47909

ПОЛЬЩА У 70 – 80-Х РОКАХ ХХ СТ

Конспект

История и СИД

Для покриття боргів уряд удався до короткотермінових кредитів що лише відсунуло загрозу банкрутства але не ліквідувало його. Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок уряд удався до випробуваної політики затягування поясів . під тиском громадськості уряд прийняв рішення про умовне звільнення учасників червневих подій. А почалося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам.

Украинкский

2013-12-04

164 KB

11 чел.

ПОЛЬЩА У 70 – 80-Х РОКАХ ХХ СТ

На початку 70-х років польська влада приступила до реалізації гасла "Збудуємо до 1980 року дві Польщі", що передбачало проведення політики активного використання західних кредитів і технологій для модернізації народного господарства. Була істотно підвищена заробітна плата трудящим, хоча зростання грошових доходів населення не забезпечувалося необхідною кількістю товарів на ринку і не залежало від їх виробництва та підвищення продуктивності праці. Швидкими темпами відбувалося переозброєння польської промисловості, збільшувалася кількість закуплених на Заході ліцензій. Окрилене успіхами, керівництво ПОРП заявило, що Польща вступила в етап будівництва "розвинутого соціалістичного суспільства".

Однак уже в середині 70-х років знову виявилися економічні труднощі. Наприкінці 1974 р. польська заборгованість Заходові перевищила 100 % вартості її експорту до капіталістичних країн. Для покриття боргів уряд удався до короткотермінових кредитів, що лише відсунуло загрозу банкрутства, але не ліквідувало його. У 1976 р. заборгованість Заходові сягнула 12,1 млрд. доларів, а в 1980 р. — 24,1 млрд. Починаючи з 1975 р. відбувалося безперервне зниження темпів промислового і сільськогосподарського виробництва, а в 1979 р. уперше в історії ПНР національний доход скоротився на 2 %. Оскільки грошова маса перевищувала позицію товарів, одна за одною почали виникати "тютюнові", "м'ясні" та інші кризи. Все це викликало зростання інфляції, створюючи фунт для корупції і спекуляції.

Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок, уряд удався до випробуваної політики "затягування поясів". 26 червня 1976 p. було підвищено ціни на основні продукти харчування. Суспільство, не підготовлене до такого заходу, було вражене його розмахом і масштабами. У 10 з 49 воєводств вибухнули страйки і мітинги, а в трьох містах відбулися вуличні демонстрації. У лютому 1977 р. під тиском громадськості уряд прийняв рішення про умовне звільнення учасників червневих подій. У липні того ж року засуджені були амністовані.

У вересні 1977 р. КОР був перетворений на Комітет громадського самозахисту (КОС). Комітет проголосив своєю метою боротьбу з політичними репресіями, будь-якими видами громадської дискримінації, а також захист громадянських прав. Новим елементом структури опозиційного руху стала заснована у вересні 1979 р. Конфедерація Незалежної Польщі (КНП), яка проголосила себе політичною партією. її лідер Л. Мочульський відкрито заявив, що головною метою партії є побудова незалежної, суверенної Польщі, вільної від радянського тиску і тоталітарної диктатури. Ідеал державного ладу він убачав у режимі довоєнної Речі Посполитої. Всього ж наприкінці 70-х років по всій країні налічувалося близько 40 опозиційних угруповань. Велику інтелектуальну підтримку і матеріальну допомогу вони отримували від польської діаспори.

У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в післявоєнній Польщі, яка за методами та формами організації антитоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А почалося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студенти. На бік народу стала католицька церква.

31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровадження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відповідно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктивну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапарату та ін. Підписуючи цю угоду, уряд і партійна номенклатура розраховували, насамперед, ви фати час і зманеврувати. Так, серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персональних перестановок на вищому рівні, висунувши на посаду прем'єра Ю. Піньковського, а VI пленум ЦК ПОРП (вересень 1980 р.) прийняв відставку Е. Терека. Новим першим секретарем був обраний Станіслав Каня. Пленум проголосив курс на соціалістичне оновлення.

Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на території всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення про створення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджу вальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. На відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою ознакою. Після бюрократичних зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним рухом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн. чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності". 1 лише КНП зберігала самостійну позицію, намагаючись створити суворо централізовану партію. Таким чином, події 1980 р. за своїми масштабами, розмахом та програмою "Солідарності" були, фактично, початком антитоталітарної демократичної революції, її першим етапом.

Наростання економічної і політичної кризи значно прискорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опозиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні — жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітарного типу. Урядова коаліція сприйняла рішення з'їзду як порушення угод, прийнятих у Гданську. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після з'їзду, зайшли у глухий кут. Відновилися страйки, учасники яких вимагали від уряду вжити реальних заходів, щоб запобігти різкому падінню життєвого рівня мас. З грудня у Радом і відбулося розширене засідання керівництва "Солідарності", яке розробило курс на активізацію боротьби з метою захоплення влади. 11— 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійснення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів".

Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна рада ПНР прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі військового стану. Всю повноту влади взяла на себе Військова рада національного порятунку під керівництвом В. Ярузельського, який у жовтні 1981 р. став першим секретарем ЦК ПОРП. Фактично то був державний переворот, оскільки про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уряду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП. Щоб запобігти загальному страйкові, всі ключові галузі, порти й 129 великих підприємств були переведені на воєнний режим. Під час запровадження військового стану, що лише відтягнуло остаточний крах комуністичного режиму, загинуло вісім чоловік.

 Об'єктивно запровадження військового стану було альтернативою інтервенції країн Варшавського договору, громадянській війні та економічному хаосу. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких крайніх заходів. Понад 1 млн членів ПОРП на знак протесту вийшли з партії. її залишила майже вся інтелігенція і робітнича молодь. У жовтні 1982 р. власті прийняли остаточне рішення про заборону "Солідарності" і створення нових профспілок за галузевим принципом. Члени керівництва "Солідарності", яким удалося уникнути арешту, перейшли на нелегальний стан, утворивши 22 квітня 1982 р. Тимчасову загальну комісію "Солідарності". У керівництві підпілля почалися гострі дискусії щодо вибору форм і методів боротьби. Я. Куронь вважав основним завданням підготовку до повстання, а 3. Буяк — створення парламентських громадських структур, які, внаслідок опозиційної боротьби, зможуть у потрібний момент взяти владу до своїх рук. На цих же позиціях стояв А. Міхник, який розробив стратегію ненасильницького захисту.

