк ЄІБ), Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – це міжурядова валютно-кредитна організація, яка виконує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Створений на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. У 1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. - 116, 1992 р. – 157, 1997 р. – 182 держава, на листопад 2004 р. – 179 країн.

МВФ – це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 2004 р. становила 0,64% (разом з 10 іншими країнами своєї групи - 4,88; в групі головують Нідерланди з 2,42%). Для порівняння (у % від загальної кількості): США – 17,46, Великої Британії – 5,05, Німеччини – 6,11, Японії – 6,26, Франції – 5,05. Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. Величина квоти визначає можливості країни впливати на політику МВФ. Україна має 13970 голосів, США – 371743, Велика Британія – 107635.

Основними завданнями МВФ є:

  •  сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;
  •  сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;
  •  надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;
  •  організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів – казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів:

  1.  Резервні кредити (“стенд-бай”) – для стабілізації платіжного балансу, дефіцит якого має тимчасовий або циклічний характер, в межах одного-двох років з можливим його продовженням до 4-5 років, за середньою ставкою 3,25%.
  2.  Розширене кредитування (ЕФФ) – для підтримки середньострокових програм (3-4 роки) подолання труднощів платіжного балансу, причиною яких є макроекономічні та структурні проблеми, звичайно за ставкою 4,5% річних.
  3.  Компенсаційні та надзвичайні кредити (ССФФ) – для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років). Викуп національної валюти здійснюється у строк до 5 років, звичайно - на умовах 3,25% річних.
  4.  Фінансування системних перетворень (СТФ) – цей механізм запроваджений у 1993-1995 рр. для країн з перехідною економікою, які мали значні проблеми з платіжним балансом внаслідок переходу від торгівлі на базу неринкових цін до торгівлі на ринковій основі.
  5.  Стабілізаційний (“буферний”) кредит (БСФФ) – для фінансування запасів сировини в зв¢язку з несприятливою кон¢юнктурою на світових ринках (на 3-5 років). Починаючи з 1984 р. цей механізм не використовувався.
  6.  Фінансування структурної перебудови (САФ) – для надання пільгової допомоги найменш забезпеченим країнам-членам Фонду. Сума, яка може бути надана країні, становить не більше 50% квоти з річними лімітами 15, 20 та 15% для першого, другого та третього року відповідно. Кредити надаються за 0,5% річних на строк до 10 років.
  7.  Розширене фінансування (ЕСАФ) – для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років), відсоткова ставка 0,5%.

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов¢язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Група Світового банку – багатостороння неурядова кредитно-фінансова установа, яка об’єднує чотири окремі фінансові установи:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку;

Міжнародну фінансову корпорацію;

Міжнародну асоціацію розвитку;

Багатостороннє агентство гарантії інвестицій.

Офіційні цілі усіх членів Групи Світового банку – зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинених країн до країн, що розвиваються. Кожна з установ Групи Світового банку має свої функції і відіграє самостійну, якісно відмінну роль.

Україна стала членом МБРР з вересня 1992 р., у жовтні 1993 р. вона стала 162 країною – учасницею МФК, а у 1995 р. – повним членом БАГІ.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який часто називають Світовим банком, було засновано одночасно з МВФ як частину нової структури в системі організації  міжнародного співробітництва на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. МБРР розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р.

Мета Світового банку – сприяння економічному прогресові  на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Крім того, важливе місце у кредитній політиці МБРР посідає так зване стабілізаційне кредитування – фінансування програм структурної перебудови і галузевої адаптації – галузевих реформ, не пов’язаних з конкретними проектами. Загалом структурне регулювання пропонується МВФ у вигляді певної макроекономічної програми, а пізніше стає головною умовою надання позик з боку МБРР. Програми структурної перебудови включають підтримку окремих реформ економічної політики і господарської реорганізації, передусім тих, що спрямовані  на зменшення диспропорцій у зовнішній торгівлі, скорочення  бюджетних дефіцитів або зменшення інфляції. Такі заходи, як приватизація державних підприємств, скорочення державних видатків, девальвація національної валюти, а також експортно-орієнтована політика, яку відстоює МБРР, в цілому сприяють залученню іноземних інвестицій, розвитку приватного підприємництва, зростанню сукупного доходу в країні. Однак, як правило, сплачують за такі програми скороченням субсидій для бідних верств населення. Їх результатом стає падіння доходів населення, зростаюча нерівність у суспільстві.

Характерною особливістю МБРР як міжурядової організації є залучення значної частини коштів на ринках приватного капіталу. Банк продає облігації, векселі та інші гарантії заборгованості безпосередньо урядам, їхнім представництвам і центральним банкам, пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, комерційним банкам та індивідуальним особам у більше ніж 100 країнах світу. Одним з основних інструментів запозичення коштів виступають єврооблігації, які почали випускатися МБРР з 1980 р. 

Позики банку надаються лише урядам країн або під їхню гарантію державним та приватним організаціям і корпораціям. Чим бідніша країна, тим сприятливіші   умови, на яких вона може отримати кредит у МБРР. Позики надаються здебільшого на 15-20 років і мають 5-рінчий пільговий період, протягом якого сплачуються тільки відсоткова ставка та кошти для резервування  для клієнта кредитної лінії. Відсоткові ставки по позиках Світового банку змінюються кожні 6 місяців.

Зараз до системи МБРР входить 184 країни.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) – заснована у 1960 р. з метою доповнити діяльність МБРР в напрямі довгострокового фінансування найбідніших країн світу. Офіційними цілями діяльності МАР в найбідніших країнах світу є: скорочення бідності; стабілізація і економічне зростання; захист навколишнього середовища. МАР надає фінансову допомогу країнам, що розвиваються у вигляді кредитування конкретних проектів. Кредити мають 10-ти річний період відстрочки і підлягають сплаті протягом 35-40- річного періоду (згідно з кредитоспроможністю країни-позичальниці). Членами МАР є 163 країни.

Міжнародна фінансова корпорація була заснована  в 1956 р. для сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, що розвиваються. В 2004 р. членами МФК були 175 країн. Акціонерний капітал МФК формується шляхом підписки країнами-членами на акції і становить 2,45 млрд. дол. США.

Основні види діяльності МФК:

  •  фінансування проектів приватного сектора економіки країн, розвиваються шляхом надання позик або прямих інвестицій;
  •  сприяння приватним компаніям країн, що розвиваються, в мобілізації фінансових коштів на міжнародних фінансових ринках;
  •  надання технічної допомоги, дорадчих та консультаційних послуг урядам і підприємцям країн-членів.

Інвестиції МФК мають прибутково орієнтований характер, тобто МФК фінансує лише рентабельні проекти, які мають добрі перспективи з точки зору одержання прибутку. На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій.

Багатостороннє агентство гарантії інвестицій – створене в 1988 р. і почало свою діяльність з 1990 р. Входить 158 країн-членів. Діяльність БАГІ спрямована на розповсюдження потоку прямих іноземних інвестицій серед країн-членів. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як 1) неконвертованість валюти або неможливість репатріації капіталу; 2) експропріація; 3) війна та громадянська непокора; 4) розрив контракту. Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.

