47904

Іменник як частина мови

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Лексикограматичні розряди іменників: – іменники з конкретним та абстрактним значенням; – назви істот і неістот; – іменники – загальні і власні назви; – збірні іменники; − іменники з речовинним значенням; – одиничні іменники. Предмет у граматиці мислиться широко: це усе те що відповідає на питання хто або що Іменники із значенням реальної предметності є первинними. Наприклад це іменники на позначення назв властивостей якостей дій станів в абстрагуванні від їх суб’єктів тобто опредмеченіâ€œ властивості якості дії радість честь...

Украинкский

2013-12-04

873 KB

39 чел.

Іменник

П л а н

1. Іменник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль.

2. Лексико-граматичні розряди іменників:

– іменники з конкретним та абстрактним значенням;

– назви істот і неістот;

іменники – загальні і власні назви;

– збірні іменники;

− іменники з речовинним значенням;

– одиничні іменники.

3. Граматичні категорії іменника: загальна характеристика.

4. Категорія роду іменника, способи і засоби вираження її.

5. Категорія числа, її значення і граматичне вираження.

6. Категорія відмінка: система відмінків в українській мові, значення відмінкових форм, мовні засоби вираження відмінка.

7. Відмінювання іменників, особливості правопису відмінкових закінчень.

1. Іменник як частина мови: значення, морфологічні ознаки,

синтаксична роль

Іменник – це повнозначна частина мови, яка об’єднує слова із значенням предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка. Наприклад: студент, особа, фазан, дерево, сумління, символ. Предмет у граматиці мислиться широко: це усе те, що відповідає на питання хто ? або що ? 

Іменники із значенням реальної предметності є первинними. Це мовні знаки предметів, які сприймаються як щось окреме, наділене певними формами і місцем у просторі. Зокрема, це назви конкретних предметів та речей (двері, стіна, стіл, стілець, книжка, газета, ручка), назви знарядь і продуктів виробництва (пилка, плуг, різець, станок, килим, тканина), назви речовин і матеріалів (кислота, камінь, пісок), назви людей (мати, батько, учитель, будівельник), назви тварин, птахів, комах (корова, ішак, тигр, сом, лосось, сокіл, дятел, перепілка, бджола, шершень), назви рослин (дуб, верба, горобина, звіробій, овес), назви різних споруд (будинок, хатина, електростанція) тощо. Крім первинних іменників, мовознавці виділяють і вторинні. Це ті, яким властива предметність граматична. Наприклад, це іменники на позначення назв властивостей, якостей, дій, станів в абстрагуванні від їх суб’єктів, тобто „опредмечені“ властивості, якості, дії (радість, честь, гордощі, новизна, жовтизна, вагання, біганина, удар), назви абстрактних понять (мислення, ідея, краса, переконання, натхнення, небезпечність).

Значення предметності іменників виражається у граматичних категоріях роду, числа і відмінка. Всі іменники, за винятком тих, які вживаються тільки у множині, належать до одного з родів – чоловічого (викладач), жіночого (студентка) чи середнього (маля); мають форму числа – однини чи множини (рука – ру′ки). Розрізняють сім відмінкових форм іменника (форму називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого та кличного відмінків).

Основні синтаксичні функції іменника – функція підмета і додатка – зумовлені значенням предметності. Вживаючись у ролі підмета, іменник має форму називного відмінка, а додаток набуває форми будь-якого непрямого відмінка, крім кличного. Так у реченні Розпочинається прилучення дитини до краси рідної мови з милих бабусиних казок і материнської колискової пісні (І. Вихованець) іменник „прилучення“ – це підмет, який стоїть у називному відмінку, а іменники „дитини“, „до краси“, „мови“, „з казок“, „з пісні“ виступають у ролі додатків, маючи форму родового безприйменникового та прийменникового відмінка. Рідше у формі називного відмінка іменник виступає іменною частиною складеного присудка (як іменник „мова“ у такому реченні: І завжди і скрізь наш учитель – мова (І. Вихованець). Це вторинна функція іменника, до яких також відноситься роль означення (неузгодженого та узгодженого – прикладки), обставини. Наприклад, у реченні У вищих педагогічних навчальних закладах на факультеті дошкільної освіти здійснюється цілеспрямована підготовка дошкільних працівників до роботи з дітьми від народження до семи років (З підр.) у ролі неузгодженого означення виступає іменник у родовому відмінку, поширений прикметником: на факультеті (якому ?) дошкільної освіти, тоді як головний у цьому словосполученні компонент на факультеті – обставина місця, виражена іменником у місцевому відмінку. В односкладному реченні Виховати людину – професіонала, патріота і громадянина (В. Андрущенко) маємо однорідні прикладки після тире, які узгоджуються з пояснюваним словом людину в родовому відмінку. Специфічна синтаксична роль кличного відмінка іменника – роль звертання, наприклад: Верни до мене, пам’яте моя… (В.Стус).

2. Лексико-граматичні розряди іменників

Лексико-граматичні розряди іменників – це такі їх групи, в яких об’єднуються іменники зі специфічним лексичним значенням, що позначається на характері певної граматичної категорії. Розрізняють такі лексико-граматичні розряди іменників: іменники з конкретним та абстрактним значенням, назви істот і неістот, іменники – загальні і власні назви, збірні іменники, іменники з речовинним значенням, одиничні іменники.

Іменники з конкретним та абстрактним значенням

 Іменники з конкретним значенням називають предмети і явища, які існують у просторі, маючи фізичну природу, і пізнаються безпосередньо за допомогою органів чуття. Напр.: квартира,  поріг, етажерка, журнал, поле, трава, кущ, дощ, вода, вогонь, день, ніч і т. ін. До них належать:

 – іменники на позначення одиничних предметів (назви людей, тварин, рослин, предметів неорганічного світу, напр.: людина, пекар, дядько, кінь, лев, пролісок, цеглина, валун);

 – власні назви (Марія, Сахара, „Світанок“);

 – назви речовин, матеріалу (азот, граніт, цегла);

 – назви просторових понять у якомусь обмеженні (степ, ділянка, гай, смуга);

 – назви часу у певних межах ( рік, літо, місяць, доба, година).

    Іменники з конкретним значенням співвідносяться з предметами, які піддаються лічбі, вимірюванню, тому вони, як правило, змінюються за числами і можуть поєднуватися з власне кількісними числівниками: зірка – зірки, сім зірок; син – сини, три сини; берег – береги, два береги. Щоправда, деякі іменники з конкретним значенням вживаються тільки в однині (лепеха, рогіз, ситець, молоко) або тільки у множині (окуляри, чотки, гроші).

  Іменники з абстрактним значенням позначають не власне предмети, а узагальнені поняття, зміст яких осягається розумом, уявою. Зокрема, це назви опредмечених якостей, ознак, властивостей (краса, синява, скромність, доброта), назви опредмечених дій, процесів (читання, усвідомлення, перемовини), звичаїв та обрядів (обжинки, вхідчини, пострижини), грошових понять (кошти, фінанси) тощо.

  Граматична особливість іменників з абстрактним значенням та, що вони не змінюються за числами, а найчастіше вживаються в однині (любов, порядність, уявлення. молодість), рідше – тільки у множині (відносини, пестощі, заручини). У ряді випадків серед іменників з абстрактним значенням спостерігається розрізнення форм однини і множини (властивість – властивості, можливість – можливості, продаж – продажі). З власне кількісними числівники іменники з абстрактним значенням не поєднуються. Можлива їх сполучуваність з неозначено-кількісними числівниками та іменниками з числовим значенням: багато галасу, мало втіхи, безліч клопотів.

 Абстрактні іменники – слова переважно похідні, утворені від дієслів та прикметників, і для них показовими є специфічні словотворчі засоби – суфікси -нн-(згасання), -інн- (ходіння), -енн- (мислення), -тт- (буття), -б- (боротьба), -ість (мужність), -от- (смакота), -тв- (убозтво, кравецтво). Рідше абстрактні іменники утворюються безафіксно: лють, біль.

 Неперехідної межі між іменниками з конкретним та абстрактним значенням не існує: залежно від контексту той самий іменник може вживатися то з конкретним, то з абстрактним значенням: високе полум’яполум’я революції, битий шляхшлях до перемоги, процес дослідження – опублікувати дослідження.

Назви істот і неістот

Із загалу іменників з конкретним значенням виокремлюються іменники – назви істот. Це назви людей і тварин, птахів, риб, комах, включаючи також і власні назви (батько, дочка, працівник, журналіст, Олександр, Галина, Крамаренко, кінь, Орлик, плазун, сокіл, риба, щука, комар), демонологічні та міфологічні назви (дідько, домовик, водяник, лісовик, бездонник, русалка, потерча, Чорнобог, Мара, Марена, Мокоша, Перун, Зевс, Венера), назви героїв казок, байок (Очеретинка, Сонце, Мороз, Вітер).

Назви неістот – це іменники, які означають предмети і явища неживої природи, а також рослини та абстрактні поняття (дошка, вікно, телевізор, фабрика, верстат, виріб, ліс, граб, вільха, деревій, сила, напучування, допомога, популярність).

Однозначної відповідності між поділом іменників на назви істот і неістот та науковим поділом на живу і неживу природу немає. Зокрема, рослини як біологічно живе з погляду граматики належать до неістот. До назв неістот у граматиці відносяться також назви сукупності осіб (народ, гурт, натовп, загін, бригада), назви мікроорганізмів (бактерія, вірус, мікроб). Навпаки, до назв істот зараховують назви померлих (покійник, мрець, небіжчик), назви предметів, що імітують людей (лялька, манекен) і, як уже було зазначено, назви демонічних та міфічних істот.

Назви істот відповідають на питання хто?, а назви неістот – що?

 Категорія істот і неістот іменника граматично виявляється через відмінкові форми. Так, іменники чоловічого роду на позначення істот у знахідному відмінку однини і множини мають форму, омонімічну з родовим відмінком, а назви неістот – із називним, наприклад: зустрів друга (друзів), вітали переможця (переможців), придбав посібник (посібники). Аналогічне розрізнення назв істот чи неістот в іменниках жіночого і середнього роду за формою знахідного відмінка можливе лише у множині: поздоровляли жінок, відіслали телеграми, доглядали немовлят, відвідали села.

 Слід зазначити, що у мовленні наявні відхилення від загальної закономірності граматичного розрізнення категорії істоти та неістоти. Зокрема, деякі іменники на позначення істот (тварин) у знахідному відмінку можуть мати подвійні форми – співвідносні і з родовим, і з називним відмінком, наприклад: пасти коней, корів, ягнят і пасти коні,  корови, ягнята. Таку саму картину спостерігаємо і в окремих іменниках чоловічого роду на позначення неістот в однині: заточити олівець і олівця, відсунути стіл і стола, підняти папірець і папірця та ін. Назви неістот, що називають страви, мають форму знахідного відмінка, співзвучну із формою родового – за аналогією до назв істот, а саме птахів, риб, з яких приготовлено ці страви: їсти півня, курей; подати окуня в сметані, фаршированого коропа. Форму знахідного відмінка, співзвучну з формою родового, – як істоти – мають іменники чоловічого роду, які позначають шахматні фігури, карти: забрати коня, слона, офіцера, пішака; побити короля.

Іменники – загальні і власні назви

Залежно від характеру називання і граматичних ознак усі іменники поділяються на загальні назви і власні.

Загальні назви – це узагальнене найменування класу однорідних предметів (учень, океан, море, сузір’я, гора, зоря). Власні назви – це індивідуальні найменування, які даються предметам з метою виділення їх з класу однорідних предметів. Серед власних назв виділяють різні тематичні групи іменників: прізвища, імена, по батькові людей, прізвиська, псевдоніми (Володимир Іванович Вернадський, Чужий, Марко Вовчок); географічні та астрономічні назви (Тихий океан, Мертве море, Говерла, сузір’я Оріона, Полярна зоря); клички тварин (рисак Буян, собака Бровко, корова Галка); назви дійових осіб казок, байок (Видимо й Невидимо; Щука й Пліточка – з однойменної байки Левка Боровиковського); назви історичних подій та суспільно-політичних явищ (Друга світова війна), назви центральних установ і організацій (Верховна Рада, Федерація незалежних профспілок України), назви окремих вищих посад (Президент України); назви видавництв, книг, творів, журналів, газет (видавництво „Академія“; „Кобзар“, „Тризна“, журнал  „Пізнайко“, газета „Літературна Україна“); навчальних установ (Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, дитячий навчальний заклад „Джерельце“); театрів, кінотеатрів, музеїв, клубів (Державний академічний театр опери та балету імені Тараса Шевченка, Кінотеатр імені  Олександра Довженка, Національний музей образотворчого мистецтва); спортивних і творчих колективів (спортивний клуб „Динамо“); назви магазинів, кафе (магазин „Велика кишеня“, кафе „Ретро“); сорти і марки найрізноманітніших предметів (цукерки „Шедевр“, літак „Антей“) та ін.

Відмінності між загальними і власними назвами відбито у графіці : загальні назви пишуться з малої букви, а власні – з великої.

Поділ іменників на загальні і власні назви базується і на граматичних ознаках. Якщо загальні назви звичайно змінюються за числами (лектор – лектори, лебідь – лебеді, озеро – озера, бухта – бухти, свято – свята), то власні, зокрема назви осіб та географічні назви, вживаються або тільки в однині, або тільки у множині, наприклад: Андрій, Христина, Пилипенко, Кушнір; Київ, Львів, Прип’ять, Синевир; Лубни, Карпати, Альпи тощо. Якщо власні назви, які мають лише форму однини, у контексті набирають форми множини, то це викликає такі зміни у їх семантиці: а) форма множини позначає однакові імена кількох осіб або однакові назви предметів (у класі три Наталки; по Україні протікає два Ужі – річка Уж на Закарпатті та притока р. Прип’ять); б) власна назва у множині називає осіб, які знаходяться у стосунках спорідненості (сестри Річинські, брати Тобілевичі, сім’я Коцюбинських); в) особове ім’я означає типову ознаку (Кайдаші, Плюшкіни).

Між аналізованими підгрупами іменників спостерігаються взаємопереходи. Так, власні назви у випадку метонімічного перенесення стають загальними: ампер, ом – одиниці вимірювання електроструму відповідно до прізвищ фізиків; браунінг, маузер – назви видів зброї за прізвищами винахідників; галіфе, френч – назви одягу за прізвищами генералів, що запровадили ці види одягу; херес, порту – назви сортів вин за назвами міст, які ними славляться; бостон, кашемір – назви тканин, утворені від назви місцевості, де їх вперше стали виробляти (Бостон – місто у Великобританії; Cachemire „Кашмір“ – назва колишнього князівства на півночі Індії) та ін. Загальні назви переходять у власні, означаючи одиничні предмети: Захід – країни Західної Європи; Суми, Ізюм – назви міст; Бондар, Слюсар, Паляниця – назви прізвищ; Віра, Надія, Любов, Воля, Калина, Віола ( від латинського viola – фіалка), Карина (від латинського carina – кіль корабля) – жіночі імена; „Наука“ – назва видавництва; „Всесвіт“, „Перець“, „Крокодил“ – назви журналів; „Гайдамаки“ (Т.Шевченка), „Царівна“ (О.Кобилянської), „Вершники“ (Ю.Яновського) – назви художніх творів; будинок побуту „Столичний“, кафе „Азалія“, кінотеатр „Зірка“ та багато ін.

Збірні іменники

Збірні іменники – це такі іменники, які називають сукупність однакових або подібних предметів як неподільне ціле, наприклад: комашня, гілля.  Аналізована група займає проміжне місце між формами однини та множини однокореневих слів (якщо такий ланцюг з трьох елементів можливий): з погляду семантики збірні іменники тяжіють до форм множини, однак граматичною особливістю їх є вживання лише у формі однини. Порівняймо: гілка росте − гілля росте − гілки ростуть; листок падає − листя падає − листки падають. Ще збірні іменники не поєднуються з власне кількісними числівниками при можливості зв’язку з неозначено-кількісними: багато листя, чимало гарбузиння (але не говоримо тисячі листя, два гарбузиння).

Збірні іменники характеризуються також словотвірними ознаками. Більшість з них утворюється суфіксами: -тв(о), -от(а), -еч(а), (я), -в(а), -ість, -няк, -ин(а), -овин(а), -инн(я), -овинн(я),  -ич, -ар(а), -ор(а), -ія, -ань тощо (студентство, козацтво, голота, злидота, парубота, жіноцтво і жінота, малеча, комарня, мошва, мишва, людність, живність, молодняк, осичняк, городина, садовина, лушпиння, морквиння, маковиння, галич, мошкара, дітвора, комсомолія, ламань, рвань). Продуктивно вживаною є група збірних іменників на -я, у яких або збережений давній суфікс -j-, або ж він зазнав повної прогресивної асиміляції за місцем і способом творення, що привело до фонетичного подовження м’яких приголосних між голосними, а у випадку збігу приголосних − до подальшого спрощення їх: верб’я, дуб’я, пір’я, колоддя, коріння, віниччя, вороння, павуччя,  листя. Від прикметників та  дієслів (включаючи і дієприкметники) збірні іменники можуть утворюватися безафіксно: молодь, зелень, погань, наволоч, гниль тощо.

Серед суфіксів виділяється група таких, що закріпилися в українській мові внаслідок іншомовних запозичень, наприклад: -ур(а), -ат, -ітет, -арій, -ик(а), (-ік-а), -атик(а) − професура, апаратура, деканат, старостат, генералітет, інструментарій, орнаментика, символіка, синоніміка, проблематика.

 До збірних іменників не належать ті, які, хоч і мають значення сукупності, однак виступають у формах і однини, і множини : народ − народи, загін − загони, полк − полки. Позначуване ними може підлягати рахунку: два загони, три полки.

Іменники з речовинним значенням

Із збірними іменниками за семантико-граматичними ознаками зближуються ті, що мають речовинне значення. Це такі іменники, які називають однорідну масу, речовину, що підлягає не лічбі, а виміру. Наприклад: цукор − два кілограми цукру, соняшник (олійна рослина та урожай з неї) − десять гектарів соняшнику, двадцять тонн соняшнику, сатин − три метри сатину тощо. Не поєднуючись безпосередньо з власне кількісними числівниками, ці іменники можуть утворювати словосполучення з неозначено-кількісними числівниками, напр.: багато борошна, трохи солі, чимало маргарину.

Іменники з речовинним значенням називають:

  хімічні елементи, їх сполуки: кисень, водень, вода;

− мінерали, корисні копалини, метали: кварц, слюда, торф, руда, золото, сталь;

− різні матеріали: пісок, глина, вапно, цемент, деревина΄, асфальт, пластмаса;

− ліки: аспірин, анальгін, корвалол, фестал;

− злаки і трави: жито, ячмінь, пирій, ковила, тирса;

− рослини: бузина, терен, шипшина, малина;

− ягоди та овочі: аґрус, смородина, цибуля, часник, морква;

− продукти харчування: хліб, молоко, сир, масло, цукор, олія;

− рідини: вино, пиво, тонік, коктейль;

− тканини: ситець, льон, бязь, шовк, оксамит, парча, твід тощо.

Характерною граматичною ознакою речовинних іменників є те, що вони вживаються переважно тільки в однині (усі наведені вище приклади), рідше − тільки у множині (дріжджі, висівки, вершки, дрова, парфуми). Відхиленням від загальної закономірності є вживання у мовленні співвідносних числових форм типу жито − жита, масло − масла, метал − метали і т. п. Форми множини використовуються для позначення різних сортів, видів рослин, речовин, матеріалів (тверді пшениці − сорти пшениці, що мають зерно найвищої якості, мінеральні води, технічні масла), для підкреслення інтенсивного вияву позначуваного речовинними іменниками − щодо кількості, зайнятої чи охопленої площі (Вівса, пшениці, ячмені − все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон (М. Коцюбинський); Скосили люди пшениці, що запливали аж до лугу (В. Слапчук); Талі й дощові води, де стік їх не регулюється, змивають верхній шар ґрунту (З газети); Піски Сахари вражають своєю масштабністю).

Одиничні іменники

 В одиничних іменниках знаходить вияв виділення одного предмета із загальної маси, сукупності. Тому ця група слів протиставляється своїм значенням збірним та речовинним іменникам. Наприклад: птаство − пташина, картопля − картоплина, горох − горошина, бадилля − бадилина, солома − соломина, волосся − волосина. Співвідносні їм форми множини у мовленні вживаються у поєднанні з власне кількісними чи неозначено-кількісними числівниками: морквина − дві морквини, цибулина − кілька цибулин. Формальним показником цієї групи слів є суфікс -ин(а). Від одиничних іменників суфіксально можна утворити зменшено-пестливі форми: насінина − насінинка, насіниночка.

3. Граматичні категорії іменника: загальна характеристика

Як уже відзначалося, іменник характеризується трьома граматичними категоріями: категорією роду, категорією числа і категорією відмінка.

Категорія роду іменників в українській мові виявляється у трьох однорідних граматичних значеннях – чоловічого, жіночого та середнього роду (баран, вівця, ягня); категорія числа одержує свій вияв у двох співвідносних значеннях – однини і множини (тварина – тварини); категорія відмінка реалізується у семи відмінкових формах: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний (дорога, дороги, дорозі, дорогу, дорогою, на дорозі, дорого – в однині; дороги, доріг, дорогам, дороги, дорогами, на дорогах, дороги – у множині).

Спільним між граматичними категоріями іменника є те, що усі три зумовлюють форми залежних від нього слів (прикметників, дієприкметників, порядкових числівників, займенників прикметникового типу). Тобто рід, число, відмінок іменника відносно залежних слів є синтаксично зумовлюючими категоріями (учителька перша, урок підготовлений, бажання потаємне, мрій наших тощо).

Категорія роду з-поміж інших виділяється тим, що вона лежить в основі поділу (класифікації) іменників на три групи: а) іменники чоловічого роду (будинок); б) іменники жіночого роду (хата); в) іменники середнього роду (приміщення). Тобто іменник не змінюється за родами, а належить до певного роду. Отже, це категорія класифікаційна. Натомість категорії числа і відмінка – словозмінні, оскільки іменники змінюються за числами і відмінками. Однак різниця між категорією числа і відмінка в тому, що форми числа іменника синтаксично не зумовлені, тоді як відмінок – синтаксично зумовлена граматична категорія. Вибір форми однини чи множини залежить від того, яку інформацію слід передати – про один предмет (тоді використовуємо форму однини) чи про багато (тоді логікою речей зумовлена множина). Відмінкова ж форма іменника в кожному конкретному випадку залежить від головного, керуючого у словосполученні слова: зробити (що?) вибір, бути незадоволеним (чим?) вибором (кого? – формальне питання) сина, подяка (кому?) синові тощо.

