47942

Цивільне право України

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

План поняття ЦП як галузі права предмет і метод ЦП принципи ЦП функції системи ЦП П №1 Теорії критерію розподілу права на приватне та публічне Теорія №1 інтересу. №3 методу правового регулювання – використовується цивілістами ЦП є однією із галузь приватного права. Приватне право моє підґрунтя на природні права ЦПУ – це сукупність правових норм які регулюють особисті немайнові та майнові відносини цивільні засновані на юридичній рівності вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників ч.

Украинкский

2013-12-04

988 KB

1 чел.

Лекції по цивільному праву України лектор Баранова Людмила Миколаївна

Тема №1

Загальна характеристика цивільного права як галузі права.

План

  1.  поняття ЦП як галузі права
  2.  предмет і метод ЦП
  3.  принципи ЦП
  4.  функції системи ЦП

П №1

Теорії критерію розподілу права на приватне та публічне

Теорія №1 інтересу.

№2 предмет правового регулювання.

№3 методу правового регулювання – використовується цивілістами

ЦП є однією із галузь приватного права. Приватне право моє підґрунтя на природні права

ЦПУ – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини (цивільні) засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників (ч.1 ст. 1 ЦП)

П №2

Предмет ЦП є особисті немайнові і та майнові відносини (цивільні) засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Майнові відносини засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванню одного учасника іншому не входять до предмету ЦП.

Метод цивільно правового регулювання суспільних відносин – це диспозитивний, децентралізований метод правового регулювання.

Чинники що обумовлюють диспозитивний характер методу цивільно-правового регулювання:

Публічне

приватне

Імперативний метод

Диспозитивний метод

Взаємне положення учасників відносин

субординація

Координація

Порядок регулювання відносин

Централізований

Децентралізований (саморегулювання)

Найбільш поширений способом диспозитивного методу регулювання є досвід (загальний).

П№3

Принципи

Принципи ЦП – це основні ідеї відправні начала регулювання особистих немайнових і майнових відносин (ОНМВ)

Принципи :

  1.  Юридичної рівності вільного волевиявлення і майнової самостійності учасників відносин (ст. 1 ЦК)
  2.  Свободи особистості і неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини (ст. 3 КУ)
  3.  Свободи власності і неприпустимість позбавлення права власності крім випадків передбачених законом (ст. 41 КУ) (319 321 393 ст. ЦК)
  4.  Свободи договору (ст. 6, 627 ЦК)
  5.  Свободи підприємництва (ст. 42 КУ)
  6.  Судового захисту своїх цивільних прав (ст. 55 КУ) (15 16 386 ЦК)
  7.  Справедливості, добросовісності, розумності (ст. 3 КУ)

Даний перелік є невичерпаний

Значення принципів ЦП

  1.  Для з’ясування cуті діючих правового регулювання
  2.  Для усунення прогалин в правовому регулюванні (аналогія)
  3.  Для удосконалення законодавства

Функції ЦП – це специфічні напрямки правового регулювання (ОНМВ)

  •  Регулятивна
    •  Охоронна
    •  Превентивна
    •  Компенсаційна

Система ЦП – це структура ЦП як галузі права, яка характеризує внутрішнє узгодження єдності і одночасно диференціацію її елементів.

  •  Норма права
  •  Цивільно правовий інститут (право власності, право на чужі речі)
  •  Підгалузі – сукупність ЦП інститутів які регулюють відносно єдину сферу відносин (речові права, зобов’язальні права, особисті немайнові права, спадкові)
  •  Галузі – ЦКУ побудований за пандектійной системою.

ЦКУ – складається з загальної і особливої частини.

Тема №2

  1.  поняття і вид джерел цивільного права
  2.  акти цивільного законодавства, їх дія. Система Ц З
  3.  договори  як джерела ЦП їх співвідношення з АЦЗ
  4.   регулювання цивільних відносин. Звичаї.
  5.   значення судової практики
  6.   застосування актів цивільного законодавства (АЦЗ)

джерела ЦП – це форма в якій законодавець виражає норми права.

Джерела ЦП:

  1.  акт цивільного законодавства (ст. 4 ЦК)
  2.  Ц правові договори (ст. 6 ЦК)
  3.  міжнародні договори (ст. 10 ЦК)
  4.  звичай (ст. 7 ЦК)

Акт Ц законодавства – це НПА які закріпляють норми, що регулюють Ц відносини.

Цивільні закони – це система НПА, які знаходять вираження НЦП ст. 4 ЦК види

  1.  КУ (ст. 8 КУ)
  2.  ЦКУ «економічна біблія» 16.01.2001р набрав чинності з 1.01.2004 складається з 6 книг. У разі прийняття законів які змінюють чи доповнюють НЦК мають одночасно розроблятися ВРУ проекти закону і проект змін до ЦКУ.
  3.  закони України повинні прийматись відповідно до КУ і до ЦКУ.
  4.  акти ПУ у випадках прередбачиних КУ?
  5.  постанови КМУ
  6.  акти інших органів влади України та АРК.

Ознаки системи ЦПУ:

  1.  вичерпний закритий характер.
  2.  ієрархічний характер
  3.  однаковість застосування ч6 ст. 4ЦК
  4.  перехідний період (з прийняттям нового ЦК паралельно діють раніше прийняті НПА)
  5.  реєстраційний характер ст. 117 КУ

державне реєстрування здійснює міністерства юстиції.

Дія АЦЗ в часі ст. 5 ЦК

АКЦ регулює:

  1.  відносини які виникли з дня набрання чинності
  2.  права та обов’язки які виникли з моменту набрання ним чинності які складають зміст Ц відносин, що виникли раніше. АЦЗ не мають зворотної дії у часі крім випадків коли він пом’якшує або скасовує Ц відповідальність особи.

Ст. 58 КУ коментар № 1-рп 99 09. 12.99.

Дія актів в просторі і за колом осіб.

Відповідно до частини 6 ст. 4 ЦК дія АЦЗ поширюється на всю територію держави України. За загальним правилом дія АЦЗ поширюється на всіх осіб які знаходяться на території України якщо інше не встановлено в самому акті.

Договори :

Цивільно правові договори – це домовленість двох чи більше сторін спрямоване на становлення зміну чи припинення цивільних договорів.

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.

4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Співвідношення АЦЗ і договору ст. 6 ЦК

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

  1.  сторони мають право укладати договір не передбачений АЦЗ, але такі що відповідають загальним положенням законодавства.
  2.  Сторони мають право врегульовувати договір який передбачений АЦЗ свої відносини, що не врегульовані цим актом.
  3.  Сторони договорів мають право відходити від положень АЦЗ і самостійно встановлювати свої відносини.

Виключення сторони не можуть відступати від положень АЦЗ, якщо в цих актах прямо зазначено про це, а також у випадках якщо обов’язки для сторін АЦЗ випливає зі змісту або суті відносин між сторонами ст. 249 ЦК

2 джерело

Міжнародні договори ст. 2 ЗУпро «Міжнародні договори» від 29.06.2004

Стаття 2. Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо);

укладення міжнародного договору України — дії щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та надання згоди на його обов’язковість для України;

повноваження — документ, яким одній або декільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість для України;

підписання — або стадія укладення міжнародного договору, або форма надання Україною згоди на обов’язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором чи іншою домовленістю сторін;

ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання — залежно від конкретного випадку форма надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору;

заява — односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його положень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки;

застереження — одностороння письмова заява, зроблена при підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їхнього застосування до України;

міжнародна організація — міжнародна міжурядова організація;

сторона — держава, інший суб’єкт міжнародного права, які погодились на обов’язковість для них договору і для яких договір є чинним;

депозитарій — держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом;

припинення дії — втрата міжнародним договором своєї сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін (денонсація, вихід з договору);

зупинення дії — перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу.

Міжнародний договір який регульє Ц відносини згоду на який дала ВРУ є частиною національного законодавства України ст 9 КУ. Положення такого міжнародного договору моють вищу юр силу ніж положення національго АЦЗ ст 10 ЦК

П№4

Звичай ст 7ЦК – це правило поведінки що невстановлено АЦЗ але є уставленими у певнім сфері відносин.

Зивичай може бути фіксований у певному документі (правила ікотевзис ?)

Уніфіковане правило про дукоментальні акредитиви

Звичай - як джерело ЦП застосовується субсидіарно для усунення прогалин у регуьвання цивіьних відносин іншими джерелами права.

П№5

Судова правкрика – діяльність суддів господарських і теретейських судів при однаковому застосування норм права особистих немайнових і майнових спорів.

Рішення суду по конкретній справі не є джерело цивільного права України.

Вищими судовими органами є :

  1.  у системі судів загальної юрисдикції – ВСУ (ст125КУ)
  2.  у системі господарських судів – ВГСУ (ст10 ЗУп господарський суд)

у компетенції цих судів входить вивчення і узагальнення судової практики аналізи судової статистики і надання рекомендаційних роз’яснень по практиці застосуванню закону ( ЗУп Судоустрій).

Постанови (ПВСУ – пленуми ВСУ)

Роз’яснення ( ПВГСУ – президія вищого господарського суду України)

ПВАСУ – арбітражний

Постанови є актами застосування норм права і не є джерелом ЦП.

П№6

  1.  застосування ЦКУ до регулювання інших відносин (ст9 ЦК) у сферах господарювання, використання природніх ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин.
  2.  законом можуть буту передбаченні особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Тлумачення норми права – діяльність по зясуванню та роз’ясненню їх змісту х метою їх правоильного застосування і реалізації цієї норми.

Офіційне тлумачення. Відповідно до .ст 47 КУ – тільки КСУ дає офіційне тлумачення КУ і законів Укр.. офіційне тлумачення здійснюється у формі офіційного правового акту (рішення КСУ). Зміст та вимоги до якого обов’язкові для всіх суб’єктів права.

Співвідношення загальних і спеціальних норм.

Правила:

  1.  якщо відносини вергульованні спеціальною нормою ЦЗ то загальна норма до цих відносин не застосовуються
  2.  якщо немає спеціальної норми яка регулює конкретний вид Ц відносин або певне питання в ній не вирішене то застосовується загальна норма (приклад заг.678. спеціальна 709 ЦК)

усунення прогалин. Аналогія закону та аналогія права (ст8ЦК)

аналогія закону – це застосування до неврегульованих відносин норми яка регулює подібні аналогічні відносини.

Підстави застосування аналогії закону:

  1.  відносини неврегульовані АЦЗ
  2.  відносини неврегульовані ЦПдоговором
  3.  неврегульовані відносини за своїм змістом є ?
  4.  існує АЦЗ який регулює подібне за змістом Ц відносини

ст. 1161 -1162 регулювання зобов’язань про відшкодування шкоди.

Аналогія права – це регулювання неврегульованих відносин відповідно до загальних положень принципів ЦЗ (ст. 3 ЦК)

Підстави застосування анальгії права:

  1.  
  2.  
  3.  як аналогія закону
  4.  відсутні норми АЦЗ які регулюють подібні за змістом відносини

Тема № 3 цивільні правовідносини

План:

  1.  поняття та елементи
  2.  види
  3.  підстави виникнення цивільних правовідносин

П№1

Цивільні правовідносини – особисті немайнові або майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, які виникають між автономними і рівноправними суб’єктами, наділеними суб’єктивними правами та обов’язками.

Специфічні ознаки цивільних правовідносин:

  1.  регулюються нормами цивільного права
  2.  регулюються диспозитивним методом юридичної рівності сторін
  3.  їх учасники мають автономію
  4.  встановлюються по волі їх учасників
  5.  їх учасники мають суб’єктивні цивільні права та обов’язки
  6.  вони захищаються спеціальними цивільно правовими способами захисту, як правило майнового характеру.

Елементи цивільних право відносин:

  1.  суб’єкти
  2.  об’єкт
  3.  зміст

суб’єкти – це учасники цивільних відносин

види:

  1.  активний суб’єкт (управомочена особа, кредитор, власник – це учасник, якому належить право.)
  2.  пасивний суб’єкт – зобов’язана особа, боржник – це учасник, якій несе обов’язок.

Об’єкти – матеріальні та нематеріальні блага з приводу чого виникають і існують цивільні відносини. Невичерпний перелік цивільних прав визначені в ст. 177 ЦК.

Зміст.

Фактичний заміст цивільних відносин складає поведінка (взаємодія) їх учасників.

Юридичний зміст цивільних відносин – це сукупність суб’єктивних цивільних прав і цивільних обов’язків їх учасників.

Суб’єктивне цивільне право – це юридично забезпечена міра можливої поведінки управомоченого суб’єкта.

Цивільні обов’язок – це юридично обумовленого міра можливої поведінки суб’єкта.

Зміст суб’єктивного права:

  1.  право на власні дії
  2.  право на чужі дії (право вимоги)

зміст цивільного обов’язку:

  1.  в абсолютних відносинах – пасивна поведінка
  2.  в відносних відносинах – активна поведінка

Види цивільних правовідносин

Класифікація:

За суб’єктним складом

Абсолютні – ті які є право однієї конкретно визначеної особи стоїть обов’язок невизначеного кола зобов’язальних осіб

Відносні – ті які встановлюються між конкретно визначеними суб’єктами (договірні)

За об’єктом

Особисті немайнові

майнові

Від підстав виникнення

Регулятивні – виникають при позитивному непорушному нормальному розвитку взаємодії учасників відносин

Охоронні – виникають в наслідок здійснення одним із суб’єктів правопорушення

Підстави виникнення цивільних є юридичний факт – життєві обставини, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Класифікація:

  1.  наслідки, які спричиняє юридичний факт:
    •  правоутворюючі
    •  правозмінюючі
    •  правоприпиняючі
  2.  форма юридичних фактів:
  •  позитивні
  •  негативні
  1.  характер дії юридичного факту:
    •  факти обмеженою дії
    •  факти одноразової дії
    •  факти-стани
  2.  характер зв’язку факту з індивідуальною волею особи:
  •  юридичні події
  •  юридичні дії

П№3

Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків

  1.  договори та інші прочини (626 202)
    1.  створення літературних художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної творчої діяльності (418)
      1.  завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (1166 1167)
      2.  інші дії осіб що передбачені актами цивільного законодавства, а також непередбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Крім того, цивільні права та обов’язки можуть виникати:

  1.  безпосередньо з актів цивільного законодавства (під питанням )
    1.  безпосередньо з актів органів державної влада, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування, у випадках встановлених актами цивільного законодавства (35)
      1.  з рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства (376)
      2.  у разі настання або ненастання певної події у випадках, встановлених в актах цивільного законодавста або договорах (1220 212 ЦК)

Тема №4 Фізична особа як суб’єкт цивільного права

План:

  1.  людина як учасник цивільних відносин. Цивільна правоздатність фізичної особи
  2.  цивільна дієздатність фізичної особи
  3.  опіка і піклування
  4.  місце проживання фізичної особи
  5.  Визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою
  6.  акти цивільного стану

підрозділ 1 розділ 2 книга 1 ЦК

П№1

Термін особа – це родове поняття суб’єктів цивільного прво, який включає фізичних і юридичних осіб.

Фізична особа – це людина як учасник цивільних відносин.

Поняття фізична особа включає наступні категорії суб’єктів:

  1.  громадянин України – це особа яка набула громадянства України в порядку передбачене законодавством України та міжнародними договорами України ст. 1 ЗУП громадянство.
  2.  іноземець – це особа яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
  3.  особа без громадянства (апатрид) – це особа яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Правосуб’єктність – це соціальна правова можливість особи бути учасником цивільних відносин.

Цивільна правоздатність фізичної особи (ст. 25) – здатність особи мати цивільні права та обов’язки.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється в момент її смерті.

У випадках встановлених законом можуть охоронятися інтерси зачатої але ненародженої дитини (1222)

У випадках встановлених законом здатність мати окримі цивільні права та обов’язки повязуються з досягненням фізичної особи певного віку.

Характерні риси цивільної правоздатності фізичної особи:

  1.  має природній характер
  2.  є невіддільної від особи і неможе відчужуватись, на відміну від суб’єктивного права
  3.  виникнення цивільної правоздатності не пов’язано з волею окремої особи
  4.  всі фізичні особи рівні у цивільній правоздатності (26)
  5.  цивільна правоздатність – це здатність мати не тільки права а й нести обов’язки
  6.  цивільна правоздатність характеризується часовими межами (початок і припинення)
  7.  цивільна правоздатність має правовий захист

ніхто не може бути обмежений у цивільній правоздатності. Правочин що обмежує цивільну правоздатність фізичної особи є нікчемним ч 1 ст. 27. Правовий акти президента України, органу влади, органу місцевого самоврядування, і посадових та службових осіб не можуть обмежувати цивільні правоздатність фізичної особи ч 2 ст. 27

Співвідношення цивільної правоздатності та суб’єктивного цивільного права:

  1.  цивільне право – це абстрактна можливість правоволодіння, а суб’єктивне цивільне право – це реальне особисте майнове чи немайнове право, що належить конкретній особі
  2.  цивільна правоздатність передує суб’єктивному цивільному праву
  3.  набуття особою суб’єктивного цивільного права є реалізацією її цивільної правоздатності

П№2

Цивільна дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність у разі їх невиконання.

В залежності від обсягу розрізняють п’ять видів цивільної дієздатності:

Часткова дієздатність – особи до  14 років ст.. 31 ЦК. Малолітні особи мають право:

  1.  самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; критерії дрібного побутового правочину:
    •  задовольняє побутові потреби особи
    •  відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку особи
    •  стосується предмету який має невисоку вартість
    •  одночасне укладення і виконання
  2.  здійснює особисті немайнові права автора на результати інтелектуальної і творчої діяльності, що охороняється законом.

Всі інші правочини та юридичні дії від іменем малолітньої особи та в їх інтересах здійснюють їх батьки, усиновлювачі або опікуни. Малолітні особи є неделіктоздатними.

Шкода заподіяна цими особами відшкодовуються їхніми батьками усиновлювачами, опікунами або установою під наглядом якої вони перебували, якщо останнє не доведуть не з їх вини ст. 1178.

Неповна цивільна дієздатність ст. 32 ЦК

Особа від 14-ти до 18-ти років неповнолітня особа.

Неповнолітні особи мають право:

  •  вчиняти дрібні побутові правочин
  •  самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендіями, або іншими доходами за наявності достатніх підстав ч 2 ст 238 ЦПКУ (новий 18.03.2004;1.01.2005), суд за заявою батьків, усиновлювачів або органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітнього або позбавити цього права самостійно розпоряджатися своїми доходами.

Порядок обмеження (позбавлення) права самостійно розпоряджатися доходами встановлені статтями 236 – 246 ЦПК

  •  самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності що охороняються законом (423-424 ЦК)
  •  бути учасником (засновником) юридичних осіб якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи
  •  самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом внесеним нею на своє імя (грошовими коштами на рахунку) 1058,1066 ЦК
  •  розпоряджатися коштами внесеними іншими особами в банківську установу на її імя тільки за згодою законних представників 1063
  •  інші правочини та  юридичні дій неповнолітніх осіб здійснюються тільки за згодою законних представників, при цьому наявність згоди на момент вчинення правочину припускається. На вчинення неповнолітнім особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна згода законних представників має бути дана письмово і матеріально посвідчена. На вчинення таких правочинів також необхідний дозвіл органу опіки та піклування

неповнолітня особа є делікто здатна. Вона особисто несе відповідальність за порушення договорів ст. 33 ЦК та завданої шкоди ст. 1179 ЦК однак у разі відсутності у неповнолітнього майна потрібного для відшкодуваня шкоди ця шкода відшкодовується її законними представниками якщо вони не доведуть що шкоди було завдано не з їх вини.

Ст. 34 повна цивільна дієздатність. За загальним правилом цивільна дієздатність у повному обсязі фізичної особи настає з 18 років:

  1.  ч2 ст. 34 реєстрація шлюбу до досягнення повноліття (виникнення повної цивільної дієздатності)
  2.  ст. 35 емансипація – надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі

підстави емансипації:

  1.  особа досягла 16 років і кравцює за трудовим договором
  2.  неповнолітня особа записана матір’ю (батьком) дитини
  3.  особа досягала 16 років і бажає займатись підприємницькою діяльністю

при наявності першої або другої підстави певна цивільна діїзадтнітсь може надаватись:

  1.  за рішенням органу опіки і піклування у разі наявності письмової згоди про надання повної цивільної дієздатності батьків усиновлювачів піклуватльниквів.
  2.  за рішенням суду у разі відсутності такої згоди (ст. 242 – 245 ЦПК)

при наявності третьої підстави емансипації повно цивільна дієздатність надається:

  1.  за наявності письмової згоди батьків усиновлювачів піклувальників або органу опіки та піклування на реєстрацію неповнолітньої особи як суб’єкта підприємницької діяльності(СПД)
  2.   автоматичне набуття повної цивільнї дієздатності з моменту реєстрації неповнолітнього як СПД

ст. 36 обмежена цивільна дієздатність

підстави обмеження циівіьної дієздатності:

  1.  фізична особа страждає на психічний розлад здоровя який істотно впливає на її задтність усвідомлювати значення своїх дій та (або ) керувати ними
  2.  фізична особа зловживає спиритними напоями наркотичними засобами токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе і свою сімю а також інших осіб яких вона за законом зобавязана утримувати у скрутен матеріальне становище.

Цивільна дієздатність може бути обмежена тільки у судовому порядку (236 – 241 ЦПК)

Цивільна дієздатність вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності ст. 37 ЦК(перписати)

Фізична особа дієздатність якої обмежена може бути поновлена цивільної дієздатності ст. 37 ЦК

Порядок поновлення цивільної дієздатності визначеної в ст. 241 ЦПК

Ст. 39 недієзадатнітсь

Підстави невизнання фізичної особи недіїзатної:

  1.  особа в наслідок хронічного стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та або керувати ними.

Фізична особа визнається недієздатною в судовому порядку ст. 236 – 241 ЦПК

Особа визнається недієздатною як правило з моменту набрання законної сили рішення сууд про це ст. 40

Але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу договору або іншого првочиниу суд може визначити в рішенні день з якого особа визанєьться недієздатною.

Правові наслідки визнання особи недієздатною:

  1.  над особою визнається опіка і призначення опікуна
  2.  особа немає право вчиняти будь-якого правочину
  3.  правочин від імені цієї особи і в її інтересах вчиняє опікун
  4.  ця особа є неделіктоздатною відповідальлнітсь за завдану нею шкоду несе опікун ст. 1184 ЦК

недієздатна особа може бути поновлена в дієзадтност ст. 42 ЦК у судовому порядку ст. 241 ЦПК

П№3

Опіка і піклування глава 6 книга 1 ЦК і галва 19 СК; правила опіки та піклування затвердженні наказом держ комітетом у справах сімї та молоді Мінздравом, міносвіти, мінпраці та соціальної політики від 26.05.99р.

Право на опіку та піклування – є особистим немаєновим правом фізичної особи, що забезпечує її природє існування ст. 292 ЦК

Мета встановлення опіки та піклування – забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів осіб які не можуть самостійно здійснювати свої права та обов’язки.

Опіка (ст58 ЦК 243 СК) встановлюються на:

  1.  малолітніми особами які позбавленні батьківського піклування
  2.  фізичними особами які визнаються  недієздатними

піклування (ст. 59 ЦК 243 СК) встановлюються над:

  1.  неповнолітніми особами які позбавленні батьківського піклування
  2.  фізичними особами цивільна дієзадтьність якіх обмежена.

Визначення поняття «діти позбавлені батьківського піклування» дано в ст. 2 ЗУП основи соціального захиту бездомних громадян та безпритульних дітей від 2.06.2005 (набрав чинності від 1.01.2006).

Опікун здійснює првовчини від імені і в інтересах підопічного ст67 ЦК, тобто він якби заміщає собою підопічного в цивільному обороті.

Піклувальник дає згоду на вчинення правочинів підопічним ст69 ЦК тобто він лише доповнює відсутній обсяг дієздатності підопічного. Опіка і піклування встановлюється судом (ст. 60 ЦК):

  1.  над особою визнаною недієздатною.
  2.  над особою обмеженою в дієздатності.
  3.  над монолітною і неповнолітною особою якщо при розгляді справи буде встановлено що вони позбавленні батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються органом опіки і піклування ст. 61 ЦК:

  1.  над малолітніми і неповнолітніми особами, крім випадків встановлених ст. 60 ЦК

органи що приймають рішення щодо опіки і піклування п 1.3 правила опіки і піклування:

  1.  районні, районні в містах Києва і Севастополя, держ адміністрації
  2.  виконкоми місцевих рад.

Органи які здійснюють безпосереднь ведення справ щодо опіки і піклування (п 1.4 правил опіки і піклування):

  1.  відповідні відділи і управління виконкоми місцевих рад (охорони здоров’я, освіти, соц забезпечення соц захисту, тощо)

опіка і піклування можуть здійснюватись:

  1.  фізичною особою з повною цивільною дієздатністю
  2.  спеціальним закладом ст. 66 ЦК
  3.  органом опіки і піклування ст. 65 ЦК

опікуном чи піклувальником неможуть бути:

  1.  особи що позбавленні батьківських прав якщо ці права не були поновлені
  2.  особи поведінка та інтереси яких суперечать інтересам підопічного(ч3 ст 244 СК)

обмеження дій опікуна і піклувальника:

  1.  визначення правочинів які не може вчиняти опікун ст. 68 ЦК
  2.  визначення правочинів на вчинення яких піклувальник не може давати згоди ст. 70 ЦК
  3.  визначення правочинів для вчинення яких треба отримати дозвіл органу опіки і піклування ст. 71 ЦК.

Нове в інституті опіки і піклування:

  1.  послуги опіки і піклування можуть бути відплатними ст. 73 ЦК
  2.  встановлення інституту помічника ст. 78 ЦК
  3.  особі може буит призначенне кілка опікунів чи піклувальників ч 5 ст 63 ЦК

П№4

місце місце проживання фізичною особи.

Засоби індивіуальзації фізичної особи:

  1.  ім’я ст. 28,294 ЦК
  2.  місце проживання ст. 29 і 310 ЦК

місце проживання фізичною особи – це житловий будинок квартира інше приміщення придатне для проживання (гуртожиток, готель) в населеном пункті в якому фізична особа проживає постійно переважно тимчасово. Ч 6 ст 29 ЦК. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

П№5

Визнання фізичною особи безвісно відсутною або оголошення її померлою.

Безвісно відсутність – це посвідчення в судовому порядку факту тривалої відсутності відомості пербування фізичної особи в місті її постійного перебування за умов що невдалося в становити місця її пребування.

Підстави визнання фізичної особи безвісно відсутною ст. 43 ЦК.

Відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання протягом одного року.

Умови за яких особа визнється безвісно відступною:

  1.  пошуки відсутної фізичної особи виявилися безрезультатними ст. 248 ЦПК.
  2.  доведено необхідність та доцільність визнання особи безвісно відсутної ст. 247 ЦПК

особи визнається безвісно відступною в судовому порядку ст. 246 – 250 ЦПК.

Правові наслідки визнання безвісно відсутної особи:

  1.  майно особи описується нотаріусом та над ним встановлюється опіка ст. 44 ЦК
  2.  утриманці особи набувають права на отримання пенсії у разі втрати годувальника ЗУП пенсійне забезпечення ст. 37
  3.  подружжя особи моє право на розірвання шлюбу з ним в спрощеному порядук в органах РАЦСу ст..107 СК
  4.  припиняють дію довіреності ст. 248 ЦК

правові наслідки появи особи визнаню безвісно відсутної:

  1.  рішення суду про визнання особи безвісно відступної скасовується ст. 45 ЦК ст. 250 ЦПК.
  2.  опіка над майном припиняється ч 5 ст 44 ЦК
  3.  утриманці втрачають право на пенсію
  4.  шлюб може бути поновлений органами РАЦС за спільною заявою подружжя ст. 118 СК

підстави оголошення фізичною особи померлою ст. 46 ЦК :

  1.  загальна  :відсутність відомосте про місце пребування у місці її постійного проживання протягом 3- х років.
  2.  спеціальне : якщо особа пропала безвісті за обставин що загрожували смері або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, вона може бути оголошеною померлою у разі відсутності відомостей протягом 6-сти місяців.
  3.  спеціальна : якщо особа пропала безвісті у зв’язку з воєними діями вона може бути оголошеною померлою зі спливом 2-х років від дня закінчення бойових дій.