В Європі функціонують такі регіональні валютно-кредитні організації:

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) – створений у 1958 р. як фінансова організація ЄС, яка забезпечує довгострокові позики для сприяння збалансованого і рівномірного розвитку країн Союзу. Метою ЄІБ  є спрощене фінансування інвестицій в інфраструктуру чи промислових інвестицій за проектами, які викликають регіональний, галузевий чи загальноєвропейський інтерес. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20-25 років.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – функціонує з 1991 р. з метою сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. Основними об’єктами кредитування ЄБРР є приватні фірми і державні підприємства, що приватизуються, а також знову створювані компанії, включаючи спільні підприємства з міжнародними інвестиціями. 60% його ресурсів спрямовано на розвиток у цих країнах приватного сектора, а 40% - на розвиток інфраструктури.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) – створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він надає кредити країнам –членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови використання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.


ЛЕКЦІЯ 7 – Світовий ринок праці і міжнародна трудова міграція

Анотація

Особливості формування та розвитку світового ринку праці. Попит і пропозиція на світовому ринку праці.  Сутність і види міжнародної трудової міграції. Кількісні показники міжнародної трудової міграції. Напрями міграції робочої сили. Світові центри тяжіння робочої сили. Характеристика видів міграції. Причини міжнародної трудової міграції. Наслідки міжнародної міграції для мігрантів, приймаючих країн та країн донорів. Регулювання міжнародних міграційних процесів. Дво- та багатостороннє регулювання міграції. Шенгенська угода. 

Міжнародна організація праці, її завдання і напрями діяльності. Міжнародна організація з міграції, її завдання і напрями діяльності. Демографічні чинники міжнародної міграції. Боротьба з торгівлею людьми. Нелегальна міграція. «Відплив умів» у міжнародних міграційних процесах.

Україна у світових міграційних процесах. Еволюція міграцій українців.

План лекції

1.Сутність, структура та основні риси світового ринку праці

2.Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів

3. Економічні та соціальні наслідки трудової міграції

4. Державне регулювання міжнародної трудової міграції

1

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насаджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, вдаючись до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д.

Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Виникає попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу.

Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.

Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» – Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили.

90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнародного ринку праці:

по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням економікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліпшенням економічної кон'юнктури;

по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась;

по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи.

Для західних країн характерний інтенсивний процес перерозподілу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15% усіх робочих місць Сектор кваліфікованої праці постійно зростає.

Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення економічної кон'юнктури.

На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різноманітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що економічне зростання досягається головним чином за рахунок збільшення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах.

Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгострокового безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі падіння виробництва й високих темпів інфляції призвело у 90-ті роки до різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах.

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру.

На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах.

2

Міжнародна міграція робочої сили в історичному аспекті пройшла наступні етапи (табл. 7.1).

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

Таблиця 7.1 – Основні історичні віхи міграційних процесів

Стародавні цивілізації

Економічна могутність усіх стародавніх цивілізацій була створена за рахунок праці примусово переміщених великих мас людей

Середні віки

Найбільш популярною формою міграції в Європі була наймана військова служба

Кінець XV – початок XVІ віків до другої половини ХІХ віку, первісна або “стара” міграція

Великі географічні відкриття. Чітка спрямованість двох основних міграційних потоків:

  1.  із Старого Світу до Нового (Північна та Південна Америка, Вест-Індія);
  2.  примусовий вивіз рабів з Африки до Америки.

60-ті роки ХІХ століття до ІІ світової війни

Зниження кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії і стрімке зростання – з Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії. Наприкінці ХІХ століття відбувалась масова еміграція нацменшин (фінів, поляків, прибалтів, українців) з Росії до США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки і Аргентини. Масова еміграція солдат і офіцерів Білої Армії, дворян, інтелігенції, промисловців, чиновників після більшовицької революції 1917 року і громадянської війни в Росії.

ІІ світова війна

Насильницьке переміщення військовополонених і остарбайтерів, численні потоки біженців.

Сучасний етап: 1945 рік по сьогоднішній день

Характерні риси:

  •  масовість (35 млн. робітників-мігрантів);
  •  виникнення більш менш стабільних центрів привабливості;
  •  зростання кількості нелегальних мігрантів;
  •  посилення адміністративно-правового регулювання міграційних процесів;
  •  зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді (“brain-drain” – англ.);
  •  диверсифікація міграційних потоків.

Масова міграція стала характерною рисою життя світового співтовариства. Причинами міграції стали фактори як економічного, так і неекономічного характеру:

нерівномірність процесу накопичення капіталу в окремих країнах, що призводить до відносного перенаселення в одних країнах і нестачі робочої сили в інших;

невідповідність структурних зрушень в економіці та структурі сукупної робочої сили певних країн, що призводить до структурної безробіття, і відповідно, до надлишку робочої сили певної кваліфікації в одних країнах і нестачі в інших;

істотна різниця в оплаті однорідної за якісними і кількісними показниками праці в різних країнах;

прагнення до реалізації за допомогою еміграції потреб у розвитку особистості;

соціальні та етнічні причини еміграції.

Класифікація міжнародної трудової міграції:

  1.  за просторовими параметрами:

зовнішня міграція - переміщення населення за межі своєї країни;

внутрішньоконтинентальних міграція - переміщення населення в межах одного континенту;

міжконтинентальна міграція - переміщення населення за межі континентів.

2) за тимчасовими параметрами:

сезонна (кочова) - виїзд робочої сили з однієї країни в іншу на певний період часу з поверненням на батьківщину;

тимчасова (поворотна) - виїзд населення з однієї країни в іншу на певний період часу, як правило, не більше одного року;

маятникова - періодично або часто повторюваний виїзд населення з країни, де вона постійно проживає, на роботу в іншу, як правило, сусідню країну. Вона характерна для населення прикордонних районів;

постійна (безповоротна) - виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання.

  1.  за характером організації міграційних потоків:

добровільна - невимушене переміщення робочої сили;

примушена - виселення громадян із своєї країни на підставі рішення суднових організацій;

організована - переміщення населення згідно з національним законодавством (наприклад, щодо візового режиму);

нелегальна - самовільне переміщення населення за межі своїх країн.
4) за професійним складом:

міграція робітників;

міграція фахівців;

міграція представників гуманітарних професій.

5) за якісним складом:

міграція робочої сили низької кваліфікації (наприклад, прислуги);
міграція робочої сили високої кваліфікації (наприклад, інженерів і конструкторів);
міграція вчених або «відплив мізків» (наприклад, щорічно з Україною виїжджає близько 150 вчених).

  1.  у напрямку руху:

еміграція - виїзд населення за межі своєї країни;
імміграція - в'їзд іноземців у країну з метою проживання протягом певного строку;

рееміграція - повернення емігрантів в свою країну (Батьківщину).
Форми міжнародної трудової міграції постійно схильні до змін в залежності від змін в міжнародному середовищі.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу.

Узагальнено, основні центри тяжіння робочої сили можна представити наступним чином.

Таблиця 7.2 - Сучасні центри тяжіння робочої сили

Західна Європа

Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%.

США

Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.

Нафтодобувні країни Близького Сходу

В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%.

Латинська Америка

Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік. Найбільше притягує до себе Аргентина. Серед інших країн, з точки зору тяжіння, можна також виділити Венесуелу.

Австралія

Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон

Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін.

