47897

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Лекция

Краеведение и историческая этнография

Першоначала людського життя на території сучасної України.Поява перших людей на території сучасної України Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. На думку сучасних українських істориків розселення прадавніх людей на території України відбувалося південнозахідним та західним шляхами.

Украинкский

2013-12-03

1.3 MB

17 чел.

ЛЕКЦІЯ № 1

Тема: ФОРМУВАННЯ  І  РОЗВИТОК  ІСТОРИКО – ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ.

ПЛАН:

  1.  Першоначала людського життя на території сучасної України. Палеоліт. Мезоліт. Неоліт.
  2.  Трипільська культура.
  3.  Кіммерійці. Скіфи. Сармати.
  4.  Грецькі колонії у Північному Причорномор’ї.

1.Поява перших людей на території сучасної України

Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Науково доведено, що первісні люди з’явилися в українських землях приблизно 1 млн. років тому – їх найдавніше поселення знайдено біля с.Королеве в Закарпатті.

На думку сучасних українських істориків, розселення прадавніх людей на території України відбувалося південно-західним та західним шляхами.

З появою перших людей в історії України починається первісна доба, яка характеризується наявністю колективної власності, колективного виробництва та споживання.

Первісне суспільство не мало класів і держави. Існувало дві форми суспільно-економічних відносин - спочатку первісне людське стадо, а з часом - родова община і плем'я.

Первісна організація життя людей існувала на півдні України до І тис. р. до н.е., на іншій її території - до поч. н. е.

У розвитку первісного суспільства виділяють такі періоди: кам'яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Ця періодизація створена, виходячи із домінуючої ролі того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці.

Палеоліт (стародавній кам'яний вік). 1 млн. - X тис. до н.е.

  •  В Україні відомо понад 1 тис. поселень палеоліту.
  •  На території України проживали люди кількох типів: пітекантроп (архантроп) - 1 млн. -150 тис. до н.е.; неандерталець (палеантроп) - 150-35 тис. до н.е.; кроманьйонець (Ното Sаріепs) - бл. 35 тис. до н. е.
  •  На зміну першій формі існування людського суспільства - первісному стаду - пришила родова община, відбулася племінна організація суспільства. Родинні зв'язки велися по материнській лінії (матріархат).
  •  Основними заняттями населення було збиральництво та полювання. Люди навчилися виготовляти знаряддя праці із каменю, одяг, споруджувати житла, добувати вогонь. Намітився поділ праці між чоловіком і жінкою. Чоловіки займалися переважно полюванням, а жінки - домашнім господарством.
  •  Почало зароджуватися мистецтво, первісні релігії: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм. Цей період в українській історії найдовший. На еволюцію людини, її занять, знарядь праці вплинуло велике обледеніння з різким похолоданням клімату.

Мезоліт (середній кам'яний вік). IX тис. - VII тис. до н.е.

  •  Мезолітичні пам'ятки знаходяться по всій території України.
  •  Відбулося танення льодовика і утворення сучасний природнокліматичних умов.
  •  Винайдено лук і стріли, гарпуни, голки, кам'яні сокири, гачки.
  •  Зроблено перші спроби приручити диких тварин - собаку, бика, свиню.
  •  Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство, починає розвиватися тваринництво й рослинництво.

Неоліт (новий кам'яний вік). VII тис. - IV тис. до н.е.

  •  Відбувся перехід від привласненого до відтворного, продуктивного господарювання - землеробства і скотарства. Цей процес отримав назву "неолітичної революції".  
  •  Завершилося формування техніки обробки каменю: пиляння, шліфування, свердління.
  •  3'явилися перші штучні матеріали, створені людиною, - обпалена глина (кераміка) та тканина. Глиняний посуд швидко набував поширення, його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості. За такими знахідками археологи визначають кордони і час існування окремих археологічних культур. В Україні виділено понад 10 неолітичних археологічних культур, їх можна поділити на мисливсько-рибальські (існували в лісовій зоні) та землеробсько-скотарські (на півдні, в степовій зоні), що свідчить про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства.
  •  Виникають прядіння і ткацтво, з'явився ткацький станок.

Енеоліт (мідно-кам'яний вік). IV тис. - III тис. до н.е.

У IV тис. до н.е. люди освоїли перший метал - мідь.

Відбувся подальший розвиток відтворного господарства. Намітився перехід від мотичного до орного землеробства.

2. Наймогутнішою культурою епохи енеоліту була Трипільська культура, яка існувала з IV тис. до III тис. до н.е., названа так через поселення поблизу с. Трипілля (Київщина), дослідженого чеським археологом В. Хвойкою.

Трипільці були одним із найцивілізованіших етносів неолітичної доби:

  •  основне заняття - орне землеробство. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю, майже всі садово-городні культури, відомі сьогодні в Україні. Трипільська культура - одна із перших землеробських культур Європи;
  •  трипільці вперше на території України почали виготовляти вироби із міді;
  •  на надзвичайно високому рівні розвитку знаходилось гончарство. Трипільці виробляли чудовий глиняний посуд білого, чорного, червоного і жовтого кольорів, з орнаментом і пласким дном. Орнамент глиняних виробів містить багату інформацію про духовний світ трипільців;
  •  будували протоміста площею до 400 га: квартальна забудова дво-триповерховими будинками, населення міст сягало 50 тис. чоловік, а площа - понад 50 га. На Уманщині існували поселення-гіганти до 450 га;  
  •  високого рівня досягла духовна культура: існувала писемність - буквенно-звуковий алфавіт, який є одним із найдавніших у світі.

Трипільська культура поступово зникла. Стосовно такого раптового зникнення висловлюються різні гіпотези і, зокрема, експансія кочовиків на територію трипільців, похолодання клімату.

Долю трипільців остаточно не з'ясовано. Дискусійним залишається питання і про походження трипільців, про їх етнічність. Більшість дослідників відносять трипільців до середземноморського антропологічного типу. Висловлюється також думка про те, що трипільська культура своєрідно поєднала представників суспільств кількох антропологічних та мовних груп Європи.

Бронзовий вік.

II тис. - І тис. до н.е.

  •  Бронза - перший метал, штучно створений людиною. Використання бронзи сприяло зростанню продуктивності праці. В епоху бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Зоною розселення скотарських племен став південноукраїнський степ.
  •  Обмін набув постійного характеру.
  •  На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), почала проявлятися майнова диференціація. У суспільстві утвердилися патріархальні родинні відносини.

Залізний вік. З І тис. до н.е.

  •  Використання заліза призвело до різкого зростання продуктивності праці, вперше людина отримала можливість створювати додатковий продукт понад прожиткового мінімуму.
  •  Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства.
  •  Додатковий продукт став економічною передумовою зародження нових станово-класових відносин.

На території України початок залізної доби пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я, поч. І тис. до н.е.) та з ранніми слов'янськими культурами (поч. н.е.).

3.  Кочовики

Південь України - це неосяжний відкритий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (ІХ-УІІ ст. ст. до Н. X.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.

Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування.

Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбники.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзово-ливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфїї похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II.

На межі IV-!II ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати

УIII ст. до н. е. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоро-мант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

Готи

УIII ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха(332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітаріп. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли(сер. У ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу -Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких перевищувала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка найбільшої могутності досягла в VIII ст. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явились нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, крім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив з княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приуралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку ХНІ ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич(онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольговичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича -і мати, і бабка (по батькові). 

* Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

4. Антична колонізація Північного Причорномор'я  

(VIІ ст. до н.е. - V ст. н.е.)

З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали незалежними державами (VII-! ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. - III ст.. н.е.) опинились під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у УІ-ІУ ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.

Головні причини заснування греками колоній - дефіцит землі і хліба, перенаселеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мілету, "родоначальнику" понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які терпіли від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста полководцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалахнула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено громадянськими правами іноземців, пом'якшено боргові зобов'язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія - Боспорське царство - виникла у V ст. до н.е. в результаті об'єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава представляла собою союз грецьких міст, кожне із яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов'ї та на Кубані). У період свого розквіту (ІУ-ІІІ ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактиди ( 480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Господарство античних міст-держав було засноване на жорстокій експлуатації рабів.

Економіка була багатогалузевою:

  •  Торгівля велася у двох напрямках - з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва та ін.
  •  Ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося   виробництвом   металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом. О   Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші   і т.п.
  •  Скотарство і рибальство.

Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Причини занепаду:

  •  загальна криза рабовласництва, яка почалася з ІІІ ст. н.е. і підірвала сили держав;
  •  натиск кочовиків. У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та ін. міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У Vст. н.е. античні міста-держави припинили існування.

* Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов'ян.


ЛЕКЦІЯ № 2

Тема : Історіософські  концепції  щодо формування  та  розвитку українського етносу.

ПЛАН:

  1.  Слов’янські племена.
  2.  Київська Русь (ІХ-ХІІ ст..).
  3.  Галицько-Волинське князівство (ХІІ-ХІV ст..).
  4.  Культура України давньоруського періоду.

1.  Походження слов'ян

Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам.

Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ери. Ряд істориків ототожнюють слов'ян із венедами. Перші письмові згадки про слов'ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І-ІІ ст. н.е. - Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли.

Звідси, в ІІ-УІІ ст. н.е. - в період Великого переселення народів - слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних

слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицький сербам.

Південні слов'яни - болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов'яни - українцям, росіянам, білорусам.

З II ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогоднішній день (досліджено більше 2 тис. поселень).

Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

У всіх поселеннях знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів із заліза і сталі.

Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний  розвиток   економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до 7 ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов'яни, утворилися окремі племінні об'єднання, розташування і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров'ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов'янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов'янських земель, їх столицею був Київ, заснований, за даними археологів, у кін. V - першій пол. VI ст.н.е. За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хориві сестра Либідь. Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х рр. IX ст. до 882 р.

За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими - дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов'янське населення запросило варязьких князів, аби ті забезпечили спокій в їхніх землях. "

* 3 середини IX ст. навколо полян постає стабільне державне об'єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством.

 Міжнародні зв'язки Київського князівства свідчать про його могутність, авторитет. У 860р. дружина Аскольда здійснила похід на Візантію, змусивши її сплатити контрибуцію.

Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь.

У 882 р. Новгородський князь Олег разом ; із сином Рюрика Ігорем захопили Київ. В результаті Олег об'єднав Київські і Новгородські землі і розпочав консолідацію   українських та інших східнослов'янських племен.

Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов'ян - Київської Русі або Давньої Русі.

Слов'яни і скандинави

Скандинавські ватаги професіональних воїнів, яких на заході Європи звали норман-вами ("північними людьми"), а на сході варягами ( від шведського уаг- клятва), з кінця IX - початку X ст. здійснювали напади на землі Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися в Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе. Осідаючи в місцях своїх переможних вилазок, змішуючись з місцевим населенням, вікінги швидко втягувалися в культуру підкорених територій.

На поч. IX ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. Прямуючи на схід, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Ладозьке озеро і р. Волхов служили "в'їзними ворітьми" з Балтики: через басейн оз. Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море - арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни переправляли на південь мед, віск, хутра, рабів. З часом південний напрямок починає переважати у здобичницькій, військово-службовій і торговельній діяльності скандинавів.

З IX ст. скандинавські мореплавці почали проникати на новий торговий шлях на південь, який отримав назву "шлях з варяг у греки". З оз. Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Осідаючи в прирічкових населених пунктах, варяги або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи, і власне ця специфіка розташування міста, яка дозволяла контролювати увесь дніпровський шлях, надала йому роль бази, з якої впродовж IX ст. нормани здійснили поступове об'єднання територій, пов'язаних конфігурацією гідрографічної мережі з Дніпром.

Зазначимо, що археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На східнослов'янських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Походження назви "Русь"

Нестор-літогшсець, роблячи у 860 р. запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначає, що з того часу "начася прозивати Руска земля".

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін           "Русь ". Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви "Русь" в інших народів. Поступово термін "Русь" поширюється на всіх дружинників, у тому числі й слов'янського походження. Назва "Русь" поширюється насамперед на полян, що панували у протидержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. Цим же словом іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Офіційні назви "Русь", "Руська земля" у X-XI ст. стають загальновживаними на всьому її просторі.

* Отже, слово "Русь" виникло не як етнонім, а як політична назва державного об'єднання. 

• Утворення Київської Русі

Як Ви вже знаєте, Новгородський князь Олег захопив київський престол. Два політичних центри - Київ і Новгород - об'єдналися в одну державу, яка отримала назву Київська Русь. Першим князем Київської Русі став Олег. Його наступник - Ігор заснував правлячу на Русі династію Рюриковичів.

Теорії походження Київської Русі

В історичній науці склалося декілька теорій щодо утворення Київської Русі. Найбільш поширеними вважаються:

Норманська теорія: варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов'янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати могутню державу.

Норманську теорію започаткували німецькі історики Г.Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій пол. XVIII ст. в Росії.

Теорія природничо-історичного (автохтонного) походження Київської Русі: з варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо:

  •  для цього у східних слов'ян існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови;
  •  процес державотворення розпочався у східних слов'ян ще до приходу варягів;
  •  варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий "шлях із варяг в греки"), обкласти даниною місцеве населення.

Цю теорію сповідували видатні українські історики XIX - поч. ХХ ст. М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та інші.

Антинорманської теорії дотримується і сучасна українська історіографія.

Дійсно, держава виникає лише тоді, коли стає історичною необхідністю - на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства. Саме на такій стадії суспільного розвитку знаходилися східні слов'яни у УПІ-ІХ ст.

2. Устрій Київської Русі

Ранньофеодальний характер Київської Русі

Київську Русь характеризують як ранньофеодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних залишків родоплемінного ладу. Серед них, перш за все, виділяються такі:

® збереження до XI ст. колективної власності на землю. (Індивідуальна земельна власність зародилася на Русі у другій пол. XI ст.).

® збереження до X ст. (до адміністративної реформи Володимира Великого) племінних князівств;

® збереження таких форм родоплемінного ладу, як віче, народне ополчення.

Щоб зрозуміти, що являла собою Київська Русь, слід дати характеристику її економічного, соціального, політичного та етнічного устрою.

Економіка

Загальновизнаним є той факт, що Русь мала розвинеш для свого часу продуктивні сили і багату економіку.

Землеробство - провідна галузь, практикувалася 2-3- пільна система. Основними зерновими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес. Вирощували також бобові та технічні культури, городину. Із землеробських знарядь використовували переважно рало, плуг, соху.

Скотарство - набуло значного поширення, особливо в степовій зоні. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней, птахів.

Ремесло - існувало до 60 спеціальностей. Найважливішими його галузями були: чорна металургія, гончарство, ткацтво, ювелірне та деревообробне виробництво.

Торгівля - як внутрішня, так і зовнішня - мала велике значення в господарському житті. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва і т.п. У X ст., з часів Володимира Великого, з'явилася власна монета - злотники й срібляники. З XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня - злиток срібла різної ваги (до 200 г).

 Допоміжні галузі - мисливство, рибальство, бджільництво, бортництво.

Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціонувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

Основна група - селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

"Холопи" - раби - використовувалися в домашньому господарстві.

Міщанство -- складало багаточисельну верству. За приблизними розрахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до ЗО тис. чоловік).

Духовенство - формується з прийняттям християнства.

Посилення експлуатації панівною верхівкою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто виявлялося у формі збройних повстань. Повстання охоплювали чималу територію Київської Русі, і в них брали участь різні прошарки населення. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113 р. у Києві. Повстання киян спричинилося невдоволенням політикою великого князя Святополка Ізяславовича, за правління якого Південна Русь зазнала численних братовбивчих міжусобних війн, що призводили до голоду й зубожіння трудового люду. Так, в результаті гострих сутичок правлячої династії з феодалами Галицької землі до Києва припинилися поставки солі. З цієї обставини швидко скористалися місцеві лихварі й сам князь, монополізувавши торгівлю сіллю. Вістря народного гніву було спрямовано не тільки проти безпосередніх торговців-спекулянтів, але й проти князівської адміністрації, світських та церковних феодалів. Повстанці розгромили і пограбували двір київського тисяцького Путяти й збиралися вчинити напад на будинки інших феодалів та монастирі. Побоюючись розростання конфлікту, київські "мостиві мужі" звертаються до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти великокнязівський стіл і вгамувати повстання в Києві.

Форма правління

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами).

Віче існувало як орган місцевого самоуправління.

Територіально-політичний устрій

Територіальне Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних князівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцінках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіжності, її називають і конфедерацією, і супер-союзом, і співдружністю князівств.

До адміністративної реформи Володимира Великого (близько 988 р.) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами й їх він мав 12 ), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя.

Етнічний устрій

Дискусійним в історичній науці є питання про етнічній устрій Київської Русі.

Радянські історики пропагували теорію, згідно з якою в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна літературна мова, культура, психічний склад), з якої після розпаду Київської держави, з часом, утворилося три народи -український, російський і білоруський. Ця теорія була створена на догоду радянській ідеології і не має під собою належних підстав. Єдиної давньоруської народності не було, вона не могла скластися ні до утворення Київської Русі, ні в період її існування. Чому? По-перше, до об'єднання в одну державу східнослов'янські племена існували самостійно, вони знаходилися в різних природних умовах і відчували впливи з боку різних етносів. По-друге, в період Київської Русі, в умовах панування натурального господарства, були відсутні необхідні тісні контакти між населенням великої території держави.

Російський історик XIX ст. М.Погодін виступив з теорією, за якою в Київській Русі до сер. XIII ст. мешкали великоруси (росіяни), котрі після татарської руїни 1240 р. переселилися на північ. Натомість, на "порожнє" місце, прийшли переселенці з Волині і Галичини, які й явилися предками сучасних українців.

Згідно з концепцією М.Грушевського, Київська держава і культура були створені лише однією народністю - українською.

Мабуть, треба визнати, що східнослов'янське населення Русі не було однорідним і складалося із трьох основних етнічних груп:

® Південні русичі - на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель.

® Північні русичі- на території Новгородської, Псковської, Володимиро-Суздальської, Смоленської і Рязанської земель.

® Західні русичі - на території Полоцької, Мінської, Туровської земель.

На основі цих трьох етнічних груп відбувався процес формування відповідно української, російської і білоруської народностей.

Український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньоруської держави!

Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лінгвістичні дослідження. До того ж, у Закарпатті, яке ще в XI ст. відокремилося від Києва і потрапило під владу Угорщини, весь цей час існувала українська мова. То коли ж вона там могла закріпитися, як не в період Київської Русі. Нарешті, політичні кордони нових князівств, що створювалися на території давньоруської держави, співпадали з етнічними (племінними).

Утвердження християнства

Християнізація Русі розпочалася ще за часів Аскольда. Але вчені-історики вважають, що знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху. Цілком достовірним є факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці VIII - поч. IX ст. у м. Сурож, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького". Багато зусиль для поширення християнства на Русі доклала велика княжна Ольга, яка сама була християнкою. Та остаточно воно стало офіційною державною релігією після хрещення 988 р. Володимира, яке відбулося в Херсонесі.

Історичний розвиток Київської Русі

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди. Зміст і особливості цих періодів наведено нижче.

І період

Охоплює князювання Олега (882-912 рр.), Ігоря (912-945 рр.), Ольги (945-964 рр.), Святослава (964-972 рр.).

Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави.

Князі об'єднали майже всі східнослов'янські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочовиками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності київських князів.

За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські слов’яни, а також неслов’янські племена - чудь і меря. Здійснюючи походи на схід – до  Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували  ринки збуту.

Дружина Ігоря - Ольга, в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (це перша на Русі реформа), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Ольга першою із великих київських князів прийняла ХРИСТИЯНСТВО.

Син Ігоря і Ольги - Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на а в’ятичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені). Святослав розгромив Хозарський титанат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги.

ІІ період

Охоплює князювання Володимира Великого (980-1015 рр.), Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення вершини політичної могутності.