Отже, рід – класифікаційна категорія , тоді як число і відмінок – словозмінні граматичні категорії; число іменника – синтаксично не зумовлене, а категорія відмінка – синтаксично зумовлена; усі три іменникові граматичні категорії - синтаксично зумовлюючі для слів, які залежать від іменника.

4. Категорія роду іменника: способи і засоби вираження її

Будь-який іменник в сучасній українській мові (за винятком тих, котрі вживаються тільки у множині) належить до певного роду – чоловічого, жіночого чи середнього. Рід іменників визначається за формою однини, якщо іменник змінюється за числами. Наприклад: Очі в неї були великі, дві чорні коси΄, перекинуті наперед, обрамляли лице (І. Сенченко). У цьому реченні у формі множини вжитий іменник коса, який належить до жіночого роду. Для слова «ко΄си», яке вживається у множині зі значенням «довге волосся», рід не визначається: Хто се, хто се по тім боці рве на собі коси? (Т. Шевченко)

 Рід іменників виражається такими способами:

  1.  Лексичним (семантичним), тобто словами, що мають різні корені. Так, цей спосіб застосовується для визначення роду іменників на позначення осіб і, крім того, опирається на їх поділ за статтю: іменники на позначення істот чоловічої статі мають чоловічий рід, а жіночої статі – жіночий: дід – баба, батько – мати, син – дочка, брат – сестра, дядько – тітка. Іменники на позначення малих щодо віку істот різної статі мають середній рід: хлоп’я, дівча.

 На основі статі носія (тобто семантично) визначається рід в іменах та прізвищах: Вакула,  Микита, Микола, Олекса, Сава, Сила, Хома, Адам, Іван, Валентин, Григорій, Дмитро, Литвин (Володимир), Козак (Петро), Дорошенко (Валерій) – іменники чоловічого роду; Галина, Неоніла, Іванна, Валентина, Анастасія, Софія, Нінель, Литвин (Ганна), Козак (Надія), Дорошенко (Марта) – іменники жіночого роду. Так само і в невідмінюваних прізвищах іншомовного походження: Дюма (Олександр), Гюго (Віктор), Голсуорсі (Джон) – чоловічий рід; Віардо (Поліна), Саган (Франсуаза), Тріоле (Ельза) – жіночий рід.

В основі розрізнення чоловічого і жіночого роду частини іменників на позначення тварин (переважно свійських) лежить поділ на самців і самок: бик – корова, кінь – кобила, цап – коза, кабан – свиня, півень – курка, селезень – качка. Іменники на позначення дитинчат  незалежно від біологічної статі – середнього роду: теля, лоша, індича, кошеня тощо.

 Семантичний спосіб визначення роду до іменників на позначення істот застосовується непослідовно. Так, назви осіб за професією чи характером їх діяльності типу староста, голова (сільський голова, голова зборів), суддя мають чоловічий рід, хоча їх обов’язки можуть виконувати і жінки. Причина в тому, що подібні посади в минулому займали тільки особи чоловічої статі. У сучасній українській мові ці іменники за традицією зберігають чоловічий рід, хоча позначають і осіб жіночої статі, наприклад: Вела процес досвідчений суддя Мудра М.І. Староста групи ознайомила студентів з розкладом занять.

Непослідовність застосування семантичного критерію спостерігається і при розрізненні роду у назвах тварин, наприклад: леопард – чоловічий рід, пантера – жіночий рід. Там, де поділ за принципом «самець – самка» не актуальний, рід не відбиває статевих відмінностей, а визначається за формою слова – відповідно до наступного способу визначення роду.

2. Мофологічний спосіб. Морфологічне розрізнення роду усіх іменників (істот та неістот) опирається на систему закінчень.

До чоловічого роду належать:

а) більшість іменників з нульовим закінченням у початковій формі: сіяч, господар, віл, сокіл, короп, оберіг, дім, в’яз, голос, сумнів;

б) частина іменників на -а (-я): переважно чоловічі імена, у яких рід можна визначити і семантично, та назви роду занять, професій: Олекса, Ілля, воєвода, суддя;

в) деякі іменники із закінченням : батько, дядько, дідуньо, Павло, Дніпро.

 До жіночого роду належать:

а) більшість іменників на -а, -я: внучка, Зоя, палітра, музика, психологія ( виключаючи названі вище іменники чоловічого роду та ті, що належать до середнього роду);

б) частина іменників з нульовим закінченням: ніч, осінь, радість та іменник мати.

До середнього роду належать:

а) майже всі іменники із закінченнями , : курчатко, болото, сито, пальто, море, плече;

б) частина іменників на –а, : лоша, ведмежа, теля, зілля, коріння.

 Отже, спеціальних закінчень на вираження родової віднесеності іменників немає. Якщо закінчення іменників у початковій формі однакові, то їх рід диференціюється всією системою відмінкових закінчень, хоча серед них найпоказовішими є флексії родового та орудного відмінків однини. Так, до чоловічого роду належать ті іменники з чистою основою, які в родовому та орудному відмінках однини відповідно матимуть закінчення  (-я) чи -у (-ю) та –ом, -ем (-єм): друг – друга, другом, ключ – ключа, ключем, Сибір – Сибіру, Сибіром, біль – болю, болем, радій – радію, радієм. Натомість іменники жіночого роду з чистою основою у родовому відмінку однини набувають закінчення –і, а в орудному – (графічно –ю): сіль солі, сіллю, піч – печі, піччю. Якщо відмінкові закінчення іменників жіночого і чоловічого роду на -а () повністю збігаються, то для середнього роду вони інші. Пор.: Лука – Луки, Лукою (ч. р.), лука – луки, лукою (ж. р.), але полум’я полум’я, полум’ям та маля – маляти, малям, собача – собачати, собачам.

Морфологічний спосіб визначення роду показовий для іменників-назв професій, посад, звань типу лікар, хімік, інженер, юрист, директор, декан, доцент, доктор та ін. у професійному та офіційно-діловому стилі: відповідно до нульового закінчення у початковій формі та до системи інших відмінкових закінчень граматично вони зберігають чоловічий рід, хоча називають і осіб жіночої статі. Зіставмо: відомий скульптор Галина Кальченко і відомий скульптор Іван Кавалерідзе; робота відомого скульптора – і Г. Кальченко, і  І. Кавалерідзе; дискусія з відомим скульптором (незалежно від статі).

 3. Словотвірний спосіб. Цей спосіб є актуальним у тих випадках, коли від іменників чоловічого роду на позначення істот (осіб, тварин) утворюються співвідносні іменники жіночого, середнього роду. Засобом вираження роду стають суфікси: поет – поетеса, поетка, прем’єр-міністр  − прем’єрка і прем’єр-міністерка, канцлер −канцлерка,  князь – княгиня, філолог – філологиня, директор– директриса, учень – учениця; свекор – свекруха, аптекар– аптекарша (суфікс -ш- уживається у розмовному стилі та просторіччі, притому не лише для позначення особи жіночої статі за професією, посадою, родом заняття , а й зі значенням „ дружина того, хто має відповідну професію, рід заняття, обіймає певну посаду“. Останнє значення, зокрема, виражене суфіксом -их-, особливо показове у випадку найменування дружини за чоловіком, як про це, зокрема, читаємо у повісті Ольги Кобилянської „ У неділю рано зілля копала“: Іваниха Дубиха –дружина Івана Дуба), в оповіданні О. Довженка „Мати“: Марія Стоян Стояниха). Словотвірний ланцюжок з трьох елементів можна представити такими прикладами: слон – слониха, слоненя, вовк – вовчиця, вовченя. У дитячій літературі зустрічаємо аналогічні приклади творення іменників-неістот: гарбуз – гарбузиха,  гарбузенята (Василь Чухліб).

 4. Синтаксичний спосіб. Суть його полягає в тому, що рід іменників  визначається узгодженням родових форм іменника та прикметника, дієприкметника, порядкового числівника, займенників прикметникового типу або координацією іменника-підмета з дієсловом-присудком минулого часу чи умовного способу. Наприклад: небезпечний боа (у значенні змій – чоловічий рід) і яскраве боа (накидка – середній рід); Поні дрібно цокотів копитцями, катаючи дітлахів.

 Синтаксичний спосіб актуальний для родового розрізнення іменників спільного роду – тих, які можуть мати значення двох родів, наприклад, чоловічого і жіночого: сирота, сусіда (стилістично нейтральні слова), трудяга, нероба, гуляка, плакса, причепа, зануда, ябеда, найда (характеризуючі розмовні слова), Саня, Шура, Валя (зменшено-пестливі форми, утворені від чоловічих та жіночих імен) тощо. Рід іменників спільного роду конкретизується у контексті: Мій сусіда (ч. р.) – Микола. Моя сусіда (ж. р.) – Валя (ж. р.). Валя (ч. р.) швидко впорався із дорученням. Можливі інші комбінації значень в іменниках спільного роду. Наприклад, ледащо (зневажливе) – іменник чоловічого і середнього роду: Він такий ледащо. Якби не виросло з нього велике ледащо. (У непрямих відмінках форми прикметників, узгоджуваних займенників тощо при таких іменниках збігатимуться).  Ряд іменників спільного чоловічого і середнього роду поповнюється назвами осіб за характерними ознаками або схильністю до певних дій, вчинків: базікало, забудько, незнайко, непосидько тощо.     Провідна роль у конкретизації роду також належить синтаксичному критерію, коли йдеться про іменники так званого подвійного роду на -ище, у яких взаємодія двох родових значень (чоловічого і середнього; жіночого і середнього) зумовлена двома чинниками: закінчення показове для середнього роду, а чоловічий чи жіночий рід мотивується родом твірного слова. Пор.: висок-ий дубище (чол.) − висок-е дубище (с.), страшн  бабище  (ж.) і страшн бабищ-е (с.).

 Труднощі щодо визначення роду викликають невідмінювані іменники іншомовного походження. Безперечно, у контексті рід цих іменників визначається синтаксично: …Фламінго дрімає-журиться самотній (О.  Олесь). При самостійній побудові словосполучень чи речень слід враховувати такі правила визначення роду невідмінюваних іншомовних іменників – загальних назв, щоб витримати згадані вище правила узгодження та координації: 1) іменники на позначення осіб мають чоловічий чи жіночий рід залежно від статі, напр.: мсьє, денді (поважний мсьє, галантний денді); леді, мадемуазель, мадам (чарівна леді, кокетлива мадемуазель, завітала мадам Мадлена); 2) до чоловічого роду належать назви людей на позначення професії, роду діяльності, соціального стану без вказівки на стать, напр.: аташе, буржуа, маестро тощо; 3) чоловічий рід мають назви тварин (безвідносно до статевого розрізнення), наприклад, шимпанзе, какаду, ара (папуга), але цеце – жіночого роду (під впливом родової назви муха) – невтомний шимпанзе, яскравий какаду, довгохвостий ара; при потребі вказати на самку значення жіночого роду також передається синтаксично: шимпанзе підтримала гру дитинчати; 4) середній рід мають іменники-неістоти: панно, конфеті, рагу, таксі, шасі та багато інших (смачне рагу, ліве шасі, нічне таксі). Щоправда, окремі іменники-неістоти як видові назви можуть належати до чоловічого чи жіночого роду завдяки так званій семантизації роду – мотивації його родовою назвою. Так, чоловічий рід мають назви вітрів (сироко, торнадо та ін.); види сиру (сулугуні, брі); сорт винограду (долі); окремі іменники інших тематичних груп (пенальті – удар; га – скорочена назва слова гектар). До жіночого роду належать такі іменники, як кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бере (груша), бері-бері (хвороба), авеню (широка вулиця у Франції, Англії й США) тощо.

 Граматичний рід незмінних іменників іншомовного походження власних назв повторює рід відповідної загальної назви: далекий Борнео (острів), повновода Міссурі (річка), сонячне Поті (місто).

 Рід невідмінюваних абревіатур  визначається за стрижневим словом: ЧАЕС закрита – складноскорочений іменник має жіночий рід, як і стрижневе в ньому слово станція, МВС оприлюднило результати перевірки – абревіатура середнього роду (відповідно до слова Міністерство) та ін. Рід відмінюваних абревіатур, незалежно від їх типу (часткові, ініціальні), визначається за морфологічним оформленням: студзагін (нульове закінчення – чоловічий рід: студзагону, студзагоном), стінгазета ( закінчення –а – жіночий рід: стінгазети, стінгазетою), спецзамовлення (закінчення –а (-я) –середній рід: спецзамовлення, спецзамовленням), рагс (реєстрація актів громадянського стану) – подати заяву до рагсу, мій будинок відразу за рагсом – чоловічий рід.

 Серед іменників виділяється невелика група слів, у яких спостерігається хитання в роді. У таких випадках одна форма нормативна, стилістично нейтральна, а інша – обмежена у вживанні (розмовна, просторічна, діалектна, застаріла, вживається як професіоналізм чи у термінологічному значенні): літр (ч. р., нейтр.) – літра (ж.р., розм.), шосе (с. р., нейтр.) – соша (ж. р. , прост.), хлібина (ж. р., нейтр.) – хлібино (с. р., діал.), санаторій (ч. р., нейтр.) – санаторія (ж. р., розм., заст.), база (ж. р., нейтр.) – базис (ч. р., філософ. термін) та ін. Трапляються подвійні форми іменника одного роду, напр.: акварель і аквареля – жіночий рід. З погляду вживання вони також не рівноцінні. Форма з нульовим закінченням є нормативною, а форма з флексією -а (-я) – застарілою.

5. Категорія числа, її значення і граматичне вираження

 Категорія числа, як і категорія роду, становить одну з визначальних граматичних категорій іменника. Вона має словозмінний характер, тому одиниці типу візерунок −візерунки, вузол − вузли існують не як окремі слова, а як форми того самого слова. Ця категорія виражається через протиставлення форм однини і множини, які виражають розрізнення одного і багатьох предметів у ряду однорідних. Однина означає один предмет з ряду однорідних: мольберт, ескіз, комп’ютер, суб’єкт. Множина − ряд мислимих поодинці однорідних предметів: мольберти, ескізи, комп’ютери, суб’єкти. Крім того, однина протиставляється множині як все те, що мислиться як єдине, однорідне, неподільне ціле − множинній розчленованості: птаство − птахи, галуззя − галузки, руда − руди (кілька різновидів: залізна, марганцева, нікелева, бокситні, поліметалеві).

Граматичними засобами вираження числа є:

− відмінкові закінчення однини і множини, напр.: береза, берези, березі, березу, березою (в однині), берези, беріз, березам і т. д. (у множині);

− суфікси (додатковий граматичний засіб розрізнення числа, що супроводить відмінкові закінчення): суфікс -ин із значенням одиничності (селянин, вірменин, дитина − в однині; селяни, вірмени, діти − форми множини); суфікси -ат-, -ят-, -ен-, -ер-, хоча вони з’являються не лише у множині, а взагалі у непрямих відмінках (лоша − лошата, маля − малята, плем’яплемена, мати − матері; давній суфікс -ес- у формах множини окремих іменників (чудо − чудеса, небо − поетичне небеса,  слово − застаріле словеса);

− переміщення наголосу: голови΄ − го΄лови, дуб,  о΄зера − озе΄ра);

− чергування приголосних фонем: друг − друзі, око − очі, вухо − уші);

− форми узгодження, різні для однини і множини : унікальна роботаунікальні роботи, слушне зауваження − слушні зауваження; мініатюрний колібрі − мініатюрні колібрі, тепле кашне −теплі кашне (узгоджувана з іменником форма − це єдиний засіб для розрізнення числа невідмінюваних іменників).

Щодо особливостей виявлення категорії числа іменники поділяються на три групи: 1) іменники, які мають співвідносні форми однини і множини; 2) іменники, що вживаються тільки в однині (однинні); 3) іменники, що вживаються тільки в множині (множинні).

Найбільшою за обсягом є перша група. Сюди передусім входять іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ, подій, напр.: один том − сім томів, дослід (один) − досліди (три, десять, кільканадцять), битва − дві битви тощо. Рідше цю групу поповнюють, як уже відзначалося, вжиті в переносному значенні власні назви (Манілов − манілови), іменники з речовинним та абстрактним значенням, вживання яких у множині також засвідчує інший значеннєвий відтінок слова (хліб як харчовий продукт і хліба, хліби − зернові культури на пні; біль як відчуття фізичного страждання і болі − диференціюючі симптоми хвороби: різкі, тупі, періодичні, ниючі тощо).

До однинних іменників належать: 1) іменники з абстрактним значенням: хоробрість, сум,  чуйність, щастя, городництво, розвиток, комп’ютеризація та ін.; 2) власні назви: Всеволод, Галина, Мурчик, Вінниця, Рівне, Київ, Буг, Рось, Хортиця, Україна тощо; 3) збірні іменники: козацтво, рідня, піонерія, секретаріат і таке ін.; 4) іменники з речовинним значенням: чавун, торф, нікель, вовна, вермішель, пиво та ін.

До множинних іменників належать: 1) назви предметів парної, симетричної та множинної будови: ножиці, щипці, кліщі, окуляри, штани, шорти, сани, ворота, двері, ночви, вила, граблі, чотки та ін.; 2) назви предметів, що сприймаються як сукупність, збірність: кучері, солодощі, радощі, чари,  оплески, гроші, фінанси, кошти; 3) назви речовин, матеріалу, залишків: дріжджі, вершки, консерви, макарони, ріжки, ліки, краплі, дрова, обрубки, висівки, покидьки, недоїдки, помиї; 4) окремі власні географічні назви: Альпи, Піренеї, Чернівці, Ромни, Житні Гори, Петриківці тощо; 5) назви ігор, у яких беруть участь двоє і більше осіб, назви  дій, процесів: шашки, шахи,  кеглі, піжмурки, проводи, вхідчини, збори, вибори; 6) назви часових понять: канікули, роковини, будні, сутінки; 7) назви деяких інших предметів і понять: сіни, хори, плавні, джунглі, зашпори, прийми тощо.

Якщо йдеться про кілька предметів множинної форми, то при іменниках на їх позначення вживаються слова з кількісним значенням: троє штанів, двоє дверей, кілька окулярів, дві штуки ночов та ін.

6. Категорія відмінка: система відмінків в українській мові, значення відмінкових форм, мовні засоби вираження

Категорія відмінка − це граматична словозмінна категорія, яка служить для вираження відношень іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожен змінний іменник характеризується сукупністю відмінкових форм. Категорію відмінка в сучасній українській літературній мові складають сім відмінків, до яких, крім кличного, ставляться відповідні питання: називний (хто? що?), родовий (кого? чого?), давальний (кому? чому?), знахідний (кого? що?), орудний (ким? чим?), місцевий ( на кому? на чому?), кличний. Вихідною, початковою формою іменника є називний відмінок. Він виражає самостійне граматичне становище іменника в реченні і називається прямим. Всі інші відмінки − непрямі і виражають залежність іменника від інших слів.

Не кожен з відмінюваних іменників має повний набір різних відмінкових закінчень. Так, для іменника знання збігаються форми називного, родового, знахідного, кличного відмінків однини та називного, знахідного і кличного множини. Це явище морфологічної омонімії. Отже, відмінкові форми, які збігаються  у звучанні і написанні, називаються омонімічними. Поряд із цим деякі відмінки окремих груп іменників можуть мати дві, а то й три паралельні форми, наприклад: давальний відмінок однини іменника брат: братові і брату; місцевий відмінок однини іменника товариш: на това΄ришеві, на това΄ришу,  на това΄риші. Іноді паралельні форми називають синонімічними.

Кожен відмінок, виражаючи певні синтаксичні відношення і виступаючи у характерних синтаксичних функціях, реалізує певний набір значень.

Центральним значенням  н а з и в н о г о  відмінка є суб’єктне, що одержує вияв у підметі двоскладного речення або у головному члені односкладного номінативного речення: В час Великої Тиші − пишуться вірші

(О. Чубачівна); Осінній день, осінній день, осінній! (Л. Костенко). Називний відмінок виражає предикативну ознаку, виступаючи іменною частиною складеного присудка: Це все − прогрес (Л. Костенко). Атрибутивна (означальна) роль реалізується у прикладці: Світ який − мереживо казкове ! (В. Симоненко).

Основне значення  р о д о в о г о  відмінка − об’єктне: а) прямого об’єкта при перехідних дієсловах із часткою не : не розв’язав задачі,  не знайшов підтримки; б) прямого об’єкта на позначення частини від цілого: купив чаю, узяв солі, наносив води; в) об’єкта бажання, надії, сподівання: хотіти морозива, чекати зими, бажати успіхів, сподіватися щастя. Придієслівний родовий (частіше у поєднані з прийменниками) виражає також обставинні значення: зустрітися одного дня, не бачитися з того часу, піти працювати з першого січня; грітися навкого вогнища, відпочивати біля озера; плакати від щастя; стояти до кінця; прибули для медогляду.

У приіменній позиції родовий відмінок називає: а) виконавця дії: виступ директора, порада наставника; б) належність: голос предків, серце Данко, пісня солов’я.

 Д а в а л ь н и й  відмінок передусім називає адресата дії: купити подарунок матері, написати лист сестрі, вручити кубок переможцям. Приіменний давальний має об’єктне значення (стосунку, спрямування:  Хвала рукам, що пахнуть хлібом!; Шана трудівникам!; Честь праці!) і атрибутивне ( належності, призначення: Екскурсанти захоплені пам’ятником  Лесі Українці роботи Галини Кальченко; Корм птахам перевірено на якість). Давальний суб’єкта в безособових односкладних реченнях позначає особу, якій приписується певний стан: Мені не спиться; Нам не віриться у звичайний збіг обставин; Дітям було весело на занятті. Разом з похідними прийменниками давальний відмінок виражає обставинні значення: прийняти рішення всупереч фактам, вчинити наперекір волі родичів, досягти усвіхів завдяки наполегливості.

 Основне значення  з н а х і д н о г о  відмінка − значення прямого об’єкта: вести проект, спланувати роботу, підшукати підходяще заняття тощо. Прийменниковий знахідний виконує роль непрямого об’єкта: читати про роман, дбати про імідж установи, впливати на процес. Це можуть бути і обставинні значення (часу, місця, міри і ступеня та ін.): пробути всю зиму на дачі, працював день, приїхали на Труханів острів, прибули в столицю, налити по вінцяа, запізнитися через незібраність.

 О р у д н и й  відмінок наділений такими значеннями: об’єктним (писати ручкою, підбадьорити словом, приїхати потягом, керувати підприємством, опікуватися дітьми, обмінятися люб’язностями), суб’єктним у пасивних конструкціях (пахне м’ятою, повіяло сирістю), обставинними різного типу (прогулюватися містом, посадити перед вікнами, орати за лісом, працювати ночами, заснути перед ранком,  вити совою), предикативним (працювати вчителем, стати винахідником).