Увесь цей час дії "Солідарності" активно підтримували католицька церква, авторитет якої у країні неухильно зростав, а також Захід. У 1983 p. Лех Валенсі була присуджена Нобелівська премія миру. Підпільні структури отримували значну фінансову й технічну допомогу через закордонні представництва "Солідарності", польськомовні західні радіостанції виконували велику інформаційно-пропагандистську роботу в її інтересах.

Перебудова в Радянському Союзі дала новий імпульс антитоталітарній демократичній революції в Польщі. Навесні — влітку 1988 р. відбувся вибух масових страйків. Виникнувши спонтанно як реакція на підвищення цін на продукти харчування і комунальні послуги, вони незабаром набули великого розмаху. Над країною нависла загроза повторення подій 1980 р. Пошуки консенсусу і громадянського миру змусили керівництво ПОРП та її союзників — Об'єднану селянську та Демократичну партії — сісти за "круглий стіл" з участю "Солідарності", що, фактично, означало її легалізацію. Той факт, що ініціатива виходила від властей, свідчив про крах політики й практики ПОРП, адже всі дії її керівництва після запровадження військового стану незмінно закінчувалися провалом.

У ході переговорів, що відбулися за посередництва костьолу і тривали з 5 лютого по 6 квітня 1989 p., було досягнуто консенсусу щодо принципів майбутньої політичної і економічної системи, яка у процесі реформ мала прийти на зміну попередній. Основні політичні сили країни домовилися, що процес змін відбуватиметься під їхнім спільним контролем і матиме еволюційний, мирний характер, що всі основні рішення ухвалюватимуться з урахуванням позицій сторін, шляхом поступок і компромісів. Угода передбачала зміну Конституції з метою створення сильної президентської влади (як гаранта виконання угод) і проведення дострокових виборів до сейму, в якому правлячій коаліції заздалегідь передбачалося надати 65 % місць.

На виборах 4 і 18 червня 1989 р. ПОРП зазнала відчутної поразки. Разом зі своїми союзниками ОСП і ДП вона отримала 5 млн. голосів і, відповідно, 206 місць у сеймі і сенаті, тоді як опозиція — 12 млн. голосів (261 місце). Причому в сенаті "Солідарність" здобула 99 (зі 100) місць. 19 липня на спільному засіданні обох палат В. Ярузельський був обраний президентом. Відтак протягом червня — вересня 1989 р. відбулася принципова зміна політичної ситуації. ПОРП, по суті, була усунена від законодавчої та виконавчої влади, яка перейшла до "Солідарності", що взяла курс на будівництво парламентської демократії і перехід до ринкової економіки.

Після саморозпуску ПОРП (правонаступницею ПОРП стала Соціал-демократія Республіки Польща (СДРП), яку очолили А. Квасневський і Л. Міллер) у січні 1990 р. президент В. Ярузельський втратив політичну підтримку. Виконавча та законодавча влади фактично перейшли до «Солідарності». 22 вересня В. Ярузельський повідомив сейм про готовність достроково скласти президентські повноваження. Невдовзі була прийнята поправка до конституції про обрання президента країни всенародним голосуванням. У грудні 1990 р. в другому турі загальних президентських виборів перемогу здобув Л. Валенса.

На пропозицію президента Л. Валенси у січні 1991 р. прем'єр-міністром став 39-річний економіст Я. Белецький, уряд якого продовжував політику попередника. У жовтні 1991 р. відбулися перші демократичні вибори до парламенту, що відбулися за новим виборчим законом, який передбачав обрання 391 депутата сейму в багатомандатних округах і 69 - за «крайовими списками». Вибори до сенату залишилися без змін. Підсумки виборів не дали відчутної переваги жодній з 29 партій, які потрапили до складу парламенту. Цим скористався президент Л. Валенса, отримавши можливість маніпулювати частиною цих політичних сил, які конфліктували між собою й не могли створити більшість у парламенті, оскільки їхній взаємодії заважали не тільки певні програмні розбіжності, але й амбіції лідерів.

В грудні 1991 р. до влади прийшов коаліційний уряд на чолі з Я. Ольшевським. Відтепер замість домовленостей «круглого столу» від імені правлячої коаліції було запропоновано програму «політики перелому», яка передбачала застосування люстрацій, прискорення економічних реформ та рішучий поворот Польщі в бік Заходу. Однак уже навесні 1992 р. під прапорами «Солідарності» по країні прокотилися хвилі страйків та різних акцій протесту незадоволених соціальною політикою уряду. Наприкінці травня 1992 р. сейм ухвалив закон про люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці зі службою безпеки. Оскільки закон суперечив чинній конституції, президент Л. Валенса відправив уряд Я. Ольшевського у відставку.

У липні 1992 р. сейм затвердив новий коаліційний уряд на чолі з Г. Сухоцькою. У країні наростала соціальна напруга. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації безробіття, припинення приватизації. Хвиля страйків охоплювала все нові райони країни. Зміцненню правових засад демократичної Польщі сприяв прийнятий парламентом у жовтні 1992 р. конституційний закон («мала конституція»), який чітко окреслював усі гілки влади - законодавчу, виконавчу та судову. Сейм і сенат обиралися на чотири роки, президент — на п'ять (він керував збройними силами, відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати главу уряду та його склад). Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри, а також подолати «вето» президента. Нова політична система мала компромісний характер і характеризувала Польщу як президентсько-парламентську республіку.

У травні 1993 р., рятуючи держбюджет від надмірного дефіциту, уряд Г. Сухоцької відмовився від підвищення зарплати робітникам і «бюджетникам». Після цього депутати «Солідарності» почали підтримувати протести залізничників, робітників та селян, що виливались у страйки. Наприкінці травня уряд був відправлений у відставку.

Оскільки сейм не запропонував нового прем'єра, президент Л. Валенса у червні розпустив парламент і призначив на вересень нові парламентські вибори. Підсумки вересневих (1993) парламентських виборів принесли перемогу Союзу демократичної лівиці (СДЛ), за який проголосувало понад 20 % виборців, та Польській селянській партії (ПСП), яка отримала понад 15 % голосів. У новому парламенті СДЛ і ПСП утворили коаліцію (203 мандати в сеймі і 73 - в сенаті). Уряд очолив лідер «людовців» В. Павляк.

