47872

Основи державного регулювання економіки

Конспект

Политология и государственное регулирование

Об’єктивна необхідність і теоретичні основи державного регулювання економіки. Моделі державного регулювання економіки в зарубіжних країнах. Таким чином метою державного регулювання економіки є досягнення ефективного поступального та стабільного економічного соціального наукового розвитку України.

Украинкский

2013-12-03

303 KB

3 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 1

Тема1: Теоретичні основи державного регулювання економіки.

  1.  Об’єктивна необхідність і теоретичні основи державного регулювання економіки.
  2.  Функції держави в сучасній ринковій економіці.   
  3.  Моделі державного регулювання економіки в зарубіжних країнах.   

  1) Зростання усуспільнення виробництва веде до зростання втручання держави в економіку. Держава бере на себе забезпечення загальних умов функціонування ринкової економіки: організацію конкуренції, приймає заходи щодо нейтралізації монополістичних дій, проводить антикризові та антиінфляційні заходи. Значна роль держави у створенні інфраструктури (транспорт, зв’язок, енергетика, фундаментальні наукові дослідження тощо). Вкладання капіталу в інфраструктуру нерідко не приносять достатнього прибутку, але вони необхідні для того, щоб забезпечити нормальне функціонування та розвиток економіки, її конкурентоздатність на світовому ринку. Деякі галузі не витримують конкуренції з боку нових виробництв, які випускають товари-субститути, але збереження цих галузей є умовою нормального функціонування економіки.

  Держава створює нові підприємства або навіть галузі , які необхідні для розвитку економіки , забезпечують науково-технічний прогрес, якщо приватний капітал не ризикує вкладати капітал для їх організації.

 За допомогою кредиту, податкових пільг держава стимулює позитивні зміни в галузевій структурі економіки, забезпечує розвиток відсталих в економічному відношенні територій тощо.

 Держава регулює зовнішньо-економічні відносини, захищаючи вітчизняних товаровиробників, коли вони недостатньо конкурентоздатні , виступаючи за розширення ринків збуту для них, розвитку вільної торгівлі в міру посилення свого експортного потенціалу, підвищення конкурентоздатності вітчизняного виробництва.

Держава організує соціальний захист населення у випадку безробіття, інвалідності, виплату пенсій, допомоги, стимулює створення робочих місць, регулює тривалість робочого дня , мінімальний розмір зарплати тощо.

  Головний принцип державного втручання в економіку: держава бере на себе те, що не може здійснити приватний бізнес. Вона не конкурує з бізнесом , а допомагає йому.

Таким чином, метою державного регулювання економіки є досягнення ефективного поступального та стабільного економічного, соціального, наукового розвитку України. Державне регулювання забезпечується управлінською, плануючою та контрольною діяльністю міністерств , державних комітетів та інспекцій України і виключає втручання у діяльність підприємств та інших господарюючих суб ’єктів , не передбачене законодавством.

 Державне регулювання економіки (дре) це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Дре це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Суб’єктами дреє всі соціально-економічні процеси, що відбуваються у національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях і в ланках, тобто це макро- і мікро- економіка.

Об’єкти дреце  суб’єкти виконання (держава та її інституційні органи тобто законодавчі, виконавчі а судові) та суб’єкти впливу (громадські та політичні об’єднання, засоби масової інформації, окремі особистості).

   2.) Основними принципами державного регулювання економіки є :

-          мінімальне втручання державних органів в економічні процеси : ним делегуються тільки ті функції, які не можуть бути забезпечені безпосередньо суб’єктами ринкових відносин ;

-          системний вплив на розвиток соціально-економічних процесів з урахуванням тісних взаємних зв’язків ринку капіталів, фінансів, товарів, праці та інших на базі формування необхідних нормативних регуляторів і нормативів, методичної бази та відповідальних державних органів.

    Функції держаного регулювання економіки в Україні включають формування системи економічних інститутів державного управління; розробку і погодження стратегії економічної, соціальної та науково-технічної політики ; зміцнення умов функціонування ринку , активізацію ринкових відносин, пом’якшення впливу кризових явищ шляхом використання прав та можливостей , які уряд має в своєму розпорядженні , включаючи матеріально-технічні та фінансові ресурси; регулювання пропозиції та попиту на товари шляхом датування їх споживання; перерозподіл доходів населення і суб’єктів господарювання, спрямований на пом’якшення соціальної нерівності; стимулювання виробництв, що створюються на базі нових технологій, розвиток експортного виробництва, економічний захист стратегічно важливих виробництв; розробку і реалізацію шляхом бюджетного фінансування регіональної економіки; розробку і реалізацію системи соціального захисту населення; вироблення та забезпечення дотримання вимог по охороні навколишнього середовища та його відтворення.

Основні функції дре: Цільова ,Стимулююча, Нормативна, Коригуюча, Соціальна,     Безпосереднє управління неринковим сектором економіки, Контролююча.

 Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою нормативного , фінансового та адміністративного методів. Правовою основою державного регулювання економіки є законодавчі і нормативні акти , що визначають формування та функціонування елементів ринкового господарства.

 3.) Американська – лібералізована система управління національною економікою, у якій основний аспект переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; державне  регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів з метою створення “правил  гри” і сприятливих умов для розвитку бізнесу.

Японська – централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів дре. Домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним та державним.

Шведська – управління соціально –економічним розвитком країни на основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності.

Німецька – система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів, на сам перед конкуренції і створенням на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян.

  Закордонний досвід регулювання економіки. Ліберальний (США) та неоліберальний (ФРН) підходи до регулювання економіки характеризуються відносно найменшим втручанням держави в економічні процеси. Держава втручається в економіку тоді , коли ту чи іншу проблему не здатні вирішити ринкові структури , підприємства. Держава створює умови для розвитку підприємництва , конкуренції, нормальної дії ринкового механізму. Вона впливає на економіку через бюджетно-фінансову політику, кредитно-грошову та податкову системи, формує раціональне співвідношення попиту і пропозиції.

  В США через бюджет перерозподіляється відносно менша частка ВВП ніж в ФРН. В ФРН менша диференціація доходів в порівнянні з США. ФРН більш залежить від зовнішньоекономічних зв’язків, тому тут більше уваги приділяють заохоченню експорту. Кейнсіанський підхід до регулювання економіки характерний для таких країн як Англія , Франція, Італія. В цих країнах значна частка державної власності, суттєвий вплив на формування попиту значних державних замовлень , великі державні інвестиції для створення робочих місць та вирішення соціальних проблем.

 Через державний бюджет перерозподіляється більше третини ВВП , що дозволяє державі суттєво впливати на економіку,  підтримувати оптимальну диференціацію доходів, концентрувати ресурси для вирішення великих  економічних та соціальних проблем. В 80-ті в цих державах відбувається процес приватизації державної власності.

  Шведська модель соціалізму  характерна для скандинавських країн, окремі елементи її використовують в Іспанії, Португалії, Греції. Модель відрізняється сильною соціальною спрямованістю. За рахунок значних податків відбувається перерозподіл ВВП на користь менш забезпечених верств населення. Тут високий рівень зайнятості, оплати праці , незначна диференціація доходів. Але незначна диференціація доходів веде до того , що з Швеції виїздять талановиті митці , винахідники, інженери в інші країни, де вища диференціація доходів, де можна мати вищий заробіток.  Високий рівень податків веде до зниження конкурентоздатності товарів цих країн, низького рівня доходності капіталу , що в свою чергу,стимулює його відтік з країни.

 Японський підхід до регулювання економіки характеризується більшим значенням планування , застосування поряд з економічними адміністративних методів регулювання економіки. Наприклад , конкретним корпораціям встановлюють строки і розміри оновлення основного капіталу і штрафні санкції за невиконання цих завдань.

  Більш значна роль банківської системи в організації переливу капіталу в порівнянні з переливом капіталу за посередництвом продажу цінних паперів через фондову біржу.

