47877

Професійне мовлення вчителя

Конспект

Педагогика и дидактика

Культура мовлення вчителя компонент педагогічної майстерності. Специфіка педагогічного мовлення. Функції і комунікативні якості мовлення вчителя.

Украинкский

2013-12-13

152.5 KB

55 чел.

ЛЕКЦІЯ 1

Професійне мовлення вчителя як компонент педагогічної майстерності

Опорні поняття: слухання (глобальне і діяльне); культура педагогічного слухання; основні вимоги до мовлення вчителя (термінологічна точність, чистота, логічність, багатство мовлення, інтонаційна виразність мовлення вчителя).

Основні теоретичні положення

Педагогічна сфера як “зона підвищеної мовленнєвої відповідальності.” Культура мовлення вчителя – компонент педагогічної майстерності. Специфіка педагогічного мовлення. Функції і комунікативні якості мовлення вчителя. Види професійної мовленнєвої діяльності педагога (слухання, читання, говоріння), їх особливості та взаємодія.

  1.  Красномовство вчителя як інструмент педагогічного впливу

Інтерес до можливостей слова, прагнення вивчити його приховані можливості та досконало оволодіти ними лягли в основу спеціальної науки про красномовство – риторики. Риторика – це наука про ораторське мистецтво, красномовство. Звертаючись до когось, людина виражає та утверджує себе, водночас впливаючи на слухача. Слово “красномовство” і означає “гарне мовлення”, яке змушує співрозмовника прислухатися та брати до уваги те, що йому кажуть. Гарне мовлення – це сила, за допомогою якої можна впливати на навколишній світ, змінювати його, реалізовуючи власне бачення життя. Людина, яка хоче впливати на інших словом, повинна оволодіти мистецтвом красномовства. У своєму мовленні, вміючи користуватися багатством рідної мови, ми іноді маємо змогу проявити себе краще, аніж якимось іншим способом. Недарма поет П.Мовчан говорив: “Мова – універсальна, але користуватися нею слід вкрай індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного – до іншого, від одного – до багатьох”.

Самовираження може бути різним, але, як правило, той, кому не вистачає слів, вдається до аргументів на зразок кулака. Проте насильство ніколи ще не означало міцного зв’язку між людьми – ні в сім’ї, ні у школі, ні в політиці, ні в релігійній громаді. Непохитним завжди був і залишається моральний авторитет лідерів. Тому і в повсякденному житті, і у професійній діяльності варто навчитися користуватися силою слова.

У наш час, за нових соціальних умов та потреб, проблема володіння вільним, висококультурним словом стала актуальною для кожної людини. Особливо важливою вона є для тих, хто користується словом як основним чи одним із основних інструментів своєї професії. Без риторики зараз не може обійтися ні викладач, ні бізнесмен, ні екскурсовод, ні продавець, адже всі вони мають справу з людьми, із впливом на них у процесі безпосереднього живого спілкування.

Мовленнєва майстерність посідає чільне місце і у професійній діяльності педагога та є важливим засобом навчання і виховання школярів, формування їх свідомості та почуттів. Проблема розвитку професійного мовлення надзвичайно важлива саме для вчителів, тому що їх мовлення є не лише головним знаряддям професійної діяльності, але й “зразком, який свідомо чи несвідомо засвоюється, завжди певним чином сприймається учнями, а отже, обов’язково “тиражується” і поширюється” ( Михальська, с.3).

Тому в сучасній науковій літературі сфера діяльності педагога називається “зоною підвищеної мовленнєвої відповідальності”. Уміння правильно і виразно говорити у поєднанні із доцільними жестами, мімікою, поглядом, вмінням керувати своїм психофізичним станом значною мірою зумовлюють успіх педагогічної взаємодії. Цей комплекс умінь допомагає педагогові глибше, яскравіше виразити себе, досягти запланованих результатів. Адже, як наголошував А.С.Макаренко, вихованець сприймає душу, думки педагога не тому, що знає, що в цій душі відбувається, а тому, що бачить і слухає його.

Аналізуючи рольові функції вчителя-вихователя, можна сказати, що основною функцією його є навчати, а всі інші (більше 40-ка) реалізуються у виховному процесі. Для здійснення кожної з них володіння живим словом необхідне, оскільки мистецтво вихователя загальноосвітньої школи, на думку В.О.Сухомлинського, включає насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: ”Слово – це ніби той місточок, через який наука виховання переходить у мистецтво” (Капська, 1990, с.4)

Про необхідність володіння  вчителем майстерністю слова говорив К.Д.Ушинський, який розумів специфіку діяльності вчителя-оратора, читця, артиста. Педагог писав про необхідність розвитку у вчителя вміння викликати емоційну реакцію, інтерес до предмету розмови в учнів, що спонукатиме їх самостійно мислити, ставити запитання, висловлювати власні думки та судження. Сутність його “народної педагогіки” позначилася і на баченні  великим педагогом 19 ст. проблем  розвитку мовленнєвої культури вчителя. Саме слову відведено в його теорії провідну роль у справі виховання та навчання, оскільки саме  “рідне слово” , на думку К.Д. Ушинського, – “великий  народний педагог “. Вчений пише: “ Навіть наставники наші, порівняно  із вчителями  Німеччини і Швейцарії, розмовляють погано ( у педагогічному значенні),  і часто серед них трапляються люди, які, маючи прекрасне знання предмету і багато педагогічного такту, відчувають труднощі у поясненні дітям найпростіших речей: не договорюють, ходять біля предмета, замість того, щоб вхопити разом і виразити його сутність, тягнуть або ковтають слова тощо...” (10, с. 418-419 ).

Праці педагогів-вчених початку XX століття (С.Т.Шацького, П.П.Блонського та інших) свідчать про зростання інтересу до проблеми, розуміння необхідності підготовки вчителя до діяльності в нових умовах, зростання його ролі у формуванні особистості школяра. Проте, як зазначає А.Й.Капська, серед великої кількості умінь, які фахівці того часу відносили до якісних показників професіоналізму вчителя, уміння володіти усним словом не завжди виділялося як самостійне.

Значна роль у переосмисленні поглядів на роль педагогічного мовлення належить А.С.Макаренку. Саме він, говорячи про необхідність забезпечення школи педагогами-вихователями високої кваліфікації, настійно рекомендував педагогам-початківцям самовдосконалюватися, проводити етюдні роботи з метою оволодіння мистецтвом красномовства, поведінкою, спілкуванням у різних аудиторіях. Особлива увага при цьому зверталася на розвиток спеціальних знань та умінь, “без яких жоден вихователь не зможе працювати, оскільки в нього не поставлений голос” ( Макаренко А.С. Педагогіка індивідуальної дії // Твори. – К., 1954. – Т. 5. – С.162. ). А.С.Макаренко передбачав необхідність у майбутньому обов’язкового викладання у педагогічних ВНЗ постановки голосу, навчання володінню своєю поставою, обличчям, жестами. При цьому він прекрасно розмежовував спільне і відмінне у педагогічній та акторській діяльності: “...вихованець має перед собою такий самий живий організм, але не той,  що грає, а той, що виховує” ( Там само).