За князювання сина Святослава - Володимира - загалом завершилося формування території Київської Русі, її площа стала найбільшою в Європі.

Адміністративна реформа Володимира, яку вже згадувалося, зміцнила систему державної влади.

Надзвичайно важливим було запровадження християнства у 988р.

Після смерті Володимира між його синами спалахнула міжусобна боротьба, в якій переміг Ярослав, прозваний у народі Мудрим.

Однією із найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження на Русі першого збірника законів - "Руської правди".

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава Мудрого було апогеєм могутності Русі.

III період

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі – Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.).

Це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Вступивши в смугу феодальних усобиць, Русь фактично розпалася на окремі князівства.

Деякий час єдність руських земель підтримував тріумвірат старших синів Ярослава -Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували державні справи (видавали закони, ходили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення Ізяслава, Святослава і Всеволода збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославичів викликало незадоволення Ярославичів і породило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що призвело до посилення міжусобної боротьби. З метою її усунення і об'єднання сил проти половецької загрози у 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили володіння уділами, що склалося на той час і проголосили принцип спадкового наслідування - "Хай кожен володіє отчиною своєю".

Проте, припинити усобиці ні цей, ні наступні з'їзди не змогли.

Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав 3/4 території Русі, відродив її престиж. Володимир Мономах здійснив успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Талановитий та досвідчений політик, Володимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соціальних суперечностей у суспільстві.

Син Володимира Мономаха - Мстислав— продовжував централістичну політику батька, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.

Які ж причини викликали роздробленість  Русі?

  •  Великі простори держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства.
  •  Напади степових кочовиків.
  •  Розвиток і піднесення удільних князівств і земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин.
  •  Посилення боярства, яке ставило місцеві інтереси вище загальнодержавних.
  •  Зміна торговельної кон'юнктури. Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння - вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в державному устрої Русі, а саме - до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівствами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

Централізована форма державної влади  змінилася на поліцентричну.

Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель.

IV період

(1132-1237-1241 рр.)

Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50. У князівствах формуються місцеві Князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та інші.

Це період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали 1237-1241 рр.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, бо:

по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність Русі втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними були об 'єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолідації Київської держави.

Проте, будь які спроби припинити міжусобні чвари, відновити єдність Русі, реставрувати самодержавну владу київського князя були невдалими.

Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду роздробленості належала Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам.

Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль консолідуючого центру давньоруських земель. Історія Галицького і Волинського князівств буде розглянута далі, а зараз зазначимо, що волинський князь Роман Мстиславович

у 1199 р. об'єднав Волинь і Галичину, створивши сильне Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Смерть Романа Мстиславовича під час походу у 1205 р. призвела до розпаду його держави і зруйнувала плани князя об'єднати під своєю владою всю Південну Русь.

Сину Романа Мстиславовича - Данилу Галицькому - вдалося у 1238 р. відродити могутнє Галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньоруських земель.

Та все ж таки, Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи, її еволюційний розвиток був насильно перерваний монголо-татарською навалою 1237-1241 рр.

Монгольські полчища Батия захопили землі Русі (безпосередньо українські землі були захоплені впродовж 1239-1241 рр.), пограбували їх, винищили сотні тисяч людей. На тривалий час руські землі потрапили під владу Золотої Орди - держави монголо-татар.

Монголо-татарська навала призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.

Золота Орда

Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монгол о-татарських військ під проводом хана Батия на руські землі. Протягом 1237-1238 рр. Північно-Східна Русь була завойована і спустошена. Весною 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав, зруйнували і спалили його. Того ж року така сама доля спіткала й Чернігів - "місто взяте й спалене вогнем", як сказано в літописі. Восени 1240р. монголи підступили до Києва і взяли його в облогу. Понад 10 тижнів тривав штурм укріплень міста. Нарешті впала остання твердиня киян - град Володимира, монголо-татари вдерлися в київський дитинець, останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів стіни храму завалилися, поховавши під руїнами останніх воїнів-захисників Києва. 7.грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили місто і зруйнували його, а "люди от мала есе убеша мечем ", - зазначив суздаль-літописець. Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинську "землю". Незважаючи на героїзм воїнів, волинські міста Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк,  Володимир були взяті і поруйновані. Під  Галич монголо-татарські орди підійшли з'єднаними силами і після триденної облоги взяли його штурмом. У 1241р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі, вдерлися на територію Польщі і Угорщини. Зустрівши опір у чеських і польських землях, ослаблені війська хана Батия у 1242 р. повернулися на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу - Золоту Орду. Руські землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами у пониззі Волги держави, а перебували у васальній залежності від неї. Ясна річ, ця обставина мала вплив на економічний, політичній, культурний розвиток об'єднаних раніше у складі Київської Русі земель. Київський період в історії України завершився.

Історичне значення Київської Русі

Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії.

Вперше об'єднала всі східнослов'янські племена в одну державну організацію, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів.

Сприяла формуванню у східних слов’ян більш прогресивних соціально-економічних структур, розвитку культури).

Зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочовиків.

Підняла авторитет східних слов'ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв'язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи.

Захистила Європу від кочових орд Сходу.

3 .  Етапи історичного розвитку Галицько-Волинського князівства

Аналіз історичного розвитку Галицько-Волинської держави дає підстави окреслити певні етапи в її політичній еволюції.

Розвиток Галичини і Волині в рамках Київської Русі

Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність і самостійність цих земель. З розпадом Київської Русі над Дністром виникло Галицьке князівство (кін. XI ст.), а над Бугом - Волинське князівство (сер. XII ст.) з центром у м. Володимирі.

Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.

Галицьке князівство спочатку було більш сильним. Зміцнення Галичини відбулося за князя Володимирка (1124-1153 рр.) та його сина Ярослава (1153-1187 рр.). Ярослав був наймогутнішим галицьким князем, за великий розум і спритність його прозвали Осмомислом. До його князівства були приєднані землі в пониззі Дунаю. Ярослав зміцнив союз з Угорщиною шлюбом своєї доньки з королем Стефаном, вів боротьбу з половцями, на кордонах галицьких земель будував укріплені міста. Але після смерті Ярослава князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між галицькими боярами, багато із яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.

Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства, які ворогували між собою. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося талановитому князю Роману Мстиславовичу (1170-1205 рр.), який у своїй об'єднавчій політиці зробив ставку не на бояр, а на дворянство і городян. Роман Мстиславович забезпечив внутрішню стабільність Волинського князівства, що дозволило йому розпочати активну боротьбу за розширення своїх володінь. В результаті у 1199 р. Роману Мстиславовичу вдалося вперше об'єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

Так утворилося Галицько-Волинське князівство.

1199-1205 рр. Розвиток об'єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності.

Після трагічної загибелі Романа - великого «полководця й політика - залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та щорічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа - Анна - розумна, мужня і владна жінка, її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти приєднання Галицької і Волинської земель в одне князівство.

1205-1238 рр. Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу

Бояри прогнали малолітніх синів Романа - Данила і Василька - та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опинилась в безладі, чим скористалися поляки та мад'яри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.

Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою МстиславаУдалогоГанною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р., під Дорогичином, Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

1238-1264 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за Данила Романовича

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі.

Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди.

У руслі цієї антимонгольської політики князь:

  •  уклав союз з угорським королем:
  •  уклав союз з папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла;
  •  організовував війська, укріпляв стар. міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 р.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Але головної своєї мети Данило не досяг - не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

 Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

1264-1340 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, поступове політичне ослаблення князівства

При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила - Шварно (1264 -1269 рр.) і Лев  (1264-1301 р.), син Лева I Юрій І (1301 -1308 рр.), сини Юрія 1-Андрій та Лев ІІ( 1308-1323 рр.). Галицько-волинські князі. визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Особливе місце у цій  політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла забезпечити незалежність від Золотої Орди.

Андрій та Лев II закріпили політичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки  Андрія та Любарта – сина  великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 рр.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева II-Юрій II Болеслав (1323-1340 рр.). Він був українсько-польського походження, був похрещений в католицькій церкві й отримав ім'я Болеслав. Коли ж виявилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари.

Юрій II Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II стала трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта.

Галицько-Волинське князівство опинилося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. У цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

       Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були побілені між сусідніми державами.

Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Значення Галицько-Волинського князівства

 Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, спадкоємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.

Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель.

Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

4. Культура України давньоруського періоду

Культура України ІХ-ХІУ ст. - це яскраве самобутнє і багатогранне явище. У своєму розвитку вона мала зв'язки з візантійською культурою, культурою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура Русі становила певну автономність. Основу цієї культури складали місцеві елементи, притаманні народному світосприйняттю і народним звичаям. Різноманітні культурні впливи, сплавляючись з місцевою культурою, створювали передумови виникнення нової культурної єдності.

Виходячи із тієї ролі, яку відігравала в духовній середньовічній культурі релігія, у розвитку культури Русі можна виділити два періоди: язичницький (до 988 р.) та християнський. Однак, язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі. Дві релігійні системи тісно перепліталися, змішувалися - існувало так зване "двовірство", яке яскраво проявлялося на всіх рівнях культурного життя суспільства.

Язичницький період

У дохристиянський період язичницький політеїзм пронизував усі сторони духовної культури, надавав їй специфічного характеру і забарвлення. Давньоруська міфологія, що відображала язичницькі вірування напередодні християнства, являє собою нашарування різних епох. Найдавнішими з них є пережитки тотемізму у вигляді віри в перевертнів - у здатність людей обертатися на тварин і навпаки, а також обожнення сил природи. Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов'яни перед прийняттям християнства, уособлювали різні сили природи: Перун - бог грому, Дажбог (Хоре) - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Сварог - бог вогню і т. д. Поряд  з цим у язичницькому пантеоні були боги, пов’язані з культом предків - Род і Рожаниця, ломовики і т. ін. Ці вірування були пережитками патріархальної епохи.

З культом язичницьких богів були пов'язані численні обряди: сезонні, наприклад весняні свята, які збігалися з пробудженням природи і початком польових робіт; літні свята, Ію ввійшли пізніше до християнського культу, насамперед свято Івана Купала; зимові свята родючості (колядки) тощо; обряди, пов'язані з тією або іншою подією в житті людини - весільні, похоронні та ін.

З утворенням класового суспільства, відносний, які існували в самому суспільстві, відбиваються на язичницькій ідеології. Язичницька релігія почала набувати іншого характеру. Перун стає богом князя і дружини. Робиться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога. Пристосування язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вияв діяльності князя Володимира Великого, який прагнув створити загальноруський язичницький пантеон під зверхністю Перуна. Але спроба Володимира реформувати язичницьку релігію не мала успіху. Як релігія первіснообщинного ладу, вона вже віджила свій вік, і пристосувати її до ідеології класового суспільства було не так просто. У зв'язку з цим постало питання про введення на Русі однієї з монотеїстичних релігій. В конкретних історичних умовах того часу найбільш прийнятною релігією для Русі виявилось християнство, «се почало проникати на Русь задовго до Володимира.

Дохристиянська культура на Русі була писемною. Принаймні з середини XI ст. слов'янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Пізніші джерела згадують "руські письмена", які існували ще до появи слов'янської азбуки.

Християнський період

Запровадження християнства сприяло піднесенню культури українських земель, поширенню писемності, освіти, наукових знань, розвитку літератури і мистецтва. Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми і монастирі були одночасно осередками літописання, освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Писемність. Література.

Після прийняття християнства в українських землях поширюється алфавіт, створений болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм ("кирилиця"), що прискорило розвиток писемної культури.

Поряд з перекладною (грецькою та східною) з'являється оригінальна література, її пам'ятками, перш за все, є власні історичні твори -літописи. Це, передусім, "Повість минулих літ", створена на початку XII ст. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світової культури. "Повість..." пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена почуттям любові до рідної землі. Пізніше, у ХІІ-ХІІІ ст. літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу, мові. Історію південно руських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі. У Галицько-Волинсько-му літописі йдеться про політичне життя галицької держави у ХНІ ст. Йому властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість роздумів релігійного змісту.

Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, - видатний філософський твір "Слово про закон і благодать" митрополита Київського Іларіона (30-40-х рр. XI ст.) У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто і коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті ("закон"), до християнства ("благодать").

Цікавим зразком повчальної літератури є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям" (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь дає дітям науку І пораду, як жити й управляти Руською державою.

Перлиною давньоруської літератури вважається "Слово о полку Ігоревім" (біля 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднує в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних співів та плачів. "Слово..." - найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності.

Освіта. Наука

Освіта започатковується з часів князя Володимира. Князь Ярослав Мудрий вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осьмомисл та інші славилися як "книжні мужі", знавці кількох мов. При Києво-Печерському монастирі існувала школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала "книжне письмо" і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Самостійної науки в цей час ще не було. Наукові знання бралися з Візантії - перекладалися грецькі та римські пам'ятки культури. Так, "Шестиднев" Василія Великого, перекладений болгарським екзархом Іоаном. поєднував у собі біблійне вчення про шість днів творення світу з казково-фольклорними відомостями. "Фізіолог" подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та казкові припущення.

Великого поширення набули медичні знання, які поступово витискали знахарство та ворожбитство. Згідно з літописом, у Печерському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі руські лікарі - Дем'ян Пресвітер та Агапіт Лічець.

Географічні знання в основному черпалися з підручника Козьми Індикоплова - александрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало "Ходіння Данила Мніха", праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палестини - і описав землі, що побачив.

Математичні знання зводилися до суто практичних - чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом, конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загальнотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окремі уривки були перекладені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна. Уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання.

Мистецтво

Мистецтво являло собою синтез художнього досвіду слов'янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу.

Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвитку. В ранній архітектурі, зразками якої є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036 рр.), найбільше проявляються типові візантійські риси. Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, архітектура якого відзначається надзвичайною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам'яні будівлі стають простішими в оформленні, меншими за розмірами, набирають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантійський вплив поступово слабне, натомість проявляються риси західноєвропейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам'яток цього періоду дійшли до нас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Борисоглібський собор (бл.1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл.1200 р.) у Галичі.

У храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Шедеврами світового значення є мозаїки та фрески Софійського собору. Із руських іконописців відомі монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису - Григорій та Аліпій (друга пол. XI - поч. XII ст.). Переважна більшість ікон часів Київської Русі втрачено. Однією з найвидатніших на Русі була ікона Віїшгородської Богоматері, привезена на поч. XII ст. з Константинополя. У 1155 р. Андрій Боголюбський вивіз її до Володимира (зараз відома як ікона Володимирської Богоматері). До сьогодні збереглася ікона Волинської Богоматері кін. ХІП-ХІУ ст. з Покровської церкви Луцька. Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису - книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в "Остромировому євангелії" (1056-1057 рр.) та "Ізборнику" князя Святослава (1073 р.).

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Мелодії звучали під час свят, в праці, в походах, під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.

Висновки:

Київська Русь утворилася у IX ст. в результаті консолідації східних слов'ян і закономірних процесів їх суспільного розвитку.

 За часів князювання Ігоря, Ольги, Святослава відбулося територіальне зростання Київської Русі, формування її суспільного та державного устрою. & Реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого сприяли найвищому піднесенню держави. Найвидатнішою подією в її історії є запровадження у 988 р. християнства, що поставило Київську Русь в один ряд з державами Європи, прилучило русичів до культурних цінностей, які складають основу сучасної західної цивілізації.

У другій пол. XI ст. почалося відокремлення ряду князівств та земель, що послабило Київську Русь. Володимир Мономах на поч. XII ст. намагався впорядкувати між-князівські стосунки та відновити єдність давньоруської держави. Проте, в сер. XII ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства.

Еволюційний розвиток давньоруських земель був насильно перерваний монголо-татарською навалою XIII ст.

Галицько-Волинське князівство утворилося в результаті об'єднання у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславовичем двох князівств - Галицького і Волинського. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького (1238-1264 рр.).

Проте, ослаблена монголо-татарською навалою і залежністю від Золотої Орди, ворожнечею між князями і боярами, ставши об'єктом агресії з боку сусідніх держав, Галицько-Волинська держава не змогла відстояти свою самостійність, і в сер. XIV ст. її землі стали володіннями Польщі і Литви.

ЛЕКЦІЯ № 3

Тема : Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

ПЛАН:

  1.  Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
  2.  Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави.
  3.  Виникнення козацтва. Запорозька Січ.
  4.  Визвольний рух в Україні у XVI - І половині XVIIст..

Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських, частину російських земель.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель

 Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху.

Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. (Добровільно визнав владу Ольгерда і київський князь Федір у 1362 р.). Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію ".  

Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі висловлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх правління.

Устрій українських земель

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв'язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським .

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мати титул "з Божої ласки князів Київських ", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

Зміна політичного курсу Литви

Як Ви розумієте, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.

Об’єднання Литви і Польщі мало принципові наслідки для всього подальшого розвитку українських земель.

2. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави

Після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі. Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об'єднання, яке відбувалося нерівномірно (остаточне, здавалося б, об'єднання держав змінювалося їх політичною самостійністю) до сер. XVI ст. У цьому об'єднанні виділяють два основних етапи -Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об'єднання Литви і Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об'єднання в одну державу - Річ Посполиту.

• Кревська унія 1385 р. Причини унії

* Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443р. із складу Золотої Орди, з 1475 р. залежність від Османської імперії). Пошуки великим князем литовським Ягайлом ( 1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Зміст унії

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, алада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Наслідки унії

* Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців v слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.).

* Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Українські землі за князювання Вітовта( 1392- 1430рр.)

Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства з Золотою Ордою.

Здійснивши два переможних походи у 1397 р. та 1398 р., він досяг гирла Дніпра та Дону, розбив ворожі війська в Криму. Проте третій похід закінчився невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли чисельніші сили золотоординських ханів завдали нищівної поразки військам Вітовта, більшість яких складали ополчення Київщини, Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого литовського князя стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, скинутого з престолу внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом). Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша в оволодінні Московським князівством.

Поразка на Ворсклі похитнула позиції князя і змусила його відновити унію з Польщею. За умовами Віденської унії 1401 р. визнавалася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мала відбутися інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією.

Городельська унія

У роки "Великої війни" (1409-1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки з українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з польською шляхтою.

Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив успішну боротьбу з ординцями. За його підтримки до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити свої володіння на Півдні України. Вздовж узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром були зведені укріплені містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса. 1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр).

На вересень 1430 р. планувалася коронація Вітовта, яка, внаслідок протидії з боку Ягайла, так і не відбулася.

Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.

Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла -Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків. Феодали-католики проголосили Великим князем литовським стародубського князя Сигізмунда Кейступювича (брата Вітовта). І наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - власне Литва і "Велике князівство Руське". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Цю битву за масштабністю історики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидригайло зрікся титула князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем Литовським було обрано сина короля Ягайла - 13-річного Казимира Ягайловича (1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі. Таким чином, об'єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персональної унії.

Остаточна ліквідація удільного устрою

Казимир, бажаючи забезпечити внутрішній спокій, визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Казимир мусив визнати і відновлення удільності Київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів, заснована Володимиром Ольгердовичем: Олександр (Олелько) Володимирович (1440-1455 рр.), згодом Семен Олелькович  (1455- 1470рр.).

Та з часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалися успіхом. Скориставшись із смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське (у 1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.

Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви істотно зросла, російські війська почали наступ на смоленські та чернігово-сіверські землі. Московський князь Іван ІІІ мотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних переслідувань і насадження католицтва. В результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.) Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовившись, однак, від подальшого просування в руські землі.

Люблінська унія 1569 р.

Причини унії

Велике князівство Литовське поступово занепадало. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.

Зміст унії

Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита І з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

        Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

Втягненая України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж; польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

 В установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.

Брестська церковна унія

У1596 р. в Бресті була проголошена церковна унія - об'єднання православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова - уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608 рр.). братства (громадські організації міщан, створені для захисту  православної пастви).

