47925

ОСНОВИ ФІЗІОЛОГІЇ ТА ПЕДІАТРІЇ ДИТИНИ

Конспект

Медицина и ветеринария

Знати анатомо-фізіологічні особливості дітей різного вікового періоду. Профілактика порушення зору у дітей і підлітків. Виховувати у дітей гігієнічні навички по догляду за шкірою одягом взуттям. План лекції Анатомофізіологічні особливості системи травлення у дітей і підлітків.

Украинкский

2013-12-04

1.32 MB

10 чел.

ЛЕКЦІЯ № 1.

ВІКОВІ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ДИТИНИ

План лекції

  1.  Поняття про вікову періодизацію.
  2.  Характеристика періодів розвитку дитини

Практичні навички

  1.  Уміти  визначати та характеризувати основні періоди розвитку дитини.
  2.  Знати анатомо-фізіологічні особливості дітей різного вікового періоду.
  3.  Знати де і як застосовувати набуті знання з вікової періодизації дитини на практиці.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв язки:

Забезпечуваючі дисципліни – загальна біологія, анатомія людини, валеологія, екологія, педагогіка та психологія.

Основні поняття: період розвитку, онтогенез, філогенез, гени, генетика, органи, система органів.

                          ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Період новонародженості – від моменту появи дитини на світ до чотирьох тижнів її життя. У цей час виникають різні пристосовні рефлекторні реакції до нових умов життя – самостійного дихання й кровообігу, харчування, іншої температури довкілля. Починають самостійно працювати легені, серце, печінка, нирки. Кістки новонародженої дитини містять мало мінеральних солей, тому вони дуже м’які і легко викривлюються за неправильного догляду.

    У новонародженої дитини підвищений обмін речовин, частота дихання становить 40-60 дихальних рухів за 1 хв, а серцевих скорочень – 120-140 ударів за хвилину. Травна система, зокрема її залози, недорозвинена, тому найменші порушення у годуванні або питному режимі можуть спричинити тяжкі розлади травлення. Нервова система також недорозвинена.

    Грудний період – триває від чотирьох тижнів до року. У цей час дитина розвивається дуже швидкими темпами. За рік довжина її тіла у середньому збільшується на 25 см. Маса здорової дитини до 4 місяця подвоюється, а до року потроюється. Швидко розвивається опорно-руховий апарат. У два місяці дитина вже може на 1-2 хв підняти головку, у чотири – перевернутися зі спини на живіт. У 6 місяців вона може самостійно сидіти, у 7 – повзати, у 8 – триматись за перекладинку ліжка, ставати на ніжки, а в 10-11 місяців починає ходити.

Швидко розвивається нервова система і психіка.

    У шість-вісім місяців у здорової дитини з’являються перші зуби, а до року їх має бути 6. У цьому періоді важливо повноцінно годувати дитину, загартовувати її, фізично виховувати, бо приблизно у середині грудного періоду вона втрачає той природний імунітет, який отримала від матері, і за неправильного догляду може почати хворіти.

    Ясельний період – це період від одного до трьох років. До 2 років у дитини повинні з’явитися всі 20 молочних зубів. У цей час дитина постійно рухається, тому важливо правильно фізично виховувати й загартовувати її тіло. Потрібно дотримуватися графіка профілактичного щеплення, аби запобігти вірусним та інфекційним хворобам.

  

 Дошкільний період – триває від 3 до 6-7 років. Зріст дитини збільшується на 6-8 см у рік, а маса на 2 кг. З 5-6 років молочні зуби починають замінюватися на постійні. Психічна діяльність набуває великого розвитку і дитина вже добре говорить, малює олівцями, знає багато віршів і пісень. У цьому віці формуються риси характеру. У цей період потрібно готувати дитину до школи, привчати до самостійності.

    Молодший шкільний період – 6-12 років. Діти швидко ростіть, тому їм потрібно добре харчуватися, багато рухатися, більше перебувати на свіжому повітрі. Коли дитина іде до школи, у неї відразу зростає психічне і фізичне навантаження. Нервово-психічне напруження молодшого школяра, недотримання правильного режиму дня, недостатній відпочинок, малорухливий спосіб життя, призводить до виснаження його нервової системи, зниження опірності до інфекцій. Школяр має правильно розподіляти свій час для виконання уроків, чергувати різні види занять, робити перерви між ними на 10-15 хв. Щоб запобігти викривленню хребта, слід стежити за поставою. Для відновлення сил та працездатності для школяра важливий нормальний сон. У разі недосипання у дитини значно знижується розумова і фізична працездатність, увага та пам’ять, вона гірше вчиться, стає неспокійною, неслухняною. У 7-10 років слід спати 10-15 год, у 11-13 – 8-9,5 год.

    Старший шкільний, або підлітковий період. Це вік статевого дозрівання (від 12-13 до 17-18 років). Організм готується до дорослого життя. За нормальних умов статеве. Фізичне і психічне дозрівання відбувається відповідно один до одного, причому у дівчат приблизно на два роки раніше, ніж у хлопчиків.

У цьому віці швидкими темпами збільшується ріст і маса тіла. Подальший розвиток м’язової системи відбувається за рахунок діаметра м’язового волокна. Характеризуючи вищу нервову діяльність підлітків, необхідно відзначити, що на початку цього періоду

зберігаються процеси загального збудження та послаблення всіх видів гальмування. У деяких підлітків спостерігається психічна неврівноваженість.

Раціональний режим дня, заняття спортом, створюють умови для правильного перебігу цього періоду. До 18-річного віку встановлюються гармонійні співвідношення кори і підкіркових відділів і відзначається високий ступінь функціональної досконалості нервової системи.

Запитання для самоконтролю:

1. Пояснити сутність поняття “вікова періодизація”.

  1.  Навести загальну характеристику періодів розвитку дитини.

ЛЕКЦІЯ № 2. ГІГІЄНА ОКРЕМИХ ОРГАНІВ ТА СИСТЕМ ОРГАНІЗМУ

Будова, функції та гігієна органу зору дитини.

План лекції

  1.  Значення сенсорних систем для організму людини.
  2.  Зорова сенсорна система: будова, функції. Порушення зору.
  3.  Профілактика порушення зору у дітей і підлітків.
  4.  Ембріологія ока. Вікові особливості зорових рефлекторних реакцій.
  5.  Гігієна органу зору

Практичні навички

  1.  Засвоїти  поняття “зір”.
  2.  Знати анатомо-фізіологічні особливості ока у дитини.
  3.  Уміти застосовувати знання з гігієни органу зору на практиці, під час роботи з дітьми різних вікових груп.

Основні поняття: органи чуття, аналізатор, рецептори, адаптація, очне яблуко, допоміжний апарат ока, фоторецептори, сліпа пляма, жовта пляма, акомодація, далекозорість, короткозорість, рефракція, гіперметропія, еметропія, міопія, астигматизм, природнє і штучне освітлення, світловий коефіцієнт.

БУДОВА І ФУНКЦІЇ ОРГАНУ ЗОРУ

1 — склера; 2 — прямий медіальний м’яз; 3 — задня камера ока; 4 — передня камера ока; 5 — зіниця; 6 — райдужна оболонка; 7 — війковий м’яз; 8 — кришталик; 9 — прямий латеральний м’яз; 10 — зоровий нерв; 11 —кровоносні судини сітківки; 12 — порожнина заповнена склистим тілом; 13 — сітківка; 14 — судинна оболонка.

    Зір – це біологічний процес, що обумовлює сприйняття форми, розмірів, кольору предметів, що оточують нас, орієнтування серед них. Воно можливе завдяки функції зорового аналізатора, до складу якого входить сприймаючий апарат – око. Функція зору не тільки в сприйнятті світлового проміння. Ним ми користуємося для оцінки відстані, об’ємності предметів, наочного сприйняття навколишньої дійсності.

    Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату, розташованих в очній ямці – поглибленні кісток лицьового черепа. Очне яблуко має вид кулястого тіла і складається з трьох оболонок: наружної – фіброзної, середньої – судинної і внутрішньої – сітчастої.

    Зовнішня фіброзна оболонка в задньому відділі утворює білкову, або склеру, а спереду вона переходить в проникну для світла рогівку. Середня – судинна – оболонка називається так через те, що багата судинами. Розташована під склерою. Передня частина цієї оболонки утворює райдужку, або веселкову оболонку. Так її називають через забарвлення (барви веселки). У веселковій оболонці знаходиться зіниця – круглий отвір, який здатний змінювати величину залежно від інтенсивності освітлення за допомогою природженого рефлексу. Для цього в райдужці є м’язи, що звужують і розширюють зіницю. Райдужка, таким чином, виконує роль діафрагми, регулюючої кількість оступаю чого світла на світлочутливий апарат, і оберігає його від руйнувань, здійснюючи звикання органу зору до інтенсивності світла і темноти. Судинна оболонка утворює рідину – вологу камер ока.(4)

    Внутрішня – сітчаста оболонка, або сітківка – прилягає ззаду до середньої (судинної) оболонки. Складається з двох листків: зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній листок містить пігмент, внутрішній – світлочутливі елементи. Сітчаста оболонка вистилає дно ока. Якщо дивитися на неї з боку зіниці, то на дні видно білу круглу пляму. Це місце виходу зорового нерва. Тут немає світлочутливих елементів і тому не сприймається світлове проміння, воно називається сліпою плямою. Збоку від нього знаходиться жовта пляма. Це місце найбільшої гостроти зору. У внутрішньому шарі сітчастої оболонки розташовані світлочутливі елементи – зорові клітки. Їх кінці мають вид паличок і колб. Палички містять зоровий пігмент – родопсин, колби – іодопсин. Палички сприймають світло в умовах смеркового освітлення, а колби – кольори при достатньо яскравому освітленні.

    Крім очного яблука до ока відноситься і допоміжний апарат. Він складається з вік, шести м’язів, рушійних очне яблуко. Задню поверхню вік покриває оболонкакон’юнктива, яка частково переходить на очне яблуко. Крім того, до допоміжних органів ока відноситься слізний апарат. Він складається із слізної залози, слізних канальців, мішка і носослізної протоки. Слізна залоза виділяє секрет – сльози, що містять лізоцим, згубно діючий на мікроорганізми. Вона розташована в ямці лобової кістки Її 5-12 канальців відкриваються в щілину між кон’юнктивою і очним яблуком в зовнішньому кутку ока.

Знання шляхів відтоку зліз з місць утворення – слізних залоз – дозволяє правильно виконувати такий гігієнічний навик, як – «протирання» очей. При цьому рух рук з чистою серветкою (бажано стерильною) потрібно направляти від зовнішнього кута ока до внутрішнього, «протирати очі у бік носа», у бік природного струму зліз, а не проти нього, сприяючи, таким чином, видаленню чужорідного тіла (пил), що потрапило на поверхню очного яблука.

    Гігієна зору. Як зберегти зір, цей унікальний витвір природи? Яких гігієнічних правил необхідно дотримуватися? Насамперед слід пам'ятати, що нормальний зір робить життя повноцінним, яскравим, дає змогу опанувати будь-які професії, насолоджуватися барвами природи, мистецтвом. Порушення зору обмежує можливості людини. На жаль, багато з тих, хто знає, як зберегти зір, не дотримується правил гігієни зору. Тому, крім знання гігієнічних вимог, потрібне бажання їх дотримуватися.
Однією з причин розвитку короткозорості є перенапруження війкових м'язів. При роботі з дуже дрібними предметами, тривалому читанні при поганому освітленні кришталик довго перебуває у стані збільшеної опуклості. Війкові м'язи при цьому тривалий час напружені. З часом здатність війкових м'язів до скорочення зменшується, тому кришталик весь час залишається сплющеним.
Під час читання в транспорті вібрація, а отже, постійна зміна відстані від очей до книжки, також призводить до перенапруження війкових м'язів і розвитку короткозорості. У процесі читання, писання або виконання іншої роботи предмет треба розміщувати на відстані 30-35 см від ока. Занадто яскраве освітлення дуже подразнює фоторецептори сітківки ока. Це також шкодить зору. Освітлення має бути м'яким, не сліпити очі. Під час письма, малювання, креслення джерело світла розташовують ліворуч. Важливо, щоб було верхнє освітлення. При тривалому зоровому напруженні, особливо під час роботи за комп'ютером, через кожну годину необхідно робити 10-хвилинні перерви. Слід берегти очі від травм, пилу, запалення. З пилом, із брудних рук, рушника або носовичка в очі можуть потрапити хвороботворні мікроорганізми і спричинити захворювання - кон'юнктивіт. Шкідливо впливає на зір паління. Підліткам і юнакам, у яких є порушення зору, не варто захоплюватися видами спорту, пов'язаними зі значними фізичними навантаженнями (важкою атлетикою, боротьбою). Нестача в організмі вітаміну а також може призвести до розладу зору.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Схема будови зорової сенсорної системи.
  2.  Будова ока людини.
  3.  Механізм сприйняття світла оком людини.
  4.  Акомодація, адаптація, рефракція, гострота зору.
  5.  Кольоровий зір людини.
  6.  Бінокулярний зір.
  7.  Вікові особливості зору.
  8.  Основні види порушення зору, їх причини та профілактика ( далекозорість, короткозорість, косоокість, астигматизм).

                     

                         ЛЕКЦІЯ №3.  АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА ШКІРИ

 

План лекції

  1.  Будова та функції шкіри.
  2.  Участь шкіри у процесі теплорегуляції.
  3.  Гігієна шкіри дитини та профілактика шкіряних захворювань.

Практичні навички

  1.  Засвоїти  поняття “шкіра”.
  2.  Знати анатомо-фізіологічні особливості шкіри у дитини.
  3.  Виховувати у дітей гігієнічні навички по догляду  за шкірою, одягом, взуттям.

Основні поняття: шкіра, залози шкіри, придатки шкіри, теплорегуляція, хвороби шкіри, ураження шкіри.

Шкіра, функції шкіри. Шкіра - це покривний орган. Вона виконує в організмі різні функції.

    Шкіра - захисний орган. Вона оберігає від механічних ушкоджень усі тканини, що лежать під нею, перешкоджає втраті води організмом, проникненню всередину тіла сторонніх речовин, хвороботворних мікробів.

    Разом з тим шкіра - це один з органів чуттів. У ній є різні рецептори, які сприймають подразнення тиском, болем, теплом. Ці відчуття відіграють важливу роль у взаємодії організму з навколишнім середовищем. Вони часто дають нам можливість уникати поранень, опіків, обморожувань. Таким чином, чутливість шкіри пов'язана з її захисною функцією.

    Виконує шкіра і видільну функцію. Але значення її у виведенні з організму кінцевих продуктів життєдіяльності дуже невелике.

    Нарешті, шкіра виконує надзвичайно важливу для організму функцію - бере участь у підтримані сталої температури тіла.

    Будова шкіри. Щоб ознайомитися з будовою шкіри, розглянемо її поперечний розріз. Внутрішній шар шкіри набагато товщий. Це власне шкіра. Ще глибше лежить підшкірна жирова клітковина, де містяться жирові відклади.

    До шкіри належать і розміщені на ній рогові утвори волосся і нігті.

    Епідерміс утворює епітеліальна тканина. На його поверхні лежать, щільно примикаючи одна до одної, зроговілі мертві клітини, що мають вигляд майже безбарвних лусочок. Вони й утворюють захисний шар шкіри, який непроникний для твердих частинок і майже не пропускає рідин і газів з навколишнього середовища. Під поверхневим шаром епідермісу розміщені живі клітини. Вони лежать кількома шарами. Ці клітини містять у собі пігмент. Від його кількості і складу залежить світліше або смуглявіше забарвлення шкіри людей. Під впливом сонячного проміння пігментація шкіри збільшується. 3асмагла шкіра не пропускає всередину організму більшу частину шкідливого для нього ультрафіолетового проміння сонячного спектра.

    Під впливом навколишнього середовища рогові лусочки, які є на зовнішній поверхні епідермісу, постійно стираються і злущуються. Але завдяки безперервному розмноженню живих клітин, що лежать під ними, вони весь час замінюються новими. Наближаючись до поверхні шкіри, ці клітини поступово стають все більш плоскими і кінець кінцем роговіють і відмирають.

    Власне шкіру  утворює сполучна тканина, міжклітинна речовина якої складається з пружних волокон. Вони надають шкірі еластичності. Якщо відтягти шкіру, наприклад, на тильному боці кисті руки, то вона розтягується, але як тільки ЇЇ відпускаєш, вона повертається у попереднє положення. Завдяки своїй еластичності шкіра не перешкоджає рухам людини.

    Власне шкіра впинається своїми бугорками і валиками в епідерміс. Це основна частина шкіри. Тут лежать рецептори, сальні  і потові залози, волосяні сумки, кровоносні й лімфатичні судини.

    Сальні залози виділяють жир - шкірне сало. 3мазуючи шкіру і волосся, воно пом'якшує Їх. Тонкий шар жиру, що вкриває шкіру, не пропускає всередину тіла воду та інші рідини, які можуть бути шкідливі для організму. Вони скочуються по змазаній жиром поверхні шкіри.

    Потові залози розміщені у власне шкірі. :Кожна з них являє собою трубочку, що починається щільно закрученим клубочком. Випростана частина такої трубочки - вивідна протока - відкривається на поверхні шкіри отвором.

    Клубочки обплетені кровоносними капілярами. 3 крові, що по них рухається, у потові залози проникає вода, в якій розчинена дуже мала кількість кухонної солі, сечовини та деяких інших речовин. Утворений піт виділяється на поверхню шкіри крізь отвори вивідних проток.

    Волосся  і нігті - це шкірні рогові утвори. Вони безперервно ростуть завдяки розмноженню епітеліальних клітин живого шару епідермісу. У людей більша частина шкіри вкрита коротким, рідким волоссям.

    Корені волосся - волосяні цибулини - лежать у волосяних сумках, розміщених у власне шкірі. До коренів волосся підходять кровоносні судини, які постачають їх кров'ю, і нервові закінчення, а також косо розташовані м'язи, які в людини розвинуті слабо. Під час їх скорочення кут нахилу волосся щодо шкіри збільшується.

    Скорочення цих м'язів відбувається рефлекторно при зниженні температури в навколишньому середовищі. Тоді на поверхні шкіри з'являються бугорки. Кожний з вас спостерігав у себе такі бугорки - «гусячу шкіру. Аналогічне явище буває від сильного страху. У людини, яка перебуває в стані жаху, волосся на голові стає дибом.

    Скорочення м'язів, що піднімають шерсть, має велике значення для тварин: адже шерсть захищає їх від холоду. Коли температура повітря різко знижується, шерсть тварин піднімається і її шар потовщується. Тому прошарок малотеплопровідного повітря, що знаходиться в ній, збільшується, а це приводить до зменшення віддачі тепла тілом тварини.

    Для людини волосяний покрив утратив своє значення, але наявність короткого, рідкого волосся на її шкірі є одним з важливих доказів того, що нашими предками були ссавці, в яких був розвинутий волосяний покрив.

    Нігті являють собою видозміну кігтів, які є у наземних хребетних тварин.

    Підшкірна жирова клітковина - це найглибший шар шкіри, який утворює жирова сполучна тканина. Цей шар оберігає організм від надмірного охолодження. Підшкірна жирова клітковина деякою мірою пом'якшує ушиби, яких зазнає тіло. Крім того, в ній відкладаються запасні жири організму.

    Гігієна шкіри. Чистота шкіри - одна з важливих умов здоров'я людини. Якщо не змивати з неї вже злущені клітини епідермісу, то· вони склеюються потом і шкірним салом і закупорюють протоки сальних і потових залоз. Бруд, а особливо органічні рештки сприяють розмноженню мікроорганізмів. На кожному квадратному сантиметрі шкіри неохайної людини можна виявити до 40 тис. мікробів, серед яких можуть бути і збудники різних хвороб, наприклад шлунково-кишкових і багатьох інших. Деякі хвороботворні мікроорганізми проникають в організм через тріщини і подряпини на нечистій шкірі. Це іноді призводить до утворення наривів, викликає тяжке захворювання - бешихове запалення. Шкірні хвороби, наприклад стригучий лишай, теж нерідко виникають через неохайність людей. З'ясовано, що на чистій шкірі на хвороботворні мікроорганізми згубно діє особлива речовина, яку виділяють її клітини.

    Ось чому людина повинна завжди стежити за чистотою своєї шкіри.

    Що ранку влітку і взимку треба митися до пояса. Руки треба мити кілька разів па день, особливо перед їдою. Не рідше як раз па тиждень слід митися теплою водою в лазні, під душем або у ванні.

    При пораненні шкіру навколо ушкодженого місця треба змазати настойкою Йоду. Через рани, куди потрапляє земля, може проникнути в організм збудник правця. При забрудненні рани землею не забувайте звернутися до лікувального закладу, де вам уведуть протиправцеву сироватку.

Питання для самоконтролю:

  1.  Шкіра, як орган що забезпечує зв’язок організму із зовнішнім середовищєм.
  2.  Будова шкіри: епідерміс, дерма, підшкіряна клітковина,їх вікові особливості.
  3.  Будова і функції шкірних залоз.
  4.  Придатки шкіри.
  5.  Участь шкіри у терморегуляції.
  6.  Вікові особливості терморегуляції.

ЛЕКЦІЯ № 4.  АНАТОМО – ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ  ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ ДИТИНИ. ГІГІЄНА ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ.

План лекції

  1.  Анатомо-фізіологічні  особливості системи травлення у дітей і підлітків.
  2.  Загальна схема будови і основні функції системи травлення.
  3.  Рухова функція органів травлення, її значення.
  4.  Вікові особливості органів травлення у дітей і підлітків.
  5.  Гігієна органів травлення.

Практичні навички

  1.  Засвоїти  поняття “органи травлення”.
  2.  Знати анатомо-фізіологічні особливості органів травлення у дитини.
  3.  Усвідомити гігієнічні навички що до органів травлення і вдало застосовувати набуті знання у процесі роботи з дітьми різних вікових груп.

Основні поняття: система органів травлення, ротова порожнина, слинні залози, язик, зуби, глотка, стравохід, шлунок, кишечник, печінка, секреторна функція травного тракту дитини, їжа.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Ротова порожнина. Травний канал починається ротовою порожниною. На щелепах розміщені зуби. Кожний зуб має корінь, що сидить у глибокій комірці щеелeпної кістки, шийку, занурену в ясна, i коронку, що виступає в ротову порожнину. Зуб складається з твердої речовини, подібної до кісткової.

    Усередині зуба є порожнина. У м'якуші, що заповнює порожнину зуба, розгалужуються кровоносні судини і нерв. Тверда зубна емаль покриває коронку зовні, оберігаючи зуб від псування - стирання і проникнення мікробів.

    У новонародженої дитини немає зубів. Приблизно з шести місяців у дітей починають з'являтися молочні зуби, які до 10-12 років випадають і замінюються постійними. Остання пара зубів - зуби мудрості - звичайно з'являються у людиини в 20-22 роки.

    У дорослих людей 32 зуби. Іх будова неоднакова, бо вони виконують різні функції.    

На верхній і нижній щелепах спереду є по 4 плоских різці. За ними з кожного боку розміщуються по одному загостреному іклу. Під час їжі людина відкушує їжу різцями й іклами. За іклами розміщено по 2 малих (4,5) і по 3 великих кутніх (6,7,8) зуби з кожного боку. Їх коронки мають широкі бугристі жувальні поверхні. Кутніми зубами дитина крише і подрібнює їжу, пережовує її.

    Подрібнення їжі в порожнині рота полегшує її перетравлення. Тому під час їди треба добре пережовувати їжу. У людей що втратили зуби, травлення порушується. Це часто призводить до захворювань шлунка і кишечника. Ось чому дуже важливо берегти свої зуби, додержувати гігієнічних правил запобігання їх псуванню, доглядати їх.

    Розкушуючи горіхи, кісточки абрикос, розгризаючи кістки або дуже тверді цукерки, можно пошкодити зубну емаль. Якщо відразу після гарячої їжі ми п’ємо холодну, воду або їмо морозиво, то на емалі утворюються тріщінки в зубну речовину проникають мікроби. Заражений зуб починає хворіти і поступово руйнується.

    Щоб уберегти зуби від псування, не можнa також допускати, щоб у ротовій порожнині особливо між зубами збиралися рештки їжі, бо вони створюють сприятливе середовище для розмноження мікробів. Слід очищати зуби від жовтуватого нальоту, в якому містяться різні мікроорганізми. Для цього треба щодня перед сном чистити зуби зубним порошком або пастою, а також полоскати рот теплою водою після їжі.