  Розрив між максимальною та мінімальною заробітною платою становить 5-6 разів (в США 10-11). Власники корпорацій привласнюють доход не в формі підриємницького доходу , а в формі зарплати за виконання специфічних функцій і дивідендів по акціях.

   Трудові відносини мають значну специфіку : постійні робітники приймаються на роботу на все життя , тимчасові не мають тих пільг і привілеїв , які мають постійні робітники; в корпораціях розповсюджений патерналістський стиль управління.


Тема2: Органи державного управління України в системі державного регулювання економіки.

  1.  Система органів державного регулювання економіки.
  2.   Функції та повноваження Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України.
  3.   Характеристика і функції міністерств, відомств, державних комітетів.

1.) Державне регулювання економіки є найважливішою функцією держави. Держави різняться одна від одної формою правління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади. У демократичному, правовому суспільстві державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Конституцією України (1996 р.) та іншими законодавчими актами.

     Главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу — Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства), місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди. Президент України як глава держави, гарант Конституції, державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини й громадянина здійснює низку функцій у сфері державного управління.

2). Президент формує стратегію соціально-економічного розвитку країни. Моральне право формування стратегії головою держави обумовлене тим, що Президент обирається громадянами України на засаді загального, рівного і прямого виборчого права. Стратегія соціально-економічної політики держави висвітлюється у посланнях до народу та щорічних і позачергових посланнях Президента до Верховної Ради України. Нині основні стратегічні орієнтири соціально-економічної політики України окреслено в посланні Президента до Верховної Ради 2000 р. «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.».

1. Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. Він у межах своїх повноважень: видає укази й розпорядження з питань економічної реформи, які не врегульовані чинним законодавством (вони є обов’язковими для виконання на всій території України і діють до ухвали відповідних законів); затверджує закони, ухвалені Верховною Радою, та оприлюднює їх; використовує право вето щодо законів, ухвалених Верховною Радою, і повертає їх парламенту зі своїми пропозиціями.

2. Президент здійснює кадрову політику. У цій сфері він має право: призначати за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняти його повноваження та приймати рішення про його відставку; призначати за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження; призначати половину складу Ради Національного банку; призначати на посади та звільняти з посад за згодою діяльності державних органів. Крім того, Президент утворює,реорганізовує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі й інші допоміжні органи та служби (адміністрацію). Створення цих структур здійснюється тільки в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на їх утримання. Президент має право припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів вона не розпочала пленарних засідань чергової сесії.

 Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВР). До повноважень ВР України стосовно питань державного регулювання економіки належать такі.

 1. Правове регулювання економічних відносин. (Перелік питань, що визначаються виключно законами України вміщено в 1.4 цього розділу.) 

2. Формування стратегії і тактики соціально-економічної політики. У цьому напрямку ВР України: визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює бюджетну політику (затвердження Державного бюджету, внесення змін до нього, контроль за його виконанням та прийняття рішень щодо звіту про його виконання); затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; розглядає й приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом; здійснює контроль за їх використанням; затверджує перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

3. Кадрова політика. У цьому напрямку ВР України: дає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра; розглядає за необхідності питання про відповідальність Кабінету Міністрів та недовіру уряду; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку (за поданням Президента), призначає та звільняє половину складу Ради НБУ; дає згоду на призначення та звільнення з посад Президентом голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна, призначення та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати.

4. Парламентський контроль. Він передбачає контроль за використанням Державного бюджету, який здійснює від імені Верховної Ради Рахункова палата, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (Уповноважений ВР України з прав людини) тощо.

   Кабінет Міністрів України (КМ) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Очолює КМ України Прем’єр-міністр. Основною формою реалізації компетенції КМ України є його правові акти — постанови й розпорядження, які обов’язкові для виконання на території України. У формі постанов уряду видаються акти з питань, що мають найбільш важливе загальне значення. У формі розпоряджень — акти, що мають індивідуальний характер або стосуються питань внутрішньоорганізаційної та іншої поточної роботи уряду.

   Дуже важливим є встановлення повноважень Кабінету Міністрів у відносинах з очолюваною ним системою органів виконавчої влади. КМ України спрямовує і координує діяльність міністерств, державних комітетів, місцевих та інших органів виконавчої влади, які є підвідомчими уряду і безпосередньо підпорядковані йому. Прем’єр-міністр вносить Президентові подання щодо утворення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, призначення на посаду та звільнення з посад їхніх керівників, накладає на цих керівників та їхніх заступників дисциплінарні стягнення. КМ має право скасовувати акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

  3.) До складу Кабінету Міністрів входять керівники міністерств, зокрема Міністерства аграрної політики; Міністерства внутрішніх справ; Міністерства екології та природних ресурсів; Міністерства економіки; Міністерства палива та енергетики; Міністерства закордонних справ; Міністерства культури і мистецтва; Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; Міністерства оборони; Міністерства освіти і науки; Міністерства охорони здоров’я; Міністерства праці та соціальної політики; Міністерства транспорту; Міністерства фінансів; Міністерства юстиції.

  Статус державних комітетів України мають такі центральні органи виконавчої влади: Державний комітет архівів; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики; Державний комітет по водному господарству; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет зв’язку та інформатизації; Державний комітет з енергозбереження, Державний комітет у справах релігії; Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення; Державний комітет лісового господарства; Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму; Державний комітет промислової політики; Державний комітет у справах ветеранів; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Державний комітет статистики; Вища атестаційна комісія; Національне космічне агентство; Пенсійний фонд; Головне контрольне ревізійне управління; Державне казначейство; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Державний департамент з питань виконання покарань; Фонд державного майна; Служба безпеки; Управління державної охорони; Головне управління державної служби.

  Особливий статус мають Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України та Рахункова палата. Діяльність останніх є підконтрольною безпосередньо Верховній Раді України. Національний банк України є центральним банком, емісійним центром. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням ВР України.

  Антимонопольний комітет України покликаний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів.

 Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, є орендодавцем майнових комплексів, що перебувають у державній власності.

 Центральні державні органи створюються з метою реалізації певних напрямків соціально-економічної політики. Функції єдиного економічного центру покладаються на Міністерство економіки України. Основу його діяльності становить методичне й організаційне забезпечення реалізації соціально-економічної політики держави. Мінекономіки безпосередньо розробляє проекти державних прогнозів і програм економічного та соціального розвитку України; спільно з Мінфіном складає проект Державного бюджету; готує проекти найважливіших державних цільових комплексних програм; здійснює методичне та організаційне керівництво розробкою нормативів, балансів, коротко-, середньо- та довгострокових прогнозів і програм соціально-економічного розвитку галузей економіки та регіонів, а також застосуванням інструментів державного регулювання.

 До складу Міністерства економіки входить Науково-дослідний економічний інститут, який проводить дослідження з проблем економічного, соціального, науково-технічного, регіонального розвитку. Мінекономіки використовує в практичній діяльності також рекомендації науково-дослідних економічних інститутів Національної академії наук України.

 Міністерство фінансів України здійснює фінансово-бюджетне й податкове регулювання. Це Міністерство бере безпосередню участь у всіх стадіях бюджетного процесу (розробка проекту, організація виконання, контроль за виконанням, підготовка пропозицій щодо внесення змін, звіт про виконання Державного бюджету).

 Основними функціями Державного комітету статистики України є збирання та обробка статистичної інформації, а також аналіз стану соціально-економічного розвитку країни, що необхідно для обґрунтування продуманих управлінських рішень.

Реалізація державної політики у сфері матеріального виробництва покладається на галузеві центральні органи виконавчої влади — Міністерство аграрної політики, Міністерство палива та енергетики, Міністерство транспорту, Державний комітет промислової політики, Державний комітет зв’язку та інформації, Державний комітет лісового господарства і т. д.

 Реалізація соціальної політики — завдання Міністерства праці і соціальної політики, Державного комітету у справах ветеранів, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму; інвестиційної — Державного комітету з будівництва, архітектури і житлової політики, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку; гуманітарної — Міністерства освіти і науки, Міністерства культури та мистецтва, Державного комітету в справах релігій; екологічної — Міністерства екології та природних ресурсів і т. д.

