47907

Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Найбільш важливою характеристикою власності є те що власник може використовувати її на свій розсуд і ніхто не має права законним чином використовувати цю власність без його дозволу. Інша справа об'єкт інтелектуальної власності. Що ж розуміють під терміном інтелектуальна власність Інтелектуальна власність ІВ у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій науковій літературній і художній сферах. Майнові особисті немайнові права на результат творчої діяльності...

Украинкский

2013-12-04

494.5 KB

34 чел.

PAGE  67

Тема 1. Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності.

План

  1.  Інтелектуальна власність як право на результат творчої діяльності.
  2.  Об’єкти і суб’єкти інтелектуальної власності.
  3.  Законодавча база інтелектуальної власності в Україні.
  4.  Міжнародна система інтелектуальної власності.
  5.  Структура державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

1. Інтелектуальна власність як право на результат творчої діяльності

Під власністю звичайно розуміють право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктом власності. Розрізняють матеріальні і нематеріальні об'єкти власності. Матеріальні об'єкти, наприклад, автомобілі, будинки - відчутні на дотик. Нематеріальні об'єкти, приміром, такі як винахід, музичний твір - невідчутні. Об'єкти інтелектуальної власності відносяться до нематеріальних, невідчутних об'єктів.

Найбільш важливою характеристикою власності є те, що власник може використовувати її на свій розсуд і ніхто не має права законним чином використовувати цю власність без його дозволу. Зрозуміло, власник може дозволити іншим користуватися його власністю, але на законних підставах. Використання ж власності без дозволу її власника є незаконним.

Перш ніж скористатися власністю, потрібно заволодіти нею. Незаконно заволодіти матеріальним об'єктом власності, наприклад, автомобілем, важче ніж об'єктом інтелектуальної власності. До того ж матеріальний об'єкт можна легко розпізнати. Інша справа - об'єкт інтелектуальної власності. У багатьох випадках, щоб заволодіти ним, досить одержати про нього тільки інформацію (наприклад, про ідею винаходу у процесі бесіди). У цьому випадку важко, а часто і неможливо визначити, хто насправді є власником такого об'єкта. З цією особливістю пов'язана підвищена складність охорони і захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Що ж розуміють під терміном “інтелектуальна власність”? Інтелектуальна власність (ІВ) у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Інтелектуальна діяльність - це творча діяльність, а творчість - це цілеспрямована розумова робота людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності - інтелектуальна власність.

Інтелектуальна власність має подвійну природу. З одного боку, творець (автор) об'єкта інтелектуальної власності має виняткову можливість розпоряджатися цим результатом на свій розсуд, а також передавати це право іншим особам, тобто воно подібне з правом власності на матеріальні об'єкти (майновим правом). З іншого боку, поряд, з майновим правом існує деяке духовне право творця на результат своєї творчої праці, так зване право автора. Тобто автор має одночасно сукупність особистих немайнових (моральних) прав, що не можуть відчужуватися від їхнього власника в силу їхньої природи та майнових прав. Іншими словами, якщо майнове (економічне право) на результат творчої праці може бути віддільним від творця (переданим іншій особі в обмежене чи необмежене користування), то моральне (немайнове) право автора невіддільне від автора і ніколи не може бути передане іншій особі. Майнові особисті (немайнові) права на результат творчої діяльності взаємозалежні і найтіснішим чином переплетені, утворюючи нерозривну єдність. Двоякість права - найважливіша особливість інтелектуальної власності.

Іншою особливістю об'єктів інтелектуальної власності є те, що права на них обмежені в часі. Наприклад, типовий термін охорони винаходу - 20 років.

2. Об’єкти і суб’єкти інтелектуальної власності

Об'єкт інтелектуальної власності, а точніше - об'єкт права інтелектуальної власності - це законодавче визначений таким результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній і художній сферах, що надає його автору особливі немайнові права, а також пов'язану з ним сукупність виключних прав майнового характеру.

Об’єкти інтелектуальної власності є результатом творчої праці людини. Розрізняють два види творчості - технічну і художню. У відповідності до цього всі об'єкти інтелектуальної власності умовно поділяють на дві групи: об'єкти промислової власності і об'єкти авторського права та суміжних прав. Крім того, для зручності, виділяють в окрему групу, так звані нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності, що не зовсім чітко вписуються в ці дві основні групи.

Рис. 1. Класифікація об'єктів інтелектуальної власності

Аналізуючи наведений вище перелік об'єктів інтелектуальної власності, дійдемо висновку, що одна група об'єктів інтелектуальної власності є результатом науково-технічної творчості, друга - художньої творчості. Наприклад, винаходи, промислові зразки, корисні моделі, знаки для товарів і послуг є результатом науково-технічної творчості, а твори літератури, науки і мистецтва - художньої творчості.

Перша група використовується переважно у сфері виробництва та надання послуг і сприяє підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечує конкурентноздатність вироблених товарів і послуг. Назву цієї групи – об’єкти промислової власності - дехто сприймає буквально як промислові споруди і устаткування. Але це зовсім не так. Під цією назвою розуміються об'єкти інтелектуальної власності, що знаходять місце у промисловості.

Друга група - об'єкти авторського права і суміжних прав - використовується в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування його світогляду. Ця група об'єктів інтелектуальної власності, в свою чергу, поділяється на дві частини - власне об'єкти авторського права та твори науки, літератури і мистецтва, і об'єкти суміжних з авторськими прав, до яких відносяться права виконавців творів, виробників фонограм і аудіограм, організацій мовлення.

Перелік об'єктів інтелектуальної власності, наведений на рис. 1, не є вичерпним. З розвитком людської цивілізації будуть з’являтися все нові й нові об’єкти інтелектуальної власності, насамперед, в галузі інформаційних технологій, генної інженерії тощо.

Резюмуючи викладене вище, можна прийти до наступного визначення, яке багато в чому пояснює поняття інтелектуальної власності. Об’єкт інтелектуальної власності - це нематеріально виражений результат інтелектуальної діяльності зафіксований на матеріальному носії, що надає його автору або особі, визначеній чинним законодавством, виключне право власності на цей результат, яке набувається, здійснюється та захищається відповідно до законодавче встановлених норм і правил.

Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до діючого законодавства чи договору. Відповідно до Закону України “Про власність” суб'єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни (фізичні особи), юридичні особи та держава.

Якщо об’єкт інтелектуальної власності втратив юридичну силу (наприклад, закінчився визначений охоронним документом термін дії, або правоволоділець вчасно не вніс плату за підтримання чинності охоронного документа), то цим об’єктом може скористуватися будь-яка фізична чи юридична особа, тобто він стає суспільним надбанням.

3. Законодавча база інтелектуальної власності в Україні

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Радянському Союзі, у силу переваги суспільної форми власності і пануючої соціалістичної ідеології, були відсутні спеціальні закони про охорону інтелектуальної власності, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося, в основному, підзаконними актами. Виключенням становив розділ IV – “Авторське право” і розділ VI “Винахідницьке право" Цивільного кодексу УРСР, а також “Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції", затверджене Постановою РМ СРСР від 21.03.1973р.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, основною формою охорони винаходів був не патент, а авторське свідоцтво, яке надавало виключне право на використання об’єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на телебаченні/радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

В той же час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура - складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ була мізерною.

Після проголошення незалежності і державотворення України 24 серпня 1991 року, почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається, день прийняття Закону України “Про власність”, тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об’єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України. Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність було “Тимчасове положення про правовий захист об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій”, затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року.

Однак, основними джерелами права промислової власності, що складають основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, є Закони України: “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (15 грудня 1993 року), “Про охорону прав на промислові зразки” (15 грудня 1993 року), “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (15 грудня 1993 року).

У той же період були прийняті закони України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (18 грудня 1992 року), “Про охорону прав на сорти рослин” (21 квітня 1993 року), “Про захист від недобросовісної конкуренції" (7 червня 1996 року), “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” (5 листопада 1997 року).

У розвиток зазначеного законодавства про промислову власність Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об’єкти промислової власності.

Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, є Закон України “Про авторське право і суміжні права” (23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва", “Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва”, а також у нормативних актах Державного підприємства “Українське агентство з авторських і суміжних правах”.

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного Кодексу України Книга IV, яка має назву “Право інтелектуальної власності”.

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна.

Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду ще велика робота з його вдосконалення і гармонізації з міжнародним законодавством у цій сфері.

Правовідносини у сфері інтелектуальної власності в Україні регулюються окремими положеннями Конституції України (ст. 41, 54), Нормами Цивільного кодексу України (Книга IV “Право інтелектуальної власності”). Кримінального, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

В Україні діють 10 спеціальних законів щодо сфери інтелектуальної власності. Це закони України: “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про охорону прав на сорти рослин”, “Про охорону прав на зазначення походження товарів”, “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про захист економічної конкуренції”, “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм”, “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаних з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”.

Окремі норми, що стосуються інтелектуальної власності, містяться в багатьох інших законах України.

У випадку, коли необхідно врегулювати спори щодо прав на об'єкти інтелектуальної власності між фізичними або юридичними особами України та іноземних держав, верховенство перед національними законами мають міжнародні договори, до яких приєдналася Україна. На сьогодні Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері.

4. Міжнародна система інтелектуальної власності

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є 21 угода. 15 з них регулюють правовідносини у сфері промислової власності та 6 - у сфері авторського права.

Найбільш важливими з них є:

- Паризька Конвенція про охорону промислової власності;

- Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків;

- Договір про патентну кооперацію (договір РСТ);

- Лісабонська угода про охорону місць походження та їх міжнародної реєстрації;

- Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів;

- Договір ВОІВ по авторському праву;

- Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення тощо.

Адмініструє ці договори Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), яка була заснована у 1967 р. на Дипломатичній конференції у Стокгольмі. У 1974 р. ВОІВ отримала статус однієї з 16-ти спеціалізованих організацій ООН. На сьогодні членами ВОІВ є 179 держав, у тому числі і Україна, що приєдналася до 18 угод.

Головними завданнями ВОІВ є:

- поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до їх суверенітету і рівності;

- заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;

- модернізація та підвищення ефективності адміністративної діяльності міжнародних угод, що створені у сфері охорони промислової власності, а також охорона літературних і художніх творів. Контроль за виконанням Угод здійснюють керівні органи ВОІВ.

Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність чотирьох органів: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату).

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави-члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського Союзів, а також Швейцарської Конфедерації - країни місця перебування ВОІВ, є верховним органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету є 72 країни, у тому числі Україна. Координаційний комітет - це виконавчий орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні функції.

Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесії кожні два роки, Координаційний комітет -щорічно. Виконавчим головою ВОІВ є Генеральний Директор, що обирається Генеральною Асамблеєю на шестирічний термін. Секретаріат ВОІВ має назву “Міжнародне бюро”. Секретаріат знаходиться в Женеві.

Членом ВОІВ може стати будь-яка держава - член Паризького або Бернського Союзів, а також будь-яка інша держава, що задовольняє хоча б одній з умов:

- є членом ООН, будь-якої пов'язаної з ООН спеціалізованої установи або членом МАГАТЕ;

- є стороною статуту Міжнародного суду;

- запрошено Генеральною Асамблеєю ВОІВ стати учасником Конвенції про установу ВОІВ.

Крім системи міжнародних угод, які адмініструє ВОІВ, співробітництво країн у сфері інтелектуальної власності здійснюється в межах регіональних організацій, таких як:

- Європейська патентна організація (ЄПО);

- Євразійська патентна організація (ЄАПО);

- Африканська організація інтелектуальної власності(ОАРІ)*;

- Африканська регіональна організація промислової власності (АRІРО).

ВОІВ не наполягає на тому, щоб норми національних законів відповідали нормам міжнародних угод у сфер інтелектуальної власності. Але якщо країна приєдналася до міжнародної угоди, то у правовідносинах з іншими країнами вона повинна керуватися нормами цих угод.

5. Структура національної системи охорони інтелектуальної власності

За роки незалежності в Україні розбудовано Державну систему правової охорони інтелектуальної власності (рис. 2).

Рис. 2 Структура державної системи охорони інтелектуальної власності

До сфери управління Державної служби інтелектуальної власності України включено: Український інститут промислової власності, Українське агентство з авторських і суміжних прав, Інститут інтелектуальної власності, Державні інспектори з питань інтелектуальної власності.

Головною функцією Українського інституту промислової власності (Укрпатенту) є здійснення експертизи заявок на об'єкти промислової власності. Саме його експерти проводять експертизу поданих заявниками матеріалів на предмет відповідності умовам правової охорони і видають експертний висновок. Укрпатент має філію, що надає інформаційні послуги, здійснює патентний пошук.

Головною функцією Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП) є колективне управління правами авторів. УААСП за бажанням автора здійснює підготовку до державної реєстрації об’єктів авторського права і суміжних прав та видачі автору охоронного документу – свідоцтва. Важливою функцією УААСП є надання допомоги авторам щодо захисту їх прав у разі порушення. Державне підприємство “Інтелзахист” опікується питаннями боротьби з порушеннями прав на об’єкти інтелектуальної власності, причому у більшій частині суміжними правами.

Інститут інтелектуальної власності і права національного університету «Одеська юридична академія» виконує функцію підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері інтелектуальної власності. Він готує спеціалістів і магістрів по спеціальності “Інтелектуальна власність", а також в рамках підвищення кваліфікації: патентних повірених, патентознавців, професійних оцінювачів прав на об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Головним завданням державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, є попередження правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Інспектори - це повноважні представники Державної служби інтелектуальної власності у регіонах України.

На рис. 2 представлені також громадські організації, що безпосередньо переймаються питаннями інтелектуальної власності і з якими тісно співпрацює Держдепартамент.

Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності має міжвідомчий характер. Вона сприяє доведенню основних проблем, що існують у сфері інтелектуальної власності, до відома законодавчої та виконавчої гілок влади.

Особливе місце займає Всеукраїнська асоціація патентних повірених України. За діючим законодавством саме через патентних повірених здійснюється патентування вітчизняних винаходів за кордоном і навпаки. Патентні повірені надають також кваліфіковані послуги фізичним і юридичним особам в питаннях правової охорони, використання та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Товариство винахідників і раціоналізаторів України займається популяризацією винахідницької діяльності, надає винахідникам і раціоналізаторам посильну допомогу у їх діяльності.

Українська асоціація власників товарних знаків опікується інтересами правоволодільців знаків.


Тема 2. Поняття, набуття та охорона прав на об’єкти промислової власності

План

  1.  Необхідність правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності.
    1.  Набуття прав на винаходи і корисні моделі.
    2.  Набуття прав на промисловий зразок та географічне зазначення.
    3.  Набуття прав на торговельну марку.
    4.  Охорона прав на комерційну таємницю.
    5.  Значення й особливості “бренду” в системі набуття й охорони права інтелектуальної власності.

1. Необхідність правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь.

Однак, для того, щоб одержати ту чи іншу користь об’єктів інтелектуальної власності, необхідно спочатку створити об’єкт інтелектуальної власності, а для цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому, якщо конкурент почав незаконно виготовляти ті ж вироби за цією технологією, то його вироби виявляться дешевшими. Таким чином, творець об’єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному стані.

Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там привласнювалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка приймала форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння.

Такі права закріплювалися документом, що називався Letters Patent, що означало “відкрита грамота”, оскільки він мав печатку внизу, а не вгорі як у звичайному листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю.

Для того, щоб покінчити зі зловживанням щодо дарування особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу, не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком “будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнював 14 рокам чи менше, що повинні від цього видаватися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не повинен був користуватися”.

Зрозуміло, в подальшому система патентного права була багато в чому удосконалена. Але уже на початку XVII століття були закладені його основи.

Іншим об’єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є товарні знаки. Такі знаки-символи зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними, чи ставилися скотарями у вигляді “клейма”.

Термін “товарні знаки” почав вживатися тільки в XIX столітті. З цього ж часу товарні знаки стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі.

У 30-40-х роках XX століття було, в основному, завершено розвиток законодавства про товарні знаки (Німеччина 1936 рік, Британія 1938 рік, США 1946 рік). Ці закони в основних рисах залишаються в силі і на даний час.

Будь-яка власність потребує охорони. Інтелектуальна власність не є винятком. Однак способи правової охорони інтелектуальної власності значно відрізняються від таких для матеріальних об'єктів власності. Навіть якщо до інтелектуальної власності приставити озброєного охоронця, то це не допоможе, тому що працівник підприємства може за його межами, наприклад, розповісти конкуренту про винаходи або про технологічні секрети (ноу-хау). Тому основним способом охорони прав є видача заявнику (наприклад, автору або роботодавцю) охоронного документа - патенту чи свідоцтва на об'єкт права Інтелектуальної власності.

Суть правової охорони ОІВ полягає у тому, що автор (розробник) ОІВ отримує від держави виключні права на ОІВ, як правило, на визначений термін. Обсяг цих прав регламентується охоронним документом, що видається власнику прав на ОІВ. Після чого він може розкрити зміст свого ОІВ для всіх, щоб вони мали змогу використовувати його на законних умовах, тобто виключно за дозволом власника прав з обов'язковим відрахуванням йому винагороди за такий дозвіл.

Якби не було правової охорони, то власник замість додаткового прибутку від використання ОІВ мав би тільки збитки. Уявімо собі таку картину. Недобросовісний конкурент "перехопив" ідею на стадії, коли вона вже готова до промислового використання. Він не витрачав коштів на етапах створення, набуття прав на ОІВ та постановки на виробництво. Тому його продукція буде дешевшою і, як наслідок, більш конкурентоспроможною.

Мета правової охорони – створити правовий механізм законного запобігання можливості актів "паразитування", тобто безоплатного використання прав на ОІВ третіми особами з комерційною метою.

2. Набуття прав на винаходи і корисні моделі

Винахідник, роботодавець або правонаступник винахідника чи роботодавця за власним вибором можуть прийняти різні варіанти рішень, що стосуються правової охорони винаходу (корисної моделі):

  1.   Зберегти конфіденційність відомостей щодо винаходу відповідно до норм законодавства про комерційну таємницю, коли патентування винаходу недоцільно із огляду на неможливість або складність доведення факту порушення прав на нього,
  2.   Зробити винахід загальновідомим без одержання патенту, наприклад демонструючи винахід на виставці або опублікувавши відомості щодо незапатентованого винаходу у статтях, монографіях тощо.

3. Одержати патент на винахід чи корисну модель.

До 01.01.2004 року в Україні була передбачена можливість отримання чотирьох видів охоронних документів на винахід (патенту на винахід, патенту на секретний винахід, деклараційного патенту на винахід І деклараційного патенту на секретний винахід) І двох видів охоронних документів на корисну модель (деклараційного патенту на корисну модель і деклараційного патенту на секретну корисну модель), що засвідчували пріоритет, авторство і право власності на винахід (корисну модель). З першого січня 2004 року відповідно до Цивільного кодексу України заявки на деклараційні патенти не приймаються, що призвело до зростання ролі корисної моделі як результату інтелектуальної діяльності.

Об'єктом винаходу (корисної моделі) може бути:

продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин тощо);

процес (спосіб);

нове застосування відомого продукту чи процесу.

Правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності.

Умови патентоздатності винаходу це:

новизна;

винахідницький рівень;

промислова придатність.

Правова охорона корисній моделі надається, якщо вона відповідає таким умовам патентоздатності:

новизна;

промислова придатність.

Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки, тобто відомості про цей винахід (корисну модель) не стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи, або якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки.