Значний крок у впровадженні мистецтва живого слова у практику школи зробив В.О.Сухомлинський. Його постійно хвилювало питання несправедливого зниження цінності слова у навчально-виховній діяльності педагога. “ Адже в його руках слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент у руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля – живопису, без мармуру і різця – скульптури, так без живого, трепетного хвилюючого слова немає школи, педагогіки ( Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.5. – С.160. ).

Сучасна педагогічна наука актуалізувала необхідність оволодіння майбутнім вчителем майстерністю педагогічного мовлення. В основу програм із підготовки майбутніх учителів до професійної діяльності покладено етичну функцію риторики – слово як метод педагогічного впливу, тобто актуалізовано дидактичну роль риторики - переконувати, а отже, виховувати за допомогою слова.  Теоретичні положення сучасної педагогічної риторики досить послідовно реалізовано в працях таких російських учених і педагогів, як Д.М.Александров, Н.О.Безменова, Д.Х.Вагапова, С.П.Іванова, Є.В.Клюєв, Є.М. Корнілова, Є.О.Ножин, Ю.В.Рождественський, Ю.А.Юніна, Т.Г.Хозагеров та ін.

Завдяки дослідженням Г. Г. Ващенка, І.А.Зязюна, А.Й.Капської, Л.І.Мацько, В.В.Молдована, О.М.Олексюк, М.М.Пилинського, Г.М.Сагач, Н.М.Тарасевич сьогодні можна говорити про розвиток і становлення педагогічної риторики України. У наукових працях провідних українських педагогів-риторів розроблено основні питання теорії й практики переконуючої комунікації на рівні зрослих вимог нашого часу. Так, наукові дослідження І.А.Зязюна, А.Й.Капської, Л.І.Мацько, О.Г.Мороза, М.М.Пилинського, Л.О.Савенкової, Г.М.Сагач, Н.М.Тарасевич присвячені проблемі формування професійної, зокрема мовленнєво-комунікативної, культури сучасних педагогів.  

2. Культура мовлення вчителя – компонент педагогічної майстерності

Мова  це засіб спілкування. Мова є основною формою національної культури і існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно і фіксованих за допомогою письма.

Мовлення  це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується і мова, і мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами.

Спілкування  це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Форми спілкування бувають різні: діалог, групова розмова (полілог), монолог. Обов’язковим учасником спілкування крім мовця є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкретне говоріння (усне або писемне), а також сприйняття (слухання або читання).

Основною особливістю спілкування як процесу є взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства – їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів.

Мова – це система, що активно функціонує, і при цьому вона тісно пов’язана із усіма сферами суспільного життя. Гуманізація різних галузей знань, суспільних стосунків висуває нові вимоги до функціонування мови: сьогодні слід навчатися демократії – навчатися вести діалог, полемізувати, керувати не народом, а людьми, конкретною людиною. Гуманізація освіти утверджує такі стосунки між педагогом та учнями, які будуються на співробітництві та взаємодопомозі, доброзичливості, чесності та довірі вихованців до свого наставника. Як зазначає І.А.Зязюн, протягом останніх десятиліть у громадській думці закріпилися не зовсім позитивні стереотипи мовлення вчителя: обов’язково гучний голос, повчальний тон, безапеляційність оцінок та зауважень, авторитарна манера висловлювання вимог та зауважень. З’явилися навіть вислови “говорити вчительським тоном”, “металеві нотки вчительського голосу”, які супроводжуються або різко негативним відношенням того, хто про це говорить, або іронією. ( Основы педагогического мастерства: Учеб. пособие для пед. спец. высш. учеб. заведений/ И.А.Зязюн, И.Ф.Кривонос,Н.Н.Тарасевич и др.; Под ред. И.А.Зязюна. – М.:Просвещение, 1989. - 302 с. – С.108).

З висловом “педагогічне мовлення” тісно пов’язане поняття “комунікативна поведінка вчителя”. В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою вчителя розуміють не просто процес говоріння, передачі інформації, а таку організацію мовлення і відповідної мовленнєвої поведінки педагога, які впливають на створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування його та учнів, на характер їхніх взаємостосунків, на стиль роботи вчителя ( Леонтьев А.А. Педагогическое общение.).

У своїй комунікативній функції мова регулює стосунки між людьми, а в естетичній – впливає на чуттєву сферу людини, коригує її поведінку, психічний стан. Мовлення ж встановлює і підтримує контакт (емотивна функція), уточнює і доповнює певну ситуацію спілкування. Саме процес мовлення передбачає використання вербальних та невербальних засобів спілкування, і від якості їх використання залежить ефективність впливу на співрозмовника ( у нашому випадку впливу педагогічного). Як бачимо, недостатньо оволодіти системою мови – важливо також засвоїти, довести до автоматизму механізми позамовних виражальних засобів (міміку, жести, темп мовлення, висоту тону тощо). Це є передумовою формування культури мовлення, яка визначається багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, недопущенням стильового та експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (у тому числі, володіння темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей аудиторії.

Як зазначає Н.Д.Бабич, “мова – це не просто інформатор про набуті знання та перспективу збагачення, доповнення, уточнення цих знань, – вона і барометр людських стосунків: апелюючи не тільки до мозку, а й до серця (емоційної сфери) людини, мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації” (Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с. – с.66). Щоб забезпечити успішне виконання педагогічних задач, мовлення вчителя повинне відповідати певним вимогам, тобто мати певні комунікативні якості. Йдеться про наявність у вчителя культури мовлення як невід’ємної ознаки професійного мовлення педагога, як однієї із складових педагогічної майстерності.

Культурою мовлення називають дотримання усталених норм літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.  ( Українська мова. Енциклопедія / Редкол. В.М.Русанівський та ін. К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 263. )

Л.І.Скворцов розрізняє два ступені засвоєння літературної мови і два способи володіння нею: “перший, нижчий ступінь” – правильність мовлення, коли варіанти оцінюються категорично: правильно – неправильно тощо, “ другий, вищий ступінь” –  власне культура мовлення , коли варіанти оцінюються типу краще, гірше, точніше, доцільніше тощо. Цей другий ступінь і є те, що за Скворцовим Л.І. називається “мовленнєва майстерність” (Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 352с. – с.95-96 ). Таким чином, коли йдеться про культуру мовлення педагога, то  можна говорити про необхідність володіння ним  обома рівнями літературного мовлення. Маються на увазі:

  1.  правильність усного мовлення ( наявна при дотриманні вчителем орфоепічних норм сучасної української літературної мови);
  2.   мовленнєва майстерність:

- вміння вибрати із всіх наявних у мові варіантів найбільш точний у смисловому відношенні, стилістично доречний, доступний, виразний тощо;

- техніка мовлення ( фонаційне дихання, особливості володіння мовленнєвим голосом, дикція, темп мовлення);

- вміння володіти своїм організмом під час мовлення ( особливості міміки та пантоміміки).