 Відповідно до статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (МДА). Мережа місцевих органів виконавчої влади визначається територіальним устроєм країни, згідно з яким система адміністративно-територіального устрою України складається з Автономної Республіки Крим, областей (24), районів (близько 490), міст, районів умістах, селищ і сіл.

 Невід’ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим. Представницьким органом АР Крим є Верховна Рада, урядом — Рада міністрів. Голова Ради міністрів призначається та звільняється з посади Верховною Радою АР Крим за погодженням із Президентом України. Повноваження, порядок формування та діяльності Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради АР Крим з питань, віднесених до її компетенції.

    До основних функцій місцевих державних адміністрацій стосовно регулювання економічних відносин та соціально-економічного розвитку регіонів належать: розробка прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна діяльність; забезпечення функціонування об’єктів комунальної власності; забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; упорядкування та стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; соціальний захист та розв’язання проблем зайнятості населення і т. д.


Тема3:  Правові та адміністративні методи державного регулювання економіки.

1.Сутність і класифікація методів державного регулювання.

2.Правові та адміністративні методи регулювання економіки.

3.Економічні методи державного регулювання.

4.Державне замовлення як інструмент регулювання виробництва.

 1) Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи:

1.Методи прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого,(опосередкованого)впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку(податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

 2) Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним - залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

  Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, - короткострокового, або оперативного.

 Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство. Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів. Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності", "Про демонополізацію та конкуренцію. Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

  Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо. Суть адміністративних методів виявляється багатогранне - залежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

  Ліцензії - спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів.(пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності). Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки). Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

 Квотування(як метод державного регулювання)- означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

 Система санкцій - це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встановлених умов діяльності.(Сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету). Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

 Система норм і стандартів(як адміністративний метод ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

 Норма - науково обгрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив - поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.). До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

 Стандартизація - це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях н\г, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

 Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

  3) У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються усі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

 Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервної системи. Головне завдання Національного банку України - створення стабільного не інфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

 Основними методами кредитно-грошового регулювання є: 1.Регулювання розмірів банківських резервів; 2.Маніпулювання обліковими ставками; 3.Операції на відкритому ринку (купівля-продаж центральним банком деяких видів цінних паперів).

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомогою фінансово-бюджетних методів. Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

 До фінансово-бюджетних методів відносять: 1.Маніпулювання ставками податків;  2.Державними витратами;

З метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі з'являються ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.

 Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності.

 Дотації (трансферти) - особливий вид асигнувань з держбюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств.

Субсидії - допомоги, які здійснює держава з держбюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей н\г, розвиток яких має важливе значення для економіки.

Субвенції - один із видів державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

 Перехід до ринкової економіки пов'язаний із запровадженням цілісної податкової системи, яка у світовій практиці ДРЕ знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг. З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний податок, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З січня 1995 р. передбачається введення податку на власність. Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вартості, яка відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на добавлену вартість є суб'єкти підприємницької діяльності

 Акцизний збір - непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що включається до ціни цих товарів. Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності - виробники підакцизних товарів, а також суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари. Перелік товарів, на які встановлюється акцизний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України.

 Податок на прибуток встановлюється на валовий прибуток підприємства, який включає прибуток від діяльності підприємств, позареалізаційних операцій, а також інші доходи, не пов'язані з діяльністю підприємства (дивіденди). Платниками податку на прибуток є господарюючі суб'єкти, банки. Держава визначає ставки податку на прибуток залежно від виду діяльності, а також пільги щодо податку. Податок на землю сплачується власниками землі та землекористувачами, окрім орендарів. Його розмір встановлюється у вигляді платежів за одиницю площі в розрахунку на рік.

 Окрім перелічених податків, підприємства, організації та інші юридичні особи в Україні відшкодовують: плату за природні ресурси, державне мито та обов'язкові платежі до позабюджетних спеціальних фондів - на соціальне страхування і формування Пенсійного фонду, на формування фонду Чорнобиля, фонду зайнятості, на проведення дорожніх робіт.

4) Одним з ефективних регуляторів прямої дії на виробництво є державне замовлення. Формування державних замовлень і координаційну роботу щодо їх розміщення покладено на Міністерство економіки України, яке узагальнює заявки, що надходять від потенційних державних замовників, за обсягами продукції та їх вартістю і подає їх до Міністерства фінансів України. Воно, своєю чергою, попередньо оцінює можливості державного бюджету стосовно фінансування державних замовлень. Крім того, Міністерство економіки України зобов'язане розробити пропозиції щодо залучення позабюджетних джерел до фінансування державних замовлень на поставку продукції.

Державне замовлення як засіб державного регулювання охоплює підприємства всіх форм власності. Вони можуть подавати до органів державної виконавчої влади, які формують державне замовлення, пропозиції щодо внесення їх продукції до державного замовлення.

Основним документом, що визначає права та обов’язки сторін щодо виконання державного замовлення, є державний договір контракт.

Державне замовлення та державний контракт  - це договори між державою та суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально – економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару, у тому числі на експорт, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, використання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства.


Тема 4: Прогнозування соціально - економічного розвитку у системі державного регулювання економіки.

1. Соціально-економічне прогнозування

2. Функції соціально-економічного прогнозування

3. Принципи соціально-економічного прогнозування  

4. Класифікація соціально-економічних прогнозів

5. Методи прогнозування, їх класифікація

1.)  Прогноз (грец. — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

 Одним з найважливіших напрямків прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.  Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх галузях життя суспільства. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретичний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів та причинно-наслідкових зв’язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об’єкта. Управлінський аспект формує рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу. Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

 Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах.

 План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.

 Найтісніше взаємопов’язані прогнозування та планування. Єдність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для наукового обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).  Суттєвою відміною між прогнозуванням і плануванням є те, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) — це однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки директивності та індикативності.

  Прогнози мають альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розробки плану (програми) теж повинен мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.

 2) Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку. Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії. Ретроспекція (лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису. Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування. Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.

 Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації.

 Оцінка об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

 3.) Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв’язки й виражають основні риси прогнозування. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

 Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розробки прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе їх вибіркове використання. Відображаючи різні сторони розробки прогнозів, ці принципи створюють одне ціле.

 Принцип цілеспрямованості є одним із провідних. Згідно з ним змістовий опис об’єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активного характеру, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям.

 Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об’єкт прогнозування і, водночас, як сукупність відносно самостійних напрямків (блоків) прогнозування. Узагалі система (грец. — ціле, складене з частин) має такі основні ознаки: система складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (елемент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент), у свою чергу, теж складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов’язані. Дотримання принципу системності зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Важливою умовою принципу системності є необхідність забезпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів. Для цього блочний метод побудови прогнозів містить опис взаємозв’язків між окремими блоками за допомогою системи показників. Такий зв’язок забезпечується застосуванням певних методичних прийомів, які передбачають:1. Визначення переліку екзогенних та ендогенних показників для кожного блоку прогнозування. Екзогенні показники — це результат прогнозування в межах відповідного блоку. Ендогенні показники — це показники, які формують інформаційну базу прогнозних розрахунків (результат прогнозування інших блоків). 2. Визначення послідовності прогнозних розрахунків. 3. Визначення послідовності ітеративного уточнення проміжних результатів.

 Реалізація принципу системності означає також необхідність забезпечення порівнянності вихідних показників прогнозів з показниками статистичної звітності та системою показників макроекономічних планів (програм).

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об’єктивних економічних законів та законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів. Ясна річ, що наукова обґрунтованість прогнозу не сумісна з ігноруванням реальних умов та особливостей економіки.

Принцип адекватності прогнозів об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Практичне використання принципу адекватності під час розробки прогнозів означає, що методи й моделі прогнозування мають бути спочатку перевірені з погляду їхньої здатності імітувати тенденції, що вже склалися. Перед тим як стати інструментом передбачення, ці методи й моделі мають стати інструментом пізнання.           

