47880

Загальна патологія

Конспект

Медицина и ветеринария

Павлова про розвиток хвороби та його основні положення. Наука яка вивчає закономірності виникнення розвитку і кінця хвороби або іншими словами вивчає життєдіяльність хворого організму називається патологічною фізіологією. Перша частина нозологія або загальне вчення про хвороби. При аналізі хвороби виникає два запитання: чому виникла хвороба і як вона розвивається.

Украинкский

2013-12-03

135.5 KB

6 чел.

Лекція №1 Тема: Вступ. Загальна патологія.

План

  1.  Вступ. Мета та завдання патологічної фізіології. Загальна нозологія.
  2.  Загальні наукові теорії, що пояснюють походження та розвиток хвороб.
  3.  Значення учення І. П. Павлова про розвиток хвороби та його основні положення.

1. Вступ. Мета та завдання патологічної фізіології. Загальна нозологія.

Наука, яка вивчає закономірності виникнення, розвитку і кінця хвороби або, іншими словами, вивчає життєдіяльність хворого організму, називається патологічною фізіологією. .

Патофізіологія є однією з фундаментальних фізіологічних наук, яка є зв'язуючою ланкою дисциплін медико-біологічного профілю (загальною біологією з основами генетики, фізіології та фізіології вищої нервової діяльності, психофізіології, першої – долікарської медичної допомоги, біохімії)із спеціальними дисциплінами  (психофізіологія, психологія).

Метою патологічної фізіології є розкриття законів, за якими розвивається хвороба, тобто вивчення загальних закономірностей виникнення, перебігу, кінця, профілактики різних патологічних процесів і хвороб, основних напрямів лікування хворих.

Задача, яку вона вирішує, полягає в тому, щоб дати відомості про структуру і функції хворого організму. Завдання навчального курсу (предмету) загальної патофізіології полягає у вивченні:

  1.  основних питань нозології;
    1.  типових патологічних процесів;
    2.  порушень функції окремих органів і систем;
    3.  принципів лікування хворих, профілактики і моделювання патологічних процесів і хвороб.

Курс патологічної фізіології поділяється на три частини.

Перша частина - нозологія, або загальне вчення про хвороби. При аналізі хвороби виникає два запитання : чому виникла хвороба і як вона розвивається.


Обидва питання (етіологія і патогенез) є головними питаннями патофізіології. Рішення цих питань передбачає аналіз складних взаємовідносин між середовищем і організмом. Середовище розглядається як джерело різних, в тому числі і патогенних, впливів, а організм - як біологічна система з різними рівнями регуляції, з його спадковістю і реактивністю.

Друга частина - типові патологічні процеси, які лежать в основі багатьох хвороб (запалення, пухлини, гіпоксія, гарячка, типові порушення обміну речовин, голодування).

Третя частина - патологія органів і систем, в якій мова йде про загальні закономірності порушень, що стосуються перш за все окремих органів і систем: нервової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної і т.д.

2. Загальні наукові теорії походження (розвитку) хвороб.

Головним питання, яке завжди стояло перед медициною було питання походження хвороби. Виходячи з того, як медицина відповідала на це питання, можна зрозуміти, якими фактами вона тоді володіла і під впливом яких філософських ідей знаходилась. В історії медицини відмічають чотири історичні періоди,що змінювали один одного, при яких змінювалися і загальні теорії походження хвороби. 

Вважається, що перша наукова теорія, яка пояснювала суть хвороби, належить давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 рр. до н.е.) – гуморальна  теорія хвороби. Він вчив, що хвороби виникають внаслідок неправильного співвідношення між чотирма соками (гуморами) - кров'ю, чорною жовчю, жовтою жовчю і слизом. Правильне змішування цих соків характеризує здоров'я, порушення їх змішування означає хворобу. В наш час таке трактування хвороби здається примітивним. Але чому гуморальна теорія пережила століття? Тому, що в ній були відображені дуже важливі закономірності хвороби. Хоч сьогодні наївною є думка, що слиз може змішатись з кров'ю і жовчю, але як сучасно виглядає спостереження Гіппократа, що жовч, потрапляючи в кров, впливає на всі функції людини і навіть на її характер. Невірні факти відкидались, тисячі нових відкривались і багато з них вкладались в гуморальну теорію, підтверджували її. Адже і сьогодні в рідинах організму ми знаходимо суттєві зміни при багатьох хворобах.


Солідарна теорія патології - друга загальна теорія хвороби - виникла в Давній Греції поряд з гуморальною. Солідарна (солідус - щільний) теорія базувалась на атомістичному вченні Демокрита. Суть її полягає в тому, що організм - результат з'єднання атомів, які рухаються і зіштовхуються. Різниця між здоровим і хворим організмом полягає в тому, що в хворому організмі змінюється співвідношення між твердими частками. Простір між ними стає або великим, або маленьким, і разом з тим щільність тіла або зменшується, або збільшується.

Така думка про хворобу теж дуже спрощена. Але слід пам'ятати, що ця теорія першою пов'язала розвиток хвороби з відповідними структурами - атомами, які вважались наймілкішими частками матерії. Важливо також, що в цій теорії спостерігаються зачатки молекулярної патології. Виходячи із теорії, що наука розвивається по спіралі, можна сказати, що сучасній молекулярній патології на одному з віддалених попередніх витків відповідала солідарна теорія.

Гуморальна і солідарна теорії патології панували в медицині протягом багатьох століть. Знаменитий Гален (138-200 р. н.е.) об'єднав ці дві теорії і вважав, що здоров'я є результатом, по-перше, правильного змішування основних рідин організму і, по-друге, правильного співвідношення між рідинами і щільними тканинами тіла. Псування рідин і неправильне змішування їх викликають відхилення в будові щільних тканин тіла і приводять до розвитку хвороби.