Культура мовлення проявляється у таких аспектах як нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення . З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність, ясність, виразність, емоційність.

Основні комунікативні ознаки культури мовлення (для усних висловлювань):

а) прáвильність   дотримання орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм сучасної літературної мови (правил вимови звуків, змінювання слів, їх творення, побудови словосполучень і речень тощо);

б) тóчність  знання і вживання точних значень слів, словосполучень, речень, що відповідають нормам літературної мови, вміння виражати свої думки так, щоб вони були однозначно сприйняті адресатом мовлення, добирати слова і будувати речення таким чином, щоб найточніше передати зміст висловлювання ;

в) логíчність  це вміння будувати висловлювання із врахуванням смислових зв’язків між словами та реченнями, з яких воно складається; говорити і писати послідовно, забезпечуючи ці смислові зв’язки  між словами та реченнями в тексті, вміння складати план виступу, систематизувати дібраний матеріал, уникати логічних помилок; 

г) змістовність ( потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити і писати лише те, що добре відомо, не говорити і не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

ґ) багáтство  це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою; вживання різноманітних мовних засобів, вміння уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень тощо;

д) різноманíтність  вміння використовувати різні мовні засоби для вираження однієї і тієї ж думки;

е) чистотá  правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі (уникнення використання діалектизмів, жаргонів, канцеляризмів, лайливих, нецензурних слів тощо);

є) дорéчність (доцільність)  ознака мовлення, що вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті і умовам спілкування (врахування ситуації, складу слухачів чи співрозмовників, можливість передбачити, як висловлювання буде сприйняте за певних обставин спілкування );

ж) вирáзність та óбразність  це вміння добирати слова, і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Основні ознаки культури мовлення:

  1.  змістовність ( потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити і писати лише те, що добре відомо, не говорити і не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);
  2.  точність ( добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання );
  3.  логічність і послідовність ( говорити і писати послідовно, забезпечуючи смислові зв’язки  між словами і реченнями в тексті, складати план виступу, систематизувати дібраний матеріал, уникати логічних помилок);
  4.  багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);
  5.  доречність ( враховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте за певних обставин спілкування );
  6.  виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Вислів “мовлення вчителя” використовується, коли йдеться про усне мовлення (на відміну від писемного у педагогічній діяльності). Усне мовлення – це і сам процес говоріння, створення усних висловлювань, і результат цього процесу – усні висловлювання. Усне мовлення вчителя – це мовлення, яке створює педагог в момент говоріння, і озвучене писемне мовлення ( наприклад, читання вголос параграфа підручника).

І.А.Зязюн виділяє такі професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога:

  •  ця діяльність спеціально організовується вчителем, він керує нею залежно від умов педагогічного спілкування;
  •  кінцевий її результат досягнення гуманістично спрямованої мети, пов’язаної з вихованням учнів;
  •  добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від потреб, завдань взаємодії вчителя з учнями;
  •  педагогічне мовлення здійснюється із врахуванням відтворення поведінки та реакції учнів, регулюється змістом зворотньої інформації, яку отримує вчитель;
  •  мовлення вчителя є предметом його педагогічного аналізу і самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Педагогічна ефективність мовлення вчителя залежить від рівня володіння мовою, вміння здійснювати правильний вибір мовних засобів.

Всі чотири види мовленнєвої діяльності (говоріння слухання, писаннячитання) використовуються вчителем у навчально – педагогічному процесі.

Особливе місце серед них посідає вміння вчителя слухати учня під час діалогу з ним.

Загальна риторика виділяє такі умови ефективного слухання:

  •  знання своїх недоліків та переваг як слухача;
  •  наявність інформації про основні види слухання;
  •  знання правил слухання і вміння їх застосовувати при необхідності.

Важливе значення має і установка на слухання  загальне налаштування слухача, що визначається не лише намаганням мовця зацікавити співрозмовника, зробити його уважним слухачем, але і спрогнозувати розмову, її мету і кінцевий результат.

Залежно від установки на слухання виділяють такі його види:

глобальне  сприйняття висловлювання в цілому (прослухайте і визначте основну думку);

детальне сприйняття сприйняття окремих блоків (прослухайте і визначте аргументи, що доводять думку);

критичне (або некритичне) сприйняття установка: згода або незгода з мовцем (прослухайте і висловіть свою точку зору).

Слухання буває:

а) активне (рефлексивне) це вміння використовувати словесну форму для підтвердження розуміння повідомлення мовця.

Види активного слухання  парафраз, редакція, вербалізація(див. Словник теми).

б) пасивне (нерефлексивне) це вміння уважно слухати, мовчки, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями. Іноді це єдиний спосіб допомогти співрозмовнику, особливо, якщо той дуже збуджений, емоційний і, не цікавлячись нашими зауваженнями, хоче, щоб його почули.

Для оволодіння мистецтвом слухання майбутньому педагогові необхідно формувати навички і прийоми техніки слухання:

а) вміння підтримувати власну увагу (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), свою зосередженість на співрозмовнику;

б) використання елементів невербального спілкування (погляд, жести, міжособистісний простір, зміна висоти голосу та інтонацій);

в) репліки і питання для заохочення співрозмовника до подальшого викладу.

Читання як вид мовленнєвої діяльності, тобто читання з виділенням змісту прочитаного, також здійснюється вчителем.

В одній із своїх книжок В.Ф.Шаталов стверджує: “... Хай не подумають майбутні літератори, історики та суспільствознавці, що заклик навчатися майстерності слова стосується лише їх. Зовсім ні! В’яло, мертво і художньо – безпорадно прочитана вчителем умова задачі з фізики, математики чи хімії породжує в учнів в’ялість мислення, дистрофію зацікавленості і симпатію почуттів. А правильно розставлені смислові наголоси, вміло змонтовані абзаци єдиного цілого і багатозначні за логікою паузи не залишать байдужим ні п’ятикласника, ні десятикласника”.(  )

Відомо, що комунікативні уміння вчителя виявляються в найрізноманітніших видах діяльності: в особистих контактах з учнями, у бесідах, на уроках, у виховному процесі тощо. В усіх цих ситуаціях вчитель знає, що він повинен обов’язково вплинути на аудиторію. Коли ж заходить мова про читання (умови задачі, правила, фрагменту параграфа підручника тощо), то ці важливі комунікативні вміння втрачаються, хоча необхідність впливати словом під час читання залишається. Окрім вищевказаного, вчителеві (несловеснику) часто доводиться зачитувати вголос науково – публіцистичні статті, статті на морально – етичні теми. Науково – популярний і публіцистичний стиль підручників сучасної школи зумовлює необхідність специфіки їх читання. Образність та емоційність у цих статтях або повністю відсутні, або відіграють несуттєву роль, поступаючись логічному мисленню. Логіка головне в таких статтях, правилах тощо, тому логічне читання стає головним елементом їх виразного читання вчителем. Безперечно, дикція та орфоепія збережуть своє значення, як і під час всякого іншого читання.