Винахід (корисна модель) визнається промислове придатним, якщо його може бути використано у промисловості або в іншій сфері діяльності.

Процес отримання патенту на винахід, як правило, включає такі основні дії заявника:

  1.  Оформлення заявки власними силами або із залученням відповідних фахівців.

Подання до Укрпатенту заявки та документа про сплату збору за її подання (разом із заявкою або не пізніше встановленого законом строку).

  1.  Подання до Укрпатенту не пізніше встановленого законом строку клопотання заявника про проведення кваліфікаційної експертизи заявки та документа про сплату відповідного збору.
  2.  Подання до Укрпатенту після одержання рішення про видачу патенту, але не пізніше встановленого законом строку документа про сплату державного мита за видачу патенту.

Взагалі, процедура патентування винаходу з кваліфікаційною експертизою, в середньому займає 30 місяців і є досить складною. Пересічному підприємцю іноді буває важко розібратися у тонкощах цієї процедури. У цій ситуації доцільно звертатися за допомогою до патентного повіреного.

Вартість патентування винаходу (корисної моделі) складається з витрат на:

оплату робіт по оформленню заявки;

сплату мита та зборів за дії, пов'язані з охороною прав інтелектуальної власності. Як правило розмір цих платежів має порядок десятків гривень.

Загальна вартість патентування винаходу в Україні складає кілька десятків гривень.

Строк дії патенту на винахід становить 20 років, а патенту на корисну модель - 10 років від дати подання заявки на видачу відповідного патенту. Але при цьому треба мати на увазі, що до 1 січня 2011 року в Україні діяли деклараційні патенти на винахід, а до 1 січня 2015 року - деклараційні патенти на корисну модель, заявки на які були подані до Укрпатенту до набрання чинності новим Цивільним кодексом України.

Строк дії патенту на секретний винахід І патенту на секретну корисну модель дорівнює строку засекречування винаходу (корисної моделі), але не може бути довшим від визначеного законодавством строку дії охорони винаходу (корисної моделі). Після розсекречування секретного винаходу (секретної корисної моделі) власник патенту на цей об'єкт може в установленому порядку отримати патент на винахід чи патент на корисну модель на строк, що залишився до закінчення дії відповідного патенту.

Дія патенту припиняється достроково за таких обставин:

  1.   Власник патенту повністю відмовився від патенту на підставі заяви, поданої до Державної служби інтелектуальної власності. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені.
  2.   Річний збір за підтримання чинності патенту не сплачений у встановлений строк. Якщо збір не сплачено у встановлений строк, Державна служба інтелектуальної власності публікує у своєму офіційному бюлетені інформацію про припинення дії патенту, тобто, забувши вчасно сплатити збір, власник патенту позбавляється прав на патент з усіма наслідками, що випливають з цього.

Власник патенту на винахід має такі права:

використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів;

перешкоджати неправомірному використанню винаходу (корисної моделі), в тому числі забороняти таке використання;

передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником;

дозволяти використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору.

Права, що виникають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу.

Слід мати на увазі, що патент України діє тільки на території України. Для того щоб винахід охоронявся в іншій країні, його необхідно запатентувати в цій країні.

До подання заявки на одержання охоронного документа на винахід (корисну модель) в орган іноземної держави, заявник зобов'язаний подати заявку до Укрпатенту і повідомити його про наміри здійснити таке патентування.

У разі відсутності заборони протягом 3 місяців від дати надходження цього повідомлення до Укрпатенту заявку на одержання патенту на винахід (корисну модель) може бути подано в орган іноземної держави.

Державна служба інтелектуальної власності може дозволити запатентувати винахід (корисну модель) в іноземних державах раніше зазначеного строку.

Існує порядок патентування винаходу (корисної моделі) шляхом подання до Укрпатенту міжнародної заявки. У цьому разі патент буде дійсним одночасно в декількох державах.

3.Набуття прав на промисловий зразок та географічне зазначення

Промисловий зразок - це результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Вдалий промисловий зразок, наприклад, садовий оприскувач чи упаковка для кефіру, збільшують привабливість товару, приносять додатковий прибуток, тобто підвищують його конкурентоспроможність.

Умовами патентоспроможності промислового зразка є:

новизна;

промислова придатність.

Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі до дати подання заявки або якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

Промисловий зразок визнається промислове придатним, якщо його може бути використано в промисловості або в іншій сфері діяльності. Право власності на промисловий зразок засвідчується патентом.

За заявкою на промисловий зразок після встановлення дати її подання проводиться формальна експертиза заявки. Вона не передбачає встановлення відповідності промислового зразка умовам патентоспроможності.

На підставі рішення про видачу патенту на промисловий зразок та за наявності документа про сплату державного мита за видачу патенту здійснюється публікація відомостей про видачу патенту в офіційному бюлетені Державної служби інтелектуальної власності "Промислова власність".

Одночасно з публікацією здійснюється державна реєстрація патенту на промисловий зразок. Протягом місяця після державної реєстрації патенту Державна служба інтелектуальної власності видає його власнику.

До введення в дію нового Цивільного кодексу України строк дії патенту на промисловий зразок становив 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту і міг продовжуватись за клопотанням власника, але не більше як на п'ять років. Згідно з новим Кодексом строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок спливає через п'ятнадцять років від дати подання заявки на промисловий зразок в установленому законом порядку.

Патент видається під відповідальність його власника без гарантії чинності патенту.

Обсяг правової охорони, що надається, визначається сукупністю суттєвих ознак промислового зразка, зображених на фотографіях виробу (його макета, малюнка).

Патент України на промисловий зразок діє тільки на території України.

Під кваліфікованим зазначенням походження товару розуміють назву місця походження товару або географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження товару - це назва географічного місця, яка вживається як позначення в назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором.

Тобто незалежно від людини, природні умови даного географічного місця, його рельєф, специфіка надр, кількість сонячних днів або опадів в році, створили продукт з унікальними властивостями і якістю або сировину для виробництва унікального продукту, використовуючи традиції, досвід, майстерність, професійні навики виробників такого продукту.

Географічне зазначення походження товару - це назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора.

Тобто людина, використовуючи природні умови географічного місця (наприклад сировину), створила продукт певної високої якості, з особливими характеристиками, завдяки яким він завоював певну репутацію і став відомий як продукт, що походить з даного географічного місця.

Використання назви походження товару або географічного зазначення походження товару у назві товару підвищує його конкурентоспроможність.

Охоронним документом є свідоцтво. Для здійснення державної реєстрації та одержання свідоцтва про реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження товару особа, яка має на це право (заявник), подає заявку до Державного підприємства "Український інститут промислової власності" (Укрпатент).

Заявка повинна стосуватися лише одного зазначення походження товару. Процедура оформлення прав регламентується законом і відповідними підзаконними актами.

Право на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару мають:

особа чи група осіб, які в заявленому місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем;

асоціації споживачів;

установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць.

Правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару, що вказує на конкретне географічне місце, з якого походить товар, відповідає умовам надання правової охорони.

Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання кваліфікованого зазначення походження товару, визначається занесеними до Реєстру і зафіксованими в свідоцтві характеристиками товару та межами географічного місця.

4. Набуття прав на торговельну марку

Торговельна марка, якою маркуються товари (або під якою надаються послуги), допомагає виділити товари конкретного виробника (або послуги, що надає певна особа) від інших, тобто інформаційне та розрізняльне навантаження торговельної марки визначає її основну функцію. Торговельна марка має також рекламну функцію, тобто здатна привертати увагу споживачів до товарів або послуг.

Торговельна марка може виступати також як самостійний товар, тому що її власник може продати торговельну марку, надати іншій особі на вигідних для себе умовах ліцензію на її використання. Торговельна марка, оцінена як нематеріальний актив, дозволяє перетворити активи підприємства у реальні гроші, здатні забезпечити необхідну модернізацію виробництва, підвищити якість продукції, що виробляється, і провести належну рекламну компанію марки.

Проблемою багатьох країн світу, у тому числі й України, є боротьба з виробництвом і розповсюдженням контрафактної продукції. Торговельна марка, що охороняється законом, захищає інтереси не тільки підприємства - її власника, але й інтереси споживача та суспільства в цілому.

Припустимо, що підприємство довгий час успішно працює під незареєстрованою торговельною маркою, виробляючи якісний товар або надаючи високоякісні послуги. У цьому разі воно може стати об'єктом недобросовісної конкуренції, так як будь-яка фізична або юридична особа може зареєструвати цю торговельну марку на своє ім'я, придбавши тим самим не тільки репутацію підприємства, але й його торговельну марку. При цьому новоз'явлений "власник" матиме ще й право притягнути дійсного власника торговельної марки до цивільної або кримінальної відповідальності за незаконне використання колишнього свого, а тепер уже чужого позначення.

Крім того, можлива протилежна ситуація, коли підприємство у своїй комерційній діяльності використовує торговельну марку, що належить іншій особі. У цьому випадку воно, навіть якщо це зроблено несвідомо, ризикує стати порушником прав законного власника цієї торговельної марки із всіма наслідками, що з цього випливають, включаючи обов'язки відшкодування збитків, що нанесені незаконним використанням позначення.

Ігнорування процедури набуття прав на торговельну марку може призвести до суттєвих матеріальних і моральних збитків, що в багато разів перевищують витрати на отримання охоронного документа.

Підприємства (або приватні підприємці, або фізичні особи) можуть отримати виключне право на території України на позначення (словесне, зображувальне, комбіноване) тільки шляхом його реєстрації як торговельної марки відповідно до Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". Заявка на реєстрацію торговельної марки подається до Державного підприємства "Український інститут промислової власності (Укрпатент)".

Якщо за результатами кваліфікаційної експертизи буде визначено, що позначення торговельної марки відповідає умовам надання правової охорони, заявнику надсилається рішення про реєстрацію торговельної марки, і за надходженням документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва здійснюються публікація про його видачу в офіційному бюлетені "Промислова власність" і державна реєстрація цієї торговельної марки.

У місячний строк після державної реєстрації торговельної марки видається охоронний документ - свідоцтво особі, яка має право на його одержання. Свідоцтво надає власнику виключне право користуватися й розпоряджатися торговельною маркою за своїм розсудом. Середній строк від подачі заявки до отримання свідоцтва на сьогодні складає 20-22 місяці.

Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки і може бути продовжений за клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року дії свідоцтва, щоразу на 10 років.

Дія свідоцтва може бути припинена достроково:

у разі несплати збору за продовження строку його дії, при цьому дія свідоцтва припиняється з першого дня строку дії свідоцтва, за який збір не сплачено;

за рішенням суду у зв'язку з перетворенням торговельної марки в позначення, що стало загальновідомим як позначення товарів і послуг певного виду після дати подання заявки;

за рішенням суду в разі невикористання торговельної марки протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання позначення було припинено;

за клопотанням власника свідоцтва про відмову від свідоцтва.

Крім того, свідоцтво може бути визнано в судовому порядку недійсним у разі:

невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання правової охорони;

наявності у свідоцтві елементів зображення торговельної марки та переліку товарів і послуг, яких не було в поданій заявці.

Слід мати на увазі, що після трьох років від дати припинення дії свідоцтва, недобросовісні конкуренти можуть зареєструвати на своє ім'я торговельну марку колишнього власника, маркірувати нею свої товари (послуги), при цьому якість товару (послуги) може не відповідати якості товарів (послуг) підприємства - колишнього власника позначення. Від таких дій може постраждати як споживач, що придбає неякісну продукцію, так і колишній власник торговельної марки, який втрачає свою репутацію.

Для запобігання цьому, всім підприємствам - учасникам ринку, учасникам ділового, господарського обороту необхідно пам'ятати про те, що неуважне ставлення до власної торговельної марки може призвести до суттєвих фінансових втрат, а у критичних випадках - до втрати власного бізнесу. Власник зареєстрованої торговельної марки повинен передбачити ті чи інші наслідки від виникнення недобросовісної конкуренції, і тільки кваліфіковані дії саме власника зареєстрованої торговельної марки допоможуть уникнути багатьох негативних наслідків невмілого використання позначення.

5. Охорона прав на комерційну таємницю

Комерційна таємниця - це технічна, комерційна, організаційна чи будь-яка інша інформація, здатна підвищити ефективність виробництва або будь-якої іншої доцільної соціальне корисної діяльності чи забезпечити будь-який інший позитивний ефект. Тому власник комерційної таємниці, безумовно, має право на захист її від неправомірного використання.

Незважаючи на високу і безупинно зростаючу значимість цього об'єкта інтелектуальної власності для підприємницької діяльності, на цей час немає окремого закону України про охорону комерційної таємниці. З цієї причини охоронних документів на неї ніхто не видає. До того ж виявити неправомірне використання такої інформації та встановити порушення прав і порушника дуже складно.

Частково правова охорона комерційної таємниці може бути здійснена в рамках Цивільного та Кримінального кодексів України, Законів України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про підприємства України", "Про недобросовісну конкуренцію" у частині, що стосується нерозкритої інформації. Однак варто мати на увазі, що нерозкрита інформація може бути об'єктом правової охорони доти, доки вона зберігає свою конфіденційність.

Охорона такої інформації може здійснюватися застосуванням заходів, що гарантують збереження її конфіденційності. Умови конфіденційності, зокрема, можуть визначатися договором.

6. Значення й особливості “бренду” в системі набуття й охорони права інтелектуальної власності

З переходом України до ринкової економіки різко зросла потреба у правовому регулюванні відносин в галузі індивідуалізації уже не лише товарів і послуг, а й учасників цивільного обороту.15 грудня 1993р. був прийнятий закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. На розвиток цього закону патентне відомство прийняло ряд відомчих нормативних актів. Закони про фірмове найменування (фірму) і про місце походження товару поки що не прийнято. Але потреба в них є і, безумовно, вони будуть розроблені і прийняті найближчим часом. Цього потребують інтереси розвитку підприємництва.

Підприємницька діяльність в умовах сучасної ринкової, економіки надзвичайно різноманітна, багатопрофільна і в той же час багато підприємств виробляють одну й ту саму продукцію, надають одні й ті самі послуги, але неоднакових якості і рівня. Споживачеві іноді буває непросто відрізнити товар одного підприємства від такого самого товару, що виробляється іншим підприємством, послуги одного підприємства від послуг іншого. Ось тут споживачеві можуть допомогти правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посередників тощо. Саме цими факторами було зумовлено прийняття Закону про товарні знаки.

Зазначені знаки допомагають споживачеві розрізнити товари різних виробників один від одного. Проте в сучасних умовах ринкової економіки одних таких знаків уже замало. Виникла потреба розрізняти виробників, що виробляють товари одного й того самого виду, підприємств, що, надають послуги такого самого роду. Тому у світовій практиці виник такий засіб розрізнення виробників, як їх назва, найменування, фірма. Але якщо одна така фірма виробляє товари чи надає послуги, які роблять їй честь, то такою ж назвою можуть скористатися й інші підприємці, які виробляють товар нижчої якості, що не користується попитом у споживачів, з метою ввести в оману того ж споживача. Тому виникла необхідність надати правову охорону такому найменуванню або фірмі, щоб нею не могли скористатися неправомірно інші особи. Так склався цивільно-правовий інститут — право на фірмове найменування або просто право на фірму, завданням якого є індивідуалізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб.

Крім товарних знаків, виникла необхідність ще в одному правовому засобі розрізнення товарів одного і того самого виду. На ринку має значення не лише якість товару, його зовнішній вигляд та його виробник. Часто на якісні характеристики товару впливають природні властивості географічного району, місця виготовлення товару, що, безумовно, впливає на його попит. Наприклад: миргородська вода, оболонське пиво тощо. Отже, виникла потреба розрізняти деякі товари і за місцем їх виробництва. Так з'явився ще один цивільно-правовий інститут — право на найменування місця походження товару.

Отже, склалася група з трьох цивільно-правових інститутів, завданням яких є індивідуалізація учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Це право на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг, право на найменування місця походження товару.

Фірмове найменування — це стійке позначення підприємства (фірми, компанії, концерну) або окремої особи, під назвою якої здійснюється її виробнича або інша діяльність.

Фірмові найменування звичайно служать для розпізнавання підприємств і виділення їх серед інших. Якщо знак для товарів і послуг дозволяє відрізняти товари або послуги підприємства, то фірмове найменування вказує на підприємство без якого-небудь посилання на товари або послуги, що поставляються ним на ринок, і характеризує репутацію та положення підприємства загалом. Отже, фірмове найменування є цінним надбанням того підприємства, якому воно належить. Це найменування є також корисним джерелом інформації для споживачів. Тому в інтересах як виробників, так і споживачів, щоб фірмові найменування охоронялися і вживалися юридичні заходи проти такого використання фірмових найменувань, яке може дезорієнтувати або ввести в оману споживачів.

Охорона фірмових найменувань в Україні поки не передбачена чинним законодавством, але в ряді країн є правові режими, за якими здійснюється правова охорона фірмових найменувань. Ці режими значно розрізнюються в різних країнах, оскільки визначаються положеннями цивільного і комерційного права, що регулює діяльність компаній, нормативними актами щодо правової охорони знаків для товарів і послуг і/або щодо захисту від недобросовісної конкуренції, а також нерідко спеціальними законами про охорону прав на фірмові найменування. У багатьох країнах розроблені системи реєстрації фірмових найменувань, але ці системи істотно розрізнюються як за територіальними межами (дія на місцевому рівні і/або в межах всієї країни), так і за правовими наслідками реєстрації.

Головна причина забезпечення правової охорони фірмових найменувань від незаконного їх використання полягає в тому, що оскільки вони служать для розпізнавання певного підприємства і виділення його серед інших, у разі використання однакових або важкорозрізняльних фірмових найменувань споживачі можуть бути введені в оману, вважаючи, що їх власники фактично представляють одне і те ж підприємство. Така дезорієнтація не тільки наносить збитків споживачам, але також дає можливість фірмі відвернути на себе частину обсягу продажу власника раніше зареєстрованого фірмового найменування завдяки репутації цього найменування і, тим самим, отримати прибуток недобросовісним способом.

Істотним моментом юридичного захисту фірмових найменувань є запобігання паралельному неправомочному використанню підприємством фірмового найменування, яке ідентичне найменуванню іншого підприємства, що має право вимагати захисту свого фірмового найменування.

Як уже зазначалося, спеціального закону про охорону прав на фірмові найменування в Україні на сьогодні не прийнято. Однак про ці об'єкти йде мова в  Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Відповідно до цього Закону не можуть бути зареєстровані як знаки для товарів і послуг позначення, тотожні або схожі до ступеня змішування з фірмовими найменуваннями, відомими в Україні, і права на які належать іншим особам, що дістали ці права до подання заявки відносно однорідних товарів і послуг.

Тема 3. Поняття, набуття та охорона прав на об’єкти авторського права та суміжних прав

План

  1.  Еволюція авторського права і суміжних прав.
    1.  Об’єкти авторського права і суміжних прав.
    2.  Суб’єкти авторського права і суміжних прав.
    3.  Особисті (немайнові) та майнові права.
    4.  Охорона об’єктів авторського права та суміжних прав.
    5.  Міжнародно-правова охорона авторського права.

1. Еволюція авторського права і суміжних прав

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій, Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни - перший закон про авторське право (копірайт): "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи, у французькій права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше - як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Маса-чусетс від 17 березня 1789 р, відзначено, що "немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці".

