47891

Культура України епохи бароко. Феномен українського бароко

Лекция

Культурология и искусствоведение

Феномен українського бароко Культура бароко в Україні охоплює другу половину ХУІІХУШ ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Дух бароко в Україні утверджували великі національні зрушення козацькі звитяги бурхливі державотворчі процеси. ароко в Україні є універсальний стилем органічною системою що включає усі сфери духовного життя літературу історіографію архітектуру образотворче і прикладне мистецтво музику театр тощо.

Украинкский

2013-12-03

331 KB

119 чел.

Лекція 9-10. Культура України епохи бароко. /. Феномен українського бароко*

Культура бароко в Україні охоплює другу половину ХУІІ-ХУШ ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. В усій культурній еволюції України доба бароко займає виняткове місце. Після княжої доби - це другий «золотий вік» нашої історії. За визначенням одного із провідних дослідників українського бароко Д. Чижевського, цей стиль найбільше «відповідав єству українського народного характеру, а тому вплинув на становлення визначальних рис національного типу характеру українців».

Дух бароко в Україні утверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, бурхливі державотворчі процеси. Формування та розквіт культури бароко відбувався на хвилі могутнього національно-культурного піднесення, викликаного Хмельниччиною та відновленням української державності у формі козацького Гетьманату. Фактор державності, як і наявності у суспільстві сильної, економічно заможної елітарної верстви, стали найвагомішими у розвитку українського варіанту стилю бароко, яке прийнято у вузькому значенні іменувати «козацьким бароко».

Що ж до особливостей бароко, то елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — доволі демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко відносять багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне — небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Йосафа Кроковського (гравюра Івана Щирського «Всенародне торжество»).


ароко в Україні є універсальний стилем, органічною системою, що включає усі сфери духовного життя - літературу, історіографію, архітектуру, образотворче і прикладне мистецтво, музику театр тощо. Щоправда, у кожному з видів творчості бароко розвивається асинхронно. Якщо в літературі ще з кінця XVI ст., в архітектурі та скульптурі від початку XVII ст., то у живописі - від середини XVII ст.

Суттєвим є те, що бароко є в Україні загальнонаціональним стилем. Якщо Ренесанс зосереджувався на західноукраїнських теренах, то бароко охоплює всю Україну, включаючи Лівобережжя. Але через історичні обставини (територіальний поділ України за Андрусівською угодою 1667 р.) в межах одного стилю розвивається два його регіональні варіанти. Національні особливості найяскравіше проявилися на Лівобережжі, де у XVII - XVIII ст. козацький фактор був визначальний. З ним, власне, і пов'язане формування «козацького бароко». Дещо іншого вияву набуває бароко на західноукраїнських землях, де більш активними були західні впливи, передусім польські. Отже, в культурі українського бароко виокремлюються не лише два регіональні варіанти, але й два рівні - «верхнє», або аристократичне, і «низове», або демократичне, народне. На їх формуванні відбилися смаки та вподобання різних соціальних верств. Якщо виразниками «верхнього» була асоціальна знать - шляхта, козацька старшина, то «низового» - простий люд, селянство, міщанство.

Важливе місце у формуванні української барокової культури належить фольклору та народній традиції. Фольклор, народний епос, думи складають невід'ємну частку культури бароко.

2. Світогляд та культура козацтва.

У притаманній Війську Запорозькому єрархії цінностей пріоритетними вважалися такі політичні ціннісні категорії, як лицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни , служіння спільному благу, взаємодопомога у боротьбі проти ворогів. У цьому


переліку особливе місце відводилося таким цінностям, як розуміння козацького товариства як братерства воїнів, поняття «козацького хліба», військове найманство, ставлення до релігії та жінок.

Однією з головних особливостей своєрідного світогляду козаків було їх став, і синя до релігії (православ'я). Однією з важливих передумов для вступу на Січ було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов'язані були прийняти православ'я, або наново охреститися в Січовій церкві І Іокрови Пресвятої Богородиці. Вважалося, що покровителькою і заступницею запорозьких козаків була Пресвята Богородиця, із зображенням якої, козаки носили хрестики на грудях. Також велику чудодійну роль на землях Запорозьких Вольностей відігравали ікони Божої матері, каплища, церкви. За переказами, покидаючи Запорожжя, січовики молилися своїй покровительці в церкві її ж імені.

Але існує теорія протилежна даній, а саме доказ нехристиянського світогляду запорозьких козаків. Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; Адам Кисіль відгукувався про козаків, як про людей «ніякої віри»; уніатський митрополит Рутський іменував їх «людьми без релігії», а московські дяки називали козаків - людьми, не мавшими страху божого. П. Куліш, наводить приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську. Козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Тому варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською, а козацькою республікою.

Специфічною ознакою січового життя вважалась цілковита відсутність жіноцтва, адже військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні окови. Різко відмінним був стан сімейних козаків. їх також

али на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише у запорозьких степах і слободах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Називалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками». Ідеалізацією жіночого начала, яке уособлював на Січі образ Божої Матері, можна пояснити, певною мірою, появу та утвердження серед козацтва звичаїв, які оберігали жінку від зневажливого ставлення.

Всіма думками і вчинками козаків керують не загальні категорії розуму, а передусім суб'єктивні чинники, що мають своє джерело у волі. У козаки йшли за покликом серця. Січовики не лише вирізнялися хоробрістю й презирством до смерті, вони мали досконалу на той час військову організацію. Усі три види військ: піхота, кіннота, флот — відзначалися високим бойовим мистецтвом.У народних піснях і легендах так поетично визначалися родичі запорожця: Великий Луг - батько. Січ - мати, шабля - дружина, кінь - вірний товариш.

На Січі панував дух рівності, братерства. Усі козаки мали рівні права, називалися товаришами. Всі брали участь у загальній січовій раді, яка вирішувала найважливіші справи. £ У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж, почуття гумору. Цією рисою (гумором) часто пояснюються давні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили на Січ: Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубпколесо. Запорожець умів посміятися з ворога, зі смерті та з самого себе.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили поспілкуватися, тримаючи при цьому в зубах коротенькі лшшш, так звані носогрійки, або люльки-буруньки. Люлька для запорожця — рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була «республікою в собі». Всупереч усталеним політичним кордонам вона завжди прагнула розширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Рубіжною віхою на шляху еволюції Запорозької Січі та її органів влади стали


події в Україні середини XVII ст. Європа спостерігала, як на її очах твориться абсолютно нова держава з демократичною республіканською формою правління, органами законодавчої та виконавчої влади, які мали яскраво виражені національні риси. Життєздатність та великі потенційні можливості нової держави пояснює насамперед той факт, що вона творилася в надрах народу і самим народом.

3. Архітектура та образотворче мистецтво*

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний прояв гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету.

Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей.

Хрещаті дерев'яні храми — типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.


Досконаліших мистецьких форм досягли п 'ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -

церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженській, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенській церкві в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. їхній вплив відобразився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев 'якого та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев'яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та


найвища дерев'яна споруда в Україні - 65-метрова запорізька дерев'яна церква у Новоселищі (1773). У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір, Йоган-Ґотфрід Шедель, Іван Зарудний, Федір Старченко.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Йому притаманні такі риси: монументальність, велич і сила. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п'ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п'ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові Варлааму Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 рр.? Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря.

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 рр. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов'язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Иогана-Ґотфріда Шеделя, Франческо Бартоломео Растреллі. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марійський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі.

і  


Західноєвропейське, а точніше католицьке бароко добре демонструє архітектура Львова, Жовкви, Бродів, Бережан, Луцька, Кременця, Кам'янець-Подільського, Бучача, Тернополя та ін. міст Галичини і Волині.

Особливу сторінку складає мистецтво львівського бароко. До архітектури

раннього бароко належать будівлі Бернардинського та Єзуїтського костелів. Лист 3.

Чисті форми римського бароко наслідує костел Стрітення монастиря кармеліток босих. У типово барокових формах побудовані й костели Казимира (вул. Кривоноса), Миколи (вул. Грушевського), св. Лазаря (вул. Коперніка). Архітектуру пізнього бароко демонструють у Львові такі визначні пам'ятки, як собор св. Юра (архітектор - Бернард Меретин), Домініканський костел та костел Марії Магдалини. Кожна з них відрізняється оригінальним архітектурним вирішенням.

Загалом бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Розвиток скульптури доби бароко зосереджений в основному на західноукраїнських землях. Справжнього злету львівська скуптура досягла у II пол. XVIII ст. її видатними майстрами були Себастьян і Клеменс Фессінґери, Іван Георгій Пінзель, Антон Осинський, три брати Полейовські, Михайло Філевич та ін. Вони створили унікальну плеяду, яка отримала назву львівської скульптурної школи XVIII ст. їх творчість захоплює як високою художністю, так і технічною віртуозністю різьби в камені та дереві.

Живопис в добу бароко був тісно пов'язаним із потребами релігійного культу. Характерною рисою художнього методу барокових митців було реалістичне, життєво достовірне відтворення довкілля, тематичне та жанрове різноманіття. Цьому сприяли технічні нововведення, зокрема застосування олійних фарб. Звідси багатство тіньових переходів, виразніша пластична і психологічна характеристика персонажів твору, більш об'ємне ліплення форми, глибинна перспектива.Основним змістом живопису стають гуманістичні ідеї, активніше   розвиваються   форми   монументального   настінного   розпису, станкового іконопису, портрету.

Монументальний настінний розпис того часу поділявся на дві групи.

Перша група розписів, пов'язана з дерев'яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона характеризується яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев 'яних храмах представлений пам'ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група - це монументальні розписи в мурованих спорудах. Серед них можна виділити дві групи пам'яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об'єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква. Там згуртувалася плеяда видатних малярів, серед яких найвідомішими були художники Юрій Шимонович, Іван Руткович, Микола Петрахнович, Мартіно Альтомонте. Коло творчих зацікавлень цих митців надзвичайно широке - це портрети, алегоричні та міфологічні картини, монументальні розписи. Як майстер батального живопису прославився М. Альтомонте, відомий за твором «Битва під Віднем» (1693, Олеський замок).

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Джузеппе Карло Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров'я та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він


вирізнявся високою технікою, традиціями староукраїнського живопису, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до

сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI—XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні -львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети Петра Могили, Михайла Миклашевського, полковника Івана Сулими і його дружини, генерального обозного Івана Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет втрізнявся проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі, одяг не відвертав уваги глядача. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський.

У козацьку добу великого поширення набуло створення родових портретних галерей. Вищі суспільні верстви були захоплені пошуком своїх генеалогічних коренів, створенням фамільних гербів. Писали ці портрети і народні маляри, і високопрофесійні художники та іноземні майстри. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубінських, Розумовських).

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис. Одним з вагомих факторів еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це простежується в роботах таких майстрів, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, а в кінці XVII ст. — Іван Руткович, Йов

Кондзелевич, Ілля Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Одним із найбільших є іконостас Преображенської церкви с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Він нараховує понад 100 ікон, майстерно написаних іконописцями Лаврської майстерні. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору та Троїцької церкви в Чернігові. В іконографії простежувалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих.

Барокові іконописці Західної України зробили суттєвий крок у художньому відтворенні різноманітних природних явищ, складних душевних переживань, контрастних характерів. їм властиве використання перспективи, вивчення анатомічної будови людини, вміле використання простору ландшафтного та архітектурного краєвиду. Ці нові ознаки втілилися у творчості найвидатніших західноукраїнських художників кінця XVII - початку XVIII ст. Нова Кондзелевича та Івана Рутковича. Пензлю Кондзелевича належить знаменитий Богородчанський іконостас, виконаний для Скиту Манявського (зберігається у Національному музеї м. Львова). До доробку Рутковича належить Жовківський іконостас.

Художня школа Київської академії Григорія Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Вона спиралась на народні традиції та новітні європейські досягнення. Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич (1640-1727).

До видатних художніх здобутків українського бароко належить графічне мистецтво. Його розвиток стимулювало книгодрукування. Щодо технічного друку, художнього оформлення, орнаментального вирішення українська барокова книга не має аналогів серед інших європейських країн, тексти, орнаменти, ілюстрації творять єдине художнє ціле. Популярними на той час


були панегіричні гравюри, якими часто прикрашали тези на честь певних осіб -церковних архієреїв, академічної професури, політичних та військових провідників.

4. Музична культура і театральне мистецтво.

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури - важливий період з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об'єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської  опери,   різновидів   інструментального  ансамблю  та світської   пісні,   українське   професійне   мистецтво   розвивало   традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів -а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми -двадцяти самостійних партій. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот Микола Дилецький (бл. 1650-1723) і виклав їх у посібнику «Граматика мусікійська» (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767, за іншими даними - 1770,1772- 1808).

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих


студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Що ж до інструментальної музики, то у середині XVIII ст. поширення набув романс — жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси «їхав козак за Дунай» Семена Климовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п'єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п'єсах обігрувався такий бароковий мотив, як «світ - театр», що акцентував увагу на мінливості, марноті та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке. До творів високих жанрів належали містерії (релігійна драма на біблійні сюжети) і мораліте (п'єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами).

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з'являлися на сцені незалежно від дії. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. це був віршований

діалог,  що  своїм  корінням  сягав обрядових  пісень. Драми  називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько ЗО драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Киево-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п'єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Георгія Кониського («Воскресіння мертвих»), Теофана Прокоповича («Володимир»), Данила Туптала («О причащений святих тайн») та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість Божа», «Про святу Катерину», «Царство натури людської», «Про Олексія, чоловіка Божого» та ін.).

Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії — короткі одноактні комічні п'єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п'єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду. Змістовно інтермедії широко використовували мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, заокрема, Якуба Гаватовича, вміщені у його трагедії про Івана Хрестителя, та Георгія Кониського «Воскресенія мертвих» (1747). Саме інтермедії започаткували український театр.

В І пол. XVII ст. в Україні з'явилися вертепні вистави або драми. Це були лялькові театри, які поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Вертеп зображали у вигляді двоповерхового будиночка, де ролі виконували ляльки, пересуваючись на


дротах. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відобразилося народне світорозуміння.

У XVIII от. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків — близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

5. Розвиток літератури.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. українська література, що розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це проявилося у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов'янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства. Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. продовжує розвиватися полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Полемічна література активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки.

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія вирізнялася   значним   жанровим   та   змістовним   розмаїттям:   релігійно-

шософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. Симеон Полоцький,  Данило   Туптало,   Стефан  Яворсъкий,   Кирило   Транквіліон-Ставровецький — писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював Іван Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв'язку з реальним життям. У XVII ст. великого   поширення    набули   панегіричні   вірші,   писані   на   честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

У другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Найвідомішими з цього циклу є думи про «Втечу трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка» та «Іван Богуславець». Авторами і носіями епосу були співці-кобзаріь що вийшли із козацького середовища. Також в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтесь, добрі люди» та ін.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет перелаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску -контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травести знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був Іван Котляревський {«Енеїда» (1798)).

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай     легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників.

Мемуарно-історична проза української літератури ХУІІ-ХУШ ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.

Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У «Хроніці» Теодозія Сафоновича, в «Обширному синопсисі руському» П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам'ятка мемуарно-історичної прози -«Історія Русів», у якій відображено події від4давніх часів до 1769 р.

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу. Його по праву називають «українським Сократом» та «слов'янським Ж.-Ж. Руссо».

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старої барокової літератури і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого


включає філософські трактати, діалоги («Наркіс», «Пізнай себе», «Асхань» та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти («Всякому городу нрав і права»), оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури. Найвідомішою збіркою поезій є «Сад божественних пісень», до якої увійшло ЗО творів, написаних у 1753-1785 рр.

Сковорода став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною» усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати «істинну людину», Бога.

Лекція 11-12. Українська культура кін. XVIII - поч. XX ст. Національно-культурне відродження в Україні.

/. Гтеза та періодизація національно-культурного відродження в України

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України впродовж кінця XVII - поч. XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

Зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття «національне відродження», обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого - «завоювання національної незалежності та проголошення національної держави».

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність — рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.


Чеський історик і політолог, професор Празького університету Мирослав Грох

виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. За його теорією, на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження позначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об'єднана

мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.

Американський вчений українського походження Р. Шпорлюк зробив спробу

застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку

XX ст. Він простежує генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в

Україні й виділяє три його фази - наукову, культурну і політичну.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало

всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як

правило, поділяють на три етапи:

період збирання спадщини або дворянський етап (кін. XVIII - 40-і рр. XIX ст.);

українофільський або народницький етап (40-і рр. XIX ст. - кін. XIX ст.); у політичний або модерністичний етап (з кін. XIX ст.).

Цю періодизацію запропонував Іван Лисяк-Рудницький.

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

 зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

V процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

/ зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

В українській історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського націоналіьночфяьтурного відродження пов'язується з виходом у світ «Енеїди» І Котляревського (1798 р.)- а також з його послідовниками -

Кніткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Своєю чергою, національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М Шашкевича, який майже через 40 років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями з гуртка «Руська Трійця» альманах «Русалка Дністровая», започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс.

2* Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII сі. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику Катерини II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством.

Головним гаслом дворянського періоду було «стати лицем до козаччини». В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення крізь призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (1822) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав «Літопис» Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Мальїя Россин», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України,

В першій чверті XIX ст. вийшов друком історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846 р.). Видавець цього твору Й.Бодянськип приписав його білоруському архієпископові Г. Кониському. Деякі дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші - батько і син Полетики.

«Історія Русів» - найвизначніший твір української нашонально-політичної думки кін. XVIII - поч. XX ст. Він виконав важливу раль у формуванні національної свідомості українців. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По сут


перша політична історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Г. Калинове ького, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М. Цертелєва, котрий у 1819 р. видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834) та «Збірник українських пісень» (1849).

До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малорусского наречия» (1818) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала першою друкованою граматикою живої української мови.

Важливим чинником, що започаткував процес національного відродження України, було заснування університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773-1842 рр.).

Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Статут університету передбачав створення наукових товариств, що мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання, наукові праці. Університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зросло зацікавлення німецькою класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був ПЛодій із Закарпаття (1764-1829). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787-1802 рр.). Був автором підручника з логіки - «Логічні настанови» (1815).

Філософськими проблемами захоплювався також М.Полетика (1768-1824), який { був автором праці «Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення».

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю Івана Котляревського, автора поеми «Енеїда» - першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики    Є.Гребінка,    Л.Боровиковський,    М. Костомаров,    А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного спІвця-кобзаря - виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало Миколі Костомарову (1817-1885) - автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка»). З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був Амвросій Метлинський (1814-1870 рр.) - автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Євгена Гребінки (1812-1848). Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843) — один із найкращих тогочасних творів про Б.Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань і публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з Його друкарні вийшло 210 книжкових видань.

В історії українського відродження важлива роль належала «Украинскому вестнику», що впродовж 1816-1819 рр. виходив щомісячно і мав понад 350 с. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал.


пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинский .
альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833-1838 рр.),
«Украинский   сборник»   (1838—1841   рр.).   
На   їх   шпальтах   друкувалися   твори
І
 І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази,

українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Тараса Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей Інтерес до живої української

І

мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише у 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка».   На   його   сторінках   вперше   були   надруковані   твори   Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також  1 цінні зразки усної народної творчості. Важлива роль  у  національно-культурному  відродженні  українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінг^ XVIII - поч. XIX ст. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині, що здобув славу «Нових Атен». Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві -важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого . 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська. Очолив Полтавський театр /.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін (1788-1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалеві-чарівнику». Архітектурне мистецтво України цієї доби також утверджувало самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

І


З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А.Мелепський (1766-1833), котрий упродовж ЗО р. був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837—1842). У 20-30-х рр. XIX ст. у Львові була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835), Народний дім (1851-1864) і низка житлових будинків.