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямках (траєкторіях), за різних взаємозв’язків і структурних співвідношень. Якщо ймовірнісний характер прогнозування відбиває наявність випадкових процесів і відхилень за збереження якісної однорідності, сталості тенденцій, то альтернативність виходить з припущення про можливість існування якісно різних варіантів розвитку економіки. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійсненними, від тих, які неможливо реалізувати.

 4.) Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. В економічній теорії і практиці існують різні підходи до класифікації. Спільним є те, що типологія базується залежно від класифікаційних ознак. Такими ознаками можуть бути: масштаби об’єкта; час випереджання; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації і т. д. Однак велика кількість таких ознак без чітко визначених характеристик ускладнює створення єдиної класифікації.

За масштабами об’єкта прогнозування (залежно від рівня агрегування) прогнози поділяються на глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств та інші.

 За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують як оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та далеко строкові. Зазначені прогнози відрізняються один від одного не тільки тривалістю прогнозного горизонту, а й характером прогнозної інформації (кількісні, якісні параметри) та гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій розвитку в межах прогнозного горизонту.

За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб.

Види прогнозів

Оперативні

Коротко-строкові

Середньо-строкові

Довго- строкові

Далеко- строкові

Прогнозний горизонт

1-3 місяці

До року

1-5 років

5-10 років

10-20 років

Характер інформації

кількісна

кількісна

Кількісно- якісна

Якісно-кількісна

Якісна

Гіпотеза про можливість зміни тенденцій

Зміни тенденцій не очікується

Можлива зміна тенденцій

Рис. 1. Класифікація прогнозів за часом випереджання.

Прогнози первинних факторів виробництва є вихідними в системі економічного прогнозування. До цієї групи належать: прогнози природних ресурсів (землі, води, палива, мінеральних ресурсів); матеріальних ресурсів (прогнози виробництва продуктів переробки природних ресурсів); трудових ресурсів (демографічні прогнози, прогнози трудових ресурсів, прогнози ринку та продуктивності праці); фінансових ресурсів (прогнози доходів та витрат бюджетів і фондів, інвестицій і т. п.); науково-технічні прогнози і т. п.

До прогнозів суспільних потреб належать прогнози, що характеризують потреби в продукції (роботах, послугах). З огляду на це виокремлюють прогнози загальнодержавних, виробничих, особистих і т. п. потреб, а також прогнози економічної кон’юнктури.

Важливе місце в системі соціально-економічних прогнозів належить соціальним прогнозам, які охоплюють прогнози споживчого попиту населення, попиту населення на суспільні товари, рівня життя населення, соціального складу суспільства і т. д.

За функціональною ознакою прогнози класифікуються як пошукові (дослідницькі) та цільові (нормативні). Пошукові прогнози базуються на умовному продовженні в майбутнє тенденцій розвитку об’єкта в минулому без огляду на фактори, здатні змінити ці тенденції.

Цільові прогнози розробляються на підставі заздалегідь визначеної мети. Їх розробка спирається на принцип цілеспрямованості і пов’язана з управлінським аспектом прогнозування. Побудова цільових прогнозів здійснюється у зворотному порядку: спочатку встановлюють ціль, а потім шукають способи її досягнення, визначаючи цільові етапи.

Згідно з багатьма проектами Закону України «Про державне прогнозування, планування і розробку програм» прогнози економічного й соціального розвитку України мають здійснюватися, виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, накопиченого національного багатства, зовнішньоекономічного становища, наявності природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також стратегічних напрямків економічної політики.

5.) Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта. Нині кількість відомих методів і прийомів прогнозування перевищує 150. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об’єкта та вимогами, які пред’являються до інформаційного забезпечення прогнозів.

 Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування, їх (залежно від ступеня формалізації), можна об’єднати в дві групи: інтуїтивні й формалізовані. Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використанні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об’єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінку впливу на розвиток об’єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності й актуальності проблеми, визначити основні цілі і критерії, виявити фактори і взаємозв’язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

 До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об’єкта прогнозування. Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні.

 Тренд — це відображення певною функцією тенденції ряду динаміки. Його зображують у вигляді гладкої кривої (траєкторії). Тренд характеризує головну закономірність руху об’єкта в часі. Складні методи екстраполяції можна поділити на два основні типи: адаптивні й аналітичні.

 Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на тому, що процес їхньої реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів. До них належать методи ковзної та експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія. В основу аналітичних методів прогнозування (кривих зростання) покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.

Особливе місце в сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання — логічного, інформаційного, статистичного. До логічного моделювання належать методи прогнозування за історичною аналогією, побудовою сценарію, дерева ці лей і т. д. Метод історичної аналогії базується на встановленні й використанні аналогії об’єкта прогнозування з однаковим за природою об’єктом, що випереджає перший у своєму розвитку. Умовою успішного використання цього методу є правильний вибір об’єктів аналогії, а також урахування поправки на історичну зумовленість свідомості. Якщо події задано у формі їхнього опису, то відображення варіантів можливого стану об’єкта в майбутньому і встановлення часу його здійснення забезпечується за допомогою методу сценарію. Сценарій — це огляд інформації, яка характеризує дану ситуацію. Ця інформація включає опис окремих факторів, які впливають на здійснення конкретної події. Завдання сценарію — характеристика умов, що в них розвивається прогнозований процес.

 Використання методу дерева цілей в прогнозуванні уможливлює послідовний розподіл основних завдань на підзавдання і створення системи «зважених» за експертними оцінками зв’язків.

 Методи інформаційного моделювання є специфічною галуззю прогнозування. Розвиток засобів масової інформації та характерні властивості інформаційних потоків (певна спрямованість, можливість оцінки інтенсивності, прискорення або уповільнення, можливість виділення характерних структурних складових і т. п.) створюють передумови для прогнозування розвитку на підставі вивчення джерел масової інформації, які містять певні необхідні, логічно впорядковані гіпотези.

Найбільш поширеними є методи прогнозування, засновані на статистичному моделюванні. Методи статистичного моделювання поділяються на дві групи.

1. Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії. Форму взаємозв’язку одного явища з іншими явищами, об’єктами і процесами можна зобразити у вигляді рівняння регресії: y = f (x1, x2, …, xm). Прогноз здійснюється підстановкою в нього значень ознак-факторів і оцінкою очікуваного середнього значення результативної ознаки. Для встановлення області розсіювання визначаються довірчі інтервали. Прогнозування за регресивними моделями може здійснюватися тільки після перевірки моделей на адекватність.

2. Метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємозв’язаних рядів динаміки. Цей метод є найскладнішим, але з його допомогою можна одержати оцінку не тільки результативної, а й факторних ознак, тобто аналіз взаємозв’язаних рядів динаміки виражається за допомогою системи рівнянь регресії. Прогноз у такому разі ліпше піддається змістовій інтерпретації, ніж звичайна екстраполяція.

Тема5: Програмування у системі державного регулювання економіки.

1.Суть і значення державних програм в системі ДРЕ.

2.Цільові комплексні програми.

1) Програмування національної економіки — як явище в системі державного регулювання економіки — було започатковане у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях вступили Франція і Японія. Сутність, програмуванні в системі державного регулювання економіки полягає: в аналізі стану національної економіки і складанні узагальненого прогнозу на майбутнє; визначенні найраціональнішого з позицій держави варіанта розвитку економіки; розробці і реалізації заходів щодо досягнення поставлених цілей. Об'єктивна необхідність програмування економіки зумовлена такими факторами: наявністю потреби в глибоких і відносно швидких структурних перетвореннях національної економіки; недостатньою ефективністю суто ринкових механізмів або їх не розвинутістю.

 Основними завданнями програмування — як форми державного регулювання економіки — є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання розвитку економіки.