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право-втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

2. Об’єкти авторського права і суміжних прав

Об’єктом авторського права є твір науки, літератури і мистецтва, що є результатом творчої діяльності, виражений у будь-якій об’єктивній формі незалежно від призначення, цінності і способу вираження твору. Твір – це результат творчої праці автора, комплекс дій, образів, поглядів тощо. Закон України “Про авторське право та суміжні права” дає перелік об’єктів авторського права та їх загальні ознаки, однак цей перелік об’єктів авторського права не можна вважати повним, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати нові форми об’єктивного вираження творчої діяльності людей. Об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який має певні, встановлені Законом України “Про авторське право та суміжні права” ознаки: а) творчий характер; б) вираження в об’єктивній формі. Об’єктивна форма може бути різноманітною (усною письмовою, звуко- або відеозапис, зображення тощо) – ноти, креслення, схеми, запис на платівку, магнітну плівку, фотографії тощо. Але задум письменника чи композитора, який у свідомості автора склався у закінчену форму, образ, певне сполучення звуків, але ще не виражений зовні у будь-якій формі не визнається об’єктом авторського права.

Об’єктами авторського права є усні твори (промови, лекції, доповіді, проповіді, виступи тощо оскільки усні твори шляхом їх виголошення вважається опублікованими, тобто вираженими в об’єктивній формі), письмові (літературні наукові), музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчого мистецтва тощо.

Розглянемо детальніші групи об’єктів авторського права. Отже об’єктами авторського права є:

Літературні твори. Під літературними творами розуміють будь-які оригінальні письмові твори художнього, публіцистичного і прикладного характеру. Твір може вважатися літературним навіть у випадках, коли він мало чим нагадує художню літературу або мистецтво, наприклад, довідники, технічні інструкції тощо. До літературних творів належать літературні й режисерські сценарії, лібретто, тексти з музичними творами, статті у газетах і журналах, щоденники, листи. Відповідно до ст. 433 ЦК України до літературних творів належать і комп'ютерні програми. Звичайні бази даних у вигляді збірників прирівнюються до літературних творів, проте нові види електронних баз даних можуть прирівнюватися не лише до літературних творів, а й до об'єктів суміжних прав. Тривалий час до літературних творів законодавство відносило також усні твори — публічні лекції, доповіді, промови, виступи, звернення, проповіді та ін. При цьому під усними творами спочатку розуміли твори, створені в процесі імпровізації, експромту, які оприлюднюються за допомогою усної мови. Враховуючи складність правової охорони усних творів, у світі почали вводитися обмеження щодо правової охорони усних творів: надання правової охорони усним творам залежить від факту попереднього запису таких усних творів у письмовій формі. Такі обмеження не означають звуження прав авторів, оскільки будь-якому усному виступу завжди передує підготовка, в тому числі й викладення змісту твору у письмовій формі Проте, згідно зі ст. 2.1. Паризького акта Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, у переліку творів, що охороняються, загадуються також усні твори (публічні лекції, проповіді та інші подібні твори).

Наукові твори. Під науковими творами розуміють будь-які оригінальні письмові твори наукового, науково-технічного, науково-популярного і прикладного характеру. Враховуючи, що правова охорона твору не залежить від його змісту, наукові твори набувають правової охорони в силу факту створення та вираження в об'єктивній формі. Науковий твір набуває правової охорони не тому, що його зміст має науковий характер, а тому, що він має творчий характер і відображений на матеріальному носії — у книзі, брошурі, статті, дисертації, звіті тощо. Важливим є співвідношення правової охорони наукових творів, що передбачена нормами авторського права, і вимог, що ставлять до таких творів наукові співтовариства, а також відповідні державні експертні установи щодо їх наукового рівня. Головна вимога до наукових творів із боку останніх — це високий рівень змісту, послідовність, творчий розвиток існуючих поглядів і уявлень. Науковий твір не створюється на порожньому місці, а ґрунтується на попередньому науковому знанні — відкритих, встановлених чи доведених законах, теоріях, методах. Він може уточнювати, розширювати, змінювати закони, теорії, зробити переворот у науковому знанні, довести математичними і логічними методами, експериментальними даними зовсім новий і незвичайний результат, навіть змінити картину світу. Науковим творам завжди передували твори, які не створювали нічого нового, а іноді просто вводили суспільство в оману. Необхідно зазначити, що в деяких випадках на визнання науковими тих чи інших законів, теорій, думок, відображених у творах, значною мірою впливали погляди та уявлення, що панували в суспільстві. Свого часу будь-яка картина світу, що суперечила геоцентричним поглядам Клавдія Птолемея, церква визнавала єрессю. Церква забороняла твори, в яких викладалися уявлення про геліоцентричну систему світу, і фізично чи морально знищувала людей, що випередили свій час, — Джордано Бруно, Миколу Коперніка, Галілео Галілея.

Музичний твір складається зі сполучень звуків, створюваних музичними інструментами і (чи) голосом. Музика (від грец.  — мистецтво муз) — це вид мистецтва, у якому засобами втілення художніх образів певною мірою організовані музичні звуки. Основними музичними елементами і виразними засобами є лад, ритм, метр, темп, динаміка, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментування. Музика поділяється на вокальну, інструментальну, вокально-інструментальну. Розрізняють музику одноголосну (монодія) і багатоголосну (гомофонія, поліфонія). Музика має багато виді» (театральна, симфонічна, камерна, танцювальна, поп-музика, рок-музика) і жанрів (пісня, хорал, танець, марш, симфонія, сюїта, соната). Музичні твори можуть бути як самостійними (без тексту — симфонічна, камерна музика), так і складеними (з текстом — пісні). Музика може бути основною чи допоміжною (фоновою) частиною музично-драматичного, кінематографічного, мультимедійного твору. Нині в арсеналі композиторів існує широкий набір засобів для створення музики, починаючи від класичних інструментів і закінчуючи електронними, комп'ютерними та мультимедійними лабораторіями, студіями і комплексами. Існує багато комп'ютерних програм, що допомагають композитору створювати музичні твори, які відрізняються оригінальністю і незвичайністю звучання. Музичні твори охороняються авторським правом, якщо вони виражені в об'єктивній формі, тобто у формі нотного запису чи у формі записаного музичного виконання. Музичні твори можуть бути частиною складених творів. Основною формою використання музичних творів є їх публічне виконання. Авторське право визнає виключне право лише на мелодію, що за аналогією прирівнюється до композиції і до розвитку ідеї в літературних творах, а не до самої ідеї. Неможливо отримати правову охорону в межах авторського права на гармонію, оскільки вона являє собою поєднання акордів, кількість яких обмежена. Так само не можна отримати охорону на ритм музичної мелодії. Оскільки одна і та ж мелодія може стати об'єктом різних способів побудови гармонії і зміни ритму,встановити наявність або відсутність порушення авторського права без музичного фахівця неможливо.

Драматичні і музично-драматичні твори, як правило, мають сценарій (сценарні твори, але не сценічні, хоча вони призначені для виконання на сцені). Інакше кажучи, драматичні і музично-драматичні твори охороняються авторським правом за умови їх фіксації у будь-якій формі. Проте у літературі з інтелектуальної власності можна натрапити на думку, відповідно до якої нелогічною є залежність правової охорони авторського права на драматичні та музично-драматичні твори від фіксації цього твору у будь-якій формі, оскільки втрачається сенс самої охорони, тому що підстава для її визнання залежить від факту створення твору. Цю тезу можна заперечити на таких підставах: безперечно, авторське право на твір виникає з моменту його створення, а фактом створення є саме фіксація цього твору на будь-якому матеріальному носії, будь-яким способом. Тому втілення або закріплення драматичного та музично-драматичного творів у сценарії є логічним і таким, що відповідає чинному національному законодавству з авторського права.

Сценарій - це виклад змісту п'єси, сюжетна схема, за якою ставиться спектакль. Сценарій є літературним твором, а вистава чи постановка - це виконання такого твору. Розрізняють декілька видів сценарію: 1) сценарій як сюжетна схема, за якою створювалися спектаклі різного жанру у театрі (мім, фарс, комедія тощо); 2) кіносценарій — літературний твір, що призначений для відтворення на екрані; 3) режисерський сценарій — детальний творчий план постановки фільму; являє собою розбивку на кадри, в кожному з яких зазначається обсяг епізоду (метраж), кінематографічний план, музичне та зображувальне рішення. Режисерський сценарій визначає жанр, ритм, стиль і характер майбутнього кінематографічного твору. Термін «драматичні твори» включає як трагедії, так і комедії, рев'ю, одноактові п'єси, водевілі та інші різноманітні форми драматичного мистецтва.

Драматичний твір має відношення одночасно до двох видів мистецтва - театру і літератури. Основними жанрами драматичного твору є драма, трагедія, комедія, трагікомедія. Особливістю драматичного твору є особлива сюжетна лінія, загостреність, суперечливість, конфліктність дії. Драматичні конфлікти і суперечності, що відображають загальні і конкретні людські проблеми, втілюються в поведінці та вчинках героїв творів.

Музично-драматичний твір являє собою складений твір, що включає драматичний і музичний твір як одне ціле. Основними жанрами музично-драматичних творів є опера, оперета, музична комедія, мюзикл. Драматичні і музично-драматичні твори підлягають правовій охороні як об'єкти авторського права лише тоді, коли вони виражені в об'єктивній формі, тобто якщо твори зафіксовані у лібрето, виконанні, записані на матеріальному носії у формі, придатній для сприйняття. Основною формою використання драматичних і музично-драматичних творів є оприлюднене виконання.

Хореографія спочатку розумілася як запис танцю, потім — як мистецтво твору танцю, балету, а нині — як танцювальне мистецтво в цілому. Танцювальне мистецтво є одним із найдавніших проявів народної творчості, якому властиві елементи синкретизму, коли танок, музика, співпоезія не були відділені один від одного. Хореографічні і пантомімічні твори підлягають правовій охороні як об'єкти авторського права. Проте правова охорона творів хореографії і пантоміми забезпечується тільки тоді, коли вони виражені в об'єктивній формі, тобто зафіксовані за допомогою відповідних позначень чи опису або здійснений запис виконання на матеріальному носії у формі, придатній для сприйняття. Основною формою використання хореографічних і пантомімічних творів є публічне виконання.

Аудіовізуальний твір — твір, який складається із серії пов'язаних між собою зображень (із супроводженням чи без супроводу його звуком), який створює враження руху і призначений для зорового ми слухового (у випадку супроводу його звуком — звукового) сприйняття. До аудіовізуальних творів належать кінематографічні та інші твори, які виражені в об'єктивній формі засобами, аналогічними кінематографії (телефільми, відеофільми і подібні твори), незалежно від способу їх первісної чи наступної фіксації. Особливість фіксації аудіовізуальних творів полягає у тому, що вони можуть сприйматися лише за допомогою технічних пристроїв. Аналогічна ситуація існує щодо творів, створених за допомогою комп'ютера, наприклад мультимедійні твори, які можуть відтворюватися і сприйматися тільки за допомогою комп'ютера або, якщо вони записані на відповідному матеріальному носії, — за допомогою інших технічних пристроїв: магнітофона, телевізора тощо. Нині у Постійному комітеті ВОІВ з авторського права і суміжних прав проводиться інтенсивна робота над підготовкою проекту нової міжнародної угоди з аудіовізуальних виконань, у якій може бути запропоновано й інше визначення аудіовізуального твору.

Правова охорона кінематографічних творів на міжнародному рівні забезпечується нормами Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, що забезпечують високий ступінь правової охорони аудіовізуальних творів. Одним із перспективних напрямів розвитку міжнародної правової охорони аудіовізуальних творів є забезпечення балансу інтересів виконавців і виробників аудіовізуальних творів з інтересами їх творців.

Образотворче мистецтво — це різновид пластичного мистецтва, що поєднує живопис, графіку, скульптуру. Воно відображає дійсність у сприйнятливих для зору образах. Твори образотворчого мистецтва естетично відображають думки, переживання і взаємини людей, втілюють ті чи інші ідеї та уявлення. Відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів твори образотворчого мистецтва є художніми творами (творами мистецтва), призначеними насамперед для естетичного сприйняття. Образотворче мистецтво пропонує суб'єктивне сприйняття дійсності через призму поглядів митця та публіки, яка сприймає його твори. У цьому полягає перевага образотворчого мистецтва, оскільки саме твір може викликати і піднесені почуття й емоції у одних глядачів, і повне неприйняття в інших. Суб'єктивізм у сприйнятті живопису, графіки і скульптури може доходити до абсурду. Дискусійним питанням теорії авторського права є питання, чи підпадають під охорону авторського права репродукції (копії) картин. Теорія і практика авторського права сьогодні стоїть на позиції, що у випадках, коли копія просто відображає раніше створений твір, її слід розглядати як похідний твір, а у випадках, коли репродукція відображає індивідуальність її автора, — підпадає під охорону авторським правом, але з обов'язковою позначкою, що це репродукція певної картини певного автора. Нові технологічні досягнення значно змінили зовнішній вигляд образотворчого мистецтва. Комп'ютерні технології стали важливим кроком для створення таких творів, як живопис, графіка і скульптура. Нині комп'ютерний художник не обмежений технічними можливостями. Комп'ютерні твори мистецтва особливо широко використовуються в нових складених видах творів — комп'ютерних програмах, базах даних, мультимедійних творах, комп'ютерних

Гравюра — це художній твір, створений шляхом гравіюванням по металу, каменю, дереву чи іншому.

Новим видом пластичного мистецтва є комп'ютерні скульптури. Художник створює на комп'ютері зображення тривимірної моделі (віртуальну скульптуру), а потім за допомогою спеціальної комп'ютерної програми, що керує технічним пристроєм із гравірувальними інструментами, фрезерує реальну скульптуру. Твори образотворчого мистецтва набувають правової охорони як і об'єкти авторського права, але така правова охорона має свої особливості, зумовлені унікальністю кожного твору. Для традиційних творів мистецтва, порівняно з будь-яким іншим видом творів, розбіжність між оригіналом і копією має істотне значення.» Унікальність будь-якого твору мистецтва веде до додаткових форм, охорони прав художника. Це пояснюється тим, що після продажу твору художник може більше ніколи не побачити свій твір, він не зможе запобігти його використанню (створенню репродукцій, альбомів репродукцій, тиражуванню в промисловості листівок, створених на основі оригінального твору тощо). Оскільки в європейських країнах відсутня будь-яка обов'язкова реєстрація прав на твори, у тому числі і твори образотворчого мистецтва, їх автор перебуває в особливо незахищеному становищі. Для того щоб хоча б частково допомогти автору, у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів і, відповідно до неї, у деяких національних законодавчих актах введена норма щодо права слідування.

Твори декоративно-прикладного мистецтва (твори ужиткового мистецтва) - це твори мистецтва, перенесені на предмети практичного користування, у тому числі твори художнього промислу або твори, виготовлені промисловим способом. Інакше кажучи, декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво виготовлення побутових предметів, що мають художньо-естетичну якість і призначені не лише для задоволення практичних потреб, але і для прикраси житла, архітектурних споруджень, парків, є елементами оформлення будинків і приміщень, промислової і поліграфічної продукції тощо. Види творів мистецтва, які переносяться на предмети практичного користування, визначаються насамперед національними особливостями конкретного регіону. В Україні, як і у більшості країн СНД, до декоративно-прикладного мистецтва відносяться твори образотворчого мистецтва (скульптурні твори, живопис, графіка, художня фотографія), твори декоративного призначення (декоративна скульптура, панно, вази, блюда, тканини), твори утилітарного призначення (посуд, столові прилади, ювелірні вироби, тканини, килими, одяг, іграшки).

Твори архітектури, містобудування, а також садово-паркового мистецтва виконують важливі соціальні, естетичні і побутові функції.

Архітектура - це мистецтво проектування і будівництва будинків, споруд, їх комплексів для створення зручного середовища для життя. Як вид мистецтва архітектура належить до сфери духовної культури. З еволюцією суспільства змінювалися уявлення про функції і типи споруд, технічні й естетичні рішення. В архітектурному творі взаємозалежними є функціональні (корисність), естетичні (краса) і технічні (якість) функції. Призначення архітектурної споруди визначає її просторову структуру, а рівень техніки і технології визначає конкретні методи її створення. Виразними засобами є композиція, масштаб, пропорції, пластика, фактура і кольорова гама матеріалів.

Містобудування - це мистецтво і практика планування і забудови міст. Упорядкування міст і поселень має тривалу історію і завжди відповідало рівню технологічного розвитку суспільства.

Садово-паркове мистецтво поєднує в собі мистецтво і практику створення парків, садів, інших ландшафтних форм. Воно включає планування і розбивку садів і парків, підбір і розміщення рослин у сполученні з архітектурою, скульптурою, водоймами, дорогами тощо. Основними видами парків є терасові, регулярні (французькі), пейзажні (англійські), мініатюрні сади (перистилі), японські сади (композиції з води, рослин і каменів). Основне при значення садово-паркового мистецтва виражене у принципах ландшафтної архітектури як мистецтва гармонійного поєднання природного ландшафту з населеними пунктами, архітектурними комплексами і спорудами. Досягнення у галузі інформаційних технологій також змінили працю авторів творів архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва. Відтворення творів архітектури  дозволяється без згоди автора і без виплати авторської винагороди, але з обов'язковою вказівкою автора твору і джерела запозичення. Інакше кажучи, дозволяється виготовлення копії будь-якої архітектурної споруди, що виконати неможливо, не маючи документації. Тут повна аналогія з комп'ютерними програмами: можна повторити вид і функціонування комп'ютерної програми, але спочатку потрібно написати вихідний текст програми, а архітектурний твір почати з розробки документації щодо зовнішнього вигляду споруди.

Фотографія - це теорія і практика одержання видимого зображення об'єктів на світлочутливих фотографічних, магнітних і інших матеріалах. Тобто це отримання факсимільного зображення па чутливих поверхнях, незалежно від технічного методу (хімічний, електронний чи ін.), що використовується для отримання зображення. Розрізняють художню і науково-технічну (чи прикладну) фотографію. Художня фотографія близька до творів мистецтва, а прикладна (науково-технічна) — до наукових творів. Фотографії набувають правової охорони як об'єкти авторського права за умови, що композиція, відображення, технічні прийоми і методи зйомки відрізняються оригінальністю і новизною.

Мапи. Географічні, топографічні, астрономічні, космічні,магнітні та інші мапи створюються на основі теоретичних уявлень,математичного апарату й експериментальних даних. Виникнення таких мап має давню і складну історію, оскільки їх появі передувало створення нових уявлень про Землю і Всесвіт. Нині будь-які географічні, топографічні, астрономічні, космічні, магнітні таї інші карти об'єднані в понятті картографічних творів, тобто спеціальних тематичних проблемно-орієнтовних карт і їх збірників —і атласів. Мапи можуть бути як площинними, так і об'ємними. Звичайні мапи є площинними, а одним із видів об'ємних карт є глобуси - географічні, місячні, небесні й ін. Зображення зоряного неба, Сонця, Місяця і планет на напівсферичному екрані-куполі одержують за допомогою спеціального апарата - телескопа. Широко використовуються рельєфні мапи і макети, здебільшого як посібники. З розвитком технології широкого поширення набула комп'ютерна картографія, що радикально змінила працю творців як площинних, так і об'ємних мап. Із використанням відповідної інструментальної периферії комп'ютерні технології дозволяють не тільки створювати картографічні твори, але й виготовляти рельєфні мапи і макети. Щодо планів, ескізів, діаграм, малюнків, які стосуються різних напрямків науки і техніки, закінченого переліку їх видів немає. І помітне місце серед цього виду об'єктів авторського права посідає креслярсько-конструкторська документація.