Програма лівоцентристського уряду не вносила принципово нових акцентів до політики, ґрунтуючись на ідеях ринкової економіки, приватизації, правопорядку. Однак з огляду на соціальну напруженість у суспільстві уряд проголосив політику «обережного гальмування» та поступового «виправлення допущених помилок» у бік посилення соціальної політики.

У лютому 1995 р. відбувся перегляд коаліційної угоди СДЛ і ПСП, в результаті якого в березні сейм більшістю голосів відкликав В. Павляка з посади прем'єра, а новим головою уряду став соціал-демократ Ю. Олекса.

В центрі подій 1995 р. були президентські вибори, в яких брали участь тринадцять кандидатів. У другому турі за підсумками листопадових (1995) виборів переміг лідер СДРП і СДЛ А. Кваснєвський.

У грудні 1995 р. були оприлюднені документи про співпрацю прем'єра Ю. Олекси з радянськими спецслужбами у 1982-1983 рр. Політичний скандал набув розголосу й негативно позначився на авторитеті польської держави в світі. І хоча в ході слідства було доведено безпідставність звинувачень, наприкінці січня 1996 р. Ю. Олекса подав у відставку, а новим головою уряду був затверджений соціал-демократ В. Цімошевич. Новий кабінет міністрів розробив програму «Стратегія для Польщі до 2000 р.», яка продовжувала реформаторський курс. За ініціативою уряду сейм ухвалив низку законопроектів, які склалися в реформу державної адміністрації, розпочату з 1 січня 1997 р. Згідно з нею було зменшено кількість міністерств і відомств, що сприяло децентралізації державного управління. У квітні 1997 р. сейм ухвалив закон про люстрацію, згідно з яким усі кандидати в депутати, на високі урядові й адміністративні посади повинні подавати відповідні декларації щодо співробітництва в минулому із спецслужбами.

У квітні 1997 р. парламент схвалив конституцію Польщі, відповідно до якої встановлено парламентсько-президентську форму правління з чітким розмежуванням гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову. Згідно з конституцією 1997 р. законодавча влада в Польщі належить Національним зборам, які складаються з двох палат: сейму та сенату. Главою держави є президент, який представляє країну на міжнародній арені, визначає строки виборів до парламенту, призначає голову уряду, наділений правом оголошувати надзвичайний стан у країні тощо. Виконавчу владу здійснює рада міністрів, склад якої затверджується сеймом за поданням президента. Місцеве самоврядування розділене на дві гілки: урядову адміністрацію та виборні органи, які контролюють її діяльність.

Парламентські вибори у вересні 1997 р. привели до змін на політичній сцені, які були пов'язані не стільки з результатами діяльності лівоцентристської коаліції, скільки з об'єднанням правоцентристських сил у виборчий блок з 35 організацій. «Акція виборча "Солідарність"» (АВС) отримала майже 34 % голосів виборців, а СДЛ - понад 27 % . Очолив правоцентристський уряд професор Є. Бузек.

Кабінет Є. Бузека розпочав реалізацію реформ, які передбачалися виборчою програмою, — адміністративної, пенсійної, освітньої та сфери охорони здоров'я. Однак здійснення зазначених реформ вимагало значних коштів та викликало неоднозначну реакцію з боку пересічних громадян. У цій ситуації довіра до уряду Є. Бузека впала до надзвичайно низького рівня. Невдоволення людей посилювалося внаслідок скандалів, пов'язаних з фактами корупції серед міністрів та інших високих посадових осіб. Унаслідок цього влітку 2000 р. з коаліції вийшла «Унія свободи».

На президентських виборах у жовтні 2000 р. перемогу (майже 54 % голосів) здобув лідер СДЛ А. Квасневський.

За підсумками виборів до національних зборів у вересні 2001 р. головою уряду в жовтні 2001 р. став лідер СДЛ - Л. Міллер. Він запропонував свою програму виходу країни з кризи, яка передбачала посилення ролі держави в економічних процесах. Л.Міллер став найбільш непопулярним прем’єр-міністром за весь час трансформації. Цьому серед іншого посприяла невдало проведена реформа освіти. Після вступу Польщі до ЄС в травні 2004 р. Л.Міллер подав у відставку. Президент запропонував посаду прем’єр-міністра М.Бельке.

У 2005 р. в Польщі пройшли нові парламентські вибори, на яких партія «Право і справедливість» отримала 26,99% голосів виборців, «Громадянська платформа» - 24,14%,  «Самооборона» - 11,4%. Ліві не потрапили до парламенту.  Прем’єр-міністром став К.Марцинкевич.

10 і 23 жовтня 2005 р. пройшли президентські вибори, на яких лідер партії "Право й справедливість" Лех Качинський був обраний президентом Польщі.  У липні 2006 р. К.Марцинкевич подав у відставку, і новим прем’єр-міністром став Ярослав Качинський.

У липні 2007 р. Я.Качинський відправив у відставку свого заступника А.Леппера – лідера «Самооборони». Офіційний привід – звинувачення у корупції (у 2006 р на його адресу лунали звинувачення у сексуальних домаганнях). Відставка А.Леппера спровокувала політичну кризу.

21 жовтня 2007 р. пройшли дострокові парламентські вибори. За їх результатами Д.Туск став прем’єр-міністром. Його плани: зменшення державних витрат та дефіциту бюджету до 3%, зменшення податків, перехід до євро у 2012 р.

10 квітня 2010 року президент Качинський загинув у авіакатастрофі біля Смоленська (Росія) під час візиту для вшанування пам'яті польських офіцерів-жертв розстрілів НКВС у Катині. Відтак Маршалк Сейму Броніслав Коморовський приступив до виконання обо'язків Президента Польщі. 4 липня 2010 року на Дочасних виборах Броніслава Коморовського обрано Президентом Польщі. На парламентських виборах 2011 р. перемогла партія Д.Туска, він залишився прем’єр-міністром.

Унаслідок цієї цілеспрямованої діяльності влади Польща у березні 1999 р. стала членом НАТО, а у травні 2004 р. була прийнята до ЄС.

БОЛГАРІЯ

Після відкритого повороту 1948 р. до сталінської моделі соціалізму в Болгарії сформувалася тоталітарна політична система, заснована на цілковитій монополії комуністичної партії. Сутність цієї системи полягала в остаточному злитті політичної й економічної влади та зосередженні цієї безконтрольної влади в руках комуністичного партійно-державного апарату. Ця диктатура партійної верхівки видавалася за диктатуру пролетаріату. Стабільність системи забезпечувалася, з одного боку, придушенням будь-якого вільнодумства й масовим політичним терором, а з іншого — інформаційною ізоляцією населення від зовнішнього світу і внутрішньою пропагандою, спрямованою на формування загального для всіх способу мислення.

