47941

Підприємництво та основи ринку

Конспект

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

План Мета завдання створення і розвитку підприємства. Мета завдання створення і розвитку підприємства. Статус підприємця здобувається через державну реєстрацію підприємства. З цього визначення зрозуміло що ціль діяльності підприємства – задоволення суспільних потреб та отримання прибутку.

Украинкский

2013-12-13

1.15 MB

0 чел.

Лекція № 4

Тема: Підприємство в умовах ринкової економіки.

План

  1.  Мета, завдання створення і розвитку підприємства.
  2.  Конкуренція та підприємство.

3.   Види і форми підприємницької діяльності.

 1. Мета, завдання створення і розвитку підприємства.

На усіх етапах розвитку економіки основним ланцюгом є підприємство. Саме на підприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається безпосередній зв’язок робітника з засобами виробництва. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається продукцією, що випускає, отриманим прибутком, який залишився у його розпорядження після уплати податків та інших обов’язкових платежів.

В умовах ринкових відносин ключовою фігурою виступає підприємець. Статус підприємця здобувається через державну реєстрацію підприємства. При цьому суб’єктом підприємницької діяльності може бути як окремий громадянин, так і об’єднання громадян.

Таким чином, підприємство – це самостійний господарюючий суб’єкт, створений підприємцем або об’єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг в цілях задоволення суспільних потреб та отримання прибутку.

З цього визначення зрозуміло, що ціль діяльності підприємства – задоволення суспільних потреб та отримання прибутку. Основна ціль підприємництва – отримання прибутку, але не будь-якою ціною. Цивілізовані ринкові відносини потребують розумного поєднання обох цілей. Звичайно, бізнес – це економічна діяльність підприємців, їх мистецтво та здатність отримувати усе більший прибуток, забезпечувати високий рівень рентабельності. Разом з тим розвиток бізнесу в умовах відкритої економіки сприяє насиченню споживацького ринку товарами та послугами, активізує структурну перебудову економіки, стимулює упровадження науково-технічних досягнень, сприяє всесвітньому підвищенню ефективності виробництва – все це і складає задоволення суспільних потреб.

Приступаючи до створення підприємства, підприємець, або група підприємців повинні мати перед собою чітку і ясну ціль. Ця ціль повинна бути підкріплена системою постійного отримання замовлень на їх продукцію та послуги. Намічений випуск продукції або надання послуг повинні бути забезпечені усіма необхідними матеріальними ресурсами. Врешті, починаючи нову справу, треба обміркувати можливості постійного поповнення капіталу. Усі ці питання необхідно достатньо докладно відобразити в основному документі – підприємницькому бізнес-плані.

Сучасне підприємство – складна організаційна структура. В умовах ринкової економіки збільшується значення трьох основних напрямів організації промислового підприємства:

- наукової організації виробництва;

- наукової організації праці;

- наукової організації управління.

Ціль наукової організації виробництва – створення оптимальної техніко-технологічної системи на підприємстві. Це надійно та ефективно функціонуюче виробниче обладнання та технологія, упорядковані техніко-організаційні взаємозв’язки робітників.

Завдання наукової організації праці – створення здорових нормальних відносин у колективі. Наукова організація праці включає систему мір по створенню умов для високовиробничого, ефективної творчої праці. Але можливості наукової організації праці обмежені техніко-технологічним станом підприємства, його фінансовими та економічними активами.

Науково організація управління – це система технічних, економічних та гуманітарних засобів, які забезпечують цілеспрямованість впливу на матеріальну та людську систему підприємства. Вона сприяє їх взаємодії у цілях досягнення найкращого морально-технологічного та економічного ефекту.

Будь-яка підприємницька акція – це організація взаємозв’язків між людьми. Та чим краще вона створена та вміло урегульована, тим більше надій на отримання економічної вигоди, на прибуткове розміщення понесених витрат.

2. Конкуренція та підприємство.

Найважливішим фактором ринкової економіки є дух суперництва. Найбільш яскраве виявлення суперництва – конкуренція.

Конкуренція – економічне змагання виробників однакових товарів на ринку за прилучення як можна більшого числа покупців та отримання дякуючи цьому максимальної вигоди.

Конкуренція – важливий засіб контролю у ринковій системі. Ринковий механізм пропозиції та попиту доводить бажання споживачів до підприємств – виробників продукції, а через них – і до постачальників ресурсів. Однак, саме конкуренція змушує підприємство-виробника та постачальників ресурсів належним чином задовольняти бажання споживачів. Конкуренція викликає розширення виробництва та зниження ціни продукту до рівня, відповідного витратам виробництва.

Конкуренція змушує підприємства найбільш повно сприймати науково-технічні досягнення, використовувати ефективну техніку, технологію, сучасні методи організації виробництва та праці.

На скільки конкурентно здатні малі підприємства? На думку багатьох закордонних економістів, основаної на практичному досвіді, малі підприємства мають багато позитивних якостей, яких не мають крупні компанії.

Малі фірми діють по принципу орієнтації на потреби. Їм необхідно пропонувати ринку щось нове, реально діюче. Треба відмітити, що більшість нових товарів породжується на мілких фірмах.

Малі фірми здатні мислити перспективно. У них відносно не високі витрати виробництва на початковому етапі інноваційного процесу, оскільки, як правило, довжина цього етапу може подіяти на освоєння та випуск нової продукції. При невдачі у одній сфері діяльності вони можуть швидко переключитись на іншу, більш ефективну. Крім того, малі фірми, як правило, працюють над декількома ідеями одночасно, тобто здійснюють множинний конкурентний підхід.

Малі фірми вміють працювати з вкладниками капіталу у ризиковані підприємства. Тут вкладник знає, що один успіх може окупити одразу багато невдач, а на крупній фірмі одна невдача може серйозно підірвати усе її благополуччя.

Таким чином, переваги малих фірм підтверджуються: вони можуть успішно вести конкурентну боротьбу.

Підприємницька діяльність підприємства.

В умовах ринкової економіки будь-яке підприємство, яке займається виробничою або іншою діяльністю, є по суті підприємцем.

Підприємцями ми називаємо господарських суб’єктів, функцією яких є реалізація нововведень, здійснення нових комбінацій. Щільно до поняття “підприємець” примикає і поняття “підприємництво”. Під підприємництвом розуміється діяльність, яка здійснюється приватними особами, підприємствами або організаціями по виробництву, наданню послуг або придбанню та продажу товарів у обмін на інші товари або гроші до взаємної вигоди зацікавлених осіб або підприємства.

Суб’єктами підприємництва можуть бути як окремі приватні особи, так і об’єднання партнерів. Приватні особи виступають у якості суб’єктів підприємництва, як правило, шляхом організації особистого або сімейного підприємства. Такі підприємці можуть обмежуватись витратами особистої праці або використання найманої праці.

Об’єднання партнерів як суб’єкти підприємництва можуть виступати у формі різноманітних господарчих асоціацій: орендних колективів, акціонерних товариств відкритого та закритого типів, різних товариств та ін.

Господарська асоціація – це договірне об’єднання підприємств, створене в цілях координації виробничо-господарської діяльності для рішення певних задач. Її учасники об’єднують лише частину своїх фінансових і матеріальних ресурсів. Вони можуть входити і в інші господарські об’єднання підприємств без узгодження з іншими членами асоціації. Ця форма об’єднання підприємств менш жорстка, ніж концерн.

До найважливіших рис підприємництва, на мій погляд, слід віднести:

- самостійність та незалежність господарюючих суб’єктів;

- економічну зацікавленість;

- господарський ризик та відповідальність.

Ці найважливіші признаки підприємництва взаємопов’язані та діють одночасно.

Умови, необхідні для підприємницької діяльності підприємства.

Для формування підприємництва наобхідні такі умови: економічні, соціальні, правові та ін.

Економічні умови – це у першу чергу пропозиції товарів та попит на них; види товарів, які можуть придбати покупці; обсяги грошових коштів, які вони можуть витратити на ці покупки; надлишок або нестача робочих місць, робочої сили, які впливають на рівень заробітної плати робітників, тобто можливість придбання товарів.

На економічний стан суттєво впливають наявність та доступність грошових ресурсів, рівень доходів та інвестований капітал, а також позичкових коштів, до яких готові звернутися підприємці для фінансування своїх ділових операцій я які готові надати їм кредитні установ.

Усім цим займається багато різноманітних організацій, які складають інфраструктуру ринку, за допомогою якої підприємці можуть встановлювати ділові взаємовідносини та вести комерційні операції. Це банки – надання фінансових послуг; постачальники; продавці – надання послуг по доведенню товарів до споживачів; спеціалізовані фірми та установи – надання професійних юридичних, бухгалтерських, посередницьких послуг; учбових установ; засоби зв’язку та передачі інформації.

До економічних примикають соціальні умови формування підприємництва. Перед усім це намагання покупців придбати товари, які відповідають певним смаком та моді. Важливу роль у формуванні підприємництва грає підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів підприємців.

Будь-яка підприємницька діяльність функціонує у рамках відповідного правового середовища. Тому велике значення має створення необхідних правових умов. Це у першу чергу наявність законів, які регулюють підприємницьку діяльність, утворюючих добрі умови для її розвитку: спрощена та прискорена процедура відкриття та реєстрації підприємств; захист підприємця від державного бюрократизму; створення регіональних центрів підтримки малого підприємництва; удосконалення методів обліку та форм статистичної звітності та ін.

3. Види і форми підприємницької діяльності.

Підприємницька діяльність може бути класифікована по різним признакам: виду діяльності, формам власності, кількості власників, організаційно-правовим та організаційно-економічним формам, ступеню використання найманої праці та ін.

По видам або призначенню підприємницьку діяльність можна підрозділити на виробничу, комерційну, фінансову, консультативну та ін. Усі ці види можуть функціонувати окремо або разом.

По формам власності майно підприємства може бути особистим, державним, муніципальним, а також знаходитись у власності суспільних організацій. При цьому держава не може встановлювати обмеження та привілеї у здійсненні прав власності у залежності від надходження майна у особистій, державній, муніципальній власності або суспільних організацій.

За кількостю власників підприємницька діяльність може бути індивідуальною та колективною. При індивідуальному підприємництві власність належить одній фізичній особі. Колективному підприємництву відповідає власність, яка належить одночасно декільком суб’єктам з певною долею кожного з них або без певних долів. Володіння, використання та розпорядження майном, яке знаходиться у колективній власності, здійснюється за узгодженням усіх власників.

Серед організаційно-правових форм підприємництва розрізняють товариства, суспільні організації, кооперативи; до основних організаційно-економічних форм можна віднести: концерни, асоціації, консорціуми, синдикати, картелі, фінансово-промислові групи, холдинги.

Виробниче підприємництво.

Виробниче підприємництво можна назвати ведучим видом підприємництва. Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робот, надаються послуги, створюються певні духовні цінності.

До виробничого підприємництва відносяться інновації, науково-технічна діяльність, безпосередньо виробництво товарів та послуг, виробниче їх споживання, а також інформаційна діяльність у цих галузях. Будь-який підприємець, який вирішив зайнятись виробничою діяльністю, повинен визначити, які конкретно товари він буде виробляти, які види послуг він буде надавати. Далі підприємець приступає до маркетингової діяльності. Для виявлення потреб у товарі, попиту на нього він вступає у контакт з потенціальними споживачами, покупцями товарів, з товарними організаціями. Формальним завершенням переговорів може стати контракт, який заключається між підприємцями та майбутніми покупцями товару. Такий контракт дозволяє звести до мінімуму підприємницький ризик. У протилежному випадку підприємець починає виробничу діяльність по випуску товару, маючи лише усну домовленість.

Важливим етапом виробничої діяльності є придбання або оренда факторів виробництва. У число таких факторів входять основні та оборотні виробничі фонди, робоча сила, інформація.

Результатом виробничої діяльності підприємства є реалізація продукції (робот, послуг) покупцю, споживачу або виручка певної суми грошей. Різниця між грошовою виручкою та витратами виробництва складе прибуток підприємства.

Комерційне підприємництво.

Полем діяльності комерційного підприємництва служать товарні біржі та торгові організації.

Основний зміст комерційного підприємництва складають операції та угоди по купівлі – продажу, іншими словами, по перепродажу товарів та послуг. Загальна схема комерційного підприємництва у певній мірі аналогічна схемі виробничо-підприємницької діяльності. Однак відмінно від неї тут замість матеріальних ресурсів придбається готовий товар, який потім реалізується споживачу.

Перш ніж приступити до комерційної справи, необхідно виконати маркетинговий аналіз ринку. За допомогою маркетингу здійснюються усі види життєвого циклу торгового підприємства: дослідження ринку, просування товарів по каналах звертання до кінцевого споживача, фінансове забезпечення й одержання прибутку.

Якщо попередній аналіз ринку і прогноз свідчить на користь здійснення комерційної справи, то підприємцю необхідно проробити бізнес-план, у якому повинні знайти відображення програма дій по здійсненню угоди і розрахунок необхідних витрат і очікуваних результатів.

У загальному виді програма будь-якої комерційної справи включає:

- наймання працівників для виконання торгово-посередницьких послуг;

- придбання чи наймання приміщень, складів, баз, торгових крапок, необхідних для збереження і реалізації товару;

- закупівлю товару для наступного його продажу;

- залучення коштів у кредит для фінансування угоди і наступного повернення кредиту і відсотків за користування їм;

- одержання й оплату послуг сторонніх організацій і осіб, що виконують посередницькі функції;

- одержання чи придбання необхідної інформації, необхідної для планування, оформлення і регулювання угоди;

- реалізацію товарів покупцю й одержання виторгу;

- реєстрацію угоди, виплату податків і платежів.

На закінчення розробляється бізнес-план і укрупнений координаційний план дій.

Фінансове підприємництво.

Сферою діяльності фінансового (фінансово-кредитного) підприємництва є обіг, обмін вартостей. Особливість фінансової діяльності у тому, що вона проникає й у виробничу, і в комерційну діяльність, хоча може бути і самостійною – банківська, страхова справа й ін. Основне поле діяльності фінансового підприємництва – комерційні банки і фондові біржі.

Комерційний банк – це фінансово-кредитна установа акціонерного типу, що кредитує на платній основі переважно комерційні організації, що здійснює прийом грошових внесків (депозитів) і інші розрахункові операції з доручення клієнтів. Джерелом доходів комерційних банків є різниця між процентними ставками депозитних внесків і позичкових коштів.

Операції комерційних банків поділяються на три групи: пасивні (залучення коштів); активні (розміщення коштів); комісійно-посередницькі (виконання різних операцій з доручення клієнтів зі сплатою комісії).

Під фондовою біржею розуміється організаційно оформлений, регулярно функціонуючий ринок цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальної вартості активів. Принцип функціонування фондової біржі ґрунтується на оперативному регулюванні попиту та пропозиції. На фондовій біржі проводяться котирування цінних паперів. Вони складаються в регулярній оцінці фахівцями котирувального відділу біржі курсів покупців і курсів продавців по всіх цінних паперах, що проходять через біржу.

Лекція № 5

Тема:  Ринкова модель підприємства

План

  1.  Організаційно-правові форми підприємства.
  2.  Класифікація підприємства за різними ознаками.
  3.  Об'єднання підприємств: асоціація, корпорація, концерн, консорціум.
  4.  Структура підприємства, функції управління та організації підприємства.

1. Організаційно-правові форми підприємства.

Підприємство — це самостійний суб'єкт, що хазяює, створений для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задовольняння суспільних потреб і одержання прибутку. Підприємство самостійне здійснює свою діяльність, розпоряджається продукцією, що випускає, одержуваним прибутком, що залишається в його розпорядженні після сплати податків і інших обов'язкових платежів.Для здійснення своєї діяльності підприємство формує майно, що може належати йому по праву власності.Джерелами майна підприємства є: грошові і матеріальні внески засновників підприємства; доходи від реалізації продукції, робіт і послуг; цінні папери і доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації від бюджетів різного рівня; безплатні чи благодійні внески; пожертвування організацій, підприємств і громадян; викуп майна державних підприємств шляхом конкурсу, аукціону, тендера; викуп майна державного підприємства шляхом акціонування; інші джерела, не заборонені законодавством. У залежності від форм власності діють приватні, муніципальні і державні підприємства, а також підприємства змішаної форми власності, засновані на об'єднанні майна, що знаходиться в приватній муніципальній і державній власності, власності іноземних держав, іноземних юридичних осіб і громадян, а також у власності громадських організацій. Індивідуальне (сімейне) приватне підприємство засноване на власності громадян. В економічно розвитих країнах питома вага таких підприємств істотна, особливо одноособове володіння поширене в США.Одноособова форма має наступні переваги: простота в організації; повна самостійність; воля, оперативність дії; максимум спонукальних мотивів; конфіденційність діяльності; низькі організаційні витрати; гнучкість.До її недоліків варто віднести труднощі залучення великих капіталів, невизначеність термінів діяльності, необмежену відповідальність за кредити, недолік спеціалізованого менеджменту, функціональні недоліки. Орендне підприємство створюється на основі договору оренди з власником майна і трудовим колективом, що взяв майно в оренду. Державне підприємство засновується органом державної влади. Майно державного підприємства утвориться за рахунок бюджетних засобів чи внесків інших державних підприємств, отриманих доходів. Муніципальне підприємство засновується місцевими органами влади. Майно таких підприємств також утвориться за рахунок бюджетних асигнувань відповідного рівня чи інших муніципальних підприємств.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм.

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи

- суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2.За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК розрізняє:

- підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%);

- іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%).

3.Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації

продукції за рік, відповідно до ч. 7 ст. 63, підприємства бути можуть віднесені до

малих підприємств, середніх або великих підприємств:

• малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом І [атонального банку України щодо гривні;

усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні).

Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):

унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

2. Класифікація підприємства за різними ознаками.

Класифікація підприємств — це групування їх за певними ознаками. Такими ознаками можуть бути власність, розмір, рівень рентабельності та інші. Класифікація підприємств дозволяє цілеспрямовано підійти до їх вивчення, детальніше проаналізувати їхню діяльність у різних аспектах

За сферою діяльності можна виділити промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгові, фінансово-кредитні та інші підприємства. За формами власності — приватні, колективні, державні, акціонерні; за розмірами — великі, середні, малі; за рентабельністю — прибуткові та збиткові і так далі.

Класифікація підприємств за видами діяльності дозволяє визначити і порівняти їх рентабельність, технологічні, економічні та інші особливості; виявити резерви підвищення ефекти н пості. Так, наприклад, для сільськогосподарських підприємств характерна сезонність виробництва, яка впливає на рух фінансових ресурсів, закупівлю сировини, швидкість обороту капіталу, потребу в кредитах тощо. Аналіз цих особливостей дасть можливість виявити резерви підвищення ефективності виробництва.

Основи класифікації

Види підприємств

Форма власності

- приватні
- колективні
- державні
- спільні

Форма господарювання

- одноосібні
-кооперативні
-орендні
-господарські товариства

Галузі виробництва

- промислові
-сільськогосподарські
-транспортні
-торговельні
-банківські
-страхові

Кількість працівників і обсяг виробництва

-малі
-середні
-великі

Рис. 1. Класифікація підприємств

Класифікація підприємств за розмірами може здійснюватися:

1) за кількістю працівників, задіяних на підприємстві;

2) за обсягом товарообороту підприємства, тобто розмірами грошових надходжень (виручки) за певний період часу;

3) за розмірами капіталу підприємства.

Критерії класифікації підприємств за розмірами визначає держава. Часто визначається декілька критеріїв. Це пов'язано з тим, що використання тільки одного критерію, наприклад, кількості працівників, не завжди точно відображає розміри підприємства та інші особливості. Якщо, наприклад, підприємство з невеликою кількістю працівників обладнане новою автоматизованою технікою, то воно може бути потужним і випускати велику кількість продукції.

В Україні офіційно застосовується класифікація підприємств за розмірами на основі кількості працівників у галузях виробництва. Ця класифікація використовується державою для підтримки дрібних та середніх підприємств, яка виявляється в наданні пільгових кредитів, певних пільг в оподаткуванні тощо. Необхідність такої підтримки обумовлена такими причинами:

1) потребою підтримування і розвитку конкуренції та створення конкурентного середовища, яке відіграє важливу роль у підвищенні ефективності виробництва;

2) необхідністю поєднання в національній економіці дрібних, середніх і великих підприємств. Таке поєднання позитивно впливає на ефективність економічної системи. Малі підприємства можуть оперативно реагувати на зміну кон'юнктури ринку. Вони здатні швидко враховувати зміни потреб, активно впроваджувати в виробництво нові товари і пробиватися на різні ринки. Самі умови діяльності малих підприємств змушують їх бути гнучкими, пробивними, активно шукати нові технології та виробляти нові товари. Це дає змогу проникати на ринки. Поєднання в економіці великих, середніх і дрібних підприємств дозволяє повніше використати поділ праці та його переваги. Малі підприємства, наприклад, здатні досягти високої досконалості у виробництві різних деталей машин та обладнання для автомобілів. Від їх діяльності мають значні вигоди великі підприємства, яким вони постачають певні деталі або вузли (рис. 2.2);

3) можливістю використання дрібного бізнесу для вирішення регіональних проблем. У сучасних умовах зайнятість є гострою економічною проблемою. В її вирішенні важлива роль належить малим підприємствам. У деяких країнах малий бізнес забезпечує приріст 70—80% робочих місць. Тому важлива підтримка малого бізнесу. Вона може сприяти розв'язанню певних соціально-економічних проблем.

Держава використовує такі методи підтримки малого бізнесу:

1) надання пільг в оподаткуванні;

2) надання фінансової підтримки в різних варіантах;

Рис. 2.2. Роль малого підприємства в ринковій економіці

3) створення закладів для підготовки та перепідготовки кадрів, передача капіталу в оренду новостворюваним підприємствам;

4) надання пільгових кредитів та інше.

Підтримка малого бізнесу з боку держави має важливе значення. Але вирішальна роль в успішній діяльності підприємств належить перш за все особистим якостям підприємця — талантові, інтелектові, освіченості, організаторським здібностям, наполегливості, цілеспрямованості, вмінню аналізувати ситуацію і йти на ризик.

За власністю підприємства можна класифікувати на державні, приватні та змішані. Приватні можна поділити на одноосібні підприємства, партнерства та корпорації або акціонерні товариства.

3. Об'єднання підприємств: асоціація, корпорація, концерн, консорціум.

Як визначено в ст.70 ГКУ, підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності). Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються також Господарським Кодексом України.

Згідно із сі. 119 ГКУ під об'єднанням підприємств слід розуміти господарську організацію, утворену в складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних га соціальних завдань.

Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання - це один з видів суб'єктів господарського права. Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи - об'єднання на основі певних матеріальних інтересів. Це об'єднання виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності з централізацією управлінських, координаційних функцій тощо. Матеріальні інтереси як основа об'єднання визначаються засновниками у статуті як мета, завдання та функції об'єднання.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарського права має майно, юридично відособлене від майна його членів. Майном об'єднання є основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; майно, набуте об'єднанням в результаті господарської діяльності; майно створених об'єднанням підприємств. Все це є колективною власністю. Майно членів об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного. Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми членами.

Третьою ознакою об'єднання є централізація функцій і повноважень його членів.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива правосуб'єктність. її особливість обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства-юридичні особи, кожне з яких При входженні до нього зберігає права юридичної особи і діє на підставі ГКУ. Цим об'єднання відрізняються від підприємств, які не можуть мати в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об'єднання залишаються самостійними суб'єктами господарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Отже, з точки зору правосуб'єктності, об'єднання підприємств представляє собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання. В теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, в теорії цивільного та адміністративного права - як складні юридичні особи.

Отже, об'єднання підприємств можуть утворюватися:

- на добровільних засадах;

- за рішенням органів, які відповідно до ГКУ та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств.

До об'єднання можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав. Однак, підприємства України можуть входити до об'єднань підприємств, утворених на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або тимчасово. Вони є юридичною особою.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств утворюються як:

- господарські об'єднання,

- державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання - об'єднання підприємств для спільного здійснення господарської діяльності, яке утворюється на добровільних засадах за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду.

Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Залежно від організаційно-правової форми господарські об'єднання утворюються як:

- асоціації;

- корпорації;

- консорціуми;

- концерни;

- інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності об'єднаних підприємств шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб його учасників Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність її підприємств-учасників. За рішенням учасників вона може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорацією є договірне об'єднання; створене на основі інтеграції виробничих, наукових і комерційних інтересів об'єднаних підприємств з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум – тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення поставленої мети консорціум припиняє свою діяльність.

Концерном є статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації чи концерну, незалежно від його найменування (комбінат, трест тощо).

Трест – монополістичне об'єднання підприємств, які до процесу інтегрування належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому об'єднані підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються усі напрямки і види їх діяльності.

Картель – договірне об'єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції.

Синдикат – організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного збутового органу або збутової мережі одного з учасників об'єднання. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції (об'єднує однорідні підприємства, централізуючи збут і постачання продукції).

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи). Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними Договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин. Таке об'єднання не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Асоційовані підприємства (господарські організації) – це група суб'єктів господарювання-юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.

Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Холдинговою компанією є суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено і здійснено невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств, такі як союзи, спілки, асоціації підприємців тощо.

Статус підприємства-учасника об'єднання підприємств визначено ст. 121 ГКУ.

Підприємства-учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання.

Підприємство-учасник господарського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

- бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;

- одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

- одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту.

Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання обов'язково узгоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

Управління об'єднанням підприємств регламентується ст.122 ГКУ.

Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені його статутом.

Вищий орган господарського об'єднання наділяється правами щодо:

- затвердження статуту господарського об'єднання та внесення змін до нього.

- вирішення питань про прийняття та виключення учасників з його складу;

- утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до статуту;

- вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів.

Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту віднесені до його компетенції. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених його установчими документами.

4. Структура підприємства, функції управління та організації підприємства.

Структура підприємства - це склад і співвідношення його внутрішніх ланок (цехів, ділянок, відділів, лабораторій та інших підрозділів), що становлять єдиний господарський об'єкт. Розрізняють загальну, виробничу й організаційну структури підприємства.

Загальна структура підприємства

Під загальною структурою підприємства розуміється комплекс виробничих та обслуговуючих підрозділів, а також апарат управління підприємством (рис. 1.2). Загальна структура підприємства характеризується взаємозв'язками і співвідношеннями між цими підрозділами за розміром зайнятих площ, чисельністю працівників і пропускною здатністю (потужністю).

До виробничих підрозділів належать цехи, дільниці, лабораторії, в яких виготовляється, проходить контрольну перевірку й випробування основна продукція, що випускається підприємством, комплектуючі вироби, які придбані на стороні, матеріали й напівфабрикати, запасні частини для обслуговування виробів та ремонту в процесі експлуатації, різні види енергії для технологічних цілей тощо. До підрозділів, які обслуговують працівників, належать житлово-комунальні господарства, їхні служби, їдальні, буфети, дитячі сади та ясла, санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, профілакторії, медсанчастини, добровільні спортивні товариства, відділи технічного навчання й навчальні заклади, які займаються підвищенням виробничої кваліфікації, культурного рівня робітників, інженерно-технічних працівників і службовців.

Виробнича структура підприємства

На відміну від загальної, виробнича структура підприємства є формою організації виробничого процесу вона виражається в розмірі підприємства, кількості й складі цехів та служб, їх плануванні, а також у кількості планування виробничих ділянок та робочих місць усередині цехів.

Розрізняють такі види цехів і ділянок:

o основні;

o допоміжні;

o обслуговувальні;

o побічні.

Рис. 2. Загальна структура виробничого підприємства

В основних цехах виконується певна стадія виробничого процесу з перетворення сировини й матеріалів на готову продукцію або ряд стадій виробничого процесу з виготовлення якого-небудь виробу чи його частини. Основні цехи поділяються на:

o заготівельні (ливарні, ковальські, штампувальні тощо);

o оброблювальні (токарні, фрезерні тощо);

o випускаючі (складальні).

Завдання допоміжних цехів - забезпечувати нормальну, безперебійну роботу цехів основного виробництва. До них належать енерго-ремонтні, механо-ремонтні, ремонтно-механічні тощо. Обслуговувальні господарства виконують функції зберігання продукції, транспортування сировини, матеріалів і готової продукції тощо. Побічні цехи займаються утилізацією відходів, виробництвом невластивих товарів (наприклад, авіабудівний завод виготовляє холодильники), наданням послуг іншим підприємствам і населенню тощо.