Комп'ютерні програми є визнаним об'єктом авторського права і набувають правової охорони як літературні твори відповідно до ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Саме таке розуміння правової охорони комп'ютерних програм відповідає міжнародним нормам, сформульованим насамперед в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі - Угода ТRIPS), що є однією з угод Світової організації торгівлі (далі - СОТ). Положення Угоди ТRIPS обов'язкові для виконання країнами, що є членами чи які мають намір стати членами СОТ. Незважаючи на однозначне і в цілому загальне трактування правової охорони комп'ютерних програм, цей об'єкт авторського права продовжує залишатися складним об'єктом правової охорони. У зв'язку з цим доцільно докладніше розглянути сучасні принципи, положення і норми правової охорони комп'ютерних програм.

Визнання комп'ютерних програм об'єктами авторського права відбулося у 1964 р., коли була започаткована реєстрація прав на комп'ютерні програми у Сполучених Штатах Америки в Реєстрі авторського права. У 1973 р. Європейська патентна конвенція встановила, що комп’ютерні програми не є об'єктом правової охорони винаходів. Тобто було визнано, що на комп'ютерні програми повинна поширюватися правова охорона як на об'єкти авторського права. У таких умовах виробники електронно-обчислювальної техніки і програмного забезпечення намагалися будь-якими способами захистити свої права й інтереси. Правова охорона комп'ютерних програм нормами авторського права істотно збільшила строк дії майнових прав виробників програмного забезпечення. Таким чином, комп'ютерні програми, як у вихідному, так і у бінарному вигляді, стали практично вічним нематеріальним активом виробників програмного забезпечення. Міжнародне закріплення за комп'ютерними програмами режиму правової охорони як за об'єктом авторського права відбулося у 1991 р. у Директиві Європейського Союзу «Про правову охорону комп'ютерних програм». Крім того, відповідно до Угоди ТРІPS із 1995 р. «комп'ютерні програми у вихідному вигляді підлягають правовій охороні як літературні твори відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів». Практично таку ж міжнародну норму закріпив Договір БОЇВ з авторського права, відповідно до якого «комп'ютерні програми підлягають правовій охороні як літературні твори» відповідно до ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Бази даних є одним із найбільш складних об'єктів правової охорони, тому що під базами даних розуміють іноді зовсім різні і часом несумісні об'єкти. Міжнародні норми щодо баз даних останніми роками зазнали істотних змін. Уперше на міжнародному рівні питання правової охорони баз даних визнала Угода ТRIPS , відповідно до якої «компіляції даних чи інша інформація в машинописній чи іншій формі, що являє собою підбір і розташування матеріалів, є результатом інтелектуальної, творчої діяльності, яка підлягає правовій охороні як така» (п. 2 ст. 10). Слід звернути увагу на те, що така правова охорона не поширюється безпосередньо на самі дані чи інформацію, чим не порушує права авторів будь-якого твору, який безпосередньо міститься у таких даних чи інформації. Угода ТRIPS допускає, що в даних чи інформації можуть міститися об'єкти авторського права. Директива Європейського Союзу «Про правову охорону баз даних» була розроблена і прийнята для правової охорони баз даних, які визначені як «колекції незалежних творів, даних чи інших матеріалів, організованих системним чи методичним чином, і до яких можливий індивідуальний доступ за допомогою електронних чи інших засобів» (п. 2 ст. 1). Правова охорона баз даних не поширюється на комп'ютерні програми, які використовуються в процесі створення чи використання баз даних.

Подібне положення щодо баз даних міститься у Договорі ВОІВ про авторське право: «Компіляції даних чи іншої інформації у будь-якій формі, підборі і розташуванні змісту являють собою результат інтелектуальної, творчої діяльності, який підлягає правовій охороні як такий. Така правова охорона не поширюється на дані чи інформацію і не порушує авторське право, яким захищаються дані чи інформація, що міститься в компіляції» (ст. 5). До цієї статті прийнята погоджена заява, відповідно до якої обсяг правової охорони баз даних, аналогічний ст. 2 Договору ВОІВ про авторське право, відповідає ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів так само, як і відповідним положенням Угода ТRIPS. До Дипломатичної конференції ВОІВ із деяких питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р. був підготовлений проект міжнародного договору про інтелектуальну власність щодо баз даних, у якому термін «база даних» означає підбір окремих творів, даних чи іншої інформації або системно методично скомпонованих, до яких може бути здійснений індивідуальний доступ за допомогою електронних чи інших засобів.

Необхідно зазначити, що цей термін слід розуміти як такий, що включає добірки літературних, музичних чи аудіовізуальних творів або будь-яких інших видів творів, або добірки іншої інформації, такої як тексти, звуки, зображення, числа, факти чи дані, які являють собою будь-які інші матеріали чи зміст. Крім багатьох видів творів і інших інформаційних матеріалів бази даних можуть містити добірки фольклору. Більш того, у базі даних твори чи інші матеріали скомпоновані відповідно до обраної системи чи методу, і до кожного з цих творів чи матеріалів може бути забезпечений індивідуальний доступ за допомогою електронних чи інших засобів. Компонування інформації може бути виражене в адресах чи покажчиках інформації, що дозволяють здійснювати прямий доступ до будь-якої інформації відповідно до якої-небудь системи чи методу. На думку розробників, індивідуальний доступ до кожного І творів чи матеріалів бази даних не дозволяє вважати базою даних будь-які записи деяких видів творів. Вимога, відповідно до якої зміст бази даних повинен включати незалежні твори, дані чи іншу інформацію, за умови, що до елементів бази даних міг здійснюватися індивідуальний доступ, виключає з визначення бази даних і набутої правової охорони будь-який запис аудіовізуального, кінематографічного, літературного чи музичного твору як такого.

Термін «база даних» визначений у проекті договору через термін «добірка», тоді як в Угоді ТRIPS і Договорі ВОІВ про авторське право — через термін «компіляція» (п. 2 ст. 10 і ст. 5). У зв'язку з тим, що спочатку використаний у проекті Договору ВОІВ про авторське право термін «добірка» при прийнятті цього договору був замінений на термін «компіляція», варто вважати, що Дипломатична конференція визнала доцільним визначити термін «база даних» через термін «компіляція», а не «добірка». Проблема визначення терміна «база даних» ускладнювалася тим, що законодавство країн СНД в основному обмежується електронними базами даних, що містяться у цифровій формі та у цифровому середовищі. Проте, використовуючи міжнародний і національний досвід, вдалося встановити норми, що відносяться до будь-яких баз даних, у тому числі й електронних. Визначення терміна «база даних» сформульовано на основі норм Угоди ТРІПС, Директиви Європейського Союзу «Про правову охорону баз даних», Договору ВОІВ про авторське право, а також деяких законопроектів щодо правової охорони баз даних. Тривалий час бази даних трактувалися як збірники літературних і художніх творів відповідно до п. 5 ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Із цим положенням узгоджується Закон України «Про авторське право і суміжні права».

Національне законодавство визначає базу даних як сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі — електронній, підбір і розташування складових якої та її упорядкування є результатом творчої праці і частини якої є доступними індивідуально та можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів. Законодавство віднесло електронні бази даних до об'єктів авторського права і надало їм правову охорону як збірників. Концепція правової охорони електронних баз даних як об'єктів авторського права стала основою національних законів країн СНД, тоді як інші бази даних могли набути правової охорони як збірники творів, даних і інформації.

Не є об’єктами авторського права:

  •  офіційні документи (закони постанови, рішення, а також офіційні переклади);
  •  офіційні символи і знаки (прапори, герби ордени, грошові знаки тощо);
  •  витвори народної творчості;
  •  повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної інформації;
  •  результати, одержані за допомогою технічних засобів, призначених для виробництва певного роду, без залучення творчої діяльності, безпосередньо спрямованої на створення індивідуального твору.

Суміжні права можна визначити як права на результати творчої діяльності виконавців, виробників фонограм та організацій ефірного та кабельного мовлення, пов’язані з використанням творів літератури і мистецтва, авторські права яких належать ін. особам. Дійсно, для того щоб донести свій твір до широкої аудиторії, автору часто потрібне сприяння посередників (музикантів, продюсерів, видавців тощо), які використовуючи свої професійні якості, можуть представити твір у формі, найбільш цікавій  і доступній для публіки. Суміжні права безпосередньо пов’язані з авторськими правами, саме тому вони називаються суміжними і охороняються одним законом. Ці права випливають з творчої діяльності з реалізації, використання вже обнародуваних творів літератури і мистецтва. Істотною особливістю більшості суміжних прав є їх похідність і залежність від прав авторів творів. Під суміжними правами Закон України “Про авторське право та суміжні права” розуміє права виконавців, виробників фонограм та організації ефірного та кабельного мовлення. Це права на оригінальність, майстерність, манеру виконання, на інтерпретацію твору. Поняття суміжних прав охоплюється три групи прав: права виконавців; права виробників фонограм; права організацій ефірного та кабельного мовлення.

Таким чином об’єктами суміжних прав є:

  •  виконання для фіксації, відтворення і розповсюдження за допомогою технічних засобів;
  •  записи виконання та інші записи за допомогою технічних засобів;
  •  трансляція в ефір і по кабелю.

Зазначені результати творчої діяльності можуть одержати правову охорону лише за певних умов, визначених Законом.

Права виконавців охороняються, якщо:

  •  виконання вперше мало місце на території України;
  •  виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється Законом;
  •  виконання, не зафіксоване на фонограмі, включено у передачу організації мовлення, що охороняється Законом.

Права виробників фонограм охороняються, якщо:

  •  виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України;
  •  фонограму вперше опубліковано на території України або опубліковано на території України  протягом 30 днів від дня її публікації і іншій держава;
  •  перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території України і здійснюють передачі з передавачів, розташованих на території України.

3. Суб'єкти авторського права та суміжних прав

Суб’єктами авторських прав є особи, яким належить суб’єктивне авторське право відносно твору. Власниками цих прав можуть бути автори, їх спадкоємці, інші правонаступники.

Найважливішими суб’єктами авторських прав є автори творів науки, літератури, мистецтва. Авторами визнаються особи, творчою працею яких створено твір. Авторами визнаються і автори похідних (залежних) творів, зокрема перекладів, переробок, копій творів образотворчого мистецтва. Але поняття автор твору і суб’єкт авторського права не тотожні як за змістом так за значенням. Оскільки, як уже наголошувалося, автором твору завжди буде його творець, тобто тільки фізична особа, незалежно від її віку, а суб’єктами авторських прав можуть бути і юридичні особи, які є правонаступниками авторів творів, власниками похідного авторського права.

У більшості випадків твори науки, літератури і мистецтва створюються однією особою, але іноді двома або кількома, тобто спільною творчою працею кількох співавторів. Якщо два або кілька авторів спільною працею створюють твір, відносини між ними називають співавторством. Розрізняють два види співавторства: нероздільне – коли неможливо виділити працю кожного співавтора, роздільне – коли складові частини чітко визначені і відомо, хто із співавторів написав ту чи іншу частину. При роздільному співавторстві кожен із співавторів зберігає авторське право на свою частину і одночасно він є співавтором твору в цілому. При нероздільному співавторстві твір може використовуватися лише за спільною згодою всіх співавторів і право опублікування та ін. використання твору належить однаковою мірою всім співавторам.

Від співавторства слід відрізняти співробітництво, за якого кілька авторів беруть участь у створені колективної праці (енциклопедій, енциклопедичних словників, збірок, журналів тощо). Автори двох різних статей, вміщених в одному номері журналу чи збірки не стають співавторам. Вони не можуть вимагати визнання за ними будь-якого авторського права на весь номер журналу чи збірку. Кожен має авторське право на власну статтю.

Суб’єктами авторського права після смерті автора стають його спадкоємці. Успадкування авторських прав здійснюється або згідно із законодавством або за заповітом. Оскільки у нас заповіт досить рідкісне явище, то авторське право здебільшого переходять до спадкоємців за законом (в першу чергу спадкоємцями за законом є дружина (чоловік) померлого, його діти (зокрема і усиновлені) та батьки). Всі успадковують права у рівних частинах. Правонаступниками є спадкоємці, юридичні особи, видавництва, театри, кіностудії тощо, які оформили з автором договірні відношення щодо використання його твору. Правомірно придбані авторські права правонаступників визнаються і охороняються на рівні з правами самих авторів.

Суб’єктами авторських прав визнаються також видавці енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірок, колективних наукових праць, газет, журналів та ін. періодичних видань. Зазначеним суб’єктам авторських прав належать виключні права на використання таких видань в цілому. Однак самі видавці, безумовно, авторами творів, що включені до колективного твору не визнаються.

Нове законодавство про авторське право визнало право на інтерв’ю. Вважається, що інтерв’ю – це спільний твір особи, що дала його і особи, що взяла інтерв’ю. Авторське право на запис інтерв’ю належить їм обом, якщо інше не передбачено угодою між ними. А опублікування запису інтерв’ю допускається лише за згоди особи, що дала його.

Охорона авторських прав обмежена у часі: авторське право виникає з моменту створення твору і діє протягом усього життя автора і ще 70 років після смерті. Однак є деякі нюанси у охороні авторського права.

Суб’єктами суміжним прав є виконавці, виробники фонограм, організації ефірного та кабельного мовлення.

Виконавцями визнаються актори (театру, кіно тощо), співаки, музиканти, диригенти, танцюристи, а також інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, грають на музичних інструментах чи у будь-який ін. спосіб виконують твори літератури або мистецтва, включаючи твори фольклору. Тобто виконавцями визнаються також особи, які хоча і не є офіційно артистами, співаками тощо, але виконують їх функції. Виконавцями визнаються також особи, які здійснюють таку саму творчу діяльність, у тому числі виконують циркові, естрадні, лялькові номери. Виконавцями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства незалежно від віку.

Виробниками фонограм можуть бути фізичні чи юридичні особи, які вперше здійснили запис будь-якого виконання або інших звуків на фонограмі. Фонограма – це виключно звуковий запис будь-якого виконання чи інших звуків. Грамофонічні платівки, диски, магнітофонні касети та ін. носії записів є примірниками фонограм (примірник – це результат будь-якого відтворення твору).

До суб’єктів суміжних прав Закон відносить також організації мовлення, тобто тільки юридичні особи. Це організації радіо- і телебачення, які використовують твори літератури і мистецтва у своїх програмах передач як в ефір, так і по кабелю. Безумовно, до суб’єктів суміжних прав належать організації як державного так і приватного чи ін. форм власності.

Усі суб’єкти суміжних прав мають використовувати свої суб’єктивні права (особисті немайнові і майнові) в такий спосіб, щоб не порушити прав авторів, чиї твори використовуються. Зокрема виконавці мають здійснювати свої суб’єктивні права за умови дотримання прав авторів, виробники фонограм і організацій мовлення – прав авторів і виконавців. Організації мовлення – прав виробників фонограм, авторів і виконавців.

Закон не передбачає процедури закріплення виникнення і здійснення суміжних прав. Для  виникнення  і здійснення суміжних прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Суміжне право виникає внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення. Проте виробники фонограм і виконавці з метою інформування про належність їм суміжних прав, що виникли у процесі створення фонограми, можуть на всіх її примірниках або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав:è та ім’я (найменування) особи, що має суміжні права і зазначення року першої публікації фонограми.

Права виконавців. За виконавцями визнаються як особисті немайнові так і майнові права. Право на ім’я означає можливість виконавця вимагати згадування його справжнього імені чи псевдоніму, яке при цьому не повинно спотворюватися. Це право охороняється безстроково, а будь-які поправки, зміни , доповнення у виконання можуть вноситися тільки за згодою  виконавців. Право на захист репутації виконавця це право на захист виконання від будь-якого спотворення або ін. посягання, здатного завдати шкоди честі і гідності виконавцям.

Майнові інтереси виконавців забезпечуються закріпленням за ними права на використання виконання в будь-якій формі, включаючи право на отримання винагороди за кожний вид використання виконання. Виконавцеві належить право виконувати або дозволяти виконувати такі дії: передавати в ефір або сповіщати для загального відома по кабелю виконання, якщо використане для такої передачі виконання не було раніше передано в ефір або не здійснюється з використанням запису; записувати раніше не записане виконання; відтворювати запис виконання, тобто виготовляти примірники запису; здавати у тимчасове користування в комерційних цілях фонограму, на які записано виконання за участю виконавця.

Усі виключні права виконавця можуть передаватися за договором будь-яким іншим особам, в ролі яких можуть виступати організації, що управляють майновими правами власників авторських і суміжних прав на колективній основі. Ними можуть бути особи, які спеціалізуються в галузі комерційного використання створених творів і об’єктів суміжних прав.

Виконавцеві не надається охорона від наслідування, тобто естрадний співак, музикант або актор не можуть заборонити будь-кому з інших виконавців запозичити їх манеру і форму виконання.

Права виробників фонограм. За виробником фонограми визнаються лише майнові права.

Виробнику фонограми належать виключні права на використання фонограми в будь-якій формі, включаючи право на винагороду за кожний вид її використання. Виключне право на використання фонограми означає право здійснювати або дозволяти здійснювати наступні дії: відтворювати (прямо чи опосередковано)фонограму; переробляти або ін. способом аналогічно змінювати фонограму; розповсюджувати оригінал або примірник фонограми шляхом продажу або ін. передачі права власності; імпортувати примірники фонограми з метою розповсюдження, включаючи примірники фонограми, виготовлені за дозволом виробника цієї фонограми; доводити до загального відома фонограму, щоб представники публіки могли здійснювати до неї доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором.

Якщо примірники правомірно опублікованої введені за дозволом виконавця і виробника фонограми в цивільний оборот шляхом її продажу, то допускається їх подальше розповсюдження на території певної країни без згоди виконавця і виробника і без виплати їм винагороди. При цьому право на прокат належить виконавцю і виробнику фонограми незалежно від належності права власності на оригінал або примірники фонограми. Виключні права виробник фонограми може передавати іншим особам за спеціальним договором.

Права організацій ефірного та кабельного мовлення. Організації мовлення не створюють творів, а лише здійснюють їх використання шляхом передачі в ефір або сповіщення для загального відома. Їх майнові інтереси потребують особливої охорони. На створення передач витрачаються значні кошти, які повинні окуповуватися за рахунок монопольного права на їх використання.

Організації ефірного мовлення стосовно щодо її передачі належать виключні права використовувати передачу у будь-якій формі і давати дозвіл на використання передачі, включаючи право на одержання винагороди за надання такого дозволу. Виключне право організації ефірного мовлення давати дозвіл на використання її передачі означає здійснювати або дозволяти здійснювати наступні дії: передавати в ефір її передачу іншою організацією ефірного мовлення; записувати передачу; відтворювати запис передачі; розповсюджувати серед публіки записи передачі шляхом продажу, прокату або іншої передачі права власності; сповіщати передачу для загального відома у місцях з платним входом.

Дія зазначених прав не поширюється на ті випадки, коли запис передачі було зроблено за згодою організацій ефірного і кабельного мовлення і відтворення передачі здійснювалося з тією ж метою.

Обмеження прав об’єктів суміжних прав (вільне використання) зводяться до того, що: допускається вільне використання (невеликих уривків) виконання, передачі в ефір, відтворення фонограми з метою включення в огляд про поточні події; цитування в інформаційних цілях; навчання або наукові дослідження, або в особистих цілях.