Африка

В Північній Африці центром тяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців з Гани, Чаду та Беніну.

Особливості сучасного етапу міграційних процесів

Період 1945-1973 рр.

  1.  Стрімке зростання прибулих в метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року по 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб.
  2.  Згаданий період – це час створення, становлення і ліквідації так званої “системи гостьових робітників” (“guestworker system”), яка в найбільш організованому класичному вигляді була впроваджена у Німеччині (ФРН): Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. В ФРН їх кількість становила: 1956 рік – 95 тис.; 1966 рік – 1 млн. 300 тис.; 1973 рік – 2 млн. 600 тис. осіб. Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах. Так, з 1950 по 1970 рік кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до    3 млн. 339 тис., з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації “guestworker system” в 1973 році.
  3.  Виникнення незалежних держав внаслідок краху колоніальної системи зумовили появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, з числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів.
  4.  Серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя.
  5.  Диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. К 70-м рокам в загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.

Період з 1973 року по теперішній час

  1.  Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.
  2.  Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.
  3.  Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.
  4.  Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.

3

Міграція робочої сили - явище складне і неоднозначне, так як може мати як позитивний, так і негативний вплив на економічний і соціальний розвиток країн, які приймають робочу силу і країн-донорів.

Позитивні наслідки міграції робочої сили для економіки країн, що її приймають:

–полегшується внаслідок надходження іноземних робітників, структурні, галузеві та інші зміни в національній економіці;

–іміграція сприяє омолодженню нації;

–приймаючі країни економлять на витратах, які були вкладені в освіту і професійну підготовку робітників;

–розширюється ємкість внутрішнього ринку, у зв’язку із збільшенням попиту на товари і послуги;

–іноземна робоча сила оплачується, як правило, нижче, чим національна;

–імігранти покращують демографічну ситуацію, особливо в промислово розвинутих країнах.

Негативні наслідки для країн-реципієнтів робочої сили:

–погіршується ситуація на ринку праці у зв’язку із збільшенням пропозиції робочих рук;

–відбувається зниження ціни на національну робочу силу;

–провокуються конфлікти між корінним населенням і імігрантами;

–інколи цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля, будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежність від їх праці.

Наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів (країни, з яких виїжджає робоча сила). Позитивний вплив для економіки:

–еміграція покращує становище на національному ринку праці;

–із-за кордону повертаються більш навчені та більш кваліфіковані робітники;

–при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собою матеріальні цінності і заощадження;

–експорт робочої сили - важливе джерело надходжень в країни еміграції через перекази мігрантами валютних коштів.

Негативні наслідки для країн-донорів:

–країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільш працездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

–країни-донори втрачають кошти, пов’язані із загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів;

–змінюється національна структура населення, погіршується демографічна ситуація та ін.

Таким чином, неоднозначність наслідків міжнародної міграції робочої сили як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів, вимагає розроблення заходів, що дозволяють забезпечити нормальне функціонування національної економіки цих країн, тобто державної міграційної політики.

4

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами  встановлений    вільний   обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

ЛЕКЦІЯ 8. Світова  валютна  система

Анотація

Сутність і значення міжнародних валютно-фінансових відносин для економік країн. Історія розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин. Теорія міжнародних валютних відносин. Основні риси валютної системи. Види валютних систем. Національна, міжнародна, світова валютні системи. Основні елементи валютних систем, взаємозв‘язок між ними. Поняття валюти. Валютний паритет і валютний курс.

Валютне регулювання. Форми валютної політики. Валютні обмеження, поняття, цілі. Світова валютна система – сутність, причини виникнення. Еволюція світової валютної системи.  Система золотого стандарту – Паризька валютна система. Генуезька валютна система. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система.  Європейська валютна система.

Міжнародні валютно – кредитні організації. МВФ. Світовий Банк. Становлення національної валютної системи України. Валютний ринок України і особливості його функціонування.

План лекції

    1.Сутність міжнародної валютної системи

2. Еволюція світової валютної системи

    3. Валютні курси і її режими

    4. Валютне регулювання. Форми валютної політики.

1

Міжнародні валютні відносини - сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській  сфері, які виникають  у процесі взаємного обміну  результатами  діяльності національних   господарств.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає

Валютна система – Форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.

Виділяють  національну, міжнародні (регіональну) і світову  валютні системи.

Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи є створена.

Валютна система  країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Світова валютна (грошова) система діє як грошова система окремої країни і виконує подібні функції.

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

–сприяння розвитку товарообмінних операцій

–встановлення правил та механізмів  для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами

–здійснення платежів для покриття угод

–забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів

Головне завдання світової валютної системи:

–ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

–створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

–забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

Забезпечення відповідної  ліквідності. Ця умова припускає існування офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її  резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

Дія механізму   вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли  збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення  до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.

Основна відмінність функціонування  світової та міжнародної (регіональної)  валютної системи від національної - це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді.

2

 Основні етапи створення світової валютної системи

Становлення, формування передумов , визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою.

Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи.

Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

У XVI – XVIII ст. Панівною формою функціонування національних валютних систем був біметалізм – грошова система  в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.

Форми біметалізму:

  1.  система паралельної валюти – це коли законодавство не встановлює певного співвідношення між золотом та сріблом;  золоті та срібні монети приймаються під час купівлі, продажу та інших операцій відповідно до ринкової вартості цих металів;
  2.  система подвійної валюти - коли держава фіксує певне співвідношення між обома металами; карбування золотих та срібних монет, прийняття їх населенням мають здійснюватися за цим співвідношенням.

Законодавче закріплення за обома металами ролі грошей суперечить природі грошей. Гроші – це єдиний особливий товар, який покликано виконувати функцію загального еквівалента.

Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм -грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу.

У більшості країн в кінці XIX ст. срібний монометалізм і біметалізм було замінено золотим монометалізмом.

Різновиди золотого монометалізму:

  1.  золотомонетний стандарт – як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій грошей;
  2.  золотозлитковий стандарт  -  перехідна форма золотого стандарту. Національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже , були розмінні на валютний метал , але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг. Кожний, таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними, досить великими, сумами
  3.  золотодевізний стандарт – базувався на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.

Девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків.

Паризька валютна система  (1867р.) - система золотомонетного стандарту

Перша валютна система

Стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту.

Юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою)

Структурні принципи:

Основа – золотомонетний стандарт

Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо  ринковий курс валюти падав нижче паритета, що був заснований на їх золотому вмісту, то боржники розраховувались золотом по міжнародним зобов’язанням, а не іноземними валютами.  

Кожна валюта мала золотий вміст. Встановлювались золоті паритети. Вільна конвертованість валют в золото. Золото використовувалось як загальновизнані світові гроші.

Після першої світової війни . на початку 20-х років XX ст., було рекомендовано перейти до золотодевізного стандарту.

Генуезька світова валютна система (1922р.)

Друга світова валютна система

Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у1922р.

Принципи:

Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків) (Грошові системи  30 країн базувались на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.

Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн)

Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються. Вільне коливання курсів без золотих точок (в 30-х роках)

Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

На відміну від  попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.

У 1943 році було розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лордом Кейнсом, та американський, складений Генрі Вайтом, який і було взято за основу на Бреттон-Вудській конференції.

Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944р.), яка базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг).

Створена на валютно–фінансовій конференції  в Бреттон–Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау.

У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:

функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;

у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золото в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;

резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:

долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у  Казначействі США  за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035г золота);

долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);

прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;

ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти  відновити співвідношення курсів. Тобто всі валюти міцно “прив’язувалися” до долара США, а через нього – до золота;

оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн-членів МВФ;

міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось головним чином через МВФ;

Ямайська валютна система (Кінгстонська)

Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р.

Принципи системи :

Базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт.

Окрім  СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія.

Юридично було завершено демонетизація золота : відмінено  офіційну ціну золота та золоті паритети , золото перестало бути мірою вартості та базою золотих паритетів, США  припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ.

Проблеми Ямайської валютної системи:

Втрата доларом монопольної ролі( поява СДР)  

Проблема багатовалютного стандарту. Також режим плаваючих валютних курсів не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції, не вирішив проблему безробіття.

Європейська валютна система –  це міжнародна (регіональна) валютна система – сукупність економічних відносин, яка пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; це державно-правова форма організації валютних відносин країн “Загального ринку» з метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів;

це підсистема світової валютної системи(Ямайської).

3

Валютний курс

Мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

Коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Функції валютного курсу

-інтернаціоналізація грошових відносин

-абезпечення взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів.

-використовується для порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених в національних чи іноземних валютах.

-використовується для періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті компаній та банків.

-перерозподіл національного продукту між країнами.

Багатофакторність валютного курсу відображає його зв’язок з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом тощо. При чому відбувається складне їх переплетення та висунення в якості вирішальних то тих,  то інших  факторів.

Фактори, що впливають на валютний курс: темп інфляції, стан платіжного балансу, різниця процентних ставок в різних країнах, діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції, ступінь використання визначеної валюти на євроринку та  міжнародних розрахунках, прискорення чи затримка  міжнародних платежів, ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках, валютна політика, продуктивність праці, довгострокові темпи зростання національної валюти, місце і роль  країни у світовій торгівлі, вивіз капіталу

Види валютних курсів

Фіксований – в основу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових  одиницях)

– реально фіксований (золотомонетний стандарт)

–договірно-фіксований – ординарний (прив’язаний до СДР, долара США, до французького франка до інших валют); кошиковий (прив’язаний до  штучно побудованих комбінацій валют основних торговельних партнерів Австрії, Алжиру); валютний курс, заснований на системі змінного паритету.

Плаваючий – визначається через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного “ кошика” товарів

–незалежне плавання (на девізних ринках)

–кероване (регульоване) плавання (втручання центральних банків)

–змішане плавання по відношенню до однієї валюти (долара США) – всього чотири країни застосовують Бахрейн, Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати)

–спільне плавання (валютне угрупування ЄС використовують)

Номінальний  валютний курс – це конкретна ціна національної валюти на іноземну валюту і навпаки.

Реальний валютний курс:

– це номінальний помножений на співвідношення рівня цін в двох країнах;    

–розраховується на базі середніх цін в країнах, які є головними партнерами даної країни (свідчить про конкурентоспроможність товарів відносно до імпортерів)

Спот курс – курс обмін на протязі не більше 2 робочих днів з моменту досягнення угоди про курс – це курс на ринку на певну дату.

Форвардний курс – узгоджений курс, обмін за цим курсом здійснюється в майбутньому, понад 3 дня після узгодження.

4

Валютна політика являє собою сукупність заходів, що проводяться національним банком країни та іншими державними органами у сфері валютних відносин і грошового обігу, з кінцевою метою впливу на економіку країни і купівельну силу національної валюти.

Таке визначення діє на рівні національної держави. Однак потрібно мати на увазі, що існує ще два рівні розгляду валютної політики - це рівень підприємства (корпорації, банку), які беруть активну участь у валютних відносинах і формують свою валютну політику, і міждержавний рівень, де формування валютної політики держав відбувається на основі міждержавних угод у валютній сфері.

Найважливіша мета валютної політики - сприяти забезпеченню зовнішнього балансу при не порушенні внутрішнього балансу країни.
Завдання валютної політики:

підтримка стабільності національної грошової одиниці і забезпечення не інфляційного економічного росту;

забезпечення системи взаєморозрахунків з іншими країнами;

забезпечення переливу капіталів між галузями і між країнами;

створення умов для збалансованості платіжного балансу;

формування золотовалютних резервів країни.

Валютна політика змінюється історично в залежності від типу економічної системи держави, рівня розвитку економіки, еволюції світової валютної системи.

Валютну політику можна розділити на:

Структурну (довгострокову) - сукупність довгострокових заходів, спрямованих на здійснення структурних змін у національній і світовій валютній системі.

Поточну - сукупність короткострокових заходів, спрямованих на повсякденне оперативне регулювання валютного курсу, валютних операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота.

Форми валютної політики: дисконтна, девізна політика і її різновиду, валютна інтервенція; диверсифікація валютних резервів; валютні обмеження, регулювання ступеня конвертованості валюти; режиму валютних курсів; девальвація, ревальвація.

Дисконтна політика (облікова) - зміна облікової ставки ЦБ, спрямоване на регулювання валютного курсу і платіжного балансу шляхом впливу на міжнародний рух капіталів, з одного боку і динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси, цін, сукупного попиту - з іншого.

Девізна політика - метод впливу на курс національної валюти. З метою підвищення курсу національної валюти ЦБ продає, а для зниження - скуповує іноземну валюту в обмін на національну (інтервенція, тобто втручання ЦБ в операції на валютному ринку).

Диверсифікація валютних ресурсів - це політика ЦБ, спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних валют з метою забезпечити міжнародні розрахунки, проведення валютної інтервенції на захист від валютних втрат. Ця політика зазвичай здійснюється шляхом продажу нестабільних валют і купівлі більш стійких.

Девальвація і ревальвація - традиційні методи валютної політики. Девальвація - зниження курсу національної валюти; ревальвація - підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземної.

В цілому валютні обмеження - це система нормативних правил, які регламентують права резидентів та нерезидентів щодо проведення операцій з валютою та іншими валютними цінностями. Валютні обмеження є методами валютного регулювання і закріплюються валютним законодавством. Основним завданням цих методів є:

регулювання платіжного балансу;

підтримання валютного курсу;

концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і стратегічних завдань.

Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, оскільки сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави і великих підприємств за рахунок маленьких і середніх підприємств, оскільки ускладнюють останнім доступ до іноземної валюти.

 


ЛЕКЦІЯ 9. Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

Анотація

Міжнародні розрахунки, сутність, валютно-фінансові та платіжні умови. Фактори впливу на вибір міжнародних розрахунків. Форми міжнародних розрахунків. Банківський переказ. Акредитив, основні положення. Види акредитиву. Схема акредитивної форми розрахунків. Особливості розрахунків векселями та чеками. Ефективність форм розрахунків для експортера та імпортера.

Структура й основні складові платіжного балансу. Методика МВФ складання платіжного балансу країни. Основні параметри. Джерела інформації. Принципи класифікації. Рахунок поточних операцій.

