47903

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Конспект

История и СИД

ГРИГОРЕНКО ІСТОРІЯ УКРАЇНИ КУРС ЛЕКЦІЙ Хмельницький 2011 Передмова Історія України – це наша дорогоцінна спадщина в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності від доісторичних часів до сьогодення. Вивчення і грунтовне знання історії свого народу є однією з найважливіших складових формування високих патріотичних почуттів виховання високих моральних якостей громадянина України пошани і любові до своєї Батьківщини готовності до захисту її священних рубежів та примноження її матеріальних...

Украинкский

2013-12-04

1.74 MB

9 чел.

О. П. ГРИГОРЕНКО

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

КУРС ЛЕКЦІЙ

Хмельницький

2011


Передмова

Історія України – це наша дорогоцінна спадщина, в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності від доісторичних часів до сьогодення. Цей багатющий досвід епохальних звершень українського народу є великим надбанням не лише нашої країни, а й усього людства. Набуто його в героїчній і водночас надзвичайно трагічній боротьбі за демократію, свободу і незалежність, за соціальний прогрес.

Вивчення і грунтовне знання історії свого народу є однією з найважливіших складових формування високих патріотичних почуттів, виховання високих моральних якостей громадянина України, пошани і любові до своєї Батьківщини, готовності до захисту її священних рубежів та примноження її матеріальних і духовних цінностей.

Підготовка спеціалістів вищої кваліфікації будь-якого профілю передбачає поглиблення знань з курсу вітчизняної історії. Це обумовлено, передусім, зростанням ролі історичних знань в житті суспільства та розвитком історичної науки, підвищенням ефективності досліджень на основі нових методик. У навчальному посібнику зроблено спробу проаналізувати актуальні проблеми вітчизняної історії в тісному контексті розвитку європейської і світової історії. Головна концептуальна ідея посібника – показати місце і роль українського народу в світовому співтоваристві.

Автор прагнув, щоб студенти, використовуючи навчальний посібник при підготовці до семінарських занять, рефератів, доповідей, іспитів могли аналітично мислити, збагачувати і розширювати свій кругозір, готуючись в недалекому майбутньому вписати свої яскраві сторінки в історію своєї Батьківщини.

Сподіваюся, що цей навчальний посібник допоможе не лише краще пізнати історію України, а й сприятиме піднесенню національної свідомості у величній справі розбудови незалежної Української держави.


Лекція 1.
ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І ЗНАЧЕННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Навчальні питання:

  1.  Історія України як наука. Основні принципи дослідження.
  2.  Джерела вивчення історії України, їх класифікація. Спеціальні історичні дисципліни. Періодизація історії України.
  3.  Значення вивчення навчальної дисципліни «Історія України» для підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.

1. Історія України як наука. Основні принципи дослідження

Важливе місце в системі гуманітарних наук академії належить навчальній дисципліні “Актуальні проблеми історії України”. Вона покликана дати студентам сучасні наукові знання з історії Батьківщини, які їм необхідні як в період навчання у ВНЗ, так і після його закінчення.

Нинішній світ як ніколи просякнутий наукою. Успішне функціонування людського суспільства в цілому і створених ним організмів — держав, націй, політичних партій, економічних і політичних союзів, світових і регіональних об'єднань — залежить від їх уміння скористатися досягненнями науки тому, що саме вона як система знань про закони розвитку природи, суспільства і мислення може відповісти на найнагальніші і найпекучіші людські запитання. Наука виробляє найбільш доцільні програми соціального розвитку, пропонує найраціональніші методи їх здійснення, розвиває найновіші технології. Наука стала безпосередньою продуктивною силою без якої важко або майже неможливо обійтися. Все розмаїття наукових пошуків розділяєгься на 2 основні групи — суспільні науки і природничі.

Історія, як відомо, належить до суспільних наук. Це наука, яка в хронологічній послідовності вивчає конкретний розвиток людства в усіх його проявах. Розрізняють історію як факт і історію як науку, що вивчає цей факт. Все, що відбувається в світі — історія. Не може бути ніякого позаісторичного існування в тому числі й природничих наук — математики, хімії, біології, фізики тощо. При цьому потрібно мати на увазі, що історія як наука дає свою оцінку кожному явищу, факту чи події, твориться, як кажуть,"суд історії", між іншим хоч і довгий, але найсправедливіший.

По мірі свого розвитку історична наука, як і інші науки, вбирала в себе досвід поколінь, розширювалася, збагачувалась і вдосконалювалась. Вона стала скарбницею тисячолітнього досвіду в усіх галузях матеріального і духовного життя, що привело до спеціалізації історичної науки. В основі цієї спеціалізації лежать найрізноманітніші принципи: за формаціями (історія первіснообщинного ладу, історія феодалізму); за часовими відмінностями (стародавня історія, нова, новітня); за просторово-географічним розташуванням (історія Європи, Азії, Америки); за етнічно-державними утвореннями (історія Франції, Норвегії, США) тощо.

Історія України – одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Кожен напрямок історичної науки має свій предмет вивчення. Предметом вивчення історії України як науки є дослідження в хронологічній послідовності минулого українського народу в усій його варіантності і багатозначності з метою більш грунтовного розуміння сучасності, перспектив і шляхів майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди і як йти, потрібно знати звідки і як ми прийшли. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Історія України простежує процеси зародження і формування українців як народу, форми їх організації і життя, економічний лад, соціально-політичні відносини, культуру, духовний світ — весь спектр проблем, з яких складається система життєзабезпечення української нації в найрізноманітніших проявах. Водночас історія України розглядає взаємовідносини українців із вкрапленими в їх середовище іншими народами. Взаємовідносини між ними і українцями бувають дуже непростими і вимагають надзвичайно обережного і вдумливого підходу, щоб в одній хаті, як кажуть, був мир, спокій і злагода. Це внутрішній аспект проблеми. Існує й зовнішній.

Українці проживають в оточенні інших народів, які є ближніми і далекими сусідами. Частина українців живе серед цих сусідів: у Росії, Канаді, США, Аргентині, Англії, Франції тощо. Вивчення взаємовідносин з ними і вироблення на основі цього доцільних і взаємовигідних умов співпраці є одним із пріоритетних завдань історичного пізнання. До того ж, нам потрібно порівнювати свої історичні досягнення із прогресом інших народів, щоб не вертатися назад, як це зробили ми після 70-річного "успішного" будівництва комунізму.

Історія України як наука сягає своїм корінням глибини віків. Разом з тим історія України в її цілісному і концептуальному плані — наука відносно молода. Це пояснюється тим, що український народ після занепаду Київської держави змушений був боротися за свої землі з численними ворогами. В цій борні русичі-українці понесли нечувані жертви — вони втратили власну державність, хоч водночас і захистили Західну Європу від розорення. Без державної підтримки історичні знання розвивалися стохастично і перебували під сильним тиском еліти тих народів і їх держав, що полонили українські землі.

Українців намагалися: одні — ополячити, другі — потурчити, треті — русифікувати. Для цього застосовували все, зокрема перекручене, однобоке тлумачення історичних подій, замовчування історичної спадщини, нівелювання культурної і духовної самобутності українського народу. Історія України до останнього часу не вивчалася як самостійний предмет в системі народної освіти. В російській імперії історія України взагалі ігнорувалася. - Не було такої держави і її народу. Був "Юго-Западний край" великої і неподільної.

За радянських часів історія України подавалася певними порціями при вивченні історії СРСР, де звичайно, головні ролі відігравав інший народ, а "меншому" братові, як іменували українців, відводилася меншовартісна, другорядна роль. Взагалі українці повинні були трансформуватися разом з іншими народами СРСР в нову історичну безнаціональну спільність — радянський народ. З цією метою намагалися позбавити українців історичної пам'яті, що вело до втрати національної свідомості, гордості і честі, мови і звичаїв, надбань матеріальної і духовної кудьтури.

Праці багатьох українських істориків до широкого читача не доходили. Вони були або заборонені як націоналістичні, або ж не перевидавалися, і їх не можна було відшукати.

Із виборенням незалежності справа з вивченням історії України поліпшується. Перевидані твори раніше заборонених, замовчуваних чи невідомих авторів, в тому числі із діаспори. Історія України прийшла у всі навчальні заклади — від школи до університетів, що залучило вузівських викладачів до дослідження її проблем. Пожвавили пропаганду історичних знань періодична преса, радіомовлення, телебачення. Вивчення історії стало розглядатися як важливий фактор стабілізації суспільства, зміцнення його єдності, утвердження української державності. Вийшли в світ багато праць, підручників, монографій, брошур з новим баченням історичного процесу. Словом, зрушення на краще є. Правда, інколи, під новим ховається добре відоме старе, або на зміну старим міфам приходять нові — не менш шкідливі. Так що попереду — велика робота з осмислення нашого минулого.

Справа не тільки в тому, що потрібно реконструювати та теоретично обгрунтувати історичний факт, але й в тому, щоб це носило об'єктивний характер, було правдивим, адекватно висвітлювало сутність явища, що досліджується. Це настільки складно, що чимало учених-філософів вважали процес пізнання історичного розвитку неможливим.

Один із найпопулярніших сучасних західних філософів Карл Раймунд Поппер стверджує, що історії людства немає. Вона неможлива. За його думкою та історія, яку вивчають в школах, є нічим іншим як історією політичної влади, історією міжнародних злочинів і масових убивств, де "деякі найбільші лиходії вихваляються як її герої". Щоправда, зауважує він, з'являються і й окремі спроби покласти край таким явшцам.

Конкретну історію, за поглядами К.Поппера написати неможливо, бо, абстарагуючись і роблячи вибір, приходимо до тієї самої історії, яку засуджуємо.

Потрібно погодитися, що подібні перепони в процесі реконструкції минулого існують.

Подолання труднощів процесу пізнання можливе за допомогою сукупності пізнавальних принципів та дослідницьких методів, якими займається спеціальна наукова дисципліна — методологія історичної науки.

За визначенням методологів, принципи пізнання — це вихідні настанови, правила для пізнавальної діяльності, вироблені для себе наукою з метою отримання справжнього знання. Ці наукові принципи хоч і формулюються людьми як інструменти пізнання, мають об'єктивну основу, а не конструюються довільно. Зупинимося на основних.

Першим з них є принцип об'єктивності. Він зобов'язує того, хто досліджує історію, розкривати історичну закономірність як взаємодію і єдність матеріальних і духовних факторів. При цьому основою динаміки суспільства є розвиток людини, її духовного світу, а не економіки, як це вважалося до цього часу. Саме розвиток людини, піднесення рівня її освіти, культури, моралі матеріалізується в засобах праці, перетворених розумом і працею людей предметах природи, в економічних і соціальних відносинах.

Отже, першою вимогою принципу об'єктивності є врахування дослідником при реконструкції мивулого єдності і взаємодії духовних і матеріальних факторів, при перевазі перших.

Другою такою вимогою є забезпечення дослідником повної і правдивої, неперекрученої, неупередженої інформації та її всебічного аналізу, бо тільки у такому випадку можна вважати, що вона відповідає дійсності.

Третьою вимогою принципу об'єктивності є поглиблення уваги до "негативної" інформації, такої, що не вписується в загальну, уже відому схему. Вірогідних знань про історичний факт можна досягти лише за умови аналізу всієї сукупності деталей, а не довільно підібраних, тенденційних, вигідних. На жаль, на практиці ми часто спостерігаємо, коли невигідні факти замовчуються або підганяються під концепцію автора.

До принципу об'єктивності історичної науки дуже тісно примикає принцип партійності, або як ще його іноді називають — принцип соціальної орієнтації. Згідно з настановами радянської методології суть його вимог зводиться до оцінки подій, явищ, фактів з позицій робітничого класу, який нібито є один носієм історичної перспективи. Фактично вимоги цього принципу заперечують об'єктивність, оскільки висвітлюють історію із позицій однієї групи людей, а об'єктивність, як ми розглядали вище, вимагає всебічного розгляду. Проте групова (класова) оцінка суспільних явищ — реальність, і її потрібно враховувати при аналізі дійсності. Без такого врахування неможливо одержати повноцінне знання.

Основне завдавня при застосуванні принципу партійності полягає не в тому, щоб стати на точку зору якоїсь однієї соціальної групи і використати її для обгрунтування хибності всіх інших, а в тому, щоб піднятися вище поглядів окремих груп і на цій підставі створити повномасштабну картину історичного процесу з врахуванням всього спектру думок, всієї мозаїки суспільного життя.

Основоположним принципом історичної науки є принцип історизму. Він передбачає:

по-перше, щоб кожне явище, факт розглядалися з точки зору того, як вони виникли, які головні етапи пройшли, чим вони стали на момент вивчення;

по-друге, щоб кожне явище досліджувалось у взаємозв'язках, взаємообумовленості і тим самим визначалося його місце в системі суспільних відносин;

по-третє, кожна подія повинна розглядатися в зв'язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких вона привела, причиною яких стала. При цьому особливо важливо переконатися, що між тими чи іншими подіями існує дійсно причинний зв'язок.

Принцип історизму, таким чином, забезпечує конкретність вивчення, створює можливість зрозуміти мотиви і вчинки історичних осіб, побачити, що нового вони внесли в справу порівняно із своїми попередниками.

Таким є зміст основних методологічних принципів, на основі яких здійснюється вивчення історії. Ці принципи реалізуються через сукупність загальнонаукових, спеціальних і специфічних дослідницьких методів. До них відносяться порівняльно-історичний, ретроспективний, синхронний, діахронний, структурно-системний, математичної статистики та інші.

Процес дослідження минулого проходить через суб'єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить історичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявність різних позицій, методів дослідження, логічних конструкцій, висновків створює можливість наблизитися до вірогідного розкриття минулого. Через багатоваріантність до монізму. Більше того, з висоти нового часу, коли втихають ідеологічні пристрасті і зникає кон'юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.

Серед вчених-істориків, які в різні часи створювали справді наукові праці з історії України є багато славних імен. Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Я.Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 рр. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Д.Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії України мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е. Деякі дані про слов'ян (венедів) є у римського історика Тацита. Про племена слов'ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та інші.

Окрему групу джерел з історії української державності становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник «Руська правда», який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 рр. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було створено популярний і єдиний друкований твір — «Синопсис». До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. виділяються так звані «козацькі літописи», присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до 1702р.

Різноманітними цінними відомостями насичений літопис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.

Цими визначними пам'ятками літописання другої половини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії, який вже можна вважати науковим. Своєрідною єднальною ланкою цих двох етапів є один з перших загальних курсів української історії — «Краткое описание Малороссии». Він був виданий близько 1740 р. Василем Бубалом. Цей курс мав на меті з'єднати князівський і козацький періоди історії України.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів». Уже майже два століття вчені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846 р., майже через 50 років після написання, але ще в 30—40-х роках, поширюючись у списках, справив велике враження на сучасників. Безперечним є його вплив і на формування історичного світогляду Т. Шевченка і М. Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М.Костомаров — автор «Книги буття українського народу» і багатьох праць з історії України — був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М. Максимовичем. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували П.Куліш та Д.Яворницький. З середини XIX ст. з'являються праці з історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці XIX ст. Її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1700—1798 рр.»). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійняли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, I. Линниченко, М. Довнар-Запольський. 3 його школи вийшли видатні українські історики М.Грушевський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, П.Курінний та інші.

Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.

Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С.Єфремовим та М.Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в Україні було ліквідовано.

У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С.Томашівський, О.Терлецький, I.Крип'якевич та інші. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д.Дорошенко («Нарис історії України» у двох томах, «Огляд української історіографії» та інші), В.Липинський («Україна на переломі»), А.Яковлів, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблин та інші.

Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б.Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды»), М.Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д.Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В.Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси»).

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М.Грушевського. Найавторитетнішим з них був I.Крип'якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л.Похилевич, Я.Ісаєвич, В.Грабовський, Ю.Сливка.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевський («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»).

У 1957 р. засновано «Український історичний журнал», у 1992 р. — журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 рр.), у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть». З серпня 2003 р. став виходити «Історичний журнал», публікації на сторінках якого викликають жвавий інтерес наукової громадськості.

В умовах радянської дійсності спроби окремих істориків вийти за рамки офіційної доктрини рішуче припинялися. Тільки в 90-ті роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду. Тепер на ниві історичної науки успішно працюють такі історики як В.Ф.Верстюк, С.В.Кульчицький, Л.В.Баженов, В.А.Смолій, В.С.Степанков, В.І.Сергійчук, П.Т.Тронько, В.М.Даниленко, П.П.Панченко, О.П.Реєнт, Ю.І.Шаповал, Н.М.Яковенко та інші.

Зявилися нові підручники і навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів. Серед них привертають увагі такі:

  1.  Бойко О. Д. Історія України. - Київ, 2005.
  2.  Григоренко О.П. Актуальні проблеми історії України.- Хмельницький, 2004.
  3.  Григоренко О.П. Історія України. – Хмельницький,  2007.
  4.  Григоренко О.П. Самостійна робота курсантів при підготовці до занять з вітчизняної історії. – Хмельницький,  2006.
  5.  Історія України. Під загальною редакцією академіка В. А. Смолія.- Київ, 1997.
  6.  Король В.Ю. Історія України.- Київ, 2005.
  7.  Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України.- Київ, 2003.
  8.  Литвин В.М. Історія України. – К., 2009.
  9.  Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України.- Київ, 2005.
  10.  Остафійчук В.Ф. Історія України. Сучасне бачення.- Київ, 2006.

Серед цих видань особливої уваги заслуговує посібник О. Д. Бойка “Історія України”, який за нетривалий час здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів і викладачів приваблюють не тільки його компактність, лаконічність, а передусім концептуально-смислова самодостатність, оригінальне і разом з тим науково коректне мислення автора, розкуте і водночас тактовне слово.

Науковці Інституту історії України НАН України В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев в 1995 р. здійснили фундаментальне видання “Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник”, яке з успіхом можуть використовувати студенти університету.

Українська історіографія розвивається і за рубежем. У СПІА, Канаді і Європі діють наукові центри з історії України, Товариство українських істориків, виходить друком журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар). Сучасна відкритість українського суспільства дала можливість ознайомитися з доробком істориків діаспори: І.Нагаєвського, О.Пріцака, Т.Гунчака, А.Жуковського, І.Борщака, Л.Вінара, О.Субтельного. Книга О.Субтельного "Україна: історія" визнана кращим викладом української історії англійською мовою. Схвально відгукнувся про неї і читач України. Тут він зустрівся з новими підходами до вивчення історичних фактів, які суттєво відрізняються від тих, що були прийнятті в недалекому минулому у нас.

Ознайомлення з цією багатою за змістом літературою допомагає по-новому подивитися на суть подій, правильно їх інтерпретувати і робити правильні висновки.

  1.  Джерела вивчення історії України, їх класифікація. Спеціальні історичні дисципліни. Періодизація історії України

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуваний факт. Ці носії інформації називаються історичними джерелами. Без них неможливе історичне пізнання. Це -хліб історика. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього, або проходить зараз.

На відміну від багатьох інших науковців, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч разів проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували тому, що відомості з них не зовсім співпадали, а дуже часто йшли в розріз з прийнятою концепцією. В такому разі, якщо факти свідчили про інше, тим гірше було фактам. Їх просто викидали. В результаті такого ставлення до джерел з'явилося нігілістичне ставлення до історії та істориків. Вважалося, вони напишуть те, що їм скажуть.

Історичні джерела мають свої особливості. По-перше, вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього моменту вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначалися для того чи іншого вжитку. Наприклад, створюючи кам'яну мотику люди зовсім не думали, що колись це буде свідченням виготовлення знарядь праці із каменю і розвитку мотижного землеробства. Теж саме можна сказати про правові документи, різні записки, повідомлення, листівки, оголошення тощо. Вони у свій доджерельний час виконували властиву їм практичну функцію.

По-друге, джерела консервативні — такі, якими їх створили в той час, коли вони ще не були джерелами. Їх форма і зміст не змінюються з часом, що дає можливість досліднику вжитися в період вивчення, більш-менш повно реконструювати подію, що вивчається.

По-третє, джерела - об'єктивна реальність, але це ще не значить, що інформація, яку вони несуть, адекватно відтворює історичний факт. Вона може бути відкритою чи прихованою, важливою чи другорядною, достатньою чи недостатньою.

Кількість історичних джерел в широкому розумінні слова безмежна, але їх число, що збереглося від різних періодів, неоднакове. Менше всього джерел, які відносяться до початків людського родоводу — первісного суспільства. Для їх виявлення найбільше дають археологічні розкопки.

З появою писемності кількість джерел зростає. I якщо немає власних письмових пам'яток про життя населення, яке мешкало в давнину на території України — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян, греків тощо — то згадки про них можна знайти в грецьких, римських, західноєвропейських, арабських письменників, істориків.

Темпи зростання кількості джерел весь час збільшувалися. В наш час обсяг інформації в архівах подвоюється кожні 20-30 років, а в галузі управління — кожні 10-12 років.

Всезростаюча кількість історичних джерел, їх різноманітність спричинили необхідність класифікації, тобто розподілу по групах за певною ознакою. Класифікація — це засіб систематизації джерел, виявлення закономірностей їх створення і вироблення методики застосування. Вона значно полегшує вивчення і наукове використання джерел.

Всі історичні джерела вчені умовно розподіляють на 6 груп (класів): речові, писемні, усні, етнографічні, лінгвістичні і кіно-фоно-фотоматеріали.

Кожна з груп джерел відображає певні сторони життя суспільства. Речові джерела включають в себе предмети і їх фрагменти, за якими ми можемо судити про рівень матеріальної і духовної культури людей, їх занятгя, побут. Ці джерела, в зв'язку з тим, що їх поставляє головним чином археологія, часто називають археологічними. Вони найбільш правдиві, але й найбільш мовчазні.

Писемні джерела є основою історичного дослідження. Вони найбільш масові і в них найповніше відбиваються всі сфери діяльності людини. До них відносяться: літописи, хроніки, збірки документів, інші історичні твори, державні закони й акти, статистичні дані, дипломатичні й військові документи, судово-слідчі справи, свідчення періодичної преси, мемуари, щоденники, листи тощо.