Одним із останніх і найбільш ортодоксальних представників гуморальної теорії був знаменитий чеський патолог Карел Рокитанський (1804-1878), який працював у Віденському університеті і був одночасно президентом Віденської Академії наук. В своїх численних працях він стверджував, що для розуміння сутності хвороби слід перш за все вивчати хімічні властивості рідин і тканин організму тому, що гуморальні зміни (дискразії) приводять до порушення функцій, а, значить, і до розвитку хвороби. Гістологічні зміни субстрату хвороби Рокитанський практично ігнорував. Виникнення хвороби він убачав в руйнуванні соків і тому закликав до вивчення хімічних змін в організмі, що було своєчасним і прогресивним. Але наука того часу не володіла відповідними методами дослідження і тому вірні ідеї вченого не реалізувались. Він говорив про різні кризи: запальний, тифозний, раковий, туберкульозний і т.д., але всі ці терміни не мали конкретного змісту. Вивчення суті хвороби пішло іншим шляхом


XIX ст. збагатилось трьома великими науковими відкриттями. Був відкритий закон збереження і перетворення енергії, була створена еволюційна теорія Дарвіна і встановлено, що всі живі організми складаються із клітин.

Клітина була відкрита Шлейденом і Шванном в 1839-1840 рр. Через 18 років вийшла знаменита книга Р. Вірхова «Целлюлярна патологія» (1858). В ній автор не тільки виклав великий фактичний матеріал але і нову теорію, яка стала називатись целлюлярною, або клітинною.

Вірхов при кожній хворобі знаходив характерні зміни в клітинах і органах. До нього хвороба розглядалась переважно як неправильне змішування соків, а це виключало можливість «прив'язати» хворобу до будь-якого органа. Вірхов проголосив: «Шукайте, де сидить хвороба» і показав як це потрібно робити на секційному столі і за допомогою мікроскопа.

Целлюлярна теорія Вірхова була для того часу більш прогресивною, чим теорії, що існували до неї.

Основні положення целлюляної теорії:

  1.  Хвороба завжди є результатом змін клітин, порушення їх життєділяності. «Вся патологія є патологія клітини».
  2.  Ніякого самовільного утворення клітин із неорганізованої маси («бластеми») не відбувається («Omnis cellulae e cellulae»), що забезпечує поступовий розвиток органів в нормі і патологічні відхилення при захворюванні.
  3.  Хвороба є завжди процес місцевий. При будь-якому захворюванні можна знайти орган або ділянку органа, тобто «клітинну теорію», яка охоплена патологічним процесом. При розвитку хвороби кількість клітин змінюється (гетерометрія).
  4.  З точки зору целюлярної теорії, хвороба не являє собою нічого принципово нового порівняно із здоров'ям. Різниця тут має не якісний,а лише кількісний характер (збільшення, зменшення, порушення пропорцій). Для  патології найбільш характерним є те, що процес виник і має перебіг не в свій час (гетерохронія – мегабласти з’являються у дорослої людини) або не на своєму місці (гетеротопія – екстрамодулярні вогнища кровотворення). Така локалістичність в уявленні про хворобу Р. Вірхова пов'язана і пояснюється помилками в його діяльності. Одна з яких полягала в тому, що він не сприйняв еволюційну теорію Дарвіна. Він не зрозумів також величезного значення ролі нервової системи в патології.


Значення нервової системи в патології було оцінено пізніше, коли з'явились видатні праці І.М. Сеченова, С.П. Боткіна і особливо У.П. Павлова. Саме вони дозволили сформулювати нову теорію патології, яка ввійшла в науку під назвою нервізму. Перші дослідження в цьому напрямку були проведені Клодом Бернаром (1813-1878). Він є одним зачинателів нервізму, а також високо підняв значення патофізіологічного експерименту, чим дав могутній поштовх вивчення механізмів патологічних процесів.

Головним в дослідженнях К.Бернара було вивчення ролі нервової системи в перебігу різних фізіологічних і патологічних процесів. Він вперше показав, що, наприклад, певний вплив на центральну нервову систему (укол в дно четвертого шлуночка) супроводжується розщепленням глікогену в печінці, збільшенням рівня цукру і крові і появою його в сечі. Цим була доведена трофічна функція мозку, а разом з цим вперше підкреслена важлива роль центральної нервової системи в патогенезі діабету.

К. Бернар також встановив зв'язок між нервовою системою і регуляцією тепла в організмі, відкрив судинорухову функцію симпатичної частини автономної нервової системи. Величезним загально біологічним узагальненням, зробленим К. Бернаром, є концепція про сталість внутрішнього середовища організму (крові, лімфи, тканинної рідини) - гомеостазу. «Сталість внутрішнього середовища є умова вільго життя», - писав К. Бернар.

Але, не дивлячись на велике значення досліджень К. Бернара по нервовій системі, все ж узагальнююча теорія медицини ним не була створена. Праці К. Бернара і його сучасників стосувались лише вегетативних функцій. Для того щоб побудувати нейрогенну теорію патології, потрібно було мати уяву не тільки про те, як нервова система регулює внутрішнє середовище організму, а і про те, як вона здійснює зовнішні зв'язки, тобто відношення організму з зовнішнім середовищем, в тому числі і з соціальним. Це стало можливо лише тоді, коли І. П. Павлов створив фізіологію вищої нервової діяльності.

В концепції Вірхова мозок нічим не відрізнявся від інших органів (печінки, легенів, серця). Відповідно теорії нервізму нервова система, виникнувши на певному етапі еволюції, розвиваючись випередила інші системи, набула влади над ними. Нервова система взяла на себе забезпечення зв'язку організму з зовнішнім світом. Крім того, у людини виникла друга сигнальна система. Не окремі клітини і не сума органів, а


цілісна система, де всі частини координуються нервовою системою, - ось що таке організм.

