47876

Своєрідність драматичних творів першої половини ХХ століття

Лекция

Литература и библиотековедение

Антігона надзвичайно любить життя, природу і красу. Вона кохає Гемона, сина Креона, мріє стати його дружиною і народити сина. Але цілком свідомо відмовляється від усього цього. Чому Антігона це зробила, вона намагається пояснити у своєму діалозі-змаганні з Креоном, який займає майже третину тексту. На відміну від античної героїні нею керує не почуття обов’язку

Украинкский

2013-12-03

51.5 KB

4 чел.

Лекція 3.

Тема: Своєрідність драматичних творів першої половини ХХ століття

План

Епічний театр Б.Брехта.

Антивоєнна тема в драмі Б.Брехта „Матінка Кураж та її діти”.

Трансформація давньогрецького міфу в п’єсах Ж.П.Сартра та Ж.Ануя.

Драма Л.Піранделло „Шестеро персонажів у пошуках автора” як відображення принципів філософського театру.

3. Жан Ануй (1910-1987) – відомий французький драматург. За своє життя він створив майже 50 драматичних творів. Нерідко драматург групував свої п’єси в цикли: „Чорні п’єси”, „Рожеві п’єси”, „Нові чорні п’єси”, „Блискучі п’єси”, „Колючі п’єси”, „Костюмовані п’єси”. Найбільш відомі п’єси: „Дикунка” (1934), „Подорожній без багажу” (1937),  „Антігона” (1943), „Медея” (1953), „Жайворонок” (1953).

„Антігона”, безперечно є однією з найкращих пєс Жана Ануя. Давньогрецький міф з „фіванського циклу”, відомий європейському глядачеві насамперед завдяки „Антігоні” Софокла, привернув і увагу письменника. Як зізнавався сам драматург, його захопила велич теми. Пєса прозвучала у 1943 році як апофеоз нескореності народу. А маленька героїня трагедії для цілого покоління французів стала уособленням героїчного Опору.

З трагедії Софокла Жан Ануй запозичує загальну сюжетну схему, основний конфлікт, імена головних героїв. Одначе тлумачення сутності трагедійного конфлікту, персонажів і вихідних положень пєси у Ануя є новим, своєрідним, навіть парадоксальним. Французький драматург звернувся до міфологічних образів та подій не лише для того, щоб замаскувати антифашистську спрямованість своєї драми, не лише для того, щоб через театральну „езопову мову” ввести в оману ворога. Ануй відчув цілком сучасний сенс міфу про Антігону. Він актуалізував його мотиви, знайшов певне підтвердження благородної ідеї Опору в античній трагедії. Драматург спромігся розгледіти у спадщині Софокла того вічного героя-бунтівника, який ціною власної загибелі запалює вогонь непокірливості та протесту. Ролі на сцені розподілені з самого початку, адже глядачеві добре відома ця історія. Як у реальному житті кожному персонажу треба зіграти свою роль – прожити власне життя.

Антігона надзвичайно любить життя, природу і красу. Вона кохає Гемона, сина Креона, мріє стати його дружиною і народити сина. Але цілком свідомо відмовляється від усього цього. Чому Антігона це зробила, вона намагається пояснити у своєму діалозі-змаганні з Креоном, який займає майже третину тексту. На відміну від античної героїні нею керує не почуття обовязку. Просто вона мусила це зробити, висловити свій протест, довести беззаконність Креонового наказу. Вона прагне протиставити сваволі правителя свою особисту незалежність. Креон не просто злий правитель, він – сучасний політик. Він чесно зізнається, що й сам накаже поховати труп, але через місяць. Коли це бидло, яким він править, прийде до тями. Креон розповідає Антігоні, що обидва брати виявляється були зрадниками. Але політика вимагає, щоб один з них був оголошений національним героєм, а тіло другого гнило на осонні. Креон навіть не знає, чий насправді труп там висить. Братів не впізнали. Він вибрав труп, що був менш пошкоджений. Але Антігона не відмовляється від своїх переконань. Правду, за яку гине героїня, підхоплює її сестра Ісмена. Вона піде до трупу Полініка, а потім і на смерть.

Вчинок Антігони є абсурдним, нікому не потрібним. Полінік не вартий героїчної самопожертви сестри, як і не вартий цього фіванський чи французький народ, що представлений у драмі Ануя лише червонопикими гвардійцями. Одначе, як це не здається парадоксальним, саме у безглуздості та безцільності, в абсурдності й алогізмі полягає мета Антігони. Адже вона не сказала „так”, не скорилася і, обравши смерть, здобула моральну перемогу. Антігона довела, що людина повинна робити, що може, повинна залишатися людиною, навіть якщо для цього необхідно померти.