Усні джерела характеризуються широкою тематикою головним чином патріотичного і соціально-побутового спрямування. Це перекази, пісні, думи, прислів'я тощо. В багатьох з них віддзеркалюються конкретні події та ставлення до них народу. До нас вони дійшли не тільки усно, але й в записі.

Етнографічні джерела. Це залишки колишніх традицій, звичаїв, побуту в сучасному житті. Вони дають можливість стати свідками тих сторін минулого, на які писемні джерела звертали мало уваги.

Лінгвістичні (мовнопорівняльні) джерела пов'язані з історією мови. Вони засвідчують взаємозв'язки народів, їх походження, рівень розвитку. Лінгвістика допомагає виявити спорідненість народів, визначити ареал проживання, межі батьківщини, взаємовідносини низів і верхів. Останні розмовляють відмінною від народних мас мовою, що веде до розколу суспільства і навіть національної зради.

Кіно-фоно-фотоматеріалинова група джерел, яка дає можливість відтворювати історичний факт, бути присутнім при його здійсненні. Але історик дивиться на цей факт однак не сам, а очима кіно-фоно-фотодокументаліста, який показує його так, як йому здається найвірогідніше. Тому використовувати ці джерела потрібно за певною методикою.

Розробкою методів вивчення і використання історичних джерел займається спеціальна чи допоміжна історична дисципліна — джерелознавство. Відповідно до його вимог будь-яке дослідження розпочинається з вивчення літератури з обраної теми, оскільки нове знання вбирає в себе старе, перевірене практикою. Потрібно вміти відрізняти джерела від власне літератури (посібників), хоч це буває іноді надто складно. Література дає історику можливість визначити рівень нагромаджених по темі знань. Джерело постачає нові факти.

Дуже важливо, щоб історичний факт висвітлювався із залученням нових різноманітних джерел і співставленням різних поглядів, щоб були зважені всі "за" і "проти". Разом з тим просте розширення джерельної бази — екстенсивний шлях розвитку досліджень. Завдання полягає в його інтенсифікації. В цьому досліднику сприяє цілий комплекс спеціальних історичних дисциплін. Раніше їх називали допоміжними науками. Сучасні джерелознавці нараховують близько 60 таких наук. Вони надають історику арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм його творчої лабораторії. Дуже цінно, що багато з них дотичні не тільки до гуманітарних, але й до природничих і технічних наук, що сприяє застосуванню методів цих наук до аналізу і історичної дійсності.

Безперечно, одне із провідних місць серед спеціальних наукових дисциплін належить історіографії - науці, що вивчає історію історичної науки. Це самопізнання створює можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки. До спеціальних історичних дисциплін також належать: палеографія і неографія, які вивчають еволюцію письма, його матеріали і знаряддя, відроджують прийоми читання старовинного письма, встановлюють час складання документа; хронологія — вивчає календарі, системи літочислення, поняття історичного часу; метрологія — досліджує одиниці вимірювання, інструменти та прийоми; археографія — розробляє прийоми і принципи публікації історичних джерел.

Велике значення для вивчення минулого мають: епіграфіка, нумізматика, боністика, сфрагістика, історична географія, топоніміка, бібліографія, демографія, папірологія тощо.

Можливість більш широкого і об'єктивного тлумачення фактів, що містяться в джерелах, створює кліометрика — спеціальна історична дисципліна, яка використовує кількісні показники для об'єктивного тлумачення тенденцій та закономірностей розвитку історичних явищ.

Отже, використання багатих можливостей спеціальних історичних дисциплін інтенсифікує працю дослідника, дає в руки додаткові засоби для наближення до історичної істини.

Адекватизація історичної науки залежить від її структури, тобто єдності окремих усталених частин при їх відмінностях одна від одної. В системі структурної єдності історичного процесу розрізняють такі найбільш вживані поняття: ера, епоха, період, етап, стадія, момент, формація тощо. Основною одиницею серед цих понять є період, що означає поділ загального на його складові частини і їх вивчення. Звідси походить термін періодизація.

В основу періодизації різні історичні школи і автори покладають різні фактори. Існують періодизації історії, в основі яких лежить діяльність окремих історичних осіб: князів, королів, царів, гетьманів тощо, в інших – великі переміщення народів або рухи мародних мас за соціальну справедливість, рівноправність, "щасливе майбутнє". Названий останнім підхід до періодизації дістав в історіографії назву — народницького.

3 ім'ям українського історика В'ячеслава Липинського пов'язується виникнення державницького підходу до періодизації історії України. В її основі лежать пріоритети розвитку держави як стрижня національного прогресу. Найповніше державницьке бачення історії України представлене в "Історії України" Наталії Полонської-Василенко.

Свою періодизацію історії України дав М.Грушевський. В її основу він поклав проблемно-тематичний принцип, який дав змогу обгрунтувати окремішність розвитку українців та спростувати думку російського історика М.Погодіна про те, що Київська Русь –  виключно творіння великоруської народності.

Радянська історіографія намагалася створити наукову періодизацію історії України за формаційним принципом. Але й цей підхід до періодизації виявився не зовсім вдалим. В результаті цього та багатьох інших факторів загальнообов'язкової періодизації історії України не створено. Можливо, це й добре, оскільки не обмежує творчість дослідника в його пошуках істини. Проте враховуючи різні фактори: територію, суспільство, народ, держава тощо, найбільш поширеною є така:

  1.  Найдавніший період (від появи людини до середини IX ст. н. е.).
  2.  Період Київської Русі (середина IX – кінець XII ст.).
  3.  Період Галицько-Волинської держави (кінець XIIсередина XIV ст.).
  4.  Українські землі в складі Литви та Польщі (друга половина XIV – середина XVI ст.).
  5.  Період Речі Посполитої та козацької епохи історії України (середина XVIXVIII ст.).
  6.  Період національно-визвольних змагань (кінець XVIII – початок XX ст.).
  7.  Період національно-демократичної революції 1917 – 1920 рр.
  8.  Україна в складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини (20 – 90 рр. XX ст.).
  9.  Україна – незалежна держава.

Безумовно, що така схема періодизації історії України є все-таки досить умовною. Кожний із цих періодів, для кращого вивчення вітчизняної історії, поділяється на відповідні підперіоди.

  1.  Значення вивчення навчальної дисципліни “Історія України” для підготовки спеціалістів вищої кваліфікації

Історію як науку використовують для підготовки до життя всіх поколінь людей з сивої давнини тому, що вона створює передумови свідомого і цілеспрямованого застосування досвіду минулого в інтересах розв'язання пекучих проблем сьогодення з великою ймовірністю отримання очікуваного результату.

Але вивчения історії у вищих військових навчальних закладах не данина традиції, а актуальна потреба новітнього часу. Вона зумовлюється з одного боку, всезростаючими вимогами до підготовки спеціалістів, з другого — великою значимістю знань, які дає вивчення курсу Вітчизняної історії для фахівця будь-якого профілю.

Цінність історичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цілий ряд соціальних функцій, які допомагають суспільству вирішувати проблеми, що виникають. Дослідники відзначають 4 головних соціальних функції історичної науки: науково-пізнавальну, прогнозуючу, соціальної або історичної пам'яті, виховну.

З розвитком суспільства й історичної науки її функції ускладнюються, набирають якісно нового змісту і характеру. Появляються нові функції, такі як мотиваційна, регулятивна тощо. Серед функцій чи не найголовніше місце посідає науково-пізнавальна, змістом якої є задоволення потреб людей в знанні закономірностей розвитку суспільства в його конкретному прояві. Без глибокого знання цих закономірностей діяльність людей носить невпорядкований і не завжди раціональний характер тому, що закони розвитку суспільства об'єктивні і діють автоматично незалежно від того, знають їх люди чи не знають.

Знання закономірностей розвитку суспільства цікавить нас і з іншого боку. Вони — основа науково-обгрунтованого управління всіх рівнів, тому уміння їх застосувати иа практиці відкриває перспективу особистого службового і професійного просування, громадського і державного визнання. А це, як відомо, і престиж, і добробут, і піднесення авторитету опанованої спеціальності. Разом з тим це й зростання авторитету держави. Зайвими виявляться численні іноземні радники. Наші фахівці справляться з будь-якими проблемами самостійно.

Ще один аспект проблеми. Вивчення історії створює кожному майбутньому спеціалістові можливїсть самопізнання. Вивчаючи предків, ми вивчаємо самих себе. Це самопізнання допомагає визначити свою життєву позицію і відповідно до неї йти життєвим шляхом, уникати непродуманих вчинків, відстоювати власні принципи. До речі, ця позиція діє у зворотному напрямі і, як правило, активізує зусилля на досягаення поставленої мети, в тому числі допомагає уточнити правильність чи хибність вибору професії.

Історія народу - це книга пам'яті. В ній записані успіхи, хиби, недоробки - вся картина існування українського суспільства. В цьому плані історична наука забезпечує зв'язок поколінь і таким чином виступає передумовою розвитку цивілізації. Жодне покоління не починає свою діяльність з нуля, а з освоєння досягнень минулого, опирається на нього в своїй соціальній практиці.

Історична пам'ять, розуміння того, хто ми і якого роду, допоможуть зміцнити державу і зцементувати націю. Без усвідомлення цього молодому поколінню буде важко творити і вести у прийдешнє країну, яка має все, щоб посісти гідне місце у європейському та світовому співтоваристві. Без такого розуміння ми послабим зв'язок поколінь, розгубимо підтримку людей старшого віку, які відстоювали Україну, примножували її міць і славу.

Таким чином, історія виступає посередником між минулим і сучасним. Вона зберігає матеріальну культуру, необхідні елементи духовності, без якої неможливе існування иації: мову, культуру, менталітет, звичаї, обряди - всю сукупність відмінностей, притаманних українському народу, якими він відрізняється від інших у загальнолюдському сузір'ї. Інакше мовлячи, ми зберігаємось як нація, всупереч спробам знищення, завдяки історичній пам'яті - передачі з покоління в покоління рис, які характеризують українців як біологічний різновид людей і соціальний унікум.

Важливу роль в житгі спеціаліста будь-якого профілю і людини взагалі відіграє прогностична (футорологічна) функція історичної науки. Її застосування створює можливість передбачувати розвиток майбутнього і в зв'язку з цим дати в руки могутнє знаряддя впливу на поточний і тривалий перебіг подій. Реальний соціальний прогноз, заснований на знанні закономірностей суспільного розвитку, аналізі попереднього досвіду і його тенденцій, дозволяє:

а) передбачити результати розвитку тих чи інших процесів, встановити причини їх виникнення, напрями дії;

б) визначити позитивні й негативні сторони очікуваної події, явища;

в) вжити заходів якщо не відвернення, то пом'якшення дії негативних факторів;

г) зробити спробу змінити розвиток подій у бажаному руслі.

Отже, функція передбачення, яка набувається в процесі вивчення історії, забезпечує високий рівень підготовки спеціаліста і посилює його спроможність ефективно використати набуті знання як у власних, так і суспільних інтересах.

Звичайно, це зовсім не означає, що прогностична функція сама собою, автоматично забезпечить свою дію. Вона створює лише можливості цього, але щоб ці можливості перетворилися в реальність, потрібно оволодіти її механізмами і навчитись користуватися ними на практиці. Тільки тоді буде виявлено саме спрямування суспільного розвитку.

Неперехідною цінністю історичної науки виступає її виховна функція. Доносячи досвід минулого до сучасників, історія віртуально залучає їх до співучасті у грандіозних подіях, народних стражданнях, злетах і падіннях. Цей досвід, закарбований у соціальній пам'яті, має високий виховний потенціал, здатний перетворюватися в реальні почуття, моральні норми і принципи, проявлятися у вчинках і нормах поведінки. Вчені вважають, що немає більш повчального, ніж історичний процес. Він перевищує своєю різнобарвністю найпалкішу і сміливу уяву. Факти минулого, незалежно від суб'єктивного побажання історика, несуть у собі могутній виховний заряд, роблять людей кращими, людянішими.

Не випадково у критичні періоди життя народу загострюється його інтерес до історії. Історична пам'ять стає джерелом його морального оновлення, духовної сили, політичної енергії. Тут він черпає підтримку, яка допомагає вийти із найскладнішої ситуації.

Енергія народу в такі часи настільки велика, що дає право виділити мотиваційну функцію історії. Саме вона є рушійною силою, мотивом масових народних рухів, дій окремих груп і особистостей.

Голос минулого, його героїчні сторінки завжди надихають сучасників, стають активною творчою силою у їх діяльності. Цю здатність історії підносити творчу ініціативу, йти на пожертву широко використовують на практиці. Яскравим прикладом цього можна назвати звернення Сталіна до народу на початку Великої Вітчизняної війни, в якому він нагадав про ратні подвиги О.Невського, Д.Донського, Мініна і Пожарського , Б.Хмельницького і М.Кутузова. Ці імена підіймали у бій мільйони радянських солдатів, допомагали виборювати перемогу.

Розглянуті функції історичної науки переконливо свідчать на користь необхідності завершення розпочатої в школі історичної освіти, піднесення ії на новий рівень, формування цілісного уявлення про суспільний прогрес, використання багатих можливостей історичних знань в інтересах власного авторитету і розв'язання складних завдань розбудови держави. Нам, українцям, розуміти це потрібніше, ніж будь-кому, оскільки постало нагальне завдання створення історично свідомої національної еліти — носія державницької ідеї, виразника і захисника національних інтересів, керівника народу в обороні і поступі.

Український народ, один із найбільших в Європі, не зміг відновити свою державу в післямонгольський період. Згодом тодішня українська еліта, яка відцуралася мови народу, стала на службу Вільнюсу, Варшаві, Москві. Найгірше повелася українська компартійна номенклатурна еліта, яка не тільки зреклася, за поодинокими винятками, своєї мови, але й виморювала голодом власний народ на догоду тоталітаризму.

Збайдужілість еліти (і в наші дні) прирікає народ, який вона покликана очолювати , на помикання ним з боку інших, відкидає його назад у недорозвинуті, загальмовані цивілізації, навіть у примітивні суспільства. Напевне, не випадково кожен народ, нація, народність, навіть плем'я і рід, плекають свою еліту.

Таке ж завдання стоїть перед українським народом. Йому ніде більше взяти еліту, як сформувати і виплекатн її із випускників вузів. Це повинні бути професіонали вищого гатунку, які пишаються своїм українським походженням, знають українську мову і звичаї, знають історію власного народу і черпають з неї повними пригорщами досвід минулого заради сьогоднішнього і майбутнього.

Зрештою, історія вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних дискусіях.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М.Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та за-своювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Все сказане вище підтверджує необхідність вивчення історії у вищих навчальних закладах тому, що ці знання — суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв'язання багатьох, як професійних, так і загальних проблем, метод піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання.

На студентів чекає нелегка, але цікава, напружена праця по оволодінню багатовіковою історією України. Хто справиться з цим завданням, той немов би напється чистої джерельної води, яка додасть нових сил на нелегкому життєвому шляху.

Питання для самоконтролю

  1.  Що є предметом вивчення навчальної дисципліни “Історія України”?
    1.  В чому цінність кожної з основних груп історичних джерел?
    2.  Охарактеризуйте основні методологічні принципи вивчення історії України.
    3.  Які основні періоди історії України можна виділити?
    4.  Охарактеризуйте особливості розвитку історичної науки в Україні.
    5.  Чому необхідне вивчення історії своєї країни майбутньому спеціалісту?


Лекція
2. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Навчальні питання:

  1.  Найдавніше населення на сучасній території України.
  2.  Формування державотворчих традицій.
  3.  Походження словян та їх розселення на території Украни.
  4.  Основні концепції походження українського народу.

  1.  Найдавніше населення на сучасній території України

Згідно з науковими припущеннями перші люди з’явилися на Землі приблизно 2 млн років тому. Історія українських земель розпочинається з появою на них людини. Заселення території сучасної України первісною людиною відбулося ще в сиву давнину. Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди. В основу визначення хронологічних меж кожного періоду покладено домінуючу роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:

  1.  Кам’яний вік. Він охоплює період від 1 млн до 6-5 тис. років тому. Кам’яний вік поділяють на палеоліт (стародавній кам’яний вік: 1 млн. – 12 тис. років тому) – ранній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам’яний вік ( приблизно 12 – 5 тис. років до н. е.), і неоліт, або новий кам’яний вік ( починається близько 7 – 6 тис. років тому).
  2.  Енеоліт, або міднокам’яний вік (IVIII тис. до н. е.).
  3.  Бронзовий вік (кінець IIIпочаток I тис. до н. е.).
  4.  Ранній залізний вік. В Україні він починається з VIV ст. до н. е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Першим періодом історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в цивілізації. Археологічні знахідки на Африканському континенті дають підстави зробити припущення про появу людини на Землі понад 2 млн років тому. Першолюдиною фахівці вважають істоту, для якої праця стала необхідністю і яка здатна була не тільки використовувати знаряддя праці, а й виготовляти їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності між мавпою та людиною – з’явилося прямоходіння. Сформувалася розвинута рука з протиставленим великим пальцем, збільшився обєм мозку, започаткувалася членороздільна мова.

На теренах сучасної України життя первісних людей започаткувалося близько 1 млн – 100 тис. років тому. Історики називають їх пітекантропами, а епоху, в яку вони жили – ашельською. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди прийшли на територію України з передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королеве, що на березі р. Тиса на Закарпатті, с. Лука-Врублівецька на Хмельниччині, м. Амвросіївка Донецької області. На території нашої країни виявлено майже три десятки ашельських стоянок, де знайдено виготовлене з каменю, кістки та рогів знаряддя; є свідчення використання вогню.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам'яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

У так звану “мустьєрську “ епоху (100 – 40 тис. років тому) з’явилися неандертальці (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток), які стояли на значно вищому рівні фізичного й розумового розвитку. Близько 200 неандертальських стоянок, знайдених археологами в різних регіонах України, дають уявлення про цей тип давньої людини. Вона була невисокою на зріст, мала відносно велику голову з низьким лобом і навислим надбрів’ям, широкий, з виступом уперед, ніс та скошене назад підборіддя. Обєм її мозку становив від 925 до 1800 , особливо були розвинутими ділянки мозку, повязані з просторово-координаційними функціями та їхнім контролем.

Неандертальцям випало пережити різке похолодання клімату на планеті. Північна та більша частина Центральної Європи були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 метрів. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми.

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до нових умов існування. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни — мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їхня форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з'являються кам'яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин.

Ведучи боротьбу за виживання людина в середньому палеоліті почала виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов.

Десь 35 тис. років тому сформувався новий тип людини, що дістав назву homo sapiens (у перекладі з латини — людина розумна). Представників цього типу ще називають кроманьйонцями (за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон у Франції). За будовою тіла вони практично майже не відрізняються від сучасних людей.

Кроманьйонці, як і їхні попередники, забезпечували собі прожиття полюванням на мамонта, зубра, бізона, печерного ведмедя. Але мисливська зброя значно вдосконалилася: з'явилися дротики, гарпуни, списокидалки.

В цю епоху зародилася первісно-племінна організація суспільства, усталилися релігійні вірування: культ предків, ушанування померлих, поклоніння неживій природі. Тоді ж започаткувалося розрізнення людини за расами — європеїдної, негроїдної та монголоїдної.

Приблизно 14-12 тис. років тому льодовиковий період на Євразійському материку скінчився та склалися близькі до сучасних кліматичні й ландшафтно-географічні зони. То був час мезоліту (середнього кам'яного віку), коли людина винайшла лук і приручила собаку.

Неоліт, або новий кам'яний вік — доба нового історичного розвитку стародавнього населення нашої країни, знаменна виникненням примітивного скотарства й землеробства. Людство перейшло до відтворювального господарства. З'явився випалений на вогні глиняний посуд, прикрашений орнаментом. Ті часи дістали назву "неолітична революція".

Її характерними рисами були:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим — поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань померлих недалеко від осель тощо.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин — бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже в мідному віці. 3 появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне зростання населення зумовлює помітне збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свідчать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає тривалість життя людини (в середньому її вік становив уже 30—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внаслідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний «демографічний вибух» і населення земної кулі зросло з 5 до 80 млн. осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертність .

Мідний, або міднокам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. I лише згодом людство навчилося обробляти мідь — від холодного кування до плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі.

Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). Її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поруч з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження. Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан. Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону.

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Але у кожної культури є початок і кінець. Були вони і у Трипілля. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

На зміну міднокам'яному вікові прийшов бронзовий, істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоплавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Освоєння виробництва заліза на поч. I тис. до н.е. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій — пов'язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Залізний вік в Україні пов'язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культурами.

  1.  Формування державотворчих традицій

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою перших писемних відомостей про південну частину українських земель.

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі II — I тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. Їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкривали перед ними широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Постійного тиску з боку північнопричорноморських кочовиків зазнавало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями. Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. — IIІ ст. н. е., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до н. е. Скіфію описавав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Деякі вчені на основі історичних джерел допускають, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землеро6и жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали. Скіфи-кочівники «нічого не сіють і не орють». Вони випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили кочові скіфи в чотири - або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози запрягали дві чи три пари волів. Зверху вози накривали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні вітер, ні дощ, ні сніг. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання — жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північнопричорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним народом, спосіб життя, господарство засвідчують протилежне. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.

Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор'ї скіфи вели активну войовничу політику супроти своїх сусідів. Їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізнялися хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю.

Ударною силою у них була кіннота. Головним засобом захисту воїна-скіфа був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь (у загонах важкоозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі.

Тому, щоб захиститись від цих небезпечних нападників, їх сусіди зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу було чимало величезних на той час городищ —Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більше 6000 га) та інші. Вражають не тільки розміри укріплених поселень, а й самі могутні укріплення: висота земляних валів на Більському й Немирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м. На багатьох з них були ще й внутрішні укріплення.

