47881

Судова, правоохоронна та правозахисна діяльність

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття правоохоронного органу та правоохоронної діяльності Поняття правоохоронного органу. Під правоохоронним органом розуміють державну установу або державну юридичну особу яка діє в системі органів влади й виконує на основі закону державні функції владні організаційнорозпорядчі контрольноперевірочні тощо в різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави. За законом до правоохоронного органу належить такий державний орган предмет діяльності якого законодавче зафіксовано як його завдання або функції саме...

Украинкский

2013-12-03

271 KB

18 чел.

РОЗДІЛ І Загальні положення про судову, правоохоронну та правозахисну діяльність

Глава 1 ЮРИДИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПОНЯТЬ ІЗ СУДОВОЇ, ПРАВООХОРОННОЇ ТА ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття правоохоронного органу та правоохоронної діяльності

Поняття правоохоронного органу. Серед багатьох державних органів правоохоронні мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності від інших органів держави. Юрисдикція правоохоронних органів полягає в повноваженнях, які делеговано державою та які встановлюють обсяг їхньої компетенції, способи розгляду й прийняття рішень, порядок їхнього оскарження. Під правоохоронним органом розуміють державну установу (або державну юридичну особу), яка діє в системі органів влади й виконує на основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі, контрольно-перевірочні тощо) в різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави. В Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

органи прокуратури;

органи внутрішніх справ;

органи служби безпеки;

військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

митні органи;

органи охорони державного кордону;

органи й установи виконання покарань;

органи державної податкової служби;

органи державної контрольно-ревізійної служби;

органи рибоохорони;

органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції (ст. 2).

До складу юрисдикції правоохоронних органів входять взаємопов'язані елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування злочинів. За законом до правоохоронного органу належить такий державний орган, предмет діяльності якого законодавче зафіксовано як його завдання або функції саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не відбиватися. Правоохоронні функції або завдання здебільшого залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку. Правопорядок - об'єктивна потреба розвитку держави й суспільства. Його забезпечення має відбуватися в межах законності. Підтримують правопорядок щоденним додержанням, виконанням, використанням і застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника до відповідальності лише з міркувань доцільності містить небезпеку. Для правоохоронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення правопорядку політичними, технократичними або іншими інтересами. Наприклад, дії відповідальних посадових осіб під час прокладання транспортних магістралей без додержання норм екологічної безпеки або організація публічних заходів без дотримання порядку їхнього проведення можуть зумовити негативні суспільні наслідки, в тому числі - вчинення злочинів.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні державні органи (прокуратуру, органи внутрішніх справ, податкову міліцію, органи Служби безпеки України), для яких діяльність із підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням, дізнання й розслідування злочинів є обов'язковою і полягає в невідкладному й адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивацію правопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, можуть враховувати в характері реагування, але її не може бути визнано підставою для невжиття відповідних заходів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності з припинення правопорушень здійснюють правомірний вплив (реагування на умови та причини правопорушень, роз'яснення процесуальних прав і обов'язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про наслідки правопорушення тощо). Разом з тим неприпустимими є протиправні дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо.

Відновлення порушеного права - пріоритетне завдання у діях правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних дій, до яких примушують фізичну або юридичну особу, що своїми діями зумовила збитки або будь-які інші негативні наслідки, щодо їх відшкодування. Для цього передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого державним (або й правоохоронним) органом, встановлено порядок відновлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії правоохоронних органів тощо.

Правоохоронні дії тісно пов'язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну діяльність, у якій охорону правового порядку здійснюють органи внутрішніх справ, захист національної безпеки - органи Служби безпеки України, розслідування злочинів - органи досудового слідства, відновлення порушеного права - органи державної виконавчої служби. Діяльність правоохоронних органів є публічною, багатоплановою. Кожний із зазначених органів відповідає, в межах наділених повноважень, за власний внесок у вдосконалення його діяльності, щоденні контакти з громадянами, допомогу їм у виконанні конституційних обов'язків.

Отже, правоохоронний орган - це юрисдикційний орган, уповноважений державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання порушень права, відновлення порушеного права, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.

Поняття правоохоронної діяльності. Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що в Конституції України проголошено: Україна є "соціальна, правова" держава, серед органів якої дедалі більше виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю, захисту й охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства й самої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов'язок охороняти людину й суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Розв'язання проблеми життєзабезпечення людини, її охорона та захист як найвищої соціальної цінності має багато складників, які належать до різних галузей права, до різних видів юридичної практики. Поняття правоохоронної діяльності широко використовують у правовій і соціально-політичній літературі. Проте воно не обґрунтовано, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їхньої діяльності, повноваження окремих органів і службових осіб досить розвинені. В навчальній літературі нечітко визначено ознаки правоохоронної діяльності, не розмежовано поняття правоохоронної діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, іноді правоохоронну діяльність не відрізняють від судової та правозахисної.

За кількістю суб'єктів і значущістю в державі правоохоронна діяльність посідає значне місце й постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової інформації, громадськості. Правоохоронна діяльність - багатоаспектна. Політичними, управлінськими та правовими засобами її спрямовано на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складну систему правоохоронної діяльності реалізують у різних видах правозастосовних дій, а саме: правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримушувальних і правовідновлювальних.

Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати, органи прокуратури, органи досудового слідства й дізнання, органи юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.

Структурно до системи правоохоронної діяльності належать такі напрями:

а) діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального судочинства;

б) діяльність органів прокуратури;

в) діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;

г) діяльність із захисту державної (національної) безпеки, державного кордону й охорони правопорядку.

Кожний напрям правоохоронної діяльності має суттєві особливості. Цим пояснюють наявність так званих "силових структур", субординацію всередині правоохоронних органів, певних організаційних та інформаційних зв'язків між ними, автономне, тобто незалежне одне від одного, відомче регулювання оперативної діяльності й управління.

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавну правоохоронну діяльність не передбачено, хоч участь громадян у охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою й регламентованою.

Правоохоронній діяльності притаманна взаємодія між державними органами різних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Але незважаючи на множинність її суб'єктів, така діяльність має єдиний, цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворено системними зусиллями вповноважених органів із виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною й цілеспрямованою взаємодією в процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає в забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини й громадянина та відновлення неправомірно порушених цих прав. Ознаки правоохоронної діяльності. Правоохоронна діяльність є різновидом застосування права за часом, простором і колом осіб. У законі встановлено порядок застосування норм, стадії, процедури, наслідки його невиконання.

Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими процедурами (публічний характер діяльності).

Соціальна цінність такої діяльності полягає в позитивному впливі на правову поведінку людини (груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності. Отже, вона є своєрідним охоронним інструментом держави.

Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до правопорушників правомірний примус.

Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, неприпустимою. Осіб, які перешкоджають правомірній правоохоронній діяльності, може бути притягнуто до відповідальності.

Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності вповноваженого органу, якого позбавлено права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі правоохоронної діяльності може бути використано лише офіційні (офіційна інформація) й правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо) засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або нерухомого майна чи немайнових прав, які їм належать.

Інструментарій правоохоронної діяльності використовують під час розв'язання різних питань державного життя. Разом з тим у діяльності державних органів і їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони мають виконувати, можуть бути не основним, а похідним (допоміжним) завданням. Наприклад, переважна частина дій і завдань, які виконують посадові особи, що мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення (органи санітарно-технічного контролю, пробірного нагляду, гірничого нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. Водночас правоохоронні органи зобов'язані виконувати дії, що мають упорядкувальне, консультативне, а не охоронне призначення. Наприклад, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за Законом України "Про державну податкову службу України" покладено завдання формувати й вести Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів - і Єдиний банк даних про платників податків (юридичних осіб), а також роз'яснювати законодавство з питань оподаткування серед платників податків (ст. 2 Закону).

Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною ознакою, публічним способом взаємодії між владою та людиною, що проголошено Конституцією й законами України.

Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурний характер діяльності (процесуальна ознака).

Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються зі спеціально встановлених юридичних процедур, таких як подання позову, подання заяви про правопорушення або про злочин, подання звернення, опитування, допит тощо. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнають істотним порушенням процесуального законодавства. Здебільшого це тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. Про важливість додержання процедури правоохоронних дій свідчить також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур і появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Наприклад, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності, з розв'язання трудових спорів, доставлення порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (порушення кримінальної справи, допит, обшук, затримання підозрілого, пред'явлення обвинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання акту чи протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.

Це стосується і вимог до складання процесуальних актів іншими суб'єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, органу дізнання тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

Третьою суттєвою ознакою правоохоронної діяльності визнають статусну (професійну) ознаку особи, яка є вповноваженим державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має лише компетентна, фахово підготовлена, процесуальне вповноважена державою посадова особа, яку позбавлено права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої) й делегувати свої повноваження іншій особі.

У повноваженнях такої посадової особи слід розрізняти їхній характер, обсяг і межу. Характер повноважень у кожного суб'єкта правоохоронної діяльності адекватний предмету його професійних завдань; він передбачає перелік прав і обов'язків посадової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень слід розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські, нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії. Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій посадовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати прокурорські чи слідчі дії. Для розгляду питання про порушення кримінальної справи перевірочні документи має бути передано органу прокуратури або органу дізнання, які мають розглянути питання по суті й прийняти рішення. Згідно з компетенцією посадові особи видають відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи).

Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає вповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. В правоохоронній діяльності досить поширено правило преюдиційності, за яким встановлені вповноваженою особою юридичні факти або правовідносини а рrіоrі є істинними, а тому рішення з цього приводу не підлягають переглядові іншими правоохоронними органами. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише за додержання знову ж таки певних процедурних правил (слідчі документи можуть бути переглянуті лише за мотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката, а акт перевірки податкового органу може бути оскаржений у судовому порядку тощо).

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного (професійного) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи й повноважень не завжди пропорційні. Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохоронних органів і посадових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти, які діють у певній галузі (наприклад, на залізниці, в галузі охорони природи, в охороні державних фінансів тощо).

Кадри правоохоронних органів формують переважно з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів щорічно до них на роботу направляють значну кількість громадян із вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від вдосконалення системи виховної і соціальної-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.

Таким чином, правоохоронна діяльність - це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов'язковим додержанням установлених у законі процедур для цієї діяльності.  


§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності та спеціального правоохоронного органу (служби)

Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності, що відбито у їх назві (служба), відомчому статусі, особливостях регламентації діяльності. В структурі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ У країни, Управління державної охорони, органів державної податкової служби, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань є спеціалізовані підрозділи з виконання оперативно-розшукових дій.

Особливість предмета спеціальної правоохоронної діяльності полягає в пріоритетному виконанні правоохорони саме конституційного порядку, національної безпеки, виявлення, розслідування та припинення злочинів, виконання покарань.

Предмет цієї діяльності є комплексним, чітко визначеним у так званих функціональних законах, що розкривають спеціальні повноваження вказаних органів. Його ґрунтовно вивчають такі спеціальні юридичні дисципліни, як оперативно-розшукова діяльність, кримінально-процесуальне право, кримінально-виконавче право.

Поняття спецдіяльності, як і спецслужби, склалося історично, його широко використовують у юридичній літературі, пресі, правозастосовній практиці. Спецдіяльність (або діяльність спецслужб) є інструментом керівництва держави в розв'язанні питань політичної, економічної, інформаційної, фінансової безпеки, підвищенні зовнішнього іміджу держави, провадженні ефективної внутрішньої політики. В цьому процесі спецслужби вповноважені використовувати відповідно до закону гласні й негласні методи діяльності, пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні заходи із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, їм надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.