Українська скульптура розвивалась під впливом класицизму. НаЙталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос (1754-1835), який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, у тому числі пам'ятники, зокрема, А.Рішельє в Одесі.У м. Києві в 1853 р. на березі Дніпра за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимирові Великому.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Шевченко -автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна».

Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної мушки. Виходять у світ перші збірки народних пісень - «Українські мелодії» (1831) М.Маркевича. «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х т. (1833) В.Залеського. «Голоси українських пісень» М.Максимовича (1834).

і. Народницький період національно-культурного відродження.

Народницький період національно-культурного відродження знаменний тим. що саме у цей час  в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Методіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т. Шевченкові.

Народницький період українського відродження можна поділити на два періоди: романтичний - діяльність членів Кирило-Методіївського братства (50-ті рр. XIX ст.); позитивістський ~ культурно-просвітницька діяльність членів «Старої громади» (60—80-ті рр. XIX ст.).

Народницький період висунув гасло «повернутися лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету.

До здобутків цього періоду належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822-1899 ) і Миколи Костомарова (1817-1885) вони заснували політичну таємну організацію «Кирило-Методіївське братство», до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий») — політичному маніфесті братства (автори; М.Костомаров і М.Гулак). У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

У столиці Російської імперії після заслання проживали кирило-методіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників -Ї.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У

Петербур: зі в 1861—1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Його редактором був В.Білозерський.

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів». Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В.Антонович (1834-1908).

Наприкінці 50-х - початку 60-х рр. в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства - так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша «Українська громада» виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, МЛисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

В 1873 р. з ініціативи Павла Чубинськаго (1839-1884) у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяківськин. МЛисенко та ін.). яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Одночасно П.Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора М.Иербицького   (1815-1870).   Вірш-гімн   став національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т.Шевченка «Заповіт», І.Франка «Не пора», О.Духновича «Я русин был, есть и буду», М.Лисенка «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

У 40 - 80-х рр. XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного языка» П.Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К.Шейковського.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові Олександрові Потебні (1835-1891). Він досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870), «Мова і народність» (1895).

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення. За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов - «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.

На ниві поезії плідно працювали Л.Глібов, А.Свидницький, С.Руданський, П.Чубинський, П.Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був С.Гогоцький (1813-1889) -професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та Г.В.Ф.Гегеля. Автор «Філософського лексикону» в 4-х томах.

Видатним представником так званої філософії серця в Україні був професор Київської духовної академії, а згодом Московського університету Памфіл Юркевич (1826—1874). Сферу духовного життя позначав символом «серце», шо є виразом душевного стану людини.

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді

вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х рр. - оперу С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор МЛисенко (1842-1912) і драматург М.С/нарицькиії (1840-1904). У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі МЖропивницького (1840-1910) був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени М.Садовський (справжнє прізвище Тобілевич), П.Саксаганський (Тобілевич, брат М.Садовського), М.Заньковецька (Адасовська), О.Вірина (Колтановська,).

Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Крушельніщькі (Ганна, 1887-1965 рр.; Соломія, 1872-1952).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер), Києві (арх. В.Шребер) та Львові (арх. З.Горголевський), будинок Нової біржі в Одесі (арх. О.Бернардацці), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю.Захаревич) тощо.

Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен (1849-1921) і П.Забіла (1830-1917). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий - у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше проявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко. Найвідомішим був художник С.Васильківський (1854-1917), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі: «Козача левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901).

Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський. Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський — опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П.Ніщинський - музична картина «Вечорниці» до драми


Т.Шевчемка «Назар Стодоля»; М.Аркас - опера «Катерина»; О.Нижанківський - музичні і нори на слова Т.Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч МЛисенко (1842-1912), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»,

4. Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси*

Цей 25-річниЙ період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими
досиіїісннями на шляху формування нової української людини та 1 иницьких

прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства мі і жон 1.111 їх змагань за незалежну Українську державу.

На думку І І иеяка-Рудиицького, згаданий період - «найщасливіший» у новітній історії України", це доба безперервного і всебічного українського піднесення.

Наприкінці   80-х  років  XIX  ст.   під   впливом   М.Драгоманова  закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Фраико та М.ГІавлик. Гї кінцева політична мета - - проголошення незалежності України. У ІЮ5 р. Юліан Бачннськмй     один із активних діячів партії обірунтовус потребу створення Української незалежної держави.

У 1900 р. харківський адвокат Микола Махновський опублікував брошуру «Самостійна Україна», де була чітко сформульована державницька ідея «иежкжносіі України від Роси». М.Міхновсмейй виявляє

заснувати таємну організацію «Братст*о тщрмівщкю» Товариство «видом І Лить І Іолітична програм* «Брякнім тарасівців» була «факш МІМшишасмош у ІШ9Ч р, м сторінках Львівської газети «Правда»,

В 1897 р, на основі «БржДОіва гараовші Умрвйнськт

студентська громадаощ Програма і іиешога там «Крагсгва тарасівців». очолював Д.Акгеновпч.

Плідно розвивалися шшй знання. Серед вм» сформулював (створив) загальну теорію сяяоси

ІЛу.

внпромінения. зіххдом назване рентгенівським; перша жінка-мггаїагга

їій^^вії та жгттзономй: /М ми іти який

яка працювала > гзшузі магематнчног створив першу в Україні й другу в світі бактеріологічну станцію, став одним із основоположників мікробіології і вчення про імунітет; І.Сеченов - засновник вітчизняної фізіологічної школи.

У галузі гуманітарних наук помітна роль належала працям з історії української мови, літератури та фольклору Павла Житецького: «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке».

Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література (письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму). Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Панас Мирний глибоко досліджував психологічний вплив на людину соціальної несправедливості.

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивниць кого -талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій «етнографічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поряд з ним працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом («Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями»).

На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) -автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). У драматичному мистецтві працювали й інші письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І. Франко, Леся Українка. До самобутнього національного українського театру належала ціла плеяда талановитих акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська та ін.

У галузі образотворчого мистецтва провідне місце належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру змальовували людину у тісному поєднанні з природою та її трудові будні («Сінокіс» В.Орловського, «Село взимку» П.Левченка. «Козача левада» С.Васильківського).

Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод - модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло «чисте» мистецтво.   Культура  модернізму  спиралась  на  психологізм,  зосереджувалась на

внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки.

Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцківта ін.).

Новаторською формою зображення життя українського селянства характерні твори письменників Архипа Тесленка та імпресіоніста Степана Васильченка. У Західній Україні на цю тему писали модерністи Василь Стефаник , Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська.