2 липня 1949 р. помер Г. Димитров, котрий слухняно виконував як керівник партії та уряду волю радянських державців. Уся влада в країні зосередилася в руках Вилко Червенкова. Єдиновладдя Червенкова та його культ, як продовження усталеної тоталітарної традиції, тривали недовго. Після смерті Сталіна на січневому пленумі ЦК 1954 р. Червенков формально був усунений з посади партійного керманича, але продовжував керувати урядом. Першим секретарем ЦК БКП став 43-річний Тодор Живков. Новий лідер на квітневому пленумі ЦК 1956 p., що відбувся невдовзі після XX з'їзду КПРС, засудив культ Червенкова й заявив про остаточний розрив зі сталінізмом.

Кінець 50-х — початок 60-х років мали для Болгарії таке саме значення, як і хрущовська "відлига" для Радянського Союзу. Методи й форми управління тоталітарної держави ставали гнучкішими. Започатковано заходи щодо демократизації політичного життя: реабілітовано репресованих, дещо зросла роль БЗНС, Вітчизняного фронту, профспілок та інших громадських організацій. Були зроблені кроки, спрямовані на підвищення ефективності роботи державного апарату, обмеження надцентралізму й бюрократизму.

На початку 60-х років Болгарія зіткнулася з чималими труднощами. Екстенсивні можливості розвитку економіки вичерпалися, темпи її зростання уповільнилися. У 70-ті роки керівництво БКП взяло курс на структурну перебудову економіки в напрямі розвитку електронної техніки та машинобудування, але очікуваного економічного піднесення не відбулося. Через низьку якість і не конкурентоспроможність болгарської продукції постала проблема її збуту на міжнародному ринку.

Дедалі виразніше виявлявся монополізм особистої влади незмінного керівника партії та держави Т. Живкова, який у 1962 р. обійняв посаду голови Ради міністрів (у 1971 р. він замінив цю посаду на нову — голови Державної ради НРБ). Т. Живков не тільки фактично, а й формально став диктатором у розв'язанні всіх внутрішніх питань. Нова Конституція НРБ 1971 p. Визначила Болгарію як соціалістичну державу, узаконила всевладдя БКП, закріпивши спеціальною статтею її керівну роль у суспільстві разом із БЗНС, якій відводилася декоративна роль союзниці компартії в управлінні країною.

З початку 80-х років темпи приросту промислової продукції почали різко знижуватися, скоротився й абсолютний обсяг виробництва в сільському господарстві. У 1987 р. з 926 товарів народного споживання на ринку були відсутніми 414 (44,6 %). Економічні труднощі й соціальна напруженість ще більше зросли після того, як режим Живкова наприкінці 1984 р. розпочав кампанію насильницької асиміляції турецького і тюркомовного населення, котре зазнавало переслідувань і в попередні десятиліття.

Горбачовська перебудова вплинула на Болгарію досить суперечливо. Група Т. Живкова не поспішала наслідувати радянський приклад. Аж до пізньої осені 1989 р. Т. Живков продовжував декларувати "глибоке революційне оновлення" болгарського суспільства, маскуючи збереження особистого тоталітарного режиму.

Відлік демократичних змін у Болгарії бере початок з 9 листопада 1989 р. У цей день на засіданні політбюро ЦК БКП було прийнято рішення про "добровільну" відставку Т. Живкова. Новий генеральний секретар П. Младенов та інші лідери почали виступати із заявами про незмінність соціалістичного вибору та про необхідність реальної "соціалістичної перебудови". Протягом деякого часу компартія зберігала ключові позиції в державному керівництві. Після ліквідації на початку 1990 р. Держради президентом країни у квітні 1990 р. був обраний П. Младенов. Почалося лавиноподібне створення опозиційних БКП політичних партій, організацій, рухів, кількість яких за півтора місяця перевищила 80. Були відновлені старі й виникли нові партії — Соціал-демократична, Демократична, БЗНС "Н. Петков" та ін. 7 грудня 1989 р. десять антикомуністичних організацій, у тому числі Соціал-демократична партія і БЗНС, утворили Союз демократичних сил (СДС), що став центром згуртування опозиції. СДС очолив відомий громадський діяч, філософ Желю Желєв. Масові демонстрації, організовані СДС наприкінці 1989 p., змусили БКП піти на діалог з опозицією. У самій партії почалися процеси внутрішнього розмежування. У грудні 1989 р. Т. Живкова виключили з ЦК БКП, а невдовзі і з партії. У січні 1990 р. з конституції вилучено статтю про керівну роль БКП, яка була перейменована на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Втративши половину членів, БСП зберегла вплив у суспільстві і залишилася масовою (447 тис. у жовтні 1991 p.).

У січні 1990 р. був організований національний "круглий стіл" основних партій та громадсько-політичних організацій. Через два місяці було підписано угоду про розпуск партійних організацій за місцем праці, запровадження багатопартійної системи, доступ опозиції до засобів масової інформації, проведення виборів. Перші вільні вибори відбулися у червні 1990 р. БСП здобула 47 %, СДС - 36 %, Рух за права і свободи турків і мусульман у Болгарії (РПС) — 6 %. Мітинги, демонстрації, особливо бурхливі виступи студентів змусили БСП, яка не поспішала реформуватися і не відмовилася від попередніх комуністичних установок, піти на поступки. 5 липня 1990 р. П. Младенов пішов у відставку з посади президента. Вибори нового глави держави тривали у Великих Народних Зборах близько двох тижнів. Лише у шостому турі президентом було обрано лідера СДС Ж. Желєва, який приступив до виконання обов'язків 1 серпня 1990 р. Однопартійний уряд БСП сформував Андрій Луканов, який обіймав при Живкові високі посади в органах господарського управління.

19 грудня 1990 р. був утворений коаліційний кабінет, до складу якого ввійшли представники БСП, СДС, РПС. Уряд очолив безпартійний Дмитро Попов. Новий кабінет розпочав кардинальну економічну реформу. У лютому 1991 р. було лібералізовано ціни, скасовано субсидії на товари, крім палива, бензину і дитячого одягу. Ціни зросли у кілька разів, проте "шок" дещо пом'якшувався компенсаціями і підвищенням заробітної плати. Влітку розпочалася "мала приватизація", яка охопила невеликі підприємства, магазини, кав'ярні, бензоколонки тощо. Проте реформа проводилася з великими труднощами. Кількість безробітних у 1991 р. перевищила 400 тис. чоловік і зберігалася на цьому рівні до кінця 1994 р.

