47884

Субєкти правової роботи на підприємствах, в установах, організаціях

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Правова робота в нових ринкових нестабільних відносинах стає невід'ємною виробничою частиною діяльності юридичних осіб незалежно від форм власності і господарювання

Украинкский

2013-12-03

266.5 KB

77 чел.

ЛЕКЦІЇ  2-3. 

Тема 2. Суб'єкти правової роботи на підприємствах, в установах, організаціях.

1. Поняття  та види суб’єктів правової  роботи.

2. Підприємство, установа, організація як суб’єкт правової роботи. 

3. Права та обов'язки керівника підприємства, установи, організації як суб'єкта правової роботи.

4. Структурні підрозділи підприємства, установи, організації як суб'єкти правової роботи, їх компетенція і правовий стан. 

5. Роль трудового колективу підприємства, установи, організації як суб'єкта правової роботи.

6. Взаємодія юридичної служби суб’єкта господарювання з іншими структурними підрозділами.

 

Питання 1.    Поняття  та види суб’єктів правової  роботи.

Правова робота в нових ринкових нестабільних відносинах стає невід'ємною виробничою частиною діяльності юридичних осіб незалежно від форм власності і господарювання.

До системи правової роботи належать суб'єкти господарювання, об'єкти, юридичні (правові) дії, засоби і способи їх здійснення, результати юридичних (правових) дій.

Суб'єктами правової роботи є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Суб'єктами правової роботи є також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці, а також філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), структурні підрозділи підприємств (юридична служба, бухгалтерія, відділ кадрів та ін.).

Об'єктами правової роботи є дії суб'єктів правової роботи, правові процеси (розгляд господарських спорів у господарських судах, трудових спорів —у місцевих), правові документи (договори, акти, претензії, позовні заяви, положення, інструкції та ін.).

Юридичні (правові) дії - це зовнішні акти поведінки суб'єктів правової діяльності.

Засоби правової діяльності - це явища, предмети дій, які забезпечують досягнення необхідного результату правової діяльності, нормативно-правові акти централізованого і локального регулювання, докази.

Способи правової діяльності - це конкретні шляхи досягнення наміченого результату за допомогою конкретних засобів, обумовлених юридичною справою.

Результати правових дій - це підсумок відповідних операцій і дій, досягнутий за допомогою певних способів і засобів суб'єктами правової роботи.

Правова робота у сфері суспільного виробництва, так само як у народному господарстві загалом, — це нормотворча та правозастосовна діяльність, спрямована на правове забезпечення господарської діяльності та керівництво нею, пов'язана з питанням відповідальності, взаємозв'язку ланок господарського механізму, посадових осіб та працівників, яка забезпечує зміцнення законності, державної, планової та договірної дисципліни, господарського розрахунку в діяльності підприємств, організацій та установ.

Правова робота охоплює діяльність не тільки юридичної служби — коло її суб'єктів досить велике. 

Суб'єктами правової роботи є Кабінет Міністрів, Міністерство юстиції, інші міністерства та центральні відомства, які видають нормативні акти, визначають основні напрямки правової роботи і конкретизують їх, Генеральна прокуратура, що здійснює контроль за правовою роботою, а також органи, які безпосередньо здійснюють правову роботу — місцеві ради, адвокатура, господарські суди.

 

Питання 2.    Підприємство, установа, організація як суб’єкт правової роботи. 

Розглянемо детальніше суб'єкти правової роботи основної первинної ланки у сфері суспільного виробництва —  підприємства. 

Ст.62 ГК України визначає, що підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому господарським кодексом та іншими законами.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах  банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. 

Підприємство діє на основі Статуту, якщо законом не встановлено інше.

Підприємство складається з підрозділів, які діють на засадах внутрішнього господарського розрахунку або колективного підряду, — відділи, виробництва, цехи, відділення, дільниці, бюро, лабораторії, бригади та ін. 

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту підприємства на основі співвідношення засад самоврядування трудового колективу і прав власника щодо господарського використання свого майна. 

2.1. Поняття підприємства та його основні ознаки.

 Правове регулювання поняття підприємства у вітчизняному законодавстві вперше було визначено ЗУ „Про підприємства в Україні”, який прийнято 27.03.91 року та більшість положень якого враховано при прийнятті ГК України. Зокрема, поняття підприємства визначено у ст.62 ГКУ.

Стаття 62.       Підприємство як організаційна форма  господарювання

1. Підприємство   -   самостійний   суб'єкт   господарювання, створений   компетентним   органом  державної  влади  або  органом місцевого самоврядування,  або іншими суб'єктами  для  задоволення суспільних  та  особистих  потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,  науково-дослідної,  торговельної, іншої господарської діяльності   в  порядку,  передбаченому  цим  Кодексом  та  іншими законами.

Законодавство деяких зарубіжних країн поняття підприємство вносить економічний зміст (а не юридичний, як це є з розуміння ст. 62 ГКУ – юридичний зміст – це значить, що підприємство є  суб’єкт права, має статус ю.о.) Звідси, воно не суб’єкт права, а об’єкт права – тобто майновий комплекс – сума основних і оборотних фондів (пригадайте, при приватизації йде оцінка і продаж лише майна, і нічого не згадується про юридичну особу).

Така позиція знайшла своє відображення в ст.191 ЦК України.

Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс

     1. Підприємство    є    єдиним    майновим   комплексом,   що використовується для здійснення підприємницької діяльності.

2. До складу  підприємства  як  єдиного  майнового  комплексу входять усі види майна,  призначені для його діяльності, включаючи земельні  ділянки,  будівлі,  споруди,   устаткування,   інвентар, сировину,  продукцію,  права  вимоги,  борги,  а  також  право  на

торговельну марку або інше позначення та інші права,  якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

4. Підприємство   або   його  частина  можуть  бути  об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Таким чином, щодо поняття підприємства існують  такі основні позиції:

1. підприємство – це суб’єкт права; (позиція господарського права)

2. підприємство – це об’єкт права; (позиція цивілістів)

3. в деяких випадках підприємство і суб’єкт і об’єкт права (позиція цивілістів). Це у випадку орендних правовідносин: тут підприємство – є предметом оренди, тобто об’єктом, а орендодавцем – його власник, а якщо в оренду передається частина підприємства, чи якесь окремо визначене майно, яке таке підприємство здає в оренду, то у цьому випадку підприємство – суб’єкт права. Позиція цивілістів – що підприємство – не суб’єкт цивільних правовідносин. Суб’єкт тільки юридична особа. Таким чином, коли підприємство передає в оренду своє майно, воно виступає як ю.о., а коли воно само є предметом оренди – тоді  воно об’єкт, тобто майновий комплекс.

Цивілісти аргументують свою позицію і тим, що визнання ст.62 ГКУ суб’єкта господарювання підприємством не надає йому статус суб’єкта цивільних правовідносин. Для цього воно повинно набути статус ю.о., що підтверджується додатково ч.4 ст.62 ГКУ.

Звідси поняття „підприємство” є обслуговуючим відносно юридичної особи і його вживання не суперечить ЦКУ.

 На завершення цієї дискусії слід зазначити, що сучасне законодавство країн ЄС всі свої законодавчі приписи адресує саме підприємствам, а не юридичним особам.

Виходячи з ст.62 ГКУ  підприємству притаманні наступні ознаки:

п. 1  Самостійний господарюючий суб’єкт.

п. 2. Підприємства  можуть  створюватись   як   для   здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

п. 3. Підприємство,  якщо  законом  не встановлено інше,  діє на основі статуту.

п. 4. Підприємство є юридичною особою,  має відокремлене  майно, самостійний баланс,  рахунки в установах банків,  печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

п. 5. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

2.2. Види та організаційно-правові форми  підприємств.

При висвітленні даного питання слід вживати поняття:

А) види підприємств;

Б) організаційно-правові форми підприємств;

В) категорії підприємств.

Всі три поняття вживаються з однією і тією ж метою – класифікувати підприємства. Це сприяє і допомагає знати і враховувати особливості правового статусу підприємств окремих видів.

ВИД передбачає класифікацію підприємств за формою власності і відповідно до ч.1. ст.63 ГКУ підприємства є таких видів:

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно  від  форм  власності,  передбачених  законом,   в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної  власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство,   що   діє  на  основі  колективної  власності (підприємство колективної власності);

- комунальне  підприємство,  що  діє  на  основі   комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на  базі об'єднання майна різних форм власності).