Організаційна побудова основних цехів і виробництв ведеться за трьома принципами:

технологічним - цехи і дільниці формуються за ознакою однорідності технологічного процесу виготовлення різних виробів (бетонні, сталеплавильні цехи тощо);

предметним - об'єднує робочі місця, дільниці, цехи з випуску певного виду продукції (кульковальничні цехи);

змішаним - заготівельні цехи і дільниці створюються за технологічним принципом, а випускаючі цехи і дільниці - за предметним (див. рис. 1.3).

Основною структурною виробничою одиницею підприємства є виробнича дільниця, що є сукупністю робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота або різні операції з виготовлення однакової або однотипної продукції. Продукція дільниці призначена для перероблення всередині цеху. Склад, кількість ділянок і взаємостосунки між ними визначають склад більших виробничих підрозділів - цехів і структуру підприємства в цілому.

Первинною ланкою організації виробництва є робоче місце. Робоче місце - це частина виробничої площі, де робітник або група робітників виконують окремі операції з виготовлення продукції або обслуговування процесу виробництва.

Розрізняють такі види виробничої структури:

o без цехова (виробнича дільниця, тобто сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція, використовується на невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами);

o цехова (цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, в якій виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації);

o корпусна (корпус, тобто об'єднання кількох однотипних цехів);

o комбінатська (здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів перероблення сировини наприклад металургійна, хімічна, текстильна промисловість).

Структура підприємства повинна бути раціональною й економічною, забезпечувати найкоротші шляхи транспортування сировини, матеріалів і готових виробів.

 

Лекція № 6

Тема: Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій

План

1.   Економічна суть ринку, його структура та основні елементи.

  1.  Принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку.

1.   Економічна суть ринку, його структура та основні елементи.

У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок – це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно – грошових відносин, що виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі – продажу товарів.

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них.

На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту й витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення  між попитом і пропозицією, яке дарує певний рівень цін на товари та послуги.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко – технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну структуру ринку. Вивчення останньої уможливлює комплексне дослідження єдності, взаємозв’язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм господарських зв’язків і товарно-грошового обміну, управління попитом і пропозицією, механізми самоналагоджування основних ланок виробництва на ефективний режим господарювання. З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирипозиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позиції його суб’єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації.

Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків:

  ринку споживачів – окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

  ринку виробників – сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

  ринку проміжних продавців (посередників) – сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

  ринку господарських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

  міжнародного ринку – зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

До найбільш розвинутих елементо-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інвестицій; ринок інновацій та інформації;  ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки.

Зазначена система ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні цикли відтворювального процесу (інноваційного, інвестиційного, виробничого), поділяє (з урахуванням неоднакового економічного призначення, обігу й споживання) суспільний продукт на засоби виробництва і предмети споживання, інтегрує фактори виробництва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмінних операцій, придбання на елементних ринках товарів, необхідних для тих чи інших процесів споживання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для розуміння першочергових завдань зі створення ключових товарних ринків як нерозривної взаємозв’язаної і взаємодіючої системи, що формує ринкове середовище.

Ринок як сфера товарного обміну має свої просторово-територіальні межі. З урахуванням останніх, а також масштабів товарообміну можна виділити місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху, особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопроникнення та інтеграція в масштабніші ринкові структури можливі тільки на основі подальшого поглиблення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринкового простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може набувати, реалізувати з відшкодуванням виробничих і транспортних витрат та з одержанням нормативного прибутку.

Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи, як ринок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад двадцятьма основними його видами, потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових елементів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри;  сировинно-товарні, фондові, валютні біржі;  комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні банки; транспортні й складські мережі.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації – посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові дома, аукціони, виставки, система зовнішньоторговельних організацій.

Сучасний ринок (системне визначення) — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами, де відбуваються остаточне визнання й визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками, забезпечується безперервність суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а також здійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санація економічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку, які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів.

Ефективне функціонування ринку забезпечують відповідні умови:

1. Реальний плюралізм типів і форм економічної власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.

2. Нездатність суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку.

3. Розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації, яке певною мірою послаблює монополістичні тенденції в економіці й сприяє ефективному функціонуванню сучасного ринку.

4. Розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів). Це створює передумови для діяльності регульованого ринку.

5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.

6. Конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності. Кількість їх у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7—8, оскільки 1—2 суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.

7. Розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності. Вони можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні види цінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).

8. Наявність ринкової інфраструктури. Вона охоплює комплекс інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності.

У сукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок», ключову роль відіграють відносини економічної власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послуг здійснюються їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність посередників-дилерів тощо (внаслідок привласнення засновницького прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).

Структура ринку.

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяють на оптовий і споживчий; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, ноу-хау, програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів). Всі вони у комплексі формують структуру ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, а також світового ринку та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки, яким протистоять немонополізований та регульований ринки.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо не спроможний впливати на процес ціноутворення. На цьому ринку у розвинутих країнах діє найбільше господарюючих суб'єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому кілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки — високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, функціонують за дії тенденції до підриву товарного виробництва. Між ними є також відмінності:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між великими, середніми та дрібними підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія — колективна монополія), а суб'єктом регульованого — держава і наднаціональні органи;

3) мета регулювання в межах монополізованого ринку — привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін., які формують інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

За узагальненим критерієм ринки поділяють на фінансові ринки, ринки засобів виробництва (або капіталу, за термінологією економікс), предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності, валютні, ринок інформації, золота.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже, ринковий механізм. Гроші є найрухливішою формою економічної власності, а цінні папери — основною формою багатства. Саме фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

На ринку обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами відносин, які при цьому виникають, є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єкти фінансового ринку — це особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів, та ін. Як основні важелі цього ринку діють попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку за сучасних умов є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Найбільшими продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність) та міжбанківський (на якому банки розміщують тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають великі комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, великі компанії переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми, які повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії — досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися заставленим майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи та ін.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну.

Основними умовами функціонування товарного ринку є такі:

1. Матеріальна зацікавленість виробника в обслуговуванні попиту. Це наріжний камінь усієї системи ринкових відносин узагалі. її основу становлять відносини власності на засоби виробництва і створюваний продукт. Власність визначає свободу виробника у маневруванні ресурсами, дає можливість самостійно приймати рішення з вигодою для себе, а також для суспільства в цілому, нести відповідальність за свої рішення, у тому числі матеріальну.

Спонукальним мотивом до дій для виробника є прибуток. Тому держава повинна створювати відповідні умови для реалізації виробником матеріальної зацікавленості, тобто формувати законодавчу базу, яка б давала змогу поєднувати всі види інтересів у суспільстві.

2. Наявність резервів виробничих потужностей і робочої сили. Якщо виробничі потужності використовуються на 100 % за повної зайнятості всього працездатного населення, то виробництво не може оперативно реагувати на зміни попиту, виробник не має маневру для переналагодження виробництва на випуск нової продукції. Звідси — випуск продукції, яка не має попиту, втрата конкурентних позицій на ринку, велика кількість непроданого товару і, як наслідок, неефективне використання виробничих ресурсів.

Щодо резерву робочої сили, то практика показала, що в ринковій економіці варто підтримувати оптимальний розмір цього резерву, оскільки суспільство зазнає великих втрат як за безробіття, так і за повної зайнятості.

Чим визначається оптимальний розмір зазначених резервів? Оскільки кінцевою метою виробника є отримання максимального прибутку, то очевидно, що для нього оптимальним буде такий резерв виробничих потужностей і робочої сили, за якого він отримуватиме максимальний прибуток за найменших витрат.

3. Наявність інфраструктури ринкового господарства, тобто взаємопов'язаної системи організацій, яка обслуговує потоки товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили*

Тут важливо зазначити, що в ринковому господарстві всі суб'єкти господарювання, незалежно від форм власності, мають перебувати у рівних умовах, кожному з них з боку держави має гарантуватися однаковий юридичний і фактичний захист.

4. Наявність стійкого грошового обігу. Нестійкий грошовий обіг у країні формує особливу психологію учасників ринку. Висока інфляція викликає у споживача великі інфляційні очікування. За цих умов, щоб позбутися "гарячих грошей" і уникнути збитків, споживач виявляє ажіотажний попит на товари і послуги, що в результаті дає виробникові помилковий орієнтир на розширення виробництва та пропозиції товарів.

Стійкий грошовий обіг робить життя розміреним і передбачуваним. Споживач формує сталий попит на товари і послуги, його дії передбачаються виробником. Стабільність грошової одиниці робить привабливими для населення вклади в банках, що створює стійку інвестиційну базу для виробника. Ринок товарів та послуг набуває стабільного і динамічного характеру.

Є низка умов, окрім основних, які прямо чи опосередковано впливають на ефективність функціонування товарного ринку. Це політичне становище в країні та за її межами, екологічна ситуація та ін. Інакше кажучи, товарний ринок не може функціонувати ізольовано від складних внутрішніх та зовнішніх процесів суспільного розвитку.

З'ясувавши сутність інфраструктури товарного ринку, треба визначити концепцію його подальшого розвитку. Трансформаційні процеси, що відбуваються в економіці України, дедалі більше залучають її до загальносвітових процесів глобальної конкуренції. На противагу діяльності українських підприємств на внутрішньому ринку діє відпрацьована десятиліттями маркетингова стратегія європейських, американських та азійських багатонаціональних корпорацій. Це призвело до зникнення з ринку багатьох асортиментних груп товарів вітчизняного виробництва, витіснення їх імпортними товарами, просування яких до споживача інтенсивно фінансується іноземним капіталом. Відбувається процес фактичної монополізації окремих сегментів внутрішнього ринку, особливо ринку споживчих товарів, іноземними виробниками.

Неспроможність вітчизняних товаровиробників фінансово забезпечувати процес переміщення товарів зумовлює їхню поразку в конкурентній боротьбі. З іншого боку, сюди додається недостатній розвиток інфраструктури товарного ринку.

Унаслідок зменшення інвестицій та власних джерел фінансування, надмірного зростання вартості виробничо-технологічного, торговельного й іншого устаткування знижується технічний і технологічний рівень підприємств інфраструктури. Технологічна політика більшості суб'єктів господарювання спрямована переважно на створення зовнішнього привабливого вигляду підприємства. Капіталовкладення спрямовуються здебільшого в об'єкти з невеликою капіталомісткістю або в роздрібну мережу з продажу дорогих імпортних товарів. Це призвело до значного зниження ролі суб'єктів інфраструктури як організаторів товарного обігу, порушення зв'язків між виробниками і покупцями. Складські об'єкти багатьох оптово-посередницьких структур використовуються не за призначенням, здаються в оренду або взагалі пустують.

Усе це свідчить, що сучасний стан інфраструктури товарного ринку не відповідає вимогам створення ефективної конкурентоспроможної вітчизняної економіки. Значною мірою це пояснюється відсутністю соціальних передумов підприємницької активності у сфері виробництва та обігу. Важливим чинником реалізації наявного виробничого потенціалу є приведення у відповідність інституціональної й індивідуальної поведінки керівників суб'єктів господарювання, впровадження принципово вищого рівня керування фірмами. Йдеться про створення ефективної системи маркетингу, органічне опанування стратегічного мислення і методів управління, розрахованих на перспективу, постійне оновлення продукції, послуг і технологій.

2. Принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку

Поряд із визначеними законодавством України нормами і правилами господарювання сформувалися й широко використовуються загальновизнані принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку. Особливе місце займає принцип соціального партнерства, який, виходячи із широти охоплення поведінкових аспектів і напрямків їхньої реалізації, належить до базових, а відтак визначає будь-яку розвинуту ринкову економіку як соціально орієнтовану. Цей принцип випливає з того, що підприємство як соціально-економічна цілісність водночас є складовою частиною свого зовнішнього оточення. Іншим важливим принципом поведінки на ринку є принцип свободи підприємництва.

Останній забезпечується певними правами підприємства, а саме:

- по-перше, можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність економічної діяльності будь-якого дієздатного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян, що об’єднуються для колективного підприємництва;

- по-друге, самостійністю в організації виробництва та його ресурсному забезпечуванні (використання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна юридичних осіб і громадян, а також будь-яких інших матеріальних, трудових, інтелектуальних і природних ресурсів, за винятком тих, застосування яких заборонене чи обмежене законодавством;

- по-третє, самостійністю у прийнятті будь-яких господарських рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон’юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тім числі експортованих товарів і послуг;

- по-четверте, реальним правом розпорядження майном, а також прибутком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом.

Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади саморегуляції господарської поведінки. Основними з них є:

· спільність комерційних інтересів і постійний пошук засобів максимального задоволення потреб споживачів;

· взаємовигідність ділових стосунків, що передбачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за господарськими угодами;

· рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських зв’язків;

· відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб’єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посередників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;

· самообмеження особистого споживання, добровільне прагнення до постійного виробничого інвестування, якісного задоволення нових суспільних потреб, створення додаткових робочих місць;

· підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не досягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню економічного стану підприємств у тривалій перспективі, досягнення комерційної переваги тільки завдяки інноваційним перетворенням в усіх сферах діяльності.

З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити й дотримуватись також певних етичних норм поведінки суб’єктів господарювання на будь-якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями  (взаємна довіра, порядність, сумлінність, чесність, повага до людини та віра в її сили) включають також правила етичної поведінки в бізнесі, вірність слову та послужливість у взаємостосунках.

Лекція № 8

Тема:  Ресурси підприємства

План

  1.  Матеріально-технічна база та основні виробничі фонди підприємства.
  2.  Показники , які характеризують ефективність використанняосновних фондів.
  3.  Знос основних фондів, його види.
  4.  Амортизація основних фондів, методи її нарахування.

 5.  Розрахунок показників ефективності використання основних фондів.

Ресурси підприємства.

Даний розділ економіки підприємства присвячено характеристиці економічних можливостей підприємства. Без відповідних ресурсів підприємство просто не може функціонувати. У практиці Донецького університету економіки та торгівлі сформовано наступне уявлення про ресурси підприємств. Ресурсний потенціал підприємства — це сукупність матеріальних, нематеріальних, трудових, фінансових ресурсів, включаючи здатність робітників підприємства ефективно використовувати названі ресурси для виконання місії, досягнення поточних та стратегічних цілей підприємства. Необхідно звернути увагу на те, що економічні можливості підприємства не можуть визначатися тільки наявністю перелічених ресурсів. В підприємстві обов'язково мають бути кадри робітників, які здатні привести до дц ресурси, забезпечити їх ефективне використання. Ресурсний потенціал підприємства можна охарактеризувати чотирма основними критеріями: - реальними можливостями підприємства в той чи іншій сфері діяльності (включаючи і нереалізовані можливості); - обсягом ресурсів як залучених, так і тільки підготовлених до використання у виробництві; - здатністю кадрів (менеджерів) використовувати ресурси, вміння розпоряджатися ресурсами підприємства; - формою підприємництва та відповідною організаційною структурою підприємництва. Склад ресурсного потенціалу.

1. Матеріальні ресурси — це ресурси в натурально-речовинній формі, які використовуються у виробничій (господарчій) діяльності підприємства. До їх складу входять основні фонди та частка обіжних фондів: Основні фонди — це матеріально-речовинні цінності підприємства, які використовуються або призначені як засоби праці. За класичною економічною теорією засобами праці є "річ або комплекс речей", які людина поміщає між собою та предметом праці для впливу на предмет праці та створювання умов для виробничої діяльності. До основних фондів відносять будівлі, технічні споруди, обладнання, транспортні засоби та ін. Не всі матеріальні цінності відносяться до основних фондів, а тільки ті, термін служби яких більше 1 року й вартість в Україні більше 500 грн. за одиницю.  Інші відрізняючи ознаки: основні фонди фізично зношуються, морально старіють, втрачаючи свою споживацьку вартість у зв'язку з появою нових, більш досконалих, або меншої вартості видів обладнання, машин та ін. Особливий характер поповнення зносу, а саме — через механізм регулярної амортизації та віднесення суми амортизаційних відрахувань на поточні витрати підприємства та включення їх в собівартість продукції (робіт, послуг). Частина обіжних фондів входить до складу матеріальних ресурсів. Це є малоцінні та швидкопсувні предмети, пакувальний матеріал, паливо, електроенергія, технологічні та ін.

2. Нематеріальні ресурси — об'єкти промислової та інтелектуальної власності, здатні приносити користь тривалий час: гудвил, ноу-хау, база знань, база даних, патент, винахід та ін.

3. Трудові ресурси підприємства — кількість робітників, зайнятих на підприємстві, та тих, хто входе до його складу за основною та допоміжною діяльністю.

4. Фінансові ресурси — сукупність грошових прибутків та надходжень, які знаходяться в розпорядженні підприємства для виконання фінансових обов'язків, здійснення витрат на відтворення підприємства та для стимулювання робітників. Фінансові ресурси дуже важливі як вихідний вид ресурсів для створення та діяльності підприємства, забезпечують процес виробництва, є неодмінною умовою безупинності процесу виробництва. Зверніть увагу на те, що в теперішній час, маючи достатню наявність на підприємстві основних фондів та кадрів, підприємства іноді не здатні працювати, тому що не мають необхідної суми готівкових грошових коштів (фінансових ресурсів). 5. Методи управління та організації ефективного використання ресурсів підприємства. Ефективність використання ресурсного потенціалу.Загальним для всіх видів ресурсів є питання про ефективність їх використання. Встановлено певного методичного підходу в оцінці ефективності використання ресурсів. Головне полягає в тому, що для оцінки ефективності того чи іншого виду ресурсів корисний результат діяльності підприємства порівнюється з витратами на отримання цього корисного результату.

Якщо йдеться про матеріальні ресурси, то витрати — це середня вартість матеріальних витрат за період, який досліджується; якщо йдеться про трудові ресурси, то витрати — це фонд оплати праці та ін. Корисний результат від діяльності підприємства та одночасно від використання ресурсів називають ефектом. Основними двома показниками господарчої діяльності, які називають ефектом, є: перший — обсяг виручки від реалізації (товарообіг), другий — прибуток (доход). Порівняння цих показників із розміром ресурсів, які використовуються, дає показник ефективність використання ресурсів. Таким чином, ефект — це корисний результат діяльності підприємства. Враховуючи специфіку діяльності ряду підприємств, ефект підрозділяють на економічний та соціальний.

1. Матеріально-технічна база підприємствата та основні виробнияі фонди підприємства.

Успішність функціонування підприємства, його конкурентоспроможність насамперед визначаються його матеріально-технічною базою. Матеріально-технічна база підприємства (фірми) — це сукупність необхідних для виробничого процесу засобів виробництва (устаткування, приладів, різноманітних транспортних засобів, допоміжних підприємств, під'їзних шляхів тощо). Матеріально-технічна база охоплює три групи засобів виробництва, від яких значною мірою залежить діяльність конкретного підприємства. Це рухомий склад, під'їзні шляхи та виробничо-технічна база. До рухомого складу матеріально-технічної бази належать засоби виробництва, які прямо чи опосередковано пов'язані з транспортуванням продукції та переміщенням працівників. Це автомобілі, контейнери, спеціальний та спеціалізований транспорт, вагони, вантажно-розвантажувальна техніка тощо. Під'їзні шляхи охоплюють ті відрізки автомобільних, залізничних шляхів, якими підвозиться сировина та вивозиться продукція підприємства. Досить часто такі під'їзні шляхи перебувають на балансі підприємства або підприємство призначає відповідальних за їх експлуатацію. Тоді витрати, пов'язані з їх утриманням, ремонтом та експлуатацією, певною мірою здійснює таке підприємство. Виробничо-технічна база являє собою сукупність об'єктів господарювання, які забезпечують безпосередньо процес виробництва підприємства з технічної погляду.

До виробничо-технічної бази належать:

1. Виробничі підприємства та їх структурні підрозділи.

2. Допоміжне виробництво.

3. Автозаправні станції та станції забезпечення нафтопродуктами.

4. Підприємства — постачальники сировини та матеріалів.

5. Ремонтні майстерні і станції технічного та гарантійного обслуговування.

6. Складські приміщення.

7. Гаражі та супутні приміщення. Отже, можна сказати, що матеріально-технічна база підприємства — це сукупність усіх його виробничих та допоміжних підрозділів, без яких неможлива успішна діяльність підприємства.

Співвідношення між елементами матеріально-технічної бази підприємства, виражене у відсотках, називається її структурою. Для кожного підприємства така структура має свої параметри. Так, наприклад, на підприємствах автомобільного транспорту до рухомого складу належить приблизно 60% від загального складу матеріально-технічної бази (у вартісному виразі), до під'їзних шляхів — 1—2%, до виробничо-технічної бази — 38%, тоді як на підприємствах легкої промисловості ці показники становлять відповідно 35, 3 і 62 %. Крім загальної структури матеріально-технічної бази, є ще структура виробничо-технічної бази, тобто співвідношення між елементами виробничо-технічної бази, виражене у відсотках. Така структура також має галузевий характер, бо, наприклад, у дорожньому господарстві найбільша частка виробничо-технічної бази припадає на основне та допоміжне виробництво та підприємства — постачальники сировини і матеріалів (приблизно 80%), на підприємствах транспорту — на ремонтні майстерні, гаражі та заправні станції (70%), тоді як для оптово-роздрібних баз основний елемент виробничо-технічної бази — це складські приміщення (65%).

На формування та розвиток матеріально-технічної бази впливає багато чинників. Передусім це фактори науково-технічного прогресу, екологічні умови, міжнародні та міжгалузеві відносини. Чим кращий екологічний стан держави, чим швидше впроваджується нова техніка на виробництві і замінюються старі технології на нові, чим ширший потік інвестицій та розгалуженіші виробничі зв'язки, тим розвинені-шою буде матеріально-технічна база конкретного підприємства.

Виробничі фонди підприємства. 

Виготовлення продукції (виконання робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певнихзасобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні (рис. 1).

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, складають матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали ~ мастила, фарби тощо; тара).

Майно соціального походження.

Майно соціального призначення. Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями) переважно невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів відносять також житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об'єкти культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об'єкти на баланс підприємства під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об'єкти підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто соціального призначення або об'єктами соціальної інфраструктури.

В умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в економну урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному господарстві України вартість об'єктів соціальної інфраструктури становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

Особливості обліку й оцінки основних виробничих фондів

Вартісна форма оцінки основних фондів необхідна для планування розширеного відтворення основних фондів; визначення розмірів амортизаційних відрахувань; розрахунків економічних показників ефективності господарської діяльності підприємства. Розрізняють такі види оцінки основних фондів:

- первісна;

- відновлювана;

- залишкова;

- ліквідаційна;

- справедлива.

Витрати на сплату відсотків за користування кредитом не включаються до первісної вартості основних засобів, придбаних (створених) повністю або частково за рахунок позикового капіталу.

Відновлювана вартість основних фондів - вартість їхнього відтворення в сучасних умовах, при сучасному рівні сформованих цін, норм і розцінок (забезпечує більш реальне планування нових капітальних інвестицій).

Ліквідаційна вартість основних фондів - це сума засобів чи вартість будь-яких активів, що підприємство очікує одержати від реалізації (ліквідації) об'єкта основних засобів (необоротного активу) після закінчення терміну її корисного використання за винятком витрат, пов'язаних з таким продажем (ліквідацією), тобто ліквідаційна вартість представляє собою вартість можливої реалізації основних фондів після закінчення терміну їхньої служби. Визначення ліквідаційної вартості є винятково самостійним рішенням підприємства на основі прогнозної оцінки можливої вартості, за якою може бути проданий об'єкт основних фондів з урахуванням його працездатності по закінченні терміну експлуатації.

Під справедливою вартістю основних засобів розуміється сума, за якою може бути здійснений обмін активами в результаті операції між обізнаними зацікавленими і незалежними сторонами. Вона передбачає оцінку за ринковою вартістю для будинків і землі, для машин і устаткування, а також оцінку за відновлюваною вартістю (сучасною вартістю придбання) за винятком зносу для інших об'єктів основних засобів.

Одержуваний об'єкт основних засобів буде оцінений за первісною вартістю, яка дорівнює справедливій вартості (суму перевищення залишкової вартості комп'ютера над справедливою вартістю верстата в розмірі 560 грн слід віднести на витрати згідно з п.12 П(С)БО 7.

Для аналітичних розрахунків та оформлення аналітичної звітності використовується показник середньорічної вартості основних виробничих фондів.

Середньорічна вартість основних виробничих фондів передбачає оцінку обєктів основних виробничих фондів з урахуванням строку їх введення або вилучення з виробництва. її розраховують за формулою (6.1).

де Фпп - вартість основних виробничих фондів підприємства на початок року по групах, грн;

ФВВі - вартість введених у виробництво протягом року основних виробничих фондів по групах, грн;

ФВИБі - вартість вилучених з виробництва протягом року основних виробничих фондів по групах, грн;

ТВВі - строк залучення у виробництво (число повних місяців до кінця року) основних виробничих фондів по групах, місяців;

ТВИБі - строк вилучення з виробництва (число повних місяців до кінця року) основних виробничих фондів по групах, місяців.

Тут слід також ураховувати, на яку частину місяця припадає залучення (чи вилучення) основних фондів у виробництво (з виробництва). Адже в практиці функціонування підприємств вкрай рідко зустрічається їх придбання чи списання чітко першого числа поточного місяця. Отже, існує наступна домовленість: якщо об'єкт основних фондів був залучений (чи вилучений) у виробництво (з виробництва) до 15 числа місяця (включно), то слід вважати, що його ввели (чи вилучили) до виробництва (з виробництва) на початок поточного місяця (тобто як на 1 число), якщо ж він був залучений (чи вилучений) у виробництво (з виробництва) після 15 числа місяця, то слід вважати, що його ввели (чи вилучили) до виробництва (з виробництва) на початок наступного за звітним місяця (тобто як на 1 число наступного календарного місяця).

Таблиця

Рух основних фондів на підприємстві протягом звітного періоду

Найменування основних виробничих фондів

Вартість залучених основних фондів, тис грн

Вартість вилучених основних фондів, тис грн

Дата введення

Дата вибуття

будівля заводоуправління

2576

14.03

будівля обробного цеху

1364

16.07

будівля складу

896

20.02

конвеєрна стрічка

569

11.08

вантажний автомобіль

23

17.06

офісні меблі

367

01.01

програмне забезпечення

13

16.01

складальні верстати

59

16.03

верстати з числовим програмним управлінням

463

20.04

інструмент

25

12.01

конторські приналежності

3

18.02

Класифікація і структура

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, у відповідності з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види ).

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Видова класифікація основних фондів використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основих фондів в свою чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини: активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них є:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;

• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

• вартість будівництва виробничих об'єктів і рівень цін на технологічне устаткування;

• територіальне розміщення підприємства.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування — 40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби — 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ' Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх частини.

2. Показники, які характеризують ефективність використання основних фондів. 

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого використання діючих основних фондів і виробничих потужностей підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, — дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Показники ефективності. Система показників, яка всебічно може характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки: перший — показники

ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів (рис.).

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

При оцінці ефективності основних виробничих фондів підприємства розрізняють дві групи показників:

1) узагальнюючі;

2) конкретні.

До узагальнюючих показників ефективності використання основних виробничих фондів відносять:

- фондовіддачу;

- фондомісткість;

- фондоозброєність праці;

- рентабельність основних фондів;

- коефіцієнт введення основних виробничих фондів;

- коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів.