Особливістю  м і с ц е в о г о  відмінка є його вживання з прийменниками на, в (у), о (об), по, при. Здебільшого цей відмінок виражає обставинні значення місця, часу, способу дії (жити в місті, рибалити на озері, вирушити на світанку, ходити в масці). Можливе об’єктне значення (засобу пересування: кататися на санчатах, перебратися на човні; знаряддя дії: грати на цимбалах, набирати на комп’ютері). Менш типова атрибутивна функція в приіменній позиції (товариш по школі, відпочинок на півдні, дід по матері).

К л и ч н и й  відмінок називає особу або предмет, поняття (у випадку персоніфікації), до яких звертається мовець : Яринко, що у ярім вінку? (Ігор Калинець); Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни (Ліна Костенко).

Конкретизувати названі значення у контексті допомагає смислове питання до іменника, яке не обов’язково збігається з відмінковим, формальним (тобто  питанням до відмінкової форми). Наприклад, у реченні Летять стежини до Дніпра (І. Драч) форма родового відмінка з прийменником до  Дніпра називає місце дії: летять (куди?) до Дніпра, хоч для з’ясування самого відмінка вдаємося до питання до чого? Атрибутивна роль виділеної у наступному реченні прийменниково-відмінкової форми визначається першим питанням із пари можливих „смислове і формальне“: Амфори ( які? і з чим?) з зерном, плуги і ярма, акінаки, булави, медалі − отакий виходить Чортомлик…(О. Чубачівна).

 Визначення відмінка іменника здійснюється за таким алгоритмом:

  1.  Знаходимо слово, з яким у реченні зв’язаний іменник.
  2.  Від цього слова ставимо формальне питання до іменника.
  3.   За питанням визначаємо відмінок.

Зразок: Стояла темна осіння ніч над сонною землею (Панас Мирний).

Стояла (над чим?) над землею −О. в.

Увага! Іменник-підмет, зв’язаний з присудком, стоїть у називному відмінку. Хоча між підметом і присудком двосторонній зв’язок, для з’ясування відмінка підмета до нього ставимо питання від присудка:  стояла (що?) ніч −Н. в.

          Невідмінювані іменники, хоч і не змінюють у реченні своєї форми, однак займають у кожному конкретному випадку позицію того чи іншого відмінка і виражають відповідне значення. Так, у реченні М.П. Старицький написав лібрето „Чорноморці“ і „Різдвяна ніч“, а Лисенко створив до них музику іменник лібрето займає позицію знахідного відмінка (написав (кого? що?) лібрето) і має значення прямого об’єкта. У реченні ж Лібрето було написане за короткий час цей же іменник − у позиції називного відмінка, який виражає значення суб’єкта.

Засобами вираження граматичного значення відмінка виступають:

  1.  закінчення (їм з-поміж інших засобів належить провідна роль), напр.: сукн-о (Н.), сукн-а (Р.), сукн-у (Д.), сукн-ом (О.); 2) прийменники: дорозі (Д.) немає кінця, галасувати на дорозі (М.); працює пристрій (Н.), винайти пристрій (З.), дізнатися про пристрій (З.); вітання вашому колективу (Д.), ввійшов до колективу  (Р.); 3) зміна наголосу: не здійму руки΄умілі ру΄ки, обробіток по΄ляоброблені поля΄; 4) чергування фонем: вага (Н.), (у) вазі (Д., М.); берези (Н. мн.), беріз (Р. мн.); 5) окремі суфікси, які з’являються у непрямих відмінках однини та у формах множини частини іменників середнього роду: курча − курч-ат  (Р.), курч-ат (Д.), на курч-ат (М.) (одн.), курч-ат, курч-ат, курч-ат-ам і т. д. (мн.).

Прийменники, наголос, чергування,  суфікси, як бачимо з прикладів, уточнюють відмінкову форму в поєднанні з флексіями.

7. Відмінювання іменників, особливості правопису відмінкових закінчень

Відмінюванням іменників називається їх змінювання за відмінками. З погляду відмінювання іменники в сучасній українській літературній мові поділяються на чотири відміни, а І та ІІ відміни − ще й на групи. Відміну того чи іншого змінного іменника встановлюють, враховуючи його рід та морфологічне оформлення.

Поза відмінами знаходяться: 1) іменники, які вживаються тільки у множині (іменини, роковини, Черкаси); 2) невідмінювані жіночі прізвища з кінцевим приголосним та на -о ( Маруся Чурай, Ліна Костенко); 3) невідмінювані іменники іншомовного походження (депо, кашне, амплуа, рагу, Поті, міс); 4) іменники прикметникового та дієприкметникового походження (субстантивовані), які при відмінюванні зберігають формальні ознаки прикметників (напр.: Ольга Колосова, Колосової, Колосовій і т.д.).

Перша відміна іменників

До першої відміни належать іменники жіночого, а також чоловічого та спільного роду з закінченням () у називному відмінку однини: допомога, праця, Микита, суддя, нація, Саша, лівша. У ній переважають іменники жіночого роду (включаючи і жіночі імена по батькові: Іванівна, Вікторівна, Сергіївна). Іменники чоловічого роду представлені  особовими іменами, прізвищами та лише деякими загальними назвами.

За системою відмінкових форм іменники І відміни поділяються на т р и г р у п и: тверду, м’яку та мішану. Група залежить від характеру кінцевого приголосного основи. До т в е р д о ї  групи І відміни належать іменники з твердим приголосним основи (крім шиплячих ) перед закінченням -а: сестра,  картина, тура, наука, Кузьма, непосида. До м’ я к о ї  групи належать іменники з м’яким кінцевим приголосним основи перед графічним закінченням -я, включаючи й іменники на -ія: пісня [п’і΄с′н′а], лінія [л′і΄н′ійа]. До м і ш а н о ї  іменники з шиплячим приголосним у основі перед закінченням -а: межа, круча, душа, паранджа. Вони одержали таку назву тому, що їх відмінкові закінчення збігаються то з твердою, то з м’якою групою.

Зразки відмінювання

Однина 

Групи                             тверда                               м ’  я    к     а           мішана

Н. хто?   що?       сопілк-а     Григорівн-а     пісн-я     Ілл-я     мрі-я     веж-а   

Р.  кого? чого?     сопілк-и    Григорівн-и     пісн-і      Ілл-і     мрі-ї      веж-і

Д. кому? чому?    сопілц-і     Григорівн-і      пісн-і      Ілл-і     мрі-ї      веж-і

З.  кого?  що?       сопілк-у    Григорівн-у     пісн-ю    Ілл-ю   мрі-ю     веж-у

О. ким?   чим?     сопілк-ою  Григорівн-ою  пісн-ею  Ілл-ею  мрі-єю  веж-ею

М. (на)  кому?      на               при                    у            на          у           на

     (на) чому?       сопілц-і     Григорівн-і       пісн-і    Ілл-і      мрі-ї     веж-і

Кл.      −                  сопілк-о    Григорівн-о      пісн-е   Ілл-е     мрі-є     веж-е

Увага! Далі у зразках відмінювання відмінкових питань не подаватимемо.

Множина

Н.     сопілк-и     не вживається     пісн-і     не вживається    мрі-ї         веж-і

Р.      сопілок-ø                                пісень-ø                             мрій-ø      веж-ø

Д.      сопілк-ам                               пісн-ям                               мрі-ям      веж-ам

З.       сопілк-и                                 пісн-і                                  мрі-ї         веж-і

О.      сопілк-ами                             пісн-ями                            мрі-ями    веж-ами

М.    на сопілк-ах                           у пісн-ях                            у мрі-ях   на веж-ах

Кл.    сопілк-и                                  пісн-і                                   мрі-ї        веж-і    

Користуючись системою закінчень іменників І відміни, показаних у зразку відмінювання для кожної групи (твердої, м’якої та мішаної), можна перевірити правильність вибраної у мовленні форми для будь-якого іменника. Так, іменник гривня належить до м’якої групи і матиме відмінкові форми, аналогічні до іменника пісня. Отже, правильно розміняли (що? − З. одн.) гривн-ю, витратили близько  двохсот (чого?Р. мн.) гривень, але аж ніяк не гривнів, що часто звучить у просторіччі.

До особливостей відмінювання слід віднести чергування приголосних: кінцеві приголосні основи [г], [к], [х] у давальному і місцевому відмінках однини перед закінченням змінюються на [з′], [ц′], [с′]: дорога – дорозі, на дорозі, сумка − сумці,  в сумці, стріха − стрісі, у стрісі. Більшість іменників жіночого роду у родовому відмінку множини закінчень не мають, а при збігу приголосних в основі з’являються вставні [о], [е]. Останній, крім е, може позначатися ще й буквою є. Напр.: книжк-а −книжок, домівк-а − домівок, лінійк-а − лінійок, земл-я − земель, черешн-я − черешень, стайн-я − стаєнь, сосн-а − сосон і сосен. Можливі чергування [о] з [і]: школа − шкіл, дорог-а − доріг, борода − борід, берез-а − беріз (хоча: свобода − свобод, долон-я − долонь, погон-я  − погонь тощо). Іменник крихта у родовому відмінку множини має аж три форми: крихт, крихіт і крихот. Варто врахувати, що деякі іменники у родовому відмінку множини мають паралельні форми − крім нульового закінчення, допускають закінчення -ів: губ і губів, легень і легенів, баб і бабів. В окремих випадках ці закінчення виконують смислорозрізнювальну роль: старост (від староста − керівна особа) і старостів (від старости΄ − хто сватає жениха нареченій або наречену женихові); верстов (від верства − давня міра довжини) і верств (від верства у значенні клас, стан, шар населення). Іменник стаття має закінчення -ей (статей), перед яким приголосний звук основи не подовжується і пишеться одна літера. В іншомовних словах у родовому відмінку множини в кінці чистої основи зберігається подовжений звук і на письмі передається двома літерами: тонн, вілл, ванн, бонн.

У початкових класах відповідно до вимог програми особлива увага приділяється вивченню таких закінчень-орфограм: -і у родовому відмінку однини після ж, ч, ш (термін „мішана група“, як і „тверда“ та „м’яка“,  у початковій школі не вживається),  закінчення в орудному відмінку однини та місцевому відмінку множини. Учні мають засвоїти, що хоча [ж], [ч], [ш] − тверді приголосні, однак після букв на їх позначення у родовому відмінку однини пишемо , як і в словах з основою на м’який приголосний: саж-і, круч-і, задач-і, каш-і, гущ-і (бо: гу[шч]і), а також парандж-і, як і пі′сн-і, земл-і΄, черешн-і.

В орудному відмінку однини не викливає труднощів закінчення в іменниках з твердим кінцевим приголосним основи, крім шиплячих: стежк-ою, карт-ою, школ-ою, калин-ою. Для учнів проблему вибору можуть створювати такі випадки: земл- (ею⁄ьою), задач- (ею⁄ою) та ліні- (єю⁄йою). Після опрацювання теоретичних положень „закінчення -ею пишеться в іменниках на м’який приголосний і [ж], [ч], [ш]; -єю − в іменниках з основою на [й]“  в учнів слід виробити алгорим мотивації закінчення. Наприклад: земл…ю.

Міркуй у такій послідовності:

  1.  Початкова форма слова − земля.
  2.  Іменник жіночого роду. Закінчення .
  3.  Основа слова земл- закінчується на м’який приголосний [л′].
  4.  В орудному відмінку треба писати -ею: землею.

Проблемна ситуація 2: задач…ю.

Алгоритм розв’язання:

1.Початкова форма слова − задача. 2. Іменник жіночого роду. Закінчення . 3. Основа слова задач- закінчується на [ч]. 4. В орудному відмінку треба писати -ею: задачею.

Розв’язання проблемної ситуації 3 (ліні…ю) можна спростити у такий спосіб: 1. Початкова форма слова − лінія. 2. Іменник жіночого роду на -ія. 3. Якщо іменник жіночого роду закінчується на –ія, то в орудному відмінку пишемо закінчення –єю: лінією.

У кличному відмінку однини іменники твердої групи мають закінчення -о, м’якої − -е (графічно , якщо іменник закінчується на -ія), мішаної − також . Порівняймо: Лід-а − Лід-о, Лідія − Ліді-є; Таїс-а −Таїс-о, Таїсія − Таїсі-є, Дарія − Дарі, Даш-а − Даш-е. Іменники з пестливим значенням закінчуються на -ю: доню, Лесю, Олесю, Надю, Галю, Наталю, Нелю та ін. Іменник Зоя має паралельні форми: Зо-є (офіційна) і Зо-ю (пестлива).

У місцевому відмінку множини іменники першої відміни мають закінчення -ах (-ях): на дорог-ах,  на земл-ях, на ліні-ях. Особливо треба бути пильним у випадку вживання прийменника по, щоб уникнути сплутування з російською мовою: по стежк-ах, по дорог-ах, по сумк-ах, по гілках, по земл-ях.

Кличний відмінок множини, як і в усіх інших відмінах, збігається з називним: А сестри! сестри! Горе вам, мої голубки молодії.. (Т. Шевченко).

Друга відміна іменників

До другої відміни належать: 1) іменники чоловічого роду з нульовим закінченням у початковій формі, а також із закінченням -о (ботанік, аїр, ясен, ясень, ясенець, гай, батько, дідуньо, Дніпро); 2) іменники середнього роду з закінченнями -о, -е (вікно, море), а також  графічним закінченням -я, крім тих, у яких при відмінюванні з’являються суфікси -ат- (-ят-), -ен- (обличчя, життя).

Іменники другої відміни також поділяються на групи.

До твердої групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним чистої основи (про розподіл іменників з основою на -р  за групами йтиметься далі) та чоловічого і середнього роду з флексією -о (міст, Денис, фрезерувальник; дядько, Кирило, намисто, долото).

До м’якої групи належать іменники чоловічого роду з м’яким кінцевим приголосним чистої основи (день, мигдаль, Лесь, радій, Валерій), іменники середнього роду з закінченнями -е (не після шиплячого), -а (графічно -я): серце, поле, знання, безсмертя, узбіччя.

До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з шиплячим приголосним в кінці чистої основи (товариш, ткач, дощ, пасаж), середнього роду з шиплячим основи перед закінченням -е (плече, прізвище).

Іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним -р чистої основи розподіляються між усіма трьома групами. Критерії їх розмежування подано у таблиці:

Тверда група

М’яка група

Мішана група

Іменники з односкладовою основою:

мир, вир, дар.

Виняток:

цар

Іменники з кінцевими -ер,   -єр, -ір, -їр, -ор, -ур, - юр:

ліфтер, кар’єр, двір, Каїр, професор, тамбур, стовбур, алюр.

Винятки:

якір, Ігор

Іменники з постійно наголошеними -ар, -ир:

базар (база′ру, база′ром, база′ри і т.д.), гектар, комісар, бригадир, касир, командир, пасажир тощо.

Іменники на -ар, -ир, у яких при відмінюванні (особливо у множині) наголос переходить на закінчення:

кобзáр (кобзаря′, кобзарі′), суха′р, поводи′р, пухи′р; лі′кар (лі′каря, але лікарі′), зна′хар (зна′харя, але знахарі′), пи′сар (пи′саря, але писарі′).

Винятки:

апте′кар (апте′каря, апте′кареві, апте΄карі, апте′карів…), бібліотекар, бондар, господар, козир, лазар (жебрак), Лазар, ледар, лицар, пекар, токар тощо.

Увага! Воло′да′р (воло′даря′, воло′дарі′).

Іменники з ненаголошеними суфіксами -яр на позначення людей за родом діяльності:

му′ляр (му′ляра, му΄ляром, му′ляри), сто′ляр (сто΄ляра, сто΄ляром, сто΄ляри), ма΄ляр (ма΄ляра, ма΄ляром, ма΄ляри).

Іменники з наголошеним суфіксом -яр на позначення людей за родом діяльності:

школя′р, тесля′р, ковзаня′р (при відмінюванні наголос переходить на закінчення: школяра′, школярі′); маля΄р (маляра΄, маляре΄м, малярі΄).

Іменники на -яр, які позначають неістот або не є назвами людей за родом діяльності : футляр, ювіляр.

.

Зразки відмінювання

Однина 

Групи

    тверда                           м’ я к а                                         мішана

Н. батьк-о   дар   вікн-о    край   лікар   місц-е   обличч-я  м’яч   школяр  явищ-е

Р.   -а            -у        -а         -ю        -я          -я             -я           -а         -а            -а

Д. -ові ⁄-у  -у ⁄-ові   -у    -єві ⁄ -ю -еві⁄-ю      -ю           -ю      -у⁄ -еві  -еві⁄ -у       -у

З.    як Р.        Н.       Н.          Н.        Р.          Н.           Н.         Н.         Р.            Н.

О.   -ом         -ом     -ом       -єм     -ем        -ем           -ям        -ем       -ем         -ем

М.(на⁄у) -ові⁄-у      -і     -ї ⁄ -ю  -еві⁄-ю⁄-і    -і             -і             -і     -еві⁄-і⁄-у       -і

    (по)              -у     -у                                  -ю           -ю           -у                         -у

Кл.    -у                  -о         -ю       -ю          -е            -я            -е          -е           - е

Множина

Групи

    тверда                           м’ я к а                                       мішана

Н. батьк-и дар-и вікн-а     кра-ї лікар-і місц-я обличч-я   м’яч-і школяр-і явищ-а

Р.      -ів        -ів       - ø         -їв      -ів       -ø             -ø             -ів       -ів           -ø

Д.     -ам       -ам      -ам       -ям     -ям     -ям           -ям           -ам      -ам          -ам

З.  як  Р.         Н.        Н.         Н.      Р.        Н.            Н.             Н.        Р.            Н.

О.    -ами     -ами    -ами     -ями  -ями     -ями        -ями        -ами    -ами        -ами

М.(на) -ах     -ах       -ах        -ях    -ях       -ях          -ях           -ах        -ах          -ах

Кл.            я  к                  н  а  з  и  в  н  и  й                       в і  д  м  і  н  о  к  

 

  З-поміж особливостей відмінювання, як і для іменників І відміни, передусім відзначимо чергування фонем: день − дня, дню; пень − пня, на пні; жайворонок − жайворонка, жайворонком, судна − суден, вікна − вікон ([е] − [ø], [о] − [ø]); гребінь − гребеня, стіл − стола, лід − льоду, жайвір − жайвора ([і] − [о]); перед закінченням -і у місцевому відмінку відбувається чергування приголосних фонем [г] − [з′], [к]−[ц′], [х]−[с′]: луг − у лузі, бік − у боці, але на боку, рік − у році, око − в оці, фартух − у фартусі, вухо − в усі. У кличному відмінку перед закінченням -е чергуються [г] − [ж], [к] − [ч], [х] − [ш]: Олег Олеже (але Олег-у), юнак − юначе, Явтух − Явтуше.

Складним є розрізнення закінчень (-я) та -у (-ю) в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду. Для перевірки закінчень цих іменників учням початкових класів радять звертатися до орфографічного словника. Крім того, методисти пропонують матеріал для спостережень та аналізу з тим, щоб учні дійшли загального висновку: у родовому відмінку закінчення (-я) мають назви істот та чітко окреслених предметів (лікаря, слона, горобця; листка, пальця), закінчення -у (-ю) − назви неістот (нечітко окреслених предметів − степу, вітру, туману, сну, смутку).

Звичайно, правил розрізнення цих закінчень набагато більше, і досить часто їх диференціація носить  умовний характер.

Закінчення (у твердій та мішаній групах), -я (у м’якій групі) мають іменники чоловічого роду, якщо вони означають (крім уже проаналізованих − назви осіб, включаючи власні імена та прізвища, тварин, дерев, чітко окреслених предметів):

− назви персоніфікованих предметів, явищ: запитати у Вітра;

− назви мір довжини, ваги, часу: метра, центнера, тижня, дня (але року);

− назви місяців, днів тижня: січня, листопада (але листопаду як падолисту), понеділка, вівторка;

− терміни іншомовного походження, що означають конкретні предмети, елементи будови чогось, геометричні фігури та їх частини: циліндра, атома, електрона, сектора, радіуса, сегмента;

− українські суфіксальні терміни, рідше − без суфіксів: іменника, числівника, чисельника, рисунка, кута, звука (але способу, виду, стану, роду, складу);

− назви населених пунктів: Києва, Львова, Парижа, Берліна (але  Калинового Гаю, Красного Лиману, Сорочого Броду, тому що друга частина складених назв − іменники, які в Р.в. звичайно мають закінчення -у);

− інші власні географічні назви з наголосом на закінченні, а також із суфіксами -ов, -ев (-єв), -ин (-їн): Дніпра, Дінця, Дністра, Іртиша, Тетерева.

Закінчення -у (у твердій і мішаній групах), -ю (у м’якій групі) мають іменники, які означають:

− збірні поняття: пролетаріату, реманенту, інструментарію;

− сукупності людей (ці назви мають форми однини і множини): народу, батальйону, хору;

− масу, речовину: воску, льоду, ме΄ду, медку΄, граніту, борщу (але хлі΄ба);

− просторові поняття: степу, лісу, саду, гаю, яру (але садка΄, гайка΄, гайо΄чка, ярка΄ − із зменшувально-пестливими суфіксами, а також горба΄, ху΄тора) ;

− кущові і трав’янисті рослини; назви сортів плодових дерев: бузку΄, жасми΄ну, чагарнику΄, березняку΄, буркуну΄, щавлю΄, ячме΄ню (але вівса΄); ка΄львілю, рене΄ту;

назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: палацу, залу, коридору, магазину, шинку, тину (але млина΄, гаража΄, хліва΄ − переважно з наголосом на закінченні; у назвах архітектурних деталей: карниза, портика, а також паралельні форми залежно від наголосу: мо΄сту і моста΄, пло΄ту і плота΄, парка΄ну і паркана΄);

− назви установ, закладів, організацій, структурних підрозділів: університету, інституту, клубу, театру, відділу;

− назви явищ природи: дощу, снігу, вітру, морозу, граду (пор. у суфіксальних утвореннях: вітерця΄, але до΄щику);

− назви абстрактних понять, відчуттів, почуттів, станів, процесів, суспільних і наукових течій: прогресу, болю, гніву, песимізму, руху, звуку, світогляду, прагматизму;

назви ігор і танців: баскетболу, бейсболу, полонезу, вальсу (але гопака΄, козачка΄);

більшість префіксальних іменників: опіку, відгуку, запису;

більшість складних безсуфіксних слів (крім назв істот): живопису, родоводу, суходолу, водопроводу ( але електровоза, пароплава);

терміни іншомовного походження, що означають фізичні та хімічні процеси, частину площі, літературознавчі терміни: електролізу, синтезу, епосу, міфу, альманаху, тому, журналу, образу;

− інші власні географічні назви, крім тих, що мають закінчення (-я): Єгипту, Алтаю, Дону, Ельзасу, Мічигану, Байкалу, Сибіру.