Поточні трансферти. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій. Капітальні трансферти. Фінансування платіжного балансу. Резервні активи. Виключне фінансування. Методи зрівноваження платіжного балансу. Стан і особливості формування платіжного балансу України.

План лекції

1. Міжнародні розрахунки, сутність, основні характеристики та фактори впливу на їх розвиток.

2. Форми міжнародних розрахунків.

3. Платіжний баланс, основні параметри, структура.

4. Фактори які впливають на стан платіжного балансу

1

Міжнародні розрахунки – це система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин.

Суб’єкти: імпортери, експортери, банки.

“Лоро” – іноземні кореспондентські рахунки в банку.

“Ностро” рахунки банку в іноземному банку.

В основу міжнародних розрахунків покладено рух товарно-розпорядчих документів і операційне оформлення платежів.

Головними чинниками, що виражають стан міжнародних розрахунків, є:

  1.  умови зовнішньоторговельних контрактів;
  2.  валютне законодавство;
  3.  особливості банківської практики;
  4.  міжнародні правила та звичаї тощо.

Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Зовнішньоекономічна угода (контракт) – це матеріально оформлена угода суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав і обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

До валютно-фінансових умов, які мають бути передбачені в угоді (контракті), належать такі:

Ціна та загальна вартість угоди (контракту). У цьому розділі контракту визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт, наданих послуг) згідно з угодою (контрактом) та валюта платежів.

Умови платежів. Цей розділ контракту визначає спосіб, порядок та терміни фінансових розрахунків і гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються: умови банківського переказу до (авансовий платіж) та (або) після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву або інкасо (з гарантією); умови гарантії, якщо вона є, або коли вона необхідна (вид гарантії – “на вимогу” й “умовна”, умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов контракту без зміни гарантій).   

Правильність визначення валютно-фінансових умов при укладанні зовнішньоекономічної угоди – запорука ефективності здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Нині немає єдиного, закріпленого багатосторонньою угодою, універсального механізму валютних розрахунків між країнами. Тільки в межах окремих економічних і фінансових угрупувань країн можуть існувати певною мірою єдині механізми розрахунків. У сучасній системі світогосподарських зв’язків розрахунки за торгівельними та неторговельними операціями регулюються основними принципами, закріпленими в Женевській конвенції про чеки та векселі, а також зведеннями постанов Міжнародної торгівельної палати (Париж).

Найпоширеніші умови міжнародних розрахунків:

безпосередній (повний розрахунок) – повна оплата товару до моменту чи в момент переходу товару або товаророзпорядчих документів у розпорядження покупця;

розрахунок у кредит (з розстроченням) – надання експортером імпортеру кредиту в комерційній формі (для імпортера).

Типи міжнародних розрахунків.

1. Національною валютою:

торгові, кредитні і платіжні угоди між країнами;

напряму.

2. Міжнародною колективною валютою (СПЗ, євро):

торгові, кредитні і платіжні угоди в межах інтеграційних угрупувань країн.

3. Клірингові розрахунки:

міжнародні платіжні угоди клірингового типу – угода між урядами двох і більше країн при обов’язковому взаємному заліку міжнародних вимог і зобов’язань..

4. Золото:

використовується в міжнародних розрахунках опосередковано на ринку золота.

Види міжнародних розрахунків залежать від:

1. Специфіки суб’єкта:

між конкретними контрагентами;

між банками;

між банком і контрагентом;

між державою і банком;

між державами.

2. Взаємодії суб’єктів:

напряму;

через посередників.

3. Від об’єкту:

торговельні операції;

інвестиційні операції;

некомерційні операції.

4. Умови розрахунків:

готівкові;

з наданням кредиту.

2

Авансова оплата

Імпортер самостійно або через свій банк  чи банк – експортера оплачує товар у момент передачі ним замовлення  експортеру.  Використовується тільки у випадку незадовільного кредитного стану імпортера чи при наявності складнощів в отриманні експортером грошових коштів, необхідних для виробництва замовлених імпортером товарів. Але при будь-якому випадку кінцеві розрахунки будуть залежати від перевірки всіх документів банком – імпортера.

Акредитив – угода, в якій банк зобов’язується на прохання клієнта оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь якого відкрито акредитив, чи оплатити акцепт трати, яку виставив бенефіціар, чи негоціацію (купівлю документів), виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов.

Акредитив за формою буває:

грошовий (виплачуються у зазначеній валюті, або у валюті країни, де акредитиви пред’являються, за курсом на день платежу) – це іменний грошовий документ, в якому зазначено розпорядження банку про виплату власнику вказаної суми повністю або частинами;

товарний (документарний) - передбачає, що покупець дає доручення банку, який обслуговує, відкрити такий товарний акредитив, де вказується найменування товару та документи, які необхідно пред’явити для отримання платежу.

В розрахунках по документарному акредитиву беруть участь:

імпортер (наказодавець), який звертається до банку з проханням про відкриття акредитиву;

банк імпортера (банк-емітент), який відкриває акредитив;

банк, що авізує, перевіряє дійсність акредитиву і повідомляє експортера про відкриття на його користь акредитиву та передає йому текст акредитиву;

бенефіціар–експортер, на користь якого відкривається акредитив;

рамбурсний банк, якщо між банком експортера та банком імпортера відсутні кореспондентські зв’язки;

перевізник та експедитор.

Опис схеми акредитиву

  1.  Укладання угоди між експортером та імпортером.
  2.  Заява на відкриття А.
  3.  Відкриття А банком–емітентом і направлення А бенефіціару через авізуючий банк.
  4.  Авізування (повідомлення) бенефіціару про відкриття А на його користь.
  5.  Відвантаження товару.
  6.  Оформлення і надання бенефіціаром в банк комплексу документів для отримання платежу по А.
  7.  Пересилка банком, що авізує, документів банку-емітенту.
  8.  Перевірка банком-емітентом отриманих документів та їх оплата.
  9.  Видача банком-емітентом документів, що оплачені, наказодавцю А.
  10.  Зарахування авізуючим банком коштів бенефіціару.

 Акредитив для імпортера:

  1.  Висока комісія;
  2.  Застосовується банківський кредит;
  3.  Імобілізація та розпилення його капіталу – відкриття акредитиву до отримання і реалізації товарів.

Акредитив для експортера:

  1.  Існує зобов’язання банку оплатити;
  2.  Надійність розрахунків і гарантія своєчасної оплати товарів, тому що це здійснює банк;
  3.  Швидкість отримання платежу;

4. Отримання дозволу імпортера на переказ валюти в країну експортера при виставлені акредитиву в іноземній валюті.

1. Контракт

                6. Документи                 6. Транспортні  

                                                              документи

                   6. Документи

                                                                                                 7. Платіж

Рисунок 9.1 - Рух грошей  та документів при акредитивній операції.

Види акредитивів різноманітні і поділяються:

З точки зору можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом: безвідзивний, відзивний.

З т. з. додаткових зобов’язань іншого банку по акредитиву: підтверджений, непідтверджений.

З т. з. можливості поновлення акредитива: роловерні (револьверні, поновлені)

З т. з. можливості використання  акредитивом другим бенефіціаром (поставщиком товару): переказні (трансферабельні)

З т. з. існування валютного покриття: покритий, непокритий.