Братства

Значний внесок у національно-культурне життя кін. XVI - поч. XVII ст. зробили братства. За структурою вони нагадували міські цехи, мали статути, в яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували на членські внески братчиків і пожертвування. Братства засновували друкарні, братські школи. Особливо відомі Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське братство (1617 р.).

Таким чином, з приходом Польщі, було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності. В Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже у XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Українські землі у складі Речі Посполитої (кін. XVI - сер. XVII ст.)

• Загарбання українських земель Угорщиною, Молдавським князівством, Московською державою Загарбання Закарпаття Угорщиною

Угорська держава виникла наприкінці IX ст. у Південно-Східній Європі. Угри, чи мадяри, прийшли на р. Дунай з приазовсько-донських степів, а ще раніше вони мешкали у передгір'ях Південного Уралу. Новоутворена Угорська держава прагнула розширити свої території. Об'єктом експансій на сході стало Закарпаття.

Закарпаття - складова історична частина етнічної та державної території України. Протягом IV-VII ст. тут розселилися слов'янські племена білих хорватів. Хорвати у ІХ-Х ст. жили по обидва боки Карпат. Переважно займалися землеробством, мали "греди" - укріплені центри. Навколо одного з них (Унгограду) утворилося перше державне об'єднання на чолі з князем Лаборцем. У Х-ХІ ст. ці землі ввійшли до складу Київської держави.

У першій пол. XI ст. почалося поступове загарбання Закарпаття Угорським королівством. Першими були підкорені Ужгород, Мукачево, Хуст. Остаточно ці території були включені до складу королівства в сер. XIII ст. Відтоді аж до XX ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства.

Приєднання Московською державою чернігово-сіверських земель

З 40-х рр. XV ст. швидко зростає могутність Московської держави. Утиски удільних князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель на чолі зі своїми князями почала переходити під владу московського государя, який вустами свого великого князя Івана III проголосив свої історичні права на землі Київської держави. Спроби переходу під зверхність московського князя спричинили литовсько-московські війни, їх наслідком стало приєднання на початку XVI ст. до Московського царства чернігово-сіверських земель.

3.  Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

Коли і де виникло козацтво

Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло в південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини. Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище міме незаможною шляхтою та селянством.

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

•Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах -"чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Етнічний склад козацтва

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер. І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка. був ''національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".

• Запорізька Січ Утворення Запорізької Січі

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста  Дмитро (Байда)  Вишневецький (?-1563 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр -Запорізьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорізька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво і запорізька Січ стала зародком нової української (козацької) державності.

Як бачите, Запорізька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

 по-перше, Запорізьку Січ створив сам народ, втіливши в ній свій свободолюбивий характер і ідеали суспільного життя;

по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої, Росії), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи проникають офіційні власті, литовські, польські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тисяч (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоуправління. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових козаків, придушувати анти-польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських антипольських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування

Запорізька Січ на міжнародній арені

Запорізька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної самостійності Січі у зовнішній політиці, наявності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування козацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Основними напрямками зовнішньої політики Запорізької Січі були: боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування.

Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.),Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).

Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу у боротьбі проти цих держав.

Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і Туреччиною, прагнули використати їх для зміцнення власних позицій;

відносини з Російською державою, які характеризуються як складні і неоднозначні.

Українців і росіян зв'язувала єдина православна віра, спадщина Київської Русі, потреба захисту від Кримського ханства і Туреччини. Союзницькі відносини з Москвою були у гетьмана Дмитра Вишневецького. Мали місце й інші випадки співробітництва між козаками і російським урядом, координації їх спільних дій проти татар і турків. Разом з тим стосунки Запорізької Січі з Російською державою залишалися напруженими, а часто - і відкрито ворожими. Перебуваючи у складі Речі Посполитої, козаки виступали на її боці у воєнних конфліктах з Росією;

урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки запрошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.

Успіхи Запорізької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

4. Визвольний рух в Україні _у XVI - першій пол. XVII ст.

Посилення Польщею соціального, національного та релігійного гніту, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні антифеодального і визвольного руху. Головними силами   цього руху стало селянство та козацтво.

Опришки

З першої пол. XVI ст. в Західній Україні Галичина, Закарпаття, Буковина) шириться рух опришків - народних месників вперше згадуються у 1529 р.).

Козацько-селянські повстання кін. XVI ст.

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К.Острозького-Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської  влади в Україні.

Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства. У своєму листі до Сигізмунда ПІ він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік. При цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цьому плану не судилося реалізуватися: його автор після жорстоких тортур був четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої.

Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення "винищити їх до останку".

Але рішення залишилося на папері - здійснити його вже було Польщі не під силу. До того ж, на поч. XVII ст. Польща ув'язнула в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.

Гетьманування П. Конашевича-Сагайдачного (1616-1622 рр.)

Багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею доклав Петро Конашевич-Сагайдачний.

Родом П.Конашевич-Сагайдачний із дрібної української шляхти с.Кульчиць під Самбором на Львівщині. Навчався в Острозі, у 1616 р. прибув на Запорізьку Січ. На чолі з ним козаки здійснили галька успішних походів проти татар і турків (1607, 1608.1614,1615,1616 рр.). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі полонених.

Історики оцінюють   П.Конашевича-Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Б.Хмельницького.

Намагаючись зміцнити становище України та козаків, Сагайдачний проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої.

Він здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне військо з жорсткою дисципліною. Козацьке військо піднялося до рівня кращих європейських армій.

Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об'єднав військову силу козаків з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Так, у 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом вступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який відродив в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам, сприяв оформленню ідейної програми козацтва.

У 1620 р. розпочалася війна між Туреччиною та Річчю Посполитою. Річ Посполита опинилася на межі втрати державної незалежності. У битві під Хотином у 1621 р. військо Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи. Але сам гетьман був важко поранений і помер у Києві в 1622 р.

Козацько-селянські повстання 30-х рр. XVII ст.

Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів з Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі та ін.) викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.

Найбільш відомі з них - повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича, повстання 1635 р. під проводом гетьмана Івана Сулими і повстання 1637-38 рр. під проводом гетьманів Павла Павлюка і Якова Острянина.

Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків. У 1638 р. польський сейм схвалив "Ординацію Запорозького реєстрового війська", спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва:

  •  нереєстрові козаки оголошувалися підданими;
  •  втеча до козаків каралася смертю;  
  •  скасовувалося самоуправління у реєстрових козаків (їх кількість становила 6 тис.) : замість виборного гетьмана король призначав комісара;
  •  проти українців здійснювалася політика жорстокого терору.

Та спокій тривав в Україні лише десять років - у 1648 р. спалахнула грандіозна Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Значення повстань

Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню національної свідомості українців та накопиченню  ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

Значення козацтва

Козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України.

Діяльність козаків торкалася усіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави.

ЛЕКЦІЯ № 4

Тема : Історичні аспекти появи чисельних етносів  в Україні,  найбільш характерні риси їх спілкування

між собою, в рамках держави

ПЛАН:

  1.  Причини, характер, хід та наслідки визвольної війни українського народу середини 17 ст. Воєнно-політичні події 1649-1653 рр.
  2.  Розробка Б.Хмельницьким політичної програми Української держави.
  3.  Суспільний та державний лад Козацької республіки.
  4.  Українсько-російський договір 1654 р.

1. Причини, характер, хід та наслідки визвольної війни українського народу середини 17 ст. Воєнно-політичні події 1649-1653 рр.

Спокій, що запанував в Україні після придушення Польщею козацько-селянських повстань, був вдаваним. В українському суспільстві зберігався цілий вузол протиріч, серед козаків, селян, міщан жевріло невдоволення, і для організації нового повстання бракувало лише відважного і енергійного проводиря. Такий проводир знайшовся в особі Богдана Хмельницького, який на початку 1648 р. підняв українське населення на визвольну боротьбу проти Польщі.

Б.Хмельницький - син заможного реєстрового козацького сотника Михайла Хмельницького, який за свою службу отримав хутір Суботів поблизу Чигирина. Богдан закінчив Єзуїтську колегію у Львові і мав гарну на той час освіту. Служив у війську реєстрових козаків. У 1620 р. потрапив на два роки в турецьку неволю. У 1638 р. Хмельницький отримав посаду військового писаря, а згодом став сотником Чигиринського козацького полку. Богдан мав декілька синів і дочок, був гарним господарем, досить лояльно ставився до польського уряду. Та, як і інші православні українці, Хмельницький зазнавав утисків і переслідувань з боку влади.

У 1646 р. сталася подія, яка докорінно змінила життя вже немолодого Хмельницького. Коли його не було в Суботові, на хутір напав польський шляхтич Читинський, пограбував хутір, убив молодшого сина Хмельницького і викрав жінку, з якою щойно овдовілий Богдан мав намір одружитися. Спроба знайти управу на Чаплинського в короля у Варшаві, численні скарги до суду виявилися марними. Самого ж Хмельницького ув'язнили, після чого він утік до Запоріжжя.

У лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, обраний запорожцями гетьманом, організував нове козацьке повстання. Ця подія ознаменувала початок грандіозної Національно-визвольної війни, яка тривала до 1676 р.

У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.

Причини національно-визвольної війни:

  •  Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.
  •  Стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності).
  •  Формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення. Саме завдяки новій українській еліті соціальний вибух 1648 р. набув характеру національно-визвольної боротьби.

Рушійні сили визвольної боротьби:

  •  Козацтво - стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії.
  •  Селянство - взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення,  проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони вимагали особисту свободу і право володіння землею.
  •  Міщани - відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі.
  •  Частина української шляхти - відіграла досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми,
  •  Представники православного духовенства (особливо його низи) - взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головного її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, у тому числі поляки і євреї.

Цілі боротьби

  1.  Ліквідація польського і будь-якого іншого панування.
  2.  Звільнення від національно-релігійного гноблення.
  3.  Ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, козаків на землю.
  4.  Утворення незалежної соборної української держави. При цьому слід зауважити, що ідея створення національної держави визрівала поступово. Піднімаючи козаків на повстання, Б.Хмельницький і його соратники прагнули, насамперед, до збереження козацьких вольностей. Але в ході боротьби Хмельницький висуває ідею створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом - і Української суверенної держави. Вперше принципи розбудови незалежної держави Хмельницький сформулював у лютому 1649 р. під час переговорів з королівськими послами в Переяславі.

Форми боротьби

Мали місце найрізноманітніші форми боротьби - непослух, відмова від виконання обов'язків, військові дії. Та все ж таки, переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, грабежі, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і росіяни, і татари, і турки, і українці.

Зрозуміло, що вибух жорстокості з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, жорстокості існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш жорстоких форм набувала їх боротьба.

Ніким не замовчується той факт, що українці вдавалися до надзвичайно жорстоких дій, аж до масового винищення, проти євреїв,  католиків (українців, литовців, білорусів та  інших), уніатів. Анти єврейська спрямованість боротьби зумовлювалася ще й соціальним становищем євреїв в Україні: вони були переважно орендарями земельних маєтків, власниками млинів, броварень, гуралень, корчмарями, лихварями і при цьому вдавалися до досить суворих форм визиску місцевого населення.

Характер національно-визвольної війни

Виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

національно-визвольний;

релігійний;

соціальний.

Періодизація національно-визвольної війни

Національно-визвольна війна продовжувалася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогоднішнього дня залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків, доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648 - червень 1652 рр.)

- період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні завоювання: виборення державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652 - серпень 1657 рр.)

- період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 - червень 1663 рр.)

- період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.

Четвертий (липень 1663 - червень 1668 рр.)

- період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й російського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)

- період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

Виходячи саме із цієї періодизації стежимо далі розвиток національно-визвольної війни, розглянемо її досягнення і прорахунки.

2. Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави. Виникнення і розвиток Запорозької Січі мали надзвичайно важливе значення в боротьбі українського народу за відродження власної державності, її І й їденої за часів литовської та польської експансії на землі України.

Нове державне формування, створене вперше у вітчизняній історії простим народом, докорінно відрізнялося під більшості тогочасних держав. У Запорозькій Січі не було ані феодальної власності на землі, ані кріпацтва, ані поділу людності на стани. Замість феодального примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився принцип використання найманої праці, що, безперечно, сприяло розвитку більш прогресивних буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ, зрештою, так і не змогла стати суб'єктом міжнародних відносин, державою у повному розумінні слова, вона започаткувала той державний організм, який згодом знайшов спій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення в наступну історичну добу — період Хмельниччини.

Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяльності Запорозької Січі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славним сином українського народу, видатним політиком і державотворцем Богданом Хмельницьким, під безпосереднім керівництвом якого побудова Української держави була практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета була досягнута в умовах жорстокої, кровопролитної боротьби українського народу проти польських поневолювачів.

У зв'язку з практичною діяльністю Б. Хмельницького по створенню Української держави виникає ряд серйозних наукових питань, пов'язаних з розробкою теоретичних положень можливого державно-політичного устрою тогочасних українських земель. А саме: чи мав у своєму розпорядженні видатний фундатор Української держави пенні концепції державотворення, розроблені ще заздалегідь, чи вирішувати  цю  надзвичайно  складну і важливу справу йому довелося самотужки, інтуїтивно й до того ж оперативно, вже в ході активного процесу формування держави,   що   відбувався   на   українських   землях   під   чад Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. українського народу.

Аналіз праць відомих вітчизняних дослідників цієї проблеми свідчить про те, що серед розмаїття теорій і концепцій все ж таки домінує загальна думка, що внаслідок 350-річного іноземного панування та поневолення українського народу, фактичної денаціоналізації тогочасного панівного класу України, напередодні Хмельниччини в політичній свідомості українського суспільства фактично була відсутня навіть ідея створення національної держави. Як зазначає один із дослідників цієї проблеми В. Смолій, до Б. Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час займали домінуюче місце в суспільстві, зокрема українська шляхта — найбільш економічно сильний та духовно розвинутий стан, не спромоглася сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею українського державотворення. На думку вченого, існували лише досить аморфні й несміливі плани автономізації козацьких районів у складі Речі Посполитої, висловлені свого часу О. Верещинським та С. Наливайком.

На відміну від вітчизняних дослідників, історики її західної діаспори — О. Оглоблин, Ю. Кульчицький та інші – дотримуються дещо іншої точки зору. Зокрема, О. Оглоблин у своїх наукових працях стверджує, що в Україні ще напередодні Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. сформувалося декілька різних концепцій майбутнього державно-політичною устрою Української держави.

Перша з них — концепція так званого ягеллонською легітимізму, тобто визнання можливості й доцільності дальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої, але як окремої автономної одиниці, її активно відстоювали такі представники української шляхти І духовенства, як А. Кисіль, П. Могила, С. Косів та ін.

Друга концепція передбачала утворення Руського князівства,  або Великого князівства Руського, поза межами Речі Посполитої. Вона представляла інтереси українських шляхтичів-протестантів — аріанів, але фактично не набула скільки-небудь помітного поширення, оскільки протестантизм в Україні ніколи не мав міцного підґрунтя.

Третя концепція — москвофільська, на той час була ще недостатньо оформлена і проти неї активно виступали представники пропольської орієнтації.

Четверта концепція виникла у провідних козацьких колах задовго перед 1648 р. Вона являла собою ідею утворення держави «козацького панства», до складу якої мали увійти територія Наддніпрянщини і землі нової української колонізації. На думку О. Оглоблина, ця концепція була тісно пов'язана з традиціями старої українсько-руської державності, що продовжувала існувати в Україні не тільки за часів Великого князівства Литовського, айв період польського панування після Люблінської унії 1569 р.

У контексті цієї проблеми цілком логічно постає і наступне питання. Кому саме належало авторство вищезгаданих теорій? О. Оглоблин вважає, що ці концепції могли Уявитися в таких «політологічних» осередках, як Києво-Могилянський чи Волинський гуртки, або ж у середовищі протестантської шляхти та українського козацтва.

На наш погляд, наведені вище аргументи все ж таки не є досить переконливими. Відомий дослідник, очевидно, в цьому випадку намагається видати бажане за дійсне. Тому значно ближчим до істини вважаємо зауваження І. Крип'якевича про те, що тогочасна інтелігенція не зуміла підготувати основ державності і ще не вміла мислити державними категоріями. Подібну точку зору вже висловлювали в зарубіжній історіографії В Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та інші, а з сучасних авторів — Ф. Сисин, який найбільше уваги приділи» питанням позиції шляхти і ролі національної свідомості в повстанні Хмельницького.

Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни проти поліських поневолювачів Богдан Хмельницький та його соратники навіть не мріяли про створення суверенної Української національної держави. Вони насамперед дбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагався ліквідувати згідно з «Ординацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли до козаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значна територія України, у Богдана Хмельницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р.  під час переговорів з польськими комісарами в Переяславі,  Проте у виборі форми державного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною старою руською державою (князівство Руське)  і козацькою державою Війська Запорозького,

З одного боку, гетьман України цілком сприймав ідею старої   державної   традиції   княжої   України-Руси,    яка зміцнила в ньому самопочуття й самоповагу українською монарха — «самодержця руського». Водночас Б. Хмельницькому також дуже імпонувала ідея нової козацької держави, що виникла внаслідок революційної активності народних мас.

Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідеєю української соборності, й тим самим на практиці геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. З цього приводу О, Оглоблин справедливо зауважував, що збудована Б. Хмельницьким Українська держава відродила великодержавний дух Київської імперії, втілений в нових формах Гетьманської держави, зроблених з доброго й міцного козацького матеріалу на модерний європейський зразок.

Якою саме уявляв Б. Хмельницький створювану ним Українську державу?

На думку сучасного українського історика В. Степанкова, вже в лютому 1649 р,, під час переговорів з королівськими комісарами, гетьман, по-перше, чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності („виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галині А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи”)

По-друге, Б. Хмельницький висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського королі («лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде»). Під час перебування в Чигирині російський посол Г. Унковський з розмов із старшинами і козаками довідався, що польських комісарів з Переяслава відправили, бо «гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть». Сам її Хмельницький сказав московському послові: «А нас Бог від них (Польщі і Литви) увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею божою цим від них стали вільні». Так було, як слушно зауважує О. Оглоблин, перекреслено «стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій».

По-третє, гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польського посольства В. Московського, що Б. Хмельницький неодноразово заявляв про свій намір «відірвати Від ляхів всю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі». Український посол у Московії полковник С. Мужиловський розповідав царським чиновникам: «Козаки будуть далі наступати в польській землі, і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм ті місця, де живуть люди православної християнської віри... були вільні, а полякам щоб до цих місць не було діла».

По-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Під час переговорів з Г. Унковським він заявляв, що замирення з Річчю Посполитою можливе лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо».

Таким чином, аналізуючи діяльність Б. Хмельницького на ниві державного будівництва, маємо всі підстави вважати його творцем Української національної держави. Боротьба за її незалежність відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу. Не вдаючись у детальний аналіз еволюції політичних поглядів гетьмана України в ході Національно-визвольної війни українською народу проти польських поневолювачів, його практичних дій, пов'язаних із формуванням Української козацької держави, виділимо лише основні етапи розробки програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію.

Перший етап (лютий — вересень 1648 р.) - формування ідеї автономії для козацькою регіону (центральна і південна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Другий етап (вересень 1648 — серпень 1649 р.) — завершення  процесу  розробки  політичної  програми,   який вперше в історії української політичної думки передбачали створення незалежної держави в межах усіх етнічних земель   України;   усвідомлення   права   на   територіально-етнічну спадщину Київської Русі.

Третій етап (серпень 1649 — червень 1651 р.) — намагання реалізувати програму створення незалежної національної держави. Вони виявилися безуспішними внаслідок прорахунків Б. Хмельницького в питаннях  внутрішньої політики та зрадницької позиції Кримського ханства щодо України.

Четвертий етап (липень 1651 — березень 1654 р.) — невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошуки нового оптимального варіанта шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана. Укладення Переяславсько-Московського договору з Росією про перехід України під протекторат російського царя.