    Як тільки людина помітить хоч незначне пошкодження зуба, відразу ж необхідно звернутися до зубного лікаря. Він надасть  потрібну допомогу, і людина не втратить зуба.

    Пережовуючи їжу, людина пересуває  її в порожнині рота язиком. У ньому розміщується значна частина рецепторів, завдяки яким особистість відчуває смак їжі. Але для людини, на відміну від тварин, язик має особливе значення: він разом з губами та щелепами дає нам можливість вимовляти членороздільні звуки.

    У роті їжа змочується слиною, яку виділяють три пари великих слинних залоз та численні невеликі залозки, розміщені у слизовій оболонці, що вистилає ротову порожнину. Тут починаються процеси розщеплення поживних речовин їжі під дією слини.

    Проковтнута їжа потрапляє в глотку, потім у стравохід, а далі - в шлунок.

    Шлунок. У шлунку - об'ємистому відділі травного каналу - триває розщеплення поживних речовин, що почалося в ротовій порожнині. Шлунок вистилає слизова оболонка, в якій розміщені численні дрібні залозки. Ці залозки виділяють шлунковий сік, який у процесі травлення діє на їжу протягом кількох годин. Потім вона окремими порціями переходить з шлунка у тонку кишку, що утворює у черевній порожнині багато петель.

    Дванадцятипала кишка. 3 шлунка їжа надходить у першу петлю тонкої кишки, що дістала назву дванадцятипалої кишки; вона приблизно в 12 раз довша від ширини пальця (на давньоруській мові слово „перст” означає „палець”). у дванадцятипалу кишку впадають вивідні протоки двох великих залоз: підшлункової і печіпки. Перша з них виділяє підшлунковий сік, а друга - жовч. У дванадцятипалій кишці під дією підшлункового соку відбуваються дуже важливі процеси розщеплення поживних речовин.

    Тонка кишка. Найдовша частина травного каналу - це тонка кишка. У слизовій оболонці тонкої кишки є безліч маленьких залозок. Вони виділяють кишковий сік. У тонкій кишці закінчується розщеплення поживних речовин і всмокктуються у кров продукти розщеплення. Неперетравлені рештки їжі надходять з тонкої кишки в товсту.

    Товста кишка. У товстій кишці збираються неперетравлені рештки їжі, які мають бути видалені з організму. Біля місця, де тонка кишка переходить у товсту, розміщена сліпа кишка, що має форму мішка. Від сліпої кишки відходить дoнизу червоподібний відросток - апендикс. У травоїдних тварин апендикс довгий і місткий. Він відіграє важливу роль у розщепленні важко перетравлюваної рослинної їжі.

    Проникнення в апендикс людини хвороботворних мікроорганізмів або частинок неперетравленої їжі може викликати захворювання - апендицит. 3агострення апендициту іноді загрожує життю людини. Тоді хворому роблять операцію: видаляють апендикс. Часто у видалених апендиксах знаходять вишневі, виноградні" яблучні і рідше сливові кісточки, лушпиння соняшника (насіння). Тому треба стежити за тим, щоб разом з їжею не проковтнути неїстівних твердих предметів.

    Товста кишка закінчується прямою кишкою, через яку з організму виводяться неперетравлені рештки їжі.

    Гігієна органів травлення. Нормальний розвиток дитини знаходиться в тісному зв'язку з діяльністю його органів травлення. Розлад травлення приводить до розладу живлення, порушення обміну, яке незрідка супроводиться порушенням функцій багатьох органів і систем. Для нормальної діяльності органів травлення і загального хорошого самопочуття дитини поважно з перших місяців його життя виробляти звичку спорожняти кишечник в один і той же час. При цьому виробляється умовний рефлекс на якийсь час, значно  полегшуючий акт дефекації. Діти в перші дні свого перебування в дошкільній установі соромляться проситися в туалет і затримують акт дефекації. Затримки стула, що повторюються, знижують чутливість прямої кишки, приводять до хронічних запорів, що приносять велику шкоду здоров'ю дитині. Працівникам дитячих установ слід при прийомі дітей, що  поступають, з'ясувати у батьків, в який час дня у дитини зазвичай буває стул. В указаний час м'яко і делікатно слід нагадати дитині про те, що їй необхідно піти в туалет.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Будова системи органів травлення.
  2.  Травлення в ротовій порожнині, шлунку, кишечнику.
  3.  Роль печінки і жовчі в перетравленні їжї.
  4.  Вікові особливості секреторної функції травного тракту дитини.

ЛЕКЦІЯ № 5.  ГІГІЄНА ХАРЧУВАННЯ, ПРИНЦИПИ ЗАПОБІГАННЯ ШЛУНКОВО·КИШКОВИМ ЗАХВОРЮВАННЯМ.

    План лекції

  1.  Харчування дітей і підлітків.
  2.  Фізіологічні основи харчування.
  3.  Вікові добові норми вживання білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин і вітамінів.
  4.  Фізіологічне обґрунтування режиму харчування.

Практичні навички

  1.  Засвоїти вікові добові норми вживання білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин і вітамінів.
  2.  Уміти визначати якість харчових продуктів на основі засвоєних санітарно-гігієнічних вимог до зберігання продуктів.
  3.  Під час роботи з дітьми виховувати у них правильне ставлення до їжі  і сприяти виробленню санітарно-гігієнічних навичок, що пов’язані з прийняттям їжі.

Основні поняття: білки, жири, вуглеводи, вітаміни, харчові продукти, калорійність їжі.

                                        ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Режим харчування. Помірність у їжі - це теж важлива умова нормального травлення. Якщо у будь-який відділ травного каналу, наприклад у шлунок, дванадцятипалу кишку, потрапляє відразу занадто багато їжі, то травні соки, що виділяються, неспроможні розщепити всі поживні речовини, які в ній є. Ось чому їсти треба кілька разів на день, не поспішаючи, потроху.

    Необхідно  щодня їсти в ті самі години. І. П. Павлов помітив, що коли фістульних собак годують щодня у певний час, то в годину годування, ще до того як дають їжу, у тварин спостерігається умовнорефлекторне виділення травних соків. Регулярне харчування в ті самі години день у день має велике значення і для нас. Адже і в нас утворюються умовні соковидільні рефлекси на час приймання їжі. В людей, які харчуються регулярно, травні соки починають виділятися ще до їди. Тому їжа у них перетравлюється краще, ніж у тих, хто не має певного режиму харчування і їсть у різні години.

    Найкраще їсти чотири рази на день. Сніданок повинен містити приблизно 25 % усієї денної норми, обід - близько 50%, підвечірок - 15%, вечеря - 10% (4). Додержання такого режиму сприяє доброму перетравленню їжі і нормальному забезпеченню організму поживними речовинами.

    Апетит. Коли людина їсть із задоволенням, у неї виділяється багато травних соків і з'їдена їжа добре розщеплюється. І. П. Павлов установив, що велике соковиділення під час їжі - це і є основа апетиту.

    Різноманітність їжі, різні закуски і приправи, наприклад салати, солоності, додавання до їжі невеликої кількості перцю, гірчиці - все це сприяє збудженню апетиту. Але прислів'я: «Апетит приходить під час їди» правильне тільки почасти. Апетит корисно викликати ще до приймання їжі. Гарне оформлення страв, приваблива сервіровка стола, як підкреслював І. П. Павлов, сприяють умовно-рефлекторному виділенню травних соків ще до початку їди. Це готує організм до приймання їжі - збуджує апетит.

          Фізіологія і гігієна харчування дітей. Шкільні роки – час бурхливого росту, безупинного фізичного і розумового розвитку. Швидкий ріст, постійний рух, напружена розумова діяльність – все це ставить перед організмом підвищені вимоги, спричинюючись до великих витрат енергії. Для росту і забезпечення нормальної життєдіяльності організму серед інших факторів неабияке значення має режим харчування. Під режимом харчування слід розуміти дотримання помірності, різноманітності їжі, регулярності прийняття її.

 Велике значення для травлення і засвоєння поживних речовин – джерел енергії – має чіткий розпорядок у прийманні їжі. Інтервали між прийняттям їжі мають бути не меншими і не більшими ніж 3,5...4 год. Якщо дитина регулярно в ті самі години їсть, то умовнорефлекторне виділення соків у неї починається ще до приймання їжі, що значно активізує процес травлення. Навпаки, в разі несистематичного приймання їжі кількість соків, що виділяється травними залозами, значно менша: всі умовні рефлекси на час харчування не виявляються. Іноді діти, які зголодніли, не чекають звичайного обіду або вечері, а щось на ходу “перехоплюють”. Кількість їжі, яку вони при цьому з’їдають, виявляється недостатньою для задоволення потреб організму. Така шкідлива звичка порушує нормальний режим харчування, оскільки це погіршує апетит під час наступного прийняття їжі.

Ще однією умовою режиму харчування є помірність його. Надмір їжі дуже шкідливий для дитячого організму. Переїдання призводить до розвитку різних захворювань (наприклад, ожиріння), а також знижує розумову діяльність дитини. При складанні раціонів харчування слід враховувати, що їжа має бути достатньою за кількістю, поживною і смачною.

Поживна цінність різних харчових продуктів. Кожний продукт харчування має особливості, пов’язані з його хімічним складом. Розрізняють продукти рослинного і тваринного походження. Рослинна їжа є переважно вуглеводною, тобто має у своєму складі багато вуглеводів і мало білків. Тваринна їжа, навпаки, містить багато білків, а вуглеводів дуже мало або й зовсім не має їх. Знання властивостей того чи іншого продукту дає змогу якомога раціональніше використовувати його.

Найбільша кількість білків міститься в м’ясі, рибі, яйцях. Для дітей рекомендуються нежирні сорти м’яса. Багато білка містять різні молочні продукти. Проте і в продуктах рослинного походження також є білки. Особливо багато їх у бобових (боби, квасоля, горох, сочевиця, соя). Вуглеводи людина дістає, вживаючи хліб, крупи, картоплю й цукор.

Жири організм дістає з рослинного і вершкового масла, сала. Багато жиру є в м’ясі, сирі, яйцях, сметані.

Норми харчування. Норми харчування людини залежать від її віку, професії, способу життя. При фізичній праці норми харчування вищі, оскільки їжа для нашого організму є основним джерелом енергії. Отже, чим більше енергії витрачає організм, тим більше їжі потрібно для покриття енергетичних витрат.

Види енергії, з якими пов’язана діяльність організму, різноманітні: електрична, хімічна, механічна, енергія руху молекул. Загальна енергетична цінність їжі умовно вимірюється кілоджоулями.

При складанні норм харчування для дітей слід враховувати таке. Їжа дітей повинна мати відносно більшу енергетичну цінність, оскільки на кожен кілограм маси тіла дитині потрібна більша кількість енергії, ніж дорослій людині. Наприклад, дитині у віці до 1 року на 1 кг маси тіла за добу треба 460,5 кДж; дитині молодшого шкільного віку – 293,1; юнакові 18 років – 209,3 кДж.

Проте задовольнити потребу організму в енергії – це ще далеко не все. Наприклад, людині досить з’їсти 1,5 кг білого пшеничного хліба, щоб дістати 14 235 кДж. Така одноманітна їжа не може задовольнити потреби організму: йому потрібна різноманітна тваринна й рослинна їжа, які містить у необхідних кількостях білки, жири і вуглеводи (таблиця 1).

Таблиця 1. Орієнтовні норми продуктів харчування для добового раціону школярів 6...10 років

Назва продукту

Кількість харчових продуктів, г

Назва продукту

Кількість харчових продуктів, г

6-7 років

8-10 років

6-7 років

8-10 років

Хліб житній

40

100

М’ясо

80

100

Хліб пшеничний

100

150

Риба

50

75

Картопля

200

300

Молоко

500

500

Овочі різні

175

300

Олія

10

10

Фрукти і ягоди

215

220

Масло вершкове

30

40

Цукор

60

60

Яйця (шт.)

1

1

 Добовий раціон. Організм, що росте, потребує щодня чотириразового харчування. Добовий раціон слід розподілити так: сніданок – 20...25%, другий сніданок – 10...15, обід – 45...50, вечеря – 20...25% добової кількості їжі. Визначаючи норми харчування і складаючи раціон харчування, враховують вік дитини, масу її тіла, енергетичну цінність продуктів, їхні смакові якості та ін. Тільки таке точне врахування складу, якості і кількості поживних речовин в продуктах харчування забезпечує покриття всіх енергетичних витрат організму, що росте.

У невеликих школах при складанні меню не завжди враховують потрібну кількість і якість їжі. А втім учитель, який відповідає за здоров’я дітей і організовує харчування, зобов’язаний знати хоча б орієнтовані дані про енергетичну цінність окремих страв. Наприклад, повна тарілка м’ясного супу містить 837,4...1256 кДж, повна тарілка молочного супу – 1591,0...1716,6, м’ясна страва з гарніром – 2093,4...2512,1, овочеві страви – 837,4...1674,7, склянка компоту або киселю – 418,7...628,0 кДж.

Значення різноманітності їжі. Різноманітна їжа – це їжа, яка складається з різних продуктів рослинного і тваринного походження. Тільки така їжа відповідає потребам організму, що росте, оскільки вона містить необхідну кількість білків, жирів, вуглеводів, мінеральних солей і вітамінів. Чим різноманітніша їжа за складом, тим краще засвоюється вона організмом.

Меню для дітей треба продумувати заздалегідь, враховуючи їхні вікові особливості і потреби в харчуванні. Для збудження апетиту діти не потребують гострих приправ, таких як гірчиця, перець. Зате для них треба включати в меню квашену капусту, овочеві слати, вінегрети і т.ін. Дуже корисні страви з молока, молочних продуктів і круп. Обов’язковою умовою повного засвоєння поживних речовин є смакові якості їжі. Вживання тих самих страв з дня на день призводить до одноманітного раціону харчування, різко зменшує апетит і знижує виділення травних соків.

Харчування дітей влітку і взимку дещо відрізняється. У зимовий період при низьких температурах організм дитини витрачає більше енергії. Тому їжа дитини в цей період повинна мати більшу енергетичну цінність. Влітку при високій температурі навколишнього середовища рекомендується їжа, яка містить легкозасвоювані, необхідні для організму поживні речовини., оскільки діяльність травних залоз в дітей у спеку різко знижується, кількість травних соків недостатня. Легкозасвоюваною є, наприклад, молочно-рослинна їжа. Молочна їжа містить усі необхідні для нормального росту і розвитку дітей поживні речовини, а в рослинній, крім того, багато вітамінів, мінеральних солей і клітковини, яка посилює перистальтику кишок. Зловживання влітку жирною і м’ясною їжею може призвести до застою її в шлунку, кишках, що викликає бродіння, гниття, а нерідко й розлади діяльності травного каналу.

Шлунково-кишкові хвороби, глистяні захворювання та запобігання їм. Дуже важливо готувати їжу із свіжих продуктів. Уживання несвіжої їжі може спричинитися до харчового отруєння. Тому їстівні припаси, що швидко псуються, не слід довго зберігати. Протягом кількох днів їх можна зберігати в холодильнику або в холодному погребі на льоду.

    Разом з їжею у травний канал можуть проникнути і хвороботворні мікроорганізми. У порожнині рота дуже багато їх гине під впливом речовин, які є в слині. Деякі мікроби знешкоджуються соляною кислотою шлункового соку, а також речовинами, що містяться в жовчі. Але є мікроорганізми, стійкі проти дії цих речовин. Потрапивши в кишечник, мікроби можуть розмножити ся в ньому і спричинити інфекційні захворювання, такі, як черевний тиф, дизентерія, холера. Отрути, які виділяють збудники цих хвороб, спричиняють тяжке отруєння організму. Травлення у хворих порушується. Уражені збудниками черевного тифу, дизентерії стінки тонкої кишки вкриваються виразками, в результаті чого може статися прорив кишок. З прорваної кишки вміст її виливається в черевну порожнину. Тоді людина може загинути.

    Дизентерія, черевний тиф і холера дуже заразні. При таких захворюваннях людей відразу відправляють у лікарню, а в квартирі, де вони живуть, роблять дезинфекцію.

    Як відбувається зараження кишковими хворобами? Збудники кишкових хвороб у величезних кількостях виходять з організму хворих з рештками неперетравленої їжі. Ці мікроби можуть потрапити разом із стічними водами в колодязі, у водойми, звідки ми беремо воду. Мухи, які живляться різними покидьками, часто переносять збудників кишкових захворювань на нашу їжу.

    Хвороботворні мікроби можуть бути і на різних предметах, якими користувався хворий, і навіть на тих, до яких він тільки доторкався. Такі основні джерела зараження шлунково-кишковими хворобами.

    Зараження деякими глистами відбувається тоді, коли людина з'їсть їжу, на яку потрапили яйця глистів. Іншими глистами, такими, як солітери, заражаються при споживанні погано прожареного або не провареного м'яса. В сирій рибі теж іноді бувають личинки глистів.

    Значення кулінарної обробки їжі. Щоб процеси травлення проходили в нашому організмі нормально, потрібен ряд обов'язкових умов.

    Дуже важливо, щоб їжа легко піддавалась дії травних соків. Саме в цьому основне значення готування їжі. Варене або смажене м'ясо, овочі після теплової обробки, каша, печений хліб значно легше розщеплюються травними ферментами, ніж сирі харчові продукти. Так, ферменти слини розщеплюють тільки варений крохмаль, а сирий лише частково перетравлюється підшлунковим та кишковим соками.

    Проте треба, щоб у харчовий раціон дитини  неодмінно вхоодили в достатній кількості сирі овочі і фрукти. При їх уживанні посилюються хвилеподібні рухи кишок, що пересувають харчову кашку по травному каналу. Але ще важливіше те, що в сирих овочах і фруктах є багато вітамінів - речовин, потрібних для нормальної життєдіяльності організму.

Як же запобігти кишковим та глистяним захворюванням?

    Запам'ятайте: треба мити перед вживанням  їжі руки, їсти чисто вимиті овочі і фрукти, тримати їжу закритою, щоб на неї не потрапив пил, не сідали мухи, знищувати мух усіма способами, не пити сирої води, їсти добре проварені або прожарені м'ясо і рибу.

    У нашій країні широко застосовують запобіжні щеплення проти дизентерії і черевного тифу. Вони запобігають виникненню і поширенню епідемій, які звичайно виникають улітку.

    Щоб запобігти глистяним захворюванням, у школах регулярно проводять обстеження усіх учнів і призначають хворим відповідне лікування.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Режим харчування дитини.
  2.  Від чого залежить режим харчування?
  3.  Норми вживання їжі дитиною.
  4.  Розподіл добового раціону їжі.
  5.  Шлунково-кишкові хвороби, глистяні захворювання та запобігання їм.

ЛЕКЦІЯ № 6.  ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ОПОРНО-РУХОВИЙ АПАРАТ ДИТИНИ. ЧАСТИНИ СКЕЛЕТУ ТА ЇХ РОЗВИТОК.

План лекції

  1.  Будова і функції опорно-рухового апарату людини.
  2.  Форма та з’єднання кісток.
  3.  Анатомічна будова кісток дитини.
  4.  Вікові особливості опорно-рухового апарату дитини та ріст кісток.
  5.  Значення фізичних вправ для правильного формування скелета і м’язів  

Практичні навички

  1.  Засвоїти вікові особливості опорно-рухового апарату людини.
  2.  Визначати причини скалеозу у дитини, його ознаки, профілактичні заходи.
  3.  Застосовувати на практиці  знання щодо профілактики сутулості і плоскостопості.

Основні поняття: опорно-рухова система, скелет, м’язи,  кістки: довгі трубчасті, плоскі, короткі, змішані; типи з’єднання кісток, шви, суглоб, остеон, остеоцити, остеобласти, хрящ, хондроцити, хребет.

                                        ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

.

    До опорно-рухового апарату відносять скелет і м’язи, об’єднані в одну систему. Ця система забезпечує рух — необхідний фактор фізичного, психічного розвитку організму, розвитку мови, мислення, праці. Немає ні однієї форми людської діяльності, яка не відбувалася б без рухів. Обмеження рухливості або перевантаження м’язів порушують розвиток дітей, сприяють розвитку багатьох захворювань.

    Скелет і м’язи є опорними структурами організму. Вони також обмежують порожнини, в яких розміщені головний і спинний мозок, усі внутрішні органи. Деякі кістки і м’язи беруть участь у виконанні дихальних рухів.

Знання вікових особливостей органів руху і умов, що сприяють їх нормальному розвитку, необхідні для розробки ефективних засобів і методів фізичного виховання, трудового навчання, організації режиму дня учнів.

Кістки

Кістки людини, маючи міцність сталі, а масу алюмінію, є достатньо міцними, щоб підтримувати масу тіла, і досить легкі для виконання рухів. Вони також забезпечують захист внутрішніх органів і є місцем зберігання важливих для організму мінеральних речовин: кальцію, магнію, фосфору тощо. В кістках відбувається активний обмін речовин. Кісткова тканина перебуває у стані постійної перебудови, змінюючи свою форму і пропорції у процесі росту або після ушкодження. У кістковому мозку продукуються еритроцити і деякі види лейкоцитів.

Будова кістки: 1 — остеон; 2 — компактна кістка; 3 — губчаста кістка;

4 — артерія; 5 — вена; 6 — мозковий канал

    Більшість кісток утворюються з хрящових зачатків (моделей). Cкостеніння — процес поступового перетворення хрящового зачатка на кістку внаслідок відкладання мінеральних солей, переважно кальцію.

Ріст кістки

1 — епіфіз; 2 — діафіз; 3 —кістка; 4 — хрящ; 5 — епіфізарна пластинка; 6 — окостеніння хряща; 7 — кістково-мозкова порожнина; 8 — вторинні центри окостеніння; 9 — артерія; 10 — вторинний центр окостеніння; 11 — окістя; 12 — епіфізарна лінія; 13 — кістково-мозкова порожнина; 14 — артерія; 15 — суглобовий хрящ.

     В міру росту змінюються розміри, форма, анатомічний склад та механічні властивості кісток. Кістки і зв’язки дітей гнучкіші та еластичніші ніж у дорослих, тому в дітей значно рідше трапляються переломи і вивихи кісток. Однак такі кістки швидко деформуються і легко викривляються, можуть набувати неправильної форми під впливом тісного одягу, вузького взуття, внаслідок систематичного неправильного положення тіла. Форма, об’єм і міцність кісток прямо залежать від здоров’я людини в молодому віці.

Кількість кісток у скелеті дорослої людини може бути різною, але в середньому налічується 206 кісток, які мають різну форму і розміри.

    Форми кісток

    Різноманітні форми кісток зумовлені різним їх призначенням в організмі. Довгі кістки виконують функції важелів, короткі є містками, плоскі кістки — ефективні захисні пластини. Малі округлі сесамоподібні кістки розміщені в товщі сухожилків або суглобових капсул. До неправильних кісток належать клубова кістка, хребці та деякі кістки черепа.

    ФОРМИ КІСТОК

1 — довга кістка (стегнова); 2 — плоска кістка (тім’яна); 3 — сесамоподібна кістка (колінна чашечка); 4 — коротка кістка (надп’яткова); 5 — неправильна кістка (клиноподібна).

    Скелет складається з двох головних частин. Хребет, ребра, грудина і кістки черепа утворюють осьовий скелет. Кістки верхніх і нижніх кінцівок разом з ключицями, лопатками і тазом формують додатковий скелет. Скелет виконує три основних функції: опори, руху і захисту. Опорна функція скелету зв’язана із прикріпленням до його кісток м’яких тканин. Функція руху зв’язана з тим, що кістки скелету виконують функцію важелів, які приводяться з допомогою м’язів. Захисна функція полягає у захисті важливих органів від механічних пошкоджень. Вона забезпечується утворенням частинами скелету порожнин, в яких розміщені органи: головний і спинний мозок, легені, серце, печінка тощо.

    СКЕЛЕТ ЛЮДИНИ

1 — ключиця; 2 — лопатка; 3 — ребра; 4 — клубова кістка; 5 — зап’ясток; 6 — п’ясток; 7 — фаланги пальців кисті; 8 — човноподібна кістка; 9 — клиноподібні кістки; 10 — п’яткова кістка; 11 — фаланги пальців стопи; 12 — плесно; 13 — заплесно; 14 — надп’яткова кістка; 15 — медіальна кісточка; 16 — латеральна кісточка; 17 — малогомілкова кістка; 18 — великогомілкова кістка; 19 — виростки великої гомілки; 20 — колінна чашечка; 21 — стегнова кістка; 22 — променева кістка; 23 — ліктьова кістка; 24 — крижова кістка; 25 — хребет; 26 — надвиростки плечової кістки; 27 — плечова кістка; 28 — грудина.