Отже, спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних служб (оперативних підрозділів) у інтересах безпеки суспільства й держави, забезпечення кримінального судочинства на підставах і в межах, визначених національним законодавством.

Згідно з Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" (ст. 5) до підрозділів, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, належать:

- органи внутрішніх справ - кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інспекції;

- органи служби безпеки - розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка, підрозділи захисту національної державності, по боротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічний підрозділ, підрозділ з оперативного документування;

- прикордонні війська - підрозділ із оперативно-розшукової роботи;

- управління державної охорони - підрозділ оперативного забезпечення охорони;

- органи державної податкової служби - оперативний підрозділ податкової міліції;

- органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань - оперативний підрозділ.

Цей перелік уповноважених органів є вичерпним. У законодавстві визначено, що вказану діяльність іншими підрозділами зазначених органів не допускають. Під час проведення оперативних акцій працівників інших підрозділів можна залучати лише для виконання окремих доручень. Оперативну діяльність із виявлення злочинів іншими міністерствами, відомствами, громадськими, приватними організаціями й особами не допускають.

Не можна здійснювати виявлення злочинів у порядку приватної практики детективних або охоронних фірм. Таку практику визнано неправомірною. В Конституції України зазначено, що не допускається зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32).

Обов'язки оперативних підрозділів є невід'ємним елементом .їхньої компетенції, яка випливає із завдань оперативно-розшукової діяльності. В порядку виконання функції правоохорони вони:

- виконують письмові доручення слідчого, вказівки прокурора, ухвали суду, запити міжнародних правоохоронних організацій;

- взаємодіють між собою та іншими правоохоронними органами;

- мають забезпечувати безпеку співробітників і осіб, що допомагають у оперативно-розшуковій роботі, а після порушення кримінальної справи забезпечують особисту безпеку учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справі, та членів їхніх сімей.

Ці обов'язки втілюють у настановах, оперативних завданнях, кількісних і якісних показниках діяльності органів із виявлення злочинів.  Тексты принадлежат авторам и размещены для ознакомления

 


§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності

Поняття судової діяльності. Судова діяльність є різновидом юрисдикційної діяльності, якій притаманні універсальні ознаки як правоохорони, так і правозахисту. Суд, як уже було зазначено, може виконувати й правоохоронні дії. Суди самостійні та незалежні в своїй діяльності. Вони нікому не підзвітні й мають повноваження, якими їх наділено за відповідним законом, а акти суду, що набрали законної сили, мають силу закону у конкретній справі. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має ширший предмет, а отже й інший механізм охоронного права, який включає захист права не тільки в публічних, але й у приватних справах. Основним завданням судової діяльності є здійснення правосуддя, що об'єднує кілька форм судочинства, а саме: конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне, господарське.

Судам належить центральне місце в системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів становить універсальний механізм із захисту й охорони права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, розгляд спорів (справ) у судовому засіданні. Судовій діяльності притаманні єдині організаційно-конституційні засади. Наприклад, судді мають єдиний статус, вони діють у єдиному правовому просторі, однаково застосовують закон, який є частиною єдиної правової системи для всієї Української держави й суспільства. Єдність судової діяльності не означає уніфікацію або спрощення судочинства. Форми судочинства різноманітні, їх розрізняють залежно від категорій справ.

Правосуддя є квінтесенцією регуляційної та охоронної функцій держави, які доповнюють одна одну, оскільки в них втілено охорону Конституції, суб'єктивного права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.

Демократичні перетворення в суспільстві й державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід'ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя, конституційну юрисдикцію громадяни можуть відстоювати свої права, до того ж у судах загальної та спеціальної юрисдикції - безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства - як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів.

Наприклад, Конституційний Суд має гарантувати верховенство Конституції як основного закону держави. Відповідно до цього він приймає рішення та надає висновки щодо конституційності законів, інших нормативно-правових актів, здійснює офіційне тлумачення конституційних норм. У сфері господарських відносин господарський суд захищає права та законні інтереси учасників господарювання, через рішення, які приймають господарські суди, вдосконалюють правове регулювання господарської діяльності. Місцеві загальні суди розглядають справи з усіх правовідносин (крім конституційних і господарських), що потребує високого професійного рівня, вміння об'єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого, захистити потерпілого, розглянути спір між позивачем і відповідачем. Специфіка судової діяльності полягає в тому, що їй властиві такі ознаки державної влади, як юрисдикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає в сукупності правомочностей суб'єктів цієї діяльності з розгляду та розв'язання конституційних, адміністративних, кримінальних, цивільних і господарських справ. У системі "стримувань і противаг", серед різних гілок влади, судову діяльність поширено на всі правові відносини, тобто вона є універсальним механізмом реалізації державної влади. Сутність справ, що є предметом судової юрисдикції, полягає в подоланні або локалізації соціальних конфліктів, які мають правове розв'язання шляхом захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права. Розв'язання суперечностей додає суспільству й державі стабільності. Суд має встановити наявність або відсутність спору про право або зловживання ним, оцінити правопорушення, розглянути дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, в тому числі санкції. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності - суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна установа, яка самостійно організовує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, має своє діловодство, а також аналізує судову статистику й узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов'язані з покращенням або негараздами професійної судової діяльності. Судам надано матеріально-технічну базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто потрібну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності є організаційною ознакою й полягає в тому, що суди утворюють єдину систему з трьох судових інстанцій - судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Організацію судової діяльності реалізують і в різних діях, які безпосередньо не пов'язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового розгляду, вручення копій процесуальних документів, надсилання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), та дії, що здійснюють у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку й ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок і аналіз роботи тощо). Судові процедури чітко визначено, тому дії суду й судді досить легко перевірити. Наприклад, процедура постановлення вироку в кримінальній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначено колом питань, які в ньому відображено.

Але в обов'язковому порядку у вироку відбиватимуться питання меж обвинувачення, винності обвинувачених, застосування покарання. Разом з тим в ньому розв'язують питання щодо цивільного позову, судових витрат, конфіскації майна, добутого злочинним шляхом. Структура й форма вироку - однакові в усіх вироках, які оголошують суди всіх ланок. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ. Докладніше про судову діяльність див. розділ II.

Таким чином, судова діяльність полягає в розгляді та розв'язанні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосування заходів правового впливу, в тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики й узагальнення судової практики.

Поняття правозахисної діяльності. Потребу зміцнення інститутів із правозахисної діяльності пояснюють цілою низкою взаємопов'язаних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони та захисту прав громадян стало важливою функцією держави, що відображено в Конституції. Діяльність різноманітних державних органів і окремих службових осіб свідчить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони часто-густо порушують конституційні права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. У динамічному державному житті зросла ймовірність порушень права або зловживання правом без формальних порушень закону. Тому захист прав громадян через правозахисні інституції потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів прокуратури, суду, контрольних повноважень інших державних органів.

Одним із найважливіших засобів захисту є відкритий доступ до правової інформації. Безумовно, для більшості громадян розпізнати у вчинках абсолютно ясно і очевидно їхню неприпустимість досить просто. Проте, буває важко виявити в умовах дії спеціалізованих правових інститутів межу правомірного, обов'язкового або не дозволеного. Диспозиції переважної частини статей цивільного, господарського, фінансового, податкового або кримінального права мають досить складну структуру. Тому розпізнати межу, за якою дії або бездіяльність можуть зумовити кримінальну, цивільну або адміністративну відповідальність досить важко.

Спеціалізація права обумовлює ситуацію, яку можна охарактеризувати як "інфляцію права", тобто законів, норм багато, але зрозуміти, що й як вони регулюють дуже складно. Держава приймає на себе зобов'язання інформувати громадян про всі законодавчі новини доступними їй засобами. Стаття 57 Конституції України проголошує, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом".

По-друге, міжнародні політико-правові інститути дедалі більше уваги приділяють правам людини. Для Української держави додержання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість. У виборі способів захисту й розвитку цього напряму юридичної діяльності значну роль відіграють вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року.

По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; їм притаманні відкритість, вільний доступ для тих, хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії правозахисних органів і громадянського суспільства на певній стадії їхнього розвитку й виступають державним гарантом від відомчого або неправомірного втручання. Правозахисна діяльність має деякі спільні ознаки з правоохоронною діяльністю. Наприклад, адвокати можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечувальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності значно вужчий, ніж правоохоронної. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення.

Правозахисна діяльність містить кілька складників. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їхніх прав і обов'язків. У Конституції України закріплено важливе "право знати право" (ст. 57) та право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг із метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян і юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження, органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів і громадських об'єднань, а також нотаріат.

Діяльність адвокатури, яка не становить державну інституцію, є професійною діяльністю для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час розв'язання справ у судах та інших органах влади. У Конституції України правозахисну діяльність закріплено за адвокатурою. Аналізові діяльності правозахисних органів присвячено останній IV розділ підручника.

Отже, Правозахисна діяльність полягає в наданні кожному громадянину правової допомоги, а також юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства в спірних питаннях із охорони права, зловживання правом, захисті фізичних осіб від обвинувачення та в державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами. Це одне з конституційних благ, фактор активної участі юридичних і фізичних осіб у правовому житті. Суб'єктами правозахисної діяльності є:

- державні органи в особі органів юстиції, органів Міністерства праці та соціальної політики України, Уповноважений з прав людини, органи захисту прав споживачів;

- підприємницькі структури (як приватні підприємці, так і юридичні особи), що надають різні юридичні послуги, наприклад, консультації та роз'яснення законодавства, складання юридичних документів, представництво громадян у юрисдикційних установах тощо;

- громадські організації (наприклад, об'єднання із захисту прав споживачів, правозахисні організації тощо).

Отже, держава надає якомога широкий вибір для захисту тих, хто його потребує.


§ 4. Предмет дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України". Її місце серед інших юридичних дисциплін

Предмет навчальної дисципліни адекватно визначено органічною їй юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Зміст предмета цієї навчальної дисципліни частково відображено в попередніх параграфах. Він складається із знань про компетенцію та діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у системі правового захисту та правової охорони.

Зазначена дисципліна є універсальною, ввідною до загальнотеоретичних і спеціальних навчальних дисциплін, таких як теорія держави та права, конституційне право, цивільний процес, кримінальний процес тощо.

Основну увагу, безперечно, приділено організації судових і правоохоронних органів, які посідають центральне місце в державній системі захисту й охорони конституційних цінностей і мають найбільшу вагу в механізмі держави. Значну увагу приділено також питанню статусу посадових осіб, їхній відповідальності та соціальному захисту.

Таким чином, предмет навчальної дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" було б правильно визначити як систему знань про компетенцію та засади (принципи) судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, про напрями й завдання державних органів і служб у сфері охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також про взаємодію між ними й державними органами різних гілок влади.

Учбові плани навчальних закладів юридичної освіти включають академічні курси, які допомагають студентам набути початкових знань про роботу судів, прокуратури, органів юстиції, адвокатури, нотаріату, про систему розкриття та розслідування злочинів, а також про заклади й організації, які виконують правоохоронні дії. Раніше, в 70-80-х роках, цю комплексну дисципліну не викладали. Правоохоронну діяльність вивчали в межах академічних курсів "Правосуддя", "Організація суду і правосуддя в СРСР" і в курсах інших дисциплін - цивільного та кримінального процесів, адміністративного права.