3. Суспільний та державний лад Козацької республіки. Аналіз наявних документальних джерел переконливо свідчить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв. км) в основному було завершено процес формування Української національної держали. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава їм формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака — політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини — нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й  навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись на військового диктатора. Сучасники так характеризували обсяг влади Б. Хмельницького: «У них радит гетьман, і что де им гетьман велит долать, то они делают» (1654 р.).

Слід зазначити, що носієм ідеї українського монархізму, як переконливо засвідчують джерела, був сам Б.Хмельницький. Сам він уперше, прямо чи опосередковано, почав висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу повного володаря України. Вже під час переговорів з польськими комісарами, в лютому 1649 р., він відверто заявив: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть самовладцем і самодержцем руським». Згодом під час розмови з російським послом Г. Унковським він також акцентував його увагу на тому факті, що «волею Божою... мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати».

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Гетьманський титул при цьому фігурує в різних формах залежно від політичної ситуації: спочатку — «гетьман войска его королевской милости запорозского», пізніше — «гетьман з войском его царского величества». Існували й інші варіанти, але суть їх не мінялася. Атрибутом гетьманської влади продовжувала «лишатись, як і в попередні роки, булава. При підтримці старшини, із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже, в його руках зосереджувалася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.

Венеціанський посол Л. Віміна згадував про нього як про «справжнього государя», лідер англійської буржуазної революції Кромвель титулував гетьмана «імператором запорозьких козаків».

Друга ознака територія. Уже в 1648 р., після Корсунської битви, перекопський мурза Туганбей повідомляв коронному гетьману М. Потоцькому про наміри Б. Хмельницького та його війська: «...Щоби по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу; друге, щоби допущено їх до давніх вольностей; третє, щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воєводи не мали ніякого права». Згодом Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип'якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.

При цьому слід підкреслити історичну роль Середнього Подніпров'я у процесі державотворення. З давніх часів воно становило територіальне ядро українського етносу. Впродовж тривалого періоду простежується його відносна стабільність. Водночас Запорозька Січ залишалася «центром свободи», суспільним ідеалом для українського селянства.

Третя ознака — політико-адміністративний устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки 1 сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та значення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за ініціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьманською владою та генеральним урядом.

Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники — І. Богун, І. Золотаренко, Ф. Вишняк, К. Бурляй, Ф. Джалалій, І. Ганжа та інші, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспільного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні сиріти, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо- і зовнішньополітичних питань. На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно-поліцейські справи, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії чи суду.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний  суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління. Тут розглядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних договорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого.

Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової.

У кожному полковому, сотенному місії був також міський отаман.

На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

Четверта ознака — суд і судочинство, правова система. В цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Магдебурзьке    право   та інші правові джерела, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, козацької старшини й т. ін. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в період Національно-визвольної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергу військову організацію,  систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для всього населення України.

Як зазначають сучасні українські правознавці А. Рогожин і В. Тацій, Б. Хмельницький приділяв особливу увагу питанням організації і удосконалення системи судоустрою. Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх компетенцію, надано значення загальностанових судів. Гетьман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо.

Тому не випадково навіть у джерелах XVIII ст.. трапляються характерні приклади посилання українських чиновників усіх рангів, зокрема суддів, на порядки («нові звичаї»), запроваджені В. Хмельницьким.

П'ята ознака — зміни соціально-економічного устрою, Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України. Але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або розчинилися в козацькому середовищі.

Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безперечно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпорядковувалися інтересам козацького стану.

Крім    козацтва,    серед    інших    верств    населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежувалася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася     правом     самоуправління),     духовенство, міщанство,   селянство.  Події  1648—1676 рр.,  як відомо, суттєво  порушили станові перегородки,  що  існували в Україні.   Внаслідок  цього  відбувалася значна  «міграція» представників одних категорій населення в інші.  Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як результат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дві основні І рули населення:  «товариство»  (козаки)  і «поспільство» (міщани,    селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в 1652 р.) вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, стали вільними й повноправними власниками своїх земельних   ділянок.   Як   справедливо   зауважував   з   цього приводу В. Смолій, в цей час уперше за багато століть боротьби українських селян на практиці було реалізоване їхнє заповітне прагнення до «землі й волі».

Економічна політика Б. Хмельницького дістала своє конкретне втілення в численних універсалах,  наказах і листах, у практичній діяльності гетьманського управління. На  думку одного  з дослідників  цієї проблеми  Р.   Васильєвої, економічні заходи гетьмана мали на меті, передовсім,    скасувати   велике   магнатське   і    шляхетське землеволодіння    поляків   та   уніатів,    обмежити   землеволодіння українських феодалів і передати землю козацтву, українській дрібній шляхті та духовенству.  В ході війни значні   земельні ділянки були захоплені  також рядовими козаками і селянами.    Таким чином,  на   зміну великому феодальному землеволодінню   прийшло   дрібне   землеволодіння  козаків, міщан і вільних селян.

Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у Національно-визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «козацькою шаблею», з чим гетьман, звичайно, не міг не рахуватися.

Свої земельні ділянки селяни могли не тільки передавати у спадщину, а й закладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих передумов для розвитку капіталістичного фермерства. Тому, на наш погляд, є всі підстави стверджувати про тенденцію до радикальних змін у відносинах власності та системі господарювання Української держави того періоду.

Таким чином., економічна політика Б. Хмельницького привела до того, що, основною формою господарювання її Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці. І ті, й інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці. Селянське-козацьке дрібне землеволодіння стало основним на території Наддніпрянщини. Сирійський мандрівник П. Алепський писав з цього приводу: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засівають землю збіжжям».

Шоста ознака фінансова система та податки.

Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654 рр. займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільно фінансове становище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові постійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з перевищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми.

Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (податних станів), а також частково рядових козаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православного духовенства залишалися незайманими. Існували, зокрема, такі види податей: «стацїї», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина.

Найважливішими джерелами фінансових надходжень були:

1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю;

2) промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду;

3) митні збори від зовнішньої торгівлі;

4) плата за користування судом і ратушею, штрафи.

За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок.

Для збирання податей і реалізації фінансових надходжень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й управляв фінансами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Економічна політика Б. Хмельницького реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався. Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з розгортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потребували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще недостатньо. Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і срібла.

На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654 р, помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України. Існує версія, що в листопаді 1649 р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету. За словами учаснику тих подій російського дипломата Г. Кунакова, «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницький мизну й деньги делают; на тех нових деньгах на одной стороне меч, а на другий стороне его, Богданово, имя». В іншому документі, датованому осінню 1652 р., також ідеться про те, що Б Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, бо розпочав карбувати українську монету.

На думку Р. Васильєвої, заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розвиток ремесел, промислів, торгівлі й фінансів, мали протекціоністські та меркантилістські ознаки. Здійснювалася політика активного втручання держави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався також експорт товарів. Українські купці каралися за посередницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах феодалізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України.

Сьома ознака — військо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Аганович, величезною заслугою Б. Хмельницького було те, що протягом першого року війни завдяки підтримці досвідченої козацької старшини він зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали під час повстання, могутню народно-визвольну армію.

Б. Хмельницький, якого сучасники справедливо порівнювали з Ганнібалом, став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Збройні сили України виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

Восьма ознака —міжнародна.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської держави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити спою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків О. Апанович,  В Смолія, В Степанкова, Р. Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими стічними рисами в середині XVII ст.. існувала вже у завершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

4. Українсько-російський договір 1654 р. В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта. Тому, цілком очевидно, давно вже назріла необхідність винести цю суперечливу наукову проблему на детальне обговорення фахівців, щоб проаналізувати всі її аспекти без ідеологічних упереджень і створених заздалегідь логічних схем, а дійсно об'єктивно, виходячи з конкретно-історичної ситуації, що склалася в Україні до середини XVII ст.

По-перше, аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Переяславської ради не мали випадковою характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653 р. козацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653 р. поліська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фактичного визнання ним «Ординації» 1638р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє становище молодої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні—вересні 1653 р. мобілізацію армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частики населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницькому легко вдавалося зібрати 100-тисячне військо, то тепер з величезними труднощами було сформовано лише ЗО—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

По-друге, історичні джерела не підтверджують висловленої в 50—60-ті роки в радянській історіографії думки, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що на ній не було представників від Волзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Тому Радою передбачалося входження під протекторат Росії не всіх етноукраїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Крім того, на Раді була представлена лише незначна частина козацтва. За даними О. Апанович, тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян, міщан і духовенства, то їх навіть не запросили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків немає ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволялося взяти участь усім бажаючим мешканцям Переяслава та прибулим до нього приватним особам.

По-третє, ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський, М. Петровський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопису Самовидця про те, що під час присяги на «вірність» російському цареві «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинив». Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї «великодержавності», свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування значної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого «поспільства».

Зокрема, прославлений козацький стратег вінницький полковник Іван Богун, якого, до речі, її радянській історіографії, як правило, однозначно вважали  палким прихильником возз'єднання України з Росією, взагалі відмовився присягати на вірність цереві. Ще напередодні Ради, коли  Б. Хмельницький у Чигирині схиляв «старих» козаків до «підданства» російському монархові, «молоді» на чолі з І.Богуном виступили проти. Сам полковник у великій промові застерігав про можливі «тягости» такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв присяги, коли па ІІобужжя прибуло московське повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Щоправда, слід зазначити, що І.Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, належав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреччиною.

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацтва. Зокрема, Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмовилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невдоволені козаки «киями побили» московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московського посольства виникли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і містечок. Государеві «дворяни», прибуваючи до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців для прийняття присяги, як правило, зганяли «як стадо» мешканців на майдан. При цьому не обходилося без грубощів, відвертих залякувань чи, навпаки, «солодких» обіцянок (гроші, сукна, хутро й т. ін.). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за «зборівську лінію» (за межі приєднаної до російських земель української території). Царські сановники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Це викликало справедливе невдоволення міщан, яких нерідко примушували присягати силою. Так «силою, під мечовим каранням» до присяги був приведений Київ. Як свідчать очевидці тих подій, кияни не хотіли йти до церкви, але їх туди силою піали козаки. Під час присяга люди не називалися своїми іменами, що були дані їм при хрещенні, а після складання присяги дуже її лаяли.

Аналогічні події відбувалися і в Переяславі, де частину людей також примусово гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядника магістрату) принесли до церкви на ліжку. На другий день він помер. Лише незначна частина жителів Чорнобиля склала присягу. Інші ж або повтікали, або заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві.

Відомо, що в опозиції до Богдана Хмельницького та його союзу з Росією перебувало й керівництво українського духовенства. Саме внаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Москви провести переговори саме в Києві, змушений був обрати місцем зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косівим відповіло категоричною відмовою, заявивши, як і чорнобильці, що «волять померти, чим присягнути цареві».

Проте, незважаючи на активну протидію опозиції, протягом січня — лютого 1654 р. в Україні було приведено до присяги майже 130 тис. чоловік, близько 200 міст і містечок, чим, за висловом М. Грушевського, «нароблено переполоху вище всякої міри».

По-четверте, не до кінця з'ясованим науковцями й сьогодні залишається питання: чи був дійсно укладений офіційний договір між Україною і Росією, чи, можливо, усі організаційні проблеми були вирішені лише на словах, без оформлення відповідних документів. Це питання має, безперечно, принципове значення. Адже якщо договір було справді укладено, то Росія фактично визнавала Україну як новоутворену рівноправну державу, як суб'єкт міжнародного права. Якщо ж договору не було, Україна державою не визнавалася, а внаслідок взаємної «переяславської» згоди Росія шляхом звичайної інкорпорації включила українські землі до складу своєї держави.

Як відомо, в історіографії існують діаметрально протилежні думки щодо характеру українсько-російського об'єднання. Зокрема, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін, їх епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радянська історична наука фактично заперечували договірні принципи акта 1654 р. Натомість М. Костомаров,  М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде, І. Розенфельд та інші історики й правники наголошували, що, незважаючи на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів, акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох рівноправних контрагентів. Наявні документи свідчать про дійсно договірний характер українсько-російського об’єднання.   Причому навіть у найзагрозливіші для Української держави моменти гетьманський уряд не ставив питання про безумовне  входження українських земель під скіпетр Романових - завжди йшлося лише про пенні умови, статті, на яких мав би  ґрунтуватися цей міждержавний союз. Зокрема, навіть, після Берестейської трагедії Хмельницький у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом, який виступав посередником у зносинах гетьмана з Москвою, зазначав: «...Дадим на себя договорное письмо за руками с большим утверждением...»

Ще характернішою є заява генерального писаря І. Виговського, який у розмові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половині 1651 р.) наголошував, що в разі прийняття царем Війська Запорозького «під свою високу руку» він поїде в Москву і «... о тех о всех статьях учнет договариватца, на которьгх статьях тому бнть, что йм бьггь под ево государевою високою рукою».

По-п'яте, не до кінця з'ясованим залишається й питання про правовий аспект входження України до складу Росії.

Відсутність необхідних джерел не дає можливості, на жаль, реконструювати концептуальне бачення контрагентами договірного процесу, обрисів майбутнього об'єднання обох держав. Зокрема, до цього часу дослідникам не вдалося виявити такі важливі документи, як царську грамоту керівникові московського посольства В. Бутурліну, отриману ним у с. Семеновському 10 жовтня 1653 р.; грамоту Олексія Михайловича, передану В. Бугурліним Б. Хмельницькому, а також «... с той государевн грамотьі список да наказ...» посольству. На думку сучасного українського дослідника В. Горобця, очевидно, втрачені й інші інструктивні документи Посольського приказу, які б могли пролити світло на цей, не до кінця вивчений аспект проблеми. Виходячи з наявних джерел, можна цілком логічно припустити, що навіть після прийняття на Земському соборі 1 жовтня 1653 р. рішення про перехід України в підданство царя Москва не уявляла ще цілісно принципових засад наступних союзних стосунків з козацькою Україною.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницького також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як освідчили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й послідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р. спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, й кріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. Доповнення, внесеш царським урядом, посилювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації в царині державотворення.

В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилася думка, що в 1654 р. мало місце возз'єднання України з Росією. На думку деяких сучасних українських істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, Ю. Мицик, В. Степанков та ін.), таке тлумачення не відображає суті цієї події — воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правому форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд шити взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславське-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору, як зазначалося вище, швидко виявилося приховане прагнення царя і бояр встановити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.

Не зупиняючись детально на характеристиці змісту написаних Б. Хмельницьким і схвалених царським урядом «березневих статей», слід зауважити, що вони передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності у проведенні внутрішньої політики, Єдиною сферою, де дійсно частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибугків.

За даними, наведеними відомим українським істориком В.   Липинським,   гетьман   України   Б   Хмельницький  до самої смерті (серпень 1657 р ) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної  Української козацької   держави.   Усі  питання  її  життєдіяльності   — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, між звичайний протекторат. Останній, як відомо, передбачає таку форму залежності, за якою одна держава («протектор») бере на себе здійснення функцій: зовнішніх зносин іншої держави («протегованої»), захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. В даному випадку російський уряд таких прерогатив не мав. Козацька Україна дістала значно більші держати права, ніж їх мали Молдавія, Валахія чи Кримське ханство у складі Османської імперії. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема, переважна більшість сучасних дослідників цієї надзвичайно актуальної наукової і, безперечно, політичної проблеми (О. Апанович, В. Горобець, О. Гуржій, Ю. Мицик, А. Рогожин, В. Смолій, В. Степанков, В. Тацій та ін.), які наголошують, що внаслідок Переяславсько-Московської угоди, укладеної між Україною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний конфедеративний зв'язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха.

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникнення Української козацької республіки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з Ім'ям Богдана Хмельницького — справжнього патріота України вірного її сина, видатного політичного діяча, талановитого дипломата і полководця...

ІІроте, як зауважував відомий український історик Д.Дорошенко найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — по як полководця, хоч би й великого, Ш як дні тій, хоч би й  блискучого, а як державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Аналогічну оцінку діяльності Великого гетьмана зустрічаємо і в працях В. Липинського, який наголошував, що Б. Хмельницький насамперед був творцем, а не руйнівником, одним із найгеніальніших державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив п'ятдесятьма роками пізніше для Московщини.

Подібні судження й оцінки діяльності Б. Хмельницького зустрічаємо і в сучасній українській історіографії. Як зазначає Р. Іванченко у своїй книзі «Історія без міфів», Великий гетьман у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Переяславсько-Московській угоді, що є «великою заслугою Богдана Хмельницького перед українським народом, перед історією».

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будівництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослідник. Водночас непоодинокими є праці (особливо публіцистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою державного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В. Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контексту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху ХУІІ ст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим нашому сучасникові впадають в око непослідовність дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного  іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.


ЛЕКЦІЯ № 5

Тема : Основні закономірності, суть і наслідки станів і процесів українського державотворення . Основні закономірності розвитку державності,  етносів в Україні

ПЛАН:

1. Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності.                                                        2. Гетьман Іван Мазепа та його політика. Пилип Орлик і Конституція України.

3.  Ліквідація царизмом незалежності України

4.  Розвиток культури України ІІ половини ХVІІ - ХVІІІ ст..

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності Внаслідок наполегливої, титанічної праці гетьмана Б. Хмельницького та його однодумців, у надзвичайно складних умовах Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств поступово виникає і формується держава з притаманними їй етнічними українськими рисами та козацьким ладом — Українська козацька республіка.

Враховуючи вибухонебезпечну внутрішню ситуацію, можливість захоплення українських земель і знищення козацької держави Річчю Посполитою чи Османською імперією, гетьманський уряд цілком свідомо змушений був у 1654 р. визнати протекторат Російської держави, який за формою мав вигляд швидше своєрідного конфедеративного союзу, закріпленого офіційно Переяславсько-московською угодою. Проте, як переконливо засвідчили наступні події, узгоджені в цьому договорі правові основи взаємовідносин між Україною і Росією залишилися лише на папері. Вони, всупереч укладеним «березневим статтям», не були послідовно здійснені на практиці, внаслідок чого Українська козацька республіка урешті-решт була знищена російським царизмом і припинила своє існування як державне утворення.

Чому ж так сталося?

Причини цього явища пов'язані з внутрішніми економічними труднощами Росії. Не припинялася й антифеодальна боротьба народних мас, яка привела в 1670 р. до нової селянської війни під проводом С. Разіна. Росія вела виснажливі війни, державна скарбниця була порожня. З цих труднощів російські правителі намагалися вийти завдяки широкій безвідмовній економічній і воєнній допомозі з боку України. Але щоб дістати таку допомогу,

Україну треба було підкорити, включити її до складу Російської держави.

До внутрішніх суб'єктивних причин слід віднести розпиток політичних подій, що відбувалися в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. В цей особливо складний період серед його послідовників, на жаль, не знайшлося таких же видатних політичних і державних велетів, справжніх патріотів і героїв, до кінця вірних Україні та її народові, яким був Великий гетьман, «Батько Богдан» — геніальний творець і визнаний лідер молодої Української козацької держави (виняток у цьому плані становлять хіба що Л. Дорошенко, Д. Многогрішний та II. Полуботок). Серед значної кількості гетьманів, як правило, бачимо державних мужів, котрі намагалися вірно служити не своєму народові, а насамперед іноземним хазяям (московським, польським, турецьким), які у своїй «державотворчій діяльності» в першу чергу вирішували дві головні проблеми — вели жорстоку і послідовну боротьбу й владу і особисте збагачення. Ця боротьба за багатство і державну владу врешті-решт привела Гетьманську державу до тривалої, кровопролитної громадянської війни, відомої в історії України під назвою «Руїна», яку дослідники (В. Антонович, Д. Дорошенко та ін.) небезпідставно називали анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства Саме вона великою мірою підірвала основи Української козацької держави й була однією з головних причин її поступового занепаду і остаточної загибелі.