Особа оголошеєстя померлою в судовому порядку ст. 246 – 250 ЦПК

Правові наслідки оголошення особи померлою:

  1.  видається свідоцтво про смерть фізичною особи
  2.  на майно відкривається спадщина ст. 47, 1220 ЦК. Спадкоємці немають право відчужувати успадковане нерухоме майно протягом 5-х років
  3.  утриманці набувають право на одержання пенсії у разі втрати годувальника ст. 37 ЗУП пенсійние забезпечення.
  4.  шлюб з такою особою припиняєстя автоматично ст. 104 СК.
  5.  припиняють діяти довіреності ст. 248 ЦК, а також припиняються зобов’язання крім тих за якими закон допускає правонаступництво ст. 608 ЦК.

Правові наслідки появи особи оголошеної померлою:

  1.  суд скасовує рішення про оголошення особи померлою ст. 48 ЦК
  2.  утриманці втрачають право на пенсію
  3.  шлюб з особою поновлюється за умови що ніхто з подружжя не пербуває в повторному шлюбі ст. 118 СК
  4.  питання щодо майна що належало цій особі вирішується наступним чином: А) майно яке збереглося та перешло до іншої особи безоплатно може бути витребувано за винятком набутого за набувальню давністю ст. 344 ЦК а також грошей і цінних паперів на пред’явника ст. 389 ЦК. Б) майно яке перейшо до іншої особи за відплатним договором неможе бути витребувано, за винятком витребування у недобросовісного набувача ст. 390 ЦК. В) якщо майно прейшо у власність держави АРК або територіальної громади і було реалізовано ними можна витрибувати суму одержаної від реалізації майна ст. 1277ЦК.

Неможе бути визнана безвісно відсутною або оголошеною померлою особа якщо відносно неї оголошено розшук (наприклад ст. 42 ЗУП виконавче провадження )

П№6

Ст. 49 ЦК, ЗУП органи реєстрації актів громадянського стану від 24.12.93р. правила реєстрації актів цивліного стану в Україні затверджені указом Мін Юстом. Від 18.10.2000р.

Акти цивільного стану – це події та дії які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують змінюють доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків ч 2 ст 49 ЦК.

Державній реєстрації підлягають:

  1.  народження фізичної особи
  2.  її походження
  3.  громадянство
  4.  шлюб
  5.  розірвання шлюбу
  6.  зміна імені
  7.  смерть

функції державної реєстрації актів цивільного стану:

  1.  посвідчу вальна (права та обов’язки виникають з актив цивільного стану незалежно від їх реєстріцї наприклад народження смерть)
  2.  правоутворююче (права та обов’язки виникають тільки з моменту реєстрації актів цивільного стану наприклад шлюб розірвання шлюбу, зміна імені)

державні органи РАЦС (ст. 2 ЗУП про органи реєстрації актів громадянського стану ):

  1.  відділи РАЦС гловного управління юстиції, міністерство юстиції в Україні, АРК, обласних Київських та Севастопольських міських, районних, районних у містах, міськи, міст обласного значення і управління юстиції.
  2.  виконкоми місцевих рад крім міст обласного значення
  3.  конслуьскі установи та дипломатичні представництва України за кордоном.

Тема 5. Фізична особа як підприємець.
План:

  1.  Поняття та ознаки підприємницької діяльності.
  2.  Обмеження в здійснені підприємницької діяльності.
  3.  Принципи та умови здійснення підприємницької діяльності.
  4.  Цивільно-правова відповідальність фізичної особи - підприємця.

Управління майном, що використовується в підприємництві, органом опіки та піклування.

6. Припинення діяльності фізичної особи-підприємця.
Правове регулювання:

  1.  Глава 5 книги 1 ЦК України;
  2.  Глава 4 ГК України;
  3.  ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.;
  4.  ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 р.

1.       Поняття та ознаки підприємницької діяльності.

Сьогодні найбільших нападок з боку опонентів зазнає положення про те, що відносини у сфері підприємництва (господарювання), які ґрунтуються на приватноправових засадах, мають також регулюватися ЦК. Зокрема, прибічники прийняття Господарського кодексу виступають за відокремлене регулювання усіх відносин, що складаються у господарській сфері, в тому числі у підприємницькій, у межах саме Господарського кодексу, незалежно від того, чи підпорядковані ці відносини публічному правопорядку, чи вони є приватними за своєю природою.

Розробники проекту ЦК, навпаки, виходять з принципу єдності в регулюванні всіх відносин приватноправового характеру, незалежно від того, де вони виникають. Скажімо, чи може бути принциповим питання (з позиції правового регулювання), між якими суб'єктами укладається договір найму нежилого приміщення: між фізичними особами чи між юридичними особами - підприємцями? Безперечним є те, що і фізичні особи, і суб'єкти підприємницької діяльності будуть мати однакові правові можливості при укладенні і виконанні цього договору. При порушенні їхніх прав вони також будуть наділені однаковими правами на судовий захист.

Підприємницькі відносини формуються у процесі комерційного обороту, тобто при укладенні та виконанні правочинів із споживачами або іншими суб'єктами підприємницької діяльності, і тоді набувають приватноправового характеру і є цивільно-правовими за природою та змістом.

Разом з тим з моменту створення і державної реєстрації кожний суб'єкт підприємницької діяльності підпадає під державно-правове регулювання та контроль, інакше кажучи, стає суб'єктом адміністративно-правових відносин, які регулюються на принципово інших засадах, ніж цивільні. Не викликає сумнівів положення про те, що норми, які регулюють ці дві низки відносин, є різногалузевими, а отже - при їх кодифікації мають міститися в різних кодифікованих актах.

Саме такий підхід і зумовив позицію цивілістів щодо регулювання у ЦК тих підприємницьких відносин, які є невід'ємною частиною цивільного обороту. Цей підхід закріплений в ч.2 ст. 9 ЦК.

Поняття підприємництва закріплено в ст. 42 ГК від 16.01.2003р.

Підприємництво (ст. 42 ГК) - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Таким чином,

  1.  Підприємницька діяльність охоплюється предметом цивільного права;
  2.  Підприємництво є універсальним поняттям, тому що, як правило, підприємницька діяльність і фізичних, і юридичних осіб регулюється єдиними правилами (нормами) - ст. 51 ЦК.

Виходячи з легального визначення поняття "підприємництво'''' можна виділити наступні основні ознаки підприємницької діяльності:

  1.  Легальність (ст. 42 Конституції України - кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; ч. І ст. 50 ЦК - Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю).
  2.  Ініціативність та самостійність. Ініціативність та самостійність підприємницької діяльності знаходить своє вираження в двох нормах ГК:

ст. 43 - підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

ст. 6 - заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Підприємці активно обирають ініціативу - свідомо ставлять себе в ситуацію, коли вони персонально відповідають за успіх та невдачу діла. Поняття самостійність охоплює й самостійну відповідальність підприємця.

  1.  Систематичність. Систематичність не визначається за кількісним критерієм. Ця ознака оцінюється як регулярна, професійна, постійно повторювана діяльність.
  2.  Ризиковий характер. Тобто наявність власного ризику в передбаченні несприятливих наслідків (збитків) та прийняття мір по їх запобіганню або усуненню. Підприємець/несе тягар збитків, які не пов'язані з його винною поведінкою.
  3.  Цільова спрямованість на отримання прибутку. Визначальним є саме наявність цілі - отримати прибуток. Ця ознака є обов'язковою для підприємницької діяльності. Але, якщо з якихось причин прибуток не був отриманий, то сам по собі цей факт не є підставою для виключення такої діяльності з числа підприємницької.

2. Обмеження в здійснені підприємницької діяльності.

Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. І ст. 50 ЦК), а також неповнолітня фізична особа відповідно з ч. З ст. 35 ЦК.

Згідно з абз.2 ч. І ст. 50 ЦК обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом.

Обмеження в здійсненні підприємницької діяльності можна поділити на 2 різновиди:

1 обмеження - обмеження щодо можливості окремих категорій фізичних осіб здійснювати підприємницьку діяльність;

Згідно з ч.4 ст. 43 ГК забороняється здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

4.2 ст. 42 Конституції України встановлено, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Не мають право здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема:

військовослужбовці (ст. 8 ЗУ «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»  від 20.12.1991р.);

посадові особи органів прокуратури, внутрішніх справ, нотаріату (ст. 18 ЗУ «Про міліцію» від 20.12.1990р., ст. 46 ЗУ «Про прокуратуру» від 05.11.1991р., ст. З ЗУ «Про нотаріат» від 02.09.1993р.);

посадові особи органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств (ст. 15 ЗУ «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990р. в ред.. ЗУ від 24.12.1993р.).

2 обмеження - обмеження щодо окремій видів підприємницької діяльності..      - -_ -----     Ст. 43 ГК закріплює принцип свободи підприємницької діяльності. Суть цього .-

принципу полягає в тому, що підприємці мають право здійснювати будь-яку підприємницьку '" діяльність, яку не заборонено законом.

І Обмеження:

* А) заборона здійснення підприємництва у певних сферах діяльності Згідно з ч.4 ст.

12 ГК перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

Верховна Рада України встановлює перелік видів діяльності, в яких підприємництво не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління. Це повна заборона підприємництва в окремих сферах Наприклад, згідно з ст. 6 ЗУ «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» від 15.02.1995 р. діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речовин, включених до списку N 2 таблиці III Переліку) і прекурсорів, включених до списку N 1 таблиці IV Переліку, здійснюється підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено цим Законом. Згідно з ст. 4 ЗУ «Про підприємництво» діяльність, пов'язана з видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числгз їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями.

Б) обмеження в здійсненні окремих видів господарської діяльності лише суб'єктами підприємницької діяльності певної організаційно-правової форми. Згідно з ст. 4 ЗУ «Про підприємництво» ломбардні операції можуть здійснювати державні підприємства та організації та повні товариства. Згідно з ст. 2 ЗУ «Про страхування» в ред. від 04.10.2001 р. страховиками можуть бути фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з ЗУ «Про господарські товариства», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками - резидентами України.

3. Принципи та умови здійснення підприємницької діяльності.

Принципи (основні засади) підприємницької діяльності закріплені в ст. 44 ГК: | Підприємництво здійснюється на основі:

; -  вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Умови здійснення підприємницької діяльності:

/ умова - державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності (ч.т.

50 ЦК і ст. 128 ГК - Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (розділ У «Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем»).

Згідно з ч.І ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Органи державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності (ст. 5 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»):

виконавчий комітет міської ради міста обласного значення;

районна, районна у містах Києві та Севастополі державна адміністрація за місцем проживання фізичної особи.

Ст. 42 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» закріплює, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, подає такі документи:

А) заповнену реєстраційну картку;

Б) копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обоє 'язкових платежів;

В) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації.

За наявності всіх зазначених документів орган державної реєстрації зобов'язаний упродовж не більше ніж 2 робочих днів (ч.З стгі 43 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців») з дня їх надходження внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим індентифікаційним номером. З цього моменту фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.

Згідно з ст. 20 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -

і' підприємців» відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і

\ загальнодоступними, за винятком індентифікаційних номерів фізичних осіб - платників

податків.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч.З ст. 50 ЦК).

2 умова еєстрація в інших установах.

Після отримання свідоцтва про державну реєстрацію фізична особа – підприємець повинна зареєструватися:

А) в органах державної податкової служби (Інструкція про порядок обліку платників податків, затв. Наказом Державної податкової адміністрації України від 19.02.1998р.  80);

Б) в органах Пенсійного фонду України (Інструкція про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України, затв. Постановою правління Пенсійного фонду України від 19.10.2001р. № 16-6);

В) в органах Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999р.);

Г) в органах Фонду соціального страхування з тимчасової^ втрати працездатностіЛЗУ-«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.2001р.);

Д) в органах Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (Інструкція про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затв. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18.12.2000р. 339).

Сьогодні згідно з ч.5 ст. 43 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація має здійснюватися в «одному вікні». Саме орган державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації подає до органу державної статистики та органу державної податкової служби копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію, до органів Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування - інформаційне повідомлення.

З умова (в деяких випадках) - ліцензування підприємницької діяльності

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000р. дає перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню (наприклад, виробництво вибухових речовин, виробництво дорогоцінних металів, медична практика, надання послуг з перевезення, страхова діяльність тощо). Цей перелік є вичерпним.

4. Цивільно-правова відповідальність фізичної особи - підприємця.

Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов'язань суб'єктами підприємницької діяльності різниться в залежності від особи - фізична чи юридична.

Згідно зі ст. 320 ЦК власник має право використовувати своє майно для підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця регулюється ст. 52 ІЦК. Відповідно до ч.І ст. 52 ЦК фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, |пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із |законом не може бути звернено стягнення. Майно, на яке не може бути звернено стягнення, |відповідно до ст. 54 ЗУ «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. зазначене в Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (Додаток до ЗУ «Про виконавче провадження»).

Відповідно до ч.З ст. 368 ЦК майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою {спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, Іще однією специфічною рисою майнового статусу фізичної особи - підприємця є те, що їякщо він перебуває у шлюбі, то все його майно, в тому числі й те, що використовується для ІЗдійснення підприємницької діяльності, є спільною сумісною власністю обох подружжя. ІЗгідно з ч.2 ст. 52 ЦК фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і їчасткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього {майна. Поділ майна, що є спільною сумісною власністю, врегульований ст. 372 ЦК. У разі !їюділу майна, що є спільною сумісною власністю, вважається, що частки співвласників у ііраві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю сторін, законом або рішенням суду.

5.Управління майном, що використовується в підприємництві, органом опіки та піклування. д

Це питання регулюється ст. 54 ЦК. '*

Підстави призначення управителя майна органом опіки і піклування:

фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), недієздатною (спи 39 ЦК) чи її цивільна дієздатність обмежена (ст. 36 ЦК);

власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа.

В триваючих господарських відносинах вказані обставини є несприятливими факторами, оскільки вони створюють у партнерів підприємця невпевненість у належному виконанні зобов'язань. Призначення управителя майном, що використовується в підприємництві, гарантує виконання цих зобов'язань.

Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном (ст. 1029 ЦК). При здійсненні своїх повноважень управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна. Права та обов'язки управителя встановлюються у договорі. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника. Договір про управління майном припиняється, якщо 'відпали обставини, на підставі яких він був укладений (явка особи, поновлення в цивільній дієздатності, досягнення повноліття або емансипація).

Ця норма не є безперечною в оцінці. Вважається, що було б більш доцільним при наявності вказаних обставин припинити підприємницьку діяльність (у випадку визнання фізичної особи безвісно відсутньою можливо встановити строк).

6. Припинення діяльності фізичної особи - підприємця.
Згідно зі ст. 51 ГК підприємницька діяльність припиняється:

з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

- на підставі рішення суду у випадках, передбачених ГК та іншими законами.
Однією із таких інших підстав припинення підприємницької діяльності є завершена

ліквідаційна процедура по справам про банкрутство.

Згідно ст. 53 ЦК фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом. ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. в ред. ЗУ від 30.06.1999 р.

Неплатоспроможність - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше   як   через   застосування ліквідаційної процедури.

Процедура банкрутства фізичної особи - підприємця має деякі специфічні риси, що закріплені в ст.ст. 47-49 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Юридичні особи приватного права

План:

  1.  Поняття та ознаки юридичної особи
  2.  Види
  3.  Індивідуалізація
  4.  Створення юр осіб, установчі документи
  5.  Правоздат та дієздатність органи
  6.  Філії і праедставництва юр особи
  7.  Припинення юр особи
  8.  Загальна характеристика окримих видів юр.осіб

Нормативна база підрозділ2 розділ1 книги 1 ЦК

2 закон про регєстрацію фіз та юр осіб 15.05 2003р

Закон Укр про господарські 19.09 1991р

4 закон У про охорону прав на знаки товарів і послуг від 151993р

5 про охорону прав на зазначення про походження товарів 16.06.99

П1.Юридична особа

Теорія фікції людина є природній субєкт а юр особа це штучний

Тероя соцеальної реальночті юр особа цео обєктив реальний субєкт.

Юр особа це реально існуюций субєк відноси який обєктивано виник на певному етапі  історії луюства і знайшов правове закріплення. Підприємство це не юр особа

Юр особа (ст 80ЦК) це організація створена і зареєстрована в установленому законом порядку

Ознаки:

  1.  оранізаційна єдніст це певний колектив і має в своїй структурні органи які зазанацені в статуті
  2.  публічніст створення і припинення.
  3.  майнова відокремленість.(ст 81, 325ЦК)
  4.   самостійна майнова відповідальність (ст 96ЦК, виклтчення ст 119 124 133 135 151 163ЦК)
  5.   виступ в цпвільному обороті від власного імені(ст90 ЦК)

 

П2 види та організаціні форми

Класифікація:

  1.  Ч2 ст81 ЦК. Залежно від поріядку створення поділяються на А) юр особи пркбліцного права – ті що створ розпорядницьким способом, і засновництвом яких є субжєкт публічного права. Б) юр особи приватного права ті що створ нормативно явочним способом як правило субєктами приватоного права.
  2.  2) (ст 80 ЦК) залежно від організачійно правової форми поділяються на А)установи (ч3 83ЦК) Б) товариства ч2 ст83 в інші форми встановленні законом ? це відповідний тип організачій який обумавлбються видовими ознаками що притаманні юр особі.
  3.  Абз 2 ч 2 ст 83 ЦК товариства залежно від цілей їх діяльноств поділяються на: А) підплриєминц84 Б) не підприємницькі ст 85
  4.  Ст 84 ЦК  підприємницькі можуть створюватись як : А) господарстькі 113ЦКБ) як виробничі коопретиви 163 ЦК
  5.  Непідприємницькі залежно від характеру мети створення : А) суспільно корисні (політ пратії, гром орг, біржи) Б) приватно корисні (лікувально для дітей хворих (дизденатори))
  6.  Ст 84 ЦК госпордарські товариства поділяються на А) повне товариство 119 ЦК Б) командетне 133 В) товариство з обмеже 140  Г) товариства з додаткова151, Д) акціонерне 152

П№3

індивідуалізація юр особи :

Перша група загальні:

  1.  А найменування юр особи (90ст ЦК) інформація про: 1. організаційно правову форму 2. назву 3. характер діяльності для установ 4 вид товарстсва для (товариства) прізвище найменування (учасників товариства для повних та командитних)) інші відомості в законі.
  2.  Юридична особа може мати: 1. повне найменування, скорочене, фірмове найменування може бути зареєстровано у порядку встановленому законом (глава 43 книги 4 ЦК). Найменування юридичної особи вказується в її установчому документі, внесених до єдиного державного реєстру. Право на найменування – абсолютне особисте немайнове прво юридичних осіб.

Ст. 23 ЦК засновники мають прво на за резервування

Місце знаходження юридичної особи ст. 93 ЦК

Це адреса органу або особи якій відповідно до установчих документів чи занону виступають від її імені.

Місце заноходження юридичної особи зазначається в єдиному державному реєстрі юридичних осіб, однак не обов’язково вказується в установчих документах юридичної особи (статутах)

Друга група

Ознаки підприємницьких товариств:

  1.  торгівельна марка – знак для товарів і послуг (глава 44 книга 4 ЦК) – це будь яке позначення або комбінація позначень які придатні для вирізнення товарів (послуг) однієї особи від товарів (послуг) інших особі. Право інтлектувльної власності на торгівельну марку засвідчується свідоцтвом срок дії якого десять років (ст. 496 ЦК). Свідоцтво надає його власнику виключне прво користування і розпорядження торгівельної маркою на власний розсуд. Він може пердати право власності на торгівельну вмарку іншій особі на підставі договору або дати іншій особі дозвіл ( ліцензію) на використання торгівельнї марки.
  2.  діографічне зазначення (зазначення походження товарів глава 45 книга 4 ЦК) включає в себе два поняття. Перше просте зазначення походження товару (не підлягає реєстрації). Кваліфіковане (обов’язкова реєстрація). Право власності на діографічне зазначення засвідчуєстіся свідоцтвом (ст. 501ЦК) строк дії якого необмежений. Власник свідоцтва не має виключного прва на використання біографічного зазначення. Він не може надавати ліцензію на використання діографічног зазначення і прередавати право інтелектуальної власності іншій особі.

П№4

Створення юридичної особи, установчі документи. Загальний порядок створення юридичної особи приватного прва регулюєстя ст. 87 ЦК

Способи створення юридичної особи:

Це система юридичних дій засновників юридичної особи та державних ораганів, спрямованих на створення юридичної особи. Спосіб створення юридичної особи приватного права – нормативно-явочний.

  1.  наявність НПА в якому закріплений загальний дозвіл на створення певного виду юридичних осіб
  2.  ініціатива конкретних осіб у створенні юридичної особи певного виду.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи:

  1.  для товариства: А) статут затверджений у часі (статті 143, 151 , 154, 164, абзац 2 Ч2 ст 187 ЦК); Б) засновницький договір між учасниками (ст. 120, 134 ЦК)
  2.  для установ:А) індивідуальний або спільний установчий акт складений засновником (ч3 ст 187 ЦК); Б) установчий акт може міститися в заповіті.

Загальні вимоги до змісту установчих документів закоріпліені в ст. 87 ЦК, а спеціальні додаткові – ст. 120,134,143,154,164 ЦК. Юридична особа вважаєстя створена з дня її державної реєстрації.

Державна реєстрація юридичних осіб – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи шліяхом внесення відповідних запсів до єдиного державного реєстру.

Докуменит які подаються для державної реєстрації юридичної особи визначені у ст. 24 ЗУП державну реєстрацію юридичних осіб…»

Строк державної реєстрації юридичної особи не може перевищувати 3 робочих дні з дати надходження документів. На підставі державної реєстрації видається свідоцтво про державну реєстрацію юридичноїо особи.

Відомості внесені до єдиного державного реєстру юридичнох осіб вважаєтсі достовірними відкритими і загально доступними.

Зміни до установчих документіві юридичної особи підлягають державній реєстрації (ст. 29 ЗУП державну реєстрацію …») і набирають чинності для третіх особі з дня їх державної реєстірції.

П№5

Юридична осба як сбуєкти цивільного права має цивільну правоздатність (ст. 25, 91 ЦК) і цивільну дієздатність (ст. 30 92 ЦК)

Юридична особа має універсальну (загальну) цивільну првоздатінітсь якщо інше не передбачене законом. Цивільна правоздатність юридичної особи, на відміну від првовздатності фізичної особи може бути обмежене але за рішенням суду.

Підстави обмеження:

  1.  порушення правил щодо ліцензування діяльності ( ст. 31 ЗУП ліцензування окремих видів господарської діяльності)
    1.  порушення вимог закону щодо охорони довкілля (ст. 1164 ЦК)
      1.  ініші підстави предебачені законом

цивільна правоздатність юридичної осби виникає з моменту її створення (державної реєстірціЇ) і припиняється з діня внесення до єдиного державного реєстру запису про припення діяльності юридичної особи.

Юридична особа набуває цивільної ідєздатносіті  одночасно з виникненням цивільнї правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи не має диференціації за обсягом.

За загальним правилом ( ч 1 ст 92 ЦК) юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків та здійснює їх через свої органи у випадках встановлених законом через своїх учасників ( ст. 122, 135 ЦК)

Загальні вимоги до дій органу (учасника) юридичної особи які виступають в цивільному обороті від імені юридичної особи ( ч3 ст 92  ЦК):

  1.  діяти в інтересах юридичної особи
  2.  діяти добросовісно і розумно
  3.  не перевищувати свої повноваження у відносинах з третіми особами обмежувати повноваження щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили крім випадків коли юридична особа доведе що третя особа зала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абазц 2 ч 3 ст92.)

у разі порушення визначених вимог члени органу юридичної особи (інші учасники) несуть солідарну відповідальність за збитки завдані ними юридичні особі (ч 4 ст 92 ЦК)

органи управління юридичної особи:

  1.  органи управління товариства ст. 97 ЦК: А) загальні збори учасників товариства ст. 98 ЦК – вищий орган товариства Б) виконавчий орган товариства ст. 99 ЦК; В) наглядова рада АТ (ст. 160 46 ЗУП господарські товариства) і спостережна рада виробничого кооперативу (ст. 17 ЗУП кооперацію від 10.07.2003р)
  2.  органи управління установою ст. 101 ЦК: А) правління ст. 99 ЦК Б) наглядова рада ст. 101 ЦК В) ініші органи визначені в установчному акті.

Філії та представництва юридичної особи ст. 95 ЦК:

Філія – відокремлений підрозділ юридичної особи що розташований поза межами її місце знаходження та здійснює всі або частину їх функцій

Представництво – відокремлений підрозділ юридичної особи що розташований поза межами її місце занаходження та здійснює представництво.

Флії та представництво не є юридичні особи і тому їх стоврення не потребує державної реєстрації (ч4 ст 4, ч 1 ст 19, ст. 28 ЗУП державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємця)

Філії та представництва наділються майном юридичної особи що їх створила діють на підставі затвердженого нею положення, в майновому обороті виступають від імені юридичної особи як їх створила – роз’яснення ПВАСУ від 30.03.95р про укладення договорів відособленими підрозділами юридичної особи. Мають прво відкривати поточні рахунки в банках – галва 4 ЗУП банки та банківську діяльнівтсь. Керівники призначаюсться  юридичною особою і діють на підставі виданою нею довіреністю.

П№7

Припиненя юридичних осіб

Тема 7

Об’єкти цивільних прав

План:

  1.  поняття та види об’єктів цивільних прав
  2.  матеріальні блага як об’єкти цивільних прав
  3.  дії як об’єкти цивільних прав
  4.  нематеріальні блага як об’єкти цивільних прав

розділ 3 книга 1 ЦК

П№1

Об’єкти цивільних прав все те – з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обв’язки

Види об’єктів цивільниї прав: ст. 177 ЦК

  1.  речі в тому цислі гроші і цінні папери
  2.  майно
  3.  майнові права
  4.  результати робіт
  5.  послуги
  6.  інформація
  7.  інші матеріальні і нематеріальні блага

вимоги до матеріальних і нематеріальних благ, як об’єктів цивільних прав:

  1.  здатність задовольняти певні потреби учасниквів цивільних ввідносин
  2.  оборотоздатність ст. 178 ЦК

П№2

Матеріальними благами є:

  1.  речі гроші та цінні папери
  2.  майно
  3.  майнові права

річ ст. 179 ЦК – це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільна права та обв’язки

ознаки речі як об’єкта цивільних прав:

  1.  предмет матеріального світу
  2.  задтність задовольняти певні потреби людини
  3.  оборотоздатність

класифікація речей:

  1.  ст. 178 ЦК залежно від обртозадатності: А) ті що преребувають у вільному обороті (презумпція оборотоздатності); Б) ті що вилучені з обороту (додаток № 1 до постанови ВРУ від 7.06.1992р «про право власності на окремі види майна») ст. 13 КУ
  2.  ст. 181 ЦК пов’язаність: А) на рухомі Б) нерухомі

значення:

для рухомих і нерухомиї речей встановлений різний правовий режим. Право власності на інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід та припинення підлягають обов’язковій державній реєстрації (ст. 187 ЦК, ЗУП державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеження від 1.07.2004, тимчасове положення про порядок державної реєстрації права власності на нерухоме майно, затверджене наказом Мін’юсту від 28.01.2003р №6/5)

особливим об’єктом нерухомості є підприємства як єдиний майновий комплекс ст. 191 ЦК.