З т. з.  можливостей реалізації акредитиву: акредитиви з  оплатою проти документів; акцептні акредитиви, які передбачають акцепт тратт банком –емітентом при умові виконання усіх вимог акредитива; акредитиви з відстрочкою  платежу; акредитиви з негоціацією документів.

Інкасо — банківська операція, завдяки якій банк за дорученням клієнта отримує платіж від імпортера за відвантажені на його адресу товари та послуги, зараховуючи ці кошти на рахунок експортера в банку.

В інкасовій формі розрахунків беруть участь:

  1.  доручитель – клієнт, який доручає інкасову операцію своєму банку;
  2.  банк-ремітент, якому доручитель доручає операцію з інкасування;
  3.  інкасуючий банк, який отримує валютні кошти;
  4.  банк, який представляє документи імпортеру-платнику;
  5.  імпортер-платник.

Схема розрахунків по документарному інкасо:

1. Експортер заключає контракт з імпортером про продажу товарів на умовах   розрахунків по документарному інкасо і відправляє йому товар (1а).

2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення та комерційні документи.

3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку, який представляє (чи банку імпортера).

4. Банк, який представляє, надає ці документи імпортеру.

5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку)

6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера).

7. Банк-ремітент зараховує переказну суму на рахунок експортера.

Переваги:

для імпортера — немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;

для експортера — зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.

Недоліки для експортера:

ризик, пов’язаний з відмовою від платежу;

значний проміжок часу між надходженням валюти по інкасо і відвантаженням товару.

Також для обслуговування експортно-імпортних операцій використовують наступні види розрахунків

Відкритий банківський рахунок. Продаж на кредитних умовах, узгоджених між експортером та імпортером.  Форма не вигідна для експортера, але дуже вигідна для імпортера. Імпортер отримує можливість не тільки одержати товар, але й здійснити його продаж до надання оплати) - метод платежу, за яким продавець просто відправляє рахунок-фактуру покупцеві, який має заплатити у визначений час після її отримання (ніякого документарного підтвердження, використовується тільки з філіями та іншими підрозділами)

Банківський переказ – це розпорядження, що пересилається (як правило, електронною поштою) банком однієї країни банкові іншої країни. За його допомогою дається вказівка дебетувати депозитний рахунок першого з них і кредитувати рахунок певної особи чи установи.

При здійсненні переказу банк продає клієнту іноземну валюту за національну. (СВІФТ – система електронних  переказів)

Альтернативою телеграфному переказу є поштовий переказ. В цьому випадку інструкції відправляються поштою або банкір надає покупцеві вексель на пред’явника, а покупець відправляє його авіапоштою продавцю (одержувачу платежу).

Розрахунки з використанням векселів і чеків

Банківський вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Комерційна тратта (переказний комерційний вексель) – містить письмовий наказ векселядержателя (трассанта), адресований платнику (трассату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін.

Банківський чек — письмовий наказ банка-власника авуарів за кордоном своєму банку-кореспонденту про перерахування визначеної суми з його поточного рахунку власнику чека. Експортери отримавши такий чек продають його своїм банкам.

Консигнація – означає, що експортер транспортує свої товари імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці товари до тих пір, поки імпортер не продасть їх та не розрахується з експортером (консигнатором). Він настільки невигідний для продавця, що рідко застосовується в міжнародній торгівлі, як у випадку з відкритим рахунком; продаж товару з використанням консигнації головним чином має місце при його відправці закордонним відділенням експортера.

3

Платіжний баланс (balance of payments) — це балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів.

За економічним змістом розрізняють баланс на певну дату і за певний період.   

  Платіжний баланс на певну дату існує у вигляді співвідношення платежів та надходжень, які із дня на день постійно змінюються. Стан платіжного балансу визначає попит і пропозицію національної й іноземної валюти в цей момент і він є одним із факторів формування валютного курсу.

Платіжний баланс за певний період (місяць, квартал, рік) складається на основі статистичних показників при здійсненні за цей період зовнішньоекономічні дії і дає змогу аналізувати зміни в міжнародних економічних зв’язках країни, масштабах і характері її участі у світовому господарстві.

З бухгалтерського погляду, платіжний баланс завжди знаходиться в рівновазі. Проте за підсумками його основних розділів може мати місце або активне сальдо, якщо надходження перевищують платежі, або пасивне, коли платежі перевищують надходження.

В платіжному балансі використовується принцип подвійного запису, кожна операція має дві сторони – дебет і кредит. У відповідності з цією обліковою системою загальна сума на дебеті повинна завжди бути рівною загальній сумі на кредиті.

Кредит – це відплив за кордон вартостей, за які мають надійти платежі у певну країну (збільшення пасивів, зменшення активів) (приносять іноземну валюту).

Дебет - це приплив вартостей із-за кордону до даної країни, за які її резиденти мають платити за кордон (збільшення активів, зменшення зобов’язань) (пов’язані з витратами іноземної валюти).

Способи використання інформації платіжного балансу:

    По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країнами легше зробити висновок про стабільність системи плаваючих курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити акумулювання валют у руках тих людей, які більше зацікавлені в цьому (резиденти) і тих, які намагаються позбутися цих валют (нерезиденти).

    По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри нагромадження даної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити питання про доцільність підтримування фіксованого курсу валюти, якщо їй загрожує криза.

    Таблиця 9.1Прибуткові (+) та витратні (-) статті балансу міжнародних рахунків

Прибуткові статті (+)

(Джерела грошових коштів)

Витратні статті (-)

(Способи використання грошових коштів)

Експорт товарів та послуг

Імпорт товарів та послуг

Приток капіталу

Вивіз капіталу

  •  Приватні та державні дари із-за кордону
  •  Дари за кордон
  •  Транспортні послуги, що надані нерезидентам
  •  Використання транспорту інших держав
  •  Витрати іноземних туристів в даній країні
  •  Витрати на туризм за рубежем
  •  Військові витрати інших держав
  •  Військові витрати за кордоном
  •  Проценти та дивіденди, отримані із-за кордону
  •  Проценти та дивіденди, що виплачуються нерезидентам
  •  Продаж активів даної країни нерезидентам
  •  Придбання іноземних активів

(наприклад, акцій, облігації та нерухомості)

  •  Депозити нерезидентів в депозитних установах даної країни
  •  Депозити в іноземних депозитних установах
  •  Продаж золота нерезидентам
  •  Придбання золота за кордоном
  •  Продаж національної валюти нерезидентам
  •  Купівля іноземної валюти

По-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів з основної суми боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів. Ця інформація необхідна для того, щоб зрозуміти, наскільки країні-боржнику стало важче (або дорожче) погасити борги іноземним кредиторам.

Структура платіжного балансу:

  •  Торговельний баланс
  •  Баланс послуг та некомерційних платежів
  •  Баланс руху капіталів і кредитів

Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту.

Економічний зміст активу чи дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її положення в світовому господарстві, характеру її зв’язків із партнерами та загальної економічної політики.