Під фондовіддачею (fB) розуміють показник ефективності використання основних виробничих фондів, який характеризує обсяг виробленої підприємством продукції (послуг) у вартісних вимірниках (ВП) одиницею основних виробничих фондів (ФСР). Її можна розрахувати за формулою (6.18):

Фондомісткість (fм) представляє собою показник, зворотний показнику фондовіддачі, тобто він показує, на яку суму потрібно придбати основні виробничі фонди підприємству для випуску необхідних обсягів продукції (послуг). Його можна обчислити за формулою (6.19):

Під фондоозброєністю праці (fn) розуміють показник ефективності використання основних виробничих фондів працівниками підприємства, який розраховується як співвідношення вартості активної частки основних виробничих фондів Ф (II, III, IV) (тобто II, III та IV груп основних виробничих фондів за наведеною в п.6.2 класифікацією) і чисельності промислово-виробничого персоналу в максимально завантажену робочу зміну підприємства (Чпвп), тобто за формулою (6.20):

Під рентабельністю основних фондів (Rф) розуміють показник ефективності використання основних фондів підприємства, який розраховується як відношення прибутку від основної виробничої та невиробничої діяльності підприємства (П) до середньорічної вартості основних виробничих фондів (Фср), тобто за формулою (6.21):

Коефіцієнт введення основних виробничих фондів у виробництво (коефіцієнт оновлення) (квв) показує, на яку суму було введено фондів (ФВв) порівняно з їх вартістю на кінець підзвітного періоду (Фкл) і розраховується за формулою (6.22):

Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів з виробництва (кВиє) показує, на яку суму були вилучені фонди (ФВив) порівняно з їх вартістю на початок підзвітного періоду (Фпп). Він розраховується за формулою (6.23):

Досліджуване виробництво можна назвати надзвичайно ефективним, керуючись в своїх ви-І сновках високими показниками фондовіддачі, фондоозброєності та рентабельності основних фон-б/в та низьким показником фондомісткості. Запропоновані заходи підвищують ефективність ви робництва в межах вказаних змін.

До конкретних показників ефективності використання основних виробничих фондів відносять:

- коефіцієнт інтенсивного використання обладнання:

- коефіцієнт екстенсивного використання обладнання;

- коефіцієнт інтегрального використання обладнання;

- резерв виробничої потужності;

- коефіцієнт змінності роботи устаткування;

- напруженість використання устаткування;

- напруженість використання виробничих площ.

Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання (kінт) показує, яку кількість продукції було виготовлено за одиницю часу (Рфакт) відповідно до технічної (паспортної) продуктивності (Рпасп) визначеної одиниці обладнання. Його можна обчислити за формулою (6.24):

Коефіцієнт екстенсивного використання обладнання (kЕКСТ) показує, який часбуло витрачено для здійснення виробничих процесів (ТФАКТ) в календарному фонді робочого часу (Ткаленд) визначеної одиниці обладнання. Його можна обчислити за формулою (6.25):

При цьому ефективний фонд робочого часу (Тфакт) можна розрахувати відповідно до технічних умов експлуатації виробничого обладнання та режиму роботи підприємства за формулою (6.26):

де Тд - кількість робочих днів одиниці обладнання, яке бере участь у виготовленні цільової продукції, днів на тиждень;

Тзм - тривалість робочої зміни, обумовлена графіком роботи підприємства, годин на день;

nЗМ - кількість робочих змін, встановлена графіком роботи підприємства; kj - кількість робочих тижнів на рік (kT = 52);

Ттнп- технологічно неминучі перерви в роботі основного обладнання, годин;

Тпзр - планово-запобіжні ремонти основного обладнання (передбачені планом капітальні та поточні ремонти обладнання), годин.

Коефіцієнт інтегрального використання обладнання (кінтєгр) характеризує ступінь завантаження виробничого обладнання за його продуктивністю і часом роботи. Він розраховується як добуток індексів інтенсивного (кінт) та екстенсивного (кєкст) використання обладнання, тобто за формулою (6.27):

Резерв виробничої потужності (Rn) показує, на скільки можна підвищити ефективність використання виробничого обладнання згідно з умовами його використання за продуктивністю і часом. Його обчислюють за формулою (6.28):

Коефіцієнт змінності роботи устаткування (kзм) показує, як використовується парк наявного на підприємстві обладнання протягом доби, він розраховується як відношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін всіма одиницями обладнання (IІНТЕГР) до кількості працюючих одиниць обладнання в максимально завантажену зміну (Nmax), тобто за формулою (6.29):

Напруженість використання устаткування (μУ) показує, яку кількість продукції в натуральному відтворенні можна виготовити на одиниці виробничого обладнання, він розраховується як відношення загальної кількості виготовленої за підзвітний період продукції (Q) в натуральному вираженні до парку виробничого обладнання на підприємстві (N), тобто за формулою (6.30):

Напруженість використання виробничих площ (μПЛ) показує, яку кількість продукції в натуральному відтворенні можна виготовити на одиниці загальної або виробничої площі, він розраховується як відношення загальної кількості виготовленої за підзвітний період продукції (Q) до виробничої (загальної) ппощі на підприємстві (S), тобто за формулою (6.31):

Коефіцієнт екстенсивного використання обладнання обчислимо за формулою (6.25), попередньо обчисливши режим робочого часу обладнання протягом підзвітного періоду за формулою (6.26): Тфакт = (2 зміни х 8 годин х 5 днів х 52 тижні) - 24 години - 200 годин = 3936 годин. Календарний фонд часу складає за умовами задачі 365 днів х 24 години - 8760 годин. Тоді коефіцієнт екстенсивного використання обладнання становитиме 3936 годин / 8760годин = 0,4493.

Коефіцієнт інтегрального використання обладнання обчислимо за формулою (6.27). Він становитиме 0,6667 х 0,4493 = 0,2995.

Відтак резерв потужності можна визначити за формулою (6.28): Rn = 1 - 0,2995 = 0,7005 (70,05%). Отримані показники свідчать про те. що придбаний верстат використовується далеко не на повну потужність (а тільки приблизно на 30%), ще може пояснюватися або бережливим ставленням до тільки-но придбаного верстата, або обмеженістю виробничої програми через насиченість ринку еиготовлюваною продукцією. Однак, якщо з'явиться потреба в більш повному завантаженні існуючих на підприємстві потужностей, це можна буде зробити або за рахунок організації графіку роботи в трьохзмінному режимі, або в підвищенні продуктивності верстата до рівня його паспортних технічних характеристик, або за умов оптимапьного поєднання вказаних способів інтенсифікації роботи обладнання.

3. Знос основних фондів, його види.

В процесі використання основні виробничі фонди підлягають спрацюванню. Розрізняють фізичний, моральний та вартісний знос.

Фізичний знос (Зф) - втрата основними виробничими фондами первісної споживчої вартості, через яку вони поступово втрачають свою дієздатність.

Всі види фізичного зносу та напрямки їх усунення наведені на рис. 6.3.

Рис. 6.3. Види фізичного зносу і техніко-економічного старіння засобів праці та форми їх усунення

Фізичний знос основних виробничих фондів визначають трьома способами:

1) в залежності від строку служби (формула 6 10);

2) за даними експертних оцінок їх технічного стану (формула 6.11);

3) в залежності від обсягів продукції належної якості (формула 6.12).

де ТФ- фактичний строк служби основних виробничих фондів;

Тн - нормативний (паспортний) строк служби основних виробничих фондів;

ηЛ - ліквідаційна вартість основних виробничих фондів, у відсотках від його балансової вартості.

де Фі- вартість певного конструктивного елемента в загальній вартості об'єкта основних виробничих фондів;

Фбал - балансова вартість об'єкта основних виробничих фондів; бзн - відсоток фізичного зносу конструктивного елемента вартості об'єкта основних виробничих фондів.

де Оф - фактична кількість продукції, вироблена за підзвітний період;

QH - нормативна кількість продукції, вироблена за підзвітний період.

Факторами, які впливають на швидкість фізичного зносу, є:

1) вплив структури основних виробничих фондів (активна чи пасивна частина) на перебіг технологічних процесів;

2) якість застосовуваних фондів та їх відповідність міжнародним стандартам;

3) інтенсивність використання основних виробничих фондів (режим роботи, ступінь завантаження обладнання);

4) специфіка технологічних процесів в залежності від сфери та видів діяльності підприємства; w

5) якість обслуговування основних виробничих фондів (здійснення капітальних та поточних ремонтів).

Моральний знос представляє собою передчасне знецінювання фондів (до закінчення строку їх фізичної служби), існує дві форми морального зносу:

1. Моральний знос першої форми (ЗмІ) передбачає знецінювання вже існуючих серійно виготовлюваних основних виробничих фондів в результаті зниження витрат на їх виробництво в сучасних умовах, він розраховується за формулою (6.13):

де Фв - відновлювана вартість об'єкта основних виробничих фондів;

Фп- первісна вартість об'єкта основних виробничих фондів.

2. Моральний знос другої форми (ЗмІІ) пов'язаний з втратою доцільності використання застарілих основних виробничих фондів через появу більш удосконалених предметів і засобів праці (з поліпшеними технічними і технологічними параметрами), він розраховується за формулою (6.14):

де Пст- продуктивність застарілого об'єкта основних виробничих фондів;

Пнов - продуктивність нового об'єкта основних виробничих фондів.

Відповідно на засадах обчислення двох форм морального зносу стає можливим розрахувати загальний моральний знос (Зм) за формулою (6.15):

Факторами, які впливають на швидкість морального зносу, є:

1) темпи розвитку науки в кожній галузі;

2) швидкість реалізації наукових здобутків в галузях промисловості та непроми-словій сфері;

3) швидкість науково-технічноґо прогресу в цілому в країні;

4) швидкість впровадження інноваційних технологічних розробок;

5) розвиток раціоналізаторської діяльності на кожному окремому підприємстві.

Вартісний знос (Зв) - це вид зносу, при якому балансова вартість визначеного виду основних виробничих фондів за роками експлуатації поступово переноситься на зменшення скоректованого прибутку в межах норм амортизаційних відрахувань. Таке поняття часто заміняється поняттям "амортизовані" основні виробничі фонди. Вартісний знос визначається за формулою (6.16):

де ФбІ - балансова вартість об'єкта основних виробничих фондів на початок підзвітного періоду;

βз - ступінь зносу об'єкта основних виробничих фондів в межах норм амортизаційних відрахувань.

При цьому балансова вартість групи основних фондів (в тому числі окремого об'єкта основних виробничих фондів групи І) на початок розрахункового періоду (ФБt) визначається за формулою (6.17):

де Фб(t-1) - балансова вартість об'єкта основних виробничих фондів на початок періоду, попереднього підзвітному;

В(t-1) - сума витрат на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших удосконалень основних фондів, на які нараховується амортизація, протягом періоду, попереднього підзвітному; Фвиб - сума виведених з експлуатації об'єктів основних виробничих фондів (в тому числі окремого об'єкта основних виробничих фондів групи І) протягом періоду, попереднього підзвітному;

АВ (t-1) - сума амортизаційних відрахувань, обчислених протягом періоду, попереднього підзвітному.

4. Амортизація основних фондів, методи її нарахування.

Процес амортизації означає перенесення частинами вартості основних фондів протягом терміну їх корисної служби на вироблену продукцію і наступне використання цієї вартості дпя відшкодування спожитих основних фондів.

Амортизаційні відрахування - це грошова сума перенесеної вартості основного виробничого фонду на вироблену продукцію.

Об'єктом амортизації є вартість основних засобів (окрім вартості землі і незавершених капітальних інвестицій). Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні його на баланс), і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації.

Під строком корисного використання {експлуатації) слід розуміти очікуваний період часу, протягом якого необоротні активи будуть використовуватися підприємством або з їх використанням буде виготовлено (виконано) очікуваний підприємством обсяг продукції (робіт, поспуг).

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:

- очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;

- передбачений фізичний та моральний знос;

- правові або інші обмеження щодо строків використання (експлуатації) об'єкта та інші фактори.

Нарахування амортизації здійснюється щомісяця. Ступінь, з яким повинна бути відновлена вартість основних фондів називається нормою амортизації (На) і визначається за формулою (6.2):

де Фп - первісна вартість основних фондів певної групи, грн;

Фл - піквідаційна вартість основних фондів цієї ж групи, грн;

Tсл - термін корисної служби основних фондів, років.

Амортизованою вартістю необоротних активів (у тому числі основних фондів) (АВ) є первісна вартість таких активів чи переоцінена вартість, зменшена на ліквідаційну вартість, тобто вона враховує реальні витрати, пов'язані з придбанням об'єкта основних засобів.

Ухвалення рішення про вибір методу нарахування амортизації основних засобів напежить засновникам, інвесторам, акціонерам тощо, тобто залежить від облікової політики держави.

Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним для корисного використання (п.29 П(С)БО 7). Амортизація нараховується щомісячно протягом всього терміну корисного використання об'єкту (п.23 П(С)Б0 7). Разом з тим, нарахування амортизації призупиняється на період реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації об'єкта (п.23 П(С)БО 7) або припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів (п.29 П(С)БО 7).

Визначаючи строк корисного використання об'єкта основних засобів, слід керуватися нормами п.24 П(С)БО 7 і враховувати:

- очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;

- фізичний та приблизний моральний знос;

- правові чи інші обмеження щодо строків використання об'єкта.

При цьому строк корисного використання об'єкта основних засобів не обов'язково повинен збігатися з нормативним строком його використання. Підприємство має право здійснити заміну такого об'єкта значно раніше, ніж закінчиться нормативний (паспортний) строк його використання.

Відповідно до п.28 П(С)БО 7 підприємство самостійно обирає метод амортизації з урахуванням очікуваного способу отримання економічних, вигод від його використання. Якщо очікуваний спосіб одержання економічних вигод змінюється, то може бути обраний інший метод нарахування амортизації. Нарахування амортизації за новим методом дає можливість зробити висновок, що до вартості різних об'єктів основних засобів можуть застосовуватись різні методи нарахування амортизації. Разом з тим, в п.36.2 П(С)БО 7 передбачено, що підприємство повинне у примітках до фінансової звітності вказати методи амортизації, які ним використовуються (це вказує на можливість застосування різних методів до різних об'єктів амортизації).

Підприємства, які мають сезонний характер виробництва, річну суму амортизації нараховують протягом періоду роботи підприємства у звітному році.

Місячна сума амортизації при застосуванні прямопінійного методу визначається діленням річної суми амортизації на 12. Місячна сума амортизації при застосуванні методів зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивного визначається діленням суми амортизації за повний рік корисного використання на 12.

Амортизація нараховується із застосуванням таких методів (п.26 П(С)БО 7):

1) прямолінійного методу, за яким річна сума амортизації (Ар) визначається діленням амортизованої вартості (АВ) на строк корисного використання об'єкта основних засобів (Ten), тобто за формупою (6.3):

2) методу зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації (Фзал) та річної норми амортизації (На) за формулою (6.4):

Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта (Фп) на його первісну вартість (Фп) за формулою (6.5):

Амортизаційні відрахування за перший рік експлуатації верстата:

Ар1 = 20000 х 0,4377 = 8754 грн.

Амортизаційні відрахування за другий рік експлуатації верстата:

АР2 = (20000 - 8754) х 0,4377 = 4922.37 грн.

Амортизаційні відрахування за третій рік експлуатації верстата:

Ар3 = (20000 - 8754 - 4922.37) х 0,4377 = 2767,85 грн.

Амортизаційні відрахування за четвертий рік експлуатації верстата:

АР4 = (20000-8754 - 4922,37- 2767,85) х 0,4377 = 1556,36 грн.

Сума всіх амортизаційних відрахувань становить:

Ар = Ар1 + Ар2 + Ар3 + Ар4 = 8754 грн + 4922,37 грн + 2767,85 грн + 1556,36 грн = 18000,58 грн ~ 18000 грн (що дорівнює амортизованій вартості верстата).

3) методу прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річйа сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації (Фзал) та річної норми амортизації (НА), яка обчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється, тобто за формулою (6.6):

4) кумулятивного методу, за яким річна сума амортизації визначається як добуток амортизованої вартості (АВ) та кумулятивного коефіцієнта (к*). Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання за формулою (6.7):

Виробнича норма амортизації обчислюється діленням амортизованої вартості (АВ) на загальний обсяг продукції (робіт, послуг) (Q), який підприємство очікує виготовити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів, за формулою (6.9):

Переваги та недоліки методів амортизації:

1. Прямолінійний метод є найбільш поширеним у світі та найпростішим у застосуванні. Він дозвопяє рівномірно розподілити суми амортизації між обліковими періодами. Його недоліком є те, що він не враховує моральний знос, відмінність виробничої потужності основних засобів у різні роки їх експлуатації та необхідність збільшення витрат на ремонт в останні роки служби. Враховуючи це. його доцільно використовувати по відношенню до тих об'єктів основних засобів, які виконують відносно постійний обсяг роботи впродовж всього строку служби, а також в умовах, де не існує ймовірності їх швидкого морального старіння (наприклад, будівлі, споруди, припади, інструмент тощо).

2. Методи прискореної амортизації (метод зменшення запишкової вартості, метод прискореного зменшення запишкової вартості, кумулятивний метод) доцільно застосовувати по відношенню до тих об'єктів, які зазнають швидкого морапьного старіння, в зв'язку з чим значно зростають витрати на ремонт, технічне обслуговування, експлуатацію (на транспортні засоби, комп'ютерну техніку тощо) Ще одним чинником, що впливає на вибір методів прискореної амортизації, є випуск продукції, попит на яку швидко змінюється (існує можливість падіння попиту раніше, ніж зноситься устаткування для її виробництва).

3. Сутність виробничого методу нарахування амортизації полягає в тому, що амортизація об'єкта основних засобів запежить від інтенсивності його використання. Цей метод використовують дпя амортизації вантажних автомобілів та необоротних матеріальних активів, які можуть самостійно виконувати заздалегідь визначений обсяг робіт. Головним його недоліком є те. що в ряді випадків важко визначити виробіток окремих об'єктів основних засобів.

Основними факторами вибору методу амортизації слід вважати:

а) необхідність приведення доходів відповідно до витрат для складання звітності:

б) величину витрат на ведення бухгалтерського обліку;

в)обмеження, що застосовуються до величини амортизаційних відрахувань законодавством.

Але, якщо звернутися до особливостей податкового методу обчислення амортизації відповідно до Закону України "Про внесення змін до Закону України Про оподаткування прибутку підприємств" №1344-IV від 27.11.2003 p., слід вказати на певні розбіжності, які виникають на практиці. їх підсумовано в табл.

5. Розрахунок показників ефективності використання основних фондів.

Ефективність використання основних фондів характеризується рядом показників, які поділяються на загальні і часткові.

Основним із загальних показників використання основних фондів є фондовіддача (Фв грн/грн):

де Q — обсяг товарної (валової, чистої") продукції підприємства за рік;

Sсеред — середньорічна вартість основних фондів підприємства, грн.

Оберненим показником до фондовіддачі є фондомісткість (Фм, грн/грн):

Фондоозброєність праці (Фо. тис, грн/чол) обчислюється за формулою

де Ч — середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

Середньорічну вартість основних фондів (Sсeред) обчислюють за формулою

де Sпоч — вартість основних фондів на початок року, грн;

Sвв — вартість введених протягом року основних фондів, грн;

Твв — кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть введені основні фонди;

Sвив — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, грн;

Твив — кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

Часткові показники використання основних фондів:

— коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування (КеКСТ);

— коефіцієнт інтенсивного завантаження (КІ1ГГ);

— коефіцієнт інтегрального використання основних фондів (Кцпнр);

— коефіцієнт змінності роботи обладнання (Кзм).

Коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування по групі обладнання цеху визначають за формулою

де Фд, Фн — дійсний і номінальний фонд часу роботи обладнання за певний період, відповідно, год.

де Фк — календарний фонд часу, дні;

В, С — вихідні і святкові дні;

tзм — тривалість зміни, год;

Ззм — кількість змін роботи обладнання на добу.

Кекст — на робочому місці обчислюють так:

де m — кількість видів деталей, що обробляються на робочому місці;

tшт — норма часу на одну деталь і-го виду, н-год;

Ni — обсяг випуску деталей і-го виду, шт.

Коефіцієнт інтенсивного завантаження по групі обладнання обчислюють за формулою

де tфакт — фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год;

tнорм — технічно обґрунтована норма часу на одиницю продукції, н-год;

Коефіцієнт інтенсивного завантаження на робочому місці визначають за формулою

де tмащ.і — машинний час обробки одної деталі і-го виду, н-год;

Коефіцієнт інтегрального використання основних фондів визначають так:

Коефіцієнт змінності обчислюють за допомогою таких виразів:

де Взм — кількість відпрацьованих верстато-змін;

Вд — кількість відпрацьованих верстато-днів;

Фд — дійсний фонд часу роботи всього обладнання, год;

Фді — дійсний фонд часу роботи всього обладнання при однозмінній роботі, год.

Для оцінювання й аналізу процесу відтворення основних фондів підприємств використовується система взаємопов'язаних показників. Найважливішими з них є коефіцієнти оновлення і вибуття основних фондів:

а) коефіцієнт вибуття:

де Sл— вартість ліквідованих основних фондів за певний період (рік), грн;

Sп — вартість основних фондів на початок періоду, грн;

б) коефіцієнт оновлення:

де Sв — вартість введених основних фондів за певний період, грн;

Sк — вартість основних фондів на кінець періоду, грн.

Виробнича потужність — це максимально можливий випуск продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантаженні обладнання і виробничих площ.

Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виразі при широкому асортименті.

На величину виробничої потужності підприємства впливають такі фактори: кількість обладнання; його потужність; режим роботи підприємства; кваліфікаційний рівень робітників; структура основних фондів.

Виробничу потужність верстата, обладнання, агрегата (Впв) обчислюють так (одиниць/період):

де Тшт — прогресивна норма часу на одиницю продукції, год/одиницю.

Виробнича потужність потокової лінії (BПпл) (одиниць/період):

де r — такт потокової лінії, год/одиниць.

Виробничу потужність агрегатів неперервної дії (ВПпл), наприклад, доменних печей, обчислюють за формулою (т/період)

де Фк — календарний фонд часу роботи доменної печі, год/рік;

tпл — час на одну плавку, год/плавк;

q — обсяг металу, що виплавляється за одну плавку, т/плавка.

Вихідну виробничу потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВПВИХ), обчислюють за виразом (грн)

де ВПвх — виробнича потужність на початок періоду, грн;

ВПвв — введена в плановому періоді виробнича потужність, грн;

ВПвив — виведена за плановий період виробнича потужність, грн.

Середньорічну виробничу потужність (Впсер.р) підприємства, цеху, обчислюють за формулою

де к — кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

Успішне функціонування основних фондів та виробничих потужностей залежить від того, як саме реалізуються екстенсивні та інтенсивні фактори кращого їх використання. Екстенсивне поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей означає: по-перше, збільшення часу функціонування основного устаткування і, по-друге, підвищення частки діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на підприємстві.

Основні напрями збільшення часу функціонування устаткування є: скорочення та ліквідація внутрішньозмінних простоїв шляхом підвищення рівня організації виробництва (повне і своєчасне забезпечення робочих місць інструментами, матеріалами, напівфабрикатами, деталями); підвищення якості ремонтного обслуговування устаткування; скорочення цілодобових простоїв устаткування, підвищення коефіцієнта змінності його роботи.

Важливим напрямом підвищення ефективності використання основних фондів є зменшення кількості недіючого устаткування, виведення з експлуатації зайвого та швидке залучення у виробництво невстановленого устаткування.

Слід сказати, що екстенсивне поліпшення використання основних фондів та виробничих потужностей хоча повністю на сьогодні не реалізоване, все ж воно має межі.

Набагато ширші можливості має інтенсивне поліпшення використання основних фондів та виробничих потужностей, яке передбачає підвищення ступеня завантаження устаткування за одиницю часу. Підвищення інтенсивного завантаження устаткування може бути досягнуто шляхом модернізації діючого устаткування, машин та механізмів, встановлення оптимального режиму їхньої роботи

Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей є удосконалення структури основних виробничих фондів. Оскільки збільшення випуску продукції досягається тільки в провідних основних цехах, то важливо підвищувати їхню частку в загальному обсязі основних фондів. Збільшення основних фондів допоміжного виробництва веде до зростання фондомісткості продукції, оскільки безпосередньо обсяги продукції не збільшує, але й без пропорційно розвинутого допоміжного виробництва основні цехи з повною віддачею не можуть функціонувати. Тому необхідно встановлювати оптимальну виробничу структуру підприємства — важливий напрямок кращого використання основних фондів.

Важливий резерв кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів та виробничих потужностей — швидке освоєння проектних потужностей, введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування. Практика свідчить, що середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить п'ять-шість і більше років. Разом з тим технічно й економічно обгрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників за один-два роки, залежно від галузі та виду підприємства.

Лекція № 9

Тема: Оборотні засобі підприємства та їх кругообіг.

План

  1.  Склад та класифікація оборотних засобів.
  2.  Показники використання оборотних засобів на підприємстві.
  3.  Джерела утворення оборотних засобів

4.   Розрахунок показників ефективності використання оборотних засобів.

  1.  Склад та класифікація оборотних засобів.

Діяльність об'єктів господарювання щодо створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих фондів і самої праці.

Безперервність процесу виробничої та комерційної діяльності потребує постійного інвестування коштів у ці елементи для здійснення розширеного їхнього відтворення.

На відміну від основних виробничих фондів оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі і їхня вартість повністю переноситься на вартість виготовленої продукції. При цьому одна їхня частина в речовій формі входить у створений продукт і набирає товарної форми, в якій її буде використано споживачем. Інша частина також повністю споживається в процесі виробництва, але, втрачаючи свою споживчу вартість, у речовій формі в продукт праці не входить (паливо).

Таким чином, за умов товарно – грошових відносин запаси предметів праці виступають, з одного боку, як сукупність матеріальних цінностей, з іншого – як втілення затрат суспільної праці у вартості фондів: оборотних, виробничих і фондів обігу.

В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних коштів. Найчастіше можна знайти на два визначення оборотних коштів.

По – перше, оборотні кошти – це грошові ресурси, які вкладено в оборотні виробничі фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва та реалізації виготовленої продукції.

По – друге, оборотні кошти – активи, які протягом одного виробничого циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші. Деякі автори таке саме визначення дають терміну "оборотний капітал”. Це свідчить про ідентичність, на їхню думку, понять – оборотні кошти та оборотний капітал.

У зарубіжній літератури окремі автори визначають оборотний капітал як оборотні активи за мінусом короткострокових зобов'язань. У такий спосіб дається визначення власного оборотного капіталу.

Узагалі поняття "капітал” виступає в трьох формах: грошовій, продуктивній і товарній. Найбільш широке, загальне поняття капіталу відповідає його грошовій формі. В економічній теорії "грошовий капітал” розглядається як вартісна форма всього капіталу, а не лише як певна сума грошей, що спрямовується в процесі господарсько – підприємницької діяльності на придбання засобів виробництва і предметів праці.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, виробничу й товарну.

На першій стадії під час авансування коштів здійснюється придбання й нагромадження необхідних виробничих запасів.

У виробничому процесі авансується вартість для створення продукції: у розмірі вартості використаних виробничих запасів, перенесеної вартості основних фондів, витрат на саму працю (заробітна плата та пов'язані з нею витрати). Виробнича стадія кругообігу оборотного капіталу завершується випуском готової продукції, після чого настає стадія реалізації.

На першій стадії авансування коштів триває доти, доки товарна форма вартості не перетвориться на грошову. Отримання виручки від реалізації свідчить про корисність створеної суспільством вартості і про відтворення авансових у ній коштів. Грошова форма, якої набирає оборотний капітал на третій стадії кругообігу, одночасно є і по частковою стадією наступного обороту капіталу.

Кругообіг оборотного капіталу і створення нової вартості відбувається за семою:

Г – Т...В...Т1 – Г1

де Г – кошти, що авансуються; Т – кредити праці; В – виробництво; Т1 – готова продукція; Г1 – кошти, отримані від реалізації отриманої продукції.

Мету функціонування капіталу буде досягнуто тоді, коли Г1 =Г+∆Г, тобто коли відбудеться приріст грошей порівняно з авансовою сумою.

Отже, самозростання капіталу відбувається в процесі кругообігу оборотного капіталу, який проходить різні стадії і набирає різних форм. Що менше часу оборотний капітал перебуває в тій чи іншій формі (грошовій, виробничій, товарній), то вища ефективність його використання, і навпаки.

Склад і розміщення оборотного капіталу залежить від того, в якій сфері він функціонує: виробнича, товарно – посередницька, послуг.

У виробничій сфері оборотний капітал (оборотні кошти) авансується в оборотні виробничі фонди і фонди обігу (рис 1.1).

До виробничих фондів належать: сировина, основні і допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу – це залишки готової продукції на складі підприємства, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також укладені в короткострокові цінні папери.

Таким чином, оборотний капітал (оборотні кошти) – це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації продукції та отримання продукції.

