47939

Філософія. Конспект лекцій

Конспект

Логика и философия

Опорний конспект лекцій â€œФІЛОСОФІЯ†для підготовки бакалаврів з усіх напрямів та спеціальностей денної форми навчання статус дисципліни – нормативна Ірпінь 2011 Тема 1: Сутність філософії та її роль у суспільстві Мета: ознайомити студентів з основами філософських знань що передбачає розуміння смислу поняття світогляду і знання його типології з’ясування зв’язку між світоглядом і філософією. Основні поняття: філософія філософствування мудрість дискурс праксис світогляд світовідчуття світорозуміння світосприйняття типи...

Украинкский

2013-12-04

909 KB

10 чел.

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра філософії та політології

Затверджено

на засіданні Вченої ради університету

протокол №__ від ____________200_р.

Опорний конспект лекцій

ФІЛОСОФІЯ

для підготовки бакалаврів

з усіх напрямів та спеціальностей

денної форми навчання

статус дисципліни – нормативна

Ірпінь 2011


Тема 1: Сутність філософії та її роль
 у суспільстві

Мета: ознайомити студентів з основами філософських знань, що передбачає розуміння смислу поняття світогляду і знання його типології, з’ясування зв’язку між світоглядом і філософією. Знати специфіку філософського знання, його відмінність від природничо-математичних та соціально-гуманітарних наук. Важливим завданням курсу є усвідомлення головних проблем та структури філософського знання. Для реалізації цих завдань студент має усвідомити функції філософського мислення.

Основні поняття: філософія, філософствування, мудрість, дискурс, праксис, світогляд, світовідчуття, світорозуміння, світосприйняття, типи світогляду, наука, релігія, міф, ідеологія, метафізика, онтологія, гносеологія, антропологія, аксіологія, логіка, рефлексія, соціальна філософія, етика, методи філософії, предмет філософії, функції філософії, категорії філософії.

План лекції:

  1.  Світогляд, його структура та роль в життєдіяльності людини.
  2.  Міфологія та релігія як історичні типи світогляду.
  3.  Наукова картина світу. Специфіка філософського освоєння світу.
  4.  Методи та функції філософії.

1. Світогляд, його структура та роль в життєдіяльності людини.

Суспільство витворило певні форми, в яких культивується (твориться, зберігається і передається) духовність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія, їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєва риса світогляду – цілісність поглядів.

Центральна проблема світогляду відношення людини до світу.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу:

Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ.

Оцінювальне відношення людини до світу включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ.  

Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним таким, що визнає всевладдя розуму, та ірраціоналістичним таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму.

Оцінювальна (аксіологічна) функція. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Виділяють практично-активні та споглядальні світогляди.

Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

2. Міфологія та релігія як історичні типи світогляду.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога, її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю.

3. Наукова картина світу. Специфіка філософського освоєння світу.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук; по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям.

Отже, специфіка філософського знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від наукового, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.

4. Методи та функції філософії.

Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Однак діалектичному методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги.

Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вбачають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Але він передбачає певний ракурс бачення – суб'єкт виступає «творцем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.

Функції філософії:

  •  світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;
  •  загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
  •  пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;
  •  прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;
  •  критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;
  •  аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;
  •  соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
  •  гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.
  •  освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.

Висновки:

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисциплінами є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін. Філософія вивчає всі феномени культури під кутом зору всезагальності, тобто їх суті, місця та функції в культурі.

Питання для самоконтролю:

  1.  Доведіть, що філософське знання має світоглядну природу.
  2.  Дайте порівняльну характеристику міфології та філософії.
  3.  Коли і як виникла філософія? Назвіть передумови появи філософського мислення.
  4.  Доведіть, що філософія є методологією наукового знання.
  5.  Назвіть основні філософські категорії.

Теми рефератів:

1.  Світоглядна природа філософського знання.

2.  Софійний та епістемний способи філософського мислення.

3.  Філософія як смислотворче ядро культури.

4.  Міфологія і філософія як форми знання: єдність і відмінність.

5.  Віра і знання: проблеми розмежування.

6.  Філософія як спосіб життя.

7.  Філософія як методологія наукового пізнання.

Література:

  1.  Білодід Ю.М. Філософія. Український світоглядний акцент: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. — К., 2006.
    1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
      1.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
        1.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
          1.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
            1.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
        2.  Мир философии. Книга для чтения. – Ч. 1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М., 1991.
        3.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2001.
        4.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
        5.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — 2.вид., випр., доп. – К., 2007.
        6.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.
        7.  Чорний І.П. Філософія як світоглядне знання: Метод. посіб. – Чернівці, 2005.

Тема 2.: Гносеологія (філософія пізнання)

 

Мета: ознайомити студентів з основами теорії пізнання, дати уявлення про природу, особливості, функції та властивості пізнавального процесу. З’ясувати основні підходи та концепції пізнання. Студент повинен розуміти специфіку чуттєвого, раціонального та інтуїтивного пізнання. Особливо значення набуває розуміння проблеми істини та її концептуальних бачень. Треба вміти порівняти філософські та наукові методи.

Основні поняття: гносеологія, епістемологія, знання, віра, агностицизм, релятивізм, скептицизм, емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм, інтуїтивізм, чуттєве пізнання, раціональне пізнання, інтуїтивне пізнання, форми пізнання, істина, абсолютна істина, відносна істина, методи пізнання, інформація.

План лекції:

1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

2. Рівні та форми пізнання.

3. Проблема істини в філософії та науці.

4. Методологія наукового пізнання.

1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVIIXVIII ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло. Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуалізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття.

До раціоналістів у гносеології належать вчені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу.

Німецька класична філософія, передусім її основоположник І. Кант, вперше спробувала пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції — про джерела та межі пізнання — І. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання чуттєвість, розсудок та розум.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, а й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значущість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній синтез, якому І. Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислення, бо саме за його допомогою відбувається формування нових наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у категоріях. Будучи апріорними формами розсудку, вони є загальними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами пізнання. Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим виникнення під час міркувань двох суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень, яких в І. Канта чотири пари (наприклад, «світ конечний світ нескінченний»).

2. Рівні та форми пізнання.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та раціонального знань.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це – відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Сприйняття цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення розсудок і розум.

Розсудок початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Наукове пізнання це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.


3. Проблема істини в філософії та науці.

Істина адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції. Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою. Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Якщо прихильники когерентної концепції шукають критерій істини в логічному доведені, а творці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини він полягає в її практичній корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності.

Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, пізнання рухається від істин відносних до істин абсолютних. Зв'язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

4. Методологія наукового пізнання.

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація (лат. складений за формою) відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний (грец. загальноприйняте, безперечне) метод (грец. спосіб пізнання) спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний метод спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження:

аналіз реальний чи мислений поділ об'єкта на складові;

синтез поєднання елементів об'єкта у ціле;

абстрагування процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей;

ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, що є принципово неможливим, ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом;

індукція це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів до їх узагальнення та висновків;

дедукція сходження у пізнанні від загального до одиничного;

аналогія встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості роблять відповідний висновок умовивід за аналогією.

моделювання — метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта.

Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов'язані з підсиленням значення й ролі філософських методів, без яких не може обійтися жодна наука.

Висновки:

Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості; передумови, засоби і форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування, умови і критерії його істинності і достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до самого світу, чи здатна наша свідомість адекватно відображати дійсність.

Питання для самоконтролю:

  1.  Охарактеризуйте емпіризм, раціоналізм та інтуїтивізм як класичні види гносеологічних систем.
  2.  Чи є діалектика універсальним методом наукового пізнання?
  3.  Порівняйте діалектичну та феноменологічну методології пізнання.
  4.  Поясніть єдність теоретичного і практичного в пізнанні.
  5.  Різновиди пізнання: наукове, особисте, моральне, мистецьке.

Питання для дискусії та міркування

1. Які співвідношення понять істина, омана, неправда, уявлення, фантазія? Чи закономірна омана у процесі пізнання? Визначте ці закономірності, виходячи з діалектики процесу пізнання.

2. У Стародавній Греції під діалектикою розуміли мистецтво вести ефективну дискусію. Який сучасний зміст цього поняття?

3. У чому причини скептицизму й агностицизму?

4. Що значить «гіпотеза»? Яка найважливіша умова необхідна для того, щоб гіпотеза перетворилась у наукову теорію?

5. Чи володіє аналогія доказовою силою і який її зв'язок з гіпотезою?

6. Як ви розумієте термін «пізнавальна позиція»?

7. Що таке методологія наукового пізнання, її предмет та функції4?

Теми рефератів

1. Знання і віра.

2. Істина і користь. Реалізація знань.

3. Пізнання та творчість.

4. Основні проблеми сучасної філософії та методології науки.

Література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Лешкевич Т.Г. Философия науки: Традиции и новации. Учебное пособие для вузов. – М., 2001.
  7.  Мир философии. Книга для чтения. – М., 1991.
  8.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  9.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2001.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — К., 2007.
  12.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Тема 3: ОНТОЛОГІЯ (ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ)

Мета: ознайомити студентів з основною проблематикою онтології. Дати уявлення про поняття субстанції, її види та роль в філософських системах. Студент повинен зрозуміти різницю між концептами буття, суще, реальність, дійсність. Для оволодіння науковими уявленнями про буття, необхідно з’ясувати зміст основних категорій онтології: сутність і явище, простір і час, причина і наслідок, рух і спокій. Сконцентрувати увагу на проблемі світу та сфер його буття, а також проблему матерії та її властивостей.

Основні поняття: онтологія, буття, суще, природа, світ, субстанція, дух, матерія, атрибут, акциденція, ідеалізм, матеріалізм, нова онтологія, діалектика, метафізика, релятивізм, категорії буття, рух, розвиток простір, час, причина, наслідок, зміст, форма, сутність, явище, закон.

План лекції:

  1.  Онтологічна проблематика в філософії.
  2.  Діалектика основних форм буття.
  3.  Філософське поняття «світу».
  4.  Єдність матерії, руху, простору і часу.

1. Онтологічна проблематика в філософії.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією. Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття це суще, яке може мати буття або небуття.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі —- до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність концепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам інший, казковим героям ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

2. Діалектика основних форм буття.

Видається правомірним виділити такі форми буття:

1. Буття речей, процесів, що, у свою чергу, діляться на:

а) буття речей, процесів, стану природи в цілому;

б) буття речей і процесів, створених людиною

2. Буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття

3. Буття духовного (ідеального), що ділиться на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне

4. Буття соціального, що ділиться на індивідуальне буття і буття суспільства

Історично першою умовою, основою людської діяльності були і залишаються сьогодні речі, процеси, стани природи, що виникли, існували до людини, існують поза і незалежно від свідомості і дій людей. Згодом людина стала активно й відчутно впливати на природу Землі. Виник цілий світ виготовлених людиною речей, що раніше в природі не існували, процесів, станів - так звана «друга природа».

Говорячи про особливості буття першої природи, слід зазначити, по-перше, її існування поза і незалежно від свідомості людини, а по-друге, - безкраїсть у просторі і в часі. Специфіка ж буття «другої природи» проявляється, по-перше, у тому, що це комплексна (природно-духовна - соціальна) реальність; по-друге, що це соціально-історичне, цивілізоване буття; і, по-третє, у тому, що між першою і «другою» природою можливі не тільки відносини взаємозв'язку, узгодженості, але і конфліктного протистояння - екологічна криза.

Буття людини у світі речей має моменти, спільні і для людини, і для будь-якої минущої речі природи. У цьому аспекті проблема людського буття включена в ширше питання про еволюцію природи і генезис самої людини (антропогенез). Для буття людини первинною його передумовою є існування тіла і задоволення вітальних потреб (у їжі, одягу і т.д.).

Людину слід розуміти не просто у світі як такому, а у світі історії природи і суспільства, у системі суспільних відносин, що значною мірою визначають її ставлення до природи. Зрозуміло, що світ - це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу у світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого боку - руйнує природу і створює загрозу самому існуванню людини.

Якщо зникає людина, зникає і світ, як світ людського буття. Але це не означає, що зникає природа і зміни, що відбулися в ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світу людського буття. Зміст і межі світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст людських уявлень про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються.

Таким чином, світ - це певне буття, універсальна предметність, у якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, що створює власний світ – світ людського буття.

Духовне - це єдність різноманітного, що охоплює процеси свідомого і несвідомого, включаючи знання, що втілюються, матеріалізуються у формах буденної мови і штучних знакосимволічних систем. До духовних продуктів і процесів відносять також норми, принципи людського спілкування, включаючи норми і критерії моральності, права, художньої творчості.

Індивідуалізоване буття духовного включає, насамперед, усе свідоме і несвідоме в психіці індивіда. Специфіка індивідуалізованих форм буття духовного полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і вмирають разом із народженням і смертю окремих людей. Це не означає обов'язкової «смерті» всіх результатів діяльності свідомості: зберігаються ті з них, що перетворюються в другу міжіндивідуальну форму, а також ті, що безпосередньо передаються іншим людям у процесі спілкування.

Буття об'єктивованого духовного - форми матеріалізації духовного, що народжуються в лоні людської культури і належать до поза індивідуальних форм її буття, - ідеї, ідеали, норми, цінності, різні штучні мови. Специфіка цієї форми буття полягає в тому, що його окремі елементи і фрагменти здатні зберігатися, удосконалюватися і вільно переміщатися в соціальному просторі і часі. Буття соціального - це реальний процес життєдіяльності людей.

Розглядаючи проблему взаємозв'язку природного і соціального буття, діалектичний матеріалізм, на відміну від ідеалізму, виходить із первинності природи.

3. Філософське поняття «світу».

Світ постає як єдність і сукупність усього існуючого. В той же час, завжди актуальним був пошук структури світу. Варто пам’ятати, що в історії філософії було два підходи до структури світу. Згідно першому світ поділяється на дві частини – матеріальний і духовний (Платон, Декарт, Сковорода), а згідно другому виділяються своєрідні східці буття (Аристотель, Фома Аквінат, Енгельс). Недоліком цих підходів було те, що вони встановлювали первинність якоїсь однієї сфери буття – матеріальної чи духовної, а інші виступали другорядними і залежними від головної. В сучасній некласичній філософії М. Гартмана  розвинуте нове бачення буття і сущого. Він виділив дві якісно різні сфери (шари) буття: реальне та ідеальне, але кожному з них надав самостійного значення. До реального буття потрапляє все, що існує в часі та має індивідуальну форму: матерія, життя, психічні та духовні явища. Причому простір має лише матеріальна реальність (неживе і живе), а інші (психічне, духовне) існують в часі. Так був подоланий матеріалізм, який усі сфери включав до матеріального. Реальному буттю якісно протистоїть ідеальне – математичні, логічні предметності та цінності. Ідеальні речі характеризуються позачасовістю, надіндивідуальністю, нематеріальністю.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень).

4. Єдність матерії, руху, простору і часу.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого є - це матеріальний світ. Але жодний із предметів або процесів, які він містить у собі, взятий самий по собі, не може бути ототожнений з матерією. Проте усе їхнє різноманіття разом із їхніми зв'язками становить матеріальну дійсність.

Поняття «матерія» пройшло довгий шлях формування і розвитку. У філософії давньоіндійскої школи локаяти і давньокитайских матеріалістів воно ототожнюється з конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина й ін.). Представники античної філософії в більшості випадків під матерією розуміли дрібні частки - атоми або корпускули, із яких складаються тіла і які є першоосновою буття.

Якщо для філософів давнини матерія - це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії і форми як духовного першоначала, то Р. Декарт (17 сторіччя) визначає матерію як субстанцію буття, що самоздійснюється, атрибутом якого є протяжність з її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірним.

І. Ньютон додає до Декартової дефініції матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість відповідно до законів динаміки); вага, обумовлена дією закону всесвітньої гравітації. При цьому інертність і вага потім об'єднуються ним у поняття маса, що виступає основним атрибутом матерії й одночасно мірою її кількості.

Матерія як філософська категорія не закостеніла. Незмінна форма або умістище всього існуючого у світі, вона визначає найбільш істотні властивості об'єктивно - реального буття світу - вже пізнаного і ще не пізнаного. До таких сутнісних ознак відносяться: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість і ін. При цьому системність в організації матерії - не тільки її фундаментальна властивість. Вона також означає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії.

Якщо розглядати матерію з огляду на розвиток сучасної науки і філософії, то можна виділити:

1. Онтологічні складові: а) рух і його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаванність; б) об'єктивність; в) реальність.

Узагальнене визначення категорії «матерія» повинне базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо або опосередковано пізнаване людиною. У світі немає нічого крім матерії, що рухається. Рух внутрішньо властивий самій матерії, він невіддільний від матерії і не існує без матерії, як і матерія не існує без руху. Рух є атрибут, спосіб існування матерії. Рух є зміна взагалі. Рух, зміна - це внутрішньо пов'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і змінюваності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осмислити лише тоді, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності і взаємодії.

Історичний досвід людства свідчить, що світ - це рухлива матерія. Пізнання форм руху матерії неможливе без знання простору і часу - філософських категорій, якими позначаються основні форми існування матерії. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно - історичною діяльністю людини. З розвитком суспільства змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворюють пори року, то в межах релігійного світосприймання час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір - це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю й іншими ознаками; час же - це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, що характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Кожна частка світу має свої власні просторово - часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історія свідчить про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття, онтології, яка відобразила б Всесвіт як ціле, з усіма відношеннями, взаємодіями і зв'язками, ще надзвичайно далеко.

Висновки:

Онтологія — вчення про першооснови буття. Зміст поняття "онтологія" становлять основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті "онтологія" знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це становить сутність такого поняття, як "онтологія".

Питання для самоконтролю:

  1.  Коли і чому в філософії виникає проблема буття?
  2.  В чому Ви бачите діалектику Великого світу і малих світів (соціального, духовного, біологічного)?
  3.  Розкрийте специфіку людського буття.
  4.  Проаналізуйте поняття суще, сутність, існування.
  5.  Чи може існувати світ там, де немає людини?

Питання для дискусії та міркування

1. Яке співвідношення між властивістю, якістю та річчю?

2. Як розуміли діалектику змінності та сталості Геракліт, Парменід, Демокріт, Платон, Арістотель?

3. Дайте характеристику трьом моделям буття.

4. Що означає вираз «життя як особливий тип реальності»?

5. Що таке духовне, психіка, свідомість?

6. Які існують проблеми створення цілісної картини світу?

7 Наведіть приклади перцептуальних деформацій просторово-часових характеристик, що викликані фізіологічними та психологічними особливостями людини.

8. Чи можна вважати рухом наші думки?

9. Чому прогресивні, революційні, наукові відкриття можуть призвести до кризи в науці?

10. Дайте визначення топології та метрики простору.

Теми рефератів

1. Категорія буття: її зміст і специфіка.

2. Буття і небуття.

3. Проблематичність людського буття.

4. Людина у Всесвіті.

Література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  7.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., 1991.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  10.  Основы онтологии. Учебное издание. – СПб., 1997.
  11.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  12.  Плотников В.И. Онтология: Хрестоматия. — М.; Екатеринбург, 2004.
  13.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — К., 2007.
  14.   Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Тема 4: ФІЛОСОФІЯ СВІДОМОСТІ

Мета: ознайомити студентів з поняттям, природою та ґенезою свідомості. Розглянути біологічні та соціальні чинники формування свідомості. З’ясувати відмінності між психічним та ідеальним, свідомістю і самосвідомістю. Засвоїти поняття про властивості а структуру свідомості, зв’язок свідомості та інтуїції, мовлення, мови та метамови.

Основні поняття: свідомість, душа, психіка, акти свідомості, ідеальність свідомості, темпоральність свідомості, самосвідомість, інтенціональність свідомості, несвідоме, надсвідоме, колективне несвідоме, рефлексія, ментальність, відображення, суспільна свідомість, мова.