Систему дисципліни утворюють органічно пов'язані між собою вчення (системні знання) про забезпечення законності в діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів, а також проблеми щодо змісту повноважень і компетенції правоохоронних органів, їх підпорядкованості та державного керівництва. В межах курсу ми розглянемо загальнотеоретичні питання про зміст і призначення судової, правозахисної та правоохоронної діяльності, а також конкретні питання про компетенцію вповноважених державних органів, їх структуру, підпорядкованість і взаємодію, статус службових осіб цих органів.

Особливо важливе місце посідає судова система. Тому в межах курсу викладенню питань, пов'язаних із правосуддям, здійсненням судочинства в різних його формах і судах різних ланок, відведено значну частину навчального матеріалу.

Отже, предмет дисципліни - комплексний, оскільки комплексною, багаторівневою є організація судових, правоохоронних і правозахисних органів, багатовекторною є діяльність державних і недержавних органів та організацій у сфері охорони й захисту права.

Місце дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи" серед інших юридичних дисциплін. Ця дисципліна є ввідним курсом, що дозволяє ознайомитися з правоохоронною судовою і правозахисною діяльністю в Україні та пізнати її різнобічні зв'язки з іншими академічними курсами. Вона межує з такими правовими дисциплінами, як конституційне право, теорія держави й права, кримінологія, адміністративне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право і деякими іншими.

У курсі конституційного права висвітлено питання місця та значення правоохоронних органів у загальнодержавному механізмі, конституційні засади їх діяльності, охарактеризовано специфіку застосування норм Конституції як акта прямої дії. Важливе значення мають конституційні норми, що визначають права, свободи та обов'язки людини й громадянина (розділ II Конституції), основні конституційні засади діяльності прокуратури (розділ VII), правосуддя (розділ VIII).

Теорія держави і права є методологічною серед правових дисциплін; їй притаманний найвищий рівень теоретичних узагальнень, її поняття мають глобальний зміст і значення. Для навчальної дисципліни про суд, правоохоронні та правозахисні органи дуже актуальне вчення про функції держави й права, про норми права та їх реалізацію, правову й протиправну поведінку, а також вчення про правове регулювання та про юридичний процес. Сказане не означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і права не мають значення для цієї дисципліни. Важливо відзначити загальнотеоретичне та світоглядне значення теорії держави і права, її вплив на відродження української ідеї, ідейне збагачення процесу становлення громадянського суспільства та формування правової держави.

Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та географію злочинності, її причини й умови, а також особу злочинця. Кримінологія дає поштовх правоохоронним органам для вивчення антисоціальних явищ, пошуку запобігання злочинності, розкриття й попередження злочинів як на рівні суспільства, так і на рівні середніх і малих соціальних груп, а також на індивідуальному рівні. Зв'язок між кримінологією й навчальною дисципліною про суд, правоохоронні та правозахисні органи має методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом знань про негативні соціальні тенденції, зародження або посилення конфліктних ситуацій, небажаних відносин. Кримінологія орієнтує правоохоронну діяльність і правоохоронні органи в напрямах посилення боротьби зі злочинністю, активізації правовиховної роботи серед осіб, які перебувають під впливом правоохоронної діяльності.

Адміністративне право вивчає функції та завдання органів виконавчої влади. Його норми створюють правову основу виконання правоохоронної функції як одного з напрямів державного управління, оскільки будь-яка державна діяльність, у тому числі й аналізована, потребує впорядкування та організації. За допомогою адміністративно-правового регулювання встановлюють організаційні та правові засади функціонування правоохоронних органів, зокрема органів юстиції та органів внутрішніх справ, формують регламентацію таких взаємовідносин між громадянами, за якими кожній людині має бути гарантовано захист її прав і свобод у разі їх порушення.

Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин у випадку суспільне небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми кримінального закону, а також практику застосування цих норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. В результаті дії кримінально-правової норми правоохоронний орган або суд стає носієм відносин у правоохоронній сфері, в якій, з одного боку, постає держава в особі правоохоронного органу або суду, а з іншого - суб'єкт злочину, тобто особа, яка його вчинила. Отже, для правоохоронної діяльності кримінальне право має виключно важливе значення. По-перше, як система правових охоронних норм, що є предметом спрямування правоохоронної діяльності, та, по-друге, як вчення про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є переважно охоронними.

Дисципліна "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" тісно пов'язана з навчальною дисципліною "Кримінальний процес", яка вивчає процесуальні аспекти діяльності судових, правоохоронних і правозахисних органів та організацій з провадження у справах про злочини. В процесі провадження у кожній конкретній справі суб'єкт правоохоронної діяльності виступає як процесуальна особа (з відповідними правами й обов'язками), інтереси якої відображено в кримінальній справі (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, слідчий, суддя, прокурор, захисник, свідок тощо) або вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії у справі (експерт, перекладач, фахівець тощо).

Кримінальний процес дає уявлення про послідовність проведення посадовими особами судових або правоохоронних органів процесуальних дій у конкретній справі в напрямах обвинувачення або виправдання та розв'язання інших питань за суттю розслідуваної кримінальної справи.

У курсі дисципліни Цивільне-процесуальне правом викладено порядок судочинства в цивільних справах. Цій категорії справ притаманні майнові та деякі немайнові спори, що відображає широкий спектр правовідносин між громадянами. Отже, ця дисципліна описує розгляд процедур із охорони майнових і немайнових прав громадян. У закладах освіти Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України викладають дисципліни, які відповідають спеціалізації співробітників цих відомств у напрямі адміністративної діяльності, оперативно-розшукової діяльності, пенітенціарної справи.  


Глава 2 ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ, ПРАВООХОРОННИХ І ПРАВОЗАХИСНИК ОРГАНІВ

§ 1. Загальна характеристика правового регулювання діяльності суду, правоохоронних і правозахисник органів

Діяльність суду, правоохоронних і правозахисних органів - важливий складник організаційної, регуляційної та охоронної функцій держави. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися регулятивними правовими нормами та відносинами, які посилюють свою дію за допомогою охоронних норм, реалізації інституту правової відповідальності.

Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалізація яких не потребує примусу, а їхні учасники виконують свої права й обов'язки без застосування санкцій. Норми регулятивного призначення містяться в переважній частині нормативно-правових актів, зокрема з аграрного, конституційного, фінансового, цивільного права, а також у нормах інших галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному, господарському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини, юридичні події або факти, наявність яких не потребує спеціальних охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянського стану, паспортизація населення, реєстрація автомототранспорту, господарські відносини тощо). Охоронні процедури передбачено тільки в разі неправильного виконання записів акта громадянського стану, порушення вимог паспортизації громадян, зловживання під час реєстрації автомототранспортних засобів, тобто порушення регуляцій у адміністративних, цивільних, господарських відносинах тощо.

Специфіка норм охоронного права й законодавства полягає в тому, що їх спрямовано не тільки на забезпечення регулятивних норм, вони мають й самостійне значення. Дію охоронних норм здебільшого не обмежено в часі та просторі наявністю конфліктів, що виникли внаслідок недодержання регулятивних норм. Такі конфлікти можуть мати як приватний, так і публічний характер. Регулятивні норми з володіння, використання, розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно забезпечують адміністративне та кримінально-правові норми з охорони права власності. Примушування до виконання або недовиконання цивільно-правових зобов'язань може зумовити кримінальну відповідальність, якщо воно пов'язано із погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодженням або знищенням майна. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів також може призвести до кримінально-правових наслідків, а переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, здійснюване службовою особою, більш небезпечно й карається суворіше.

Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою для висновку про наявність охоронного права з відповідними принципами та методами забезпечення суспільних відносин. Охоронне право складає органічно поєднану сукупність норм, які охоплюють охоронювані та охоронювальні правовідносини. У системному вигляді ці правові відносини можуть бути як матеріальними (кримінальне право тощо), так і процесуальними (кримінально-процесуальне право тощо).

Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено в попередній главі, складають організаційні відносини, якими опосередковано юридичну діяльність у галузі правосуддя, охорони та захисту права. Отже, цей предмет має універсальний, комплексний характер. Важливі його складники належать до різних галузей права. Наприклад, загальні засади правосуддя, діяльності прокуратури, органів виконавчої влади - складники конституційного права, які регламентовано конституційним законодавством, про що йтиметься далі. Питання юрисдикції та компетенції вказаних органів, зокрема і такі, що конкретизують конституційні положення, регулюють кодифіковані нормативні акти (Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України). Внутрішню організацію діяльності судових, правоохоронних і Правозахисних органів визначено в базових законах, урядових і відомчих актах. Міжнародно-правові стандарти, вимоги до здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності викладено в міжнародно-правових актах, які є частиною національного українського законодавства (див. перелік нормативно-правових актів). Для глибшого вивчення нормативної бази суду, правоохоронних і правозахисник органів є відповідна її класифікація.  


§ 2. Класифікація нормативно-правових актів про діяльність суду, правоохоронних і правозахисних органів

Подібну класифікацію можна здійснити за юридичним визначенням понять судової, правоохоронної та правозахисної діяльності. За основу її можна взяти предмет і ознаки цих видів діяльності. За їх змістом, зокрема ознаками правоохоронної діяльності та правоохоронного органу, можлива класифікація, що ґрунтується на тричленній систематизації нормативно-правових актів, а саме:

1. Законодавство про засади діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів;

2. Законодавство про завдання, окремі напрями та організацію діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів, зокрема, з таких п'яти напрямів як:

2.1. правосуддя;

2.2. прокурорська діяльність;

2.3. виявлення та розслідування злочинів;

2.4. охорона державної безпеки та правопорядку;

2.5. юридичний захист, адвокатська діяльність;

3. Законодавство про гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, правового й соціального захисту її суб'єктів.

Є й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохоронну діяльність.

1. Засади діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів передбачено в таких нормативно-правових актах:

Конституція України;

Кримінальний кодекс України;

Кримінально-виконавчий Кодекс;

Кодекс України про адміністративні правопорушення;

Господарський процесуальний кодекс України;

Кримінально-процесуальний кодекс України;

Цивільний процесуальний кодекс України;

Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина;

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року та протоколи до неї, Закон України "Про основи національної безпеки України".

Правовий простір діяльності судів, прокуратури, міліції, служби безпеки, митниці, прикордонних військ, нотаріату, органів юстиції та адвокатури охоплює практично всі галузі законодавства.

Законодавчі чинники зосереджено в політико-правових документах, у яких проголошено державну концепцію правоохоронної діяльності, її конституційні засади, програму боротьби зі злочинністю, державні рішення з питань внутрішньої політики, охорони правопорядку та забезпечення стану законності.

Законодавство про засади діяльності судових, правоохоронних і правозахисних органів стосується двох рівнів регулювання - публічно-правового та індивідуально-правового.

На публічно-правовому рівні діяльність держави охоплює охорону та захист державних інтересів, правових цінностей і прав широкого кола громадян, їхніх конституційних прав, законних інтересів фізичних і юридичних осіб. У Конституції України значна частина статей, зокрема статті 3,5,6,8,13-19,21-68, 76,78,80, 81,85,87-89,92,95,98,101,105-108,111,116,119,121-131,145, 147- 153, так чи інакше стосуються різних аспектів цієї діяльності.