Співвідношення оборотних коштів, що перебувають у сфері виробництва й у сфері обігу, є неоднаковим у різних галузях народного господарства . Пояснюється це особливостями організації виробництва, постачання, збуту, а також системи розрахунків. Для забезпечення безперервності процесу виробництва і реалізації продукції необхідно досягти оптимального співвідношення оборотних коштів у сфері виробництва і обігу. При цьому підприємство зацікавлене у зменшені оборотних коштів не у сфері виробництва, а обігу за рахунок поліпшення системи постачання, раціональніших форм розрахунків.

Склад оборотних коштів – це сукупність окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів – це питома вага вартості окремих статей оборотних фондів і фондів обігу у загальній сумі оборотних коштів. Структура оборотних коштів має значні коливання в окремих галузях господарства. Вона залежить від складу і структури витрат на виробництво, умов поставок матеріальних цінностей, умов реалізації продукції, проведення розрахунків.

Якщо розглядати структуру оборотних коштів в окремих галузях промисловості, то слід зазначити, що у вугільній промисловості значну питому вагу займають витрати майбутніх періодів. Це пояснюється відносно великими підготовчими витратами, передують видобутку корисних копалин.

У легкій і харчовій промисловості характерною особливістю є значна матеріаломісткість продукції. У цій галузі висока питома вага оборотних коштів, авансованих у незавершене виробництво.

У нафтохімічній промисловості високою є частина оборотних коштів, вкладених у відвантажені товари. Це пояснюється тим, що технологічно процеси в цій галузі нетривалі і значна частина виготовленого продукту перебуває на шляху до споживання.

Оборотні кошти підприємств класифікують за трьома ознаками:

1) залежно від участі їх у кругообігу коштів;

2) за методами планування, принципами організації та регулювання;

3) за джерелами формування.

Відповідно до першої ознаки оборотні кошти поділяються на:

– оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди;

– оборотні кошти, авансовані у фонди обігу.

Такий розподіл зумовлений наявністю в кругообігу коштів двох самостійних сфер – сфери виробництва і сфери обігу. Що більше питома вага оборотних коштів, розміщених у сфері виробництва , то ефективніше використовується оборотний капітал.

Залежно від методів планування оборотні кошти поділяються на:

– нормовані;

– ненормовані.

Необхідність розподілу оборотних коштів на нормовані і ненормовані випливає з економічної доцільності досягнення найліпших результатів за найменших витрат.

Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів уможливлює забезпечення безперервної діяльності підприємства за умови оптимальних виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва, залишків готової продукції.

До нормованих оборотних коштів належать оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів, у залишках готової продукції на складах підприємств.

Нормовані оборотні фонди включають фонди обігу за винятком готової продукції на складі.

За джерелами оборотні кошти поділяються на:

1) власні та прирівняні до власних;

2) залучені;

3) інші.

Класифікація оборотних коштів має велике значення, оскільки дає можливість підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів побудована на певних принципах.

По – перше, надання підприємствам самостійності щодо розпорядження, управління оборотними капіталами. Це означає оперативну самостійність у використанні оборотних коштів.

По – друге, визначення планової потреби та розміщення коштів за окремими елементами й підрозділами. Мається на увазі розрахунок оптимальної потреби в оборотних коштах, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання планових завдань та ритмічної роботи.

По – третє, коригування розрахованих і чинних нормативів з урахуванням вимог господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків.

По – четверте, раціональна система фінансування оборотних коштів. Це означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що забезпечують нормальний фінансовий стан підприємства.

По – п'яте, контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних коштів. Мається на увазі проведення аналізу ефективності кругообігу коштів, що використовуються, з метою прискорення їхнього обертання.

  1.  Показники використання оборотних засобів на підприємстві.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів на підприємствах використовуються різноманітні показники, найважливішим з яких є швидкість обертання. Вона обчислюється в днях і характеризується періодом, за який оборотні кошти підприємства здійснюють один оборот.

О = СД ∕ Р

де О – термін обертання оборотних коштів, днів;

С – середні залишки нормованих оборотних коштів, грн;

Д – тривалість періоду, за який обчислюється обертання, днів;

Р – обсяг реалізації продукції, грн.

Тривалість обертання коштів — це синтетичний показник, здатний відображати одночасно результат процесу матеріального відтворення — обсяг реалізації створених товарів і наданих послуг за даний період — і ефективність використаних у цьому процесі матеріальних засобів і коштів. За сучасних умов він може використовуватись на рівні підприємств і на макрорівні для розробки комплексних економічних програм.

Обертання оборотних коштів обчислюється за планом і фактично. Порівнюючи фактичний час обертання з плановим, визначають прискорення або сповільнення обертання як щодо всіх нормованих оборотних коштів, так і щодо окремих їх статей.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів використовується коефіцієнт обертання, що визначається за формулою:

Ко = Р ∕ С

де К0 — коефіцієнт обертання оборотних коштів;

Р — обсяг реалізованої продукції, грн.;

С — середні залишки нормованих оборотних коштів, грн.

Цей показник характеризує кількість оборотів оборотних коштів за звітний період. Що більше оборотів здійснюють оборотні кошти, то ліпше вони використовуються.

Коефіцієнт завантаження оборотних коштів обчислюється за такою формулою:

Кз = С ∕ Р

де Кз — коефіцієнт завантаження оборотних коштів, коп.

Він характеризує величину оборотних коштів на 1 грн. реалізованої продукції. Чим менше оборотних коштів припадає на 1 грн. реалізованої продукції, тим ліпше вони використовуються.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів може використовуватися коефіцієнт ефективності. Він обчислюється за формулою:

Ке = П ∕ С

де Ке — коефіцієнт ефективності оборотних коштів, коп.;

П — прибуток від реалізації товарної продукції, грн.

Цей показник характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн. оборотних коштів. Що більший він, то ефективніше використовуються оборотні кошти.

Поліпшення використання оборотних коштів підприємств і підвищення ефективності виробництва можна досягти через:

1)скорочення виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей у зв'язку з переходом на оптову торгівлю та прямі економічні зв'язки з постачальниками;

2) прискорення обертання оборотних коштів за рахунок реалізації непотрібних, залежалих товарно-матеріальних цінностей.

Поліпшення використання оборотних коштів вивільняє їх. Це вивільнення може бути абсолютним і відносним.

Абсолютне вивільнення оборотних коштів — це пряме скорочення потреби в оборотних коштах проти попереднього періоду за одночасного збільшення обсягу виробництва (реалізації).

Відносне вивільнення оборотних коштів виникає тоді, коли внаслідок поліпшення їх використання підприємство з тією самою сумою оборотних коштів або з незначним їх зростанням у плановому році збільшує обсяг виробництва.

За нинішніх умов господарювання через інфляційні процеси найбільш реальним є відносне вивільнення оборотних коштів.

Ураховуючи це, слід більше уваги приділяти реалізації заходів, які сприяють відносному вивільненню оборотних коштів.

3. Джерела утворення оборотних засобів

 

Визначення джерел формування оборотних коштів є важливою ділянкою роботи фінансиста підприємства.

Недостатність джерел формування оборотних коштів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень. Наявність зайвих джерел оборотних коштів на підприємстві сприяє створенню наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, відволіканню оборотних коштів з господарського обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власних, так і позичених коштів.

Власні джерела формування оборотних коштів.

Як правило, мінімальна потреба підприємства в оборотних коштах покривається за рахунок таких власних джерел: статутний капітал (фонд), відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільове фінансування та цільові надходження (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів), приріст сталих пасивів.

Підприємства, що вводяться в дію, формують оборотні кошти за рахунок коштів бюджету, пайових внесків членів-засновників. внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходження від емісії цінних паперів. Ці кошти включаються у статутний фонд новоствореного підприємства.

На вже діючих підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також прирівняні до власних оборотних коштів сталі пасиви.

Прибуток підприємства спрямовується на покриття приросту нормативу оборотних коштів. Традиційно джерелом покриття вважається прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства і використовується на його розсуд.

Обсяг коштів, що спрямовуються на поповнення власних оборотних коштів, залежить від очікуваних розмірів приросту нормативу оборотних коштів, загального обсягу прибутку, можливого обсягу залучення позикових коштів та інших факторів.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать сталі пасиви. Це кошти цільового призначення, які в результаті застосованої системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обігу підприємств, а проте, йому не належать. До їх використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства.

Сталі пасиви — це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування, резерв майбутніх платежів, авансування покупців (замовників). Нині в бухгалтерському балансі не виокремлюються сталі пасиви, як це було раніше. Але з цього не слід робити висновок, що сталі пасиви відсутні на підприємстві.

Методика визначення власних оборотних коштів підприємства, яка зараз пропонується, не робить розмежування між сталими пасивами і короткотерміновими пасивами. Відображаються вони в І розділі пасиву балансу.

З метою повнішого залучення фінансових ресурсів і якісного управління ними підприємства мають змогу планувати сталі пасиви. Залежно від виду сталих пасивів можуть застосовуватись різні методики їх розрахунку.

Розмір мінімальної заборгованості із заробітної плати залежить від часу її виплати і терміну, за який вона виплачується. Що більший розрив між терміном виплати заробітної плати і кінцевою датою періоду, за який вона сплачується, то вища заборгованість, то більше коштів підприємство може використати в господарському обороті.

Сума мінімальної заборгованості із заробітної плати і резерву майбутніх платежів може визначатися і спрощеним методом, виходячи з суми мінімальної заборгованості за планом базового року й відсотка зростання фонду заробітної плати в плановому році.

Мінімальна заборгованість щодо відрахувань у позабюджетні фонди також постійно є в обігу підприємства. її можна визначити як добуток мінімальної перехідної заборгованості з оплати праці робітникам та відсотка відрахувань, затвердженого для відповідного фонду.

Мінімальна заборгованість кредиторам з оплати продукції за частковою готовністю обчислюється в галузях промисловості з тривалим циклом виробництва. Проміжні платежі замовників за етапами готовності продукції, що є джерелом покриття витрат незавершеного виробництва, ураховуються як сталі пасиви і можуть бути прирівняні до власних оборотних коштів. Сума за цим видом сталих пасивів визначається відповідно до програми виробництва, умов здачі продукції і порядку розрахунків.

На покриття приросту нормативу оборотних коштів спрямовується не вся сума сталих пасивів, а лише приріст її в плановому році, оскільки базову їх суму враховано в попередні роки.

Використання банківських кредитів для формування оборотних коштів.

Розмір власних оборотних коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Окрім того, на підприємствах виникають проблеми з несвоєчасним надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасним і неповним виконанням договірних зобов'язань постачальниками та через інші обставини, що спричиняють потребу в додаткових коштах.

Покрити цю потребу лише власними джерелами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти лише за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збільшує ризик виникнення фінансової нестабільності підприємства.

У такому разі підприємство вимушене звертатися до залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості.

Призначення банківських кредитів — фінансування витрат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.

Кредити банку дають змогу органічно ув'язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Ураховуючи складний стан економіки підприємств, взаємні неплатежі, комерційні банки з метою гарантії повернення коштів, що надаються в позику, кредитують суб'єктів господарювання під заставу їхнього майна або за умови страхування ризику непогашення кредиту.

Планування потреби в позикових оборотних коштах включає розрахунок необхідної суми кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей і визначення потреби в кредиті.

Сума кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей визначається для кожного об’єкта як різниця між запланованою вартістю матеріальних цінностей за діючими цінами і власними оборотними коштами.

Короткостроковий кредит, незалежно від об'єктів кредитування, надається строком до одного року. Однак на практиці терміни надання кредиту значно менші, що пояснюється високим рівнем інфляції, спричиненої спадом виробництва, станом товарного і грошового обігу.

Залучення коштів інших суб’єктів господарювання.

До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання.

Вексель є найпростішою й найпоширенішою формою кредитних грошей. Він виписується боржником і передається кредиторові. Сам факт видачі векселя означає фактично перетворення (перехід) товару в гроші. Через вексель реалізується незадоволений попит на гроші як засіб платежу. Коли таких грошей недостатньо, їх замінює вексель.

Досить поширеною формою залучення коштів інших суб'єктів господарювання є комерційний кредит. Він використовується підприємствами за браком фінансових ресурсів у покупця (споживача) і неможливості розрахуватися з постачальником. У цьому разі виникає необхідність відстрочки платежів. Постачальник дає згоду на надання відстрочки платежу за продукцію, що поставляється, і від споживача він замість грошей одержує вексель або інше боргове зобов'язання.

Використання комерційного кредиту набуло певного розвитку в період становлення ринкової економіки, створення підприємств з різноманітними формами власності та надання значної самостійності підприємствам. У цілому його використання позитивно впливає на економіку підприємства і народного господарства, оскільки спрощує реалізацію товарів, прискорює обертання оборотних коштів і зменшує потребу в кредитних і грошових ресурсах.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів. Її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам свідчить про участь у господарському обігу підприємства коштів інших суб'єктів господарювання.

Іншими словами, кредиторська заборгованість — це короткострокові зобов'язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, заборгованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставками. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгованість, що утворюється в результаті порушення покупцями порядку і термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового перерозподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел формування його поточних фінансових ресурсів.

За кредиторської заборгованості постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають у грошовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежать від конкретних умов організації та використання оборотних коштів, особливо — від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Джерела формування оборотних коштів справляють вплив на їх обертання. Особливості різних джерел формування і принципи різного режиму використання власних і залучених оборотних коштів впливають на ефективність використання оборотних коштів і всього оборотного капіталу. Раціональне формування названих джерел оборотних коштів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за даних умов оборотними коштами.

4. Розрахунок показників ефективності використання оборотних засобів.

Обігові активи разом з основними фондами складають матеріально-технічну основу процесу виробництва. Від їх кількості, якості, джерел формування та ефективності використання залежить рівень розвитку економіки підприємств. Тому питанням сутності, джерелам формування та підвищення ефективності використання обігових активів в останні роки економістами приділяється багато уваги.

Передусім, довгий час дискусійним є питання про сутність обігових активів. В економічній літературі пропонуються різні поняття їх економічної сутності. Більшість економістів сходяться на думці що обігові активи — це кошти, авансовані для утворення обігових виробничих фондів та фондів обертання.

Обговорюється на сторінках преси також питання про склад і порядок визначення джерел формування обігових активів. Насамперед, вказується на те, що в існуючий наразі в навчальній, довідниковій та іншій літературі по фінансах у рекомендованому порядку визначення фактичної наявності власних джерел формування обігових активів є невідповідність між їх назвою та рекомендованим порядком визначення. Так, практичну наявність власних та прирівняних до них джерел формування обігових активів рекомендується визначати за балансом як різницю між підсумком сум відповідних рядків першого розділу пасиву та підсумком сум по першому розділу активу балансу, тобто від суми джерел (власного капіталу) рекомендується віднімати суму основних фондів (необігових активів).

Як підсумок повинні отримати тільки суму джерел взагалі, а конкретно суму фактичної наявності власних і прирівняних до них джерел покриття обігових активів, що є на підприємстві, а не суму фактичної наявності власних обігових і прирівняних до них активів. Однак останнє міцно укоренилося тепер у фінансовій літературі, річних звітах та ін.

З іншого боку, фактична наявність (залишки) власних обігових активів відображені у другому розділі активу, а не пасиву балансу. Крім цього, активів, що прирівняні до власних обігових активів, не буває, а є прирівняні до власних джерел формування обігових активів. Інші ж джерела, зокрема кредити банку, що беруть участь у формуванні обігових активів, називаються також не активами, а джерелами.

У зв'язку з викладеним економічно більш обґрунтовано було б, як вважають окремі економісти, привести методику визначення фактичної наявності власних і прирівняних до них джерел формування обігових активів у відповідність із їх назвою та вважати, що за даною методикою отримаємо фактичну наявність власних та прирівняних до них джерел формування обігових активів, а також внести це трактування до відповідних планово - звітних документів підприємств.

Досить актуальним наразі є питання щодо показників ефективності використання обігових активів і складових для їх розрахунку. Думки багатьох економістів збігаються на тому, що основним показником, який характеризує ефективність використання обігових активів, є швидкість їх оберту, або обіговість.

Водночас різна оцінка оберту (виручка за цінами реалізації) та середніх залишків обігових активів (за собівартістю) при обчисленні показника обіговості не може дати об'єктивної оцінки використання обігових активів. Пошуки правильного вирішення цього питання тривають.

Обчислення обіговості обігових активів з використанням їх середнього залишку також не відповідає своєму економічному змісту та сутності. Залишки обігових активів – це активи, які ще не використані у виробництві, а отже не здійснили жодного оберту. тому їх використання при розрахунку обіговості обігових активів економічно не обґрунтоване та не відповідає сутності питання, що вирішується. Таким чином, для розрахунку обіговості обігових активів слід брати не вартість їх залишків, а вартість обігових активів, що брали участь в оберті, тобто у виробничому процесі.

Розрахунок обіговості обігових активів із використанням вартості не їх залишків, а вартості спожитих у виробництві, що брали участь у оберті активів, буде відповідати економічній сутності питання, яке вирішується, дозволить обчислювати не тільки фактичну обіговість, але й плановий показник, що дасть можливість всебічно аналізувати ефективність використання обігових активів і вести боротьбу за прискорення їх обіговості в народному господарстві.

З метою забезпечення на підприємствах запланованого рівня обі гових активів необхідно не допускати понаднормативних вкладень обігові активи, відвертання обігових активів у капітальні вкладення та на інші заходи. З огляду на це важливим є здійснення контролю за використанням обігових активів за цільовим призначенням. На багатьох підприємствах через невиконання плану прибутку або зростання вартості капітального будівництва, що виконується господарським способом, або у результаті перевитрат на інші виробничі заходи відвертаються не за призначенням власні обігові активи. Шляхом контролю мають визначатися розміри та причини таких відхилені, розроблені заходи щодо їх усунення та відновлення обігових активи

Контролюючи стан обігових активів, слід визначати наповненість нормативу (потреби) як за окремими елементами та групами, так по підприємству загалом, виявляти причину відхилень.

Ефективність використання обігових активів в остаточному підсумку можливо встановити, зробивши аналіз їх обіговості. Порівняння обігу обігових активів за поточний звітний період з обіговістю базисного періоду дозволяє встановити гальмування або прискоренні обігу активів, визначити як це вплинуло на вивільнення або заморожування їх, знайти причини гальмування обіговості та намітити шляхи її прискорення. Ефективність використання обігових активів підвищується при скорочені часу знаходження їх у виробничих запасах, скорочені виробничого процесу, прискоренні реалізації продукції та коштів у розрахунках, збільшенні виробництва продукції та прибутку (чистого доходу) у розрахунку на кожну гривню обігових активів.

Розглянуті питання поліпшення організації та підвищення ефективності використання обігових коштів потребують додаткових досліджень та економічних обґрунтувань.

Лекція № 14

Тема: Якість і конкурентоспроможність продукції.

План

1. Поняття і показники якості продукції.

2. Управління якістю продукції.

3. Стандарти та сертифікація продукції.

1. Поняття і показники якості продукції.

1. Ступінь задоволення ринку визначають не розмірами виробленої, а обсягами фактично реалізованої (проданої) продукції за умови її якості і конкурентоспроможності. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають з обсягу товарної продукції на певний рік, з урахуванням зміни залишків, не реалізованих на його початок і кінець.

Якість - це економічна категорія, яка відображає сукупність властивостей продукції (технічних, технологічних, економічних, екологічних тощо), що зумовлюють ступінь її здатності задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення.

Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного й оптимального її рівня. Абсолютний рівень визначають з допомогою обчислення показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Відносний рівень визначають, порівнюючи показники якості з кращими аналогами вітчизняних та зарубіжних зразків. НТП

вимагає враховувати тенденцію підвищення якості, тобто оцінку її перспективного рівня - перспективних і пріоритетних напрямків та темпів розвитку науки і техніки. За новими видами продукції доцільно визначати оптимальний рівень якості, тобто такий, за якого загальна величина суспільних витрат, витрат на виробництво і використання (експлуатацію) повинна бути достатньою і мінімальною в певних умовах попиту.

Щоб визначити рівень якості, застосовують показники якості продукції:

Показники якості

Диференційовані Загальні

(оцінюють якість

сукупної продукції п-ва)

Одиничні Комплексні

(характеризують (відображають

будь-яку одну декілька влас-

властивість тивостей про-

продукції) дукції одночасно)

Важливе значення для оцінки рівня якості мають одиничні показники, які умовно можна об’єднати у:

показники призначення (техніко-економічні), які характеризують корисну роботу (виконувану функцію). Сюди належать потужність, продуктивність, міцність, вміст корисних речовин, калорійність…

показники надійності, довговічності і безпеки, які відокремлюють ступінь забезпечення довготривалості використання і безпечних умов праці та життєдіяльності людини: безвідмовність роботи, можливий термін використання, технічний ресурс, термін безаварійної роботи, граничний термін зберігання... Надійність – це властивість виробу виконувати свої функції. Безвідмовність – це властивість виробу зберігати здатність до роботи на протязі певного терміну використання. Ремонтна здатність виробу – це здатність до відновлення експлуатаційних властивостей. Довговічність – це властивість виробу довго (з можливими перервами на ремонт) зберігати здатність до роботи.

показники технологічності характеризують властивість виробу щодо ефективності конструктивно-технологічних рішень: трудоємкість, матеріаломісткість, енергоємність. Тобто ці показники характеризують розподіл матеріалів, засобів праці і витрат часу на технологічну підготовку виготовлення і експлуатації продукції.

показники стандартизації і уніфікації характеризують насиченість продукції стандартними, уніфікованими і запозиченими елементами.

екологічні показники характеризують ступінь шкідливого впливу на здоров’я людини і навколишнє середовище: токсичність виробів, вміст шкідливих речовин, обсяг шкідливих викидів у довкілля за одиницю часу…

економічні показники відображають ступінь економічної вигоди в-ва і придбання споживачем: ціна одиниці виробу, прибуток з одиниці виробу, рівень експлуатаційних витрат…

ергономічні показники окреслюють відповідність техніко-експлуатаційних параметрів виробу антропометричним, фізіологічним і психологічним вимогам працівника (споживача): ступінь легкості керування, можливість одночасного охоплення контрольованих експлуатаційних показників, величина шуму, вібрації…

естетичні показники визначають естетичні властивості (дизайн) виробу: виразність і оригінальність форми, кольорове оформлення, ступінь естетичності тари (упаковки)...

патентно-правові показники відображають ступінь використання винаходів при проектуванні виробів: коефіцієнт патентного захисту, коефіцієнт патентної чистоти.

Для визначення загального рівня якості усієї сукупності продукції підприємства застосовують систему загальних показників, Основними є:

Частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їх обсязі.

Коефіцієнт оновлення асортименту продукції.

Частка продукції, що виготовляється, на яку одержано сертифікати.

Частка продукції для експорту в загальному їх обсязі на підприємстві.

Частка виробничого браку.

Відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.

Кількість одержаних рекламацій на продукцію за відповідний проміжок часу.

Для визначення рівня якості нових виробів використовується ряд методів: вимірювальний (об'єктивний), органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивний метод означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та вимірювань з використанням приладів, лабораторного аналізу. Цей метод застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Органолептичний метод ґрунтується на сприйманні якості продукції органами чуттів людини без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. При цьому методі залучають експертів і застосовують бальну систему оцінки показників якості. Диференційований метод передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або з базовими показниками стандартів (технічних умов). Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу. Переважно це інтегральний показник, який обчислюється шляхом зіставлення корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення і використання. Часто застосовують середньозважену арифметичну оцінку.

Підвищення якості продукції позитивно впливає на результати діяльності підприємства.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляє найбільш істотний вплив на процес виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є:

стандартизація і сертифікація виробів;

стандартизація і сертифікація внутрішніх систем якості;

державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення;

внутрішньовиробничий технічний контроль якості.

2. Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Результати стандартизації відображаються у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови-документи, що містять обов'язкові для виробників норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, засоби випробувань, маркування, упаковки, транспортування і зберігання продукції).

Існують певні категорії стандартів, які відрізняються об'єктом розповсюдження вимог:

1. Міжнародні стандарти ISО серії 9000.

2. Державні стандарти України.

3. Галузеві стандарти.

4. Стандарти науково-технічних та інженерних товариств.

5. Технічні умови.

6. Стандарти підприємств.

Міжнародні стандарти, які розробляються Міжнародною організацією стандартизації - ISО, являють собою настанови з управління якістю та загальні вимоги щодо забезпечення якості, вибору і побудови елементів систем якості,

Державні стандарти України встановлюються на:

1. Вироби загальномашинобудівного застосування.

2. Продукцію міжгалузевого призначення.

3. Продукцію для населення i народного господарства.

4. Організаційно-методичні та загально-технічні об'єкти.

5. Елементи народногосподарських об'єктів державного значення.

6. Методи випробувань.

Вони містять обов'язкові і рекомендовані вимоги.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або у випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах.

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств розробляють на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях чи сферах професійних інтересів.

Наслідки недостатнього рівня якості продукції: економічні, соціальні, екологічні.

2. Управління якістю продукції.

Кабінетом Міністрів України затверджено Концепцію державної політики у сфері управління якістю продукції (товарів, робіт, послуг). У ній зазначено, що державна політика у сфері управління якістю продукції (товарів, робіт, послуг) спрямована на підтримку зусиль підприємств у задоволенні потреб споживачів шляхом поліпшення якості й конкурентоспроможності продукції, розвитку і впровадження методів управління якістю.

Спад виробництва та зниження економічного потенціалу України на початку 90-х років негативно вплинули на якість і конкурентоспроможність вітчизняних товарів, робіт, послуг, впровадження сучасних методів управління якістю.

Ситуація ускладнювалася інтервенціями іноземних товарів, зниженням платоспроможності населення. Це пояснюється недоліками економічної політики, зокрема надмірною лібералізацією ринку, що відкрило необмежений доступ імпорту товарів, а також відсутністю важелів у сфері управління якістю. До того ж акти законодавства, що регулюють відносини у цій сфері, не узгоджені між собою і не спрямовані на забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції, а чинна система державного регулювання не стимулює виробників до поліпшення її якості. Не створено інфраструктури сприяння поліпшенню якості, підтримки інновацій, відсутнє інформаційне забезпечення, практично не проводиться навчання у сфері управління якістю та довкіллям.

В Україні, як і в інших державах СНД, діють добровільні державні стандарти на системи управління якістю, розроблені на основі міжнародних стандартів ISO серії 9000 [13, с. 376].

Тим часом у Європі та в світі застосовуються сучасні методи поліпшення якості, рівня ділової досконалості та управління довкіллям, зокрема за вимогами міжнародних стандартів ISO серії 9000 та 14000 сертифіковано близько 400 тис. систем управління якістю, і щороку ця цифра збільшується на 50 тис., тоді як в Україні сертифіковано близько 600 систем. На багатьох вітчизняних підприємствах системи управління якістю не переглядалися впродовж останніх 10-15 років і не відповідають сучасним вимогам. Аналіз свідчить, що основною причиною їх низького рівня є відсутність системного підходу до управління та навчання у цій сфері [13, с. 376].

Для відродження економіки України необхідно поліпшити якість і конкурентоспроможність продукції, створити умови для повного розкриття потенціалу підприємств, досягнення ділової досконалості, надавати всіляку підтримку та сприяти розвитку сфери управління якістю.

Тобто забезпечення поліпшення якості має стати завданням загальнодержавної ваги, а основним шляхом його розв'язання - державна підтримка сучасних методів управління якістю та діловою досконалістю, розробки і впровадження систем управління якістю та довкіллям відповідно до стандартів ISO серії 9000 та 14000, принципів всеохоплюючого управління якістю, визнаних у Європі та світі.

Метою Концепції є визначення стратегічних напрямів, пріоритетів, а також політичних, соціально-економічних і техніко-технологічних засад реалізації державної політики у сфері управління якістю. Основними завданнями Концепції є:

- визначення стратегічних напрямів, методів і механізмів реалізації державної політики у сфері управління якістю;

- формування загальної культури якості;

- постійне вдосконалення управління якістю в усіх галузях економіки. Державна політика у сфері управління якістю повинна ґрунтуватися на оптимальному поєднанні інтересів держави і товаровиробників щодо випуску якісної та конкурентоспроможної продукції.