План лекції:

  1.  Філософське розуміння феномену свідомості.
    1.  Проблема виникнення свідомості.
      1.  Властивості свідомості та її структура.
        1.  Самосвідомість людини.

1. Філософське розуміння феномену свідомості.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з'ясування її природи.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто на означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв'язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум — це лише певний тип мислення, мислення — один із видів актів свідомості, свідомість — певний рівень розвитку психіки.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.

2. Проблема виникнення свідомості.

«Я» і світ культури виникли одночасно з виникненням роду. Рід засновується на культурних, а не біологічних регулятивах стосунків між людьми. Він є тим центром, острівцем, з якого розпочалося культурне впорядкування всього навколишнього світу. Рід як щось ціле є творцем і носієм культури. З роду походять ідеї Бога, світу, категоріальні структури, які надають навколишній дійсності єдності, «стягують» її у «світ» як щось єдине та ціле. У межах родових відносин поступово формується і «Я» як протилежне «ти», «ми», «вони».

З погляду фізіології (тілесності) людська свідомість пов'язана з діяльністю мозку. Мозок є матеріальним органом свідомості, подібно до того, як рука є органом праці. Ушкодження мозку позначається на діяльності свідомості. Однак мозок не починає мислити сам по собі, аналогічно тому, як автоматично починають функціонувати залози внутрішньої секреції. Мозок стає органом свідомості, мислення під впливом культури. Культура залучає його до цієї діяльності. Мозок має навчитися мислити, засвоюючи мову, форми мислення, інакше він буде «надлишком» природи.

У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова.

Мова спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості.

У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важливі функції: 1) є способом вияву ідеального змісту свідомості; 2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концентрує в собі ті смисли і значення, які віднаходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості є її безпосереднім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю. У цьому аспекті важливе значення має національна мова, оскільки, за словами В. Гумбольта, різні мови не просто дають різні позначення одного й того ж предмета, а й його різне бачення. Мова, як носій інформації, може вживатись і за відсутності предмета, якого вона стосується. Завдяки цьому мова подолала вузькі просторово-часові рамки ситуації, в якій перебувають люди.

Складний феномен свідомості передбачає природні засади розвинутий мозок (у приматів він значно розвинутіший, ніж у інших тварин), використання знарядь праці, родовий (організований за певними штучними правилами) спосіб життя і, нарешті, мову. Без жодного з них свідомість не відбулась би.

Найістотнішим у визначенні свідомості є те, що вона є відношенням людини до світу, опосередкованим формами культури. Свідомість це сприйняття світу людиною у формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).

3. Властивості свідомості та її структура.

Основними ознаками (властивостями) свідомості є:

Ідеальність. Це — найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. Існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо.

Опосередкованість мовою. Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого вираження мові.

Інтенціональність. Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю.

Здатність творити і відтворювати ідеї. Буттєвість свідомості започатковується з виникненням внутрішнього світу ідей. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі безпосередньо не дані в чуттєвому сприйманні. Такі образи і є творчим змістом свідомості. На основі творчості ідей вперше стало можливим вироблення елементів мови, а володіння словом, у свою чергу, створює умови для різноманітних маніпуляцій думки.

Свідомість є складним системним утворенням. Структура свідомості має два вияви: компонентний (змістовий) і рівневий.

Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси незавершеність буття; програми – його здатність до самозміни.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3.Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та ін..; цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

«Я» виявляється у лещатах надзвичайно глибоких суперечностей з боку «Воно» і «Над-Я». За словами 3. Фрейда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому може зазнавати утисків з трьох боків: з боку зовнішнього світу, з боку «сексуальних бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я». Крім того, існує невідповідність вимог «Воно» і вимог неповноцінності та інші дискомфортні стани психіки.

Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду», ще глибший шар — «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Колективне несвідоме образ світу, що сформувався ще в прадавні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна.

Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють одне одного.

4. Самосвідомість людини.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

—  як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»;

—  як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Через це людину так хвилює думка інших людей. Якщо людина не має такої здатності, то це є ознакою психічного захворювання.

Дистанціювання від себе забезпечується завдяки комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе як внутрішнього співрозмовника, хоча й постійно промовляє «про себе» способами внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Тому для розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Найкращим засобом для цього є читання книг (ТV, якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно), мистецтво, філософія, осмислене спілкування з якими дає широкий вибір засобів для духовного зростання, змогу стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу. Засобом розвитку самосвідомості може бути і релігія. Зокрема, сповідь у християнстві розвиває у людини фундаментальні для самосвідомості здатності: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі дії вироблені й в інших релігіях, зокрема в конфуціанстві.

Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього.

Самосвідомість виконує такі функції:

самопізнання охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

—  самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

самооцінки включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

—  саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

Висновки:

Отже, “свідомість”це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв'язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої. Зрозуміти повною мірою свідомість у всьому багатстві її функцій, у розмаїтті її виявів можна лише в контексті всієї культури людства, всієї його історії.

Питання для самоконтролю:

  1.  Поясніть основні положення теорії відображення.
  2.  Що означає положення про те, що свідомість не лише відображає світ, але й створює його?
  3.  Суспільна свідомість та її структура.
  4.  Проаналізуйте взаємозв’язок індивідуальної та суспільної свідомості.
  5.  Розгляньте співвідношення понять: «дух», «душа», «психіка», «свідомість».

Питання для дискусій та міркування:

1. Яким є співвідношення свідомості та ідеального?

2. Який зв'язок між свідомістю та мозком?

3. У чому суть фізіологічного механізму свідомості?

4. Що означає положення про те, що свідомість не лише відображає світ, але й творить його?

5. Співвідношення рівнів свідомості і роль кожного з них у духовному житті.

6. Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

7. Як ви розумієте самосвідомість?

8. Що таке суспільна свідомість і як вона співвідноситься з суспільним буттям.

9. Значення мови у становленні та функціонуванні свідомості.

10. У чому суть проблеми «діалогу» людини і комп'ютерних систем?

Теми рефератів:

1. Мозок і свідомість.

2. Мова в діяльності людини.

3. Роль самосвідомості у житті людини.

Література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. – К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., 1991.
  7.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  12.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Тема 5: АНТРОПОЛОГІЯ (ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ)

Мета: ознайомити студентів з проблематикою філософської антропології. Розглянути основні вчення про людину, проблему походження людини і суспільства. Зрозуміти проблему єдності в людині біологічного, психічного та соціального. На підставі порівняння понять "індивід", "індивідуальність", "особистість" усвідомити багатовимірність людини. Довести важливість свободи та справедливості як загальнолюдських цінностей в історичному контексті.

Основні поняття: антропологія, людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість, свобода і необхідність, вибір, совість, гуманізм, сутність і екзистенція, практика, праця, досвід, еволюція, дух, духовність, тілесність, життя, смерть, безсмертя, евтаназія, клонування.

План лекції:

  1.  Основні підходи до проблеми людини.
    1.  Суттєві властивості людини. Людська сутність та екзистенція.
      1.  Взаємовідношення біологічного, соціального і духовного в людині.
      2.  Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

1. Основні підходи до проблеми людини.

Проблема людини здавна була однією з центральних проблем протягом всієї історії філософської думки. Якщо методи окремих гуманітарних наук (соціології, психології, педагогіки, медицини й ін.) завжди були спрямовані на «препарування» її, то специфіка філософської антропології як загальної теорії людини полягає в прагненні до осягнення людського буття в його цілісності.

Філософську програму вирішення даної проблеми можна висловити словами Сократа: «Пізнай самого себе». Підходи ж до її вирішення були дуже різними на різних історичних етапах. В давній китайській, індійській, грецькій філософії людина розглядається як частина космосу, мікрокосм (Демокріт), що складається з тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності (Арістотель). У Платона ж тіло і душа є дві різнорідні субстанції. Відповідно до філософської течії веданта (Індія), специфічне начало людини становить атман (душа, дух, «самість», суб'єкт), тотожний за своєю внутрішньою сутністю загальному духовному началу - брахману. За Арістотелем, людина є жива істота, наділена розумом («розумною душею») і здатністю до суспільного життя. У християнстві біблійне уявлення про людину як «образ і подобу Бога», внутрішньо роздвоєну внаслідок гріхопадіння, сполучається з вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і виникнення можливості в наслідок цього поєднання внутрішнього прилучення до божественної благодаті для кожної людини. Августин уявляв душу незалежною від тіла, а людину розглядав як єдність тіла і душі, щось проміжне між тваринами й ангелами. У християн плоть людини є породженням диявола, ареною ницих пристрастей і бажань.

Для епохи Відродження характерний пафос автономії людини, її безмежних творчих можливостей. У Новий час висловлене Декартом положення «мислю, отже, існую» стало єдино достовірним свідченням людського існування. Дуалізм душі і тіла, що відстоюється Декартом, надовго став основою новоєвропейського раціоналізму. Тіло розглядається як автомат, машина, спільна у людини і тварин. Душа ж ототожнюється зі свідомістю. У основоположника німецької класичної філософії І. Канта питання «Що таке людина?» - основне питання філософії. Кант розмежовує філософську антропологію й антропологію у фізіологічному смислі, як таку, що досліджує, що людина, як вільно діюча істота робить або може зробити із себе самої. Для німецької філософії кінця 18-початку 19 сторіччя характерне повернення до розуміння людини як живої цілісності. Гердер і Гегель розвивають ідеї історичності людського існування. Людина розглядається як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, як носій загальнозначущої свідомості, духу, розуму. Л. Фейєрбах здійснює антропологічне переорієнтування філософії, ставлячи в центр її людину, яка розглядається, насамперед, як чуттєво-тілесна істота, жива зустріч «Я» і «Ти» у їхній конкретності. Як відзначалося вище, людина уявляється Фейєрбахом як суто біологічна істота, яка не виникає в історії, а передує їй. Піддавши критиці Л. Фейєрбаха, основоположники діалектичного матеріалізму розглядають людину не тільки як продукт природи, але і як соціальний феномен, акцентуючи увагу на соціальній практиці. Будучи невід'ємною частиною природи, людина належить до тваринного світу. Проте вона істотно відрізняється від найрозвинутіших тварин. Всяка тварина народжується, вже будучи наділеною набором інстинктів, які забезпечують її пристосовуваність. Уроджене ж «поведінкове амплуа» Homo Sapiens поки відшукати не вдалося.

Задамося запитанням: чи можливо застосовувати до вчинків людини поняття «заданість програми»? Здається, що відповісти на нього слід позитивно. Однак, генетичні програми, що визначають інстинктивну поведінку тварин, фіксуються в молекулах ДНК. Головними ж засобами передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (членоподільна мова), показ і приклад. Місце «генетичних інструкцій» посідають норми, місце спадковості - спадкоємність. Виділення людини з тваринного світу (антропогенез) настільки ж грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Антропогенез протікав у нерозривному зв'язку зі становленням суспільства (соціогенез). Періоди антропогенезу і соціогенезу (приблизно 3-3,5 млн. років, тобто в 1000 разів більше писаної історії) нерозривно пов'язані сторони єдиного цілого - антропосоціогенезу.

У поясненні загального змісту антропосоціогенезу важлива роль трудової гіпотези. Праця тут відігравала центральну роль, але лише у взаємодії з такими чинниками соціалізації як мова (у широкому смислі - вся система культури, у вузькому - спеціалізована інформаційно-звукова діяльність, іменована мовою), свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика.

Підкреслюючи визначну роль членоподільної мови в процесі соціалізації, вчені, які досліджують дану проблему, відзначають, що домогтися солідарності з приводу праці, і консолідації на цій підставі первісного стада в людську спільноту було б неможливим без розвитку практики «виробництва людей самими людьми», колективно регульованого виробництва нових поколінь людей. Первісне стадо засноване на ендогамії - внутрішньошлюбних зв'язках. Община ж на агамії – такому порядку, який виключає шлюбні контакті між єдинокровними партнерами, і екзогамії – при якій ведуть пошуку шлюбних партнерів в інших общинах. Табу на шлюбні зв'язки між близькими родичами є найпростіша і перша морально-соціальна заборона. Важливо зауважити, що розвинута мораль жодної з найдавніших моральних вимог не скасовує.

Община немовби самою природою призначена для того, щоб спільний процес праці постійно був прозорим (і предмет, і засоби праці і т.ін. перебували в полі зору кожного з учасників). З утвердженням общинно-родового устрою праця виступає вже не просто як «замовник», «витребувач» людських якостей, але і як прямий їх творець, великий вихователь людей.

Свідченням багатопланового предметно - діяльного розвитку стала так звана «неолітична революція» - перехід від збирання і полювання до продуктивного життєзабезпечення (землеробства, скотарства, ремесла). Вона була першим виявом прискорення технічного та технологічного прогресу, що вже ніколи не припинявся. На нашій Землі немає ні «природно-наївних», ні «диких» племен і народів. У будь-якому з її регіонів ми зустрічаємо людські істоти, які виразно демонструють наявності необхідних і достатніх сукупностей соціальних ознак, як-то:

- вміють виготовляти і застосовувати для виробництва знаряддя;

- знають найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла;

- мають потреби, почуттєві сприйняття і розумові навички, що розвиваються історично;

- не можуть ні сформуватися, ні існувати поза суспільством;

- визнані ними індивідуальні якості і достоїнства суть суспільні визначення, що відповідають тому або іншому типу суспільних відносин;

- їхня життєдіяльність має не споконвічно запрограмований, а свідомо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, які мають здатність до самопримушення, совість, усвідомлення відповідальності.

Людина є соціальною істотою. Але вона також і частина природи, істота біологічна і, як такій, їй притаманна сукупність видових біологічних ознак. У їх числі: тривалість життя - 80 - 90 років, репродуктивний вік - 15 - 49 років, тривалість дитинства, зрілого віку, старості, біологічна зумовленість і обдарованість різних людей у різних видах діяльності. Біологічно кожен з людських індивідів унікальний, єдиний, тому що спадкує від батьків неповторний набір генів, (виняток складають однояйцеві близнюки, що успадковують ідентичний генотип).

Навколо проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині не вщухають наукові суперечки. Прихильники біологізаторських або натуралістичних концепцій абсолютизують природничі начала (расизм, соціал-дарвінізм, мальтузіанство). Соціологізаторські ж концепції абсолютизують соціальне в людині.

Якому ж підходові слід віддати перевагу? Думається тому, який не припускає односторонності, який не нівелює особливості окремих індивідів, вважає важливим звертання не тільки до соціальної сутності, але і до біологічної природи, який ставить у якості реального історичного завдання створення умов, що забезпечують всебічне - і духовне, і моральне, і фізичне – удосконалення людини.

Людина, як біологічний вид, дуже пластична, не обмежена вузькою «екологічною нішею» як інші види. Але і її можливості не безмежні. Ніяка соціальна мета не може виправдати ні насильства над біологічною організацією

людської істоти, ні євгенічних проектів її переробки (т. зв. поліпшення породи людини).

2. Суттєві властивості людини. Людська сутність та екзистенція.

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і культурної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологічні відмінності людини від тварини, які були помічені вченими на початку XX ст.

1.  Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжується неготовою до самостійного життя, її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціалізація щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ предмета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в якому ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися інстинкти.

2.  Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина народжується з пластичною (незатверділою) біологією для того, щоб засвоїти «іншу природу» -— культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соціально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізованої програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти«за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може розвинутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші, її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці людина застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хитрість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за дерево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єктивними властивостями речей.

3. Взаємовідношення біологічного, соціального і духовного в людині.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Біологічне в людині – людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначуща його частина.

Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

4. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Усе сказане дає змогу знову повернутися до визначення таких понять, як "людина", "індивід", "індивідуальність" та "особистість". Людина - біосоціальна істота (запам'ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, - це - родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні, Людина є фактично результатом п’яти біографій.

По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез, тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше - мати людську будову тіла.

По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію - вирости.

По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого племені, нації.

По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію - чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя.

По-п'яте, людина не існує без душі.

Поняття "індивід" означає одиничне, на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.

З цим поняттям нерозривно пов'язане інше - "індивідуальність ", що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети, її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого - наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.

В літературі часто вживається похідне від індивідуальності - поняття "індивідуалізм" - тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції -у вчинках, так і в різних концепціях - етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, залежно від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.

Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей за наявності соціальної активності здатні породити людину-робота, кар'єриста, руйнівника, нищівника природи тощо. На рівні індивіда це може призвести до нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.

Поняття особистість - це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх. Друге значення, яке з'явилося у сучасній філософії та соціологи, - це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім'янина тощо.

Поняття "особистість" охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності.

Формування особистості відбувається у процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс - суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим - до таких "шарів" або "пластів" відносяться:

> мегасередовище - величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів усього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;

> макросередовище - велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;

> мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім'ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.

Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон - передавання) елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням та зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво - позитивно чи негативно - впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо. Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми у праці, форми взаєвідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені у практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві; вони неофіційно "узаконені" громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають правами.

Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство - це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовираження тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, значною мірою визначає ціннісні орієнтації особистості.

Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які, на відміну від звичаю, завжди осмислені і законодавчо оформлені.

І насамкінець ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.

Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.

І на завершення розгляду понять "індивід", "індивідуальність", "особистість" варто згадати термін, завпроваджений російським письменником і філософом Ф. Достоєвським, який вважав, що людина, яка говорить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і відверто відповісти самому собі на запитання, чи завжди ми є особистостями.

Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд ціннісних вимірів людського життя (це стане предметом розгляду у заключному розділі підручника); понять смерть і безсмертя; безсмертя ж можна розглядати в таких варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало); безсмертя у своїх дітях, у відтворенні себе в них; безсмертя у творінні своїх рук, розуму, в тому, що людина зробила для інших людей, тобто для суспільства і людства в цілому.

Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості як продуктивної діяльності людей, яка породжує щось нове, раніше не існуюче. Поняття, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (але існує “свобода від….” І  “свобода для….)”; інколи - “втеча від свободи” - за нею невідступна відповідальність (Ф. Достоєвський, Е. Фромм та ін.). Звідси - чи існує доля людини? В чому вона?

Висновки:

Філософська антропологія – напрям в філософії, якій претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про годину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від фінального, бо проблема людини - це проблема виникнення живого взагалі в контексті загальної еволюції. Відправним ідейним фактором для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.

Питання для самоконтролю:

  1.  Як пов’язані між собою в людині біологічне та соціальне?
  2.  Які види людської свободи Ви знаєте?
  3.  Як співвідносяться в людині її сутність та екзистенція?
  4.  Духовність і свобода як сутнісні властивості людини.
  5.  Чи існує сенс в проблемі сенсу життя людини?
  6.  Які Ви знаєте варіанти вирішення питання про сенс життя?

Питання для дискусії та міркування

1. За яких умов людина праці стає суб'єктом історичної дії?

2. Чи правомірне твердження Гесіода: «Справді велика та людина, яка змогла опанувати час»?

3. До чого спонукає людину Хілон, говорячи: «Не осягай того, що не взмозі осягнути»?

4. М. Монтень, відповідаючи на запитання: «Як прожити життя гідно?», писав: «Не можна бути суворими ані до самого себе, ані до інших, заради можливості безсмертя душі». Як вважаєте ви?

5. Чи може людина не думати про одвічне?

6. Чи правильно Ортега-і-Гассет порівнює сучасну людину із біснуватим дикуном?

Теми рефератів

1. Людина - найвища цінність суспільства.

2. Діалектика взаємодії особистості та суспільства.

3. Людина як природна і соціальна істота.

4. Проблема особистості як соціальний феномен історичного поступу.

Література:

  1.  Апресян Р.Г., Барулин В.С., Борзенков В.Г., Гаранина О.Д., Гиренок Ф. И. Философская антропология: Учеб. пособие. — М., 2005.
  2.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  3.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
  4.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  5.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  6.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  7.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  8.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  9.  Плотников В.И. Онтология: Хрестоматия. — М.; Екатеринбург, 2004.
  10.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — 2.вид., випр., доп. – К., 2007.