Осьовий скелет

Череп людини утворюють два окремих набори кісток. Вісім кісток, що захищають головний мозок, формують мозковий череп, інші кістки утворюють лицевий череп. Хвилясті лінії на поверхні черепа — це шви, один з видів сполучення кісток.

КІСТКИ ЧЕРЕПА (вигляд збоку)

1 — лобна кістка; 2 — решітчаста кістка; 3 — тім’яна кістка; 4 — потилична кістка; 5 — скронева кістка; 6 — нижня щелепа; 7 — клиноподібна (основна) кістка; 8 — верхня щелепа; 9 — вилична кістка; 10 — носова кістка; 11 — сльозова кістка.

КІСТКИ ЧЕРЕПА

1 — тім’яна кістка; 2 — потилична кістка; 3 — лобна кістка; 4 — скронева кістка; 5 — клиноподібна (основна) кістка; 6 — вилична кістка; 7 — сльозова кістка; 8 — леміш; 9 — піднебінна кістка; 10 — решітчаста кістка; 11 — нижня носова раковина; 12 — верхня щелепа; 13 — носові кістки; 14 — нижня щелепа.

    Вікові особливості черепа

    Череп новонародженого значно відрізняється від черепа дорослої людини за формою, пропорціями, характером сполученням кісток і їх будовою. У немовлят лицевий череп відстає в розвитку від мозкового: об’єм лицевого черепа становить 13% від об’єму мозкового (у дорослих — 40%). Це зв’язано з недостатнім розвитком порожнини носа, щелеп, відсутністю зубів.

Простір між кістками черепної коробки заповнений сполучною тканиною товщиною 1 мм. Кістки містять велику кількість органічних речовин тому при травмах голови виникають не переломи, а вдавлення. Завдяки такій властивості кісток голова під час родів може змінити форму.

Особливістю черепа новонародженого є тім’ячка. Всього є шість постійних тім’ячок, прикритих сполучнотканинною перетинкою, яка за механічними властивостями дорівнює брезенту. Найбільше значення мають переднє і заднє тім’ячка. Переднє (велике) тім’ячко розміщене між тім’яними та лобною кістками, має форму ромба розміром 2 х 2,7 см і закривається до 12-16 місяців життя. Заднє (мале) тім’ячко розміщене між тім’яними і потиличною кістками, має форму трикутника. На момент народження часто вже закрите (відкрите у недоношених дітей).

    Завдяки тім’ячкам під час родів кістки черепа сходяться, що полегшує проходження плоду через родові шляхи. Через свою податливість вони вирівнюють внутрішньочерепний тиск, котрий збільшується внаслідок швидкого збільшення головного мозку.

Череп новонародженого: 1 — велике тім’ячко; 2 — мале тім’ячко

До 1,5 року тім’ячка заростають, а шви майже повністю облітеруються. Голова найбільш інтенсивно росте в період статевого дозрівання.

    Хребет — є міцною і гнучкою структурою, що утримує голову і тіло вертикально і дає змогу верхній частині тіла згинатися та обертатися. Він є стержнем скелету людини, який займає 40% довжини тіла. В ньому виділяють шийний, грудний, поперековий і тазовий відділи. Хребет складається із хребців — тридцяти трьох кільцеподібних кісток, послідовно сполучених між собою рухомими з’єднаннями. Між хребцями розміщені пружні і міцні міжхребцеві хрящові диски, які стискаються під навантаженням, щоб зменшити силу поштовхів. Під час напружених рухів на ці диски діють величезні сили (сотні кілограмів на 1 кв. см. Міцні зв’язки і м’язи стабілізують хребці, допомагають контролювати рухи.

    Відділи хребта

I — шийний (7 хребців); II — грудний (12 хребців); III — поперековий (5 хребців); IV — крижовий (5 зрослих хребців); V — крижово-куприковий (3-4 зрослі хребці).

Найважливішою характеристикою хребта є його вигини, які формуються до 12-14 років. В новонароджених хребет випрямлений і не має фізіологічних вигинів. Міжхребцеві диски товсті і займають майже половину довжини хребта. У 2-місячному віці появляється шийний лордоз (дитина може тримати голову); 6 міс. —формується грудний кифоз (дитина може сидіти); поперековий лордоз виникає після того, як дитина навчиться ходити (~1 р.). В 3-4 р. — вигини хребта майже як в дорослої людини, однак шийний вигин закінчує формуватися до 7 р., поперековий — до 12 р.

    Формування вигинів хребта

Ріст хребта найбільш інтенсивно відбувається в перші два роки життя, в 7-9 років та в період статевого дозрівання. Процеси скостеніння хребта тривають до 23 років. Порушення кривизни хребта часто є результатом неправильної пози під час сидіння і можуть призвести до послаблення здоров’я людини.

    Грудна клітка

Грудна клітка виконує опорну і захисну функції. До кісток грудної клітки відносять 12 пар ребер і грудину. Ребра і м’язи, що прикріплені до них, утворюють стінку, яка захищає життєво важливі органи — серце, легені, печінку. Всього ребер є 12 пар, проте 5% людей народжуються з 1-2 додатковими ребрами. Люди, хворі на хворобу Дауна, мають на одну пару ребер менше, ніж звичайно. Усі 12 пар ребер прикріплені до хребта. Сім верхніх пар ребер — справжні ребра — вони сполучені своїми реберними хрящами безпосередньо з грудиною. Наступні 2-3 пари — несправжні ребра — приєднані до хрящів ребер, що розміщені вище. Решта — коливні ребра — не мають зв’язку з грудиною. Грудна клітка також служить місцем прикріплення дихальних м’язів та м’язів поясу верхніх кінцівок.

    Грудна клітка:

1 — легеня, 2 — ручка грудини, 3 — тіло грудини; 4 — мечоподібний відросток; 5 —серце; 6 — діафрагма; 7 — селезінка; 8 — шлунок; 9 — печінка; 10 — реберні хрящі.

Грудна клітка новонародженого значно розширена знизу і звужена зверху. Найчастіше вона має форму піраміди, оскільки реберні хрящі приєднуються до передніх кінців ребер під кутом. Грудна клітка перебуває ніби в стані вдиху — цим пояснюють переважання у немовлят діафрагмального дихання над грудним.

На третьому році життя кути між ребрами і хрящами згладжуються і грудна клітка стає конусоподібною. З віком положення ребер і грудини змінюється — передні кінці ребер і грудина опускаються нижче. Збільшується об’єм грудної клітки, що дозволяє ефективніше дихати.

    На форму грудної клітки впливають фізичні вправи (у спортсменів грудна клітка ширша, об’ємніша) та поза при сидінні. Деформація грудної клітки (наприклад, внаслідок спирання грудьми до краю стола, тривалого сильного нахилу голови і тулуба вперед) може призвести до порушень розвитку серця, великих судин, легень.

    Додатковий скелет

Скелет верхніх кінцівок складається із поясу верхніх кінцівок (лопатки і ключиці) та скелету вільної верхньої кінцівки. Плечова кістка рухомо з’єднана із лопаткою та передпліччям. Передпліччя складається із променевої та ліктьової кісток та кісток кисті. Кисть складається із кісточок зап’ястя, п’ястя та пальців.

Кістки кисті

1 — горохоподібна; 2 — тригранна; 3 — півмісяцева; 4 — човноподібна; 5 — велика трапецієподібна; 6 — мала трапецієподібна; 7 — головчаста; 8 — гачкувата.

У новонароджених кістки зап’ястка складаються повністю з хрящової тканини. До 7 років вони перетворюються у кістки. Кістки п’ястка і фаланги пальців містять зародкові кісткові тіла. Скостеніння фаланг пальців триває до 11 років а зап’ястя — до 12 років. Ці особливості слід враховувати в навчальному процесі: недостатньо сформована кисть швидко втомлюється, тому діти молодших класів не можуть швидко писати. Якщо діти з раннього дитинства займаються грою на музичних інструментах — процеси скостеніння фаланг пальців затримуються, пальці стають довшими.

Окостеніння кісток кисті

(рентгенограма)

1 — епіфіз; 2 — діафіз; 3 — суглобовий просвіт; 4 — епіфізарна пластинка. Менш щільна хрящова тканина на рентгенограмах виглядає світлішою, епіфізарні пластинки, інші зори росту хряща, та суглобові простори — як світліші щілини.

Скелет нижніх кінцівок

Скелет нижніх кінцівок складається із тазового пояса та кісток вільної нижньої кінцівки. Кістки, що утворюють таз (дві тазові та крижова кістки), розміщені у вигляді кільця. Вони забезпечують міцну опору для верхньої частини тіла і захист для травної, сечової та статевої систем. Таз збудований подібно в обох статей. Проте у жінок він мілкіший і ширший, завдяки чому можливе виконання функції дітонародження.

СТАТЕВІ ВІДМІННОСТІ У БУДОВІ ТАЗА

Таз чоловіка — зверху, таз жінки — знизу. 1 — сіднична кістка; 2 — лобкова кістка; 3 — клубова кістка; 4 — тазовий вхід; 5 — лобковий симфіз.

Таз новонародженого складається майже повністю із хрящів з первинними ядрами для скостеніння. Таз має невеликі розміри, його висота більша ніж ширина, статеві відмінності не виражені. Тазова кістка закладається у вигляді трьох кісток: клубової, сідничної та лобкової. Скостеніння і зрощення цих кісток починається у 5-6 років і завершується у 17-18 років. У дівчат при носінні взуття на високих каблуках незрослі кістки тазу можуть зміститися і зростися неправильно (з часом це може утруднити проходження плоду під час родів).

Скелет вільної нижньої кінцівки

Складається зі стегнової кістки, двох кісток гомілки та кісток стопи. Стопа людини утворює склепіння, яке спирається на п’яткову кістку і на передні кінці кісток плесна. Дах працює як пружина, зм’якшуючи поштовхи тіла під час ходіння.

КІСТКИ СТОПИ

1 — надп’яткова; 2 — човноподібна; 3 — проміжна клиноподібна; 4 — медіальна клиноподібна; 5 — латеральна клиноподібна; 6 — кубоподібна; 7 — п’яткова.

У новонароджених усі кістки заплесна — хрящові. Стопа новонародженого здається плоскою, однак анатомічно склепіння вже сформоване. Однак така стопа ще не пристосована до виконання своїх основних функцій — опори і руху: зв’язки слабкі а тонус м’язів недостатній для утримання склепіння під час навантаження. Дитина спочатку вчиться стояти, а потім ходити на напівзігнутих ногах, поступово пристосовуючись до прямоходіння.

Терміни скостеніння кісток повинні враховуватися під час виконання гімнастичних вправ, навчання дітей правильних рухів у трудовому процесі.

ЗНАЧЕННЯ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ ДЛЯ ПРАВИЛЬНОГО ФОРМУВАННЯ СКЕЛЕТА І М'ЯЗІВ

    Розвиток опорно-руховоі системи людини. Скелет і м'язи починають формуватися у зародка людини і розвиваються в основному в дитячому і юнацькому віці.

    М'язи в новонародженої дитини дуже слабкі. Вони не здаттні до тривалих скорочень. 3 віком м'язи стають дедалі сильнішими. У дитини розвиваються узгоджені рухи.

    Правильне формування скелета пов'язане з розвитком м'язів. На тих місцях кісток, куди прикріплюються сухожилки м'язів утворюються кісткові шорсткості, виступи, гребені. Вони тим більші, чим міцніші м'язи, що до них приикріплюються. Це й зрозуміло: адже кістка росте особливо посилено в тих напрямах, в яких вона зазнає найсильнішого натягу або стиснення.

    Таким чином, чим більше розвинуті м'язи тіла, тим міццніший скелет.

    Значення тренування м'язів. Людина, яка регулярно займається фізичною працею, фізкультурою. спортом, стає сприттною, мускулатура її тіла розвивається, рухи стають точними. Треновані люди сильні, витривалі, працездатні.

    Чим більшу роботу виконують м'язові волокна, тим більше поживних речовин приносить до них кров. У людини, яка регулярно займається фізичною працею, фізкультурою, м'язи розвиваються - стають сильніші, бо їх волокна ростуть і потовщується. В результаті добре розвивається не тільки, мускулатура тіла, а й скелет.

    Ось чому дуже важливо з дитинства займатися фізичними вправами, працювати на шкільній навчально-дослідній ділянці, в шкільних майстернях, прибирати класи, виконувати потрібну роботу вдома. Все це сприяє фізичному розвитку, зміцнює здоров'я.

    Викривлення хребта, плоскостопість та запобігання їм. Наше тіло підтримується у вертикальному положенні багатьма м'язами, наприклад спини і деякими іншими м'язами тулуба. Ці м'язи дуже важливо розвивати, щоб скелет формувався правильно. У вправах, які ви виконуєте на уроках фізкультури, є багато таких, що розвивають саме ці м'язи. Такими є вправи, пов'язані з прогинанням хребта вправо і вліво, колові рухи тулуба, нахиляння вперед, прогинання назад.

    Тренування м'язів, що підтримують наше тіло у випрямленому положенні, сприяє розвитку доброї осанки, тобто правильного положення тіла під час стояння, сидіння, ходьби і роботи. Правильну осанку людина не дістає від народження, а набуває її. Вона виробляється в дитячому і юнацькому віці, а після 18 років виправити її вади дуже важко. В дитячому і юнацькому віці, коли хрящова тканина в хребцях ще не замінилася повністю кістковою, особливо важливо стежити за своєю осанкою, правильно сидіти за столом, за партою. У школяра, що день у день сидить або працює в якійсь неправильній позі, може викривитися хребет. Викривлення хребта утруднюють діяльність внутрішніх органів.

    Якщо дитина часто піднімає дуже важкі предмети або носить тісне взуття, то це може спричинитися до неправильного розвитку стопи. Її склепіння сплощується - виникає плоскостопість.

    Плоскостопість може розвиватися і в дорослих, які у зв'язку зі своєю професією змушені довго стояти на ногах або ходити. Під час ходьби і стояння у людей, хворих на плоскостопість, починається біль у склепінні стопи. Щоб запобігти викривленню хребта і плоскостопості, треба додержувати ряду правил.

    Запам'ятайте: кожному треба займатися фізичними вправами; ніколи не слід горбитися; не можна спати, скрутившись калачиком; не треба піднімати дуже важкі предмети; переносячи навіть неважкі предмети, треба рівномірно навантажувати обидві руки; за столом або за партою треба сидіти рівно; під час писання, роботи у майстерні не можна гнутися вбік і тримати одне плече завжди трохи піднятим; не можна носити тісне взуття і взуття на високому каблуку.

    Учені-гігієністи рекомендують для учнів і людей різних професій коригуючі вправи. Ці вправи запобігають шкідливим змінам в організмі.

    Вплив фізичної праці і фізичних вправ на організм. Фізична праця благотворно впливає не тільки на розвиток мускулатури, а й на діяльність інших систем органів.

    Великий російський вчений-фізіолог Іван Петрович Павлов прожив довге життя. Він помер у 86 років і до кінця життя лишався бадьорим, фізично міцним, на диво працездатним. Уже в глибокій старості він писав: «Усе моє життя я любив і люблю розумову працю і фізичну і, мабуть, навіть більше другу». Справді, дуже часто можна було побачити, що І. П. Павлов копає на городі грядки, або захоплено грає в городки, або ж швидко біжить на лижах, або робить прогулянку на велосипеді. Фізична праця і фізичні вправи до останніх років життя І. П. Павлова допомагали його науковій діяльності.

    Але фізичною працею, вправами і спортивними іграми треба займатися в міру. Без відповідної фізичної підготовки тривала гра, наприклад у футбол, хокей, баскетбол, а також біг на довгі дистанції можуть завдати шкоди незміцнілому організму.

    Вплив фізичних вправ на організм людини, зокрема дитини, вивчав російський учений П. Ф. Лесгафт. Він розробив ряд принципів фізичного виховання.

Запитання для самоконтролю: 

  1.  Що таке опорно-рухова система?
  2.  Ознаки правильної постави.
  3.  Типи кісток.
  4.  Види порушень постави.
  5.  Сколіоз, його ознаки, причини, профілактика.
  6.  Статеві відмінності у будові таза людини.

ЛЕКЦІЯ №7.   ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ.

ГІГІЄНА НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ ДИТИНИ.

План лекції

  1.  Механізм утворення умовних рефлексів за І.Павловим.
  2.  Роль І.Павлова та І.Сєченова в вивченні ВНД.
  3.  Залежність свідомості людини від функцій кори великих півкуль.
  4.  Значення стану нервової системи для нормальної діяльності організму.
  5.  Захисна роль гальмування для організму.

Практичні навички

1. Застосовувати  набуті знання про вищу нервову діяльність людини у процесі оптимізації процесу навчання дітей у школі.

Основні поняття: рефлекс, класифікація рефлексів, гальмування умовних рефлексів, аналітико-синтетична діяльність головного мозку дитини, рефлекторна дуга.

                                              ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Складність поведінки людини. (поведінка людини різко відрізняється від поведінки тварин, навіть найбільш високоорганізованих. Тільки людині властиві такі складні прояви діяльності головного мозку, як високо розвинута свідомість, абстрактне мислення і пов'язана з ними мова. Всі ці особливості вищої нервової діяльності поступово розвинулись у людини в зв'язку з її суспільною працею, завдяки якій люди змогли свідомо впливати на природу. Проте й ці найскладніші форми поведінки людей тісно пов'язані з утворенням умовних рефлексів, їх гальмуванням, розрізненням подразнень.

    Утворення умовних рефлексів у людини починається з перших днів життя дитини. День у день, коли мати годує немовля, його тільце перебуває у певному положенні. І це положення незабаром стає для нього умовним подразником, який завжди підкріплюється безумовним - прийманням їжі. Уже коли немовляті минає один-два тижні, в нього виразно проявляється умовний рефлекс: досить взяти його на руки у положенні, звичайному для годування, як воно починає робити губками і язичком сисні рухи.

    Минають дні, тижні, і кількість умовних рефлексів у немовляти дедалі збільшується. Умовним харчовим подразником стає для неї вигляд матері. Чотиримісячне немовля пізнає матір, тягнеться до неї рученятами. Така сама реакція немовляти і на пляшечку, з якої воно смокче молоко. Починають у нього вироблятися і оборонні умовні рефлекси. Чайною ложечкою йому вливають у рот неприємні на смак ліки. І вигляд ложечки стає умовним подразником: побачивши її, дитина плаче, відштовхує ложечку.

    Дитина підростає. Ії перестають годувати з пляшечки. Тепер її годують смачною їжею з ложечки, і оборонний рефлекс на цей предмет гальмується - згасає. Він замінюється новим умовним рефлексом, в якому ложечка стає умовним харчовим подразником, і тепер, побачивши її, дитина тягнеться до неї.

    Так з часом під впливом подразнень навколишнього середовища у дитини утворюється дедалі більше умовних рефлексів. Ось навколо однорічної дитини літає золотиста аса. Дитина тягнеться до неї рученятами, хапає її. І поєднання вигляду комахи з пекучим болем приводить до утворення оборонного умовного рефлексу. Тепер, побачивши осу, дитина плаче, ховає рученята за спину, тікає.

    Такі умовні рефлекси малих дітей не відрізняються від тих, які утворюються у тварин. Ці рефлекси не втрачають свого значення і для дорослих людей. Вони проявляються у нас повсякчасно.

    Коли ми бачимо смачну їжу, у нас починає «котитися слинка», коли чуємо побрязкування посуду, збуджується наш апетит, ми не доторкаємося до каструлі, якщо з-під її кришки виривається пара. Прокидаємося ми, коли за дзвонить будильник. Стрілка годинника сигналізує нам про те, що пора снідати і йти до школи. Навчальні заняття в школі починаються і кінчаються за дзвоником.

    Спостерігається у нас і гальмування умовних рефлексів. Так, раптовий оглушливий удар грому припиняє виділення слини, яке вже почалося, коли ми побачили смачну їжу. Це - зовнішнє гальмування.

    Розглянемо приклад внутрішнього гальмування в людини. Одягнувши новий одяг, ми в перші дні простягаємо руку за носовою хусточкою, гаманцем до того місця, де на старому одязі була кишеня. Але кишені на тому місці немає. Рефлекс, який не має підкріплення, з часом згасає. У нас утворюється новий умовний рефлекс, і ми безпомилково знаходимо кишеню в тому одязі, який носимо тепер.

    Такі умовні рефлекси, як відомо, визначають поведінку тварин, але вони далеко не вичерпують усієї складності вищої нервової діяльності людини, яка пізнає навколишній світ і активно впливає на нього. У пізнанні людиною навколишнього світу особливого значення набуло слово.

    Залежність свідомості людини від функцій кори великих півкуль. Свідомість людей нерозривно пов'язана з діяльністю кори їх головного мозку. Це підтверджується багатьма фактами. Розглянемо деякі з них. Відомі випадки, коли діти народжуються ;з недорозвинутою корою великих півкуль або й зовсім без неї. Такі діти живуть звичайно недовго, не більше трьох років. Протягом свого короткого життя вони за поведінкою не відрізняються від щойно народженої дитини. У них не утворюється жодного умовного рефлексу, свідомості і зв'язаної з нею мови у них зовсім немає.

    Іноді в результаті захворювання мозку або поранення черепа порушуються функції великих півкуль мозку людини. Тоді вона може втратити розум.

    Ці факти свідчать про те, що без кори головного мозку не може бути мислення.

    Значення стану нервової системи для нормальної діяльності організму.          Нервова система людини функціонує безперервно і вдень і вночі. Узгоджена робота систем органів здійснюється під постійним впливом нервової системи. При будь якому рефлексі збудження проводиться в кору великих півкуль. Численні рефлекси, безумовні й умовні, весь час забезпечують взаємодію нашого організму з навколишнім середовищем. Розрізнення подразнень, які сприймаються різними рецепторами, здійснюється в карі головного мозку. Складні нервові процеси, що відбуваються в головному мозку людини,- це основа її свідомої діяльності, яка виявляється в усіх сторонах життя суспільства. Будь-яка робота людини - на виробництві, в різних галузях науки, культури, мистецтва, навчання в школі та інших навчальних закладах - пов'язана різноманітними проявами вищої нервової діяльності, починаючи від найпростіших умовних рефлексів і кінчаючи найскладнішими розумовими процесами. Тому при будь-якому виді діяльності людини стомлення розвивається насамперед в її центральній нервовій системі.

    Нормальна діяльність організму великою мірою залежить від стану центральної нервової системи і особливо головного мозку. Ось чому перевтома центральної нервової системи спричиняється до розладу ряду життєвих функцій організму, призводить до різкого зменшення чи навіть втрати працездатності.

    Розвиток стомлення в центральній нервовій системі значною мірою затримується процесами гальмування, які постійно відбуваються в ній.

    Захисна роль гальмування. Гальмування - це одне із захисних пристосувань організму. Воно запобігає швидкому наростанню стомлення в центральній нервовій системі.

    Ви вже знаєте, що виникнення сильного збудження в будь якій ділянці центральної нервової системи спричиняється до розвитку гальмування в інших її ділянках. Через загальмовані ділянки збудження не проходить, і за цей час вони відновлюють свою працездатність.

    Але якщо людина не додержує правил гігієни, то гальмування в центральній нервовій системі може заподіяти їй і шкоди. Наприклад, деякі люди під час їди розмовляють, читають. Ці сторонні подразники спричиняють гальмування безумовних і умовних харчових рефлексів. Тоді виділення травних соків слабшає, хвилеподібні скорочення стравоходу. і кишок стають млявими. Все це дуже порушує процеси травлення.

    Режим дня. Щоб запобігти надмірно швидкому розвитку стомлення в центральній нервовій системі, важливо додержувати режиму дня - точного щоденного розпорядку праці й відпочинку, приймання їжі, сну. Протягом дня, чергуючи розумову працю з тими ЧИ іншими видами фізичної праці і з відпочинком, треба відводити кожному з них раз назавжди встановлені години.

    При суворому додержанні режиму дня в людини утворюється багато різних умовних рефлексів на час. Це створює певний ритм у житті організму. Людина прокидається щодня в той самий час. У неї починається умовнорефлекторне виділення травних соків, коли настає пора сніданку, обіду, вечері. Це, як ви знаєте, сприяє доброму перетравленню їжі. Якщо людина займається фізичною працею в одні й ті самі години, то в неї ще до початку роботи підвищується обмін речовин, діяльність серця прискорюється і посилюється, дихання стає глибшим.

    Весь організм буває підготовлений до підвищеного навантаження. Якщо людина лягає спати щовечора в одну й ту саму годину, то вона швидко засинає.