Завдання державної політики у сфері управління якістю полягає у створенні необхідних правових, економічних, організаційних умов для:

виробництва якісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому та зовнішньому ринках;

задоволення попиту на безпечну та якісну продукцію;

збереження й відновлення безпеки довкілля;

збільшення доходів бюджету за рахунок інтенсифікації розвитку економіки;

- зростання зайнятості та підвищення життєвого рівня громадян;

- піднесення авторитету країни у світовому співтоваристві, забезпечення стабільного розвитку її економіки та посилення обороноздатності.

Державна політика у сфері управління якістю ґрунтується на таких принципах всеохоплюючого управління якістю:

- орієнтація на споживача;

- провідна роль керівництва підприємств у вирішенні питань якості;

- залучення працівників підприємств до процесів управління якістю;

- процесний підхід до управління ресурсами і діяльністю підприємств;

- системний підхід до управління діяльністю підприємств;

- постійне навчання працівників, впровадження інновацій та вдосконалення виробничих процесів;

- прийняття рішень з урахуванням конкретних фактів;

- розвиток партнерських стосунків із постачальниками [13, с. 377].

Економічні заходи державного регулювання у сфері управління якістю спрямовуються на стимулювання діяльності товаровиробників щодо поліпшення якості продукції, підвищення їх відповідальності за виготовлення та реалізацію неякісної продукції.

З метою активізації роботи з впровадження систем управління якістю необхідно забезпечити державну підтримку підприємств шляхом компенсації (на конкурсній основі} частини їх витрат на розробку і впровадження цих систем за рахунок цільового кредитування та інших джерел фінансування. Органи виконавчої влади повинні керуватися при цьому таким критерієм, як здатність підприємства до забезпечення конкурентоспроможності своєї продукції.

Підприємства можуть довести своє право на одержання державної підтримки шляхом обґрунтування власних програм поліпшення якості та забезпечення конкурентоспроможності продукції.

3. Стандарти та сертифікація продукції.

Для успішного розв'язання завдань, пов'язаних з підвищенням якості продукції, необхідна певна система заходів, яка б орієнтувала весь господарський механізм, усю сукупність технічних, організаційних і соціальних факторів сучасного виробництва на досягнення такого рівня якості продукції, який найповніше відповідав би суспільним потребам. Об'єднання робіт щодо поліпшення техніко-експлуатаційних споживчих властивостей продукції в єдину систему цільових, постійно здійснюваних заходів досягається на основі систем управління якістю.

Управління якістю продукції- це встановлення, забезпечення і дотримання необхідного рівня якості продукції при її розробці, виготовленні й експлуатації, що досягається шляхом систематичного контролю за якістю і цілеспрямованого впливу на умови й фактори, від яких вона залежить. Система управління якістю продукції має багаторівневий (галузь, об'єднання, підприємство, цех) комплексний (багатоаспектний) характер. Вона забезпечує єдність і взаємозв'язок технічного, організаційного, економічного, соціального і правового (юридичного) аспектів [13, с. 373].

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запроваджувати дійові механізми формування якості продукції і суворо дотримуватися їх вимог. Визначальними елементами цього процесу є стандартизація та сертифікація продукції.

Відповідно до Закону України "Про стандартизацію" стандартизація - діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань із метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів і послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі й сприянню науково-технічному співробітництву.

Розрізняють міжнародну, регіональну та національну стандартизації:

- міжнародна - стандартизація, що проводиться на міжнародному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн;

- регіональна - стандартизація, що проводиться на відповідному регіональному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів країн певного географічного або економічного простору;

- національна - стандартизація, що проводиться на рівні однієї країни.

Державна політика у сфері стандартизації базується на принципах:

- забезпечення участі фізичних та юридичних осіб у розробці стандартів і вільного вибору ними видів стандартів при виробництві чи постачанні продукції;

- відкритості та прозорості процедур розробки і прийняття стандартів з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників;

- доступності стандартів та інформації щодо них для користувачів;

- відповідності стандартів законодавству;

- адаптації до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану національної економіки;

- пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнародних і регіональних стандартів;

- дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації;

- участі у міжнародній (регіональній) стандартизації.

Організація робіт у системі управління якістю визначається стандартами, які регламентують технічний рівень продукції, її надійність, довговічність, економічні, естетичні й ергономічні характеристики.

Стандарт- документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу [13, с. 374].

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" нормативні документи із стандартизації поділяються на:

1) державні стандарти України;

2) галузеві стандарти;

3) стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

4) технічні умови;

5) стандарти підприємств.

Державні (національні) стандарти- стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів.

Галузеві стандартирозробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів.

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок розробляються у разі необхідності поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Ці стандарти можуть використовуватися на основі добровільної згоди користувачів.

Технічні умови- документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Технічні умови містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Стандарти підприємств розробляються на продукцію, що використовується лише на конкретному підприємстві [1, с. 247].

Застосовуються також міжнародні та регіональні стандарти - стандарти, прийняті відповідно міжнародним та регіональним органом стандартизації.

Важливим елементом управління якістю продукції є її сертифікація - елемент, що означає оцінку відповідності продукції конкретним вимогам і видачу відповідного документа - сертифіката,

Сертифікація- це система мір і дій, що підтверджують відповідність фактичних характеристик продукції вимогам міжнародних стандартів, технічних умов і інших нормативних документів, що діють на світовому ринку в тій чи іншій країні-імпортері продукції чи послуг [1, с. 248].

Сертифікат- це документ, що підтверджує високий рівень якості продукції і її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. Сертифікація продукції здійснюється з метою:

- запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища;

- сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;

- створення умов для участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі [1, с. 248].

Кожен вид товарів, який підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, має бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості та відповідність вимогам міжнародних стандартів.

В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію.

Обов'язкова сертифікація здійснюється тільки в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитися з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, які не є обов'язковими (на договірних засадах).

Лекція № 16

Тема: Витрати виробництва та ціни на продукцію

План

1. Суть економічних витрат.

        2. Планова та фактична собівартість.

        3. Класифікація витрат і структура собівартості.

4. Шляхи зниження собівартості продукції.

5. Загальна характеристика ціни; види цін.

6. Загальні та специфічні чинники ціноутворення.

7. Методи ціноутворення на продукцію .

1. Суть економічних витрат.

У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. Слід розрізняти витрати суспільства і витрати підприємства.

Сукупність матеріальних витрат уречевленої та живої праці, що показує вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства, становить витрати суспільства

Витрати суспільства визначають за формулою:

Вс = ЗВ + ЗЛ + П,

де 3В — спожиті засоби виробництва; ЗП— заробітна плата і винагорода підприємців; П — прибуток.

Сукупність матеріальних витрат і витрат живої праці, що характеризує вартість виробництва для підприємства, є витрати підприємства

Витрати підприємства можна обчислити так:

Вп = 3В + ЗП.

Витрати суспільства виступають у формі вартості продукції, а витрати підприємства — собівартості продукції.

Витрати виробництва можна розглядати як зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати — це плата за ресурси постачальникам, які не належать до власників цього підприємства. Це, по суті, грошові видатки підприємства на придбання машин, верстатів, устаткування, сировини, матеріалів, виплату заробітної плати працівникам тощо. Фірма виплачує ці гроші зовнішнім по відношенню до неї господарським суб'єктам. Зовнішні витрати іноді називають бухгалтерськими.

Кожне підприємство може використовувати також певні ресурси, що належать йому самому. Наприклад, сільськогосподарські підприємства відгодовують худобу власними кормами — зерном, сіном, буряками, картоплею тощо.

Витрати на власні ресурси — це внутрішні витрати.

Розрізняють також постійні та змінні витрати виробництва.

Постійні витрати містять видатки на утримання управлінського персоналу, страхування, охорону підприємства. Ці видатки залишаються незмінними незалежно від того, скільки продукції виготовляє підприємство. Вони оплачуються навіть тоді, коли продукція не виробляється.

Змінні витрати охоплюють видатки на заробітну плату, сировину, електроенергію, напівфабрикати, амортизаційні відрахування. Вони зростають зі збільшенням обсягів випуску продукції. При відсутності продукції ці витрати не оплачуються.

Економічні витрати виробництва — це вартість усіх чинників виробництва, незалежно від того, купуються вони на ринку чи є власністю фірми.

Витрати виробництва мають оцінюватися з точки зору альтернативних можливостей, якими доводиться жертвувати. Будь-який підприємець, обираючи сферу вкладення свого капіталу, порівнює альтернативні варіанти з позиції очікуваної вигоди і обирає найефективніші. Вирішивши, наприклад, вкласти капітал у виробництво пральних машин, він, по суті, відмовляється від одержання доходу в сільському господарстві або у страховій справі. Згідно з економічною теорією цей альтернативний доход має входити до витрат власника капіталу.

ГРАНИЧНІ ВИТРАТИ

У теорії витрат виробництва особливе значення має поняття граничних витрат.

Граничні витрати — це приріст витрат у результаті 1 виробництва однієї додаткової одиниці продукції.

Оскільки постійні витрати не змінюються із зміною обсягу продукції ОБ підприємства, граничні витрати залежать від зростання лише змінних витрат на випуск додаткової одиниці продукції. Цю залежність відбиває така формула:

де ГВ — граничні витрати; ДЗВ — зростання змінних витрат виробництва; ДОВ — випуск додаткової одиниці продукції.

Граничні витрати показують, скільки коштує для фірми збільшення обсягу випуску продукції на одну одиницю, їх можна обчислити, виходячи як із змінних, так і з загальних витрат. Загальні витрати відрізняються від змінних тільки постійними витратами, які залишаються сталими, коли обсяг випуску продукції змінюється.

СЕРЕДНІ ВИТРАТИ

Середні витрати (СВ) — це витрати на одиницю випуску продукції. Є три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні та середні валові (загальні) витрати.

Середні постійні витрати (СПВ) являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ПВОБ). ;

Оскільки постійні витрати не змінюються, середні постійні витрат ти знижуються зі збільшенням обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) — це змінні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ЗВОВ).

Середні загальні витрати (СЗВ) розраховують діленням валових витрат на обсяг випуску продукції (ВВОВ).

У цілому середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

ЗАКОН СПАДНОЇ ВІДДАЧІ

Витрати виробництва пов'язані з дією закону спадної віддачі. Іноді його називають законом спадного граничного продукту. У чому сутність цього закону?

Процесом-причиною закону є необхідність збільшення витрат для ржання нового продукту. Зростання потреб зумовлює необхідність збільшення виробництва продукту. Однак одного бажання для цього по. Потрібні витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність є процесом спадної віддачі. Справа тут в тому, що починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу |(наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує це устаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до кількості нових робітників. Закон спадної віддачі грунтується на припущенні, що усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Граничний продукт почиває зменшуватись не тому, що найняті пізніше працівники менш кваліфіковані, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнято більше працівників. Витрати розглядаються до певного виду змінних ресурсів при незмінності інших ресурсів.

Отже, вкладання певного ресурсу має певну обмеженість віддачі цього рівня науково-технічного прогресу.

ля виробника дія закону спадної віддачі має велике практичне значення. Він мусить знати приріст витрат у результаті виробництва однієї одиниці додаткової продукції. Якщо приріст витрат на одиницю продукції на певній ділянці перевищує приріст на іншій ділянці, витрати слід спрямовувати на ту ділянку, де віддача більша.

Падіння віддачі витрат певного ресурсу свідчить про необхідність вивчення і врахування виробничих чинників, які можуть припинити спадну віддачу. Одним з них є науково-технічний прогрес.

       2.Планова та фактична собівартість.

Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат по виготовленому продукту.

Собівартість продукції є комплексним економічним показником, який характеризує ступінь використання усіх виробничих ресурсів (матеріальних, грошових, трудових).

Собівартість як показник використовують:

для контролю за використанням ресурсів;

визначення економічної ефективності від запроваджених заходів;

встановлення цін на продукцію;

від собівартості залежить розмір прибутку

Ц = Собівартість + Прибуток

В залежності від часу формування затрат є собівартість:

планова;

фактична;

Планова собівартість – визначають перед початком планового року і планують на основі норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану.

Фактична собівартість – відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бух обліку.

.у промисловості розрізняють:

Індивідуальну і суспільну.

Індивідуальна – це витрати по виготовленню і реалізації продукції окремого виробника.

Суспільна собівартість (галузева) - це узагальнене значення індивідуальних собівартостей, вона становить основу ринкової ціни.

Собівартість складається із ряду елементів витрат.

А структура собівартості – це % співвідношення між елементами витрат.

За складом продукції:

собівартість валової продукції

собівартість товарної продукції

собівартість рентабельності підприємства

собівартість незавершеного виробництва

собівартість одиниці виробу.

3. Класифікація витрат і структура собівартості.

Витрати є загальні й на одиницю продукції.

Загальні витрати – це на весь обсяг продукції за певний період.

Сума їх залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період

Собівартість = З / Q

Витрати підприємства при плануванні обліку і аналізу класифікуються за певними ознаками:

за ступенем однорідності

за способом обчислення на одиницю продукції

за зв’язком з обсягом виробництва.

за цілісністю

залежно від видів діяльності.

за економічними елементами

За ступенем однорідності:

елементні

комплексні

Елементні – це затрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними (матеріальні витрати, оплата праці. Відрахування на соціальне страхування).

Комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють декілька елементів витрат їх групують за економічним призначенням при калькуляції (витрати нам оплату праці апарату управління, відрахування на соціальне страхування, витрати на опалення, освітлення, охорону праці, техніку безпеки).

2. За способом обчислення (або за цільовим спрямуванням і техніко-економічним призначенням) витрати поділяються:

прямі

непрямі

Прямі витрати – зв’язані з виготовленням певного виду продукції і може бути обчислена прямо на одиницю (сировина, матеріали, півфабрикати, оплата праці).

Непрямі (накладні) витрати не можна обчислити безпосередньо на окремий вид продукції, бо вони зв’язані з виготовленням різних виробів.

Це витрати пов'язані з управлінням і обслуговуванням виробництва. Яке необхідне для його нормального функціонування.

Вони поділяються:

загально виробничі (цехові)

адміністративні

Величина цих витрат залежить від структури підприємства.

3. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють

постійні

змінні

пропорційні

непропорційні

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції.

Загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах (витрати на утримання, експлуатацію будов і споруд, організацію виробництва, управління.

Змінні витрати – це витрати, які залежать від обсягу виробленої продукції (сировина, матеріали, заробітна плата)

Змінні витрати поділяються:

пропорційні

не пропорційні

Пропорційні – змінюються прямо пропорційно від обсягу (сировина, матеріали, заробітна плата)

Непропорційні – вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає збільшення витрат на одиницю продукції (виплати по відрядно прогресивної оплати праці, додаткові рекламні, торгові витрати).

4. За цілісністю витрати поділяються:

Продуктивні

Непродуктивні

Продуктивні – ці витрати залежать від характеру господарської діяльності і передбачені кошторисом витрат на виробництво та планом економічно-соціального розвитку.

До них відносять більшу частину витрат, які утворюють собівартість продукції.

Непродуктивні витрати утворюються через недоліки технології та організації виробництва (втрати від браку, простоїв, т.д.).

5. Від діяльності підприємства всі витрати поділяються на 2 групи

виробничої (операційної) діяльності;

фінансові витрати

Виробничі – це витрати зв’язані з виробництвом продукції.

Фінансові – це оплата о/о за користування кредитом та інші витрати пов'язані із залученням позичкового капіталу.

6. За економічними елементами і калькуляційними статтями.

За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

4. Шляхи зниження собівартості продукції.

Основні напрями розв’язування проблеми. Зниження цін - це легкий спосіб швидко привернути увагу клієнтів, але поганий спосіб для забезпечення успіху на довгостроковий період. Причина в тому, що, знизивши ціну на 10%, ви ризикуєте понизити свій прибуток на 50%. Підприємства часто намагаються понизити ціну, але “знизити ціни взмозі кожний, але не кожному вистачає розуму зробити товар кращим.

Собівартість продукції – це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а ї; ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника.

При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва; предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на:

дослідження ринку і виявлення потреби у продукції;

підготовку і освоєння нової продукції;

виробництво, включаючи витрати на сировину, ,матеріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу;

обслуговування виробничого процесу і управління ним;

збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.);

розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацій земель, охорону повітряного, водного басейнів);

набір і підготовку кадрів;

поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці повної відповідності між дійсними витратами на виробництво і собівартістю продукції. Так, згідно з їм порядком не включаються у собівартість її, а відшкодовуються за рахунок прибутку або джерел витрати на підготовку і освоєння нової продукції серійного і масового виробництва. Разом з тим є витрати, які включаються у собівартість продукції, але не мають прямого зв'язку з виробництвом. До них належать оплата часу виконання державних обов'язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року та ін.

Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробничою діяльністю (втрата від браку, недостач і псування матеріалів, простоїв тощо), включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення договорів з іншими підприємствами і організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.

Склад витрат, які включаються у собівартість, не є незмінним. Він може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін повинно бути повніше відображення у собівартості дійсних витрат на виробництво продукції.

Шляхи зниження собівартості продукції є чимало: це і використання менш дорогих матеріалів, це і вдосконалення процесу виробництва, автоматизації робочих місць та скорочення кількості працюючих, це і кооперація з іншими підприємствами, які можуть виготовляти ті чи інші складові за меншими цінами тощо. Однак існує чимало проблем пов’язаних з цим. Так, зменшення витрат на придбання якісних матеріалів та заміна більш дешевими може призвести до пониження якості кінцевого продукту, а це може негативно відбитися на реалізації продукції. Зменшення кількості працівників і автоматизація виробництва вимагає на перших етапах чималі капіталовкладення тощо.

Найбільш ефективним шляхом зниження собівартості продукції є впровадження економних технологій виробництва, переймання світового досвіду по зменшенню собівартості. Так, Японія навчилася економити все: електроенергію, метали, робочу силу для створення більшості матеріальних продуктів. Чому ми не можемо перейняти їхній досвід? Ресурсоекономні, ресурсозберігаючі технології – це вихід для українського товаровиробника.

Також важливим є дотримання всіх головних принципів ефективного розміщення продуктивних сил: це скорочення шляхів між виробником та покупцем, між виробництвом і сировинною базою.

Дотримання загальних економічних принципів та законів – важливий шлях для зниження собівартості продукції, яка не буде призводити до погіршення кінцевого продукту і дасть для вітчизняного товаровиробника можливість отримувати додаткових покупців та додаткові прибутки.

5. Загальна характеристика ціни; види цін

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна. Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільне необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання та населення. Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни. Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між \ виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару. Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й кредитування для окремих груп суб'єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу. Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції). Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі. Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

Основні види ринкових цін, виокремлюваних без певної класифікаційної ознаки.

1. Ціна базисна — ціна товару з фіксованими в прейскурантах параметрами якості, розміру, хімічного складу

2. Ціна демпінгова — штучно занижена ціна продажу товарів, застосовувана як засіб витиснення конкурентів з ринку

3. Ціна диференційована —ціна, що диференціюється в межах певного району або за іншими ознаками

4. Ціна змінна — ціна, яка встановлюється на вироби з тривалим строком виготовлення

5. Ціна зовнішньоторговельна —ціна на експортні та імпортні товари, рівень якої формується на світовому ринку

6. Ціна зональна — ціна, що відображає географічні умови виробництва чи реалізації продукції

7. Ціна комерційна — ціна на предмети споживання, що реалізуються в комерційних магазинах

8. ціна лімітна — верхня межа рівня ціни, що встановлюється на проектовані вироби

9. Ціна номінальна — ціна товару, зазначена в прейскурантах; біржова котировочна ціна на товар

10. Ціна паритетна — ціна, яка регулює рівень цін на основні види сільськогосподарської продукції

11. Ціна початкова — ціна на пропоновану до продажу на аукціоні партію товару, яка встановлюється його власником

12. Ціна престижна — ціна на унікальний товар або товар, що користується підвищеним попитом

13. Ціна продажна — кінцева ціна, за якою продавець реалізує товар споживачу

14. Ціна разова — ціна на продукцію виробничо-технічного призначення, що її виготовлено за разовим замовленням

15. Ціна СІФ — ціна в зовнішньоторговельній діяльності, що включає вартість товару, транспортні витрати та страхування вантажу.

16. Ціна тверда — ціна, яка встановлюється в момент підписання контракту і не змінюється протягом його дії

17. Ціна фактурна — ціна закупівлі та продажу товару; залежить від умов укладеної

годи між імпортером та експортером

18. Ціна ФОБ— контрактна ціна у зовнішній торгівлі, яка включає вартість товару та всі витрати експортера на доставку в порт відправлення

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франка (італ. franco, букв. — вільний) — вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в договорі.

Заведено розрізняти ціни «франко-станція відправлення» та «франко-станція призначення». За умови встановлення оптової ціни «франко-станція відправлення» витрати на доставку продукції від станції відправлення до місця споживання несе покупець товару, а відтак транспортні витрати продавець не включає в ціну.
Оптова ціна «франко-станція призначення» включає транспортні витрати, які відшкодовує оптово-збутова організація чи виробник продукції.

6. Загальні та специфічні чинники ціноутворення

Уся сукупність чинників, що так чи так впливають на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи:

Загальними чинниками, що визначають ціни на товари продукцію, послуги), переважно є:

o гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту, і навпаки;

o високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;

o орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна;

o можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців.

Об'єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування), їх варто розглянути детальніше.

Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи транспортування або приводить її у відповідність із чинними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу. Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чинником ціноутворення на основні матеріали.

Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприємствах майже однакові функції і у зв'язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.

У зв'язку з природним прагненням покупців максимально обмежити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні звичайно купують безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки (типорозміри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за І вигідною для них ціною.

У цінах на основне устаткування враховується його універсальність або навпаки — спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та лізинг.

Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання обсягів виробництва і збуту такого устаткування з'являється можливість дальшого зниження ціни.

7. Методи ціноутворення на продукцію

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Головні з них показано на рис. 16.7. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

1. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою Ц = СВ + П, (16.21) де СВ — середні витрати (собівартість); П — величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.

За умови прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули Ц= Сзм + (Спост + Пзаг) \ N

де Сзм — змінні витрати на одиницю продукції (послуги);

Спост— постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

Пзаг— загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;

N— обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3. Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції й типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення та встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії і тактики підприємства (організації).

Надалі ціни постійно коригуються (регулюються) підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон'юнктурою ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

Лекція № 17

Тема: Інвестиційні ресурси.

План

  1.  Поняття, склад та структура інвестицій.

2.   Структура капіталовкладень та їх різновиди.

3.   Визначення необхідного обсягу та джерел фінансування виробничих інвестицій.

4.   Формування і регулювання фінансових інвестицій інних паперів).

1. Поняття, склад та структура інвестицій

Інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу у підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу (прибутку).

Рис. 1 -Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

Внутрішні інвестиції – це вкладання капіталу однієї країни в підприємства цієї самої країни.

Зовнішні інвестиції – це вкладення в підприємства іноземного капіталу.

Усі внутрішні та зовнішні інвестиції можуть бути приватними або державними.

Прямі інвестиції – це вкладення капіталу за кордоном. Їх величина дорівнює не менш як 10 % вартості того чи іншого проекту.

Портфельні інвестиції – закордонні інвестиції розміром до 10 % вартості капітального проекту, що здійснюється за їх допомогою.

Фінансові інвестиції – інвестиції, які означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що випускаються підприємством або державою.

Реальні інвестиції – це вкладання капіталу в різні сфери і галузі економіки з метою оновлення існуючих і створених нових благ. Реальні інвестиції називають капітальними вкладеннями.

За функціональною спрямованістю розрізняють валові і чисті капітальні вкладення.

Валові капітальні вкладення – це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте і розширене відтворення виробничих основних фондів та об`єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення – витрати лише на розширене їх відтворення.

Залежно від класифікаційних ознак та напрямків використання капітальних вкладень розрізняють таку їх структуру:

-         галузеву;

-         територіальну;

-         технологічну;

-         відтворювальну;

-         структуру за формами власності.

Галузева структура характеризує розподіл капітальних вкладень по галузях і видах виробництв.

Територіальна структура – це співвідношення їх розподілу по економічних районах, областях країни.

Технологічна структура – це співвідношення між основними їх складовими частинами: затратами на будівельно-монтажні роботи, вартістю обладнання, машин і механізмів, іншими капітальними затратами.

Відтворювальна структура – відображає співвідношення довгострокових витрат на нове будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переоснащення, тобто форми відтворення основних фондів.

Структура за формами власності – свідчить про значне переважання державних інвестицій над приватними. Поки що вони є домінуючими, але з ростом приватизації, акціонуванням державних підприємств має зростати частка приватного капіталу в загальному його обсязі.

2. Структура капіталовкладень та їх різновиди.

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення — це періодично здійснюванні довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства.

З огляду на функціональну цілеспрямованість розрізняють валові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті — витрати лише на розширене відтворення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають: 1) вартість будівельно-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати. До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо.

Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обгрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте і розширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає у значному збільшенні частки витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств у більшості галузей виробничої сфери.

За результатами спеціальних досліджень та оцінкою фахівців, оптимальним (або близьким до нього) можна вважати співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів, яке дорівнює відповідно 35 і 65% від загального обсягу валових капітальних вкладень. Саме в такій пропорції змінюється відтворювальна структура валових капітальних вкладень у підприємства різних сфер і галузей економіки України. Співвідношення окремих часток загальної суми чистих капітальних вкладень становить орієнтовно: технічне переозброєння і реконструкція діючих промислових підприємств — 50—60%; розширення підприємств — 15—20; нове будівництво — 20—35%.

Переважне спрямування капітальних вкладень на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення існуючих підприємств має тривати і в найближчій перспективі розвитку народного господарства України.

3. Визначення необхідного обсягу та джерел фінансування виробничих інвестицій.

Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійснювані етапи: перший — обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій на розрахунковий період (рік, кілька років); другий — визначення конкретних джерел їхнього фінансування. 

Масштабність і складність розрахунків на першому етапі залежать від можливих варіантів конкретної економічної ситуації на ринку й підприємстві: 1) за кількісними та якісними характеристиками попит ринку задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу виробництва якоїсь продукції на відповідному підприємстві; 2) попит на продукцію підприємства постійно зростає, а отже виробник заінтересований у відповідному збільшенні обсягу виробництва з допомогою введення в дію додаткових виробничих потужностей; 3) має місце різке зменшення попиту ринку на пропоновану для продажу продукцію, через що підприємство мусить модернізувати її або терміново організувати виробництво якоїсь нової, конкурентоспроможної продукції.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань. У цьому разі розрахункова процедура обмежується визначенням акумульованої суми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівнянням з потребою капіталу для заміни застарілих видів устаткування сучасними досконалішими моделями такого. Необхідний для цієї мети розмір капіталу (грошових коштів) обчислюється на підставі інформації про потребу в новому устаткуванні у фізичних одиницях та про реальні ціни на нього. При цьому мають бути враховані вартість монтажу (встановлення) нової техніки і капітальний дохід від реалізації машин та інших засобів праці, що вибувають з експлуатації.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів виробничої потужності підприємства переважно через його технічне переозброєння, реконструкцію або розширення за попередньо розробленим проектом.

Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприємства зумовлює необхідність ретельного складання програми (плану) його технічного переозброєння та реконструкції (розширення). Розробці програм (плану) мають передувати аналіз і оцінка техніко-економічного й організаційного рівня виробництва за системою показників, яка охоплює такі основні групи: технічна оснащеність виробництва і технічний рівень устаткування; відповідність застосовуваних технологій сучасним вимогам; технічний рівень і якість продукції; рівень організації виробництва.

Програма (план) складається звичайно за розділами:

1) зведені техніко-економічні показники (приріст виробничої потужності й обсягу товарної продукції; підвищення рівня механізації (автоматизації) виробництва; зростання продуктивності праці; економія енергетичних і матеріальних ресурсів; загальна сума капітальних вкладень);

2) заходи за окремими напрямками техніко-технологічного та організаційного розвитку (впровадження прогресивної технології, механізація та автоматизація виробництва, модернізація діючого устаткування, удосконалення організації виробництва й управління) з визначенням для кожного з них приросту виробничої потужності та інших економічних показників;

3) потреба в устаткуванні (вітчизняне, у тім числі виготовлене власними силами; імпортне; типові вузли для модернізації діючого устаткування).