12 липня 1991 p. ВНЗ затвердили Конституцію Республіки Болгарії (РБ). Главою держави проголошувався президент, "який уособлює єдність нації і представляє Болгарію в міжнародних відносинах", створює "службовий уряд", який функціонує лише до затвердження уряду Народними зборами, що складаються з 240 депутатів. На президентських виборах у січні 1992 р. знову переміг Ж. Желєв.

Наслідком виборів до Народних зборів (19 жовтня 1991 p.), на яких СДС дістав 110, БСП - 106, а РПС - 24 місця, була втрата соціалістами монополії в органах законодавчої і виконавчої влади. Так завершився перший етап демократичних перетворень у Болгарії.

Після парламентських виборів 1991 р. СДС сформував уряд, який очолив лідер Союзу Філіп Димитров. Народні збори та інші державні органи ухвалили низку рішень, спрямованих на "декомунізацію" Болгарії, зокрема закони про повернення державі більшої частини майна партій, які свого часу стали його власниками як суб'єкти тоталітарного режиму. Протягом тривалого часу відбувався судовий процес над Т. Живковим, заарештованим у 1990 p., і кількома іншими вищими діячами комуністичного режиму. Живков був засуджений до семирічного позбавлення волі за зловживання владою й заподіяння збитків державі на суму 21 млн. левів. Парламент активізував приватизаційну законодавчу діяльність. Згідно з законами про реституцію (повернення), передбачалося повернення нерухомого майна тим, кому воно належало до націоналізації.

Запеклий опір радикальним реформам чинили БСП, яку наприкінці 1991 р. очолив 32-річний економіст-міжнародник Жан Віденов, Конфедерація незалежних профспілок і навіть помірковані реформатори. У жовтні 1992 р. вибухнула урядова криза, приводом до якої стало звинувачення радника глави уряду в санкціонуванні поставок зброї до Македонії, що порушувало ембарго ООН. Не діставши вотуму довіри в парламенті, уряд Ф. Димитрова пішов у відставку. Спроби СДС і БСП сформувати нові уряди закінчились невдачею. Лише за мандатом РПС удалося створити уряд, який очолив відомий вчений Любен Беров. До його складу ввійшли в основному безпартійні спеціалісти.

Економічне становище Болгарії залишалося досить складним. Спад виробництва тривав. Найбільшою мірою криза вразила важку промисловість — машинобудування, радіотехніку, електроніку, продукція якої не знаходила попиту на внутрішньому ринку і за кордоном. У 1994 р. інфляція знову набула небезпечного характеру, сягнувши 122 %. Зберігалося масове безробіття, яке в 1992—1994 pp. охоплювало 12—15 % працездатного населення.

На парламентських виборах, що відбулися 18 грудня 1994 p., соціалісти та їхні союзники ("Демократична лівиця") отримали 125 (з 240) місць у парламенті. У січні 1995 р. було сформовано "одноколірний" кабінет Ж. Віденова. Соціалісти почали контролювати законодавчу й виконавчу владу, а також місцеві органи влади. Утім уряд "Демократичної лівиці", як і всі попередні кабінети з 1990 р., не зважився на активізацію реформ, побоюючись високих соціальних затрат. Почалося повернення до адміністративних методів управління економікою, яка майже на 90 % перебувала в державному секторі.

У 1996 р. відбувся обвал економіки. ВВП скоротився майже на 10 %, обсяг промислового виробництва — на 4 %, валова продукція сільського господарства — на 13 %. Курс лева підскочив за рік з 70 до 500 девів за І долар, а споживчі ціни за той же час зросли більш ніж у чотири рази. Різко знизився рівень життя більшості населення. Якщо в 1990 р. зарплата становила в середньому 200 доларів, то на кінець 1996 р. вона зменшилася до 25 доларів, а пенсія — до п'яти доларів. За межею бідності опинилося 80 % населення, рівень безробіття становив близько 17 % економічно активного населення.

На президентських виборах у листопаді 1996 p., що відбулися за умов гострої соціальної кризи, переміг кандидат Об'єднаних демократичних сил (СДС — НС — РПС) Петр Стоянов. Намагаючись уникнути дострокових парламентських виборів, соціалісти спробували створити другий уряд "Демократичної лівиці" замість кабінету Ж. Віденова, який пішов у відставку. Намір продовжувати збанкрутілу політику викликав вибух загального невдоволення. Піком протистояння стали події початку 1997 p., коли масові виступи прихильників опозиції, спрямовані проти формування нового уряду соціалістів, вилилися в сутички демонстрантів з поліцією й штурм будинку парламенту в ніч з 10 на 11 січня. Депутати від партій ОДС залишили парламент й очолили рух масового протесту, що нагадував державний переворот. Запропонований П. Стояновим план політичного врегулювання передбачав розпуск парламенту і дострокові вибори до Народних зборів.

Парламентські вибори у квітні 1997 р. принесли успіх Об'єднаним демократичним силам (52,2 % голосів), представники яких увійшли до нового уряду І. Костова. Реальним досягненням цього ліберального кабінету стала фінансова стабілізація. Було стабілізовано національну валюту, дещо зменшився зовнішній борг, вдалося подолати інфляцію.

Незважаючи на заходи із стабілізації становища в країні, які здійснював впродовж чотирьох років уряд І. Костова, Болгарія і далі залишалася країною, обтяженою багатьма проблемами: наростало соціальне розшарування, процвітала корупція, безробіття досягло 16 % працездатного населення (500 тис. осіб, з них 33 % - молодь), за кордон за останні 10 років виїхало майже 530 тис. молодих освічених болгар.

Відповіддю на проблеми болгарського суспільства стали вибори до Народних зборів у червні 2001 р. Переконливу перемогу на них здобув створений у квітні «Національний рух Симеона Другого», за який проголосувало 43 % виборців (120 місць у парламенті). Новий уряд очолив колишній болгарський цар 63-річний Симеон. За нього у березні 2004 р. країна вступила в НАТО, а у квітні 2005 р. президент Г. Пирванов і прем'єр-міністр Симеон Сакскобургський підписали договір про вступ Болгарії до ЄС.