Тема 6.: ФІЛОСОФІЯ ЦІННОСТЕЙ (АКСІОЛОГІЯ)

Мета: сформувати у студентів основи теорії цінностей. Показати, що аксіологія є філософським осмисленням феномену цінностей. З’ясувати природу, класифікацію та функціональний аспект цінностей. Порівняти між собою різні системи цінностей. Пояснити істину та оцінку. Осмислити теоретичні підстави пошуку сенсу життя.

Основні поняття: аксіологія, цінність, концепції цінностей, ідеал, цінності-цілі, цінності-засоби, сенс життя.

План лекції:

  1.  Аксіологія як наука про цінності.
    1.  Типи і філософські концепції цінностей.
      1.  Класифікація та функції цінностей.

1. Аксіологія як наука про цінності.

Людина, як відомо, вступає в різноманітні відношення зі світом. Вона пізнає, оцінює і практично перетворює його. Оцінне відношення людини до світу вивчає аксіологія, або теорія цінностей.

Аксіологія філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей.

В українській мові у тому самому значенні, що термін «цінність» вживається термін «вартість».

Кожній сфері буття людини відповідають певні цінності. До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині чисте повітря, воду, корисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це — природні цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, вітальні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир, демократія, їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єктивувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії), їх антиподами є зло, неістина, потворне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.

Усі ці різноманітні предмети і феномени робить цінностями, об'єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність феномен, який об'єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей об'єктивістський. Воно не бере до уваги суб'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повітря, здоров'я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від свідомості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що суб'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єкти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-поміж інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єктивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чому свідомо надають перевагу.

Відмінність між обома підходами не така вже й суттєва, оскільки корисні копалини, чисте повітря, душевний комфорт, мир, моральні ідеали є цінностями для них обох. Однак об'єктивістська позиція передбачає, що цінності існують об'єктивно, незалежно від свідомості суб'єкта, а він може лише правильно чи неправильно оцінювати, використовувати їх. Суб'єктивістську позицію характеризує визнання того, що цінності конституюють (творять) суб'єкти. Залежно від розуміння природи, сутності цінностей вибудовувалися їх об'єктивістські і суб'єктивістські концепції.

2. Типи і філософські концепції цінностей.

Об'єктивістські концепції цінностей. Визнання і сприйняття цінностей з об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням, хто визначив цінності, надав значення блага певним феноменам. Прихильники цієї позиції вважають, що джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). Так, представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму, а також німецький філософ, який застосував феноменологічний метод Е. Гуссерля у сфері етики, культури, релігії,

На основі вихідних засад об'єктивістських напрямів в Новий час була сформульована концепція природних прав людини, яка задекларувала основні цінності буржуазного суспільства (право на життя, свободу, результати власної праці), хоча ідеалісти виводили ці права від Бога, а матеріалісти з природи. Ця концепція є яскравим виявом об'єктивізму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців.

Концепцію прав людини, яка ґрунтується на природному праві, визнала ООН, а визнання її світовим співтовариством підважило засади тоталітаризму в колишньому СРСР, відіграло не останню роль в його розвалі.

Однак абсолютизація природних прав є теоретично безпідставною і практично небезпечною. Адже ця концепція, зародившись у Західній Європі, відповідає духу і стилю життя цієї культурної ойкумени. З нею не цілком узгоджуються інші культури, з яких складається сучасний світ (мусульманська, індійська, китайська). Нав'язати силою її цінності (СРСР Афганістану, США — Іраку), значить свідомо провокувати конфлікт. В сучасних умовах концепція природного права може стати ідеологією глобалізму, який є далеко не однозначним явищем.

Суб'єктивістські концепції цінностей. Позиції суб'єктивізму дотримується насамперед психологізм течія, представники якої визначають цінності через психічні стани суб'єкта. Як відомо, ще софісти проголосили людину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом всіх речей корисного, справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних психологістів є концепція засновника прагматизму, американського філософа Чарлза-Сандерса Пірса, який розглядав цінність як те, що задовольняє потребу людини.

До сфери цінностей Кант і його послідовники зараховували вищі цінності, які підносять людину над реальним буттям. На цій підставі вони трактували цінності як те, що повинно бути, не вважали цінностями матеріальні речі, які задовольняють потреби людини.

Близькою до неокантіанської є феноменологічна концепція цінностей. Найчільніший її представник німецький філософ Е. Гуссерль і його послідовники доводили, що цінності конституюються (творяться) трансцендентальним суб'єктом, але вони утворюють самостійну сферу цінностей, яка набуває об'єктивного характеру. Як і математичні предмети, цінності мають вічний і незмінний характер (у цьому їх позиція близька до об'єктивного ідеалізму). Те, що одну і ту саму цінність у різні часи тлумачать по-різному, на думку феноменологів, не заперечує її незмінного і вічного характеру. Це є лише суб'єктивними розуміннями, яких може бути багато, об'єктивної цінності. В такий спосіб феноменологія намагається примирити історизм, мінливість цінностей і твердження про їх вічний і незмінний характер.

Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цінностей і способу їх буття. Це зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і складністю предмета дослідження. Людина, яка прямо чи опосередковано визначає цінності, є складною і суперечливою істотою. Вона і свідомо вибирає цінності, і поставлена самою природою в ціннісне відношення до певних речей. Вона є і матеріальною істотою, для якої, наприклад, повітря, вода є базовими цінностями, які забезпечують її існування, водночас вона і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься над тваринним буттям.

3. Класифікація та функції цінностей.

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін.

Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати.

З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі, їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною.

До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.

Функції цінностей

1. Функція конституювання сенсу життя. З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу.

2.  Орієнтаційна функція цінностей.  У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності.

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.


Висновки:

Аксіологія - це теорія цінностей, філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки різноманітних між собою духовних і матеріальних чинників, та їх зв'язок зі структурою особистості.

Питання для самоконтролю:

  1.  Особливості предмета аксіології як філософської дисципліни.
  2.  Завдяки чому цінності виконують інтегративну функцію в суспільстві?
  3.  Покажіть, як цінність проявляється в акті оцінки.
  4.  Чи присутня оцінка в істині?
  5.  Проблема хибних цінностей.

Питання для дискусії та міркування:

1. Як слід розуміти соціальну обумовленість індивідуальних цінностей?

2. Який взаємозв'язок між переконаннями та ціннісними орієнтаціями?

3. Що вважається цінним у рамках філософії прагматизму?

4. Яка головна проблема щодо природи цінностей виникає в неокантіанстві?

5. Чи мають цінності об'єктивний зміст?

Теми рефератів:

1. Проблема критерію ціннісного вибору.

2. Ціннісні орієнтації у структурі діяльності.

3. Ієрархія цінностей.

Література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  5.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 2. – М., 1991.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Тема 7: ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Мета: вивчити культуру як предмет філософського осмислення; філософське поняття культури, її структуру та основні функції. Розглянути проблему взаємодії культури і природи. Проаналізувати механізм відтворення і розвитку культури в звичаях, нормах, традиціях. Розглянути проблематику взаємозв’язку культури та цивілізації.

Основні поняття: культура, цивілізація, культ, звичаї, криза культури, попкультура, контркультура, елітарна культура, антикультура, національна культура, духовна і матеріальна культура, інтелігентність, суспільний ідеал, криза культури.

План лекції:

  1.  Філософське поняття культури. Теорії культури.
  2.  Структура культури.
  3.  Атрибутивні ознаки і властивості культури.
  4.  Культура і цивілізація.


1. Філософське поняття культури
. Теорії культури.

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення "культура - натура", тобто "культура - природа". Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX - у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираження її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру у найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.

До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну − культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну − культура розуміється як система цінностей, їх надбання; теологічну, пов'язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохопного розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

Емпіричний, описовий підхід, згідно з яким культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється у статичному вигляді - у вигляді певного "набору" речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна й духовна сфера культури, про що йтиметься далі.

Аксеологічний, тобто оцінний підхід, за якого "культурність" і "некультурність", отже, і рівень культурності, оцінюється порівнянням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, як і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оцінювати.

Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, "позабіологічний" за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оцінний, а включає в себе їх раціональний зміст.

Культура − це сукупність матеріальних, практичних, духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вищі навчальні заклади, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через усебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.

Таким чином, культура - це художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість та вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

Усе ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Такого роду явища, відносини, процеси, поведінку називають "антикультурою". Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативну оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.

2. Структура культури.

Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одяг, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.

Матеріальну культуру можна поділити на:

культуру праці (засоби праці) та

культуру побуту (засоби споживання).

Матеріальна культура існує не лише у вигляді засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про "культуру праці" різних історичних епох.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура - результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природи й суспільства, ширину світогляду, втілення у суспільне життя ідей і знань.

До структури духовної культури суспільства належать такі основні елементи:

1. Явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (література й мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.

Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) - також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого "зоологічного індивідуалізму", вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.

2. Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес відповідно до політики держави.

3. Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва. Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично й духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний надприродний світ, в якому вона живе.

Коротко розглянемо сфери культури:

Політична культура включає в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, Людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймаються перш за все чуттєво, у їх зовнішній виразності.

 Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов'язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т. д.

Можна знайти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи: масова культура, елітарна, молодіжна та ін. або ж офіційна культура.

На початку XX ст. в Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.

3. Атрибутивні ознаки і властивості культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебуває у постійному русі (розвитку).

Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними закономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю.

Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

  •   ойкумена − частина природного середовища, заселена людьми;
  •   історико-культурна сфера — окремі частини ойкумени;
  •   окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовнішній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку культури і природи. Внутрішній простір культури виявляється у поширенні на Землі археологічних культур, ойкумени, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивілізацій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, породжено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

Поняття світовий культурний простір охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий культурний простір розглядається як своєрідний інформаційний, ціннісний резервуар конкретної національної культури, в який вона вносить свої унікальні надбання.

З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своєрідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не лише предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою.

Отже, культура — це також виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво — це передусім дія, рух, розвиток.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою людською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбувається залучення нових поколінь до досягнутого на певному історичному етапі рівня розвитку культури, що філософською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосередньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не лише засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності − бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечуючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже наступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечування означає етап творення, творчості, а розпредмечування -етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування — предметність — розпредмечування) ілюструє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини — суб'єкта культурно-історичного процесу. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, освіченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності тощо. Це дає підстави для висновку, що культура є нагромадженням якісності та пориванням до якісності.

4. Культура і цивілізація

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас - спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.

- Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури. Але саме при вивченні цієї ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

- Друга ознака - спосіб освоєння культури: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культури, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу − відмінності західної і східної цивілізацій. Цінності у них ті самі, способи ж освоєння - різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Для східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодостатня цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих "гібридних" суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Питання для самоконтролю:

  1.  Проаналізуйте прояви кризи сучасної культури.
    1.  Поясніть в чому полягає людинотворчий вимір культури.
      1.  Культура мислення та загальна культура.
      2.  Як Ви охарактеризуєте культурно-цивілізаційний поступ України.
      3.  Охарактеризуйте риси внутрішньої культури людини.
      4.  Роз’ясніть сенс понять «контркультура», «субкультура» (на прикладі «хіппі», «готи», «емо» та ін.).

Питання для дискусій та міркування:

1. Як ви розумієте вислів: «Культура - це в першу чергу світ предметів, які нас оточують, несуть на собі відбиток людської діяльності, суспільних зв'язків і особливостей взаємовідносин людини з природним середовищем»?

2. Яки ви розумієте вислів «безкультурна людина».

3. Поясніть зміст висловлювання «духовно багата людина».

4. Чому людина не може стати нею поза сферою культури?

5. Чи можливий, на вашу думку, регрес культури?

Теми рефератів

1. Рушійні сили розвитку культури.

2. Культура і духовний світ людини.

3. Культура і цивілізація.

Література

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студ. вищих навч. закл. — К., 2005.
  3.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  4.  Джинчарадзе Н. Г., Ожеван М. А., Толстоухов А. В., Кундеревич О. В., Недюха М. П. Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.
  5.  Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Під ред. Л.Т. Левчук. – К., 1997.
  6.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  7.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  8.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  9.  Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

ТЕМА 8: ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Мета: навчити студентів основам розуміння історіософії. Розглянути історію як форму існування особистості, нації, людства. Проаналізувати проблематику суб’єкта, об’єкта, законів, рушійних сил, спрямованості історії. Розібрати концепції лінійного та нелінійного розвитку історії. Проаналізувати особливості натуралістичної історіософії (Л.Гумільов, М.Данилевський, О.Шпенглер), ідеалістичної історіософії (Гегель, Фукуяма), матеріалістичної історіософії (Маркс) та історіософії теоретиків постіндустріального суспільства. Ознайомитися з видами ідеологій: націоналізм, лібералізм, соціал-демократія. Розглянути дискусійні питання філософського розмежування понять патріотизму, націоналізму, фашизму.

Основні поняття: історія, історіософія, лінійна концепція, циклічна теорія, цивілізаційна концепція, ідеалістична концепція, формаційний підхід, націоналізм, лібералізм, соціал-демократія, суспільно-економічна формація, ідеологія.


План лекції:

  1.  Поняття і предмет філософії історії.
    1.  Основні концепції історіософії. Проблема спрямованості історичного процесу.
      1.  Ідея кінця історії.

1. Поняття і предмет філософії історії

Історія є однією з форм людської думки, які найбільше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. Історія — джерело багатьох (якщо не більшості) філософських проблем. Історія − це розвиток суспільства у культурному часі та просторі.

Філософія історії сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Аналізуючи під властивим тільки їй кутом зору історичний процес, філософія історії розв'язує одну з основних проблем − теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. В її арсеналі − широкий набір теорій, заснованих на різних принципах систематизації емпіричного матеріалу, різних схемах розвитку людства, моделях структуризації світової історії, які можуть бути зведені до двох основних типів:

1. Теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи.

2. Теорії, що визнають поліваріантність, циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів.

2. Основні концепції історіософії

Лінійний підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов'язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

А. Фергюсон виокремлював в історії людства такі стадії розвитку, як дикість, варварство і цивілізація, яким відповідали три основні стадії його господарського розвитку: збиральництво і мисливство, скотарство, землеробство. Таку точку зору поділяв і Тюрго, який з огляду на науково-технічний прогрес, економічні досягнення подав загальнолюдський поступ як пряму лінію, що підіймається вгору. Цю дещо спрощену схему прогресу людства розвивав Кондорсе у праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». Кондорсе дотримувався тріадної моделі людського прогресу, однак піддав її ретельнішій внутрішній структуризації. Виокремивши три великі епохи в історичному плині людства, він поділив їх на десять стадій відповідно до тези про неухильно зростаючий соціально-економічний і науково-культурний прогрес.

У цьому контексті досконалішою є лінійно-стадійна схема розвитку людства К.-А. Сен-Сімона (1760—1825), який не лише ретельніше врахував соціально-економічні реалії історичного буття суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії поступу людства — фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього — постають як більш реальна цілісна система, в якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попередню, а й наслідком кризи попередньої стадії, спричиненої витрачанням нею своїх внутрішніх потенційних ресурсів майбутнього розвитку.

В основу формаційного (марксистського) підходу до аналізу світового історичного процесу покладено ідею про шість (п'ять у радянській інтерпретації) суспільно-еконо-мічних формацій у розвитку всесвітньої історії: первіснообщинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначальною основою кожної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства, їх особливості безпосередньо пов'язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до суспільної власності, передусім до засобів матеріального виробництва. Особливості відносин між класами зумовлені динамікою суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами, що мають об'єктивний характер. Тому відносини між класами неодмінно загострюються, призводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується домінуючий статус певного панівного класу, який з часом, під тиском загострених суспільних суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу. Апогею класова боротьба, за Марксом, набуває у капіталістичній формації, що неодмінно має призвести до пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату як перехідної ланки, неодмінної умови для становлення нового (комуністичного) суспільства, в якому не існуватиме приватної власності, експлуатації, а отже, й класів, настане соціальна та економічна гармонія.

Другим найвпливовішим напрямом лінійної філософії історії, зорієнтованим на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і неоево-люціонізм.

Еволюціоністську концепцію односпрямованого, повільного, але неухильного поступу людства найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англійський етнограф Едуард-Бернет Тейлор (1832—1917) з його фундаментальним дослідженням еволюції первісної культури.

Впливовий у XX ст. неоеволюціонізм репрезентував американський дослідник К. Поланьї. Він дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії економіки три основні періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожному з цих періодів відповідає особливий тип розподілу матеріальних благ. На стадії первісної економіки з її законом еквівалентного обміну домінує принцип реципрокції, згідно з яким кожен індивід вносить максимум у спільне надбання общини, Щоб одержати для себе максимум шани і соціальних привілеїв. На стадії ранніх цивілізацій цей принцип ще діє, але домінуючим стає принцип редистрибуції − централізований перерозподіл благ і послуг. На стадії ринкової економіки діють добре знані сьогодні принципи.

Більш виразною є теорія стадій економічного розвитку іншого американського дослідника Волта-Вітмена Ростоу (нар. 1916), яка набула популярності у 50-ті роки минулого століття. Започатковують його стадійну систему «традиційні» стадії з властивим їм низьким рівнем споживання, за ними — стадії «передумов», «піднесення», «наближення до зрілості», а увінчує її високоіндустріалізована стадія «масового споживання», якій автор приділяє головну увагу. Це було втілено в його концепції індустріального суспільства, яка стала своєрідною альтернативою марксистському розумінню капіталізму як суспільно-економічної формації та протиставленням традиційному аграрному суспільству з його натуральним господарством. Темпи розвитку, структура «індустріального суспільства», згідно з Ростоу, залежать не від форм власності та суспільних відносин, а лише від рівня його індустріалізації.

Концепції єдиного індустріального суспільства значну увагу приділив і всесвітньо відомий французький філософ Раймон Арон (1905—1983). Р. Арон разом із В. Ростоу і Д. Беллом вважається творцем, провідним теоретиком концепції єдиного «індустріального суспільства». На відміну від марксистського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку він розглядає історичний процес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустріального») суспільства.

Погляди Арона мали величезний резонанс і значною мірою сприяли формуванню у 70-ті роки XX ст. концепції постіндустріаль-ного суспільства (Д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гароді, А. Горц, П. Гудмен, К. Кеністон, О. Тофлер, А. Турен та ін. ), яке часто тлумачать як суспільство інформаційне.

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією.

Представниками нелінійної концепції розвитку історії були Віко, М. Макіавеллі, Т. Кампаналла, Тюрго.

Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку — «цивілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (цивілізацій) він виокремлює десять: єгипетський; китайський; ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський (давньосемітичний); індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; новосемітичний, аравійський; германо-романський (європейський); мексиканський і перуанський та слов’янський.

У цих поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». Шпенглер виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську й культуру майя. Кожний з виділених ним культурних світів має ідентичний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи. Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання -розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зумовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на противагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, Домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західноєвропейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.

А. Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну, долаючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загибелі. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатніми в усій своїй самобутності. Схема А. Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі й «неісторич-ному» Сходу, що так незатишно почувався у стадійно-формаційній схемі Маркса.

3. Ідея кінця історії

Її сформулював сучасний американський вчений Френсіс Фукуяма. Кінець історії Фукуяма побачив у тім, що завершується ідеологічна еволюція людства і відбувається універсалізація західної ліберальної демократії, як остаточної форми правління. Якісні зміни у світі будуть відбуватися, однак є серйозні підстави вважати, що світ ідеальний, − світ ідеї лібералізму, − у кінцевому рахунку визначить вигляд матеріального світу.