Як вважають відомі дослідники козацької доби В. Смолій та В. Степанков, смерть Б. Хмельницького (серпень 1657 р.) знаменувала собою завершення першого періоду Національно-визвольної війни, основним завоюванням якого було утворення Української держави, встановлення в ній пової моделі соціально-економічних відносин і запровадження спадкоємності гетьманської влади.

Після смерті Богдана Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни  у правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювалися перш за все у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії — в особі царського уряду та України — в особі гетьмана. Помітним кроком у наступі Росії на Україну стала фальсифікацій українсько-російського договору. В 1659 р. князь Трубецькой представив 14 «березневих статей» Хмельницького з додатками, які, як з'ясувалося, були підроблені і значно обмежували права України. Цілеспрямованому наступу царизму на українські вольності сприяла й міжусобна боротьба на українських землях за гетьманську владу.

Першим зробив спробу відібрати гетьманську булаву в неповнолітнього спадкоємця Великого гетьмана — Юрія Хмельницького — наказний гетьман Т. Лесницький, але зазнав невдачі й змушений був відступити. Значно успішніше в цьому напрямку діяв генеральний писар І. Виговський, котрий домігся на скликаній 2 вересня 1657 р. старшинській раді обрання себе гетьманом до часу повноліття Юрія. Так було зроблено перший крок до здійснення державного перевороту, оскільки від влади усувався легітимне обраний володар. У другій половині жовтня ця акція завершується: козацька старшинська рада обрала Івана Виговського повноправним гетьманом, й наприкінці місяця єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, що раніше належали Б. Хмельницькому.

Новообраний гетьман України відразу ж направив до Москви своїх посланців, щоб дістати підтвердження заявлених раніше прав і вольностей. Москва поспішила поновити жалувану грамоту Богдана Хмельницького й зобов'язалася тримати Військо Запорозьке в «Нашей, Царского Величества, милости и в ваших вольностях по-прежнему, без всякого умаленья».

Складна соціально-політична ситуація вимагала від наступника Б. Хмельницького якомога швидшого розв'язання існуючих проблем. Однак І. Виговський, якому порівняно легко вдалося усунути від влади                               Ю. Хмельницького, відразу ж припустився серйозної помилки — організував обрання себе гетьманом не на генеральній раді Війська Запорозького, а на старшинській, що було використано опозиційне настроєними старшинами й козаками. Проігнорував він і гостроту соціальних суперечностей між старшиною і козацькими низами, хоча в жовтні рух останніх набув значного розмаху. За свідченням одного ч сучасників, «повстало багато голяків і злиденні людці полковників і сотників і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб'ємо і пожитки їх заберемо». Курс нового гетьмана на безоглядну підтримку інтересів старшини і шляхти сприяв поглибленню прірви між старшиною і черню, що стало однією із причин катастрофічних наслідків для України.

Розвиток подій спонукав І. Виговського до вжиття таких заходів, які б запобігли спалаху громадянської війни в молодій державі. Але, як вважають В. Смолій та В. Степанков, з усіх можливих варіантів гетьман обрав найгірший — всупереч договору 1654 р. почав схиляти московський уряд до участі в розв'язанні конфлікту із запорозькими козаками, які виступили проти нього. Характерно подібну тактику обрав і кошовий отаман Я. Барабаш, який відправив посольство до царя з обвинуваченнями на адресу гетьмана. Складається враження, що не  Москва своєю політикою внесла смуту в українське політичне життя і привела до «страшної внутрішньої війни», й діяльність І. Виговського та його опонентів — Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря — спричинила вибух весною 1658 р. громадянської війни в Укріпні, якою скористалися для послаблення козацької держави уряди Росії, Речі Посполитої і Криму. Вперше в історії України І. Виговський, уклавши на початку 1658 р. договір з ханом, домагався права використання татарської допомоги не для захисту держави від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з старшинською опозицією і повсталим народом. Дочекавшись підходу орди, він вирушив на Полтавщину, розгромив 31 травня військо Пушкаря, спалив 1 червня Полтаву й дозволив «союзникам» брати ясир до р. Сули і м. Лубни. Було страчено чимало полковників й старшин. У цілому ж під час каральної експедиції, на думку М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших дослідників, загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Чимало  неясного  залишається  в  зовнішній політиці українського уряду І  Виговського. Аналіз джерел дає підстави не погодитися з твердженнями, що з самого початку приходу до влади гетьман почав реалізацію плану з'єднання з Польщею, що власне «нездоланні обставини» штовхали його в «обійми Польщі»   На перших порах він не виношував планів розриву з Москвою й підданства польському королю.  За визнанням  відомого  польського політика С. Бенєвського, який вів переговори з І. Виговським, ще в середині лютого 1658 р. гетьман не знав, куди повернути: не довіряючи повністю полякам, він втратив  також надію на московську приязнь. Водночас, відчуваючи «віроломство» запорожців і городових козаків, тулився до орди й оглядався на турків.

Трагедія І. Виговського як державного діяча, зазначають В. Смолій та В. Степанков, полягала не в тому, що він став жертвою «нездоланних обставин», а в тому, що своїми політичними прорахунками створював ситуації, з яких не міг найти виходу. Адже за короткий час він спромігся настроїти проти себе різні верстви населення і більшість старшини. С. Бенєвський не приховував від Варшави того факту, що гетьмана всі ненавидять. Саме тому, маючи у своєму розпорядженні 40—50-тисячну армію, І. Виговський не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України. В стосунках з Москвою виявляв особливу запопадливість, погодившись на прибуття воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Через посольство Г. Лесницького (березень 1658 р.) прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд на дальше обмеження суверенітету козацької України.

Не просто складалися і стосунки з Польщею. В кінці серпня у табір українського війська під Гадячем прибуло польське посольство на чолі з С. Бенєвським. Значна частина старшини виступала проти розриву договору 1654 р. з Росією, тому переговори зайшли в безвихідь. Лише за сприяння союзника І. Виговського — Карач-бея — було зроблено вирішальний крок у напрямі укладення угоди з Річчю Посполитою. На козацькій раді 5 вересня 1658 р. козаки домагалися створення удільного («абсолютного») Руського князівства (у складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського і Чернігівського воєводств, Пінського і Мстиславського повітів), ліквідації унії, повернення православним відібраних церков, монастирів тощо. Ллє польські посли були проти таких великих поступок. Після тривалої дискусії було вирішено, що козацька Україна лише у складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств під назвою «Великого князівства Руського» входитиме до складу Речі Посполитої. Зазначимо, що за такою гучною й урочистою назвою автономія Української держави,  навіть у порівнянні з умовами українсько-російського договору, серйозно обмежувалася. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що Гадяцький договір був лише новим, „виправленим виданням Зборівської угоди” 1649 р. Польські політики не погодились на державну рівноправність  України,   пообіцяли автономію лише для Наддніпрянщини, за словами І. Крип’якевича, „усуваючи все те, що нагадувало б українську державність”.

Поступливість І.Виговського у відносинах з Польщею, жорстокі заходи щодо людності на  Лівобережній Україні під час походу проти росіян  влітку 1659 р. посилювали невдоволення козаків його правлінням. За влучним висловом В. Герасимчука, гетьман «за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну». Скликана у вересні того ж року козацька рада позбавила його влади й обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Очолювана ним група старшин зробила спробу під час переговорів із російським головнокомандувачем князем О. Трубецьким домогтися укладення нового договору з Росією. Але його умови, що в окремих випадках йшли далі договору 1654 р., не були прийняті. Під тиском російської сторони у Переяславі старшині було нав'язано новий договір, що являв собою підробку статей 1654 р і суттєво обмежував прерогативи українського  уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв його права на самостійну зовнішню політику, підпорядковував київську митрополію московському патріарху. Намагання українського посольства в кінці 1659 — на початку 1660 р. в Москві домогтися скасування умов договору 1659 р. і відновлення суверенітету Української держави успіху не мали.

У цьому зв'язку варто зазначити, що 18-річний Ю. Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні, хотів вибороти для неї незалежність. Насправді він не був такою жалюгідною постаттю, як традиційно його зображувала історіографія. Добре освічений і не позбавлений гострого розуму, він, на відміну від свого батька, не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, молодий гетьман не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади у своїх руках. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький вже в лютому 1660 р. заявляв про своє небажаним обіймати гетьманську посаду. Проте, ставши іграшкою и руках лідерів політичних угруповань, він не був замінений, що згодом призвело до вкрай негативних наслідків.

Нова позиція Москви щодо України, проголошена Переяславськими статтями 1659 р., швидко остудила багатьох прибічників Російської держави. Тому не дивно, що при першій нагоді влітку 1660 р. Ю. Хмельницький під тиском козацької старшини розірвав союз із Росією.  Але сподівання на кращі умови перебування України у складі Речі Посполитої не справдилися. Потенційні союзники не розширювали, а тільки обмежували державні права України. За умовами Слободищенського трактату 1660 р., Україна поверталася під владу Речі Посполитої на обмежених автономних засадах, фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і зобов'язувалася надавати Польщі військову підтримку в боротьбі з її ворогами.

Народ неоднозначне прореагував на Слободищенський трактат. Чимало противників трактату виявилося на Лівобережній Україні. Вони рішуче виступали проти союзу з Польщею. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Управлінські кола Правобережної України більше орієнтувалися на республіканську Польщу, Лівобережної — на самодержавну Росію. Проте в кожному регіоні існували різні орієнтаційні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності.

Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення. Правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю (1663—1665), який дотримувався пропольської орієнтації. А на Лівобережній Україні, яка в народі називалася Гетьманщиною, розгорнулася боротьба за владу.

Українська держава, на думку сучасного українського історика В. Борисенка, як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державні утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

Криза державності винесла на політичну арену чимало авантюристів. Найпомітнішою фігурою серед них виявився кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький. Демагогічними обіцянками він завоював прихильність довірливого люду й домігся свого обрання гетьманом (1663—1668). Та не встигли захолонути трупи страчених ним противників, як новообраний гетьман «забув» про свої обіцянки. Метою його правління стало зміцнення власних позицій, навіть за рахунок ущемлення державних інтересів.

Головну ставку при цьому І. Брюховецький зробив на російський уряд як на силу, здатну приборкати внутрішню опозицію. Підписані ним 1665 р. Московські статті різко обмежували автономні права України, Вже перший пункт «статей» визнавав українські міста і землі володіннями російських монархів. Чисельність і кількість російських гарнізонів в українських містах збільшувалися. Як зазначає В. Борисенко, гетьман зробив те, чого від нього не чекав навіть російський уряд. Він запропонував замінити державний устрій Гетьманщини і ввести в ній воєводське управління. Після тривалих роздумів царський уряд визнав цю  пропозицію  передчасною,  але  функції  воєвод розкрив. Вони дістали додаткові повноваження на втручання в управлінські, військові та фінансові справи України. Була зроблена спроба ввести російську систему оподаткування й усунути козацьку старшину від збирання податків. Угодовська   політика   І.Брюховецького   щодо   Росії викликала глибоке обурення народу України. Жоден стан не підтримав гетьмана. А коли він дав мовчазну згоду на поділ України по Дніпру між Росією і Польщею, то народ зі зброєю в руках піднявся проти гетьмана.

Поряд  із  колабораціоністами   існували   й   патріотичні сили,  які  щиро  прагнули  об'єднати   українські  землі  в одній державі й відновній її незалежність. Очолив їх правобережний гетьман  П.  Дорошенко  (1665—1676).  Проте зібрати докупи територіальні уламки колись могутньої держави  було   надзвичайно   важко.   Полковники  не   хотіли нікому коритись і часто міняли свою політичну орієнтацію.

Тим часом на Лівобережжі зростало невдоволення проросійською політикою І. Брюховецького. І коли в липні 1666 р. на Переяславщині спалахнуло повстання проти гетьмана-відступника, П. Дорошенко закликав населення Лівобережжя підтримати повстанців і надати їм допомогу. Але виступ було придушено, і надіям правобережного гетьмана не судилося здійснитися.

Влітку 1666 р. П. Дорошенко дізнався про переговори російського і польського посольств в Андрусові, що викликало в нього глибоке обурення. Як результат з'явилися перші   симптоми   нової   політичної   орієнтації.   Гетьман вирішив спершу за підтримки татар домогтися незалежності під Польщі, а потім, спираючись на союз із Кримом чи навіть з Портою, приступити до об'єднання козацької України.    Наприкінці   1666  р.  він  розгромив  підрозділи польської армії, що прибули на постій на козацьку територію. Саме в цей час відбулися суттєві зміни в міжнародному становищі   України.   Переговори   в   Андрусові  завершилися укладенням у  січні  1667 р. перемир'я на 13,5 років між  Російською державою і Польщею. Обидві сторони   ціною поділу Української держави досягли компромісу: Лівобережжя (у тому числі на два роки Київ) переходило до Росії, Правобережжя – до Речі Посполитої, а Запорожжя мало стати їх спільним володінням.    Цей договір  мав трагічні  наслідки для  українського народу,  ставши  нездоланною перепоною на шляху до політичної консолідації українських земель у межах національної держави.

Після невдалої спроби звільнитися з-під влади Польщі за допомогою кримських татар П. Дорошенко намагається позбутися російської військової присутності в межах Гетьманщини. Цю акцію він розраховував здійснити за допомогою повсталого донського козацтва, очолюваного С. Разіним. Цей задум виконати теж не вдалося, але перебування повстанців на території південної Полтавщини в 1667 — 1668 рр. розпалило антигетьманські та антиросійські настрої серед народних мас.

Внаслідок цього влада І. Брюховецького в 1668 р. була повалена і задуми П. Дорошенка, як здавалося, почали нарешті здійснюватися. Російські гарнізони залишили Гетьманщину, і лівобережні козаки обрали його гетьманом Розшарпана, без єдиних органів влади, без війська і фінансів, Україна опинилася віч-на-віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала її землі своїми і не збиралася ними поступатися. Загальноукраїнському гетьманові загрожувала перспектива війни на два фронти без відчутної допомоги зовнішніх сил. До того ж Запорожжя зайняло стосовно гетьмана ворожу позицію. П. Дорошенко призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, а сам поспішив на Правобережжя, де загострилася політична ситуація.

Захист Лівобережної України від російських військ власними силами Д. Многогрішний вважав безперспективним. Він добився обрання себе повноцінним гетьманом і погодився на входження України до складу Російської держави. Але повів рішучу боротьбу за повернення Гетьманщині тих автономних прав, які вона мала за Б. Хмельницького. Рішучість і безкомпромісність гетьмана на перших порах дали позитивні наслідки — Росія пішла на поступки. За умовами Глухівських статей 1669 р., російські гарнізони залишалися лише в Острі, Чернігові, Переяславі та Києві. Воєводам заборонялося втручатися у внутрішні справи місцевих властей, податки мали збиратися гетьманською адміністрацією до державної скарбниці.

Д. Многогрішний намагався повернути Україні й інші права, зокрема, він рішуче протестував проти приєднання Правобережної України до Польщі. Завдяки його наполегливості Київ залишився у складі Гетьманщини. Водночас він боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Послідовний курс Д. Многогрішного на широку автономізацію України викликав серйозне занепокоєння російського уряду. Разом з тим це спричинило протидію частини козацької старшини, яка дотримувалася проросійської орієнтації чи просто займала угодовську позицію. Вона чинила гетьману явний і прихований опір, що провокувало того на грубі, брутальні, а то й жорстокі дії. Д. Многогрішний почав усувати ч посад полковників, вживав рукоприкладство, а то й зброю проти своїх підлеглих.

Налякана таким розвитком подій старшина почала поступово дистанціюватися від гетьмана. Колишні однодумці перетворювалися на ворогів. Усунуті з посад полковники Д. Райча, К. Мокрієвич, П. Забіла та деякі інші організували проти гетьмана змову, їх активно підтримував, а можливо й ініціював царський резидент у Батурині. 1672 р. змовники заарештували й видали Д. Многогрішного царським властям. Малоросійський приказ швидко сфабрикував справу про «зраду» і відправив непримиренного борця за автономію України в заслання до Сибіру. Новим гетьманом України було обрано лояльно настроєного до Росії генерального судцю І. Самойловича.

Водночас розгорілася жорстока боротьба за владу на іншій частині Лівобережжя. Підтриманий січовиками запорозький писар Я. Суховій проголосив себе гетьманом і, заручившись підтримкою Криму, розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Згодом на гетьманську булаву заявили претензії Ю. Хмельницький і уманський полковник М. Ханенко. Лише в жовтні 1669 р. П. Дорошенку вдалося добитися перемоги над своїми противниками. В цій ситуації він робить ставку на Порту, під час переговорів з якою домагається визнання Української держави в кордонах від р. Вісла, міст Перемишля й Самбора на заході до міст Севська і Путивля на сході, гарантій забезпечення національно-політичних і релігійних прав та інтересів України. Ймовірно, турецький уряд погодився на основні вимоги гетьмана, й Корсунська рада в березні 1669 р. схвалила прийняття  турецького протекторату, хоча відмовила у присязі султану.

Разом з тим джерела засвідчують, що П. Дорошенко не відхиляв можливості порозуміння з Росією чи Річчю Посполитою за умови визнання їхніми урядами суверенних прав і цілісності козацької України. Непоступливість гетьмана в захисті державних інтересів України викликала роздратування правлячих кіл Речі Посполитої та Росії. Польський підканцлер А. Ольшевський звертав увагу на те, що козаки прагнуть «народ руський і провінцію Руську зробити самостійною і незалежною».

Щоб послабити позиції П. Дорошенка і внести розкол у сили козацтва, польський уряд пішов на визнання гетьманом М. Ханенка й домігся укладення з ним угоди., яка передбачала повну ліквідацію автономії козацької України. Спираючись на підтримку М. Ханенка, І. Сірка та інших старшин, частини запорожців і козаків Подольського, Брацлавського й Уманського полків, коронний гетьман Я. Собеський влітку 1671 р. вторгнувся на Брацлавщину і до середини жовтня захопив майже всю її територію.

Ця акція Польщі призвела до загострення стосунків із Портою. Наприкінці травня 1672 р. султан Мехмед IV виступив у похід на Річ Посполиту, в якому взяли участь козаки П. Дорошенка. Захопивши 17 серпня Кам'янець-Подільський, турки змусили польський уряд розпочати переговори. Вони завершилися укладенням Бучацького договору (жовтень 1672 р.), згідно з яким Україна мала залишатися «в старих кордонах». Це, звичайно, не могло задовольнити П. Дорошенка, оскільки стамбульський двір порушив свої попередні обіцянки. Відбувалося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими вояками. Все це стало для гетьмана сильним ударом і призвело до повного розчарування турецькою протекцією. Він починає шукати виходу з катастрофічної ситуації. Не випадково в 1673 р. гетьман погодився на переговори з Польщею, домагаючись відновлення чинності умов Гадяцького договору.

З червня 1673 р. почалися переговори з Москвою, які велися до глибокої осені. Вони засвідчили готовність П. Дорошенка визнати підданство цареві за умови збереження територіальної цілісності козацької України. Він вимагав також встановити кордон між Гетьманщиною і Польщею, вивести царську залогу з Києва, надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками сильну армію, дозволити створити 40-тисячне військо з найманих козаків. Оскільки домовитися не вдалося, наприкінці листопада Москва наказала князеві Г. Ромодановському та новому гетьманові Лівобережжя І. Самойловичу готувати наступ проти П. Дорошенка. Він розпочався взимку 1674 р. До початку березня було захоплено основні міста Правобережжя, розпочалася облога Чигирина. 17 березня на скликаній у Переяславі раді гетьманом козацької України обох берегів Дніпра обирається І. Самойлович. М. Ханенко склав свої повноваження. Населення Правобережжя почало присягати на вірність цареві Олексію Михайловичу.