У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. У 1904 р. у Києві відкрито музично-драматичну школу, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. В цей час плідно працювали українські композитори К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Світову славу здобула видатна українська співачка С.Крушельницька. Міжнародне визнання отримав київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали композиції А.Веделя.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із франц. moderne -новітній, сучасний). Характерні риси цього стилю - асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, арх. Г.Гай).

У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький («Будинок з химерами»).

Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовж} вав плідно працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.Іжакевич. Низку високохудожніх

творів створив О.Мурашко. Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці («Похорон Кошового») та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом («Дівчина в червоному капелюшку»). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису стали Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 ■ р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури - Казимир Малевич, футуристи брати Бурлкжи. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали Олександр Богомазов (малюнок «Львівська вулиця у Києві»), Георгій Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору»).

Найславетнішим українським скульптором світового рівня став Олександр Архипенко (станкова робота «Людська постать»).

5. Національно-культурне відродження у Галичини

У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший - присвячений збиранню народної спадщини (1816-1847); другий -організаційний (1848-1860); третій - політичний (1861-1918).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство.

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Навчання у школах велося польською мовою.

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777-1831) був автором першої в Галичині граматики української мови.

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич - автор твору з історії української церкви. В.Компаневич - дослідник історії монастирів, Ї.Лаврівський. який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою «Повість временних літ».

Наприкінці 20-х років XIX ст. у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця». До нього увійшли Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811—1866) та Яків Головацький (1814-1888). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811-1885 рр.) і Григорій Ількевич (1803-1841).

Великий інтерес діячі «Руської трійці» проявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник - «Син Русі», куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка «Зоря».

Знаменною подією був вихід у світ 1837 р. у Будапешті літературного альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами «Руської трійці». Вступне слово написав М.Шашкевич.

Важливим було те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а «граждан кою ».

З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація - Головна Руська Рада (ГРР), У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Иосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю «народовців». У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство «Просвіта», яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вам їм і шп. Омелян Огоновський, Омелян Партацький до 1914 р. товариство налічувало 77


Львівської філії і близько 200 тис. товариства «Сажі?» та «Січ».

с, читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі - У сільських читальнях. Виникали перші молодіжні

У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І. Франком та його однодумцями МЛа&інком. О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та

ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського

визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами. З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію - першу в Україні політичну організацію європейського типу.

У 1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії.

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Європі, досить виразно виявляється вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович - «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»; Т. Д. Копистинський - «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці».

З'явилося чимало архітектурних споруд: у Львові - будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях - будинок резиденції митрополита Буковини (арх. И. Главка), на Закарпатті -мисливський палац графів Шенборнів.


Лекція 13-14. Українська культура XX ст.

7. Українська культура початку XX спи

У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність «Просвіт», що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали «Киевская старина», «Українська хата», «Літературно-науковий вісник». На Заході України національно свідомі наукові сили об'єдналися в Наукове товариство ім. 71 Шевченка (1892. діє донині).

Бурхливим було мистецьке життя. У цей час працюють класики української літератури - І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаннк: корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький. М. Садовський, М. Заньковецька; композитори


М. Лисенко,  К. Стеценко,  С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Зокрема, в літературі це письменники Східної ■ України» об'єднані навколо журналу «Українська хата» (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка).

У руслі авангарду розвивався український живопис. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал «Вільна українська школа».

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський. Г, Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого

й

покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися

нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як «культурна революція». Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам.

2. Національно-культурне піднесення 20-30-х рр.

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. XII з'їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича під впливом адміністративного тиску українізація прискорюється. Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура отримала державну підтримку. Проте партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.

Важливим було те, що в Україні розпочалася ліквідація неписьменності. У 1920 р, було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної

освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою, а в 1932-1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну освіту. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів;

у 1932-1946 рр. створювалася система заочної освіти. Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932-1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала у Києві. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. - видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теорії космічних польотів. У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу.

У галузі охорони здоров'я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф.Гамалія, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевський, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр'ев,

М. Г. Холодний   виводили   нові   сорти   пшениці,   ячменю,   кукурудзи,   вівса, впроваджували в сільське господарство науково обгрунтовані сівозміни.

Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони зазнають J початку 30-х рр. Після припинення українізації в грудні 1932 р. майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані «націоналістичними» і вилучені з наукового вжитку.

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став В. Липківський). У 2-й половині 20років починаються репресії щодо керівництва цієї церкви, що були оголошені «петлюрівцями в рясах».

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), «Молодняк», «Аспанфут» (асоціація панфутуристів). «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарьских письменників) (1927-1932): ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», проявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Група   київських   неокласиків   (М. Зеров,   М. Драй-Хмара,   П. Филипович,

М. Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його проявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський).

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо. Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан-Блакитний, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, поети-неокласики.

Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. були Б. І. Антонич, О. Ольжич, Є. Городинський та ін. Деякі західноукраїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, Є. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні.

У 20рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, шо відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті (Ю. Яновський, П. Панч, І. Ле, А. Головко).

Серед блискучої плеяди українських письменників початку XX століття -Володимир Винниченко (1880-1951) та Григорій Косинка (1899-1934).

За високу письменницьку майстерність проти «масовізму» виступили члени ВАПЛ1ТЕ. Організацію очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.

У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок Миколи Хвильового (1893— 1933). У циклах памфлетів ччКамо грядеш» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції. Літературна дискусія в Україні 1925—1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени - М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Лесь Курбас, що заснував «Березіль» -експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М. Кулішем, Л. Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у театрі «Березіль» виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л, Гаккебуш, М. Крушельницький, Д. Мілютенко, В. Скляренко, Н. Ужвій. Л. Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

У галузі музичного мистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. У 1925-26 рр. створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928-29рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державний симфонічний оркестр.

Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ. Одеса, Харків,

Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми.

З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931).

У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896-1954) поставив ряд документальних фільмів: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р. - Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії.

У 1927 р. в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв Олександр Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями («Звенигора», «Щорс», «Арсенал», «Земля» та ін.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм «Звенигора» (1928). З цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа -поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка «Земля» (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.

Українська архітектура початку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення, зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах.


Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В. Кричевський), інтер'єри якої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії.

Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVI 1-ХVI11 ст. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки у Харкові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори знову звертаються до класицистських традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (1909-1911 рр., арх. П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909 р., арх.

B. Риков); будинок товариства «Саламандра» у Харкові (1914-1915 рр., арх. М.
Верьовкін).

У 20-х р. XX ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури - «Товариство сучасних архітекторів України» (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АСНОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, зміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи. Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова: будинок Держпрому (1925-1929 рр., арх. С. Серафимов, М . Фельгер,

C. Кравець), споруда проектних організацій (1930-1933 рр., арх. С. Серафимов та ін.),
будинок кооперації (1933-1935 рр., арх. О. Дмитрієв).