2. У разі  якщо  в  статутному  фонді  підприємства  іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків,  воно визнається підприємством   з   іноземними   інвестиціями.   Підприємство,   в статутному   фонді   якого   іноземна   інвестиція  становить  сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

КАТЕГОРІЯ - передбачає класифікацію підприємств від кількості працюючих і обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до п.7 ст.63 ГКУ:

п. 7. Підприємства залежно від  кількості  працюючих  та  обсягу валового  доходу  від  реалізації  продукції  за  рік  можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

 Малими (незалежно    від    форми    власності)    визнаються підприємства,  в  яких  середньооблікова  чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує  п'ятдесяти  осіб,  а  обсяг валового  доходу  від реалізації продукції (робіт,  послуг) за цей

період не перевищує суми,  еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

 Великими підприємствами   визнаються   підприємства,  в  яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує  тисячу  осіб,  а  обсяг  валового доходу від реалізації продукції (робіт,  послуг) за  рік  перевищує  суму,  еквівалентну п'яти  мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку

України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА – це сукупність ознак, що визначають правовий статус і виокремлюють підприємства між собою (це в основному такі ознаки: порядок заснування і припинення; порядок формування статутного фонду; порядок управління)

За цими ознаками відповідно до п.3 ст.63 ГКУ:

п. 3. Залежно  від  способу утворення (заснування) та формування статутного  фонду  в  Україні  діють  підприємства   унітарні   та корпоративні.

п. 4. Унітарне підприємство створюється одним засновником,  який виділяє  необхідне  для  того  майно,  формує відповідно до закону статутний фонд,  не поділений на частки (паї),  затверджує статут, розподіляє  доходи,  безпосередньо  або через керівника,  який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на  засадах  трудового  найму,  вирішує  питання  реорганізації та ліквідації  підприємства.  Унітарними  є  підприємства   державні, комунальні,   підприємства,   засновані  на  власності  об'єднання громадян,  релігійної  організації  або  на  приватній   власності засновника.

п. 5. Корпоративне підприємство утворюється,  як правило,  двома або більше засновниками за їх спільним рішенням  (договором),  діє на  основі  об'єднання  майна  та/або  підприємницької чи трудової діяльності  засновників  (учасників),  їх   спільного   управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків  підприємства.  Корпоративними є кооперативні підприємства,  підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Якщо підприємство залежне від іншого – воно називається ДОЧІРНІМ (ст.126 ГКУ)

 2.3. Створення підприємства. Установчі документи підприємств.

 Створення підприємства –це певний послідовний перелік дій, які необхідно поетапно вчинити, та які чітко визначені законодавством для того, щоб таке утворення стало суб’єктом правовідносин.

ЦКУ, ГКУ, спеціальні закони: ЗУ „Про господарські товариства”, „Про банки і банківську діяльність”, ” Про фондову біржу”, „Про товарну біржу”, „Про промислово-фінансові групи”, „Про кооперацію”, „Про громадські об’єднання”, „Про державну реєстрацію ю.о. та фізичних осіб-підприємців” та інші регулюють порядок створення різних підприємств.

 Загальні положення щодо створення підприємств:

1. Відповідно до ст.81 ЦКУ юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та/або майна.

2. Залежно від порядку створення ю.о. поділяються на ю.о. приватного та публічного права.

3. Ю.о. приватного права створюється на  підставі установчих документів.

 

 Таким чином, виникнення та послідуюча діяльність підприємств неможлива без установчих документів.

 Згідно із ст.57 ГКУ установчими документами суб’єкта господарювання є: рішення про  його  утворення  або  засновницький  договір,  а  у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст.87 ЦКУ 1. Для  створення  юридичної  особи  її учасники (засновники) розробляють  установчі  документи,  які  викладаються  письмово  і підписуються  всіма  учасниками  (засновниками),  якщо  законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут  або  засновницький  договір  між учасниками,  якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою,  діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

3. Установа   створюється  на  підставі  індивідуального  або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий  акт  може  міститися також і в заповіті.  До створення установи установчий акт,  складений однією або  кількома  особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична  особа  вважається  створеною  з дня її державної реєстрації.

     Стаття 88 ЦКУ встановлює  вимоги до змісту установчих документів.

1. У статуті  товариства  вказуються  найменування  юридичної особи,  органи  управління  товариством,  їх  компетенція, порядок прийняття  ними  рішень,  порядок вступу до товариства та виходу з нього,  якщо  додаткові  вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У   засновницькому   договорі   товариства    визначаються зобов'язання  учасників  створити товариство,  порядок їх спільної діяльності щодо його створення,  умови передання товариству  майна учасників,   якщо  додаткові  вимоги  щодо  змісту  засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В  установчому   акті   установи   вказується   її   мета, визначаються   майно,  яке  передається  установі,  необхідне  для досягнення цієї  мети,  структура  управління  установою.  Якщо  в установчому  акті,  який міститься у заповіті,  відсутні окремі із

зазначених  вище  положень,  їх  встановлює  орган,  що   здійснює державну реєстрацію.

  П. 2. ст.57 ГКУ зазначено: в  установчих   документах   повинні   бути   зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності,  склад  і компетенція його органів управління, порядок прийняття  ними   рішень,  порядок формування  майна,  розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

     П.3. ст.57 ГКУ: У   засновницькому   договорі   засновники  зобов'язуються утворити  суб'єкт  господарювання,  визначають  порядок   спільної діяльності  щодо його утворення,  умови передачі йому свого майна, порядок  розподілу  прибутків  і  збитків,  управління  діяльністю суб'єкта  господарювання  та  участі в ньому засновників,  порядок вибуття та входження  нових  засновників,  інші  умови  діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок  його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

П.4. ст. 57 ГКУ: Статут суб'єкта господарювання повинен  містити  відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення  статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і  збитків,  про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання,  передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

    Положенням  визначається  господарська  компетенція   органів державної  влади,  органів  місцевого  самоврядування   чи   інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

П.5. ст. 57 ГКУ:  Статут   (положення)   затверджується   власником    майна (засновником)  суб'єкта  господарювання  чи  його  представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Виходячи з вищенаведеного, слід зазначити наступне:

Для деяких ю.о. єдиним установчим документом є  с т  ат у т (напр.. для ПП, АТ, ТОВ, ТДОВ). Іншим ю.о. досить одного у с т а н о  в ч о г о   д о г о в о р у (напр.. для КТ, ПТ). Деяким ю.о. необхідні як статут, так і установчий договір. Це для господарських об’єднань.

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більше фізичних та/або юридичних осіб спрямована на спеціальну мету — створення нової юридичної особи, як правило, суб'єкта підприємницької діяльності.

Установчий договір названо як необхідний установчий документ при створенні господарських товариств Законом України "Про господарські товариства". При цьому передбачені загальні вимоги до змісту установчих документів господарського товариства без визначення його особливостей в установчих договорах. Спеціальні вимоги до змісту установчого договору сформульовані в Законі для повних і командитних товариств (ст. 67, 76 Закону "Про господарські товариства").

Таким чином, установчий договір служить для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників.

Слід відрізняти установчий договір від звичайних, цивільно-правових договорів, безліч яких укладають суб'єкти підприємницької діяльності. Основна відмінність установчого договору від цивільно-правових договорів, що діють у сфері підприємництва, полягає в тому, що установчий договір укладається з метою об'єднання його сторін (засновників) у певну організаційно-правову форму суб'єкта підприємництва, у той час як цивільно-правові договори спрямовані на опосередкування не організації, а реалізації підприємницької діяльності.

Існує різне розуміння установчого договору та його співвідношення із статутом.

Іноді статут називають першим і основним договором товариства. Проте, по-перше, статут господарського  товариства не є договором. По-друге, не можна один із установчих документів (статут)  вважати основним і першим , так само як і установчий договір не можна назвати другим і неосновним.

По суті, першим не в розумінні  значимості,  а стосовно тимчасової послідовності впорядкування установчих документів є установчий договір. Жодний  із установчих документів не можна вважати основним, оскільки обидва вони мають однакове значення  для створення та діяльності СПД.

Значимість установчого договору визначається тим, що він необхідний при створенні  ю.о. двома або більше засновниками.

Висновки. 

 Установчі документи — статут та/або установчий договір, необхідні для регулювання порядку, умов погодженої діяльності засновників, а також визначення правового статусу створюваного суб'єкта підприємництва — юридичної особи.

Установчий договір — договір, що опосередковує діяльність двох і більше фізичних та/або юридичних осіб, спрямовану на спеціальну мету — створення нового суб'єкта підприємництва — юридичної особи.