У випадку всановлемим законом режим нерухомої речі може бути поширений на рухомі речі (повітряні морські судна, космічні об’єкти, транспортні засоби)

3  .ст. 183 ЦК від юридичною подільності речі поділяються на: А) подільні Б) неподільні.

Значення:

Для поділу майна яке належить на праві спільної власності кільком особам (ст. 364 367 370 372 ЦК)

4. ст. 184 ЦК залежно від способу індивідуалізації: А) речі визначені індивідуальними озанками; Б) речі визначені родовими ознаками.

Значення: А) індивідуально визначена річ є юридично незалежною ( ч2 чт 779 ЦК) річ визначена родовими ознаками є\ юридично замінною (ст. 949 ЦК) Б)для розмежування подібних видів договорів. Предметом договору позики (ст. 1046ЦК) може бути тільки річ визначена родовими ознаками, а предметом договору найму і позички ( ст. 827 ЦК) тільки індивідуально визначена річ В) витрибувати з чужого володіння можна тільки індивідуально визначену річ.

  1.  5 ст 185 ЦК залежно від тривалості використання: А) споживні Б) неспоживні.

Значення для розмежування подібних договорів. Предмет договору позики – споживні речі, а предметом договору найму і позички – неспоживні речі.

  1.  6.ст 188 ЦК А) прості Б) складні ( ст. 191 381 ЦК)

Значення правовик вчинений щодо скалдної речі поширюється поширюються на вісі її складові часнини, якщо інше не встановлене договором.

  1.  7 складні речі поділяються на: А) головну річ Б) приналежну

Значення приналежність слідує за головною річчу якщо інше не встановлено законом або договором.

Особливі види речей:

  1.  тварини (1т 180 ЦК – на тварин поширююєтся правовий режим речі крім випадків встановлених законом ( ЗУП тваринний світ від 13.12.2001р, ЗУП мисливікі господарства та полювання від 22.02.2002р ЗУП племінну справу у твариницві 21.12.1999р ЗУП червону книгу від 7.02.2002р)
  2.  гроші ( ст. 3 ЗУП платіжні системи та перкз грошей в Україні від 5.04.2001р) гроші існують в: А) готівковій формі (гршові знаки ) Б) безготівковій формі (записи на рахунках в банку) – грошові кошти. Особливість їх полягає в тому що вон иоцінююстя кількістю виражених в них грошових одиницях а не кількістью банкнот або монет.

Характеристика грошей:

  1.  рухомі речі
  2.  визначені родовими ознаками
  3.  юридично замінні  ст. 625 ЦК)
  4.  подільні
  5.  сподєивні

функції грошей:

  1.  функція загального еквіваленту
  2.  платіжна фукція
  3.  засіб обороту та накопичення
  4.  самостійний предмет цивілно правових прав чинів ст. 718 1046 ЦК

відповідно до ст. 192 ЦК: законним платіжним засобом обов’язковим для приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одниця – гривня. Іноземна валюта може використаовуватсь в Україні у випадках і порідку встановленому законом (ЗУП порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті) – відповідно до закону використання іноземною валюти на території України як засобу платежу як правил недопускаєтся ( ст. 524 533 ЦК)

  1.  валютні ціності ст. 193 ЦК – (ст. 1 ЗУП нбу) це матеріальні об’єкти визнанні законодавством України про валютне регулюння як засобу валютно фінансових відносин.

Види: (декрети КМУ про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19.02.1992р)

  1.  валюта України
  2.  платіжні документи та інші чінні папери виражені у валюті України
  3.  іноземна валюта
  4.  платіжні документи та інші цінні папери виражені в іноземній валюті або банківських металах
  5.  банківські метали

відповідно до ст. 2 декрету резиденти і нерезиденти можуть бути власниками валютних ціностей що знаходяться на території Украхни а також валютні ціності що знаходяться за межами України крім випадків встановлених законодавством України. Вони мають право здійснювати валютні операції з урахування мобмежень встановлених актами валютного законодавства України (ст. 5 диктеру)

  1.  цінні папери (глава 14 книга 1 ЦК, ЗУП цінні папери та фондовий ринок від 23.02.2006р)

ціний папір (ст. 194 ЦК) – це документ встановленої форми з відповідними реквізитами що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою яка його випустила (видала) і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість предачі прав щ випливають з цього документу, іншим особам. Особливості: тісний зв’язок – права на цінний папір (право як правил є речовим); права із ціного паперу (зобов’язальні)

характеріні ознаки:

  1.  формальний документ ( 196 ЦК)
  2.  ліберальність
  3.  легітимація суб’єкти права виражена в ціному папері ( ч1 ст 197 ЦК) – спосіб визначення особи
  4.  презентація
  5.  абстрактності, закріплена в ціному папері, зобов’язання (ч2 ст 198 ЦК)
  6.  публічна достовірність

класифікація. 1 залежно від форм існування ( ч3 ст 195 ЦК А) документарні (сертифікат) Б) бездокументаріні (обліковий запис) 2. залежно від порядку розміщення (видачі) ст. 3 ЗУП цінні папери та фондовий ринок А) емісійні – ті що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно емітента Б) не емісійні – одиночні цінні папери. 3 залежно від форми випуску (способу легітимації ) ч 1 ст 197 ЦК А) ціний папір на пред’явника Б) іменний ціний папір В) ордерний цінний папір .

способи прередачі прав посвідчених цінним папером ст. 197 ЦК:

  1.  просте вручення для цінного паперу на пред’явника ( ч 3 ст 197 ЦК)
  2.  уступка права вимоги для іменного ціного паперу
  3.  вчинення на цінному папері передавального напису – індосаменту для ордерного паперу

групи цінних паперів ст. 197 ЦК ст. 3 ЗУП цінні папери та фондовий ринок.

  1.  пайові цінні папери: А) акції (ст. 6 закону) Б) інвестиційні сертифікати ( ст. 3 ЗУП пайові інститути спільного інвестування та корпоративні фонди від 15.03.2001р
  2.  боргові цінні папери А) облігації ст. 7 ЗУП цінні папери та фондовий ринок Б) казначейські зобов’язання України ст. 11 Закону. В) ощадні (депозитні) сертифікати ст. 13 закону про цінні папери ст. 1065 ЦК Г) векселі ст. 14 ЗУП обіг векселів в Україні від 15.04.2001р
  3.  похідні цінні папери (деривати) А) опціон Б) ф’ючерс В) варант. Правила випуску та обігу фондових деривативів затверджені рішенням державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24.06.1997р
  4.  товаророзпорядчі цінні папери А) коносаменти ст. 134 – 138 КТМ Б) складське свідоцтво ст. 961 ЦК і ЗУП сертифіковані торгові скалди та прості і подвійні складські свідоцтва від 23.12.2004р
  5.  іпотечні цінні папери – це цінні папери випуск яких забезпечується іпотечним покриттям та яке посвідчує права їх власника на отримання від емітента належних їм коштів А) іпотечні облігації Б) іпотечні сертифікати В) заставні ст. 20 ЗУП іпотеку. Г) сертифікати ФОН (фондові операції з нерухомості)
  6.  приватизаційні (які посвідчують право власності на безоплатне одержання в процесі приватизації часни майна державного підприємця, державного земельного фонду, житлового фонду): А) приватизаційні майнові сертифікати (ваучери) Б) житлові чеки і земельні бони (ст. 53 ЗУП приватизаційні папери від 6.02.92р)

майно – це особливий об’єкти цивільних прав яке розглядається як:

  1.  окрема річ
  2.  сукупність речей
  3.  сукупність майнових прав та обов’язків

майнові права визначаються речовими првами – є не споживною річчю

П№3

Об’єктами цивільних прав можуть бути правомірні дії певної особи за виключенням тих які мають суто юридичний характер (право чин)

Види дій як об’єкти цивільних прав:

  1.  робота та її результат ст. 837 ЦК – дія в результаті якої створюється нова річ або оновлюється, або поліпшується властивості існуючої речі. Ознаки результату роботи:

А) матеріальна форма (новий будинок)

Б) віддільність від роботи

В) здатність до передачі іншій особі

2. послуги (ст. 901 ЦК) – це дії які не пов’язані зі створенням матеріального об’єкту, корисні властивості яких містяться в самій послузі і споживаються в процесі її надання. Види послуг:

А) фактичні – зобов’язана особа здійснює тільки фактичні дії ст. 936 ЦК

Б) юридичні – зобов’язана особа здійснює дії правого характеру ст. 1000 1011 ЦК

В) змішані – як фактичний так і юридичний характер ст. 929 ЦК

П№4

Нематеріальні блага як об’єкти цивільних прав

Глава 19 книга 1 ЦК

Нематеріальні блага – це балага і свободи які не мають економічного змісту визнанні та охороняються законодавством. Види:

  1.  результати творчої інтелектуальної діяльності ст. 199 книга 4 ЦК
    1.  інформація ст. 200 ЦК і ЗУП інформацію.
    2.  особисті немайнові блага фізичної особи ст. 201 ЦК книга 2

тема №8

правочин

Питання:

  1.  поняття та види право чинів
  2.  умови здійсненна правочину державна реєстрація
  3.   місце вчинення правочину, тлумачення правочину, відмова від правочину
  4.  Недійсність правочину
  5.  правові наслідки недійсності правочину
  6.   загальна характеристика нікчемних та оспорюваних  правочинів

П№1

Місце П в системі юр фактів

            Юр факти

1 події 2 юр дії

22правомірні 21неправомірніст 1166

221юр вчини кист 337 222юр акти

2221правочинист 202 2222адміністративні артист ст 353 2223судові рішення ст 376

11ч 1 ст 263

Характеристика правочину:

  1.  це дія тобто вольовий акти суб’єкта цивільних відносин. Непереборна сила
  2.  це правомірна дія.( делікт на виникає обов’язок відшкодувати )
  3.  це цілеспрямована дія тут ціль правочину це намір особи яка вчиняє правочин досягти певного правового результатом – встановлення зміна чи припинення цивільних прав чи обов’язків.
  4.  це дія спрямована на встановлення цивільних прав та обов’язків між суб’єктами Ц відносин. Ст. 353

визначення правочину (ч 1 ст. 202)

класифікації правочину:

І залежно від кількості сторін волевиявлення яких є необхідним і достатнім ч2 ст 202 ЦК:

  1.  . односторонні ч 3 ст 202 це дія однієї сторони яка може бути представлення одніє або кількома особами ст. 1233 1243 ЦК – складання заповіту тобто воля однієї особи заповідача. Як вийнято заповіт подружжя, дві особи.
  2.   група ч 4 ст. 202 це погодженна дія двох сторін волевиялення яких має бути зустрічним (протилежним за напрямком ) та співпадаюче (узгоджене) ст. 655 ЦК
  3.   група багато сортні ч 4 ст. 202 це пагоджена дія двох або більше сторін волевиявлення яких має єдину спрямованість ч 2 ст 287 ст 1130. це волевиявлення трьох або більше сторін. Про двосторонні відмінність не в кількості а в спрямованості. Їх воля має бути зустрічна. В них спільна мета

Дво і багато сторонні правочин іменуються договорами – «будь яким договір є право чином але не будь який правочин є договором».

ІІ класифікація залежно від моменту з якого правочин вважаються укладений:

  1.  консенсуальні правочин – це ті що вважають укладеними з моменту досягнення згоди між сторонами з усіх істотних умов у встановленій законом формі ст. 837ЦК (цивільний кодекс визначає істотним умовою тільки –предмет договору)
  2.  реальні право чини  (від лат рес-річ) -  це ті для укладення яких недостатньо досягти згоди а необхідно ще вчинити певну дію (передати річ) ст. 1046.

ІІІ Залежно від наявності зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій:

  1.  відкладні визначення з кодексу. Це ті за якими обов’язки однієї сторони вчинити певні дії відповідають зустрічному обов’язку іншої сторони щодо надання матеріального блага (ст. 655 615)
  2.  безвідплатні це ті в яких зустрічний обов’язок відсутній (ст. 717 827 ) у ч 5 ст 626 ЦК закріплено призумція відплатносіті договору

Більшість договорів на сьогодні є альтернативні?

15.12.2006

IV: залежно від юр значення підстава правочину для його дійсності:

  1.  каузальні - це ті в яких є наявною правова ціль яку преслідує особа що здійснили правочин.
  2.  абстрактні відривати це ті правову ціль яку не можна встановити і вона немає юр значення для їх дійсності (ст. 560 ЦК)

особливі вид правочинів:

1 умовні 212 ЦК – це ті щодо  який правові наслідки повязуюрться певної обставини умови. Умова – це обставини щодо якої невідомо чи настала вона чин недостане?

Види умов:

А) Відклад альні Б) скасувальні

2. Фідуціариний правочини – це ті які засновані на особисті довірчих відносинах між його сторонами (ст.. 1000, 1029 ЦК) втрата довіри дає право кожній із сторін розірвати договір в односторонньому порядку відмова від цього права є нікчемною (ч 2 ст. 108 ЦК)

(Ст. 509 загальни праволо що зобов’язання не може бути розірване в односторонньому порядку ( вийняток: відмовитися від фудуціароного договору))

3.біржовий правочин (ст. 15 ЗУ про товарну біржу від 10. 12. 1991р) – це правочин який відпоіває наступним вимогам: А) це купівля продаж та обмін товарів допущених до обігу на товариних баржах речі визначені родовими ознаками;  Б) сторони правочину члени біржи або брокери; В) місце вчинення правочину біржа; Г) необхідність реєстрації правочину на біржі не пізніше наступного за його здійснення дня.

Біржовий правочин не потребує нотаріального посвідчення

П№2

Умови дійсності правочину - це сукупність вимог визначених законом додержання яких є необхідним для дійсності правочину.

Види умов дійсності правочину:

1 загальні - це ті якім має бути відповідати будь-який правочин

2 спеціальний – це ті які встановлені для певних правочинів.

Загальні умови дійсності правочинів ст.. 203 ЦК (напам’ять)

Перша умова - зміст правочину не може суперечити ЦК іншим актам Ц законодавства а також моральним засадам суспільства.  

Друга загальна - особа яка вчиняє П повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3 умова - волевиявлення учасника правочину має буту вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутріше бажання досягти певної правової мети. Волевиявлення – це зовнішнє вираження волі завдяки якому вона стає доступна для сприйняття іншими особами.

Якщо нотаріус занає керівник Юр особи може освідчини договід і без керівника.

4 правочин має вчинятися у формі встановлені законом. Форма П це спосіб фіксації волевиявленн його сторін. Види форм П (ст 203 ЦК):

1.усна

2.письмава: А)проста Б)нотаріально посвідчена

Усна – за загальним правилом якщо для П не встановлено законом обов’язкова письмова форма а також  він не потребує нотаріального посвідчення та або державною реєстрації він може вчинятися в усній формі. Правочини які вчиняються усно ст. 206 ЦК:

1.ті які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (ч 1 ст 206 ЦК наприклад -  ст. 698 ЦК)

2.правочин на виконання договору укладеного у письмові формі (ст. 712 ЦК).

Проста письмова форма П ст. 207 ЦК – П вважається вчинений у письмовій формі якщо його зміст зафіксований в одному бо кількох документах, листах телеграмах а також якщо воля виражена за допомогою телетайпного електронного або іншого електронного  зв’язку. ЗУ «про електронні документи та електронний документообіг» 22 05 2002 р. обов’язкові реквізити письмової форми П:

  1.  підписи сторін (ч2 ст. 207 ЦК)
  2.  правоочи який вчиняє .юр особа підписується особами уповноважені на це її установчими документами або актами Ц законодавства та скріплюються печаткою (абзац 2 ч 2 ст. 207 ЦК). Обавязкова письмова форма встановлю для ст. 208 ЦК: «переписати»:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. «інші правочи «спеціальні норми» ст. 243, 547, 635 ЦК.»

Правочин має вичинятися у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню тільки у випадках ст. 209 ЦК:

1 встановлене законом «спеціальні норми ч 2 ст 245 ст 1247 та ініші»

2 за домовленістю  сторін

3 договір про закупівлю укладений відповідно ідо закону про закупівлю товарів робіт та послуг за державні кошти на вимогу замовника.

Нотаріальне посвідчення правочину задійснцютьтся:

1 нотаріусом

2 іншою посадовою особою яка відповідно до закону має право вчиняти такої нотаріальної дії:

А) посадові особами  виконкомів місцевих рад в настелених пунктах де немає нотаріуса ст. 37 ЗУ п нотаріат. Стаття 37. Нотаріальні дії, що вчиняються посадовими особами

               виконавчих комітетів сільських, селищних, міських

               Рад народних депутатів

У населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:

1) вживають заходів до охорони спадкового майна;

2) накладають та знімають заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії:

1) посвідчують заповіти;

2) посвідчують доручення;

3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

4) засвідчують справжність підпису на документах.

Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.

Б) консульські установи України ст. 38 ЗУ про нотаріат. Стаття 38. Нотаріальні дії, вчинювані консульськими установами України

Консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення тощо), крім іпотечних договорів, угод про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні; (Пункт 1 частини першої статті 38 в редакції Закону N 980-IV (980-15) від 19.06.2003)

2) вживають заходів до охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

6) засвідчують справжність підпису на документах;

7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

8) посвідчують факт, що громадянин є живим;

9) посвідчують факт знаходження громадянина в певному місці;

10) посвідчують тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці;

11) посвідчують час пред’явлення документів;

12) приймають в депозит грошові суми і цінні папери;

13) вчиняють виконавчі написи;

14) приймають на зберігання документи;

15) вчиняють морські протести.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.

В) посадові особи зазначені в статях 245 1252 ЦК

Нотаріальні дії здійснюються відповідно до з про нотаріат від 02. 09. 1993 року та інструкції про порядок вчинення дії нотаріусом посвідчена маню стом  №20/5 0303 2004.

Ст. 205крім форм П волевиявлення сторін може здійснюватися наступними способами:

  1.  шляхом вчинення конклюдентних дій «ч 2 ст 205 ЦК» « конклюдентні дії це дії які можна  тлумачити однозначно»

шляхом мовчання «ч 3 ст 205 У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.»

ст. 714 коли сторони промовчали як бажання продовжити такий правочин далі

V ст 203 П має бути спрямований на реальне настання правових наслідків що обумовлене ним.

правочин що вкладеться батьками (усиновлювачами) не може суперечити правом та інтересам їхніх малолітніх чи неповнолітніх непрацездатних дітей.

Державна реєстрація правочину це не форма правочину а публічно-правовий спосіб офіційного засвідчення правочину

Правочин підлягає дежражвній реєстрації лише у випадках встановлених законом при цьому такий П є вчинений з моменту його дер реєстрації: ч 1 ст 210 ч 3 ст 640 ЦК. Державна реєстрація здійснюється відповідно до закону про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень від 1 07 2004 та тимчасового порядку реєстрацію П постанова КМУ №67 від1 26 05 2004р

П№3

Місце вчинення П ст 211ЦК  якщо у П не вказано його місце вчинення то місце вчиннення:

  1.  одностороннього правочину є місце вираження волі сторони
  2.  дво або багато стороннього П є місце проживання або знаходження оферента (ст..647ЦК)

Тлумачення змісту правочину ст. 213 ЦК – це з’ясування його дійсного змісту тобто аналіз співвідношення внутрішньої волі сторін та їх волевиявлення. За загальним правилом зміст П може бути витлумачений його сторонами. Якщо при тлумаченні виникає спір то на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту П.

Етапи тлумачення змісту П судом:

  1.  ч 3 ст 213 це буквальне «дослівне» тлумачення
  2.  ч 4 ст 213 - встановлення мети правочину. Ст. 1256 цк містить спеціальну норму щодо тлумачення заповіту.

Відмова від правочину ст. 214 ЦК:

  1.  особа яка вчинила односторонній П має право відмовитися від нього якщо інше не встановлене законом ( ст. 249 1254 ЦК).

22/ 12/2006

  1.  відмова від договору особи які вчинили дво або багато сторонній П мають право за взаємною згодою а також у випадках передбачених законом відмовитись від нього (ст 651 ЦК навіть у тому разі якщо його умови повністю ними виконані.

П№4

Недійсним є П який не породжує тих правових наслідків до яких сторони прагнули при  його вчинення, в наслідок недодержання вимог закону щодо дійсності П. ст. 204 ЦК закріплено презумцію дійсності П. загальні положення щодо недійсності П:

  1.  підставою недійсності П (ч1ст205 ЦК) є недодержання в момент його вчинення вимог встановлених частинами 1-3,5,6 ст 203 ЦК.
  2.  недійсні П поділяються на:

А) нікчимні ч 2 ст 215 ЦК тобто ті недійсність встановлена законом

Б) оспорюванні ч 3 2145 ЦК тобто ті недійсність не встановлена законом або одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує їх дійсність на підставах встановлених законом.

3. у випадках встановлених законом нікчемний П може бути визнаний судом дійсний (ч 2 ст 218-ч2 ст 221 ч 2 ст 224 ч 2 ст 226)

4. позивачами у справах про оспорювання П або про застосування наслідків нікчемного П можуть бути А) сторона П  Б) заінтересована особа ч 3 ст 215 ЦК.

5. за загальни м правилом ст. 236 ЦК П е недійсним з моменту його вчинення

6. за загальним правилом ст. 217 недійсність окремої частини П немає наслідком недійсності інші його частин і П вмілому якщо можна припустити що він бувби вчинений і без включення недійсної частини. Приклад : заковіт коли син вбиває батьків і син важається негідним спадкоємцем

7. для вимог про визнання П недійсним та про застосування наслідків нікчемного П застосовується позовна давність ст. 257 ч 3 та 4 ст 258 ЦК ( 3 роки загальн позовна давність 5 років П під впливом обману або насильства 10 років про застосуванн янікцемного П)

П№5

Правові наслідки недійсності П  недійсний П не стовює юр наслідків крім тих що пов’язані з юного недійсністю. Вчі правові наслідки поділяють на : 1. загальні ( ст. 216 ЦК)

2спеціальні

Загальн і: А) двоз стороння реституція Б ) відшкодування збитків виною стороною завданих іншій стороні або третій обобі у зв’язку з визнання недійсності П В) відшкодування моральної шкоди завданої іншій стороні або третій особі у звазку із вічиненням недійсного П

Реститутуція спеціальни хахимт преторчьноког захисту тобто поверененявсоьго сторонам за П

Моральн ашкода ст. 23 ЦК

Особливі умови застосування загальних правових наслідків недійсності П: а здійснення двох сторонньої реституції не стороною правочину а іншими особами 221 222 226. В) відшкодуванн яз битків стороною як помилилася в результаті її власного недбальства ч2 ст 229 ЦК В)собвідаре відшкоудванн збиткі та моральної шкоди ч 2 ст 232Г) субсидіарне відшкодування збитків іншими особами  ч 3 ст 222 ЦК Д) відшкодування вартості( предмету) іншими особами ч5 ст 221

Спеціальні правові наслідки недійсності П:

1 відшкодування збитків у подвійному розмірі ч2 ст 230 ч2 ст 231

Тема №9 представництво довіреність

  1.  понятті та види представництва
  2.  повноваження представника наслідки їх перевищення передоручення
  3.  поняття та види довіреності

представництво ч 1 ст 237 ЦК це правовідношення в якому одна сторона представник зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони яку вона представляє. Структура відносин представництва.

(Особа, яку представляють      внутрішні            (представник)     зовнішні       3-а особа)

                                                       Результат представництва

Учасники представництва:

1 особа яку представнляють – це будь яка юр або фізична особа незалежно від обсягу цив дієздатності (виключення договірне представництво)

2. предфставник це – юр або фіз. Особа з повною цивільною дієздатністю (у випадках встановлених законом особа яка досягла трудового повноліття 16 років)

3. третя особа це також юро або фіз. Особа з повною цивільною дієздатністю.

Характерні ознаки:

  1.  представник вчиняє правочин від імені особи яку він представляє (ч 2 ст 237 ЦК)
  2.  права та обов’язки за првочином виникають безпосередньо у особи яку представляють та третьої особи (ст. 239ЦК)

вид представництва:

залежно від підстав виникнення ч 3 ст 237 

  1.  законе (обов’язкове) ст. 242 ЦК пред – це представнитов що виникає на підставі юр фактів прямо передбачених в законі
  2.  представництво що виникає на підставі акта органу юр особи (обов’язкове) повноваження зазначені в довіднику
  3.  договірне (добровільне) представництво - тобто представництво на підставі договору ст. 1000 ЦК
  4.  представництво що виникає з інших підстав встановлених актами цивільного законодавства.

Особливим видом договірного представництва є комерційне представництво.

Специфічні ознаки:

1 учасники комерційного представництва тільки СПД (суб’єктами підприємницької діяльності)

2 повноваження комерційного представника засновані на договорі можуть бути підтверджені письмовим договором або довіреністю

3 комерційний представник як виключення може бути одночасно представником кількох сторін правочину.

П№2

Повноваження – це міра можливої поведінки представника від імені особи яку він представляє у відносинах з третіми особами. Обмоеженя щодо представництва:

1 прдставник може бути уповноважений лише на вчинення тих првочинів право на вчинення яких має особа яку він представляє ч 1 ст 238 ЦК

2 представник не може вчиняти правочин яки відповідно до його змісту має бути вчинений лише особисто особу яку він представляє ч 2 ст 238 ЦК ( приклади ч 2 ст 1234 ч 3 ст 244)

3 представник не може вчиняти правочин від імені особи яку він представляє у своїх інтересах або в інтересах іншої особи яку він одночасно представляє ст 68 Ц К (виключення комерційне представництво).

Перевищення повноважень це вчинення представником дій які передбажені наданими йому повноваженням але з відхиленням їх меж. Правочин вченений представником з перевищення повноважень створює змінює чи пре пеняє прева та вобвязки аобаои яку від представляє лише у разі його наступного схвалення правочину чи ж правило діють і у разі вчинення представником без повноважень. При відсутності наступного схвалення правочин вчинений з перевищенням повноважень має бути визнаний недійсним пункт 9.1 розяснення ПВСАУ 12 03 1999р. а правочин вчененй без повноважень регулюється главою 79 ст 1158 ЦК.

Прередоруцення за загальни превлом чст 240 ЦК представник зобовязани здійснювати повноваження особисто. Передоручення – це прередача представнико наданих йому повноважень іншій особі заміснику. Підсави вчинення передоручення:

1 якщо це встановлено законом

2 якщо це встановлено договором

3 якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи яку він приставляє.

Пр издійснині прередорученн япред зобовязани зобовязаний повідомити особу яку він редставнляє, надати її необхідні відномаості про особу замісника, ст. 240 ч2

П№3

Довіреніст може видаватися при:

  1.  довіреному представництві
  2.  представництві заснованому на акті органу юридичної особи ст. 244 ЦК

довіреність – це письмовий документ що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами ст. 244 ч3 ЦК

за своєю юридичною сутнітю видача довіреності є одностороннім право чином

вимога що пред’являється до довіреності:

  1.  загальні вимоги, встановлені законом для дійсноті правочину ст. 203 ЦК
  2.  спеціальні вимоги щодо видачі довіреності: А) форма довіреності має відповідати формі в якій відповідно до закону має вчинятися право чин ч 1 ст 245 ЦК. Довіреність що видається в порядку передоручення підлягає нотаріальному посвідченю. Б) довіреність є іменним документом отже в ній вказується імя (найменування) особи яка видала довіреність. Відповідно до ч 4 ст 720 ЦК – в довіреності на укладання договору дарування має вказуватися імя одарованого. В) обов’язковим реквізитом довіреності є підпис особи яка її видає. Довіреність від імені юридичної особи видаєстя її органом або іншою особою уповноваженою на  це установчим документом та скріплюється печаткою цієї юридичної особи ст. 246 ЦК довіреність від імені юридичної особи на право розпорядження грошовими та матеріальними ціностіми підписується також (головним, старшим) бухгалтером (п5 інструкції про порядок реєстрації виданих, повернених та використаних довіреностей на отримання ціностей затверджена мінфіном України № 99 від 16.05.96р). Г) обов’язковим реквізитом довіреності є дата її вчинення ( ч 3 ст 247 ЦК)

строк довіреності як правило встановлюється в ній самій якщо строк не встановлений – довіреність зберігає чінність до її припинення. Законодавством не встановлено максимальний строк дії довіреності.