Іменники середнього роду в родовому відмінку однини закінчуються тільки на -а (-я): дна, міста, прізвища, плеча, поля.

У давальному відмінку однини для іменників чоловічого роду характерні паралельні закінчення: -ові та -у (у твердій групі), -еві та -ю (у м’якій після приголосного), -єві та -ю (у м’якій після голосного та апострофа), -еві та -у (у мішаній групі), причому для назв істот переважають перші у наведених парах закінчень, а для назв неістот, навпаки, більш поширені -у (-ю): друг-ові і друг-у, товар-у і товар-ові. Для іменників середнього роду характерне закінчення -у (-ю): сел-у, мор-ю. прізвищ-у. Паралельні закінчення -ові та -у мають тільки іменники середнього роду із суфіксом -к- на позначення малих істот: немовлятк-ові і немовлятк-у, дитятк-ові і дитятк-у, ягнятк-ові і ягнятк-у.

Така ж закономірність спостерігається у вживанні закінчень місцевого відмінка однини: на батьк-ові і на батьк-у, в дитятк-ові і в дитятк-у, у будинк-у і в будинк-ові. Іменники чоловічого роду на позначення істот, але не осіб поряд із закінченнями -ові,-еві мають закінчення -і: на осл-ові і на осл-і, на кон-еві і на кон-і. Як бачимо у зразку відмінювання, для окремих іменників можливі навіть три паралельні форми: на школяр-еві, на школяр-і, на школяр-у.

Закінчення -і (-ї) швидше властиве для неістот і може співіснувати з                                                                                                                              закінченнями -у (-ю): на то΄рз-і і на торг-у΄,  на лу΄з-і і на луг-у΄, у кра΄-ї і у кра-ю΄, на стол-і і  по стол-у.

Іменники середнього роду (без суфікса -к-)  мають закінчення -і, а після прийменника по можуть уживатися паралельні форми: у міст-і, по міст-у і по міст-і, на сел-і, по сел-у і по сел-і.

Уже в четвертому класі учні вивчають правило, зорієнтоване на культуру мовлення: якщо у мовленні збігаються два іменники в давальному або місцевому відмінку, то їх краще вживати з різними закінченнями: (при) панові директору або пану директорові.   

В орудному відмінку однини для розрізнення закінчень в іменниках чоловічого роду -ом, -ем, -єм учням четвертого класу можна рекомендувати алгоритм аналогічно до того, як це описано для іменників І відміни.  

В іменниках середнього роду в орудному відмінку для твердої групи властиве закінчення -ом   (сел-ом, полотн-ом), а для м’якої і мішаної − -ем (сонц-ем,  плеч-ем).  Крім того, іменники на -я мають закінчення -ям: знарядд-ям, обличч-ям, збіжж-ям, луб’-ям, безсмерт-ям. Власні географічні назви середнього роду із суфіксами присвійності, які відмінюються як прикметники, мають закінченння -им: Горош-ин-е − Горош-ин-им, Михалк-ов-е − Михалк-ов-им, Котел-е΄в-е − Котел-е΄в-им.

Закінчення -им мають також прізвища чоловічого роду твердої групи на    -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин, -ін (-їн): Виноградов-им, Звегінцев-им, Ільїн-им. Ті ж    іменники подібної морфемної будови чоловічого і середнього роду, які не відмінюються як прикметники, мають закінчення -ом: Харків − під Харков-ом, Київ − за  Києв-ом, Бородіно − битва під Бородін-ом.

Правопис іменників чоловічого роду з основою на -р в орудному відмінку однини учням четвертого класу  радять перевіряти за орфографічним словником.   Нагадаємо, що у твердій групі ці іменники мають закінчення -ом (бригадир-ом), а в м’якій та мішаній -ем (воротар-ем, тесляр-ем).   

У кличному відмінку розрізняють закінчення -у (-ю) та -е. Закінчення -у мають іменники чоловічого роду твердої групи із суфіксами -к-, -ок-, -ик-, -ік- та іншомовні імена з основою на  [г], [к], [х], деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім [ж]): дядьк-у, синк-у, братик-у, механік-у, Людвіг-у, Джек-у,  Фрідріх-у, товариш-у, читач-у, ткач-у; а також іменники дід-у, тат-у, син-у.   Іменники м’якої групи (крім слів із суфіксом      -ець) мають графічне закінчення -ю: вчител-ю, Віталі-ю, місяц-ю, лікар-ю. Закінчення -е мають безсуфіксні іменники твердої групи (Семен-е, Петр-е, друж-е, козач-е, сокол-е, луж-е, байрач-е), іменники м’якої групи із суфіксом  -ець (хлопець − хлопч-е, жнець − же΄нч-е, молодець − моло΄дч-е, але: знавецьзнавц-ю, боєць − бійц-ю, комсомолець − комсомольц-ю, митець −митц-ю, мудрець − мудрец-ю), частина іменників мішаної групи  (сторож-е,  Дорош-е, школя΄р-е, тесля΄р-е).

Чіткі критерії уживання закінчень -е та -у(-ю) відсутні навіть у межах структурних груп іменників, пор.: будяч-е,  вовкулач-е і  ішак-у,  гайдамак-у (в іменниках на -ак, -як); внуч-е, близнюч-е, борсуч-е, гайдуч-е,  жуч-е, поліщуч-е і ковальчук-у, кухарчук-у, кравчук-у (в іменниках на -ук, -юк; флексія -у,  очевидно, зумовлена наголосом);  багач-у, втікач-у, вусач-у, доглядач-у і добува΄ч-е (в іменниках із суфіксом -ач);  див. вище також іменники із суфіксом -ець.

Кличний відмінок однини іменників середнього роду збігається з називним відмінком.  

У називному відмінку множини слід розрізняти закінчення -и в іменниках чоловічого роду твердої групи та -і (-ї) в іменниках м’якої і лише -і в іменниках мішаної групи: паспорт-и, кон-і, солов’-ї, меч-і. Особливо актуальне таке розрізнення для іменників з кінцевим основи -р: бригадир-и, шофер-и, муляр-и; воротар-і, знахар-і, бондар-і; каменяр-і, скляр-і, тесляр-і. Іменники вус, рукав допускають дві форми: ву΄с-а і ву΄с-и, рука΄в-а і рукав΄. Іменники середнього роду мають закінчення -а (-я): села, поля, моря, відчуття, прізвища. Лише окремі іменники, що називають парні предмети, мають закінчення -і: очі, плечі, ушівуха).

На окрему увагу заслуговує родовий відмінок множини.  Іменники чоловічого роду мають закінчення -ів (-їв): дуб-ів, берег-ів, ковал-ів, кра-їв, солов’-їв. Деякі іменники, вживаючись із кількісними числівниками, допускають паралельну форму з нульовим закінченням: сім разів і раз, дев’ять днів і день, але при вказівці на приблизну кількість препозитивний іменник має закінчення -ів: разів зо два, років п’ять. Після кількісного числівника іменник чоловік має значення „осіб“, а чоловіків − „осіб чоловічої статі“, Порівняймо: На класні батьківські збори прийшло десять чоловік. На зборах було десять батьків- чоловіків, а решта мами.  

В іменниках середнього роду переважає нульове закінчення (коліс, сіл, місць,  бажань, облич, знань), хоча є і закінчення -ів (-їв): морів, прислів’їв, відкриттів, почуттів. Окремі іменники допускають паралельні форми: серць і сердець, полів і піль.   

Деякі іменники ІІ відміни мають закінчення -ей: госте΄й, ко΄ней; очей, плечейпліч), зрідка ушей (перев. вух).

В орудному відмінку множини слід відзначити наявність паралельних форми у таких іменниках: кри΄лами і крильми΄, коле΄сами і колі΄сьми, кі΄ньми і ко΄нями, чо΄ботами, чо΄ботями і чобітьми΄, уши΄ма і вухами. Іменники очі, плечі в орудному відмінку мають закінчення -има: очима, плечима.                                                

                                                                                                                                                           

Третя відміна іменників

До третьої відміни належать іменники жіночого роду з чистою основою та іменник мати. Поділу на групи у цій відміні немає.

Зразки відмінювання

Однина

Н.     піч         галузь          повість          глазур          мати

Р.     печ-і       галуз-і         повіст-і          глазур-і       матер-і

Д.     печ-і       галуз-і        повіст-і          глазур-і       матер-і

З.     піч           галузь         повість          глазур          матір

О.    пічч-ю     галузз-ю     повіст-ю       глазур’-ю     матір’-ю

М.    на печ-і   у галуз-і     у повіст-і      у глазур-і      при  матер-і

Кл.   печ-е       галуз-е        повіст-е        глазур-е        мати

Множина

Н.     печ-і        галуз-і         повіст-і   не вживається   матер-і

Р.      печ-ей     галуз-ей      повіст-ей                            матер-ів

Д.     печ-ам     галуз-ям      повіст-ям                           матер-ям

З.      печ-і        галуз-і         повіст-і                              матер-ів

О.     печ-ами   галуз-ями    повіст-ями                        матер-ями

М.     на печ-ах  у галуз-ях    у повіст-ях                        при матер-ях

Кл     печ-і        галуз-і         повіст-і                              матер-і

З-поміж інших іменники ІІІ відміни виділяються найбільшою кількістю омонімічних відмінкових форм: у них збігаються родовий, давальний, місцевий (який, однак, завжди вживається з прийменником) відмінки однини та називний, знахідний (крім іменника мати, оскільки він позначає істоту), кличний множини; називний і знахідний (знову ж таки, крім іменника мати) однини. Іменник мати у непрямих відмінках характеризується суфіксом -ер.  Багатий на орфограми орудний відмінок однини: перед закінченням -у (орфограф. -ю) м’які і напівпом’якшені приголосні після голосних зазнають фонетичного подовження і орфографічно подвоюються (мазз-ю, мідд-ю, сілл-ю, річч-ю, подорожж-ю, тушш); не відбувається подовження, а відповідно і подвоєння, якщо основа іменника закінчується двома приголосними (повіст-ю, чест-ю, зі звичніст); не відбувається подовження (подвоєння) твердих губних приголосних та р, а після букв на їх позначення перед закінченням -ю, що позначає два звуки [йу] ставиться апостроф (Об’-ю, любов’-ю, верф’-ю, матір’-ю, глазур’-ю).

У кличному відмінку однини іменники мають закінчення -е, хоча практично ця форма вживається рідко. Для іменника мати кличний відмінок збігається з називним (Терен, мати, коло хати, в нього цвіт біленький… − Нар. пісня).

У родовому відмінку множини усі іменники третьої відміни, крім мати, мають закінчення -ей (галуз-ей, подорож-ей, ноч-ей, сол-ей, але матер-ів). У давальному, орудному, місцевому відмінках множини іменники з основою на шиплячий мають закінчення -ам, -ами, -ах. В інших випадках, коли кінцевий приголосний основи м’який, маємо графічні закінчення -ям, -ями, -ях, порівняймо: подорож-ам, подорож-ами, у подорож-ах; сол-ям, сол-ями, у сол-ях.

Четверта відміна іменників

До четвертої відміни відносяться іменники середнього роду з флексією -а (орфографічно також -я), а в непрямих відмінках і в називному множини набувають суфіксів -ат- (орфографічно також -ят-), -ен-. Ця відміна на групи не поділяється.

Зразки відмінювання

Однина

Н.     курч-а        кач-а       качен-я         плем’-я                           ім’-я

Р.      курчат-и    качат-и   каченят-и     племен-і  і плем’я         імен-і і ім’-я

Д.     курчат-і      качат-і     каченят-і     племен-і                         імен-і

З.     курч-а         кач-а        качен-я        плем’-я                           ім’-я

О.    курч-ам       кач-ам     качен-ям      племен-ем і плем’-ям   імен-ем і ім’-ям

М. на курч-аті    на качат-і, каченят-і    у племен-і                      в імен-і

Кл.   курч-а         кач-а        качен-я        плем’-я                           ім’-я і імен-е

Множина

Н.    курчат-а            качат-а            каченят-а          племен-а         імен-а

Р.     курчат-ø            качат-ø           каченят-ø          племен-ø         імен-ø

Д.     курчат-ам         качат-ам         каченят-ам        племен-ам      імен-ам

З.      курчат-ø           качат -ø           каченят-ø          племен-а        імен-а

        (курчат-а)        (качат-а)         (каченят-а)

М.    на курчат-ах    на качат-ах    на каченят-ах    у племен-ах   в імен-ах  

Кл.    курчат-а           качат-а           каченят-а           племен-а        імен-а

Омонімічними формами для іменників четвертої відміни є називний, знахідний, кличний, а також давальний та місцевий, а для іменників з суфіксом -ен- і родовий  в однині;  називний, кличний у множині. Назви істот (тварин) у знахідному відмінку множини допускають подвійні форми − співвідносні не лише із родовим відмінком, а й з називним (вирощувати курчат і курчата, доглядати телят і телята). Назви осіб у знахідному відмінку множини мають форму, яка збігається з родовим відмінком (бавили (кого? щo?) немовлят, зібрали хлоп’ят, дівчат). Паралельні форми в однині спостерігаються у родовому, орудному відмінку іменників із суфіксом -ен, а  іменник  ім’я їх допускає і в кличному відмінку (див. зразок відмінюванняґ).

Відмінювання множинних іменників

Іменники, які вживаються тільки у множині, відмінюються за такими зразками:

Н.     коліщат-а      вінц-я          сан-и         діт-и          пахощ-і        Гімала-ї

Р.      коліщат-ø      вінець-ø      сан-ей       діт-ей        пахощ-ів       Гімала-їв

Д.     коліщат-ам    вінц-ям       сан-ям       діт-ям        пахощ-ам      Гімала-ям

З.     коліщат-а        вінц-я          сан-и         діт-ей        пахощ-і         Гімала-ї

О.    коліщат-ами    вінц-ями     сань-ми    діть-ми      пахощ-ами    Гімала-ями

                                                     (сан-ями)                                                       

М.  на коліщат-ах   на вінц-ях   на сан-ях   на   діт-ях  у пахощ-ах   у Гімалаях

Кл.   коліщат-а        вінц-я          сан-и          діт-и          пахощ-і         Гімала-ї

У називному відмінку множинні іменники можуть мати закінчення -а (зрідка орфограф. ), -и, -і (орфограф. -ї). Окремих коментарів потребує родовий та орудний відмінки. У родовому відмінку виділяються: 1) іменники з закінченням -ів (-їв); 2) іменники з нульовим закінченням; 3) іменники з закінченням -ей (їх кількість обмежена: саней, сіней, дверей, грудей, курей, гусей, дітей, людей). У ряді випадків спостерігаються паралельні форми: чар-ів і чар, поми-їв і помий, Дарданелл-ів і Дарданелл, Чернівц-ів і Чернівець.

В орудному відмінку переважають закінчення -ами (-ями). Ті іменники, для яких у родовому відмінку характерна флексія -ей, приймають закінчення -ми (сінь-ми, грудь-ми, кур-ми, гусь-ми, діть-ми, людь-ми). Окремі іменники в орудному відмінку відзначаються паралельними формами: штань-ми΄, штан-а΄ми і шта΄н-ями, сань-ми΄ і сан-я΄ми, ворі΄ть-ми і воро΄т-ами, двер-ми΄  і двер-и΄ма тощо.  

Література:

  1.  Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – С. 16 − 93.
  2.  Варзацька Л.О., Вашуленко М.С. та ін. Рідна мова. 4 (3) клас. − К.: Освіта, 1997. − С. 58 − 101.
  3.  Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. Вид. 3-є, випр. і доп. – К.: Вища школа, 1987. – С. 135 − 155.
  4.  Матвіяс І.Г. Іменник в українській мові. − К.: Рад. школа, 1974. − 184 с.
  5.  Мельничайко В.Я. Українська мова. Довідник для учнів та абітурієнтів. − Тернопіль: Навч. книга − Богдан, 2008. −110 − 117.
  6.  Плющ М.Я., Грипас Н.Я. Граматика української мови в таблицях. – К.: Вища школа, 2004. –  С. 31− 53.
  7.  Сучасна українська літературна мова. Морфологія // За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.
  8.  Сучасна українська літературна мова // За ред. М.Я. Плющ. – К.: Вища школа, 1994. – С. 194 − 222.
  9.   Сучасна українська літературна мова. 2-е вид., переробл. і доп. // За ред. А.П. Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – С. 320 − 365.
  10.   Українська мова. Ч. 1 // За ред. П.С. Дудика. –  К.: Вища школа, 1993. –  С. 216 − 247.
  11.   Українська мова: Енциклопедія. − К.: Вид-во „Укр. енциклопедія“ імені М.П. Бажана, 2000. − С. 71 − 73, 514 − 515, 727 − 728.
  12.  Українська мова з методикою навчання в початкових класах: Інтегрований курс // За ред. А.П. Каніщенко, Г.О. Ткачук. − Вид. 2-е, переробл. і доп. −К.: Промінь, 2008. − С. 128 − 164.
  13.   Український правопис. 4-е вид., випр. і доп. – К.: Наукова думка, 1993. – 236 с.
  14.  Український орфографічний словник. Вид. 3-є, переробл. і доп. − К.: Довіра, 2002. − 1006 с.
  15.   Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2007. – С. 375 − 405.
  16.   Юносова В. Кличний відмінок іменників чоловічого роду ІІ відміни в сучасній українській мові // Дивослово. − 2006. − № 4 − 5.


Числ
івник

План

  1.  Числівник як частина мови
  2.   Розряди числівників
  3.   Граматичні категорії числівників. Синтаксичні особливості числівників
  4.   Відмінювання числівників
  5.   Правопис числівників
  6.   Наголошування числівників

                      Числівник як частина мови

Числівник – це повнозначна частина мови, яка означає абстрактно-математичну кількість, кількість предметів при їх лічбі і виражає ці значення в граматичній категорії відмінка, а в деяких випадках - роду і числа. У реченні виконує функцію означення, підмета або додатка. Числівник відповідає на питання скільки? котрий? котра? котре? котрі?: п’ять яблук, п’ять помножити на п’ять.

Розрізняються дві сфери вживання числівників: 1) самостійне вживання (у випадках позначення математичної кількості: два додати два; 2) несамостійне вживання (поєднання з іменниками, які називають обчислювальні предмети: два дні, десять років.

Числівники становлять сформований ряд слів, точно визначений і кількісно обмежений: за допомогою різних комбінацій обмеженої кількості лексичних одиниць забезпечується вираження  необмежених кількостей предметів. Такими є числівники один – десять, одинадцять – дев’ятнадцять, двадцять – вісімдесят, сорок, дев’яносто, сто, двісті – дев’ятсот, тисяча, мільйон, мільярд і деякі інші числівники на позначення великих чисел.

До цього ряду слів за номінативною функцією належать «слова, які називаються лічильними іменниками», «лічильними словами» (В.В. Виноградов), або іменниками: одиниця, двійка, трійка, четвірка, п’ятірка,              десятка, сотня та ін. Ці слова належать до іменників, тому що вони мають граматичні категорії роду, числа й відмінка, а також означають не абстрактну кількість, а назву кількості, яка поєднує це значення з назвами предметів. Порівняйте:  слово три є числівником, бо воно має значення абстрактного числа. Це слово однозначне. Його значення вичерпується вказівкою числа.

Слово трійканазва кількості, поєднана з назвами предметів – є іменником. Це слово має кілька значень:

  1.  цифри і числа три;
  2.  шкільної оцінки;
  3.  гральної карти;
  4.  трьох коней, запряжених в один екіпаж;
  5.  чоловічого костюма, який складається з піджака, жилета й штанів;
  6.  керівна група, комісія з трьох осіб [ СУМ,8,270-271  ].

З морфологічної точки зору числівники мають такі властивості:  майже всі вони позбавлені категорії числа; більшість із них не має категорії роду; при відмінюванні числівників є свої особливості; з синтаксичного погляду числівники відрізняються тим, що вони поєднуються тільки з іменниками, утворюючи нерозкладні словосполучення,  які виступають одним членом речення ( два дні, дві ночі, дві доби тощо); прикметники не можуть виступати при них в ролі означення; у реченні числівники виконують функцію означення: другий день;  Була лише одна тривала перерва (Собко); підмета:  В нічну розвідку пішло четверо (М. Олійник).; додатка: шість поділити на три; Знайшли їх трьох в  долині ( Яновський.); присудка:  Відстань до школи була кілометрів сім, і учнів підвозив шкільний автобус ( Газ.).

                     Розряди числівників

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на                   

 1) кількісні: означено-кількісні, неозначено-кількісні; 2) порядкові.

                    Кількісні числівники

                    Означено-кількісні числівники

Означено-кількісні числівники поділяються на власне кількісні і дробові.

                    Власне кількісні числівники

Власне кількісні числівники означають певну кількість однорідних предметів, або абстрактне число в цілих одиницях (вісім ділиться на два, сім днів, два градуси, дві третіх площі, два гектари і ін.).

До цієї групи належать 40 одиниць: 1) назви чисел першого десятка (одиндесять); 2) назви чисел другого десятка (одинадцять – дев’ятнадцять); 3) назви десятків ( двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, дев’яносто); 4) назви сотень (сто, двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот); 5) назви більших кількостей (тисяча, мільйон, мільярд і ін.). Від цих числівників утворюються всі інші числові назви: двадцять сім, сорок один, тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ять.                                                    

Власне кількісні числівники поєднуються з іменниками, що означають предмети, які піддаються лічбі: шість книг, п’ять карбованців, два острови.

                   Збірні числівники

Збірні числівники означають певну кількість предметів як сукупність, як одне ціле: четверо дітей, семеро друзів.

До збірних числівників належать такі утворення: двоє, троє, четверо – десятеро, одинадцятеро – дев’ятнадцятеро; двадцятеро, тридцятеро, а також обидва, обидві, обоє. Це обмежений, непродуктивний ряд.

Від окремих збірних числівників утворюються похідні з експресивно-оцінним (пестливим) значенням: двійко, трійко, четвірко, п’ятірко, обоєчко, які використовуються в розмовному мовленні та в художній літературі, наприклад: Коло стіни стоять двійко дівчаток (Васильченко). Через плече почепили Свиридові торбу, куди вліз кусень хліба, дві цибулини, сіль, п’ятірко варених картоплин (Яновський).