 Складність характеристики установчих документів, їх зміст та виконання потребує детальнішої регламентації їх законодавством. Для вибору найприйнятнішого для сторін  варіанта необхідно, щоб законодавство, визначаючи зміст установчих документів,  використовувало диспозитивні правила, даючи змогу засновникам виявляти  ініціативу в деталізації документів.

 2.4. Державна реєстрація підприємств. Органи державної реєстрації.

 Стаття 58 ГКУ містить загальні правила державної реєстрації суб’єктів господарювання.:

1.  Суб'єкт  господарювання  підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

 2. Відкриття  суб'єктом  господарювання  філій   (відділень), представництв   без  створення  юридичної  особи  не  потребує  їх державної реєстрації.

Відомості про     відокремлені      підрозділи      суб'єктів господарювання   залучаються   до   її   реєстраційної  справи  та включаються до Єдиного державного реєстру в  порядку,  визначеному законом.

 Детально процедура державної реєстрації регламентується ЗУ „Про державну реєстрацію ю.о. та ф.о.- підприємців” від 15.05.2003 року, який набув чинності з 01.07.2004 року.

 Дія цього закону поширюється на державну реєстрацію всіх ю.о. незалежно від форми власності та підпорядкування, а також ф.о.- підприємців.

Законом встановлені особливості державної реєстрації об’єднань громадян, благодійних організацій, партій, органів державної влади та місцевого самоврядування, банків, Торгово-промислових палат, фінансових установ, бірж тощо.

Відповідно до Статті 4 вищеназваного закону:

1. Державна  реєстрація  юридичних   осіб   та   фізичних осіб  -  підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою,  а також вчинення інших  реєстраційних дій,  які  передбачені  цим  Законом,  шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

2. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб  та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

- перевірку комплектності документів,  які подаються державному реєстратору,  та повноти відомостей,  що вказані  в  реєстраційній картці;

- перевірку документів,  які  подаються державному реєстратору, на  відсутність  підстав  для  відмови  у   проведенні   державної реєстрації;

- внесення відомостей    про   юридичну   особу   або   фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

- оформлення і видачу  свідоцтва  про  державну  реєстрацію  та виписки з Єдиного державного реєстру.

3. Зміни  до  установчих документів юридичної особи,  а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі - імені) або місця   проживання   фізичної   особи   -   підприємця  підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим Законом.

4. Відокремлені  підрозділи  юридичної  особи  не  підлягають державній реєстрації.

 5. Представництва,  філії  іноземних   компаній   в   Україні підлягають   акредитації   на   території   України   в   порядку, встановленому законом.

 Стаття 5 зазначеного закону визначає місце проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

 Державна    реєстрація    юридичних   осіб   та   фізичних осіб  -  підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому  комітеті  міської ради міста обласного значення або у районній,  районній  у  містах  Києві  та  Севастополі   державній адміністрації  за  місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у розмірах:

  •  10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – при проведенні реєстрації ю.о.;
  •  2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – при проведенні реєстрації ф.о. - підприємця;
  •  30% вказаного збору при реєстрації змін до установчих документів;
  •  1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян – за заміну свідоцтва про державну реєстрацію при його пошкодженні або втраті.

2.5. Юридичні підстави припинення діяльності підприємства.

Щодо питання про не здійснення підприємницької діяльності, слід мати на увазі таке: на практиці може мати місце нездійснення як тимчасове припинення (зупинення) діяльності підприємства, наприклад – при порушенні санітарно-епідеміологічного законодавства; при реалізації недоброякісних товарів; порушенні правил торгівлі та наданні послуг; як тимчасове зупинення певних видів діяльності або їх окремих аспектів, наприклад, на ринку цінних паперів.

За порушення правил здійснення тих або інших видів підприємницької діяльності окремими нормативними актами передбачене тимчасове зупинення не всієї діяльності, а окремих її видів (окремих операцій). Так, відповідно до ст. 39 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу", Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку та її територіальні відділення у разі відхилення від умов, визначених у дозволах на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, а також у статуті і правилах фондової біржі, можуть зупиняти на строк до одного року передплату і продаж цінних паперів і зупиняти на певний строк укладення угод з окремих видів діяльності по випуску та обігу цінних паперів.

Тимчасове зупинення певних видів діяльності або їх окремих аспектів є однією з поширених спеціальних санкцій, що застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів. Це, наприклад:

а) зупинення на термін до одного року розміщення (продажу) і обігу цінних паперів емітента у випадку порушення законодавства про цінні папери, нормативних актів державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

б) зупинення всіх операцій на банківських рахунках юридичної особи до виконання або скасування в судовому порядку рішення про накладення
штрафу — у випадку виявлення ознак правопорушення у вигляді випуску в обіг або розміщення не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства
цінних паперів або діяльності на ринку ЦП без спеціального дозволу (ліцензії);

в) зупинення торгівлі на фондовій біржі до усунення таких порушень — у випадку порушення фондовою біржею законодавства про ЦП;

г) зупинення або припинення допуску ЦП на фондові біржі або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі, зупинення клірінга і укладення договорів купівлі-продажу на певний строк для захисту держави, інвесторів.

Ці санкції застосовуються Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку відповідно до п. 5 Положення про Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.97 р. № 142/97. Основна мета цих засобів захисту — захист прав інвесторів і держави шляхом запобігання і припинення порушень законодавства на ринку ЦП, забезпечення дотримання учасниками ринку ЦП вимог законодавчих і нормативних актів, захист прав учасників ринку ЦП, створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку ЦП.

 Припинення суб'єктів підприємництва можливе в різних формах і порядку.

 Згідно зі ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилися, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Згідно зі ст. 51 ГК України підприємницька діяльність припиняється:

з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог цього Кодексу,

Таким чином, припинення суб'єктів підприємництва можливе як у добровільному порядку (за власною ініціативою підприємця), так і в примусовому порядку (на підставі рішення суду на підставах, передбачених законом). Якщо суб'єктом підприємницької діяльності є юридична особа, то її добровільне припинення здійснюється за рішенням засновників (учасників) або її відповідного органу, уповноваженого на вирішення питання про припинення.

Якщо перелік підстав, за якими можливе припинення суб'єкта підприємництва в добровільному порядку, не передбачений законодавством, то примусове припинення суб'єкта підприємництва можливе лише на підставах, зазначених у законодавстві. їх перелік має вичерпний характер.

За формою припинення суб'єктів підприємництва — юридичних осіб воно поділяється на реорганізацію та ліквідацію.

Основна відмінність реорганізації від ліквідації полягає в тому, що під час реорганізації здійснюється універсальне правонаступництво, тобто всі права та обов'язки суб'єкта (суб'єктів) підприємництва, що реорганізуються, переходять до одного або кількох інших, підприємців. Під час ліквідації відбувається припинення прав та обов'язків юридичної особи без правонаступництва, тобто без переходу прав і обов'язків до інших осіб.

Реорганізація суб'єктів підприємництва можлива в кількох різновидах: злитті, приєднанні, поділі, перетворенні.

Під час злиття кілька суб'єктів підприємництва — юридичних осіб об'єднуються в одне; при цьому всі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до новоствореного суб'єкта відповідно до передаточного акта.

 Приєднання характеризується тим, що один суб'єкт підприємництва приєднується до іншого; при цьому приєднаний суб'єкт втрачає свою юридичну самостійність і стає частиною іншого суб'єкта підприємництва, до якого і переходять права та обов'язки приєднаного суб'єкта відповідно до передаточного акта.

Відмінними рисами злиття є: створення однієї нової господарської організації; припинення всіх суб’єктів реорганізації – господарських організацій; кількість суб’єктів, що припиняються, повинно бути не менше двох.

Приєднанню притаманно: продовження в особі вже існуючої господарської організації діяльності організацій, що припинилися; припинення господарської організації (організацій), що приєдналася, як суб’єкта господарювання; кількість суб’єктів, що припиняється – один або більше.

З огляду на це, пропонується відрізняти злиття та приєднання від інших правових форм укрупнення бізнесу – об’єднання, поглинання, створення суб’єкта в результаті узгоджених дій. Названі процеси істотно різняться між собою за змістом і правовими наслідками. При цьому в банківській та страховій сферах встановлено обмеження кількісного складу приєднуваних суб’єктів (тільки один) та можливість трансформування самостійної господарської організації у відокремлений структурний підрозділ (філію), за яким закріплюється майно правопопередника.

Під час поділу один суб'єкт підприємництва поділяється на дві або кілька нових; при цьому створюється дві або кілька нових юридичних осіб на основі діючої раніше однієї; усі її майнові права та обов'язки переходять до новостворених суб'єктів відповідно до роздільного акта.

