47900

Антропологія як філософська дисципліна

Лекция

Логика и философия

Людина як проблема. Людина і все що її стосується завжди були предметом уваги з боку філософії. Кант: Що я можу знати Що я повинен робити На що я можу сподіватися Що таке людина 123 зводиться до 4 а всі науки до антропології.

Украинкский

2013-12-03

384.5 KB

5 чел.

99

 Лекція 1

Антропологія як філософська дисципліна

  1.  Людина і світ в історичному зрізі.
  2.  Людина як проблема.
  3.  Парадигми осмислення людини.

 

Філософська антропологія – наука про сутність і сутнісну структуру людини, про її основні відношення: до природи, суспільства, іншихлюдей, до самої себе, про її походження, про соціальні і метафізичні підвалини її існування, про основні категорії і закони її буття.

Людина і все, що її стосується, завжди були предметом уваги з боку філософії.

Кант:

  •  Що я можу знати?
  •  Що я повинен робити?
  •  На що я можу сподіватися?
  •  Що таке людина?

1,2,3 – зводиться до 4, а всі науки до антропології. Остання – фундаментальна філософська дисципліна.

Проте фундаментальною і центральною вона стає лише тоді, коли людина стає проблемою, коли починає замислюватись над питаннями: що таке людина, звідки вона прийшла у цей світ, чим відрізняється від інших живих істот тощо.

Людина не в усі епохи була проблемою.

Мартін Бубер (1878 – 1965) європейський релігійний філософ розрізняв  епохи облаштовані і бездомні. В епохи облаштованості людина живе у Всесвіті як дома, в епохи бездомності – як в дикому полі…

В античності людина мислиться як така, що знаходиться у світі, світ же в людині не знаходиться.

Людина просто частина світу, річ подібна іншим речам. Людина господар власного кутка у світобудові, правда не на верхніх його поверхах, але і не на нижчих. Десь всередині…

Християнство, що постало з античності, констатувало руйнацію колишньої цілісності світу.

Тепер він боротьба двох протилежних начал (сил, Царств): Світла і Пітьми, Бога і Диявола. Людина більше не може бути річчю серед інших речей, не може мати твердого місця у Всесвіті.

Складаючись з душі і тіла, вона належить обом царствам, будучи водночас полем битви і трофеєм.

Першим з філософів, що відчув бездомність і свою самотність серед вищих і нижчих сил, був Аврелій Августин. На його думку, людина – велика таємниця. Вона сама не знає, хто вона, чого в ній більше – божественного чи диявольського. Августин робив закид людям,. Захоплюються високими горами, морськими хвилями та світлом зірок, але не дивуються самим собі.

Дивуватись належить не тому, що людина – річ серед інших речей, а тому, що вона на жодну річ несхожа, вона взагалі не знаходиться в ряду речей.

Коли ж християнство зміцніло і поширилось в країнах і душах людей, воно збудувало новий дім, оселю, новий християнський космос.

Цей світ був абсолютно реальним для середньовічної людини. Знову з’явився замкнений в собі світ, знову дім (оселя), в якому може жити людина.

Образ цього світу виражав хрест, вертикальна частина якого символізувала кінечний простір від небес до пекла, і проходила вона через людське серце; поперечина ж являла собою кінечний час від створення світу до останнього його дня.

Людина в такому світі перестає бути проблемою, вона посідає належне їй місце, воно облаштоване. Вона більше не переймається питанням, яке турбувало августина: хто я такий і звідки прийшов?

Стіни цього дому рухнули після відгуків Г.Галілея і М.Коперніка. Безмежність підступила  раптом з усіх боків,і людина опинилася у світі, страшна реальність якого не дозволяла бачити в ньому колишній дім.

В цьому світі вона знову стала беззахисною, хоча спочатку поділяла захоплення (Дж. Бруно)  перед  його величчю, а згодом математичне захоплення (Й. Кеплера)перед цого гармонією.

Але вже П. Паскаль побачив не лише велич зоряного неба, але й його страшну загадковість, говорячи, що вічне мовчання безкінечного простору, лякає його.

Наука і філософія наступних століть стали створювати Новий образ світу (Всесвіту), але не новий дім (оселю).

Варто лише серйозно прийняти ідею безмежності, вважав М. Бубер, і нової  оселі уже не збудувати.

Концепція  замкненого простору А. Енштейна теж ніяким чином не придатна для зворотнього переоблаштування Всесвіту  в нову оселю.

Це зовсім інша замкненість, інша кінечність, яка вже не породжує відчуття вселенської оселі.

Ця концепція ставить хрест (крапку) на самих глибинних прагненнях душі, вона суперечить усім її надіям та уявленням – цей новий космос можна помислити, але не можна собі уявити. А людина, яка його помислила уже не мешканець у ньому.

Поступово людство взагалі  стало зрікатися ідеї побудови помешкання, воно все більше стає бездомним, замкнутим в цей світ, полишеним, знову і знову у нього виникають питання про власну природу, про свою справжню батьківщину і шлях її пошуків.

Людина, що лишилась один на один з її світом, що тсав для неї чужим, шукає те, що не включене в цей світ, шукає Бога, з яким вона може спілкуватися, в якого сподівається зустріити опору і підтримку.

Але в кожну наступну епоху, писав Бубер, - самотність все холодніша та суворіша, а врятуватись від неї все важче.

Людині доведеться в собі самій знайти сили і смисл свого існування, зрозуміти таємницю свого єства.

Коли ми говоримо про людину – кого ми маємо на увазі?

 Наполеона чи Енштейна, українця чи шведа, селянина чи жителя міста, чоловіка чи жінку, дорослого чи дитину?

Можна сказати, що людина – це усі, що жили колись і ті, хто живе тепер. Але часто люди вбивають інших людей, тобто відмовляють їм у праві бути людьми, одна людина іноді ставиться до іншої (інших) як істот нижчого порядку. Вважає їх засобами (матеріалом) для здійснення своїх замислів, гарматним м’ясом для ведення війни тощо.

В людях іноді проривається таке тваринне начало, така безпощадна злість та ненависть, що виникає думка: а чи люди це?

Іноді самі умови існування примушують людину подавляти в собі людські якрсті, приховувати їх, постійно зраджувати свою природу. “В усіх стихіях людина – палач, зрадник, або бранець”, - писав Пушкін.

Кожна людина може назвати себе людиною, але визнається це далеко не всіма. Та й сама людина не завжди визнає людину в іншій.

Отже, далеко не завжди ця назва відповідає дійсності. Людина – це істота, яка не завжди відповідає своєму розумінню.

А може, питаючи чи розмірковуючи про людину ми маємо на увазі самих себе?

Якщо так, то виникає інше питання: а що внас такого, що дає нам право говорити про себе як про людину? Що робить нас людьми?

Слід визнати, що у нас немає розумного підгрунтя вважати себе людьми. Кажуть: я відбувся як історик, як науковець…, але ніхто не говорить: я відбувся як людина. На Україні говорять: відбутися як людина – значить побудувати будинок, виростити дитину, посадити дерево.

Але ж маса людей цього не робить… Чи можна їм відмовляти в тому, що вони люди?

Коли ми знаходимося з іншою людиною, нас часто цікавлять не його людські якості, а те місце, яке вона посідає в суспільстві, тобто соціальні характеристики.

Людина мовби “зникає” в сучасній цивілізації. І це “зникнення” ставить проблему людини з новою силою.

В жодну епоху погляди на походження і сутність людини не були такими ненадійними, невизначеними і багатоманітними, як в нашу.

За останні 10000 років історії, писав М. Шеллер (видатний представник філософської антропології ХХст.), наша епоха перша, коли людина стала абсолютно проблематичною.

Вона більше не знає, що вона таке, але в той же час знає, що вона цього не знає.

“Що це за химера – людина? – запитував Блез Паскаль (франц. релігійний філософ, математик, фізик (19.06.1623- 19.08.1662)). – Яка дивовижа, яке чудовиско, який хаос, яке поле суперечностей, яке чудо! Суддя усіх речей, безглуздий червяк земляний, хранитель істини, стічна яма сумнівів і помилок, слава і мусор всесвіту.

“Хто розпутає цей клубок?.. знай же гонорова людино, що ти парадокс для самої себе. Змирись безсилий розум! Замовкни безглузда природо, знай, що людина безмежно вище людини…”

(Б. Паскаль Мысли.-с.136-137)

Ніхто інший, вважав Паскаль, не осягнув, що людина – найвеличніше із створінь. І все ж, людиоцінюють себе то занадто високо, то занадто низько. Підніміть ваші очі до Бога, - говорять одні, дивіться на Того, з Ким ви так схожі і Хто вас створив, поклонялись Йому. Ви можете стати подібними Йому, мудрість  вас з Ним зрівняє, якщо ви захочете слідувати їй. Ще давньогрецькиймислитель Епіктет говорив: “Вище голову вільні люди!” А інші говорять: “Опусти свої очі до землі, ти жалюгідний червяк, і дивись на тварин, своїх побратимів.”

Хто ж все-таки людина, і з ким її можна порівняти – з Богом чи з  твариною?

Яка страшна розгубленість у людини, яка явно збилась зі шляху і у великій тривозі шукає цей шлях і не може знайти.

Людина оточена з усіх боків лякаючою безкінечністю: з одного боку Всесвіт, в якому земля – дрібненька крапочка, а людина – взагалі зникаюче мала величина.

З іншого боку безкінечність всередині найдрібнішого атома, безкінечність найдрібнішого продукта природи всередину (глибину).

І людина стоїть між двома безоднями – безкінечністю і нікчемністю – і тремтить при вигляді цих чудес.

Але, що значать ці безмежності порівняно з людиною – хоч вона і піщинка в космосі, ламка очеретина, але очеретина мисляча.

“Не варто йти проти неї усьому Всесвіту, писав Паскаль, щоб її розчавити; хмаринки пари, краплини води досить, щоб її вбити. Але нехай Всесвіт і роздавить її, людина всеодно буде вище свого вбивці, адже вона знатиме, що вона вмирає і знає зверхність всесвіту над нею. Всесвіт нічого не знає” Паскаль Б. – Мысли. – с.136-137

Людина, вважав карл Юнг не взмозі порівняти себе з жодною істотою, вона не мавпа і не корова, не дерево. Вона людина.

“Але що означає – бути людиною? Я окрема частина безмежного Божества, але я не можу порівняти себе ні з твариною, ні з рослиною, ні з каменем. Лише міфілогічні герої наділені більшими, ніж людина можливостями. Кожен з нас являє на певний психічний процес, який ми не контролюємо і який лише частково направляємо. Тому ми не можемо винести остаточного судження про себе і про своє життя. Якби ми могли, це б означало, що ми знаємо, але таке твердження – не більше ніж претензія на знання. В глибині душі ми ніколи не знаємо, що ж насправді відбулося. Історія життя починається для нас у випадковому місті, в якійсь особливій точці, яку нам довелось запам’ятати, але вже в отой момент наше життя було надзвичайно складним”. Юнг К. “Воспоминания, сноведения, розмышления”. – М., Львов. – 1998 с. 17.

Сила, що створила людину, створила і саму велику загадку для неї, загадку її власної сутності, і людина все своє життя і протягом усієї своєї історії намагається її розгадати.

В історії виникало багато різних концепцій людини, всі вони, на думку М.Шелера, можуть бути зведені до 5 ідей. Ці ідеї живлять антропологічні пошуки до сих пір. В певний час домінує одна ідея, потім її змінює інша.

В наш час ці ідеї існують, так би мовити, одночасно, суттєво впливаючи на розуміння та вивчення людини.

Зупинимось на цій класифікації Шелера, оскільки ще не раз будемо звертатися до неї. Перша ідея про людину все ще поширена в церковних колах, - ідея, що грунтується на релігійній вірі.

Вона являє собою складний результат взаємовпливів релігійного єврейства і його документів, особливо Старого заповіту, античної релігійної історії і Єваглія: відомий міф про створення людини, її гріхопадінні, про спасіння грішної людини Боголюдиною, що має подвійну природу, про безсмертя душі, воскресіння плоті, страшний суд, тощо.

Це антропологія християнсько-іудейської віри створила велику кількість історичних картин – від “Граду Божого” до новітніх технологічних концепцій історії.

Цей міф більш сильніший і частіше виникає в свідомості, ніж наукові концепції. Якщо хтось і не вірить в це догматично, він всеодно не може емоційно звільнитись від того самовідчуття людини, яке історично укорінене в подібних об’єктивних елементах віри. Почуття і форми життя, що виросли з цих ідей, в які вірили віками і які віками панували, значно переживають свої ідеї.

Друга ідея про людину – винахід греків – Homo sapiens, виражена найбільш чітко Анаксагором, Платоном, Арістотелем.

Людському роду притаманне специфічне  діяльне начало, притаманне лише йому і яке не розкладається на елементарні начала, які є у рослин і тварин – розум.

Завдяки розуму людина може пізнавати суще таким, яким воно є саме собою, пізнавати Божество, світ і саму себе. Розум розглядається як часткова функція Божественного, яке знову і знову народжує світ і порядок в ньому.

Таким чином:

а) людина наділена божественним началом, розумом, який вся природа суб’єктивно не має в собі;

б) це начало і те, що формує і утворює світ, - онтологічно одне і теж, тому пізнання світу істинне;

в) це начало в якості Логоса досить сильне і могутнє, щоб перетворити в життя свій ідеальний зміст;

г) це начало абсолютне в порівнянні з усіма іншими якостями людини, спільними з тваринами.

Вся філософська антропологія від Арістотеля до Канта явлена в цих чотирьох висновках.

Лише для сучасних філософів, починаючи від Ніцше, ідея розуму як основи світобудови (світопорядку) зовсім не є чимось самим собою зрозумілим.

Третя ідея – homo faber – взагалі заперечує особливу специфічну здатність людини до розуму. Ту не виявляються суттєві відмінності між людиною і твариною, а стверджуються лише ступеневі відмінності.

Людина лише особливий вид тварин. Дух – епіфеномен і бездіяльне відображення тих начал, що діють в тваринному світі.

Людина – в першу чергу не розумна істота, а істота, що визначається вабленнями.

Дух – подальший розвиток вищих спихічних здібностей, що наявні уже в людиноподібних мавп.

Людина – істота, яка використовує знаряддя праці, для якої слова теж суть лише знаряддя, втончені психічні знаряддя.

Ця ідея єднає сенсуалістів, позитивістів, прагматиків, її поділяють і Ламарк і Дарвін.

Четверта ідея – про декаденс людини в ході історії. Причина цього декаденсу – в самій сутності і походженні людини.

На просте питання: Що таке людина? Вона відповідає : вона здатна лише до розвитку пустих сурогатів (мова, знаряддя праці тощо), марнуючи в хворобливому підвищенні порогу власної чуттєвості свої життєві властивості, дезертир життя – життя взагалі, її основних цінностей і законів, її священного космічного смислу.

Т.Лессінг: людина – це вид хижих мавп, що поступово заробили на своєму так званому “дусі” манію величі.

Л.Больк: людина – це інфантильна мавпа з порушенням функцій внутрішньої секреції.

Людина пристосовувалася до оточуючого світу набагато гірше своїх найближчих тваринних родичів, оскільки не могла більше розвивати свої органи, і компенсував це розвиток знарядь (сюди входить і мова як нематеріальне знаряддя).

Тому ні органи, ні відчуття  далі у неї не розвиваються. Розум є лише результат цього негативного акту відключення органів.

Людина – це не глухий кут розвитку, а глухий кут життя взагалі. Людина не психічно хворий, але коли вся енергія споживається розумом, головним мозком, це і є хвороба, хвороблива спрямованість самого універсального життя.

Людина як така хвороба, вона мислить тому, що інстинкт вже не підказує їй, що слід робити, як діяти. Через свою біологічну слабкість та безсилля людина створила цивілізацію, державу, право, виробництво. Дух постає як принцип, який нищить життя, саму вищу з цінностей.

Дух – це паразит, що проникає в життя і душу, щоб підірвати їх.

Людська історія є процес вимирання  заздалегідь приреченого на смерть виду, що вже народився приреченим. Цивілізований космос розростається і виходить за межі його сили, волі і духа, стає все більш некерованим.

Дана ідея близька християнській антропології з її ідеєю гріхопадіння. З тою лише відмінністю, що для її прихильників впала в гріх не людина, сама її поява – це падіння, деградація життя.

П’ята ідея – атеїстична антропологія Ф. Ніцше, М. Гартмана та ін. Її смисл в слідуючому: Богу не можна існувати і Бог не повинен існувати в ім’я відповідальності, свободи, призначення, в ім’я смислу буття людини.

Вільна моральна істота, особистість може існувати лише в механічному або, в крайньому разі, не теологічно зпродукованому світі. В світі, який божество створило за своїм планом, в цьому світі людина як моральна істота, як особистість знищена.

Безправною її робить не каузальна детермінація, не механізм – останній, навпаки, дає йому засіб для втілення в дійсність того, що вона вгледіла в цілісному порядку ідеального буття.

Заперечення Бога означає не зняття відповідальності та зменшення самостійності і свободи людини, навпаки, - максимально допустиме підвищення відповідальності, волі, цілісності, чистоти,  ума і могутності.

Див.: Шеллер М. Человек и история // Шеллер М. Избранные произведения. – М.,1994. – с. 72-87.

Ми краще знаємо все те, що не є ми самі, те, що нас оточує. Людина залишається найбільшою таємницею для самої себе. Вона постійно відчуває що в межах її кінечності її можливості мов би простягаються у безмежність.

Тому вона не є відповідною жодній одиничній істоті – лише світу в цілому. Жоден образ людини не співпадає повністю з її сутністю – людина є те, що вона робить, на що вона здатна. Але у неї в цьому сенсі немає ніяких наперед даних здібностей ( визначеностей).