Фукуяма зазначає кілька версій кінця історії в колишній філософії. Так, Маркс вважав, що в комуністичній утопії розв'яжуться всі протиріччя. Однак ця концепція була запозичена у Гегеля. Саме він першим з філософів став говорити, що людина - продукт конкретного історичного і соціального середовища. Ідея Гегеля, як вона бачиться Фукуямі, — опанувати природним середовищем і перетворити його за допомогою науки і техніки. Тут Фукуяма посилається на Гегеля, який вважав, що принципи ліберально-демократичної держави з часів перемог Наполеона вже не міг вдосконалюватися, хоча попереду була, звичайно, величезна робота з перетворення суспільних відносин.

Фукуяма запевняє, що держава, яка з'являється в кінці історії, ліберальна, оскільки визнає і захищає, через систему законів, невід'ємне право людини на свободу; і вона демократична, оскільки існує за згодою підданих. Така «загальнолюдська держава», як назвав її Олександр Кожев, з'явилася в повоєнній Європі. У цій державі, зауважує Фукуяма, немає ядерних конфліктів, і головним чином, залишається економічна діяльність у рамках Спільного ринку.

Він вважає, що важливо з'ясувати матеріальна чи ідеальна сфера є двигуном історії. Адже від свідомого вибору залежить, куди підуть народи. На відміну від матеріалістичного детермінізму Фукуяма вважає, що й економіка, і політика припускають автономний попередній їм стан свідомості, завдяки якому вони тільки і можливі. Стан свідомості стабілізується в ліберальному напрямі, якщо є достаток.

«Чи дійсно ми підійшли до кінця історії?», — задається питанням Фукуяма. Чи здатен вирішити всі протиріччя лібералізм? Два головних виклики були йому кинуті у XX столітті — фашизм і комунізм. Фашизм був розтрощений фізично. Певною мірою зазнала поразки і сама його ідея.

Питання для самоконтролю:

  1.  Назвіть особливості філософії історії Гегеля.
  2.  Проаналізуйте формаційну концепцію історії К. Маркса.
  3.  Цивілізаційна концепція історії А. Тойнбі, О. Шпенглера.
  4.  Концепція занепаду культури Й. Хейзенга.

Питання для дискусії та міркування:

1. Як слід розуміти соціальну обумовленість індивідуальних цінностей?

2. Який взаємозв'язок між переконаннями та ціннісними орієнтаціями?

3. Що вважається цінним у рамках філософії прагматизму?

4. Яка головна проблема щодо природи цінностей виникає в неокантіанстві?

5. Чи мають цінності об'єктивний зміст?

Теми рефератів:

1. Стародавні та середньовічні уявлення про історію та історичний розвиток.

2. Філософія історії Монтеск'є.

3. Марксистські уявлення про історичний розвиток.

4. Цивілізаційна концепція історичного розвитку О. Шпенглера.

5. Інформаційні теорії історичного розвитку.

6. Свобода як фундаментальна проблема філософії історії.

Основна література:

  1.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
  2.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  3.  Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. – К., 2000.
  4.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  7.  Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002
  8.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  9.  Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.
  10.  Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

ТЕМА 9: ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

Мета: Розглянути природу, закони та принципи розвитку суспільства. З’ясувати форми організації, джерела та спонукальні сили суспільного розвитку. Проаналізувати соціальну структуру, основні характеристики малих, середніх та великих соціальних груп, принципи соціальної стратифікації та мобільності соціуму. Встановити основні теоретичні підходи до розуміння суспільства. Розглянути суспільство як єдність природного та соціального. Пояснити теорії аграрного, індустріального, постіндустріального суспільств.

Основні поняття: суспільство, велика соціальна група, середня соціальна група, мала соціальна група, стратифікація, страта, клас, нація, народ, етнос, суверенітет, держава.

План лекції:

  1.  Онтологія соціального.
  2.  Суспільство як система: основні сфери та закони розвитку суспільного життя.
  3.  Соціальна структура суспільства.
  4.  Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства.

1. Онтологія соціального

Поняття «соціум», «соціальне» − це сфера спільного, взаємного буття людей. Соціальним вважають усе те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика, інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Суспільство раціонально організована спільнота людей, об’єднаних спільною спрямованістю інтересів, взаємною угодою в розумінні принципів колективного існування. Цим суспільство відрізняється від спільності – органічного об’єднання людей пов’язаних єдиним походженням, родинними зв’язками, єдністю долі (сім’я, рід, плем’я, народ) та від держави – раціонально організованого апарату управління суспільством.

В цілому суспільство – це соціальна система, що охоплює сукупність соціальних об’єктів та суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Суспільство − це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Аналогом поняттю суспільство є поняття соціум, соціальність.

Основними струтурними підрозділами суспільства є: суб’єкти суспільних відносин: люди і групи людей; суспільні відносини; соціальні інститути; соціальна діяльність. Суспільство задовольняє потреби у збереженні та відновленні життя його членів; підтримує стабільність функціонування соціальної організації життя; культивує вищі духовні потреби своїх членів. Суспільство існує лише там де є значна група людей; відбуваються процеси інституалізації соціальної сфери; існує співпраця, взаємодія між людьми; існують спільні ментальні, духовні, ціннісні принципи, які об’єднують спільноту. Поняття «суспільство» включає соціально організовану спільноту людей; певний конкретний тип соціальної оганізації людей (ліберальне суспільство, розвинене суспільство, цивілізоване суспільство); сукупність історично здійснених спільнот (античне, феодальне, буржуазне, соціалістичне).

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях таін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим.

Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна роль сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі.

Від того, з якими структурами соціального буття пов'язана особа, визначають її соціальне походження (наприклад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкретної соціальної групи певною мірою впливає на її поведінку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і перебільшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники одних соціальних груп були заздалегідь атестовані як «прогресивні», а інші — «консервативні».

Такі перебільшення є безпідставними, адже буття кожної людини -- надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є виключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіоло-гічні особливості, що зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність людини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні під структури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціальною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціальні умови, якими б вони не були, не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її внутрішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутності людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрідно відокремленого душевного життя; тільки за таких обставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й неможливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, потреби, одні й ті ж обов'язки чи пристрасті.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей суспільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи певними групами у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразником певних соціальних якостей.

2. Суспільство як система: основні сфери та закони розвитку суспільного життя. Духовне життя соціуму

 

Суспільство є поєднанням мінливих та сталих елементів. Останні є суттєвими характеристиками суспільства. Для суспільства характерні: системна організація, особливий механізм передачі інформації, єдність матеріальних та духовних процесів. Основними сферами життєдіяльності суспільства є: матеріально-виробнича та економічна діяльність (виробництво, обмін та розподіл матеріальних благ, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП, сільське господарство, фінанси, економіка, банківська діяльність), побуту та сімейних стосунків (сім’я, побут), соціально-гуманітарних відносин (закони та правові норми, медицина, засоби масової інформації, суспільні організації та об’єднання, спорт), політико-управлінська (політичні партії, органи влади, державні інституції), духовного життя (наука, освіта, церква, література, мистецтво). Лише в єдності цих сфер забеспечується цілісний характер суспільних відносин та задоволення життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих, духовних).

Духовне життя суспільства виступає вагомим фактором продукування, закріплення, передачі та вдосконалення предметних, смислових, ціннісних орієнтирів  розвитку суспільства. Воно складається з цілісної єдності думок, норм, ідей та принципів, які становлять запоруку розвитку певних соціальних сфер. Духовна сфера тісно пов’язана з матеріальною. Саме до духовної сфери суспільства можна віднести форми суспільної свідомості: економічну, правову, політичну, моральну, естетичну, релігійну. В духовному житті суспільства можна виділити наступні рівні: індивідуальний та масовий, ідеологічний та теоретичний. Ідеї та принципи життя прийняті на індивідуальному рівні суттєво змінюються на масовому. Тут відбуваються переважно стихійні  процеси формування уявлень, поглядів, вподобань, стереотипів, смаків. На рівні суспільної ідеології відбувається організоване формування ідеї, вчень, принципів. Її свідомо продукують  певні соціальні групи з метою впливу на масову свідомість та зміни суспільства. В свою чергу суспільну ідеологію треба відрізняти від теоретичного рівня осмислення суспільних процесів. Ідологія завжди заангажована інтресами певних груп, а теоретична свідоміст повинна бути нейтральною в аналізі суспільних явищ. Окремо можна виділи стани духовного життя суспільства: активний, пасивний, акцентований, збалансований.  Соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндиві-дуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточення індивіда: сім'я, сусіди, дошкільні установи, школа, засоби масової інформації тощо.

3. Соціальна структура суспільства

У попередніх розділах суспільство розглянуте не як механічна сума індивідів, а як соціальна система, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ. У межах цієї системи формуються і функціонують різні спільноти і групи, великі і малі, взаємовідносини яких і ставлять власне  соціальну структуру. Тому остання існує як сукупність демографічної, поселенської, класової (чи стратифікаційної) професійно-освітньої та етносоціальної структур.

Демографічна структура суспільства.  Народонаселення безперервно відтворювацька сукупність людей, основна спільнота демографічної структури. В цьому плані мова йде про народонаселення Землі, окремих країн, регіонів тощо.

Поряд із природним середовищем воно є найпершою умовою життя і розвитку суспільства передумовою й субєктом історичного процесу. Прискорені чи уповільнені темпи суспільного розвитку значною мірою залежать від таких демографічних показників, як загальна кількість населення, його густота, темпи зростання, статево-вікова структура, стан психо-фізичного здоров'я, міграційна мобільність тощо.

Вплив демографічних чинників виявляється у всіх складових суспільства, він не обмежується лише економікою, відбиваючись у моралі, політиці, праві, у суспільній психології, менталітеті.

Поселенська структура суспільства. Це поняття відображає стосунки людей з територією їх помешкання, точніше - відношення людей між собою у зв'язку з їх належністю до одного й того ж або до різних типів поселення. За поселенським принципом індивіди розмежовані у просторі, вони, залежно від типу поселення, є або міськими, або сільськими жителями.

Професійно-освітня структура суспільства. Професії та освіта з'явилися в результаті виділення ремесла (гончарного, ковальського тощо), торгівлі, відособлення праці з управління общинними справами й здійснення культурних функцій та з тих початків трудового навчання, які обов'язково були присутні у вихованні первісної людини.

Суспільство набуває професійно-освітню структуру тільки в результаті трьох великих суспільних розподілів праці - відокремлення скотарства від землеробства, ремесла і торгівлі від сільського господарства, праці розумової від праці фізичної.

Наслідком цих розподілів праці - особливо останнього - стало виникнення інтелігенції (від латин, інтелігенс - мислячий, розумний), яка ніколи не була класом і поділяється на культурно-творчу, інженерно-технічну, військову, управлінську тощо. Є і такі загони інтелігенції, які обслуговують інтереси суспільства в цілому: у науці, управлінні, освіті, охороні здоров'я, обороні країни, мистецтві.

Соціально-класова структура суспільства. Опорним у дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т. Гоббса "Левіафан": соціальна група - це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких належать сім'я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.

Середні групи більші за кількістю, вони об'єднують виробничі об'єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.

Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є численними об'єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи, класи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Певне поширення в європейській соціальній філософії, починаючи ще з П. Сорокіна, отримала концепція, згідно з якою суспільство поділяється на особливі прошарки або "страти" (термін запозичений із геології й означає пласти, шари у геологічній породі). При цьому "страти" інколи ототожнюються з поняттям "класи", хоча ці поняття мають різний соціальний зміст.

Критерії, за якими людей відносять до тієї чи іншої страти, є різноманітними. Це і поділ людей на групи, в основі яких лежить рівень добробуту і прибутку (економічна стратифікація), і наближеність до політичної влади, наявність різних рангів, звань, почестей, управителей і тих, ким управляють (відповідно - політична стратифікація), і професійні відмінності (звідси можливість професійної стратифікації). Це й занятість, освіта, стать, кваліфікація. До цих ознак інколи додають ще й престиж, уподобання (а американці - національність).

Друга похідна концепція, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, - це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К. Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з однієї страти до іншої.


4. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства

Історію суспільства в період 50-60 рр. поділяють на два періоди - традиційне й індустріальне. Традиційне - це суспільство з аграрним укладом, малорухомими структурами і традиційним способом соціокультурної регуляції (примітивне придушення свободи особи). Індустріальне суспільство засноване на машинному виробництві, розвинутій системі комунікацій і соціальної мобільності, тут розумно сполучаються свобода й інтереси індивіда з загальними соціокультурними нормами і цінностями.

Можна визначити деякі основні риси індустріального суспільства:

1) всебічний розвиток приватної власності, зростання особистої свободи;

2) широкий доступ до участі у володінні акціями і у всіх сторонах виробничого процесу;

3) центральна фігура соціального прогресу - підприємець, бізнесмен;

4) радикальним реформатором системи управління виробництвом стає менеджер як мислячий адміністратор;

5) плюралізм і деідеалогізація суспільного життя, суспільна свідомість спирається на тверезий розрахунок і конституційні норми;

6) формуються органи наднаціонального управління і влади — транснаціональні корпорації.

Об'єктивні зміни, які відбулись у західному суспільстві в 1950-60-ті роки, викликали хвилю науково-теоретичних узагальнень, різного роду історико-соціологічних концепцій. Насамперед, отримала розвиток теорія конвергенції − зближення різнопланових суспільств головним чином у напрямі «суспільства споживання». В ідеологів теорії конвергенції існувала тверда переконаність утім, що період різкого, конфліктного протистояння між капіталізмом і соціалізмом неминуче доходить до кінця. Вирішення проблеми протистояння вбачали у взаємопроникненні, взаємовпливі різних соціумів на грунті співіснування, співробітництва, знаходження компромісів у справі утворення універсального суспільства в планетарних масштабах.

Теоретики конвергенції бачили шляхи її втілення різним чином. У. Ростоу й інші обґрунтовували конвергенцію як шлях насадження західних ідей і цінностей у країнах соціалізму за допомогою демократизації і вестернізації їх способу життя, який неминуче буде мінятися під впливом. індустріалізації і росту споживання. 3. Бжезинський, П. Сорокін і інші писали про паралельну еволюцію, запозичення одне у одного сильних сторін систем, подолання конфліктів і рух до єдиного, «суспільства-гібриду», яке якісно перевершує висхідні системи.

Соціально-філософські ідеї, на які спиралися концепції єдиного індустріального суспільства, містили в собі певні уявлення про поділ суспільства на шари-страти. Природно, що в динамічному суспільстві інтенсивні і процеси переходу з однієї страти, в іншу, і переходи всередині однієї страти, тобто очевидна мобільність людської життєдіяльності. Звідси уявлення про соціальну стратифікацію і соціальну мобільність, які були розповсюджені в західній соціології в 1930-50-і роки, а в індустріальному суспільстві зазнали змін, оскільки динаміка переміщення з однієї страти в іншу прискорилася, змінилися можливості людей здібних і амбіційних на шляху досягнення вищих суспільних рівнів.

Зміни в індустріальному суспільстві відсунули на задній план звичні для колишнього суспільства ідеологічні цінності: партійність, суб'єктивність, націоналізм, переваги за релігійними і іншими мотивами. Оскільки на першому плані опинились техніко-раціональні аспекти функціонування суспільства, засновані на пріоритеті науки і культури, то відбулося послаблення тиску ідеології в індустріальному суспільстві, тобто «деідеологізація».

Ще одна істотна риса відрізняє нове суспільство — масова участь людей у різних сферах життєдіяльності. «Масове суспільство» − це суспільство, в якому переважає масове виробництво, масова культура, масове споживання, масова комунікація, де панує суспільна думка. Прихильники ліберальної концепції масового суспільства Р.Шлік («Пануюча еліта»), Д.Рісмен та інші вельми негативно оцінюють індустріалізм, вбачаючи у ньому утвердження тенденції зростання маси і ролі бюрократії в суспільстві, машиноподібність та уніфікацію «масової людини», можливість наростання конформізму, маніпулювання і контролю мас. Народні маси розглядаються як пасивна множина напівосвічених людей-атомів, пов'язаних лише спільністю інтересів на роботі і дозвіллі. Правляча еліта свідомо розбещує маси, отримує прибуток і владу, і, у свою чергу, розбещується сама. У цих умовах незалежна духовна еліта остаточно відокремлюється і від влади, і від маси.

Прихильники демократичної концепції масового суспільства Д.Белл, СЛіпсет та інші вважають, що вцілому відбувається піднесення мас, оскільки їм стає доступним масове споживання тих товарів і послуг, які були доступні раніше лише обраним. Демократизація економіки робить доступним вибір заняття по душі, узгоджує вибір із здібностями людини. Формування середнього класу уможливлює досягнення стабільної суспільної згоди. Ці вчені розглядають засоби масової комунікації і масову культуру як основу формування у суспільстві більшості освічених людей, які і формують суспільну думку, здатну контролювати владу і брати участь в управлінні суспільством.

У 1970-і роки бурхливо розвиваються суспільно-футурологічні концепції і моделі розвитку людства. Науковий плюралізм виявив світі різні версії майбутнього суспільства: «посткапіталістичне» Р.Царендорфа, «постіндустріальне» Д.Белла, «постцивілізаційне» К.Болдуінга, «нове індустріальне» Дж.Гелбреіта, «індустріальне у фазі зрілості» Р.Лрона, «просунуте індустріальне» Г.Маркуж, «надіндустріальне» О.Тоффлєра, «технотронне» З.Бжезинського та інші. Автори концепцій керувалися загальною методологічною установкою - необхідна реіндустріалізація, тобто необхідна така індустріалізація, за якою наука і техніка стануть гуманістичними і не будуть руйнувати природного в людині й у природі. І більш того, наука і техніка в нових умовах будуть сприяти утвердженню загальнолюдських цінностей і виживанню людства.

Значна частина енергії суспільства спрямовується на сферу споживання, послуг і комунікації, тобто на непромислову сферу. Постіндустріальне суспільство є інформаційним і приходить на зміну виробничо-трудовому. Інформація стає вирішальним чинником організації громадського життя. Суб'єктивний чинник, який сприяє перетворенню суспільства, теоретики постіндустріалізму бачили у впевненості і готовності громадських організацій і окремих індивідів брати участь у справі перетворення суспільства.

«Реідеологізація» − традиційна ідеологія спиралася на класові і національні переваги. Нова «постідеологія» спиралася на ідеї планетарної панідеології, орієнтованої на загальнолюдські цінності, надкласовий і безнасильницький світ, гуманний і демократичний вибір.

Яким же бачилося майбутнє людства найбільш радикальним футурологам постіндустріального суспільства? Олвін Тоффлєр у роботі «Третя хвиля» (1980) третю хвилю світової цивілізації побачив у поширенні комп'ютерно-інформаційної складової суспільного буття. «Третя хвиля» – це комп'ютер, біологічна революція, зміна видів енергії, новий геополітичний баланс у світі, повстання проти патріархальності, відеоігри, прагнення до децентралізації, пошуки індивідуальності. О.Тоффлєр знайшов глибокі, процеси диверсифікованості (диференціації) у сучасному західному суспільстві: з'являється маса спеціалізованих журналів і газет, зростає кількість радіостанцій, пішла на спад влада всемогутнього централізованого телебачення, з'являється кабельне телебачення з двостороннім зв'язком, утрачається звичне однобічне розуміння явиш. У цей час виникла «бліцкультура»: короткі інформаційні тексти, уривки з пісень, мультзаставки, колажі. Основні риси радикальної перебудови у світі Тоффлєр визначив у кількох аспектах. По-перше, — це гнучкі інформаційні технології. По-друге, відбувається демасифікація суспільства, у ньому з'являється безліч груп «за інтересами». По-третє, нова демократія сприяє участі громадян у формуванні моделей свого майбутнього. По-четверте, виникають загальні світові ринки з вільним переміщенням товарів, ідей, культури, людей. Звідси завдання для урядів: навчити людей зустріти майбутнє.

Оптимістичний ідеал постіндустріальної цивілізації − глобальне село, електронний котедж, а то і ціле інформаційне місто, в яких втілюється ідеал західної людини: об'єднати розумову і фізичну компоненти праці, об'єднати міський комфорт і сільську природу.