У разі перетворення суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа змінює свою організаційно-правову форму, що спричиняє зміну структури управління, прав і обов'язків учасників, звітності тощо, а також перехід усіх майнових прав та обов'язків до нового суб'єкта відповідно до передаточного акта.

 Припинення діяльності підприємців можливе на різних підставах, обумовлених як самими суб'єктами підприємництва, так і законодавством.

Особливістю законодавства України є те, що в ньому поряд із загальними підставами припинення діяльності підприємців, передбаченими в Господарському кодексі та Цивільному кодексі України, спеціальними законами встановлені підстави і способи припинення окремих суб'єктів підприємництва — юридичних осіб (наприклад, підприємств, господарських товариств) спеціальними законами.

Процес ліквідації юридичної особи можна поділити на кілька стадій.

Перша стадія — призначення ліквідаційної комісії, установлення порядку і строків ліквідації.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ГК України ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідація суб'єкта господарювання може бути також покладена на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

Законодавство детально регулює діяльність ліквідаційної комісії. Основні вимоги сформульовані подібним чином у Законі "Про господарські товариства" (ст. 20).

Друга стадія — вміщення в офіційній пресі оголошення про ліквідацію.

Відповідно до ч. З ст. 60 ГК України ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, зазначених у ч. 10 ст. 58 цього Кодексу, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а

явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

Третя стадія — стягнення дебіторської заборгованості підприємства, що ліквідується, і задоволення вимог кредиторів.

 Згідно з ч. 2 ст. 60 ГК орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Що стосується розподілу грошових коштів у господарських товариствах при їх ліквідації, то в першу чергу погашається заборгованість перед особами, які працюють на умовах найму, потім — перед бюджетом, а потім — перед іншими кредиторами, і тільки після погашення всіх заявлених претензій і вирішення усіх виниклих у процесі ліквідації спорів кошти, що залишилися, розподіляються між учасниками товариства (ст. 21 Закону "Про господарські товариства").

Четверта стадія — складання ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку (ч. 5 ст. 60 ГК).

П'ята, заключна, стадія — внесення запису про ліквідацію підприємства до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

 Однією з підстав примусової ліквідації господарського товариства на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства є систематичне або грубе порушення ним законодавства (піди, "в" ч. 4 ст. 19 Закону України "Про господарські товариства").

Такими, що порушують систематично законодавство, слід вважати господарські товариства, що раніше двічі порушували законодавство і порушили його знову, незалежно від того, чи залучалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його вчинення, тривалості і наслідків систематичним може бути також визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, що свідчить про явну і навмисну зневагу його вимог з боку товариства (наприклад, здійснення без спеціального дозволу (ліцензії) підприємницької діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлене обмеження) та (або) спричинило наслідок у вигляді значного збитку, заподіяного державі, юридичним або фізичним особам (п. 16 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12.09.96 р. № 02-5/334).

Примусова реорганізація суб'єкта підприємництва можлива, наприклад, у вигляді примусового поділу монопольних утворень за рішенням Антимонопольного комітету України відповідно до антимонопольного законодавства.

Останнім часом багато суб'єктів підприємницької діяльності використовують реорганізацію для поліпшення свого економічного становища та притягнення інвесторів. Для позначення процесів реорганізації, що спрямовані на посилення самостійності структурних підрозділів підприємств, притягнення нових інвестицій для модернізації, випуск нових видів продукції, зменшення собівартості, а в остаточному підсумку, відновлення ефективності і конкурентоспроможності, використовується термін "реструктуризація підприємств".

 Реструктуризація підприємства визначена у Законі "України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від

30.06.99р. як здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.

Державна реєстрація припинення суб'єктів підприємництва. Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" від 15.05.2003 р. (далі — Закон) передбачена державна реєстрація припинення юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Державна реєстрація припинення юридичної особи. Згідно зі ст. 33 Закону юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Для внесення до єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або      уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;

    - документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженими ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

У випадках, встановлених законом, крім вказаних документів, додатково подається документ, який підтверджує одержання згоди відповідних органів на припинення юридичної особи.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документа, які подані для внесення до єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, без розгляду повинен у день надходження цих документів внести до єдиного державного реєстру запис про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи та направити відповідне повідомлення органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування відомості про внесення такого запису.

З дати внесення до єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

  •  проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої
    прийнято рішення щодо припинення;
  •  внесення змін до єдиного державного реєстру
    щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
  •  проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.

У ст. 36-39 Закону передбачено порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи :

  1.   в результаті її ліквідації;
  2.   в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення;

3) на підставі судового рішення, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи.

Підставами для постановлений судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством юридичної особи, зокрема є:

  •  визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які
    не можна усунути;
  •  провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
  •  невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;
  •  неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
  •  наявність в єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця. Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця проводиться у разі:

  •  прийняття фізичною особою — підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;
  •  смерті фізичної особи — підприємця;
  •  постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
  •  постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;
  •  постановлення судового рішення про припинення  підприємницької  діяльності  фізичної особи — підприємця.

Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця є:

  •  визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;
  •  провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом;
  •  неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.
  •  Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ф.о.- підприємця.

 ВИСНОВОК:  Основні засади припинення підприємств закріплені в ГКУ і вони передбачають:

  •  форми припинення – реорганізація (поділ, приєднання, злиття, перетворення) та ліквідація;
    •  підстави припинення –  добровільне припинення, примусове припинення;
    •  принцип публічності прийняття рішення про припинення суб’єкта господарювання (оголошення про припинення в „Урядовому кур’єрі” та/або в офіційному ЗМІ за місцезнаходженням суб’єкта)
    •  форми захисту інтересів кредиторів (при реорганізації – правонаступники, при ліквідації -  ліквідаційна комісія або суд, які встановлюють порядок задоволення вимог кредиторів за рахунок майна суб’єкта, що ліквідовується).

Крім ГКУ питання припинення діяльності суб’єктів господарювання регулюють ЦКУ (ст.104-112), Закони України „Про банки і банківську діяльність” (ст.26,28,87-98), „Про цінні папери і фондову біржу” (ст. 36), „Про страхування” (ст. 43), „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди ст. 20-21)”, „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 22-34).

2.6. УСТАНОВИ

Установа – це організаційно-правова форма непідприємницьких юридичних осіб. Її умовно можна назвати формою застосування і призначення майна для задоволення соціально-культурних цілей та інтересів невизначеного кола осіб – дестинаторів.

Єдиним системоутворюючим (кваліфікуючим) критерієм, за яким юридичні особи приватного права поділяються на підприємницькі й непідприємницькі, є не функціональним критерієм – здійсненням непідприємницької діяльності (бо закон дозволяє й непідприємницьким юридичним особам займатися підприємницькою діяльністю), а забороною розподіляти прибуток на користь учасників юридичної особи або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, на користь засновників установ.

До ознак, які характеризують установу як самостійну організаційно-правову форму юридичної особи, належать: (1) мета, яка має суспільно значимі цілі залежно від сфери діяльності й окреслюється її засновником (-ами); (2) відсутність членства, тобто корпоративних відносин між засновниками не передбачається; (3) особливий порядок формування майна, перелік якого наводиться в установчому акті й передача якого засновником (у разі його смерті – зобов’язаною особою) здійснюється вже після державної реєстрації установи; (4) наявність особливого установчого документа – установчого акта (індивідуального або спільного – залежно від чисельного складу осіб, які створюють установу); (5) цільове призначення майна; (6) заборона на управління установою засновником (-ами); (7) правовідносини участі, які складаються між установою та її учасниками, мають суто організаційний характер; (8) особливий порядок зміни цілей діяльності установи, а також структури її органів управління.

Підстави набуття установою права власності на майно: (а) передача засновником свого майна (в тому числі грошових коштів) у процесі створення установи; (б) набуття нею майна при здійсненні основної діяльності; (в) набуття установою майна в процесі здійснення підприємницької діяльності; (г) одержання майна від інших учасників цивільних відносин у виді пожертв, дарунків, грантів, заповітів тощо.

На особливість майнової відповідальності установи впливає той факт, що вона, будучи за своєю суттю непідприємницькою організацією, наділяється правом здійснювати підприємницьку діяльність. Іншими словами, її майнова основа має гарантувати відшкодування в повному обсязі тих збитків, які може понести контрагент установи у випадку невиконання або неналежного виконання нею своїх зобов’язань перед ним. Ознаки, притаманні цій організаційно-правовій формі юридичної особи: (а) створення установи за рішенням одного чи декількох засновників; (б) формування її майнової бази за рахунок виділення майна одним засновником або об’єднання виділеного засновниками майна з наступною його передачею; (в) відсторонення засновників від управління діяльністю установи; (г) непов’язаність основної мети діяльності установи з отриманням прибутку.