Найбільший обсяг повноважень у цій сфері має Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, Верховний Головнокомандувач, політичний керівник Ради національної безпеки і оборони України. Йому належить право призначати суддів (уперше), Генерального прокурора, третину складу Конституційного Суду України, членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Крім того, Президент здійснює помилування. Адекватною рівневі його повноважень є особлива конституційна процедура усунення особи з посади Президента країни, її передбачено статтями 108 і 111 Конституції України.

Під час здійснення правосуддя суди керуються нормами Конституції України, чинними нормативно-правовими актами. Суди наділено повноваженнями оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з погляду його відповідності Конституції. Правоохоронні органи забезпечують державну безпеку й захист державного кордону (ст. 17), захист правового порядку (ст. 19). А питання охорони та захисту мають розв'язувати виключно на законодавчому рівні (ст. 92). Крім того, в найвищому державному акті відзначено, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17); визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Кожному гарантовано судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе й членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації (ст. 32), сформульовано зобов'язання держави відшкодувати за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень (ст. 56) тощо.

Отже, на публічно-правовому рівні закріплено найважливіші засади правосуддя й право охорони, системи правового захисту, функції та обсяг повноважень державних інституцій, а також конституційне походження компетенції уповноважених органів під час здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності.

На індивідуально-правовому рівні права й свободи громадянина є об'єктом правового захисту, який кореспондується з обов'язком судів, правоохоронних і правозахисних органів надавати такий захист і не обмежувати проголошені права й свободи. Суб'єкт цих прав - громадянин - завжди виконує індивідуальні правові ролі (службовець, найманий працівник, підприємець, заявник, потерпілий тощо). В кожному конкретному випадку виконання індивідуальної правової ролі законодавець формулює, конкретизує відповідні такій ролі права й обов'язки. Належне виконання таких правових ролей (прав і обов'язків) є невід'ємною частиною правопорядку. За реалізації певної правової ролі можуть виникати конфліктні відносини. Неналежне її виконання тягне за собою відповідальність, для забезпечення якої передбачено систему доволі суворих санкцій. Відповідальність настає як наслідок винної дії і є правовою реакцією держави на правопорушення, на невиконання правопорушником певної правової ролі.

Правоохоронні органи в системі захисту прав та інтересів конкретної людини посідають особливе місце, їх наділено, як було зазначено раніше, спеціальними повноваженнями, їх діяльність має владний характер і є різновидом державної влади, що межує з використанням спеціальних повноважень, тобто впровадженням конкретно адресованих дозволів, приписів, заборон або процедур реалізації юридичної відповідальності. Законодавець моделює повноваження для конкретної правової ситуації. У кожній такій ситуації правовому становищу учасників притаманні розподіл прав і обов'язків, встановлення юридичних наслідків реалізації цих прав і обов'язків, межі правового захисту. Тому, наприклад, приймаючи заяву від громадянина про вчинений злочин, орган, що її приймає, має повідомити заявника про наявність кримінальної відповідальності за неправдиві повідомлення про злочин.

За відновлення порушених прав і законних інтересів громадян, установ, підприємств та організацій відповідають правовідносини, що застосовуються у судочинстві, а також реалізують повноваження органів юстиції і адвокатури з правового захисту законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Судові рішення з цього приводу є обов'язковими до виконання на всій території України.

Отже, система законодавства про судову, правоохоронну та правозахисну діяльність наявна як на публічному, так і на приватному правових рівнях. Вона стосується визначеного в законодавстві кола учасників правових відносин, засобів і меж правосуддя, правоохорони та правозахисту; визначає перевагу щодо захисту законних інтересів і прав юридичних і фізичних осіб.

2. Законодавство з окремих напрямів діяльності судових, правоохоронних і правозахисних органів можливо розглянути таким чином: 2.1. Правосуддя та його державне забезпечення викладено в законах України "Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про господарські суди", "Про органи суддівського самоврядування", "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України", "Про державне виконавче провадження"; Указі Президента України "Про Державну судову адміністрацію України".

В чинному законодавстві передбачено різні форми судочинства, а саме: конституційне, третейських судів, кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ, а також функціонування судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Залежно від кількості судів, що можуть розглядати конкретну справу, судочинство поділяється на одноособове та колегіальне.

У законодавстві зазначено, що судовий розгляд справ повинен максимально сприяти охороні прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

2.2. Прокурорську діяльність визначено в Законі України "Про прокуратуру України", постановах Верховної Ради України "Про затвердження Положення про класні чини працівників прокуратури України" та "Про затвердження дисциплінарного статуту прокуратури України", наказах Генерального прокурора України.

Прийнятим у 1991 році Законом України "Про прокуратуру" (з відповідними змінами станом на 15 травня 2003 року) встановлено нову систему прокурорського нагляду, регламентовано участь прокурора в розгляді справ у судах, чіткіше визначено функції прокуратури. Цим законом також встановлено систему органів прокуратури, засади їхньої організації та діяльності.

Наглядові повноваження є одними з найважливіших повноважень органів прокуратури.

Органи прокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121 Конституції України, ст. 5 Закону "Про прокуратуру"). Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори вживають заходів щодо усунення порушень прав і законних інтересів громадян, притягують до відповідальності винних у цьому осіб. Прокурорська діяльність - один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах усієї держави; її закріплено Конституцією України, іншими правовими актами. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки, прав усіх суб'єктів права і господарювання та охороні землі як основи національного багатства.

За Конституцією України (розділ VII) прокуратура становить єдину систему, її не віднесено до будь-якої з гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Органи прокуратури виконують наглядові повноваження не тільки на основі Закону України "Про прокуратуру", а й відповідно до базових законів, що діють у певних правовідносинах. Це найважливіші для держави забезпечувальні сфери відносин. Вони виникають у процесі реалізації прав громадян (наприклад, право громадян на звернення до посадових осіб або відносини, що забезпечують охорону навколишнього природного середовища, боротьбу з корупцією тощо).

Органи прокуратури наділено повноваженнями наглядати за державними посадовими особами й органами, що виконують правоохоронні дії.

Крім загальнодержавних нормативно-правових актів, важливе значення мають також накази Генерального прокурора України, в яких відповідно до чинного законодавства роз'яснено завдання органів прокуратури під час здійснення ними конкретних наглядових повноважень.

2.3. Виявлення та розслідування злочинів і правопорушень передбачено в Кримінально-процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, законах України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю", "Про державну податкову службу в Україні", "Про попереднє ув'язнення", "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", "Про боротьбу з корупцією", "Про розвідувальні органи України" та інших нормативно-правових актах.

Законодавство з виявлення та розслідування злочинів охоплює види діяльності, якими є: 1) оперативно-розшукова діяльність; 2) дізнання; 3) досудове слідство. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що реалізацію її завдань покладено на державні органи та посадових осіб, діяльність яких може здійснюватися в процесуальних (під час дізнання та попереднього слідства) й позапроцесуальних (у порядку оперативно-розшукової діяльності) формах.

Кожен із суб'єктів виявлення та розслідування злочинів різною мірою бере участь у цій діяльності.

Наприклад, усі три види діяльності (оперативно-розшукова, дізнання й попереднє слідство) притаманні міліції, податковій міліції, службі безпеки; два види (оперативно-розшукова діяльність та дізнання) - органам прикордонної охорони, органам і посадовим особам установ Державного департаменту України з питань виконання покарань; лише один вид (попереднє слідство) - слідчим органів прокуратури, оперативно-розшукова діяльність - підрозділам оперативного забезпечення охорони Управління державної охорони України, дізнання - органам державного протипожежного нагляду, капітанам морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Процедури з виявлення та розслідування злочинів чітко визначено. їх формують виключно в законах. Процедури, регламентовані підзаконними актами (інструкціями, наказами, настановами тощо) можуть застосовувати, якщо вони не суперечать законові. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнають суттєвим порушенням процесуального законодавства, яке тягне за собою визнання дій з виявлення або розслідування неправомірними. Процедури з оперативно-розшукової діяльності мають статус службової або державної таємниці.

Отже, виявлення та розслідування злочинів охоплює різні види діяльності, їх регламентацію передбачено як загальнодержавними нормативно-правовими та міжвідомчими актами, так і внутрішньовідомчими актами, які не можуть суперечити засадам правоохоронної діяльності, конституційним вимогам щодо захисту й охорони прав і свобод людини.

2.4. Охорону державної безпеки та правопорядку визначено законами України "Про Раду національної безпеки і оборони", "Про Службу безпеки України", "Про боротьбу з корупцією", "Про міліцію", "Про пожежну безпеку", "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ", "Про державну митну службу", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про надзвичайний стан", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними", Указом Президента України "Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", постановою Кабінету Міністрів України "Про застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР" та іншими нормативно-правовими актами. За Конституцією України, Законом України "Про основи національної безпеки України" створено систему забезпечення національної безпеки, яка охоплює охорону державної безпеки та правопорядку. Специфіка законодавчого регулювання охорони державної безпеки та правопорядку полягає в тому, що такі загальнодержавні об'єкти охорони, як "національна безпека", "конституційний порядок", "державний суверенітет", "громадський порядок" потребують застосування адекватних правомірних засобів охорони, серед яких є виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, державна підтримка забезпечення законності, державний вплив на злочинність, її причини та умови, фінансовий контроль господарюючих структур, контроль за міграційними процесами, заборона незаконних воєнізованих формувань тощо.

Законодавчу основу охорони державної безпеки та правопорядку утворюють конституційні та загальні правові й спеціальні повноваження суб'єктів системи забезпечення національної безпеки. Наприклад, спеціальними щодо цього повноваженнями наділено Президента України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та суди загальної юрисдикції, Генерального прокурора України, Раду національної безпеки та оборони України, Національний банк України, міністерства, відомства, органи державної влади й місцевого самоврядування.

2.5. Юридичний захист, адвокатську діяльність як напрям юридичної діяльності передбачено в законах України "Про адвокатуру", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про звернення громадян", Указі Президента України "Про Положення про Міністерство юстиції України" та інших нормативно-правових актах.

З прийняттям у 1996 році нової Конституції України юридична допомога громадянам набула особливого значення. За Конституцією України обов'язок із забезпечення права на захист від обвинувачення та з надання правової допомоги під час розв'язання справ у судах та інших державних органах покладено на адвокатуру (ст. 59). Професійним обов'язком судів і правоохоронних органів та їх посадових осіб є роз'яснення громадянам їхніх конституційних прав і свобод, які захищає суд. У законодавстві передбачено різноманітні юридичні засоби допомоги (право громадян на звернення, право прокурора на подання позову тощо), визначено окремі категорії громадян, яким потрібно надавати юридичну та іншу допомогу в обов'язковому порядку й за рахунок державного бюджету (неповнолітні, потерпілі від правопорушень, нещасних випадків тощо), вказано наслідки неотримання допомоги з боку державних органів окремими категоріями громадян (ненадсилання до відповідного суду заяв осіб, узятих під варту, з питань оскарження дій прокурора, відмова державним службовцем фізичним особам у інформації, надання якої передбачено нормативними актами, тощо).

Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року встановлено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Отже, особа - фахівець у галузі права, яка може надавати правову допомогу особисто або за дорученням юридичної особи, здійснюючи таку допомогу, набуває статусу захисника в конкретній кримінальній, цивільній справі або в адміністративному провадженні з притягнення особи до адміністративної відповідальності.

3. Законодавство про гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, правового й соціального захисту її суб'єктів можливо поділити на дві пов'язані між собою групи нормативно-правових актів.