    Тому в людей, які суворо додержують розпорядку дня, функції різних систем органів легко перебудовуються, коли людина переходить від одних  видів повсякденної діяльності до інших. Це запобігає швидкому розвитку стомлення нервової системи.

    Для режиму дня велике значення має правильно організований відпочинок. У післяобідній час дyжe корисно додержувати тихої години. Але коли людина довгий час нічого не робить, це не дає організму справжнього відпочинку. Кожний з вас помічав, що під час прогулянки, гри у волейбол, катання на ковзанах, на лижах, читання цікавої книжки ви добре відпочиваєте. Це активний відпочинок. Його користь пояснюється тим, що на ділянки кори, де розвинул6ся стомлення, процеси гальмування поширюються швидше тоді, коли збуджені інші її ділянки.

Запитання для самоконтролю:

1. Механізм  утворення умовних рефлексів за І. Павловим. Роль І.П. Павлова та І.М.Сєченова у вивченні ВНД.

2. Гальмування  умовних  рефлексів. Види гальмування та їх роль в процесах ВНД.

3. Особливості процесів гальмування у дітей.

4. Пластичність видів ВНД.

5. Розвиток мови у дітей. Морфологічні та нейрофізіологічні основи мови дитини.

6. Втома та перевтома, їх профілактика у дітей молодшого шкільного віку.


ЛЕКЦІЯ №8.  НЕВРОЗИ У ДІТЕЙ, ЕТІОЛОГІЯ І ПРОФІЛАКТИКА              НЕРВОВИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

План лекції

  1.  Неврози у дітей.
  2.  Причини виникнення нервозності у дітей.
  3.  Особливості поведінки дітей з розладами нервової системи.
  4.  Дитячи страхи.
  5.  Профілактика нервових захворювань у дітей.
  6.  Роль педагогів і батьків у створенні сприятливих умов щодо попередження розвитку нервових захворювань у дітей.

Практичні навички:

  1.  Вміти визначати  причини виникнення нервозності у дітей.
  2.  Застосовувати на практиці профілактичні заходи щодо нервових захворювань.
  3.  Знати основні аспекти педагогічної роботи з дітьми у яких виявлені  нервові захворювання.

Основні поняття: невроз, загальні неврози, неврастенія, істерія, анорексія.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Неврози - психогенні захворювання, в основі яких лежать порушення вищій нервовій діяльності, що клінічно виявляються афектними непсихотическими розладами (страх, тривога, депресія, коливання настрої і ін.), соматовегетатівнимі і руховими розладами що переживаються як чужі, хворобливі прояви і що мають тенденцію до зворотному розвитку і компенсації.
    
Невротичні розлади спостерігаються в будь-якому віці, проте форму клінічно обкреслених захворювань (власне неврозів) вони набувають як правило, лише після 6 - 7-річного віку. До того невротичні розлади виявляються зазвичай у вигляді окремих симптомів, які мало усвідомлюються і переживаються особою зважаючи на її незрілість.
    Епідеміологія. Неврози належать до найбільш поширених форм нервово-психічних захворювань. За даними В.А.Колеговой (1973), заснованим на показниках диспансерного обліку у психіатрів, що знаходяться під спостереженням. Дані окремих вибіркових епідеміологічних досліджень показують, що дійсна поширеність невротичних розладів в дитячому віці перевищує показники диспансерного обліку в 5-7 разів (Козловская Г.В., Лебедев С.В., 1976). Згідно дослідженням тих же авторів, невротичні розлади у детей шкільного віку зустрічаються в 2-2,5 разу частіше, ніж у дошкільників. При
цьому в обох вікових групах дітей переважають хлопчики.
    Етіологія. У етіології неврозів як психогенних захворювань основна причинна роль належить різноманітним психотравмуючим чинникам: гострим шоковим психічним діям, сильним переляком, що супроводжується підгострим і хронічним психотравмуючим ситуаціям (розлучення батьків конфлікти в сім’ї, школі, ситуація, пов′язана з пияцтвом батьків шкільна неуспішність і т.д.), емоційною депрівациі (т.е. дефициту позитивних емоційних дій - любові, ласки, заохочення
підбадьорення і т.п.).
Разом з цим важливе значення в етіології неврозів мають та інші чинники (внутрішні і зовнішні).
    
Внутрішні чинники:
. Особливості особи, пов′язані з психічним інфантилізмом
(підвищена тривожність, лякливість, схильність до страхів).
. Невропатичні стани, тобто комплекс проявів вегетативної і
емоційній нестійкості.
. Зміни віковій реактивності нервової системи в перехідні
(крізовиє) періоди, тобто у віці 2-4 років, 6-8 років і в
пубертатному періоді.
    Чинники зовнішніх умов:
. Неправильне виховання.

. Несприятливі мікросоціальні і побутові умови.
. Труднощі шкільної адаптації і т.п.
Патогенний вплив психотравмуючих чинників залежить також і від
 психологічній значущості психотравмуючої ситуації, яка визначається вмістом значащих травмуючих переживань в анамнезі (переживания в′язані з хворобою або смертю близьких, нещасними випадками і т.п. випадки серйозних невдач в його житті і т.д.). Проте ведучим причинним чинником є психотравмуюча дія.

    Систематика. У загальній психіатрії в нашій країні основними формами неврозов вважаються неврастенія (астенічний невроз), істерія (істеричний невроз)
і невроз нав′язливих станів. У зв′язку з недостатністю цих 3-х основних
 форм неврозів, а також враховуючи номенклатуру неврозів в Міжнародній статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті (1975) була запропонована (Ковалев В.В., 1976, 1979) робоча класифікація неврозів у дітей і підлітків, яка об’єднує всі основні клінічні форми цих захворювань в дитячому і підлітковому віці. Виділено дві підгрупи неврозів: загальні неврози (психоневрози), що характеризуються переважанням загальнийневротичних психічних і вегетативних розладів, і системні неврози. У першу підгрупу, виходячи з ведучого психопатологічного
синдрому, включені неврози страху, істеричний невроз, невроз нав′язливих
 станів, депресивний невроз, неврастенія і іпохондричний невроз. Підгрупа системних неврозів об’єднує невротичні тики, невротичне заїкання, невротичний розлади сну, невротична відсутність апетиту, невротичний енурез і енкопрез, а також патологічні звичні дії дитячого віку (смоктання пальців, кусання нігтів, яктацию
мастурбацію, тріхотілломанію).
    
Загальні неврози.
    Неврози страху.

Основними проявами неврозів страху є страхи надцінного зміст, тобто наочні страхи, пов′язані із змістом психотравмуючій ситуації і обуславлівающие особливе надцінно-боязливе відношення до об’єктів і явищ, які викликали афект страху. Характерний нападоподібне виникнення страхів, особливо при засипанні. Напади страху продовжуються 10-30 мин., супроводжуються вираженою тривогою, нерідко афектними галюцинаціями і ілюзіями, вазовегетатівнимі порушеннями.
    Зміст страхів залежить від віку. У дітей передшкільного і дошкільного віку переважають страхи темноти, самоти, тварин, які налякали дитину, персонажів з казок, кінофільмів або придуманих батьками з «виховною» метою
(«чорний дядько» і ін.)

Варіанти неврозів страху, виникнення яких пов′язане з безпосереднім переляком
називають неврозом переляку (Сухарева Г.Е., 1959).
У дітей молодшого шкільного віку, особливо у першокласників
 іноді спостерігається варіант неврозу страху, званий «шкільним неврозом» виникає надцінний страх школи з її незвичними для нього дисципліною режимом, строгими вчителями і т.п.; супроводжується відмовою від відвідин відходами з школи і з будинку, порушеннями навиків охайності (денною енурез і енкопрез),сниженным фоном настрою. До виникнення «шкільного неврозу»
схильні діти, які до школи виховувалися в домашніх умовах.
    
Обессивний невроз у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку виражається переважно нав′язливими рухами - нав′язливими тиками, а також відносно простими нав′язливими діями. Нав′язливі тики є різноманітними мимовільними рухами – мигания морщення шкіри лоба, перенісся, повороти голови, сіпання плечима «шмиганіє» носом, «хмикання», покашлювання (респіраторні тики) поплескування кистями рук, прітоптиванія ногами. Тікозниє нав′язливі рухи пов′язані з емоційною напругою, яка знімається руховим розрядом і посилюється при затримці нав′язливого руху. Нав′язливі дії складаються з поєднання ряду рухів. Дії нав′язливого характеру, здійснювані в строго визначеною послідовності, називають ритуалами.
    
При фобічеському неврозі у дітей більш молодшого віку переважають нав′язливі страхи забруднення, гострих предметів (голок), закритих приміщень. Дітям старшого віку і підліткам властивіші нав′язливі страхи хвороби (кардіофобія, канцерофобія і ін.) і смерті, страх пригнітитися при їжі, страх почервоніти у присутності сторонніх, страх усної відповіді в школі. Зрідка у підлітків зустрічаються контрастні нав′язливі переживання. До них відносяться хульниє і блюзнірські думки, тобто уявлення і думки, що суперечать бажанням і етичним установкам підлітка. Ще рідкіснішою формою контрастних навязчивостей є
нав′язливі ваблення. Всі ці переживання не реалізуються і супроводжуються
тривогою і страхом.
 Невроз нав′язливих станів має виражену схильність до затяжного рецидивуючій течії. Затяжний перебіг неврозу нав′язливих станів
як правило, веде до невротичного розвитку особи з формуванням таких
патологічних рис вдачі як тривожність, недовірливість, схильність до
нав′язливим страхам, сумнівам і побоюванням.
    Депресивний невроз.

Об’єднує групу психогенних невротичних захворювань, в клінічній картині яких провідне місце займає депресивне зрушення настрою. У етіології неврозу основна роль належить ситуаціям, пов′язаним з хворобою, смертю, розлученням батьків, тривалою розлукою з ними, а також сиротінню, вихованню небажаної дитини за типом «попелюшки», переживанням власній неповноцінності у зв′язку з фізичним або психічним дефектом. Типові прояви депресивного неврозу спостерігаються в пубертатному і препубертатном віці. На перший план виступає пригнічений настрой що супроводжується сумним виразом обличчя, бідною мімікою, тихою мовою сповільненими рухами, плаксивістю, загальним зниженням активності
прагненням до самоти. У висловах переважають ті, що психотравмують
 переживання, а також думки про власну малоцінність, низький ревень здібностей. Характерні соматовегетатівниє розлади: зниження апетиту, зменшення маси тіла, замки, бессоніца. Віковою особливістю депресивного неврозу є його атіпічность з домінуванням еквівалентів депресії: з одного боку - психопатоподібні стани з
дратівливістю, озлобленістю, грубістю, агресивністю, схильністю
 до різних реакцій протесту; з іншої - різноманітні соматовегетатівниє розлади: енурез, енкопрез, порушення апетиту, діспептічеськіє розлади, порушення ритму сну і неспання у дітей молодшого віку і стійкі головні болі, вазовегетатівниє розлади, наполеглива бессоніца у дітей старшого віку і підлітків.
    Істеричний невроз.
Психогенне захворювання, що характеризується різноманітними (соматовегетатівнимі, моторними, сенсорними, афектними) розладами
невротичного рівня, у виникненні і прояві яких провідна роль належить психогенетичному механізму умовної приємності або бажаності для хворого даних розладів. Вказаний механизм  
забезпечує патологічний захист особи від важких для неї ситуацій.
    У етіології істеричного неврозу важлива сприяюча роль належить істероїдним рисам особи (демонстративність, «спрага визнання», егоцентризм), а також психічному інфантилізму. У клініці істеричних розладів у дітей провідне місце займають моторні і соматовегетатівниє порушення: астазія-абазія, істеричні парези і паралічі кінцівок, істерична афонія, а також істерична блювота
затримка сечовипускання, головні болі, непритомність, псевдоалгичеськіє явища
(т.е. скарги на болі в тих або інших частинах тіла) за відсутності
 органічній патології відповідних систем і органів, а також при відсутності об’єктивних ознак болю. У молодшому дитячому віці часто зустрічаються рудиментарні моторні припадки: падіння з криком, плачемо розкиданням кінцівок, ударами об підлогу і аффект-респіраторниє напади які виникають у зв′язку з образою, незадоволеністю при відмові виконати вимога дитини, покаранні і т.д. Найбільш рідко у дітей і підлітків зустрічаються істеричні сенсорні розлади: гипер- і гипестезія шкіри і
слизистих, істерична сліпота (амавроз).
    Неврастенія (астенічний невроз).
Виникненню неврастенії у дітей і підлітків сприяють соматична ослаблена і перевантаження різними додатковими заняттями.
Неврастенія у вираженій формі зустрічається тільки у дітей шкільного
віку і підлітків. Основні прояви неврозу – підвищена
 дратівливість, нестриманість, гнівлива і в той же час - виснажуваність афекту, легкий перехід до плачу, стомлюваність, погана переносимість будь-якої психічної напруги. Спостерігається вегетососудістая дистонія, понижений апетит, розлади сну. У дітей більш молодого віку наголошуються рухові расторможенность, непосидючість схильність до зайвих рухів.
    Іпохондричний невроз.
Невротичні розлади, в структурі яких переважають надмірна заклопотаність своїм здоров′ям і схильність до необгрунтованих побоювань по приводу можливості виникнення того або іншого захворювання. Зустрічається в основному у підлітків.
    
Системні неврози.
У дітей зустрічаються декілька частіше за загальні неврози.
    Невротичне заікання.
Психогенне обумовлене порушення ритму, темпу і плавності мови, зв′язане
з судомами м’язів, які беруть участь в мовному акті. У хлопчиків заїкання
виникає значно частіше, ніж у дівчаток. Розлад в основному
 розвивається в період становлення мови (2-3 року) або у віці 4-5 років
коли відбувається значне ускладнення фразової мови і формування
 внутрішній мові. Причинами невротичного заікання можуть бути гострі підгострі і хронічні психічні травми. У дітей молодшого віку разом з переляком частою причиною невротичного заікання є раптова розлука з батьками. Разом з тим виникненню невротичного заїкання сприяє ряд умов: сімейна слабкість церебральних механізмів мови що виявляється в різних мовних розладах, невропатичні стани
інформаційні перевантаження, спроби батьків форсувати мовне і
 інтелектуальний розвиток дитини і ін.
    Невротичні тики.
Об’єднують різноманітні автоматизовані звичні рухи (мигания морщення шкіри лоба, крил носа, облизування губ, сіпання головою плечима, різні рухи кінцівками, тулубом), а також «покашлювання», «хмикання», «хрюкаючі» звуки (респіраторні тики) які виникають в результаті фіксації того або іншого захисного руху спочатку доцільно.
У частині випадків тики відносять до проявив неврозу нав′язливості. Разом з тим нерідко, особливо у дітей дошкольного молодшого шкільного віку, невротичні тики не супроводжуються відчуттям внутрішньої несвободи, напруги, прагненням до нав′язливого повторення рухи, тобто не носять нав′язливого характеру. Такі звичні автоматизовані рухи відносяться до психопатологичеські
недиференційованим невротичним тикам. Невротичні тики (включаючи
нав′язливі) - поширений розлад в дитячому віці, вони
 виявляються у хлопчиків в 4,5% і у дівчаток в 2,6% випадків. Найбільш части невротичні тики у віці від 5 до 12 років. Разом з гострими і хронічними психічними травмами в походженні невротичних тиков грає роль місцеве роздратування (кон’юнктивіт, чужорідне тіло ока запалення слизистою верхніх дихальних шляхів і т.п.). Прояви
невротичних тиків досить однотипні: переважають тікозниє рухи в
 м’язах особи, шиї, плечового поясу, респіраторні тики. Части поєднання з невротичним заїканням і енурезом.

    Невротичні розлади сну.
У дітей і підлітків зустрічаються вельми часто, проте вивчені недостатньо.
У їх етіології грають роль різні психотравмуючі чинники, особливо
 що діють у вечірній годинник. Клініка невротичних розладів сну виражається порушеннями засипання, неспокійним сном з частими рухами розладом глибини сну з нічними пробудженнями, нічними страхами, яскравими страхітливими сновидіннями, а також снохожденіямі і сноговореніямі. Нічні страхи, що зустрічаються в основному у дітей дошкільного молодшого шкільного віку, є рудиментарні надцінні переживання з афектом страху, зміст яких прямо або символічно пов′язано з психотравмуючими обставинами. Невротичні снохожденія і
сноговоренія тісно пов′язані із змістом сновидінь.
    Невротичні розлади апетиту (анорексія).
Група системних невротичних розладів, що характеризуються різними
порушеннями харчової поведінки у зв′язку з первинним зниженням апетиту. Частіше
 всього спостерігається в ранньому і дошкільному віці. Безпосереднім приводом до виникнення невротичної анорексії часто є спроба матері
насильно нагодувати дитину при його відмові від їжі, перегодовування
випадковий збіг годування з яким-небудь неприємним враженням (переляг
 пов′язаний з тим, що дитина випадково пригнітилася, різкий окрик, сварка
дорослих і т.п.). Клінічні прояви включають відсутність у дитини
 бажання є будь-яку їжу або виражену вибірковість до їжі з відмовою від багатьох звичайних продуктів, дуже повільний процес їжі з долгим пережовуванням пищи, часті відрижки і блювота під час їжі. Разом з цим спостерігаються знижений настрій, примхливість, плаксивість під час прийому пищи.
    Невротичний енурез.
Психогенне обумовлене неусвідомлене упущення сечі, переважно в
 час нічного сну. У етіології енуреза, крім психотравмуючих чинників грають роль невропатичні стани, риси тормозімості і тривожності в характері, а також ідентична сімейна обтяжена. Клініка невротичного енуреза відрізняється вираженою залежністю від ситуації. Нічне нетримання сечі частішає при загостренні психотравмуючої ситуації після фізичних покарань і т.п. Вже в кінці дошкільного і початку шкільного віку з’являються переживання недоліку, знижена самооцінка, тривожне очікування нового упущення сечі. Це нерідко веде до порушенням сну. Як правило, спостерігаються інші невротичні розлади:
нестійкість настрою, дратівливість, примхливість, страхи
 плаксивість, тики.
    Невротичний енкопрез.
Виявляється в мимовільному виділенні незначної кількості
 випорожнювань за відсутності уражень спинного мозку, а також аномалій і інших захворювань нижнього відділу кишечника або сфінктера анального отвори. Зустрічається приблизно в 10 разів рідше енуреза, в основному у хлопчиків у віці від 7 до 9 років. У етіології основна роль належить тривалою емоційною депрівациі, надмірно строгим вимогам до дитині, внутрісімейному конфлікту. Патогенез енкопреза не вивчений. Клініка характеризується порушенням навику охайності у вигляді появи невеликого кількості випорожнювань за відсутності позиву до дефекації. Часто йому супроводить знижений настрій, дратівливість, плаксивість
невротичний енурез.

    Профілактика неврозів.

Так як причинами неврозів є психотравмуючі впливи, то їх попередження відіграє важливу роль у профілактиці неврозів. Заходи профілактики цієї патології умовно можна розділити на дві великі групи, одна з них направлена на підвищення стійкості нервової системи до зростаючих інформаційних навантажень, а друга - на створення оптимальних умов взаємодії зовнішнього середовища з організмом шляхом регуляції факторів зовнішнього середовища. Але треба враховувати, що конкретні завдання по профілактиці інформаційної патології ВНД потрібно здійснювати в комплексі багатьох наук, включаючи медицину, педагогіку, соціологію і т. д. Так як ми виокремили роль двох факторів у формуванні інформаційних неврозів (фактори першого і другого порядку), тому і заходи по профілактиці мають бути направлені на попередження двох груп факторів. Виділені фактори другого порядку (вроджені чи набуті особливості нервової діяльності) також необхідно враховувати при розробці заходів профілактики, так як вони ослаблюють нервову систему незалежно від змісту факторів першого порядку та створюють несприятливий фон для їх дії. Як показали дослідження, в умовах зростаючих інформаційних навантажень мозок передусім сам регулює взаємодію організму з зовнішнім середовищем, прагне створити оптимальні умови для реагування на сигнали, використовує резервні та адаптаційні механізми для попередження патології - в цьому і заключається саморегуляційна діяльність мозку.

   Значення м'язової активності в регуляції ВНД в цілях профілактики інформаційних неврозів важко переоцінити. Встановлено, що високоефективним і стабільним засобом покращення ВНД, в т. ч. протікання таких функцій, як аналіз сигналів, пам'ять і т. д., а також засобом попередження розумових емоційних напружень, що ведуть до виникнення неврозу, є регулярне вибіркове напруження окремих дрібних чи невеликих по масі м'язів, які беруть участь у високодиференційованих актах поведінки (наприклад, мімічна мускулатура обличчя, згинання і розгинання пальців рук). В той же час м'язове скорочення великих скелетних м'язів людини створює оптимізуючий вплив на її ВНД лише короткочасно і на початку їх активності, а надалі воно може стати надмірним. Тому найбільш ефективним виявилось поєднання регулярного м'язового скорочення дрібних м'язів з розслабленням великих. Застосовуючи метод диференційованої активації різних груп м'язів, при виборі системи гімнастики слід враховувати характер професії та індивідуальні особливості нервової системи людини. Серед невротизуючих факторів другого порядку, слід виділити часткову рухову інактивацію (частковий “руховий голод”) - як фактор, що також створює патогенний вплив. В зв'язку з цим цікавим є застосування деяких профілактичних заходів в умовах тривалої гіпокінезії. Дослідження (Hecht) виявили, що тривала гіпокінезія викликає у пацюків порушення умовнорефлекторного научіння, погіршення пам'яті, значне підвищення кров'яного тиску та ряд інших симптомів, що вказують на наявність неврозу. Також було виявлено, що якщо умови тривалої гіпокінезії поєднувати з сеансами рухової гіперактивності, то умовнорефлекторне научіння і функції пам'яті страждають набагато менше, підвищення кров'яного тиску теж менше. Тобто, дозоване рухове тренування може здійснювати профілактичний вплив на початкових стадіях розвитку неврозу, викликаного руховою гіпокінезією.

    Відомо також, що сон покращує функції вищих відділів мозку і попереджає на певний час невротизацію організму, але застосування короткочасного чи довготривалого сну в якості профілактичного чи лікувального засобу має свої обмеження і як будь-який інший метод не може стати панацеєю.

    Для профілактики також велику роль грає боротьба з гострими та хронічними інфекціями, травмами мозку, в тому числі і родовими, гострими і хронічними інтоксикаціями, порушеннями харчування та інших шкідливих впливів, а також нормалізація режиму праці та відпочинку, достатня кількість годин для сну. Велику роль у попередженні неврозів відіграє правильне виховання дитини у сім'ї, сприятливий клімат сімейних стосунків. Одним з важливих засобів попередження патології ВНД, що викликається інформаційними перевантаженнями мозку, є професійний відбір людей на основі показників стійкості їх нервової системи до зростаючих інформаційних навантажень.     Тобто з впевненістю можна сказати одне - для ефективної профілактики виникнення інформаційних неврозів слід застосовувати цілий ряд засобів та заходів, адже лише комплексний підхід забезпечує стійкість організму до негативного впливу неврозогенних факторів.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Поняття “неврози у дітей.
  2.  Охарактеризувати основні причини виникнення нервозності у дітей.
  3.  Зазначити особливості поведінки дітей з розладами нервової системи.
  4.  Дитячи страхи.
  5.  Профілактика нервових захворювань у дітей.

Визначити роль педагогів і батьків у створенні сприятливих умов щодо попередження розвитку нервових захворювань у дітей

ЛЕКЦІЯ № 9.   ОСНОВНІ ПРАВИЛА ЗАГАРТУВАННЯ ДИТИНИ.

План лекції

1. Загартовування організму

  1.  Основні принципи загартування
  2.  Загартування дітей у дошкільних дитячих закладах

Практичні навички

1. Застосовувати  набуті знання про основні правила загартування у професійній діяльності.

Основні поняття: загартування організму, правила загартування, принципи загартування дитини, адаптаційні властивості організму.

                                                    ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Загартовування організму — це формування й удосконалювання функціональних систем, спрямованих на підвищення імунітету організму, що в остаточному підсумку приводить до зниження «простудних» захворювань. Причому загартовування дітей дає подвійний позитивний результат — зниження їх захворюваності і підвищення корисної зайнятості батьків на виробництві, що має не тільки соціальне, але й істотне економічне значення. Можна без перебільшення сказати, що науково обґрунтовані методи загартовування є невичерпними джерелами збільшення здоров'я дітей різного віку.

    З давніх часів використовувалися і зараз залишаються основні і найдійовіші засоби загартовування природні сили природи: сонце, повітря і вода.