Строк довіреності виданої в порядку передоручення не може перевищувати строку основної довіреності на підставі якої вона вчинена.

Підстави припинення представництва за довіреністю ст. 238 ЦК

1 група – закінчення строку довіреностей

ІІ група – підстави припинення пов’язані з волевиявленням сторін та обумовлені фідуціарним характером представництва

  •  скасування довіреноті особи яка її видала
    •  відмова представлення від вчинення дій визначених довіреністю ст. 250 ЦК

ІІІ група – підстави (причини) що не залежать від волі сторін:

А) припинення юридичної особи яка видала довіреність або на імя якої видана довіреність

Б) смерть фізичної особи яка видала довіреність або на імя якої видана довіреність; оголошення її померлой, визання не дієздатною або безвісно відсутною, обмеження її цивільної дієздатності.

Види довіреності

Залежно від обсягу повноважень які надаються представником:

  1.  разова довіреність на вчинення однієї конкретно визначеної дії
  2.  спеціальна – на вчинення кількох юридичних дій що мають однорідний характер.
  3.  генеральна – на вчинення різноманітних юридичних дій ч 4 ст 95 ст 1029 ЦК

особливим видом довіреності є безвідклична довіреність( ч 4 ст 249 ЦК) – ця довіреність яка видається на певний строк без права її скасування протягом цього строку (положення про єдиний реєстр довіреностей посвідчених в нотаріальному порядку затверджені мін юстом України №29/5 від 29.05.93р)


тема 12

строки в цивільному праві

план:

  1.  поняття строку і терміну, види строків.
  2.  поняття позивної давності та межі її застосування
  3.  види позовної давності, зміна тривалості позивної давності
  4.  початок зупинення і переривання перебігу позивної давності
  5.  настідки спливу позовної давності

П№1

Строк – це певний період у часі зі спливом якого пов’язана дія чи подія яка має юридичне значення (ч1 ст 251 ЦК)

Класифікація строків:

  1.  залежно від джерел встановлення: А) закони (ст. 43, 46 ЦК) Б) ті що встановлюють право чини – договірні (ст. 631, 247 ЦК) В) судові ст. 121 ГПК
  2.  залежно від характеру визначення: А) імперативні – прямо зазначені в законі не можуть змінюватися строками 43 46 ЦК. Б) диспозитивні передбачені в законі але можуть бути змінені за волевиявленням сторін
  3.  залежно від правових наслідків: А) правовстановлюючі ст. 344 ЦК Б) право змінюючи ст. 612 ЦК В) право припиняючи ст. 559 ЦК
  4.  за ступенем визначеності: А) визначені ст. 43 46 ЦК Б) невизначені ч 2 ст 646 ЦК
  5.  залежно від призначення : А) здійснення прав ( ст. 707 ЦК) Б) виконати обов’язки ст. 630 ЦК В) захист прав ст. 256 ЦК

види строків здійснення цивільних правовідносин:

  1.  існування цивільних правовідносин ст. 446 ЦК
  2.  припинювальні (преклюзивні) – період часу наданий управомоченій особі для реалізації свого суб’єктивного права під строком припинення цього прав у разі не здійснення його в цей строк ст. 707, 1270 ЦК

види строків захисту цивільних правовідносин:

  1.  претензійні (ст. 5 – 10 ГПК, ст. 925 ЦК)
  2.  гарантійні ( ст. 655 676 ЦК)
  3.  позовна давність ст. 256 ЦК

обчислення строків:

строк визначаєстя роками, місяцями, тижнями, дніями, годинами, невичерпно. Термін визначається календарною датою вказівка на подію що має неминуче настати

загальне правило обчислення строків ( ст. 253 -255ЦК): це загальне правило (ст. 253 ЦК) строк починається після відповідної календарної дати або з настанням події з якої повязуются його початок.

Закінчення строку визначається в залежності від його визначення ( ст. 254 ЦК)

Ч 5 ст 254 ЦК – якщо останній день строку припадає на вихідний святковий або інший неробочий день що визначається відповідно до закону місці вчинення певної дії днем закінчення строку є перший за ним робочий день

Якщо строк встановлений для вчинення дії вона може бути закінчена до закінчення останнього дня строку ( ст. 255 ЦК). У разі якщо ця дія має бути вчинена в установі то строк встановлюється тоді коли в цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

Письмові заяви і повідомлення здані до установи зв’язку до закінчення дня строку вважаютя такими що данні своєчасно.

П№2

Позовна давність 256 ст. ЦК це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або свого інтересу,

Загальна презумпція: за загальним провило позовна давність поширюється на всі вимоги що випливають з цивільного відносин. Межі застосування позовної давності встановлені ст. 268 ЦК а також можуть встановлюватися іншими законами

Позовна давність не поширюється :

  1.  вимоги що випливають з порушень особистих немайнових право крім випадків встановлених законом (виключення п 2 ч 2 ст. 258ЦК)
  2.  вимоги вкладника до банківської (кредитної) установи про видачу вкладу ст. ЦК 1058
  3.  вимогу про відшкодування шкоди завданої каліцтвом іншим ушкодження здоров’я або смертю ст. 1195 1200 ЦК.
  4.  на вимогу власника або іншої особи про визнання не правового акту органу державної влади органу влади арк. Або орган місцевого самоврядування яким порушено його право власності або інше речове право 393 ст ЦК.
  5.  на вимогу страхувальника до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування ст. 979)
  6.  ст. 268 вимогу центрально органу виконавчої влади що здійснює державним резервом стосовно зобов’язань що випливають з закону про держ резерв.

Позовна давність не застосовується до вимог які випливають з відносин до яких неможе застосовуватися позовна давність за їх сутністю 391 ст ЦК (ст. 344).

П№3

Види позовної давності:

  1.  загальна позовна давність 257 ст ЦК – встановлюється в 3 роки
  2.  Спеціальні 258 ст та інші спец норми встановлюються тривалістю:

А) один рік (частина 2 ст 258 , ч 4 ст 362 ст 681 728 286 863 925 1006 1293 та інші)

Б) тривалістю 5 років ч 3 ст 258

В) тривалістю 10 років ч 4 ст 258

Зміна тривалості позовної даності позовна давність є диспозитивною в застосуванні та збільшенні її тривалості та імперативною щодо зменшення її тривалості ч 3 ст 286 ст 259 ЦК. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі наслідки недодержання форми передбачені ст. 218 ЦК

П№4

За загальним правилом ч 1 ст 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу яка його порушила, існує презумпція що особа довідалась про порушення в момент його порушення. Для деяких вимог законодавець визначає особливий порядок визначення початку перебігу позовної давності( ч 2-6 ст 261 ст 681 ч 2 ст 786 ст 863 ч 3 ст 935 та інші випадки встановлених законом)

Підстави зупинення перебігу строку позовної давності 263 ЦК:

  1.  пред’явленню позову перешкоджала непереборна сила
  2.  у разі відстрочення виконання зобов’язань на підставі встановлених законом(мораторій) Приклад: закон У від 29 12 01 про ведення на примусову реалізацію майна.
  3.  у разі зупинення дії закону або окремої норми. Указ ПУ про зупинення дії закону АРК про об’єднання громадян від 16.04.97.
  4.  якщо позивач або відповідач перебуває в збройних силах які переведені на воєнний стан: закон Укр. Про правовий режим воєнного стану від:6.04.2000р.

спеціальні підстав зупинення перебігу позивної давності:

  1.  залишення без розгляду позову пред’явленого у кримінальному процесі(ст. 265 ЦК , ст. 328 КПК).
  2.  у випадку загальної аварії якщо обчислення суми вимоги залежить від розрахунків (деспаш) (ст. 393 КТМ).

Зупинення перебіги позовної давності означає – що в період існування вказаних обставин позивна давність не обчислюється, від дня припинення цих обставин перебіг позовною давності продовжується з урахуванням часту що минув до його зупинення.

Переривання перебігу позовної давності означає що при наявності певних обставин обчислення позовної давності переривається (припиняється) а після припинення цих обстав обчислення позовної давності відбувається з початку без врахування часту, що минув до переривання.

Підстави переривання перебігу позивної давності ст. 264 ЦК:

  1.  вчинення особою дію що свідчить про визнання неню свого боргу або іншого обов’язку
  2.  пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників а також якщо предметом позову є лише частина вимоги права на яку має позивач.

Пред’явлення позову у встановленому порядку які не залишень без розгляду також перериває перебіг позовної давності.

Ст. 393 КТМ визначає продовження строку позовної давності до 3 –х років у випадку якщо судно якого стосується вимоги протягом позовної давності не застали у водах України.

П№5

Наслідки спливу позовної давності ст. 267 ЦК:

1.право на позов у процесуальному розумінні не припиняється ( ч2 ст 267 ЦК)

2.право на позов в матеріальному розумінні не припиняється (ч 3 ст 267 ЦК) позовне давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі зробленою до винесення судом рішення.

3.матеріальне право яке підлягає захисту не припиняється ( ч 1 ст 267 ЦК).

4.при наявності поважних причин пропущення позовної давності вона може бути відновленим судом, тобто порушене право підлягає захисту ( ч 2 ст 267 ЦК) закон не визначає які причини є поважні.

5.у разі зміни особи в зобов’язанні порядок обчислення та перебігу позовної давності не змінюється ст. 262 ЦК, ст. 1077 ЦК.

Тема № 13 право власності

План:

  1.  загальна характеристика речового права
  2.  поняття та зміст права власності, ПВ в об’єктивному та суб’єктивному розумінні.
  3.  суб’єкти ПВ
  4.  окремі об’єкти ПВ
  5.  підстави набуття ПВ
  6.  здійснення та обмеження ПВ
  7.  припинення ПВ
  8.  захист ПВ

регулюються книгою 3 ЦК, а також ЗУП власності від 7.02.01.

початок особливої частини цивільно права

П№1

Речове право в об’єктивному розумінні - це сукупність правових норм, підгалузь цивільного права, які регулюють відносини між управомоченою особою та всіма іншими суб’єктами з приводу речей і закріплюють можливість цієї особи безпосередньо впливати на річ з усунення всіх третіх осіб.

Речове право в суб’єктивному розумінні – це юридично забезпечена можливість управомоченої особи задовольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на річ яка знаходиться в сфері його господарського панування.

Загальна характеристик РП у порівняння з зобов’язальними правами:

Речове право

Зобов’язальні права

За об’єктом

Річ як предмет матеріального світу.

Діяння

За змістом

Безпосередньо панування та вплив на річ

Вплив на річ опосередковано тобто через дії іншої особи

За характером обов’язку пасивного суб’єкта

Обов’язок має негативний характер (утримання від дій що порушують чужі речові права)

Обов’язок як право має позитивний характер (вчинення певних дій)

За характером

Абсолютний

Відносний

За строком

Як правило без строкові довічні (виключення ст.. 403 ЦК)

Строкові

За умовами виникнення

Встановлюються незалежно від волі пасивних суб’єктів

Встановлюється за волею всіх учасників

За способом регулювання

Види та зміст встановлені законом вичерпним чином

Види та зміст врегульовані законом приблизно

За характером захисту

Абсолютний захист

Відносний захист

Види речових прав:

  1.  право власності
  2.  обмежені речові права (речові права на чуже майно:
  3.  право володіння чужим майном глава 37
  4.  сервітут г 32 ЦК
  5.  емфітевзис г 33
  6.  суперфіцій право користування чужою ділянкою для забудови глава 34 ЦК

П№2

Власність як наукова категорія розглядається в двох аспектах: 1 економічному 2 юридичному. Власність в економічному аспекті – це певні економічні ( фактичні) відносини які складають :

  1.  з відношення особи до привласненого майна як до свого яке може безпосередньо використовуватися на власний розсуд і власних інтересах.
  2.   з відношення між особами з приводу привласненого майна, яке полягає в тому що всі треті особи повинні не перешкоджувати упрпвомоченій особі самостійно використовувати майно.

Власність в юридичному аспекті – це право власності, тобто юридичне вираження економічних відносин власності. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм (правовий інститут, як регулюють стан абсолютний приналежності майна власнику встановлюють його права та обов’язки, а також порядок захисту прав).

Інститут право власності в широкому значенні – це сукупність правових норм різних галузей прав(конституційне, цивільне, які закріплюють регулюють та охороняють стан привласнення майна.

Інститут права власності в вузькому розумінні – це сукупність тільки цивільних норм, що регулюють стан абсолютної приналежності особі встановлюють його права та обов’язки, а також порядок захисту права виключно правовими способами. Право власності в суб’єктивному розумінні – це юридичне забезпечена міра можливою поведінки власника по володінні користуванні та розпорядженні власного належним йому майном на власний розсуд.

Характеристика права володіння:

  1.  абсолютне
  2.  речове
  3.  безстрокове

за своїм змістом ПВ є найбільш широким речовим правом оскільки включає сукупність правомочності власника по володінню розпорядженню та користування майном на власний розсуд.

Зміст ПВ ст. 317:

  1.  право володіння – це юридично забезпечена можливість фактичного фізичного та господарського панування власника над річчю.
  2.  право користування – це юридично забезпечена можливість власникам здобувати майно його корисні властивості для задоволення власних потре. (ст. 320 ЦК ч 2 ст 189 ЦК)?
  3.  право розпорядження – це юр забезпечена можливість визначати правову долю речі.

Специфіка право власності полягає не стільки у переліку правовмочностей власника, скільки у самому характері і здійснені – здійснення на власний розсуд. Сьогодні до права власності включають право управління – це юридично забезпечена можливість власника визначати питання що до того хто і як буде здійснювати ПВ належним йому майном. На зміст ПВ не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

П№3

ПВ за своєю суттю та змістом є єдиним для всіх власників, тому воно не поділяється на форми. ПВ можна поділити на види в залежності від суб’єктивного складу власника. Суб’єкти ПВ (ст. 318 ЦК):

  1.  Український народ (ст. 324 ЦК)
  2.  суб’єкти приватного права (ст. 325 ЦК):А)фізичні особи Б) юридичні особи приватного права..
  3.  суб’єкти публічного права: А) держава Україна ст. 322 Б) територіальні громади 327 В) іноземні держави Г) інші суб’єкти публічного права (АРК- не внесли).

Вид ПВ:

  1.  право приватної власності ст. 325 ЦК
  2.  право комунальної власності ст. 327 ЦК
  3.   право державної власності ст. 326 ЦК.

особливим видом ПВ є право довірчої власності (ч 2 ст. 316 ЦК)!!!

Право довірчої власності виникає внаслідок закон або договору управління майном ст. 1029 ЦК(траст - довіра), власник передає майно і частину правомочностей.

П№4

Окремі об’єкти права власності. За загальним правилом скла кількість та вартість майна яке може перебувати у власності фізичних та юридичних осіб не є обмеженим. Законом можуть встановлюватися види майна які не можуть належати на праві власності фізичним і юридичним особам (речі вилучені з обороту ч 2ст 178 ЦК), законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки яка може перебувати у приватній власності ст. 121 ЗК.

Земля як об’єкт права власності глава 27 ЦК глава 14 ЗК. Специфічність цього оберту обумовлена його подвійною природою:

  1.  земля у широкому розумінні - це основне національне багатство право власності на яке належить виключно Українському народу (ст. 373 324 ЦК)
  2.  земля в вузькому розумінні – це земельна ділянка право власності на яку може на лежати приватним особам (ст. 374 ЦК)

суб’єкти права власності на земельну ділянку (ст. 374ЦК ст. 80 ЗК)

  1.  фізичні та юридичні особи (ст. 80 81 ЗК)
  2.  територіальні громади (ст. 83 ЗК)
  3.  держава (ст. 84 ЗК)

Власник земельної ділянки має право використовувати її на власний розсуд але тільки за цільовим призначенням.

Власник земельної ділянки маж право зводити на ній будівлі та споруди а також дозволяти будівництва іншим особам-- у порядку встановленим законом.

Самочинним будівництвом ч 1 ст 376 ЦК вважається житловий будинок інше нерухоме майно якщо вони збудовані або будуються :

  1.  на земельній ділянці що не була відведена для цієї мете (ст. 118 ЗК ).
  2.  або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту ст. 24,28,29 ЗУП планування і забудову території від 20.04.2000р
  3.  або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (постанова КМУ № 56 від 18.01.2001р про делегування повноважень щодо стандартизування у галузі будівництва та промисловості  буд матеріалів)

правові наслідки самочинного будівництва:

  1.  загальні:
  2.  а) особа яка здійснила або здійснює самочинний будівництво не набуває право власності на неї ч 2 ст 176
  3.  б) об’єкт підлягає знесенням особою яка здійснила самочинне будівництво або за її рахунок ч 4 і ч 7 ст 176

спеціальні правові наслідки:

  1.  особа яка здійснила самочинне будівництво може набути право власності на нерухоме майно за рішенням суду у разі усунення порушень що бу-ли підставою для визнання будівництва самочинним.

Житло як об’єкт право власності глава 28 ЦК глава  26 ЗК. Житло фізичних особи ст. 3ЦК – це житловий будинок, квартира інше приміщення призначені та придатні для постійного приживання в ній. Приміщення є придатни для постійного в ньому приживання якщо воно є благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту та відповідає встановленим санітарним та технічними умовам ст. 50 Житлового К положення про порядок обстеженні житлових будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним нормам постанова рада міністрів УРСР від 26 04 84р №189. Житловий будинок ст. 380 ЦК – вважається капітальна будівля. Садиба ст. 381 ЦК – це земельна ділянка разом з розташованим на ній будинком господарсько-побутовими будинками наземними і підземними комунікаціями і багаторічними насадженнями. Квартира ст. 382 ЦК. Право власності на квартиру у будинку ЖБК (ЖК) має ЖБК (ЖК) тобто кооператив член ЖБК (ЖК) має право володіти і користуватися квартирою а розпоряджатися тільки за згодою кооперативу, член ЖБК (ЖК) автоматично набуває право власності на квартиру з моменту її викупа ст. 384 ЦК. Власника квартир у багатоквартирному житловому будинку належть на праві спільної сумісної власності??? опорні конструкцій будинку механічне сантехнічне за межаму або всередині квартири яке обслуговує більше однієї квартири а також споруди будівлі які забезпечують потреби всіх власників квартир а також власників нежитлових приміщень роз ч 2 ст. 382 ЦК ст. 10 ЗУП приватизацію державного житлового фонду і ЗУП про ОСББ від 29.12.2001р.

П№5

Підстави набуття права власності.

Глава 24 книга 3 ЦК. Підстави виникнення (припинення права власності) – це юридичні факти з настанням яких  закон приписує виникнення або припинення права власності. Підстави виникнення права власності називають способами набуття права власності.

Загальні засади набуття права власності ст. 328 ЦК.:

  1.  перелік підстав набуття права власності встановлений ЦК є невичерпним.
  2.  презумпція правомірності набуття прав власності.

Класифікації підстав набуття права власності:

  1.  залежно від наявності (відсутні) правонаступництва при виникненні права власності: А) первісні - ті при який прав власності виникають вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ; Б) похідні – ті при який право власності на річ виникає на підставі права попереднього власника.
  2.  первісні підстави набуття права власності: ст. 330 ЦК; ст. 332 ЦК; ст. 331 ЦК; ст. 333 ЦК; ст335 ЦК; ст. 336 ЦК; ст. 337-339 ЦК; ст. 343 ЦК; 340-342 ст. ЦК; ст. 344 ЦК;
  3.  похідні підстави набуття права власності є правовий зв'язок, правонаступництво:

1. цивільно правові договори які опосередковують відплатний або безвідплатний перехід право власності на річ від однієї особи до іншої( ст. 655, 715, 717 ЦК)

2. спадкування за законом та за заповітом ст. 1217 ЦК.

3. правонаступництво при припинення юридичної особи ст. 145 ЦК

4. приватизація ст. 345 ЦК

Моментом набуття права власності при первісних підставах набуття є :

А. момент заволодіння річчю ст. 333 ст. 336 ЦК.

Б. момент спливу строку встановлених законом ст. 338,341, 344(для рухомого майна) ЦК.

В. момент державної реєстрації права власності на річ ст. 344 (для нерухомого майна) ЦК.

Ґ. момент набрання чинності рішенням суду ст. 335, ст. 344( для транспортних засобів і цінних паперів). ЦК

Г. момент набуття права власності на новостворене нерухоме майно ст. 331 ЦК:

  1.  момент завершення будівництва
  2.  момент прийняття завершеного будівництва до експлуатації
  3.  порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, постанова КМ від 22.09.2004
  4.  момент державної реєстрації права власності ст. 182 ЦК.
  5.  момент набуття права власності за договором ст. 334 ЦК. :

А) момент передання речі (загальне правило)

Б) момент нотаріального посвідчення договору або момент набрання законної сили рішення суду про визнання договору не посвідченого нотаріально дійсним ст. 220 ЦК.

В) момент державної реєстрації договору про відчуження майна ст. 657 ЦК.

Способи передачі речі за договором:

  1.  вручення речі як фізичний акт.
  2.  здача речей на пошту, організації зв’язку, перевізнику для відправлення, переселення набувачеві майна відчуженого без зобов’язання доставки
  3.  вручення складського свідоцтва, коносамента або іншого товаророзпорядчого документа на майно.

Значення визначення моменту набуття прав власності за договором:

  1.  тягар утримання майно як правило несе його власник ст. 322 ЦК
  2.  ризик випадкового знищення (пошкодження майна) як правило несе його власник ст. 323 ЦК.

Друга класифікація набуття права власності:

Залежно від суб’єктів які можуть набувати право власності підстави набуття права власності поділяються на: А загальні – це ті за якими право власності може набуватися будь-якими суб’єктами (ст. 331, 332,655 та інші ЦК)

Б) спеціальні – це ті за якими право власності може набуватися тільки певними суб’єктами ( ч 2 ст. 335, 345 ЦК, ст.. 1258ЦК)

П№6

Здійснення та обмеження права власності.

Здійснення право власності це реалізація правомочності власника по володінню користуванню та розпорядженню належним йому майном.

Загальні засади ПВ ст. 316 ,319 ЦК:

  1.  відповідно до закону
  2.  за власною волею
  3.  незалежно від волі інших осіб
  4.  на власний розсуд

загальні гарантій здійснення ПВ:

  1.  забезпечення всім власникам рівних умов здійснення своїх прав ч 3 ст. 319 ЦК
  2.  невтручання держави у здійснення особи права В ч 6 ст. 319
  3.  непорушність права власності ст. 321 ЦК

способи здійснення ПВ:

  1.  безпосередньо (як правило для приватних осіб)
  2.  опосередковано, тобто через інших уповноважених осіб (як правило для суб’єктів публічного права)

Незважаючи на те що право власності є абсолютним правом воно має певні межі, здійснюючі свої права зобов’язаний:

  1.  додержуватись моральних засад суспільства
  2.  вчиняти щодо свого майна дії які не суперечать закону
  3.  не завдавати шкоди правам свободам та гідності громадян і інтересам суспільства
  4.  не погіршувати екологічну ситуації, корисні якості землі.

У випадках передбачених законом діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб.

Обмеження права власності не тягне вилучення у власника окремих його правомочностей а лише стримує його у здійсненні суб’єктивного права.

Види обмежень право власності:

  1.  за підставами виникнення обмеження поділяються на:

А) ті що встановлені законом (сервітут, цільове використання)

Б) ті що виникають з правочинів (договорів)

В ті що виникають з судового рішення.

  1.  залежно від волі власника обмеження поділяються на:

А) примусові (незалежно від волі власника);

Б) добровільні (самообмеження)

  1.  залежно від характеру інтересу:

А) обмеження публічних інтересів

Б) обмеження в приватних інтересах

В) «спірний вид» санкція за правопорушення

П№7

Припинення права власності

Підстави припинення права власності за вольовою ознакою поділяються на:

  1.  добровільні
  2.  примусові (не враховується воля і бажання власника)

добровільні підстави припинення права власності:

  1.  відчуження власником свого майна (ст. 665,717, 744 ЦК) відчуження – тобто добровільний підстава.
  2.  відмова власника від права власності (ст.. 347ЦК ст. 142 ЗК) власник просто припиняє своє право власності, не буде правонаступництва між власником і наступним власником.

способи відмови від права власності:

  1.  вчинення власника фактичних дій що однозначно свідчать про відмову від права власності (конклюдентні дії).
  2.  заява власника про відмову від права власності ( для майна права на яке підлягають державній реєстрації; ст. 142 ЗК).
  3.  (?) знищення майна ст. 349ЦК, у разі знищення майна права на яке підлягають державній реєстрації право власності на нього припиняється за заявою власника до органу що здійснює державну реєстрацію прав на це майно

Примусові підстави припинення права власності:

  1.  припинення права власності на майно яке за законом не може належати особі (ст. 348 ЦК; постанова ВРУ про право власності на окремі види майна ст. 81 ЗК) порядок припинення права власності:

А) відчуження майна особою протягом строку встановленого законом (ст. 145 ЗК);

Б) примусовий продаж майна за рішенням суду;

В) передання майна у власність держави за рішенням суду.

  1.  викуп пам’яток історії та культури Ст. 352 ЦК ст. 21 ЗУП охорону культурної спадщини від 8.06.2000р. Умови викупу:

А) наявності у особи права власності на пам’ятку історії і культури;

Б) безгосподарне ставлення (незалежно від вини власника до пам’ятки історії і культури);

В) попередження власника про припинення безгосподарного ставлення;

Г) звернення до суду з позовом про викуп;

Ґ) рішення суду про викуп пам’ятки історії та культури

  1.  викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності ст. 350ЦК146ЗК:

А) наявності суспільної необхідність на земельну ділянку;

Б) письмове повідомлення власника про необхідність викупу не пізніше ніж за один рік до викупу;

В) звернення до суду з вимогою про викуп земельної ділянки

Г) рішення суду про викуп земельної ділянки

  1.  викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності на якій воно розміщено (ст..351 ЦК ст. 171-174 ЖК). Права власника при викупі нерухомого майна:

А) вимагати перенесення житлового будинку на іншу земельну ділянку якщо це можливо ст. 172 ЖК

Б) вимагати забезпечення його та членів його сім’ї помешканням у розмірі та порядком встановленим законом 181 ЦК

В) вимагати попереднього відшкодування збитків завданих викупом нерухомого майна

  1.  звернення стягнення на майно за зобов’язанням власника (ст. 50 ЗУП виконавче впровадження):
  2.  реквізиція ст. 353 ЦК – це примусове відплатне вилучення майна у власника при наявності умов встановлених законом. Умови застосування реквізиції:

А) наявність надзвичайних обставин

Б) наявність суспільної необхідності

В) рішення органу про реквізицію

Г) відшкодування власнику повну власність майна що реквізується.

  1.  конфіскація ст. 354 ЦК ст. 59 КК 24 КпАП – примусове безвідплатне вилучення у власника майна за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення.

Особливою підставою припинення права власності є припинення юридичної особи власника або смерть фізичної особи власника.