Жан Поль Сартр (1905-1980) був своєрідним символом свого часу: теоретик екзистенціалізму, письменник, публіцист, політичний діяч, лауреат Нобелівської премії 1964 р. Автор широко відомих п’єс: „Мухи” (1943), „Мертві без поховання” (1946), „Брудні руки” (1948), „Диявол і Господь Бог” (1951), „Бранці Альтони” (1960). Одержавши прекрасну освіту, Сартр розчарувався у всіх відомих філософських вченнях і відчув потребу створити таку систему поглядів, яка б давала йому можливість осмислити реальність повну суперечностей та конфліктів. Теоретичні роздуми Сартра втілювалися в його художній творчості, що чуйно реагувала на всі події життя.

Першим художнім втіленням гуманістичного екзистенціалізму була пєса „Мухи” (1943). Письменник використав сюжет античного міфу про Ореста, що мстить тиранові Егісфові та своїй матері Клітемнестрі за вбивство батька, царя Агамемнона. Сартрові важливо  було показати людину, що робить вибір, і всю екстремальність ситуації свободи вибору та її наслідки. 

Дія пєси відбувається в Аргосі, місті, де 15 років тому вбито Агамемнона. Про злочин аргоського царя Егісфа відомо кожному жителю міста. Саме він став підвалинами „нового порядку”, що його створив у державі правитель. Народові навіяний страх перед богами і почуття колективної провини. В Аргосі панує справжній нацистський терор. І цар не лише не приховує свого лиходійства, а й постійно нагадує про нього підданим. Адже народ, за задумом Егісфа, має поділити з ним провину. Жителі Аргоса покірно спокутують цей гріх. Уособленням докорів їх сумління жирні мухи, які наповнюють місто. Всі герої п’єси у різні періоди життя були поставлені в ситуацію вибору, але всі вони відчувають внутрішню неволю, безсилля перед заведеним „порядком”, не можуть подолати принципів загальноприйнятої моралі.

Лише Орест, якого врятувала від смерті сестра Електра, виховувався за межами міста і відчуває себе вільним. Він повернувся до Аргоса під іменем Фалеба, але ще не прийняв рішення, що йому робити. На помсту його штовхає зустріч з Електрою. Цікавою дійовою особою є Юпітер – одна з найбільш вдалих знахідок Сатра. Це зловісна постать, бог-тиран, позбавлений усякої божественності. Юпітер – бог хитрий, лукавий, підступний. До того ж він самозванець, бо справжній бог носив би імя Зевса. Він задоволений встановленим під його покровительством ладом і намагається переконати Ореста, що він тут зайвий. Орест може відмовитися від помсти, піти з міста і залишитися байдужим до проблем інших людей. Але він хоче взяти на себе злочини і докори сумління всіх мешканців міста, щоб звільнити від них свій народ. Його поняття справедливості полягає в бажанні вбити тирана, скинути його владу, повернути аргосцям почуття власної гідності.

Одначе, зовсім по-іншому розуміє справедливість Юпітер. Помста Ореста для царя богів – це не просто „некорисний” злочин, а й учинок небезпечний для влади Юпітера над людьми. І головна небезпека полягає не в тому, що Орест вбиває Егісфа і Клітемнестру без докорів сумління. Небезпека для бога в тому, що Орест знає, що він вільний. А вільна людина в місті – це як паршива вівця в отарі. Вона може заразити все царство.

Злочин стає для Ореста необхідним актом, бо його ворогом є не окрема людина, а той порядок, який вона уособлює, увесь суспільний лад. Здійснюючи акт справедливості, Орест вбиває спочатку Егісфа, а потім Клітемнестру. Тепер він по-справжньому відчуває, що таке свобода.

Народ на відміну від давньогрецьких трагедій не підтримує героя. Жителі Аргоса чекають на свого рятівника з камінням, вилами й кийками в руках. Орест опинився в конфлікті з народом, що невільно сам став співучасником вбивства Агамемнона і багато років сповідував докори сумління як національну релігію. Разом з Електрою Орест ховається від людей і мух в храмі Аполлона. Героїв оточили Еринії, богині помсти. Але шматують вони лише налякану Електру. Нажахати Ореста вони не  в силах. Юпітер пропонує Оресту та Електрі  царство в обмін на збереження існуючого ладу. Але герой відкидає і умовляння, і погрози, і навіть благання Юпітера повернутися в лоно законів.

У фінальному монолозі Орест пояснює свій вчинок і йде з міста, забравши з собою бридких мух, цей символ страху і брехні, інертності громадян. У картині світу, зображеній Сартром у пєсі, можна вгадати Францію, окуповану нацистами, а в діях Ореста, в його бажанні бути самим собою, бути вільним у бажанні помсти – відгук антифашистського руху Опору.