Лісостепові племена займалися орним землеробством (вирощуванням пшениці, ячменю, жита, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня). Розвивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Розшарування суспільства ще виразніше було помітне у кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі IV — III ст. до н. е., а в II ст. до н. е. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова. У III ст. н. е. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

У III ст. до н. е. на історичній арені скіфів змінили сармати. Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на територію Північного Причорномор’я починається з кін. II ст. до н. е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. 3 I ст. до н. е. античні автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава, являла собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійні походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору».

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежністю до іраномовної групи вони нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах на рівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити заміж, «поки вона не вб'є якогось ворога». Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. н. е. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшли в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.

Південними сусідами скіфів та сарматів були переселенці з Стародавньої Греції. Вони підтримували взаємовідносини як з грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. «Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну - колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну - в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Греки заснували міста Ольвію (поблизу теперішнього с. Парутино на Очаківщині), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосію, Тіру (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія), Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя) та інші, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. 3 V ст. до н. е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

  1.  Походження слов’ян та їх розселення на території України

На рубежі нашої ери на історичну арену як цілком самостійна етнічна спільнота стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частинні Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та інші. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. 3 появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — I ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я).

На початку нової ери завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і західну. У VIX ст. частина слов’ян  переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов’янська група.

Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об’єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об'єднувала слов'янські племена, а також ті, що заселяли простори України, — рештки готів, греків, іранців.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.

Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники — царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.

Ось як описує їх життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому у них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обіт: якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши (смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи чевонуваті. Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий, як і в массагетів (кочовиків)... А втім, вони менше всього підступні і каверзні, але й у простоті (своїй) вони зберігають гунський норов. Та й ім'я за старих часів у склавінів і антів було одне».

Звичайно, життя слов'ян було відмінним від візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й їх характеристика істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

II — VI ст. було динамічним і драматичним часом великого переселення народів. Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінітарій. Він “...підійшов до них, був переможений у першому зіткненні, потім повів себе хоробріше і короля їх по імені Боз із синами його та 70 знатними людьми розіп’яв, щоб трупи повішаних подвоювали жах підкорених”. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінітарій був переможцем «хіба що протягом одного року» (Йордан). У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов’янської міграції: “Зісловянилась вся наша земля і стала варварською”.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов’янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.

Як повідомляє візантієць Менандр Протектор, уже в часи аварської експансії слов’янські вожді на вимогу кочовиків підкоритися їм гордо відповідали: «Чи народився серед людей і чи гріється під променями сонця той, хто підкорить нашу силу? Адже ми звикли володіти чужою (землею), а не інші нашою. I це для нас непорушно, поки існують війни і мечі». Однак не завжди такі горді твердження відповідали дійсності.

Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

У VI—VII ст. східні слов'яни заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів племен, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об’єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

Східнослов’янське суспільство впевнено прямувало до свого поступу. Ось як повідомляє Нестор-літописець про вимогу хозар платити їм данину: «Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму (від садиби) по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» I вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будугь брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, (бо) говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням».

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів  становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — гнізд. У володінні общини перебував увесь земельний фонд. 3 розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. 3 часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст.

Організація охорони племінних та державних земель, утворення спеціальних структур та побудова споруд для цього, просліджується на території України з часу розселення тут слов'янських племен.

Оскільки держава антів, а потім і слов'янські племена страждали від постійних навал кочівників, то оборону свою і захист територій вони організовували не лише силою зброї, а й за допомогою будівництва городів. На Київщині їх до нашого часу нараховується до 450, на Чернігівщині - 150, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Галичині - понад 150.Всього археологи дослідили понад півтори тисячі городищ. Частина їх походить ще з доісторичного часу, але переважне число - з V - VII ст. Слов'янські племена не мали сил, щоб перемогти ворога у чистому полі, тому й боронились тим, що ставили скрізь укріплення, в чому були великими фахівцями.

З найдавніших і найбільших міст потрібно виділити Київ, Білгород, Вишгород у полян, Чернігів у сіверян, Іскоростень у древлян тощо.

Словянські городи розташовувались по-різному. Найчастіше вони стояли на високих берегах рік або на горбах чи в недоступних лісах. Інколи місто ставили навіть на палях серед боліт. В них мирне населення ховалось у випадку небезпеки. Крім того, міста виконували функцію захисту торгових шляхів.

Розмір городищ був різним. Невеликі містечка вміщали кілька господарських садиб, інші - мали кілька сотень або й тисяч жителів. На рівнині міста мали звичайно форму еліпса або кола, а на горбах - залежно від їх конфігурації. Їх укріплення складалось з валів і ровів. Вал був кількох метрів заввишки, а в небезпечних ділянках доповнювався частоколом. Найчастіше вали йшли двома й трьома рядами. Як правило вал насипався з глини й землі і добре трамбувався. Із зовнішньої сторони валу викопувався глибокий рів, часто заповнений водою. Вхід до міста був через укріплені ворота. Городища були надійним захистом, рідко хто наважувався їх штурмувати.

В той же час виникла ще одна форма оборонних споруд – так звані "Змієві вали." Ця назва пішла від давньої народної легенди про те, як змій - людоїд захотів з'їсти двох святих, ковалів Кузьму й Дем'яна , але ті піймали змія й переорали світ двічі від моря до моря. Від цієї роботи змій втомився, напився води і луснув. Загальна протяжність цих валів біля 1000 км. Будувались вони в період з II по VII ст., як правило фронтом на південь, щоб захистити землі від кочівників. На валах були дозори на вежах, які попереджали про напад ворога. Така система економила великі людські сили, бо вивільняла їх від постійного чатування на кордонах.

  1.  Основні концепції походження українського народу

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу. Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження якого на сьогодні остаточно не зясовано.

У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отсе й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов’янського етногенезу.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V — VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки-Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. 3 культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати — там народу, який би іменував себе так, нема. Перенесення історичних назв на давні доісторичні епохи, модернізація етнічних визначень не є спосіб розв’язання не вирішених проблем етногенезу. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — вже в середньовічні часи. 3 точки зору всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги —адже час існування кожного з етносів не перевищує 1200 — 1500 років, хоч чимало з них загинуло набагато раніше.

Важливою науковою проблемою історії України залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов’язана і проблема генезису українського народу.

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепнін. I хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 р. ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

3 моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, 0. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та інші), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов’янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства, у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини I тис. на більшій частині східнослов’янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);

3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4) з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного з східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та інші), угро-фіни (меря, мурома, мордва та інші), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов’янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці ряси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов’янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та інші) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші) і лягла в основу російської народності. Західна група східнослов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися балто-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Саме на цих землях у середині І тис. н.е. почалося формування Київської Русі.

Питання для самоконтролю

  1.  Що було домінуючим у визначенні хронологічних рамок кожного періоду первісного суспільства?
  2.  Які стоянки найдавніших людей на території України ви знаєте?
  3.  Розкрийте історичні витоки українського народу: трипільська культура, кіммерійці, скіфи, сармати.
  4.  Як виникла держава антів і які риси її характеризують?
  5.  Охарактеризуйте основні концепції походження українського народу.
  6.  Як слов’яни охороняли свої території?


Лекція
3. КИЇВСЬКА РУСЬ. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Навчальні питання:

  1.  Теорії походження Давньоруської держави.
  2.  Виникнення та розвиток держави Київська Русь.
  3.  Піднесення та розквіт Київської Русі.
  4.  Русь-Україна на шляху роздрібленості й занепаду.

1. Теорії походження Давньоруської держави

Становлення держави східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства. Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — «норманістами» та «антинорманістами».

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». У "Повісті минулих літ" розповідається: "У рік 852... стали називатись (наша земля — руська земля..." У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, (і з) кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів... У рік 862. Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. I не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами..." Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь... Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами". I вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь".

В офіційній дореволюційній російській і в західній історіографії значне поширення отримала норманська теорія.

Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Згідно з нею держава Київська Русь постала завдяки зусиллям варязької (норманської) династії Рюриковичів, що утвердилась в Києві з 882 р. При цьому попереднє державотворення ігнорується, як і те, що самі варяги не мали в той час розвинутої державності. Підкреслювання важливості варязьких впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. М.Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досьогодні.

Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та інші;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов’янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, американський вчений українського походження, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємицею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

Серед церковних істориків побутує візантійська теорія. Вони стверджують, що розвинутою державою Київська Русь стала завдяки візантійським впливам. В роки СРСР єдино правильною могла бути лише одна теорія, інші були приречені вважатися абсолютно антинауковими. Звісно, що єдино правильною була визнана теорія місцевого (автохтонного) походження держави. Так, ця теорія наукова. Але її абсолютизація, ігнорування раціонального в інших теоріях веде до викривлення історичної правди. В дійсності ж на державотворення мали вплив і варяги ( князі, дружинники), які завдяки своїй практиці найманих воїнів мали досвід як європейської, так і хозарської державності, і самі хозари, у  васальній залежності від яких протягом тривалого часу перебували східнослов'янські купці ( а це дало сильний   поштовх розвитку торгівлі, яка зіграла виключно велику роль в історії Київської Русі). І зовсім недопустимим є ігнорування візантійських впливів. Саме після прийняття християнства відбувається процес зміни договірних відносин Києва з племенами на централізовану систему управління, налагоджується   охорона кордонів, проходить писемне оформлення на основі візантійського права державного законодавства. Отже, для дійсно наукового  вирішення  проблеми  про  походження держави  Київська Русь доцільно користуватись сучасною так званою “синтезною" теорією, яка за основу бере місцеву теорію, але доповнює її раціональними моментами інших теорій, які не можна без шкоди для істини абсолютизувати, але невірно й ігнорувати.

Походження назви «Русь» на сьогодні наукою до кінця не з'ясоване. Одні дослідники (М.Грушевський та інші) вважають, що вона виникла в Україні, де зустрічаються подібні назви (наприклад, гідроніми Рось, Росава). Інші вважають, що ця назва перейшла з VII ст. від сарматів на середньодніпровську групу східнослов'янських племен або запозичена у норманів. О. Пріцак пов'язує термін «Русь» із діяльністю неслов'янського міжнародного купецького товариства, яке поступово перенесло свою діяльність на Дніпровий шлях. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Незаперечним є те, що однослівне поняття «Русь» або «Руська земля» вживалося в старих літописах для позначення Наддніпрянщини. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри казали, «...князь наш убієн, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі». Не випадково, що в українців ця назва в своїй первісній формі затрималася дуже довго: «Князівство Руське» за Гадяцькою угодою гетьмана І.Виговського 1658 р.; патріотичний твір «Історія Русів» початку XIX ст., «русини» західних областей України тощо. Назва «Росія» - грецький відповідник слова «Русь». Хоча московські князі-царі і митрополити використовували ці терміни в своїх титулах здавна, але як офіційна назва країни та народу «Росія» була закріплена лише за Петра І. «Во всех курантах почитают государство наше Московским, а не Российким, и того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали Российским, о чем и как во всем дворам писано» - таке розпорядження було надіслане з наказу Петра I Меншиковим до посла в Голландію. Назва «Мала Русь» вперше зустрічається в ХІV ст. стосовно Галицько-Волинської держави. З включенням частини українських земель до складу Російської імперії вона починає набирати принизливого відтінку. Усне мовлення українців наймення «малорос» щодо себе не зафіксовано.

Назва «Україна» вперше зустрічається в Київському літопису від 1187 р., а отже не може трактуватися як похідна від поняття «окраїна» Польщі або Росії. Її коріння - в праслов'янській мові. Дослідники виводять назву від «кра» в розумінні «кінець», «погранична територія» точніше, від прийменникової конструкції «у края» або в розумінні «рідна земля» («рідний край»); від «краяти», «украяти» в розумінні «відрізати», «наділити»; від «країна» в розумінні «внутрішня земля, заселена своїм народом». Є версія за якою цей термін означає - "укріплена земля". Деякі вчені вважають, що первісно назва стосувалася відокремлених територій (племені, князівства, пізніше - прилучених земель). Для козацьких літописів ХVII ст. вже є типовим використання цієї назви в збірноетнічному розумінні. В народній традиції ця назва повністю відповідала поняттям «рідна земля» і «Батьківщина».

2. Виникнення та розвиток держави Київська Русь

Київська держава започаткувала державотворчу традицію українського народу і забезпечила консолідацію українських земель, різноманітні зносини з близькими і далекими сусідами. Вона була однією з найбільших європейських держав, найвідчутнішим геополітичним чинником у тогочасному світі.

Процес утворення держави в східних слов’ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип’яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади. Обов'язковою умовою було успадкування влади князем.

Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов’ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дир. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дир «княжили в Києві й володіли полями й були ратними (воювали) з деревлянами й уличами».

На користь існування першої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчать грандіозні масштаби походу Русі на Константинополь у 860 р. Князівство Аскольда і Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок державності приільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з’явився лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов'янських і неслов'янських земель півночі, що контролював території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на сто-двісті років випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спочатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об’єдналися й вигнали варягів. Проте неузгодженість слов’янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано нормандського конунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини, чи був регент Ігоря в родинних стосунках з Рюриком, що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі. Навіть ім'я «Олег» є дискусійним. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського «Хельга» і означає не ім'я, а прізвисько — «Віщий».

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в місті. Легку перемогу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення влади в Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено столицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912) відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників, державне об'єднання «Руська земля» розпалось, і Олег був змушений відновлювати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В основу консолідації земель Олег поклав модель централізованої держави, а не традиційної для Руської землі федерації племен. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Київська Русь почала складатися й розвивалась як поліетнічна держава. Її створили руські люди, які були переважною більшістю її населення. Разом з ними в Київській Русі жило понад 20 різних народів. Розселяючись просторами Східної Європи, слов'яни спілкувалися з багатьма етносами, що з давніх-давен жили там: із скіфами, сарматами, фракійцями, згодом болгарами та аланами — на півдні, з балтами — на заході, з угро-фінами — на північному сході й заході. Неслов'янські народи влилися до складу Київської Русі здебільшого мирним шляхом.

Давньоруська держава за часів Олега залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства — примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення грандіозного воєнного походу Русі на Візантію 907 р.

Іншим важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Київської держави кінця IX — початку X ст. був східний. За свідченням арабського автора аль-Масуді, близько 912 р. 500 руських лодій досягли Волгою південного берега Каспію. Дехто з істориків гадає, що саме в цьому поході наклав головою князь Олег Віщий, обставини смерті якого залишаються загадковими.

Справу Олега продовжив його наступник Ігор (912 - 945). Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

На 40-і рр. X ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі (не відбиті зовсім у джерелах) війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягти його вдруге, за що був забитий повсталими 945 р.

Єдиний відомий з літопису син Ігоря - Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона виявила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила.

Близько 946 р. відбувся візит Ольги до Константинополя. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії не з флотом і суходольним військом, а на чолі мирного посольства. Руську княгиню урочисто прийняв візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному Софійському соборі.

Але давньоруське суспільство середини Х ст. виявилось не готовим до запровадження християнства як офіційної релігії. Це, зокрема, доводиться розповіддю Нестора про невдале намагання Ольги схилити сина до нової віри: Святослав «не послухав матері, відправляючи язичницькі обряди», оскільки побоювався, що над ним сміятиметься його військова дружина.

Ця невдача в релігійній сфері серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. Він був останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!».

За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000—8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.

Безперервно воюючи, Святослав дещо занедбав державні справи й, здається, розумів обґрунтованість закидів киян: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив напризволяще». Однак було 6 однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно як завойовника, шукача воєнної здобичі. Він таки піклувався на свій лад про Руську землю. Свідченням цього було те, що Святослав провів адміністративну реформу,  перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега — в Овручі, стольному граді завойованої його матір'ю Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої. А позашлюбного сина — Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода Великого, боярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги щодо консолідації держави, зміцнення влади київського князя у землях племінних княжінь.

Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу на Балкани, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії і трагічно загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом, з написом: “Нехай наші діти будуть схожі на нього”. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаєш, своє згубиш». В історії України цей князь займає  почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

3. Піднесення й розквіт Київської Русі

Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Величезні простори лісостепу, рясно покриті містами й селами, були беззахисні перед несподіваними набігами кочівників. Тому оборона від печенігів була не тільки державною, але й всенародною проблемою. Звичайно, що князь, який очолив цю боротьбу, став народним героєм. Ним був наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980р. після декількох років міжусобиць з братами посів великокнязівський стіл у Києві.

Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

Близько  988 р.  Володимир провів адміністративну реформу. Про це «Повість» повідомляє так: «Було у нього синів 12: Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, Святополк, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис, Гліб, Станіслав, Позвизд, Судислав. І посадив Вишеслава у Новгороді, а Ізяслава — в Полоцьку, а Святополка — в Турові, а Ярослава — в Ростові. Коли старший Вишеслав помер у Новгороді, посадив Володимир Ярослава у Новгороді, а Бориса — в Ростові, а Гліба — в Муромі, Святослава — в землі древлян, Всеволода — у Володимирі (Волинському), Мстислава — у Тмутаракані». Отож вождів племінних княжінь замінили в різних містах держави сини — намісники Володимира. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки. Відтоді Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою.

В результаті реформи 988 р. значно зміцніла система державної влади на місцях. З того часу в основних містах держави від імені київського князя збирають данину, управляють і чинять суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі, в свою чергу, мають у підлеглості урядовців нижчого рангу, що порядкують у тій чи іншій волості. Все це привело до концентрації держави, усталення її рубежів.

За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волга, на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі — Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні — Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. I це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «з варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. 3 того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство тощо. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. 3 часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

За період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.

Справа Володимира Великого була продовжена його нащадками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав.

Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 рр. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софіївського собору.

У 1038—1040 рр. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій).

Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Я.Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів.

Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». «Руська правда» мала суттєві відмінності як від візантійських, так і германських аналогів.

1. В «Руській правді» не передбачалося смертної кари. За всі провини накладалися штрафи. Розміри їх за вбивство і образу гідності були настільки великі, що для багатьох винних це був шлях в боргове рабство. Значно м'якші покарання були за крадіжки. Тобто «Руська правда» в першу чергу захищала життя і достоїнство людини, а не її майно, тоді як в іноземних аналогах майно цінувалося вище ображеної гідності. До того ж всі тогочасні законодавства були щедрі на смертну кару.

2. «Руська правда» не  знала такого виду покарання як тілесні. А навіть в висококультурній Візантії, не кажучи вже про германців, не те, що за злочини, а й за провини дуже часто закони вимагали відрубання різних частин тіла.

3. В «Руській правді» вперше в судовій практиці при винесенні покарання враховували обставини скоєного і особу зловмисника, тоді як іноземне тогочасне законодавство ігнорувало індивідуальний підхід.

Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X — XI ст. В цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні.

4. Русь-Україна на шляху роздрібленості й занепаду

20 лютого 1054 р. Я.Мудрий помер у 76–річному віці. Його поховано в мармуровому саркофазі в Софіївському соборі. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). I хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденціїї в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

На Русі розпалюються і не вщухають аж до самої навали орд Батия (1237—1241) великі й малі війни між князями. Геніальний автор «Слова о полку Ігоревім» в образній, схвильовано-емоційній формі відтворив саму суть роздрібленості:

Перестали князі невірних (половців) воювати,

стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє, брате!»

Стали вони діла дрібні

Вважати за великі,

На себе самих піднімати чвари,—

А невірні з усіх сторін находили,

Землю Руську долали.

Князі й бояри окремих земель починають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння. Їх дедалі менше цікавлять загальноруські справи, захист країни від ворогів, насамперед половців.

Проте Давньоруська держава у середині XII ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. 3 середини ХІІ ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої й зовнішньої політики на з’їздах-«снемах». Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів.

Такий порядок сумісного правління Руссю князями Ярославичами дістав у історичній науці назву «колективного сюзеренітету». Князі — спільні сюзерени Давньоруської держави — зобов'язувалися захищати її від ворогів, а за це одержували володіння (часом дрібні й швидше символічні, ніж вартісні) у великокнязівському домені — Київській землі, найчастіше —на її південних рубежах, які особливо потребували постійного захисту від вторгнень половецьких ханів. Літописи називають такі володіння «частью» або «причастием».

Феодальну роздрібленість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку тощо) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібленості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків В.Святославича та Я.Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібленості. I хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців тощо). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібленості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібленість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздріблення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібленій формі земельної власності відповідає роздріблена форма держави, роздріблена структура влади.

Отже, явище роздрібленості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.

Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього це сталося з Руссю, феодальне роздріблення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. у степах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родоплемінною. Велике й могутнє об'єднання монгольських союзів племен очолив Темучін, що 1206 р. був обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недалеко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дружини південноруських князів, що навіть перед лицем грізної небезпеки не змогли переступити через власні егоїстичні інтереси й спільно вдарити на ворога. То була лише розвідка боєм. А через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану монголами Європу, розпочав вторгнення за Волгу.

Наприкінці 1237 р. величезне військо під проводом Батия (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені власними чварами, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. А під рукою Батия була не лише неймовірно численна, а й добре вишколена кіннота. Нечисленні дружини руських князів, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, були не в змозі стримувати натиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки разів. Руські люди доблесно билися з страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат.

Спочатку, протягом кінця 1237 — зими й весни 1238 рр., монголи завоювали Північно-Східну Русь. Були здобуті штурмом, розграбовані й спалені Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Майже всі їх мешканці були винищені завойовниками, що не жаліли навіть жінок, стариків і дітей. Лише ремісників і частину молодих людей ворог брав у рабство і вів із собою, використовуючи при здобутті інших міст Русі.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) монгольські полчища пробули в південноруських степах, відпочивши й підгодувавши коней. Далі вони вторглися на Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спалили його. Потім ворог здобув Чернігів, оборону якого очолював князь Мстислав Глібович. «Переможений був Мстислав, і безліч воїнів його побито було, і місто взяв (монгольський хан Менгу), і запалив вогнем», — з гіркотою зазначив південноруський книжник. Далі Батий намірився захопити Київ. На вимогу одного з його воєвод  — Менгу-хана кияни відмовилися здати місто. Менгу не наважився на штурм. Минув рік, і головні сили Батия облягли стольний град Руської землі. Це сталося восени 1240 р.