    Загартовування найчастіше розглядається як процес пристосування організму до мінливих умов погоди і клімату. Але говорячи про загартовування як засобі фізичного виховання, мається на увазі не тільки пристосування організму, що відбуває під впливом несприятливих умов. Загартовування треба розглядати як свідоме застосування у визначеній системі заходів, що підвищують опірність організму, що виховують здатність швидко і без шкоди для здоров'я застосовуватися до різних умов зовнішнього середовища. Загартовування варто починати із самого раннього дитинства і продовжувати протягом усього життя видозмінюючи форми і методи його застосування в залежності від віку. Оздоровче значення повітряних, сонячних ванн, водяних процедур безсумнівне.

    Існує два правила загартування. Їх два – щоденність і поступовість.

    Під загартуванням розуміють підвищення стійкості організму до впливу коливань температури повітря і води, вологості повітря, атмосферного тиску, сонячного випромінювання та інших фізичних чинників навколишнього середовища. У фізіологічному відношенні загартування розглядають як адаптацію, що досягається багаторазовим тренуванням, впливом того чи іншого загартовувального чинника або комплексом чинників.

    Загартування підвищує адаптаційні можливості організму не тільки до погодних, а й до інших несприятливих (фізико-хімічних, біологічних, психологічних) чинників, знижує чутливість до респіраторних та інших заразних захворювань, підвищує працездатність, сприяє фор муванню позитивних психофізіологічних реакцій.

    Під час проведення загартувальних процедур слід враховувати такі принципи: поступовість (поступове збільшення інтенсивності й тривалості впливу загартувального чинника), систематичність (проводити процедури регулярно за визначеною системою), комплексність (цілеспрямоване поєднання впливу кількох чинників, на приклад, повітря і води), індивідуальний режим (характер, інтен сивність і режим загартування повинні враховувати індивідуальні особливості людини: вік, стать, стан здоров'я тощо.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЗАГАРТУВАННЯ

    Щоб отримати позитивні результати від загартуючих процедур, необхідно дотримуватись основних прінципів:

    1.  Поступовість збільшення дозування подразника. Поступовість полягає перш за все в тому, що першим загартовуючі процедури повинні як по своїй силі, так і по тривалості викликати мінімальні зміни в організмі, і лише у міру підвищення до даного подразника їх можно обережно підсилювати. 3агартовування краще починати в літній період року, коли температура повітря: вище, ніж в інші сезони, і коливання її не бувають різкими.

     2. Послідовність загартуючих процедур. До водних процедур і сонячних ванн можна переходити після того, як дитина звикла до повітряних ванн, які викликають менші зміни в організмі; до обливання не допускати дітей перш, ніж вони не звикли до обтирання, а до купання у відкритих водоймищах - раніше, ніж з ними не проведені обливання.

    3. Систематичність початих процедур. Не можна переривати загартуючі процедури без серйозних до того підстав, оскільки при цьому зникають ті пристосовні зміни, або („механізми”, які виробляються в організмі в процесі загартування, і тим самим чутливість його до зовнішнього подразника знову підвищується.

   4.  Комплексність. Спеціальні загартуючі процедури не дають потрібних результатів, якщо вони не поєднуються із заходами в повсякденному житті дитини, направленимі на зміцнення його організму (прогулянки на свіжому повітрі, ранкова гимпастіка, регулярне провітрювання приміщень і т. д.), і якщо вони не проводяться компленсно. Так, повітряні ванни бажано поєднувати з рухливими ііграми, фізичними вправами  і фізичною роботою. Ці види діяльності соопроводжуются активними рухами, викликающими потреба в глибокому диханні, при якому площа слизистих оболонок дихальних шляхів, дотична з повітрям, збільшується. Крім того, при рухах посилюється теплоутворення, застережентй в прохолодну погоду організм від переохолодження. Після того, як дитини звикне до повітряних ванн, добре їх об'єднати з сонячними і водними процедурами, а в літній час - з купанням.

    5. Облік індивідуальних здібностей дитини. Перш ніж почати загартування, необхідно ретельно вивчити фізичний і психічний розвиток кожного дитини. На підставі даних медичного обстеження, педагогічних спостережень, відомостей, отриманих від батьків, вихователь складає характеристику дитині. При проведенні загартуючих заходів в дитячих установах всіх дітей за станом їх здоров'я ділять на 3 групи.

    Перша група - практично здорові діти, з якимии можна проводити повний комплекс загартуючих процедур.

    Друга група - діти, з якими загартуючі процедури проводяться обмежено. До них відносяться діти, схильні до частих катарам верхніх дихальних шляхів, ангінам і іншим простудним захворюванням.

    Третя група - діти, яким в умовах масового проведення загартуючі заходи протипоказані (маючи острі або хронічні запальні процеси - отити, пієліт і пієлонефрити і т. д., спороком серця; страждаючі шлунково-кишковими захворюваннями) .

    6. Активне і позитивне відношення дітей до загартуючих процедур. Результати загартування багато в чому залежить від того, як відносяться до нього діти. Страх перед процедурами і тим більше насильницьке їх проведення не будуть сприяти позитивній дії їх на організм. Важливо так продумати і організувати проведення процедур, щоб вони викликали у дітей позитивні емоції.

    На початку процедур на кожну дитину заводять спеціальну карту, в яку вихователь щодня заносить дату, температуру повітря, води, тривалість процедури, а також реакцію на неї дитини. Хороший сон, нормальний апетит, бадьорий настрій дітей, а надалі поліпшення їх фізичного розвитку і здоров'я свідчитимуть про позитивну дію загартуючих процедур.

ЗАГАРТУВАННЯ ДІТЕЙ У ДОШКІЛЬНИХ ДИТЯЧИХ ЗАКЛАДАХ

    Розрізняють загальні й спеціальні загартувальні заходи.

  •  До загальних налеежать: дотримання режиму дня, раціональне харчування, щоденні прогулянки, сон на свіжому повітрі, відповідний одяг, повітряний і температурний режими.

  •  Спеціальними загартувальними заходами вважають суворо дозовані ультрафіолетові опромінювання, гімнастичні вправи, повітряні й водні процедури, плавання.

    Повітря діє на організм своєю температурою, вологістю, швидкістю руху його потоків. Швидкість руху повітря діє як на теплорегуляцію організму, так і на тепловідчуття.

    Вода. З давніх-давен людям відома цілюща дія води. Ще стародавні греки вважали, що вода змиває всі душевні страждання. В основі дії водних процедур на організм лежить поєднання різних за інтенсивністю температурних, механічних і хімічних подразників. У відповідь на них в організмі виникає ряд реакцій, що оздоровлююче впливають на багато органів і систем.

    Сонце. життя існує на Землі завдяки сонячній енерІії. Земні рослини засвоюють енергiю сонця, синтезують різні органічні речовини. Ще Гіппократ (V ст. до н. е.) говорив про загартувальну і цілющу силу сонячних променів. Правильне застосування їх є дуже корисним. У помірних дозах вони сприятливо діють на обмінні процеси в організмі, поліпшують дихання і кровообіг, підвищують тонус центральної нервової системи, активізують діяльність залоз внутрішньої секреції.

    Земля. Ходіння босоніж як засіб загартування організму, зміцнення здоров'я відомий здавна. У Стародавній Греції ходіння босоніж було своєрідним культом і рекомендувалося носити взуття лише з 18 років. Фізіологи доводять, що ступні належать до найбільш рефлексогенних зон людського організму. Ноги - це своєєрідний розподільний щит, на якому є 72 тис. нервових закінчень, що ведуть до різних органів та систем. Ось чому ходіння босоніж - це своєрідний крапочний масаж, який тонізує організм і підтримує його в робочому стані.

    На шкірі стоп значно більше, ніж на будь-яких інших ділянках поверхні тіла, так званих терморегуляторів, що реагують на тепло і холод. Ступні ніг рефлеккторно пов'язані з носовою порожниною і горлом. Переохолодження стоп виклиикає нежить, хвороби горла.

    Обтирання рукавичкою У дітей є особисті пари рукавичок, які беруть сухі (для адаптації а потім змоочують у воді (температура початкова + 34 і зменшується кожні два-три дня до + 23 С) та обтираються до легкого почервоніння в такій послідовності: верхні кінцівки, потім нижні, груди, живіт, за годинниковою стрілкою і спиину. Після обтирання вологою рукавичкою (1,5-2 хвилини), діти заcтосовують сухий рушничок для легкого масажу (супутні заходи: різні рухи руками, повороти, нахили тулуба).

    Обливання нiг.

Обливання ніг: взимку перед сном, а влітку після денного сну (температура води від 26 до 18 градусів із зниженням температури води).

При обпиванні ніг водою контрастних температур, (почати з температури + З6 С кінцева + 25 С),

Супутні заходи: потупування ногами, згинання і розгинання пальців.

    Ходіння босоніж:

- по ранковій росі - весною,  в літку, восени - діти ходять   у приміщенні цілорічно по вологих килимках, просочених розчином морської, солі, йоду, відварами лікарських рослин. Залежно від різновиду, температури повітря місця проведення (процедура трииває від 1 до 10 хвилин). Супутні заходи: вправи для профілактики плоскостопості.

    Купання у виносному басейні.

    Діти з радістю проводять час на прогулянці біля  виносного басейну, в першу половину дня (з 10 до 12 години) і в другу половину (з 15 до 17 години), термін 3-10 хвилин. Їм цікаво купатися, гратися в ігри з водою дуже подобається весeлий «Aква-Данс» (танці у водi). Температура води не нижче 22 градусів, повітря до 26 градусів.

    Ігри з водою малюки проводять цілорічно, влітку на прогулянках на кожній ділянці, а в зимовий час в групoвих кімнатах.

    Ігри зі снігом проводять теж і на вуулиці, і в приміщенні: гра «Сноубол», «Хто швидше прокотить снігову кулю», «Сноу-Данс».

    Ігри з крижинками: «Поцілунок крижинки», «Показуємо крижинку», «Шайба».

Запитання для самоконтролю:

1.Суть поняття загартовування організму.

2. Охарактеризувати основні принципи загартування дитячого організму.

  1.  Особливості загартування дітей у дошкільних дитячих закладах.

ЛЕКЦІЯ № 10. ДИТЯЧІ ІНФЕКЦІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

   План лекції

  1.  Загальна характеристика та причини виникнення інфекційних захворювань. 
  2.  Збудники хвороби, джерела та шляхи поширення інфекції, періоди захворювання.
  3.  Догляд за хворою дитиною.
  4.  Епідеміологічні заходи у закладах освіти.
  5.  Профілактика інфекційних захворювань.

Практичні навички

1. Вміти визначати  інфекційні захворювання дитини за основними клінічними прявами.

Основні поняття: інфекційні захворювання, етіологія, епідеміологія, збудник, основні симптоми, режим, щеплення, імунітет.

                                                    ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Завжди людина задає певні запитання : Чому одні хвороби називаються інфекційними, а інші ні? Чим вони відрізняються одна від одної? Що спільного між різними за характером і проявом інфекційними захворюваннями?

Причина кожного інфекційного захворювання є збудник, непомітний для ока мікроорганізм: паличка або вірус, стрептокок або вібріон . Таких збудників, що здатні «атакувати» людину, є безліч.

    Наступна характерна ознака для всіх інфекцій—це так званий прихований, або інкубаційний період. Людина вже заражена, але зовні це ніяк не проявляється. Інфекція, як яйце в інкубаторі, по ступово зріє. Іноді інкубаційний період буває невеликим—1—2 дні. Але іноді хвороба затаїлася і «сидить» у людині роками. Інкубаційний період закінчується тоді, коли хвороба починає проявлятися через які-небудь зовнішні ознаки: підвищення температури, висипку, зміну кольору шкіри, болі, розлади травлення.

    Епідеміологія — розділ медицини, що займається вивченням причин різних інфекцій, а також методів їхнього лікування і попередження. Епідеміологи намагаються розібратися з кожним захворюванням, знайти проти кожної інфекції діючі засоби. (Важко уявити, що ще на початку XX століття людина в дитинстві переносила по кілька інфекційних захворювань, деякі з яких були дуже серйозними.) Завдяки епідеміології виявилася ще одна спільна властивість інфекцій. Один раз перехворівши інфекцій ним захворюванням, людина стає, як правило, несприйнятливою до неї. Ця несприйнятливість до інфекції отримала назву імунітет. Саме завдяки здатності організму набувати імунітет, стало можливе попередження інфекцій за допомогою щеплень.

    Одні люди, зіштовхнувшись зі збудником хвороби, занедужують. Інші, що мають імунітет до цього захворювання, начебто і не помічають його. Але є ще і треті. Вони впускають збудника інфекції у свій організм, самі не хворіють, але щедро діляться інфекцією з оточенням. Таких людей називають носіями інфекції.

Отже, наявність збудника, інкубаційного періоду, можливість вироблення імунітету, а також можливість перенесення — ось ті ознаки, що відрізняють інфекції від інших захворювань і роблять їх схожими між собою.

Кір. Краснуха

    Це так звані дитячі хвороби. Правда, хворіти ними можуть і дорослі, але рідко. Дорослі хворіють звичайно важче, і в них частіше бувають ускладнення.

І кір, і краснуха викликаються вірусом. Для них характерна висипка, і хоча батьки часто плутають ці два захворювання, між ними немає більше нічого спільного.

Після контакту з хворим кір проявляється швидше. І починається він як сильна застуда: болить голова, з носа тече, болить горло, очі червоні, температура дуже висока. Краснуха «розгойдується» довше — 2—3 тижні. І поводиться як несерйоз на застуда: ледь-ледь нежить, ледь-ледь підвищена темпера тура. Тому перше, що зауважують при краснусі, — висипання. Воно з'являється майже відразу при прояві хвороби і за кілька годин «охоплює» все тіло, особливо яскравим може бути на животі й внутрішньому боці рук. Висип — маленькі червоні пухирці, наповнені рідиною. Побачивши таку висипку, лікарі звичайно починають обмацувати в хворого область внизу потилиці. «Ага, лімфатичні вузли збільшені. Краснуха». Висип, як правило, спостерігається протягом 3—5 днів (а іноді тільки одну ніч) і зникає.

    Кір набирає силу поступово, довгий час «прикидаючись» за студою. У хворих навіть сильний кашель з'являється. А з внутрішнього боку щік, на слизовій, начебто манна каша чи висівки приклеїлися. Це для лікаря безсумнівна ознака кору — «плями Філатова». Корева висипка—дуже «дисциплінована» —спочатку з'являється лише на обличчі та шиї, на 2-й день — на тулубі, руках і стегнах. На 3-й день обсипає гомілки і стопи, а на обличчі висип блідне.

    Цяточки висипки можуть зливатися одна з одною, тоді на тілі з'являються складної форми фігури.

    Кір хоча і вивчене захворювання, але дотепер підносить сюрпризи. Щорічно кором занедужує близько 3 млн чоловік. Особливо важко хворіють африканці, як правило, 5 % із усіх хворих помирає.

    Проти кору існує вакцина. Іноді досить одного введення цієї вакцини, щоб у дитини виробилася несприйнятливість до кору. Для того, щоб це перевірити, у дітей беруть кров і визначають наявність спеціальних тілець, відповідальних за імунітет (не сприйнятливість). Якщо телець мало — щеплення повторюють.

Від краснухи щеплень не роблять. Хвороба вважається не дуже небезпечною. По-справжньому вона загрожує тільки вагітним жінкам. Якщо в кров матері потрапить збудник хвороби, то ненароджена дитина одержує (через кров же) цей вірус. Надалі в дитини виникають різні каліцтва. Тому вагітним жінкам потрібно уникати контакту з хворими на краснуху.

Епідемічний паротит

    Ось ця хвороба має дуже влучну народну назву — свинка! Хоча, якщо бути чесним, у неї цілих три назви. По-перше, найбільш звичне — свинка. По-друге, старе, «бабусине» — завушниця. І, нарешті, найрозумніше, медичне — паротит. Це захворювання викликає вірус, і від нього також можна убезпечити себе щепленням.

    Епідемічний паротит—запалення привушних слинних залоз. Вірус поширюється зі слиною хворого при кашлі, чханні чи по цілунку. Після зараження хвороба проявляється тільки через 2— З тижні: підвищується температура і болісно роздувається частина обличчя і шиї нижче вух. Обличчя стає круглим, як у поросяти. Хоча іноді уражається слинна залоза з одного боку. Тоді свинка виходить кривою, їсти при паротиті — справжня мука. Боляче відкривати рот, боляче жувати, боляче ковтати. Тому їдять хворі одну рідку-рідку кашу.

Збільшення залоз продовжується 5—10 днів, а потім поступо во пухлина зовсім сходить. У підлітків більше 12 років і дорослих хвороба може викликати серйозне ускладнення — орхіт (запалення яєчок). Це ускладнення може призвести до безплідності.

    Якщо не слухати лікаря, стрибати по квартирі й не пити ліків, можна одержати інше ускладнення — ураження органа слуху, що спричиняє повну глухоту.

Виходить, що паротит—не дуже важка хвороба, але ускладнення її дуже серйозні. Тому краще зробити щеплення і забути про цю недугу.

Вітряна віспа

    Страшну хворобу віспу людство перемогло, але подолати вітряну віспу поки не вдається. Ця хвороба не належить до розряду важких захворювань. Вітряною її, напевно, називають тому, що вона поширюється настільки швидко, начебто вітром розноситься. За два дні до того, як хвороба проявиться «у всій красі», людина, що занедужала, уже виділяє хвороботворний вірус. Нічого не підозрюючи, оточення продовжує спілкуватися із зараженим, люди самі стають носіями вірусу і так само, «по ланцюжку», заражають усіх навколо. Напевно, цим також пояснюється і стрімкість поширення хвороби.

    Чому «вітряна» — начебто б зрозуміло. А чому віспа? Тому що це захворювання викликає появу на шкірі й слизових висипки, що потім перетворюється на пухирці. Ці пухирці дуже нагадують ті, що виникають при натуральній віспі. Але при натуральній віспі вміст пухирців гнійний і кров'янистий, а при вітряній — це ясно-жовта плазма крові. При цьому організм не дуже страждає від отрут вірусу. Чим більше пухирців, тим важче переносить організм хворобу. «Щасливчики» залишаються тільки із десятком пухирців, але деякі діти бувають буквально всипані ними від голови до ніг. Пухирці дуже сверблять. Роздирати їх не можна. По-перше, у ранку неминуче потраплять мікроби. По-друге, на місці здертого пухирця утвориться невеликий круглий шрам. Щоб зменшити сверблячку, підсушити пухирці й убити мікроби, що можуть знаходитися на шкірі, пухирці сильно змазують зеленкою. Оскільки особливого лікування вітряна віспа не передбачає і дітям дозволяють гуляти, то під час епідемії навколо можна побачити безліч дитячих облич, прикрашених зеленкою. Це не означає, звичайно, що хворим дітям можна гуляти зі здоровими. їхня спільна прогулянка, контакти категорично забороняються.

Проти цієї хвороби немає щеплення. Практично всі люди переносять у дитинстві це захворювання. І хоча воно не вважається важким, не слід забувати, що це все-таки хвороба і що хворому потрібен належний режим. Легке захворювання — вітряна віспа — небезпечне своїми ускладненнями."

Скарлатина

    Це захворювання можуть викликати 46 видів стрептококових бактерій. Багато людей носять деякі з цих видів стрептококів у горлі й носі, проте не хворіють, але при цьому самі є переносниками захворювання, тобто заражають навколишніх. Відбувається це при кашлі або чханні.

    Прихований період при скарлатині, як правило, триває 7 днів. Потім розгортається хвороба, що нагадує ангіну: дуже висока температура, сильно болить горло. Можуть бути блювота, силь на слабість. На другий день з'являється висипка: дрібні яскраво-червоні цятки. Ніколи не буває висипки навколо рота і нора, цей білий трикутник відразу впадає в око. Приблизно тиждень хворий почуває себе дуже погано. Потім температура знижується до нормальної, і висип починає бліднути. А на 2-й тиждень хвороби з'являється пластинчасте лущення, особливо помітне на долонях і підошвах.

    У наші дні скарлатина дуже часто проходить у такій легкій формі, що в дитини може всього лише на декілька днів підви щитися температура. І тільки коли починається лущення долоньок, усі здогадуються, що мали справу зі скарлатиною. Незважаючи на те, що скарлатина втратила свою небезпечність, ставитися до неї треба дуже серйозно. Це захворювання «любить» давати ускладнення: як правило, страждають серце та нирки.

Коклюш

    Хвороба передається від однієї людини до іншої через кашель. Від зараження до прояву перших ознак хвороби проходить до 2 тижнів. Спочатку це просто нездужання з невеликими нежиттю і кашлем. Поступово кашель підсилюється, діти стають дратівливими й примхливими. Наприкінці другого тижня кашель починає поєднуватися зі спазмами. Дитина робить глибокий свистячий вдих, потім йде серія судорожних кашлевих поштовхів. Число таких циклів під час приступу може доходити до 15. Іноді наприкінці приступу буває блювота. Під час приступу дитина збуджена, може метатися, обличчя синюшне, вени шиї розширені, випирають. Язик висувається із рота. Здається, приступ кашлю готовий вивернути дитину навиворіт. І таких приступів на добу може бути від 5 до 50!

Так проходить 3—4 тижні, потім приступи стають рідшими, і нарешті зникають. Хоча «звичайний» кашель може триматися до півроку.

Збудником коклюшу є коротка паличка із закругленими кінцями. Щоб уберегти дітей від її поганого впливу, починаючи з три місячного віку їм роблять щеплення.

Менінгіт

    Менінгіт — інфекційне захворювання, що характеризується запаленням м'яких мозкових оболонок. Поширений у різних кліматичних зонах. Збудниками можуть бути різноманітні патогенні мікроорганізми, віруси, бактерії та найпростіші.
    Класифікація. За характером запального процесу в оболонках і змінами у цереброспінальній рідині розрізняють серозний і гнійний менінгіт, за патогенезом — первинний і вторинний, за етіологією — бактеріальний (пневмококовий), вірусний (коксаки, хореїчний), грибковий (кандида).
Патогенез. Можливі три шляхи інфікування:
• відкрита черепно-мозкова травма й травма хребта;
• гнійні інфекції придаткових пазух носа, середнього вуха, очного яблука;
• гематогенне поширення. Інфекція потрапляє через слизові оболонки носоглотки, бронхів, шлунково-кишкового тракту.
Клініка. Діагноз уточнюється на підставі сполучення трьох синдромів:

• загальноінфекційного;
• оболонкового (менінгіального);
• запальних змін цереброспінальної рідини.
Підвищення внутрішньочерепного тиску викликає головний біль, блювання, ригідність м'язів потиличної ділянки й спини — голова закинута назад.
Хвороба починається з різкого погіршення загального стану, ознобу, підвищення температури до 38—40 °С, багаторазового блювання. Занепокоєння замінюється млявістю, оглушенням, потьмаренням свідомості. Хворі погано переносять зовнішні подразники: яскраве світло, голосний звук, шум, будь-які дотики, болісною є спроба випрямити голову (хворий лежить на боці, закинувши голову, підтягнувши ноги). Шкіра бліда, губи синюшні, дихання прискорене. Хворі відмовляються від їжі, багато п'ють, неспокійні, скрикують, бувають судороги. Хворих з діагнозом менінгіт відразу госпіталізують. З діагностичною й лікувальною метою проколом у поперекову зону витягають спинномозкову рідину. У результаті зниження внутрішньочерепного тиску зменшується головний біль, повертається свідомість, припиняється блювання, поліпшується загальний стан. При своєчасному лікуванні стан хворого поліпшується на 3—4-й день. Показник видужання — нормалізація спинномозкової рідини.

ХВОРОБИ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ПОВІТРЯ.

    Зараження через повітря. Через органи дихання в організм можуть потрапити разом з повітрям хвороботворні мікроби і пил. Значна кількість таких шкідливих частинок прилипає до слизової оболонки верхніх дихальних шляхів і видаляється з них миготливим епітелієм, а більшість мікроорганізмів знешкоджується слизом. Але деякі мікроби і порошинки все ж потрапляють у дихальні шляхи, а іноді і в легені. Мікроорганізми і пил, що проникли в органи дихання, можуть спричинити різні захворювання. Багато серед цих хвороб інфекційних: грип, туберкульоз, ангіна, дифтерія і деякі інші. Як же вберегти себе й інших людей від таких хвороб? Для цього треба знати, які причини їх виникнення і як ці хвороби передаються від хворих людей здоровим.