К. Ясперс наводив цікавий факт: Беда Вельмишановний – англосаксонський чернець і письменник (7-8 ст. н. е.) розповідає про англосаксонське зібрання 627 р., присвячене питанню прийняття християнства. “Один з герцогів порівнював життя людини з перебуванням в приміщенні горобця взимку.” В печі горить вогонь, зігріваючи залу, а зовні лютує буревій. Прилітає горобець і швидко пролітає залу, влетівши в одні двері – вилітає в інші. Як тільки він пролетів через невеликий простір, де йому було приємно, він зникає і з зими повертається в зиму. Таким є і життя людини, подібне миті. Що їй передує і, що за нею буде, нам невідомо…” Цей германець відчуває, що залежить від чогось чужого, що він випадковий тут, в світі, але тут, в цьому житті, йому добре і він в безпеці; турбує його лише швидкоплинність життя і те, що буде за нею.

Ясперс К. Философская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – с. 443-444.

Людина в усі часи поставала перед тими, хто намагався її пізнати, хто замислювався над своєю долею і призначенням, як дуже незвичайне, дивне створіння.

Бог чи природа створили людину, але не дали їй  ні певного місця, ні особливої спадщини.

Усі інші створіння підпорядковуються певним законам. Людина єдина нічим не пов’язана: вона може робити що бажає і бути за власним вибором тим, на що наважиться з власної волі.

Вона сама виявилася майстром і будівничим і повинна формувати себе з матеріалу, який їй підходить.

Вона може спуститись на нижчий щабель тваринного світу, але може піднятися і до вершин духовної діяльності. В ній немає ніякої передвизначеності ні до певних знань, ні до виду поведінки.

В ній закладено можливості для будь-якої діяльності і зародки будь-якого образу життя.

Література.

  1.  Барулин В.С. Социально-философская антропология. – М., 1994.
  2.  Волков Ю. Г., Поликарпов В. С.  Интегральная природа человека. – Ростов-на-Дону, 1994.
  3.  Григорян Б.Т. Философская антропология. – М.,1978.
  4.  Головко
  5.  Мамардашвили М. К. Проблема человека в философии // О человеческом в человеке. – М., 1991.
  6.  Современная наука: Познание человека. – М., 1988.
  7.  Степин В.С. Философская антропология и философия науки. – М., 1992.
  8.  Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1978.
  9.  Шеллер М. Человек и история //Шеллер М. Избранные произведения. – М., 1994.
  10.  Ясперс К. Философская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Лекція 2

Походження та сутність людини

  1.  Випадковість чи необхідність людини?
  2.  Відкритість (незавершеність) як сутнісна характеристика людини.
  3.  Людина як штучна істота.

Література:

  1.  Клик Ф. Пробуждающееся мысшление. – М., 1983.
  2.  Кон И.С. В поисках себя. – М., 1984.
  3.  Леви-Стросс К. Первобітное мисшление. – М., 1994.
  4.  Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории. – М., 1974.
  5.  Семенов Ю.И. Как возникло человечество. – М., 1966.
  6.  Уайт Э., Браун Д. Первые люди. – М., 1978.
  7.  Ясперс К. Философская вера. Человек. // Ясперс К.  Символ и назначение истории. – М., 1991.

З точки зору теорії ймовірності людини, як життя взагалі, є чудо. Щоб виникла людина, але спершу живе, необхідно, щоб десятки чинників співпали, щоб для нього сформувались необхідні умови. Одне сонце, а не двох:трьох кратні  - велика радіація, край галактики  - відносний спокій, відстань від сонця до землі – Венера – жарко, Марс – холодно, об’єм планети – тяжіння.

До сих пір невідомо, чи було життя занесене на Землю чи воно виникло тут незалежним шляхом. Але як би то не було, виникле життя не повинне обовязково розвиватися до людини. Воно цілком могло б існувати і у вигляді грибків, плісняви тощо.

У всесвіті мабуть немає спрямованого розвитку в напрямку ускладнення, скоріше – навпаки – Всесвіт змінюється від космосу до хаосу. У всякому разі це випливає з фундаментального для фізичного світу другого закону термодинаміки.

Те, що виникла людина, було на перший погляд випадковістю, непердбачуваною мутацією. Природа „навмання ” пробувала десятки варіантів: були пітекантропи, неандертальці, синантропи  тощо і мабуть ще багато невідомих нам видів.

В останні роки зявились палеонтологічні дані, згідно яких поява людини „відсовується” з 3,5 до 4,5 млн. років назад. На думку антропологів, гомініди дивергували (розходились) від людиноподібних мавп, проходячи слідуючи етапи: спочатку (10-9 млн.р.) зявились мавпи, згодом виникла „людина вміла” – австралопітек (4,5-3,7 млн), через 1,6 млн. Зявився „хомо еректус ” (людина прямоходяча) – неандерталець, всього лиш 100000 років тому зявилась людина розумна – кроманьйонець. Сучасний вид людини зявився 40 тис. Років тому. Така „невблаганна” лінійна спрямованість змушує бачити в розвитку природи до людини якусь незрозумілу необхідність.

Чимало дослідників намагаються довести цю необхідність вводячи і намагаючись обгрунтувати “антропний принцип”. З цієї позиції, життя – це не випадковий продукт природи, а космічний феномен, розум і матерія виникли з загальної основи, вони суть різні аспекти однієї і тої ж реальності.

У світі все “задумано” так, щоб могла з’явитись людина. Вона є необхідним і суттєвим доповненням природи. Без людини природа була б недосконалою, незакінченою, існуючого порядку речей могло б і не бути.

Але, оскільки є людина, то Всесвіт наділений тими властивостями, якими він володіє. Не лише людина адаптована до Всесвіту, але й він сам адаптований до людини.

І все ж, існування якогось природного “замислу” суперечить обставинам людської появи на світ.

Людина, як вона є зараз (homo sapiens), до природи виявилась настільки не пристосована, що не повинна була вижити. Учені вважають, що для того, щоб людина  народжувалась абсолютно готовою до життя – як теля чи лоша, які через декілька годин після народження можуть самостійно рухатися, годуватися тощо – для цього людина повинна була б перебувати в утробі матері 21 місяць. Тобто ми народжуємося мовби недоношеними.

Людське дитинча багато років не може жити самостійно, жодна тварина не може дозволити собі такої розкоші – до десяти – п’ятнадцяти років годувати і навчати власне дитя.

Щоправда, ця непристосованість обернулась незвичайною перевагою для людини. Людське дитя, на відміну від тварини, народжується з відкритою програмою, в ньому майже нічого не закладено спадково – крім деяких інстинктів і неявних схильностей. В йьому сенсі людське буття формується не в череві матері, а тут в світі, коли чує людську мову, відчуває материнську любов, бачить кольори і чує звуки світу.

Будь-яка тварина, будь-яка нерозумна істота не може чогось наробити, в ній все або майже все жорстоко запрограмоване природою.

Ластівка не може не літати і не годувати ластовенят, вона робить по 200 вилітів на день, і навіть тоді коли раптом вони загинуть, вона всеодно буде носити чер’ячків і намагатися годувати нами пташенят, поки не розпадеться інстинктивний зв’язок дій. А людина може взагалі нічого не робити.

Оскільки людина народжується з такою відкритою програмою, то з неї можна виліпити, що завгодно: виростає серед вовків – буде вовком, серед мавп – мавпою, а серед людей, якщо пощастить, може стати людиною. Правда, ті, хто виріс з перших днів серед тварин, повернувшись до людей, все ж людьми не стають. Людський мозок формується під впливом людського оточення з перших годин життя.

На певному етапі еволюції тварин відбувся унікальнмй прорив, що можна порівняти з першою появою живої істоти. Ця подія змогла відбутися, кголи в ході еволюції природна адаптація втратила примусовий характер, коли дія уже перестала бути закріпленою спадково і визначається переважно інстинктом.

“Коли тварина, - писав Е. Фромм, - пппппппіднеслась над природою і, долаючи суто пасивну роль “тварі”, стала (з точки зору біології)самою немічною твариною, - відббулось народження людини”.

Фром Э. Здоровое общество// «Психоанализ и культура: избранные труды. Карен Хорни” Эрих Фромм. – М., 1995. – С.292

В цей момент тварина звільнилась від природи, прийняла вертикальну установу, її головний мозок розвивався набагато більше, ніж у вищих тварин. Це народження людини можливо, продовжувалося сотні тисяч років.

Як увесь людський рід, так і кожен індивід змушений вирішувати проблему власного народження.

Фізичне народження окремої людини не є такою вирішальною та винятковою подією, як здається. Звичайно, воно знаменує собою важливий перехід від внутрічеревного існування до життя поза черевом матері, але в багатьох відношеннях (аспектах) дитина і після народження залишається такою, якою була до нього: вона не може розрізняти оточуючі предмети, не може сама їсти; вона повністю залежить від матері  і без її допомоги загинула б.

По-суті процес народження продовжується. Дитина починає пізнавати предмети зовнішнього світу, емоційно реагувати на зовнішні впливи, брати руки речі, координувати свої рухи, ходити.

Але цим ще не закінчується процес народження. Дитина вчиться говорити, користуватися речами, пізнавати їх призначення, вчитися вступати у стосунки з іншими людьми, уникати покарання і заслуговувати прихильності та похвали, потихеньку вчиться любити, розвивати своє мислення об’єктивно дивитися на світ.

Таким чином, народження – в загальновідомому значенні цього слова – всього лише початок народження в більш широкому смислі. Все житття індивіду є не що інше, як процес народження самого себе.

По суті,  вважав Е.Фромм, ми повинні були б повністю народитися на момент смерті.Але доля більшості людей трагічна: вони помирають, так і не встигнувши народитися.

Народження людства слід розуміти так само, як і народження індивіда. Коли людина здолала певний мінімум інстинктивного пристосування до оточуючого середовища, вона перестала бути твариною, але зелишилася при цьому такою ж безпомічною і непідготовленою до людського існування, як і дитина в момент народження.

Народження людини почалося з появи перших представників виду homo sapiens, а історія людства, вважає Фромм, це не що інше, як увесь процес цього народження. Людині знадобилося сотні тисяч років для того, щоб вступити в людське життя. За останні  4 тис. років своєї історії  вона випродокувала уяву про людину, яка народилася і пробудилася повною мірою. Ці уявлення були викладенівеликими вчителями людства в Єгипті, Китаї, Індії, Палестині, Греції, Мексиці.

Народження людини початково було актом заперечення, усвідомлення неможливості повернутись до своїх витоків, тому людину лякав кожний крок на шляху в нове людське існування. Він завжди означав відмову від безпечного, порівняно знайомого стану ради нового, ще не освоєного.

При кожному наступному кроці, на кожному новому етапі нашого народження ми кожен раз відчуваємо страх.

“Ми ніколи небуваємо вільними від двох суперечливих прагнень: одне з них спрямоване на звільнення з материнського лона, на перехід від твариного образу життя до олюдненого існування, від залежності до свободи; друге спрямоване на повернення в черево матері, на повернення до природи, визначеності та безпечності.

В історії окремих індивідів і всього людського роду прогресивна тенденція довела, що вона сильніша: проте феномен душевних захворювань і повернення людини до стану, здавалось би, подоланому попередніми поколіннями, свідчить про напружену боротьбу яка супроводжує кожен новий крок народження”.

      Фром Э. Здоровое общество. – С. 295 – 296

Багато років в історичній науці, антропології, філософії домінувала точка зору, згідно якої праця зробила людину людиною. Людина піднялась над тваринним існуванням лише тоді, коли стала продукувати знаряддя праці, і виробництво є її головна відмінність від тварин. Проте ецй стан речей зараз уявляється маловірогідним: згідно даних антропології примітивні кам’яні знаряддя – сокири, скрепки тощо проіснували майже мільйон років, не зазнаючи суттєвих змін, за цей час не було помічено за археологічними даними різних епох, ніякого удосконалення техніки обтесування каменя.

Тварини досягли тут значно більшого, виявилися більш майстерними будівнияими та винахідниками. Дамби бобрів, геометричні соти, термітники свідчать про те, що тварини значно більш прогресували в такого роду діяльності, ніж людина.

Якби технічне вміння було достатньою умовою для визначення інтелекту, то, на думку відомого американського філософа Льюіса Мемфорда (1895-1990), людина довгий час сприймалась би як безнадійний невдаха.

Завдяки надмірно розвиненому і постійно активному мозку людина від початку свого існування володіла більшою психологічною енергією, ніж їй було необхідно для виживання на суто тваринному рівні. Ї

Вона повинна була давати вихід цій енергії не лише при добуванні їжі та розмноженні,  але і у виробництві досить дивних речей: наскельних малюнків, культових речей (тотемні стовпи, молитовні дощещки). “Культурна робота” зайняла більш важливе становище, ніж утилітарна ручна праця.

Не завжди при розкопках давніх стоянок людини археологи знаходили знаряддя раці, але майже завжди – предмети релігійного культу, або якісь зразки примітивного мистецтва.

Людина виявилася не стільки істотою, що виготовляє знаряддя праці, скільки твариною, що продукує символи – символічною істотою.

Наприклад, члени первісної сім’ї перед тим, як іти на полювання, тричі обігали навколо тотемного стовпа і п’ять раз присідали. Вважалось, що після цього полювання буде вдалим.

З точки зору тварини (якби вона могла мати точку зору, це безглузді дії, а люди ведуть себе подібно психічно хворим.

Але з точки зору людини – це важливі символічні дії, посередництво яких людинвводили себе в особливий стан, творили собі невидимих, символічних покровителів, тобто здійснювали суто людські дії, розвивали свою специфічну людську природу.

Так, у деяких народів зберігся архачний обряд похоронів, коли на них запрошувалися плакальниці – ці людини ведуть себе артистично (вони суто актори) – рвуть на собі волосся, б’ють головою об труну, жалібно кричать, хоча ніяких почуттів до покійника не відчувають, їх найняли розіграти дійство.

Справа в тому, що цей “спектакль” має велике символічне значення (смисл) – родичі після такого поресіння уже ніколи не зможуть забути своїх померлих, особливо діти своїх батьків.

Цей ритуал сприяв формуванню і закріпленню пам’яті, тому що забувати натурально, а пам’ятати – штучно.

Див.: Мамардашвили М.К. Обязательность формы // Как я понимаю философию.- М., 1992. – С. 88.

Людина – істота штучна, в цьому смислі вона не народжується природою, вона сама себе народжує, творить. Людина повинна була пройти через “людинотворчу машину” – через міф, ритуал, щоб стати людиною.

Особливо швидко розвиток людини почався з виникнення мови – тепер вже продукування “культурних” предметів набагато обігнала створення знарядь праці і в свою чергу сприяло швидкому розвитку техніки.

Розширююча межі життя “культурна робота” зайняла більш важливе місце, ніж утилітарна ручна праця. До цього нічого унікального в технічній діяльності людини не було, не було нічого специфічного людського в її знаряддях праці. Головним знаряддям, приголомшуючим і прекрасним, було її тіло. Напрчуд пластичне, пристосоване до будь якого виду діяльності, кероване розумом, воно могло створювати набагато важливіші і більш складні речі, ніж примітивні сокири і дерев’яні кілки.

“Навіть рука, - вважав Л. Мемфорд, - була не просто мозолистим знаряддям праці: вона пестила тіло коханого, притискала до грудей дитя, робила важливі жести або виражала в упорядкованому танці і в спільному ритуалі інші іншим чином невиразимі почуття життя або смерті, про пам’ятне минуле або бажане майбутнє.”

Мемфорд Л.Техника и природа человека //Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – с. 228.

Будь-яка культурна діяльність людини, будь-яке виробництво знарядь було спрямоване не стільки на підпорядкування оточуючого середовища, на збільшення добування їжі, скільки на приборкання самого себе.

Діяльність була спрямована на пошуки того, як реалізувати величезну внутрішню енергію, суперорганічні потенційні можливості. Коли людині не загрожувало вороже оточення, його марнотратна гіперактивна нервова організація, часто нерозумна і некерована, була швидше перешкодою, ніж допомогою в її виживанні.

Контроль над своєю психікою з допомогою створення символічної культури був більш суттєвим і важливим, ніж контроль над зовнішнім середовищем.

Доки людина не зробила нічого з себе самої, вона мало що могла зробити в оточуючому її світі. Боротьба за існування не заволоділа повністю енергією і життєздатністю первісної людини і не відволікла її увагу від більш насущної потреби: внести порядок і значення в кожну частину її життя.

В цьому смислі ритуал, танець, пісня, малюнок, різьблення і більш всього дискурсивна мова відіграли вирішальну роль.Цікаву точку зору на проблему походження людини висловив Ф. Ніцше (1844 – 1900).

На його думку, людина в масі своїй ще не виникла. Людина маси – це супершимпанзе. Саме “ супер”, тому, що в порівнянні з мавпою вона більш розумна, хитра, спритна, але всеодно це мавпа або просто тварина.

Ніцше вважав, що теорія Дарвіна не підтверджується ніякими серйозними фактами. Натуральний відбір дійсно сприяє виживанню, але не самих кращих і самих значних особин. В результаті натурального відбору ніякого прогресу не відбувається.

Все яскраве, красиве,.талановите викликає заздрість, а то й навіть ненависть і гине – це особливо характерно для суспільства, але і в природі відбувається теж саме. Потомство дають лише сірі непоказні індивіди. У геніальних людей рідко бувають діти. Яскраві люди, сильні і сміливі, завжди ідуть вперед, не бояться ризикувати життям і тому частіш за все рано сходять зі сцени історії. Єдиними  представниками справжньої (істинної) людськості, за Ніцше є лише філософи, художники і святі. Лише їм вдавалось вирватися з твариного світу і жити цілком людськими інтересами. Відстань між звичайною людиною (супершимпанзе) і мавпою набагато менша ніж між нею та істинною людиною. Тут уже якісна відмінність, тоді як у першому  випадку  лише кількісна.

Але Ніцше вів мову про філософів чи художників, звичайно, не в професійному плані. Отримавши відповідну освіту людина щн не стає людиною. Філософ у Ніцше – це той, хто живе по-філософськи, обдумує своє життя, передбачає наслідки усіх своїх вчинків, сам обирає свій життєвий шлях, не озираючись на стандарти та стереотипи. Теж саме і художник – це не просто артист чи письменник, це людина, яка все, що не робить, робить майстерно, все у неї виходить добротно і красиво. Святий – це, за визначенням, людина, оскільки вона абсолютно позбавилася пристрастей, від зажерливості, егоїзму, сповнена любові та співчуття до будь-якої людини.