Питання для самоконтролю:

  1.  Охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння суспільства.
  2.  Чи не нівелює суспільство індивідуальність?
  3.  Яка головна ознака нації, без якої нація ще просто народ?
  4.  Охарактеризуйте історичні формації за марксисткою класифікацією.
  5.  Лібералізм, націоналізм, соціал-демократія, фашизм, релігійний фундаменталізм, як типи суспільних ідеологій. 
  6.  Підходи до структуризації суспільства: етнічний, поселенський, класово-стратовий, професійно-освітній та ін.

Теми рефератів

  1.  Соціальний простір і час: основні закономірності розвитку.
  2.  Традиції як форми соціального відтворення.
  3.  Особливості соціальної структури українського суспільства.
  4.  Нація як соціально-культурний феномен.
  5.  Самовизначення нації: історія питання та сучасність.
  6.  Етнос і нація. Перспективи розвитку спільностей і особи.
  7.  Система природи і суспільства: загальне, особливе, одиничне.
  8.  Власність і експлуатація: сучасна філософська інтерпретація.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
  3.  Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). – К., 1993.
  4.  Кемеров В.Е., Керимов Т.Х. Хрестоматия по социальной философии. – М., 2001. – http://www2.usu.ru/philosophy/soc_phil/rus/annotations /chrestomatia.html
  5.  Контексты современности. Ч. 1: Актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории /Хрестоматія. – Казань, 2000. // http://ecsocman.edu.ru/
  6.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  7.  Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002
  8.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  9.  Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. – К., 1997.
  10.  Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

ТЕМА 10: ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Мета: проаналізувати сутнісні аспекти права. Пояснити аспекти взаємодії права та закону. Встановити основні риси правової держави. Розглянути проблему людини як носія правових відносин. З’ясувати сутність та структуру громадянського суспільства.

Основні поняття: філософія права, право, закон, правова свідомість, правова держава, правовий закон, права людини, народний суверенітет, державний суверенітет, громадянське суспільство.


План лекції:

  1.  Сутність права.
    1.  Право і закон.
      1.  Правова держава.

1. Сутність права

Сутнісними принципами філософії права є формальна правова рівність, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості. Формально право − це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. В той же час реально набуті права людей неодмінно будуть нерівними. Право − це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Свобода − це загальний правовий принцип, існує в суспільстві у формі правопорядку, відповідальності, дозволів і заборон, правопорушень. Принцип права не суперечить принципу свободи та рівності, а навпаки передбачає їх. Тут діє загальний імператив: люди є вільними настільки, наскільки є рівними, і рівними — наскільки вільні, а також: або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Вільні індивіди − носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політичного життя.

Справедливість є основним поняттям права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність. Справедливість — це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

2. Право і закон

Обов’язковість й однаковість правових норм досягається дією закону як усталеного зв’язку між діями і вчинками людей та їх наслідками. У процесі законодавства право набуває статусу закону (позитивується), тобто йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, виразу і дії в суспільному житті. Закон, на відміну від права, яке з’являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людьми свідомо й цілеспрямовано. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Для контролю дотримання правових відносин існує система противаг у відносинах між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, загальносудовий, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. Загальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивності. Його сутністю і принципами є тільки владні установлення у формі загальнообов'язкових норм. Неправовий закон не може відмінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, справедливості та свободи людей за будь-яких обставин зберігає свою об’єктивну загальнозначимість, є основою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспективи − правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, правові відносини, правову свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

3. Правова держава

Реалізація правових принципів передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьому держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захисту правового закону. Домінуюча в сучасному світі демократична концепція правової держави має своєю основою ідею народного суверенітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Державний суверенітет − верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права. Тобто, для реалізації правової держави треба панування тільки правових законів і правової законності. Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, конституційно-правовим контролем.

Для правової держави необхідні й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означення міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою. Зрештою, правова держава − це держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Прикметними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;  організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Висновки:

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Питання для самоконтролю:

  1.  Розкрийте процес формування поняття «філософія права» в різних філософських концепціях.
  2.  Доведіть, що право — це лише однаковий для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні об’єкти, а не їхнє роздавання порівну кожному.
  3.  Обґрунтуйте, чому лише вільні індивіди є носіями, суттю і сенсом права.
  4.  За яких умов закон є знаряддям реалізації права, а за яких він може суперечити праву?
  5.  Чим визначається загальнообов'язковість правового закону?
  6.  Які статті Конституції України закріплюють юридичнозначимі аспекти свободи людини як духовної особистості. Прокоментуйте їхній зміст.
  7.  Українські громадяни є суб'єктами чи об'єктами права? Проаналізуйте сучасну ситуацію на конкретних прикладах.
  8.  Чи є сучасні громадяни України свідомими суб’єктами власних прав. Ваші аргументи: «за» і «проти».

Теми рефератів

1.  Закон і право. Поняття правової держави.

2.  Права людини і проблеми гуманізації суспільних відносин.

3.  Правота свобода.

4.  Гносеологія юридичного праворозуміння.

5.  Права і свободи людини і громадянина.

6.  Правова держава: історія ідей і сучасність.

7.  Мораль і право.

.8. Конституційне праворозуміння; права людини, правовий закон, правова держава.                              

9. Філософія права в Україні.

Література:

Бердяев Н. А. Философия неравенства. − М., 1990.  

Гегель. Философия права. − М., 1990.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Українй"28 червня 1996 року. − К., 1996.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности. − М., 1993.

Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. − М., 1996.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. − К., 1996.

Чичерин Б. Н. Философия права. − М„ 1990.

ТЕМА 11: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Основні поняття: космос, хаос, першооснова, апейрон, космоцентризм, натурфілософія, софісти, першоелемент, майєвтика, ейдос, форма, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе, атомізм, метафізика, кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.
  2.  Досократичний період античної філософії.
  3.  Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).
  4.  Характерні риси елліністичної філософії.

1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.

Антична філософія - це філософія давніх греків та давніх римлян. Вона існувала з VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., близько 1 200 років. Саме звідси веде свій початок західна філософія, майже всі її наступні школи, ідеї та уявлення, категорія, проблеми.

Традиційно виділяють такі етапи античної філософії:

- ранню класику (натуралісти, досократики). Головні проблеми - «Фізис» та «Космос», їх будова;

- середню класику (Сократ та його школа; софісти). Головна проблема − сутність людини;

- високу класику (Платон, Арістотель та їхні школи). Головна проблема − синтез філософського знання, його проблем і методів тощо;

- еллінізм (Епікур, Піррон, стоїки, Сенека, Епіктет, Аврелій тощо). Головні проблеми − мораль та свобода людини, пізнання тощо. До них додаються питання структури космосу, долі космосу й людини, відносини Бога й людини (Плотін, Порфирій, Прокл, Філон Александрійський).

Антична філософія висунула низку фундаментальних ідей та проблем, які не втратили значення й сьогодні:

1. Проблеми буття, небуття матерії та її форм. Ідеї про принципову протилежність форми «матерії», про головні елементи, стихії космосу, про тотожність і протилежність буття та небуття; про структурність буття (атоми та пустота), плинність буття та його суперечність тощо. Головна проблема тут - як виник Космос? Яка його структура? (Фалес, Анаксімандр, Аннаксімен, Зенон, Демокріт).

2. Проблема людини, її пізнання, її стосунки з іншими людьми. У чому полягає сутність людської моралі, чи існують не залежні від обставин норми моралі? Що таке політика та держава відносно людини? Як співвідносяться раціональне та ірраціональне в людському пізнанні? Чи існує абсолютна істина та чи може вона бути осягнена людським розумом? На ці запитання давалися різні, часто протилежні відповіді (Сократ, софісти: Горгій, Гіппій, Антіфонг та інші, Піррон, Секст, Емпірік, Епікур, Посидоній тощо).

3. Проблема волі та свободи людини, досягнення щастя. Висувалися ідеї нікчемності людини перед силами природи та суспільними катаклізмами й одночасно могутності та сили її духу в прагненні до свободи, до благородного життя, до пізнання, у якому передусім і бачили щастя вільної людини (Сенека, Епіктет, Аврелій, Епікур, Тит Лукрецій Кар та ін.). Головна проблематика тут - гносеологічна та моральна.

4. Проблема стосунків людини і Бога, божественної волі, будування Богом Космосу. Висувались ідеї конструктивного космосу та буття, структури матерії, душі, суспільства як взаємопроникаючі та такі, що зумовлюють одна одну (Плотін, Філон Александрійський та інші).

Проблема синтезу чуттєвого та понадчуттєвого, ідея синтетичних формувань основних філософських проблем, побудова метафізичних систем, що визначають два світи − світ матерії та плинний, рухомий світ ідей. Проблема пошуку раціонального методу пізнання цих світів (Платон, Арістотель, їх послідовники). Зрозуміло, що тут перелічені не всі проблеми та ідеї, як і не всі філософи, що їх висували.

2. Досократичний період античної філософії.

Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.

Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.

Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

 Сократ (469 - 399 рр. до н. е.) - Сократ мав численний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме у цьому звинувачували Сократа і це стало приводом для його переслідування. Йому приписували розтління юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. е. був страчений. У тексті звинувачення зазначалося, що Сократ "не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він у розтлінні молоді. Міра покарання -смерть." Останні слова Сократа на суді: "Вже пора йти звідси, мені - щоб вмерти, вам - щоб жити, а що з того краще, нікому невідомо, окрім богів". За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. - Том 1. - Симферополь, 1996. - С. 175).

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: "Пізнай самого себе". Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх неабияке враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розмірковуваннях свого співрозмовника і блискуче спростовувати. Мислитель відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий на його честь - "сократичним ".

"Метод Сократа " − це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої - знаходження "істини" у бесідах, суперечках - шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю". На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.

 Знання - це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа - це пошук "загального" не в об'єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних "доброчесних" вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття - такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в собі самому, оскільки їх не можна засвоїти ззовні

Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Саме його розуміння філософії  є причиною того, що Сократ сам не заснував жодної школи. І все-таки на нього посилаються дві діаметрально протилежні філософські течії:

 Кіренаїки розвивають евдемонізм у гедонізм, який зводить насолоду до найвищого принципу (Арістіпп);

 Кініки доводять Сократову зневагу до всього матеріального до межі (Діоген із Синопи жив у діжці).

 Платон (427 - 347 рр. до н. е.) − засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

 Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.    Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Отже, вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять у процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них  лишаються назавжди. Платон з'ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось - не існує. Однак Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

 Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей".

Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: "Хоч Платон та істина мені дорогі, однак святий обов'язок наказує віддати перевагу істині". Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний, що "ідеї" Платона не можуть існувати окремо від самих речей.

 На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. "Намагання довести, що природа існує, - смішне", бо все це "відомо само по собі". Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. "Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ", - це Аристотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як "перший субстрат" речі, Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. "Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось більшою мірою існуюче". Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. "Формою усіх форм" є світовий дух, бог. У цьому виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм.

Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо.

Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага. У своїй праці "Політика" Аристотель виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію (влада одного, що переслідує загальне благо); аристократію (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей).

 Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія (влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості).

 

4. Характерні риси елліністичної філософії.

 Стоїки вважали частинами філософії логіку, фізику і етику.

 Логіка стоїків поряд із формальнологічною теорією містить також дослідження теоретико-пізнавальних та лінгвістичних проблем. Філософія мови займається питаннями походження слів. Вони переконані, що походження кожного слова може бути розкрите.

 Фізика − "суще" те, що страждає, або діє, тобто тіло. Пасивне начало - матерія, активне - "логос" (світовий розум). Першоелементом є вогонь. Із нього розвиваються інші елементи і конкретний світ.

 Етика − хід світових подій наперед встановлено - основна думка. Внутрішня позиція - єдине на що впливає воля людини. Сенека писав: "Хто бажає, того доля веде, хто не бажає, того доля волочить". Зовнішня свобода людини полягає у співдії з долею. Мета людини полягає в тому, щоб жити у згоді з природою. Тільки так вона досягає гармонії, котра веде до доброї течії життя та щастя (евдемонії). Щастя є досяжним тоді, коли ніякий афект не порушує спокою душі. Стоїчним ідеалом є апатія, свобода від  афектів (задоволення, огида, пристрасть, страх) . Усі речі поділяються на добрі, байдужі та погані. Добрими вважаються чесноти, поганими - їх протилежності, байдужими є всі інші речі, оскільки вони нічого не дають для досягнення щастя.

 Епікур − видатний грецький філософ, засновник епікуреїзму.

 Фізика Епікура грунтується на трьох принципах:

  •  ніщо не виникає з небуття;
  •  ніщо не зникає в небуття;
  •  Всесвіт завжди був таким, яким є тепер, і завжди був таким.

Тіла є поєднанням атомів. Кількість атомів і порожнечі не мають меж. Звідси твердження Епікура про існування незлічених світів у Всесвіті.

 Етика є ядром вчення Епікура. Її основний принцип - насолода. Кожна жива істота звичайно прагне насолоди й уникає болю. Отже метою життя є насолода. Епікур визначає насолоду як відсутність болю і збентеження.

Всі потреби Епікур поділяє на три групи:

- природні й необхідні;

- природні і не необхідні;

- неприродні і не необхідні, які виникають лише внаслідок хибного судження.

 Атараксія, правильне життя без хвилювання, поряд із свободою від тілесного болю передбачає і свободу душі від хвилювання й тривоги. Їїдосягненню служить і дотримання чеснот. Мудрий буде орієнтуватися на справедливість, оскільки інакше він не буде захищений від санкцій з боку суспільства. Справедливість полягає в угоді, яку люди уклали для забезпечення користі.

 Скептицизмфілософські погляди, що сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Його представників характеризує зневір’я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики – Піррон  (360-280 до н.е.) та Секст-Емпірик (200-250) – систематизували аргументи проти пізнаваності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони вслід за Епікуром, пропонували атараксію – стан незворушності й не затьмареності душі.

 Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204-270), Порфирій (232-304), Прокл (410-485). Буття за Плотіном має  ієрархічну структуру. Вищими субстанція ми постають «Благо» (або «Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна – це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ – тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є cумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і  Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу – Копернік, Кеплер, Галілей – були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм – течія середньовіччя – майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії.

Християнство у своєму вченні про Святу Трійцю (Бог-Дух, Бог-Отець, Бог-Син) наслідувало ідею неоплатонізму (Єдине – Розум – Душа).

 Отже, основними рисами античної філософії є: По-перше, для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

-  По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв'язана з науковими досягненнями того часу;.

- По-третє, для філософії Стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

- По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

- По-п'яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні та ідеальні).

Питання для самоконтролю:

  1.  Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?
  2.  Як ви розумієте вислів: "Людина є мірою всіх речей"?
  3.  Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?
  4.  Які характерні риси філософського способу життя кініків?
  5.  У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?
  6.  Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?
  7.  Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?
  8.  Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?

Питання для дискусії та роздумів

1. Хто ж відкрив «проблему людини» у філософії: софісти чи Сократ?

2. Фалеса (одного із семи легендарних мудреців) вважають першим філософом та першим дослідником природи Давньої Греції. Це не означає, що він був філософом та дослідником природи у тому сенсі, який ми вкладаємо в ці поняття сьогодні. Це означає, що філософська позиція, на яку вперше свідомо став Фалес, дозволила йому зробити перші кроки у створенні науки.

А. Покажіть, що погляди Фалеса були вихідним пунктом розвитку науки.

Б. За свідченням Геродота, Фалес установив, що причина розлиття Нілу - північні вітри, що перешкоджали його водам текти до моря. Який зв'язок цього пояснення із загальнофілософською позицією Фалеса? Як це ж явище пояснив би міфолог?

3. Давньогрецький філософ Платон говорив: «Філософи - це люди, здатні збагнути те, що вічно тотожне саме собі, а інші цього не можуть та застряють на місці, блукаючи серед величезної кількості різноманітних речей» (Платон. Сочинения. - М., 1971. - Т. 3. - Ч. І. -С. 285).

А. Чи є сенс у твердженні Платона про те, що ми не ідеї співвідносимо із предметами, а, навпаки, предмети з ідеями? Чому Платон вважав, що ідеї - більш реальні об'єкти, ніж матеріальні речі?

Б. Ми говорили, що існують реальні предмети: каміння, дерева, тварини тощо. Але ідеальні об'єкти, наприклад геометричні фігури (коло, трикутник, квадрат тощо), теж існують. Чи є відмінності в існуванні тих чи інших об'єктів? Чи можна сказати, що математичний трикутник та намальований (на дошці, землі тощо) трикутник існують однаковим чином?

В. Здається слушним, що знищення будь-якого реального трикутника (наприклад, стирання ганчіркою намальованого на дошці) не означає одночасного зникнення ідеї трикутника так, як зникнення математичного об'єкта. Який висновок роблять на основі цього представники об'єктивного ідеалізму? Які гносеологічні корені цього ідеалістичного висновку?


Теми рефератів:

1. Філософія ранньої класики.

2. Еллінська філософія.

3. Почніть заповнювати таблицю «Історико-філософський процес».

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
  4.  Історія філософії: Словник. — К., 2005.
  5.  История философии. Запад – Россия – Восток. – Кн. I.–  М., 2000.
  6.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  8.  Новая Философская Энциклопедия. В 4-х т. – М., 2010.
  9.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

ТЕМА 12: ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Наголосити, що головною темою християнської філософії було співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу. Підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.

Основні поняття: апологетика, патристика, отці церкви, схоластика, номіналізм, реалізм, концептуалізм, універсалії, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм, гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм, макеавелізм, утопічний соціалізм, креаціонізм.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.
  2.  Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.
  3.  Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.
  4.  Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
  5.  Філософські ідеї Відродження.

  1.  Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.

Середньовічна європейська філософія - надзвичайно важливий змістовний і тривалий етап в історії філософії, пов'язаний передусім з християнством. Головна відмінність середньовічного мислення полягає в тому, що рух філософської думки був сповнений проблемами релігії. «Філософія - служниця богослов'я»,- такою була поширена думка освічених кіл середньовічної Європи. Не можна забувати й те, що більшість учених були представниками духовенства, а монастирі - осередками культури та науки.

Специфіку типу філософствування середньовіччя можна визначити в таких моментах:

1. Їй був властивий біблійський традиціоналізм і ретроспективність. Біблія вважалася «Книгою книг», богонатхненним твором, словом Бога, Заповітом і об'єктом віри. Тут містилася ідея єдиного, унікального Бога, який знаходився у позамежному світі. Така тенденція виключала багатобожжя в будь-якому варіанті та стверджувала ідею про єдину сутність світу.

2. Оскільки Біблія розумілася як повне зведення законів буття та велінь Бога, особливого значення набула екзегетика - мистецтво правильного тлумачення та роз'яснення положень Заповіту.

3. Філософії середньовіччя була властива тенденція до повчання. Це сприяло загальній настанові на цінність навчання та виховання стосовно просування до спасіння, до Бога.

4. Філософія середньовіччя цуралася античного скептицизму та агностицизму, хоча прямо чи опосередковано переймала вчення античних філософів.

5. Світ не уявлявся таким, що може бути осягнутим, побудованим на раціональних засадах, історичним, тобто таким, що має початок від створення світу та кінець у вигляді «страшного Суду».

6. Фізична природа світу, історія в окремих проявах, ряд моральних вимог осягались розумом людини, а релігійні питання − Одкровенням.

7. Для середньовічного світогляду характерний теїзм (від грец. Teos - бог) - світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події.

  1.  Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.

Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Грекомовна апологетика виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, "зашифрованого" смислу) "священих" текстів - так звана "екзегеза"; уже згадувана "апофатична" (негативна) теологія тощо.

Римська ментальність "західної" апологетики з її практицизмом орієнтувалася на "зовнішні" формально - логічні (так би мовити, "юридично" фіксовані) риси духовності (римсько - західноєвропейський варіант середньовічної парадигми лише в ІV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у ІХ ст., та й то тлумачить їх - екзегезу та апофатизм - у своїй раціоналістично - формалістичній манері).