Мета державного програмування — досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування як форма державного регулювання має такі специфічні особливості:

1) воно є особливим способом втручання держави в економіку, який не усуває стихійності руху, а лише коригує його;

2) воно є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує в головному їх самостійність;

3) основу програмування становить структурне регулювання (з точки зору об'єкта програмування І з точки зору методу — селективного впливу);

4) програмування як форма впливу на економіку є систематичним і комплексним, тобто охоплює усі сфери фактори і стадії відтворення;

5) програмування деякою мірою, але оволодіває економічним розвитком.

Програмування — це процес орієнтації економіки з боку держави через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно до варіанта соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму.

За рівнем проблем як об'єктів програм розрізняють: великомасштабні комплексні програми(комплексна програма науково-технічного прогресу в народному господарстві, програму роз'язання найважливіших соціальних проблем); програми розвитку найважливіших ланок соціально-економічного розвитку (житлова програма для концепції підвищення рівня життя).

  Програмування як елемент державного регулювання економіки найбільшого поширення набуло у практиці державного регулювання економіки США, Канади, Франції і Японії. Широку відомість отримала програма освоєння ресурсів р. Тенессі, розроблена в США у ЗО-ті роки, Програми освоєння районів Півночі розроблені і реалізовані у Канаді. В Японії розроблявся ряд національних програм, найвідомішими з яких є програми "Технополіс", "План реконструкції Японських островів".

Державні програми, як правило, не є обов'язковими не лише для звичайних агентів економіки (приватних і державних), а й для самих державних органів управління. Виняток становлять державні цільові комплексні програми.

2) Особливе місце у системі державних програм посідають цільові, комплексні програми.

  Комплексно-цільова народногосподарська програма — це директивний, адресний плановий документ, в якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс економічних, техніко-економічних, науково-дослідних, техніко-виробничих, організаційно-господарських заходів, у яких, як правило, беруть участь чимало галузей, господарських органів і регіонів і які дозволяють — загальними зусиллями — вирішити народногосподарську проблему.

 За змістом комплексні цільові програми поділяються: соціально-економічні програми, спрямовані на вирішення проблем розвитку і удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, перетворення виробничих і соціальних умов праці, поліпшення умов відпочинку; виробничі програми, орієнтовані на збільшення виробництва певних видів продукції (і послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, підвищення ефективності використання ресурсів; науково-технічні програми, націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технології; екологічні програми; регіональні програми, націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення економіки сформованих регіонів України, формування територіально-виробничих комплексів.

  Верховною Радою України схвалено такі пріоритетні напрями, що вимагають програмного вирішення: Здоров'я людини. Охорона навколишнього середовища. Продовольство. Наукомісткі технології (якість). Ресурсозбереження. Інформатика, автоматизація та приладобудування. Нові речовини та матеріали. Наукові засади національно-культурного відродження.

  За встановленим переліком програм відкривається конкурс на розробку конкретних цільових наукових програм.


Тема 6: Макроекономічне планування у системі державного регулювання економіки.

1.Сутність макроекономічного планування

2.Директивне та індикативне планування

3.Державна програма економічного і соціального розвитку України як форма макроекономічного планування

4. Принципи макроекономічного планування

5. Розробка  макроекономічного плану

6.Методи планово-економічних розрахунків

1) Розв’язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів. Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

  У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення. Процес розробки плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом — держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлені, по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як і бюджетний, розпочинається 1 січня та закінчується 31 грудня). Отже, макроекономічне планування — це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

2) З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрямок) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося в СРСР та соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

 Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.   Рекомендаційний характер індикативних планів, не означає, що суб’єкти господарювання можуть не звертати на нього уваги.

У зв’язку з цим макроекономічні плани в постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни і т. д.)

3) В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Питання побудови системи макроекономічних планів, регламенту стадій процесу планування та статусу його учасників в Україні поки що не визначено законодавчо. Узагальнення існуючих законопроектів, світового й вітчизняного досвіду, а також економічної літератури з цих питань уможливлює формулювання суті Державної програми економічного і соціального розвитку України. ДПЕСР України — це комплексна система цілей та стратегії вирішення економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на досягнення і реалізацію таких.

  Державні програми економічного і соціального розвитку треба розробляти на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Складовими частинами системи макроекономічного планування є національна, галузеві (відомчі) та регіональні програми.  ДПЕСР України на довгострокову перспективу має охоплювати період 10—15 років з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п’ять років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їхнього досягнення та реалізації. Паралельно треба опрацьовувати довгострокові програми розвитку регіонів та галузей економіки. ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3—5 років) має щороку коригуватися й містити обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. У цій програмі слід відобразити аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий прогнози на середньостроковий період, концепцію соціально-економічного розвитку та основні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної, інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної тощо політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно міністерства та місцеві державні адміністрації мають розробляти середньострокові програми розвитку галузей і регіонів. ДПЕСР України на короткостроковий період (1 рік) розробляють щорічно паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі відображаються: аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання розвитку; макроекономічні показники і пропорції; основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і т. ін.; форми та засоби державного регулювання економіки.

Розробка ДПЕСР України на наступний рік здійснюється в такій послідовності:

Перший етап — аналіз стану економіки і прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному році; Другий етап — розрахунки макроекономічних показників, моделювання макроекономічних пропорцій, планування доходів та видатків державного бюджету і державних позабюджетних фондів; Третій етап — планування державних потреб у продукції (товарах, роботах, послугах); Четвертий етап — підготовка проектів державних контрактів з підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб; П’ятий етап — розробка проектів галузевих та регіональних соціально-економічних програм; Шостий етап — формування організаційно-економічного механізму реалізації цілей та завдань ДПЕСР України; Сьомий етап — розробка проекту ДПЕСР України.

4) Макроекономічне планування спирається на певні закономірності — принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням планів. Основними принципами макроекономічного планування є: принцип єдності економіки й політики за пріоритету політики; принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку; принцип ефективності; принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу. Ці принципи мають такий зміст:

 Принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики зумовлений тісним взаємозв’язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно з якою розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики. Це означає, що плани є інструментом її реалізації. Водночас для нормального економічного розвитку потрібні відповідні політичні умови, які в демократичному суспільстві створюються завдяки конструктивній діяльності державних органів.

 Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на інформації про наміри суб’єктів господарювання, а, з іншого — забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. Співвідношення між централізмом і самостійністю має конкретно-історичний характер, тобто може змінюватися залежно від завдань і особливостей розвитку країни в певний період.

 Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава як форма організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність є формою результативності.

 Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу означає: по-перше, об’єктивну необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

5) Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи показників. Останні й надають кількісно-якісної характеристики соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність. Показники, що використовуються у макроекономічному плануванні, мають відповідати певним вимогам.

 Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об’ємні та сітьові; абсолютні та відносні; обов’язкові, розрахункові та інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва в конкретно-речовій формі та обсягом потреб у продукції. Натуральні показники вимірюються у таких одиницях, як т, м2, м3, шт. і т. п. Для розширення сфери їхнього застосування використовуються умовно-натуральні показники. Їх розраховують через приведення різноманітних натуральних показників одного виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних коефіцієнтів (т умовного палива, шт. умовних банок і т. д.). Сфера застосування натуральних показників обмежена, оскільки вони характеризують лише часткові зв’язки та пропорції в національній економіці.

Вартісні показники подаються в грошових одиницях (гривнях). За їхньою допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передовсім макроекономічні показники. Для планових розрахунків необхідно враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток мережі об’єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності та господарювання або галузей економіки).

Якісні показники характеризують споживну вартість (корисність) продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, ступінь використання різних видів ресурсів і т. ін. До якісних показників належать норми та нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів.

Обов’язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов’язкового виконання; розрахункові призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформаційні за своєю суттю є індикативними.

6) Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

 Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв’язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення:     SРi = SПj ,

де: Рi — ресурси i-виду;Пj — потреби j-виду.

 Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит», «надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, — «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об’єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д. Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.

 Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі.         Показники місткості (Нм) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту). Наприклад, фондомісткість — це співвідношення середньорічного обсягу основних фондів до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи, наприклад, навантаження на об’єкти соціальної сфери — співвідношення кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної кількості ліжок в установах охорони здоров’я і т. п.

 Нормативні показники віддачі (Нв) є оберненими показниками місткості. До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності, загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д. У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге, визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату.


Тема7: Фінансово - кредитне регулювання економіки.

1.Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки.

2.Субсидії та субвенції.

3.Роль бюджету в реалізації соціальної політики держави.

4.Податки як інструменти державного регулювання економіки.

1) Державне регулювання за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів є найбільш відомим та розповсюдженим в країнах ринкової економіки. Фінансово-бюджетне регулювання - основний комплекс засобів державного регулювання фінансової системи і насамперед використання державних фінансів.

Фінансова система країни складається з: державного бюджету; позабюджетних фондів (пенсійних, страхових, кредитних тощо); фінансів підприємств; місцевих фінансів (бюджетів областей, міських, районних, сільських тощо).

Державний бюджет є:річним планом державних витрат та джерел їх фінансового покриття;- головним важелем державного регулювання перерозподілу фінансових потоків у країні.

Фінансово-бюджетну систему України складають фінанси республіки, місцевих органів влади, фінанси підприємств і організацій всіх форм власності, банківський і державний кредит.  Бюджетна система будується на основі таких принципів: 1.)закріплення за кожною ланкою бюджетної системи законодавчо встановлених джерел доходів; 2.)встановлення диференційованих податків на прибуток залежно від видів діяльності та рівновеликих податків по всіх формах власності, підпорядкованості та належності в межах кожного виду діяльності; 3.забезпечення самостійності кожної ланки бюджетної системи у формуванні та використанні закріплених доходних джерел.

Закон України “ Про бюджетну систему України ” (29.06.1995 р.) визначає основні категорії, що характеризують бюджетну систему, таким чином. Бюджет — план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади та місцевими Радами народних депутатів. Зведений бюджет України — сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи. Бюджетний устрій — організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний процес — регламентований законодавством порядок складання, розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання і контроль за їх виконанням, затвердженням звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

 Бюджетний рік починається з 1 січня і закінчується 31 грудня.

 Бюджетна класифікація — єдине систематизоване, функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівняльність бюджетних даних.

 Сучасна держава за допомогою бюджету: впливає на перебіг суспільного відтворення; стимулює економічне зростання; регулює обсяг сукупного попиту; впливає на короткострокові коливання економічної кон'юнктури; проводить активну соціальну політику.

Основні параметри бюджету: абсолютні розміри; частка ВВП, що перерозподіляється через бюджет; обсяг і структура джерел фінансування; обсяг і структура бюджетних видатків; співвідношення доходів і видатків бюджету.

Фінансова політика держави - заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання на базі фінансового законодавства для реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства. Фінансова політика обумовлена станом економіки держави.

Фіскальна політика (лат. казна, кошик) - діяльність держави щодо формування та регулювання державного бюджету, а також мобілізації коштів у державну казну із інших джерел.

Дефіцит державного бюджету - сума, що віддзеркалює перевищення витрат бюджету над його доходами. Профіцит державного бюджету - перевищення доходів над державними витратами.

  Основні шляхи покриття дефіциту державного бюджету:додаткова емісія готівкових грошей; продаж державних цінних паперів; державні позики; посилення оподаткування; формування зовнішньоекономічної діяльності.

 Головні суб'єкти ДР фінансово-бюджетної сфери: Міністерство фінансів України; Міністерство економіки; Головне контрольно-ревізійне управління; Державне казначейство України; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба.

2.)Згідно міжнародної визнаної термінології бюджетні дотації, субсидії та субвенції — це три види прямих бюджетних трансфертів. Трансфертні платежі — невідплатні та безповоротні платежі, які не є придбанням товарів чи послуг, наданням кредиту або виплатою непогашеного боргу.  Під субсидіями розуміють невідплатні поточні виплати підприємствам, які не передбачають компенсації у вигляді спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також видатки, пов’язані з відшкодуванням збитків державних підприємств. Дотації (лат. dotatio — дар, пожертвування, від лат. doto — наділяю) — асигнування з державного бюджету на покриття збитків, доплати на безповоротній основі. Розрізняють бюджетні дотації та дотації окремим організаціям. Субвенція — це певна сума коштів, що видається з бюджету нижчого рівня з чітко обумовленим цільовим призначенням, як допомога на програми і заходи соціального розвитку. Розміри та умови надання і використання дотацій і субвенцій з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів затверджуються законом про Держбюджет на поточний рік, а також відповідними постановами КМУ. Розрізняють поточні та капітальні трансферти підприємствам.

 Але в будь-якому випадку гроші, що виділяються з бюджету, — це цільові кошти, і спрямовуються вони тільки на цілі, передбачені планом використання бюджетних коштів.

3.) Бюджет - це розпис грошових доходів і витрат держави, підприємства, установи, сім’ї, окремої особи на визначений період.

 Термін "бюджет" походить від давньофранцузького "bougette" - шкіряний мішок, сумка. З норманським завоюванням цей термін проник до Англії, де поступово перетворився на "budget" та став одним з термінів, що використовувався парламентом у процесі формування державної скарбниці та витрачання коштів з неї.  Річний бюджет є серцевиною організації державних фінансів. Бюджетний документ відображає рішення у відповідних сферах державних фінансів. Він уособлює й пояснює фінансово-бюджетну політику уряду.

 Бюджет в економічному розумінні є сукупністю грошових відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

  Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Права держави в його розподілі ґрунтуються на двох чинниках:

— на виконанні нею суспільних функцій, оскільки централізація ВВП у бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій;

— держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто здійснюючи підприємницьку діяльність.

 За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відображається діяльність держави та місцевих органів. Фактично бюджет, який являє собою баланс доходів і видатків, відображає соціально-економічну, міжнародну, управлінську, оборонну та фінансову політику.

 За матеріальним змістом бюджет становить централізований фонд коштів держави. Обсяг бюджету - це річна сума коштів, що проходять через цей фонд. В цілісному вигляді бюджетних коштів не буває, так як зразу після надходження на бюджетний рахунок вони використовуються для фінансування державних потреб. Бюджет - це тільки форма утворення, великий кошторис, розпис доходів і витрат держави, погоджених між собою як за обсягом, так і за строками надходження і використання.

 Бюджет, затверджений на рівні закону, надає фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов'язкового характеру, оскільки приписи закону мають конкретно-адресний характер і зобов'язують ці органи їх виконувати. Закон про бюджет зобов'язує органи виконавчої влади зібрати певну суму коштів і дозволяє витратити зібрані кошти на визначені напрямки.

 Склад бюджетних актів:

1) пояснювальна записка, яку готує переважно міністр фінансів і в якій коротко викладено еволюцію рівня суспільного добробуту, звіт про кошторисні періоди, огляд стану справ у казначействі, пропозиції по вдосконаленню фінансового законодавства;

2) власне текст бюджетного акта;

3) документи в додатках: таблиці розподілу кредитів, дефіцит, борг.

 Згідно з Бюджетним кодексом України, бюджет - це план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади на протязі бюджетного періоду.

Функції Державного бюджету України як юридичного акту: — перерозподіл національного доходу; — стабілізація процесу суспільного відтворення; — забезпечення реалізацію державної соціальної політики.

 Політичне значення бюджету - законодавчий орган своїм волевиявленням затверджує обсяг видатків та доходів бюджету на плановий рік і цим ставить уряд під свій контроль. Бюджет є результатом компромісу між альтернативними поглядами на бажані масштаби і характер діяльності уряду.

 У сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих фондів коштів дістає відображення бюджетна політика. Бюджетна політика - це діяльність органів державної влади щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподілу й перерозподілу бюджетних ресурсів та забезпечення всеохоплюючого контролю за їх використанням. Залежно від структури бюджетних видатків така політика має соціальне, економічне або військове спрямування.