У Галицько-Волинському літописі збереглися враження очевидця облоги Києва незліченним монгольським військом. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням коней ворога не було чути людських голосів. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелося зосередити всі свої сили. Як оповідає Псковський літопис, облога Києва тривала 10 тижнів і 4 дні. А інший північноруський літопис — Лаврентіївський — називає день здобуття монголами давньоруської столиці: 6 грудня 1240 р.

Головний удар Батий завдав з півдня, він припав на Лядські ворота міста. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, монгольські тарани бухали в браму і стіни цієї фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до міста. «Того ж року, — з сумом свідчить Лаврентіївський літопис, — здобули Київ татари і святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони, й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого всіх убили мечем». Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє прекрасне місто.

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил вже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.

1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у Пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу — Орду (в історичній літературі вона виступає звичайно під назвою Золотої Орди). Давньоруська держава перестала існувати.

Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці — баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з правами князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння володимиро-суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав звідти у Володимир-на-Клязьмі. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель.

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 було розорено полчищами Батия. До того ж 14 міст так і не піднялися з руїн, а ще 15 з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва досягнули лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьблення по каменю тощо). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали трьома головними чинниками, які помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі. Проте тотального знелюднення цієї території не відбулося.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію місцевого населення загарбникам у початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодальною землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1) руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

2) на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;

3) толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.

Таким чином, існування Київської Русі як єдиної держави охоплювало період з IX ст. по 40-і роки XIII ст. Спочатку політичною формою її була централізована монархія (IX ст. — 30-ті роки XII ст.), а з настанням удільної роздрібленості — монархія федеративна (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.). Київська Русь – одна з наймогутніших і найрозвиненіших держав середньовіччя – залишила яскравий слід у світовій історії IXXIII ст., зробила надзвичайно значний внесок у політичне, економічне, суспільне й культурне життя тогочасної Європи, відіграла вагому роль на міжнародній арені, заклала могутні державницькі підвалини для майбутніх поколінь. Вона є історичною попередницею сьогоднішньої України. Після Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Давньоруської держави й стало її завершальним етапом.

Питання для самоконтролю

  1.  Які існують теорії виникнення держави Київська Русь? Як їх характеризувати?
  2.  Що відомо про походження назв “Русь”, “Мала Русь”, “Україна”?
  3.  Охарактеризуйте основні етапи розвитку Давньоруської держави.
  4.  Якою була державотворча діяльність перших київських князів?
  5.  Чим було зумовлене і які наслідки мало хрещення Русі?
  6.  В чому полягали реформи князя Володимира Великого щодо оборони рубежів Київської Русі?
  7.  Чим відрізнялась “Руська правда” від тогочасного закордонного законодавства?
  8.  Які чинники зумовили занепад Київської Русі?
  9.  Аргументуйте свою точку зору щодо місця Київської Русі в історичній долі українського народу.


Лекція
4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Навчальні питання:

  1.  Утворення Галицько-Волинської держави.
  2.  Данило Романович Галицький.
  3.  Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича.

1. Утворення Галицько-Волинської держави

Паралельно з процесами феодальної роздрібленості існувала і набирала сили тенденція економічного і політичного об’єднання. Найповніше вона проявилася у двох південно-західних князівствах: Галицькому і Волинському.

У багатовіковій історії державотворчих змагань українського народу важливе місце посідали Волинь і Галичина.

М.Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держава, право, культура, — підкреслював він, — були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...» Інший видатний український історик С.Томашівський назвав Галицько-волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об’єднані князівства охоплювали 90% населення, котре проживало в межах сучасних кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Утвердившись на західних кордонах Київської Русі, вони стали ареною зіткнення інтересів різних європейських країн, що перманентно тривало аж до середини ХХ ст. Князівства були також рубежем, де зіткнулися дві культури та дві релігії; вони виступали як найсхідніший форпост католицького Заходу і водночас як найзахідніший – православного Сходу. Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України. У ньому вирували не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділялися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до середини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на володимирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздрібленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою. Воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося на своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Псресопниці, Дорогичині, а в окремі періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир — у Бересті, Святослав — у Червені, Всеволод — у Белзі. Лише завдяки наполегливій об'єднавчій політиці Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Дещо по-іншому склалась доля Галичини. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий — Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів. Вони приборкали опозиційне боярство, розгромили угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124 — 1152) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету— було приєднано Погоринську волость на Волині.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1152-1187), батька оспіваної у «Слові о полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пругу й Дунаю опинились, можливо, у певній залежності від Галича. Зростало значення водної магістралі Дністра у міжнародній торгівлі, а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. Його гостем був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав:

Галицький Осмомислс Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм златокованім престолі,

Підперши гори Угорські

Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

3ачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого

На султанів у далеких землях.

I справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти половецьких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати свою залежність від Галича.

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. Ії володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Великий князь Роман, з захопленням говориться в літописі, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздрібленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.

  1.  Данило Романович Галицький

Смерть князя Романа Мстиславича була трагедією не тільки для його сім'ї, а й для України, яка на кілька десятиліть стала ареною кривавих міжусобиць та збройних нападів зовнішніх ворогів. Проти відновлення єдності Галицько-Волинської держави та зміцнення великокнязівської влади виступали верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.

Насамперед смертю Романа Мстиславича скористалися галицькі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічний Василько — з часом успадкують батьківський потяг до сильної влади, бояри позбавили їх князівського престолу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206— 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі — до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівалися, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися боярській сваволі і, щоб покінчити з нею, стратили близько 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати князем законного спадкоємця з династії Романовичів, заручилися підтримкою угорців і за їх допомогою захопили й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього Данила Романовича. 3 цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За. нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовічного права — проголосили князем провідника боярства Володислава Кормильчича (1213—1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

Керуючись вузькостановими інтересами, боярська олігархія своїми зухвалими діями фактично спровокувала втручання Угорщини й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Лешко Білий і угорський король Андрій ІІ уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Королем Галичини було проголошено п'ятирічного угорського королевича Коломана (1214—1219), який мав одружитися з дворічною дочкою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романовичам залишали лише батькову вотчину — Володимир з волостю.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули захоплення земель Русі, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на населення і на ту частину бояр, котра розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі —міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів мала істотне значення позиція і селянських громад, і княжих слуг, які в разі необхідності входили до княжого війська. Після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицькі землі.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Важливу роль у державному управлінні відігравав «печатник» — охоронець державної печатки, канцлер, міністр закордонних справ. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн. Так, деяким посадам при дворі Данила Романовича є аналогії у Візантії (печатник) і у західних сусідів (стольник, сідельничий).

У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. 1238р. Данило укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 — 1264).

Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста. Столицею князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівнича діяльність Данила і його брата Василька Романовича. 3 їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував «сідлярів і лучників, і тульників, і ковалів заліза, і міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села». Ці слова у літописі наводяться під час опису заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Будівництво фортифікаційних споруд, яке вели Романовичі, було дуже своєчасним. Здолавши впертий опір на лінії укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, незліченні монголо-татарські війська Батия на початку 1241 р. рушили на Волинь. Хан Батий, побачивши, що не зможе взяти Кремянець і Данилів, відступив від них. Очевидно, мешканці цих дуже укріплених фортець чинили відчайдушний опір. Орда вирішила не затримуватися біля їх мурів і рушила до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу ворогів залишалися повні трупів. Так само самовіддано захищалися Звенигород, інші міста і феодальні замки. Данило, який тим часом повертався з Угорщини, спинився в Синьоводському монастирі (в сучасному Сколівському районі). Тут він дізнався про навалу і був змушений повернутися до Угорщини, «бо мало з ним було дружини» (Галицько-Волинський літопис).

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Відразу після відходу монголо-татар стали відбудовуватися зруйновані міста й споруджуватися нові. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів, який названо ім'ям Данилового старшого сина Льва. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників.

1245 р. військо Д.Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила експансію угорського королівства на Північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до резиденції Батия за ярликом на княжіння. I лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, змушений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» - написав з цього приводу галицький літописець.

На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядкування Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — так звану татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.

Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки у критичних обставинах ішов на підпорядкування Орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Льва здобули міста, що піддалися татарам (болохівські міста в районі Случі і Тетерева). А коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони «мирники» Орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Д.Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Д.Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Д.Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти орди галицько-волинському князеві, що не пустив католицьких місіонерів до своєї країни й твердо дотримувався православ'я. Тому зв'язки Данила з Римом перервалися.

Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Україну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.

«Його історичною заслугою,— наголошував академік І. П. Крип'якевич у своїй книзі «Галицько-Волинське князівство»,— було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру – визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили».

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.

3. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича

По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (близько 1280), а у Польщі, в якій він добивався краківського престолу, — Люблінську землю (близько 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

На рубежі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія I Львовича (1299— 1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями.

Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе "королем Русі та князем Володимирії".

У період правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. I хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі Люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові у Константинополі й допомагала захищати політичну незалежність українських земель.

Наступниками Юрія I стали його сини — Андрій та Лев II (1315— 1323). Брати поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Вони титулувалися князями всієї Русі. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх непоборним щитом проти жорстокого племені татар.

Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви — було втрачено Дорогочинську та Берестейську землі. Трагічно для них закінчилася боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді  князі загинули.

Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя.

Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича.

Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла.

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярству не тільки для антикнязівської агітації, а й до активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно.

Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміцнілими сусідами — Польщею, Угорщиною і Литвою — за українські землі.

Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна Любарта-Дмитра (1340 — 1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення. Правда, влада нового князя над Га-личиною була чисто номінальною і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул «старости й управителя Руської землі».

Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, заручившись підтримкою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир III опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, закликали на допомогу татар і спільними зусиллями вибили нападників зі своєї землі.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Белз, Берестя та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина залишалася у поляків. За литовсько-польським перемир'ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Белзька землі. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у тому числі територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово зосередилися у складі Великого князівства Литовського.

Отже, в середині XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель. Галицько-Волинська держава зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських теренах передових надбань західноєвропейської культури, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації на Візантію, унеможливила, на відміну від Володимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів. Галицько-Волинська держава після занепаду Києва була основою української державності і гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі.

Питання для самоконтролю

  1.  Чому після занепаду Києва саме Галицько-Волинська держава продовжувала існування державотворчих традицій українського народу?
  2.  Про якого українського князя літописець писав як про пріснопам’ятного самодержця всія Русі? Чому він так характеризувався?
  3.  За яких обставин князь Данило Романович став королем?
  4.  В чому полягає унікальність історичної постаті князя Данила Галицького?
  5.  Яке місце займає Галицько-Волинська держава в історії України?


Лекція 5.
ЗАГАРБАННЯ ІНОЗЕМНИМИ ДЕРЖАВАМИ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Навчальні питання:

  1.  Україна в складі Литовської держави.
  2.  Українські землі у складі Речі Посполитої.

1. Україна в складі Литовської держави

В другій половині XIV ст. українські землі потрапили в коло геополітичних інтересів сусідніх держав. Після таких могутніх політичних формувань, як Київська й Галицько-Волинська держави, на теренах сучасної України настав трьохсотлітній період забуття й бездержавності, що його історики влучно назвали „темними віками". І з політичного, і з економічного, і з культурного поглядів статус України тих часів знижується до європейської периферійності та провінційності, а її управлінська еліта значною мірою асимілюється з чужоземною. Людність, що населяла українські землі, на довгі століття потрапляє в політичну залежність і відтепер муситиме покоління за поколінням боротися за власну волю й національну самоідентичність. Власне, вся подальша історія України проходить під знаком цієї боротьби.

Саме в цей період занепаду Київської Русі стали набирати силу її сусіди — Литва, Польща та Московія, котрих приваблювали південні землі.

Ослабленням українських земель скористалося Литовське князівство. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

I етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Так Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі державним об’єднанням. У цій державі українські й білоруські князі поступово утворили вищу верству людності, вони збиралися на “великокнязівські ради”, посідали чільні урядові посади. Литовські ж правителі через одне-два покоління за виглядом, мовою, поведінкою багато чим нагадували своїх руських співправителів. Не випадково частина авторитетних дослідників цього періоду української історії називають цю державу Литовсько-Руською.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

У результаті Кревської унії відбулась інкорпорація литовських, білоруських та українських земель до складу Польщі. Разом з литовськими князями присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі, що означало перехід цих князів разом з відповідними землями і підвладною людністю в підданство польської корони.

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існуванмя політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, а залишалися в складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.

Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади.

Отже, унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями в складі Литви автономних прав збіглася в часі з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе прилеглі землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Російську державу.

З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королеві польському Казимиру: "Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит". Розпочалася так звана Прикордонна війна 1489-1494 рр.

Початок XVІ ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно - у 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр.

Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар є справжнім "государем усієї Русі". За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози полонізації та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі, Белєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бельського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави тощо.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

  1.  Українські землі у складі Речі Посполитої

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. Литва зазнавала також поразок від татар, які спустошували литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Нездатність Литви (а частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (1548р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. 3 іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення польського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.

У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись по допомогу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.

Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і отримати широкі привілеї подібно до польських феодалів. Литовські та українські магнати чинили перешкоди повному об'єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні на унію, корисну в організації спільної боротьби проти зовнішньої агресії і в зміцненні власного становища в незалежній Литві. Загалом в середині XVI ст. українські князі та верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.

Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. і мав остаточно розв'язати питання про характер і форму унії Королівства польського і Великого князівства Литовського. Вже в перші дні зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі. Національно-політичні інтереси української нації на Сеймі не були представлені зовсім. Це сталося і через обмеженість прагнень представників української еліти сферою матеріальною, і через те, що українські землі вже давно втратили ознаки автономії. Українці не порушили питання про надання українським землям статусу державної автономії й перетворення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федеративну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.

Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували поза державними межами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель — Берестейська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а відтак — зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. Наприклад, на Волині землі було прирівняно в правах до коронних. Було зроблено редакцію останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час було переведено на місцеву мову. Права православної шляхти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверхності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.

Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що тогочасна Польща була країною з передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.

Якщо до 1569 р. становище українських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н. Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «3 половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.

З проникненням нового польського режиму вглиб української території зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші українські роди— Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських — зрікалися рідної мови, традицій, православ’я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалася низами — міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об’єднання двох церков — католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов'янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596р.). За його рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право обіймати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків.

Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об’єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.

Уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території держави. Таким чином, православна церква була поставлена поза законом.

Рішення уніатського собору не відповідало ані інтересам, ані настроям української більшості населення, для якого православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол в Україні.

Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення, заклало підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями і поляками впродовж кількох століть.

Не тільки Велике князівство Литовське та Річ Посполита претендували на українську спадщину. Наприкінці XV — на початку XVI ст. завершився процес формування єдиної Московської держави, яка також розраховувала розширити свої кордони за рахунок українських територій. У 1503 р. в Москві був укладений мирний договір, за яким до Москви відходили Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським, Брянськом та іншими містами, що становило майже третину території литовської держави. Так було покладено початок входженню українських земель до складу Московського царства. В 1523 р. Москва приєднала до себе ще й Новгород-Сіверське князівство.

З XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. У 40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди і скоро визнало васальну залежність від Туреччини. Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років XV ст. почали здійснювати постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV — першій третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).

За підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до 1650 рр. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн осіб.

Незважаючи на те, що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організувати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.

У XV—XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. „Життя по уходах,— писав М. Грушевський,— захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори". Однак тут на випадок татарських „наїздів" доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових „ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність для тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, „терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини", кого гнали з насиджених місць „обставини або закони". „Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення —козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю появою сусідству з „Татарією", воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях.

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали козацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо-й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, вони водночас вважали за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда I, використати прикордонних відчайдухів для „послуги й оборони". Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набрало певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового періоду східноєвропейської історії. Як в Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Османською імперією. Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві, як козаки в Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишневецький. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.

Козацько-селянські повстання 90-х років XVI ст., 20-30-х років XVII ст. показали, що їх учасники боролися не лише під кутом зору своїх особливих станових інтересів. Це були перші широкі антифеодальні виступи козацько-селянських мас, вони мали характер національно-визвольної боротьби. Гетьману П. Сагайдачному вдалося обєднати військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України.

Намагаючись взяти козацтво під свій контроль, польський уряд у січні 1638 р. прийняв Ординацію Війська Запорозького реєстрового, яка істотно обмежила самоврядування реєстровців.

Ось як цинічно польська знать виявляла своє розуміння козацького питання: «Козацтво — це нігті в організмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потребують частого підстригання». I справді, протягом наступних десяти років небувалого спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають «золотим спокоєм», здавалося, ніби репресії — це найефективніший спосіб взаємин із козаками. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди. Козацтво взяло на себе історичну місію будівничого національної держави. Боротьба козацтва за свої права і вольності стала платформою обєднання всіх сил українського народу у боротьбі за державність.

Питання для самоконтролю

  1.  Якими були наслідки входження українських земель до складу Великого князівства Литовського?
  2.  Визначте основні етапи інтеграції Литви і Польщі.
  3.  За яких обставин була прийнята Люблінська унія?
  4.  Які наслідки мала Люблінська унія для України?
  5.  Охарактеризуйте становище українських земель у складі Речі Посполитої.
  6.  Чому була укладена Берестейська церковна унія? Як її оцінюють історики?
  7.  Розкрийте причини виникнення і джерела формування українського козацтва.


Лекція
6. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (СЕРЕДИНА XVII – КІНЕЦЬ XVIII СТ.). ГЕТЬМАНСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ ДОЛЯ

Навчальні питання:

  1.  Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст.
  2.  Утворення Української гетьманської держави.
  3.  Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

1. Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст

Період з 1648 р. до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії. У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою — створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 р.?

Причини початку національно-визвольної боротьби були такі:

• складна соціально-економічна ситуація, що призвела до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва;

• погіршення становища міщанства;

• погіршення становища козацтва, особливо після того, як у січні 1638 р. польський уряд прийняв "Ординацію Війська Запорозького реєстрового";

• критичне становище у політичній сфері (відсутність власної держави);

• прогресуюча втрата національної еліти;

• церковний розкол;

• полонізація та окатоличення;

• слабкість королівської влади;

• розширення впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави та втрата контролю над нею з боку Польщі.

Рушійними силами Визвольної війни були козацтво, селянство, міське населення, нижче православне духівництво, а також частина дрібної української шляхти. Провідну роль у ході та керівництві війною відігравало козацтво.

Війна мала національно-визвольний, антифеодальний характер.

Зміст національно-визвольної війни полягав у розв'язанні таких завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоюванні національної незалежності, ліквідації середньої й великої феодальної власності на землю, кріпацтва й утвердженні козацького (фермерського) типу господарства.

Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

3 огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

  •  утворення та розбудова Української національної держави;
  •  встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
  •  радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
  •  скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;
  •  ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
  •  визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
  •  втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція, як відомо, почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 р. — червень 1652 р.). Характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-факто виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

II етап (червень 1652 р. — серпень 1657 р.). Відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх етноукраїнських земель. У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.

III етап (вересень 1657 р. — червень 1663 р.) Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два гетьманства.

IV етап (липень 1663 р. — червень 1668 р.) Ознаменований намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

V етап (липень 1668 р. — вересень 1676 р.) Припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та поразку революції.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), піл Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби зумовила посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя».

Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ставала реальною можливість об'єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього було втрачено майже третину визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.

Наступні події свідчили про переосмислення Б Хмельницьким перших уроків національно-визвольної війни. У лютому 1649 р. на переговорах у Переяславі польській стороні було викладено основні принципи української національної ідеї. Вони передбачали:

  1.  Право українського народу на власну державу в межах етнічного проживання;
  2.  Незалежність нової держави від влади польського короля;
  3.  Соборність (унітарність) Української держави;
  4.  Визнання Української держави спадкоємицею Київської Русі.

Отже, уроки минулорічної боротьби стали своєрідним каталізатором для еволюції поглядів Б.Хмельницького.

Польська шляхта, зрозуміло, навіть у думці не припускала існування незалежної Української держави. Уже в травні вона організувала воєнний похід на Волинь. Туди ж вийшло козацьке і союзницьке татарське військо, узявши в облогу Збараж. У серпні на допомогу обложеним вирушив 20-тисячний загін на чолі з Яном Казимиром; Хмельницький завдав йому дошкульних ударів і примусив до втечі. У пошуках порятунку король звернувся до кримського хана. Підкуплений поляками і, боячись зміцнення української держави, хан відвів своє військо і гетьману нічого не залишалося на запропоновану королем і ханом Зборівську угоду. Згідно із нею Польща виплатила Кримові контрибуцію та згодилася на 40-тисячне реєстрове козацтво. Але територія Богданової України обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Шляхта поверталася до своїх маєтків, українське населення знову обкладалося повинностями.

Але, оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а українці були переконані, що отримали занадто мало, ця угода так і не була повністю виконана.

Зборівська угода висвітила внутрішні і зовнішні проблеми, на які мав зважати гетьман. Те, що вона фактично проігнорувала інтереси українського селянства не могло не позначитися у майбутньому. А тут іще магнати повернулися до своїх маєтків і взялися з подвійною енергією визискувати селян.

Крім того, одна зі статей Зборівської угоди (таємна) розв'язала Кримові руки щодо українських земель. Татари негайно взялися спустошувати Поділля, Галичину, Волинь. Це призвело до низки селянських повстань 1650 р.