Читання такого тексту повинне перш за все розкривати і підкреслювати хід думки. Таке читання іноді називають тлумачним. Зразком може бути дикторська подача тексту по радіо. Такий текст потрібно читати не одноманітно, намагатися рельєфно, випукло подати текст, щоб слухач легко розмежував головну думку і другорядні деталі. Головний засіб виділення при такому читанні уповільнення темпу, але іноді застосовується підкреслено чітка дикція, підсилення звуку.

Найбільш поширеним видом мовленнєвої діяльності вчителя, безперечно, є говоріння. Усне мовлення педагога це інструмент його професійної діяльності, за допомогою якого вчитель розв’язує всі педагогічні завдання, що постають перед ним.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. І перш за все, мовлення вчителя повинне відповідати вимогам культури мовлення. Її основними комунікативними ознаками є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, ясність, виразність, емоційність(див. Словник теми). Ці якості мовлення вчителя формують в учнів установку на оволодіння нормами сучасної літературної мови, виховують культуру наукового мислення, стимулюють пізнавальну активність учнів, сприяють ліквідації психологічних бар’єрів у педагогічному спілкуванні, допомагають встановленню контакту з учнями.

Словник теми

Парафрáз (від грец. paraphrasis описовий зворот, опис) найповніше, близьке до оригіналу повторення висловлювання співрозмовника.

Редáкція (від лат. redactus приведений в порядок) повторення найважливішої, з точки зору слухача, частини висловлювання співрозмовника. Дозволяє спрямовувати хід розмови у потрібному слухачеві напрямку.

Вербалізáція (від лат. verbalis усний, словесний) висловлювання, у якому слухач робить припущення щодо мотивів, які спонукали співрозмовника сказати певну фразу.

Основні комунікативні ознаки культури мовлення (для усних висловлювань):

а) прáвильність   дотримання орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм сучасної літературної мови (правил вимови звуків, змінювання слів, їх творення, побудови словосполучень і речень тощо);

б) тóчність  знання і вживання точних значень слів, словосполучень, речень, що відповідають нормам літературної мови, вміння виражати свої думки так, щоб вони були однозначно сприйняті адресатом мовлення;

    в) логíчність  це вміння будувати висловлювання із врахуванням смислових зв’язків між словами та реченнями, з яких воно складається;

г) багáтство  це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою;

ґ)  різноманíтність  використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки;

д) чистотá  правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі (уникнення використання діалектизмів, жаргонів, канцеляризмів, лайливих, нецензурних слів тощо);

е) дорéчність (доцільність)  ознака мовлення, що вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті і умовам спілкування (врахування ситуації, складу слухачів чи співрозмовників тощо);

є) вирáзність і óбразність  це вміння добирати слова, і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення).

Рекомендована література

  1.  Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Риторика. –Львів, 2001. –с. 173-192.
  2.  Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с. – с.66
  3.  В.М.Русанівський та ін. К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 263.
  4.  Головин Б. Н. Основы культуры речи. –М., 1988. –с. 181-207.
  5.  Зязюн.И.А. – М.:Просвещение, 1989. - 302 с. – С.108
  6.  Ильяш М. И. Основы культуры речи. –М., 1984. –с. 130-148.
  7.  Коваль А. П. Культура української мови. –К., 1984. –с. 39-82.
  8.  Кузнецов И. Н. Риторика. –Минск, 1999. 0с. 120-124, 124-136, 173-213.
  9.  Макаренко А.С. Педагогіка індивідуальної дії // Твори. – К., 1954. – Т. 5. – С.162.
  10.  Мурашко А. А. Педагогическая риторика. –М., 2001. –с. 51-73, 89-96, 96-161, 194-266
  11.  Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. –М., 1992. –с. 105-144, 302-321.
  12.  Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 352с.
  13.  Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.5. – С.160.
  14.  Томан І. Мистецтво говорити. –К., 1989. с. 51-55, 112-130.

ЛЕКЦІЯ 2

Техніка мовлення вчителя

Основні теоретичні положення

Процес сприйняття та розуміння мовлення вчителя учнями тісно пов’язаний із складним процесом навчального слухання, на яке, за підрахунками вчених, відводиться приблизно ¼ - ½ частина навчального часу. Тому зрозуміло, що процес правильного сприйняття учнями навчального матеріалу залежить від досконалості мовлення вчителя.

Як зазначають спеціалісти, діти особливо чутливі до мовленнєвих даних педагога. Неправильна вимова певних звуків викликає у них сміх, монотонне мовлення наганяє нудьгу, а невиправдане інтонування, гучна патетика під час задушевної бесіди сприймаються як фальшивка і викликають недовіру до вчителя. Тому майбутній педагог повинен оволодіти навичками техніки мовлення.

Техніка мовлення  це сукупність елементарних технологічних прийомів в області фонаційного дихання, мовленнєвого голосу та дикції, доведених до ступеня автоматизованих навичок, що дозволяють вчителеві з максимальною ефективністю здійснювати комунікативний вплив у процесі педагогічної діяльності. Відсутність навичок бездоганного, з огляду на акустичну його сторону, професійного мовлення зведе нанівець всі намагання педагога впливати на вихованців, а отже – досягати кінцевої мети навчально-виховного процесу в цілому. К.С.Станіславський, який по-справжньому глибоко відчував силу мови, говорив: “Треба уміти не тільки самому для себе втішатися мовою, а й дати змогу присутнім... вловити й зрозуміти те, що заслуговує на увагу. Треба непомітно вкласти слова та інтонацію у вуха слухачів... Погана мова створює непорозуміння одне за одним. Їх набирається стільки, що вони затуманюють зміст” ( Станіславський К.С. Робота актора над собою. Ч. 1-2. – К.: Мистецтво, 1953. – 670 с. – С.467, 472).

Мовлення вчителя    це перш за все озвучене мовлення. Виконуючи важливу соціальну функцію спілкування, воно, як і будь-яка інша звукова система, пов’язане із акустикою, і, нарешті, його не можна розглядати поза психофізичною діяльністю людського організму.

Будова мовленнєвого апарату

Мовленнєвий апарат складається із трьох відділів: 1) дихального, 2) голосового, 3) артикуляційного (або звукотворчого).

Дихальний відділ це грудна клітка з легенями, бронхами і трахеєю. Під час мовлення саме у цьому відділі утворюється струмінь повітря, необхідний для голосотворення.

Голосовий відділ це гортань із голосовими зв’язками. У цьому відділі формується звукова хвиля певної частоти.

Артикуляційний відділ (губи, зуби, язик, язичок, тверде і м’яке піднебіння, нижня щелепа) утворює конкретні звуки, озвучує звукову хвилю.