На жаль, більшість людей – це занадто люди, заземлені, занурені у свої дріб’язкові справи і турботи, в той час як вони повинні прагнути до надлюдського, до тих надлюдських (в смислі -  не тваринних) якостей, якими наділені філософи або святі.

Такі люди частіше за все схожі на уламки дорогоцінних художніх ескізів, де все волає: прийдіть, допоможіть, закінчіть, з’єднайте! Вони ніби ще не відбулися, і існують як істинні люди лише потенційно.

Люди, занурені в свої дріб’язкові справи і турботи, шукають в житті лише одного – щастя, і в цьому сенсі, за Ніцше, вони не підняли свого погляду над горизонтом тварини.

Відмінність між ними і тваринами лише в тому, що вони свідомо прагнуть до того, що тварина шукає сліпим інстинктом.

Саме так, вважав Ніцше, всі ми живемо значну частину свого життя: ми не виходимо, зазвичай, з тваринного стану.

“Але є миті, коли ми розуміємо це, тоді хмари розриваються, і ми бачимо, як, разом з усією природою, нас тягне до людини, тобто до чогось, що стоїть високо над нами. Здригаючись, ми озираємось навколо себе в цьому несподіваному світлі і дивимось назад: ми бачимо, як біжать вишукані хижі звірі і ми самі серед них. Дивовижна рухомість людей у великій земній пустелі, їх продукування міст і держав, їх ведення воєн, їх невтомне сходження і розходження, їх хаотична біганина, їх взаємне наслідування, їх вміння перехитрити і знищити один одного, їх крик в нужді, їх радісне ревіння в перемозі, - все це є продовження тваринного стану…”

Ницше Ф. Несвоевременные развития //Ницше Ф. Страннник и его тень. – М., 1994. – с.40 – 41.

Але яким чином життя окремої людини може мати вищу цінність і глибоке значення?

При яких умовах вона менше всього витрачається марно?

Необхідно, вважав Ніцше, щоб людина дивилась на себе як на невдалий витвір природи, але в той же час як на свідчення великих намірів цієї художниці. Кожен повинен сказати собі: на цей раз  мені не вдалось, але я буду старатися, щоб коли-небудь у мене це вийшло. Я буду працювати над вихованням в собі філософа, художника або святого.

Якщо, з точки зору антропогенези, людина як особливий біологічний вид виник в певний історичний період, то з точки зору філософської антропології, про її виникнення  можна говорити лише умовно:

По-перше, причина і основа появи людини до сих пір залишається незрозумілою.

Набагато логічніше звучить припущення, що людина існувала завжди, вона жила в різноманітних формах тваринного світу зовсім по-іншому, ніж морфологічно споріднені з ним інші види тварин.

Людину не можна виводити ні з чого іншого, вона – безпосередня основа усіх речей. Людина є з давніх давен справжня (істинна) форма життя, будь-яке інше життя – відпадає від неї, оскільки не може більш досконале і універсальне бути похідним від більш примітивного.

Будь-яке нове не складається з простої суми старих елементів. І може навіть виявитись так, що не людина пішла від мавпи, а мавпа від людини.

Див.: наприк.: Ясперс К. Фылософская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – с. 448.

По-друге, виникнення людини продовжується – як для окремого індивіда, так і для людського роду в цілому: як жодна людина не може сказати про себе, що вона стала людиною, так і людське суспільство в цілому може називатися людством лише з великими застереженнями – ні у людини, ні у суспільства немає імунітету від тваринного звірства, насилля, злоби, немає ніякихгарантій того, щоу випадку непередбачуваних катаклізмів для маси людей не відбудеться швидкий регрес до дикого стану.

По-третє, можливо, щоеволюція людини, в якій поєднались сили матерії і духа, продовжується і ми стоїмо на порозі виникнення принципово нового виду людини, який буде відрізнятися від нас так, як ми відрізняємося від наших примітивних попередників.

Людина завжди більше того, що вона сама про себе знає, вона знаходить в собі те, що не знаходить ніде у світі, - щось непізнаване, таке, що не піддається доведенню, непредметне, що уникає пізнаваності.

І, можливо, саме головне, що складає нашу сутність, ще навіть не проявилося в ході людської історії. Мова не про щось фантастичне, а про те, що все що ми знаємо про людину, передбачає неможливість фіксації її в якихось остаточних, застиглих формах.

 Лекція 3

Антропологія про тілесні і духовні основи особистості.

  1.  Тіло як вияв існування людини у світі.
  2.  Психоаналіз і проблема тіла.
  3.  Душа як основна таємниця і смисл людського існування.

Література:

  1.  Арто А. Театр и его двойник. – М., 1993.
  2.  Вейнингер О Пол и характер. – М., 1991.
  3.  Волков Ю.Г., Полікарпов В.С. Человек как космопланетарный феномен.Ростов-на-Дону., 1993.
  4.  Казначеев В.П., Сирин Е.А. Космопланетарный феномен человека. Новосибирск, 1991.
  5.  Мерло-Понти М. Око и дух. – М., 1992.

Людина – єдина істота в формуванні якої зійшлись дві протилежні сили: природа і дух. Людина є природно духовною цілісністю, дві субстанції настільки тісно переплелись і настільки глибоко пронизують одна одну, що в людині немає нічого суто природного і суто духовного. Її тіло і природні процеси, що відбуваються у ньому так  же безпосередньо виражають її сутність, як її психіка, її свідомість, ї духовні аспекти.

Чудиська практика роботи з тілом (зміна дихання, специфічні пози, що примушують інтенсивно працювати мозок); християнська аскетика з її поетами і “угамування” плоті свідчить про те, що люди давно розуміли важливу роль тіла в цілісному людському образі.

В усі часи людину вирізняло від тварин перш за все наявність душі, а на тіло дивилися, особливо в християнській традиції, як на неминуче зло, необхідний , але обтяжливий придаток душі.

І все ж завжди були вчені, мудреці, містики, які вважали тіло не менш таємничим і привабливішим людським началом, ніж душа.

“Людське тіло, - писав Ф.Ніцше, - в якому знову оживає і втілюється як саме віддалене, та і найближче минуле усього органічного розвитку, через яке немовби безшумно протікає великий потік, далеко розливаючись за його межі, - це тіло є ідея більш вражаюча, ніж стара “душа”. Ніцше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей // Ницше Ф. Воля к власти. – М., 1994. – С. 306.

Тіло завжди було нашим самим достеменним буттям, нашою найближчою власністю. Нікому не приходить в голову вважати свій шлунок чужим, в той час як на свої думки часто дивляться як на чужі, наприклад, як на боговдохновенні.

Підриваючи віру в тіло, вважав Ніцше, ми підриваємо віру в дух. Тіло таємниче ще й тому, що лише невелика частина серед надзвичайно великої кількості процесів, що відбуваються в нашому тілі, доходить до нашої свідомості.

Тіло, його біологічна енергія, дає нам силу жити, годує наш розум, загострює наші відчуття та емоції. Тому, вважав Ніцше, те, що називається “тілом” і “плоттю”, має набагато більше значення ніж усе свідоме життя, дух разом з душею, разом з серцем, разом з добротою, разом з доброчинністю.

Свідомість, розум увесь час спотворюють дійсний стан речей, виставляючи себе головним знаряддям і головною відзнакою людини, хоч насправді їх значення в тому, щоб слугувати тілу, слугувати підсиленню життєвої сили. Ніцше Ф. Там само. – С.315.

Рішуча позиція Ніцше сприяла більш глибокому вивченні людського організму, тої речі, яку він відіграє в цілісному духовно-природньому образі людини.

На початку ХХ ст.. проблему відношення тіла і духа поставив В.В. Розанов (1856-1919) в своїй “метафізиці статі”. Він здійснив спробу показати, що творча природа людини закладена не стільки в духові, скільки в тілі, що “касание иным мирам” відбувається перш за все не через розум, не через засилля Духа, а через тіло, через стать.

Стать у Розанова не фізіологічне, а тілесно-духовне утворення. Шлях до відкриття метафізичної природи людини значно більш виразний, безпосередній, а результати, яких ми досягаємо на цьому шляху не залишають, згідно Розанову, ніяких сумнівів в нашому родинному зв’язку з трансцендентним.

Розанов ще задовго до по структуралістів та ще тільки народжуваного фрейдизму, які поставили проблему тіла як проблему суто філософську, зробив спробу вирішити її, спираючись на своє оригінальне розуміння та інтерпретацію історії культури.

Стать, за Розановим, - саме початкове підґрунтя людини, людина є лише трансформація, модифікація статі – і свого і універсального. Навіть коли ми щось робимо чи думаємо, займаємося суто духовною роботою, це теж статеве, але так заплутане і перетворене, що його неможливо узнати.

Стать – це ніч, що починається в самій організації людини. Ясне і сухе анатомічне розчленування розуміння індивіда втрачає тут свою ясність, сухість, свою раціональність. Тут усе стає трансцендентним, все якось перепливається в значимості своїй за межу лише анатомічних термінів. Це – друге, темне обличчя людини, ноуменальне обличчя.

Це лице в силу своєї ноуменальності є джерелом життя, але воно так засланне туманом, що його ніколи не вдається розглянути. Точно так, як не можна розглянути, не можна побачити Бога, оскільки стать і є проявом божественного в нас.

Це друге, ледве видиме в темряві лице – поту стороннє, не від світу цього. Через нього відбувається доторкування до інших світів. Стать зовсім не є тіло, тіло “клубочиться” біля неї і з неї, як тимчасовий фантом, в якому стать скрита як невмирущий “потойбічний” ноумен цього тіла.

Стать, згідно Розанову, виходить за межі натуральності, вона поза-натуральна і над-натуральна, в ній проривається природа, видимий фізичний і фізіологічний порядок речей. Тут розкривається безодня, оскільки стать – це образ того світу, що в цій точці виглядає в наш світ.

Ми боїмося називати цей образ словами і боїмося дивитися на нього, окрім моментів, коли “поглядаємо”, і тоді в світі з’являється “нова людина”. У яскравому світлі цього осяяння, пише Розанов, оживає пам’ять, душі, пам’ять того, звідки вона, оживає в ній “іскра Божа”, що тліє і висвітлює стихії цього світу”. Див Розанов В.В. Природа и история. – М., 1900.

Якщо ми і є людьми, здатними до трансцендентування, до творчості, якщо ми і несемо в собі Божу іскру, то лише тому, що в нас укорінено це трансцендентне, потойбічне  начало стать.

Стать для Розанова – дивне містико-фізіологічне явище, де порівну є і земного і небесного, куди поспішає і наука і поезія, і священик, - кожен знаходить тут для себе поживу і свою тему.

І все ж немає області менш пізнаваної, ледве висвітленої в своїй глибині. Сюди входять світи і звідти виходять світи, тут ранок нашого Я з безсмертною душею; хочеться знову і знову заглядати в цю криницю, що сягає центру Землі...

Стать – це ноуменальний план людини, усі ми народжуємося зі статі, приходимо з ноуменального світу. І тому образ Божий в нас – не красива алегорія, а точний факт. Стать укорінена в будь-якій людині, кожен зустрічається з таємницею статі, і ця таємниця живе в кожній  людині. Вона найбільш відповідає її самовираженню, яке можна означити одною фразою: “ не бач мене” або “не знай мене”. Стать є найбільш умосяжна річ”. Розанов В.В. Мимолетное. 1915 // Розанов В.В. Собрание сочинений. Мимолетное. – М., 1994. – С.147-148.

Ця таємниця завжди явна, але від того вона не перестає бути таємницею, і ми досить часто протягом життя з нею зустрічаємось.  Самим яскравим проявом цієї таємниці є малюк, щойно народжена людина, ця „виявлена думка Божа”.

Народження – святий акт, оскільки сам Бог „народився” через це став в родинність і подобу людини. Тому чудо – зачаття є трансцендентно-містичний акт, в цьому акті, за Розановим, не можна не бачити ще й зараз продовжуваного світотворення, оскільки світ в точності ще твориться, знову продукується в кожній знову зачатій живій істоті.

Тіло людини твориться земними стихіями, фізичними і хімічними елементами, але запалений живою душею вогник в них точно впав з неба, ніби зовсім і не належав Землі. Саме тому люди стають один для одного дорогоцінними, потусторонніми істотами, саме тому в них виникає і любов, і совість, і честь.

Через стать, вважав Розанов, зв’язок з Богом тісніший і безпосередніший, ніж через розум, стать – це вікно в інший світ, статева любов (Ерос), зачаття – це продовження творення світу Богом. Лише із статті виникає істинна релігія. Необхідно пролити релігію в саму стать. Необхідно внести відчуття високого і чистого в самий пульс свого буття, в здавалося б в тваринну його частину – і тоді людина „висвітлюється” з середини, релігія порсне з нашої крові, і теперішній релігійний номіналізм буде зруйнований. Бог не просто любов, Бог, для Розанова, - це чуттєва любов, це благословення „тонко і ніжному аромату, яким духмянить світ „Божий”, - цьому нектару квітів його „тичинок” і „пестиків”, звідки, якщо розглядати уважно, тече всяка поезія, зростає геній, теплиця молитва і, насамкінець, з вічності у вічність ллється буття світу...” Розанов В.В. Религия и культура. Сб. статей // Розанов В.В. Т.І. Религия и культура. – М., 1990. – С.201.

Сучасна аналітична антропологія спирається на солідний багаж вивчення людини, який був створений працями феноменологів, екзистенціалістів, фрейдистів, неофрейдистів, постструктуралістів. Зв’язок тіла і душі тут вже не інтуїтивна гіпотеза, а безсумнівний факт, який належить аналізувати і розробляти далі. І лише на основі цього аналізу філософська антропологія може отримати, на думку сучасних мислителів, стійкий фундамент свого подальшого розвитку.

Тілесне існування, вважав М.Мерло-Понті, яке відбувається в мені без моєї участі, є лише замальовок достеменної присутності в світі. Воно створює лише можливість такої присутності, установлює лише нашу першу угоду зі світом. Тіло виражає існування в тому ж смислі, в якому слово виражає думку.

Ні тіло, ні існування не можуть вважатися оригіналом людського буття, оскільки воно передбачає інше: тіло є існування, яке вже застигло і узагальнене, а існування є безперервне втілення. Існування не має без тіла, воно безпосередньо залежить від тіла, навіть нарівні його анатомічної структури. Можна звичайно заперечити, що організація нашого тіла не істотна, що можна уявити людину без рук, без тіла, без голови, без статі, яка розмножується пагінцями.

Але це можливе лише у випадку, якщо ми розглядаємо руки, ноги, статеві органи абстрактно, як шматки матерії, а саму людину, лише як абстрактне поняття. Але якщо взяти людину в цілісності її досвіду, то людина без рук або статевої системи так само не зрозуміла, як людина без мислення. Наше тіло є дзеркало нашого буття. Див. Моріс Мерло-Понті. Феноменологія сприйняття. – К., 2001. – С.198.

В аналітичній антропології виділяють „тіло як об’єкт”, „образ тіла”, „моє тіло”, „феноменальне тіло”, „плоть” тощо.

Тіло як об’єкт – це не живе тіло: тіло – м’ясо, тіло-труп, тіло-робот тощо. Тіло об’єктивується, стає об’єктом мірою того, як обмежується автономія дії його живих сил. Це тіло без внутрішнього, глуха рівна поверхня, вона не існує без зовнішнього йому суб’єкта-спостерігача, саме він створює і членує тіло-обєкт, він своєю появою нищить першопочаткову єдність живого тіла, яке стає гомогенним, ієрархізованим тілом-організмом, тілом-машиною, що не має власної мови.

У такого тіла є лише властивості, притаманні певним видам біологічних, фізіологічних, хімічних структур, в ньому немає нічого власне тілесного. Див. Подорога В.А. Феноменология тела: Введение в философскую антропологию. – М., 1995. – С.21-22.

Але тіло людини – не об’єкт, моє тіло не може бути об’єктом. Проте, щоб добратися до власного тіла, необхідно здолати його об’єктивну форму. Тіло-об’єкт утримує нас, володіючих тілами, в реальному просторі і часі.

Поява образу тіла говорить про те, що межі реальної присутності нашого тіла в світі починають зміщуватися. Образ тіла трансгресивний (перехід, наступ) стосовно того тіла, яким ми реально наділені. Його цілісність виникає за рахунок невизнання, навіть заперечення факту реальності. „Ми набуваємо близькості з собою як мислячою, усвідомлюючою істотою, коли віддаляємося від самих себе, як „живих” істот, занурених в затемнені нетрі тілесних переживань. Ми близькі собі, я б сказав – абсолютно близькі, лише в акті трансцендентування, і ніде більше”. Подорога В.А. Цит. твір.- С. 35.

Таким чином, тіло є по-суті образ тіла, оскільки тіла в певній первинній данності не існує. Наше відчуття самих себе порівнює себе з власним тілесним образом, але завжди володіє ще одним образом – феноменальним, який незвідний до тіла як об’єкта. Ось це феноменальне тіло, образ якого людина випродукує в боротьбі з власною, анатомічно визначеною формою, і буде моїм тілом.

В цьому зв’язку велике значення для нас становить проблема співвідношення тіла і органа, яка вводиться через розгляд ще однієї трактовки тіла – „тіла-порогу”. Тіло – це особливого роду екран, на якому відтворюється відображення актуальних, здійснюваних дій.

Не існує „речей”, „матерій”, „об’єктів”, а існує, зазначає В.Подорога, єдине динамічне поле чуттєвих образів, в якому не зупиняючись не на одну мить продовжуються варіації всіх проявів, дій, реакцій, притаманних даному виду тілесності. Світ в потоці становлення – це система взаємодіючих між собою образів. І тоді наше тіло є лише один зі специфічних образів, який здатен зайняти центральне місце в цьому світі, стати особливим екраном, через який протікає річка „всесвітнього становлення”.

Орган є знак тіла. Органи створюються тілом, щоб інтерпретувати себе. „Орган – це свого роду продукт рефлексії життєвого потоку над самим собою, над своїм способом „протікання” крізь світи речей, подій та інших тіл... Орган – це вимушена міра захисту нашого тіла від зовнішньої загрози. Він утворюється на перетині тілесного потоку (того, що за Ніцше беззвучно тече крізь наше тіло) і нашої здатності пережити його силу і не загинути. Відвести загрозу надмірної напруги чуттєвості можна, якщо створити певний орган – поріг, завдяки якому потік спрямовується далі, але вже іншим шляхом і з іншою силою та ступенем інтенсивності”. Подорога. Там само. – С. 85.