Спілка архітекторів України, створена в 1933 р., орієнтувалася на єдиний творчий метод - соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистська архітектура. У 30-х роках створюються генеральні плани забудови найбільших міст

країни, у яких було передбачено створення промислових зон, житлових кварталів з необхідною інфраструктурою, зон відпочинку, адміністративних центрів: будинок Кабінету Міністрів України (1936- 1938, арх. І. Фомін, П. Абросимов) та споруда Верховної Ради України, 1936-1939 (арх. В. Заболотний). На жаль, у цей час було зроблено ряд непоправних помилок у галузі містобудування. Було знищено чимало культових споруд, у тому числі й Михайлівський Золотоверхий монастир, на місці якого планувалося створити Урядову площу з комплексом адміністративних споруд.

Образотворче мистецтво 20-початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. Створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г.Світлицький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Седляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо.

Традиції книжкової графіки заклав Г.Нарбут. Переважно монументальним живописом займався М.Бойчук та його учні: І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, які у своїй творчості намагалися уникати зайвих деталей, поєднували національні традиції з художньою мовою авангарду. Плідно працюють живописці Ф.Красицький, І. їжакевич, О.Новаківський тощо.

Розвивається скульптура. Було створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент Г.Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині (І.Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887-1964) («Жінка, яка зачісується», «Постать», «Ступаюча жінка»).

У 20-х рр. була сформована самобутня художня культура, яка майже цілком була знищена в 30-ті рр. Започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х рр. жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти», назагал вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон'ююурності.

Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О.Олесь,  В.Винниченко,  Є.Маланюк.  Ю.Клен.  О.Теліга,  О.Ольжич.  О.Кошиць,

Д.Антонович, Д.Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.

30-і  рр.      це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну,  творчо   активну   частину   українського   народу.   У  суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний   тиск.   За   правління   Сталіна   відбувалася  деінтелектуалізація  та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни - вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, МКуліш, Л.Курбас, М.Ірчан, Остап Вишня, З.Тулуб, Б.Антоненко-Давидович, І.Кулик, І. Микитенко, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, М.Бойчук, Ю.Михайлів, І.Падалка, В.Седляр та ін.).

Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х рр. укорінилася думка про ворожість релігії. Священників і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам'яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхий собор (XII ст.), церква Богородиці Пирогощі (XII ст.) та інші споруди.

У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М.Драгоманова, Б.Грінченка, М. Костомарова, 1 М.Максимовича, П.Куліша, В.Винниченка, М. Грушевського, М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, М.Ірчана, Л. Старицької-Черняхівської та ін.).

3. Українська культура під час другої світової війни.

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам'ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика («Слово про рідну матір» М.Рильського, «Клятва» М.Бажана, «Любіть

Україну» В.Сосюри, «Весна», «Голос матері» П.Тичини, «Україна в огні», «Ніч перед боєм» О.Довженка, «Ярослав Мудрий» І.Кочерги, «Зенітка» Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу. Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних

та художніх фільмів («Битва за нашу Радянську Україну», реж. О.Довженко; «Як

гартувалася сталь», «Райдуга», реж. М.Донськой).

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців.

Тема  війни  залишалася  домінуючою,  але акцент  робився  на  переможному,

завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не

висвітлювалися.

</. Українська культура повоєнного періоду та 50-90-х рр.

Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці «Короткий курс історії України», «Нарис історії України», твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, КХСмолича, К.Данькевича.

У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації ш країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» насамперед письменників, я* справжні українські культурні цінності, національні

(Л.Костенко,   В.Симоненко,   В.Стус,  ТДрач,  ДЛавличюо,  Б.Олїйнше  ВТуїх М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, ЄХверет А.Горська та ін.)»

У 70-80-х рр. українська мова проягої суспільного  життя,  поглиблювася  русифікація  та  денаціоналізація,  набув® широкого вжитку поняття «радянський народ . < едина загалі юрадянська кул «злиття націй і народностей».

Триваю     адміністративно-командне     керівництво     культур обмежувалася свобода творчості митця вузькій


методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.

У середовищі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966). Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.

Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.

Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно-обчислювальної машини.

Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивних реаліях життя.

З «хрущовською відлигою» пов'язане пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. У 50-60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка. В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання «Української радянської енциклопедії», з'явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.

із


У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М.Рильський, ' В.Сосюра, А.Малишко; М.Стельмах, О.Гончар, Г.Тютюнник, З.Тулуб.

Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам'яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

У 60-і рр. у літературний процес влився Іван Драч (1936 р. н.) - поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1987) Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

У кінці 80-х - на початку 90-х рр. в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн .Андрухович, В.Неборак, Б.Жолдак, О.Забужко, О.Ульяненко, Є.Пашковський).

Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована на Батьківщині .Маланюк, В.Барка, І .Багряний, У.Самчук та ін.).

Процес розвитку української музики у другій половині XX ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів .Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, І.Шамо, О.Білаш). Новаторська музика В.Сильвестрова та Л.Грабовського звучала на міжнародних фестивалях. Розвивається хорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є.Станкович, М.Скорше).

У другій половині XX ст. продовжує розвиватися архітектура. У післявоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знищеного німецько-фашистськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об'явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О.Власов, А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак, О.Заваров, О.Малиновський. проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головну магістраль столиці багатофункціональною, зосередивши з лівого боку різноманітні установи, а з правого     житлову забудову. У забудові


Хрещатика  переважають   елементи  класицизму  з   поєднанням   рис  народного ужиткового мистецтва (керамічний декор).

У післявоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та

громадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізнобетонні конструкції, шлако- і гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка). У 50 рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 р., арх, В.Гопкало, В.Ладний, Г.Скуцький; кінотеатр «Київ», 1952, арх. В.Чуприна, О.Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957, арх. О.Малишенко).

У 60-х рр. було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону).

При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення, використовуючи можливості таких будівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. По-новаторськи сприймалися у 60-х рр. Палац спорту у Києві (1958-1960, арх. М.Гречина, О.Заваров), універмаг «Україна» (1960-1966 рр., арх. І.Гомоляка) з суцільними заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.

Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є.Маринченко при спорудженні палацу «Україна» у Києві. Споруда сприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.

Прикладом поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А.Добровольський, А.Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).

У 70-80-х рр. реконструюються та створюються нові корпуси вищих навчальних закладів: комплекс Київського національного університету ім.. Т.Шевченка (1972-1985, арх. В.Ладний, Л.Коломієць та ін.; Донецького університету (1973- 1978, арх. В.Бучек, Г.Павлов та ін.); навчальний корпус 8, арх. В.Бучек. Г.Павлов та ін.); навчальний корпус Львівського політехнічного інституту (1964-1972, арх. Р.Липка). У цей час висотні споруди, зокрема, готелі («Либідь» (1971), «Русь» (1976-1979) виконували роль вертикальних домінант. Набуває розвитку малоповерхова котеджна забудова.