Поняття про фонаційне дихання

Усне мовлення з акустично-фізіологічної позиції це озвучений видих.

Тому першим елементом техніки мовлення є фонаційне (мовленнєве) дихання. Це енергетична база мовлення. З ним пов’язане голосотворення і формування мовлення.

Якщо запитати будь-кого, чи вміє він дихати, всі відповідають ствердно. А що ж значить вміти дихати під час мовлення? Правильно дихати під час мовлення – це значить вміти користуватися всіма м’язами дихального апарату, при якому розширення легень, яке відбувається під час поповнення їх повітрям, змушувало працювати м’язи діафрагми. Саме діафрагма забезпечує раціональне використання повітря під час мовлення. Мовець повинен вміти керувати диханням під час спілкування так, щоб воно не заважало йому говорити, а слухачам слухати.

Вчителеві часто доводиться виголошувати окремі фрази, монолог чи зачитувати фрагменти текстів з підручника, художнього твору, газети. Часто вчителі скаржаться на те, що їм важко витримати підвищене голосове навантаження, дихання “не вистачає”, що не дає змоги закінчити фразу. Багато хто з них не здогадується, що все це пов’язано із відсутністю у них навичок правильного мовленнєвого дихання.

Виховання культури дихання, на якому базується звучання мовлення, є однією із важливих сторін розвитку мовленнєвих здібностей. На перший погляд, здається, що процесу дихання неможливо навчитися, оскільки він мимовільний. Однак у мовленнєвій діяльності вчителя  дихання зумовлює багато її аспектів. Тому процесом дихання потрібно вміти управляти та правильно користуватися, а з цією метою – тренувати дихальні органи.

За звичайних умов ритм дихання такий: вдих – видих – пауза – вдих і т. д. При цьому вдих і видих за тривалістю майже однакові. Під час мовлення це співвідношення змінюється: вдих повинен бути коротким та енергійним, а видих довгим. За тренованого мовленнєвого дихання у мовця не виникає браку повітря в середині фрази, добір повітря відбувається безшумно і непомітно для слухача.

За умови добре тренованого мовленнєвого дихання видих легко можна розподілити на 25 чи навіть 30 порцій і кожна із них буде достатньою для повнозвучного вимовляння слів. Такий розподіл повітря, що видихається, вчителю потрібно тренувати спеціально. При цьому не потрібно збільшувати об’єм повітря, яке вдихається. Значно важливіше навчитися розподіляти наявний запас на однакові за активністю видиху порції; робити добір дихання у процесі мовлення, що допоможе вчителеві швидко навчитися енергійно, а найголовніше, непомітно для слухачів підхоплювати нову порцію повітря, поповнюючи його запас під час кожної зручної паузи.

Існують різні типи дихання: ключичне, грудне, бічне, черевне та змішано-діафрагмальне. Саме цей, останній, тип дихання рекомендується використовувати в процесі педагогічного мовлення. При такому диханні спочатку заповнюється нижня частина легень, а потім середня і верхня.

Таким чином, фонаційне (мовленнєве) дихання характеризують:

  1.  Активність, пов’язана з тим, що дихання є енергетичною базою мовлення.
  2.  Організований видих. Оскільки фонаційне дихання пов’язане із виникненням та поширенням звуку, то видих має бути чітко і правильно організованим. Потрібно слідкувати за тим, щоб повітря під час видиху не розтікалось, а єдиним рівним струменем йшло в потрібному напрямку і було сфокусоване у одній точці.
  3.  Розподіл видиху це вміння свідомо ділити його на рівномірні відрізки порції. При добре тренованому диханні видих можна поділити на 25 чи навіть 30 порцій і кожна із них буде повноцінною. Розподіл видиху потрібно тренувати.
  4.  Добір дихання в процесі мовлення. Слід навчитися швидко, енергійно, і основне, непомітно для слухача добирати нові порції повітря.
Тренувати дихання можна за допомогою систематичного щоденного вправляння, дотримуючись норм гігієни: у добре провітреному приміщенні, на голодний шлунок.
Правила правильного дихання під час мовлення (за Богуславом Галою) :
  •  перед тим, як говорити, а також після кожного видиху слід вдихати достатню кількість повітря. “Достатню” не означає надмірну: кожен мовець повинен керуватися власним досвідом і вдихати таку кількість повітря, яка відповідає особливостям його організму. Надмірна кількість повітря, яке вдихнули, рефлекторно швидше видихається;
  •  повітря, яке вдихнули, потрібно витрачати поволі та економно;
  •  не слід підвищувати голос без потреби: при підвищенні голосу витрати повітря зростають;
  •  вдихати повітря під час мовлення потрібно одночасно ротом і носом;
  •  груди слід тримати рівно, ледь випнувши їх уперед, – це полегшує дихання;
  •  говорити рекомендується, по можливості, у доброму фізичному та спокійному нервовому стані. ( 8; 40)

Розвиток мовленнєвого голосу педагога

Другим важливим компонентом техніки мовлення є мовленнєвий голос.

Голос учителя його професійне знаряддя. Саме за допомогою голосу педагог може передавати найменші смислові відтінки, допомагає аудиторії сприймати думку, наповнену змістом, емоціями, що полегшує сприйняття. І навпаки, нерозвинений, тьмяний, монотонний голос вчителя зводить нанівець ефективність навчально-виховного процесу.

Голосоутворення – це складний багатофункціональний процес. Він здійснюється в організмі людини автоматично, відповідно до роботи особливих центрів кори головного мозку.

Утворення звуку відбувається в органі, який розміщений вище, ніж легені, –  в гортані. Головною частиною гортані є голосові зв’язки. Під час беззвучного дихання зв’язки розімкнені, повітря під час вдиху і видиху вільно проходить через голосову щілину. Якщо ж повітря, що виходить із легень, зустрічає на своєму шляху зімкнені зв’язки, воно тисне на них, коливає і проникає через звужену щілину, яку, вібруючи,  утворюють зв’язки. У цій складній системі виникає звук, який підсилюється резонаторами. Окрім того, резонатори надають звукові тембру (забарвлення). Якщо нижніми резонаторами (вони лежать нижче гортані) ми не можемо управляти, то використання верхніх залежить від нас (до них належить так звана надставна труба, яка складається із порожнин, що розташовані над зв’язками: порожнини носоглотки, рота і носа).

Відділи голосового апарату: генераторний (гортань із голосовими зв’язками), де утворюється звукова хвиля певної частоти; резонаторний (резонаторні порожнини нижче та вище гортані), який підсилює звукову хвилю та надає голосові тембру; енергетичний (система м’язів грудної клітки, глотки, носоглотки, ротової порожнини), який забезпечує швидкість струменю повітря та його кількість для утворення кожного конкретного звуку.