    Грип. Збудник грипу надзвичайно малий. Під звичайним мікроскопом побачити його неможливо. Такі найдрібніші збудники хвороб, які не мають навіть клітинної будови, дістали назву вірусів. Тільки під електронним мікроскопом удалося виявити цих невидимок.

    Як же відбувається зараження грипом?

    У слизу, що виділяється з носа хворих людей, а також у їх мокротинні та слині є величезна кількість частинок вірусів. З ніздрів і рота таких людей під час чхання і кашлю повітря викидається з великою силою. В ньому є мільйони малесеньких, невидимих для ока краплинок, що містять у собі інфекцію. Потрапляють вони в повітря і під час дихання хворих. Якщо ці краплинки проникають у дихальні органи здорової людини, вона може заразитися грипом. Осідають краплинки і на речі хворих. Інфекція може передаватися і через них. Отже, грип - це краплинна інфекція.

    Епідемії грипу поширюються дуже швидко: адже його збудники потрапляють у повітря жилих, громадських та виробничих приміщень. Ось чому не можна допускати хворих на грип до роботи на підприємствах, в установах, до занять  у навчальних закладах.

    Кожний може уберегти себе і навколишніх людей від захворювання на грип. Для цього треба додержувати кількох обов'язкових правил. Запам'ятайте їх.

    Не користуйтесь одним посудом з хворим, його постіллю, рушником. 3 цих предметів збудники грипу легко можуть проникнути у ваші носову і ротову порожнини. Коли ви спілкуєтеся з хворим на грип, прикривайте свій рот і ніс марлевою пов'язкою; вона пропускає повітря, але затримує краплинки, в яких є збудники хвороби.

    Кашляючи і  чихаючи, прикривайте рот і ніздрі носовою хусткою, тоді краплинки не поширяться в повітрі. Цим ви вбережете від зараження навколишніх людей.

    Додержання правил особистої гігієни допомагає в боротьбі з поширенням епідемій грипу.

    Туберкульоз. Найчастіше збудник туберкульозу - туберкульозна паличка - уражає легені. Вона може потрапити в них разом з удихуваним повітрям у вигляді краплинок мокротиння, а також через посуд, одяг, рушник та інші предмети, якими користувався хворий. Коли краплинки висохнуть, туберкульозні палички разом з пилом осідають на підлогу та різні предмети, які є в приміщенні. Туберкульозні палички можуть потрапити на порошинки, а з ними і в органи дихання людини. Отже, це не тільки краплинна, а й пилова інфекція.

    У вологих місцях, що не освітлюються сонячним світлом, збудники туберкульозу можуть надовго зберегти життєздатність.

    Туберкульозні палички, що потрапили в організм людини, не обов'язково спричиняють захворювання. Багато з них гине. Але деякі можуть зберегти життєздатність. Колонії мікробів покриваються зовні вапняковою оболонкою і, не спричинюючи захворювання, лишаються в тканині легень людини живими. У несприятливих умовах, наприклад коли людина недоїдає або при переохолодженні організму, збудники туберкульозу, що «причаїлися., можуть активізуватися - і людина захворює. У тяжких випадках починається руйнування тканини легень, яке може кінчитися смертю.

    У сухих, добре освітлених місцях туберкульозні палички швидко гинуть. Встановлено, що особливо згубно діє на збудників туберкульозу  має сонячне світло.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Навести загальну характеристику причин які сприяють виникненню інфекційних захворювань.
  2.  Методи визначення збудників хвороби, джерел та шляхів  поширення інфекції, періодів захворювання.
  3.  Основні принципи догляду за хворою дитиною.
  4.  Характеристика епідеміологічних заходів у закладах освіти.
  5.  Профілактичні заходи щодо інфекційних захворювань.

ЛЕКЦІЯ № 11.   ХРОНІЧНІ ДИТЯЧІ ЗАХВОРЮВАННЯ.

План лекції

  1.  Поняття “хронічні хвороби”.
  2.  Рахіт: причини виникнення хвороби, основні симптоми.
  3.  Ексудативно – катаральний діатез. Клінічна картина захворювання. Профілактика.
  4.  Хвороба Паркінсона. Етіологія.
  5.  Ревматизм:   симптоми, фактори, що сприяють виникненню хвороби. Догляд за хворою дитиною.
  6.  Особливості роботи педагога з дітьми, у яких виявлені хронічні дитячі хвороби.

Практичні навички

  1.  Вміти визначати  хронічні захворювання дитини за основними клінічними прявами.
  2.  Застосовувати основні аспекти педагогічної роботи з дітьми у яких виявлені  хронічні дитячі хвороби на практиці.

Основні поняття: хронічні захворювання, рахіт, ексудативно – катаральний діатез, алергія, хвороба Паркінсона, ревматизм, бронхіальна астма, хронічні бронхіти .

    Хронічні хвороби - це тривалі захворювання, як правило, повільно прогресуючі.

Рахіт

    Рахіт являє собою захворювання дітей раннього віку, що є наслідком порушення мінерального обміну в результаті недостатнього надходження в організм вітаміну D.

    Рахіт був відомий уже в XVІІ столітті (у ті часи його називали "англійською хворобою"). У наш час способи профілактики цього захворювання добре відомі. Незважаючи на це, рахіт як і раніше зустрічається досить часто, особливо в перші півроку життя дитини.

    Ззовні вітамін D надходить в організм із їжею. Під впливом ультрафіолетових променів на шкіру в ній утвориться свій вітамін D. Улітку, коли дитина багато буває на сонці, рахіт, як правило, не виникає. Шибки  майже повністю затримують ультрафіолетове випромінювання. Тому в зимово-весняний період, коли сонячних днів не так вуж багато й дитина в основному перебуває у будинку, захворюваність рахітом підвищується. Найбільше  вітаміну D утримується в риб'ячому жирі, яєчному жовтку, маслі, печінці, у меншій кількості в молоці й рибі. Фрукти й овочі не містять вітаміну D.

    Факторами, що привертають захворюванню рахітом, є недостатнє надходження в організм вітамінів А, С, групи В, а також мінеральних речовин. Важливо вчасно почати пригодовування немовляти  соками, овочевими пюре, яєчним жовтком і т.д.

    Частіше рахіт виникає в недонесених, а також у дітей, що перебувають на штучному вигодовуванні. Також занедужують рахітом діти, що страждають розладами травлення, оскільки в них порушені процеси усмоктування в кишечнику.

    Таким чином, виникненню рахіту сприяють неправильне харчування, погані житло-побутові умови й недостатнє перебування дитини на свіжому повітрі.

    Рахіт розвивається непомітно. Зненацька батьки зауважують, що дитина, що дотепер була весела і життєрадісна, стала раптом неспокійна, примхлива, погано спить. При самім незначному фізичному навантаженні, при ссанні, покривається потом, особливо сильно потіє голова. Дитина починає тертися головою об подушку, у результаті чого волосся на потилиці випадають і виникає облисіння. Піт і сеча здобувають кислуватий захід, шкіра стає блідої, пропадає апетит.

    Посилене потіння й неспокійні рухи потилицею по подушці є самими ранніми симптомами рахіту, про їх варто негайно повідомити лікареві, що при необхідності призначить відповідне лікування. Рано почате лікування дозволяє уникнути змін у костях, які звичайно розвиваються через 2-4 тижні. У ряді випадків рахіт виникає непомітно. Дитина в таких випадках зберігає активність, бадьорий настрій, добре їсть і спить. При огляді в лікаря в дитини, однак, виявляється або розм'якшення костей, або їхнє стовщення (рахітичні "реберні чіткі"). Зміни в костях можуть бути найрізноманітнішими. Як ми вже відзначали, при недостатнім надходженні вітаміну D, в організмі порушується мінеральний обмін - у першу чергу кальцієвий і фосфорний. У результаті втрати кальцію кістки розм'якшуються. У першу чергу це ставиться до черепа. Область потилиці, краю великого джерельця, стають м'якими, пружинистими. Потилична кістка уплощается (дитина в основному перебуває в положенні на спині), голова здобуває неправильну плоску форму.

    У ряді випадків, крім розм'якшення костей, можуть спостерігатися їхні нерівномірні стовщення. У результаті розростання лобових і тім'яних бугрів, виникає т.зв.  "квадратний" череп з видатними лобовими й тім'яними буграми й високим "олімпійським" чолом (мал. 1.). При погляді зверху така голова має чотирикутну або сідлоподібну форму. У більшості випадків закриття джерелець запізнюється. На границі кісткової й хрящової частин ребер виникають кісткові стовщення, т.зв.  "рахітичні чіткі", які прощупуються через шкіру, а в худих дітей бувають добре видні. Для грудної клітки хворих рахітом характерно також незначне втягування її бічних стінок - т.зв.  рахітична борозна. Згодом у результаті дуже важкого й (або) нелеченного рахіту може розвитися здавлена з боків і виступаюча вперед грудна клітка - т.зв.  курячі груди (мал. 1).

Малюнок 1. Дворічна   дитина,   хвора   рахітом, з деформованою головою, грудною клітиною й жаб'ячим животом.

    Кінці трубчастих костей в області зап'ясть товщають, виникають т.зв.  "рахітичні браслетки". Кістки таза уплощаются, що в майбутньому в дівчинок може несприятливо позначитися на родах. Якщо рахіт розвивається протягом  другого півріччя життя, коли дитина вже стоїть, у неї можуть розвитися скривлення костей нижніх кінцівок - О-образні або Х-образные ноги.

    У хворих рахітом затримується розвиток зубів, зубна емаль у них шорсткувата й легко вражається карієсом.

    Довго триваючий рахіт затримує психічний розвиток дитини. Діти апатичні, воліють подовгу лежати. Тонус м'язів у них знижений, у результаті чого збільшується рухливість суглобів.

    Внаслідок зниженого м'язового тонусу й рясного газоутворення в кишечнику, у дітей, хворих рахітом, буває великий м'який живіт - т.зв.  жаб'ячий живіт (мал. 1). У них часті запори. Через слабість м'язів і розм'якшення кісток вони звичайно пізніше починають сідати, вставати й ходити. Якщо такої дитини часто саджають, притуляючи до подушки, у неї може розвитися рахітичний горб (мал. 2). У дітей, що страждають рахітом, відзначається також слабість серцевого м'яза.

Малюнок 2. Рахитичный горб

    Рахітичні діти бувають повними, у них бліда шкіра й недокрів'я. Надалі  діти, які хворіли на рахіт, більше сприйнятливі до інфекційних захворювань, які протікають у них більш важко.

    Профілактика. Профілактика рахіту починається ще у внутрішньоутробному періоді. Вагітна жінка повинна вживати їжу, багату вітаміном D і мінеральними солями (печінка, молоко, вершкове масло, яйця, овочі й фрукти). Важливо багато гуляти й рухатися. Ті ж вимоги і до молодої  матері, що годує.

    Немовля також повинен багато перебувати на свіжому повітрі. Улітку дитина може перебувати на вулиці цілий день, узимку, залежно від  погоди, 3-4 години. Не уповайте, однак, на те, що ваша дитина одержить достатню кількість світла й сонця, якщо замість прогулянки ви винесете його в колясці на балкон. Якщо немає дощу й сильного вітру, не піднімайте верх коляски. Закриваючи коляску, ви позбавляєте єдину відкриту частину - обличчя дитини - впливу світла й сонячних променів.

    Для профілактики рахіту дуже важливо природне вигодовування. Немовля має потребу в грудному молоці. З 3-4-тижневого віку його потрібно прикормлювати соками, з 3 місяців - яєчним жовтком, з 4-5 місяців - овочевим пюре, з яких він одержує мінеральні речовини й вітаміни.

    У профілактиці рахіту велике значення мають правильний режим дня, загартовування, гімнастика й масаж. Особливо уважно варто ставитися до дітей, що родились у зимово-весняний час, оскільки запаси вітаміну D в організмі їхніх матерів були незначні.

    У відповідності з рекомендаціями лікаря, що спостерігає за дитиною, немовляті з осені до весни необхідно давати вітамін D, риб'ячий жир або опромінювати його кварцовою лампою (не раніше 3 місяців). Вищезгадані профілактичні процедури виконуйте строго по призначенню лікаря, перенасичення організму вітаміном D може бути не менш небезпечна й шкідливим, чим його недостача. Памятайте, що одночасне ультрафіолетове опромінення й прийом вітаміну D неприпустимі. Давайте дитині рівне стільки краплі вітаміну D, скільки призначено лікарем. Не наливайте розчин у ложку прямо із пляшки. Відзначте собі, коли ви почали давати вітамін D і скільки бутылочек препарату прийняла дитина.

    Як всі олії, у тому числі й риб'ячий жир, вітамін D може викликати понос. Тому давайте препарат після їжі, закапуючи його піпеткою дитині прямо в рот або в ложечку, у яку попередньо налите молоко. Якщо додавати вітамін D до молока, він залишиться на стінках бутилочки, у результаті чого дитина не одержить призначеної йому дози препарату. Якщо в немовляти є схильність до запору, вітамін D або риб'ячий жир можна давати перед їжею.

    У тих випадках, коли профілактика рахіту була недостатня або запізнілої й дитина все-таки занедужав рахітом, на перше місце виступає правильний догляд за нею.

    Доглят. Легкі форми рахіту лікують у домашніх умовах. Якщо лікування починають вчасно, дитина повністю видужує, і в неї не буває залишкових явищ рахіту. Якщо ж процес зайшов далеко й у дитини виникли такі численні й важкі деформації костей, як квадратна голова, курячі груди, рахітичні браслетки, О- і Х-образные ноги, вони залишаться в нього на все життя.

    Лікування важкого рахіту починають у лікарні й продовжують у домашніх умовах. Специфічним засобом лікування рахіту є вітамін D, доза якого залежить від віку й ваги захворювання. Вітамін D потрібно давати тільки в таких дозах і протягом  такого часу, як запропоновано лікарем. Бажано помітити собі, коли початий курс лікування, як довго він триває і яка доза препарату. Це дасть можливість у будь-яку хвилину проконтролювати, чи немає в дитини передозування препарату. При необхідності лікар призначає дитині препарати кальцію й фосфору. У початковій фазі гострого рахіту призначення кальцію недоцільно, оскільки організм його не засвоює й виводить із сечею. Дитина, що страждає рахітом, має потребу в досить більших кількостях вітамінів С и групи В.

    Звертайте велику увагу на правильне харчування, режим дня й достатнє перебування дитини на свіжому повітрі. Вимоги до цих процедур такі ж, як було описано вище, коли говорилося про профілактику рахіту.

    У їжі дитини повинні обов'язково бути присутнім овочеві пюре, соки або сирі терті овочі й фрукти, жовток. З молочних сумішей перевага варто віддавати кисляку, кефіру. Не потрібно зловживати кашами.

    Коли гострі явища рахіту пройдуть, з дитиною необхідно почати займатися фізкультурою. Це поліпшує тонус м'язів і кровопостачання. Корисний і масаж. Дитині у віці більше напівроку корисно робити ванни із сосновим екстрактом або зіллю, які поліпшують кровопостачання й харчування тканин.

    Як і всяке захворювання, рахіт легше запобігти, чим лікувати. Тому дитину не рідше одного разу на місяць потрібно показувати лікареві, що перевірить, чи немає в дитини ознак рахіту й дасть рекомендації щодо того, як його уникнути.

    Гіпервітаміноз D являє собою стан, що може виникнути при надлишковому застосуванні вітаміну D. Дитина стає неспокійною, погано спить, у неї пропадає апетит, виникає безпричинна блювота, запор. Дитина худне. У внутрішніх органах - почках, печінці, серці - розвиваються несприятливі зміни. Якщо в цих випадках дитині продовжують давати вітамін D, стан її погіршується, вона робить враження важкохворої.

    Тому хотілося б ще раз відзначити, що вітамін D призначають дітям як засіб профілактики й лікування рахіту, але в строго певній кількості. Препарат необхідно давати у вигляді крапель і в жодному разі  не наливати із пляшки. Якщо ці вимоги ретельно виконуються, небезпеки гіпервітамінозу не виникає.

                                                  Хвороба  Паркінсона

    Характеризується розладом функцій екстрапірамідної системи у результаті загибелі базальних ядер головного мозку. Це хронічне прогресуюче успадковане захворювання. Центральний параліч і синдром паркінсонізму виникають у результаті гострих і хронічних інфекцій нервової системи (енцефаліт), церебрального атеросклерозу, інсульту, пухлини, травми нервової системи, безконтрольного застосування деяких ліків, гострої й хронічної інтоксикації оксидами вуглецю й марганцю. Часто це сімейне захворювання з успадкованим порушенням обміну речовин у головному мозку. Хвороба людей літнього віку, як правило, хворіють люди після 60 років, частіше чоловіки.
    Клініка: типове тремтіння, акінезія, ригідність м'язів, рухи вповільнені, обличчя застигле, хода дрібними кроками. Тремтіння підсилюється при хвилюванні й у стані спокою, зменшується при концентрації уваги, заняттях ЛГ, зникає під час сну. З'являється своєрідна згинальна поза: голова й тулуб нахилені вперед, руки напівзігнуті в ліктьовому, промене-зап'ястковому суглобах і притиснуті до грудної клітки, ноги напівзігнуті в колінних суглобах. Поступово може настати повне знерухомлення. При пасивних рухах
має місце "феномен зубчастого колеса", своєрідний опір м'язів. Через ригідність м'язів потиличної зони голова в положенні лежачи трохи піднята — "феномен уявлюваної подушки". Тремор характерний, типу "скочування кульок", "підрахування монет" — це ритмічні, регулярні мимовільні рухи кінцівок, лицьової мускулатури, голови, нижньої щелепи, язика. Психічні порушення проявляються як втрата ініціативи, активності, працездатності, побутових навичок самообслуговування, повільне мислення.
Вегетативні порушення проявляються у вигляді підвищення сальності шкіри й трофічних порушень у дистальних відділах кінцівки.
Лікування хворих має бути комплексним, тривалим і включати антипаркін-сонічні препарати, фізіотерапевтичні процедури, психотерапію, ЛГ і масаж.
Хворому простіше виконувати рухи за командою, легше ходити, коли на поверхні підлоги є орієнтири (різнобарвний лінолеум, паркет). Якщо переважає тремтіння, хворому не можна довго лежати, сидіти, тому що під час руху тремтіння зменшується. Тремор і ригідність м'язів зменшуються, якщо вправи виконувати в теплій воді. Хворим корисно в спокійній обстановці робити легкі гімнастичні вправи, краще різноманітні. Рекомендуються вільні рухи без силового напруження, тому що сила м'язів зберігається. Доцільно використати вправи махові як без предметів, так і з гімнастичними палицями, булавами. Корисні вправи з м'ячами в ігровій формі, нетривалий біг. Хворим необхідно тренувати точність рухів: збирати мозаїки, складати кубики. Хворих на паркінсонізм потрібно навчати обслуговувати себе, навіть якщо це дуже важко, і за можливості допомагати близьким. Повне відсторонення від праці може помітно погіршити стан хворого.

Ексудативно-катаральний діатез

Діатез ексудативно-катаральний - це стан організму, що виражається запаленням шкіри. Обумовлено порушенням обміну речовин при нестерпності деяких харчових продуктів, частіше яєць, полуниці, цитрусових, молока, меду, шоколаду. Зміни шкірного покриву бувають уже в перші тижні життя, але особливо сильно із другого півріччя, коли харчування дитини стає різноманітніше. Ослаблення захворювання або повне зникнення його проявів відбувається після 3-5 років, однак більшість дітей, перенесших экссудативно-катаральный діатез, тяжіють до алергійних реакцій різного характеру й ваги.

Симптоми:

Спочатку в області колінних суглобів і над бровами з'являються  плями, що лупляться, жовтуватого кольору. З 1,5-2 мес. виникає почервоніння шкіри щік з отрубевидным шелушением, потім жовтуваті скоринки на волосистій частині голови й над бровами. У важких випадках ці скоринки нашаровуються один на одного й утворять товсті шари.

Легко виникають гострі респіраторні захворювання внаслідок зниженої опірності організму - нежить, ангіна, бронхіти, запалення слизуватої оболонки ока (конъюнктивіти), середнього вуха (отити), часто відзначається нестійкий стул (чергування засікши з поносами), після пересінних захворювань довго зберігається незначне підвищення температури до 37,0-37,2°С. Відзначається тенденція до затримки води в організмі - діти "пухкі", але швидко гублять рідину через різкі коливання ваги: його підйоми переміняються швидкими падіннями. Можуть виникати різні поразки шкіри, ложний круп, бронхіальна астма, інші ускладнення

Лікування:

Проводиться лікарем. У першу чергу - дієта з виключенням продуктів, що провокують даний стан. При попрілостях необхідні ретельний догляд, ванни із содою й перманганатом калію (чергувати), застосування дитячого крему. При запальних явищах шкіри призначаються ванни із протизапальними засобами за вказівкою лікуючого педіатра.

Профілактика:

Вагітні жінки й  матері, що годують, повинні не вживати або скорочувати кількість продуктів, що сприяють виникненню экссудативно-катарального діатезу. Не рекомендується давати їх і дітям до 3 років. Токсикози й інші захворювання періоду вагітності необхідно лікувати вчасно.

Хронічний ентерит

    Хронічний ентерит - це запальне захворювання тонкого кишечнику, при якому відбувається поступова дистрофічна зміна слизуватої оболонки цього органа й наступає порушення усмоктування живильних речовин. Хронічний энтерит досить широко розповсюджений як у дітей, так і дорослих і найчастіше  сполучається із хронічним запаленням товстого кишечнику - з колітом. Нагадаємо, що основна роль тонкого кишечнику полягає в переварюванні харчових продуктів і усмоктуванні білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мінералів у кров'яне русло.

Причини

Хронічний энтерит може бути результатом гострого запалення тонкого кишечнику, кишкових інфекцій, харчових отруєнь, паразитарних захворювань. Нерідко дане захворювання викликають погрішності в харчуванні, зловживання деякими лікарськими засобами, що приводять до порушення рівноваги мікрофлори в кишечнику. Клінічні ознаки энтерита спостерігаються при недостатній активності підшлункової залози, при вродженій зниженій функції кишечнику.

Механізм розвитку

В основі формування захворювання лежить запалення слизуватої оболонки із прискореною перистальтикою (скороченням) і підвищеним тонусом тонкої кишки. При цьому відбувається підвищення подразливості нервових закінчень у тонкому кишечнику, підвищена вироблення води й слизу, зниження кількості ферментів у секреті кишки й порушення переварювання й усмоктування харчових компонентів.

Через те, що порушується усмоктування білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мікроелементів відбувається вторинне порушення функції багатьох органів: залоз внутрішньої секреції, нервової системи, імунітету й ін.

Клініка

Основними симптомами хронічного энтерита є неприємні відчуття в середині живота (біля пупка), здуття живота, гурчання. Дуже характерні поноси - частий (4-6 разів у добу) і рясний стул, при цьому він більше рідкої, чим у нормі, консистенції, іноді з неприємним заходом. Через домішку великої кількості жиру калові маси здобувають сірий колір, стають глинистими, блискучими, мазевидными. При перевазі гнильних процесів вони мають смердючий захід і лужну реакцію. При переважно бродильних процесах фекалії пінисті, з пухирцями газу й кислою реакцією.

Внаслідок порушення усмоктування живильних речовин відбувається зниження маси тіла (іноді значне аж до виснаження), розвивається слабість, знижується працездатність. Хворі звичайно погано переносять молоко, гострі продукти, жирну їжу, часто після їжі виникає позив до спорожнювання кишечнику. У калових масах батьки виявляють часточки неперетравленої їжі - шматочки овочів, фруктів. Іноді при бурхливих позивах до дефекації й отхождення стулу з'являється різка слабість, запаморочення, нудота, холодний піт, зниження артеріального тиску

При тривалому плині хронічного энтерита діти скаржаться на підвищену стомлюваність, дратівливість, головні болі, запаморочення. Нерідко після їжі в них виникає слабість, почуття жару, серцебиття, болю в області серця, що може бути пов'язане з коливанням рівня цукру в крові на тлі энтерита.

Через порушення усмоктування живильних речовин з'являються ознаки гіповітамінозу: підвищена ламкість нігтів і волосся, истончение й шелушение шкіри, підвищена кровоточивость ясен.

При об'єктивному огляді й пальпації живота виявляють гурчання в зоні проекції сліпої кишки й хворобливість у правій нижній частині живота, в околопупочной області. Змінюється колір і структура язика: він стає обкладеним, отечным, з відбитками зубів по краях, іноді з поперечної ісчерченностью й глибокими тріщинами.