Нервізм змінив уяву про етіологію і патогенез. Принципово новим стало уявлення про те, що хвороботворний фактор може викликати захворювання, діючи на рецептори, в окремих випадках на дискантні рецептори. Інколи хвороба може бути викликана навіть індиферентним подразником, якщо він поєднується з безумовним. Це означає, що в патологію ввійшов принцип рефлексу, в тому числі - умовного. У людини хвороба може бути викликана словом, яке може стати і лікувальним фактором. Отже, нервізм як теорія медицини (патології) сформувався тільки в XX ст. в Росії і головним чином на основі досліджень І. М. Сеченова, С. П. Боткіна, І. П. Павлова.

Нервізм є самим передовим вченням іще тому, що він розвивався у відповідності і в тісному зв'язку з еволюційним вченням Дарвіна. В процесі природного відбору одні тварини виживають, інші - гинуть. Дія природного відбору пов'язана з несприятливим впливом середовища і пристосувальними можливостями організму. Як виникли захисні сили організму, як вони вдосконалювались в еволюції і як вони стали такими на рівні людини дає відповідь еволюційне вчення. На базі цього вчення патологія набуває величезні можливості для свого розвитку. Еволюційний підхід пронизує всю теорію нервізму, а творці його були активними прихильниками дарвінізму.

Еволюційний, або порівняльний метод в експериментальну патологію вніс І. І. Мечников (1845-1916). Цей талановитий російський вчений не лише сам з успіхом застосував порівняльний метод для вивчення запалення і несприйнятливості до інфекційних захворювань, але і багато зробив для розвитку інших розділів патології.

Все, що було відомо про основні напрямки у вченні про хворобу, відноситься до того періоду, коли патологічної фізіології як самостійної науки ще не було і відповідні знання отримували майбутні лікарі в курсі патологічної анатомії. Тільки в 1869 р. в Росії (до складу якої в той час входила і Україна) були організовані окремо кафедри патологічної фізіології (загальної патології). 

Відомим талановитим ученим - патофізіологом того часу був учень І. М. Сеченова - В. В. Пашутін, який у 1874 р. очолив кафедру загальної патології в Казані. В. В. Пашутін створив програму нового предмета і організував його викладання, а через 5 років був запрошений в Петербург, де теж організував кафедру в Медико-хірургічній академії. Викладання на кафедрі було на дуже високому науковому рівні, про що можна судити по підручнику В. В. Пашутіна «Лекції загальної патології, що читались студентам


студентам імператорського Казанського університету», який і сьогодні є цікавим, особливо питання голодування, патології обміну речовин - ці питання були головними в науковій діяльності ученого. Пашутін вперше в світі сконструював і побудував устаткування (прилад), яке дозволяло з великою точністю визначити газообмін у тварин і людини. Він встановив, що захворювання, яке часто виникає при голодуванні - цинга, є результатом відсутності в їжі якоїсь речовини, що не має енергетичної цінності і входить до складу зелених частин рослин.

Пашутін створив першу в Росії школу патофізіологів і в наш час всі патофізіологи вважають його батьком науки - патологічної фізіології.

Приблизно в той же час виникла Московська школа патофізіологів. Кафедру загальної патології Московського університету очолював А. Б. Фохт (1848-1930), праці якого були присвячені головним чином патології кровообігукспериментальний перикардит, емболія).

Третя школа сформувалась в Україні (Київ, Одеса). Очолив її В. В. Підвисоцький (1857-1913) - відомий учений, в сферу наукової діяльності якого входили питання етіології пухлин і особливо питання інфекційної патології і епідеміології. Патофізіологія відокремилась від пат анатомії і дала поштовх розвитку мікробіології і епідеміології. В лабораторії В. В. Підвисоцького зі студентських років працювали два майбутні президенти Академії наук УССР - мікробіолог Д. К. Заболотний та патофізіолог О. О. Богомолець. Окрім них тут отримали підготовку Савченко, Тарасевич, Леонтович, Щастний.

В лабораторії В. В. Підвисоцького самовіддано служили науці. Д. К. Заболотний і У. Г. Савченко приготували протихолерну вакцину, яку випробовували на собі.

Сам Підвисоцький був талановитим ученим, прекрасним лектором. Його Підручник «Основи загальної і експериментальної патології» (1901 р.) був відомий не лише в Росії, а і в світі, і був перекладений на французьку, німецьку, грецьку, японську мови.

В 1905 р. В. В. Підвисоцький став директором Петербурзького інституту експериментальної медицини. В Україні залишились його учні, його школа, самим яскравим представником якої був О. О. Богомолець.


Лікарську освіту О. О. Богомолець отримав у Новоросійському університеті, де деканом медичного факультету і завідувачем кафедри «Патологічна фізіологія» був В. В. Підвисоцький. Там же виконав докторську дисертацію про патологію надниркових залоз на кафедрі патологічної фізіології, яку в 1908 р. захищав у Воєнно-медичній академії. Одним з опонентів у нього був І. П. Павлов.

О. О. Богомолець в 30 років був обраний завідувачем кафедрою патофізіології Саратовського університету, потім працював на тій же посаді у II Московському медичному інституті (1924-1930 рр.). Його талант як вченого і організатора особливо яскраво проявився в час повернення в Україну, де він став президентом Академії наук УССР. О. О. Богомолець із своїми учнями зробив великий внесок у вивченні різних питань патофізіології (ендокринна патологія, пухлинний ріст, переливання крові, старіння), але найбільше зусиль він спрямував на вивчення фізіологічної системи сполучної тканини. Він довів, що ця система не лише «об'єднує» клітини, тканини, органи, але і відіграє важливу роль в їх функціях. Від сполучної тканини значною мірою залежить стійкість проти інфекційних захворювань, навіть проти раку. Стан сполучної тканини визначає фактичний вік людини. А якщо це так, то необхідно знайти спосіб підвищити її активність - вважав Богомолець. Він отримав сироватку проти сполучної тканини, яка в малих дозах стимулює цю систему і тим самим підвищує резистентність організму.