 Бюджет - це один з важливих інструментів, доступних урядові, для регулювання економічної діяльності і стабілізації доходів громадян. Розміри бюджету, особливо його дефіциту, характер податкової політики і структура витрат допомагають визначити темпи економічного росту, тенденції зміни зайнятості, процентні ставки та цінові зміни.

 Зв'язок бюджету з економікою двосторонній. Не тільки бюджет впливає не економіку, відбувається і зворотній вплив: стан економіки визначає бюджетні показники. Суттєві розбіжності між передбачуваним і дійсними економічними рівнями стають причиною невідповідності між очікуваними і фактичними результатами виконання бюджету. Відхилення розвитку економіки від прогнозованих показників призводить до збільшення або зменшення надходжень, витрат, дефіциту.

4.) Сучасна податкова система - продукт тривалої еволюції, що не в останню чергу зумовлювалася змінами, які відбувалися в процесі трансформації ролі держави. Будучи продуктом держави, податки, податкові відносини і власне податкова система еволюціонували у міру змін природи, характеру, форм, ролі держави в суспільно-економічному розвитку. Останні становили об'єктивні чинники її формування. Одночасно становлення податкової системи було невіддільним від дії суб'єктивних факторів, значення яких вирішальною мірою зумовлене рівнем компромісу інтересів усіх суб'єктів податкових відносин.

 Податки — один з основних інструментів, який забезпечує ефективне державне регулювання економіки, виконуючи фіскальну (формує бюджетні надходження) та економічну функції (впливає на відтворення, стимулює або стримує його розвиток, посилює або зменшує нагромадження капіталу, розширює чи звужує платоспроможність населення). Податки — це обов'язковий платіж, який надходить у державний бюджет у визначених законодавством розмірах та встановлені строки. Податкова система — сукупність податків і податкових платежів, що сплачуються державі у визначеному законодавством країни порядку. Види податкових надходжень:

1.Податок на доходи: прибутковий податок з громадян; податок на прибуток підприємств.

2.Платежі за використання природних ресурсів (лісових, водних, надр тощо).

3.Внутрішні податки на товари і послуги: податок на додану вартість (ПДВ); акцизний збір (з вітчизняних та імпортних товарів); ліцензії на діяльність.

4.Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції: ввізне мито;інші податки.

5.Доходи від власності та підприємницької діяльності: рента за нафту, природний газ; кошти від приватизації.     6.Адміністративні збори і платежі:державне мито;штрафи.

7.Інші неподаткові надходження: від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки; від плати за транзит природного газу і нафти через територію України; амортизаційні надходження.

8.Надходження від продажу основного капіталу (дорогоцінних металів та каміння, продажу державних запасів та ін.).    9.Офіційні трансферти.

10. Державні цільові фонди: соціальне страхування на випадок безробіття (фонд зайнятості); інноваційний фонд; транспортний збір.

Збалансування державного бюджету за доходами і видатками є найважливішим показником стану економіки.


Тема 8: Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

1.Сутність, завдання та форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

2.Тарифне і нетарифне регулювання, квотування, ліцензування експорту та імпорту. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

3. Страхування зовнішньоекономічної діяльності.

4.Платіжний і торговельний баланси України.

1) Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

 До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни; стимулювання прогресивних структурних змін в економіці; створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці; наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

 Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

 Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів.

 Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини. Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.  Економічні — діють через ринковий механізм. Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

 Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовано на розширення або отримання розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій та надання пільг, а з іншого — обмежує вплив іноземного капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти.

  У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.

2) Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”. Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором.

  Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито — це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту.

 Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. Адвалорне та специфічне мито по-різному здійснюють свою регулюючу функцію. За підвищення цін ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита (наприклад, 40% вартості, але не менш як 3 ЄВРО за штуку).

 Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво менша за ціну інших експортерів подібних товарів. Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну.

 До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом, а непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні, позик за більш низькими ставками, пільгових умов страхування тощо. Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного виробництва.

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з товарами понад

Товарну номенклатуру ЗЕД розроблено на базі ГС (Гармонізованої системи описання і кодування товарів) та КНЄЕС (комбінованої тарифно-статистичної номенклатури Європейського економічного співтовариства), яка є основою системи заходів державного регулювання ЗЕД. Дев'ятизначний цифр, код ТНЗЕДСА:

перші шість цифр - код товару по ГС; ГСО. КТ

шість цифр + сьомий і восьмий знаки це є - код товару по КНЄЕС.

дев'ята цифра - призначена для можливої деталізації в майбутньому тих чи інших товарних позицій.

3) Страхування - це система економічних відносин, що включає утворення за рахунок коштів підприємств, організацій і населення спеціального фонду і його використання для відшкодування збитків у майні, завданих у результаті стихійного лиха й інших несприятливих випадкових явищ, а також для надання громадянам (або їхнім сім'ям) допомоги під час різних подій у їхньому житті (досягнення певного віку, втрата працездатності, смерть тощо). У страхуванні обов'язковою є наявність двох сторін: страхової організації - страховика і юридичних і фізичних осіб, що вносять у страхову організацію встановлені платежі страхувальників. Крім того, учасниками страхових відносин можуть бути застрахований, вигодо-одержувач, особа, призначена для одержання страхової суми, тобто треті особи, яким заподіюється шкода (збиток) діями страхувальника.

 У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення спеціального страхового фонду: відшкодування збитків одному або кільком страхувальникам здійснюється шляхом його розподілу на всіх. Кількість страхувальників, що вносять платежі протягом того або іншого періоду, більша від кількості тих, хто отримує відшкодування (допомогу).

Страхування здійснюється переважно в грошовій формі, хоча за певних умов буває також натуральне страхування.

Розрізняють такі види страхування:

* майнове страхування, об'єктом якого є різноманітні матеріальні цінності;

* особисте страхування, де основою економічних відносин є події в житті фізичних осіб;

* страхування відповідальності, предметом якого є найрізноманітніші зобов'язання страхувальника щодо відшкодування збитків (шкоди) третім особам.

 Страхування може проводитися добровільно, на основі угоди сторін, а також в обов'язковому порядку, коли це передбачено відповідним законодавством. До особливих форм страхування належать перестрахування і співстрахування, що дає змогу розподілити і перерозподілити значні ризики між багатьма страховими організаціями.

 Страховий захист - це: економічна категорія, що відображає сукупність розподільних і перерозподільних відносин, пов’язаних із подоланням або відшкодуванням втрат, завданих суспільному виробництву та життєвому рівню населення стихійними лихами й іншими надзвичайними подіями.

 4) Основним показником, що оцінює ЗЕД є платіжний баланс – співвідношення між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою надходжень у цю країну за певний період (рік, квартал, місяць). Перевищення надходжень над платежами утворює активне сальдо. Платіжний баланс включає платежі й надходження від зовнішньої торгівлі, різного виду послуг іноземній клієнтурі (транспортних, поштово-телеграфних від закордонного туризму). Платіжний баланс – це ключове поняття міжнародної економіки оскільки він систематизує, а тому дозволяє аналізувати зв’язки країни з зовнішнім  світом. Він представляє собою бухгалтерську тотожність де кожна операція кредит – експорт, а дебет – імпорт. 

 Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.

 Платіжний баланс  співвідношення між платежами, які здійсненні економічними суб’єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а при перевищенні платежів над надходженнями  пасивним. При активному сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави. Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить до зменшення валютних резервів.

 За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і не резидентами держави. Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис  по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У випадку, коли має місце безвідплатне надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття “трансферти” це група операцій проведених на безвідплатній основі.


Тема 9: Державне регулювання інвестиційної діяльності.

  1.  Суть державного регулювання інвестиційної діяльності
  2.  Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності.
  3.  Об'єктивні підстави державного регулювання інвестиційної діяльності
  4.  Роль держави в інвестиційній діяльності

1) Державне регулювання інвестиційної діяльності згідно ст. 11 Закону здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. При цьому можуть створюватися пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, впровадженні відкриттів і винаходів в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища та здоров'я.