У внутрішньому житті відбулася стабілізація економічного росту, зріс кредитний рейтинг країни, знизилися інфляція й безробіття. Однак уряд Симеона не зміг вберегти суспільство від ряду важких наслідків трансформації, особливо в  соціальній області. І це відбилося на результатах парламентських виборів 2005 р.

На них після десятилітньої перерви успіх супроводжував Болгарську соціалістичну партію, яка виступила в блоці "Коаліція в ім'я Болгарії" з іншими партіями лівого спрямування (Болгарською соціал-демократичною партією, Політичним рухом соціал-демократів і ін.). Наприкінці  липня 2005 р. Народні збори перевагою в один голос затвердило на пост прем'єр-міністра лідера БСП, випускника історичного факультету МГУ Сергія Станишева (1966 р. р.), але не схвалило запропонований ним склад уряду. Тільки після того, як С. Станишеву вдалося домогтися від НДСВ згоди на партнерське співробітництво, у серпні 2005 р. приступив до виконання своїх обов'язків кабінет, складений із представників "Коаліції в ім'я Болгарії", НДСВ і ДПС.

Кредо своєї політики прем'єр-міністр С. Станишев сформував у такий спосіб: євроінтеграція, економічний ріст, соціальна відповідальність.

На президентських виборах 2006 р. перемогу знову здобув Г. Пирванов.

ЮГОСЛАВІЯ

На виборах до Установчої Скупщини в листопаді 1945 р. КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ Югославії (КПЮ) отримала 90% голосів. 29 листопада 1945 р. Установча Скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). Того ж дня було ухвалено Декларацію про остаточну ліквідацію монархи. Нова конституція країни, ухвалена 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли 6 союзних республік: Сербія (дві автономії — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія.

Ще у серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа. Уже в травні 1945 р було введено по суті монополію зовнішньої торгівлі, у серпні — скасовано іноземні концесії на видобуток корисних копалин. Згідно із законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості. Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти фашизму й ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ прийшла до влади, розпочавши формування тоталітарного за своєю суттю режиму в країні. 
Лідер Югославії Й. Броз Тіто став на чолі уряду і правлячої партії.

Керівництво КПЮ відмовилось брати участь у засіданнях Інформбюро, створеного у вересні 1947 р. на Нараді комуністичних і робітничих партій Східної Європи. Серйозні протиріччя між двома країнами поглибились, коли західні країни запропонували Югославії повернути Італії порт Трієст. В СРСР можливість такого перебігу подій розглядалася тільки за умови перемоги комуністів на виборах в Італії. 20 березня 1948 р. ВКП (б) надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Почалось інтенсивне листування між Москвою і Белградом. У свою чергу, Тіто висловив занепокоєність у зв'язку з лютневим переворотом у Празі. Він нагадав Кремлю про недостатню, з його точки зору, допомогу під час війни.

У червні 1948 р. Інформбюро ухвалило резолюцію "Про становище у КПЮ". Керівники югославських комуністів були звинувачені у невизнанні марксистської теорії класів і класової боротьби у перехідний період.

29 червня югослави відповіли довгим і не менш різким листом. У Москві почала виходити сербською мовою газета "За соціалістичну Югославію", покликана "згуртувати всі антитітовські сили".

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгострішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівництва підкорити норовливого і впливового керівника Югославії своїм інтересам і нав'язати суверенній країні свою модель розвитку.

Після розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях "побудови соціалізму". Нові підходи до проблеми „соціалістичного будівництва було спочатку викладено Й. Броз Тіто 26 червня 1950 р. у Скупщині ФНРЮ. За його пропозицією парламент Югославії ухвалив цього дня закон про передачу заводів в управління робітникам.

3міни заторкнули і правлячу партію, яка після VI з'їзду стала називатися Союзом комуністів Югославії (СКЮ). Як було відзначено на з'їзді, партія в умовах розвитку самоврядування не могла більше відігравати директивної ролі у державному і суспільному житті. За нею зберігалося право розробки генеральної лінії, але боротися за її втілення вона повинна була.

Нова конституція країни, ухвалена у квітні 1963 р., поширила самоврядувальні стосунки і на установи невиробничої сфери, країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ).

VIII з'їзд СКЮ (грудень 1964 р.) накреслив основні принципи широкого комплексу заходів, що отримали назву "суспільно-економічна реформа". У липні 1965 р. Скупщина СФРЮ ухвалила вщповщні законопроекти: було ліквідовано державні централізовані інвестиційні фонди, сфери охорони здоров'я, освіти і культури переводилися на самофінансування із місцевих джерел; засновувався Фонд федерації для прискореного розвитку слаборозвинутих в економічному відношенні регіонів. 60-х — на поч. 70-х років до конституції СФРЮ 1963 р. змін і доповнень, що значно розширювали самостійність республік, країв і підприємств у сфері господарської діяльності.

Після смерті Сталіна сталася нормалізація радянсько-югославських відносин. Прийняті у 1955-1956 рр. за підсумками візитів М. Хрущова до Белграда (1955 р.) та Й. Броз Тіто до СРСР (1956 р.) радянсько-югославські документи містили основні принципи поліпшення двосторонніх відносин.

Югославська система самоврядування лише частково пом'якшила комуністичний режим. У цілому ж югославська система зберегла автократичні риси, що найбільш наочно- виявилось у культі особи Тіто та його необмеженій владі. У травні 1974 р. Скупщина СФРЮ обрала його президентом Югославії без обмеження строку мандата. Тоді ж, на X з'їзді СКЮ, він був обраний довічним головою СКЮ.

Нова конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік і автономних країв, поглибила всю систему самоврядування.

Основним, як і в попередні часи, стало протиріччя між хорватським і сербським етнічними кланами. Федеральне керівництво на чолі з Тіто, помітивши ці тенденції, визнало найбільш небезпечним сербський клан і завдало по ньому випереджувального удару. Після зміщення 1966 р. з усіх посад А. Ранковича розпочалася боротьба за ліквідацію переважання сербів у федеральних органах влади. Наслідком стало різке пожвавлення націоналістичних течій у Косово, серед албанців і у Хорватії.

1968-1971 рр. були позначені національними виступами в Косово, демонстраціями белградських студентів, загостренням ситуації у Хорватії.