В радянській історіографії ця подія, будучи абстрагованою від загальноісторичного контексту, традиційно оцінювалася позитивно. Не враховувалася та обставина, що дана акція царського уряду мала б виправдання лише в тому рай, коли б Росія серйозно підготувалася до війни з Портою, щоб мати можливість захистити населення Правобережжя від вторгнення турецько-татарських військ. Але цієї готовності не було, й тому вона являла собою по суті, політичну авантюру, що мала жахливі наслідки для Правобережжя. Влітку сюди вступила турецько-татарська армія, яка дощенту спустошила козацьку територію, а вціліле населення, проклинаючи П- Дорошенка, почало переселятися на Лівобережжя. За цих умов у наступ переходить обраний польським королем Я. Собеський, який до кінця 1674 р опанував територію Брацлавщини. У грудні він направив до П. Дорошенка посольство, намагаючись схилити його на бік Польщі П. Дорошенко погоджувався на цей крок, але за умови збереження цілісності козацької України та її входження до складу Речі Посполитої на основі статей Гадяцького договору. Оскільки польський уряд проігнорував цю вимогу, переговори припинилися.

З літа 1675 р. становище П. Дорошенка стає безнадійним. Не зменшувався потік біженців на Лівобережжя, гетьмана залишали навіть найближчі соратники і друзі. Його влада обмежувалася лише територією Чигиринщини, Черкащини і Корсуньщини. Щоправда, тепер Дорошенка почали підтримувати кошовий І. Сірко і запорожці, але вже було пізно. Спроба січовиків організувати скликання генеральної козацької ради весною 16"6 р. для обрання єдиного гетьмана козацької України виявилася невдалою. Тому, коли у вересні під стінами Чигирина з'явилися підрозділи росіян та полки Т Самойловича, П. Дорошенко здав місто, склав гетьманські повноваження і присягнув цареві. Так завершилася політична кар'єра невтомного борця за самостійну соборну Українську державу. По суті, 1676 р. став нижньою рубіжною датою і Визвольної війни українського народу, якому так і не вдалося створити національну державу, що об'єднувала б у своїх кордонах всі етнічні землі.

Таким чином, незважаючи на те, що протягом другої половини 60-х — першої половини 70-х років суспільно-політичний розвиток козацької України характеризувався поліцентризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж продовжувала існувати єдина державна структура (Гетьманат). Вона припинила своє існування лише з ліквідацією державних інституцій у Правобережній Україні, що збіглося з падінням гетьманства П. Дорошенка. Ця подія, як вважають В. Смолій та В. Степанков, була останнім актом Національно-визвольної війни. Українському народу не судилося добитися в той час створення в етнічних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося зберегти державні інституції лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії.

Наслідки «Руїни» для Української козацької держави були катастрофічними. В результаті безупинної боротьби козацької верхівки за владу були зруйновані державні основи — консолідація і єдність українського народу, з втратою яких вмирало головне — виборена свого часу Українська держава.

Іншою, не менш суттєвою причиною занепаду Гетьманщини, на наш погляд, була підступна, відверто зрадницька політика російського царизму щодо України.

Як не дивно, цю антиукраїнську традицію заснував цар Олексій   Михайлович,   який   і   був   першим   офіційним зрадником Української держави. Адже саме він підписав з Богданом   Хмельницьким   українсько-російський  договір, зобов'язавшись захищати цілісність і суверенність держави свого новоявленого союзника.

Перший крок до зради цар Олексій Михайлович здійснив ще в 1656 р., уклавши Віденське перемир'я з Польщею. На переговори між Росією і Польщею, які відбулися в Вільно, українська сторона допущена не була. Пізніше Б. Хмельницький довідався, що в ході їх проведення по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про можливість повернення українських земель під владу Польщі.

Віденське перемир'я в Чигирині розцінили як офіційну зраду царя. За свідченням очевидців, Б. Хмельницький був прикро вражений, «кричав немов божевільний і несамовитий». Саме тоді гетьман уперше реально зрозумів і серцем усвідомив, куди він привів свою державу і які фатальні наслідки для України може мати українсько-російський договір 1654 р. Саме тоді Хмельницький вперше публічно заявив, що для України немає іншого виходу, як «відступити від Москви і шукати собі іншої помочі».

Остаточна зрада російського царя Олексія Михайловича відбулася в 1667 р., коли він уклав з Польщею Ан.ирусївський мирний договір, згідно з яким Українська держава була по-живому розчленована на три частини: Лівобережна Україна залишилася під владою Росії, Правобережна передавалася Польщі, Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Вона офіційно перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передача половини України Польщі, як зазначає О. Апанович, була справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Крім зазначених суб'єктивних причин, існували, безумовно, й об'єктивні причини, які позбавляли історичних перспектив дальший розвиток Української держави. Головна з них полягала в тому, що у складі монархічної, абсолютистської царської Росії Україна з притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями не могла довго існувати.

2. Гетьман Іван Мазепа та його політика. Порядок управління Україною, заснований на демократичних традиціях воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню, був несумісний з ним. Тому Українська держава досить швидко стала «кісткою в горлі» російського самодержавства. Було очевидним, що рано чи пізно її соціально-політичні інституції мають поступитися загальноімперським нормам і порядкам.

Цей процес, як засвідчив дальший розвиток подій, продовжувався багато десятиліть І завершився лише на початку 80-х років XVIII ст. В історичній літературі виділяються чотири етапи (чи періоди) цього процесу: перший — 1654—1708 рр.: другий — 1708—1727 рр.; третій — 1727—1764 рр.; четвертий — 1765—1786 рр.

Перший період характеризувався поступовим обмеженням царизмом гетьманської влади в Україні.

Після смерті Богдана Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступні вибори гетьмана. Згодом уже йшлося про обов'язкове отримання згоди царя на обрання того чи іншого кандидата. В подальшому ця процедура взагалі стала суто формальною, оскільки нові гетьмани призначалися лише за волею царя. З 1660 р. новообраний гетьман одержував від царя грамоту на гетьманування. Царизм суттєво обмежив повноваження наступників Хмельницького, водночас зменшувалися й права України, її самостійність. У 1669 р. цар заборонив гетьманові безпосередньо зноситися з іноземними державами, а угоди, статті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затверджував цар чи інші вищі органи влади Росії. Гетьман позбавлявся також права призначати та зміщувати полковників і генеральних старшин. Царський уряд поступово змінив політичний устрій і на Слобідській Україні, котра з часів Б. Хмельницького управлялася козацькою старшиною. Вже з початку ХУЛІ ст. тут введено єдиноначальну владу полковників, які з 1723 р. призначалися лише з росіян. З часом слобідське козацтво було ліквідоване й утворено Слобідсько-Українську губернію.

Найразючіші зміни у правовому становищі Української держави відбулися в другому (петровському) періоді, коли після «зради» І. Мазепи на Гетьманщині в небачених раніше масштабах почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури.

Розглядаючи період правління І. Мазепи, слід наголосити, що це був надзвичайно важкий і складний час для України. Внаслідок «Вічного миру» (1686 р.), укладеного між Росією і Польщею, українські землі залишилися брутально розчленованими по-живому, що позбавляло можливості об'єднати їх в єдину державу. Безперечно, давалися взнаки й трагічні наслідки сумнозвісної «Руїни»,  котра підірвала    основи    Української   держави   й    фактично знівелювала владу гетьмана на українських землях. Свою діяльність як гетьмана України  І.   Мазепа  розпочав  з писання   так   званих   Коломацьких   статей,   які   також відповідно до статей «Вічного миру» рішуче застерігали козацький уряд від порушення його умов, мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності, а український народ асимілювати з російським, щоб ніхто не смів більше згадувати про Українську державу, щоб обидва  народи  — російський і український  — надалі перебували в єдиній самодержавній царській державі.

Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився Іван Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впровдож 22 років. За цей досип» тривалий період І. Мазепа, безперечно, зробив чимало корисного для України і українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. За часів ї. Мазепи в Україні активно будувалися школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра, завдяки його зусиллям, отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І.Мазепа, як відомо, прославився будівництвом церковних споруд (в роки його правління було побудовано 20 церков І монастирів), яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко.

Водночас варто зазначити, що в діяльності такого яскравого політичного і державного діяча, яким був І.Мазепа, нерідко просліджуються досить сумнівні методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави.

Вирішальну роль у поразці І Мазепи, що мала важкі політичні наслідки для України, відіграла, безумовно, його соціальна політика. Звичайно, як далекоглядний діяч та адміністратор гетьман намагався здійснювати гнучку соціальну політику. Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський стан (Універсал від 1691 р.), вніс деякі зміни у систему оренд і т. ін. Проте ця політика не була результатом внутрішнього переконання милосердного і справедливого правителя щодо своїх підданих, а проводилася людиною, яка передбачала наслідки надмірного феодального визиску, що спричинював дальше загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Разом з тим слід питати, що правління Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. Не випадково вперше після Визвольної війни 1648—1676 рр. саме він видав Універсал 1701 р., що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував «заколотникам». За його наказом наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання. Ось чому, на думку В. Антоновича, український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам і московським стрільцям. За словами М. Грушевського, в народних масах Мазепа ніколи не був популярний, його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським, вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських велінь, що так важко упадали на Україну. Цікаві думки з цього приводу висловлював М. Брайчевський, який вважає, що І. Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краю. Саме це, а не так звана «зрада» — союз із шведським королем Карлом XII проти Петра І — послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.

Не сприяв народним симпатіям до І. Мазепи і тривалий конфлікт із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії (відомо, що гетьман заздрив популярності фастівського полковника). Туг зіткнулися два полярні погляди на суспільно-політичний лад України — дійсно демократичний, козацький С. Палія й аристократичний, панський І. Мазепи. Тут конкретно вирішувалося питання про владу і справжнього господаря України. Відомо також, що Мазепа серйозно побоювався свого політичного опонента, вважаючи, що він може відібрати в нього гетьманську булаву. В кінцевому підсумку, завдяки доносам цареві, І. Мазепі вдалося усунути С. Палія, якого за вказівкою Петра І було заслано до Сибіру.

Багаторічне гетьманування Мазепи не зміцнило його авторитет серед селян і простих козаків, оскільки саме за його підтримки українська старшина піддавала їх нещадній експлуатації, ущемлювала їхні політичні права. Не міг він очікувати й підтримки міщан, які зазнавали утисків від крайової еліти і шукали захисту в царя. Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа —таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт.

Тому релігійна пропаганда Петра І про знаходила благодатний грунт.

Звичайно, як державний діяч Мазепа мав передбачити наслідки своєї діяльності. В цьому полягає талант справжнього політика. Можна лише здогадуватися, як страждав він після полтавської поразки в далеких Бендерах, усвідомлюючи, що його акція обернулася безчинствами і масовим терором в Україні.

Варто зазначити, що Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу.   Навіть за часів «взаємної любові» і щирої злагоди з  І.Мазепою російський цар намагався послідовно  здійснювати  реформи,   спрямовані  на  знищення залишків усталених форм управління в Україні. Як зазначав у своїх працях відомий російський вчений барон Б. Нольде, ці реформи переслідували лише одну мету — повне «об'єднання України з Московщиною».

Реформаторська діяльність Петра І стосувалася, передовсім, збройних сил України, які ще його попередниками були зменшені наполовину. В 1706 р. спеціальним указом царя козацьке військо переходило в безпосередню компетенцію російського командування. Запроваджувався контроль за витратами на його утримання, реквізовано значну частину артилерії.

Петро І, як відомо, примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які він проводив. У численних далеких походах гинуло чимало козаків, причому не так під час боїв, як від хвороб і поганого матеріального забезпечення.

Особливо багато українців загинуло на примусових «канальних» і будівельних роботах (зокрема, під час будівництва Петербурга), на які людей зганяли тисячами, змушуючи працювати зранку до вечора в нестерпних умовах. Козаки мали відправлятися на ці роботи з власними кіньми й фуражем, харчами, одягом, зброєю. Вони роками не могли займатися власним господарством, в результаті чого воно занепадало, а козацтво бідніло.

Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Зокрема, указами царського уряду заборонялося вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. Донецьке вугілля можна було поставляти лише на російські заводи. В інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Свою продукцію Україна могла реалізовувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти. Широко відоме «вікно в Європу» Петра І обернулося для України бідою. Вона позбавлялася права користуватися давніми, традиційними для себе торговельними шляхами, мусила везти свої товари через усю країну, в Архангельськ.

Петро І провадив неприховану колоніальну політику і щодо культури України. Він заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть «Святе письмо» в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.

Особливо активний наступ на українську державність Петро І розпочав після невдалої спроби гетьмана І. Мазепи за допомогою шведського короля Карла XII здобути волю і відновити державну самостійність України.

Пилип Орлик і Конституція України. Встановивши жорстокий терор на українських землях, без жалю розправляючись з «мазепинцями», Петро І «організовує» у Глухові «обрання» нового гетьмана І. Скоропадського, який слухняно виконував усі царські вказівки.

Проводячи політику обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади, Петро І призначив у 1709 р. при гетьмані свого резидента (в наступному році — двох) для контролю за економічною, фінансовою, військовою і зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду.

У травні 1722 р., ще за життя гетьмана І. Скоропадського, згідно з царським маніфестом було створено так звану Малоросійську колегію — центральний орган державного управління у справах Лівобережної України. Місцем її розташування було обрано місто Глухів. Президентом колегії царський уряд призначив росіянина — бригадира Вельямінова. До її складу входили також шість офіцерів — командирів розташованих на Лівобережній Україні царських полків та прокурор. Усіх цих чиновників призначав цар. У цивільних справах Малоросійська колегія підлягала Сенату в Петербурзі, а в військових — головнокомандувачу російськими військами в Україні.

Новий орган керівництва Україною поспішив прибрати до своїх рук її фінансову систему, внаслідок чого податки з населення України за два роки зросли майже в шість разів. Як зазначає О. Апанович, справжнім лицемірством було те, що Петро І, який відверто брутально нищив усі вольності, права та привілеї України, обіцяв у своїх грамотах ці права та привілеї «нашим царского величества, словом... нерушимо, свято содержать», посилаючись при цьому на договір 1654 р. Навіть посадивши на шию українського народу Малоросійську колегію, що була по суті окупаційною владою в Україні, цар цинічно заявляв гетьманові, що цій колегії «велено все чинить по трактату, учиненному с Хмельницким».

Після смерті Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Ще Скоропадський призначив наказним гетьманом Павла Полуботка. Спроба Козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром І з небувалою жорстокістю. П. Полуботок, який зважився  викласти Петру І свої міркування щодо стосунків України з Росією, свої останні дні життя провів у Петропавловській фортеці.

Як бачимо, Петро І усіма засобами намагався знищити будь-які,     навіть незначні атрибути української державності,  жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично   єдиним   відомим   політичним  діячем,   послідовним поборником ідеї відновлення Української держави, до кого не дотягнулася рука кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І. Мазепи гетьманом України. Зрозуміло, що Петро І хотів розправитися і з колишнім близьким соратником і найбільш довіреною особою   І.   Мазепи.   Як  відомо,   російський  цар   навіть пообіцяв за голову П. Орлика як винагороду стільки золота, скільки вона важить. Але царські нишпорки так і не зуміли вислідити і затримати новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном.

Серед борців за українську національну державну ідею постать гетьмана П. Орлика займає особливе місце. Насамперед тому,  що він був творцем однієї з перших в Європі  державних конституцій, що дістала назву «Конституція прав і свобод Запорозького Війська».  Вона стала своєрідним маніфестом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом.  

Цей документ, на думку В. Замлинського, випереджає свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами, змістом і державницькою спрямованістю Конституція випереджала й суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції Орлика. Вона стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві на свободу і самовизначення.

Конституція складалася з 16 статей, в яких передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдність і взаємодію законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та виборні представники від кожного полку — «самодержавне гетьманського уряду неприлично») і судової влади — підзвітної і контрольованої. Такими в Конституції визначалися принципи побудови Української держави. Окремі її статті формували конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови відокремлення майбутньої Української держави від Росії.

Одним із ключових моментів Конституції було визначення кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано у ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої Польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені...»

Автор Конституції добре розумів усю важливість існування Запорозького Низового війська, котре «заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі», але було поруйноване. Тому гетьман як керівник держави зобов'язувався Конституцією «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Особлива увага в Конституції приділялася визначенню устрою України, правам, якими наділялися урядовці, зокрема гетьман і старшини. Виражаючи інтереси генеральної і полкової старшини, стурбованої обмеженням своїх прав і привілеїв, автор Конституції відверто заявляв про своє негативне ставлення до ідеї самодержавної влади. В одній з її статей з цього приводу говорилось таке: «Коли деякі Запорізького війська гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю!» — то через те самодержавство, не властиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства». Щоб запобігти цьому, в майбутньому передбачалося утворення Генеральної Ради. В Конституції, зокрема, зазначалося, «щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за респектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані таким чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральш совітники ... по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитись уясновельможений гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачиняючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити».

Було також визначено, що Генеральна Рада має збиратися тричі на рік: «Перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Присвятої Богородиці, на які мають і повинні бути не тільки пани полковники зі своєю старшиною та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, а й посли Запорізького Низового війська».

Конституція передбачала шанування гетьмана, однак, коли б він у чомусь помилявся, то йому на Раді мали вказати «на порушення прав та вольностей вітчизняних», на що гетьман не міг «ображатися і чинити помсти, а дбати такі недолади справити».

Сам П. Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Європі в активному стані. Змушений перебувати за кордоном, він намагався організувати коаліцію з Швеції, Туреччини, Криму, Польщі і навіть Пруссії проти Росії, щоб з допомогою європейських держав добитися незалежності України. Один із таких періодів цієї діяльності описано ним самим в його відомих щоденниках. Але намагання гетьмана-вигнанця, як з'ясувалося, були марними, Європа не хотіла воювати за Україну.

Таким чином, влада гетьмана згідно з Конституцією обмежувалася, й водночас зміцнювалося становище генеральної старшини. Для здійснення судочинства утворювався Військовий генеральний суд. Всім військовим скарбом мав відати генеральний підскарбій, який у своїх діях був непідвладний гетьману. На цю посаду мала обиратись «людина значна і заслужена, маєтна і добросовісна, яка мала б у своєму догляді військовий скарб, завідувала млинами і всілякими військовими ушкодами і повертала їх на публічну військову потребу з відомим гетьманським, а не свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до цього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуються на булаву та його гетьманську особу...». В полках мали бути запроваджені посади підскарбіїв, які також зобов'язувалися турбуватися про військове майно. Однак гетьману надавалося право нагляду за діяльністю адміністрації, з тим щоб запобігти можливості призначення на «уряди» за підкуп, щоб «людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяжіння, наклади, пригнічення та здирства...», щоб полковники, сотники, отамани не прихиляли козаків і посполитих до «панщини».

В Конституції вперше за період козацької доби в історії України передбачалося повернути Києву його столичний статус. Тим самим підкреслювався факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів.

У цілому законодавчий акт, підготовлений Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу. Він визнавав права і обов'язки всіх станів України і вперше на такому рівні захищав інтереси міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». Однак Пилип Орлик як гетьман не мав реальної можливості для запровадження Конституції в життя повною мірою. Хоча відомо, що Конституція не лишалася лише пам'яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (1710—1714) слугувала нормативним документом на Правобережній Україні. Вона була розіслана для керівництва у полкові та сотенні канцелярії.

3. Ліквідація  царизмом незалежності України.

Після смерті Петра І (1725 р.) його  відверту колоніальну політику щодо України продовжували всі наступні самодержавні імператори    Росії    з    більшою   чи  меншої жорстокістю і фанатичною впертістю.

Остаточна   ліквідація   автономних   прав, як відомо,  відбувалася за  Катерини  II.   Вона продовжила практику нищення залишків інститутів державності України, започатковану Петром І. «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, — писав Т. Шевченко, —а Вторая доконала вдову-сиротину».