4. Особисті немайнові та майнові права автора

Особисті права автора за своєю суттю є немайновими, оскільки їх не можна оцінити у грошовому еквіваленті, навіть якщо це відбувається опосередковано як компенсація за порушення прав. Вони нерозривно пов'язані з особою автора, оскільки виникають лише у зв'язку зі створенням автором конкретного твору і охороняються протягом усього часу існування твору.

Особисті права автора є абсолютними, бо захищаються від усіх і кожного, включаючи осіб, які у той чи інший спосіб набули майнових прав на твір.

Відповідно до статей 423, 438 та 439 Цивільного кодексу України та статті 14 Закону України "Про авторське право і суміжні права" за автором закріплюють такі особисті немайнові права:

  •  на авторство, тобто право вимагати визнання автором твору;
  •  на авторське ім'я;
  •  на захист репутації, тобто, право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Порушенням права авторства є плагіат, тобто оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору (стаття 50 Закону України "Про авторське право і суміжні права").

Згідно з правом на авторське ім'я, автор може вимагати зазначення належним чином свого справжнього або вигаданого імені (псевдоніму) на творі і його примірниках за будь-якого публічного використання твору або забороняти згадування свого імені, якщо автор бажає залишитися анонімом.

До особистих немайнових прав автора відносять право на обнародування твору, тобто юридичну дію, яка робить твір доступним для публіки. За життя автора лише він сам може вирішувати питання про обнародування творів. Право на обнародування може перейти до інших осіб, зокрема до спадкоємців автора. Іноді для обнародування творів як самим автором, так і його спадкоємцями потрібна яких зачіпає обнародування творів (стаття 442 Цивільного кодексу України).

Майнові права стосовно творів – це права авторів, через які реалізуються матеріально-фінансові інтереси автора.

Відповідно до статті 440 Цивільного кодексу України майновими правами автора на твір є:

а) право на використання твору;

б) виключне право дозволяти використання твору;

в) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

г) інші майнові права, встановлені законодавством.

Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Законодавством визначені специфічні майнові права авторів творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва, що включають право участі авторів у реалізації проектів цих творів. Специфіка цього права полягає в тому, що будь-яке практичне втілення в життя творів архітектурної (містобудівної) графіки і пластики (ескізів, креслень, планів, рисунків, макетів тощо) може здійснюватися тільки за згодою автора.

Право слідування (право автора на частку від суми продажу оригіналу твору) означає, що автор твору образотворчого мистецтва, а у разі його смерті - спадкоємці, впродовж строку дії авторського права користуються щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (право слідування). Виплата винагороди у цьому випадку здійснюється зазначеними аукціонами, галереями, салонами, крамницями тощо.

Відповідно до статті 445 Цивільного кодексу України та статті 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права" автор чи інший суб'єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору, за винятком випадків, встановлених законодавством.

Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Зміст права на винагороду полягає в тому, що творцеві твору надається забезпечена законом можливість вимагати, щоб при наданні дозволу на використання твору йому завжди виплачувалася винагорода, крім випадків, спеціально зазначених Законом.

Право автора на одержання винагороди не поширюється на допустимі випадки вільного використання правомірно оприлюднених творів, вичерпний перелік яких встановлений законодавством.

  1.  Охорона об'єктів авторського права та суміжного права

На відміну від промислової власності, де автори одержують охоронні документи у формі патентів чи свідоцтв і де існують строгі процедури для цього, оформлення прав на об'єкти авторського права не настільки формалізовано.

Виникнення і здійснення авторських прав не вимагає виконання будь-яких формальностей. Одна з форм охорони полягає в тому, що власник авторського права для оповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, що міститься на кожному примірнику твору і складається з латинської букви © в колі, імені (найменування) власника авторського права і року першого опублікування твору.

Якщо за публічне використання літературно-художніх і музичних творів авторів - постійних жителів України нараховується авторська винагорода, автори для одержання гонорару реєструють ці твори в УААСП у порядку, обумовленому "Інструкцією про порядок обліку авторів, реєстрації творів і розподілу гонорару", що затверджено наказом УААСП від 19 лютого 1997 № 10. Автори, яким виплачуються лише договірні й інші разові суми, в Установі не реєструються, їхні права, звичайно, охороняються договірним правом.

Власник авторського права для одержання свідоцтва про авторство на оприлюднений твір у будь-який час протягом терміну охорони авторського права може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах.

Державна реєстрація здійснюється відповідно до встановленого порядку УААСП, що складає і періодично видає каталоги всіх реєстрацій.

Після реєстрації прав автору видається свідоцтво. При виникненні суперечки реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Варто враховувати ту обставину, що авторське право на твір, створений за договором з автором, який працює за наймом, належить автору. А от виключне право на використання такого твору належить особі, з якою автор знаходиться у трудових відносинах (роботодавцю), якщо інше не передбачено договором.

Охорона майнових прав авторів на Україні діє протягом всього життя автора і 70 років після його смерті. Дія терміну охорони починається з першого січня року, що наступає за роком, у якому мали місце юридичні факти.

Безстроково охороняються законом право авторства, право на ім'я і право протидіяти перекрученню чи іншій зміні твору чи будь-якому іншому зазіханню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора.

Закон України "Про авторське право і суміжні права" охороняє права виконавців, виробників фонограм і відеограм, а також організацій мовлення. Охорона суміжних прав здійснюється без завдання шкоди охороні творів авторським правом.

Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів творів, що виконуються. Виробники фонограм і відеограм, а також організації мовлення повинні дотримуватись прав авторів і виконавців. Організації мовлення повинні дотримуватись прав виробників фонограм, авторів і виконавців.

Оформлення суміжних прав також не вимагає виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм і відеограм, а також для оповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм і відеограм чи на їхніх упаковках проставляти знак охорони суміжних прав, що складається з латинської літери Р у колі; імені (найменування) власника суміжних прав і року першої публікації фонограми. Наприклад: ©Apreleska Sound Production 1995. Особисті (немайнові) права виконавців охороняються безстроково. Майнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм, а також організацій мовлення охороняються протягом 50 років. Термін охорони починається з першого січня року, що наступає за роком, у якому мали місце юридичні факти (перше виконання, перше опублікування, перша передача).

Вільне використання твору – це можливість, що витікає з обмежень авторського права, безоплатно використовувати твір у певних випадках і без отримання на це дозволу, однак дотримуючись певних умов, встановлених чинним законодавством, в основному, що стосується немайнових прав автора. Використання твору без згоди автора Закон України “Про авторське право і суміжні права” визначає як вільне використання. Дозволяється в окремих зазначених Законом випадках вільне використання творів без згоди автора і без виплати йому авторської винагороди та вільне використання твору без згоди автора, але з виплатою йому авторської винагороди. Останнє (з виплатою винагороди) відтворення творів, зафіксованих у звуко- і відеозаписах, допускається виключно в особистих цілях. У цьому випадку винагорода виплачується у формі відрахувань (відсотків) виробниками або імпортерами обладнання (аудіо- відеоапаратури тощо) та матеріальних носіїв (звуко-, відеоплівок, касет, лазерних дисків, компакт-дисків тощо), які використовуються для такого відтворення.

Без згоди автора або ін. особи, що має авторське право, але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення допускається зокрема:

  •  використання цитат з опублікованих творів;
  •  використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, у передачах мовлення, у записах звуку або зображення навчального характеру;
  •  відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, передача в ефір або ін. повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій;
  •  видання випущених у світ творів спеціальним шрифтом для сліпих;
  •  публічне виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також похоронів;
  •  відтворення з інформаційною метою у періодичних виданнях, передачах публічно виголошених промов, звернень, доповідей та ін.;
  •  відтворення творів для судового та адміністративного провадження.

Без згоди автора вільне відтворення творів допускається для навчання, в обсязі виправданому поставленій меті.

Вільне використання творів передбачає репродукування правомірно опублікованих творів одиничним примірником без здобуття прибутку, зокрема це дозволяється робити бібліотекам та архівам для відновлення, заміни втрачених та зіпсованих примірників, а також для надання іншим бібліотекам.

Окрему групу видів вільного використання творів становлять деякі випадки використання комп’ютерних програм і баз даних (наприклад, користувач комп’ютерної програми або бази даних може здійснювати їх адаптацію, тобто вносити в них зміни тільки з метою забезпечення функціонування комп’ютерної програми чи бази даних на конкретних технічних засобах користувача або під управлінням конкретних програм користувача), а також записи короткострокового використання здійснюваних організаціями ефірного мовлення.

  1.  Міжнародно-правова охорона авторського права

Законодавство конкретної держави в сфері авторського та суміжних прав звичайно регулює тільки ті дії, які здійснені або вчинені в самій державі. Отже, воно не може передбачати охорону інтересів своїх громадян в інших державах. Саме з метою гарантії охорони інтересів своїх громадян в іноземних державах і створена міжнародна охорона авторського і суміжних прав.

У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів і засновано Міжнародний союз з охорони літературних і художніх творів. З 25 жовтня 1995 р. Конвенція набула чинності на території України.

Конвенція ґрунтується на трьох основних принципах:

  •  принцип національного режиму,
  •  принцип автоматичної охорони,
  •  принцип незалежності охорони.

Конвенція містить низку положень, які визначають мінімальний рівень охорони, що надається, а також ряд спеціальних положень відносно країн, що розвиваються.

Конвенція передбачає також охорону особистих немайнових прав, а також визначає терміни охорони авторського права: протягом життя автора і 50 р. після його смерті тощо.

Розглянемо основні конвенції в галузі захисту авторського і суміжних прав.

Всесвітня конвенція про авторське право (Женева, 1952 р.). Україна є членом Конвенції з 1973 р. у складі Союзу і у 1993 р. підтвердила участь у ній.

Цією Конвенцією встановлені більш м’які вимоги до охорони творів літератури і мистецтва. Наприклад, встановлення факту охорони здійснюється за правилами країни, де охорона запрошується, на відмінну від Бернської конвенції, яка виходить із закону країни походження твору. Тому на підставі Всесвітньої конвенції не можна позбавити охорони твір тільки тому, що в країні походження цей твір не охороняється.

Одним з основних принципів Конвенції є принцип національного регулювання, який передбачає охорону будь-якого твору, опублікованого в країні – учасниці Конвенції. А також вона передбачає терміни дії охорони: період життя автора і 25 р. після його смерті.

Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція, Рим, 1961 р.).

Конвенція відкрита для держав – учасниць Бернської конвенції або Всесвітньої конвенції про авторське право.

Римська конвенція забезпечує охорону прав суб’єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення). Відповідно до неї виконавці охороняються від певних дій, на які вони не давали згоди: радіотрансляція і пряма трансляція їх виступів, фіксація таких прямих телетрансляцій виступів, відтворення такої фіксації, якщо оригінальна фіксація була здійснена без згоди виконавців.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення фонограм.

Організації мовлення мають право дозволяти або забороняти певні дії: відтворення їх передач, їх фіксацію, показ публіці їх телевізійних передач при доступі публіки за вхідну плату.

Тривалість охорони має бути не менша 20 років починаючи з кінця року, коли було зроблено запис.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм (1971 р.). Конвенція відкрита для будь-якої держави – члена ООН або будь-якого із спеціалізованих установ, що входять до системи ООН. Конвенція передбачає обов’язок кожної з договірних держав охороняти інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те його виробника, а також від ввезення таких дублікатів, коли таке відтворення або таке ввезення таких дублікатів здійснюється з метою поширення для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Брюссельська конвенція про поширення програм – носіїв сигналів, що передаються через супутник (1974 р.). Як і попередня Конвенція відкрита для будь-якої держави – члена ООН або будь-якого із спеціалізованих установ, що входять до системи ООН.

Конвенція передбачає обов’язок кожної держави – учасниці Конвенції вживати необхідних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй або зі своєї території будь-якого сигналу через супутник. Розповсюдження є незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації радіо- і телемовлення, що прийняла рішення про складові елементи програми.

Положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення.

Розвиток цифрових технологій і глобальної мережі Internet викликали необхідність виникнення Договору ВОІВ з виконання і фонограм (Женева, 1996 р.).

Тема 4. Економіко-правова сутність комерціалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності

План

  1.  Особливості права інтелектуальної власності як товару.
    1.  Інтелектуальна власність як нематеріальний актив.
      1.  Мета і основні способи комерціалізації.
      2.  Використання об’єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві.
      3.  Внесення інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства.
      4.  Передача прав на об’єкти інтелектуальної власності.
      5.  Підходи та методи оцінки права на об’єкти інтелектуальної власності.
      6.  Суть торгівлі ліцензіями.
      7.  Види ліцензій.
      8.  Ліцензійні договори.
      9.  Ліцензійні платежі.
      10.  Передача прав за авторськими договорами.

1. Особливості права інтелектуальної власності як товару

Товар - це продукт праці, що виготовлений для продажу. Цей продукт стає товаром, якщо на нього визначена ціна. Відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" можуть оцінюватися "нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права промислової власності.". Таким чином, майнові права на об'єкти промислової власності мають ознаки товару, тому що вони є продуктом праці і можуть мати ціну.

До основних властивостей будь-якого ринкового товару відносяться:

а) корисність;

б) рідкість - властивість, протилежна загальнодоступності;

в) універсальність - придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.

Корисність розуміється як здатність задовольняти будь-яку потребу. Тобто якщо об'єкт інтелектуальної власності нікому не потрібний, то він не може стати товаром.

Найважливішою є властивість рідкості, що перетворює корисність продукту в комерційну цінність, а сам продукт - у товар.

Рідкість для об'єктів інтелектуальної власності реалізується ідеально тому, що за визначенням об'єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об'єктів звичайно майже автоматично забезпечує третю. Але для права інтелектуальної власності ця властивість має суттєві відмінності.

З третьою властивістю товару - універсальністю - тісно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивідуума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об'єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.

За принципом "відокремлюваності" права інтелектуальної власності можна поділити на три групи:

а) права, що відокремлюються як від індивідуума так і від підприємства;

б) права, що не відокремлюються від індивідуума;

г) права, що не відокремлюються від підприємства.

До першої групи відносяться права на об'єкти права інтелектуальної  власності, такі як: винаходи, торговельні марки, твори літератури і мистецтва, аудіо - та відеограми тощо.

До невідокремлюваної від індивідуума інтелектуальної власності відносяться: знання, уміння, творчі здібності людей тощо, які зайняті розробленням об'єктів інтелектуальної власності. У сукупності - це так званий людський капітал, що не може бути відокремлений від його носія -людини, тобто не може бути товаром у звичайному розумінні.

Від підприємства не можна відокремити: системи і методи функціонування, що розроблені як складові частини діючого підприємства; наявність підготовленого персоналу; досягнення в галузі маркетингу власної продукції, ділову репутацію підприємства тощо.

З цієї причини невідокремлювані від індивідуума чи від підприємства результати творчої діяльності не можуть виступати як товар. Але вони можуть продаватися (передаватися) разом з підприємством чи індивідуумом. Наприклад, не можна передати видатні організаторські здібності директора одного підприємства директору іншого підприємства. Можна тільки запросити талановитого директора на інше підприємство, запропонувавши йому більш вигідні умови праці, тобто "купити" його разом з його якостями.

2. Інтелектуальна власність як нематеріальний актив

Активи підприємства складаються з матеріальних активів, до яких відносять: рухоме, нерухоме майно і оборотні кошти, а також з нематеріальних активів - в основному прав. Насамперед, це права власності на ОІВ, права користування природними ресурсами (землею, водою, надрами), а також права користування економічними, організаційними й іншими перевагами і пільгами: податковими пільгами, місцем на товарній біржі. Крім того, до нематеріальних активів відносять гудвіл (ділову репутацію), списки клієнтів тощо.

Нематеріальні активи - це принципово новий об'єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.

Відмінними ознаками нематеріальних активів є:

  •  відсутність матеріальної основи і при цьому володіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгострокових прав і переваг, що вони приносять йому . так довго, як це можливо;
  •  відсутність наміру продажу нематеріальних активів у нормальних умовах діяльності підприємства;
  •  тривалість експлуатації, що дозволяє враховувати їх у складі довгострокових інвестицій як оборотні активи і через обраний варіант облікової політики встановлювати більш розумний термін погашення їхньої первісної вартості при загальній невизначеності термінів функціонування (гудвіл, товарні знаки тощо);
  •  відсутність відходів;
  •  багатоцільовий характер експлуатації, що дозволяє використовувати об'єкт на різних ділянках діяльності підприємства;
  •  підвищений ступінь ризику в прагненні отримати доход від застосування подібних активів.

В Україні основними нормативно-правовими актами, що регулюють правовідносини, які стосуються нематеріальних активів, є: Закон України "Про оподаткування прибутку підприємства" (1997 p.); "Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р № 250; "Указівки по організації бухгалтерського обліку в Україні", затверджені наказом Міністерства економіки України від 7 травня 1993 р. № 25, а також Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи" (Зареєстровані в Міністерстві юстиції України від 02.11.1999 за №750/4043).

Права на об'єкти інтелектуальної власності стають нематеріальними активами після того, як вони будуть поставлені на бухгалтерський облік. Для цього, принаймні, необхідно виконати дві умови: встановити ціну прав і термін їх служби.

За цією ознакою ОІВ поділяються на дві групи: ОІВ з встановленим терміном служби та ОІВ з невстановленим терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки при визначенні вартості ОІВ як товару, а також при встановленні терміну його амортизації, коли він перебуває на балансі підприємства як нематеріальний актив.

Розрізняють юридичний і економічний термін служби. Одні ОІВ мають встановлений термін дії, а інші можуть не мати встановленого терміну служби. Наприклад, відповідно до Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" юридичний термін дії (служби) патенту дорівнює 20 рокам. Однак цілком можливо, що за цей час патент може морально застаріти, тому що не виключена імовірність, що з'являться нові аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економічних розрахунках для патентів установлюється більш короткий термін, так званий економічний, котрий дорівнює 10-12 рокам, а в окремих випадках і менше.

Встановлений термін служби характерний для більшості прав на об'єкти інтелектуальної власності, відокремлюваних від індивідуума і підприємства, але не для всіх. Так, торговельні марки не мають встановленого терміну служби, оскільки визначений законом термін дії після його закінчення може кожний раз продовжуватися ще на 10 років. Не мають встановленого терміну більшість прав на об'єкти інтелектуальної власності, невіддільні від підприємства чи індивідуума. Крім того, права на ті самі об'єкти промислової власності можуть мати як визначений, так і невизначений термін дії. Наприклад, ліцензія на право використання винаходу чи товарного знака може бути надана як на визначений, так і на невизначений термін.

Відзначимо, що без установлення терміну дії стає проблематичним визначення вартості переданих прав на об'єкти промислової власності, а сама процедура встановлення терміну дії буває надзвичайно складною і відповідальною. 

3. Мета і основні способи комерціалізації

Метою комерціалізації ОІВ є отримання прибутку за рахунок використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.

Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності - це взаємовигідні (комерційні) дії всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар з метою отримання прибутку чи іншої ринкової вигоди.

Рис. 3 Основні способи комерціалізації ОІВ

Основними способами комерціалізації об'єктів права інтелектуальної власності є:

- використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві;

- внесення прав на об'єкти права інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства;

- передача (продаж) прав на об'єкти права інтелектуальної власності. Схематично способи комерціалізації прав на ОІВ представлені на рис. 3.

Для практичного здійснення комерціалізації необхідно також знати як розрахувати вартість прав на об'єкт права інтелектуальної власності та як поставити ці об'єкти на бухгалтерський облік підприємства.

4. Використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві

Вважається, що комерціалізація через використання ОІВ у власному виробництві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь прибуток від продажу інноваційного продукту, що отримано за допомогою ОІВ, залишається у правовласника ОІВ.

Оскільки обсяг виробленої продукції може бути великим, то й прибуток, що надходитиме від її реалізації, може в багато разів перевищувати вартість прав на ОІВ у разі передачі прав на використання ОІВ або продажу прав власності на ОІВ.

Зрозуміло, що цей спосіб комерціалізації пов'язаний із значними стартовими витратами на доопрацювання ОІВ, розробленням технології виробництва тощо. Але в разі успіху продаж виробленої продукції компенсує ці витрати і, крім того, буде отриманий значний прибуток.

5. Внесення інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства

Статтею 13 Закону України "Про господарські товариства" (1991) передбачена можливість використання нематеріальних активів (у тому числі ОІВ), при формуванні статутних капіталів нових господарських товариств. Отже, інтелектуальну власність можна вносити до статутного капіталу замість майна, грошей та інших матеріальних цінностей, для чого необхідна лише добра воля всіх засновників. Використання інтелектуальної власності в статутному фонді дозволяє:

- сформувати значний за своїми розмірами статутний фонд без відволікання коштів і забезпечити доступ до банківських кредитів й інвестицій, використовуючи інтелектуальну власність як об'єкт застави нарівні з іншими видами майна;

- амортизувати інтелектуальну власність в статутному капіталі та замінити її реальними коштами, включаючи амортизаційні відрахування на собівартість продукції, тобто капіталізувати інтелектуальну власність;

- авторам і підприємствам - власникам інтелектуальної власності - стати засновниками (власниками) при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу замість "живих грошей" надає також:

- право на отримання частки прибутку (дивідендів);

- право на участь в управлінні підприємством через загальні збори правління;

- право на отримання ліквідаційної квоти в разі ліквідації підприємства тощо.

6. Передача прав на об'єкти інтелектуальної власності

Якщо правовласник не передбачає використовувати ОІВ у власному виробництві чи розпочати новий бізнес або створити спільне підприємство, він може передати повністю або частково права власності на ОІВ іншій фізичній або юридичній особі.

Майнові права на об'єкт права інтелектуальної власності є сукупністю права володіти, користуватися та розпоряджатися цим об'єктом.

Продаж прав у повному обсязі здебільшого проводиться через договір купівлі-продажу як договір обмінної угоди, за яким у результаті передачі права власності на об'єкт інтелектуальної власності (продажу охоронного документа - патента або свідоцтва) власник як сторона, яка продає, втрачає всі майнові права на нього. Тобто якщо продано патент на винахід, то він перереєстровується на ім'я нового правовласника і до нього переходять всі майнові права на цей об'єкт.

Але частіше передається лише право користування ОІВ.

Власник прав на будь-який об'єкт промислової власності (ліцензіар) може продати ліцензію (видати дозвіл на користування ОІВ) будь-якій особі (ліцензіату), якщо він не хоче або не в змозі використовувати відповідний об'єкт.

Продаючи ліцензію, переслідують мету отримати прибуток, не втрачаючи капіталу на виробництво та освоєння ринку. Продаж ліцензії - це шлях впровадження технології на ринку без продажу товарної продукції. Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покривають свої витрати на наукові дослідження.

Придбання або продаж ліцензії є діловою угодою. Факт продажу або купівлі ліцензії юридичне оформляється ліцензійним договором, який відрізняється від інших договорів купівлі-продажу тим, що продається або купується нематеріальний об'єкт. З моменту продажу ліцензії власник охоронного документа на об'єкт промислової власності, який продав ліцензію, стає ліцензіаром, а особа, яка придбала ліцензію -ліцензіатом. Ліцензіат отримує право на використання ОІВ лише на обумовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

В залежності від обсягу прав, що передається, за діючим Цивільним кодексом України розрізняють: виключну, одиничну і невиключну ліцензії.

Виключна ліцензія видається тільки одній особі і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обумовлена цією ліцензією.

Одинична ліцензія також видається тільки одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта в даній сфері.

Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності й видачі ним іншим особам ліцензії на використання цього об'єкта в даній сфері.

За ліцензійним договором завжди передбачається виплата певної грошової винагороди ліцензіару. У більшості випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунковою договірною ціною з орієнтиром на ціни внутрішнього та зовнішнього ринків. Основними видами ліцензійних платежів є роялті, паушальний та комбінований платежі.

Роялті - вид платежів, який платить ліцензіат ліцензіару протягом усього терміну дії ліцензійного договору чи у вигляді відсотка від суми прибутку чи суми обороту від випуску продукції або диференційованої ставки з одиниці ліцензійної продукції.

Паушальний платіж - це виплата ліцензіарові визначеної зафіксованої в договорі суми ще до початку масового випуску ліцензійної продукції.

Комбіновані платежі - найбільш поширені та передбачають виплату ліцензіару ліцензіатом первинного сталого платежу до початку виробництва та збуту ліцензійної продукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії у вигляді роялті після того як буде налагоджене виробництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензійного договору.

7. Підходи та методи оцінки права на об’єкти інтелектуальної власності

У залежності від об'єкта права інтелектуальної власності та мети оцінки вибирають підхід до оцінки. Існує три підходи:

- витратний ( на основі активів);

- порівняльний (ринковий);

- дохідний (прибутковий).

Визначення вартості ОІВ при використанні підходу на основі активів полягає в розрахунку витрат на відтворювання ОІВ, що оцінюються в поточних цінах за вирахуванням зносу. Звідси слідує важливий висновок, що вартість ОІВ в цьому випадку і ринкова вартість, що передбачає прибуток - різні величини. Здавалося б, цей вид вартості непридатний для ринку. Однак до нього звертаються фахівці все частіше, розуміючи, що вартість ОІВ, визначена по цьому підходу, відповідає рівню вартості при  "ідеальному" збалансованому стану ринку.

На активно функціонуючому ринку ОІВ для визначення ринкової вартості використовують, головним чином ринковий підхід і прибутковий підхід. Однак в переважній більшості випадків отримана по підходу на основі активів (витратному підходу) оцінка є необхідною складовою для виведення остаточної величини ринкової вартості.

Порівняння результатів оцінки ОІВ, отриманих по підходу на основі активів з результатами, отриманими по ринковому і прибутковому підходах, можуть бути своєрідним індикатором стану ринку. Так, якщо вартість по підходу на основі активів виявиться вище, ніж розрахована по двох інших підходах, то це означає, що конкуренція на ринку невелика і в найближчому майбутньому може статися підвищення цін. Якщо навпаки - те можна чекати підвищення конкуренції і зниження цін.

Підхід на основі активів є єдино застосовним, коли ОІВ не призначена для отримання прибутку, або коли по тих або інших причинах ринкову вартість важко визначити двома іншими підходами. Наприклад, коли ОІВ є унікальними (наприклад, витвору мистецтва), які продаються дуже рідко або взагалі не продаються. У разі визначення бази для оподаткування підхід па основі активів є основним для визначення вартості.

Підхід на основі активів має істотні обмеження при оцінці ОІВ зі значним терміном служби із-за труднощів з вимірюванням величини морального старіння, Крім того, результати підходу на основі активів відображають вартість повного права власності, тому при оцінці часткових прав власності необхідне коректування отриманих результатів.

Таким чином, підхід на основі активів до визначення вартості є, з одного боку, корисним елементом процедури визначення ринкової вартості, а з  іншої - єдиним інструментом для отримання уявлення про вартісну оцінку унікальних ОІВ, або при постановці прав на ОІВ на бухгалтерський облік.

Суть ринкового підходу полягає в тому, що вартість прав на ОІВ визначається шляхом зіставлення цін недавнього продажу подібних об'єктів.

Хоч подібний підхід до оцінки, на перший погляд, виглядає досить простим і прямолінійним, його застосування на практиці пов'язане з безліччю труднощів і умовностей. Насамперед,  наявність таких труднощів зумовлена тим, що не існує навіть двох абсолютно однакових ОІВ. Країна, вид ОІВ, термін правової охорони, склад авторів, умови фінансування, час продажу – це лише небагато з позицій, по яких, як правило, об'єкти мають відмінності. Причому деякі відмінності можуть змінювати свій внесок відповідно до зміни ринкової ситуації.

Ще однією трудністю застосування даного підходу є необхідність враховувати операції, відповідні визначенню ринкової вартості, тобто ті, на які не вплинули неринкові чинники. При великих угодах інформація про економічні характеристики і умови продажу часто недоступна або неповна, тому в таких випадках ринковий підхід може лише обкреслять діапазон, в якому найбільш ймовірно буде знаходитися величина ринкової вартості. Саме тому оцінку ОІВ на основі цього підходу, потрібно виконувати обережно.

При наявності достатньої кількості достовірної інформації про недавній продаж подібних об'єктів, ринковий підхід дозволяє отримати результат, що максимально близько відображає відношення ринку до об'єкта оцінки.

Повноцінне використання ринкового підходу може бути лише при наявності у покупця вибору ОІВ з числа інших, подібних і що виконують такі ж функції. При цьому з декількох ОІВ приблизно однакового значення і корисності покупець повинен мати можливість вибору того ОІВ, який його влаштовує за переліком якостей, до яких відносяться: функціональне призначення, прийнятна вартість, тривалість терміну використання, міра захищеності, його унікальність і інші характеристики. Крім того, продавець ОІВ повинен мати можливість вибору найбільш цікавих для нього покупців, для того щоб серед них віддати перевагу тому, хто більше заплатить і тому, з ким можлива подальша співпраця. На жаль, тільки по деяким ОІВ можливе дотримання цих умов. Дуже часто така можливість виникає при продажу прав на видання високо професійних творів літератури, мистецтва, на виготовлення і комерційну реалізацію аудіо- і відео- продукції вищої якості, при тиражуванні і реалізації програмних продуктів.

При передачі прав на об'єкти промисловому власність на ринкових умовах, виникають додаткові трудності. Чим більш унікальне виробництво або продукція, в яких реалізоване право на об'єкт промислової власності, тим складніше знайти покупця і, відповідно тим менше можливості повноправних ринкових відносин. І навпаки, чим значніше виробництво і чим більше таких виробництв в світі, тим легше знайти покупців патентів та інших прав, і тим легше використати ринковий підхід. Прикладом цього може бути виробництво комп’ютерів, калькуляторів, телевізорів і т.д.

Перевагою ринкового підходу є те, що він дозволяє визначити так звану справедливу ціну, яка найкращим чином відповідає ситуації на ринку.

Необхідною умовою для застосування ринкового підходу є ефективно працюючий ринок і доступ до представницької бази продажу аналогічних ОІВ. На жаль, в Україні ще не сформувався повноцінний ринок ОІВ, тому використання цього підходу для оцінки прав на ОІВ в цей час проблематичне.

У основі прибуткового підходу лежить принцип очікування, що свідчить про те, що вартість ОІВ визначається величиною майбутніх вигід її власника. Формалізується даний підхід шляхом перерахунку майбутніх грошових потоків, що генеруються ОІВ, в теперішню вартість.

Як правило, потенційні покупці розглядають прибуток ОІВ з точки зору інвестиційної привабливості, тобто як об'єкт вкладення капіталу з метою отримання в майбутньому відповідного прибутку. Однією з основних особливостей що приносить прибуток ОІВ є те, що він дуже рідко належить одному власнику на правах повної власності. Саме тому при оцінці ОІВ звичайно розглядаються конкретні набори прав власності, що визначають предмет оцінки.

Оскільки в основі прибуткового підходу лежить принцип очікування майбутніх вигід, то істотним моментом є чітке визначення і класифікація цих вигід для одноманітного їх тлумачення. Вважається, що вигода від володіння ОІВ включає право отримувати всі регулярні прибутки під час володіння, а також прибуток від продажу ОІВ після закінчення володіння, якщо це передбачене ліцензійним договором.

Стосовно до оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності значення прибуткового підходу полягає в тому, що вартість будь-якого об'єкта інтелектуальної власності можна ототожнити з капіталом (інвестицією) певної величини, здатної генерувати додатковий прибуток або, говорячи точніше, надлишкову додаткову вартість на умовах ефективного використання цього активу. Отже, для рішення зворотної задачі (оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності) необхідно визначити додатковий прибуток за який-небудь період часу (наприклад, за рік), який може бути отримана за рахунок впровадження  нових ідей, принципів, удосконалень в організаційну, технологічну або підприємницьку діяльність підприємства. При цьому додатковий прибуток ототожнюється з прибутком на деякий капітал, рівний  вартості  конкретного  об'єкта  інтелектуальної власності.

Знаючи прибутковість конкретної галузі, до якої відноситься те або інше підприємство, або визначивши внутрішню прибутковість потоку надлишкової додаткової вартості по відомій додатковій вартості, за допомогою відомих економіко-математичних формул можна оцінити вартість конкретного об'єкта інтелектуальної власності, тобто визначити величину шуканого капіталу.

В умовах, коли ринок інтелектуальної власності ще не сформований або працює неефективно, з трьох розглянутих підходів, прибутковий підхід до оцінки вартості ОІВ є основним.

У рамках кожного підходу існує кілька методів, що дозволяють розраховувати вартість прав на ОІВ у грошових одиницях. Розрахунок вартості прав є досить складним завданням, тому цю роботу доцільно виконувати за договором з професійним оцінювачем прав на об'єкти права інтелектуальної власності, сертифікати яким на право оціночної діяльності видає Фонд державного майна України.

8. Суть торгівлі ліцензіями

В умовах ринкової економіки результати інтелектуальної діяльності людини при обміні виступають як товар, що може бути об'єктом комерційної угоди. Комерційна угода здійснюється у виді ліцензійного договору на передачу прав на об'єкт інтелектуальної власності.

При торгівлі правами на ОІВ під ліцензією розуміється дозвіл, у відповідності з яким одна особа – власник виключних прав на ОІВ - ліцензіар надає іншій зацікавленій особі – ліцензіатові виключне чи невиключне право на використання цього об'єкта.

Форма торгової угоди з продажу ліцензії повинна забезпечувати монопольне право використання ОІВ тільки для партнерів цих угод і не допускати використання цього права конкурентами. Правовою формою, що забезпечує збереження виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності, є ліцензійна форма торгівлі. Торгівля ліцензіями - один з найбільш ефективних засобів поширення нововведень у різних галузях виробництва. Вона забезпечує прискорення науково-технічного і соціального розвитку суспільства.

Продаж ліцензій переслідує такі цілі:

- одержання гарантованого прибутку без вкладення капіталу і створення власного виробництва чи освоєння ринку;

- завоювання ринку;

- скорочення термінів освоєння нових технологій;

- придбання партнерів для спільної діяльності;

- компенсація витрат на створення ОІВ тощо.

Ще однією перевагою ліцензійної торгівлі є те, що вона може служити альтернативою торгівлі матеріальними товарами, якщо в силу визначених обставин така торгівля стає невигідною. Міжнародний досвід свідчить, що доходи від міжнародної ліцензійної торгівлі зростають значно швидше, ніж від прямого вкладення капіталу.

Продаж ліцензії дозволяє ліцензіарові вирішити свої проблеми при:

- раптовому погіршенні кон'юнктури ринку;

- виникненні ускладнень в експорті товарів через протекціоністську  політику уряду країни-покупця;

- значному перевищенні попиту над обсягом власного виробництва продукції, а також в інших випадках.

Придбання ліцензії дозволяє ліцензіатові:

- освоїти виробництво продукції, що користується попитом, при істотній економії матеріальних і трудових ресурсів;

- знизити собівартість продукції, що випускається;

підвищити продуктивність праці і конкурентноздатність товарів на зовнішньому ринку;

- вдержати переваги перед конкурентами тощо.

Важливо враховувати також часовий фактор. Якщо вартість ліцензії і вартість аналогічної розробки власними силами однакові, то вигідніше купити ліцензію, оскільки значно скоротиться час до початку випуску продукції.

Яскравим прикладом успішного ведення патентно-ліцензійної політики є Японія, яка після Другої світової війни за 15 років придбала 2500 ліцензій, на основі яких швидко розвинула виробництво конкурентоздатної продукції, виявивши світу економічне чудо. Багато в чому завдяки цьому Японія вийшла на одне з перших місць у світі по економічній могутності.

9. Види ліцензій

Ліцензії підрозділяються як за обсягом переданих прав, так і за умовами надання прав. За обсягами переданих прав ліцензії поділяються на три види:

- невиключна (проста) ліцензія;

- виключна ліцензія;

- повна ліцензія.

Невиключна (проста) ліцензія надає ліцензіатові право використовувати ліцензію на території і протягом часу, обговорених у ліцензійному договорі. При цьому ліцензіар залишає за собою право використовувати переданий об'єкт у власному виробництві, а також надавати ліцензії іншим ліцензіатам.

Виключна ліцензія надає ліцензіатові монопольне право використовувати предмет ліцензії на погоджених умовах (термінах, території). При цьому ліцензіат має право надавати ліцензії на використання предмета ліцензії третім особам без обмеження права ліцензіара за первісною угодою.

Повна ліцензія надає ліцензіатові найбільш широкий обсяг прав. За ліцензійним договором ліцензіатові надаються усі права на використання об'єкта інтелектуальної власності, цю є предметом ліцензії, без обмеження території і на весь термін дії охоронного документа. Варто мати на увазі, що при продажу повної ліцензії власником охоронного документа все ж залишається ліцензіар.

За умовами надання прав ліцензії різняться за такими видами: чисті, супутні, зворотні, перехресні, відкриті, примусові, субліцензії.

Чистою є ліцензія, по якій права на використання ОІВ передаються в рамках самостійного ліцензійного договору, а не в складі інших торгових угод.

Супутня ліцензія передбачає передачу прав у рамках ліцензійних договорів, що є додатками до основних угод (наприклад, на передачу устаткування, інжиніринг тощо), або у виді окремих розділів по цих угодах.

Зворотна ліцензія передбачає передачу ліцензіарові прав на об'єкт, розроблений ліцензіатом на основі знань, отриманих по основному ліцензійному договору від ліцензіара.

Перехресна ліцензія (крос-ліцензія) означає взаємне надання прав різними власниками охоронних документів у випадках, коли партнери не можуть здійснювати виробничу чи комерційну діяльність, не порушуючи прав один одного.

Відкрита ліцензія надає право будь-якому ліцензіатові на об'єкт, що продається ліцензіаром. При цьому, власник охоронного документа подає до Установи офіційну заяву з проханням опублікувати повідомлення про готовність продати ліцензію будь-якій зацікавленій особі. При цьому знижується вдвічі розмір збору за підтримку чинності охоронного документа. Зміст відкритої ліцензії полягає в тому, щоб запобігти упущеній вигоді ліцензіаром від можливого не використання об'єкта продажу.

Примусова ліцензія, відповідно до Паризької конвенції по охороні промислової власності, видається у випадках, коли ОІВ не використовується чи недостатньо використовується власником протягом встановленого законом терміну (в Україні цей термін становить 3 роки з дати юридичного акта), або при відмовленні власника охоронного документа від укладання ліцензійного договору.

Якщо виникає необхідність використання ОІВ у життєво важливих для суспільства галузях (національна безпека, охорона здоров'я, захист навколишнього середовища), то Кабінет Міністрів України (чи інший компетентний державний орган за узгодженням з Кабінетом Міністрів) може видавати дозвіл на використання об'єкта промислової власності без згоди власника охоронного документа, але з виплатою йому справедливої компенсації. Особливість примусової ліцензії полягає в тому, що вона надається за рішенням суду, а не по взаємній згоді між ліцензіаром і ліцензіатом.