Баланс послуг та некомерційних платежів включає:

  •  платежі та надходження за транспортні перевезення, страхування, електронний, телекосмічний та інші види зв’язку, міжнародний туризм, обмін науково-технічним і виробничим досвідом, експортні послуги, утримання дипломатичних, торговельних та інших представництв за кордоном, передачу інформації, культурні та наукові обміни, різні комісійні збори, рекламу, організацію виставок, ярмарків, торгівлю ліцензіями, лізингові операції тощо;
  •  за прийнятими у світовій статистиці правилами у розділ “Послуги” входять, як не дивно, виплати прибутків від інвестицій за кордоном та процентів за міжнародними кредитами, хоча за економічним змістом вони звичайно ближчі до руху капіталу;
  •  за методикою МВФ показують односторонні перекази :
  •  державні операції – субсидії іншим країнам по лінії економічної допомоги, державні пенсії, внески в міжнародні організації;
  •  приватні перекази – перекази іноземних робітників, фахівців, родичів на батьківщину.

 Три перелічені вище групи операцій – послуги, надходження від інвестицій, односторонні перекази – називають невидимими операціями на противагу експорту та імпорту реальних цінностей (товарів).

Баланс руху капіталів і кредитів – виражає співвідношення вивозу та ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів.

За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:

міжнародний рух підприємницького капіталу;

міжнародний рух позикового капіталу.

Міжнародний рух підприємницького капіталу включає:

Вивіз капіталу:

Прямі інвестиції за рубіж, проведені національними фірмами.

Придбання національними інвесторами зарубіжних акцій та облігацій.

Придбання національними резидентами банківських депозитів в зарубіжних банках.

Приток капіталу :

Прямі інвестиції в економіку країни, що здійснюються зарубіжними фірмами.

Придбання зарубіжними інвесторами акцій та облігацій іншої країни.

Придбання  нерезидентами депозитів банків країни.

Помилки і пропуски – включає дані як статистичних похибок так і неврахованих операцій. Показники різко зростають в кризових ситуаціях.

Операції з ліквідними валютними активами – заключна стаття платіжного балансу, відображає операції з ліквідними валютними активами, в яких беруть участь державні валютні органи й у результаті яких відбуваються зміни як величини, так і складу центральних офіційних золотовалютних резервів.

Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ:

А. Поточні операції

Товари

Послуги

Доходи від інвестицій

Інші послуги та доходи

Приватні односторонні перекази

Офіційні односторонні перекази

В.  Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

Прямі інвестиції

Портфельні інвестиції

Інший довгостроковий капітал

Підсумок А+В відповідає концепції базисного балансу в США

С. Короткостроковий капітал

D. Помилки та пропуски

Підсумок: А + В + С + D відповідає концепції  ліквідності в США

Е. Компенсуючі статті

F. Надзвичайне фінансування

G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів.

Підсумок А + В + С + D + Е + F + G відповідає концепції офіційних розрахунків в США

Н. Підсумкова зміна резервів

Резервна позиція в МВФ

Інші вимоги

Кредити МВФ

4

Методологія складання платіжного балансу визначається за допомогою міжнародного стандарту – «Керівництво з платіжного балансу», що розробляється і періодично публікується МВФ. Останнє, п’яте видання Керівництва опубліковано у 1993 р. Прийнята МВФ система класифікацій статей платіжного балансу використовується країнами-членами Фонду як основа національних методів класифікації. Однак платіжні баланси промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, суттєво відрізняються як за методикою складання, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні МВФ і ОЕСР, враховують спільні риси, притаманні всім розвинутим країнам, і водночас дають змогу кожній країна вносити свої корективи. 

Фактори, що впливають на стан платіжного балансу.

  •  Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція.
  •  Циклічні коливання економіки.
  •  Зростання закордонних державних витрат, пов’язаних із мілітаризацією економіки і військовими витратами.
  •  Посилення міжнародної фінансової взаємозалежності.
  •  Зміни в міжнародній торгівлі.
  •  Вплив валютно-фінансових факторів.
  •  Негативний вплив інфляції.
  •  Торгівельно-політична дискримінація певних країн.
  •  Надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи.

Економічні фактори, що впливають на платіжний баланс держави

Таблиця 9.2 – Характеристика економічних факторів

Економічні фактори

Спосіб впливу

Темп інфляції

В результаті надмірного підвищення цін  товари та послуги, що виробляються в середині в країні, стають надмірно дорогими для покупців – нерезидентів. В силу цього підвищення скорочується рівень експорту. Одночасно із-за підвищення рівня цін імпортні товари стають все більш принадливими для покупців в порівнянні з товарами, що виробляються в цій країні. Це сприяє збільшенню обсягу імпортних операцій.

Реальний ріст ВВП

Високі темпи росту ВВП ведуть до збільшення обсягів імпорту товарів та послуг, Ця тенденція пояснюється тим, що високі темпи росту ВВП означають, що підвищується рівень прибутків в середині країни, частина яких може бути використана на імпорт. Низькі темпи росту ВВП, навпаки, приведуть до зниження рівня імпорту товарів та послуг.

Процентні ставки

Рівні процентних ставок впливають на потоки капіталу, що вливаються в ринок облігацій і використовуються для інвестицій в грошовий ринок. Якщо в країні підвищуються процентні ставки, то можна чекати збільшення притоку капіталу для інвестицій в облігації з високою прибутковістю та в інші інструменти грошового ринку. І навпаки, якщо процентні ставки знижуються, то можна чекати відтоку капіталу, тому що фінансові центри інших країн стають більш принадливими для інвесторів.

Валютний курс “спот”

Валютний курс “спот” впливає на :

  •  Відносну вартість імпортних товарів в порівнянні з вартістю товарів, що вироблені в середині в країні.
  •  На відносну вартість експортних товарів в порівнянні з товарами інших країн (в країнах – імпортерах). Високий курс іноземної валюти перешкоджає проведенню імпортних операцій та сприяє проведенню експортних операцій. І навпаки, низький курс іноземної валюти створює сприятливі умови для імпорту та перешкоджає експорту.

ЛЕКЦІЯ 10. Глобалізація економічного розвитку

Анотація

Сутність глобалізації. Суперечливість глобалізаційного процесу. Фінансова глобалізація. Світові фінансові кризи.

Система міжнародних організацій. Класифікація міжнародних організацій за напрямками їх діяльності та об’єктами регулювання. Міжнародні організації системи ООН. Внутрішня структура міжнародних економічних організацій в системі ООН. Генеральна асамблея ООН. Економічна і соціальна рада ООН. Секретаріат ООН. Основні напрямки економічної діяльності ООН. Спеціалізовані установи та спеціальні програми структури ООН. Міжнародні фінансові організації. МВФ. Група Світового банку.

Інтеграція України в світову економіку. Проблеми інтеграції України у світове господарство. Участь України у регіональних інтеграційних угрупованнях. Взаємодія України з Європейським Союзом. Проблеми та перспективи  співпраці України з Російською Федерацією.

План лекції

  1.  Сутність, причини та основні ознаки процесу глобалізації.
  2.  Фінансова глобалізація.
  3.  Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення.
  4.  Міжнародне регулювання глобальних проблем.
  5.  Інтеграція України в світову економіку: проблеми інтеграції.

1

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Існують такі визначення:

Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розвязання глобальних проблем людства.

Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Сутність глобалізації.