Установи виконують соціально-культурні або адміністративно-політичні функції. Їх мета — створення соціальних цінностей, переважно невиробничого характеру (установи культури, освіти, охорони здоров'я тощо).

Установи, які спеціалізуються на виконанні певного виду діяльності, можуть бути державними, недержавними, місцевих органів, індивідуальними. Правові норми, що закріплюють їх види, містяться в різноманітних правових актах, які регулюють відносини в окремих галузях і сферах соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності, культури, освіти, охорони здоров'я, закордонних справ, спорту тощо, наприклад, у Законі України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» від 24 грудня 1993 р.тощо.

Установою визнається некомерційна організація, що не має членства, із правами юридичної особи, створена одним або декількома власниками (засновниками) для реалізації управлінських функцій, виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, надання соціально-культурних послуг або здійснення іншої діяльності негосподарського характеру, що фінансується засновниками повністю або частково; майно закріплюється за установою власником (власниками) на праві оперативного управління.

Майно може належати установі будь-якої форми власності на підставі двох речових прав – права оперативного управління (майно, передане установі власником) і права господарського відання (надходження від господарської діяльності установи та майно, придбане за рахунок цих надходжень, а також майно, одержане установою від третіх осіб на безоплатній основі), при цьому останнє передбачає можливість установи розпоряджатися відповідним майном без узгодження з власником.

Установа може розпоряджатися майном, яке належить їй на підставі даного права, лише з попередньої згоди власника (крім деяких випадків, коли така згода не вимагається).

Найбільш значущим з позицій господарського права є розподіл установ на бюджетні (державні та комунальні) і небюджетні (установи приватної та колективної форм власності), а також їх розподіл на шість видів залежно від характеру виконуваних ними основних функцій; при цьому серед установ наукового і соціально-культурного профілю діяльності виділено деякі підвиди, що мають специфічний господарсько-правовий статус. Залежно від характеру виконуваних ними основних функцій, розділяючи їх на шість найбільш характерних видів: адміністративні установи (у т.ч. органи державної влади і місцевого самоврядування), наукові установи, установи освіти, установи охорони здоров`я і соціального забезпечення, установи культури і мистецтва, установи спорту і туризму.

Установа може розпорядитися майном, яке належить їй на праві оперативного управління, лише з попередньої згоди власника (за винятком випадків передачі такого майна в оренду, а також списання його з балансу установи, коли згода власника за загальним правилом не вимагається); вилучити будь-яке майно, закріплене за установою на праві оперативного управління, власник може лише в двох випадках, а саме, якщо воно не використовується або використовується не за призначенням.

 2.7. Організації   

Самостійно опрацювати

  

Питання 3.  Права та обов'язки керівника підприємства, установи, організації як суб'єкта правової роботи.

В системі самоврядування на підприємстві, в установі, організації принцип єдиного керівництва здійснюється керівниками підприємств, структурних одиниць та підрозділів.

Керівник підприємства керує всією діяльністю і організовує роботу підприємства. 

Він несе відповідальність за результати роботи підприємства перед державою і трудовим колективом, розпоряджається майном підприємства, підписує договори та інші угоди, у межах своєї компетенції видає накази, згідно з трудовим законодавством приймає на роботу і звільняє працівників, застосовує заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення на працівників. Керівник підприємства наймається шляхом підписання контракту і призначення на посаду власником підприємства або обирається (як правило, на конкурсній основі). 

Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з неї керівником підприємства. Межі їхньої компетенції так само встановлюються керівником підприємства згідно з чинним законодавством.

Важлива роль сьогодні належить керівнику підприємства, установи та організації (далі керівник).Нормативні акти, що регулюють його правове становище майже відсутні. Існує лише певна практика, тобто процесуальна діяльність з врегулювання відносин по реалізації керівником своїх прав і обов’язків.

І тому на практиці виникає ряд ситуацій (помилок), які в подальшому  

вирішуються   в судовому порядку.

Також слід зосередити увагу на дискусії серед вчених щодо законодавчого оформлення поняття суб’єкта трудових правовідносин як “керівник” і “роботодавець”. Законодавство не регулює детально це питання, оскільки чинний Кодекс законів про працю однією із сторін трудових правовідносин на боці власника визначає, що це є сам власник чи уповноважений ним орган або фізична особа, а деякі інші акти (Закони України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”) - що це є роботодавець і визначення поняття даної сторони тлумачиться неоднозначно. Тому надалі такий статус розкриватиметься через призму поняття “керівник”.

Правовий статус керівника згідно з чинним законодавством можна визначити як його становище в суспільстві, певній системі соціозв’язків,

взаємовідносин з державними органами, трудовим колективом (уповноваженими ним органами) , які базуються на законодавчих нормах, підзаконних актах, і нормах локального характеру.

Юридичні норми закріплюють фактично правове становище керівника, до якого входять його права та обов’язки, їх юридичні гарантії як суб’єкта трудових відносин.

Цей статус займає особливе місце серед галузевих статусів, встановлює певний характер юридичних зв’язків між суб’єктами трудового права, адже керівник наділяється повноваженнями управлінсько-розпорядчого характеру, що знову доводить необхідність детального врегулювання цього інституту.

Діяльність керівника будується на підставі єдиноначальності, у руках якого концентруються основні важелі управління, що забезпечує єдність волі багатьох людей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань.

Можна виділити характерні   риси та повноваження статусу керівника.

Характерні риси:

•  представлення інтересів як власника, так і трудового колективу;

•  керівник приймається (призначається) або обирається власником

(власниками) майна одноособово (безпосередньо) або уповноваженими ним

органами (збори, конференції);

•  керівники державних підприємств та їх заступники, керівники

структурних підрозділів та їх заступники не мають права працювати за

сумісництвом (за винятком викладацької діяльності);

виконання всіх завдань, реалізація покладених на нього цілей,

передбачених у трудовому договорі (контракті).

Повноваження:

•  керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом (чи інших документів, які визначають статус підприємства) до компетенції інших органів управління даного підприємства;

•  керівник призначає на посади своїх заступників, спеціалістів апарату управління і структурних підрозділів;

•  керівник підприємства безпосередньо керує службами (відділами) охорони праці; підписує локальні нормативні акти, договори і угоди;

•  накладає і знімає дисциплінарні стягнення;

• здійснює управлінсько-розпорядчі функції адміністрації й трудового колективу;

•  вступає у колективні переговори та укладає колективні договори.

Також, необхідним є визначення правосуб’єктності керівника підприємства. Його правосуб’єктність визначається двояко:

1)   як правоздатність - наділення керівника повноваженнями, передбачених   контрактом, інколи довіреністю;

2)   як дієздатність - здійснення, тобто виконання цих завдань і обов’язків.

На підставі вищевикладеного в майбутньому було б доцільно доповнити трудове законодавство України нормами. які б визначали новий інститут про правовий статус керівника (роботодавця). А саме, доповнити розділ у Кодексі щодо суб’єктів трудових правовідносин, де б і визначався такий інститут. Наприклад, передбачити такі норми:

1.  Керівник підприємства, установи, організації (роботодавець) – це посадова особа, яка обирається, призначається або затверджується для організації та оперативного управління виробництвом підприємства... через підпорядкований апарат управління.

2.  В основу управління керівника покладено принцип єдиноначальності. Керівник несе персональну відповідальність за рішення, що ним приймаються.

3.  У разі грубих порушень організації та управління виробництвом орган чи особи, які представляють трудовий колектив чи уповноважені ним органи (профспілкова організація, рада трудового колективу) приймає рішення про запобігання їм (дисциплінарна відповідальність).

4.  Керівник приймає і звільняє з роботи робітників і службовців, накладає і знімає дисциплінарні стягнення, виступає у всіх випадках від імені підприємства, укладає, змінює і припиняє договори і угоди.

5.  Керівник звітує періодично перед трудовим колективом на загальних зборах (конференціях) про прийняті ним рішення, виконання умов колективного договору,   перспективи розвитку підприємства і стратегічні плани економічного розвитку.

6.  У разі виявлення дій керівника, спрямованих на розлад економічних, соціально-трудових, виробничих цілей підприємства, орган, що представляє інтереси трудового колективу (профспілкова організація, рада трудового колективу), може подати вимогу власнику про звільнення такого керівника.