Тіло є щось не ставше, а таке, що стає, воно лише умиротворяється стійкими конструкціями органів. Орган тіла знаходиться поза нами і в той же час є певним тілесним відгалуженням нашого Я, нашою проекцією на світ. Ось чому тіло являється джерелом різних органопроекцій. Тіло створює собі орган і наділяє його „корисною функцією”.

Ми не маємо окремих органів для зору, хоч говоримо, що бачимо очима. Око – це орган, і як орган воно абсолютно штучне з самого початку. Око, як і будь-який орган, - продукт феноменального тіла , його образ, так само як саме тіло є лише образом, проекцією нашої уяви про тіло, а не тілом, як воно є в певній первинній даності.

Таким чином тіло, не обмежене органами, не звідне до організму, феноменальне тіло є в однаковій мірі і тілом, і душею. Ця єдність тіла і душі в філософській антропології називається плоттю. Плоть – це одухотворене тіло.

Наше століття, писав М. Мерло-Понті в роботі „Людина і протистояче їй”, стерло межу, що розділяє „тіло” і „дух”, і людське життя в його цілісності сприймається тепер як явище духовно-тілесне, навіть в самих своїх плотських проявах прагне до між особових зв’язків.

ХХ ст. відновило і поглибило пізнання „плоті”, тобто одушевленого тіла. І тут, на думку Мерло-Понті важлива роль належить психоаналізу, який відкрив нове розуміння тіла. Так, твори З. Фрейда переосмислюють старе розуміння інстинкту.

Сексуального інстинкту у людини немає, і дитина освоює сексуальну поведінку, яка вважається нормальним, лише в наслідок складного індивідуального розвитку. „Нормальна любов” не є чимось початково заданим і незмінним. Зв’язок дитини і батьків не належить до розгляду інстинктивних. Це, за Фрейдом, духовний зв’язок.

Жоден вид людської поведінки не є простим результатом якогось тілесного механізму. Фрейд, вважав Мерло-Понті, намагається не стільки звести суперструктури до інстинктивних інфраструктур, скільки показати, що в людському житті немає місця „інфернальному”(пекельному) і „низькому”.

Фрейд не стільки пояснює поведінку дорослих успадкованою з дитинства фатальністю, скільки виявляє в дитинстві нерозвинене доросле життя. Він не стільки пояснює психічне через тілесне, скільки показує „психологічне” тіла, його секретну або латентну (приховану) логіку.

Із фрейдівського психоаналізу можна зробити наступний висновок: не можна говорити про секс тою мірою, в якій це сукупність органів і функцій, і про тіло, в якій це маса речовини, як про якусь кінечну причину. „Жодне з розроблених філософією понять – причини, наслідку, засобу, цілі, матерії, форми – недостатнє для осмислення відносин між тілом і цілісним життям, його поєднання з особистісним життям і зв’язку особистісного життя з ним. Тіло загадкове: це, без сумніву, частина світу, але дивним чином, це і зосередження бажання зблизитись з іншим, добратися до нього в його тілі, таким же одушевленим, і одушевляючим, таким же натуральним образі Духа. В психоаналізі дух наповнює тіло, як і навпаки, тіло проникає в душу”. Мерло-Понті М. Человек и противостоещее ему //  Человек и общество: проблема человека на ХVІІІ мирном философском конгресею Вып. 4. – М., 1992. – С.31.

Фрейд, на думку Мерло-Понті, ввів поняття несвідомого, щоб описати взаємопроникнення анонімного життя тіла і офіційного життя особистості. Оскільки тілесне існування проходить в людині без її участі, і є лише замальовок її справжньої присутності в світі.

Тіло лише виражає існування, екзистенцію людини. Але ні тіло, не екзистенція, не можуть, на думку Мерло-Понті, вважатися оригіналом людського буття. Одне передбачає інше: тіло – існування застигле впособлене, а існування – безперервне втілення.

„Без сумніву слід визнати, що цнотливість, бажання, любов взагалі мають метафізичне значення. Їх не можливо зрозуміти, якщо тлумачити людину як машину, що скеровується природними законами або інстинктами. Вони причетні лише людині, усвідомленій як свідомість і свобода”. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. – К., 2001. – С. 197.

Подальший розвиток ідеї психоаналізу в роботах К.Юнга чітко виявляє той факт, що в людському організмі немає різких переходів між тілом і свідомістю, тілом і душею. „Відмінність тіла і розуму, - писав Юнг, - це штучна дихотомія, дискримінація, яка без сумніву, більше ґрунтується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності ж взаємне проникнення тілесних і психічних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла, ми не лише можемо зробити далекосяжні висновки про якості психічного, але й за психічною специфікою ми можемо говорити про відповідні тілесні форми”. Юнг К. Психологічні типи. – Спб. ; М., 1995. – С.624-625.

Юнг описував основні характеристики психіки, архетипи, які не можливо віднести однозначно до тілесного чи душевного начала: наприклад, Аніма, Персона, Тінь. Це архетипи колективного несвідомого, які управляють нашою психікою, визначають свідомість, поведінку, культуру в цілому. Це міфи і водночас стандарти, що упорядковують роботу нашої психіки, символи нашої душі, і символи оточуючого нас світу. Ці архетипи існували з незапам’ятних часів, і протягом усієї історії супроводжували людину.

Але те колективне несвідоме, яким ми знаємо ми сьогодні, вважав Юнг, раніше взагалі ніколи не було психологічним.

До християнських міфів та ритуалів існували античні містерії, а вони сягають часів неоліту. У людства ніколи не було нестачі в могутніх образах, що були магічними захисною стіною від моторошної життєвості, що причаїлася в глибинах душі. Несвідомі форми завжди отримували вираз в захисних і цілющих образах і тим самим виносились в простори за межами душі”. Юнг К. Об архетипах колективного безсознательного// Юнг К. Архетип и символ. – М., 1991.- С. 104.

Наприклад Аніма – це несвідоме жіноче начало в психіці чоловіка і чоловіче (Анімус) в жіночій психіці. Звичайно „Анімою” називають душу, тобто щось божественне і безсмертне. Але це дуже пізнє культурне розуміння. Аніма – це природній архетип. Вона поєднує усі прояви несвідомого, примітивних духів, історію мови і релігії. Вона – основа настроїв, реакцій, імпульсів, усього того, що психічно спонтанне.

Вона живе з самої себе і робить нас живучими. Це життя під або в глибині свідомості, яке свідомість не може інтегрувати в себе, навпаки, сама свідомість виникає з цього життя. Для сина в перші роки життя Аніма зливається з всесильною матір’ю, що потім накладає відбиток на всю його долю.

Цей сентиментальний зв’язок зберігається протягом усього життя і або перешкоджає людині, або дає їй мужність для самих сміливих діянь.

Античній людині Аніма являлась або як богиня, або як відьма.

Середньовічна людина замінила богиню церквою.

Аніма постає то як демонічне начало, то як ангел світла. Звично вважається, що чоловік максимальною мірою повинен витісняти з себе жіночі риси, але будучи витісненими, вони накопичуються в несвідомому і багато в чому визначають вчинки чоловіка, той ідеал жінки, який він шукає, тощо. Все, що відноситься до Аніма, вважав Юнг, безумовно значиме, небезпечне, татуйоване і магічне. Бажаючи життя, Аніма бажає і добра і зла. Проникнення в її природу і благотворне, і жахаюче.

Персона – це маска, яку людина несвідомо одягає на себе, щоб справляти враження на інших і скривати свою істину природу. Цей архетип теж має довгу і зумовлену природним буттям людини історію: людина повинна була в страху перед демонами скривати своє обличчя, своє ім’я, свій характер, щоб не стати іграшкою в руках зовнішніх сил.

В наш час людина продукує зовнішню штучну особистість, щоб виправдати ту поведінку, яку від неї очікують. Але часто відбувається так, що людина зживається зі своєю маскою, зі своєю соціальною роллю, маска мовби прикипає до її обличчя, і вона вже не в змозі її зняти.

Людина і рада б показати, що вона добра і мила, але не може і з кам’яним і суворим обличчям промовляє щось важливе і значуще. У людини виникає те, що Андрій Платонов називав „мордою обличчя”.

Ще один структурний елемент психіки, архетип „Тінь”. Тінь – це все мерзотне, брудне, неприємне, що живе в нас, і що ми ховаємо глибоко в собі. Тінь – найдавніший психоприродний архетип, коріння кого губляться в пітьмі напівтваринного існування людини.

Мало хто може подивитись чесно і об’єктивно на себе, звично ми все, що є погане в нас, проектуємо на інших, на зовнішній світ. Якщо людина здатна побачити власну Тінь, то це вже значний крок в самопізнанні.

Усунути Тінь з допомогою доказів або роздумів не можливо, та й не буває людини без Тіні, це необхідна складова її психіки.

Але Тінь це не лише моє особистісне несвідоме. В нашій свідомості ми господарі над самим собою. Але варто нам шагнути через двері Тіні, і ми виявляємо, що ми самі, є іграшкою в чиїхось руках. Виникає навіть привід для паніки, пробуджуються небезпечні сумніви стосовно віри в перевазі свідомості. Темне море несвідомого може прорватися, все затопити і згасне світ свідомості. „З прадавніх часів найбільш розсудливі люди розуміли, що будь-які зовнішні історичні умови – лише привід для дійсно значних небезпек, саме соціально-політичних безумств, які не являють казуально необхідних наслідків зовнішніх умов, але в головному були породжені несвідомим”. Юнг К. Об архетипах колективного безсознательного. – С. 113.

Дивним сплавом тіла і душі і є так зване „екстрасенсорне сприйняття”, природа якого до сих пір залишається загадковою і невловимою для раціонального наукового опису.

Екстрасенси проявляють істинно „чудесні” здатності управління власним тілом, проникнення в чужу особистість, в баченні минулого і майбутнього. Екстрасенсорні здатності (здібності), мабуть, притаманні якоюсь мірою усім, але у деяких людей досягають досить значного розвитку. Якщо розуміти „екстрасенсорність” як надчуттєвість, притаманну також і тваринам, то чимало фактів, такі як „шкіряне” бачення, інтуїтивні прозріння стосовно долі людини, телепатичні здібності, явно виходять за межі лише чуттєвості, передбачаючи і специфічний душевний і духовний розвиток.

Оскільки весь попередній аналіз присвячений тілесним основам людської природи, синтезу тіла і душі в людині, то необхідно більш детально зупинитись на понятті душі. Душа, на нашу думку, є той серединний пункт людського буття (серединний між тілом і духом), в якому прихована основна таємниця і смисл людського існування.

Душа більшою мірою, ніж дух свідчить проте, що людина є образом і подобою Божою. І саме наявністю душі людина відрізняється від решти оточуючого світу.

Можна виділити три сторони свідомості:

  •  предметну свідомість (тобто свідомість, спрямовану на світ оточуючих нас речей, предметів, подій);
    •  самосвідомість (свідомість спрямовану на саму себе, увесь час усвідомлюючи саму себе як щось інше, ніж увесь оточуючий світ);
    •  свідомість як потік безпосередніх переживань.

Перші дві сторони відносяться до того, що в філософії називалось духом. Третя сторона в філософії називається душею.

В предметній свідомості і самосвідомості ми маємо справу з ідеями, поняттями, з моделями оточуючого світу, з уявленнями про самих себе. В дусі людина підносить над природою, продукує другий ідеальний світ, пізнає закони всесвіту і може на підставі цих законів робить машини, зводить будинки тощо.

О стосується душі, то вона зайнята іншим. Душа, її глибина і розвиненість роблять людину живою. В принципі, пізнавати світ, розвивати цивілізацію може і штучний інтелект, „мисляча” машина. І якби людина не мала душі, вона і була б такою машиною.

Душа – щось більш значиме і глибоке в людині, ніж дух. Дух укорінений в душі як предметна свідомість і самосвідомість. Вони ніби листя і гілки дерева, а душа – їх коріння.

В глибині людської свідомості тече невидима річка, потік душевних переживань, який постійно змінюється, варіюється, розширюється. Душевне життя подібне мелодії, яка постійно змінюється від кожної доданої ноти. Кожне нове враження відкладається в нашій душі, змінюючи увесь її лад.

Свідомість ніколи не вертається в минулий стан, тому, що тягне за собою усе минуле; все, що б не сталося б з людиною, відкладається в її пам’яті і, попадаючи в точно таку ж ситуацію, людина кожен раз – уже інша, у неї більше досвіду, більше переживань, більше вражень.

Потік душевних переживань має свій внутрішній простір і час точніше – просторові і часові горизонти, завдяки яким ми можемо пізнавати простір і час оточуючого світу.

Наприклад, кожне переживання має майбутній часовий горизонт, тобто кожне переживання мов би „відтінює” себе, кидає тінь в минуле і майбутнє. Ми слухаємо музику, і в кожен даний момент ми чуємо лише одну ноту або акорд, але насправді ми чуємо мелодію, тому, що звуки які пролунали ще звучать якимось чином в нашій душі, а ті, які ось-ось (ми повинні почути) пролунають, уже якимось чином чуються, і тому усе це в’яжеться в єдину мелодію. Так само із мовою. Коли ми слухаємо кого-небудь, ми в кожен даний момент чуємо вималюваний склад, але ми чуємо мову тому, що звучать ще в свідомості минулі слова, і коли промовляється перший склад, ми все, як правило, знаємо, яке слово буде сказано. В противному разі звуки не зливались би в осмислену мову.

Що стосується просторових горизонтів, то це добре зрозуміло на прикладі того, як ми бачимо що-небудь. Наприклад, ми бачимо будинок. Насправді ми не можемо бачити будинок, тому, що немає такої точки, з якої можна бачити увесь будинок: ми завжди бачимо ближню стіну і частину сусідньої, навіть якщо дивитись з вертольота, то ми бачимо дах і, можливо, одну зі стін. А ми бачимо будинок, тому, що наша свідомість „добудовує” невидимі просторові горизонти будь-якої речі.

З цих механізмів психічної роботи нашої свідомості зростає розуміння фізичного часу, геометричного простору тощо.

В простому акті зору на передньому плані стоїть предмет нашої уваги, але периферія переднього плану і увесь задній план зайняті грою душевного життя. Різні образи, як і дійсно сприймавані предмети, оточені роєм спогадів, мрій, настроїв, почуттів. Занурюючись в цей потік відтінків, інтонацій, натяків, образів, страхів і захоплень, ми відчуваємо, що живемо, що це і є справжнє життя.

Душевне життя – це велика неосяжна безодня, особлива, своєрідний безкінечний Всесвіт, що знаходиться в якомусь зовсім іншому вимірі буття, ніж увесь об’єктивний просторово-часовий світ і світ ідеальних предметностей. Про душу не можна сказати, ні де вона знаходиться, ні коли і як довго здійснюються процеси її життя, оскільки вона скрізь і ніде, завжди і ніколи, в тому смислі, що усі мірила до неї непридатні, навпаки, усі мірила, усі орієнтири, усі стереотипи сприйняття світу, мислення і поведінки  стають можливими завдяки цьому внутрішньому інтимному шару нашого життя.

Це вічно неспокійний океан переживань, вічно рухомий і постійно мінливий потік, вічно лунаючи мелодія нашої душі і є тим внутрішнім Я, про яке ми вже говорили.

Лише заглиблення в себе, постійне зустрічання з внутрішнім Я дає відчуття сили і життєвості існування, відкидає автоматизм повсякденного буття, відкриває такі красоти світобудови, про які „об’єктивний” поверховий спостерігач навіть і не підозрює.

Те, що називається людиною, є щось значно більше, ніж незначна частина природи або суспільства, - це закований зовнішніми межами світ великих, потенційно нескінченних, хаотичних сил. Душевне життя сягає в глибини до безкінечності: Геракліт говорив, що меж душі не відшукати, такою глибокою є її міра.

„Подібно тому як буття взагалі охоплює усе суще, є основою усього сущого і разом з тим ніщо в своїй окремішності. Так і внутрішнє буття, буття в собі і для себе, з яким ми маємо справу в особі душевного життя, - писав С. Франк – російський релігійний філософ (1877-1950), - є потенційно все і тим самим ніщо в окремішності... Хай не бентежить і не обманює нас зовнішня скромність, мізерність образу, з яким душевне життя являє в складі об’єктивного світу. Це зовнішня сторона, звичайно не є ілюзія, а реальний факт, досить суттєвий для характеристики досліджуваної нами області.

Але тут ми маємо справу лише з внутрішньою її суттю, і про неї ми маємо право сказати, що в собі і для себе вона є потенційна безкінечність. Хто може визначити раз і назавжди, на що здатна людина і на що вона уже не здатна? Хто може передбачити, яке коло буття буде захоплене нею зсередини, як надбання її життя, її душі? Хто – включаючи і самого носія душевного життя – може вичерпати її хоча б в дану мить? Душевне життя або його суб’єкт є ... точка, в якій відносна реальність емпіричного змісту нашого життя укорінена і укорінена в самому абсолютному бутті, іншими словами – точка,  в якій саме буття стає буттям внутрішнім, буттям в собі і для себе, само проникнутим буттям. Як така, вона поділяє безмежність самого буття. Визнати це не означає обожнити людину, хоча це і значить дійсно до певної міри усвідомити собі її богоподібність”. Франк С.Л. Душа человека: Опыт введения в философскую психологию // Франк С.Л. Предмет познания. Душа человека. – СПб., 1995. – С. 506-507.

Все, чим людина колись була або може стати, зазначав  Франк, те чим були предки або будуть її потомки, - все це потенційно є в кожній миті душевного життя. Вона є та потенційна над часовість, без якої немислима свідомість і знання.

Душа є частина людської свідомості, але та частина, завдяки якій існують і всі інші складники, коріння людини, з якого живе вона і її свідомість. Не лише душа, але і свідомість в цілому – загадковий феномен.

Будь-яка людина, говорив Ніцше, цінна тому, що вона є шлях до надлюдини, тобто до ідеалу людськості, до художника, філософа і святого. Можна добавити, що кожна свідомість значима постільки, оскільки вона є можливість великої свідомості, великого розуму.