Причини формування глобалізаційних процесів:

  •  процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;
  •  науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);
  •  загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

  •  взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
  •  фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;
  •  послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;
  •  розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;
  •  створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;
  •  тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

  •  співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;
  •  прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;
  •  потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра, які виступають своєрідним локомотивом світового господарства. В межах цих циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов’язана з регіоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого -  консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС і АТЕС приходиться приблизно 80% світового ВВП, 82% всіх державних бюджетів країн світу і 85% експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

Суперечливість процесу глобалізації.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та повязаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.

 Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи  міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів  світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації  руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.

Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.

Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.  

Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Перший напрямок є найбільш очевидний. До 1990 р. країни “Великої сімки”  контролювали 87% всіх зареєстрованих у світі патентів, а за таким показником як вкладення  у розвиток наукоємких технологій, США в 36 разів випереджали Росію. Протягом 90-х років країни-члени ОЕСР витрачали на наукові дослідження і розробки в середньому близько 400 млрд. дол. США щорічно, з яких 44% припадало на США. Ці тенденції виражаються передусім у зростанні технологічної могутності постіндустріального світу. Вони проявляються і у їх все зростаючій інвестиційній привабливості, яка забезпечує притік іноземних капіталовкладень.

Другий напрямок пов’язаний з випереджаючими темпами зростання світової торгівлі порівняно з темпами зростання обсягів виробництва більшості розвинених країн. Так, з 1870 до 1913 р. обсяги експорту європейських країн збільшилися на 43% порівняно зі зростанням їх ВВП, а в 50-60-ті роки ХХ ст. – уже на 89%.

Третій напрямок пов’язаний з новою якістю інвестиційної активності в розвинених країнах. Зростання інвестиційних потоків і їх зосередження в межах постіндустріального світу на сьогодні помітні як ніколи раніше.

Четвертий напрямок пов’язаний з відчутним зменшенням міграційних потоків всередині постіндустріального світу з постійним зростанням кількості нелегальних іммігрантів з країн “третього світу” з одночасним зростанням. Якщо в 50-ті роки в США 68% легальних іммігрантів прибувало з Європи або Канади і належали вони в основному до середнього класу, то у 80-90-ті роки більше 83% їх чисельності були азійського або латиноамериканського походження і як правило не мали достатнього рівня освіченості.

За умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, але і політична та соціальна нерівність між країнами. Розрив у доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах і 1/5, що проживає в найбідніших країнах у 1997 р. виражався співвідношенням 74/1, порівняно з 60/1 в 1990 р. і 30/1 – в 1960 р. для порівняння – в 1900 р. цей розрив становив 3/1, у 1913 р. – 11/1.

У країнах, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, щорічні втрати від невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд. дол.. США, що в 10 разів перевищує обсяг державної іноземної допомоги.

Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв’язки стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними. Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять в кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх жорсткого протистояння з рештою світу. У всепланетарному масштабі кожен новий прояв глобалізації каталізує формування однополюсного світу, в якому глобального значення може набувати лише його центр, як постіндустріальна складова.

2

В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система:

Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;

Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між  розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що  розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 —90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;

З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол. США.

Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд. дол. США, у 1992 р. 880 млрд.. то в 2001 р. цей показник збільшився до 1,2 трлн. американських доларів. Зарубіжні операції американських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами зросли з менш ніж 10% у ВВП у 1980 р. до відповідно 135,170 та 80% у ВВП у 1993 р. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти , транснаціональні банки.

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 40-х – на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни.

 До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що  поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт,  Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури.

Ключові елементи фінансової революції

поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,

формування системи  міжнародних фінансових інститутів.

швидкий розвиток фінансових інновацій .

 1. Провідні країни світу – США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль щодо руху капіталу. Великобританія зняла цей контроль у 1979р., а у 1986р. у країні було проведено реформування ринку акцій – так званий “великий шок”. США у 80-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочала лібералізацію внутрішніх фінансових ринків. Наслідком стало значне розширення фінансових ринків цих країн, посилення взаємопроникнення та взаємопереплетіння національних фінансових капіталів, які почали більш вільно пересуватися з внутрішніх ринків на світові і навпаки.

 2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.

 3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у  фінансових технологіях. З’явились нові фінансові інструменти. Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій.

Фінансова інновація — це створення нових фінансових інструментів та технологій.

Нові фінансові технології — це інвестиційні фонди відкритого типу, що  вкладають кошти тільки в  короткострокові зобов’язання грошового ринку; банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції); похідні цінні папери і т п.

Нові (відносно) фінансові інструменти - це євродоларові депозитні сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в євровалюті, ставка проценту, квоти та короткострокові зобов’язання зі змінним процентом.

Фінансовий інжиніринг (близько 1991р. з’явився цей термін) – це розвиток та творче застосування фінансових технологій для розв’язання  фінансових проблем та використання фінансових можливостей.

Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Це створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу. Події останнього часу, а саме європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р., з новою силою привернули увагу до міжнародних фінансових проблем.

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення макроекономічного балансу, які висувають інші принципове в регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним. Або це — вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов’язань по відношенню до валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше — це порушення балансу на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в реальному векторі взагалі, об’єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.

Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі й міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються нерівномірним розвитком окремих сегментів світового фінансового ринку, з одного боку, і далеко не однаковим впливом міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн — з іншого.

3

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

  1.  Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).
  2.  Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).
  3.  Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).
  4.  Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

4

Міжнародні організації можна поділити за декількома принципами на:

Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних організацій – недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів і фондів.

Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад, регіональні чи галузеві міжнародні організації.

Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних, економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я).

Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і юридичних осіб держав-членів організацій (наприклад, Рішення ЄС обов'язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких відбувається по запрошенню першозасновники (наприклад, НАТО).

Класифікація міжнародних організацій за напрямками їх діяльності та об'єктами регулювання. У відповідності з такими класифікаційними ознаками економічні міжнародні організації можна поділити на:

а) організації, призначені для рішення комплексних політичних, економічних, соціальних і екологічних проблем. Сюди відносять організації системи ООН, ОЕСР, Рада Європи й ін.;

б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торгівельні відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Міжнародні організації системи ООН.

Система ООН складається з головних і допоміжних органів, спеціалізованих організацій та установ і автономних організацій, які є складовою частиною в системі ООН.

До числа головних органів відносять: Генеральна асамблея (ГА); Рада безпеки (РБ); Міжнародний суд і Секретаріат. Допоміжні органи, що виявляться необхідними, засновуються у відповідності до Статуту.

Розглянемо внутрішню структуру міжнародних економічних організацій в системі ООН.

Генеральна асамблея є її головним органом. Вона уповноважена вирішувати будь-які питання в рамках Статуту організації. Генеральна асамблея виносить резолюції, які, хоч і не є обов'язковими для її членів, все ж спричиняють помітний вплив на світову політику та розвиток міжнародного права. За весь час існування прийнято 10 тис. різноманітних резолюцій. Генеральна асамблея остаточно затверджує всі міжнародні конвенції з економічних питань. В її структурі економічними проблемами займаються:

Комітет з економічних і фінансових питань, який продукує резолюції до пленарних засідань Генеральної асамблеї.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ, яка займається гармонізацією та уніфікацією правових норм у міжнародній торгівлі.