Перелік підстав припинення права власності ст. 346 ЦК є невичерпною

П№8

Глава 29 книги 3 ЦК

Цивільно правовий захист права власності (інших речових прав) – це сукупність засобів передбачених законом які застосовуються до порушників цих відносин та спрямовані на усунення порушень відновлення та захист майнових прав та інтересів їх носіїв (396 ЦК).

Загальні засади захисту права власності ст..386 :

  1.  рівний захист прав всіх суб’єктів права власності (рудименти?)
  2.  право власника попередити порушення свого права шляхом звернення до суду.
  3.  право власника вимагати відшкодування завданою йому майнової і моральної шкоди.

Система правових засобів захисту права власності:

  1.  речово-праві засоби тобто ті що безпосередньо спрямовані на  захист права власності.
  2.  зобов’язально правові засоби тобто ті що безпосередньо не спрямовані на захист права власності але здійснюю це опосередковано.
  3.  інші засоби

види речово-правових засобів захисту права власності:

  1.  позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов 387 ЦК)
  2.  позов про усунення порушень не пов’язаних з позбавлення права володіння (негаторний 391)
  3.  позов про визнання права власності ст. 392
  4.  інші позови.

Віндикаційний позов не володіючого власника до незаконно володіючого не власника про витребування майна. Умови позову:

  1.  власник фактично втратив володіння річчу.
  2.  володіння річу іншою особою є об’єктивно незаконним (без титульним)
  3.  власник і володілець не перебувають у договірних відносинах.
  4.  предмет позову тільки індивідуально визначена річ. (ст. 389 ЦК)
  5.  на момент розгляду спору річ повинна існувати в натурі.

Розрахунки при витребування майна з чужого незаконного влодіння(390):

  1.  власник має право вимагати передавати йому всіх доходів від майна: А) від недобросовісного набувача за весь час володіння ним майном Б)від добросовісного набувача з моменту коли він дізнався або міг дізнатися про незаконність володіння ним.
  2.  незаконний володілець має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання і збереження майна з того ж самого моменту. Необхідні витрати ПВАСУ від 02.04.94р про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних з судовим захистом державної власності. Необхідні витрати – це ті витрати які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності.

Власник має право витребувати майно у недобросовісного набувача незалежно від способу (відплатно або безвідплатно) набуття ним цього майна.

Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача тільки у разі безвідплатного набуття ним цього майна. Власник не має право витребувати майно у добросовісного набувача якщо він набув його за відплатним договором, крім випадків:

  1.  майно було загублено власником або особою якій він передав у володіння
  2.  майно було викрадено у власника або управомоченої особи
  3.  майно вибуло з володіння власника або управомоченої особи іншим шляхом не з їх волі (ст.. 388 ЦК).

Чи може бути об’єктом віндікаційного позову нерухомість ???????

Негаторний позов.

умови пред’явлення негаторного позову:

  1.  поведінка правопорушника є протиправною
  2.  на момент пред’явлення позову правопорушення має тривати
  3.  позивач і відповідач не повинні перебувати в зобов’язальних відносинах

позов про визнання права власності ст. 392 ЦК

це не договірна вимога власника майна про констатацію факту приналежності йому права власності на певне майно.

Підстави пред’явлення позову:

  1.  не визнання за особою права власності
  2.  оспорювання права власності особи

умови пред’явлення позову:

  1.  особа є власником майна
  2.  особа втратила посвідчу вальний документ на права власності.
  3.  особа не є власником але бажає ним стати ( ст. 335,376,344 ЦК)

види зобов’язально правових засобів захисту права власності:

  1.  позови що випливають з невиконання (неналежного виконання договірних зобов’язань) ст. 610 611 ЦК
  2.  позови що випливають з деліктних зобов’язань глава 82 ЦК
  3.  позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна глава 83 ЦК

ІІІ група види інші засоби захисту права власності:

  1.  позов про визнання правочину не дійсним
  2.  позови про захист прав власника від втручання у здійснення ним права власності державних органі ст. 393 ЦК
  3.  позови про захист власності особи безвісно відсутньої

Тема 14

Тема 14:    Спільна власність

  1.  Загальна характеристика і види права спільної власності.
  2.  Права спільної часткової власності.
  3.  Право спільної сумісної власності.

Правове регулювання спільної власності:

Глава 26 книш З ЦК «Право спільної власності»;

глава 8 Сімейного Кодексу України від 10.122002 р.;

ст.ст. 86-89 Земельного Кодексу України від 25.102001 р.:

ст.ст. 16 -18 ЗУ «Про власність» від 07.02.1991 р.;

ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонд)» від 19.06.1992 р.:

ст. 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р.:

ст. 6 ЗУ «Про особисте селянське господарство» від 15.052003 р.:

-ст.ст. 19, 23, 24 ЗУ «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будник}» від 29.1і2001р.

1. Загальна характеристика і війн права спільної власності

Згідно ч.1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Таким чином, право сімейної власності - це право власності двох чи декількох осіб на один об'єкт.

Спільна власність має місце при множинності об'єктів (учасників) на один об'єкт (річ). Наприклад, у разі коли неподільне маймо переходить у власність декільком особам у результаті дарування, одержання в порядку спадкування, приватизації державного або комунального майна чи іншим способом.

Право спільної власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають з приводу володіння, користування та розпорядження двома чи більше особами спільним майном.

Право спільної власності в суб'єктивному розумінні - це міра можливої поведінки співвласників щодо реалізації їхніх правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню спільним майном.

За юридичною природою спільна власність є особливим способом реалізації суб'єктами права приватної, комунальної. державної власності. Тому спільна власність не утворює самостійного виду власності, а є правовим режимом як у рамках одного виду власності (наприклад, приватної), так і в різних видах (змішана власність).

Ознак: спільної власності:

  1.  багато суб’єктність - множинність суб’єктів (два чи більше  суб'єкта);
  2.  одно об’єктність - єдність об’єкта (єдиний об'єкт). Суб'єкти права спільної власності

Право спільної власності здійснюється декількома особами. Суб'єкти права спільної власності називаються співвласниками. Особливість правового зв'язку між суб'єктами права спільної власності полягає в тому, що співвласники не створюють єдиного суб'єкта права Немає колективу осіб як суб'єкта права (відмінність від юридичної особи), а власники виступають як самостійні суб’єкти права власності.

Об'єктний склад співвласників будь-які суб'єкти права власності (ст. 318 ЦК)

Отже, відносини спільної власності можуть виникати між фізичними та юридичними особами, територіальними громадами, державою.

Право спільної характеризуються двома групами відносин:

1. внутрішні відносини між самими співвласниками носять відносний характер;

2. зовнішні відносини співвласників із усіма третіми особами носять абсолютний характер.

Об'єкти права спільної вчасності. Об'єктом права спільної власності може бути:

будь-яка окрема річ, крім обмежень, передбачених законам.

сукупність речей

Об'єктом спільної власності можуть виступати речі споживні та не споживні рухомі та нерухомі. Найчастіше об'єктом права спільної власності є неподільна річ. Однак й подільні речі також можуть перебували у спільній власності. Якщо у спільній власності знаходиться сукупність речей, то ці речі як об'єкт права спільної власності являють собою єдине ціле. Наприклад. спадщина що переходить до кількох спадкоємців. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частин. Сутність спільної власності полягає у тому, що декілька власників спільно володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном.

Підстави виникнення права спільної власності

Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом (ч З ст. 355 ЦК). Таким чином, право спільної власності може набувало як первісними, так й похідними способами, зокрема закріпленими у главі 24 ЦК.

Види права спільної власності (ч.2 ст. 355 ЦК):

  1.  спільна часткова власність - спільна власність з визначенням часток співвласників;
  2.  спільна сумісна власність - спільна власність без визначення часток співвласників.

У ч.4 ст. 355 ЦК закріплена презумпція спільної часткової вчасності. За загальним правилом, при наявності права власності декількох суб'єктів на один об'єкт, вважається що існує спільна часткова вчасність. Спільна сумісна вчасність виникає лише у випадках, встановлених у договорі чи законі.

2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ст. 356 ЦК спільна часткова вчасність - це спільна власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ч2 ст. 356 ЦК). Наприклад, згідно з ст. 1134 ЦК внесене учасниками простого товариства майно (вклад), а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності доходи є спільною частковою вчасністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Кожному учаснику в спільній частковій вчасності належить право на частку. Дискусійним у цивілістичній науці є питання - у чому ж це право виражається? З проблеми про правову природу частки існує декілька точок зору.

Теорії правової природи частки у праві спільної часткової власності.

  1.  це арифметично виражена частка в суб'єктивному праві на спільне майно.
  2.  це частка у вартості (цінності) спільного майна;
  3.  це частка в самому манні.

 Усталеною та закріпленою у законодавстві (у ЦК) є перша точка зору, як про частку у праві власності на річ.

Обґрунтування цієї точки зору:

  1.  об'єктом цього права як права власності є вся річ у цілому;

право кожного зі співвласників поширюється на всю річ, а не певну її частину. Кожному співвласнику не належить частка у майні. Інакше мова йшла б про право кожного співвласника на певну конкретну частину спільної речі. Тим самим право власності зі множинністю власників було б замінено одно суб’єктним правом власності.

це особливий вид спільної власності. тому що право кожного співвласника виражається у визначеній частці.

Важливим є питання про розмір часток в праві спільної часткової власності. Правила щодо визначення розміру частки у праві спільної часткової власності:

  1.  Частки співвласників визначаються арифметично (виді дробі ~ 12.2 3 34.4 5…. або у вигляді відсотків - !0% 30%. 50%... ):
  2.  Рівність часток співвласників якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законам (ч. І ст.. 357ЦК);
  3.  Визначення розмірів часток з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання ( виготовлення, спорудження . майна, якщо розмір часток в праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом (ч.2 сні 357ЦК) мова йде про ситуацію коли співвласники не погоджуються з рівним розміром їх часток.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки в праві спільної часткової власності, якщо він здійснив поліпшення спільного манна (ч З ст. 357 ЦК).

Збільшення частки співвласника у праві спільної часткової власності відбувається за умов. якщо поліпшення спільного майна:

  •  не можливо відокремити;
  •  зроблені коштом співвласника;
  •  зроблені за згодою всіх співвласників;
  •  зроблені з додержанням встановленого порядку використання спільного. майна.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності (ч.4 ст. 357 ЦК). У науці цивільного права розрізняють ідеальну частку їді реальну частку.

Ідеальна частка - це частка у праві власності на майно.

Реальна частка - це частка в майні в натурі.

Практичне значення такого визначення проявляється при визначенні порядку здійснення права спільної часткової власності, зокрема користування спільним майном, виділі частки спільного майна або його поділі.

Зміст спільної часткової власності складають правомочності співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ч. І ст. 358-ЦК). Кожен із співвласників незалежно від розміру своєї частки у праві спільної власності має один голос, але це не має юридичного значення. Рішення щодо спільного майна приймається не більшістю голосів, а одностайно.

Порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном встановлюється:

  •  за домовленістю співвласників
  •  рішенням суду, у разі відсутності такої згоди. При цьому суд виходить з розміру часток кожного співвласника.

Співвласники можуть володіти та користуватися спільним майном у цілому або його окремими частинами. Зазвичай, вибір варіанту залежить від об'єкта права спільної власності. Наприклад неподільні речі використовуються як єдине ціле (автомобіль), а подільні речі можуть використовуватися співвласниками в окремих частинах. Можливе й поєднання двох варіантів володіння та користування спільним майном. Наприклад, кімнати в квартирі, що перебуває у спільній частковій власності декількох осіб, використовується ними роздільно, а кухня, коридор та інші допоміжні приміщення - спільно.

Співвласники можуть володіти та користуватися майном:

  •  з урахуванням часток які належать їм у праві спільної часткової власності на майно (реальна частка дорівнює ідеальній);
  •  незалежно від розміру частки (реальна частка з більшою або. меншою, ніж ідеальна).

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників. які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ч З ст. 358 ЦК).

Нотаріально посвідчений договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (ч.4 ст. 358 ЦК).

Усі учасники спільної часткової власності відповідно до своїх часток у праві на спільне майно:

  1.  отримають вигоди від спільного майна, тобто мають право на плоди, продукцію та доходи від використання спільного майна якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.. 359ЦК);
  2.  несуть тягар утримання спільного майна, тобто зобов'язані брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів) (ст. 360 ЦК);
  3.  несуть відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст.. 360 ЦК).

По іншому урегульований порядок розпорядження учасником спільної часткової власності своєю часткою в праві. Кожен співвласник має право самостійне розпоряджатися своєю часткою в праві спільної часткової власності (ст. 361 ЦК). При цьому не потрібно згоди інших співвласників. Суперечки, що виникають між співвласниками при розпорядженні одним з них своєю часткою, не можуть вирішуватися судом. Однак, персональний склад співвласників має істотне значення для організації узгодженого володіння, користування та розпорядження спільним майном. Враховуючи інтереси співвласників, ЦК закріплює-спеціальні правила щодо розпорядження співвласником своєю часткою в праві спільної часткової власності шляхом її продажу. У разі продажу частки в праві спільної часткової власності одним з співвласників третій особі інші співвласники мають переважне право її купівлі (ст. 362 ЦК).

Порядок продажу частки у праві спільної часткової власності третій особі:

  •  письмове повідомлення продавцем інших співвласників про свій намір із зазначенням ціни та інші умов, на яких він продає свою частку у праві (ч,2 ст. 362 ЦК);
  •  відмова співвласників від здійснення переважного права купівлі чи не здійснення ними свого права щодо нерухомого майна - протягам одного місяця (І місяць), а щодо рухомого майна - протягом/ десяти днів (10 днів) від дня отримання ними повідомлення.

Співвласник має право придбати частку за ціною, оголошеної для продажу і на інших рівних умовах. Якщо декілька співвласників бажають придбати і частку у праві спільної часткової власності. то право вибору покупця належить продавцю.

Наслідки порушення порядку продажу частки (переважного права купівлі) (ч.4 ст. 362 ЦК): співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець (п.13 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок»).

До таких вимог співвласників застосовується спеціальна позовна давність у один рік (абз.2 ч.4сі.362ЦК).

Передача співвласником переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається (ч.5 ст. 362 ЦК).

Правило про переважне право купівлі частки не застосовується якщо продаж здійснюється з публічних торгів. тому що договір купівлі-продажу укладається з особою, яка виграла торги (ст. 650 ЦК). співвласники мають право приймати участь в публічних торгах на загальних підставах з іншими покупцями. Продаж частки з торгів можлива, наприклад, при зверненні стягнення на частку у спільному майні (ст. 366 ЦК), при реалізації майна, що перебуває у заставі (ст. 590 ЦК).

Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором (ст..363ЦК).

За. загальним правилом право власності за договором переходить в момент передання майна (ст. 334 ЦК). Однак, частку в праві фактично передати неможливо. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору (ст. 640 ЦК - момент укладення договору), якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації частка у праві спільної часткової власності переходить відповідно до ч. 3,4 ст. 334 ЦК. При переході частки в праві спільної часткової власності відбувається заміна одного учасника спільної власності (співвласника) іншим.

Вихід співвласника з відносин спільної часткової власності

Вихід співвласника з відносин спільної часткової власності відбувається у разі:

  •  виділу частки співвласника в натурі (ст.. 364 ЦК);
  •  припинення права на частку у спільному майні (ст.. 365 ЦК)
  •  поділу спільного майна (ст.. 367ЦК).

Види частки із спільного майна - це перехід частки цього майна у власність учасника - спільної власності та припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. При цьому для інших співвласників зберігається режим спільної власності.

 Виділ частки, яка належить співвласнику у праві спільної часткової власності здійснюється за вимогою:

  •  самого співвласника (ст.. 364 ЦК);
  •  кредитора співвласника (ст.. 366 ЦК).

Вид майна, що є у спільній власності, обумовлює порядок його виділу:

  •  виділ частки в натурі - загальній порядок (ст.. 364 ЦК);
  •  одержання від інших співвласників грошової чи іншої матеріально компенсації вартості частки, якщо виділ її в натурі не допускається згідно із законом або є не можливим (річ є неподільною - ч.2 ст. 183 ЦК).

На практиці проблематичним є вирішення питання про подільність речі. Наприклад згідно з п.6 Постанови Пленуму Верховного суду Украйні «Про практику застосування судами законодавства, і що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 04.10.1991 р. № 7. при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі що.... це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Договір про виділ частки нерухомого спільного майна в натурі укладається в письмовій нотаріально посвідченій формі.

Виділ у натурі частки із спільного майна за вимогою кредитора має місце при зверненні стягнення за зобов'язаннями одного із співвласників (ст. 366 ЦК). Звернення стягнення на частку в спільному майні боржника можливе за умови недостатності у нього іншого майна на яке може бути звернене стягнення. Кредитор співвласника майна пред'являє позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ частки із майна в натурі має наслідком зміну призначення спільного майна або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу частки із спільного майна в натурі або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності із направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника. з проведенням відповідних перерахунків.

Припинення права на частку у спільному майні

Припинення права на частку у спільному майні здійснюється за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК).

Порядок припинення права на частку у спільному майні:

  •  позов співвласника;
  •  попереднє внесення позивачем вартості частки на депозитний рахунок су ф ;
  •  рішення суду.

Умови припинення права на частку в спільному майні:

  •  ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
  •  річ є неподільною;
  •  спільне володіння і користування майном є неможливим ;
  •  таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї

Події майна.

Події майна, що є у спільній частковій власності, - це перехід часток даного майна у власність кожного із співвласників. Отже, події спільного манна є специфічною підставою припинення права спільної часткової власності. Згідно ст. 367 ЦК спільне майно може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними, а за відсутності такої домовленості - за рішенням суду. Договір про події нерухомого майна укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. У разі поділу спільного майна між співвласниками і право спільної часткової власності на нього припиняється, і кожний стає власникам лише визначеної частки майна

3. Право спільної сумісної власності

Згідно ст. 368 ЦК спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності. Відмінність спільної сумісної власності від спільної часткової полягає у невизначеності часток співвласників у праві на майно при здійсненні права власності. Частка кожного із співвласників визначається тільки при припиненні спільної власності або при виділі частки майна одному із співвласників.

Режим спільної сумісної власності встановлюється:

  •  законом;
  •  договором.

Законом встановлюється спільна сумісна власність на:

  •  майно, набуте подружжям за час шлюбу (ч .З ст.. 368ЦК ч 1 ст. 60 СК);
  •  майно, надуте чоловіком і жінкою, які приживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (ст.. 74 СК);
  •  майно набуте  в результаті спільної праці та грошових коштів членів сім 7 (4.4 ст. 368 ЦК);
  •  майно осіб, що ведуть селянське господарство (ч.2 ст. 18 ЗУ « Про власність», ст.. 6 ЗУ «Про особисте селянське господарство»),
  •  земельну ділянку (ст.. 86, 89 Земельного Кодексу); Згідно з ст. 89 ЗК земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів особистого селянського господарства, якщо інше не передбачено домовленістю між ними; в) співвласників житлового будинку.
  •  неподільне майно співвласників багатоквартирного будинку (ст.. 19 ЗУ «Про об'єднання співвласників багатоквартирного буднику»).

Договором може встановлюватися спільна сумісна власність.

  •  договір про спільну діяльність (ст.. 1134 ЦК);
  •  договір про набуття права власності на житлове приміщення при приватизації (ст.. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»)

Суб'єкти права спільної сумісної власності.

До набрання чинності новим ЦК суб'єктами права спільної сумісної власності могли бути тільки фізичні особи. 42 ст. 368 ЦК встановлює, що суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізична та (або) юридичні особи а також держава територіальна громада якщо інше не встановлено законом.

Здійснення права спільної сумісної власності

Загальні засади здійснення спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК):

  •  володіння та користування  майном здійснюється співвласниками спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 369 ЦК)
  •  розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників (ч.2 ст. 369 ЦК). Закріплена презумпція - якщо один о співвласників вчинив правочин щодо розпорядження спільним майном, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який піддягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Однак, якщо правочин щодо розпорядження спільним майном вчинив співвласник, який не мав необхідних на це повноважень, то цей правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника:
  •  при створенні спільної сумісної власності вклад кожного із співвласників, як правило не впливає на розмір їх часток при поділі спільного майна. Наприклад, це стосується майна подружжя.

Вихід співвласника з відносин спільної сумісної власності відбувається у разі:

  •  виділу частки співвласника в натурі (ст.. 370 ЦК)
  •  поділу спільного майна (ст.. 372 ЦК).

Виділ частки в натурі та події майна що є у спільній сумісній власності. здійснюються в два етапи:

  1.  етап-визначення частки кожного із співвласників в праві на спільне майно;
  2.  етап - виділ (події) частки в натурі.

Виділ частки, яка належить співвласнику. Здійснюється за вимогою:

  •  самого співвласника (ст.. 370ЦК),
  •  кредитора співвласника (ст.. 371 ЦК);

Виділ в натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності за вимогою співвласника здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 ЦК (порядок виділу частки із майна що є у спільній частковій власності).

Видії частки із майна, що є спільній сумісній власності, за вимогою кредитора здійснюється у порядку; встановленому ст. 366 ЦК.

Події майна, що є у спільній сумісній власності

Правовим наслідком поділу майна, що є у спільній сумісній власності є припинення права спільної сумісної власності.

При подіті спільного майна визначаються частки співвласників. При цьому частки співвласників взнаються рівними, якщо інше не встановлено законом, договором, рішенням суду (ч.2 ст. 372 ЦК). За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Наприклад, згідно ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна подружжя суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один з них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син. дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного. духовного розвитку та лікування.

тема 15

спадкове право

план:

  1.  загальне положення про спадкове право і спадкове право
  2.  відкриття спадщини
  3.  спадкування за заповітом
  4.  спадкування за законом
  5.  реалізація спадкових право
  6.  спадковий договір

регулювання:

книга 6 ЦК; ЗУП нотаріат від 02.09.93р; інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України Наказ міста 3.03.2002р; постанова пленуму ВСУ про практику розгляду справ про спадкування від 24.06.1983р

спадкове право в об’єктивному розумінні це сукупність Ц п норм (підгалузь) Ц права які регулюють процес переходу прав і обов’язків особи до інших осіб.

В суб’єктивному розумінні (суб’єктивне право на розуміння) – це право особи бути закликаною до спадкування а також її правомочності після прийняття спадщини.

Принципи спадкового права:

  1.  універсальності спадкового права наступництва ст. 1216 1218 1268.
  2.  свободи заповіту ст.. 1234 – 1236 1254
  3.  рахування не тільки дійсної але й припустимої волі спадкодавця 1258-1267 ЦК
  4.  охорони інтересів спадкодавця спадкоємців інших осіб охорони самої спадщини від протиправних чи аморальних посягань 1224, 1246, 1255, 1286…
  5.  матеріально забезпеченого призначення спадкування 1231 1282 ЦК

Спадкування 1216 – це певний ПЕРЕХІД прав і обов’язків (спадщини) від померлої фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). При спадкуванні перехід прав і обов’язків спадкодавця до його спадкоємців відбувається в порядку універсального правонаступництва.

Суб’єкти спадкового права:

  1.  спадкодавець – це фізична особа права та обов’язки якої після її смерті переходять до інших осіб. При спадкуванні за законом спадкодавцем може бути фізична особа незалежно від обсягу її цивільної дієздатності. При спадкуванні за заповітом спадкодавцем (заповідачем) може бути фізична особа яка на МОМЕНТ складання заповіту має повну цивільну дієздатність ч 1 ст. 1234 ЦК
  2.  спадкоємець – це особа до якої переходять права та обов’язки особи яка померла. Спадкоємцями за законом можуть бути тільки фізичні особи (тому ще є 5 черг за законом є близькі особи). Спадкоємцями за заповітом можуть бути будь-які учасники цивільних відносин зазначених в ст. 2 ЦК. Спадкоємцями за законом і за заповітом можуть бути ті фізичні особи які є живими на час відкриття спадщини, а також ОСОБИ які були зачаті за життя спадкодавця і народжені ЖИВИМИ після відкриття спадщини 1222 ЦК. Особи які не мають право на спадкування за заповітом і за законом ч1 і 2 ст. 1224 ЦК: особи які УМИСНО позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; особи які УМИСНО перешкоджали спадкодавцю скласти заповіт внести до нього зміни або скасувати його і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи інших осіб або сприяли збільшенню їхньої  частки у спадщині. Особи які не мають право спадкувати за законом ч 3 – 5 ст. 1224 ЦК. Батьки після дитини щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їх права не були поновлені на час відкриття спадщини (164,166, 169 СК); батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти усиновлені а також інші особи які УХИЛЯЛИСЯ від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця якщо ця обставина встановлена судом. В)одна після одної особи шлюб між якими є не дійсним 39 СК або визнаний таким за рішенням суду ст. 40, 41 СК. Г) особа яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві який через похилий вік чи каліцтво тяжку хворобу був у безпорадному сатані (при цьому усунення проводиться за рішенням суду)

правила про усунення від права на спадкування поширюються на всіх спадкоємців у тому числі на тих що мають право на обов’язкову частку у спадщині 1241 ЦК а також на осіб на користь яких зроблений заповідальний відказ ст. 1237

об’єкти спадкового права – спадкове майно спадковою масою спадщиною. Спадщина – це сукупність ПРАВ І ОБОВЯЗКІВ що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини та існування яких не припинилося його смертю.

До складу спадщини не входять права і обов’язки нерозривно пов’язані з особою спадкодавця:

  1.  особисті немайнові права (книга 2 ЦК права на ім’я, честь, гідність )
  2.  право на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян якщо інше не встановлене законом або їх установчими документами ( виключення ч5 ст. 147)
  3.  право на відшкодування шкоди завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я ст..1195
  4.  права на аліменти пенсію допомогу або інші виплати встановлені законом (75 СК ЗУП пенсійне забезпечення)
  5.  права та обв’язки особи як кредитора або боржника передбачені  ст. 608 ЦК.(1219)

крім цього до складу спадщини не входить:

А) права і обов’язки що виникають з договору доручення крім тих які набуті спадкоємцем в наслідок виконання доручення 1008 ЦК

Б) право користування житловим приміщення що мав спадкодавець  не підстав договору житлового найму (ст..61 ЖК ст. 810 ЦК)

В) право на одержання приватизаційних цінних паперів (ст..2 ЗУП приватизаційні папери)

До складу спадщини входять ст.1218 ЦК:

  1.  лише ті права і обов’язки носієм яких за життя був сам спадкодавець (на момент відкриття спадщини)
  2.  ті права і обов’язки які за своєю природою можуть переходити до інших осіб

деякі об’єкти спадщини:

  1.  ст. 1225 ЦК. Право на земельну ділянку право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців А) на загальних підставах Б) зі збереженням її цільового призначення
  2.  ст. 1226 ЦК. Частка в праві спільної сумісної власності: А) спадкується на загальних підставах Б) часка в праві визначається після смерті співвласника.
  3.  ст. 1227 ЦК. Право на одержання сум заробітної плати, стипендій, аліментів, інших соціальних виплат: А) ці суми належали спадкодавцеві тобто були нараховані йому за життя Б) відсутні члени сім’ї які мають право на одержання цих сум.
  4.  ст. 1228 ЦК. Право на вклад банку фінансові установи: А) можливість розпорядження вкладником  правом на вклад у заповіті або відповідними розпорядженням банку: А) не залежно від способу вкладу в банк воно входить до складу спадщини.
  5.  ст. 1229 ЦК. Право на одержання страхових виплат (страхового відшкодування): А) на загальних підставах Б) не входить до складу спадщини право на одержання страхової суми у разі смерті страхувальника, за договором особистого страхування (ст..4 ЗУП старування) якщо у договорі призначено особу вигодо-набувача (ч 2 ст. 985 ЦК.
  6.  ст. 1230 ЦК. Право на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки : А) збитки завданні спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях Б) стягнення неустойки ЯКА БУЛА ПРИСУДЖЕНА СУДОМ СПАДКОДАВЦЕВІ ЗА ЙОГО ЖИТТЯ ст. 549,624 ЦК В) відшкодування моральної шкоди було присуджено судом спадкодавцеві за його життя ст..23 ЦК.
  7.  ст. 1231 ЦК. Обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду яка була завдана спадкодавцем: А) майнова шкода завдана спадкодавцем незалежно від виду порушених обов’язків Б) відшкодування моральної шкоди було присуджено судом зі спадкодавця за його життя В) сплата неустойки була присуджена судом кредитора зі спадкодавця за його життя.