Уживання збірних числівників обмежується певними умовами: вони сполучаються як найменування з іменниками – назвами осіб чоловічої статі  (п’ятеро робітників, семеро воїнів); іменниками середнього роду – найменуваннями недорослих малят тварин і птахів (п’ятеро каченят, троє лошат); з іменниками середнього роду, які позначають неістот (п’ятеро вікон, двоє озер, троє імен); з окремими іменниками, які набувають у формі множини значення збірності (двоє коней, четверо овець, семеро гусей). Тільки за допомогою збірних числівників виражається кількісна ознака по відношенню до предметів, позначуваних іменниками, які вживаються тільки в множині: двоє саней, четверо ножиць, троє воріт.

Строгою вибірковістю зв’язків відмічені числівники обидва, обидві, обоє, тому що вживання їх безпосередньо залежить від родових і числових характеристик іменників: обидва студенти, обидві студентки, обоє дверей. Числівник обоє може вживатися із значенням кількісного показника в сполученні з іменниками – найменуваннями осіб однієї або різної статі: Соломія і Остап…обоє вискочили на берег (Коцюбинський). Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг  ( Васильченко).

Не сполучаються збірні числівники з іменниками жіночого роду – назвами осіб (робітниця, вчителька, студентка, сусідка, героїня і под.); з іменниками чоловічого  і жіночого роду – назвами неживих предметів: завод,  банк, країна, пісня. Винятком є слово дівчата: двоє дівчат, двійко дівчаток, але дві жінки. Додаткове експресивно-оцінне значення може знімати ці обмеження щодо сполучуваності з іменниками жіночого роду. Збірні числівники найчастіше вживаються в розмовному та художньому стилях і не властиві науковому та офіційно-діловому.

                                  Дробові числівники     

Дробові числівники означають кількість, що складається з певного числа частин цілого ( дві третіх учнів, одна четверта суходолу).

Дробові числівники утворюються з власне кількісного числівника ( у чисельнику) і порядкового числівника ( у знаменнику): одна сьома кілометра, шість десятих центнера.

Власне кількісні числівники можуть поєднуватися з дробовими: три цілих і сорок п’ять сотих гектара. В математиці такі числа називаються мішаними.

Дробові числівники представляють сполуку називного відмінка кількісного числівника ( кількість частин – чисельник дробу) з родовим відмінком множини або називним відмінком однини порядкового числівника жіночого роду (назви частин – знаменник дробу): три (Н.в.) п’ятих (Р.в. мн.), двадцять одна (Н.в.) сота (Н.в.порядк.).

До дробових числівників належать півтора, півтори, півтораста, які є позначенням кількостей, що складаються з цілого і його половини. Похідність цих слів із «поль вътора», « поль въторы», «поль вътора ста» у наш час не усвідомлюється. Названі числівники сполучаються тільки з такими іменниками, які є назвами одиничних предметів, обчислювальних як у цілих, так і в дробових одиницях (година, метр і ін.): півтора метра, півтори години. Числівник півтора вживається при іменниках чоловічого й середнього роду: півтора дня, півтора села; числівник півтори – при іменниках жіночого роду: півтори діжки, півтори ягоди. За значенням до цих числівників приєднується слово пів, яке функціонує як перший компонент багатьох складних слів: півхвилини, півогірка, півдня, півлітра, пів’яблука,  пів-Києва. Однак, у деяких складних словах компонент пів (напів) не має кількісного значення: півострів, напівлежати.

Дробові числівники, на відміну від власне кількісних, можуть сполучатися з матеріально-речовинними й абстрактними іменниками, які не піддаються лічбі: одна шоста об’єму, одна третя студентства. Іноді тут додаємо слово частина: одна шоста частина землі.

Слова половина, третина, чверть є іменниками.

                  Неозначено-кількісні числівники

Неозначено-кількісні числівники не відбивають натурального ряду чисел. Обмежена група слів, яка утворює цей розряд, характеризується загальним значенням неозначеної, нефіксованої кількості предметів або величин.

До неозначено-кількісних в українській мові належать такі  числівники: багато (небагато), мало (немало), чимало, кілька, декілька, кількадесят, стонадцять. Деякі з цих слів вступають в антонімічні відношення: багато – мало і под.

Слова багато, небагато, мало, немало, мають форми вищого ступеня (більше, менше), вони не відмінюються. Незмінність, нездатність їх називати абстрактні числа зближує ці слова із прислівниками: багато працює, мало читає, а такі числівники, як скільки, кілька, декілька зближаються із займенниками. Неозначеними позначеннями чисел виступають тільки числівники кількадесят, кількасот, кільканадцять і под., які використовуються в розмовному мовленні.

Неозначено-кількісні числівники можуть сполучатися з іменниками, які не піддаються лічбі (матеріально-речовинні, абстрактні та ін.): багато металу, мало пшениці, чимало снігу.

У реченні неозначено-кількісні числівники можуть виступати  обставиною дії, коли вони вживаються в ролі прислівника (відносяться до дієслова): багато говорить, чимало написали.

У функції неозначено-кількісних слів виступають нумералізовані іменники: безліч птахів, сила людей, тьма народу, маса питань.

                    Порядкові числівники

Порядковими числівниками називаються слова, які означають порядок однорідних предметів при лічбі: перший день, друге питання, п’ята доба. Порядкові числівники виступають у ролі означення іменників і узгоджуються з ними в роді, числі, відмінку. Відповідають на запитання котрий? котра? котре? котрі?

Ці слова є своєрідними. З одного боку вони прилягають до числівників, бо утворюються від кількісних: п’ять – п’ятий, сім – сьомий і т.д.; у більшості випадків мають порядкове значення. З іншого боку, вони близькі до прикметників за своїми граматичними ознаками: їм властиві категорії роду, числа і відмінка, виражені у формах залежності – узгодження з іменниками; вони мають спільну з прикметниками систему відмінювання, в реченні виступають в ролі означення; іноді в слововживанні деякі порядкові числівники набувають якісного значення, що обумовлено фразеологічно: перша скрипка, у треті руки, на другому плані. У зв’язку з цим в лінгвістиці існує два підходи до цих слів:      1) традиційно їх прийнято включати до порядкових числівників; 2) за формально-граматичними ознаками їх відносять до розряду порядкових прикметників. Ми будемо дотримуватися традиційного підходу.

Майже всі порядкові числівники утворюються від відповідних кількісних за допомогою закінчень -ий, -а, -е: п’ять – п’ятий (п’ята, п’яте), шість – шостий (шоста, шосте). Від числівників один, два порядкові числівники утворюються від інших основ: перший, другий. Числівники три, чотири  при утворенні порядкових змінюють основи: третій, четвертий.

Від сорок порядковий числівник утворюється за допомогою суфікса -ов і закінчень -ий, -а, -е: сорок- ов-ий (сорок-ов-а, сорок-ов-е). Від числівників тисяча, мільйон, мільярд – за допомогою суфікса -н-: тисячний, мільйонний, мільярдний.

У складних числівниках закінчень -ий, -а, -е  набуває лише останнє слово: сто сорок восьмий, тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий, дві тисячі десятий.

Не в усіх випадках словоформи типу третій, п’ятий і под. мають «порядкове»  значення. У складі дробових числівників ( дві п’ятих, три восьмих, шість десятих) другий компонент ( п’ятих, восьмих, десятих) означає загальну кількість частин, на які предмет поділено, а кількісний числівник ( у чисельнику) позначає частину від загальної кількості в тих самих одиницях безвідносно до порядку слідування: дві частини з п’яти ( дві п’ятих).

Не мають «порядкового» значення слова другий, третій, четвертий і под. у конструкціях з кількісно-зіставними відношеннями між їх частинами, з’єднаними сполучником а: Посадили чотири саджанці. Три прийнялися, а четвертий усох. Тут слово четвертий можна замінити «а один усох», тобто говоримо не про порядковість, а про один предмет у зіставленні з сукупністю однорідних предметів. Близькість порядкових числівників з кількісними проявляється і в тому, що кількісні числівники часто вживаються в значенні порядкових: будинок двадцять вісім ( замість будинок двадцять восьмий), квартира дванадцять (замість квартира дванадцята).

                      Групи числівників за будовою

За будовою та особливостями творення числівники поділяються на три групи: прості, складні і складені.

Простими називаються числівники з одною кореневою основою. До простих числівників належать: 1) назви чисел першого десятка (один – десять); числівники сто, тисяча, сорок, мільйон, мільярд, нуль; 2) збірні числівники: обоє, двоє, троє, шестеро, восьмеро, десятеро, двійко, трійко, четвірко, п’ятірко; 3) неозначено-кількісні числівники: кілька, багато, мало, декілька, чимало; 4) порядкові числівники, співвідносні з простими кількісними: третій, сьомий, десятий і ін.

Складними називаються числівники, утворені від двох числівникових основ: 1) назви чисел другого десятка (одинадцять – дев’ятнадцять); 2) назви десятків ( двадцять – дев’яносто), крім сорок; 3) назви сотень (двістідев’ятсот); 4) деякі збірні (обидва, одинадцятеро, дванадцятеро); 5) дробові (півтора, півтораста); 6) неозначено-кількісні (кількадесят, кільканадцять, кількасот); 7) порядкові числівники, співвідносні з кількісними складними: вісімдесятий, семисотий.

У групі складних числівників  назви другого десятка та назви десятків, що закінчуються на -дцять (- надцять) вимагають окремого пояснення. У деяких підручниках ( Украинская граматика; Волох О.Т. та ін. Сучасна українська мова)  читаємо, що вони належать до простих числівників. Чому виникла така розбіжність у їх класифікації? Справа в тому, що  ці числівники (від одинадцяти до дев’ятнадцяти)  виникли шляхом зрощення сполучень простих числівників від одного до дев’яти  і «на десятє» (тобто «зверх десяти»; десятє – форма давнього місцевого відмінка), а числівники двадцять – тридцять – із сполучень «два десяти», «три десяти» (десяти – форма називного відмінка двоїни). У наш час ці числівники осмислюються як утворені суфіксами -надцять і –дцять           (  ці елементи в результаті різних фонетичних і морфологічних перетворень набули статусу суфіксів у структурі складних за первісним складом числівників). Тому в морфології  української мови віднесеність їх до розряду простих поки що не має міцної традиції. Ми також відносимо їх до складних, оскільки вони справді історично складаються з двох основ «два на десятє» і т.д.

Числівники типу п’ятдесят – вісімдесят  становлять зрощення простих числівників з архаїчною формою  десят  ( родовий відмінок множини числівника десять), а числівник дев’яносто мислиться як «дев’ять до ста». Числівники двісті, триста, чотириста і півтораста утворилися злиттям сполучень «дъві + съті» – двісті) – називний відмінок двоїни; три ста (називний відмінок множини) і т.д. Числівники п’ятсот – дев’ятсот є сполученням простих числівників і родового відмінка множини числівника сто.

Складеними називаються числівники, які складаються з двох і більше простих чи складних числівників, окремо взятих, які слідують у певному порядку: сорок два, сорок три, п’ятдесят чотири, тисяча сто сорок вісім.

У шкільній практиці розрізняють лише два структурних типи числівників – прості і складені, а складні розглядаються як прості, оскільки дітям важко вичленувати їх давні компоненти, які ми називали.

Окрему групу складених числівників становлять дробові числівники: одна друга, п’ять шостих і ін., які складаються з двох слів – власне кількісного і порядкового.

Числівники в сполученні з іншими словами служать для творення складних іменників і прикметників: сорокаріччя, чотирикутний, п’ятдесятирічний і ін.

Числівник  пів- (напів-, полу-) у сполученні з іменниковою основою утворює складні іменники й прикметники: південь, південний, полукіпок, напівдикий і ін. Складні іменники й прикметники, першою частиною яких є числівники, пишуться разом.

                    Граматичні категорії числівників

Граматичні категорії у різних числівників проявляються по-різному.

Порядкові  числівники характеризуються категоріями роду, числа й відмінка, які є словозмінними  категоріями (тобто, ці числівники змінюються за родами, числами і відмінками, як і прикметники). У реченні порядкові числівники виступають у ролі означення до іменників, з якими вони пов’язуються граматичним зв’язком узгодження: п’ятий день, п’ята година, п’яте дерево; п’ятого дня, п’ятої години, п’ятого дерева і т.д.

Кількісні дробові й збірні числівники характеризуються майже повною відсутністю в них ( за окремими винятками) категорії роду, числа при наявності категорії відмінка.

Категорії роду вони не мають тому, що позначають  назви позбавлених предметності кількісних понять, а категорії числа тому, що вони своїм лексичним значенням виражають кількість.

Категорія роду як словозмінна проявляється в числівнику один (одна, одно, одне); два (дві), обидва (обидві) – тільки в жіночому та чоловічому роді. Як класифікаційна категорія роду наявна в числівників тисяча, мільйон, мільярд, нуль. Для цих числівників характерні також  категорії числа й відмінка. Дехто з мовознавців неправомірно зараховує ці слова до іменників, позбавляючи їх практичного значення.

Зберіг залишки роду невідмінюваний числівник півтора (півтори): півтора дня, півтори доби.

Категорія числа проявляється в числівниках один (одні), нуль (нулі), тисяча (тисячі), мільйон (мільйони), мільярд (мільярди) і под.

Категорія відмінка властива усім числівникам, за винятком неозначених мало, чимало і дробових півтора, півтори.

                 Синтаксичні особливості числівників

За характером поєднання числівників з іменниками вони поділяються на дві групи: або узгоджуються з іменниками, або керують ними. Розглянемо такі групи числівників:

1) числівники один, одна, одно (одне), одні узгоджуються з іменниками в числі й відмінку, а в однині – і в роді, як прикметники: одного стола, однієї книжки, одного дерева. Числівник одні сполучається тільки з іменниками, які вживаються в множині: одні двері, одні сани, одні ножиці, одні ворота. (Пор.: одні дерева – тут не числове значення, а видільне – самі дерева): В саду ростуть одні дерева. В класі сидять одні дівчата;

2) числівники два, три, чотири,  знаходячись у називному  чи в знахідному відмінку, поєднуються з означуваними іменниками називного відмінка множини ( у ряді випадків з наголосом родового відмінка однини): два столи, три будинки, чотири книжки. Числівники два (дві), крім того, узгоджуються з іменником у роді: дві книжки, два журавлі, два відра. Означення, яке входить до складу словосполучення, може мати форму називного або родового відмінка множини: дві старі (старих) груші, три нові (нових) будинки.

Числівники два, три, чотири не сполучаються з іменниками, що не піддаються лічбі (гордість, радість, значення, повітря та ін.), що мають тільки форму множини (вечорниці, сани, фінанси), а також з іменниками четвертої відміни ( лоша, теля, дитя, курча, ягня). Для їх переліку вживаються збірні числівники: двоє телят, четверо курчат, п’ятеро ягнят. Можна вживати звороти такого типу: чотири штуки телят, три голови великої рогатої худоби;

 3) числівники п’ять, шість, сім та ін. керують іменниками в родовому відмінку множини: п’ять днів, шість будинків; п’яти днів, шести будинків;

4) числівники тисяча, мільйон, мільярд та ін. керують родовим відмінком множини: тисяча студентів, тисячі студентів; форму родового відмінка множини мають іменники, що сполучаються з іменниками кількісного значення: пара, десяток, сотня, сила, маса: пара чобіт, десяток груш, сотня овець, сила народу;

5) дробові числівники вимагають від іменника родового відмінка однини: дві третіх відпустки, півтора відра; при іменниках з числовим значенням половина, третина, чверть іменники вживаються в родовому відмінку однини або множини: половина зарплати, чверть години, третина книжки, третина книжок, чверть завдань;

6) із збірними числівниками іменники вживаються у формі родового відмінка множини: двоє телят, п’ятеро ягнят; з неозначено-кількісними також вживаються в родовому відмінку множини: багато учнів, кілька студентів;

7) при числівниках обидва, обидві іменник вживається у формі називного відмінка множини: обидва студенти, обидві студентки;

8) при складених числівниках іменники вживаються у формі, яка підпорядковується останньому компонентові числівника: тридцять п’ять кілометрів; вісімдесят п’ять робітників, вісімдесят три робітники, сто двадцять вісім учнів;

9) у датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше (число місяця) лютого, першого лютого, першому лютого, з першого лютого, з Восьмим березня і т.д.;

10) мішані числа, що включають у себе елементи з половиною, з чвертю керують називним відмінком множини, якщо вони стоять при числівниках два, три, чотири: два з чвертю метри, два з половиною кілограми; інші мішані дроби, в яких назва дробу приєднана до цілого числа сполучником і, керують тільки родовим відмінком однини: п’ять і одна п’ята кілометра, вісім і сім дев’ятих гектара.

Числівники в називному відмінку ( а при назвах неістот також у знахідному) разом з іменниками утворюють неподільні сполучення, які в реченні виступають в ролі одного члена: Сто чоловік розмістилися в залі (підмета).

У сучасній українській мові вживаються числівники, слабо пов’язані з іменниками: Олімпіада – 80, Граматика – 80, Ту – 154 і ін.;

11) порядкові числівники завжди узгоджуються з іменниками: третій день, перший екзамен, сотий випуск, перша вчителька, перше вікно.

                        Відмінювання числівників

З погляду відмінювання числівники поділяються на 10груп:

  1.  числівник один, одна, одно (одне) відмінюються, як займенник той, та, те:

Н. один                         одно( -е)            одна                      одні

Р. одного                                                 однієї (одної)       одних

Д. одному                                                одній                    одним

З. один (одного)          одно (-е)              одну                     Н. або Р.

О. одним                                                  однією (одною)    одними

М. (на) одному (-ім )                                одній                    одних

2) числівники два, три, чотири мають у непрямих відмінках однакові форми, крім знахідного і орудного відмінків, а числівник два в називному відмінку має ще й окрему форму жіночого роду:

Н. два        дві               три                       чотири

Р. двох                           трьох                   чотирьох

Д. двом                          трьом                   чотирьом

З. Н. або Р.                    Н. або Р.               Н. або Р.

О. двома                        трьома                 чотирма

М. (на) двох                   трьох                   чотирьох

3) числівники п’ять – десять, одинадцять – дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, п’ятдесят – вісімдесят становлять один тип відмінювання:

Н. п’ять                             сім                         вісім

Р. п’яти (п’ятьох)              семи (сімох)         восьми (вісьмох)

Д. п’яти (п’ятьом)              семи (сімом)         восьми (вісьмом)

З. п’ять (п’ятьох)               сім (сімох)           вісім (вісьмох)

О. п’ятьма ( п’ятьома)       сьома (сімома)    вісьма (вісьмома)

М. (на) п’яти (п’ятьох)       семи (сімох)        восьми (вісьмох)

Н. шістнадцять                                                п’ятдесят

Р. шістнадцяти (шістнадцятьох)                     п’ятдесяти (п’ятдесятьох)

Д. шістнадцяти (шістнадцятьох)                     п’ятдесяти (п’ятдесятьом)

З. шістнадцять (шістнадцятьох)                      п’ятдесят (п’ятдесятьох)

О. шістнадцятьма (шістнадцятьома)               п’ятдесятьма (п’ятдесятьома)

М. (на) шістнадцяти (шістнадцятьох)              п’ятдесяти (п’ятдесятьох)

Тут виступають паралельні форми. Перші вважаються літературними, другі – розмовними, але обидві форми є нормою в українській мові.

4) числівники сорок, дев’яносто, сто становлять одну групу і відмінюються так:

Н.  сорок                           дев’яносто                         сто

Р.   сорока                         дев’яноста                         ста

Д.   сорока                         дев’яноста                         ста

З.    Н. або Р.                        Н. або Р.                      Н. або Р.

О.    сорока                       дев’яноста                           ста

М. (на) сорока                  дев’яноста                           ста

5) складні числівники двісті, триста, чотириста, п’ятсот – дев’ятсот змінюються в обох частинах:

Н.   двісті                          триста                                вісімсот

Р.   двохсот                       трьохсот                            восьмисот

Д.   двомстам                    трьомстам                          восьмистам

З.    Н. або Р.                       Н. або Р.                            Н. або Р.

О.   двомастами                трьомастами                      восьмистам

М. (на) двохстах               трьохстах                           восьмистах

6)  числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються, як відповідні іменники в однині: тисяча – як іменник першої відміни мішаної групи; мільйон, мільярд – як іменники другої відміни твердої групи; нуль – як іменники другої відміни м’якої групи:

Н. тисяча                          мільярд                             нуль

Р.  тисячі                           мільярда                           нуля

Д.  тисячі                           мільярду                           нулю

З.  тисячу                           мільярд                             нуль

О.  тисячею                        мільярдом                        нулем

М. (на) тисячі                     мільярді                           нулі

7)  збірні числівники двоє, троє, четверо, п’ятеро, двійко, трійко, п’ятірко мають окремі форми лише в називному відмінку, а в непрямих відмінках вони мають форми співвідносних кількісних числівників. Збірні числівники обоє, обидва, обидві відмінюються як числівник два (двох і. д.), бо в непрямих відмінках вони втрачають розрізнення роду (обоє, обох, обом і т.д.); 

8) дробові числівники відмінюються в чисельнику, як кількісні, а в знаменнику – як порядкові: чотири п’ятих, чотирьох п’ятих, чотирьом п’ятим і т.д. Числівники півтора, півтори ( ж. р.), півтораста не відмінюються.

Якщо чисельник дробового числівника одиниця, то знаменник має форму жіночого роду: одна шоста, однієї шостої; якщо чисельник виражений будь-яким іншим числівником, то знаменник має форму родового відмінка множини: три сьомих, трьох сьомих, трьом сьомим, три сьомих або трьох сьомих, трьома сьомими, на трьох сьомих.

9) порядкові  числівники відмінюються за родами, числами й відмінками, як прикметники твердої групи: другий ( -е), другого, другому, другим, на другому; друга, другої, другій і т.д.

Числівник третій відмінюється, як прикметник м’якої групи: третій, третього, третьому і т. д.

У складених порядкових числівниках відмінюється остання складова частина: дев’ятсот двадцять п’ятий, дев’ятсот двадцять п’ятого (…п’ятому) і т.д.

10) у складених власне кількісних числівників відмінюються усі складові частини так, як вони відмінюються в самостійному вжитку:

Н. сто двадцять дев’ять

Р. ста двадцяти дев’яти (двадцятьох дев’ятьох)

Д. ста двадцяти дев’яти  (двадцятьом дев’ятьом)

З.  сто двадцять дев’ять (або як Р.)