На сьогодні вже є певний приклад з цього - це проект “Трудового кодексу”, внесений на розгляд Верховній Раді України народним депутатом Коновалюк В. І., де визначено поняття роботодавця як власника підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю (ч.3 ст.16 ПРОЕКТУ). Також визначено права і обов’язки й роботодавця й трудового колективу (ст.ст.17,18 ПРОЕКТУ).

Тобто можна зробити такі висновки й висунути такі пропозиції:

•  ввести   обов’язково   у Трудовий Кодекс окремий розділ “ Суб’єкти трудового права”;

•  ввести у трудове законодавство точно і лаконічно одне з понять суб’єкта трудових правовідносин чи “керівника”, чи “роботодавця” і вже на основі з цим привести у відповідність законодавство для уникнення протиріч;

•  чітко визначити правовий статус такого суб’єкта (права і обов’язки), сферу і форми його діяльності;

•  урівняти усіх керівників (роботодавців) незалежно від форми власності й виду господарювання.

Питання 4.  Структурні підрозділи підприємства, установи, організації як суб'єкти правової роботи, їх компетенція і правовий стан. 

Згідно із Господарським кодексом України, а також положеннями про структурні підрозділи та іншими нормативними актами компетенція структурних підрозділів визначається підприємством самостійно. Однак вищі керівні органи мають можливість впливати на цей процес з метою забезпечення раціональної організації виробництва шляхом уведення рекомендованих норм, таких як типові або примірні положення про підрозділи підприємства, що встановлюють оптимальні моделі їх компетенції, а також регулюють внутрішні господарські відносини. Компетенція таких підрозділів, як бухгалтерія, юридична служба підприємства, встановлюється вищими органами у вигляді загальних положень. Вони безпосередньо підпорядковані керівникові й наділяються особливими правами щодо здійснення різних форм контролю, у тому числі контролю за законністю. 

Позаяк управління підприємством і правова робота на підприємстві тісно взаємопов'язані, слід визначити правовий статус окремих структурних підрозділів підприємства. 

Насамперед, планово-економічного відділу, який організовує і вдосконалює планування виробничо-господарської діяльності підприємства та його підрозділів, координує діяльність підрозділів щодо вдосконалення виробництва, забезпечує проведення аналізу з метою підвищення ефективності виробництва. Тому крім функції управління планово-економічний відділ на основі державного замовлення, договорів і замовлень споживачів продукції, виконуваних робіт, а також послуг, що надаються, розроблює перспективні, річні та квартальні плани виробництва, плани щодо прибутку, витрат виробництва, норми запасів матеріалів у цілому на 
підприємстві, контролює виконання економічних показників діяльності підприємства і його підрозділів, готує пропозиції щодо їх поліпшення, вживає заходів щодо зміцнення госпрозрахунку, підвищення рентабельності, розроблює проекти договірних, оптових та роздрібних цін на продукцію, готує матеріали для підбиття підсумків роботи підрозділів і підприємства в цілому за певний період. 

Керівник планово-економічного відділу має право вимагати від інших структурних підрозділів матеріали й інформацію, що необхідні для виконання покладених на відділ функцій, перевіряти діяльність структурних підрозділів з питань планово-економічної роботи, давати рекомендації з питань, пов'язаних з виконанням встановлених планів, економічного аналізу, звітності. 

Відділ праці та заробітної плати, плануючи і вдосконалюючи структуру управління, штатів, розроблює плани, що стосуються організації праці та заробітної плати, за структурними підрозділами і в цілому по підприємству, розроблює штатні розписи підрозділів згідно з фондом оплати праці, структурою, схемою посадових окладів, аналізує ефективність діючої системи оплати праці, розроблює пропозиції щодо її вдосконалення, здійснює контроль за правильним застосуванням різних форм оплати праці, забезпечує додержання штатної дисципліни та ін. Відділ забезпечує додержання трудового законодавства, бере участь у розв'язанні трудових спорів, розробці та здійсненні заходів щодо зміцнення трудової дисципліни, посилення контролю за використанням робочого часу, у розробці посадових інструкцій працівників підприємства. 

Начальник відділу праці та заробітної плати має право давати структурним підрозділам рекомендації з питань організації праці та заробітної плати, одержувати від них матеріали, що необхідні для виконання покладених на відділ функцій, звертатися до керівника підприємства з пропозиціями про заохочення працівників за активну участь у поліпшенні організації праці або про накладення стягнень на службовців, які припустились порушень щодо використання фонду оплати праці. 

Відділ головного бухгалтера забезпечує організацію бухгалтерського обліку і контроль за раціональним, економним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, збереженням майна. 

Головний бухгалтер забезпечує облік надходжень грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей, відображення в бухгалтерському обліку операцій, пов'язаних з їх рухом; облік витрат виробництва та інших; облік господарсько-фінансової діяльності підприємства; правильне і своєчасне перерахування коштів у державний бюджет, внесків у державне соціальне страхування, коштів у різні фонди і резерви; виплату заборгованості банкам за кредитами і позиками та ін. 

Разом з керівниками відповідних підрозділів головний бухгалтер здійснює контроль за дотриманням правил прийняття та відпуску товарно-матеріальних цінностей, правильністю витрат фонду оплати праці, суворим додержанням штатної фінансової та касової дисципліни, додержанням встановлених правил проведення інвентаризацій, законних списань з бухгалтерських балансів нестач та інших витрат. У разі виявлення незаконних дій доповідає про це керівникові підприємства. 

Головний бухгалтер разом з керівником підприємства має право підписувати документи, які є підставою для прийняття та відпуску грошових коштів і товарно-матеріальних цінностей, для чого видається відповідний наказ по підприємству. Перелічені документи без підпису головного бухгалтера недійсні. Головному бухгалтеру заборонено приймати до виконання і оформлювати документи за операціями, що суперечать законодавству і встановленому порядку прийняття, збереження і використання грошових коштів, товарно-матеріальних та інших цінностей. 

Головний бухгалтер має право вимагати від структурних підрозділів додержання встановленого порядку оформлення операцій і подання необхідних документів і матеріалів, що е обов'язковим для виконання всіма працівниками. Призначення, звільнення і переміщення матеріально відповідальних осіб можливі лише за узгодженням з головним бухгалтером.

Останній попередньо розглядає і візує договори й угоди підприємства на операції з товарно-матеріальними цінностями, виконання робіт або послуг, а також накази і розпорядження про встановлення працівникам посадових окладів, надбавок до заробітної плати та преміювання. 

Важливу роль у здійсненні правової роботи на підприємстві виконує відділ кадрів, основними завданнями якого є забезпечення підприємства робітниками та службовцями необхідних спеціальностей та кваліфікацій згідно з планом, що стосується організації праці та заробітної плати, а також організація роботи з обліку, підготовки та підвищення кваліфікації працівників. 

Особливу відповідальність відділ кадрів несе за своєчасне оформлення працівників при прийнятті їх на посаду, переведенні та звільненні з посади, яку вони обіймають, відповідно до трудового законодавства; за додержання трудової дисципліни і правил внутрішнього трудового розпорядку; за надання працівникам відпусток. 

Начальник відділу кадрів має право вимагати від структурних підрозділів необхідні дані про роботу з кадрами, контролювати роботу з кадрами в підрозділах. 

Відділ кадрів діє в тісному контакті з профспілковою організацією підприємства. 

Відповідальну частину правової роботи на підприємстві виконують також відділи матеріально-технічного постачання та збуту. Відділ матеріально-технічного постачання покликаний забезпечувати підприємство сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами задля дотримання графіку виробництва, своєчасного випуску якісної продукції згідно із затвердженою номенклатурою і державним замовленням та договорами із споживачами. 

Відділ збуту повинен реалізовувати виготовлену продукцію згідно з укладеними договорами. 

Спільна правова робота відділів матеріально-технічного постачання та збуту полягає в тому, що згідно з плановими завданнями і чинним законодавством вони укладають договори з постачальниками і споживачами продукції, контролюють їх виконання і в разі потреби застосовують передбачені законодавством заходи майнової відповідальності за невиконання постачальниками або споживачами договірних зобов'язань. 

Питання 5.  Роль трудового колективу підприємства, установи, організації як суб'єкта правової роботи.

Трудовий колектив підприємства є основною ланкою суспільства  має широкі повноваження в політичному, економічному та суспільному житті держави. У трудових колективах спільна праця здійснюється на засадах співробітництва та взаємодопомоги, забезпечення єдності державних, суспільних та інших інтересів, затверджується принцип відповідальності кожного працівника перед колективом і колективу перед працівником.

Трудові колективи покликані збільшувати матеріальні та інші багатства країни, раціонально використовувати ресурси, виявляти турботу про членів колективу, про поліпшення умов їхньої праці, побуту та відпочинку. 

Як учасники управління підприємством трудові колективи безпосередньо впливають і на окремі напрямки правової роботи. Крім участі у розробці планів економічного та соціального розвитку підприємства, здійсненні заходів з виконання планів виробництва та договірних зобов'язань, якості продукції тощо широкі повноваження трудові колективи мають щодо укладення, забезпечення і контролю за виконанням колективних договорів. 

Із здійсненням правової роботи тісно пов'язані повноваження трудових колективів щодо забезпечення зберігання власності, посилення боротьби з безгосподарністю, попередження розкрадання майна підприємства. 

Законодавство наділяє трудові колективи правом брати безпосередню участь у здійсненні майже всіх основних напрямків правової роботи, крім договірної та претензійно-позовної. 

Питання 6.  Взаємодія юридичної служби суб’єкта господарювання з іншими структурними підрозділами.

У п.3 ст. 88 ЦКУ зазначено, що в установчому акті установи вказуються їх мета, структура управління та ін. У п. 1 ст.64 ГКУ зазначається, що  підприємство  може  складатися  з виробничих  структурних   підрозділів /виробництв, цехів, відділень тощо, а також функціональних структурних підрозділів апарату управління /управлінь, відділів, служб тощо/.

Пунктом 2 зазначеної статті встановлено, що функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положенням про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Саме положення регламентують діяльність структурних підрозділів, визначають їх місце в організаційній структурі суб’єкта господарювання. Положення є внутрішнім нормативним актом, на підставі якого організовують повсякденну діяльність структурного підрозділу, оцінюють результати роботи, складають посадові інструкції, визначають завдання, функції, права та обов’язки, а головне – відповідальність працівників.

І п.2 Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 р. №1040  зазначено, що юридична служба утворюється як самостійний структурний підрозділ. Пунктом 4 зазначеного положення передбачається, що до основних завдань юридичної служби є організація правової роботи, спрямованої на неухильне дотримання та запобігання невиконанню вимог законодавства, інших нормативних актів органом виконавчої влади, підприємством, їх керівниками та працівниками під час виконання покладених на них завдань і функціональних обов’язків.

У процесі організації правової роботи відбуваються не матеріально-правові, а організаційні відносини, як і інша організаційна діяльність, правова робота має плануватися, забезпечуватися відповідними кваліфікованими кадрами юрисконсультів і необхідним правовим «інструментом», тобто нормативно-правовими актами.

В п. 6 Загального положення про юридичну службу зазначається, що юридична служба спрямовує, координує правову роботу, здійснює методичне керівництво та перевіряє її проведення.

Домбровський С.Ф. звертає увагу на те, що одним із недоліків у роботі юрисконсультів є їх намагання самостійно, без взаємодії з іншими відповідними службами суб’єкта господарювання здійснювати правову роботу. Без цього важливого моменту виникає відсутність порозуміння юрисконсульта з іншими службами .

З цим неможливо не погодитись, про що свідчать власний досвід та спостереження. Разом з тим слід зауважити, що у суб’єктів господарювання, крім служб, функціонують і інші структурні підрозділи, які представляють собою офіційно виділений орган управління визначеною ланкою діяльності організації /відділи, бюро, виробництва, обслуговування та ін. /з самостійними завданнями, функціями та відповідальністю за їх виконання. Підрозділ може бути як відокремленим /філія, представництво/, так і не наділений повними ознаками організації /внутрішнім/.

В процесі виконання завдань, які поставлені перед структурним підрозділом, виконання покладених на нього функцій та реалізація наданих йому прав, вони взаємодіють з іншими структурами підрозділами суб’єкта господарювання.

Зв'язок між структурними підрозділами як правило, ґрунтується на здійсненні:

  •  спільних дій. Наприклад, проект загального  локального акту /колективний договір, правила внутрішнього розпорядку/ можуть розроблюватися спільно декількома підрозділами/ робочою групою, створеною з працівників цих підрозділів/ юридичної, кадрової, з охорони праці, бухгалтерії та ін./;
  •  узгоджених дій. В цьому випадку під узгодженням розуміється і одночасне виконання кінцевого результату, і поетапне виконання дій декількома підрозділами /спочатку один структурний підрозділ здійснює дію, потім інший і т. д. Прикладом цього може бути розгляд договору, який надійшов від контрагента до суб’єкта господарювання.
  •  односторонніх дій. Наприклад, всі структурні підрозділи суб’єкта господарювання надають в фінансовий відділ звіти про використання коштів, виділених на утримання підрозділів.

У цьому випадку фінансовий відділ не зобов’язаний здійснювати зустрічні дії з цього ж питання. По суті, ці види дій відображають вертикальні і горизонтальні зв’язки між структурними підрозділами суб’єкта господарювання.

Враховуючи вищевикладене, власні досвід і спостереження, ми вбачаємо такі основні елементи взаємодії юридичної служби з іншими основними структурними підрозділами суб’єкта господарювання:

З відділом матеріально – технічного постачання:

Одержання: наказів, розпоряджень, інструкцій для візування і правової експертизи; відомостей про порушення контрагентами договірних зобов’язань щодо недотримання термінів постачань; документів і необхідних розрахунків для пред’явлення  претензій і позовів до постачальників матеріально – технічних  засобів з приводу порушення ними договірних зобов’язань;заявок на пошук необхідних нормативно – правових документів і  роз’яснень чинного законодавства.

Надання: результатів правової експертизи для візування угод, наказів, розпоряджень, інструкцій; проектів договорів на придбання матеріально – технічних засобів; протоколів узгодження розбіжностей за умовами договорів, що укладаються; погодження претензій і позовів до постачальників матеріально – технічних засобів із приводу порушення ними договірних зобов’язань; роз’яснень чинного законодавства і порядку його застосування ; аналізу змін і доповнень цивільного, господарського, митного та інших галузей законодавства, що стосується діяльності взаємовідносин саме цього суб’єкта господарювання з іншими контрагентами, державними та іншими органами.

З відділом збуту:

одержання: наказів, розпоряджень, інструкцій для візування і правової експертизи; узгоджених умов по реалізації продукції; пред’явлених контрагентами претензій і позовів із приводу порушення чи невиконання суб’єктам господарювання договірних зобов’язань; відомостей про порушення контрагентами договірних зобов’язань, недотримання термінів постачань і оплати поставленої продукції; заявок на пошук необхідних нормативно – правових актів і на роз’яснення чинного законодавства;

надання: результатів правової експертизи представлених для візування договорів, наказів, інструкцій; проектів договорів по реалізації продукції; пропозицій по корегуванню типових господарських договорів залежно від специфіки окремих контрагентів; висновків і відповідей на пред’явленні контрагентами претензії і позови з приводу порушено суб’єктом господарювання договірних зобов’язань;

З відділом кадрів:

отримання: проектів трудових договорів, контрактів ( якщо є підстави для їх застосування), заявок на пошук необхідних нормативно – правових актів, наказів на візування щодо переведення працівників на іншу роботу, про звільнення, про притягнення працівників до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності;

надання: інформації про зміни в трудовому законодавстві, законодавстві про соціальне забезпечення, інших нормативно – правових актах, роз’яснень щодо чинного законодавства й порядку його застосування.

З фінансовим відділом: 

одержання: проектів фінансових угод для правової експертизи; матеріалів для пред’явлення претензій, позовів у суди; висновків по претензіях і позовах, пред’явлених суб’єкту господарювання; документів про перерахування коштів на оплату державного мита для задоволення претензій і позовів, пред’явлених суб’єкту господарювання; заявок на роз’яснення чинного законодавства.

надання: рішень щодо пред’явлених суб’єкту господарювання претензій і позовів; узагальнених результатів розгляду претензій, судових справ; роз’яснень чинного законодавства і порядку його застосування;правової допомоги в роботі з претензіями; узгоджених матеріалів про стан дебіторської і кредиторської заборгованості, пропозицій по примусовому стягненню боргів; аналізу змін і доповнень фінансового, податкового, цивільного та інших галузей законодавства.

Вище  ми  навели  лише  окремі  елементи   взаємодії  юридичної   служби /юрисконсульта/ з іншими структурними підрозділами. Взагалі розробкою положень про структурні підрозділи повинен займатися відділ організації та оплати праці. Оскільки такий підрозділ створюється не у кожному суб’єкту господарювання, то цю роботу, слід доручати кадровій службі. Що ж стосується взаємодії юридичної служби  /юрисконсульта/ з іншими підрозділами, то положення про юридичну службу суб’єкта господарювання, на наше переконання, повинні розробляти самі працівники юридичної служби.