Часто в гастроэнтерологии користуються терміном "синдром малабсорбции", під яким розуміють процес порушення травлення й усмоктування зі зниженням харчування дітей і ознаками обмінних розладів. Термін "малабсорбция" у буквальному перекладі означає "погане усмоктування". Якщо в дитини основне захворювання - хронічний энтерит, то синдром малабсорбции розцінюють як вторинний. Первинним даний синдром є при вроджених і спадкоємних порушеннях переварювання їжі через недолік певних ферментів - ферментопатиях.

Бронхіальна астма

Бронхіальна астма - характеризується хронічним запаленням дихальних шляхів, що протікає на тлі зміни реактивності бронхів. У дітей астма є досить розповсюдженим захворюванням. У розвитку бронхіальної астми в дітей важливу роль грають алергійні механізми. Саме тому в дітей бронхіальна астма часто асоціюється з іншими алергійними захворюваннями. Астма є небезпечною хворобою, що вимагає ретельної діагностики й лікування.

Причини виникнення бронхіальної астми в дітей.

Як уже згадувалася вище бронхіальна астма в дітей це хвороба з вираженим алергійним характером. Це значить, що в розвитку хвороби головну роль грають алергійні реакції, які виникають внаслідок сенсибілізації організму дитини стосовно   певного алергену або групи алергенів. У якості алергенів можуть виступати всілякі хімічні речовини й продукти, які при влученні в організм дитини викликають стан "сенсибілізації". Для бронхіальної астми характерний розвиток алергійних реакцій у стінках бронхів, що у свою чергу й визначать появу симптомів хвороби (сухий наполегливий кашель, приступи задухи та ін.). Крім симптомів астми в дитини можуть бути присутнім і іншими видами алергії (харчова алергія, екзема, атопический дерматит, кропивниця та ін.).

Важливу роль у розвитку астми в дітей грають гострі й хронічні захворювання дихальних органів. Наприклад, загострення астми часто виникають на тлі вірусного й бактеріального бронхіту.

Певну роль у розвитку астми (і інших алергійних захворювань) у дітей грає спадкоємна схильність, порушення харчування й процесу травлення (наприклад, при дисбактеріозі кишечнику).

Хронічні бронхіти

Бронхіти є найчастішою  патологією легенів у дитячому віці. Найбільше часто виявляються гострі бронхіти, але найбільші складності в діагностиці й лікуванні представляють хронічні бронхіти.

Хронічні бронхіти в дітей розділяють на первинні й вторинні.

Первинний хронічний бронхіт являє собою хронічну розповсюджену запальну поразку бронхів, що протікає з повторними загостреннями (1). Критерії діагностики: продуктивний кашель, постійні разнокалиберные вологі хрипи в легенів (протягом  декількох місяців) при наявності 2-3х загострень захворювання в рік протягом  2х років (1,2). Поширеність первинного хронічного бронхіту (ХБ) за офіційним даними становить серед підлітків 426,4, а серед дітей у віці від 0 до 14 років 220,1 на 100тис. Щира поширеність захворювання невідома тому що у зв'язку з нечіткими критеріями діагностики відзначається гіпердіагностика цього захворювання.

Існування такої окремої нозологической форми в дитячому віці дискутується тому що практично не вдається діагностувати хронічний бронхіт у дітей, що відповідають наведеному визначенню й критеріям діагностики. Це пояснюється тим, що в дитячому віці ще відсутні або не встигають реалізуватися тих факторів ризику, які відповідальні за розвиток хронічного бронхіту в дорослих (паління, забруднення атмосфери, виробничі шкідливості й багато хто інші). Більше реальне виявлення цього захворювання в підлітків за умови тривалого впливу причинно значимих факторів розвитку ХБ.

Вторинний хронічний бронхіт є складовою частиною багатьох хронічних хвороб легенів, у тому числі деяких системних і спадкоємних захворювань, пороків розвитку легенів і бронхів, синдрому цилиарной дискинезии, синдрому хронічної аспірації їжі й інших. При цьому саме хронічний бронхіт відповідальний за основні клінічні прояви й симптоми при названих хворобах. Такі, як хронічний кашель, гіперсекреція бронхіального секрету, наявність постійних хрипів у легенів, порушення функції зовнішнього подиху.

Клінічні прояви й ступінь важкості вторинних хронічних бронхітів залежать від основного захворювання. При деяких хворобах, однак, хронічний бронхіт здобуває самостійне значення, будучи на певному етапі єдиною локалізацією й домінуючи в клінічній картині. 

Запитання для самоконтролю:

  1.  Поняття “хронічні хвороби”.
  2.  Рахіт: причини виникнення хвороби, основні симптоми.
  3.  Ексудативно – катаральний діатез. Клінічна картина захворювання. Профілактика.
  4.  Хвороба Паркінсона. Етіологія.
  5.  Ревматизм:   симптоми, фактори, що сприяють виникненню хвороби. Догляд за хворою дитиною.
  6.  Навести особливості роботи педагога з дітьми, у яких виявлені хронічні дитячі хвороби.
  7.  Причини виникнення бронхіальної астми в дітей.


ЛЕКЦІЯ № 12.  ШКІРЯНІ ХВОРОБИ.

План лекції

  1.  Загальне поняття шкірних захворювань
  2.  Характеристика дитячих шкіряних захворювань. Причини та симптоми.
  3.  Профілактика захворювань шкіри.

Практичні навички

  1.  Вміти визначати  захворювання шкіри дитини за основними клінічними прявами.
  2.  Застосовувати основні аспекти педагогічної роботи з дітьми у яких виявлені  хвороби шкіри на практиці.

Основні поняття: шкіряні захворювання, дерматологія.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

                                Загальне поняття шкірних захворювань   
    
Шкірні захворювання – це група різних із причин виникнення і механізмам розвитку захворювань людей, які характеризуються патологічними змінами шкіри, її придатків (нігтів, волосся) і видимих слизуватих оболонок.
    У людини шкірні хвороби виявляються плямами, міхурами, наповненими прозорою рідиною чи гноєм (пустулами), вузликами, які піднімаються над рівнем шкіри, лусочками, які утворюються при лущенні рогового шару шкіри, саднами, виразками, тріщинами й ін. Багато шкірних хвороб супроводжуються сверблячкою, печінням, болем.
    Запальні шкірні хвороби (дерматити) виникають від безпосереднього впливу на шкіру хімічних, механічних, променевих, температурних та ін. факторів.
    Інші шкірні хвороби виникають при порушенні функцій нервової, ендокринний систем, при захворюванні внутрішніх органів (печінки, шлунково-кишкового тракту й ін.), при порушенні обміну речовин.
    Велику групу шкірних захворювань складають гнійничкові ураження шкіри. Інфекційним захворюванням шкіри є і шкірний туберкульоз.
    Шкірні хвороби можуть виникати при паразитуванні комах (наприклад, короста), патогенних грибів.
    Ряд шкірних захворювань є проявом підвищеної чутливості організму до тих чи інших подразників (ліки, деякі рослини та інше).
У шкірі можуть виникати такі новоутворення, як родимі плями, бородавки, пухлини й ін.
               Вивченням захворювань шкіри займається дерматологія.
    Будова шкіри настільки складна, а життєві процеси її так різноманітні, що найменша, на перший погляд незначна, причина може викликати зміни в шкірі, порушити її нормальне життя, привести до виникнення шкірних захворювань.
    Хворобу шкіри завжди варто розглядати як загальне захворювання цілого організму.
У свою чергу, і захворювання шкіри можуть робити різкий і глибокий вплив на весь організм.

    Причини шкірних захворювань.
Причини шкірних хвороб можна
поділити на зовнішні і внутрішні.
    Зовнішні причини хвороб шкіри.
До числа зовнішніх причин захворювань шкіри відносяться наступні:
• Патогенні мікроби. Ряд шкірних захворювань має інфекційне походження. Патогенні мікроби впроваджуються в шкіру безпосередньо із зовнішнього середовища. До інфекційних шкірних захворювань відносяться гнійничкові хвороби, туберкульоз, витівка, сибірська виразка, сап;
• Рослинні паразити патогенні грибки. При впровадженні в шкіру патогенних грибків виникають трихофітія, парша і т.д.;
• Тваринні паразити. Ними можуть бути коростявий кліщ, личинка бичого ґедзя, воші, блохи, клопи, комарі;
• Механічний вплив на шкіру тертя, забиті місця, тиск можуть викликати потертості, набряки, омозолелості;
• Температурні впливи на шкіру, які викликають опіки різного ступеня;
• Джерела промен
евої енергії (сонце, УФ-промені, промені Рентгена);
• Хімічні речовини (кислоти, луги, солі, фарби й ін.).
    Внутрішні причини шкірних захворювань.
Внутрішніми причинами хвороб шкіри можуть бути:
• Порушення обміну речовин. Прикладом є відкладення солей у шкірі при подагрі, холестерину при порушеннях липоидного обміну;
• Порушення функції залоз внутрішньої секреції, що викликають себорею, звичайних вугрів, іноді діабет;
• Захворювання внутрішніх органів. Шкірні захворювання нерідко розвиваються в осіб із глистними захворюваннями, хворобами печінки, шлунку і т.д.;
• Стан авітамінозу;
• Вживання деяких харчових продуктів, наприклад, шоколаду;
• Алергічні стани, тобто підвищена чутливість шкіри до деяких речовин-алергенів, наприклад, продуктам (яйця, раки, полуниця) чи хімічним речовинам (фарби, смоли).
Шкірні захворювання поділяють на:
• Гнійничкові захворювання шкіри.

  1.  • Грибкові захворювання шкіри.
    • Туберкульоз шкіри.
    • Хвороби шкіри, викликані тваринами-паразитами.
    • Екзема.
    • Сверблячі захворювання шкіри.
    • Дерматити.
    • Професійні захворювання шкіри.
    • Псоріаз.
    • Червоний плоский лишай.
    • Рожевий лишай.
    • Хвороби залоз шкіри.
    • Хвороби потових залоз.
        

Запитання для самоконтролю:

  1.  Загальне поняття шкірних захворювань.
  2.  Навести характеристику дитячих шкіряних захворювань. Причини та симптоми.
  3.  Профілактика захворювань шкіри.


ЛЕКЦІЯ № 12.  ДИТЯЧИЙ ТРАВМАТИЗМ ТА ЙОГО ПРОФІЛАКТИКА.

ПМД ПРИ НЕЩАСНИХ ВИПАДКАХ ТА НЕВІДКЛАДНИХ СТАНАХ.

    План лекції

  1.  Суть понять “травма” і “травматизм”.
  2.  Класифікація травматизму.
  3.  Профілактика дитячого травматизму.
  4.   Перша медична допомога при нещасних випадках та невідкладних станах.

Практичні навички:

  1.  Вміти практично визначати  причини виникнення травматизму у дітей.
  2.  Застосовувати на практиці профілактичні заходи щодо травмування дітей.
  3.  Надавати першу медичну допомогу при травмуванні різного ступеня.

Основні поняття: травма, травматизм, профілактика травмування, перша медична допомога.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Термін “травма” походить від латинського слова і в перекладі воно означає тілесне пошкодження при поранені. Пошкодження, які повторювались у певній групі населення називається травматизмом.

    Травматизм ділять на виробничий та невиробничий. На частку першого при падає близько 20 %, тобто кількісно різко переважає невиробничий травматизм.

Виробничий травматизм у свою чергу ділиться на промисловий та сільськогосподарський. До промислового травматизму належать травми не тільки на заводах, фабриках, у майстернях, але й у працівників транспорту, будівельників тощо.

    Невиробничий травматизм включає такі види: транспортний (залізничний, автодорожний, авіаційний), вулич ний, побутовий, спортивний та дитя чий. Останній травматизм виділений в окрему групу лише з біологічних мірку вань, а саме внаслідок неадекватного сприйняття дітьми загрозливих чин ників навколишнього середовища через незрілість їх ЦНС, а також відсутність життєвого досвіду та підвищену допит ливість і рухливість. Причини невироб ничого травматизму у дітей і дорослих однакові.

    Характер травми залежить від умов, у яких одержано травму, причини її, особливостей ушкодженої тканини та організму.

    Дорожньо-транспортний травматизм об'єднує всі травми, які завдаються транспортними засобами (якщо по терпілі не зв'язані з виробничою діяль

ністю), незалежно від того, був потерпілий у машині (водій, пасажир) чи ні (пішохід, велосипедист). Переважна кількість таких травм виникає з вини пішоходів. Багато дорожньо-транспортних пригод стається через керування машиною в стані сп'яніння.

    Вулична травма — це травма, що сталася на вулиці, у дворі, в лісі, полі тощо, незалежно від її причини (у тому й числі й зумовлена транспортними за собами). Більшість вуличних травм зу мовлюється падінням потерпілого. Особливо часто це буває в осінньо-зимовий період та у вечірні години.

Серед цих травм переважають переломи верхніх та нижніх кінцівок, рідше бувають забиття, розтягнення та пора нення. Вуличний травматизм спричиняється поганою організацією вуличного руху, неякісним покриттям та освітленням вулиць, незадовільним їх станом, зокрема в період ожеледиці тощо.

    Побутовий травматизм об'єднує травми, що виникають у домашніх умовах (у квартирі, на подвір'ї, в гаражі). Велика кількість їх пов'язана з прибиранням квартири та приготуванням їжі. Переважають забиття, рани, опіки. Уражується переважно кисть. Багато травм виникає під час сварок та бійок, чому сприяє алкоголь. Частіше побутові травми виникають у чоловіків, зокрема молодих.

    Спортивний травматизм — травми, які одержують люди під час заняття спортом на майданчиках та в залах. Цей вид травм складає близько 2— 3 % від усіх пошкоджень травматичного походження. Характерний для футболістів, боксерів, гімнастів, хокеїстів та мото гонщиків. Переважають травми опорно-рухового апарату (забиття, перело ми, розтягнення, вивихи), а також голови та тулуба.

    До дитячого травматизму належать усі види невиробничого травматизму (до рожньо-транспортний, побутовий, шкільний, вуличний, спортивний та ін.) у дітей.     Нещасні випадки з дітьми в побутових умовах трапляються частіше у віці до 3 років. Переважна кількість травм у дітей віком до 13 років спостерігається в шкільному віці під час ігор та занять спортом (50 %); 30 % вдома і 20 % — в дорожньо-транспортних пригодах (смертність сягає 80 %).

    Травми серед дітей нажаль зустрічаються досить часто. Дитячий травматизм має багато характерних особливостей. Дитяті травматизми поділяються на: грудний (з моменту народження до 1 року),

переддошкільний (від 1 р. до 3 р.)

дошкільний (від 3 р. до 7 р.),

і шкільний (від 7 р. до 16 р.).

    На першому році життя у дитини швидко розвивається нервова система, формуються нервові рефлекси, і тому вплив навколишнього середовища позначається на роботі кори головного мозку. В цей час дитина старається пізнати навколишній світ і з великою цікавістю хоче познайомитись з усім новим що оточує її. Дитина старається брати все в руки, і все тягне до рота. Тому в дихальні шляхи немовлят часто попадають сторонні предмети, не рідко спостерігаються опіки стравоходу, та органів дихання. У дітей від 1 до 3 років розвивається опорно-руховий апарат, малята вчаться ходити, бігати, стрибати. Вони в цьому віці стають дуже рухливими, отже виникають травми, пов’язані з падінням дитини. У дітей від 3 до 12 років з’являються нові інтереси, формується своє “я”. Допитливість з відсутністю необхідного життєвого досвіду і навичок, невміння реально оцінити небезпеку, прагнення швидко все зробити теж нерідко призводить до нещасних випадків. Учні старших класів у своїх поступках стараються наслідувати старших, стараються звершувати героїчні вчинки, які б свідчили про їх хоробрість, і при цьому не вміючи правильно оцінити свої вчинки часто стають на хибний шлях. Щоб довести свою сміливість і самовпевненість, перед іншими, підлітки не задумуючись над наслідками часто переходять вулицю у небезпечних місцях, чіпляються за машини, вилазять на пожежні драбини на дахи високих будинків не думаючи про наслідки. Щоб визначити характер травми та її наслідки важливу роль відіграють і анатомічні особливості дитячого організму шкіра у немовлят дуже ніжна тому її дуже легко поранити і при цьому виникають гнійно-запальні процеси і фурункули, абсцеси та інше, але зате підшкірно-жировий прошарок, навпаки у дітей розвинений краще і при падінні дітей, оберігає тканини й органи від ушкоджень. М’язи ніжні, кістки еластичні, багаті на воду і містять в собі мало солей. Окістя товще і пластичніше. Тому у дітей швидше загоюються рани, зрощуються переломи кісток, відновлюються діяльність органів значно швидше ніж у дорослих. 

    Травматизм поділяють на: побутовий, транспортний, шкільний і спортивний. Буває ще вуличний, вогнепальний, сільськогосподарський, виробничий, родовий травматизм, нещасний випадок на воді, задушення та отруєння. Саме частіше зустрічається побутовий травматизм.

    Побутовий травматизм вважаються ушкодження, які діти отримали вдома у квартирі у дворі чи саду. Ушкодження при цьому найрізноманітніші, але самі небезпечні з них це опіки полум’ям, хімічними речовинами і падіння з висоти. Причини побутового травматизму різноманітні, але найчастіше з них це недостатній догляд батьків. Такі здавалося б на перший погляд дрібниці, як залишені у доступному для малят місці голки, цвяхи, леза бритв, а іноді і смерті. Це ж саме стосується і газових плит, оголених проводів електромережі, відчинених вікон, сходів і за свою необережність батьки іноді дуже дорого розплачуються. 

    Діти до трьох років дуже рухливі і цікаві. Перед ними розкривається новий незнаний світ і прагнучи пізнати його, вони пробують предмети на дотик і на смак і особливо їх приваблюють яскраві, блискучі, предмети, які зроблені з скла, і граючись такими предмети як голки, шпильки, цвяхи, ґудзики, монети і невміле поводження з ними часто призводить до поранень, а іноді малята і ковтають їх. 

    У дошкільнят і молодших учнів ушкодження можуть бути зумовлені іншими причинами. Вони рухливі і нестримані пустують. Але вони рідко дістають травми в квартирі чи в школі, тому що авторитет дорослих є якимось бар’єром, тому діти намагаються позбутися нагляду і охоче проводять своє дозвілля на повір’ї зі своїми ровесниками, катаючись на велосипедах, самокатах, санках, лізуть на дерева, відкриті люки, драбини. Тому необладнані дитячі майданчики, захаращені двори, відкриті люки, канави, несправні ліфти, поручні сходів, несправні велосипеди теж дуже небезпечні. Особливо небезпечними для дітей не огороджені ділянки де проводяться ремонті роботи. Часто діти падають з висоти – балконів, драбин, дерев, що теж призводить до тяжких травм.

    Діти середнього і шкільного віку хочуть унаслідувати свої героїв з кінофільмів, які їм подобаються. Вони з захопленням граються у війну, ковбоїв з задоволенням долають перешкоди, демонструючи при цьому свою відвагу, спритність, силу. І це все нерідко призводить до біди. Зараз всюди в побуті користуються газом і електроенергією, а невміле поводження з приладами теж стає причиною нещасть. Діти інколи хапаються за неізольовані проводи, оголені контакти електропроводів, вставляють в розетки, шпильки, цвяхи і нерідко дістають опіки та ушкодження тканин тіла. Принципи запобігання травматизму побутового різноманітні, але головною і надійною з них є постійна турбота дорослих про безпеку дітей вдома. Старші систематично повинні виховувати в дітях обачливість і обережність. Особливо при поводженні з вогнем і небезпечними приладами. Потрібно застерігати дітей від пустощів на балконах, драбинах, деревах. Разом з тим батьки ні в якому разі не повинні забороняти дітям гратися в рухливі ігри, сковувати їх безперервними заборонами та обмеженнями все потрібно робити помірковано, щоб не образити і не принизити дитину. Інакше дитина може вирости боягузом й безініціативним, або на зло зробить все навпаки. Не можна залякувати дитину, буде правильніше коли ви час-від-часу будете розповідати про різні нещасні випадки. З малятами треба бути постійно на сторожі, усувати з їхнього шляху небезпечні предмети, старшим дітям треба постійно пояснювати небезпеку, яку таять в собі необдумані вчинки, доводити помилковість порочних уявлень про героїзм. Допоможуть батьками в цьому вдало підібрана література, кінофільми, телепередачі.

    У профілактиці дитячого травматизму велику роль відіграють працівники міських і районних санітарно-епідемічних станцій, житлових управлінь, сільських рад, міліції. Вони повинні здійснювати постійний нагляд за станом території житлових масивів, шкільних і дошкільних закладів, за дотриманням правил безпеки при проведенні ремонтних і будівельних робіт. 

    Найтяжчим, з найбільшим процентом смертності є травми від автомашин, автобусів, тролейбусів, поїздів та інших видів транспорту. І знову ж таки головними причинами є бездоглядність дітей на вулиці, коли ідуть до школи чи з неї, а також у години дозвілля, а призводять до цього незнання дітьми правил вуличного руху, порушення правил користування транспортом. Надзвичайно небезпечно кататись дітям на велосипедах, мопедах, моторолерах, якщо вони не склали відповідних екзаменів на право водіння. Дорослим ні на мить не можна забувати, що діти схильні наслідувати їх. Якщо дитина бачить що старші порушують правила вуличного руху, легковажно ставлять до рекомендації, той від дитини марно вимагати чогось іншого, бо дитина перш за все бере приклад з дорослих. Лише спільні зусилля батьків, учителів, вихователів працівників громадських організацій зможуть забезпечити позитивний ефект у боротьбі з транспортним травматизмом. Вчити правила вуличного руху діти повинні з переддошкільного віку, а також дошкільного, тобто в яслах, і дитячих садках. Заняття проводять вихователі і медичний персонал, звичайно в тісному контакті з батьками. Форми роботи можуть бути найрізноманітніші: прогулянки, екскурсії по місту, бесіди, ігри та інше. Під час прогулянок та екскурсій вихователь має звернути увагу дітей на інтенсивність вуличного руху і поведінки на вулиці. Учнів молодших класів необхідно привчати ходити тільки по тротуарах з правого боку, звертати увагу на сигнал “бережись автомобіля” у тих місцях де нема тротуарах, іти слід по лівому боці вулиці на зустріч транспорту. Велику роль у боротьбі з травматизмом належить працівникам ДАІ. Вони повинні організовувати в школах дружини юних помічників ДАІ, виступати по радіо, телебаченню, у пресі. 

    Шкільний травматизм діти дістають на уроках фізкультури, під час перерв, у класах, коридорах. Основними причинами шкільного травматизму є недостатня виховна робота: у таких школах діти, проводять перерви як їм заманеться. Окремі викладачі не твердо знають основи запобігання травм або нехтують ними: допускають перевантаження спортзалів і навчальних майстерень під час проведення занять, дозволяють учням приходити на уроки у повсякденному одязі. Як і при будь-яких видах дитячого травма зиму у даному разі при плануванні профілактичних заходів треб керуватись двома основними принципами: чітко налагоджена організація трудового процесу і високо освітньо-виховна робота. Діти повинні твердо усвідомлювати, що під час виробничого навчання треба бути надзвичайно уважними, зібраними, ретельно виконувати всі постанови вчителя, строго дотримуватись техніки безпеки. Фізкультура і спорт є могутнім засобом зміцнення організму і фізичного розвитку дітей, але це тільки при вмілому і правильно організованому заняття спортом. Але на привеликий жаль, дитячих спортивних закладів поки що не достатня кількість і до того ж не всі батьки розуміють їх користь, вважаючи що дитина може займатися спортом і без тренера. Тому багато підлітків грають футбол, хокей, їздять на велосипедах без старших досвідчених товаришів. А обирають місця, не зовсім придатні, а часто і небезпечні річки, захаращені двори, глибокі водойми, пустища. Тому при неорганізованому занятті спортом трапляється найбільше спортивних ушкоджень. Тому батьки повинні якомога раніше залучати дитину, до занять у спортивних добровільних товариств, на стадіонах. Цим вони її не тільки загартують, а й вбережуть від страшної небезпеки. Тай у кожному будинку знайдуться батьки, які залюбки пограють з дітьми в футбол чи хокей і в той же час будуть стежити за порядком у місцях де проводять вільний час їхні діти. 

    Крім описаних видів ушкоджень, буває що травматизм вуличний, вогнепальний, сільськогосподарський і виробничий серед дітей зустрічається дуже рідко.