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини.

"Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? - риторично запитує Квінт Тертуліан. Нова, християнська "божественна" мудрість настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. "Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо". За переказами, наведені міркування Тертуліан завершує словами: "Вірю, тому що абсурдно" (Credo, quia absurdum est!).

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330 - 379), єпископ Кесарійський; Григорій (325 -394), єпископ Нисський. "Каппадокійці" або "три світочі Каппадокійської церкви", упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип "спадаючої досконалості", застосований для обгрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі "вирівнювання" неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення "рівноцінності іпостасей ("ликів") "божественної Трійці".Східній патристиці, як і східній апологетиці, притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальницький, "софійно - плюралістичний" підхід до світу, "екзистенційне" (орієнтоване на "внутрішній світ"  унікально - неповторної людської особистості) його бачення.

Західні "отці церкви" - Амвросій (340 - 397), єпископ Медіоланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345 - 420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354 - 430), єпископ Гіппонський - мислять, відповідно, в "західній" (спонукуваній римо - латинською ментальністю) манері з її практицизмом, "формалізмом", "епістемномонологічним" баченням світу тощо. Східна й західна "гілки" с.ф.п. постійно й активно взаємодіють.

Представником західної патристики був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). За вченням теолога, Бог − абсолютна сила, абсолютна влада, начало всього існуючого, всемогутність у всьому. Бог не лише створив світ, але творить його безперервно. Він створив природу, матерію, простір, час, душу людини. Августин висунув одне з доведень існування бога, котре згодом було названо "онтологічним". Згідно з останнім, буття бога обґрунтовується, виходячи з ідеї його вседосконалості.

Однак концепція Августина "Блаженного" про всемогутність бога і божих творінь є суперечливою. Ця суперечливість випливає з його ж питання, яке він сам поставив і яке спробував з'ясувати. А питання стояло так: "Людина вільна від діянь бога чи підневільна?". Якщо людина вільна від діянь бога, то вона робить те, що хоче. А це означає, що бог не має вирішального впливу на людину, не має влади над нею. А якщо бог має владу над людиною і вона невільна, то всі вчинки її, у тому числі і гріховні, заздалегідь визначені богом, і тоді необхідно визнати, що підневільна людина - безгрішна, бо вона лише робить те, що передбачено богом. Людина не може грішити сама від себе. З цієї колізії Августин вийшов просто: він проголосив істинними всі божі діяння і всі божі істини. Воля людини вільна, але в межах божественного визначення. Необхідно в це вірити, щоб розуміти і необхідно розуміти, щоб вірити.

Августин вводить нове лінійне тлумачення часу (на відміну від циклічних античних). Це дає можливість виникнення нового. Плин часу як поступ, а це і є історія. Постає грунт для постановки проблеми творчості і свободи. Минуле і майбутнє - це пам′ять і надія.

Вольові характеристики людини переважають розумово - мислительні. Наука підпорядкована мудрості, розум залежить від віри у пізнанні істинної   мудрості. Мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об′єктів. Віра передує розумові.

Наприкінці V - на початку VІ ст. починає складатися система освіти. Марціал Капелла визначає "сім вільних мистецтв": перші три − граматика, риторика і діалектика (мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка), решта − арифметика, геометрія, астрономія і музика. Боецій обгрунтував і розробив цю ідею - "трипуття" і "чотирипуття". За цією системою велося викладання в перших монастирських і парафіяльних школах. Деякі з таких шкіл (Штутгартська, Ліонська, Реймська, Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу.

  1.  
    Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.

Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять (універсалій).

Реалізм (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналізм (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Концептуалізмзагальні поняття існують як думки бога про цей світ.

  1.  Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.). Заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем: всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов′я.

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов′я"). "Природне богослов′я" - найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам′ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійського.

 Основна ідея − це підпорядкування філософії релігії, знання − -вірі, істини − Божественному Одкровенню. Він відомий у церковному середовищі як теоретик богослов'я, котрий обґрунтував п'ять способів доведення буття Бога.

1. "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше" - необхідність віри в першодвигун, або в Бога.

2. "Продуктивна причина" - Бог.

3. Неможливо допустити випадковий характер світу - абсолютно необхідна причина, якою може бути надприродне - Бог.

4. Існування в світі різних ступенів тих або інших якостей обумовлює існування абсолютного мірила, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне - Бог.

5. Причиновість це обов′язково цілеспрямованість. Має бути той , хто цілеспрямовує існування світу.

Людина, на думку Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини - розуміти і діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини. В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучі до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло. Для Фоми витоки фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непідкореності Богу, втраті зв′язку й пам′яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання. Фома визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують у чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

Філософське підгрунття богослов′я Фоми Аквінського це вчення Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття - і існуюче в дійсності, і тільки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми - поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" - це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалій (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об′єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалії, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог - істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. У формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

Тома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром Всесвіту є Земля, а всі інші планети - Сонце, місяць, зірки - обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Т.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (близько 1214 - 1294 рр.) та Дунса Скота (1265 - 1308 рр.).

По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з'ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоті і формалізму дослідні методи, котрі "доходять до пізнання причин явищ".

По-друге, на противагу правовірним схоластам і Т. Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства.

По-третє, вони прагнули розірвати зв'язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Пізня схоластика:

Вільям Оккам (1300-1349 рр.) стверджував, що загальні поняття (універсалії) не можуть існувати окремо від речей. Універсали, як ідеальні зразки речей, є лише "витвором" розуму. Реально існують лише окремі речі. Що ж до універсалій, то вони існують "лише у словах".

Схоласти вважали універсалії вічними і незчисленними. Виходило навіть так, що цих універсалій було більше, ніж самих речей. Оккам оголосив справжню війну правовірним схоластам з приводу цього. Він намагався зменшити їх кількість, "зрізати" їх численні прояви ("форми", "сутності", "якості" і т.д.). Його критика універсалій отримала у філософії назву "бритва Оккама".

Оккам був переконаний, що вічними є не універсалії, а матеріальні речі, матеріальна субстанція, яка немає ні початку, ні кінця і є істинно реальною і самодостатньою.

Оккам не визнавав авторитету церкви, рішуче виступав проти домінування папської влади над світською; ставив під сумнів вчення Томи Аквінського, згідно з яким філософії відводилася роль служниці релігії; вимагав звільнення філософії від релігії. Філософ вважав, що буття Бога, релігійні догмати, не можуть бути доведені, як у томізмі, з допомогою розуму, вони можуть бути сприйняті лише на віру. Невипадково, що за таке вільнодумство Оккам був відлучений від церкви з оголошенням довічного прокляття.

  1.  Філософські ідеї Відродження.

Ренесанс, або Відродження - важливий етап в історії філософії. Ренесанс у Європі (передусім в Італії") займає період з XIV до XVI ст.

Сама назва епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, у яких починають вбачати зразок для сучасності. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське знання. Поряд з авторитетом Святого писання визнаються «на рівних» авторитети античних мудреців. Разом з тим, відбувається відродження «істинної» християнської духовності. Іде переосмислення християнської традиції, з'являються ревнителі християнства, такі як чернець Савонарола у Флоренції (1452-1498), які різко протестують проти розкоші папства, спотворення вчення Христа кліром, які закликають до первісного «апостолівського» варіанта християнства.

Тому говорити, що етап Відродження пов'язаний тільки з античною спадщиною, неправильно. Духовного та християнського в ньому також було багато. Головна особливість філософії Ренесансу - антропоцентризм. Тепер не Бог, а людина поставлена в центр досліджень. Місце людини у світі, свобода, її доля хвилюють таких мислителів, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін.

Людина - природна істота. Звідси інша особливість ренесансної культури та філософії - «секуляризація» (відокремлення) релігії від науки, потім від політики та моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядаються крізь призму теології. Ці галузі буття визнаються існуючими самостійно (поза релігією), такими, що мають власні закони. Сказане зовсім не означає, що проблеми релігії, Бога, спасіння душі забуті. Просто вони більше не є в центрі уваги філософії. Це час становлення дослідних наук, які поступово висуваються до рангу єдиних, що дають справжнє знання про природу (Коперник, Кеплер, Галлілей, Бруно тощо).

Мислителям Ренесансу властиве небажання аналізувати поняття, розрізняючи (як це робили схоласти) найменші відтінки категорії. Вони хочуть осмислювати самі явища природи та суспільства, а не сперечатися про дефініції (визначення).

Більшість з них спираються на досвід і розум, але не на інтуїцію та одкровення. Розвивається і своєрідний скептицизм (Мішель де Монтень). На основі раціонального створюються й перші проекти, які малюють ідеальну державу, - «Утопія» Томаса Мора, «Місто Сонця» Кампанелли та ін.

Питання для самоперевірки:

  1.  В чому полягає «онтологічний доказ» існування Бога Ансельма Кентерберійського?
  2.  Хто, на Вашу думку, був правий у суперечці між номіналістами і реалістами?
  3.  Що означає формула Фоми Аквінського: "до речей, у речах і після речей"?
  4.  Чи було Відродження за межами Європи?
  5.  В чому полягав науковий переворот М. Коперніка?
  6.  Хто такі гуманісти? Чому в епоху Відродження вони критикують схоластику?
  7.  Яке значення ренесансного гуманізму в розвитку європейської філософії?
  8.  В чому суть Реформації?

Питання для дискусії та роздумів:

1. Як відповідали на питання щодо сполучення свободи волі людини та божественної необхідності філософи середньовіччя і як на це питання відповідаєте ви?

2. Чи погоджуєтеся ви із твердженням Августина, що «людина є розумною душею, що користується земним тілом»?

3. Назвіть плюси та мінуси «дитини» філософії Відродження - антропоцентризму.

Теми рефератів:

1. Філософський сенс патристики.

2. Гуманізм Відродження та сучасність.

3. Драматизм філософії Відродження.

Основна література:

  1.  Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  4.  Історія філософії: Словник. — К., 2005.
  5.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. I. – М., 1995-1998.
  6.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  8.  Новая Философская Энциклопедия. – М., 210.
  9.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

ТЕМА 13: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ І ПРОСВІТНИЦТВА

Мета:  Показати, що видатні досягнення у філософії, науці і культурі Нового часу визначають XVII ст. як епоха вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має процеси розвитку буржуазних економічних відносин, виникає нова картина світу. Досконале вивчення і узагальнення методологічної практики різних галузей наук дають можливість досягти більшої влади людини над природою.

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, вродженні ідеї, субстанція, методологія, монади, агностицизм, Просвітництво, природні права людини, романтизм, теорія суспільного договору, механістичний матеріалізм, tabula rasa.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.
  2.  Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.
  3.  Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.
  4.  Філософсько-правові ідеї Просвітництва.

  1.  Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.

Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І.Кант (1783 р.): "Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість - це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва". Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а надалі дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв′язувати всі питання.

Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки.

Значимість цього напряму полягає передусім у його зв′язку з виникненням природознавства, а також у наголошуванні ним на ролі індивіда у філософії держави і права. Багато філософів-просвітників досягли значних успіхів і в інших галузях, таких як математика, фізика, політика чи дипломатія.

Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї "забобонність", замінивши її більш раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм. Бог створив світ досконалим, але відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад цього Ньютон: його механіка (1687 р.) - це всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке грунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва.

Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів  в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

2. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.

Емпіризм (від грец. empirіа - досвід) - філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Сенсуалізм - філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Який метод пропонує Бекон, стверджуючи: «Є три можливі шляхи пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (це абстрактний раціоналізм). Другий шлях - шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки - шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – з фактів і спостережень виводяться узагальнення й закономірності.

Істинному науковому пізнанню заважають «примари» − помилки у пізнанні. Помилки властиві людській природі; помилки, що виникають .....; хиби, які виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.

Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв'язана із властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог - предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа - джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання - чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання - це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - механічне тлумачення реальності: людина частина природи, функції якої зводяться до найпростішої (механістичної) форми руху, а закони розуму як природної властивості, природної людини - до законів математики.

Джон Локк (1632 - 1704) - спробував на противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Він був засновником філософії емпіризму.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були природженими, тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі "вроджені" ідеї просто не існують.

Локк - автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus - відчуття).

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура кожного тіла тощо. Вторинні якості - суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло, смак тощо. Такий підхід до з'ясування відмінностей первинних і вторинних - якостей речей - це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання. Основне завдання філософії - дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком у галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право державі, суспільству в цілому. Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність, за Локком, - це результат безпосередньої трудової діяльності людини. Мета держави - збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною, її завдання - видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань. Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади.

3. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.

Філософський раціоналізм напрям в теорії пізнання, згідно з яким істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат. rаtiо - розум, rаtiоnаlis - розумний).

Рене Декарт (1596 -1650) - філософ, математик, фізик, механік, фізіолог. Основна риса філософського світогляду Декарта - дуалізм.

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило - не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням у непізнаваності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта:  "мислю, отже існую".

Друге правило - розподіляти кожне ускладнення, яке виникає у процесі пізнання на стільки частин, на скільки це можливо для їх кращого розв'язання.

Третє правило - мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило - необхідно у процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей - того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил - гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення - це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. 

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677). Така побудова, коли питанню Бога передує питання людини, означає, що при хибному уявленні про бога  основа буття - субстанція (те, що лежить в основі) - є причиною самої себе - Бог - першопричина всіх і себе, - він є творчим виявом самого природного буття. Природа це субстанція, а як першопричина і само причина - Бог. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять нерозривну єдність реальності. Субстанції притаманні протяжність і мислення. Протяжність розкривається в нескінченості "модусів". "Модуси" одушевленні. Проголошуючи мислення атрибутом субстанції, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про збіг структури світу зі структурою розуму. Порядок і зв′язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв′язок речей (матеріалізм). Свобода як пізнана необхідність.

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646 - 1716) - протиставляє плюралістичний підхід − монадологія. Реальність складається з монад (простих субстанцій). Вони утворюють ієрархію: монади - душі, монади - духи, монада – Бог, (не мають вікон) Погодженість завдяки божественній мудрості. Необхідне те, що є можливим. Свобода тлумачиться як свобода діяння і передбачає "свої рівні та різновиди".

4. Філософсько-правові ідеї Просвітництва.

Французька філософія займає чільне місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників Просвітництва, як Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Шарль Луї де Монтеск′є (1689 - 1755) - запропонував розуміння історії як природного, зумовленого законами процесу. Закон історії тлумачиться в просвітницькому дусі як "людський розум, що править народами". Відношення законів до природних обставин становить Дух законів. Незаперечною заслугою є детальне розроблення ним локківської ідеї поділу влади. Лише за умови такого поділу можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов′язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694 - 1778). Головний об'єкт його досліджень - природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. сlеrісаlіs - церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних  супротивників існуючого режиму.

Разом з тим Вольтер був деїстом, він визнавав існування бога як творця - упорядника Всесвіту.

Деїзм (від лат. Deus - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування.

Основна суперечність філософського вчення Вольтераце невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув та обґрунтував ряд плідних ідей стосовно предмету історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його духовну культуру - мораль, філософію, право, науку, мистецтво, літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць - таких, як "Історія Карла XII" (И31); "Епоха Людовика XIV" (1751); двотомна "Історія Російської імперії за Петра Великого" (1709, 1763) тощо.

 Жан Жак Руссо (1712 - 1778) - визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог.

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- проблема договірної теорії суспільства і держави;

- проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. З'ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності. Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.

Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою - держави, котра основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:

- народ − суверенний;

- суверенітет народу − невід'ємний і неподільний;

- законодавча влада − належить тільки народу.

У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів - визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав    теологічну догматику усіх релігій, які суперечили "суспільному  договору", і разом з тим прагнув обґрунтувати свою "громадянську релігію", вимагаючи, щоб "кожний громадянин" - мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам.

Дені Дідро (1713 - 1784) - видатний французький філософ, просвітник, ініціатор і керівник багатотомної енциклопедії, письменник.

За своїми філософськими переконаннями Дідро - матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об'єктивно, реально. Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними щодо них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо у процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.

Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі - три методи дослідження: спостереження природи, розмірковування й експеримент.

Дідро був переконаним атеїстом, піддавав нищівній критиці засилля церкви у суспільному житті, теологію, релігійні догмати.

Серед французьких просвітників-енциклопедистів XVIII століття чільні місця займали видатні філософи-матеріалісти К. Гельвецій і П. Гольбах. Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи, людини і суспільства.

 Клод Адріан Гельвецій (1715 - 1771) - стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка.

Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об'єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена, є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу, її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища. Гельвецій стверджував, що "жодна людина не народжується доброю" і що "жодна людина не народжується злою". Люди народжуються не лише без ідей, а й "без характеру, і байдужі до морального добра та зла...". "

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання необхідно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх корисними для нього.

У своїй знаменитій праці "Про розум" Гельвецій піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів.

Серед французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789).

Отже, філософія Нового часу завдяки рішучій діяльності її видатних творців остаточно підірвала вплив на суспільне життя церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку ідей Просвітництва.

Питання для самоперевірки:

  1.  Чи має підстави теорія вроджених ідей?
  2.  Покажіть позитивний аспект і в чому полягає обмеженість раціоналістичної методології.
  3.  Як саме англійський емпіризм сам себе заперечив?
  4.  В чому полягає позитив результатів розвідок суб’єктивних ідеалістів?
  5.  Чи вдалося просвітникам подолати релігію?
  6.  Яким чином з природи людини можна вивести природні права?
  7.  Чи має насправді теорія природних прав людини універсальний сенс?

Питання для дискусії та міркування:

1. Який метод пропонує Бекон, стверджуючи: «Є три можливі шляхи пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (це абстрактний раціоналізм). Другий шлях - шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки - шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину - мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину»?

2. Чи є перспективи в утилітарно-прагматичному ставленні людини до світу, яке сформувалося в Новий час?

Теми рефератів:

1. Вчення про субстанцію у філософії Б. Спінози.

2. Бекон та Декарт: сенсуалізм і раціоналізм Нового часу.

3. Деїстична філософія III. Монтеск'є.

4. Вчення про монади Г. Лейбніца.

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 т. – Т. 1. – М., 2002.
  3.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  4.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  5.  Історія філософії: Словник. – К., 2005.
  6.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III // http://www.bookssite.ru/scr/page_119923.html
  7.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  10.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

ТЕМА 14: КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розглянути Німецьку класичну філософію як вершину світової філософії доби модерну, її місце в історії філософської думки. З’ясувати особливості філософських поглядів І. Канта на природу і свободу, теоретичний та практичний розум, людину як "громадянина двох світів". На прикладі філософії Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга проаналізувати філософію абсолютного суб’єкта та філософію тотожності й одкровення. Дослідити діалектичну методологію, вчення про людину, абсолютний Дух та історію Г.В.Ф. Гегеля. Опрацювати специфіку антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха, його вчення про любов як основу спілкування.

Основні поняття: об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм, абсолютний Дух, об’єктивний Дух, суб’єктивний Дух, антиномії розуму, практичний розум, категоричний імператив, гіпотетичний імператив, трансцендентальна філософія, академізм, діалектика, антиномії, система, прогрес, апріоризм, річ в собі, феномен, ноумен.

План лекції:

  1.  Характерні особливості Німецької Класичної філософії.
  2.  Гносеологічні, етичні та естетичні погляди І. Канта.
  3.  Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.
  4.  Діалектичний метод та система об`єктивного ідеалізму Г. Гегеля.
  5.  Філософський антропологізм Л. Фейєрбаха.

1. Характерні особливості Німецької Класичної філософії.

Німецька класична філософія представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872).

Основні риси німецької класичної філософії:

По-перше, всіх, представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичного спрямування.

По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.

По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги даного періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д.

Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму - визначення розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, що стоять перед людством.

Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів, як розрізнення закономірностей розвитку природи і культури; активності суб'єкта; історизму.

2. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: до-критичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення засобу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, на його думку, повинна відповісти на такі питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне й теоретичне застосування, то й філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія − філософія моральності, філософія звичаїв містять принципи апріорій, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які за необхідністю виникають у людському розумі при спробі осмислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються у нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

У вченні про антиномії можливе виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визначає їхнє існування лише у людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їх теоретичного вирішення.

Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність  судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

3. Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.

І. Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження великого філософа про науковість філософії. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). Наука, на його думку, систематична, а системний характер є необхідним, проте недостатнім визначенням істинного знання. Істинність усієї системи, на думку Фіхте, базується на істинності її наукового основоположення.

В основі філософії Фіхте лежить твердження, що практично діяльне ставлення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею.

Філософія Фіхте в цілому, незважаючи на певні недоліки та суперечності, мала значний вплив на подальший розвиток філософської думки. По-перше, Фіхте спробував поєднати пізнання і природу, людину і світ; по-друге, він розуміє свідомість як діалектичне утворення, в якому почуття, сприймання мисляться як нижчий щабель реалізації самосвідомості; і, по-третє, вчення Фіхте справило вплив на розвиток філософії «активної сторони», тобто на розвиток «рефлексії практичних відносин «Я» із зовнішньою реальністю.

При конкретизації та більш детальному розгляді філософської системи Шеллінга слід зазначити, що вона складається із: 1) «Системи теоретичної філософії»; 2) «Системи практичної філософії»; 3) «Філософії мистецтва» (теологія і мистецтво).

У системі теоретичної філософії Шеллінг при дослідженні проблеми − як вивести об'єкт із суб'єкта − зіткнувся з фактом, що всі люди сприймають зовнішній світ як незалежний від свідомості. Проблема виявилась у поєднанні цих двох протилежних тверджень. Наскільки це можливо, щоб об'єкт від нас не залежав і в той же час був результатом суб'єктивної діяльності. Вирішуючи її, Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості.

У системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода − усвідомлена діяльність, необхідність - підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними.

Цей зв'язок − перетворення свободи у необхідність: вільна діяльність, об'єктивуючись, перетворюється у діяльність необхідну. Отже, свідома діяльність приводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності він називає необхідністю. Шеллінг вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунений.

У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи: «Мистецтво - зброя філософії». Мистецтво, як форма його змісту («естетичні споглядання»), і є процесом пізнання.

Натурфілософія Шеллінга може показати, як природа приходить до розуміння, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища від емпірії і передує теоретичному мисленню. Натурфілософія - необхідна сходинка розвитку знань.

4. Діалектичний метод та система об`єктивного ідеалізму Г. Гегеля.

Студентам необхідно знати, що вчення Г.В.Ф. Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Уперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Далі необхідно звернути увагу на те, що вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, вважає Гегель, є відносною, як і їх взаємна протилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й не залежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є «інобуттям» цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною та ідеальною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Слід виявити, що ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, які досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Дослідженням найзагальніших принципів зміни руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка Гегеля - це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею у її «інобутті», в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, на його думку, найбільшою мірою перебуває під владою розуму і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розуму.

У цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух - людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

Особливу увагу студенти повинні звернути на те, що в основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: «Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності». Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а зі своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідоме. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав «хитрістю розуму» (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Розвиток свободи проходить три ступені і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ, 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому - вільна одна людина − деспот, у другому − певна група, у третьому − вільні всі.

Треба підкреслити, що у філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах: 1. Метод виходить з визнання загального розвитку, система ж заперечує такий розвиток, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні загальної суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів, а система ж передбачає конструювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система − незмінності існуючого стану речей.

Під кінець розгляду філософської теорії Гегеля студентам слід знати, що вона справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після Гегеля у Німеччині виникли напрями, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К. Міхеле, К. Розенкранц та ін.) намагалось зберегти чистою, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А. Руге, Б. Бауер, молодий К. Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.

5. Філософськй антропологізм Л. Фейєрбаха.

Філософська система Фейєрбаха завершує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, і другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії і релігії, Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, на думку Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це запитання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології є диво, фундаментом філософії − природа предметів; фундаментом філософії є розум; фундаментом теології − воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога - тому що так хоче і велить Бог. Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. Інакше доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тим, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики.

Отже, метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати у природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: «Таємниця та істинний сенс теології є антропологія». Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим сенсом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована у людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного глузду і прагне вірити та любити. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія - формуючою силою релігії.

Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейєрбах був глибоко переконаний, що критика релігії не може бути досить повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний зв'язок релігії та філософського ідеалізму. Фейєрбах звертав увагу передусім на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття та категорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і в релігії.

Питання для самоперевірки:

  1.  В чому полягає “коперніканський переворот” в філософії, здійснений І. Кантом?
  2.  Назвіть три “Критики” І. Канта та охарактеризуйте предмет кожної з цих книг.
  3.  Що таке критична та трансцендентальна філософія?
  4.  Які головні пізнавальні властивості людини виділяє І.Кант? Роль уяви в гносеології Канта?
  5.  Що таке антиномії розуму? Назвіть чотири антиномії розуму.
  6.  Дайте формулювання категоричного імперативу Канта. Як співвідноситься золоте правило давніх мудреців та категоричний імператив Канта?
  7.  Який доказ існування Бога реабілітує Кант в своїй естетиці?
  8.  Що означає вислів Гегеля: “Свобода – це пізнана необхідність”?

Теми для дискусії та міркування:

  1.  Німецька класична та сучасна філософії: діалог чи протистояння?
    1.  Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?
      1.  Етика обов’язку Канта та сучасні етичні концепції.
        1.  Вчення про свободу Канта та Гегеля: єдність та відмінність.
        2.  Марксистсько-ленінська філософія – міф чи реальність?

Теми рефератів:

  1.  Філософія І. Канта як перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст.
    1.  Проблема активності суб'єкта пізнання у філософії І. Канта.
      1.  Проблеми моралі у філософії І. Канта.
  2.  Діалектика як тип світогляду у філософії Г. Гегеля.
  3.  Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?
  4.  Естетика Гегеля.
  5.  Філософія релігії Гегеля.
  6.  Марксистсько-ленінська філософія: міф чи реальність?

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III. // http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000007/
  4.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  5.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  6.   Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  7.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

ТЕМА 15: СУЧАСНА ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ

Мета: з’ясувати формування і розвиток філософських поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса; зміст концепції матеріалістичної діалектики. Розкрити роль Г.Плеханова і російських марксистів у пропаганді марксистської філософії; розвиток філософії марксизму-сталінізму. Дослідити філософські погляди А.Шопенгауера, Ф.Ніцше на проблему людини як суб’єкта водіння; ідею надлюдини у філософії Ф.Ніцше; життя як культурно-теоретичний процес (В.Дільтей). Розкрити філософію позитивізму (О. Конт), неопозитивізму (Л. Вітгенштайн) та постпозитивізму (К.Поппер, Т. Кун, П.К. Фейєрабенд та І. Лакатос). Проаналізувати основні положення філософської герменевтики; проблематику спілкування і розуміння. З’ясувати проблематику буття людини, сенс існування та свободи в екзистенціалізмі М. Хайдеггера, К. Ясперса та Ж.П. Сартра. Філософські ідеї психоаналізу З.Фрейда та неофрейдистів. Любов як найвищу цінність у Е. Фромма.

Основні поняття: позитивізм, неопозитивізм, прагматизм, філософія життя, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, постпозитивізм, лібідо, сублімація, підсвідоме, архетипи колективного бесвідомого, екзистенція, діалектичний матеріалізм, марксизм, феноменологія, герменевтика, атеїзм, сцієнтизм, «філософія життя», ірраціоналізм, персоналізм, герменевтика.

План лекції:

  1.  Особливості, представники та течії некласичної філософії XX ст.
  2.  Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в некласичній філософії XIX ст.
  3.  Науково-натуралістична філософія XX ст.
  4.  Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
  5.  Сучасна постнекласична філософія.

1. Особливості, представники та течії некласичної філософії XX ст.

Існує різниця між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIX ст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.). Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.).  Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати абсолютні принципи.

Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини.

Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т. д. Тому основне завдання сучасної філософії − вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наукою, технологією, політикою, мораллю та ін.) в усьому її різнобарв'ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя і особливо проблему людини.

Отже, можна виділити три ідеї, що мали вплив на філософську думку XX ст. По-перше, людина − це істота, яка володіє даром створювати символи, жодна жива істота на Землі не будує між собою і природою символічного середовища − це здатна робити тільки людина (Е. Кассірер). По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку (М. Шелер). По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворюють саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид (Е. Фромм).

   2. Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в некласичній філософії XIX ст.

У момент найвищого розвитку класичної сучасної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

При розгляді першої тенденції студенти повинні зазначити, що у перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля − сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, а тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А. Шопенгауера була одним із основних джерел «філософії життя», а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

При переході до розгляду другої тенденції студенти повинні знати, що її виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з його вченням філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали «першим позитивізмом». Наприкінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму − Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

При розгляді третьої тенденції студенти повинні зазначити, що вона знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого сформувалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля − з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити «екзистенціальну діалектику», яка мала б стати засобом збереження спрямованості особисто до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань - цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність.

У XX ст. настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного «ірраціоналістичного гуманізму», які апелюють до підсвідомості. Якщо досі істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному − в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні певним чином орієнтувати людину в житті та історії, бо суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати у західній філософії: «філософію мислення» замінює «філософія життя».

Студентам необхідно мати уявлення, що «філософія життя» як філософський напрям сформувалася у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується у біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Геогр Зіммель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) аспектах. Цей поділ дуже умовний, оскільки зазначені моменти співіснують досить часто у рамках однієї концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, − це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі − волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопиченню сил, зміцненню існування, якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А. Бергсона, у якому центральне місце займає поняття «життя», витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя − це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: з послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується ним як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури.

У культурно-історичному аспекті інтерпретує поняття життя О. Шпенглер. Життя для нього − це «доля», «душа» культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці «Присмерк Європи» Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з іншого - відокремлений від інших культурних утворень.

Отже, будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їх генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Сучасна некласична філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і теоретичною базою підготовки для сучасних філософських вчень XX ст.

3. Науково-натуралістична філософія XX ст.

Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія.

Неопозитивізм встановлює позитивне знання за допомогою процедур верифікації, фальсифікації, конвенціональності. Його представники вдосконалили математичну логіку та мову науки. Завдяки неопозитивізму сучасна філософія розглядає науку як сукупність інтелектуальних засобів покликаних оптимізувати взаємини з дійсністю, а не дати її істину картину. З’ясувалося, що неможливо досягнути мети неопозитивізму – дійти повної відповідності між наукою та фактами, адже наука включає у свій зміст принципи, які неможливо зіставити з  фактами.

Представники постпозитивізму довели історико-культурну зумовленість наукового знання. Ними було введено поняття парадигм наукового знання, які змінювали одна одну протягом історії. А неокантіанство в особі Е. Касірера дійшло висновку про символічну природу людської діяльності. Радикальна епістемологія вважає, що людські знання є інтелектуальним конструюванням, які творять реальність на основі внутрішнього структурування інтелекту. А пізній Л. Вітгенштейн визначав мову науки, поряд з мовою релігії, мовою філософії та буденною мовою, однією з мовних ігор.

4. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.

В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.
с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських
. Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації.

Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати»

Екзистенціальна філософія на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця у світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямом гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: у Німеччині - Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції - Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альберт Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Сімона де Бовуар (1915-1986); в Іспанії - Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955); в Італії − Ніколо Аббаньяно (1901-1977); у Сенегалі − Леопольд Сенгор (1906 р. н.), засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці та на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), Японії (Нісіда, Васудоі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф-аль-Ханж) та ін.

Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване у «ніщо» і яке усвідомлює свою скінченність. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як «часовість», реальною точкою - відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.

Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування у тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення у світі. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернених у майбутнє. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній «націленості» на майбутнє.

Крім того, слід усвідомити, що ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К. Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте поняття «трансцендентне» розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначне. На думку Сартра і Камю, трансценденція є «ніщо», яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентною, пов'язуючи з цим життя і долю людини.

Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділити два основних напрями в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, «трансцендентного» виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального «Я», тому що у цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П. Сартра, є значно послідовнішим. Він учить, що навіть коли Бога немає, все ж є принаймні одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Таким буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П. Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі й лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. У цьому суть основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарно-антропологічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-перше, прагненням знайти альтернативу «соціалістичному гуманізму»; по-друге, спробами відшукати прийнятні для західного суспільства орієнтири особистісного та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням антисцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії. Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із сутності самої людини і через неї пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навколишнього світу.

Слід зазначити, що філософська антропологія у широкому значенні − це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як течія філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла у 20-х роках як прояв загального «антропологічного перевороту», що відбувався у першій чверті XX сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є: М. Шелер (1874-1928), Г. Плеснер (1892-1985), А. Гелен (1904-1976), Е. Ротхакен (1888-1965), Н. Е. Хенгстенберг (1904 р. н.), О. Д. Больнов (1903 р. н.). 

Для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало. А його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну недостатність людина компенсувала створивши культуру.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого - атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим сенсом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П. П. Боун (1847-1910), Р. Т. Флюеллінг (1871-1960), 3. Ш. Брайтмен (1884-1954), М. У. Калкінс (1863-1930) - у США; Н. У. Керр (1857-1931) - в Англії; В. Штерн (1871-1938) - у Німеччині; Е. Муньє (1905-1950), Ж. Лакруа (1900-1986) - у Франції та ін.

Предметом філософського дослідження у персоналізмі є творча суб'єктивність людини. Для представників персоналізму особистість, як вияв божественної сутності в людині, є абсолютно вільним, творчим суб’єктом. Для всіх персоналістів особистість превалює не лише над колективом, родом, суспільством та світом, але й над власною природою. Найвищою формою реалізації особистості є самотворення, в якому вона здатна встановлювати спілкування з абсолютною божественною Особистістю, іншими особистостями та навіть набувати риси Боголюдини.

5. Сучасна постнекласична філософія

Тенденція кінця XX ст., яка полягала у поверненні до метафізики та пошуку абсолютів називається неоконсерватизмом. Абсолютно протилежною є тенденція постмодерної філософії представники якої (Ж. Деррида, Ж. Дельоз) закликають остаточно розірвати з попередньою філософською традицією, відмовитися від розуму на користь почуттів, створювати нову чуттєвість замість оновлювати раціоналізм, повернутися до стану «до-логосу» замість переосмислювати логіку. Для постмодерністів єдиним простором філософствування є сучасна культура, в межах якої має вестися постійний діалог з культурами різних часів та народів. Філософствування – це незупинний герменевтичний процес без обмежень. Монологічності попередньої традиції постмодерністи протиставляли діа-логічність та полі-логічність. Тим самим вони проголошувавли абсолютну цінність комунікації, діалогу, плюралізму. Локальне в постмодернізмі протистоїть тотальному. Щоправда абсолютна плюральність приводить багатьох представників цього напряму до абсолютної іронії, що межує з відчуттям повного абсурду реальності. Тобто, для постмодернізму характерні антилогіцизм, антидемаркаціонізм, вторинне засвоєння, вільний герменевтичний дискурс. Метою цієї філософії є досягнення станів, які передують сталостям культури, коли важливим є не результат, а процес. Тут філософія намагається остаточно позбавитися від раціонального дискурсу, і стати стихією життя.

Питання для самоперевірки:

  1.  Чому теорія З. Фрейда є “філософією підозри”?
  2.  В чому полягав задум “Логіко-філософського трактату” Л. Вітгенштейна?
  3.  Що таке філософія мовних ігор пізнього Л. Вітгенштейна?
  4.  Що таке “архетипи колективного несвідомого” згідно з Карлом Юнгом?
  5.  Які види любові виділяє Є. Фромм?
  6.  Яку революцію спричинила філософія екзистенціалізму?
  7.  В чому сенс космічної еволюції згідно з Теяром де Шарденом?
  8.  Чим радикальний марксизм Леніна, Сталіна відрізняється від поміркованого марксизму М.Плеханова, А. Грамши.
  9.  Франкфуртська школа про відчуження людини та перспективи її сучасного стану.
  10.  Проаналізуйте основні риси комунікативної філософії.
  11.  Філософія діалогу.

Питання для дискусії та міркування

1. Що є джерелом сучасного неопозитивізму та постпозитивізму?

2. Виділіть логіко-філософські школи неопозитивізму.

3. Визначте основні риси неопозитивізму.

4. Визначте специфічні риси постпозитивізму.

5. Що таке критичний раціоналізм?

6. Що таке герменевтика?


Теми рефератів

  1.  Структуралізм у гуманітарному пізнанні.
    1.  Проблема раціонального та ірраціонального у філософії XX ст.
      1.  Загальне та особливе у неопозитивізмі і постпозитивізмі.
        1.  Неопозитивізм і постпозитивізм.
          1.  Герменевтика та інші напрями філософії пізнання.

Основна література:

  1.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  2.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т.Фролова. – М., 2002.  
  3.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  4.  Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учебник для студ. вузов. – М., 2005.
  5.  Любутин К.Н, Саранчин Ю.К. История западноевропейской философии: Учеб. пособие для вузов. – М., 2005.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  8.  Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 4. – СПб., 1997.
  9.  Современная западная философия: Словарь / Сост. B.C. Малахов, В.П. Филатов и др. – М., 1991.

ТЕМА 16: УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та  розвиток філософії в Україні на сучасному етапі.

Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея.

План лекції:

  1.  Особливості української філософської парадигми від давніх часів до XVII ст.
  2.  Філософія Києво-Могилянської доби.
  3.  Філософська концепція Григорія Сковороди.
  4.  Філософія України XIX - початку XX ст.

1. Особливості української філософської парадигми від давніх часів до XVII ст.

Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Але кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі і філософського зокрема.

Філософський світогляд, поданий у «Велесовій книзі» (можливо написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст.), показує, що український народ вірить передусім у власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: «Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові...» (С. 18); «Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви» (С. 39). «Велесова книга» свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: «...Ми відважні, коли боремося за життя...» (С. 41). Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: «І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах-огнищах простих» (С. 47).

Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.

Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілого ряду світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповідь, повчання та ін.

На початку XII ст. з'явилася «Повість минулих літ», автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. Вона є не лише літературним твором, а й однією із пам'яток філософської думки. Уже тут ми можемо знайти терміни «філософ» та «філософствувати» (мається на увазі «промова філософа» перед князем Володимиром).

Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (митрополит Іларіон), «Посланіє» (Климент Смолятич), «Златоуст» (КирилоТуровський) та інші твори.

«Слово о полку Ігоревім» є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземними загарбникам, необхідності розвитку культури та освіти.

В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір. Розглядаючи зазначену тему, студентам слід ознайомитись з філософською ідеєю такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему «Бог - світ», створює вчення про чотири світи. Перший - це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий - макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій - сама людина, мікрокосм; четвертий - поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла.

З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан,  Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від  суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників.

2. Філософія Києво-Могилянської доби.

Незважаючи на те що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих пошуків, які й відбувалися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а, швидше, використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творцем природи. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину в Божій діяльності створеної природи.

Професор академії І. Гізель (бл. 1600-1683) зокрема описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають «закарбованими образами». Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого він стає вже відображенням. У свою чергу, відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.

Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, що відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681-1736). Визначаючи важливу роль чуттєвого значення в її осягненні, перевагу віддавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, уже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється у поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання повинна займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.

У філософському курсі Георгія Щербацького (1725 р. н.) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Він визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку.

Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Він розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух - до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений - до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, пріоритетного значення вони надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

3. Філософська концепція Григорія Сковороди 

Чільне місце при розгляді українських філософів займає вихованець Києво-Могилянської академії Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії.

Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблій та християнських традицій, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання: ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній певності, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє − на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, філософ, по суті, пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятися до найвищих вершин. Але, прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі, поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми. Любов і віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

«Крізь любов та віру людина пізнає себе», - твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у філософа. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові.

На ґрунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Воно міститься у нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний світ, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект: людське щастя втілюється не тільки в духовних пошуках, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці.

Його філософія є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком визначення українським народом свого місця у суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людської природи дії.

4. Філософія України XIX - початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця у галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О. П. Потебні (1835-1891).

О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою у цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення.

П. Юркевич (1827-1874) як філософ за вічно змінними явищами природи, що сприймаються нашими органами чуття, намагався (у дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук Істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка у процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.

Далі слід звернути увагу на те, що значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX - початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих учених, таких як М. П. Авенаріус, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, М. В. Остроградський, С. М. Реформатський, О. М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об'єктне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони мотивували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Цінний внесок у розвиток української філософії другої половини XIX - початку XX ст. зробили М. П. Драгоманов (1841-1895), І. Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

Найсуттєвішою рисою філософії М. П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності, як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень не можливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація усіх суспільних і державних порядків. Розглядаючи соціальні питання, М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також урахування не тільки фактора часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища.

Аналізуючи філософію І.Я. Франка, потрібно зазначити, що він перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляв тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство - то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, письменник формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Франківська філософія породжує досить важливу й актуальну ідею: людяне носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Необхідно засвоїти, що оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди. Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків.

Отже, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ створює філософію, у центрі якої людина з її внутрішнім світом, котра перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія - це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

Питання для самоперевірки:

  1.  Назвіть характерні риси української філософії.
  2.  Дайте визначення поняттю “кордоцентризм”.
  3.  Хто з українських філософів розвивав ідеї “філософії серця”?
  4.  В чому головне завдання філософії за Г.Сковородою?
  5.  Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки.
  6.  Філософські ідеї Дмитра Чижевського.
  7.  Назвіть українських філософів другої пол. XX-поч. XXI ст.

Питання для дискусії та міркування

1. Чому міфологічні уявлення давніх слов'ян про межові підстави людського буття вчені відносять до передісторії філософії, а погляд на ці самі питання у пам'ятках культури Київської Русі аналізується у контексті власне історії філософії? З якого часу слід починати відлік історії української філософії і чому?

2. Спадщину діячів культури Київської Русі як перший етап історії філософії свого народу вивчають історики української, білоруської та російської філософії. Чи мають усі вони достатні для цього підстави? Якщо так, то чи відрізнятиметься образ філософської думки Київської Русі, що його відтворюватимуть історики філософії кожного з трьох східнослов'янських народів?

Обгрунтуйте свою позицію.

1. У чому, на вашу думку, полягає відмінність філософського світорозуміння київських книжників від поглядів філософів Візантії, Давньої Болгарії, середньовічної Західної Європи?

2. Які особливості філософської культури княжої доби простежуються в наступній історії українського філософського мислення, визначаючи специфіку історії української філософії?

Теми рефератів:

  1.  Філософські мотиви «Слова о полку Ігоревім».
  2.  Основні риси філософських пошуків Київської Русі.
  3.  Гурток київських книжників.
  4.  Філософські ідеї діячів Острозького культурно-освітнього центру.
  5.  Філософські погляди І. Вишенського.
  6.  Філософія братських шкіл.
  7.  «Філософія серця» і розуміння щастя Г. Сковородою.

Основна література:

  1.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник. – К., 1997.
  4.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.


ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА З КУРСУ:

  1.  Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. Ч. 1 / Под общ. ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.
    1.  Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. Ч. 2 / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989.
    2.  Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій – К.: Вілбор, 1997.
    3.  Касьян В.І. Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003.
    4.  Кунцман П., Буркард Ф.-П., Видман Ф. Философия: dtv-Atlas. Пер. с нем. – М., 2002.
    5.  Петрусенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2002.
    6.  Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие для вузов – М.: Политиздат, 1988.
    7.  Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997.
    8.  Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2007.
    9.  Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.
    10.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навч. посібник. – К.: Наукова думка. 2000.
    11.  Філософія. Підручник / Заг. ред. Горлача М.І. Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: Консум, 2000.
    12.  Філософія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. / В.Х. Артюнов, М.М. Демченко, С.Л.Йосипенко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
    13.  Черній А.М., Тимошенко З.І. Філософія: твої кроки до Мудрості: Авторизований конспект-практикум. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2001.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА З КУРСУ:

  1.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене. – К.: Видавництво “Генеза”, 1996.
  2.  Антисери Д., Реале.Дж. Западная философия от истоков до наших дней. – Тт. 1-4. http://ihtik.lib.ru/
  3.  Артюнов В.Х., Свінціцький В.М. Філософія глобальних проблем сучасності: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. диск. – К.КНЕУ, 2003.
  4.  Артюнов В.Х., Демченко М.М., Йосипенко С.Л. та ін. Філософія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. диск. – К.КНЕУ, 2001.
  5.  Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 1996.
  6.  Золотухина-Аболина. Страна философия (книга для школьников и студентов). – Ростов-на-Дону. «Феникс», 1995.
  7.  Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки). – К.: 1997
  8.  История философии в кратком изложении (Пер. с чеш. И.И. Богута. – М.: Мысль, 1991.
  9.  Історія філософії України: Підручник (М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994.
  10.  Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебное пособие для студентов гуманитарных и экономических факультетов. 2-е изд., стереотипное. – Волгоград: Комитет по печати, 1995.
  11.  Кузнецов В.Г., Кузнецова И.Д., Миронов В.В., Момджян К.Х. Философия. Учебник. – М.: ИНФРА–М., 1999.
  12.  Мареев С.Н., Мареева Е.В., Арсланов В.Г. Философия XX Века (истоки и итоги). Учебное пособие. – М., 2001. http://ihtik.lib.ru/
  13.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини: Навч. посібник для студентів вищих учбових закладів. – К.: Абрис, 1995.
  14.  Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспективний виклад курсу лекцій для вузів. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002.
  15.  Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс / Пер. с англ. – М.; СПб., 1997.
  16.  Сухина В.Ф., Кислюк К.В. Практикум по философии. – Харьков, 2001.
  17.  Тейчман Дж., Эванс К. Философия: Руководство для начинающих: Пер.с англ. – М.,1997.
  18.  Філософія: Підручник / Г.А. Заїченко, В.М. Сагатовський, І.І. Кальний та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища школа, 1995.
  19.  Философия: Курс лекций: Учебное пособие для студ. вузов / Под ред. В.Л. Калашникова. – 2-е изд. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999.
  20.  Философия. Учебное пособие для студентов вузов / Под ред. Е.В. Осичнюка, В.С. Зубова. – К.: Фірма “Фіта”, 1994.
  21.  Философия: учебник / Под ред. В.Н. Лавриненко. – М.: Юристъ, 1998.
  22.  Философская энциклопедия: в 5 т. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М.: Советская энциклопедия, 1967.
  23.  Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалёв, В.Г. Панов. – М.: Советская энциклопедия, 1983.
  24.  Философский энциклопедический словарь /Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичев и др. – 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989.

ФІЛОСОФСЬКІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА: 

  1.  Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.
  2.  Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.
  3.  Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.
  4.  Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.
  5.  Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.
  6.  Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;
  7.  Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.
  8.  Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.
  9.  Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.
  10.  Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.
  11.  Абеляр Петр. История моих бедствий // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  12.  Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М., 1995.
  13.  Августин. Исповедь // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  14.  Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М., 1995.
  15.  Боэций. Утешение философией. – М., 1990.
  16.  Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении. – СПб., 1994.
  17.  Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М., 1949.
  18.  Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. − М., 1900.
  19.  Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. – М., 1994.
  20.  Иоанн Дамаскин.
  21.  Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ - XVII веков. – М., 1971.
  22.  Лютер М. Время молчания прошло. – Харьков, 1992.
  23.  Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.
  24.  Монтень М. Опыты. – М., 1979.
  25.  Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.
  26.  Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М., 1980.
  27.  Оккам. У. Избранное. – М., 2001.
  28.  Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., 2004.
  29.  Эразм Роттердамский. Диатриба, или рассуждение о свободе воли // Философские произведения. – М., 1986.
  30.  Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – Т. 2. – М, 1971.
  31.  Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К., 1994.
  32.  Гоббс Т. Левіафан, або суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. – К., 2000.
  33.  Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшукати істину в науках. – К., 2001.
  34.  Лейбниц Г. В. Рассуждения о метафизике // Соч.: В 4-х т. – Т. 1. – М., 1983.
  35.  Лок Джон. Два трактати про врядування. – К., 2001.
  36.  Локк Дж. Опыт о человеческом разумении: Соч.: В 3-х т. – Т. 1-2. – М., 1985.
  37.  Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К., 2001.
  38.  Спиноза Б. Этика: Соч.: В 2-х т. – Т. 1. – М., 1957.
  39.  Юм Д. Исследование о человеческом разумении. – М., 1995.
  40.  Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970.
  41.  Гегель Георг В.Ф. Основи філософії права. – К., 2000.
  42.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1984.
  43.  Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа: Соч. - Т.4. – М., 1959.
  44.  Енгельс Ф. Людвіг Феєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21. – К., 1964.  
  45.  Кант І. Критика чистого розуму. – К., 2000.
  46.  Фейербах Л. Сущность христианства: Избр. филос. произведения: В 2-х т. - Т. 2. – М., 1995.
  47.  Фихте И.Г. О назначении человека // http://psylib.org.ua/books/fihte02/index.htm
  48.  Фихте И.Г.  Сочинения. – В 2-х т. – СПб., 1993.
  49.  Шеллинг Ф. О сущности человеческой свободы. – М., 1809.
  50.  Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1989;
  51.  Бергсон А. Творческая эволюция. – М., 1998;
  52.  Витгенштейн Л. Философские работы. – Ч. I-II. – М., 1994.
  53.  Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, 7.
  54.  Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – №  4.
  55.  Джеймс У. Прагматизм. – Київ, 1995.
  56.  Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М., 2002. //http://yanko.lib.ru
  57.  Жильсон Э. Философия и теология. – М., 1995;
  58.  Избранные  труды Карена Хорни и Эриха Фромма. – М., 1995.
  59.  Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М., 2004.
  60.  Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.
  61.  Поппер К. Злиденність історизму. – К., 1994.
  62.  Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М., 1995.
  63.  Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М., 1992.
  64.  Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.
  65.  Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.
  66.  Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  67.  Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1992.
  68.  Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.
  69.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  70.  Шопенгауэр А. Сочинения в 2-х тт. – М., 1992.
  71.  Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М., 1993-1998.
  72.  Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.
  73.  Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М., 2002.
  74.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  75.  Історія філософії України. Хрестоматія / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К., 1993.
  76.  Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. − К., 1991.
  77.  Сковорода Григорій. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Зібрання творів у 2-х т. – Т.1. – К., 1973.
  78.  Франко І.Я. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50-т. – Т.45. – К., 1986. –
  79.  Бибихин В.В. Язык философии. – М., 1993.
  80.  Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. – 1995. – № 1.
  81.  Ильенков Э.В. Философия и молодость // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.
  82.  Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.,1992.
  83.  Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М., 1988.
  84.  Мерло–Понти М. В защиту философии. – М., 1996.
  85.  Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? – М., 1991.
  86.  Хесле В. Хорошая философия – это разные формы рациональности // Философская и социологическая мысль, 1991, № 2.
  87.  Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски? – М., 2006.
  88.  Філософія сьогодні. – К., 2003.
  89.  Шеллер М. Философское мировоззрение // Избранные произведения. – М., 1994.
  90.  Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 1995.
  91.  Ясперс К. Философия и нефилософия // Феномен человека. Антологія. – М., 1993.
  92.  Кун Т. Структура научных революций.- М., 2002.
  93.  Лакатос И. Доказательства и опровержения. - М., 1967.
  94.  Ортега-і-Гасет Х. Чиста філософія // Вибрані твори. – К., 1994.
  95.  Полани М. Личностное знание. – М., 1985.
  96.  Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.
  97.  Фейерабенд П. Избранные работы по методологии науки. – М., 1986
  98.  Шелер М. Феноменология и теория познания // Избранные произведения. – М., 1994.
  99.  Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. – М., 1992.
  100.  Гартман И. Старая и новая онтология // Историко-философский ежегодник-1988. – М., 1988.
  101.  Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987.
  102.  Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.
  103.  Корет Э. Основы метафизики. – К., 1998.
  104.  Лем Ст. Новая Космогония // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. – М., 1995.
  105.  Тиллих П. Онтология любви // Человек. 1990. № 2.
  106.  Уайтхед А.Н. Процесс и реальность // Избранные работы по философии. – М., 1990.
  107.  Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие. – М., 1993.
  108.  Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М., 1987.
  109.  Ильенков Э.В. Идеальное и идеал // Философия и культура. – М., 1991.
  110.  Леви-Строс К. Первобытное мышление. – М., 1994.
  111.  Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994.
  112.  Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. № 10.
  113.  Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления. – М., 1968.
  114.  Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М., 1994.
  115.  Райл Г. Понятие сознания. – М., 2000.
  116.  Узнадзе Д. Психология установки. – СПб., 2001.
  117.  Хайдеггер М. К вопросу о назначении дела мышления // Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. – Иваново, 1994.
  118.  Хосе Д. Мозг и сознание. – М., 1994.
  119.  Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К., 1998.
  120.  Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 2.
  121.  Юнг К. Психология безсознательного // http://wanderer.org.ua/book/psy/jung/arch_sym.htm
  122.  Абаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. – № 8.
  123.  Бахтин М.М. Філософія поступка // http://www.sfi.ru/lib.asp?rubr_id=814
  124.  Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. – М., 1995.
  125.  Вебер М. Избранное. М., 1994.
  126.  Зиммель Г. Человек как враг // Социологический журнал. – 1994. – № 2.
  127.  Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.
  128.  Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек. – 1990. – № 3.
  129.  Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992.
  130.  Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994.
  131.  Марсель Г. Люди против гуманности // Философские науки. – 1994. – № 1-3.
  132.  Культурология. XX век. Антология. – М., 1995.
  133.  Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  134.  Ортега-и-Гасет Х. Восстание масс // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  135.  Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
  136.  Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989.
  137.  Смысл жизни: Антология. — М., 1994.
  138.  Страх: Антология / П.С. Гуревич. — М., 1998.
  139.  Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.
  140.  Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  141.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  142.  Эрос: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич. – М., 1998.
  143.  Это человек: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич  — М., 1995.
  144.  Вебер М. Протестантска етика і дух капитализму. – К., 1994.
  145.  Франкл Б. Человек в поисках смыла. – М., 1990.
  146.  Шеллер М. Формализм в этике материальная этика цінностей // Избранные произведения. – М., 1994.
  147.  Лем С. Культура как ошибка // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. М., 1995.
  148.  Культурология. XX век: Антология. – М., 1995.
  149.  Ортега-и-Гасет Х. Дегуанизация искусства. – М., 1991.
  150.  Самосознание европейской культуры XX века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991.
  151.  Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.
  152.  Бердяев Н.А. Смисл истории. – М., 1990.
  153.  Бодрийар  Ж.  В тени молчаливого большинства, или  Конец  социального. – Екатеринбург, 2000.
  154.  Вольтер. Философия и методология истории // Историки и история. Жизнь, судьба, творчество: В 2 т. – М., 1998.
  155.  Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1990.
  156.  Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003.
  157.  Карсавин Л. Философия истории. – СПб., 1993.
  158.  Колінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996.
  159.  Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії //Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  160.  Ортега-и-Гасет Х. История как система // Избранные труды. – М., 1997.
  161.  Поппер К. Выдкрите суспільство і його вороги. – К., 1994.
  162.  Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.
  163.  Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.
  164.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  165.  Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1998.
  166.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  167.  Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990.
  168.  Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999.
  169.  Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991.
  170.  Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998.
  171.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  172.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  173.  Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  174.  Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995.
  175.  Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995.
  176.  Антология    мировой    философии:    Античность. – М., 2001.

PAGE  35


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

70345. Финансовый менеджмент: содержание и механизм функционирования 160.5 KB
  Целью финансового менеджмента являются выработка и применение методов, средств и инструментов для достижения целей деятельности фирмы в целом или ее отдельных производственно-хозяйственных звеньев – центров прибыли...
70346. МАРШРУТИЗАЦИЯ В ГОРОДСКИХ ИНФОРМАЦИОННЫХ СИСТЕМАХ НА БАЗЕ МОБИЛЬНЫХ ИНТЕРФЕЙСОВ 2.63 MB
  Цель работы – расширение электронной туристической карты до «электронного туристического гида» для мобильных устройств на платформе Android. В процессе работы были проведены теоретические исследования средств информационной визуализации для мобильных приложений, изучены возможности практического применения GPS-навигации в информационных системах.
70347. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ КОММУНИКАТИВНЫХ УМЕНИЙ У ДОШКОЛЬНИКОВ С ТЯЖЕЛЫМИ НАРУШЕНИЯМИ РЕЧИ В УСЛОВИЯХ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ИНТЕГРАЦИИ 82 KB
  Проанализированы различные теоретические подходы к определению сущности общения и коммуникации; определены группы наиболее значимых для дошкольников коммуникативных умений; обоснованы исходные теоретические предпосылки констатирующего эксперимента.
70348. МЕТОДИКА ФОРМИРОВАНИЯ КОММУНИКАТИВНОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ СТУДЕНТОВ ТЕХНИЧЕСКОГО ВУЗА В ПРОЦЕССЕ ИЗУЧЕНИЯ СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫХ ДИСЦИПЛИН 95.5 KB
  Проблема формирования коммуникативной компетентности студентов не является совершенно новой. Представляется целесообразным целостно на междисциплинарном уровне исследовать проблему формирования коммуникативной компетентности студентов посредством выявления дидактического...
70349. СОСТАВ И СОДЕРЖАНИЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЫХ МАТЕРИАЛОВ КАК ИСТОЧНИКОВ ПРИ ИЗУЧЕНИИ РАЗВИТИЯ СИСТЕМЫ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ В РЕСПУБЛИКЕ БЕЛАРУСЬ 67 KB
  Статья посвящена актуальной проблеме - системному анализу документальной источниковедческой базы материалов учет которых чрезвычайно важен при изучении процесса развития системы высшего образования в нашей стране.
70350. МАРКЕТИНГ ДОПОЛНИТЕЛЬНЫХ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ УСЛУГ В ФИЛИАЛЕ РГСУ В Г. МИНСКЕ 144.5 KB
  Базируясь на учете специфики образовательных услуг, анализе внешнего, внутреннего и интерактивного маркетинга, автор исследует сущность образовательных услуг, их качество, предлагает модель маркетинга на рынке образовательных услуг, ориентированную на потенциал, процесс, результат.
70351. МАТРИЦА КОНСТРУИРОВАНИЯ УЧЕБНОГО ДИАЛОГА: ЕДИНСТВО ПРОЦЕССА И РЕЗУЛЬТАТА 79.5 KB
  В статье рассматривается вопрос конструирования учебного диалога с позиций матричного анализа. Данные параметры закладываются в матрицу конструирования учебного диалога как основные факторы по горизонтали и вертикали.
70352. ТВОРЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ СТУДЕНТА В КОНТЕКСТЕ СОВРЕМЕННЫХ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ 82.5 KB
  В статье с позиций философского психологического педагогического знания проанализирована сущность творчества; обоснована новизна социальная ценность и оригинальность продукта творчества; структура творческой личности рассмотрена как совокупность творческой направленности творческих...
70353. ОРГАНИЗАЦИЯ СОЗДАНИЯ КРЕАТИВНЫХ ПРОДУКТОВ В ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ПРАКТИКЕ СТАРШЕКЛАССНИКОВ 64.5 KB
  В статье представлен экспериментально подтвержденный опыт подготовки старшеклассников к созданию креативных продуктов посредством взаимосвязи соответствующих ситуаций и педагогических технологий. Предлагаемый опыт педагогического руководства созданием...