А людина частіше всього живе або взагалі не приходячи в свідомість, або живучи малою свідомістю, малим розумом, майже як супершемпанзе.

Малий розум розвиває специфічні якості людини: хитрість, уміння пристосовуватись до життя, уміння досягти відносного комфорту та достатку, не розмірковуючи над проблемами буття та смислу життя, не страждаючи від недосконалості світу і суспільства, не відшукуючи нових шляхів для свого самовияву.

Ніхто, звичайно, не може осудити людину, що вона живе малим розумом, тому, що перспектива жити великим розумом часто лякає людину. Великий розум – це мудрість, яка уявляється малим розумом як божевілля. Апостол Павло говорив: „Будьте божевільними, щоб бути мудрими”. Це значить, що в „божевіллі”, в зреченні малого розуму у людині з’являється можливість розуму великого.

З допомогою великого розуму ми не просто сприймаємо світ як сукупність речей і законів, для цього досить і малого розуму. Тут світ по-справжньому відкривається нам як безодня, безкінечна чаруюча таємниця. Великим розумом ми пізнаємо світ із середини, ми зливаємося з тим, що в ньому є утаємниченого і невимовного, ми – більше не зацікавлені спостерігачі, що прагнуть хитрістю вирвати у світу якісь його таємниці і використати їх собі на користь, ми самі – суть світ, це він сам пізнає себе через нас.

Таке бачення світу є у дітей, поетів, є у всякої мудрої людини – відомого вченого або пересічної людини. Вона дивиться на світ з благоговінням, сповненими захоплення очима маленької дитини.

Така мудрість, звичайно, є безумством в очах володаря малого розуму. Слід було бути дійсно божевільним, щоб побачити, подібно Демокріту, що світ складається з атомів і пустоти, бути божевільним, що слухати музику сфер або побачити Всесвіт, що викривляється.

Все, що „божевільні” говорили і писали, не можна було вивести ні з яких дослідних даних, необхідно було дійсно мати великий розум, жити великою свідомістю, бути чистим, не замутненим дзеркалом Всесвіту, розмовляти з ним і прислухатися до її незрозумілого голосу, яким вона довіряла їм свої секрети.

Так, знаменитий астроном Йоган Кеплер помимо наукових досліджень займався складанням гороскопів для важливих персон і вважав це основним своїм зайняттям: він вважав, що знає особливі внутрішні таємниці руху зірок, відчуває їх прихований вплив на себе і лише в силу цього взагалі може бути астрономом. І. Ньютон з цих же міркувань писав алхімічні трактати, шукав філософський камінь і приділяв цьому не менше уваги, ніж дослідженням з теоретичної фізики.

Бачення світу великою свідомістю – не лише не менш важлива річ, ніж утилітарно-практичне ставлення до нього, воно робить можливим будь-яке відношення, будь-яку науку, будь-які практичні дії.

Вигляд зоряного неба з загадковим мереживом зірок, з таємничим мовчанням темних та непроникних небесних безодень, з обіймаючим мене благоговінням і відчуттям моєї самітності перед видом цього неба, і моєї спорідненості з ним – все це, взяте разом як неподільна єдність, є більшою мірою реальність, вважав Франк, ніж астрономічна „дійсність”, що подається в астрономічні й теорії.

Людина може бути лише причетна „великої свідомості”. Останнім часом навіть з’явилось поняття „сфера свідомості”, деякі вчені всерйоз вважають, що навколо землі існує сфера свідомості, куди ми іноді пробиваємося (проникаємо) – будь-яка інтуїція, осяяння, несподівана здогадка – це „пробій” (подібно електричному розряду” в цю сферу. Тут велика свідомість розуміється буквально.

З’явилось навіть розмисли про певний „галактичний код” свідомості, про свідомість як „космічний шифр”. Цілком можливо, що у всіх цих гіпотезах і здогадках є велика доля істини.

Можливо також, що свідомість, велика свідомість не закінчується зі смертю людини і не починається з її народженням, вона потенційно існувала завжди, а людина актуально оволодіває і володіє нею доки живе. Так Р.Моуді, американський лікар-реаніматор, в своїй книзі „Життя після смерті” описує свідчення ста хворих, що побували у стані клінічної смерті, тобто померлих і повернених до життя через декілька хвилин.

Їх свідчення напрочуд співпадають і говорять про те, що свідомість продовжує функціонувати після смерті: спочатку людина бачить себе з боку, бачить, як над нею схилились лікарі, потім її затягує в якусь темну трубу або тунель, і вона рухається ним з величезною швидкістю; поступово минає страх, і настає відчуття щасливого звільнення; потім людина йде через болото або туман або річку і бачить на тому боці своїх померлих раніше родичів (до них, правда, уже ніхто не доходив) і т.п.

Звичайно, можливо, що це не справжня смерть, мозок ще живе, ніхто не повертався з того світу через півгодини, або через годину, щоб розповісти, що насправді відбувається після смерті.

І все ж ці свідчення розширюють нашу уяву про свідомість.

Зовсім недавно з’явилось ще поняття „пренатальна пам’ять”. В досить глибоких снах людина іноді бачить себе яйцем, що коливається в теплому розчині. Це пам’ять навіть не до народження, а до оплодотворення.

Так, що природа і сутність людського тіла і свідомості все ще являє собою велику таємницю, і людство чекають попереду надзвичайні відкриття.

Людина як тілесно-душевна істота несе в собі усе минуле, усю людську і передлюдську історію. Від’єднаність людини, її здавалась зовнішня унікальність і несхожість не повинні, вважав Ніцше, вводити в оману. В дійсності життя світу продовжує безшумно плинути в нас і крізь нас.

Те, що індивід відчуває себе окремим, - це є найбільш могутнім стимулом в його русі до самої віддаленої мети. „Ми – щось більше, ніж індивід: ми над те увесь ланцюг, разом з задачами усіх етапів майбутнього цієї мети”. Ницше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей // Ницше Ф. Воля к власти. – М., 1994. – С. 306.

 


ЛЕКЦІЯ  4

Метафізика і соціологія людського буття

 1.Людина в метафізичному вимірі

2.Природа людини в соціологічному вимірі

Література:

1.Аггаци Є. Человек как предмет целостного познания// О человеческом в человеке.-М.,1991.

2.Бердяев Н.А. О назначении человека. Опыт парадоксальной//Бердяев Н.А. О назначении человека.-М.,1993.

3.Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека:опыт персоналистической философии//Бердяев Н.А. Царство Духа и царство Кесаря.-М.,1995.

4.Мамардашвили М.К. Проблема человека в философии// О человеческом в человеке.-М.,1991.


Спроба метафізичного опису:

Людина -  сама велика таїна буття, над якою розмірковували кращі уми людства. Розгадка цієї таїни справа людини, порівняно з якою всі інші справи і проблеми здаються дріб’язковими.

Хто зуміє все розповісти про себе, опише увесь Всесвіт, запитував Р. Декарт. Людина завжди буде займатися самопізнанням, прагнучи розгадати свою сутність, свою відмінність від усього світу. Але пізнати себе – найважче. До того ж це розкопування самого себе неможна вважати безневинним заняттям.

Людина заглядає в таку темну і небезпечну безодню, в якій легко втратити себе, втратити здоров’я і навіть розсудок.

Якщо довго вдивлятись в безодню, то і безодня, говорив Ніцше, починає вдивлятися в тебе.

Пізнаючи себе ми відкриваємо закони світобудови. Людина є мікрокосм, мініатюрна модель макрокосма: в ній як в дзеркалі, відображаються усі складні протиріччя великого світу.

Що ж може примусити людину займатись самопізнанням.

Життєві справи та прив’язаності, буденні турботи та потреби, суспільне життя і громадянські обов’язки постійно відволікають людину від цієї самої важливої справи.

“Людей з самого дитинства, - писав Б. Паскаль, - зобов’язують піклуватися про свою честь, про свій добробут, про своїх друзів, а також про добробут і честь своїх друзів, їх виснажують різними справами, вивченням мов, вправами; їм навіюють, що вони не будуть щасливі, якщо їх здоров’я, честь, майно, а також здоров’я, честь, майно їх друзів не буде в хорошому стані і що відсутність хоч би одного з цих благ принесе їм нещастя. Так, їх навантажують обов’язками і турботами, примушують метушитися від світанку. Дивний спосіб робити людей щасливими, скажете ви; що можна придумати краще цього, щоб зробити їх нещасливими? Як що: необхідно відняти у них усі ці турботи і тоді вони подивляться на себе, задумаються, хто ж вони такі, звідки вони прийщли, куди йдуть; їм не можна давати занадто багато занять і забав. Ось чому їх так невтомно готують до справ, а якщо їм випаде декілька вільних хвилин, радять використати їх на забави, ігри і постійно чим-небуть себе займати. Скільки пустоти і мерзоти в серці людському”.

(Паскаль Б. Мысли. – М.,1995.- С. 117)

З точки зору філософської антропології, людина перш за все не біологічна, не психологічна, а метафізична істота. І стає людина людиною, коли відкриває в собі метафізичний вимір.

Метафізичний – значить надприроднє, тобто не маюче метафізичних причин. Так, кохання не має ніяких конкретних фізичних причин, люблять не за щось, а тому, що люблять, якщо і є причина, то не любові; не має ніяких причин добро, людина робить добро лише тому, що вона добра.

Не має ніяких емпіричних причин для совісті; я вчиняю за совістю, тому що не можу по-іншому, а не зі страху, з вигоди тощо.

Добро, совість, ум не потребують пояснення, пояснювати необхідно дурні вчинки, безчестя, підлість.

“Метафізичних” людей природа не народжує, і в цьому смислі вона взагалі не народжує людей. Людина повинна народитися сама. З цього розуміння виникає символ “другого народження”, символ будь-якої релігії, бідь-якого міфу, будь-якої серйозної філософії.

Необхідно народитися в тому житті, в тому режимі буття, в якому живе любов, краса, совість, честь, ум тощо. Народитися вдруге – означає відкрити для себе двоїсту складність нашого існування, розуміння того, що поза нашим повсякденним життям сповненим метушні праці і турбот, існує ще друге життя, життя справжньої інтенсивності, в яку ми лише іноді впадаємо: коли любимо, коли творимо, коли здійснюємо добрі вчинки, коли нам в голову приходять думки і деякий час там утримуються.

Людина не може все життя знаходитись в стані любові, творчої напруги, не можна постійно жити на грані можливого – жити встихії совісті і добра. Але лише знаходячись на цій грані, людина відчуває себе людиною, відчуває, що живе в новому смислі цього слова, переживає кожну секунду свого життя як значиму і неповторну подію.

В чистому  в нашому житті ніколи не реалізується добро, краса, совість, взагалі ніщо не реалізується до кінця. Але з того, що ніхто не живе, постійно керуючись вимогами совісті, вважав І. Кант, зовсім не слідує, що совість – це химера.

Без совісті, так само як і без любові, без добра людське суспільство відразу розпадеться, вернеться до тваринного стану. В цьому сенсі тканина людського існування, метафізична тканина прядеться з таких невидимих ниток, які ніколи повністю не реалізуються, не мають натуральних причин, їх не можливо викликати свідомими зусиллями, вони можуть лише “освятити” людину, вирвати її з буденного, повсякденного існування, примусити задуматися над власним буттям, власною природою. І все ж вони визначають наше життя.

Метафізичні закони нашого буття в цьому сенсі первинні ніж фізичні закони життя. “Осяяна” людина може віддати життя, виконуючи обов’язок, може вбити саму себе, будучи замученою муками совісті. Життя , здоров’я, благополуччя, щастя – все це потім, оскільки “ я тут стою і не можу  по-іншому”.

Оскільки ці “метафізичні речі” не мають емпіричних причин, то немає ніякої необхідності в тому, щоб вони існували. Вони і не повинні існувати, з точки зору емпіричного порядку речей.

Немає таких законів природи, за якими люди повинні любити один одного або робити добро. Немає ніякого підгрунття для того, щоб у світі були істина і краса.

Але оскільки вони все ж зустрічаються, то це завжди чудо, з точки зору нормального порядку речей, чудо, якого не повинно бути, але завдяки тому, що воно все-таки іноді відбувається, продовжується людське існування.

В цьому сенсі людина розтягнута між двома світами – світом буденного існування (в людині ж не припиняються натуральні процеси) і світом, в якому людина живе на межі своїх можливостей (в любові, в свободі, в красі).

Тому людина є певне напружене тримання чогось неприродного, штучного, такого, що грунтується на досить хитких підвалинах. Поки є це напружене тримання, є людина.

Тому людина не існує, як будь-який інший предмет або тварина, не живе в автоматичному режимі, підпорядковуючись своїй спадковості, своїм генам, стереотипам поведінки.

Людина – це прагнення бути людиною.  

Прагнення утриматись в тому режимі буття, де вона відчуває себе вільною, люблячою і творячою.

Нема прагнення – і людина випадає з цього режиму, автоматично в ньому утриматись неможливо.

Автоматично в голову іноді приходить лише дурість, але щоб прийшла думка оригінальна і нова, необхідно дуже постаратися.

Саме собою в людському світі ніщо не живе, усе тримається лише на хвилі зусиля: зусиля бути людиною, ніколи ні вчому не спускатися нижче максимуму, на який  Я (Ти) здатен як людина. В цьому смислі і звучить кантівський категоричний імператив: “Чини так, щоб максима твоєї волі була основою всезагального законодавства.

Основне метафізичне занняття людини – пізнання, відкриття в собі  другого виміру, другого життя – ніколи нездійсниме до кінця, на це не вистачить ніякого людсьеого життя. І ми людські істоти тою мірою, вважав Мераб Мамардашвілі (1930-1990), якою ми сильні тим, що ніколи не завершиться і не реалізується в нашому житті.

Наше призначення як людей виходить за межі нашого життя, та його умов. Наприклад, є такий термін, або поняття, чи якість “доброта”. Ви не можете слову чи уяві “доброта” надати смисл в межах умов і меж нашого життя. Тому що якщо ви повинні доброту визначити лише умов свого життя, то вона не має смислу...

Якщо все, що має смисл, має смисл лише в умовах і межах мого життя, то бути добрим, вихованим, ввічливим і тому подібне немає ніякого смислу”.

Мамардашвили М.К. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). – М., 1995. – С.57.

Ми люди тою мірою, якою нам визначено вирішувати безкінечні задачі. Наприклад, кохання, як людське явище, в означеному смислі, відрізняється від задоволення статевого бажання; статеве бажання задовільняється, минає, людина стомлюється, часте повторення одного і того ж викликає нудьгу.

В коханні ж кохана людина завжди нова, для кохання немає минулого, воно невичерпне, це зовсім інша повторюваність, кохання безмежно більше ніж людина, в коханні можна лише приймати участь, доторкнутись певною мірою до її незвичайного  інтенсивного у безмежному полі напруги.

Якщо людське життя так улаштоване, що в ньому нічого і ніколи не реалізується повністю, то істинно людське, усе безкінечне реалізується в іншому житті, в іншому режимі буття, і настільки є повним, наскільки довго нам вдається в цьому іншому режимі утриматися. Це прагнення до безкінечного в кінечному житті і є те, що можна назвати безсмертною душею.

Людина ніколи не реалізує саму себе і ніколи не може наступити момент, коли він скаже: ну ось і все, нарешті я став людиною.

К.Ясперс виділяв пять властивостей або особливостей людини як метафізичної істоти. Наша метафізична сутність проявляється, на його думку, в слідуючому:

  •  незадоволеності, оскільки людина постійно відчуває свою невідповідність тому, чим вона є сьогодні: вона незадоволена своїм знанням, своїм духовним світом, своїм становищем, усім, чого йому вдалось досягти; гризуче відчуття незадоволеності- показник його людськості;
    •  в прагненні до безумовного, оскільки її життя постійно зумовлене зовнішніми і внутрішніми причинами, а їй необхідно знайти безумовну опору для свого буття, яку неможливо знайти ні в суспільстві, ні в природі, оскільки все це для неї – речі відносні, не безумовні, звідси її прагнення до Бога, або до певної трансцендентної сили, яка, як вона вірить, не дає їй пропасти, загубитися, як піщинка в безмежному просторі і часі;
    •  в невпинному прагненні до єдиного, оскільки жоден з видів єдності світу – матеріального і духовного – її незадовільняють, єдине, що може її задовільнити, - це вічність  і, відповідно, безпосередній зв’язок з буттям;
    •  в усвідомленні незбагненного спомину, мов би вона знає про творення світу, або може пригадати про те, що було до цього творення, як її душа до народження “співала в хорі богів” (Платон), оскільки саме головне, що він  знає по світ, може бути отримане не з зовнішнього світу, а з себе, оскільки людину нічому не можна навчити, якщо розуміти навчання як оволодіння готовими знаннями, вона повинна сама все “згадати”;
    •  в усвідомленні безсмерття не як продовження життя в іншому образі, а як своєї укритості у вічності, тобто того, що кожна людина повиння в своєму житті зробити щось таке, щоб залишитись і перебувати завжди, оскільки всі великі люди, коли б вони не жили, є нашими сучасниками, а їх ідеї, образи не підвласні часу.

Ясперс К. Философская вера //Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.,1991. – С.426-427.

Людина – істота трансцендентуюча, тобто постійно прагнуча переступити власні межі: межі своїх можливостей, свого знання, свого життя, свого світу. Але людина ніколи не досягає чого-небудь трансцендентного, ніколи не виходить за межі світу.

Трансцендентування – це стояння на межі між тим, що знайоме, зрозуміле, осмислене, і тим, що невловиме, невиразиме, що постійно дратує людську допитливість, мучить своєю недосягненністю – хай то буде Бог, прихований смисл існування, таємниця народження або смерті.

Прагнення до трансцендентування викликане постійною стурбованістю з приводу тендітності, минучості, нестійкості будь-якого наявного буття, це прагнення віднайти опору усього сущого.

В трансцендентуванні ми не досягаємо нічого певного – ми як і раніше не можемо осягнути Бога, смисл нашого існування так і залишається для нас неосягнутим (непізнаним), але сама спроба трансцендентування є серйозним поштовхом, після якого починається наше перетворення, зміна свідомості.