Художники і скульптори другої половини XX ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу - соцреалізму, розвивали традиції українського народного живопису. Плідно працюють художники В.Касіян, М.Глущенко, М.Дерегус, Т.Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т.Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля»). Значних успіхів досягли народні художниці Г.Собачко-Шостак, М.Приймаченко, К.Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису.

У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованих раніше митців, чия творчість була заборонена і забута. В Україні стає відомою творчість представників діаспори Є.Маланюка, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука. Перебудовчим процесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України та громадської організації «Народний рух України за перебудову», очолюваної І.Драчем.

На початку 90-х рр. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру». В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.

Конституція України (1996р.) підтвердила ^ зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст.10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). За останнє десятиріччя ухвалено інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільські: митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні

потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво - більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери - переповнення . культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: «Червона рута», «Таврійські ігри», конкурсу артистів балету імені Сержа Лифара, «Євробачення-2005» та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на батьківщині та за її межами.

5. Музична культура XX ст.

Українська музика кінця на зламі ХІХ-ХХ ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період українська культура, в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя, який живила творчість видатних українських композиторів - Якова Степового, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.

Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, насамперед у галузі обробки пісенного фольклору. Композитор підняв обробку народної пісні на рівень світових музичних зразків. Його знамениту хорову обробку колядки «Щедрик» співає весь світ. Такі його хори, як - Дударик», «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Ой з-за гори кам'яної» та багато інших стали справжніми шедеврами хорової музики. Особливої уваги він надавав співу а капелла (з італ. - спів без супроводу). Серед його доробку є також незакінчена опера «На Русалчин Великдень».

Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Великий вплив на Стеценка мала творчість і 'особисті стосунки з М.Лисенком. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера ! ^Лисичка, котик і півник» та оперета «Сватання на Гончарівці».

Видатним сучасником К.Стеценка був також Яків Степовий. Його твори також насичені інтонаціями народної музики. При цьому він приніс в українську музику засади професійного мистецтва. Я. Степовий переважно працював у галузі малих форм — пісня, романс, фортепіанна мініатюра.

І Іодальшому розвитку українського музичного мис відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних учбових закладів* Завдяки цьому, в українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна музика, а також виконавство і музична наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, СЛюдкевич. Велике значення мало також відкриття оперних театрів в Харкові. (1925), Києві та Одесі (1926) та філармоній.

Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера «Золотий обруч» (написана за романом І. Франка «Захар Беркут») та симфонії відкривали шлях українській музиці у світовий музичний простір.

Продовжував розвивати напрям романтичного мистецтва Віктор Косе/шо. Прекрасний піаніст, композитор, педагог, він збагатив українську музику чудовими інструментальними творами, симфоніями. В історію музики Косенко увійшов як тонкий лірик.

Велика заслуга Б Лятошинського, Л.Ревуцьхого та СЛюдкевича полягала у
створенні   національної   композиторської   школи, були      >фесорами

консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких   М.Скорик. ССтанковим. Леся Дичко. М.Колесса.

На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких -
С.Крушельницька, БХмиря. А.Солов'яненко. Є.
 ченкс


Але природний розвиток української музичної культури був загальмований

Ідеологічними лещатами, в яких опинилися національні культури в СРСР. Особливо це стосувалося композиторської творчості.

Пошуки західної музики називалися ворожими радянській культурі, а на її представників,  навіть  найталановитіших  і  найвідоміших,  навішувалися  ярлики «формаліст», вся ж західна музика представлялася як «загниваюча», «буржуазна» та ворожа радянській людині. Композитори СРСР, які потрапляли під вплив цієї музики, прилюдно засуджувалися, цькувалися, а їхня музика заборонялася до виконання. Зокрема,  творчість   найвизначніших   композиторів       Б.Лятошинського  і  М  . Вериківського була заборонена, ім'я цих митців шельмувалися в пресі, серед громадськості, а самих композиторів позбавили можливості творчо працювати.

Певний прорив був здійснений лише на початку 60-х рр. Кілька молодих українських музикантів - В.Сильвестров, Л. Грабовський, В.Годзяцький, диригент І. Блажков - утворили групу по вивченню новітніх досягнень світової музики та її поширення в Україні. Музику, яку вони писали в авангардному руслі, стала викликом існуючій системі.

Окремою цариною в українській музиці залишається пісенна творчість. її кращими представниками у XX ст. є П.Майборода, О.Білаш, І.Шамо, А.Філіпенко та їх молодші колеги - В.Івасюк, Т.Петриненко.

Із здобуттям незалежності, в Україні з'явилися нові можливості розвивати творчі таланти. Нині існує свій потужний фестивальний рух. На міжнародних музичних фестивалях у Києві, Львові, Одесі, Харкові виконуються твори талановитої молоді України та зарубіжних музикантів. Провідними залишаються в українській музиці симфонічний та оперно-балетний жанр. Окремою частиною продовжує бути хорове мистецтво України, яке представляють такі колективи, як національні хорові колективи «Думка», Хор ім. Г.Верьовки, камерний хор «Київ». Національним художнім скарбом є також творчість видатної народної співачки Ніни Матвієнко.

Більшість^ композиторів присвячують свою творчість темам духовності. Насамперед, потужного розвитку набуває заборонена впродовж 70 рр. радянської влади церковна (літургійна) музика на канонічні біблійні тексти. Унікальні щодо цього твори написали Є.Станкович, В.Сильвестров, Леся Дичко, М.Скорик. Г.Гаврилець. В.Степурко, І.Щербаков. Сміливо експериментує композиторська молодь, серед якої-

С.Зажитько, А.Загайкевич, К.Цепколенко, В.Польова, С.Пілютиков,. В.Рунчак і багато інших.

Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники рок-гурти «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова» («ВВ»), «Мандри», «Друга ріка», співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко і ті, хто створив основу для розвитку в Україні шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культури.

б. Сучасний стан розвитку української культури.

Велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXI ст.» (1993), Закон України «Про освіту». Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота.

Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співпрацююють із зарубіжними колегами.

В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.

У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна спадщина

митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.КулІша, М.Костомарова, М. Драгоманова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, С.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном найчастіше позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з другої половини 1970-х років. Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох; одночасна орієнтація на маси та еліту; звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг); ототожнення мистецтва з позахудожніми сферами діяльності.

З'являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова дегенерація»). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю.Андрухович, В.Герасим'юк, П.Гірник, О.Забужко, І. Малкович, В.Неборак.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості КХАндруховича («Московіада»). Письменники-постмодерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Однією з проблем сучасної української культури є скорочення українського книгодрукування. В Україні чимало книжкових мереж, які цілеспрямовано просувають книгу, виготовлену в Росії, відповідно видрукувану російською мовою.