   Вуличний травматизм за своїм характером дуже подібний до побутового. Це ушкодження яких зазнають на вулиці, травми від транспортних засобів. Головними причинами вуличного травматизму – недоробки халатність працівників жеків, будинкоуправлінь, будівельних організацій. Це несправні балкони, неогороджені канави, відчинені люки тощо. Взимку особливо небезпечні великі бурульки, що звисають з дахів будинків, під час ожеледі – не посипані піском або сіллю тротуари. Тому працівникам жеків, органів міліції, санепідемстанції треба бути особливо вимогливими і дотримуватись правил безпеки. Краще вжити запобіжних заходів, застерегтись від можливих трагедій.

    Серед смертності від травматизму утоплення займає одне з перших місць. Це може статися як влітку так і взимку. Головною причиною утоплені є невміння плавати, незнання особливостей водойм, при стрибках у воду велику небезпеку приносять підводні скелі, каміння. Взимку діти топляться, провалюючись під лід при катанні на ковзанах, або переходячи через водоймища. Головну роль у запобіганні нещасних випадків на воді відіграють товариства рятування на воді та інші громадські організації. Вони відповідають за те, що щоб для купання дітей були відведені спеціально загороджені місця, але навіть у таких місцях діти повинні бути під пильним контролем. Всі небезпечні місця для купання повинні бути огороджені і встановлені попереджувальні знаки. Взимку дороги, придатні для переїзду через річку, чи озеро, теж повинні позначатися. 

    Дитячий травматизм — сфера уваги всіх — держави, міністерств внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, до шкільних закладів, школи, спортивних організацій, водіїв усіх видів транспорту і , насамперед, сім'ї.

    Найважливішими заходами його профілактики є контроль за вчинками дітей з боку дорослих, усунення з поля їх зору небезпечних предметів — ножів, гострих палиць та шпиць, сірників, хімічних речовин, ліків, заборона гра тись на вулицях та дорогах, купатися без нагляду дорослих і в неперевірених місцях та багато інших. Для профілактики травматизму дітей грудного віку слід уникати їх піднімання над собою (над головою) та укладання на стільцях, звідки вони можуть упасти.

У першій лінії боротьби з травматизмом роль медичної науки і її представників полягає в науковому обгрунтуванні ролі соціально-економічних та екологічних факторів у профілактиці та лікуванні травм. Особливу роль тут відіграють наукові рекомендації гігієністів, фізіологів та насамперед лікарів—терапевтів, хірургів, травматологів.

Другу ланку боротьби з травматизмом складають спільні зусилля керівників підприємств, установ, організацій, колективів та батьків з лікарями щодо розробки і дотримання в цих колективах заходів профілактики травм, їх аналізу та конкретних висновків про результати цих заходів, а також удосконалення.

Третя лінія боротьби це головна лінія — медична. Проводиться за сприяння, допомоги органів внутрішніх справ (міліції, ДАЇ, пожежників тощо). Нею передбачені організація першої допомоги тим, хто отримав травму, їх лікування та реабілітація. Значна роль належить Міністерству охорони здоров'я, Національній академії медичних наук, науково-дослідним університетам, академіям та медичним інститутам. Конкретними учасниками другої лінії профілактики є працівники медичних установ, санепідемстанцій, науково-дослідних лабораторій та кафедр, медсанчастин та медпунктів на підприємствах, шкільні та дільничні лікарі.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА

     Завдання першої медичної допомоги полягає в тому, щоб найпростішими засобами врятувати життя потерпілому, полегшити його страждання, запобігти розвитку можливих ускладнень, зменшити тяжкість перебігу травми чи захворювання.

    Перша медична допомога може бути надана на місці ураження самим потерпілим (самодопомога) чи його товаришем (взаємодопомога). Це – тимчасова зупинка кровотечі, накладання стерильної пов’язки на рану або опікову поверхню, штучне дихання, непрямий масаж серця, уведення заспокійливих ліків, гасіння одягу, що загорівся, транспортна іммобілізація, надівання протигаза, виведення (винесення) потерпілого із зараженого місця, часткова санітарна обробка.

Надання першої медичної допомоги якомога швидше має вирішальне значення для врятування життя і подальшого перебігу ураження. Першочергову допомогу надають дітям і тим потерпілим, які можуть загинути, якщо не допомогти їм вчасно.

    Раною називається пошкодження шкіри, слизової оболонки чи глибокої тканини, що супроводжується болем та кровотечею і має вигляд зяючого отвору.

Рани бувають: вогнепальні, різані, рубані, колоті, вдарені, рвані, вкушені, розміжчені.

    Вогнепальні рани виникають внаслідок кульового або осколкового поранення.    Вони бувають: наскрізні, якщо є вхідні і вихідні ранові отвори; сліпі, якщо куля або осколок застряє у тканині тіла; дотичні, якщо куля або осколок, пролітаючи по дотичній пошкоджує шкіру і м’які тканини тіла, але не застряє в них.

    Різані і колоті рани мають невелику зону пошкоджень, рівні краї, стінки ран зберігають життєздатність, дуже кровоточать, менше піддаються інфікуванню. Колоті проникаючі рани при невеликій зоні пошкодження шкіри чи слизової оболонки можуть мати значну глибину і бути дуже небезпечними через пошкодження внутрішніх органів і занесення до них інфекції.

    Рубані рани бувають різної глибини, з удареними місцями і розміжченими м’якими тканинами тіла.

    Вкушені рани завжди інфіковані слиною.

    Усі рани, крім операційних, вважаються первісно інфікованими. Мікроби потрапляють до рани разом із предметом, яким заподіяно рану, а також із землею, шматками одягу, повітрям і при дотиках до рани руками. Найнебезпечніші ті мікроби, що розвиваються в рані за умови відсутності повітря і спричиняють газову гангрену. Небезпечним ускладненням ран є зараження їх збудником стовбняка.

    Профілактика зараження рани – це якомога швидше накладання на неї асептичної пов’язки для запобігання доступу мікробів.

Рани можуть бути поверхневими або проникаючими в порожнину черепа, грудну клітку, черевну порожнину. Проникаючі рани найнебезпечніші.

    Кровотечами називають вихід крові з ушкоджених кровоносних судин.

Кровотечі бувають зовнішні і внутрішні.

    При зовнішній кровотечі кров витікає через рану в шкірі та у видимих слизових оболонках або з порожнин.

    При внутрішній кровотечі кров виливається в тканини й органи тіла; це називається крововиливом. Швидка значна втрата крові є дуже небезпечною, оскільки супроводжується зниженням кров’яного тиску, порушенням кровопостачання мозку, серця і всіх інших органів. Тому вона буває причиною загибелі людей, яких ще можна було б врятувати, надавши своєчасно першу допомогу. Розрізняють капілярну, венозну і артеріальну кровотечі.

    Капілярна кровотеча виникає навіть при незначному пораженні. Оскільки кров по капілярах тече повільно і під невеликим тиском, то капілярні кровотечі не призводять до значної втрати крові і легко зупиняються. Пошкодженні капіляри швидко закриваються тромбом, що утворюється при зсіданні крові. Першою допомогою при капілярних кровотечах є знезараження перекисом водню або йодною настойкою місце поранення і накладання на нього чистої пов’язки.

    Венозна  кровотеча виникає при ушкодженні поверхневих ран. У цьому разі, особливо коли ушкоджені великі вени, зсідання крові не здатне швидко зупинити кровотечу. За короткий час можуть бути значні крововтрати. При венозних кровотечах кров витікає рівномірно і має темний колір. Щоб зупинити венозну кровотечу, досить накласти тиснучу пов’язку. Перед цим рану знезаражують, а для зменшення кровотечі тимчасово притискають пошкоджену судину.

    Артеріальна кровотеча особливо небезпечна для життя. Вона буває у вигляді пульсуючого струменя подібно до фонтану. Кров має яскраво-червоний колір. У цьому разі треба діяти негайно. Перш за все вище місця поранення треба швидко притиснути пальцями ушкоджену судину в точках, де прощупується пульс і накласти джут. Щоб не пошкодити нерви і шкіру, його накладають поверх одягу, хустки, або іншої м’якої тканини. Коли джгута немає, можна скористатися ременем або зробити закрутку з будь-якого шнура, тканини. Для цього між тканиною і тілом вставляють міцну палицю і закручують тканину до зупинки кровотечі. Потім палицю прибинтовують до тіла. Джгут залишають на кінцівках не більше як на 1,5-2 години, а в холодну пору року на 1 годину, інакше настане омертвіння тканини. Щоб цього не сталося до джгуту приколюють записку з точним зазначенням часу його накладання. Якщо потерпілого за цей час не можливо доставити до лікарні 1,5-2 год послаблюють джгут на 1-2 хв, якщо кровотеча продовжується, джгут затягують.

    Внутрішні кровотечі – кровотечі в черевну порожнечу, порожнину грудей, черепа надзвичайно небезпечні. Встановити наявність внутрішньої кровотечі можна тільки за зовнішнім виглядом людини. Вона стає блідою, виступає холодний піт, пульс частішає і слабне. У такому разі треба негайно викликати швидку допомогу. До її прибуття потерпілого кладуть або напівсидять і не рухають з місця. До ймовірного місця кровотечі (живота, грудей, голови) прикладають холодний компрес (мішечок із льодом або снігом, грілку або пляшку з холодною водою).

    Пов’язка – це перев’язувальний матеріал, яким закривають рану. Процес накладання пов’язки на рану називають перев’язкою.

Накладаючи пов’язку, треба намагатися не завдати зайвого болю. Бинт тримають у правій руці і розкручують його, не відриваючи від пов’язки, яку підтримують лівою рукою. Бинтують зліва направо, кожним наступним обертом (туром) перекриваючи попередній наполовину. Пов’язку накладають не дуже туго (за винятком тих випадків, коли потрібна спеціальна туга), щоб не порушити кровобігу, проте й не слабка, щоб не сповзала з рани. При травмах голови можуть накладатися різного виду бинтові пов’язки і пов’язки з використанням косинок, стерильних серветок і липучого пластиру. Вибір пов’язки залежить від розміщення і характеру рани.

    Якщо поранено волосисту частину голови, то накладають пов’язку “чепець”. При пораненні шиї, гортані або потилиці накладають хрестоподібну пов’язку.

На груди накладають спіральну або хрестоподібну пов’язку. На ніс, лоб і підборіддя накладають пращоподібну пов’язку. Під пов’язку на поранену поверхню обов’язково підкладають стерильну серветку чи бинт.

Серед травм живота найнебезпечнішими для життя потерпілого є проникаючі рани. Вони можуть призвести до випадіння внутрішніх органів, петель кишок і сальника, до виникнення сильних кровотеч. Якщо виникали внутрішні органи, їх не можна вправляти у черевну порожнечу. Рану закривають стерильною серветкою чи стерильним бинтом навколо внутрішніх органів, що випали. На серветку кладуть м’яке ватно-марлеве кільце і накладають не дуже тугу пов’язку. На верхні кінцівки накладають спіральні, колосоподібні, хрестоподібні пов’язки. На гомілковостопний суглоб накладають вісімкоподібну пов’язку. На гомілку і стегно - спіральні пов’язки.

    

Переломи виникають внаслідок різник рухів, ударів, падіння з висоти, інших причин. Бувають закритими і відкритими.

    

При закритих переломах не порушується цілісність шкірного покриву, при відкритих – у місцях перелому залишається рана.

   

Найнебезпечніші відкриті переломи.

Розпізнають переломи із зміщенням і без зміщення кісткових уламків. Під час аварій, катастроф, землетрусів, ядерного ураження у потерпілого можуть бути численні переломи кісток. Найтяжчими є переломи, що супроводжуються опіками і радіаційним ураженням.

Переломи, що виникають внаслідок дії кулі або осколка снаряда, називаються вогнепальними. Вони характеризуються  розтрощенням кісток на великі і дрібні осколки, розміжченням м’яких тканин тіла в місцях перелому і відриванням частин кінцівки. Основні ознаки переломів – біль, припухлість, синці, незвична рухомість у місцях перелому, порушення функції кінцівки. У тяжких випадках переломи супроводжуються шоком.

   

Травматичний шок – це загрозливе для життя ускладнення важких уражень, що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, порушенням кровообігу, обміну речовин, інших важливих функцій організму.

   

Перша допомога при переломах – здійснення в першу чергу тих заходів, від яких залежить збереження життя потерпілого, а саме: зупинка артеріальної кровотечі, попередження травматичного шоку, накладання стерильної пов’язки на рану, проведення імобілізації табельними чи підручними засобами.

При переломах ребер грудини клітку туго перев’язують, щоб обмежити рухи ребер при диханні. Переломи черепа і хребта дуже небезпечні. У таких випадках краще викликати швидку допомогу і не рухати потерпілого.

    Опіки шкіри – це ушкодження, які виникають внаслідок дії сонячного проміння, високої температури, електричного струму, їдких речовин (кислоти, лугу) стикання з вогнем або сильно нагрітими предметами. Розрізняють 4 ступені опіків:

І ступень небезпечності – почервоніння шкіри.

ІІ ступень середньої тяжкості – утворення пухирів.

ІІІ ступень – тяжкий – змертвіння всієї товщини шкіри.

ІV ступень – надзвичайно тяжкий – обвуглювання тканин тіла.

    При опіках І і ІІ ст. слід негайно покласти на вражене місце примочку зі спиртом, горілкою, одеколоном або слабким розчином марганцевокислого калію. Спирт та його похідні стримують подальше руйнування клітини і водночас знезаражують місце ушкодження.

   При ІІІ-IV ст. на вражені місця накладають стерильні пов’язки. При великих опіках використовують чисті, випрасувані простирадла. Потерпілого слід напоїти чаєм або мінеральною водою і терміново доставити до лікарні.

   

 Відмороження – це пошкодження тканин організму внаслідок дії на них низьких температур. Обморожують переважно ніс, кінчики пальців рук і ніг. Ознаки обмороження: обморожена частина тіла втрачає чутливість, немовби її не існує, шкіра стає блідою, температура її знижується. За глибиною ураження розрізняють обмороження 4 ступенів.

І ступінь – шкіра стає блідою.

ІІ ступінь – з’являються пухирі, шкіра навкруги них має синювато-червоний колір.

ІІІ ступінь – часткове змертвіння м’ягких тканин.

IV ступінь – поряд із змертвінням м’ягких тканин настає змертвіння кістки.

    

При обмороженнях І ступеня насамперед необхідно відновити кровообіг для цього обморожену ділянку протирають спиртом або горілкою, змащують вазеліном або несоленим жиром і обережно розтирають для знезараженою спиртом сухою рукою у напрямку до серця, поки відновиться чутливість шкіри. Робити розтирання слід обережно, бо замерзлі судини легко ламаються, що може призвести до крововиливів. При ІІ-ІІІ ст. на ушкоджене місце накладають пов’язку, змочену одеколоном або горілкою, а потім – стерильну пов’язку і потерпілого відправляють до лікарні.

    При загальному замерзанні потерпілого вносять у тепле приміщення, роблять штучне дихання, при потребі – непрямий масах серця, відігрівають у ванні, обережно розтирають кінцівки у напрямку до серця доти, доки тіло не стане м’ягким і пружним. Після цього кладуть у ліжко, накривають ковдрою, дають напитися гарячого чаю.

    

Ураження електрострумом виникають у побуті й на виробництві через порушення правил користування джерелами електроенергії; іноді трапляються ураження блискавкою. Проходження електричного струму викликає в організмі загальні й локальні зміни. Ураження відбувається тоді, коли людина виявляється увімкненою в електричне коло і струм проходить крізь неї в землю, а також під час дії індукційного струму. Тяжкість ураження залежить від величини сили струму, віку і стану здоров’я потерпілого.

   

 При наданні першої допомоги слід насамперед, дотримуючись правил безпеки, припинити дію електричного струму на потерпілого (вимкнути струм, перервати або відвести дріт). Усе це треба зробити дуже швидко, але й обережно, користуючись предметами, що не проводять струм (палицею, сухою мотузкою). Слід одягнути гумові рукавиці, взути калоші або гумові чоботи, якщо вони є. При зупинці дихання проводять штучну вентиляцію легень. В разі зупинки серця роблять його закритий масаж; перед цим потрібно один-два рази вдарити кулаком у нижню частину грудної клітки.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Навести характеристику  понять “травма” і “травматизм”.
  2.  Класифікація травматизму.
  3.  Назвати основні профілактичні заходи дитячого травматизму.
  4.  Перша медична допомога при травмуванні різного ступеню.

:


ЛЕКЦІЯ №13. ГІГІЄНА СЕРЕДОВИЩА ДОШКІЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

    План лекції

  1.  Гігієнічні вимоги до приміщєння дошкільного навчального закладу.
  2.  Основні напрямки формування гігієнічних навичок у дитини.

Практичні навички:

1. Застосовувати набуті знання у процесі практичної діяльності.

Основні поняття: гігієна середовища, напрямки формування гігієнічних навичок удитини.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

    Головною частиною будинку дошкільної установи є груповий осередок, що складається з основних і  допоміжних приміщень, що мають зручний зв'язок з іншими частинами будинку.

    Стіни й підлоги приміщень дошкільних установ повинні бути гладкими й мати обробку, що дозволяє робити прибирання вологим способом. Поверхні стін основних приміщень групових осередків, кімнат для музичних і гімнастичних занять мають матову фактуру світлих тонів; вони повинні бути доступними для миття й дезінфекції. Стіни приміщень харчоблока (кухні), пральної-розбірної, сушильно-гладильної й туалетних на 1,5 м від підлоги облицьовують глазурованою керамічною плиткою або мозаїчною шліфованою плиткою.

    Підлоги в приміщеннях групових і гральн-їдалень, спалень-веранд, ізолятора повинні бути теплими й без щілин. У приміщеннях групових і гральн-їдалень, розташованих на першому поверсі, підлоги опалюються в зимовий період.

    У приміщеннях, призначених для дітей (групових, гральн-їдалень, спалень-веранд, медичній кімнаті, ізоляторі, коридорах і ін.), підлоги дощаті, паркетні, з лінолеуму, у туалетних - з лінолеуму на синтетичному каучуку.

    Для підтримки в приміщеннях дитячих установ необхідного теплового режиму при зовнішніх входах у будинок, а також виходах із групових кімнат на холодну веранду передбачається пристрій тамбура глибиною не менш 1,6 м.

ГІГІЄНІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ.

    Формування у дітей зародків валеологічної свідомості, бережливе і дбайливе ставлення до власного здоров’я, здоров’я інших людей, як найвищої цінності.
    
Виховувати у дітей мотивації здорового способу життя та мотиваційні установки на пріоритет здоров’я перед хворобами. Здоровий спосіб життя – головна мета формування, збереження і зміцнення фізичного, психічного, духовного і соціального здоров’я.

    Правила особистої гігієни пов'язані з усіма видами діяльності й відпочинку дітей. До них належать утримання в чистоті тіла, одягу, взуття.

    У дошкільні роки діти можуть засвоїти всі основні правила, навчитися розуміти їх важливість, легко й правильно виконувати. Досягти вагомих результатів можна при дотриманні єдиних гігієнічних вимог як у дошкільному закладі, так і вдома. При цьому не допускати поспішності, систематично вправляти і постійно здійснювати контроль за якістю виконання культурно-гігієнічних завдань з боку дорослого.

    Важливо, щоб гігієнічні знання були викладені у доступній і цікавій формі. Граючись з дітьми, дорослі можуть запитати в дитини, де мило для ляльки, чому в неї неохайний вигляд, використати ляльку або інших іграшкових персонажів у різноманітних ігрових ситуаціях, а також вірші, прозові твори, взірці народної творчості.

    Формування у дітей культурно-гігієнічних навичок доцільно супроводжувати відповідною мотивацією. Не лише вимагати, щоб дитина витерла взуття перед входом у квартиру, але й пояснити, що з брудом заносяться мікроби.
    Формувати практичні вміння та навички по зміцненню особистого здоров’я необхідно у слідуючих напрямках:

  •  гігієнічному догляді за тілом, його частинами, органами;
  •  загартуванні, виконанні гімнастичних рухів;
  •   засвоєнні культурно - гігієнічних навичок під час їжі;
  •  правильному харчуванні;
  •  мити руки перед їжею, після туалету, повернення з прогулянки, ігор з тваринами і завжди, коли вони брудні.
  •  ноги мити не лише перед нічним сном, але й перед денним, особливо влітку.
  •  доглядати за порожниною рота;
  •  постійно й регулярно зрізувати нігті на руках і ногах, тримати їх у чистоті;
  •  доглядати волосся. Причісувати його власним гребінцем 1-2 рази на день, а мити не рідше одного разу на тиждень;
  •  не рідше як один раз на тиждень митися у ванні;
  •  спати на окремому ліжку;
  •  після нічного сну і гімнастики бажано приймати душ. Температура води дорівнює температурі тіла;
  •  якщо душу немає, то з 3-4 років бажано привчати дитину митися до пояса.

     Виховувати у дітей бажання брати активну участь в оздоровленні оточуючих людей, використовуючи придбанні елементи практичних навичок.

Дитина має знати елементарну анатомічну будову і функції частин тіла, органів і систем організму людини; умови в яких людина може бути здоровою;

розуміти людину як складову систему природи і суспільства, бережно та з повагою відноситися до неї; елементарно розуміти і аналізувати прояви фізичного, психічного стану людини, моральної поведінки, позитивних відносин, цінувати позитивне в людині; розуміти, що позитивні прояви психічного стану людини і моральні вчинки формують її здоров’я; вміти відрізняти здорову людину від хворої, молоду від старої по деяких зовнішніх ознаках і проявам поведінки;

виявляти чуйність до старих та хворих людей, мати бажання їм чимось допомогти;

володіти елементарними прийомами першої допомоги при нещасних випадках, травмах, отруєннях.

Запитання для самоконтролю:

  1.  Назвати гігієнічні вимоги до приміщєння дошкільного навчального закладу.
  2.  Обґрунтувати основні напрямки формування гігієнічних навичок у дитини.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6425. Онтология спорта и физического воспитания как феноменов экзистенциалистской культуры 93 KB
  Онтология спорта и физического воспитания как феноменов экзистенциалистской культуры Постановка проблемы. В первую очередь следует отметить, что историографический анализ спорта обнаруживает проблему, которая при всем эпохальном разнообразии ее реше...
6426. Сборник статей профессора Р. Л. Лившица 381 KB
  Край восхода на закате 1991: четыре пятилетки Ельцина–Путина К чему привела власть рынка на российском Дальнем Востоке Дальний Восток России - гигантский регион, имеющий огромное значение для нашей страны. С одной стороны, на его...
6427. Печатная электроника для дешевых электронных систем. Состояние технологии и развитие оборудования. 21.59 KB
  Печатная электроника для дешевых электронных систем. Состояние технологии и развитие оборудования. Аннотация. В последние годы печать стала сильно интересна как метод получения дешевых и массовых электронных систем. Печать допускает использование це...
6428. РЕАБИЛИТАЦИЯ ЖЕРТВ ПРЕСТУПЛЕНИЙ КАК ПРАВОВАЯ ПРОБЛЕМА 22.21 KB
  Статья посвящена анализу правового института реабилитации в уголовном процессе Российской Федерации, а также кругу участников судопроизводства, которые, по мнению автора, должны обладать правом н...
6429. Зигмунд Фрейд. Влечения и их судьба 116 KB
  З. Фрейд. Влечения и их судьба Нам часто приходилось слышать, что наука должна строиться на основании ясных и точно определенных исходных положений. В действительности никакая, даже самая точная, наука не начинает с таких определений. Настоящее нача...
6430. Проблема обучения и умственного развития в школьном возрасте 118.5 KB
  Проблема обучения и умственного развития в школьном возрасте Вопрос об отношении обучения и развития ребенка в школьном возрасте представляет собой самый центральный и основной вопрос, без которого проблемы педагогической психологии и педагогическог...
6431. Манипулятивные технологии в системе массовых коммуникаций 167.5 KB
  Манипулятивные технологии в системе массовых коммуникаций. Введение. Определение манипуляции. Признаки манипуляции. Психология манипуляции. Манипуляция на уровне психических процессов. Манипуляция на уровне психологиче...
6432. Проверка гипотезы совпадения экспериментального закона с теоретическим по критерию Колмогорова 25.47 KB
  Проверка гипотезы совпадения экспериментального закона с теоретическим по критерию Колмогорова Этапы задания и результаты их реализации. Задание 1. Разобраться в теоретическом материале Задание 2. Проверить с помощью критерия Колмогорова, подч...
6433. Новейшая история стран Латинской Америки 2.19 MB
  Предисловие Проблемы новейшей истории стран Латинской Америки занимают видное место в отечественной исторической науке. Начиная с 50-х годов было опубликовано много работ по тем или иным вопросам истории региона и отдельных латиноамерикански...