О. ста двадцятьма дев’ятьма ( двадцятьома дев’ятьома)

М. (на) ста двадцяти дев’яти (двадцятьох дев’ятьох)

                          Правопис числівників

У складних числівниках у кінці першої частини м’який знак не  пишеться: п'ятнадцять, п’ятдесят, п’ятсот. Порядкові числівники на –остий, -тисячний, -мільйонний, - мільярдний пишуться одним словом і перша частина в них стоїть у давальному відмінку (крім сто): трьохсотий, двадцятип’ятитисячний, двохсотп’ятдесятимільйонний.

У порядкових числівниках, утворених від назв десятків, перша частина не змінюється: п’ятдесятий, вісімдесятий.

На початку складних слів (прикметників, іменників)  перші чотири числівники мають форми одно- , дво-, три-, чотири-: двоповерховий, триярусний, чотирикутник. Форми двох-, трьох-, чотирьох- вживаються лише перед голосними: двохелементний, трьохактний. Усі інші числівники (крім сто) мають форму родового відмінка: десятиденний, сімдесятирічний (але стоголосий).

                Наголошування числівників

Числівники одинадцять – дев’ятнадцять мають наголошений склад –на-: одинадцять, чотирнадцять (але одинадцятьом, одинадцятьма, одинадцятьох).

У порядкових числівниках наголос такий, як і в кількісних, від яких вони утворені: п’ять – п’ятий, одинадцять – одинадцятий. Від числівників двадцять, тридцять наголос переходить на другу частину -дця-: двадцятий, тридцятий. У порядкових числівниках, утворених від двохсот до дев’ятсот, наголос переходить на другу частину:  двісті -  двохсотий, триста - трьохсотий.

У складених порядкових числівниках кожний елемент має наголос, але основний наголос падає на останнє слово: сто двадцять третій.

                            Література

  1.  Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. Нариси із словозміни та словотвору. - Ужгород, 1960. – 416 c.
  2.  Вихованець І. Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. шк.,1982. – С.90 – 96.
  3.  Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис/ О.Т.Волох,  М.Т. Чемерисов,  Є.І. Чернов. – К.: Вища шк., 1989. – С.101 - 111.
  4.  Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Вища шк.,1987. – С.183 – 193.
  5.  Жовтобрюх М.А.,Кулик В.М. Курс сучасної української літературної мови, ч.1. – К.: Вища шк., 1972. – С.278 – 290.
  6.  Історія української мови. Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – С.222.
  7.  Курило Олена. Уваги до сучасної української літературної мови. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. –С.154.
  8.   Сучасна українська літературна мова: Підручник/ А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін. ; За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища шк., 1997. – с.378 – 393.
  9.   Сучасна українська літературна мова: Підручник/ М.Я.Плющ,                С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К.: Вища шк., 2001. – С.243 – 254.
  10.   «Українська мова». Енциклопедія. Редкол.:  Русанівський В.М., Тараненко О.О.(співголови), М.П. Зяблюк та ін. К.: «Укр.енцикл.», 2000 – С.727 - 730.
  11.   Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2007. – С.417 – 425.


Займенник

План

  1.  Визначення займенника. Своєрідність лексичного значення займенника.
  2.  Співвіднесеність займенників з іншими частинами мови на основі лексичного значення, морфологічних ознак та синтаксичних функцій.
  3.  Розряди займенників за значенням та граматичними ознаками.
  4.  Відмінювання займенників різних розрядів. Наголос у займенниках.

    Займенником називається іменна змінна самостійна частина мови, яка об’єднує слова, що вказують на предмети, ознаки або кількість предметів, не називаючи їх, і мають спільні з іменниками, прикметниками й числівниками морфологічні та синтаксичні ознаки.

    На відміну від іменників (які називають предмети), прикметників (які називають ознаки предметів), числівників (які називають кількість предметів), займенники не мають чіткого лексичного значення. Конкретне лексичне значення займенників виявляється лише в певному контексті, достатньому для встановлення співвідношення з відповідним іменником, прикметником, числівником, або ж із ситуації, напр.: Заходила ніч, і багряно роїлися хмари, несли їх могутні вітри за межу небозводу (Л. Первомайський). Займенник їх співвідноситься зі словом хмари, набуває його значення. Після обіду ми з Тимком завітали до дідуся на баштан. Він був неначебто засіяний кавунами – великими, смугастими, блискучими. Мені здалося, що я таких кавунів ще не бачив (З радіопередачі). Займенник такий співвідноситься з прикметниками великими, смугастими, блискучими і набуває їх значення.

    Займенник такий часто вживається у реченні перед прикметником і вказує на високий ступінь ознаки, вираженої ними, набуває значення слів дуже, великою мірою. Через це мені сад такий дорогий (М. Луків). Займенник такий вказує на високий ступінь ознаки, названої прикметником дорогий.

    Той самий займенник у різному контексті співвідноситься з різними іменниками, прикметниками, числівниками, набуваючи при цьому різного лексичного значення – значення того слова, з яким співвідноситься. Так займенник ти вказує на предмет, але в різному тексті на різний предмет, напр.: Як тебе не любити, Києве мій (Д. Луценко); Рідна мати моя, ти ночей не доспала (А. Малишко); Звідки ти йдеш, сину? (ти набуває значення іменників Київ, мати, син). Займенник такий вказує на ознаку предмета, але не на одну, певну ознаку, а на різні ознаки залежно від того прикметника, з яким він співвідноситься, напр.: Сьогодні теплий день. Такий же був і вчора. Важка доля судилась нашому народові. Не побажаємо такої долі нащадкам – дітям,  онукам (займенник такий набуває значення прикметників теплий, важка).

    Займенник скільки вказує на кількість предметів, напр.:

-    Скільки тобі років, хлопчику?

-    Сім.

-    І моєму синові стільки ж;

-  Скільки ти одержав грошей?

-  Тисячу гривень.

-  І я стільки ж. (займенник стільки набуває значення числівників сім, тисячу).

    Отже, конкретного лексичного значення займенник набуває лише в контексті, а поза контекстом він є словом повнозначним, але  його значеня абстрактне, узагальнене.

    Окремі займенники мають здатність вказувати на особу чи предмет поза співвідношенням з певними словами контексту. Але контекст досить яскраво вказує на їх предметне значення, напр.: Хто дороги не питає, той дома не ночує (Н. тв.); Що ти сказав? Якого року ти пішов до школи?

    Отже, на основі лексичного значення з-поміж усіх займенників виділяються такі, які завжди вказують на а) предмети (мають предметне значення), б) ознаки предметів (мають значення ознаки предмета), в) кількість предметів (мають значення кількості).

    Не властиві займенникові і єдині морфологічні ознаки, але виявляється подібність між морфологічними ознаками а) іменників і займенників, що мають предметне значення: вони мають категорію відмінка, окремі з них – категорії роду й числа. Не мають категорії роду, числа займенники хто, що й утворені від них (ніхто, ніщо, будь-хто, що-небудь та ін.), я, ти (вживаються завжди в однині), ми, ви (вживаються завжди в множині); б) між прикметниками й займенниками, що вказують на ознаку предмета (мій, твій, наш, той, весь, всякий, сам, самий, такий, який, який-небудь, чий-небудь, ніякий, нічий): вони мають категорію відмінка, числа, роду й узгоджуються у формах відмінка, роду й числа із іменниками: такий вислів, така розмова, таке повідомлення, такі лекції, чий-небудь зошит, чия-небудь ручка, чиє-небудь завдання, чиї-небудь речі, весь день, вся компанія, все товариство,всі дні; в)між числівниками й займенниками, що вказують на кількість предметів: їм властива категорія відмінка (скільки, стільки та утворені від них ністільки, ніскільки, скільки-небудь, будь-скільки та ін.). Цим займенникам властива категорія відмінка. Відмінкові форми іменників поєднуються з цими числівниками зв’язком керування (у називному, знахідному відмінках скільки днів, стільки прибутку, будь-скільки книг) та зв’язком узгодження в інших відмінкових формах (стількох студентів, стільком деревам, із будь-скількома приятелями).

    Між займенниками й іншими частинами мови наявна подібність і на синтаксичному рівні: займенники, співвідносні з іменниками, у реченні виконують функцію підмета, якщо вживаються у формі називного відмінка, й додатка, якщо вживаються у формі непрямого відмінка напр.: І з гордістю сина кажу я про те, що мати мені Україна(кажу хто? я) (М.Луків); Бо ми завершимо свій путь і відійдемо назавше(завершимо хто? ми). Але за нами діти йдуть (йдуть за ким? за нами)(М.Луків); Дехто сидів розкинувшись і посмоктував люльку(сидів хто? дехто) (В.Шевчук).

    Ці займенники мають здатність виконувати функцію іменної частини складеного підмета: Пліт будували ми з Ваньком (будували хто? ми з Ваньком)(А. Дімаров). Всі вони патякали про якісь давні родинні зв’язки (патякали хто? всі вони)(С. Майданська). Ніхто з односельців не цікавився прибулим. (не цікавився хто? ніхто з односельців)(З газети).

    Займенники, співвідносні з прикметниками, виконують функцію узгодженого означення або іменної частини складеного присудка, напр.: І це була ти, Маріє. Ти виповнювала весь сад, весь мій веселий світ своїм святим духом… (сад який? весь), (світ який? весь мій), (духом яким? своїм) (С. Майдонська); Є в нашій мові прекрасні звертання, добрі і щирі, чудові слова (мові в якій? нашій)(Н. Красоткіна). Гойдалася біля вікна гілка якогось тутешнього дерева… (дерева якого? тутешнього)(В. Шевчук). Метлинський розширив очі наче бозна-яку прояву узрів у прогілі (прояву яку? бозна-яку)(В. Шевчук).

    Займенники, співвідносні з числівниками, виконують функцію частини складеного підмета, якщо вживаються у формі називного відмінка, напр.: У пустелі розлук стільки горя і мук, що вони не вміщаються в літі (є що? стільки горя і мук) (Г. Чубач).

    Разом з іменником – функцію додатка, якщо вживаються у формі знахідного відмінка, напр.: Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько не бачив… Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! (виорав що? скільки), (накосив що? скільки).

    Ці ж числівники виконують функцію узгодженого означення, якщо  вжиті у формі будь-якого непрямого відмінка, крім знахідного, напр.: Між скількома учнями треба поділити двадцять зошитів, щоб кожному дісталося по два зошити? (Підручник). Зі скількох яблунь уже зібрали урожай? (Підручник).

    П р и м і т к а. Займенники він, вона, воно, вони у формі родового відмінка (його, її, їх) можуть виконувати функцію додатка й означення залежно від смислових

зв’язків з іншими словами в реченні:

Додаток

Пишу повторюючи слово «люблю»

І хвилі змивають його без жалю (змивають що? його), (М.Луків).

Матері залишаються з нами навіть тоді, коли їх нема (нема кого? їх), (М.Луків). 

 

Означення

Перед її красою на коліна став

Смиренно не один владар (красою чиєю? її),  (М.Луків).

Не сама й на самоті мати: цілий світ живе в її хаті (хаті чиїй? її), (М.Луків).

Так минали їх дні (дні які? їх),  (М.Луків).

    Для назви займенників, що виявляють подібність до різних іменних частин мови, у мовознавстві вживають терміни: узагальнено-предметні (або співвідносні з іменниками), узагальнено-якісні (або співвідносні з прикметниками), узагальнено-кількісні (або співвідносні з числівниками).

    За значенням і граматичними ознаками займенники поділяються на 8 розрядів: особові, зворотний, присвійні, вказівні, означальні, питально-відносні, заперечні, неозначені.

    О с о б о в і займенники: я, ти, він, вона, воно, ми,  ви, вони. Серед них виділяються: власне-особові: я, ти, ми, ви; особово-вказівні: він, вона, воно, вони.

    Власне-особові займенники вказують на особу мовця (я, ми), на особу співбесідника, або адресата мовлення (ти, ви). Займенники першої та другої особи називають тільки людей, напр.:

Може, ти зі мною надто строга

Та й чого б ти ніжною була…

Але ти вжиття моє убоге

      Зіркою яскравою ввійшла (В.Симоненко).

Займенник ти вказує на іменники будь-якого роду, але сам родової форми не має.

    Особово-вказівні займенники вказують на особу, предмет, поняття, які перебувають за межами розмовної ситуації, або згадуються в розмові, напр.: Славко знав, що восени піде до школи. Але він не знав, чому зараз прийшла вчителька. І про що вона думала, він не міг угадати. (М. Слабошпицький).

    З в о р о т н и й займенник себе вказує на об’єкт дії, який часто є й виконавцем її: Поглянь на себе з боку; Купив собі книгу. Зворотний займенник не має форми називного відмінка, постійно вживається у формах непрямих відмінків.

    П р и с в і й н і займенники вказують на належність предмета особі: мій, твій, свій, наш, ваш, їхній. Займенники мій, наш вказують на належність предмета першій особі (мій капелюх, наш сусід), твій, ваш – на належність предмета другій особі (твоя наречена, ваша рідня); займенник їхній вказує на належність предмета третій особі (їхній двір, їхня родина); займенник свій вказує на належність предмета будь-якій особі.

   Як присвійні вживаються у тексті займенники, його, її, їх – форми родового відмінка особових займенників він, вона, воно, вони. Як присвійні вони поєднуються в реченні з іменниками, відповідають на питання який? чий?, бо виражають ознаку предмета, названого іменником, напр.: І вірю в народ, що живе на Дніпрі, у сили його нездоланні (сили які?  його) (М.Луків); Христос не вірить справжності покути, і меншає в душі його любові (душі чиєї? його) (М.Луків); Уважніші будьмо до всього в природі, шануймо законів її непорушність (непорушність яку? її) (М. Луків). А ніч клала на Якима Погребняка свій віщий знак (знак який? свій) (В.Шевчук).

    В к а з і в н і займенники: цей (оцей), той (отой), такий (отакий), стільки (остільки) виражають вказівку на один предмет з ряду однорідних. Займенники цей і той семантично позначають ступінь віддаленості предмета; той – це більш віддалений у просторі предмет, напр.: Було б цікаво стежити за обличчям тієї людини (Ю. Косач). Але ніхто не цікавився цією людиною (Ю. Косач). Живи ти ще довго на світі оцім (С. Патра).

    Займенник стільки (остільки) виражає саме таку, вказану кількість, напр.: Скільки голів, стільки й умів (Н .тв.). Вона стала на порозі кімнати. Стільки горя і відчаю було в її погляді, в усій поставі… Як і вміщалось в цій тендітній дівчині… (З журналу)

    О з н а ч а л ь н і займенники сам (самий), весь (увесь), усякий, кожний (кожен), жодний (жоден), інший. Усі ці займенники, узагальнено вказують на ознаку предмета, напр.: Кожна зустріч з тобою була мов жарт  метелика-одноденки (С. Майданська). Раптом хлопчик з усієї сили, що може зібратися в дитячій руці, вдаряє долонею по воді (С. Майданська).

    Займенник жодний (жоден) виражає повне заперечення , напр.: жоден день без фіззарядки, жодна істота та рослина  не обійдеться без води.

    П и т а л ь н о – в і д н о с н і займенники: хто? що? який? чий? котрий? скільки? Вони вживаються для оформлення питання про осіб (хто?) чи предмети (що?), про ознаки, якості чи належність предмета(який? чий?), про кількість або порядок предметів у процесі рахунку (скільки? котрий?), напр.: І де вони перейшли, і хто їх учив? (О.Довженко). На кого ж ти кинув мене, молоду, з малою дитиною? (І. Чумак) У яких  країнах ви побували? Скільки днів ви перебували в поїздці? (В. Шевчук)

    У структурі складнопідрядного речення названі займенники поєднують підрядну частину з головною, вживаються як відносні і називаються сполучним словом, напр.: Щасливий той, хто бачив мрію, але не доторкнувсь її (Д.Павличко). Щастя – од серця, а не од мислі, якою б мудрою вона не була. (Ю.Мартич). Хто може забуття тим обіцяти, яких народ безсмертними нарік? (Р.Донець).

    Слід розрізняти однозвучні займенник і сполучник що. Займенник має лексичне значення (вказує на предмет), відмінюється за відмінками, виконує функцію підмета (у називному відмінку) чи додатка(у знахідному відмінку). Сполучник не має  всіх названих ознак , а вживається у складнопідрядному реченні, поєднуючи  підрядну частину з головною. Зіст.:

Займенник

І я у здивуванні поблід, і за журився, як місяць на світанні, що (місяць) з ночі залишився (М.Луків). За що, не знаю, називаю хатину в гаї тихим раєм (Т. Шевченко) Вийду  у місячну ніч за ворота: що там в тумані, (вміщається) на обрії хто там? (М.Луків).

 

Сполучник

 І не його у тім вина що доля невловима (М.Луків). І тільки перша сивина, нагадує, що вже весна. І  примиритися не хоче душа із думкою про те, що скоро  літо одцвіте. І розказує мати про те, що отак би із ними жила (М.Луків).


  Від  питально-відносних  займенників утворюються заперечні й неозначені займенники.

    З а п е р е ч н і займенники: ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікотрий, ніскільки. Вони утворюються додаванням префікса ні до питально-відносних займенників. Ці займенники заперечують ті значення стосовно осіб, предметів, кількостей, що виражені питально-відносними займенниками, напр.: Ніхто дзвінками не турбує, Ніхто кудись не  кличе (Г. Чубач). Вічного справді-таки в світі нічого немає (М.Луків).  Ти пам'ятник собі воздвиг нерукотворний, і нічиїм його не зруйнувать рукам. Тропи ніякий плуг  до тебе не загорне (М.Рильський). Сьогодні казка ще  подобається мені, жаль, що  нікому її прочитати (В.Симоненко).

    Необхідно розрізняти заперечні займенники  й  поєднання частки ні, прийменника в та займенників  хто, що у непрямих відмінках, зіст.:

ЗАЙМЕННИК

ніщо не заважає,

не забуто нікого,

не зайнятий нічим

ЧАСТКА, ПРИЙМЕННИК, ЗАЙМЕННИК

ні в що покласти речі,

не  підійшов ні до кого,

ні з чим  порівняти

 

    Н е о з н а ч е н і займенники творяться від питально-відносних займенників  за допомогою  префіксів: аби-, де-, будь-, казна-, хтозна- і суфіксів –сь, -небудь, що вносять  відтінок невизначеності особи, предмета або його  якісного чи кількісного вияву:  абихто, абищо, дехто, дещо, абиякий,  дечий, чий-небудь, казна-який, хтозна-який, хто-небудь, що-небудь, який-небудь, котрийсь, чийсь, скількись, скільки-небудь, напр.: Хтось із парубків  басовим голосом продекламував… (В.Скуратівський). Дехто навіть потрапив у багаття (В.Скуратівський). На Україні буде Україна, а не чиясь окраїна  глуха. (А.Бортник). До яру наближалася якась велика птаха (Г.Щипківський).

    П р и м і т к а. 1. Словотворчі засоби аби-, де-, -сь пишуться разом, а будь-, хтозна-, казна-, -небудь – через дефіс.

     2. Між словотворчими елементами  неозначених займенників можуть вживатися прийменники — тоді виникає поєднання слів трьох частин мови, що виражає те саме  значення, що й займенник, напр.:  звертатись до будь-кого –  будь до кого; поспілкуватися із будь-ким – будь із ким;  запитати в декого – де в кого; не погоджуватися із будь-чим, дечим – будь із  чим, де з чим.

    Належність займенників до груп за співвіднесеністю з іншими частинами мови й до розрядів за значенням можна представити в такій таблиці:

Групи займенників за співвіднесеністю з іменними частинами мови

Розряди займенників за значенням

Займенники

Узагальнено-предметні

особові

зворотний

питально-відносні

заперечні

неозначені

Я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони;

себе;

хто?, що?, який?, чий?, котрий?, скільки?;

ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікотрий, ніскільки;

будь-хто, будь-що, хто-небудь, що-небудь, хтось, щось, та ін., утворені від хто? що?;

узагальнено-якісні

присвійні

вказівні

означальні

питально-відносні

заперечні

неозначені

мій, твій, свій, наш, ваш, їхній (його, її, їх)

цей (оцей), той(отой), такий(отакий);

сам(самий), весь(увесь), усякий, кожний(кожен), жодний(жоден), інший;

який, чий;

ніякий, нічий, нікотрий, жодний;

будь-який, будь-чий,   який-небудь, чий-небудь, казна-який, хтозна-чий та ін., утворені від який, чий, котрий.

узагальнено-кількісні

означальний

вказівний

питально-відносні

заперечні

неозначені

жодний(жоден);

стільки(остільки);

скільки?, котрий?;

ніскільки, нікотрий;

утворені від питально-відносних скільки? котрий?: скільки-небудь, будь-скільки, хтозна-скільки, абискільки, декотрий, котрийсь.

    Узагальнено-якісні займенники у процесі мовлення набувають предметного значення, відбувається їх субстантивація, зіст.: А на тому боці там живе Марічка… (боці якому? тому), (М. Ткач). Не той голова, хто кричить, а той, хто вміє навчить (кричить хто? той; хто хто? той), (Н. тв). Всякому городу нрав і права (городу якому? всякому), (І. Котляревський). Всякому рот дере ложка пуста (дере кому? всякому), (І. Котляревський). За таких умов займенники зберігають категорію роду й поєднуються, як правило, з дієслівними формами. Змінюється й синтаксична функція їх: вони виконують функцію підмета чи додатка, що властиві іменникам й узагальнено-предметним займенникам.

Відмінювання займенників

Особові займенники

Однина              Множина                           Однина            Множина

Н.  я                     ми                                      ти                      ви

Р. мене               нас                                     тебе                  вас

Д. мені               нам                                    тобі                   вам

З. мене              нас                                     тебе                  вас

О. мною            нами                                  тобою               вами

М. (на) мені        нас                                   тобі                   вас

                                 

Однина                                            Множина

Чоловічий рід        Жіночий рід          Середній рід                     

Н. він                             вона                  воно                              вони

Р.  його, (у нього)         її, (у неї)           його, (у нього)              їх, (у них)

Д. йому                          їй                      йому                             їм

З. його, (на нього)       її, (на неї)         його, (на нього)           їх, (на  них)

О. ним                          нею                   ним                              ними

М.  (на) ньому,  нім      ній                   ньому,  нім                 них  

    Відмінкові форми особових займенників мають не тільки різні закінчення, але й відмінні основи.

    Займенник він (вона, воно) у непрямих відмінках, крім давального, після прийменників набуває приставного звук [н], зіст.: питаю його, її, їх; до нього, від неї, з ним, з нею, при ньому, при нім, при ній, до них, з ними і т.д. У давальному відмінку завжди вживаються без звука [н]: скажу їй, йому, їм; у місцевому відмінку завжди з [н]: на ньому, на ній, на них.