Субліцензія дозволяє ліцензіатові надавати права на об'єкти інтелектуальної власності третім особам при згоді ліцензіара на умовах, що, як правило, повинні бути обговорені в основному ліцензійному договорі між ліцензіаром і ліцензіатом.

10.Ліцензійні договори

Ліцензійний договір містить у собі елементи двох класичних договорів: договору купівлі-продажу і договору оренди. Однак ОІВ, чи охоронні документи на них, не слід розглядати як речі, а право на ОІВ - як речове право в його класичному розумінні. Дійсно, власник матеріального об'єкта, наприклад, автомобіля, може продати його тільки один раз. У той же час власник винаходу зможе продати кілька ліцензій на один і той же винахід. При продажу повної ліцензії власник цілком позбавляється права на використання винаходу і не може більше продавати його. Ця угода схожа на класичний варіант купівлі-продажу. При продажі невиключної ліцензії ліцензіар надає право монопольне використовувати предмет ліцензії протягом зазначеного в ліцензійному договорі терміну; після закінчення цього терміну усі права повертаються до ліцензіара. Такий договір схожий на класичний договір оренди.

У ліцензійному договорі мова йде, насамперед, про торгівлю правами. У цьому полягає особливість об'єктів ліцензій на ринку і виявляється економічна сутність ліцензійних договорів.

Таким чином, ліцензійний договір варто вважати договором особливого роду, що з'єднує в собі умови різних видів договорів: купівлі-продажу, оренди, про надання послуг, інвестування капіталу, позики, співробітництва.

При виборі терміну дії ліцензійних договорів звичайно враховують:

- умови конкурентних пропозицій;

- умови платежів за передбачуваним договором;

- можливий термін морального старіння переданої розробки;;

- можливості партнерів по термінах постачань технічної документації і спеціального устаткування, монтажу і налагодженню;

- наявність правової охорони;

- умови договору про передачу удосконалень;

- час, необхідний на освоєння ліцензійної продукції;

- зацікавленість ліцензіата в більш короткому терміні дії договору при комбінованих платежах.

Міжнародна практика ліцензійної торгівлі свідчить про те, що термін дії ліцензійного договору, як правило, не перевищує 10 років від дати вступу його в силу.

Договірним правом регулюється можливість дострокового розірвання ліцензійного договору, якщо однією із сторін не виконуються істотні умови договору, а також продовження терміну дії договору за взаємною згодою сторін.

При визначенні терміну дії ліцензійного договору варто звернути увагу на обов'язки сторін після закінчення дії договору. Звичайно, припинення терміну дії договору спричиняє лише припинення зобов'язань по сплаті поточних платежів, наданню інформації про зміни й удосконалення, а також консультацій, наданню технічної допомоги тощо. Як правило, після закінчення терміну дії ліцензійного договору право на використання предмета ліцензії залишається за ліцензіатом, а передана ліцензіаром технічна документація не повертається.

Зміст ліцензійного договору звичайно не регламентується. Відповідно до національного законодавства ліцензійний договір вважається дійсним, якщо він складений у письмовому виді і підписаний сторонами. Ліцензійний договір набуває чинності у відношенні іншої особи лише після його реєстрації в Установі у випадку передачі майнових прав і у випадку примусової ліцензії.

Ліцензіар готує проект ліцензійного договору заздалегідь і передає його потенційному ліцензіатові в ході попередніх переговорів. Важливо, щоб до одержання повної гарантії про наміри потенційного ліцензіата ліцензіар виконав такі дії:

- підписав протокол про наміри;

- уклав договір про конфіденційність;

- розробив проект ліцензійної угоди;

- підготував альтернативні пропозиції для обговорення з потенційним партнером;

- розробив детальний проект ліцензійного договору.

Ні в якому разі не слід ігнорувати укладання договору про конфіденційність до початку переговорів. У разі відсутності такого договору потенційний ліцензіат після одержання інформації, у тому числі конфіденційної, може припинити переговори.

11. Ліцензійні платежі

Оскільки більшість ліцензійних угод пов'язана з комерційною діяльністю, то вони передбачають виплату визначеної грошової суми ліцензіарові за передані права на використання об'єктів інтелектуальної власності.

Розрізняють три основних види ліцензійних платежів: роялті, паушальний, комбінований.

Роялті – це вид платежів, що ліцензіат  виплачує ліцензіарові протягом усього терміну дії угоди рівними долями.

Паушальний платіж - передбачає виплату винагороди до початку масового випуску продукції, зафіксованої в угоді. До паушальної форми оплати звертаються звичайно у випадках, коли в країні ліцензіата хитке положення або немає ясності в питанні патентування винаходу, що складає основу ліцензії.

Комбінований платіж передбачає виплату ліцензіарові частини винагороди ще до початку виробництва і збуту продукції, частина винагороди, що залишається, виплачується у формі роялті після постановки продукції на виробництво.

12. Передача прав за авторськими договорами

За ліцензійними договорами, як правило, передаються права на об'єкти промислової власності.

Якщо автор передає іншій особі свої майнові права на використання об'єкту авторського права, то укладається авторський договір.

Розрізняють такі види авторських договорів:

- договір про видання та перевидання творів в оригіналі (видавничий договір);

- договір про публічне виконання неопублікованих творів (постановчий договір);

- договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі, на радіо чи в телевізійній передачі;

- договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного показу;

- договір про використання в промисловості неопублікованого   твору   декоративно-прикладного мистецтва;

- а також інші договори про передачу творів літератури, науки і мистецтва для використання будь-яким іншим способом.

Зміст авторського договору повинен відповідати загальним положенням цивільного права щодо змісту договору.

Але на відміну від звичайного господарського договору, в ньому повинні бути ретельно прописані суттєві умови авторського договору, способи використання твору, строк дії договору та використання твору, розмір і порядок виплати винагороди. Особливу увагу слід приділити пунктам щодо передачі майнових прав.

Тема 5. Захист права на об’єкти інтелектуальної власності

План

  1.  Необхідність захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності.
    1.  Дії, що визнаються порушенням прав інтелектуальної власності.
    2.  Права власника охоронного документа в разі виявлення порушення його прав.
    3.  Форми і способи захисту прав інтелектуальної власності. Відповідальність за порушення  та контроль за дотриманням права на об’єкти інтелектуальної власності.
    4.  Особливості дотримання прав інтелектуальної власності на електронні інтелектуальні продукти.
    5.  Захист прав інтелектуальної власності в рамках угоди TRIPS.

1. Необхідність захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності

Після того як об'єкт інтелектуальної власності створений і охоронним документом закріплені на нього права, настає важливий етап у його життєвому циклі -комерціалізація. Саме на цьому етапі об'єкт інтелектуальної власності приносить правовласнику прибуток чи іншу користь, власне те, для чого він і був створений. Однак як тільки інформація про об'єкт інтелектуальної власності стає відомою несумлінним конкурентам, у них виникає спокуса використати цей об'єкт інтелектуальної власності в своїх інтересах без дозволу правоволодільця, тобто незаконно. Порушення прав може призвести до серйозних негативних наслідків для правоволодільця. За критичних умов він може навіть збанкрутувати.

У наш час фактор захисту прав набуває все ширшого значення ще й тому, що в зв'язку зі швидким розвитком технологій з'явилася можливість порушення прав у таких обсягах, які були неможливі кілька десятиліть тому.

Щоб запобігти порушенню прав і компенсувати витрати, що виникають внаслідок порушення цих прав, в Україні створена система, що дає можливість захищати ці права.

  1.  Дії, що визнаються порушенням прав інтелектуальної власності

Перераховані нижче дії, що вчинені без дозволу власника патенту, визнаються порушенням його прав:

- виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях;

- застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу (корисної моделі), або ознаку, еквівалентну їй.

Процес, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.

Будь-який продукт, процес виготовлення якого охороняється патентом, за відсутністю доказів протилежного вважається виготовленим із застосуванням цього процесу за умови виконання принаймні однієї з двох вимог:

- продукт, виготовлений із застосуванням процесу, що охороняється патентом, є новим;

- існують підстави вважати, що зазначений продукт виготовлено із застосуванням даного процесу і власник патенту не в змозі шляхом прийнятних зусиль визначити процес, що застосовувався при виготовленні цього продукту.

У такому разі обов'язок доведення того, що процес виготовлення продукту, ідентичного тому, що виготовляється із застосуванням процесу, який охороняється патентом, відрізняється від останнього, покладається на особу щодо якої є достатні підстави вважати, що вона порушує права власника патенту.

Порушенням прав визнається виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, у тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

Виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

Вказані далі дії, вчинені без дозволу власника свідоцтва про реєстрацію права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, визнаються порушенням його прав:

- нанесення його на товар або на етикетку;

- нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

- запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар. Крім того, порушенням прав власника свідоцтва на використання

зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є:

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про право на його використання;

- використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами: "вид", "тип", "стиль", "марка", "імітація" тощо;

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації;

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.

Вказані далі дії, вчинені без дозволу власника свідоцтва, визнаються порушенням його прав:

- нанесення знака на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

- застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;

- застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах.

Знак визнається використаним, якщо його застосовано у формі зареєстрованого знака, а також у формі, що відрізняється від зареєстрованого знака лише окремими елементами, якщо це не змінює в цілому відмітності знака.

Неправомірне (без дозволу автора) використання творів є порушенням прав автора. Посилання користувача твору на низький художній чи науковий рівень твору, на мету використання твору, на невеликий обсяг використання твору тощо не можуть братися до уваги при вирішенні питання про відповідальність користувача.

Вважається порушенням особистих немайнових прав автора оприлюднення твору без зазначення імені автора, ілюстрування твору, спотворення твору, зміна твору тощо.

Будь-яке відтворення чи використання твору без дозволу автора без виплати йому винагороди є порушенням його виключних майнових прав.

Законом України "Про авторське право і суміжні права" (ст. 21-25) встановлені деякі обмеження майнових прав автора, тобто використання творів без згоди автора і без виплати йому винагороди. Але при цьому таке використання не повинно завдавати шкоди нормальному використанню твору і не обмежувати безпідставно законних інтересів автора.

Використання виконань творів шляхом публічного повідомлення виконань, фіксації їх на матеріальному носії та розповсюдження зафіксованих виконань без дозволу виконавця є порушенням його прав. Це також стосується прав виробників фонограм (відеограм) та організацій мовлення.

Для досягнення спільних інтересів суб'єктів авторського права і суміжних прав, а також захисту їх прав створені та діють організації колективного управління. Однією з основних економічних функцій зазначених організацій є здійснення збору, розподілу і виплати винагороди за використання творів, виконань, фонограм чи відеограм суб'єктам авторського права і суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб'єктам прав відповідно до законодавства.

3. Права власника охоронного документа в разі виявлення порушення його прав

Власник патенту може вимагати:

- припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права, і відновлення становища, що існувало до порушення права;

- стягнення завданих збитків, включаючи неодержані доходи;

- відшкодування моральної шкоди;

- вжиття інших передбачених законодавчими актами заходів, пов'язаних із захистом прав власника патенту.

Власник свідоцтва на право використання зазначення походження має право вимагати від порушника:

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу порушення;

- вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження;

- вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження, а при неможливості цього - знищення товару;

- відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи;

- відшкодування збитків у розмірі не більшому за отриманий порушником прибуток;

- вжиття інших передбачених законами заходів, пов'язаних із захистом прав на зазначення походження товару.

Власник свідоцтва має право звернутися до суду з позовом про припинення порушення та відшкодування заподіяної шкоди.

Власник свідоцтва на торговельну марку (знак для товарів і послуг) може вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.

На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов'язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки.

Будь-які посягання на права власника патенту на корисну модель, передбачені ст. 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки", вважаються порушенням прав власника патенту, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України На вимогу власника патенту таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов'язаний відшкодувати власнику патенту заподіяні збитки

4. Форми і способи захисту прав інтелектуальної власності. Відповідальність за порушення  та контроль за дотриманням права на об’єкти інтелектуальної власності

У законодавстві розрізняють дві основні форми захисту прав інтелектуальної власності – юрисдикційну і неюрисдикційну.

Юрисдикційна форма захисту прав інтелектуальної власності полягає в тому, що, особа, права інтелектуальної власності якої порушено, звертається за захистом до суду, інших компетентних державних органів, уповноважених вжити необхідні заходи для відновлення порушеного права і припинення правопорушення.

У рамках юрисдикційної форми захисту прав інтелектуальної власності, у свою чергу, виокремлюють загальний (судовий) і спеціальний (адміністративний) порядки захисту порушеного права інтелектуальної власності.

За загальним порядком захист прав інтелектуальної власності та охоронюваних законом інтересів здійснюється судом. Основна маса таких спорів розглядається місцевими судами. Якщо обидва учасники спірних правовідносин є юридичними особами, то спір, що виник між ними, підвідомчий господарському суду. За згодою учасників правовідносин у сфері інтелектуальної власності спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду.

Спеціальною формою захисту прав інтелектуальної власності є адміністративний порядок їх захисту. Він застосовується як виняток із загального правила, тобто, тільки в прямо передбачених законодавством випадках. Згідно із законодавством потерпілий може звернутися за захистом свого порушеного права до уповноваженого на це державного органу, зокрема, до Антимонопольного комітету України, Державної митної служби України, Державного департаменту інтелектуальної власності або до вищого органу відповідача, який в разі необхідності надає такий захист.

Неюрисдикційна форма захисту прав інтелектуальної власності передбачає дії, в межах закону, юридичних і фізичних осіб щодо захисту права інтелектуальної власності, які здійснюються ними самостійно (самозахист), без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів. Це може бути відмова здійснити певні дії, наприклад, внести певні зміни до художнього твору, що не передбачені укладеним ліцензійним договором, або відмова від виконання договору в цілому.

Обрані засоби самозахисту не повинні суперечити закону та моральним засадам суспільства. При цьому способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися особою чи встановлюватись договором або актами цивільного законодавства.

Юрисдикційна форма захисту прав інтелектуальної власності передбачає цивільно-правовий, кримінально-правовий та адміністративний захист прав.

Цивільно-правовим захистом прав інтелектуальної власності є передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання або відновлення порушеного права інтелектуальної власності, припинення порушення, а також майновий вплив на порушника. Поряд з цивільно-правовим захистом прав інтелектуальної власності у сучасній юридичній літературі вирізняють господарсько-правовий захист порушених прав інтелектуальної власності підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних) та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.

Основна мета цивільно-правової та господарсько-правової відповідальності - не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяної шкоди. Спори, пов'язані з порушенням прав інтелектуальної власності розглядаються загальними, господарськими та адміністративними судами.

Справа в суді порушується на підставі позовної заяви, яку подає в письмовій формі особа, права якої порушено, до суду. Як правило, позови до фізичної особи подаються в суд за місцем її проживання, а до юридичних осіб - за їхнім місцезнаходженням.

Загальними цивільно-правовими способами захисту прав, які поширюються також на захист прав інтелектуальної власності є:

  •  визнання права;
  •  визнання правочину недійсним;
  •  припинення дії, яка порушує право;
  •  відновлення становища, яке існувало до порушення;
  •  примусове виконання обов'язку в натурі;
  •  зміна правовідношення;
  •  припинення правовідношення;
  •  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
  •  відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
  •  визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити право інтелектуальної власності іншим цивільно-правовим способом, що встановлений договором чи законом.

Цей перелік доповнений положеннями, які стосуються виключно порушення прав інтелектуальної власності. Суд може постановити рішення, зокрема, про:

  •  застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
  •  зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
  •  вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
  •  вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
  •  застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності;
  •  опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо цього порушення.

Власнику прав інтелектуальної власності надається можливість вибору способу захисту порушеного права. Наприклад, він вправі на власний розсуд вимагати або відшкодування заподіяних збитків, або стягнення на свою користь доходу, одержаного порушником внаслідок порушення права, або виплати компенсації.

Якщо порушено немайнові права інтелектуальної власності, зокрема, принижено честь, гідність автора або завдано шкоди діловій репутації власника прав, то така моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

При визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі, право інтелектуальної власності якої порушено, а також для відшкодування моральної шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка є власником права інтелектуальної власності, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа.

При визначенні розміру компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд враховує обсяг порушення та умисел відповідача.

Законодавство України, як і багатьох інших держав, поряд із засобами цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності, встановлює кримінальну відповідальність за їх порушення.

Кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності настає, якщо власнику прав завдана матеріальна шкода у значному, великому або в особливо великому розмірі, визначених законом, або якщо злочин вчинено повторно або з використанням службового становища.

Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм організацій мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо - та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, визнаються злочином і караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років чи позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм організацій мовлення, а також знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення.

Якщо ж такі дії вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років чи позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв тощо, а також знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення.

Якщо зазначені дії вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальну шкоду в особливо великому розмірі, караються штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від трьох до шести років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого та з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для їх виготовлення.

При цьому матеріальна шкода вважається завданою в значному розмірі, якщо її розмір у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі - якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі - якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Враховуючи, що інтелектуальна власність в сучасних умовах набирає все більшої ваги, а також зростання масштабів правопорушень у цій сфері, такі покарання є виправданими і мають стримувати порушення прав інтелектуальної власності.

Законодавство передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральних мікросхем, сорту рослин, а також привласнення авторства на них, за незаконне використання торговельної марки, фірмового найменування та географічного зазначення або інше умисне порушення права на ці об'єкти.

Кримінальна відповідальність передбачена за комерційне шпигунство, тобто незаконне отримання і розголошення або інше використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності. Такі злочини караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Законодавство України встановлює кримінальну відповідальність за незаконне виробництво, експорт, імпорт, зберігання, реалізацію та переміщення дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинені у значних розмірах, або у великих розмірах. Такі злочини караються штрафом, або виправними роботами, або позбавленням волі із конфіскацією та знищенням дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання чи сировини для їх виробництва.

Законодавство України передбачає вирішення в адміністративному порядку широкого кола питань захисту прав інтелектуальної власності. Адміністративна відповідальність за правопорушення настає в разі, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою, відповідно до закону, кримінальної відповідальності.

Норми адміністративного права, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності, містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення, Митному кодексі України, законах України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на зазначення походження товарів", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних" та "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування".

В Україні також діє Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції", яким передбачено розгляд адміністративних правопорушень, що стосуються недобросовісної конкуренції, за зверненням до Антимонопольного комітету України або до його територіальних органів із заявою про вжиття заходів щодо захисту порушених прав.

За незаконне використання літературного чи художнього твору, їх виконання, фонограми, передачі організації мовлення, комп'ютерної програми, бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, торговельної марки, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо, привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом, передбачено накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.

Вчинення дій, які визнані як недобросовісна конкуренція, а саме: незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, також імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені, умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця передбачає накладення штрафу у визначеному Законом розмірі, а в певних випадках - конфіскацію виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини.

Власник права інтелектуальної власності, який має підстави вважати, що при переміщенні товарів через митний кордон України порушується чи можуть бути порушені його права, що охороняються в Україні, має право подати заяву до Держаної митної служби України про реєстрацію товару, що містить об'єкт права інтелектуальної власності з метою вжиття митними органами заходів щодо попередження переміщення через митний кордон України таких товарів.

Ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території з комерційною метою товарів з порушенням права інтелектуальної власності тягне за собою накладення штрафу на громадян у розмірі від десяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією контрафактних товарів. Якщо власник прав інтелектуальної власності або власник товарів, що містять об'єкти права інтелектуальної власності, не згодні з рішенням митного органу, то вони мають право звернутися за захистом своїх порушених прав до суду.