Головна філософська ідея пєси полягає в тому, що людина, коли здійснює свій духовний вибір, бере на себе відповідальність за долю цілого світу.

4. Луїджі Піранделло (1867-1936) – італійський письменник, драматург, лауреат Нобелівської премії 1934 року. Автор  поетичної збірки „Радісний біль” (1889), романів „Покійний Матіо Паскаль” (1904), „Святий” (1905), „Знімається кіно” (1916) та пєс „Шестеро персонажів у пошуках автора” (1920), „Генріх ІV” (1922), „Кожний по-свойому” (1924). Світове визнання письменнику принесли саме його драматичні твори.

Розмірковуючи над розвитком драматичних жанрів ХХ століття Піранделло доходить висновку, що сучасна драма повинна в умовній, гротескній, парадоксальній формі дати філософське трактування дійсності. Втіленням такої програми стала пєса „Шестеро персонажів у пошуках автора”, у якій відслідковується роль „маски” в поведінці індивідума, реальність урівнена з вимислом, комічне показане з трагічного боку, а трагічне – з комічного.

Пєса розпочинається з приходу акторів на репетицію. Відбувається їх суперечка з Директором. Але неочікувано в залі зявляється театральний швейцар, а за ним шість персножів на чолі з Батьком, який пояснює, що вони прийшли до театру в пошуках автора. Вони пропонують Директору стати його новою пєсою. Життя сповнене таких дурниць, які навіть не потребують правдоподібності, тому що вони і є правда, а створювати ілюзію правди, як це прийнято в театрі, – божевілля. Автор дав життя персонажам, а потім роздумав чи не зміг підняти їх ранг до рівня мистецького твору, але вони хочуть жити, вони самі – драма і згораюють від нетерпіння представити її так, як підказують їм власні бурхливі пристрасті.

Перебиваючи один одного персонажі намагаються пояснити, у чому справа. Батько одружився з Матірю, але невдовзі став помічати, що вона має якісь почуття до його секретаря. Він дав їм обом грошей, щоб вони залишили його будинок і жили разом. Сина, якому тоді було два роки, він відправив до села, де винайняв йому годувальницю. Але Батько не втрачав контактів з новою сімєю дружини, допоки вона не залишила місто. У Матері народилося ще троє дітей: Пасербиця, Хлопчик і Дівчинка, до яких законний Син ставиться презирливо, вважаючи їх незаконними. По смерті співмешканця Мати з дітьми повернулася до рідного міста і, щоб звести кінці з кінцями, стала займатися шиттям. Але зясувалося, що господарка модної лавки мадам Пече дає їй замовлення  лише заради того, щоб примусити Пасербицю займатися розпустою. Вона стверджує, що Мати пошкодила тканину, і вираховує її вартість, тому Пасербиця, щоб покрити витрати, таємно торгує собою. Пасербиця у всьому звинувачує то Сина, то Батька, але ті виправдовуються. Персонажі сваряться, і Директор вважає, що лише автор зможе відновити порядок. Тоді Батько пропонує йому стати автором. Персонажи ссорятся, и Директор считает, что только автор может восстановить порядок. Он готов посоветовать им обратиться к некоему драматургу, но Отец предлагает Директору самому стать автором — ведь все так просто, персонажи уже здесь, прямо перед ним.

Директор погоджується, і на сцені встановлюють декорації, що зображують кімнату в закладі мадам Пече. Він пропонує персонажам провести репетицію для того, щоб показати акторам, як грати. Але персонажі самі прагнуть виступити перед публікою такими, як вони є. Перша розіграна сцена, коли Батько і Пасербиця зустрічаються в закладі мадам Пече, на думку Директора може мати успіх.

На сцені нова декорація: куточок саду з невеликим басейном. По один бік сидять актори, а по інший – персонажі. Директор пояснює початок другої дії. Пасербиця розповідає, що сім’я всупереч бажанню Сина переселилася в будинок Батька. Мати пояснює, що безуспішно намагається примирити Сина та Пасербицю. Батько сперечається з Директором про ілюзії та реальність. Майстерність акторів полягає в тому, щоб створити ілюзію реальності, однак у персонажів є своя, інша реальність, персонаж має власне життя, яке насичене лише йому при сущими рисами. Він реальніше від звичайної людини, особливо від актора, який може бути й «ніким». Реальність людей змінюється, і самі вони міняються, тоді як реальність персонажів не міняється і самі вони не змінюються. Коли персонаж народжується, він отримує незалежність навіть від автора, а іноді йому випадає отримати таке значення, про яке автор навіть не мріяв. Директор продовжує розпоряджатися відносно декорацій. Пасербиці заважає Син. Він готовий покинути сцену, але не може це зробити, бо його утримує якась таємнича сила. Дівчинка грається коло басейну. Хлопчик ховається за деревами стиснувши в руці револьвер. Мати заходить до кімнати Сина, щоб поговорити з ним, але він не хоче її слухати. Батько намагається заставити його вислухати Матір. Між Батьком і Сином спалахує бійка. Директор просить Сина розповісти особисто йому, що трапилося. Син розповідає, що коли проходив через сад, побачив в басейні Дівчинку. У цей час з-за дерев, де ховався Хлопчик, лунає постріл. Хлопчика виносять за куліси.  