Переживши досвід трансцендентування, ми стаємо іншими людьми, більше не можемо жити легко і бездумно, ми проникаємося турботою про власне існування.

Відчувши смак трансцендентного переживання, відчуття стояння на межі можливого, ми ніколи більш не заспокоюємося і завжди намагаємося віднайти смисл свого буття, прагнемо відновлювати в собі знову і знову дивне почуття, що трансцендентування мов би пробудило в нас трансцендентні сили, які з тих пір якимось невідомим чином підтримують нас в нашому істинно людському бутті.

У людини, що не мала досвіду трансцендентування, визначальним настроєм є нудьга. Вона найчастіше проявляється як загубленість, незнання, до чого докласти власні зусилля.

Але іноді, розмірковував М.Хайдегер, ця нудьга переходить в глибоку тугу, що блукає в безоднях нашого буття, мовби густий туман, який зміщує всі речі, людей і саму людину разом з ними в одну масу якоїсь дивної байдужості.

Ця непроглядна нудьга іноді доростає до жаху. Жах тут не боязнь чогось конкретного. Раптом робиться жахливо і все – речі і ми самі – тоне в якійсь байдужості.

В такому стані ми чітко бачимо себе поза світом, жах викидає нас за його межі, в ніщо, і ми вперше починаємо бачити цей світ як цілий.

В цьому викиданні, трансцендентуванні, здивованому і вражаючому стоянні перед “цілим” світом, закладено можливість нашого внутрішнього перетворення ( преображення), відчуття себе живою людиною.

“Лише тому, що в підвалинах людського буття привідкривається Ніщо, відчужуюча дивність сущого, здатність захопити нас повною мірою. Лише коли нас тіснить відчужуюча дивність сущого, воно прбуджує  в нас і викликає до себе подив. Лише на основі подиву – тобто відкритості Ніщо – виникає питання “чому?”. Лише можливості цього “чого?” як такого ми здатні питати цілеспрямовано про підгрунття і обгрунтовувати”.

Хайдегер М. Что такое метафизика //Хайдегер М. Время и бытие. – М., 1993. – С. 26.

Соціологічний аналіз природи людини

Оскільки людина все ж живе більшою частиною в цьому емпіричному житті, її існування підпорядковується соціальним законам, емпіричним причинним зв’язкам і залежностям. Отже, для розуміння сутності людини важлива не лише метафізика, але і соціологія буття.

Людина живе в суспільстві, формується ним, пристосовується до його стандартів і правил. Люди якогось конкретного суспільства, кокретної країни живуть в більш-менш однакових умовах: в умовах однієї культури, одних звичаїв, однієї мови, але все-таки вони різні, не схожі один на одного. Навіть в одній сім’ї діти виростають різними, хоча й виховуються в однакових умовах . Що робить людей різними, неповторними і унікальними?

Перше: особливості психологічного складу – темперамент, швидкість психічних реакцій, метикуватість – усе це передається людині спадково.

Друге: досвід дитинства і спомини про дитинство. У кожної дитини свій досвід дитинства, свої переживання, кожному по- своєму відкривався світ, кожен по-своєму переживав свої дитячі страхи, невдачі або радощі.

Досвід дитинства накладає відбиток на все подальше життя людини. Можливо, усі наші таланти і здібності закладені в батьківській(перш за все материнській) любові. Дитина, яка з дитинства відчуває цю любов, живе в атмосфері любові, все своє життя, ніби панцирем, захищена від негараздів та напастей. У неї, як  правило, все виходить у житті, вона талановита і наділена багатьма неабиякими талантами.

Навпаки, той, хто виріс без любові, в холодній і суворій атмосфері байдужості, все  подальше життя відчуває себе одиноким, навіть коли оточений сім’єю або родичами, у нього все життя складається важко.

Спогади дитинства супроводжують людину до смерті і, що цікаво, з роками не лише не тьмяніють, але стають яскравішими. Старі люди важко згадують, що з ними 20 або 30 років тому, але добре, до дрібних деталей, пам’ятають своє дитинство з самих ранніх днів.

Третє: особливості індивідуальної біографії – кожен живе своє життя, і все, що з ним відбивається, і те, як він до цього ставиться,  - зовсім не схоже на життя інших людей.

Четверте: суперечливість життєвих ролей. У кожної людини в житті одночасно декілька ролей, які він “грає”. Наприклад, школяр, коли він розмовляє з учителем і, особливо, з директором школи, - це одна людина: уважна, шаноблива, очі так і світяться знанням та старанністю.

Але варто йому вийти у двір, де його чекають друзі, він стає зовсім іншим – скаче, кричить, футболить бляшанку, і вираз обличчя у нього відповідний.

Третьою людиною він стає, приходячи додому і розмовляє з батьками. Це не означає, що він кожен прикидається: кожен раз це він сам, у кожної людини багато обличь, вірніше багато сторін особистості, багато ролей. Часто ці ролі навіть суперечать одна одній і все ж вони утворююють єдиний комплекс його особистості – у кожного абсолютно своєрідний.

Усі ці чотири моменти роблять кожну людину як особистість неповторною і унікальною. І ця унікальність виражається в понятті “Я”. Я у людини з’являється з 3-4 років, коли вона починає  розуміти, що є Я, а є інші люди. До цього майже усі діти говорять про себе від третьої особи.

В 10-12 років формується образ Я. У кожної людини є образ самої себе, сума уявлень про саму себе, якою вона себе бачить, і цей образ людина проносить через все життя, трохи підправляючи і доповнюючи.

Як правило, це досить симпатичний образ, кожна нормальна людина вважає себе більш-менш цікавою, розумною, здібною, чесною, доброю тощо.

Трпгедія людського життя – розпад образу, коли сама людина переконується, погоджується, що вона не добра, не розумна, що вона, наприклад, дурень або негідник. Суб’єктивно немає негідників – ніхто не думає про себе погано або старається не думати. Необхідний дуже радикальний крок, крах усіх уявлень про себе, щоб людина внутрішньо погодилась з нищівною критикою себе. Як правило, життя після цього здається закінченим, і справді, людина в цьому випадку може навіть убити себе.

Існують механізми захисту Я, які діють несвідомо, зберігаючи особистість від руйнації:

  •  механізм витіснення – людину спіткало велике горе,. Або вона зіткнулася з чимось надзвичайно страшним, чого психіка може не витримати і зруйнуватися; спрацьовує відповідний механізм – і людина або втрачає свідомість, або раптом забуває про нещастя, що її спіткало;
    •  механізм інверсії, що перевертає імпульс на прямо протилежний. Так у хлопчиків 12-13 років прокидається статеве почуття, але дитина не може цього усвідомити, психіка може бути травмована, вона перевертає усі відносини: хлопчики починають вважати дівчаток своїми ворогами і воюють з ними – штовхаються, вибивають портфелі з рук. Насправді дівчатка їм дуже подобаються, але психіка йде своїм шляхом, зберігаючи рівновагу;
    •  механізм переорієнтації: психіка несвідомо перемикає емоції з одного об’єкта на інший, більш доступний. У людини великі неприємності на роботі, і прийшовши додому, вона спрямовує своє роздратівання на дружину, собаку. В деяких країнах за порадою психологів на підприємствах є кімнати, де стоять пугала майстра, начальника цеху тощо, на яких можна вихлюпнути своє роздратування.

І ще цілий ряд механізмів має психіка, захищаючи свою цілісність і гармонійність, щоб людина не відчувала себе в розладі зі світом і оточуючими.

Можна сказати, що у людини два “Я” – зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє Я знайомиться з людьми, вчиться в школі, набирається знань, робить якісь справи і здійснює вчинки. Зовнішнє “Я” – це сукупність знань, правил дій, поведінки, прийомів мислення.

Внутрішнє “Я” – це інтимне, приховане ядро особистості: усі наші мрії і надії, спогади про перше кохання і першу весну, усі наші пристрасті, бажання, які ми ховаємо глибоко в душі. Це те, про що неможна розповісти іншому, передати у вигляді слів або знаків, людина часто сама не знає, що в ній закладено. Для цього потрібен талант. Будь-який роман, будь-яка картина або симфонія – це розповідь художника про себе. Внутрішнє “Я” робить нас особистостями, без нього ми лише мислячі машини.

Див.: Соціологія особистості, в цьому аспекті, присвячені книги: Н.С. Кон Открытие «Я» . – М., 1978; Михайлов Ф.Т. Загадка человеческого Я. – М., 1976.

Цікаві ідеї стосовно сутності людини були висловленні Г. Гурджієвим. На його думку кожна людина має сутність і особистість. Сутність – це характер людини, сукупність її самих простих реакцій на інших людей, те що складається від самого дитинства і потім майже не змінюється. Особистість – це те, що ми отримуємо ззовні: знання, вміння, правила життя. Особистість – це те в нас, що не наше.

У більшості людей дуже мало свого особистого. Все, що у них є, переважно взяте з різних джерел: ідеї, переконання, погляди.

Як правило, сутність розвивається до 12-15років, поки формується характер, і потім зупиняється у своєму розвитку. А особистість може розвиватися скільки завгодно довго. Людина закінчує школу, університет, пише книги, стає відомим вченим, а в розвитку уже давно, в сутності вона залишилась наївною дитиною і веде себе як дитина в самих головних питаннях свого життя.

Вона веде себе безпомічно, коли необхідно прийняти важливе рішення стосовно своєї долі або долі близьких, вона вірить на слово різним політичним демагогам та пройдисвітам.

Трапляється, що деякі аспекти сутності зупиняються в своєму розвитку на віці 5-6років, а далі усе власне закінчується; решта виявляється чужим: або взяте з книг, або створене завдяки наслідуванню готовим зразкам.

Бувають випадки, коли сутність росте паралельно особистості, але в умовах сучасного цивілізованого життя вони досить рідкісні. Сутність має більше шансів розвинутись у простих людей, які живуть у важких умовах боротьби і небезпек. Але, як правило, особистість у таких людей розвинена досить слабо, їм не вистачає виховання і освіченості, не вистачає культури.

Алкоголь або наркотики можуть приспати особистість, вона мов би зникає на певний час і залишається одна сутність. “І трапляється так, що людина, сповнена різних піднесених ідей, симпатій і антипатій, любові і ненависті, прив’язаності, патріотизму, звичок і смаків, бажань і переконань, виявляється абсолютно пустою, позбавленою будь-яких думок, почуттів, переконань і поглядів. Усе, що раніше хвилювало її, тепер стає зовсім байдужим. Іноді вона бачить штучний і уявний характер звичних своїх настроїв і високих слів, а іноді просто забуває про них, ніби їх і не було...

Все, що йому вдавалося знайти в собі, - це декілька інстинктів, нахилів і смакових уподобань. Вона любить солодке, любить тепло і не любить холоду, їй неприємна думка про роботу; або навіть навпаки, їй подобається ідея фізичного руху. Це все.

Успенський П.Д. В пошуках чудесного. – М., 1992. – С. 189.

Досить часто люди поєднуються між собою не як сутності, а як особистості, оскільки люди в основному живуть особистістю. Особистість має свої інтереси і смаки, їй подобається те, що не подобається сутності.

Сутність знає, що вона хоче, але не може виразити, людина часто і не підозрює про своє внутрішнє “Я”, їй здається, що те, що вона являє собою в суспільстві, її знання, її зв’язки, - це і є головне і єдине в ній. Вона не підозрює, що все це взяте напрокат. І дуже часто люди, чиї сутності зовсім не відповідають, живуть один з одним і один одного ненавидять.

Нерозвинена сутність веде до дивних парадоксів, особливо характерних для ХХ ст.: можна бути великим вченим, відомим державним діячем, знаменитим актором, але водночас абсолютним  негідником і падлюкою за своєю суттю.

Але буває ще страшніше, буває так, що сутність вмирає. Як особистість людина ще живе, виступає з промовами, видає книги, навіть керує країною, а в сутності своїй вона давно померла, у неї навіть очі олов’яні, як у мерця. У таких людей, стверджував Гурджієв, дуже багато. Якби ви знали, писав він, яка кількість мерців керує нашим життям, ви б з’їхали б з глузду.

 

 


ЛЕКЦІЯ №5.

 Людина і її основні відношення.

  1.  Я і ТИ (проблема Іншого).
    1.  Я і МИ (проблема суспільства).

Література:

  1.  Алексеев В.П. Историческая антропология и этногенез.- М., 1989.
    1.  Арендт Х. Массы и тоталитаризм // Вопросы социологии. – 1992., №2.
      1.  Гуревич П.С. Проблема « другого» в философской антропологии М.М. Бахтина // М.М. Бахтин как философ. – М., 1992.
        1.  Железнов Ю.Д. Природа человека и общества. – М., 1996.
          1.  Ильин В.В. Власть // Вестник МГУ. Сер. 12. – М., 1992.№3-4.
            1.  Иванов В.В Культурная антропология и история культуры // Одиссей: Человек в истории. – М.,1989.
              1.  Мечников И. Этюды о природе человека. – М., 1973.
              2.  Моисеев Н.Н. Современный антропогенез и цивилизационные разломы. – 1994.
              3.  Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
              4.  Флиер А.Я. Культурогенез. – М., 1995.
              5.  Технология власти // Диалог. – М., 1990, №11.
              6.  Человек и культура: критика антропоцентризма. – М., 1995.


Я – Ти важлива тема антропології, і завжди залишиться такою, тому що Я завжди існує лише в тісному поєднанні з Ти, з Іншим, з оточуючими речами, з Ми. Антропологія в кожну епоху знову і знову з’ясовує суть цих відносин, їх значення в конструюванні Я. Саме собою Я не існує без цих переплетених відносин.

Це пояснюється уже на стадії тілесного досвіду. Усвідомлення тіла неминуче супроводжується, вважав Мерло-Понті, неуникною присутністю іншого.

“Ніхто не зміг би мислити вільно, - цитував він П. Валері, - якби його очі не могли уникати заглядуючого в них погляду іншого. Як тільки погляди зустрічаються уже не існує в повному смислі слова двох, і з цього моменту не можливо залишитись наодинці.” Відбувається свого роду миттєве взаємне обмеження. Ти береш мій образ, мою зовнішність. Я забираю твою. Ти не Я, оскільки ти мене бачиш, а я себе не бачу. Мені не вистачає якраз того мене, якого бачиш ти. А тобі не вистачає якраз того тебе, якого бачу я. І чим далі ми просовуємося в пізнанні один одного, тим більше ми розмірковуємо про себе, тим більше ми стаємо Іншими.”

Мерло-Понти М. Человек и противостоящее ему // Человек и общество: проблемы человека на ХVІІІ Всемирном философском конгресе. Вып.4.- М.,1992. –С. 34 .

Людина зазвичай не показує свого тіла, а якщо робить це ,  то з відчуттям страху або наміром спокусити. Їй або здається, вважав Мерло-Понті, що чужий погляд на її тіло , грабує її, краде його у нього самого , або ж, навпаки, вона уявляє, що виставлення на показ свого тіла видає їй другого без захисту, і інший в цьому випадку стає рабом.

Діалектика Я та Іншого складається із сорому і безсоромності , це діалектика господаря і раба. Оскільки я маю тіло, інший погляд може зробити мене об’єктом, не визнавати мене як особистість. І навпаки, я можу стати його господарем, розглядаючи його.

Але тоді інший перестане бути особистістю, визнання якої я хотів би заслужити, інший більш для мене нічого не значить.

“Отже, говорити, що я маю тіло, значить стверджувати, що я можу розглядатися як об’єкт, але хочу розглядатися як суб’єкт; що інший може бути моїм господарем, або моїм рабом, - таким чином сором’язливість і безсоромність виражають діалектику множинності свідомостей і мають метафізичне значення…Діалектика не є відношення між суперечливими і доповнюючими одна одну ідеями: вона є спрямованість одного існування на інше, при цьому перше заперечує друге, але не може без нього утверджувати себе.”

Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття.-К.,2001-с.195.

Фрейд, на думку Мерло-Понті, говорив про “сексуально-агресивне” ставлення до іншого. А оскільки агресивність спрямована не на річ, а на особистість, переплетення сексуального і агресивного означає, що сексуальність має внутрішній вимір. Таким чином, сексуальність – це наш спосіб проживати свій взаємозв’язок з іншими.

Тіло як сексуальність – це ставлення до Іншого, а не просто до іншого тіла,  воно сплітається між іншим і мною в кругову систему проекцій і запитувань, наповнює світлом безкінечний ряд відображень – відображаючих і відображених, завдяки чому я іншим, а інший – мною.

“Коли людина покладає себе універсальною, турбота про себе і турбота про іншого для неї нероздільні; вона особистість серед особистостей, а інші – це інші її Я. Але якщо вона, навпаки, визнає неповторність переживаного зсередини втілення, інший необхідно являється їй під знаком муки, заздрощів, або схвильованості. Причина, через своє втілення, постати перед стороннім поглядом і виправдовуватись перед ним, прикована разом з тим, тим же втіленням, до власної ситуації, здатна відчути нужду і потребу іншого, але не здатна здобути спокій в іншому, вона вся в зверненні буття-для-себе і буття-для-другого, яке, за Прустом, складає трагедію любові”.

Мерло-Понти М. Человек и противостоящее ему…С.34.

Я можу володіти власним тілом лише в тому випадку, якщо є тіло Іншого, і без цього фундаментального доповнення його межі не можуть бути окреслені.

Моє тіло стає моїм надбанням завдяки домовленості з Іншим, а не за власною сваволею. Якщо хтось говорить “Я”, вважає Подорога В., відносячи його до себе, він уже в нормі і визнає договір,  давно і не ним укладений, між ніби то внутрішнім інтимно-особистісним ставленням до себе і зовнішнім явленням тіла Іншого.

“Я – комунікативне джерело, де безперервно пульсує сукупність відносин, без яких ми не можемо влаштуватися в близький нам світ”.

Подорога В.А. Феноменология тела…С.34

Взагалі усі відчуття, пов’язані з формуванням психічного Его дитини, визначається самим найближчим до нього Іншим. Ще до оволодіння мовою дитина зачарована іменем “Батька”: воно ніби початкове джерело усіх значень, і вона прагне ним оволодіти, так само як вторгнення мови Іншого, наприклад батьків, - це можливість народження самої мови, оскільки вона не народжується з самої себе, але через і в мові Іншого.