В складі спадщини виділяють спадковий актив і спадковий пасив. Спадковий актив – це сукупність усіх прав що входять до складу спадщини, спадковий пасив – це сукупність усіх обов’язків що входять до складу спадщини. Пасив спадщини не може перевищувати її актив  ч 4 ст. 1231ЦК.

Види спадкування 1217:

  1.  спадкування за заповітом глава 85 ЦК
  2.  спадкування за законом глава 86 ЦК (пріоритет надається спадкуванню за заповітом)

???????????????????????

відкриття спадщини отже відкриття спадщини є підставою виникнення спадкового права.

У своєму розвитку спадкове право відношення проходить 2 етап:

1. з моменту відкриття спадщини і до реалізації права на прийняття спадщини. Скликається коло осіб які мають право прийняти спадщину або відмовити.

2. з моменту прийняття спадщини і продовжується до визначення долі спадкового майна і оформлення спадкових прав. спадкоємець набуває прав і обов’язків.

Підстави відкриття спадщини ч 1 ст. 1220 ЦК:

  1.  смерть фізичної особи
  2.  оголошення фізичну особу померлою

час відкриття спадщини:

  1.  день смерті фізичної особи
  2.  день з якого фізична особа оголошуються померлою (ч3 ст. 46)

коморієнти – це особи які мають право спадкувати одна після одної

коморієнти які померли протягом  ДОБИ не спадкують один після одного, спадщина відкривається що до кожного з них відкривається одночасно і окремо.

Якщо кілька коморієнтів померлі підчас спільної для них небезпеки припускається що вони померли одночасно.

На час відкриття спадщини визначається:

  1.  склад спадщин (ст. 1218 ЦК)
  2.  коло спадкоємців (ст. 1222 ЦК)
  3.  початок строку для прийняття чи відмови від спадщини (ст..1270 ЦК)

місце відкриття спадщини чт1221 є :

  1.  останнє місце проживання спадкодавця (загальне правило)
  2.  якщо не можливо встановити то це місце знаходження нерухомого майна або основної його частини
  3.  якщо нерухомого майна не має то це місце знаходження основного рухомого майна.

Ст. 45 конвенції 1993 року!!!

За місцем відкриття спадщини:

  1.  встановлюється коло спадкоємців які закликаються до спадкування
  2.  Спадкоємці подають у державну нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини або відмову від неї ст..1269 1273 ЦК
  3.  вживається заходи по охороні спадкового майна 1283 ЦК
  4.  кредитори пред’являють вимоги до спадкоємців (якщо спадкодавець був боржником то обов’язки переходять до спадкодавця 1283.)
  5.  видається свідоцтво про право на спадщини 1296 ЦК

П№3

Глава 85 книга 6 ЦК

Заповіт ст. 1283 – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Складання заповіту є правочин (сам заповіт є документ)

Характеристика заповіту:

  1.  це односторонній правочин – це правочин достатньо волевиявлення однієї сторони.
  2.  це особисте розпорядження ч 2 ст. 1234 ЦК. (Вчинення заповіту через представника забороняється це виключення підписання це не вчинення)
  3.  строковий правочин настання правових наслідків пов’язана з подією – смертю.

Заповіт :

спадкоємець має право у заповіті:

призначити спадкоємців ч 1 ст. 1235

позбавити право на спадкування спадкоємець за законом крім тих які мають право на обов’язкову частку ч 2 і 3 ст.1235 ЦК

визначити обсяг спадщини яка спадкується за заповітом ст..1236 ЦК.

зробити особливі розпорядження: А) заповідальний відказ 1237; 1238 ЦК Б) покладання на спадкоємців інших обов’язків не майнового характеру ст. 1240 ЦК В) встановлення сервітуту ст. 1246  Г) підпризанчення спадкоємця на випадок якщо основний відмовиться від спадщини 1244 ЦК Ґ) призначення виконавця заповіту ст. 1286 ЦК.

Заповідальний відказ – це особистий розпорядження заповідача яким на спадкоємця покладається обов’язок чинити певну дію на користь одного або декількох осіб (відказоодержувачі)

Предмет заповідального відказу ст. 1238 – це передача відказоодержувача у власність чи інше речове право майнового право чи речі що входить або не входить до складу спадщини.

Суб’єкт виконання заповідального відказу спадкоємець зазначений в заповіті. Ст. 1237 не вказано чітко хто виконує заповідальний заповіт.

Відказоодержувачем може бути будь-яка особа яка входить і не входить до кола спадкоємців за законом.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише в межах реальної вартості спадкового майна.

На підставі заповідального відказу виникають зобов’язальні відносини між спадкоємцем боржником та відказоодержувачем кредитором.

Підстави припинення заповідального відказу:

  1.  смерть відказоодержувача до відкриття спадщини.
  2.  визнання спадщини від умерлої. Ст. 1277ЦК

право на обов’язкову часку в спадщині ст. 1241 ЦК. Обов’язкова частка – це частина спадщини яку успадковують певна категорія спадкоємців не залежно від змісту заповіту.

Особи які мають право на обов’язкову часку в спадщині:

  1.  малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця
  2.  непрацездатні вдова вдівець
  3.  непрацездатні батьки

непрацездатними є особи визначені в пунктах 2-4 ч 1 ст. 1200 ЦК:

  1.  особи які досягли пенсійного віку (чоловіки. 60 р жінки 55років)
  2.  інваліди будь-якої групи інвалідності (встановлена на підставі медико-санітарної експертизи МСЕ )
  3.  особи незалежно від віку та працездатності які не працюють і здійснюють догляд за малолітніми дітьми, братами, сестрами, онуками спадкодавця до досягнення ними 14 років.

Розмір обов’язкової частки (половина ½ частки що належала обов’язковому спадкоємцю у разі спадкування за законом.

Форми заповіту

Загальні вимоги до форми заповіту ст. 1247 ЦК:

  1.  складений письмово із зазначенням місця і часу його складання .
  2.  як правило підписаний особисто заповідачем (виключення ст. 207)
  3.  посвідчення заповіту нотаріусом або іншими службовими посадовими особами зазначені в ст. 1251; 1252.

Заповіт може посвідчуватися при свідках за бажанням заповідача ч 1 ст. 1253 ЦК. Присутність не менше 2-ох свідків є обов’язковою:

  1.  при посвідчені заповіту особами зазначених в ст. 1252 ЦК
  2.  якщо заповідач через фізичні вади не може прочитати заповіт абзац 3 ч 2 ст. 1278 ЦК.

Свідками можуть бути будь-які фізичні особи які мають повну цивільну дієздатність крім тих які зазначені в ч 4 ст. 1253 ЦК

Заповідач має право в будь-який час:

  1.  скасувати заповіт
  2.  змінити заповіт
  3.  скласти новий заповіт

підстави нікчемності заповіту ч 1 ст. 1257 ЦК:

  1.  заповіт складений особою яка не мала на це право
  2.  порушення вимог щодо форми та ПОСВІДЧЕННЯ (порядок посвідчення) заповіту

підстави оспорювання заповіту ч 2 ст. 1257 ЦК:

  1.  вади волі та волевиявлення заповідача

правові наслідки недійсності заповіту:

попередній заповіт не відновлюється крім випадків коли заповіт був визнаний недійсним як такий що складений особою яка не усвідомлювала значення своїх дій та або не могла керувати ними ст. 225 ЦК або складений під впливом насильства ст. 331 ЦК

Види заповітів:

  1.  заповіт з умовою ст. 1242 ЦК. Умова це певна обставина яка пов’язана або не пов’язана з поведінкою спадкоємця із наявністю якої на момент відкриття спадщини пов’язано виникнення право на спадкування у особи.
  2.  заповіт подружжя ст. 1243 ЦК. Склад спадщини тільки майно що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. заповідач – це подружжя. Порядок спадкування:
  3.  після смерті одного з подружжя його часка переходить другому з подружжя
    1.  після смерті друга з подружжя все майно спадкує зазначений в заповіті
  4.  секретний заповіт ст. 1249 ЦК. Це заповіт який посвідчується нотаріусом без ознайомлення його змісту.

П№4

Спадкування за законом глава 86

Має місце у разі:

  1.  спадкодавець не залишив заповіту.
  2.  заповіт визнаний недійсним ст. 1257
  3.  спадкоємці за заповітом не прийняли (відмовились) ст. 1273 ЦК
  4.  спадкоємці за заповітом усунені від права на спадкування ст. 1224 ЦК
  5.  спадкодавець у заповіті розпорядився тільки частиною спадщини ст. 1245ЦК.

Порядок спадкування за законом ст.1258ЦК почергово .

Встановлено 5 черг спадкування за законом :

  1.  ст. 1261 ЦК це діти спадкодавця в тому числі зачаті і ненароджені за його життя, той із подружжя який пережив спадкодавця, батьки.
  2.  ст. 1262 ЦК рідні брати та сестри (кровні, єдині утробні) його баба та дід як з боку батька і матері.
  3.  

Відкриття спадщини

У своєму розвитку спадкове правовідношення проходить два етапи:

/ - починається з моменту відкриття спадщини;

2 - починається з моменту реалізації права на прийняття спадщини.

Відкриття спадщини відбувається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (ч. І ст. 1220 ЦК). Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, що свідчать про те. що зміни, що відбулися в організмі людини, невідворотні та дозволяють констатувати факт смерті. Якщо життєдіяльність підтримується за допомогою апаратів штучного дихання, кровообігу і т.п., смерть ще не настала. Факт смерті, встановлений на підставі медико-біологічних даних, засвідчується у свідоцтві про смерть, виданому органами реєстрації актів цивільного стану.

За правовими наслідками до смерті прирівнюється й оголошення судом безвісно відсутнього громадянина померлим (ст. 46-47 ЦК), а також встановлення судом факту смерті фізичної особи. Отже, якщо смерть фізичної особи є юридичним фактом - подією, то оголошення фізичної особи померлою є презумпція смерті, тому, як будь-яка презумпція, може бути спростована.

Для спадкових відносин важливим є визначення часу та місця відкриття спадщини.

Час відкриття спадщини (ч.2 ст. 1220 ЦК) - це день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ч. З ст. 46 ЦК). Законодавець надає значення тільки дню смерті — календарній даті, і не враховує при цьому годину смерті. Таким чином, виходячи з того, що спадкоємцями можуть бути особи, що знаходяться в живих на момент відкриття спадщини, якщо протягом однієї доби (однієї календарної дати) померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, не визнаються спадкоємцями (коморієнти). Спадщина після них відкривається спадщина відкривається одночасно і о креми щодо окремо щодо кожної з них (ч.3 ст. 1220 ЦК). Це правило є імперативним.

Якщо кілька осіб, які  могли б спадкувати одна після одної померли під час спільної для  них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи і т.п.). припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них (ч.4 ст. 1220 ЦК). Це положення є презумпцією, яка може бути спростована.

Відповідно до п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців обов'язково вимагаються відповідні документи. Так, факт смерті і час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця.

Встановлення часу відкриття спадщини має юридичне значення, тому що:

  1.  с цього моменту починається перебіг строку для прийняття спадщини (6 місяців) - спи 1270 ЦК;
  2.  на цей день визначається склад спадщини - ст. 1218 ЦК;
  3.  на цей день визначається коло спадкоємнім ~ ст. 1222 ЦК.

Місце відкриття спадщини (ст. 1221 КУ) Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо воно невідоме, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Місце проживання фізичної особи визначається за ст. 29 ЦК. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для поживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Відповідно до ч. 6 ст. 29 ЦК фізична особа може мати кілька місць проживання. Відповідно до п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, - місце знаходження майна або його основної частини. Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися в навчальних закладах, що знаходяться поза постійним місцем їх проживання, місцем відкриття спадщини визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на строкову військову службу або до вступу до відповідного учбового закладу. У випадках, якщо останнім місцем проживання спадкодавця є територія іншої держави, нотаріусом установлюється наявність між Україною та такою державою відповідного договору про правову допомогу. При наявності такого договору застосовується загальне правило спадкоємства майна відповідно до законодавства держави, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Винятком з цього правила є спадкоємство нерухомого майна, за наявності якого право на спадщину на таке майно оформлюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої воно знаходиться {Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93, ратифікована Верховною Рабою України 10.11.94 р.).

Місце відкриття спадщини має також важливе практичне значення, тому то воно її впливає на порядок спадкування, За місцем відкриття спадщини:

  1.  встановлюється коло спадкоємців, що закликаються до спадкування;
  2.  спадкоємці подають у нотаріальну контору заяви про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК) або про відмову від прийняття спадщини (сни 1273 ЦК);
  3.  державна нотаріальна контора вживає заходів по охороні спадкового майна (ст. 1283 ЦК, ст. 60 ЗУ «Про нотаріат»);

4}   кредитори пред'являють вимоги до спадкоємців (ст. 1281 ЦК);

5} нотаріальна контора видає спадкоємцям свідоцтво про право на спадщину (ст. 1296 ЦК, ст..ст. 66-69 ЗУ «Про нотаріат» і

Відкриття спадщини як юридичний факт спричиняє наслідок — виникнення права на спадкування. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (ч. З ст. 1223 ЦК).

3. Спадкування за законом Спадкування за законом мас місце в наступних випадках (ч.2 ст. 1223 ЦК):

  1.  спадкодавець не залишив заповіту:
  2.  заповіт визнаний у встановленому порядку недійсним (ст. 1257 ЦК);
  3.  спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину або відмовились від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК):
  4.  спадкоємці   за   заповітом   не   закликаються   до   спадкування(усунення від права на спадкування - спи 1224 ЦК);
  5.  спадкодавець у заповіті розпорядився частиною спадщини (не охоплення заповітом усієї спадщини). У цьому випадку частина, що залишилася, успадковується за законом (ст. 1245 ЦК).

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, визначених у законі.

Порядок спадкування за законом - почергово (ст. 1258 ЦК). Іншими словами. спадкоємці одержують право на спадкування почергово. ЦК 1963 р. встановлював лише дві черги спадкоємців за законом. З огляду на обставини, що заповіт складали, як правило, люди похилого віку, то смерть особи, яка не залишила заповіту і не мала близьких родичів, призводила до наслідків спадкування її майна державою. При розробці нового ЦК застосовувалися інші засади регулювання спадкових відносин, а саме принцип - те що складає приватну власність особи, повинне залишитися в сфері приватної власності і після її смерті. У зв'язку з цим у новому ЦК встановлено п'ять черг спадкоємців за законом. При цьому кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини чи відмови їх від прийняття спадщини. Виключення - випадки, передбачені ст. 1259 ЦК.

Перта черга спадкоємців за законом (ст. 1261 ЦК)— діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який пережив спадкодавця, та батьки.

Склад пертої черги спадкоємців за законом залишився такий же як і за ЦК 1963р. При цьому окремою нормою (ст. 1260 ЦК) регулюється порядок спадкування усиновленими й усиновлювачами. Усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів по походженню. з цього випливає, що спадкові права усиновлених і усиновителів прирівнюються до спадкових прав дітей і батьків». У свою чергу усиновлений і його нащадки не успадковують за законом після смерті своїх батьків, інших родичів за походженням по висхідній лінії, а батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не успадковують за законом після смерті самого усиновленого і його нащадків. Згідно ст.ст. 257 і 259 СК України за рішенням суду може бути збережений правовий зв'язок між усиновленою дитиною і його бабкою, дідом, братом і сестрою за походженням. У цьому випадку усиновлений та вказані його родичі успадковують після смерті один одного на загальних підставах.

Друга черга спадкоємців за законом (ст. 1262 ЦК) — рідні братії та сестри спадкодавця, його баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері. Склад другої черги спадкоємців за законом також зберігся таким же як і в ЦК 1963 р.

Третя черга спадкоємців за законом (ст. 1263 ЦК) — рідні дядько та тітка спадкодавця.

ЦК 1963 р. формує черги спадкоємців за ознакою шлюбу чи родинних зв'язків. Новим ЦК вводиться ще одна ознака - сімейні зв'язки. Це стосується складу четвертої черги спадкоємців за законом.

Четверта черга спадкоємців за законом (ст. 1264 ЦК) - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5-ть років до моменту відкриття спадщини.

Поняття сім'ї дається в ст. З СК, а саме: сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (згідно з ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття). Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

П'ята черга спадкоємців за законом (ст. 1265 ЦК) —

а) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

б) утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем ( абз.2 ч.2 ст. 1265 ЦК) вважається неповнолітня чи непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як 5-ть років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним чи основним джерелом засобів існування. Як відомо, ЦК 1963 р. відрізнявся особливим ставленням до утриманців спадкодавця (ст.ст. 531 і 535 ЦК 1963 р.). По-перше, утриманцями визнавалися неповнолітні чи непрацездатні особи, які перебували на утриманні спадкодавця, протягом хоча б 1-го року. По-друге, вони спадкували завжди. При спадкуванні за заповітом вони мали право на обов'язкову частку в спадщині. При спадкуванні за законом вони приєднувалися до тієї черги, що закликалися до спадкування. Новий ЦК передбачає скасування зазначених спадкових прав утриманців.

Новий ЦК встановлює можливість змінити черговість одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК).

Зміна черговості одержання права на спадкування за законом відбувається: добровільно - нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині;

примусово - за рішенням суду фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцю, який через похилий вік, тяжку хворобу чи каліцтво був у безпорадному стані.

Таким чином, зберігається принцип  черговості в одержанні права на спадкування спадкоємців за  законом, ЦК одночасно передбачає можливість «підтягування» осіб з подальших черг до спадкування.

До числа спадкоємців за законом відносяться також спадкоємці,   що закликаються до спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Спадкоємцями за правом представлення можуть бути:

а) внуки (правнуки) спадкодавця:

б) прабаба та прадід спадкодавця;

в) племінники спадкодавця;

г) двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Право на спадкування у даних осіб виникає лише при наявності передбачених у законі умов:

  1.  спадкоємець, який одержав би право на спадкування, якби він був живий, помер раніше спадкодавця (тобто раніше відкриття спадщини);

місце померлого спадкоємця займають його спадкоємці;

спадкоємці  по  праву  представлення   спадкують на нарівні з іншими спадкоємцями, а лише ту частку, яку б спадкував би спадкоємець,  чиє місце вони зайняли;

4) ця частка поділяється між спадкоємцями по праву представлення порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення (ч.6 ст. 1266 ЦК).

Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом (ст. 1267 ЦК). За загальним   правилом  частки у  спадщині  кожного  із спадкоємців за законом є рівними. Однак, спадкоємці за угодою між собою можуть змінити розмір часток у спадщині когось з них:

  1.  усна угода щодо рухомого майна;
  2.  письмова нотаріально посвідчена угода щодо нерухомого майна або транспортних засобів .

4. Спадкування за заповітом

Законодавець віддає пріоритет спадкуванню за заповітом, тому що за цим видом спадкування реалізується дійсна воля спадкодавця. Так. спадкування за заповітом поставлено в Книзі 6 ЦК на перше місце, перед спадкуванням за законом. Новий ЦК передбачає значне відновлення інституту спадкування за заповітом.

Поняття, зміст і форма заповіту.

Заповіт (ст. 1233 ЦК) це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Складання заповіту — це особливий вид правочину. Правові наслідки цього правочину пов'язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, що названі в заповіті спадкоємцями.

Характеристика заповіту:

  1.  односторонній правочин (заповіт впиняється діями однієї особи):
  2.  право на заповіт має тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. І ст. 1234 ЦК);

особисте розпорядження (вчинення заповіту через представника не допускається (ч.2 ст. 1234 ЦК);

строковий правочин (смерть заповідача, на випадок якої складають заповіт, неминуче повинна наступити).

Зміст заповіту.

У заповіті спадкоємець має право:

  1.  призначити спадкоємців (ч. І ст. 1235 ЦК);
  2.  позбавити права на спадкування спадкоємців за законом, крім тих, як мають право на обов'язкову частку в спадщині (ч.2, ч. З ст. 1235 ЦК);
  3.  визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦК);
  4.  зробити заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК);
  5.  зробити інші розпорядження І ст. 1240, ст. 1246 ЦК).

Форма заповіту.

Загальні вимоги до форми заповіту містяться у ст. 1247 ЦК. Так, заповіт мас бути:

  1.  складений письмово, із зазначенням місця і часу його складання:

підписаний особисто заповідачем. Якщо заповідач у зв'язку з хворобою чи фізичним недоліком не може підписати заповіт власноручно, то текст заповіту за його дорученням й у його присутності підписує інша особа;

3) посвідчений нотаріусом чи іншими службовими, посадовими особами, зазначеними в ст.ст. 1251 - 1252 ЦК, а саме:

уповноваженою на це службовою (посадовою) особою відповідного органу місцевого самоврядування в населених пунктах, де немає нотаріусів (ст. 1251 ЦЮ;'

головним лікарем, його заступником з медичної частині або черговий лікарем лікарень, начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинків для осіб похилого віку та інвалідів (ч. І ст. 1252 ЦК);

капітаном морського, річкового судна, що ходить під прапором України (4,2 ст. 1252 ЦК);

начальником пошукової або іншої експедиції (ч. З ст. 1252 ЦК).

командиром (начальником) військової частини (ч.4 ст. 1252 ЦК);

начальником місця позбавлення волі (ч.5 ст. 1252 ЦК);

начальником слідчого ізолятора (ч. 6 ст. 1252 ЦК). При цьому заповіти, посвідчені вказаними особами прирівнюються до нотаріально посвідчених заповітів. Заповіти, посвідчені цими службовими (посадовими) особами, обов'язково посвідчуються при свідках (ч.2 ст. 1253 ЦК).

За бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках (ч. І ст. 1253 ЦК). Свідками можуть бути тільки фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність.

Крім того ЦК встановлений перелік осіб, які не можуть бути свідками (ч.4 ст. 1253 ЦК):

1) нотаріус або інша службова (посадова) особа, що посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім "і та близькі родичі спадкоємців за заповітом:

4) особи, які не можуть прочитати і підписати заповіт.

У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Види заповітів.

1.  Заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК).

Свобода заповіту реалізується в новому ЦК також через право заповідача визначати в заповіті ті обставини, наявність чи відсутність яких є умовою виникнення в осіб, зазначених у заповіті, права на спадкування — заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК). Так, заповідач може, наприклад, визначити, що його дочка одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини буде жити в Україні. Деякі вчені розцінили таку новелу як обмеження правоздатності. Однак ні про обмеження правоздатності, ні про обмеження суб'єктивних прав у цьому випадку не може йти мова. Ніхто, наприклад, не буде силоміць утримувати дочку в Україні. Якщо заповідач має право взагалі не вказати в заповіті свою дочку, то він може мати і право зробити в заповіті щодо неї зазначені вказівки.

Умова в заповіті може бути як пов'язана з поведінкою особи, так і не пов'язана. Обов'язковим є лише наявність цієї умови на Момент відкриття спадщини. При цьому та обставина, що особа не знала про умову чи її настання від неї не залежало, не має правового значення. Умова, зазначена в заповіті, не повинна суперечити закону чи моральним засадам суспільства під страхом її недійсності.

2. Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК).

Подружжя мають право розпорядитися майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, склавши один заповіт. Розпорядження майном, що належить кожному з подружжя на праві особистої приватної власності (ст. 57 СК) здійснюється в окремому заповіті кожного з подружжя. Порядок спадкування за заповітом подружжя передбачає 2 етапи. По-перше, у разі смерті одного з подружжя його частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого подружжя, а не до спадкоємця, призначеного у заповіті. При цьому нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя. Тільки у разі смерті останнього подружжя право на спадкування мають особи, визначені в заповіті як спадкоємці. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

3. Секретний заповіт (ст. 1249 ЦК).

Секретним є заповіт, якій посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка складає секретний заповіт, подає його нотаріусу в заклеєному конверті, підписаному ним. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою й у присутності заповідача поміщає його в інший конверт і опечатує. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту секретного заповіту (ст. 1250 ЦК), про що повідомляються члени сім'ї і родичі спадкодавця. Про оголошення заповіту складається протокол, що підписується нотаріусом і свідками.

Право на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК).

Одним із принципових положень інституту спадкування за заповітом є свобода заповіту. І хоч обсяг цієї свободи по ЦК 1963 р. був чималим, новий ЦК передбачає його розширення. Цей принцип знаходить свій прояв у праві заповідача призначити  своїми  спадкоємцями  одну чи   кілька фізичних осіб,  незалежно  від наявності з ними сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних правовідносин (юридичних осіб, територіальну громаду, державу). При цьому заповідач може прямо позбавити права на спадкування кожного з числа спадкоємців за законом. Свобода заповіту виявляється й у визначенні заповідачем складу спадщини (прав і обов'язків), успадкованих за заповітом. Заповідач має право охопити заповітом усю спадщину чи її частину.

Свобода заповіту обмежується правом певної категорії осіб на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК).

Таким чином, обов'язкова частка — це частина спадщини, яку успадковує особлива категорія спадкоємців незалежно від змісту заповіту.

Право на обов'язкову частку мають:

  1.  малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
  2.  непрацездатні вдова (вдівець);
  3.  непрацездатні батьки.

Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, є вичерпним.

Розмір обов'язкової частки — половина (1/2) частки, що належала б обов'язковому спадкоємцю у випадку спадкування за законом (по ЦК 1963 р. — 2/3). Розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між вказаними спадкоємцями і спадкодавцем, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.

В обов'язкову частку зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, установленого на користь особи, що має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей і майнових прав, що перейшли до нього як до спадкоємця. Будь-які обмеження й обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, що перейшла до нього і перевищує обов'язкову частку.

Особливі заповідальні розпорядження.

У заповіті можуть міститися особливі заповідальні розпорядження спадкодавця. До них відносяться:

  1.  заповідальний відказ (ст.ст. 1237- 1238 ЦК);
  2.  покладання на спадкоємців інших обов'язків (ст. 1240 ЦК);
  3.  установлення сервітуту на користь інших осіб (сіп. 1246 ЦК);
  4.  підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК);
  5.  призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК).

Найбільше значення серед них має заповідальний відказ.

Заповідальний відказ — це особисте розпорядження заповідача, що полягає в покладанні на спадкоємця за заповітом виконання якого-небудь зобов'язання на користь одного чи декількох осіб відказоодержувачів. При цьому відказоодержувачі отримують право вимоги виконання заповідального відказу. Відказоодержувачем може бути будь-яка особа, що як входить, так і не входить в коло спадкоємців за законом.

Предмет заповідального відказу — передача відказоодержувачу у власність чи інше речове право майнового права чи речі, що входить або не входить до складу спадщини. Якщо до спадкоємця переходить житлове приміщення (будинок, квартира), заповідач може покласти на нього обов'язок надати іншій особі право користування ним. При цьому таке право користування зберігає свою силу й у випадку наступної зміни власника. Дане право користування житловим приміщенням припиняється зі смертю відказоодержувача або з моменту відмови його від цього права і не може передаватися іншим особам.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише в межах реальної вартості спадкового майна, що перейшло до спадкоємця, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

Заповідальний відказ припиняється:

  1.  у випадку смерті відказоодержувача до відкриття спадщини;
  2.  у випадку визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Крім заповідального відказу, спадкодавець може зобов'язати спадкоємця зробити певні дії немайнового характеру, зокрема щодо розпорядженням особистими паперами, визначення місця і форми проведення ритуалу поховання. Заповідач вправі також зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Заповідач має право в будь-який час скасувати чи змінити заповіт (ст. 1254 ЦК), а також скласти новин заповіт. При цьому кожен новий заповіт скасовує попередній.