Актори повертаються на сцену. Одні говорять, що Хлопчик насправді помер. Інші впевнені, що це лише гра. Директор виходить із рамок пристойності, поимслає всіх до дідька і просить дати світло.

Сцена і зал яскраво освітлені. Директор розсердився – даремно втрачено цілий день. Починати репетицію занадто пізно. Актори розходяться до вечора. Директор дає команду вимкнути світло. Театр у темряві, але в глибині сцени загорається зелена під світка. Зявляються величезні тіні персонажів, окрім Хлопчика та Дівчинки. Бачачи їх Директор втікає зі сцени. На сцені залишаються лише персонажі.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34634. Современные теории мотивации 83.29 KB
  Модель Портера Лоулера Характеристики эффективного контроля Стратегическая направленность контроля должен отображать общие приоритеты организации и поддерживать их. Относительная сложность оценки какого либо вида деятельности в количественном виде или измерение её результативности по принципу затраты эффект никогда не должна служить критерием для решения нужно ли вводить механизм контроля. Соответственно информация о результатах контроля важна только тогда когда доходит до тех лиц которые обладают правом произвести на её...
34636. Маркетинг персоналу 105 KB
  Маркетинг персоналу потрібно розглядати у взаємозв’язку з іншими функціями управління персоналом, тому що його домінанти повністю інтегруються у процес управління персоналом, кожна зі стадій якого містить елементи, які складають зміст маркетингу персоналу.
34637. Составляющие успеха организации 30.46 KB
  Для этого организации периодически приходится менять свои цели разрабатывать новые виды продукции и услуг. Необходимость управления практическая реализация Внутренняя среда организации Под внутренней средой организации понимается совокупность присущих ей свойств переменных элементов факторов конкретной характеристики которых в сочетании придают ей определенное лицо. Внутренние переменные ситуационные факторы внутри организации которые в совокупности придают ей определенное лицо Цель конкретное конечное состояние или желаемый...
34639. Школа научного управления 1875 -1920 (Ф.Тейлор, Ф. и Л. Гилберт, Г. Гант) 26.04 KB
  Контактная аудитория общественная организация по защите прав потребителя Мотивация Мотивация процесс побуждения себя и других к деятельности для достижения личных целей или целей организации. Существует 2 типа создания мотивов: Внутренняя мотивация самовырабатываемые факторы которые заставляют людей вести себя определенным образом Внешняя мотивация то что делается с людьми или для людей чтобы создать у них побудительные мотивы.
34640. Школа административного (классического управления) 1920 – 1950 (Файоль, Урвик, Муни, Слоун) 17.13 KB
  Факторы на которые не может влиять организация: Экономический фактор состояние экономики влияет на стоимость всех ввозимых ресурсов и на способность потребителей покупать товары и услуги Политический совокупность госучреждений и структур которые оказывают влияние и ограничивают деятельность организации учитывается уровень коррупции возможность смены власти политическая стабильность доверие населения к власти проводимая политическая линия НТП Технология учет научнотехнических достижений прогноз развития науки и техники...
34641. Школа человеческих отношений (1930 – 1950) и поведенческих наук (1950 – наше время) 17.02 KB
  Школа поведенческих наук Макгрегор повышение эффективности организации за счет повышения эффективности её человеческих ресурсов. Решения выбора альтернативы Управленческое решение обдуманный вывод о необходимости осуществить какието действия связанные с достижением цели организации либо наоборот воздержаться от них. Эффективным организационным решением будет то которое будет на самом деле реализовано и внесет наибольший вклад в достижение целей организации.
34642. Типы организаций 21.39 KB
  Процесс принятия рационального решения Состоит из 7 основных этапов Диагностика или определение проблемы Существует 2 способа рассмотрения проблемы: Проблемой считается ситуация когда поставленные цели не достигнуты. Проблема как потенциальная возможность для этого необходима релевантная информация это данные касающиеся только конкретной проблемы человека цели в определенный период времени Все проблемы имеют: Определенное лицо Что Связанный с какимто конкретным местом Где Время возникновения и частота повторяемости...