  1.  Значення учення І. П. Павлова про розвиток хвороби та його основні положення.

Протягом всієї наукової діяльності І. П. Павлов розвивав ідею нервізму, під якою він розумів фізіологічний напрямок, який прагне поширити вплив нервової системи на організм. У відношенні патологічних процесів це означає прагнення розкрити механізми їх виникнення з позицій тих порушень, які відбуваються у взаємодії між нервовою системою і середовищем організму (внутрішнім і зовнішнім).

В своїх ранніх працях про кровообіг він відкрив вплив посилюючого і послаблюючого нервів на обмін речовин і живлення серцевого м'яза як в нормальних так і в патологічних умовах. Тоді ж він виявив значення рецепторних зон стінок судин в здійсненні процесів кровообігу.


Дослідження І. П. Павлова по травленню показали провідну роль нервової системи в секреторних і моторних функціях шлунково-кишкового тракту і в координації процесів травлення.

Своїми найбільш важливими дослідженнями вищої нервової діяльності тварин і людини він довів значення в функціях організму кори головного мозку і її зв'язки з підкірковими ділянками. В основу вищої нервової діяльності були покладені вперше їм відкриті умовні рефлекси. З того часу міцно утвердилось положення про те, що взаємозв'язок між організмом і зовнішнім середовищем, як і взаємозв'язок усередині самого організму, визначаються не лише безумовними (вродженими), але і умовними рефлексами, набутими протягом індивідуального життя.

Теорія умовних рефлексів, заснована на об'єктивному методі дослідження, відкрила зовсім нові і широкі можливості для вивчення функцій головного мазку. В світлі вчення про вищу нервову діяльність виявилась нежиттєздатною метафізична сутність автономності клітин, а також положення про сувору локалізацію патологічних процесів. Замість них в патології остаточно установилось уявлення про організм як єдине ціле і про хворобу як процес, що охоплює весь організм. В процесі еволюції, диференціюючись, нервова система все більше виступає як регулююча система, яка сприймає подразнення із зовнішнього середовища і передає ці подразнення іншим системам і органам.

Своїми дослідженнями, глибокими і тривалими, І. П. Павлов вперше застосував в фізіологію і патофізіологію новий підхід вивчення вищих відділів центральної нервової системи, заснований на нерозривному поєднанні аналізу та синтезу. На основі цих досліджень ним вперше були отримані експериментальні неврози - моделі деяких хронічних патологічних станів кори головного мозку, які мали важливе значення для пояснення аналогічних функціональних порушень у людини.

Основні положення вчення І. П. Павлова як нового, прогресивного етапу в розвитку патологічної фізіології можна визначити наступним чином:

  1.  вивчення патологічних процесів, їх фізіологічної сутності в світлі реакцій організму як цілого, в його нерозривній єдності з зовнішнім середовищем;
  2.  розуміння патологічних процесів у їх якісній своєрідності, що розвивається при обов'язковій участі рефлекторної діяльності нервової системи, особливо її вищих відділів;


  1.  вивчення патологічних процесів, їх фізіологічної сутності в світлі реакцій організму як цілого, в його нерозривній єдності з зовнішнім середовищем;
  2.  розуміння патологічних процесів у їх якісній своєрідності, що розвивається при обов'язковій участі рефлекторної діяльності нервової системи, особливо її вищих відділів;
  3.  єдність аналізу і синтезу у вивченні патологічних реакцій на основі дослідження ролі великих півкуль, в філо- і онтогенезі, що підкоряють собі функцію нижче розміщених відділів нервової системи;
  4.  вивчення патологічних явищ в еволюційному розрізі, що необхідно для найбільш широкого і глибокого розкриття шляхів їх виникнення, перебігу і завершення.

Розглядаючи сутність хвороби з позицій нервізму і цілісності організму в його взаємодії з зовнішнім середовищем, представники павлівського спрямування разом з тим вважають за необхідне вивчати ті порушення, які при цьому виникають в окремих органах і тканинах.

Лекція №2

Тема: Загальна нозологія. Поняття про здоров'я та хворобу.

План

  1.  Поняття про здоров'я.
    1.  Поняття про хворобу.
    2.  Вплив соціальних факторів на хвороби людини.
    3.  Класифікація хвороб.
    4.  Періоди перебігу хвороб. Виздоровлення, смерть. Термінальні стани.
      1.  Поняття про здоров'я.

За визначенням Всесвітньої організації здоров'я 1946 р. здоров'я - це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не лише відсутність захворювань або фізичних дефектів. Але це визначення є дуже загальним і ґрунтується на відносному понятті «благополуччя» і скоріше характеризує те, до чого ми маємо прагнути ніж те, з чим ми зустрічаємось в повсякденному житті. Здоров'я - це перш за все нормальний стан організму, в якому структура і функції відповідають одна одній, а регуляторні системи здатні підтримувати сталість внутрішнього середовища (гомеостаз).


Здоров'я полягає в тому, що у відповідь на дію повсякденних подразників виникають адекватні реакції, які по характеру і силі, часу і тривалості властиві більшості людей даної популяції. Для здорової людини характерні гарне самопочуття, бадьорість духу і працездатність. Висновок про здоров'я або нормальний стан роблять на основі антропометричних, фізіологічних і біохімічних досліджень. При оцінці стану людини мають значення не лише анатомо-фізіологічні критерії, а і соціальні і перш за все - ступінь участі в трудовій і суспільній діяльності.

Важливим показником здоров'я є здатність людини найбільш ефективно використовувати свої біологічні можливості для реалізації соціальних функцій. Це означає, що при потребі підвищених вимог до людини в умовах її професійної діяльності (металурги, пілоти, хірурги та ін.) організм повинен швидко і адекватно перебудовуватися, а також швидко відновити звичайний, нормальний рівень функціонування.

  1.  Поняття про хворобу.