В 1764 р. Катерина II остаточно скасувала гетьманство. і в Україні знову була запроваджена сумнозвісна Малоросійська колегія. Скасувавши гетьманську державу, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II при цьому згадувала «уговорні пункти Богдана Хмельницького». Мабуть, російські царі, свідомо творячи беззаконня, ламаючи договір, хотіли зберегти хоча б видимість законності, щоб прикрити свій обман і свавілля.

В інструкції О. Румянцеву, призначеному генерал-губернатором України в 1764 р., Катерина II згадувала про природні багатства України, обширність її території і багатолюдність, надзвичайну родючість земель і благодатний клімат, про інші переваги краю над багатьма місцевостями імперії. Цариця доходила висновку, що на Україну, крім подушного збору, слід накласти ще якісь інші податки «под какими-небудь другими титулами». Вона закінчує інструкцію таким «повелением»: «Необходимо нужно, под каким бы то ни было инным званием, кроме подушного, расположить на томошній народ і получать с его в казну нашу, по долгу й справедливости, да й по самнм уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельницкаго нам безспорно принадлежащіє доходи».

Катерина II домоглася, що прибутки царської скарбниці з України в 1780 р. сягнули двох мільйонів карбованців — величезної на той час суми. Тим самим Російська імперія перетворила Україну в об'єкт колоніального пограбування.

Лівобережжя стали називати Малоросією, Правобережжя — Юго-Западним краєм, а Південну Україну — Новоросією.

За часів правління Катерини II остаточно була знищена козацька вольниця — Запорозька Січ (1775 р.). За указами імператриці в 1781 р. припинили своє існування полки, сотні та курені як адміністративні одиниці. Замість них запроваджувалися намісництва, а невдовзі — губернії та повіти, що мали всі типові для Росії органи місцевого управління та самоврядування. В 1783—1784 рр. ліквідовується козацька армія, в 1783 р. офіційно запроваджується кріпосне право. 1785 р. Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству», яка, за влучним виразом М. Брайчевського, фактично дарувала українській шляхті та старшині дворянські права — як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена еліта погодилася із знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималася протягом більш ніж столітнього періоду протистояння наступу царату. Ще в 1765 р. було видано «Жалувану грамоту містам», якою і на українські міста поширювалося російське законодавство. Це означало ліквідацію міського самоврядування, яке існувало в Україні протягом п'яти віків.

У відповідь на наступ царизму на українську державність, скасування її автономії серед патріотично настроєної української старшини виникла думка вдатися до іноземної інтервенції для відновлення незалежності краю. Речником цієї групи виступив відомий на той час громадський діяч і літератор Василь Капніст. У 1791 р. він таємно їздив до Берліна, де просив допомоги у Пруссії проти московського абсолютизму. Однак ця спроба виявилася невдалою.

На зламі XVIIIXIX ст. в Україні відбуваються великі політичні зміни, спричинені насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині й Поділля. У 1783 р., після першої війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. В 1775 р. до Австрії приєднано Буковину, яка досі була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а після третього поділу (1795 р.) — Берестейщина.

Отже, завдяки введеним на українських землях новаціям Україна повністю втратила залишки своєї державності і перетворилася на звичайні внутрішні провінції Російської та Австро-Угорської імперій.

Звичайно, крім вищезгаданих причин занепаду Української козацької держави, існували й інші. Дослідники цієї проблеми, зокрема, називають відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави, відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків, низький розвиток міст в Україні, як наслідок, слабкість міщанства та інтелігенції, психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московською царя та українським патріотизмом), що теж певною мірою сприяло ліквідації української державності.

Однак, незважаючи на знищення Української держави, й   виникнення   і   розвиток   переконливо   свідчили   про величезні інтелектуальні сили та потенціальні можливості українського народу. У вкрай несприятливих умовах іноземного   панування,   політичної  розчленованості  українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, пригноблені верстви суспільства, насамперед козацтво, знайшли сили для створення держави, яка мала чіткі етнічні   риси   і   республіканську,   демократичну   форму організації влади. Молода держава відіграла важливу роль у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування, за визволення території України від іноземних загарбників, у формуванні української нації.

ЛЕКЦІЯ № 6

Тема : Еволюція, закономірність, ефективність розвитку

(за періодами) державності України.  Етнополітика та її особливості в різних періодах  життя народу

ПЛАН:

  1.  Українське національне відродження ХІХ ст.
  2.  Соціально-економічна модернізація України.
  3.  Україна на початку ХХ ст.

1. Основна риса української історії ХІХст. - це національне відродження України, під яким розуміють:

  •  формування національної самосвідомості українців;
  •  зростання інтересу до української мови, історії, культури;
  •  активізацію зв'язків міме західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;
  •  розгортання українського національно-визвольного руху.

Причини піднесення національних процесів в Україні

1. Політика російського та австрійського урядів

Росія і Австро-Угорщина здійснювали  політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.

В Росїї національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання українською мовою, цинічно заявивши, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може" .У 1876 р. підписано Емський указ Олександра II, який заборонив ввіз літератури українською мовою, українські п'єси та пісні (їх треба було перекладати на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Назва "Україна" була заборонена.

В Австро-Угорщині національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 р. і 1867 р.). Тут існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.

І хоч права українців всіляко обмежувалися - обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці - все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення, його організованості.

 В XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

2. Історичні корені

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний  рух XIX ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

3. Формування національної інтелігенції

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором  і організатором цього руху. Центрами підготовки Інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 р. відкрито перший на українських землях університет), Харків (у 1805 р. відкрито перший на Наддніпрянщині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

4. Зовнішні впливи

Важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кін. XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

• Характеристика національно-визвольного руху в Україні XIX ст.

Наддніпрянська Україна

Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.

Культурницька діяльність української інтелігенції

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда ", вперше використавши українську народну мову в якості літературної.

Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсунем та іншими.

Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор), Петро Гулак-Артемовський.

Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русів". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність  значний вплив на розвиток української історичної науки.

Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії У країни Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малороси" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)

У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.

Порад з літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

 Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

Опозиційність масонських лож

На поч. XIX ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка, як вже зазначалося, радикалізувала суспільство, в Україні виникають перші таємні організації - масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа "Любов до істини" (1818-1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочу бей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії.

На її базі у 1821 р. утворилося таємне "Малоросійське товариство" на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність У країни.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

Діяльність декабристів

У 20-і р. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:

  •  "Південне товариство" (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем.
  •  "Товариство об'єднаних слов'ян" у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги - ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. "Південне товариство" виступало за "єдину і неподільну" Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; "Товариство об'єднаних слов'ян" передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

На поч. 40-х років XIX ст. з відкриттям  університету центром національно-визвольного руху став Київ.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 1846-1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 чоловік, серед них - Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

Програмні завдання організації викладено в "Книзі буття українського народу" ("Законі божому") та "Статуті...".

Основні цілі братства:

  •  ліквідація самодержавства і кріпосного права;
  •  національне визволення України;
  •  утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Т.Г.Шевченко - ідейний натхненник українського відродження

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. "Кобзаря" за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, "рівної серед рівних". Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

Перший етап громадівського руху

У кін. 50-х рр. XIX ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки -Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка "хлопоманів " (від польського "хлоп" - селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями "українофільством", набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо).

Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко (на світлині), письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов.

Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України.

Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав вищезгаданий горезвісний циркуляр. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій , і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

Діяльність "Основи"

У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів з життям українського народу.

Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Польське повстання 1863-1864 рр. і відгуки на нього в Україні

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації "Земля і Воля". Серед них був і уроженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця О.Потебні. Революційні демократи розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на підтримку визвольної боротьби проти царської Росії, взяли участь у діях повстанських загонів.

Однак, масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення Польщі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Правобережної України).

Другий етап громадівського руху

На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган "Киевский телеграф ".

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном "Громада".

М.Драгоманов (1841-1895 рр.)- мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М.Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політичне вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі,фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики І заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, вчений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Виникнення політичних організацій та партій

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891 -1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівці" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної У країни, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку як програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загально-російський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загально-російського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.

Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "ходіння в народ" з метою викликати протест проти властей і збройні бунти.

У 80-і рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

 Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства, на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересами української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

Західна Україна

Початок культурного відродження

Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-і рр. XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток "Руська трійця". Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У1837 р. гурток видав альманах "Русалка Дністровая", майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив: "... ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ".

"Руська трійця" започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

Вплив революції 1848 р.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію - Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію „Галицько-Руська матиця”. У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття. Ф Характерною особливістю національного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.

Основні підсумки революції:

  •  Ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права, проголошення конституційного правління та громадянських прав.
  •  Було покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

Активізація суспільно-політичного руху, його строкатість та суперечливість

У другій пол. XIX ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрямки:

Москвофіли - реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею "єдиної російської народності від Карпат до Камчатки ", виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувалися.

Народовці - національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А.Вахнянин. "Просвіта" мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю - засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На кін. XIX ст. "Просвіта" за популярністю серед населення суперничала з церквою.

На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У1885 р. народовці заснували свій політичний орган - Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.  Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М.Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франка, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

М.Грушевський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка

У 1894р. із Києва до Львова переїхав М.Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв'язків між західними і східними українцями. М.Грушевський очолив створене "Просвітою" Наукове товариство ім. Т.Шевченка, об'єднавши навколо нього майже всіх провідних східно - і західноукраїнських учених.

Політизація національного руху

У кін. XIX ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І.Франком (на світлині) та М.Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М.Грушевський та І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу, 3 часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

У1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.  

Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

2. Соціально-економічна модернізація  України

У XIX ст. в Російській та Австрійській імперіях склалася криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення цієї кризи змусило як російський, так і австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. В Австрійській імперії реформи були здійснені в 1848-1849 рр., в Росії - в 60-70-рр. XIX ст. Реформи, незважаючи на їх обмеженість, мали епохальне значення: вони створили чудові у мови для прискореного капіталістичного розвитку України.

* Особливості капіталізації економіки Наддніпрянської і Західної України

Наддніпрянська Україна

Індустріалізація економіки

  •  Упродовж 60-80-х рр. XIX ст. завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик.
  •  Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кін. XIX ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65% усього вугілля імперії, понад 50% чавуну і трохи менше 50% заліза і сталі.
  •  Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по переробці сільськогосподарської продукції -цукрова, винокурна, мукомельна. На кін. XIX ст. Україна давала 85% загальноросійського виробництва цукру, 50% усього тютюну.
  •  Машинобудування розвивалося повільно. Винятком було виробництво сільськогосподарських машин - їх в Україні вироблялося більше половини від тих, що вироблялися в Росії;
  •  Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні становила на кін. XIX ст. 1/5 залізничної мережі Росії.
  •  Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал - передусім німецький, англійський, французький, бельгійський. У 1900 р. його частка в Україні досягала 80-90%.
  •  Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35% усього міського населення України.

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства йшла двома шляхами:

  пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив). Цей шлях переважав на Правобережній Україні;

  американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на півдні.

 Всього ж на кін. XIX ст. сільська буржуазія становила біля 25% сільського населення і зосереджувала в своїх руках 40% селянських земель.

Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. На кін. XIX ст. Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20% - пшениці, 10% - кукурудзи. Але в самій Україні, яка мала статус "європейської житниці", українець в середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

по-перше, лише 15% підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину - низькими;

по-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні - з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.

• Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Західна Україна

Уповільненість темпів економічного розвитку

  •  Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.
  •  Господарство Західної України було аграрним. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11% в Галичині та 8%-на Буковині. Промисловість хоч і зробила значний крок вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинено слабко. Провідний галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава, на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.
  •  У промисловості домінував іноземний капітал - австрійський, німецький, англійський, французький.
  •  Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1857 р.) до 200 тис. (1910р.).

Порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний  характер.

Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки

  •  У другій пол. XIX ст. різко зросла чисельність населення. Населення Наддніпрянської України збільшилося за цей час із 13,4 до 23,4 млн. чол, і Західної України - із 3,9 до 5,9 млн. чол. Причому, збільшення населення відбулося не тільки за рахунок природного приросту, а й за рахунок переселення в Україну представників інших національностей, що заохочувалося урядами Росії та Австро-Угорщини. Індустріалізація не призвела до формування в Україні структури індустріального суспільства. Українське суспільство залишалося аграрним. Селянство складало приблизно 74% населення Наддніпрянської і приблизно 90% населення Західної України.
  •  В умовах розвитку капіталізму йшов процес розшарування селян. Майже половина селян по всій Україні були бідняками (від 3 до 5 десятин на господарство). Як наслідок, на селі зростала соціальна напруженість, конфліктність. 4 Зростання чисельності населення загострило проблему малоземелля. У зв'язку з цим, з кін. XIX ст. почалося переселення селян Наддніпрянщини на Далекий Схід і масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, СІЛА, Бразилії, Аргентини.
  •  Капіталізація економіки обумовила зростання робітничого класу і буржуазії. Особливістю цих класів був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині - поляки. У промисловості переважала іноземна буржуазія, в торгівлі -єврейська. Українська буржуазія зосередила в своїх руках переважно харчову промисловість. Умови праці робітників були надзвичайно важкими, що призвело до загострення антагонізму між робітниками і підприємцями, до поширення серед робітників соціалістичних і комуністичних ідей.
  •  Відбулися зміни в етнічному складі населення У країни. Протягом XIX ст. питома вага українців скоротилася з 90% до 80%. Зросли національні меншини (за рахунок природного приросту і переселенців), перш за все, росіяни, які складали 12% населення, євреї - 8%, поляки -6% (їх питома вага дещо зменшилася). 

Українці переважали серед селян (понад 90%). Але серед населення міст українці становили в середньому не більше однієї третини. Серед робітників, підприємців, інтелігенції переважали росіяни, євреї, поляки.

* Таким чином, українська нація формувалася як аграрна нація. Це пояснюється не стільки психологічними факторами (глибоко вкорінена любов українців до землі), скільки політикою національного гноблення з боку імперій.

3.  Україна на початку XX ст.

• Активізація революційно-визвольної боротьби

Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

  •  активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;
  •  посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;
  •  зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. У1901 р. за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету;
  •  посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

  •  тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української парти, було видано роботу М.Міхновського "Самостійна Україна";
  •  діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство Просвіта" мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж: 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;
  •  зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;
  •  розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які розвивали в української молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни, знань;
  •  широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли "Просвіта " та уніатська церква.

Різноманітні кооперативні організації вчили селян сучасним методам господарювання, перетворювали їх на господарів власної долі, сприяли розвитку тісних взаємин між селянством та інтелігенцією, чого не було в Наддніпрянській Україні.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:

процесі політизації у критського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900р., розкололася і дала початок трьом партіям:

Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М.Міхновським. З націоналістичних позицій під лозунгом "Україна для українців" виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;

Українській соціал-демократичній спілці ("Спілка", 1904 р.) на чолі з М.Меленевським. Займала марксистські позиції,  прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є. Чикаленко). Основні їх вимоги - конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття пам'ятника І. Котляревському у Полтаві в 1903 р., куди з'їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

Російська соціал-демократична партія (РСДРП) - виникла в 1898р., у 1903р. розкололася на більшовиків і меншовиків.

Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників;

Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на рубежі 1899-1900рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;

Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905 р., виступала за конституційну монархію з двохпалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;

"Союз 17 жовтня" (октябристи) — утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

"Союз руського народу" - чорносотенна організація, виникла в 1905р., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Україна в революції 1905-1907рр.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період розвитку революції по висхідній лінії:

жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень - збройне повстання на броненосці "Потьомкін";

листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; - виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

        після Маніфеста 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

виникла культурно-освітня організація "Просвіта", яка мала філіали в багатьох містах України. В діяльності "Просвіти" брали участь М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький та інші прогресивні діячі;

відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

 активну діяльність у першій Думі (1906р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

Столипінська реакція

Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто "лівими". Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти (часників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм зиову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П. Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців (ГУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Столипінська аграрна реформа в Україні

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

  •  знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;
  •  ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства.

Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн.

Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Україна в роки Першої  світової війни

(серпень 1914 - листопад 1918рр.)

Світова війна велася між Троїстим (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія), згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській -250 тис.

      Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни -1 серпня 1914р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт " - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначна:

  •  більшість українських партій, в т. ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;
  •  частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;
  •  частина УСДРП на чолі з В. Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;
  •  найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для Ті досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.  
  •  У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9млн. десятин.
  •  Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква, її митрополита  А. Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

ЛЕКЦІЯ № 7

Тема : Історія формування соціальних груп та їх роль у створенні оригінальної форми державності

ПЛАН:

  1.  Лютнева революція в Росії та Україна.
  2.   Доба української Центральної Ради. Відродження державності (березень 1917 - квітень 1918 рр.).
  3.  Доба української держави гетьмана Павла Скоропадського. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки (квітень-грудень 1918 р.).

4. Доба Директорії УНР (грудень 1918-1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР.

1. 1917 рік відкрив нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917р. впала Російська імперія: Лютнева революція ліквідувала самодержавство, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918р. розпалася Австро-Угорщина.

Українські сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української державності. У зв'язку з цим у 1917-1920 рр. в Україні розгорнулася національно-демократична революція, в ході якої було створено незалежну державу.

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. У цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:  

  •  Тимчасовий комітет IV Думи (згодом  - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;
  •  Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.

В ніч з 2 на 3 березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.

Утворення Центральної Ради

Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. За ініціативи Товариства українських поступовців (з кінця березня реорганізоване в "Союз автономістів-федералістів") 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського.

Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення українського народу. Утворення Центральної Ради поклало початок української національно-демократичної революції 1917-1 920 рр.

В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як правило, в її розвитку виділяють три етапи: доба Української Центральної Ради, доба гетьманату, доба Директорії УНР.

То ж перегорнемо цю героїчну, насичену драматичними подіями сторінку української історії.

2.  Консолідація українських сил навколо Центральної Ради

6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада), обрав президентом України М.С.Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демократичних сил.

 10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б. Мартос (секретар земельних справ), В. Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

Центральна Рада і Тимчасовий уряд

Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загально-російськими Установчими зборами у листопаді 1918р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий Уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.

З липня 1917 р., дотримуючись взятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць - у Великій раді).

Але Тимчасовий Уряд відступився від прийнятих домовленостей.

4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового Уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

Більшовицький переворот 25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у

Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції про владу Центральна рада наголошувала, що влада має належати усій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину.

Проголошення Української Народної Республіки

За нових обставин, коли юридичне перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі:

31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній - етнічні українські території. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.

7 листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати "федерацією рівних народів". УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши тим самим багато енергії і часу.

Третій Універсал оголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.

Проголошення радянської влади в Україні.

Українсько-більшовицька війна

Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії - 75%.

Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів,сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.

4грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що. визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. (Зазначений з'їзд відкрився у Києві саме 4 грудня). Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.

Зрозуміло, що ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.

Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони покинули Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з'їзд у Харкові. Харківський з'їзд не був правочинним - 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд - Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з "контрреволюцією". Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу у боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (біля 60 тис. чол.) на чолі з В.Антоновим-Овсієнком.

Таким чином, як ми бачимо, більшовики нав'язали Україні громадянську війну. Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 - січня 1918 рр. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули у нерівному бою 16 (29) січня 1918р. Крути стали символом національної честі українського народу.

Проголошення незалежності УНР

За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Четвертий Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні - в 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло до 5 тис. чоловік. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім - до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля. * Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись "романтичними ілюзіями" керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватись лише на зовнішню допомогу.

Брестський договір з країнами німецько-австрійського блоку

Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.

27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

  •  Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;
  •  Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над у сією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;
  •  Центральна Рада взяла на себе обов'язок поставити союзникам велику кількість хліба, м'яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Чи була альтернатива Брестського миру?

Найбільш вірогідна альтернатива - це продовження війни з Німеччиною і Австро-Угорщиною та розчленування ними України.

Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії.

Німецько-австрійська окупація України

Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ

як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної Третім і Четвертим Універсалами.

Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними і ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим, військова адміністрація "наводила порядок" за своїм сценарієм. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення, в інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам.

Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.

Державний переворот. Падіння Центральної Ради

В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.

Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, ціпком очевидні: втративши контроль на місцях. Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину і Австро-Угорщину не задовольняв соціал-демократичний склад Центральної Ради та характер її соціально-економічних перетворень, перш за все, аграрних.

Українська Центральна Рада проіснувала 13 місяців - з березня 1917 р. по квітень 1918 р. Головний підсумок її діяльності - це відтворення української державності. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила державну незалежність УНР і відстоювала її до останніх днів свого існування. 29 квітня, в день державного перевороту, Центральна Рада схвалила Конституцію УНР: Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, усім громадянам УНР гарантувалися рівні громадянські і політичні права.

Але, через відомий Вам перебіг подій, Конституція УНР так і не була впроваджена в життя.

3. Доба української держави гетьмана Павла Скоропадського. Утворення Західно-Української Народної Республіки

Павло Скоропадський - нащадок гетьмана поч. XVIII ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. - генерал-майор російської армії, ад'ютант Миколи Я. У1917 році Павло Скоропадський брав участь у створенні загонів вільного козацтва.

Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Основні напрями політики уряду П .Скоропадського

  •  Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.
  •  Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.
  •  Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.
  •  Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.
  •  Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.
  •  Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах юна мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами.

Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.

Боротьба антигетьманських сил в Україні

Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні та громадські організації. Опозиційні до гетьманату сили об'єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд - Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко).

Боротьбу проти гетьманського режиму вели і більшовики. У липні 1918 р. була утворена Комуністична партія більшовиків України - КП(б)У як складова частина Російської комуністичної партії більшовиків - РКП(б). Українські більшовики прагнули відновити в Україні радянську

владу і зберегти єдність з радянською Росією. Слід зауважити, що в КП(б)У склалася національно-комуністична меншість, яка виступала за незалежність радянської України. За часів гетьманату значно зросли симпатії українського населення до більшовиків, які висунули гасло безкоштовної передачі землі селянам, а фабрик і заводів - робітникам.

Падіння гетьманату

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов'язок не втручатися у внутрішні справи України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті "До всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г. П'ятаковим, а згодом -                   А. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частиш української території.

Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР.

Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.

Утворення Західноукраїнської Народної Республіки

Піднесення національно-визвольного руху на українських землях

Як Ви пам'ятаєте, західноукраїнські землі (Східна Галичина, Закарпаття, Буковина) перебували в цей час у складі Австро-Угорської імперії.

У жовтні 1918р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.

18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле - Українську державу.

З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців.

Листопадове повстання

Вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918р.:

1 листопада - з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів - українців, активно підтриманий населенням міста.

2 листопада - австрійський намісник передав владу УН Раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство, соціальне забезпечення.

9 листопада - сформовано західноукраїнський уряд, який очолив Кость Левицький, а згодом - Сидір Голубович.

13 листопада - УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину). У Законі зазначалося, що влада в державі належить народу.

Важливе історичне завдання було розв'язане. В Західній Україні розпочалися державотворчі процеси.

Початок польської інтервенції

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному переустрої Європи зробили ставку саме на Польщу, прагнули створити  з неї  "санітарний кордон для боротьби проти більшовизму".

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім - до Станіслава.

4. Доба Директорії УНР.  Злука УНР і ЗУНР

Прихід у грудні 1918 р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні при підтримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії. Ф Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Політика ЗУНР

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

  •  За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української Національної Ради -представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи.
  •  Президентом республіки було обрано Є.Петрушевича.
  •  Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.
  •  Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою ".
  •  Утверджувалася державність української мови.
  •  Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.
  •  Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України).

Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на  союз із Польщею, з Євген Петрушевич якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді - емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

Політика Директори УНР

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча -Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км - між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії

  •  Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав    на І першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил,  адміністративного апарату. У зовнішній політиці В. Винниченко,  В.Чеховський,  М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.
  •  Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

- видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

- обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

- ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т. д.

  •  Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.
  •  Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неділимої Росії").
  •  Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених ", Григор'єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Політика радянсько-більшовицького уряду України

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії - політику "воєнного комунізму":

  •  диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади -ревкомів і комбідів;
  •  націоналізація промисловості, фінансів, зв 'язку;
  •  сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;
  •  державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;
  •  загальна трудова повинність;
  •  карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам -  більше);
  •  запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;
  •  "червоний терор " проти реальних і потенційних противників більшовизму.
  •  Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

        Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії. Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши ЗО серпня 1919 р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

Розгром Денікіна

Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестара Махна.

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між урядами ЗУНР і УНР.

На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

"Зимовий похід" армії УНР

Восени 1919 р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби.

Взимку 1919-1920 рр. її 5-тисячна армія здійснила похід денікінськими, а з поверненням більшовиків - радянськими тилами.

Так званий "зимовий похід" армії УНР стимулював український рух, її армію утримувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.

Зближення УНР і Польщі. Радянсько-польська війна

Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок - переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:

  •  спільну боротьбу проти більшовиків;
  •  відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;
  •  як своєрідну компенсацію за це С. Петлюра "віддавав" Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.

Війна, що розпочалася, йшла з перемінним успіхом:  

  •  успішний наступ польсько-українських військ (6 травня 1920 р. взяли Київ);  
  •  контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави, в липні 1920 р. в Східній Галичині був утворений Тимчасовий радянський уряд на чолі з В. Задонським);
  •  відступ радянської армії із Галичини.

Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир'я. Це означало розрив Польщі з УНР! Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.

18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

  •  Польща визнала існування самостійної Радянської України;
  •  до Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя.

Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румуни, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.

Розгром Врангеля

Білогвардійська армія Врангеля (150 тис.), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Впродовж червня-листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши в Криму радянську владу.

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

  •  Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни - політичне несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.
  •  Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім'я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.
  •  Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги:

- в Наддніпрянській Україні - радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти;

- в Західній Україні - Польща, яку підтримувала Антанта.

Історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

  •  У ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування.
  •  Героїчна боротьба українського народу 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

ЛЕКЦІЯ № 8

Тема : Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль у гуманізації діяльності людини, громадянина

ПЛАН:

  1.  Радянська  та Західна Україна в 20-30-і рр.
  2.  Початок другої світової війни. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР.
  3.  Окупація України військами Німеччини та її союзників (22червня 1941 -22 липня 1942рр.). Рух Опору в Україні.
  4.  Визволення України від фашистських загарбників (грудень 1942 – жовтень 1944 рр.)

Поразка національної революції 1917-1920 рр. зумовила новий етап територіального розколу України: українські землі опинилися у складі різних держав:

1. Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя -у складі Польщі.

2. Закарпаття - у складі Чехословаччини.

3. Буковина - у складі Румунії.

4. Більша частина України, де встановилася радянсько-більшовицька влада, - у складі СРСР.

Радянська Україна в 20-30-і рр.

Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу Причини переходу до непу

  •  На кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:
  •  воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;
  •  політикою "воєнного комунізму ", яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.
  •  Економічна криза виражалася в тому, що:
  •  промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу - 5%, вугілля-30% і т.д.;
  •  сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;
  •  у галузі фінансів - повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

  •  почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;
  •  тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі - "Ради без більшовиків";
  •  склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики (непу).


Сутність непу

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети - побудови комунізму.

Основні зміни в період непу:

1. У сільському господарстві:

  •  заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);
  •  дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;
  •  дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.

2. У промисловості:

  •  продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств - майже половина наявного фонду;
  •  децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими на Україні сіпали трести "Донвугілля", "Хімвугілля", "Південьсталь", "Цукротрест ";
  •  ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці; залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці. У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювались темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави.

У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913р.

3. У галузі торгівлі і фінансів:

  •  відмова від розподілу продукції за картками, від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна;
  •  у великих містах відкрилися торговельні біржі;
  •  у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу: були випущені конвертовані десяти-карбованцеві банкноти - червінці, а також казначейські білети вартістю 1, 2, і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення.

Причини згортання непу

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

  •  комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною - побудова комуністичного суспільства;
  •  він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в країні тоталітарного режиму.

У кін. 20-х рр. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

Україна і утворення СРСР

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву "договірної федерації".

Підходи до об'єднання республік

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий "план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник. На відміну від них, перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х.Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. - репресовано.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

Утворення СРСР

На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавча закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

З'ясуємо, чому ж так сталося? Чому Україна, яка за радянською конституцією 1919р. вважалося суверенною державою, втратила державний суверенітет?

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів:

  •  територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між: ними існували історично усталені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
  •  у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана "договірна федерація "радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії;
  •  головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік І єдину державу і здійснило це об'єднання зі власним сценарієм.

Політика українізації.

Суть українізації

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

  •  висування українців на керівні посади;
  •  впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;
  •  розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;
  •  створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1921 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-і рр. стали періодом подальшого національного відродження.

  •  У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.
  •  Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.
  •  Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів І збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В. Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

  •  вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
  •  зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
  •  українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

Індустріалізація України

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на Індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

низький рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Промислова гонка

Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об'єктивним економічним законам.

* Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%! Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротався до 5%.

* Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

* Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

* У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами впровадження ринкових відносин в економіку.

Наслідки індустріалізації

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

  •  Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).
  •  Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.
  •  випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю . Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтована на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.
  •  Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до уповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.
  •  3 індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви" і "прориви". Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

         Поряд з цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

  •  Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;
  •  у 1940р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913р. збільшився у сім разів;
  •  за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);
  •  за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь", "Запоріжсталь ", "Криворіжсталь ".

         Звичайно, це були результати історичного значення. Але українському народу довелося заплатити за них занадто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

• Колективізація українського села

Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Причини колективізації

Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики "соціалістичного штурму".

  •  Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:    завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;   забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;
  •  ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами!

Дія того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. чоловік. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Взагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки до розряду куркуля чи його "підголоска" міг бути зарахований кожен, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації призвело до дезорганізації аграрного сектора: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно були ще слабкими.

У зв'язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934-1935рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним!

З метою забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.

1 серпня 1932р.ЦВК і РНКСРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чоловік, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. чоловік.

Наслідки колективізації

  •  Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%. На селі було утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємливість, культивували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора.
  •  Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а і фізично. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр.    
  •  Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.

Наприкінці 30-х років сільське господарство стало виходити на рівень продуктивності, що Існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити з кризи.

Держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. В середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи. (З іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян, у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії

Тоталітарний режим, як Ви побачите далі, 5азувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.

З грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

Монополія на ідеологію

У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).

Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень.

Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою

Як Ви вже знаєте, у ході форсованої індустріалізації і насильницької суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади. На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголошено: "Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства..."

На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.

Партійний і державний апарати формувалися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-і рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали -Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Органи ДПУ- НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

* Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 р.р. ("п'ятирічка великого терору") у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що "на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання "завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Напрямки масових репресій в Україні

  1.  Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).
  2.  Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти "Спілки визволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "ворожих організацій", зокрема "Український національний центр" (її керівником оголосили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), "Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "викрили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".
  3.  Репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в "українському буржуазному націоналізмі", у "ворожій діяльності", "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.п. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переважну більшість ЦК КП(б)У, українського ряду. Загинули Х.Раковськш, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.
  4.  Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.
  5.  Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, розгорнуто гоніння проти священиків і віруючих. У1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".
  6.  Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр "Березіль", його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали "розстріляним відродженням".
  7.  Чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Наслідки репресій:

  •  тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;
  •  занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;
  •  деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);
  •  посилення економічної і політичної залежності України від центру;
  •  шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

Конституція УРСР 1937 р.

У середині 30-х рр. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбулася перемога соціалізму. Виникла необхідність у прийнятті нової конституції.

VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України ЗО січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919р., друга - у травні 1929 р.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.

Згідно з Конституцією 1937 р. Україна проголошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична власність на засоби виробництва, що мала форму державної і колгоспно-кооперативної.

Всьому населенню гарантувалися широкі демократичні права і свободи (свобода слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкритості судових процесів). Запроваджувалося загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні.  

Демократичні норми Конституції грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тотальний контроль над людиною, масові репресії.

Західна Україна у 20-30-і рр.

• Колонізація Західної України

Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.

Війська Румунії наприкінці 1918р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася :а підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного наперу поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу.

• Українські землі під владою іноземних держав

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн    прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Політика Польщі

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Політика Румунії

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.

3 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізація православної церкви.

Політика Чехословаччини

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

Боячись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджу вали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30%-Галичини і Волині, 20%-Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

• Соціально-економічне гноблення

  •  Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвитку промисловості в Польщі" А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.
  •  Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.
  •  В Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.
  •  Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського господарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, які були проведені в 1919р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині,

Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).

Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої.

© Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.

© Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно із Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік.

Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

* На відміну від співвітчизників у Радянській Україні, західні українці все ж таки не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

  •  визначення шляхів національного визволення;
  •  побудова суверенної української держави;
  •  утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не співпадали, а іноді були протилежними.

Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.

Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним Існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.  

Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.  Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим та іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.

Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.

ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюктатші.

Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато прихильників.

Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрямки: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька  церква, її глава, митрополит А.Шептицький (на світлині), який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти І приєднання українських  земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.

Буковина

Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Закарпаття

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини. В діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

• москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, денаціоналізованого під впливом певних історичних умов);

• русинство (вважали жителів краю окремим слов'янським народом);

• українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).

У1938 р. в результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був емігрувати.

* Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення краю в національне свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.

2. Початок другої світової війни. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР

Політика великих держав напередодні війни

30-ті рр. характеризуються значним  ускладненням міжнародних відносин і зростанням загрози війни, омічна криза і депресія 1929-1933 рр., привели до різкого загострення ситуації як всередині індустріальних країн, так і до поглиблення суперечностей між провідними країнами світу. У результаті відбулося формування двох протилежних блоків держав: США, Великобританія, Франція, з одного боку,  та Німеччина, Італія, Японія, з другого. Три останні у 1935 р. уклали Антикомінтернівський пакт, спрямований проти СРСР. Країни Антикомінтернівського пакту, в яких до влади прийшли фашистські режими, прагнули не лише до територіального перерозподілу світу, а і до світового панування. 10 лютого 1939 р. Гітлер заявив, що мета його політики - "панування в Європі і бітове панування на віки". Ще до початку світової війни фашистськими державами було здійснено серію актів агресії у різних районах світу: захоплення Італією Ефіопії (1935-1936 рр.) та Албанії (1939р.), війна з республіканською Іспанією (1936-1939 рр.), захоплення Німеччиною Австрії (1938 р.), спроба Японії захопити частину далекосхідних територій Радянського Союзу у районі озера Хасан (1938-1939 рр.).

США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію країн антикомінтернівського пакту проти Радянського Союзу. Англія і Франція на переговорах з Німеччиною і Італією у Мюнхені (1938р.) погодилися на приєднання до Німеччини Судетської області Чехословаччини, сподіваючись тим самим спрямувати інтереси Німеччини на схід. При потуранні західних держав Німеччина у березні 1939 р. розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини, давши дозвіл на окупацію Карпатської України своєму союзнику Угорщині.

Спроби створення системи колективної безпеки

З 15 червня по 2 серпня 1939 р. у Москві проходили переговори між СРСР, Англією і Францією про укладання тристороннього союзу проти німецької агресії. Переговори завершилися провалом, як з вини Англії і Франції, які затягували переговори, сподіваючись ізолювати СРСР на міжнародній арені і направити проти нього фашистську агресію, так і з вини радянського керівництва, яке вважало все капіталістичне оточення однаково ворожим стосовно СРСР і тому не бачило головної небезпеки з боку фашистської Німеччини. Більше того, сталінське керівництво пішло на союз із Німеччиною.

Пакт "Молотова-Ріббентропа"

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький Договір про ненапад (пакт "Молотова-Ріббентропа"). До договору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол, існування якого радянське керівництво протягом півстоліття заперечувало, давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини.

В свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

Початок другої світової війни

Пакт "Молотова-Ріббентропа" перетворив СРСР на фактичного союзника фашистської Німеччини і розв'язав руки Гітлеру в його агресії у Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.

Приєднання Західної України, Північної Буковини та Південної Бесарабії до складу УРСР

Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.

Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Й досі ці події неоднозначне оцінюються істориками. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "формальне інкорпування, назване возз'єднанням" (А.Жуковський, О. Субтельний), "возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С.Кульчицькиії), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України з Наддніпрянською.

Перетворення в Західній Україні

Після возз'єднання західноукраїнських земель з Україною почалася їх активна радянізація  - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер.

Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення:

  •  експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;
  •  українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності;
  •  запровадження безкоштовного медичного обслуговування;
  •  створення системи соціального забезпечення.

Але, поряд з цим:

  •  радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство їм. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів. Впродовж; 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України;
  •  розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;
  •  "радянізація "західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням
  •  тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства;
  •  новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КПБ(у), всесоюзних і республіканських наркоматів;
  •  великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно ~ конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької Церкви).

Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося заплатити за це об'єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної української держави. 

3.Окупація України військами Німеччини та її союзників (22 червня 1941 -22 липня 1942рр.). Рух Опору в Україні.

Напад Німеччини на СРСР

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з "планом Барбаросса", розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але, замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало "чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться

22 червня, Сталін написав: "Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його".

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз, її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План "Барбаросса" передбачав "бліц-кріг" - блискавичну війну: протягом 2-2.5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному — на Кит. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

За планом "Ост" німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпопосом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Півден-но-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

На північному напрямку німецькі війська просунулись углиб радянської території на 500 км., на центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини поразок радянських військ

Історичні реалії свідчать про те, що напередодні нападу Німеччини радянський Союз володів об'єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і "малою кров'ю". Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:

  •  прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;
  •  неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20% командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні. На початку 1941 р. лише 7% командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її "глиняним колосом без голови";
  •  незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини); Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська -2,9 млн.

Оборонні бої літа-осені 1941 р.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р. ) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (ЗО жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.) * Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій "Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план "блискавичної війни " був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її.

  •  22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним;
  •  29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;
  •  ЗО червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об'єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні;
  •  розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;
  •  почалася перебудова економіки на воєнний лад.

Гасло "Все для фронту, все для перемоги!", що з'явилося в перші дні війни, визначало віднині весь сенс життя і діяльності радянського суспільства.

В умовах воєнно-політичної кризи сталінський режим здійснював керівництво країною своїми репресивними, тоталітарними методами. Про це свідчать надзвичайно жорстокі накази Сталіна №270 від 16 серпня 1941 р. і №227 від 28 липня 1942 р. "Ні кроку назад", які нерідко прирікали на загибель цілі з'єднання.

Евакуація

На початку війни виникла необхідність евакуювати матеріальні і людські ресурси на схід СРСР.

Відсутність завчасно складених планів евакуації (адже воювати збиралися на "чужій території") внесла, особливо в перші тижні війни, дезорганізацію в евакуаційні процеси.

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби). Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Перебазування на схід величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на воєнний лад - у надзвичайно складних умовах і в найкоротший строк - стало всенародним трудовим подвигом. На сході країни, по суті, заново була створена першокласна воєнна економіка.

Остаточна окупація України

Після розгрому Південно-Західного фронту ворог кинув основні сили на Москву, де з ЗО вересня по 5 грудня йшли важкі оборонні бої. 5-6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план "бліцкрігу", розвіяла міф про непереможність вермахту.

Успіх під Москвою всупереч пропозиціям військових радників Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу. Він дав вказівку про проведення багатьох часткових і розрізнених наступальних операцій. Погано продумані і слабо забезпечені у матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом військ Південно-Західного фронту на чолі з С. Тимошенком і М. Хрущовим у травні 1942 р.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м.Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

• Україна в роки німецької окупації

1. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

  •  Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";
  •  Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства;
  •  більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату - "Україна" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України;
  •  прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

2. Відповідно до "теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові - понад 160 тис чоловік. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

3. Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш "ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.

4. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".