Законодавство, що передбачає державні гарантії здійснення судової, правоохоронної і правозахисної діяльності, проголошено в законах, які ми вже згадували та які стосуються окремих напрямів такого роду діяльності, й у спеціальних щодо зазначеної теми законах, а саме: законах України "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про державну службу", "Про джерела фінансування органів державної влади", "Про Вищу раду юстиції України", "Про адвокатуру", "Про судову експертизу", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про державне виконавче провадження", "Про застосування амністії", "Про державну таємницю", "Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю", "Про звернення громадян", розпорядженні Президента України "Про Положення про Міністерство юстиції України" та інших.

Правовий і соціальний захист працівників судів, правоохоронних і правозахисних органів регламентовано адресне за допомогою законодавства, яке визначає систему судів, правоохоронних і правозахисних органів, а також законодавством, що поширюється на сферу державної служби або стосується державного статусу суддів і працівників судів, а також професійного статусу адвокатів, нотаріусів, захисників або представників особи. Про це йдеться в законах України "Про статус суддів", "Про органи суддівського самоврядування", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про адвокатуру", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", Положенні про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства органів внутрішніх справ України, Положенні про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служби безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю України та інших.

Державні гарантії здійснення діяльності названих органів є її невід'ємним складником. Такі гарантії стосуються як самої можливості ефективно здійснювати юрисдикційну діяльність, так і щодо правомірності такої діяльності. Судову діяльність мають виконувати лише суди та професійні судді. Третейські суди не належать до системи правосуддя. Не допускають делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Приватну детективну діяльність, зокрема з розслідування злочинів, в Україні, як відомо, не передбачено.

За Конституцією, українським законодавством професійні судді, працівники прокуратури, міліції, служби безпеки, податкових та інших правоохоронних органів не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Працівники міліції не можуть брати участь у страйках.

Законодавство проголошує обов'язковість виконання вимог прокурора, в тому числі під час проведення слідства слідчими (прокуратури, органів СБУ, міліції, податкової міліції) у справах про діяння, що містять ознаки злочину, право невідкладного прийому прокурорів керівниками держави тощо.

Під час здійснення правоохоронної діяльності заборонено передавати й розголошувати відомості, що можуть зашкодити слідству, інтересам людини, безпеці України.

Держава забезпечує діяльність судів і правоохоронних органів бюджетними коштами. Для потреб правоохоронної діяльності під час планування та затвердження бюджету кошти виділяють щорічно, до того ж фінансування можуть здійснювати лише за рахунок загальнодержавного бюджету (зокрема, судів, органів прокуратури, юстиції, Міністерства внутрішніх справ, митних органів, установ з виконання покарань).

Посадові особи судів, правоохоронних і правозахисних органів, захисники та представники осіб із надання правової допомоги перебувають під особливим захистом закону.

При цьому наявний принцип, за яким гарантії виконання правоохоронної і правозахисної функцій мають бути адекватними кожному напряму такої діяльності. За визначення статусу посадової особи (суддя, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний уповноважений, державний виконавець, захисник, представник особи тощо) в законодавстві передбачено конкретні гарантії від зовнішнього впливу, матеріальні та соціальні гарантії. Законодавство спрямовано на встановлення матеріальних гарантій посадових осіб судів і правоохоронних органів. Від рівня їх матеріального забезпечення залежить результативне виконання завдань правоохоронної діяльності, ступінь протидії посадових осіб протизаконному впливові.

У Кримінальному кодексі в окремому розділі Особливої частини передбачено відповідальність за дії проти правоохоронної діяльності. Це розділ XV - "Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян", у якому передбачено відповідальність за:

- опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку й державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК);

- втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 343 КК);

- погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК);

- умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу (ст. 347 КК);

- посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку й державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК);

- захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК).

Держава вбачає більшу суспільну небезпеку, коли від злочину страждає працівник правоохоронного органу, тому встановлює у перерахованих випадках вчинення злочину жорстку відповідальність. Тим самим держава пильно захищає працівників правоохоронних органів, так само як і військовослужбовців, а також членів громадського формування, які охороняють громадський порядок або державний кордон, що пов'язано з високим професійним і особистим ризиком правоохоронної діяльності.

Також у окремому розділі передбачено кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя - Розділ XVIII, до яких віднесено погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або пошкодження їхнього майна, а також за посягання на життя зазначених осіб у зв'язку з їхньою діяльністю під час здійснення правосуддя.

Під захистом кримінального закону перебувають близькі родичі працівників судів і правоохоронних органів, що є додатковою гарантією захисту цих осіб. Така ж відповідальність настає в разі вчинення зазначених правопорушень щодо пенсіонера з числа суддів, працівників правоохоронних органів або членів їхніх сімей і близьких родичів у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків у минулому.

У кримінальному законодавстві з набуттям чинності Кримінального кодексу України вперше передбачено кримінальну відповідальність за втручання у діяльність захисника чи представника особи, а також за погрозу чи насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя щодо захисника чи представника особи в зв'язку з діяльністю під час надання правової допомоги.  


Глава 3 ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ ПРАВООХОРОНИ

§ 1. Спрямованість і ефективність судової та правоохоронної діяльності

Спрямованість юридичної діяльності межує з поняттям "управління" або "керівництво" соціальними процесами, діяльністю державних органів, які є предметом адміністративного права. У цьому курсі проаналізовано лише найважливіші елементи структури судової та правоохоронної діяльності, які характеризують саме спрямованість на охорону й захист конституційних цінностей української держави та суспільства, й у зв'язку з цим її визнають ефективною.

У правоохоронній і судовій діяльності реалізують охоронну функцію Української держави як публічної інституції, що є вагомим фактором формування ідеології українського державотворення й суспільної моралі, соціальних уявлень про справедливість і ефективність конституційного порядку.

Як свідчить історичний досвід, викривлення цієї функції, підпорядкування судів і правоохоронних органів лише політичним інтересам державного керівництва є небезпечною справою. За допомогою органів Народного комісаріату внутрішніх справ - Міністерства державної безпеки СРСР в Україні проводили небезпечну антинародну діяльність, яку з історико-правового погляду не можна визнати правоохоронною. Спеціальне дослідження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що масовим репресіям за роки радянської влади було піддано майже всі прошарки суспільства.

Тоталітарна система охорони соціальних відносин, через яку здійснювали виключно примусовий вплив на поведінку людини, була притаманна певному часу історії країни. До того ж державні органи культивували нічим не обмежену заборонну правоохоронну діяльність. Демократична система регулювання соціальних відносин, якої вимагає сучасність, на відміну від попередніх років, коли діяв принцип абсолютизації заборони, тобто було заборонено те, що не дозволено законом, потребує заміни заборони як способу впливу на поведінку людини.

В Українській державі поступово утверджується новий принцип формування взаємовідносин між людиною і державою - дозволено те, що не заборонено законом. Правовий порядок за таким принципом ґрунтується на засадах, відповідно до яких нікого не можна примусити робити те, що не передбачено законодавством. А органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на основі, в межах повноважень і в спосіб, які передбачено Конституцією та законами України. У сфері кримінального процесу діє принцип "дозволено лише те, що передбачено Законом, інакше неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових осіб, які ведуть процес". Спрямованість діяльності судових і правоохоронних органів трансформується в її завдання. Правовий зміст завдань стабілізує, впорядковує її. Є п'ять базисних завдань, що характеризують спрямованість і ефективність діяльності правоохоронних органів:

1) збереження (охорона) наявного конституційного ладу;

2) захист конституційних прав і свобод громадян;

3) захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника;

4) цілеспрямований розвиток системи судової та правоохоронної діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних і якісних показників;

5) боротьба зі злочинністю.

За часів СРСР найважливішим завданням був, переважно, лише один із її складників (важливий, проте не основний і тому гіпертрофований) - боротьба зі злочинністю. Зосередження діяльності правоохоронних органів на одному антикриміногенному напрямі було б не зовсім правильним. Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням їхньої діяльності. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" правоохоронним органам приписано "вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій і банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами діяльності"'. Разом з тим слід зауважити, що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому його можна трактувати і як гасло (ідею, тезу), яке використовують у політичних або відомчих цілях.

Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе й посилення охорони правопорядку, й фіскально-силовий тиск на господарські та комерційні структури, й бюрократизація податкових процедур, і впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, можливо, й звуження захисту прав людини.

У сучасних умовах правоохоронну діяльність дедалі більше застосовують як засіб управління та контролю за соціальними процесами, розвитком господарської діяльності, за соціальною сферою. Поступово розширюється вплив органів прокуратури, юридичної практики на банківсько-фінансову сферу, на стан різних галузей народного господарства, зокрема на паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію державних підприємств, управління підприємствами, в статутному фонді яких є частка державних коштів. При цьому застосовують ефективну протидію соціальним відхиленням і правопорушенням. Зміст впливу правоохорони має за мету лише доповнити економічні, фінансові та технічні рішення, які приймають у процесі соціального управління, але не замінити їх. Вплив правоохоронних органів має до того ж запобіжне призначення.

Припиняючи контрабанду та випуск недоброякісної продукції, правоохоронні органи докладають зусиль щодо розв'язання однієї з ключових проблем економіки - захист вітчизняного товаровиробника, подолання негативних товарообмінних відносин. Забезпечують захист вітчизняного товаровиробника органи правосуддя та майже всі суб'єкти правоохоронної діяльності, а саме: органи прокуратури, служба безпеки, митні органи, прикордонні війська, органи внутрішніх справ, а також адвокатура.

Спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціальних явищ має конструктивний характер, згідно з яким правові рішення лише доповнюють економічні, фінансові та технічні рішення, комплексно впливаючи на припинення та подальше обмеження цих явищ.

Правоохоронна діяльність - важливий складник внутрішньої політики, що здійснюється в державі. Вона є одним із продуктів внутрішньої політики держави, загальні засади якої визначає Верховна Рада України. На сучасному етапі правоохоронна діяльність закономірно забезпечує українське державотворення'. Ідеологія державотворення вимагає організації оптимального управлінського процесу з питань внутрішньої політики, неупередженого провадження в господарських, адміністративних, кримінальних і цивільних справах, забезпечення прав і свобод людини й громадянина, взаємної відповідальності державних органів і посадових осіб, підкорення законові всіх державних органів і службових осіб.

Отже, правоохоронна діяльність має протидіяти виникненню небажаних у суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів.

Завданням судової діяльності є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина; прав і законних інтересів юридичних осіб; інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України"). Свої завдання суд виконує під час здійснення правосуддя - розгляду і вирішення конкретних судових справ.

Ефективність правового захисту залежить від здійснення організаційно-управлінської функції. Кожний напрям діяльності судів і правоохоронних органів має свою управлінську специфіку. На судові інстанції як на державні установи покладено й організаційно-управлінську функцію. Питання розгляду судових справ, виконання судових рішень, ведення діловодства та судової статистики, узагальнення судової практики, надання правової допомоги відповідно до міжнародних договорів, розгляд звернень громадян пов'язані з організацією судової діяльності. Слід зазначити, що її матеріально-технічна база має допомогти кожному судді, секретареві судового засідання, відвідувачеві тощо.

У судах наявна потреба в діяльності стосовно виконання процесуальних дій (своєчасний виклик свідків, експертів, заздалегідь своєчасне повідомлення інших учасників судового розгляду, виготовлення та вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо). Певної організації потребують і стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, поточне планування роботи суду, систематизація обліку та ведення кодифікації законодавства, складання довідок і аналіз роботи, вручення їх адресатові тощо.