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за цим варіантом економічної ситуації використовують залежно від стадії планування два методи: перший — попередньо-приблизних розрахунків (на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий — прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства). За першим методом розрахунки здійснюють у такій послідовності (дані умовні).

● Обчислюють необхідну середньорічну величину виробничої потужності підприємства Nср виходячи з очікуваного коефіцієнта її використання в розрахунковому році (0,9) та виявленого попиту ринку на продукцію (45000 од.);

Nср = 45 000 : 0,9 = 50 000 од.

● Визначають величину середньорічної виробничої потужності, якої бракує для задоволення ринкового попиту на продукцію,  за відомої реальної потужності підприємства, що становить 46 000 од.:

= 50 000 — 46 000 = 4 000 од.

● Розраховують абсолютну величину необхідної додаткової виробничої потужності підприємства , використовуючи для цього спеціальний коефіцієнт перерахунку середньорічного її приросту в абсолютний, який дорівнює 0,5 (за середніми даними тривалого періоду):

= 4 000 : 0,5 = 8 000 од.

● На підставі питомих капітальних витрат на одиницю приросту виробничої потужності (150 тис, грош. од.) визначають загальну суму необхідних капітальних вкладень  на розрахунковий період:

= 150 000 х 8 000 = 1 200 000 000 грошових од.

Розрахований таким укрупненим (приблизним) методом обсяг капітальних вкладень згодом (з появою необхідної інформації) треба уточнити з допомогою застосування другого методу — прямих обчислень за даними кошторисної вартості всієї сукупності заходів, передбачених програмою (планом) технічного переозброєння, реконструкції або розширення діючого підприємства.

Третій можливий варіант економічної ситуації на ринку й підприємстві зумовлює вже не просто розширене відтворення основних фондів, а потребує докорінної перебудови техніко-технологічної бази виробництва. За цим варіантом розрахунки необхідного обсягу капітальних вкладень здійснюють, головне, за схемою другого варіанту. Проте при цьому треба додатково враховувати значні капітальні витрати, зв’язані з маркетинговими дослідженнями і проектуванням нових виробів, які мають за своїми техніко-економічними характеристиками повністю задовольняти вимоги покупців. За таких умов підприємству слід бути готовим також і до необхідної диверсифікації виробництва, яка може зумовити мобілізацію значних інвестиційних ресурсів.

Для забезпечення ефективної господарської діяльності підприємства важливим є також обгрунтоване визначення конкретних джерел фінансування виробничих інвестицій.

Найпростіше це можна зробити для першого варіанта економічної ситуації в акціонерному товаристві, що стає найбільш поширеною формою організації бізнесу. Якщо за певних причин (помилки організаційного періоду, раптове істотне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульованої суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування заміни застарілого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого прибутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим і третім варіантами економічної ситуації підприємства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв’язати, потрібне глибоке економічне обгрунтування вибору тих чи тих джерел формування необхідних реальних інвестицій (капітальних вкладень). Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів у першому випадку: на друкування й розміщення акцій (облігацій) підприємства та виплату дивідендів акціонерам, у другому — на повернення позичених грошей з виплатою солідного відсотка за користування кредитом. Особливо ретельного обгрунтування потребує клопотання підприємства про надання йому прямої чи непрямої державної субсидії. У ньому треба відобразити такі питання; необхідність і мета фінансової допомоги, розмір державних коштів і ефективність їхнього використання, потреба у кредитних та податкових пільгах тощо. Глибоко обміркованим має бути й підхід до залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

 

4. Формування і регулювання фінансових інвестицій інних паперів).

Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між особою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Дуже важливо знати, що цінні папери можна використати для здійснення розрахунків між суб’єктами господарювання або як заставу для забезпечення платежів і кредитів.

За класифікаційними ознаками види та групи цінних паперів показано на рис. 8.2.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства.

 

Рис. 8.2. Види та групи цінних паперів.

 

Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими і простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг останніх фіксується у книзі реєстрації акцій відповідних товариств. До неї вносяться відомості про власника акцій, час їхнього придбання та кількість у кожного акціонера. Щодо акцій на пред’явника, то реєструється лише їхня загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Вони можуть випускатися із фіксованим у відсотках від їхньої номінальної вартості розміром щорічного дивіденду. Тоді дивіденди товариство мусить виплачувати в зазначеному розмірі, незалежно від абсолютної величини одержаного прибутку у відповідному році. У тому разі, коли прибуток відповідного року буде недостатнім, виплату дивідендів на такі акції треба проводити за рахунок резервного фонду акціонерного товариства.

Випуск усіх видів акцій акціонерним товариством здійснюється у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства у разі перетворення останнього на акціонерне товариство. До цього треба додати, що привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фіксованого відсотка. Облігації усіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються або з обмеженим обігом.

Облігації внутрішньої державної і місцевої позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій має бути зазначення товару (послуги), під який (яку) вони випускаються. Облігації, що призначаються для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових облігацій), повинні мати купонні листки на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств — емітент з оформленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру статутного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених акцій.

Кошти, одержані від реалізації облігацій позичкового характеру, направляються відповідно до державного та місцевого бюджетів, а також до позабюджетних фондів місцевих адміністрацій. Виплата доходу на придбані облігації здійснюється згідно з умовами їхнього випуску. Проте дохід на облігації цільової позики (безвідсоткові облігації) не виплачується. Власникам таких облігацій надається лише право придбати відповідні товари або послуги, під які випущено цей вид цінних паперів. Якщо ціна товару на момент його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною в облігації, а коли товар стане дешевшим, власнику виплачується різниця між вартістю облігації та ціною товару.

Казначейські зобов’язання України — вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються три різновиди казначейських зобов’язань: а) довгострокові — з терміном чинності від 5 до 10 років; б) середньострокові — від 1 до 5 років; в) короткострокові — до одного року. Рішення про емісію довго- і середньострокових казначейських зобов’язань ухвалює Кабінет Міністрів, а короткострокових — Міністерство фінансів України. Ціна продажу казначейських зобов’язань встановлюється залежно від часу їхнього придбання в межах строку чинності. Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат за формою і змістом — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього.

Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред’явника. Іменні ощадні сертифікати обігу не підлягають, їхнє відчуження іншим особам не допускається. Цей вид цінних паперів (як і облігації) фізичні особи можуть придбати тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства (організації) — за рахунок чистого прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Виплата доходу на ощадні сертифікати здійснюється за умови пред’явлення їх для оплати в банк-емітент. Якщо власник ощадного сертифікату вимагає повернення депонованих на певний термін коштів раніше обумовлений строк, то йому виплачується менший відсоток, що узгоджується з власником у момент внесення коштів на депозитний рахунок.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і переказний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель (тратта) — це письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у визначений строк. При цьому трасат стає боржником тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

У процесі обігу вексель передається одним держателем іншому з допомогою передавального напису — індосаменту. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і платіж за векселем. Вексельні зобов’язання можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю — вексельного поручництва. Своєчасна оплата векселя погашає всі вексельні зобов’язання. У разі відмови від платежу векселедержатель може вчинити судовий позов проти акцептанта. Крім того, якщо вексель не акцептовано або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя способом регресу (зворотної вимоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосанта, аваліста), солідарно зобов’язаних перед векселедержателем.

В Україні донедавна в обігу перебував особливий вид державних цінних паперів, що засвідчував право власника не безоплатне одержання у підприємств, — приватизаційні номери (майнові сертифікати). Їхню емісію здійснював Національний банк України, а видачу громадянам України організовували місцеві відділення Ощадного банку України. Згідно з чинним законодавством України видані громадянам приватизаційні майнові сертифікати підлягали обміну на акції вітчизняних підприємств, що приватизувалися.

Сукупність різних видів цінних паперів, що випускаються і перебувають в обігу в Україні, поділяють на три групи. До першої з них належать пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента. Друга група охоплює боргові цінні папери, за якими емітент бере на себе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управлінні справами емітента. Третю групу становлять похідні цінні папери, механізм обігу яких зв’язаний з пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

 

Лекція № 18

Тема: Фінанси-економічні результати та ефективність діяльності підприємств.

План

  1.  Дохід, прибуток (збитки) і рентабельність підприємства.

2. Фінансові ресурси підприємства.

3.Джерела фінансових ресурсів.

4. Дохід підприємства

5. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.

6. Прибуток підприємства

7. Розподіл прибутку на підприємствах України та напрями використання прибутку.

8. Рентабельність підприємства.

10. Рентабельність виробничих фондів, власного капіталу.

12. Основні фактори підвищення прибутку на підприємстві.

13. Розрахунок суми прибутку та рівня рентабельності окремих видів продукції.

1. Дохід, прибуток (збитки) і рентабельність підприємства.

Доходи підприємства пов'язані з його економічними витратами та мають значну кількість форм виявлення, серед яких: валовий дохід — виручка, що її одержало підприємство від реалізації продукції і яка вимірюється як добуток ціни одиниці та кількості продукції; бухгалтерський прибуток — валовий дохід за вирахуванням зовнішніх витрат (таблиця 5). Валовий дохід є джерелом, а бухгалтерський прибуток — формою доходу підприємця, який організував підприємство, керує ним та вклав у нього власний капітал. Підприємець, як власник підприємства, отримує дохід, який можна визначити, як факторний дохід, що складається з двох частин. По-перше, підприємець виконує функції підприємницького ресурсу: комбінація ресурсів, інновації і т. ін.; і повинен отримати за це винагороду, якою є безумовна заробітна плата, або нормальний прибуток — плату за підприємницький ресурс, який підприємець використовує у власному бізнесі, її вартість — це не отримана ним заробітна плата менеджера. По-друге, підприємець є власником капіталу і повинен отримати дохід як річну ставку процента. Отже, дохід підприємця — це сума нормального прибутку і процента на капітал. Необхідно пам'ятати, що зазначені складові доходу підприємця з економічної точки зору є внутрішніми витратами. Це витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс (підприємницька діяльність, капітал), неоплачувані витрати, які не відображаються у бухгалтерському обліку підприємства, їхня вартість вимірюється відносно доходів, які міг би отримати підприємець від передачі власних ресурсів альтернативним користувачам. Мета підприємця — не тільки покрити доходом внутрішні витрати, а й отримати додатковий дохід — економічний прибуток. Економічний прибуток — валовий дохід без зовнішніх та внутрішніх витрат з урахуванням нормального прибутку або бухгалтерський прибуток без внутрішніх витрат з урахуванням нормального прибутку (таблиця 5).

Таблиця 5. Доходи та витрати підприємства

Чинники цього додаткового доходу різні: концентрація виробництва, диференціація продукту, технічні нововведення, монополізація ринку, домовленість виробників, новаторська діяльність підприємця, пов'язана з його здатністю ризикувати, орієнтуватися та передбачати в умовах ринкової невизначеності. Економічний прибуток відображає ефективність бізнесу і може мати три значення:"-"; 0;"+". Якщо економічний прибуток зі знаком "-", це свідчить по те, що, незважаючи на наявність бухгалтерського прибутку, бізнес є збитковим, бо валовий дохід не покриває внутрішні витрати. Якщо економічний прибуток дорівнює 0, підприємець отримує дохід як плату за ресурс, але додаткового доходу не отримує. Наявність економічного прибутку зі знаком "+" свідчить про те, що підприємець вдало адаптувався до динамічної ринкової ситуації, знайшов конкурентоспроможні рішення. У цьому разі економічний прибуток виступає як компенсація ризику підприємця в умовах ринкової невизначеності. Слід підкреслити, що отримання додаткового доходу не може мати постійного характеру, тому що конкуренція вирівнює умови господарювання, сприяє поширенню технічних досягнень тощо. Але його чинники постійно з'являються знову, відтворюються, тому економічному прибутку притаманна стимулююча функція. Прагнення отримати економічний прибуток (або загроза його не отримати, зазнати збитків) — постійно діючий мотив підприємницької діяльності, що стимулює ефективний розподіл та використання ресурсів, зниження витрат, технічні нововведення, опанування нових виробництв і, кінець кінцем, економічне зростання.

Ефективність бізнесу вимірюють показники: середній дохід — дохід, отриманий на одиницю продукції (таким чином, середній валовий дохід — це середня ціна одиниці продукції), та граничний дохід — додатковий дохід, що є результатом продажу додаткової одиниці продукції. Якщо граничний валовий дохід за певного обсягу виробництва дорівнює граничним валовим витратам, то одиниця продукції, для якої це характерно, є граничною одиницею, межею виробництва.

Фінансові результати діяльності підприємства відображає балансовий прибуток — прибуток, обчислений як сума прибутку від реалізації продукції та інших доходів (отримані дивіденди, проценти, доходи від позареалізаційних операцій тощо); чистий прибуток — частина балансового прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після виплат податків та інших першочергових платежів (процентів на позики банків тощо). Частина чистого прибутку згідно з рішенням власника (учасників, акціонерів) підприємства є його доходом, інша частина використовується на подальший розвиток підприємства.

Співвідношення доходів та витрат відображають поняття беззбитковості та рентабельності.

Беззбитковість, як межа між прибутками та збитками підприємства, означає рівність валового доходу та валових витрат.

Рівень прибутковості підприємства відображають показники рентабельності (прибутковості).

По-перше, підприємство здійснює певну виробничу діяльність, результатом якої є продукція (послуги, роботи). Отже, важливо визначити ефективність продукції, віддачу витрат на її виробництво. У цьому аспекті основними показниками рентабельності є співвідношення прибутку від реалізації продукції та обсягу реалізованої продукції і співвідношення прибутку від реалізації певного найменування продукції та собівартості його виробництва. Аналіз зазначених показників дасть можливість визначити найбільш прибутковий асортимент продукції підприємства.

По-друге, підприємство використовує певні ресурси (активи), зокрема виробничі засоби, ефективність використання яких відображає показник рентабельності виробничих засобів підприємства: співвідношення прибутку (балансового прибутку) за рік та середньорічної вартості основних та оборотних виробничих засобів. Цей показник характеризує, скільки прибутку припадає на одну гривню виробничих засобів, тобто ефективність використання виробничого потенціалу підприємства.

По-третє, основу діяльності підприємства становить його капітал, ефективність використання якого відображають показники: рентабельність власного капіталу (співвідношення балансового і чистого прибутку та власного капіталу, який складається зі статутного капіталу, прибутку, що не розподіляється, тощо); рентабельність сукупного капіталу (співвідношення балансового прибутку та сукупного капіталу, який складається з власного капіталу та позичкового, банківські кредити, кредиторська заборгованість).

Нерентабельну та збиткову діяльність підприємства слід відрізняти від його неплатоспроможності — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати у зазначений строк грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі з заробітної плати, а також виконати зобов'язання зі сплати податків та зборів через відновлення платоспроможності. Неплатоспроможність становить суть банкрутства, яке має економічні та правові характеристики. Підприємство несе певні грошові зобов'язання перед постачальниками ресурсів, фіскальними державними органами зі сплати податків та зборів, банками по кредитах тощо, тому економічний зміст банкрутства — неспроможність підприємства-боржника задовольнити вимоги кредиторів щодо грошових зобов'язань та виконати зобов'язання зі сплати платежів. У правовому аспекті згідно з Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від ЗО червня 1999 року банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через використання ліквідаційної процедури. Відповідно до Закону України " Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" від 21 червня 2001 року справи про банкрутство розглядають господарські суди. Головними юридичними (зовнішніми) рисами банкрутства є: 1) офіційне визнання факту неплатоспроможності господарським судом або боржником у разі добровільної ліквідації виробництва; 2) сума вимог боржника має бути не менш як 300 мінімальних заробітних плат; 3) зазначені вимоги повинен визнати боржник, а також вони мають бути підтверджені необхідними документами; 5) термін часу, протягом якого боржник не виконує вимоги кредиторів, становить три місяці. Треба вказати також на персональну відповідальність керівництва підприємства в зв'язку з банкрутством, у тому числі й кримінальну. Згідно з Кримінальним кодексом України, прийнятим 5 квітня 2001 року, злочинами у сфері господарської діяльності є фіктивне банкрутство (ст. 218), доведення до банкрутства (ст. 219), приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220), незаконні дії при банкрутстві (ст. 221).

В економічному аспекті банкрутство — це наслідок розбалансованості економічного механізму відновлення капіталу підприємства, результат неефективної цінової, інвестиційної, фінансової політики. Економічними (внутрішніми) рисами банкрутства є певні значення показників платоспроможності підприємства та стану його ліквідності, які обчислюють під час проведення фінансово-економічного аналізу діяльності підприємства — потенційного банкрута.

2. Фінансові ресурси підприємства.

Для здійснення господарської діяльності, виготовлення продукції, отримання доходів і накопичень підприємства використовують різні види ресурсів: матеріальні, трудові, фінансові, а також кошти. При цьому матеріальні ресурси є основою виробничого процесу. Вони формуються, як правило, за рахунок різних джерел: власних, позичених та залучених.

При цьому власні джерела фінансування підприємства формуються за рахунок власного капіталу, тобто частини капіталу в активах підприємства, яка залишається після вирахування його зобов'язань.

Позичені джерела фінансування підприємства формуються в основному за рахунок довго- та короткострокових кредитів банку.

Залучені джерела фінансування підприємства формуються за рахунок усіх видів кредиторської заборгованості. Усі перелічені джерела беруть участь як у формуванні активів підприємства, так і у здійсненні його виробничо-фінансової діяльності з метою отримання доходу, прибутку. Отже, фінансові ресурси підприємств — це їх власний, позичений та залучений грошовий капітал, який вони використовують для формування власних активів і здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою отримання доходу, прибутку. Таким чином, фінансові ресурси підприємств — це не грошові кошти підприємств, як це стверджують деякі економісти, а джерела підприємств, спрямовані на формування активів.

Фінансові ресурси як джерела формування активів підприємства відображаються у пасиві балансу, а засоби, у тому числі й грошові кошти, — у активі балансу. Зв'язок між фінансовими ресурсами і грошовими коштами виявляється у тому, що грошові кошти є матеріальним вираженням фінансових ресурсів.

Сума джерел формування активів підприємства, зафіксована у пасиві балансу, є капіталом підприємства. Власний, позичений та залучений капітал, з одного боку, формує фінансові ресурси підприємства і бере участь у фінансуванні його активів, з іншого боку, становить зобов'язання перед конкретними власниками — державою, юридичними та фізичними особами.

Зобов'язання — це заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок подій, що сталися, і погашення якої, ймовірно, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що визначаються як економічні вигоди.

Зобов'язання бувають довгострокові та поточні. Довгостроковими є зобов'язання, які мають бути погашені підприємством після операційного циклу або через 12 місяців з дня їх виникнення (довгострокові позики банків, відстрочені податкові зобов'язання, довгострокові векселі видані, довгострокові зобов'язання з оренди та ін.).

Поточними називаються зобов'язання, які необхідно погасити протягом операційного циклу підприємств або протягом 12 місяців з дня їх виникнення (короткострокові кредити банків, усі види кредиторської заборгованості та ін.).

3.Джерела фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси формуються у процесі створення підприємств і реалізації їх фінансових відносин при здійсненні господарсько-фінансової діяльності. Це виявляється насамперед у формуванні статутного капіталу при створенні підприємств, а у процесі їх діяльності — у формуванні відповідних джерел грошових коштів.

Джерела формування фінансових ресурсів різноманітні. 

Вони залежать від форми власності, на основі якої створюється підприємство. Так, при створенні державних підприємств фінансові ресурси формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів вищих органів управління, інших аналогічних підприємств під час їх реорганізації тощо. При створенні колективних підприємств вони формуються за рахунок пайових (часткових) внесків засновників, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб тощо. Усі ці внески (кошти) є статутним (первинним) капіталом і акумулюються у статутному фонді створеного підприємства. Таким чином, статутний капітал — це зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, яка є внеском власників у капітал підприємства. Статутний капітал є основною частиною власного капіталу та основним джерелом власних фінансових ресурсів підприємства. За рахунок його коштів формуються основні фонди і оборотні активи підприємства. Отже, власний капітал — це власні джерела фінансування підприємства, які без визначення терміну повернення внесені його засновниками або залишені ними на підприємстві з чистого прибутку.

До складу власного капіталу (власних фінансових ресурсів) крім статутного (пайового) включають також додатковий вкладений капітал, інший додатковий капітал, резервний, нерозподілений прибуток, цільове фінансування та ін. Додатковий вкладений капітал відображає суму перевищення вартості реалізації випущених акціонерним товариством акцій над їх номінальною вартістю.

Інший додатковий капітал включає суму дооцінки позаоборотних активів, вартість активів, отриманих підприємством безоплатно від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу. Резервний капітал відображає суму резервів, створених за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства відповідно до чинного законодавства або засновницьких документів.

Джерела зовнішнього фінансування можна вибирати за такими критеріями:

• порівнянням розмірів витрат на одержання фінансів з альтернативних джерел;

• терміном виплати боргу з погляду вигідності терміну погашення у зручний для підприємства час;

• імовірні обмеження в надходженні коштів;

• ризик переходу контролю до іншого власника. Для зниження ризику система джерел фінансування має бути по можливості диверсифікована за термінами погашення і видами джерел.

4. Дохід підприємства

Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори - капітал, працю, природні ресурси - для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу.

Загальний дохід підприємства - це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього). Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) - загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) - ціна, Q (Quanting) - кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий.

Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства.

Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства.

Доходи п-ва – це збільшення економічних вигод у вигляді надходжень активів або зменшення зобов’язань, які приводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників).

Доходи – витрати = прибуток чи збиток

Прибуток — перевищення доходів звітного періоду над витратами звітного періоду.

Збиток — перевищення витрат звітного періоду над доходами звітного періоду.

Для визначення фінансового результату діяльності підприємства за звітний період необхідно дотримуватись принципів визначення доходів і витрат, а саме: нарахування, відповідності, періодичності.

Принцип нарахування передбачає відображення результатів господарських операцій у тому звітному періоді, коли вони відбулися, а не на момент отримання чи сплати грошових коштів, оскільки ці періоди часу не завжди співпадають.

Принцип відповідності полягає у порівнянні доходів та витрат у звітному періоді, тобто витрати, що здійснені у звітному періоді, повинні порівнюватись з доходом, задля якого здійснені витрати цього звітного періоду.

Виходячи з принципу періодичності, для визначення фінансового результату доходи та витрати підприємства розподіляються за звітними періодами. Звітним періодом є 1 рік, проміжними звітними періодами є квартал, місяць.

Доходи підприємства класифікуються за видами діяльності, що здійснюються цим підприємством. Такий підхід дає можливість враховувати особливості кожного виду діяльності, відслідковувати зміни за видами діяльності та забезпечувати інформацією для подальшого аналізу та прийняття управлінських рішень.

За кожним видом діяльності дохід визначається під час збільшення активу або зменшення зобов'язань, що приводить до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків учасників підприємства), за умови, що оцінка доходу може бути достовірно визначена. Водночас не визнаються доходи від інших сторін:

• суми ПДВ, акцизів та інших податків, що підлягають перерахуванню до бюджету та позабюджетних фондів;

• суми надходжень за договором комісії, агентським та іншим договором;

• суми попередньої оплати продукції, товарів, робіт, послуг;

• суми задатку під заставу або для на погашення позики, якщо це не передбачене відповідним договором;

• надходження від первинного розміщення цінних паперів;

• сума авансу в рахунок оплати продукції;

• інші надходження, що належать іншим особам.

Доходами підприємства визнаються:

а) дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

б) інші операційні доходи;

в) фінансові доходи;

г) інші доходи;

д) надзвичайні доходи.

Однак цей стандарт не поширюється на деякі доходи підприємства, пов'язані з:

• договорами оренди;

• дивідендами, які належать за результатами фінансових інвестицій, врахованих методом участі у капіталі (тобто за дивідендами з інвестицій у спільні, дочірні та асоційовані підприємства);

• страховою діяльністю;

• змінами у справедливій вартості фінансових активів та фінансових зобов'язань, а також з ліквідацією (продажем, погашенням) вказаних активів та зобов'язань;

• змінами вартості інших поточних активів;

• природним приростом поголів'я тварин, виходом продукції сільського та лісового господарства;

• видобуванням корисних копалин.

Дохід від діяльності підприємства визнається тоді, коли в результаті господарської операції:

• збільшуються активи або

• зменшуються зобов'язання, і внаслідок цього відбувається зростання власного капіталу.

У випадку використання активів підприємства іншими сторонами дохід виникає у вигляді;

а) відсотків — плати за використання грошових коштів, їх еквівалентів або сум, що заборговані підприємству;

б) роялті — платежів за використання нематеріальних активів підприємства (патентів, торговельних марок, авторського права, програмних продуктів тощо);

в) дивідендів — частини чистого прибутку, розподіленого між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у власному капіталі підприємства.

5. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.

Різносторонність діяльності підприємства (виробнича, збутова, фінансова) знаходить закінчену вартісну оцінку в системі показників фінансових результатів. До цієї діяльності відносяться: абсолютні показники, такі як дохід та прибуток, та відносні – рентабельність підприємства.

Показник "дохід" означає загальну суму коштів, яку одержує підприємство за певний період і яка, після вирахування податків, може бути використана на споживання та інвестування. Таким чином, дохід є виторгом підприємства від реалізації продукції, послуг та виконання робіт без урахування податку на додану вартість та акцизного збору.

Загальна сума доходу визначається за формулою:

Д=Д1+Д2+Д3,

де Д – сумарне значення доходу від усіх видів діяльності підприємства; Д1–виторг, від реалізації виготовленої підприємством продукції (послуг) або кошторисна вартість зданих замовнику об'єктів; Д2 – кошти, отримані підприємством від компенсацій замовником витрат, непередбачених кошторисом, від пайової участі у спільних підприємствах, від здавання майна в оренду, операцій з цінними паперами, товарного кредиту тощо; Д3 – виторг, отриманий від реалізації матеріальних цінностей підприємства та послуг невиробничого характеру. Сюди також входять штрафи та пеня, які отримує підприємство від інших організацій за зірвані поставки.

Крім такого трактування загальної величини доходу є ще одне. Згідно з ним джерела утворення доходу розділяються на:

-  дохід від реалізації продукції, робіт, послуг Д1,;

-  дохід від позареалізаційних операцій Д2,;

-  дохід від іншої реалізації Д3

-  реалізації матеріальних цінностей, матеріалів, основних фондів і нематеріальних активів.

Але при такому трактуванні дохід від реалізації продукції (робіт, послуг) обчислюється як різниця між виторгом і матеріальними та прирівняними до них витратами у собівартості реалізованої продукції.

До матеріальних належать витрати, які входять до відповідного елемента, кошторису виробництва. Прирівняними до матеріальних вважаються витрати на: амортизацію основних фондів; відрахування на соціальні потреби; платежі на виплати, які об'єднуються в кошторисі виробництва під назвою "Інші витрати".

Друге трактування доходу дає можливість визначити загальну суму коштів, які можуть бути використані на подальший розвиток виробництва та на оновлення робочої сили.

Прибуток підприємства в загальному значенні являє собою частину вартості додаткового продукту і є складовою доходу підприємства. Усі підприємства, здаючи замовнику готові об'єкти або реалізуючи продукцію, відшкодовують свої витрати на виробництво, купують основні виробничі фонди і нормовані оборотні засоби, та для нормальної діяльності вони повинні й отримувати понад це, ще й певний прибуток.

 Таким чином, прибуток — це частина виторгу, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, усіх форм інвестування. Він створює фінансову базу для самофінансування , розширення виробництва, рішення проблем соціальних та матеріальних благ трудових колективів.

Показники прибутку є важливі для оцінки виробничої та фінансової діяльності підприємства. Він є джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на його утворення. Загальна величина прибутку має ті самі джерела утворення , що й дохід :

-  прибуток від реалізації продукції;

-  прибуток від позареалізаційних операцій;

-  прибуток від іншої реалізації.

Загальний розмір прибутку ( балансовий прибуток ) згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємства».

 Балансовий прибуток підприємства – це прибуток, отриманий ним в результаті діяльності всіх господарств, виробничих підрозділів, які перебувають на його балансі. Він враховує прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), прибуток від позареалізаційних операцій та прибуток від іншої реалізації.

Чистий прибуток розраховується як різниця між оподаткованим прибутком та податком на прибуток з врахуванням пільг.