Зворотний займенник

Н.    –                              

Р.   себе                           

Д.   собі                         

З.  себе                        

О.  собою                

М.   (на) собі

    

    Зворотний займенник не має форми називного відмінка. Форми непрямих відмінків цього займенника збігаються з відповідними формами особового займенника ти.

Присвійні займенники  

Однина

Множина

Чоловічий рід

Жіночий рід

Середній рід

Н.   мій

моя

моє

мої

Р.   мого

моєї

мого

моїх

Д.   моєму

моїй

моєму

моїм

З.  мій, мого

мого

моє

мої, моїх

О.  моїм

моєю

моїм

моїми

М.  (на) моєму, моїм

моїй

моєму, моїм

моїх

  За таким зразком відмінюються присвійні займенники твій, свій. Займенники наш, ваш, відмінюються як прикметники твердої групи, займенник їхній – як прикметник м’якої групи.

Вказівні займенники

Однина

Множина

Чоловічий рід

Жіночий рід

Середній рід

Н.

цей

ця

це

ці

Р.

цього

цієї

цього

цих

Д.

цьому

цій

цьому

цим

З.

цей, цього

цю

це

ці, цих

О.

цим

цією

цим

цими

М.

(на) цьому,  цім,

цій

цьому,  цім

цих

Н.

той

та

те

ті

Р.

того

тієї і тої

того

тих

Д.

тому

тій

тому

тим

З.

той, того

ту

те

ті, тих

О.

тим

тією,  тою

тим

тими

М.

(на) тому, тім

тій

тому, тім

тих

    За цим же зразком відмінюються займенники цей (оцей, оця, оце), отой (ота, оте), такий(отакий).

    Вказівні займенники такий, отакий відмінюються, як прикметники твердої групи.

    Займенник стільки відмінюється, як займенник скільки.

Питально-відносні займенники

Н.

хто

що

скільки

 Р.

кого

чого

скількох

Д.

кому

чому

скільком

З.

кого

що

скільки

О.

ким

чим

скількох

М.

(на) кому,  кім

чому,  чім

скількох

Однина

Множина

Чоловічий рід

Жіночий рід

Середній рід

Н.

чий

чия

чиє

чиї

Р.

чийого

чиєї

чийого

чиїх

Д.

чийому,  чиєму

чиїй

чийому,  чиєму

чиїм

З.

чий, чийого

чию

чиє

чиї, чиїх

О.

чиїм

чиєю

чиїм

чиїми

М.

(на) чийому, чиєму,  чиїм

чиїй

чийому, чиєму, чиїм

чиїх

    Питально-відносні займенники хто, що мають різні основи у непрямих відмінках.

    Питально-відносні займенники який, чий, котрий відмінюються, як прикметники твердої групи.

    Займенник скільки відмінюється як числівник два.

Заперечні займенники

Н.

ніхто

ніщо

нічий

ніякий

нікотрий

Р.

нікого

нічого

нічийого

ніякого

нікотрого

Д.

нікому

нічому

нічийому

ніякому

нікотрому

З.

ніхто, нікого

ніщо, нічого

нічий, нічийого

ніякий, ніякого

нікотрий, нікотрого

О.

ніким

нічим

нічиїм

ніяким

нікотрим

М.

ні на кому

ні на чому

ні на чийому

ні на якому

ні на котрому

ні на кім

ні на чим

ні на чиїм

ні на яким

ні на котрім

    Заперечні займенники  при відмінюванні  змінюють частину, що збігається  з питально-відносними  займенником, напр.: ніхто – нікого, нікому, ніким  і т.д… 

    Заперечні займенники  нічий, ніякий, нікотрий відмінюються як прикметники твердої групи.

    У місцевому відмінку однини заперечні займенники ніхто, ніщо, нічий, ніякий, нікотрий мають паралельні закінчення - ому, - ім., що пов’язано з відкритим і закритим складом: ні на кому, ні на чому, ні на чийому, ні на якому, ні на котрому, ні на кім, ні на чім, ні на чиїм, ні на якім, ні на котрім.

Неозначені займенники

Н.

дехто

абиякий

хтось

що-небудь

Р.

декого

абиякого

когось

чого-небудь

Д.

декому

абиякому

комусь

чому-небудь

З.

дехто, декого

абиякий, абиякого

хтось, когось

що-небудь, чого-небудь

О.

де з ким

аби який

кимсь, кимось

чим-небудь

М.

де на кому,

на аби якому,

на комусь,

на чим-небудь

де на кім

на аби якім

на кимсь

на чим-небудь,

на чім-небудь

    Неозначені займенники при відмінюванні змінюють лише частину, що збігається з питально-відносним займенником, напр.: будь-який, хто-небудь, дехто, декого, деким, абичим.

    Неозначені займенники якийсь і чийсь у родовому і місцевому відмінках множини  вживаються з вставним звуком [о] перед часткою - сь, напр.: якихось, на якихось, чиїхось, на чиїхось.

    У місцевому відмінку однини неозначені займенники утворені від питально-відносних хто, що, який, чий, котрий, мають паралельні закінчення – ому, (- ім), напр.: на кому, на комусь, на чомусь, на чому, і на кімсь, на чімсь, на чімі т. н. 

Наголос у займенників

    В особових займенниках та у зворотному займеннику у непрямих відмінках змінюється місце наголосу. У безприйменникових конструкціях наголошується другий склад, напр.: зустрів мене, тебе, його, її, спитай себе, його, її; у прийменникових конструкціях наголос на першому складі, напр.: прийдіть до мене, до тебе, до нього, до неї.

    У двоскладових формах непрямих відмінків вказівних займенників той, цей, вжитих без прийменників, наголошується другий склад, напр.: побачив того (цього) хлопця, сказав тому (цьому) студентові; вжиті із прийменниками – перший, напр.: прийшов до того (цього) місця, ходив по тому (цьому) березі, говорили про того (цього) відвідувача.

    Заперечні займенники ніхто, ніщо в непрямих відмінках мають подвійний наголос, що певною мірою видозмінює їх семантику, напр.: нікого, нікому, ніким, нічого, нічому, нічим – у значенні немає кого, чого, немає кому, чому, немає ким, чим і нікого, нікому, ніким, нічого, нічим – у значені абсолютної відсутності.

    У неозначених займенниках наголос може припадати як на першу складову частину, так і на другу: 1) якщо першою складовою частиною його є де-, аби-, казна-, хтозна- або ж другою частиною його є –будь, -небудь, наголос на частці; напр.: дехто, дещо, абихто, абищо, абиякий, абичому, казна-хто, хтозна-що, хтозна-який; хто-будь, що-будь; хто-небудь, що-небудь; 2) якщо першою частиною займенника є частка будь-, наголос на другій складовій частині; напр.: будь-хто, будь-що, будь-чий, будь-який, будь-котрий.

Література

1.  Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис/ О.Т.Волох,  М.Т. Чемерисов,  Є.І. Чернов. – К.: Вища шк., 1989. – С.111 – 121.

  1.  Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Вища шк.,1987. – С.193 – 204.
  2.  Жовтобрюх М.А.,Кулик В.М. Курс сучасної української літературної мови, ч.1. – К.: Вища шк., 1972. – С.290 – 307.
  3.  Сучасна українська літературна мова: Підручник/ А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін. ; За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища шк., 1997. – с.393– 403.
  4.   Сучасна українська літературна мова: Підручник/ М.Я.Плющ,                С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К.: Вища шк., 2009. – С.254 – 265.
  5.  Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2007. – С.425 – 431.


ДІЄСЛОВО

                                       План:

  1.  Дієслово як частина мови. Значення, граматичні ознаки дієслова.
  2.  Інфінітив.
  3.  Граматичні категорії дієслова. Категорія виду.
  4.  Категорія перехідності / неперехідності.
  5.  Категорія стану.
  6.  Категорія способу.
  7.  Категорія часу.
  8.  Категорія особи. Безособові дієслова.
  9.  Категорія роду.
  10.  Категорія числа.
  11.  Категорія відмінка.
  12.  Дієвідмінювання.
  13.  Дієприкметник як форма дієслова.
  14.  Безособові форми на -но, -то
  15.  Дієприслівник як форма дієслова.

Дієслово – це повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес, виражені в граматичних категоріях виду, стану, способу, часу, особи і  в реченні виступає найчастіше у функції присудка.

Поняття граматичної дії дуже широке. В узагальнене поняття дії входить позначення реальних дій осіб ( читати, працювати, рубати ), переміщення істот і предметів у просторі (плавати, ходити, їхати, летіти), процес мислення (думати, мислити, гадати),  мовлення (говорити, казати), стан, в якому перебуває предмет (лежати, стояти, сидіти) та ін.

Поняття дії як процесу – це протікання дії в часі. Порівняймо  дію, яка передається  віддієслівними іменниками, та дію, названу дієсловом: бігання, біганина та бігати; читання і читати; боротьба і боротися; малювання і малювати. Різниця між іменниками і дієсловами полягає в тому, що іменники означають опредмечену, статичну дію, а дієслова означають дію як процес, який протікає в певних часових межах.

Значення дії як процесу дієслово виявляє у формах, які складають  систему дієслівних форм: а) інфінітив (неозначена форма дієслова) – жити, сидіти, співати, читати; б) особові форми дієслів теперішнього і майбутнього часу дійсного способу - читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають; прочитаю, прочитаєш, прочитає, прочитаємо, прочитаєте, прочитають; читатиму, читатимеш, читатиме, читатимемо, читатимете, читатимуть; буду читати, будеш читати, будуть читати та особові форми дієслова наказового способу: читай, читаймо, читайте; в) родові форми минулого та давноминулого часу дійсного способу: читав, читала, читало, читали; читав був, читала була, читало було, читали були  та родові форми умовного способу: ходив би, ходила б, ходило б, ходили б; г) іменна форма (дієприкметник): прочитаний, прочитана, прочитане, прочитані; г)  предикативні форми на -но, -то: прочитано, розбито; д) дієприслівник: читаючи, прочитавши.

Дієслівні форми, які складають дієслівну систему, характеризуються граматичними категоріями, серед яких є загальнодієслівні, які властиві всім або більшості дієслівних форм (категорія виду, перехідності/неперехідності, стану) і частководієслівні - властиві певним граматичним формам (категорії часу, способу, особи, роду, числа). Так, наприклад, категорія виду і стану властива усім дієсловам, а категорія особи виявляється тільки у формах теперішнього і майбутнього часу дійсного способу та в наказовому способі. Але її зовсім не мають форми минулого і давноминулого часу дійсного способу та форми умовного способу, дієприкметники, дієприслівники, інфінітив. Категорія ж роду властива тільки дієсловам минулого і давноминулого часу дійсного способу та дієсловам умовного способу.

 Дієслівні форми є дієвідмінювані і недієвідмінювані. До недієвідмінюваних форм належать інфінітив, дієприслівники, форми на -но, -то. Інші є дієвідмінюваними, однак змінюються вони по-різному. Наприклад, дієприкметник змінюється за відмінками, родами і числами, як прикметник.  Інші ж дієслівні форми змінюються за особами і числами або за родами і числами.

Усі форми, що належать до дієслівної системи, мають спільну синтаксичну властивість: у складі словосполучення вони  керують формами іменників та інших

частин мови, вжитих у значенні іменників: читати книгу, читаю книгу, читай книгу, читав би книгу, прочитана мною книга, читаючи книгу; до всіх форм дієслівної системи можуть прилягати прислівники: читати швидко, прочитаю швидко, прочитай швидко, прочитав би швидко, прочитаний швидко та ін.

Дієслівні форми творяться від двох основ дієслова: основи інфінітива, яка визначається відкиданням суфікса  -ти (-ть) від форми інфінітива, наприклад: чита-ти, писа-ти  та основи теперішнього часу, яка визначається відкиданням особового закінчення -уть/-ють , -ать/-ять від форми третьої особи множини теперішнього або простого майбутнього часу, наприклад: чита-ють, пиш-уть, прочита-ють, напиш-уть. У дієсловах з постфіксом -ся відкидається і цей постфікс з суфіксом -ти: навча-тися, та із закінченням –уть/-ють, -ать/-ять: пиш-уться.

Інфінітив, або неозначена форма дієслова – це початкова форма дієслова, яка передає найзагальнішу назву дії чи стану як процесу, не вказуючи на особу, число, час чи спосіб. Інфінітив вживається, коли немає потреби вказувати на те, хто виконує дію, коли вона виконується, в який спосіб перебігає. Це незмінна форма дієслова. З усіх дієслівних категорій їй властиві тільки  загальнодієслівні категорії виду, стану і перехідності/неперехідності.

Інфінітив твориться за допомогою суфікса -ти, рідше – -ть. Ці суфікси є формотворчими. Суфікс  -ти вживається частіше і в усіх стилях мовлення. Суфікс -ть – рідше і тільки в розмовному і художньому стилях, поширений в діалектному мовленні. Після основи на приголосний завжди вживається суфікс  -ти: ректи, текти; після основи на голосний можливі обидва суфікси: лежати і лежать, читати і читать.

Інфінітив може виступати в ролі будь-якого члена речення: Язиком (що?) вихати –( є що?) не ціпом махати (Прислів’я)  – підмет і присудок; Здійснилась її палка мрія – (яка?) малювати. ( В. Яворівський) – означення; Він приїхав у село (з якою метою?) працювати .Тютюнник) – обставина; Просимо вас (про що?)  виконати це ще раз – додаток.

                    Граматичні  категорії дієслова

                    Категорія виду

Категорія виду властива усім дієслівним формам, які належать до дієслівної системи. Це  загальнодієслівна граматична категорія.  Вона виражає відношення дії до її внутрішньої межі, вказуючи на результативність чи обмеження, завершеність чи незавершеність.

Семантичною ознакою виду є протиставлення двох форм дієслів: за ознакою обмеженості (доконаний вид) і необмеженості (недоконаний вид) тривання дії.

Дієслова доконаного виду означають дію з вказівкою на внутрішню межу, на обмеженість її тривання в часі, на її завершеність у минулому часі чи завершеність у майбутньому, на її результативність. Дієслова доконаного виду в інфінітиві відповідають на питання «що зробити?» Значення доконаного й недоконаного виду у формах інфінітива виражається безвідносно до інших граматичних значень дієслова. Інфінітив об’єднує  усі можливі форми доконаного чи недоконаного виду: читати - читаю, читав (читала,читало), читай, читав би (читала б, читало б), читаючи,читаний; прочитати – прочитаю, прочитав (прочитала,прочитало),прочитав би (прочитала б, прочитало б), прочитаний, прочитавши. В інших формах значення виду пов’язане із значенням часу. Дієслова  недоконаного виду творять форми усіх часів – теперішнього, минулого, давноминулого, майбутнього складного та складеного (читаю, читав, читав був, читатиму, буду читати), а дієслова  доконаного виду – лише минулого, давноминулого й майбутнього  простого часів (прочитав, прочитав був,  прочитаю).  Дієслова доконаного виду означають дію, яка завершена в минулому або обовязково відбудеться у майбутньому, наприклад: написати, прочитати, заграти, виконати, піти, заснути, попоходити; заграю, заграв, заграй, заграв би , загравши і ін.

Дієслова недоконаного виду означають дію, необмежену в часі, без вказівки на її завершеність. Такі дієслова мають відтінок тривалості, повторюваності, не- результативності, відповідають в інфінітиві  на питання «що робити?», наприклад: писати, читати, грати, виконувати, іти, засинати, відправляти. Дієслова недоконаного виду вживаються в усіх часових формах: в теперішньому (пишу, читаю, граю), майбутньому (писатиму,читатиму, буду читати ), минулому (писав, читав), давноминулому дійсного способу (писав був, читав був); пиши, читай – у наказовому способі; писав би – в умовному; пишучи – у дієприслівнику.

Крім основних значень, дієслівні форми мають додаткові відтінки значень недоконаного і доконаного виду: ритмічна повторюваність незавершеної дії (приспівувати, причісувати); нерегулярна повторюваність (покашлювати, підписувати); протяжність дії (бігти, летіти); завершеність дії, досягнення результату (написати, збудувати); початок дії (заспівати); раптовість, несподіваність дії (стукнути, грюкнути); багаторазовість, тривалість завершеної дії (понакидати, попереписувати, попрацювати) та ін. 

Форми доконаного й недоконаного виду утворюють видову пару. Початковою, основною вважають форму недоконаного виду, від  якої префіксально твориться форма доконаного виду. Наприклад,  писати – написати – це видова пара, у якій зберігається лексичне значення дієслова. Якщо додавання префікса вносить щось нове в лексичне значення дієслова, то одержуємо не видову пару, а нове дієслово. Такі префіксальні утворення надписати, переписати, виписати, дописати, списати, підписати, записати та ін. є основою інших видових пар: надписати – надписувати, переписати – переписувати, виписати – виписувати і т. д., у яких вихідною є форма доконаного виду, а недоконаний вид утворюється суфіксально. Таким чином, при утворенні видової пари необхідно зберігати лексичне значення слова, не допускаючи утворення нових слів з іншим лексичним значенням чи з іншим відтінком у значенні.

Творення видових пар відбувається за допомогою таких засобів:

  1.  префіксів: на-:  писати – написати; з-:  робити – зробити;  в-:   лити – влити; за-: брати – забрати; по-: кликати – покликати ;  про-: читати – прочитати;  при-: нести – принести;
  2.  суфіксів (від префіксальних дієслів доконаного виду творяться форми недоконаного виду):

-ува:  переписати – переписувати, списати – списувати (дієслова доконаного виду виступають із суфіксом -а-,  недоконаного – -ува);

-овува:затрамбувати- затрамбовувати, випробувати – випробовувати (форми доконаного виду вживаються з суфіксом –-ува(-юва), а недоконаного – -овува);

-ва-, -а-: зігріти – зігрівати, збити – збивати, зімліти – зомлівати, витекти – витікати (дієслова доконаного виду є безсуфіксними, а  доконаного – мають суфікс -ва- або -а- );

-ну, -ону- ( у даному випадку від дієслів недоконаного виду зі значенням тривалої дії утворюються форми зі значенням однократної дії: грюкати – грюкнути, смикатисмикнути-смиконути;

-а-, -и: кінчати – кінчити, лишати – лишити (дієслова недоконаного виду мають суфікс -а-(-я-), а  відповідні їм  форми доконаного  виду -  -и-;  

-ува- (-юва-) -и, -а: повторювати – повторити, записувати записати;

3) чергування голосних у коренях дієслів: видирати – видеру, витирати – витерти (витру), замітати – замести, збирати – зібрати,перевозити-перевезти та ін. (голосні и, е можуть випадати). Утворення форм доконаного виду за допомогою чергування голосних у корені дієслів, крім зміни суфіксів основи дієслів, може супроводжуватися й чергуванням приголосних звуків: рухати – рушити, скакати – скочити та ін.;

4) зміни наголосу: виносити – винести, скликати – скликати, виміряти – виміряти;

5)  зміни основи (суплетивізму): брати – взяти, ловити – піймати.

Частина дієслів не утворює видових пар. Це одновидові дієслова, які завжди виступають  у формі одного виду. Так, форми недоконаного виду мають такі дієслова: володіти, зимувати, командувати, мріяти, покашлювати, верховодити, сподіватися, квартирувати, поважати, переслідувати та ін.

У формі доконаного виду виступають дієслова з префіксами роз-, на-, за-, по-, про-, від-: розгомонітися, розпищатися, надуматися, налітатися, находитися, належатися, насидітися   ( із словотворчим афіксом –ся), заручити та ін.

Крім одновидових дієслів, виділяються й двовидові, значення виду яких конкретизується в контексті. Як правило, вони утворюються від слів іншомовного походження: абонувати, абстрагувати, акредитувати, асигнувати, ліквідувати, телефонувати. Окремі дієслова – власне українські: веліти, женити, ночувати, наслідувати, ранити, вінчати. Наприклад: Усім веліли встати (доконаний вид); Батьки велять нам бути гідною зміною (недоконаний  вид). Однак, така асиметрія (одна форма – два видові значення) у мові небажана, тому в мовленнєвій практиці спостерігається тенденція до утворення видової пари навіть на базі двовидового дієслова, наприклад: телефонувати – зателефонувати, женити – оженити, веліти – звеліти. Пор.: Усім звеліли встати.

              Категорія перехідності / неперехідності

 Категорія перехідності / неперехідності вказує на здатність дієслова виражати своє значення самостійно (музика звучить, шахтар   працює) або за допомогою залежного іменника в знахідному відмінку (без прийменника) чи в родовому відмінку, наприклад: Шахтар видобуває вугілля; Мати наварила борщу (зварила борщ). Категорія перехідності/неперехідності визначає синтаксичну ознаку дієслова - здатність або нездатність дієслова керувати іменником у знахідному або родовому  відмінках. Ця категорія дієслова пов’язана з його семантикою, є загальнодієслівною, тому властива усім дієслівним формам: інфінітиву, особовим формам дієслова, родовим формам, дієприкметнику, дієприслівнику.

Перехідними є дієслова, які означають дію, спрямовану на обєкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: читати (що?) газету, книгу; малювати  (що?) картину, пейзаж.

Іменник, на який спрямована дія, може бути і в формі родового відмінка:

  1.  коли дія переходить не на весь предмет, а на його частину. Порівняйте: висипати ( що?) борщ; визбирати ( що?) груші, яблука; насипати ( чого?) борщу;  назбирати ( чого?) груш, яблук;
  2.  при наявності заперечення: не знати ( чого?) правила; не виконати ( чого?) завдання;
  3.  при наявності синонімічних відмінкових  форм у іменниках чоловічого роду другої відміни з нульовим закінченням у початковій формі: писати ( що?) лист і листа; купити (що?) стілець і стільця.

Перехідні дієслова можуть керувати формою родового відмінка у ролі прямого додатка, коли вони вживаються у сполученні з іменниками, які означають збірність: пас ягнят і ягнята; порав телят і телята; речовинність: купив хліба.

До перехідних належать також дієслова бажати, зичити, сподіватися що керують формами родового відмінка і поєднуються з іменниками абстрактного значення: бажати щастя; зичити добра, сподіватися успіху.

Неперехідними є дієслова, які означають дію, що не передбачає обєкта, вираженого  знахідним відмінком, на який би ця дія переходила, була спрямована. Ці  дієслова не мають при собі прямого додатка у формі знахідного відмінка без прийменника. Вони керують іменниками в інших непрямих відмінках або в знахідному відмінку з прийменникам. Можуть також вимагати  інфінітива. До них не можна поставити питання знахідного відмінка: іти, бігти, лежати, їхати, летіти та ін., наприклад: летіти над землею, лежати на дивані, надокучає стояти, дякувати долі, нехтувати порадою і ін.