 Суть державного регулювання інвестиційної діяльності полягає в наступному: управлінні державними інвестиціями; регулюванні умов інвестиційної діяльності; контролі за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

 Управляння державними інвестиціями здійснюють державні і місцеві органи державної влади й управління. Сюди включають планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів.

 Однією з форм державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві. Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій.

До чинників державного регулювання інвестиційної діяльності відносяться державні гарантії та захист прав інвесторів. Так ст.. 19 Закону передбачено, що захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування і реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на одержання прибутку (доходу) від інвестицій. Державні гарантії захисту інвестицій в Україні – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій і не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.

 2) Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається Законом України "Про інвестиційну діяльність". Державне регулювання інвестиційної політики визначається: показниками економічного і соціального розвитку України; регіональними програмами розвитку народного господарства; державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

 Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою наступних засобів: системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховною Радою України може вводитись диференційований податок на інвестиції; проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів. Пільги по амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування; надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державних норм та стандартів; антимонопольних заходів; роздержавлення і приватизації власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення експертизи інвестиційних проектів та інших заходів.

 Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками. Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами державної влади. Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів.

 Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

  Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо. Для активізації або стримування інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні, відпрацьовані світовою практикою методи:фіскальну політику,стимулювання інвестицій,втручання в ринок цінних паперів.

3) Інвестиційна діяльність як різновид господарської діяльності є, як правило, суспільно корисною.  Однак інвестори, здійснюючи таку діяльність з метою отримання прибутку, не завжди враховують суспільні (публічні) інтереси – суспільства в цілому, територіальної громади, окремих прошарків населення тощо стосовно безпечних і належних умов життя, праці, харчування. Прагнучи отримати максимальний прибуток, інвестори можуть порушувати при цьому вимоги щодо:

• якості продукції, робіт, послуг, які надаються іншим учасникам господарського життя та громадянам;

• збереження довкілля, раціонального використання природних ресурсів;

• дотримання умов містобудування;

• дотримання умов праці найманих працівників які здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій;

• дотримання норм антимонопольного законодавства;

• підтримання конкурентного середовища на ринку інвестицій та утримання від недобросовісної конкуренції.

Забезпечити здійснення інвестиційної діяльності з урахуванням суспільних інтересів у масштабі країни спроможна лише держава як виразник таких інтересів. У зв'язку з цим українським законодавством передбачається державне регулювання інвестиційної діяльності.

 Зміст державного регулювання інвестиційної діяльності досить значний.  Так, згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України “Про інвестиційну діяльність” державне регулювання інвестиційної діяльності включає: - управління державними інвестиціями; - регулювання умов інвестиційної діяльності; - контроль за здійсненням інвестування усіма інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності.

 Управління державними інвестиціями здійснюється загальноукраїнськими, республіканськими (АР Крим) та місцевими органами державної виконавчої влади й управління та включає: планування, визначення умов і виконання конкретних дій з інвестування бюджетних і позабюджетних коштів.

4) Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін.

На активізацію інвестиційних процесів була спрямована «Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.


Тема 10: Державне регулювання розвитку регіонів.

  1.  Регіональна економічна політика, її  суть та завдання
  2.  Механізм реалізації регіональної економічної політики держави
  3.  Державне регулювання соціально економічного розвитку регіонів

 1)  Регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

  Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами — органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Державна регіональна економічна політика грунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.

 На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обгрунтовуються її основні завдання.

  2) Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

 Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

 Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

  В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

3) У рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів та програм.

Об’єктами державного регулювання стають природно-економічні регіони з підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території. Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5—10 років). Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10—15 років).

 Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об’єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.

 Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні.

 Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: географічне положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

 Після основного розподілу регіонів за типами можна додатково виділити регіони з різною демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним кліматом тощо.

 Для врахування природних, економічних, соціально-демографічних та історично-етнічних умов і факторів, що впливають на формування регіональних комплексів для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку в Україні застосовується мезорайонування, в основу якого покладено вісім економічних регіонів:

Донецький (Донецька, Луганська обл.);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

Центральний (Київська, Черкаська обл., м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська обл.);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька обл.).

 З урахуванням наявного природно-ресурсного й науково-виробничого потенціалу та необхідності структурної перебудови економіки країни для кожного з економічних регіонів ДРЕП визначає головні перспективні напрямки розвитку господарських комплексів регіонів.

 Суб’єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, Указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

 Отже, для виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств — держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів. Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі соціально-економічного розвитку; в галузі бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв’язку; у галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби — комітети (департаменти), управління економіки. Функції цих служб досить широкі й виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

 Основними завданнями управлінь економіки місцевих державних адміністрацій є: реалізація ДРЕП на місцях; забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону; сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів; здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

 Управління економіки виконують також певні функції щодо використання й охорони земель, природних ресурсів, навколишнього середовища, в галузі обслуговування населення, міжнародних та зовнішньоекономічних зв’язків.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11169. Сутність контролю над акціонерним товариством. Значна угода корпорації 85.5 KB
  Сутність контролю над акціонерним товариством. Значна угода корпорації. Поняття контролю над діяльністю акціонерного товариства та контрольного пакета акцій у практиці корпоративного управління розглядаються як тотожні. У Законі України rdquo;Про оподаткування ...
11170. Сутність корпоративного управління і необхідність його розвитку в Україні 48 KB
  ТЕМА 1. Сутність корпоративного управління і необхідність його розвитку в Україні План Передумови виникнення корпоративних відносин Сутність корпоративного управління Суб'єкти й об'єкти корпоративного управління Передумов
11171. Сутність розкриття інформації в акціонерному товаристві 70.5 KB
  Сутність розкриття інформації в акціонерному товаристві. Сутність розкриття інформації акціонерними товариствами полягає у забезпеченні доступу зацікавлених осіб у тому числі акціонерів до повної достовірної інформації про виробничогосподарську діяльність підпр...
11172. Фінансові посередники в системі корпоративного управління 77.5 KB
  Тема 10. Фінансові посередники в системі корпоративного управління 10.1. Суть фінансового посередництва i його функції Світова практика свідчить про надзвичайно велику роль фінансових посередників у системі корпоративного управління Значну роль у корпоративному сект...
11173. Форми і функції державного регулювання 52.5 KB
  Форми і функції державного регулювання Одним з найважливіших елементів сфери корпоративного управління є його нормативноправове забезпечення. Загалом державне регулювання як один з напрямків корпоративного управління виходить за рамки безпосереднього управління...
11174. Виконання та захист графічних робіт. Виконання ескізу деталі з натури 27 KB
  Тема 6: Виконання та захист графічних робіт. Виконання ескізу деталі з натури. Мета: Навчальна: сформувати знання вміння та навички поданій темі. Виховна: виховувати в учнів культуру праці та акуратність. Розвиваюча: розвивати у школярів спеціальні здібності і техн
11175. Будова та класифікація різців. Режими різання 80.5 KB
  Тема. Будова та класифікація різців. Режими різання. Мета: ознайомити учнів з видами різців для виконання токарних робіт по металу; навчити вибирати різці для певного виду робіт; виховувати бережливе ставлення до обладнання та інструментів; розвивати логічне мислення
11176. Контрольно-вимірювальний інструмент 69.5 KB
  Тема 9: Контрольновимірювальний інструмент. Мета: виявити рівень теоретичних знань з розділу проектування виробів; ознайомити з контрольновимірювальними інструментами та навчити користуватися ними; первинний інструктаж з охорони праці під час виконання сл
11177. Технологічний процес виготовлення проектованого виробу. Розробка ескізу та технологічної послідовності виготовлення виробу 30.38 KB
  Тема. Технологічний процес виготовлення проектованого виробу. Розробка ескізу та технологічної послідовності виготовлення виробу . Мета: згідно теми проекту вибрати аналогпрототип та вдосконалити його характеристики; виховувати бережливе ставлення до обладнання