У структурі правоохоронних органів організаційно-управлінська функція має відомчий характер, її адресовано кожному правоохоронному органові залежно від його відомчої належності. Але, незважаючи на це, ефективність діяльності органів досудового розслідування, які зосереджено в міліції, податковій міліції, службі безпеки, органах прокуратури, залежить від того, наскільки держава або названі відомства забезпечують умови для їх процесуальної незалежності, надають слідчо-криміналістичну техніку, оргтехніку, засоби зв'язку, в тому числі міжнародного, тощо.

Отже, складниками ефективності судової та правоохоронної діяльності є досконала організаційно-управлінська функція, рівень компетентності та професіоналізм персоналу вповноважених органів.  

 


§ 2. Моральність і ефективність діяльності суду та правоохоронних органів

Моральною основою правоохоронної та судової діяльності має бути презумпція довіри до людини та громадянина. Моральність правоохоронної діяльності ефективна, коли вона сприяє досягненню мети правосуддя, а правосуддя відповідно впливає на правоохоронну діяльність як на засіб утвердження спокою й правопорядку. Поєднання моральності та ефективності випливає із засад правосуддя та конституційних засад охоронної діяльності, а саме:

а) додержання державними збройними формуваннями конституційного порядку; б) невтручання в особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; в) правова, матеріальна та моральна реабілітація громадянина, якому завдано шкоди діями органів державної влади.

В умовах кризи правової моралі й падіння авторитету влади в масовій свідомості необмежене посилення правоохоронних структур і бюрократизація судової діяльності зумовлює падіння авторитету суду й правоохоронних органів. Слід додати, що українське суспільство за короткий історичний термін поділилося на правопорушників і законослухняну частину населення, на платників і неплатників податків, на добропорядних і недобропорядних громадян тощо. Захист суду або правоохоронних органів під час розв'язання професійних питань, інтересів лише одних соціальних верств посилить негативне ставлення й активізацію тих, хто перебуває на протилежному боці. Отже, важливим моральним складником діяльності суду й правоохоронних органів є їх справжня деполітизація, створення системи контактів з усіма прошарками населення країни, культивування в суспільстві довіри до юрисдикційних органів.

Виконуючи свої професійні обов'язки, персонал суду й правоохоронних органів має в межах своєї компетенції задовольняти потреби суспільства, а не тільки виконувати відомчі інструкції та настанови; підтримувати законність і таким чином у межах повноважень уміти відстоювати інтереси права й конкретних вимог закону, в тому числі протистояти неправомірним інтересам окремих осіб, деяких відомств, організацій або підприємств будь-якої форми власності.

Професійній правоохоронній, а також судовій діяльності, як відомо, притаманні певні кількісні показники: загальна кількість судів і правоохоронних органів, службових осіб, кількість закінчених господарських, адміністративних, кримінальних або цивільних справ, кількість розглянутих заяв про злочини та правопорушення, час, витрачений на провадження з цього приводу, кількість актів застосування права в різних напрямах правоохорони й правового захисту тощо.

Крім того, наявні також такі якісні показники правоохоронної діяльності, як стиль роботи правоохоронного органу, система контролю за його діяльністю, ступінь професійного ризику, межі відповідальності співробітників правоохоронних органів і суддів, потенційно конфліктний характер їх діяльності тощо. Захоплення кількісними показниками може зумовити погіршення стилю роботи, понизити рівень її контролю, а врешті-решт - втрату довіри від конкретних людей, що звертаються за захистом. Отже, фактор моральності значно впливає на соціальну ефективність діяльності суду й правоохоронних органів.

Слід додати, що діяльність посадових осіб судових і правоохоронних органів має різні професійні інтереси. Наприклад, дії оперативного уповноваженого карного розшуку, слідчого, прокурора, судді, адвоката, державного виконавця, що можуть безпосередньо стосуватися кримінальної справи, в провадженні якої вони брали участь на різних етапах, мають різне правове завдання. Дії кожного з них мають не тільки відмінні завдання, а й різну мотивацію їхньої праці, різні юридичні наслідки. Встановлення істини в кримінальній справі іноді проходить крізь виборювання достовірності та ґрунтовності доказової бази у цій справі.

Професійна судова та правоохоронна діяльність має актуальне соціально-економічне призначення; її акцентовано на локалізацію соціальне небажаних суспільних відносин.

За певних умов, зокрема неефективної діяльності правоохоронних органів, соціальне небажані суспільні відносини трансформуються в конфлікти, тобто в явища антисоціального спрямування, набуваючи вагомого соціально-політичного резонансу. В сучасних умовах значення соціальної загрози набули протекціонізм, зловживання службовим становищем, хабарництво - все це зумовлює корупцію. Наркобізнес і наркоманія, алкоголізм і проституція призводять до дезорганізації та розпаду сім'ї - важливого соціального інституту. Слід зазначити, що безробіття, хронічна невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат, занепад системи охорони здоров'я та соціального захисту населення певним чином загрожують нормальному функціонуванню сім'ї. Через недостатню або нецільову допомогу малозабезпеченим сім'ям збільшується дитяча безпритульність. Ефективність діяльності правоохоронних органів можна проаналізувати на макро- та мікрорівнях суспільного життя.

На макрорівні суспільного життя кожне з цих явищ має іманентні, тобто притаманні тільки їм, прояви; вони безпосередньо або опосередковано впливають на посилення конфліктогенних процесів у соціальній і економічній сферах, зокрема на регрес економіки, порушення соціальних інституцій, деформацію суспільних відносин тощо. Як наслідок - скорочення загальної популяції населення, зниження рівня його життя, підвищення міграційних настроїв, криміналізація певних сегментів економіки та торгівлі, активізація тіньового капіталу тощо.

На мікрорівні суспільного життя згадані явища пов'язані з численними випадками несвоєчасного реагування з боку компетентних державних органів на протиправні акти, неадекватною оцінкою співробітниками правоохоронних органів конфліктних міжособових стосунків, некомпетентним розв'язанням простих життєвих ситуацій службовими особами. Підвищення професійного рівня, компетентності персоналу правоохоронних органів є основним складником їхньої діяльності.  Тексты принадлежат авторам и размещены для ознакомления


§ 3. Координація правоохоронної діяльності

Одним із головних факторів об'єднання зусиль правоохоронних органів, протидії злочинності є координація взаємодії правоохоронних органів. Саме за її допомогою певні соціальні відхилення, злочинність може й має бути поставлена під державний контроль.

Координація правоохоронної діяльності - це одна з управлінських функцій, що об'єднує й систематизує зусилля правоохоронних органів для досягнення загальної соціальне бажаної мети.

Координацію діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних органів по боротьбі зі злочинністю в структурно-функціональному й функціонально-рольовому значенні можна визначити як спеціальну систему теоретико-методологічних і праксеологічних засад інтерпретації методів і методик упорядкування та взаємоузгодження організаційно-управлінської діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних органів і організацій з метою створення ефективної організаційно-управлінської та правової системи перманентного контролю за криміногенними процесами в суспільстві та превентивної протидії злочинності.

До основних складників координації управління правоохоронними органами можна віднести такі форми координації: спільні засідання колегій, оперативні наради; обмін інформацією, спільні виїзди в регіони (області, райони) для надання допомоги; створення спільних слідчо-оперативних груп; запровадження й використання єдиних банків даних; взаємне використання можливостей підготовки кадрів; проведення спільних семінарів, конференцій; розробку й здійснення спеціальних операцій; видання методичних рекомендацій та інших організаційно-розпорядчих документів щодо здійснення боротьби зі злочинністю.

Характерною особливістю координації управління правоохоронними органами є те, що під час її здійснення формують конкретні цілі, коригуючі чи підтримуючі внутрішні та зовнішні фактори впливу щодо забезпечення узгоджувальних дій правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, створюють ситуацію, за якої досить часто потрібно самостійно приймати оперативні рішення. Координацію визначають як необхідний складник усіх процесів управління, що охоплює значний спектр діяльності щодо реалізації цілей управління. За характером координація має бути самостійним засобом організації управління та застосовуватися для забезпечення узгодження функціонування автономних підрозділів різних правоохоронних органів, що мають спільну мету.

Координація, як і будь-яка функція й форма управління, має відносну самостійність у своєму розвитку й тому може випереджувати зростаючі вимоги або відставати від них. Настав час координаційного управління, яке повинно спиратися на самостійність і відповідальність органів управління правоохоронними органами, здатних гнучко реагувати на зміни оперативної обстановки в сфері боротьби зі злочинністю та забезпечувати високий кінцевий результат за рахунок цілеспрямованої орієнтації кожного підрозділу правоохоронного органу на частку максимального позитивного внеску до загального результату. Проте це не означає, що потрібно відмовитися від інших функцій і форм управління. Необхідно більш тонко й диференційовано застосовувати їх залежно від рівня складності системи правоохоронного органу, що здійснює управління або яким управляють, та співвідношення стимулюючих впливів управлінського механізму з обов'язковим урахуванням характеру відносин між учасниками управління шляхом поєднання зусиль по боротьбі зі злочинністю в процесі розв'язання кардинальних завдань.

Великого значення набуває також розробка координаційних процедур у зв'язку з динамікою розвитку координації під час виконання тих чи інших завдань, функцій, що надалі дозволить визначити першочергові дії і зміст тактичних операцій при документуванні та розслідуванні злочинів. Крім того, своєчасне нормативне забезпечення процедур координації сприятиме посиленню відповідальності керівників координуючих органів і виконавців за досягнення кінцевої мети. Особливо важливе значення має процедурне забезпечення не тільки на першочерговому етапі організації виявлення злочинів, які вчиняють організовані групи, але й під час проведення тактичних операцій, які забезпечують розв'язання значної кількості завдань, що потрібно вирішити в процесі боротьби зі злочинністю.

Враховуючи транснаціональний характер злочинності, значну роль у координації дій правоохоронних органів будь-якої країни мають відіграти відповідні міжнародні угоди. Прикладом розв'язання зазначеної проблеми може бути дотримання "десяти основних принципів", ухвалених "великою сімкою", щодо вдосконалення міжнародного співробітництва в сфері боротьби з фінансовими злочинами й іншими порушеннями законодавства та угоди, в основу яких покладено Конвенцію про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Більш предметне правоохоронні органи співпрацюють тоді, коли між собою вступають у міжнародні відносини на основі рішень, прийнятих на урядовому або міжвідомчому рівні. В той же час, аналізуючи вказані правові акти, слід зазначити, що склалася така практика, коли угоди в більшості випадків розробляють центральні органи влади й управління, а самі правоохоронні органи - учасники й виконавці цих норм міжнародних зв'язків - у їхній розробці участі майже не беруть. У міжнародних угодах, де закріплено принципові положення про розвиток і співробітництво на перспективу, також майже не враховано інтереси та пріоритети правоохоронних органів, їх кадрові, матеріальні, інформаційні та інші види ресурсів, що потім несприятливо відображається на виконанні визначених завдань. Є й інші причини, що негативно впливають на міжнародне співробітництво з питань боротьби зі злочинністю.