Основним моментом у виробничо – господарській діяльності суб’єктів  господарювання в кінцевому рахунку є виконання планових завдань і договірних зобов’язань. Суттєва роль в вирішенні цих завдань належить правовій роботі, ефективність якої в немалій мірі залежить від того, наскільки чітко регламентовані внутрішньогосподарські відносини в кожному суб’єкті господарювання, наскільки узгоджено організована діяльність по укладенню договорів та їх виконанню.

У суб’єктах господарювання основні обов’язки по організації договірної роботи і контролю за її здійсненням слід покладати на юридичну службу, про що зазначено у п. 11 Загального положення про юридичну службу.

Вочевидь, що займатися укладанням договорів, нести відповідальність за їх своєчасне і якісне оформлення та виконання повинні як юридична  служба, так і ті чи інші  структурні підрозділи, які безпосередньо зв’язані з організацією виробництва і реалізацією продукції. Приміром – відділ постачання і збуту, плановий відділ, відділ технічного контролю, транспортний, капітального будівництва та ін.

Особливістю договірної роботи є те, що вона повинна бути заснована на локальних нормативних актах. Ці акти, не  повторюючи загальних положень про договори, які містяться в чинному законодавстві, дозволять врахувати специфічні особливості і умови роботи суб’єкта господарювання і повинні визначати перелік  і функції структурних підрозділів, які ведуть договірну роботу, встановити зміст виконуваних при цьому дій, порядок і строки їх здійснення, закріпити схеми проходження договірної документації та форми обліку виконання договорів, передбачити відповідальність, працівників, їх права,  обов’язки та ін. Цими локальними актами можуть бути положення, стандарти, інструкції, накази.

Важливо підкреслити, що участь юридичної служби в договірній роботі повинна носити не епізодичній, а постійний характер.

Претензійно – позовна робота має за мету забезпечити якнайшвидше поновлення порушених прав суб’єктів господарювання. Тому на наше переконання, суб’єктами господарювання теж доцільним було б розробити окремий локальний акт про порядок ведення претензійно – позовної роботи, у якому також визначити перелік і функції структурних підрозділів, які ведуть претензійно – позовну роботу та ін.

Контрольні питання

І. Що означає поняття "правова робота"?

 2. Види суб'єктів правової роботи.

 3. Що таке підприємство? Структура підприємства. 

4. Права та обов'язки керівника підприємства як суб'єкта правової роботи.

 5. Структурні підрозділи підприємства як суб'єкти правової роботи, їх 
компетенція і правовий стан. 

6. Роль трудового колективу підприємства як суб'єкта правової роботи.

 
Список використаної та рекомендованої літератури 

1. Конституція України //ВВР України.— 1996.— №30.— Ст. 141. 

2. Закон України "Про колективні договори і угоди" //ВВР України. — 1993. — №36.—Ст. 361. 

3. Цивільний кодекс України //www.rada.gov.ua

4. Кодекс законів про працю України //www.rada.gov.ua

5. Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 №1040) //Офіційний вісник України вiд 15.12.2008 - 2008 р., № 93, стор. 13, ст. 3068

6. Правовая работа на предприятии. — К., 1986. 

7. Рубан Г. С. Работа с кадрами на производстве. — К., 1987. 

8. Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К.: Вища шк., 1992. 

9. Щербина В. С. Господарське право України. — К.: Атіка, 2009.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80830. КАЧЕСТВО И ЭФФЕКТИВНОСТЬ УПРАВЛЕНЧЕСКОГО РЕШЕНИЯ 45.22 KB
  Две модификации управленческого решения: Теоретически найденное решение; т. понятие качества управленческого решения. эффективность решения.
80831. ОСОБЕННОСТИ И МЕТОДЫ РАЗРАБОТКИ И ПРИНЯТИЯ УПРАВЛЕНЧЕСКИХ РЕШЕНИЙ В ОРГАНАХ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ И МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ 44.64 KB
  На основе анализа ситуации и определения критериев разрабатывается как можно большее количество возможных вариантов решений из которых составляется база данных. Методы принятия решений: 1 индивидуальный решения принимаются непосредственно ответственным лицом руководителем; 2 коллективный решения принимаются в процессе делового совещания мозгового штурма или руководитель сформулировав проблему в письменном виде дает приказание специалистам способным привнести существенный вклад в ее разрешение внести свои предложения. Для этого...
80832. УПРАВЛЯЕМЫЕ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИЕ И ПОЛИТИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ, ИХ СВЯЗИ И ОСОБЕННОСТИ, КЛАССИФИКАЦИЯ 44.67 KB
  В социальноэкономических и политических процессах особый интерес представляют управляемые процессы т. Социальные управляемые процессы включают в себя: деятельность направленную на сохранение жизни и здоровья человека его физическое развитие организацию дошкольного и специального трудового воспитания на создание жилищных коммунальных торговых и бытовых условий обеспечение коммуникациями и поддержание других важных составляющих в которых выражаются эти процессы воспроизводства и общения человека. Экономические управляемые процессы...
80833. ОБЩЕНАУЧНЫЕ И КОНКРЕТНО-ПРЕДМЕТНЫЕ МЕТОДЫ ИССЛЕДОВАНИЯ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ И ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ 49.34 KB
  Общенаучные методы исследования можно разделить на две большие группы: эмпирические и мыслительнологические методы.мыслительнологические методы: формализация исследование объектов когда их содержание познается с помощью выявленных элементов его формы; аналогия сходство предметов в каких либо свойствах или признаках причем в целом эти предметы различны; абстрагирование процесс мысленного выделения определенных свойств признаков и отношений некоторых объектов явлений и процессов; доказательство процесс установления истинности...
80834. ПРОГРАММА И ОРГАНИЗАЦИЯ ИССЛЕДОВАНИЙ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ И ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ 46.59 KB
  Программа исследования – комплекс основных положений определяющих проведение исслед. актуальность исследования цели и задачи объект и предмет рабочая гипотеза научный подход методы исслед. ресурсное обеспечение предполагаемый результат и ожидаемая эффективность исслед.
80835. ПРИНЦИПЫ ФОРМИРОВАНИЯ И ХАРАКТЕРИСТИКА ЗВЕНЬЕВ ФИНАНСОВО-КРЕДИТНОЙ СИСТЕМЫ ГОСУДАРСТВА 46.87 KB
  В бюджетную систему России входят бюджеты трех уровней являясь ее самостоятельными частями. К ним относятся государственные бюджеты двух уровней: а Федеральный бюджет; б Бюджеты субъектов Федерации – республиканские бюджеты республик в составе РФ; краевые областные бюджеты краев и областей городские бюджеты городов Москвы и СанктПетербурга областной бюджет автономной области и окружные бюджеты автономных округов. Третий уровень – местные бюджеты к которым относятся бюджеты муниципальных образований бюджеты районов городов и других...
80836. ФИНАНСОВЫЙ БАЛАНС МУНИЦИПАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ 46.41 KB
  Баланс финансовых ресурсов составляется в соответствии с БК РФ и используется при составлении проекта бюджета. Показатели баланса фин ресурсов формируются на основе прогноза социальноэкономического развития и отчетного баланса фин ресурсов за предыдущий год. Баланс финресурсов позволяет выявить действительный объем и движение всех финансовых ресурсов отразить последовательно и во взаимосвязи их движение включая образование финресурсов передачу в централизованные фонды государства федеральный и региональный уровни получение ресурсов...
80837. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНЫХ ЭТАПОВ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕССА ГОСУДАРСТВА 45.96 KB
  главные администраторы администраторы доходов бюджета; 10. главные администраторы администраторы источников финансирования дефицита бюджета. Основные задачи бюджетного процесса: выявление материальных и финансовых резервов государства; максимально приближенный к реальности расчет доходов бюджетов; максимально точный расчет расходов бюджетов; обеспечение максимальной сбалансированности бюджетов; согласование бюджетов с реализуемой экономической программой; осуществление бюджетного регулирования в целях перераспределения источников...
80838. ЗАКОНОМЕРНОСТИ, ПРИНЦИПЫ И ФАКТОРЫ РАЗМЕЩЕНИЯ ПРОИЗВОДИТЕЛЬНЫХ СИЛ 44.34 KB
  Производительные силы – система субъективных человек и вещественных элементов осуществляющих обмен веществ между человеком и природой в процессе общественного производства. Для современного состояния экономического развития особое значение приобретает рациональное размещение производительных сил позволяющее обеспечивать нам наибольшую эффективность производства получать максимальную прибыль при бережном рациональном использовании природноресурсного потенциала сохранении и улучшении экологических условий жизни населения. Современное...