У лютому 1651 р. почався новий етап польсько-української війни.  Польська. армія на чолі з М. Калиновським увійшла в Шаргород і Ямпіль. Військо Б. Хмельницького відкинуло ворога. Зібравши 200-тисячну армію, Ян Казимир у червні завдав відчутної поразки козакам, яких у вирішальний момент битви під Берестечком на Волині знову зрадили татари. Поляки захопили західні, північні й центральні райони козацької України.

Білоцерківський договір (28 вересня) був ще менш вигідним, ніж Зборівський і фактично скасовував українську автономію й підпорядковував Б.Хмельницького коронному гетьману. Козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч, а українська влада обмежувалась Київським воєводством.

Не зважаючи на позірну згоду, Б. Хмельницький не збирався виконувати принизливі умови і вже в травні І652 р. відмобілізоване козацьке військо здобуло блискучу перемогу над поляками на кордоні Поділля з Молдавією, під Батогом. Це викликало нове масове піднесення визвольної боротьби; влітку вся Україна вже була вільною.

Чотирирічна польсько-українська війна не розв'язала ключових проблем взаємин між Річчю Посполитою та Україною. Жодна із сторін не змирилася із фактичним станом речей. Уже в лютому та навесні 1653 р. польські жовніри вдерлися на територію Брацлавщини й знищили десятки міст і сіл. На цей час міжнародне становище молодої держави почало ускладнюватися внаслідок непродуманої політики гетьмана щодо Молдавії; значно погіршилися стосунки з Кримом і Туреччиною. Воєнне українсько-польське протистояння того року склалося не на користь Б.Хмельницького. За його спиною кримський хан знову пішов на угоду з Яном Казимиром (укладена в Кам'янці). Вона не тільки не передбачала повернення до умов Зборівської угоди, а й ліквідовувала козацьку автономію взагалі.

У цій критичній ситуації гетьман розумів, що для успішного завершення повстання необхідна зовнішня підтримка. Найпевніше її могли надати Туреччина або Москва. Але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Туреччину. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Б.Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він, — я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті в жовтні 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б. Хмельницький туди не поїхав. Посли — військовий суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря —привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневих статей».

На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Серед істориків ще и досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як 6и не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Договір із Москвою мав такі наслідки:

1. На міждержавному рівні юридично засвідчувалося відокремлення України від Речі Посполитої;

2. Московія визнавала внутрішньополітичну суверенність України;

3. Поставала перспектива довести війну проти Польщі до об'єднання українських земель у межах єдиної національної держави.

Союз із Московією, як засвідчили події найближчих після Переяславської ради років, за своїми формально-правовими ознаками мав характер протекції з боку московського царату зацікавленого у додаткових матеріальних і людських ресурсах для боротьби із зовнішнім ворогом.

Однак, одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикалізація союзів у регіоні — поляки й татари об'єднали сили, розпочавши новий етап війни. Під час осінньо-зимової кампанії І654-І655 рр., коли Хмельницький вів запеклі бої проти 30-40-тисячного польського війська, що вдерлося на Брацлавщину, ефективної підмоги з боку Москви не було. В цій ситуації гетьман пішов на спробу створення військово-політичного альянсу із Швецією, яка на ту пору успішно закріпилася в Прибалтиці. Московія, налякана успіхами скандинавів, пішла на зближення з Річчю Посполитою й у травні 1656 р. оголосила шведам війну. Укладене на початку листопада Віленське перемир'я передбачало, що в разі підпорядкування польського трону російському цареві Україна залишиться в складі Речі Посполитої. Укладене перемир’я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв’язувало гетьманові руки. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Переговори Хмельницького з королем Швеції Карлом X скінчилися тим, що той висловився за незалежність України, але тільки в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Ясна річ, козацько-старшинська рада на такий "альянс" не згодилась.

Усі ці чинники стали згубними для реалізації української державної ідеї. До всього, 6 серпня І657 р. після виснажливої хвороби помер Б.Хмельницький. Єдине, чого він домігся перед смертю, — це встановлення спадкоємності державної влади: ще у квітні Корсунська рада передала гетьманську булаву в руки Богданового сина Юрія.

Богдан Хмельницький - великий творець Української держави. Він об'єднав розрізнені верстви українства навколо ідеї національного визволення, спрямував їх на здобуття незалежної соборної держави.

Історики багатьох країн порівнюють здобутки гетьмана Богдана Хмельницького з досягненнями таких визначних діячів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії.

  1.  Утворення Української гетьманської держави

Результатом багаторічної козацько-селянської війни стало здобуття незалежної Української держави, ліквідація панщини та кріпацтва. Почалося формування нової моделі соціально-політичних відносин і державної влади. Провідна роль у суспільстві закріпилася за козацтвом.

Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро постало питання про власну національну державність.

Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Функціонування держави в цей час виявилося у:

• запровадженні власного територіального поділу;

• створенні та діяльності органів публічної влади;

• введенні своєї податкової системи;

• створенні власної армії.

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально вищим органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні. господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти — універсали.

Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — із сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювали магістрати, у малих але привілейованих — отамани.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювалося з чотирьох основних джерел:

• із земельного фонду;

• з прикордонного торгового мита: евекти — митний податок, що стягував гетьманський уряд за вивіз товарів за кордон, та індукти — митний податок, що стягувався з купців за ввіз товарів;

• з доходів від промислів та торгівлі;

• з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та інші. Армія формувалася з добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Восени 1657 р., скориставшись неповноліттям Ю.Хмельницького, владу в Україні перебрав Іван Виговський(1657-1659). Новий гетьман реставрував феодальні порядки і зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. Для цього він зміцнює зв'язки з Польщею. Невдоволення соціально-економічною політикою Виговського вилилося в антигетьманське повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря.

У червні 1658 р. гетьман штурмом узяв Полтаву, стратив Пушкаря й жорстоко розправився з повсталими; загальне число жертв сягало 50 тис. осіб.

Полтавська трагедія зовсім не стабілізувала ситуацію в країні, а тільки накликала гнів на Виговського з боку населення Лівобережжя. Українське суспільство опинилося на межі нової глибокої кризи.

Зовнішня політика гетьмана, коли він восени 1658 р. вдався до спроби зближення з усе ще могутнім західним сусідом, призвела до укладання Гадяцького договору. За ним козацька Україна (Київщина, Чернігівщина й Брацлавщина) входила на правах формально рівноправного суб'єкта до “єдиної та неподільної” Речі Посполитої, проте більша частина історичних українських земель була зафіксована як невідривна територія Польської держави.

Відтепер король призначав гетьмана: останнього визнавали довічним правителем, однак позбавили права на проведення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Збройні сили так званого "Руського князівства" обмежувалися 60 тис. осіб. Втім, незабаром Виговський пристав на подвійне його скорочення.

Гадяцький договір, попри його неоднозначний правовий статус (так, існує кілька його текстів, один із яких "завізовано" тільки Виговським), на практиці означав ліквідацію адміністративно-територіального устрою України. Окрім того, він спричинив неминучість воєнної конфронтації з Московією.

Війна почалась у листопаді 1658 р. вступом в Україну 150-тисячного московського війська; влітку наступного року воно було розгромлено у вирішальній битві під Конотопом.

Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: "Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію...".

Проте авторитет Виговського стрімко падав. На Лівобережжі почали ширитися промосковські настрої. Восени 1659 р. більшість лівобережних полковників присягнула на вірність цареві.

За цих обставин козацька еліта, залишаючись вірною ідейним заповітам "Божою милістю гетьмана Військ Запорозьких" Богдана, 24 вересня скликає в с. Германівка під Обуховом Чорну раду; на ній Виговський вимушено поступається булавою на користь Юрія Хмельницького, й уже наприкінці року укладається новий українсько-московський договір. Він передбачав суттєве зростання військової присутності Москви в Україні, санкціонування царем обрання гетьмана та заборону йому вирішувати воєнні й зовнішньополітичні справи, перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії.

На Правобережжі, де закріпилася влада короля, швидкими темпами почали відновлюватися польсько-шляхетські порядки. Втручання Ю.Хмельницького (1659-1663), спрямовані на збереження козацьких "вольностей", дістали категоричний відсіч з боку сейму. Усвідомлюючи безперспективність свого формального статусу, Ю.Хмельницький в січні 1663 р. зрікається булави, яка переходить до Павла Тетері (1663-1665). Водночас тут підіймається могутня хвиля національно-визвольної боротьби; на її гребені до гетьманської влади приходить (серпень 1665) Петро Дорошенко (1665-1676) — яскравий виразник ідеї сильної самостійної соборної України. Рішуче заперечуючи положення Андрусівського перемир'я, він виступає за об'єднання Правобережжя та Лівобережжя під однією булавою. Щоб зміцнити своє становище, він впроваджує ряд реформ, які зблизили старшину і рядове козацтво. Проте ці наміри були знехтувані гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким (1665-1668), обраним за наполяганням Москви.

Це стало ще одним трагічним підсумком громадянської війни в козацькій Україні (1658-1663), що призвела до страхітливого спустошення та обезлюднення цілих районів, підірвала продуктивні сили держави та її військову міць, творила умови для перманентної політичної боротьби.

На початку 1667 р. укладається московсько-польське Андрусівське перемиря, яке поділивши Україну між двома коронами, обернулося новою трагедією для української нації. Перемиря фактично означало політичну катастрофу для України. Імовірно, що під впливом цього фатального для України документа відбулась еволюція поглядів І.Брюховецького. У лютому 1668 р. він очолив антимосковське повстання, розіславши перед тим листи до мешканців міст і козаків з повідомленням про розрив із Москвою.

Саме в ті роки реалізувати "об’єднавчу" ідею вкотре намагається П.Дорошенко. Щоб усунути Брюховецького від влади, він у червні 1668 р. переправляється через Дніпро й стає військом біля Опішні. Частина лівобережної старшини видала Дорошенкові свого гетьмана; після розмови без взаємного порозуміння Брюховецького було страчено. Так трагічно урвалося життя цього державного діяча, політичний шлях якого — від промосковської орієнтації до усвідомлення ідеї незалежної України.

Петро Дорошенко став гетьманом возз'єднаної козацької України.

Цього разу возз'єднана Українська держава наразилася на спротив не тільки Московії та Речі Посполитої, а й Кримського ханства. П.Дорошенко, розуміючи неспроможність протистояти такому троїстому союзу, в серпні 1668 р. спорядив депутацію до Стамбула. Її місія мала засвідчити спробу гетьмана піти під протекторат султана на умовах української сторони, а саме: об'єднання всіх етноукраїнських земель від р. Вісли, міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; довічне правління гетьмана; автономію православної Церкви; приборкання загарбницьких дій татар; погодження з гетьманом польської та московської політики султана й хана.

Генеральна старшинська рада, скликана в Корсуні (березень І669), схвалила намір Дорошенка заручитися протекторатом Порти. Того самого місяця Москва відновила гетьманство в Лівобережній Україні й поставила там правити Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який уклав із царським урядом "Глухівські статті", котрі хоч і були сприятливіші за "Московські статті" Брюховецького, проте відчутно обмежували права підпорядкованих Многогрішному земель.

На шляху відстоювання національних інтересів Дорошенко зробив дуже значущий для тодішньої східноєвропейської спільноти крок, звісно, зігнорований польською стороною: запропонував перетворити Річ Посполиту на триєдину федерацію Польщі, Литви й "козацької" України. У внутрішньополітичній діяльності вартими уваги слід визнати його старання зміцнити гетьманську владу з правом її успадкування, утвердження в державі козацького типу господарювання, ліквідувати панські та урядовські маєтки, відновити окремий Український патріархат.

Що стосується лівобережного гетьмана Д.Многогрішного, то він поступово вийшов з-під впливу Москви (особливо після її зближення з Польщею) й. зрештою, розділив долю всіх "прозрілих" прислужників царського трону: після страшних тортур у Москві йому було оголошено смертний вирок, замінений засланням у Сибір, де він і помер на початку XVIII ст.

Зміцнюючи владу, П.Дорошенко викликав невдоволення офіційної Речі Посполитої. Влітку 1671 р. польська армія перейшла в наступ і відновила панування над Брацлавщиною. Дорошенко, заручившись військовою підтримкою Туреччини та Криму, успішно протидіяв полякам. За укладеним у квітні 1672 р. Бучацьким договором Польща повертала Правобережжя і визнавала Українську державу (так уперше її називають в офіційних документах).

Москва відмову Речі Посполитої від Правобережжя сприйняла як нагоду розширити межі свого політичного і військового впливу. Для цього мав прислужитися новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович (1672-1687), який виношував наміри прилучити під свою булаву також і правий берег Дніпра. Тут варто відзначити послідовність Самойловича у його баченні всіх українських територій як єдиного державного організму.

Тим часом наростає розчарування П.Дорошенка політикою Туреччини щодо України. Офіційна Порта, виборовши для себе статтю в Бучацькому договорі про передачу їй Подільського воєводства, почала домагатися ліквідації всіх українських фортець (окрім Чигиринської), роззброєння населення, виплати данини. Спроба Дорошенка заручитися підтримкою Москви скінчилася невдачею, що розв'язало руки Самойловичу, який на початку І674 р. разом із І.Ромодановським оволодів Правобережжям, а 27 березня був обраний гетьманом козацької України "обох сторін Дніпра".

Це спровокувало неминучу війну Порти проти Московії, розпочату в середині липня. Кримська орда за вказівкою султана перетворила на пустку край між Дністром і Південним Бутом. Особливо постраждали Вінниця, Стіна, Косниця.

Самойлович і Ромодановський відступили на Лівобережжя, полишивши населення правого берега Дніпра на поталу ворогові. Тільки Умань і Ладижин учинили гідний опір загарбникам, але й вони були зрівнянні із землею. Усіх дорослих було забрано в неволю, дітей вирізано, а самі міста спалено дотла. Вцілілі жителі краю стали масово переселятися на Лівобережжя.

Щойно обраний польський король Ян Собеський, стурбований силою Порти, йде на переговори з П.Дорошенком, вбачаючи в ньому реального оборонця проти загрози з Півдня. У відповідь гетьман, твердо обстоюючи інтереси України, викладає власне бачення України як виокремленої державної одиниці в складі Речі Посполитої з усіма атрибутами національного буття.

Проте фортуна зраджує гетьмана. Собеський, застосовуючи закулісні інтриги доводить становище Дорошенка до критичного. Не рятує останнього й акт зречення турецької протекції та присяга цареві, що відбулася 20 жовтня 1675 р. в Чигирині — Москва його не сприйняла. Отож коли восени наступного року до Чигирина підступили російські війська, гетьман за наказом царя зрікся влади. У 1679-1682 рр. він служив воєводою у В'ятці, а скінчив свій життєвий шлях 19 листопада 1696 р. в с. Яропольчому (неподалік від Москви) в наданому йому маєтку.

Національна революція середини XVII ст. не була переможною. Головними причинами її поразки були:

• брак досвіду державотворення в національної еліти та гостра політична боротьба в її середовищі;

• територіальний розкол України на два регіони — козацьку та західну. а відтак і розпад на правобережне та лівобережне гетьманства;

• постійна зовнішня агресія.

Однак боротьба не була марною й не минула безслідно; вона заклала нові підвалини національної самосвідомості та державотворення, що увійшли в історичну пам'ять наступних поколінь українських борців за власну державу.

  1.  Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

1686 р. було укладено російсько-польський "Вічний мир". У його висліді Річ Посполита втратила контроль над Запорожжям, яке відійшло до Москви.

На цей час Україна фактично була поділена на чотири територіальні утворення.

Лівобережжя. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило 10 полків: Київський, Лубенський, Гадяцький, Переяславський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський і Стародубський. Резиденцією гетьмана був Чигирин, згодом Батурин. Військово-політичні, судові, адміністративні й фінансові справи перебували в компетенції гетьмана, якого обирала полковнича рада, але затверджувала Москва. Ця територія — приблизно третина земель, що колись була підвладна Б.Хмельницькому — перебувала в орбіті впливів Москви.

Правобережжя (Правобережна Україна) займала територію нинішніх Волинської, Рівненської, Вінницької, Житомирської, Кіровоградської, частково Хмельницької, Черкаської і Тернопільської областей. Правобережна Україна була поділена на три частини: Брацлавщина і Південна Київщина знаходилися під владою українського гетьмана, Поділля зайняла Туреччина, а решта території належала Польщі.

Запорожжя. (Запорозька Січ). Поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську Самарську і Кальміуську. Тобто, володіння Запорозької Січі охоплювали землі сучасних Дніпропетровської і Запорізької, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської і Донецької областей. Очолював Січ виборний гетьман (після 1648 — кошовий отаман). До уряду також входили: військовий писар, військовий суддя та військовий осавул. Всі посади були виборними.

Слобожанщина (Слобідська Україна) займала територію нинішніх Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей України, а також частину Воронезької, Курської та Білгородської областей Російської Федерації. Поділялася також на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острозький та Ізюмський.

У другій половині XVII ст. Лівобережжя, Слобожанщина й Запорожжя фактично стали складовими частинами Московської держави, хоча зберігали окремі елементи самоврядування та особливості військово-адміністративного устрою у вигляді митних кордонів козацького війська, автономного судочинства. Однак наявність російських органів влади (так званого "Посольського приказу") й повна підпорядкованість російським судовим структурам поступово зводили самоврядування до мінімуму. Москва чинила щораз дужчий диктат на українських землях. Цар Петро I від самого початку свого правління доклав усіх зусиль для повного підпорядкування гетьманської влади, суворо забороняв старшинській адміністрації Гетьманщини й Слобожанщини вести будь-які перемовини з іноземними послами.

25 липня 1687 р., під час скинення І.Самойловича та обрання новим гетьманом Івана Мазепи (1687-1709), між старшинами й урядом Москви було ухвалено договірні "Коломацькі статті" (від назви містечка, де відбувалася козацька рада). Вони ще більше урізали козацькі "вольності".

Здійснюючи політику експансії у північному напрямку, на початку XVIII ст. Петро I оголошує війну Швеції. Відтак Україна, особливо її прикордонні з Польщею землі, стає заручницею царя в його міжнародних інтересах, зокрема — в дипломатичних торгах із Річчю Посполитою, котру Петро I волів бачити своїм союзником у боротьбі зі шведським королем.

І.Мазепа, попри зовні "дружні" стосунки з московським царем, добре усвідомлював його політику щодо України.

Переконавшись у марності дипломатичних спроб запобігти передачі польській стороні Трахтемирова, Стайків і Трипілля (цього забажав царський двір), гетьман скористався присутністю на Слобожанщині військ Карла XII й із частиною козацтва перейшов на бік шведів. Це була відчайдушна спроба відірвати Україну від Московії, проте вона зазнала поразки внаслідок того, що основна маса козаків через незнання справжніх намірів Мазепи за ним не пішла. Влітку 1709 р. під Полтавою відбулася вирішальна битва між військами Карла XII та Петра I.

Військо шведського короля й українського гетьмана було розбите, його рештки відступили до володінь турецького султана.

Після смерті І.Мазепи (1709) гетьманом став Іван Скоропадський (1709-1722), який дуже скоро відчув значне посилення політичного тиску з боку Москви. Він одразу ж підпав під пильне око довіреної особи Петра I — боярина А.Ізмайлова, присланого в Гетьманщину для нагляду та здійснення покарань. 1722 р. була створена Малоросійська колегія у гетьманській столиці Глухові. Відтепер влада гетьмана ставала формальною. І.Скоропадський, людина в літах, не витримав такого удару й помер.

Проте його смерть не стала на заваді імперським посяганням Петра I; він узагалі заборонив вибори нового гетьмана, настановивши наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1724). Втім, уже через два роки Полуботок, людина сміливих і незалежних поглядів, був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де після важких тортур помер.

Практика жорстоких репресій після антиросійського виступу І.Мазепи стала характерною рисою політики Москви щодо України. Так, царський "васал" О.Меншиков наказав винищити всіх жителів Батурина за те, що мешканці міста підтримали Мазепу. Гетьманська столиця була по-варварськи спалена.

Козаків нерідко забирали до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, де вони виконували неймовірно тяжкі канальні та фортифікаційні роботи. Образно кажучи, нова царева столиця у гирлі р. Неви була збудована на козацьких кістках.

Українців змушували воювати за чужі інтереси у Білорусії, Литві. Ліфляндії, Фінляндії.

Нетерпимість царя до “зрадників-мазепинців” наочно виявилася в ліквідації Запорозької Січі (травень 1709).

Українську економіку дуже підірвали утиски в торгівлі та промисловій діяльності, а також постійне перебування в Гетьманщині великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. осіб), що утримувалися за рахунок обкладання простого люду податком, розміри якого зростали швидкими темпами.

Особливо дошкульною для України була жорстока політика національного гноблення з боку Росії. Цілеспрямовано звужувалося вживання української мови в усіх сферах, під цензуру й заборону потрапили національне книгодрукування та освіта, чинився тиск на українську Церкву.

Антиукраїнській політиці Петра I протистояла опозиція представників різних суспільних верств. Одним із найактивніших серед них був однодумець І.Мазепи, генеральний писар Запорожжя в 1702-1708 рр. Пилип Орлик, якого на еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У квітні 1710 р. під керівництвом П.0рлика були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", які проголошували принципи відновлення Української козацької незалежної держави. I хоча ці плани не набули реального втілення, вони істотно вплинули на формування державотворчої ідеї в свідомості багатьох українців.

Однак, попри всі утиски, українське національне життя функціонувало і набувало нових рис. Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи в Російській державі — Києво-Могилянської академії, заснованої ще 1632 р. У ній навчалися та викладали такі всесвітньовідомі діячі, як Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Яків Козельський, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та інші.

Багато їхніх творів набули великого поширення. Скажімо, “Синопсис” Гізеля, в якому описувалася історія України та Росії, з часу своєї появи (1674) за півтора століття видавався понад двадцять разів кількома мовами.

В Україні в цей час діяло 13 друкарень: з них 9 українських, 3 польських й 1 єврейська.