Тому, насамперед, доцільно ресурсно забезпечити заходи, передбачені угодами, щодо ефективнішої реалізації потенціалу таких форм взаємодії, як обмін оперативною та іншою інформацією, яка має взаємний інтерес, проведення спільних оперативно-розшукових заходів щодо попередження та викриття злочинів; обмін досвідом роботи; організація спільних наукових досліджень. Доцільним є також визначення пріоритетним зміцнення багатосторонньої, особливо в межах СНД, міжнародно-правової бази співробітництва по боротьбі зі злочинністю, особливо злочинів із використанням високоякісних технологій, корупцією й легалізацією (відмиванням) доходів від злочинної діяльності та інших національних законодавчих актів.

Наявний стан взаємодії органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової та митної служб по боротьбі зі злочинністю також потребує суттєвого вдосконалення, а не обмежується лише проведенням епізодичних спільних оперативно-профілактичних операцій. Позитивним прикладом розв'язання зазначеної проблеми може бути Угода про інформаційне співробітництво між Державною митною службою та Державною податковою адміністрацією України, яка ефективно діє четвертий рік, але такі угоди поодинокі.

Договірні відносини щодо скоординованої діяльності сприятимуть правоохоронним органам передбачати та своєчасно вносити до своїх дій певну автономність регулювання взаємовідносин у межах чинного законодавства, що дозволить цілеспрямовано розширювати компетенцію тих чи інших підрозділів управління за рахунок її перерозподілу, поєднувати методи централізованого керівництва з оперативним управлінням і самостійністю правоохоронних органів, спрощувати процедури міжвідомчого узгодження рішень і здійснювати звільнення верхніх рівнів управління від обов'язкового затвердження рішень, які приймають підлеглі в ініціативному порядку для реалізації мети, поставленої вищими органами та нормативне закріпленими завданнями, визначеними договором про співпрацю в галузі боротьби зі злочинністю.

Договори мають сприяти єдності в регулюванні всього комплексу відносин, що складаються між учасниками договору в ході його реалізації на основі чіткого правового врегулювання відносин. Це допоможе пов'язати суто управлінську діяльність із оперативною, дозволить використовувати й поєднувати правовий, організаційний, управлінський і мотиваційний механізми координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.

Аналіз використання позитивного досвіду співпраці закордонних поліцейських структур свідчить, що, обравши шлях удосконалення системи правоохоронних органів, завжди корисно реально оцінити свій власний досвід і, разом з тим, звернутися до практики та напрацювань учених інших країн у цій галузі. Зарубіжні держави - як різні суспільно-політичні утворення зі своєю історією, особливостями державного устрою, політичною системою, культурою та традиціями - мають свої підходи до координації діяльності власних правоохоронних органів. З метою співпраці в міжнародному масштабі вони розробили й застосовують ефективне законодавство, знайшли можливість фінансового забезпечення, створення та функціонування низки міжнародних правоохоронних організацій по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю, яку визнано загрозою світового масштабу.

Аналіз звітів міжнародних організацій, статистичних даних про стан боротьби зі злочинністю в різних країнах підтверджує важливість міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю. Навіть ті держави, які не мають тісних політичних і економічних контактів, здебільшого не нехтують контактами в галузі протидії злочинності. Великого значення надають таким формам взаємодії у боротьбі зі злочинністю, як підписання та реалізація міжнародних договорів щодо надання допомоги в кримінальних справах; виконання рішень і запитів іноземних правоохоронних органів; регламентація кримінально-правових питань; обмін інформацією.

Проведення спільних наукових досліджень із питань боротьби зі злочинністю; обмін досвідом; спільна підготовка кадрів, взаємне надання матеріально-технічної і консультативної допомоги.

Інститут координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю є самостійним, організаційно-правовим елементом, спрямованим на забезпечення узгодженого функціонування автономних цілеспрямованих систем для виконання законодавче визначених завдань, який на правовій основі має впорядкувати та узгодити їх спільну діяльність із метою ефективного попередження, викриття та розслідування економічних злочинів.

Координацію управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю як організаційно-правову категорію слід будувати на принципах законності, процесуальної самостійності й відповідальності, узгодженості дій, активного використання власного та світового досвіду в зазначеній сфері державного управління. Поєднуючою ланкою взаємодії правоохоронних органів повинна стати законодавче визначена організаційна система управління як органічна єдність управлінського механізму та організаційної структури, яка б зобов'язувала керівників правоохоронних органів із державних позицій оцінювати ситуацію щодо стану криміналізації суспільства та сфер економічної діяльності, визначати сутність нових проблем і способи їх розв'язання у взаємодії з іншими правоохоронними органами. Необхідно визнати першочерговими такі заходи протидії злочинності: законодавче закріплення пріоритетності міжнародно-правових норм боротьби зі злочинністю; приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм; забезпечення точного, повного, всебічного й безперешкодного застосування національно-правових норм, які відповідають світовим стандартам як у власній практиці роботи правоохоронних органів, так і у відносинах із відповідними органами взаємодіючих іноземних держав.

Доцільно врахувати та використати фактори, що сприяють активізації міжнародних зв'язків по боротьбі зі злочинністю: значне її поширення; потреба протидії їй світовими масштабами; адекватний рівень розвитку міжнародного співробітництва правоохоронних органів; прагнення багатьох держав сприяти активному залученню України до міжнародного співробітництва; наявність реальної перспективи збільшення масштабів відмивання "брудних коштів", розповсюдження наркотиків і тероризму в світі в цілому; активізація діяльності в міжнародних організаціях, насамперед за програмами ООН та РАТР з питань міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю.

Забезпечення умов, за яких особливо ефективними в боротьбі з економічною злочинністю мають стати заходи щодо координації управління органами правопорядку, фінансовими та регулятивними структурами в єдиній системі обміну інформацією, що перетворять їх на своєрідну клірингову систему для сприяння обміну необхідною інформацією з питань економічної злочинності та фінансових порушень, допоможе правоохоронним органам своєчасно вийти на слід злочинних елементів та їхніх доходів кримінального походження. Сутність координації полягає в об'єднанні зусиль правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні законодавства, зокрема процесуального.

Правовою базою організації взаємодії є:

- конституційні вимоги щодо захисту прав людини й громадянина;

- кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання перед слідчими органами й органами дізнання вповноважених міністерств і відомств стосовно виявлення, розкриття, запобігання злочинам, провадження в кримінальних справах і розшуку винних осіб;

- галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження відповідних правоохоронних органів щодо організації взаємодії;

- функціональні (спеціальні) акти законодавства;

- укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю й правоохоронної діяльності;

- державні програми боротьби зі злочинністю;

- міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю;

- відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази, інструкції);

- акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер.

Взаємодія як організаційно-правова категорія ґрунтується на таких основних принципах:

- неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян усіма суб'єктами взаємодії;

- комплексне використання сил і засобів суб'єктів взаємодії за умови чіткого розмежування компетенції;

- процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, насамперед слідчих;

- персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких покладено функцію координації зусиль, за організацію та наслідки заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових і слідчих дій;

- узгодженість під час планування спільних заходів;

- безперервність у організації та керівній діяльності, оперативно-розшукових заходах і провадженні в справах із розкриття злочинів;

- активне використання новітніх наукових і технічних досягнень у роботі із запобігання, розкриття та розслідування злочинів;

- постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств, працівниками слідчих і оперативних підрозділів одного відомства з додержанням правил нерозголошення даних попереднього розслідування й оперативно-розшукових заходів.

Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь у організації, керівництві та безпосередньому здійсненні взаємодії, випливають із загальних завдань, обумовлених законодавством. Такими завданнями є:

- запобігання, розкриття, всебічне й об'єктивне розслідування злочинів;

- забезпечення невідкладних організаційних, слідчих і оперативно-розшукових заходів;

- забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання злочинності, насамперед організованих злочинів і фактів корупції;

- своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спрямованих на відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної шкоди.

Систему координації можна розглядати як соціально-правову модель, складниками якої є: 1) владно-організуючі рішення з координації; 2) методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі зв'язки між правоохоронними органами. 1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності правоохоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості й волі людини або спільноти, за юридичним змістом - способом встановлення правових норм або їх застосування в конкретних життєвих ситуаціях. Рішення приймає уповноважений державний орган або посадова особа з питань, що належать до їхньої компетенції.

Координаційне рішення - це акт управління, за допомогою якого суб'єкт координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення узгоджених дій щодо безпосередніх суб'єктів координації. В основі координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних правоохоронних органів і компетенції уповноважених осіб.

Вимоги, що пред'являють до управлінських рішень такі: законність; наукова обґрунтованість юрисдикційністю (або визначення повноважень суб'єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та прийняття рішення.

В координаційному рішенні поєднуються формальні та неформальні складники управлінської роботи. У реальній дійсності кожен суб'єкт рішення має власні бажання, прогнози, власний образ реальності. Суб'єкт рішення передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних факторів, передбачає наслідки, що залежать від нього. Спільна координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка виявляється в неформальних зв'язках відповідної ієрархії відносин і системі інформації.

Важливе значення під час прийняття рішень мають суб'єктивні фактори, які доцільно враховувати. Такими є:

- особисті якості правоохоронців, які беруть участь у координаційній діяльності;

- їхні статусні ознаки;

- міра делегованих повноважень і залучення їх до розробки й прийняття рішень;

- правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо реалізації рішень із координації діяльності правоохоронних органів адресовано таким суб'єктам:

- безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в якому зазначено програму дій для виконання такого рішення з відповідними термінами;

- суб'єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;

- суб'єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв'язків тощо.

Отже, управлінське рішення з координації діяльності правоохоронних органів України - це владно-управлінський акт, у якому логічно викладено компетенцію вповноважених суб'єктів щодо здійснення координаційних дій, насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами й окремими працівниками, які потрібні для досягнення поставленої мети, виконання завдань, забезпечення інтересів, що охороняють.

2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Методи координації - це засоби та способи організації координатором управлінських організаційних і субординаційних відносин. Методи координації мають владний і обов'язковий характер. До того ж силу впливу використовують не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості діяльності.

Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що їхнє джерело пов'язано не лише зі статусом органу, який його застосовує, а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кількома органами.

Методи координації застосовують комплексно, поєднуючи всі компоненти правоохоронної діяльності.

Розглянемо найважливіші методи координації правоохоронної діяльності.

Для розв'язання завдань, поставлених перед правоохоронними органами щодо необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в соціальній, економічній і нормативно-правовій сферах, важливим методом має стати прогнозування. Воно пов'язане з екстраполяцією, моделюванням і експертними оцінками.

Прогнозування - це один із найактивніших елементів оперативно-аналітичної роботи.

Воно додає результативності діяльності правоохоронних органів і їх структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки в разі постійного й безпосереднього контакту аналітиків з керівником, який приймає рішення.

Мета прогнозування - визначити напрями й форми діяльності та наслідки реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, відрізняючись від інших форм передбачення, має враховувати змінний характер людської діяльності, яка активно формує майбутнє. Прогноз - це інформація про майбутнє, що втілюється в формі управлінського рішення.

Основи прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:

- реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбутнього (теперішні);

- номінальні - ті, які вже створюють люди або будуть чи можуть бути створені.

Вивчення лише наявних обставин недостатньо для прогнозування. Для правоохоронних органів розпізнати можливі дії об'єктів координаційних зусиль не менш важливо, ніж розпізнати фактичні обставини справ.

Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий характер.

Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факторів прогностичної ситуації і викриває становлення необхідного, бажаного майбутнього під контролем зацікавленого правоохоронного органу.

Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритетних напрямів взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Державного митного комітету, Управління державної охорони.

3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних органів можна поділити на організаційні та процесуальні.

До організаційних форм взаємодії належать:

- спільне планування дій (організаційних, запобіжних, профілактичних, слідчих і оперативно-розшукових);

- взаємний обмін інформацією про попередні й очікувані результати;

- взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії;

- інформування про отримані дані в односторонньому порядку;

- спільний аналіз матеріалів (насамперед оперативно-розшукових) і планування їх реалізації;

- внесення узгоджених коректив у спільний план заходів;

- матеріально-технічне та криміналістичне забезпечення здійснення спільних заходів;

- використання спеціальних знань, науково-технічних заходів, засобів і методів під час здійснення оперативно-розшукових заходів, розкриття та розслідування злочинів;

- проведення спільних нарад, колегій і конференцій суб'єктів взаємодії для визначення основних напрямів координаційних заходів, аналізу наслідків і визначення заходів щодо усунення недоліків;

- проведення спільних занять суб'єктів координації, у тому числі з запрошенням представників інших відомств, навчальних закладів, науково-дослідних установ для підвищення кваліфікації та професіоналізму.

Процесуальні форми (стосуються лише оперативно-розшукових і слідчих дій):

- виконання доручень і вказівок слідчого, які обов'язкові для виконання провадження органом дізнання розшукових і слідчих дій;

сприяння на вимогу слідчого під час провадження окремих слідчих дій; виконання доручень слідчого під час провадження слідчих і розшукових дій органом дізнання іншої адміністративно-територіальної одиниці; розшук обвинуваченого, який переховується від слідства або якщо його місцеперебування невідоме;

вжиття заходів щодо встановлення особи, яка вчинила злочин;

- повідомлення слідчого про результати оперативно-розшукових заходів у кримінальних справах, які передано слідчому до встановлення особи, яка вчинила злочин;

- порушення кримінальної справи й проведення щодо неї невідкладних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів стосовно злочинів, провадження попереднього слідства щодо яких обов'язкове;

- участь спеціаліста в огляді місця події;

- проведення експертиз, у тому числі в позавідомчих експертних закладах.

4. Договірні засади координації в управлінні правоохоронними органами України. Дієвим інструментом встановлення та регулювання координаційних зв'язків, що має ефективну дію, як вважаємо, має бути договір. Договір - акт про взаємну згоду в установленні зв'язків, що має юридичну силу.

При укладанні координаційного договору одна сторона зобов'язана здійснити на користь іншої певний вид управлінської, оперативної або інші види діяльності, а друга сторона має право вимагати здійснення їх, тобто виникають зобов'язальні відносини.

Підтримання зв'язків між управлінськими системами - правоохоронними органами має зумовлювати встановлення координаційних відносин між ними на тих самих зобов'язальних підставах.

Формування координаційних діянь на основі договору має свої переваги.

Так, договір дозволяє встановити між сторонами формальні відносини з чіткою регламентацією взаємних прав і обов'язків.

Обов'язковість договірних відносин сприятиме виникненню формальної визначеності сторін, тобто правоохоронних органів, і взаємній визначеності прав та обов'язків, забезпечить їх юридичним захистом.

Укладання договору передбачає добровільність у прийнятті на себе зобов'язань. Це дасть змогу правоохоронним органам здійснювати координаційну діяльність без спеціальних вказівок, приписів.

Договірні відносини сторін мають передбачати таку умову додержання домовленостей, як санкціонована відповідальність.

Договір дозволить включити узгоджені умови, на яких його укладають. За потреби необхідно оговорити зміни обсягу дій і характер взаємовідносин, що встановлюють. Як наслідок - особлива точність регулювання відносин, спрямована на забезпечення та реалізацію конкретного завдання, що містить певну мету.

Договірні відносини дозволять правоохоронним органам передбачати та вносити в свої відносини певну автономність регулювання взаємовідносин між собою, але в межах чинного законодавства.

Договори сприятимуть єдності в регулюванні всього комплексу відносин із координації зусиль, що складаються між учасниками договору в ході його реалізації.

Цільовий характер діяльності, яку передбачатимуть договори, відображення в них очікуваних результатів дасть змогу правоохоронним органам використовувати різні методи управління з координації зусиль.

Сьогодні чинними формами договірних відносин з координації зусиль правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні злочинів є:

- міжнародні договори;

- міжнародні конвенції.

5. Прямі зв'язки між правоохоронними органами. Виникнення такої форми взаємодії пов'язано з потребою своєчасного отримання та використання інформації, що не завжди можливо за додержання так званої протокольної формально-процесуальної форми взаємодії. Особливості прямих зв'язків між правоохоронними органами полягають у тому, що самим учасникам цих відносин надають усі необхідні повноваження, які не потребують втручання вищих органів управління. Узгоджене розв'язання питань співробітництва правоохоронних органів здебільшого переносять на рівень основної ланки - структурних підрозділів або навіть окремих працівників (посадових осіб).

У системі цих відносин виникають і розвиваються різні зв'язки, в тому числі й ті, які встановлюють безпосередньо.

За рівнями організаційної структури можна виділити такі види прямих зв'язків:

а) між правоохоронними органами;

б) між правоохоронними органами, які належать до органів управління, та іншими органами управління;

в) між правоохоронними органами, які не належать до органів управління, та органами управління;

г) між правоохоронними органами та науково-дослідними установами.

Можна розглядати та групувати зв'язки за видами співробітництва (запобігання злочинності, виявлення та розслідування, науково-методологічне та ін.), за сферами здійснення злочинів (у банківській, інформаційній сферах і т. ін.), призначенням зв'язків (обмін інформацією, організація міждержавного співробітництва) та їх організаційною формою (координаційні та інтеграційні зв'язки). Правоохоронні органи мають використовувати форми прямих зв'язків пропорційно ступеню складності й невизначеності завдань, які розв'язують.

Серед поширених форм прямих зв'язків можна назвати такі:

а) використання прямих контактів між керівниками правоохоронних органів, що взаємодіють з приводу розв'язання загальної проблеми боротьби зі злочинністю;

б) встановлення взаємозв'язку між двома та більшою кількістю управлінь, відділів, інших підрозділів правоохоронних органів, що мають контакти з питань їх діяльності в сфері боротьби зі злочинністю;

в) створення тимчасових цільових груп для розв'язання завдань у сфері боротьби зі злочинністю, що стосуються кількох управлінь (відділів, інших підрозділів) правоохоронних органів;

г) створення постійно діючих груп для розв'язання міжфункціональних проблем, що періодично виникають у сфері боротьби зі злочинністю;

д) встановлення подвійної відповідальності в критичних точках розв'язання проблем у структурах координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.

Отже, використання прямих зв'язків правоохоронними органами сприятиме найскорішому виконанню ними поставлених завдань, особливо коли йдеться про об'єднання зусиль для досягнення якоїсь мети.

Діяльність правоохоронців по боротьбі з такими видами злочинності, як організована злочинність та корупція, координує спеціально створений1 в Україні орган - Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який створено відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 1993 року № 561 (з наступними змінами та доповненнями). Таким чином, одним із основних факторів протидії злочинності виступає координація діяльності правоохоронних органів, яку здійснюють і потенційно можуть здійснювати за багатьма напрямами.  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

44549. Понятие КИС. Основные этапы и принципы построения 30 KB
  Основные этапы и принципы построения Комплексная информационная система это совокупность технических и программных средств предприятия реализующих идеи и методы автоматизации. И использование специальных программных средств обеспечивающих информационную поддержку бизнеспроцессов в качестве основы КИС представляется наиболее оправданным и эффективным. Среди преимуществ такого подхода следует отметить возможность внесения изменений в отдельные программные компоненты расположенные в одном слое без необходимости коренных переделок на...
44550. Использование языка функиональных блоков ТехноIL, FBD при программирование алгоритмов в КИС 41 KB
  Программа созданная на этом языке называется FBDпрограммой. Для разработки FBDпрограмм в редакторе базы каналов предусмотрены два окна – FBD программы и LD программы. Для входа в первое из них нужно выполнить команду FBD программы меню Окна или нажать сочетание клавиш LT3 или нажать ЛК на иконке панели инструментов.
44551. Понятие КИС и её основные части 32 KB
  Современные системы управления деловыми процессами позволяют интегрировать вокруг себя различное программное обеспечение формируя единую информационную систему. Основными функциями управления являются как известно планирование организация активизация координация контроль и анализ которые осуществляются в многомерном пространстве различных областей деятельности предприятия. Очевидно что в состав КИС должны войти средства для документационного обеспечения управления информационной поддержки предметных областей коммуникационное...
44552. Проблемы защиты информации в современных КИС 30.5 KB
  Достаточно сложно решить и проблему надежной аутентификации пользователей. При аутентификации пользователей локальной сети успешно решить эту задачу помогают организационные меры отсечение посторонних пользователей от клиентских компьютеров и терминалов контроль за подключениями к кабельной системе здания и т. Новые проблемы создает проблема аутентификации пользователей при ведении бизнеса через Internet. Число пользователей вырастает настолько что количество переходит в качество и старые методы аутентификации на основе индивидуальных...
44553. Обеспечение иерархии скоростей и качества обслуживания 31.5 KB
  Возможность поэтапного внедрения новой технологии в существующие сети не требующего чрезмерных разовых вложений. Все работы по созданию технологий удовлетворяющих этим требованиям можно разделить на три большие группы: Создание масштабируемой по скорости технологии на основе технологии Ethernet: линия Ethernet FstEthernet GigbitEthernet. Создание технологии с масштабируемой скоростью частично совместимой с Ethernet и имеющей встроенные возможности для обеспечения начального уровня качества обслуживания для трафика реального...
44554. Стратегическое планирование КИС 29 KB
  При стратегическом планировании сети нужно принять решения по четырем группам вопросов: Какие новые идеи решения и продукты являются стратегически важными Какие решения в стратегически важных областях являются перспективными Какие из них могут оказаться полезными в вашей корпоративной сети Каким образом новые решения и продукты нужно внедрять в существующую сеть На какие этапы нужно разбить процесс перехода на новые решения и продукты как обеспечить максимально безболезненное взаимодействие новых и старых частей и компонентов сети...
44555. Многослойное представление корпоративной сети 30.5 KB
  Иерархия слоев корпоративной сети Над транспортной системой работает слой сетевых операционных систем который организует работу приложений в компьютерах и предоставляет через транспортную систему ресурсы своего компьютера в общее пользование. Над операционной системой работают различные приложения но изза особой роли систем управления базами данных хранящих в упорядоченном виде основную корпоративную информацию и производящих над ней базовые операции поиска этот класс системных приложений обычно выделяют в отдельный слой корпоративной...
44556. Выбор технологии магистрали для больших локальных сетей 31 KB
  Магистраль это одна из наиболее дорогостоящих частей любой сети. Кроме того так как через нее проходит значительная часть трафика сети то ее свойства сказываются практически на всех сервисах корпоративной сети которыми пользуются конечные пользователи. Эта структура будет затем положена в основу структуры кабельной системы стоимость которой может составлять 15 и более процентов всей стоимости сети.
44557. Стратегические проблемы выбора сетевой операционной системы и СУБД 32.5 KB
  Похожая ситуация складывается и на рынке СУБД. Однако более тонкий подбор подходящей СУБД и ее версии для используемых на предприятии прикладных задач и технологий хранения и обработки данных требует знания основных сегодняшних свойств каждой СУБД и представления о том какие новые свойства желательные для вашей сети можно ожидать от данной СУБД в ближайшем будущем.