З чистого прибутку виплачуються борги і відсотки за довгострокові кредити, а залишок поділяється на дві частини. Перша — прибуток, який розподіляється між власниками майна (капіталу) підприємства і спрямовується на заохочувальні виплати його персоналу за результатами роботи та інші потреби (внески у благодійні фонди, формування фондів соціального заохочення та матеріального стимулювання). До другої частини належить прибуток, який залишається на підприємстві і використовується на інвестиційні потреби (фонд розвитку виробництва) та створення резервного фонду.

 Порядок розрахунку податку на прибуток та пільги встановлюються для окремих платників податків. Згідно з законом „Про оподаткування прибутку підприємств” на розмір прибутку впливає велика кількість факторів. Ці фактори можна поділити на зовнішні та внутрішні. Зовнішні фактори, які не залежать від розвитку підприємства це:

- інфляційні процеси;

- існуюче законодавство;

- економічний стан держави;

- розподіл прибутку на підприємствах;

- науково-технічний та соціальний розвиток регіону;

- політика оподаткування та ін.

До внутрішніх факторів відносять ті, що залежать від діяльності окремого підприємства. Вони можуть впливати на формування прибутку як безпосередньо, так і опосередковано. До факторів безпосереднього впливу належать:

- обсяг продукції, що випускається;

- собівартість виробництва;

- ціна реалізованої продукції;

- асортимент продукції;

- ціна на сировину ;

- ціна на енергоресурси;

- витрати на трудові ресурси.

Вплив вищеперелічених факторів на величину прибутку визначається простим арифметичним способом. Величина впливу факторів опосередкованої дії на прибуток обчислюється за допомогою регресійно-кореляційної залежності. До таких факторів відносять:

- післяпродажний сервіс;

- збільшення або зниження зносу основних виробничих фондів;

- рекламу;

- співвідношення власного та залученого капіталу та ін.

Якщо різні види прибутку показують абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, то відносні показники мають ту перевагу, що вони являють собою різні співвідношення прибутку та вкладеного капіталу.

6. Прибуток підприємства

Одним з основних завдань виробничо-господарської діяльності будь-якого підприємства є отримання прибутку. Прибуток є важливим джерелом фінансування виробничого і соціального розвитку підприємства.

Як економічна категорія прибуток відображає чистий дохід, створений у сфері матеріального виробництва. На рівні підприємства прибуток є частиною його чистого доходу, що залишається після вирахування зі суми доходів підприємства суми пов'язаних з ними витрат. Прибуток розглядають як частину чистого доходу підприємства, отриманого на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик підприємницької діяльності.

Економічна сутність прибутку є однією зі складних і дискусійних проблем у сучасній економічній теорії.

Прибуток — це перевищення доходів над витратами, а протилежна ситуація називається збитком.З економічного погляду прибуток — це різниця між грошовими надходженнями і грошовими виплатами. З господарського погляду прибуток — це різниця між майновим станом підприємства на кінець і початок звітного періоду. Теоретиками бухгалтерського обліку описані можливі парадоксальні ситуації, пов'язані з прибутком. Важливо розуміти, що прибуток, обчислений у бухгалтерському обліку, не відображає дійсного результату господарської діяльності. Це привело до чіткого розмежування таких понять, як бухгалтерський та економічний прибуток. Перший є результатом реалізації товарів і послуг, другий — результатом роботи капіталу. Така ідея двох трактувань прибутку набула розвитку завдяки Д. Соломонові. Він виходив з передумови, що концепція прибутку потрібна для трьох цілей:

1)обчислення податків;

2) захисту кредиторів;

3) вибору розумної інвестиційної політики.

Бухгалтерське трактування прийнятне тільки для досягнення першої мети й абсолютно неприйнятне для досягнення третьої. Д. Соломон розробив формулу, що визначає зв'язок між бухгалтерським і економічним прибутком (рис. 1.1) [3; 131].

Цей підхід допускає щоквартальне обчислення розміру гудвілу (вид нематеріальних активів, що відображають ділову репутацію фірми) і її коливань. Поява цієї категорії пов'язана з економічним трактуванням прибутку.

У сучасній теорії обліку в англомовних країнах насамперед розрізняють податкову й економічну концепції прибутку. В зв'язку з цим можливі два варіанти обчислення прибутку: в першому — бухгалтерський прибуток дорівнює оподатковуваному, в другому — їхні суми не збігаються. У першому випадку погляд користувачів бухгалтерської інформації спрямований у минуле, у другому — в майбутнє. В останньому випадку враховано той факт, що дані фінансової звітності впливають на курс акцій підприємства. Тому прибуток, показаний у балансі та звіті про прибутки і збитки, не повинен бути тотожним прибутку, з якого сплачуються податки.

процесі виробничо-господарської діяльності підприємство створює додану вартість, що включає в себе витрати живої праці і накопичення.

Прибутком може вважатися тільки та частина доданої вартості, що створена в результаті реалізації продукції (товарів), виконання робіт, надання послуг.

Реалізація інших активів, надходження від позареалізаційних операцій та інші формують дохід.

Сума прибутку підприємства залежить від таких основних факторів, як:

• обсяги виробництва і реалізації продукції;

• ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства (ефективність використання основних засобів, виробничих запасів, нематеріальних активів, грошових коштів тощо, які впливають на рівень витрат підприємства).

Окрім того, формування прибутку підприємства залежить від нормативно-правового регулювання порядку визначення собівартості продукції, оподаткування діяльності підприємства та інших чинників.

В обліку реалізованою вважають продукцію, відвантажену від постачальника до покупця разом із відповідними супровідними документами (накладними, рахунками-фактурами тощо).

Згідно з чинним законодавством розрізняють обліковий і податковий прибутки (збитки) підприємства.

Податковий прибуток (об'єкт оподаткування)— це сума прибутку підприємства, визначена за податковим законодавством (згідно зі Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»), який є об'єктом оподаткування за звітний період.

Обліковий прибуток— це сума прибутку до оподаткування, визначена в бухгалтерському (фінансовому) обліку, яку записують у Звіті про фінансові результати підприємства за звітний період. Сума облікового прибутку відрізняється від суми податкового прибутку підприємства через відмінності в методиках їх обчислення.

Можна виділити такі види облікового прибутку підприємства:

• валовий прибуток від реалізації продукції, робіт, послуг;

• прибуток від операційної діяльності;

• прибуток від звичайної діяльності до оподаткування;

• прибуток від надзвичайних подій;

У процесі розподілу облікового прибутку розраховують прибуток від звичайної діяльності, чистий прибуток та нерозподілений прибуток підприємства.

Валовий прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) — це перевищення чистого доходу підприємства від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) над їх собівартістю. У фінансовому обліку реалізованою вважають продукцію, відвантажену від постачальника до покупця разом із відповідними супровідними документами (накладними, рахунками-фактурами тощо).

Чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) обчислюють вирахуванням із доходу (виторгу) від продажу продукції сум акцизного збору, податку на додану вартість та інших вирахувань (отриманих від страховиків страхових сум, суми наданих підприємством знижок, вартості повернених товарів тощо). Собівартість реалізованої продукції включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі виробничі витрати, загальновиробничі витрати.

Прибуток від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (основної діяльності), іншого операційного доходу та операційних витрат підприємства за звітний період.

До інших операційних доходів належать доходи від операційної оренди активів, від операційних курсових різниць, відшкодування раніше списаної на збитки безнадійної дебіторської заборгованості, доходи від реалізації оборотних активів (крім фінансових інвестицій) тощо.

До операційних витрат належать адміністративні витрати (витрати на обслуговування та управління підприємством), витрати на збут (витрати, пов'язані з реалізацією продукції) та інші операційні витрати (собівартість реалізованих підприємством виробничих запасів, суми сумнівних (безнадійних) боргів, втрати від знецінення запасів, втрати від операційних курсових різниць, визнані підприємством економічні санкції, відрахування для забезпечення наступних операційних витрат, що виникають у процесі операційної діяльності підприємства, окрім витрат, що включаються до собівартості продукції, товарів, робіт, послуг).

Різниця між іншими операційними доходами та операційними витратами характеризує прибуток підприємства від іншої операційної діяльності.

Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування розраховується як алгебраїчна сума прибутку від операційної діяльності підприємства, його доходу від участі в капіталі, суми інших фінансових доходів та суми інших доходів підприємства і суми втрат підприємства від участі в капіталі, а також його фінансових та інших витрат.

Дохід від участі в капіталі включає дохід підприємства, отриманий від його інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведуть методом участі в капіталі.

Втрати від участі в капіталі - це сума збитків, спричинених інвестиціями в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких здійснюють методом участі в капіталі.

Метод участі в капіталі — це метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення чи зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування. Приклад розрахунку втрат від участі в капіталі подано в табл. 1.2 [4; 66].

До інших фінансових доходів підприємства належать доходи, отримані ним у формі дивідендів, відсотків та інших доходів від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі). До фінансових витрат підприємства належать витрати на сплату процентів та інших витрат підприємства, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

До інших доходів підприємства належать доходи від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, від неопераційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної діяльності та не пов'язані з операційною діяльністю підприємства.

Прибуток від звичайної діяльності — визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку з прибутку, який розраховується згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 17 «Податок на прибуток».

Чистий прибуток підприємства — розраховують як алгебраїчну суму прибутку від звичайної діяльності, надзвичайного прибутку та податку з надзвичайного прибутку. Тобто чистий прибуток — це сума прибутку підприємства після сплати податку на прибуток. Прибуток нерозподілений — це частина чистого прибутку підприємства, що залишається після його розподілу та використання на інвестиційні потреби, формування внутрішніх цільових грошових фондів чи безпосередньо на фінансування поточних витрат.

Функції прибутку

Прибуток як найважливіша економічна категорія ринкових відносин виконує низку функцій:

1. Прибуток є критерієм і показником ефективності діяльності підприємства.Іншими словами, сам факт прибутковості уже свідчить про ефективну діяльність підприємств. Однак підприємству потрібен не прибуток взагалі, а конкретний його розмір для задоволення потреб усіх зацікавлених осіб: власника підприємства, його працівників і кредиторів. Розмір прибутку залежить від багатьох факторів, що будуть розглянуті нижче.

2. Прибуток маєстимулюючу функцію.Виступаючи кінцевим фінансово-економічним результатом діяльності підприємств, прибуток відіграє ключову роль у ринковому господарстві. За ним закріплюється статус мети, що визначає економічну поведінку господарюючих суб'єктів, добробут яких залежить від розміру та від прийнятого в національній економіці алгоритму розподілу прибутку, включаючи його оподатковування. Прибуток у ринковій економіці — основне джерело приросту власного капіталу, оскільки рішення про дивідендну й інвестиційну політику приймаються тільки з орієнтацією на розмір прибутку, що залишається у підприємства після оподаткування. З іншого боку, прибуток також є рушійною силою і джерелом відновлення виробничих фондів та продукції, що випускається. І нарешті, прибуток є джерелом соціальних благ для членів трудового колективу, оскільки з його залишку здійснюються матеріальне заохочення, надання соціальних пільг, утримання об'єктів соціальної сфери.

3. Прибуток є джерелом формування бюджетів різних рівнів.Він надходить до бюджетів у вигляді податків, а також економічних санкцій та використовується для різних цілей, ви значених видатковою частиною бюджету і затверджених у законодавчому порядку.

Таким чином, прибуток як економічна категорія відбиває чистий дохід, створений у сфері матеріального виробництва в процесі поєднання факторів виробництва (праці, капіталу, природних ресурсів) і корисної виробничої діяльності. Результат цього — вироблена продукція (послуги), що стає товаром за умов її реалізації.

На стадії продажу до вартості товару включать витрати минулого (упредметнені) і живої праці. Установивши ціну на продукцію, що реалізується, продавець одержує виручку від реалізації. Для одержання фінансового результату треба зіставити виручку від продажу з витратами на виробництво — собівартість виробництва продукції (робіт, послуг). Можливі три випадки:

1) виручка перевищує собівартість — отримуємо прибуток — позитивний фінансовий результат;

2) виручка дорівнює собівартості — вдається тільки відшкодувати витрати на виробництво і реалізацію — немає ні збитку, ні прибутку;

3) виручка менша, ніж витрати — зазнали збитків — негативний результат.

Сучасний стан української економіки характеризується глибоким спадом виробництва, кризовими явищами, включаючи кризу неплатежів, що спричиняє погіршення фінансового стану підприємств і нестачу, а найчастіше — й відсутність прибутку.

Для підприємця прибуток — це сигнал, де можна домогтися найбільшого фінансового результату, він створює стимул для інвестування. Збитки теж відіграють свою роль, тобто показують наявність помилок і прорахунків у напрямку використання коштів, організації виробництва і збуту продукції.

Порядок формування прибутку підприємства

Прибуток є економічною категорією, що виражає певні економічні виробничі відносини з приводу формування та використання сукупного національного продукту, вартості та доданої вартості.

Прибуток – це частина заново створеної вартості, виробленої та реалізованої, готової до розподілу. Підприємство отримує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість пройде відповідну стадію обігу та набере грошову, або ресурсну форму, або форму вигод.

Спочатку розподіляють прибуток між підприємством і державою у формі сплати податку з прибутку. Слід зазначити, що окремо оподатковується прибуток від звичайної діяльності і окремо — прибуток від надзвичайних подій.

Якщо в результаті настання надзвичайних подій у діяльності підприємства виникли втрати, то їх суму (згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 16 «Витрати») записують у Звіті про фінансові результати зменшеною на суму податку на прибуток унаслідок збитків від надзвичайних подій. На цю ж суму зменшується податок на прибуток від звичайної діяльності підприємства.

На другому етапі розподіляють прибуток, що залишається після сплати податків, — чистий прибуток. Чистий прибуток підприємства можна використовувати для створення фонду виплати дивідендів та виплат учасникам; поповнення резервного фонду; поповнення статутного капіталу; здійснення інвестицій; формування інших цільових фондів; для покриття поточних витрат тощо.

Напрями використання чистого прибутку підприємство переважно визначає самостійно. Суму прибутку підприємства, що залишається після його розподілу, називають нерозподіленим прибутком. Нерозподілений прибуток обліковують на окремому бухгалтерському рахунку і його суму записують у бухгалтерському балансі.

В економічній літературі виділяють поняття балансового прибутку підприємства.

Балансовий прибуток — це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності підприємства за звітний період.

Суму балансового прибутку раніше записували в бухгалтерському балансі. Однак після затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс» у бухгалтерському балансі підприємства записують суму нерозподіленого прибутку.

7. Розподіл прибутку на підприємствах України та напрями використання прибутку.

Використанню прибутку передує його розподіл. Це важливий економічний важіль, що забезпечує гармонізацію економічних інтересів держави, підприємства як господарюючого суб'єкта ринку, його трудового колективу. Порядок розподілу прибутку підприємства залежить від чинного законодавства, яке регулює взаємовідносини підприємства з бюджетом, формами власності й організаційно-правовим статусом підприємства.

Отриманий підприємством прибуток направляється на виплату податків та обов'язкових платежів, що сплачуються з прибутку, і на утворення чистого прибутку. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, використовується для матеріального заохочення і соціального розвитку, формування резервного фонду, фондів комерційного ризику, виробничого розвитку, виплати дивідендів, поповнення інших фондів, що формуються за рішенням підприємства. Розмір фондів фінансових коштів, що утворюються підприємством за рахунок чистого прибутку, не регламентується, за винятком резервного фонду (для акціонерних товариств) (рис. 1).

Рис. 1. Діючий порядок розподілу прибутку підприємства

Розподіл прибутку має певні особливості залежно від організаційно-правової форми господарювання. Так, якщо торгове підприємство має статус акціонерного товариства, то при розподілі прибутку виникає потреба формування фонду виплати дивідендів та резервного фонду в обсягах, визначених законодавством. Розмір відрахувань до фонду виплати дивідендів залежить від обсягу та структури акціонерного капіталу, кон'юнктури фінансового ринку та типу дивідендної політики, яку проводить торгове підприємство. В підприємствах з участю іноземного капіталу передбачається поділ чистого прибутку на частину вітчизняного та іноземного учасника згідно з умовами установчого договору. Для підприємств споживчої кооперації одним із напрямів використання прибутку є відрахування на пайові (членські) внески. В орендних підприємствах за рахунок чистого прибутку сплачується частина орендної плати, яка перевищує розмір амортизаційних відрахувань на орендоване майно, а також може створюватися фонд викупу. Основною метою планування розподілу чистого прибутку є оптимізація пропорції між частиною чистого прибутку, що споживається (персоналом та власниками підприємства), та частиною, що залишається в кругообороті коштів підприємства.

Планування розподілу прибутку здійснюється в такому порядку:

1. Визначення потреби у прибутках за напрямами його використання.

2. Формування цільової структури розподілу прибутку.

3. Визначення пріоритетності у використанні прибутку за окремими напрямами використання.

4. Збалансування потреби в прибутку за напрямами його використання з можливостями отримання прибутку при здійсненні господарсько-фінансової діяльності підприємства.

Розрахунок потреби в прибутках за напрямами його використання здійснюється за окремими елементами його складових:

—фінансуванням розвитку матеріально-технічної бази підприємства (авансування основного капіталу);

—фінансуванням приросту власних оборотних коштів (авансування власного оборотного капіталу);

—фінансовим резервом (фонд розвитку чи фонд регулювання цін);

—погашенням довгострокових і середньострокових кредитів банків;

— погашенням інших видів кредитних зобов'язань підприємства і виплатою відсотків з них;

—придбанням кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств;

—фінансуванням діяльності об'єднань, асоціацій, концернів й інших господарських структур, членом яких є підприємство;

—здійсненням соціального розвитку і заохоченням трудового колективу;

— виплатою дивідендів власникам підприємства;

—сплатою податків, інших обов'язкових платежів і внесків, передбачених законодавством.

Потреба в прибутках для авансування власного оборотного капіталу визначається, виходячи з суми власних оборотних коштів, потрібних підприємству при плановому обсязі діяльності. Розрахунок суми цих коштів можна здійснити за методом техніко-економічних розрахунків або спрощено—на основі даних про наявність оборотних коштів на початок планового періоду, прогнозних темпів зміни товарообороту, зміни часткової участі власних оборотних коштів у кредитуванні товарно-матеріальних цінностей і частки кредитованого товарообороту в його загальному обсязі. Потреба у формуванні резервного фонду може бути визначена як відсоток відрахувань від прибутку, передбачений статутом підприємства чи чинним законодавством, виходячи з фактичної потреби в коштах цього фонду в базовому періоді, планового зростання обсягу діяльності підприємства та зміни ступеня її ризикованості.

Потреба в прибутку для погашення середньо- і довгострокових кредитів банків, а також інших видів кредитних зобов'язань та виплаті відсотків з них визначається, виходячи з умов і термінів надання цих коштів.

Використання прибутку на придбання кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств визначається експертним шляхом з урахуванням цілей, які ставить перед собою підприємство.

Потреба в прибутку для фінансування діяльності об'єднань, асоціацій та інших горизонтальних структур, членом яких є підприємство, визначається, виходячи з умов договорів і статутів цих структур в абсолютній сумі або в процентах від одержаного прибутку чи обсягу діяльності підприємства.

Потреба в прибутку для здійснення соціальних, культурних заходів і житлового будівництва, а також обсяг коштів, що спрямовуються на заохочення працівників за принципом "участь у прибутку", повинна визначатися, виходячи з умов найму робочої сили та вимог профспілкових комітетів трудових колективів до обсягу цих витрат.

Розмір необхідних дивідендних виплат визначають так, щоб рівень виплачуваного дивіденду дозволяв забезпечити економічну зацікавленість власників у зростанні ефективності роботи підприємства. При цьому слід використовувати інформацію про рівень дивідендів на інших підприємствах, рух позичкової ставки та відсотка за депозитними вкладами. Сумарна потреба в прибуткові за всіма напрямами його використання може бути прийнята як один з варіантів плану цільового чистого прибутку підприємства. Після визначення потреби в прибутку за окремими напрямами його використання здійснюють формування цільової структури розподілу прибутку. При проведенні цієї роботи потрібно враховувати значну кількість факторів, найважливішими з яких є:

—стадія життєвого циклу підприємства та стратегічні цілі його розвитку; -темпи зростання товарообороту, передбачені стратегічним планом розвитку підприємства;

— наявна структура капіталу підприємства та ступінь її оптимальності, можливість залучення капіталу з альтернативних джерел;

— потреба здійснення реального інвестування з метою раціональної диверсифікації, впровадження нових технологій, розширення, оновлення та модернізація основних фондів;

— потреба здійснення проектів фінансових інвестицій з метою отримання додаткових, у тому числі спекулятивних, доходів, перелив капіталу в більш ефективні та прибуткові сфери бізнесу;

— прийнята на підприємстві система матеріального заохочення персоналу, потреба у використанні різних форм участі персоналу в капіталі підприємства—обсяги соціальної сфери підприємства, потреба в її поточному фінансуванні та подальшому розвитку;

—економічні інтереси власників підприємства на короткостроковий та довгостроковий періоди, рівень оподаткування дивідендних виплат.

Оцінка впливу перелічених факторів дозволяє здійснювати ранжування потреб у використанні прибутку при його формуванні.

Остаточне рішення про плановий розподіл прибутку приймається після затвердження плану формування прибутку підприємства. Якщо прийнятий план формування прибутку менший за сумарну потребу в прибутку за окремими напрямами його використання, то слід переглянути розміри його використання на різні потреби з урахуванням визначення пріоритетів у розвитку підприємства.

8. Рентабельність підприємства.

Рентабельність – один із головних вартісних показників ефективності виробництва, який характеризує рівень віддачі активів і ступінь використання капіталу у процесі виробництва. 

Коефіцієнти рентабельності – система показників, які характеризують здатність підприємства створювати необхідний прибуток в процесі своєї господарської діяльності. Коефіцієнти (показники) рентабельності визначають загальну ефективність використовуваних активів і вкладеного капіталу.

Вони можуть бути розраховані як коефіцієнти і тоді представлені у вигляді десятинного дробу або у вигляді показників рентабельності і тоді представлені у вигляді процентів.  

Показники рентабельності розрахововуються на основі Балансу ф.1 та Звіту про фінансові результати підприємства ф.2. В основу розрахунку показників рентабельності можуть бути покладені різні величини прибутку підприємства: валовий (маржинальний) прибуток, операційний прибуток, прибуток до виплати процентів і податку на прибуток (EBIT), прибуток до виплати податку на прибуток (EBT), чистий прибуток. Найчастіше для розрахунку коефіцієнтів рентабельності використовується чистий прибуток або прибуток до виплати процентів і податку на прибуток. Значення цих показників прибутку підприємства можна взяти ізтаблиці Вертикального (компонентного) аналізу фінансових результатів.

 Аналіз рентабельності підприємства дозволяє визначити ефективність вкладення коштів у підприємство та раціональність їхнього використання.

 10. Рентабельність виробничих фондів, власного капіталу.

Оскільки прибуток показує абсолютний ефект діяльності без урахування використаних при цьому ресурсів, він доповнюється показником рентабельності. Маса прибутку може зростати при недостатньому використанні ресурсів підприємства, порушенні вимог режиму економії.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. Рентабельність має ряд модифікацій. Передусім слід виділити рентабельність застосованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції (витрат на виробництво).

Рентабельність виробничих фондів підприємства. Цей показник визначається як відношення балансового прибутку до середньої вартості основних фондів і оборотних коштів. Він використовується для оцінки ефективності використання виробничих фондів підприємства і показує розмір прибутку в розрахунку на 100 одиниць основних фондів і оборотних коштів. Динаміку рентабельності виробничих фондів обумовлюють зміни рівнів фондовіддачі та оборотність оборотних коштів, а також рентабельність товарообороту. Цей показник рівня рентабельності узагальнює всі сторони господарської діяльності торгового підприємства, тим самим найбільш повно виражає ефективність його роботи. У цьому показнику враховується вся сукупність засобів торгового підприємства і відображається ефективність їх використання. Можна розраховувати і часткові показники, які характеризують відповідно рентабельність основних фондів і рентабельність оборотних коштів.

Рентабельність власного капіталу. Цей показник характеризує розмір прибутку, який власник підприємства одержує на одиницю коштів, що вкладені в підприємство, та служить критерієм для оцінки котирування акцій підприємства на біржі. Порівняння рентабельності вкладень в підприємство (активів) з рентабельністю власного капіталу дозволяє визначити ефективність умов залучення позикових коштів. Якщо різниця в рівні рентабельності менша за розмір відсотків за позикові фінансові кошти, що використовуються, то залучення позикових коштів нераціональне, оскільки це обмежує інтереси власника підприємства.

Використання показників рентабельності, обчислених за чистим прибутком, дозволяє виявити вплив на рентабельність податкових та інших обов'язкових платежів, які виплачуються з прибутку підприємства. Розрахунки показників рентабельності за прибутком від основної діяльності дозволяють оцінити окремо ефективність виробничої і невиробничої діяльності, що важливо для обгрунтування напрямів інвестиційної діяльності підприємства.

11. Рентабельність продукції.

Як і кожен абсолютний показник розмір прибутку не завжди характеризує ефективність діяльності підприємства. Тому, щоб оцінити ефективність роботи підприємства, одержаний прибуток необхідно співвідносити зі здійсненими витратами — поточними (собівартість продукції) і авансованими (активи або частини їх).

Співвідношення прибутку із зазначеними вище затратами являє собою рентабельність.

Рентабельність можна визначати як відношення певного прибутку до показника, рентабельність якого розраховується.

Рентабельність характеризує рівень прибутковості; він більшою мірою, аніж прибуток характеризує кінцеві результати діяльності підприємства. Рентабельність дозволяє зіставити ефективність роботи різних підприємств, прибутковість різних видів продукції тощо.

Рентабельність оцінюється, зазвичай, у відсотках, а у деяких випадках і у коефіцієнтах.

Існує значна кількість показників рентабельності.

У даному розділі розглядаються показники рентабельності, що пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції. Показники рентабельності, що характеризують використання капіталу, будуть розглянуті у наступному розділі.

При розрахунках показників рентабельності, зв'язаних з виробництвом і реалізацією продукції, як прибуток повинен використовуватися прибуток від виробництва або реалізації продукції, оскільки лише він характеризує виробничу діяльність підприємства.

Використання ж чистого прибутку для цієї мети недоцільне, оскільки він характеризує результати всіх видів діяльності і тому рентабельність показників, зв'язаних з виробництвом продукції, будуть викривлені і відповідно не відображатимуть реальну виробничу діяльність підприємства.

До показників рентабельності продукції відносять:

— рентабельність виготовленої (реалізованої) продукції

де RQ(Р) — рентабельність виготовленої продукції (продаж);

П — прибуток від виробництва (реалізації) продукції;

Q(Р) — обсяг виробництва (реалізації) продукції; — рентабельність окремих видів продукції

де Rq — рентабельність окремих видів продукції;

Ц — ціна за одиницю продукції;

С— собівартість одиниці продукції;

— рентабельність витрат

де Rв — рентабельність витрат;

П— прибуток від виробництва (реалізації) продукції;

В — витрати (собівартість) на виготовлену (реалізовану) продукцію.

12. Основні фактори підвищення прибутку на підприємстві.

На зміну рівня прибутковості впливають дві групи факторів:

1. Зовнішні: природні умови; транспортні умови; соціально-економічні умови; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків; ціни на виробничі ресурси і т.д.

2. Внутрішні: основні фактори: обсяг продажу; собівартість продукції; структура продукції та витрат; ціна продукції; неосновні фактори, пов’язані з порушенням господарської дисципліни [8, с. 182].

У складі факторів, які впливають на величину рентабельності господарської діяльності і які знаходяться в компетенції підприємства, найважливішим є зміна обсягу виробництва і реалізації продукції. Чим більший обсяг реалізації продукції, тим вищий, в кінцевому результаті, рівень прибутковості отримає підприємство і навпаки.

Зниження обсягів виробництва в сучасних економічних умовах, не враховуючи ряду протидіючих факторів (зростання цін тощо), неминуче спричиняє зниження рівня прибутковості. З іншого боку, удосконалення умов реалізації продукції і розрахунково-платіжних відносин між господарюючими суб'єктами також буде сприяти підвищенню рівня прибутковості підприємства. З цією метою необхідно вивчати ринкові умови господарювання і можливість впровадження продукції, що виготовляється, на ринок шляхом розширення обсягів її продажу. Виробництво і продаж якісної продукції, яка користується попитом на ринку, буде сприяти збільшенню прибутку і підвищенню його прибутковості.