З давніх часів лікарі прагнуть дати визначення не лише конкретній хворобі, а і хворобі взагалі. Це потребувало абстрагування від багатьох конкретних захворювань і в той же час збереження найбільш загальних уявлень про суть даного явища, про його значення для людини і суспільства. Хвороба - це порушення нормальної життєдіяльності організму при дії на нього шкідливих агентів, в результаті чого знижуються пристосувальні можливості і обмежується працездатність людини. Це визначення вказує на те, що нормальне життя є результатом постійного пристосування організму до безперервно змінюючихся умов середовища. Таким чином здоров'я визначається перш за все пристосувальними можливостями. При зниженні цих можливостей, хвороботворний фактор («надзвичайний подразник») може викликати такі зміни, які проявляються більш чи менш вираженими порушеннями гомеостазу.

Слід зазначити, що повністю компенсаторні можливості при захворюванні ніколи не вичерпуються. При аналізі захворювання під час будь якого періоду його перебігу існує завжди два протилежних процеси, які І. П. Павлов назвав «заходом проти хвороби» і «власне патологічним» або «поломом».


Два процеси, дві сторони хвороби не існують окремо. Наприклад, в організм проникли мікроби і викликали утворення гнійника. Ми бачимо всі ознаки «полому» (загибель окремої ділянки тканини, біль), але тут же ми бачимо і «заходи проти хвороби», які мобілізують організм (еміграція лейкоцитів, фагоцитоз, утворення бар'єру навколо вогнища тощо). При гарячці поряд з високою температурою, головним болем і іншими симптомами, які позбавляють людину працездатності, спостерігається більш активне вироблення антитіл, більш енергійний фагоцитоз тощо, тобто «заходи проти хвороби». Отже, «полом» і «заходи проти хвороби» існують нерозривно і немає хвороби, якщо немає даної єдності. Якщо відсутні компенсаторні механізми то відсутня і хвороба, а настає смерть. Якщо позбавити всього, що є «власне патологічним» то тоді це буде не хвороба, а здоров'я.

Отже, хвороба - це єдність двох протилежних сил (руйнівної і захисної), що перебувають у постійній боротьбі. Ця боротьба - головне, що «створює» хворобу. Складність полягає в тому, що в процесі хвороби буває тяжко визначити, що є власне хвороба, а що захист. Вміння розрізняти їх є важливим завданням лікаря для обрання правильної тактики лікування хворого щоб ліквідувати «власне патологічне» і в той же час стимулювати захисне. Але частіше лікар ліквідує «полом», не торкаючись захисних сил організму. Інколи неможливо пригнітити «полом», не спричинивши шкоди організму (наприклад, радіотерапія при злоякісних пухлинах).

  1.  Вплив соціальних факторів на хвороби людини.

Людина - істота соціальна і тому її хвороба характеризується цілим рядом особливостей. Перш за все це відноситься до причин хвороб. Для тварин середовище існування складається із фізичних, хімічних і біологічних факторів. Для людини екологія збагачується і разом з тим ускладнюється факторами соціальними, роль яких все зростає. Соціальні умови змінюються (збільшується тривалість життя,зменшується загальна смертність). Про роль соціальних факторів свідчить зміна структури захворюваності, яка пов'язана з урбанізацією, збільшенням тривалості життя населення.


Дані про збільшення серцево-судинних захворювань у всьому світі свідчать про важливу роль умов праці, що змінюються (модернізація виробництва), побуту (напружений ритм життя в місті). Також збільшується кількість захворювань, при яких першорядне значення має нервова система, особливо її вищі відділи. До них відносяться такі «чисто людські» захворювання, як інфаркт міокарда, бронхіальна астма і т.д.

Взагалі хвороба - явище біологічне. Але особливості хвороби людини визначаються, наприклад, наявністю другої сигнальної системи тощо. Соціальний бік хвороби визначається і тим, що хвороба порушує трудову діяльність людини чи колективу людей і тим самим може спричинити матеріальну і моральну шкоду як окремій людині, так і суспільству в цілому. Таким чином, у хвороби тварин і людей є спільне, але єдність соціального і біологічного створює особливу картину яка характеризує хворобу людини. Людина залежить від природи, але не в меншій мірі природа залежить від людини. Це дає підставу говорити про «екологію людини». Раніше екологія вивчала процеси рівноваги в природі (виживання, розвитку, розмноження), що склались в процесі еволюції. В наш час термін «екологія» без людини втрачає свій зміст - настільки величезне втручання людини в природу. Негативні наслідки цього втручання (забруднення навколишнього середовища, дефіцит кисню, прісної води) включаються в поняття «причини захворювань». Але поняття «екологія людини» має і інший, ще більш важливий зміст - захист природи, охорона зовнішнього середовища заради здоров'я людини.

Даючи визначення хвороби, ми шукаємо критерії, які були б найбільш постійні. Таким критерієм по відношенню до хвороби людини є обмеження працездатності чи втрата її, тобто порушується найважливіша соціальна функція людини - праця. У хворої людини складаються нові відношення з зовнішнім

середовищем. За визначенням С. П. Боткіна «Реакція організму на шкідливо
діючий на нього вплив зовнішнього середовища і складає сутність хворого життя».


4. Класифікація хвороб

На сьогодні налічується понад тисячу хвороб. Але з часом класифікація хвороб змінюється. Багато нозологічних форм, які колись вважалися єдиними, нині розчленовуються. Деякі хвороби зникають, інші з'являються. Наприклад, променевої хвороби не існувало доти, поки не були застосовані рентгенівські промені. Не було космічних польотів, не існувало й космічної медицини.

При класифікації хвороб враховують кілька критеріїв.