У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України - провідний державний науково-творчий центр. Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Відбулися презентації українського мистецтва в Бонні, Тулузі, Кіото, Пекіні. Українські художники беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-му Венеціанському бієнале у 2009 р. користувалася інсталяція українського художника І.Чпчкана.

Для  сучасного  українського  мистецтва  властивий  зв'язок з традиційною .

культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А.Чебикін, В.Чепелик, О.Чепелик, В.Токарєв, В.Полтавець, В.Зноба, І.Марчук, В.Перевальський, Є .Проколов, В.Басанець, П.Кулик, О.Пінчук, І.Чичкан, О.Бородай, О.Гнилицький, Ю.Соломко та ін.

В Україні та за її межами відома творчість /.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, кубофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії («Грація», «Двоє», «Єва»).

Скульптор П.Кулик (нар. 1933) - монументаліст, автор ряду пам'ятників, встановлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто).

Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам'ятник М.Грушевському (ск. В.Чепелик). А.Кущ та В.Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни - Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О.Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями («Феодосій Печерський», «Свідомість та підсвідомість», «Нічний звір»), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С.Якутовича, В.Перевальського, О Петрової.

У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво.

У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи «Паризька комуна», «Одеська школа», «Вольова грань національного постмодернізму»). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект «Тихий карнавал підсвідомості», представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).

Розвивається театральне мистецтво. Маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв». Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл, рок-опера , спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду.


Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С.Ротару,   В.Зінкевич,   І.Попович,   О.Білозір,   А.Кудлай,   Т.Повалій,   О.Скрипка,

С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, А.Лорак, групи «ВВ», «Океан Ельзи» та ін.

За роки незалежності в Україні було відновлено чимало історико-культурншд пам'яток, створено нові музеї, заповідники. Так, були відбудовані пам'ятки архітектури - культові споруди, знищені за радянських часів: церква Богородиці Пирогощі (1996), Михайлівський Золотоверхий монастир (1998), Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000). У 1994 р. було створено Вишгородський історико-культурний заповідник.

У Батурині на Чернігівщині реставровано цілий комплекс споруд ХУІІ-ХУІІІ ст.: палац К.Розумовського, цитадель Батуринської фортеці, скарбницю, Воскресенську церкву. У 2009 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Значною подією у культурному житті України стало відкриття нового музейного комплексу у Києві - Мистецького арсеналу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23826. Процедури та функції 80 KB
  Caption = InputBox Введіть значення інформаційного ресурсу країни C End Sub Function nA B C As Integer Picture1.Scale 0 1010 0 Picture1.1 Picture1.Print A Picture1.
23827. Програмування повторень 62 KB
  Виконання завдань: Створив додаток який обчислює середнє значення ВВП країни за nроків.Caption a = 0 b = 0 For n = 1 To n a = InputBox Введіть розмір ВВП b = b a Next Label2.Caption = Strb n 1 End Sub Створив додаток який визначає кількість країн ВВП яких перевершує заданий рівень. Назви країн та ВВП вводяться в діалоговому вікні.
23828. Алгоритми, алгоритмізація 90 KB
  Виконання роботи Словесні форми алгоритмів Щоб розв’язати квадратне рівняння потрібно: отримати коефіцієнти аbс; якщо а=0 b=0 і с=0 то розв’язок може набути будьяких значень; якщо а=0 b=0 і с не дорівнює нулю тоді розв’язків немає; якщо а=0 а коефіцієнти b та с не дорівнюють нулю тоді розв’язок єдиний і дорівнює х= с b. Якщо коефіцієнт а не дорівнює 0 тоді слід обчислити дискримінант D=b24ac якщо отриманий результат менший нуля то рівняння матиме комплексні корені якщо більше нуля то знаходимо корені рівняння за формулою: ...
23829. Дані та змінні 367.5 KB
  Спроектував додаток Обмін значеннями таким чином щоб після запуску програми на виконання поля на зазначеній формі розміщуються відповідно до своїх написів. Програмний код: Зовнішній вигляд програми до і після завершення виконання : 2. Спроектував додаток який реалізує: зміну положення командної кнопки на екранній формі після активізації командної кнопки; зміну кольору командної кнопки на екранній формі після активізації командної кнопки; зміну розміру командної кнопки на екранній формі після активізації...
23830. Форматування абзаців тексту 974 KB
  Атрибут ALIGN також можна використати з багатьма іншими дескрипторами HTML для вирівнювання зображень вмісту таблиць і інших елементів сторінки. Щоб полегшити їм перегляд можна розбити документ на логічні розділи кожний з яких буде присвячений одній темі. Найкраще використати заголовки вважаючи їх елементами структури документа У заголовках можна використати атрибут ALIGN як і в дескрипторі P .
23831. Форматування за допомогою таблиць 37 KB
  Вихідний код сторінки: html head title Країни Індокитаю title head body p align= center ; font size= 6 Країни Індокитаю font p div align= center table border= 1 width= 459 height= 216 tr td height= 40 width= 97 rowspan= 2 h3 align= center Країна h3 td td height= 24 width= 347 colspan= 2 h4 Характеристика країни h4 td tr tr td height= 24 width= 169 h5 align= center Населення h5 td td height= 24 width= 172 h5 align= center Площа h5 td tr tr td height= 36 width= 97 align= left valign= top font...
23832. Використання фреймів 34.5 KB
  Вихідний код сторінки: HTML HEAD TITLE FRAMES TITLE HEAD FRAMESET COLS=2575 FRAMESET ROWS=3070 FRAME SRC= zmist.html FRAME SRC= cast.html FRAMESET FRAMESET ROWS=5050 FRAME SRC= inflist.html FRAME SRC= empty.
23833. Використання каскадних листів стилів 29.5 KB
  Виконання завдань: Створити три гіпертекстових сторінки з наступними характеристиками: Для першої сторінки: визначити стиль для документу – фон блакитний; визначити стиль для заголовку шрифт Arial колір червоний вирівнювання за центром сторінки; визначити стиль для абзацу шрифт Sans Serif курсив. Для другої сторінки: визначити стиль для заголовку шрифт Times New Roman розмір 14 пунктів колір зелений; визначити стиль для абзацу шрифт Courier напівжирний. Для третьої сторінки розбитої на два розділи: застосувати стиль 1ої...
23834. Створення та налагодження форм 34.5 KB
  html fieldset style= padding: 2 legend Характеристики legend p Назва країни: span lang= uk nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp; span input type= text name= T1 size= 20 p p span lang= uk Місце розташування: span span lang= uk nbsp;nbsp;nbsp; span input type= text name= T1 size= 20 p p span lang= uk Столиця span : span lang= uk nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp;nbsp; span nbsp; input...