З 1727 р. гетьмана знову почали обирати; на такий крок пішов російський уряд Петра II (онук Петра I). Гетьманом став авторитетний на Лівобережжі миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734). Однак за часів царя-“руйнівника” процес інкорпорації Росією Української держави тільки прискорився. Традиційні гетьмансько-царські статті-угоди вже не визнавалися, а національні органи влади цілковито підмінялися російськими установами чи сановниками.

Все ж Апостолу вдалося дещо зробити — зокрема, він різко зменшив число росіян та інших чужинців у своїй адміністрації, поставив під свою юрисдикцію Київ, який до того перебував під владою російського губернатора. Невідпорним фактом зміцнення гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1709 р. жили у вигнанні на території кримських татар.

Із зміною царів у Росії змінювалася і їхня політика в Україні. Після смерті Апостола нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила вибори гетьмана. Наступна імператриця Єлизавета призначає гетьманом "свою людину" — Кирила Розумовського (1750-1764). На якийсь час Росія пішла на окремі послаблення (відновлення фінансової самостійності України, відкликання російських сановників з адміністративних, судових і господарських органів, скасування канцелярії міністерського правління). Проте це був останній "відступ" царизму.

1754 р. Сенат ухвалив рішення про ліквідацію номінальних кордонів між Україною й Росією та про чинність російських митних законів на українських землях. Гетьмана зобов'язали звітувати про фінансову діяльність, 1756 р. підпорядкували Сенатові, а наступна самодержиця — Катерина II — примусила К.Розумовського зректися гетьманства, замінивши його другою Малоросійською колегією на чолі з генерал-губернатором Малоросії П.Румянцевим. Через рік було знищено козацьке самоврядування на Слобожанщині. На території п'яти слобідських полків утворилася губернія з центром у Харкові, що управлялася губернською канцелярією. 1780 р. Слобідсько-Українська губернія перетворилася на Харківське намісництво, поділене на п'ятнадцять округів.

Надалі російське самодержавство проводило політику колонізації українських земель, яка супроводжувалась активним зросійщенням всього українського суспільного життя. 1783 р. юридичного оформлення набуло кріпосне право на Лівобережжі й у Слобожанщині. У квітні Катерина ІІ підписала указ про поділ українського населення на стани.

1775 р. Катерина II наказала зруйнувати Запорозьку Січ, а її територію приєднати до Новоросійської губернії з центром в Одесі. На початку 1780-х рр. на Лівобережжі також скасовується полковий устрій і запроваджуються Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське намісництва. Царським указом 1783 р. українське козацьке військо розформовується та вливається до російської армії. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Управління в новостворених губерніях здійснювалося на основі російського законодавства.

Так упродовж XVIII ст. було фактично ліквідовано українську державність — військово-адміністративний устрій, козацьке військо, судочинство - всі державні підвалини, закладені в попередньому столітті. Розколота як з внутрішніх, так і з зовнішніх причин Українська держава до кінця ХVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини іноземних країн. Однак попри її руйнацію ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.

Питання для самоконтролю

  1.  Визначте історичні передумови Української національної революції XVII ст., її характер, завдання, рушійні сили, періодизацію.
  2.  Наскільки обґрунтоване трактування національно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування як революції?
  3.  Чому Б.Хмельницький уклав в 1654 р. союз з московським царем? Які існують його оцінки?
  4.  Що можна сказати про співвідношення можливих і дійсних наслідків Переяславської ради і причини їх неспівпадання?
  5.  Які чинники зумовили кризу української державності?
  6.  Чому гетьман І.Мазепа намагався розірвати союз з Москвою і чому це йому не вдалося здійснити?
  7.  Якою була послідовність обмеження автономії Української козацької держави у XVIII ст.?
  8.  Які чинники зумовили остаточне скасування української державності?


Лекція
7. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОРДОНАХ МОНАРХІЙ РОМАНОВИХ І ГАБСБУРГІВ

Навчальні питання:

  1.  Україна та її народ під владою Російської імперії.
  2.  Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини.

1. Україна та її народ під владою Російської імперії

Великі політичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Україні в кінці XVIII – на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Центральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни – Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дердави – Австрія, Прусія і Росія.

У різний час приєднані до Московського царства (пізніше — Російської імперії) українські землі історико-етнографічних та географічних регіонів — Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Півдня — у XIX — на початку XX ст. являли собою єдину територіальну цілісність. Усю цю територію, що займала 9/10 від загальної площі України, називали    Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу вона, як і раніше, відігравала визначальну роль. Наддніпрянщину своїм історичним, політичним та культурним центром вважало і українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській (пізніше — Австро-Угорській) імперії. Процеси утвердження капіталістичних відносин у народному господарстві, формування мови посилювали об'єктивні тенденції до возз'єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих державними кордонами загарбницьких монархій Романових і Габсбургів. Об'єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу.

Свою колонізаторську політику стосовно українського народу російські власті здійснювали адміністративними методами. На місці автономно-самоврядних українських регіонів — Слобожанщини й Лівобережжя — було засновано Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії. Так само поділили Правобережну Україну та Волинь. Тут утворили Київську, Подільську і Волинську губернії, які за категоричним наказом царя мали бути приведені у повну відповідність з великоруськими губерніями "в усіх галузях життя". Так само російський царизм чинив і на відібраних у Війська Запорозького степових просторах Північного Причорномор'я і Приазов'я. На початку XIX ст. їх поділили на три губернії: Херсонську, Таврійську, Катеринославську. Після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. до Російської імперії відійшла заселена переважно молдаванами територія між ріками Дністер і Прут. Тут утворили Бессарабську область, до якої включили і нові повіти — Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський, населені здебільшого українцями.

У губерніях державну владу здійснювали губернатори, яких призначав і увільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували царські справники. В свою чергу, й повіти мали поділи на стани, які очолювали поліцейські пристави. Весь губернський адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом повновладними "хазяями" губерній, мали право контролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. На початку XX ст. в усіх губерніях заснували охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства Російської імперії.

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом вчені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофілами, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній переваги “любові до батьківщини”, тобто до України, “над любов'ю до вітчизни”, тобто, до імперії. Політично неблагонадійним уважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською.

Російська шовіністична преса заповзято пропагувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам дух відчуження від Російської імперії. До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підключилися й польські та єврейські шовіністи. Вони називали українців "сепаратистами", що стало підставою для нещадних нагінок на українство офіційних царських властей. Останні, вбачаючи в українстві загрозу "єдиній і неподільній", посилили цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову було вигнано з освітніх навчальних закладів і державних установ. Зрештою, майже повсюдно більшість українського панства перейшла на вживання російської мови навіть у родинному спілкуванні. Українську мову стали називати "мужичою", бо від неї не відмовились селянські маси.

Насамперед русифікувалися міста, куди з російських губерній охоче приїздили в адміністративно-управлінські установи чиновники. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української духовної культури.

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. В їх пам'яті жили культурницькі та державницькі традиції українського народу з його національно-політичним ідеалом, який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до повної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь із цих держав.

Значне занепокоєння царських властей викликав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку 60-х рр. XIX ст. український переклад Євангелія, зроблений Ф.Морачевським. Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення: визнати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу. Отже, перша спроба донести слово Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною владою Російської імперії.

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв 18 липня 1863 р. видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг “навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу”. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися ”у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малоросії”.

Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду.

Проте й цього було замало царату. В середині 70-х рр. ХІХ ст. в Петербурзі була створена таємна урядова комісія, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії".

Доповідну записку разом з проектом відповідного указу негайно відправили Олександру II. 18 травня 1876 р. цар підписав ганебний Емський указ. Ним заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської імперії такі книги і брошури, надруковані за кордоном. Також заборонялися українські театральні вистави, концерти національною мовою.

Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Україна», заміняючи його принизливим — «Малоросія». Коли ж київському цензору потрапив до рук рукопис граматики української мови, він навіть без будь-якого перегляду наклав беззастережну резолюцію: «Не можна дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття». Лише демократична революція 1905 — 1907 рр. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.

Розвиток народного господарства України супроводжувався значним духовно-культурним піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX —початку XX ст. Першим осередком його стала Слобожанщина, де 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Харкова відкрили університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на всіх підвладних Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів – на перших порах українських лише за тематикою вміщуваних публікацій, а згодом і за мовою (чи то двомовних – українською і російською, рідше – однією українською).

Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури.

До справи українського національно-культурницького відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій Платоном Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 р., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. У 1840 р. в Петербурзі видана збірка поезій "Кобзар" тоді ще невідомого широкому загалу читачів автора — Тараса Шевченка. Книга стала явищем українського національного відродження.

Поширення історичних знань про минуле України було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого минулого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів. Знайомство з історичним минулим показувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпалися з козацьких літописів XVII—XVIII ст.— Самовидця, Величка, Грабянки, "Історії Русів". Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування, хоч і не протестував проти зверхності Російської імперії. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і виразніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик В.Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії.

Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Маркевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим.

Царські власті подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р. в Одесі, ставилося передусім політичне завдання: обгрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну,   офіційно   названу   Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого царськими властями: довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVIIІ ст., — "край істинно російський". Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як М.Максимович, М.Костомаров, М.Іванишев та інших, засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивного процесу.

Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинниками зумовлювали розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.

На початку  1846 р. вчитель з Полтави В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і професор Київського університету М.Костомаров, а згодом залучивши й нових членів, створили справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов‘янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Т.Шевченко; письменник і педагог П.Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідей Великої французької революції, М.Савич; поет і перекладач О.Навроцький; етнограф і фольклорист П.Маркович; педагог І.Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату "Ідеали держави" Г.Андрузький; педагог О.Тулуб; педагог Д.Пильчиков. Осердям Кирило-Мефодіївського товариства були 12 осіб. З товариством підтримували зв’язки ще близько сотні людей.

За родом фахових занять більшість з них — викладачі або студенти віком від 19 до 30 років. За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян. Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками першої величини.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення Всеслов'янської федерації й України в ній, то передбачалися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання.

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

У прокламаціях, звернених до братів-українців та до братів-великоросіян і поляків, кирило-мефодіївці закликали прагнути до того, щоб кожен слов'янський народ створив окрему республіку з своїм власним демократичним суспільно-політичним ладом, з широким уживанням своєї мови й літератури тощо.

Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у всі губернії Російської імперії таємного листа, в якому хвалився, що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили "революційні і комуністичні правила".

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства покарали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Т.Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. Поета-революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

М.Грушевський, ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: "Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії", що "гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство". С.Петлюра наголошував, що український рух "цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства". А С.Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців "перший голосний крик збудженої до життя української нації", яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.

Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. П.Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. В.Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. М.Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України. Генератором визвольних ідей у петербурзькій українській земляцькій громаді був непримиренний Т.Шевченко.

1862 р. через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сумнозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припинилося видання часопису "Основа". Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напів-чи цілком нелегальні організації, названі громадами.

Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свободи". Всіх громадівців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні.

Громадівський рух у результаті нагінок царського самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України В.Антонович; засновник української статистичної науки О.Русов; етнограф П.Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", покладений на музику М.Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор М.Лисенко — творець репертуару української оперної класики з такими шедеврами, як "Тарас Бульба" та "Наталка Полтавка ; письменник і драматург М.Старицький, який уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого українського професійного театру, відкритого 1882 р. у Єлисаветграді; О.Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Т.Шевченка; В.Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; П.Рудченко, що під псевдонімом П.Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики побачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці, професійні вчені історик М.Драгоманов і соціолог С.Подолинський, разом з українським галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією Україні.

За кордоном М.Драгоманов опинився не з своєї волі. Він змушений був емігрувати внаслідок поширення репресій царського режиму проти українського національного руху в середині 70-х рр., коли готувався і запроваджувався ганебної пам'яті Емський акт. Щоб завдати дошкульнішого удару громадівцям, царські власті почали “пришивати їм політику”, звинувачуючи не просто в "українофільстві", тобто у патріотичних почуттях до України, а й у "малоросійському сепаратизмі" й пропагуванні соціалістичних ідей.

М.Драгоманов виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією, обстоював право українського народу на національне самовизначенння, популяризував культурні надбання українського народу, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.

Українці не стояли осторонь загальноросійського та польського визвольного рухів, події яких не обминали України всього XIX – початку ХХ ст.

Певний внесок на формування національної самосвідомості українців мало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об’єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: I. Котляревський, С.Кочубей, В.Тарнавський, С.Петровський та інші. Учасник цієї ложі В.Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. У складеному В.Лукашевичем “Катехізисі автономіста” можна було прочитати таке запитання: “Де сходить сонце?” і таку відповідь: “У Чигирині” (майже всі в Україні розуміли, що йдеться про гетьманську столицю Української держави часів Б.Хмельницького). Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.

Активною, а то й провідною силою виступали українці в декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення із соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

Таємні дворянські організації в цей час складалися в основному з кадрових офіцерів. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах визвольної боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства і кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини.

У 1821 р. в Україні виникло Південне товариство, яке започаткувало декабристський рух. Дещо пізніше в Петербурзі оформилося Північне товариство.

Основні осередки руху виникли на Правобережжі. Крім Тульчинської "управи", якою керував П.Пестель, почали діяти "управи" в Кам’янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським), а також у містечку Василькові на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства Україна була Батьківщиною. Найбільше таких (переважно вихідців із дрібномаєткового дворянства) зосередилось у прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новограда-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів опозиційно настроєні до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян.

Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, огидною людству», рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, та не згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва.

Самовідданими борцями не тільки за українську справу показало себе багато представників інтелігенції України XIX ст. Епізодично вони допомагали також полякам виборювати незалежність їхньої батьківщини, незважаючи на те, що вона мислилась ними з включенням земель Правобережної України. Загалом же така шовіністична позиція польських революціонерів не могла сприяти їх єднанню з діячами українського національного руху, хоч ті й другі прагнули повалення Російської імперії. Неоднозначною виявилася й роль загальноросійського визвольного руху в історії України тих часів. З одного боку, він, розхитуючи політичний режим царського самодержавства і згуртовуючи маси на боротьбу за соціальні перетворення, тим самим підривав устої Російської імперії. А в цьому, звичайно, були зацікавлені усі, хто виступав за ліквідацію національного гноблення в Україні. З другого боку — нехтування українською справою, яке відверто виявили загальноросійські революційні організації (від народницьких до соціал-демократичних), що діяли в Україні, відвертало від них учасників українського національного руху.

Неодноразові спроби М.Драгоманова порозумітися з російськими революціонерами, переконати, що для їх же користі потрібно брати до уваги українську справу, вести в народі українською мовою агітацію за свої суспільно-політичні ідеали, як правило, не знаходили підтримки.

На словах це обґрунтовувалося тим, що , мовляв, інтернаціональне у суспільному житті має бути вище національного, на практиці повне ігнорування національних потреб українського народу російськими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержавства щодо України. Отже, М.Драгоманов мав усі підстави заявити на сторінках своєї славнозвісної праці "Історична Польща і великоруська демократія" (Женева, 1881 р.): "Дуже багато російських соціалістів найсерйознішим чином зрозуміли формулу Інтернаціоналу: "Пролетарі всіх країн (націй), єднайтеся!" у такому вигляді — "Пролетарі всіх країн, підлеглих російській державі, обрусівайтеся!"

М.Драгоманов вважав, що не похвали, а жалю заслуговували    найсамовідданіші    учасники загальноросійського визвольного руху — українці: для свого рідного народу вони являли собою марну втрату. Такої ж думки, як і М.Драгоманов, були його видатні послідовники — І.Франко і М.Грушевський, не побоюючись звинувачень у національній обмеженості, з якими обрушувалися на них зашорені імперським мисленням російські революціонери й демократи. Подальший розвиток історичних подій довів правоту провідників українського національного руху. Їх суспільно-політична, культурно-освітня і науково-творча діяльність єднала спільністю національних інтересів все українство, незалежно від місця його проживання у тодішній державницькій підлеглості: чи то Російської, чи то Австро-Угорської імперій.

2. Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини

Кінець XVIII — початок XX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, яке, з одного боку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософських і політичних ідей Заходу та визвольних рухів. З початком 90-х рр. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей Великої французької революції і визвольного повстання під проводом Т. Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х рр. XIX ст. дало поштовх новій хвилі поширення ідей Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис.

Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний союз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник консерватизму. Щодо країн, у тому числі західноукраїнських земель, офіційний Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К.Меттерніха , який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобутності й асиміляцію підневільних народів.

Українська мова зазнавала дискримінації, не маючи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова. Водночас, керуючись принципом "поділяй і владарюй", Габсбурги надавали певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбувався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяризації  Закарпаття.   Спільними  зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянство намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрянщиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч Збруча загрозу для свого панування.

Та незабаром меттерніхівський режим став виявляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.

Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 рр. у Королівстві Польському з ініціативи його учасників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули пропаганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свободи, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.

Революція 1848-1849 рр. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х рр. пішли на зближення з угорським і польським дворянством. У 60-х рр. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократії, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.

У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання романтиків "Руська трійця". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", відкрити йому світ, допомогти усвідомити "гідність свою і свою силу" і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішенню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися збирацькою,  дослідницькою,  видавничою  й публіцистичною діяльністю в сфері значного комплексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літературознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Новаторським підходом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників, спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених " Руською трійцею" альманахах. Особливо відзначився цим рукопис "Зорі" (1834), який через цензурну заборону не побачив світу. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні ( з огляду на цензуру), наскрізь пронизана і славнозвісна "Русалка Дністрова" (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським " шрифтом і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамацького руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авторитетів — політичного, соціального й літературного — дав підставу І.Франкові назвати цю книгу "явищем наскрізь революційним". Появу "Русалки Дністрової" прихильно зустріли однодумці "Руської трійці", її вітали визначні національно-культурні діячі України (М.Максимович, О.Бодянський, І.Срезневський, Т.Шевченко, М.Костомаров), представники польської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, "Русалка Дністрова" поряд із "Кобзарем" Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

У 1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного процесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних прагнень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — "Весна народів".

Основним вогнищем українського національного руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф. Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р., у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком..." То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Головна руська рада стала організатором боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Вона виступала з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань (національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців), які розглядала як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я.Головацький.                                     

Піднесення українського національного руху в Галичині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Галичини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони продовжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської монархії, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, реалізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолютистський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х рр. уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська верхівка. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Українські лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковно-слов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. У середовищі останніх верх взяла думка, що "краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані". Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до "єдиного великорусского народу", що проживає на території "від Карпат до Уралу". Ця позиція була заявлена групою руської інтелігенції у львівській газеті "Слово" (1861—1887) після поразки Австрії в австро-прусській війні (1866). Москвофіли користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові. На москвофільські позиції перейшла більша частина старої руської інтелігенції, в тому числі й Я.Головацький. На хвилі зростання антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в існуючих руських організаціях у Львові — Галицько-Руській матиці, Народному домі, побудованому у 1851—1864 рр. на всенародні пожертвування та відкритій у 1861 р. "Руській бесіді". Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 60—80-х років. Її перемога була зворотним боком упровадження польської політичної монополії в краї. Тому не дивно, що безкомпромісна антипольськість стає однією з характерних ознак москвофільського руху.

Перемога російської ідеї в Галичині з огляду на сумне становище підросійських українців після Валуєвського й Емського указів могла б стати трагедією всього українського руху. На щастя, цього не сталося. Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції "Руської трійці" і 1848 р. продовжували жити у галицькому суспільстві. Зростання національної свідомості у Галичині відбувалося під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Т.Шевченка. На початку б0-х років зароджується народовецький рух, представлений переважно молодою українською інтелігенцією. На його чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), К.Климкович, Ф.Заревич, Є.Згарський, Д.Танячкевич. У 1862—1866 рр. за їх участю у Львові виходили літературні часописи "Вечерниці", "Мета", "Нива", "Руслан". Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях — громадах, які виникали і діяли за зразком Київської громади (перша така громада виникла у Львові 1863 р.). У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариство "Просвіта", яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.

Піднесення української орієнтації в Галичині стало наслідком свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності. У 1873 р. за ініціативою наддніпрянців О.Кониського, М.Драгоманова та Д.Пильчикова на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, яке після його реорганізації (1892) стало фактично всеукраїнською науковою академією. З 1880 р. за редакцією В.Барвінського у Львові починає виходити щоденна українська газета "Діло" (сама назва газети свідчить про її опозицію до москвофільського "Слова"), а з 1883 р. — літературно-науковий журнал "Зоря". У 1879 р. Ю.Романчук розпочинає видавати газету для селян "Батьківщина". У 1885 р. народовці засновують політичне товариство "Народна рада" на чолі з Ю.Романчуком. Поступово народовці стають провідною силою у руському таборі, відтиснувши москвофілів на другорядні позиції. Великою моральною поразкою москвофільської течії був судовий процес 1882 р. проти її лідерів — І.Наумовича, В.Площанського та інших, звинувачених у державній зраді. Хоч звинувачені були й виправдані, слідство виявило непривабливі факти у діяльності москвофілів, зокрема їх зв'язки з російським режимом.

З кінця 80-х років народовці здобувають остаточну перемогу над москвофільським рухом. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер, але вони залишалися нечисленною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села — основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у Галичині з'явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом М.Драгоманова молоді українські політичні діячі І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та інші навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І.Франка та його товаришів) 1877—1878 рр. Українські радикали видавали журнали "Громадський друг", "Дзвін", "Молот" (1878), "Світ" (1881—1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку ХX ст. українці перебували під владою двох імперій. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні, територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX ст.

Питання для самоконтролю

  1.  Чим відрізнялось становище українських земель в складі Російської і Австро-Угорської імперій?
  2.  Проаналізуйте особливості українського національно-духовного відродження.
  3.  Яке значення мала діяльність “Руської трійці”?
  4.  Які завдання стояли перед українським національним рухом у революції 1848 – 1849 рр.?
  5.  Охарактеризуйте програму і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
  6.  У чому суть Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р.?
  7.  Які відмінності були в діяльності українських культурно-просвітницьких організацій другої половини XIX ст. в Російській та Австро-Угорській імперіях?
  8.  Яка роль М.Драгоманова в історії України?
  9.  Охарактеризуйте національний та суспільно-політичний рухи в Україні другої половини ХІХ ст.