5. Порядок реалізації спадкових прав

В момент відкриття спадщини виникає перший етап спадкових правовідносин. Другий етап пов'язаний з реалізацією особою, вказаною в заповіті, або особою, яка закликається до спадкування за законом, свого спадкового права. Право на спадщину містить у собі низку можливостей: виявити своє бажання прийняти спадщину; не виявити такого бажання; заявити про свою відмову від спадщини. Таким чином, право на прийняття спадщини є суб'єктивним  цивільним правом, зміст якого зводиться до закріпленої за спадкоємцем можливості прийняти спадщину чи відмовитися від неї.

Акт прийняття спадщини характеризується наступними ознаками:

  1.  особистий характер. Спадщина приймається особисто спадкоємцем. Спадщина від імені малолітніх дітей, недієздатних осіб приймається їхніми батьками, опікунами та піклувальниками;
  2.  універсальний характер. Прийняття поширюється на все спадкове майно. у чому б таке не виражалося і де б воно не знаходилося.
  3.  строковий характер. Для прийняття спадщини встановлюється шестимісячний строк, що обчислюється з моменту відкриття спадщини (ст. 1270 ЦК). У випадках, коли виникнення в особи права на спадщину залежить від неприйняття (відмови) від спадщини іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється в 3-й місяці з моменту неприйняття ними спадщини чи відмови від прийняття. Якщо строк, що залишився, менше, ніж три місяці, то він продовжується до трьох місяців;

беззастережний характер.  Не допускається  прийняття спадщини  з умовою чи застереженнями;

зворотна сила. Спадщина, що прийнята спадкоємцем, незалежно від часу прийняття належить йому з моменту відкриття спадщини (ч.5 ст. 1268 ЦК)

Судова практика знає велику кількість спорів про встановлення факту прийняття спадщини у зв'язку з тим, що зроблені ким-небудь зі спадкоємців дії, спрямовані на заволодіння, управління майном, не мали документального підтвердження чи оскаржувалися іншими спадкоємцями. Для запобігання подібних конфліктів у новому ЦК дещо змінені норми, що регулюють дії, які свідчать про прийняття спадщини.

ЦК 1922 р. поділяв спадкоємців на присутніх і відсутніх. Для того, щоб одержати спадщину, спадкоємцю, що є присутнім досить було не подавати заяву про відмову від спадщини. Відсутній же повинен був подати заяву про згоду на прийняття спадщини. Такий розподіл спадкоємців не мав чітких критеріїв, і в наступній кодифікації (ЦК 1963 р.) від нього відмовилися. Однак розмежування спадкоємців на присутніх і відсутніх є доцільним при визначенні їхніх дій, достатніх для виявлення згоди прийняти спадщину. Новий ЦК вказує, що присутнім є спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини. Йому для прийняття спадщини досить протягом строку, установленого для прийняття спадщини. не заявити про відмовлення від неї. Відсутній спадкоємець — це той, який на момент відкриття спадщини не проживав зі спадкодавцем. Він для прийняття спадщини повинний подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Особливе правило встановлене щодо неповнолітньої, непрацездатної фізичної особи, а також особи, обмеженої в дієздатності. Згідно ч.4 ст. 1268 ЦК завжди вважається, що вони прийняли спадщину, крім випадків, установлених законом.

На відміну від ЦК 1963 р.. що закріплював безповоротність акту прийняття спадщини, новий ЦК указує на право особи, що подала заяву про прийняття спадщини, відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Наслідки пропуску строку для прийняття спадщини. За загальним правилом, якщо спадкоємець протягом установленого законом строку для прийняття спадщини, не вчинить дій, що свідчать про його волю прийняти спадщину, він вважається таким, що не прийняв спадщину. Звичайно, строки прийняття спадщини відносяться до припинювальних (преклюзивних) строків. Однак ЦК встановлює, що у випадку, якщо спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подачі заяви про прийняття спадщини. Крім того, за письмовою згодою спадкоємців, що прийняли спадщину, спадкоємець, що спізнився, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

Оформлення права на спадщину регулюється главою 89 ЦК. Необхідно лише відмітити, що видача свідоцтва про право на спадщину по діючому цивільному законодавству (ст.ст. 34, 36 Закону «Про нотаріат») входить у компетенцію тільки державних нотаріусів за місцем відкриті я спадщини.

Особи, що закликаються до спадкування за законом чи за заповітом, можуть не прийняти чи відмовитися від прийняття спадщини.

Не прийняття спадщини має місце тоді, копи особа не зробила тих лій, що є обов'язковими.

Відмова від спадщини припускає активне вираження свого небажання прийняти спадщину. Спадкоємець за заповітом чи законом має право відмовитися від прийняття спадщини протягом терміну, установленого для прийняття спадщини. Заява про відмову подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. Фізична особа, обмежена в дієздатності, може відмовитися від прийняття спадщини, тільки за згодою піклувальника чи органа опіки і піклування. Неповнолітні від 14 до 18 років — за згодою батьків (усиновителів), піклувальника, органу опіки і піклування. Опікун може відмовитися від прийняття спадщини, що приєднується підопічному, тільки з дозволу органу опіки і піклування.

Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Збереглося правило про право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи. При цьому спадкоємець за заповітом може відмовитися на користь інших спадкоємців за заповітом. А спадкоємець за законом — на користь будь-якого спадкоємця за законом незалежно від черги. Спадкоємець, на користь якого була зроблений відмова від прийняття спадщини, також має право відмовитися від прийняття спадщини.

Відмова від прийняття спадщини по своїй юридичній природі є одностороннім правочином. У зв'язку з цим відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, передбачених для недійсних правочинів.

У випадку, якщо спадкоємці відмовляються від прийняття спадщини без вказівки особи, на чию користь робиться відмова, його частка в спадщині переходить до інших спадкоємців і розподіляється між ними нарівно.

Спадкова трансмісія (ст. 1276 ЦК).

Якщо спадкоємець за заповітом чи за законом помер після відкриття спадщини і не встиг реалізувати своє право на прийняття спадщини (прийняти чи відмовитися), право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки в спадщині, переходить до його спадкоємців. Право на прийняття спадщини в цьому випадку здійснюється на загальних підставах, протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

6. Спадковий договір

Новим для цивільного права України інститутом є спадковий договір, хоча європейській цивілістиці він відомий давно. Не дивлячись на те, що мова йде про договір, при визначенні його місця в системі норм ЦК, було враховано його зміст, пов'язаний зі спадкуванням. Сфера застосування цього договору на практиці не буде широкою та бути здебільшого обмежена таким суб'єктним складом як подружжя та інших осіб, які проживають спільно і не мають дітей. Однак ця обставина не стала перешкодою для впровадження такого виду договору.

Спадковий договір (ст. 1302 ЦК)— це угода, за якою одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження іншої сторони (відчужувача), і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувала. Спадковий договір має певні подібні риси з договором довічного утримання (догляду) - ст. 744 ЦК. Однак, головна його відмінність полягає у тому, що набувач стає власником майна відчужувча не в момент укладання договору, а тільки в момент смерті відчужувача. Сторони в договорі:

  1.  відчужувач — подружжя, один з поружжя, інша особа. При цьому кожен з подружжя може бути одночасно і відчужувачем, і набувачем одночасно;
  2.  набувач — фізична чи юридична особа.

Форма спадкового договору — письмова, нотаріально посвідчена. На набувача може бути покладене виконання визначених дій майнового чи немайнового характеру як за життя, так і після смерті відчужувача.

Основна правова суть спадкового договору, укладеного подружжям з третіми особами, полягає в переході права на спадкування до тих осіб, що визначені їх спільною волею, і одночасно для збереженні для подружжя, що пережив, звичайних для нього умов життя.


Тема 16. Право інтелектуальної власності.

  1.  Поняття права інтелектуальної власності та його співвідношення з правом власності.
  2.  Суб'єкти та об'єкти права інтелектуальної власності.
  3.  Захист прав інтелектуальної власності судом.
  4.  Загальна характеристика авторського права
  5.  Загальна характеристика суміжних прав.
  6.  Загальна характеристика патентного права

1. Поняття права інтелектуальної власності та його співвідношення з правом власності.

Серед об'єктів цивільних прав (матеріальних і нематеріальних благ, із приводу яких суб'єкти цивільного права вступають між собою в правовідносини), ст. 177 ЦК називає результати інтелектуальної, творчої діяльності. Одночасно законодавець використовує для їхнього позначення таке збірне поняття, як інтелектуальна власність. В узагальненому виді зміст даного поняття розкриває ст. 199 ЦК: "Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої ЦК та інших законів".

Творчість - це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, що приводить до одержання якісно нового результату, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Згідно з ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Значення творчості для суспільства полягає в тому, що її результати створюють культурну спадщину, науково-технічний потенціал тощо. Сама творчість не підлягає правовому регулюванню. Правові ж наслідки (результати) творчої діяльності регламентуються нормами цивільного права.

Творчі здібності людини можуть проявитися в різних сферах. Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості (ще називають духовної творчості, тому що її результати стосуються духовного життя людини, формують духовний світ людини, її світогляд, ставлення до навколишнього середовища, загальнолюдські цінності тощо). Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва.

Інша сфера - це сфера науково-технічної творчості, тобто це всілякі рішення технічної задачі, результати конструювання, досягнення селекції тощо. Усі ці результати створюються для наступного використання або в промислових цілях або в сільському господарстві.

З погляду юридичної науки результат творчості є об'єктом цивільних прав, а саме нематеріальним благом, тобто це продукт людської думки, що не тотожний тим речам, у яких він виражений. Коли цей продукт людської думки здобуває якусь об'єктивну форму існування, що дає можливість сприймати його іншим людям і відтворювати його незалежно від творця, цей продукт здатний стати об'єктом цивільного обороту.

Усі результати творчої діяльності одержали узагальнену назву, що підкреслює їхнє походження - об'єкти інтелектуальної власності. Уперше термін "інтелектуальна власність" був закріплений у Конвенції, підписаної в Стокгольмі 14.07.1967р., що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ).

Відповідно до ч.1 ст. 418 ЦК право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законами.

Право інтелектуальної власності, як і будь-яке цивільне право, прийнято розглядати в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в процесі створення і використання результатів інтелектуальної діяльності. Право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні можна визначити як підгалузь цивільного права.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному розумінні - це сукупність виключних особистих немайнових і майнових прав на результати інтелектуальної діяльності, а також а-які інші прирівняні до них об'єкти, зокрема засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту та виробленої ними продукції (робіт, послуг).

Прийнято виділяти такі інститути права інтелектуальної власності:

• Авторське право і суміжні права. Авторське право регулює відносини, що виникають у зв'язку з створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (глава 36 Книги 4 ЦК). Нормами суміжного права регулюються відносини по створенню та використанню виконання; фонограм; відеограм; програм (передач) організацій мовлення (глава 37 ЦК).

• Право   промислової   власності   (патентне   право) - глави 38,39 ЦК). Охороняє   результати технічної творчості.   Назву одержав від мети створення і сфери використання об'єктів, а також від назви охоронного документа, що обумовлює охорону більшості об'єктів даного інституту.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту та їхньої продукції (робіт, послуг) - глави 43-45 ЦК. Охорона комерційних найменувань, торговельних марок, географічних зазначень. Усі вони об'єднані метою - індивідуалізувати, відмежувати і відрізнити учасника цивільного обороту та (або) його продукцію (роботи, послуги).

Право на нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності - глави 40-42, 46 ЦК. Окремі глави ЦК присвячені охороні таких об'єктів як наукове відкриття, компонування (топографії) інтегральних мікросхем (ЇМ), сорти рослин, породи тварин, комерційна таємниця тощо. В силу специфіки їх не відносять до жодного з названих інститутів.

Право інтелектуальної власності у суб'єктивному розумінні.

Ст. 418 ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншим законом.

Тобто по суті право інтелектуальної власності - це суб'єктивне право майнового або немайнового характеру на інтелектуальний продукт.

Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності закріплене в ст. 419 ЦК. Право власності і право інтелектуальної власності - це різні правові інститути, хоча вони і мають багато спільного. Зокрема, за характером й право власності, й право інтелектуальної власності є абсолютними правами.

Відмінності права власності та права інтелектуальної власності:

  1.  право власності безстрокове, а право інтелектуальної власності встановлюється на певний строк;
  2.  установлення права власності на матеріальний об'єкт, як правило, не вимагає спеціальної кваліфікації (виключення прямо встановлені в законі - нерухоме майно, транспортні засоби), а на об'єкти права інтелектуальної власності (крім об'єктів авторського права) правова охорона встановлюється тільки після здійснення визначених процедур (подача заявки, проведення експертизи, одержання патенту);
  3.  об'єктами права власності є матеріальні об'єкти (предмети навколишнього середовища), а об'єктами права інтелектуальної власності - нематеріальні об'єкти.

Співвідношення прав на об'єкти інтелектуальної власності та права власності закріплена в ст. 419 ЦК:

/. Право інтелектуальної власності та право власності наріч не залежать одне від одного.

  1.  Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.
  2.  Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

Специфічні ознаки прав на об'єкти інтелектуальної власності:

  1.  носять нематеріальний характер (матеріальний носій існує незалежно від інтелектуальної власності);
  2.  необмежене коло осіб, що можуть використовувати ці об'єкти; ,
  3.  у відношенні об'єктів інтелектуальної власності відбувається об'єднання особистих і майнових прав;\
  4.  обмеженість прав у просторі. Так. у відношенні об'єктів патентного права: права об'єкти промислової власності поширюються на території тієї держави, що видача охоронний документ. Для спрощення процедури держави підписують міжнародні конвенції і тоді досить подачі заявки в компетентний орган, зазначений у конвенції. Наприклад, Європейський патент -21 держава (Україна не підписала);
  5.  обмеженість прав у часі (ст. 425 ЦК).

2. Суб'єкти та об'єкти права інтелектуальної власності. Суб'єкти права інтелектуальної власності (ст. 421 ЦК) можна поділити на два види

  1.  первинні суб 'єкти;
  2.  інші суб 'єкти.

Первинним суб'єктом права інтелектуальної власності є творець. У залежності від види об'єкту, що створюється, творець називається автор, виконавець, винахідник тощо. Творцем завжди є фізична особа. Це обумовлюється тим, що творча діяльність як процес може бути притаманна тільки людині. При цьому обсяг цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на здатність її бути творцем. Обмеження полягає лише в тому, що, наприклад малолітні особи мають право самостійно здійснювати тільки особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 31 ЦК), а неповнолітні особи вже мають право самостійно здійснювати й особисті немайнові, й майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 32 ЦК).

Іншими суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути будь-які особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору. Так, права інтелектуальної власності можуть належати:

юридичній або фізичній особі, де або у якої працює творець (ст. 429 ЦК);

замовнику (ст. 430 ЦК);

спадкоємцям творця;

особі, яка уклала договір щодо розпорядження правами інтелектуальної власності (ст. 1107 ЦК);

особі, яка уклала договір комерційної концесії (ст. 1115 ЦК);

іншим особам. Право інтелектуальної власності може належати кільком особам. При цьому вони здійснюють це право відповідно  до  договору,   що  укладається   між   ними.   У  разі   ж  відсутності  такого  договору  право інтелектуальної власності здійснюється ними спільно (ст. 428 ЦК). Об'єктами права інтелектуальної власності (ст. 420 ЦК) є: літературні та художні твори; комп 'ютерні програми; копіляції даних (бази даних); виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічне зазначення;

комерційні таємниці. Перелік об'єктів права інтелектуальної власності є невичерпним. Кількість та види об'єктів (результатів) творчої, інтелектуальної діяльності, що охороняються законом, постійно збільшується. Зокрема, сьогодні до нових об'єктів права інтелектуальної власності можна віднести доменні імена.

Об'єкти права інтелектуальної власності розрізняються за своєю сутністю в залежності від напрямку творчості. Спільним для них є те, що об'єктами права інтелектуальної власності є результати творчої діяльності, які відповідають наступним вимогам: охороноспроможність; відповідність встановленим вимогам закону; наявність відповідного рівню. В залежності від рівню новизни об'єктів права інтелектуальної власності вони поділяються на: з абсолютним рівнем ноь.зни - на рівні здобутків людства; з національним рівнем новизни - на рівні здобутків певної країни;

з локальним рівнем новизни - на рівні здобутків певної соціальної і юридично значущої групи, зокрема, юридичної особи.

3. Захист права інтелектуальної власності судом.

Захист особистих немайнових і майнових прав суб'єктів права інтелектуальної власності регулюється нормами різних галузей права - кримінального, адміністративного, цивільного й ін. Але найчастіше застосовуються цивільно-правові засоби захисту. Порушення права інтелектуальної власності, у тому числі невизнання цього права або зазіхання на нього, призводить до відповідальності, встановленої ЦК, іншими законами або договором.

Законами України "Про авторське право і суміжні права", "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", передбачені випадки, що дають підстави для судового захисту порушених прав інтелектуальної власності:

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав;

б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав;

є) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і т>бо) суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

є) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

ж) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі; '

з) будь-яке посягання на права власника патенту, що закріплені в законі.

Захист прав інтелектуальної власності відбувається у судовому порядку відповідно до ст. 432 ЦК. Будь яка особа має право звернутися в суд за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 ЦК. Суб'єкти права інтелектуальної власності мають право: вимагати визнання і відновлення своїх прав;

звертатися в суд з позовом про відновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують право інтелектуальної власності або створюють погрозу їхнього порушення;

подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, чи стягнення доходу, отриманого порушником у результаті порушення їм права інтелектуальної власності;

вимагати, у тому числі й у судовому порядку, публікації в ЗМІ даних про допущені порушення; вимагати прийняття інших мір, зв'язаних із захистом права інтелектуальної власності. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

  1.  застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
  2.  зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

  1.  вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
  2.  вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням праза і .телектуальної власності;
  3.  застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

4. Загальна характеристика авторського права.

Авторське право в об'єктивному розумінні - це сукупність норм (інститут цивільного права), що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури та мистецтва.

Авторське право у суб'єктивному розумінні - це сукупність прав (особистих немайнових та (або) майнових), які належать автору або іншій управомоченій особі у зв'язку зі створенням і використанням твору науки, літератури та мистецтва.

Об'єктами авторського права (ст. 433 ЦК) є твори, а саме:

1) літературні та художні твори, зокрема:
романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори;

музичні твори (з текстом або без тексту);

аудіовізуальні твори;

твори живопису, архітектури, скульптури та графіті;

фотографічні твори;

твори ужиткового мистецтва;

ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки;

переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів;

збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

2) комп'ютерні програми;

  1.  компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної' діяльності;
  2.  інші твори.

Перелік об'єктів авторського права наведений також у ч. 1 ст. 8 ЗУ "Про авторське право і суміжні права". Ці переліки не співпадають, але й в ЦК, й в ЗУ переліки об'єктів є не виключними. Твір як об'єкт авторського права є нематеріальним благом. Сам твір має нематеріальну сутність, але для того щоб стати об'єктом авторського права він має набути форми втілення (об'єктивної форми). При цьому зв'язок твору з його матеріальним носієм може бути різним. Наприклад, в одних випадках твір не може існувати без свого матеріального носія - результат праці художника або скульптора. Твори є об'єктами авторського права:

без виконання будь-яких формальностей щодо них; незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо; незалежно від способу чи форми їх вираження; незалежно від їх призначення, жанру, обсягу тощо. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі.

Охороні підлягають всі вказані твори, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).

Правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому числі    й    оригінальна назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до закону. Твори можуть бути:

абсолютно новими;

похідним (залежними) - ті, що є творчою переробкою вже існуючих творів (зокрема, сценарії, створені на базі роману: аранжування музичного твору).

До об'єктів авторського права відносяться складені твори - різноманітні збірники, якщо вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням певного матеріалу. Не є об'єктами авторського права (ст. 434 ЦК та ст. 10 ЗУ):

  1.  акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;
  2.  державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади; Проекти офіційних символів і знаків до їх офіційного затвердження розглядаються як твори і охороняються відповідно до Закону.
  3.  повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;
  4.  інші твори, встановлені законом, зокрема, твори народної творчості (фольклор); розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності.

Суб'єкти авторського права (ст. 435 ЦК та ст. 7 ЗУ) поділяються на дві групи:

первинні;

інші Первинними суб'єктами авторського права є:

автор твору;

автор творчої переробки твору (перекладів, сценаріїв тощо). - ст. 20 ЗУ. Автором є фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір. При відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або екземплярі твору (презумпція авторства).

Іншими суб'єктами авторського права можуть бути також інші фізичні і юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону (наприклад, авторській договір, спадкування).

Бувають випадки, коли твір створюється творчою працею декількох осіб. У цьому випадку мова йде про співавторство (ст. 436ЦКтаст. 13 ЗУ).

Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір.

Розрізняють два види співавторства: 1) нероздіїьне співавторство ■ коли неможливо виділити працю кожного іпівавтора (наприклад, Ильф і Петров); 2) роздільне співавторство - коли складові частини чітко визначені і відомо, хто зі співавторів написав ту чи іншу частину (глави підручника).

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, складає такий твір одне нерозривне ціле або складається з частин, кожна з яких може мати ще і самостійне значення. Частина твору, створеного в співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

Кожний зі співавторів зберігає своє авторське право на створену їм частина твору, що має самостійне значення.

Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У випадку відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

Право опублікування й іншого використання твору цілком належить усім співавторам. Якщо твір, створений у співавторстві, складає єдине нерозривне ціле, то жоден зі співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору,

Винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ним і не передбачається інше.

Співавторством є також авторське право на інтерв'ю. Співавторами інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв'ю.    *

Авторське право в суб'єктивному розумінні являє собою комплекс авторських прав, особистих немайнових і майнових, котрі виникають в автора у зв'язку зі створенням твору.

Автору твору належать особисті иемайнові права, шо встановлені для всіх суб'єктів права інтелектуальної оласності (ст. 423 ЦК):

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності.

Крім того автору твору належать такі особисті немайнові права (ст. 438 ЦК та ст. 14 ЗУ):

  1.  вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
  2.  забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;
  3.  обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
  4.  на недоторканність твору.

Особисті немайнові права автора не залежать від майнових прав автора твору. Особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам. Особисті немайнові права автора охороняються безстроково.

Майновими правами інтелектуальної власності на твір (ст. 424 ЦК)є:

/. право на використання твору;

  1.  виключне право дозволяти використання твору;
  2.  право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;
  3.  інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах автора (випадки вільного відтворення твору) власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав автора твору.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями ЦК або закону, після чого ия особа стає суб'єктом авторського права.

Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років (70 років), що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом. . Для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років після того, як твір було оприлюднено. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений частиною другою цієї статті. Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом життя співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора. У разі, коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору. Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Будь-яка особа, яка після закінчення строку охорони авторського права по відношенню до неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був вперше оприлюднений.

Закінчення строку дії авторського права на твори означає їх перехід у суспільне надбання. Твори, які стали суспільним надбанням, можуть вільно, без виплати авторської винагороди, використовуватися будь-якою особою, за умови дотримання особистих немайнових прав автора.

Кабінетом    Міністрів    України    можуть    встановлюватися спеціальні   відрахування  до  фондів творчих спілок України за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням.

Одним із головних майнових прав автора с використання твору. Згідно з ст. 441 ЦК використанням твору є його:

  1.  опублікування (випуску світ);
  2.  відтворення будь-яким способом тау будь-якій формі;
  3.  переклад;
  4.  переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;
  5.  вк',ю"ання складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;
  6.  публічне виконання;
  7.  продаж; передання в найм (оренду) тощо;
  8.  імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо:
  9.  використанням твору є також; інші дії, встановлені законом.

Опублікування (випуск у світ) - цг повідомлення твору «визначеному колу осіб будь-яким способом (видавництво, публічне виконання, публічний показ, передача по радіо чи телебаченню, відображення у загальнодоступних електронних системах інформації).

Отже, оприлюднення (розкриття публіці) твору - здійснена за згодою автора чи іншого суб'єкта авторського права дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо

Ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених законом. У разі смерті автора його правонаступники мають право на опублікування твору, якщо це не суперечить волі автора.

Використання твору, як правило, можливе лише при наявності двох умов:

/. згода автора (ст. 443 ЦК);

2. плата авторові за використання його твору (ст. 445 ЦК).

ЦК та ЗУ "Про авторське право та суміжні права" встановленні виключення з цього загального правила.

Так, без згоди автора та виплати авторові винагороди можливе використання його твору у випадках (ст. 444 ЦК та ст. :

  1.  використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів" преси, якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до якого цитати включаються;
  2.  вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення;
  3.  використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звукозаписах чи відеозаписах навчального характеру;

4) відтворення у пресі, публічне виконання чи публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж самого характеру у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором;

  1.  відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення творів", побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою;
  2.  відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках, аукціонах, ярмарках або у колекціях;

  1.  видання випуи/ених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом для сліпих;
  2.  відтворення творів для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому цією метою;
  3.  публічне виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також' похоронів в обсязі, виправданому характером таких церемоній;
  4.  відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі, виправданому поставленою метою;
  5.  відтворення бібліотеками та архівами примірників твору репрографічним способом;
  6.  відтворення примірників твору для навчання;
  7.  копіювання, модифікація і декомпіляція комп'ютерних програм;

14) відтворення творів у особистих цілях. . #
Особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.
Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за

кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями   колективного управління з особами, які використовують твори.

4. Загальна характеристика суміжних прав.

Суміжними називаються права безпосередньо пов'язані з авторським правом. Вони випливають із творчої діяльності по реалізації, використанню вже обнародуваних творів. Суміжні права - це права на результати творчої діяльності виконавців,

>

виробників фонограм і відеограм і організацій мовлення, зв'язані з використанням об'єктів авторського права, що належать іншим особам.

Суміжні права в об'єктивному розумінні являють собою сукупність цивільно-правових норм, що регулюють відносини по використанню об'єктів похідного по відношенню до авторських творів характеру - виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення.

Об'єктами суміжних прав (ст. 449 ЦК та ст. 35 ЗУ) без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:

а) виконання (виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів);

б) фонограми;

в) відеограми;

г) програми (передачі) організацій мовлення.

Суб'єкти суміжних прав (ст. 450 ЦК та ст. 36 ЗУ) також поділяються на первинних та інших. Первинними суб'єктами суміжних прав є: виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення  вважається особа,  ім'я  (найменування)  якої зазначено  відповідно у  фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення. Виконавці здійснюють  свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів  та  інших   суб'єктів авторського права.      Виробники      фонограм,     виробники     відеограм     повинні дотримуватися   прав суб'єктів авторського права і виконавців. Організації  мовлення   повинні  дотримуватися   прав суб'єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм).

Іншими суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону.

Суміжне право виникає внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення. Для виникнення і здійснення суміжних прав не вимагається виконання будь-яких формальностей.

Суб'єкти суміжних прав мають особисті немайнові та майнові права.

Особисті та майнові права на об'єкти суміжних прав. Строки чинності суміжних майнових прав.

Момент виникнення суміжних прав визначається в залежності від об'єкту цих прав. Так, згідно з ст. 451 ЦК:

  1.  Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого Його здійснення.
  2.  Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму виникає з моменту її вироблення.
  3.  Право інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення виникає з моменту її першого здійснення.