Без інших людей для мене немає світу. Навіть коли немає нікого поруч мене, все одно скрізь видніються сліди, залишені іншими. Якщо я один в пустій квартирі, то відгукне або дихання інших людей, що живуть поруч, майорять навколо мене, вписуються в малюнок шпалер, розташовуються між брудним посудом на кухні, скриплять дверцятами шафи, і у мене постійно присутнє відчуття, що я не один, що за мною хтось, хоч і несвідомо хтось спостерігає.

У світі рослин і тварин все навпаки, там нас нічого не тривожить. Ніцше говорив, що нам приємно  бути на лоні природи, тому, що у неї немає думки про нас. Але коли з’являється інший, коли ми зачіпаємо туму інших, ми ніби осторожно вигукуємо: „Стій! Хто іде?” Інший небезпечний.

Звідки в людині береться знання про інших Я? Якщо воно виникає емпірично, досвідним шляхом, тоді пізнання іншої людини аналогічне пізнанню предметів зовнішнього світу.

Але інша людина очевидно не є для нас просто об’єктом. Хоча ми бачимо лише тіло і жести іншого (писав Ортега-і-Гасет), але крізь них бачимо невидиме – абсолютну сокровенність, щось, що кожен знає винятково від самого себе.

Тіло Іншого – справжній семафор, що посилає множинність сигналів, котрі говорять про те, що відбувається в його, Другого, сокровенному світі. Але ці сигнали – лише опосередковані свідчення внутрішнього світу Іншого, по них можна лише здогадуватися про сутність людини, так як ми здогадуємося, що у яблука за видимою стороною, є ще інша, невидима.

Див.: Ортега-и-Гасет  Х. Человек и люди // Ортега-и- Гасет. Х. Зб.. Труды. М. 1997.- С. 543.

В кожному індивіді уже присутнє друге Я, воно заздалегідь складає конституальний елемент свідомості. Таким чином, спів-буття „других Я” дається не емпірично, а трансцендентально, складає внутрішню структуру особистості, і ця структура є онтологічним підґрунтям індивідуального досвіду.

Ядро самосприйняття індивідума є процес, суть якого складає спрямованість на іншого. Поки людина не може подивитися на себе, як на іншого, як само сприйняття не може відбутися.

Див.: Ортега-и-Гассет Х.Человек и люди. С. 552-553.

Перш, що з’являється в житті кожного – Другий. Ми наприклад народжуємося в сім’ї. Перше, що ми бачимо, - Вони. Світло і світ (мир) – це свідський і мирський. Людина від початку відкрита для іншого, для стороннього, вона приходить до розуміння себе, вже маючи початковий досвід існування тих, хто не є вона. „Бути відкритою для інших – це споконвічна, визначальна властивість Людини, а не певний вчинок. Будь-яка дія – вчинити якось з людьми, щось зробити для них (або нашкодити їм) – завжди передбачає попередній пасивний стан відкритості людини.

Подібний стан – зовсім не „соціальне відношення” у власному смислі, оскільки воно ще не визначилось в будь-якому конкретному акті. Це звичайне співіснування, основа всіляких „соціальних відносин”, чиста присутність в моєму житті людей – присутність, що являє собою дійсну спів-присутність „Другого” (в одиночному чи множинному числі).

Ортега-и-Гассет Х. Человек и люди. С 555.

З точки зору С. Франка, не існує проблеми того, як Я може зустрітись з чужою свідомістю. Оскільки немає ніякого готового Я до зустрічі з Ти, до ставлення до Ти.

Це явище з Ти і є, згідно Франка, те місце, в якому вперше в справжньому смислі виникає саме Я в якості „Я”, водночас з „Ти”, як точка реальності, співвідносна з „ти”, як член одночасно з цим констатуючою ся єдності „Ми”..

Відношення „Я-Ти” – це не зовнішня зустріч між двома реальностями, які існували б самі собою до цієї зустрічі. „справа в тому, що ніякого готового сущого-в-собі „Я” взагалі не існує до зустрічі з „ти”.  ...”я” і ”ти”: вони народжуються, так би мовити, із взаємного, спільного кровообігу, який від самого початку мов би обтікає і пронизує це спільне царство двох взаємопов’язаних, приналежних один одному безпосередніх буття”.

Франк С.Л. Непостижимое: онтологическое введение в философию религии // Франк С.Л. Сочинения. – М, 1990. – С. 356.

Для дитини і первісної людини увесь світ наповнений „духами”, явищами „ти – образного” характера, одушевленими силами, до яких вони стоять у відношенні „Я-Ти”.

„Освічена свідомість” вважає, зазначав Франк С., що це психологічна ілюзія. Проте неможливо заздалегідь заперечувати можливість того, що свідомість дитини, первісної людини, поета в їх одушевленні світу значно глибше проникає в справжню, приховану сутність реальності, ніж наша твереза прозаїчна і наукова свідомість.

„Ти” дає мені знати про себе у ворожому або ласкавому погляді, в суворості або м’якості його зверненості, в жестах. Але за цими межами зміст чужого душевного життя мені недоступне. Але за цими межами зміст чужого душевного життя мені недоступне. Але ця загадкова незбагненна реальність саме в своїй незбагненності якимось чином дана нам абсолютно безпосередньо. „Ти” не є предмет пізнання – ні абстрактного пізнання в поняттях, ні пізнання – споглядання.

„Воно” дає нам знати про себе зачіпаючи нас, „проникаючи” в нас, вступаючи в спілкування з нами, якимось чином „висловлюючи” себе нам і пробуджуючи в нас живий відгук. Це жива взаємодія і є одне поняття, яке підходить до цього співвідношення: це – поняття одкровення. ... Особливо чіткий і точний смисл поняття одкровення набуває лише як одкровення для іншого, як відкривання себе, явлення себе іншому...

Одкровення – це, по-перше, активне саморозкриття, що йде від самої реальності яка відкривається, спрямоване на „мене” і саме тим констатуюче і відкриваюче мені цю реальність в якості „Ти”.

Знання, що ґрунтуються на одкровенні, значно відрізняється від звичайного типу знання перш за все тому, що тут йде мова про одкровення незбагненного; те, що при цьому відкривається, не перестає бути незбагненним, воно відкривається в своїй незбагненності.

Другий не перестає бути для нас таємницею, але ця явлена таємниця, яка торкається мене, вторгається в мене, мною переживається через ї активний вплив на мене. Все це дане вже в будь-якому чужому погляді, спрямованому на мене, в таємниці живих людських очей спрямованих на мене.

Вторгнення Ти в мене і є моє вторгнення в нього, яким би стриманим не було це вторгнення.

„зустріч двох пар очей, схрещення двох поглядів – те, з чого починається всяка любов і дружба, але і всяка ворожнеча, - в яке взагалі, хоча б саме побіжне і поверхове „спілкування” – це саме звичне, повсякденне явище є, проте, для того хто хоча б раз над цим замислювався, разом з тим одне з самих таємничих явищ людського життя, - точніше,  найбільш конкретний вияв вічної таємниці, що утворює саму сутність людського життя.

В цьому явленні здійснюється справжнє чудо: чудо трасцендентування безпосереднього самобуття за межі самого себе, взаємного саморозкриття один одному двох в інших відношеннях замкнених в собі і лише для самих себе сущих – носіїв буття”.

Франк С. Непостижимое. С. 354.

„Ти” може явитися мені, і так буває завжди, коли люди стикаються вперше, як щось чуже і загрожуючи. Я відчуває страх внутрішньої незабезпеченості, воно відступає всередину себе, замикається, щоб захиститись від нападу.

Найбільш конкретним виявом слугує сором’язливість, сором.

Я виникає та існує лише перед Ти як чимось чужим, таємничим.

Щоправда, в Ти, в просторі усієї моєї любові до нього і взаємній довірі завжди залишається нездоланним до кінця момент чужості. У всякому любимому і рідному мені Ти є щось жахливе і незрозуміле для мене – саме тому, що для себе всеж є безумовно єдиний і одинокий.

Ненависть  може бути виразом тайної любові і навпаки. Відношення „Я-Ти” є певна таємнича неосяжна єдність таємниці страху і ворожості з тайною любові.

Любов в своїй суті виявляється не лише в еротичній та подружній любові, в материнській любові, в любові до родичів, братів і сестер. Будь-яке співчуття, посмішка вітання,, навіть проста ввічливість, якщо це не зовнішньо завчена манера, а походить  з безпосередньої поваги до людини, - все це прояви любові в метафізичній її сутності, що жахає своєю незрозумілістю мені – подібного – не – Я.

Але Ти може мати і зовсім інший смисл: Я пізнаю в Ти заспокійливу реальність схожого, рідного.

Зустрічаючись з Ти я усвідомлюю себе уже не одиничним, не одиноким – поза собою я знайшов мені подібне, суще за моїм образом.

Таємниця іншого не перестає бути таємницею, але це вже не жахлива і страшна, а солодка таємниця. По-суті це таємниця любові. Тут Я знаходить мов би підтвердження свого буття поза собою.

Поза повагою до іншого, поза сприйняттям Ти як внутрішньо правомірної реальності немає закінченої самосвідомості.

Але не існує і досконалої любові, не існує такого відношення „Я-Ти”, яке було б лише „чистою” любов’ю, тому, що момент чужості Ти, нерівноцінності його мені присутнє у всякій конкретній людській любові.

Будь-яке відношення „Я- Ти”, є хитання між двома полюсами – між істиною любов’ю як буттям Я в самій реальності Ти і простим володінням цим Ти як чинником мого власного самобуття.

Становленню мого Я найбільше сприяє та небезпека і ворожість, яку я відчуваю з боку Іншого. Другий небезпечний, але кожен по-своєму. Небезпечність Іншого взагалі первинна його якість, навіть якщо вона не пов’язана з поняттям. Загрози.

Підґрунтя нашого спілкування з іншими – це перш за все боротьба. Навіть зразкова гармонія в сім’ї результат складного досвіду, зіткнень з Іншими.

Ми пізнаємо, що ми – це „Я” лише після того і завдяки тому, що значно раніше познайомились з багатьма „ти”, які суть наші „ти”, вступивши з ними в зіткнення і боротьбу, що називаються соціальними відносинами.

Там, де Ти постає для мене лише як предмет володіння, входить в мої інтереси і утилітарні розрахунки, там уже не є не Ти, а Воно.

М. Бубер ( твір „Я і Ти”) стверджував, що не існує „Я” самого собою, а існує лише два відношення: „Я – Ти” і „Я – Воно”.

За звичайної дослідної настанови до світу останній постає як сукупність предметів, як „Воно” – тобто щось бездушне, мертве, байдуже до людини.

Тут людина протиставлена світу, непричетна до нього.

Але людина здатна і на інше відношення, відношення до світу як Ти. Я можу розглядати дерево як колону, як екземпляр, звести його до числової залежності, але може трапитись, а для цього потрібні воля і благодать, що, розглядаючи дерево, я буду втягнений у відношення до нього. Тоді це дерево – більше не „Воно”.

Та і з людиною: я можу судити про неї за кольором волосся, тембру голосу, і Вона більше уже не Ти. Людину, якій я кажу „Ти”, я не пізнаю. Відношення до Ти безпосереднє. Ніякі абстракції, ніякі знання не стоять між Я і Ти. Ніяка мета і ніяка хіть не стоять між нами. Там де усі засоби зруйнувались, відбувається зустріч.

Самий головний недолік нашого спілкування полягає в тому, що будь-яке Ти рано чи пізно перетворюється в Воно – як тільки стомлюєшся знаходитись на рівні одухотвореного відношення, як лише почуття піднімає звичка, стомлюються емоції, а у відносини проникає користь.

Після того Ти стає об’єктом, хай і важливим, але все ж одним з них.

Людина сприймає як річ в просторі та часі. Це світ Воно. Такий світ готовий служити нам, але  в ньому я не може зустрітись з іншим.

Без нього я не можу встояти в житті, його надійність підтримує мене.

Але людина не може жити лише в світі Воно.

Таким чином, є світ Ти, де ми можемо відчувати себе людьми, де ми знаходимо любов, співчуття і є світ Воно, в якому нам доводиться жити, діяти, пізнавати.

Світ Ти – це світ, в якому нам не вдається довго утримуватися, він хвилює, тривожить. Це світ актуального теперішнього, коли ми відчуваємо, що живемо в повному смислі цього слова. Але в одному лише теперішньому жити неможливо, воно вичерпало б людину, як би швидко не долалось.

А в одному лише минулому жити можна: якраз лише в ньому і можливо облаштувати життя. Необхідно лише минулому жити можна: якраз лише в ньому  і можливо облаштувати життя необхідно лише заповнити кожен світ пізнанням і використанням – і він уже стає зрозумілим, знайомим і достатньою мірою нудним.

Людина не може жити без Воно, але той, хто живе лише з Воно – не людина.

Коли ми живемо в актуальному теперішньому, у світі духовних і душевних відношень, у світі Ти, ми – особистості, ми маємо відношення до буття, ми самобутні.

Але лише певною мірою, тому що жодна людина не є в чистому виді особистістю.

Випадаючи зі світу Ти, ми стаємо індивідуальностями, але теж лише певною мірою, оскільки жодна людина не є в чистому вигляді індивідуальністю.

Кожен живе в подвійному Я. Але є люди, настільки особистісно-визначені, що їх  можна назвати особистостями, і настільки індивідуально-визначені, що їх можна назвати  індивідуальностями.

Між тами та іншими вирішується справжня історія.

Живучи у світі, сповненому Іншими, ми постійно намагаємося виритися з глибини початкової самітності, якою є наше життя, досягти єдності з іншими, щоб давати своє життя і взамін отримати іншу, чужу.

Втой же час Інші постійно заважають нам вступити в контакт з нашим життям, яка завжди є лише самотність, лише наше Я в самітності.

Людина приходить до правди про себе лише в самотності: в суспільстві він тою чи іншою мірою підмінює себе на умовне, удаване Я.

Подібне повернення і є філософія – відступ до самого себе. Філософія – це лякаючи голизна себе перед самим собою.

Перед іншими ми не здатні повністю оголитися: коли на нас дивиться Інший, він неминуче заступає нас від власного погляду. Саме такий феномен сорому, коли оголена плоть, прагнучи сховатись, накидає на себе червоний одяг.

Дійсно, філософія може вернути людину в атмосферу самотності, поставити її перед самою собою, але це завжди буде штучна атмосфера, тому що світ без Інших – це неможливий світ.

Коли відсутній Інший?

Нема інших, немає сорому, і  навіть голизна стає розкішшю, яку може дозволити собі лише та людина, що живе в гріючому оточенні собі подібних.

Інший – це структура в які йми можемо сприймати світ, пристосовуватися до нього, жити в ньому.


Я і Ми (проблема суспільства).

Необхідність тісного взаємозв’язку Я і Ти з необхідністю приводить до проблеми Ми. Ми – в даному випадку не лише множина, не просто сукупність Я. Я взагалі немає множини, воно унікальне і неповторне. Тому Ми – це не множина першої особи, а єдність Я і Ти.

Ми первинна категорія особистого людського, а тому і суспільного життя. Це єдність, протистоїть множині і поділу. Людина як Я розвивається в лоні Ми все своє свідоме і несвідоме життя. Поділ на Я, Ти і Вони (Воно) можливе лише на основі всеохоплюючої єдності Ми.

Мова, культура, моральність, увесь духовний капітал, яким ми живемо і який складає наше суспільство, береться із життєвих відносин між людьми. Соціальне, суспільне життя не є, таким чином, якась суто зовнішня форма людського життя.

Вона є необхідний вираз єдності усіх людей, яка складає основу людського життя в усіх її сферах.

Людина живе в суспільстві не тому, що так зручніше жити, а тому, що лише будучи членом суспільства вона може відбуватися як людина. Людина продукує суспільство і суспільство продукує людину.

В соціальній філософії ХХ ст.. виділяють два типи людських спільностей – органічні і механічні.

Органічне ціле – це – спільнота.

Механічна – суспільство.

В російській філософії – перше називали „соборністю” тобто об’єднання людей в дусі та живій вірі. Вищим видом соборності є об’єднання людей в любові. Органічна спільнота не може бути створена штучно, як неможливо штучно створити життя.

Механічне об’єднання не менш важливе, ніж органічне. В суспільстві необхідні влада, право, спрямовуюча воля, дисципліна. Але все це має силу і буде стійким лише в тому випадку, якщо ґрунтується на органічному зв’язку людей.

Що може бути більш механічним ніж армія – організація, що ґрунтується на суто зовнішній дисципліні? Але ніяка дисципліна не може об’єднати армію і примусити її воювати, якщо немає патріотизму, любові до Батьківщини тощо.

Соціальність, життя в „Ми” не є щось зовнішнє, штучне стосовно людини, це необхідна складова людської природи, вона утворює багатство і внутрішнє надбання людини.

Якщо Інший даний нам в одкровенні, то в бутті „Ми” ми маємо справу з ще більш первинним родом одкровення.

В одкровенні „Ми” нам даний досвід внутрішньої приналежності та однорідності „зовнішнього” і „внутрішнього” буття, досвід спорідненості мого внутрішнього самобуття з оточуючим зовнішнім буттям.

Звідси – святість, глибина почуття батьківщини, сім’ї, дружби, віросповідальної єдності.

В „Ми” реальність відкривається як царство духів і до того ж через внутрішнє самооткровення самій собі.

Ми – це перш за все духовне і душевне об’єднання. Справжнє „Ми” непорушне і постійне. Його не можна розбити, розтягти на частини, знищити. Воно залишається недоторканим і цілісним, навіть коли люди, що називали себе цим словом, лежать в могилах.

Органічна єдність проявляється в сім’ї, в етносі, в спільності долі народу.

Прослідкуємо прояв „Ми” на прикладі такого об’єднання як етнос.

Етнос – це об’єднання людей, що знаходиться на межі природи і суспільства. Це життя людей в конкретних природних умовах, що визначають фізіономію етносу, і в той же час життя, пов’язане соціальними, культурними законами. (Етнос – гр.. вид, порода).