Аналогічні процеси відбувалися і в інших союзних республіках та автономних краях. Югославське керівництво на чолі з Тіто вбачало їхні причини у недовершеності політичних реформ. Новим кроком до їх розвитку стала конституція 1974 р., що поглибила децентралізацію югославскої держави. Майже рівні права було надано автономним краям Косово і Воєводині, що у Сербії розцінили як підрив її єдності. У новому державному устрої виразно проглядали риси конфедерації. Конституція об'єктивно сприяла послабленню центральних органів федерації. Єдність країни було на практиці поставлено в залежність від єдності СКЮ, а долю останнього — від особи Тіто.

Після смерті лідера Югославії 4 травня 1980 р. відцентрові тенденції посилились. Найвиіці посади у державі і СКЮ заміщувались строком на один рік по черзі представниками всіх республік і країв.

Національні проблеми стали віссю політичного життя Югославії. Наприкінці травня 1981 р. великі заворушення спалахнули у найбільш відсталому в економічному відношенні краї Косово.

Національні проблеми у країні тісно перепліталися з погіршенням соціально-економічного становища у країні, наростанням глибокої кризи.

Подальший розвиток подій в країні відбувався і під впливом міжнародних факторів. "Перебудова" в СРСР, безкровні революції 1989 р. у ряді країн Центральної та Південно-Східної Європи прискорили політичні процеси в Югославії. Останньою цементуючою основою югославської федерації залишався СКЮ — правляча партія країни. Початок розпаду СКЮ став початком розвалу Югославії. 20-22 січня 1990 р. у Белграді відбувся XIV позачерговий з'їзд, якому судилося стати останнім в історії СКЮ. На ньому делегації Словенії та Хорватії оголосили про незалежність своїх партійних організацій і залишили з'їзд. Центр ваги політичного керівництва остаточно перемістився у республіки.

1990 р. став роком проведення виборів на багатопар-тійній основі у союзних республіках і початком діяльності знов обраних республіканських парламентів. У квітні 1990 р. відбулися вибори у Словенії та Хорватії. В обох республіках комуністи зазнали поразки. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС), головою Президії У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), а її лідер Ф. Туджман. У самій Хорватії різко загострилися хорвато-сербські протиріччя. За конституцією 1990 р. Хорватія проголошувалась державою тільки хорватського народу. У населеній переважно сербами Сербській Країні (центр - м. Кнін) було проголошено свою республіку і ухвалено Декларацію про суверенітет і автономію, Так виник сербський рух у Хорватії, який поставив за мету не дозволити відірвати себе від Сербії.

У листопаді - грудні 1990 р. відбулися вибори на багатопартійній основі і в інших чотирьох югославських республіках. Загальну увагу привернули вибори у Сербії. Тут колишнього Союзу комуністів Сербії, який оголосив про саморозпуск улітку 1990 р., і Соціалістичного союзу трудового народу було створено Соціалістичну партію Сербії (СПС).

Вибори у Чорногорії принесли перемогу Союзу комуністів, який, зберігши свою назву, проголосив демократичні реформи у країні.

У Македонії жодна з партій не отримала більшості Македонії було обрано К. Глігорова, представника старої політичної еліти.

26 червня 1991 р. Словенія і Хорватія, кожна окремо, проголосили свою повну незалежність. Федеральна влада у Белграді оголосила ці акти незаконними і шляхом введення військ на території цих країн сподівалася запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік.

Македонія здобула незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р., уникнувши воєнної конфронтації.

Парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувала. у Белграді вирішили створити нову федерацію — Союзну республіку Югославію (СРЮ), яка об'єднала Сербію і «Чорногорію (квітень 1993 р.).

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Мілошевич, котрий став президентом СРЮ.

У листопаді 1990 р. у Боснії та Герцеговині за підсумком перших багатопартійнйх виборів до влади прийшли партії, що представляли основні національно-реяігійні .Ірули населення: мусульманська Партія демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. Між ними розгорнулося гостре політичне протиборство Більшість у республіканському парламенті отримала Партія демократичної дії, а її голова А. Ізєт-бегович став головою Президії Боснії та Герцеговини, тобто керівником республіки. Лідер мусульмшіоншдава-,на ним партія повели лінію на створення єдиної держави мусульманської орієнтації. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність і суверенітет єдиної держави.

6 квітня 1992 р. країни ЄС визнали незалежність Боснії та Герцеговини. Одразу ж після цього спочатку у Сараєво а потім і в інших регіонах республіки розпочалися зіткнення збройних формувань етнічних громад, які незабаром переросли у повномасштабну громадянську війну. Сербію було звинувачено у підтримці сепаратистських зазіхань боснійських сербів і агресії проти Боснії та Герцеговини. 30 травня Рада Безпеки 00Н ухвалила рішення про міжнародну політичну й економічну ізоляцію СРЮ (Сербії та Чорногорії).

У перебігу воєнних дій навесні й восени 1992 р. боснійські серби, маючи краще організовану армію, перевагу у бойовій техніці і озброєнні досягли значних воєнних успіхів у всіх регіонах Боснії та Герцеговини, практичне повністю блокувавши столицю республіки — Сараєво. Протягом кількох місяців місто піддавалося нищівному бомбардуванню. У 1994 р. бойові дії мали в цілому позиційний характер без істотних змін лінії фронту : вдалося погасити тільки після створення мусульмано-хорватської федерації. Угоду з цього питання за посередництва США було підписано у березні 1994 р. у Вашингтоні.

У травні і серпні 1995 р. армія Республіки Хорватії у ході широкомасштабних воєнних операцій повернула під свій контроль більшу частину території Сербської Країни, а сербсько-країнська армія, що взаємодіяла з частинами боснійських сербів, перестала існувати як воєнна сила. ; Серйозним ударом для сербів у Боснії стало бомбарду-, вання авіацією НАТО їхніх воєнних і промислових об'єктів, здійснене у серпні—вересні 1995 р. з відома Ради Безпеки 00Н. За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів.

14 вересня 1996 р. у Боснії та Герцеговині відбулися перші повоєнні вибори. На загальнодержавному рівні були обрані три члени Президії Боснії та Герцеговини (колегіальні глави держави): Алія Ізєтбегович (боснієць-мусуль-манин) та Крешимир Зубак (хорват) представляли Боснійську мусульмано-хорватську Федерацію, а серб Момчило Країшник — Республіку Сербську в БЦ.

У Союзній Республіці Югославії центром уваги стали вибори в Сербії у листопаді 1996 р. Перемогу здобула Сербська соціалістична партія, а її лідер Слободан Мілоше-вич був обраний президентом Сербії. Однак Верховний суд Сербії не без участі соціалістів скасував результати виборів здобула опозиція.