Особисті немайнові права (ст. 38 ЗУ) суб'єкта суміжних прав: Виконавця:

а) вимагати визнання того, що він є виконавцем твору;

б) вимагати, щоб його ім'я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв'язку з кожним його виступом, записом чи виконанням (у разі, якщо це можливо);

в) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі  і репутації.

Виробника   фонограми,   виробник   відеограми:

а) право зазначати своє ім'я (назву) на кожному носії запису або його упаковці поряд із зазначенням авторів, виконавців і назв творів,

б) вимагати його згадування у  процесі   використання   фонограми (відеограми).

Організації мовлення:

а) право вимагати згадування своєї назви у зв'язку із записом, відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою організацією мовлення.

Майновими правами (ст. 452 ЦК та ст.ст. 39-41 ЗУ) інтелектуальної власності на об'єкт суміжних прав є:

  1.  право на використання об'єкта суміжних прав; При цьому використанням виконання є доведення виконання до відома публіки під час його здійснення; записування (фіксування) виконання під час його здійснення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та передачі виконання за допомогою технічних засобів; пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь-якій формі; продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання; оренда оригіналу чи примірника запису виконання; забезпечення засобами зв'язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею; інші дії, встановлені законом. Використанням фонограми, відеограми є пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми; продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми, відеограми; оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми; забезпечення засобами зв'язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею; інші дії, встановлені законом. Використанням передачі (програми) організації мовлення є здійснення (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення; записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та здійснення її за допомогою технічних засобів; відтворення запису передачі (програми) організації мовлення; представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату; інші дії, встановлені законом.
  2.  виключне право дозволяти використання об'єкта суміжних прав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт суміжних прав належать відповідно виконавцеві, виробнику фонограми, виробнику відеограми чи організації мовлення, якщо інше не встановлено договором чи законом. Майнові права виконавців, виробників фонограм і виробників відеограм, організації мовлення      можуть передаватися (відчужуватися)   іншим особам на підставі договору.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму, передачу (програму) організації мовлення спливає через п'ятдесят років (50 років), що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком відповідно здійснення першого запису виконання, а за відсутності такого запису - з 1 січня року, наступного за роком здійснення виконання; за роком опублікування фонограми, відеограми, а за відсутності такого опублікування протягом гї'ятдесяти років від дати її вироблення - з 1 січня року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми; за роком першого здійснення передачі (програми) організації мовлення. Законом в окремих випадках можуть встановлюватися інші строки чинності суміжних прав.

Використання об'єктів суміжних прав.

Головний принцип регулювання даних відносин: використання та охорона суміжних прав здійснюється без завдання шкоди охороні творам авторським правом. Фактично це означає що однією з умов надання охорони об'єктам суміжних прав є правомірне використання тих.творів, на основі яких були створені виконання, фонограма, відеограми, програми (переданії) організації мовлення.

Відносини по використанню творів і об'єктів суміжних прав знаходяться в тісному взаємозв'язку, оскільки об'єкти СП являють собою свого роду складену цінність, що містить у собі й авторський твір (як її зміст) і об'єкт суміжних прав (як В форму). Це у свою чергу обумовило однорідність правового впливу на ці відносини. Охорона суміжних прав заснована на принципах (поєднання інтересів суспільства в цілому й інтересів правоволодільця, договірне опосередкування відносин по використанню об'єктів) і способи регулювання (відсутність формальностнй, поєднання майнових та особистих прав), характерних для авторського права. А самі права на зазначені об'єкти одержали назву "суміжних", що підкреслює їхній зв'язок і залежність від авторських прав. Регулювання авторських і суміжних відносин здійснюється єдиним інститутом.

Використання виконання - ст. 453 ЦК. Використання фонограми, відеограми - ст. 454 ЦК. Використання передачі (програми) організації мовлення - ст. 455 ЦК.

За загальним правилом використання об'єктів суміжних прав здійснюється за тих же умов, що й використання об'єктів авторського права, а саме: за згодою суб'є ..-а суміжних прав та з виплатою йому винагороди. Отже це також виключне право. Однак в ЗУ "Про авторське право та суміжні права" встановленні деякі обмеження цього права в інтересах суспільства. Так, допускаються використання виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, їх фіксація, відтворення і доведення до загального відома без згоди виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення у тих же випадках,

що встановлені щодо  обмеження майнових прав авторів літературних, художніх і наукових творів. При цьому необхідно щоб задовольнялися такі умови:

а) відтворення зазначених об'єктів здійснюється виключно з метою навчання чи наукових досліджень (це право на відтворення не поширюється на експорт відтворених примірників фонограм, відеограм, програм мовлення за межі митної території України;

б) за суб'єктами суміжних прав зберігається право на справедливу винагороду з урахуванням кількості відтворених примірників.

У цих випадках можливе використання об'єктів суміжних прав без згоди суб'єктів суміжних прав, але лише за умови дотримання особистих немайнових прав суб'єктів авторського права і суміжних прав.

Допускається також відтворення в домашніх умовах і виключно в особистих цілях творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах і їх примірниках, без згоди автора (авторів), виконавців і виробників фонограм (відеограм), але з виплатою їм винагороди. Виплата винагороди здійснюється у формі відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і (або) матеріальних носіїв виробниками та (або) імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення виключно в особистих цілях у домашніх умовах творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах. Розміри відрахувань (відсотків), що мають сплачуватися виробниками та (або) імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, визначаються Кабінетом Міністрів України. Ці кошти виробниками та імпортерами обладнання і (або) матеріальних носіїв перераховуються визначеним Установою організаціям колективного управління (далі - уповноваженим організаціям). Зібрані кошти розподіляються між організаціями колективного управління, які є на обліку в Установі, на основі договорів, які уповноважені організації укладають з усіма організаціями колективного управління. Імпортери перераховують ці кошти уповноваженій організації під час ввезення товару на митну територію України, а виробники - у кінці кожного місяця після реалізації обладнання і матеріальних носіїв.

Використання об'єктів суміжних прав без згоди суб'єктів суміжних прав не повинно завдавати шкоди нормальній експлуатації виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення і зачіпати законні інтереси виконавців, виробників фонограм, відеограм і програм мовлення чи інших суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав.

Допускається без згоди виробників фонограм (відеограм), фонограми (відеограми) яких опубліковані для використання з комерційною метою, і виконавців, виконання яких зафіксовані у цих фонограмах (відеограмах), але з виплатою винагороди, таке пряме чи опосередковане комерційне використання фонограм і відеограм та їх примірників:

а) публічне виконання фонограми або її примірника чи публічну демонстрацію відеограми або її примірника;

б) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі та їх примірниках, в ефір;

в) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі та їх примірниках, по проводах (через кабель).

Збирання винагороди за використання фонограм (відеограм і контроль за їх правомірним використанням здійснюються визначеними Установою уповноваженими організаціями колективного управління. Зібрані кошти розподіляються між організаціями колективного управління, які є на обліку в Установі, на основі договорів, які уповноважені організації укладають з усіма організаціями колективного управління. Одержана від уповноваженої організації винагорода розподіляється відповідною організацією колективного управління у таких пропорціях: виконавцям - 50 відсотків, виробникам фонограм (відеограм) - 50 відсотків.

6. Загальна характеристика патентного права.

Другим правовим інститутом, що входить у систему підгалузі "право інтелектуальної власності", є патентне право (право промислової власності).

Патентне право (право промислової власності) в об'єктивному розумінні ■ це сукупність правових норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі створення, оформлення і використання результатів науково-технічної творчості (винаходів, корисних моделей, промислових зразків).

Принципи патентного права як інституту цивільного і ^ава:

  1.  визнання за патентовласником виключного права на використання запатентованого об 'єкту;
  2.  дотримання розумного балансу інтересів патентов.іасника, з одного боку, та інтересів суспільства, з другого,
  3.  надання охорони лише тим розробкам, які в офіційному порядку визнані винаходами, корисними моделями, промисловими зразками;

4) визнання та охорона прав та інтересів не тільки патентовласників, але й дійсних творців винаходів, корисних моделей та промислових зразків.

У суб'єктивному розумінні патентне право - це особисте немайнове та майнове право творця будь-якого результату науково-технічної творчості, пов'язане з певним об'єктом патентного права

Об'єктами патентного права є нематеріальні блага, що є результатами інтелектуальної діяльності.

Об'єкти патентного права: винахід, корисна модель, промисловий зразок. Ці об'єкти являють собою результати розумової діяльності, рішення технічних або художньо-конструкторських задач. Тільки в ходе їх упровадження, ці об'єкти утілюються у певні устрої, механізми, процеси, речовини тощо.

Об'єднання трьох вказаних об'єктів інтелектуальної власності у межах єдиного інституту патентного права пояснюється наступним:

ці об'єкти мають значну схожість між собою, з одного боку, а істотно відрізняються від інших об'єктів права ІВ, з другого;

їх охорона здійснюється за допомогою єдиної форми, а саме шляхом видачі патенту;

правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних з цими трьома об'єктами, має багато спільного (здійснюється двома ЗУ).

Цінність об'єктів патентного права полягає саме у змісті тих рішень, що винайдені творцем (на відміну від об'єктів авторського права, цінність яких полягає у їх оригінальній формі).

Винахід (кориснамодель) - це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.

Винахід - технологічне (технічне) рішення, що відповідає умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому  рівню  і промисловій придатності).

Корисна модель - нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою.

Промисловий зразок - результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.

Об'єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона якому (якій) надається згідно з цим Законом, згідно з ч.2 ст. 6 ЗУ може бути:

продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо); процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу.

Об'єктом промислового зразка згідно з ч.2 ст. 5 ЗУ може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Секретний винахід (секретна корисна модель) - винахід (корисна модель), що містить Інформацію, віднесену до державної таємниці.

Службовий винахід (кориснамодель) - винахід (корисна модель), створений працівником:

у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;

з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця.

Для того, щоб результати науково-технічної творчості визнавалися об'єктами патентного права, вони повинні відповідати певним умовам. По-перше, правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та по-друге, відповідає умовам патентоздатності (ч.І ст. 6 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ч.І ст. 5 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки"). Відповідність результату науково-технічної творчості умов, встановленим законом, називається патентоздатністю. Законодавчо закріплено три (3) умови патентоздатності:

  1.  новизна;
  2.  промислова придатність;
  3.  винахідницький рівень. » Винахід повинний відповідати усім трьом умовам патентоздатності (ч.І ст. 459 ЦК та ч.І ст. 7 ЗУ). Корисна модель повинна відповідати двом першим умовам патентоздатності (ч.І ст. 460 ЦК та ч.2 ст.

7 3У).

Промисловий зразок повинний відповідати лише першій умові патентоздатності (ч.І ст. 462 ЦК та ч.І ст. 6 3У).

1) Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на видачу в Україні патенту (у тому числі міжнародної заявки, в якій зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку

було подано спочатку, за умови, що дата її подання (а якщо заявлено пріоритет, то дата пріоритету) передує тій даті, яка зазначена у частині четвертій цієї статті, і що вона була опублікована на цю дату чи після цієї дати. На визнання винаходу (корисної моделі) патентоздатним не впливає розкриття інформації про нього винахідником або особою, яка одержала від винахідника прямо чи опосередковано таку інформацію, протягом 12 місяців до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов'язок доведення обставин розкриття інформації покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цієї частини.

1) Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. Крім того, у процесі встановлення новизни промислового зразка береться до уваги зміст усіх раніше одержаних Установою заявок, за винятком тих, що на зазначену дату вважаються відкликаними, відкликані або за ними Установою прийняті рішення про відмову у видачі патентів і вичерпані можливості оскарження таких рішень. На визнання промислового зразка патентоспроможним не впливає розкриття інформації про нього автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано таку інформацію протягом шести місяців до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов'язок доведення обставин розкриття інформації покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цього пункту.

  1.  Винахід (корисна модель) визнається промислово придатним, якщо його може бути використано у промисловості або в іншій сфері діяльності.
  2.  Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. При оцінці винахідницького рівня зміст заявок, зазначених у частині п'ятій цієї статті, до уваги не береться.

Суб'єкти права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок (ст. 463 ЦК):

  1.  винахідник, автор промислового зразка;
  2.  інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

Винахідник - людина, інтелектуальною, творчою діяльністю якої створено винахід (корисну модель). Автор промислового зразка - людина, творчою працею якої створено промисловий зразок. Згідно з ч.5 ст. 8 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ч.4 ст. 7 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки" винахіднику (автору) належить право авторства, яке є невід'ємним (невідчужуваним) особистим правом і охороняється безстроково. Винахідник має право на присвоєння свого імені створеному ним винаходу (корисній моделі).

Можливе співавторство при створенні винаходу, корисної моделі або промислового зразку.

Винахідники (автори), які спільно створили винахід (корисну модель) або промисловий зразок, мають однакові права на одержання патенту, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Підставою для виникнення співавторства є спільна творча праця кількох людей, яка призвела до вирішення задачі. Не визнаються винахідниками фізичні особи, які не внесли особистого творчого внеску у створення винаходу (корисної моделі), а надали винахіднику (винахідникам) тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні і (або) оформленні заявки. Інші особи:

яким винахідник (автор) передав свої права на підставі договору (ч.6, 7 ст. 28 ЗУ; договори - глава 7$ ЦК); які набули цих прав відповідно до закону (спадкоємці винахідника (автора) - ст. 10 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ч. 1 ст. 7 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки ");

роботодавець, тобто особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом) - ст. 9 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 8 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки";

держава, якщо строк чинності майнових прав ІВ на винахід, корисну модель, промисловий зразок закінчився, внаслідок чого вони стають надбанням суспільства (ст. 467 ЦК).

Патентовласнш - це особа, яка володіє патентом на об'єкт промислової власності та виключними правами на використання об'єкта, що випливають з патенту.

Якщо інше не встановлено законом, то п^во на отримання патенту на своє ім'я має автор (винахідник). Однак, осі.іи автора та патентовласника можуть не співпадати. Зокрема, згідно з ч.І ст. 9 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника. Згідно з ч.І а. 8 ЗУ "Про охорону пряв на промислові зразки" право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи доручення роботодавця,

за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка.

Крім того, згідно з ст. 10 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 9 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки" право на одержання патенту має відповідно правонаступник винахідника (автора) або роботодавця.

На відміну від авторських прав виникнення патентного права пов'язується з додержанням певних формальностей, а саме одержанням патенту. Отже, право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом.

4.4, 5 ст. 6 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі": Пріоритет, авторство і право власності на винахід (корисну модель) засвідчуються патентом (деклараційним патентом).

4.5 ст. 5 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки": Право власності на промисловий зразок засвідчується патентом.

Авторство - це визнання особи творцем об'єкту промислової власності.

Пріоритет (пріоритет заявки) - це першість у поданні заявки. Дата пріоритету - дата подання заявки до Установи чи до відповідного органу держави - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, за якою заявлено пріоритет.

Ст. 15 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" - Пріоритет.

Заявник має право на пріоритет попередньої заявки на такий же винахід (корисну модель) протягом 12 місяців від дати подання попередньої заявки до Установи чи до відповідного органу держави - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, якщо на попередню заявку не заявлено пріоритет.

Заявник, який бажає скористатися правом пріоритету, протягом трьох місяців від дати подання заявки до Установи подає заяву про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та її копію, якщо ця заявка була подана в іноземній державі - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності. У межах цього строку зазначені матеріали можуть бути змінені. Якщо ці матеріали подано несвоєчасно, право на пріоритет заявки вважається втраченим, про що заявнику надсилається повідомлення. Ці строки, пропущені заявником через непередбачені і незалежні від нього обставини, можуть бути продовжені на 2 місяці з дати закінчення зазначеного строку за умови сплати відповідного збору. Порядок продовження таких строків встановлюється Установою.

Ст. 13 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки" - Пріоритет.

Заявник має право на пріоритет попередньої заявки на такий же промисловий зразок протягом шести місяців від дати подання попередньої заявки до Установи чи до відповідного органу держави - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, якщо на попередню заявку не заявлено пріоритет.

Пріоритет промислового зразка, використаного в експонаті, показаному на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках, проведених на території держави - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, може бути встановлено за датою відкриття виставки, якщо заявка надійшла до Установи протягом шести місяців від зазначеної дати.

Заявник, який бажає скористатися правом пріоритету, протягом трьох місяців від дати подання заявки до Установи подає заяву про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та її копію, якщо ця заявка була подана в іноземній державі - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, з перекладом на українську мову, або документ, що підтверджує показ зазначеного промислового зразка на виставках, проведених на території держави - учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності. У межах цього строку зазначені матеріали можуть бути змінені. Якщо ці матеріали подано несвоєчасно, право на пріоритет заявки вважається втраченим, про що заявнику надсилається повідомлення.

Патент (патент на винахід, деклараційний патент на винахід, деклараційний патент на корисну модель, патент на промисловий зразок) - охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід (корисну модель, промисловий зразок).

Строки дії охоронних документів:

  1.  патенту України на винахід - 20 років;
  2.  деклараційного патенту на винахід - 6 років;
  3.  деклараційного патенту на корисну модель -10 років;
  4.  патенту на промисловий зразок - 15 років (10 років); продовжується Установою за клопотанням власника патенту, але не більш як на п'ять років.
  5.  патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід і деклараційного патенту на секретну корисну модель дорівнює строку засекречування винаходу (корисної моделі), але не може бути довшим від визначеного за цим Законом строку дії охорони винаходу (корисної моделі).

Строки дії патентів обчислюються від дати подання заявки до Установи. При цьому строк дії патенту на винахід, об'єктом якого є лікарський засіб, засіб захисту тварин, засіб захисту рослин тощо, використання якого потребує дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжено за

клопотанням власника цього патенту на строк, що дорівнює періоду між датою подання заявки та датою одержання такого дозволу, але не більше ніж на 5 років.

Умови і порядок видачі патенту встановлюються законом.

За чинним законодавством для одержання патенту необхідно:

1) подати заявку в Установу з додатком документів, зазначених у ст. 12 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 11 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки";

Додаткові документи:

а) для винаходу та корисної моделі:

опис винаходу (корисної моделі); Опис винаходу (корисної моделі) повинен викладатися у визначеному порядку і розкривати суть винаходу (корисної моделі) настільки ясно і повно, щоб його зміг здійснити фахівець у зазначеній галузі.

формулу винаходу (корисної моделі); Формула винаходу (корисної моделі) повинна виражати його суть, базуватися на описі і викладатися у визначеному порядку ясно і стисло.

креслення (якщо на них є посилання в описі);

реферат. Реферат складається лише для інформаційних цілей. Він не може братися до уваги з іншою метою, зокрема для тлумачення формули винаходу (корисної моделі) і визначення рівня техніки. б) для промиаіового зразку:

комплект зображень виробу (власне виробу чи у вигляді його макета, або малюнка), що дають повне уявлення про його зовнішній вигляд; опис промислового зразка; креслення, схему, карту (якщо необхідно).

2) Проводиться експертиза заявки згідно з ст. 16 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 14 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки". Загальним для всіх об'єктів патентного права с проведення формальної експертизи. Крім того щодо винаходів та корисних моделей проводиться попередня експертиза. Під час проведення попередньої експертизи заявка, яка не містить пропозиції заявника щодо віднесення винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, розглядається на предмет наявності в ній відомостей, які можуть бути віднесені згідно із Зводом відомостей, що становлять державну таємницю, до державної таємниці.

Під час проведення формальної експертизи:

встановлюється дата подання заявки:

визначається, чи належить об'єкт, що заявляється, до об'єктів технології, які можуть бути визнані винаходами (корисними моделями) і чи немає його серед об 'єктів, на які не поширюється правова охорона:

■ заявка перевіряється на відповідність формальним вимогам ст. 12 цього Закону та правилам, встановленим на його основі Установою;

- документ про сплату збору за подання заявки перевіряється на відповідність встановленим вимогам.
Перевірка заявки на винахід може також складатися з кваліфікаційної експертизи.

Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) - експертиза, що встановлює відповідність винаходу умовам патентоздатності   ювизні, винахідницькому рівню, промисловій придатності;,

Під час кваліфікаційної експертизи перевіряється відповідність заявленого винаходу умовам патентоздатності.

3) Публікація про заявку (ч.іб ст. 16 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі"). По закінченні 18 місяців від дати подання заявки на видачу патенту на винахід, а якщо заявлено пріоритет, то

від дати її пріоритету, Установа публікує у своєму офіційному бюлетені визначені нею відомості про заявку за умови, що вона не відкликана, не вважається відкликаною або за нею не прийнято рішення про відмову у видачі патенту.

  1.  Прийняття рішення про видачу патенту (ч.14 сг. 16 ЗУ "Про охорону пряв на винаходи та корисні моделі" та чЗ ст. 14 ЗУ "Про охорону прав на промислові зразки");
  2.  Реєстрація патенту (ст. 22 ЗУ "про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 17 "Про охорону прав на промислові зразки");

  1.  Публікації про видачу патенту (ст. 23 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 16 ЗУ "про охорону прав на промислові зразки");
  2.  Видача патенту (ст. 25 ЗУ "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" та ст. 18 ЗУ "про охорону прав на промислові зразки").

Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю істотних ознак промислового зразка.

Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок (ст. 464 ЦК) є:

  1.  право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка;
  2.  виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії);
  3.  виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання;
  4.  інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок (ст. 465 ЦК):

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корис'ну модель, промисловий зразок є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через двадцять років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід в установленому законом порядку. Цей строк може бути продовжений в установленому законом порядку щодо винаходу, використання якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозволу.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на корисну модель спливає через десять років від дати подання заявки на корисну модель в установленому законом порядку.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок спливає через п'ятнадцять років віддати подання заявки на промисловий зразок в установленому законом порядку.

PAGE  59

Данилюк О.С.


Цивільні відносини

Особисті немайнові

Ст. 3 КУ

майнові

речові

зобов’язальні

Право на чужі речі

Відносини власності

Право володіння

мфітевзис

сервітут

суперфіцій

недоговірні

договірні

Учасники цивільних відносин

Ст. 2 ЦК

«Свої» суб’єкти ЦП

«Чужі» суб’єкти ЦП ч2 ст. 2ЦК

Фізичні особи

Юридичні особи

Громадяни У.

апатриди

іноземці

Товариства

установи

держава

АРК

Територіальні громади

Іноземні держави

Інші суб’єкти ЦП

повна

Піклування

неповна

часткова

обмежена

недієздатна

опіка

піклування

Юридично особа

Юридичні особи публічного права

Юридичні особи приватного права

товариства

установи

Підприємницікі

непідприємницькі

Господарські товариства

Виробничі кооперативи

Акціонерне товариство

ТОВ

Товариство з додатковою відповідальністюкі

Повне

командитне

Суспільно корисне

Приватно корисні

трансформація

Виділ (ст..109 ЦК)

Припинення юридичної особи (ст. 104 ЦК)

Припинення без правонаступництва (ліквідація ст. 110 ЦК)

Припинення з правонаступництвом (ст. 106 ЦК)

Злиття

поділ

приєднання

перетворення

Матеріальні

Нематеріальні

Юридичні факти

Юридичні події

Юридичні дії

Неправомірні (1166)

правомірні

акти

Вчинки (337)

Правочини (202)

Судові рішення (376)

Адміністративні акти (353)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38147. Керівні документи щодо організації військово-соціальної роботи в СВ ЗС України 105.5 KB
  Головною метою його роботи є оптимізація спільної військової діяльності міжособистісних взаємин а також моральнопсихологічного стану окремих військовослужбовців. ОСНОВНА ЧАСТИНА: Гострота соціальної ситуації у країні у Збройних Силах вимагає від органів військового управління посадових осіб вживання адекватних заходів щодо пом'якшення і запобігання впливу негативних соціальних факторів на соціальноправовий статус військовослужбовців. З метою забезпечення соціального захисту військовослужбовців у нашій країні за останні роки розроблена і...
38148. Керівні документи, що визначають зміст, систему організації та методику інформаційно-пропагандистського забезпечення в ЗС України 151.5 KB
  МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА проведення практичного заняття з навчальної дисципліни Моральнопсихологічне забезпечення військової діяльності Тема№9: Інформаційнопропагандистське забезпечення в Збройних Силах України Заняття №2: Керівні документи що визначають зміст систему організації та методику інформаційнопропагандистського забезпечення в ЗС України Час: 2 години Мета заняття: 1.†35 Обговорення питання №2 “Керівні документи щодо організації всіх видів інформування особового складу ЗС...
38149. Відпрацювання документації щодо різних видів усного викладання навчального матеріалу 151 KB
  МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА проведення практичного заняття з навчальної дисципліни Моральнопсихологічне забезпечення військової діяльності Тема№9: Інформаційнопропагандистське забезпечення в Збройних Силах України Заняття №4: Відпрацювання документації щодо різних видів усного викладання навчального матеріалу Час: 2 години Мета заняття: 1. Заключна частина 10 ІНФОРМАЦІЙНОМЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Конституція України. Концепція виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях...
38150. Відпрацювання плануючих та звітних матеріалів проведення інформування особового складу підрозділу 152.5 KB
  Інформаційнопропагандистське забезпечення в Збройних Силах України Заняття №5: Відпрацювання плануючих та звітних матеріалів проведення інформування особового складу підрозділу. Наказ Міністра оборони України від 18.2000 № 105 Про затвердження Інструкції про організацію вартової служби у Збройних Силах України. ОСНОВНА ЧАСТИНА: У Збройних Силах...
38151. Методи психологічного вивчення 132.5 KB
  Використовується у процесі дослідження явищ що сприймаються безпосередньо як метод наукового пізнавання змістовно відрізняється від спостереження в буденному житті. Методика спостереження включає: вибір ситуації та об’єкта спостереження; узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність і виділення мети дослідження; побудову програми або схеми спостереження у вигляді переліку ознак явищ одиниць спостереження з детальною їх презентацією а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження щоденниковий запис...
38152. Керівні документи з питань організації та проведення заходів морально-психологічного забезпечення адаптації молодого поповнення у військах 132.5 KB
  Моральнопсихологічне забезпечення адаптації військовослужбовців до умов військової служби Заняття №3: Керівні документи з питань організації та проведення заходів моральнопсихологічного забезпечення адаптації молодого поповнення у військах Час: 4 години Мета заняття: 1. ОСНОВНА ЧАСТИНА: Завдання та алгоритм роботи посадових осіб військових частин...
38153. Основні етапи планування і проведення заходів морально-психологічного забезпечення вартової служби 106 KB
  Моральнопсихологічне забезпечення повсякденної діяльності військ Заняття Основні етапи планування і проведення заходів моральнопсихологічного забезпечення вартової служби Час: 2 години Мета заняття: 1. Основна частина 160 Обговорення питання №1 “Вивчення керівних документів...
38154. Організація морально-психологічного забезпечення служби військ в частині (підрозділі) 115 KB
  Моральнопсихологічне забезпечення повсякденної діяльності військ Заняття №1: Організація моральнопсихологічного забезпечення служби військ в частині підрозділі. 1 2 ВСТУПНА ЧАСТИНА ОСНОВНА ЧАСТИНА Моральнопсихологічне забезпечення організації внутрішньої служби. Основні завдання...
38155. Морально-психологічне забезпечення фахової підготовки особового складу 158 KB
  ВСТУПНА ЧАСТИНА ОСНОВНА ЧАСТИНА Мобілізація особового складу підрозділу на відмінне опанування військовою спеціальністю та глибоке вивчення бойової техніки і озброєння. Виховання у військовослужбовців бережливого відношення до військової техніки та озброєння. Обслуговування й експлуатація такої техніки яка представляє складні комплекси викликали подальшу диференціацію військової праці. Її зміст у різних родах військ у частинах визначається характером зброї і бойової техніки способами їх експлуатації та застосування у бою.