  1.  В основу етіологічної класифікації покладена спільність причини для групи захворювань: хвороби інфекційні (мікробні та вірусні і т.д.) і неінфекційні. За цим же принципом можна згрупувати хвороби, пов'язані з інтоксикацією, поділивши їх надалі на професійні, харчові і т.д.
  2.  Широкого поширення набула класифікація, яка носить топографо-анатомічний характер: хвороби серця, нирок, ока, вуха і т.д. Ця класифікація не раз зазнавала серйозної критики. Адже хвороб органів взагалі не буває, а будь-яке місцеве пошкодження неминуче втягує в реакцію весь організм. Відповідно до вищезазначеного більш правильним буде об'єднання хвороб за функціональними системами (наприклад, хвороби системи крові, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату). Класифікація хвороб з позиції анатомо-функціональних систем зручна, оскільки відповідає спеціалізації лікарської допомоги.
  3.  Вік і стать накладають свої особливості і позначається на перебігу хвороб (дитячі хвороби). Це стосується і похилого віку. Останнім часом геронтологія виокремилася в самостійну дисципліну, значення якої все зростає у зв'язку зі збільшенням тривалості життя населення. Самостійного значення набула гінекологія і т.д.
  4.  Виділяються групи захворювань, у яких особливо важливе значення мають екологічні фактори, тобто умови життя людини. Сюди відноситься крайова, або географічна, патологія. Важливе значення мають умови праці (професійні захворювання). Останнім часом деякі вчені виділяють групу «хвороб цивілізації», що виникають через напружений ритм життя у містах,гіподинамію, надлишкове, а головне, незбалансоване харчування (діабет, ожиріння).


  1.  Існує особлива група спадкових хвороб.
  2.  Класифікація хвороб за спільністю механізмів їх виникнення (патогенезу). Виділені групи алергічних хвороб, коллагенозів, гіпксидозів. Сюди ж відноситься група хвороб, які Селье назвав «хворобами адаптації».

5.Періоди перебігу хвороби. Виздоровлення,смерть

У перебігу хвороби можна виділити чотири періоди.

Перший період який триває від моменту дії причини до появи перших ознак хвороби й називається латеїтшй, або, стосовно до інфекційних хвороб, інкубаційний. Він може
бути дуже коротким, як при дії отруйних речовин, і дуже довгим, як при проказі
 (кілька років). У цей період відбувається мобілізація захисних сил організму, спрямованих на компенсацію можливих порушень, на знищення хвороботворних агентів або на видалення їх із організму. Знати про латентний період дуже важливо при проведенні профілактичних заходів (ізоляція у випадку інфекції), а також для лікування, нерідко ефективного тільки в цьому періоді(сказ)

Другий період - продромальний,який триває від перших ознак хвороби, що починається,до повного прояву її симптомів. Іноді цей період проявляється яскраво, навіть бурхливо (крупозна пневмонія, дизентерія), в інших випадках характеризується першими слабкими, але чіткими проявами хвороби. При гірській хворобі, це, наприклад, безпричинні веселощі (ейфорія), запаморочення. При інфекційних захворюваннях підвищується температура, з'являється висип (кір). Тривалість продромального періоду різна. При мобілізації всіх захисно-пристосувальних механізмів, спрямованих на ліквідацію патологічного процесу, хвороба у цьому періоді може бути перервана.

Третій період - період клінічних проявів. Тривалість його при різних захворюваннях коливається від декількох днів до декількох років (атеросклероз, туберкульоз). У цьому періоді найбільш яскраво проявляються характерні ознаки даної хвороби: тетанія за недостатності при щитоподібних залоз;лейкопенія при променевій хворобі;характерна тріада (гіперглікемія, глікозурія, поліурія) при діабеті і т.д. Прояви хвороби в цьому періоді залежать також від реактивності організму.


Четвертий період - завершальний. Можливі наступні варіанти завершення хвороби: одужання (повне й неповне), перехід у патологічний стан і смерть.

Одужання є процес, який веде до ліквідації порушень, викликаних хворобою і відновленню нормальних зв'язків організму із середовищем, для людини - насамперед до відновлення працездатності.

Одужання буває повне й неповне. Повне одужання — це повернення до вихідного стану. В той же час відомо, що хвороба завжди залишає свої «сліди». Наприклад, після інфекційного захворювання виникає імунітет, активізується фагоцитоз, на місці запалення утворюється сполучна тканина. За неповного одужання наслідки хвороби залишаються в організмі надовго або навіть назавжди (зрощення листків плеври, звуження мітрального отвору і т.д.).

У процесі одужання основну роль відіграють ті захисно-пристосувальні механізми, які існували до хвороби, тобто механізми, що підтримують гомеостаз. Для одужання важливе значення має те, що всі органі й системи мають певний «запас міцності». Наприклад, серце при навантаженні може виконати роботу, в 5-6 разів більшу, ніж у спокої. Те ж стосується нирок і печінки. Якщо ці резервні сили недостатні,функція забезпечується за рахунок гіпертрофії (серце) або посиленої регенерації (кров).

При всіх хворобах важливу роль відіграють ендокринна та нервова системи. Викид адаптаційних гормонів гіпофізу та надниркових залоз забезпечує резистентність і наступне одужання (Г. Селье). Від нервової системи залежить мобілізація всіх захисних сил організму, а звідси, і одужання.

Важливо зазначити, що кінець хвороби визначається не наприкінці, а на всіх її етапах від самого початку й до кінця. Елементи захисту є невід'ємною частиною патогенезу. Сюди відноситься активація імунологічних процесів, висока температура,зміцнення біологічних бар'єрів. Перевага захисних процесів над руйнівними визначає, зрештою, загальну тенденцію до одужання.

Смерть. Припинення життя відбувається поступово, навіть при миттєвій смерті. Отже,смерть є процес в якому можна виділити кілька стадій (термінальних станів): перед агонію, агонію, клінічну смерть і біологічну смерть.