До перехідних належать дієслова мислення і мовлення, переживання, ставлення і ін.: говорити (що?) правду; розповідати (що?) сон; почути (що?) пісню; відчувати (що?) радість; любити (кого? ) людину.

До неперехідних належать дієслова, що означають рух і положення в просторі (іти, летіти, сидіти, ходити, стояти, лежати); фізичний і психічний стан (радіти, плакати, хворіти, сумувати); сферу діяльності (учителювати, воювати, партизанити) та ін. Неперехідними є всі дієслова з постфіксом -ся (одягатися, вмиватися) та дієслова, утворені від вигуків ( ахати, охкати, ойкати).

Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Одні і ті ж дієслова залежно від контексту можуть виражати перехідність (читати книгу) і неперехідність (читати голосно). Наприклад: Наш Івасик читає казку і Наш Івасик уже читає.

                       Категорія стану

Категорія стану виражає відношення дії до її суб’єкта, який творить дію, і до об’єкта, на який ця дія спрямована. Властива всім дієслівним формам, але найвиразніше виступає в дієприкметниках, серед яких  найчіткіше розрізняється два стани - активний і пасивний. Ця категорія тісно пов’язана з категорією перехідності/неперехідності. Серед учених немає одностайної думки щодо класифікації станів і їх кількості, однак більшість мовознавців визначає активний і пасивний стан.  Є немало вчених, які виділяють і зворотно-середній стан, хоча багато хто з мовознавців не вважає достатніми підстави для його визначення.

Активний стан дієслова є основним. Властивий усім дієсловам, які означають дію, спрямовану від діяча на прямий об’єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка  без прийменника, тобто усім перехідним дієсловам.

Студенти (Н.в.) будують гуртожиток (З.в.).

У цьому реченні  виконавець дії,  логічний, реальний суб’єкт, збігається з діячем, який виражений граматично (з граматичним суб’єктом), підметом. Дія, виражена перехідним дієсловом, спрямована на обєкт (іменник у знахідному відмінку без прийменника чи родовому).

Пасивний стан означає, що дія спрямована на об’єкт, який у реченні має форму називного відмінка і виступає підметом, тоді як реальний діяч виражений іменником в орудному відмінку і  виконує роль додатка. Реальний і граматичний суб’єкт не збігаються:

      Гуртожиток (Н.в.) будується студентами (О.в.).

У цьому реченні справжній діяч (студенти) виступає граматичним об’єктом (додатком), вираженим іменником в орудному відмінку. Логічний об’єкт (гуртожиток) став граматичним суб’єктом (підметом). Дієслово з перехідного додаванням постфікса - ся перетворилося на неперехідне. Категорія перехідності в ньому нейтралізована. Тобто, активна станова форма, властива перехідним дієсловам, співвідноситься з пасивною формою, в якій перехідність нейтралізується. Така нейтралізація неможлива в дієсловах неперехідних (іти, стояти, летіти, спати), тому такі дієслова знаходяться поза категорією стану.

Зворотно-середній стан дієслів означає, що дія субєкта не переходить на обєкт, а зосереджена в сфері самого субєкта. Форми зворотно-середнього стану утворюються від перехідних дієслів за допомогою афікса -ся. Ці дієслова поділяються на кілька розрядів:

  1.  власне зворотні дієслова, що означають дію, суб’єктом і об’єктом якої є сама особа (дія спрямована на діючу особу): одягатися, умиватися, взуватися, чепуритися, голитися і ін.
  2.  взаємно-зворотні  дієслова, що означають дію, виконувану кількома особами. Ця дія переходить на кожного з виконавців: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися;
  3.  загально-зворотні  дієслова, що означають дію, зосереджену в самій діючій особі. Виражають внутрішній стан, переживання або зміни у стані суб’єкта: журитися, сердитися, зупинитися;
  4.  непрямо-зворотні  дієслова, що означають дію, яку суб’єкт здійснює для себе, в своїх інтересах: запастися (паливом, водою), лаштуватися (в дорогу).
  5.  активно-безобєктні (безоб’єктно-зворотні), що означають дію, яка може переходити на інший предмет (особу), але мислиться поза об’єктом як характерна ознака суб’єкта: собака кусається, корова б’ється, кішка дряпається, кропива жалиться;
  6.  пасивно-якісні дієслова, що означають дію, замкнуту в сфері суб’єкта, яка вказує на здатність його підпадати дії з боку іншого предмета: нитки рвуться, скло б’ється, дріт гнеться, дерево ламається, хліб кришиться та ін.

Отже, усі дієслова зворотно-середнього стану утворюються від перехідних дієслів активного стану додаванням афікса -ся.

Приналежність дієслова до пасивного стану визначається можливістю або неможливістю додавання до дієслова слова сам.  Якщо таке вживання слова сам при дієслові можливе,  це не буде форма пасивного стану:  Дівчина прикрашається квіткою (сама). Дорога прокладається будівельниками (пасивний стан, бо неможливо додати слово сама).

Поза станом (мають нульову категорію стану, не мають категорії стану) перебувають:

  1.   неперехідні дієслова: бігти, летіти, плакати, спати;
  2.   безособові дієслова з афіксом -ся: не спиться, розвидняється;
  3.   неперехідні дієслова, які без афікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися;
  4.   дієслова, утворені від неперехідних за допомогою префікса і афікса -ся, які надають їм нового лексичного значення: добігатися (пор. бігати); наплакатися (плакати), насидітися (сидіти) і ін.

У шкільній практиці  поширена точка зору, за якою усі дієслова (без винятку) належать до активного або пасивного стану. За цією теорією стан дієслова – граматична категорія, яка виражає відношення дії до суб’єкта. Зворотні дієслова належать до активного стану і є новими похідними одиницями з новим лексичним значенням. Якщо до дієслова можемо додати слово сам – це активний стан: Я вмиваюся; хлопчик одягається; я іду. Якщо додати слово сам неможливо, то це будуть дієслова пасивного стану: Хата будується будівельниками. Позастанових дієслів тут не буває.

                              Категорія способу

Спосіб – це граматична категорія, яка виражає відношення дії до дійсності.

В українській мові розрізняють дійсний, умовний і наказовий способи.

Дійсний спосіб  виражає дію, яка відбувається, відбуватиметься чи відбудеться, або відбувалася чи  відбулася, стверджуючи або заперечуючи її.

Дійсний спосіб має форми часу (теперішнього, минулого, давноминулого, майбутнього), особи ( для минулого, давноминулого часу – форми роду), числа. Наявність усіх часових форм властива тільки дійсному способу: читаю, прочитаю, читатиму, буду читати; читав, читала, читало, читали; читав був. Цим він протиставляється умовному і наказовому способам.

Умовний спосіб виражає дію бажану або можливу за певних умов: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано ( М.Бажан). Хотіла б я піснею стати…(Л. Українка). Це аналітична структура, яка утворюється додаванням частки б (би) до дієслів минулого часу.

Умовний спосіб має форми роду і числа та не має форм часу і особи. Категорія особи в ньому  визначається тільки  в контексті додаванням особового займенника в ролі підмета: я ходив би, ти ходив би, він ходив би. 

Частка би вживається після дієслів, які закінчуються на приголосний: читав би, хотів би, частка б після дієслів, які закінчуються на голосний: читала б, хотіла б.

Частка б (би) завжди пишеться окремо від дієслів, але постійного місця не має: може стояти перед дієсловом, після нього, відокремлюватися іншими словами, входити до складу сполучника. (Значення умовності зберігається й тоді, коли частка би (б) виступає як складова частина сполучників якби, щоб, зазначає О.Т.Волох [ 3  ,137]). Зверніть увагу на місце частки відносно дієслова:

Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердешне, теплеє слівце!

Якби ти знав! Та се знання прадавнє

Відчути треба й серцем зрозуміть.

Що темне для ума, для серця ясне й явне…

І іншим би тоді вказався світ.

      Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

                                    (І. Франко).

Є два різновиди форм умовного способу залежно від умов вживання:             1) форма в  складнопідрядному реченні: Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя… (Т. Шевченко). 2) форма в незалежному реченні: Пождав би ти канікул. Відпросилася б ти на кілька днів. У другому випадку виражено   відтінок бажання або спонукання.

Наказовий спосіб виражає спонукання до дії, волю того, хто говорить, у формі наказу, команди, вимоги, побажання, заклику, поради тощо: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинять вас (І.Франко). Ці значення передаються різною наказовою інтонацією.

Спонукання до дії може бути спрямоване на мовця (ходімо, читаймо, хай я зроблю), на співрозмовника (читай, іди, скажи) чи співрозмовників (читайте, ідіть), на особу, яка не бере участі в мовленні (нехай зробить; хай скажуть).

Форми дієслів наказового способу творяться від основ теперішнього часу за допомогою  спеціальних особових закінчень 2-ї особи однини – нульового чи -и (читай, ходи, неси, роби), 1-ї особи множини  - -імо (-ім), -мо: (пишімо і пишім, читаймо, ходімо і ходім, несімо і несім) і 2-ї особи множини  - -іть(-іте), -те (пишіть,  ходіть, несіть, читайте). Флексія -іте вживається в поетичній мові для надання урочистості: Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте (Т. Шевченко). Форми 1-ї особи однини і 3-ї особи однини і множини передаються аналітично, додаванням спонукальних часток  хай (нехай) до форм теперішнього або простого майбутнього часу: Нехай я заплачу гіркими сльозами (Леся Українка). Хай згине цар (Леся Українка). Наказовий спосіб утворюється і від дієслів з постфіксом -ся: навчися, нехай навчиться, навчімося, навчіться, нехай навчаться.

Дієслово їсти має такі  форми наказового способу: їж, їжте, їжмо.

Дієслова наказового способу, крім особи (2 особи однини, 1 і 2 особи множини), мають категорію виду, числа і не мають категорії часу.

Часто у мовленні форма  одного способу може виступати в значенні іншого. Наприклад, для пом’якшення тону наказу замість наказового способу вживається умовний: Чи не сходив би ти, синку, по воду. З цією ж метою можна наказовий спосіб замінити на дійсний у формі 2-ї особи теперішнього чи майбутнього часу доконаного виду: Одягайся, Марійко, віднесеш матері обід. В значенні дійсного способу може використовуватися наказовий:  На Музичука написали, що вбитий, а він візьми і прийди (Є.Гуцало).  В значенні умовного можуть вживатися форми наказового способу: Не будь нас з Григорієм, ніхто б цієї науки в Харкові й не нюхав (О.Довженко.), а при потребі висловити заклик,  наказ використовується неозначена форма дієслова: Стояти струнко! Підняти прапор!

                             Категорія часу

Категорія часу виражає відношення дії або стану до моменту мовлення.

В українській мові розрізняються чотири часові форми:  1) теперішній час; 2) майбутній час; 3) минулий час; 4) давноминулий час.

Категорія  часу (усі часові форми) розрізняється тільки в дієсловах дійсного способу. У дієслів наказового та умовного способу розрізнення форм часу відсутнє. Для дієприкметників та дієприслівників властиве розрізнення лише форм теперішнього і минулого часу.

Категорія часу тісно повязана з категорією виду. Дієслова у формі теперішнього часу творяться лише від дієслів недоконаного виду (пишу, ходимо, вирішують), а форми майбутнього, минулого і давноминулого часів творяться від дієслів доконаного і недоконаного виду (напишу, вирішать, писатиме, буде писати, ходив, ходив був, написав, вирішили): Хай сотий піт з чола додолу роситься, вони ж працюють, знаючи про те: якщо у полі жито заколоситься, то все, усе у світі процвіте (І. Савич).

Теперішній час означає, що дія відбувається в момент мовлення. Утворюється від дієслів недоконаного виду: За вікнами сердитий вітер ганяє каламутну снігову віхолу, стукотить у замуровані морозом шибки, вовком виє гуде в коминку; скаржно скрипить голоребре  віття вишень та черешень, тривожно шарудить кукурудзиння, яким обкладено хату (М. Сиротюк).

Крім основного значення обмеженої в часі дії, яка збігається з моментом мовлення, форми теперішнього часу можуть виражати: 1) дію, яка відбувається постійно, в будь-який момент, в тому числі і в момент мовлення: Я знаю, мій друже: в кожному з нас, хто навіть вголос відмовляється, що він українець, живе напівзадушений предок і рветься на світло (Василь Рубан); 2) дію, яка неодмінно відбудеться у найближчий час: Навчання закінчується через кілька днів; 3) дію, яка відбувалася у минулому, для підкреслення розповіді про історичні часи. Часто при таких дієсловах є слова було, бувало, буває: Згадалось мені, як тихого весняного вечора  сиджу, було, я в своїй одинокій хатинці на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумнії (Л. Укр.); 4) дію, яка виражає наказ виконати якусь дію у майбутньому: На конкурс перший курс готує літературні читання, другийнародні пісні. 

Майбутній час означає дію, яка відбудеться чи відбуватиметься після моменту мовлення. Є три форми майбутнього часу: майбутній простий доконаного виду (напишу, скажу, прийду); майбутній складний недоконаного виду (писатиму, казатиму, ходитиму); майбутній складений недоконаного виду: буду писати, буду казати, буду ходити.

Прості форми майбутнього часу доконаного виду утворюються тільки від дієслів доконаного виду за допомогою тих самих закінчень, що й дієслова теперішнього часу. Пор.: пишу - напишу; пишеш – напишеш, пише – напише, пишемо – напишемо, пишете – напишете, пишуть - напишуть: Пізніше в повісті «Близнецы» Шевченко пригадає  дещо зі своїх дорожніх вражень і вкладе їх в уста одного з своїх персонажів (І. Дзюба).

Майбутній складний недоконаного виду та складений (аналітичний) час є синонімічними. Обидва творяться від форм інфінітива. Складний – додаванням суфікса майбутнього часу -м-. Цей суфікс є залишком архаїчного допоміжного дієслова имати(мати),  яке дієвідмінювалося  так: я иму,  ти имешь, він (вона, воно)  иметь; ми имемь, ви имете, вони имуть( Історія української мови. Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – С.329).  До суфікса -м-  додаються особові флексії і в рівні розвитку сучасної мови -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть            (включаючи суфікс -и-) сприймаються як закінчення : я працювати(и)му, ти працювати(и)меш, він (вона, воно) працювати(и)ме, ми працювати(и)мемо, ви працювати(и)мете, вони працювати(и)муть.

Складена (аналітична)  форма майбутнього часу утворюється додаванням до інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути у майбутньому часі: я буду працювати, ти будеш працювати, він (вона, воно) буде працювати, ми будемо працювати, ви будете працювати, вони будуть працювати.

Минулий час означає дію, що відбувалася або відбулася до моменту мовлення. Минулий час утворюється від основи інфінітива,  не має особових форм, але має категорію роду. Особа в минулому часі визначається за допомогою особових займенників: я  ходи-в, ти ходи-в, він ходи-в (вона ходи-л-а, воно ходи-л-о) , ми ходи-л-и, ви ходи-л-и, вони ходи-л-и.

Категорія роду виражається за допомогою суфіксів та закінчень: у чоловічому роді суфіксом -в-: я ходи-в, ти ходи-в, він ходи-в, у жіночому, середньому роді та в множині – суфіксом -л- та закінченням -а в жіночому роді,    -о  -   в середньому та –и  в множині:   я ходи-л-а, ти ходи-л-а, вона ходи-л-а, воно ходи-л-о, ми ходи-л-и, ви ходи-л-и, вони ходи-л-и.

Давноминулий час означає дію, що відбувалася перед іншою минулою дією, тобто одна минула дія передує іншій минулій дії. Утворюються форми давноминулого часу переважно від дієслів доконаного виду аналітично (до основного дієслова в минулому часі додається допоміжне дієслово бути в минулому часі в усіх родових формах: прийшов  був, прийшла  була, прийшло  було та у формі множини – прийшли були. Допоміжне дієслово може бути перед основним дієсловом і після нього, наприклад:  Трохи була не втопилась, та жаль було кинуть близняточок ( Т.Шевченко); Я вже зібрався був, та не поїхав через родинні обставини ( О.Довженко).

Ці форми властиві розмовному та художньому стилям, використовуються рідко не тому, що давноминулий час зникає, а тому, що не так часто виникають ситуації, коли потрібно вжити цей час. Активно в розмовному мовленні використовуються форми давноминулого часу в закарпатських говірках (південно-західний діалект).

                             Категорія особи

Категорія особи виражає відношення дії до субєкта з погляду того, хто говорить.

Субєктом  дії може бути сам мовець (я), його співбесідник (ти), особа, яка не бере участі в розмові або предмет, про який говорять (він, вона, воно); мовець разом із співрозмовником (ми), особи без мовця (ви – усі, крім я), особи, які не беруть участі в мовленні або предмети, про які йдеться (вони). У звязку з цим в українській мові розрізняють три особи:  першу - я, другу -ти, третю - він (вона, воно) в однині) і три в множині:  першу - ми, другу - ви, третю - вони.

Категорія особи виражається за допомогою особових закінчень, які маємо у формах теперішнього та майбутнього часу дійсного способу, у формах наказового способу. У формах минулого, давноминулого часу дійсного способу особа виражається синтаксично – через підстановку займенника, оскільки закінчення у формах минулого, давноминулого часу та в умовному способі є родовими.

Особові форми дієслова можуть мати додаткові значення:

  1.  узагальнено-особове значення, яке виражається формою другої особи однини, стосується будь-якої особи, передається узагальнено-особовими реченями: Сидиш у школі, доки ото учителька прийде... й думаєш (О. Вишня).
  2.  неозначено-особове значення, яке виражається формою третьої особи однини і множини теперішнього і минулого часу та поширене в неозначено-особових односкладних реченнях. Задзвонили в усі дзвони по всій Україні            (Т. Шевченко).

Українській мові властиве вживання другої особи множини замість другої  особи однини (ввічливе звертання на «Ви» до однієї особи замість «ти»: Ідіть, мамо, вечеряти. Сядьте, тату, ви так втомилися.

У науковому і діловому мовленні прийнято вживати замість першої особи однини (я) форму множини (ми): Ми переходимо до викладу змісту нашого дослідження. Останнім часом при захисті дисертацій почали вживати і форму однини, що є впливом Західної Європи.

                     Безособові дієслова 

Безособові – це такі дієслова, які означають дію або стан, не пов’язані з будь-якою особою.  Вони виступають у ролі головного члена,  співвідносного з присудком, у безособових реченнях. Можуть виражати: 1) явища природи: дощить, смеркає, вечоріє; 2) стихійні явища: замело, вимерзло; 3) фізичний і психічний стан людини: морозить, лихоманить, трусить, не хочеться, коле;       4) значення незалежного від особи стану: не щастить, не судилося, таланить і ін.

Безособові дієслова не змінюються за особами, числами і родами, але мають  форму третьої особи однини теперішнього чи майбутнього часу або  форму середнього роду однини минулого часу (щастить, вечоріє, вимерзне, вимерзло, вечоріло, щастило).

Є дві групи безособових дієслів:

1) дієслова, які вживаються тільки в безособовому значенні: Світає. Край неба палає (Т.Шевченко);

2) дієслова особові, вжиті в безособовому значенні: В лісі гуде, свище, блискає (С. Васильченко). Пор.: Надворі негода страшенна, сніг, дощ, лютий вітер гуде (Леся Українка).

Безособові дієслова можуть утворюватися від особових за допомогою постфікса -ся: спати- не спиться: Не спалося. А ніч, як море (Леся Українка).

                    Категорія роду

Категорія роду властива тільки дієсловам минулого (ходив, ходила, ходило), давноминулого (ходив був, ходила була, ходило було) часу,  умовного способу, який утворюється від дієслів минулого часу додаванням частки б (би): ходив би, ходила б, ходило б, а також дієприкметникам: прочитаний, прочитана, прочитане. Рід можемо визначити тільки у формах однини.

                   Категорія числа

Категорія числа вказує, що дія виконується, виконувалася чи буде виконуватися однією чи кількома особами. Якщо дія виконується однією особою, маємо форму однини, якщо кількома – форму множини. Категорія числа властива всім відмінюваним дієслівним формам.

                   Категорія відмінка

Категорія відмінка властива єдиній дієслівній формі – дієприкметнику. У дієприкметника категорії роду, числа і відмінка є прикметниковими, тобто повністю залежать від форми іменника чи займенника, з яким дієприкметник пов’язаний: прочитана книга, виконане доручення, працюючий двигун, обгорілі дерева. Як і  прикметник, дієприкметник змінюється за шістьма відмінками: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, наприклад: написаний твір, написаного твору, написаному твору ,написаний твір, написаним твором, (у) написаному творі.

Дієвідмінювання

Дієвідмінювання – відмінювання дієслів за особами, числами, часами і способами, а в минулому часі і умовному способі – також за родами.

Термін дієвідміна має два значення: 1. Система змінюваних форм дієслова, що виражають категорії способу, часу, особи, числа, а в формах однини минулого часу й умовного способу – також роду. 2. Групи дієслів, які мають спільні особливості відмінювання залежно від характеру основи.

 В українській мові усі дієслова, за винятком атематичних, залежно від характеру особових закінчень  і суфіксів основи поділяються на дві дієвідміни. Умовно їх прийнято називати першою і другою.

До першої дієвідміни належать дієслова з колишнім так званим тематичним голосним е в особових формах теперішнього і простого майбутнього часу (пишеш, пише, пишете, напишеш, напише, пишемо,напишемо, напишете).

До другої дієвідміни належать дієслова з колишнім тематичним голосним и (кричиш, кричить, кричите; закричиш, закричить, закричите).

Тематичні голосні е і и – це голосні звуки в особових закінченнях, за допомогою яких розрізняють дієвідміни дієслів. Раніше вони були суфіксами основ, але в результаті перерозкладу морфем вони відійшли до особових закінчень. Отже, в особових закінченнях другої і третьої особи однини та в першій і другій особах множини  дієслова  першої дієвідміни мають у закінченнях голосний -е (-є), а у флексії 3-ї особи множини – (), тобто, у 3-й особі множини мають особові закінчення -уть (-ють): каж - еш, каж , каж - емо, каж - ете, каж - уть; скаж - еш, скаж - е, скаж - емо, скаж - ете, скаж - уть; чита - єш, чита - є, чита - ємо, чита - єте, чита - ють; прочита - єш, прочита - є, прочита - ємо, прочита - єте, прочита - ють.

До другої дієвідміни належать дієслова, які у флексіях другої  і  третьої особи однини  і першої  та другої особи множини мають голосні звуки  -и- або -і (), а у флексії третьої особи множини -а (),  тобто, у 3-й особі множини ці дієслова мають особові флексії  -ать (-ять):  крич - иш, крич - ить, крич - имо, крич - ите, крич - ать; люб - иш, люб- ить, люб мо,  люб- ите, любл