Лекція 8.
УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Навчальні питання:

1. Політичне життя в Україні на рубежі XIXXX ст.

2. Україна в роки Першої світової війни.

1. Політичне життя в Україні на рубежі XIXXX ст.

 

У 90-х роках XIX ст. національний рух в українських землях вступив у політичну стадію розвитку. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер. Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог.

Перші українські політичні партії з’явилися у Галичині. У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена") вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Лідерами партії були І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський. Згодом були створені нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї (лідери М.Грушевський, І.Франко), Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899), лідерами якої були М.Ганкевич, Ю.Бачинський, С.Вітик і Католицький русько-народний союз (1896), на чолі якого був О.Барвінський і перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала "лише при повній самостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р. є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла: "Наша ціль: є вільна держава українського люду — Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика "нової ери") та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865 — 1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

XX ст. почалося для галицьких і буковинських українців посиленням боротьби за відокремлення Східної (української) Галичини від Західної (польської) і створення з неї окремої автономної адміністративно-політичної одиниці —коронного краю. 1900 р. в Галичині і Буковині відбулися численні багатолюдні віча під гаслами поділу Галичини та об'єднання української її частини з Буковиною і створення з цих земель суцільного українського краю.

У вічах узяла участь студентська молодь, яка виступала під гаслами політичної незалежності України. Студентське віче, яке відбулося у Львові 14 липня 1900 р., заявило, що справа державної самостійності українського народу «обіймає не одну галузь або не одну фазу нашого життя, нашого розвитку», а «є синтезою всіх наших змагань, всіх наших стремлінь, всього життя нашої нації». В програмній промові, яку виголосив на вічі студент Лонгин Цегельський, говорилося, що українцям залишається одне: «Створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація».

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І.Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 — 1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., узяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям удалося домогтися обрання 27 представників українських партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політичної діяльності політемігранти з України Д.Антонович, В.Винниченко, М.Вороний, Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Залізняк, С.Петлюра, М.Русов, Г.Хоткевич, Б.Ярошевський та інші. Львівський журнал "Правда" першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських самостійників — членів Братства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. У Львові було опубліковано її трактат "Самостійна Україна", підготовлений М.Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи "Добра новина" (1903), "Селянин" (1903-1905), "Праця" (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП "Гасло" (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

В українській політичній думці на західноукраїнських землях напередодні Першої світової війни визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.).

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній І.Липою програмі "Декларація віри молодих українців" (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

"Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". У 1900 р. один із колишніх "тарасівців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна". Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі". Міхновський Микола Іванович (1873—1924) —діяч національно-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного "Братства тарасівців". Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура “Самостійна Україна” стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1902 р. Української народної партії, для якої написав "Десять заповідей" та "Програму", що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами брошури “Самостійна Україна” були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. "Самостійна Україна" не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить низку принципово важливих орієнтирів:

1. Визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. "Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський, — державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

2. Вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та інші) та другої (Безбородьки, Прокоповичі тощо) служить своєму народові.

3. Розкриває спосіб досягнення поставленої мети — "боротьба кривава і безпощадна". "Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою".

4. Конкретизує основні принципи боротьби — "Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас". "Україна для українців". "Поборемо або вмремо".

5. Закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: "...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких  зв'язків...".    

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими просякнуті сторінки "Самостійної України".  Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала Українську народну партію (УНП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як УНП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угруповання, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Георгієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літератури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш — публічно заявляли, що їхня партія за своїми програмними вимогами найближче стоїть до очолюваної В.Леніним більшовицької фракції РСДРП. Правда, на практиці українські соціал-демократи здебільшого не знаходили спільної мови з більшовиками. Українських соціал-демократів лякали, як вони висловлювались, крайнощі революціонаризму більшовиків, а керівники останніх не визнавали УСДРП окремою самостійною національною організацією українського пролетаріату.

Не знайшло підтримки й офіційне подання керівництва українських соціал-демократів — про згоду УСДРП увійти до РСДРП на федеральних засадах —до IV з'їзду РСДРП (1906), на якому були представлені і більшовики, і меншовики. У відповідь більшовики навіть склали спеціальну резолюцію з'їзду, в якій закликали своїх однодумців ужити всіх необхідних заходів до найактивнішого злиття всіх національних соціал-демократій Російської імперії у єдину Російську соціал-демократичну робітничу партію. Та попри ці незгоди майже 3 тис. членів УСДРП вели активну пропаганду своїх суспільно-політичних вимог «демократизації ладу, автономії України і конфіскації великої земельної власності».

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. Спілківська газета "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП С.Петлюра і В.Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Провідники ТУП М.Грушевський, С.Єфремов, Д.Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Державних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 рр. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Це була добре поставлена школа вироблення і поширення масової української національної самосвідомості. Спілкування в "Українській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни стали виголошуватися промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

У 1903 – 1904 рр. з РУП вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії.

Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім М.Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 р., коли "чари" старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини "малоросів" перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними "сепаратистами". По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій "згорнути прапор самостійної України", були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути усунення назад, — писав М.Грушевський навесні 1917 р. — Всякі перешкоди, взагалі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кругів російського громадянства може мати один наслідок — це пересування центра ваги в бік українського самостійництва". Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій — від крайньо лівої до крайньо правої — не збиралася серйозно задовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. Така позиція завдавала великої шкоди національному рухові й скріплювала імперські, "единонеделимые" позиції російських сил.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на село і армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці "Потьомкін". У жовтні 1905 р. розпочався загальний політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.

У першій Державній думі була створена Українська парламентська громада, що складалася з 45 послів усіх 102 вибраних від України. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після розпуску першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р. у результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. У третій (1907—1912) та четвертій (1912—1917) Державних думах національно свідомих українців було дуже мало, оскільки новий виборчий закон обмежив права робітників, селян і національних меншин.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов'язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознавства: в Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський (брат Михайла), в Харківському українську літературу — Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгортається мережа товариств "Просвіти". У 1905 р. у Російській імперії з'явилася перша україномовна газета "Хлібороб". З 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета "Рада". Її видавцем був відомий український діяч і меценат Є.Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка. У тому ж році М.Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене Українське наукове товариство. Сюди ж було перенесено й видання "Літературно-наукового вісника", який з 1898 р. виходив під егідою НТШ замість старої "Зорі".

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862—1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до "чужородних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, "на відрубах" (хуторах), і брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а в Правобережній Україні — аж 50,7%.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Т.Шевченка 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху перейшли навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використали й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917—1920 рр. Важко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.

2. Україна в роки Першої світової війни

У 1914 р. загроза війни, яку світові правителі готували фактично напіввідкрито, була вже очевидною. Українські політичні партії по обидва береги Збруча в нових геополітичних умовах намагались ставити перед світовою громадськістю українське питання, організовувати громадський і парламентський тиск на владні структури "своїх" держав.

28 червня 1914 р. у столиці Боснії — Сараєво було вбито наступника австрійського престолу архікнязя Франца Фердінанда і його дружину Софію. Цей терористичний акт і став приводом для початку страшної світової бойні, в яку було втягнуто 48 із 59 держав світу. Європа поділилася на два великих угруповання. В одному з них були Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія. До другого увійшли Англія, Франція і Росія.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими імперіями - Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів — територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.

Росія планувала силою зброї довести "споконвічність" своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних українських територій — Східна Галичина, Буковина, Закарпаття (Карпатська Русь), але і мріяла про те, щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле, висунуті ще наприкінці XIX століття, плани реалізації під зверхністю Німеччини Пангерманського союзу, згідно яких в сферу життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті беззастережно включили до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як "історично польські".

На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія.

В Росії український визвольний рух незмінно вважали плодом австрофільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство.

Посилення шовіністичних настроїв як необхідний складовий елемент підготовки і розв'язання Першої світової війни створювало вкрай несприятливі обставини для розвитку українського національного руху, породжували наростаючі репресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях.

Аналізуючи на основі численних фактів розвиток визвольної боротьби в Україні, М.Грушевський доходив висновку, що терор і репресії, в тому числі й такі масовані, яких зазнало суспільство після 1907 р., не зламали волі українців. "Навпаки, — стверджує видатний історик, — на загальнім тлі всеросійської реакції й спаду революційної хвилі, в порівнянню з пониженням громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві російськім, український рух з його неослабною волею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і політичним".

З українським рухом, як важливим реальним чинником, почали рахуватись і власті, що вдавались лише до окремих ударів по ньому, не маючи вже змоги здійснити фронтальну атаку, і загальноросійські революційні організації, що намагалися встановити контакт з визвольними тенденціями народів національних окраїн, влити їх потенціал в єдине русло антисамодержавної боротьби. На силу й значення українського руху дедалі більшу увагу почала звертати й російська інтелігенція в Україні.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави. Однак, цьому передуватимуть роки неймовірних людських випробувань, незчисленних страждань і бідувань.

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилось долею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського "гарматного м'яса" у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917 р. із 15,5 млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн складали українці.

В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії. В збройних силах Австро-Угорщини служили понад 300 тис. українців.

Політична еліта українства розбилась на три основних табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду, за "російську орієнтацію". Лідери ТУП,  ліберали  Д.Дорошенко,  А.Вязлов, А.Ніковський ввійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського союзу земств і міст. В 1916 р. до Союзу вступив С.Петлюра і одержав призначення помічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та "Спілки". За оцінкою В.Винниченка ці люди “орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським”.

Виявилася орієнтація і на "німецький штик". Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм. “А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний”.

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В.Винниченка, таких поглядів дотримувались переважно соціалістичні течії.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роздиралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими настроями і мала своїм рупором газету „Украинская жизнь", що виходила в Москві.

У спеціальній декларації, якою видання відгукнулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро-Угорщиною стати на сторону Росії, більше того, „сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю". Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців.

Інша ж частина УСДРП на чолі з А.Жуком та В.Дорошенком, блокуючись із колишніми "спілчанами" М.Меленевським-Баском та О.Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д.Донцовим, М.Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня 1914 р. у Львові " Союз визволення України" (СВУ) як позапартійне об'єднання. СВУ виступав за перемогу у війні Німеччини. У поширеній Союзом відозві „До українського народу в Росії" на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, "Січові стрільці"), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе "свободу і волю" і врешті "вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією".

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися "державної самостійності України" у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914р. "Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, — наголошувалось у документі. — І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України".

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. "Послами" відбули: до Берліна — О.Скоропис - Йолтуховський, Стамбула — М.Меленевський-Баско, Софії — Л.Ганкевич, Рима — О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.

СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання "Союзу", наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні твори С.Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім "Вісника Союзу визволення України" виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених. Робота серед військовополонених українців була однією з важливіших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини.

До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправлялись надії "Союзу" і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів "Союзу", волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх проблем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки з Союзом.

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи. У 1918 р. він призупинив свою діяльність.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із "Украинской жизни", так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети "Боротьба", на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій "інтернаціонального соціалізму".

Спочатку до позицій "Боротьби" схилявся і В.Винниченко. Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в "Украинской жизни", що призвело до розриву з соціал-демократами, які групувалися навколо "Боротьби". Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.

Початок війни на українських теренах виявився вдалим для російської армії. Російські війська зайняли частину Буковини (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичину, вступили в Карпати. Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято фортецю Перемишль.

Уже в процесі відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада, командування армії вдалися до масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію польської адміністрації провінції, згідно якої невдачі стали наслідком "зради українців", які начебто таємно симпатизували й допомагали росіянам.

Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, почали заарештовувати, страчувати без суду. Тисячами їх гнали до австрійських концентраційних таборів. Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штирії, де в жахливих умовах (особливими звірствами, за свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) утримувалися більше 30 тисяч українофілів і русофілів. Внаслідок тифу протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік. І хоч епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним явищем.   Незважаючи   на   запаморочення шовіністичним чадом, навіть австрійський парламент змушений був реагувати на нелюдське ставлення до українців.

Із завойованих російською армією територій Галичини й Буковини було створено чотири губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об'єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О.Бобринським, який заходився "розпеченим залізом" викорінювати "мазепинство", обертати місцеве населення на "настоящих русских", а греко-католиків на православних. "Восточная Галиция й Лемковщина — испокон коренная часть единой великой Руси — заявив голова новоствореної адміністрації у Львові, — в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно бьггь основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".

Сам Микола II демонстрував серйозність російських намірів, особисто прибувши на початку квітня 1915 р. до Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.

Спираючись на москвофільські елементи, зокрема створений у Києві „Карпато-русский освободительный комитет", здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і українства в цілому. На захоплених землях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, навчальні заклади, навіть православні церкви. Уже в перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священники, серед них митрополит А.Шептицький. Згодом їх кількість досягла сотень. Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких "гріхах" місцевих жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів "прослідували" на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів з прифронтової смуги.

Панування росіян в Галичині виявилось нетривалим. В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р., більша частина втраченої у 1914 р. території вже в травні — червні була повернута, а в липні вся Галичина і значна частина Волині перейшла до їх рук.

Це стало новим актом трагедії. Відступаючі російські війська взяли заручниками кілька сотень провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати антиавстрійські настрої і дії.

Узагальнюючи численні конкретні приклади масового терору, що містяться у працях М.Грушевського та Д.Дорошенка, інших істориків, Н.Полонська-Василенко подає таку жахливу картину тих днів: "У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час "великого згону". До жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки, які косили „виселенців".

Новий прихід в Галичину, інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов'язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

Відновлений у травні 1915 р. у Відні представницький орган — Загальна Українська Рада — спробував було декларувати необхідність завоювання незалежності „російською" Україною і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення влади останніх на українських територіях, змусили Загальну Українську Раду на знак протесту саморозпуститися. Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Є.Петрушевичем. Постійних нищівних ударів зазнавало українство і в Україні. Ліквідовувались будь-які осередки українського культурного життя, українські організації, переслідувались періодичні видання.

Незважаючи на те, що київська газета "Рада" з перших днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції самодержавства, вона була закрита. Та ж доля спіткала "Українську хату", тижневик „Село". Із запровадженням в Україні військового стану ситуація ще погіршала. На початку 1915 р. було заборонено видавати журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний край", "Літературно-науковий вісник",  "Наша кооперація".

Зважаючи на умови військового часу, царські сановники планували новий наступ на українство. Міністр закордонних справ С.Сазонов доводив: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху". Однак, після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

Поразки російської армії на фронті та невіра у виправлення становища, у можливість стабілізації фронту через катастрофічний розвал економіки і поглиблення політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї Правобережної України. Паніка особливо поширилася з фактичним початком евакуації з цього району восени 1915 р.

Губернські установи з Кам'янця-Подільського перенесли до Вінниці. Київський університет перебазувався до Саратова, а Політехнікум — до Воронежа. Обговорювалось питання про евакуацію святинь Києво-Печерської Лаври. Почалось перевезення на схід державних закладів і установ.

Тим часом нависла нова небезпека над Галичиною. Після брусилівського прориву навесні 1916 р., затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо майбутнього польських земель, колишня територія Королівства Польського була віддана у повне розпорядження Пруссії.

Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну владу поляків над українцями, не лишаючи, по суті, сумнівів щодо майбутнього українських земель у складі відроджуваної Польщі. Українство Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше розуміло безперспективність домогтися своєю відверто австрофільською позицією не те що прихильного ставлення, а хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно примножуючи, розширюючи передумови для прийдешнього вибуху українського руху.

Тогочасна українська еліта групувалася в Товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього. Вона дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного питання. "Ми, українські поступовці, — говорилось у декларації Ради ТУП "Наша платформа" (грудень 1916 р.), — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступовуватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше".

Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації, в першу чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою діяльність в підпіллі.

Поряд з ними виникали і осередки, що відстоювали принцип незалежності України. Так, восени 1915 р. у Катеринославі виник Ініціативний комітет Українського самостійного союзу.

Національно-визвольний рух в Україні щонайтісніше пов'язувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей.

У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тяглової сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились в 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917 рік з 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн не мали коней, а 1 млн 142 тис. не мали корів.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети).

Робітники України дедалі активніше включалися в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і політичного характеру. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. В 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу, боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

Таким чином, починаючи з 90-х р. XIX ст. суспільний рух в українських землях вступає в політичний етап свого розвитку – розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Програмною метою багатьох політичних партій є відновлення самостійної Української держави. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. Така політична недалекоглядність лідерів політичних партій Наддніпрянської України привела до того, що їх партії в більшості випадків перетворювалися в регіональні організації загальноросійських організацій, зміцнювали позиції проросійськи налаштованих сил. В роки Першої світової війни на долю українського народу випали важкі випробування, що зрештою стали змаганням на виживання. І вони не зламали його волі до свободи, прагнення до незалежності. Тож і в умовах війни український національний рух не втратив свого потенціалу, продовжуючи зростати, а це відіграло значну роль у визвольно-революційній боротьбі в Україні у 1917 – 1920 рр.

Питання для самоконтролю

  1.  Яку порівняльну характеристику  можна зробити основним українським партіям, що існували до 1917 р. в Російській імперії?
  2.  Чим була зумовлена активізація українського національно-визвольного руху в революції 1905 – 1907 рр.?
  3.  Які здобутки для України принесли революційні події 1905 –1907 рр.?
  4.  Аргументуйте зміст українського питання в роки Першої світової війни.
  5.  Проаналізуйте позицію українських політичних партій в роки Першої світової війни.


Лекція 9.
 УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 РР.)

Навчальні питання:

1. Революційні події в Україні. Відновлення української державності.

2. Поразка національно-демократичних сил. Політичні уроки Центральної Ради.

1. Революційні події в Україні. Відновлення української державності

1917 – 1920 рр. – один з героїчних і драматичних періодів в історії українського народу. У цей час у запеклій і безжальній боротьбі зійшлися численні претенденти на владу в Україні, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління мають право на утвердження. Проте Україна втратила шанс уже на початку ХХ ст. стати незалежною демократичною державою.

Процес національного відродження у XIX столітті відбувався у надзвичайно складних умовах , як соціально-культурних і економічних, так і політичних. На нього впливали різні суспільно-політичні ідеї - від панславізму до марксизму. Цей процес пройшов складну еволюцію від культурно-просвітницької спрямованості до політичної структурованості, що проявилась у партійному розмаїтті на початку XX століття.

Однак, в міжпартійній боротьбі в умовах посилення впливу соціалістичних ідей залишилась невизначеною позиція щодо державної незалежності України. Домінантною в українському національному політичному русі виявилась ідея федералізму. Саме ідеї соціалізму та федералізму стали основою політичної діяльності українських партій та рухів, які утворили Центральну Раду. Але розвиток політичної ситуації після повалення самодержавства примусив політичну еліту взяти на себе роль державотворення, еволюціонувати до усвідомлення необхідності проголошення автономії у формі УНР, а згодом і до проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків.   Підтримавши  вимоги  страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію „на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її „свідомістю власних національних інтересів". В ті дні, коли в столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити. Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З березня в клубі „Родина" Товариства українських поступовців зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те, що 1917 р. не було, мабуть, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку революції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Грушевський вирішив зламати цей статус-кво.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Товариство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Його робота зводилася врешті-решт до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що „тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на український землі". 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М.Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В.Винниченка та С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі: І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, Д.Дорошенко, В.Леонтович, В.Прокопович, Є.Чикаленко, Ф.Матушевський, І.Шраг, С.Шелухін, М. Міхновський.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори називалися Великою радою. Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня його було реорганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. У брошурі „Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться про національно-територіальну автономію передовсім як — про територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель. „Ся українська територія, — зазначав Грушевський, — має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці") аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та інші), а до функцій федеративної влади відносив: „справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами (...), надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві".

Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив стратегічні завдання. Резолюції конгресу набули широкого розголосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії набули в резолюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду (5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. українців-військових армії і тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначними: „...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України". Цю вимогу посилював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, обрав Український військовий генеральний комітет. Його у повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.            

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремовим. Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва. Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті. До того ж Керенський заборонив проведення 2-го Всеукраїнського військового з'їзду. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами. Зал Київського купецького зібрання, де проходив з'їзд, був переповнений. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії. „Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!" — так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Пролунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання Ради щодо автономії України дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. На цій хвилі четверті загальні збори Української Центральної Ради З червня вирішили звернутися до українського народу із закликом „організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні". Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.

Робота над ним тривала тиждень. 10 червня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточному читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради. 2,5 тис. делегатів з'їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що „не вернуться до своїх частин без автономії матері-України", в урочистій тиші переповненого залу напружено слухали кожне слово декларованого В.Винниченком тексту: „...Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). (...) І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині будемо творити наше життя".

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.Петлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка.

Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду — О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам. Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприяло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада 3 липня 1917 р. проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам".

Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Під час поповнення Ради представниками неукраїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського представництва. Після бурхливих дебатів було вирішено, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політичних і громадських об'єднань.

15 липня В.Винниченко, в супроводі Х.Барановського та М.Рафеса, вирушив до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра князя Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам переговорів у Києві. Проект декларації уряду, оголошений Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шингарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри-кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи. 8 липня Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О.Керенському.

Урядова комісія категорично відкинула Статут Генерального секретаріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на „Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові", яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову. Центральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві. Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України в інструкіцї не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, позбавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний секретаріат. „Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки, — підбивав підсумок своєї петроградської місії В.Винниченко. — 1, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала".  „Інструкція" знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів.

УЦР давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола. Державна влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож українські діячі, політики-аматори, повірили, що отримають її з рук росіян в обмін на невеликі поступки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони налякали Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали. Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою готовністю до практичного державного життя, виявилася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

„Інструкція" формально взяла гору над „Статутом". Офіційний Петроград зволікав із наданням відповідних повноважень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу. В.Винниченка викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Раду. 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати пояснення урядові не довелося. Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.