Передагонія характеризується різною тривалістю (години і доба), у цей період спостерігається задишка, зниження артеріального тиску (до 60 мм рт. ст. і нижче), тахікардія. У людини відзначається затемнена свідомість. Поступово передагонія переходить в агонію.

Агонія (від греч. - боротьба) характеризується поступовим припиненням діяльності всіх функцій організму у той же час напругою захисних пристосувань, що вже втрачають свою доцільність (судоми,форсоване дихання). Тривалість агонії - 2-4 хв., іноді більше.

Клінічною смертю називають такий стан, коли всі видимі ознаки життя зникли (зупинка дихання і серцебиття), однак обмін речовин, хоча й на мінімальному рівні, усе ще триває. На цьому етапі життя може бути відновлене. Саме тому клінічна смерть привертає особливу увагу клініцистів і експериментаторів.

Біологічна смерть характеризується вже необоротними змінами в організмі. Досліди на тваринах, насамперед на собаках, дозволили детально вивчити функціональні, біохімічні й морфологічні зміни на всіх етапах умирання (В. А. Неговський). Умирання являє собою розпад цілісності організму,який перестає бути саморегулюючою системою. При цьому регуляція випадає зверху вниз. Спочатку руйнуються ті системи, які об'єднують організм у єдине ціле, (насамперед нервова система).У той же час нижчі рівні регуляції певною мірою зберігаються. У нервовій системі у свою чергу є певна послідовність в умиранні.

Найбільш чутлива до гіпоксії кора головного мозку. При асфіксії або при гострій крововтраті спочатку корі головного мозку спостерігається активізація нейронів. У зв'язку з цим виникає рухове збудження, частішає подих і пульс, підвищується артеріальний тиск. Далі настає гальмування кори, що має захисне значення, тому що це може зберегти на деякий час клітини від загибелі. В подальшому при умиранні процес збудженя, а потім гальмування й виснаження опускається нижче, на стовбуровий відділ головного мозку та на сітчасте утворення. Ці філогенетично більш давні відділи мозку стійкіші до кисневого голодування (центри довгастого мозку можуть переносити 40- хвилинну анемізацію), але й вони, зрештою, гинуть. У такій же послідовності відбуваються зміни на периферії. При смертельній крововтраті, наприклад, протягом першої хвилини дихання глибшає й частішає. Потім порушується його ритм,вдих стає то дуже глибоким то поверхневим.


Нарешті,збудження дихального центру досягає максимуму, що проявляється дуже глибоким диханням яке має виражений інспіраторний характер. Після цього дихання слабшає або навіть припиняється. Це термінальна пауза, яка триває 30-60 с. Потім дихання відновляється. Разом з дихальним центром активується судинноруховий. Відповідно тонус судин підвищується, скорочення серця підсилюються. Але незабаром серцебиття припиняється, судини втрачають свій тонус. Слід відзначити, що після припинення роботи серця система,що генерує збудження, продовжує функціонувати ще досить довго. Електрокардіограма показує, що біотопи зберігаються протягом 30-60 хв після зникнення пульсу.

У процесі вмирання відбуваються характерні зміни обміну речовин обумовлені головним чином кисневим голодуванням.Окисні шляхи метаболізму блокуються і організм одержує енергію за рахунок гліколізу. Включення цього прадавнього обміну речовин має компенсаторне значення, але низька його ефективність неминуче призводить до декомпенсації,що ускладнюється ацидозом. Наступає - клінічна смерть припиняється дихання,кровообіг, зникають рефлекси, але обмін речовин, хоча й на дуже низькому рівні, все-таки триває. Цього досить для підтримки «мінімального життя» нервових клітин. Саме цим пояснюється те, що клінічна смерть є процес поворотний і що в цей період можливє оживлення. Досить важливим є питання про терміни, протягом яких можлива й доцільна реанімація. Адже повернення до життя виправдане тільки у випадку відновлення психічної діяльності. В.Неговський та інші дослідники стверджують, що такий результат можливи не пізніше 5-6 хв. після початку клінічної смерті. На цей термін може вплинути сам процес умирання. Якщо він тривав довго й привів до виснаження резервів креатинфосфату і АТФ, то період клінічної смерті ще коротший. Навпаки, при гіпотермії пожвавлення можливе навіть через годину після настання клінічної смерті. Останнім часом у лабораторії Н. Н. Сиротініна було доведено,що оживити собаку можна через 20 хв. після смерті від кровотечі з наступним повним відновленням вищої нервової діяльності, Однак, потрібно мати на увазі те, що гіпоксія в мозку людині викликає більш серйозні зміни, ніж у тварин.


Реанімація, або оживлення, організму включає ряд заходів, які спрямовані насамперед на відновлення кровообігу та дихання: масаж серця,штучна вентиляція легень, дефібриляція серця. Останній захід вимагає відповідної апаратури й може бути проведений у спеціальних умовах. Масаж серця (закритий) і штучну вентиляцію легень може провести будь-яка особа у будь-яких умовах.

Для відновлення кровообігу широко застосовують непрямий масаж серця, перевага якого полягає в тому що він може бути здійсненний відразу ж після настання клінічної смерті у будь-яких умовах і не обов'язково лікарем. Поштовхоподібне здавлення серця через грудну клітину (створення штучної систоли) відновлює мінімальний рух крові по судинам і є стимулом відновлення діяльності серця.

Штучну вентиляцію легень теж слід починати якомога раніше. Досить ефективною є штучна вентиляція методом «рот до рота» або « рот до носа». Це експіраторне штучне дихання має значення не тільки тому, що може бути застосоване безпосередньо після виявлення гіпоксії і будь-яких умовах. Воно має перевагу перед ручними способами, тому що забезпечує доступ у легені необхідного обсягу повітря й дозволяє відразу ж виявляти непрохідність дихальних шляхів (розправлення грудної клітки). Заходи щодо відновлення кровообігу й дихання повинні проводитися одночасно. При необхідності хворого слід перевести на апаратне дихання і підключити прилад для штучного кровообігу.

У термінальному періоді нерідко спостерігається фібриляція серця, коли внаслідок безладного асинхронного скорочення окремих м'язових груп повноцінна систола неможлива. У таких випадках застосовують електричну дефібриляцію, яка полягає в тому, що на серце (оголене або через грудну клітку) подається струм до 6000 В тривалістю близько 10 мс. Такий одиничний розряд (іноді повторний, але не більше чотирьох) усуває фібриляцію та сприяє відновленню кровообігу.

Усе, що робить лікар-реаніматолог у кінцевому рахунку має одну мету:відновити функцію мозку. Тільки в цьому випадку штучна вентиляція легень перейде в природнє дихання,а серце буде скорочуватися самостійно. При цьому первинне значення має дихальний центр. Саме він є головним «водієм» мозкових ритмів, і від нього йдуть імпульси, здатні вплинути на появу електричної активності кори та підкірки, у тому числі й судиннорухового центру.


Відновлення самостійного дихання сприяє відновленню кровообігу. Чим пізніше відновиться робота дихального центру, тим гірші результати реанімації.

Нормалізація обміну речовин після оживлення полягає у тому, що в тканинах поступово зменшується кількість недоокиснених продуктів – органічних кислот. У мозку зростає зміст креатинфосфату й АТФ. Основні обмінні показники собак, що перенесли шестихвилинну клінічну смерть, приходят до норми приблизно через три години після оживлення .Відновлення функцій відбувається пізніше, причому в певній послідовності: спочатку нормалізуються функції філогенетично більш давніх відділів мозку, а потім більш молодих. Пізніше всього відновлюється функція кори.

PAGE   \* MERGEFORMAT19


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38420. Разработка стратегии развития предприятия на примере ИП «СОРОЧИНСКАЯ Л.В.» 475 KB
  Стратегическое планирование дает главное - цель, зная которую руководство фирмы будет принимать решения, обоснованные и направленные на ее достижение. На предприятии планируются все процессы: маркетинг, финансы и так далее. Стратегическое планирование включает в себя эти и другие планы.
38421. Анализ эффективности проведения соляно-кислотных обработок на Талаканском НГКМ 147.13 KB
  Простая солянокислотная обработка Применение простых кислотных обработок – наиболее распространенного вида кислотных обработок нефтяных скважин направлено на воздействие растворами кислоты на продуктивные породы призабойной зоны скважин с целью повышения их производительности. Простые кислотные обработки являются методом первичного воздействия раствором кислоты на породы призабойной зоны скважины. Если кислотные ванны подготавливают поверхность ствола скважины в интервале продуктивных коллекторов то цель простых кислотных обработок –...
38422. Встановлення, налаштування і оптимізація операційної системи MS Windows 7 в покроковому режимі 2.88 MB
  Вміння налаштувати операційну систему, дозволить уникнути багатьох неприємностей і незручностей: елементарний захист комп’ютера від несанкціонованого доступу, неналежне налаштування роздільної здатності і частоти оновлення екрану, залишки деінстальованих програм, а також помилки в самій операційній системі, які можуть призвести до помітного зниження швидкодії комп'ютера і втрати даних на жорсткому диску і т.п.
38423. ОПТИМИЗАЦИЯ АВТОМАТИЗИРОВАННОГО УЧАСТКА ОБРАБОТКИ СТУПИЦЫ ВЕДОМОГО ДИСКА СЦЕПЛЕНИЯ 2.45 MB
  2 Определение количества и типа основного и вспомогательного технологического оборудования 45 3.4 Технологическое проектирование вспомогательных служб участка 50 Материалы и грузооборот участка 62...
38425. Проект строительства жилого комплекса трех 8- 9-этажных блок-секций в городе Кингисепп 151.23 KB
  Реализация инвестиционной политики требует повышения уровня индустриализации капитального строительства. Под нее предстоит подвести принципиально новую материально-техническую базу. Предусматривается увеличение числа объектов из элементов заводского изготовления, поставка средств ручной механизации, расширение применения новых строительных материалов.
38426. Разработка бета версии технологического цикла виртуального ателье по пошиву одежды 1.16 MB
  Техникоэкономическое обоснование работы 2. Целью данной работы является создание программного продукта с помощью которого можно будет упростить изучение машин. Это дает возможность создавать на основе данной работы широкий круг компьютерных моделей. Техникоэкономическое обоснование работы При компьютерном моделировании процессов изготовления швейных изделий одним из важных вопросов является выполнение экономических расчетов.
38427. Поліетилен та його основні хімічні властивості 193.76 KB
  0 об’ємна чаcтка суми метану з етаном не більше 010 об’ємна чаcтка суми вуглеводнів С3 і С4 ррm не більше 50 об’ємна чаcтка ацетилену ррm не більше 10 об’ємна частка окису вуглецю ррm не більше 5 об’ємна частка двоокису вуглецю ррm не більше 10 об’ємна частка водню ррm не більше 10 об’ємна чаcтка загальних карбонілів в перерахунку на МЕК ррm не більше 1 об’ємна чаcтка кисню ррm не більше 3 масова чаcтка загальної сірки ррm не більше 1 масова чаcтка хлору ррm не більше 1 об’ємна чаcтка води ррm не більше 10 об’ємна чаcтка...
38428. Топографо-геодезические работы в Янаульском и Татышлинском районе для прокладки оптово-волоконно-кабеля связи 609.49 KB
  Целью изысканий является получение топографических материалов необходимых и достаточных для разработки проекта строительства волоконнооптической линии связи. Более эффективно волоконнооптический кабель 9 125 с полимерными волокнами работает за счет способности не воспринимать влияние электромагнитных сигналов и радиоволн. При выполнение дипломного проекта нами были проведены топографогеодезические работы в Янаульском и Татышлинском районе по проходящем там линиям электропередач данные изыскания были основой для прокладки...