Захист прав інтелектуальної власності в адміністративному порядку здійснює також Апеляційна палата Державного департаменту інтелектуальної власності, яка розглядає заперечення проти рішень Державного департаменту інтелектуальної власності щодо реєстрації прав інтелектуальної власності в Україні, заяви про визнання торговельної марки добре відомою в Україні, інші спірні питання.

Заперечення, зокрема, може бути подано у зв'язку з відмовою Держдепартаменту у реєстрації прав інтелектуальної власності та видачі охоронного документа на об'єкт права інтелектуальної власності за результатами проведення експертизи поданої заявки. В Апеляційній палаті законодавче закріплена колегіальна форма розгляду справ, віднесених до її компетенції. Заперечення розглядається колегією Апеляційної палати, яка приймає рішення щодо правомірності дій Держдепартаменту з відмови в реєстрації прав.

Будь-яка особа вирішує на власний розсуд питання потреби в оскарженні в адміністративному дій Держдепартаменту з відмови в реєстрації прав порядку через подання заперечення до Апеляційної палати або звернення до суду. Однак, зважаючи на специфіку справ у сфері інтелектуальної власності, що розглядаються, заявники зазвичай звертаються до Апеляційної палати. Це пов'язано з тим, що Апеляційна палата оперативно вирішує спори, оскільки процедура звернення та розгляду є простою і дешевою, у розгляді справи беруть участь найдосвідченіші фахівці, які залучені до роботи в Апеляційній палаті. Крім того, спрацьовує і менталітет наших громадян: вони не поспішають звертатися до суду, якщо справу можна вирішити в адміністративному порядку.

5. Особливості дотримання прав інтелектуальної власності на електронні інтелектуальні продукти

Комп'ютерні програми є об'єктом авторського права й охороняються як літературні твори у відповідності до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 24 липня 1971 р., Цивільного кодексу України, Закону України "Про авторське право і суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 р. № 2627-ІІІ, іншими нормативно-правовими актами.

Комп'ютерна програма – це створений творчою працею фізичної особи набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, втілений на носіях будь-якого виду (електронних, паперових тощо), для використання в автоматичних пристроях для обробки інформації, або іншому обладнанні, що базується на цифровій техніці з метою приведення його у дію для досягнення певної мети або результату. Це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному тексті або об'єктному коді, а також допоміжні та проміжні матеріали розробки, що призводять до створення комп'ютерної програми, якщо тільки суть цих матеріалів така, що результатом їх є створення на наступній стадії комп'ютерної програми.

Первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор комп'ютерної програми, тобто фізична особа, яка своєю творчою працею створила програму і якій належать особисті немайнові та майнові права на цю програму. Крім того суб'єктами авторського права можуть бути інші фізичні та юридичні особи, які набули права на комп'ютерну програму відповідно до договору або Закону.

Особисті немайнові права авторів (право: на ім'я, на заборону його використання, на псевдонім та на недоторканність твору) тісно пов'язані з особистістю, а тому є невідчужуваними.

Необхідно відмітити специфіку реалізації права автора на недоторканість (цілісність) комп'ютерної програми. Право на недоторканість - це право на захист як самої комп'ютерної програми, так і її назви від усілякого роду спотворень чи інших посягань, здатних завдати шкоди честі та репутації автора. Для комп'ютерних програм в силу їх технічного характеру та спрямованості на отримання певного результату за допомогою комп'ютера, першочерговим є недопущення несанкціонованих автором модифікацій, здатних відобразитись на їх функціональних властивостях і технічних характеристиках, на відміну від класичного авторського права, коли в основному викривлення і посягання на цілісність виникають у формі передмов, післямов чи коментарів твору інших осіб, які містять необґрунтовані та образливі для автора твердження або пропозиції. Тому у ліцензіях на використання програмних засобів, як правило, обумовлюють заборону вносити будь-які зміни у код програми, або встановлюють правила, у відповідності до яких здійснюється наступне поширення змінених комп'ютерних програм.

Майновими правами інтелектуальної власності на комп'ютерну програму є право на використання твору, виключне право дозволяти використання твору іншими особами та право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання. Зазначені права можуть бути передані повністю або частково іншій особі на умовах, визначених договором щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Відповідно до цивільного законодавства право власності виникає за умови наявності певних юридичних фактів, які можна поділити на первісні, тобто такі, коли право на об'єкт виникає незалежно від волі третіх осіб (це власне створення об'єкта інтелектуальної власності) та похідні, за якими право власності виникає за волею попереднього власника та, як правило, набувача прав (договори про передачу прав та інші цивільні правочини, спадкування за законом і за заповітом). Таким чином авторське право на комп'ютерну програму може виникати:

1) з факту безпосереднього створення автором такої програми або факту створення комп'ютерної програми спільною працею декількох осіб - співавторів;

2) з трудових правовідносин, коли майнові права інтелектуальної власності виникають у юридичної або фізичної особи, у якої працює працівник, який створив комп'ютерну програму;

3) з правовідносин, пов'язаних зі створенням комп'ютерної програми на замовлення, де замовник отримує спільні права на створений автором за замовленням об'єкт;

4) з договору про передачу права на комп'ютерну програму;

5) з інших договірних відносин, таких, наприклад, як договір застави, де об'єктом застави виступає майнове право на комп'ютерну програму;

6) у юридичної особи з факту внесення майнових прав інтелектуальної власності як вклад до статутного капіталу такої юридичної особи;

7) внаслідок прийняття рішення спеціальним державним органом - судом;

8) у порядку спадкування.

Розглянемо окремі випадки більш детально.

Якщо автор сам створив комп'ютерну програму, то порядок набуття прав в даному випадку є дещо спрощеним - достатньо самого факту створення твору, що вже сам по собі призводить до виникнення та набуття автором передбаченої законодавством сукупності авторських прав, і набуття жодного з цих прав не пов'язане з будь-якими додатковими діями автора. Тобто, з факту самостійного створення автором комп'ютерної програми виникає увесь комплекс немайнових та майнових прав інтелектуальної власності, який належить такому авторові (чи авторам). Єдиною умовою для набуття прав на комп'ютерну програму є втілення її в певній матеріальній формі. Будь-які формальності чи сповіщення не є підставою для набуття чи не набуття таких прав. Набуття авторських прав з факту створення автором цього твору є одним з найдемократичніших правових інститутів.

Другим за поширенням (після особистого створення) є набуття авторських прав на комп'ютерну програму шляхом передачі майнових авторських прав за цивільно-правовим договором. Особа, яка володіє майновими авторськими правами, може відчужувати ці права повністю, може передати їх іншій особі частково або надати дозвіл на використання об'єкта авторського права.

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності на комп'ютерну програму може здійснюватись на підставі: ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; іншого договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності має бути укладеним у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є недійсним.

При відчуженні майнових авторських прав у повному складі, передають увесь їх комплекс, передбачений чинним законодавством, при цьому автор втрачає майнові авторські права на цей твір, а набувач авторських прав стає їх єдиним власником. Якщо автор передає частину виключних майнових авторських прав, він втрачає право на передану частину прав, залишаючи за собою права, які не були передані, а набувач отримує власність лише на передані йому права. У випадку надання особою, яка володіє майновими авторськими правами, іншій особі лише дозволу на використання об'єкта інтелектуальної власності, правовласник не втрачає своїх прав, а лише, у деяких випадках (при наданні виключної чи одиничної ліцензії) бере на себе зобов'язання утриматись від певних способів використання своїх майнових авторських прав.

У випадку набуття авторських прав з трудових правовідносин, майнові права інтелектуальної власності виникають у автора та у юридичної або фізичної особи, у якої працює працівник, який створив комп'ютерну програму. За законодавством особисті немайнові права інтелектуальної власності на твір, створений працівником у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив такий твір. Проте передбачено, що окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати і юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник. Це пов'язане з тим, що складні програми можуть створюватись досить значною кількістю авторів, і реалізація деяких їх немайнових прав, наприклад, на зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, є досить проблематичною. В повній мірі це стосується і зазначеного немайнового права автора на недоторканість твору. З одного боку, саме автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні чи будь-якому посяганню на твір. Але зрозуміло, що коли таке право буде реалізовувати не фізична особа (чи невизначено великий колектив фізичних осіб), а могутня компанія з солідними фінансовими можливостями, то такий захист буде більш ефективним та прийнятним як для самого автора, так і для його роботодавця.

Що стосується майнових прав інтелектуальної власності на твір, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, то зазначені майнові права належать спільно працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, якщо інше не передбачено договором. Враховуючи це, вкрай важливим для сторін трудової угоди є питання відображення в такій угоді аспектів, пов'язаних з правами інтелектуальної власності на об'єкти авторського права, створені у зв'язку з виконанням трудового договору, які повинні бути детально та однозначно визначені, формалізовані та погоджені сторонами.

У цьому випадку роботодавець позбавляє працівника економічних та інших (в тому числі особистих) підстав шукати без відома роботодавця шляхів та способів розповсюдження створеної під час виконання своїх трудових обов'язків розробки. Як правило, на практиці це забезпечується внесенням до договору положень про те, що автор отримує певний процент від коштів, отриманих роботодавцем за реалізацію програмного продукту, додатково до заробітної плати автора.

Укладення договору також дозволяє роботодавцю з більшою впевненістю гарантувати виконання ним своїх зобов'язань, що стосуються безпеки, супроводження, усунення недоліків, наступних модифікацій, навчання та подібних дій з комп'ютерними програмами перед зовнішніми замовниками, користувачами, покупцями та іншими особами. При цьому роботодавець має додаткову можливість стимулювати працівника для створення оригінальної, конкурентної розробки та передбачити відповідальність робітника за дотримання ним умов конфіденційності інформації щодо діяльності підприємства роботодавця, що стала йому відома під час виконання трудових обов'язків.

Працівник же зацікавлений в укладенні такого договору, тому що в ньому детально відображені терміни, розмір та порядок виплати авторської винагороди, зафіксовано розподіл авторських прав (їх наявність) та інші права автора.

Створення комп'ютерної програми за замовленням. Згідно чинного законодавства особисті немайнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта, але у випадках, передбачених законом, окремі немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати замовникові. Майнові права на об'єкт створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Договором безпосередньо визначають способи та умови використання створеного об'єкта замовником.

За договором замовлення одна сторона (у нашому випадку розробник програми) зобов'язується в установлений строк створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника). На практиці ця вимогу реалізують у вигляді обов'язкового додатку до договору замовлення, так званого, "Технічного завдання на створення комп'ютерної програми". В цьому документі детально зазначають технічні вимоги, яким має відповідати програма, її параметри, функціональні можливості, сумісність з комп'ютерною технікою та іншими програмами, інші суттєві аспекти.

Відзначимо ще одну особливість, пов'язану з використанням примірників комп'ютерних програм. Згідно зі статтею 441 Цивільного кодексу України використанням твору його продаж або передання в найм (оренду), тобто, відповідно, реалізація примірників комп'ютерних програм за плату чи надання в тимчасове користування з метою одержання вигоди. Автор комп'ютерної програми або інший власник авторських прав на цю програму може розповсюджувати його шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або через передання в майновий найм чи прокат, а також іншу передачу до першого продажу примірників твору. Якщо примірники комп'ютерної програми правомірно введені в цивільний обіг шляхом першого їх продажу в Україні, то допускається їх подальше розповсюдження через продаж, дарування тощо вже без згоди автора або іншого власника авторських прав.

На практиці при продажу примірника комп'ютерної програми ліцензія на право користування цим примірником програми (умови якої можуть бути викладені у самих примірниках програм) регулюється статтею 634 Цивільного кодексу України про договір приєднання. Відповідно до цієї статті договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, може бути укладено лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору "в цілому" без зміни його окремих положень. Користувач комп'ютерної програми перед її встановленням знайомиться з письмовим попередженням (на паперовому або електронному носіях) про свої обов'язки дотримання авторських прав і, якщо він погоджується з ними, то встановлює програму, тобто, своєю поведінкою виражає волю до прийняття на себе таких обов'язків, передбачених чинним законодавством України.

Зазначена ліцензія не передає будь-яких авторських прав кінцевому користувачу програмного забезпечення. Він отримує у власність матеріальний об'єкт - примірник, в якому втілено комп'ютерну програму, і право здобувати корисні властивості цієї комп'ютерної програми при її використанні (функціонуванні) в утилітарному сенсі за прямим призначенням. Такий користувач може на законних підставах володіти, користуватись і розпоряджатись втіленим в матеріальній формі на відповідному носії примірником комп'ютерної програми, здійснювати відносно цього носія на власний розсуд усі дії, що не заборонені законодавством.

Правовідносини, пов'язані з користуванням зазначеним носієм регулюються правочинами, що відносяться до цивільно-правових відносин купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Право власності на матеріальний носій примірника комп'ютерної програми (диск для лазерних систем зчитування, жорсткий диск комп'ютера, дискета тощо) ніяким чином не надає його власникові будь-яких авторських прав на комп'ютерну програму. Причому, правовий статус такого носія не залежить від комп'ютерної програми, яка міститься на ньому, її виду, автора чи інших параметрів цієї програми, а сам матеріальний об'єкт, як такий, не є об'єктом авторських правовідносин.

6. Захист прав інтелектуальної власності в рамках угоди TRIPS

Угода TRIPS є однією з найважливіших угод Світової організації торгівлі (COT). Необхідною умовою для вступу України до COT було обов'язкове виконання угоди TRIPS. Ця угода визнана світовим співтовариством як правовий документ, що охоплює питання, пов'язані з охороною прав на ОІВ, які розглядаються як товар.

Відповідно до вимог частини III Угоди TRIPS "Захист прав інтелектуальної власності" країни-учасниці зобов'язуються забезпечити на своїй території дію таких процедур, які дозволяють здійснювати заходи, що запобігають порушенню законодавства у сфері охорони прав інтелектуальної власності та їх недопущення.

Стаття 41 Угоди TRIPS зазначає, що законодавство кожної країни повинно мати норми, що дозволяли б удатися до ефективних дій, спрямованих проти будь-якого порушення прав інтелектуальної власності, включаючи термінові заходи для запобігання порушень і правові санкції на випадок подальших порушень.

Угода TRIPS передбачає захист прав інтелектуальної власності за допомогою адміністративних процедур, цивільно-правові способи захисту прав, а також карні процедури і штрафи, що можуть бути застосовані до порушників прав.


Об’єкти інтелектуальної власності

Об’єкти промислової власності

Нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності

б’єкти авторського права і суміжних прав

Винаходи

Корисні моделі

Промислові зразки

Торговельні марки

Географічне зазначення

Фірмове найменування

Сорти рослин

Породи тварин

Топографії інтегральних мікросхем

Комерційні таємниці

Наукові відкриття

Раціоналізаторські пропозиції

Літературні твори

Художні твори

Комп’ютерні програми

Бази даних

Виконання творів

Фонограми та відеограми

Передачі організацій мовлення

Державна служба інтелектуальної власності України

Державні інспектори з питань інтелектуальної власності

ДП “Український інститут промислової власності”

ДП “Українське агентство з авторських і суміжних прав”

Державне підприємство “Інтелзахист”

Інститут інтелектуальної власності і права національного університету «Одеська юридична академія»

Громадські організації

Всеукраїнська організація патентних повірених

Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності

Товариство винахідників і раціоналізаторів України

Українська Асоціація власників товарних знаків України

Інші громадські організації

Способи комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності

Використання ОІВ у власному виробництві

Передача прав на ОІВ

Використання прав на ОІВ до статутного капіталу підприємства

Уступка прав власності на ОІВ (продаж)

Передача права на використання ОІВ

За ліцензійним договором

За договором комерційної концесії (франшизи)

За договором лізингу


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25583. Вклад Бехтерева в развитие отечественной психологии 29.5 KB
  Вклад Бехтерева в развитие отечественной психологии. Бехтерева являлся разносторонний подход к изучению человека. Бехтерева психофизиологическая проблема и изучение материальной основы психического. По мнению Бехтерева психология должна изучать не только сознание что делает субъективная психология с помощью интроспекции но и бессознательную сферу а также внешние проявления организма так как они являются выражением психической жизни.
25584. Павлов и значение его опыта изучения высшей нервной деятельности. Для психологии 29.5 KB
  Павлов и значение его опыта изучения высшей нервной деятельности. Павлов Иван Петрович 1849–1936 русский физиолог. Учение Павлова о высшей нервной деятельности сложилось под влиянием материалистических традиций русской философии и развивало идеи Сеченова. Руководящим для Павлова являлось представление о рефлекторной саморегуляции работы организма имеющей эволюционнобиологический адаптивный смысл.
25585. Основные направления в отечественной психологии дореволюционного периода 28 KB
  основные направления в отечественной психологии дореволюционного периода. рассмотрение исторических и социальных изменений с точки зрения человека его практической пользы а также преобладание нравственных этических проблем в российской психологии. Главными её выразителями были университетские профессора психологии и философии отстаивающие идею субстанциональности психики её независимости от материального мира и проповедующие схоластические описательные методы её постижения. Бурное развитие естествознания в России подготовило почву для...
25586. Развитие прикладных отраслей в отечественной психологии в довоенные период 28 KB
  развитие прикладных отраслей в отечественной психологии в довоенные период. Одним из направлений прикладной психологии переживавшим в 2030е гг. Очевидно что государство диктатуры пролетариата каким изначально являлась послереволюционная Россия не могло не уделять серьезного внимания проблемам руководства управления человеческими ресурсами различным формам воздействия на человека включая и психологическое воздействие Таким образом в результате развития психотехнического движения был накоплен разнообразный и богатый опыт...
25587. Становление понятийного аппарата психологии как предмет истории психологии 27.5 KB
  Его нельзя смешивать с предметом самой психологии как науки. История же психологии описывает и объясняет как эти факты и законы открывались порой в мучительных поисках истины человеческому уму. Задача истории психологии: Задачей истории психологии является анализ возникновения и дальнейшего развития научных знаний о психике.
25588. Основные категории психологии в их исторической перспективе 30.5 KB
  Субъект личность индивид Это к Рубинштейну или куда Человека как субъект деятельности. Человек субъект 3х видов деятельности по Рубинштейну: работа игра учеба. Ананьев выделяет общение как вид деятельности. Игру рассматривал как производную от ведущего типа деятельности.
25589. Принципы отечественной психологии в их истории и развитии 36 KB
  Принцип отражения. Принцип развития. Выявлен принцип гетерохронности психики.
25590. Основные проблемы психологии и способы их решения в истории психологии 41 KB
  Значение и актуальные задачи психологической историографии Зачем мы изучаем историю психологии и действительно Идеологическая функция Некоторые работы служат основой для материалистических и идеологических школ мыслей Гносеологическая функция Нам важна роль психологии и ее истории в становление научной картины мира Функция междисциплинарной связи История психологии развивалась в тесной связи с другими науками вспомните астрономию Кумулятивная функция Накопительная функция. Память науки – это сбережение преумножение информации и...
25591. Основные способы изложения истории психологии 32 KB
  Основные способы изложения истории психологии Выделяют несколько подходов к изучению истории психологии. Хронологический подход – для каждого конкретного момента существует характерная атмосфера мнений которая воздействует на исследователя. Персонологический подход через характеристику научных взглядов мыслителей прошлого. В основе этого подхода лежит идея о том что история делается великими людьми Карлейль.