Істотним фактором, що впливає на рівень рентабельності господарської діяльності, є зміна рівня собівартості продукції. Зв'язок між рівнем рентабельності і рівнем собівартості зворотний. Чим нижча собівартість продукції, яка продається і визначається рівнем затрат на її виробництво і продаж, тим вищим є рівень рентабельності, і навпаки.

Собівартість продукції – це виражені в грошовій формі витрати підприємства на її виробництво. У відповідності із П(С)БО собівартість реалізованої продукції складається з: виробничої собівартості, нерозподілених постійних загально виробничих витрат, наднормативних виробничих витрат.

Тобто це виробнича собівартість продукції. До її складу включаються:

прямі матеріальні витрати (вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу продукції, що виготовляється, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів);

прямі витрати на оплату праці (зарплата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції);

інші прямі витрати (інші виробничі витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об’єкта витрат – відрахування на соцзаходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація);

загально виробничі витрати

До загально виробничих витрат належать: витрати на управління виробництвом (оплата праці і відрахування апарату управління цехами, дільницями; на соц. заходи і медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень апарату управління цехами, дільницями);

амортизація основних засобів загально виробничого призначення;

амортизація нематеріальних активів загально виробничого призначення;

витрати на утримання, експлуатацію і ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, ін. необоротних активів загально виробничого призначення;

витрати на вдосконалення технології виробництва;

витрат на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та ін. Утримання виробничих приміщень;

витрати на обслуговування виробничого процесу;

витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього середовища;

інші витрати: від браку, оплата простоїв [8, с. 189-190].

Суттєвим фактором, який прямо впливає на величину рівня рентабельності господарюючого суб'єкту, є рівень цін, які застосовуються. Рівень вільних цін в умовах лібералізації встановлюється самим підприємством в залежності від конкурентоспроможності продукції, що реалізується, попиту і пропозиції на неї. Тому підприємство саме, в даному випадку через встановлену ним ціну, може впливати на рентабельність. З іншого боку, незалежним від підприємства фактором, який впливає на рентабельність господарюючих суб'єктів, виступають державні регулюючі ціни, які встановлюються на продукцію підприємств-монополістів. Але даний фактор необхідно враховувати при визначенні результатів підприємницької діяльності господарюючих суб`єктів.

Прибутковість вкладеного капіталу залежить від розміру доданої вартості в галузі. З погляду рентабельності капіталу фондоємні галузі (металургія, хімічна промисловість) менш прибуткові (у порівнянні з іншими), оскільки вартість основних фондів дуже велика. У той же час рентабельність продукції (прибуток від реалізації/повна собівартість реалізованої продукції) у них є високою.

Для матеріаломістких галузей характерна висока питома вага витрат на покупку сировини в загальній собівартості реалізованої продукції (у харчовій промисловості - більш 70%). Рентабельність продукції в них відносно низька, а рентабельність капіталу в основному залежить від сучасності технологічного устаткування.

І нарешті, є зарплатоємні галузі (сфера послуг, виробництво нематеріаломісткої, але високотехнологічної продукції, наприклад, програмного забезпечення), у яких основна цінність - люди, тобто так називаний людський капітал. Тут основний упор прийдеться зробити на побудову ефективної системи мотивації персоналу.

Крім того, рентабельність залежить від частки ринку, що має компанія в галузі і її стратегічної орієнтації. Практика показує, що насамперед великі підприємства з великою часткою ринку, з одного боку, і невеликі спеціалізовані підприємства, з іншого боку, мають шанс досягти бажаного рівня рентабельності.

Результати проведених за рубежем досліджень показують, що 15%-на рентабельність фірми є показником першокласної ефективності керування. Для рентабельності сукупного капіталу індикативним є значення 12,5% ±2,5%. Більшість закордонних бізнесменів почувають себе впевнено і працюють прибутково при рентабельності продажів у 10% і коефіцієнту оборотності активів 1,3-1,5 (відношення виручки до активів) [8, с. 193].

Мінімально припустима рентабельність повинна визначатися альтернативною прибутковістю. Так прийнято у світовій практиці. Насамперед, депозитними ставками комерційних банків. Хоча для виробничих компаній мінімальною можна вважати рентабельність на рівні 8-10%. Реальний бізнес, як правило, завжди має резерви росту. Їхню потенційну величину варто мати на увазі при оцінці поточного мінімального рівня рентабельності.

13. Розрахунок суми прибутку та рівня рентабельності окремих видів продукції.

Управління формуванням прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) передбачає розрахунок його планового обсягу. Планування, прогнозування суми прибутку суб’єктів господарювання необхідне для складання поточних і перспективних фінансових планів.

Визначення суми прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) має певні особливості залежно від сфери діяльності суб’єкта господарювання: виробничої сфери, торгівлі, сфери послуг.

У виробничій сфері є особливості в розрахунках прибутку від реалізації продукції промисловими і сільськогосподарськими підприємствами, будівельними організаціями, підприємствами транспорту. У сфері послуг будуть особливості визначення прибутку від надання послуг комерційними банками, страховими компаніями, інвестиційними фондами, підприємствами торгівлі.

На підприємствах виробничої сфери можуть бути використані три методи розрахунку прибутку від реалізації продукції: прямого розрахунку, за показником витрат на одну гривню продукції, економічний (аналітичний) метод.

Метод прямого розрахунку.

Прибуток розраховується за окремими видами продукції, що виробляються і реалізуються. Для розрахунку необхідні такі вихідні дані.

1. Перелік і кількість продукції відповідної номенклатури (асортименту), що планується до виробництва і реалізації.

2. Собівартість одиниці продукції.

3. Ціна одиниці продукції (ціна виробника).

Економічний (аналітичний) метод. Може використовуватися для розрахунку прибутку від випуску (реалізації) продукції. Він відрізняється від уже розглянутих методів розрахунку прибутку тим, що дає змогу визначити не тільки загальну суму прибутку, а й вплив на неї зміни окремих чинників: обсягу виробництва (реалізації) продукції; собівартості продукції; рівня оптових цін і рентабельності продукції; асортименту та якості продукції.

Розрахунок прибутку цим методом здійснюється окремо за порівнянною і непорівнянною продукцією в плановому періоді. Порівнянна продукція — це продукція, що вироблялася в попередньому періоді. Непорівнянна продукція — це продукція, що не вироблялася на підприємстві в попередньому періоді.

Розрахунок прибутку за порівнянною продукцією здійснюється в такій послідовності:

визначається очікуваний базовий прибуток і базова рентабельність продукції;

порівнянна продукція планового періоду визначається за собівартістю періоду, що передував плановому;

виходячи з рівня базової рентабельності продукції розраховується прибуток за порівнянною продукцією в плановому періоді;

розраховується вплив окремих чинників на зміну прибутку в періоді, що планується.

Розрахунок базового прибутку здійснюється на підставі звітних або очікуваних даних за попередній період. Базовий прибуток — це прибуток від випуску (реалізації) продукції в періоді, що передував плановому. За його розрахунку здійснюється коригування звітного, очікуваного прибутку з урахуванням чинників, що на нього вплинули тоді, але не діятимуть у періоді, що планується: зміна оптових цін, припинення випуску окремих видів продукції, зміна рентабельності окремих видів продукції, зниження їх собівартості. Від точного розрахунку базового прибутку залежить точність усіх наступних розрахунків.

Лекція № 19

Тема: Оцінка фінансово-економічного стану підприємства.

План

  1.  Сутність та інформаційна бази оцінки.
  2.  Оцінка прибутковості та активності.
  3.  Оцінка фінансової стійкості та платоспроможності

Сутність та інформаційна база оцінки.

Фінансово-економічний стан підприємства (організації) характеризується ступенем його (її) прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості та динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов'язаннями.

Правильна оцінка фінансових результатів діяльності та фінансово-економічного стану підприємства (організації) за сучасних умов господарювання конче потрібна як для його (її) керівництва і власників, так і для інвесторів, партнерів, кредиторів, державних органів. Фінансово-економічний стан підприємства (організації) цікавить і його (її) конкурентів, але вже в іншому аспекті — негативному; вони заінтересовані в ослабленні позицій конкурентів на ринку.

Для оцінки фінансово-економічного стану підприємства (організації) необхідна відповідна інформаційна база. Такою можуть бути звіт про фінансові результати діяльності і баланс — підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства (організації) та джерела їхнього формування в грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року). Спрощену форму балансу, яка була чинного в Україні протягом багатьох років, показано в табл. 17.2.

З 1 січня 2000 року в Україні введено в дію нову форму балансу підприємства, що відповідає міжнародним стандартам здіснення бухгалтерського обліку суб'єктами господарювання.

І Основні засоби та інші поза оборотні активи

1. Основні засоби:

первинна вартість

спрацювання

залишкова вартість

2. Нематеріальні активи:

первинна вартість

спрацювання

залишкова вартість

3. Довгострокові фінансові вкладення

І Власні кошти (капітал)

1. Статутний капітал

2. Резервний фонд

3. Акумульований (нерозподілений прибуток)

ІІ Запаси і витрати

Запаси матеріалів

Незавершене виробництво

Витрати майбутніх періодів

Запаси готової продукції

ІІ Довгострокові пасиви

Довгострокові кредити

2.Інші довгострокові зобов`язання

ІІІ Гроші, розрахунки та інші активи

Гроші на розрахункових рахунках

Гроші в касі

Короткострокові фінансові вкладення

Дебіторська заборгованість покупців продукції

ІІІ Короткострокові кредити

Короткострокові кредити

Кредиторська заборгованість постачальникам

Інша кредиторська заборгованість

В активі балансу підприємства за новою формою виділені такі три розділи:

І. Необоротні активи (• Нематеріальні активи • Незавершене будівництво • Основні засоби • Довгострокові фінансові інвестиції);

ІІ. Оборотні активи (• Виробничі запаси • Незвершене виробництво • Готова продукція • Дебіторська заборгованість • Поточні фінансові інвестиції • Грошові кошти та їхні еквіваленти);

ІІІ. Витрати майбутніх періодів.

Пасив балансу підприємства за новою формою складається з п'яти виокремлених розділів:

І Власний капітал (• Статутний капітал • Пайовий капітал • Резервний капітал • Нерозподілений прибуток);

ІІ. Забезпечення наступних витрат і платежів (• Забезпечення виплат персоналу • Інші забезпечення • Цільове фінансування);

ІІІ. Довгострокові зобов'язання (• Довгострокові кредити банків • Відстрочені податкові зобов'язання • Інші довгострокові зобов'язання);

ІУ. Поточні зобов'язання (• Короткострокові кредити банків • Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями • Векселі видані - Кредиторська заборгованість • Інші поточні зобов'язання);

У. Доходи майбутніх періодів.

Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення та використовуються для оцінки й діагностики фінансового стану підприємства.

Оцінка фінансово-економічного стану підприємства на фіксовану дату здійснюється на підставі аналізу офіційних документів-звітів про: фінансові результати, рух грошових коштів, власний капітал і системи розрахункових показників.

2 Оцінка прибутковості та активності.

Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками — прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, котрий у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовують у розрахунках.

Передусім виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою

Пз (ч) . 100

Ра = Ка

де Пз(ч) - загальний (чистий) прибуток підприємства за рік; Ка — середня сума активів за річним балансом.

Обчислюючи цей показник, виходять як із загального (до оподаткування), так і з чистого (після оподаткування) прибутку. Єдиного методичного підходу тут не існує. Тому треба обов'язково зазначити, який саме прибуток узято.

Показник рентабельності сукупних активів може бути дезагрегований, якщо підприємство здійснює різні види діяльності (за її диверсифікації). У цьому разі поряд із рентабельністю всіх активів визначається рентабельність за окремими видами діяльності (наприклад, рентабельність виробництва, сервісного обслуговування, комерційної діяльності тощо).

Рентабельність власного капіталу (Рвк) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

Пч . 100

Рвк = Кв

де Пч — чистий прибуток підприємства; Кв — власний капітал підприємства.

Величина власного капіталу береться за даними балансу підприємства або його звіту про власний капітал на певну дату (після 1 січня 2000 року).

Рентабельність акціонерного капіталу (Рак) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

Пч . 100

Рак = Кст

де Кст — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій).

Цей показник можна обчислювати також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку Пч віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу — номінальну вартість цих акцій.

Рентабельність продукції (Рп) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою:

Прп . 100

Рп = Срп

де П рп — прибуток від реалізації продукції за певний період;

Срп - повна собівартість реалізованої продукції. Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці.

У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів.

Рентабельність одного виробу (Рі) розраховується за формулою:

Ці - Сі

Рі = _______________ х 100

Сі

де Ці, Сі — відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут є оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованості.

Оборотність активів (na) —- це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), тобто

na = В/Ка

де В — виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; Ка — середня величина активів за той самий період. За цих умов середня тривалість одного обороту (ta) становитиме

ta = Дк/па

де Дк — кількість календарних днів у періоді.

Оборотність товарно-матеріальних запасів (птмз) виражається кількістю оборотів за певний період:

птмз = Ср/Мз

де Ср — повна собівартість реалізованої продукції за певний період;

Мз - середня величина запасів у грошовому виразі.

Активність підприємства у сфері розрахунків з партнерами характеризується середніми термінами оплати дебіторської та кредиторської заборгованості.

Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства (t одз) обчислюється за формулою:

Зд . Дк

t одз = _______________

Vпр

де 3д - — дебіторська заборгованість (заборгованість покупців);

Дк — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90);

КПР — обсяг продажу продукції за розрахунковий період.

За період t одз платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а продовження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з'ясування причин.

Середній термін оплати кредиторської заборгованості постачальникам (t окз ) визначається співвідношенням:

Зк . Дк

t окз = ______________

М

де Зк - величина кредиторської заборгованості постачальникам; М — обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.

Скорочення за інших однакових умов не визнається позитивним для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Натомість збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: погіршання для підприємства умов розрахунків, браку коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо.

3. Оцінка фінансової стійкості та платоспроможності

Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів.

Коефіцієнт автономії (kа) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

kа = Кв/Кб

де Ка — власний капітал підприємства; Кб— підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування). наприклад

14500

kа = _________ = 0, 62

23420

Це означає, що активи підприємства на 62% забезпечено власними коштами. Решта (38%) фінансується за рахунок боргових зобов'язань. Така величина коефіцієнта є прийнятною — борги покриваються власним капіталом. Якщо k < 0,5, то зростає ризик несплати боргів, а відтак і занепокоєння кредиторів. Збільшення значення коефіцієнта автономії зумовлює підвищення фінансової незалежності та зменшення ризику порушення фінансової стійкості підприємства.

Коефіцієнт забезпечення боргів (kзб) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

kзб = Кв/Кз

де Кз — боргові зобов'язання підприємства (залучений капітал). Так, згідно з даними балансу підприємства (табл. 17.2)

14500

kзб = = 1, 625

8920

Отже, власний капітал перевищує борги підприємства в 1,625 раза. Нормальною вважають ситуацію, коли kзб >1.

На жаль, аналітична оцінка фінансового стану підприємства на базі таких коефіцієнтів не завжди є однозначною. Безумовно, зменшення частки боргів у сукупному капіталі зміцнює фінансову незалежність підприємства. Проте водночас звужуються джерела фінансування та можливості підвищення ефективності його діяльності.

За певних умов кредити вигідно брати. Тут проявляється ефект так званого фінансового важеля (лівериджу), який виражають через відношення заборгованості до власного капіталу.

Коли плата за кредит є меншою за рентабельність активів з урахуванням оподаткування, збільшення заборгованості (збільшення відношення К3 /Кв) веде до зростання рентабельності власного капіталу. Отже, залучення кредиту у цьому випадку є фінансовим важелем (лівериджем) підвищення ефективності діяльності підприємства.

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов'язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності — загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної ліквідності (kлз ) — це відношення оборотних активів (розділи І і ІІ активу балансу за його старою формою) до короткострокових пасивів (розділ III пасиву):

kлз == Коа/Кзк

де Коа — оборотні активи підприємства; Кзк — короткострокова заборгованість підприємства.

За даними балансу підприємства (табл. 17.2).

12200

kлз == 4920 = 2, 48

Це означає, що оборотний капітал підприємства перевищує короткострокову заборгованість приблизно у 2,5 рази.

Якщо kлз < 2, то платоспроможність підприємства вважається низькою. За надто високого його значення (kлз > 3—4), може виникнути сумнів в ефективності використання оборотних активів. На оптимальну величину kлз помітно впливає частка товарно-матеріальних запасів у оборотних активах. Для підприємств з невеликими товарно-матеріальними запасами та оперативно оплачуваними дебіторськими зобов'язаннями є прийнятним нижчий рівень співвідношення оборотних активів і короткострокової заборгованості (kлз <2), і навпаки, на підприємствах, в оборотних активах яких велика частка належить товарно-матеріальним запасам, це співвідношення треба підтримувати на більш високому рівні.

Коефіцієнт термінової ліквідності (kлт) обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто

kлт = Ктл/Кзк

де Ктл - оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

У нашому прикладі (табл. 17.2)

5100

kлт = 4920 = 1, 04

Така величина kлт є нормальною і свідчить про можливість своєчасної оплати боргів. Коли kлт < 1, то платоспроможність підприємства невисока.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (кла ) — це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

кла = Кал/Кзк

де Кал — абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

За даними табл. 17.2 3000

кла = 4920 = 0, 61

Нормальною можна вважати ситуацію, коли кла > 0,5.

Рівень ліквідності підприємства залежить від його прибутковості, але однозначний зв'язок між цими показниками простежується тільки в перспективному періоді. У перспективі висока прибутковість є передумовою належної ліквідності. У короткостроковому періоді такого прямого зв'язку немає. Підприємство з непоганою прибутковістю може мати низьку ліквідність унаслідок великих виплат власникам, ненадійності дебіторів тощо.

Отже, забезпечення задовільної ліквідності потребує певних управлінських зусиль та оптимізації фінансово-економічних рішень.

Лекція № 20

Тема: Реструктуризація та фінансове оздоровлення підприємств

План

  1.  Суть реструктуризації та її необхідність в сучасних умовах.

2.   Форми та види реструктуризації.

3.   Загальна характеристика фінансового оздоровлення та його структурні елементи.

Суть реструктуризації та її необхідність в сучасних умовах.

Сучасний стан економіки на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Тому одним із стратегічних завдань більш ефективного розвитку виробничого потенціалу є його структурна перебудова. Останню можна здійснювати, з одного боку, за допомогою проведення ефективної політики реструктуризації та санації потенційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншого — через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.

Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

2. Форми та види реструктуризації.

Реструктуризація підприємства спрямовується і реструктуризації на розв'язання двох основних завдань: по-перше, якнайскоріше забезпечити виживання підприємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взаємозв'язані форми і види реструктуризації підприємств та організацій.

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструктуризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів, що з них, як правило, спеціально виділяють такі:

• зміна окремих складових організаційної структури підприємства;

• створення й відокремлювання нових структурних підрозділів;

• оперативне зниження дебіторської заборгованості;

• зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих запасів (у тім числі запасів допоміжних матеріалів);

• відмова (продаж паю) від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх;

• скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання, транспортних засобів тощо;

• аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Відтак комплекс заходів з оперативної реструктуризації містить передовсім заходи з зниження всіх видів витрат (без одержання будь-яких суттєвих інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу. Проте, якщо процес перетворення буде зупинено після завершення оперативної реструктуризації, то підприємство незабаром неминуче знов опиниться в кризовому стані.

Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) забезпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації підприємства передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обґрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати (беручи загалом) таким чином: продукція підприємства має відповідати поточному платоспроможному попиту. Підприємство, що задовольняє цю вимогу, з одного боку, зберігає централізований контроль у найбільш важливих сферах діяльності, а з іншого — відроджується завдяки проведенню активної науково-технічної та ринкової стратегії в межах кожної товарної групи. Як правило, кризовий стан підприємства зумовлений не однією, а багатьма причинами, їх буває то більше, що більш повільною є реакція суб'єктів господарювання на зміну типу господарської системи.

Організаційно-правовий вид реструктуризації характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних підприємств.

Технічну реструктуризацію пов'язано із забезпеченням такого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології, «ноу-хау», управлінських навичок, кваліфікації персоналу, ефективних систем постачання й логістики, тобто всього того, що дає підприємству змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією.

Економічна життєздатність досягається, коли продукція підприємства, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності підприємства, що відповідає сучасним умовам господарювання.

Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господарювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків за них чи з погашенням інших боргових зобов'язань тощо.

Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від характеру проблем підприємства. Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприємство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які е кінцевою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідношення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Для досягнення встановлених значень можуть використовуватися такі заходи: реструктуризація (переоформлення) боргів, додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості тощо. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді підприємство потребує «усебічної» реструктуризації. Очевидно, що цей тип реформування включає й фінансову реструктуризацію.

«Усебічна» реструктуризація охоплює розробку нової організаційної структури, відповідної продуктової, трудової, технічної та технологічної політики, зміни в менеджменті, організації тощо. Реструктурування підприємства в такий спосіб триває здебільшого до трьох років.

У процесі обґрунтовування видів, форм та ступеня реструктуризації необхідно насамперед глибоко проаналізувати техніко-економічну й фінансову ситуацію. Перше питання, на яке необхідно знайти відповідь, — це визначити (встановити) вид продукції, що його вироблятиме підприємство після реструктуризації для відновлення свого потенціалу та нормального функціонування. Цьому передує аналіз усіх напрямів діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції (ціна, якість), ринкової частки, структури витрат і прибутковості. Передовсім аналізують такі альтернативи:

• якщо прибутковість виробництва певної продукції не можна відновити з причин її низької якості, застарілої технології, високої собівартості, низького рівня використання виробничої потужності, яка унеможливлює економію на масштабах тощо, то виробництво треба припинити;

• для ресурсів, які вивільняються (виробничі потужності, «ноу-хау», управлінський і трудовий потенціал), визначаються нові перспективні види продукції, виробництво котрих забезпечить необхідну рентабельність вкладеного капіталу з урахуванням вартості реструктуризації;

• якщо виробництво не може бути відновлене навіть із реструктуризованими технічними умовами і перепрофільованим персоналом, тоді підприємство підлягає закриттю, неекономічне й застаріле обладнання та наявні активи треба продати, а виробничі площі здати в оренду.

Будь-яку стратегію реструктуризації треба підсилювати заходами за трьома основними напрямками:

• зменшення витрат і підвищення ефективності виробництва та продуктивності праці, зниження енергоємності виробництва, посилення контролю за якістю продукції;

• модернізація або заміна обладнання; здебільшого модернізація є вигіднішою і за критерієм витрат і з погляду стратегії розвитку підприємства;

• запровадження нової технології, доцільність якої має бути ретельно обгрунтована.

3. Загальна характеристика фінансового оздоровлення та його структурні елементи.

Структурні елементи санації (фінансового оздоровлення) Загальновідома модель фінансового оздоровлення підприємства передбачає послідовне здійснення відповідних заходів.

Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності проведення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства.

За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обґрунтованої стратегії розробляється система санаційних заходів, формується програма та проект плану санації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану.

Оцінка фінансового стану підприємства та причин фінансової кризи (згідно з класичною моделлю санації дає змогу зробити висновок про доцільність чи недоцільність санації) даної господарської одиниці.

Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, капітал утрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію господарського суб'єкта.

У тому разі, коли підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, ліквідність і прибутковість, має достатньо підготовлений управлінський персонал, ринки збуту товарів, а виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, приймається рішення про проведення санації.

Окремим і дуже важливим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації.

Стратегія — це узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії — у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Практика свідчить, що успішна фінансово-господарська діяльність підприємства залежить приблизно на 70% від стратегічної спрямованості, приблизно на 20% — від ефективності оперативного управління і приблизно на 10% — від якості виконання поточних завдань. Відтак, на загальний успіх санації впливають:

якість стратегічного аналізу;

реальність стратегічного планування;

рівень реалізації стратегічних завдань.

Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливості залучення капіталу.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних 498 цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

Проект фінансового оздоровлення доцільно розробляти в кількох варіантах.

Для відбору варіанта пропонуються такі критерії (проранжирувані за значущістю):

максимальна прибутковість у поєднанні з мінімальними витратами;

ризик неповернення вкладів;

способи стягнення існуючої дебіторської заборгованості та варіанти списання кредиторських довго- і короткострокових зобов'язань;

підготовленість персоналу до запропонованих змін;

можливості швидкого виходу на реальні та потенційні ринки збуту;

конкурентоспроможна продукція та її частка в загальному обсязі продукції;

гарантії соціального захисту персоналу;

можливі позитивні (негативні) екологічні наслідки реалізації даного варіанта проекту фінансового оздоровлення.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Контролюючі органи повинні своєчасно виявляти й використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення щодо подолання можливих перешкод за здійснення оздоровчих заходів.

Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контроль, який синтезує інформаційну й контрольну функції. Завданням санаційного контролю є ідентифікація оперативних результатів та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів і подолання додаткових перешкод.

Обґрунтування санаційного процесу для кожного окремого суб'єкта господарювання можна зробити у вигляді плану фінансового оздоровлення, бізнес-плану, техніко-економічного обґрунтування. Стандартної форми та структури такого плану не існує, але будь-яка його форма потребує наявності вірогідної базової інформації.

Беручи загалом, проект санації може мати таку структуру:

1. Загальна характеристика підприємства:

фактичний фінансовий стан підприємства (фактичний обсяг реалізованої продукції, прибуток, заборгованість, коефіцієнт платоспроможності та ліквідності);

аналіз причин, унаслідок яких підприємство потрапило в скрутне фінансове становище;

перспективи виходу з цього стану.

2. План фінансового оздоровлення:

виробнича програма на найближчі роки (назва продукції, кількість, вартість);

баланс грошових доходів і витрат (суму необхідної допомоги в розрізі конкретних джерел показують окремо);

розрахунок ефективності заходів, спрямованих на оздоровлення підприємства.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73450. Современный взгляд на педагогическое наследие А.С. Макаренко 129.5 KB
  Антон Семенович Макаренко яркая личность в области педагогики и социального проектирования ХХ века. Его наследие составляют педагогические сочинения в восьми томах: результаты педагогической деятельности, художественно-педагогические произведения и материалы педагогической практики...
73451. Особенности работы педагога по формированию здорового образа жизни у школьников 128.5 KB
  Правильное отношение к своему здоровью следует формировать у человека с детства, чтобы воспитать гармонично развитую, здоровую личность. В последние годы одной из ведущих стала идея валеологизации образования, согласно которой здоровье детей рассматривается как приоритетная ценность...
73452. Мокьюментари как особый вид киноискусства (на материале фильмов «Первые на луне», «Ноги – атавизм») 127 KB
  На современном этапе развития киноискусства особое внимание уделяется проблеме жанра в кино. Вследствие синтеза различных видов кинематографических произведений появляется большое количество смежных жанров использующих приемы сразу нескольких типов кино.
73454. Государственное управление защитой населения от катастроф природного и техногенного характера 124 KB
  Целью данной работы как раз и является исследование системы управления защитой населения в чрезвычайных ситуациях с её недостатками и достоинствами дача оценки работе МЧС в конкретных случаях.
73456. Современное состояние автоматизированных банковских систем в России 121.5 KB
  В соответствии с этим очевидна необходимость обладания современной автоматизированной банковской системой (АБС), позволяющей эффективно обрабатывать все возрастающие информационные потоки, а также непосредственно осуществлять операции на каждом этапе создания банковского продукта.
73457. Основные способы передачи звукоподражательной лексики на язык перевода 120 KB
  Звукоподражанием в морфологии принято считать неизменяемые слова воспроизводящие звуки издаваемые живыми существами механизмами или характерные для явлений окружающей среды хаха кваква и т. Систему звукоизобразительной лексики можно условно поделить на три группы...
73458. МЕТОДИКО–ПРАКТИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ОРГАНИЗАЦИИ ТВОРЧЕСКИХ ИНДУСТРИЙ В ПРОСТРАНСТВЕ СОВРЕМЕННОГО ГОРОДА 116 KB
  Наверно каждый город может похвастаться своими местными культурными мероприятиями которые проходят в рамках одного города или региона. Данный фестиваль проводится в разных городах России и в каждом городе проводится по своему.