У березні 1998 р. у сербській провінції Косово виник новий міжетнічний конфлікт, пов'язаний з албанцями, що проживають тут.

Загострення економічних, політичних та міжетнічних відносин у югославському суспільстві спричиняло наростаючий спротив режиму С. Мілошевича з боку демократичної опозиції. На президентських виборах у вересні 2000 р. кандидат у президенти СРЮ від СПС С. Мілошевич під тиском масових акцій, ініційованих опозиційними силами, був змушений відмовитися від участі у другому турі й склав повноваження президента. У такий спосіб перемогу здобув і став президентом СРЮ професор Белградського університету В. Коштуніца.

Після зміни влади у Белграді ООН скасувала всі міжнародні санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО. У Сербії за підсумками парламентських виборів у грудні 2000 р. перемогу (64 % голосів) здобув блок вісімнадцяти партій «Демократична опозиція Сербії» (ДОС), а прем'єр-міністром став 3. Джинджич. Голова СПС С. Мілошевич та його найближче оточення наприкінці 2001 р. за згоди сербського уряду були передані міжнародному трибуналу в Гаазі, де проти них висунуто звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.

У грудні 2001 р. між ЄС, президентом СРЮ В. Коштуніцею та керівництвом Сербії і Чорногорії відбулися переговори про майбутній устрій союзної держави. Були створені робочі групи експертів, які розробили варіанти можливих рішень у галузі економіки, безпеки й міжнародних відносин.

14 березня 2002 р. керівники СРЮ, Сербії й Чорногорії підписали розроблену в Євросоюзі угоду про перебудову відносин у союзній державі. Нове державне об'єднання одержувало назву співтовариство Сербія й Чорногорія (СіЧ). Спільними органами оголошувалися: однопалатний парламент, президент, рада міністрів і суд. Вводився трирічний мораторій на проведення в Чорногорії референдуму про незалежність.

4 лютого 2003 р. Союзна Республіка Югославія, що функціонувала майже 11 років і міцно пов'язана з ім'ям С. Мілошевича, перестала існувати. Вона повторила долю СФРЮ. Пішлі в історію й сама назва Югославія. З'явилося державне співтовариство Сербія й Чорногорія. Його президентом був вибраний представник Чорногорії Світозар Марович. Президент СРЮ В.Коштуніца залишився без свого поста.

21 травня 2006 р. на референдумі, передбаченому ще в конституційній хартії державного співтовариства, більшість жителів Чорногорії (55,5%) виступило за повний суверенітет своєї республіки. 3 червня 2006 р. парламент Чорногорії проголосив її незалежною державою. Загальна 88- літня історія Сербії й Чорногорії закінчилася.

Вже у червні 2006 р. Чорногорія стала членом ООН та ОБСЄ. На перших незалежних чорногорських парламентських виборах, що відбулися у вересні 2006 р., переконливу перемогу одержала правляча коаліція Демократичної партії соціалістів Чорногорії й Соціал-демократичної партії.  

5 червня 2006 р. про свою незалежність оголосила Сербія. 28-29 жовтня 2006 р. на всенародному референдумі була схвалена нова конституція Сербії.

Президентом Сербії з 2004 року є керівник Демократичної партії (ДП) Борис Тадич, прем'єр-міністром в 2004-2008 рр. був лідер Демократичної партії Сербії (ДПС) Воїслав Коштуніца. На виборах президента країни в 2008 р. був знову переобраний Борис Тадич.

17 лютого 2008 року Косово оголосило про свою незалежність, яку незабаром визнали США й частина європейських держав. Сербія заявила про неконституційність цього кроку й невизнання незалежного Косова. У цьому її підтримали Росія, Китай і деякі інші держави.



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9403. Предварительное расследование. Понятие, сущность и значение предварительного расследования (ПР). 47.5 KB
  Тема №10: Предварительное расследование. Понятие, сущность и значение предварительного расследования (ПР). ПР рассматривают как: - как стадию - как деятельность ПР это 2 ая стадия. Основное содержание данной стадии образует основанная на законе деяте...
9404. Следственные действия и порядок их производства 106.5 KB
  Тема 11: Следственные действия и порядок их производства. Понятие, виды и система следственных действий. Двойственный подход к определению понятия следственных действий. С принятием УПК под следственными действиями понимаются процессуальные де...
9405. Приостановление предварительного расследования 57 KB
  Тема №12. Приостановление предварительного расследования. понятие, основания и условия приостановления предварительного следствия. процессуальный порядок приостановления предварительного следствия. возобновление предварительного сл...
9406. Прекращение уголовного дела. 36 KB
  Тема № 13. Прекращение уголовного дела. понятие и сущность прекращения УД. Прекращение уголовного преследования. основания прекращения УД и уголовного преследования. процессуальный порядок прекращения УД и уголовного преследования....
9407. Окончание предварительного следствия. Составление обвинительного заключения 49 KB
  Тема №14. Окончание предварительного следствия. Составление обвинительного заключения. основания окончания предварительного следствия и сущность осуществляемой при этом деятельности процессуальный порядок осуществления действий по оконча...
9408. Обвинительное заключение 27 KB
  Тема №15. Обвинительное заключение. понятие, сущность и значение структура и содержание Обвинительное заключение (ОЗ) завершает деятельность следователя по расследованию уголовного дела, отражает сущность обвинения, выводы след...
9409. Дознание. Обвинительный акт, завершающий дознание 28 KB
  Дознание. Обвинительный акт, завершающий дознание - равно как и ОЗ является итоговым процессуальным документом. Им завершается производство дознания. С момента составления появляется обвиняемый. Ч.2 ст.225 УПК РФ обязывает дознавателя ознакомить обв...
9410. Подсудность уголовных дел. Подготовка и назначение судебного заседания 68.5 KB
  Тема №17: Подсудность уголовных дел. Подготовка и назначение судебного заседания. Подсудность: понятие и виды. Ст.47 К РФ: каждому гарантируется, что никто не может быть лишен права на рассмотрение его дела в том суде и тем судьей, к подсуднос...
9411. Судебное разбирательство в суде 1 инстанции 57 KB
  Тема: Судебное разбирательство в суде 1 инстанции. Судебное заседание - процессуальная форма осуществления правосудия в ходе досудебного и судебного производства по уголовному делу (п.50 ст.5 УПК РФ). Судебное разбирательство в уголовном процес...