В даному випадку мова йде про вид, породу людей – homo sapiens. Етнос – це властивість людського виду ґрунтуватися так, щоб можна було протиставити себе і  „своїх” усьому світу.

Об’єднатися в етнос не можливо, він виникає, як природне явище, і кожна людина з дитинства належить до того чи іншого етносу.

Є і соціальні об’єднання – класи, держави, є природні об’єднання – сім’я, рід, плем’я, народність, раса і навіть частково нація. Етнос мов би перекриває і те і інше об’єднання, являючись в той же час самостійною одиницею.

Етнос пов’язаний не лише з природою, він має відношення до свідомості і психології людини.

Історик: етнограф Лев Гумельов (1912-1992) в своїй книзі „Етногенез і біосфера Землі” наводить такий приклад: у Франції живуть кельти – бретонці та ібери – гасконці (це, власне кажучи, не французи, перші – вихідці з Англії, другі – з Іспанії). В лісах Вандеї і на схилах Піренеїв вони одягаються в свої костюми, говорять своєю мовою і на своїй батьківщині чітко відрізняють себе від французів. Але чи можна сказати про маршала Мюрата або про мушкетера д’Артаньяна, що вони – не французи? Вони вважали себе належними до французького етносу.

Цигани ось уже тисячу років як відірвались від своєї спільноти і від Індії, звідки вони прийшли, втратили зв’язок з рідною землею, проте не злились ні з іспанцями, ні з французами, ні з румунами. Скрізь, куди б вони не попадали, залишались іноплемінною групою.

Етноси часто складаються в систему етносів. Наприклад. „китайці” або індуси еквівалентні не „французам” або „німцям”, а західно європейцям в цілому, оскільки є системами етносів, що об’єднані на різних принципах культури. Індусів поєднує система каст, а китайців – ієрогліфічна писемність. Як тільки уродженець Індостану переходив у мусульманство, він переставав бути індусом. Китаєць, що жив у давні часи, серед варварів сприймався як варвар, а іноземець, який знав китайський етикет – як китаєць.

В Ірані, навпаки, персом слід дуло народитися. В США, щоб стати повноцінним американцем, необхідно там народитися, а хто ти за національністю – єврей, росіянин чи німець – не важливо.

Етнос – це, за Гумільовим, ще і поведінка людей, що його складають. Кожна людина повинна вести себе особливим чином, і характер поведінки визначає її етнічну належність. Виникнення нового етносу – це створення нового стереотипу поведінки. Особливо це стосується суперетносів, які складались на основі старих етносів, створили новий специфічний тип поведінки.

Сучасні іспанці, які вважав Гумільов, склались в етнос, який насить цю назву, досить пізно – в середні віки, - із змішування давніх іберів, кельтів, римських колоністів, германських племен: свевів і вестготів, до яких домішались баски – прямі нащадки іберів і аланів (потомки сарматів і найближчих родичів осетин), арабів – семітів, маврів і туарегів – ханітів, норманів і каталонців, які частково зберегли свою етнічну своєрідність.

Англійці – складний суперетнос з англів, саків, данців, норвежців і західних французів з Анджу і Пуату.

Лише через належність до етносу будь-яка людина усвідомлює свій зв’язок з людським суспільством, з державою, з історією.

Етнос, якими б не були умови його виникнення і утвердження, - поступово перетворюється в живу внутрішню єдність, яка підтримується єдністю історичної пам’яті. Виникаюча спільність мови, звичаїв, мистецтва перетворюється в таємниче духовно-кревну сродність. „Ця соборність, що ґрунтується на спільності долі. Не є просто суб’єктивний психологічний факт, єдність свідомості; духовне життя, споживаючи один матеріал, наповнюючись єдиним змістом, і по суті, життєво-онтологічно змивається в дійсну внутрішню єдність; спільне життя пряде нитки, дійсно пронизуючи душі людей і з середини єднаючи їх в онтологічно-реальну, тобто соборну єдність”.

С.Л.Франк. Духовные основы общества: Введение в социальную философию // С.Л. Франк. Духовные основы общества. – М. 1992. - С. 60.  

Соціальне життя, буття Ми має, все ж, нестримну тенденцію відчужуватись від людини, вростати в предметний світ, виступати як якась чужа об’єктивна сила, домінуюча над людиною і визначаюча її життя.

Ми маємо постійну схильність перетворюватись в Воно. Це проявляється перш за все в такому феномені, як влада. Поділ людей на підвладних і володарюючи являє собою найзначнішу драму людини з тих пір, як вона існує на землі.

Влада часто постає не лише як засіб, але як самоціль, вона є одним з найзначніших потягів людини. І дуже багато чого можна зрозуміти в людській природі, вивчаючи прагнення (потяг), пристрасть людини до влади.

Майже усім нам, - зазначав Е.Фромм, - на якомусь етапі життя, застосовувати владу. Виховуючи дітей, люди – хочуть того чи ні – здійснюють владу, щоб захистити своїх дітей від загрожуючи їм небезпек і дати їм якісь поради з приводу того, як належить вести себе в різних ситуаціях.

В патріархальних суспільствах жінка також є для більшості чоловіків об’єктом влади. Дуже багато хто з членів бюрократичного, ієрархічно організованого суспільства, здійснюють владу, виняток – люди самого низького соціального рівня, які є лише об’єктами влади.

В примітивних суспільствах, де основним джерелом є мисливство та збиральництво, владу здійснює особа, яка, за загальним визнанням, є компетентною у виконанні цього завдання. Те, якими якостіми повинна володіти ця людина, значною мірою залежить від конкретних обставин; як правило, ці якості включають життєвий досвід, мудрість, великодушність, майстерність, хоробрість.

Влада за принципом буття ґрунтується не лише на тому, що якийсь індивід компетентний виконувати певні соціальні функції, але і рівною мірою і на самій сутності людини, що досягла високого ступеня розвитку та інтеграції.

Такі особистості „випромінюють” владу, і їм не потрібно наказувати, загрожувати і підкуповувати. Це високорозвинені індивіди, сам вигляд яких – значно більше ніж слова і справи, - говорять про те, чим можу стати людина.

Саме таким були великі Вчителі людства: подібних індивідів, хоч і не такого високого ступеня досконалості можна зустріти на всіх рівнях освіченості і серед представників самих різних культур.

З утворенням ієрархізованих суспільств, великих і складних, влада, що ґрунтується на компетентності, поступається місцем владі, що ґрунтується на суспільному статусі. Зараз, згідно М.Веберу, можна виділити три типи влади:

- традиційна влада;

- харизматична влада;

- бюрократична влада.

Традиційна влада – це влада короля, царя, що передається у спадок, за традицією. Король править не тому, що він розумний чи талановитий, а тому що він народився королем.

Харизматична влада ґрунтується на особистій привабливості – харизмі людини. Харизматичний лідер – це людина, що прорвалась до влади за рахунок своєї сильної волі, розуму, енергії.

Самою „досконалою” в смислі вразливості, самою поширеною і могутньою є тепер бюрократична влада – влада апарату. Це анонімна влада, ніхто не знає людей, які готують самі важливі рішення. Ті, хто їх підписує, - насправді „весільні генерали”. Апарат могутніший за них і може їх усунути, якщо вони йому заважають.

„Перетворюючи окремих людей в функції, - писав К.Ясперс, - величезний апарат забезпечення існування витягує їх з субстанціонального змісту життя (тобто робить їх життя ефенерноним, мов би завислою в повітрі. – М.З.), яке раніше в якості традицій впливало на людей. Часто говорили: людей пересипають мов пісок. Систему утворює апарат, в якому людей переставляють за своїм бажанням з одного місця на інше, а не історична субстанція, а не історична субстанція, яку вони заповнюють своїм індивідуальним буттям.  

Усе більша кількість людей здійснюється ци відірваним від цілого існування. Розкидувані в різні місця, згодом безробітні, вони являють собою лише голе існування і не займають більше нового місця в межах цілого. Глибока, істина, що існувала раніше – кожен виконує своє завдання на своєму місці в створеному світі – стає оманливим новим виразом, мета якого заспокоїти людину, яка відчуває холодний жах покину тості... зникає любов до людей і речей. Зникає готовий продукт, залишається лише механізм, здатний створити нове. Насильницькі прикутий до найближчих цілей, людина позбавлена простору, необхідного для бачення життя в цілому”. (Ясперс К. Духовна ситуація часу // Ясперс К. Смысл и назначения истории. – М., 1991. – с. 310-311.).

З точки зору влади, людина завжди потребує того, щоб бути веденим, щоб перед кимось схиляючись, щоб віддати свою свободу взамін на безпеку. Це мовляв випливає із самої природи людини.

“Ми виправили подвиг твій, - говорить великий Інквізитор Христу, - і згрунтували його на чуді, таємниці і авторитеті. І люди зраділи. Що їх знову повели, мов стадо, і що з сердець їх знято нарешті такий  страшний дарунок, що приніс їм стільки муки... Ти б згадав усе, що шукає людина на землі, тобто: перед ким схиляється, кому вручити совість і яким чином поєднатися нарешті усім в незаперечний, загальний і узгоджений мурашник, оскільки потреба всесвітнього поєднання є третя і остання мука людей...”

Як би не називали державну владу: „поступом Бога Землею” (Гегель) або „самим холодним з чудовиськ” (Ніцше), це Воно, яке завжди, поки жива людина, залишається тінню Ми, до того ж такою тінню, яка часто заступає Ми.

Л. Толстой висловив величну ідею про те, що можливо побудувати такий світ, де більш в принципі не буде властних відносин, відносин насильства. Толстовські пошуки були зразками такого світу, але можливо, саме тому вони і виявилася не довговічними (деяка їх кількість існує і тепер), що ідея повністю безвластного суспільства суперечить людській природі. Хоч не виключено, що Толстой набагато випередив свій час.

Лекція №6 Фундаментальні  характеристики  людини

  1.  Людина як відкрита потенційність.
    1.  Непередвизначеність людини.
      1.  Незамінність як необхідність знаходження свого місця у світі.
        1.  Невиразимість людини.

Література.

Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека. Гл.1

Губин В.Д. Культура и творческая деятельность. – М., 1987.

Франк С.Л. Непостежимое: онтологическое введение в философию религии. – Ч.3 – Гл.Х // Франк С.Л. Сочинения. – М., 1990.

Сартр Ж-П. Буття і ніщо. – К., 1999.

Торо Г. Уолден, или жизнь в лесу. – М., 1979.

Філософи у всі часи стикалися з неможливістю визначення людини, хоча спроб дати таке визначення було чимало (homo sapiens, homo faber, homo ludens, істота, що виготовляє знаряддя, тварина, що вміє обіцяти… (Ніцше)).

Мабуть, людину остаточно і однозначно визначити неможливо, занадто вона багатогранна, різнобічний у своїх думках, справах і ні під одне визначення не підходить, ні одним визначенням не охоплюється.

Визначити її можна лише негативно, через такі якості, які несуть в собі заперечування: незвідність, непередвизначеність, незамінність, неповторність, невиразимість. Ці п’ять “ні” свідчать не про обмеженість чи зіпсованість людської природи, а про її універсальний характер, виняткове місце яке посідає людина серед інших предметів та явищ оточуючого світу.

Незвідність:

Людина не детермінована жорстоко ні законами свого біологічного виду, ні законами культурної еволюції, оскільки історія культури – це не лише спадковість традицій, але й їх постійний злам. Людина не народжується з певною професією або смаком не прив’язана до якогось певного клімату або їжі, до певного місця. Вона – безмежна відкрита потенційність, з величезною, порівняно з іншими істотами, ступінню свободи.

Людина народжується зовсім непристосованою до самостійного існування, її життя і її поведінка майже не зумовлені її спадковістю, за винятком декількох самих основних рефлексів.

Вона формується “тут”, в світі і число варіантів здійснення її життя практично безмежне, як безмежна кількість умов, її формуючих. Тварина, як уже говорилось, не може не робити того, що записано в її генетичній програмі, а людина може не робити багато чого, може взагалі нічого не робити, може відмовитись від життя і вибрати смерть – і в цьому теж проявляється специфіка її буття.

Таким чином, можна сказати, що людське буття ні до чого незвідне. Незвідність – загальна властивість світу, кожен його рівень, кожна форма руху має свої специфічні закони, які не розкладаються без залишку на більш елементарні.

У випадку з людиною можна говорити про абсолютну незвідність. Вона ніколи не співпадає з тілесною чи психологічною особливістю, ні з професією, ні з роботою, вона ніколи не виражає в них себе повністю, вона завжди значніша будь-якої своєї справи-діяння.

Людина ніколи не може себе опредметити, виразити до кінця у своїх справах та вчинках, в ній завжди є багато незавершеного, непроявленого.

Людина – істота трансцендентуюча, переступаюча саму себе, свої, покладені нею самою  або кимсь межі. Вона ніколи тому не фіксується в конкретних межах, вона постійно попереду себе або вище.

Якщо вона ототожнює себе зі своєю професією – вона уже не людина в повному смислі слова. Її вже можна називати через дефіс: людина-банкір, людина-депутат тощо. Людина може сказати про себе: “Я відбувся як інженер”…, але ніхто не може сказати про себе: “Я відбувся як людина”. Мабуть, це зовсім неможлива річ, оскільки, говорячи так,  людина повинна вважати, що вона досягла ідеалу.

Сутністю людини є ніщо. Вона ніщо порівняно з іншими видами життя, що закостеніли в строгих і незмінних формах. Жодна тварина не може бути іншою, вони застигли в даній їм природній формі. Людина завжди змінюється, завжди досягає свого сьогоднішнього стану.

Вона – ніщо, яке не є щось (закінчене і обмежене), а є умова будь-якого “щось”, яке дозволяє їй бути ким завгодно, не співпадаючи з жодною втіленою формою. Її ніщо – це ознака її універсальності, можливості свободи.

Маса оточуючих речей, писав Ж.-П. Сартр, не наділені буттям. Буття – це передумова будь-якого відкриття, це можливість взагалі чомусь бути, попередня явленість будь-якого явища. Але будь-яка річ, будь-яке суще може відкритися лише через людину, через її свідомість. В цьому смислі "свідомість є трансфеноменальний буттєвий вимір людини".

Свідомість не є субстанціональним, вона є чисте явище в тому смислі, що вона існує лише тою мірою, якою являється.

А оскільки вона чисте явище, вона являє собою пустоту, ніщо, оскільки увесь світ лежить поза нею. Це не те ніщо, яке поза буттям, обмежує його і витає над ним, це і не абстрактне логічне поняття, яким його мислив Гегель.

Ніщо знаходиться в серці буття. Буття лише через ніщо, лише через людину і її свідомість приходить у світ.

“Цій виникаючій для людської реальності можливості породжувати з себе ніщо вперше після стоїків дав ім’я Декарт: це – свобода” (Ж.-П. Сартр Буття і ніщо. – С.83)

Свобода в даному випадку – не якість, яка поряд з іншим належить людському буттю, сама сутність людини присутня в цій свободі, свободу неможливо відрізнити від цієї сутності. Лише через свободу, людина стає речником (вістовим) буття, умовою будь-якого філософського, наукового, артистичного, житійного відкриття світу.

Так само і М. Хайдегер вважав, що у людини немає ніякого “в собі”, де можна було б укорінитися, знайти власні підвалини. Людська сутність мов би витає в повітрі, людина є в кінечному рахунку відсутність будь-якого підгрунття, їй самій належить обґрунтовувати, проявляти буття сущого.

Така беззмістовність здається чимось загадковим.

Людина, за Хайдегером, ніколи не зводиться до своєї фізичної даності.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53684. Кодирование 84.5 KB
  Что такое графы Как обозначаются графы Что такое круг Что такое точка Что такое стрелочки Дети называют тему. Рассказывают что такое графы. Спрашиваю детей что это такое. А что такое декодирование Декодирование это перевод символов отправителя в мысли получателя.
53685. Линейные алгоритмы 278 KB
  Развивающие: развитие алгоритмического и логического мышления, познавательный интерес обучающихся; развитие творческой активности обучающихся; формирование интереса к изучению предмета;
53686. Технология обработки баз данных. Основные понятия и возможности. Работа с готовой базой данных 75 KB
  Цели: Образовательные: Сформировать представления о назначении и области применения баз данных. Сформировать основные понятия темы База данных Информационная система Система управления базами данных СУБД.
53687. Работа с клавиатурным тренажером 39.5 KB
  Цели: Научить работать с клавиатурным тренажером Потренироваться печатать. Работа по теме урока: Сейчас мы приступим к работе с клавиатурным тренажером. Работа с клавиатурным тренажером. Работа в Блокноте 10 25 4.
53688. Информационные процессы 136 KB
  Цели урока: Ввести понятие информационных процессов познакомить учащихся с понятиями: источник и приемник информации канал связи носитель информации исполнитель. Задачи: Образовательная: изучить понятия: информационные процессы виды информационных процессов; изучить способы хранения передачи и обработки информации; научить приводить примеры получения передачи и обработки информации; научить учеников решать практические задачи на использование изученных понятий. Что такое информация для человека Назовите некоторые...
53690. Рисование с натуры натюрморта «Дары осени» 69 KB
  Ознакомить с натюрмортом как жанром изобразительного искусства; научить выполнять изображение с натуры, различать оттенки красок; развить умение анализировать форму и цветовую окраску овощей.
53691. Рисование с натуры яблока 68.5 KB
  Цели урока: Образовательная: научиться рисовать яблоко с натуры. Воспитательные: воспитать интерес к рисункам с натуры; способствовать формированию положительного отношения к изобразительному искусству пробудить желание творить. Задачи: научить построению рисунка с натуры с применением пропорции; способствовать развитию чувства цвета; стимулировать учащихся к самоконтролю и дисциплине.
53692. Объемные изображения в скульптуре. Тобольская резная кость 62.5 KB
  Словарь: скульптура лепка рельеф План урока Организационный момент. Слово скульптура нам известно уже давно но вот какими возможностями обладает объёмное изображение какие виды скульптурных изображений существуют мы познакомимся сегодня на уроке. Скульптура – древнейший вид искусства возникший на заре существования человечества. Что же представляет собой скульптура и чем она отличается от других видов искусства В живописи изображение создаётся красками на плоскости холста.