З метою розвитку мовленнєвого голосу слід знати його властивості:
  1.  Сила голосу(дзвінкість)  це таке звучання, яке залежить від сили видиху та досягається завдяки резонансу звукової хвилі в передній частині ротової порожнини (тверде піднебіння, верхні зуби).
  2.  Зібраність звучання  концентрація звука біля губів, що не дозволяє звукові розповзатися. Це спрямування звука “в маску”.
  3.  Політність звука  здатність його виділятись на фоні інших звуків та тонів, не зливаючись із ними, не гублячись серед них. Політність забезпечує якісне, повноцінне сприймання голосу слухачем у будь-якому кінці приміщення.
  4.  Тембр голосу  його забарвлення, індивідуальність, характерні для кожної людини. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, завдяки якій голоси людей відрізняються за звучанням.
  5.  Діапазон  це обсяг голосу, межі якого визначаються найнижчим і найвищим тоном звучання, притаманним даній людині. Діапазон людського голосу 1,5-2 октави. Він змінюється як з віком, так і в процесі тренування. Звуження діапазону призводить до монотонності мовлення. Чим ширший діапазон голосу, тим цікавіші інтонаційні варіанти читання та мовлення вчителя. Є голоси, багаті від природи. Ними потрібно вміти користуватися, берегти їх. Якщо голос звучить не гнучко, на одному висотному рівні, не виражає ні думок, ні емоцій, тоді його потрібно тренувати.
  6.  Гнучкість голосу  можливість передавати думку у всій її повноті і різноманітності відтінків з використанням різних за висотою звуків.
  7.  Витривалість  здатність голосу не втрачати основних якостей звучання протягом тривалого часу. Досягається завдяки систематичним тренуванням. Майбутньому вчителеві слід пам’ятати і про те, що підвищене щоденне голосове навантаження і невміння користування голосовим апаратом може призвести до виникнень різноманітних професійних захворювань.
Роботу над вдосконаленням та розвитком властивостей голосу слід розпочинати із виявлення його недоліків ( “вистрілювання” звуків чи слів, форсування голосу, монотонність, крикливість, відкриті високі звуки, приглушене звучання тощо).

Підготовчий етап роботи над розвитком мовленнєвого голосу складається із таких дій: звільнення фонаційних шляхів, знаходження природного тону звучання, установка передньої позиції звуку.

Робота над голосом розпочинається із звільнення фонаційних шляхів, тобто із  створення найкращих умов для вільного звучання голосу. Для цього потрібно навчитися знімати м’язову напругу в гортані ( шия та плечовий пояс), після чого можна переходити до пошуку вільного природнього звучання, яке, зазвичай, у дорослих відсутнє через вироблені звички неправильного мовлення.

Наступним етапом роботи над мовленнєвим голосом є робота над розвитком звуковисотного діапазону голосу, адже саме він забезпечує розвиток інтонаційно-мелодичної виразності голосу. “Хороші голоси у розмовному мовленні зустрічаються рідко, – писав К.С.Станіславський. – Якщо ж вони і трапляються, то виявляються недостатніми за силою та діапазоном. А з таким голосом не виразиш сили людського духу” (Соч. Т.3. М., 1955. С.63).

Бідність звуковисотного діапазону мовлення вчителя призводить до звукової монотонності, а отже – до невиразності звукової палітри, до послаблення педагогічного впливу мовлення. А.С.Макаренко недарма пов’язував високий рівень педагогічної майстерності із досконалим володінням голосовими засобами. Він вважав, що справжнім майстром можна стати лише тоді, коли навчишся вимовляти фразу “Іди сюди” з 15-20 звуковими відтінками.

Діапазон голосу – це якість, яку розвивають спеціальними вправами. Виконувати їх потрібно дуже обережно, слідкуючи за добором дихання, за правильною позицією звука, сфокусованого на кінчиках губ. Не слід намагатися досягнути  граничної висоти звуку, зупиняючись ще до того, як виникне голосове напруження.

Розвиток звуковисотного діапазону мовленнєвого голосу після відпрацювання перших навичок можна поєднувати із вихованням політності звука. Для розвитку політності звука як вправи використовують тексти, які читають, маючи на меті привернути увагу.

Під час вправляння у розвитку мовленнєвого голосу слід засвоїти певні методичні прийоми, які дають змогу проводити тренування самостійно, без допомоги керівника (тренера). Серед них найважливішими є такі: контроль за активним змішаним діафрагмально-реберним диханням, що забезпечує нормальний процес голосоведення; контроль за свободою фонаційних шляхів, зняття напруження із м’язів гортані та плечового поясу; вміння “ фокусувати” звук на кінчиках губ, не допускаючи “відкритості голосних”; навички звуковисотного діапазону, що виключає звукову монотонність; рівне, злите звучання, поєднане із активним посилом звуку.

Дикція

У науково-фантастичному романі відомого англійського письменника А.Конан Дойла є опис одного із засідань Лондонського зоологічного інституту. Автор зауважує: “Чому люди, яким є про що сказати, не бажають навчитися говорити розбірливо? Це так само безглуздо, як переливати дорогоцінну вологу через трубу із закритим краном, відкрити який до кінця можна без усяких зусиль”. (Учителю о педагогической технике / Под ред. Л.И.Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – 160 с. – С.84).

Дійсно, чому ж люди, що витрачають стільки зусиль на вивчення фонетики іноземної мови, навіть не намагаються прикласти мінімум старань для оволодінням правильною та чіткою вимовою у рідній мові? Основною причиною цього є те, що більшість людей не мають елементарних знань з техніки мовлення, до якої, зокрема, відносять і дикцію – чітку вимову звуків мовлення, що відповідає фонетичним нормам даної мови.

Дикція – одна із складових частин культури усного мовлення. Це вміння правильно вимовляти всі голосні та приголосні звуки, кожному з яких притаманне певне звучання, що залежить від точної роботи мовленнєвого апарату. Наявність якихось відхилень у його будові, чи недбале відношення до свого мовлення призводять до порушення у вимові певних звуків.

Одним із поширених дефектів дикції є шепелявість, тобто неправильне вимовляння шиплячих звуків. Часто трапляються люди, які гаркавлять – не вимовляють звук “р”. До дефектів мовлення можна віднести і гугнявість, яка виникає внаслідок порушення резонансу в носоглотці й порожнині носа. Ці дефекти можна усунути шляхом вправлянь, тренувань, не перенапружуючи органів мовлення. Здебільшого робота над вадами дикції потребує консультації спеціаліста-логопеда чи фенолога.

Ще одним поширеним мовним дефектом є заїкування, яке, окрім фізичних, має ще й психічні причини. Приблизно одна третина випадків заїкування невиліковна. У решті – його можна вилікувати повністю або частково.

Недбале відношення до свого мовлення призводить до того, що навіть при абсолютно правильній будові мовленнєвого апарату дикція мовця заважає сприйняттю його мовлення: звуки зливаються там, де потрібна чітка вимова, “ковтаються” кінцеві звуки чи навіть цілі закінчення, слова зливаються в суцільний звуковий ланцюг.

Чітке артикулювання звуків мовлення залежить від того, наскільки тренованими є активні мовленнєві органи – губи, язик. Тому відпрацювання чіткої дикції завжди починається із тренування м’язів – артикуляційної гімнастики, що дозволяє свідомо управляти потрібними групами м’язів. Для вправляння можна використовувати читання напам’ять прислів’їв та приказок, лічилок, скоромовок та чистомовок.

Вимовляння звуків під час мовлення зумовлює якість його сприйняття. У своїй публікації “Наука про голос і мову” чеський науковець З.Кочка пише: “Для кращого розуміння виступу велике значення має спостереження слухача за рухом губ, утвореннями губного отвору, руху нижньої щелепи та міміки мовця. Якщо у слухача немає такої зорової опори на додаток до слухового сприймання, то промовець повинен особливо пильно стежити за тим, щоб компенсувати брак оптичних засобів засобами акустичними, а саме: ретельною артикуляцією звуків, правильною інтонацією і мелодикою мови, в міру необхідності посиленням голосу і відповідним уповільненням темпу мовлення” ( І.Томан – С.45).

Для вчителя чіткість вимови – професійна необхідність, оскільки саме вона сприяє точному сприйняттю учнями мовлення педагога. Дикція забезпечує ясність і чіткість у вимовлянні слів, складів та звуків. Вдосконалення дикції пов’язане перш за все із відпрацюванням  артикулювання – рухів органів вимовляння ( губ, язика, нижньої щелепи, твердого та м’якого піднебіння, язичка, зубів. Це забезпечується виконанням спеціальної артикуляційної гімнастики, до якої входять, по-перше, вправи для розминки мовленнєвого апарату і, по-друге, вправи для відпрацювання правильної артикуляції кожного голосного і приголосного звука.

Правила гігієни голосу педагога

Як свідчать спеціальні дослідження, захворювання голосового апарату у представників “голосових професій” трапляються дуже часто. У вчителів вона складає, в середньому, 40,2%. Причини порушення голосу різноманітні. Серед них виділяють 4 основні: підвищене щоденне голосове навантаження, невміле використання голосового апарату, недотримання правил гігієни голосу, вроджена слабкість голосових органів ( Василенко Ю.С. О голосе педагога// Сов. педагогика. – 1972. - №7. – С.89.)

Перенапруження голосового апарату, яке викликає порушення голосу, зумовлене тим, що понад 50% робочого часу вчитель говорить, причому під час уроку голосніше, ніж звичайно. Підвищення інтенсивності голосу пов’язане із необхідністю перекривати шум класу, який в середньому складає 55-72 децибели, а інтенсивність здорового голосу знаходиться в межах 65-74 децибели. Перенапруження, як вже зазначалося, пов’язане і з невмілим використанням голосового апарату, і з неправильним диханням під час мовлення. Якщо видих скорочений, вчитель дихає частіше, вдихаючи ротом сухе неочищене повітря, яке сушить та подразнює слизову оболонку гортані та глотки, що призводить до хронічних катарів.

З метою попередження розвитку професійних захворювань, вчитель повинен взяти за правило заняття гігієною голосу, дотримуватись певних умов роботи в школі. Слід звернути увагу і на здоровий стан верхніх дихальних шляхів, нервової системи, режим харчування. Голосовий апарат надзвичайно чутливий до гострої їжі, яка подразнює слизову оболонку. Надто холодні, надто гарячі, гострі страви, алкогольні напої, паління викликають почервоніння слизової оболонки рота та глотки. Щоб уникнути відчуття сухості в горлі, спеціалісти рекомендують полоскати горло розчином соди та йоду.

Корисними є і такі поради:

  •  монотонне мовлення стомлює м’язи голосового апарату, адже за такого мовлення функціонує лише одна група м’язів; виразність мовлення сприяє профілактиці професійних захворювань органів мовлення вчителя;
  •  надзвичайно шкідливе вдихання крейдяного пилу, тому губка для дошки в класі повинна бути завжди вологою;
  •  за холодної погоди слід берегти голосові органи від переохолодження.

Темп педагогічного мовлення

Швидкість і тривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз у поєднанні із ритмічною організованістю, розміреністю мовлення складають його темпоритм. Це надзвичайно важливий елемент мовлення, тому що “інтонація і паузи самі собою, окрім слів, мають силу емоційного впливу на слухача” ( К.С.Станіславський).

Швидкість мовлення залежить від індивідуальних якостей вчителя, змісту його мовлення і ситуації спілкування. Оптимальний для сприйняття на слух темп мовлення українців – близько 120 слів за хвилину ( англійців, наприклад, 120-150 слів за хвилину). Однак, як засвідчують експериментальні дані, в 5-6 класах вчителеві краще говорити не більше 60, а в старших – 75 слів за хвилину ( Зязюн, 1989, С.91). Тривалість звучання окремих слів залежить не тільки від їх довжини, але й від значимості їх у даному контексті. “Порожнє слово сиплеться, як горох із решета, - насичене слово повертається повільно, ніби куля, наповнена ртуттю” (К.С.Станіславський). Тобто важливість слова, тексту зумовлюють уповільнення темпу мовлення.

Важку частину матеріалу вчитель повинен викладати у сповільненому темпі, потім можна говорити швидше. Мовлення обов’язково повинне уповільнюватися під час формулювання певного висновку – визначення, правила, принципу, закону. Слід також брати до уваги і ступінь збудженості учнів. Чим більше збуджений учень, тим повільніше і тихіше повинен говорити вчитель.

Окрім того, досягнути більшої виразності мовлення можна, вміло використовуючи паузи, - логічні та психологічні. Без логічних пауз мовлення безграмотне, без психологічних – неживе. Паузи, темп і мелодика мовлення в поєднанні складають інтонацію ( Зязюн, с. 91). Монотонне мовлення викликає нудьгу, зниження уважності та цікавості. Академік І.П.Павлов називав нудьгу “сном з відкритими очима”. Мовлення вчителя повинне захоплювати своєю природністю, мелодійним розмовним малюнком і бути контрастнішим, виразнішим, аніж мовлення за звичайної бесіди. Щоб розвинути виразність мовлення, його інтонаційне багатство, вчитель може скористатися спеціальними вправами.

Таким чином, самовдосконалення вчителя в його техніці мовлення, розвиток навичок у мовленнєвому диханні, голосоутворенні та робота над вдосконаленням дикції дасть змогу йому донести до учня все багатство змісту його слова.

Словник теми

Типи дихання  розрізняють в залежності від області, де відбувається основний м’язовий рух, що стискує і розтискує легені.

Розрізняють три типи дихання: ключичне (плечове), грудне (реберне), діафрагмальне (черевне).У мовленнєвому процесі найкорисніше застосовувати реберно-діафрагмальний тип дихання.

Відділи голосового апарату  генераторний (гортань з голосовими зв’язками), де утворюється звукова хвиля певної частоти; енергетичний (система м’язів грудної клітки, глотки, носоглотки, ротової порожнини), який забезпечує швидкість струменю повітря та його кількість для утворення кожного конкретного звуку.

Сила голосу(дзвінкість)  це таке звучання, яке залежить від сили видиху та досягається завдяки резонансу звукової хвилі в передній частині ротової порожнини (тверде піднебіння, верхні зуби).

Зібраність звучання  концентрація звука біля губів, що не дозволяє звукові розповзатися. Це спрямування звука “в маску”.

Політність звука  здатність його виділятись на фоні інших звуків та тонів, не зливаючись із ними, не гублячись серед них.

Тембр голосу  його забарвлення, індивідуальність, характерні для кожної людини.

Діапазон  це обсяг голосу, межі якого визначаються найнижчим і найвищим тоном звучання, притаманним даній людині. Д. людського голосу 1,5-2 октави. Звуження Д. призводить до монотонності.

Гнучкість голосу  можливість передавати думку у всій її повноті і різноманітності відтінків з використанням різних за висотою звуків.

Витривалість  здатність голосу не втрачати основних якостей звучання протягом тривалого часу. Досягається завдяки систематичним тренуванням.

  1.  Василенко Ю.С. О голосе педагога// Сов. педагогика. – 1972. - №7.
  2.  Вербовая Н. П. И др. Искусство речи. –М., 1977. –с. 122-180.
  3.  Зязюн.И.А. Основы педагогического мастерства М, 1989. с. 10-125, 123-
  4.  126, 127-129.
  5.  Кузнецов И. Н. Риторика. –Минск, 2000. 0с. 88-104.
  6.  Мурашов А. А. Педагогическая риторика. –М., 2001. –с. 232-256.
  7.  Найдёнов Б. С. Выразительность речи и чтения. –Москва, 1963, -с. 5-11, 11-23.
  8.  Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. – М., 1992. –с. 159-192.
  9.  Рувинский.Л.И.– М.: Педагогика, 1987. – 160 с.
  10.  Сагач Г. М. Риторика. –К., 1993, -с. 78-84.
  11.  Станіславський К.С. Робота актора над собою. Ч. 1-2. – К.: Мистецтво, 1953. – 670 с.
  12.  Томан І. Мистецтво говорити: Пер. з чес. – 2-е вид. – К.: Політвидав України, 1989. – 293 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75714. Основные понятия Закона об обязательном социальном страховании 15.58 KB
  Основные понятия Закона об обязательном социальном страховании Настоящий Федеральный закон регулирует отношения возникающие в связи с осуществлением обязательного медицинского страхования в том числе определяет правовое положение субъектов обязательного медицинского страхования и участников обязательного медицинского страхования основания возникновения их прав и обязанностей гарантии их реализации отношения и ответственность связанные с уплатой страховых взносов на обязательное медицинское страхование неработающего населения. Основные...
75715. Виды обеспечения по социальному страхованию 18.06 KB
  Страховым обеспечением по отдельным видам обязательного социального страхования являются: 1 оплата медицинскому учреждению расходов связанных с предоставлением застрахованному лицу необходимой медицинской помощи; 2 пенсия по старости; 3 пенсия по инвалидности; 4 пенсия по случаю потери кормильца; 5 пособие по временной нетрудоспособности; 6 пособие в связи с трудовым увечьем и профессиональным заболеванием; 7 пособие по беременности и родам; 8 ежемесячное пособие по уходу за ребенком до достижения им возраста полутора лет; 9 пособие...
75716. Размеры пособия по временной нетрудоспособности при несчастных случаях на производстве. Единовременное пособие. Ежемесячное пособие 17.16 KB
  Размеры пособия по временной нетрудоспособности при несчастных случаях на производстве. Ежемесячное пособие Пособие по временной нетрудоспособности в связи с несчастным случаем на производстве или профзаболеванием выплачивается за весь период временной нетрудоспособности застрахованного лица до его выздоровления или установления стойкой утраты профессиональной трудоспособности в размере 100 его среднего заработка. При направлении лиц пострадавших в связи с тяжелым несчастным случаем на производстве на санаторнокурортное лечение в период...
75717. Организация обучения, проверки знаний и проведения инструктажей по безопасности труда на л/х предприятиях 19.28 KB
  Стандарт является основополагающим в комплексе государственных стандартов руководящих и методических документов по обучению работающих и изучению дисциплин по безопасности труда и других видов деятельности.
75718. Виды инструктажей по безопасности труда и очередность их проведения 16.67 KB
  Виды инструктажей по безопасности труда и очередность их проведения Виды инструктажей по охране труда: Вводный проводится всем принимаемым на работу лицам а также командированным на предприятие работникам и работникам сторонних организаций выполняющих работу на выделенном участке учащимся и студентам проходящим производственную практику до начала работы. Проводит инженер по охране труда по программе инструкции утвержденной работодателем и согласованной с профсоюзным комитетом. Первичный инструктаж проводит руководитель...
75719. Порядок проведения вводного инструктажа 14 KB
  Порядок проведения вводного инструктажа Вводный проводится всем принимаемым на работу лицам а также командированным на предприятие работникам и работникам сторонних организаций выполняющих работу на выделенном участке учащимся и студентам проходящим производственную практику до начала работы. Для работников сторонних организаций разрабатывается отдельная программа вводного инструктажа включающая опасные и вредные факторы на данном предприятии маршруты служебных проходов места нахождения бытовых помещений столовой мест для курения...
75720. Организация проведения первичного и повторного инструктажа на рабочем месте 13.6 KB
  Организация проведения первичного и повторного инструктажа на рабочем месте Первичный инструктаж на рабочем месте проводится после проведения вводного инструктажа со всеми работниками принятыми на предприятие или переводимыми с одного подразделения в другое в том числе с временными и сезонными работниками а также совместителями; с работниками выполняющими новую для них работу; командированными работниками сторонних организаций; со студентами и учащимися проходящими производственную практику. Повторный инструктаж...
75721. Организация и проведение внепланового и целевого инструктажа 14.71 KB
  Организация и проведение внепланового и целевого инструктажа Внеплановый инструктаж проводят: При введении в действие новых или пересмотренных стандартов правил инструкций по охране труда; При вводе нового или изменении технологического процесса оборудования подвижного состава приспособлений инструмента и других факторов влияющих на безопасность труда; При нарушении работниками требований безопасности труда которые могут привести или привели к травме аварии крушению взрыву пожару и др. ЧП на данном предприятии; По...
75722. Причины, вызывающие производственный травматизм и профессиональные заболевания на лесохозяйственном предприятии 15.33 KB
  Причины вызывающие производственный травматизм и профессиональные заболевания на лесохозяйственном предприятии. Различают острые и хронические профессиональные заболевания. К острым относят профессиональные заболевания возникшие внезапно в течение одной рабочей смены из-за воздействия вредных производственных факторов с большим превышением предельно допустимого уровня или предельно допустимой концентрации. Хронические профессиональные заболевания развиваются после многократного и длительного воздействия вредных производственных факторов...