Телеграфні повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня.

Того самого дня на вечірньому засіданні Малої ради з участю представників різних політичних і громадських організацій було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися з метою охорони революції всі органи влади означеної території, а також усі сили революційної демократії.

Події у Петрограді й пов'язані з ними місцеві проблеми перебували в центрі київського політичного життя. Українська більшість УЦР не висловила співчуття Тимчасовому урядові, але й не підтримала більшовиків, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на більшовиків.

Щоб не роздмухувати конфлікт і максимально розширити свою платформу, тобто привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади „до рук усієї революційної демократії", а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які „становлять лише частину революційної демократії". Висновок був такий: „українська ЦР висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні".   

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідованого Крайового комітету охорони революції. 29 жовтня В.Винниченко інформував сьомі загальні збори УЦР, що Генеральний секретаріат внаслідок політичних подій у Росії вирішив взяти у свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. ЗО жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Йшлося в ній про Українську республіку як складову частину федеративної Російської держави. Наступного дня загальні збори УЦР поширили владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку губернії.

Можна сказати, що на той час в Україні не існувало політичних сил, впливовіших за Центральну Раду. Київ поступово перетворювався на важливий політичний центр. Навколо нього гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та єврейських революційно-демократичних партій. Ця тенденція виразно простежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького перевороту заявив: „Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Українська Центральна Рада, до голосу якої прислухається все населення".

Повалення Тимчасового уряду пришвидшило політичну дезінтеграцію Росії, спричинивши утворення на її теренах регіональних урядів і проголошення автономних державних утворень. 7 (20) листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися „землі, заселені у більшості українцями", тобто ті, що на них кількома днями раніше було поширено юрисдикцію Генерального секретаріату. Крім того, Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи і житла.

Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула „дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". На думку Д.Дорошенка, „це було явно непосильне й непотрібне для України завдання".

У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. Багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу. Кілька років основною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба. Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руйнівну політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату 30 листопада їх було названо „безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя". Більшовики вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з генералом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Центральної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-демократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проводилась ідея переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок революційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну політику". Далі цей невиразний аргумент розшифровувався, як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум нехтував об'єктивні обставини. Натомість мовилося в ньому про „кроки" Ради, які унеможливили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазначалося в ультиматумі, могло бути проведене „лише шляхом організованої угоди урядів обох республік". Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Центральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ультиматуму РНК визнавав Українську Народну Республіку і навіть її право повністю відділитися від Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього документа повторювалися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі „з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням". У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні".

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України.

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР. 5 грудня Генеральний секретаріат відкинув ультиматум Раднаркому. Радянські війська стали окуповувати Україну.

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11—12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Незважаючи на це, правочинність з'їзду, на відміну від київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей, так званий, з'їзд схвалив повстання у Петрограді та політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний секретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднаркому, яка дала йому змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії прибули радянські частини під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня радянські війська розпочали загальний наступ проти УНР.

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. На засіданні Малої ради, що відбулося 6 січня у зв'язку з наступом більшовицьких військ, представник Одеси у своїй промові зазначив: „Большевизм росте, як пошесть" і для успішної боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Обміркувавши цю проблему, Мала рада 11 (20) січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошував самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах прийняття рішення: „дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну".

Історичне значення 4-го Універсалу загальновідоме. Проголосивши Україну незалежною суверенною державою, він завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням українського національного руху, більше того, він настав в один з кризових його періодів. Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення 4-го Універсалу) залишили Київ. Спочатку вони перебралися до Житомира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня представники країн Четверного союзу і УНР підписали мирний договір.Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами та їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жодних анексіоністичних та контрибуційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія на підставі „етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення". Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін і військовополоненими й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини і встановити паритетні курси національних валют (1000 німецьких державних марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР).

Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх обставин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час важке становище УЦР і уряду УНР могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного союзу. Це питання 30 січня обговорювала Рада народних міністрів. Було вирішено звернутися до Німеччини й Австро-Угорщини за військовою допомогою проти більшовицької окупації. У спільній австро-українській заяві зазначалося: „Висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки й повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає".

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями.

Німецьке і австро-угорське командування досить швидко зрозуміло кволість Центральної Ради й дійшло висновку про безперспективність співробітництва з нею. Не отримуючи з боку української влади обіцяної у Бресті підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною (це було одним з найголовніших завдань окупаційних військ), їхнє командування почало втручатися у внутрішні справи УНР.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу. День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала владу, не поступившись своїми принципами і не втративши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.

2. Поразка національно-демократичних сил. Політичні уроки Центральної Ради.

Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів з гетьманських дружин, які загинули в короткочасній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова частина, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є.Коновальця з П.Скоропадським припинила опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. На той час у Києві було поширено підписану гетьманом „Грамоту до всього українського народу", в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П.Скоропадський так визначив своє політичне кредо: "Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків".

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської „Грамоти". В ній мовилось про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну „забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". У зв'язку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Україна перейменовувалася на „Українську державу", її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. А доти вся верховна влада в країні, як законодавча, так і виконавча, мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в „Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У гетьманській „Грамоті" декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: „Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується повна свобода в розробленні купчих з купівлі-продажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага звертатиметься на поліпшення правового становища та умов праці залізничників (...) На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи".

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся досить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий до перевороту час, ускладнили подальше становлення гетьманського режиму. Ще напередодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками і хліборобами-демократами. Останні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української державної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади вони зазначали, що „влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською" і що вона „не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям". Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної усім народом Української Державної Ради щонайпізніше через півроку із забезпеченням широких виборчих прав селянству й проведення такої земельної реформи, за якою „великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами", а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й вимоги стосовно формування уряду. До нього мали входити тільки ті, хто „показав свою вірність українській національно-державній ідеї". Більше того, в ньому не могло бути „людей, які тягнуть до Росії або до Польщі". Партія хліборобів-демократів не брала участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її представники у березні-квітні 1918 р. послідовно критикували курс Центральної Ради, а за два дні до державного перевороту оголосили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. Вони відхилили пропозицію заповнити  своїми  представниками  сім міністерських місць. 3 травня соціалісти-федералісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе „глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом". А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе із свого боку визнати його як тимчасового президента України і взяти участь в уряді, але із застереженням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський „Закон про тимчасовий державний устрій України", а прийняту Центральною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Переговори з Гренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над „і" у стосунках з новою владою. В одній із з'їздівських резолюцій гетьманський уряд було названо „недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним", партія оголосила, що „стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу".

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи й есери. 8-10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебувала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з'їзд, який висловився проти нової влади купки „землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції", і закликав селянство до створення бойових партизанських загонів і підготовки виступу проти гетьманського режиму („Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!").

За підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8—11 травня провели у Києві крайовий з'їзд партії, та "Протофіс", об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. Хоч з'їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на гетьманських рішеннях про відновлення приватної власності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, абсолютно не притаманний партії 1917 р., продемонстрували кадети. Відкривши з'їзд, Григорович-Барський наголосив, що „найвищі інтереси краю примушують нас пристосуватись до нових форм державного життя". Що це означало, видно з резолюції з'їзду про „проблему влади", де говорилося: „З'їзд, лишаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної і неділимої Росії), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі".

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на середину травня остаточно сформованого Ф. Лизогубом, великим землевласником, головою Полтавського губернського земства, октябристом. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошенка) виховувались на російській політичній культурі, яка не шанувала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому числі й української. Консервативні діячі, що увійшли до складу уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктурних, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Разом з тим у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників.

Усе це не могло не позначитися на долі гетьманського режиму. Сподівання П.Скоропадського, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. Українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, просто було нездатним до суголосних форм політичного життя. Його роздирали суперечності. Саме вони перешкодили об'єднати суспільство на підставі демократичної платформи. Ці суперечності й поготів далися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних суто українських модернових консервативних цінностей практично не існувало. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атрибути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на грунті якої формувалася революційно-демократична політична традиція, тоді як консервативна встелялася шаром етнографізму й архаїчності.

Не випадково П.Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до пошуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запозичена з часів феодальної держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим з часу його створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку і звичних норм життя.

Українська демократія, яка на заключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втратила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона звільнилась від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу критикувати, вести боротьбу, електризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи відіграють вони роль стабілізуючого фактора, чи спричинять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну. Йому, бойовому російському генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

2 травня П.Скоропадський уперше як голова держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. В інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що гетьман вів мову про політичне й економічне становище України і визнав, що відновити нормальний рівень господарського життя можна лише при умові повної орієнтації на Німеччину. Штаб констатував: „В даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування".

Якийсь час німці та австрійці демонстрували свою непричетність до перевороту й будували офіційні стосунки з гетьманом за принципом de facto, посилаючись на те, що питання юридичного визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні.

У травні 1918 р. події в Україні кілька разів ставали предметом обговорення німецького парламенту. Депутати соціал-демократи критикували політику німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня Німеччина й Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Це визнання, за яким стояла майже півмільйонна окупаційна армія, відкривало перед режимом певні перспективи. Але одразу ж поставало питання, чи зможе Українська держава розрахуватися за таку „допомогу".

10 травня 1918 р. уряд Ф.Лизогуба опублікував декларацію, в якій визнав своїм головним завданням — „зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народного представництва, котре висловить справжню, ніяким напором з ніякого боку не пофальшовану волю українського народу щодо будучого державного ладу України".

За дорученням гетьмана Д. Дорошенко, який мав тісні зв'язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді. Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння. Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідеологія. Українські партії як виразники демократичних тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як з політичною реальністю.

У жовтні почала швидко змінюватись міжнародна політична кон'юнктура: поразка Центральних країн у світовій війні уже не викликала сумніву. 22 жовтня П.Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості. Вирішення їх, на думку гетьмана, стало б „незрушимою підвалиною майбутнього розквіту самостійної Української держави". 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував новий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О.Лотоцький, П.Стебницький, А.Вязлов, В.Леонтович та М.Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.

Створення 24 жовтня коаліційного кабінету Ф.Лизогубом ні на йоту не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. 14 листопада П.Скоропадський у грамоті „до всіх українських громадян" оголошував про зміну урядового курсу: Україні „першій належить виступити у справі утворення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії". Для виконання цього завдання гетьман затвердив новий склад уряду на чолі з С.Гербелем. Звичайно, в ньому вже не могло бути представників УНС. Склад цього кабінету В.Винниченко визначив як „цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і виразно реакційний".

Отже, з незалежною Україною було покінчено.

Реакція Національного союзу, на оголошення гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади гетьмана. Власне, ідею повстання сформулювали раніше, але, як свідчить В.Винниченко, спочатку її поділяли лише двоє, він і М.Шаповал, тоді як більшість Національного союзу в успіх повстання не вірила, а отже, була проти. Але з розвитком подій настав критичний момент, і засідання Національного союзу „підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, визначило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії".

На засіданні УНС 13 листопада було сформовано Директорію у складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка та П. Андрієвського. Директорія стала керівним політичним органом повстання.

15 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви у розташування січових стрільців. Їхній командир Є.Коновалець був посвячений у план повстання й обіцяв його підтримати. Приклад січових стрільців наслідували й інші військові гетьманські підрозділи, командування яких перебувало під впливом національних ідей. 18 листопада біля Мотовилівки у першому ж бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва.

Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопада призначив головнокомандувачем усіма збройними силами Української держави російського генерала Келлера. Територію країни було оголошено „театром воєнних дій", розпочалася мобілізація офіцерів старої російської армії, які перебували в Україні. Навіть Д. Дорошенко мусив визнати, що з цих заходів нічого суттєвого не вийшло: „Гетьманові довелося дуже скоро розчаруватись у надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому активну підтримку з боку російських і русофільських кіл на Україні, особливо серед колишніх офіцерів російської армії. Навіть київська російська преса зустріла грамоту з 14 падолиста дуже холодно. Російські й русофільські кола покладали тепер усі надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Української держави".

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзначитися, то тільки переслідуванням у Києві українських демократичних кіл.                            

14 грудня гетьман зрікся влади. Того дня до Києва вступили частини Директорії.

Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш сильною владою показали, як далеко могла б піти Україна вперед, якби їй вдалося вирватися з революційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона виглядала 1918 р. куди привабливішою за свою північну сусідку, звідки не припинявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі.

Однак не ці тенденції визначали життєздатність режиму. Повторимо: ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше того, вони його помітно революціонізували. Жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії, парад повстанських військ у столиці України — все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свого найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього — історія УНР доби Директорії.

    Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

22 січня 1919 р. відбулося проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників злуки М.Шаповала, вона була „більше теоретично-юридичною, ніж фактичною". Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними.

Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.

14 листопада 1920 р. уряд УНР на чолі з А.Лівицьким залишив Кам’янець-Подільський, назавжди розпрощавшись з рідною землею. Він осів у галицькому місті Тарнов. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і радянською Росією. Польща в обмін на територіальні поступки визнала УСРР і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки. Це був період відродження й консолідації української нації, формування і становлення національно-державних інституцій та політичних партій, вкорінення національної свідомості в усі верстви суспільства. Хоч українська демократична державність не утвердилась, вона заявила про себе на повний голос. Тож більшовики, засновуючи державу нового типу на теренах колишньої російської імперії, не змогли нехтувати українське питання і змушені були встановлювати свою владу у формі національної державності.

Більшовики, безкомпромісні протягом 3 років громадянської війни, обрали шлях поступок. 1921 р. В.Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до „воєнного комунізму". Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю і реальною державною владою, він вибрав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження непу поклало край громадянській війні і на довгі десятиліття утвердило радянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності.                            

Сповідуючи в політиці виключно гуманні принципи, Центральна Рада була дійсним національно-демократичним інститутом. Вона зійшла з історичної арени лише внаслідок насильницьких дій з-поза етнічних українських кордонів (збройні сили більшовиків, німецька армія). За багатьма параметрами - послідовний демократизм, ставлення до національних меншин, прагнення вирішувати всі політичні проблеми мирними, цивілізованими засобами тощо - Центральна Рада випереджала свій час, торуючи нові шляхи, сприяючи виробленню певних еталонів. Але в політиці зразкове не завжди потрібне і корисне - такий один з уроків її діяльності.

Центральна Рада продовжила традицію плекання ідеї федерації в українському визвольному русі аж до початку 1918 року, пов'язавши цілі покоління борців за неї (Гадяцький трактат гетьмана Виговського, Кирило-Мефодієвське братство, ідеї М. Драгоманова). Проте вона не змогла вчасно переступити цей поріг. Очевидно, дорога до надійної співпраці лежить лише через реальний суверенітет і повне творче самовиявлення народів.

Центральна Рада не зажила політичного авторитету своїм співробітництвом із Тимчасовим урядом. Прив'язавшись до нового російського воза, Центральна Рада позбавила себе політичного маневрування, бо була частково паралізована взятими зобов'язаннями, не зуміла використати всіх можливостей порозуміння з більшовиками після захоплення ними влади у Петрограді. Подібна політична заангажованість у наш час, коли аналогом Тимчасового уряду виступає СНД, ще більш небезпечна.

Центральна Рада в тих складних умовах була найбільш представницькою політичною організацією народу України, в певному розумінні - надпартійною асамблеєю. Проте це не дало належного ефекту. Багатопартійність і багатопредставництво були не останніми чинниками політичних криз всередині самої Ради. Чи не те саме спостерігаємо в українському парламенті зараз? Виразна політична структуралізація суспільства за допомогою раціонального закону про політичні партії та їх участь у політичному житті - цьому вчить досвід Центральної Ради. Але ще не навчив.

З 12 серпня 1917 року до Центральної Ради входили представники національних меншин України. Однак, діяльність Центральної Ради показала, що надання найширших прав національним меншинам ще не забезпечує з їхнього боку беззастережної підтримки українського державотворення. Вони хиляться до сильного, а не до доброго. В наші ж дні майже все вирішує життєвий рівень.

Мріючи про національну державність Центральна Рада навдивовижу мало піклувалася про власну армію. Українська влада самоусунувшись від роботи для її створення, одночасно відмовилась від послуг таких діячів, як Микола Міхновський та Павло Скоропадський, які збирали українське військо. І добре, що сучасне керівництво України не повторює цієї помилки.

Соціальна база Центральної Ради не була широкою через недостатній рівень національної свідомості мас, вікову русифікацію українського народу. Нинішня ситуація з українською ментальністю нагадує тодішню, бо здобутки національного відродження 20-х років зведено нанівець українофобами та яничарами. Без копіткого формування здорового почуття національної гідності, поваги і честі, особливо в зрусифікованих містах, не здобутися на своє обличчя і належне культурне реноме в світі. Кінцевий результат вимушених угод Центральної Ради з Німеччиною про співробітництво зайвий раз нагадує українцям про золоте правило - опиратися на свої сили: чужина – не рідна мати, хліба не дасть.

Центральна Рада зволікала із вирішенням поточних справ, бо не мала сильної виконавчої влади на місцях: багато було політиків, та мало виконавців - творців.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель. Героїчна боротьба українського народу 1917 – 1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Питання для самоконтролю

  1.  Охарактеризуйте діяльність Центральної Ради до проголошення УНР. Які основні періоди в її діяльності в цей час можна виділити?
  2.  Що можна сказати про взаємини Центральної Ради з загальноросійською партією більшовиків у 1917 р.?
  3.  Що спричинило прийняття IV Універсалу Центральною Радою і проголошення незалежності України?
  4.  Чому Центральна Рада зазнала поразки у війні з більшовиками?
  5.  Які наслідки мав для України Брестський мир 1918 р.?
  6.  Розкрийте причини поразки та історичне значення Української революції.


Лекція 10.
УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 – 1939 РР.)

Навчальні питання:

1. Україна в умовах радянського тоталітарного ладу.

2. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

1. Україна в умовах радянського тоталітарного ладу

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила 3—4 млн чол. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося приблизно в дев'ять разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. зменшилася в 13 тис. разів.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Після визвольних змагань початку XX ст. прагнення українського народу до возз'єднання ще два — два з половиною десятиліття залишалось нездійсненим. Більше того, до земель, котрі перед 1-ю світовою війною виявилися відірваними від основної території України, додалися Західна Волинь, Хотинщина, Ізмаїльщина. Поза межами радянської України, яка володіла бодай формальними ознаками державності, на території у 146 тис.км2 проживали 6,6 млн. українців.

Не лише кількісно, а й якісно західноукраїнське населення становило могутній потенціал, що відігравав вагому роль у багатовіковій історії української нації, її визвольних змаганнях, розвитку культури та національної свідомості. З протиприродним поділом великої нації не могли примиритися українці на різних берегах Збруча й Дністра.

Держави, яким дісталися українські землі, не розуміючи глибинних реалій XX ст., не бажали рахуватися із національно-визвольними вимогами. Найтяжчим становище українців під чужою владою було в Румунії, легшим — в Чехословаччині. Найповчальніший урок неможливості втримання українців у чужому ярмі отримала Польща, до складу якої ввійшла більша частина західноукраїнських територій.

Якщо на території радянської України в умовах тоталітарного ладу політична боротьба за самостійність Української держави була зведена нанівець, то національно-визвольний рух в Західній Україні розгортався в складних умовах, посиленням в ньому тоталітарних , авторитарних елементів. Це стало наслідком як зовнішніх впливів та обставин, так і результатом внутрішніх тенденцій розвитку політичної теорії та практики українського національно-визвольного руху.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалась і зрештою звелася до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК КП(б)У і РНК УСРР, склад яких переважно визначався ЦК РКП(б). Першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. був росіянин В.Молотов, головою Раднаркому України — болгарин Х.Раковський.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська комуністична партія (УКП, укапісти), що проіснувала до 1925 р. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. Лідерами УКП були А.Річицький, Ю.Лапчинський, М.Авдієнко. Однак ця партія не мала помітного впливу на політичне життя.

При Леніні структура влади в Україні ще залишалася традиційною. На чолі номенклатури стояв голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався другорядною політичною фігурою. Будучи впливовим членом ЦК РКП(б), довіреною особою Леніна і особистим, з дореволюційних часів, другом Троцького, Х.Раковський цілком контролював становище у республіці. Нерідко засідання політбюро ЦК КП(б)У відбувалися у приміщенні Раднаркому або безпосередньо на квартирі голови уряду. Становище почало мінятися з другої половини1922 р., коли Раковський був усунутий з своєї посади. Головою РНК УСРР було призначено В.Чубаря. Відразу після усунення Раковського в Україні розгорнулася чистка кадрів.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

У квітні 1923 р. відбувся XII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? У закордонній українській історіографії на означення цієї політики інколи вживається термін "обманна українізація", мається на увазі, що вона з самого початку слугувала лише прикриттям російського шовінізму. Деякі історики трактували українізацію як широкомасштабну провокацію, скеровану на виявлення і наступне знищення національно свідомих елементів. Однак вірогідніше інше пояснення: подібно до непу, це була вимушена, компромісна політика. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала Українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23 — українці, 14% — євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього вимагали і національно свідомі українські комуністи.

Українізація мала й зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання.

Отже, з боку більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Мав рацію С.Петлюра, коли писав, спостерігаючи з еміграції за подіями в Україні: "Взагалі українізація справляє враження   певного  тактичного  ходу   з   боку   большевиків;   коли   він   не  дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть".

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Вона не виявляла бажання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в оволодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь зробив спробу обґрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови. Тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки.

Проте незабаром найупертіші супротивники українізації ("русотяпи", як їх називали) були відкликані з України або допоки причаїлись. Емануїла Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У змінив 1925 р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя українізацію чи контрукраїнізацію. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішніше. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто лінувався вивчати мову, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 р. українці становили 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав "липовим націоналом").

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був О.Шумський, а після його усунення 1927 р. — М.Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності М.Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчител